29545

Фінансове право. Конспект лекцій

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Фінансове право в системі права України. Однак коли Національний банк України перевіряє діяльність комерційного банку і виявляє порушення в умовах надання кредиту він має право застосувати фінансові санкції за порушення банківського законодавства як орган що представляє інтереси держави у сфери забезпечення фінансової діяльності держави. Конституція України є Основним Законом держави єдиним нормативноправовим актом найвищої юридичної сили що регулює найважливіші суспільні відносини у тому числі у сфері фінансової діяльності. Норми...

Украинкский

2013-08-21

713 KB

31 чел.

Тема 1. Предмет, метод, система та джерела фінансового права

1. Предмет фінансового права та методи фінансово-правового регулювання.

2. Фінансове право в системі права України.

3. Система та джерела фінансового права.

 

1. Фінансове право – це публічна галузь права, яка містить сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі створення, розподілу й використання фондів коштів (фінансових ресурсів) держави та органів місцевого самоврядування, необхідних для реалізації їх завдань та функцій.

Система права – це багатогранне правове явище, яке включає різні за своїм змістом та обсягом структурні елементи. Саме такі структурні елементи, починаючи від норм права, які утворюють інститути та галузі права, і створюють цілісну систему права. Норма взята окремо, поза зв’язку з іншими нормами, не може регулювати суспільні відносини. Системність – найважливіша властивість права, як регулятора суспільних відносин – у окремої норми відсутня. Поділ системи на окремі складові структурні елементи пояснюються значним різноманіттям суспільних відносин, які вона відображає й регулює.

  Теорія права визначає основним елементом системи права галузь права, що являє собою найширше об’єднання правових норм, які регулюють різноманіття певного виду суспільних відносин.  Будь-яка галузь права характеризується самостійним предметом та методом правового регулювання. В теорії права існує позиція, згідно з якою предмет та метод правового регулювання становлять галузевий юридичний режим регулювання суспільних відносин.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються у сфері фінансової діяльності держави. У відносинах пов’язаних з формуванням і витрачанням коштів централізованих і децентралізованих фондів, необхідних державі для виконання її функцій, завжди виявляється владно-організуюча роль держави в розподілі й перерозподілі національного доходу та ВВП. Саме тому такі відносини мають владно-майновий (грошовий) характер.

З іншого боку не всі грошові відносини є фінансовими. Зокрема, придбання товарів через торговельну мережу є предметом регулювання цивільного права, хоч такі відносини і мають грошовий характер. Однак коли торгівельна фірма за наслідком підприємницької діяльності розраховує й сплачує податок до бюджету відповідного рівня, такі відносини стають вже фінансовими, оскільки відбувається мобілізація ресурсів до централізованого фонду коштів. Якщо клієнт отримує кредит через банківську установу (що має виключно грошову форму), це також відносини, що регулюються цивільним правом. Однак, коли Національний банк України перевіряє діяльність комерційного банку і виявляє порушення в умовах надання кредиту, він має право застосувати фінансові санкції за порушення банківського законодавства як орган, що представляє інтереси держави у сфери забезпечення фінансової діяльності держави.

У фінансових відносинах інтереси держави представляють органи, наділені нею владними повноваженнями: Міністерство фінансів, Державне казначейство, Державна податкова служба, Національний банк тощо. Іншим учасником фінансових відносин можуть виступати як державні органи, організації, установи (наприклад бюджетні організації) так і суб’єкти підприємницької діяльності та громадяни. Основною умовою для віднесення таких відносин до фінансових є наявність діяльності щодо мобілізації, розподілу або використання коштів централізованих та децентралізованих фондів.

Фінансові відносини виникають при:

  •  встановленні бюджетної, податкової, грошово-кредитної систем держави;
  •  складанні, розгляді та затвердженні актів про бюджет;
  •  розподілі доходів і видатків між окремими ланками бюджетної системи;
  •  виконанні державного та місцевих бюджетів;
  •  стягненні податків, зборів, інших обов’язкових платежів;
  •  фінансуванні та кредитуванні;
  •  обов’язковому державному майновому й особистому страхуванні;
  •  при відносинах у сфері державного кредиту;
  •  при регулюванні грошово-кредитної та валютної систем тощо.

Метод фінансово-правового регулювання – це сукупність засобів впливу з боку держави на учасників фінансово-правових відносин. Основним методом фінансового права є метод владних приписів, який за своєю структурою є системою безперервного впливу на учасників фінансово-правових відносин з метою реалізації ними своїх функцій.

Для державно-владних приписів у сфері фінансової діяльності характерні такі риси, як категоричність та відсутність оперативної самостійності.  Будь-які приписи у сфері фінансів мають категоричний характер. Наприклад, несплата своєчасно податку тягне за собою у будь-якому разі обов’язкове застосування санкцій з боку держави через уповноважений орган – державну податкову службу. Вчинення правопорушення автоматично тягне за собою застосування встановлених санкцій.  Відсутність оперативної самостійності розкривається в тому, що податківець не має права обрати той чи інший вид санкції за вчинене правопорушення у сфері податкових відносин, за кожне з них передбачається конкретна санкція, розмір якої або черговість застосування не можуть бути змінені.

Поряд з методом владних приписів для фінансового права характерні: метод субординації, метод погодження, метод рекомендації тощо. Особливо це стосується сфери муніципальних фінансів, де органи місцевої влади та самоврядування дістають більшу самостійність у реалізації своїх повноважень, у тому числі у фінансовій сфері.

2. Фінансове право  самостійна галузь єдиної правової системи держави. Його самостійність обумовлена предметом правового регулювання, змістом, якісною єдністю суспільних відносин, що регулюються фінансовим правом, превалюванням однотипних фінансово-правових методів. З іншого боку, характеризуючи окрему галузь права, слід брати до уваги зв’язок з іншими елементами системи права. Фінансове право, як публічна галузь права, тісно пов’язане з конституційним та адміністративним правом. Не менш важливим є його зв’язок з цивільним та господарським правом.

Конституційне право охоплює суспільні відносини, що впливають з організації держави, її устрою, адміністративне право – суспільні відносини, пов’язані з державним управлінням. Конституційне право складається з сукупності конституційних норм, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов’язані з взаємовідносинами особи з державою, реалізацією народного волевиявлення, організацією і здійсненням державної влади та місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних основ владування, а також з визначенням територіальної організації держави. Конституція України є Основним Законом держави, єдиним нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини, у тому числі у сфері фінансової діяльності.

При аналізі зв’язку конституційних і фінансових норм слід враховувати їх певну однорідність (у регулюванні однакових відносин), але розуміти, що вони не тотожні. Норми Конституції України посідають найвище становище в ієрархії правових норм. Галузеві фінансові норми базуються на правових механізмах, закладених у конституційних нормах, що корегуються під час правозастосування.

Адміністративне право регулює суспільні відносини управлінського характеру, переважно у сфері державного управління, у процесі здійснення завдань і функцій виконавчої влади, а також внутрішньоорганізаційної діяльності інших державних органів та громадських організацій при виконанні ними делегованих повноважень і функцій виконавчої влади.

Спираючись на норми та принципи теорії управління, фінансове право регулює ті відносини, що безпосередньо пов’язані з фінансовою діяльністю держави. Здійснюючи регулювання відносин у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фінансових ресурсів, фінансове право закріплює на правовому рівні виконання державою свого призначення.

Не менш важливим є зв’язок фінансового права з цивільним і господарським. Норми цивільного права регулюють майнові та особисті немайнові відносини. А майнові відносини можуть також виражатися в грошовій формі. Господарське право як галузь права регулює відносини, що існують у сфері організації та здійснення господарської діяльності суб’єктами усіх форм власності, пов’язаної з виробництвом промислової продукції та товарів широкого вжитку, їх реалізацією, виконанням робіт і наданням послуг. Банки надають клієнтам кредити за кредитними угодами, що є предметом регулювання цивільного права, але при цьому підпадають під фінансово-правове регулювання, оскільки умови кредитування у деяких аспектах додатково обмежуються Національним банком (щодо визначення розміру застави, права надання кредитів без застави, їх граничної вартості тощо).

Фінансове право тісно пов’язане з іншими галузями права: кримінальним (встановлює відповідальність за порушення у сфері фінансових відносин, наприклад за порушення бюджетної дисципліни, несплату податків), трудовим (нарахування прибуткового податку та обов’язкових платежів на фонд оплати праці), пенсійним, екологічним, земельним, природоохоронним тощо.

З іншого боку, існує тісний взаємозв’язок фінансового права з економікою та загальною теорією фінансів. Об’єктом товарно-грошових відносин виступають і гроші, і товар водночас, а об’єктом фінансових – є тільки гроші; їх суб’єктом завжди є держава, а суб’єктом товарно-грошових відносин – продавець і покупець. Тому товарно-грошові відносини є виразом економічної рівності суб’єктів. Фінансово-економічні відносини виражають економічну нерівність сторін, фінансові правовідносини, які є його опосередкованим правовим виразом, – юридичну нерівність. Звідси випливає, що товарно-грошові відносини виступають предметом регулювання цивільного права, а фінансово-економічні відносини  фінансового права.

3. Фінансове право можна характеризувати з різних позицій. З одного боку, це самостійна галузь права із визначеним предметом та методами правового регулювання, а з іншого  це галузь законодавства, що є сукупністю законів та інших нормативно-правових актів, у яких фінансово-правові норми мають своє зовнішнє вираження і становлять джерела фінансового права. Фінансове право – це також навчальна дисципліна, що являє собою системне викладення теоретичного та прикладного матеріалу з метою підготовки кваліфікованих кадрів, які здатні аналізувати складні процеси у сфері фінансової діяльності держави.

Систему курсу фінансового права як навчальної дисципліни побудовано відповідно до системи фінансового права. Навчальний матеріал зосереджено в Загальній та Особливій частинах. Загальна частина об’єднує норми фінансового права і правові інститути, що закріплюють: поняття фінансів та правові форми; предмет та методи фінансово-правового регулювання; характеристику фінансових правовідносин та фінансово-правових норм; правовий статус уповноважених у сфері фінансової діяльності державних та муніципальних органів; поняття фінансового контролю, його види та методи тобто такі норми й інститути які становлять базу для регулювання правовідносин у сфері фінансової діяльності держави.

Особлива частина містить норми і правові інститути, що регулюють окремі напрями фінансової діяльності держави та різні елементи фінансової системи. Провідне місце в Особливій частині фінансового права посідає бюджетне право, яке входить до неї як підгалузь і складається з двух великих правових інститутів: бюджетного устрою та бюджетного процесу. Особлива частина містить такі правові інститути: доходи бюджетної системи (податкові та неподаткові), видатки бюджетної системи та цільових фондів; державний кредит, державне обов’язкове страхування; грошово-кредитна система. Ці інститути мають свої особливості, складаються з правових норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин у межах галузі права, але об’єднуються в одну систему через єдиний предмет та методи фінансово-правового регулювання.

Від системи фінансового права, як галузі права, слід відрізняти систему фінансового законодавства. Система законодавства складається в результаті видання правових норм, закріплення їх в офіційних актах та систематизації цих актів і має складну структуру. Частіше під системою законодавства мають на увазі сукупність нормативно-правових актів, в яких об’єднуються внутрішні змістові та структурні характеристики права. Збіг між системою права і системою законодавства в межах від окремої норми до права в цілому не є абсолютним.

Для системи права первинним елементом є правова норма, структуру якої створюють гіпотеза, диспозиція та санкція. Для системи законодавства первинним елементом є стаття нормативно-правового акта, яка не обов’язково має містити всі три структурні елементи правової норми. Характерною рисою нормативно-правових актів є те, що в них, як правило, є норми різних галузей права і тому вони регулюють різні за змістом види суспільних відносин.

До джерел фінансового права належать: Конституція України; загальні та спеціальні закони, постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови та декрети Кабінету Міністрів України; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ; накази Міністра фінансів; розпорядження Державного казначейства України тощо); міжнародні правові акти та стандарти, що ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства.

Запитання для самоконтролю

  1.  Що є предметом фінансового права?
  2.  Які групи відносин складають предмет фінансового права?
  3.  Який основний метод фінансово-правового регулювання?
  4.  В чому полягає категоричність фінансових приписів?
  5.  Що таке фінансове право як галузь права?
  6.  Поясніть взаємозв’язок фінансового права з конституційним та адміністративним правом.
  7.  Які джерела фінансового права Ви можете назвати?
  8.  Охарактеризуйте Конституцію України як основне джерело фінансового права.

Тема 2. Фінансова діяльність держави, її правові аспекти

1. Фінанси як економічна і юридична категорія.

2. Фінансова діяльність держави.

3. Фінансова система України та її складові.

1. Фінансове право – це галузь права, яка регулює економічні, а саме фінансові відносини. Тому для розуміння природи й особливостей цієї галузі права необхідно мати чітке уявлення про те, що таке фінанси.

Фінанси є історичною категорією. Вони виникли ще за часів рабовласницького суспільства в умовах товарно-грошових відносин під впливом розвитку функцій та потреб держави. Термін поширився в усьому світі і почав застосовуватися як поняття, пов’язане з системою грошових відносин, утворенням грошових ресурсів, що мобілізуються державою для виконання своїх політичних і економічних функцій.

Фінанси є багатостороннім і складним явищем, що характеризується різними історичними ознаками, має певні якості і форми прояву.

Фінанси – це особлива сфера економічних відносин. Їх зміст, характер використання, закономірності розвитку визначаються соціально-економічними відносинами, що привалюють у державі, природою та функціями держави.

Фінанси – це вартісна категорія, яка органічно пов’язана з рухом вартості в її грошовій формі, з утворенням та використанням різних грошових фондів (державного бюджету, місцевих бюджетів, соціальних фондів), з грошовими відносинами, що існують між державою та приватним господарством.

Багатосторонність фінансів дає можливість вивчати їх з позицій різних рівнів, у тому числі загальної теорії фінансів, економіки, менеджменту, права тощо.

Фінанси – це не просто гроші, доходи або видатки. Фінанси – це сукупність відносин, що мають розподільчий характер і опосередковуються через доходи й видатки громадян і юридичних осіб – суб’єктів господарської діяльності, фінансово-кредитних установ, держави, міжнародних фінансових організацій тощо.

Характеризуючи фінанси, слід виходити з таких ключових елементів, як фінансові відносини і фінансова діяльність. Фінансові відносини відображають рух вартості від одного суб’єкта до іншого. Вони характеризують розподільні, перерозподільні та обмінні процеси і матеріально проявляються у грошових потоках. У свою чергу фінансова діяльність проявляється у формуванні доходів та здійсненні витрат певним суб’єктом. Дістаючи нормативно-правове закріплення, відносини у сфері фінансової діяльності стають уже суб’єктом дослідження юриспруденції. Однак предметом дослідження фінансового права як галузі права, науки, навчальної дисципліни є  не всі фінанси, що обертаються у суспільстві й національній економіці і надалі набувають міжнародного значення.

2. Фінанси – категорія фінансової науки, вони є ключовим питанням науки фінансового права. У свою чергу говорити про предмет фінансового права можна лише  у взаємозв’язку із фінансовою діяльністю держави.

Предметом дослідження фінансового права є фінанси держави її економічні відносини з мобілізації, розподілу й витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів держави та органів місцевої влади й місцевого самоврядування для забезпечення розширеного відтворення та соціально-культурних проблем.

Відмінні риси між державними та приватними фінансами були сформульовані у праці французького вченого П.М.Годме. Так, державні фінанси:

  •  визначаються рішеннями держави і діями публічної влади;
  •  можуть забезпечуватися у примусовому порядку;
  •  пов’язані з грошовою системою держави;
  •  є засобом досягнення загального інтересу на відміну від приватних фінансів орієнтованих на одержання прибутку.

Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що за будь-якого типу економічних відносин основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можна задовольнити через ринковий механізм її через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином у зв’язку з відповідними об’єктивними причинами. До них слід віднести структурну перебудову економіки, боротьбу з монополізмом, захист навколишнього середовища, захист тих громадян, які з’являються на ринку як споживачі-малозабезпечені, інваліди, діти, престарілі, а також проведення фундаментальних наукових досліджень, загальну освіту, підготовку кадрів, соціальне забезпечення і страхування, охорону здоров’я тощо.

За матеріальним змістом фінанси являють собою фонди коштів. Централізовані фонди коштів перебувають у розпорядженні держави як суб’єкта публічної влади (державний бюджет, Пенсійний фонд) та органів місцевої влади й місцевого самоврядування (місцеві бюджети). За рахунок зібраних до цих фондів коштів фінансуються державні та місцеві видатки, здійснюються капітальне будівництво, інвестиційна та інноваційна діяльність, утримується соціально-культурна невиробнича сфера – освіта, наука, фізична культура та спорт, охорона здоров’я, утримуються органи державної влади, правоохоронні органи тощо.

Децентралізовані фонди коштів створюються у межах окремих суб’єктів господарської діяльності (за рахунок власних прибутків) та певних галузей національної економіки (наприклад, агропромислового сектора – як за рахунок власних прибутків так і за рахунок державних асигнувань). Їх не можуть використовувати органи державної влади для фінансування видатків держави, проте вони відіграють істотні роль на фінансовому ринку держави. Зокрема, за рахунок цих коштів здійснюється мобілізація фінансових ресурсів держави шляхом сплати податків. Вони активно обертаються у предметно-фінансовій системі, і дають додаткові прибутки як власникам, так і фінансово-кредитним установам і, відповідно, державі. Сукупність централізованих і децентралізованих фондів коштів являє собою фінансові ресурси країни. Сьогодні в якості інструментів, що обслуговуються через централізовані й децентралізовані фонди, виступають не лише  гроші (у готівковій та безготівковій формах), а цінні папери (емітовані як державою, так і суб'єктами господарювання, основаними на приватній або колективній формах власності) та валютній цінності (валюта, цінні папери, дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння за винятком ювелірних виробів). Централізовані фонди держави в наслідок свого призначення є грошовими, оскільки здійснення видатків потребує грошових розрахунків. Разом з тим децентралізовані фонди можуть містили не лише  гроші, а й інші фінансові інструменти.

Принципи здійснення фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування:

  •  загальноправові;
  •  галузеві;
  •  міжгалузеві;
  •  принципи окремих правових інститутів даної галузі права.

І. Загальноправові принципи:

  •  законність;
  •  принципи верховенства права;
  •  суверенність держави;
  •  рівність усіх форм власності;
  •  право власності народу України на природні об’єкти та інші принципи закладені в Конституції України.

ІІ. Галузеві принципи (визначальні):

  •  публічний характер фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування. Наприклад, Закон України « Про Державний бюджет України» на поточний рік приймається шляхом відкритого парламентського обговорення і голосування та публікується у засобах масової інформації. Відповідно до Закону України « Про банки і банківську діяльність» банки зобов’язані публікувати в ЗМІ щоквартально звіти про свою діяльність, капітал тощо.
  •  оснований на конституційному принципі розподілу влади, принцип розподілу функцій між представницькими органами виконавчої влади у сфері фінансової діяльності. Згідно з Конституцією України Державний бюджет України приймається виключно у формі закону України є центральним органом виконавчої влади і організовує складання проекту закону про державний бюджет, виконання прийнятого основного фінансового плану держави та готує звітність про його виконання;
  •  пріоритет представницьких органів держави та місцевого самоврядування перед виконавчими органами. Цей принцип і попередній взаємопов’язані та доповнюють один одного;
  •  переваги публічних видатків над доходами.(Для держави видатки є первинними, а доходи – вторинними для приватних фінансів навпаки);
  •  всебічний контроль у сфері фінансової діяльності держави, який пояснюється розумінням значення фінансів для виконання функцій державою. Він здійснюється на всіх стадіях фінансової діяльності і має широке коло учасників, поділених компетенцією у сфері фінансового контролю.

До інших принципів фінансової діяльності держави відносять:

  •  принцип здорових фінансів;
  •  принцип єдності фінансової та грошової системи держави;
  •  принцип фінансової безпеки держави;
  •  принцип міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави;
  •  принцип компетентності та самостійності у сфері фінансової діяльності органів місцевого самоврядування у встановлених чинним законодавством межах;
  •  принцип гласності;
  •  принцип плановості;
  •  принцип цільового використання фінансових ресурсів.

Базуючи на вищезазначених принципах, держава реалізує розподільчу, перерозподільчу та контрольну функції фінансів. Це виражається переважно через методи фінансової діяльності (способи здійснення фінансової діяльності держави), які поділяються на три групи:

Перша група –  методи мобілізації фондів коштів;

Друга група – методи розподілу фондів коштів;

Третя група – методи використання фондів коштів.

Перша група. Мобілізація – це комплекс заходів, які здійснюються у державі з метою планомірного формування фондів коштів. Збирання коштів здійснюються за допомогою обов’язкового та добровільного методів мобілізації. Обов’язковий метод – справляння податків, зборів та інший обов’язкових платежів. За рахунок яких і формується переважно доходна частина бюджетної системи країни та цільові фонди коштів. Держава на рівні закону встановлює вид обов’язкового платежу, розмір, ставки, об’єкт та платників, порядок справляння. Метод обов’язкових відрахувань  застосовується і при проведенні обов’язкового державного страхування.

Добровільний метод мобілізації реалізується у вигляді грошово-речових лотерей, благодійних допомог, пожертвувань, дарунків, траншів тощо.

Друга група. Розподіл коштів здійснюється на підставі Бюджетного кодексу України відповідно до затверджених річних планів як держави (державний бюджет) так і окремих суб’єктів (місцевих бюджети, бюджетні розписи, кошториси бюджетних установ тощо). Основні методи розподілу коштів – фінансування й кредитування. Фінансування – це безповоротний, безоплатний цільовий відпуск коштів, що здійснюється на підставі затверджених фінансових планів з відповідного централізованого фондів коштів. Кредитування – виділення коштів на певний термін на умовах платності і поворотності з додержанням цільового призначення.

Третя група. До методів використання фінансових ресурсів відносять:

плановість;  цільовий характер;  ефективність та економію;  науково-методологічний підхід у визначенні обсягів видатків;  використання коштів у межах встановлених лімітів та інші.

Крім перелічених методів на всіх етапах фінансової діяльності застосовується метод фінансового контролю. Фінансова діяльність кожного суб'єкта має бути прозорою і здійснюватися у межах чинного законодавства.

Фінансова діяльність держави здійснюється у різних формах:

І. За юридичними формами:

  •  правова – форма фінансової діяльності, яку здійснюють через прийняття та реалізацію фінансово-правових актів;
  •  неправова – форма фінансової діяльності, не пов’язана з правовим вираженням. Найчастіше похідна, пов’язана з правовими формами.

ІІ. За організаційними формами:

  •  створення централізованих фондів коштів;
  •  формування децентралізованих фондів коштів.

ІІІ. За змістом інструментів фінансової діяльності:

  •  у галузі бюджетної діяльності;
  •  у галузі податкового регулювання;
  •  у сфері кредитування;
  •  у галузі валютного регулювання;
  •  у сфері фінансового контролю.

Зміст фінансової діяльності є проявом усіх функцій держави. Залежно від змісту й характеру функцій фінансову діяльність здійснюють:

  •  як реалізацію державної влади;
  •  як виконавчо – розпорядницьку діяльність, що реалізує державні управління.

Фінансова діяльність забезпечує спрямування фінансових ресурсів у відповідні галузі економіки, управління, соціальну сферу.

3. Фінансова система України  (як предмет дослідження фінансово права) складається з таких основних ланок: державний бюджет та місцеві фінанси, фінанси державних підприємств, установ та організацій, спеціальні цільові фонди та кредит.

Державний бюджет – це найбільш централізований фонд коштів, що перебуває у розпорядженні уряду, який виконує державну політику. За його допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину національного доходу, що перерозподіляється фінансовими методами. У державному бюджеті органічно пов’язані основні фінансові інститути – податки, позики й видатки.

Місцеві (муніципальні) фінанси – структури місцевих визначають державний устрій та відповідний адміністративно – територіальний поділ держави. В Україні – це бюджети областей, районів, міст, районів у містах, селищ, сіл, у Норвегії – бюджети муніципалітетів та округів, у США до місцевих фінансів входять бюджети штатів, графств із закріпленими за ними видатками, джерелами доходів.

Фінанси державних підприємств, функціонування яких пов’язано з розвитком державного сектора в національній економіці. Порівнюючи значення цієї ланки за часів Радянського Союзу із з сьогоднішнім можна сказати, що значення її істотно зменшилося. Однак такий стан не дає підстав зменшувати значення фінансів державних підприємств.

Спеціальні фонди – мають певне цільове призначення та визначену законодавством самостійність. Створення таких фондів визначається конкретними проблемами, що стоять перед державою, тому їх склад та включення до бюджетів є різноманітним. Характерною рисою централізованих фондів є чітко визначенні джерела формування і напрями використання коштів. Переважно кошти, що надходять до таких фондів, спрямованні на підтримання соціальної політики держави – забезпечення зайнятості населення, державного страхування у разі безробіття, у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності тощо.

У відносинах державного кредиту (як зовнішнього так і внутрішнього) позичальником виступає держава. Наприклад, випускаючи облігації державної внутрішньої позики (ОВДП), держава визначає умови їх випуску та розміщення, строк, термін повернення та розмір від платності (її процентів, що будують нараховані за розміщення таких ОВДП), як забезпечення виступає все майно держави.

Зрозуміло, що фінансову систему України не можна обмежити переліченими вище ланками, однак саме ці ланки є предметом дослідження науки фінансового права. Окреме місце посідають органи, що здійснюють управління фінансовою діяльністю держави.

Запитання для самоконтролю

  1.  Що таке фінанси?  Які функції виконують фінанси?
    1.  Назвіть органи, які здійснюють управління державними фінансами в Україні.
    2.  Що таке фінансова система?
    3.  Що таке фінансова діяльність держави, органів місцевого самоврядування та які її особливості?
    4.  Якими методами здійснюється фінансова діяльність держав та органів місцевого самоврядування?

Тема 3. Фінансово-правові норми та фінансово-правові відносини

1. Фінансово-правові норми: зміст, особливості та види.

2. Фінансові правовідносини: зміст та особливості.

3. Суб’єкти фінансового права та фінансових правовідносин.

1. Фінансово-правові норми – це загальнообов’язкові приписи компетентних органів державної влади та місцевого самоврядування з приводу мобілізації, розподілу й використання коштів централізованих та децентралізованих фондів, що виражені у категоричній формі й забезпечені силою державного примусу.

Головна особливість фінансово-правових норм полягає в тому, що вони мають державно-владний, імперативний характер. Держава за їх допомогою приписує правила поведінки юридичним особам, громадянам у галузі фінансової діяльності. Зміст фінансово-правових норм становлять правила поведінки в суспільних відносинах, що виникають у процесі фінансової діяльності держави.

У фінансово-правових нормах містяться адресовані суб’єктам господарської діяльності вимоги вчасно вносити встановлені законодавством платежі до державного та місцевого бюджетів; користувачам бюджетних коштів розподіляти та використовувати ці кошти відповідно до затверджених нормативів та їх цільового призначення, надавати звіти та інші документи для здійснення контролю з боку компетентних органів, вчиняти інші дії, які б забезпечували акумуляцію у централізованих фондах грошових ресурсів та їх використання відповідно до затверджених фінансових планів.

Залежно від способу впливу на учасників фінансових відносин, визначального характеру їх юридичних прав та обов’язків фінансово-правові норми можна поділити на 3 види:

  •  зобов’язуючі;
  •  забороняючі;
  •  уповноважуючі.

При цьому незалежно від поділу на види фінансово-правові норми мають категоричний характер.

Зобов’язуючі фінансово-правові норми вимагають від учасників фінансових відносин здійснювати відповідні дії і встановлюють їх права та обов’язки у сфері цих відносин. Саме  у цих нормах переважно виявляється основний метод фінансово-правового регулювання – метод владних приписів. Більшість норм фінансового права є зобов’язуючими. Так, відповідно до ст. 67 Конституції України кожний зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах встановлених законодавством. Відповідно до ст. 111 Бюджетного кодексу України Міністерства фінансів України здійснює контроль за додержанням бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу як стосовно державного бюджету, так і місцевих бюджетів, якщо інше не передбачене законодавством України.

Забороняючі фінансово-правові норми містять заборону на здійснення певних дій, встановлюють обов’язок учасників фінансових відносин утримання від них. Так частина 6 статті 15 Бюджетного кодексу України містить заборону використовувати емісійні кошти НБУ на фінансування дефіциту Державного бюджету України. Бюджетна установа не має право здійснювати запозичення у будь якій формі або надавати за рахунок бюджетних коштів позики юридичним та фізичним особам, крім випадків, передбачених законом про Державний бюджет України.

Кількість забороняючи фінансових норм, порівняно із зобов’язуючими, є незначною.

Уповноважуючі фінансово-правові норми встановлюють права учасників фінансових відносин  на здійснення певних самостійних дій у передбачених межах. Ці норми дають можливість учасникам фінансових відносин приймати самостійні рішення, але у чітко виставлених межах.

Згідно зі статтею 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування затверджують бюджети, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до законодавства.

За змістом норми фінансового права можуть бути:

  •  матеріальними;
  •  процесуальними.

Матеріальні фінансово-правові норми закріплюють види та обсяг грошових зобов’язань юридичних та фізичних осіб перед державою та територіальними громадами, джерела утворення фінансових ресурсів, види видатків тощо. Матеріальні норми виражають матеріальний (грошовий) зміст юридичних прав та обов’язків учасників фінансових відносин. Переважна частина норм фінансово-правового інституту бюджетного устрою є матеріальними за змістом.

Процесуальні (процедурні) фінансово-правові норми визначають порядок діяльності у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фондів коштів. Зокрема, цілий інститут фінансового права присвячений виключно процедурним питанням – бюджетний процес. Бюджетний кодекс встановлює процедуру складання проекту закону про Державний бюджет України, розробку бюджетної резолюції, складання бюджетних запитів, розгляд і затвердження акта про бюджет парламентом; його виконання; складання, розгляд та затвердження звітності про виконання державного бюджету.

Структура фінансово-правової норми (як і у будь-якій іншій нормі права) містить гіпотезу, диспозицію та санкцію.

Гіпотеза  визначає умови, за яких можуть виникати передбачені нормою юридичні права та обов’язки учасників фінансових відносин у галузі фінансової діяльності. Такі умови повинні мати конкретний вираз.

Диспозиція  є основою норми й містить саме правило поведінки учасників фінансових відносин за наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин. Диспозиція виражена у безумовно визначеній формі і як правило, є достатньо обтяженою за змістом.

Санкція фінансово-правової норми містить вказівки на невигідні для її порушника наслідки. За порушення встановлених умов законодавство передбачає можливість застосування фінансових, адміністративних, дисциплінарних та кримінальних заходів. Фінансові санкції у вигляді штрафів, пені або припинення бюджетного фінансування є обов’язковим наслідком порушення встановлених фінансовою нормою правил поведінки.

Санкції фінансово-правових норм за своєю сутністю є економічно-юридичними (майновими), бо невигідність, небажаність передбачуваних ними заходів полягає у зменшені майнової сфери правопорушника через його грошові фонди й засоби. Особливістю санкцій фінансово-правових норм є поєднання право відновлювального і штрафного (карального) елементів. Завдяки реалізації санкцій відновлюється порушена фінансова дисципліна, у тому числі порядок нарахування та сплати податків.

Фінансова санкція – це штрафний засіб державного примусу, виражений у грошовій формі, що застосовується уповноваженим державним органом до платника податків за вчинення податкового правопорушення у порядку, встановленому фінансово-правовими нормами, з метою реалізації суспільних інтересів при забезпечені грошових надходжень до бюджету.

2. Дослідження фінансових правовідносин можливо лише на базі теорії держава і право, частиною якої виступає вчення про правовідносини. Правовідносини – суспільні відносини, врегульовані нормою права. Фінансові правовідносини – це врегульовані фінансово-правовими нормами суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав та обов’язків у сфері мобілізації, розподілу й витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів.

Особливості фінансових правовідносин:

  •  вони завжди виступають як грошові відносини;
  •  мають розподільчий характер, що закладено у самих функціях фінансів;
  •  для фінансових відносин характерна планомірність;
  •  фінансові відносини – це організаційні відносини (організація їх належить до функцій держави, яка шляхом видання нормативно-правових актів стає організатором та координатором економічного життя суспільства в цілому);
  •  суб’єктивний склад фінансових відносин (один з суб’єктів – це завжди держава або уповноважений нею орган державної влади);
  •  мають імперативний, державно-владний характер.

Фінансові правовідносини у механізмі правового впливу на державні фінанси виконують 3 основні функції:

  •  вказують на коло осіб, на яких у конкретний час поширюється дія фінансово-правової норми;
  •  закріплюють конкретну поведінку юридичних осіб і громадян у галузі мобілізації, розподілу й витрачання фондів коштів, якої вони мають додержуватися;
  •  є умовою для можливості приведення в дію юридичних засобів забезпечення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків учасників фінансових відносин.

Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів, а юридичним – суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників, що встановлені фінансово-правовими нормами.

У процесі регулювання суспільних відносин можуть скластися два основні типи зв’язку між суб’єктивними юридичними правами та обов’язками. Коли правове регулювання спрямоване на закріплення й упорядкування даних суспільних відносин, виникають правовідносини пасивного типу. До таких належать фінансові відносини, що закріплюють компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері фінансової діяльності держави. Коли правове регулювання спрямоване на забезпечення з правової сторони розвитку динаміки суспільних відносин, виникають правовідносини активного типу, до таких належать податкові відносини.

Об’єктом фінансових правовідносин є фонди коштів, які формуються, розподіляються та використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків учасників фінансових відносин. Об’єкт фінансових правовідносин завжди буде пов'язаний з інтересом держави.

Суб’єктами фінансових правовідносин виступають юридичні та фізичні особи, які можуть бути носіями юридичних суб’єктивних прав та обов’язків. З одного боку, учасником фінансових відносин є суб’єкти, що представляють інтереси держави у сфері державних фінансів, зокрема Міністерство фінансів, Державне казначейство, Національний Банк тощо, з іншого є юридичні та фізичні особи, які виконуючи покладені на них юридичні обов’язки, сприяють мобілізації або використанню фінансових ресурсів.

Для існування фінансових правовідносин необхідні також юридичні факти, що поділяються на дії та події. Юридичні факти – це життєві обставини, що приводять у дію норми права, в результаті чого настають певні наслідки – виникають, змінюються або припиняються правові відносини. Дії у фінансових відносинах можуть бути правомірні та неправомірні. Правомірні дії як вольова поведінка, передбачена фінансово-правовою нормою, поділяються на:

  •  юридичні акти – правомірна дія учасників фінансових правовідносин, спрямована на отримання правового результату. Юридичні акти можуть бути індивідуальними (кошторис бюджетної установи, податкова декларація платника податку, акт ревізії тощо);
  •  юридичні вчинки – правова дія, що зумовлює правові наслідки, пов’язані з фактом вольової дії, яка не залежить від бажання суб’єкта відносин (надання свідчень посадовою особою платника податків щодо сплати обов’язкових платежів).

Неправомірні дії – поведінка, що не відповідає принципам фінансово-правових норм (несвоєчасне подання податкової звітності платником податку, нецільове використання бюджетних коштів, порушення терміну повернення банківського кредиту).

Юридичні факти у вигляді юридичних подій – це обставини, що не залежать від волі учасників, але тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення фінансових правовідносин. За наслідком юридичні факти поділяються на правомірні, правозмінюючі та правоприпиняючі.

3. Характеризуючи фінансове право та правовідносини у сфері фінансової діяльності держави, не слід ототожнювати їх суб’єктів. Предметом регулювання фінансового права виступають відносини у сфері фінансової діяльності. Регулюючи такі відносини, фінансове право визначає права та обов’язки їх учасників – юридичних та фізичних осіб, що беруть участь у фінансовій діяльності. Отже такі учасники виступають суб’єктами фінансового права. Фінансово-правові норми екстраполюються у конкретних суспільних відносинах, які внаслідок право реалізації стають фінансовими правовідносинами.

Відповідно, суб’єкти фінансового права можуть виступати здебільшого суб’єктами конкретних фінансових правовідносин. Можна сказати, що суб’єкти фінансового права та суб’єкти фінансових правовідносин певною мірою співвідносяться як загальне і конкретне. Разом з тим не завжди суб’єкти фінансового права стають суб’єктами фінансових правовідносин. До уваги необхідно брати правосуб’єктність у фінансовому праві.

Правосуб’єктність – спроможність бути носієм прав та обов’язків, здійснювати їх та відповідати за їх реалізацію. Правосуб’єктність включає правоздатність та дієздатність. Отже суб’єктами фінансового права  виступають фізичні або юридичні особи, поведінка яких регулюється нормами фінансового права за наявності у них ознак правоздатності і дієздатності.

Правоздатність – здатність бути носієм прав та обов’язків. Відповідно до статті 67 Конституції України кожен громадянин зобов’язаний сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом.

Дієздатність – це здатність самостійно реалізовувати права та обов’язки. Аналізуючи податкові правовідносини, слід зазначити, що громадянин, який є правоздатним у сфері сплати податків, стає дієздатним (може релізувати свої обов’язки зі сплати податків) не раніше, ніж досягнення певного віку (згідно з чинним законодавством України – 16 років) і зареєструється у податковій інспекції за місцем проживання як платник податків і отримає ідентифікаційний код.

Отже, громадянин, який є суб’єктом фінансового права, не завжди виступатиме суб’єктом фінансових правовідносин.

Суб’єктами фінансового права є держава, адміністративно-територіальні утворення, юридичні особи – підприємства й організації усіх форм власності, громадські організації, установи, т.т. колективні суб’єкти та громадяни – індивідуальні суб’єкти.

Держава виступає в особі уповноваженого органу державної влади або місцевого самоврядування. Це можуть бути органи загальної компетенції:  Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України або органи спеціальної компетенції у сфері фінансової діяльності: Державне Казначейство, Державна податкова служба, НБУ тощо. Водночас у фінансових відносинах держава може виступати суб’єктом безпосередньо, а не через уповноважені нею органи. Це характерно для міжнародної діяльності держави, в першу чергу для відносин у сфері державного кредиту (зокрема, коли Україна отримує кошти у вигляді зовнішніх запозичень від міжнародних фінансових організацій, іноземних юридичних осіб тощо).

У фінансових правовідносинах бере участь значна кількість колективних суб’єктів фінансового права. Наприклад, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування – сільські, селищні й міські ради відповідно до компетенції, встановленої Конституцією України, затверджують бюджети відповідного рівня і контролюють їх виконання. Кабмін України в межах конституційних повноважень розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання. Рахункова палата України від імені ВРУ здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету. Рада НБУ розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Індивідуальні суб’єкти фінансового права (фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства).

Отже, суб’єкти фінансового права – це юридичні й фізичні особи, які мають правосуб’єктність, а суб’єкти фінансових правовідносин – це реальні учасники цих правових відносин.

Запитання для самоконтролю

  1.  Назвіть ознаки фінансово-правових норм.
  2.  Які види фінансово-правових норм ви знаєте?
  3.  В чому полягає особливість фінансово-правових відносин?
  4.  Визначте систему фінансово-правових відносин.
  5.  Хто може виступати суб’єктом фінансово-правових відносин?

Тема 4.  Правові основи фінансового контролю в Україні.

  1.  Суть і значення фінансового контролю.
  2.  Види та методи фінансового контролю.
  3.  Організація та органи проведення фінансового контролю.

1.  Фінансовий контроль є універсальним явищем і застосовується у різних сферах суспільного життя. Суть фінансового контролю розвивається у взаємозв’язку зі сферою застосування й сферою функціонування фінансів. Економічним змістом фінансового контролю є функція управління що включає сукупність спостережень, перевірок за діяльністю об’єкта, управління з метою оцінки обґрунтованості і оцінки й ефективності прийнятих рішень та результатів їх виконання. Фінансовий контроль застосовується там і тоді, де функціонують фінанси.

Об’єктом фінансового контролю виступає фінансова діяльність підприємницьких структур, бюджетних установ та організацій, фінансово-кредитних інститутів тощо, які здійснюють фінансову діяльність. Предметом контролю є фінансові операції, пов’язані зі створенням та використанням фондів коштів. Проте об’єкт фінансового контролю є значно ширшим, ніж просто перевірка фінансових ресурсів, оскільки в кінцевому підсумку відбувається контроль і за використанням матеріальних, природних, трудових ресурсів у ході опосередкування фінансовими відносинами процесів національного виробництва та перерозподілу.

Головним завданням фінансового контролю є підтримка фінансової дисципліни, запобігання фінансовим правопорушенням та застосування заходів примусу за їх вчинення.

Фінансова дисципліна – стан додержання органами державної влади й місцевого самоврядування, суб’єктами господарювання всіх форм власності, об’єднаннями громадян, посадовими особами, громадянами України  та іноземними громадянами встановлених законодавством та нормативно-правовими актами фінансово-правових норм. Фінансова дисципліна виражає одну із сторін законності.

Фінансове правопорушення являє собою дію або бездіяльність органів  державної влади, місцевого самоврядування суб’єктів господарювання всіх форм власності, об’єднання  громадян, посадових осіб, громадян України та іноземних громадян, наслідком яких стало невиконання фінансово-правових норм.

Отже, фінансовий контроль – це цілеспрямована діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, спрямована на додержання законності фінансової дисципліни і раціональності у забезпеченні реалізації фінансової діяльності держави, тобто мобілізації, розподілу й використання централізованих та децентралізованих фондів коштів з метою використання завдань і функції держави та ефективного соціально-економічного розвитку всіх суб’єктів фінансових відносин.

Внаслідок реалізації фінансового контролю відбувається зміцнення фінансової дисципліни всіх учасників фінансово-правових відносин.

Принципи здійснення фінансового контролю

  1.  Принцип законності, об’єктивності, поєднання державних, регіональних і приватних інтересів;
  2.  Принцип розподілу контрольних вповноважень, який передбачає розмежування функцій ініціювання та використання фінансового контролю між суб’єктами;
  3.  Принцип повноти охоплення об’єктів контролем, який досягається шляхом вибіркової перевірки певних сегментів підконтрольних об’єктів;
  4.  Принцип достовірності фактичної інформації, додержання якого забезпечується її відповідальність  реальним фінансовим ресурсам, процесами і результатом діяльності, що їх відображає ця інформація;
  5.  Принцип збалансованості контрольних дій, який передбачає узгодженість їх внутрішньої та зовнішньої спрямованості й забезпечує рівновагу фінансового контролю;
  6.  Принцип превентивності контрольних дій, завдяки якому досягається завчасне здійснення контролю з метою запобігання виникнення істотних відхилень фактичного здійснення фінансового процесу від встановлених норм.
  7.  Принцип самодостатності системи контролю, що передбачає наявність такого складу елементів контролюючої системи, який забезпечує ефективність її функціонування й розвитку;
  8.  Принцип ефективності, що передбачає пристосованість систем контролю до фінансової діяльності господарюючих суб’єктів і залежить від повноти виконання контролюючими суб’єктами таких основних вимог:

а) контроль має здійснюватись безперервно, регулярно й систематично;

б) бути своєчасним за терміном здійснення, якісним і повним щодо охоплення об’єктів контролю;

в) бути оперативним, дійовим гласним і різнобічним;

9. Принцип відповідальності, який передбачає відповідальність контролюючих суб’єктів за ефективність функціонування систем фінансового контролю та господарюючих суб’єктів за наслідки контрольних дій.

2.  Класифікація фінансового контролю за видами

1. Залежно від характеру взаємовідносин і суб’єкта фінансового контролю поділяють на:

а) внутрішній фінансовий контроль – це самоконтроль, який здійснюють організації, підприємства, установи не за власною фінансовою діяльністю там і за фінансовою діяльністю підрозділів, що входять до їх складу. Він є складовою управління організацією і тому проводиться на її  розсуд на основі рішень даної організації. Внутрішнім контролем можна назвати внутрішній аудит;

б) зовнішній фінансовий контроль – здійснюється стороннім органом, уповноваженим на проведення компетентних дій у сфері перевірки стану додержання фінансових дисциплін окремими учасниками  фінансових відносин. У його проведені беруть участь як органи загальної компетенції так і  спеціальної у сфері фінансових відносин.

2. За часом проведення (зіставлення часу проведення контролю з процесами формування й використання фондів фінансових ресурсів):

а) попередній (превентивний) фінансовий контроль –  він здійснюється на етапі розгляду і прийняття рішень з фінансових питань, у тому числі на стадії розробки й прийняття законів та актів органів місцевої влади та місцевого самоврядування у сфері фінансової діяльності, в першу чергу – бюджетів на поточні роки, (приклад попереднього контролю – парламентські слухання з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період, що проводиться у Верховній Раді України за представленням Кабміном України проектом основних напрямів бюджетної політики);

б) поточний фінансовий контроль здійснюється під час фінансово-господарських операцій і тому охоплює короткі проміжки часу. Спираючись на данні первинних документів оперативного і бухгалтерського обліку та інвентаризації, поточний контроль дає змогу регулювати фінансові ситуації, що швидко змінюються, запобігаючи збиткам і витратам. Він має систематичний характер і найбільше впливає на процес формування й використання фінансових ресурсів;

в) наступний фінансовий контроль – здійснюється після виконання фінансових операцій за певні минулі проміжки часу внаслідок вивчення даних обліку та звітності, планової нормативної документації. Контролю підлягають фактичні справи, дійсна наявність коштів і матеріальних цінностей.

3. За формами проведення:

а) ініціативний фінансовий контроль –  здійснюється на підставі рішень суб’єктів господарювання як власними силами, так і за участю сторонніх органів, у першу чергу аудиторських організацій. Його метою є перевірка господарюючим суб’єктом  фінансової дисципліни та оптимізації руху фінансових потоків, економія ресурсів, та як правило, мінімізація оподаткування;

б) обов’язковий фінансовий контроль –  здійснюється переважно за участю органів державної або місцевої влади. Він проводиться на підставі встановлених чинним законодавством вимог та компетентності уповноважених органів (наприклад, органів Державної податкової служби або Контрольно – ревізійної служби України, для яких передбачені терміни проведення перевірок та ревізій залежно від обсягів господарської діяльності підконтрольних суб’єктів). Підставою проведення обов’язкового контролю можуть бути і рішення компетентних державних органів (суду, прокуратури, інших органів держави) з метою з’ясування додержання законності, встановлення істини в ході слідства, тощо.

  1.  Залежно від суб’єктів контролю:

а) державний фінансовий контроль – здійснюють органи державної влади, в першу чергу законодавчої і виконавчої, він спрямований на об’єкти, що підлягають контролю незалежно від їх відомчого підпорядкування;

б) відомчий фінансовий контроль – здійснюють конкретні контрольно – ревізійні управління (відділи, групи) міністерств, відомств, державних комітетів та інших органів державного управління. Основним завданням відомчого контролю є контроль за виконанням державних завдань, економічним витрачанням матеріальних і фінансових ресурсів, зберіганням державної власності, правильності постановки бухгалтерського обліку, станом контрольно – ревізійної роботи, боротьба з приписками, безгосподарністю, марнотратством  та надмірностями.

в) внутрішньогосподарський фінансовий контроль – здійснюють  економічні служби підприємств, установ, організацій (бухгалтерії, фінансові відділи, служби фінансового менеджменту, та внутрішнього аудиту, відділи планування). Він супроводжує повсякденну фінансово-господарську діяльність. Посадовою особою, яка відповідає за стан додержання фінансової дисципліни і організовує проведення внутрішньогосподарського контролю, виступає головний бухгалтер;

г) аудиторський (недержавний) фінансовий контроль – здійснюють незалежні аудитори або аудиторські фірми, які уповноважені суб’єктами господарювання на його проведення. Аудит може проводиться  як за ініціативою суб’єкта господарювання, так і за рішенням органу державної влади. Можливість проведення аудиторського контролю передбачена прийнятим 22 квітня 1993 р. Законом України «Про аудиторську діяльність».

5. Залежно від цільової спрямованості контрольних дій органів:

а) стратегічний фінансовий контроль – спрямовується на розв’язання питання стратегії розвитку підприємства, організації, установи, галузі господарства у майбутньому;

б) тактичний фінансовий контроль –  вирішує поточні питання їх фінансової діяльності.

6. За сферою фінансової діяльності:

  1.  бюджетний;
  2.  податковий;
  3.  валютний;
  4.  кредитний;
  5.  страховий;
  6.  інвестиційний,  тощо.

Важливою ознакою класифікації фінансового контролю є його метод.

До методів фінансового контролю належать конкретні способи (прийоми), що застосовуються при здійсненні контрольних функцій.

Методами фінансового контролю є ревізія, тематичні перевірки, обстеження. Кожний з цих методів поділяється на часткові способи та прийоми, які дають змогу розв’язувати певні проміжні завдання.

Ревізія – це метод  документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організацій, додержання законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального виявлення недостач, розтрат, привласнення та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, запобігання фінансовим зловживанням.

Тематична перевірка здійснюється за певним переліком питань або з однієї теми шляхом ознайомлення на місці з окремими сторонами фінансової діяльності. Такі перевірки можуть проводитись наскрізним методом однотипності операцій чи за ознакою взаємного зв’язку між різними суб’єктами контролю. Зустрічна перевірка – метод документального підтвердження на підприємстві, установі чи організації, що мали договірні взаємовідносини з об’єктом контролю, на прохання контрольного чи правоохоронного органу виду обсягу і якості операцій та розрахунків, що здійснювались між ними, для з’ясування їх реальності (повноти відображення в обліку об’єкта контролю)

Обстеження – ознайомлення на місці з окремими ділянками фінансової роботи, в процесі якого виявляються її позитивні й негативні сторони. Характерним для обстеження є використання прийомів зі становлення фактичного стану справ з нормативними.

Ревізії та перевірки можна класифікувати:

  1.  Залежно від ступеня охоплення підконтрольного об’єкта :

а) комплексні ревізії (перевірки) – їм підлягають усі акти діяльності підконтрольного об’єкта;

б) тематичні – зосереджуються лише на окремих моментах діяльності.

2. Залежно від ступеня охоплення об’єктів фінансовим контролем:

а) повна ревізія – характеризується загальним глибоким вивченням фінансової діяльності організації, максимально можливим застосуванням різних методів контролю;

б) часткова – здійснюється з певного переліку питань за допомогою ознайомлення на місці з окремими моментами фінансової діяльності;

в) суцільна – передбачає вивчення всіх первинних документів і записів у формах аналітичного та систематичного обліку;

г) вибіркова – при її проведенні перевіряються або всі документи певних періодів протягом року, або частину документів, але за весь звітний період.

3. Залежно від джерел інформації та методів виконання контрольних дій ревізії (перевірки) :

а) документальний контроль – джерела інформації, первинні документи, бухгалтерська статистична звітність, нормативна та інша документація;

б) фактичний контроль ґрунтується на вивченні фактичного плану об’єктів, що перевіряються, за даними їх перевірки в натуральному вираженні, а тому не може бути всеохоплюючим з огляду на безперервний характер фінансово-господарських операцій.

Ревізія (перевірка) у сфері витрачання бюджетних коштів проводиться на підставі документа, підписаного начальником державної контрольно-ревізійної служби, начальником управління, їх заступниками або керівниками підрозділів служби в районі, місті або районі у місті. За ініціативою Державної контрольно-ревізійної служби ревізія підприємства, організації, установи може проводитися не частіше ніж один раз на рік. Ревізію (перевірку)  за дорученням правоохоронних органів може бути проведено  будь який час. Службові особи держаної контрольно-ревізійної служби зобов’язані пред’явити документи на право проведення ревізії керівним працівникам даного підприємства, установи або організації.

Працівники держаної контрольно-ревізійної служби зобов’язані в разі виявлення зловживань і порушень чинного законодавства передавати правоохоронним органам матеріали ревізії, а також повідомляти про виявлені зловживання і порушення державним органам і органом уповноваженим управляти державним майном. За невиконання або неналежне виконання обов’язків службових осіб ДКРС притягуються до дисциплінарної та кримінальної відповідальності згідно з чинним законодавством.

За наслідками ревізії складається акт.

  1.   Організація фінансового контролю завжди потребує чіткого визначення його суб’єктів, правовий статус та повноваження яких визначаються як законодавством держави, так і  нормативно-правовими актами суб’єктами фінансової діяльності. Суб’єкти або органи фінансового контролю – це носії контрольних функцій щодо об’єкта контролю. У більшості країн світу сформовані та розвиваються  незалежно одна від одної гілки фінансового контролю, що містять усі належні їм елементи:
  •  державна сфера в якій функціонує система державного фінансового контролю;
  •  муніципальна сфера, де діє система фінансового контролю органів місцевого самоврядування та місцевої виконавчої влади;
  •  сфера громадського суспільства з незалежною системою фінансового контролю.

Провідне місце сере цих систем фінансового контролю належить системі державного фінансового контролю. Суб’єктами державного фінансового контролю виступають органи державної влади, які згідно з конституційними принципами поділяються на законодавчу, виконавчу, судову.

Конституція України визначає загальні засади і характер участі в процесі фінансового контролю Верховної Ради України та її комітетів, у першу чергу Комітету з питань бюджету та Комітету з питань фінансів і банківської діяльності, які здійснюють безперервний парламентський контроль за станом і рухом державних фінансів. У статті 85 Конституції  України закріплені такі повноваження Верховної Ради, пов’язані із здійсненням фінансового контролю:

  •  затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням держбюджету, прийняття рішень щодо звіту про його виконання;
  •  здійснення контролю за діяльністю Кабміну України відповідно до Конституції;
  •  затвердження рішень про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також одержання Україною від іноземних держав, банків, міжнародних фінансових організацій позик, не передбачуваних Держбюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;
  •  призначення на посаду та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;
  •  призначення на посаду та звільнення Голови НБУ за поданням президента України;
  •  призначення та звільнення половини складу Ради НБУ;
  •  здійснення парламентського контролю у межах визначених конституцією.

Здійснення контрольних функцій Президентом України може реалізуватися під час підписання ним прийнятих Верховною Радою законів, наприклад закону про Державний Бюджет України  на поточний рік або будь-яких законів у сфері організації та регулювання фінансової діяльності. Свої повноваження він може реалізувати шляхом прийняття указів, дія яких спрямована на регулювання фінансових відносин.

Кабінет Міністрів України здійснює контроль за державними фінансами вході практичної реалізації фінансової політики України, державної політики у галузі цінотворень і оплати праці, складання та виконання Держбюджету України і звіту про його виконання, здійснення загальнодержавних і міждержавних економічних програм, створення і керівництва діяльністю різних фондів, тощо. Поточна діяльність Кабміну України нерозривно пов’язана з управлінням державними фінансами і контролем за їх найраціональнішим використанням.

Відповідно до  Конституції України контроль за використанням коштів Держбюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата. До її завдань в сфері фінансового контролю належить:

  •  організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Держбюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загально державних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначення;
  •  здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів;
  •  контроль за фінансуванням загально державних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
  •  контроль за додержанням законності щодо надання Україною позики та економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України;
  •  контроль за законністю та своєчасністю руху коштів Держбюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах НБУ та уповноважених банках;
  •  аналіз встановлених відхилень від показників Держбюджету та підготовка пропозицій про їх усунення, а також про вдосконалення бюджетного процесу в цілому.
  •  регулювання інформування ВРУ, її комітетів про хід виконання Держбюджету та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, про результат здійснення інших контрольних функцій.

Міністерство фінансів України:

  •  здійснює контроль за виконанням державного бюджету, за додержанням установами НБУ і комерційних банків правил посадового виконання державного бюджету щодо доходів;
  •  встановлює порядок ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання державного і місцевого бюджетів, кошторисів витрат бюджетних установ, встановлює форми обліку і звітності з касового виконання бюджетів;
  •  здійснює контроль за випуском та обігом цінних паперів, веде загальний реєстр випуску цінних паперів в Україні видає дозволи на здійснення діяльності з випуску і обігу цінних паперів;
  •  контролює зберігання й ефективність використання  закріпленого за підприємствами, установами, організаціями державного майна;
  •  у межах встановлених повноважень проводить у міністерствах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях, в установах банків та інших фінансово-кредитних установах усіх форм власності перевірки фінансово-бухгалтерських документів, звітів, планів, кошторисів та інших документів щодо зарахування, перерахування та одержання бюджетних коштів, а також одержує довідки, відомості з питань, що виникають під час перевірки;
  •  контролює додержання суб’єктами підприємницької діяльності законодавства, яке регулює питання видобутку, виробництва, використання і реалізації дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння тощо.

Державне Казначейство України у сфері додержання бюджетного законодавства:

  •  здійснює бухгалтерський облік усіх надходжень та витрат Держбюджету України;
  •  встановлює єдині правила ведення бухгалтерського обліку  та складання звітностей про виконання бюджетів, кошторисів, видає інструкції з цих питань та здійснює контроль за їх додержанням;
  •  здійснює контроль за відповідністю платежів узятими зобов’язанням та бюджетним плануванням.

 Державна контрольно-ревізійна служба (у сфері додержання бюджетного законодавства) здійснює контроль за:

  •  цільовим та ефективним використанням коштів державного бюджету та місцевих бюджетів;
  •  цільовим використанням і вчасним поверненням коштів, одержаних під гарантію Кабміну;
  •  порядком ведення бухгалтерського обліку  та достовірністю звітності про виконання Держбюджету, місцевих бюджетів, кошторису.

Безпосередню організацію податкової роботи та здійснення фінансового контролю покладено на первинну ланку ДПС – податкову інспекцію, яка виконує такі функції:

  •  здійснює контроль за додержанням законодавства про податки та інші платежі;
  •  забезпечують облік платників податків, інших платежів, правильність обчислення і своєчасність надходження цих податків, а також здійснюють реєстрацію фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів;
  •  контролює своєчасність подання платниками податків, бухгалтерських звітів і балансів, податкових декларацій та інших документів, перевіряють достовірність цих документів щодо правильності визначення об’єктів  оподаткування і обчислення податків та інших платежів;
  •  здійснюють в межах своїх повноважень контроль за законністю валютних операцій, додержання установленого порядку розрахунків із споживачем з використанням електронних контрольно-касових апаратів, лімітів, готівка в касах та її використання для розрахунків за товари і послуги;
  •  ведуть облік векселів, що видаються суб’єктам підприємницької діяльності при здійсненні операцій з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах;
  •  забезпечують застосування та своєчасне стягнення сум фінансових санкцій відповідно до законодавства;
  •  аналізують причини і оцінюють дані про факти порушень податкового законодавства;
  •  проводить перевірки фактів приховування і знижування сум податків, та інших платежів;
  •  передають відповідальним правоохоронним органам матеріали за фактом правопорушень, за які передбачено кримінальну відповідальність;
  •  проводять роботу пов’язану з виявленням, обліком, оцінкою та реалізацією у встановленому законом порядку безхазяйного майна, майна, що прийшло за правом успадкування до держави, скарбів і конфіскованого майна тощо.

Державна пробірна палата України,  якій підпорядковані державні міжобласні інспекції та постійні контролери на підприємствах з виробництва дорогоцінних металів та обробки алмазів.

Органи пробірного нагляду здійснюють:

Випробування, контрольний аналіз та клеймування ювелірних та інших побутових виробів з дорогоцінних металів, як вироблених в Україні, так і ввезених з-за кордону для продажу; роблять орбітальний контрольний аналіз для визначення вмісту дорогоцінних металів, реєструють суб’єктів, які здійснюють операції з дорогоцінними металами тощо.

Державний митний комітет України (орган державної виконавчої влади, підвідомчий Кабміну України)

У процесі фінансового контролю Держмитком:

  •  визначає і здійснює економічні та організаційні заходи щодо реалізації митної політики;
  •  проводить роботу з удосконалення контролю за додержанням законодавства України про митну справу;
  •  забезпечує використання засобів митно-тарифного і позатарифного регулювання під час переміщення товарів та інших предметів через митний кордон України;
  •  здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України;
  •  розробляє і подає Кабміну проекти програми розвитку та встановлення інфраструктури митних органів, соціального захисту їх працівників, підготовки державних комплексних програм;
  •  забезпечує своєчасне і повне внесення до держбюджету мита, а також коштів, що надходять від діяльності митних органів;
  •  сприяє розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.

У сфері грошово-кредитного обліку забезпечення фінансового контролю та банківського нагляду є однією з основних функцій центрального банку держави – НБУ. Фінансовий контроль НБУ спрямований на скорочення зовнішніх і внутрішніх банківських ризиків: ліквідності, кредитних, валютних, облікового процента тощо.

Запитання для самоконтролю

  1.  Дайте поняття і визначте зміст фінансового контролю.
  2.  Які види фінансового контролю ви знаєте?
  3.  Які ограни здійснюють загальнодержавний фінансовий контроль?
  4.  Що таке відомчий контроль і хто його здійснює?
  5.  Що таке аудит? Коли він є обов’язковим?
  6.  Які особливості проведення аудиторського контролю в Україні?
  7.  Назвіть методи фінансового контролю.
  8.  У чому полягає відмінність ревізії від перевірки?
  9.  З якою метою проводиться інспекції та перевірки?
  10.   За якими критеріями класифікують види ревізій?
  11.   Які повноваження має Міністерство фінансів України у сфері фінансів?
  12.   Визначте обсяг повноважень Державного казначейства України у сфері фінансового контролю.
  13.   Назвіть основні функції органів державної контрольно-ревізійної служби щодо здійснення фінансового контролю.
  14.   Які повноваження має Державна пробірна служба у сфері фінансового контролю?
  15.   Визначити зміст контрольних функцій НБУ.

Тема 5. Бюджетне право і бюджетний устрій України

1. Поняття та значення бюджету для функціонування держави.

2. Бюджетне право та бюджетні правовідносини. Бюджетне законодавство.

3. Бюджетна система України і принципи побудови.

4. Склад доходів та видатків бюджетів.

1. Бюджет в економічному розумінні являє собою сукупність грошових відносин між державою ті юридичними та фізичними особами з приводу формування і використання централізованого фонду коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій. Основним джерелом формування бюджету є ВВП. Права держави в його розподілі ґрунтуються на двох чинниках:

  •  на виконанні нею зазначених суспільних функцій, оскільки централізація частини ВВП у бюджеті є, по суті, платою суспільства за виконання державою її функцій;
  •   держава може брати участь у розподілі ВВП як один із суб’єктів його створення, будучи власником засобів виробництва у державному секторі, тобто виконуючи підприємницьку діяльність.

 За формою прояву бюджет є основним фінансовим планом, в якому відображається діяльність держави та місцевих органів. Фактично, бюджет, який являє собою баланс доходів і видатків, відображає соціально-економічну, міжнародну, управлінську, оборонну та фінансову політику.

 За матеріальним змістом бюджет становить централізований фонд коштів держави. Обсяг бюджету – це річна сума коштів, що проходить через цей фонд.

 Бюджет – це не стала категорія, навпаки, він перебуває у постійному русі, оскільки щоденно до нього через Єдиний казначейський рахунок надходять кошти і здійснюється фінансування видатків. Проте бюджет є чимось набагато більшим, ніж просто сума кількісних показників. Завдяки йому фінансуються національні програми, у тому числі пов’язані зі соціальним забезпеченням населення. Він є засобом вкладення держави капіталів у своє майбутнє як шляхом матеріального будівництва, скажімо, прокладанням автострад так і через удосконалення якісного складу населення, як , наприклад, фахова підготовка й освіта.  У зв’язку з постійним рухом та завданням, які має бюджет як основний фінансовий план держави, необхідна чітко налагоджена система управління бюджетом, щоб забезпечити своєчасне й повне надходження доходів, та раціонального, цільового й ефективного використання коштів. Саме в цьому аспекті виникає юридичне значення бюджету у вигляді нормативно-правового закріплення бюджетних повноважень суб’єктів бюджетних відносин.

Бюджетний кодекс України визначає бюджет як план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. Відповідно, закон про Державний бюджет – це закон, який затверджує повноваження органів державної влади здійснювати виконання Державного бюджету України протягом бюджетного періоду.

За своєю сутністю бюджет характеризує фінансове становище держави. Головне призначення державних фінансів – через різноманітні фінансові інституції сприяти успішному економічному і соціальному розвиткові держави, забезпеченню прав і свобод людини. Досягають цього через методи і форми мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та використання їх на цілі розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населенню, утримання армії, органів усіх ланок влади.

Сукупність усіх зазначених форм і методів дістала назву фінансового механізму системи управління в державі. Від того, наскільки він досконалий, залежать темпи економічного і соціального розвитку, добробут громадян. Важливе значення має те, скільки фінансових ресурсів від загальної їх кількості, створюваних у державі, вона акумулює у своєму розпорядженні і на які цілі використовує. Проте ці загальні показники ще не забезпечують повної характеристики ефективності фінансового механізму.

У сфери мобілізації, розподілу і використання централізованих фондів коштів дістає відображення бюджетна політика.

Бюджетна політика – це діяльність органів держаної влади щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподілу і перерозподілу бюджетних ресурсів та забезпечення всеохоплюючого контролю за їх використанням. Залежно від структури бюджетних видатків така політика має соціальне, економічне або військове спрямування. В Україні згідно з Конституцією бюджетна політика повинна мати соціально-економічне спрямування. Базуючись на нормах чинного законодавства, в першу чергу Основного закону та Бюджетного кодексу, державна влада, втілюючи бюджетну політику, визначає засади бюджетного устрою країни та побудову її бюджетної системи, а також організацію міжнародних відносин.

Згідно  з чинним законодавством України бюджетний період (тобто період дії акта про бюджет, затвердженого представницьким органом) для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року (У США – з1 жовтня по 30 серпня; у Великій Британії та Данії – з 1 квітня по 31 березня; в Італії, Норвегії, Японії – з 1 липня по 30 червня; Франція, Іспанія, Австрія – закріплюють на законодавчому рівні збіг календарного та фінансового року).

Відповідно до Конституції України бюджетний період для Державного бюджету України за особливих обставин може бути іншим, ніж календарний рік. До особливих обставин належать:

  •  введення воєнного стану;
  •  оголошення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях;
  •  оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної економічної ситуації, необхідність усунення природних чи техногенних катастроф.

У такому разі Бюджетний кодекс залишає за органами місцевої влади право встановлювати бюджетні періоди по місцевих бюджетах на такий самий період.

2. Бюджетне право – центральна частина фінансового права, оскільки сфера державних фінансів, які виступають безпосередньо предметом дослідження останнього, нерозривно пов’язана з відносинами у сфері утворення, розподілу і витрачання коштів бюджетної системи. Такі відносини є предметом бюджетного права, яке нерозривно пов’язано з іншими розділами та інститутами фінансового права. Отже, бюджетне право України – це сукупність фінансово-правових норм, що регулюють фінансові відносини, які виникають у зв’язку  з бюджетною діяльністю, тобто  утворенням , розподілом та використанням коштів державного та місцевих бюджетів.

Бюджетно-правові норми – складова частина фінансового права. Їх характеризують ті самі особливості, що  й фінансові норми: категоричний характер імперативності, відсутність оперативної самостійності для учасників бюджетних відносних. Бюджетно-правові норми регулюють відносини при формуванні бюджетної системи, розподілі доходів і видатків між окремими ланками бюджетної системи та здійснення міжбюджетних трансфертів, а також визначають правову регламентацію бюджетного процесу та компетенції його учасників.

Бюджетні правовідносини – це суспільні відносини врегульовані бюджетно-правовими нормами і пов’язані з розподілом та витрачанням ресурсів, акумульованих бюджетною системою країни.   

Бюджетно-правові норми визначають права та обов’язки суб’єктів бюджетних відносин , вказують на обставини, за яких учасники цих відносин стають носіями конкретних прав та обов’язків, і передбачають наслідки, які настають у разі невиконання вимог, встановлених цими нормами. Закріплюючи на рівні нормативно-правового акта компетенцію органів державної та місцевої влади, а також права та обов’язки учасники бюджетних відносини, бюджетні норми надають економічним (бюджетним) відносинам офіційного характеру, що захищається державою та підкріплюється її імперативно-владними повноваженнями.

Таким чином, бюджетні правовідносини є наслідком правового регулювання державою суспільних (економічних) відносин, що виявляється у наданні цим  відносинам юридичної форми.

До особливих рис, що характеризують бюджетні відносини, слід віднести  звужене, порівняно з фінансовими, коло суб’єктів таких відносин. Зокрема, учасниками бюджетних відносин не можуть виступати фізичні особи, оскільки вони згідно з чинним законодавством не можуть безпосередньо отримувати кошти з бюджетів будь-якого рівня на власне фінансування. Кожний учасник бюджетних відносин бере участь у формуванні, розподілі або використанні коштів, зібраних до бюджету відповідного рівня, на одній чи всіх стадіях бюджетного процесу.

Бюджетно-правові норми можна класифікувати за змістом  на матеріальні та процесуальні. Матеріальні норми встановлюють матеріальний зміст бюджету: структуру бюджетної системи, джерела доходів і видатків, їх обсяги, порядок закріплення за різними ланками бюджетної системи, здійснення між бюджетних трансфертів тощо. Їх об’єднують у фінансовий-правовий інститут – бюджетний устрій, який є складовою бюджетного права. Процесуальні бюджетно-правові норми регулюють бюджетний процес, тобто відносини з приводу складання, розгляду і затвердження бюджету, здійснення його виконання, а також складання, розгляд і затвердження звітності про виконання бюджету. Такі норми об’єднано у фінансово-правовий інститут – бюджетний процес.

За часом дії бюджетно-правові норми поділяються на постійнодіючі та періодичні. Постійнодіючі норми містяться у Бюджетному кодексі України, Законі України Про місцеве самоврядування в Україні, мають визначальний характер при встановленні бюджетної системи та визначенні бюджетних повноважень учасників бюджетного процесу. Постійнодіючі бюджетно-правові норми не обмежені у часі, вони існують, поки суб’єкти відносин зберігають свою правомочність.

Норми, що мають періодичний характер, містяться у щорічних актах про бюджет, які  затверджують представницькі органи, та в нормативно-правових актах, що їх приймають органи виконавчої влади на їх забезпечення. Оскільки акти про бюджет (Закон про Державний бюджет України та рішення місцевих рад) діють лише протягом бюджетного періоду, тобто з 1 січня по 31 грудня, бюджетні правовідносини також обмежують свою дію виключно зазначеними межами. 31 грудня установи Державного казначейства України закривають рахунки бюджетним установам, що фінансуються за рахунок відповідного бюджету, і відкривають їх з 1січня у межах бюджетних призначень, встановлених черговим актом про бюджет.

Згідно з Бюджетним Кодексом  бюджетне законодавство України становить: Конституція України; Бюджетний кодекс України; Закон про Державний бюджет на поточний рік; інші закони, що регулюють бюджетні відносини; нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади; рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування.

Конституцією України визначено загальні засоби формування бюджетної системи України, побудовані на справедливому і неупередженому розподілі суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

На виконання завдань та положень Конституції України був розроблений і 21 червня 2001 р. прийнятий Бюджетний кодекс України. Кодекс встановив верховенство бюджетного законодавства, оскільки всі нормативно-правові акти мають застосовуватися у частині, що не суперечить йому та Закону про Державний бюджет України. Визначено структуру та принцип бюджетної системи, дано поняття бюджетного процесу та встановлено компетенцію його учасників. У новому аспекті висвітлено міжбюджетні відносини, у тому числі розмежування доходів і видатків між бюджетами різних рівнів.

3. Правові засади бюджетної системи становлять Конституція України, виданий на її основі Бюджетний кодекс України, інші законодавчі акти. Економічною основою бюджетної системи України є народногосподарський комплекс.

Бюджетний устрій України – це визначена правовими нормами система бюджетів України, розмежування доходів і видатків між ними, повноваження органів законодавчої та виконавчої влади у сфері бюджету. Оскільки Україна є унітарною державою, в якій згідно зі статті 7 Конституції визначається і гарантується місцеве самоврядування, бюджетна система країни є дворівневою і складається з державного бюджету України  та місцевих бюджетів.

Бюджетна система України являє собою врегульовану кормами права сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, що побудована з урахуванням економічних відносин, державного й адміністративно – територіального устрою.

Кожна держава має власну державну систему та встановлює принципи її побудови, щоб законодавчо закріпити права на витрачання коштів як державною владою за рахунок коштів державного бюджету, так і окремими адміністративно – територіальним одиницями за рахунок місцевих бюджетів. Бюджетний кодекс України, враховуючи норми чинного законодавства, в першу чергу Конституції та Закону України Про місцеве самоврядування в Україні розмежовує поняття місцевий бюджет та бюджет місцевого самоврядування. Районні та обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Відповідно, бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міста та їх об’єднань.

Місцевими бюджетами визнаються бюджет АРК, області, районні бюджети, бюджети районів містах та бюджети місцевого самоврядування.

Сукупність всіх бюджеті, що входять до складу бюджетної системи України, є зведеним бюджетами України . Він використовується для аналізу та прогнозування економічного і соціального розвитку держави. Поняття державного бюджету і зведеного бюджету України не тотожні.

Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, Зведеного бюджету АРК, та зведених бюджетів областей і міст Києва та Севастополя, всього – 28 суб’єктів. Зведений бюджет не затверджує ВРУ, оскільки кожний з видів бюджетів, що існують в Україні, затверджує відповідний орган місцевого самоврядування або місцевої влади. Призначення зведеного бюджету полягає в тому, щоб на підставі зведених показників доходів та видатків, які отримує вся бюджетна система країни, здійснити аналіз та визначити засади державного регулювання економічного і соціального розвитку України.

У свою чергу бюджети нижнього рівня також є зведеними. Зокрема до них належать зведені бюджети АРК, областей, районів, міст із районним поділом. Зведений бюджет АРК включає показники бюджету АРК, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського значення.

Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області. Зведений бюджет району включає показники районних бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. Якщо місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл. Як і зведений бюджет України, названі зведені бюджети не затверджуються, а використовуються для аналізу і визначення засад регулювання соціально-економічного розвитку окремих утворень.

Бюджетний кодекс визначає основні принципи бюджетної системи та запровадження системи єдиних процедур – ухвалення рішень учасниками бюджетного процесу на засадах єдиної загальнодержавної бюджетної політики.

Бюджетна система ґрунтується на принципах єдності, збалансованості, самостійності, повноти, обґрунтованості, ефективності, субсидіарності, цільового використання бюджетних коштів, справедливості й неупередженості, публічності та прозорості, відповідальності учасників бюджетного процесу.

Принцип єдності бюджетної системи є одним з визначальних принципів унітарного бюджетного устрою країни, що забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності.

Суть принципу збалансованості бюджетної системи полягає в тому, що повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягові надходжень до бюджету на відповідний період, тобто плановані на майбутній бюджетний період видатки бюджету будь-якого рівня мають бути підтверджені реальними доходами.

Принцип самостійності бюджетної системи ґрунтується на нормах Конституції України і закріплює самостійність Державного бюджету України та місцевих бюджетів. Бюджети затверджуються представницькими органами відповідного рівня, виконуються органами виконавчої влади в межах відповідної компетенції. Принцип самостійності також розмежовує відповідальність учасників бюджетних відносин у сфері фінансовій діяльності.

Принцип повноти бюджетної системи відображає демократичні і правові засади побудови громадського суспільства, оскільки, по суті, обмежує видатки органів виконавчої влади виключно тими коштами, що надійшли до відповідного централізованого фонду. Уряд не повинен мати будь-яких доходів і видатків, крім тих, що передбачені бюджетом. За законодавством, до складу бюджетів мають включатися всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно – правових актів органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування. Цей принцип повинен реалізуватися на всіх стадіях бюджетного процесу, він передбачає встановлену на рівні законодавства заборону витрачання бюджетних коштів поза бюджетом.

З принципами повноти із збалансованості пов'язаний принцип обґрунтованості бюджетній системі. Бюджет формується на реалістичних макроекономічних показниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету що здійснюється відповідно до затверджених методів та правил.

Принцип ефектності полягає у тому, що при складанні  та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягти запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягти максимального результату при використанні визначеного бюджету обсягу коштів.

Принцип субсидіарності передбачає, що розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наданні суспільних послуг їх безпосередньому споживачеві.

Принцип справедливості і неупередженості, закріплений Конституцією України  – бюджетна система України будується на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. Цей принцип забезпечує рівний доступ громадян країни до основних бюджетних послуг та соціальних гарантій.

Принципи  публічності та прозорості базується на нормах Конституції України і закріплені у (статтях 3, 8 і 19).

Проект Закону про Державний бюджет підлягає обов’язковій публікації газеті “Урядовий кур’єр” не пізніше ніж через 7 днів після його подання Верховної Ради України .

Принцип відповідальності учасники бюджетного процесу – кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу. Бюджетний кодекс встановлює, що особи, винні у порушенні бюджетного законодавства, несуть цивільну, адміністративну, дисциплінарну або кримінальну відповідальність згідно з законами України.

4. Бюджетний кодекс передбачає 2 складові бюджету – загальний та спеціальний фонди. До загального фонду бюджету включаються всі доходи, всі видатки за рахунок надходжень до загального фонду бюджету, а також фінансування загального фонду. Фактично за рахунок коштів загального фонду фінансуються поточні потреби держави. Кошти, що мобілізуються до загального фонду бюджету, не мають конкретного цільового призначення – вони формують централізований фонд держави, за рахунок якого фінансуються державні потреби, передбачені поточними фінансовими планами.

 До спеціального фонду бюджету включаються бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень; гранти та дарунки, одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету, різниця між доходами і видатками спеціального фонду. Джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами про Державний бюджет України.

Кожний бюджет завжди складається з 2 частин – доходної і видаткової.

Доходами бюджету є усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України ( включаючи трансферти, дарунки, гранти).

Бюджетні доходи можна класифікувати:

1) за соціально економічними ознаками:

  •  доходи від господарської діяльності
  •  доходи від використання природних ресурсів
  •  доходи від зовнішньоекономічної діяльності
  •  доходи від державних монополій тощо.

2) за порядком зарахування до бюджету:

  •  доходи власні
  •  доходи закріплені
  •  доходи регулюючі

Власні доходи бюджетів формуються за рахунок надходжень від власних джерел.

До доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать:

  •  місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування;
  •  надходження сум відсотків за користуванням тимчасово вільними бюджетними коштами;
  •  надходження дивідендів, нарахованих на акції господарських товариств, що є у власності територіальної громади;
  •  плата за забруднення природного навколишнього середовища, у частині, що зараховується до відповідного бюджету;
  •  кошти від відчуження майна, що перебувають у комунальній власності;
  •  плата за оренду майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності;
  •  податок на прибуток підприємств комунальної власності;
  •  платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення та інші.

Закріплені доходи – це доходи, віднесення яких до певного рівня бюджету здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України на довготривалій основі у розмірі територіального надходження або у твердо фінансовому розмірі. Наприклад, закріпленим доходом бюджетів міста Києва та Севастополя є 100% загального обсягу податку з  доходів громадян, що справляється на території цих міст.

Регулюючі доходи – це доходи, надходження яких до бюджетів нижчих рівнів щорічно визначає ВРУ або представницький орган місцевої влади при затверджені своїх актів про бюджет.

За юридичною формою доходи бюджетної системи поділяються на податкові та неподаткові. Співвідношення податкових і неподаткових доходів: у 2000 р. – 55% до 28,7%; у 2001 р. – 56,4% до 34,5%; у 2003 р. – 66,6% до 27,1% .

Видатки бюджету – це кошти, що спрямовуються на здійснення програм та доходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. За економічним змістом видатки поділяються на поточні, капітальні та видатки на кредитування за врахуванням погашення.  Провідне місце  у цій класифікації належить поточним видаткам, які забезпечують постійне фінансування завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування. Вони спрямовуються на утримання бюджетних установ, організацій та органів, що діють на початок бюджетного періоду: на фінансування затверджених національних або муніципальних програм; на фінансування заходів соціального призначення та інше. До поточних видатків відносять і трансферти бюджетам місцевого самоврядування, трансферти населенню, підприємствам або іншим країнам.   У свою чергу капітальні видатки спрямовані на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, ноу-хау, на розширене відтворення.

У складі бюджетів передбачається резервний фонд – певний обсяг нерозподілених видатків, який протягом року може використовуватись на фінансування передбачених видатків, що не мають постійного характеру і не можуть передбачатися при складанні проекту бюджету. За рахунок коштів резервного фонду здійснюється фінансування видатків на усунення негативних наслідків, спричинених надзвичайним станом, зокрема проводяться роботи з ліквідації аварій, стихійного лиха.   Резервний фонд включається до складу загального фонду бюджету і не може перевищувати 1% від обсягу його видатків. Наявність резервного фонду є обов’язковою для Державного бюджету, для місцевих їх створюють за рішенням відповідних рад. Порядок використання коштів з резервного фонду бюджету визначається Кабінету Міністрів України шляхом прийняття відповідних постанов. Для отримання допомоги з резервного фонду необхідно надати обґрунтовану заяву з висновками Міністерства фінансів, Міністерства економіки щодо необхідності та ефективності фінансування видатків за рахунок коштів фондів.

Заборонено використовувати кошти з резервного фонду на:

  •  погашення боргів, включаючи ті, за якими видано гарантії уряду;
  •  збільшення сум за системами видатків, передбачених у бюджеті.

Сума коштів, що виділяється на фінансування одного заходу з резервного фонду, не може перевищувати 20% загальної суми резервного фонду.

Запитання для самоконтролю

  1.  Розкрийте поняття бюджету.
  2.  Дайте визначення бюджетного періоду.
  3.  За яких обставин Державний бюджет України може бути прийнято на інший бюджетний період?
  4.  Розкрийте поняття бюджетного права.
  5.  Назвіть види бюджетно-правових норм.
  6.  Що таке система бюджетного законодавства?
  7.  Що таке бюджетний устрій?
  8.  Визначте бюджетну систему України.
  9.  На яких принципах ґрунтується бюджетна система України?

Тема 6.  Бюджетний процес в Україні

  1.  Поняття, зміст та стадії бюджетного процесу
  2.  Порядок складання проекту бюджету
  3.  Розгляд та прийняття Державного бюджету України
  4.  Виконання Державного бюджету України та бюджетів місцевого самоврядування

1. Бюджетний процес – це сукупність дій уповноважених на основі норм бюджетного права органів державної влади та місцевого самоврядування зі складанням, розгляду, затвердженням й виконання бюджету, а також зі складання, розгляду і затвердження звіту про його виконання.

Недоцільно звужувати поняття бюджетного процесу до стадії складання проекту закону про бюджет і затвердження його органом законодавчої влади. Суть бюджетного процесу зосереджується на безпосередньому виконанні акта про бюджет, яке повинно постійно контролюватися з боку органів державної влади для досягнення відповідності між запланованими і реальними показниками

Бюджетний кодекс України виділяє 4 стадії бюджетного процесу:

  1.  складання проектів  бюджетів;
  2.  розгляд та прийняття Закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;
  3.  виконання бюджету, у тому числі у разі необхідності внесення змін до Закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;
  4.  підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішень щодо нього.

Бюджетний цикл охоплює діяльність органів державної влади й місцевого самоврядування починаючи з розробки й складання проекту акта про бюджет, його розгляду і затвердження, виконання та закінчуючи складанням, розглядом і затвердженням звітності про виконання відповідного бюджету. Бюджетний цикл охоплює всі стадії бюджетного процесу, у тому числі бюджетний період, і триває більше 2 років.

2. Конституцією України та Бюджетним кодексом покладено повноваження зі складання проекту бюджету і проекту закону про Державний бюджет на Кабінет Міністрів України. Відповідальність за складання проекту закону про Державний бюджет України несе міністр фінансів, він же визначає основні організаційні засади бюджетного планування, які закладаються в основу бюджетних запитів і розроблених пропозицій проекту бюджету.    Бюджетне законодавство закріплює, що Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад готують проекти рішень про відповідні місцеві бюджети. Складанню проекту бюджету передує розробка основних прогнозних мікроекономічних показників на плановий рік, з виділенням показників: обсягу внутрішнього валового продукту, національного доходу:  зведеного бюджету фінансових ресурсів; балансу доходів і видатків населення; платіжного і валютного балансу України. Аналіз показників соціального - економічного становища країн, перспектив та темпів економічного зростання, потреб національної економіки у фінансових ресурсах дає змогу урядові планувати доходи й видатки державного бюджету на реальних показника, сприяючи таким чином збалансуванню бюджетної системи країни.

Відповідно до Бюджетного кодексу України Кабінет міністрів України подає до Верховної Ради України проект  Основних напрямків бюджетної політики на наступний бюджетний період  не пізніше ніж за 4 робочі дні до початку проведення парламентських слухань з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період. Цей проект містить пропозиції Кабінету України щодо:

1) граничного розміру дефіциту (профіциту) Держбюджету у процентах до прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту;

2) частини прогнозного річного обсягу ВВП, що перерозподіляється через зведений бюджет України;

3) граничного обсягу державного боргу та його структури;

4) питомої ваги обсягу міжбюджетних трансферів у видатках Держбюджету України і коефіцієнта вирівнювання для місцевих бюджетів;

5) питомої ваги капітальних вкладень у видатках Держбюджету та пріоритетних напрямків  їх використання;

6) взаємовідносин Держбюджету з місцевими бюджетами в наступному  бюджетному періоді;      

7) змін до законодавства, прийняття яких є необхідним для реалізації бюджетної політики держави;

8) переліку головних розпорядників коштів Держбюджету України;

9) захищених стадій видатків бюджету;

10) обґрунтування необхідності поділу бюджету на загальний та спеціальні фонди.

Не пізніше 1 червня або першого наступного за цією  датою дня пленарних засідань  у Верховній Раді України відбуваються парламентські слухання з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період. З доповіддю про Основні напрямки бюджету політики на наступний бюджетний період виступає Прем’єр-міністр  України або за його дорученням Міністр фінансів України.   За результатами парламентських слухань ВРУ приймає  постанову про схвалення або взяття до відома Основних напрямків бюджетної політики на наступний бюджетний період. Зазначена постанова може містити пропозиції ВРУ до проекту основних напрямків бюджетної політики на наступний бюджетний період виключно з вищезазначених питань у тому числі відповідні доручення Кабінету  Міністрів України.

Після затвердження бюджетної резолюції Верховною Радою України (до 7 липня) Міністерство фінансів розробляє і доводить до головних розпорядників інструкції з підготовки бюджетних запитів – документів з відповідним обґрунтуванням обсягу бюджетних коштів необхідних для діяльності головного розпорядника.     Мінфін аналізує запити з точки зору їх відповідності меті, пріоритетів витрат і на основі результатів аналізу приймає рішення про включення бюджетного запиту до пропозиції проекту      Державного бюджету України перед поданням його на розгляд  Кабінету України. У разі розбіжностей між думками Мінфіну України та головних розпорядників це питання виноситься на розгляд уряду (при цьому діє погоджувальна комісія).

Міністерство фінансів України подає проект закону про Державний бюджет України Кабміну для розгляду. Кабінет міністрів  приймає  постанову щодо схвалення проекту закону про Державний бюджет України та падає його разом з відповідними матеріалами Верховній Раді України не пізніше 15 вересня року, що передує плановому. На цьому закінчується перша стадія бюджетного процесу.

3. На ознайомлення з проектом закону про Держбюджет поданий Кабміном, народним депутатам надається 5 днів. Поданий законопроект обговорюється на  засіданнях парламентських комітетів. На пленарному засіданні, яке проводиться за результатами попереднього обговорення поданого проекту закону, з доповіддю про проект бюджету виступає Міністр фінансів.

Голова Комітету Верховної Ради з питань бюджету доповідає про відповідність проекту закону про Державний бюджет України вимогам Бюджетного кодексу, Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період та пропозиціям ВРУ до Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.  За результатами обговорення проекту закону про Держбюджет України ВРУ може прийняти рішення про його відхилення.    В цьому разі уряд зобовязаний у тижневий термін з дня набрання чинності рішенням про відхилення подати проект закону на повторне представлення з обґрунтуванням внесених змін, повязаних з відповідним рішенням ВРУ.

Міністр фінансів України повторно представляє проект закону про Держбюджет не пізніше 3 днів після його повторного подання до Верховної Ради України. На парламентському засіданні представлений проект обговорюється повторно і у разі позитивного результату приймається до розгляду і передається на доопрацювання до парламентських комітетів.

На підготовку проекту закону про Держбюджет до першого читання відводиться до 10 днів (до 1 жовтня, а якщо був відхилений і був прийнятий до розгляду після повторного представлення урядом – до 6 жовтня).За цей час проект розглядається народними депутатами України у парламентських комітетах, депутатських фракціях та групах ВРУ.

Комітет ВРУ з питань бюджету не пізніше 15 жовтня (20 жовтня року), який передує плановому, спільно з уповноваженими представниками КМУ розглядає пропозиції до проекту закону про Держбюджет України і готує Висновки і пропозиції до нього (Бюджетні висновки), а також порівняльну таблицю по пропозиціях суб’єктів законодавчої ініціативи, які пропонується врахувати або відхилити.     Разом зі схваленими Бюджетними висновками та порівняльною таблицею Комітет з питань бюджету розробляє і подає до ВРУ проект постанови Про схвалення Висновків і пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік, в який, зокрема, передбачається вважати схвалені Бюджетні висновки складовою частиною проекту закону України про Державний бюджет.

Перше читання закону починається з доповіді Голови Комітету ВРУ з питань бюджету щодо Висновків і пропозицій до проекту закону про Держбюджет України. Після виступу Голови починаються парламентські дебати, в яких беруть участь представники комітетів ВРУ, народні депутати України, представники Рахункової палати та КМУ. За результатами обговорення відбувається голосування щодо поданого Комітетом з питань бюджетного проекту Висновків і пропозицій до проекту закону про Держбюджет. Голосування може відбуватися як у цілому, так і постатейно.

Схвалені ВРУ Висновки і пропозиції Комітету ВРУ з питань бюджету набувають статусу Бюджетних висновків ВРУ і затверджуються постановою ВРУ. Разом зі схваленням бюджетних висновків, які розглядаються як складова частина проекту закону України про Держбюджет, останній приймається у першому читанні шляхом прийняття вищеназваної постанови. Затверджені Бюджетні висновки передаються до КМУ, якому доручається доопрацювати проект закону про Держбюджет з урахуванням схвалених Бюджетних висновків та подати його на друге читання до 3 листопада (8 листопада).   

Друге читання проекту  закону про Державний бюджет України  передбачає в першу чергу затвердження запального обсягу дефіциту (профіциту), доходів і видатків Державного бюджету України з подальшим постатейним голосуванням проекту закону про Держбюджет, поданого КМУ на друге читання.    Заслухавши доповідь Міністра фінансів України щодо проекту закону про Державний бюджет на наступний рік, підготовленого до другого читання відповідно до Бюджетних висновків ВРУ, та врахувавши результати його обговорення, ВРУ приймає постанову про проведення   чергового пленарного засідання парламенту в режимі  прийняття рішення у третьому читанні. Друге читання  проекту закону закінчується не пізніше 20листопада року, що передує плановому.

Третє читання – обговорене і голосування проекту закону в цілому, на підставі врахованих урядом і парламентом змін та пропозиції, що вносилися до поданого проекту при розгляді його у першому та другому читаннях.

Встановлено граничний термін прийняття  Верховною Радою України Закону про Державний бюджет України 1 грудня року, що передує плановому – проект закону має  перебувати на розгляді Верховної Ради України з 15 вересня по 1 грудня.

 Закон про Державний бюджет України – закон який затверджує повноваження органом державної лади здійснювати виконання Державного бюджету України протягом бюджетного періоду.

 Відповідно до статті 94 Конституції України Закон про Держбюджет підписує Голова Верховної Ради України і направляє Президентові України. Президент протягом 15 днів підписує його та офіційно оприлюднює або повертає зі своїми пропозиціями до ВРУ для повторного розгляду. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий ВРУ не менш як 2/3 від її конституційного складу, Президент зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом 10 днів. 

4. В Україні виконання держбюджету починається після його                                                                                затвердження законодавчим органом та підписанням Президентом України. Міністерство фінансів здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного  бюджету України. Ця стадія бюджетного процесу включає виконання доходної та видаткової частин бюджету. У процесі виконання бюджету органи виконавчої влади можуть вносити зміни у межах затверджених асигнувань за статтями функціональної бюджетної класифікації.

Існують системи виконання бюджету: банківська, казначейська і змішана. До 1997 року в Україні чинною була банківська система, яка передбачала акумулювання бюджетних ресурсів на рахунках комерційних банків, уповноважених НБУ на здійснення операцій з обслуговування бюджетної системи країни. З 1997 року в Україні  відбувся поступовий перехід на казначейську систему – концентрація обох потоків коштів (доходів і витрат) на єдиному казначейському рахунку.

Казначейська форма обслуговування Держбюджету України передбачає здійснення Державним казначейством України:

  •  операцій з коштами державного бюджету;
  •  розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів;
  •  контролю бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов’язань та проведенні платежів;
  •  бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання держбюджету.

Фактично виконання всіх бюджетів починається разом з початком бюджетного року  1 січня і закінчується 31 грудня того ж року.

 Кожен з видів бюджетів виконується за розписом доходів і видатків з поквартальним розподілом, що складається фінансовими органами відповідно до показників затвердженого бюджету.      Бюджетний розпис є оперативним планом виконання держбюджету, на підставі якого відкриваються асигнування, перераховуються кошти місцевим бюджетам, розпорядникам коштів, зараховуються кошти на реєстраційні рахунки в установах казначейства т.ч. здійснюється весь процес перерахування коштів та фінансування витрат шляхом оплати рахунків, що супроводжується всебічним фінансовим контролем.

Цей  розпис є основним документом, на основі якого виконується бюджет. Державний бюджет України виконується за розписом, який затверджується Міністром фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний термін після набрання чинності Законом про Державний бюджет України. Асигнування, включені до розпису є граничними для витрачання головними розпорядниками.   

   У тижневий термін після опублікування Закону про Держбюджет  України, відповідного рішення ВРАРК, місцевих рад Міністерство фінансів України Міністерство фінансів АРК, місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників лімітні довідки про бюджетні асигнування.

Лімітна довідка про бюджетні асигнування – це документ, який містить затверджені бюджетні призначення (встановлені бюджетні асигнування) та їх помісячний розподіл, а також інші показники,  що згідно з законодавством  мають бути визначені на основі нормативів, і видається відповідно Мінфіном України, Мінфіном АРК, місцевим фінансовим органом головним розпорядником бюджетних коштів.

Розпорядники бюджетних коштів – бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов’язань та здійснення видатків з бюджету.     Казначейське - виконання бюджету базується на принципі єдиного казначейського рахунку – системі бюджетних рахунків, на яких:

  •  відображається баланс єдиного казначейського рахунку, як результат операцій на всіх реєстраційних рахунках;
  •  відбувається рух коштів за доходами і видатками держбюджету відповідно до бюджетної класифікації;
  •  відбувається рух коштів у місцевих бюджетах;
  •  відображаються результати виконання бюджету за доходами і видатками.

Запитання для самоконтролю

  1.  Поясніть у чому полягає зміст бюджетного процесу.
  2.  Які є стадії бюджетного процесу?
  3.  Назвіть принципи бюджетного процесу.
  4.  Що таке бюджетний цикл?
  5.  Які повноваження мають головні розпорядники бюджетних коштів під час складання проектів бюджетів?
  6.  Визначте роль КМУ у бюджетному процесі.
  7.  Охарактеризуйте основні повноваження ВРУ у бюджетному процесі.
  8.  Які самостійні частини вирізняють у стадії виконання Держбюджету України?

Тема 7. Система оподаткування в Україні. Непрямі податки.

1. Податки: поняття, значення та функції.

2. Податкова система України.

3. Податкове право. Податкові правовідносини.

4. Непрямі податки в податковій системі України.

1. Аналізуючи зміст податків, потрібно враховувати, що вони не є єдиним джерелом доходів бюджету й становлять собою тільки один із видів позаекономічного державного примусу.

Податок - це форма примусового відчуження результатів діяльності суб'єктів, які реалізують свій податковий обов'язок, у державну чи комунальну власність, який вноситься до бюджету відповідного рівня (або цільовий фонд) на підставі закону (чи акта органа місцевого самоврядування) й виступає як обов'язковий, нецільовий, безумовний, безвідплатний і безповоротний платіж.

Ознаки, які притаманні змісту податку:

1. Це вид платежу, закріплений актом органу державної влади. Але це не означає згоди кожного конкретного члена суспільства чи навіть певних груп сплачувати податки.

2. Індивідуальної безвідплатності чи однобічного характеру його встановлення. В її основу закладено однобічний рух коштів від платника до держави. Кошти платника йдуть на задоволення суспільних потреб.

Нецільовий характер податкового платежу означає надходження його в фонди, які акумулює держава та які використовують для задоволення державних потреб. Разом з тим невідомо, на задоволення яких саме цілей ідуть надходження від конкретного податку, тобто формується ніби розмитий грошовий фонд держави.

Безумовний характер податку є продовженням попередньої ознаки й означає сплату податку, яку не пов'язано ні з якими зустрічними діями, привілеями з боку держави.

5.Обов'язковий характер податкового вилучення забезпечує нагромадження коштів у дохідній частині бюджету. Це лежить в основі закріплення на конституційному рівні сплати податків як першочергового обов'язку громадян.

  1.  Безповоротний характер податку. Платник одержує віддачу від внесених ним податків, коли держава задовольняє суспільні потреби, в яких зацікавлено суспільство та кожний його індивід (охорона суспільного порядку, охорона здоров'я, освіта), і з цього погляду податки ніби повертаються до платника.
  2.  Платіж у грошовій формі. Внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі. Сплату податку майном чинним законодавством за загальним правилом не передбачено. Грошову форму сплати податку визначає сама сутність податку, що є, як уже було сказано, внеском.

 Функції податків можна згрупувати в два блоки: основні й додаткові. Група основних функцій включає сутнісну функцію податку - фіскальну й дві загально фінансових -  регулюючу й контрольну. Саме на підґрунті цих функцій будують податковий механізм, і, діючи спільно, вони складають цільний комплекс.

Основні функції податку:

1. Найважливішою функцією податків є фіскальна (лат. fiscus — державна казна). Відповідно до цієї функції податки виконують своє основне призначення — насичення дохідної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства. Механізм надходжень діє на постійній, стабільній основі, що забезпечує централізоване справляння податків, співвідношення з витратами бюджетів.

  1.  Регулююча функція служить своєрідним доповненням попередньої і торкається як регулювання виробництва, так і регулювання споживання (наприклад, непрямі податки). Разом з тим регулюючий механізм існує об'єктивно, і вплив на платників здійснюється незалежно від волі держави.
  2.  Контрольну функцію реалізують у ході оподаткування під час регламентації державою фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій, отримання доходів громадянами, використання ними майна. За допомогою цієї функції оцінюють раціональність, збалансованість податкової системи, кожного податку окремо, перевіряють, наскільки податки відповідають реалізації мети в сформованих умовах.

Додаткові функції податку утворюють підсистему, що охоплює такі види функцій:

1. Розподільна функція становить своєрідне відображення фіскальної: наповнити скарбницю, щоб потім розподілити отримані кошти.

2. Стимулююча (дестимулююча) функція створює орієнтири для розвитку чи згортання виробництва, діяльності. Її може бути пов'язано із застосуванням механізму пільг, зміною об'єкта оподаткування, зменшенням оподатковуваної бази. Іноді цю функцію розглядають як підвид регулюючої.

         3. Накопичувальна функція являє собою своєрідне узагальнення всіх попередніх функцій і основну — з погляду реалізації цілей держави в податковій системі.

2. Поняття податкової системи не є виключно категорією податкового права.

У широкому розумінні податкова система являє собою сукупність податків, зборів і платежів, законодавчо закріплених у державі; принципів, форм і методів їхнього встановлення чи зміни, скасування; дій, що забезпечують їхню сплату, контроль і відповідальність за порушення податкового законодавства.

Оптимальна податкова система в Україні має відповідати таким принципам:

  •  економічній ефективності;
    •  адміністративній простоті;
      •  гнучкості;
      •  політичній відповідальності;
      •  справедливості.

Платниками податків і зборів (обов`язкових платежів) є юридичні та фізичні особи, на яких, відповідно до законодавчих актів, покладено обов`язок сплачувати податки і збори (обов`язкові платежі).

Об`єктами оподаткування є доходи (прибуток,), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна або її натуральні показники, майно юридичних або фізичних осіб та інші об`єкти, визначені законами України про оподаткування.

Система оподаткування в Україні представлена двома рівнями: перший – загальнодержавні податки, збори та інші обов`язкові платежі; другий – місцеві податки і збори.

Усю сукупність обов'язкових платежів податкового характеру може бути класифіковано за декількома підставами :

1. Залежно від компетенції органу, що вводить дію податкового платежу на відповідній території:

а) загальнодержавні — податки й збори, які встановлює Верховна Рада України, вводять у дію виключно закони, діють на всій території держави;

б) місцеві — податки й збори, перелік яких установлює Верховна Рада України, вводять у дію нормативні правові акти представницьких органів місцевого самоврядування, діють на території відповідних територіальних утворень.

Принцип компетенції органу, що встановлює податок, лежить в основі класифікації податків і зборів. Статті 13—14 Закону України «Про систему оподаткування» закріплюють загальнодержавні й місцеві їхні різновиди.

  1.  Залежно від каналу надходження. Відповідно до бюджетної системи України податкові платежі надходять у бюджети різних рівнів, на основі чого можна розділити їх на закріплені й регулюючі.

Закріплені податки безпосередньо й цілком надходять у конкретний бюджет чи позабюджетний фонд. Серед закріплених податків виділяють:

  •  податки, що надходять у Державний бюджет ;
    •  податки, що надходять у місцеві бюджети.

Регулюючі (різнорівневі) податки надходять одночасно до бюджетів різних рівнів у пропорціях, що відповідають бюджетному законодавству.

Можна дещо деталізувати цю групу податків, диференціювавши їх на групи:

а) державні — податки, що цілком надходять до Державного бюджету;

б) місцеві — податки, що цілком надходять до місцевого бюджету;

в) пропорційні — податки, які розподіляють між бюджетами в певній пропорції.

З. Залежно від платника:

А. Податки з юридичних осіб (податок на прибуток і т.д.).

Б. Податки з фізичних осіб (податок на доходи фізичних осіб тощо).

В. Змішані — податки, що допускають як платника і юридичних, і фізичних осіб (податок з власників транспортних засобів, земельні податки і т.д.).

До того ж змішані податки можна розділити на:

а) податки, які визначають наявністю певних матеріальних благ (транспортні засоби, ділянка землі);

б) податки, які визначають діяльністю платників (податок на додану вартість, акцизний збір).

4. Залежно від форми оподаткування:

А. Прямі (прибутково-майнові) — податки, які справляють у процесі придбання й акумуляції матеріальних благ, визначають за розміром об'єкта оподаткування, включають у ціну товару й сплачують виробник або власник. Прямі податки, відповідно, підрозділяють на:

а) особисті — податки, які сплачує платник податків за рахунок і залежно від отриманого ним доходу (прибутку), враховують платоспроможність платника;

б) реальні (англ. геаl — майно) — податки, які сплачують із майна, в основі яких лежить не реальний, а передбачуваний середній дохід.

Б. Непрямі (на споживання) — податки, які справляють у процесі витрати матеріальних благ, визначають за розміром споживання, включають у вигляді надбавки до ціни реалізації товару й сплачує споживач. При непрямому оподаткуванні формальним платником є продавець товару (робіт, послуг), який виступає посередником між державою та споживачем товару (робіт, послуг). Останній же являє собою платника реального.

 Прямі податки закладають у ціну на стадії виробництва (у виробника), то непрямі — тільки на стадії реалізації і як надбавку до ціни виробництва товару.

5. Залежно від способу справляння:

А. Часткові (кількісні) — встановлюють розмір податку для кожного платника окремо, враховують майновий стан платника та його можливості сплати. Загальну величину податку формують як суму платежів окремих платників.

Б. Розкладкові (репатріаційні) — податки, що нараховують на цілу корпорацію платників, які самостійно здійснюють між собою остаточний розподіл податкового тягаря..

6. Залежно від характеру використання:

А. Загального призначення — податки, які використовують на загальні цілі, без конкретизації заходів чи витрат, на які їх витрачають (фактично це й є дійсно податки).

Б. Цільові податки — податки, які зараховують у позабюджетні цільові фонди та які призначено для цільового використання. Фактично, однією з основних ознак податків є нецільовий характер, однак, подібні платежі мають низку позитивних моментів: психологічний; ув'язування витрат і доходів від визначених видів діяльності; певної незалежності конкретного державного органу.

7. Залежно від періодичності справляння:

А. Разові — податки, які справляють один раз протягом визначеного часу (найчастіше — податкового періоду) при здійсненні певних дій (податок із власників транспортних засобів; податок із майна, що переходить у порядку спадкування чи дарування). Переважно цей різновид податків має характер зборів.

Б. Систематичні (регулярні) — податки, які справляють регулярно, через певні проміжки часу й протягом усього періоду володіння чи діяльності платника (щомісячно, поквартально).

3. Податкове право – це сукупність фінансово-правових норм, які регулюють суспільні відносини, по встановленню, стягненню у бюджети різних рівнів обов`язкових, індивідуально без еквівалентних платежів – податків.

Інститут податкового права є провідним у галузі фінансового права, тісно пов`язаним з інститутом бюджетного права і з фінансами підприємств та організацій усіх форм власності.

Нормами права регулюються виникнення, змінення і припинення податкових правовідносин. Для кожної юридичної чи фізичної особи виникнення податкових правовідносин, крім норм, що містяться у законі про конкретний податок, пов`язане з  такими умовами: наявність об`єкта  оподаткування; отримання виручки від продажу товарів (робіт, послуг); наявність прибутку, доходу, майна, тощо.

Система елементів правового механізму податку складається з обов'язкових і факультативних елементів. Обов'язкові елементи включають дві групи:

1. Основні елементи визначають фундаментальні, сутнісні характеристики податку, що формують основне уявлення про зміст податкового механізму.

До основних елементів правового механізму податку й збору належать:

а) платник податку чи збору;

б) об'єкт оподаткування;

в) ставка податку чи збору.

2. Додаткові елементи правового механізму податку деталізують специфіку конкретного платежу, створюють завершену й повну систему податкового механізму. Сукупність додаткових елементів правового механізму податку досить різноманітна (залежно від ступеня деталізації податкового механізму). Однак ця сукупність складається з двох підгруп:

додаткові елементи правового механізму податку, що деталізують основні чи пов'язані з ними (предмет, база, одиниця оподаткування — категорії, що безпосередньо залежать від об'єкта оподаткування);

додаткові елементи правового механізму податку, що мають самостійне значення (податкові пільги, методи, терміни й способи сплати податку; бюджет чи фонд, куди надходять податкові платежі).

Таким чином, до додаткових елементів правового механізму податку належать:

  1.  податкові пільги;
  2.  предмет, база, одиниця оподаткування;
  3.  джерело сплати податку;
  4.  методи, терміни й способи сплати податку;
  5.  особливості податкового режиму;
  6.  бюджет чи фонд надходження податку (збору);
  7.  особливості податкової звітності.

Основні, й додаткові елементи мають обов'язковий характер, без якого неможливе закріплення відповідного податкового механізму.

Інакше обстоїть справа з факультативними елементами. В окремих випадках специфіка податку вимагає виділення в його механізмі особливих елементів, притаманних виключно цьому податку. Наприклад, ведення спеціальних кадастрів за майновими податками; специфічних реєстрів; бандерольний спосіб сплати тощо. Подібні елементи й складають групу факультативних, що можуть бути наявні в податковому механізмі, а можуть і не використовуватися.

4.  За матеріальним змістом податки поділяються на прямі та непрямі.

Непрямі податки характеризуються своєю замаскованістю, тобто вони додаються у процесі реалізації до ціни товару (робіт, послуг), що склалася створюючи нову вартість.

Види непрямих податків:

Податком на додану вартість (далі — ПДВ) є непрямий податок, який включають у ціну товару й становить частину приросту вартості, створюваної на всіх стадіях виробництва, надання послуг або після митного оформлення, й внесений до Державного бюджету. Механізм податку на додану вартість закріплено Законом України «Про податок на додану вартість» в редакції від 3 квітня 1997 року.

Платник податку — особа, зобов'язана здійснювати утримання й внесення в бюджет податку, який сплачує покупець чи особа, що ввозить (пересилає) товари на митну територію України.

Об'єктом оподаткування є операції платників податків з продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України; ввезення (пересилання) товарів на митну територію України й отримання робіт (послуг), наданих нерезидентами для їхнього використання чи споживання на митній території України; вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України та надання послуг (виконання робіт) для їхнього споживання за межами митної території України.

Базу оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, послуг) визначають за їхньою договірною (контрактною) вартістю, визначеною за вільними або регульованими цінами (тарифами) з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), за винятком ПДВ, який включають у ціну товарів (робіт, послуг) відповідно до законів України з питань оподаткування. До складу договірної (контрактної) вартості включають будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, переданих платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу, в зв'язку з компенсацією вартості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних, наданих) таким платником податку.

Об'єкти оподаткування, за винятком операцій, звільнених від оподаткування, і операцій, до яких застосовують нульову ставку, обкладають податком за ставкою 20%. Податок складає 20% бази оподаткування, його додають до ціни товарів (робіт, послуг).

Нульову ставку застосовують до експортованих товарів (робіт, послуг); до товарів і послуг, передбачених для офіційного використання іноземними дипломатичними й прирівняними до них представництвами тощо; до робіт, пов'язаних із ліквідацією Чорнобильської катастрофи.

Механізм звільнення від ПДВ передбачає:

- звільнення товарів (робіт, послуг) із правом відрахування сум податку, які сплачено постачальником;

-  звільнення від податку без надання права відрахування сплаченого постачальниками податку;

Сплату податку провадять не пізніше двадцятого числа місяця, наступного за звітним періодом.

Суми податку на додану вартість зараховують до Державного бюджету й використовують, насамперед, для бюджетного відшкодування ПДВ і формування бюджетних сум, які спрямовують як субвенції місцевим бюджетам.

Одним із видів непрямих податків є акцизи. В сучасних податкових законодавствах вони зазвичай займають наступне місце після податку на додану вартість (чи податків, що його заміняють) і за значенням, і за обсягами надходжень до бюджету. Однак, податкові системи XIX століття включали акцизи як основний канал забезпечення непрямого оподаткування, й нерідко термін «акциз» застосовували як синонім до всієї системи непрямих податків.

Механізм акцизного збору закріплено Декретом Кабінету Міністрів «Про акцизний збір» від 26 грудня 1992 року.

Першою статтею нормативного акта, зазвичай, закріплено поняття акцизного збору як непрямого податку на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, що включають до ціни цих товарів (продукції). Перелік підакцизних товарів і розміри ставок затверджує Верховна Рада України.

Платників акцизного збору законодавство України поділяє на три категорії:

1. За підакцизними товарами й продукцією вітчизняного виробництва — суб'єкти підприємницької діяльності, підприємства та організації, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями, філії, відділення й інші відокремлені підрозділи, що їх виробляють.

2. За ввезеними на територію України товарами — суб'єкти підприємницької діяльності, які імпортують підакцизні товари (продукцію).

  1.  Громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які ввозять (пересилають) предмети (товари) на митну територію України.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» від 26 грудня 1992 року виділяє три основних підходи до визначення об'єкта оподаткування:

  1.  Обороти від реалізації вироблених на території України підакцизних товарів, що ґрунтуються на вартості використаної підакцизної продукції, виходячи з фактичної собівартості й суми акцизів за встановленими ставками.
  2.  Обороти з реалізації товарів (продукції) для власного виробництва. Сюди належить як продукція, яку використовують підприємства для виробництва іншої продукції (тобто внутрішньозаводський оборот), так і продукція для передачі своїм працівникам.
  3.  Вартість товарів (продукції), які імпортують на митну територію України.

Неодмінним доповненням до нормативних актів, що регулюють механізм акцизного збору, є додаток, що містить перелік товарів (продукції), які розглянуто законодавцем як підакцизні, й закріплює рівень ставок цього збору. Рівень ставок акцизного збору дуже різноманітний: від 10% до 300%.

Кількість пільг за акцизним збором невелика. Декретом Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» закріплено такі види звільнення від акцизного збору:

Під час реалізації підакцизних товарів на експорт.

Під час реалізації легкових автомобілів:

а) спеціального призначення (міліція, швидка медична допомога) за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України;

б) спеціального призначення для інвалідів, оплату вартості яких провадять органи соціального забезпечення.

3. Акцизний збір не справляють під час вивезення з митної території України підакцизної продукції, набутої інвестором у власність на умовах угоди про розподіл продукції.

Обчислювати акцизний збір можуть за ставками в процентах до обороту з продажу й у твердих сумах із одиниці реалізованого товару, а також одночасно за ставками у процентах до обороту з продажу в твердих сумах із одиниці реалізованого товару (продукції).

Суми акцизного збору з ввезених на територію України товарів зараховують до Державного бюджету, а з товарів, вироблених в Україні, — до місцевого бюджету за місцем їхнього виробництва й Державного бюджету в співвідношеннях, встановлених Верховною Радою України.

У 1996 році в Україні з'явилися акцизні марки. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про акцизний збір на алкогольні напої і тютюнові вироби» від 15 вересня 1995 року марка акцизного збору — це спеціальний знак, яким маркірують алкогольні напої і тютюнові вироби, його наявність на цих товарах стверджує сплату акцизного збору. Відповідно до Указу Президента України «Про введення марок акцизного збору на алкогольні напої і тютюнові вироби» від 18 вересня 1995 року реалізацію на території України імпортних алкогольних напоїв і тютюнових виробів без наявності марок акцизного збору заборонено. У випадку їхньої відсутності товари підлягають конфіскації чи знищенню.

Запитання для самоконтролю

  1.  Охарактеризуйте природу податків.
    1.  Які функції виконують податки?
    2.  Назвіть класифікаційні ознаки податків.
    3.  Дайте визначення податкової системи України.
    4.  Які характерні особливості податкових правовідносин ви знаєте?
    5.  Порівняйте прямі та непрямі податки в податковій системі України.
    6.  Що таке непрямі податки? Наведіть приклади.
    7.  Надайте характеристику податку на додану вартість.
    8.  Що собою уявляє акцизний збір? Дайте визначення поняттю акцизної марки.

Тема 8. Податок на прибуток підприємства.

    1. Платники податку на прибуток.

2. Об`єкт оподаткування. Валовий дохід, валові витрати.

Амортизація основних фондів і нематеріальних активів.

1. Податок на прибуток є класичним варіантом прямого податку. З 1 січня 1995 року основним видом прямого податку, що справляють із юридичних осіб в Україні, став податок на прибуток, який було введено Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 року.

Платниками податку є:

з числа резидентів — суб'єкти підприємницької діяльності, бюджетні, громадські та інші підприємства, установи й організації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її межами.

з числа нерезидентів — фізичні чи юридичні особи, створені у будь-якій організаційно-правовій формі, які отримують доходи з джерелом їхнього походження з України, за винятком установ і організацій, що мають дипломатичний статус або імунітет згідно з міжнародними договорами України або законом.

— філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку, що не мають статусу юридичної особи, розташовані на території іншої, ніж такий платник податку, територіальної громади.

2. Об'єкт оподаткуванняце прибуток, який визначають шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат і суму амортизаційних відрахувань.

Валовий дохід — це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній чи нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, у виключній (морський) економічній зоні, так і за її межами.

Усі види витрат платника податку складаються з 4-х груп:

  1.  Валові витрати виробництва і обігу – це витрати платника податку у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, здійснюваній як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбав (виготовив) платник податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
    1.  Витрати, що мають подвійне призначення, тобто на валові витрати відноситься тільки частина витрат. До них відносяться:
    •  сума витрат на проведення поточного, капітального ремонтів, реконструкції, модернізації та інших видів покращення основних фондів;
    •  витрати на придбання ліцензій, дозволів, передбачені законодавством на валові витрати виробництва.
      1.  Амортизація – особлива група фінансових ресурсів підприємств і організацій усіх форм власності, яка складається з амортизації основних фондів і нематеріальних активів. Амортизація нараховується на обумовлені законом види витрат, зменшуючи балансову вартість.

4.  Витрати, які не включаються у склад валових витрат виробництва (обернення) продукції (робіт, послуг). Вказані витрати проводяться за рахунок коштів, що залишаються у розпорядженні підприємство після сплати податків.

Прибуток підприємств в Україні обкладають за ставкою 25%, яку можна виділити як базову.

Українське законодавство підрозділяє нерезидентів на тих, що не здійснюють підприємницьку діяльність на території України, й тих, які цю діяльність здійснюють через постійні представництва.

У нерезидентів (які не здійснюють діяльність в Україні через постійні представництва) з доходів, отриманих із джерел на території України, резидент (який виплачує ці доходи) утримує податок і перераховує до бюджету.

Доходи таких нерезидентів обкладають за наступними ставками:

  •  від фрахту — 6%;
    •  від страхування або перестрахування ризику, залежно від рейтингу фінансової надійності — 0% або 15%;
    •  від надання рекламних послуг — 20%;

Від оподаткування звільнено доходи неприбуткових організацій, отримані у вигляді:

- коштів або майна, що надходять безоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань;

- пасивних доходів;

- коштів або майна, що надходять таким неприбутковим організаціям як компенсація вартості отриманих державних послуг;

- дотацій або субсидій, отриманих із державного або місцевого бюджетів, державних цільових фондів або в межах благодійної, у тому числі гуманітарної чи технічної допомоги.

У разі, якщо доходи неприбуткових організацій, отримані протягом звітного (податкового) року, на кінець першого кварталу наступного за звітним року перевищують 25% від загальних валових доходів, отриманих протягом такого звітного (податкового) року, то така неприбуткова організація зобов'язана сплатити податок із нерозподіленої суми прибутку за ставкою 30% до суми такого перевищення.

Також звільнено від оподаткування прибуток підприємств, які засновано всеукраїнськими громадськими організаціями інвалідів, і майно яких є їхньою власністю, отримане від продажу товарів (робіт, послуг), крім прибутку, отриманого від грального бізнесу, де протягом попереднього звітного (податкового) періоду кількість інвалідів, які мають там основне місце роботи, складає не менше 50% загальної кількості працюючих і фонд оплати праці таких інвалідів становить не менше 25% від суми витрат на оплату праці, що входять до складу валових витрат. Перелік всеукраїнських громадських організацій інвалідів, на підприємства яких поширено цю пільгу, затверджує Кабінет Міністрів України.

Звільнено від оподаткування прибуток підприємств, отриманий від продажу на митній території України спеціальних продуктів дитячого харчування власного виробництва, спрямований на збільшення обсягів виробництва й зменшення роздрібних цін на такі продукти.

Платники податку самостійно визначають суму податку, що підлягає сплаті, в податковій декларації, розраховану наростаючим підсумком з урахуванням від'ємного значення об'єкта оподаткування минулих податкових періодів у разі його наявності, яку вони подають до податкового органу за звітний період, протягом 40 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) періоду. За звітні квартал, півріччя та три квартали платники податку подають спрощену декларацію, а за результатами звітного року — повну. Форми декларацій із цього податку встановлює центральний податковий орган за узгодженням із комітетом Верховної Ради України, що відповідає за проведення податкової політики.

Податок сплачують протягом 10 календарних днів, наступних за останнім граничним терміном подання податкової декларації.

Суми податку на прибуток зараховують до бюджетів територіальних громад за місцезнаходженням платника податку.

3. Для визначення об`єкта оподаткування із скоригованого валового доходу крім валових витрат податку включаються суми амортизації.

Слово «амортизація» походить від пізньолатинського amortization – сплата боргів.

Амортизація основних фондів і нематеріальних активів – це поступові віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або покращення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань.

Основні фонди – це матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів із дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв`язку з фізичним або моральним зносом.

Невиробничі фонди – це капітальні активи, які не використовуються у господарській діяльності платника податку.  

Амортизації підлягають витрати на :

  •  придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання;
    •  самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб;
    •  проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів;
    •  капітальні поліпшення землі, не пов`язані з будівництво;

Не підлягають амортизації та повністю відносяться до складу валових витрат звітного періоду витрати платника податку на:

  •  придбання і ви годівлю продуктивної худоби;
    •  вирощування багаторічних плодоносних насаджень;
    •  придбання основних фондів або нематеріальних активів з метою їх подальшого продажу іншим особам;
    •  утримання основних фондів, що знаходяться на консервації.

Для того, щоб забезпечити безперервне функціонування засобів праці на протязі амортизаційного терміну служби (експлуатації) необхідним є періодичний їх ремонт або заміна окремих деталей, які зношуються раніше, ніж основні засоби в цілому. Розмір амортизаційних відрахувань мав би розраховуватись тільки на  основі норм на повне відновлення. Такі норми зумовлюють економічно доцільний термін служби заходів праці, виходячи з темпів фізичного та морального зносу.

На 1998 рік  був встановлений коефіцієнт, що знижує амортизаційні відрахування спочатку 0,7, пізніше – 0,6. Різниця в обчисленій сумі амортизації за коефіцієнтом 0,7 і 0,6 належить до сплати в державний бюджет, починаючи з І звітного податкового кварталу, у терміни, встановлені для сплати податку на прибуток. (Постанова Кабінету Міністрів України від 19 березня 1998 року). На 1999 рік було встановлено  обов`язок підприємств перераховувати 10% амортизаційних відрахувань від нарахованої суми за місяць до Державного бюджету України. З 6 ківтня 1999 було скасовано 10%-вий амортизаційних податок і реанімовано система сплати до Державного бюджету України у розмірі понижуючого коефіцієнта – 0,8.   

Запитання для самоконтролю.

1. Надайте характеристику податку на прибуток підприємства.

2. Назвіть платників податку на прибуток підприємства.

3. Що виступає об`єктом оподаткування?

4. Визначте зміст поняття амортизація основних фондів та нематеріальних активів?

5. Які існують норми амортизаційних відрахувань.

Тема 9. Правове регулювання податків з населення.

1. Прибутковий податок з громадян. Платники, об`єкт, ставка податку. Порядок сплати податку.

2.   Податок на промисел. Об`єкт оподаткування. Ставка податку. Пільги.

1. Найважливішим видом податків із фізичних осіб, який притаманний будь-якій податковій системі, є прибутковий податок. З 1 січня 2004 року сплату цього обов'язкового платежу здійснюють на підставі Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року.

Платниками податку (суб'єктами оподаткування) є фізичні особи — громадяни України, особи без громадянства та громадяни іноземної держави:

  1.  резиденти, які отримують як доходи з джерелом їхнього походження з території України, так і іноземні доходи;
  2.  нерезиденти, які отримують доходи з джерелом їхнього походження з території України.

 Не є платником податку нерезидент, який, отримує доходи з джерелом їхнього походження з території України й має дипломатичні привілеї та імунітет, установлені на умовах взаємності міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, щодо доходів, отримуваних ним безпосередньо від здійснення такої дипломатичної чи прирівняної до неї таким міжнародним договором іншої діяльності.

Об'єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб є доходи (загальний місячний оподатковуваний дохід, чистий річний оподатковуваний дохід, загальний річний оподатковуваний дохід) чи їхня частина (є суми, які не включають у оподатковуваний податком дохід), а також отримання доходу (частіше це зустрічається в суб'єктів підприємницької діяльності), пов'язане з несенням витрат. Об'єкт оподаткування охоплює всі види доходів, отриманих із різних джерел і в різних формах, незалежно від виду діяльності. У Законі встановлено декілька ставок податку з доходів фізичних осіб:

  1.  15 (13)% від об'єкта оподаткування, яка є базовою ставкою;

5% від об'єкта оподаткування, нарахованого податковим агентом як: процент на депозит (вклад) у банк чи небанківську фінансову установу відповідно до закону (крім страховиків); процентний або дисконтний дохід за ощадним (депозитним) сертифікатом, яка є пониженою;

30% від об'єкта оподаткування, нарахованого як виграш чи приз (крім у державну лотерею в грошовому виразі), або будь-яких інших доходів, нарахованих на користь нерезидентів — фізичних осіб, яка є підвищеною.

Одна з найбільш традиційних податкових пільг — встановлення неоподатковуваного мінімуму. Тверду ставку — 20 % — застосовували щодо доходів, отриманих громадянами не за місцем основної роботи, в тому числі за сумісництвом, за виконання разових чи інших робіт, здійснюваних на підставі договорів підряду та інших договорів цивільно-правового характеру, а також доходів фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, що одержують доходи від здійснення підприємницької діяльності й поряд із цим мають основне місце роботи.

Платники цього податку мають відповідні пільги. По-перше, ст. 4 Закону встановлено суми виплат, які не належать до оподатковуваного доходу, наприклад: сума державної адресної допомоги, житлових та інших субсидій або дотацій, компенсацій, винагород і страхових виплат; сума доходів, отриманих платником податку від розміщення ним коштів у цінні папери, емітовані Міністерством фінансів України, виграші в державну лотерею; сума збору на державне пенсійне страхування та внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування платника податку, які вносять на рахунок його працедавці тощо. По-друге, платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного з джерел на території України від одного працедавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги, розмір якої визначають виходячи з мінімальної заробітної плати. По-третє, платник податку має право на податковий кредит, який становить суму (вартість) витрат, понесених платником податку — резидентом у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг) у резидентів — фізичних або юридичних осіб протягом звітного року (крім витрат на сплату податку на додану вартість і акцизного збору), на суму яких дозволено зменшення суми його загального річного оподатковуваного доходу. Також слід зазначити, що застосування пільг пов'язано з певними обмеженнями.,

Обчислення податку протягом року провадять відповідно до суми загального оподатковуваного доходу, що складається з суми загальних місячних оподатковуваних доходів, а також іноземних доходів, отриманих протягом такого звітного року.

Нарахування, утримання й сплату податку проводять податковий агент, яким є юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ) або фізична особа чи нерезидент або його представництво, які незалежно від їхнього організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками зобов'язані нараховувати, утримувати та сплачувати цей податок до бюджету від імені та за рахунок платника податку, вести податковий облік і подавати податкову звітність податковим органам. Податковим агентом, зокрема, є фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, яка використовує найману працю інших фізичних осіб, щодо виплати заробітної плати (інших виплат і винагород) таким іншим фізичним особам.

Податок, утриманий із доходів резидентів, підлягає зарахуванню до бюджету згідно з нормами Бюджетного кодексу України, а з доходів нерезидентів — підлягає зарахуванню до бюджету територіальної громади за місцем справляння такого податку.

2. Сплату податку на промисел здійснюють в Україні відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел» від 17 березня 1993 року.

Платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства (далі громадяни) як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні, якщо їх не зареєстровано як суб'єктів підприємництва, і якщо вони здійснюють несистематичний, не більше чотирьох разів протягом календарного року, продаж виготовленої, переробленої чи купованої продукції, речей, товарів.

Об'єктом оподаткування є сумарна вартість товарів за ринковими цінами, яку громадянин зазначає в декларації, що подає до державної районної (міської) податкової інспекції за місцем проживання, а громадянин, що не має постійного місця проживання в Україні, — за місцем реалізації товару.

Податок на промисел сплачують у вигляді придбання одноразового патенту на торгівлю, вартість якого визначають на підставі вказаної платником сумарної вартості товарів і ставки податку. Сума податку за невикористаним патентом поверненню не підлягає.

Залежно від особливостей платників податку на промисел, є два методи придбання одноразового патенту:

а) за місцем проживання платника (в тому випадку, якщо
громадянин має прописку);

б) за місцем здійснення торгової діяльності (в тому випадку, якщо громадянин не має прописки).

Придбання патенту здійснюють на основі поданої декларації, у якій вказують: прізвище, ім'я, по батькові платника; адресу проживання; найменування й вартість товару; кількість днів; кількість товару; вартість одиниці товару; сумарну вартість товару. Декларацію, на підставі якої визначають об'єкт оподаткування , подають у податкову інспекцію за місцем проживання громадянина України або до податкового органу за місцем реалізації товару (якщо громадянин не має постійного місця проживання). В декларації, окрім загальних даних про громадянина, вказують перелік товарів, які передбачають реалізувати, та їхню вартість.

Ставку податку на промисел встановлено в розмірі 10%
від зазначеної у декларації вартості товару, що підлягає реалізації протягом трьох днів, але не менше розміру однієї мінімальної заробітної плати. У випадку збільшення терміну продажу
товарів до семи днів ставку податку збільшують до 20%. Таким
чином, ставка для визначення вартості одноразового патенту
під час здійснення торгової діяльності з урахуванням податку
на промисел складає:

  1.   10% - у випадку придбання одноразового патенту на 3 дні;
  2.  20 % — у випадку придбання одноразового патенту на
    7 днів.

За допомогою пільг створюють умови для активізації інвестиційних процесів, насамперед у пріоритетних сферах матеріального виробництва, що відповідає основним напрямам структурної перебудови за конкретними програмами й проектами збільшення випуску та здешевлення необхідних товарів.

Декрет передбачає своєрідну пільгу: не декларують і не обкладають податком реалізацію продукції, виробленої у особистому підсобному господарстві, як у сирому вигляді, так і у вигляді первинної переробки.

Ще однією з пільг, закріплених Декретом, є надання права фізичним особам, без реєстрації суб'єктами підприємницької діяльності й без придбання одноразового патенту, здійснювати продаж ними особистих автотранспортних засобів. Цю пільгу застосовують у випадку здійснення такого продажу не більше одного разу на рік.

Запитання для самоконтролю.

1.  Що собою уявляє прибутковий податок з громадян?

2. Назвіть платників податку.

3. Які соціальні пільги передбачає діюче законодавство щодо обчислення цього виду податку?

4. Який порядок сплати прибуткового податку з громадян?

5. Охарактеризуйте податок на промисел.

6. Які пільги передбачає законодавство щодо податку на промисел?

Тема 10 . Податки, що сплачують юридичні і фізичні особи.

1. Податок з власників транспортних засобів, ставки, пільги.

2. Правові засади справляння плати за землю. Ставки та порядок нарахування податку.

3. Місцеві податки і збори.

1. Протягом багатьох десятиріч громадяни — власники транспортних засобів — сплачували місцевий збір. В Україні податок із власників транспортних засобів справляють на основі Закону України «Про податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів» від 11 грудня 1991 року (зі змінами й доповненнями). 18 лютого 1997 року було прийнято Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів».

Платниками податку є юридичні й фізичні особи (як українські, так і іноземні або особи без громадянства), що мають власні транспортні засоби, зареєстровані в Україні, які і є об'єктами оподаткування. До платників податку належать також власники моторних човнів, мотосаней тощо, що перераховують кошти до місцевих бюджетів за місцем перебування власників транспортних засобів. До кола платників не належать філії та інші відокремлені підрозділи юридичних осіб. Тому розраховувати й вносити до бюджету податок із власників транспортних засобів мають саме юридичні особи.

Ставки податку встановлено в гривні за 100 см3 об'єму циліндрів двигуна з розрахунку на 1 кВт (для транспортних засобів з електродвигунами) або з розрахунку на 100 см довжини (для катерів і яхт).

Порівняно традиційну систему пільг може бути розділено на дві групи. Перша включає платників, яких цілком звільнено від сплати податку. Сюди належать підприємства автомобільного транспорту загального користування, державні бюджетні установи й організації, інваліди, що мають мотоколяски чи автомобілі з ручним керуванням тощо. Інша включає платників, для яких ставку податку зменшено на 50% (пожежні машини, машини швидкої допомоги тощо). Закон надає право місцевим органам державної влади звільняти цілком чи частково від сплати податку окремих платників, за наявності вагомих причин. Законом України «Про податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів» передбачено такі пільги щодо цього податку:

Строки сплати податку практично прив'язано до вчасного здійснення технічного огляду транспортного засобу. Сплачують податок щорічно, але не пізніше першого півріччя перед реєстрацією, перереєстрацією чи щорічним технічним оглядом. Обчислення податку здійснюють відповідно до сумарної потужності транспортного засобу з урахуванням його різновиду й ставки.

Суми, що надходять за рахунок цього податку, розподіляють у співвідношенні: 85% - використовують на фінансування ресурсів, пов'язаних із будівництвом, реконструкцією, ремонтом і утриманням автомобільних доріг загального користування, а також сільських доріг; 15% — надходять до бюджетів місцевого самоврядування на ремонт і утримання вулиць у населених пунктах, що перебувають у комунальній власності, автомобільних доріг і доріг загального користування державного значення. Підприємства сплачують податок щокварталу рівними частинами відповідно до розрахунку суми податку за рік, а громадяни можуть його сплачувати щорічно чи один раз на два роки, але не пізніше першого півріччя року, в якому здійснено технічний огляд. Суму податку розраховують на основі чинних ставок. За викрадений транспортний засіб податок не сплачують за умови, що факт крадіжки підтверджено документами компетентного органу, що порушив кримінальну справу.

2. Справляння податку на землю регулює Земельний кодекс України, Закон України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 року, низка постанов Кабінету Міністрів України тощо.

Плату за землю в Україні справляють у вигляді земельного податку чи орендної плати, залежно від якості й місцезнаходження земельної ділянки, відповідно до грошової оцінки землі. Розмір земельного податку визначено з розрахунку на рік і встановлено у вигляді платежів за одиницю земельної площі. Проте розмір податку не залежить від результатів господарської діяльності власників чи користувачів ділянок.

Платниками податку виступають власники землі й землекористувачі, за винятком орендарів та інвесторів — учасників угоди про розподіл продукції.

Об'єктом плати є земельна ділянка, яка перебуває у власності, користуванні (в тому числі й на умовах оренди). Залежно від розмірів земельних ділянок і їхнього виробничого призначення, виділено групи земель сільськогосподарського призначення (розділ 2 Закону України «Про плату за землю») та землі несільськогосподарського призначення. Одиницею нарахування податку, щодо якого використовують законодавчо закріплені ставки, є один гектар орних земель, сіножаті, пасовищ, багаторічних насаджень.

Ставки земельного податку на земельні ділянки (за винятком сільськогосподарських угідь) диференціюють і затверджують відповідні сільські, селищні, міські ради, виходячи із середніх ставок податку, функціонального використання й місце-розташування земельної ділянки, але не більш ніж у два рази вище середніх ставок податку з урахуванням коефіцієнтів, встановлених вищевказаним Законом.

Законодавством передбачено збільшені ставки податку на землю у випадках:

  1.  нецільового використання;
  2.  перевищення норм відведення.

Для звільнення майна від оподаткування використовують два принципи: об'єктний і видовий. У першому випадку звільняють від оподаткування окремі, конкретні об'єкти. В другому — деякі види майна, що належить будь-яким юридичним особам, а також усе майно, що перебуває у власності визначених категорій юридичних осіб. Пільги на цей вид податку можна згрупувати так:

виключення майна з оподатковуваного;

зменшення вартості оподатковуваного майна;

зменшення податкової ставки.

Пільги щодо цього податку дозволяють виділити три групи звільнень:

  1.  визначені види земельних ділянок (заповідники, заказники, сортоділянки тощо);
  2.  закріплені законодавством установи (заклади культури, науки, освіти, фізичної культури й спорту, благодійні фонди тощо).
  3.  фізичні особи (інваліди І і II групи, учасники Великої Вітчизняної війни, громадяни, що постраждали від Чорнобильської катастрофи тощо).

Підставою для нарахування земельного податку є дані Державного земельного кадастру.

Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку щороку станом на 1 січня й до 1 лютого подають дані до відповідної державної податкової інспекції. Нарахування земельного податку громадянам проводять державні податкові інспекції, які видають платникові до 15 липня поточного року платіжне повідомлення про сплату податку.

Орендну плату за земельні ділянки та земельний податок платники сплачують за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, протягом ЗО календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного місяця.

Платежі за землю зараховують на спеціальні бюджетні рахунки бюджетів сільської, селищної, міської Ради, на території яких знаходяться земельні ділянки, при цьому 30% коштів від земельного податку надалі розподіляють на цілі, визначені ст. 22 Закону України «Про плату за землю». Розподіл коштів залежить від якості земель (середньої і кращої) з урахуванням їхнього місцерозташування.

Кошти від плати за землю використовують:

  1.  на фінансування заходів щодо раціонального використання й охорони земель, підвищення родючості ґрунту;
  2.  на ведення Державного земельного кадастру, землевпорядження, моніторингу земель. Державний земельний кадастр містить систему потрібних зведень і документів про правовий режим земель; їхній розподіл серед власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, за категоріями земель; про якісну характеристику народногосподарської цінності земель;
  3.  для економічного стимулювання власників землі й землекористувачів, на поліпшення якості земель, підвищення родючості ґрунту та продуктивності земель лісового фонду.

3. Конституція України закріпила право введення податків за Верховною Радою, але в статті 143 Конституції правом встановлення місцевих податків і зборів відповідно до законодавства наділені територіальні громади  села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування. На розвиток конституційних положень у статі 69 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що органи місцевого самоврядування відповідно до закону можуть встановлювати місцеві податки і збори, які зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. Таким чином, органи місцевого самоврядування мають право самостійно приймати рішення про введення місцевих податків, але відповідно до закону.

До місцевих податків належать:

1) податок з реклами. Платники – юридичні та фізичні особи, що рекламують свою продукцію чи діяльність. Об`єкт обкладання – вартість послуг за становлення і розміщення реклами. Гранична ставка – 0,1% вартості послуг за одноразову рекламу і 0,5 % - за розміщення реклами на тривалий строк. Виплачується під час оплати послуг. Джерело сплати – за рахунок собівартості продукції (робіт, послуг) або за рахунок особистих коштів.

2) комунальний податок сплачують юридичні особи, за винятком бюджетних та планово-дотаційних сільськогосподарських підприємств. Об`єкт оподаткування – річний фонд оплати праці, розрахований, виходячи з мінімального розміру заробітної плати. Гранична ставка – 10% річного фонду оплати праці. Джерело сплати – дохід (прибуток), який залишається в розпорядженні юридичних осіб.

До місцевих зборів (обов`язкових платежів) відносять:

1) готельний збір – стягується з метою фінансування заходів з розвитку готельного господарства. Платники – особи, що проживають у готелях. Об`єкт оподаткування – добова вартість житла, яке зняте, що розраховується без додаткових послуг. Ставка – 20% добової вартості. Пільги відсутні.

2) збір за паркування автотранспорту. Платники – юридичні та фізичні особи, що паркують автомобілі в спеціально відведених або обладнаних. Об`єкт оподаткування – одна година паркування автотранспорту. Ставка (граничний розмір) – 3 % неоподаткованого мінімуму ( у спеціально обладнаних місцях) і 1 % ( у віддалених місцях).

3) ринковий збір.  Платники – юридичні та фізичні особи, що реалізують сільськогосподарську та промислову продукцію. Об`єкт обкладання – торговельне місце. Ставка податку для фізичних осіб – 20% неоподатковуваного мінімуму, для юридичних осіб – 3 неоподатковуваних мінімуми.

4) збір за видачу ордера на квартиру. Платник – одержувач ордера. Об`єкт оподаткування – послуги, пов`язані з видачею ордера. Ставка – 30 % неоподаткованого мінімуму. Джерело сплати – особисті кошти одержувача ордера.

5) збір з власників собак. Платники – громадяни, власники собак, що проживають у будинках державного і громадського житлового фонду, приватизованих квартирах. Об`єкт оподаткування – за кожного собаку, крім службових (щороку). Ставка (граничний розмір) – 10 % неоподатковуваного мінімуму на момент нарахування збору.

6) курортний збір. Платники – громадяни, що перебувають у курортній місцевості. Об`єкт оподаткування – проживання у межах курортної місцевості. Ставка – не більше 10 % неоподатковуваного мінімуму. Цей вид оподаткування передбачає широкий перелік пільг.

7) збір за участь в бігах на іподромі;

8) збір за виграш на бігах;

9) збір з осіб, що беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

10) збір за право використання місцевої символіки;

11) збір за право проведення кіно- і телезйомок;

12) збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і розиграшів лотерей;

13) збір за видачу дозволу на розміщення об`єктів торгівлі, тощо.

Запитання для самоконтролю

Надайте характеристику податку з власників транспортних засобів

2. Які пільги застосовуються щодо цього податку?

3. Визначте суб`єкти та об`єкт оподаткування щодо справляння  плати за землю.

4. Яка специфіка та порядок нарахування цього податку?

5. Які податки відносимо до місцевих?

6. Що собою уявляють місцеві збори?

7. Надайте коротку характеристику місцевим податкам і зборам.

Тема 11.   Відповідальність за порушення податкового законодавства.

1. Кваліфікаційні ознаки податкового правопорушення.

2. Фінансові санкції за порушення податкового законодавства.

3.Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства.

4. Кримінальна відповідальність за порушення податкового законодавства.

1. Ефективна дія системи оподаткування в Україні неможлива без інституту відповідальності.

Кожен із суб`єктів податкових правовідносин зобов’язаний дотримуватися норм податкового права. І в разі порушення цих норм держава застосовує заходи примусу. До відповідальності можуть бути притягнуті всі учасники податкових правовідносин: платники податку, податкові органи та їх посадові особи, що сприяють сплаті податків.

Підставою для притягнення до відповідальності є податкове правопорушення.

Податкове правопорушення – це протиправне діяння (дія чи бездіяльність), що виражається в невиконанні або неналежному виконанні обов`язків по сплаті податків, інших обов`язкових платежів до бюджету, державних цільових позабюджетних фондів, за що встановлена юридична відповідальність. 

Об`єктом податкового правопорушення є суспільні правовідносини, що виникають з приводу сплати податків, інших обов`язкових платежів до бюджету та державних цільових позабюджетних фондів.

Суб`єктом податкового правопорушення може бути:

1) платник податку;

2) органи державної податкової служби України, їх посадові особи;

3) особи, що сприяють сплаті податків (наприклад, банки).

Об`єктивну сторону податкового правопорушення складають протиправні дії чи бездіяльність суб`єкта податкових правовідносин, що призводять до ненадходження коштів до дохідної частини бюджету чи державних цільових позабюджетних коштів.

Платник податку може бути притягнутий до відповідальності  у разі:

- ухилення від сплати податку, іншого обов`язкового платежу;

- зниження об`єкта  оподаткування;

- несвоєчасної сплати податку, іншого обов`язкового платежу;

- неподання (несвоєчасного подання) податкових декларацій, розрахунків, інших документів, необхідних для обчислення податків, обов`язкових платежів до податкових органів;

- неподання (несвоєчасного подання) до банку платіжних доручень на сплату податків, інших обов`язкових платежів;

- недопущення перевіряючи для обстеження приміщень, що використовуються для отримання доходів, тощо.

Не сплачені у встановлені строки податки, інші обов`язкові платежі до бюджету, державних цільових фондів, пеня та штрафи, застосовані до платника, визнаються податковою заборгованістю.

Що стосується суб`єктивної сторони податкового правопорушення, то наявність вини є необхідною умовою для притягнення правопорушника до адміністративної, кримінальної, дисциплінарної відповідальності.

2. Законодавче закріплення застосування штрафних санкцій до юридичних осіб за порушення податкового законодавства зумовлює потребу розгляду питання щодо правової природи цих санкцій.

Визнаючи фінансову відповідальність самостійним видом юридичної відповідальності, фахівці вказують на головну її особливість, яка полягає в тому, що крім штрафних санкцій, вона передбачає й право відновлювальні санкції, які стимулюють виконання фізичними та юридичними особами обов'язків, передбачених фінансовим (податковим) законодавством, а також забезпечують компенсацію шкоди, завданої державі в результаті їхньої протиправної поведінки.

Заходами фінансової відповідальності за порушення податкового законодавства слід вважати передбачені санкції податково-правової норми, штрафні (фінансові) санкції та пеню, їхні особливості:

  •    застосовують у разі вчинення порушення норм податкового законодавства, й полягають у додаткових майнових стягненнях;
  •  виступають як міра державного примусу, яку застосовують до правопорушників;
  •  мають за мету покарання правопорушників, а також компенсацію майнових втрат бюджетів і державних цільових фондів внаслідок ненадходження або несвоєчасного надходження податків і зборів;
  •  мають майновий (грошовий) характер.

Відповідно до п. 1.5 ст. 1 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» штрафною санкцією (штрафом) є плата в фіксованій сумі або у вигляді відсотків від суми податкового зобов'язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яку стягують із платника податків у зв'язку з порушенням ним правил оподатковування, визначених відповідними законами. Штрафні санкції накладають контролюючі органи, а в окремих випадках самостійно нараховує й сплачує платник податків.

Механізм застосування штрафних санкцій до платників податків за порушення правил оподатковування деталізовано в Інструкції про порядок застосування та стягнення сум штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби, яку затверджено наказом Державної податкової адміністрації України від 17 березня 2001 року № ПО.

Поряд зі штрафом, сплату пені також слід розглядати як міру фінансової відповідальності, а саме як плату у вигляді відсотків, нарахованих на суму податкового боргу (без урахування пені), що стягують із платника податків у зв'язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов'язання. В цьому законодавчому визначенні пені, закріпленому в п. 1.4 ст. 1 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», слід особливо відзначити, що підставою її нарахування є саме порушення терміну погашення податкового зобов'язання.

У податковому праві пеня має подвійну природу. По-перше, вона є способом забезпечення виконання обов'язку зі сплати податків і зборів. До того ж вона виконує стимулюючу функцію. По-друге, пеня є санкцією за порушення встановленого законодавством терміну сплати суми податкового зобов'язання, а тому виступає мірою правовідновлювальної відповідальності. Правовідновлювальна відповідальність передбачає застосування санкцій, спрямованих на відновлення порушеного права, примусове виконання обов'язків, усунення протиправного стану'.

Порядок ведення органами державної податкової служби обліку нарахування й погашення пені, що стягують з платника податків у зв'язку з несвоєчасним погашенням узгодженого податкового зобов'язання, регулює ст. 16 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», а також Інструкція про порядок нарахування та погашення пені за платежами, що контролюються органами державної податкової служби, затверджена наказом Державної податкової адміністрації України від 11 червня 2003 року № 290.

Керівники та інші посадові особи підприємств, установ, організацій, включаючи установи банків, громадяни, у тому числі суб`єкти підприємницької діяльності, в разі порушення норм податкового права можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності.

Адміністративна відповідальність – це засоби адміністративного впливу за допомогою адміністративно – правових норм, які містять осудження винного та його діяння і передбачають негативні наслідки для правопорушника.

Притягнення до адміністративної відповідальності за порушення норм податкового законодавства здійснюється у порядку, визначеному Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Особливостями адміністративних санкцій є:

1) відсутність тяжких правових наслідків;

2) застосування щодо менш тяжких податкових правопорушень (проступків);

3) адміністративні санкції не тягнуть за собою судимості.

Якщо рішення про застосування фінансових санкцій приймається лише на підставі акта перевірки, то для винесення постанови про накладання адміністративного стягнення обов`язковою умовою є протокол про адміністративне правопорушення. Протокол підписується працівником податкового органу, який його складає, та порушником. За відсутності протоколу відсутні і будь-які правові підстави для накладання  адміністративного штрафу.

Адміністративний штраф відповідно до ст. 27 КпАП України є грошовим  стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених зазначеним Кодексом та іншими законами України.

Обов`язковою умовою притягнення до адміністративної відповідальності є наявність вини у діях порушника, вона може бути як у формі умислу, так і необережності.

За ухилення від сплати податків, інших обов`язкових платежів в значних і більше розмірах платники відповідно до ст.. 148-2 Кримінального кодексу України можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності. Відповідальність настає незалежно від способу ухилення.

Під значним розміром прихованих від держави податків, інших  обов`язкових платежів розуміють суму платежу, яка в 100 і більше раз перевищує встановлений діючим законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Під великим розміром – суми, які в 250 і більше раз перевищують  неоподатковуваний мінімум доходів, а під особо великим розміром – суми, що перевищують цей мінімум в 1000 і більше раз.

Суб`єктами злочину можуть бути:

  •  посадові особи підприємства;
    •  установи, організації незалежно від форми власності;
    •  фізичні особи, які є осудними і досягли 16-річного віку;
    •  іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають доходи в Україні.

Притягнута до кримінальної відповідальності може бути лише та особа, яка скоїла цей злочин навмисно.

Кваліфікованими видами вказаного злочину є ухилення від сплати податків, інших обов`язкових платежів:

  •  скоєне за попередньою змовою групою осіб;
    •  скоєне особою, раніше судимою за такий злочин;
    •  якщо воно призвело до ненадходжень до бюджетів  або державних цільових фондів коштів у великих розмірах, або в особливо великих розмірах.

Кримінальна відповідальність передбачена тільки за несплату податків, зборів, інших обов`язкових платежів, вичерпаний перелік яких приведено в ст.ст. 14, 15 Закону України «Про систему оподаткування». Санкції, передбачені в ст. 148-2 КК України, застосовуються тільки за рішенням суду.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке податкове правопорушення?

2. Охарактеризуйте поняття об`єкта і суб`єкта  щодо податкового правопорушення.

3. Які кваліфікаційні ознаки податкового правопорушення?

4.Які вживаються фінансові санкції щодо порушників податкового законодавства?

5. Назвіть види відповідальностей, які може понести  правопорушник.

6. Чим відрізняються адміністративна та кримінальна відповідальності?

Тема 12. Правові засади державного кредиту.

1. Поняття, принципи та функції державного кредиту.

2. Форми і види державного боргу.

3. Нормативно-правове забезпечення відносин у галузі  державного кредиту.

1. Наявність державного дефіциту ставить перед державою завдання пошуку додаткових фінансових ресурсів для його покриття. Одним із способів залучення додаткових грошових коштів з метою фінансування запланованих бюджетом видатків є державний та місцевий кредити.

Державний кредит - це система економічних відносин, що виникають, з одного боку, між державою в особі її органів влади й управління та юридичними і фізичними особами, з іншого, в яких держава є позичальником, а зазначені особи – кредиторами.

Державний кредит як економічна категорія являє собою систему грошових відносин, які виникають у зв'язку із залученням державою на добровільних засадах для використання тимчасово не задіяних грошових коштів громадян і господарюючих суб'єктів.

Державний кредит як правова категорія - це самостійний інститут фінансового права, що становить собою систему фінансово-правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі залучення державою тимчасово не задіяних грошових коштів юридичних та фізичних осіб на умовах добровільності, зворотності, строковості та платності з метою покриття державного дефіциту і регулювання грошового обігу, а також надання державою грошових коштів у кредит іноземним державам та іншим суб'єктам міжнародного права.

Держава використовує державний кредит для забезпечення постійного процесу фінансування різноманітних потреб держави. Отримані таким чином кошти надходять у розпорядження державної виконавчої влади, перетворюючись у додаткові фінансові ресурси. Вони спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту, а в подальшому джерелом погашення державних позик і виплат відсотків за ними є кошти бюджету.

Правовою основою державного кредиту, перш за все, є Конституція України, а також відповідні норми БК України, Закони України «Про цінні папери і фондову біржу», «Про державний внутрішній борг», «Про Національний банк України», а також інші закони та нормативно-правові акти.

Специфіка фінансових правовідносин, що виникають у сфері державного (муніципального) кредиту, полягає в тому, що в названих відносинах держава виступає в ролі боржника, позичальника та гаранта. Однак, незважаючи на це, держава в односторонньому порядку визначає порядок умов проведення державних позик, надання гарантій та ін., що обумовлено державно-владним характером фінансово-правових норм.

Відносини у сфері державного кредиту регулюються нормами двох галузей права - цивільного і фінансового. Цивільно-правове регулювання охоплює договірну сторону відносин, тоді як фінансово-правове - відносини щодо формування централізованих фондів.

Як один із видів кредиту, державний (муніципальний) кредит має ряд особливостей, що вирізняють його з-поміж інших, а саме:

добровільний характер цих відносин;

поворотний та платний характер;

на відміну від банківського кредиту, коли заставою є матеріальні цінності, у разі запозичення коштів державою заставою кредиту слугує все майно, що перебуває в її власності;

залучені в результаті державного кредиту кошти мають специфічний цільовий характер - спрямовуються на погашення бюджетного дефіциту;

• державний кредит має строковий характер.

Державний кредит як фінансова категорія виконує три функції: розподільчу, регулюючу і контрольну.

Розподільча функція забезпечує формування централізованих грошових фондів держави та їх використання на принципах строковості, платності та зворотності.

Регулююча функція державного кредиту виявляється в тому, що держава, вступаючи у кредитні відносини, прямо або опосередковано впливає на стан грошового обігу, процес виробництва, зайнятість населення, рівень процентних ставок, а в кінцевому рахунку - на фінансову політику.

Специфіка контрольної функції в державному кредиті виявляється в тому, що з її допомогою контролюється цільове використання коштів, термін їх повернення і своєчасність виплати відсотків.

Аналіз фінансового законодавства, а також економічної та юридичної літератури з питань фінансів свідчить, що формами державного кредиту слід визначати: державні позики; звернення частини заощаджень населення в державні позики; використання коштів загальнодержавного позичкового фонду; казначейські позики; гарантовані позики.

2. Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу. 

Відповідно до ст. 2 БК України державний борг (борг АРК чи борг місцевого самоврядування) - це загальна сума заборгованості держави (АРК чи місцевого самоврядування), яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (АРК чи місцевого самоврядування), включаючи боргові зобов'язання держави (АРК чи міських рад), що набирають сили в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору.

 Державний борг має економічно обґрунтовані межі. Граничний обсяг внутрішнього та зовнішнього державного боргу, боргу АРК чи місцевого самоврядування, граничний обсяг надання гарантій встановлюється на кожний бюджетний період відповідно до закону про Державний бюджет України чи рішення про місцевий бюджет. Величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати 60 % фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту України. У разі перевищення вищезазначеної граничної величини КМ України зобов'язаний вжити заходів для приведення цієї величини у відповідність з положеннями БК України.

Величина боргу характеризує стан економіки і фінансів держави, ефективність функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття державного боргу є доходи бюджету, тобто, зазвичай, податки, можна стверджувати, що величина боргу - це взяті авансом у населення податки.

Існування державного боргу на сьогодні є об'єктивно обумовленим явищем для країн з ринковою економікою. Кожна держава, бажаючи найефективніше використати свої фінансові ресурси, активізувати підприємницьку діяльність, намагається залучити додатковий капітал, що є передумовою виникнення державного боргу. Невміння держави жити на власні кошти є основною причиною виникнення, а невміння використовувати залучені фінансові ресурси - зростання державного боргу.

Виходячи зі змісту визначення державного боргу, мова йде про внутрішній та зовнішній державний борг, однак законодавче закріплення стосується лише внутрішнього державного боргу.

Згідно із Законом України «Про державний внутрішній борг України» державним внутрішнім боргом України є строкові боргові зобов'язання Уряду України у грошовій формі. Державний внутрішній борг гарантується всім майном, що перебуває у загальнодержавній власності.

До складу державного внутрішнього боргу України входять позичання Уряду України і позичання, здійснені за безумовної гарантії Уряду, для забезпечення фінансування загальнодержавних програм. Державний внутрішній борг України складається із заборгованості минулих років та заборгованості, що знову виникає за борговими зобов'язаннями Уряду України.

До боргових зобов'язань Уряду України належать випущені ним цінні папери, інші зобов'язання у грошовій формі, гарантовані Урядом України, а також одержані ним кредити. До складу боргових зобов'язань Уряду України включається також частина боргових зобов'язань Уряду колишнього Союзу PCP, прийнята на себе Україною.

Боргові зобов'язання Уряду України можуть мати такий термін:

короткостроковий - до одного року;

середньостроковий - від одного до п'яти років;

довгостроковий - п'ять і більше років.

Боргові зобов'язання Уряду України виступають у вигляді облігацій внутрішніх державних позик і казначейських зобов'язань України. В окремих випадках можуть бути й інші форми урядових боргових зобов'язань. Характер і умови таких зобов'язань у кожному конкретному випадку визначаються Урядом України за погодженням з Національним банком України.

Управління державним внутрішнім боргом України здійснюється Міністерством фінансів України у порядку, погодженому з Національним банком України. Розміщення боргових зобов'язань Уряду України та надання гарантій від імені Уряду України проводиться за його дорученням Міністерством фінансів України. Рахункова палата здійснює контроль за утворенням і погашенням державного внутрішнього боргу України.

Обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснюється Міністерством фінансів України через банківську систему України шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашення і виплати доходу за ними у вигляді процентів та в іншій формі.

Для фінансування витрат з розміщення, рефінансування, виплати доходу та погашення боргових зобов'язань Уряду України у складі Державного бюджету України створюється фонд з обслуговування державного внутрішнього боргу України. До цього фонду зараховуються кошти у розмірі 50 процентів, одержані від приватизації майна державних підприємств. Міністерство фінансів України щорічно публікує у загальнодоступному виданні відомості про стан державного внутрішнього боргу України.

Зовнішній державний борг - це строкові боргові зобов'язання Уряду України у грошовій формі іноземним державам, міжнародним фінансовим організаціям й особам. У сучасних умовах кредиторами України можуть бути міжнародні фінансові інститути. До них належать Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку тощо.

Основними причинами створення і збільшення державного боргу є: збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів; циклічні спади й автоматичні стабілізатори економіки; скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування (зменшення) державних витрат; вплив політичних бізнес-циклів - надмірне збільшення видатків напередодні виборів для завоювання популярності виборців та збереження влади.

Серед заходів щодо управління й обслуговування державного боргу найбільш поширеними у світовій практиці є:

рефінансування - випуск нових позик з метою покриття раніше випущених боргових зобов'язань;

конверсія - зміна первинних умов позики стосовно прибутковості, при цьому вона може зумовити як зниження, так і підвищення процентної ставки доходу, який виплачує позичальник - держава своїм кредиторам. Використовують кілька методів проведення конверсії, основними з яких є примусові, добровільні й факультативні;

консолідація - зміна термінів дії раніше випущених позик;

уніфікація позики - об'єднання декількох позик в одну, коли облігації раніше випущених позик обмінюються на облігації нової позики;

новація - угода між позичальником і позивачем із заміни зобов'язання за зазначеною фінансовою позикою іншим зобов'язанням;

відстрочення погашення позики чи всіх раніше випущених позик проводять за умови, якщо подальший активний розвиток операцій із випуску нових позик не має фінансової ефективності для держави. Це відбувається в момент, коли уряд уже випустив занадто багато позик і умови їхньої емісії не були досить вигідні для держави

• анулювання - повна відмова держави від своїх боргових зобов'язань (внутрішніх, зовнішніх, за всім державним боргом у цілому). Анулювання може здійснюватись з двох причин: у випадку фінансової неспроможності держави, тобто її банкрутства, а також у випадку приходу до влади нових політичних сил, що за визначеними причинами відмовляються визнавати фінансові зобов'язання попередньої влади (відмова радянської влади визнати борги царської Росії).

3. Відносини в сфері державного кредиту виступають на правовій основі. Найбільш важливі питання випуску і погашення державних позик вирішуються вищими органами державної законодавчої і виконавчої влади.

 Державні позики є механізмом залучення тимчасово вільних коштів фізичних і юридичних осіб шляхом випуску і реалізації цінних паперів для фінансування потреб держави. Такими цінними паперами найчастіше є облігації та казначейські зобов'язання.

Облігація - цінний папір, що засвідчує внесення його власником певних коштів і підтверджує зобов'язання емітента відшкодувати власникові номінальну вартість цього цінного папера в передбачений строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Мінімальна номінальна вартість облігації не може бути меншою 50 гривень. Номінальна вартість облігації більша 50 гривень повинна бути кратною мінімальній вартості облігації. Випускаються облігації таких видів: облігації внутрішніх і місцевих позик; облігації підприємств.

Облігації можуть бути іменними і на пред'явника, процентними і безпроцентними (цільовими), що вільно обертаються або з обмеженим колом обігу. Облігації внутрішніх і місцевих позик випускаються на пред'явника. Рішення про випуск облігацій внутрішніх і місцевих позик приймається, відповідно, Кабінетом Міністрів України і місцевими радами.

Окрім облігацій внутрішніх державних позик, законодавством передбачено й емісію та розповсюдження облігацій зовнішніх державних позик України як цінних паперів, що розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.

Облігації зовнішніх державних позик України можуть деномінуватися у конвертованій іноземній валюті. Такі облігації випускаються процентними, дисконтними та можуть бути іменними або на пред'явника, з вільним або обмеженим колом обігу. Рішення про випуск облігацій зовнішніх державних позик України в межах передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік зовнішніх джерел фінансування дефіциту Державного бюджету України приймається КМ України щодо кожного випуску.

Рішення про випуск облігацій зовнішніх державних позик України оформляється постановою Кабінету Міністрів України, якою затверджуються умови випуску.

Рішення про випуск облігацій зовнішніх державних позик України, що перевищують межі, передбачені законом про Державний бюджет України на відповідний рік зовнішніх джерел фінансування дефіциту Державного бюджету України, має визначати мету випуску, джерело погашення та підлягає затвердженню ВР України і набирає чинності після такого затвердження.

Первинне розміщення, обслуговування та погашення облігацій зовнішніх державних позик України здійснює Міністерство фінансів України. З цією метою Міністерство фінансів України може залучати банки, інвестиційні компанії тощо.

Поширеним видом цінних паперів є також казначейські зобов'язання України - вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються винятково на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.

Випускаються такі види казначейських зобов'язань:

довгострокові - від п'яти до десяти років;

середньострокові - від одного до п'яти років;

короткострокові - до одного року.

Рішення про випуск довгострокових і середньострокових казначейських зобов'язань приймає КМ України. Рішення про випуск короткострокових казначейських зобов'язань приймає Міністерство фінансів України. У рішенні про випуск казначейських зобов'язань визначаються умови їх випуску.

Порядок визначення продажної вартості казначейських зобов'язань встановлює Міністерство фінансів України, виходячи з часу їх придбання. Кошти від реалізації казначейських зобов'язань спрямовуються на покриття поточних видатків республіканського бюджету.

Виплата доходу за казначейськими зобов'язаннями та їх погашення здійснюються відповідно до умов їх випуску, затверджених: за довгостроковими і середньостроковими зобов'язаннями -КМ України, короткостроковими - Міністерством фінансів України.

Звернення частини заощаджень населення в державні позики як форма державного кредиту дає змогу Ощадному банку України надати державі кредит за рахунок залучення тимчасово вільних коштів його (банку) вкладників. Кредитування держави здійснюється без відома й без згоди на це вкладників банку, адже розпорядження їхніми коштами на розсуд банку передбачено договором депозиту. Варто наголосити, що звернення частини заощаджень населення в державні позики, які використовуються на державні потреби, здійснюється шляхом купівлі банком, де розміщуються кошти вкладників особливих цінних паперів (облігацій, казначейських зобов'язань), а також оформлення безоблігаційних позик.

Використання коштів загальнодержавного позичкового фонду як форма державного кредиту характерна тим, що державні фінансово-кредитні установи безпосередньо (без купівлі цінних паперів) передають частину своїх кредитних ресурсів Уряду для фінансування потреб держави. Ця форма кредиту є характерною для країн з неринковою економікою, оскільки передбачає неправомірне вилучення коштів у фінансово-кредитних установ як суб'єктів підприємництва.

Казначейські позики характеризують особливу форму державного кредиту, зміст якої полягає у державному фінансуванні підприємств та організацій коштами бюджету на умовах строковості, платності та зворотності. Це викликано необхідністю фінансової підтримки суб'єктів господарювання, у випуску продукції яких зацікавлена держава. Відмінність такого виду кредитування від банківського полягає у пільгових умовах, на яких держава надає фінансову допомогу, та меті, яку вона при цьому переслідує.

Гарантовані позики як форма державного кредиту полягає в тому, що Уряд в окремих випадках бере на себе зобов'язання безумовного погашення позики та відсотків по ній, що випущена органами державної влади й управління нижчого рівня чи суб'єктами господарювання. Однак ця форма кредиту має обмежений характер, оскільки Уряд бере на себе фінансові зобов'язання лише у виняткових випадках та у разі зацікавленості у функціонуванні суб'єкта господарювання.

Запитання для самоконтролю

  1.  Визначить економічну та правову природу державного кредиту.
  2.  Охарактеризуйте правове регулювання відносин у сфері державного кредиту.
  3.  Охарактеризуйте відносини державного кредиту як предмет цивільного та фінансового права.
  4.  Назвіть функції державного кредиту.
  5.  Дайте класифікаційну характеристику державного кредиту.
  6.  Що таке державний борг, які його граничні розміри відповідно до чинного законодавства?
  7.  Назвіть причини утворення та збільшення державного боргу.

Тема 13. Правові основи страхування.

1.  Страхування як економічна і правова категорія, її матеріальний зміст.

2. Поняття обов’язкового страхування. Види обов’язкового державного страхування.

3. Загальнообов`язкове державне страхування: поняття, види, принципи.

1. Страхування є самостійною ланкою фінансової системи України. Воно виступає в двох відокремлених формах: у формі соціального страхування (державного й недержавного) та страхування, яке пов'язано з непередбачуваними надзвичайними подіями. 

За своїм змістом страхування являє собою систему відносин із формування й використання централізованих і децентралізованих фондів, які необхідні для фінансування непередбачених потреб суспільства та його членів, відшкодування шкоди, яка виникла внаслідок стихійного лиха та інших подібних подій.

Матеріальний аспект передбачає створення грошових фондів спеціалізованих установ — страхувальників, які використовують для відшкодування шкоди, що зумовили нещасні випадки, тобто з настанням певних дій.

Державне соціальне страхування визначено як частину системи соціального забезпечення, яку організовано державою в інтересах застрахованих з метою забезпечення державних гарантій від можливих наслідків соціальних та/ або професійних ризиків, і полягає в матеріальному забезпеченні застрахованих осіб, наданні їм соціальної, медичної і реабілітаційної допомоги.

Характерними ознаками страхування є:

- імовірний характер відносин, згідно з яким неможливо визначити заздалегідь конкретного страховика, час настання страхового випадку тощо;

- поворотність коштів, яка полягає в тому, що страхові платежі після об'єднання їх у страховий фонд підлягають (за відрахуванням витрат за послуги страхової компанії) виплаті страхувальнику;

- перерозподільний характер відносин, який регулює участь більшої кількості осіб, що вносять страхові внески до фонду, ніж кількість осіб, які отримують право на виплати зі страхового фонду;

- цільове використання створюваного фонду, тобто витрачання страхових ресурсів здійснюють виключно в суворо визначених випадках, що обумовлено умовами договору.

Призначення страхування та його суспільна сутність найповніше проявляються в його функціях. Виділяють такі функції: розподільчу, яка в страхуванні виявляється в формі попередження і відновлення; ощадну та контролюючу. Попереджувальна функція дозволяє здійснювати досить широку систему профілактичних заходів, інвестувати кошти страхових фондів відповідно до програми, державні цінні папери тощо. Відновлювальна функція дозволяє повністю або частково відшкодувати втрати внаслідок страхового випадку, виплатити обумовлену законодавством або договором грошову суму. Ощадна функція дозволяє акумулювати грошові кошти за їхнім цільовим призначенням використання. Контролююча функція обумовлює надходження коштів страхового фонду на суворо визначені цілі, в певних випадках і певному колу суб'єктів.

Учасниками процесу в сфері соціального страхування є держава, страховики та страхувальники. Держава розробляє й приймає законодавство з питань соціального страхування. Страховики, якими є фонди соціального страхування, контролюють його виконання. Страхувальники, в ролі яких виступають роботодавці, а в окремих випадках і застраховані особи, виконують покладені на них обов'язки й несуть відповідальність.

В Україні є три форми фондів соціального страхування: Фонд страхування від нещасних випадків, Фонд страхування на випадок безробіття, Фонд страхування від непрацездатності, кожний із яких відокремлено, в межах своїх повноважень здійснює перевірки правильності нарахування, своєчасності й повноти перерахування та надання страхових внесків тощо.

Фонд страхування від нещасних випадків — це некомерційна самоврядна організація, що діє на основі статуту, який затверджує її правління. Нагляд за діяльністю Фонду соціального страхування від нещасних випадків здійснює наглядова рада. Метою нагляду є забезпечення виконання Фондом соціального страхування від нещасних випадків його статутних завдань і цільового використання коштів цього Фонду.

Фонд страхування на випадок безробіття є цільовою централізованою структурною ланкою, членами якої є всі застраховані особи. Цей Фонд виступає як некомерційна самоврядна організація, кошти якої не включають до складу Державного бюджету України. Обов'язком Фонду страхування на випадок безробіття є контроль за правильністю нарахування, своєчасністю сплати страхових внесків, а також витрат за страхуванням на випадок безробіття, правильністю призначення роботодавцем і виплати застрахованим особам допомоги з часткового безробіття.

Фонд страхування від непрацездатності провадить збір і акумуляцію страхових внесків та інших коштів, призначених для фінансування матеріального забезпечення та соціальних послуг, і забезпечує їх надання, а також здійснює контроль за використанням цих коштів. Цей Фонд належить до цільових позабюджетних страхових фондів і є некомерційною самоврядною організацією. Гарантом надання Фондом матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам, його стабільної діяльності є держава.

Управління страховими фондами здійснюють на паритетній основі держава й представник суб'єктів соціального страхування. Державний нагляд у сфері обов'язкового державного соціального страхування здійснює спеціально вповноважений Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади.

Відносини в галузі страхування, які регулюють норми фінансового права, залежно від суб'єктів, що беруть у них участь, можна класифікувати на такі види:

- відносини між державою в особі Уряду України й органами виконавчої влади з нагляду за страховою діяльністю;

- відносини між органами виконавчої влади з нагляду за страховою діяльністю та органами-страховиками з приводу встановлення правил формування й розміщення страхових резервів, надання ліцензій, організації страхової діяльності тощо;

-  відносини між державними органами й страховиками з приводу обмеження монополізму на страховому ринку;

-   відносини між державними контрольними органами й страховиками.

Джерелами страхового права є нормативно-правові акти різного рівня, а саме: Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України «Про страхування», укази та розпорядження Президента, постанови уряду, акти галузевих міністерств та відомств, тощо.

Залежно від правового режиму, суб'єктного складу, методів регулювання страхові фонди поділяють на децентралізовані (які створюють самі господарчі суб'єкти для ліквідації непередбачених збитків і витрачають на їхній розсуд) і централізовані (формують цільовий фінансовий резерв держави).

Виділяють кілька різновидів страхових фондів на певних рівнях:

- децентралізовані страхові фонди підприємств;

- відомчі страхові фонди, які створюють на рівні міністерств, відомств тощо;

- резервний фонд бюджету для здійснення непередбачених витрат, що не мають постійного характеру, порядок використання коштів із якого визначає Кабінет Міністрів України;

- сукупний фонд централізованих резервів державного страхування, який створюють за рахунок децентралізованих надходжень.

Враховуючи різноманітність об`єктів, що підлягають страхуванню, всю сукупність відносин страхування можна поділити на наступні галузі:

  •  майнове страхування;  
    •  особисте страхування;
    •  соціальне страхування;
    •  страхування відповідальності;
    •  страхування підприємницьких ризиків.

Об'єктом майнового страхування є майнові інтереси, які пов'язано з володінням, користуванням і розпорядженням майном. Об'єктом особистого страхування виступають особисті блага громадянина, які пов'язано з його життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням, об'єктом соціального страхування – рівень добробуту громадян. Об'єктами страхування відповідальності виступають обов'язки страхувальників виконувати договірні умови щодо поставок продукції, погашення заборгованості кредиторам або відшкодування матеріальної чи іншої шкоди в випадку її нанесення іншою особою.

2. Державне страхування за методами здійснення поділяється на  обов'язкове й добровільне страхування. Добровільне здійснюють на основі договору між страхувальниками й страховиками. Порядок його укладення, виконання та розривання регулює цивільне законодавство. Застосовують у вигляді страхування життя, майна, транспортних засобів, які належать громадянам тощо. Обов`язкова форма страхування поширюється на пріоритетні об`єкти страхового захисту.

Обов'язковим є страхування, яке здійснюють у силу закону. Умови й порядок проведення обов'язкового страхування визначають відповідні нормативні фінансово-правові акти. Страхова відповідальність в цьому випадку наступає автоматично, з моменту появи об`єкта страхування. Обов`язкове страхування не обмежується будь-яким періодом та діє до тих пір, поки існує страхувальник. Сфера обов`язкового страхування розрахована на визначене коло страхувальників та має встановлені нормативними актами межі і форми страхового захисту.

Метою обов`язкового страхування є підвищення соціальної захищеності окремих категорій громадян, посилення стабільності в економіці завдяки раціональному використанню страхових фондів, розширення  кола страхувальників і помітне зниження на підставі цього страхових платежів.

Обов'язкове страхування може виступати в двох формах:  

-обов'язкове державне страхування, яке здійснюють за рахунок коштів бюджету;

-обов'язкове страхування, яке здійснюють за рахунок коштів самих страховиків.

Обов`язковому страхуванню підлягає належне фізичним особам майно, зокрема, будівлі (житлові будинки, господарські будівлі) на випадок їх пошкодження в результаті стихійних лих, пожеж та ін.

Окрім майнового, здійснюється також обов`язкове особисте страхування: страхуються пасажири повітряного, залізничного, морського та автомобільного транспорту. Організація такого страхування полягає в укладанні договору між відповідними транспортними організаціями і страховиками.

Обов'язкове державне страхування виступає в формі соціального страхування, яке регулює спеціальне законодавство України. Обов'язкове державне соціальне страхування регулюють «Основи законодавства України про обов'язкове державне страхування» та інші законодавчі акти.

Особливу роль у сучасному страховому ринку відіграє перестрахування – страхування одним страховиком на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов`язків перед страхувальником у іншого страховика резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно із законодавством країни, в якій він зареєстрований.

3. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування – це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Завданням законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування є встановлення гарантій щодо захисту прав та інтересів громадян, які мають право на пенсію, а також на інші види соціального захисту.

Суб`єктами загальнообов`язкового державного соціального страхування є застраховані громадяни, страхувальники і страховики. Застрахованою є особа, на користь якої здійснюється загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Система загальнообов`язкового державного соціального страхування громадян здійснюється за такими принципами:

  •  законодавчого визначення умов і порядку здійснення загальнообов`язкового державного соціального страхування;
    •  обов`язкового страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору та інших підставах, передбачених законодавством про працю;
    •  надання права отримання виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням особам, зайнятим підприємницькою, творчою діяльністю;

Загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню підлягають:

1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту):

а) на підприємствах, установах, організаціях, незалежно від форми власності;

б) у фізичних осіб;

2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності.

Залежно від страхового випадку,  закріплено такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування:

1. Пенсійне державне страхування. Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування закріплено як загальнодержавний збір у ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування». Механізм його справляння регулює Закон України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» від 26 червня 1997 року і Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року.

Відповідно до системи державного соціального пенсійного страхування призначають такі види пенсій: по старості (за віком); по інвалідності; у зв'язку з втратою годувальника; в зв'язку з особливими умовами праці; за вислугою років. Основним критерієм диференціації умов і норм державного соціального пенсійного страхування визнають трудовий стаж, умови й оплату праці. Ставки збору, що справляють до Пенсійного фонду, диференційовано залежно від платника й об'єкта оподаткування.

Обчислення й сплату цього платежу здійснюють згідно з Постановою КМУ «Про порядок сплати збору на обов'язкове пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій» від 3 листопада 1998 р., а також з Інструкцією про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України від 19 грудня 2003 року.

2. Державне соціальне страхування в зв'язку з тимчасовою втратою працездатності й витратами, зумовленими народженням і похованням. Цей вид збору на обов'язкове соціальне страхування справляють на основі Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 року.

3. Медичне страхування. Відповідно до ст. 49 Конституції України громадянам України гарантовано право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Світова страхова медицина складається із загальнообов'язкового і добровільного медичного страхування. В Україні загальнообов'язкового медичного страхування на загальнодержавному рівні не запроваджено, але про медичне страхування — як один із видів обов'язкового страхування згадано в ст. 7 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996 року.

Передбачуваний порядок сплати страхових зборів є таким: 50% розміру нарахованих зборів за застрахованих осіб будуть сплачувати страхувальники-роботодавці й 50% — застраховані особи. Розміри страхових зборів на медичне страхування щороку встановлюватиме Верховна Рада України.

Другим видом медичного страхування є добровільне медичне страхування (ст. б Закону України «Про страхування»), при якому за рахунок страхових внесків страхувальників (якими можуть бути самі застраховані особи або треті особи) формують страхові резерви страхових компаній, з яких при настанні страхового випадку і оплачують медичні послуги, що надають застрахованій особі. З урахуванням їх соціального значення договори страхування взагалі й добровільного медичного страхування належать до сфери регулювання цивільного законодавства.

  1.   Державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності. Цей вид соціального збору справляють згідно з Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 22 лютого 2001 року. Розмір страхового внеску залежить від класу професійного ризику виробництва, до якого, належить підприємство. Розрахунок розміру страхового внеску для кожного підприємства здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків згідно з Порядком визначення страхових тарифів для підприємств, установ і організацій на загальнообов'язкове соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, який затверджує Кабінет Міністрів України.

5. Державне соціальне страхування на випадок безробіття є системою гарантованого забезпечення застрахованих осіб грошовою допомогою, яку здійснюють за рахунок страхових внесків відповідно до законодавства. Основним критерієм диференціації внесків страхувальників на цілі державного соціального страхування від безробіття є встановлений у законодавчому порядку рівень соціального ризику втрати роботи з урахуванням перспективи зайнятості населення цієї галузі в даному регіоні. Цей вид соціального збору справляють згідно з Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 року.

Запитання для самоконтролю

1.  Визначте поняття і суть страхування. Назвіть основні його види.

2. Які функції покладено на поняття страхування?

3.  Що є правовою основою страхування?

4.  Яке місце страхування у фінансовій системі України?

5.  Які повноваження державного органу регулювання і нагляду за страховою діяльність в Україні?

6. Охарактеризуйте систему  обов’язкового  страхування.

7. Надайте зміст інституту обов`язкового страхування.

8. Що собою уявляє система загальнообов`язкового страхування ?

9. Назвіть головні принципи функціонування такої системи.

Тема 14. Система державних видатків в Україні.

1. Поняття державних видатків. Система державних видатків.

2.Співвідношення понять державні видатки та видатки Державного бюджету. Принципи фінансування.

3. Видатки Державного бюджету та їх види . Видатки місцевих бюджетів.

 1. Забезпечуючи виконання своїх завдань і функцій, держава розподіляє і використовує фінансові ресурси. При цьому роль держави полягає в тому, що вона надає фінансову підтримку окремим галузям економіки, фінансує соціально-культурні заходи і науку, національну оборону, правоохоронну діяльність, судову систему, систему державних органів управління, які практично втілюють її функції. Фінансові ресурси, що виділяються державою з централізованих і децентралізованих фондів на потреби держави, складають зміст державних видатків.

Державні видатки визначають як урегульовані нормами права суспільні відносини, що виникають з приводу планомірного використання державних фінансових ресурсів з метою матеріального забезпечення процесу розширеного відтворення, утримання соціальної сфери, обороноздатності і державного управління.

У сфері державних видатків виникають правовідносини, що передбачають участь у них відповідних суб'єктів, а саме:

органи Державного казначейства України, які складають розпис видатків бюджету відповідно до їх поквартального розподілу та здійснюють постійний контроль за використанням бюджетних асигнувань;

кредитна установа (банк), у якій відкрито банківський рахунок бюджетній організації або суб'єкту, що отримує бюджетні асигнування;

розпорядник бюджетних коштів, керівник установи, підприємства, організації, якому надане право розпорядження бюджетними асигнуваннями, переводити їх до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Сукупність всіх видів видатків держави складає систему державних видатків. В цю систему входять:

  •  видатки держави, що здійснюються з державного бюджету;
  •  видатки держави, що здійснюються з місцевих бюджетів усіх рівнів;
  •  видатки держави, що здійснюються з бюджетних та позабюджетних централізованих державних та місцевих фондів;
  •  видатки державних та комунальних підприємств, організацій та установ.

У фінансовому праві державні видатки виділені в окремий інститут державних видатків, який утворюється фінансово-правовими нормами, що регулюють суспільні відносини щодо витрачання державних та комунальних грошових ресурсів.

2. У системі державних видатків слід знаходити видатки бюджету, а саме кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Ці поняття співвідносяться як родове та видове, адже видатки бюджету, в тому числі місцевого, належать до державних видатків, і цим самим є предметом правового регулювання норм окремого інституту фінансового права «Правове регулювання державних та місцевих витрат».

Державні видатки здійснюються шляхом фінансування.

Фінансування державних видатків – це плановий , цільовий, безповоротний й відплатний відпуск грошових коштів, який виконується з урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінансування, проводиться в міру здійснення планового використання коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій, а також для утримання соціально-культурної сфери , забезпечення соціальних гарантій та зобов`язань держави з додержанням режиму економії при постійному здісненні контролю.  

Фінансування державних видатків здійснюється коштами: державного і місцевих бюджетів; державних і місцевих цільових фондів; власних фондів підприємств, установ, організацій тощо.

В залежності від джерел фінансування можна виділити такі його види: бюджетне фінансування, самофінансування та державне кредитування.

Бюджетне фінансування – це фінансування, що проводиться за рахунок бюджетних коштів.

Самофінансування використовується для покриття видатків державних та комунальних підприємств за рахунок їх власних фінансових ресурсів.

Незалежно від джерел покриття видатків, фінансування здійснюється на основі таких принципів: плановості, безповоротності та безвідплатності, цільового спрямування коштів та їх ефективного використання та здійснення постійного контролю за їх використанням, фінансування в міру виконання планів, оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел, додержання режиму економії.

3.  Державні видатки складають у своїй сукупності відповідну систему і їх класифікують за різними критеріями, а саме:

  •  за формою власності (територіального рівня):
  •  державні;
  •  муніципальні (органів місцевого самоврядування).
  •  за джерелами отримання і використання:
  •  централізовані, що фінансуються за рахунок коштів державного бюджету і державних цільових фондів;
  •  децентралізовані, що фінансуються за рахунок власних коштів державних і комунальних підприємств;
  •  за характером участі у суспільному виробництві:
  •  основні кошти (для фінансування капітальних вкладень ),
  •  оборотні кошти (для фінансування поточних витрат );
  •  за цільовим призначенням:
  •  видатки на заробітну плату;
  •  видатки на господарські потреби;
  •  видатки на поточний ремонт та ін.
  •  за функціональним призначенням:
  •   видатки на державне управління;
  •  видатки на підтримку окремих галузей та суб'єктів господарювання;
  •  видатки на соціально-культурну сферу;
  •  видатки на освіту й науку;
  •  видатки на охорону здоров'я;
  •  видатки на обслуговування державного боргу та ін.

Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахунок коштів державного бюджету та місцевих бюджетів, поділяються на:

  1.   видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також інші, передбачені БК України видатки, які не можуть бути передані на виконання АРК та місцевому самоврядуванню;
  2.   видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані до виконання АРК та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності;
  3.   видатки на реалізацію прав та обов'язків АРК та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер та визначені законами України.

Розмежування видів видатків між місцевими бюджетами, здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі групи:

перша група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів, при цьому видатки цієї групи здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань;

друга група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України, при цьому видатки цієї групи здійснюються з бюджетів міст республіканського АРК та міст обласного значення, а також районних бюджетів;

третя група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Видатки цієї групи здійснюються з бюджету АРК та обласних бюджетів.

Варто наголосити, що з бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки всіх трьох груп.

Запитання для самоконтролю

1. Що собою уявляють державні видатки?

2. Надайте класифікацію державних видатків .

3. Що таке видатки бюджету?

4. Які головні принципи фінансування державних видатків та видатків Державного бюджету? Назвіть їх співвідношення.

5. Охарактеризуйте поняття видатків місцевих бюджетів.

Тема 15. Правові основи кошторисно-бюджетного фінансування.

1. Поняття бюджетного фінансування. Принципи бюджетного фінансування.

2. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування.

3. Поняття кошторису. Види кошторисів.

1. Державні та муніципальні витрати, що визначені органами держави та місцевого самоврядування, здійснюються шляхом фінансування, яке визначають як урегульоване правовими нормами безповоротне та безоплатне надання грошових коштів з державного та місцевих бюджетів для фінансування загальнодержавних потреб держави та місцевого самоврядування (державне управління), соціально-культурної сфери та підтримки окремих галузей та підприємств народногосподарського комплексу.

Фінансування має різні джерела - державний та місцевий бюджети; державні цільові фонди; власні кошти державних та комунальних підприємств. А тому залежно від джерел фінансування буває таких видів: бюджетне фінансування, самофінансування; державне кредитування.

Щодо бюджетного фінансування, то це фінансування, яке здійснюється за рахунок бюджетів різних рівнів. Бюджетне фінансування здійснюється у двох формах:

• фінансування бюджетних установ, якими є орган, установа чи організація, створені у встановленому порядку органами державної влади, органами влади АРК чи органами місцевого самоврядування, які повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів;

• фінансування державних і муніципальних підприємств та організацій, які мають економічну та фінансову самостійність. Ці господарюючі суб'єкти мають основні та оборотні кошти, завдяки яким фінансують виробничі та соціальні витрати. Для цього вони залучають також кредити комерційних банків, а в окремих передбачених законодавством випадках використовують бюджетні асигнування.

Бюджетне фінансування здійснюється на основі таких принципів:

безповоротності та безоплатності, що означає виділення коштів без прямого їх повернення або плати за їх отримання;

цільового спрямування, оскільки кошти мають предметно-цільове призначення (заробітна плата, стипендії, видатки розвитку та ін.);

фінансування в міру виконання планів передбачає, що кошти виділяються не автоматично в межах річного плану чи періоду, а відповідно до фактично виконаного обсягу робіт чи послуг, що дає змогу регулювати обіг грошових ресурсів та забезпечити фінансову дисципліну через поточний фінансовий контроль;

дотримання фінансової дисципліни є умовою законного, цільового та ефективного використання грошових коштів шляхом організації належного фінансового контролю на всіх стадіях фінансування;

оптимального поєднання власних, залучених, позичених та бюджетних коштів, що передбачає першочергове використання наявних власних коштів або ж скорочення власних видатків, а тоді вже залучення кредитних чи інвестиційних ресурсів і, як виняток - використання бюджетних асигнувань.

2. Однією із форм фінансування є бюджетно-кошторисне як планове, цільове, безоплатне і безповоротне надання грошових коштів із бюджетів відповідних рівнів на забезпечення функціонування соціально-культурної сфери, державного управління, а також установ та організацій невиробничої сфери (бюджетних установ), що не мають власних доходів.

 Кошторисно-бюджетне фінансування – це метод безповоротного, безвідплатного відпуску грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансування з бюджету, на основі фінансових планів – кошторисів витрат.

За цим методом фінансується майже вся невиробнича сфера суспільства, що базується на державній або комунальній формі власності (бюджетна сфера). Обсяг передбачуваних витрат згідно з кошторисами закріплюється в бюджетах, які приймаються на відповідних рівнях – у державному бюджеті, бюджеті Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетах.

На кошторисно – бюджетному фінансуванні утримуються державні та комунальні:

  •  установи соціальної сфери;
    •  освітні установи – школи, середні та спеціальні та вищі учбові заклади;
      •  установи охорони здоров`я – лікарні та поліклініки, медпункти, державні та дитячі дошкільні установи;
        •  установи культури – бібліотеки, будинки культури, дитячі театри, об`єкти фізичної культури;
        •  установи Міністерства оборони, Національної гвардії, Прикордонних військ, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України;
        •  органи законодавчої та виконавчої влади, суди та прокуратура.

 3. Бюджетні установи отримують кошти на своє функціонування з бюджету виключно на основі фінансових документів, які називаються кошторисами.

Правову основу кошторису як індивідуального фінансово-планового акта визначає БК України та Постанова КМ України «Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ». Кошторис бюджетних установ (кошторис) є основним плановим документом, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень. Бюджетне призначення - повноваження, надане головному розпоряднику бюджетних коштів БК України, законом про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет, що має кількісні та часові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування.

Кошторис діє протягом фінансового року - з 1 січня до 31 грудня, визначаючи при цьому обсяг, цільове спрямування та поквартальний розподіл бюджетних асигнувань, що забезпечують фінансування бюджетної сфери. Кошторис має такі складові частини:

загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією видатків на виконання бюджетною установою основних функцій або розподіл надання кредитів з бюджету за класифікацією кредитування бюджету;

спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень зі спеціального фонду бюджету на конкретну мету та їх розподіл за повною економічною класифікацією видатків на здійснення відповідних видатків згідно із законодавством, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов'язаних з виконанням установою основних функцій, або розподіл надання кредитів з бюджету згідно із законодавством за класифікацією кредитування бюджету. Форма кошторису затверджується Міністерством фінансів України.

Кошторис включає в себе статті, кожна з яких містить однорідну групу видатків, що мають цільовий, незмінний та обов'язковий характер, оскільки відповідно до них розподіляються бюджетні призначення, затверджені законом або рішенням місцевої ради.

Обсяги бюджетних асигнувань у кошторисі базуються на:

• показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності установи (оперативно - мережеві показники), які характеризують профільну діяльність установи (кількість студентів, ліжко-місць та ін.) і загальні показники, які характеризують будівлю бюджетної установи (площа, кубатура та ін.);

• нормативах видатків у розрахунку на відповідний кількісний показник, коли статті видатків складаються на основі норм видатків, тобто єдиних типових вимірювачів кошторисних видатків на однорідні установи (клас, академічна група та ін.).

За юридичними властивостями норми видатків поділяються на:

обов'язкові, що не підлягають зміні під час їх застосування. Встановлюються, як правило, ВР України, КМ України (посади, ставки заробітної плати, витрати на відрядження та ін.);

розрахункові (факультативні) - середні витрати на розрахункову одиницю. Ці норми встановлюються бюджетними установами за погодженням із фінансовими органами.

За змістом норми поділяються на:

натуральні, в основі яких - розмір витрат у натуральній формі на одну розрахункову одиницю (витрати електроенергії на одиницю площі, що освітлюється);

фінансові (грошові) — мають грошовий характер, оскільки ці норми характеризують обсяги витрат на одну розрахункову одиницю (витрати на навчання аспіранта (докторанта), на одне ліжко-місце та ін.).

Залежно від бази розрахунку розрізняють нормативи:

узагальнені, що характеризують обсяг витрат за всіма статтями видатків на відповідний виробничий (за профілем установи) показник (наприклад, норми видатків на охорону здоров'я на одного жителя);

постатейні, що характеризують обсяг витрат у розрізі окремих статей (норми видатків на харчування в лікарнях одного хворого).

За методом вирахування (підрахунку):

розраховані на основі фізіологічних потреб (харчування в лікарнях одного хворого);

розраховані на основі статистичних спостережень (витрати на інвентар та ін.).

Чинне бюджетне законодавство також поділяє кошториси на:

індивідуальні, коли складаються для однієї установи;

загальні, коли складаються для однорідних установ (дитячі садки);

кошториси заходів, що проводяться в централізованому порядку відповідним органом управління (фінансування пісенного конкурсу «Євробачення - 2005» в Україні, параду Перемоги та ін.);

• зведені, що включають у себе обсяги фінансування для окремого органу управління (зведений кошторис управління освіти в Солом'янському районі м. Києва складається з кошторисів загальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів, дошкільних установ та на централізовані заходи).

Кошториси складаються відповідно до економічної класифікації видатків. У дохідній частині кошторису доходів і видатків бюджетної установи визначаються планові обсяги асигнувань із загального та спеціального фондів бюджету. Отже, загальна сума доходів установи визначається з урахуванням сум надходжень із загального та спеціального фондів бюджету.

Видатки бюджетних установ поділяються на дві групи:

• капітальні, що спрямовуються на розвиток установи (затрати на придбання, створення нових і відновлення, реконструкцію та розширення діючих основних фондів виробничого (будівлі, верстати, обладнання) і невиробничого (школи, лікарні, театри та ін.) призначення;

  •  поточні, що, у свою чергу, поділяються на:
  •  адміністративно-господарські, спрямовуються на утримання апарату управління, обслуговуючого і технічного персоналу, видатки на відрядження та ін.;
  •  операційні, що пов'язані з характером діяльності установи (придбання книг для бібліотеки, зарплата бібліотекарям, бібліографам та ін.).

Запитання для самоконтролю

  1.  Визначте поняття бюджетного фінансування.
  2.  Назвіть принципи бюджетного фінансування.
  3.   Визначте поняття кошторисно-бюджетного фінансування.
  4.  Які принципи притаманні кошторисно-бюджетному     фінансуванні?
  5.  Дайте визначення кошторису та назвіть його складові.
  6.  Охарактеризуйте та назвіть види кошторисів.


Принципи державного кредиту

добровільність

платність

зворотність

строковість

ис. 1. Принципи державного кредиту


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

17792. СИСТЕМИ ЛІНІЙНИХ АЛГЕБРАЇЧНИХ РІВНЯНЬ 71.09 KB
  Лекція 6. СИСТЕМИ ЛІНІЙНИХ АЛГЕБРАЇЧНИХ РІВНЯНЬ Лінійні алгебраїчні рівняння. Теорема Кронекера Капеллі Нехай задано систему лінійних рівнянь в якій коефіцієнти і вільні члени відомі а – невідомі. Розв’язати систему– це означає знайти впорядкован
17793. Дробово-лінійна функція і її геометричний зміст 59.31 KB
  Лекція 8. Дробоволінійна функція і її геометричний зміст. Дробоволінійною називається функція Якщо с = 0 і d 0 то дробоволінійна функція називається цілою лінійною функцією. При adbc= 0 дробоволінійна функція є сталою величиною. Доведемо що при с0 і аd bс0 графіком др...
17794. Лінійні і квадратичні форми. Приведення квадратичної форми до канонічного вигляду 38.84 KB
  Лекція 9 Лінійні і квадратичні форми. Приведення квадратичної форми до канонічного вигляду. Лінійні форми Розглянемо nвимірний евклідів простір. Поставимо у відповідність до nвимірного вектора з цього простору певне дійсне число . Дістанемо числову функцію векторн
17795. АНАЛІТИЧНА ГЕОМЕТРІЯ 5.7 MB
  Лекція 10. АНАЛІТИЧНА ГЕОМЕТРІЯ Аналітична геометрія це розділ математики в якому геометричним обєктам ставлять у відповідність певні рівняння таким чином що властивості обєктів виражаються у властивостях цих рівнянь. Рівняння записуються відносно вибраної сис...
17796. ПРЯМА ЛІНІЯ У ТРИВИМІРНОМУ ПРОСТОРІ 244.53 KB
  Лекція 12. ПРЯМА ЛІНІЯ У ТРИВИМІРНОМУ ПРОСТОРІ Канонічні і параметричні рівняння прямої у тривимірному просторі Пряма лінія у тривимірному просторі може бути задана різними способами: двома точками точкою і напрямом перетином двох площин та ін. Нехай пряма пр
17797. Криві другого порядку 662.09 KB
  Лекція 13. Криві другого порядку Загальне рівняння кривої другого порядку Нагадаємо загальне рівняння поверхні другого порядку 1.5: a11x2 a22y2 a33z2 2a12xy 2a13xz 2a23yz a10x a20y a00 = 0 5.1 Якщо поверхню другого порядку перетинає яканебудь площина поверхня першо
17798. Парабола 1021.92 KB
  Лекція 14 Парабола Нехай на площині дано точку F і пряму d яка не проходить через F. Геометричне місце точок площини рівновіддалених від фіксованої точки F та фіксованої прямої d що не проходить через точку F називається параболою. Точка F називається
17800. Поверхні другого порядку 3.67 MB
  Лекція 15. Поверхні другого порядку Загальне рівняння поверхні другого порядку Загальним рівнянням поверхні другого порядку називається рівняння виду 15.1 Розглянемо типи поверхонь які визначаються цим рівнянням. Довільна циліндрична поверх