29542

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА

Конспект

Этика и деонтология

Знання естетики впливає на розвиток людини розкриває принципи пізнання естетичних об’єктів. Вона вивчає мораль загалом як особливу сферу життєдіяльності людини аналізує природу структуру та соціальну роль моралі досліджує її походження й історичний розвиток теоретично обґрунтовує певну систему моральних поглядів і норм. Вона розглядає закономірності морального життя особистості та суспільства шляхи й засоби вдосконалення стосунків між людьми способи запобігання руйнації моральних взаємин моральну культуру особистості що проявляється в...

Украинкский

2013-08-21

431.18 KB

41 чел.

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА

ЛЕКЦІЯ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ФІЛОСОФІЯ + М. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА»

ТЕМА 1.

ПРЕДМЕТ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ ТА ЕСТЕТИКИ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОРТАЛ «ГОТУЄМОСЯ ДО ЗАНЯТЬ»


ПЛАН ЛЕКЦІЇ  "ПРЕДМЕТ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ ТА ЕСТЕТИКИ"

Мета: Надати систематизовані знання про теоретичні основи професійної етики та естетики.

Завдання:

1. Охарактеризувати етику як науку, визначити об’єкт та предмет професійної етики та естетики.

2. Розкрити співвідношення етики та моралі.

3. Показати актуальність етичного та естетичного у професійній діяльності співробітника ОВС.

Питання лекції

1. Етика як наука.

2. Співвідношення етики та моралі. Мораль і моральність.

3. Теоретичні основи професійної етики та естетики.

Використана література:

  1.  Апресян Р.Г. Идея морали. М., 1995.
  2.  Бандурка О.М. Професійна етика працівників органів внутрішніх справ.  Харків, 2001.
  3.  Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика. М.,1998.
  4.  Кропоткин П.А. Этика. М., 1991.
  5.  Лозовий В.О. Етика. К., 2004.
  6.  Милицейская этика и проблемы нравственного воспитания сотрудников органов внутренних дел: Межвузовский зборник научных трудов / отв. Ред. М.М.Ибрагимов. – К., 1991.

ВСТУП

Суспільство надає працівникам органів внутрішніх справ право здійснювати правоохоронну діяльність з використанням владних повноважень, і це покладає на них високу відповідальність за точне і неухильне дотримання законності і встановлених меж допустимості дій, пов'язаних з виконанням службових обов'язків. Суспільство може нормально функціонувати і розвиватись тільки в результаті безперервного процесу виробництва матеріальних і духовних цінностей, і від того, якими за своїми моральними цілями і змістом є відносини людей в забезпеченні цього процесу, залежить існування самого суспільства.

Моральні відносини в процесі трудової діяльності регулюються професійною етикою. Професійна етика правоохоронців є сукупністю моральних норм, що визначають ставлення працівника до свого професійного обов'язку, а через нього - до людей, з якими він спілкується в процесі своєї діяльності, і до суспільства, в якому він служить.

Професійна етика конкретизує загальні етичні норми залежно від специфіки відносин колективів відповідних професій до суспільства в цілому і особливостей особистих стосунків у діяльності певного виду.

У процесі трудової діяльності між людьми складаються певні моральні відносини. Серед них є такі елементи, які притаманні всім видам професійної діяльності. Перш за все, це ставлення до своїх обов'язків, до інших учасників спільної трудової діяльності, знання справи, власний професіоналізм.

Професійна етика тісно пов’язана з естетикою. Знання естетики впливає на розвиток людини, розкриває принципи пізнання естетичних об’єктів. Естетика дає знання як поводитися у світі, як одягатися зі смаком, як красиво і зручно організувати своє робоче місце, сприяє розвитку духовного світу особистості.

1. ЕТИКА ЯК НАУКА

Етика - одна з найдавніших галузей філософського знання – наука про мораль, про норми й цінності людського життя. Вона вивчає мораль загалом як особливу сферу життєдіяльності людини, аналізує природу, структуру та соціальну роль моралі, досліджує її походження й історичний розвиток, теоретично обґрунтовує певну систему моральних поглядів і норм.

Етика - це наука про найбільш загальні закони становлення й історичного розвитку моралі. Вона розглядає закономірності морального життя особистості та суспільства, шляхи й засоби вдосконалення стосунків між людьми, способи запобігання руйнації моральних взаємин, моральну культуру особистості, що проявляється в змісті та засобах діяльності, міру людяності міжособистісних зв'язків і моральність с і ставлення людини до природи.

В етичній теорії склалося два основних поняття на позначення феномена людяності: етика та мораль. Слово "етика"  має давньогрецьке походження, виникло воно в культурі гомерівського періоду й означало "злагода", "людяність стосунків", а також "життя на засадах дотримання звичаїв і традицій". Аристотель (384-322 рр. до Р. X.) вживає вже два поняття: «етичний» та «етика». Поняття «етичний» означало моральні риси характеру, а поняття «етика» визначилося як галузь знання, що вивчає людські чесноти.

Слово "мораль" пізнішого походження та виникло в культурі Давнього Риму на позначення вдачі, характеру. Згодом на його основі виникло поняття «мораль», яке вживалося на позначення стосунків між людьми.

Закономірності становлення та прояву моралі етика

розглядає на трьох рівнях:

1) на рівні особистості як суб'єкта творення моральності

в безпосередньому процесі спілкування;

  1.  на рівні соціально-історичних форм і способів творення суспільного життя;
  2.  на загальнолюдському рівні, що відкриває сутнісну єдність людства.

Аналіз рівнів реального прояву моральності дає змогу свідомо підходити до процесів організації суспільного життя на моральних засадах.

Історично першою була звичаєва мораль. Вона базувалася на глибинних психічних процесах, пов'язаних з інстинктом виживання та самозбереження роду як запоруки виживання індивіда. Оскільки така мораль вважалася найважливішим фактором виживання етносів, то базувалася на системі дозволів та заборон, яких необхідно було беззастережно дотримуватися. Вона не ставила особу перед необхідністю вибору вчинку та зберігала етнічно-культурну своєрідність народів. Така мораль формувала духовну спорідненість зі своїм народом, однак обмежувала індивідуальний розвиток особистості.

У добу Реформації в європейській культурі усвідомлюється обмеженість звичаєвої моралі, її поступово витісняє суспільна мораль. Суспільна мораль-явище більш високого розвитку духовності, складний суспільний феномен. Це система норм, які відображають наявне й бажане в стосунках із позицій та інтересів суспільства і людства. Мораль водночас фіксує реальний рівень розвитку людських стосунків у конкретному соціумі на конкретному історичному етапі й вона містить ідею досконалої людяності та закріплює її ідеал у конкретних образах, взірцях поведінки як для людей певного часу, так і для людства загалом.

У моралі людина робить добровільний вибір між добром і злом, створює простір для свободи, покладає на себе моральну відповідальність за вчинки. Саме в добровільності вибору та завдяки йому моральна свідомість набуває можливості піднестися на новий щабель розвитку - до рівня моральної самосвідомості, коли мораль із зовнішньої необхідності переходить у внутрішню.

Якщо сутність етики як вчення про мораль на всіх етапах історичного розвитку залишалася незмінною, то предмет етики, тобто основний комплекс досліджуваних проблем, пріоритетних завдань і методологічних принципів історично прогресував. Це зумовлено, по-перше, тим, що змінювався власне об'єкт вивчення - мораль, - бо переходячи від епохи до епохи, людство кардинально міняло свої етичні орієнтири та цінності. По-друге, там, що розширювалися проблеми етичних досліджень і вдосконалювалися форми та способи отримання етичного знання.

У цьому процесі зміни предмета етики можна виділити дві основні тенденції. Перша - трансформація загальних наукових підходів до вивчення моралі, трактування її структури та визначення соціально-культурної ролі етики в суспільстві. Друга - виникнення нових морально-етичних проблем і підходів до їх вирішення. Реалізація обох цих тенденцій сприяла постійному вдосконаленню етичної думки, її збагаченню новими інтелектуальними досягненнями та моральною практикою.

У ранньоантичній думці етика була об'єднана з філософією та мала характер практичної моралі. В особливу дисципліну стику виділив Аристотель, який сформував її як вчення про чесноти, про етичні риси людини, про блага життя. Відтак етика стала трактуватися як наука про природу людини, причини та цілі її діяльності. Вона поєднувала в собі теорію буття людини, вчення про її пристрасті, проблеми людської душі та здійснювала аналіз шляхів досягнення шляхетного життя.

Етична теорія виходила з тези про єдність належного та сущого, ставила перед собою подвійне завдання: пояснити місце людини в світі та дати моральні настанови для практичного життя.

У XVIII ст. Іммануїл Кант здійснив своєрідний переворот в етиці. Він протиставив належне та суще, виділивши в етиці вчення про належне й учення про втілення належного в практичному житті. На думку І. Канта, етика за своєю сутністю є наукою про належне. Тож вона не може шукати свого підґрунтя в сущому, тобто в природі людини чи суспільних умовах її життя. її основа – позаемпіричні постулати розуму, а завдання - вироблення універсального апріорного етичного закону, з якого можна було б вивести всі конкретні моральні вимоги.

Суще, тобто аналіз реальних моральних норм, як і розробку системи моральних уявлень, І. Кант виносив за межі етики, оголошуючи їх сферою практичної філософії, котру він зближував з релігією, психологією та педагогікою.

Кантівське переосмислення предмета етики в ХІХ-ХХ століттях справило глибокий і суперечливий уплив на розвиток світової етичної думки. Переносячи опис форм моральності в сферу психологічних і етнокультурологічних дисциплін, І. Кант дійсно стимулював розвиток у науках про людину етичного компонента, накопичення історико-морального матеріалу. Він також вказав нате, що в етиці існує розрив у часі між тим, що повинно бути, й тим, що відбувається. Водночас кантівська позиція містила можливість перетворення етики на відірваний від конкретного історичного підґрунтя збірник абстрактних правил, вела до однобічної абсолютизації теоретичного чи практичного в ній.

Таке значення предмета етики втілили в життя наприкінці ХІХ-ХХ століттях філософи позитивістського й ірраціональною напрямів. Так, позитивісти, говорячи про науковий підхід в етиці, зводять її лише до двох моментів: формулювання етичних імперативів (ввижаються чимось належним, не пов'язаним і реальною дійсністю) й обговорення загальногносеологічних питань етики, аналізу моральної мови. Решта традиційної проблематики виноситься за межі етики.

Прихильники ірраціоналістичної етики абсолютизують інший, практичний бік етики, тлумачачи етику як життєво-практичну філософію, що діє в межах неповторної життєвої ситуації. Під приводом унікальності моральної свідомості заперечується можливість створення загальної теорії моралі, нормативної етики.

Проте далеко не всі етичні школи дотримувалися позицій І. Канта. Завдяки цьому в етиці зберігається міцна традиція розглядати її як нерозривну цілісність належного та сущого, теоретичного і практичного. Ця позиція характерна для низки провідних шкіл - від гегельянства та марксизму до християнської етики й етичних учень українського національного відродження. На нашу думку, таке визначення предмета етики найбільшою мірою відповідає сучасному станові вітчизняної етичної думки та її теоретичним засадам.

Характеризуючи історичну зміну предмета етики з погляду розвитку її методологічних можливостей, слід виділити найбільш визначні етапи цього процесу.

В античній етиці мораль розглядалась як суб'єктивно-особистісний феномен. У центрі етичних учень перебувало поняття досконалої особистості та її чеснот. Досягнувши на цьому теоретичному шляху певних успіхів у розробці етичної теорії, античні філософи зіткнулися з труднощами, породженими етичним суб'єктивізмом.

Подальший розвиток етики вимагав дослідження моралі як об'єктивного, позаособистісного явища. Ця мета була реалізована в Середні віки християнською етикою, що стала розглядати моральність як систему об'єктивних загальнозначущих принципів, розробила комплекс позаособистісних критеріїв розмежування добра та зла. Проте, ототожнюючи об'єктивність моралі з її божественним походженням, середньовічні мислителі, фактично, винесли її за межі особистості й реального світу.

У Новий час виникає прагнення осмислити моральність і як сукупність об'єктивних норм, і як суб'єктивно-особистісний елемент. Ця орієнтація, вирізняючись теоретичною різноманітністю та багатством проблематики, стала основною для розвитку сучасної етичної думки. Важливим моментом методологічного інструментарію етики сьогодні є наявність чіткої ідеологічної орієнтації. Якщо протягом тривалого часу етика розробляла концепції індивідуального морального вдосконалення, то в XX і XXI століттях у ній також реалізується завдання вивчення моральних механізмів поведінки й удосконалення моральних взаємин у великих соціальних спільнотах і суспільних прошарках.

Основні завдання етики як науки:

  1.  дослідження закономірностей становлення моральної свідомості, що важливо для практики морального виховання;
  2.  вивчення шляхів формування моралі та людяності у стосунках між людьми;

формування свідомого суб'єкта моральності, безпосередня участь у становленні особистості;

• безпосереднє розв'язання питання кінцевого призначенні
людського роду, що полягає в найвищій моральній досконалості
котра досягається через свободу людини, а людина таким
чином здобуває здатність до вищого щастя.

Багатоплановість предмета вивчення визначає складну структуру етики як науки. Вона охоплює такі порівняно самостійні галузі дослідження:

  1.  нормативна етика — у ній ставляться та розв'язуються питання сутності добра та зла, сенсу життя, призначення людини, обґрунтовуються певні моральні принципи й норми;
  2.  етична аксіологія - розглядає філософські питання моральних цінностей, мету етики та вивчає структуру моральної свідомості;
  3.  дескриптивна етика, чи соціологія моралі - здійснює конкретно-соціологічний аналіз моралі певної епохи, вивчає звичаї, традиції, логіку моральної мови, характерні для відомого історичного часу або соціуму;
  4.  історія етики й історія моралі - перша з них вивчає історичний розвиток етичної думки, а друга – еволюцію моралі, яка була, притаманна певній історичній епосі, суспільному прошаркові чи конкретному етносу.

Варто зазначити, що, крім етики, мораль вивчають й інші соціальні науки: філософія, психологія, педагогіка, соціологія юриспруденція тощо. Отож неодноразово робилися спроби розглядати етику як частину психології чи соціології або ж рішуче відокремити її від цих наукових дисциплін. Однак таке рішення не можна визнати плідним, бо воно веде до ліквідації світоглядного компоненту у вивченні сфери моральності, позбавляє етику необхідного емпіричного матеріалу та використання матеріалів соціальної практики.

На наш погляд, доцільно ставити питання про взаємодію етики з психологією, юриспруденцією та іншими соціальними науками.

По-перше, лише етика вивчає всю сферу моралі як єдиний духовно-практичний комплекс, а соціально-психологічні та юридичні науки виділяють для свого аналізу окремі, специфічні аспекти етичного життя суспільства.

По-друге, така взаємодія є необхідною для ефективного (розвитку як етики, так і соціально-психологічних та юридичних дисциплін, бо в ній відбувається їх взаємопроникнення та взаємозбагачення. Етика, залишаючись філософською наукою, через особливості підходу до вивчення свого предмета, використовує для пояснення специфіки розвитку та функціонування моральної свідомості деякі психологічні та юридичні поняття, в яких відображена специфіка суб'єктивних проявів особистості, закони й методи соціології та культурології, а соціально-психологічні й культурологічні науки спираються на етико-філософське знання, досліджуючи процеси формування особистості, розвитку культури та суспільних відносин.

У наш час, коли бурхливо розвиваються нові напрями філософського осмислення сутності людини, досить часто висловлюється думка, що етика за таких умов втрачає своє значення, власну сферу дослідження. Такий висновок видається передчасним. Звісно, не можна ігнорувати нові підходи у вивченні природної та духовної сутностей людини, але вони не відміняють і не замінюють традиційних етичних роздумів; звернення до аналізу духовної мудрості людства. Етиці в осяжному майбутньому навряд чи загрожує доля бути поглиненою іншими науками, хоча, безумовно, її предмет і надалі буде трансформуватися, реагуючи на зміни, що відбуваються в житті суспільства та розвитку людського пізнання.

Етика, як і будь-яка наукова дисципліна, розвивається на певному теоретичному світоглядному підґрунті та водночас сама володіє системою методологічних принципів, за допомогою яких здійснюється оновлення й аналіз моральних норм і цінностей.

Розглядаючи перший аспект проблеми, слід, насамперед, розглянути питання про взаємозв'язок етики та філософії. Загальновизнаною ще з часів Аристотеля є думка про те, що світоглядною основою знання є певна філософська концепція світу й людини.

Однак до наших часів залишається дискусійним питання
про конкретні форми прояву цього взаємозв'язку.

З філософією етику пов'язує спільність генези та світоглядного підходу до предмета вивчення, 3 огляду на це, на буває особливої ваги питання про масштаби впливу філософ на цю науку. Досить поширене уявлення про те, що етика є прямим, безпосереднім застосуванням філософських принципів у сфері моралі. Воно, зрештою, зводиться до висновку що вирішення питання про співвідношення духу та матеріального буття - основного питання філософії  визнавалося єдиним, універсальним мірилом цінності вчення про мораль.

З таким трактуванням проблеми не можна погодитися, позаяк воно витікало зі стародавньої етичної думки (Геракліт Піфагор, Платон, давньоіндійські мудреці) та може бути пояснено нерозвиненістю, зародковим характером етичного дискурсу в ті часи. Нині ж ситуація кардинально змінилася й етика вже давно мас власний теоретичний потенціал. Такі погляди можуть бути й результатом прямолінійної ідеологізації відношення матеріалізм – ідеалізм, яке є помилковим, деструктивним актом і для філософії, і для етики.

Як же в наші дні вирішується питання про співвідношення філософії та етики?

1. По-перше, варто підкреслити необхідність деідеологізації питання про співвідношення матеріалізму й ідеалізму. Не можна ототожнювати належність мислителя до певного філософського табору з його політичною позицією.

По-друге, необхідно перестати вважати філософські погляди єдиним універсальним джерелом етичних переконань. Із філософії етика бере загальносвітоглядну орієнтацію та універсальні теоретико-пізнавальні механізми обґрунтовування власних принципів. Основний же теоретичний і ціннісно-орієнтаційний матеріал вона черпає з інтелектуального досвіду попередніх етичних учень і осмислення реального етичного життя сучасного суспільства. Цінність і соціокультурна ефективність учень про моральність не залежить повністю від характеру загально-філософських поглядів мислителя.

Світоглядна орієнтація реалізується в загальному філософському трактуванні моралі. Філософський підхід до дійсності становить необхідну передумову для етики тому, що подає загальне уявлення про її предмет — мораль, - яке розвивалося в міру розробки теорії, залежно від отриманих результатів.

Мораль існує не як автономна субстанція, а як особлива властивість світу, що перебуває у взаємодії з іншими його проявами. Тож і загальне значення моралі виникає не в результаті її абсолютно окремого розгляду, а при її сприйнятті в системі світу - як складового елемента всього світогляду людини. Таке загальне значення моралі, з якого починається будь-який етичний роздум, виходить безпосередньо із світогляду, з філософських поглядів людини.

Етичні вчення тяжіють до двох основних світоглядних напрямів - матеріалістичного й ідеалістичного трактувань світу. Однак такий світоглядний розподіл етичних учень с найзагальнішим, абсолютно теоретичним підходом, а в реальному процесі розвитку етики він ускладнюється. Так, у межах матеріалістичного значення моралі розвивались емпіричні і а натуралістичні школи етики, а філософський ідеалізм був світоглядною базою раціоналістичних, інтуїтивістських і релігійних течій в етиці. У контексті цих напрямів вирізняється кілька світоглядних позицій, зумовлених вибором конкретного підґрунтя моралі.

Натуралістичний напрямок в етиці виводить мораль з природного начала - із законів природи чи біологічної сутності людини. Розглянемо найбільш відомі різновиди натуралістичної етики.

Гедонізм (від грецьк. hedone - насолода) — виводить мораль з природного, тієї безпосередньої різниці між задоволенням і стражданням, яку відчуває людина. Основне призначення етики він вбачає в тому, щоби навчити людину насолоджуватися повнотою буття та бачити мету життя в прагненні до задоволень. Класичний прояв етики гедонізму знаходимо в поглядах давньогрецького філософа Аристіппа (IV ст. до Р.X.).

Евдемонізм (із давньогрецьк. eudaimonia - щастя) — також вбачає і джерело моралі в природі людини, але, на відміну від гедонізму, Не ототожнює моральне благо з тілесними задоволеннями, а розглядає його більш загально - як насолоду всіма життєвими благами, тілесними та духовними, що дають людині відчуття щастя.

Своєрідним різновидом евдемоністської етики є епікуреїзм (пов'язується з ім'ям давньогрецького філософа Епікура), що бере за основу духовний бік щастя, котре розглядається як результат гармонії плоті та розуму, необтяженого стражданням або страхом перед непередбаченим майбутнім. Найбільш відомими представниками евдемонізму були в античну епоху Демокрит (IV ст. до Р. X.), Епікур (III ст. до Р. X.).

Натуралістична тенденція проявляється й в етичному утилітаризмі, що зародився в античну епоху, але остаточно сформувався у вченнях ХІХ-ХХ століть (І. Бентам, Дж.-Ст. Міль, В. Джеймс). Основою етики утилітаристи вважають користь індивіда, що пов'язана з його природним прагненням до задоволення. Користь у новітній утилітаристській етиці розуміють не в античному значенні як задоволення людських почуттів, а й з погляду буржуазного індивіда як особистий інтерес, задоволення особистої користі, отримання  насолоди від життєвих (бізнесових) успіхів.

До натуралістичної етики наближене й космологічне обґрунтування моралі, котре виводить моральність із природи загалом. Воно було властиве ранньоантичній  епосі, коли світоглядне знання було недиференційованим.  Мораль трактувалась як прояв  світового закону - Логосу (Геракліт), небесної гармонії (Піфагор), Закону Неба {Конфуцій). Завдання етичної діяльності полягало в тому, щоб погоджувати вчинки людей з вимогами природної гармонії, відчувати себе нероздільною частинкою великого всесвітнього космосу.

По-іншому натуралістичні ідеї проявилися в еволюційній етиці, що виникла в XIX ст. і об'єднала таких різних мислителів, як: Г. Спенсер, Ч. Дарвін, К. Каутський, П. Кропоткін, Ш. Тейяр де Шарден. Послідовників цієї теорії об'єднує прагнення розглядати сутність і походження моралі з позицій біологічного еволюціонізму. Вони стверджують, що людина успадковує та розвиває в умовах суспільного життя все те, що було закладено в її природу та поведінку ще на тваринній стадії. Значення етичної орієнтації полягає втому, щоби забезпечити ефективне та доцільне пристосування індивіда до навколишнього середовища. До еволюційної етики можна віднести й концепції фрейдизму, етології та біоетики, що розвинулися в XX ст.

Понад тисячоліття розвивався раціоналістичний напрямок, початок якого належить до часів давньогрецьких софістів Протагора та Фразімаха. Він не втратив популярності до наших днів. Відмітною рисою раціоналізму є переконання в тому, що мораль є продуктом інтелектуальної роботи розуму, котра є системою логічно взаємозв'язаних понять, де часткові уявлення можна обґрунтувати за допомогою більш загальних. Завдання етики полягає в тому, щоби знайти універсальний моральний принцип, за допомогою якого можна було б сформулювати всі конкретні вимоги моралі щодо різноманітних життєвих ситуацій. Найбільш відомими представниками етичного раціоналізму були: Т. Аквінськш, І. Кант, І. Фіхте, Б. Рассел, Ч. Стівенсон, Д. Мур.

З емпіричною тенденцією пов'язані численні соціологічні напрямки в етиці, що обґрунтовують мораль, виходячи з фактів суспільного життя - соціальних рис і почуттів людини, матеріальних та соціально-культурних умов її буття чи суспільних інтересів. До них належать теорії "суспільного договору" (Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо) та "розумного егоїзму" (К. Гельвецій, Л. Фойєрбах).

Своєрідним різновидом соціологічної етики є концепція К. Маркса та Ф. Енгельса про соціально-історичне трактування моралі, що розглядає моральність як історично змінні форми суспільних зв'язків між людьми. Ці форми зумовлені соціально-історичним буттям особистості. Елементи соціально-історичного трактування етики знаходимо в творчості: Г. Гегеля, О. Конта,  Дюркгейма, М.Вебера, В. Зомбарта й інших мислителів  ХІХ-ХХ століть. На позиціях соціально-історичної концепції базувалась і радянська етика 20-80-х рр. XXст.

Широкий спектр етичних концепцій склався в межах ідеалістичного напрямку. Слід розрізняти концептуальні переконання, що були отримані на основі об'єктивного ти суб'єктивного ідеалізму. В першому випадку мораль виводиться з позаемпирічного, надприродного початку (Платон, Конфуцій, Г. Гегель, Г. Сковорода). У другому - мораль трактується як продукт людського духу, незалежний від його фізичної природи та соціального досвіду (античний стоїцизм, теорія етичних почуттів А. Шефтеберрі, Ф. Хатчесона,  Канта, М. Бердяєва та інтуїтивісти XX ст.).

Ідеалістичним за своїм світоглядним джерелом є і етичний ірраціоналізм. Його особливістю є заперечення інтелектуальної основи моралі та потрактування як її джерела волі, аффективно-інтуїтивних елементів психіки. Абсолютизація та суб'єктивізація моральності людини робить її суто індивідуальною, унікальною, незалежною від раціонального пояснення особливістю людини. Ірраціоналістичні уявлення набули відображення в творчості: С. К'єркегора, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, Е. Гартмана та в етичних теоріях екзистенціалізму.

Із об'єктивним ідеалізмом пов'язане релігійне тлумачення моралі, що нерідко називають ще супранатуралістичним, тобто надприродним. У християнській етиці мораль розглядається як одвічний, незмінний в своїй благій силі божественний закон, яким люди керуються в буденних життєвих справах.

Як бачимо, спектр світоглядних орієнтацій в етиці дуже багатогранний. Це зумовлює складну, багатоаспектну картину історичного розвитку етичної думки, наявність боротьби різних концепцій і шкіл. Та попри все це слід брати до уваги, що загально філософська позиція, відіграючи дуже важливу роль в етиці все-таки не визначає в односторонньому порядку зміст і практичну цінність теорії моральності.

2. СПІВВІДНОШЕННЯ ЕТИКИ ТА МОРАЛІ.

МОРАЛЬ І МОРАЛЬНІСТЬ.

З етичною проблематикою ми зіштовхуємось всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини — як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури — Китаї, Індії тощо. Водночас закріплення за даною галуззю людського пізнання особливої назви «етика» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.

В латині здавна існувало слово mos, яке, подібно до «етосу», означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Ціцерон (106—43 до н. є.) утворює від іменника mos — з прямим посиланням на аналогічну операцію Арістотеля — прикметник moralis — «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Ціцероном цей неологізм використовує Сенека старший, інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. є. виникає термін moralis —мораль.

З часом поняття «етика» й «мораль» стали загальнопоширеними. При цьому термін «етика» зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає головним чином науку. Під мораллю ж розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.

Втім, у повсякденному слововжитку даної відмінності дотримуються не завжди. Ми говоримо, зокрема, про «етику вченого» або «медичну етику», маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря тощо; ми можемо засуджувати ті або інші вчинки чи вислови за їхню «неетичність». Така термінологічна розпливчастість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього по суті не існує чіткої остаточної межі; хіба ж, обираючи лінію поведінки, зважуючися на вчинок тощо, ми не керуємося, хай навіть неусвідомлено, певними загальними настановами й уявленнями, не намагаємося якось обгрунтувати свій вибір та свої дії? А це вже царина етики. Та, незважаючи на цей взаємозв'язок теорії й практики, етика здебільшого зберігає значення науки, а мораль — реального явища, предмета дослідження цієї науки.

В деяких європейських мовах поряд із терміном «мораль» виникли й власні слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, у німецькій мові слово Moralitat; має синонім — Sittlichkeit, у російській поряд із поняттям «мораль» уживається «нравственность». У староукраїнській мові існувало слово «обичайність», що застосовувалося до сфери людських звичаїв і взаємин; нині, однак, в ужитку скалькований з латини термін «моральність».

Оскільки в усіх згаданих мовах широко використовуються також і поняття «етика» і «мораль», ми можемо спитати себе, чи потрібно в науковому обігу стільки слів для позначення явищ одного і того ж гатунку, чи не є абсолютними синонімами німецькі Moralitat і Sittlichkeit, російські «мораль» і «нравственность», англійські morals і morality, українські «мораль» і «моральність»?

Справді, в дуже багатьох випадках дані слова вживаються як синоніми; є навіть дослідники, які наполягають на їх принциповій тотожності. І все ж сама мова засвідчує існування досить суттєвих відмінностей між ними. Так, ми можемо сказати «не читайте мені моралі», але сказати «не читайте мені моральності» — не можемо. В російській мові існує вислів: «мораль сей басни такова», —спробуйте замінити в ньому «мораль» на «нравственность». І таких прикладів можна навести чимало.

З-поміж філософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г. В. Ф. Гегель (1770—1831). Moralitat і Sittlichkeit, мораль і моральність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.

Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на відміну від моральності (російської «нравственности» тощо), передусім виступає як певна форма свідомості — сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил (згадаймо латинське mos!), норм поведінки. Що ж до моральності («нравственности», «обичайності»), то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі.

В тому, що відмінність між мораллю і моральністю не є пустою спекуляцією, а має глибоке життєве значення, переконатися неважко. Всім нам із власного нашого досвіду відома ситуація, коли в суспільстві проголошуються щонайвищі моральні принципи, кодекси, розраховані мало не на святого, тимчасом реально люди живуть за зовсім іншими законами — інколи справжніми законами джунглів. Цілком можливий протилежний стан справ, коли саме моральність виявляється більш високою або ж, принаймні, людянішою, ніж офіційно проголошувана мораль. Як не парадоксально, але гарним прикладом цього може бути епоха соціалістичного застою: адже принципи, що тоді висувалися, часто-густо виявлялися не стільки високими, скільки однобічними й вузькими, розрахованими на формування фанатика, що не знає вагань. «Батько застою» Л. І. Брежнєв в останні роки життя полюбляв говорити про «єдність слова й діла»; легко уявити, однак, яку мораль ми б викохали і яким стало б наше життя, якби все те, що лунало тоді з партійних трибун і чого вимагали від «нової людини», втілилося в реальні справи, в реальну поведінку людей! Дякувати Богові, що людина, як сказано в Достоєвського, — істота широка і вміє відрізняти вимоги реальності від офіційних гасел.

Розглядаючи дану проблему в загальнішому плані, можемо констатувати, що певна невідповідність, суперечність між мораллю і моральністю є корисною, навіть конче потрібною. Мораль справджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуває перед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведінки. В свою чергу, реальна повнота і складність людського життя і досвіду не можуть бути зведені навіть до найдосконалішої системи моральних настанов; саме завдяки своєму потенційному багатству вони здатні згладжувати її гострі кути, пом'якшувати суперечності, робити її норми сумісними із свободою людини й придатними до реалізації. Якщо реально існуючій моральності — звичайно, за нормальних суспільних умов — власне мораль надає необхідні орієнтири, що вказують шлях людського вдосконалення, то для самої моралі як форми свідомості конкретні моральні (обичайні, звичаєві) відносини є свого роду критерієм її цілісно-людської обгрунтованості — або, точніше, камертоном, який визначає, потрапляють чи не потрапляють її вимоги в тон загальним потребам розвитку людської природи, людського буття. При цьому, як показує історичний досвід, мораль, яка не може знайти повноцінного втілення в конкретній моральності, конкретних людських стосунках і щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.

Завершуючи міркування про мораль і моральність, додамо тільки одне: етика й звичайний здоровий глузд людини рівною мірою засуджують, вважають викривленням як позицію пристосованця-конформіста, що в плазуванні перед реальністю (як вона відкривається йому) забуває про високі вимоги моралі, так і позицію моралізатора й ханжі, котрий вважає єдино виправданою точку зору моральної свідомості й за піднесеною вузькістю морального принципу не бажає бачити реальну складність людських стосунків, різноманітність людських характерів і потреб.

Таким чином, розглянувши основну етичну термінологію, ми вже склали певне попереднє уявлення про етику та її предмет. Це уявлення, однак, надто загальне: з точки зору вимог сучасної наукової раціональності важко задовольнитися поняттям про «характер» або «вдачу» як основний предмет етики. Вдачі, характери, звичаї, стосунки людей по-своєму вивчають психологія і соціологія, соціальна психологія, соціоніка, етологія, етнографія; всі згадані, як і деякі інші галузі знань, опрацьовують власті ший саме кожній з них підхід до зазначеної людської реальності, виокремлюють у ній власний предмет, формулюють свою проблематику, застосовують специфічні методи її дослідження.

3. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ ТА ЕСТЕТИКИ

Робота органів внутрішніх справ пов'язана з безліччю моральних    проблем, викликаних специфікою цілей, завдань, змісту, форм, методів і засобів їх діяльності. Діяльність органів внутрішніх справ н тій чи іншій мірі зачіпає інтереси всіх членів суспільства, а її наслідки безпосередньо впливають на забезпечення безпеки особистості, суспільства і держави, реалізації їх законних інтересів. Органи внутрішніх справ виконують численні функції щодо охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю, забезпечення безпеки дорожнього руху і пожежної безпеки, захисту прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України. Охороняючи правопорядок, органам внутрішніх справ доводиться застосовувати   запобіжні засоби, обмежувати окремі права особистості або тимчасово позбавляти їх, застосовувати примусові заходи.

Тільки в 2000 р. в Україні було зареєстровано більше півмільйона злочинів, що на 1,5% більше, ніж у 1999 р. Встановлено 309 057 осіб, задіяних у скоєнні злочинів, зокрема неповнолітніх - 29 615 мол.; притягнуто до кримінальної відповідальності майже 273 тис. громадян. На 100 тис. чол. населення коефіцієнт злочинності склав більше 110, зокрема по лінії кримінального розшуку - 90. У 2000 р. діяльність органів внутрішніх справ в тій чи іншій мірі торкнулась 12 млн. громадян, які зверталися в міліцію добровільно або працівники органів внутрішніх справ звертались до них при виконанні обов'язків, покладених на них законом.

Все це викликає цілий комплекс протиріч як у громадській, так і
в індивідуальній свідомості.  В таких умовах особливого значення набуває визначеність завдань, які суспільство ставить перед правоохоронними органами, встановлення їх компетенції і повноважень, законних методів боротьби з правопорушеннями.

Суспільство надає працівникам органів внутрішніх справ право здійснювати правоохоронну діяльність з використанням владних повноважень, і це покладає на них високу відповідальність за точне і неухильне дотримання законності і встановлених меж допустимості дій, пов'язаних з виконанням службових обов'язків. Суспільство може нормально функціонувати і розвиватись тільки в результаті безперервного процесу виробництва матеріальних і духовних цінностей, і від того, якими за своїми моральними цілями і змістом є відносини людей в забезпеченні цього процесу, залежить існування самого суспільства.

Моральні відносини в процесі трудової діяльності регулюються професійною етикою. Моральні норми діяльності працівників органів внутрішніх справ, інакше кажучи, професійна етика правоохоронців, є сукупністю моральних норм, що визначають ставлення працівника до свого професійного обов'язку, а через нього - до людей, з якими він спілкується в процесі своєї діяльності, і до суспільства, в якому він служить.

Професійна етика конкретизує загальні етичні норми залежно від специфіки відносин колективів відповідних професій до суспільства в цілому і особливостей особистих стосунків у діяльності певного виду.

У процесі трудової діяльності між людьми складаються певні моральні відносини. Серед них є такі елементи, які притаманні всім видам професійної діяльності. Перш за все, це ставлення до своїх обов'язків, до інших учасників спільної трудової діяльності, знання справи, власний професіоналізм.

Розвиток українського суспільства сьогодні характеризується зростанням інтересу населення до конкретизації моральних завдань в умовах трудової діяльності представників різноманітних професій, до розробки кодексів фахової етики. Серед працівників різноманітних виробничих колективів стало звичним правилом трудову діяльність забезпечувати моральним супроводженням, а особливо актуальним моральне забезпечення стає в роботі представників тих професій, які безпосередньо пов'язані з обслуговуванням людей, таких як лікарі, педагоги, працівники культури і мистецтва, органів внутрішніх справ, правосуддя, прокуратури.

Характер сучасного життя потребує чіткої координації зусиль великих колективів різноманітних професій, ясного розуміння кожною людиною своїх професійних, трудових і моральних обов'язків. Професійні моральні стосунки виникли як результат об'єктивного природничо-історичного процесу розвитку суспільства і надалі розвивалися саме на цій основі - як елемент моралі суспільства, як застосування вимог цієї моралі в умовах фахової діяльності. Професійна етика формується на основі характерних обов'язків і функцій професії або на основі характерних ситуацій, в які потрапляють окремі люди в процесі виконання цих функцій. Соціальну природу моралі взагалі, і професійної етики зокрема, неможливо з'ясувати, відсторонюючись від усієї сукупності суспільних зв'язків людей, від поділу суспільної праці на професії та від соціальних інтересів і потреб.

З'ясування цього питання важливо, тому що, розкриваючи суть професійної етики, ми встановлюємо тим самим одну із сторін соціальної сутності людини як носія моральних стосунків у рамках своєї фахової групи.

Вивчення різноманітних видів професійної етики, визначення місця цих проблем серед моральних явищ суспільства викликають безсумнівний інтерес, оскільки ці питання важливі не тільки в теоретичному відношенні, але є важливими і в їх реалізації на практиці.

Мораль будь-якої суспільної формації складається, насамперед, із сукупності звичаїв, які характеризують собою поведінку людей в даному суспільстві при тих або інших обставинах життя і моральні стосунки, що показують стан даного суспільства. Звичаї складаються й існують у суспільстві завдяки підтримці громадської думки тієї або іншої групи людей і передаються від покоління до покоління за традицією через масові навички, що стали звичаєм.

Загальні правила поведінки працівників органів внутрішніх справ є узагальненням стандартів поведінки та доброчесності, які виробляються як на основі історичного досвіду трудової діяльності, гак і на вимогах Конституції України та визначених законами України принципах державної служби, спрямованих на створення умов для підвищення авторитету діяльності органів внутрішніх справ та зміцнення репутації працівників цих органів, а також довір'я населення до них, інформованості громадян про поведінку, що слід очікувати від працівників органів внутрішніх справ, та їх обов'язки.

Моральна свідомість виявляється в поняттях, переконаннях, оцінках, вчинках і оформляється в етичних теоріях. В поняття моральної свідомості включаються також моральні почуття, емоції, через які люди виражають своє ставлення до того чи іншого вчинку або суспільного явища.

Мораль регулює поведінку людей у всіх сферах громадського життя. Є такі професії, де предметом праці є або сама людська особистість, або цілі соціальні групи. Це характерно для діяльності працівників органів внутрішніх справ. Результати праці представників цієї професії мають великий вплив на життєдіяльність, особисті характеристики людини і на долі багатьох людей. Тому наявність високорозвинених моральних рис особистості зазначеної професії розглядається суспільством як найважливіша сторона його професійної придатності. Ці особливості трудової моралі були помічені дуже давно і дійшли до нашого часу в розумінні терміна «професійна етика».

Професійна етика працівників органів внутрішніх справ - це вид трудової моралі суспільства, яка виявляється у вигляді норм, розпоряджень, правил поведінки, оцінок морального обличчя працівників, предметом діяльності яких є людина, в процесі виконання ними службових обов'язків з охорони правопорядку та поведінки за межами служби.

Що ж стосується формування професійної етики, то воно було обумовлено, насамперед, суспільним поділом праці, виникненням різноманітних видів діяльності, професій. Повсякденний досвід, необхідність у реальному житті регулювати взаємовідносини людей у трудових колективах призвели до створення та оформлення вимог і норм професійної етики.

Історичною формою вираження вимог професійної етики служать як громадська думка даної соціальної групи, так і узаконені норми поведінки, об'єднані в кодекс моралі. Громадська думка і нині відіграє активну роль у виникненні, становленні та розвитку норм професійної етики і засвоєнні їх представниками відповідних професій.

Оскільки професійна етика працівників органів внутрішніх справ формується на основі характерних обов'язків і завдань їхнього фаху та тих ситуацій, у які можуть потрапити люди в процесі виконання цих завдань, то головною соціальною функцією професійної етики є сприяння успішному вирішенню завдань даної професії. Крім того, професійна етика відіграє роль посередника, який сполучає інтереси суспільства і фахових груп населення. Служба в органах внутрішніх справ України грунтується на принципах служіння українському народу та Українській державі; демократизму, гуманізму і соціальної справедливості; верховенства права, що забезпечує пріоритет прав і свобод людини і громадянина; професіоналізму, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання посадових повноважень і дотримання службової дисципліни; політичної неупередженості; відкритості, гласності та контрольованості. Інтереси суспільства виявляються через професійну етику у формі моральних вимог, обов'язку виконання суспільних цілей, ідеалів підпорядкованості особистого інтересу загальному, забезпечення прав і свобод людини.

Професійна етика бере участь в узгодженні інтересів суспільства й особистості в рамках даної соціальної групи - в цьому також полягає одна з її соціальних функцій.

Професійна етика працівників міліції має свої традиції, більш-менш давні, які свідчать про наявність спадковості основних етичних норм, вироблених представниками правоохоронних професій протягом сторіч. Вона здійснює зв'язок і спадкоємність моральних цінностей у моральних стосунках, які виникають в процесі трудової діяльності суспільства, - це теж одна з найважливіших її соціальних функцій.

Оскільки основним завданням професійної етики є сприяння найбільш успішному виконанню фахових обов'язків працівників міліції, то звідси випливає необхідність виробити у кожного з них навики до самостійної орієнтації в поведінці, виборі способів і найбільш ефективних методів досягнення службових цілей. Іноді цей Пік даного виду діяльності характеризують як професійний такт.

Професійний такт працівників органів внутрішніх справ являє собою важливу частину професійної майстерності і є необхідною умовою успішного здійснення професійної етики. На цій підставі іноді ототожнюють професійну етику і професійний такт, а часом і етикет. Поняття такту в поведінці пов'язане з характеристикою доцільності вибору тих або інших форм культурного і морального спілкування. Ми називаємо працівника тактовним, якщо він вміє делікатно, не принижуючи іншу людину, висловити навіть неприємну оцінку, якщо він не прагне будь-яким способом категорично нав'язувати свою точку зору співрозмовнику (навіть якщо впевнений у правильності своїх поглядів), а намагається переконати його.

Такт - це своєрідний психологічний аспект поведінки особистості працівника. Професійний такт пов'язаний з умінням діяти в конкретних умовах тих або інших ситуацій фахової діяльності, поєднаний з індивідуальними якостями об'єкта праці (коли об'єктом трудової діяльності виступає людина), обираючи найдоцільніші прийоми і способи впливу на особистість. Такт - це невід'ємна частина професійної майстерності працівників органів внутрішніх справ.

Професійний такт і етикет є важливими передумовами найбільш повного дотримання професійної етики і забезпечення службової діяльності в цілому.

Говорячи про етикет, звичайно мають на увазі форми стосунків між людьми або «правила пристойності». Узвичаєних правил культури поведінки не так вже й багато, навчитися додержуватися їх може кожен. Це, насамперед, правила ввічливості. Головним, що визначає застосування правил культурної поведінки, є необхідність завжди враховувати інтереси людей, які нас оточують. Тому потрібно прагнути не заважати іншим людям працювати, відпочивати, виконувати ті або інші завдання, корисні для суспільства, не порушувати спокій або гарний настрій оточуючих.

Вміння поводити себе в суспільстві передбачає поєднання природності поведінки з повагою до оточуючих. Тактовний працівник поводиться невимушено і, разом з тим, уникає ситуацій, які можуть поставити кого-небудь в незручне становище, образити чи принизити. Тактовність вимагає, щоб людина утримувалася від втручання в чужі справи в тих випадках, коли це не загрожує суспільству чи інтересам окремих людей. Тактовна людина скромна і поступлива, але не настільки, щоб забути про почуття власної гідності, яке передбачає не тільки повагу до себе, але й до всіх оточуючих.

Тактовний працівник органів внутрішніх справ як ділову, так і приватну розмову веде в спокійному і дружелюбному тоні, підкреслюючи свій інтерес до співрозмовника і його проблем. Відомий австрійський психолог А.Адлер говорив, що людина, яку не цікавлять долі інших людей, відчуває величезні труднощі в житті і завдає великої шкоди оточуючим.

Правила етикету мають фахові особливості: працівники органів внутрішніх справ, наприклад, вітають один одного віддаючи честь, звертаються називаючи звання; учень вчителя - по імені і по батькові; в умовах медичної діяльності лікарю доводиться, в розмові з колегами, при хворому користуватися латинськими термінами і т.д.

Професійна етика є складовою частиною реального суспільного середовища, яке оточує кожного члена суспільства, несучи в собі конкретні риси всього укладу життя суспільства - економічних відносин, форм розподілу, обслуговування, стану ідеології, моральних стосунків, права, правоохоронної і судової практики.

Професійна етика - це сукупність соціально обумовлених моральних норм поведінки працівників органів внутрішніх справ, які в процесі застосування терплять постійні зміни, набувають різноманітного характеру. Ці норми безпосередньо, повсякденно впливають на мотиви їхньої поведінки, стимулюючи діяти відповідним чином. Суспільне призначення служби в органах внутрішніх справ полягає в забезпеченні ефективного здійснення завдань і функцій Української держави в сфері охорони правопорядку шляхом сумлінного виконання працівниками органів внутрішніх справ покладених на них службових повноважень. Норми професійної етики дбають про позитивний імідж та авторитет органів внутрішніх справ і державної служби в цілому.

Висновки

Отже, професійна етика є наукою про моральнісне добро і зло, про здійснення його в поведінці особистості. Вона досліджує кінцеву мету життя людини і її поведінки, оскільки веде до досягнення цієї мети чи відхилення від неї. Мораль регулює відносини і поведінку людей через поняття «моральної оцінки», яка здійснюється зовні як від громадської думки, так і від моральності самої особистості. З огляду на це вона завжди прагне обмежити агресивні та егоїстичні устремління людей, формуючи конкретну систему моральних законів поведінки.

Естетичне впливає на розвиток людини, розкриває принципи пізнання естетичних об’єктів. Естетика дає знання як поводитися у світі, як одягатися зі смаком, як красиво і зручно організувати своє робоче місце, сприяє розвитку духовного світу особистості.

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА

ЛЕКЦІЯ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ФІЛОСОФІЯ + М. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА»

ТЕМА 2.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЕТИЧНОЇ ДУМКИ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОРТАЛ «ГОТУЄМОСЯ ДО ЗАНЯТЬ»


ПЛАН ЛЕКЦІЇ ."ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЕТИЧНОЇ ДУМКИ"

Мета: Надати систематизовані знання про історію розвитку етичної думки.

Завдання:

1. Охарактеризувати етичні ідеї Стародавнього світу та епохи Середньовіччя.

2. Розкрити сутність етичних вчень Нового часу та визначити особливості західної етичної думки ХХ століття.

3. Провести історичний аналіз розвитку етичної думки в Україні

Питання лекції

1. Етичні ідеї Стародавнього світу та епохи Середньовіччя.

2. Етичні вчення Нового часу. Західна етична думка XX століття.

3. Історія етичної думки в Україні.

Використана література:

1. Аболіна Т.Г. та ін. Етика: Навчальний посібник . - К., 1992.

2. Гусейнов А., Апресян П. Этика: Курс лекций. - М., 2000.

З. Гусейнов А. Введение в этику. - М., 1987.

4. Етика: Навчальний посібник. - К., 1992.

5. Лозовий В.та інші.Етика:Навч.посібник.—К.:Юрінком Інтер,2002.—224с.

6. Малахов В. Етика: Курс лекцій. - К., 1996.—304с.

7. Рікер П. Етика і мораль //Навколо політики. - К,1995.

8. Юрій М. Етика: Підручник. - К :Дакор. 2006.--320с.

Київ, 2009


ВСТУП

Становлення і розвиток етичної думки тривалий процес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставали основою для виникнення загальних теоретичних висновків. Перші ж етичні системи, що досліджували моральні процеси, з'явилися на відносно розвинутій стадії класових відносин.

Умови прогресу філософського мислення, а в його рамках і перші прояви етичного знання складалися неоднаково. Різні регіони Стародавнього світу сформували особливі релігійно-філософські системи, серед яких найцікавіші, з етичної точки зору були: даосизм, конфуціанство (Давній Китай), джайнізм, буддизм (Давня Індія), іудаїзм (Давня Іудея), філософські погляди на мораль Давньої Греції та Давнього Риму.

1. Етичні ідеї Стародавнього світу та епохи Середньовіччя

Етика античності звернена до людини, її своєрідним девізом можна вважати знаменитий вислів Протагора: «Людина є міра всіх речей...». Невипадково тому переважання натуралістичної (конкретніше - евдемоністичної) орієнтації в етичних пошуках античних мудреців. Крім того, найважливішою особливістю їх етичної рефлексії була установка на розуміння моральності, доброчинної поведінки як розумності. Розум править світом античної етики, його першорядне значення (у будь-якому конкретному моральному виборі й у виборі правильного життєвого шляху) сумніву не піддається. Інша характеристика античного світогляду - прагнення до гармонії (гармонії всередині людської душі й гармонії її зі світом), що набирало залежно від тих або інших соціокультурних обставин різних форм втілення.

Основний напрям розвитку античної етики пов'язаний з переходом від проголошення влади загального над людиною до ідеї єдності індивіда і держави, що припускає обґрунтування самоцінності людської особи (софісти, Сократ, Платон, Аристотель), і, нарешті, до протиставлення людини світу соціального буття, вироблення рецептів для відходу в свій власний, внутрішній світ (епікуреїзм, стоїцизм).

Перший етап у розвитку етики Стародавньої Греції представлений ученням софістів (V ст. до н.е.), що знаменує собою своєрідний період сумніву в предметі етики, тобто заперечення моралі як чогось безумовного і загальнозначущого.

Просвітницька діяльність софістів, спрямована проти морального догматизму, мала яскраво виражений гуманістичний сенс: у центрі їх уваги - людина (як самодостатня цінність), яка має право на творчість морального закону. Справедливо підкреслюючи мінливість моральних уявлень, роль відносного в моралі, софісти висувають позицію морального релятивізму, стверджуючи, що у кожної людини своє уявлення про сенс життя, щастя, чесноту. Доцільно в цьому ключі проаналізувати Протагора: «Людина є міра всіх речей», а для розуміння скептичних орієнтації софістів поміркувати над триєдиною тезою Горгія: 1) нічого не існує; 2) якщо щось і існує, то воно непізнане; 3) навіть якщо воно і пізнане, то таке пізнання невимовне.

«Батько» античної етики Сократ (469-399 до н.е.) абсолютизує мораль, розуміючи її фундаментом достойного життя, основою культури. Складність реконструкції етичної позиції Сократа пов'язана з відсутністю його письмової спадщини, один із записів його висловлювань, зроблений учнями (Ксенофонтом і Платоном), свідчення його сучасників і, нарешті, особливості життя і смерті мислителя дозволяють нам мати уяву про основи його вчення: сенс має тільки життя, яке відповідає переконанням; справжньою реалізацією переконань (і, відповідно, сутності людини): вчинок; найкращий спосіб самореалізації особистості - її моральна діяльність - ці й інші істини Сократ не тільки проголосив, він довів це ціною власного життя.

Критикуючи софістів за відсутність позитивної програми, Сократ прагне створити систему стійких загальних понять, основу яких шукає у сфері духовного. Така початкова установка невипадкова (в етичній діяльності слід керуватися знанням про моральність) і конструктивна (не можна створити етику поза системою взаємозв'язаних понять). Для вирішення цього завдання Сократ користується спеціальним методом, який умовно може бути розділений на такі частини: 1) сумнів («Я знаю, що я нічого не знаю»); 2) іронія (виявлення суперечності); 3) маєвтика (подолання суперечності); 4) індукція (звернення до емпіричного матеріалу, фактів); 5) дефініція (остаточне визначення шуканого поняття). Потрібно зауважити, що сократівський індуктивний метод не втратив свого значення і в наш час, якщо використовувати його, наприклад, як спосіб ведення наукових дискусій.

Вчення Платона (427-347 до н.е.) - перша спроба систематизації етичних проблем, здійснена на об'єктивно-ідеалістичній основі. Розділяючи раціоналістичну установку свого вчителя, він також ставить перед собою завдання визначення загальних понять, обираючи для цього дедуктивний метод дослідження. В результаті філософ приходить до обгрунтування дуалізму світу: видимого світу явищ і надчуттєвого потойбічного світу вічних ідей.

У творчості Аристотеля (384-322 до н.е.) - антична етика досягає свого найвищого розвитку, що навряд чи було б можливим, якби учень не перевершив свого вчителя, зробивши вибір на користь служіння істині («Хоча Платон й істина мені дорогі, священний обов'язок велить віддати перевагу істині».) Заслуги Аристотеля в розвитку етики надзвичайно великі: він дав ім'я цій науці, йому належить перша спеціальна етична праця «Етика до Нікомаха». він вперше поставив проблему самостійності етики, побудував глибоку синтетичну теорію моралі. Для етичної теорії Аристотеля характерні розвинений логічний аналіз, єдність методу раціонального осмислення проблем і їх емпіричного підтвердження, соціальна орієнтованість етичної рефлексії (взаємозв'язок етики і політики), установка на прикладне, практичне значення теорії моралі. Все це дозволило мислителеві не тільки максимально використовувати переваги евдемоністичної традиції, але й значною мірою подолати вади натуралістичної інтерпретації моральності.

Етика в розумінні Аристотеля - це особлива, практична наука про моральність (чесноти); мета якої - навчити людину як стати доброчесною (і щасливою). Етика повинна допомогти людині усвідомити головні цілі своєї життєдіяльності та вирішити питання про можливість виховання в державі доброчесних громадян, тому вона разом з політикою є дуже важливою наукою.

В епоху еллінізму, коли криза рабовласницького суспільства виявилася достатньо явно, етична рефлексія відмовляється від вирішення проблеми узгодження особистого і суспільного блага. Держава більше не сприймається як надійна точка опори для J моральної позиції індивіда, в нестійкому соціальному світі, що ; руйнується, потрібно шукати інші підстави вищих моральних цінностей. Антична етика звертається до внутрішнього світу особи, намагаючись знайти витоки моралі в людській суб'єктивності. Eпікур (341-270 до н.е.), який спирався на спадщину  кіренаїків   і  Демокріта,  розглядає  етику  як  «ліки  для  душі»,  що  допомагають позбавитися страждань і віднайти внутрішню рівновагу.

Звертаючись до евдемоністичної традиції, Епікур визначає щастя вельми своєрідно - як свободу від тілесних страждань і душевних тривог. Основна його мета - допомогти людині позбавитися страждань (або полегшити їх, якщо це можливо), будь-який розділ його вчення підпорядкований саме цьому завданню. Кажучи, наприклад, про задоволення, Епікур відзначає: щастя і задоволення не тотожні, щастя припускає правильне ставлення до задоволення (уникати неприродних задоволень, дотримувати ; міру, віддавати перевагу духовній насолоді). Окрім цього, умовами щастя є: атараксія (безтурботність душі, незворушний, спокійний стан духу); індиферентність до всього зовнішнього; дружба; правильне ставлення до життя і смерті, тобто все, що, на думку Епікура, звільняє від страждань і сприяє набуттю внутрішньої і незалежності від світу.

Стоїцизм продовжує розвиток ригористичної тенденції, наміченої кініками. Найнаявніше ця тенденція виражається в ідеї самоцінності чесноти - своєрідній формі імперативного розуміння моралі («Чесноти досить, щоб бути щасливим»).

Основний принцип стоїчної етики - усвідомити пануючу в світі необхідність і підкорятися їй, не втративши при цьому відчуття власної гідності. Цей принцип отримує різні форми вираження: жити у згоді з природою; доброчесно; жити розумно. «Ми народжені під єдинодержавною владою: покорятися Богу - ось у чому свобода наша» (Сенека). Здавалося б, на відміну від Епікура, стоїки намагаються знайти зовнішню, об'єктивну точку опори для моралі (така потреба в етиці вже явно назріла), але, по суті, вирватися за рамки суб'єктивізму не можуть.

Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої свободи; займають раціоналістичну позицію при вирішенні проблеми доброчесності (доброчесність -знання, зло - незнання); визначають своє ставлення до смерті. Що стосується останньої проблеми, то стоїки виходять з установки «Життя - не благо, смерть - не зло», тобто життя має бути доброчесним, інакше воно позбавлене сенсу, і перевага надається смерті: «Краще гідно померти, чим негідно жити» (Сенека).

Таке (у найзагальніших рисах, звичайно) світоглядне кредо стоїків, які намагалися допомогти людині в найскладніших обставинах соціального хаосу і етичної деградації зберегти свою моральну гідність; прийняти світ таким, яким він є, якщо немає надії на його зміну; протиставити мінливій долі свою внутрішню етичну цілісність. Можливо, і сьогодні стоїчна етика здатна стати «дороговказною зіркою» для людини, яка потрапила в трагічну життєву ситуацію. Проте зміст стоїчного ідеалу показує нам, що суб'єктивізм як основа етичної рефлексії вичерпав себе. Починався пошук об'єктивних підстав моралі, який на тривалий час виявився пов'язаним з християнською релігією.

Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів священного писання Біблії. Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог єдина творча сила. Він найвище Благо і моральний Абсолют.

Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному існуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування своїй «істинній» сутності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за християнським світосприйняттям, досягається за допомогою божественної благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал.

Ідея бога як морального абсолюту встановлює жорсткі межі тлумачення всієї етичної проблематики; життя людини і цінності цього життя набувають сенсу тільки в співвідношенні з божественним законодавством; бог виступає як об'єктивне, безумовне, єдино справжнє джерело моралі. Звідси - трансцендентне розуміння сенсу людського буття; суперечливе поєднання песимістичних і оптимістичних мотивів (песимізм переважно стосується «тутешнього» світу, оптимізм пов'язаний з покладанням надії на «божий град»); крайній ригоризм (християнська мораль є відмовою від свавілля, повне підпорядкування волі Бога: людина - «судина для божества»); аскетизм; суперечність між сущим («весь світ в злі лежить») і належним, представленим абсолютно бездоганним царством божим.

Центром християнської етичної концепції є ідея любові до Бога. Любов розуміється як універсальний принцип моралі (моральне ставлення до ближнього виникає з неї); дозволяє надати моралі загальнолюдського статусу; освячує все суще. З ідеї любові до Бога народжується нова (невідома античності) чеснота - милосердя, яке допускає прощення образ, готовність до. співчуття і активної допомоги тим, хто страждає. На тлі ідеї любові одержує своє вираження «золоте правило» моральності: «Отже, в усьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними...».

На відміну від стоїцизму, орієнтованого «на сильну особистість, здатну все знайти в собі самій, християнство звернене до «убогих духом», до «працюючих і обтяжених», до всіх тих, кому потрібна зовнішня точка опори (а таких більшість, чи не так?). Тим, хто зневірився, християнська мораль пропонує утіху - спокутування страждань і вічне блаженство в світі іншому. Отже, знову варіант втечі від реалій світу, тільки тепер воно санкціоноване і гарантоване «зверху», освячене божественним авторитетом.

Ідеали первинного християнства істотно відрізняються від подальших історичних форм його втілення, які підпорядкували диктату свого догматизму філософську і етичну рефлексію. Мірою перетворення на офіційну ідеологію і «наступу» на європейський світ християнство зазнає еволюції (від проповіді загальної любові до переслідування інакодумців, від проголошення рівності людей і відкидання багатства; «Легше верблюдові пройти крізь голкове вушко, ніж багатому потрапити до Царства Божого» - до санкціонування соціальної нерівності тощо), яка визначається не тільки соціальними і класовими обставинами, але й суттю християнських основоположень.

Оскільки для епохи середньовіччя характерна «нерозчленованість власне моральної свідомості від інших форм суспільної свідомості і моральності як специфічного способу регуляції від інших нормативів», остільки християнська теологія синтезувала в єдиний нерозчленований комплекс релігійну, філософську, етичну проблематику. В результаті проблема специфіки моралі, по суті, не піднімається, а традиційні етичні проблеми одягаються, якщо можна так сказати, в релігійний одяг.

Всевладність релігії знаходить у середньовічному філософствуванні різні форми вираження. Ідея підпорядкування моралі релігії найяскравіше відбита в творчості Августина Блаженного. Ствердження Бога як єдиного джерела і критерій моральності; інтерпретація зла як заперечення добра, відступи від божественних розпоряджень; негативне значення активності людини і дискредитація етичної повноцінності особи - такі основні положення етичних поглядів одного з найзначніших представників епохи патристики. Етика Августина об'єктивно показала, що принцип, який виносить витоки і цілі моральної поведінки за межі індивіда, є таким само одностороннім, як і принцип, який цілком концентрує їх на особистості.

Необхідність примирення «божого граду» і «граду земного», віри і розуму, релігії і філософії, характерна для схоластики, і була усвідомлена і відбита в світогляді Фоми Аквінського (1225-1274). Спираючись на етику Аристотеля, осмислюючи її в контексті християнського віровчення, він намагається синтезувати мораль і релігію. Структурно струнка і вельми хитромудра етика Фоми Аквінського разом з тим внутрішньо глибоко суперечлива, що є результатом початкової установки. По суті, всі етичні добудови Фоми спростовують його задум і доводять нам протилежне - неможливість гармонії релігії та моралі, союз яких "може стверджуватися лише шляхом підпорядкування, а не рівності.

Духовна опозиція в епоху середньовіччя намагалася протиставити офіційній етичній доктрині комплекс ідей, заснований на суб'єктивізмі. У такому ключі робить свої дослідження стану людської душі німецький містик Мейстер Екхарт (1269-1328), кий прагнув довести значущість індивідуального морального вибору. Індивідуалізація моралі характерна і для П'єра Абеляра 1079-1142), який відстоював роль розуму і внутрішньої переконаності в моральному бутті людини, що затверджувало совість як вищий моральний критерій. Такі ідеї були не тільки протестом проти абсолютизації божественної санкції в моралі, але й своєрідним передбаченням подальших доль етичної рефлексії на новому етапі історії.

2. Етичні вчення Нового часу. Західна етична думка XX століття

Культура Нового часу (XVIIXIX ст.) і, відповідно, новоєвропейська етична думка формуються за умов розвитку буржуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідомості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд».

Мислителями того часу, Томасом Гоббсом (1588—1682 pp.), Джоном Локком (1632—1704 pp.), Бенедиктом Спінозою (1632—1677 pp.) та іншими, створювалася одна з найзначніших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан держави у світовому співтоваристві подібний до стану громадянина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх взаємовідносинах повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст.. однією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розроблялася філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.

Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 pp.) у своїх головних творах «Нова Елоїза», «Еміль, або про виховання», «Сповідь», а також «Мрії аматора самотніх прогулянок», «Міркування про походження і підставу нерівності серед людей», «Про суспільний договір людини, дані йому природою основи здоров'я і моральності» ставить питання про емоційну спільність індивідів, про можливість здолання морального відчуження між людьми. Так, у романі-трактаті «Еміль, або про виховання» Руссо стверджував, що, розвиваючи у дитині почуття м'якості, співчуття, людяності, вихователь повинен за допомогою необхідної корекції природних якостей (співчуття і жалості) викорінювати у ній риси жорстокості й деспотизму. Останні, на думку філософа, є породженням цивілізації. Руссо робить акцент на людській совісті, тому що це — стрижень особистості, прояв її почуття, а не судження, тому що людина — істота емоційна. Моральне зло у суспільстві, вважав Ж.-Ж. Руссо, породжується соціальною нерівністю, приватною власністю. А тому основою позитивного перетворення моральності мають бути соціально-класові зміни та волевиявлення народу.

Дені Дідро (1713—1784 pp.), відомий своєю «Енциклопедією» і філософськими романами («Жак-фаталіст і його хазяїн» тощо), вважав вихідним джерелом виховання людини почуття, але при цьому визнавав і роль розуму (мислення), підкреслюючи їх взаємозв'язок. Мислення впадає у спекуляцію, якщо відривається від фактів. 1 просте накопичення фактів, які ми пізнаємо чуттєво, не матиме користі без їх раціональної обробки. Такі погляди свідчать про суто матеріалістичну позицію Дідро, який акцентував увагу на людині як носієві наукового знання.

Клод Адріан Гельвецій (1715—1771 pp.) у своїй праці «Про розум» розглядає принцип почуття в антропологічному ракурсі, тобто дивиться на почуття як на джерело і двигун усього в світі моральному. Він проголошує домінанту безпосередніх життєвих задоволень, радощів, краси, любовної пристрасті. При єдиному розумінні процесу виховання як сили, що спроможна формувати людську індивідуальність, і визнанні прогресу внутрішньою лінією розвитку людини й людства, просвітителі вказували різноманітні шляхи виховання. Одні, як Руссо, підтверджували, що створеною є природа, а морально створеною людина, яка існує за законами природи. Вони проголошували створеною первісну людину, оскільки саме вона була ближче за всіх до природи. Інші, подібно Дідро і Гельвецію, бачили процес виховання у рамках цивілізації, тому що саме вона ґрунтується на розумі, який спрямовує стосовно до трансцендентного розуміння процес виховання: до цього його критерієм була ідея Бога, тепер стала ідея природи або цивілізації.

Наприкінці XVIII ст. найвизначнішою фігурою у розвитку європейської етичної думки став Імануіл Кант (1724— 1804 pp.), який стверджував, що етика нічого не запозичує з інших наук про людину, а моральні принципи існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ. У свою чергу, емпіричні знання закладені в людському розумі апріорі (від лат. «apriori» «з попереднього»), тобто як переддосвідне знання. Етика Канта системно розроблена у таких творах, як «Критика практичного розуму», «Метафізика вдач», а також у складених за записами лекціях з етики.

На думку Канта, у моральних законах задається абсолютна межа людини, та першооснова, остання риса, яку не можна переступити, не втративши людської гідності. Оскільки людина є істотою слабкою, недосконалою, для неї моральний закон може мати силу тільки як повеління, імператив. Імператив це формула відношення об'єктивного (морального) закону до недосконалої волі людини.

Категоричний імператив Канта: роби тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти в той самий час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом, це є вимогою до людської волі керуватися моральним законом, привести свої максими у відповідність до нього. Категоричний імператив зобов'язує кожну людину ставитися до людства у своїй особі і в особі будь-якого іншого так само, як до мети, і ніколи тільки як до засобу. Щоб не бути рабом свого природного егоїзму, людина змушена удаватись до вольового само-примушення. Обов'язок для Канта чистота морального мотиву і твердість моральних переконань. Через обов'язок затверджується і загальність морального закону, і внутрішня гідність особистості. Індивідуальна воля може трансформуватися у загальну, а чеснота з'єднатися зі щастям у тому випадку, якщо особистість у самій собі знайде ту тверду моральну опору, яку раніше вона шукала зовні у природі, у вірі в Бога, у суспільному середовищі.

Аналіз етичних вчень Нового та Новітнього часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства. XX ст. час бурхливих соціальних та культурних подій, час стрімкого розвитку науки і техніки, якісних змін у виробництві, глобальних проблем. Загальна криза культури і прагнення гармонізувати й удосконалити світ та душу індивідів віддзеркалилися й в етичних шуканнях.

Розмову про етику XX ст. ми розпочнемо з етики, яку можна назвати марксистсько-ленінською. Марксистська філософія, зберігаючи послідовні зв'язки з досвідом попередньої етичної думки, завжди претендувала на принципово новий підхід у вивченні сутності моралі. Вихідним пунктом своїх міркувань марксизм обрав критику попередників і вже сформованої з класових позицій системи моралі. У рамках соціалістичного суспільства етична наука майже не розвивалася до середини 50-х років. Радянська етична наука зосередила свою увагу на таких проблемах як дослідження історії етичної думки; обгрунтування нормативної етики радянського суспільства; розробка теорії морального виховання — тобто проблемах педагогічної етики; акцентуванні питань професійної етики.

Характеризуючи етичну думку XX ст., треба сказати, що у межах різних філософських шкіл виникають самостійні концепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб'єктивізму та відвертого цинізму. Трагічні суперечності XX ст. знайшли відповідний відбиток у пошуках мислителів екзистенціальної орієнтації. Екзистенціалізм (К. Ясперс, М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю) визначає моральність не як істинне буття, а лише як засіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто, в цілому, як дещо вороже людині.

Відповідно вченню А. Камю (1913—1960 pp.), навколишній світ — світ абсурду, з яким людина постійно конфліктує. Людина, особистість прагне реалізувати свою свободу, тому постійно виступає проти уряду, держави, світового порядку, тобто проти усього, що здається їй втіленням абсурду та несправедливості. Ж.-П. Сартр (1905—1980 pp.) вважає, що людина вільна абсолютно, а мораль може стати засобом реалізації цієї свободи. Маючи право на щастя, людина вільна розпоряджатися своєю долею, у тому числі, й правом на смерть. Абсолютна свобода людини накладає на неї й абсолютну відповідальність, яка, у свою чергу, не пов'язана з конкретною відповідальністю за реальні вчинки. Етика екзистенціалізму абстрактна і дуже віддалена від реальних суспільних інтересів.

Серед релігійних напрямів у етиці слід виділити неотомізм та неопротестантизм. Неотомізм (Ж. Марітен. Е. А. Жильсон та ін.) офіційне вчення католицької церкви. Етика неотомізму виходить з того, що витоком моралі є Божий розум, який визначає моральні вимоги до людини. Головною причиною морального зла є відступ від норм релігійної моралі. Моральність людини пов'язана із безумовним виконанням «Божого закону», який є єдиним дороговказом до «вічного блаженства на тому світі», морального самовдосконалення.

Однією з найвпливовіших філософських течій XX ст. є психоаналіз, видатним представником якого є німецько-американський філософ Е. Фромм (1900—1980 pp.). У своїх працях він відстоював традиції гуманістичної етики, започатковані ще Аристотелем. Гуманістична етика Е. Фромма вважає, що цінності, судження, в тому числі, й етичні, можуть бути створені лише на основі розуму, для чого людина повинна пізнати саму себе, свою природу, властивості та типи людського характеру. Позитивним типом особистості є такий, для якого характерні продуктивна орієнтація та творча діяльність Любов, творчість, відповідальність — ось дійсно моральна позиція людини в цьому світі, якщо вона прагне зберегти світ для себе й для майбутніх поколінь.

Треба зауважити, що кінець XX ст. у європейській етиці характеризується переходом до прикладної етики. Прикладна етика займається моральними колізіями у конкретних сферах суспільної практики та існує як сукупність дисциплін — біоетика, етика бізнесу, етика науки, політична етика тощо.

Отже, ретроспективний погляд у минуле світової культури виявляє важливу особливість її розвитку. Вона полягає в тому, що проблеми морального буття людини завжди викликали пильний інтерес з боку найвидатніших мислителів. Розвивалась культура і одночасно розвивалась її етична самосвідомість. Жоден великий філософ минулого не оминув увагою питання моральності, аналізуючи не тільки дійсне, а й розмірковуючи про належне. Це свідчить про їх надзвичайну важливість для долі сучасних та майбутніх поколінь.

3. Історія етичної думки в Україні

Аналіз історії етичної думки в Україні не можна зробити окремо від аналізу розвитку філософії. Початок першого періоду історії української етичної думки припадає на час існування Київської Русі, коли складається притаманний українській духовній традиції тип мислення (тобто відсутність абстрактного, відірваного від життя теоретизування). Хронологічні рамки цього періоду можна визначити таким чином: XI ст. (розквіт Київської Русі) — поч. XV ст. — на тій підставі, що Велике князівство Литовське було органічним продовженням і розвитком форм духовності Київської Русі. Не можна говорити про етику, та навіть про філософію того часу, як про відокремлену самостійну науку. Було лише коло питань, пов'язаних з усвідомленням сутності людини, причому проблема людського існування розглядається крізь призму проблеми «людина Бог». Тобто, етико-філософська думка розвивається у щільному зв'язку з релігією. Взагалі, істотна роль у розвитку філософської думки належала християнству, хоча в ній не простежується однозначна замкненість на християнській доктрині. Деякі сучасні філософи (В. С. Горський, В. В. Бичков та ін.) вважають, що києворуська думка значно «етизована», тобто етична проблематика мала перевагу у загальному обсязі філософських питань, що розроблялися у культурі. У тогочасній картині світу взагалі відсутні етично-нейтральні явища, все співвідноситься із загальним конфліктом добра і зла.

У цілому, духовну культуру княжої доби можна охарактеризувати як релігійно-філософсько-епічний комплекс, спрямований, насамперед, на осмислення актуальних проблем тогочасного суспільного життя. Найвагоміші етичні погляди висловлені у таких пам'ятках писемності Київської Русі, як «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Ізборник Святослава», «Повчання» Володимира Мономаха тощо.

Наступний період XVIXVIII ст. час козаччини, коли починають активну діяльність братства, розвивається масове книгодрукування, діє Острозька школа (сучасна Волинь). Братства (виникають в Україні у останній чверті XVIна початку XVII ст.) стають осередками захисту духовних цінностей українського народу, поширення освіти. У школах братських громад філософія (та етика) як окремий предмет не викладалася. Але в них був закладений грунт до становлення професійної філософської науки в Україні. Иайзначніший внесок у цей процес було зроблено Львівською, Київською, Луцькою братськими школами. Щодо знань з етики, братства здійснюють велику роботу, поширюючи твори Іоанна Златоуста, інших авторів, у яких розроблялась етична проблематика.

Позиція діячів братських шкіл (М. Смотрицький, Йов Борецький, Касіян Сакович, Ф. Євлевич та ін.) репрезентована у творі Ісаї Копинського (?—1640 pp.) «Алфавіт духовний», який присвячений проблемам людини, питанням духовного, морального її воскресіння. Автор підкреслює необхідність самопізнання і морального самовдосконалення людини. В українській культурі цього часу відбувається формування етики як самостійної науки, про що свідчить діяльність професорів Києво-Могилянської академії (заснована  1632  р.)  та її учнів.  Києво-Могилянський  колегіум, заснований  Петром  Могилою,  поступово  стає  одним  із  значних  наукових  центрів  Європи, своєрідним міжнародним навчальним закладом для представників слов'янських народів (росіян, сербів, хорватів, болгар тощо).

Значний внесок в історію етичної думки в Україні зробив Феофан Прокопович (1681—1736 pp.), викладач курсу етики з 1705 p., ректор академії (1712—1715 pp.). Він був енциклопедичне освіченим ученим і у своїх дослідженнях багато уваги приділив проблемі людини. У своїй «Етиці» він розкриває механізм та сенс людської діяльності, тобто кожна людина діє, бо «вона бажає чогось, заради чого це робить». Ф. Прокопович вважав, що головне завдання етики, яка керує людською поведінкою, «... досліджувати й навчати, у чому полягає найвище добро або найвище щастя й блаженство».

Філософсько-етична концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, є теоретичним виразом культури українського бароко, у межах якої зростає найзначніша філософська система. Автором цієї системи був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода.

Г.Сковорода (1722—1792 pp.) — видатний представник Просвітницької доби, коли суспільство усвідомлює можливості людського розуму. Сковорода успадковує просвітницькі традиції Києво-Могилянської академії, хоча це успадкування не є буквальним. У той час, коли найсвітліші голови Академії зосереджували увагу на пізнанні природи, Г. Сковорода звертається до людини, в центрі його вчення етико-гуманістичні проблеми. Своє розуміння духовності (що тотожне гуманізму) філософ пояснює вченням про два світи: видимий, зовнішній і невидимий, внутрішній. Невидиме присутнє у всіх речах як вічне, незмінне, істинне. Людина це також єдність видимого й невидимого. Через свою невидиму натуру людина тотожна Богові: істинна людина і Бог це одне й те саме. Бог пізнається не стільки через освоєння природи, скільки через пізнання самої себе, невидимої людини, через моральне самовдосконалення. Моральне вдосконалення внутрішнього світу наближає людину до свободи — це один з принципів філософії Просвітництва, що повною мірою виявився у філософській системі Г. Сковороди. Європейська філософська думка XVIII ст. чітко розділяла античну духовну спадщину від духу християнства у сфері моралі (антична філософія виходила з ідеї щастя в межах людського життя, а християнська мораль будується на проповідуванні щастя у потойбічному світі). В етиці Г.Сковороди переплітаються антична і християнська традиції. Він твердив: якщо щастя та істина можливі, то не десь і колись, а тут і зараз. Щастя треба знайти, ось чому головне завдання пізнати самого себе. Пізнання людиною самої себе є кінцевою умовою щастя кожної особистості й усього суспільства. Однак для самопізнання одних знань мало, потрібно добре серце висока моральність.

Етично-філософська думка України Нового часу, безперечно, багато зробила у справі дослідження проблеми моралі, а XIX ст. третій період історії етичних вчень України пропонує нові аспекти дослідження сфери моралі. Це період активного становлення самосвідомості української нації, що визначається постановкою проблеми «людина—нація», і саме це питання є головним у етичних поглядах української інтелігенції XIX ст.

Професійну філософську думку України XIX ст. репрезентували викладачі університетів і духовних академій. Серед них П.Юркевич. С.Тогоцький, О.Козлов, О.Гіляров, Г. Челпанов, Л.Вогдатевський та ін. Поставивши у центр своїх досліджень проблему людини, вони визнавали принципове значення питань моральності. Ця сфера розглядалася ними як царина, де виявляється практична значущість загальнофілософських ідей. Моральні питання безпосередньо пов'язані з пошуками виходу суспільства із світоглядної кризи. Усвідомлюючи важливість етики для вирішення низки загальнофілософських та світоглядних питань, українські філософи XIX ст. стали на шлях переосмислення класичної філософської спадщини крізь призму моральної проблематики.

У цей період етика була виділена як самостійна наукова дисципліна, яка в той же час нерозривно пов'язана із філософією. Вважаючи проблему людини центральною в філософії, українські вчені бачили у переосмисленні філософії ключ до виходу із світоглядної кризи. Отже, представники академічної філософії України були одностайні в тому, що осягнути внутрішній світ людини, а тим більше природу моральності не можна без філософії. У цей же період відбулося становлення марксистської філософсько-методологічної позиції, в рамках якої етична проблематика була переведена у площину соціально-революційної діяльності. Подальший розвиток етико-філософської української думки відбувався або в межах марксистської методології, або згідно з традиціями класичного раціоналізму, чи неокласичного підходу до етичних проблем філософії XX ст.

Висновки

Розглянувши головні етапи історичного розвитку етичної думки, ми бачимо, що упродовж кількох тисячоліть людство розробляло етичну проблематику у площині філософської науки, зрозуміло важливість створення і поширення моральних настанов, принципів, законів спочатку серед родичів, потім серед сусідніх народів і зрештою — серед людства загалом. Від натурфілософського космологічного бачення Всесвіту і людства, де останнє розглядалося як невід'ємна частка першого і де взагалі не приділялася увага моральній проблематиці, давні мислителі (софісти, Емпедокл, Протагор, Сократ та ін.) започаткували новий підхід у філософській думці — людину почали розглядати як діючу активну частку світу, в дії якої можуть або не можуть втручатися вищі субстанції (боги або Бог), які, у свою чергу, трактувалися неоднаково. Пізніше почали розглядати взаємодію людини і божих інститутів доброчинності, справедливості, блага. Спочатку людині була надана настанова сприймати свій (земний) шлях як єдиний і непохитний, заданий вищим Розумом, де немає поганого і доброго, а все є справедливим. Потім ця настанова перетворилася на альтернативу (великий прорив у філософській думці): людині пропонувалося сприймати світ крізь призму її ставлення до фізичних процесів, які відбуваються поза можливостями втручання людини у їх хід; але таке споглядання вже було активним, тому що призводило до узагальнень цих процесів і створення своєрідних циркулярів поведінки. І, врешті-решт, коли був накопичений достатній розумовий матеріал, що закріплювався у міфах, казках, релігійних уявленнях, людина таки спромоглася виокремити з філософії науку про мораль — етику (Аристотель), де безпосередньо розглядалися вчинки людей і надавалася характеристика їх.

Давні мислителі шукали відповідь на моральні питання у конкретних виявах людської поведінки, що призводило на деякий час до превалювання у загальній етичній думці таких поглядів, як евдемонізм (пріоритет щастя і насолоди), гедонізм (прагнення насолоди), аскетизм (обмеження матеріальних задоволень), цинізм (відкидання всіх загальноприйнятих норм і настанов), стоїцизм (пропаганда відмови від задоволень і прагнення до спокою духу). Взагалі, з'ясовуючи сутність доброчинностей. мислителі античності (як у Давній Греції, так і в Давньому Римі) намагалися вийти на глибинні проблеми моральної теорії — такі як природа моралі та її походження, як свобода і відповідальність, як специфіка і чинники морального виховання тощо.

Середньовічна етика (VXV ст.) узяла на озброєння догмат християнської віри в Бога і доброчинності, притаманні цій вірі. Цими доброчинностями були віра, надія і любов до Бога. Ранньосередньовічні моралісти підійшли у багатьох аспектах до геоцентризму, вбачаючи у самій можливості свободної волі людини відхід від закладених Богом універсальних моральних законів, в яких вміщується всесвітнє добро. Тому людина, коли не звертається до Бога в своїх діях, завжди робить зло (звідси ідея загальної гріховності і необхідності масового каяття). Але християнська етика все ж мала і такий позитивний момент, як посилення особистісного начала в моральному вченні християнства, незважаючи на соціальний статус людини, до якої звертаються моральні вказівки (це свідчить про рівність усіх перед Богом). Таку позицію посилювала ідея боговтіленості Христа в особі людини, яка постраждала за всі гріхи людства. Таким чином, важливі моральні проблеми в добу Середньовіччя, коли існувало тотальне панування релігії та церкви, вирішувалися у щільному зв'язку з релігійними догматами і в інтересах церкви.

Доба Нового часу привнесла в етичну думку впливи нового релігійного напряму протестантизму, який викликав до життя нову етичну концепцію активного служіння Богові. Релігійні зміни спричинили появу таких форм вільнодумства, як атеїзм, деїзм, скептицизм (М. Монтень, П. Бейль), пантеїзм тощо.

Українська етична думка у своєму розвиткові пройшла складний і дуже цікавий шлях, який можна поділити на три головні доби. Перша у межах XIXV ст., — питання, пов'язані із розвитком духовності людини розглядалися на фоні розвитку державного інституту, який домінував над усіма сферами життя тогочасного суспільства, а також і над питаннями вирішення загальнолюдських моральних норм. У силі була концепція «державаБоглюдина», з якою було щільно пов'язане людське існування. Державно-релігійні настанови вимагали від людини бути смиренною, слухняною і терплячою. Другу добу (XVIXVIII ст.) можна охарактеризувати як підйом філософської думки не тільки в Україні (розповсюдження братств і братських шкіл), ай в Європі взагалі. Ціле сузір'я філософів-українофілів (І.Копинський, П. Могила, І. Гізель, М. Смотрицький, Й. Борецький) ретельно готувало грунт для подальшого глибокого вивчення етичної проблематики у світлі тогочасних суспільно-політичних змін. Треба відмітити, що українська етична думка розвивалася в унісон із західноєвропейською, свідченням чого є звертання до питань самопізнання і морального самовдосконалення людини.

Етика XX ст. остаточно розвинулася як окрема наука і оперувала здебільшого концепціями «людинаБог» і «людинасуспільство» у їх протиставленні чи взаємовпливі. Здебільшого увага зверталася на такі проблеми, як загальна моральна відповідальність людини, антагонізм розвитку внутрішнього світу особистості й суспільства, криза взаємостосунків між людьми різних культур, вирішення проблем морального самовдосконалення тощо.

Таким чином, можна підсумувати, що етика, виникнувши як необхідність пояснити колізії суспільного життя, зіткнення протилежних типів моральних настанов, пройшла довгий і складний шлях, який не може припинитися ніколи, тому що розвиток суспільства і людини набуває нового значення у контексті сучасного всесвітнього діалогу багатьох культур. Тому завдання сучасних стеків можна вбачати в тому, щоб знайти нові, узагальнюючі та прийнятні для всіх моральні настанови, заходи, які б змусили людство розвиватися у злагоді та гармонії.

ЛЕКЦІЯ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ФІЛОСОФІЯ + М. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА»

ТЕМА 3.

МОРАЛЬ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

ТА ПРОФЕСІЙНА МОРАЛЬ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОРТАЛ «ГОТУЄМОСЯ ДО ЗАНЯТЬ»

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

"МОРАЛЬ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

ТА ПРОФЕСІЙНА МОРАЛЬ"

Мета: Надати систематизовані знання про соціальну природу моралі та професійної. етики.

Завдання:

1. Показати походження та визначити історичні типи моралі..

2. Розкрити сутність, специфіку та функції моралі.

3. Довести, що професійна етика працівників ОВС є видом трудової моралі суспільства.

Питання лекції

  1. Походження та історичні типи моралі.
  2. Сутність, специфіка та функції моралі.
  3. Професійна мораль працівника ОВС.

Використана література:

  1. Апресян Р.Г. Идея морали. М., 1995.
  2. Бандурка О.М. Професійна етика працівників органів внутрішніх справ.  Харків, 2001.
  3. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика. М.,1998.
  4. Кропоткин П.А. Этика. М., 1991.
  5. Лозовий В.О. Етика. К., 2004.
  6. Милицейская этика и проблемы нравственного воспитания сотрудников органов внутренних дел: Межвузовский зборник научных трудов / отв. Ред. М.М.Ибрагимов. – К., 1991.

Київ, 2009


Вступ

Мораль – одна із форм духовного життя, один з найдавніших універсальних способів соціальної регуляції. Мораль регулює поведінку людей у всіх сферах громадського життя. Є такі професії, де предметом праці є або сама людська особистість, або цілі соціальні групи. Це характерно для діяльності працівників органів внутрішніх справ. Результати праці представників цієї професії мають великий вплив на життєдіяльність, особисті характеристики людини і на долі багатьох людей. Тому наявність високорозвинених моральних рис особистості зазначеної професії розглядається суспільством як найважливіша сторона його професійної придатності.

1.  Походження та історичні типи моралі

Мораль має загальнолюдський сенс і конкретно-історичний зміст. Моральний вимір дає нам уявлення про міру людяності суспільства і особистості. Мораль – історична. Вона, як чисто людська риса, безумовно, мінлива, як і сама людина. Тому, говорячи про виникнення моралі, необхідно з'ясувати найбільш загальні, принципові тенденції, які розвивалися протягом дуже довгої еволюції людства і спричинили виникнення того, що зараз ми називаємо мораллю.

Якщо спробувати визначити історичний момент виникнення моралі, мабуть, його можна віднести до родового суспільства, яке мало певні ознаки структури. Передуючий родовому суспільству період залишається темним для всіх фахівців; можна лише припускати, як саме з необхідністю розвитку нового типу діяльності (виробляючої) була зламана стара система стосунків між передлюдськими істотами, що спиралася на зоологічний індивідуалізм. Ці тваринні стосунки (якщо припустити, що передлюдське стадо було близьким за організацією та способом життя до сучасних приматів) основані на жорсткій ієрархії, відповідно до якої розподілялася їжа, взагалі права й обов'язки. Припускають, що перші кроки від передлюдини до людини пов'язані з невпорядкованістю статевих зв'язків (проміскуїтет) і певною рівністю. Упорядкування стосунків у цих первинних групах веде до виникнення уявлень про те, що припустиме, а що неможливе у поведінці кожного члена спілки залежно від того, до якої статево-вікової групи він належить. Передусім, така поведінка визначається практичними цілями, корисністю. Кожна група несе певну відповідальність перед рештою членів громади. Традиції забезпечують безконфліктність у стосунках. Індивід зазнає значного тиску з боку родичів (членів роду). Цей тиск обумовлений, по-перше, безпосередністю спілкування (безпосередній колективізм — рівна участь у праці і рівне право на її результати), по-друге, порівняно невеликою чисельністю людей, що постійно спілкуються, по-третє, відсутністю приватного життя.

У той же час, внутрішні спонуки людей, мотиви їх вчинків залишаються таємницею. Поняття гарного, доброго, правильного означає відповідність людини своїй ролі й збігається із загальною користю. Родова спільнота являла собою певну систему, функції кожного елементу якої фіксувалися традиціями. У випадку порушення традиції людина опинялася за межами цієї системи (вигнання — остракізм). Архаїчна мораль вирішує питання добра і зла категорично: добро — це виконання приписів, зло — їх порушення. Моральні правила мають порівняно простий, лаконічний характер й однозначно пояснюються. Добро і зло абсолютно протиставлені.

Поділ на «своїх» і «чужих» — один з визначальних принципів тлумачення суті моральних цінностей минулого, аж до наших днів. «Свої» — джерело добра, захищеності, надійності; «чужі» — пов'язані з небезпекою, загрозою, підступністю, тобто злом. Закони теж мають бути перевернуті: те, що добре для своїх, погано для чужих. Таким чином визначається ставлення до життя, майна, традицій, богів чужинців і, за своєю суттю, є персоніфікацією волі даної спільноти, яка захищає свої інтереси на шкоду іншій спільноті, уособленням морального суду.

Оскільки ані вирішення питань, ані відповідальність за саме таке вирішення не пов'язані з окремою людиною, моральний ідеал також лежить за межами індивідуальної компетенції, його навіть пов'язують з надлюдськими космічними силами. У стародавніх міфологічних образах відбите уявлення про совість, що має об'єктивований, надособистісний характер. Отже, ми бачимо, що основні поняття моральної свідомості мають своє об'єктивне втілення (предметна архаїчна логіка на відміну від сучасної абстрактної). Суб'єктом морального судження виступає община, але апелює вона до олюднених стихій природи, до предків, богів, виносячи вирок, спирається на авторитет могутнього захисника. Община виступає також суб'єктом виховання, передаючи кожній групі в певний період дозволене знання.

Особливу увагу в цій складній системі слід приділити заборонам (табу). На відміну від сучасного розуміння зла, недозволеної поведінки, табу мали більш жорсткий характер і часто були пов'язані з таємним, забороненим знанням. Найважливіша група табу стосувалася родинно-шлюбних відносин — заборона інцесту (шлюбу між родичами). Друга важлива група табу регулювала ставлення до чужинців. Власне, підозрілість до чужих спиралась, наприклад, на очікування неодмінної ворожнечі між місцевими та захожими духами (що перебували з мандрівниками). Частково цю ворожість намагалися відвернути поборами з подорожніх на користь місцевих богів.

Третьою групою забороняючих правил (табу) регулювалося ставлення до померлих; правило не говорити погано чи зовсім не згадувати вголос ім'я померлого, можливо, спершу означало просте застереження — небажання викликати його до живих. Але про небіжчика, безумовно, турбувалися, забезпечували його притулком, одягом, їжею, знаряддями праці або зброєю, навіть тваринами, які супроводжували його до іншого світу. Можливо, ставлення до померлих — перший вияв гуманізму, принаймні, з ним пов'язують перші в історії ознаки культури. Четверта основна група табу пов'язана з їжею та питвом, і в ній ми можемо знайти коріння деяких сучасних правил пристойності, етикету.

Спочатку правила захищають дуже вузьке коло «своїх» на протилежність «чужим». У міру розвитку культури коло «своїх» розширюється. Первісна людина вирішувала для себе проблему «чужих» за допомогою табу, шлюбу, всиновлення, названого споріднення. Універсальним засобом забезпечення рівноваги у світі в ході розвитку соціальної культури і появи згодом держави виявляється кровна помста (звичай убивати когось з роду кривдника у відповідь на образу або вбивство свого родича); її витісняє таліон (відповідна втраті відплата; таліон жорстоко вимагав точності виконання помсти, що, зрештою, припинило його існування). Кровна помста заснована на принципі колективної провини і колективної відповідальності; таліон — наслідок індивідуалізації відповідальності. Таліон витісняється композиціями: у цьому випадку третьою стороною виступає вже держава, яка визначає розміри матеріального відшкодування завданої шкоди.

Система моралі Давнього Сходу. Отже, родоплемінна роль визначається як синкретична, нерефлективна, спирається на персоніфікований моральний закон (виявлення колективного інтересу), а також пов'язані з ним жорстко окреслені заборони та приписи. Стародавня людина розвиває свою діяльність, набуває більш надійні джерела існування, ніж полювання, збирання й риболовство. Це аграрне виробництво, землеробство. Воно пов'язане з найважливішими змінами в житті людини: відходить у минуле вирішення питань на загальних зборах, влада переходить до ради старійшин, жерців і царів; не зникають, але відсуваються на другий план родові зв'язки, з'являється територіальна (сільська й міська) громада. Належність до певної громадської верстви тепер не пов'язана з віком і статтю — вона спадкується, зумовлюється походженням від певного предка. Вона відбивається у поведінці, одязі, прикрасах і навіть у комплексі доброчинностей. Усій цій системі стосунків надає своєрідності патріархат, що по-різному виявляється в різних культурах. Виникають групи людей, більш чи менш обмежених у правах. У повсякденному житті становище жінок, дітей, рабів, більшості населення, визначалося місцем у суспільстві. Складна система різноманітних зв'язків стабілізується, набуває завершеного вигляду суспільної ієрархії — піраміди. Релігія, зародки наукового знання, у тому числі перші спроби усвідомлення власної історії (реальної, а не міфічної) та аналізу насущних проблем буття — це перші спроби рефлексії.

Найвідоміші досягнення китайської, індійської, месопотамської та єгипетської цивілізації — так званий «родючий півмісяць». Вони мали загальні характерні риси і, особливо єгипетська та месопотамська, впливали на розвиток західної цивілізації.

Людина визначалася через належність до «своїх» і надзвичайно цінувала цей зв'язок. Своєрідний «первісний націоналізм» якоюсь мірою відображає дійсну перевагу цивілізації над дикунством і варварством. Умовою щасливого існування вважалася, перш за все, стабільність, а причиною катастроф, усіх жахливих потрясінь — порушення традицій, законів, невиконання обов'язків. А тому доброчесність у цілому можна визначити як відповідність своєму суспільному статусу.

Рівень цивілізованості ще недостатній, щоб оберігати індивідуальне життя. Попри це, сім'я, діти, батьківська прихильність, турбота про близьких (живих і померлих) безсумнівно являють собою цінність. На побутовому рівні надзвичайно цінується миролюбність, незлобивість, хоч традиційно вихваляється агресивність царів — втілення військових доблестей. Серед царських доброчесностей найважливіша — турбота про підданих, їх благоденство. Не належать до безумовних доброчесностей працьовитість, тверезість, подружня вірність. Примусова праця для більшості населення була необхідною, але навряд чи виконання підневільних робіт могло сприйматися позитивно. Що ж до пияцтва і подружньої зради, вони засуджувалися лише у випадку, якщо зачіпались чиїсь інтереси, у першу чергу, майнові.

Причину зла в буденному житті стародавня культура певною мірою пов'язує із соціальною нерівністю, природою окремої людини (наприклад, пожадливістю) і покладає на неї відповідальність. Як і межі доброчесності, межі зла визначаються соціальним становищем. Очевидні злочини й провини не входять до зведень законів, покарання за них визначається звичаєвим правом. Засуджується навмисне убивство, крадіжка і пограбування, чародійство, клятвопорушення і лжесвідчення. Зберігається поняття харчових заборон, ритуальної нечистоти.

У пошуках миру й гармонії, справедливості й добра Схід задовго до європейців сформулював принцип (який можна назвати смисловим стрижнем сучасної системи моралі): як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть і ви.

Історія західної цивілізації багато в чому визначилася образним строєм, ідейним потенціалом збірника текстів, що увійшли у нашу культуру під назвою Вєтхий Завіт і почитаються не тільки сучасним іудаїзмом, а й численними християнськими церквами. Стисла, афористична форма біблійного Декалогу (Десяти заповідей) Мойсея іноді змушувала дослідників пред'являти неправомірні вимоги до стародавнього кодексу. Однак ця афористичність дозволила Декалогу вийти за межі вузьконаціональних вимог до поведінки, висловити загальнолюдський зміст норм моральності: «Не будеш з більшістю, щоб чинити зло. І не будеш висловлюватися про позов, прихиляючись до більшості, щоб перегнути правду»; «А хабара не візьмеш, бо хабар осліплює зрячих і викривляє слова справедливих» (Вихід. 23:2,8); «Не зробите кривди в суді: не будеш потурати особі вбогого, і не будеш підлещувати до особи вельможного, — за правдою суди свого ближнього!» (Левит. 19:15).

Загалом, опис повсякденних і фантастичних подій у Вєтхому Завіті можна визначити як історію укладення Яхве договору з людьми, починаючи з Адама і закінчуючи пророком Мойсеєм, який передав умови договору людям у вигляді написів на кам'яних плитах — Закону. Оповідання ж про нещастя єврейського народу повинні були переконати у необхідності дотримуватися 10 заповідей, аби не втратити заступництва наймогутнішого з богів.

У давньоіудейській системі моральних цінностей, мабуть, яскравіше, ніж у будь-якій іншій давній східній культурі, виявляється пріоритет інтересів спільноти за рахунок індивіда, інтересів «своїх» за рахунок «чужих». Але й тут знаходимо дивовижну для тих суворих звичаїв вимогу бути справедливим до чужинців: життя мінливе, і кожен може втратити захист і підтримку («бо й ви були приходьками в єгипетським краї».

Отже, у давній східній культурі моральна свідомість тісно переплетена з практичним і магічним розумінням користі та знання. Мораль перших цивілізацій розвивалася у рамках традиційної культури і мала всі ознаки архаїчної свідомості. Але деякі риси відрізняють її від моралі первісного світу. Ці відміни пов'язані, перш за все, з розвитком патріархату, виділенням сім'ї як основної суспільної одиниці, диференціацією моральних цінностей на основі соціальної нерівності, а також із впливом теоретичного знання і писемного слова. Більш динамічна, більш відкрита культура доходить висновку про необхідність миролюбності.

Мораль і звичаї античності. Сучасна західна цивілізація починає свою історію від Стародавніх Греції та Риму, для неї це — античність (давнина). Однак і сусідами, і об'єктами воєнних операцій, і партнерами у торгових справах, і джерелом знань, мистецтв, умінь, рабів для європейців були давні східні цивілізації.

Звичайне для Сходу і ранніх етапів античності домашнє рабство переростає у класичне. Справа навіть не в тяжкості рабської праці, а у позбавленні її людської гідності: раба не називали на ім'я, відповідальність за його вчинки лягала на хазяїна, свідчення раба в суді приймалися лише в тому випадку, якщо були одержані під тортурами. Класичне рабоволодіння породило демократію («владу народу» — більшості вільних над меншістю вільних громадян-чоловіків). Частка у спільній земельній власності означала громадянство, була основою полісу (міста-держави). Для римлянина поліс — форма, в якій він виступає як людина, оскільки об'єднаний із співгромадянами правом, захищений від чужинців стінами та богами-за-ступниками, може реалізувати основні цінності, які були здебільшого ідеалом,  а не реальністю:  воля  в межах закону, достойність відповідно до суспільного становища, законослухняність, обов'язок перед богами, батьківщиною і співгромадянами (пріоритет суспільних інтересів), доблесть. Найдавніші закони, обороняючи життя і майно громадян, досить часто визначали як міру покарання страту, не лишаючи це питання на розгляд суду. У той самий час ці закони мали відвернути кровну помсту. Людину античності не можна звинуватити у нехтуванні життям або ж неповазі до смерті: відмова у похованні та ексгумація предків вважалися ганебним для неї покаранням. Громада могла прогнати небажану особу (остракізм) за межі поліса, внаслідок чого грек ставав «чужим», іноземцем, позбавлявся прав і привілеїв. Слід зазначити, що в грецькій цивілізації існував і дуже своєрідний варіант полісного розвитку, спартанський, що грунтувався на примусовому зрівнюванні всіх громадян (включаючи царів) у всіх стосунках заради збереження єдності, традицій. Ця система вимагала тотального контролю за кожним «рівним» з точки зору його відповідності прийнятим стандартам (Закони Лікурга, близько IXVIII ст. ст. до н. є.) в усіх сферах — від форми бороди і плаща до шлюбу і народження дітей.

Як   греків,   так  і  римлян  можна  назвати  надзвичайно «суспільними» людьми: вони цілими годинами обговорювали новини, філософські і літературні твори на бенкетах, у театрах, лазнях, гімнастичних залах і цирках, бурхливо виявляючи емоції. Тут створювалася громадська думка, виносилися оцінки й вироки; тож якщо говорити про звичаї, вони переважно мали безпосередньо колективний характер. У той самий час виникнення етики, розвиток теоретичної свідомості справляли величезний вплив на стан моралі, її індивідуалізацію.

Господарчою, воєнною, культовою одиницею античного суспільства була сім'я. Вона будувалася на законах патріархату і обов'язкової моногамії для жінок. Народження дітей вважалося обов'язком перед громадою, предками і самим собою. Діти були зобов'язані шанувати батьків, підтримувати їх у старості, батьки ж — давати дітям необхідну освіту. На відміну від спартанської системи освіти, метою якої було формування здатності виживання будь-якою ціною, зміст афінської визначався добре відомим афоризмом: здоровому тілу потрібен здоровий дух. Навчання інтелектуальне, музичне і фізичне диктувалося суспільними потребами і грунтувалося на принципах калокагатії (єдності прекрасного і доброго) і агоністики (змаганні за досягнення найвищих результатів).

Важливою рисою античного життя було те, що політика не зводилася до інтриг вузького кола придворних, і, якщо вже не дозволяла досягти повної справедливості, то, в усякому разі, зберігала віру в можливість досягнення її саме політичним шляхом. Проте згодом цей принцип було доведено до абсурду, і за часів розпаду античної цивілізації пожадливі до видовищ і хліба натовпи продавали свої голоси політичним діячам. З накопиченням багатства відходять у минуле старі цінності: знатність, доблесть, відданість і честь, порівняно з якими життя окремої людини зовсім не цінувалося. Цей ідеал суперечив реальному життю: самопожертва несумісна з ростом індивідуалізму. Соціальна цінність людини тепер визначалася грошима. До фізичної праці, звичайної для родової аристократії, за часів класичного рабства ставляться з презирством. Ці зміни усвідомлюються як занепад моралі, розпад цивілізації. Криза дійсно охопила всю систему, тому численні закони, спрямовані на збереження моральних цінностей (а по суті: відновлення традицій, повернення «золотого віку»), не змогли виконати свого призначення. У цей неспокійний час в Імперію ринула величезна кількість східних культів, лідером же виявилося вчення про боголюдину, яка (на відміну від старих богів) мала людську здатність співчувати всім стражденним, божественну здатність переборювати смерть, царські право і могутність у перебудові світу за законами справедливості. На противагу законам земного світу християни проповідували безумовну миролюбність і братську любов. Чекаючи дуже скорого пришестя Ісуса, християни відмовлялися від особистої власності, сім'ї, своєї волі, бо старі цінності мали втратити свій сенс із загибеллю світу Зла.

Отже, мораль античного суспільства характеризується протилежними тенденціями у своєму розвитку: наростання індивідуалістичної орієнтації, яка виявляється у прагненні самовдосконалення, високому рівні самопізнання, з одного боку, а з іншого — у надзвичайному користолюбстві, марнославстві, жорстокості в боротьбі за владу, переживанні пороку як естетичної цінності.

Станово-корпоративна мораль Середньовіччя. Середньовічна культура включає в себе елементи племінної, язичницької культури і рафінованої (християнизованої) античної, і, нарешті, буржуазні елементи. Тому можна сказати, що Середньовіччя — це, з одного боку, вищий рівень розвитку традиційного суспільства, а з другого — його подолання, руйнація, зародження цивілізації сучасного типу. Людина Середньовіччя більш гостро й безпосередньо, ніж наш сучасник, переживала події, бурхливо виявляла свої почуття: від дикої невтримності до шаленої радості існування. Адже людське життя у ті часи протікало більш відкрито, у всіх на очах — у буквальному значенні цього слова; відлюдькуватість, інтимність не характерні для тієї доби. Усі зміни відбувалися циклічно, початок збігається з кінцем. Кінець Світу означав його початок. Ця повторюваність подій робить усіх раніше й нині живучих відповідальними за первородний гріх, усіх іудеїв також — за смерть Ісуса Христа (хрестоносці вважали, що карають катів Христа, а не їх нащадків). Для людини Середньовіччя   дивним   чином   співіснують   світ   реальний   і   світ ідеальний, ідеал і груба реальність, жахи й небезпеки земного світу — з Небом і Адом, Рай Адама та Єви — з тим, до якого потрапляють праведники і який ствердиться на Землі після Пришестя Христа, а обірваний і жадібний грабіжник — з піднесеним і шляхетним лицарем. Індивідуалізм, розроблений античністю і сприйнятий християнством як індивідуальна відповідальність перед Богом, існує поряд із загальнолюдською відповідальністю, яка наступить разом з невідворотним Кінем Світу. Істинна наука, справжнє мистецтво, «добрі» звичаї — у копіюванні, відтворенні священної влади й краси. Те ж можна зауважити і щодо права: останнім доказом у судовому розслідуванні могло стати свідчення про те, що «так робилося з незапам'ятних часів».

Як і раніше, кожна людина визначається незалежністю до суспільної групи — станом. Ми бачимо тут ту саму піраміду, на вершині якої — Бог, на нижній сходинці — простолюдини. Християнство малювало ідилічну, урівноважену картину суспільства, в якому кожна верства покірно займає відведене їй Богом місце в очікуванні Страшного Суду, котрий має відновити справжню рівність. Бідність у цій системі вважалася позитивною цінністю (особливо у Ранньому середньовіччі) і перепусткою до Раю. Вона потребує милосердя й подаяння.

Належність до соціальної групи означала певний рівень багатства, розкошів. Багатство не за статусом — ганебне. Силою об'єднання виступають певні права (привілеї) і певні обов'язки, станова честь. Спроба перейти до іншого стану, тобто змінити зовнішній вигляд, поведінку, рід діяльності, викликає жорстоке глузування і обіцянку безславного кінця, ганьби. Разом з тим чесноти і пороки не стільки індивідуальні, скільки абстрактно узагальнені, мають станово-корпоративний характер. Ідеалізований лицар щедрий, шляхетний, відважний, в очах селянина він — хтивий і користолюбний, селяни — скупі, монахи — розпусні, жінки — балакучі, а всі вони — здобич Диявола! Праця як цінність визначається не у зв'язку з її змістом, мучення у праці — це засіб боротьби з гультяйством, отже, й з розпустою як такою. Тут є своя ієрархія: найкраща праця — аграрна, торгівля викликає підозри, лихварство безсумнівно засуджується (як і більшість ремесел).

Сполучною ланкою станової піраміди — від Бога до найменшої людини — є договір. Договір із сеньйором передбачає взаємні зобов'язання — служіння, з одного боку, і заступництво (патерналізм — від лат. — «батьківський»), з іншого. Вірність договору — одна з основних чеснот Середньовіччя, порушення договору — злочин проти станової честі. З іншого боку, сповідь, визнання гріховності, каяття знімає провину — від імені Бога церква прощала гріхи. А з XIIXIII ст. з'являються індульгенції (від лат. — «милість»), якими гріх, відповідно до «Такси святої апостольської церкви» відпускався за плату  —  залежно від його тяжкості.  Індульгенція зрівнює здійснений проступок і намір його здійснити. Таким чином церква привласнила собі повноваження вищої судової інстанції. Церква була центром суспільного життя, джерелом інформації. Численні обряди, свята, таїнства формували поведінку й думку парафіян. Відлучення від церкви фактично виключало людину із суспільства. Віра відокремлює «своїх» від «чужих», поділ світу відбувається тепер за принципом віросповідання (релігійний расизм, за висловом історика Де Гоффа). Однак іновірця можна навернути до істинної віри, а єретика (від грец. — «особливе віровчення») — ні. Він більш небезпечний ворог, якого треба знищити, покаявся він чи не покаявся. До ненависті тут домішувався марновірний страх, який привносить у життя підозрілість і жорстокість. Людина Середньовіччя твердо впевнена, що за кожний вчинок є відплата, тож тортури і страти можна вважати наслідком загостреного почуття справедливості.

Другим полюсом культури Середньовіччя було лицарство. Хоча ідеали придворного життя сприймаються як протилежні релігійним цінностям (покорі та всепрощенню), проте між ними є суттєвий зв'язок: служіння, обітниці, до яких ставилися надзвичайно серйозно. Середньовічна культура виробила цивілізовані правила поведінки для людей, які відзначалися буйним, запальним норовом, пихатістю і несамовитістю, але не бажали набути репутації варварів. Виявленням достоїнства шляхетної людини стали повага до іншого (але рівного!), безмежна щедрість, захист слабкого, вірність слову, справедливість — навіть якщо це було небезпечно для життя. Визначальною цінністю у лицарській культурі можна вважати честь, яку захищали будь-якою ціною. Справою честі були пошуки сильнішого супротивника, честь не дозволяла нападати на слабшого або того, хто впав. Звичайно, кодекс честі суперечив реальним бойовим умовам: у війнах не гребували хитрощами, несподіваними нападами, мародерством, захопленням полонених задля викупу тощо. Кодекс же честі вироблявся на змаганнях, турнірах — у присутності Прекрасної Дами. З лицарською культурою пов'язують виникнення сучасної західної форми шлюбу.

За тих часів велика патріархальна родина ще зберігала свою владу над індивідом, визначала міру його відповідальності, поведінку. З XII ст. зростає цінність моногамної сім'ї, у тому числі й завдяки зусиллям церкви (обмеження позацерковних  форм  шлюбу,   зміцнення   шлюбних  зв'язків).   Кодекс лицарського ставлення до жінки з придворної гри (з старофр. — куртуазне кохання) перетворюється на норму поведінки різних станів.

Піднесений образ лицаря увібрав у себе найважливіші цінності людської моралі і завдяки цьому виявив цивілізаційний вплив на суспільство й через століття після того, як реальна аристократія втратила своє верховенство у політиці, економіці, суспільному житті.

Станово-корпоративна мораль середньовічної Європи повною мірою відбила суперечливий характер цієї культури. З одного боку, це найбільш розвинута форма традиційного суспільства, яка характеризується підкоренням індивіда стану (станова честь)-, офіційній католицькій ідеології. З іншого боку, середньовічне християнство орієнтувало людину на особисту відповідальність у гіпертрофованій формі, що викликана почуттям провини, каяття, жалості. Виявлення цієї тенденції, що поступово розвивалася у родоплемінній і давньосхідній, особливо в моралі античного суспільства, призводить до розпаду традиційної системи моралі.

Основні тенденції розвитку моралі у сучасній цивілізації. Буржуазна мораль з часів свого виникнення зазнала значних змін, які відображають саму суть буржуазного способу існування. Зростання темпу життя перетворює час на гроші. Епоха Відродження змінила оцінку людини та її можливостей. Людина багато чого може, вона має право на розвиток своїх здібностей, і це не суперечить підвалинам християнства: успіхи людської діяльності, плоди її зусиль — доказ прихильності до неї Господа. Висновки з нової версії християнства XVI ст. — протестантизму коротко такі:

  1.  автономна особистість наділена правом приймати рішення і нести за нього відповідальність;
  2.  свобода стає основоположним принципом тодішньої моралі, тому що зовнішня соціальна регуляція все більше перетворюється на саморегуляцію;
  3.  внутрішній світ людини збагачується, ускладнюється, вона стає здатною до рефлексивності і безпристрасності (розважливості) ;
  4.  людина, що приймає рішення без примусу, відповідає за свої вчинки перед людьми і законом, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, верствового чи іншого становища, відповідно до визначення Загальної декларації прав людини (1948 р.);
  5.  церква розглядається як вільне зібрання рівних;
  6.  людина здатна до самоконтролю і має право на свободу

віросповідання.

На відміну від жорсткої, аскетичної програми раннього протестантизму, буржуа прагне забезпеченості, збільшення багатства — це розглядається як реалізація життєвого призначення людини і служіння Богу. Однією з важливіших чеснот є ощадливість. Феодальну честь витискають поняття чесності, обов'язковості, пунктуальності, що визначають репутацію. її основа — працьовитість і професіоналізм, що викликає повагу до певної межі, яка співвідноситься з рівнем оплати.  Демонстрація успіху, благополуччя — це також спадкова часина доброї репутації, надійності. Натомість, бідність на світанку капіталізму розглядається як злочин (у XVII ст. бідні, хворі, бродяги ізолювались від суспільства, їх віддавали до робітних домів). Сучасний капіталіст, вважаючи, що убозтво — це право людини, реалізація її свободи, все ж віддає перевагу створенню доброчинних фондів і закладів, різноманітних програм для професійної освіти в'язнів. Суспільство намагається захистити традиційні цінності — дім, родину, незважаючи на те, що часто професійна діяльність вступає у суперечність з ними. У той же час, при всій відкритості культури, буржуа старанно захищає своє приватне життя, недоторканність особистості й житла, професійні, бізнесові таємниці. Завдяки інтенсивному розвиткові науки, взагалі цивілізації, подовжується життя, це змінює розуміння прав особистості, зміст гуманізму.

З самого початку своєї історії буржуа характеризується як вкрай агресивний, наполегливий соціальний тип, що прагне успіху будь-якою ціною. У пошуках найкращих умов, сировини, ринку збуту буржуа виходить за межі своєї держави, доповнюючи свій націоналізм його протилежністю — космополітизмом. Буржуа створює світовий ринок і людство як таке, охоплюючи його торгівлею і виробництвом (глобалізм), відтворює соціально-економічні відносини різних рівнів розвитку, відроджує рабство, работоргівлю, імперії, колоніальну залежність. Це особливо яскраво демонструє XX століття. Розподіл світу між капіталістичною і соціалістичною системами спричинив їх напружене суперництво. Зовні вони зовсім різні, будуються за протилежними принципами (перша — на індивідуалізмі, друга — на колективізмі), але найбільш гострі моменти виявляли їхню схожість: маніпуляція свідомістю мас, придушення інакомислення, створення кумирів, колективна відповідальність, синдром «чужого» тощо. Так, початкова фаза розвитку капіталізму на могутнім шарі традиційної культури у Російській імперії кінця XIX— початку XX ст. призвела до відродження моралі, яку визначають такі риси:

  1.  общинність, що нівелює особистість, примусова та добровільна відмова (аж до рабського стану) від власної волі; знецінення індивідуального життя, ущемлення особистих інтересів — «заради загального блага»;
  2.  міфологізованість свідомості: уособлення ідеалу (культ особи), віра в магічну силу слова, наказу, перекладання права рішення на начальство;
  3.  зрівняльна рівність («проста радянська людина», «незамінних людей немає») як цінність поряд з системою пільг, звань, заохочень («знатна свинарка»), які виправдовували існування привілеїв панівної еліти;
  4.  постійне відродження ворожості до «чужого» («ворог народу», «шкідник» тощо), із знищенням якого життя стане краще і веселіше; моральна оцінка прирівнюється до судового вироку — за відсутності правового захисту;
  5.  утвердження соціальної неповноцінності деяких видів діяльності, груп населення (інтелігенції, віруючих), ідеологій (український буржуазний націоналізм) та національних культур;
  6.  колективна відповідальність (родин репресованих, трудових колективів тощо), що й породило єдине у своєму роді явище — радянський народ, відомий своєю терплячістю, миролюбством і душевністю.

Таке становище зберігалося завдяки надзвичайно замкненому інформаційному простору, у межах якого нав'язувався ідеал людини, яка жертвує сьогоднішнім благом заради світлого майбутнього людства. Аскетичне самообмеження у поєднанні із соціальним оптимізмом і страхом несхожості з ідеалом (конформізм) поступово стають основним стрижнем існування людини з огляду на гальмування розвитку економіки, політики та інших сфер суспільного життя. Із соціальної системи цінностей були вилучені інші стимули, окрім моральних. Ідеологи вдалися до останнього засобу — моралізаторства, апелюючи до почуття відповідальності й працелюбства («активний, діяльний характер моралі»), колективізму («відданість загальній справі») і гуманізму («все — на благо людини!»). Але резерви цього способу розвитку були вичерпані, що й породжувало «соціальну пасивність», «подвійну мораль», «розбіжність слова і діла».

Для визначення реальної цінності результатів цих змін потрібна певна часова дистанція, нашому ж часу доступно лише визначення загальних тенденцій розвитку людської натури:

  1.  мораль усвідомлюється як окремий, самостійний вид діяльності, стосунків, свідомості;
  2.  у міру розвитку писемної культури й наукового знання моральна свідомість відчуває все більший вплив етики;
  3.  у зв'язку із зростаючою спеціалізацією людської діяльності виникають і спеціальні моральні кодекси (лікаря, юриста, воїна, педагога і т.п.);
  4.  у коло моральних проблем включається не тільки ставлення людини до людини, а й людини до середовища існування: сьогодні це складова гуманізму;
  5.  норми моралі набувають загальнолюдського характеру;
  6.  зростають свобода і відповідальність особистості, її моральна цінність, таким чином відбувається гуманізація моралі.

Вивчення історичних змін у звичаях людей містить величезний моральний потенціал. Як би не зміцнювалися моральні закони, як би не удосконалювалися моральні норми, найважливіше відкрито вже давно. І хоча цей принцип виголошували різними мовами, і кожен формулював дещо інакше, сенс його залишався незмінним: вчиняйте іншим так, як хочете, щоб люди чинили вам.

2. Сутність, специфіка та функції моралі

Питання про природу, сутність і розвиток моралі розглядається з огляду на підходи щодо виникнення людини (релігійні, натуралістичні, соціально-історичні концепції).

У релігійних концепціях мораль обґрунтовується як така, що дана самим Богом, підкреслюється її універсальний, загальнолюдський характер — тобто вона поширюється на всіх людей без винятку і всі рівні перед її вимогами, всі мають їх дотримуватися. Релігійна етика наповнює мораль високим духовним  змістом,   захищає  її  від  спрощення,   утилітарності.

Однак релігійні концепції виносять витоки моралі за межі суспільства й недооцінюють значення особистості у становленні моральної свідомості.

Натуралістична етика, провідні ідеї якої найвідчутніші у творах Ч. Дарвіна, В. Ефроїмсона, П. Кропоткіна, П. Симонова, Г. Спенсера, 3. Фрейда, К. Юнга та ін., витоки моралі шукає у природному світі, у біологічній природі людини. Тобто вона виникла в процесі еволюції тваринного світу та абсолютизує значення біологічного чинника у виникненні моралі. Сутність моралі тут вбачається, врешті-решт, в інстинктах самозбереження та продовження роду (виду). Спрощується і викривляється процес виникнення і розвитку моралі у теоріях суспільного договору.

Більш виваженим і глибоким здається соціально-історичний підхід до виникнення людини й моралі. Аристотель, К. Маркс, Е. Дюркгейм, М. Вебер та ін. обґрунтовували соціальну природу моралі, її витоки шукали у розвитку суспільного життя. На думку прибічників соціально-історичного підходу, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин суспільства. її виникнення пов'язується з необхідністю підтримання суспільного (людського) на відміну від тваринного способу життя, з потребами координації, узгодження індивідуальної за характером діяльності з колективною взаємодією для виживання людини за суворих умов життя первісних спільнот, з потребами регулювати міжлюдські стосунки, упорядковувати людське спілкування тощо.

Походження моралі, як уже зазначалося, тривалий історичний процес, підготовлений природними і соціальними чинниками. Безпосереднім джерелом моралі стала об'єктивна суспільна потреба у колективному житті, його організації, у погодженні і врегулюванні спільної і в той же час індивідуалізованої діяльності, що зливається у суспільному процесі виробництва самого життя, у відтворенні людського способу існування. Мораль є продуктом суспільно-історичного розвитку, що розгортається на основі й у процесі практично-духовної діяльності людей. Вона відбиває цілісну систему поглядів на суспільне життя, переконань, зв'язок суспільства і особистості, залежність певних звичаїв, традицій, норовів, норм від суспільних інтересів. Зміст реальних вимог, приписів визначається конкретно-історичними соціальними умовами, матеріальними і духовними чинниками. Отже, мораль є соціальним феноменом,  продуктом соціального буття і розвитку, детермінованим соціальними умовами. Вона не є результатом людського свавілля, а об'єктивно обумовлена і виступає необхідною формою самоздійснення суспільних індивідів.

Мораль передбачає ціннісне ставлення людини до природного світу, суспільства, спільнот, соціальних інститутів, соціальних суб'єктів, інших людей і до самої себе. Моральні цінності (норми, принципи, ідеали, уявлення про добро, справедливість, відповідальність, почуття дружби, любові тощо), що виникають та існують у суспільстві, сприймаються моральною свідомістю людини, кристалізуються в її ціннісні орієнтації, переконання, соціально-психологічні настанови й реалізуються у вчинках, лінії поведінки на життєвому шляху особистості. У моралі санкція моральної свідомості дій соціальних суб'єктів здійснюється у формі оцінки (схвалення чизасудження), яка відповідає загальним принципам, нормам, поняттям добра чи зла, справедливості, блага.

Сутність моралі неможливо з'ясувати поза зв'язком із суспільною практикою, діяльністю, поведінкою людей, соціальних суб'єктів. Мораль включена у різні види діяльності (професійно-трудову або економічну, соціально-політичну, сімейно-побутову, науково-пізнавальну, художньо-естетичну тощо) і реалізується в них. Вона є важливою складовою практичної діяльності і може сприяти або ж, навпаки, шкодити досягненню суспільного ідеалу.

Мораль як складне соціальне явище має загальнолюдський і конкретно-історичний зміст і тому містить у собі й цінності, вистраждані народами світу у процесі свого існування (їх ще називають простими нормами моральності і справедливості або елементарними правилами людського спільного життя), й етнічні, що відбивають особливості духовного розвитку конкретного народу (нації), й соціально-групові, вироблені, перш за все, домінуючими (чи панівними) верствами, класами. Загальнолюдські моральні цінності орієнтують на ідеали гуманізму, рівності, справедливості, тобто на ставлення до людини як до вищої цінності і мети суспільства, на обов'язковість оцінки її вчинків, поведінки з позицій добра і справедливості, на протистояння злу, на розумні потреби, на певне самообмеження заради блага інших, причому не з примусу, а свідомо й добровільно. Усі складові і, перш за все, загальнолюдські моральні цінності, задають і формують цілі духовної культури, критерії оцінки, а сама мораль стає ціннісно-смисловим ядром культури, надає їй гуманістичного змісту.

Отже, мораль — це сукупність вимог, приписів, норм і принципів щодо поведінки людини у ставленні її до суспільства, соціальних інститутів, суб'єктів, до інших людей і до самої себе з позицій добра чи зла.

Специфіка моралі. Мораль, як різновид практично-духовного способу освоєння світу, як спосіб ціннісного орієнтування за допомогою нормативно-імперативного механізму, регулює поведінку людини і суспільні відносини. Вона тісно пов'язана з політикою, правом, релігією, мистецтвом, наукою, але має свою специфіку, що й визначає її особливе призначення для організації суспільного життя.

На відміну від інших форм духовного життя (науки, релігії, мистецтва, філософії), для моралі специфічним є її нормативний, ціннісний та імперативний характер. Вона є особливим способом практично-духовного освоєння дійсності й відрізняється від теоретичного (науки), художнього (мистецтва) і міфологічного (релігії) способів, виражає суспільну потребу у формі морального ідеалу, в формі належного. Це ціннісна свідомість, яка передбачає нормативний зразок поведінки. У будь-якій моральній системі завжди існують найвищі цінності, що наповнюють життя суспільства, спільнот, особистостей власним сенсом. У моралі виявляється міра людяності спільнот, соціальних груп, суспільства.

Головні соціальні функції моралі. Сутність, специфіка моралі, її місце і призначення у суспільстві визначаються її соціальними функціями. Головними серед них є такі: соціалізація індивідів (гуманізуюча), гармонізація суспільних відносин, регулятивна, оцінювальна, світоглядна (ціннісно-орієнтаційна), пізнавальна, виховна тощо.

Функція моральної соціалізації (чи гуманізуюча функція моралі) передбачає, перш за все, олюднення індивідів через моральну практику: і стихійну, і свідомо організовану, спрямовану. У цій функції відбивається моральна детермінація людського розвитку, що стає чинником, засадою свободи морального вибору й відповідальності людини, єдності моральних цілей і засобів. У цьому вбачається гуманістична роль моралі. Мораль створює орієнтир людяності, повертає людині цілісність, повнокровність існування. Ця функція тісно пов'язана з іншими, насамперед, світоглядною, виховною, пізнавальною.

Більшість дослідників вважає головною, ведучою функцією моралі саме регулятивну, оскільки вона дозволяє їй виступати як особливий спосіб впливу на поведінку людини. Мораль регулює поведінку як окремої людини у всіх сферах її життєдіяльності (на відміну від права, політики, релігії тощо), так і різних соціальних суб'єктів, суспільства в цілому. Вона ставить перед людиною, іншими соціальними суб'єктами максимальні вимоги, що йдуть від морального ідеалу. Кожен будує свою позицію, орієнтуючись на моральні цінності. Моральні цінності виступають центром духовного світу людини, спільнот й здебільшого впливають на їх політичні, правові, релігійні, етичні погляди, оцінки, позиції. Це й спричинює саморегулювання соціальної поведінки, діяльності людей. Автономність моральної свідомості дозволяє людині обирати лінію поведінки, не посилаючись на авторитет або закон. У критичних, екстремальних ситуаціях моральність залишається єдиною опорою людини. Регулятивна функція моралі пов'язана із світоглядною, оцінювальною, іншими, спирається на них й забезпечує погодження поведінки індивідів й інших соціальних суб'єктів.

Світоглядна (або ціннісно-орієнтаційна) функція моралі визначає мораль як складову часину узагальнених та певним чином субординованих поглядів особистості, спільноти, суспільства на зміст та характер моральних відносин. Мораль вміщує у собі життєво важливі для людини орієнтири. Вона не тільки є зведенням правил поведінки, а ще й обґрунтовує моральні вимоги. Моральна свідомість виводить людину на вищі моральні цінності, перш за все, на поняття сенсу життя. Це уявлення про призначення людини, мету життя, щастя, гідність тощо, що орієнтують на втілення цих цінностей у лінії поведінки, діяльності людини. Для цього моральна філософія має з'ясувати і картину світу, і місце людини у ньому, і ставлення людини до світу і до себе. У моральній філософії (теоретичному рівні свідомості) світоглядні позиції базуються на етичних поняттях (добра, зла, справедливості тощо). Реалізуючи свої основні властивості (імперативність, нормативність, оцінювальність), мораль допомагає у формуванні суспільного ідеалу, вирішенні завдань суспільного життя, розумінні процесів, що відбуваються. Таким чином, мораль існує як певна і цілісна система моральності, що має власні засоби впливу на суспільні процеси.

Оцінювальна функція моралі реалізується через моральну оцінку (самооцінку), яка є виразом морального переконання особистості та громадської думки. Моральна оцінка здійснюється за допомогою понять моральної свідомості: добро, зло, благо, справедливість, совість, гідність, честь тощо. У моральній свідомості реальне, суще зіставляється із належним, ідеальним. Моральні оцінки носять універсальний характер, поширюються на всі дії, вчинки людини, соціальних суб'єктів. Мораль оцінює соціальні явища і процеси зі своїх критеріїв.

Пізнавальна функція. Моральна свідомість бачить світ через призму добра і зла, обов'язку та відповідальності. Це є осмислення сенсу явищ за допомогою критерію людиномір-ності. Людина завжди шукає свою дорогу (шлях) у житті. Пізнання життя, вибір свого шляху здійснюється з позицій моральних критеріїв власними зусиллями. Щоб зрозуміти моральний сенс того, що існує і здійснюється у житті, необхідно до нього якось морально ставитись, для чого важливим є пізнання історичної й моральної необхідності. Зацікавлений погляд на світ, людей, самого себе дає можливість оцінити перспективи, отримати цілісне уявлення про сенс людського буття і власного. Так, за допомогою моралі людина пізнає світ морального життя, свій внутрішній світ, внутрішній світ інших людей, власні та людські моральні якості. Пізнання здійснюється з позицій загальнолюдських моральних цінностей, морального ідеалу, розуміння соціального та морального прогресу. Моральні якості людини як складники її загальної культури є важливою умовою будь-якого пізнання, у тому числі, наукового і художнього. У моральному пізнанні відіграють значну роль моральні почуття, інтуїція, а також віра. У процесі пізнавальної діяльності особистості формуються уявлення про зміст моральних відносин на почуттєвому та раціональному (теоретичному) рівнях, що дозволяє розуміти моральну сутність існуючого і прогнозувати розвиток подій. Зрозуміло, що пізнавальна функція моралі тісно взаємодіє із світоглядною, оцінювальною, виховною та є продовженням функції соціалізації.

Конкретизацією функції соціалізації індивідів або гуманізуючої функції моралі є виховна, де простежується свідоме, цілеспрямоване виховання людини на загальнолюдських та конкретно-історичних моральних цінностях. Виховна функція моралі здійснюється через формування особистості, розвитку її самосвідомості, механізмів соціальної, зокрема, моральної саморегуляції, самовдосконалення.

Виокремлення соціальних функцій моралі є дещо умовним. У реальному житті вони злиті, нерозривні, взаємодоповнюють одна одну, діють у єдності. Мораль одночасно і орієнтує, і регулює, і оцінює, і виховує людину. У цілісності функціонування виявляється унікальність її впливу на життя людини, спільноти, суспільства. За допомогою своїх функцій мораль здійснює об'єднання, гармонізацію суспільних, групових та індивідуальних інтересів.

3. Професійна мораль працівника овс

Професійна етика працівників органів внутрішніх справ - це наука про застосування загальних норм моралі та специфічних професійних моральних правил і моральності в їхній діяльності і повсякденному поводженні. Це сфера застосування як загальноетичних норм у правоохоронній діяльності, так і особливих норм професійної моралі, що виникають і існують лише в даній професійній групі.

І те, що є моральним для однієї професії, може бути аморальним і протиправним для професії працівника органів внутрішніх справ. Якщо адвокат зустрічається із своїм клієнтом у себе вдома або в ресторані, - це цілком припустимо, але немислимо, щоб слідчий проводив зустрічі із підозрюваним чи обвинуваченим у себе в квартирі. Якщо пацієнт після лікування як знак вдячності вручає лікарю квіти і подарунки, - це морально з позицій медичної етики, та було б зовсім аморально і навіть злочином, якби слідчий прийняв від потерпілого подарунок за те, що притягнув до кримінальної відповідальності його сусіда, з яким вони не поділили межу на садибі.

В професіональній етиці працівників органів внутрішніх справ є такі питання, моральні проблеми, які не повторюються і не зустрічаються в інших сферах людських стосунків. Вони характерні тільки для специфічних методів діяльності працівників міліції.

Вивчення функцій моралі працівників органів внутрішніх справ показує, що вона є своєрідним компасом їхньої поведінки, мотивування їхніх думок і дій. У свідомості працівників міліції мораль виступає як визначена система принципів і норм, оцінок і переконань, які впливають на виконання ними свого громадянського обов'язку, на взаємовідносини з іншими людьми.

При постійному дотриманні моральних принципів, норм і оцінок у працівників міліції формується власна моральна позиція, моральне кредо, якими вони керуються в життєвих ситуаціях, суспільних взаємовідносинах.

Моральна позиція працівників органів внутрішніх справ - одна з основних підвалин їх внутрішнього духовного світу. У кожної людини є своя моральна позиція, яка усвідомлено, а нерідко і підсвідомо впливає на мотиви її поведінки. Вона може найбільш повно відповідати законам суспільного розвитку, колективній взаємодії людей, ідеалам суспільства, а може бути й хибною, ущербною, невизначеною і тому внутрішньо хиткою, легко схильною до будь-яких зовнішніх впливів, залежати від особистого настрою.

Моральна позиція працівників органів внутрішніх справ органічно пов'язана з їхнім моральним вибором. У житті завжди перед особистістю стоїть альтернатива: як діяти? Працівники зі стійкою моральною позицією діють так, як велять обов'язок, честь, совість. Такі люди здатні вчинити подвиг і у визначених ситуаціях його чинять. Героїчні вчинки - свідчення високої моральної позиції особистості працівника міліції. У повсякденному житті працівник із високою і стійкою моральною позицією веде активне громадське життя, сумлінно працює, не поступається своїми моральними принципами, сміливо висловлює свої думки і не припускає обмежень будь-чиєї особистої гідності. Такі люди не тільки соціально активні, вони свідомо привносять у всі сфери спілкування неухильне дотримання моральних норм співробітництва і взаємоповаги.

Моральний розвиток особистості працівника органів внутрішніх справ починається в сім'ї, школі і продовжується в профільному навчальному закладі, а потім - у трудовому колективі, який виступає центром виховання в нього моральних принципів. Процес його морального становлення має бути безперервним, поєднаним з його професійним зростанням і грунтуватись на принципах професійної етики.

Існують такі моральні принципи, як гуманізм, колективізм, патріотизм, інтернаціоналізм, справедливість. У моральній свідомості особистості працівника міліції вони складають цілісне утворення. Якщо ж відсутній один із перерахованих моральних принципів, то знижується надійність морального здоров'я його особистості.

Принцип гуманізму. Любити людей, радіти їхнім успіхам може істинно гуманна людина, що відчуває до них глибоку повагу, нетерпимо ставиться до всякої фальші, нещирості в спілкуванні. Гуманізм як моральний принцип не зводиться тільки до людинолюбства. Він багатше і глибше відбиває спектр усвідомленого сприйняття особистої гідності людей зі всіма їх сильними і слабкими якостями. Гуманіст визнає за кожною людиною право на свою думку, вччинок, особисті схильності; він постійний у своєму прагненні бути корисним людям, дорожить їхнім спілкуванням і налаштований на те, щоб людям робити добро.

В основі гуманізму лежить віра у безмежні можливості людини і в її здатність до вдосконалювання.

Принцип колективізму. На початку XX ст. американський соціолог Ч.X.Кулі створив теорію «дзеркального я», відповідно до якої уявлення людини про себе (самооцінка) складається під впливом думок оточуючих: якою вона здається іншій особі, як ця «інша» її оцінює. Теорія «дзеркального я» підтверджує правильність відомого положення: люди не можуть жити не спілкуючись, не вступаючи в складну систему відносин, не працюючи одне з одним.

Принцип справедливості. Це головний моральний принцип, моральна заповідь особистості працівника міліції. Справедливий працівник неодмінно настроєний проти будь-якого порушення прав і свобод людини, беззаконня, безвідповідальності, користолюбства і розкрадання, дармоїдства і протекціонізму, будь-яких відхилень від моральних принципів розподілу прибутків і благ.

Працівник органів внутрішніх справ повинен шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування, не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам служби. Працівник має з належною повагою ставитись до прав, обов'язків та законних інтересів громадян, їх об'єднань, а також юридичних осіб, не повинен виявляти свавілля або байдужості до їхніх правомірних дій та вимог, допускати прояви бюрократизму, відомчості та місництва, нестриманість у висловлюваннях або іншим чином поводитися у такий спосіб, що дискредитує органи внутрішньої служби або ганьбить їхню репутацію.

Принципи патріотизму й інтернаціоналізму. У структурі моральних принципів професійної етики працівників органів внутрішніх справ важливе місце приділяється патріотизму й інтернаціоналізму.

Патріотизм характеризує ставлення працівників органів внутрішніх справ до своєї держави, що виявляється у відповідних діях, у яскраво вираженому почутті любові до своєї Батьківщини. Інтернаціоналізм - це визнання рівності і свободи всіх народів і національностей, прояв щирої поваги до їхнього способу життя і культури, солідарність і співробітництво у захисті загальнолюдських моральних і духовних цінностей.

Іноді зустрічається одностороннє розуміння патріотизму, коли під ним розуміють тільки вчинеїшя подвигу. Тому у деяких людей поняття патріотизму асоціюється з воєнними умовами або екстремальною обстановкою, і вони не вважають типову моральну поведінку патріотичною. Таке помилкове судження грунтується на зрадливій логічній посилці: коли патріотизм не розглядається як стійкий моральний принцип і не визнається одним із вихідних чинників моральної позиції особистості. Патріотизм виявляється не тільки в екстремальних умовах і не є разовим одномоментним героїчним дійством. Патріот завжди є патріотом, він любить Вітчизну і свій народ, завжди ними пишається, а тому постійно діє так, щоб не завдати їм якоїсь шкоди, не образити їхню честь, бути гідним своєї держави, свого народу.

Патріотичні почуття працівника міліції виявляються щодня в сумлінній праці, зацікавленому ставленні до впровадження різних корінних нововведень, ощадливому використанні народних коштів, активній протидії різним ідеологічним диверсіям, готовності в будь-який час стати на захист законних інтересів людини, суспільства, держави.

У кожному суспільстві існують визначені загальні моральні цінності. За їх допомогою формується і функціонує складний механізм моральної самосвідомості працівників органів внутрішніх справ. До них відносяться наступні.

Обов'язок - моральна вимога суспільства до особистості працівника, визначені моральні зобов'язання, які він свідомо реалізує у своїй діяльності. Категорія обов'язку тісно пов'язана з поняттям "моральна відповідальність". Розрізняють громадський і професійний ний (службовий) обов'язок.

Честь - це внутрішня моральна гідність, шляхетність. Честь «посередньо виникає з обов'язку. Можна сказати, що честь - це інша сторона обов'язку, свого роду мірило виконання особистістю працівника міліції свого морального обов'язку. Честь - це внутрішнє особисте ставлення працівника до самого себе.

Найбільшим чином честь працівника органів внутрішніх справ виявляється в єдності слова і справи. Честь обумовлює сумлінне виконання ним своїх громадських прав і обов'язків. Люди з загостреним почуттям честі вимогливі до себе, вони правдиві і справедливі, мужньо визнають свої помилки, прагнуть їх виправити і не припускають повторення, вони поважають себе й інших, враховують, інтереси суспільства і не здатні чинити аморальні поступки.

Поряд із поняттям особистої честі існує поняття честі колективу. Така моральна характеристика службового колективу має глибокий практичний зміст. Вона «змушує» членів колективу, якщо вони дорожать ним, оцінювати свої дії за критеріями колективної честі.

Честь відіграє важливу роль у форму панні в працівників міліції професійної гордості за свій колектив, що має велике значення для морального зміцнення їхніх внутрішньоколективних взаємозв'язків.

Совість - це та моральна цінність, із якою люди зустрічаються у всіх сферах суспільних відносин. Кожен вчинок працівника органів внутрішніх справ співвідноситься із його совістю. Так і говорять: «Він діяв не по совісті», «Заїла совість», «Заговорила совість», «Совість чиста». Совість - могутній моральний чинник, який надає взаємовідносинам людей щирість і відкритість, довіру і взаємоповагу.

Особиста гідність поряд із моральним обов`язком, честю і совістю є конкретним проявом моральної самооцінки працівником органів внутрішніх справ відповідальності перед самим собою, колективом, вираженням морального права на поважливе ставлення до себе і себе до інших.

Гідність не є природженою якістю людей, вона формується в процесі громадського життя і виступає як узагальнена моральна оцінка індивідуально-ділових якостей працівника. Той, хто думає, що може стати моральним, тільки міркуючи про моральність, - говорив Аристотель, - не може стати ним, поки гарні якості не виявляться в його вчинках. Гідна людина перш за все доброчесна, а чеснота - це уміння зробити належний вчинок. Людина може вважати себе справедливою, тільки творячи справедливі справи, а інакше в неї немає для того достатніх підстав.

До найважливіших моральних цінностей відносяться працьовитість, доброзичливість, скромність , мужність.

У повсякденному житті завжди є місце для прояву мужності. Наприклад, керівник, який приймає рішення в умовах непевності, при недостатній інформації, йде на ризик. Це теж мужність. Потрібно мати мужність і для того, щоб визнати свої помилки.

На високоефективну роботу здатний працівник органів внутрішніх справ, який має моральні ідеали. Вони не з'являються у свідомості на «порожньому місці». Необхідно мати високий культурно-освітній рівень, розвинуту уяву, бажання до самовдосконалення. Працівник повинен прагнути до кращого, до світлих намірів, до еталонної чистоти моральних принципів. Всяке прагнення припускає кінцеву мету, яка є вінцем прагнення. Ідеал і являє собою ту кінцеву мету, якої досягти має кожен.

Відсутність моральних ідеалів, втрата "моральних цінностей у людей - одна з причин порушення ними правопорядку.

Моральні цінності - це такі властивості, якості людей, такі їхні стосунки, уявлення, прагнення і досягнення в суспільстві, що відповідають моральним вимогам, задовольняють їхні духовні потреби. Моральними цінностями є честь і гідність людини, її добре ім'я, трудові успіхи, шляхетність, дбайливе і чуйне ставлення людей одне до одного, взаємодопомога, дружба, суспільство, любов і багато чого іншого, що людину робить людиною.

В діяльності органів внутрішніх справ нерідко виникають ситуації, коли для досягнення благородної мети необхідно використовувати прийоми і методи, пов'язані з ущемленням прав і свобод людини. Безумовному засудженню підлягають дії, коли із всього явного арсеналу засобів для досягнення наміченого використовують завідомо негативні, хоча, можливо, і найбільш ефективні в тій ситуації. Ще більш складною є ситуація, коли обставини дозволяють вжити такі засоби, які однозначно не можна визнати морально-позитивними. Якщо моральні втрати від використаних засобів перекривають моральну цінність виконання завдання, то потрібно категорично відмовитись від досягнення мети таким способом.

Моральний вибір визнається правильним, якщо будуть враховані всі або найбільш значимі наслідки, які може передбачити людина, яка вирішує, як діяти. У всяких діях мають бути враховані, перш за все, їх прямі результати. З точки зору моралі важливо враховувати інтереси як окремої особистості, так і соціальної групи чи суспільства.


Висновки

Таким чином, професіонали в органах внутрішніх справ можуть сформуватись тільки за умови їх прагнення до морального самовдосконалення, високої відданості своїй справі й оволодіння нею повністю, почуття морального задоволення від своєї роботи, при обов'язковій наявності в них визначеного морального «стрижня» повсякденного поводження у відповідності з вимогами професійної етики.

Звідси - важливість і необхідність того, щоб кадри органів внутрішніх справ, а керівні особливо, оволодівали системою знань у сфері етики, професійної моралі, морального виховання кадрів.

ЛЕКЦІЯ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ФІЛОСОФІЯ + М. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА»

ТЕМА 4.

МОРАЛЬНА СВІДОМІСТЬ ТА МОРАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ

В ПРОФЕСІЇ СПІВРОБІТНИКА ОВС

НАВЧАЛЬНИЙ ПОРТАЛ «ГОТУЄМОСЯ ДО ЗАНЯТЬ»

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

"МОРАЛЬНА СВІДОМІСТЬ ТА МОРАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ

В ПРОФЕСІЇ СПІВРОБІТНИКА ОВС"

Мета: Надати систематизовані знання про моральний розвиток особистості працівника органів внутрішніх справ.

Завдання:

1. Розкрити структуру моральної свідомості.

2. Показати, що професійний обов`язок і службова відповідальність є провідними поняттями моральної свідомості працівника ОВС.

3. Охарактеризувати основні принципи моральної діяльності в професії співробітника ОВС.

Питання лекції

  1.  Структура моральної свідомості
  2.  Професійний обов`язок і службова відповідальність – провідні поняття моральної свідомості працівника ОВС
  3. Моральна діяльність в професії співробітника ОВС

Використана література:

  1. Апресян Р.Г. Идея морали. М., 1995.
  2. Бандурка О.М. Професійна етика працівників органів внутрішніх справ.  Харків, 2001.
  3. Бражник С.І., Плишкин В.М., Тищенко П.И. Этика участкового инспектора. – К., 1989.
  4. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика. М.,1998.
  5. Кропоткин П.А. Этика. М., 1991.
  6. Лозовий В.О. Етика. К., 2004.
  7. Милицейская этика и проблемы нравственного воспитания сотрудников органов внутренних дел: Межвузовский зборник научных трудов / отв. Ред. М.М.Ибрагимов. – К., 1991. 

Київ, 2009


Вступ

Моральна свідомість — складний, суперечливий феномен духовної культури, що має свої рівні, форми, структуру.

Моральна свідомість виявляється в поняттях, переконаннях, оцінках, вчинках і оформляється в етичних теоріях. В поняття моральної свідомості включаються також моральні почуття, емоції, через які люди виражають своє ставлення до того чи іншого вчинку або суспільного явища.

Мораль регулює поведінку людей у всіх сферах громадського життя. Є такі професії, де предметом праці є або сама людська особистість, або цілі соціальні групи. Це характерно для діяльності працівників органів внутрішніх справ. Результати праці представників цієї професії мають великий вплив на життєдіяльність, особисті характеристики людини і на долі багатьох людей. Тому наявність високорозвинених моральних рис особистості зазначеної професії розглядається суспільством як найважливіша сторона його професійної придатності.

1. Структура моральної свідомості

Мораль функціонує на двох рівнях — емоційно-почуттєвому та раціонально-теоретичному, які існують у взаємодії, єдності, доповнюючи один одного.

За походженням і змістом моральні почуття є соціальними, вони формуються і розвиваються тільки в суспільстві у процесі взаємодії соціальних індивідів за допомогою виховання і самовиховання. Культура моральних почуттів є вираженням міри моральної розвинутості особистості, її здатності до морального резонансу (милосердя, співчуття, співпереживання) і виявляється у вчинках, культурі поведінки. Почуття, переживання є основою мотивів, ідеалів, оціночних уявлень, ціннісних орієнтацій. Цей рівень пов'язаний з реакціями особистості на стосунки між людьми. Реакції виявляються у почуттях симпатії, антипатії; любові, ненависті; довіри, недовір'я;    обов'язку,    відповідальності;    національної    гордості, космополітизму; гідності, вимогливості; егоїзму, альтруїзму тощо.

Раціонально-теоретичний рівень моральної свідомості виражається у системі моральних знань, перш за все, етичних, про норми, принципи, ідеали, оціночні судження, поняття, у яких теоретично обґрунтовується моральність та її елементи. Своїм змістом цей рівень моральної свідомості дає уявлення про те, якою має бути дійсність відповідно до потреб суб'єкта. Це ідеальна проекція того, що бажається, вимагається, необхідно бути, тобто загально-історичні абсолютні потреби суспільного розвитку, що складають одночасно і мету, і засіб такого розвитку.

Залежно від носія моральна свідомість поділяється на індивідуальну і суспільну. Головними компонентами індивідуальної моральної свідомості є моральні почуття обов'язку, совісті, гідності, справедливості тощо — що у сукупності складають емоційно-почуттєвий рівень. Раціонально-теоретичний пов'язується з системними знаннями, уявленнями про поняття, їх зміст, взаємозв'язок, наприклад, про добро, зло, щастя, сенс життя, справедливість, відповідальність, що дають уявлення про моральні цінності взагалі і вищі зокрема. Почуттєвий і раціональний рівні індивідуальної моральної свідомості є основою моральних переконань. Важливою її складовою є воля, що концентрує зусилля особистості, перетворює індивіда на активного суб'єкта і переводить переконання, бажання, цілі у конкретні дії, вчинки. Індивідуальна моральна свідомість у єдності почуттєвого, раціонального і вольового складників формується у взаємодії з суспільною моральною свідомістю у повсякденній моральній творчості.

Суспільна моральна свідомість, носієм якої є суспільство, акумулює не тільки і не стільки моральну практику сучасників, а значною мірою використовує досвід минулих поколінь та історичних епох, їх пошуки і досягнення. Суспільна моральна свідомість також структурується за двома рівнями. Основою емоційно-почуттєвого її рівня є моральні почуття, невідрефлектовані моральні судження й відповідні оціночні уявлення, судження. Такий рівень свідомості та її компоненти відрізняються нечіткістю, суперечливістю і пов'язані з безпосередніми потребами людини, носять більш конкретний, поєднаний з інтересами соціальних груп, спільнот, прагматичний, утилітарний характер. Раціонально-теоретичний рівень суспільної моральної свідомості спрямований на вирішення головних питань сенсу життя, має чіткий, послідовний, раціональний і системний характер. Це за своєю сутністю — моральна філософія, або етика. У моральній діяльності (аспектах) і моральних відносинах реалізуються моральні почуття, знання, переконання, уявлення людей про моральні цінності.

Моральна свідомість характеризується універсальністю, здатністю все зробити об'єктом свого судження і оцінки з позицій абстрактних принципів дійсної людяності.

Суспільна моральна свідомість — цілісний феномен, де теоретичний рівень відбивається у системі понять. Поняття моральної свідомості відіграють важливу роль у духовно-практичному освоєнні світу. Вони, з одного боку, — інструмент пізнання моральної сфери життя, з іншого — ступені пізнання, які доповнюють і закріплюють отримані знання. Зміст понять моральної свідомості наповнюється й змінюється з історичним розвитком людства (етносів, націй), світової (національної) духовної культури. Специфіка понять моральної свідомості у тому, що вони своєрідно відбивають моральне життя суспільства, спільнот і людини, використовуються для оцінки різних дій, вчинків як людини, так і інших соціальних суб'єктів.

Найбільш чітко, всебічно поняття моральної свідомості опрацьовуються моральною філософією (етикою, що оприлюднює вищий професійний рівень теоретичної моральної свідомості), а найбільш складні, суттєві з них, що відбивають вузлові сфери морального життя, отримують категоріальний статус (добро і зло, сенс життя і щастя, обов'язок і совість, моральний вибір і відповідальність, любов тощо). Становлення й змістовна своєрідність більшості понять і категорій етики знайшли своє відображення в історії етичної думки. Ускладнення морального життя, розвиток духовної культури, постановка і опрацювання теоретичних проблем моралі, зокрема, вели до того, що категоріальний апарат етики, поняття моральної свідомості стали більш змістовними.

Отже, слід особливо підкреслити: поняття моральної свідомості та етичні категорії нетотожні. Поняття моральної свідомості формуються в процесі безпосереднього відбиття, опанування і оцінки соціальних відносин, поведінки людей у суспільній та індивідуальній свідомості. Категорії — це результат наукового дослідження, філософського узагальнення, констатації, вони належать етиці як науці про мораль.

Простими та історично першими чинниками морального знання були норми. У всіх випадках норма виступає способом вираження належного і несе у собі повеління, вимоги, які треба виконати для досягнення певної мети. Це можуть бути настанови, правила, приписи, заборони («не вбий», «не вкради», «поважай батька і матір» тощо). Моральна норма — найпростіша форма суперечливої єдності сущого (реального) і належного (ідеального) у моралі, визначає поведінку у типових ситуаціях, складність життєвих ситуацій, доводить, що норми як одиничний припис можуть суперечити одна одній, тоді з'являється необхідність морального принципу. Це узагальнене вираження моральних вимог до людини, що спрямовують її діяльність у певній сфері життя, визначають головну лінію її поведінки, життєвої орієнтації. Це несучі конструкції моральної свідомості, узагальнені світоглядні орієнтації, що спрямовують лінію поведінки, визначають характер стосунків людей, сенс їх життя (гуманізм, патріотизм і космополітизм, колективізм і індивідуалізм, егоїзм і альтруїзм тощо). Принципи об'єднують і пронизують моральні норми.

Мораль регулює поведінку людини, оцінює її вчинки, дії соціальних суб'єктів, тому важливе місце у структурі теоретичного рівня моральної свідомості посідає моральна оцінка. Вона є уявленням про моральні цінності вчинків, дій, їх відповідність належному. У моральній оцінні використовуються уявлення про добро і зло, справедливе і несправедливе, чесне і безчесне. Вона виражається у схваленні чи засудженні відповідної поведінки, вчинків особистості, дій соціальних інституцій, суб'єктів.

Поступово у процесі розвитку моральності у моральній свідомості виробляються уявлення про моральні якості особистості, її чесноти, що роблять її здатною жити відповідно до вимог моралі. У моральних якостях особистості конкретизуються ціннісні уявлення моральної свідомості про добре і зле, праведне і грішне у характеристиці людини. їх зміст відбиває вимоги до людини як суб'єкту моральних відносин.

Також поступово складається поняття моральною ідеалу як гіпотетичного образу морально досконалих суспільства і людини, як кінцева мета, до якої спрямовано моральний розвиток. Моральний ідеал особистості постає у моральній свідомості як критичне відкидання недосконалої дійсності і духовне перетворення її для власного розвитку і вдосконалення. Уявлення про суспільний моральний ідеал відбивали і відбивають недосконалість реального життя і надію на краще майбутнє, досконале життя (літературно-художні пошуки майбутнього, соціально-філософські утопії).

Важливим елементом і поняттям моральної свідомості є ціннісна орієнтація як здатність моральної свідомості постійно за різних обставин спрямовувати думки й дії людини на досягнення певної моральної мети і результату. Моральні цінності орієнтують і формують свого роду тривалий план поведінки й діяльності людини. Одна з найпоширеніших дефініцій цінності, яка довгий час була загальноприйнятою, визначала цінність як суб'єктивну значущість певних явищ реальності, тобто їхню значущість з точки зору людини, суспільства та їх потреб. Існують два типи цінностей: цінності, сенс яких визначається наявними потребами й інтересами людини, які обслуговують самоствердження особистості, і цінності, що надають сенсу існуванню самої людини, які творять і відроджують людину в певній, принципово новій якості. Цінності другого типу в сучасній літературі інколи називають вищими, або культурними, або сенсожиттєвими, або й просто самоцінностями, оскільки щодо людського суб'єкта вони є чимось самостійним, самодостатнім і, отже, таким, що принципово вимагає морального ставлення до себе.

2. Професійний обов`язок і службова відповідальність – провідні поняття моральної свідомості працівника ОВС

Однією з головних умов успішної діяльності кожного співробітника ОВС є сумлінне виконання своїх службових обов'язків, мужність і рішучість у боротьбі зі злочинністю, криштальна чесність і правдивість, бездоганна моральна чистота, скромність та витриманість.

Повсякденна діяльність міліції протікає на очах у населення, і авторитет її багато в чому залежить від поведінки конкретних працівників при спілкуванні з людьми. Звідси випливає вимога до кожного члена колективу правозахисників: бути чемним, тактовним і коректним у спілкуванні з громадянами.

В професійній етиці працівників міліції найбільш важливими і складними є питання щодо моральних критеріїв припустимості тих чи інших методів, прийомів, засобів, які використовуються ними під час виконання службових обов’язків. Так, на практиці трапляються випадки, коли співробітниками ОВС допускаються неприпустимі форми психологічного впливу до підозрюваних, що забороняється законом.

З позиції професійної етики глибоко аморальним, неприпустимим є отримання від особи, яку допитують, бажаних показань в
результаті словесної погрози арешту або затримання. Благородних цілей не можна досягти аморальними засобами.

В нашому суспільстві працівники міліції повинні діяти лише дозволеними, гуманними і глибоко моральними методами і засобами. Будь-який відступ від цього принципу робить слідчу діяльність аморальною і завдає непоправної шкоди справі здійснення правосуддя, а в результаті -
справі морального виховання, формування людини.

Вибір тих або інших психологічних прийомів і засобів, як правило, залежить від конкретних обставин справи, від особистості того, кого допитують. Те, що, наприклад, можна застосувати до дорослої людини, є неприпустимим відносно неповнолітніх.

У широкій і багатоплановій темі використання професійної етики в діяльності працівника органів внутрішніх справ є багато проблем. Йому щоденно доводиться вирішувати складні службові завдання. Успіх їх вирішення залежить від тих морально-психологічних позицій, яким він слідує в своїй службовій діяльності.

Суворе дотримання етичних правил при розслідуванні злочинів сприяє здійсненню психологічного контролю за власною діяльністю, звужує можливості допущення помилок, підвищує авторитет працівників ОВС, а це сприяє успішному вирішенню завдань, поставлених перед ними.

Саме тому до працівника міліції пред'являються високі моральні вимоги. Ідейна зрілість і загартування, моральна стійкість і чистота, усвідомлення суспільної значимості своєї діяльності і громадянської відповідальності за її результати - все це допоможе працівнику дотримуватись правильної поведінки у найбільш складній і заплутаній ситуації, діяти завжди законно і морально.

Об'єктивний підхід до вирішення своїх службових обов'язків –  моральний і професійний обов'язок кожного працівника органів внутрішніх справ.

Верховенство закону в діяльності органів внутрішніх справ. Діяльність працівників органів внутрішніх справ здійснюється на підставі чинного законодавства і в законних формах, будується на демократичних основах, при дотриманні моральних правил поведінки і всіх процесуальних норм. Дотримання законності є обов'язком всіх працівників міліції і включає, як головне завдання, неухильну охорону прав і свобод громадян та інтересів суспільства і держави. Повага права, закону повинна стати особистим переконанням кожного працівника. Будь-які спроби відступу від закону або ухилення від його виконання, порушення прав особистості, приниження гідності громадян, чим би вони не мотивувалися, неприпустимі і переслідуються в кримінальному, адміністративному та цивільно-правовому порядку.

Вся діяльність міліції грунтується на точному дотриманні законів. Органам внутрішніх справ і їх посадовим особам закон надає широкі повноваження для виконання своїх функцій, у тому числі повноваження застосовувати заходи державного примусу, що вони можуть робити тільки відповідно до закону, на законній підставі та у законних формах. Дотримання законності - це не тільки юридичний, але і моральний обов'язок всіх посадових осіб органів внутрішніх справ. Порушення законності є не тільки правопорушенням, а й аморальним вчинком.

Все українське законодавство, право спираються на моральні підстави, в ньому знаходять вираження правова та моральна свідомість, принципи і норми моральності, етичні погляди, властиві українському суспільству. Українське право глибоко моральне в своїй основі, воно перейнято гуманізмом, в його основу покладено конституційні положення, тому всяке рішення, прийняте ОВС, повинно бути законним і справедливим; законним може бути тільки справедливе рішення, несправедливість не може бути законною.

Правильне застосування законів завжди означає реалізацію моральних вимог, які в них виражені і закладені.

Коли ставиться завдання з'ясувати, розкрити моральний зміст процесуальних норм, варто завжди мати на увазі, що немає можливості суворо відмежувати моральні норми від процесуальних при розгляді того або іншого процесуального принципу таким чином, щоб визначити: це - тільки процесуальна, правова норма, але не моральна, а це - тільки моральна норма, але не процесуальна, не правова.

Моральні норми не відокремлюють від процесуальних, їх включають до змісту Процесуальних норм, вони є необхідним інгредієнтом правових розпоряджень і вимог, визначають моральний зміст і значення процесуальних норм, вказують етично припустимі засоби їхньої реалізації. Правові норми вказують працівникам органів внутрішніх справ на те, що вони повинні робити, а моральні - як вони повинні це робити.

У кожному окремому випадку в процесі своєї діяльності працівникам міліції необхідно правильно розуміти поряд із юридичним змістом і моральний характер застосовуваних правових норм, шукати законні та моральні шляхи і засоби їх реалізації. При застосуванні будь-якої процесуальної норми завжди виникають питання етичного порядку, будь-яке правове розпорядження в тому або іншому зв'язку, близько або віддалено, безпосередньо або опосередковано створює моральну ситуацію, обумовлюється не тільки принципами законності, а й моральними принципами.

Моральність не виключає застосування суворих покарань за тяжкі злочини до осіб, які є особливо небезпечними для суспільства, але вона не допускає необ'єктивності, переоцінки тяжкості покарань, їй суперечить поширене помилкове уявлення про те, що покарання тим ефективніше, чим воно суворіше.

Все викладене вище зовсім не означає заклику до прояву якогось лібералізму стосовно злочинців. За тяжкий злочин до особливо небезпечного злочинця слід застосовувати покарання з усією строгістю закону. Але суворість покарання припустима лише там, де вона випливає з обставин справи, з небезпеки скоєного злочину й особистості злочинця, і не вона сама по собі визначає ефективність боротьби зі злочинністю.

Ефективність роботи органів внутрішніх справ багато в чому залежить від ідейної переконаності особового складу, рівня його політичної зрілості, професіоналізму, свідомої дисципліни й організованості, неухильного дотримання законності. В органах внутрішніх справ повинна здійснюватися систематична і цілеспрямована робота по зміцненню службової дисципліни і законності, по вихованню моральної культури серед особового складу.

Свідома дисципліна, пильність, відповідальність та інші професійні якості працівників органів внутрішніх справ формуються під впливом умов життя, всього укладу служби і побуту, морально-психологічного клімату в колективі.

Зміцнення службової дисципліни і законності, виховання особового складу органів внутрішніх справ у дусі їхнього найсуворішого дотримання - одне з найважливіших завдань у діяльності керівників, виховної і соціально-психологічної служб. Це запорука успішного виконання ними завдань по боротьбі зі злочинністю й охороні громадського порядку. Поняття службової дисципліни нерозривно пов'язано з поняттям законності. Усвідомлення свого обов'язку перед Батьківщиною, відповідальності за охорону прав і законних інтересів громадян, за захист державної, колективної й особистої власності від злочинних посягань, суворе дотримання Конституції України і законів нашої держави, бездоганне виконання вимог Присяги, статутів, наказів начальників являють собою серцевину свідомої дисципліни і законності.

ОВС є складовою частиною державних органів, тому службова дисципліна в них грунтується на тих же політичних, моральних і правових засадах, що і загальнодержавна дисципліна. Водночас, з огляду на особливий характер завдань, які розв'язують органи внутрішніх справ, на їхніх працівників покладається ряд специфічних обов'язків, що зафіксовані в законах України, Присязі, статутах, наказах Міністра внутрішніх справ, і знаходять висвітлення в змісті службової дисципліни.

Дисципліна осіб рядового і командного складу міліції грунтується на високій свідомості, переконаності, глибокому розумінні кожним працівником свого службового обов'язку й особистої відповідальності за доручену справу. Характер розв'язуваних ними завдань висуває нові критерії до оцінки службової дисципліни і дотримання законності, наповнює ці поняття новим змістом. Вони стають більш широкими, багатогранними і відповідають корінній перебудові діяльності органів внутрішніх справ.

Важливим засобом зміцнення службової дисципліни і законності, підвищення рівня культури працівників міліції - є індивідуальна виховна робота, яка повинна проводитися систематично керівництвом, підрозділами виховної та кадрової роботи і соціально-психологічною службою.

Специфіка службової діяльності працівників органів внутрішніх справ передбачає важливу роль у зміцненні дисципліни і законності правового виховання. Його мета - забезпечити глибоке знання працівниками міліції Конституції України, законів, статутів, наказів та інструкцій, інших нормативних актів і на цій підставі - неухильне їх дотримання і втілення в життя, засвоєння твердих навичок правомірної поведінки під час виконання службових обов'язків. Для цього можна використовувати різноманітні засоби і форми: систему бойової і службової підготовки, лекційну пропаганду, школи правових знань і підвищення оперативної майстерності, вечори запитань і відповідей, кінолекторій, науково-практичні конференції, У процесі зміцнення дисципліни і законності, підвищення рівня культури важливу роль відіграють службові колективи, які покликані гостро і принципово реагувати на випадки відступу від норм моралі, вимог законів, Присяги, статутів, директив, вказівок і наказів начальників. Досвідчені керівники вміло використовують великі можливості службового колективу з метою підвищення професійної підготовки працівників, успішного вирішення ними оперативно-службових завдань. Тут створюється атмосфера непримиренності до найменших проявів нечесності, безвідповідальності, безкультур'я, до будь-яких порушень дисципліни і законності. Але цього можна досягти лише в тих випадках, коли робота по згуртуванню колективу ведеться цілеспрямовано, вдумливо, коли приділяється належна увага вихованню особового складу, правильним взаємовідносинам між працівниками, різноманітними службами і підрозділами, планомірній індивідуальній роботі з недостатньо досвідченими і організованими працівниками.

У справі виховання працівників ОВС у дусі суворого дотримання етичних норм поведінки, дисципліни і законності важлива роль належить товариським судам честі рядового і начальницького складу. Як показує досвід, широка гласність засідань таких судів, виступи товаришів по службі часто діють на порушників більш впливово, ніж дисциплінарні стягнення. Своє основне завдання такі суди справедливо бачать у попередженні порушень. Члени товариських судів використовують такі профілактичні заходи впливу, як бесіди із співробітниками, які вчинили дисциплінарні проступки, відвідання їх за місцем проживання, виступи перед особовим складом із роз'ясненням вимог законів, Присяги, статутів, директив, наказів МВС і т.п.

Зміцнення дисципліни і законності потребує вміння керівників, працівників виховних підрозділів і соціально-психологічної служби аналізувати моральний стан особового складу. Для цього вивчається динаміка службової дисципліни і законності в підрозділах за визначений час (рік, квартал, місяць) в порівнянні з аналогічним періодом у минулому. На основі даних, отриманих від кадрових та інспекторських апаратів, важливо не тільки глибоко проаналізувати кількість і характер порушень, але й, що найістотніше, з'ясувати причини, мотиви, приводи, умови, які їм сприяли. Робота щодо аналізу і оцінки морального стану особового складу несумісна з безпринципністю, приліпшенням стану справ, спробами приховати випадки аморальної поведінки, порушень дисципліни і законності.

Однією з неодмінних умов дотримання режиму таємності, грамотного виконання працівниками своїх функціональних обов'язків з погляду збереження службової і державної таємниці є знання особовим складом нормативних актів, які регламентують діяльність різних служб, облік, використання і збереження документів, спеціальної літератури, статистичних даних і т.д., які містять закриту інформацію. В цій справі велика роль належить службовій і бойовій підготовці, де слід систематично вивчати необхідні відомчі документи, а керівники повинні домогтися їхнього твердого засвоєння.

Підтримка високого рівня службової дисципліни і дотримання законності в діяльності працівників органів внутрішніх справ безпосередньо пов'язані з задоволенням їхніх матеріально-побутових потреб, створенням сприятливих умов служби і побуту. Гарні умови праці, повна забезпеченість працівників необхідним постачанням, наявність житла, дитячих дошкільних закладів, належне медичне обслуговування, можливість проведення різноманітного дозвілля -все це створює сприятливий моральний клімат для виховання людей, дозволяє працівникам більш повно зосередитися на якісному вирішенні оперативно-службових завдань, вдосконаленні професійної майстерності. Добре відомо і те, що побутова невпорядкованість погіршує настрій працівників, відриває їх від виконання службових обов'язків, знижує ефективність їхньої праці, у кінцевому рахунку негативно впливає на організацію служби, стан дисципліни і законності серед особового складу.

Взаємовідносини працівника ОВС з обвинувачуваним (підозрюваним), потерпілим та іншими учасниками справи, процесуальна обстановка, яка складається на попередньому слідстві, багато в чому залежать від його вміння правильно використовувати надані йому законом права і повноваження.

Такі права необхідні працівнику міліції для виконання поставлених перед ним важливих і складних завдань. Проте широта владних повноважень, зосереджених у його руках, якщо працівник Не має достатньо високого рівня правосвідомості, юридичної культури, почуття морального обов'язку, може породити зловживання цими правами. Вміння користуватися наданою йому владою розумно, правильно, в міру, що можна назвати обачністю, - одна з найважливіших моральних якостей працівника органів внутрішніх справ.

Службовий і моральний обов'язки вимагають від працівника міліції суворого дотримання прав і законних інтересів потерпілого.

3. Моральна діяльність в професії співробітника ОВС

Одним із головних напрямків діяльності в професії співробітника ОВС є моральне виховання. Моральне виховання виступає як двоєдиний процес. З одного боку, воно передбачає формування у працівника необхідних уявлень про моральний ідеал, моральну поведінку, зміст понять «добро» і «зло», «честь», і «гідність», «обов'язок», «совість», «справедливість» та інших категорій етики, про моральні принципи і норми. З іншого боку, моральне виховання полягає в створенні у працівника глибокої внутрішньої потреби діяти відповідно до сприйнятих і засвоєних ним елементів моральної свідомості.

Формування морально досконалої особистості - це безупинний процес прищеплювання працівникові органів внутрішніх справ:

а) етичних знань;

б) моральних переконань;

в) моральних якостей і почуттів;

г) моральних потреб і звичок.

Засвоєння працівниками ОВС етичних знань - необхідний етап і основа їхнього морального виховання. Ці знання є не тільки умовою, передумовою морального виховання, але і важливим елементом духовної культури людини.

Складність і значущість морального виховання в органах внутрішніх справ обумовлюють розмаїтість форм, засобів, методів і напрямків його здійснення. Якщо працівника оточує обстановка взаємної вимогливості, справедливості, працьовитості, принциповості, чуйності до людей, безкорисливої дружби, суворого дотримання законності, то вона сама спонукає його до високоморальної поведінки, до рівняння на кращі зразки поведінки і виконання службових обов'язків. У такому середовищі легше засвоювати моральні цінності, а етичні знання, не зустрічаючи протиріч у суспільній практиці, переходять моральні переконання працівника. І, навпаки, якщо в колективі мають місце факти грубості, лицемірства, зловживання службовим становищем, окозамилювання, безпринципності, то вони виключають ефективне моральне виховання особового складу. Тому турбота про підтримку в колективі здорових моральних стосунків і суворе дотримання законів, службового етикету є не тільки важливим самостійним завданням, але й необхідною умовою морального виховання працівників органів внутрішніх справ.

У процесі службової діяльності працівникам нерідко доводиться робити вибір між службовим обов'язком і власним спокоєм, зручностями; між колективним і особистим; між принциповістю і дружніми стосунками з товаришами по службі; між «хочу» і «треба». У вирішенні цих внутрішніх протиріч важлива роль належить самовихованню. Проте і тут чималу роль відіграє морально-психологічний клімат у колективі, особа вихователя, його авторитет і особистий приклад.

Антиподами моральності працівників міліції є користолюбство, злодійство і накопичення, міщанство і пияцтво, протекціонізм і бюрократизм, хуліганство, порушення службової дисципліни, марнотратство, хабарництво, прагнення поживитися за рахунок інших, урвати побільше від суспільства, нічого не даючи йому взамін. Боротьба з такими антиподами моралі - обов'язок всіх членів службового колективу, їх керівників, працівників виховних підрозділів і соціально-психологічної служби, покликаних давати принципову оцінку кожному випадку аморальної поведінки, розкривати й усувати її причини, проводити цілеспрямовану виховну і профілактичну роботу.

Моральне виховання буде малоефективним, безкорисним або з негативними наслідками, якщо не враховувати, в яких умовах живе і трудиться працівник. Якщо ці умови пов'язані з негараздами, якимись негативними моментами, то особистість набуде одностороннього, хибного, виродливого розвитку. Ніяка моральна проповідь не допоможе, якщо не будуть усунуті причини аморальної поведінки.

Серед несприятливих умов, що впливають на якість морального виховання окремих працівників, можуть бути, приміром, труднощі в просуванні по службі, негаразди побутового характеру, нездоровий моральний клімат у колективі, конфлікти в сім'ї та ряд інших.

Дієвість морального виховання забезпечується тільки тоді, коли зовнішній моральний вплив доповнюється внутрішньою активністю, самовихованням працівника, його прагненням наслідувати кращі приклади моральної поведінки, розвивати в собі якості, необхідні для повноцінного морального життя. Там же, де цей двоєдиний процес порушується, моральне виховання набуває характеру волюнтаризму, прожектерства, згубно позначається на вихованні працівника, яке не підкріплюється особистою потребою самоудосконалення.

Моральне виховання вимагає від працівників органів внутрішніх справ:

  1.  систематичності і послідовності в оволодінні етичною теорією;
  2.  формування необхідних моральних якостей;
  3.  самокритичності в оцінці особистих досягнень і принциповості в оцінці своїх недоліків, помилок, проступків;
  4.  самостійності і наполегливості в пошуках відповідей на питання моральної практики.

Потреба працівника міліції в самовихованні, безперечно, свідчить про його моральну зрілість, моральну культуру. Самовиховання - це індивідуальний процес, властивість особистості, проте це не означає, що самовихованням не потрібно управляти. В ряді органів і підрозділів внутрішніх справ розробляють індивідуальні плани самоосвіти і самовиховання, які обговорюють, на зборах, у службових колективах; призначають наставників, проводять консультації психологів; самовихованню надають ідейної спрямованості.

На службу до органів внутрішніх справ люди приходять різними шляхами: після строкової і надстрокової служби в Збройних Силах, по закінченні вищих та інших спеціальних навчальних закладів МВС, закінчивши навчання в цивільних вузах, із трудових колективів. У кожного працівника - свій шлях формування його як особистості, свій соціальний (життєвий) досвід, свої звички, навички спілкування, сформоване ставлення до дорученої справи. Тут виявляються і роль родинного, шкільного виховання, і роль тих колективів, де раніше навчався, працював, проходив службу працівник. Індивідуальність формується на основі набутих задатків у процесі роботи, спілкування, виховання і самовиховання.

Специфічні аспекти індивідуального виховання працівників органів внутрішніх справ пов'язані з особливостями їхньої служби. Відомо, наприклад, що рішення, які приймають працівники міліції, майже завжди зачіпають інтереси великої кількості людей. І цілком зрозуміла та пильна увага, яку викликають у населення будь-які дії міліції. Якщо на очах громадян просто перехожий і працівник міліції діють однаково, то оцінку ці вчинки отримують різну. Ставлення до перехожого, ймовірно, буде поблажливим, а до дій міліціонера - більш вимогливим. Часом подібна вимогливість населення здається деяким працівникам надмірною, викликає образу, роздратованість. Проте ображатися тут нема на що, оскільки той, хто покликаний здійснювати державний контроль за поведінкою людей, сам, через цілком зрозумілу причину, є об'єктом пильного соціального контролю. Будь-яка поява працівника міліції на людях створює навколо нього «зону підвищеної уваги». Подібний психологічний ефект - невід'ємна властивість професії правоохоронця.

В процесі виховної і соціально-психологічної роботи вивчаються всі сторони особистості, які можуть впливати на її службову діяльність. При цьому застосовується широкий набір педагогічних методів, серед яких найбільш ефективним варто визнати метод особистого спостереження за працівником у ході виконання ним своїх службових обов'язків. Корисними можуть бути вивчення й аналіз матеріалів особової справи працівника, службових атестацій, характеристик, що охоплюють різноманітні сторони його індивідуальності.

Дані, які характеризують того або іншого службовця, треба знати з граничною точністю; приблизність, тим більше плутанина, тут цілком неприпустимі, вони обходяться дуже дорого. Наприклад, помилка в імені або по батькові напевно буде витлумачена підлеглим як недбале, незацікавлене до нього ставлення, напевне викличе сумнів у щирості і ґрунтовності намірів керівника чи колеги. Люди особливо надовго запам'ятовують саме випадки зневажливого ставлення до себе. Неприпустимі помилки і в документах, що оформлюють стосовно працівника, вони можуть викликати непорозуміння в проходженні ним служби.

Серед методів індивідуальної виховної роботи чи не найпоширенішим є бесіда. Ця форма спілкування не є такою простою, як на перший погляд. Необхідно продумати її напрямок, тонкощі, врахувати настрій і характер працівника, якого запрошено до бесіди, його ставлення до предмета розмови. Бесіда досягає бажаного результату, якщо ведеться з дотриманням ряду вимог: насамперед треба чітко усвідомити, що необхідно дізнатися про співрозмовника; в чому його належить переконати. Бесіда повинна бути обопільною: варто не тільки запитувати, але й розповідати про себе; дати співрозмовнику можливість висловитись, відчути, що до нього виявляється інтерес, - це налаштовує на відвертість. Повчальний менторський, а тим більше наказовий тон прирікає бесіду на невдачу. Не варто починати її, якщо людина до неї не схильна. Умови і місце зустрічі повинні сприяти щирій розмові.

Активним методом виховання працівника ОВС є надання практичної допомоги в його діяльності. Особливо це необхідно відносно молодих, нещодавно прибулих на службу. Допомога може бути надана їм всіма параметрами службової, оперативної, слідчої діяльності, відбуватись шляхом передачі передового досвіду, професійних навичок і вмінь, роз'яснень, консультацій, спільного виконання завдань і т.п.

Водночас варто пам'ятати, що допомога не повинна принижувати особистість, бути обтяжливою; її варто пропонувати ненав'язливо, для кожного такого випадку має бути логічний привід. Допомагати треба тоді, коли працівник дійсно не в змозі щось виконати особисто або робить це неякісно. Отже, допомагаючи не слід підміняти. Допомога повинна окриляти, вселяти впевненість працівника у власних силах, бути справжнім уроком професійної майстерності і самовідданого ставлення до справи, виявленням щирого бажання колеги по роботі.

Ефективним методом виховної роботи є індивідуальні завдання. Практика показує, що індивідуальне завдання або доручення дає добрі результати при дотриманні певних умов, а саме:

  1.  якщо враховуються риси характеру і схильності працівника, його особисті якості;
  2.  якщо завдання відповідає меті виховання, завданням службової діяльності;
  3.  якщо сумлінне виконання доручень стимулюється і заохочується;
  4.  якщо контроль дійовий, а при необхідності надається допомога у виконанні завдання.

Істотне місце в виховній роботі займає колективний вплив. До нього вдаються, наприклад, у зв'язку з порушеннями дисципліни, які набули певного розголосу в колективі чи тоді, коли необхідно дати такому порушенню гостру оцінку, сформувати громадську думку щодо нього. Якщо той або інший проступок працівника обговорюють у колективі, якщо тут належним чином розглядають його причини і не шкодують зусиль, щоб пробудити у співробітника почуття професійної честі, службового обов'язку і совісті, то він виправляє свою поведінку. Тоді і колектив більш стабільний, і справи в нього йдуть краще. Форми колективного впливу можуть бути різними: збори колективу, засідання ради наставників, суд честі, критика в газеті службового колективу і т.п. Вплив колективу - це той самий «моральний резерв» виховання, значення якого зростає день у день. Корисним у виховній роботі є відвідування сім'ї працівника," зрозуміло, з його дозволу і при дотриманні необхідного такту, делікатності. Побут, сімейні стосунки - вкрай тонка сфера людського існування. Для того, щоб використовувати її з виховною метою, потрібно мати безмежну довіру співробітника. Тільки вона відкриває реальну можливість надати працівнику допомогу у правильній організації його побуту і дозвілля.

В органах внутрішніх справ практикується наставництво як підвищення професіоналізму і морального виховання рядового і начальницького особового складу. Мета наставництва полягає в прискоренні процесу становлення молодих працівників, у формуванні їхньої активної життєвої позиції, в оволодінні необхідними професійними знаннями і вміннями, працьовитістю, широким політичним кругозором, високими моральними якостями.

Наставники в органах внутрішніх справ - висококласні спеціалісти, передові працівники з багатим життєвим і професійним досвідом, з покликанням до виховної роботи. Вони повинні бути в усьому прикладом: у праці, поведінці, особистому житті.

Таким чином, моральне виховання - один із основних напрямків моральної діяльності в органах внутрішніх справ. Воно поєднує в собі етичну освіту, формування у працівників моральних переконань і потреб, високих моральних якостей і почуттів, стійких норм поведінки.

Висновок

Для того, щоб моральний капітал став діючим, необхідні не тільки внутрішнє прийняття тих або інших норм, але і постійний досвід повторення моральних дій. Поява моральних навичок залежить від свідомості і досвіду особистості, від суспільної атмосфери. Ріст свідомості працівників органів внутрішніх справ, вимогливість громадської думки створюють можливість виникнення і зміцнення нових моральних норм, дотримання яких контролюється свідомістю, а постійне їх дотримання переходить у навички.

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА

ЛЕКЦІЯ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ФІЛОСОФІЯ + М. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА»

ТЕМА 5.

ДОБРО ТА ЗЛО В ПРОФЕСІЇ СПІВРОБІТНИКА ОВС

НАВЧАЛЬНИЙ ПОРТАЛ «ГОТУЄМОСЯ ДО ЗАНЯТЬ»

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

"ДОБРО ТА ЗЛО В ПРОФЕСІЇ СПІВРОБІТНИКА ОВС"

Мета: Сформувати уявлення про добро як провідну ідею моральної свідомості та про моральне зло.

Завдання:

1. Показати, що добро є провідною ідеєю моральної свідомості.

2. Розкрити сутність морального зла.

3. На конкретних прикладах показати прояви добра та зла в професії співробітника ОВС.

Питання лекції

  1. Добро як найвища духовна цінність.
  2. Проблема морального зла.
  3. Добро та зло в професії співробітника ОВС.

Використана література:

  1. Апресян Р.Г. Идея морали. М., 1995.
  2. Бандурка О.М. Професійна етика працівників органів внутрішніх справ.  Харків, 2001.
  3. Бубер М. Образы добра и зла. М., 1995.
  4. Ильин И.А. О сопротивлении злу силою. М., 1993.
  5. Коган Л.Н. Зло. Екатеринбург, 1992.
  6. Кропоткин П.А. Этика. М., 1991.
  7. Лозовий В.О. Етика. К., 2004.
  8. Милицейская этика и проблемы нравственного воспитания сотрудников органов внутренних дел: Межвузовский зборник научных трудов / отв. Ред. М.М.Ибрагимов. – К., 1991.

Вступ

У попередній лекції були розглянуті основні структурні компоненти моральної свідомості. Тепер необхідно простежити цю свідомість у дії, з’ясувати, які саме способи осмислення реальності, тобто форми ідеальної дії, їй притаманні. Іншими словами, ми маємо звернутися до категоріального устрою моральної свідомості, оскільки категорії – це саме такі основоположні поняття, які виступають водночас і відображенням загальних властивостей дійсності, й актуальними формами діяльності свідомості, що має справу з даним аспектом дійсності. Скажімо, відповідальність є однією з таких категорій моральної свідомості, оскільки вказує, з одного боку, на невід’ємну загальну рису будь-якої реально існуючої моральної особистості, а з іншого – розкриває сам спосіб роботи, саме функціонування моральної свідомості, яка осмислює світ з точки зору відповідального суб’єкта, прагне з’ясувати межі й характер людської відповідальності. Цілком очевидно, що існування подібних категорій свідчить про певну буттєву вкоріненість людської свідомості, про її реальні витоки. Вже великий німецький філософ ідеаліст Г.В.Ф. Гегель зазначав у цьому зв’язку, що категоріальний устрій узагалі долає відмінності між суб’єктом і об’єктом, утверджує «тотожність мислення і буття». Деяке підтвердження тому ми бачимо й у галузі моральної свідомості. Так, зокрема категорія добра, яка розглядалась вище як цінність і провідна ідея моральної свідомості, що безпосередньо виводить її до проблем буття, проблем морального упорядження світу, визначає разом з тим і фундаментальну внутрішню форму діяння самої цієї свідомості. Однією із сутнісних рис моралі є якраз осмислення дійсності з точки зору протилежності добра і зла. Але з цієї визначальної риси моралі випливає також і те, що скласти повніше, детальніше уявлення про добро як фундаментальну категорію моральної свідомості ми можемо, лише враховуючи й категоріальну специфіку його одвічного антагоніста – морального зла.

1. Добро як найвища духовна цінність

Основною, фундаментальною категорією етики є добро, тому етику називають "наукою про добро".

Поняття "добро" пов'язане з поняттям "благо" (у багатьох мовах - латині, німецькій, англійській та ін. - ці поняття позначаються одним терміном). Обидва вони є ціннісними уявленнями про світ, які відображають позитивне трактування чогось щодо певного стандарту. Проте є між цими поняттями й істотна відмінність.

Благо - це позитивна здійсненність для людини буття загалом. У буденному житті "благо" вживається, переважно, в множині - "блага", - де воно засвідчує матеріальні достатки, різноманітні сприятливі для життя умови (економічні, технічні, технологічні, культурні та духовні). Благом є талан, сприятлива погода, добра дорога, вчасна зустріч, потрібна ситуація тощо - тобто все те, що робить життя людини вдалим, успішним і, зрештою, щасливим, хоча часто все це не залежать від самої людини.

Сутнісний зміст поняття "добро" випливає з протиставлення такій важливій етичній категорії, як моральне зло. Проблема співвідношення добра та зла цікавила людство віддавна. Вона була однією з ключових й у філософській традиції. Аналіз різних концепцій визначив кілька підходів до вирішення цієї проблеми.

Перший підхід абсолютизував природу добра та зла. Ці категорії мають власну природу, що заперечують одна одну. Добро та зло ніколи не можуть переходити одне в одне, вони є однопорядковими категоріями. Так усвідомлювали співіснування добра та зла зороастризм, маніхейство та ін.

В історії етичної думки цього підходу дотримувалися давньогрецькі філософи Сократ і Платон. Наприклад, за Платоном добро існує в світі ідей (всесвітньої душі, Бога); зло - у світі чуттєвих речей. Природа людини поєднує два начала - безсмертну душу, причетну до всесвітньої Душі, та тіло як частину загального тілесного. Душа людини в результаті тертя з недосконалим матеріальним тілом, забуває про сутність вищої Ідеї - добро. Пригадати це вона може через відречення від тіла, від плотських насолод.

Другий підхід вирішує проблему співвідношення добра та зла в дусі світових релігій. Він абсолютизує природу добра. Зло ж визнається завжди як відносне. Так, у християнстві абсолютним світовим началом є божественне добро, чи абсолютно добрий Бог. Зло - це результат помилкових або порочних рішень людини (вільної в своєму виборі), провокованих Дияволом. Диявол (або Сатана) - це не однопорядкова Богові сила. Це заблудлий син Божий. Отож перед людиною завжди стоїть проблема вибору не між абсолютами добра та зла, а між добром, яке потенційно абсолютне, і злом, котре завжди відносне.

Недоліками обох підходів є онтологічний розгляд природи добра та зла, тоді як природу потрібно досліджувати аксіологічно.

Поняття "добро" (до поняття морального зла ми звернемося в окремому розділі) - це етична категорія. Вона містить нормативно-ціннісний елемент і характеризує найвищу духовну цінність. В історії філософської думки спроби дати змістовно-ціннісне визначення добра зводилися до кількох підходів.

Гедонізм (від грецьк. hedone - насолода) - це філософсько-етичне вчення було засноване давньогрецьким мислителем, учнем Сократа Аристіппом з Кірени. Відповідно до цього вчення, найвищим або єдиним добром є задоволення (насолода). Принцип задоволення досягається розважливістю.

Утилітаризм (від лат. utilitas - користь, зиск) - учення, котре вбачало сутність добра в зиску. Представники цього напрямку: англійські філософи І. Бентам, Дж. Мілль, російський мислитель М. Чернишевський. Зокрема, М. Чернишевський дав таке визначення добра: "Добро - це нібито найвищий ступінь користі". Евдемонізм (від грецьк. eudaimonia - щастя, блаженство)—учення, засноване Епікуром. Прихильником цієї позиції був і мислитель Нового часу Б. Спіноза. Сутністю добра й вищим принципом моральної поведінки, за Епікуром, є щастя. Справжнє щастя полягає в незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії (з грецьк. ataraxia- незворушність) індивіда.

Прагматизм (від лат. pragma - справа, дія) - філософський напрямок, що зародився в 70-х pp. XIX ст. у США й набув поширення у XX ст. напередодні Другої світової війни. За прагматизмом, добро - це відповідні обставини, що сприяють дії, тобто основою добра є практична ефективність.

Еволюціонізм (від лат. evolutio - розгортання) — напрямок, згідно з яким моральне добро є проявом "більш високого" ступеня розвитку людства, представник цієї філософсько-етичної позиції англійський філософ-позитивіст Г. Спенсер.

Метафізична концепція. Одним з представників цієї концепції був німецький філософ І. Кант, який розробив учення про категоричний імператив. За І. Кантом, добро має позаемпіричну, надчуттєву природу та є атрибутом автономної моральної волі. Добро є суттю виконання морального закону (категоричного імперативу).

Звісно, цими підходами визначення добра в історії етичної думки не обмежуються. Нині єдиного підходу до пояснення категорії добра не існує та не може існувати. Адже його визначеність залежить від суб'єктивних факторів. Наполягали на цьому ще як представники давньої філософської думки -софісти (Протагор, Горгій, Гіппій), скептики (Піррон, Енесідем, Секст Емпірик), так і філософи Нового та Новітнього часів -Т. Гоббс, неопозитивісти-емотивісти (А. Айєр, Б. Рассел, Р. Карнап, X. Рейхенбах. Так сформувався релятивістський підхід до потрактування природи добра (і зла також). Приміром, скептики твердили, що існує стільки рівноцінних моральних суджень, скільки є народів і осіб; а неопозитивісти зазначали, що моральні судження не можна перевірити за допомогою досвіду, оскільки вони не є ні істинними, ні хибними. Англійський філософ–етик Дж. Мур у трактаті "Принципи етики" (1903) стверджував: визначити власне добро в принципі неможливо, добро ґрунтується на інтуїтивній природі, а всі спроби визначити добро є натуралістичною помилкою.

Проте релятивістська позиція не має бути остаточною. У крайньому своєму прояві вона може призвести до того, що людина завжди зможе виправдати свої діяння чи ситуацією, чи її суб'єктивним баченням. У результаті ми отримаємо те, чим закінчилася антична філософська думка – всеохопний скептицизм, згідно з яким наука взагалі не потрібна, оскільки пізнати нічого неможливо.

Пояснення добра має грунтуватися на єдності двох начал -універсальності й одиничності (тобто загального, що накладає відбиток на свідомість людини, та суб'єктивного, котре народжує власне суб'єктивне бачення людини).

У сучасній літературі добро визначають так: це найвища духовна цінність, найзагальніше імперативно-оцінне поняття моральної свідомості, котре відображає позитивний прояв буття людини, соціальних груп і суспільства стосовно інших (людини, суспільства і природи).

2. Проблема морального зла

Зло – суть негативного явища чи процесу. Однак воно в своїй природі розмаїте. Вирізняють моральне зло й антиблаго, котрі співвідносяться між собою як добро та благо. До анти-блага належить фізичне, соціальне й інше зло, що не залежать від людини. Моральне зло є наслідком свідомого волевиявлення суб'єкта дії. Заподіяти навмисну шкоду, обманути, пограбувати - ось прояви морального зла.

Моральне зло є сутність того, що намагається подолати чи виправити мораль (це стосується відчуттів, поглядів, намірів, вчинків, рис, характерів). Це відрізняє моральне зло від антиблага. Зокрема, моральним злом є війна, антиблагом -стихійне лихо (тайфун, повінь).

Які ж причини походження морального зла?

Сьогодні вважають, що причина морального зла - слабкість людини, що певною мірою підтверджується. Наприклад, соціальна невизначеність, нездатність адаптуватися в соціумі чи невдачі породжують в людині заздрощі, котрі стимулюють до злих дій. Проте це не однозначно так, адже кожного по життю спіткають невдачі, проте не кожен звертається до морального зла.

В історії філософської та етичної думки були різні спроби пояснити причини морального зла.

Існувало кілька теорій, згідно з якими зло субстанційно присутнє в бутті. Так, в період Античності злом вважалися:

- хаос як альтернатива впорядкованому космосу (досократики);

- матеріальний (чуттєвий) світ, який існував поряд із ідеальним (реальним) (Платон).

Визнання за злом власної субстанції сприяло тому, що силу зла вважали непереможною. Тож ні зовнішні сили, ні намагання людей йому запобігти чи знищити його не могли.

Починаючи від християнства, європейська етика Середньовіччя (Т.Аквінський), Відродження та Нового часу (Б.Паскаль, Г.Лейбніц, І.Кант, Ф.Шеллінг) природу зла вбачала в людській волі.

Наприклад, згідно з християнською доктриною, причиною зла є навмисне відхилення людини від Божественного порядку, що проявляється в людській гордині. Сакральна нумерологія середньовічного католицизму визначила сім смертних гріхів людини як результат прояву зла: гординя, жадоба, хіть, заздрощі, череволюбство, гнів і смуток. Ці риси, що характеризують зло, вважалися основними в усіх християнських культурах.

Для І. Канта ж, аморальність (зло) - це не наслідок онтологічної недосконалості, а помилкове застосування свободи. Людині притаманна вроджена недосконалість (слабкість, нечистота серця), але власне моральне зло - це свідоме спотворення природних тваринних або людських задатків. Спотворення прагнень до самозбереження, продовження роду і спілкування веде до тваринних пороків, череволюбства, хіті та дикого беззаконня; самозакоханість - до диявольських пороків заздрощів, невдячності та злорадства.

Спробуймо розкрити зміст морального зла. Можна уявити зло як окрему силу. Так вирішувала проблему морального зла давня культура. Вона знаходила йому втілення в міфологічних образах (Анхра-Майньо - в зороастризмі, Мара - в буддизмі, Сатана - в християнстві). Це синтетичні образи, що втілювали весь мислимий людиною комплекс зла, результатом діянь яких було перешкоджання життю людини, природі.

Однак зло має конкретні вияви. Ще давні філософи пробували їх визначити. Скажімо, в Сократа зло зводилося до незнання, хибності, неуцтва. Сьогоднішня ж культура нестачу інтелектуального розвитку не зводить до моральних характеристик.

За Аристотелем, зло проявляється як: 1) звірство (відсутність в душі людини розумного впорядкувального принципу); 2) нестриманість (слабкість душі, нездатність протистояти труднощам); 3) гріховність (душевна порча). Ознакою зла є як надмірність, так і недоліки, оскільки вони порушують міру. Зокрема, гріховність як надмірність - це наглість (невиправдане посягання на більш високу гідність); гріховність як недолік - це підлість (ница непостійність душі). Бути злим, за Аристотелем, означає піднімати себе до демонічного рівня чи опускати до тваринного.

В Аристотеля класифікація та визначення форм зла є дещо узагальненим і алегорізованим. Вони в нашій уяві більш конкретизуються. Нині визначають такі прояви зла (вади) -жорстокість, ворожість, обман, боягузтво, лицемірство, заздрощі, помста та ін. Однак завершеності цей перелік не може досягти. У кожній конкретній ситуації злом можуть виявлятися все нові й нові вади (навіть творчість може містити елемент зла).

Сучасний вітчизняний дослідник А.Скрипник визначив дві головні "протоформи" зла - ворожість і розпущеність. Відмінність їх полягає в такому:

Ворожість

Розпущеність

•  це таке панування суб'єкта над навколишнім світом, таке його використання, котре завдає світові шкоди, призводить до його руйнування та загибелі;

  1.  це підпорядкування суб'єкта зовнішнім обставинам і власним схильностям, яке веде до перетворення самого себе на пасивний предмет докладання стихійних сил, на простий засіб задоволення чиїхось примх і в результаті веде до деградації цього суб'єкта, руйнування його фізичних або душевних рис;
  1.  народжується з активного самоствердження за рахунок інших;

  1.  народжується з небажання чинити опір зовнішньому тискові й опанувати власні схильності;
  1.  реалізується   в   гніві,   ненависті, агресивності, жорстокості.

• реалізується в легкодумності, боягузтві.

Зло переживається через біль, страждання та похідні від них емоції - страх, гнів, образу тощо. Філософ Нового часу Дж. Локк вважав, що злом є "те, що здатне завдавати нам або збільшувати якесь страждання".

Зустріч зі злом - це нелегкі випробування для людини, адже зло стимулює людину до деструктивних переживань і дій - розпачу, агресії, злоби, помсти та ін. Проте людина завжди має пам'ятати, що моральне зло як породжується її внутрішнім світом, так і нею долається. Подолання сили зла досягається, переважно, духовними зусиллями людини.

3. Добро та зло в професії співробітника ОВС

Працівники міліції піддаються безупинному впливу негативних моральних факторів, які виявляються в поведінці правопорушників, злочинців та інших осіб, з якими їм доводиться мати справу в процесі службової діяльності. Тут таїться можливість «звикнути» до зла, впасти в підозрілість, душевно зачерствіти, що може у кінцевому рахунку призвести до професійної деформації, (перекручування), до якої, в першу чергу, схильні працівники, міліції, не отримали необхідного морального виховання, не володіють у достатній мірі загальною і правовою культурою, у яких відсутні або слабко виражені позитивні морально-професійні якості.

Оперативна і слідча майстерність, як і інші спеціальні прояви міліцейської служби, не виключають обурення, співчуття та їм подібних почуттів, що викликані обставинами справи і поведінкою людей, але не припускають неправомірного, а тим більше аморального їх впливу. Неприпустимо, щоб співчуття або гнів ставали перешкодою об'єктивності, виявилися джерелом упередження.

Усвідомлення працівником міліції своєї влади призводить до формування своєрідних рис його особистості, а в деяких випадках – і до небажаних якостей. Влада, якщо її розуміти як можливість одностороннього прояву і виконання своєї волі, припускає не тільки і не стільки безпосередній примус, скільки використання можливості переконати людей у безумовній необхідності виконувати відповідні вимоги.

Інше розуміння влади деякими працівниками міліції призводить до того, що вони без потреби використовують засоби примусу, вважаючи, що роз'ясняти, аргументувати що-небудь громадянам, коректно з ними поводитися – означає применшувати свій авторитет представника влади.

Зберігаючи почуття міри, працівникам міліції варто уникати вторгнення в особисте життя і службову діяльність громадян, відволікання їх без крайніх потреб від звичайних занять, застосування примусових заходів.

У своїй діяльності працівники ОВС постійно зіштовхуються з негативними явищами, які ще досить поширені в нашому суспільстві, з пороками і злочинами: вони систематично відчувають і переборюють опір зацікавлених осіб, протистоять різноманітним, іноді неправомірним впливам, неминуче зустрічаються з брехнею і помилками, необ'єктивними або помилковими судженнями і неправильним оцінюванням.

Трапляється іноді і таке явище, як роздвоєння особистості. Працівник міліції без достатньо твердих моральних переконань має в собі ніби дві особи. Одна виявляється на людях, у колективі, а інша - наодинці із собою. Людина такого роду моральна лише до визначеної межі, рубежу, вона найбільш схильна до впливу різноманітних випадків і спокус.

Морально зрілий працівник знає, що в житті немає «чернеток», які можна переписати, що кожний його вчинок остаточний. Щодня і щогодини, навіть не помічаючи цього, він стоїть перед вибором, який може підтвердити його моральну позицію, а може і перекреслити все минуле життя.

До небезпечних наслідків може призвести наявність у працівника міліції такої негативної моральної якості, як кар'єризм. Кар'єрист підпорядковує всю свою діяльність головній меті - просуванню по службі і готовий виконати пред'явлені до нього вимоги лише тому, що це сприяє поліпшенню його особистого становища. Здійснюючи оперативно-службову діяльність, кар'єрист в органах внутрішніх справ може наробити багато біди, він прагне вислужитися за будь-яку ціну, виділитися в якійсь «гучній» справі, штучно роздувши її, заради досягнення мети піти на порушення закону.

Відомо, що основні норми моралі в практику роботи входять через особистість, перетворюючись в її свідомості у систему ціннісних орієнтацій (ідеалів, принципів поведінки) і впливаючи на мотиви конкретних вчинків. Моральні норми виявляють свою регулятивну силу тільки тоді, коли вони засвоюються і сприймаються працівником як внутрішня спонукальна сила до звершення морально позитивних вчинків.

Специфіка діяльності працівників органів внутрішніх справ така, що їм доводиться постійно мати справу з негативними сторонами життя, піддаватися впливу чужої їм моралі, працювати в екстремальних умовах з великим морально-психологічним і фізичним навантаженням. Це іноді призводить до професійної деформації окремих працівників, яка виступає, по суті, і моральною деформацією.

Несприятливі умови роботи впливають на всіх працівників, проте професійній деформації піддаються лише деякі. Це пояснюється багатьма причинами, у тому числі станом морального виховання особистості в службовому колективі, охопленням ним працівників, сімейно-побутовими умовами життя, показниками оперативно-службової діяльності, морально-психологічним кліматом у колективі, зрілістю громадської думки, авторитетом керівників.

Виховна робота з запобігання професійної деформації передбачає:

  1.  врахування морально-психологічних якостей працівника при індивідуальній роботі з ним; зокрема, ступеня його суб'єктивної схильності до деформації;
  2.  вивчення і профілактику основних чинників, які викликають професійну деформацію в тих або інших працівників;
  3.  врахування існуючого стану службового колективу (статево-віковий склад, стабільність, показники службової діяльності, морально-психологічна атмосфера і т.д.);
  4.  роботу з особовим складом, спрямовану на підвищення професійної майстерності, посилення зв'язків з населенням, забезпечення відкритості і прозорості в його діяльності;
  5.  проведення комплексу заходів виховного характеру, які створюють надійний заслін професійній деформації.

Серед цих заходів важливе місце займає цілеспрямоване моральне виховання працівників, прищеплювання їм любові до своєї професії і почуття високої особистої відповідальності за доручену ділянку роботи, поваги до людини і закону, непримиренності до будь-яких проявів беззаконня, прагнення чесно і сумлінно виконувати службовий обов'язок.

Особливої уваги заслуговують молоді працівники ОВС. Зазнаючи труднощів морально-психологічного характеру, молоді працівники нерідко неадекватно сприймають ті або інші дії своїх старших товаришів, засоби і методи оперативно-розшукової діяльності, гостро переживають помилки, невдачі, викликані відсутністю досвіду, часом болісно реагують на зауваження командирів, начальників, виявляють сумніви в слушності професійного вибору. В цих умовах багато чого залежить від керівника і наставника. їхнє завдання - створювати сприятливе моральне середовище для швидкої і якісної адаптації новачка; його авторитетами повинні стати кращі, найбільш гідні працівники.

Позитивний виховний ефект дають ознайомлення молодого працівника з історією міліції й історією даного органу внутрішніх справ, його заслугами і кращими кадрами, зустрічі з ветеранами і відмінниками міліції, представниками трудових колективів, добре продуманий прийом молодих працівників у колектив ОВС, шефство ветеранів над молодими працівниками і т.д. Великий моральний заряд молодим працівникам приносять також урочисті ритуали прийняття Присяги, вручення табельної зброї, техніки, присвоєння спеціального звання з врученням погонів і посвідчення та ін.

Важливою умовою запобігання професійній деформації служить залучення працівників органів внутрішніх справ до активної громадської роботи. Представники виховної і соціально-психологічної служби після вивчення здібностей та інтересів новачків пропонують їм участь у художній самодіяльності, спортивних колективах, інших видах самостійної творчості, постійно залучають до роботи в різноманітних громадських формуваннях, організовують їхнє дозвілля, піклуються про їх професійне і моральне становлення, побутові умови.

У моральному становленні молодих працівників корисними можуть бути етичні кодекси, пам'ятки, інструкції, в яких викладено питання професійної етики, моральні вимоги до працівників, правила поведінки на службі й у побуті, подано рекомендації для самовиховання.

Висновки

Таким чином, вищою цінністю моральної свідомості є ідея добра. Від розуміння добра залежить, як правило, принципове спрямування всієї системи відповідних етичних поглядів. Добро – це інтегральний зміст усієї сукупності моральних вимог, свого роду цілісний образ того, що моральність узагалі вимагає від людини.

Моральне зло є одвічним антагоністом добра. Працівнику ОВС необхідно піклуватися про своє професійне і моральне становлення, пам’ятаючи про недопущення професійної деформації.

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА

ЛЕКЦІЯ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ФІЛОСОФІЯ + М. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА»

ТЕМА 6.

ОСНОВНІ ЕСТЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ В ПРОФЕСІЙНІЙ

ДІЯЛЬНОСТІ СПІВРОБІТНИКА ОВС

НАВЧАЛЬНИЙ ПОРТАЛ «ГОТУЄМОСЯ ДО ЗАНЯТЬ»

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

"ОСНОВНІ ЕСТЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ В ПРОФЕСІЙНІЙ

ДІЯЛЬНОСТІ СПІВРОБІТНИКА ОВС"

Мета: Надати систематизовані знання про місце естетичних категорій в професійній діяльності співробітника ОВС.

Завдання:

1. Розкрити сутність та специфіку естетичного.

2. Охарактеризувати основні естетичні категорії в професійній діяльності співробітника ОВС.

Питання лекції

  1. Сутність і специфіка естетичного.
  2. Основні естетичні категорії в професійній діяльності співробітника ОВС.

Використана література:

  1. Борев Ю. Эстетика. М..1983.
  2. Громов Е.С. Начала эстетических знаний. М., 1984.
  3. Зись Л. Искусство и эстетика. М..1975.
  4. Лелеко В.Д. Эстетика повседневности СПб., 1993.
  5. Колесніков М.П. та ін. Естетика. – К., 2003.
  6. Книга по эстетике для музыкантов. М., 1983.
  7. Поспелов Г.Н. Искусство и эстетика. М., 1984.
  8. Сафронов Б.В. Эстетическое сознание и духовный мир личности. М., 1984.
  9. Столович Л.Н. Философия красоты. М.,1978.
  10.  Шестаков В.П. Эстетические категории. М., 1983.
  11. Эстетика. Словарь М., 1989.
  12. Эстетика. К., 1998.
  13. Эстетическое сознание и процесс его формирования. М., 1981.

Київ, 2009


Вступ

Естетичне — це специфічне почуттєве духовне ставлення людини до дійсності, в процесі якого у співвідношенні зі своїми уявленнями про досконале, прекрасне та гармонійне людина оцінює форми різних проявів буття. Залежно від типу естетичних оцінок, що викликані цими явищами, відокремлюються основні форми (модулі), які в історії естетики отримали статус основних естетичних категорій: прекрасне і потворне, піднесене та низьке, трагічне й комічне тощо.

1. Сутність і специфіка естетичного

Мабуть, кожна людина не раз у своєму житті зустрічалася зі словом: «естетичне». Воно здавна ввійшло у наше повсякдення і уявляється звичним та зрозумілим. Кажуть: «естетична поведінка», «естетика праці», «естетизація навколишнього середовища», «естетичний вимір суспільних відносин» тощо. Для того, щоб з'ясувати сутність усіх відтінків сенсу, який внесено у поняття «естетичне», необхідно зазирнути у глибоку давнину історії, осягнути своїм уявленням самі джерела людської цивілізації.

Людина живе у надто різноманітному світі. І так було завжди. Але чи завжди людина сприймала його різнобарвним, мінливим та дивним? Виявляється, що це далеко не так. На початку своєї історії первісна людина поволі завойовувала світ. Природні речі, що її оточували, вона насамперед сприймала з того боку, яке значення мала певна річ для людської діяльності. Так формувалося ціннісне ставлення, що демонструвало, яке значення мав предмет для людини, тобто, як він (предмет ставлення) співвідносився з людськими потребами.

І тільки набагато пізніше людина навчилася відокремлювати своє суб'єктивне ставлення від об'єктивної сутності предмета і досліджувати те, яким є предмет сам по собі, тобто те, що, врешті, відбилося у пізнавальній потребі людства.

Якщо спробувати порівняти ці два типи людського ставлення до буття за деякими критеріями, дійдемо висновків:

  1.  за часом виникнення пізнавальна потреба сформувалася набагато пізніше, ніж ціннісне ставлення: слід було пройти якомусь довгому проміжку часу, щоб усвідомити відмінності між об'єктом та суб'єктом діяльності, тобто у людини мала сформуватися здатність до абстрагування та самоабстрагування;
  2.  з боку наявності впливу особистості треба зазначити, що ціннісне ставлення містить максимум суб'єктивності, коли у пізнавальному відношенні людина прагне до того, щоб якнайменше впливати на якості предмета;
  3.  логічно випливає і те, що у пізнавальному відношенні виявляються властивості самого об'єкта, а у ціннісному — перехрещуються властивості як об'єкта, так і суб'єкта.

Отже, по-перше, естетичне — це ціннісне ставлення до навколишнього світу. Але естетична оцінка подвійна: з одного боку, — це цінність, тобто визнання того, що ці якості властиві об'єкту. Наприклад, зимовий ранок є сонячним, морозним, з прозорим повітрям. З іншого, — це оцінка того, хто почуває себе таким ранком бадьорим, молодим, веселим, щасливим. Отже, тільки в такому випадку наявні якості переводяться в суб'єктивний план та забезпечують статус особистісної оцінки.

По-друге, будь-який тип ціннісного ставлення функціонує у повсякденному бутті суспільної людини, що зумовлює соціально-психологічний характер ціннісного ставлення, а втім і естетичного. У буденному житті ціннісне ставлення виявляється у формі почуття, переживання, бажання, волі. Щодо цього естетичне ставлення існує як естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетична оцінка, естетичний смак тощо;

По-третє, з часом ціннісне ставлення людини диференціювалося, внаслідок чого відокремилися цінності, що утворили уявлення людей про корисне та придатне, які можуть задовольнити життєві потреби людини, тобто утилітарні цінності; особливу групу склали цінності, які позначили усвідомлення вчинків у міжособистих стосунках з точки зору добра, шляхетності, справедливості, тобто етичні, моральні цінності; у такий самий спосіб відокремилися релігійні, політичні, правові цінності. Іншими словами, у процесі диференціації ціннісного ставлення відбулася їх локалізація у різних галузях людської діяльності. Але естетичні цінності насправді не мають такої локалізації. Люди спроможні естетично оцінити будь-яке явище у живій та неживій природі, особу, її зовнішній вигляд, внутрішній світ, вчинки, результати праці у різних видах діяльності: у техніці, науці, мистецтві тощо.

Предметом естетичного усвідомлення стають і суспільні відносини, і приватне життя в цілому. Людина діє як суб'єкт естетичної оцінки під час праці та дозвілля, занять спортом та з'ясування якихось побутових справ. Саме в цих, на перший погляд, ніколи не збіжних вимірах людського буття, міститься власна специфіка естетичного: воно має всебічний прояв. Порівняймо: етична цінність вчинку одночасно має естетичний сенс, бо добрий вчинок, то є завжди красивий вчинок. Корисна річ, щоб бути зручною і приносити насолоду, має бути й красивою.

Щодо естетичної оцінки будь-якого явища дійсності в історії естетики було висловлено безліч (частіше протилежних) суджень. Але виходячи з генезису самого терміна (нагадаймо, естетичне — це почуттєве, те, що можливо сприймати почуттями), слід відзначити: естетична оцінка позначає те, що доступне безпосередньо почуттєвому сприйняттю та переживанню. Але що ж сприймається почуттями? Слухом — весела чи сумна мелодія, розмова коханої людини, спів птахів, плач дитини; зором — колір квітки, обличчя матері, велич морського простору; нюхом — пахощі квітів, духмяність смачної страви або сморід купи сміття тощо. Тобто кожного разу почуттями людини сприймаються форма предмета, явище, вчинок тощо не тільки як самостійна цінність, але і як прояв організованості, упорядкування, структурної оформленості змісту. Форма в останньому випадку сприймається як міра, ступінь, показник оформленості, упорядкування змісту.

В історії естетики існували різні погляди на сутність та природу естетичного. Довгий час естетичне ототожнювалося з прекрасним, а у власну категорію відокремилося лише у XVII ст.

Представники першої, так би мовити, моделі естетичного вважали і вважають, що воно є результатом одухотворення світу божим започаткуванням або ідеєю (Платон, Фома Аквінський, Блаженний Августин, Г.В.Ф. Тегель).

Інше уявлення про естетичне склалося у послідовників суб'єктивного ідеалізму (Б. Кроче, Н. Гартман, Ж. Яоль та ін.), які визнавали, що дійсність є естетично нейтральною, а свого естетичного виміру вона набуває лише тоді, коли суб'єкт проектує на неї своє духовне багатство.

Особливе уявлення про естетичне склалося у французьких матеріалістів, які вважали його природну належність за якість предмета чи явища поряд з кольором, розміром, вагою. Були в історії естетики й інші судження про естетичне. Але найбільш аргументованою бачиться точка зору, згідно з якою естетичне — це єдність об'єктивних особливостей предмета та суб'єктивних якостей того, хто його сприймає.

Отже, естетичне виявляє тип ставлення людини до дійсності, яке за своїми характеристиками є ціннісним, оціночним, особистісним, індивідуальним, почуттєвим. У процесі реалізації цього ставлення особистістю оцінюються форми буття, які вона сприймає через свої почуття. Суб'єктом естетичної оцінки можуть бути особистість, соціальна група (сім'я, колектив тощо), суспільство та людство в цілому. Причому до світової скарбниці естетичних цінностей потрапляють лише ті, які задовольняють загальнолюдські потреби духовного освоєння дійсності. Тому до наведених характеристик естетичного слід додати їх визначення як загальнолюдських, де індивідуальна естетична оцінка набуває свого вищого розвитку у тому випадку, якщо потреби особистості збігаються з загальнолюдськими цінностями.

В естетичному відношенні, з огляду на її особливості, людина здійснюється, справджується як цілісна, всебічно розвинена, гармонійна особистість. Естетичний розвиток людини виявляє ступінь її визволення від природної необхідності. Хоча ця теза не містить у собі судження про те, що естетичний розвиток замінює людині сон, їжу, одяг, відпочинок тощо, тобто так звані вітальні (життєво необхідні) потреби. Але естетично розвинена особистість задовольняє потреби в їжі інакше, ніж естетично нерозвинена. Для естетично розвиненої людини, навіть зголоднілої, важлива не тільки наявність самої їжі, але і привабливість її зовнішнього вигляду, місце, де вона може угамувати голод, манера їжі тощо.

Естетичний розвиток суспільства демонструє історичну міру гармонії природного та соціального, той ступінь духовного буття суспільства, де почуттєва потреба може бути задоволена без наявного фізичного володіння предметом, наприклад, відчуття радості від спілкування з другом, насолода від прочитаної книги, захоплення від побаченої картини тощо. У цьому сенсі І. Кант називав естетичну діяльність некорисною, тобто такою, що не несе безпосередньої практичної користі.

Естетичне — це поняття, яке характеризує чуттєвий бік всесвітньо-історичної практики людства, що усуває протиріччя між свободою та необхідністю людської праці. Діяльність, до якої людина почуває інтерес, стає для неї не тільки способом заробітку засобів існування, але й заходом самореалізації, самоствердження, де людина виявляється як вільна та унікальна, неповторна особистість.

У соціальній практиці естетичне має різнобічний прояв. Усвідомлення принципових типів естетичного ставлення до дійсності відбилося у створенні головних естетичних категорій, тобто основних форм естетичного, або його модусів: прекрасне, потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне, що, в свою чергу, пов'язано з теоретичним відтворенням процесу виникнення першорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху тощо. Одночасно людство виробило низку понять, що відтворюють механізм формування та розвитку естетичного ставлення як на рівні суспільства, так і на рівні особистості: естетична свідомість, естетична діяльність, естетичний смак, естетична оцінка і т. ін.

2. Основні естетичні категорії в професійній діяльності співробітника ОВС

Прекрасне та потворне. Секрет краси — це загадка життя. Розтлумачити його означає зрозуміти джерела людського буття. Над цією таємницею людство розмірковує багато сторіч. Усі дані уявлення можна узагальнити у таких моделях.

Перша модель полягає у тому, що прекрасне розуміють як печатку, або втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.

Друга модель містить у собі розуміння людини як початку, джерела прекрасного, яка наділяє естетично нейтральну дійсність багатством свого духовного світу. В уявленні прихильників згаданої точки зору людина немов проектує, «позичає» явищам дійсності їх естетичний вимір.

На протилежність цьому послідовники третьої моделі у розумінні прекрасного бачать у ньому природний прояв якостей явищ дійсності, близький до їх природних особливостей — ваги, розміру тощо.

Четверту модель прекрасного складають уявлення тих мислителів, які визначають його у співвідношенні особливостей життя з людиною як мірою краси.

Нарешті, п'ята модель розуміння прекрасного постає з уявлення про те, що воно дійсно відтворюється у процесі зустрічі об'єктивних якостей з суб'єктивним сприйняттям людини. Але не будь-які об'єктивно існуючі якості дійсності ведуть до оцінки їх людиною як прекрасних, а лише ті, які збігаються з уявленнями про досконалу річ, явище, відношення тощо.

Отже, прекрасне — це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню життя. Прекрасне як категорія естетики має декілька особливостей:

  1.  дійсність містить у собі об'єктивну основу, підвалини прекрасного, що відбилися у так званих законах краси: законах симетрії, міри, гармонії, ритму тощо. Але слушно відзначити, що ідеальна симетрія часом сприймається людиною не як вияв досконалого життя, а як прояв смерті, а інколи порушення симетрії, ритму, гармонії — як вияв життя, що розвивається та вдосконалюється. Згадаймо з цього приводу образ панночки з геніального гоголівського твору «Вій»;
  2.  прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу за античних часів, середньовіччя, Нового часу та у XX ст. суттєво відрізняються;
  3.  уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, соціальної групи тощо, тобто від їх способу життя. Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості тощо;
  4.  ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури. З огляду на це красива, приваблива дівчина на Сході порівнюється з місяцем, а у слов'ян — з берізкою;
  5.  розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання у сім'ї, у близькому оточенні тощо;

прекрасне має специфічний вияв у різних сферах дійсності. Маючи на увазі природу, відмічається насамперед форма її явищ. У людині як прекрасне можна оцінити її зовнішній вигляд, поведінку, внутрішній світ, результати її діяльності. У суспільстві предметом естетичної оцінки стає ступінь досконалості суспільних відносин. Людство виробило особливий орган духовного життя, особливу його форму — мистецтво, — яка являє собою спеціально відібрану та оформлену дійсність, де завжди прекрасною (тобто досконалою) повинна бути форма, але прекрасне може стати (і стає) предметом художнього усвідомлення, що пов'язано зі змістом художнього твору. Стародавні греки знайшли спеціальний термін — калокагатія, — який означає збіг у явищі дійсності прекрасної форми та прекрасного змісту.

Потворне — антипод, протилежність прекрасного. Ця категорія пов'язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії, диспропорційності, неупорядкованості, та відображає неможливість або відсутність досконалості. Однак потворне має з прекрасним діалектичний зв'язок, який виявляється у деяких аспектах:

  1.  потворне у негативній формі містить уявлення про позитивний естетичний ідеал і відбиває приховану вимогу або бажання відродження цього ідеалу;
  2.  прекрасне та потворне можна розглядати як періоди розвитку одного і того ж явища, процесу. Особливо відверто цей зв'язок спостерігається у природі. Згадаймо слова шекспірівського Гамлета про те, що навіть таке божество, як Сонце, народжує гробаків, пестуючи промінням те, що вмерло. В. Шекспір вважав таке перетворення властивістю природи та суспільства;
  3.  врешті, прекрасне та потворне співвідносні. Ще Геракліт мудро відмітив, що найпрекрасніша з мавп є огидною у порівнянні з людиною, а наймудріша людина у порівнянні з Богом здається мавпою — й за мудрістю, й за красою, й за усім останнім.

Відрізняють зовнішній прояв потворного — гниття, хвороба, розпад — та внутрішній. Стосовно людини — це моральний розклад, моральна деградація. Дослідженню цієї проблеми присвячена велика художня спадщина. Згадаймо п'єсу Л.М. Толстого «Живий труп», повість А.П. Чехова «Іонич», п'єсу М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук», романи О. Уайльда «Портрет Доріана Грея», О. Бальзака «Шагренева шкіра» тощо.

Отже, якщо людина впізнає втілені у життя свої ідеальні уявлення про дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні; якщо зустрічаються з розпадом життя, з дисгармонією зовнішньою або внутрішньою, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне — найвища позитивна естетична цінність, а потворне — негативна естетична цінність.

Піднесене та низьке. Піднесене — категорія естетики, яка відбиває сукупність природних, соціальних та художніх явищ, які є винятковими за своїми кількісно-якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибокого естетичного переживання.

Щоб з'ясувати специфіку піднесеного, доцільно порівняти цю естетичну категорію з прекрасним:

  1.  якщо прекрасне завжди несе у собі людську міру, то піднесене — це перевищення міри, тобто піднесене — це те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву;
  2.  прекрасне — це те, що, як правило, освоєно людиною, інакше кажучи, це область людської свободи. Піднесене — завжди щось незрозуміле, це область свободи у перспективі, область несвободи у сьогоднішньому розумінні. Піднесене — колосальне, могутнє, що перевершує можливості сучасного людства. Зіштовхуючись з цими грізними силами, прагнучи протистояти їм, поступово підкорюючи їх собі, людина тим самим споріднюється з вічністю, набуває свого істинного, земного безсмертя, що спирається на діяння та творчість.

З огляду на ці особливості піднесене пов'язане не тільки з сильними позитивними емоціями (захоплення, захват), але подібні явища здатні викликати почуття трепету, священного жаху тощо.

Піднесене має специфічний прояв: у природі сприймаються як величне простір неба, пасмо гір, могутність водоспадів, природні стихії та явища: буря, північне сяйво тощо. В індивідуальному та суспільному житті як піднесене оцінюються вчинки, дії, відносини, які вражають нас величчю душі, силою почуттів, шляхетністю поведінки. Тому піднесене у суспільному бутті тісно сплітається з позитивними етичними цінностями.

Усі ці художньо усвідомлені явища складають сферу піднесеного у мистецтві. Історія мистецтва знає специфічні жанри для створення схожого ефекту: епопея, гімн, ода тощо, а також художні системи, ідеал яких побудований на уявленні про піднесене, наприклад класицизм.

Низьке — категорія естетики, яка відтворює гранично негативні явища дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя, які викликають у людини співвідносну естетичну реакцію (презирство й зневагу).

Як низькі сприймаються явища, які приховують в собі, містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважають процесу самореалізації особистості. Через це низьке пов'язано з проявами бездуховності, аморальної поведінки.

За своїми якостями низьке є протилежним піднесеному, має спільні риси, з одного боку, з потворним, а, з іншого — з трагічним та комічним.

Трагічне та комічне. У житті зустрічаємося не тільки з явищами, які викликають радість, але й з тим, від чого багато страждаємо, не тільки відчуваємо гнів, зневагу, але й сумуємо. Найбільш загальнолюдський привід до суму — це перспектива власної смерті або смерті близьких. Людина, вірогідно, ніколи не спроможна буде змиритися з неминучістю залишення земного життя.

Кожна людина намагається зрозуміти це життєве, екзистенціальне протиріччя між бажанням жити вічно та неминучістю смерті. Відображенням та усвідомленням даної суперечності й стало трагічне у своєму первісному розумінні. Але як його розв'язати? Чи має людина шанс перебороти смерть? За всіх віків людство знаходило на такі запитання різні відповіді, віднаходило нові засоби змилостивитися над природною сутністю людської істоти. Але кожного разу акцентувалося на якості життя, на її сенсові, цінностях, перевагах. Хоча людина покидає життя без вороття, вона, залишається жити в живих: культура зберігає все, що пройшло, вона — позагенетична пам'ять людства. Усвідомлюючи загибель неповторної індивідуальності як розвал цілого світу, трагедія разом з тим стверджує силу, нескінченність всесвіту, незважаючи на залишення його кінцевою істотою. Та й у власне кінцевій істоті трагедія знаходить вічні риси, що ріднять особистість з людством та всесвітом, кінцеве — з нескінченним.

У трагедії, як вважав Гегель, загибель не є тільки знищенням. Вона означає також і зберігання у перетвореному вигляді того, що у даній формі має загинути. Гегель протиставляє людину, вільну від «рабської свідомості» та здатну жертвувати життям заради вищих цілей, істоті, що пригнічена інстинктом самозбереження. Трагічний герой — носій чогось, що виходить за межі індивідуального буття (влади, принципу, будь-якої надприродної сили), що вільно і свідомо обирає свій шлях. Тому трагічне — це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя (колізй), насамперед, між історичною необхідністю та практичною неможливістю її здійснення. Таким чином, у центрі трагічного — конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода).

Трагічний герой — це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть. У своїй історії людство по-різному розуміло ті сили, яким протистоїть людська воля:

  1.  за античних часів трагічний конфлікт розумівся як зіткнення неминучого фатуму та вільного вибору особистості. У мистецтві був створений особливий тип трагічного героя (цар Едіп, Прометей тощо); трагічне збігалося з героїчним: призначене долею є неминучим, але велич особистості виявляється у тому, що вона діє вільно, сприймаючи та почуваючи все, що скоїлося за волею богів, як власне волевиявлення, демонструючи готовність нести особисту відповідальність за своє життя;
  2.  за часів середньовіччя джерелом трагічного вважали божеську волю, за якою людина або вільно йде слідом, або, роблячи власний вибір, протистоїть. Найбільш повно цей конфлікт і тип трагічного героя втілився в образі Христа. У середньовіччі трагічне означає мученицьке, його логіка така: утішся, бо бувають страждання гірші, а муки більш тяжкі у людей, які менш, ніж ти, заслуговують на це. Така воля Бога. Під спудом трагедії жила обіцянка потойбічної справедливості. Утішання земне (не ти один страждаєш) посилюється утіхою небесною (на тім світі ти не будеш страждати, бо тобі відплатиться по заслузі);
  3.  починаючи з Нового часу, трагічний конфлікт набирає сили й значення зіткнення у свідомості людини власних цінностей та цінностей суспільства. Необхідність пізнається як створені суспільством соціальні умови. Народжується новий тип трагічного героя (Гамлет, Дон Кіхот, Фауст) — творець особистого життя, його співавтор разом з життєвими обставинами.

Головний пафос трагічного — подолання меж людської несвободи та ствердження вищих ідеалів. Тому трагічне — це ствердження прекрасного.

У мистецтві ще за античних часів Арістотелем була сформульована мета трагічного — катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають почуття глядача, читача, слухача тощо. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почуттям, бо це найтонша, найтендітніша річ у всесвіті. У цьому виявляється зв'язок між піднесеним та трагічним: піднесене відроджує у відповідь високі почуття.

Таким чином, трагічне розкриває загибель або тяжкі страждання особистості, незамінність її втрати; безсмертні суспільні цінні започаткування, що закладені у неповторній індивідуальності, та її продовження у житті людства; вищі проблеми буття; суспільний сенс життя людини, активність трагічного характеру стосовно умов; філософськи усвідомлений стан світу; історично нерозв'язані протиріччя: трагічне, втілене у мистецтві, плідно діє на людей у плані очищення та піднесення їх почуттів.

Комічне пов'язане з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й через комедію. Гегель говорив про іронію історії, а К. Марксу належить відоме висловлювання про те, що усе в історії повторюється двічі: як трагедія та як фарс.

Сутність комічного, як і трагічного, полягає у суперечності. Але якість останньої, що оцінюється як комічне, — іншого роду: комізм — результат контрасту, розладу, протистояння потворного прекрасному, низького — піднесеному, внутрішньої пустоти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. У комічному протиріччі присутні два протилежних започаткування, перше з яких вважається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативною властивістю.

Комічне, як і будь-яке естетичне явище, є соціальним. Воно перебуває не в об'єкті сміху, а у суб'єкті, тобто у тому, хто сприймає протиріччя як комічне.

Комічне незвичайною мірою пов'язане з загальною культурою суспільства та людини. Низька культура завжди агресивна. Така людина неспроможна терпіти розбіжні погляди, думки, переваги інших. Навпаки, людина, що володіє високою культурою, здатна аналізувати поведінку, відносини не тільки інших людей, але й самої себе, що є свідченням присутності у неї почуття гумору, розвиненого, живого розуму, яскравої уяви, фантазії.

Суспільство, яке спроможне ставитися з гумором до своїх недоліків, почуває у собі силу до їх подолання та вдосконалення, тобто розширює межі власної свободи. Гегель писав про те, що загальна підстава комедії — це світ, де людина як суб'єкт зробила себе повним хазяїном того, що має значення для неї як істотний зміст її знань та звершень, світ, цілі якого руйнують через те самих себе своєю неістотністю.

Джерелом комічного може стати не тільки підміна сенсу та змісту, але й порушення міри, створення ілюзії. Наприклад, мріяти може кожна людина, але коли вона, крім цього, нічого більш не робить, народжуються манілови: «Иногда, глядя с крыльца на двор и на пруд, говорил он о том, как бы хорошо было, если бы вдруг от дома провести подземный ход или чрез пруд выстроить каменный мост, на котором бы были по обеим сторонам лавки, и чтобы в них сидели купцы и продавали разные мелкие товары, нужные для крестьян. При этом глаза его делались чрезвычайно сладкими и лицо принимало самое довольное выражение; впрочем, все эти прожекты так и оканчивались одними словами».

М.В. Гоголь з цього приводу писав про те, що сміх супроводжує розвінчання нікчемного, яке претендує на багатозначність, утверджує реальну гідність людини.

Комічне, таким чином, пов'язано з свободою людини та суспільства, із звільненням їх від різних вад, тобто також є ствердженням прекрасного, але через заперечення всього, що заважає вдосконаленню життя.

Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (контраст реального й химерного) та гіпербола (перебільшення).

Залежно від відношення до предмета комічного осміяння розрізняють форми комічного:

  1.  гумор — особлива форма комічного, яка відрізняється незлобивим відношенням до хиб життєвих явищ, поведінки людей, здатна викликати лише приязну посмішку. Гумор засновується на використанні засобів дотепності та гри слів;
  2.  сатира — форма комічного, сутність якої полягає у тому, що шляхом використання особливих засобів та прийомів досягається критика недоліків, пороків, суперечностей соціальної дійсності як така, що знищує їх;
  3.  іронія,— форма комічного, що являє собою прихований глум, вибухова сила якого замаскована серйозною формою. Вона виявляє конфлікт нікчемного змісту з зовнішньо пристойною, респектабельною формою;
  4.  сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх, який містить у собі руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного життя. Сарказм близький до іронії, але це в'їдлива, зла іронія. Негативна оцінка тут втілена більш виразно та чітко, ніж в іронії.

Отже, естетичне — це специфічне почуттєве духовне ставлення людини до дійсності, у процесі якого у співвідношенні зі своїми ідеальними уявленнями про досконале, прекрасне та гармонійне суб'єкт оцінює форми різних проявів буття. Залежно від типу естетичних оцінок, що викликані цими явищами, відокремлюються основні форми естетичного, його модуси, які в історії естетики отримали статус основних естетичних категорій: прекрасне і потворне, піднесене та низьке, трагічне й комічне тощо. Прекрасне — це позитивна естетична цінність, центральна естетична категорія, потворне — її діалектичний антипод. Піднесене пов'язане з виключними у позитивному сенсі проявами дійсності, граничне негативні явища узагальнені у категорії низького. Трагічне та комічне пов'язані з прекрасним як з метою, де, з одного боку, стверджується гідність і свобода людини, а з іншого — заперечується все те, що заважає цьому ствердженню.

Висновки

Таким чином, естетичне — це ціннісне ставлення до навколишнього світу. У буденному житті естетичне ставлення виявляється як естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетична оцінка та естетичний смак. Естетичне — це поняття, яке характеризує чуттєвий бік всесвітньо-історичної практики людства, що усуває протиріччя між свободою та необхідністю людської праці. Прекрасне та потворне має конкретно-історичний характер. Уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, соціальної групи, тобто від їх способу життя, а також особливостей національної і особистісної культури.

Піднесене пов'язане з виключними в позитивному сенсі проявами дійсності, гранично негативні явища узагальнені у категорії низького.

Трагічне та комічне пов'язані з прекрасним як з метою, де, з одного боку, стверджується гідність і свобода людини, а з іншого — заперечується все те, що заважає цьому ствердженню.

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА

ЛЕКЦІЯ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ФІЛОСОФІЯ + М. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА»

ТЕМА 7.

ОСНОВИ ЕТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ СПІВРОБІТНИКА ОВС

НАВЧАЛЬНИЙ ПОРТАЛ «ГОТУЄМОСЯ ДО ЗАНЯТЬ»

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

"ОСНОВИ ЕТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ СПІВРОБІТНИКА ОВС"

Мета: Надати систематизовані знання про етику поведінки правоохоронців у службових та позаслужбових відносинах.

Завдання:

1. Ознайомити курсантів з основними правилами етичної поведінки працівника ОВС у побуті..

2. Довести норми поведінки та етики у суспільстві, необхідність дотримання правил носіння форменого одягу.

Питання лекції

1. Мораль і культура поведінки працівника ОВС у побуті.

2. Мораль і культура поведінки в громадських місцях

3. Зовнішність, жести і манери

Використана література:

  1. Бандурка О.М. Професійна етика працівників органів внутрішніх справ.  Харків, 2001.
  2. Ломачинська І.М. Професійна етика. К., 2005.
  3. Борев Ю. Эстетика. М..1983.
  4. Громов Е.С. Начала эстетических знаний. М., 1984.
  5. Сафронов Б.В. Эстетическое сознание и духовный мир личности. М., 1984.
  6. Столович Л.Н. Философия красоты. М.,1978.
  7. Эстетическое сознание и процесс его формирования. М., 1981.

Київ, 2009


Вступ

У державі визначені пріоритети та напрямки розвитку правоохоронних органів, що знайшли своє відображення у "Законі про міліцію", Указах Президента, Постановах Кабінету Міністрів та наказах і розпорядженнях МВС України. Відповідно до окреслених в цих документах напрямів розвитку у підрозділах міліції мають бути створені всі умови для професійної і культурологічної підготовки правоохоронців. Демократична культура і свідомість працівників правоохоронних органів відіграють важливу роль у виконанні службових обов'язків та визначають їх поведінку у повсякденному житті. Висока кваліфікація, професійна та моральна культура правоохоронців зможуть забезпечити їм високий авторитет і повагу у суспільстві.

1. Мораль і культура поведінки працівника ОВС у побуті

Мораль і культура поведінки працівника органів внутрішніх справ безпосередньо впливають на процес налагодження і підтримки стосунків між міліцією і населенням на принципах довіри, взаєморозуміння і доброзичливості. Ця проблема набуває особливої актуальності у зв'язку з формуванням в Україні демократичної, соціальної і правової держави. Органи внутрішніх справ можуть успішно виконувати завдання щодо забезпечення правопорядку та й свого реформування тільки спираючись на підтримку громадськості. Підтримка громадськості залежить в значній мірі від того, як працівники органів внутрішніх справ ведуть себе серед людей, в громадських місцях, у побуті, як вони сприймаються населенням. Якщо працівника міліції бачать як авторитетну, поважну, доброчесну, порядну людину, турботливого батька і чоловіка, вихованого і законослухняного громадянина, який сумлінно виконує свої обов'язки, то такою ж бачать і всю міліцію, тобто за поведінкою одного працівника міліції судять про неї загалом. Ставлення до міліції - це узагальнений показник її діяльності і поведінки, який характеризує як її статус у суспільстві, так і готовність громадян до співробітництва з органами внутрішніх справ щодо профілактики злочинності та боротьби з нею.

В сучасних умовах авторитет працівників органів внутрішніх справ значною мірою залежить не тільки від уміння на високому професійному рівні виконувати службові обов'язки, а й від поведінки в побуті та від моралі самих правоохоронців. Адже саме працівник міліції з огляду на свої обов'язки, як правило, стає першим представником державної влади, з яким зустрічаються громадяни за умов їх конфлікту з нормами закону, і Саме міліціонер дає оцінку антисуспільним і аморальним діям від імені Держави.

В таких умовах поведінка самого працівника міліції повинна бути бездоганною не тільки на роботі, а і в громадських місцях та в побуті. Не можна бути моральним і культурним при виконанні службових обов'язків та аморальним і безкультурним у побуті. Поведінка працівника міліції, його моральна культура при всіх обставинах його життя і діяльності складають єдине ціле. Це мораль і культура однієї людини, особистості, яка служить в органах внутрішніх справ. За порушення норм моралі на службі чи в побуті громадська думка засуджує працівників органів внутрішніх справ значно суворіше, ніж представників інших професій. Професіоналізм, освіченість, майстерність працівника лише тоді набувають цінності, коли вони поєднуються з моральною зрілістю та зразковою поведінкою у всіх життєвих ситуаціях.

Як ніколи, нині люди акцентують свою увагу на ставленні міліції до громадян, культурі спілкування, не терплять байдужості, грубого поводження, негідної поведінки в побуті.

Випадки перевищення повноважень, невиправданого насилля, жорстокого поводження із затриманими та підозрюваними, неправильна поведінка в побуті гостро засуджуються громадською думкою, яку змінити зовсім нелегко. Ставлення населення до міліції багато в чому залежить від того, як самі працівники міліції ставляться до своєї професії, роботи, чи вважають її гуманною, справедливою, престижною й авторитетною, захисною для громадян, зразковою в поведінці, чи, навпаки, замкнутою, відстороненою і чужою для населення. В міліції часто бачать панацею від всяких бід, вважають, що з яким би питанням людина туди не звернулася, їй повинна бути надана допомога. Люди не ділять правоохоронців на роботі і поза роботою, вони вважають цілком справедливо, що міліція зобов'язана завжди приходити на допомогу, в ній вони бачать свого захисника.

Нормативні документи, які регламентують діяльність органів внутрішніх справ, зобов'язують працівників органів внутрішніх справ дотримуватись певних соціальних цінностей та моральних зобов'язань перед суспільством як у процесі своєї діяльності, так і поза роботою.

Протягом життя у кожної людини виникає безліч ситуацій, коли необхідно робити вибір, діяти відповідно до тих чи інших обставин. Для особистості внутрішньою причиною такого вибору є актуальні на даний час мотиви, наміри, зобов'язання, потреби й інтереси. Відповідно до них формується ставлення людини до найважливіших сторін життя. Так виникають соціальні цінності, які виступають як цілі життя, професії та основні засоби їх досягнення.

Соціальні цінності набувають функції важливого регулятора поведінки особистості. Цінності мають індивідуальну сутність, вони формуються у результаті взаємодії особистості з оточенням під час службової діяльності та поза її межами.

Такими цінностями для багатьох є цікава робота, підвищення освіченості, можливість бути незалежним у вчинках, корисним для людей і суспільства, інтимне життя, відносини з друзями. Для всіх має значення стан здоров'я, прийнятні житлові і побутові умови, матеріальний достаток. Зростає значення таких чинників, як вихованість, ввічливість, культура, етичність поведінки.

Особливий вплив на особистість, її розвиток справляють сім'я, діти, батьки. Працівники органів внутрішніх справ, які зазнають великих фізичних та психічних перевантажень і постійно знаходяться при виконанні службових обов'язків або в готовності приступити до їх виконання в будь-який час, потребують посиленої уваги, турботи, умов для відновлення здоров'я, фізичних і моральних сил.

Найкращі умови для цього надає сім'я, якщо в ній створена відповідна атмосфера спільних інтересів, взаємодопомоги і турботи про кожного.

Працівник міліції повинен жити спільними інтересами сім'ї, нести свою частину обов'язків, брати рівну участь у клопотах і господарських справах, ділити труднощі і радощі сімейного життя.

Взаємна повага, уважне ставлення одне до одного, скромність, охайність, готовність надати допомогу кожному члену сім'ї, дружні стосунки між ними, чистота і затишок у квартирі створюють атмосферу впевненості і спокою, відчуття стабільності у житті. Така сімейна обстановка сприяє успішній службовій діяльності, правильному вихованню дітей, доброзичливим відносинам і взаєморозумінню між родичами, сусідами, колегами. Ідеально було б, щоб кожна сім'я мала окрему квартиру чи власний будинок, але деяким сім'ям доводиться жити і в комунальних квартирах, будинках готельного типу чи в гуртожитках. Такі обставини накладають на сім'ю працівника додаткові обов'язки бути терплячою до незручностей, уникати можливих непорозумінь із сусідами, не створювати проблем у взаємовідносинах з ними. Безумовно, що і сім'я працівника має розраховувати на таку ж поведінку своїх сусідів. Доброзичливі стосунки із сусідами вимагають щирості у спілкуванні, привітності, врахування їх сімейного стану, зважання на обставини (можливо, там є тяжкохворий чи інвалід, чи зовсім малі діти, яким потрібні спокій і тиша).

Взагалі не слід турбувати сусідів гучною музикою, зайвим шумом, криком дітей та біготнею.

Не годиться виявляти почуття замкнутості стосовно сімей своїх колег, якщо з ними склались товариські стосунки, необхідно надавати їм у разі потреби допомогу і підтримку, не втрачаючи почуття міри при їх відвідуванні чи запрошенні до себе в гості.

При спілкуванні з людьми в побуті, як і на службі, треба дотримуватись певних рекомендацій, вироблених етикетом. Дотримання таких правил свідчитиме про культуру працівника, про його вміння поводити себе з гідністю у різних ситуаціях. Такими правилами можуть бути наступні.

В гості слід ходити на запрошення.

Візит без запрошення може поставити в скрутне становище господарів дому і... вас. Тому приходити в гості слід тільки на запрошення і в точно призначений час. Увійшовши в квартиру, потисніть руку господарю і господині; іншим присутнім достатньо сказати «Здрастуйте». Зняти пальто можна лише після того, як господарі попросять вас це зробити.

Входячи в кімнату (або виходячи з неї), пропустіть вперед супутницю або супутника. Гостей, зазвичай, знайомить господар або господиня дому. Чоловіка завжди, незалежно від рангу, представляють жінці. Молодших за віком - старшим. Але перед тим, як кого-небудь познайомити, корисно переконатися, що цього хочуть обидві сторони.

Як правило, чоловіки не займають стільців і крісел, поки не сядуть жінки. Сидіти на стільці або в кріслі розвалившись, витягнувши ноги або поклавши ногу на ногу, тримаючи руки в кишенях, некрасиво і неввічливо.

Прийшовши в гості, не сидіть мовчки, примушуючи господарів розважати вас. Розкажіть щось цікаве, запропонуйте тему розмови, яка може зацікавити й інших гостей, зіграйте що-небудь на наявному в будинку інструменті або заспівайте, якщо вас попросять і ви дійсно можете це зробити. Але не захоплюйтеся. Ваша участь у загальній бесіді повинна бути помірною. Не слід говорити весь час про себе, про свої особисті і, тим більше, службові справи або про речі, зрозумілі тільки вам і вашому співрозмовнику.

Перебивати того, хто говорить, доторкатися до нього рукою, щоб привернути увагу, шептатися, дошкульно жартувати на адресу іншого, розмовляти про людей, яких присутні не знають, - непристойно.

Збираючись закурити, обов'язково попросіть дозволу у господині дому. Запропонуйте цигарку або сигарету навколишнім і не забудьте: той, хто пропонує сигарету, повинен і запалити її, але, перебуваючи в товаристві, краще не палити.

Попіл струшуйте тільки в попільницю. Докуривши сигарету, потушіть її. Лишати непотушену сигарету в попільниці не можна. Танцювати з цигаркою або сигаретою в роті або в руці неприпустимо, так само як і їсти чи пити.

Не слід зловживати гостинністю господарів. Правильно визначте час, коли можна або потрібно піти. Якщо вам потрібно піти до того, як почнуть розходитися гості, попросіть на це дозвіл у господині дому і підіть непомітно для навколишніх, попередньо вибачившись перед господинею дому і подякувавши їй за приємний вечір.

Збираючись у гості, інший раз доводиться подумати і про подарунок. Не потрібно купувати занадто дорогий подарунок. Справжня цінність його не у вартості. Не дарма в народі існує прислів'я «Недорогий подарунок, а дорога любов». Існують два подарунки, що доречні завжди. Це квіти і книги. Декілька живих квітів або нарядно видана книга порадують кожного, прикрасять будь-яку кімнату.

Якщо вас запросили за стіл, - будьте приємними для тих, хто сидить поруч із вами, а цього можна досягти, виявивши до них свою повагу. Якщо вас не представили для всіх, зробіть це самі для сусідів: вам з ними спілкуватись протягом зустрічі.

За стіл можна взагалі сісти тільки після запрошення господарів дому, причому чоловіки очікують, поки не сядуть жінки.

Сидячи за столом, не розставляйте лікті. Вони повинні бути притиснутими до боків. Перед їжею не варто витирати серветкою тарілку, ложку, виделку.

Виявіть увагу до жінок, які сидять поруч із вами, незалежно від того, представлені ви їм чи ні, представтеся самі, але зробіть це ненав'язливо.

Розливати вино має право тільки господар дому. Якщо на його прохання ви розливаєте вино сидячим поруч, пам'ятайте, що спочатку потрібно налити келих жінці, потім чоловіку і лише потім собі. Вино краще недолити, ніж перелити.

Собі в тарілку слід класти не багато страви. Беріть на виделку стільки, скільки на ній може вміститися. Якщо ви хочете дістати що-небудь із їжі, - не тягніться через тарілку сусіди. Попросіть, і він передасть блюдо, яке вас цікавить. Хліб беріть рукою. Приступати до їжі можна лише після того, як всім подали ту ж страву, що і вам. Нікого не умовляйте пити більше, ніж він того хоче. Взагалі помірність у вжитку спиртних напоїв - дуже цінна якість. Той, хто вміє зупинитися задовго до того, як відчує, що вже «вистачить», завжди буде бажаним гостем у будь-якому будинку. П'яних ніхто не любить.

Подане до столу м'ясо відрізають ножем по шматочку. Виделку тримають у лівій руці, а ніж - у правій. Якщо ножем не користуються, то виделку тримають у правій руці. Кришити хліб у суп і витирати ним тарілку, їсти з ножа, брати страви з загального блюда своєю виделкою не можна. Це ознака невихованості.

Коли Подано чай або каву, грудковий цукор беруть щипчиками й обережно опускають у чашку, щоб не виплеснути з неї напій. Якщо на столі немає щипчиків, цукор можна взяти ложечкою або рукою, намагаючись не доторкнутися до інших шматків. Брати цукор ложечкою, вже опущеною в чай або каву, не можна.

За столом можна розмовляти, але утримайтеся від критики того, що подається до столу, і не відмовляйтеся від якогось блюда, посилаючись на те, що воно вам не подобається або шкідливе. Найкраще відмовитися без пояснення причин або послатись на те, що ви вже наїлися, і подякувати.

Розповідати за столом про свої хвороби не рекомендується. Приймаючи гостей, ніколи не спорожняйте своє блюдо першим. Почекайте, коли закінчать їсти гості. Це особливо важливо, коли подане останнє блюдо.

Першою з-за столу піднімається господиня дому. Чоловіки підводяться з-за столу після жінок. Серветку не слід згортати, покладіть її поруч із тарілкою. Коли жінки вийдуть із кімнати, можете сісти, якщо хочете, - залишитися і курити за столом.

За столом потрібно поводитися невимушено. Чопорність, демонстрація знання етикету, бажання не робити помилок у поводженні може лише привернути до вас увагу навколишніх. Розв'язність, як і надмірна скутість, - ознака поганого тону.

Узвичаєні правила поведінки виникли не випадково. За багатовікову історію людство виробило загальні правила, норми поведінки, які регламентують взаємовідносини у суспільстві. В міру розвитку культури вони перетворилися в зовнішню оболонку моралі, виявляючись формою доброзичливості і поважного ставлення одне до одного. Особливої пошани заслуговує особистість, яка не тільки показує гарні манери, такти, вміння поводитися в товаристві, але володіє і справжньою, і духовною красою, і високою моральністю. По тому, як людина тримається, як вона ходить, сидить, їсть, тримає руки, як говорить, судять про рівень її культури, про моральні й інтелектуальні якості особистості.

Перший крок до культури побуту - оволодіння правилами поведінки. Бути добре вихованим, правильно поводитися в товариському середовищі, вдома, на службі, під час відпочинку зобов'язана кожна людина. Тільки при суворому дотриманні узвичаєних норм поведінки, виконувати котрі не складно, можна стати добрим сусідом і гарним товаришем всім, з ким спілкуєтеся. Саме в цьому основна цінність справжньої культури побуту.

Турботливе і шанобливе ставлення до всіх, з ким людина спілкується, дотримання правил етикету - прояв великої культури.

2. Мораль і культура поведінки в громадських місцях

При моральній оцінці особистості працівника ОВС в цілому необхідно мати на увазі не тільки його поведінку у громадському житті, а також його моральну стійкість, оскільки не завжди і не при всіх обставинах поведінка особистості співпадає у суспільному й особистому житті. Трапляється, що працівник позитивно заявляє про себе в службовій діяльності, але нетактовно поводиться в сім'ї або в громадських місцях.

Поза межами професійної діяльності кожна особистість виступає вже не як професіонал, а як звичайний громадянин, член сім'ї, товариства, і в цих сферах життя і діяльності моральні норми набувають інших форм прояву, хоча постійно взаємодіють із суспільними і виробничими нормами.

Важливою стороною професійної етики працівників органів внутрішніх справ є постійна високоморальна поведінка поза службою.

За родом своєї діяльності працівникам міліції часто доводиться розбиратися в різних конфліктних ситуаціях, в побутових стосунках людей. У таких випадках вони виступають у ролі наставників, посередників у суперечках. Успішно виконати ці завдання зможе лише той працівник, який є взірцем для інших, коли йому довіряють. Саме при цій умові його рішення та висловлювання будуть щирим» і переконливими.

Такі пороки, як різні види нечесності, зловживання спиртним, легковажне ставлення до сім'ї, нетактовна поведінка в громадських місцях, неповажне ставлення до людей і т.п., несумісні з професійного етикою. Відповідальна роль у суспільстві і глибоке її усвідомлення, розуміння важливості зразкового виконання своїх службових обов'язків із моральних позицій відображаються у поведінці працівника міліції і в неробочій обстановці.

Більшість представників міліцейської професії постійно знаходяться на виду у людей. їхні вчинки, а також вчинки членів їхніх сімей оцінюються з моральних позицій за підвищеними мірками. Вони не можуть не привертати до себе пильної уваги навколишніх. Поведінка, яка для інших людей, із погляду більшості, вважається пробачливою або навіть взагалі не піддається моральному осуду, може бути компрометуючою для працівника міліції. Будучи скомпрометованим у побутовій сфері, він може втратити і ділову довіру до себе. Пияцтво, лайка, непристойна поведінка в сім’ї прямо або опосередковано негативно позначаються на авторитеті працівника міліції, на довірі до нього, на його трудовій діяльності.

Специфіка етичного становища працівника органів внутрішніх справ така, що навіть аморальні вчинки близьких йому людей можуть викликати обгрунтоване уявлення про його моральну невідповідність займаній посаді.

Одна із загальних вимог, поставлених перед працівниками міліції, - особлива цнотливість у знайомствах. Практика свідчить, що порушники законів, особи, схильні до антигромадських вчинків, нерідко намагаються зав'язати знайомство, а при нагоді і подружитися з працівниками міліції, розраховуючи на їхню допомогу у разі виникнення яких-небудь прикростей, викриття або ж сподіваючись на іншу вигоду. Дружба з розкрадачами чужого майна, хабарниками й іншими порушниками законів робить, як правило, неможливим подальше перебування співробітника міліції в системі органів внутрішніх справ.     

Працівник міліції, який допускає в громадських місцях або побуті будь-які відступи від дотримання правових і моральних норм або ж сприяє вчиненню їх іншими особами та не попереджує таких, може вчинити порушення відповідних норм і під час безпосереднього виконання ним службових обов'язків. Навіть проникливі слова із уст такого працівника про необхідність найсуворішого дотримання законності втрачають своє високе значення.

Для того, щоб показати себе культурним у різних ситуаціях, навіть нестандартних, працівнику слід дотримуватись певних правил етикету. Необхідно зважати на те, що міліція відходить від замкнутості, формалізму, вона підтримує партнерські відносини як з посадовими особами, так і з громадянами.

На посту, патрулюванні, дільниці рекомендації можуть бути наступними.

Знаходячись на посту, патрулюванні, на дільниці, завжди намагайтеся виявити чуйність до навколишніх.

Якщо до вас хтось звертається з яким-небудь питанням, уважно вислухайте його і постарайтеся дати вичерпну відповідь. Якщо ваша відповідь буде незрозуміла, не дратуйтеся і, не підвищуючи голосу, повторіть, роз'ясніть зміст сказаного вами. Врахуйте, що запальність не робить ваше пояснення більш дохідливим.

Якщо ви не можете відповісти на задане запитання, то поясніть, куди можна звернутися з ним.

Не соромтесь робити людям добро, виявляти свою вихованість та гарні манери.

Переведіть через дорогу людину похилого віку або інваліда з фізичними вадами. Зупиніть рух, щоб дати можливість дітлахам із школи чи  дитячого садка перейти дорогу.

Людина, котра впала на вулиці, не обов'язково п'яна. Можливо, вона хвора і потребує вашої негайної допомоги. Надайте її: викличте машину швидкої допомоги, зупиніть автомобіль для транспортування хворого в лікувальний заклад, де йому можуть терміново надати професійну допомогу.

Вміти зробити першу медичну допомогу постраждалому - обов'язок працівника міліції.

Якщо необхідно зробити громадянину зауваження або притягнути його до адміністративної відповідальності за порушення встановлених правил, не слід без особливої потреби користуватися міліцейським свистком і кликати його до себе пальцем або жезлом. Підійдіть до громадянина, назвіть своє звання і прізвище, віддайте службову честь і в коректній формі, не вступаючи в сперечання, роз'ясніть, у чому полягає порушення і яка відповідальність за нього встановлена.

У разі потреби, в залежності від конкретної обстановки, запропонуйте громадянину пред'явити паспорт, права водія або інші документи.

Перевіряючи документи, пам'ятайте, що будь-який громадянин, котрого зупиняє працівник міліції за те або інше порушення, відчуває, як правило, негативне почуття, здатне докорінно змінити його поведінку.

Чемна людина може раптом стати грубою, привітна - агресивною, урівноважена - нетерплячою, спокійна - дратівливою і, нарешті, сором'язлива - рішучою. Для того, щоб уникнути неприємних інцидентів, працівник міліції повинний завжди залишатися спокійним, чемним, пильним, готовим до рішучих дій.

Якщо підозрюваний поводиться грубо, не підвищуйте голосу. Доведіть до його відома, що за образу посадової особи він може бути притягнутий до відповідальності. Уважно вислухайте пояснення громадянина, і якщо в його діях є пом'якшуючі вину обставини, обов'язково врахуйте їх, приймаючи рішення. Ні в якому разі не можна недбало перегортати документи, упускати їх на землю, розглядати під дощем. Різкість та іронія в розмові з підозрюваним неприпустимі.

Закінчивши перевірку, складіть всі пред'явлені вам документи так, як вони були складені раніше, не роблячи нових складок, і, як що в затримці підозрюваного немає необхідності, поверніть їх власнику, вибачтеся, попрощайтеся.

Будьте стримані з громадянином, який знаходиться в нетверезому стані, навіть якщо він поводиться неправильно. Спочатку голосно, щоб чули навколишні, поставте вимогу до громадянина припинити порушення Порядку. Якщо це не допоможе, роз'ясніть, яку відповідальність тягне за собою його поведінка, і після цього вжийте рішучих заходів щодо припинення порушення громадського порядку або доставлення порушника до чергової частини підрозділу чи медичного витверезника.

Ніколи не відповідайте на грубість грубістю, особливо при затримці злочинців та осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів. Використовуючи найменшу помилку в поведінці працівника міліції, вони намагаються підбурити до групових хуліганських дій осіб, схильних до порушення громадського порядку, щоб завдяки цьому сховатися. Стежте за тим, щоб своїм поводженням не спровокувати небажаний розвиток подій.

При порушенні водієм автомашини правил дорожнього руху зупиніть його, привітайтеся, назвіть своє звання, прізвище і запропонуйте пред'явити документи на право управління транспортом. Якщо порушення незначне, а документи в порядку, поясніть причину зупинки і чемно зробіть водію зауваження. Якщо ж порушення було серйозним та небезпечним для здоров'я і життя людей, застосуйте до водія необхідні заходи впливу, передбачені законом. Проте перед тим, як застосувати адміністративне покарання, переконайтеся, чи правомірне воно, чи відповідає тяжкості порушення.

Якщо водій не задоволений прийнятим рішенням, поясніть, у якому порядку він може оскаржити ваші дії.

Завжди намагайтеся поводитись так, щоб ваші дії були правомірними, зрозумілими навколишнім і обов'язково тактовними.

У ході повсякденного патрулювання працівники міліції регулярно зіштовхуються з агресивним поводженням окремих громадян. У цих випадках варто застосовувати тактику зменшення агресивності. Метою цієї тактики є створення розумно-нейтральної, вільної від афектів атмосфери спілкування.

На вулиці, у громадському транспорті.

Носіння форми зобов'язує вас віддавати військову честь не тільки старшим і рівним за званням, але і молодшим, а також громадянам, якщо ви звертаєтеся до них або вони до вас.

Зустрічаючись із знайомим, віддаючи честь першим, не ображайтеся, якщо хтось через неуважність не відповість на ваше вітання.

Вітаючись із жінкою, із старшим за званням і посадою, першим руки не подавайте. Почекайте, поки це зроблять вони.

Не тримайте руки в кишенях, вони завжди повинні бути вільними. Неприємно виглядає людина у формі, якщо вона несе важкий або громіздкий предмет. Не піклуйтеся про свій авторитет працівника міліції, який намагається зробити без черги покупку в магазині, замовити обід у їдальні, квиток у кіно і т.д.

Якщо ви, знаходячись на вулиці у формі, збираєтеся поїсти (морозиво, бутерброд і т. ін.), знайдіть таке місце, щоб не бути на очах у перехожих. Звертаючи увагу супутника на щось далеке, не вказуйте на цей об'єкт пальцем.

Завжди пам'ятайте про ввічливість і послужливість. Якщо поруч послизнувся перехожий, підтримайте його, а у випадку падіння надайте йому допомогу.

При посадці в громадський транспорт чемно зробіть зауваження тим, хто порушує чергу, штовхається. Пропустіть вперед жінок, людей похилого віку та інвалідів. Допоможіть їм внести речі, поступіться місцем. Чемно зробіть зауваження молодим людям, якщо вони не поступилися місцем старшим, коли вільних місць немає.

Прямуючи до виходу, не розштовхуйте стоячих попереду вас. Попросіть дозволу пройти. Вибачтеся, якщо заподіяли комусь незручність або занепокоєння.

На зупинці ви повинні вийти першим, а потім допомогти вийти супутниці, запропонувавши їй руку.

Знаходячись за кермом автомобіля, пам'ятайте не тільки про правила дорожнього руху, але й про зручності і спокій інших водіїв і пішоходів. Проїжджаючи мокрою вулицею, будьте обережні, тому що ваша машина може забризкати брудом пішоходів та інші машини. Не порушуйте самі правил, виконання яких ви вимагаєте від водіїв і пішоходів під час несення служби.

На концерті, у театрі і музеї.

Бажано запам'ятати і виконувати правила, що прийняті при відвідуванні театрів, кіно, концертних залів, музеїв, виставок. Здебільшого вони нагадують нам про те, що ми не самі прийшли в ці установи і поводитися потрібно так, щоб не заважати навколишнім.

У залі музею можна розмовляти, але краще це робити тихо, щоб чув вас тільки співрозмовник. Ваша думка не всіх цікавить, а говорити «на публіку» - ознака дурного тону.

У театр прийдіть дещо раніше. Обов'язково допоможіть своїй супутниці зняти пальто. Увійшовши до залу, надайте їй право вибору місця. Причому не забувайте, якщо місця розташовані в ложі, то жінка займає перший ряд крісел, а чоловік - другий. Зрозуміло, ніколи не варто займати чужих місць: немає нічого більш незручного і соромливого, як ситуація, коли на очах у всього залу вас попрохають сісти на своє місце.

Займати свої місця потрібно до початку дійства, тому що, входячи в зал після третього дзвоника, ви обов'язково завдасте занепокоєння глядачам, які вже сидять. Але якщо ви спізнилися, то, пробираючись на свої місця, потрібно йти уздовж ряду, повернувшись обличчям до сидячих, намагаючись рухатися як можна обережніше. Будь-які розмови під час дійства або виконання музичних творів, постукування ногою в такт музики, вовтуження на місці, супроводжуване стукотом і скрипом крісла, шурхіт папірців від цукерок - все це показник невисокої культури і неповаги до навколишніх. Для того, щоб поділитися думкою з друзями, існують антракти.

Деякі глядачі, не надто розбираючись у походженні слів, кричать по закінченні п'єси «біс!» Тим часом відомо, що «біс», тобто прохання повторити, можна кричати лише на концерті, де виконавець інший раз повторює арію, що сподобалася глядачам, романс або танок, але аж ніяк не на спектаклі, який грати двічі ніхто не буде.

Зриватися з місця і бігти в гардероб, не діждавшись закінчення вистави чи концерту, - показник невихованості, неповаги до глядачів і акторів.

Проводити супутницю додому після спектаклю — обов'язок вихованої, культурної, чемної людини.

Відвідування закладів.

Під час виконання працівником міліції службових обов'язків може виникнути необхідність відвідати той або інший заклад. У цьому випадку потрібно заздалегідь домовитися про час зустрічі з особами, які вас цікавлять.

Прийшовши до закладу, зніміть пальто і головний убір. Отримавши запрошення увійти в кабінет, не затримуйтесь. Привітайтеся, представтеся, якщо потрібно, пред'явіть посвідчення особи. Коротко і ясно викладіть мету вашого візиту. Не беріть на себе ініціативу першим подати руку. Якщо вас запрошують сісти, не відмовляйтеся.

Може трапитися так, що той, хто вас запросив, продовжує з ким-небудь розмовляти або розмовляє по телефону; виявіть витримку, не вступайте в розмову без запрошення взяти в ній участь.

Під час бесіди будьте уважні. Не перебивайте свого співрозмовника і не змушуйте його повторювати те саме кілька разів. На задане питання дайте коротку вичерпну відповідь.

У кабінеті бажано не палити, навіть якщо вам це дозволяють. У якому б напрямку не розвивалася бесіда, не втрачайте самовладання, будьте стримані, чемні. Підведіться, якщо підвівся ваш співрозмовник. Виявляйте інтерес до всього, про що з вами говорять, і не поглядайте на годинник, бажаючи швидше закінчити бесіду.

Прощаючись, подякуйте за те, що вам приділили увагу. Виходячи, ви повинні йти перед співрозмовником, якщо він проводжає вас до дверей.

Прощаючись, разом знову подякуйте за прийом.

У православному храмі і на цвинтарі.

У церкві, як ніде в іншому місці, слід поводити себе тихо, скромно. Одяг не повинен кидатися у вічі, краще одягати костюми темних тонів. Винятком є урочисті служби. У ці дні прийнято надівати світлі вбрання.

Під час богослужіння поганим тоном вважається перешіптуватися і, тим більше, робити зауваження присутнім. Некрасиво також обертатися, зачіпати сусідів.

Приходити до церкви слід не під час служби, а перед самим її Початком, а виходити - не раніш її закінчення.

При відвідуванні храмів інших віросповідань уважно придивляйтеся до поводження навколишніх і поводьтеся скромно і тактовно, намагаючись нічим не порушувати законів і звичаїв даної релігії.

Інколи працівнику міліції доводиться виконувати службові обов'язки недалеко від цвинтаря або брати участь у похоронній процесії. Тому треба пам'ятати: військову честь віддають, коли повз проїжджає автомашина з тілом покійного і коли труну опускають у могилу. Самій процесії військову честь не віддають.

Входячи на територію цвинтаря (у формі або в цивільному костюмі), бажано зняти головний убір, щоб цим засвідчити свою повагу до пам'яті похованих там. Але якщо ви, виконуючи службові обов'язки, входите на територію цвинтаря групою або у форменому одязі, то головні убори можна не знімати.

Основні правила поведінки працівників органів внутрішніх справ в інших громадських місцях можуть бути такими.

Може скластися ситуація, що працівнику доведеться взяти участь у ділових бесідах поза своїм службовим приміщенням. Ділові бесіди можуть проходити у неформальній обстановці (кафе, ресторані). Це потребує вміння поєднувати вирішення ділових питань із трапезою. Звичайно виділяють діловий сніданок, обід, вечерю. їх об'єднують деякі загальні принципи, які застосовуються у трьох випадках, зокрема, узвичаєні правила поведінки за столом. Проте кожна з цих форм ділового спілкування має і свої особливості.

Діловий сніданок - найбільш зручний час для зустрічей тих, в кого протягом дня передбачені інші заходи. Тривалість - близько 45 хвилин. Не рекомендується проводити ділову зустріч чоловікові й жінці наодинці.

Діловий обід дозволяє налагодити добрі стосунки з партнерами, краще познайомитися з людьми. Опівдні людина активніша і більш розкута, ніж о 7-8 годині ранку. Тривалість ділового обіду суворо не регламентується і звичайно складає одну-дві години, із яких до півгодини, як правило, займає світська бесіда, що передує діловій розмові.

Ділова вечеря носить більш офіційний характер, ніж сніданок або обід, і за ступенем регламентації наближається до прийому. Це визначає тип запрошень (письмові, а не телефонні), особливості одягу (костюми темних тонів). Тривалість ділової вечері, як правило, дві години, але може бути і більша, залежно від кола учасників та переліку питань, які намічено порушити під час вечері.

При прийнятті рішення організувати чи прийняти запрошення на діловий сніданок, обід або вечерю необхідно обміркувати свої завдання й усвідомити, чи буде невимушена атмосфера застілля сприяти їхньому вирішенню. Може бути, що ваші питання легше вирішити відвідавши установу або по телефону. Кожна зустріч, пов'язана з застіллям, може відняти від однієї до трьох годин, а ставитися до свого і чужого часу потрібно вкрай уважно. За економію часу вам будуть тільки вдячні.

Місце зустрічі. При виборі місця зустрічі необхідно виявити вихованість і такт. Коли ви зацікавлені в бесіді, можна підкреслити свою повагу до людини, призначивши місце зустрічі поближче до місця її роботи. Рівень кафе, ресторану, іншого місця зустрічі повинен відповідати становищу, яке займають запрошені вами люди. Не можна запрошувати для ділового обіду поважних людей високого соціального стану за столик на тротуарі.

Організація. Необхідно суворо додержуватися заздалегідь узгодженої домовленості про місце, час і склад учасників зустрічі (хто, де і коли буде зустрічатися). Тільки при нагальній потребі можна вносити зміни в заздалегідь затверджений план. Так, якщо ви плануєте зустрітися з кимось віч-на-віч за сніданком, а запрошений дзвонить вам і повідомляє, що він має намір з'явитися зі своїм секретарем і кимось ще, ви повинні вирішити, чи відповідає зустріч подібному складі вашим інтересам і чи слід її проводити.

Розміщення за столом. Якщо ви домовилися про зустріч, то слід дочекатися, коли зберуться всі запрошені, і лише тоді сідати за стіл, вказавши, хто і де сідає, якщо це не було визначено наперед. Ініціатива розміщення за столом належить організатору зустрічі. Якщо вам необхідно розкласти папери, а ви зустрічаєтеся лише з одною людиною, краще сісти за столик, розрахований на чотири персони, а не на дві. У цьому випадку слід запропонувати людині сісти справа від вас, а не навпроти.

Оплата. Оплатити рахунок повинен або той, хто першим запропонував зустрітися, або той, хто займає більш високе становище. Якщо ситуацію можуть зрозуміти як спробу завоювати чиюсь особливу прихильність, варто запропонувати, щоб кожний сплачував за себе. Проте найбільш загальним підходом усе ж буде такий: хто запросив, той бере всі витрати на себе.

Подяка. Після ділового сніданку, обіду або вечері прийнято, щонайменше, подякувати за запрошення. Більш доречною, проте, буде вдячна записка, хоча цим елементом у ділових відносинах часто нехтують.

У дорозі.

У купе, як правило, іде четверо людей і не у всіх, що є природним, однакові звички і смаки, тому перед тим, як відчинити вікно або почати розмову, переконайтеся, що інші не проти. Хтось боїться протягів, комусь хочеться посидіти мовчки...

Якщо ви прихильні до попутника або бачите, що він з якихось причин не зміг взяти в дорогу нічого з продуктів, - можете запропонувати йому розділити з вами дорожній обід, але це ще не привід для подальших багатогодинних бесід.

Якщо ви вирішили пообідати у вагоні-ресторані, то повинні пам'ятати, що ресторан один, бажаючих багато, тому не варто розтягувати обід на кілька годин, мотивуючи це тим, що вам нема чим зайнятися.

Не личить розгулювати по вагону і сидіти в купе з незнайомими людьми в піжамі або в майці. Не слід з попутниками розмовляти про своє здоров'я, про сім'ю, роботу - це нікому не цікаво, і вам у деяких ситуаціях може завдати більше шкоди, ніж принести користі.

Некрасиво заглядати в чужу газету або книгу, а також брати їх без дозволу.

Не будьте нав'язливі, але і не дозволяйте іншим тримати вас «заручником» тривалий час: у всьому повинна бути міра.

Не стійте без необхідності біля вікна вагону. У ваших супутників може бути бажання попрощатися з кимось із проводжатих. Вікно можна відчинити за згодою пасажирів. Жінці або старій людині уступіть нижнє місце.

У будь-якому випадку, подобаються вам попутники чи ні, будьте чемні, рівні в поводженні, не варто затівати в дорозі суперечки, дискусії або голосні обговорення - бережіть нерви і спочинок навколишніх.

Верхом невихованості, особливо нині, вважаються анекдоти під час подорожі про катастрофи, аварії, угон літаків і подібні випадки під час польоту.

У подорожах мають силу тільки загальні правила хорошого топу; особливо делікатні відносини, так необхідні в суспільстві, тут зайві, кожний думає насамперед про себе і тільки ставиться до інших попутників Ь ввічливістю, властивій кожній вихованій людині.

Мовчання під час тривалої їзди робить завжди неприємне враження на присутніх, і тому, за рідкісними винятками, мандрівники починають якусь розмову; якщо дорога дальня, можна представитись попутникам, з якими ви вступаєте в розмову.

Природний такт повинен підказувати, з ким можна говорити та в яких випадках промовчати. Розпитувати, що везуть ваші попутники, або розповідати їм про особисті чи сімейні обставини не прийнято. В усіх випадках потрібно поводитися так, щоб не створити якісь незручності вашим тимчасовим сусідам.

У готелі. Якщо ви поселились у готелі, то, отримавши ключ від номера, не носіть його із собою, а здавайте адміністратору або черговому по поверху, коли ідете. По-перше, він може знадобитися тому, кого поселять в цей же номер, по-друге, він буде зайвим предметом у вашій кишені, а по-третє - наявність ключа у портьє вказує, чи є ви на місті, чи відсутні.

Пам'ятайте, що за цінності, залишені вами в номері, адміністрація відповідальності не несе, тому подбайте про те, щоб вони зберігалися в сейфі у відповідальної особи або в камері схову.

До обслуговуючого персоналу можливі претензії необхідно висловлювати коректно і чемно, проживання в готелі нікому не дає права на грубість. Пам'ятайте: на вас лежить відповідальність за майно готелю.

3. Зовнішність, жести і манери

Існує таке поняття, як «мова одягу». Це зовнішня «оболонка» людини, що є важливим елементом її іміджу в цілому, до котрого ще можна додати пластику тіла, пози, жести, манеру ходити і сидіти.

У вільний від служби час, бажаючи вийти на прогулянку або піти в гості у цивільному костюмі, не слід виділятися серед оточуючих одягом. Будь-який, навіть дорогий і добре пошитий костюм може мати непривабливий вигляд, якщо доповнення до нього підібрано невміло, без смаку. Привабливою роблять людину не сорочки, краватки з кричущим малюнком, строкаті або смугасті шкарпетки яскравих тонів або якісь жовті чи світло-блакитні штани і картаті піджаки, а найпростіший і навіть дешевий, але чистий, добре відпрасований і підігнаний по фігурі костюм. Для верхнього одягу рекомендується вибирати спокійні тони і фасони, які найбільше підходять особі. Важливо, щоб одяг був зручним, не стискував рухів, не сковував людину.

Якщо костюм комбінований, то більш красиво, якщо піджак темніший від штанів. До темного вихідного костюма варто надівати світлу сорочку. До костюмів світлого кольору підходить сорочка, пошита з гладкої або візерункової, але не дуже яскравої тканини, що гармоніює з кольором костюма. Завжди необхідно піклуватися про комір сорочки, він не повинен бути м'ятим.

Підбираючи краватку, слід пам'ятати, що до темного костюма якнайкраще підходить сріблиста, однотонна або з тонким рисунком. До світлого костюма можна надівати темні і строкаті краватки. Проте у всіх випадках колір краватки повинен відрізнятися від кольору сорочки, контрастуючи з тоном костюма, хоча і не виділятися особливо на її фоні. У людини зі смаком краватка і шкарпетки гармоніюють.

Взуття потребує особливої уваги. Воно має бути добре начищеним. Неприпустимо ходити зі стоптаними каблуками, протертими підошвами. Світле взуття чоловікові слід надівати тільки під світлі штани. З синім або чорним костюмом добре гармоніюють чорні туфлі або черевики.

Одягаючи головний убір, необхідно зробити так, щоб він не був натягнутий на очі або занадто зсунутий на потилицю.

Неприпустимо носити змішаний одяг, слід ходити тільки у формі або цивільному костюмі.

Важливо вдягатися не так модно і дорого (це - за можливості), як чисто й охайно. Більше симпатії викликає людина, одягнута у свіжу сорочку, відпрасовані штани і начищені туфлі (нехай усе це буде далеко не новим), ніж людина, яка демонструє дорогий, але зім'ятий костюм.

Тут, як і у всьому, слід уникати крайнощів. Як не можна цілий рік ходити в одному і тому ж костюмі, так і не треба шокувати навколишніх зміною костюмів усі 365 днів року.

Гарний тон диктує, щоб одяг відповідав ситуації й обстановці. Безглуздо ходити на роботу у вечірньому костюмі, але не менш дивно показатися в театрі або ресторані в робочому одязі.

Вишуканий смак не потребує мати багато одягу, із якого можна було б нескінченно вибирати, але він потребує вміння так комбінувати наявний одяг і утримувати його, щоб той відповідав основним вимогам, серед яких акуратність і раціональність.

Не слід забувати, що не тільки громадське та фінансове становище диктують можливість вибору того або іншого стилю, але значення мають фігура і вік. Вдягатись необхідно так, щоб одяг підкреслював красиві риси фігури, а не її вади.

Повсякденний одяг, в якому працівник їде на роботу, не повинен привертати особливої уваги навколишніх, тим самим відволікаючи їх від справ, і повинен бути зручним для вас, а під час виконання оперативних завдань одяг може мати вирішальне значення.

Не рекомендується носити на роботу джинси, якщо працівник знаходиться в установі чи йому доводиться виконувати представницькі функції і т.п.

Не існує окремо манери вдягатися і манери поводитися, все дуже тісно пов'язане між собою. Щоб смак у виборі одягу був відзначений як гарний, то необхідно не тільки підтримувати обраний вироблений стиль, але і співвідносити його зі своїм віком, особливостями своєї фігури і місцем, куди йдете, оточенням, з яким доведеться спілкуватись. Одяг не може додати людині краси, але може поліпшити враження про неї.

Вдягатися дорого ще не означає вдягатися добре; розвинутий смак може додати і дешевому простому костюму добірності і вишуканості, чого не купиш ні за які гроші.

Гарний зовнішній вигляд людини залежить не тільки від її одягу, але й від того, як вона тримається. Той, хто піклується про свій зовнішній вигляд, завжди ходить прямо, не згинаючись, і в будь-якому товаристві виділяється своєю вільною і гарною поставою.

Відомо, що зустрічають по одягу, а одяг - це не тільки зовнішній вигляд, але і погляд, жести, поза. Вчені вважають, що на формування уяви про людину іде лише 2-4 хвилини. Це час, коли слово може бути ще не сказане.

Необхідно пам'ятати, що емоції також, навіть у їхньому скороминущому прояві, можуть бути джерелом інформації. Пози, які приймає людина, вираз її обличчя і багато чого іншого можуть сказати про те, як вона ставиться до оточуючих, що вона думає про сказані слова і вчинки.

По тому, як людина носить одяг і зачісується, у якому стані її нігті, наскільки вона любить користуватися гігієнічними засобами, наскільки вона охайна та в якому стані підтримує свій гардероб, як доглядає за собою і як виглядає її робоче місце (чи охайне воно й утримується в порядку або неохайне і неорганізоване), складається враження в навколишніх про неї як про працівника, колегу, особистість.

У всіх випадках необхідно зберігати почуття власної гідності почуття поваги до себе і навколишніх. Шанувати навколишніх – це додержуватися визначених правил пристойності, що є запорукою гармонічних відносин між людьми.

На службі і вдома потрібно бути чисто виголеним, акуратно причесаним, із короткими чистими нігтями. Проте ніколи не варто зачісуватися, чистити нігті, упорядковувати костюм у громадських місцях або на вулиці. Цим рекомендується займатися тільки вдома або в місцях, де немає сторонніх.

Дуже важливо вміти непомітно користуватися носовою хустинкою, закривати рот рукою, коли ви кашляєте або чхаєте, чи коли говорите близько нахилившись до іншої людини. Піклуючись про власну гідність, ви не будете дружити з особами сумнівної поведінки, не дозволите собі брати участь в азартних іграх, не станете голосно розмовляти, сміятися і, тим більше, насвистувати на вулиці і в інших громадських місцях, звертаючи на себе увагу.

Дорожіть своїм словом. Без нагадування, вчасно поверніть товаришу борг. Не обіцяйте того, чого зробити не зможете. Якщо ж обіцянку дали, то виконайте її, інакше постраждає ваш авторитет. Як вихована людина ви повинні виявляти повагу до інших людей. Ніколи, наприклад, не можна читати чужі листи. Адже це те ж саме, що підслуховувати чужу розмову.

На сходах поступайтеся місцем жінці. Входячи в під'їзд, двері якого на пружині, обов'язково притримайте двері рукою, щоб вони не вдарили когось, а також не грюкали об короб.

Ніколи не куріть в кімнаті, де спите. Це негігієнічно і шкідливо для здоров'я. Утримайтеся від паління в кімнаті, де знаходиться хворий, навіть якщо він сам курить. Той, хто курить, зобов'язаний дотримуватися узвичаєних правил поведінки при палінні. Це дозволить йому без збитку своїм навичкам виявити максимум уваги і ввічливості до навколишніх.

Не дорожить почуттям власної гідності людина, яка зловживає спиртними напоями, дозволяючи собі з'являтися вдома, на вулиці і, тим більше, на службі з запахом алкоголю.

Завжди прагніть того, щоб люди почували себе з вами спокійно, впевнено. Уникайте таких дій, які ставили б вас і їх у незручне, соромливе становище.

Ніщо так не впливає на наші взаємовідносини з іншими людьми, як дії, котрими люди відповідають на вчинки. Щодня в кожному конкретному випадку вони можуть зробити якусь ситуацію краще або гірше. Вони можуть бути люблячими, добрими або співчутливими; можуть бути дратівливими, злісними чи безжалісними.

Все це повною мірою стосується і тих людей, із якими ми вступаємо в спілкування. Ми теж можемо бути бадьорими, чемними, примітними або сердитими, нечемними, хмурими, як і ті, з ким взаємодіємо. Наші вчинки або відповідні дії можуть бути обдуманими, усвідомленими, вони можуть бути також продуктом (гарним або поганим) наших стосунків, навичок або манер. Це стосується і тих, хто пас оточує, наших колег, підлеглих і начальників; друзів і ворогів, знайомих; членів сім'ї і родичів.

Щоб зрозуміти, як відбувається спілкування між людьми, коли вони навіть не підозрюють про те, що спілкуються, необхідно, насамперед, розібратися, що таке неусвідомлені вчинки в рамках невербального спілкування. В останні роки багато було написано про те, як відбувається спілкування за допомогою поглядів, міміки, а також мови тіла. Коли ми розмовляємо з іншою людиною, ми не тільки посилаємо їй словесне послання, але також виражаємо наше невербальне ставлення до неї, до того, що ми почуваємо з приводу певного повідомлення. Вам, без сумніву, доводилось чути, як іноді хтось говорить: «Я анітрошки не серджуся» або «Це мене не стосується» у той час, як цілком зрозуміло, що насправді все навпаки. Яким же чином це відбувається? Тут працює інший засіб спілкування, що є більш очевидним, ніж слова, наприклад, кулаки того, хто говорить, стиснуті, тіло напружене. Поки він говорить, він дивиться на вас хмуро. Інакше кажучи, він передає подвійне повідомлення - вербальне повідомлення про те, що він настроєний мирно, і невербальне повідомлення про те, що він розгніваний. Якщо ви неправильно сприйняли це подвійне повідомлення (словесне і фізичне), ви можете неправильно оцінити реальне значення того, що відбувається. Отже, ви повинні так само добре знати, що означають передані під час спілкування фізичні сигнали, як і те, що говорить ваш співрозмовник. Реакція на невербальну комунікацію дуже важлива і нею не можна зневажати, якщо ви хочете, щоб ваше спілкування було приємним і корисним.

Уважно спостерігайте одночасно за словами і за невербальними виразами, ведіть відкрите спілкування по двох каналах комунікації, і ваше спілкування стане ще більш «продуктивним».

Ви повинні знати, що невербальне спілкування існує, і навчитися розуміти сигнали, передані по його каналах. Звичайно, ви повинні розуміти, коли ваш співрозмовник нудьгує, якщо ви бачите, що він позіхає або дивиться на годинник, чи докладає зусиль, щоб очі в нього не закрилися, замість того, щоб нахилитися вперед і з живими очима та інтересом слухати промову. Це занадто очевидно, скажете ви. А як ви можете інтерпретувати схрещені ноги, схрещені руки, рух голови й інші ознаки, які ми називаємо мовою тіла? Як щодо поз і теорії про те, що різні положення рук і ніг відповідають різним емоціям? Зрозуміло, все слід розглядати в контексті. Узагальнення завжди небезпечні. Невербальні послання повинні розглядатися тільки як підказка, а не як абсолютна «правда». Крім того, якщо людина знає значення всіх цих деталей спілкування, то вона може брехати навіть невербально.

Невербальні повідомлення звичайно здійснюються в чотирьох основних формах: рух тіла, положення тіла, зоровий контакт і вираз обличчя.

Рух тіла - заміна слів фізичними рухами. Ці невербальні підказки і натяки ранжируються від кивання або хитання головою, що означає «ні» або «немає», до потискування плечами, що означає «я не знаю», чи махання рукою, щоб сказати «до побачення».

Деякі люди розуміють такі сигнали зовсім погано. Постукування ногами і барабанний дріб пальцями, постукування нігтями, голосні подихи, швидкі моргання, нетерпляче ходіння - легко визначити значення цих дій. Першою думкою може бути: людина трохи нервується, їй не цікаво, вона поспішає закінчити розмову.

Більш правильне пояснення, можливо, зводиться до того, що людина блокує спілкування - перед нами в цих випадках виражені невербальні почуття. Якщо ви намагаєтеся допомогти цій «нервовій» людині розслабитися, у той час як насправді її дії викликані подразненням, це може викликати в неї відразу, вона може дійти думки, що ви навіть не розумієте, яким важливим подразником для неї є ваші зауваження. Отже, вам потрібно бути в курсі її поведінки (в сукупності - дій і слів), тоді ви зможете відповісти на це змінами у власній поведінці і в такий спосіб направити ваші міжособистісиі стосунки в позитивне русло.

Положення тіла - це невербальний вираз емоцій у вигляді поз (наскільки сильно нахиляється вперед ваш співрозмовник, як близько він до вас або, навпаки, відхиляється назад, від вас), положення рук і ніг, дистанція, встановлена між двома людьми, які спілкуються. Ввижається, що коли людина розповідаючи щось знаходиться в розслабленій позі і нахиляється вперед, то це свідчить про її позитивне ставлення до слухача. Якщо ж співрозмовник відхиляється назад, то його ставлення до слухача інше. Коли ви з кимось спілкуєтесь, зверніть увагу на руки і ноги співрозмовника: знаходяться вони у відкритій чи в закритій позиції. Руки у відкритій позиції, не схрещені, свідчать про позитивне ставлення людини (вони можуть говорити про те, що людина вважає цю зустріч приємною, корисною і т.д.). Схрещені руки, зазвичай, вказують на негативні відчуття людини (вона немов хоче сказати, що не дуже комфортно почуває себе з вами, обговорюючи запропоновану тему). Ви не повинні пропускати повідомлення, висловлені мовою тіла. Якщо вони погоджені зі словами, ви можете цілком спокійно відповідати на послання, які надійшли від вашого співрозмовника. Якщо ж вони суперечать тому, про що він говорить, ви повинні усвідомлювати, що ризикуєте опинитися в конфліктній ситуації з вашим співрозмовником.

Зоровий контакт. Дослідження показують, що людина частіше дивиться на того співрозмовника, який їй подобається або якому вона довіряє, ніж на того, який їй не подобається або якому вона не довіряє. Але відомі випадки, коли людина, охоплена сильним гнівом або вороже настроєна, протягом тривалого часу суворо дивиться на об'єкт її подразнення.

Слід звернути увагу на відстань, яку встановлюють співрозмовники між собою під час бесіди. В цілому, вважається, чим ближче вони стоять, тим доброзичливіше і дружелюбніше настроєні. Останнім часом дані про невербальну інформацію, пов'язану з поглядом, настільки поширилися (наприклад, усім відомо: якщо ваш співрозмовник не дивиться вам в очі, то він, скоріш за все, говорить неправду), що люди дивуються, якщо співрозмовник, який вас обманює, чесно дивиться прямо в очі, в той час як інший, який говорить правду, можливо, буде зніяковіло опускати погляд або відводити його вбік. У будь-якому випадку знання - це сила, а поінформованість - це знання.

Вираз обличчя. Знаки невербального спілкування виявляються і через міміку. Люди супляться, посміхаються, зціплюють зуби, морщать ніс і різноманітно рухають бровами. Всі ми помічаємо ці емоційні сигнали, коли спілкуємося з іншими людьми, але ми повинні ставитися уважніше до ледь помітних проявів міміки наших співрозмовників. Часто виявляється, що ми не в змозі відреагувати на це відповідним чином. Ми помічаємо, наприклад, що наш співрозмовник зводить брови. Зніяковілий він чи стурбований? Він хмуриться. Чи означає це, що він сердиться? Він високо піднімає брови. Що він: розгубився і знаходиться в скрутному становищі чи зніяковілий? Як правило, ми продовжуємо відповідати тільки на вербальну інформацію. Існує множина різних жестів, які можуть щось означати та повідомляти або бути частиною повідомлення, збігатися чи не збігатися із словами.

Уважному оперативному працівнику органів внутрішніх справ чи слідчому буде корисно знати мову деяких жестів і слів:

  1.  якщо співрозмовник тарабанить пальцями, то це може означати, що він виявляє нетерпіння, що йому нудно, що він нервує;
  2.  якщо співрозмовник знизує плечима, то це може означати, що йому нецікаво слухати вашу промову;
  3.  якщо він зчіплює руки, то це може означати розпач, відчуття безнадійності;

  1.  якщо співрозмовник стискує кулаки, то це означає, що він настроєний агресивно, намагається контролювати свій гнів;
  2.  якщо його руки розслаблені і він повертає долоні вверх, тримаючи їх перед собою, то це означає, що він здивований, знаходиться в скрутному становищі;
  3.  якщо він розстібає піджак, значить, готовий до активних дій;
  4.  схрещені руки означають виклик, осуд;
  5.  якщо людина йде швидко, руки в неї вільні, підборіддя підняте, значить, вона демонструє впевненість у собі і рішучість;
  6.  якщо вона йде, тягнучи ноги, руки в кишенях, голова опущена вниз, то, мабуть, впала духом, у розпачі, морально пригнічена, захворіла, знаходиться в депресії;
  7.  долоня руки, прикладена до щоки, означає зацікавленість на грані з подивом;
  8.  якщо співрозмовник ударяє себе по підборіддю, виходить, у нього промайнув якийсь здогад, він стурбований;
  9.  якщо людина торкає або потирає ніс, виходить, вона обдумує щось;
  10.  якщо вона стає в позу «.руки в боки», це може означати перевагу або виклик;
  11.  якщо долоні складені будиночком, можливо, вона думає, виявляє інтерес;
  12.  якщо ваш співрозмовник нахиляє голову набік, виходить, він насміхається або схильний до глузування;
  13.  якщо співрозмовник опускає окуляри до крил носа і дивиться поверх оправи, то, швидше за все, він хоче більшого... особливо фактів, у нього появились сумніви;
  14.  якщо людина ходить вперед і назад, то вона, напевне, стурбована, нервується;
  15.  якщо людина потирає перенісся, - вона втомилася (якщо тільки їй не давлять окуляри);
  16.  якщо людина сидить на краю стільця, - вона очікує або виявляє інтерес до співрозмовника;
  17.  якщо людина сидить закинувши ногу за ногу і злегка погойдує ногою, то, скоріш за все, вона нудьгує;
  18.  якщо людина робить характерний жест вказівним пальцем, то, найчастіше, вона хоче підкреслити свою точку зору;
  19.  якщо людина схрестила ноги на столі чи на кріслі, то вона намагається справній враження на навколишніх, виявляє свою некультурність;
  20.  якщо людина відкинулася назад і підтримує себе схрещеними руками за шию, значить, вона намагається розслабитися, а також справити враження;

якщо людина під час розмови прикриває рот руками, то вона не хоче бути зрозумілою;

- якщо людина підвела руку за спину і стиснула її в кулак, а іншою рукою тримає її за зап'ястя, отже, вона замкнута, напружена.

Знаючи значення всіх цих жестів, можна дізнатися про те, що повідомляє співрозмовник за допомогою невербальної мови. Багато хто вірить, що мова тіла - це несвідомий вираз того, що людина насправді почуває; що саме передає її повідомлення.

Практично кожна людина має якусь уяву про те, що таке гарні манери. Проте мало хто займається ними впритул, якщо взагалі приділяє цьому хоч трохи уваги. Чи замислювався хтось із вас, як можна максимально використовувати ввічливість до інших людей з метою поліпшення якості вашої роботи або життя взагалі?

Знання і поінформованість надають шанс покращити манери. Тобто вони є тією силою, яку можна використовувати щодня, щоб удосконалити міжособистісні стосунки.

Людина з гарними манерами добре розуміє інших людей, тому спокійно сприймає їхню поведінку і, таким чином, уникає подразнення і поганого ставлення до них, викликаючи тим самим і з їхньої сторони позитивну реакцію на свою адресу.

Манери - це вміння домогтися свого, зробивши приємне іншим.

Від правильного поводження і вчинків значною мірою залежить імідж працівника органів внутрішніх справ, результат його спілкування з іншими людьми.

Необхідно пам'ятати, що універсальних правил успішного спілкування немає. Застосування правил, як і допустимість їх порушень, мають бути завжди осмисленими, залежними Від індивідуальності, і те, що підходить для однієї людини, може зовсім не личити іншій. Намагання слідувати всім правилам одночасно може виявитися відразу невдалим, якщо не будуть враховані всі обставини спілкування, в тому числі і зовнішність, і жести, і манери.

Формений одяг. Протягом багатьох віків люди здійснюють процес комунікації одне з одним різними методами, в тому числі і за допомогою мови одягу, який несе важливу інформацію про рід занять людини, її походження, особливості, уявлення, смаки, настрій, характер, місце проживання, віросповідання і т. ін.

Знаходячись на службі, працівники органів внутрішніх справ повинні бути одягнені по формі, тому що при її носінні вони виступають як посадові особи, представники влади, і це привертає до них особливу увагу навколишніх.

Стройова підтягнутість, припасована до фігури форма, начищене взуття в поєднанні з гарними манерами створюють охайний і авторитетний вигляд. Така зовнішність працівників ОВС дисциплінує громадян, виховує їх, подає приклад гідного поводження. І, навпаки, неохайний зовнішній вигляд не вселяє довіри. Тому перед тим, як надіти форму, огляньте її, виведіть плями, почистіть. Перед виходом на вулицю подивіться в дзеркало, щоб переконатися: ваш зовнішній вигляд зразковий.

Нашивки й емблеми на погонах та петлицях повинні розміщуватися в суворій відповідності вимогам наказу. Носіння службових відзнак, орденів, медалей або їхніх стрічок і спеціальних нагрудних знаків на форменому одязі працівників міліції є обов'язковим.

Головний убір слід носити прямо. Знятий головний убір належить тримати в лівій, вільно опущеній руці.

Ваш автомобіль або мотоцикл (службовий чи власний) також повинні мати охайний зовнішній вигляд і утримуватися в гарному стані.

Службові обов'язки вимагають бережного ставлення до ввіреної вам зброї та обмундирування, необхідно завжди тримати їх у чистоті.

Право носіння форменого одягу надається особам начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ, які мають спеціальні звання міліції та внутрішньої служби, перебувають на службі в органах внутрішніх справ, а також військовослужбовцям внутрішніх військ МВС України, курсантам і слухачам відомчих навчальних закладів, особам начальницького складу органів внутрішніх справ, генералам, офіцерам і прапорщикам внутрішніх військ, які знаходяться в запасі або у відставці, якщо у них є право на носіння форменого одягу.

Форма повинна відповідати затвердженим зразкам і описам, бути припасованою й утримуватись у бездоганному стані. У службовий час особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, які мають спеціальні звання міліції та внутрішньої служби, а також військовослужбовці внутрішніх військ зобов'язані постійно носити встановлений для них формений одяг, за винятком окремих випадків, передбачених відповідним наказом МВС України.

Перехід на носіння літньої або зимової форми одягу здійснюється в порядку, встановленому Статутом внутрішньої служби органів внутрішніх справ та статутами Збройних Сил України в частині, що стосується внутрішніх військ МВС України.

Для осіб начальницького і рядового складу, які мають спеціальні звання міліції та внутрішньої служби, а також військовослужбовців внутрішніх військ, встановлено такі форми одягу:

- парадно-вихідна;

  1.  повсякденна;
  2.  польова (спеціальна);
  3.  робоча.

Кожна з цих форм має два варіанти: літній та зимовий.

Формений одяг підлягає носінню у певних випадках.

Парадно-вихідна форма - на парадах, у разі вручення органам внутрішніх справ, військовим частинам, навчальним закладам державних нагород, бойових прапорів, орденів; при прийнятті присяги; при одержанні державних нагород; у складі почесної варти; у дні річних свят органів внутрішніх справ військової частини; під час представлення безпосереднім начальникам з нагоди призначення на посаду і присвоєння чергового звання, у святкові дні, на урочистих засіданнях, офіційних прийомах. При цьому парадно-вихідну форму одягу носять з орденами, медалями і нагрудними знаками.

Особам начальницького складу, які мають спеціальні звання міліції та внутрішньої служби, офіцерам і прапорщикам внутрішніх військ дозволяється носити парадно-вихідну форму одягу у вихідні дні й позаслужбовий час, до речі, з орденськими стрічками, стрічками медалей на планках, нагрудними знаками. Форма для участі в парадах така ж, як і парадно-вихідна, і носять її з парадним поясом, аксельбантом, орденами, медалями та знаками.

Повсякденна - на заняттях з бойової та службової підготовки, під час роботи в штабах, управліннях, установах, підрозділах, на класних заняттях: в аудиторіях і майстернях, лабораторіях навчальних закладів; у службових нарядах, а також у позаслужбовий час. При цьому повсякденна форма одягу носиться з орденськими стрічками і стрічками медалей на планках, нагрудними знаками.

Польова (спеціальна) - на навчаннях, бойових чергуваннях, на заняттях з бойової підготовки і при несенні добових нарядів патрульно-постової та зовнішньої служби, а також служби, пов'язаної з виконанням спеціальних заходів.

Робоча - під час виконання господарських робіт, обслуговування техніки та озброєння.

Форма одягу для стройових оглядів, шикувань та службових нарад оголошується особами, які проводять ці заходи.

Курсантам навчальних закладів дозволяється в позаслужбовий час носити цивільний одяг за межами навчального закладу.

Жінкам начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ, які мають спеціальні звання міліції та внутрішньої служби, жінкам-військовослужбовцям внутрішніх військ у штабах і госпіталях, а також у військових частинах, де носіння форменого одягу не є необхідним, у службовий час дозволяється носити цивільний одяг, коли на це є дозвіл начальника.

Забороняється:

  1.  носіння предметів форменого одягу, спорядження, взуття, знаків розрізнення і нагрудних знаків змінених або невстановлених зразків;
  2.  одночасне носіння предметів різних форм одягу, а також предметів форменого одягу разом з елементами цивільного одягу;

  1.  носіння підкомірців інших кольорів, крім білого;
  2.  носіння на формі нагрудних знаків, не передбачених відповідними правилами.

Носіння окремих предметів форменого одягу

1. Берет носять з невеликим нахилом праворуч. Шапку-вушанку,
кашкет парадно-вихідний, кашкет повсякденний і кашкет польовий
носять прямо, без нахилу, так, щоб нижній край папахи, шапки-вушанки чи берета знаходився на 2-4 см над бровами, а козирок кашкета - на рівні брів.

Особи начальницького і рядового складу, які мають спеціальні звання, носять шапку-вушанку, кашкет парадно-вихідний і кашкет повсякденний з кокардою золотавого кольору. Центр кокарди повинен знаходитися над переніссям. Носіння шапки-вушанки з опущеними навушниками дозволяється при температурі повітря -10° та нижчій; у строю навушники опускають за вказівкою начальника.

При опущених навушниках кінці тасьми шапки-вушанки повинні бути зв'язані під підборіддям; при піднятих навушниках зв'язані кінці тасьми заправляють під навушники.

Знятий головний убір тримають в лівій вільно опущеній руці, кашкет, шапка-вушанка та берет повинні бути направлені кокардою вперед, нижній край папахи має бути направлений униз, а кашкети, шапки-вушанки та берета - праворуч.

2. Пальто утеплене, куртку зимову застібають на всі гудзики
Дозволяється носити пальто утеплене та куртку зимову з розстебнутим верхнім ґудзиком. У разі потреби утеплювач з пальто і куртки відстібають.

Дозволяється носити куртку зимову без хутряного утеплювача та коміра.

При носінні шапки-вушанки з опущеними навушниками пальто та куртку застібають на всі ґудзики.

Плащ, куртку демісезонну носять при літній формі одягу, а також у теплу погоду весною до переходу на літню форму одягу та восени після переходу на зимову форму одягу, застібаючи на всі ґудзики. Дозволяється носити плащ та куртку демісезонну з розстібнутим верхнім ґудзиком. Плащ носять із застібнутим паском. Плащ та куртку демісезонну, охайно складені лицьовим боком назовні, дозволяється носити на лівій руці.

Костюм (сорочку і штани) зі змішаної тканини (костюм польовий літній) слід носити із спорядженням або поясним ременем. Сорочку заправляють у штани.

Плащ-накидку належить носити поверх предметів літньої чи зимової форм одягу.

Дозволяється носити плащ-накидку, складену в чохлі на поясному спорядженні, поясному ремені або в руці, а поза строєм - на лівій руці, охайно складеною лицьовим боком назовні.

Мундир парадно-вихідний (кітель повсякденний) застібають на всі ґудзики.

Куртку повсякденну літню застібають на тасьму «блискавка» до рівня верхніх кишень або на всі ґудзики.

Штани носять навипуск з напівчоботами, напівчеревиками і черевиками.

Джемпер треба одягати в холодну пору року на сорочку під кітелем або під курткою літньою. У службових приміщеннях дозволяється носити джемпер без кітеля чи куртки.

Сорочку застібають на всі ґудзики і носять з погонами та краваткою, одягаючи під мундир, кітель, куртку парадно-вихідну, куртку повсякденну літню і джемпер. Комір сорочки повинен бути ззаду на одному рівні з верхнім краєм коміра мундира (кітеля, куртки) або виступати над ним не вище, ніж на 0,5 см.

Дозволяється носити верхню сорочку з краваткою та погонами без кітеля при повсякденній літній формі одягу, а під час роботи в службових приміщеннях, на заняттях в аудиторіях, лабораторіях та майстернях - у будь-яку пору року.

Сорочки повинні бути встановленого зразка, чистими, старанно підігнаними та відпрасованими, з правильно підібраними погонами.

Носити вицвілі та невідпрасовані сорочки, сорочки з деформованими та забрудненими погонами, а також запрасовувати на сорочках складки не дозволяється.

Краватку носять із сорочкою і прикріплюють до неї затискачем установленого зразка між третім та четвертим ґудзиками зверху. Краватки повинні бути завжди свіжими та чистими. Забороняється носити вицвілі та заношені краватки.

Шарф охайно заправляють під комір пальта чи куртки зимової. Верхній край шарфа повинен рівномірно виступати над коміром на 1-2 см.

При носінні форми взуття має бути встановленого зразка та кольору, у справному стані, завжди вичищеним; черевики з високими берцями та напівчеревики повинні бути охайно зашнуровані.

Носити взуття з пошкодженим верхом або зношеними каблуками не дозволяється.

Шкарпетки повинні бути чорного або темно-синього кольору. Носити вицвілі, невстановленого кольору та зразка шкарпетки не дозволяється.

Спорядження треба носити так, щоб поясний ремінь проходив по талії. Пряжка поясного ременя повинна знаходитись посередині. Ремінь має бути затягнутий так, щоб він надавав постаті працівника молодецького вигляду, надійно утримував службове обладнання, як-от: пістолет, ліхтарик, наручники, газові балончики та інші речі, необхідні працівнику для виконання службових обов'язків.

Дотримання правил носіння форменого одягу має бути поєднаним із дотриманням інших правил професійної етики, таких як вихованість, ввічливість, культура поведінки.

Висновок

Отже, з урахуванням того, що повсякденна свідомість правоохоронців формується під впливом умов практичної боротьби зі злочинністю, доцільно, оцінюючи ефективність процесу формування свідомості, розглядати взаємозв'язок практичної діяльності, свідомості і відношення до життєвих цінностей. Важливо підкреслити, що за умов реформування українського суспільства і системи правоохоронних органів морально-етичні риси працівників міліції набувають особливого значення. Демократична культура і правосвідомість виступають як надійна основа етичної поведінки правоохоронців у службових і позаслужбових відносинах.

ЛЕКЦІЯ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ФІЛОСОФІЯ + М. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА»

ТЕМА 8.

КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ СПІВРОБІТНИКА ОВС

НАВЧАЛЬНИЙ ПОРТАЛ «ГОТУЄМОСЯ ДО ЗАНЯТЬ»

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

"КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ СПІВРОБІТНИКА ОВС"

Мета: Надати систематизовані знання про культуру спілкування співробітника ОВС.

Завдання:

1. Ознайомити курсантів з основними правилами спілкування.

2. Показати особливості мовної етики.

3. Охарактеризувати невербальні прояви спілкування.

Питання лекції

1. Основні правила спілкування співробітника ОВС.

2. Особливості мовної етики.

3. Невербальні прояви спілкування.

Використана література:

  1. Бандурка О.М. Професійна етика працівників органів внутрішніх справ.  Харків, 2001.
  2. Ломачинська І.М. Професійна етика. К., 2005.
  3. Борев Ю. Эстетика. М..1983.
  4. Громов Е.С. Начала эстетических знаний. М., 1984.
  5. Сафронов Б.В. Эстетическое сознание и духовный мир личности. М., 1984.
  6. Столович Л.Н. Философия красоты. М.,1978.
  7. Эстетическое сознание и процесс его формирования. М., 1981.

Київ, 2009


Вступ

Спілкування – це складний соціально-психологічний процес. Спілкування є умовою і способом реалізації особи. Воно виступає необхідною передумовою людського буття, взаємодії людей. У процесі спілкування відбувається взаємний обмін результатами діяльності, інформацією, соціально-психологічними почуттями. Лише за допомогою спілкування люди навчаються бути людьми, бо воно є специфічним видом діяльності.

1. Основні правила спілкування співробітника ОВС

Д.Карнегі сформулював п'ять правил, виконання яких допомагає прихилити до себе людей і впливати на їхню поведінку.

Правило 1. Виявляйте щирий інтерес до інших людей.

Будь-яку людину насамперед цікавить вона сама, її проблеми й інтереси. Тому той, хто виявляє зацікавленість проблемами інших, — завжди бажаний співрозмовник і партнер.

Правило 2. Посміхайтеся.

Людина з щирою посмішкою на обличчі викликає позитивні емоції у співбесідника і гарантує успішне завершення спілкування.

Правило 3. Пам'ятайте, що для людини звук її імені — найсолодший і найважливіший звук людської мови.

Людині завжди приємно, коли співбесідник пам'ятає її ім'я. Варто не шкодувати сил і часу на те, щоб запам'ятовувати імена людей, з якими вам випадає спілкуватися. У діловому спілку ванні важливо, запам'ятавши правильну вимову імені, якнайчастіше використовувати його, звертаючись до співрозмовника. Якщо ви забуваєте імена своїх партнерів, то вам важко буде досягнути успіху в бізнесі.

Правило 4. Будьте гарним слухачем. Заохочуйте інших до розповіді про себе.

Винятково корисне мистецтво — вміння ставити такі питання, на які діловому партнеру цікаво відповідати. Попросіть співрозмовника розповісти про себе самого, про свої досягнення. Це найпростіший спосіб стати гарним співрозмовником.

Правило 5. Говоріть про те, що цікавить вашого співрозмовника.

Один із найнадійніших способів прихилити до себе людину говорити з нею про те, що вона цінує найбільше. Готуючись до ділової зустрічі, необхідно з'ясувати, що найбільше цікавить вашого співрозмовника. Розпитайте про це спільних знайомих, почитайте ділову пресу. Ваші старання не будуть марними — це допоможе швидко налагодити стосунки з діловим партнером.

Сократ, наймудріший з наймудріших, постійно повторював: Я знаю тільки те, що я нічого не знаю».

Ніколи не варто «громити» співрозмовника під час ділової зустрічі, як ворога на полі бою. Необхідно бути не полководцем, і дипломатом. Краще дозволити партнерам перемогти у незначних у перечках та приберегти сили для обговорення більш важливих

питань.

Сучасні фахівці з психології ділового спілкування настійно рекомендують застосовувати ефективний метод налагодження міжособистісних контактів - дуже простий дієвий спосіб викликати симпатію і довіру співрозмовника. Для його визначення використовують англійське слово «фейсінг» («відображення»).

Цей метод побудовано на схильності людей симпатизувати тим, хто схожий на них. Нам завжди хочеться, щоб наші друзі дивилися на світ так само, як і ми, мали такі ж пристрасті, звички, спосіб життя. Психологічні особливості кожної людини впливають на її поведінку, жестикуляцію, тембр голосу, його силу, темп мовлення тощо.

Це означає, що викликати довіру до себе при особистому контакті і досягти успіху під час ділової зустрічі можна, «віддзеркалюючи» зовнішні і внутрішні особливості людини, тобто наслідуючи:

а) пози співрозмовника, його ходу, жести, міміку, темп дихання і, нарешті, одяг;

б) особливості мовлення (тембр і силу голосу, інтонацію, вживання слів і висловів).

«Віддзеркалювати» співрозмовника можна також через почуття (зацікавленість, толерантність, вияв поваги до характеру, досвіду і знань співрозмовника).

Навіть якщо відтворити лише особливості мови співрозмовника, стосунки з ним значно поліпшаться. Люди, що говорять повільно, погано сприймають швидке мовлення-скоромовку, не встигають за думкою партнера, і це їх дуже дратує. Тих же, хто говорить дуже швидко, завжди дратує флегматичний співрозмовник. Усунувши невідповідність між вами хоча б у темпі мовлення, ви з подивом побачите, наскільки легше стало вам знаходити спільну мову навіть у найскладніших суперечливих питаннях.

Ті, хто прагне до високої культури спілкування, бажають знати, яка інформація підсилює вплив на інших людей, а яка, навпаки, зменшує його. Так, не бажано казати «я - маленька людина», «у мене не виходить», «у мене мало досвіду» , «я не хочу забирати у Вас час» і т. ін. Краще сказати: «я - ще молодий спеціаліст», «мені слід детальніше розібратися в цьому», « я лише розпочав роботу» , «мені хотілося б з Вами обговорити це питання» і т. ін.

У бесіді бажано замінювати фрази на зразок «я повинен» на фрази «я хочу» , «я вибираю» . У першому випадку людина діє, почуваючи себе примушеною. Це, звичайно, впливає на її настрій, їй хочеться чинити опір, що викликає, у свою чергу, відчуття провини. У зв'язку з цим у конкретній ситуації бажано робити вільний вибір, враховуючи всі обставини, а також настрій, можливості, наслідки. Особистісний вплив підвищуватиметься, якщо бажання людини і дійсність збігатимуться. Це дасть змогу їй відчути себе сильною, такою, що хоче і може досягти того, чого бажає. Компетентне використання людиною різних видів психологічного впливу в діловому спілкуванні є важливою складовою її культури. Саме правильний добір засобів і механізмів впливу сприяє досягненню оптимального результату взаємодії, розвитку особистості, формуванню в неї високих моральних якостей, реалізації її творчих здібностей та можливостей самовдосконалення.

Той, хто передає інформацію, має знати, що розуміння її іншими залежить від бажання співрозмовника зрозуміти інформацію, що передається, повноти інформації, логіки викладу, вміння стимулювати іншого до думки. Якщо цього немає, то на шляху до взаєморозуміння виникають бар'єри.

Одним з найважливіших елементів ефективного спілкування є мистецтво слухати співрозмовника. У цьому процесі можемо виділити такі основні правила:

  1.  Кращий співрозмовник не той, хто уміє добре говорити, а той, хто вміє добре слухати.
  2.  Люди схильні слухати інших тільки після того, як висловилися самі.

Враховуючи  вищесказане,   можна   виділити  такі   бар'єри спілкування:

  1.  «підготовка» — уявний підбір слів або коментарів з метою підготовки «розумного запитання» або відповіді (замість того щоб концентруватися на словах співрозмовника);
  2.  «зняття вершків»
  3.  фіксація тільки ключових слів співрозмовника, зважаючи на виконання «більш важливої діяльності»:
  4.  «мріяння» - заповнення «проміжків» між своїми репліка
  5.  ми роздумами на сторонні теми, мріями, планами на майбутнє;
  6.  «наклеювання ярлика» — звичка зараховувати співрозмовника до певної категорії людей до того, як він висловиться;
  7.  «поради» — неувага до мови співрозмовника, нав'язування йому своєї точки зору, своїх порад;
  8.  «випробувана мудрість» — банальності, жарти, вимовлені без урахування можливої реакції співрозмовника;
  9.  «дуель» - негативне ставлення до зауважень співрозмовника»

Виділяють два основні види слухання:

  1.   слухання нерефлексивне (пасивне) — це вміння мовчати, не вставляти в мову співрозмовника свої зауваження, виявляючи при цьому зацікавленість в розмові;
  2.   слухання рефлексивне (активне) є процесом розшифровки повідомлень. Воно дає змогу побачити ситуацію з погляду того, хто говорить. З'ясувати дійсне значення повідомлюваного допомагають повторення почутого, перефразовування, вираз співчуття співрозмовнику (...чи правильно я Вас зрозумів? і т. п).

Зауваження та способи реагування на них. За метою та засобами реалізації зауваження, які виникають у процесі спілкування, можливо поділити на декілька видів.

Бажання виявити себе. Часто співрозмовник виступає із зауваженням, щоб продемонструвати, що в нього є власна думка, що він не підпав під чужий вплив або що він абсолютно неупереджений. Це можуть бути зауваження, які не стосуються суті справи, викликані бажанням продемонструвати власну значущість і наголосити на необхідності свого втручання. Причиною такої ситуації може бути сильний психологічний тиск з Вашого боку на співрозмовника та впевненість у повному контролі над ситуацією. Зняти напругу в даній ситуації можливо, якщо спробувати дати співбесіднику більше ініціативи в діловій розмові.

Зауваження суб'єктивного характеру. Такі зауваження роблять люди, переконані в унікальності своїх власних проблем. Причиною відмови може слугувати недовіра співрозмовника до наведених джерел інформації і недостатній, на його думку, фактичний матеріал. Шляхом вирішення такої кризової ситуації є врахування психологічних особливостей співрозмовника, спільний пошук переконливих для співбесідника переваг та можливостей вирішення запропонованих варіантів.

Об'єктивні зауваження. Як правило, їх висловлює добре поінформований співрозмовник, який має сумніви щодо варіантів розв'язання проблеми і сформував власний підхід до вирішення запропонованого питання. Причиною може бути ваша недостатня аргументація у процесі ділової бесіди. У такій ситуації не слід відверто суперечити співрозмовнику; бажано сказати, що враховуєте його думку, і окреслити позитивні сторони в прийнятті вашого варіанта рішення.

Невисловлені зауваження. Якщо невпевнений співрозмовник не встигає або не наважується висловитись, але за виразом його обличчя стає зрозуміло, що він невдоволений чи сумнівається, то необхідно спробувати виявити і нейтралізувати невисловлені зауваження партнера. У даній ситуації варто перейти від монологу до діалогу і шляхом «відкритих» запитань спробувати розговорити партнера, дати можливість висловити свою точку зору на проблему. Зауваження, засновані на упередженні. Такі зауваження ґрунтуються на емоціях і виникають у випадку, коли співрозмовник налаштований деструктивно й агресивно. Він не реагує на логічні зауваження, бачить усе в темному світлі і висуває особливі вимоги. Причиною такої поведінки може бути особиста антипатія співрозмовника, основана на негативній інформації, тому варто ретельно проаналізувати висловлені зауваження, щоб з'ясувати позицію партнера та його мотиви. Оптимальним виходом з ситуації буде відкладення переговорів для з'ясування спільних питань.

Іронічні (єхидні) зауваження. Такі зауваження мало пов'язані з темою бесіди, їх висловлює, як правило, чимось незадоволений або нахабний співрозмовник, бажаючи перевірити вашу витримку і терпіння. Реакцією на таку поведінку може бути вдалий жарт або мовчазне ігнорування. Необхідно визначити причину такої поведінки партнера.

Зауваження, пов'язані з отриманням інформації. Такі зауваження виникають у тому випадку, якщо партнер зацікавлений спільним вирішенням проблеми, але ваша аргументація була не досить чіткою і йому необхідна додаткова інформація. Необхідно відповідати спокійно та впевнено і спробувати разом з партнером розібратися у всіх деталях, що йому незрозумілі.

Остання спроба. Якщо варіанти вирішення питання співрозмовника не влаштовують і він бажає змінити хід подій на свою користь, а ділова зустріч підходить до кінця, то співрозмовник може повторювати, з невеликими змінами, ті зауваження, що говорив раніше і на які вже отримав відповідь. Ним керує бажання відкласти ухвалення остаточного рішення. У такій ситуації доцільніше не відповідати прямо, а навести один непрямий аргумент на користь запропонованого рішення і відразу перейти до ухвалення цього рішення.

Щоб зменшити негативний вплив зауважень співрозмовника, можливо використати кілька доцільних прийомів.

Прийняття зауважень. Якщо співрозмовник висловив суб'єктивне зауваження (на яке дуже важко відповісти), краще нічого не відповідати на його слова і просто прийняти зауваження, якщо воно не впливає істотно на пошуки рішення.

Посилання на авторитети. Пам'ятайте, що ваш партнер, окрім себе, довіряє ще комусь, хто є для нього авторитетом. Але н жодному разі не вам, тобто протилежній стороні на переговорах.

Тому довідайтесь заздалегідь або з'ясуйте вже під час ділової бесіди за допомогою навідних запитань, до чиєї оцінки, чийого судження прислухався б ваш партнер. Посилання на думку такого авторитета - один із найдієвіших методів спростування зауважень опонента. При цьому варто сказати співрозмовнику, у який спосіб він може перевірити ваші дані і джерела.

Попередження. Якщо ви знаєте, якого саме зауваження можна чекати від конкретного співрозмовника, включіть цей пункт до свого виступу. Цим можна пом'якшити негативний вплив зауваження, одночасно визначивши і момент відповіді.

Відкладення. Цей прийом застосовують тільки в тому випадку, якщо висловлене зауваження заважає подальшій бесіді або цілком блокує її.

Як правило, чим більше часу минуло з того моменту, як було висловлено зауваження, тим менше воно впливає на хід бесіди. Тому краще відкласти відповідь. А відразу після репліки співрозмовника можна або проігнорувати зауваження, або сказати:«Дозвольте повернутися до цього питання пізніше. Ми торкнемося його під час обговорення такої-то проблеми. Чи згодні Ви з цією пропозицією?»

Неправильна реакція на критику

Досить часто у процесі ділового спілкування ми стаємо об'єктами критики, часто не зовсім обґрунтованої. Неправильна реакція на критику впливає на психологічне самопочуття та підриває діловий імідж. Розглянемо основні способи неправильної реакції на критику.

  1.  Виправдання. У відповідь на критику людина починає говорити, що вона не винна, а зауваження несправедливі. Наводить численні докази на свій захист. «Чому виправдовуватися помилково?» - запитаєте Ви. По-перше, тому що, виправдовуючись, ми займаємо принижену позицію. По-друге, наші виправдання найчастіше нікому не потрібні, їх не хочуть слухати. Якщо у колеги через Ваше запізнення не відбулася важлива ділова зустріч, то Ваші виправдання йому вже не допоможуть.
  2.  Контратака. У відповідь на критику людина сама обрушується з критикою. Багато хто відразу згадує приказку: «Кращий захист — напад». Проте контратака завжди провокує конфлікт. Що ж, якщо Ви прагнете конфлікту,— атакуйте. Тільки пам'ятаєте: розпалювати конфлікт можна тоді, коли упевнені, що справитеся з ним, коли знаєте і вмієте вирішити конфлікт так, щоб обидві сторони змогли отримати користь, вийти на новий творчий рівень.

Мовчання. Людина мовчки вислуховує критику і образи, думаючи при цьому: «Слово - срібло, а мовчання - золото».

Але мовчання теж неправильна реакція на критику. По-перше, мовчання у відповідь на бурхливі емоції дуже дратує деяких людей і, отже, може призвести до бурхливого конфлікту. По-друге, мовчати, коли вас ображають, шкідливо для здоров'я. Бо, не відреагувавши, Ви як би «ковтаєте» образу і залишаєте її в собі. Треба хоча б «розрядитися» потім. В Японії, наприклад, підлеглі б'ють спеціально для цього зроблених ляльок, які імітують начальників.

Як же правильно реагувати на критику? Існує три типи критики і, відповідно, три способи гідного реагування на неї.

Перший тип критики (повністю несправедлива)

До цього типу відносяться:

- обзивання і образи («некомпетентний», «нетямущий» і т. п.);

- узагальнена критика («неподобство», «що Ви собі дозволяєте»).

Людина, що вдається до образ, як правило, знаходиться під впливом емоцій, а не розуму. Значить, у першу чергу необхідно її заспокоїти і примусити думати, а не кричати. Іншими словами, ми повинні вибрати стратегію, що дає змогу розібратися в причині її гніву і скоріше вирішити цю ситуацію. Треба постаратися спокійно і доброзичливо поставити критикану декілька питань, щоб він конкретизував свої зауваження і перейшов від емоцій до роздумів. Фахівці пропонують ставити запитання таких типів.

  1.   Уточнюючі. «Що саме Ви маєте на увазі?» або «Що Ви хочете цим сказати?» Необхідно змусити роздратовану людину заспокоїтися і сформулювати свої зауваження чітко і ясно.
  2.   Фактичні. «Назвіть, будь ласка, конкретні факти», «Наведіть приклади». Змусити співрозмовника від безпідставних звинувачень перейти до конкретних фактів.
  3.   Альтернативні. «Вам не подобається це, це або це?» Таким чином, за допомогою альтернативного питання Ви допомагаєте любителю критики сформулювати конкретні зауваження.
  4.   Спустошувальні. «Вам не подобається, як я відповідаю клієнтам, як я розмовляю по телефону і як я одягаюся? Що ще Вам не подобається?» Ці питання необхідні для того, щоб людина висловила одразу все, чим вона незадоволена, і, таким чином, вичерпати джерело конфлікту.

Використовуйте подібні питання тільки у разі дійсно несправедливої критики.

Другий тип критики (частково справедлива)

Критичні зауваження цього типу спрямовані на оцінку ваших звичок, характеру. До них, зокрема, відносяться і суб'єктивні думки: «Ви погано поводитеся (одягаєтеся, говорите, пишете і т. д.)».

Повністю визнати такі зауваження не можна, навіть якщо частка справедливості в них є.

Існують три способи гідного реагування на частково справедливу критику.

Перший - метод «торта». Він означає: відкуси шматочок, а інше хай лежить далі. Іншими словами, визнати тільки справедливу частину критики, а на інше не реагувати.

Другий метод застосовуйте в тих випадках, коли не згодні навіть з частиною критики. Наприклад, говорять: «У Вас погані манери» або «Ви погано одягаєтеся». А ви вважаєте, що манери правильні і одягаєтеся Ви добре. Думати про Вас як завгодно — право вашого співрозмовника. Почніть знову з твердження: «Так, Ви маєте право так думати».

Третій метод - це уміння обернути негативні моменти критики на позитивні. Відповідь почніть з «Так»: «Ви завжди зі мною сперечаєтеся» - «Так, у розмові з Вами вдається докопатися до істини».

Третій тип критики (повністю справедлива)

Вам указують на Ваші слова або провину, тобто говорять, що Ви щось неправильно сказали або зробили. Одразу визнайте це: «Так, Ви маєте рацію» або «Так, це правда, я жалкую». Багато хто додає: «Вибачте мене». Не радимо вибачатися часто, якщо в цьому немає особливої необхідності. Людина, що вибачається, не має впевненого вигляду.

Існують правила, яких обов'язково необхідно дотримуватися при відповіді на будь-який тип критики.

Тон голосу при відповіді на критику повинен бути спокійним, доброзичливим.

Фраза відповіді повинна бути короткою. Стислість потрібна для того, щоб не дати опоненту нового приводу для зауважень.

Некоректна поведінка співрозмовника та способи її  нейтралізації

Більшість підприємців некоректно поводяться під час ділових бесід і переговорів: допускають нетактовність, брутальність, підвищують голос, постійно докоряють і звинувачують своїх партнерів.

Захиститися від таких опонентів і залишитися при цьому в рамках етикету Вам допоможуть поради, викладені в книзі німецького психолога Н. Енкельмана «Процвітати з радістю». От деякі з них.

Наукова тактика. Опонент посилається на думку вчених, цитує їх. Особливо небезпечно, якщо він навмисно цитує неправильно і додає: «Можливо, я навів цитату неправильно. У такому разі виправте мене».

Порада: теж цитуйте! Заявіть, що Ви очікували почути саме цю цитату.

Тактика переривання. Опонент вимучує вас репліками на зр« зок: «Звідки ви взяли?», «Ви повторюєтеся».

Порада: зробіть довгу паузу і запитайте: «Можу я продовжити (ви дозволите продовжити) мою думку? »

Приховані напади на особистість. Замість того щоб висувати конкретні заперечення, опонент посилається на Ваші колишні промахи, що були припущені місяць або навіть рік тому. Співрозмовник, що застосовує цю тактику, зазвичай, людина нерішуча і безхарактерна.

Порада: прямо заявіть, що звинувачення безпідставні, і відкиньте їх. Поцікавтеся у Вашого опонента, як довго він має намір застосовувати цю некоректну тактику. Якомога спокійніше зазначте, що хоча в минулому у Вас і були невдачі, але відтоді Ви багато чого навчилися і переглянули деякі свої погляди.

Тактика знавця. Опонент апелює до різниці у віці між ним і Вами. Якщо він старший, ніж Ви, то може відхилити аргументи, посилаючись на те, що Ваш «життєвий і професійний досвід надто малий...»; якщо молодший - може категорично заявити, що «ця думка вже застаріла».

Порада: попросіть навести конкретні заперечення щодо ваших аргументів. Вимагайте від опонента кваліфікованих доказів його правоти.

Тактика гасел. Іноді, випробувавши всі способи домогтися поступок, партнер намагається апелювати до найвищих цінностей. Він звертається до Ваших почуттів: любові до сім'ї, до рідної країни, до Вашої великодушності, гідності тощо.

Порада: не насміхайтеся над партнером. Визнайте, особливо якщо при розмові присутні інші особи, що Ви віддаєте належне таким доказам. Однак у цілому відхиліть аргументи-гасла за допомогою фрази на зразок: «У цьому я з Вами згодний, але чи подумали Ви про...».

Правильне формулювання критичних зауважень. У процесі ділової бесіди важливо вміти висловлювати своє незадоволення, правильно і конструктивно критикувати. Розглянемо декілька важливих моментів, освоївши які Ви зможете у найскладніших, потенційно конфліктних ситуаціях бути на висоті.

Момент 1. Якщо Ви відчуваєте необхідність поговорити про проблему, важливо наперед відповісти собі на питання про мету, результати, засоби і можливі методи її розв'язання.

1. Зберіть і проаналізуйте інформацію про проблемну ситуацію.

2. Побудуйте бесіду, дотримуючись наступної черговості по
дачі інформації:

  1.  повідомлення, що містить позитивну інформацію про співбесідника або його роботу;
  2.  повідомлення критичного характеру;
  3.  повідомлення похвально-повчального характеру (використовується тільки в тому випадку, якщо ви твердо впевнені, що можете дійсно навчити чомусь співбесідника, запропонувати йому кращий варіант поведінки).

3. Зауваження мають бути конкретними і направленими на
вчинок, а не особу.

Момент 2. Відвертій, конструктивно-критичній атмосфері бесіди суперечать:

  1.  нетактовне переривання на півслові;
  2.  невиправдане позбавлення співбесідника можливості висловити думку;
  3.  нав'язування своєї думки;
  4.  ігнорування або висміювання аргументів співрозмовника;
  5.  груба реакція на вислів партнерами протилежних точок зору;
  6.  підтасовування фактів;
  7.  необгрунтовані підозри, голослівні твердження, окрики у відповідь на критику;
  8.  тиск на співбесідника голосом, поведінкою.

Психологічні типи співрозмовників. Якщо вміти швидко та правильно визначити психологічний тип співрозмовника, то завоювати його довіру та успішно взаємодіяти з ним не буде для вас проблемою. Знання особливостей кожного психологічного типу допоможе контролювати хід розмови, зменшити ризик виникнення конфліктної ситуації.

Представляємо найбільш поширену класифікацію типів співрозмовників.

Позитивна людина. Це найприємніший співрозмовник, доброзичлива і працьовита людина. Розмова з нею проходить спокійно і по-діловому. Ви не будете мати клопоту у спілкуванні з представниками цього психологічного типу; у конфліктній ситуації саме до них варто звертатися за підтримкою.

Під час ділової зустрічі, в якій бере участь «позитивна людина» , прослідкуйте, аби всі інші співрозмовники були згодні з її позитивним підходом.

Запальна людина. Це нетерплячий, невитриманий і збуджений співрозмовник. Характерною рисою «запальної людини» є також те, що вона постійно відхиляється від теми розмови. Тактика ведення ділової бесіди повинна бути такою:

  1.  якщо ще до зустрічі із «запальною людиною» Ви знаєте, що маєте різні погляди на деякі питання, краще обговорити спірні моменти заздалегідь, до початку бесіди;
  2.  будьте витриманим, не дозволяйте себе спровокувати;
  3.  якщо у діловій зустрічі бере участь ще хтось, залиште йому право заперечувати «запальній людині»;
  4.  прагніть до урахування його пропозицій у прийнятті рішень (якщо це можливо);
  5.  використовуйте перерви і паузи в діловій зустрічі, щоб з'ясувати у «запальної людини» причини її негативної реакції;
  6.  якщо атмосфера переговорів стає надто напруженою, варто наполягти на перерві.

Всезнайка. Він переконаний, що знає все про все. З будь-якого питання має власну думку, яку прагне висловити, тому постійно вимагає слова. Спілкуючись з ним, варто дотримуватися такої тактики:

  1.  надайте йому можливість формулювати поточні висновки;
  2.  при можливості, посадіть «усезнайку» поруч із собою або, якщо в розмові бере участь «позитивна людина», то поруч з нею;
  3.  час від часу звертайтесь до нього зі складними питаннями, відповісти на які можете тільки Ви.

Базіка. Переговори з таким партнером зазвичай тягнуться дуже довго, оскільки «базіка» часто без поважних причин перериває бесіду, вставляє недоречні, іноді нетактовні, зауваження. Спілкуючись з ним, слід діяти так:

  1.  намагайтеся садовити його неподалік від «позитивної людини» або іншої авторитетної особи;
  2.  у разі, якщо «базіка» почне говорити про речі, не пов'язані з предметом обговорення, тактовно перервіть його і запитайте, у чому він вбачає зв'язок з темою розмови.

Полохлива людина. Представник цього типу виявляє невпевненість під час публічних виступів. Він вважає, що краще промовчати, аніж сказати щось таке, що, на його думку, можна сприйняти як безглуздя. У спілкуванні з ним необхідно виявляти такт і дотримуватись наступних правил:

  1.  рішуче припиняйте будь-які спроби присутніх іронізувати з приводу його висловлювань;
  2.  допомагайте йому формулювати думки;
  3.  ставте йому нескладні інформативні запитання;
  4.  заохочуйте «полохливу людину» до вияву активності у розмові: спеціально висловлюйте йому подяку за будь-яке більш-менш цінне висловлювання, але не перебільшуйте.

Неприступний співрозмовник. Це особа відлюдькувата і часто дуже неуважна. Тема і ситуація бесіди видаються їй чимось далеким і абсолютно не вартим її уваги та зусиль. Щодо неї слід поводитися таким чином:

  1.  спитайте приблизно так: «Здається, Ви не зовсім погоджуєтесь із пропозицією, що тільки-но пролунала. Нам усім було б цікаво дізнатися, чому?»;
  2.  у перервах і паузах розмови спробуйте з'ясувати причини її пасивності.

Байдужий співрозмовник. Тема бесіди його взагалі не цікавить. Тому потрібно докладати зусиль, аби розворушити такого співрозмовника. Рекомендуємо:

  1.  ставити йому інформативні запитання;
  2.  з'ясувавши його особисті інтереси, зробити зміст і форму розмови більш привабливими.

Чванько. Така людина не припускає ніякої критики - ні прямої, ні опосередкованої. Він демонструє неабияку самовпевненість. Контактуючи з ним, потрібно діяти так:

— не підігравайте його амбіціям, не дозволяйте «чванькові»
удавати з себе почесного гостя.

Чомучка невпинно закидує усіх запитаннями з приводу і без нього. Захиститися від шквалу його запитань можна так:

  1.  відсилайте запитання, що стосуються теми бесіди, всім іншим її учасникам, а якщо ведете переговори наодинці, то йому самому;
  2.  якщо не можете належно відповісти «чомучці», то одразу ж визнайте, що він має рацію.

Більш детальну класифікацію психологічних типів і відповідних прийомів спілкування з ними пропонує відома американська спеціалістка з етики та психології бізнесу Дж. Ягер.

Проханий. Такі люди наважуються на вирішення питань тільки після довготривалих переговорів. Увага до його персони, уласкавлювання та вмовляння мають для нього не менше значення, аніж кінцевий результат переговорів. Тому не рекомендується вимагати від «проханого» однозначної відповіді при першій зустрічі. Вам залишається тільки змиритися з тим, що доведеться зустрічатися з ним кілька разів. Пропонуйте таким людям якомога більше варіантів для вибору, і вони залюбки будуть мати справу з вами, а не з кимось іншим.

Поспішайло. На відміну від «проханого», такий партнер прагне вирішити всі питання та прийняти рішення вже під час першої зустрічі. Якщо ви бажаєте, щоб ваші ділові стосунки мали продовження в майбутньому, але не можете вирішити все одразу, знайдіть який-небудь пристойний привід, щоб попросити його відкласти прийняття остаточного рішення на потім. Запевніть партнера, що ви вповні розумієте його бажання, але дайте йому зрозуміти, що маєте власний погляд на цю проблему. При цьому пообіцяйте, що зробите все можливе, щоб прискорити вирішенню питання.

Розвідник. Такий співрозмовник виявляє увагу до Ваг і піклується про ваші інтереси. Однак все це - тільки прикриття, створене для того, щоб витягти з вас конкретну інформацію, не сказавши натомість нічого, або ж надавши дуже незначні відо мості, не пов'язані зі справою. Представники цього психологічного типу часто можуть використати отриману таким чином інформацію проти Вас, передати її іншим фірмам.

Наставник. У своєму піклуванні про інтереси ближнього така людина, на відміну від «розвідника», цілком щира. Іноді вона готова допомогти, навіть зашкодивши собі. До того ж «наставник» може познайомити Вас з іншими людьми, які зуміють надати вам необхідну допомогу. Так що «наставник» — це надзвичайно корисний партнер.

Хвалько. Комплекс меншовартості спонукає людей цього психологічного типу без кінця-краю говорити про свої успіхи на професійній ниві та в особистому житті. «Хвалько» не впевнений у тому, що він дійсно перевершує інших, і тому намагається заповнити собою весь акустичний простір.

Розмовляючи з «хвальком», не наголошуйте на власних успіхах і не переривайте розповідь співбесідника про його перемоги. Більше того, всіляко підкреслюйте його заслуги (але ненав'язливо). Варто попросити у «хвалька» пораду з якого-небудь питання, що не має прямого відношення до теми ділової зустрічі. Перед тим як розпочати обговорення важливих комерційних питань, дайте такому співрозмовнику досхочу нахвалитися.

Розповідач. Представники цього психологічного типу прагнуть повідомити вас про всі найменші подробиці, навіть якщо вони не стосуються теми обговорення. Під час важливої ділової зустрічі така людина може, наприклад, почати довгу розповідь про нещодавнє святкування роковин весілля її племінниці.

Переривати «розповідача» не слід. Краще запасіться терпінням, зручно вмостіться та спробуйте отримати задоволення від його розповіді. У разі ж, якщо при діловій зустрічі присутній ще хтось, будьте уважні. Не виключено, що «розповідач» може розбазікати Ваші службові таємниці чи подробиці особистого життя.

Маніпулятор попри все прагне контролювати ситуацію, нав'язувати свою волю навіть з незначних питань. Всередині він не впевнений у собі і тому намагається використати кожну фразу, кожну ситуацію, що виникає впродовж ділової зустрічі.

Прислухайтеся до кожного його слова, шукайте прихований смисл у кожному його висловлюванні. Якщо Ви зуміли розпізнати «маніпулятора» , він більше не становитиме для Вас небезпеки.

Ударник. Найбільш яскраво виражених представників цього психологічного типу називають трудоголіками. Робота для нього - все. Під час ділових зустрічей «ударники» постійно нагадують партнерам про свою зайнятість, про те, що саме зараз вони дуже поспішають. Якщо Ваш співрозмовник - «ударник», погоджуйтесь на будь-який запропонований ним варіант: кращого не буде.

Якщо він почне розповідати про свою роботу, терпляче вислухайте і не намагайтеся розповісти про власну професійну діяльність: «ударників» цікавить тільки їхня робота. Висловіть своє захоплення його відданістю справі, поспівчувайте з приводу його труднощів.

Доморощений психолог постійно аналізує слова та вчинки інших людей, шукає в них прихований смисл та вважає себе знавцем людської психології. Підіграйте йому, скажіть щось на зразок: «З Вас вийшов би справжній психолог».

Щасливчик. Зазвичай це ті люди, яким вдалося досягти якихось значних, швидких та легких успіхів і які намагаються усім і кожному розповісти дивовижну історію свого піднесення. Якщо «щасливчик» домігся чогось, чим не можете похвалитись Ви, то під час ділової зустрічі він буде енергійно намагатися поділитися з Вами таємницями свого успіху. Доброзичливо вислухайте його, дайте йому виговоритись. Не виключено, що з розповіді «щасливчика» ви зможете взяти щось цінне для себе.

Скиглій. Представник цього психологічного типу дивиться на світ песимістично, говорить і думає тільки про неприємності. Люди, які мають надто бадьорий і життєрадісний вигляд, дратують його. Тому якщо ви готуєтеся до зустрічі зі «скиглієм», то Вам небажано мати щасливий вигляд. Скорегуйте свій імідж. Але бути таким само жалюгідним, як Ваш партнер, Вам, звичайно, не потрібно.

2. Особливості мовної етики

За  допомогою слів та інтонації виражають ставлення до співрозмовника. За інтонацією судять про його настрій і відношення

до обговорюваного питання. Тон спілкування відображає
і характер людини, рівень його загальної культури.

одні і ті ж слова, залежно від того, як вони сказані, звучать ввічливо, ласкаво, підкреслено сухо, зухвало, зарозуміло і т. д. Розрізняють зарозумілий, протекційний, співчутливий, холодний, зухвалий, покірливий тон співрозмовника.

Виховані люди говорять неголосно, чітко розставляючи акценти. Монотонна мова не справляє на слухача належного враження,
іка частина інформації не засвоюється.

Говорять під час бесіди неголосно, особливо якщо вона відбувається в громадському місці або на вулиці: голоси не повинні привертати увагу оточуючих. Не можна говорити дуже швидко або навмисно розтягувати слова. Це справляє негативне враження. До того ж, половина інформації не засвоюється співбесідником.

На поставлені питання обов'язково відповідають.

Якщо виникає бажання розважити присутніх жартом, вибирають такі історії і анекдоти, які можуть розважити всіх і не образити нікого. Вони не повинні бути позбавленими смаку або нетактовними, зачіпати слабкі місця кого-небудь з присутніх.

У тому випадку, коли що-небудь зі сказаного не було почуто, просять вибачення, вживаючи такі вирази: «Вибачте» або «Пробачте, я не зрозумів(ла), я не розчув(ла)». Питання «Що?» є ознакою поганого тону.

При розмові обов'язково враховують думку співбесідника з обговорюваного питання, а також ситуацію, в якій відбувається спілкування. Наприклад, з тим, хто в даний момент милується заходом сонця, не говорять про свої робочі плани і т. д. У жінок не питають про вік.

У процесі розмови уникають іронічної або презирливої усмішки, багатозначних поглядів, двозначних реплік на чию-небудь адресу.

Вихований, тактовний і ввічливий співбесідник прагне включити до розмови всіх присутніх, не віддаючи нікому явної переваги.

Виховані співбесідники під час розмови проявляють один і одного максимум уваги і пошани: не починають занадто емоційно захищати власну думку, оскільки такі суперечки псують настрій.

Представники молодого покоління уважно слухають старших, і не вступають у бесіду доти, доки їх не попросять підключитися.

Вони по можливості уникають суперечок із представниками старшого покоління. Це стосується навіть тих випадків, коли старший дійсно не має рації. У цьому випадку просто припиняють суперечку і тактовно починають розмову на іншу тему.

Представники старшого покоління надають молоді можливість висловити свою думку і не перебивають їх.

У тих випадках, коли виникає необхідність виправити співрозмовника, це роблять делікатно і тактовно, застосовуючи фрази на зразок: «Пробачте, ви не помилилися?» та ін. Вихована людині тримається при цьому скромно і спокійно, оскільки помилитися може кожний. Проте людина, яка помітила помилку і впевнена у своїй правоті, не робить зауваження повчальним тоном.

Слова співрозмовника не коментують фразами, які вказують на недовіру до поданої інформації: «Не може бути!», «Ви упевнені?»

Якщо оратор помічає, що його розповідь не цікавить співбесідника або слухачів, він припиняє монолог.

Виховані люди ніколи не шепочуться у присутності інших людей, оскільки це сприймається як образа, неповага. У разі, коли виникає необхідність сказати щось дуже важливе і термінове, співбесідники непомітно віддаляються на невеликий проміжок часу.

Під час розмови з конкретною людиною обов'язково дивляться їй в очі. Неуважний, блукаючий погляд може образити співбесідника.

Коли до співрозмовників приєднується нова людина, то для того, щоб вона теж могла взяти участь у бесіді, її в декількох словах повідомляють про її зміст.

Хороші співрозмовники, які досконало володіють мистецтвом мовного спілкування, уміють гармонійно чергувати діалог з монологом, витримувати необхідну для сприйняття інформації паузу, не перетримувати її. Такі люди досить швидко орієнтуються в тому, що відбувається: правильно оцінюють ситуацію спілкування, настрій співрозмовника і його здатність до сприйняття.

Дуже важливо уміти вчасно зупинитися, для того щоб дати слухачам час для сприйняття і фіксації інформації.

Отже, вміння правильно спілкуватися - справжнє мистецтво.

3. Невербальні прояви спілкування

Знаючи мову жестів і міміки, легко можна зрозуміти, схвалює співрозмовник слова чи ігнорує, захоплений він бесідою чи нудьгує, щирий у своїх словах чи намагається обманути.

Через невербальні прояви співбесідник демонструє своє справжнє ставлення до того, що відбувається. Завданням є побачити ці прояви і зрозуміти, що за ними криється. Крім того, усвідомлюючи власну невербальну поведінку і керуючи нею, можливо отримати в користування дуже дієвий інструмент поєднання зі співбесідником і впливу на нього.

Незважаючи на те, що обличчя залишається головним джерелом розуміння природи емоційних реакцій, тіло, кінцівки і зап'ястки рук також відіграють важливу роль у комунікації. Кінесика - це спосіб комунікації за допомогою рухів тіла і жестів. Вона являє собою культурно обумовлені системи поводження, що засвоюються шляхом імітації рольових моделей. Оскільки таке поводження засвоюється, головним чином, несвідомо, більшість людей навіть не задумуються, що активно користуються складною системою жестів і рухів.

Значення жестів і поз. Жести та поза співрозмовника відображають його внутрішній стан, їх, як і інші компоненти невербального спілкування, не завжди можна інтерпретувати однозначно. Багато що залежить від атмосфери і змісту бесіди, а також від індивідуальних особливостей співрозмовника, від його самовладання і ступеня володіння не-вербальними засобами спілкування.

Адвокати, актори, політики та інші, — або взагалі позбавляються жестикуляції, або спеціально відпрацьовують міміку, жести і пози, які змушують інших вірити тому, що вони говорять.

На думку психологів, вимовляючи що-небудь, людина, сама того не усвідомлюючи, робить певні рухи тілом, які досить точно свідчать про внутрішні бажання співрозмовника.

Якщо під час бесіди партнер повертається у бік дверей, якщо його ноги звернені до виходу, це означає, що йому хотілося б піти.

Співрозмовник, що ходить по кімнаті, найімовірніше, ретельно обмірковує складну проблему, приймає важке рішення.

Якщо співрозмовник однією рукою спирається на одвірок чи стіну, а другу тримає на стегні,- він прагне бути лідером. Про це саме говорить і така поза: обидві руки на стегнах, ноги злегка розставлені.

Співрозмовник, що сидить на стільці, розвалившись, недбало закинувши ногу на ногу, - вважає себе володарем становища. Той же, хто сидить на краєчку стільця, склавши руки на колінах,-навпаки - схильний підкорятися.

Жести рук. Людина, яка відчуває власну зверхність, закладає руки за спину, охоплюючи зап'ястки. А руки за спиною, сплетені в замок, говорять про те, що людина намагається заспокоїтися чи хоча б приховати своє хвилювання. Причому чим більше вона схвильована і збуджена, тим вище закладає руки за спину. До речі, саме від цього походить вислів «узяти себе в руки».

«Розкриті руки». Протягаючи співрозмовнику руки долонями вгору, людина демонструє прагнення встановити контакт, піти назустріч. Бізнесменам рекомендовано використовувати цей жест під час ділових зустрічей. Вважають, що розкриті долоні - один з найкращих доказів відвертості співрозмовника. Розстібання піджака означає встановлення довірливих взаємин і супроводжується звичайно тим, що партнери розпрямляють ноги і підсуваються ближче один до одного.

«Шпилеподібний жест». Пальці рук торкаються один одного, утворюючи шпиль, вістря якого може бути спрямоване вгору чи вниз. Цей жест виражає впевненість у собі та у своєму рішенні, але точно інтерпретувати його зміст можна тільки на підставі супутніх рухів, наприклад, погляд, що бігає, та схрещені на грудях руки свідчать про намір відмовитися від угоди і закінчити бесіду.

«Піднятий вгору вказівний палець» свідчить про бажання перервати співрозмовника. Цей жест виражає прагнення заперечити, перейти до наступного питання або, навпаки, повернутися до попереднього тощо.

«Пощипування перенісся» - ознака зосередженості і напружених міркувань, часто людина при цьому заплющує очі. Якщо співрозмовник почухує підборіддя (як правило, при цьому він ще і щулиться), це означає, що він приймає рішення. Якщо співрозмовник підпирає підборіддя долонею з витягнутим вказівним пальцем, це виражає його критичне ставлення до пропозицій.

«Схрещування рук на грудях» — жести з цієї групи зазвичай виражають психологічний дискомфорт, почуття небезпеки. Просте схрещування рук означає, що співрозмовник зайняв оборонну позицію.

Якщо співрозмовник не просто схрещує руки на грудях, але ще і стискає пальці в кулаки, це означає, що він налаштований агресивно.

Якщо співрозмовник кистями схрещених рук обіймає свої плечі - він намагається стримати роздратування. Цей жест характерний для гострої полеміки, коли співрозмовники енергійно і наполегливо намагаються переконати один одного у власній правоті. Якщо співрозмовник дуже розлючений, то цей жест може доповнюватися холодним поглядом трохи прищулених очей, а також штучною посмішкою. У цьому випадку необхідно терміново зняти напруженість, інакше емоції, що клекочуть усередині співрозмовника, можуть вирватися назовні, і ділова зустріч закінчиться скандалом.

Дуже часто бізнесмени, схрещуючи руки на грудях, вертикально виставляють великі пальці рук. Цей жест виражає одночасно і негативне ставлення до співрозмовника (схрещені руки), і почуття переваги (великі пальці рук). У положенні стоячи цей жест часто супроводжується погойдуванням на каблуках.

Якщо співрозмовник протягом усієї бесіди на словах погоджується з вами, але постійно збирає з одягу невидимі ворсинки — це ознака того, що в дійсності він не згоден з чужою думкою.

Положення пліч і голови. Коли людина розслаблена, її плечі зазвичай опущені. У стані напруження людина мимоволі піднімає плечі. Тим, хто виступає з трибуни перед численною аудиторією, варто звернути увагу на плечі і голови слухачів. Це допоможе зрозуміти настрій присутніх і відповідним чином почати виступ. Чим більше піднятих плечей, тим більш вороже налаштована аудиторія,

Співрозмовник з піднятими плечима і опущеною головою, найімовірніше, відчуває зацікавленість, прихильність до партнера, спокій.

Співрозмовник з опущеними плечима і піднятою головою може відчувати непевність, незадоволеність, страх, презирство до партнера. Така поза характерна для відлюдькуватих людей.

Коли співрозмовник, слухаючи, трохи нахиляє голову набік, це може бути ознакою інтересу до слів співбесідника.

Жести, пов'язані з палінням

Якщо співрозмовник видихає дим переважно вгору, — це людина, яка почувається впевнено, вона задоволена собою. А ось людина, яка налаштована негативно і щось приховує, завжди видихає дим униз.

Чим швидше співрозмовник видихає струмінь диму вниз, тим гірше він налаштований.

Для зарозумілих, самовпевнених людей характерне видихання диму крізь ніс. При цьому вони часто піднімають голову нагору.

Якщо людина видихає дим крізь ніздрі, нахиливши голову вниз, це означає, що вона дуже незадоволена.

Важливим компонентом невербального спілкування є дистанція, тобто відстань між співрозмовниками. Теоретики виділяють інтимну, особисту, соціальну й офіційну дистанції, але на практиці існують близька і далека. Перша об'єднує інтимну й особисту, друга - соціальну й офіційну.

Дистанція може залежати від взаємин і статусу співрозмовників, їхньої статі, місця проживання, а також національних особливостей спілкування. Так, наприклад, дистанція, яку городянин вважає соціальною, може бути особистою для сільського жителя; дистанція, яку росіянин розглядає як соціальну, збігається з особистою дистанцією американця.

Рукостискання — одна із найдавніших і найпоширеніших форм вітання. З нього традиційно починається і ним закінчується будь-яка ділова розмова. Рукостискання використовують не тільки під час вітання і прощання, але й на знак укладення угоди, констатації взаємної поваги і довіри.

За рукостисканням можливо визначити тип характеру співрозмовника і його ставлення до майбутньої розмови.

Владне рукостискання сприяє підкоренню. Воно фактично може позбавити можливості встановити рівноправні відносини. Таке рукостискання властиве людям, які прагнуть керувати, підпорядковувати собі інших.

Долоня при цьому прямує вниз, у зв'язку з чим партнер просто вимушений повернути долоню вгору.

Рекомендується відповідати на владне рукостискання так:

- провести обхват зап'ястка зверху, а потім струсити його. Це дасть змогу на якийсь час вибити з колії співрозмовника, який має намір домінувати в розмові;

- потиснути руку людини двома руками. Таке рукостискання можливо між двома політиками, оскільки воно символізує довіру. Цей жест, проте, не варто застосовувати при знайомстві, тому що у незнайомої людини він може викликати небажану недовіру.

Байдуже рукостискання є слабким торканням дуже сухих рук. Такий млявий дотик залишає відчуття того, що людина, якій властивий подібний жест, володіє слабкою волею.

Тривале рукостискання і вологі руки — ознака сильного хвилювання; правда, є люди, у яких долоні майже завжди вологі.

Обмежуюче рукостискання, тобто потиск не зігнутою в ліктьовому суглобі рукою, сприяє збереженню певної відстані між людьми, залишає недоторканною особисту зону. Такий тип рукостискання властивий людям, які прагнуть захистити себе від чужого тиску, а також людям агресивним.

Рукостискання, при якому один з партнерів тягне на себе руку іншого, може означати, що ця людина настільки не упевнена в собі, що їй просто необхідно знаходитися тільки в особистій зоні.

Якщо при обмежуючому рукостисканні в долоню вкладаються тільки пальці, то це говорить про те, що людина почувається невпевнено.

Трохи затягнуте рукостискання в поєднанні з посмішкою і привітним поглядом демонструє дружелюбність; але довго стискати руку співрозмовника не слід: це викликає неприємну аналогію з капканом і дратує співрозмовника.

Якщо партнер простягає руку, трохи повернувши її долонею нагору, - він віддає ініціативу, виражає готовність до підпорядкування.

Якщо ж обидва партнери однаково поважають, розуміють один одного, то їхні долоні під час рукостискання перебувають в однаковому положенні (вертикальному). Таке рукостискання називається рівносильним.

Потиск обома руками розкриває весь спектр відчуттів, дружній настрій, відвертість. Ліву руку кладуть на праву руку партнера, при цьому наскільки вище знаходиться ліва рука, настільки сильніше виражаються відчуття. Наприклад, рука, що лежить на плечі, виражає більше відчуттів, ніж рука, що лежить на зап'ястку. Таке рукостискання служить для вираження глибоких почуттів і доречне тільки у спілкуванні з добре знайомими людьми. Тому краще не використовувати його під час першої ж зустрічі з діловим партнером.

Від виду рукостискання значною мірою залежить результат ділової зустрічі. Ті, чия рука при першому рукостисканні була зверху, як правило, беруть гору і під час переговорів.

Значення міміки. Міміка - це виразний рух м'язів обличчя, що відповідає пережитим почуттям і настроям. Будь-які зміни у виразі обличчя добре помітні і дуже часто відображають найменші зміни внутрішнього стану людини.

Дослідження мімічного вираження емоцій почалися ще більш 100 років тому. Однією з перших була робота Ч. Дарвіна «Вираження емоцій, у людини й у тварини» (1872). Гіпотеза Дарвіна полягала в тому, що мімічні рухи утворилися з корисних дій, тобто те, що зараз є мімічним виразом емоцій, раніше було реакцією з визначеним пристосувальним значенням. Безпосередньо мімічні рухи є або ослабленою формою цих корисних рухів (наприклад, вишкірення зубів при страхові - залишкове явище оборонної реакції), або їх протилежністю (наприклад, послаблення лицевих мімічних м'язів при посмішці є протилежністю їх же напруги при ворожих почуттях), або прямим вираженням емоцій (наприклад, тремтіння є наслідком напруги м'язів при мобілізації організму перед нападом). Дарвін стверджує, що мімічні реакції є вродженими і знаходяться в тісному взаємозв'язку з видом тварини.

У всіх людей при вираженні тих самих емоцій задіяні ті самі групи м'язів, отже, мімічні реакції є уродженими. Міміка має дуже велике значення в практиці людської взаємодії. Саме обличчя співрозмовника завжди притягає наш погляд. Вираз обличчя забезпечує постійний зворотний зв'язок: за ним ми можемо судити, зрозуміла нас людина чи ні, чи хоче вона щось сказати у відповідь. Міміка свідчить про емоційні реакції людини.

Погляд. Здавна відомо, що очі — дзеркало душі людини. Недарма на давніх православних іконах найкраще виписували саме очі, адже через них ніби відкривається внутрішній духовний світ людини. Як правило, зустрівшись, люди спершу кілька секунд дивляться один одному у вічі, а потім відводять погляд. Існує припущення, що цей контакт при зустрічі необхідний для встановлення довірчих стосунків.

Погляд примруженим оком служить для недовірливого контролю, причому його підоснова може ховатися в таємних негативних намірах, підступності або загрозі. Примружуючи очі, часто хочуть з'ясувати наміри інших і одночасно приховати свої власні. Цей погляд справляє неприємне, холодне враження.

Блукаючий погляд, на відміну від фіксованого погляду, який виражає безпосередній конкретний інтерес, констатує або інтерес до всього відразу, або його відсутність. Дуже часто блукаючі очі говорять про невпевненість через велику скромність або боязкість, про постійну внутрішню готовність бути покараним за що-небудь.

Погляд посилено розкритих очей звичайно використовують, щоб викликати довіру до себе. Нерідко його можна прочитати на обличчях продавців, що намагаються продати покупцю неякісний товар.

Погляд прикритих очей зустрічається при сильній втомі, аж до виснаження, при явній нудьзі, при душевній інертності.

Погляд, спрямований в простір, говорить про те, що перед вами задумлива, занурена у світ власних інтересів людина. Іноді цей погляд також використовують і в тих випадках, коли комусь хочуть показати, що співрозмовник - порожнє місце.

Погляд зверху вниз при відкинутій назад голові означає зарозумілість, презирство, відчуття переваги. Він може бути обумовлений і різницею в соціальному статусі співрозмовників.

Погляд у підлогу виражає страх і бажання перервати контакт.

Затримка погляду на очах співрозмовника говорить про бажання домінувати, тому довго і невідривно дивитися в очі співбесіднику не слід, інакше його реакція може бути досить агресивною. Однак недовга затримка погляду в напружені моменти бесіди чи наприкінці зустрічі цілком припустима, вона виражає довіру до партнера.

У цілому протягом бесіди психологи радять зустрічатися поглядом із співрозмовником приблизно 2/3 від усього часу спілкування (якщо менш 1/3 - навряд чи він буде Вам довіряти).

Під час ділової розмови краще дивитись на уявний трикутник на чолі співрозмовника і не опускати погляд нижче його очей. Такий напрямок погляду створить у партнера враження, що співбесідник налаштований по-діловому.

У стані радісного збудження зіниці стають у чотири рази більші, ніж звичайно. І, навпаки, у пригніченому стані, при виникненні невдоволення, а особливо, ненависті, — помітно звужуються.

Посмішка та інші положення губ. Американці невтомно повторюють: «Посміхайтеся!» Ставлення західних, особливо американських, бізнесменів до посмішки дозволяє перефразувати їхній улюблений вислів «час — гроші» на «посмішка - гроші». Посміхнувшись один одному при зустрічі, співрозмовники таким чином позбуваються ніяковості перших хвилин і створюють ґрунт для більш упевненого і спокійного спілкування. Посмішка — ознака дружніх почуттів, прихильності до партнера.

Однак вона може бути не тільки дружньою, але й іронічною, глузливою, презирливою, підлесливою тощо.

  1.  Чим сильніші дружні почуття людини, тим більше вона відкриває зуби, коли посміхається. Але при діловому спілкуванні з малознайомими співрозмовниками широка посмішка є недоречною. Така посмішка властива неофіційному спілкуванню між друзями.
  2.  Посмішка не повинна суперечити ситуації спілкування, не повинна повністю розходитися з внутрішнім станом співрозмовника. Наприклад, посмішка на обличчі співрозмовника, який нападає або відчайдушно захищається, свідчить про те, що ця людина нещира.
  3.  У посмішці, як правило, відображається психологічний і фізичний стан людини. Якщо вона почувається добре, її посмішка радісна. Урівноважена і задоволена людина посміхається спокійною, безтурботною посмішкою.
  4.  Щільно стулені губи свідчать про відлюдькуватість. Опущені куточки рота - ознака поганого настрою; така людина дуже засмучена. Вигнуті губи характеризують свого власника як скептичну і саркастичну людину.

Висновок

Таким чином, культура спілкування має не тільки внутрішню (моральну, психологічну), а й зовнішню сторону – етикет, норми якого досить значущі в моральному плані. Людина, спілкуючись відповідно до загальноприйнятих норм і правил, демонструє свою готовність зважати на ту спільноту людей, серед яких вона живе. Розвиваючись та оволодіваючи різними засобами спілкування (як вербальними, так і невербальними), людина самовдосконалюється і підвищує культуру своєї поведінки і спілкування.

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА

ЛЕКЦІЯ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ФІЛОСОФІЯ + М. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА»

ТЕМА 9.

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОРТАЛ «ГОТУЄМОСЯ ДО ЗАНЯТЬ»

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

"ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ"

Мета: Сформувати уявлення про вміння вести ділову бесіду.

Завдання:

1. Показати особливості ділового спілкування.

2. Ознайомити з основними правилами ділового спілкування.

Питання лекції

1. Ділове спілкування та його особливості.

2. Основні правила ділового спілкування.

Використана література:

  1. Бандурка О.М. Професійна етика працівників органів внутрішніх справ.  Харків, 2001.
  2. Ломачинська І.М. Професійна етика. К., 2005.
  3. Громов Е.С. Начала эстетических знаний. М., 1984.
  4. Малахів В.А. Етика: Курс лекцій. К., 1996.
  5. Чмут Т.К., Чайка Г.Л. Етика ділового спілкування: К., 2003.

Київ, 2009


ВСТУП

Слово у спілкуванні буває животворчим і руйнівним. Воно може об'єднувати і роз'єднувати людей, приносити задоволення або прикрощі.

Все залежить ввід того, яка інформація передається за допомогою слова і як це роблять її відправники.

З метою поліпшення інформування людей на даному етапі все ширше використовуються технічні засоби, зокрема комп'ютери, і в цьому звичайно, вбачається прогрес. Але водночас безпосереднє спілкування замінюється опосередкованим, що здійснюється ЗМІ, а це веде до зростання відчуженості між людьми, зниження рівня їх комунікабельності, контактності, а також -емоційності.

Від того, на якому рівні перебуває культура ділових людей, залежить результати їхньої професійної діяльності, взаємини з колегами, партнерами по бізнесу та клієнтами, врешті-решт психічне здоров'я.

1. Ділове спілкування та його особливості

Люди, як правило, починають спілкуватися з якогось приводу. При цьому їхні дії пов'язані з предметом спілкування, який визначає його сутність, дає змогу визначити його спрямованість. Існує, наприклад, спілкування інтимне, професійне, ділове та ін. Предметом нашого аналізу є ділове спілкування.

Змістом  ділового  спілкування  є  "діло",  з  приводу  якого  виникає і розвивається взаємодія. У літературі є різні описи його специфіки. Виокремлюються такі характеристики ділового спілкування: співрозмовники є особистостями, значущими одне для одного, вони взаємодіють з приводу конкретного діла, а основне завдання такого спілкування — продуктивна співпраця. На думку деяких учених, спілкування слід вважати діловим, якщо його визначальним змістом виступає соціальне значуща спільна діяльність [8]. Інші вважають, що ділове спілкування — це усний контакт між співрозмовниками, які мають для цього необхідні повноваження і ставлять перед собою завдання розв'язати конкретні проблеми.

Під час ділового спілкування легше встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять "однією мовою" і прагнуть до продуктивного співробітництва. При цьому засадами їхнього спілкування є етичні норми та ритуальні правила ділових взаємовідносин, знання й уміння, пов'язані з обміном інформацією, використанням способів та засобів взаємовпливу, взаєморозуміння.

Велике значення має моральний аспект ділового спілкування. У професійній діяльності люди намагаються досягти не лише загальних, а й особисто значущих цілей. Але в який саме спосіб? Завдяки власним знанням і вмінням чи використанням Іншого? Егоїзм у стосунках між людьми може їх порушити.

Етика ділового спілкування базується на таких правилах і нормах поведінки партнерів, які сприяють розвитку співпраці. Передусім йдеться про зміцнення взаємодовіри, постійне інформування партнера щодо своїх намірів і дій, запобігання обману та невиконанню взятих зобов'язань. У деяких зарубіжних корпораціях і фірмах навіть розроблено кодекси честі для службовців. Доведено, що бізнес, який має моральну основу, є вигіднішим і прогресивнішим.

Професійне спілкування формується в умовах конкретної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особливості, є важливою частиною, засобом цієї діяльності. У професійній культурі спілкування можна виокремити загальні норми спілкування, що зумовлені характером суспільного ладу і ґрунтуються на здобутках минулого і сучасного. Водночас ця культура має індивідуальний характер і виявляється у способах спілкування, що їх вибирає суб'єкт у певних ділових ситуаціях щодо конкретних людей.

Маючи ділові справи з іноземцями, слід пам'ятати про національні особливості спілкування. У кожного народу є свої культурні традиції, свій національний характер, їх не можна ігнорувати. Поки інтереси сторін співпадають, національні відмінності практично не помітні. Якщо виникає конфлікт — вони відіграють важливу роль. Національний стиль спілкування — це лише типові, більш яскраво виражені особливості мислення та поведінки. Ці риси притаманні не обов'язково всім представникам певної нації. Але завжди при зустрічах з Іноземцями ця інформація має слугувати орієнтиром, оскільки національні особливості можуть вплинути на результати спілкування.

2. Основні правила ділового спілкування

Вміння вести ділову бесіду так, щоб потім жодна зі сторін не шкодувала про це, - мистецтво, і, як всяке мистецтво, воно має свої закони і правила. Зупинимося на деяких із них.

1. Пунктуальність (робіть усе вчасно). Тільки поведінка людини,  яка робить усе вчасно, є нормативною. Запізнення заважають роботі і є ознакою того, що на людину не можна покластися. Принцип робити усе вчасно поширюється на всі службові завдання. Спеціалісти, які вивчають організацію і розподіл робочого часу, рекомендують додавати зайвих 25 відсотків до того терміну, що, на ваш погляд, потрібен для виконання дорученої роботи.

2. Конфіденційність (не говоріть зайвого). Секрети свого закладу необхідно зберігати так само бережно, як і таємниці особистого характеру. Немає також необхідності переказувати почуте від товариша по службі, керівника або підлеглого про їхню службову діяльність або особисте життя кому-небудь.

  1.   Люб'язність, доброзичливість і привітність. У будь-якій ситуації необхідно поводитися з громадянами і товаришами по службі чемно, привітно і доброзичливо. Це, проте, не означає необхідності дружити з тими особами, з якими доводиться спілкуватися з обов'язку служби.
  2.   Увага до оточуючих (думайте про інших, а не тільки про себе). Увага до оточуючих повинна поширюватися на товаришів по службі, начальників і підлеглих. Шануйте думку інших, намагайтеся зрозуміти, чому в них склалася та або інша точка зору. Завжди прислухайтеся до критики і порад колег, начальства і підлеглих. Коли хтось ставить під сумнів якість вашої роботи, покажіть, що цінуєте міркування і досвід інших людей. Впевненість у собі не повинна заважати вам бути скромним.
  3.   Зовнішній вигляд (вдягайтеся, як заведено). Головний підхід - вписатися у ваше оточення по службі, а всередині цього оточення -у контингент співпрацівників вашого рівня. Необхідно виглядати найкращим чином, тобто вдягатися скромно і зі смаком.
  4.   Мова (говоріть і пишіть гарною мовою). Внутрішні документи або листи, які виходять за межі закладу, повинні бути написані гарною мовою, а власні назви - передані без помилок. Не можна вживати сварливих слів. Навіть якщо ви лише передаєте слова іншої людини, то ті, хто вас оточує, будуть сприймати їх як частину вашого власного лексикону.

Варто пам'ятати, що слухати кого-небудь - це не означає просто мовчати впершись поглядом в одну точку або займаючись якою-небудь своєю справою, гортаючи журнал, роздивляючись картини на стінах і т.д. Для цього достатньо час від часу давати зрозуміти, що ви слухаєте, вставляти невеличкі репліки, кивати головою, стримано виражати емоції мімікою обличчя, поглядом.

Іноді співрозмовник починає розповідати історію, яку ви вже чули. Враховуючи, що ввічлива людина не стане переривати на півслові, в даному випадку все ж є резон обережно, але твердо зауважити, що ви вже про це знаєте, і перевести розмову на іншу тему.

У діловій бесіді намагайтеся уникати категоричності суджень і оцінок, лишайте невеличкий простір для лавірування. Для цього достатньо лише вживати слова «мабуть», «мені здається», «може бути» і т.д.

Якщо в суперечці вам не вистачило доказів, - не переходьте на підвищений тон, це зіграє зворотну роль.

Перш ніж різко заперечити щось або висловити категоричну думку, не зайвим було б дізнатися, чи не скривдите ви цим кого-небудь із присутніх.

Особливу увагу приділяйте гумору, він допоможе вашій діловій бесіді. Жартувати у розмові дозволяється тільки в тому випадку, якщо жарт відрізняється тонким змістом, легкий і нікого з присутніх не ображає.

Під час бесіди потрібно всіляко стримуватися самому і уникати нав'язування вам чуток, домислів.

Якщо до вас звертаються, задають вам запитання або просять висловитися з того або іншого приводу, не можна робити вигляд, що ви не чуєте. Можна просто відповісти, що ви в цьому некомпетентні або сказати щось ухильне, але не демонструвати зневагу до того, хто запитує. Талановитий той співрозмовник, який дає можливість іншому розкритися, показати себе з кращого боку, вміє заохотити, похвалити вдале висловлення, захопитися оригінальною думкою.

Не можна поширювати чуток про третю особу, так само як і не можна розголошувати довірені вам кимось плани або секрети.

Якщо у вас не питають поради, то краще мовчати, у протилежному випадку, даючи пораду, слід бути дуже обережним.

Не прийнято запитувати людей про прибутки, заробітки, якщо це не офіційна розмова.

Безтактно ставити запитання жінці про її вік, про те, чому вона дотепер незаміжня або чому розлучена.

Навряд чи будуть схвалені в діловій бесіді ваші розповіді про тяжкі хвилини, нестачу грошей, сновидіння, хвилювання, хвороби, відвідання лікарень і т.д. Ваші негаразди нехай залишаються при вас. Про них можна говорити тільки близькій людині і то не при діловій зустрічі. Грубощі, нав'язування думки ніколи не є аргументом у суперечці. За хвилинну сумнівну «перемогу» доведеться довго і дорого сплачувати. Пам'ятайте, що поваги до тих, з ким спілкуєтесь, слід дотримуватися завжди - це фундамент, на якому будується ділове спілкування.

Під час переговорів із першою, другою і третьою особами в групі, господар кабінету повинен звертати основну увагу на главу, періодично обводячи поглядом інших відвідувачів. При спілкуванні з рівними співрозмовниками інша тактика: господар приділяє всім однакову частку уваги, інакше можна когось скривдити.

Для переконання в суперечці не використовуйте руки, не жестикулюйте розмашисто, не розлягайтеся в кріслі чи на канапі.

Представнику державного органу (органу внутрішніх справ) слід користуватися державною, українською мовою. Рекомендується говорити чітко, спокійно і неголосно (навіть в найгостріших ситуаціях). Це надає вагомість словам, змушує до них прислухатися, налаштовує розмову на діловий лад. Тема розмови має бути визначена заздалегідь вами, якщо ви її ініціатор.

Щоб позбутися слів-паразитів, досить протягом певного часу контролювати свою мову. Слід уникати жестикуляції при розмові. Намагайтесь не перебивати співрозмовника. Вміння слухати - надзвичайно корисна якість. Інколи вміння слухати принесе більше користі, ніж ваші окремі запитання і відповіді на них. Той, хто не вміє слухати, демонструє зневагу до справ співрозмовника. Частіше вживайте заохочувальні слова: «цікаво», «будь ласка», «дякую», «вибачте» і т.п. Не спішіть переходити на «ти», навіть у найбільш невимушеній ситуації. Форма спілкування на «ви» не зашкодить спілкуванню протягом усієї розмови (навіть якщо розмова ведеться з 12-16-річними підлітками). Таке враження залишає «тикання» на адресу старшої за віком людини, стосовно жінки. Неввічливо, коли «тикає» людина, яка займає більш високе службове становище, ніж співрозмовник. Потрібно пам'ятати, що звертання на «ти» дає співрозмовнику формальне право також звертатись до вас на «ти». А чи хочете цього ви, чи це допоможе вашій розмові?

Уникайте тем і висловів, які можуть здатись образливими, непристойними чи інтимними. Не слід бути нав'язливим, якщо це не викликано службовою необхідністю, повчати і робити зауваження, особливо старшим за віком чи за посадою. Якщо це потрібно, то зробіть як рекомендацію, пораду або висловіть вашу думку, якщо є така можливість.

Незручно говорити сидячи, якщо ваш співрозмовник стоїть. Необхідно або підвестися самому або запропонувати йому сісти. Не можна сидіти в присутності жінки, яка стоїть, і, тим більше, розмовляти з нею на службові теми. Під час розмови не слід поплескувати іншу особу по плечу, тримати її за ґудзик, за рукав, взагалі торкатися до неї. Безкультурно говорити, пережовуючи їжу, якщо бесіда проходить за обіднім столом; не можна говорити з жувальною гумкою в роті.

Гучна розмова на вулиці, в громадському місці, особливо якщо наш співрозмовник знаходиться на деякій відстані від вас, приверне зайву увагу, може завадити присутнім і не досягти мети.

Під час ділової бесіди не можна: брати людину під руку (можна, зробити вказівний жест рукою), дихати людині в обличчя (варто, дотримуватися дистанції), вертіти в руках ключі (запальничку або; інші предмети), відбивати ритм пальцями, хитати закинутою ногою і жувати жувальну гумку.

Ділове (офіційне, службове) спілкування, у залежності від обставин, може бути прямим і непрямим. У першому випадку воно проходить при безпосередньому контакті суб'єктів спілкування, а в другому - за допомогою листування або технічних засобів. Як у прямому, так і в непрямому спілкуванні використовуються різні методи впливу на людей. Найчастіше вживають такі: переконання, гіпноз, примус.

Переконання - вплив за допомогою доказів, логічного упорядкування фактів і висновків. Передбачає впевненість у правоті своєї позиції, в істинності своїх знань, етичну виправданість вчинків. Переконання - ненасильницький, а виходить, і морально кращий метод впливу на партнерів по спілкуванню.

Гіпноз, як правило, не потребує доказів і логічного аналізу фактів і явищ для впливу на людей. Ґрунтується на вірі людини, яка виникає під впливом авторитету, суспільного становища, довіри, привабливості, інтелектуальної і вольової переваги одного із суб'єктів спілкування. Велику роль у гіпнозі відіграє сила прикладу, що викликає свідоме копіювання поведінки, а також підсвідому імітацію.

Примус - найбільш насильницький метод впливу на людей. Передбачає прагнення змусити людину поводитися всупереч її бажанню і переконанням, використовуючи погрози покарання, обіцянки негативних наслідків або інші впливи, які можуть призвести до небажаних для індивіда наслідків. Етично виправданим примус може бути лише у виняткових випадках.

Спілкування по телефону. Головна вимога культури спілкування по телефону - стислість (лаконічність), чіткість і ясність не тільки в думках, але й у їхньому викладі. Розмова повинна проводитися без великих пауз, зайвих слів, зворотів і емоцій.

Телефон накладає на того, хто ним користується, і ряд інших вимог. Ваш співрозмовник не може оцінити ні в що ви одягнені, ні виразу вашого обличчя та зовнішнього вигляду, ні інтер'єру помешкання, де ви знаходитеся, ні інших невербальних аспектів, які допомагають судити про характер спілкування. Проте є невербальні стимули, якими можна маніпулювати в спілкуванні по телефону. До них відносять: момент, обраний для паузи і її тривалість; мовчання; інтонація, що виражає ентузіазм і згоду або зворотні реакції. Багато значить і те, як швидко людина підіймає трубку - це дозволяє судити про те, наскільки вона зайнята, наскільки зацікавлена в тому, щоб їй подзвонили. Можна виділити такі найбільш важливі принципи етики спілкування по телефону.

Якщо там, куди ви дзвоните, вас не знають, доречно з боку секретаря попросити вас представитися і дізнатися, з якого питання ви телефонуєте. Назвіть себе і коротко викладіть причину звернення.

Порушенням норм ділового етикету вважається видавати себе за друга того, кому ви телефонуєте, тільки для того, щоб вас скоріше з ним з'єднали.

Найгрубіше порушення - не передзвонити, коли на ваш дзвінок чекають. Необхідно передзвонити з першою нагодою.

Якщо ви телефонуєте людині, яка просила вас про це, а вона відсутня або не може підійти, попросіть передати, що ви дзвонили. Потім потрібно зателефонувати ще раз або сказати, коли і де вас можна буде легко знайти.

Коли розмова має бути тривалою, призначте її на такий час, коли у вашого співрозмовника буде достатньо часу на бесіду.

Ніколи не говоріть з набитим ротом, не жуйте і не пийте під час розмови.

Якщо дзвонить телефон, а ви вже говорите в цей час по іншому апарату, постарайтеся закінчити першу розмову, а вже потім докладно поговорити з наступним співрозмовником. Якщо можна, запитаєте в нього, за яким номером передзвонити і кого покликати.

Не створюйте непотрібних проблем собі й іншим. Зателефонувавши, привітайтеся і відразу ж представтесь, не говоріть на сторонні теми, не задавайте зайвих питань.

Якщо розмова перервалася, то повторний дзвінок робить той, хто дзвонив першим.

Звикніть, щоб поруч із телефоном лежали олівець і папір, тоді вам не доведеться змушувати співрозмовника чекати, коли він диктує цифрову інформацію (номер телефону, автомобіля, адресу і т.д.).

Подзвонивши, поцікавтеся, чи не відволікаєте ви людину, можливо, краще зателефонувати іншим разом.

Перед розмовою запитайте, чи може говорити ваш співрозмовник, чи один він у кабінеті. Природно, якщо поруч із ним хтось є, вам важко розраховувати на повні, відкриті відповіді, і ви не повинні вимагати їх.

Якщо при вас говорять по телефону і ви відчуваєте, що ваша присутність недоречна, - вийдіть ненадовго з кабінету.

Є ситуації, коли користуватися телефоном не рекомендується (конфіденційні службові розмови, висловлення співчуття, подяка за подарунки).

На роботі неприпустимі тривалі особисті розмови, тим більше при товаришах по службі, котрим зовсім не обов'язково знати про ваші сімейні справи, і це попросту відволікає від роботи.

Якщо ви зняли трубку, а той, хто дзвонить, хоче говорити не з вами, а з вашим колегою, то достатньо сказати: «Хвилинку» і передати трубку, не питаючи, хто дзвонить і з якого приводу. Інша справа, якщо того, кого запитують, немає. Тоді ви можете уточнити, що йому передати.

Непристойно вести тривалу телефонну розмову, нехай навіть і службову, коли у вас знаходиться відвідувач. У цьому випадку потрібно вибачитися і перед відвідувачем, і перед тим, хто дзвонить, сказавши йому, що зараз ви зайняті, краще передзвонити іншим разом.

Закінчує розмову завжди той, хто її розпочинав. Якщо ж говорять чоловік і жінка, то завершує бесіду жінка.

Ділове листування: вимоги. Ділове листування, незалежно від його призначення і рівня, повинно відповідати таким п'ятьом вимогам: 1) ясність;

  1.  стислість (лаконічність);
  2.  завершеність (повнота);
  3.  люб'язність (поштивість);
  4.  грамотність.

Варто пам'ятати, що будь-який лист - це послання (звертання) до респондента. Якщо останній не зрозуміє його змісту, він, природно, не зможе правильно відреагувати на нього. Для того, щоб забезпечити ясність і зрозумілість листа, необхідно знайти слова і вирази, які б розкривали суть того, про що ви хочете сказати. При цьому мають значення не тільки слова і вирази, але і пунктуація, довжина речень, побудова (внутрішня структура) самих речень, де порядок слів теж несе змістовне навантаження, а також розбивка на абзаци (параграфи).

У діловому листуванні речення повинні бути, по можливості, короткими. Хоча в той же час треба пам'ятати, що суцільний набір коротких, рубаних фраз має небажаний вплив (так званий ефект стакато). Мова і структура речень повинні відповідати інтелектуальному й освітньому рівню адресата.

Листи не повинні бути довгими. Уважно читаються перші два, три рядки. У зв'язку з цим найкращим листом буде той, при читанні якого швидко вловлюється його зміст. Таким чином, ясність слів і граматичної структури доповнюються лаконічністю (стислістю) самого листа.

Стислість припускає уникнення в листі всіх другорядних деталей, повторів і довгих зворотів, в яких губиться зміст. І в той же час не можна занадто спрощувати лист, що може бути сприйняте як нечемність і безтактність. Не можна ігнорувати основні факти, які мають відношення до справи, як і всі ті вирази й звороти, що підкреслюють люб'язність, сердечність і добру волю того, хто пише.

Завершеність (повнота). Повноту змісту листа ніколи не варто приносити в жертву його стислості. Всі основні думки і розуміння автора повинні бути викладені в листі. Попередньо перед написанням листа робиться начерк тих пунктів, які повинні знайти відбиток у посланні. Після упорядкування чернетка ще раз звіряється, чи відбито в листі усе те, що передбачалося. Якщо щось було забуто, вноситься додатково. Іноді, щоб не порушувати цілісність і логічну стрункість листа, можна дати post-scriptum (P.S.), у якому подається додаткова інформація, в тому числі і та, що не має прямого відношення до змісту листа.

Люб'язність (поштивість). Кожен заклад, який насправді турбується про свій успіх, повинен виявляти максимум сердечності і поштивості в особистих контактах з окремими особами, організаціями, закладами і підприємствами, оскільки з прояву поваги і пошани до людей починається успіх справи. Проте треба й у цьому знати міру, пам'ятаючи правило «Не пересолоди!». Занадто великий прояв люб'язності і настирливість свідчать про поганий смак, навіть якщо той, хто говорить, при цьому щирий у своїх почуттях.

Форма прояву люб'язності залежить, насамперед, від змісту листа, тобто від того, чи йде мова про користь або невигоду для адресата. Наприклад, у випадку відмови від чого-небудь, неможливості виконати чиєсь прохання (пропозицію) необхідно виявляти максимальну стриманість щодо люб'язності. Але у будь-якому випадку в ділових листах неприпустимі сарказм і образи.

Грамотність - обов'язкова вимога до ділового (і взагалі до будь-якого) листа. Загальноприйнятою нормою є листування державною, українською мовою. Крім цього, варто звернути увагу на:

1) граматику (правильну побудова пропозицій відповідно до норм мови);

  1.   орфографію;
  2.   прописні (заголовні) букви;
  3.   пунктуацію;
  4.   узгодження - наприклад, згідно з наказом, завдяки... і т.д.;
  5.   написання чисел (цифр) - наприклад, цифри до десяти пишуться словами, вище десяти - цифрами.

Форма ділового листа (рапорту)

Лист (рапорт) зовнішньо повинен бути охайним і надрукований чітким (не блідим) шрифтом. Що стосується машинописної стрічки, то в діловому листуванні прийнято друкувати на чорній стрічці. Бажано, щоб діловий лист (рапорт) уміщався на одній сторінці. Якщо ж текст не вміщається на одній сторінці, його слід перенести на наступну, але ні в якому разі не треба намагатися ущільнювати першу сторінку до нижнього краю (за рахунок інтервалів і полів).

Шапку фірмового бланка не повторюють на наступних листах. Звичайно першу сторінку листа друкують на фірмовому бланку, а наступні - на простих листах такого ж формату. Другі примірники ділового листа (копії) підшивають. Зручність в читанні і принадність листа забезпечують за рахунок полів кожної сторінки. Зверху сторінки і зліва роблять помітні відступи (поля трохи ширші, ніж з нижнього краю, які становлять приблизно 4 см. Відступи справа і знизу - не менші 2,5 см). У короткому листі поля можуть бути трохи ширші, але при цьому слід дотримуватись тих же пропорцій. Довжина рядка також залежить від величини листа. Так, лист обсягом 100 слів і менше краще виглядатиме, якщо в рядку буде біля 40 знаків (включаючи і пробіли), обсягом від 100 до 150 слів - 50 знаків у рядку; більше 150 слів - 60 знаків, понад 200 слів - 70 знаків.

Важливо враховувати не тільки розташування друкарського тексту по горизонталі, але і по вертикалі. Якщо лист короткий, то треба робити пробіли між словами в декілька інтервалів.

Складові частини ділового листа (рапорту)

Як уже зазначалося, діловий лист (рапорт) включає сім основних елементів, що випливають у такому порядку:

  1.  шапка-заголовок;
  2.  дата;
  3.  адреса (до кого звертаються);
  4.  звертання;
  5.  текст;
  6.  привітальний висновок;
  7.  підпис.

Шапка-заголовок містить ім'я (прізвище), адресу відправника і розташовується у верхній частині листа (фірмовий бланк організації чи закладу теж розташовується тут).

Дата: місяць позначається словом, день і рік - цифрами.

Адреса містить: 1) ім'я, 2) № дому, назву вулиці, 3) назву міста, 4) області (провінції) і 5) поштовий індекс адресата.

Назва організації або закладу подається повністю, без будь-яких скорочень. Коли лист адресується окремій людині - посадовій особі якоїсь організації, то перед його прізвищем вказується його посада і бажано в одному рядку. Якщо назва посади довга, то вона подається в наступному рядку. Звання не скорочують, його обов'язково вказують після прізвища. Форма і порядок оформлення ділового листування встановлені відповідною інструкцією.

Адресу звичайно пишуть через два інтервали, нижче дати. Проте в урядовій кореспонденції й у деяких інших офіційних паперах адресу часто пишуть нижче підпису в нижньому лівому кутку сторінки.

Звертання означає офіційний початок листа. Його починають від лівого поля, звичайно через два-чотири інтервали нижче адреси. Після звертання ставлять двокрапку. Це класичне правило. Іноді взагалі не ставлять ніякого знака або, останнім часом, - кому.

Вибір форми звертання залежить від рівня відносин між автором і адресатом. У звичайному діловому листуванні звертання повинно бути стриманим і не ставити під сумнів гідність автора листа (принижувати його). Інша справа, коли між двома суб'єктами склалися дружні стосунки. У цьому випадку звертання може виходити за рамки суворої офіційності. Особливі форми звертання прийняті в листуванні з офіційними, урядовими та посадовими особами.

Текст. Він починається через чотири інтервали нижче від звертання. Якщо текст короткий, то його набирають врозрядку і зі збільшенням інтервалів між абзацами (рядками). Якщо в тексті друкують адресу, то її розташовують у центрі сторінки.

Висновок (привітальний висновок) - це офіційний (формальний) прояв поваги автора листа до адресата, розташований після тексту, і займає, один-два або більше рядків. Характер і зміст висновку, як і звертання, залежить від рівня (близькості) відносин між автором і адресатом. Висновок починається з заголовної букви і не повинний містити ніяких скорочень. Його не слід приєднувати до останнього речення тексту.

Підпис ставлять через 6-8 інтервалів нижче висновку і містить такі дані: ім'я автора, його посаду, звання й учений ступінь. Ці дані друкують в одному або двох рядках. Якщо ж вони надруковані в шапці-заголовку листа, то вказувати їх наприкінці листа не потрібно.

Додаткові частини листа (рапорту). Хоча вони і не є обов'язковими елементами ділового листа, проте можуть вводитися в нього, якщо потрібно звернути на них увагу. Ці додаткові елементи листа включають: ініціали виконавця (друкарки), інформацію про вкладення в лист і постскриптум (post-script). Ініціали виконавця (друкарки) пишуть у лівому нижньому куті на декілька рядків нижче підпису.

Інформація про вкладення доводить до відома читача інформацію про зміст вкладень. У лівому нижньому куті нижче ініціалів виконавця (друкарки) пишуть слово «Додатки».

Постскриптум (приписка). Користуватися постскриптумом треба обережно, тому що його наявність може вказувати на забутькуватість автора (тобто добавки тоді, коли лист уже був надрукований). Постскриптум пишеться нижче ініціалів виконавця й інформації про вкладення (приблизно через чотири інтервали), і йому передує скорочення заголовними буквами - Р.8.

Конверт оформляють у такий спосіб. Варто звернути увагу на старанність оформлення конверта, тому що від цього залежить своєчасна його доставка. Всі дані на конверті треба друкувати на друкарській машинці або принтері.

Адресу одержувача друкують дещо нижче середини конверта і починають зліва від його вертикальної середини. Індекс відділення зв'язку повинен стояти наприкінці адреси (після нього не повинно бути ніяких інших слів). Це дуже важливо при автоматичному сортуванні листів. У зв'язку з цим вказівка, кому ще (і тільки йому) адресований лист, друкується зліва і вище адреси. Всякі позначки, типу «Особисто», «Терміново», «Передати після повернення» і т.п. пишуться у верхній частині конверта. Відмітки про засіб доставки (авіа-, замовлене, із врученням) друкуються вище адреси і справа (нижче марки). Адреса на конверті повинна бути ідентична з адресою, що наводиться в листі. Окремі правила встановлені при листуванні, в якому подається інформація обмеженого користування.

Візитні картки

Останнім часом візитні картки широко використовуються в ділових відносинах. Ними обмінюються при знайомстві, використовують для заочного представлення, висловлення подяки або співчуття, із ними посилають квіти, подарунки і т.д. Візитні картки виготовляють друкарським способом. Текст друкують українською мовою, на звороті - іноземною. Вказують назву закладу, ім'я, по батькові (у вітчизняній практиці), прізвище, а під ними - посаду власника. Обов'язково вказують вчений ступінь (звання), у лівому нижньому кутку - повну адресу, у правому - номери телефонів і телефаксу. Розмір візитних карток і шрифт, яким друкують текст, суворо не регламентуються. На них значний вплив робить місцева практика. Найбільш прийнято стандарт 70/90 або 50/90 мм.

Жінки, відповідно до традиції, вказують на візитних картках тільки ім'я, по батькові і прізвище. Проте в даний час, беручи активну участь у діловому житті, і жінки усе частіше використовують правило давати більш докладну інформацію про свою посаду, вчений ступінь і звання. Існують відповідні правила, які регламентують особливості візитних карток при використанні їх у спілкуванні з жінками: на картках, які посилають і залишають жінкам, посаду не друкують. Як правило, візитними картками обмінюються особисто, додержуючись принципу взаємності. Особа, яка зробила візит до іншої особи, обов'язково лишає свою візитну картку. Коли візитну картку доставляє адресату особисто її власник, але без нанесення візиту, її загинають з правого боку по всій ширині картки.

У ряді випадків візитні картки посилають поштою або з кур'єром (останнє гарантує своєчасність доставки). Залишаючи або посилаючи візитні картки, що заміняє особистий візит, у лівому нижньому-кутку, в залежності від конкретного випадку, рекомендується робити такі скорочені написи простим олівцем:

  1.  p.r. (pour remercier) - при висловленні подяки;
  2.  p.f. (pour feliciter) - при поздоровленні з нагоди свята;
  3.  p.f.c. (pour feliciter connaissance) - при вираженні задоволення знайомством;
  4.  p.f.N.a. (pour feliciter Nouvel an) - при поздоровленні з нагоди Нового року;
  5.  p.p.c. (pour prendre cjnge) - при прощанні, коли прощальний візит не наносився;
  6.  p.c. (pour condoler) - при висловленні співчуття;
  7.  p.p. (pour presenter) - при представленні або рекомендації іншої особи після приїзду, у разі заочного знайомства.

На візитних картках можуть бути різні написи. При цьому слід пам'ятати, що вони, як правило, пишуться від третьої особи, наприклад: «Дякує за поздоровлення», «Поздоровляє зі святом...» і т.п.

Перераховані правила носять протокольний характер і зі всією точністю їх дотримуються в основному тільки в дипломатичній практиці. Деякі особливості використання візитних карток склалися і у діловій сфері. Особливу важливість вони набувають при діловому спілкуванні, в якому беруть участь представники різних культур і народів. Сувора регламентація використання візитних карток стосується, в першу чергу, такого виду ділового спілкування, як ведення переговорних процесів. При цьому обов'язковий атрибут першої зустрічі з іноземним громадянином - обмін візитними картками. Він починається з найбільш високопоставлених членів делегації і проходить суворо за субординацією. Відповідно до етикету першими повинні вручати свої візитні картки господарі. Особливо суворо дотримуються цих правил японці і корейці, для яких порушення ієрархії дорівнює образі. Американці і європейці більш демократичні в цьому питанні.

Діють прості, але обов'язкові правила вручення візитної картки: її слід передавати співрозмовнику повернувши так, щоб він міг відразу прочитати текст. Слід уголос вимовити своє прізвище, щоб співрозмовник міг більш-менш засвоїти вимову вашого імені. В Азії їх прийнято вручати обома руками. Отримувати візитні картки слід теж обома руками або тільки правою. При цьому як той, хто вручає, так і той, хто отримує, обмінюються легкими уклонами. Отримавши візитну картку, слід при партнері прочитати вголос його ім'я і з'ясувати його посаду і звання.

Під час переговорів варто класти візитні картки перед собою, щоб не плутатися в іменах. Краще розсортувати їх у тому порядку, в якому люди сидять перед вами. Не можна м'яти чужі візитні картки, робити на них позначки, вертіти в задумливості на очах у хазяїна. Це сприймається як неповага і навіть образа. Серйозно зашкодить вашій репутації ситуація, коли ви не впізнаєте людину, із якою колись обмінялися візитними картками.

Ділове спілкування з іноземними громадянами. Етика ділового спілкування з іноземними громадянами включає:

  1.  взаємну ввічливість;
  2.  такт;
  3.  невимушеність (природність, розкутість, але не фамільярність);
  4.  розумність (раціональність);
  5.  обов'язковість.

Правила етикету при спілкуванні працівників міліції з іноземними громадянами передбачають повагу суверенітету, територіальної цілісності, рівності, невтручання у внутрішні справи одне одного. Ці правила ґрунтуються на принципі «міжнародної ввічливості», тобто дотримання поваги до всього того, що представляє держава.

У процесі спілкування з іноземцями бажано називати їх по прізвищу. При звертанні до офіційної особи краще називати її статус, без прізвища; до діяча науки - наукове звання без звертання «пане».

Під час спілкування з іноземними громадянами необхідно враховувати специфічні особливості, властиві їхній країні. Тому існує правило: спостерігаючи за сусідами, їхніми манерами, намагайтеся їх наслідувати.

Перекладач, як правило, не тільки філолог, але і країнознавець, що дає підстави використовувати його знання і досвід не тільки для перекладацької роботи, але і для налагодження довірчих відносин із іноземними громадянами. Перекладач-професіонал відіграє ключову роль у встановленні духу співробітництва, особливо тоді, коли переговорні процеси ведуться із представниками народів і культур, світогляд, моральні установки й особливості ділового етикету яких значно відрізняються від прийнятих на Заході. Спілкуючись через перекладача, потрібно дотримуватись таких правил:

  1.  говорити повільно, чітко формулюючи думки, уникати двозначного тлумачення;
  2.  вимовляти слід не більше одного-двох речень підряд, враховуючи те, що утримати в пам'яті і перекласти більшу кількість матеріалу перекладач не в змозі. До того ж деякі мови граматично прямо протилежні українській. Наприклад, у перській мові присудок завжди стоїть у кінці речення, а не в його середині, як в українській, російській, англійській та інших мовах;
  3.  не можна супроводжувати свою промову приказками, ідіоматичними зворотами і, тим більше, цитуванням віршів. Переклад їх на іншу мову потребує тривалої роботи і неможливий у ході динамічної бесіди. Неправильний переклад може зіпсувати атмосферу переговорів, оскільки наші прислів'я і приказки на іншій мові можуть набути двозначного розуміння, а іноді й образливого змісту;

необхідно враховувати реакцію іноземних громадян і негайно вживати заходів, якщо виникає відчуття того, що вони розуміють нас неправильно. Перекладач, у свою чергу, може в разі потреби попросити будь-яку зі сторін пояснити думку більш простими словами або повторити фразу ще раз;

- перед переговорами необхідно виділити час для роботи з перекладачем, щоб якнайдетальніше ознайомити його з колом проблем, які будуть розглядатися, пояснити використану термінологію. Доповідь, промову на презентації й інші письмові матеріали треба передавати перекладачу для ознайомлення за день-два до виступу. І останнє. Немає перекладачів, які без підготовки однаково добре володіють медичною, технічною чи юридичною термінологією.

При спілкуванні з іноземними громадянами працівник міліції повинен додержуватися правил узвичаєного етикету, про які писалося вище, але не варто забувати про специфіку етикету і поведінки представників тієї або іншої країни. Необхідно одержати відомості про неї ще до міжнародної зустрічі, але, водночас, уважно придивляйтеся до місцевих звичаїв (якщо ви у відрядженні), щоб не виглядати смішно. Приміром, однакові жести в різних країнах сприймаються по-різному. Наш кивок головою «так» у болгар означає «ні»; піднятий вгору великий палець, найвища оцінка для нас, у греків означає «замовкни», в американців - бажання зупинити машину. Образливий для нас жест біля скроні датчанам «скаже», що «він мудра людина» Американський жест «о'кей!» у Франції означає нуль, в Японії - гроші, а продемонстрований жінці в іспаномовних країнах він сприймається як привселюдна образа, за яку передбачається тюремне ув'язнення до трьох місяців.

Працівники міліції зобов'язані знати, що їм заборонено стягувати штрафи з працівників іноземних посольств за порушення правил дорожнього руху, затримувати їхні документи, змушувати їх до здачі аналізів на тверезість. У таких випадках вони зобов'язані інформувати про те, що трапилося, Службу державного протоколу МЗС своєї держави, яке вживає заходів до порушника.

Особливо важливим універсальним правилом є дотримання поважного ставлення до державного прапора, герба і гімну.

Висновок

Таким чином, у процесі спілкування люди не тільки формують свої уявлення про світ, доходять взаєморозуміння, знаходять «спільну мову». Спілкування — це одночасно обмін діями, вчинками, думками і почуттями, переживаннями з іншими людьми, а також звернення людини до самої себе — до власної душі, спогадів, совісті, мрій. Все це складає зміст спілкування. По суті своїй спілкування являє собою форму творчої активності, яка допомагає виявити і розкрити різні грані особистості.