30211

ПОЛІТИЧНА СКЛАДОВА ДІЯЛЬНОСТІ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ (ХІ – ХV СТ.) ЯК ФУНКЦІЯ ІНСТИТУТУ ЦЕРКВИ

Дипломная

История и СИД

Дослідження політичної діяльності католицької церкви у Середньовіччі є актуальним, оскільки саме християнська церква (католицька, православна, протестантська), має великий вплив не лише на духовний стан суспільства, але також на політику світових держав. Минуле, міцно пов’язане з сучасним і майбутнім

Украинкский

2013-08-23

336.5 KB

8 чел.

PAGE  66

                                                                                                  Форма № Н-9.02

                                                                                                                          Затв. наказом МОНмолодьспорту

України від 29 березня 2012 р. № 384

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КРИВОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

КРИВОРІЗЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра всесвітньої історії

«Допущено до захисту»

Завідувач кафедри

_________ Кожухарь О.І.                          Реєстраційний № _______

     (підпис)                     

«___» _____________ 20___ р.               «___» _____________ 20___ р.

ПОЛІТИЧНА  СКЛАДОВА  ДІЯЛЬНОСТІ  КАТОЛИЦЬКОЇ  ЦЕРКВИ                                                                                                 (ХІ – ХV СТ.)  ЯК ФУНКЦІЯ  ІНСТИТУТУ  ЦЕРКВИ

                                                        Кваліфікаційна робота студентки

                                                                  факультету історичного

                                                                   групи ЗІс-08           

                                                       освітньо-кваліфікаційного рівня

                                                                   спеціаліст

                                               Заялової Тамарі Борисівни

                                                                     Керівник  кандидат  історичних  наук,  

                                                    доцент Мак  Тетяна  Федорівна  

Кривий Ріг – 2013

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ДЖЕРЕЛ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ З

      ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

               (ХІ- ХV СТ.)………………………………………………………….....6

     1.1.    Джерельна база………………………………………………………….6

     1.2.    Історіографія проблеми………………………………………………..10

      Висновки до розділу 1…………………………………………………………16

РОЗДІЛ  2.  СТАНОВЛЕННЯ  ПОЛІТИЧНОЇ СКЛАДОВОЇ В ДІЯЛЬНОСТІ

                    КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У ХІ – ХV СТ..……………………….....18                                                                     

                            

        2.1.  Причини реформ  католицької церкви у ХІ ст. та їх вплив на

                  розширення сфери її діяльності…………………………………….....18          

        2.2.  Прояви політичної функції церкви у відносинах з світською владою

                Західної Європи  у ХІІ-ХІІІ ст.................................................................23

        Висновки до розділу 2.………………………………………………… .........34

РОЗДІЛ  3.  ДІЯЛЬНІСТЬ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УМОВАХ

                    ПОСИЛЕННЯ ВЛАДИ МОНАРХІВ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ У ХІV-

                    ХVСТ…………………………………………………………………..36

         3.1.  Криза  римо - католицької церкви  як  наслідок її політичної

                 діяльності…………………………………………………......................36

         3.2.  Реформаторські собори  1409-1449 рр.……………………………......38

         3.3.  Боротьба католицької церкви за політичну незалежність  у період

                 Ренесансу 1447-1521 рр.……..………………………………………....42

         Висновки до розділу 3………………………………………………….…....51

ВИСНОВКИ…………………………………..……………………..........................54

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ………………..…...57

 

ВСТУП

Актуальність дослідження. Теннісон в поемі «Улісс» нагадує, що всі ми є «частиною того, з чим зіткнулися в житті». Так майже всі люди на Землі знайомі з християнством, а близько 2 млрд. сповідують його, з них майже 1,15 млрд. - це католики [78].

Християнство настільки важливе для сучасного суспільства не тільки тому, що це - світова релігія, але й тому, що протягом двох тисяч років воно відігравало величезну роль в історії культури, було органічно пов'язане з світовою історією.

Християнство ніколи не хотіло бути безтілесною, спіритуалістичною релігією, яка не грає ролі в історії, у формуванні людського суспільства. Так що історія християнства, зокрема, католицької церкви тісно переплелася з світовим історичним процесом.

Дослідження політичної діяльності католицької церкви у Середньовіччі є  актуальним, оскільки саме християнська церква (католицька, православна, протестантська), має великий вплив не лише на духовний стан суспільства, але також на політику світових держав. Минуле, міцно пов’язане з сучасним і майбутнім. Сьогодні  «представники Бога на землі» беруть участь у вирішені внутрішньополітичних та зовнішньополітичних проблем багатьох країн Європи, світу включаючи Україну. Непокоїть також сучасний, активний вплив, світської влади на духовні справи церкви. Існує небезпека об'єднання церкви і держави. А  оскільки в історії все-таки існують закономірності і паралелі ось чому важливо на прикладі політичної діяльності католицької церкви у ХІ-ХV ст. усвідомити, що собою представляла  ця складова, що було її  рушійною силою, за яких обставин і в яких історичних умовах вона розвивалася.  

         Мета:  прослідкувати умови та наслідки появи політичної функції у діяльності католицької церкви в ХІ-ХV ст. 

        Завдання:   

  1.  проаналізувати джерела та історіографію з даної теми;
  2.  визначити умови появи та розвитку політичної функції у католицькій  церкві;
  3.  показати на конкретних історичних прикладах процес реформування церкви у ХІ ст. та його вплив на її політичне посилення;
  4.  виділити основні причини політичного протистояння католицької церкви з світською владою.

   Об’єкт:  суспільно-політичні процеси  в Західній Європі ХІ –ХV ст.

   Предмет:  діяльність католицької церкви в ХІ-ХV ст.

  Хронологічні рамки роботи охоплюють період ХІ –ХV ст. Верхня межа ХІ ст. ознаменувалася  кінцем ранньофеодальних відносин у Західній Європі. Нижня межа ХV ст. характеризується занепадом політичної діяльності католицької церкви та початком епохи Ренесансу та процесів Реформації.

 Географічні рамки  роботи охоплюють територію країн Західної Європи: Італії, Франції, Німеччини. Так на території Італії знаходився центр католицької церкви та розташовувався папський престол. З Х-ХІ століття сильний вплив на папство мали  імператори Священної Римської імперії , які володіли територіями сучасної  Німеччини. З кінця ХІІІ – ХV ст. на римську церкву мають значний вплив французькі королі, які намагалися перенести центр католицької віри у Авіньйон, тобто на територію сучасної Франції.

Під час написання роботи були використані такі методи дослідження:

  •   порівняльним методом виділялися схожі та відміні  моменти у етапах та взагалі всьому процесі реформації католицької церкви, яка розпочалася на основі чернецького руху в  ХІ ст. та продовжилася на реформаторських соборах ХІV ст.;
  •  історико - ідеографічний метод дозволив на основі фактів діяльності таких пап, як Григорій VІІ, Іннокентій ІІІ та Боніфації VIII описати процес політичної діяльності католицької церкви від поступового підйому, розквіту та початку занепаду на протязі від ХІ-ХІІІ ст.;
  •  історико – ретроспективний метод допоміг зрозуміти причини значного посилення впливу Франції на політичну діяльність церкви за допомогою поступового проникнення в минуле;
  •  використання проблемно – хронологічного методу дало змогу завдяки послідовному вивченню подій у часі від Х-ХV ст. зрозуміти процес розвитку політичної функції церкви.

Структура роботи.   Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.  

    

РОЗДІЛ 1.

ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ДЖЕРЕЛ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ З ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ (ХІ-ХV СТ.)

1.1.    Джерельна база

Розвиток кожної країни, народу, суспільства найяскравіше і найбільш повно відображений в документальних матеріалах або джерелах. Під історичними джерелами розуміють усе створене в процесі людської діяльності або те, що зазнало її впливу. Все, що в процесі історичного розвитку народжувалося або видозмінювалося суспільством, об’єктивно відображає його поступ, несе в собі інформацію про нього. Історія народів Західної Європи та католицької церкви теж знайшла своє відображення у численних джерелах.

Цінним джерелом Середньовіччя є інвентарні описи маєтків (переважно церковних), складені в VI-XI ст. Називаються вони поліптиками. Переважно це перелік селянських держань із зазначенням місцезнаходження, обов’язкових повинностей, інколи також імен і соціального статусу держателів і членів їхніх сімей [34, c. 264-267]. Крім як джерела з історії середньовічної вотчини населення і соціальної психології.

Документи діловодства фіксували різноманітні правові стосунки: постанови королівських чи князівських судів, особисті розпорядження чи пожалування монархів, акти дарувань тощо [28, c. 176]. Вони оформляли також деякі процедури церковного життя: обрання абатів, освячення церков.

Також, щодо джерел досліджуваного періоду, а саме XI-XV ст., то поступ продуктивних сил європейського суспільства, процес урбанізації, виникнення центральних держав, настання нового етапу розвитку культури – все це відобразилося і на характері джерел [87, c. 96].  Їх стало не лише більше, але й з’явилися нові види документів, ускладнилася їх структура і зросла інформативність.

Серед наративних джерел XI-XV ст. найважливішими є історичні твори – аннали, хроніки, історії. Якщо в ХІІ – на початку ХІІІ ст. переважали аннали, де в основному висвітлювалися локальні, переважно церковні події, а самі твори характеризувалися схематизмом, то згодом вони все більше витісняються хронічками, авторами яких нерідко були й світські люди, що володіли ширшим кругозором, ніж їхні попередники – анналісти [19, c. 233]. З ХІІІ ст. хроністи писали свої твори не лише латиною, а й народними мовами. Хроніки відзначилися більшою докладністю в описі подій, а їхні автори не лише викладали факти, але й прагнули дати їм власну інтерпретацію, хоча звісно, крізь призму церковно-релігійних понять і образів. Хроніки ХІІ –ХV ст. відзначилися вірою в чудеса, боже провидіння, відсутністю критики джерел. Їх писали переважно рицарі або великі феодали.

Чимало хронік було присвячено хрестовим походам. Серед них «Діяння бога через франків» (початок ХІІ ст.), автором якого був учений абат Гіберт Ножанський; «Падіння Константинополя» одного з вождів Четвертого хрестового походу,  ам’єнського рицаря Роберта де Кларі [30, c. 186]. Остання написана французькою мовою.

З ХІІІ ст. в західноєвропейських країнах створюються зведені хроніки, в яких викладається історія тієї чи іншої країни. Це Великі французькі хроніки. Сент-Олбанські хроніки в Англії (ХІІІ – ХV ст.), Загальна іспанська хроніка, написана королем Альфонсом Х і продовжена в ХV ст. іншими авторами, а в яких історія країн висвітлювалися з точки зору інтересів центральної влади.  

Знання про середньовічний світ, систему середньовічних доріг і комунікації у значній мірі базується на «Книгах подорожей», інтиненаріях, навігаційних картах – портоланах. Найвідоміша серед цих «Книга» венеціанського мандрівника ХІІІ ст. Марко Поло, який відвідав країни Леванту, Південно-Східної і Середньої Азії, Китай.

Велика кількість джерел відображає діяльність різноманітні сторони діяльності римо-католицької церкви. Це й акти церковних соборів, і папські послання і постанови, і багата богословська та полемічна література, спрямована проти іновірців, єретиків, схизматиків і віровідступників [39, c. 221-231]. Це праці противників ісихазму Варлаама з Калабрії і Григорія Акиндина.

Якщо глибше характеризувати документальні матеріли з політичної історії папства і церкви, то головними з них були папські грамоти, що з ХІV ст. зазвичай називалися буллами. Вони зберігалися у великій кількості в оригіналах, копіях, у складі різних картуляріїв або ж у спеціальних збірниках булл (булларіїв). З ХІІІ ст. з’являються регістри булл, які звичайно називалися за першими 2-3 словами тексту (наприклад, булли періоду боротьби Філіпа ІV і Боніфація VІІІ: «Clerici Laicos», «Ausculta fili») [72]. Булли поділялися на декілька груп:

- конституції (загальні постанови догматичного характеру);

- енцикліки (послання епископам);

- декрети (постанови різного роду для всієї церкви);

- декреталії (постанови з окремих питань, але значущі для всієї церкви);

- бреве (у них докладно висвітлені всі сторони діяльності папської курії та історія католицької церкви в цілому).

Важливим джерелом з історії церкви є акти церковних соборів, хоча вже не вселенських, як це було характерно для раннього Середньовіччя. На помісних соборах вирішувалися найрізноманітніші питання [77, c. 325].  Соборні постанови зростають кількісно особливо з ХV ст. у період соборного руху, коли католицька церква  робила спроби внутрішньої реформації. Діяльність соборів відображена також у численних листах учасників соборів, у дипломатичних донесеннях, інструкціях послам, памфлетах.  

Особливим джерелом є щоденники, що складалися єпископами під час об’їздів їхніх єпархій, де відображено становище сільського духовенства.

Життя церкви досить повно відображено у пам’ятках канонічного права. До ХІІІ ст. накопичилося надто багато досить суперечливих постанов, що викликало потребу у перегляді і кодифікації канонічного права.  У 1234 р. з’явився уже офіційний заново відредагований «Звід канонічного права» при папі Григорії ІХ, поява якого була викликана поширенням єресей [68, c. 237-243]. У ХІІІ – ХІV ст. він був розширений новими постановами.

У ХІІІ ст., у період найбільшої могутності пап, текст папського літопису втратив свою форму «Діянь епископів» і перетворився в серію докладних біографій пап. Відзначимо найбільш повні біографії Адріана І V (1154-1159рр.), Олександра ІІІ (1159-1181рр.) і «Діяння Інокентія ІІІ»(1198-1208 рр.). У ХІІІ ст., біографії пап знову стали короткими, а в другій половині ХІ V ст., коли готувалося повернення понтифіків з Авіньйону в Рим, капелан Урбан V (1362-1370 рр.) Аморі Оже із Безьє склав серію життєписів пап до 1321 р., назвавши її «Діяльність римських пап» [5, c. 452].

Значний пласт джерел залишили після себе члени чернечих орденів, хоча вони є найменш достовірними і містять багато легендарного матеріалу. Серед них можна виділити «Клюнійську хроніку» за 910-1328 рр., статути цістеріанського ордену Бернардом Гі у творі без назви. Йому ж належить один із посібників для інквізиторів – трактат «Практика розслідування єретичних помилок», складений у 1321-1323 рр. [4, c. 169-173]. До такого ж виду джерел належить і «Настанова про способи переслідування єретиків», складена одним із інквізиторів – домініканців Давидом у 1260 р. Частково збереглися також архіви самої інквізиції: протоколи допитів, судових засідань, доноси, вироки.

Досить багато матеріалів присвячених індульгенціям. Це і тексти самих індульгенцій, і праці середньовічних мислителів, спрямованих проти індульгенцій, наприклад, «Історія моїх страждань» П’єра Абеляра (1079-1142 рр.); а також сатиричні твори про зловживання церковників.

Такими багатоманітними і багатожанровими постають перед нами середньовічні джерела, але лише їх комплексне вивчення допомагає зрозуміти діяльність католицької церкви  в середньовічну епоху.  

1.2.  Історіографія проблеми

Питання вивчення історії діяльності католицької церкви займає чільне місце в дослідженнях істориків-медієвістів. Дослідження даної проблеми бере початок вже в самому Середньовіччі.

Наукову літератури з даного питання можна поділити на дві великі групи: історія середньовічного суспільства та історія середньовічної католицької церкви.

Для розуміння  процесів, які відбувалися у середньовічній історії Європи між католицькою церквою та тодішньою світською владою важливим є вивчення загального розвитку історії суспільства даного періоду.

Для розуміння політичних процесів, які відбувалися у середньовічній історії Європи між католицькою церквою та тодішньою світською владою важливим є вивчення загального розвитку історії суспільства даного періоду. Цей розділ історії отримав назву медієвістика.

Так у зарубіжній історіографії до Першої світової війни спостерігалося деяке уповільнення темпів розвитку медієвістики. У цей період не з'явилося майже жодного нового історичного журналу, жодного нового великого видання джерел, в основному тривали тільки старі. Однак після Першої світової війни ця певна  криза була подолана. Величезна кількість синтетичних колективних праць починає з'являтися починаючи з 1920-х рр. у Франції - «Еволюція людства», де історії середньовічного суспільства відведені 20 томів - з 31 по 51, «Народи й цивілізації» (тт. 5-13), «Загальна історія», «Історія світу», «Історія праці» і т. д. Тоді ж з'явилося кілька значних журналів, наприклад «Byzantion» (з 1924 р.) [24, c. 317].

Одним з найавторитетніших напрямків в історіографії  XX в. стала школа «Анналів», яка здійснила, за висловом Пітера Берка, «справжню історіографічну революцію сучасності». Їх відмова від позитивізму призвела до  плідних результатів.

Представником цієї школи був Марк Блок (1886-1944), який досліджував ставлення середньовічної людини до природи, до часу, колективну релігійність, пам'ять [9, c. 12].

Ще одним яскравим представником школи «Анналів» є Жак Ле Гофф.

Всесвітнє визнання йому принесла "Цивілізація середньовічного Заходу" – безумовно, ревоюційна праця, що докорінно змінила погляд на Середньовіччя. У цій праці Жак Ле Гофф вперше поглянув на минуле не "ззовні", а "зсередини". З допомогою великої і різноманітної кількості джерел автор створив цілісний образ людей Середньовічного світу. Книга побудована за хронологічним принципом що дає можливість простежити зміни досліджуваних ним категорій: ставлення людей до часу, релігії, праці, права та інших об’єктів, що спричиняють вплив на ментальності [58, c. 205]. Автор не тільки наводить динаміку змін певних категорій, а й намагається зрозуміти їх причини та з’ясувати наслідки.

Однією із досліджуваних Ж. Ле Гоффом категорій стали людські цінності, що формувались у середньовічних людей на основі християнської релігії, хоча вона не була винятковим фактором. У роботі про еволюцію цінностей автор протиставляє релігійні цінності "земним" та аналізує міру впливу їх на людину, значення та роль у формуванні світогляд .

З інших праць анналістів слід зазначити  Ж. Дюби «Тричастинна модель, або Уявлення середньовічного суспільства про самого себе», «Інше середньовіччя. Час, праця і культура Заходу» і Ф. Арьєса «Дитина і сімейне життя при Старому порядку» [24, c. 319]. Школа «Анналів» справила величезний вплив на сучасну медієвістику. До джерел треба підходити «зсередини».

Серед вітчизняних істориків  першим медієвістом є Павло Гаврилович Виноградов (1854-1925). У центрі його наукових інтересів завжди стояли проблеми походження і розвитку західноєвропейського феодалізму. А також Микола Іванович Карєєв (1850-1931), що займався в основному новою історією, але що має відношення і до історії середніх століть своїми численними науково-популярними працями та навчальними посібниками («Введення в курс історії середніх віків», «Навчальна книга історії середніх віків», «Маєток-держава і станова монархія середніх віків») [58, c. 298].

З середини 1950-х рр.  спостерігається деяке ослаблення ідеологічного впливу на історичну науку, дослідники стають, хоч і не сильно, але вільніше у своїх поглядах. Стало більше контактів з зарубіжними вченими, радянські фахівці стали виїжджати на міжнародні конференції, вливатися в загальносвітову історичну науку.

Так  школа «Анналів», одним з найавторитетніших напрямків у західній історіографії XX в. стала  мала своїх послідовників серед радянських істориків. Головним її послідовником був А. Я. Гуревич.

А. Я. Гуревич велику увагу приділяв матеріальній стороні історії, що було пов’язано з ідеологічними рамками, у які були поставлені тогочасні радянські історики.

Спроба А. Я. Гуревича більш детально дослідити особливості середньовічної культури  увінчалась успіхом і книга "Категорії середньовічної культури" стала досягненням не тільки радянської, а і світової історіографії. У ній автор дослідив питання часу і простору, права, звичаї, відмінності у психології людей різних станів, ставлення до праці [22, c. 45].  Ця робота стала основою його подальшої діяльності, ідеї, закладені в ній, автор розвивав у наступних працях. "Низові" пласти середньовічної культури і релігійності послугували предметом аналізу у наступній його монографії "Проблеми середньовічної народної культури". Цей же рівень народної свідомості було розглянуто, у контексті всієї середньовічної епохи в наступній монографії "Середньовічний світ: культура мовчазної більшості".

У згаданих книгах, і у окремо присвячених певним темам статях А. Я. Гуревича, були, зокрема, обговорені такі істотні аспекти релігійності середніх віків, як сприйняття віруючими святих і творених ними чудес; уявлення про смерть, розуміння Страшного Суду [21, c. 7-8]; "хронотоп" – специфічне поєднання простору і часу у сприйнятті індивіда; змінюється протягом середньовіччя розуміння відовства, яке до кінця цієї епохи вилилося у велику полювання на відьом – величезної громадської значимості соціально-психологічний і релігійний феномен, і інші сторони світобачення та поведінки середньовічних людей.

Велику увагу А. Я. Гуревич приділяв не тільки масовій свідомості і феодальним відносинам, а і досліджував стосунки у малих колективах, становище індивідів у суспільстві та повсякденне життя окремих людей [23, c. 63-75].

Саме широка тематика його робіт дозволила створити своєрідне розуміння середньовічної європейської культури та цілісний образ тогочасної людини.

Друга група наукової літератури  стосується історії середньовічної католицької церкви. В XI-XIV століттях відбувається накопичення відомостей з цього питання, яким потім належало стати предметом історичного осмислення. Саме в цей період починається систематичний збір документів, за якими тепер вивчається історія: зберігаються акти, створюються архіви і т.п. Збереженню підлягають вже не тільки послання і постанови Римських Понтифіків, які й без того здавна копіювалися і класифікувалися, але також і журнали петицій на адресу папської курії, донесення послів і легатів [54, c. 317-324].

Під час протестанской, а потім католицької реформації історіографія набуває відверто полемічного характеру: з одного боку ми маємо кальвіністську, лютеранську версії історії, з іншого боку - версію католицьку. Якщо взяти, наприклад, події, що мали місце на Тридентському Соборі (1545-1563), то є їх історичний опис, якій яскраво ілюструє собою такий стан справ. Це підтверджує написана у 1619 році праця Паоло Сарпі [45, c. 702].  У своїй праці він спробував довести, що Папство в значній мірі ускладнювало свободу Собору, ущемляючи тим самим права як кардиналів і єпископів, так і простих християн.

Період з кінця XVI по кінець XVIII століття - один з найбільш насичених, з точки зору вивчення історії церкви. Чудові тлумачі і компілятори цієї епохи переписували тексти, складаючи збори документів, без яких сьогодні ми були б позбавлені багатьох цінних історичних свідчень. Це повною мірою відноситься до болландістів,  які залишили нам вражаючий своїм обсягом (52 томи) збірник «Acta Sanctorum», відзначений неабияким критичним духом [45, c.746]. Друге велике підприємство, про яке не можна не згадати, - робота маврініанів, французьких бенедиктинців конгрегації Св. Мавра (заснована в 1618 році), центром якої було абатство Сен-Жермен де Ірі в Парижі. Такі видатні історики, вчені, архівісти та палеографи, як Жан Мабільон (1632-1707),  Едмунд  Мартен (1654-1739) і  Дюран,  працювали там над критичним виданням праць Отців Церкви [2, c. 236-249]. Крім цього, вони надали в наше розпорядження збірки текстів, що стосуються діяльності Соборів, а також церковної історії окремих країн, у числі яких можна назвати «Gallia Christiana», «Italia Sacra», «Sacrum Illyricum».

У добу Просвітництва важливість вивчення історії середньовічної католицької церкви в рамках теології стає загальновизнаною, але оскільки церкву в той час прийнято було розглядати в якості одного з численних людських установ, вивчення її відзначено подвоєним прагненням до наукової об'єктивності.

XIX ст. ознаменувалося відродженням інтересу до історії середньовічної католицької церкви і ролі римських пап у світовій історії. Інтелектуальний імпульс розвитку історичної думки в цьому напрямку багато в чому дали праці Ф.Р. Шатобріана «Геній християнства» (1802) і  Ж. де Местра «Про Папу» (1819) [8, c. 56].

Поряд з використанням методів критичного дослідження почали активно залучатися дані допоміжних історичних дисциплін (палеографії, епіграфіки та ін.), а також інших наук (філології, нумізматики і т.д.).

Домінуюче значення в цей період грала німецька історична школа. Богословське бачення історії церкви дав Ф. фон Штольберг в багатотомній «Історія релігії Ісуса Христа» (1806-18), яка завдяки яскраво вираженому апологету, з'явилася антитезою історичної концепції епохи Просвітництва. Важливим дослідженням з історії соборів стала праця К. Й. фон Гефеле «Konziliengeschichte» (1855-90). Аналіз джерел з історії Римських пап був зроблений Ф. Яффі в «Regesta Pontiflcum Romanorum»  (1851) [46, c. 482]. Грандіозне зібрання середньовічних джерел з історії середньовічної католицької церкви було здійснено в багатоплановій, що має численні підрозділи серії «Історичні пам'ятки Німеччини» розпочатої під редакцією Г. Пертца в 1819 р. і продовжує виходити і в даний час.

В Англії новий імпульс до вивчення історії церкви дав - Оксфордський рух, представники якого звернулися до дослідження творів Отців Церкви [44, c. 276]. Дж. Г. Ньюмен у роботі «Нарис розвитку християнського вчення» (1845) показав, що саме в католицькій церкві з апостольський часів був збережений застав віри.

Величезну роль у розвитку історичних досліджень зіграв  вихід з 1844 по 1860 видання джерел під редакцією Ж. П. Миня: «Латинська патрологія», що складається з 221 томів і «Грецька патрологія», що складається з 161 томів. Цю традицію видання джерел в XX ст., але вже на сучасному критичному рівні, продовжила серія – «Sources Chretiennes».

Відкриття для дослідників, папою Левом XIII в 1884 р. багатьох документів Таємного архіву Ватикану підняло джерелознавчу  базу історіографії римської церкви на новий рівень. Видання документів з Таємного архіву, що стосуються чернечих орденів, зробили домініканці і єзуїти.

У XX ст. виходили багатотомні видання, що висвітлюють історію католицької церкви в цілому. Так у Франції обширний синтез історії церкви був здійснений у 10-томній  «Історії Церкви від витоків до наших днів» (1935-64)  під редакцією О. Фліш і В. Мартена [8, c. 57-59].  Спроба дати нову концепцію бачення історії церкви в 2-й пол. XX ст. була зроблена в 5-томній «Новій історії Церкви» (1963-75).

Італійська історіографія у XX ст. представлена розлогим дослідженням Л. Тодескі «Історія Церкви» в 3-х томах (1922-30), монографією А. Саби з аналогічною назвою (1938-43),  П.  Паскін «Лекції з церковної історії» (1934).

Історіографія середньовічної римської церкви кінця ХХ – початку ХХІ ст. є предметом дослідження багатьох сучасних науковців та навіть священнослужителів. Так угорський  вчений Є. Гергей розкриває те, що відбувалося протягом багатьох століть за «бронзовими вратами» резиденції римських пап, про долі і справи тих особистостей, які займали папський престол, про ту боротьбу, яку вони вели за поширення і зміцнення впливу католицької Церкви [16, c. 432]. Однією з найбільш цікавих і змістовних книг з історії папства є його робота «История папства» (1996).

У період між 1999 та 2000 роками виходять праці Йозефа  Лортца «Истории церкви» (1999) та італійського  священика Романо Скальфи «Краткая история Католической Церкви» (2000).  Але якщо Лортц   більш поглиблено і диференційовано  досліджує матеріал пов'язаний з політичними процесами які були результатами активної діяльності католицької церкви [61], то Скальфи аналізує  основні етапи розвитку католицької церкви, у взаємодії з політичним розвитком Західної Європи [85, c. 46].

Отже, дослідження питань, які пов’язані як з історією середньовічної католицької церкви так і з історією середньовічного суспільства. має давні традиції вивчення. В історіографії дослідження з історією середньовічної католицької церкви так і з історією середньовічного суспільства можна виділити декілька етапів, кожен з яких характеризується специфічністю в підходах та оцінках даного історичного явища.

Висновки до розділу 1

 

Джерельна база з історії  римської католицької церкви періоду з XI –XV ст. дуже велика та різноманітна. Представлена вона наративними джерелами. Найважливішими з яких є – аннали, хроніки, історії. Ці джерела допомагають нам побачити стан Західноєвропейського світу саме у XI –XV ст. Яскравіше побачити формування світоглядних позицій європейського суспільства.

Важливим джерелом з історії політичної історії папства і церкви були папські грамоти, що з ХІV ст. зазвичай називалися буллами, а також акти церковних соборів, які зростають кількісно з ХV ст. у період соборного руху. Діяльність соборів,  відображена також у численних листах учасників соборів, у дипломатичних донесеннях, інструкціях послам, памфлетах.  

Біографій пап - діячів католицької церкви, є одними з центральних джерел у висвітлені саме політичної діяльності церкви. Результатом цієї діяльності виступають пам’ятки канонічного права, а саме відредагований «Звід канонічного права» папи Григорія ІХ.

Щодо історіографії  діяльності римо - католицької церкви XI – XV ст. то вона має давню історію. В історіографії дослідження проблеми можна виділити декілька груп:  історія середньовічної католицької церкви та  історія середньовічного суспільства. Кожна з них характеризується специфічністю в підходах та оцінках даного історичного явища.  

Історія католицької церкви середньовічного періоду є об’єктом дослідження багатьох зарубіжних істориків вже з ХV ст. Так досліджується вона і багатьма сучасними західними  науковцями.  Серед них можна виділити угорського вченого Є. Гергея, який показує роль інституту папи на поширення політичного впливу католицької церкви. Р. Скальфи у своїй роботі виділяє основні етапи розвитку римської церкви.

Історія середньовічного суспільства була предметом дослідження, як серед зарубіжних істориків так і серед радянських істориків-медієвістів. Серед західних істориків саме представники школи «Анналів» Марк Блок, Жак Ле Гофф досліджували світогляд середньовічної людини і тим самим суспільства загалом.

Яскравим представником серед істориків, які досліджували стан середньовічного суспільства можна виділити  А.Я. Гуревича. Він особливу увагу приділяє взаємовідносинам між духівництвом, як представником Бога на землі та населенням середньовічної Європи. Також досліджував масову свідомість та вплив церкви на неї найчастіше для власних інтересів.

РОЗДІЛ  2.

СТАНОВЛЕННЯ  ПОЛІТИЧНОЇ СКЛАДОВОЇ В ДІЯЛЬНОСТІ  КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У ХІ – ХV СТ.

2.1. Причини реформ  католицької церкви у ХІ ст. та їх вплив на

розширення сфери її діяльності

З кінця VІІІ століття та на початку ІХ церква та папство виступали  маріонетками у руках франкських королів, починаючи з Х століття у руках німецьких імператорів.

Але не дивлячись на все це лише церква залишалася тим інститутом, який робив владу монархів легітимним.

Головною метою папства на ІХ-ХІ сторіччя було:

- зміцнення своїх позицій серед великих феодалів;

-  поширення своєї юрисдикції на Римське герцогство, Равеннський екзархат, Романію і Пентаполь і інші території для збільшення Папської держави.

Така активна боротьба церкви за владу та постійно зростаючі матеріальні апетити духовних осіб підривали авторитет церкви. Тому саме у ХІ столітті так необхідні були зміни для  підняття морального престижу церкви. Церковний рух за реформу, яка була спрямована на ліквідацію анархії всередині церкви і на зміцнення централізованого управління, був тією самою зміною.

За правління Генріха III  влада німецьких імператорів досягла свого піку. Знову тимчасово перетнулися інтереси імператора і папи. Щоб утримати в покорі розбагатіле вище німецьке духовенство, імператори використовували папство. Тому Генріх III ще більш рішуче виступив на підтримку церковного руху за реформу, яка була спрямована на ліквідацію анархії всередині церкви і на зміцнення централізованого управління [52, c. 76].  Саме тому, що імператор садив на папський престол своїх прихильників і через них міг тримати в руках папство, воно перетворилося в опору імперської влади. Тому відновлення авторитету папи, який тим самим міг перешкодити устремлінням зміцнілих німецьких єпископів до самостійності, було в інтересах імператора.

Виходячи з цього, Генріх взяв під своє заступництво рух за реформу церкви, спрямоване на звільнення церкви від деспотизму світської знаті і на зміцнення прав папи, як глави церкви.

У середині XI століття на чолі церкви був цілий ряд німецьких пап, які користувалися довірою імператора і наполегливо проводили помірну реформу церкви. Імператор зменшив вплив римських династій на папство, але і не відкрив шлях надто широким реформам. Генріх III розумів, що надмірне зміцнення папської влади не відповідає його інтересам, бо тато також може повстати проти імператора. Однак це був об'єктивний процес: економічні та політичні умови світсько-державних устремлінь папства формувалися в рамках феодальних відносин, в умовах все зростаючих церковних землеволодінь, що, отже, знаходило відображення і в політичній консолідації [59, c. 263]. У той же час королівські володіння дедалі скорочувались, і це вело до ослаблення центральної влади.

В першій половині XI століття розгорнувся церковний рух за реформи. Цей рух  політично і ідеологічно підготував грунт для папства нового типу, яке прагнуло посилення впливу на світську владу. Він досяг своєї мети за папства Григорія VII.

 Початок руху за реформу церкви сходить до Х століття, і витоки його простежуються в бенедиктинському монастирі Бургундії, а також Лотарингії. Реформаторські тенденції були спрямовані на вирішення в першу чергу внутрішніх церковно-політичних проблем. Монастирі залежали від єпископів і світських феодалів, які з опікунів ченців стали їхніми гнобителями. Секуляризація що виявляється в усьому суспільстві призвела і до падіння моралі серед ченців, у монастирях поширилися розпуста, обжерливість і пияцтво.

Боротьба ченців за реформи була спрямована на те, щоб звільнитися від утисків місцевих феодальних влади. Їх метою було оновлення правил Святого Бенедикта, відновлення первинної дисципліни, моралі і старанності. Бенедіктінскій монастир Клюні в Бургундії - пішов і того далі: поряд з відбудовою суворої дисципліни його ченці висунули перед собою також мету домогтися незалежності від світських сюзеренів. Тому монастирі об'єдналися в конгрегацію, центральне керівництво якої було в руках головного настоятеля абатства Клюні [43, c.  94]. Головний настоятель (абат) вважав себе сюзереном по відношенню до монастирів, об'єднаним в конгрегацію, а конгрегація безпосередньо потрапляла під захист папи. Клюнійскій абат панував над чернечим воїнством як король і воєначальник.

У монастирському русі за реформи взяла верх ідея Григорія I врятувати весь світ для царства Божого. Григорій хотів шляхом поглиблення релігійності, придушення світськості кліру, поглиблення релігійного життя мирян відновити не тільки папство, церкву, але і мирян і все суспільство.

Ідеї монастирського руху за реформи німецькі папи, призначені імператором, принесли з собою до Риму, де незабаром викували з них ідеологічну зброю для вселенського панування пап - якраз проти імператора. Прихильники реформ розповсюдили на всю церкву принцип, згідно з яким монастирями може розпоряджатися виключно папа. Це поставило питання про так звану світську інвеституру. Інвеститура - символічне дійство з введення в посаду єпископа (інвестиція), вручення персня і палиці  християнські государі Європи зазвичай проводили самі під тим приводом, що церковні володіння - це васальні володіння, сюзеренами яких є вони [79, c. 112]. Згідно з концепцією реформаторів, право інвеститури, а також право розпоряджатися церковними володіннями у вищій інстанції належить папі. Ці прагнення співпали з намірами пап, бо плановані реформи, підвищуючи авторитет пап і розширюючи сферу їх впливу, з'явилися б серйозним кроком на шляху до здійснення церковного універсалізму [18, c. 163].

Імперська влада, вважаючи, що їй вдасться втримати в своїх руках папство, яке виступає за реформи, також заохочувала рух за реформи. Але скоро Генріх III, а тим більше його син Генріх IV зрозуміли, змушені були зрозуміти, що, підтримуючи церкву, вони позбавляються основ своєї влади.

Вплив клюнійскої реформи почався в середині XI століття. Ідеалом натхненників клюнійскої реформи було духовенство чернечого типу, який не вступає в шлюб (тому вони боролися за целібат), вони також виступали за обрання вищих духовних осіб, не допускаючи впливу з боку світської влади (тому вони виступали проти симонії і світської інвеститури).

Незабаром на папський престол зійшов далекий родич імператора Лев IX. Будучи папою, він рішуче підтримував церковну реформу і імператора.

Папа Лев зібрав навколо себе духовних керівників руху за церковну реформу в Європі і використовував їх у колегії кардиналів як противагу місцевої аристократії.

Імператор Генріх III помер 1056 році, новим німецьким імператором став малолітній Генріх IV. Ослаблення імператорської влади при регентстві імператриці Агнесс дозволило папам остаточно скинути опіку світської влади. Коли в 1057 році Папою обрали кардинала Фрідріха під ім'ям Стефана IX (1057-1058), то імперський будинок був повідомлений про це лише пізніше. У канонічних виборах імператору надавалося лише право подальшої згоди.

Декретом Миколи II від 1059, що відображав устремління церкви до незалежності, було покладено початок фактичного відтиснення світської влади від виборів папи і передачу вирішення цього питання в руки церковної аристократії, в руки корпусу кардиналів [60, c. 64]. Нова регламентація не містить згадки і про імператора,  явно з метою виключити імператора з процесу обрання папи.

Після смерті Миколи II римська партія реформ вже прагнула довести справу до розриву з імператором. Папою став обраний кардиналами Олександр II (1061-1063), проти якого виступив висунутий римською аристократією і підтриманий Генріхом IV анти папа Гонорій II (1061-1072). Паралельні вибори пап стали причиною кривавих вуличних боїв між прихильниками різних партій в Римі. Лише смерть Гонорія поклала кінець чварам. Понтифікат Олександра II знаменував перемогу партії реформ.

Реорганізація церкви в монастирському дусі була можлива лише зверху, за підтримки, що надається з Риму. І ця підтримка була надана з боку нового Папи римського Григорія VІІ, який вступив на папський престол, пройнятий тими ідеями про папське всевладдя, які в нього вже давно дозріли і вилилися в цілу систему. Тому Григорій VІІ одразу ж взявся за знищення інвеститури. У 1075 р. він провів на соборі заборону інвеститури [89]. Було ухвалено понижувати тих духовних осіб, які отримали свої посади від інвеститури, а світських володарів, що виробляють інвеститури, відлучати від церкви. На тому ж соборі було заборонено священикам одружуватися. На думку Григорія, безшлюбність духовних осіб позбавляло їх родинних зв'язків з навколишнім світом, і повинно було зробити так, щоб вони були більш ревними служителями церкви. Боротьба проти інвеститури підривала ленну залежність церковних земель - єпископ, абат і священик повинні були бути церковними пастирями, а не васалами короля або князя.

Справа клюнійських ченців та Григорія VІІ була завершена приблизно через 50 років під час імператорства Генріха V [66]. Саме тоді при папі Калісті ІІ  на сеймі у Вормсі було укладено вигідний договір з імператором Генріхом V. У 1122 на підставі Вормського конкордату, папі, як духовній особі, була надана духовна інвеститура, тобто право обирати і присвячувати єпископів і абатів, згідно з церковними законами, разом з врученням їм кільця і жезла. Імператору, як світському володарю, надана була інвеститура світська, тобто право роздавати тим же єпископам і абатам князівські права, володіння беручи з них ленну присягу.

Завдяки Вормському конкордату на якийсь час припинилися суперечки і заворушення, які роз'єднували західний християнський світ.

2.2. Прояви політичної функції церкви у відносинах з світською владою Західної Європи  у ХІІ-ХІІІ ст.

Служіння Григорія VII можна чітко розділити на два періоди. Він підтримував папу на папському престолі приблизно протягом двадцяти років, перш ніж став папою у 1073 році, а з 1073 року до смерті в 1085-му сам володів тією владою, яку зміг передати в руки єпископа римського, ще коли знизу підтримував папство.

Хільдебранд був одностайно обраний в якості папи Григорія VII 1073 року під крики народу: «Нехай Хільдебранд буде єпископом!» Він займав положення, яке прямо могло вести до перемоги теократії, в якій світська і духовна влада належить Папі римському як наміснику Божу. Він не хотів, щоб в римській церкві існувала яка-небудь цивільна влада - навпаки, Церква мала управляти цивільною владою [33, c. 20-38]. З цієї причини він присвятив себе скасуванню світської інвеститури - положенню, при якому духовні служителі отримували символи влади від їх феодального сеньйора, зазвичай що був мирянином. Григорій також хотів скасувати симонію і зміцнити целібат в духовенство, вважаючи це кращим способом перетворення римської церкви.

Такий ідеал папської переваги в римській церкві і серед світських правителів викладений у «диктаті папи», виявленому серед листів Хільдебранда після його смерті. Де чітко виражені погляди Григорія VII на папство. Документ стверджував, що римська церква зобов'язана своєю підставою «одному Богу», що її понтифік - єдиний, хто може бути названий «вселенським», що він має повну владу над усіма єпископами, що всі королі можуть цілувати лише його ногу, що він може відсторонювати імператора і дозволяти народу не коритися поганим світським правителям. Пік папських претензій на перевагу був досягнутий  двадцять другою статті «Диктату», де стверджувалося, що римська церква ніколи не скоювала помилок і ніколи не відхилиться від Біблії [74]. Григорій VII був у стані підкріпити силою ці претензії на світську духовну перевагу.

Григорій VII  успішно виступав проти шлюбів духовенства і симонії, але вимоги «Диктату» означали, що основною проблемою буде підпорядкувати собі світських правителів. Головна мета його понтифікату - боротьба зі світською інвеститурою - дісталася йому у спадок від попередника, Олександра ІІ. У 1075 року Римський синод заборонив представникам вищого духовенства приймати інвеституру на церковні служіння від мирян.

Генріх ІV імператор Священної Римської імперії  також був готовий до боротьби з духовною владою папства, але не вмів правильно її вести. Цей недолік призвів до нерозумних дій у боротьбі з Папою, і незабаром Генріх ІV зіткнувся з виступом феодальних сеньйорів Саксонії проти його спроб створити централізовану державу в Німеччині. Після того як було укладено тимчасове перемир'я з саксонською знаттю, Генріх ІV та п'ять його радників були відлучені Григорієм VII в 1075 за симонію, скликав собор у Вормсі в січні 1076. Собор відкинув папську владу. Григорій VII гідно зустрів це гірке відкидання, відлучив від церкви Генріха ІV і всіх його підданих, що було відкритим виступом проти світської влади. Таке міг вчинити не кожен папа римський, однак слабкість Генріха ІV в своїх володіннях призвела до успіху Григорія VII.

Восени 1076 вороги Генріха ІV із Саксонії та інших районів оголосили, що якщо він не повернеться назад в церкву, то його скинуть. Вони також запросили Григорія VII на собор, який повинен був зібратися в Аугсбурзі взимку. Відчувши небезпеку втратити трон і зазнати приниження у своїх власних володіннях, якщо Григорій VII приїде в Аугсбург, Генріх ІV капітулював [35, c. 400]. Зі своєю дружиною і маленьким сином він перетнув Альпи взимку 1077, щоб зустрітися з Григорієм VII в Каноссі. Це було важке подорож, і коли Генріх ІV зрештою прибув до Каноссу, Григорій VII змусив його стояти босоніж у снігу біля воріт палацу протягом трьох днів, перш ніж допустити до себе. Потім Григорій VII зняв з нього відлучення.

Хоча Генріх ІV, наймогутніший правитель того часу, був принижений Папою римським, він багато чого отримав за свою покірність, оскільки в результаті Григорій VII не поїхав до Аугсбург, і Генріх ІV здобув там перемогу над противниками. Боротьба тривала і в решту понтифікату Григорія VII. Пізніше Григорій VII відлучив Генріха ІV вдруге і знову зняв з нього відлучення, проте Німеччина підтримувала Генріха ІV, в результаті він вторгся до Італії і вибрав Папою римським Виберт. Після того як Виберт коронував Генріха ІV, останній залишив Італію. Григорій VII же попросив допомоги у норманів, що жили на півдні Італії. Вони допомогли йому, але і розграбували район Риму, а Григорій VII був змушений втекти до Салерно [49]. Там цей великий папа помер у вигнанні, оскільки, за його власними словами, він «любив праведність і ненавидів беззаконня».

Хоча Григорій VII і помер у вигнанні, він зробив так багато, що подальші папи римські спиралися на закладену їм основу.

Які ж найбільш глибокі причини, що стояли за боротьбою між церквою і імператором? У часи феодальної роздробленості і особливо в умовах натурального господарства в свідомості людей був присутній відомий елемент інтеграції, певна початкова думка про єдність. Імперія не могла надійно реалізувати вимогу про інтеграцію, вона виявилася не здатною ні політично, ні організаційно здійснити це. Первісній фазі інтеграції краще відповідала церква, що мала відповідну  ідеологію та організацію. Основою первісної фази інтеграції могла служити вже давно стала загальною для Західної Європи релігія - католицизм. Питання про «розподіл праці» всередині цієї кооперації і співпраці став причиною боротьби між папою і імператором.

Тому вже після тривалих переговорів між Римською католицькою церквою у особі папи Калікста ІІ та імператора Священної Римської імперії  ГенріхаV 23 вересня 1122 був підписаний Вормський конкордат, який відокремив церковну інвеституру від світської.

Угода складалося з двох частин, з імператорської і папської грамот. Імператорська грамота містила наступні положення: «1. Я, Генріх, Милістю Божою верховний імператор римлян, сповнений любові до Бога, Святої римської церкви і папи Калікста, а також заради спасіння душі, заради Бога і святих апостолів Бога: Петра і Павла, а також на благо Святої католицької церкви відмовляюся від інвеститури зі врученням персня і палиці і дозволяю в кожній церкві моєї країни і моєї імперії здійснювати канонічне обрання і вільне посвята ». Згідно з другим пунктом, імператор повертає папі відібрані ним під час боротьби за інвеституру володіння і суверенні права, а також (пункт 3) взагалі всі церковні блага і майно; в пункті 4 він обіцяє примиритися з папою і з церквою. Пункт 5 говорить про збройний захист папи: «5. У всіх справах, в яких Свята римська церква попросить про моєї допомоги, бо справді зроблю вірну допомогу ... » [48, c. 364-381].

Перший пункт папської грамоти проголошує: «Я, єпископ Калікст, слуга слуг Бога, тобі, коханому нашому синові, Генріху ... дозволяю, щоб обрання тих єпископів і абатів тевтонського королівства, які знаходяться у володіннях твого королівства, вироблялося в твоїй присутності, без симонії або насильства, і якщо виникає будь-який спір, то на підставі ради або судження архієпископа та єпископів провінцій ти даєш свою згоду впливовішій стороні. А обраний отримує від тебе регалії (без всяких вимог) у вигляді скіпетра і виконує все пов'язане з цим відповідно до правом » [67, c. 147].

Таким чином, відповідно до цієї угоди (конкордату), імператор поступався папі правом вручення персня і палиці, тобто правом зведення в церковний  чин, в той час як вручення нового символу, скіпетра, тобто твердження канонічно обраного єпископа (абата) в ленному користуванні церковними (монастирськими) землями, і надалі було прерогативою імператора. У відповідь на поступки імператора грамота папи надала імператору не тільки право світської інвеститури з врученням скіпетра, але й дозволила проводити обрання єпископа у присутності імператора, або його представника. Подальші обмеження означали, що імператор в Італії та Бургундії не міг брати участь в обранні єпископа. У той же час у Німеччині новий єпископ отримував від імператора володіння, співвідносні з саном єпископа, після обрання, але ще до посвяти. Відповідно до пункту 2, проте, в інших країнах імперії інвеститура з врученням скіпетра здійснювалася після посвяти (протягом шести місяців); таким чином, присвяченому єпископу імператор навряд чи міг відмовити у затвердженні. З формальної точки зору церква досягла того, чого хотіла: забезпечення канонічного обрання і здійснення інвеститури. З точки зору ж змісту на німецькій території імператор також міг здійснювати свою волю при призначенні на посаду вищих священнослужителів.

Жодна зі сторін не вважала Вормський компроміс остаточним. З боку папи це знайшло вираження в тому, що, в той час як Генріх відповідно до імператорської грамотою зробив поступки князю апостолів, тобто наступнику Святого Петра (отже, не одному папі, а й усім його наступникам), Калікст зробив поступку лише особисто імператору Генріху V, бажаючи обмежити дію цієї поступки часом його правління. Так, на першому Латеранському соборі в 1123 року текст конкордату було зачитано, але не затверджено. У той же час німецький рейхстаг затвердив його, надавши йому силу закону. Латеранський вселенський собор 1123  був першим західним, скликаними і керованим папою вселенським собором [13]. Юридична невизначеність, що виникла у відносинах з собором і тривала з часу правління Карла Великого три століття, завершилася тим, що тато взяв верх над імператорською владою, забезпечивши собі незалежність від неї.

Але церква повну перемогу над Священною Римською імперію відсвяткувала не в Вормсі, а зі смертю Генріха V, який помер в 1125 році, коли припинилася Салічна (Франкська) династія. Тоді ж переміг партикуляризм і з ним принцип вільного обрання короля. Разом з Генріхом зійшла в могилу і стара Священна Римська імперія. За час півстолітнього правління його спадкоємців в ній також забезпечувалася верховна влада папи. Лотар III був обраний німецьким королем у присутності легатів папи і з твердженням папи. У той час як в Англії та Франції центральна влада зміцнювалася, в Священній Римській імперії  відбувався зворотний процес. Після Вормського конкордату прискорився розпад імперії на самостійні князівства.

В період зрілого феодалізму (XII-XIV століття). Імперська влада над державами, в яких зміцнювався феодалізм, виявилася нездійсненною, політичний універсалізм не можна було реалізувати за допомогою державно-владних засобів, спираючись на одну імперію. Сталися зміни і внутрішньої структури суспільства, розвиток феодальних відносин призвів до зміцнення центральної королівської влади. У цей період усі сфери суспільства виявляються пронизані християнством, релігія перетворюється на органічну частину суспільства. Універсальна імперська влада виявилася слабшою партикулярних сил, в той же час церква, а всередині її релігійний та адміністративно-церковний універсалізм папства зміцнився і майже досяг абсолюту [12, c. 208]. Починаючи з середини середніх віків папство в своєму розвитку перетворилося в єдину універсальну владу, і це дозволило зробити спробу добитися також політичного універсалізму. Політична верховна влада, реалізована папою, була досягнута не за допомогою державно-владних коштів (за допомогою зброї), а в ідеологічній та політичній сфері.

XII і XIII століття були вершиною церковно-політичної та духовної влади папства. Але найвищої точки папська влада досягла в період понтифікату Інокентія III. Історія церкви однозначно вважає Інокентія III найвидатнішим папою середньовіччя.

Вступивши на папський престол в 1198 році Інокентій III був сином графа Трайсмундского, нащадком стародавнього роду відомого Конті. Він був ученим теологом і юристом. У Парижі освоїв діалектичний метод, а в Болоньї отримав освіту в галузі римського права. У 1189 його дядько Климент III звів 29-річного графа в сан кардинала. При Целестині III племіннику колишнього папи довелося покинути курію[62, c. 57-64]. Йому ще не було 38 років, коли кардинали в день смерті Целестина III одноголосно обрали його папою.

Інокентій добре розумів, що його плани світового панування зможуть здійснитися лише тоді, коли він стане абсолютним володарем спочатку в Римі і в Церковному державі, а потім і в вселенської церкви. Він виходив з того, що необмеженість свободи церкви - якщо розуміти під цим верховенство папи - ґрунтується на міцній владі папи над незалежним світською державою. Таким чином, створення папської держави є попередньою умовою створення універсальної політичної влади, до чого ближче всіх в історії папства стояв Інокентій III.

 Перш за все Інокентій III реформував папський двір. Він створив чітко працюючу бюрократичну систему діловодства, показавши тим самим приклад організації сучасних йому чиновницьких держав. Інокентія III по праву вважають другим засновником Папської держави. При ньому Патримоніум Святого Петра став справжньою державою, абсолютною монархією, де піддані були не ким іншим, як чиновниками, і знаходилися під владою єдиного монарха, під необмеженою владою Папи [42, c. 234].  Спочатку він забезпечив собі тверде становище в Римі. Інокентій змусив подати у відставку і сенатора, обраного народом Риму. Замість нього Папа призначив слухняного сенатора, який зробив васальну заяву. Подібним же чином Інокентій III зажадав васальної клятви і від аристократичної верхівки Папської держави, чого йому і вдалося добитися.

Інокентій вважав себе не тільки намісником Христа, а й главою християнського світу. Інокентій III стверджував: на чолі кожної окремої країни стоять королі, але над кожною з них сидить на троні Святий Петро і його намісник - папа, який будучи сюзереном, дарує імператорство. Свої устремління такого характеру  папа найлегше зміг реалізувати в Німеччині, де вирувала громадянська війна. У 1198 князі обрали навіть двох королів: Філіпа II (Швабського) і Оттона IV (Гогенштауфена). Папа підтримав Оттона, бо від нього одержав найширші обіцянки поважати папські привілеї. Папа підтримав Оттона, якого в 1209 році коронував імператором. Але після того, як Оттон IV порушив угоду, укладену з папою, Інокентій в 1210 відлучив його від церкви. Під впливом папи князі також скинули Оттона, і його місце зайняв в 1212 році шістнадцятирічний син Генріха VI, який знаходився під опікою папи Фрідріх II.

Інокентій III втручався у внутрішні справи та інших країн. Увінчалися успіхом його спроби встановити васальні зв'язки з Англією. Англійський король Іоанн Безземельний, вплутавшись в безперспективну війну з французами, для порятунку свого трону чекав допомоги від папи у боротьбі з французами і власними дворянами. Інокентій взяв на себе цю роль, замість чого англійський король в 1213 році оголосив свою країну папським васалом і взяв на себе зобов'язання виплачувати податок по 1000 марок на рік.

Над розповсюдженням васальної влади пап, Інокентій працював повсюдно по всій Європі, але головним чином в Арагоні, Португалії, Данії, Польщі, Чехословаччини та Угорщини. Інокентій III не раз втручався в боротьбу за трон угорських королів з дому Арпадів. Коли майбутній король Андраш II був ще герцогом, папа під загрозою відлучення від церкви зобов'язав його очолити хрестовий похід у Святу землю [26, c, 84]. Коли король Імре завоював Сербію, папа підтримував угорську експансію на Балканах, тому що чекав від Імре ліквідації тамтешніх єресей.

При Інокентії під час хрестових походів утворилася Латинська імперія і влада папи, і його вплив поширився на значну частину Сходу [75, c. 437-438].

Своє блискуче управління Інокентій закінчив укладанням четвертого Латеранського Собору 1215 році, на якому, Інокентій III забезпечив папству необмежену владу в церковній адміністрації.

У Латеранський палац прибуло близько 500 єпископів, 800 абатів і представників государів [11, c. 38]. Серед учасників були також патріархи Єрусалимський і Константинопольський. Нарадою керував особисто сам папа-правознавець.

Вселенський собор виробив 70 канонів, головним чином про реформу церковного життя, про питання віри, церковного права і церковної дисципліни, про святу месі і відпущення гріхів. Було також прийнято рішення, що забороняє створювати нові чернечі ордени. Прийнято постанову про боротьбу з єресями, що розповсюдилися на Балканах, в Північній Італії та Південній Франції, з патаренамі, альбігойцями і вальденсами. У 3-му каноні поряд з підтримкою хрестових походів проти єретиків були зведені в церковний закон папські розпорядження щодо створення інквізиції.

В кінці XIII - початку XIV століття незалежності церкви погрожували в першу чергу стала ведучою великою державою на континенті Франція. Останнім значним папою, який боровся проти французької гегемонії, і одночасно останнім представником григоріанського папства був Боніфацій VIII [14, c. 164]. Боніфацій VIII був ієрархом, створеним для влади, але він проявив себе сухим, холодним і нелюдським вищим пастирем. Безмірно він любив дві речі: гроші і своїх родичів. Понтифікат Боніфація уособлює собою вже наступну епоху пап, при яких отримали свій розвиток Куріального фінансового господарювання та непотизм.

Після вступу на престол Боніфацій VIII в 1295 році зробив свого племінника Франческо Каетані кардиналом. Формуванню такого явища, як непотизм, в першу чергу сприяла не родинні любов, а прості політичні та економічні причини. Адже папство, не будучи спадковою монархією, не мало, як світські правлячі династії, спільністю зв'язків, що базуються також і на відносно широкої, спорідненої основі. У той же час Папі, як єдиновладному правителю, також були потрібні надійні співробітники як у сфері управління церквою, так і в сфері управління Папською державою. У зв'язку з тим що керівництво адміністративними органами все частіше потрапляло до рук кардиналів, кожен папа намагався зміцнити колегію кардиналів своїми довіреними людьми. Природно, що вступив на престол папа набирав своїх співробітників з кровних родичів. Так траплялося, і вже досить рано, що кардиналами ставали племінник або племінники (Непоти) папи, з наступним включенням їх до органів управління церкви (кардинал-непот, особистий секретар) [47, c.173]. Це було однією з форм створення династії, де найпершим завданням було не забезпечення наступності, а примноження майна сім'ї. У результаті поширення непотизму кардинали, призначені колишнім папою, після його смерті створювали в колегії кардиналів партію під керівництвом Непоту, з тим щоб зі свого середовища обрати нового папу.

Конфронтуюча ж їм сторона, згуртувавшись навколо більш раннього Непоту, висувала власного кандидата. Залежно від співвідношення сил обох партій зазвичай відбувалося компромісне обрання. Рідко вдавалося, щоб прихильники партії папи здобували перемогу в конклаві. Тому історію папства взагалі характеризує те, що наступні один за одним папи були протилежностями один одному в ідейному і політичному, а часто і в чисто людському відношенні. Так на тривалий відрізок часу відбувалося нівелювання протиріч.

Іншим супутником непотизму було формування так званих династій постачальників пап, які в Італії, і в тому числі в Папській державі, вели боротьбу один з одним за політичну владу. Новий папа Боніфацій VIII спочатку привів в порядок засмучені справи Святого престолу. Він навів жорсткий і суворий порядок і на ключові пости посадив членів сім'ї Каетані. Тим самим він зробив своїми смертельними ворогами іншу, що володіла величезним впливом аристократичну сім'ю - Колона. Звада дійшла до того, що тато в 1297 відлучив двох кардиналів, П'єтро Колона і Джакомо Колона, від церкви з конфіскацією їхнього майна.

Обидва кардинала знайшли притулок від папи і підтримку у Франції. Історія з сімейством Колона була лише приводом для зіткнення між папою і французьким королем Філіпом IV Красивим (1285-1314). Дійсною ж причиною було протистояння французької монархії папському абсолютизму. Філіп створив абсолютистську монархію, в якій державні інтереси переважали над усім [65, c. 63]. Філіпу IV вдалося підпорядкувати собі не тільки регіональну владу світських феодалів, а й французьку церква: він сам приймав рішення про обкладення податками духовенства, сам призначав єпископів і накладав руку на доходи, одержувані від незаповнених вакансій. Коли Філіп конфіскував для війни з англійцями церковну десятину, папа Боніфацій VIII, спонукуваний кліром, виступив з протестом проти незаконного оподаткування церкви. У 1296 р. Боніфацій в буллі «Clericos laicos» заборонив цивільним чиновникам під загрозою відлучення збирати військовий податок з духовенства [72]. Однак Філіп Красивий вже не терпів втручання в управління справами своєї країни. У відповідь на дії папи він заборонив вивіз із Франції благородних металів (грошей), що, у свою чергу, чутливо відбилося на доходах папи, бо унеможливило діяльність папських збирачів податків. Папа був змушений відступити.

На самому початку XIV століття знову загострилася суперечка між папою і французьким королем. Боніфацій у противагу економічної і політичної влади французького короля - подібно Григорію VII - висунув ідейні обгрунтування влади й авторитету церкви. На скликаному в Латеранському палаці соборі 18 листопада 1302 він оприлюднив у присутності вищих ієрархів широко відому буллу «Unam Sanctam». У буллі папа, спираючись на теологічні і юридичні аргументи, обгрунтував теорію про необмежену папської влади, а єдність між папою і церквою висунув як догмату. «Настійне слово нашої віри спонукає нас вірити в єдину, святу, католицьку і в той же час апостольську церкву і дотримуватися цієї віри; і ми твердо віримо в це і визнаємо, що поза цього немає Порятунку, немає покаяння ...» - йдеться в буллі [73].

Булла «Unam Sanctam» - квінтесенція папського абсолютизму і безпосередньо була спрямована проти французького короля Філіпа. Згідно Боніфацію і у папи, і у короля є мечі, але король свій меч отримує завдяки папі, і він може ним володіти, благословляємо церквою і заради церкви. «Поза папської церкви немає порятунку" - цей принцип став новим переконливим формулюванням примата папи.

Французький король всупереч точці зору папи підкреслив, що королівська влада виходить безпосередньо від Бога і не визнає над собою ніякої іншої влади, крім Бога. Філіп перейшов у контрнаступ і вирішив закликати папу на вселенський собор. У відповідь на це Боніфацій готувався зрадити короля анафемі. Проте в Рим, через кілька тижнів помер.

З сутички французької монархії і папства переможцем вийшов король. Найбільш значний, видатний вчитель католицької церкви, систематизатор вчень про папському абсолютизмі зазнав тяжкої політичної поразки. Ця політична невдача поклала кінець великодержавним прагненням григоріанського папства. Папи наступних століть здійснювали примат вже за допомогою інших засобів.

Висновки до розділу 2

На початок ХІ століття католицька християнська церква предстає, як слабкий і сильно залежний від світської влади інститут, який негайно потребував внутрішніх реформ для збереження свого авторитету.

У цей складний  для церкви час виникає чернецький рух на посилення папської влади та зміцнення морального становища духівництва.

Осередком цього руху став монастир у Клюні на честь, якого ці реформи мали назву клюнійські.

Зміст цих реформ був  у тому що:

  •  встановлювався целібат – обов’язкова безшлюбність для усього духовенства. Це забезпечувало недоторканість церковного майна;
  •  скасовувалася світська інвеститура тобто стверджувати на духовні посади міг тільки папа римський;
  •  був визначений новий порядок вибору папи римського. Папа повинен був обиратися тільки кардиналами.

Новий порядок вибору папи був визначений у 1059 році. Целібат був встановлений 1060 році, а світська інвеститура за декретом Григорія VІІ була скасована 1075 році.

Але німецький імператор та духівництво не сприйняло ці реформи одразу. Це стало можливим лише після Вормського конкордату 1122 року, коли з умовами реформи погодився німецький імператор Генріх V.

Клюнійські реформи не тільки зміцнили положення церкви, а й регламентували стосунки світської влади та церкви. Привели до ладу її матеріальну базу та укріпили церковну владу.

Тому саме ХІІ –ХІІІ сторіччя стали саме тим періодом у історії політичної діяльності Католицької церкви, коли вже церква не виступала маріонеткою у руці будь-якого імператора заради укріплення своїх позицій. Це період коли вже все було навпаки, коли вже світські володарі прагнули підтримки папства.

Такою сильною церква стала завдяки своїй боротьбі, яка базувалася  не на зброї, як у світської влади, а завдяки сильному ідеологічному впливу, який базувався на авторитеті церкви.

Понтифікати Григорія VII і Інокентія III абсолютно явно виділяються в історії середньовічного папства. Жоден наступний папа римський не зміг так успішно відстоювати свої права в цьому питанні, як ці два папи. Григорія VII заклав основи, на яких Інокентій зміг набагато пізніше затвердити свої вимоги на перевагу.

Інокентій ІІІ був образно кажучи другим засновником Папської держави, завдяки зміцненню її позицій, бо вона майже стала осередком абсолютної монархії. Важливо також зазначити, що не малі зусилля він зробив, щоб проводити експансію на Сход, за допомогою хрестових походів.

Політика, яка проводилася церквою у цей період була повністю спрямована на те, щоб вона стала не тільки церковно, а й політично універсальною. Це було можливим лише за умови, якщо на чолі християнської спільноти повинен знаходитися папа, який займає і місце імператора.

Але вже після того, як Боніфацій VIII у політичному відношенні зазнав поразки від французького короля Філіпа IV Красивого влада католицької церкви  занепала. Тому вже на початку XIV ст. папська влада втратила своє політичне верховенство.

РОЗДІЛ 3.

ДІЯЛЬНІСТЬ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УМОВАХ ПОСИЛЕННЯ ВЛАДИ МОНАРХІВ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ У ХІV- ХVСТ.

3.1.   Криза  римо - католицької церкви  як  наслідок її політичної

діяльності

З 1309 по 1439 авторитет римської  церкви ще нижче впав в очах мирян. Ієрархічна організація з її вимогою безшлюбності і абсолютної покори папі римському, феодалізація римської церкви привели до занепаду клерикальних вдач. Безшлюбність суперечило як природним інстинктам людини, так і біблійному твердженням про необхідність вступати в шлюб. Багато священиків містили конкубінок або займалися незаконними любовними пригодами з жінками з парафії. У деяких виникала проблема виховання дітей, народжених від цих «союзів», якій приділялося більше уваги, ніж духовним обов'язків. Частина священиків, особливо в період Відродження, потопала в розкоші. Феодалізм також був проблемою, оскільки подвійне підпорядкування папі і феодальному сеньйорові створювало поділ інтересів у багатьох випадках. Духовенство часто звертало більше уваги на свої світські обов'язки, ніж на духовні.

Папство саме втратило повагу мирян у різних сферах свого управління. Авіньйонський полон (1309-1377) і Великий розкол (1378-1417)  були подіями, які сприяли втраті папського престижу. Зеніт папської влади відповідав понтифікату Інокентія III, але папство швидко скотилося з цих запаморочливих висот, після того як Боніфацію VIII не вдалося підкорити собі королів Англії і Франції, що спиралися на підтримку своїх народів,

Климент V, француз, обраний на колегії кардиналів папою римським в 1305 році, був слабкою людиною з сумнівними моральними якостями [76, c. 197].  Потрапивши незабаром під вплив французького короля, він в 1305 році переїхав з Риму до Франції, а в 1309 влаштувався в Авіньйоні. В очах народів Європи папа тим самим підкорився французької влади, хоча Авіньйон і не був фактично французькою територією. За винятком короткого періоду 1367-1370 років папська резиденція знаходилася в Авіньйоні до 1377 року в підпорядкуванні у владних королів Франції. Продовжувалися намагання переконати Григорія XI (1329-1378) повернутися до Риму, відновити там порядок і знову завоювати престиж папської влади як незалежної міжнаціонального авторитету. На початку 1377 папа  повернувся в Рим і таким чином покінчив з Авіньйонський полоном, яке за аналогією з історією Ізраїлю називають ще «вавилонським полоном пап».

Коли Григорій XI через рік помер, кардинали обрали папою Урбана VI. Через погане вдачу і зарозумілість він незабаром нажив багато ворогів, і в 1378 році папою був обраний Климент VII. Климент покірно переніс свою резиденцію знову в Авіньйон.

Обидва вони - Климент і Урбан, - вибрані одними і тими ж кардиналами, проголошували себе законними папами римськими і істинними наступниками Петра. Це змусило народи Європи вибирати між папами. Північна Італія, більша частина Німеччини, Скандинавія і Англія пішли за папою римським, хто знаходиться в Римі. Франція, Іспанія, Шотландія і Південна Італія підкорилися папі римському, що знаходився в Авіньйоні [69, c. 225-231]. Цей розкол був усунутий лише на початку наступного століття реформаторськими соборами. Полонення і Великий розкол призвели до посилення закликів провести реформу всередині римської церкви.

Податки на утримання двох папських дворів лягли тяжкою ношею на плечі народів Європи. Папські доходи складалися з доходів від папських маєтків, з десятини, яку платили віруючі, з аннатів - платні священиків протягом першого року служіння папі римському, з Провізіон податку, за яким служителі Церкви і прихід повинні були оплачувати витрати, пов'язані з пересуванням папи в їх районі, їх доходів від права на реквізицію, за якою особиста власність представників вищого духовенства відходила папі після їх смерті. Сюди ж входив денарій святого Петра, який щорічно платили миряни в багатьох землях, дохід від вакантних посад, а також численні лені податки.

Отримали силу правителі національних держав разом з сильним середнім класом противилися перекачуванні національних багатств на папську скарбницю. Особливо старалися тут Англія і Франція. Протягом довгого періоду «полону» XIV століття англійці проявляли крайнє небажання платити гроші, які, на їх думку, могли відійти тільки ворожої їм Франції, оскільки резиденція папи знаходилася на території, якою керував французький король.

Політичним фактором, який багато в чому позначився на занепаді впливу церкви в Європі, було виникнення національних держав. Вони суперечили переконання імператора Священної Римської імперії і глави Римської католицької Церкви у своїй повній суверенності. Король і середній клас почали співпрацювати: король за допомогою національної армії забезпечував безпеку середнього класу, який міг спокійно займатися справами, а середній клас натомість давав гроші, щоб король управляв державою [92, c. 192]. Виходить в результаті сильна централізована національна держава володіла достатньою силою, щоб відкидати папські вказівки і спробувати підпорядкувати церкву національним інтересам  Чехії, Франції та Англії.

Все це створювало потреба у внутрішній реформі католицької церкви в XIV-XV століттях.

           3.2.  Реформаторські собори  1409-1449 рр.

Керівники соборів XIV століття намагалися провести реформи і зробити так, щоб керівництво церкви представляло мирян. Собори, на яких були присутні представники народів, що становлять католицьку церкву, повинні були усунути корупцію церковних керівників.

Потреба в перетворенні католицької церкви стала ясною після Великого розколу 1378. У цей рік Урбан VI і Климент VII проголосили себе законними спадкоємцями Петра. Оскільки країнам Європи довелося вибирати, за ким йти, церква Європи розділилася. Але Європа розділилася не тільки в політичному, але і в церковному відношенні. Обидва папи були обрані колегією кардиналів. Постало питання, кому вирішувати питання про повно важність їх домагань. Провідні богослови Паризького університету пропонували, щоб цим зайнявся собор римо - католицької церкви. Вони використовували як прецедент екуменічні собори 325-451 років [90, c. 368]. Собор, який представляє всю церкву, здавався найкращим виходом з положення, оскільки ні той, ні інший папа не зможуть відкинути його третейське рішення.

Не було нестачі в причинах для відставки пап. Данте у своєму творі «Про монархії», написаному після 1311, стверджував, що церква, як і держава, знаходиться у владі Божій. І те й інше дається від Бога. Імператор повинен забезпечити щастя на землі, а папа - вести людину до небес, але жоден з них не повинен шукати переваги над іншим.

Найважливіше раціональне виклад поглядів примиренська реформаторів було висунуто у книзі «Захисник миру» (1324) Марсилием Падуанским  і Іоанном Яндунскім. У цьому творі вони підтримали виступ Людовика Баварського проти папи римського. Книга розвінчувала ідею абсолютної ієрархії як в церкві, так і в державі. Марсилій вважав, що народ держави і християни церкви є сховищем суверенності і що вони через представницькі організації можуть обирати імператора і Папу римського, причому імператор вище папи. Церква на загальному соборі під керівництвом одного лише Нового заповіту могла проголошувати догматику і призначати служителів. Церковний собор, а не папа ставав, таким чином, вищою владою в церкві і повинен був діяти на благо християн. Якби погляди Марсилія здобули перемогу, то римо - католицька церква трансформувалася б в конституційну монархію на чолі з папою римським, якого призначав собор, і абсолютна папство середньовічної церкви зникло б, але цей погляд не знайшов сильної підтримки, хоча собори і принесли користь у деяких інших відносинах.

За допомогою собору передбачалося усунути розколи серед голів римської церкви, провести перетворення всередині церкви і покінчити з єресями. Також існувала ймовірність, що він втілить в життя теорію управління, викладену Марсилием.

Коли почався собор у Пізі навесні 1409, Бенедикт XIII все ще знаходився в Авіньйоні, а Григорій XII займав папський престол у Римі. Собор, скликаний кардиналами, відразу ж підтвердив, що кардинали володіли владою скликати його і що він є авторитетним навіть настільки, щоб закликати римських пап до відповіді за Великий розкол. Собор усунув Бенедикта XIII і Григорія XII і вибрав повноправним папою Олександра V. Проте два інших Папи відмовилися визнати рішення собору. І тепер уже замість двох Пап їх було три. Після смерті Олександра V в 1410 році папою став Іоанна XXIII.

Потім Сигізмундом, імператором Священної Римської імперії, і Іоанна XXIII був скликаний собор у Констанці (цьому був прецедент: імператор Костянтин скликав собор в Нікеї у 325 році). У Констанці зустрілися понад 350 вищих служителів ієрархії. Щоб протистояти спробам Іоанна XXIII керувати собором через використання більшості при голосуванні (на соборі були присутні в основному італійці), духовенство вирішило голосувати національними групами. Кожна національна група мала один голос, а щоб прийняти рішення, було необхідно одностайне голосування п'яти націй. Собор проголосив свої повноваження і право на верховний авторитет у римської церкви [86, c. 534]. Цей декрет собору, яким папський абсолютизм змінився на колективне управління церквою в Римі, отримав назву «Сакросанкт».

Незабаром Григорій XII відмовився від престолу, а після тривалих переговорів в 1415 році були відсторонені Бенедикт XIII і Іоанн XXIII. Потім собор обрав Мартіна V новим папою і таким чином привласнив собі право обирати папу замість колегії кардиналів. Собор також розглянув проблему єресей, засудив ідеї Вікліфа і постановив спалити Гуса на стовпі, незважаючи на захист імператора. Після цього він продовжував свою роботу і обговорив проблему реформ, розколу і єресі. Декрет собору під назвою «Frequense» встановлював регулярність скликання загальних соборів як спосіб зберігати порядок у римській церкві [10, c. 267]. Перше скликання повинно було відбутися через п'ять років після собору в Констанці. Другий - через сім років, а потім собори повинні були скликатися раз на десять років, щоб розглядати проблеми розколів, єресей і перетворень.

Заворушення у Чехії після розправи над Гусом і потреба в проведенні реформ призвели до скликання собору в Базелі в 1431 році. Собор тривав до 1449, але сила реформаторського руху зіткнулися з перешкодою у вигляді відновлення папської влади. Євгеній IV, що був у той час папою, був відсторонений собором у 1439 році, а всього лише через рік він скликав у Феррарі суперничає собор. Через епідемію чуми в 1439 році цей собор перенесли у Флоренцію. Собор у Флоренції зробив невдалу спробу об'єднати грецьку і римо - католицьку церкви [1, c. 484]. Це був собор, який затвердив сім таїнств римської церкви, вони були проголошені Євгеном IV в буллі 1439. Собор у Базелі визнав свою поразку і саморозпустився в 1449 році.

Таким чином закінчилася спроба створити конституційну монархію  римської церкви, і папство повернулося до системи деспотизму, якій воно слідувало протягом багатьох століть. Пій II в папській буллі під заголовком «Execrabilis», виданої в 1460 році, засудив будь-які заклики до скликання загальних соборів, але французьке духовенство разом з королем затвердило «Прагматичну санкцію» Бурже в 1438 році, за якою французька церква ставала автономної по відношенню до папи, але, у свою чергу, потрапляла в залежність від держави.

Хоча реформаторським соборам не вдалося встановити конституційну монархію в римської церкви, вони врятували її від заворушень Великого розколу. Безуспішність спроб ефективних реформ позбавила римо- католицьку Церкву останнього шансу на перетворення, наданого зсередини реформаторами і соборами. З цього часу протестантська Реформація стала неминучою.

3.3.  Боротьба Католицької церкви за політичну незалежність  у період Ренесансу 1447-1521 рр.

 З папи Миколи V почався новий напрямок в тривалій історії політичної діяльності католицької церкви. Церква вступила в контакт з помірним гуманізмом і Ренесансом. Свої позиції вона прагнула зміцнити не здійсненням реформ, що ставлять під питання внутрішнє становище церкви, а шляхом перетворення Папської держави, як її основного представника  у велику культурну державу, а також шляхом вивищення його до рангу ведучого князівства Італії.

Гуманізм був культурним і одночасно світоглядним рухом, що почався в Італії. Гуманізм та адекватний йому напрямок в культурі та мистецтві - Ренесанс протиставляли як би знову відчиняючи життєрадісну античну культуру проголошеному церквою аскетизму [36, c. 143]. Гуманісти не робили настільки різких нападів на церкву, як єретичні течії, але своїм мисленням підривали основи церковного світогляду, прискорюючи тим самим процес відриву суспільства від церкви.

Живильним середовищем гуманізму і Ренесансу було національне відродження італійського народу, але незабаром вони заявили про себе і в європейському масштабі, всюди збагачуючись особливостями національного розвитку, витісняючи середньовічні культуру і світорозуміння. Ставлячи в центр мислення та світогляду людину, а не Бога, гуманізм і Ренесанс почали віковий процес повної секуляризації, звільнення суспільства та індивідуальної свідомості від впливу релігії.

Відповідно до цього нове ідейне спрямування протиставило колективізму духовних орденів середньовіччя розкриття і здійснення індивідуалізму. Людина Ренесансу замість таїнства духу переживає таїнство природи, єства. У результаті всього цього небачений розквіт отримали наука і культура, державний розвиток і політика.

Гуманісти критично підходять до суспільства. Це зробило можливим відрив політики як науки від релігійних поглядів і перетворення її в самостійну науку. Окремі гуманісти з їдким сарказмом бичували брудні справи церкви - у ході філологічних досліджень ними, зокрема, були викриті підробки документів, що мали обґрунтувати претензії церкви на світове панування.

Гаслом гуманістичної культури і науки було «Ad fontes!» - «Назад до джерел!», маючи на увазі античні джерела. З точки зору нашої теми особливо важливий Лоренцо Валла (1405-1457), який поширив сферу історичної критики на священні книги і канонізовані тексти. Володіючи науковою підготовленістю, він піддав сумніву в першу чергу справжність так званого «Константинова дару», на якому середньовічна церква  будувала  свої претензії на світове панування [27, c. 41]. Валла оскаржив також, що Апостольський символ віри дійсно створений апостолами, а Євангеліє він розглядав як самостійне історичне джерело.

Традиційні культурні функції церкви зумовили також і те, що починаючи з середини XV століття зв'язки церкви і гуманізму стають все тіснішими. Вона починає залучати вчених-гуманістів, організовувати Ватиканську бібліотеку, комплектуючи її творами античних авторів. Папи були щедрими меценатами мистецтва Ренесансу, в першу чергу прагнучи до того, щоб блиск папського двору затьмарив блиск імператорського і королівського двору [38, c. 572]. Новий за своїм характером інтерес до наук і компетентне патронування мистецтв відтіснили і в курії на задній план не тільки релігійне життя, а й релігійно-моральні норми.

Папи другої половини XV століття вже виступають як справжні світські владики - вони були за покликанням швидше державними мужами і полководцями, ніж вищими священнослужителями. До цього в церковній державі недоліки світської влади (державної влади) - відсутність армії і збройної виконавчої влади - відшкодовувалися або коректувалися авторитетом пап, як правителів церкви. Але в епоху Ренесансу похитнувся саме цей релігійно-моральний авторитет, і тому недоліки слід було виправляти [37, c. 649]. Починаючи з цього часу папа жив і діяв скоріше в дусі світських італійських владик: церковна держава перетворилася мало не в світське королівство.

Історіографія вважає першим справжнім «ренессансовим папою» Миколу V (1447-1455). У політиці Микола V був прихильником компромісів. У 1448 році він уклав з німецьким королем Фрідріхом III Віденський конкордат, який залишався в силі аж до 1803 року. У цьому документі, відповідно до канонів, регулювалися зайняття посад єпископа і настоятелів абатств. У 1452 році, щоб скріпити мир, Микола V з великою помпою коронував у Римі Фрідріха III імператором «Священної Римської імперії німецької нації». Разом з конкордатом і короною Габсбурги придбали підтримку папи у своїй експансіоністської політики.

30 вересня 1453 папа Микола V закликав християнських монархів до хрестового походу проти турків; папа взяв на себе мобілізацію розчленованої Європи для цієї війни. Міркування папи, засновані на середньовічному лицарському ідеалі, були, проте, нереальними; боротьба проти турків не відображала спільних інтересів - вона була важлива лише для тих держав, яким безпосередньо загрожували турки [81, c. 581-602]. Тому заклик папи не знайшов широкого відгуку; виснаженій Столітньої війною Західній Європі потрібен був мир.

З папою Калікстом III (1455-1458) на сцену виходить Каталонське за походженням сімейство Борджіа. Папа Борджа призначив на основні пости в церковній  державі і в курії своїх родичів і каталонських прихильників. При Каліксті в центральному церковному керівництві запанував іспанський вплив. Саме його обрання стало результатом зростаючого впливу іспанської держави на Італію.

У центрі правління папи Каліксти III було завершення антитурецької хрестової війни. В інтересах цього він розвинув бурхливу дипломатичну діяльність. 15 травня 1455 він видав буллу, що проголосила новий хрестовий похід проти турків, розіслав своїх легатів по Європі і розпорядився про стягнення особливої ​​папської десятини на мети походу. З цього моменту почав діяти новий вид папського оподаткування, під приводом покриття потреб боротьби з турками [82, c. 518]. Перші ренесансові папи дійсно хотіли використовувати десятину для благородної мети їх же наступники відкрито витрачали ці кошти на покриття все зростаючих витрат на утримання папського двору.

Під ім'ям Пія II (1458-1464) на папський трон вступив чудовий поет-гуманіст і вчений Енея Сільвіо Пікколоміні. Разом з ним престолом Святого Петра опанувала ідея епохи - гуманізм.

Центральною ідеєю понтифікату Пія II було створення великого європейського антитурецкого союзу. Він скликав для здійснення цієї мети конгрес європейських монархів. У виданій 13 жовтня 1458 папській буллі, що починається словами «Vocabit nos Pius», папа розпорядився скликати конгрес у Мантуї [40,  c. 164]. У 1459 році він прибув до Мантуї на відкриття конгресу і виголосив промову на блискучій латині, однак нарада зазнало цілковите фіаско внаслідок байдужості і пасивності монархів. Папі Пію довелося взяти до відома, що епоха хрестових лицарських походів безповоротно минула і що, навіть будучи головою церкви, він не зможе пробудити до нового життя давно пішли в минуле, хоча й оспівані в його поемах, ідеали лицарства. На місце християнського середньовіччя прийшла епоха централізованих станових монархій.

Християнські князі та монархи не зрушили з місця, а папа став робити нові спроби для відбиття турецької небезпеки. В 1461 році Пій звернувся з листом до турецького султана Мехмеда II, в якому - поряд із спробою узгодити і об'єднати християнське віровчення з Кораном - він закликав турецького владику перейти в християнську віру. Тоді, мовляв, папа визнає його спадкоємцем Візантійської імперії, коронує і укладе з ним союз [80, c. 446]. Ці фантастичні плани свідчили про те, що живучи в світі ідей глава церкви-гуманіст мав не дуже розвинене чуття в області практичних справ, практичної політики, що стосується проблем східноєвропейських народів, їх державного існування. Ще більш дивовижним і дивним ми можемо вважати цей крок, знаючи, що вигнана турками династія Палеологів шукала прихистку саме в Римі.

Відчайдушні спроби до об'єднання християнських держав зазнали фіаско; цьому сприяло те обставина, що Пій II, став рішучим прихильником і захисником дворянського абсолютизму. На початку 1460 він видав буллу «Execrabilis», в якій підкреслював, що ніхто не може опротестовувати папський вирок, апелюючи до вселенського собору, а той, хто зробить це, сам відлучає себе від церкви. Цей крок папи загострив в першу чергу його взаємини з Францією [64, c. 42]. Підтримувана королем Людовіком XI французька церква в дусі прийнятої в Бурже у 1438 році Прагматичної санкції стояла на позиціях концілярізма, бо цим шляхом вона могла забезпечити собі автономію, свої «галликанской свободи» на противагу верховної влади папи. Оскільки папа не підтримував французьких претензій на Неаполь, король зі свого боку мовчки визнав ці галликанской права і свободи. Виступ Пія II проти концілярізма викликало невдоволення, як в Італії, так і в Священній Римській імперії.

Тим часом, проте, небезпека турецького вторгнення загрожувала вже не тільки Угорщини, а й безпосередньо Італії, і насамперед Венеції. У 1463 року Венеціанський флот стояв напоготові, щоб почати морський похід проти турків. У вересні 1463 на засіданні консисторії Пій II заявив, що він сам стане на чолі об'єднаного папського і венеціанського військових флотів [41, c. 214-218]. Однак у Анкону папа прибув вже зломлений смертельною хворобою. І буквально на порозі здійснення його задуму Пій II помер - таким чином і з цього походу нічого не вийшло.

Слідом за папою - поетом-гуманістом на чолі церкви став кардинал П'єтро Барбо, який взяв ім'я Павла II (1464-1471).

Павло II прагнув до внутрішнього зміцнення Церковної держави, усвідомлюючи, що тільки спираючись на єдину державу, церква зможе перешкодити анексії його з боку французів чи австрійських та іспанських Габсбургів. Папа Павло усвідомлював також, що спільний похід проти турків вже неможливий. Тому він бачив своє завдання в допомозі християнським державам, які вели з турками боротьбу не на життя, а на смерть, причому не тільки морально, а й матеріально, грошима [55, c. 367]. Виходячи з цього, він дійсно підтримав значними сумами Угорщину, Венецію і Албанію. При Павлові II виник новий конфлікт: між Чехією та папством. Чеський національний король Їржі Подебрад сприятливо ставився до помірного гусизма за це папа в 1466 відлучив його від церкви. У династичної війні між угорським королем Матьяшем і чеським королем папа став на бік Угорщини.

Діючи в дусі папського абсолютизму, Павло II послідовно ухилявся від скликання вселенського собору. На зміну цієї його позиції не зміг вплинути навіть особистий візит імператора Фрідріха III в 1468 році в Рим. Папа Павло ясно бачив, що в цей час собор реформ міг би закінчитися лише політичною поразкою церкви.

Про найвідомішого папу епохи Відродження - Олександра VI (1492-1503) думка переважної більшості істориків, «він - сама похмура фігура папства», і ще: «Його правління було нещастям для церкви » [31, c. 284].

Обрання його папою відповідала умовам тієї епохи - за одноголосним голосуванням ховалися інтриги, погрози, підкуп, симонія. Шістдесятирічний в той час Олександр VI, що володів блискучими людськими якостями і вважав, що йому все дозволено, став зразком монархів епохи Відродження. Олександр VI все підпорядковував політиці, його політичною метою було утвердження в Італії влади клану Борджіа.

Невід'ємною умовою світового панування церкви, перетворення її держави в справжню державу було створення папських збройних сил. Це теж сходить до політичної діяльності церкви в час Ренесансу. Справжнім творцем папської найманої армії був Олександр VI, а точніше, її полководець, син папи - кардинал Чезаре Борджіа. Папські найманці вербувалися в першу чергу зі швейцарських кантонів.

Перспективною метою Борджа було реальне оволодіння церковною державою як наслідним італійським королівством. До досягнення італійської гегемонії папа Олександр VI прагнув через свого сина-первістка Чезаре [88, c. 316]. А Чезаре Борджа міг стати монархом за зразком «Государя» Макіавеллі, оскільки він був дійсно першим сучасним політиком, який дивився на політику з позицій повної моральної вседозволеності.

З відкриттям в 1492 році Америки перед церквою теж відкрилася можливість зробити католицьку церкву справді всесвітньою церквою. На кораблях іспанських і португальських завойовників в дорогу вирушали і християнські місіонери. Це дало потім новий стимул для тісного союзу іспанської світової держави і Католицької церкви, спілки, проіснувало кілька століть.

Олександр VI, Чезаре Борджа не тільки усували з шляху своїх супротивників, але і наказували вбити, одного за іншими, тих, чий стан або доходи вони хотіли отримати. Звільнені таким шляхом бенефіції вони або залишали не зайнятими  - доходи з них діставалися папі, або ж за заміщення бенефиціїв вимагали величезні суми. За час правління папи Олександра VI, по суті, без винятку призначалися лише такі кардинали, які купували в курії свій сан.

Відразу ж після смерті Олександра VI Церковна держава посипались з себе панування Борджіа. Чезаре втік до Франції.

На наступному, що тривав лише один день конклаві папою обрали заклятого ворога Борджа - кардинала Джуліано Ровере, котрий перебував у цьому сані вже 30 років. Юлій II у відповідності з вимогами часу був різнобічним церковним государем (дипломатом, меценатом, політиком), але насамперед він був полководцем і державним діячем.

Політика Юлія II була послідовно антифранцузькою. Політичною метою Юлія II було повне звільнення Італії з-під французького панування. В інтересах цього він спробував «вилучити» Рим з італійської політики та з суперництва за владу міст-держав. Він проводив справді європейську за своїми масштабами політику. Однак для цього був необхідний добре організований і налагоджений дипломатичний механізм. Папська дипломатія в середньовіччі виросла з дипломатії церковного правління пап. Папські посли, звані Латеранськими легатами, мали конкретні завдання і одночасно виконували інспекторські функції. Організація постійних папських нунціатурі почалася приблизно в 1500 році (апостольські нунції) [70, c. 196]. Папські нунції теж не були чисто світськими послами, вони одночасно були і церковними інспекторами,  які під приводом церковно-управлінських доручень виконували і політичні функції - папські доручення дипломатичного характеру.

В результаті антифранцузької політики Юлія II в Італії знову посилився іспанський вплив [20, c. 77]. Своєрідні коливання зовнішньополітичної орієнтації церкви з'явилися наслідком того, що церква XVI століття шукала можливості для своєї самостійності, балансуючи між великими державами.

У той час як Юлій II боровся проти «самого католицького короля» аж ніяк не церковною зброєю, Людовик XII використовував проти папи якраз яскраво виражені церковно-політичні засоби, зажадавши проведення вселенського собору. З його ініціативи профранцузсько налаштовані кардинали вирішили скликати вселенський собор у Пізі в 1511 року напевно з метою відсторонення папи. Папи до цього всіляко ухилялися від проведення всесвітніх соборів, оскільки бачили в них серйозне обмеження своєї влади. Від вимоги реформ, явно переслідував політичні цілі, Юлій II не міг зовсім ухилитися, тому він сам скликав собор, який повинен був здійснити реформи. Скликаний вельми несподівано,  Латеранський вселенський собор відкрився в травні 1512. На Латеранський собор з'явилися в основному італійські та іспанські єпископи. Імператор спочатку був прихильником підтримуваного французами Пізанського собору. Причиною тому в першу чергу була його ненависть до Юлія II, який однозначно противився будь-якому прояву імператорського впливу в Італії. Так, зокрема, він відмовився від коронації імператора, але вже в 1508 році він схвалив дії Максиміліана I, який назвав себе «обраним  німецьким імператором» [18, c. 62]. Однак Габсбурги не були зацікавлені в тому, щоб знову пожвавився роздмухуваний французами концілярізм, тому наприкінці 1512 німці також приєдналися до Латеранського собору. Після цього нарада в Пізі стало все більше і більше втрачати своє значення зрештою переміщуваний з місця на місце Пізанский антісобор попросту був розпущений. Тим самим концілярізм зазнав остаточної поразки.

З Левом Х на чолі католицька церква епохи Ренесансу досягла справжнього зеніту. Своє правління папа Медічі дотепно охарактеризував ще під час конклаву, заявивши: «Давайте будемо насолоджуватися папством, яке послав нам Бог!» [71, c. 84] На зорі середньовіччя Григорій I назвав папство службою, служінням, наприкінці ж середньовіччя в очах Лева Х воно виглядає вже тільки насолодою.

Час правління Лева Х був воістину повним занепадом середньовічної церкви. Він був дуже далекий від нових проблем церкви.  У виступі Лютера Лев Х протягом довгих років бачив лише звичайну склоку, підняту навколо німецького монаха,  яка мовляв, затихне сама по собі, як раніше багато чого подібного. Церквою він не цікавився, і казкове багатство, вичавлене з християнського світу, витрачав на знаходившихся у нього при дворі гуманістів - часто на негідних цього епігонів і підлабузників. У той час коли папа Медічі насолоджувався вишуканими латинськими віршами, Лютер перевів на німецьку мову Святе письмо. У той час коли католицька церква в обличчі папи знаходила радості в множенні рафінованих духовних і фізичних насолод, Реформація ставила в центр релігійної моралі цивільний раціоналізм і сумлінну працю [3, c. 427]. Світло і тінь ніколи так не уживалися разом у Ватикані, як у роки правління Льва X.

Разом з посиленням французького панування в Італії піднялася одночасно і світова держава Габсбургів, яка незабаром стала представляти для політичної самостійності церкви більш реальну небезпеку, ніж французи. При Карлі V іспанські та нідерландські володіння також перейшли в руки Габсбургів. У 1519 році помер імператор Максиміліан I. Папа спробував всіма засобами перешкодити тому, щоб імператором був обраний власник іспанської корони - Карл.

Але тут Папа опинився в складному становищі: якщо, спираючись на Габсбургів, вдалося б вигнати французів, то Італія і з півночі і з півдня була б оточена Габсбургами. Якщо ж переможе Франциск I і захопить також і Неаполь, то Італія опиниться під французьким пануванням. Ні те ні інше не підходило Льву X. І він задумав використовувати проти них саксонського курфюрста Фрідріха Мудрого, запропонувавши йому навіть імператорську корону, а «бунтівникові» Лютеру - кардинальство. Але Фрідріх не взявся за цю безперспективну роль. Тоді папа став на бік французів, які здавалися йому менш небезпечними, але в умовах пробудженого Лютером анти папського настрою цим самим він тільки зіграв на руку Карлу, який на гроші Фуггеров  підкупив обираючих імператора князів, і ті обрали його під ім'ям Карла V  на імператорський трон [50, c. 537]. Тим самим в руках Габсбургів виявилася головна влада на континенті. Під їх панування підпадали Іспанія, Бургундія, Нідерланди, Священна Римська імперія, Чехія, королівство Неаполя і обох Сицилій. Австрійська гілка Габсбургів очікувала також і угорський трон. У швидко розвивається конфлікті схопилися один з одним останній імператор середньовіччя - Карл V і останній папа середньовіччя - Лев X. Цей конфлікт закінчиться поразкою обох сторін, а переможцями вийдуть Реформація і національна ідея.

Смерть Лева Х  означала кінець Ренесансу в Римі. У XVI-XVII ст.  Рим став гідною столицею оновленого і омолодженого католицизму. Епоха Ренесансу може бути охарактеризована і як відмова церкви від середньовічного світогляду, від органічного ототожнення її з феодальним суспільством  вона створила умови для прилучення на Тридентському соборі до Нового часу, до абсолютних монархій Нового часу.

Висновки до розділу 3

Великий розкол 1378-1417 був подією, який сприяв втраті престижу церкви. Проявом розколу було утворення двох папських престолів одного в Авіньйоні під впливом французької монархії та другого в Римі. Цей розкол був усунутий лише на початку наступного століття реформаторськими соборами. Великий розкол призвів  до посилення закликів провести реформу всередині римської церкви.

Собори XIV століття стали місцем,  де мало  розпочатися реформування церкви. На цих Соборах мала представлятися вся Католицька  церква, що здавалося найкращим виходом з положення, коли існувало два папських престоли. Найяскравішими були собори, що проходили в Пізі та Констанці, що мали на меті вдалося встановити конституційну монархію в римській церкві. Але вже у в 1449 році Собор у Базелі визнав свою поразку і саморозпустився. Таким чином папство повернулося до системи деспотизму, якій воно слідувало протягом багатьох століть. Безуспішність спроб ефективних реформ позбавила римо - католицьку церкву останнього шансу на перетворення, наданого зсередини реформаторами і соборами.

Посилення світського характеру церкви було прикметою розвитку епохи. За зовнішніми поверхневими проявами цього процесу (аморальністю, відсутністю релігійного завзяття) проглядалися ті історичні зміни, при яких в епоху формування національних держав католицька церква також повинна  була пристосуватися до умов часу: оскільки вона не могло стати національним, вона стала ще більш політизованою і меценатською. На місце релігійно-моральних законів на практиці прийшли, ігноруючи навіть кодифіковане канонічне право, чисто економічні інтереси. В економічному відношенні церква вже давно ступила на шлях грошового господарства, але останнє ґрунтувалося не на результатах виробничої діяльності, а на оподаткуванні, і було паразитичним.

Церква другої половини XV століття намагалися подолати все більш поглиблену власну кризу. У сформованій ситуації кардинальна реформа, поза всяким сумнівом, могла бути здійснена тільки на шкоду папському абсолютизму і примату церкви. Спроба здійснити реформу, розпочата собором, зазнала фіаско, а папи звичайно ж, не могли самі за неї взятися. Таким чином Ренесанс надав ще півстолітній мораторій середньовічній церкві, щоб вже за допомогою наук і мистецтв засобами державної політики спробувати подолати кризу, вийти з нього з честю. Але, як з'ясувалося в першій половині XVI століття, це було неможливо, і скупчилися пристрасті з такою вибуховою силою вирвалися на поверхню, що це до підстав потрясло римсько-католицьку церкву і призвело до такого історичного розколу, який за своїми результатами мав для християнства ще більше значення, ніж поділ церкви на західну і східну

ВИСНОВКИ

Активна діяльність католицької церкви протягом всієї історії християнської віри, а особливо у період Високого та Пізнього середньовіччя є безумовним фактом. Але ця діяльність не обмежувалася лише сферою духовного та морального  впливу на суспільство, вона відігравала значну роль у політичній історії Західної Європи.  

Тому саме політична складова діяльності католицької церкви стала предметом даної роботи. В ній послідовно прослідковуються етапи розвитку  цієї складової та її еволюція у період ХІ-ХV ст.

Так вже наприкінці Х ст. католицька церква виступала єдиним консолідуючим фактором у житті у феодально роздробленої  Західної Європи. Тому одразу після розпаду Франкської імперії Карла Великого її наступниця Священна Римська імперія використовувала церкву для забезпечення легітимності своєї влади. Принцип взаємовідносин імператора і церкви розумівся як і раніше: імперія і церква утворюють єдине ціле під захистом і під керівництвом імператора.

Тому на початку ХІ ст. католицька церква перебувала у стані політичної маріонетки у руках європейських монархів. Але це тривало недовго. Слідом за періодом панування світської політичної влади над церковною, насамперед імперії над папством, настає період верховної влади церкви. Саме в цей період серед всіх функцій інституту церкви яскраво почала проявлятися політична.

Це стало можливим завдяки процесу реформування церкви, який проводилися задля  посилення авторитету церкви у суспільстві і  отримав назву – клюнійські. Найважливішим у цих реформах була саме боротьба за заборону інвеститури. Боротьба проти інвеститури підривала ленну залежність церковних земель - єпископ, абат і священик повинні були бути церковними пастирями, а не васалами короля або імператора. Також був визначений новий порядок вибору папи римського. Папа повинен був обиратися тільки кардиналами. Всі ці дії робили церкву, як установу незалежною від світської влади. Тому вона могла бути і політично нейтральною та виконувати свої прямі функції, а саме духовного та морального наставника.

Але для католицької церкви цього виявилося замало вона спрямувала всі свої сили саме на досягнення свого політичного верховенства у Західній Європі. Зробивши свою політичну діяльність дуже активною, духовна функція стала лише формальною та другорядною.

Саме у період між ХІІ – ХІІІ століттям католицька церква досягла вершини своєї могутності, завдяки політиці, яку проводив тодішній папа римський  Інокентій ІІІ.  Завдяки своєму піднесенню папство могло дуже сильно впливати на політичну ситуацію у Європі.  Своє блискуче управління Інокентій закінчив укладанням четвертого Латеранського Собору 1215 році, на якому, Інокентій III забезпечив папству необмежену владу в церковній адміністрації.

Наслідком ігнорування своєї прямої функції, як «представництва Бога на землі» стало падіння авторитету церкви серед західноєвропейського суспільства. Так суперечка  між папою Боніфацієм VIII  і французьким королем на початок XIV ст. стала яскравим проявом цього.   Боніфацій VIII у противагу економічній і політичній владі французького короля висунув ідейні обгрунтування влади й авторитету церкви. Згідно Боніфацію і у папи, і у короля є мечі, але король свій меч отримує завдяки папі, і він може ним володіти, благословляємо церквою і заради церкви. Французький король всупереч точці зору папи підкреслив, що королівська влада виходить безпосередньо від Бога і не визнає над собою ніякої іншої влади, крім Бога. У цій сутичці французької монархії і папства переможцем вийшов король. Постійна боротьба римської церкви з світською політичною владою стала однією з причин пробудження мирян,  як окремих особистостей, так і цілих соціальних верств.

XV ст., а саме доба Ренесансу стало проявом цього пробудження. Суспільство побачило,що замість того щоб бути осередком релігійно-моральних законів інститут церкви більше переймався чисто економічними інтересами.

Реакцією церкви на цю кризу стало зовсім не повернення до своїх основних функцій. Католицька церква не залишила політичну діяльність світській владі. Натомість вона намагалася подолати все більш поглиблену власну кризу. Фактично це було можливо лише завдяки реформам, що призвели б до закінчення її політичного абсолютизму. Тому вони одразу ж зазнали поразки і, як наслідок протестантська Реформація стала неминучою.

Католицька церква пройшла довгий та важкий шлях посилення власного політичного впливу, щоб не тільки мати право бути незалежною від світської влади, але і задля того щоб отримати владу над нею.  Період між ХІ – ХV сторіччям став каталізатором для того щоб показати де проходить межа між основною  духовною функцією церкви та політичною та чи можливе їх виконання одночасно.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Абрамсон  М. Л. История средних веков: [Учеб. для студентов Ист. фак. пед. ин-тов ] / Абрамсон М. Л.,  Кириллова  А. А., Колесницкий Н. Ф.; под ред. Н. Ф. Колесницкого.  — [ 2-е изд.]. - М.: Просвещение,  1986. —  575 с.

2. Афанасьев Ю. Н. Ведущее направление французской историографии: [монографія] / Юрий Николаевич Афанасьев  // Современная зарубежная немарксистская историография. Критический анализ – М., 1985. – С. 214 - 253.

3. Бадак А.Н. История средних веков: Европа и Азия  / Бадак А.Н., Войнич  И.Е., Волчек Н.М. – М.: Харвест, 2000. – 656 с.

4. Балух  В.О. Історичні портрети античності та середньовіччя: [підр. для студ. вищ. навч. закл.] / Балух В.О., Возний  І.П., Коцур В.П. – Чернівці, 2007. – 500 с.

5. Балух В.О. Історія середніх віків Високе і пізнє середньовіччя: Курс лекцій: у 2-х т. / В.О. Балух, В.П. Коцур – Чернівці: ТТОВ «Видавництво «Наші книги», 2010.  -  Т.2. – 616 с.  

         6. Барг М.А. Категории и методы исторической науки / Михаил  Абрамович Барг - М., 1984. - 164 с.

          7.  Барг М. Эпохи и идеи: становление историзма /  Михаил Барг. – М.: Мысль, 1987. – 348 с.

8. Бедуэлл Ги.  История Церкви / Ги Бедуэлл. – М.: Христианская Россия, 1996. –  304 с. – Режим доступу: http://www.gumer.info/bogoslov_  

 Buks/History-Church/bedyel/index.php

 9.  Блок М. Аппология истории или ремесло историка  / Марк  Блок. –  М.: Просвещение, 1988. – 315 с.

10. Брагина Л.М. История средних веков. В 2 т.:[ учеб. для вузов по спец. « История»]  /  Брагина Л.М., Гутнова Е.В, Карпов С.П.; под ред. З.В. Удальцовой и С.П. Карпова.  – М.: Высшая  Школа, 1990. -  Т. 1. – 495 с.

11. Брагина Л.М. История средних веков. В 2 т.: [ учеб. для вузов по спец. «История»]  /  Брагина Л.М., Саприкин Ю.М., Чистозвонов А.Н.; под ред. З.В. Удальцовой и С.П. Карпова.  – М.: Высшая  школа, 1991. – Т. 1. - 400 с.

12. Войнич И.Е. Всемирная история: в 24 т. / И.Е. Войнич – Мн.: Современный литератор, 2000. - Т.7. – 592 с.

13. Всемирная история: в 10 т. [под ред. А. Белявского,                               Л. Лазаревича]. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1957. – Т.3. – 717 с.

14.  Гайдуков Л. Всесвітня історія / Л. Гайдуков, В. Копійка. – К.: Либідь, 2000. – 254 с.

15. Георгиева Т. Историческая взаимосвязь мировых религий /   Татьяна Георгиева // Философские науки. – 2002. – № 1. – С. 97-102.

16. Гергей Е. История папства / Енё Гергей; [пер. с венгр. О.В. Громова]. - М.: Республика, 1996. - 463с. - Режим доступу: //http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/History-Church/Gerg/index.php.

17. Головащенко С.І.  Історія християнства: Курс лекцій: [Навч. Посібник.] / Сергій Іванович Головащенко. – К.: Либідь, 1999. – 352 с.

18. Гонсалес Х.Л. История християнства. В 2-х т. / Хусто Л.Гонсалес -  СПб.,  2002. - Т.1. – 400 с.

19. Грамота Карла Великого Трірській церкві (772р.) // Історія західноєвропейського Середньовіччя. Хрестоматія / [Упорядник М.О. Рудь]: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2005. – C. 233.

20. Грановский Т.Н. Лекции по истории позднего средневековья /  Тимофей Николаевич Грановский  -  М.:  "Наука", 1971.  – 163 с.

21. Гуревич А. Історія середніх віків та її вивчення / А. Гуревич,              Д. Харитонович // Історія України. – 1998. – № 36. – С. 7-8.

22.  Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры [монография] / Арон Яковлевич Гуревич. – Москва: "Искусство", 1984. - 350 с.

23.  Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства / Арон Яковлевич Гуревич – М.: Искусство. 1990. – 396 с.

24.  Гутнова Е.В. Историография истории средних веков: [Учеб. для студентов, обучающихся по спец. «История»] / Е.В. Гутнова – М.: Высшая школа, 1985. – 479 с.

25. Десятов Д. Методика розвитку історичного мислення засобами наочності  /  Дмитро Десятов. – Х.: Основа, 2008.  – 135 с.

26.  Дунаев А.Л. Основные этапы идеологической  борьбы с ересью в ХІІ – ХІІІ вв. / Александр Львович Дунаев // Вестник М.Х. – Серия 8. История 2008 -  №1. – С. 76-91.

27.  Дьюмін О.  Християнські реалії Візантії сер. ІХ ст. / Олександр Дьюмін  // Історія в школах України – 2002. -  №7 – С. 41.

28. Ейнгард.  Життя Карла Великого  // Історія західноєвропейського Середньовіччя. Хрестоматія / [Упорядник М.О. Рудь]: Навч. Посібник. – К.:  Либідь, 2005. – С. 171 – 193.

29. Житник Б. Методичний порадник: Форми і методи навчання / Борис Житник.  –  Х.: Основа, 2005. – 340 с.

30. Заборов М.А. Папство и крестовые походы / Михаил Абрамович Заборов. — М.: Изд-во АН СССР, 1960. — 264 с.

31. Задворный В.Л. История римских пап / Виталий Леонидович Задворный. – М., 1995. - Т.1. - 346 с.

32. Зашкільняк Л.О. Вступ до методології історії / Леонід Опанасович Зашкільняк. -  Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 1996. – 227 с.

33. 3єма В. Є. - Папа Григорій Великий у лабиринтах леґенд та історіографії  / В. Є. 3єма  // Український історичний журнал  – 2007. -  №1. –  С. 20-38.

34. Зразки описів земель церковних і королівських // Історія західноєвропейського Середньовіччя. Хрестоматія / [Упорядник М.О. Рудь]: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2005. – С. 264 – 267.

35.   Иванов К. Многоликое Средневековье / Константин Иванов. – М.: Наука, 1996. – 411 с.

36.  История культуры средних веков и Возрождения [ под. ред. В.И. Карпушина.]. – М., 1976. - 316 с.

37.   История Европы.  Т. 2. Средневековая Европа. – М.: Наука, 1992. – 808 с.

38. Ісіченко І. Загальна церковна історія [підручник для вищих духовних шкіл] / Ігор Ісіченко. – Харків:  Акта,  2001. – 601 с.

39. Капітулярій про церковний порядок (789р.) // Історія західноєвропейського Середньовіччя. Хрестоматія / [Упорядник   М.О. Рудь]: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2005. –  С. 221 - 231.

40. Кардини Ф. Историки средневекового рицарства / Франко Кардини; [Пер. с итал. В.И. Уколовой.]. под. ред. В.И. Уколовой и Л.А. Котельниковой.  – М.: Прогрес, 1987. – 384 с.

41. Кардини Ф. Европа и ислам: история непонимания / Франко Кардини;  [пер. с итал. Е. Смагиной, А. Карловой, А. Митрофанова]. – СПб. : Александрия, 2007. –  332 с.

42.  Карев А. История христианства / А. Карев, К. Сомов. - М.: Протестант,1993. – 361с.– Режим доступу: //http://www.gumer.info/bogoslov

_Buks/History_Church/Karev_histHrist/_19.php.

43.  Карсавин Л.П. Монашество в средние века / Лев Платонович Карсавин. – М., 1992 – 279 с.

44.  Католическая энциклопедия: в 4т. [под ред. В.Л.Задворный и др.]. -  М.: Издательство Францисканцев, 2002. – Т.1. –  976 с.

45.  Католическая энциклопедия: в 4т. [под ред. В.Л.Задворный и др.]. -  М.: Издательство Францисканцев, 2005. – Т.2. –  928 с.

46.  Католическая энциклопедия: в 4т. [под ред. В.Л.Задворный и др.]. -  М.: Издательство Францисканцев, 2007. – Т.3. –  912 с.

47. Католицизм: Словарь атеиста / [под общ.  ред. Л.Н. Великовича.]. –  М.: Политиздат, 1991. - 320 с.

48.  Кернс Эрл Е. Дорогами христианства / Эрл Е. Кернс – М.: Протестант, 1992. -  416 с.

49.  Кёнигсбергер Г. Средневековая Европа, 400-1500 годы / Гельмут Кёнигсбергер. -  М.: Издательство «Весь Мир», 2001. -  Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/kenig/index.php.

50. Киндер Г. Всемирная история / Г. Киндер, В. Хильгеман. – М.: Рыбари, 2003. – 638 с.

51.  Кислюк К. В. Рєлігієзнавство: Підручник для студентів вузів / К.В.  Кислюк, О.М. Кучер – [5-є вид.]. –  К., 2007. –  636 с.

52.  Ковальский  Ян Веруш  Папы и папство / Ян Веруш Ковальский. — М.: Политиздат, 1991. — 236 с.

53.    Ковальченко И. Д. Методы исторического исследования / Иван Дмитриевич Ковальченко. – [2-е изд]. -  М., 2003. - 455 с.

54.  Косминский Е. А. Историография средних веков / Евгений Алексеевич Косминский - М., 1963. –  430 с.

55.   Крип’якевич  І. П. Всесвітня історія  Середньовіччя і нові часи: у 3 т. /  Іва́н Петрович Крип'якевич  -  К.: Либідь, 1995. - Т. 2.  –  424 с.

56.  Крывелев И.А. История религий: Очерки в 2 т. Т.1 / Иосиф Аронович Крывелёв  / Ин-т Этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая АН СССР;  Ин-т науч. Атеизма АОН при ЦК КПСС. – [2-е изд.] – М.: Мысль, 1988. –  445 с.

57. Кузеванов Л.И. Методология истории: академизм и постмодернизм:  [монографія]  / Леонид Иванович Кузеванов  - М.: НЭИ «Российская историография», 2012.  -  259 с.

58.  Ле Гофф, Жак Цивилизация средневекового Запада / Жак Ле Гофф; [пер. с фр. И. Лебедева, Ю. П. Малинин, В. И. Райцес, П.Ю. Уваров]; за ред. Ю. Л. Бессмертного. – М.: Издательская группа Прогресс, Прогресс-Академия, 1992. – 376 с.

59.  Лінч  Джозеф Г. Середньовічна церква. Коротка історія / Джозеф Г Лінч; [пер з англ. В. Шовкуна]. – К.: Основи, 1994. - 492 с.

60. Лозинский С. Г. История папства / Самуил Горациевич Лози́нский – [3-е изд.] – М.: Политиздат, 1986. – 382  с. - (Б-ка атеист  лит.).

61.  Лортц Й. История церкви / Йозеф Лортц. – М., 1999– Режим доступу:http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/HistoryChurch/Lortz_index. php.

62.  Мажуга В.И. Королевская власть и церковь во франкском государстве. Политические структуры эпохи феодализма в Западной Европе VІ – ХVІІ вв. / Владимир Иванович Мажуга. -  Л., 1990. – 245 с.

63.  Медушевская О.М. Теория и методология когнитивной истории / Ольга Михайловна Медушевская – М., 2008. - 259 c.

64. Мессори В. Черные страницы истории церкви / Витторио Мессори; [пер. с пол. Анджея Щенсного]. - Караганда, 1999. – 55 с. - Режим доступу:  http://krotov.info/history/19/messori/mess_00.html.

65. Моціяк П. Всесвітня історія / Павел Моціяк. – Ніжин: НДПУ ім. М. Гоголя, 2004. –  282 с.

66.  Мулен Л. Повседневная жизнь средневековых монахов Западной Европы. X-XVвв. М., 2002. - Режим доступу: http://www.gumer.info/bogoslov

_Buks/History_Church/Mulen_lifeMonah_index.php.

67. Нефедов С. История средних веков / Сергей Нефедов. – М.: Владос, 1996. – 363 с.

68. Нітгард. Історія у чотирьох книгах // Історія західноєвропейського Середньовіччя. Хрестоматія / [Упорядник   М.О. Рудь]: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2005. – С. 234-249.

69.  Норт Дж. История Церкви / Джеймс Норт.  – М.: Протестант, 1993. – 236 c.

70.  Омэнн Дж. Христианская духовность в католической традиции / Джордан Омэнн;  [пер. с англ. Н. Вакуленко]. -  Минск, 1994. -  416 с.

71. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: соціокультурний розвиток людства: навч. посібник / Юрій Віталійович Павленко  [Вид. 3-тє.] – К.: Либідь, 2001. – 360 с.

72. Папа Римський Боніфацій VІІІ  Булла Clericos laicos (1296). – Режимдоступу:http://www.milestonedocuments.com/documents/view/boniface-viiis-clericis-laicos-and-unam-sanctam

73. Папа Римський Боніфацій VІІІ  Булла Unam Sanctam (1302). – Режим доступу: http://www.newadvent.org/library/docs_bo08us.htm

74. Папа Римский Григорий VII Диктат Папы (1075). – Режим доступу:http://www.rspp.su/pravoslavie/catholic/Dictatus%20papae.html

75. Послання Папи Іннокентія ІІІ про Четвертий Хрестовий похід (1198) // Історія західноєвропейського Середньовіччя. Хрестоматія / [Упорядник М.О. Рудь]:  Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2005. – С.437 – 438.

76. Поснов М. История Христианской Церкви (до разделения Церквей) / М.  Поснов. – М. : Просвещение, 1994. – 476 с.

77.   Постанова Клермонського Собору про Хрестовий похід (1095) // Історія західноєвропейського Середньовіччя. Хрестоматія / [Упорядник М.О. Рудь]: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2005. – С. 325.

78.  Релігія в Україні: (доклад Форума исследовательского центра Пью (Pew Research Center) по вопросам религии и общественной жизни). – Режим доступу: http://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/13686-xristiane-sostavlyayut-okolo-treti-naseleniya-planety-kak-i-100-let-nazad.html

79. Религиоведение. Энциклопедический словарь / [под ред. Забияко А.]. – М.,  2006. – 219 с.

80.   Рубель В.А. Історія середньовічного Сходу. Курс лекцій: [навч. посіб.] / Вадим Анатолійович Рубель – К., 1997. – 464 с.

81.   Рубель В.А. Історія середньовічного Сходу. Хрестоматія: [навч. посіб.] /  Вадим Анатолійович Рубель – К.: Либідь, 2002. – 624 с.

82.  Рубель В.А. Історія середньовічного Сходу: [підручник] / Вадим Анатолійович Рубель – К.: Либідь, 2002. – 736 с.

83.  Савельева И. М. Знание о прошлом: теорія и история: В 2 т. / И.М. Савельева, А.В. Полетаев. - СПб., 2003. - Т.1 -  752 c. - Режим доступу: http: // www. gumer. info/ bibliotek_Buks /History/ savel/index.php

84.   Сидорцов В. Н. Методология истории: курс лекций / Владимир Никифорович Сидорцов. - Минск: БГУ, 2010. - 207 с.

85. Скальфи  Р.  Краткая история католической церкви / Романо Скальфи. – М., 2000. - 132с.  –  Режим доступу: http://www.gumer.info/bogo

slov_Buks/History_Church/Skalf_hist_kathol/skalf_index.php.

           86.   Созонт Чобич. Історія Християнської церкви / Чобич Созонт.  – Львів: Добра справа, 2001. – 600 с.

87. Стокпицкая - Терешкович В.В. Основные проблемы истории средневекового города Х – XVвв. / Вера Вениаминовна Стокпицкая - Терешкович. – М., 1960.  – 216 с.

88.  Таксиль Л. Священный вертеп / Лео Таксиль; [Пер. с фр.] - [2-е изд.] – М.: Политиздат, 1988. – 528 с. - (Б-ка атеист лит.).

89.  Тальберг Н.Д. История церкви  / Николай Дмитриевич Тальберг. - М.,  2008. – 170 с. - Режим доступу: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks

/History_Church/Talberg/Tab_index.ph.

        90. Ткачук І. Всесвітня історія християнства (від його постання до Реформації) / Іван Ткачук.  – Луцьк: Християнське життя, 1999. –482 c.

         91.  Тойнби А. Дж. Постижение истории: Сборник / Арнольд Джозеф Тойнби; [пер. с англ. Е.Д. Жаркова]. -  М.: Прогресс. Культура, 1996. - 607 с. - Режим доступу: http://www.auditorium.ru/aud/p/index.php?a=presdir&c

=getForm&r=resDesc&id_res=4050

92.  Хейзинга Й. Осень средневековья / Йохан Хейзинга:  [пер. с нидерланд. Д. Сильвестрова]. – М.: Айрис-Пресс. – 2007. –  552 с


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

7313. Трудовий договір та особливості його складання 344.5 KB
  Трудовий договір § 1. Поняття трудового договору Право на працю є основним конституційним правом громадян України. Воно проголошене ст. 43 Конституції України, визнається за кожною людиною і становить собою можливість заробляти на життя працею, яку ...
7314. Колективний договір. Контроль за виконанням колективного договору і види відповідальності 106 KB
  Колективний договір План Поняття колективного договору. Колективні переговори по укладенню колективного договору. Порядок укладення колективного договору і його зміст. Контроль за виконанням колективного договору і види відповідальності ...
7315. Керування пам’яттю в ОС. Простий безперервний розподіл і розподіл з перекриттям. Розподіл пам’яті статичними й динамічними розділами 121.5 KB
  Тема: Керування памяттю в ОС. Простий безперервний розподіл і розподіл з перекриттям. Розподіл памяті статичними й динамічними розділами План Основна память. Вимоги до адрес, використовуваних у програмах...
7316. Процесуальні строки і витрати 40.16 KB
  Процесуальні строки і витрати ПЛАН: Вступ. Поняття процесуальних строків та їх значення у кримінальному процесі. Класифікація строків у кримінальному процесі. Порядок обчислення процесуальних строків. Поняття і види процесуальних в...
7317. Розв’язування систем лінійних алгебраїчних рівнянь над скінченними полями 184.63 KB
  Ю.Д. Жданова. Лекції з ВГПМ. М2 ТЧ обчислювальні алгоритми. Лекція № 7 10 Тема: Розв’язування систем лінійних алгебраїчних рівнянь над скінченними полями План лекції: Алгоритм знаходження всіх цілочислових розв’язків лінійного а...
7318. Організаційні та правові основи захисту населення під час воєнних дій. Правила поводження населення в конкретних НС 63.5 KB
  Тема: Організаційні та правові основи захисту населення під час воєнних дій. Правила поводження населення в конкретних НС. План: Основні положення міжнародного права з питань захисту людей. Правила поводження населення в конкретних НС. Ве...
7319. Взаємовідносини у колективі 97.5 KB
  Взаємовідносини у колективі План Прийняття групового рішення. Соціально - психологічний клімат колективу. Одним із показників успішної діяльності керівника організації (фірми, колективу) є рівень сформованості соціально-психологічно...
7320. Основи психокорекції. Курс лекцій 264.5 KB
  Психокорекційна практика як основна форма діяльності практичного психолога Поняття про психологічну корекцію. Мета і завдання психокорекції. Принципи психокорекційної роботи: принцип єдності діагностики і кор...
7321. Тістечка. Напівфабрикати для приготування тістечок 45.5 KB
  Тістечка. Напівфабрикати для приготування тістечок. Класифікація тістечок. Особливості технології приготування тістечок. Основні органолептичні показники. Санітарні правила при приготуванні та реалізації. Умови та термін зберігання...