3039

Вступ до мовознавства

Лекция

Иностранные языки, филология и лингвистика

Лекція №1 Тема: Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства. Термінологічний словник теми Білінгвізм, гуманітарні науки, діахронія, етнолінгвістика, загальне мовознавство, індиві...

Украинкский

2012-11-12

253.26 KB

316 чел.

Лекція №1

Тема: Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства.

Термінологічний словник теми

Білінгвізм, гуманітарні науки, діахронія, етнолінгвістика, загальне мовознавство, індивідуальна двомовність, конкретне (часткове) мовознавство, мовознавство, національна двомовність, об’єкт науки, полілінгвізм (мультилінгвізм), предмет науки, природничі науки, психолінгвістика, синхронія, соціолінгвістика.

Мовознавство (=лінгвістика; лінгва лат. - мова) – наука про природні людські мови взагалі та про всі мови світу як індивідуальних її представників.

Поскільки мова є найважливішим засобом комунікації в суспільстві, вона тісно пов’язана з мисленням і свідомістю. Ця проблематика вивчається цілою низкою гуманітарних (соціальних) наук (до гуманітарних наук належать: філософія й історія, логіка й естетика, педагогіка й психологія, літературознавство й мистецтвознавство), зокрема з філософією (філо- люблю і софія- мудрість; наука про загальні закони виникнення і розвитку природи, суспільства, мислення), яка становить основу світогляду людини; з логікою (наука про закони і форми мислення), яка через мову розкриває закони мислення; з психологією (наука що аналізує процеси відображення в мозку людини об’єктивної дійсності, людські відчуття і сприймання, уявлення, почуття, бажання), яка робить це в тому числі й через мову; з історією (історикам мовознавці допомагають тим, що дають діалектні дані, історію походження власних імен, географічних назв, розшифровують писемні пам’ятки зниклих народів) та ін.

Звязок з природничими науками.

Учення про мову як другу сигнальну систему, створене на основі теорії І. М. Сєченова та І. П. Павлова про вищу нервову діяльність тварин і людини, пов’язує мовознавство з біологічними науками , анатомією, фізіологією (зокрема щодо анатомії і фізіології органів мовлення).

З фізикою, зокрема її розділом – акустикою, пов’язане вивчення звуків людської мови, їхніх фізичних (акустичних) властивостей.

З розвитком автоматики і телемеханіки (2-га пол. ХХ ст.) відбулося зближення мовознавства з математикою, що виявляється передусім у застосуванні математичних методів до вивчення мовних явищ.

Різноманітність функцій мови в суспільстві і тісний зв’язок її з мисленням і психічною діяльністю людини зумовила виникнення нових наук на межі мовознавства і соціології, мовознавства і психології: соціолінгвістика, психолінгвістика, етнолінгвістика, лінгвокультурологія.

Соціолінгвістика (від лат. soci (etas) – „суспільство” і лінгвістика), тобто соціальна лінгвістика – мовознавча наука, яка сформувалася на межі мовознавства, соціології, соціальної психології й етнографії. Вона вивчає комплекс проблем, ров’язаних із суспільною природою мови, х її функціями і з механізмом взаємодії мови й суспільства. До основних проблем соціолінгвістики належать: а) проблема „мова й нація”, яка повязана з розкриттям виникнення і розвитку національних мов; б) проблема „мова й суспільство”, в якій на основі врахування тісного звязку мови з суспільством стають предметом вивчення не тільки характер впливу суспільства на розвиток мови, а й роль свідомого впливу суспільства (у вигляді цілеспрямованих урядових заходів) на мову, що визначає мовну політику. Мовна політика може стимулювати розвиток багатомовності в країні, а може й стримувати або звужувати функціонування недержавних мов; в) проблема соціальної диференціації мови, зумовленої різнорідністю структури суспільства: розподілом суспільства на верстви, а також різними суспільними ситуаціями – поділом суспільства за віком, статтю, освітою; г) проблема соціальних аспектів білінгвізму (від лат. bi – „дво” і linqua – „мова”) – двомовності, коли в межах однієї держави чи соціальної спільності використовуються дві мови у відповідних сферах спілкування. В Україні найбільшого поширення набула українсько-російська двомовність, у Канаді – англо-французька. Розрізняють індивідуальну й національну двомовність. У цьому ракурсі об’єктом вивчення соціолінгвістики є національна двомовність.

Соціолінгвістика розглядає й багатомовність (полілінгвізм, або мультилінгвізм) – явище, пов’язане з використанням кількох мов у межах певної соціальної спільноти (в державі або групі окремих людей). Багатомовністю характеризується, наприклад, Росія, Індія, США.

Термін „психолінгвістика” (від гр. psyche – „душа” і лінгвістика) увійшов у науковий обіг у середині ХХ ст. і закріпився на позначення науки, яка вивчає закономірності породження і сприйняття мовних висловлювань у їх співвіднесеності до системи мови. Психолінгвістику називають іще теорією мовленнєвої діяльності. Становлення механізму утворення й сприйняття мовлення здійснюється на основі психологічних експериментів. Цим і виправдана назва науки як психолінгвістики, в якій предмет лінгвістики – мова -  аналізується методами психологічної науки.

Поява нової науки викликана потребою теоретичного пояснення практичних завдань, розвязати які лінгвістичними підходами неможливо. Мовознавство дає ключ до аналізу тексту (зв’язного мовлення), але воно не торкається таких, наприклад, питань, як мовець говорить, як ним сприймається чуже мовлення, які закономірності діють в оволодінні дитиною рідною або кількома мовами, які лінгвістичні процеси супроводжують пізнання довколишнього світу. Розв’язання таких питань з урахуванням впливу мислення на мову і мови на мислення сприяє досягненню практичних результатів у навчанні дітей рідної і особливо чужої мови, у мовленнєвому вихованні дітей дошкільного віку, у логопедії, у мовленнєвому впливі засобів масової інформації, а в останні роки і в проблемі машинного перекладу, а також уведення мовленнєвих сигналів до електронно-обчислювальних машин (ЕОМ). Діяльність цієї науки значно розширює коло питань, повязаних з тим, що вивчається загальним мовознавством. У цьому значення психолінгвістики як науки.

Етнолінгвістика (від гр. ethnos – народ, плем’я і лінгвістика) – напрям у мовознавстві, що вивчає мову в її відношенні до культури, взаємодію мовних, етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні й еволюції мови. У широкому розумінні етнолінгвістика розглядається як комплексна дисципліна, котра за допомогою лінгвістичних методів вивчає „план змісту” культури, народної психології й міфології незалежно від способів їх формального представлення (слово, предмет, обряд ...).

Отже, об’єктом лінгвістики є природні мови. Відповідно до цього в мовознавстві виділяються дві галузі: часткове і загальне.

Обєктом часткового мовознавства є окремі мови (звідси: україністика, русистика, англістика, японістика, полоністика...) або групи мов (славістика, германістика, романістика...).

Дослідження конкретних мов, як і груп, може здійснюватися під різним кутом зору: в синхронії (сучасному стані) і діахронії (історичному плані). При цьому досліджуються обидві частини кожної національної мови: літературна мова і діалекти (різновиди певної мови).

Предметом вивчення в конкретному мовознавстві можуть бути : аналіз звукової і словникової системи, морфологічної і синтаксичної будови, розгляд стилістичного функціонування елементів кожної конкретної мови. Вивченням стилів і стилістичних засобів окремих мов займається стилістика.

Об’єкт загального (теоретичного, наукового) мовознавства становлять загальні закони будови мов світу в їх давньому та сучасному стані для з’ясування властивостей мовного розвитку, що змушує торкатися й розгляду природи, функцій і походження людської мови взагалі. Тому проблематика загального мовознавства є досить широкою, зокрема:

1) проблему предмета мовознавства, тобто сутності мови як засобу спілкування, співвідношення мови й мислення, походження мови, зв’язку історії мови з історією суспільства;

2) проблему місця мовознавства в системі наук і його значення як самостійної науки;

3) проблему методів дослідження складових елементів мови (звуків, слів, речень);

4) проблему встановлення й наукового пояснення структурних одиниць мови;

5) проблему класифікації чинних на Землі мов;

6) проблему виникнення й розвитку письма.

Значне коло розв’язуваних мовознавством питань, зумовлених проникненням мови в усі сфери діяльності людини, визначає його не тільки наукове, а й практичне значення, зокрема: створення писемності для безписемних мов, різних типів словників, підручників і посібників для вивчення мови, записування певними знаками усного мовлення, передачі слів, систем письма для сліпих, а також дешифрування невідомих писемностей, стандартизація науково-технічної термінології, розробка раціонального й стабільного правопису, методів перекладу іншомовних текстів. Незаперечне практичне значення мовознавства і для логопедії (від гр. logos  - „слово”, „мовлення” і paideia – „виховання) – медичної науки, яка розробляє спеціальні методи виправлення у дітей неточностей вимови окремих звуків і звукосполучень, лікування вад мовлення (затинання, гугнявості).

Широке застосування ЕОМ у виконання практичних проблем мовознавства зумовили використання поряд з терміном „прикладна лінгвістика” термінів „обчислювальна лінгвістика”, „автоматична лінгвістика”, „інженерна лінгвістика”.

Контрольні питання

1. У чому різниця між обєктом і предметом загального і конкретного мовознавства?

2. Які науки „про людину” ви знаєте? Як повязане з ними сучасне мовознавство (через предмет і обєкт)?

3. Які проблеми традиційно намагалося розвязати мовознавство і які проблеми воно допомагає розвязати сьогодні (прикладний аспект)?

Лекція №2

Тема: Методи дослідження мови.

План

1. Філософський метод у мовознавстві.

2. Дослідні методи в мовознавстві:

а) розрізнення синхронії й діахронії у вивченні мов;

б) поняття архетипу.

3. Робочі прийоми (процедури, методики) дослідження мовних одиниць.

Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. - С. 5-15.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 7-17.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. - С. 11-18.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. - С. 5-8.

5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.

Термінологічний словник теми

Діалектика, дослідні методи, зіставний метод, історичний метод, квалітативний метод, квантитативний метод, науковий світогляд, метафізика, метод, метод обчислень, методологія (часткова і загальна/філософська), описовий метод, порівняльно-історичний метод, філософські методи.

1. Філософський метод у мовознавстві.

Існування окремої (самостійної) науки визначається не тільки наявністю предмета дослідження (у мовознавстві – це мова як суспільне явище взагалі і всі мови світу), а й методів (від гр. methodos – шлях, спосіб дослідження, підхід до вивчення явищ), тобто сукупності теоретичних настанов, прийомів дослідження предмета науки. Тільки за наявності цих двох компонентів (предмета науки і методів дослідження) визначається існування будь-якої науки, у тому числі й мовознавства.

Розрізняють філософські й дослідні методи.

Щодо філософського методу слід зазначити таке: прикметник „філософський” походить від іменника „філософія”, що становить назву суспільної науки. Предмет цієї науки – загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Оскільки природа, суспільство, мислення вивчаються різними науками, в яких є спільні закони їх існування і розвитку, стає зрозумілим, що сучасна філософія, розглядаючи загальні закони життя і розвитку природи, суспільства і мислення, пов’язана з усіма науками – гуманітарними (суспільними) і природничими. Однак сьогодні вона не претендує на роль науки наук, яка розвязує всі суперечності кожної з наук і досягає абсолютної істини в останній інстанції. Вона лише узагальнює весь досвід пізнання світу в його багатобарвності й розмаїтті та формує науковий світогляд (тобто систему поглядів на життя, природу і суспільство), якими керуються науки.

Філософія в античному світі була синтезом усіх людських знань, накою наук, своєрідною енциклопедією наук. Поступово розвиваючись, окремі науки вийшли за межі цієї античної філософії і, можна сказати, виробила свою філософію. Із певним застереженням можна твердити, що кожна наука має дві сторони – практичну і теоретичну. Оцю теоретичну сторону – теорію – і можна назвати філософією кожної науки. Так, теоретичне, або загальне, мовознавство, оскільки воно є узагальненням дослідження окремих мов, можна розглядати як філософію мовознавчих наук.

Пізнання зафіксованих у науках загальних законів досягається завдяки застосуванню філософських методів, серед яких здавна в історії філософії протистояли діалектика й метафізика. Їх принципова відмінність у тому, що діалектика розглядає всі явища у взаємозв’язку, метафізика – ізольовано, діалектика сприймає всі явища в динаміці (історичному розвитку), метафізика – в статиці, діалектика пов’язує пізнання істини через осягнення єдності протилежних ознак предмета, метафізика заперечує боротьбу протилежностей.

Таке розуміння законів пізнання визначають діалектичний і метафізичний способи мислення, інакше – діалектичний і метафізичний підходи до вивчення об’єктивної дійсності, у тому числі й до аналізу мови як суспільного явища.

У дослідженнях мови сучасне мовознавство спирається на діалектичний метод, тобто аналізує мовні одиниці в єдності їх багатоманітних зв’язків з іншими явищами, з урахуванням історичних змін у них, а значить, у протиставленні старого і нового в мові. Саме такий підхід до вивчення мови служить засобом пізнання нових наукових знань.

Діалектика як філософський метод встановлює шляхи пізнання мовних явищ, не підміняючи специфічних мовознавчих методів і прийомів дослідження. Вона не ставить своїм завданням пояснити, наприклад, як виникло чергування приголосних у формах української мови носити – ношу чи рука – ручка – руці. Ці зміни встановлюються на основі виявлення історичних фонетичних процесів, притаманних українській мові. Однак виведення звукових змін базується на врахуванні методологічних настанов, зокрема на розумінні того, що мова як явище, котре пов’язане з життям суспільства, - категорія історична, що її одиниці перебувають у постійних змінах, які й зумовлюють перехід одних мовних одиниць в інші. Без такого загальнонаукового підходу не можна пояснити не тільки зміни приголосних, а й будь-які інші історичні зміни в будові слова, речення чи зміни, спостережувані в сучасній мові.

Або інший приклад. Зі шкільної лави нам відомі слова-історизми і слова-неологізми. Появу їх у мові можна пояснити тільки спираючись на діалектичний принцип взаємоповязаності явищ довколишнього світу. У даному випадку йдеться про зв’язок змін у суспільстві зі змінами в мовній системі, а саме: змінилися суспільні відносини – і слова радгосп і радгоспник перейшли до розряду історизмів, пов’язаних з економікою особливого типу – соціалістичною, а поширені в останні роки нові абревіатури на зразок ПДВ (податок на додану вартість), ВАТ (відкрите акціонерне товариство) викликані змінами, що сталися в Україні кінця ХХ століття.

Принципи і закони діалектики, які встановлюють загальний напрямок досліджень, визначають загальну філософську методологію. Значить, методологічні настанови вказують напрями дослідження з метою виявлення законів функціонування та розвитку мови як суспільного явища і змін у конкретних мовах. Пояснення ж функцій і змін мовних одиниць (звуків, слів, речень) спирається на дослідні методи, які становлять часткову методологію.

2. Дослідні методи в мовознавстві.

Якщо філософський метод встановлює вихідне розуміння найбільш загальних, конститутивних (тобто історичних, визначних, тих, що є головними ознаками поняття), то дослідні методи, будучи безпосередньо пов’язаними з філософським підходом до предмета науки, встановлюють принципи, що окреслюють межу й аспект аналізу мовних одиниць і служать основою для формування конкретних робочих прийомів (або процедур чи методик) дослідження.

Дослідні методи застосовуються до вивчення двох „зрізів” мови – синхронії і діахронії.

Синхронія – це, так би мовити, горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення одного історичного етапу в розвитку мови, який береться як обєкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якмусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у ХІХ чи ХУІІ ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

На противагу синхронії діахронія являє собою ніби вертикальний зріз мови, при якому об’єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому, вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний елемент мови (звук, слово, речення) від давнини до сучасності.

Виділення ж спеціального (дослідного) методу в синхронічному чи діахронічному дослідженні визначається тим, що він досліджує і яка його кінцева мета. Це може бути мета – виявити спільне і відмінне в історично споріднених (наприклад, російській і українські чи в українській і білоруській) мовах або окреслити етапи розвитку складнопідрядних речень, наприклад, умови. Здавалося б за таких конкретних вимог можна було б чекати чіткої кваліфікації мовознавчих дослідних методів. На жаль, лінгвістична наука ще не має встановленого погляду ні на кількість, ні навіть на їх зміст з огляду на складність і багатоаспектність не тільки таких одиниць мовної системи, як звук, слово, речення, а й таких, як суфікс, закінчення, член речення тощо.

Але характеристику деяких найважливіших спеціальних методів, найбільш визнаний варіант їх, подати можна.

Описовий метод. Його вважають основним у мовознавчій науці. Завдання цього методу – дати точний опис одиниць окремої мови, пояснити особливості їх уживання. На основі цього методу створюються підручники, посібники, в яких описується фонетична система, словниковий склад, граматична будова певних мов. Цей метод забезпечує необхідним матеріалом лексикографів, які укладають різні типи словників. Він інвентаризує й систематизує мовні одиниці (звуки, слова, їх форми, речення), дає їм якісну й функціональну (тобто залежну від діяльності) характеристику. Саме тому з ним взаємодіють інші дослідні методи.

Зіставний метод. Він уводить в орбіту свого вивчення (конкретно - зіставлення) історично споріднені й не споріднені за своїм походженням мови. Зіставляються дві або кілька мов певного етапу розвитку, переважно в стані їх сучасного існування. Уже цим зіставний метод відрізняється від порівняльно-історичного, який порівнює лише споріднені мови і розглядає їх в діахронічному (тобто різночасовому) плані.

Завдання зіставного методу зводяться до виявлення особливостей зіставлюваних мов у царині звуків, у словниковому складі, у граматичній будові. Вивчення мов зіставним методом має завершитися встановленням рис подібності й несхожості, виявлених на певних мовних рівнях – звуковому, словниковому, граматичному.

Цей метод важливий під час вивчення інших мов. Значною мірою ним користуються в теорії і практиці перекладу. Цінність зіставного методу в тому, що зіставлення мовних одиниць різних мов дає змогу не тільки краще зрозуміти (а значить, і засвоїти чужу мову), а й виявити такі особливості рідної мови, на які при будь-якому іншому дослідженні увага не звертається. Так, автори підручників з російської мови залишають поза увагою смислове розрізнення речень: У меня есть руський словарь і У него голубые глаза (у першому з них вживається слово есть, у другому – його немає), - як явище самоочевидне. Коли ж російську мову вивчають, наприклад, словаки, в мові яких важливу роль відіграє дієслівна зв’язка, одразу виникає запитання: в яких випадках у російській мові треба ставити есть, а коли речення може обійтися без цього слова? Оскільки виникає така трудність у вивченні іноземцем подібних конструкцій, автори підручників для іноземців пояснюють специфіку вживання дієслівної зв’язки в російській мові. Воно таке: у першому реченні есть – форма дієслова быть, яке означає „буття”, „наявність”; у другому есть не вжито, бо в ньому воно становить форму звязки быть, яка в теперішньому часі в усному мовленні не вживається. Отже, зіставний метод сприяє глибшому проникненню в будову мови, у функціональні особливості її одиниць.

На зіставному методі грунтується типологічна класифікація мов світу.

Статистичний метод, або метод обчислень. Застосування методу обчислень зводиться до здобуття підрахунків структурних елементів мови, починаючи від звука, складу в слові і кінчаючи реченнями чи навіть своєрідною в певному відношенні сукупністю їх. Оскільки при статистичному описування доводиться оперувати числами, а нерідко математичними формулами і рівняннями, цей метод ще називають квантитативним (від лат. quantitas – „кількість”), тобто кількісним.

Поява такого методу, який здійснює лише кількісне обчислення мовних одиниць, а не аналізує якісної сторони мови, дала поштовх до поділу лінгвістичних методів на кількісні і якісні, або квалітативні (від лат. qualitas – „якість”). Метод обчислень – кількісний, усі інші – якісні. Попри цілковиту самостійність, вони можуть доповнювати один одного, адже бувають випадки, коли кількісна характеристика сигналізує про характер якісного стану мови. Наприклад, підрахунки показали, що в сучасній українській мові (в різних текстах) стрімко зростає кількість новостворених сполучників у разі якщо,  у разі коли, що дозволяє говорити про нові тенденції в розвитку синтаксичної системи української мови, про виділення сполучників чітко спрямованого значення (конкретно – значення умови, часу).

Наслідки статистичного підходу до вивчення мовних одиниць систематизуються в різних лінгвістичних працях, найповніше – в частотних словниках. Їх специфіка в тому, що вони фіксують частотність уживання слів у різних сферах використання мови. У них слова розміщуються не в алфавітному порядку, а за зменшенням частоти вживання. Завдяки статистичному методу встановлено, що найпоширеніші щодо використання в повсякденному спілкуванні людей слова становлять порівняно невелику кількість нашого словникового складу. Дослідники Великобританії, наприклад, засвідчили, що з кількох сотень тисяч слів англійської мови середній англієць використовує в повсякденному житті лише 4-6 тисяч слів. Таке спостереження набуло практичного значення, зокрема для вивчення англійської мови: створено словник-мінімум найнеобхідніших (бо вони найпоширеніші) у вжитку слів, визначено послідовність засвоєння найбільш частотних слів і зворотів, що значно полегшує освоєння англійської мови. Подібне здійснюється і в навчанні інших іноземних мов.

Кількісний аналіз слів, фонетичних елементів і граматичної структури мови надає допомогу іншим лінгвістичним методам.

Історичний метод. Предметом історичного студіювання можуть бути звуки, словниковий склад, морфологічна система, синтаксична будова конкретної мови, які розглядаються в процесі їх історичних змін. Для аналізу залучаються факти відомих у даній мові історичних памяток, давніх писемних документів. Історичні студії послуговуються також діалектними даними досліджуваної мови. Мета історичного підходу до розгляду мови – встановити закони її розвитку, пізнати мову в її динаміці.

До вивчення мов, що не мали в своїй історії писемності, цей метод не застосовується.

На матеріалах історичних досліджень структурних елементів мов створюються підручники і монографії з історичної фонетики, історичної морфології, історичного синтаксису.

Порівняльно-історичний метод. Він застосовується не до вивчення історії окремої мови, а пов’язаний з розглядом історично споріднених мов і спрямований на встановлення давніх, не зафіксованих у писемних пам’ятках мовних одиниць – звуків, слів, з яких утворилися відповідні одиниці сучасних чи мертвих мов. Його застосування передбачає відновити (реконструювати) спільні для історично споріднених мов слова і їх форми в такому звуковому і морфологічному вигляді, якими вони могли бути до роз’єднання чинних в історії порівнюваних мов єдиного мовного джерела на дві і більше мов. Щоб досягти такого результату, необхідно вдатися до порівняння даних близьких за походженням мов, їх діалектів, даних, засвідчених у писемних памятках цих мов або вживаних у розмовному мовленні.

Наприклад, порівнянн слів сучасних мов: укр. мати, рос. мать, польськ. matka, чес. mati, болг. майка, англ. mother, нім. Mutter, фр. me`re, а також давніх, зафіксованих у пам’ятках староіндійської mata`r, старогрецької meter, латинської mater, старослов’янської мати – наочно показує схожість звуків і кореня (з деякими, звичайно, відмінностями у звуках і морфологічній будові).

Щоб переконатися в тому, що ця подібність не є випадковою і не зумовлена простим запозиченням з іншої мови, що вона викликана спільністю походження матеріально споріднених форм і слів у різних мовах, - для цього необхідно знати пояснення тим фонетичним і морфологічним змінам, що їх пережило слово кожної з цих мов у процесі історичного розвитку. Унаслідок урахування історичних змін, яким піддавалися ці слова в названих мовах, учені доходять висновку, що всім цим словам у далекому доісторичному (тобто до появи писемності в цих мовах) минулому відповідала не засвідчена в писемних памятках початкова форма *mater, яка й визнається фрмою наведених вище слів, а значить – джерелом їх спільного походження з мови-основи (або прамови: так мову-основу іменували вчені ХІХ ст.).

Первинні форми (вони позначаються зірочкою), що виведені на основі застосування порівняльно-історичного вивчення, становлять одиниці, не зафіксовані в писемних памятках. Це, як прийнято кваліфікувати у мовознавстві, є форми слів, реконструйовані на основі закономірних відповідностей у споріднених мовах. Їх називають архетипами (від грецьк. аrchetypos – „прообраз”), тобто проформами, пратипами наступних утворень мовних одиниць. Кожен архетип становить теоретично можливу форму, яка гіпотетично (гіпотеза - припущення) виводиться і визнається репрезентантом (представником) прамовного стану сімї чи групи споріднених мов.

Зрозуміло, що досягти позитивного результату в реконструюванні звуків чи їх частин можна не на основі розгляду будь-яких слів, а лише на аналізі слів, відомих з найдавніших часів життя людей: слів на позначення родинних відносин, частин тіла, свійських і диких тварин, злаків і дерев, явищ природи тощо. Реконструювання таких одиниць дозволяє зазирнути в глибоку давнину споріднених мов. Однак порівняльно-історичний метод не можна застосувати до генетично (за походженням) ізольованих мов. Такою є, наприклад, японська мова: її генетичні звязки з іншими мовами не встановлені. Він (метод) не застосовується і до розгляду неспоріднених мовних одиниць у межах споріднених мов, як-от: укр. рушник і рос. полотенце; укр. рукавиця і рос. варежка; укр. майно і рос. имущество. Ці порівнювані слова не мають нічого спільного у своєму виникненні, бо становлять або слова порівняно недавнього творення, або запозичені з інших мов.

Науково-пізнавальні здобутки порівняльно-історичного вивчення мов значні. Серед методів мовознавства порівняльно-історичний є одним з найплідніших. На його основі обґрунтовується генеалогічна (родовідна) класифікація мов світу.

Застосування порівняльно-історичного методу привело до виникнення на початку ХІХ ст. порівняльно-історичного мовознавства (або компаративістики – від лат. comparativus – „порівняльний”) як самостійної теорії мови того часу. Виділення мовознавства як окремої науки із філології, яка в аналізі письмових текстів поєднувала мовознавчий і літературознавчий підходи, пов’язане з утвердженням порівняльно-історичного методу.

Кожен метод посідає важливе місце в лінгвістичній науці і має незаперечні досягнення, але жоден з них не є універсальним. Успішним лінгвістичним студіям найбільше допоможе повне використання всіх методів і взаємопоєднання їх завдань і можливостей для всебічного розкриття такого специфічного суспільного явища, яким є мова.

3. Робочі прийоми (процедури, методики) дослідження мовних одиниць.

Для здійснення завдань у дослідному методі формуються конкретні робочі прийоми, або процедури, чи методики дослідження. (Термін „методика” уживається в розумінні сукупності взаємоповязаних способів доцільного проведення певної роботи). Серед робочих прийомів (методик) виділяються: прийоми спостережень і реєстрації фактів; встановлення відповідностей між звуками споріднених мов; методика картографування, що полягає в нанесенні на географічну карту з допомогою умовних знаків діалектних фонетичних, словесних чи граматичних явищ; експериментальна (або інструментальна) методика, яка забезпечує застосування фізичних приладів до вивчення звуків.

Між методами дослідження і робочими прийомами є певний звязок: кожен метод реалізується набором робочих прийомів. Але чіткої закріпленості робочих прийомів зха відповідними методами немає. Той самий прийом може використовуватися для задоволення потреб різних дослідних методів і навпаки – в тому самому методі можуть використовуватися різні процедури (методики) дослідження. Так, прийом (методика) спостереження необхідний у веденні будь-якого дослідження. З нього починається добір матеріалів для аналізу. З цим прийомом пов’язаний прийом описування, який є продовженням наслідків спостережень: виписуються окремі мовні одиниці за ознаками будови (наприклад, слова з суфіксами, префіксами; речення прості – односкладні, двоскладні; складні – сполучникові або безсполучникові), за ознаками умов функціонування (в певних стилях, у відповідному словесному чи текстуальному оточенні).

На процедурі (методиці) зіставлення базується не лише зіставний метод. Зіставлення звуків, слів, їх форм чи речень використовується не лише в аналізі сучасного стану мови, а й історії мови.

Назви розглянутих щойно прийомів описування і зіставлення збігаються з назвами дослідних методів – описового і зіставного. Це, однак, лише збіг назв, а не їх сутність. Методи встановлюють напрямок дослідження, його кінцеву мету. Робочі прийоми описування і зіставлення забезпечують досягнення відповідного результату, взаємодіючи з іншими робочими прийомами.

Контрольні питання

1. Дайте визначення терміна „метод”. У яких значеннях вживається термін „метод” у мовознавчій літературі?

2. Назвіть основні методи дослідження мови.

3. Розкрийте суть і завдання описового методу. Де цей метод знайшов практичне застосування?

4. Що є обєктом дослідження порівняльно-історичного методу? Які прийоми використовує порівняльно-історичний метод?

5. Чим історичний метод відрізняється від порівняльно-історичного? Яке практичне застосування має історичний метод?

6. Чим зіставний метод відрізняється від порівняльно-історичного? Яке практичне застосування має зіставний метод?

7. Для чого в лінгвістичних дослідженнях застосовується метод обчислень? Якими є його завдання?

Лекція №3

Тема: Мова, її природа і функції.

План

1. Мова як суспільне явище.

2. Дві форми існування конкретних мов – усна і писемна.

3. Дихотомія мови: мова і мовлення.

4. Прагматика – розділ мовознавства і семіотики. Взаємодія суб’єктивних і об’єктивних факторів у мові.

5. Функції мови.

Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. - С. 5-15.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 7-17.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. - С. 11-18.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. - С. 5-8.

5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.

Термінологічний словник теми

Дві форми існування конкретних мов, дихотомія мови, експліцитна мета (висловлювання), імпліцитна мета (висловлювання), індивідуальне мовлення, комунікативна функція, мислеофорлююча функція, мова, мовлення, прагматика.

1. Мова як суспільне явище.

(Див. семінарське заняття).

Ця проблема, частково вже розглянута на семінарських заняттях, доводить, що ні біологічне, ні психічне трактування природи мови не розкривають її сутності як явища, адже вона не передається за спадковістю і не є виявом індивідуальної психіки людини. Мова – явище колективне (суспільне), яке передається від покоління до покоління як засіб порозуміння. Вона й існує для задоволення потреб суспільства. З суспільною діяльністю пов’язаний розвиток мови, розвиток суспільного мислення.

Носієм мови є суспільство: історично складена спільність людей або у вигляді племені, або у вигляді народності, або у вигляді нації. Без мови неможливе існування суспільства в цілому і людини зокрема. Як засіб спілкування, мова забезпечує обмін думками, створюючи тим самим можливість спільно працювати, навчатись, передавати набутий досвід майбутнім поколінням. У цьому виявляється природа (сутність) мови як суспільного явища, як засобу спілкування людей.

2. Дві форми існування конкретних мов – усна і писемна.

Будучи засобами спілкування, мови існують у двох формахусній і писемній.

Усні мови є первинною формою їх існування. З часу виникнення і протягом тривалого часу вони були єдиною формою, яка забезпечувала спілкування людей аж до виникнення писемності. Після появи письма деякі мови почали існувати в двох формах – усній і писемній. У найдавніші часи це спостерігалося в китайській, давньогрецькій, латинській мовах. У наш час – це всі національні мови, які існують у двох формах в усіх книжних стилях: офіційно-діловому, науковому, публіцистичному, художньому. Однак для безписемних мов усна мова була і залишається єдиною, що застосовується в зносинах людей. Це, наприклад, мови племен Африки й Південної Америки, ізольованих островів Нової Гвінеї та деяких інших островів Тихого океану (папуаські мови). Ведеться робота щодо створення писемності на основі латинського алфавіту для різних папуаських мов.

Лише в усній формі існують територіальні й соціальні діалекти тих мов, які мають писемність. Спостерігається це в кожній національній мові – українській, англійській, німецькій, російській, французькій...

Кожна з національних мов існує у вигляді літературної мови (тобто унормованої у вимові, в словниковому складі і граматичній будові), що існує в двох формах, і у вигляді діалектів (територіальних і соціальних), які існують лише в усному вияві.

Письмова мова являє собою особливий різновид мовного спілкування, завдяки якому долаються простір і час. Вона зявилася на високому щаблі розвитку людства. Для її фіксації використовувалися глиняні дощечки, березовий луб, полотно, нині – в основному папір.

3. Дихотомія мови: мова і мовлення.

Термін „мова” вживається в двох значеннях: 1) мова взагалі як система звукових знаків, завдяки яким здійснюється комунікація і 2) конкретна мова, використовувана певним етносом у певний час і на певному просторі. Звідси стає зрозумілим, що конкретні мови – це численні реалізації мови взагалі.

Кожна конкретна мова складається з сукупності мовних одиниць, обєднаних у систему, яка існує і розвивається в живому говорінні і всіх разом членів певного суспільства. Це значить, що в кожній конкретній мові протиставляється система мови і її втілення в практику живого спілкування. Протиставлення системи і її реалізації передається термінами „мова” – „мовлення”.

Мова розуміється як система об’єктивно чинних, соціально закріплених знаків (коду), що співвідносять понятійне значення і типове звучання, а також як система правил їхнього вживання й сполучуваності.

Мовлення – конкретне говоріння, що протікає в часі і втілене у звукову (із внутрішнім промовлянням включно) або письмову форму. Під мовленням розуміють як сам процес говоріння, так і його результат (мовленнєві твори, зафіксовані в памяті чи письмово). Мовлення є втіленням, реалізацією мови (коду), яка виявляє себе в мовленні й лише через нього виконує своє комунікативне призначення.

Мова має в своїй системі одиниці, що їх витворили члени певного суспільства в процесі історичного розвитку, а тому становить своєрідний інвентар загальноприйнятих матеріальних мовних елементів – звуків, слів, граматичних моделей, використовуваних усіма мовцями в спілкуванні.

Мовлення ж, формуючись на основі певної мови, є частковим, бо виникає в окремих осіб як результат застосування мовного „інвентаря” для передачі думок. Отже, мова – явище статичне, мовлення – динамічне, в якому матеріалізується мислення. Мова – явище обєктивне щодо мовців, а мовлення – індивідуальне, субєктивне, що зумовлюється віком, освітою людини, професією, середовищем, в якому вона живе. Видатний німецький мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт зауважував: „Кожен індивід використовує мову для вираження саме своєї неповторної самобутності”. Індивідуальність – важлива ознака мовлення.

Визнання дихотомії мови (від грец. dichotomiadicha „на дві частини” + tome „переріз”), тобто ділення цілого на дві частини (мову і мовлення), - не перешкоджає розумінню мови як єдиного феномена (явища, в якому є суть чого-небудь) людської мови і кожної окремої мови, взятої в окремому її стані. Особливість єдиного феномена полягає в тому, що всі лінгвістичні одиниці (звуки, слова, речення) є одиницями і мови, і мовлення.

У протиставленні мови і мовлення глибше пізнається сутність засобу спілкування, коли розрізняються мовні засоби і їх реалізація в дійсності. У мові, наприклад, існують абстрактні одиниці – фонеми, які служать для розрізнення значень слів і їх форм, а в мовленні ці абстрактні одиниці матеріалізуються у звуки (здебільшого у звукові варіанти). Наприклад, фонеми /е/, /и/, /о/ та ін.

Розглянемо інший приклад. У мові є мовні номінації – слова, які позначають об’єкти, ознаки, дії довколишнього світу. Мовець використовує їх у власному мовленні, надаючи їм відповідних значень, яких ці слова в мові не мають. Так, рос. слово шляпа в мові відоме як позначення капелюха. У розмовному мовленні можливе вживання цього слова в розумінні „невдаха” і навіть „телепень”.

Розрізнення мови й мовлення спостерігається й на рівні синтаксису. Речення з його синтаксичною будовою, заснованою на відповідних синтаксичних правилах (підмет – перед присудком, означення – перед означуваним словом, додаток – після присудка), є одиницею мови. Його ж реалізація становить елемент мовлення, в якому його кваліфікують як висловлювання. У висловлюванні порядок слів може бути порушений відповідно до завдань передачі думки або ситуації мовлення. Будова його може відповідати моделі мови (Я іду до університету), але відповідно до задуму або характеру діалогу мовець може сказати: До університету іду я чи Іду я  до університету.

4. Прагматика – розділ мовознавства і семіотики. Взаємодія суб’єктивних і об’єктивних факторів у мові.

Визнання мови як родового поняття сприяло посиленню уваги до аналізу того , як у мовленні функціонують мовні одиниці. Це зумовило виділення в мовознавстві, а також і в семіотиці (грец. semeiotike – „учення про знаки”) – науці про функціонування інформаційних знакових систем, за допомогою яких здійснюється спілкування людей, - окремого дослідного напряму – прагматики (грец. pragmatos – „справа, дія”), спрямованого на вивчення функціональної ролі знаків мовлення. Такий підхід до пояснень функцій мовних одиниць у мовленні пояснюється тим, що у висловленнях є видима (експліцитна) й прихована (імпліцитна) мета його озвучення. Н а п р и к л а д, речення Чи не зайшли б ви до мене? – питальне за синтаксичною структурою й інтонацією – може становити не запитання, а прохання, а то й наказ, що зумовлюється інтонацією. З’ясувати це – одне із завдань прагматичного аналізу мовних одиниць. Крім цього, суб’єктивність мовлення можна розглядати і з погляду істинності/неістинності повідомлення, і з погляду оцінки змісту висловлення – серйозності чи несерйозності, іронії й сарказму.

У сучасному мовознавстві прагматика набуває все більшого застосування в дослідженні мовних явищ.

Мовлення будується на основі мовних одиниць, але будучи індивідуальним, воно може включати такі одиниці, яких немає в мові. Це або переосмислені по-своєму слова, або новоутворені слова чи словосполучення (Див. приклади).

Здебільшого індивідуальне, що з’являється в мовленні окремих осіб, буває одноразовим, будучи вжитим у конкретному акті мовлення або в творі митця. У такому випадку говорять про індивідуальне вживання мовної одиниці або про індивідуальні неологізми (огнекрилий – у         М. Рильського; брунькоцвіт – у П. Тичини; заграви сивозореві – в А. Малишка). Такі субєктивні вияви у вживанні мовних одиниць лишилися в царині мовлення і не стали надбанням мови. Трапляються, проте, випадки, коли мова вбирає в себе індивідуальні новотвори. Залежить це, природно, не від бажання окремих індивідів. Визнанню новоствореної одиниці елементом мови сприяє загальна потреба у вираженні відповідного поняття. Тільки ставши надбанням колективу, тобто засвідчуючись у мовленні багатьох мовців, новий елемент стає одиницею мови, а не лише індивідуального мовлення (Н а п р и к л а д, слово „клас”).

Поява нових слів чи надання словам не відомих раніше значеннєвих відтінків доводять, що в системі мови сталися зміни. Зароджуються вони в індивідуальному мовленні. Так виявляється взаємодія субєктивного й обєктивного чинників у мові як засобу спілкування.

5. Функції мови (основні).

Мова є засобом спілкування членів суспільства. Це засвідчує одне з її головних призначень, тобто одну з важливих суспільних функцій (від лат. functio – „призначення”, „виконання”, „здійснення”) – функцію спілкування, або комунікативну (від лат. communicatio – „зв’язок”) функцію. Суспільний характер мови, сама її сутність зумовлюється цією функцією і виявляється в ній.

Однак виділенням цієї функції роль мови не обмежується. Інші функції є такими:

мислеоформлювальна й волюнтативна– звуки, слова, речення є тими мовними одиницями, які матеріалізують людську свідомість, є засобом оформлення думок, бажань, прагнень;

когнітивна (пізнавальна) – у мові відбитий пізнаний людиною світ; опановуючи мову, людина пізнає дійсність, а в подальшому використовує її як інструмент пізнання;

емотивна (експресивна, емоційна) – функція вираження почуттів, емоцій.

Контрольні питання

1. Доведіть, що мова є явищем суспільним, а не біологічним чи психічним.

2. Яка з двох форм існування мови (усна й писемна) є первинною? Що спонукало стародавні суспільства до пошуків письма? Чи існують безписемні мови за нашого часу?

3. У чому полягає відмінність мови від мовлення?

4. Що є предметом вивчення в прагматиці? Якими термінами у прагматиці позначається видима й прихована мета висловлювання?

5. Чи можуть перейти в мову суб’єктивні вияви у вживанні мовних одиниць? Якщо можуть, то за яких умов?

6. Якщо в мові зявляються нові слова чи нові значеннєві відтінки слів, про що це свідчить?

7. Назвіть основні функції мови. Відповідь аргументуйте.

Лекція № 4

Тема: Структура і система мови.

План

1. Одиниці мови, їх функції.

2. Мовні рівні.

3. Поняття системи і структури мови.

4. Парадигматичні і синтагматичні відношення.

5. Розділи мовознавства, що вивчають структуру й систему мови.

Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. - С.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. - С.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. - С.

5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.

Термінологічний словник теми

Вищі рівні мови, граматичний рівень мови, звук,  ієрархія мовних рівнів, лексема, морфема, морфологія, нижчий рівень мови, означення, означуване, парадигма, парадигматичні відношення, план вираження, план змісту, речення, синтагматичні відношення, синтаксис, система мови, структура мови, фонема.

1. Одиниці мови, їх функції. Мова складається з одиниць різного функціонального призначення і значення. Це – властиві даній мові звуки, слова, значущі частини слів (корінь, префікс, інфікс, суфікс, флексія), речення. Вони служать утіленням таких функцій мови, як комунікативна й мислеоформлювальна.

Звуки мови, маючи фізичну природу, забезпечують сприйняття мови на слух. У цьому виявляється їх перцептивна (perceptio – „сприймання” ) функція. Водночас вони виступають розрізнювачами змісту слів та їх форм (оболонка, ополонка; сад, сядь; водити, годити). Цю їх функцію (розрізнювання, диференціації) називають ще диференціальною або сигніфікативною (significare – „позначати”).

Словам, значення яких співвідносні з предметами, ознаками, діями довколишньої дійсності, властиві функції називання предметів і вираження понять. Першу з них називають номінативною (nominatio - „називання”), а другу – семасіологічною (гр. semasia – „позначення”). Окрім слів, функції вираження понять виконують частини слова – корені, суфікси, префікси, інфікси, суфікси, флексії. Корені передають речові поняття, префікси, інфікси, суфікси – поняття ознак, флексії – поняття відношень (мал - есеньк – ий: корінь – поняття розміру, суфікс – ознаку зменшеності, флексія – синтаксичні і значеннєві відношення до інших слів).

Деяким словам властива вказівна функція, або дейктична (гр. deiktikos – „вказівний”). Її виконують займенники, які іноді доповнюються паралінгвістичними засобами (жестами, мімікою...).

У словниковому складі є слова, завдяки яким досягається передача експресивної (лат. expressio – „вираження”) функції, або функції вираження емоційного стану мовця, його волі, побажання, які він адресує співбесідникові чи слухачеві (А-а...- здивування; Ох! - страх).

Важливі функції виконує речення. Будучи одиницею повідомлення, воно тим самим забезпечує в мові функцію комунікативну. Реченням можна висловити наказ (Припиніть стрілянину!) – імперативна функція (imperativus - „наказовий”). Становлячи послідовність викладу думок, які ведуть до логічних умовиводів, речення виконує також і дискурсивну функцію (лат. discursus – „міркування”).

Завдяки цим та іншим функціям структурних одиниць мова стає тим засобом, що задовольняє найрізноманітніші запити суспільства в спілкуванні, мислеоформленні і волевиявленні.

2. Мовні рівні. Відповідно до членування мовного потоку на звуки, слова, їх значущі елементи і речення виділяються функціональні мовні рівні (площини, яруси). Вони складаються із сумірних і однотипних структурних одиниць (звукових, словесних чи граматичних). Розрізняють кілька рівнів, які поділяються на нижчий і вищі.

Нижчий рівеньзвуковий (або фонетичний). У ньому мовні одиниці (звуки) позбавлені значення, але функціонують у мові як важливі її елементи, завдяки яким передається повідомлення. Цей рівень називають виражальним, оскільки він виконує єдину функцію – функцію вираження. Ніяких значень звуки не передають. Поряд з традиційною назвою – звуковий рівень – його іменують ще фонемним: ураховується дихотомічна природа мови, в якій у мовленні функціонують звуки, у мові – фонеми, абстрактні звукові одиниці, які, як і звуки, не мають значень, але служать для розрізнювання значень слів і їх форм.

Вищі рівні обіймають такі мовні елементи, в яких, крім плану вираження, існує ще й план значення, змісту. Їх іменують значеннєвими одиницями мови. Такими є морфеми (від гр. morphe - форма). Морфему часто визначають як мінімальний знак, тобто таку одиницю, в котрій за певною фонетичною формою (означенням, означувальним) закріплений певний зміст (означуване) і котра не членується на більш прості одиниці змісту. В окремих випадках говорять про нульову морфему (з фонетично не вираженим означенням), наприклад, нульова флексія називного відмінка однини слова „дім” (дім + „0). Морфема – є кінцевим результатом членування (або сегментації) мовленнєвого тексту на двобічні одиниці (які мають і план вираження, і план змісту) – мовні знаки. Цією двобічністю морфема суттєво відрізняється від складу.

На вищих рівнях основною структурною одиницею є слово, в якому виділяють такі структури: фонетичну (організована сукупність звукових явищ, що утворюють звукову оболонку, план вираження), морфологічну (сукупність морфем), семантичну (сукупність значень слова, зокрема: лексичне + граматичне). Слово становить єдність звучання (означення, означувального) і значення (означуваного). Воно може складатися з одного звука чи комплексу звуків, що виражають певне значення або передають почуття. Слово є об’єктом більшості лінгвістичних досліджень.

Оскільки в слові є морфологічні частини, які беруть участь в утворенні й розрізненні частин мови, а також в утворенні речення, то прийнято виділяти рівні: словниковий (або лексичний – від гр. lexikos – „словесний”), морфологічний і синтаксичний. Два останні іноді обєднують в один і називають граматичним. Синтаксичний рівень можна поділяти на рівень простого і рівень складного речення. Поділ мовних одиниць на рівні важливо враховувати при аналізі їх функцій у межах мови.

На морфологічному (граматичному) рівні основною одиницею є слово-конструкція, а на синтаксичному (граматичному) – синтаксична конструкція-висловлювання (речення, слово, словоформа).

3. Поняття системи і структури мови. Одиниці мовних рівнів – звуки (фонеми),, слова, морфеми, речення, як і самі рівні мови, - внутрішньо взаємопов’язані, перебувають у певних відношеннях один з одним. Така внутрішня організованість мовних одиниць і рівнів знаходить свій вияв у структурі і системі мови.

Структура мовице будова мови в її ієрархічній (розподіл від вищого до нижчого) співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова – префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них – речення.

Одиниці кожного рівня (звукового, словникового, морфологічного і синтаксичного) повязані системно. Під системою розуміють сукупність взаємоповязаних одиниць одного рівня, обєднаних у категорії за типовими протиставлюваними відношеннями. Будь-яка система виникає на основі опозиції (протиставності) мовних одиниць. Одиничний компонент не може скласти  системи. Система дзвінких і глухих в українській мові виділяється завдяки наявності протиставних звуків за ознакою дзвінкості/глухості: /б/ - /п/, /д/ - /т/, /з/ - /с/... У німецькій мові існують системи довгих і коротких голосних, оскільки в ній голосні протиставляються за ознаками довготи/короткості: ihn (вим. /і:н/ - займенник „його”) та in (вим. [ін] - прийменник „в”). За довготою/короткістю голосні розрізняються і в англійській мові: пор. deep (вим. [ді:п] - „глибокий”) і dip (вим. [діп] - „умочати”). В українській мові голосні за довготою/короткістю не розрізняються. Пояснюється це відсутністю протиставності довгий/короткий, яка б служила показником розрізнень смислу слів (можна вимовляти [сон] і [со-о-о-н], але зміст слова від цього не змінюється).

Системність словникового складу виявляється в групуванні слів із значеннєвою протиставністю (синоніми, антоніми...).

Морфологічна і синтаксична системи, які становлять сукупність відповідних засобів вираження значень, виділяють системи відмінкових форм іменників, прикметників, числівників, систему дієвідмінювання, систему дієслівних видів, систему головних і другорядних членів речення. Перелічені граматичні системи в кожній мові знаходять своєрідне втілення. В українській мові, зокрема, є чотири зразки відмінювання іменників (так звані відміни), а в російській – три. В українській мові є сім відмінків іменників, у російській – шість, у німецькій – чотири. Отже мова характеризується своєрідною морфологічною системою.

Тлумачення понять „структура” і „система” в сучасній лінгвістиці не однозначне. Частина учених ставить між ними знак рівності, що виявляється у вживанні одного терміна замість іншого.

Поширеним є погляд, за яким мову називають системою систем.

Попри термінологічну неусталеність, усе ж слід прагнути до розрізнення термінів „структура” і „система” як понять, що мають певний зміст: структура виражає різнорівневі відношення, система – відношення однорівневих понять.

Говорячи про мову як відкриту й динамічну систему, слід зазначити, що в ній є й несистемні явища. Прикладом можуть слугувати так звані «дефектні» (неповні) парадигми деяких іменників та дієслів, зокрема: рос. мечта не має форми родового відмінка множини; від рос. победить не утворюється форма 1 особи однини (*побежу?). Цього ж питання стосується відсутність деяких паралельних форм жіночого роду в російських (та й в українських) назвах осіб за діяльністю: рос. начальник – начальница, певец – певица, дворник - ?, министр - ?, врач - ?. Спостерігається також зворотне явище: балерина - ? (жартівливе некодифіковане *балерун).

Подібні факти в мові називають асистемними (несистемними).  Учений Р.А. Будагов  у статті «Система й антисистема в науці про мову» зазначав, що одиниці мови всіх її рівнів не вкладаються в систему, причому за межами системи нерідко опиняються якраз найважливіші мовні властивості та явища [1978: 3 - 17]. Мовна система постійно прагне до рівноваги, але ніколи цього не досягає повністю. Через те вона постійно розвивається і перебуває в стані відносної рівноваги. Отже, причина розвитку мови значною мірою закладена в самій мові.

У системі мови є порожні клітини, тобто нереалізовані можливості мови. Їх часто заповнюють діти своїми інноваціями, які вони створюють за моделями, що наявні в мовній системі (писа'ю, малюва'ю тощо).

Якщо говорити про норму, то вона завжди є вужчою від системи. Норма відбиває і закріплює далеко не всі дозволені системою форми. Порушення норм, які визначаються системою мови, з боку носіїв мови (тими, для кого ця мова є рідною)не спостерігається, бо це означало б вихід за межі можливостей, наданих системою, тобто вихід за межі не тільки того, що реально існує, а й того, що в ній може бути (вживання утворень, які не тільки не існують, але й неможливі в мові). Таких помилок можуть припускатися тільки іноземці (білявий дівчина, будем посмотреть).

Отже, багаторівнева ієрархічна структура мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі і різні перехресні зв’язки, суворо системні й несистемні ділянки – типовий зразок динамічної саморегулювальної системи.

4. Парадигматичні і синтагматичні відношення. Як уже зазначалося, в середині кожного рівня його одиниці повязані системно. Це означає, що між ними існують певні відношення. Визначаються два види відношень – парадигматичні й синтагматичні.

Прикметник „парадигматичний” утворений на основі терміна „парадигма” (від гр. paradeigma„зразок”), який пов’язується з розрізненням морфологічних одиниць, що входять до одного морфологічного категоріального ряду (наприклад, парадигма відмінювання; парадигма дієвідмінювання та ін.). Відношення елементів цих парадигматичних рядів і становлять парадигматичні відношення, де представлені різні форми того самого категорійного ряду (або відмінка, або особи; або однини, або множини). Пізніше цей термін почали використовувати щодо будь-яких рядівсловникових, синтаксичних, звукових, словотвірних.

Стосовно всіх рівнів парадигматичні відношення – це ті відношення, що об’єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди, категорії.

Синтагматичні (гр. syntagma – „поєднане”)– це відношення, в які вступають одиниці одного рівня в процесі послідовної їх пов’язаності в мовленні, що розуміється і як поєднання двох (або більше) мовних одиниць, розташованих в лінійній послідовності одна за одною. Синтагматичні відношення спостерігаються на всіх рівнях будови мови, тому виділяють синтагматику фонетичну, фонологічну, морфологічну, лексичну, синтаксичну.

Виділення синтагматичних відношень часто пов’язують з іменем швейцарського мовознавця Фердинанда де Соссюра, але у вітчизняному мовознавстві задовго до нього (але в інших термінах) описували їх І. О. Бодуен де Куртене та М. В. Крушевський.

П р и к л а д о м парадигматичних відношень можуть слугувати форми того самого слова чи речення однотипної будови:

Парта, парти, парті, парту, партою, (на) парті, парто;

Пишу, пишеш, пише, пишемо, пишете, пишуть;

Я працюю в школі; Я працював у школі; Я працюватиму в школі; Я працював би в школі; Хай я працюватиму в школі.

П р и к л а д синтагматичних відношень:

Учень сидить (не сиджу) на парті (не на парту).

5. Розділи мовознавства, що вивчають структуру й систему мови. Відповідно до мовних рівнів у мовознавстві склалися розділи мовознавства – мовознавчі (лінгвістичні) науки, предметом яких стали одиниці кожного з рівнів: фонетика, лексикологія, граматика (традиційні).

Сьогодні розвиток мовознавства іде в двох напрямах: перший – у середині кожного рівня здійснюється все більше проникнення в структуру мовних явищ; другий – відбувається процес інтеграції з іншими науками, що сприяло появі нових мовознавчих наук, які розширюють уявлення про структуру і систему мову (соціолінгвістика, психолінгвістика, лінгвокультурологія). Так, в середині фонетики виділилася фонологія – учення про функціональну роль звукових одиниць мови, орфоепія – розділ практичного мовознавства, що встановлює правила властивої літературній мові вимови звуків і їх сполук. Майже повністю на основі даних фонетики створюється теорія письма, норми якого визначає розділ практичного мовознавства – орфографія. У межах фонетики виокремилася експериментальна фонетика, яку іноді називають ще інструментальною, оскільки дослідження вимови звуків здійснюється за допомогою приладів (інструментів).

Усебічний аналіз слова зумовив виникнення семасіології (учення про значення слова), етимології (вивчає походження й історію окремих слів і морфем), ономастики (наука про власні й географічні назви), лексикографії (наука про теорію і практику укладання словників).

Граматика як окрема мовознавча наука поділяється на морфологію і синтаксис у звязку з неоднаковим підходом до одиниць граматичної будови мови: вивчення форм слова становить обєкт морфології, дослідження словосполучень і речень – предмет синтаксису.

Кожна мовознавча дисципліна може розглядати мовні одиниці у загальномовному і в конкретномовному плані, на підставі чого виділяються загальна і конкретна фонетика, загальна і конкретна лексикологія, загальна і конкретна граматика.

Майже до всіх розділів мовознавства (крім етимології як історичної науки) можна застосувати синхронічний (одночасовий) і діахронічний (різночасовий, історичний) підходи.

Контрольні питання

1. Якими є одиниці кожного рівня мови як знакової системи? У чому полягає функціональне призначення кожної одиниці?

2. Що таке нижчий і вищі рівні мови? Яким є функціональне призначення кожного рівня?

3. Як у системі мови враховується її дихотомічна природа?

4. Чим система мови відрізняється від структури? Що є основоположним показником (принципом) системи? Проілюструйте.

5. Що таке парадигма, парадигматичні відношення?

6. На яких рівнях мови зустрічаються парадигматичні й синтагматичні відношення? Проілюструйте їх прикладами.

Лекція № 5

Тема: Фонетика – наука про звуки мови.

План

1. Три аспекти в характеристиці звуків мови.

2. Поняття фонеми. Фонологія.

3. Система вокалізму й консонантизму. Класифікація звуків за артикуляційними й акустичними ознаками.

4. Фонетичне членування мови: поняття про склад; складові й нескладові звуки; наголос; проклітики й енклітики; такт (фонетичне слово).

5. Фонетичні зміни (фонетичні процеси).

6. Звукові (фонетичні) закони. Поняття конвергенції й дивергенції.

Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. - С. 5-15.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 7-17.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. - С. 11-18.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. - С. 5-8.

5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.

Основні поняття теми

Акомодація, асиміляція, алофон, артикуляція, атонація (дезакцентація), африката, варіант фонеми, гаплологія, дивергенція, динамічний наголос, дисиміляція, дистанційна асиміляція, діереза, епентеза, звук, інваріант фонеми, квантитативний наголос, комбінаторні звукові зміни, конвергенція, контактна асиміляція, лабіалізація, метатеза, музичний наголос, назалізація, не релевантна опозиція, палаталізація, позиційні звукові зміни, протеза, редукція, релевантна опозиція, сингармонізм, субституція, тембр, тон, фонема, фонетика, фонологія, фрикативний звук, шум.

1. Три аспекти в характеристиці звуків мови.

Будь-яка значеннєва одиниця мови функціонує не інакше, як в окремому звукові або в сполуках звуків. Кожна мова має своєрідну звукову будову: тільки їй властиві звуки, звукосполучення, наголос, інтонаційне оформлення звукового потоку. Тому мови відрізняються одна від одної на слух. Російська мова, наприклад, характеризується м’якою вимовою приголосних перед /е/ (пор. укр. /село`/, /нести`/, /веду`/; рос. /с`эло`/, /н`эс`ти`/, /в`эду`/); білоруська – так званим „дзеньканням” (пор. укр. /ден`/, біл. /дз`ен`/); польська – наявністю наголосу на передостанньому складі слова: zycie – „життя” (вим. /жи`ц`е/), kobieta – „жінка” (вим. /коб`е`та/), amatorski – „любительський” (вим. /амато`рск`і/), польська і французька – носовими голосними. Своєрідним у кожній мові є й звукове співвідношення. Українській мові не властиве поєднання голосних у коренях споконвічних слів (воно можливе лише на стикові морфем: поодинокий). У фінській мові поєднання голосних можливе, пор. самоназву суомі. У французькій та англійській мовах основа слова може починатися сполученням свистячого /s/ і подальшого /t/ або /р/. У літературній німецькій мові такі сполучення спостерігаються лише в деяких запозичених словах. Як правило ж, свистячий німецької мови /s/ перед /t/ та /p/ переходить у шиплячий. Слова типу der Student („студент”),  der Stahl („сталь”),  stehen („стояти”), spat („пізній”) вимовляються як /штуде`нт/, /штал`/, /ште`:н/, /шпет/. Не випадково тому в практичному вивченні мов звертають увагу на вимову звуків, без цього не можна досягти володіння іншою мовою. Оригіналом мови є її звуковий бік, який становить основу існування і розвитку найважливішого засобу людського спілкування. Наука, яка вивчає звуки людської мови і все те, що пов’язане із звуковим оформленням, називається фонетикою (від гр. phonetikos – „звуковий”).

Звук мови – явище складне. Щоб розкрити його сутність у всіх найголовніших проявах і змінах, фонетика розглядає фізичні властивості звуків, способи їх творення, функціонування, процеси змін, зв’язки між звуковою і писемною формою мови. У фонетиці аналізуються і такі одиниці звукової мови, як склад слова і наголос. Дослідження всього цього і становить предмет фонетики.

Звук мови як коливання хвиль у повітряному просторі утворюється (вимовляється) завдяки дії відповідних органів людини, чується мовцем та його співрозмовниками і сприймається у звуковому комплексі, за яким закріплено певний зміст. Така природа і функціонування звука мови зумовила різноаспектний підхід до його вивчення: звук розглядається як явище: (1) фізичне (акустичне), (2) анатомо-фізіологічне, (3) лінгвістичне. Тільки врахування ознак такої потрійної характеристики звуків допомагає скласти певне уявлення про звуки мови, своєрідність їх матеріальної сутності, утворення і функції у мові.

Фізичний, або акустичний, аспект у характеристиці звуків мови. Як і всяке інше коливання пружного тіла довколишньої природи, звук людської мови становить фізичне (акустичне) явище. Йому властиві й певні акустичні особливості, за якими розрізняються тони і шуми, а також висота, сила (напруга, динаміка), тривалість, тембр. Урахування цих акустичних властивостей звуків для фонетики стає однією з основ їх класифікацій, розрізнення типів наголосів, причин звукових змін.

Так, акустичний поділ звуків на тони (рівномірні, ритмічні коливання) і шуми (нерівномірні і неперіодичні коливання) стосується фонетики. У ній тони – це голосні звуки, шуми – приголосні.

За висотою звука, яка розрізняється залежно від частоти коливань на одиницю часу, і силою, що залежить від амплітуди (розмаху) коливань, а також тривалістю звука, яка пов’язана з кількістю часу, витрачуваного для його вимови, - визначаються різні типи словесного наголосу: музичний (або тонічний), силовий (динамічний, експіраторний – від лат. expirare – „видихувати”, оскільки він заснований на посиленні видиху при вимові складу), кількісний, або квантитативний (Останній у чистому вигляді не зафіксований). У мовах, що мають музичний наголос, або тонічний, або мелодійний, або політонічний (від гр. polys – „багато”), або багатотонний (старогрецька мова, сучасні литовська, сербська, шведська, норвезька, китайська, в’єтнамська) , наголошений склад (основу якого складає голосний звук) вищий за ненаголошений (може реалізовуватися в декількох різновидах, наприклад висхідному й спадному). У мовах з силовим наголосом (українська, білоруська, російська, чеська, польська, вірменська, грузинська, англійська, французька, німецька) наголошений склад вимовляється з напругою, виразніше за ненаголошений, тому його ще називають динамічним, а в мовах з кількісним наголосом, або довготним, або квантитативним (новогрецька мова) наголошений склад довший за ненаголошений. Зазвичай у мовах, що мають наголос, сполучаються всі вказані ознаки, але значимість їх буває різною: в українській та російській мовах силовий (динамічний) співіснує з кількісним; у литовській, шведській і норвезькій мовах наголос не чисто музичний, а музично-динамічний. Крім цього, залежно від тривалості голосні й приголосні окремих мов поділяються на довгі й короткі.

Наголоси розрізняються також і за місцем їх у слові. За цією ознакою виділяють такі види наголосів:

а) фіксований, або постійний, який у всіх словах (можливо, за деякими винятками) припадає на певний склад слова незалежно від його морфологічної будови. Н а п р и к л а д, у фінській, угорській, чеській мовах наголошеним, як правило, чується перший склад: /на`строі/ - „інструмент”, /на`можник/ - „моряк” (чеськ.); у французькій, турецькій, казахській, вірменській – наголос на останньому складі: /драпо`/ - „прапор”, /діксіоне`р/ - „словник” (франц.);  у польській – на передостанньому: /фто`рек/ - „вівторок”, /теле`фон/ - „телефон”;

б) вільний, або рухомий, який у різних словах і навіть у різних формах того самого слова падає на різні склади, як, наприклад, в українській мові: в словах з однаковою кількістю складів /ко`лесо/, /соло`ма/, /молоко`/; у різних формах того самого слова, як-от: /голова`/, /голі`у/, /го`лови/;

в) повязаний, або зумовлений, тобто закріплений за певною морфемою. Так, у німецькій мові наголос звичайно припадає на кореневий склад: /дас фе`нстер/ - „вікно”, /ла`уфен/ - „бігти”, за винятком тих випадків, коли деякі префікси і суфікси перетягують наголос на себе, зокрема: /а`уфштеен/ - „вставати”, /а`нтвортен/ - „відповідати”, /дер штуде`нт/ - „студент”.

Багатоскладові слова мов з силовим і кількісним наголосом поряд з основним мають ще так званий побічний наголос. Наявність його особливо помітна в складних словах багатьох мов, н а п р и к л а д: рос. зе`млетрясе`ние, укр. бо`лезаспокі`йливий, нім. /дер фе`дерха`льтер/ - „ручка для пера”. Побічний наголос в українській мові відмежований від основного одним чи кількома складами. Тому він може бути не менше як у трискладових словах. Склад, на який припадає побічний наголос, вимовляється без особливої напруги і тривалості, на відміну від складу з головним наголосом, але напруженіше від інших ненаголошених складів.

Як фонетичне явище наголос служить для розрізнення значень слів (укр.: а`тлас – „збірник географічних карт” та атла`с – „блискуча тканина”) або форм слів (ві`кна – наз. мн. і вікна` – род. одн.).  

Тембр, або забарвлення, звука виникає внаслідок накладання додаткових коливань, так званих обертонів (нім. ober – „верхній” і Ton – „звук”) на основний звук. У забарвленні, тобто в утворенні певного тембру, важливу роль відіграють резонатори (лат. resono – „звучу у відповідь”) – порожні тіла з отвором відповідного розміру. У струнних інструментах резонатором є їх корпус, у мовному апараті людини – порожнини глотки, рота, носа. Саме від них залежить якість голосних.

Анатомо-фізіологічний аспект у характеристиці звуків мови. Звуки людської мови утворюються так званим мовним апаратом, складові частини якого, крім звукоутворення, виконують інші істотні фізіологічні функції людини. В аналізі мовного апарата нас цікавить не стільки його анатомія й фізіологія, скільки функції тих його складових частин, які беруть безпосередню участь у творенні звуків.

Виділяють три складові частини мовного апарата: (1) дихальний апарат, (2) гортань, (3) надгортанні порожнини.

Основна функція дихального апарата визначається видихом: саме він забезпечує струмінь повітря для утворення голосу в гортані і шуму в надгортанних порожнинах.

Утворення голосу (не звуку, а саме голосу; звуки утворюються в надгортанних порожнинах) – головна функція гортані. Крім голосу, в гортані утворюється шепіт, коли струмінь повітря проходить через щілину ненапружених голосових звязок.

Надгортанні порожнини – це порожнини (а) глотки, (б) рота, (в) носа. Порожнини глотки і рота разом з усіма органами відіграють основну звукотворчу роль переважної більшості звуків. По-перше, вони служать резонаторами при утворенні тембральних відтінків голосних і приголосних; по-друге, вони є місцем виникнення шумів, необхідних для утворення приголосних. Функція носової порожнини – надавати носового відтінку окремим голосним і приголосним звукам. Носове забарвлення (назалізація) виникає при опущеному мякому піднебінні, внаслідок чого струмінь повітря проходить через носову порожнину.

Залежно від участі в звукоутворенні всі органи мовного апарата поділяються на активні і пасивні. До активних належать всі рухомі органи - губи, мяке піднебіння, маленький язичок, стінка зіва, голосові звязки. Пасивними вважаються органи, які не здатні міняти своє положення, а служать опорою, в напрямку до якої рухаються або з якою змикаються мовні органи (зуби, ясна, тверде піднебіння).

В окремих випадках активні органи виконують функцію пасивних (як при вимові звука /х/).

Робота мовних органів, спрямована на утворення будь-якого звука мови, називається артикуляцією (від лат. articulatio – „вимовлення”). Сукупність же артикуляційних навичок, необхідних для вимови звуків і всіх можливих звукосполучень тієї чи іншої мови, прийнято називати артикуляційною базою мови.

Кожна людина володіє, як правило, артикуляційною базою однієї мови, засвоєною з дитинства в тому оточенні, де вона виховувалася. Це і є артикуляційна база її рідної мови. Проте можна володіти й артикуляційною базою інших мов. Для цього необхідно виробити бездоганну вимову звуків нерідної мови, що не завжди вдається: навички вимови звуків рідної мови даються взнаки. У вимові звуків і їх сполучень нерідної мови відчувається, як це прийнято називати, акцент, тобто особливість вимови, зумовленої артикуляційною базою рідної мови (чи діалекту), що зберігається в розмові нерідною мовою. Артикуляційні навички вимови іншомовних звуків найкраще набуваються в ранньому віці.

2. Лінгвістичний, або фонологічний аспект у характеристиці звуків. Поняття фонеми.

У мові важливими визнаються лише ті акустичні й артикуляційні одиниці, завдяки яким досягається не тільки відмінне звучання, а й відмінне значення, тобто ті, що виконують розпізнавальну й смислорозрізнювальну функцію. Для позначення таких звукових одиниць використовується термін „фонема”. Виділення фонеми як смислорозрізнювальної одиниці для уточнення досить широкого поняття „звук мови” і становить лінгвістичний, або фонологічний, аспект у вивченні звуків, який розглядає не те, що таке звук чи як він утворюється, а те, для чого існує звук, тобто яку функцію він виконує. Розгляд звука в такому аспекті переконує, що він є акустичним результатом рухів складових частин мовного апарата, іншими словами – явище фізичне. Фонема виконує смислорозрізнювальну роль, є функціональною одиницею. Тому цей аспект вивчення звуків мови називають ще функціональним. У прикладах /се`ла/ і /сеи ла`/ функціональною одиницею виступають не звуки /е/ чи /еи/, а фонема \е\, яка в різних позиціях передається різними звуками, а встановлюється (визначається) за сильною позицією: для голосних – це позиція під наголосом, для приголосних – це позиція між голосними: слово російської мови лодка вимовляємо як /ло`тка/, але ж у ньому фонема не \т\, а \д\, адже сумнівний приголосний в сильній позиції (між голосними) виступає у вигляді \д\, пор.: /ло`дочка/. Для ряду мов сильною позицією приголосних є абсолютний кінець слова.

Приклади переконують, що як функціональна одиниця фонема реалізується в звуках. Але їх не можна плутати. Фонемаодиниця мови, а звукодиниця мовлення; фонема – абстрактна одиниця, виведена на основі ряду звукових варіантів та існує в уяві мовця; звук – одиниця конкретна, вона вимовляється і чується; фонема – одиниця стала, звук – змінна, бо змінюється залежно від позиції в слові.

За якими ж прикметами визначаються фонеми як смислорозрізнювальні одиниці? Вони визначаються на основі акустичних й артикуляційних протиставлень (інакше – опозицій), властивих тій чи іншій мові. Серед ряду протиставлень виділимо: дзвінка фонема – глуха фонема, тверда – мяка, коротка – довга.

Розрізняють протиставлення релевантні (англ. relevant – „доречний”), тобто такі, які служать розрізненням слів та їх форм, і нерелевантні, які не виконують таких функцій. Розрізнення релевантних і нерелевантних фонем у кожній мові своєрідне (наприклад, в англійській і французькій мовах немає протиставлення твердих і мяких приголосних).

На основі протиставлень встановлюються корелятивні пари (від лат. correlatio – „співвідношення”), що утворюють ряди, в яких фонеми одного ряду мають ту ж саму диференціальну ознаку, наприклад дзвінкості і глухості: /б/ - /п/..., довготи – короткості.

Сучасні лінгвісти в основному сходяться на такому визначенні фонеми:

Фонема  - одиниця звукового ладу мови, що служить для розрізнення й розпізнавання значимих одиниць – морфем, до складу яких вона входить у якості мінімального сегментного компонента, а через них – і для розпізнавання й розрізнення слів. Фонема інваріантна одиниця мови.

Інваріант (від лат., „незмінюваність”) – це абстрактне позначення однієї й тієї самої сутності (одиниці) відокремлено від її конкретних модифікацій (варіантів). В інваріанті відображені загальні властивості класу об’єктів, утворюваних варіантами (а л о ф о н а м и). Інваріант реально не існує.

3. Система вокалізму й консонантизму. Класифікація звуків за артикуляційними й акустичними ознаками.

Як уже зазначалося, фонеми реалізуються в звуках, які розрізняються за акустичними й артикуляційними прикметами. Звідси стає очевидним, що класифікація фонем має спиратися на ті ознаки, якими визначаються звуки, а відтак і використовувати відповідну термінологію, побудовану на акустичних та артикуляційних основах, а саме: голосні, приголосні, свистячі, шиплячі, дрижачи, зімкнені, бокові, зубні, увулярний, язикові. Тому системні відношення між фонемами правомірно групувати за характеристикою звуків, які є репрезентантами фонем. Отже, далі мова піде про класифікацію звуків із вказівкою на їх відповідність фонемам.

У сучасному мовознавстві існує два підходи до їх класифікації – акустичний та артикуляційний, які не виключають, а доповнюють один одного.

Акустична класифікація – це розподіл звуків за слуховим сприйняттям. З погляду акустики голосні виділяються як чисто тональні звуки, в яких відсутні шуми. Розрізнення тонального ефекту, наприклад, у звучанні [а] чи [о] досягається лише зміною резонатора – порожнини рота, глотки й участю губів.

Акустичною ознакою приголосних є наявність шуму, що виявляється або тільки у вигляді самого шуму, або в поєднанні з голосом. Так, вимова звука [т], що на слух сприймається як цілковитий шум, відрізняється від звука [д], у якому шум поєднано з голосом. За цією ознакою вони розрізняються як глухий [т] і дзвінкий[д].

Більш докладних видимих акустичних ознак голосних і приголосних поки що не встановлено. Тому в основу розрізнення голосних і приголосних зазвичай кладуть артикуляційні ознаки. Назвемо їх. Один з важливих показників протиставлення голосних і приголосних – відсутність перепони при вимові голосних, наявність перепони – при вимові приголосних.

Інша важлива ознака їх протиставлення – напруженість мовних органів. Вимова голосних супроводжується загальним рівномірним напруженням мовного апарата, зокрема стінок резонаторів – глотки і рота, що сприяє створенню резонаторних тонів. При артикуляції приголосних мовні органи напружуються лише в місці виникнення перепони.

Відмінною у вимові голосних і приголосних є й сила повітряного струму. При вимові голосних вона слабка, при вимові приголосних – сильна.

Такі три артикуляційні ознаки розрізнення голосних і приголосних. Їх можна подати в схемі:

                           Звуки÷       

Ознаки артикуляції

Голосні

Приголосні

Наявність чи відсутність перепони

Перепони немає

Перепона є

Напруженість органів мови

Рівномірна нелокалізована

Нерівномірна, зосереджена лише в місці перепони

Повітряний струмінь

Слабкий

Сильний

Щодо голосних, то єдиною практично чинною класифікацією сьогодні є артикуляційна. Установлено, що резонатор, його форму та обєм змінюють: 1) язик, 2) губи та 3) мяке піднебіння. Залежно від їх участі і прийнято розрізняти голосні.

1. Найрухоміший активний орган – язик, він здатний змінювати своє положення, рухаючись у вертикальному й горизонтальному напрямах. Переконатись у цьому дуже легко, досить лише вимовити звуки [і] та [у], стежачи за тим, як язик змінює своє місце: при вимові [і] кінчик язика упирається в нижні зуби, тобто перебуває в передній частині порожнини рота, а при артикуляції [у] відтягується назад. Так язик рухається по горизонталі.

Зіставлення вимови звуків [і] та [а] показує, що язик змінює своє положення і по вертикалі.

Залежно від руху язика по горизонталі голосні поділяються на ряди: передній, середній і задній. За зміною положення язика по вертикалі розрізняють піднесення: високе, середнє, низьке. Для зручності вивчення класифікації голосних прийнято використовувати девятиклітинний чотирикутник, який заповнюється позначенням звуків. Порівняймо основні звукові варіанти фонем української та російської мов.

Українська мова

               Ряд>

Піднесення

Передній

Середній

Задній

Високе

Високо-середнє

[і]

                 [и]

     [<у>]

Середнє

       [е]

  [<о>]

Низьке

[а]

Російська мова

               Ряд>

Піднесення

Передній

Середній

Задній

Високе

                 [и]

    

        [ы]

     [<у>] 

Середнє

                  [э]

 [<о>]

Низьке

        [а]

Зіставлення класифікації голосних української і російської мов доводить, що кожна мова має специфічні особливості артикуляції звуків, які на перший погляд видаються однаковими.

Губи при артикуляції голосних бувають активними й пасивними. Діючи активно, вони витягуються вперед, надаючи резонаторові подовженої форми. Залишаючись пасивними, вони скорочують передню частину резонатора, бо отвором резонатора стають не губи, а верхні й нижні зуби. Голосні, утворені без участі губів, прийнято називати нелабіалізованими, наприклад, українські [е], [и], [а].  Голосні ж, утворені з допомогою видовження губів, називають лабіалізованими (від лат. labialis<labium – „губа”) як-от в українській [о], [у]: [вода`], [нау`ка]; в німецькій [u], [o], наприклад, у словах uber – „через”, schon – „красивий”; у французькій, зокрема: [u]: dur [dur] – „твердий”. Не слід думати, що лабіалізовані німецької й французької мов тотожні українським [о] та [у].

3. М’яке піднебіння, як рухомий орган, змикається зі стінкою зіва і закриває прохід видихуваного в порожнину носа повітрю, а опускаючись, відкриває прохід для повітряного струму в носову порожнину. У першому випадку голосні звучать без носового відтінку, а в другому – з носовим забарвленням, оскільки повітря проходить водночас через ніс і через рот. Голосні без носового відтінку належать до категорії неносових, або н е н а з а л і з о в а н и х, їх припустимо називати ротовими, голосні з носовим резонансом – до носових, або н а з а л і з о в а н и х (від лат. nasus„ніс”).  Надання звукові носового відтінку називають                       н а з а л і з а ц і є ю. Носовому забарвленню піддаються не лише голосні, а й приголосні, як-от українські [м], [м’], [н], [н’]. Практично до артикуляції будь-якого голосного можна додати носовий відтінок, але як фонеми голосні носові трапляються лише в окремих мовах. Так, у жодній зі східнослов’янських мов (українській, російській, білоруській) носових голосних немає. Зате вони є в польській, французькій, португальській і в деяких діалектах македонської мови. Носові голосні властиві старослов’янській мові. У польській мові, зокрема, є носові голосні [о] та [е]. Вимовляються вони приблизно як [он] і [ен], наприклад: [монш] – „чоловік”, [йе|нзик] – „язик”, „мова”, а перед губними вимовляються як [ом], [ем]: [зомп] – „зуб”, [зе|мби] – „зуби”.

В аналізі голосних у початковому курсі загального мовознавства необхідно називати всі чотири ознаки їх артикуляції: 1) за рядом, 2) піднесенням, 3) лабіалізацією, 4) назалізацією. Ця вимога зумовлена тим, що звукам різних мов світу, які є обєктом аналізу загального мовознавства, властиві названі ознаки.

Під час характеристики голосних української мови достатньо називати ряд, піднесення і лабіалізацію голосного. Згадка про назалізацію голосних української мови зайва, адже носових голосних у ній немає. Якщо немає протиставлення (опозиції) якихось звуків у вивченні конкретної мови, то й не слід уводити його в класифікацію.

Крім цих артикуляційних відмін голосних, в ряді мов вони розрізняються ще за ступенем розкриття рота – голосні відкриті і закриті. В українській мові голосних, які б протиставлялися за цією ознакою і служили б засобом розрізнення значень, немає. У німецькій, французькій відкриті і закриті голосні є смислорозрізнювальними одиницями: у німецькій відкритий [о] і закритий [э], як-от: der Sohn [zo:n] – „син” і  der Stock [s~tэk] – „палка”; у французькій: відкритий [є]pret [prє] „готовий ”і закритий [э]pre| [prэ] „лука”.

Голосні поділяються і за акустичною ознакою на довгі й короткі. Довгі й короткі є в англійській і німецькій мовах, наприклад, в англійській: sheep – „вівця” і ship – „судно”, у німецькій Bett – „ліжко” і  Beet – „клумба”.

В основі класифікації приголосних за артикуляційними ознаками лежить розрізнення їх 1) за місцем артикуляції, або за активними мовним органом, 2) за співвідношенням голосу і шуму (або за участю голосу і шуму), 3) за способом творення шуму (або за способом артикуляції).

1. За місцем артикуляції, або за активним мовним органом (точніше місцем зімкнення активного органа з пасивним), приголосні поділяються на:

а) г у б н і, або л а б і а л і з о в а н і, наприклад: укр. [б], [п], [в], [м], [ф], які в свою чергу поділяються на г у б н о-г у б н і, або б і л а б і а л ь н і (від лат. bis „двічі” і лат. labialis – „губний”): укр. [б], [п], [в], [м] і г у б н о-з у б н і: укр. [ф];

б) я з и к о в і, серед яких розрізняють п е р е д н ь о- (укр. [д], [д|], [т], [т|], [л], [л|], [н], [н|], [р], [р|], [з], [з|], [с], [с|], [ч], [ш], [ж], [дж], [дз], [дз|], [ц],[ц|]),           с е р е д н ь о- ([й], нім. [ch], що називається i c hL a u t  (вим. [іхь ля|ут] ); фр. [n|] (орфографічно gn), і з а д н ь о я з и к о в і (укр. [g], [к], [х], рос. [г], [к], [х], польські [g], [g’], [k], [ch], [ch’]);

в) я з и ч к о в і, або у в у л я р н і (від лат. uvula – „маленький язичок”), наприклад, французьке і німецьке [r];

г) г л о т к о в і, або ф а р и н г а л ь н і (від лат. pharynx – „глотка”), як-от укр. [г], нім. [h], який у фонетиці прийнято називати h a u c h - L a u t, вим. [хаух ля|ут]; пор.: der Held   („герой”), die Freiheit („свобода”).

2. Залежно від співвідношення голосу й шуму приголосні поділяються на     с о н о р н і (від лат. sonorus – „звучний”) і ш у м н і, серед шумних є д з в і н к і  й            г л у х і. Наведена нижче таблиця дає уявлення про питому вагу голосу й шуму в групах приголосних.

                  

                                                      |      Ш   у   м    н    і          |

Сонорні

Дзвінкі

Глухі

Голос

Шум

Шум

Голос

Шум

Сонорні характеризуються тим, що в них при наявності шуму голос переважає над ним: голосові звязки працюють активно. Це такі звуки української мови, як [л], [л|], [м], [н], [н|], [в], [й], [р], [р|]. Соборність (звучність) різних мов не збігається. В окремих мовах сонорні настільки звучні, що можуть бути складотворними, тобто, як і голосні, становити основу складу, що свідчить про їх акустичну близькість до голосних. У більшості мов (серед них і сучасна українська) сонорні не складотворчі.

У шумних звуках шум або переважає над голосом (це - дзвінкі), або він виступає єдиною ознакою звука (це глухі). Дзвінкі й глухі здебільшого утворюють співвідносні пари звуків, у яких вони відрізняються наявністю чи відсутністю голосу, як-от в українській мові:

Дзвінкі    б   д   д|   з   з|   ж   дж   дз   дз|   г   г    -

Глухі       п   т   т|   с   с|   ш   ч     ц     ц|    к   х   ф

Не в усіх мовах фіксуються такі співвідносні пари. У російській мові, наприклад, глухі ], [ц], [х] не мають відповідних дзвінких, зате є пара [в][ф], в українській же мові глухий [ф] виступає без пари. В естонській мові немає дзвінких [b], [d], [g].

3. У класифікації приголосних за способом творення шуму (за способом артикуляції або ще інакше – за характером перепони) враховують три види перепон, що виникають на шляху видихуваного повітря.

(а) Активний орган, рухаючись до пасивного, не змикається з ним, а утворює щілину. Повітряний струмінь треться об її стінки й утворює шум. Так з’являються щілинні, або їх називають протиснено-щілинні, або фрикативні (від лат. fricare – „терти”), або спіранти (від лат. spiro – „дую”): [в], [ф], [з], [з|], [с], [с|], [ш], [ж], [й], [х], [г]. Характерно, що хоч яким є ступінь наближення активного органа до пасивного (зокрема язика до зубів, альвеол, твердого чи мякого піднебіння), повного зімкнення їх не відбувається. Завдяки щілині ці звуки протягуються.

(б) Перепона створюється повним зімкненням на якусь частку секунди активного мовного органа з пасивним і раптовим, миттєвим розривом під тиском видихуваного з легенів повітря. Утворювані таким чином приголосні називають зімкненими, або проривними, або вибуховими, або миттєвими. З цих термінів найбільш прийнятним є термін „зімкнені”, однак можливе застосування терміна „проривні”. В українській мові це [б], [п], [д], [д| ], [т], [т| ], [g], [к]. Протяжність цьому типу приголосних не властива.

Серед зімкнених своєрідною артикуляцією характеризуються звуки [л], [л| ], [м], [н], [н|]. Їх називають зімкнено-прохідними.

При їх артикуляції активні органи, зімкнувшись з пасивними, не розмикаються миттєво, як при творенні проривних, а залишаються на місці зімкнення і розмикаються лише після проходження утворюваного в гортані голосу в одному випадку через порожнину рота (звуки [л], [л|]), в іншому – через порожнину носа (звуки [м], [н], [н|]). Так, при вимові приголосних [л], [л|] кінчик язика змикається з верхніми зубами, але це зімкнення не закриває повністю проходження повітря. Воно йде через отвори між язиком і щоками. Їх творення закінчується розмиканням язика із зубами.

При вимові [м], [н], [н|] повністю перекривається проходження повітряного струменя через порожнину рота. Різниця лише в тому, що вимова м супроводжується зімкненням верхньої й нижньої губи, в артикуляції ж звуків н, н активно діє передня частина спинки язика, яка змикається з зубами й альвеолами і створює перепону. Утворюваний в гортані голос проходить через носову порожнину, і артикуляція цих звуків завершується розмиканням активних органів з пасивним.

У системі зімкнених виділяється окрема група приголосних – африкати (від лат. affricata„притерта”). Особливість їх артикуляції полягає в тому, що після зімкнення активного органа з пасивним наступає повільне (а не раптове, як при творенні проривних) розмикання, яке поступово переходить у щілину. Тому африкати ще називають зімкнено-щілинними (або зімкнено-фрикативними) звуками. Так артикулюються звуки [ц], [ц|], [ч], [дж], [дз], [дз|]. Перехід від вимови елементів зімкнених до елементів щілинних (фрикативних) слухом не відчувається, тому африкати сприймаються як один звук.

Не слід змішувати вимову африкатів з їх графічним відтворенням. У багатьох мовах для передачі деяких африкатів на письмі не існує окремих знаків, і їх позначають двома буквами, як-от укр. дзвін, джміль; біл. дзень; нім. Pferd – „кінь”, пол. dzungla – „джунглі”, що є одним із проявів невідповідності вимови написанню. Але це не повинно порушувати нормативності вимови і шкодити правильному розумінню артикуляційної природи цих своєрідних звуків: пишеться дві букви – вимовляється один звук.

Різновидами африкатів вважаються аспірати (від лат. aspirare„дути”, „видихати”), або придихові приголосні. Аспіратами називаються дзвінкі або глухі приголосні, вимова яких відзначається легким гортанним придихом, утворюваним проходженням видихуваного повітря крізь звужену голосову щілину. Придихові є в грузинській і вірменській мовах – [ph], [th], у староіндійській [bh], [dh], [gh] (придихові позначаються у фонетичній транскрипції з допомогою букви h). Наближаються до придихових звуки німецької мови [p], [t], [k], які вимовляються з придихом, наприклад: die Post – „пошта”, retten – „рятувати”, der Kahn – „човен” (приблизна вимова [die Phoost], [retthen], [der Kaahn]). У словянських мовах таких звуків немає.

(в) Перепона створюється частим ритмічним змиканням і розмиканням активного еластичного органа з пасивним. Здатність дрижати в струмені повітря мають кінчик язика і маленький язичок. Спостерігається це при вимові передньоязикового звука [р], властивого багатьом мовам, та увулярного [r], характерного для французької й німецької мов. За такою своєрідною артикуляцією ці звуки називаються дрижачими, або вібрантами (від лат. vibrare„дрижати”, „дрижачий”).

Розглянуті три класифікації приголосних ґрунтуються на артикуляційних засадах. Їх групування, однак, цим не обмежується.

При врахуванні акустичних ознак приголосних до уваги беруть такі розрізнення: 1) твердість і м’якість, 2) свистячість і шиплячих, 3) носових і неносових.

(1) Тверді приголосні утворюються так, що на їх творення за місцем, способом артикуляції й участю голосу і шуму не накладаються жодні додаткові артикуляційні нашарування. Ті ж звуки, що кваліфікуються як м’які, утворюються на базі твердих унаслідок накладання додаткової артикуляції на основну в кожному звукові. Додаткова артикуляція полягає в піднятті середньої частини спинки язика до твердого піднебіння, завдяки чому зменшується розмір резонатора, що спричиняє підвищення характерного для звука тону й шуму. Тверде піднебіння – латинською мовою – palatum, звідки й термін „палаталізація”.

Розрізнення приголосних за твердою і м’якою вимовою (або спрощено за твердістю і мякістю) створює пари. В українській мові: [д] – [д|], [т] – [т|], [з] – [з|], [с] – [с| ], [дз]- [дз|], [ц] – [ц|], [л] – [л|], [н] – [н|], [р] – [р|]. Звук [й] належить до категорії мяких приголосних, його основна артикуляція повязана з підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (він - середньоязиковий), а це означає, що за природою свого творення він не палаталізований (тобто помякшений), а палатальний (тобто мякий). У палаталізованих приголосних підняття спинки язика до твердого піднебіння – додаткова артикуляція, у творенні [й] – це артикуляція основна. Зняти цю артикуляцію – і ніякого звука не буде. Тому [й] не має відповідної твердої пари.

Не має відповідної пари й середньоязиковий звук німецької мови [ch] (i c hL a u t). У його творенні підняття середньої частини спинки язика до піднебіння становить не додаткову, а основну артикуляцію.

У зв’язку з тим, що при творенні різних палаталізованих звуків спостерігається різний ступінь наближення язика до твердого піднебіння, ряд дослідників схильні розрізняти відмінні ступені палаталізації приголосних української мови і розцінювати це як їх здатність до більшого чи меншого м’якшення, тобто до слухового розрізнення тональності, зокрема: м’який ([й]), пом’якшені ([д|] [т|] [з|] [с|] [ц|] [л|] [н|] [дз|] [р|]), напівпом’якшені (до категорії останніх відносять губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий, які в позиції перед [і] стають не м’якими чи пом’якшеними, а напівпом’якшеними. В інших позиціях вони залишаються твердими, тобто це позиційні варіанти твердих фонем. Тому у фонетичній транскрипції напівпомякшення пропонується позначати відмінно від помякшення – [’]).

2. За акустичними ознаками в системі приголосних виділяють групу свистячих і групу шиплячих. Зустрічаючись у мовному потоці, вони взаємодіють, викликаючи процес уподібнювання. Тому до класифікаційної схеми правомірно ввести опозицію приголосних свистячі/шиплячі:

Свистячі:  з

з|

с

с|

ц

ц|

дз

дз|                       

Шиплячі:

ж

ж

ш

ш

ч

ч

дж

дж

3. У системі приголосних виділяється своєрідним звучанням невелика група звуків, які кваліфікуються як носові внаслідок того, що видихуване повітря проходить через носову порожнину. Це звуки української мови [м], [н], [н|]. На противагу цим носовим усі інші приголосні прийнято називати ротовими.

4. Фонетичне членування мови: поняття про склад; складові й нескладові звуки; наголос; проклітики й енклітики; такт (фонетичне слово).

Мовний потік розбивається на відрізки різної величини залежно від змісту, інтонування, пауз і напруги видиху повітря. У ньому, крім звуків, виділяються склади, такти і синтагми. З них фонетико-смисловими одиницями є синтагми, типово фонетичними – склади і такти.

Склад – це відрізок звукової мови, що характеризується максимумом звучання (підвищенням хвилі), обмежений мінімумом звучності (її зниження). У максимумі звучання (або у вершині складу) стоять найбільш повнозвучні фонетичні одиниці. Це – голосні і в окремих мовах сонорні, як-от у чеській мові [krk] – „карк/шия”, [prst] – „перст/палець”, у сербській [брв] – „дошка”, [брз] – „швидкий”. Вершину звучання в них становлять сонорні.

Властивість голосних і деяких приголосних бути у вершині складу робить їх складотворними, або складовими. Усі інші звуки називаються нескладотворчими, або нескладовими. Ними, як правило, виступають приголосні, крім тих сонорних, які в окремих мовах здатні утворювати склад.

Проте й деякі голосні можуть перетворюватися в нескладові. Викликається це втратою напруги видиху при вимові голосного в певних фонетичних умовах. В українській мові голосні звуки [у] (= в) та [і] (= й) виступають нескладовими у позиціях: а) перед приголосним на початку слова ([у]гору); б) в середині слова після голосного перед приголосним (за[у]тра); в) в кінці слова після голосного (пита[у]). Нескладові голосні властиві й іншим мовам, зокрема російській (и – й) та білоруській, в якій для нескладового [у] в алфавіті передбачений надрядковий знак.

Залежно від кінцевого звука – складотворчого чи нескладотворчого – розрізняють відкриті і закриті склади. У словах а/ві/а/ці/я, пра/во, се/стра склади відкриті, оскільки вони закінчуються на складотворні (голосні), у словах сон, парк, край – склади закриті, оскільки вони закінчуються нескладотворчими звуками.

Склад з початковим голосним називається неприкритим (акт), з початковим приголосним – прикритим (ніч), що необхідно враховувати при аналізі характеру складу.

Кожне слово має наголос, але в мовному потоці трапляються випадки, коли слово передає наголошеність сусідньому слову. Втрата окремими словами власного наголосу називається атонацією, або дезакцентацією.

Розрізняють два випадки перенесення наголосу.

1. Службове слово може передавати наголос наступному повнозначному слову, як-от: укр. переді мно/ю; польськ. przy o/kne („біля вікна”). Такий рух наголосу називається проклізою, а слово, що його втрачає, - проклітикою (від грец. proklino – „нахилятися вперед”).

2. Службові слова можуть передавати свій наголос попередньому слову, як, наприклад, зроби/в би, прийшо/в же. Таке перенесення наголосу називається енклізою, а слово, що втрачає наголос, енклітикою (від грец. enklino – „схилятись”).

Енклітики й проклітики разом із сусіднім словом створюють одне акцентне ціле (навколо одного наголосу групуються повнозначні або службові слова), яке називають тактом, або фонетичним словом. Приклади фонетичних слів (такту): укр. передімно/ю; рос. по/дгору.

5. У процесі функціонування й історичного розвитку мов їх звуки піддаються змінам. Розрізняють зміни звуків (1) фонетичні й (2) нефонетичні. Відмінність таких змін закладена в причинах, що викликають їх перебіг.

1. Якщо зміна звука пов’язана з дією властивих певній мові фонетичних чинників (наголошеністю чи ненаголошеністю, відкритістю чи закритістю складу, взаємодією сусідніх звуків), то такі процеси слід вважати фонетичними.

Внаслідок дії певних фонетичних умов, зокрема впливу фонетичних позицій, у які потрапляє звук, виникають фонетичні чергування. Такі зміни звуків у складі морфем (префікса, кореня, суфікса, флексії, включаючи і зміну звуків нулем – відсутністю звука) прийнято називати чергуванням, або альтернацією (від лат. alternatio„чергування”), а ті звукові одиниці, що беруть участь у чергуванні, - альтернантами.

Чинними фонетичними чергуваннями в українській мові є чергування [e] з и] та [и] з е] : [се/ла] – [сеила/], [виесо/киеі], [ви/соко]; в російській мові – чергування дзвінкого й глухого: [де/да], [дет], [л|убо/ви], [л|убо/ф]. Це зразки чинних зараз чергувань.

Історичні чергування (або традиційні) були колись фонетичними, бо мали причини для їх виникнення в певну історичну добу (о, е з і; г, к, х – з, ц, с; г, к, х – ж, ч, ш та ін.): коня – кінь, нога – нозі – ніжка. Залишаючись історичними, традиційними, такі зміни супроводжують морфемне розрізнення слів, вони повязані з граматичними явищами. Вивчаються вони в окремому мовознавчому розділі – морфонології (термін утворений від поєднання мор(фологія)+фонологія), що вивчає зв’язки морфології і фонетики.

2. Коли ж зміни звуків не залежать від фонетичних причин (наголосу, характеру складу, оточення), а зумовлені якимось іншими факторами, то їх прийнято називати нефонетичними. Так, у слові сьомий, що походить з давнього седьмый, звук [о] на місці колишнього [e] зявився не внаслідок фонетичних причин. В українській мові звук [е] не змінювався на [о] після мяких приголосних. Він виникає за зразком слів шостий, восьмий, внаслідок чого фонетично вирівнявся морфологічний ряд числівників: шостий, сьомий, восьмий. Таку зміну слів кваліфікують як нефонетичну.

Предметом подальшого розгляду будуть фонетичні зміни (фонетичні процеси). Прийнято виділяти дві фонетичні умови, які спричиняють зміни голосних або приголосних.

1. Перша – це дія загальних фонетичних умов, у які потрапляє голосний чи приголосний звук (наголошеність чи ненаголошеність складу, позиція перед паузою чи після неї, у кінці чи на початку слова). Зміни, що виникають внаслідок цих причин, називаються позиційними. До них треба віднести в сучасній українській мові невиразну вимову и] та [ие] в ненаголошеному складі, нескладотворчу вимову [у] та [і], напівпом’якшену вимову губних, шиплячих задньоязикових та глоткового.

Одним з поширених позиційних змін є редукція голосних (від лат.reducere – „приводити в певний стан”). Редукція – це послаблення артикуляції голосного, яке приводить до кількісно-якісних змін у ньому і навіть до повного його знеголошення. Редукції піддаються ненаголошені склади тих мов, у яких є значні відміни в силі видиху при творенні наголошених і ненаголошених складів. Як свідчать русисти, у російській мові редукуються всі голосні. Але одні з них піддаються кількісній редукції, а інші – якісній. Тільки кількісні зміни спостерігаються у вимові ненаголошених [и], [у], [ы]. Так, у словах дуть, дутье, дуновение звук [у] відрізняється в кожному випадку лише більшою чи меншою силою видиху і тривалістю: він сильний у наголошеній позиції (дуть), слабкий у першому переднаголосному складі (дутье) і короткий у другому переднаголосному складі (дуновение). Артикуляційні особливості його залишаються в основному сталими.

Ненаголошені звуки [э], [о], [а] зазнають не тільки кількісних, але й якісних змін. Для розгляду можна взяти слово молодой (вимова – [мъл^дой]), у якому звук [о] виступає відразу в трьох варіантах: у наголошеному – [о], [^]у першому переднаголосному (чується невиразний звук, наближений до [а], але не [а]. Позиційні варіанти звука [о] відрізняються один від одного не лише слабкою чи короткою вимовою, а й тим, що мають відмінну артикуляційну характеристику: [о] – голосний заднього ряду , середнього піднесення, лабіалізований, [^] – низького піднесення, середньо-заднього ряду, не лабіалізований, [ъ] голосний середнього ряду, середнього піднесення, нелабіалізований.

В історії східнословянських мов відома повна редукція голосних. Голосні неповного творення, що позначалися буквами ъ („єр”), ь („єрь”), у так званих слабких позиціях (слабкою була позиції в кінці слова, перед голосним повного творення та ін.) редукувалися (давнє сын перетворилося в українській мові в син, дьня – в дня).

В історії французької мови процес послаблення післянаголосних складів ішов настільки інтенсивно, що вся післянаголосна частина старофранцузьких слів редукувалася, внаслідок чого утворився вторинний тип будови слів з наголосом на останньому складі, що спостерігається тепер у французькій мові: пор. запозичені з французької слова: візав/і, дефі/с, діало/г, моноло/г, катало/г, парте/р. Це стало важливою фонетичною прикметою французької мови.

Редукція, однак, властива не всім мовам. Пояснюється це відсутністю в деяких мовах значної різниці в силі (напрузі вимови) видиху голосних наголошеного і ненаголошеного складів. Таке спостерігається, наприклад, в українській мові.

До позиційних звукових змін належить також приглушення дзвінких у кінці слова. Це явище властиве не всім мовам. Наприклад, в англійській та французькій мовах жоден з кінцевих приголосних не змінює характеру у вимові. Зате в польській, російській і німецькій мовах приглушення кінцевого дзвінкого приголосного становить важливу фонетичну рису.

2. Друга вимога – сусідство звуків. Зміни, які виникають під впливом сусідства звуків, прийнято називати комбінаторними (від лат. combinare – „поєднувати, сполучати”). Якщо у мовному потоці поєднуються звуки схожого і відмінного творення, то можливі звукові зміни, спрямовані або на зближення, або на розрізнення артикуляції вимовлюваних одиниць. У першому випадку (у разі зближення) відбуваються процеси асиміляції, або уподібнювання, та акомодації, або пристосування, у другому – виникає процес дисиміляції, тобто розподібнення. Проаналізуємо їх.

Асиміляція (від лат. assimilatio – „уподібнювання”) – один з найпоширеніших у мовах світу фонетичних процесів – полягає в тому,що при вимові різних за класифікаційними ознаками звуків, що стоять поряд (найчастіше) або на деякій відстані, нервовий імпульс артикуляції одного звука впливає (часто накладається) на нервовий імпульс артикуляції іншого звука, тим самим викликаючи зміну одного звука в бік уподібнення його іншому. Такий вплив спостерігається між приголосними і приголосними або між голосними і голосними.

Асиміляція виникає тоді, коли стикаються звуки різної характеристики: приголосні дзвінкий і глухий, м’який і твердий, шиплячий і свистячий, передньоязиковий і задньоязиковий, голосні переднього і заднього ряду тощо.

Можлива асиміляція щодо твердості-м’якості, наприклад, укр. співати [с/п,івате] (за м’якістю в українській мові найбільш послідовно асимілюються [з], [с], [ц], [дз]; менш послідовно – [д]). Приголосні асимілюються також і за участю носового резонатора. Слово рос. мови обман у північноросійських діалектах вимовляється як [омман]. У ньому неносовий [б] повністю уподібнився носовому [м].

Результатом уподібнювання є зменшення несхожих рис сусідніх звуків і збільшення подібних ознак. Наприклад: вогкий – [во/хкиі] – асиміляція за місцем і способом творення. Отже, кількість відмінних ознак зменшилася, а спільних збільшилася. Це й ілюструє процес асиміляції.

Види асиміляції розрізняють залежно від: 1) напряму її дії; 2) результату;   3) місця розташування звуків, що підлягають цьому процесу.

1) Залежно від напряму дії асиміляція буває прогресивна, при якій попередній звук уподібнює наступний, тобто його дія спрямована вперед (прогрес), і регресивна, якщо наступний звук уподібнює собі попередній, його дія скерована назад (регрес).

Факти різних мов свідчать, що частіше виникає регресивна асиміляція, наприклад: укр. молотьба [молод/ба/], рос. [ло/шка] (з ложка).

Явище прогресивної асиміляції менш поширене, але саме воно діє в російській діалектній вимові слів [ван/к’а], [кол/к’а].

Асиміляції піддаються не лише звуки, що стоять у середині слова, але й звуки різних слів, що утворюють одне фонетичне слово: з хати - [сха/тие].

2). За результатом розрізняють асиміляцію часткову і повну. Усі наведені вище приклади регресивно асиміляції становлять водночас і зразки часткової асиміляції, тобто такого уподібнення при якому звуки зближуються лише за однією чи кількома артикуляційними ознаками, але не стають тотожними. 

Наслідком повної асиміляції стає перетворення двох різних звуків в абсолютно однакові: укр. розсипати – [росси/патие], принісши – [приені/шшие], рос. сшить - [шшит/], изжарить - [ижжа/рит/], лат. alliteratio (від adliteraio – „алітерація”), immortalis – (від inmortalis – „безсмертний”).

3). За розташуванням (за суміжністю) звуків, що взаємодіють у мовному потоці, асиміляція буває контактною (суміжною) і дистанційною (несуміжною).

Якщо вищенаведені приклади – це контактна асиміляція, то наступні – є прикладами дистанційної асиміляції: рос. чечевица (від сочевица), пепелпопель); укр. [кужу|х] (діал.) - (з кожух), літер. [коужу/х].

В аналізі звукових змін, зокрема асиміляції, слід дотримуватися послідовності: а) визначення типу фонетичної зміни; б) вказівка, за якою ознакою відбулася асиміляція: у голосних – за рядом, піднесенням, лабіалізацією, назалізацією; у приголосних – за місцем артикуляції, за участю голосу й шуму, за способом артикуляції, за твердістю/м’якістю, свистячістю/шиплячістю, за носовістю/неносовістю; в) завершується розгляд асиміляції визначенням її видів: прогресивна – регресивна, повна – часткова, контактна – дистанційна.

Окремим типом несуміжної прогресивної й повної асиміляції, що відбувається тільки між голосними, є явище сингармонізму, властиве тюркським і фінно-угорським мовам. Сингармонізм (від грец. syn – „разом”, harmonia – „співзвучність”) полягає в уподібнюванні голосних, що входять до складу сукфіксів, кореневому голосному. Наприклад, у турецькій мові голосні суфіксів здебільшого залежать від голосного кореня. Показовим у цьому є зміна голосного в суфіксі множини -лар (такі своєрідні суфікси тільки множини чи тільки певного відмінка – родового, давального тощо – існують у турецькій мові) залежно від того, який голосний наявний у корені. Так, наприклад, при іменникові даш („камінь”) цей суфікс виступає з голосним [а]: дашлар („камені”), бо такий голосний стоїть у корені; поєднуючись з коренем ев („будинок”), цей же суфікс набуває звука [е]: евлер („будинки”), оскільки [е] наявний у корені. За цією ознакою можна розпізнати значну кількість слів, запозичених з тюркських мов, а саме: базар, башмак, карман, кабала, набат волок, сундук, у яких спостерігаються однотипні голосні. Однак це не означає, що тюркізми існують лише в такому фонетичному оформленні. Слово башлик, буланий, орда, бариш, барсук за походженням тюркські, проте відзначеної вище гармонії голосних не мають.

Акомодація. Фонетичний процес акомодації (лат. accomodatio - „пристосування”) полягає в пристосуванні (не уподібнюванні) артикуляції одного звука до характеру творення іншого. Акомодація виникає при контактуванні приголосних і голосних. Цим вона відрізняється від асиміляції, яка є наслідком взаємодії сусідніх: приголосних і приголосних, голосних і голосних.

Пристосування спричиняє надання звукові відтінку сусіднього звука. Повного ж перетворення звука за зразком сусіднього не буває, оскільки стикаються звуки надто відмінні за творенням – голосні й приголосні.

Розрізняють акомодацію прогресивну і регресивну. Якщо екскурсія (початок артикуляції) наступного звука пристосовується до рекурсії (закінчення артикуляції) попереднього звука, то таку акомодацію називають прогресивною. У цьому випадку активно діє попередній звук, він пристосовує до себе наступний. Саме такий тип акомодації виникає в ряді слів російської мови при поєднанні твердого кінцевого префікса і початкового кореневого [и], наприклад, у слові     пред + история. Початковий кореневий звук переднього ряду [и] при такому сусідстві змінює свою якість, пристосовуючись до велярної (задньоязикової) артикуляції попереднього приголосного, перетворюючись у голосний середнього ряду [ы] - [пр’эдысто|р’иjа]. Подібне спостерігається і в словах [подыто|жит’], [подыгра|т’], [подыска|т’], [сы/знова], [сы/змал’ства]. Це фонетичне явище закріплене на письмі: перелічені слова пишуться так, як вимовляються: предыстория, подытожить, подыграть, подыскать, сызнова, сызмальства.

Прикладом прогресивної акомодації може бути й вимова в українській мові прийменника між і займенника інший, як [м’іжи|ншием] (у вимові це фонетичне слово - такт), а також [пеиреидисто|р|іjа]. Однак український правопис рекомендує передавати такі випадки на письмі за морфологічним принципом (з метою збереження морфологічного „образу” слова).

Регресивна акомодація виникає тоді, коли рекурсія попереднього звука пристосовується до екскурсії наступного. Це значить, що активним виступає наступний звук. Дія спрямовується назад, на що вказує сама назва акомодації – регресивна. Внаслідок такої акомодації в спільнословянську добу утворилися носові [о] та [е]. Вони виникли завдяки поєднанню в мовному потоці неносових [о] та [е] з носовими приголосними [м] та [н]. Відбулося пристосування неносової артикуляції голосних до носової артикуляції приголосних, що яскраво проявляється у вимові цих голосних як м], [ем], [он], [ен]; пор.: старослов’янські д[ом]бъ – „дуб”, з[ом]бъ – „зуб”, м[ен]со – „м’ясо”, п[ен]ть- „п’ять”, які вимовлялися, як польські dąb, ząb, mięso, pięć.

Дисиміляція. Дисиміляція (від лат. dissimilatio – „розподібнювання”) – це зворотний до асиміляції процес. Він вступає в дію тоді, коли поряд чи на віддалі стоять однакові або досить близькі за характером звуки. Зробити їх відмінними – такий результат дії дисиміляції. Причини цього явища ще недостатньо з’ясовані, але незаперечно, що умовою виникнення дисиміляції виступає трудність вимови однакових чи близьких за певною характерною ознакою звуків.

За напрямом дисиміляція буває регресивною і прогресивною, за місцем розташування звуків у мовному потоці – контактною (суміжною) і дистанційною (несуміжною).

Приклади розподібнювання першого з двох близьких чи однакових звуків слід відносити до типу регресивної дисиміляції, наприклад: [хто] із [кто] (із давньосхіднослов’янського къто, а пізніше кто); [jеŷла|нп’іŷ] (у розмовній мові) – з Євлампій; [пра|хтика] (не літературна форма) – з практика. Оскільки в наведених прикладах розподібнювання відбувається у звуках, що стоять поряд, то такий його тип слід іменувати контактною дисиміляцією.

Випадки розподібнювання другого з двох однакових чи близьких за характером звуків становлять зразки прогресивної дисиміляції: укр. літературне срібло утворилося з давнього срібро; рос. діалектне пролубь – з давнього прорубь. Те, що розподібнюються звуки, котрі стоять на віддалі (срібло і пролубь), дає підстави визнати в цих прикладах дистанційну дисиміляцію.

Якщо розглянути характер і ступінь розподібнювання приголосних, то можна дійти висновку, що один з двох близьких або однакових приголосних розподібнюються не на будь-який з приголосних, а на досить близький звук, відмінний переважно за однією якоюсь ознакою. Так, задньоязиковий глухий зімкнений [к] у слові кто розподібнюється на задньоязиковий і глухий, але щілинний [х] (кто >хто); сонорний передньоязиковий дрижачий [р] – на сонорний і передньоязиковий, але плавний - [л] (срібро>срібло) або навпаки [л] на [р] (вельблюд>верблюд); сонорний носовий губний [м] на сонорний носовий, але передньоязиковий [н] (дамба> данба), глуха шипляча африката [ч], яка утворюється із зімкненим елементом, - на глухий шиплячий, але щілинний [ш] (ручник > рушник), подібно і в російській мові в словах что > [што], конечно > [кΛн’э|шнΛ].

Процес дисиміляції в мовах світу спостерігається значно рідше, ніж процес асиміляції. Проте існує ряд інших фонетичних змін, зумовлених дисимілятивними тенденціями – уникати складної чи незвичної вимови звукових сполучень. Про них ітиметься далі.

Інші види звукових змін.

Відомі такі види інших звукових змін:

1. Г а п л о л о г і я – опущення одного з двох однакових або подібних складів. Слово березіль, що означало назву місяця – „березень”, походить від давньоруського березо золь, у якому один склад [зо] випав, а в другому звук [о] в закритому складі змінився на [і] (березозоль > березол > березіль). Польське mlokosos (молокосос) внаслідок гаплології перетворилося на mlokos (одне із сполучень [os] випало).

Як і інші фонетичні процеси, гаплологія має винятки. Серед них сам термін „гаплологія”, у якому поряд стоять два однакових склади (лоло), а також такі слова, як укр. орденоносець, рос. металлолом, у яких повторення складів зберігається.

2. Д і е р е з и – викидання приголосних; один з приголосних випадає:

а) у сполученні трьох приголосних у прикметниках, утворених від іменників з допомогою суфікса -н-, як-от: чесний (від чест-н-ий), навмисний (від на-в-мисл-н-ий), масний (від масл-н-ий); крім випадків закріплення на письмі спрощення груп приголосних викиданням одного з них, у мовах фіксуються численні приклади     невимовляння одного з трьох звуків, написання яких зберігається, пор.: у польській мові gardlo („горло”) вимовляється як [ґарло], srebrny („срібний”) – як [сре/бни], у російській мові - доблестный як [до/бл’ьсный];

б) у сполученні двох приголосних: російське обоняние з давнього обвоняние (корінь -вонь- колись означав „запах”); словацьке obodza замість obwodza („віжки”); українське четвер з колишнього четвергъ;  

в) між голосними, якщо вони піддавалися дії асиміляції: укр. добре, що походить від давнього доброе ( фонет. транскр. [до/бройе]), у якому [й] випав, а [е] асимілював [о], внаслідок чого утворилася стягнена форма добре (добройе > доброе > добрее > добре).

3. Е п е н т е з и – це звуки, вставлені в слова. Відомі кілька видів епентез:

а) вставляння приголосних між голосними: укр. розмовне фіялка (фонет. транскр. [ф’іjа/лка]); рос. розмовні форми [кака/во] (від какао), [о/п’ивум] (від опиум); укр. літературні Італія, Сицилія ([іта/ліjа], [сици/ліjа]) від лат. Italia, Sicilia. Вставлення приголосних у між голосній позиції відбувається в запозичених словах внаслідок їх фонетичного освоєння. Східнословянським мовам поєднання двох голосних у коренях не властиве. Сполуки голосних можливі лише на стикові префікса і кореня або при поєднанні двох коренів в одному слові, як-от: укр. поодинокий, доопрацювати, благоустрій; рос. соответственный, двууглекислый;

б) вставлення голосного між приголосними: розмовне укр. наравиться (з рос. нравиться), укр. літературне ґатунок (з нім. Gatung);

в) вставлення приголосних між приголосними: укр. літературне строк (від срок), розмовне страм (від срам).

4. П р о т е з и – голосні або приголосні звуки, поставлені на початку слова. Приклади протетичних приголосних: укр. літературне вогонь (з давнього огонь), гострий (з колишнього остръ); діалектні ЙванІван), ГандрійАндрій). Зразки протетичних голосних: укр. імла (з давнього мгла), іржа (зі старої форми ржа); рос. діалектне ИльвовнаЛьвовна).

5. Більш складний випадок звукової зміни – м е т а т е з а (перестановка суміжних або несуміжних звуків чи складів). Прийнято вважати, що цей процес властивий, як правило, словам іншомовного походження, наприклад: рос. мрамор (з лат. marmor), укр. тарілка (з нім. Teller). Приклади, взяті зі слов’янських мов, не підтверджують цієї думки. Так, укр. суворий із суровий; укр. діалектне (Сумська обл.) зікратий – від зіркатий, де корінь -зір-; середньокарпатське тко із давнього къто; російське потчевать з’явилося з почтевать; словацьке hmla, чеське mlha з праслов’янського mьgla.

6. С у б с т и т у ц і я, або заміщення одного звука іншим, буває у випадках запозичення слів. У запозиченому слові заміщається не властивий для цієї мови звук близьким за акустичними особливостями звуком чи звукосполученням. Так, звук [ф] у багатьох словах, що прийшли в розмовну українську мову з грецької та інших західноєвропейських мов (українська мова, як і інші східнослов’янські мови, не знала звука [ф]) замінювався звуками [п], наприклад, в імені Пилип, що походить з грецького Filippos; [х], зокрема в імені Хома (з грецьк. Tomas), або звукосполученням [кв], як-от у слові квасоля, яке прийшло з польської із звуком [ф] (fasola). Ця вимова наведених слів згодом закріпилась у літературній мові.

Заміщенням є також вимова, що інколи трапляється в окремих мовців. Це, наприклад, сполучення звуків [хв] замість [ф] у порівняно недавніх запозиченнях, таких, як факт (вим. [хвакт]), ферма (вим. [хверма]), мікрофон (вим. [мікрохвон]) і под.

7. Г і п е р и з м и – своєрідний тип заміщення звуків, який припускають окремі мовці, будучи недостатньо обізнаними з нормами літературної мови. Відомо, наприклад, що дехто своєрідно реагує на зауваження про неправильну вимову іншомовних слів на зразок фокус, фантазія, факультет ([хво/кус], [хванта/з/ійа], [хвакул/те/т]), тобто такі мовці роблять неправильний висновок: звук [ф] має заступати [хв] у всіх відомих їм словах з цим звукосполученням, навіть у питомих українських: [ф’іст], [фатати]. У цьому виявляється надмірність (гіперизм) в усуненні неточності: виправлення неправильної вимови в запозичених словах захопило і власні слова.

6. Звукові (фонетичні) закони. Поняття конвергенції й дивергенції. Названі вище позиційні й комбінаторні звукові зміни постійно супроводжували й супроводжують будь-яку мову світу. На принципах дії окремих з них формувалися звукові (фонетичні) закони, тобто регулярно здійснювані в історії мови або в сучасному її стані звукові (фонетичні) зміни. Так, в історії східнословянських мов у давню епоху діяв закон, за яким задньоязикові приголосні [г], [к], [х] перед голосним переднього ряду змінювалися на шиплячі мякі [ж’] , [ч’], [ш’]. За цим давнім законом в українській мові закріпилася вимова передньоязикових (тепер твердих) на місці задньоязикових перед голосними переднього ряду в таких словах, як друг – дружити, рука – доручити, рух – рушити.

Фонетичні закони діють і в сучасних мовах. Наприклад, вимова ненаголошеного о як а в білоруській мові, оглушення дзвінких у кінці слів російської мови. Цим законам підкоряється вимова будь-якого слова і будь-якої форми, як правило, винятків немає. Це означає, що фонетичні зміни мають загальний, об’єктивний характер. Лев Володимирович Щерба, відомий російський мовознавець, писав: „Закони, які керують мовними явищами, існують не менш об’єктивно, ніж закони, що керують фізичними явищами” (Щерба Л. В. Преподавание иностранных языков в средней школе. Общие вопросы методики. -  М., 1947. – С. 11).

Природно, що дія фонетичних законів визначається фонетичними особливостями конкретної мови. Тому в кожній мові вони своєрідні, що відбивається на специфіці законів окремих мов і на можливості чи неможливості їх виникнення. Оскільки це так, то доводиться говорити про те, що існує обмеженість дій фонетичних законів. Вони діють лише в одній або в групі споріднених мов, а не в усіх мовах взагалі. Всеохопливих фонетичних законів немає. У цьому обмеженість їх дії в просторі.

Крім цього, дія фонетичного закону повязується з певними історичним періодом, протягом якого звуковий закон залишається чинним, а після нього може втратити свою силу. Так виявляється обмеженість фонетичних законів у часі. Вони діють лише в певний часовий відрізок, а не в усі епохи розвитку тієї чи іншої мови. Названий вище фонетичний закон переходу задньоязикових звуків [г], [к], [х] в [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] діяв лише в певну історичну (спільносхіднословянську) добу, а потім втратив свою силу. Він не діє в сучасних східнослов’янських мовах. Так у сучасних українській і російській мовах задньоязикові приголосні звуки перед голосними переднього ряду лише пом’якшуються, але не чергуються, пор.: укр. кібернетика, хімія, гігант, рос.: кино, хирург, гитара.

Однак незалежно від обмежень територіальних і часових фонетичні закони діють і визначають історичний розвиток звукової системи конкретних мов. Наслідком їх дії стають процеси конвергенції і дивергенції.

Конвергенція (від лат. convergentio – „сходження”) – це поєднання двох або кількох звуків в одному звукові, що відбувається внаслідок діяння певних звукових процесів. Так, зразок конвергенції становить поєднання в одному звукові сучасної російської мови [э] колишніх двох звукових одиниць: дифтонга (що звучав приблизно як [іе], позначуваного на письмі бувою „ять”) і монофтонга [е], пор.: [діедъ], [нести] > (суч.) [д’эт], [н’эс’т’и|].

Другим прикладом злиття двох звуків в одному можуть бути давні німецькі дифтонги [ie] та [uo], які в літературній мові злилися з довгими голосними [i] та [u], наприклад: Lied (вим. [лііт]) – „пісня”, fuhr (вим. [фуур] – „їхав”).

Дивергенція (від лат. divergere – „виявляти розходження”) – розщеплення одного звука на два його варіанти або на два звуки. Так, внаслідок занепаду глухих (або коротких) голосних давньої доби ] і [ь] звук [о] розвинувся в українській мові у відкритому складі в [о], наприклад: [ко|ні], в закритому – в [і]: [кін|].

Визначаючи наявні в мовах світу регулярні зміни звукових одиниць, було б помилково ототожнювати їх із законами природи чи математичними законами. Не дозволяє цього зробити суспільна природа мови, яка впливає на те, що фонетичні закони не мають абсолютного характеру. У них зявляються винятки, які руйнують послідовність вияву певного закону. Регулярність змін може руйнуватися дією іншого закону, який відміняє застосування першого. Порушують дію закону запозичення з інших мов чи діалектів. Фонетичні закони руйнуються також впливом нефонтичних змін, що стаються в окремих словах.

Контрольні питання

1. Які різновиди змін звуків ви знаєте?

2. Назвіть позиційні звукові зміни, поясніть їх суть, наведіть приклади.

3. У чому відмінність між кількісною і якісною редукцією?

4. Дайте характеристику комбінаторних звукових змін. Назвіть комбінаторні зміни звуків, наведіть приклади.

5. За якими ознаками можуть акомодуватися звуки?

6. Охарактеризуйте всі різновиди асиміляції. Чим асиміляція відрізняється від дисиміляції?

7. Чим акомодація відрізняється від асиміляції?

8. Що таке сингармонізм? У яких мовах поширене це явище?

9. Наведіть приклади гаплології, діерези, епентези і метатези, субституції звуків і гіперизмів.

10. Дайте визначення фонетичних законів. Розкрийте їх сутність. Наведіть приклади конвергенції і дивергенції звуків.

Лекція № 6

Тема: Морфологічна будова слова. 

План

1. Поняття морфеми.

2. Виділення морфем і встановлення їх значення.

3. Види і варіанти морфем.

4. Поняття інтерфікса.

5. Омонімія морфем.

6. Фонологічна структура морфем.

7. Словозмінна і словотвірна функції афіксів.

8. Способи вираження граматичних значень.

Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. – С. 136 – 186.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 262 - 320.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. - С. 19 - 43.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. – С. 93 – 118.

5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.

Основні поняття теми

Активні й пасивні афікси, аломорф, афіксація, внутрішня флексія, дериваційна морфема, значеннєва одиниця, корінь, інтерфікс, інтонація, морфема, морфонема, наголос, порядок слів, префікс, продуктивні й непродуктивні афікси, редуплікація, реляційна морфема, речова морфема, службові слова, суплетивізм, суфікс, циркумфікс, формант.

1. Поняття морфеми.

М о р ф е м а (від грец. morphe – „форма”) – найменша морфологічна частина слова, що має значення. У словах школ-а, школ-и, школ-яр морфема школ- передає речове значення (навчальний заклад), морфеми –а та –и відтворюють граматичні значення: – значення називного відмінка однини жіночого роду; – значення родового відмінка однини жіночого роду; морфема –яр – служить для називання особи за заняттям, діяльністю.

М о р ф е м а – не тільки найменша морфологічна частина слова, вона є найменшою значеннєвою одиницею мови. Більшими і складнішими за неї є такі одиниці мови, як слово і речення. Кожне з них складається з менших семантичних компонентів: речення – зі слів, слова – з морфем. Поділ морфем на менші значеннєві одиниці – неможливий. М о р ф е м а – значеннєвий компонент слова,   ф о н е м и – лише звукове, матеріальне його вираження. Для доведення цього звернімося до прикладу. Морфему ваз- у слові ваза можна поділити на звукові елементи <в>, <а>, <з>, з яких перший елемент становить фонему <в>. Її наявність у цій морфемі робить дану морфему відмінною від інших морфем, таких як баз- (у слові база), фаз- (у слові фаза). Конкретного ж значення фонема <в> у морфемі ваз- не має, не мають його і фонеми <б>, <ф> у морфемах баз-, фаз-. Вони є лише матеріальною основою морфем і показниками їх розрізнень, а тому не визнаються морфемами.

Морфеми відрізняються від інших значеннєвих елементів мови – слів і речень – не тільки неможливістю ділитися на менші значеннєві одиниці. Її відмінність ще й у тому, що морфема не виступає самостійною одиницею, яка автономно передає значення. Як значеннєва частина змінюваних слів морфема виявляє свою значеннєву якість лише в сполуці з іншими морфемами. Навіть у словах з так званою чистою основою, таких, як ліс, ніс, кінь, виділяються дві морфеми - наявні і нульові: ліс + 0, кінь + 0, ніс + 0. Тому в змінюваних словах щонайменше може бути лише дві морфеми. Незмінні слова – одно морфемні.

До розряду морфем відносять службові слова (артиклі, частки, прийменники, сполучники), які,  не маючи самостійного лексичного значення, виконують важливу граматичну роль: вказують на граматичні значення роду, числа, умови, запитання тощо. Подібно до морфем вони беруть участь у граматичному оформленні слова. З їх участю утворюються аналітичні (складені) граматичні форми.

2. Виділення морфем і встановлення їх значення.

Морфема – це морфологічна частина слова, яка в сполуці з іншими морфемами надає слову певного значення. Кількість морфем у слові визначається тим, на скільки морфологічних частин поділяється слово.

Процедура виділення морфем полягає в зіставленні з різнокореневими й однокореневими словами, оскільки необхідно виділити регулярні, постійно виділювані елементи слів. Для прикладу візьмемо слово лісовий.

Перший крок – встановлення форм слова. Змінимо слово за відмінками: лісовий, лісового, лісовому... Утворення лише трьох форм дозволяє констатувати, що в них є морфологічні елементи, які заступають один одного (-ий, -ого, -ому) та елемент, який повторюється (лісов-). Елементи, які заступають один одного при зміні форм слова, становлять не що інше, як морфологічні складники цих форм. Вони є показниками форм прикметника, його структурними компонентами, причому кожен з компонентів самодостатній. Отже, це морфеми, або морфологічні частини аналізованого слова. Вони передають певне значення (називного, родового, давального відмінків). Доводимо це шляхом зіставлення з іншими словами, але з цими ж морфемами: степовий, гайовий, польовий, степового гайового, польового, степовому, гайовому, польовому...

Другий крок. Під цим кутом зору проаналізуємо морфологічну частину слова лісовий, яка залишилася після вилучення морфеми –ий. Чи можна стверджувати, що вона становить неподільну частину слова? Для цього необхідно вдатися до пошуку спільнокореневих слів. Таким є слово ліс. Зіставлення лісов- з ліс- дає змогу виділити морфологічну частину –ов- як морфему. Щоб підтвердити морфемний статус –ов-, подивимося, чи є в українській мові слова з цим морфологічним компонентом. До раніше наведених слів степовий, гайовий, польовий додамо береговий, річковий, у яких морфема –ов-, як і в слові лісовий, вказує на відношення до простору. Це дозволяє остаточно твердити, що –ов- є морфемою, яка не ділиться на менші морфологічні частини і служить для передачі певного значення.

Залишився компонент прикметника лісовий у вигляді ліс-. Знову задаємося питанням: це неподільна чи подільна частина слова? Оскільки вона не ділиться на менші морфологічні елементи, її слід визнати самостійною морфемою, що несе в собі речове значення ряду однокореневих слів. Так, усі слова з цим коренем, а саме: ліс, лісник, лісовий, пролісок повязані з поняттям лісу. Отже, -ліс- – це ще одна морфема.

Такі загальні вимоги до виділення морфем і встановлення їх значеннєвої функції.

Тим часом у деяких словах трапляються нерегулярні, спорадичні (випадкові), одиничні морфеми. Вони виділяються при зіставленні спільноморфемних за смислом слів, але в різнокореневих словах не повторюються. Наприклад, у слові української мови козел виділяється одинична морфема –ел (пор. коза), у слові російської мови бахвалиться вичленовується елемент ба- (пор. хвалиться). Їх значення осмислюється разом з головною морфемою, що передає смисл споріднених слів. У словах з іншими коренями виділені морфеми –ел та ба- не функціонують.

3. Види і варіанти морфем.

Залежно від семантичної і граматичної ролі в слові морфеми поділяються на два види: кореневі й афіксальні, відповідно – корінь і афікси.

К о р і н ьєдина обовязкова для кожного слова морфема, яка є носієм речового значення у граматичних формах того ж самого слова і в споріднених (інакше - однокореневих) словах, у яких вона є стрижневою. Проілюструвати це можна ланцюгом слів української мови зима (словоформи: зима, зими, зимою), зимовий, зимовник, зимувати, перезимувати, в яких усі слова, хоч і мають індивідуальний зміст, речово пов’язані коренем –зим-. У них він становить основну смислову частину слова.

Найчастіше корінь поєднується з іншими матеріально вираженими морфемами, як у наведених вище словах (-и, -і, -ою; -ов-, ник-, -ува-, пере-). Рідше корінь бере участь у творенні слова без матеріально вираженої морфеми, наприклад: укр. дім0, кіт0, сад0.

Іноді корінь називають незмінною частиною слова. Таке визначення виникло не випадково: численні приклади підтверджують його: пор. укр. дід – дідок – дідусь – прадід – дідівський; сміливий – сміливіший – найсміливіший; два – двох – двадцять; долати – здолати – подоланий. Але ж у мовах світу існує не менше зразків слів, корінь яких не залишається незмінним і у випадках словозміни (укр. берег – на березі; рос. лететь - лечу), і при словотворенні (укр. берег – прибережний; рос. лететь - полёт). Такі фонетичні видозміни однієї морфеми називають варіантами морфем, або аломорфами (від грец. allos – „інший” і морф). Приклади аломорфів: укр. –ход-, -ходж- (ходити, ходжу); рос. -друг-,         -друж-, -друзь- (друг, дружба, друзья); біл. –гар-, -гор- (гара, горка).

А ф і к с и (від лат. affixus – „прикріплений”, „причеплений”) – морфеми, що прикріплюються до кореня або вставляються в нього і видозмінюють його. За цією властивістю їх називають формантами. Не будучи самостійними одиницями, вони завжди повязані з коренем і виконують словозмінну або словотвірну роль.

За місцем у слові щодо кореня афікси поділяються на префікси (від лат. praeffigo – „те, що перед чимось”) – морфеми, що стоять перед коренем (укр. зайти, прийти, зійти; англ. impossible – „неможливий”; нім. аufstehen – „вставати”); інфікси (від лат. infixus - „уставлений”) – морфеми, що вставляються в корінь слова (англ. stand –  „стояти” при stood – „стояв”); постфікси (від лат. postfixus – „те, що розташоване після чогось”)- морфеми, що стоять після кореня; конфікси (від лат. confixus – „разом узятий”), або циркумфікси (від лат. circum – „навколо”), морфеми, що складаються з двох частин, одна з яких стоїть перед, друга після кореня (у німецькій мові ge- … -t, наприклад, у формі дієприкметника gemacht – „зроблений”); інтерфікси (штучно утворене від лат. inter – „поміж”, „між” і лат. fixus – „прикріплений”).

Інтерфікси вичленовуються (1) у складних словах (пароплав, землетрус) і служать тільки для пов’язання коренів чи основ при творенні нових слів способом основоскладання; вони функціонують як структурні одиниці складних слів; (2) як афікси без самостійного значення, розташовані між коренем і суфіксом і використовувані для полегшення сполучуваності постфіксальних афіксів з твірними основами (купе-й-ний, вчора-ш-ній, де –й- та –ш- - інтерфікси).

З названих афіксів деталізації потребують постфікси. До постфіксів належать:

а) с у ф і к с и (від лат. suffigo – „додавати”) – частина, що стоїть після кореня або іншого суфікса перед закінченням (лиж-ник, рад-іс-н-ий);

б) ф л е к с і ї (від лат. flexio – „те, що згинається”), або закінчення, - словозмінна морфема, що виражає в словоформах значення роду (степ0, вода), відмінка (степом, водою), особи (пишу, пишеш, пише), числа (степи);

в) п о с т ф і к с и–а ф і к с и, що стоять після флексії. В українській мові це: -ся (умивати-ся), -небудь (що-небудь), -но (скажи-но), -бо (послухай-бо). В російській мові -ся (мыть-ся) -то (кто-то), -нибудь (что-нибудь), -либо (какой-либо).

Усі названі афікси виділені на основі даних різних мов. Шукати їх усі в одній якійсь мові буває нездійсненним завданням. Так, існують мови багаті префіксами - українська, російська, польська. Зате в киргизькій та узбецькій мовах префіксів немає. Такої морфологічної частини слова, як „інфікс” в українській мові немає, але в латинській мові – це досить поширений значущий елемент слова. У словах української, російської, білоруської, польської мов вичленовуються флексії, але є мови, у будові слова яких флексії як афікси не виділяються (наприклад, турецька). З таких фактів можна зробити висновок, що кожна мова має своєрідну морфологічну структуру слова.

5. Омонімія морфем.

Під час морфологічного розбору необхідно звертати увагу на можливу омонімію морфем. Омонімія можлива як у системі коренів, так і в системі афіксів.

К о р і н ь, як відомо, - смислова одиниця. Його існування й відмінність від інших елементів такого ж порядку визначається тільки змістом. Збіг звучання різних коренів буває випадковим, а тому й не вважається основною ознакою тотожності їхнього значення. Саме таке спостерігається у коренях української мови   -низ1- (у словах низенький, низина, низом) та -низ2- (низати, нанизати, донизати) і в словах російської мови -пал1- (у словах палить, воспаление), -пал2- (палец, беспалый), -пал3- (палка, палочный).

С у ф і к с а м и - о м о н і м а м и  є  -ок1- та –ок2- в українських іменниках зменшено-пестливого відтінку (садок, візок) і в іменниках абстрактного значення (напрямок, смуток). Омонімічними слід визнати й суфікси російської мови -ер1- і –ер2- у словах удочерить і мастер.

Омоніми засвідчуються також у ф л е к с і я х: а) знахідного відмінка однини іменників жіночого роду (сестру, парту); б) давального відмінка однини іменників чоловічого роду (брату, столу); в) першої особи однини дієслів (ношу, прошу).

6. Фонологічна структура морфем.

З погляду фонологічного фонема не завжди виступає сталою одиницею: вона може бути представлена з фонемними змінами, пор.: укр. осінь – осені, луг – лужок; рос. хочу – хотим, крепкий – крепче. Проблеми різного наповнення морфем розглядає порівняно недавно сформований розділ мовознавства, що посідає проміжне місце між морфологією і фонологією, який зветься морфонологією (термін утворився від складного слова морфофонологія завдяки гаплології: морфофонологія - морфонологія). Об’єктом цього розділу є вивчення фонологічної структури морфем різного типу, а також варіювання, тобто чергування, фонем у складі морфем.

Залежно від того, в якій мовній підсистемі здійснюються чергування, вони поділяються на парадигматичні  (словозмінні, формотворчі) і дериваційні (належать до словотворення). П а р а д и г м а т и ч н і відбуваються при словозміні і формотворенні (коня – кінь, помагати - помогти). Д е р и в а ц і й н і слугують утворенню слова з новим значенням (уродити – урожай, Галич - галицький).

Фонеми, що чергуються в складі морфеми, називаються морфонемами. Їх призначення – посилювати диференціацію на морфологічному рівні.

Морфонологічні правила існують лише в тих мовах в яких морфеми можуть бути представлені варійованими аломорфами і в яких це варіювання не повязане з чисто фонетичними причинами. До таких мов належать передусім індоєвропейські мови.

7. Словозмінна (реляційна), формотворча і словотвірна (дериваційна) функції афіксів.

Функції афіксів у слові неоднорідні: вони „працюють” у слові і як словозмінні, тобто змінюють форми слів, і як словотвірні. Афікси, що вживаються в словозмінній ролі, називаються словозмінними, або реляційними (від лат. relatio – „віднесення”). Ті ж афікси, які використовуються для творення нових слів, іменують словотвірними, або дериваційними, а сам процес утворення слів з їх участю – словотворенням, або деривацією (від лат. derivatio – „відведення”).

Типово словозмінним (реляційним) афіксом є флексія, здатна виражати граматичні значення і вказувати на відношення між словами.

Однак роль флексій цим не обмежується. Вони мають і ширше значення: становлять формальні показники частин мови (добрий, добро), за якими розрізняються і самі граматичні класи, і системи їх відмінювання та дієвідмінювання. Оскільки частини мови групуються за семантичною ознакою, то флексії, які „переводять ” слово в іншу частину мови можна вважати словотвірними афіксами. Деякі вчені (О. О. Реформатський) пропонують їх називати суфіксо-флесіями. І все ж за основною функцією – вона є словозмінною.

Зате префікси, інфікси, суфікси і постфікси характеризуються за основною роллю як дериваційні елементи. Однак у деяких випадках окремі префікси, суфікси й інфікси вживаються не для творення нових слів, а для утворення різних граматичних форм слова, для надання слову відмінних граматичних значень. Інакше кажучи, вони служать для формальних розрізнень слів. За цією особливістю такі префікси, суфікси, інфікси називають формотворчими. Н а п р и к л а д: вимовити – відмовити (словотворчий префікс); кращий – найкращий, питати – спитати (формотворчий префікс). Риба – рибалка, учити – учень, здоровенний, пять – пятак (словотворчі суфікси); довгий – довший, штовхати – штовхнути (формотворчі суфікси).

Афікси, залежно від частоти їхнього вживання в словах, поділяють на продуктивні і непродуктивні словотвірні моделі. Під словом „модель” (від фр. mode`le, що означає „зразок”) розуміють конструкцію, структуру, зразок, за яким побудована певна одиниця мови з одиниць нижчого рівня (Українська мова. Енциклопедія. - К., 2000. – С. 339). Модель слова – це, наприклад, корінь + флексія (вод-а), префікс + корінь + суфікс + флексія (під-вод-н-ий).

Моделі слова бувають словозмінні і словотвірні. Словозмінні – це моделі відмінювання іменників (сестр-у, парт-у, трав-у, вод-у), прикметників (біл-ого, велик-ого, світл-ого), числівників (сорок-а, девяност-а, ст-а), моделі дієвідмінювання (роб-иш, нос-иш).

Словотвірні моделі являють собою схеми утворення нових слів від відповідних коренів чи основ за допомогою того чи іншого афікса. Прикладами словотвірних моделей можуть бути зразки утворення іменників від дієслівних коренів: ход-іння (від ходити), нос-іння (від носити), утворення чоловічих імен по батькові: Петр-ович, Семен-ович, Карп-ович.

Серед словозмінних і словотвірних моделей виділяються продуктивні і непродуктивні. Продуктивність і непродуктивність моделі залежить від того, яку кількість лексичного матеріалу вона охоплює, а також чи служить вона зразком для творення нових слів або підпорядковує своїй схемі зміну інших. Наявність продуктивних схем спричиняється до аналогії. Так, за зразком моделі бібліотека зявилися новотвори фонотека, фільмотека, ігротека, дискотека.

Продуктивні моделі можуть підпорядковувати собі запозичені слова. Наприклад, іншомовне слово пальто (від фр. іменника чоловічого роду paletot) підведено під морфологічну модель іменників середнього роду (вікно, озеро), а тому й набуло граматичних ознак цієї моделі, зокрема відмінюється за їх зразком: пальто, пальта, пальту, пальті; пальта, пальт, пальтами, пальтах.

Непродуктивні моделі обмежені невеликою кількістю прикладів і не служать зразком для словотворення чи словозміни інших слів. В українській мові непродуктивну модель становлять, наприклад, іменники IY відміни, які в непрямих відмінках набувають суфіксів -ен- і -ят- (ім’я – імені, теля - теляти).

Окрім понять „продуктивність” і „непродуктивність”, існують ще поняття „активність”,  „пасивність”. Продуктивність та активність, непродуктивність та пасивність не є тотожними поняттями. Активна дія афіксів повязується з продуктивністю моделі. Афікс може бути продуктивним з різними морфологічними моделями, але активно чинним для творення нових слів він може бути тільки стосовно певних моделей. Для ілюстрації цього твердження розглянемо приклади з суфіксом російської мови -ец.

Якщо звернутися до сучасних словників російської мови, то можна легко знайти кілька десятків слів з цим суфіксом, що вживається на позначення осіб чоловічої статі. Це слова: а) боец, зенитовец, партиец, просвещенец; б) бакинець, запорожець, батумец; в) слепец, глупец, счастливец, ревнивец; г) певец, купец, гонец. При такій поширеності слів з цим суфіксом навряд чи можна заперечувати його продуктивність. Але чи активним був він в усіх тих моделях словотворення, в яких відзначився як продуктивний?

За твердженням фахівців російської мови, суфікс -ец- втратив властивість поєднуватися з прикметниковими основами. Цим і пояснюється відсутність неологізмів, утворених за моделлю „основа прикметника + суфікс -ец”, таких, як давні слова мудрий>мудрец, слепой>слепец. Пасивний він і в моделі „основа дієслова + -ец” (купец, борец, гонец). Зате з основами іменників він легко утворює нові слова (вьетнамец, ганец, кениец, суданец). Виявляється, що модель „основа іменника + суфікс -ец” не тільки продуктивна, а й активна: суфікс -ец виконує активну роль. Отже, активний у межах одних морфологічних моделей, той самий афікс може бути пасивним в інших. Тому й не ставиться знак рівності між поняттями активний і продуктивний афікс.

Способи вираження граматичних значень.

Граматичні значення – це додаткові до лексичних значень супровідні, загальні, абстрактні значення, притаманні ряду словоформ. Вони мають регулярне, стандартне, матеріальне (або нульове) вираження. Наприклад: укр. батько – батька; польськ. oknookna, що становлять розрізнення відмінків; укр. стілО – столи, рос. глазО – глаза, які вказують на розрізнення числа. Приклади розрізнень форм за граматичними значеннями можна продовжити; це значення роду, особи, часу, виду, способу, стану. Такі граматичні значення відомі в українській і російській мовах. У мовах світу їх існує значно більше. Учені відзначають, що їх кількість не піддається точному обрахунку. Щодо способів їх вираження, то кількість способів обмежена. Це афіксація, внутрішня флексія, редуплікація, наголос, суплетивізм, порядок слів, службові слова, інтонація.

А ф і к с а ц і я, тобто приєднання афіксів до кореня чи похідної основи. Цей спосіб властивий індоєвропейським, тюркським, фінно-угорським мовам.

Найпоказовішим засобом розрізнення граматичних значень є флексія, наприклад: укр. школ-а, школ-и, школ-і та ін.; біл-ий, біл-ого, біл-ому та ін.; польськ. dobr-y, dobr-ego, dobr-emu, dobr-y, dobr-ym, dobr-ym; нім. чол. р. kalt-er Wein („холодне вино”), жін. рід kalt-e Milch („холодне молоко”),сер. рід kalt-es Wasser („холодна вода”); англ. tabltables („стіл - столи”, розрізнення числа). У французькій мові розрізнення особи множини досягається і флексіями, і займенниками: nous parlons – „ми розмовляємо” (вим.[ну парло]), vous parlez – „ви розмовляєте” (вим. [ву парлэ/]).

У розрізненні граматичних значень відіграють роль також формотворчі афікси, зокрема: укр. біл-ий, біл-іш-ий, най-біл-іш-ий; рос. делать – с-делать; польськ. dalek-i, dal-szy, naj-dal-szy; турецьк. адам („чоловік”) – адам-лар („чоловіки”) – розрізнення однини-множини; адам-лар (називний відмінок множини) – адам-лар-да (місцевий відмінок множини).

В н у т р і ш н я  ф л е к с і я, або ф л е к с і я  о с н о в и, - це звукова зміна в корені слова, з якою повязується протиставлення граматичних значень слів. Змінюються: а) голосний на голосний; б) приголосний на приголосний; в) голосний на нуль звука. У російській мові це видно на прикладах зіставлення форм недоконаного і доконаного виду: а) умирать – умереть; б) избегать – избежать; в) собирать – собрать.

Таку зміну голосних і приголосних називають нефонетичним (або морфологічним) чергування, яке не слід плутати зі змінами, що іменуються фонетичними чергуваннями.

Фонетичне чергування виникає внаслідок дії певних фонетичних умов, у які потрапляє звук при зміні слова. Воно вторинне щодо граматичних форм, тому й не є показником розрізнення граматичних значень. Прикладом фонетичного чергування в українській мові можуть слугувати форми [голова|][гол|і|у], у яких зміна [о] на [і] залежить від характеру складу: [о] у відкритому складі чергується з [і] в закритому.

Морфологічне чергування не залежить від фонетичних причин, воно існує в мовах як спосіб розрізнення граматичних значень: зміна звука є показником зміни граматичного значення. Доволі часто цей спосіб діє у протиставленні форм часу англійських дієслів, як-от: „бігти” run (вим. [ран]) – теперішній час і ran (вим. [рен]) – минулий; „вигравати”: теперішній час win (вим. [він]), минулий час won (вим. [ван]) та ін.

Внутрішня флексія властива також німецькій мові, пор.: die Tochter (дочка) – die To..chter (дочки).

В усіх наведених прикладах внутрішня флексія проявилась у чистому вигляді, тобто без супроводу інших способів, які вказують на розрізнення граматичних значень. Проте трапляються випадки поєднання дії внутрішньої флексії з афіксацією. Так, у протиставленні недоконаного і доконаного виду дієслів української мови допомагати – допомогти, привозити – привезти морфологічне чергування [о] з [а] – [о ]з [е] в коренях слів супроводжується наявністю в одній з форм і відсутністю в іншій суфіксів -а- та -и- (допомагати – допомогти, привозити - привезти). У німецькій мові паралельно з внутрішньою флексією діють префікси і суфікси при творенні дієслівних форм, наприклад, у слові liegen (лежати): liegt, lag, gelegen.

Ці чергування виникли в давню добу, тому сьогодні вони кваліфікуються як історичні, традиційні. Ці нефонетичні чергування вивчає окремий розділ мовознавства – морфонологія. Однак вивчення функцій цих чергувань належить граматиці, де вони позначаються терміном „внутрішня флексія”, або „флексія основ”.

Чому флексія? Чому внутрішня флексія? Флексія тому, що чергування завжди виконує функцію розрізнення граматичних значень, а внутрішня флексія тому, що ці зміни наявні не за межами основи, а всередині неї. У цьому відмінність внутрішньої флексії від зовнішньої (сел-о).

Внутрішня флексія властива не всім мовам. Її не знають тюркські й фінно-угорські мови.

Р е д у п л і к а ц і я, тобто повтор слів чи їх частин без змін звукового складу або з частковою його зміною. Наприклад, у малайській мові протиставлення числа досягається завдяки повторам слів, пор.: kuda - кінь, kuda-kuda - коні. Тут повторення слів відбувається без зміни звукового складу. Ілюстрацію до повтору слів, що супроводжується зміною звукового складу, знаходимо в грецькій мові. Дієслово залишити в теперішньому часі має форму leipo (вим. лейпо), в минулому leloipa (вим. лелойпа).

Поряд з вираженням граматичних значень редуплікація відома як спосіб творення нових слів і надання словам додаткових семантичних відтінків, пор.: фр. bonbon – цукерка  (від bon – „гарний”); укр. білий-білий, тихо-тихо в розумінні „надто білий”, „дуже тихо”. Але розгляд цих прикладів лежить за межами розрізнення граматичних значень. Вони відбивають зміни лексичних, а не граматичних значень. Зазначене повторення надає даним сполукам слів лексичного значення збільшеної міри якості, але без порівняння, як це спостерігається у вищому ступені (білий – біліший від чогось), тому й не може іменуватися способом утворення ступенів порівняння.

Розглянуті способи вираження граматичних значень є синтетичними.

Далі розглянемо аналітичні способи вираження граматичних значень.

П о р я д о к  с л і в. Цей спосіб посідає значне місце передусім у мовах із слабко розвинутою або й зовсім відсутньою афіксацією. Наприклад, французька й англійська мови не мають формальних показників називного і знахідного відмінків. Це значить, що афіксально ці відмінки не протиставляються. У реченні вони розрізняються завдяки усталеному в цих мовах прямому порядку слів: на першому місці підмет, за ним  - присудок, а далі – додаток, наприклад: англ. The mother loves her daughter (мати любить дочку) і The daughter loves her mother (дочка любить матір).

Подібне спостерігається і в сучасній китайській мові, у якій існують лише поодинокі афікси, тому основним способом розрізнення граматичних значень є порядок слів. Так, поєднання двох іменників сприймається як сполука означення й означуваного слова. Наприклад, чжунго женьмінь – „китайський народ”, а „женьмінь чжунго” – „народний Китай”.

В українській мові трапляються окремі випадки використання порядку слів для розрізнення синтаксичних відношень. Причина цього – у відсутності морфологічних показників, повязаних з відповідним граматичним значенням. Так, у реченнях Київ – столиця України; Трактором орати не лопатою копати обидва головні члени речення (вони виділені) виражені такими словами, які за формальними ознаками можуть сприйматися і як підмет, і як присудок. У подібних прикладах за граматичний критерій розпізнавання членів речення береться прямий порядок слів: на першому місці – підмет, на другому – присудок.

Н а г о л о с, який використовується у випадку відсутності в слові формальної диференціації граматичних значень. Так, у формах слів зорі, ноги, руки формальних показників недостатньо, щоб сприймати їх як іменники множини чи як іменники родового відмінка однини. Уточнення граматичної форми вноситься лише наголосом, пор.: зо/рі і зорі/, но/ги і ноги/, ру/ки і руки/. (Можливість використання наголосу для досягнення семантичних відмін слів (па/ша – паша/, му/ка – мука/) тут не розглядається: йдеться лише про протиставлення граматичних значень).

С у п л е т и в і з м (від лат. suppleo – „доповнюю”), тобто використання різнокореневих і різноосновних слів, які прийнято називати суплетивними формами. Особливість їх полягає в тому, що вони, будучи відмінними за матеріальним вираженням, передають те ж саме лексичне значення і різні граматичні ознаки. Наприклад, суплетивними є форми розрізнення числа в російській мові: человек – люди, ребенок – дети;протиставлення виду в українській мові: брати – взяти, шукати – знайти, говорити – сказати. Вираження категорії ступенів порівняння а) прислівників і б) прикметників суплетивними формами властиве багатьом мовам: а) укр. добре – краще; рос. хорошо – лучше; нім. gutbesser; англ. goodbetter; фр. bienmieux; б) укр. поганий – гірший, рос. плохой – худший, пол. zlygorszy. Суплетивними є відмінкові форми займенників ряду мов, а саме:

          української     російської         польської    німецької     латинської

Н. в.            я                     ты                       my        Nom.  ich           ego

Р. в.          мене                тебя                     nas        Gen.   meiner     mei

С л у ж б о в і  с л о в а – артиклі (члени), прийменники і післяйменники, сполучники, частки, допоміжні дієслова. Їх роль – указувати на граматичні ознаки повнозначних слів; виражати синтакичні звязки і відношення між ними.

За місцем, яке посідають артиклі стосовно повнозначного слова, вони поділяються на препозитивні (ті, що розміщені перед повнозначним словом) і постпозитивні (ті, що розташовані після повнозначного слова). Препозитивними є артиклі французької мови: le, la для розрізнення чоловічого і жіночого роду однини і les – для вираження множини. Постпозитивні артиклі є в болгарській і румунській мовах, наприклад, у болгарській стольт (чол. рід), реката (жін. рід), селото (середн. рід); у румун.: õomul (чол. рід) – „людина”; lycrarea (жін. рід) – „робота”, „праця”.

Для вираження синтаксичних відношень між словами вживаються прийменники і післяйменники. Прийменники – службові слова, місце яких – перед іменниками і займенниками: іти до школи; приїхати з ним. На відміну від прийменників післяйменники стоять після керованих ними слів. Наявністю післяйменників характеризуються тюркські й фінно-угорські мови.

За допомогою часток би (б), бы (б) в українській та російській мовах утворюються форми умовного способу: зробив би, написав би; пришел бы, спел бы. У польській мові умовна частка by разом із закінченням пишеться в одне слово: napisalbym („написав би”).

Допоміжне слово бути у формах першої, другої і третьої особи однини і множини в сполученні з інфінітивом утворює в українській мові аналітичні (складені) форми майбутнього часу недоконаного виду: однина – буду, будеш, буде працювати; множина – будемо, будете, будуть працювати.

І н т о н а ц і я (від лат. intonare – „голосно вимовляти”). Вона включає в себе підвищення і зниження голосу, швидкий та уповільнений темп, сильну й слабку вимову, паузи. За інтонаційним малюнком розрізняються розповідні, питальні , а також окличні речення. Інтонаці впливає на характер будови речення – простого і складного, наприклад: Бачу поле, зоране трактором (просте) і Бачу: поле зоране трактором (складне безсполучникове).

Різноманітність способів вираження граматичних значень не повинна приводити до висновку, що в кожному конкретному випадку певне граматичне значення передається лише одним граматичним способом. Так, ознакою жіночого роду іменника української мови наставниця („та, що дає поради, навчає”) є і суфікс -ниц-, і флексія . У прикладах такого зразка вбачають надмірність граматичного вираження. Це поняття все більше привертає увагу вчених у звязку з кодуванням форм для кібернетичних машин.

Надмірність граматичного вираження можлива не лише в будові слова, а й у поєднанні слів. Ілюстрацією цього є сполучення ти вчиш, у якому граматичне значення особи і числа виражене подвійно: і флексією дієслова -иш, і особовим займенником ти. З цих двох засобів визначальною є флексія, роль займенника другорядна, адже його відсутність ніякою мірою не впливає на сприймання граматичного значення особи й числа, вираженого формою дієслова. Під час аналізу мовних явищ треба розглядати те й інше.

Слід зважати також, що не всі способи оформлення граматичних значень однаково активно використовуються у мовах світу і не для всіх мов вони характерні як обовязковий елемент. У різних мовах є своєрідні способи граматичного розрізнення слів. А те, що ці способи забезпечують порозуміння людей, свідчить про досконалість кожної з граматичних систем.

Контрольні питання і завдання

1. Дайте визначення морфеми й обґрунтуйте його.

2. Як ви розумієте вираз „варіювання морфем”? Як називаються варіанти морфем?

3. Які типи значень властиві морфемам? Підкріпіть свою відповідь конкретними прикладами.

4. На які два види поділяються всі морфеми?

5. Що таке суперсегментні морфеми? Наведіть приклади.

6. Як класифікуються морфеми з функціонального погляду?

7. Що ви розумієте під способом вираження граматичних значень? Які способи вираження граматичних значень називаються синтетичними? Аналітичними?

8. В яких мовах поширені такі синтетичні способи вираження граматичних значень, як внутрішня флексія і редуплікація?

9. Що таке „граматична форма слова”?

10. Що таке „суплетивізм”? Назвіть випадки використання суплетивізму для вираження граматичних значень в українській та іноземній мові, яку ви вивчаєте.

11. Розкажіть про історичну змінність способів і засобів вираження граматичних значень.

Лекція № 7

Тема: Лексикологія.

План

1. Лексикологія як наука про слово. Поняття лексеми як слова-типу і слова-члена.

2. Проблеми лексикології. Лексикологічні науки.

3. Семасіологія: поняття семантики; лексичне значення.

4. Повнозначні й неповнозначні слова.

5. Слово як назва предмета; номінативна функція слова.

6. Денотативне, конототивне й контекстуальне значення слова.

7. Слово як вираження поняття, сигніфікативне значення.

Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. – С. 94 - 136.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 181 261.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. - С. 140 - 161.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. – С. 63 - 93.

5. Реформатский А. А. Введение в языковедение. М., 2003. - С. 60 – 156.

Основні поняття теми

Денотативне значення, контекстуальне значення, конототивне значення, лексема як слово-тип, лексема як слово-член, лексикологія, лексичне значення слова, номінація, неповнозначні слова, номінативна функція слова, повнозначні слова, семасіологія, сигніфікативне значення.

1. Лексикологія як наука про слово. Поняття лексеми як слова-типу і слова-члена. Розділ мовознавства, що досліджує природу слів і їх сукупність (тобто словниковий склад) у сучасному стані і в історичному розвиткові називається лексикологією (від грец. lexis – „слово” і logos – „учення”). До завдань лексикології входить визначення слова як однієї з основних одиниць мови і його місця серед інших мовних одиниць.

Як важлива значеннєва одиниця, слово посідає окреме місце серед інших значущих елементів мови. Так, на відміну від морфем, воно самостійно виражає значення і становить складову частину речення. Від речення слово відрізняється тим, що воно є його будівельним матеріалом, у той час як речення становить комунікативну одиницю мови, що забезпечує передачу думок у спілкуванні людей.

Отже, словоце самостійна значуща одиниця мови, яка втілює в собі єдність значення та звучання і виступає компонентом речення.

З цього легко зробити висновок, що слово як одиниця мови є обєктом дослідження науки лексикології (має значення, служить назвою предмета), а також обєктом дослідження науки граматики (адже виступає компонентом речення). Тому було запропоновано для визначення лексикологічної одиниці вживати термін „лексема”, у граматиці – термін „слово”. Але на практиці обидва терміни вживаються паралельно як в лексикології, так і в граматиці.

І все ж, використовуючи термін „лексема” в цих науках, слід розуміти його по-різному. У лексикології „лексема” – це найменша словесна одиниця, здатна в звучанні виражати самостійний зміст, у ній не береться до уваги можливість її граматичних змін (значень). У такому трактуванні „лексема” сприймається як слово-тип, що служить для називання предметів, дій, якостей.

У граматиці „лексема” використовується для позначення слова з усією сукупністю його форм словозміни. Ця властивість слова змінювати форму, входити в сполучення з іншими словами і виступати в ролі синтаксично незалежних або залежних елементів речення дає можливість оцінювати лексему як слово-член. За словом-членом криється вся сукупність його граматичних форм і передаваних ним граматичних значень (роду, числа, відмінка, часу, особи, стану, істоти/неістоти, ступеня якості та ін.).

2. Проблеми лексикології. Лексикологічні науки. Проблематика лексикології досить широка. Вона пов’язана з розкриттям сутності слова, з його виникненням і змінами, зі встановленням структури (будови) лексики, з її функціонуванням і розвитком, з виявленням зв’язку слів і позамовної дійсності. Щойно вжитий термін „лексика” застосовується як до „сукупності слів мови”, тобто до словникового складу в його історичному й сучасному стані. Прикметник лексичний уживається в поєднанні лексична одиниця (тобто словникова одиниця), лексичний склад (= сукупність слів).

Лексикологія в широкому розумінні – це розділ мовознавства, який відповідно до завдань вивчення словникового складу мови виокремлює лексикологічні науки, такі, як:

  1.  семасіологія (наука про значення, тобто семантику, слова);
  2.  ономастика (наука про власні назви);
  3.  фразеологія (наука про стійкі сполуки слів);
  4.  етимологія (наука про походження слів).  

Лексикологія у вузькому розумінні слова - це лексикологічна наука про словниковий склад, інакше кажучи, лексику.

Окремо стоїть лексикографія (наука про укладання словників).

Розрізняють також загальну і часткову, історичну і зіставну лексикології. Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування і розвитку лексики; часткова вивчає словниковий склад окремої мови; історична досліджує історію слів у зв’язку з історією позначуваних ними предметів; зіставна аналізує словниковий склад з метою виявлення генетичної (історичної) і структурної спорідненості або відмінності в лексичному складі зіставлюваних мов. У даному курсі аналізуються проблеми загальної лексикології з окремими екскурсами в часткову, історичну і зіставну лексикологію.

3. Семасіологія: поняття семантики; лексичне значення. Семасіологія (від грец. sēmasia – „позначення” і  logos – „учення”) – наука про значення слів і словосполучень та зміни їх значень.

Проблема значення, або семантики (від грец. sēmantikos – „той, що позначає”), слова – складна. Це зумовлено наявністю в слові двох рядів значень: лексичного і граматичного. Обєктом семасіології є лексичне значення, процеси його змін і утворення нових значень. Граматичні значення слів розглядаються граматикою.

Під лексичним значенням слова розуміється зміст слова, що відображає у свідомості закріплене в ньому уявлення про предмет, дію, властивість (тобто про позамовну дійсність). Завдяки здатності утримувати в пам’яті узагальнене уявлення про предмети, ознаки, дії слово стає засобом передачі в мовленні знань і досвіду людей. У слові закріплюються результати пізнавальної діяльності людей. Без слів неможлива передача уявлень про довколишній світ.

Закріпленість звукових комплексів слів як узагальнених явлень про предмети, ознаки, дії є більш або менш своєрідною в кожній мові, наприклад: укр.. стіл, нім. der Tisch, англ. table; укр. жмурки, рос. прятки; укр. історія, польське gzieje [дзє/є]; укр. віра, фр. la foi [ля фуа], нім. der Glauber [дергла/убер]. Важливо, що вибір співвідносного предмета в кожного народу самобутній.

Однак не всі слова співвідносні з предметами, ознаками, діями. Це означає, що не всі з них мають лексичне значення. Такі одиниці мови, як не, ні, чи, би; і, а , щоб; на, під, через безпосередньо не повязані з реальними обєктами, властивостями, діями, кількостями. Але від цього вони не перестають бути словами. Їхнє призначення інше: вони поєднують слова і речення, вказують на відношення між словами, служать засобом оформлення граматичних значень, тобто виконують граматичну роль. За цією ознакою їх відносять до граматики. У семасіології їх не розглядають. Вони належать до граматичної системи мови.

Слова, що мають лексичне значення, називають повнозначними. Слова, позбавлені лексичного значення, прийнято називати неповнозначними, або службовими. У розділі „Лексикологія” йтиметься про повнозначні слова.  

5. Слово як назва предмета; номінативна функція слова. Поділ слів на повнозначні й неповнозначні грунтується на протиставленні: повнозначні слова вказують на предмети довкілля, неповнозначні (службові) позбавлені предметної співвіднесеності.

Під предметом в лексикології розуміються не лише реальні речі, але й істоти (люди, тварини), якості істот і речей, дії і їх властивості. Це означає, що слова дім, учень, веселий, навчатися, тихо і под. – повнозначні слова, бо мають предметну спрямованість. Це поняття („предмет”) охоплює й уявлювані предмети, такі, як ангел, відьма, а також одиничні предмети, наприклад: Іван, Київ, Дніпро, „Прапороносці”. Звідси й  поділ слів за лексичним значенням на конкретні й абстрактні, загальні й власні без урахування того, називають вони предмет чи істоту.

Як назви предметів слова виконують у мові роль сигналів, знаків. У цьому, власне, й виявляється їхня функція називання предметів, дій, ознак. Знаковий характер слова відбиває його основну функцію – номінативну, тобто функцію бути назвою предмета, явища, властивості, дії (пор.: „номінація” – від лат. nominatio < nomino – „називаю”).

6. Денотативне, конототивне й контекстуальне значення слова. Предмети і явища, що стають обєктом семантики слова, називаються денотатами (від лат. denotatus„позначений”), а значення слів, повязаних з певним денотатом, іменуються денотативними.    Н а п р и к л а д, у науковій картині світу денотат слів огірок чи кавун включені в денотат слова ягода, а денотат слова кит – в денотат слова звір, ссавець. У „наївній” картині світу денотати названих слів відповідно можуть включатися в денотати слів овоч, фрукт, риба.

Поряд з денотативним слово може мати конототивне значення (від лат. con – „разом” і  notatus – „відзначений”). Конототивне – це додаткове значення (конотат) до відображуваного словом денотата. Воно передає емоційне й оцінне ставлення до предмета мовлення чи співрозмовника, експресивність чи стилістичну належність або іншу (практично застосовану) інформацію. Конототивним є значення пестливості, згрубілості, урочистості, фамільярності тощо. Наприклад,  слово української мови дідусь має денотативне значення – „батьків або материн батько” і водночас передає конототивне значення пестливості. У слові дідуган міститься те ж саме денотативне значення, конототивне – негативна оцінка.    

У багатьох випадках доводиться визначати контекстуальне значення (від лат. contextus – „тісний зв’язок, з’єднання”), що розуміється як умова, в якій реалізується певна мовна одиниця в мовленні. Поняття контексту застосовується у всіх мовних рівнях: звуковому, лексикологічному, граматичному. Умовою, в якій реалізується слово, може бути словесне оточення, а саме: оточення слів у словосполученні, у реченні, в абзаці, цілому тексті. Такий контекст називають власне лінгвістичним.  Завдяки наявності певного оточення встановлюється конкретне семантичне наповнення багатозначного слова. Наприклад, у словосполученні кухонний стіл слово „стіл” = назві предмета спеціального призначення, смачний стіл = набір страв, адресний стіл = установа. Поза лексичним контекстом по-різному сприймаються однозначні й багатозначні слова. Однозначні лексеми розуміються з однією відомою мовцям семантикою. Багатозначні слова без контексту, як правило, сприймаються з прямим (основним) значенням. Так, поза контекстом слово стіл викликає уявлення про вид меблів у вигляді горизонтально укріпленої на ніжках широкої дошки. Це – його основне значення. Інші значення цього слова, ужитого без контексту, не постають в уявленні співрозмовників. Зовсім інше – стіл замовлень.

Крім лексичного (словесного) контексту (тобто лінгвістичного), буває, за словами         О. О. Реформатського, побутовий, або екстралінгвістичний, контекст, який передбачає ситуацію комунікації як умову спілкування співрозмовників у певний час і в певному місці, у певному речовому оточенні. Так, слова у висловлюванні До відходу автобуса залишилося 15 хвилин можуть сприйматися і як заспокоєння стосовно того, що за цей час співрозмовники дістануться автобуса, і як занепокоєння, чи встигнуть до відходу автобуса. Залежить це від ситуації, в якій була висловлена фраза (15 хвилин – це мало чи достатньо часу, що залишився до відправлення автобуса).

7. Слово як вираження поняття, сигніфікативне значення. Поняття – це категорія мислення. Воно виникає в свідомості (процесі відображення дійсності мозком людини) як узагальнення обєктивно чинних однорідних предметів. Узагальнення здійснюється завдяки абстрагуванню від конкретних особливостей окремих предметів чи груп предметів у межах певного їх класу. Наприклад, наша свідомість зберігає не те дерево, яке росте перед нашим вікном (високе чи низьке, з широкою чи вузькою кроною), а дерево як рослина з належними їй загальними ознаками, властивостями. Виходить, що поняття відповідає не окремому денотату, а цілому класу денотатів. Узагальнене уявлення про ряд однорідних предметів становить у нашій свідомості поняття дерева. А оскільки поняття як категорія мислення матеріалізується в повнозначних словах і бере участь у формуванні лексичного значення, то виходить, що лексичне значення слова співвідноситься з предметами, процесами, властивостями не безпосередньо (від денотата - до значення), а опосередковано. Роль посередника в них виконує поняття, через яке в лексичному значенні відбивається дійсність. Таким чином, слово і називає предмет, бо співвідноситься з ним, і виражає поняття, що існує в нашій свідомості як узагальнення однорідних денотатів.

Одне й те ж саме слово може в мовленні позначати як увесь клас даних об’єктів (Дерево – це багаторічна рослина з твердим стовбуром і кроною), так і окремого представника цього класу (Викопай це дерево).

Віднесеність слова до поняття іменується сигніфікативним значенням (від лат. significatum – „позначуване”), тобто понятійним.

Проте не всі слова здатні виражати поняття. Крім службових слів, які не співвідносяться з довколишнім світом, не виражають поняття і такі слова, як укр. ой, ох, ах, ту-ту-ту; фр. paf! (трах!); англ. oh! (ой!). Особливість їх у тому, що вони передають нерозчленовані емоції. Слово ой – це вираження і страху, і здивування, і задоволення. До того ж воно відтворює тільки емоції і не становить узагальнених назв страху, здивування чи задоволення. Цим воно відрізняється від лексем страх, задоволення, здивування, які служать назвою відомих людям почуттів. Через те що слова-вигуки не виражають понять, а, крім того, не мають ніяких граматичних значень, їх виділяють в окрему групу.

Не виражають понять також власні назви (імена, прізвища, географічні назви) і займенники. Перші співвідносяться з одиничними предметами (Тарас, Коцюбинський, Київ – назви, а не поняття), а другі, не маючи ні узагальнених, ні індивідуальних значень, лише вказують на певні предмети, якості (той, ця, такий).

Проте всі вони – вигуки, власні назви, займенники – мають значення. Вигуки і власні назви позначають відображені людською свідомістю різноманітні явища дійсності – емоції й одиничні предмети. Займенники набувають змісту в певних ситуаціях мовлення, в контексті. Однак термін „лексичне значення” на них не поширюється, бо лексичне значення слова визначається, по-перше, його звязком з явищем реальної дійсності (денотатом), по-друге, його звязком з поняттям як формою мислення, котра відображає ці явища дійсності. Вигуки, власні назви, займенники позбавлені цих ознак.

Контрольні питання

1. Що вивчає лексикологія в широкому розумінні? З яких наукових дисциплін вона складається? Що вони вивчають?

2. Що є предметом загальної, конкретної, історичної та зіставної лексикології?

3. Чим відрізняється слово від морфеми і речення?

4. У чому полягає різниця між термінами слово і лексема? Що таке слово-тип і слово-член?

5. Що таке лексичне значення слова? Із яких компонентів складається лексичне значення?

6. Розкажіть про співвідношення слова і поняття.

7. Що таке денотативне, сигніфікативне, структурне, контекстуальне значення слова?

Лекція № 8

Тема: Природа виникнення назви.

План

1. Мотивовані й немотивовані значення слів; поняття внутрішньої форми слова.

2. Моносемія слова (термін, дефініція).

3. Полісемія, співвідношення значень у полісемічних словах.

4. Типи перенесень (зміщень) значень слів; розширення та абстрагування  і звуження (спеціалізація) значень слів).

Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. – С. 94 - 136.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 181 261.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. - С. 140 - 161.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. – С. 63 - 93.

5. Реформатский А. А. Введение в языковедение. М., 2003. - С. 60 – 156.

Основні поняття теми

Внутрішня форма слова, дефініція, метафора, метонімія, мотивоване значення, немотивоване значення, моносемія, полісемія, синекдоха, термін.

1. Мотивовані й немотивовані значення слів; поняття внутрішньої форми слова. Мотивованість і немотивованість значень легко помітити при зіставленні таких слів, як укр. каса – касир або нім. der Tisch („стіл”) – der Tischler („тесляр”). Рід занять осіб, виражений лексемами касир і der Tischler, зрозумілий завдяки тому, що значення цих слів вторинні щодо слів каса, der Tisch, які входять важливими граматичними і семантичними складниками до лексем касир, der Tischler (пор.: кас – ир, Tisch - ler). Ці матеріальні (звукові) і значеннєві джерела слів касир , der Tischler зробили їхні значення мотивованими. Їх семантика виведена з коренів кас-, Tisch- і елементів -ир-, -ler-, що служать у цих мовах для позначення назв осіб чоловічої статі за родом занять.

У словах же каса, der Tisch початкового джерела утворення значень немає. Їхній зміст ні з яких інших лексичних одиниць не виводиться. Звукове оформлення цих слів не підказує розуміння їх семантики. Такі значення слів вважаються немотивованими.

Мотивоване значення визначає внутрішню форму слова. У ній відбита певна ознака предмета (у слові касир – каса, Tischler - Tisch), на основі якої сталося найменування відповідного слова. У розглянутих словах внутрішня форма слова прозора (касир – від каса, Tischlerвід Tisch).

Ураховуючи „механіку” виникнення мотивованого значення слова, можна обґрунтувати природу виникнення назви, тобто як з’являлися і з’являються слова з відповідною семантикою.

Більшість учених схиляється до того, що в мотивованому значенні відбиваються не всі ознаки предмета, який мотивує зміст, а лише якісь особливості, що переносяться на весь обєкт новоствореної назви. Відомий український вчений Л. А. Булаховський („Нариси із загального мовознавства”, с. 11) ілюструє це твердження таким прикладом: у слові укр. мови снігур відбита одна характеристична риса цієї пташки – цей ранній зимовий гість з’являється в нашій місцевості з першим снігом. Звідси назва снігур. Ця ж особливість птаха покладена і в основу назви, яку дали йому серби. Але в сербів уявлення про цього птаха повязується не зі снігом, а із зимою взагалі. Тому по-сербськи цей птах зветься зимовка. Зовсім іншу ознаку виділили в ньому німці, назвавши його der Gimpel, що означає „стрибунець” (Gimpel походить від давнього дієслова gumpen – „підстрибувати”). На завершення аналізу вчений робить висновок: „Яку саме сторону враження зробити внутрішньою формою слова – це великою мірою залежить від фантазії тих, хто дає назву, від гри його уяви”.

З погляду сучасної мови немотивованими є й такі слова, як нога, рука, вода, дім, око, вухо, рот, ніс, кінь, земля, білий, синій, ходити, возити, носити. Історично їх значення були мотивованими. Вони мали внутрішню форму. Але їхня мотивованість втрачена внаслідок дії тих фонетичних, морфологічних і семантичних змін, яким ці слова піддавалися в процесі історичного розвитку і розкрити які можна лише з допомогою етимологічних досліджень, завдяки яким упізнається затемнена або втрачена внутрішня форма слова. Так, українське слово урожай не одразу можна повязати з коренем дієслова уродити, тим часом це так: уродити > уроджай > урожай. Історично слово мішок утворилося від кореня міх- („шкура”), бо мішки робилися із шкур тварин. Колись до кореня мех- (міх-) додався суфікс -ок- (мех-ок), а тепер ми сприймаємо це слово з одним коренем: мішок. Внутрішня форма слова затемнена, але вона була: довели етимологічні пошуки.

Сказане не спростовується поодинокими прикладами наявності випадкових штучних, а значить, справді семантично й граматично немотивованих слів. Як приклад можна навести слово ліліпут, яке придумав і вперше вжив у книзі „Мандри Гулівера” Джонатан Свіфт, а також ім’я Чебурашка з відомого мультфільму. Але оскільки кількість подібних слів мізерна і поява їх у словниковому складі мов не становить якоїсь закономірності, вони не беруться до уваги при встановленні природи виникнення назви.

2. Моносемія слова (термін, дефініція). Слово, яке функціонує в мові лише з одним сталим лексичним значенням, називають моносемічним (від грец. monos – „один, єдиний” і sēma – „знак”), або однозначним. Властивість же слова виступати з одним значенням іменують моносемією. Одне значення можуть мати слова як з мотивованим, так і з немотивованим змістом: укр. сніг, шия, чобіт, кісся, ніготь, яблуня, горішник, заздрити, чотирнадцять; рос. грусть, варежка, мгла, грач, дикобраз, сиплый, надменный, тачать. Наведені приклади слів характеризуються семантичною одно плановістю.

З однозначністю повязане розуміння терміна. Термін – це слово або сполучення слів, що виражає певне поняття якоїсь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя. Сукупність термінів певної галузі наукової чи суспільної діяльності людей називається термінологією. Існує термінологія мовознавча (морфема, фонема, суфікс), математична (диференціал, інтеграл, рівняння), медична (апендикс, гангрена, кальцекс), мистецька (партер, рампа, антракт), спортивна (ендшпіль, цейтнот, офсайд, кутовий, пенальті) та ін. Цю групу термінології вважають частковою, на відміну від загальної, яка обіймає терміни, що використовуються в різних галузях знань. Загальнонауковими є терміни альтернатива, аналіз, аналогія, аргумент, асиміляція, гіпотеза, концепція, максимум, мінімум, синтез, структура, система, теорія та ін. Як окремий словниковий шар часткова і загальна термінологія становить важливу складову частину лексики будь-якої мови.

Своєрідною ознакою термінів є їх властивість виконувати не тільки номінативну, а й дефінітивну функцію, тобто функцію чіткого вираження наукових понять. Слово дефініція (від лат. definitio – „визначення”) означає точне логічне  визначення, що називає найістотніші особливості означуваного. Наявністю цієї функції термін відрізняється від слова, яке виконує лише номінативну функцію.

Досконалість терміна – в його моносемічності, якою забезпечується точне вираження наукового поняття. Однак терміни не поспіль однозначні. Наприклад, термін корінь не те ж саме означає в ботаніці, мовознавстві, математиці; різні значення має термін функція у математиці і фізіології. Часто різні поняття вкладаються і в терміни тієї самої науки (наприклад, у мовознавстві термін „лексикологія” вживається в широкому й вузькому його розумінні). Отже, терміни прагнуть до однозначності, але не завжди її мають.

3. Полісемія, співвідношення значень у полісемічних словах. Слово виникає з одним значенням і може довгий час залишатися моносемічним. Стійкість його значення забезпечує взаєморозуміння між мовцями. Саме стійкість значення слова і загальноприйняте розуміння дозволяють використовувати його для найменування інших об’єктів дійсності (нових або старих, які не мали назви). Як наслідок цього слово починає функціонувати не з одним, а з кількома значеннями, тобто стає багатозначним, або полісемічним.

Полісемія (від грец. polisēmos – „багатозначний”) – це властивість мовної одиниці виступати з кількома пов’язаними між собою значеннями. Кілька значень можуть мати слова і граматичні форми, фразеологізми і синтаксичні конструкції. Стосовно слів полісемія означає, що вони, як зауважувалося, служать для позначення різних предметів і явищ дійсності. Наприклад, у двох реченнях, узятих з творів Т. Шевченка, є слово діл (щоправда, в різних формах): (1) По діброві вітер виє, гуляє по полю, край дороги гне тополю до самого долу (= „земля”) і (2) Стара мати сидить на ослоні, за сльозами ледве-ледве вимовляє доні: „...Дитя моє любе! Іди од нас”, - та, як мертва, на діл (= „долівка, підлога”) повалилась. І все ж це одне слово, оскільки обидва ці значення обєднані в єдиному значенні „поверхня землі” (у полі, в приміщенні...). Цей випадок вираження одним словом кількох близьких значень і становить зразок полісемії.

Зразки полісемії у мовах світу трапляються на кожному кроці, пор. у рос. мові: тяжелый – „имеющий большой вес” і  тяжелый – „трудный”; у нім. мові der Frende – 1) „іноземець”, 2) „чужий”, 3) „незнайомець”; в англ. мові rugged –           1) „нерівний”, 2) „грубий”, 3) „важкий”, 4) „твердий”, 5) „різкий” (на слух).

Найважливішою ознакою багатозначних слів (на відміну від омонімів) є те, що різні значення в кожному з слів мають внутрішню семантичну зв’язаність (мотивованість): схожість землі і долівки (у слові діл), близькість трудності в підніманні і спілкуванні (у слові трудный), пов’язаність понять „іноземець”, „чужий”, „незнайомець” (у слові der Fremde), нерівність, грубість, різкість та ін. в rugged. Різні значення цих слів мають точки зіткнення, внутрішньо мотивовані, семантично пов’язані.

Як же впізнаються ці значення? Виявленню своєрідного використання слова сприяє контекст.

Термін „полісемія” однаковою мірою застосовуваний як до слова, що має два або три значення, так і до слова, яке функціонує із значно більшою кількістю значень (наприклад, 11-томний „Словник української мови” відзначає в слові ходити 14 значень, двотомний „Большой англо-русский словарь” у слові recover („повертати собі”) – теж 14 значень, а 4-томний академічний „Словарь русского языка” (1957 - 1961) подає 25 значень у слові идти).

Як уже зазначалося, між значеннями багатозначного слова існує певний звязок, що дає підстави вважати їх значеннями о д н о г о слова на відміну від значень слів-омонімів. У багатьох лінгвістичних роботах лексичні значення позначаються як лексико-семантичні варіанти (алолекси). Залежно від лексичного оточення (контексту, ситуації) слово немовби повертається різними гранями притаманної йому семантики, причому відсторонені значення продовжують потенційно бути присутніми як під час конкретного слововживання, так і мають можливість використовувати похідні й синонімічні заміни (пор.: „приземлитися”, але „приводнитися” потім „опуститися на поверхню Місяця”).

Наявні в багатозначному слові значення не рівноправні. Одні з них є первинними, інші похідні, вторинні, бо виникли на базі первинних. Перше значення характеризується як номінативне, пряме, первинне, друге (подальші) – як номінативне, похідне, вторинне.

Пряме значення слова (його ще називають основним) – це таке лексичне значення, яке має безпосередню предметну співвіднесеність і яке розуміється ізольовано без словесного оточення (контексту). Н а п р и к л а д, у слові бігти значення „швидкими рухами ніг переміщатися в якомусь напрямку” є прямим, основним. Воно безпосередньо вказує на співвіднесеність слова з відповідним процесом, історично закріпленим у свідомості мовців, що відчувається в реченні Андрій біг попереду (М. Коцюбинський). Усі інші значення, а саме: а) швидко рухатися (їхати, котитися, минути і т. ін.): Гаї шумлять – я слухаю, хмарки біжать – милуюся (П. Тичина); б) швидко текти, плинути: Під гаєм в’ється річечка, як скло, вода біжить (Л. Глібов); в) швидко минати, проходити, збігати в часі: Якось так біжить мені час, що я його не помічаю (М. Коцюбинський); г) шумуючи під час кипіння, виливатися, литися через вінця посуду; швидко витікати: Молоко біжить, - номінативні, але похідні, вторинні.

Вторинні значення виникли завдяки подібності, схожості названої словом прямого значенн дії до інших процесів. Швидкий рух – ось що стало основною прикметою, за якою значення перенеслося з дії, виконуваної лише з допомогою ніг, на дію, що здійснюється без них.

Те, що вторинні значення, будучи зв’язаними з основним , не прямо співвідносні з явищами дійсності, дає змогу говорити про їх фігуральне (образне) використання, відчутне більшою чи меншою мірою в кожному із вторинних значень. Н а п р и к л а д: суха людина (пряме значення „сухий лист”), важка людина – „нелегка для розуміння, непривітна” (основне значення „важкий камінь”); словосполучення російської мови шелковый мальчик – „послушный, кроткий” (пор.: шелковое платье – пряме значення).

Досить часте вживання слова з вторинним, фігуральним значенням може стерти образність, як це сталося зі словом укр. мови іти в сполученнях поїзд іде, час іде, сніг іде. Проте вторинність значення від цього не загубилася.

Поняття „пряме” і „вторинне” значення слів зіставлювані лише в синхронічному плані, тобто з погляду сучасної мови. У плані ж діахронічному (історичному) прямий смисл слова не завжди зберігається: колишнє вторинне значення перетворюється в пряме, а пряме (первісне) губиться. Таке сталося, наприклад, з російським словом бодрый, давні значення якого недремлющий, бдительный (бодрая стража), смелый, храбрый (бодрый воин) зовсім втратились. Вторинне ж значення „полный сил, крепкий, свіжий, молодцеватый” закріпилось у сучасній російській мові як пряме. Подібне висунення вторинного значення на роль прямого відбулося і в німецькому слові der Kopf. У сучасній мові його пряме значення „голова людини чи тварини”. Історично воно було вторинним: основне значення – „посудина”, яке відчутне в діалектному словосполученні Köppche Kaffee (чашечка кави), а також в інших германських мовах, наприклад, англійській, у якій cup (чашка), teacup (чайна чашка).

Ці приклади свідчать про те, що в процесі історичного розвитку лексичний склад мов піддається семантичним змінам, тобто змінам значень слів.

4. Типи перенесень (зміщень) значень слів; розширення та абстрагування  і звуження (спеціалізація) значень слів). Виділяють звичайно три типи перенесень значень за різними ознаками: 1) перенесення за схожістю (зовнішньою, внутрішньою, кольоровою) або за подібністю прикмет; цей тип змін називають ще метафоричним перенесенням найменувань (від грец. metaphora – „перенесення”); 2) перенесення за суміжністю (просторовою, часовою), або метонімічне перенесення найменувань (від грец. metõnymia – „перейменування”); 3) перенесення за однорідною функцією, виконуваною різними предметами, або функціональні перенесення найменувань (від лат. functio – „виконання”).

1. П е р е н е с е н н я  з а  с х о ж і с т ю  (метафоричне). У мовах світу метафоричні перенесення помітні передусім у словах, що позначають найвідоміші поняття. Це здебільшого назви частин людського організму (в українській мові: ручка у дитини і в дверях), одягу (рукав у піджаку і в річці) тощо. Метафоризації піддаються і слова інших груп лексики, особливо ті, що пов’язані з життєво важливими об’єктами і явищами суспільства. Так, у другій половині ХХ ст. в українській мові поширилося вживання спортивної лексики з вторинним, переносним, значенням, пор.: Ветерани передають естафету молоді (естафета сприймається із значенням „досвіду, набутих знань”) або Слід підняти планку у визначенні переможців конкурсу (словосполучення підняти планку – означає „посилити вимогливість”).

У різних мовах процес метафоризації своєрідний (хоча подекуди й трапляється збіг різномовних метафор). У цьому полягає одна з важливих ознак лексичної структури мови, а зумовлене це дією різних асоціативних чинників. Так, наприклад, в українській і російській мовах слова кіт, сокіл мають переносні значення, слово ж дрозд моносемічне. Тим часом у французькій мові перші два слова не мають переносних значень, а слово merle (дрозд) утворює метафоричне словосполучення fin merle („пройдисвіт”).

2. П е р е н е с е н н я  н а й м е н у в а н ь  з а  с у м і ж н і с т ю (метонімічне перенесення) виникає внаслідок асоціації (від лат. associo – „сполучення, з’єднання чогось в єдине ціле”) за просторовою чи часовою належністю. Метонімічне перенесення назв відбувається:

а) при позначенні предмета за матеріалом, наприклад: рос. Выставка стекла и фарфора (слова стекло і фарфор вжито в розумінні „вироби зі скла і фарфору”);

б) при називанні предмета за його частиною, як-от: укр. сантиметр у значенні „стрічка довжиною метр чи півтора митра з нанесеними на ній поділками на сантиметри, які дорівнюють одній сотій частині метра”;

в) при називанні людини за властивостями, які вона має, а саме: співаків називають басом, тенором, співачок – меццо-сопрано за наявністю в них відповідних тембрів голосу;

г) при позначенні явищ, дій, предметів назвою одного з них як найістотнішого, зокрема: серед значень слова укр. мови хліб є й таке: „засіб для існування, заробіток”, що розуміється у фразі добувати собі на хліб. Подібне спостерігається в російській мові: зарабатывать на хлеб (тобто „на пропитание”) і в польській: zarobić na chleb ( тобто на „utrymanie”);

ґ) при називанні приміщення за продуктом, що виготовляється в ньому (фотографія – „процес, продукт процесу” і „приміщення”, яке називається „Фотографія”);

д) при називанні виробів за місцем виготовлення (укр. пломбір („морозиво”) від назви французького курорту Plombiéres; нім. Bucharei („каракуль”) – від географічної назви Бухара).

Окреме місце в метонімічному перенесенні значень посідають приклади переходу власних назв у загальні: вернадит (мінерал) – за ім’ям вітчизняного мінералога і геохіміка В. І. Вернадського, доломіт (назва гірської породи) – за іменем французького вченого Долом’єна.

Перенесення значень на основі асоціацій – вельми поширене явище, але воно не завжди має своїм результатом появу і закріплення за словом нового значення в мові. У такому випадку воно класифікується як контекстуальне значення.

3. Ф у н к ц і о н а л ь н і  п е р е н е с е н н я  н а й м е н у в а н ь  з одного предмета на інші, з однієї дії на іншу відбуваються внаслідок спільності виконуваних ними функцій. Слід зазначити, що частина вчених такий тип перенесення часто кваліфікує як метафоричне. Своєрідність такого перенесення можуть проілюструвати такі приклади: первісне значення слова стріляти – це „пускати стріли”, однак сьогодні ми не пов’язуємо його з пусканням стріл; для нас стріляти – значить „пускати кулі, снаряди, ракети, тобто здійснювати постріли з вогнепальної зброї”. Це означає, що слово набуло вторинного значення (перенесення за функцією).

Не поодинокими є приклади, коли в розвиткові переносного значення слів поперемінно діють різні асоціативні чинники. Слово англійської мови book первісно означало вид дерева „бук”. На букових дощечках писали і, коли мали один текст, скріплювали їх разом. Так слово book за метонімічними ознаками набуло значення книги, складеної з букових дощечок. З появою паперу його було перенесено на означення книги з паперовими аркушами.

Дія розглянутих семантичних процесів іноді спричиняє розширення або звуження значеннєвого наповнення слів, які пов’язуються зі змінами обсягу лексичного значення слова. Н а п р и к л а д:

а) Слово бутерброд (у німецькій мові виникло із значення „скибка хліба з маслом”) розширило семантику: ним називають скибку (або дві складені скибки) хліба не тільки з маслом, а й з сиром чи ковбасою. Обсяг значення слова розширився.

Середньогрецьке tetradion, що перекладається як „чвертка”, означало згорнений учетверо аркуш, у якому розрізали зігнуті верхні краї і цим досягали можливості писати на кожній із сторін аркуша. Запозичене з грецької мови, слово тетрадь у російській мові позначає „зошит з будь-якою кількістю аркушів”. Значення слова розширилося.

б) Був час, коли слово пиво означало всякий напій. У сучасному вжитку в українців, росіян, білорусів воно закріпилося лише як назва напою з ячмінного солоду з невеликим вмістом алкоголю. Слово закріпилося на називанні одного з ряду однорідних напоїв. Назва напою спеціалізувалася. (Звуження семантики).

Подібний процес пережили старогрецьке слово apothēkē (аптека), яке втратило давнє значення „склад будь-яких товарів” і в сучасних європейських мовах функціонує із спеціальним значенням – „склад ліків”. (Звуження семантики).

Звуження семантики сталося і в слові англійської мови meat, яке раніше було назвою їжі взагалі, а тепер означає лише „м’ясо”.

Контрольні питання

1. Що таке моносемія і полісемія? У чому відмінність вживання слів однозначних від багатозначних?

2. Як виникає полісемія? У чому відмінність між прямим і переносним значенням слова?

3. Які типи перенесення значень ви знаєте? Охарактеризуйте їх і наведіть приклади. Чим відрізняється переносне значення слова від переносного вживання (оказіонального значення) слова?

4. Що таке розширення і звуження значення слова? Чи збігається поняття широкого значення з поняттям багатозначності?

Лекція № 9

Тема: Лексикологія у вузькому розумінні терміна: склад і функціонування різних шарів словникового складу мови (лексики).

План

1. Лексика мови з погляду походження (слова споконвічні і запозичені; прямі й посередні запозичення; інтернаціоналізми; кальки; ставлення до запозичень, поняття пуризму).

2. Лексика з погляду її вживання (загальнонародна, діалектно й соціально обмежена). Стилістично забарвлена й стилістично нейтральна лексика.

3. Змінність лексики, зумовлена змінами в житті суспільства і розвитком мислення (неологізми, оказіоналізми, застарілі слова: історизми, архаїзми; слова активного й пасивного вжитку).

4. Групування слів за семантичним відношенням між ними (синоніми, антоніми, омоніми, евфемізми, дисфемізми, табу).

Основні поняття теми

Антоніми, архаїзми, дисфемізми, евфемізми, загальнонародна лексика, запозичення, кальки, інтернаціоналізми, неологізми, оказіоналізми, омоніми, синоніми, стилістично забарвлена лексика, стилістично нейтральна лексика, споконвічні слова, табу.

*С а м о с т і й н о опрацюйте матеріал, користуючись підручником (Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. - С. 194 - 235) та методичною розробкою „Лексикологія в таблицях”.

Лекція 10

Тема: Морфологія як складова частина граматичної будови мови.

План

1. Предмет морфології. Морфологічні одиниці.

2. Частини мови як основні морфологічні одиниці.

3. Принципи класифікації частин мови.

4. Поняття граматичної категорії і грамеми.

5. Типи граматичних категорій.

6. Слово, лексема, словоформа і форма слова.

7. Способи вираження граматичних значень.

Література

1. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті.- К.: Накова думка, 1988. – 256 с.

2. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови / І. Вихованець, К. Городенська; За ред. І. Вихованця. – К.: Унів. вид-во „Пульсари”, 2004.- 400 с.

3. Горпинич В. О. Українська морфологія. – Дніпропетровськ: ДДУ, 2000.

4. Загнітко А. П. Основи функціональної морфології української мови. – К.: Вища школа, 1991. 

5. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. – К.:Виавничий центр «Академія», 1999.- 288 с.

6. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К.:Вища школа, 1996.- 327 с.

1.Предмет морфології. Морфологічні одиниці

Граматика (гр. grammatike від gramma – літера, написання) – частина лінгвістики, що вивчає будову мови, тобто систему морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і конструкцій, способів словотворення.

Якщо в лексиці звертається увага на індивідуальні властивості слів, перш за все на лексичне значення слова, що відрізняє його від значень інших слів, то в граматиці розглядаються ті властивості й закономірності слів та різноманітних їх об’єднань і сполучень, які належать не окремим словам, а цілим групам їх сполучень. Для граматики важливо, як те чи інше слово граматично оформлене, які граматичні значення в ньому містяться і як вони виражені, як те чи інше слово сполучається з іншими словами, яку роль виконує в реченні. Отже, граматикою називається вся невласне звукова й нелексична організація мови, представлена в її граматичних категоріях, граматичних одиницях і граматичних формах.

Граматика поділяється на два розділи: морфологію і синтаксис, у кожного з яких свої завдання й предмет дослідження. Морфологія (гр. morphe – форма, logos - вчення) – це одна з частин граматичної будови мови, яка охоплює граматичні класи слів (частини мови), граматичні категорії цих частин мови та їхні форми, а також менші за слово одиниці (власне-морфеми й слова-морфеми для вираження морфологічних і синтаксичних значень).

У синтаксисі (гр. syntaxis – побудова, зв’язок, з’єднання) вивчаються сполучення слів, типи цих сполучень, форми зв’язку між словами в словосполученнях і реченнях, будова речень, структурні типи речень.

Морфологія як наука являє собою вчення про граматику слова, про його граматичні класи (частини мови) і граматичні (морфологічні) категорії частин мови, про словозміну, про власне-морфеми, аналітичні морфеми, аналітичні морфеми і слова-морфеми для вираження морфологічних і синтаксичних значень.

Морфологія як наука передбачає розв’язання таких завдань: 1) визначення принципів розчленування лексем на словоформи та об’єднання словоформ у лексеми; 2) з’ясування частини семантики слова як морфологічної; 3) обґрунтування переліку морфологічних категорій та їхньої природи; 4) опису сукупності формальних засобів, закріплених за відповідними частинами мови та їхніми морфологічними категоріями.

Морфологія стосується як значеннєвих, так і сполучувальних властивостей словоформ. Це означає, що морфологія в деяких своїх властивостях прилягає до словотвору, саме до тієї його частини, об’єктом якої є змістова природа морфем, а в інших особливостях – до синтаксису, до тієї його частини, об’єктом якої є формальна структура синтаксичних одиниць-конструкцій – речення і словосполучення.

Відмінність між морфологією і словотвором полягає в тому, що морфологічні одиниці-слова звичайно структурує флексія, а словотвірні явища – інші типи морфем (суфікси, префікси, постфікси тощо). Крім того, морфологічні значення у словоформах обов’язкові й регулярні, тоді як словотвірним значенням така ознака не притаманна.

Словотвір з’єднує морфологію з лексикою і є важливою ланкою структурування мови. Словотвірні засоби слугують поповненню лексичного складу мови новими словами, формуванню лексичного значення похідних слів, групуванню їх у лексичні розряди і граматичні класи. Наприклад, словотворчі суфікси іменників указують на належність похідного слова до певного граматичного роду і типу відмінювання. Визначальною прикметою і словотвору, і морфології є наявність спеціалізованих морфем, адже найчастіше афікси передають словотвірні й морфологічні значення. Отже, морфемна будова мови (морфеміка) є найголовнішою характеристикою як морфології, так і словотвору.

Морфологія тісно пов’язана також із лексикою. Морфологічні закономірності впливають на лексику та її сполуки, з одного боку, а лексичні особливості слів – на їхні морфологічні характеристики, з іншого боку. Семантика слова істотно відображається, зокрема, на його словозміні, на його здатності структурувати чи не структурувати морфологічні протиставлення тощо.

На ґрунті функціональних характеристик потрібно вичленувати два взаємопов’язані типи морфологічних одиниць: мінімальну морфологічну одиницю (морфему) і морфологічну одиницю-конструкцію (або морфологічне слово, частину мови).

Слово з граматичного погляду є основною морфологічною одиницею, а в сукупності всіх його аспектів (лексичного, морфологічного, словотвірного, синтаксичного тощо) – основною одиницею мови, яка посідає в ній центральнее місце.

У загальному плані слово має двоїстий характер, який виявляється в тому, що у сфері мови воно співвідноситься часто з предметом або явищем позамовної дійсності абстраговано від одиничних уявлень про них, а у сфері мовлення слово звичайно може бути найменуванням  одиничного предмета або явища в конкретній ситуації. Крім того, змістова сторона слова містить релятивні значення, які вказують на відношення між предметами або явищами позамовної дійсності, а в системі мови – на відношення між словами. Вираження понять і релятивності має різну природу і пов’язується з різними параметрами слова: вираження поняття проектується на лексичну основу слова, а вираження релятивності – на його граматичні форми. Слово тільки за нашаруванням його граматичного значення (або граматичних значень) на лексичне значення функціонує як повноцінна одиниця інформації. Хоча лексичне і граматичне значення постійно взаємодіють, при лінгвістичному аналізі їх розглядають як окремі явища лексики і граматики.

Відповідно до своєї двобічної сутності (зміст і форма) слово можна визначати як найменшу одиницю, самостійну за значенням і формою. Відносна самостійність слова може мати два ступені: ступінь позиційної рухливості і ступінь функціонально-синтаксичної самостійності. Позиційна рухливість слова вказує на його широке – хоч і не абсолютне – більш чи менш вільне переміщення в реченнях (у різних реченнях те саме слово може займати різні позиції). Ступінь функціонально-синтаксичної самостійності полягає в здатності слова виконувати функцію члена речення або окремого самостійного речення.

Найменша граматична одиниця морфема, на відміну від слова, не характеризується функціонально-синтаксичною, а також позиційною автономністю. Слово в мовах типу української має таку граматичну ознаку, як морфологічна членованість. Воно в українській мові може бути (в типових виявах) мінімально тільки двочленним (двоморфемним), до його складу обов’язково входить корінь (носій лексичного значення) і афікс (носій морфологічного, синтаксичного або словотвірного значення). Корінь і афікс виступають, на противагу слову, мінімальними (нечленованими далі) значущими одиницями, мінімальними двобічними одиницями, у яких за певним експонентом закріплений той чи інший елемент змісту. Слово як значуща одиниця завжди характеризується формальною і семантичною членованістю, тобто складається принаймні з двох морфем. Через формальну й семантичну членованість на морфеми морфологічне слово можна назвати морфологічною одиницею-конструкцією.

2.Частини мови як основні морфологічні одиниці

Основними морфологічними одиницями є частини мови (морфологічні слова). Саме в частинах мови найпоказовіше відображаються особливості морфологічного ладу української мови, зокрема сукупність морфологічних категорій та їхніх грамем (грамема – компонент граматичної категорії, що за своїм значенням є видовим поняттям щодо граматичної категорії, поняття родового: грамема однини і множини – категорія числа і под.), словозмінна морфеміка, співвідношення синтетизму й аналітизму в морфологічній структурі мови. За комплексним (семантичним, морфологічним, синтаксичним, а для похідних слів і словотвірним) критерієм вирізняються п’ять частин мови в таких ієрархічних відношеннях: іменник та дієслово як центральні частини мови і прикметник, числівник та прислівник як периферійні частини мови. Центральність іменника й дієслова виявляється в сукупності притаманних тільки їм визначальних морфологічних категорій і виконанні основних функцій у структурі синтаксичних одиниць-конструкцій. Іменник і дієслово протиставляються власним структуруванням морфологічних категорій: категоріями відмінка, числа й роду (іменник) і категоріями часу, способу, виду і валентності (дієслово). У дієслові морфологічно закріплені категорії роду, числа й особи не є власне-дієслівними, а синтагматично зумовленими опорним іменником у позиції підмета.

Частини мови – це найбільші морфологічні класи слів, що характеризуються такими чотирма ознаками: 1) узагальненим (категорійним) граматичним значенням, абстрагованим від конкретних лексичних значень слів; 2) структурою морфологічних категорій; 3) системою словозміни або її відсутністю; 4) спільністю синтаксичних функцій.

Наприклад, до класу прикметників належать слова, що позначають ознаку предмета; мають словозмінні категорії відмінка, роду й числа, залежні від морфологічних категорій опорного іменника, і морфолого-словотвірно-синтаксичну категорію ступенів порівняння; вирізняються словозмінною парадигмою з двадцяти одної відмінково-родової форми в однині й семи відмінкових форм у множині, структурованих відповідними флексіями; виконують у реченні формально-синтаксичну функцію приіменникового другорядного члена речення, поєднаного підрядним невалентним зв’язком з опорним іменником, і семантико-синтаксичну функцію атрибутивної синтаксеми (означення).

За семантико-граматичними ознаками слова поділяються на п’ять частин мови. Вони позначають: а) предмети (іменник); б) дії, процеси, динамічні стани (дієслово); в) ознаки предметів (прикметник); г) кількість (числівник); г) ознаку ознаки (прислівник). Серед частин мови протиставляються один одному з семантичного погляду іменник як частина мови, що називає предмет, і дієслово, прикметник, числівник і прислівник, які по-різному називають ознаки. Сукупність ознакових частин мови диференційована так: прикметник позначає статичну (непроцесуальну) ознаку предмета; дієслово – процесуальну (дії, процессу, динамічного стану) ознаку; числівник – кількісну ознаку предмета; прислівник – статичну (непроцесуальну) ознаку іншої ознаки. Вказані п’ять частин мови протиставлені за всією сукупністю розрізнювальних частиномовних ознак – семантичних, морфологічних і синтаксичних.

Граматичні елементи з іншою семантикою перебувають поза частинами мови. З цього погляду не частиномовними одиницями виступають слова-морфеми (прийменники, сполучники, частки, зв’язки). До того ж вони позбавлені притаманних словам кореневих морфем та типової для слів двоморфемної структури, не виконують синтаксичних функцій членів речення і функціонально зближуються з власне-морфемами. Не належать до частин мови і слова-речення, оскільки вони звичайно займають позицію речення і передають реченнєву семантику, зокрема емоційну реакцію мовця на ситуацію (вигукові слова-речення).

У внутрішній структурі частини мови виокремлюються менші від них угруповання – лексико-граматичні розряди. Це такі угруповання слів, яким властиві певна однотипність узагальненого лексичного значення, наявність тих або тих особливостей в утворенні граматичних форм і у вираженні граматичних категорій. Наприклад, з-поміж іменників вирізняються розряди власних і загальних назв, конкретних і абстрактних іменників. Прикметники розподіляються на розряди якісних і відносних прикметників, перші з яких можуть виражати градацію ознаки.

Морфологічний опис частин мови пов’язаний із розглядом їхніх лексико-морфологічних розрядів, морфологічних категорій, словозмінних парадигм і явищ транспозиції.

3.Принципи класифікації частин мови

У мовознавстві багато уваги присвячували й присвячують описові основних принципів розподілу слів за частинами мови і питанням недосконалості традиційної класифікації. Ідеться тут передусім про застосування гомогенної (за одним критерієм) чи гетерогенної (за кількома різними критеріями) класифікації.

Застосування гомогенної класифікації, безперечно, не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме в цих одиницях перетинаються і взаємодіють морфологічний, словотвірний, синтаксичний і лексичний рівні мови. Тільки гетерогенна класифікація, тобто комплексний критерій (семантичний, синтаксичний, морфологічний і для похідних слів словотвірний), дає змогу здійснити всебічну класифікацію слів.

За гетерогенної класифікації частин мови як найперспективнішої щодо охоплення об’єктивних мовних показників треба зважати на ієрархію критеріїв, їхню підпорядкованість одному визначальному критерію. Таким виступає, звичайно, семантичний критерій, що вказує на глибинні семантичні чинники, на яких формуються синтаксичні й морфологічні ознаки слів. Видається доцільним розглядати семантичний критерій у трьох вимірах: а) у площині найменування, позначення певних об’єктів довкілля; б) у плані лексичного значення слова; в) в аспекті категорійного значення частини мови. Найтісніше пов’язаними в семантиці слова виявляються перші два виміри, що вказують на спрямованість окремих частин мови до окремих об’єктів позамовного світу та своєрідність відображення останніх у мові. Ступінь узагальнення в лексико-денотативному значенні слова і його категорійному значення є різним. На найнижчому рівні абстракції перебуває індивідуальне лексичне значення слова, на найвищому – категорійне значення частини мови.

Ієрархія критеріїв набуває такого вигляду: роль базового критерію виконує семантичний критерій, що зумовлює граматичну спеціалізацію слова в реченні або словосполученні; синтаксичний критерій, у свою чергу, є базовим для морфологічного критерію. Словотвірний критерій (допоміжний, бо стосується тільки похідних слів) знаходить своє відображення у специфічних для окремих частин мови словотворчих афіксах.

Виділення частин мови та їхня класифікація грунтується на вказаних вище критеріях. Повне охоплення різнорідними критеріями якогось слова є симптомом його належності до ядра лексико-граматичного класу. Відсутність якихось (лексичних, синтаксичних, морфологічних та ін.) ознак засвідчує похідність слова, наявність у ньому дериваційних рис або належність певного елемента до класу не-слів.

Усі частини мови як слова мають у флективних мова (навіть у непохідних одиницях) принаймні двоморфемну будову. Іменник, дієслово, прикметник і числівник в українській мові виразно протистоять словозмінними параметрами своєму синтаксичному дериватові – прислівникові як незмінній частині мови. У словозмінних частинах мови вичленовується коренева морфема (носій лексичного значення) і релятивна кінцева морфема-флексія (показник синтаксичних зв’язків і семантико-синтаксичних відношень). У прислівникові виступає нейтралізованою кінцева релятивна морфема, яка перетворюється на дериваційний суфікс. Для прислівника характерні дериваційні морфеми – показник його похідності від інших частин мови.

Як у системі частин мови, так і всередині кожної з них наявні слова, які не охоплені одним або кількома критеріями. Це є свідченням міжчастиномовної взаємодії, а отже, виникнення вторинних значень у відповідних частинах мови. У кардинальних частинах мови виділяється сфера первинних лексичних значень, на ґрунті яких формуються їхні вторинні лексичні значення. Наявність в іменників, наприклад, лексичних значень дії, процессу або стану спостерігаємо тоді, коли ці іменники вторинні і ґрунтуються на інших частинах мови. Ця сфера є віддзеркаленням дериваційних відношень між частинами мови, механізму транспозиції. Частини мови мають у своєму складі підклас дериватів (похідних слів), яким не притаманне лексичне значення ядра лексико-граматичного класу. Відсутність хоча б однієї із сукупності ознак, що дають підставу для зарахування слова до відповідної частини мови, свідчить про дериваційне його походження, про його вторинність у межах первинного классу. Деривати завжди відрізняються від слів з первинним значенням своїм лексичним значенням, але вони набувають категорійного значення іншої частини мови. У реченні вони вступають у такі синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення, як і слова з первинним значенням відповідної частини мови. Відмінність дериватів становить суто синтаксичну специфіку. Ці явища називають транспозицією, тобто переведенням знаків з однієї частини мови до іншої.

Транспозиція відіграє важливу роль у функціонуванні мови, на що вказував Ш. Баллі: ”Замкнуті у своїх категоріях, знаки слугували б надзвичайно обмеженим джерелом засобів для задоволення численних потреб мовлення. Але завдяки між категоріальним замінам думка звільняється, а вираження збагачується і набуває різних відтінків” (Балли 1955: 143). Транспоновані в іншу частину мови одиниці часто характеризуються складнішою порівняно з непохідними одиницями структурою, до якої входять синтетичні або аналітичні дериваційні морфеми.

Займенникові слова не становлять окремішнього частиномовного класу, хоча й вирізняються певною специфічністю. Вони можуть лише „претендувати” на роль складника (підкласу) усередині чотирьох частиномовних класів – іменника, прикметника, числівника, прислівника. Займенникові слова представляють щось, указуючи, а не символізуючи (К. Бюлер). Це означає, що займенникові слова відрізняються від співвідносних їм частин мови тільки способом представлення, а не предметом представлення, і тому вони з семантико-синтаксичного і формально-синтаксичного погляду уподібнюються або іменникові, або прикметникові, або числівникові, або прислівникові.

Найсуттєвіша ознака займенникових слів полягає в тому, що лексичне значення (наприклад, іменника, прикметника і прислівника), що його репрезентують займенникові слова, вказуючи на іменник, прикметник і прислівник, можна встановити лише в тексті, тобто в мовленні, а не в мові.

4. Поняття граматичної категорії і грамеми. Типи граматичних категорій.

З морфологічними одиницями – частинами мови (морфологічними словами) і морфемами (мінімальними морфологічними одиницями) тісно пов’язані граматичні категорії. Характерні особливості вияву граматичних категорій зумовлені морфологічним типом мови. Морфологічний тип мови впливає і на сукупність граматичних категорій, і на способи вираження категорійних значень. Сучасній українській мові як мові флективного типу притаманний, зокрема, синкретизм (нерозчленованість) афіксального вираження словозмінних морфологічних категорій, наприклад, вираження відмінка, числа і роду прикметників за допомогою тих самих афіксів-флексій.

Граматичні категорії групуються навколо частин мови як основних морфологічних одиниць, відбиваючи граматичну специфіку цих слів і їхню спеціалізацію. Для вираження граматичних категорій в українській мові використовуються службові морфеми – переважно флексії. З цього погляду грамматична категорія являє собою узагальнене граматичне значення, яке об’єднує низку протиставлених одне одному однорідних граматичних значень і граматичних форм вираження цих значень. У кожній граматичній категорії визначальною є семантична ознака, наприклад, узагальнене граматичне значення відмінка або числа, що розчленовується в українській мові на сім відмінкових граммем і на дві грамеми числа. Необхідну ознаку граматичної категорії становить єдність значення і його вираження системою граматичних форм як двобічних мовних одиниць.

Категорії розрізняються сукупностями властивих їм грамем, тобто компонентів певної граматичної категорії. У цьому разі грамема являє собою видове поняття щодо категорії як родового поняття. Наприклад, грамеми називного, родового, давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного відмінків формують категорію відмінка, а грамеми теперішнього, минулого і майбутнього часу – категорію часу. Граматичні категорії в сучасній українській мові стосуються частин мови як морфологічних одиниць-конструкцій. Їх звичайно виражають мінімальні морфологічні одиниці – службові морфеми (здебільшого флексії).

У п’ятикомпонентній системі частин мови з їхніми транспозиційними особливостями до найпоказовіших морфологічних характеристик належать граматичні категорії та їхні типи. Саме граматичні категорії найвиразніше у морфологічному плані відмежовують одну частину мови від іншої. У цьому протиставленні ядро граматичних категорій утворюють іменник і дієслово як центральні частини мови.

Граматичні категорії розподіляються передусім на три великі угруповання – категорії морфологічні, словотвірні і синтаксичні. Поняття граматичних категорій більшою мірою опрацьовано на матеріалі морфологічних категорій. З-поміж морфологічних категорій вирізняють, наприклад, категорії відмінка, числа, роду, часу, способу, виду, особи. Послідовне вираження цих категорій властиве лексико-граматичним класам слів – частинам мови. Порівняно з морфологічними категоріями менш абстрактні, конкретніші словотвірні категорії, порівняймо: морфологічні іменникові категорії відмінка, числа і роду та словотвірні іменникові категорії суб’єкта, об’єкта, інструментальності, локативності (просторовості), одиничності/збірності, зменшеності/збільшеності, пестливості/згрубілості, неозначеності (у займенникових іменниках), граматичної предметності. Менш опрацьовано теорію синтаксичних категорій як рівневого різновиду граматичних категорій. З-поміж синтаксичних категорій – відповідно до трьох аспектів синтаксису (комунікативного, семантичного і формального) – варто виділити три їхні різновиди: категорії комунікативного спрямування (грамеми розповідності, питальності, спонукальності, бажальності), категорії когнітивного (семантичного) спрямування і категорії формального спрямування.

Граматична категорія як узагальнене граматичне значення формується з грамем – окремих підпорядкованих їй граматичних значень. Для існування граматичної категорії необхідна наявність співвідносності загальне – конкретне. Така співвідносність уможливлює виокремлення в іменнику трьох основних граматичних категорій – відмінка, числа, роду. Граматичні категорії звичайно класифікують за двома ознаками: за кількістю грамем, що утворюють категорію, і за характером відношень між ними. Граматична категорія не може мати менше, ніж дві грамеми.

Граматичні категорії належать до багатоознакових величин. Зокрема, за ознакою корелятивності  форм у межах того самого слова або її відсутності можна виділити три типи категорій: 1) категорії, послідовно представлені кореляціями форм того самого слова, - послідовно корелятивні (категорія відмінка іменників); 2) категорії, які можуть бути представлені кореляціями форм того самого слова, але водночас репрезентовані протиставленими одна одній формами різних слів, - непослідовно корелятивні (категорія числа іменників); 3) категорії, що не можуть бути представлені кореляціями форм одного слова, тобто завжди репрезентовані формами різних слів, - некорелятивні (іменникова категорія роду).

Граматичні категорії, які втілюються у словоформах того самого слова, називаються словозмінними. Граматичні ж категорії, що їх виражають форми різних слів, називають класифікаційними. До типових словозмінних категорій належить категорія відмінка, до класифікаційних – іменникова категорія роду.

Класифікацію граматичних категорій можна будувати за ранговими морфологічними показниками. З цього погляду виділяємо морфологічні категорії першого рангу, або власне-морфологічні, які становлять найабстрактніше угруповання (категорії часу, способу, особи, відмінка іменників, дієслівної валентності, дієслівного виду, іменникового числа, іменникового роду (для назв істот) і под., роду, числа і відмінка прикметників, категорія роду іменників-назв неістот тощо).

До категорій другого рангу зараховуємо морфолого-словотвірно-синтаксичні категорії, які обслуговують передусім словотвірний рівень мови, а також стосуються синтаксичного рівня мови, але мають ознаки морфологічної категорії завдяки своїй відносній регулярності (категорія ступенів порівняння, що характеризуються своєю комплексністю – належністю до трьох граматичних рівнів: словотвірного, морфологічного і синтаксичного й словотвірною домінантою модифікаційного типу).

Отже, під морфологічною категорією розуміємо (залежно від аналізу – від функції до форми або від форми до функції) узагальнене граматичне значення, розчленоване на ряд грамем і виражене системою спеціалізованих граматичних форм (аналіз від функції до форми), або систему граматичних форм, що виражають узагальнене граматичне значення і сукупність його грамем з однорідним значенням (аналіз від форми до значення). У функціональній морфології і в категорійній морфології як різновиді функціональної морфології продуктивнішим є аналіз від значення (функції) до форми.

5.Слово, лексема, словоформа і форма слова.

У морфології слід розрізняти пов’язану системними відношеннями низку явищ: слово, лексему, словоформу і форму слова. Диференційною ознакою в названих одиницях виступає ступінь їхньої абстрактності.

Центральною одиницею у чотирикомпонентній сукупності одиниць (слово, лексема, словоформа і форма слова) є слово. Слово – основна формально-семантична одиниця мови, яка призначена для називання предметів, явищ, властивостей, дій, процесів, станів, кількісних ознак тощо і якій притаманна сукупність лексико-семантичних, фонетичних і граматичних (морфологічних, синтаксичних і словотвірних) ознак, специфічних для кожної мови. Для слова характерні цілісність, виділюваність і відтворюваність у мовленні. У слові виокремлюються такі структури: фонетична, морфологічна (сукупність морфем), словотвірна (для похідних слів) і семантична (сукупність значень).

Вирізняються лексичне значення і граматичне значення слова у трьох різновидах останнього – морфологічному, словотвірному і синтаксичному. Сукупність граматичних значень з відповідними мовними засобами його вираження структурує граматичну форму. В українській мові та інших мовах зі словозміною слово – це єдність граматичних модифікацій (словоформ) і семантичних модифікацій (його лексико-семантичних варіантів, значень). У багатозначному слові наявні основне і похідні (вторинні) значення, що перебувають у системних взаємовідношеннях. На ґрунті своїх семантичних і граматичних ознак слово входить до певної частини мови, виражаючи зумовлені системою конкретної мови граматичні значення. У значеннях слова закріплено результати пізнавальної діяльності людей. Слово може складатися з кількох морфем. Воно функціонує в реченнях різної структури як член речення (на грунті синтаксичних зв’язків) і як синтаксема (на ґрунті семантико-синтаксичних відношень).

Лексема – слово, розглядане як одиниця словникового складу мови в сукупності його конкретних граматичних форм і пов’язаних із цими формами флексій, а також можливих конкретних значеннєвих варіантів. З цього погляду вона являє собою абстрактну двобічну одиницю словника, єдність форм і значень, притаманну тому самому слову в усіх його вживаннях.

На тлі абстрактнішого поняття „слово” термін „лексема” уможливлює розмежування парадигматичних властивостей слова (це відображає термін „лексема”) і його синтагматичних властивостей (їх виокремлює термін „словоформа”).

Словоформи, що розрізняються тільки граматичним значенням, а не лексичним значенням, не структурують окремих лексем, але утворюють парадигму, тобто сукупність словоформ однієї лексеми.

На відміну від слова і лексеми словоформа – граматична форма того самого слова (лексеми), його граматичний різновид, який виявляє лексичну тотожність з іншими співвідносними словоформами цього слова і протиставляється їм за своїми граматичними значеннями, напр.: місто, міста, місту, містом, (у) місті, міста, міст...; читаю, читайте, читав би...; гарна, гарній, гарною... Подані ряди словоформ мають тотожне лексичне значення, позначають той самий предмет, дію чи ознаку і відрізняються один від одного граматичним значенням.

Форма слова являє собою органічну єдність граматичного значення та його формальних показників. На ґрунті спільного того чи того граматичного значення форми слів об’єднуються в ряди морфологічних форм. Протиставлені один одному ряди морфологічних форм з однорідним граматичним значенням формують морфологічну категорію, складниками якої є грамеми (окремі граматичні значення категорії з їхніми засобами вираження). Найрозгалуженіша сукупність форм слів притаманна семикомпонентній (семиграмемній) категорії відмінка, а периферію щодо кількісних параметрів засобів вираження становить у сучасній українській мові двокомпонентна (двограмемна) категорія числа.

6.Способи вираження граматичних значень.

У сучасній українській мові є чотири. способи вираження граматичних значень: синтетичний, аналітичний, аналітично-синтетичний і супрасегментний.

Синтетичний спосіб вираження граматичних значень реалізують у межах  морфологічного слова афіксальні засоби: закінчення, суфікси, префікси, інтерфікси, напр.: братові (закінчення виражає значення давального відмінка, однини і чоловічого роду), гусеня – гусеняти (суфікс –ат- (орфографічно –ят-) і закінчення –и передають значення родового відмінка, однини і середнього роду), писати – написати (префікс на- виражає значення дієслівного доконаного виду), сінокіс (інтерфікс –о- формує структуру складного слова). Афіксальне граматичне оформлення в межах морфологічного слова можуть супроводжувати чергування звуків і под.: нога – нозі, смуток – смутку. Граматичну форму, утворену синтетичним способом, називають синтетичною.

Аналітичний спосіб вираження граматичних значень маємо тоді, коли показником цих значень виступає службове слово-морфема, напр.: буду читати, читав би, читала б, читало б, хай читає. Граматичну форму, в якій граматичне значення виражають службові слова-морфеми, називають аналітичною.

Аналітично-синтетичний спосіб вираження граматичних значень поєднує афіксальне (синтетичне) граматичне оформлення слова з аналітичними елементами. Наприклад, у сучасній українській літературній мові флексія і прийменник виокремлює грамему місцевого відмінка з-поміж інших відмінкових грамем. Без прийменника форма місцевого відмінка не вживається.

Супрасегментний спосіб вираження граматичних значень стосується випадків, коли формальну афіксальну нерозрізнюваність граматичних значень компенсує наголос, напр.: руки (родовий відмінок однини) і руки (називний і знахідний відмінки множини), книжки (родовий відмінок однини) і книжки (називний і знахідний відмінки множини).

Контрольні питання

1. Що таке граматика? Чим вона відрізняється від лексики?

2. Що є предметом вивчення у двох розділах граматики – морфології й синтаксисі?

3. У чому полягає відмінність у предметі вивчення морфології та словотвору? Які завдання розв’язує морфологія?

4. Охарактеризуйте слово як основну морфологічну одиницю.

5. Якими є характеристичні ознаки такої граматичної одиниці, як „морфема”? Чим вона відрізняється від „слова” як морфологічної одиниці?

6. У чому різниця між такими морфологічними одиницями, як „слово” і „частина мови”?

7. Якою є ієрархія критеріїв при гетерогенній класифікації частин мови? Чим гомогенна класифікація відрізняється від гетерогенної?

8. Якщо в системі частин мови або всередині кожної з них наявні слова, які не охоплені одним чи кількома критеріями, про що це свідчить? Яку роль у функціонуванні мови відіграє транспозиція?

9. Які частини мови виділяються за семантико-граматичними ознаками? Охарактеризуйте кожну з них.

10. Якими ознаками характеризуються частини мови як морфологічні класи слів?

11. Що таке форма слова? Морфологічна категорія? Охарактеризуйте компонентний склад однієї з категорій української мови.

12. Проілюструйте чотири способи вираження граматичних значень в українській мові.

Термінологічний  словник теми

Аналітичний спосіб вираження граматичних значень  є таким способом, коли показником граматичних значень виступає службове слово-морфема.

Аналітично-синтетичний спосіб вираження граматичних значень - це поєднання афіксального (синтетичного) граматичного оформлення слова з аналітичними елементами.

Граматика (гр. grammatike від gramma – літера, написання) – частина лінгвістики, що вивчає будову мови, тобто систему морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і конструкцій, способів словотворення.

Грамема – компонент граматичної категорії, що за своїм значенням є видовим поняттям щодо граматичної категорії, поняття родового.

Диференціація слів за семантико- граматичними ознаками. За семантико-граматичними ознаками слова поділяються на п’ять частин мови. Вони позначають: а) предмети (іменник); б) дії, процеси, динамічні стани (дієслово); в) ознаки предметів (прикметник); г) кількість (числівник); г) ознаку ознаки (прислівник).

Ієрархія частин мови за комплексним (семантичним, морфологічним, синтаксичним, а для похідних слів і словотвірним) критерієм: іменник та дієслово як центральні частини мови і прикметник, числівник та прислівник як периферійні частини мови.

Лексико-граматичні розряди - це такі угруповання слів, яким властиві певна однотипність узагальненого лексичного значення, наявність тих або тих особливостей в утворенні граматичних форм і у вираженні граматичних категорій (іменники - власні і загальні назви; прикметники – якісні і відносні і под.).

Морфологія (гр. morphe – форма, logos - вчення) – це одна з частин граматичної будови мови, яка охоплює граматичні класи слів (частини мови), граматичні категорії цих частин мови та їхні форми, а також менші за слово одиниці (власне-морфеми й слова-морфеми для вираження морфологічних і синтаксичних значень).

Морфологічна категорія - протиставлені один одному ряди морфологічних форм з однорідним граматичним значенням; складниками категорії є грамеми (окремі граматичні значення категорії з їхніми засобами вираження).

Синтетичний спосіб вираження граматичних значень – той, в якому репрезентують реалізацію граматичного значення у межах  морфологічного слова афіксальні засоби: закінчення, суфікси, префікси, інтерфікси.

Слово – це єдність граматичних модифікацій (словоформ) і семантичних модифікацій (його лексико-семантичних варіантів, значень).

Способи вираження граматичних значень - синтетичний, аналітичний, аналітично-синтетичний і супрасегментний.

Супрасегментний спосіб вираження граматичних значень стосується випадків, коли формальну афіксальну нерозрізнюваність граматичних значень компенсує наголос.

Типи морфологічних одиниць: мінімальна морфологічна одиниця (морфема) і морфологічна одиниця-конструкція (або морфологічне слово, частина мови).

Форма слова являє собою органічну єдність граматичного значення та його формальних показників.

Частини мови – це найбільші морфологічні класи слів, що характеризуються такими чотирма ознаками: 1) узагальненим (категорійним) граматичним значенням, абстрагованим від конкретних лексичних значень слів; 2) структурою морфологічних категорій; 3) системою словозміни або її відсутністю; 4) спільністю синтаксичних функцій.

Лекція 11

Тема: Загальні питання синтаксису.

План

1. Предмет синтаксису. Типи синтаксичних одиниць.

2. Елементарні і неелементарні синтаксичні одиниці-конструкції.

3. Синтаксичні звязки у словосполученні і реченні.

4. Засоби вираження синтаксичних звязків. Типи і форми синтаксичних звязків.

5. Семантико-синтаксичні відношення.

Література

1. Бабайцева В. В., Максимов Л. Ю. Современный русский язык: В 3-х ч. – Синтаксис. Пунктуация. – М., 1987. – Ч. 3.

2. Бондарко А. В. Принципы функциональной грамматики и вопросы аспектологии. Л., 1983.

3. Вихованець І. Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993.

4. Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К., 1992.

5. Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Семантико-синтаксична структура речення. – К., 1983.

6. Гуйванюк Н. В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць. – Чернівці, 1999.

7. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис. – Донецьк, 2001.

8. Загнітко А. П. Український синтаксис (науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс). – К., 1996. – Ч. 1; Ч. 2.

9. Золотова Г. А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. – М., 1982.

10. Кононенко В. И. Системно-семантические связи в синтаксисе русского и украинского языков. – К., 1976.

11. Мірченко М. В. Структура синтаксичних категорій. – Луцьк, 2001.

12. Мірченко М. В. Функціональний аналіз синтаксичних одиниць (словосполучення, просте речення). - К., 1997.

13. Слинько І. І., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання. – К., 1994.

Термінологічний словник теми

Синтаксис, синтаксис частин мови, синтаксис речення, сегментація, інтонація, предикація, метод субституції, метод транспозиції, метод синтаксичного моделювання, модальність, структурна схема речення, позиційна схема висловлювання, актанти, сирконстанти, парадигматика речення, пропозиція (диктум), теорія глибинних структур, одиниці синтаксису, член речення, синтаксема, елементарні/неелементарні синтаксичні одиниці мови, синтаксичні зв’язки, предикативний зв’язок, підрядний зв’язок, сурядний зв’язок, семантико-синтаксичні відношення.

1. Предмет синтаксису. Типи синтаксичних одиниць.

Основи наукового вивчення синтаксису закладено в працях вітчизняних мовознавців другої половини  Х1Х ст. Більшість сучасних досліджень зосереджені на системі синтаксичних одиниць, їх структурі і семантиці, синтаксичних зв’язках і семантико-синтаксичних відношеннях. Різні підходи до вивчення синтаксису уможливили аналіз синтаксичних одиниць в усіх аспектах їх вияву.

Синтаксис (гр. syntaxis – побудова, поєднання, порядок) – розділ граматики, що вивчає систему синтаксичних одиниць і правила їх функціонування.

Термін „синтаксис” застосовують і щодо синтаксичної будови мови. Синтаксис мови – це сукупність наявних у мові закономірностей, що зумовлюють побудову та функціонування синтаксичних одиниць.

Синтаксис складається з двох розділів – синтаксису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношення (предикативні, атрибутивні, об’єктні, релятивні). Цей розділ називають синтагматичним синтаксисом.

Синтаксис речення описує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семантику й синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як такому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення – це два абсолютно різних за призначення і дією механізми мови. Неможливо ні звести ці два аспекти до одного, ні усунути якийсь один з них. Це призвело до виділення двох самостійних розділів – вчення про сполучальні властивості слова (валентність) і вчення про речення.

Предмет синтаксису у процесі розвитку науки про мову трактувався по-різному, що пояснюється об’єктивними і суб’єктивними чинниками. Серед об’єктивних чинників – природа синтаксичних одиниць і особливості їх функціонування, взаємовідношення між окремими аспектами цих одиниць та їх функцій, специфіка будови певної мови. суб’єктивні чинники – це усвідомлення важливості дослідження відповідних синтаксичних явищ, ступінь зрілості науки, традиції історичного розвитку синтаксису. Термін „синтаксис ” упроваджений у науковий обіг у III ст. до н. е. представниками філософської школи доби еллінізму – стоїками (Тоді він (термін) був віднесений до спостережень над логічним змістом висловлювань. Саме виконуваним логічним аналізом мовлення зумовлювався інтерес до категорій синтаксису. Перші синтаксичні операції (ще до стоїків) були такими: 1) класифікація висловлювань за комунікативною метою; 2) членування речення-судження на основні частини; 3) визначення відношень між частинами складного періоду. Платон та його наступники членували речення-судження на дві частини: ім’я (onoma) та дієслово (rhema), що розумілося як мовне вираження суб’єкта й предиката. Стоїки, увівши поняття „позначуваного”, „висловлюваного” і „позначувача”, виділяли в складі висловлюваного предикат (kategorema) і  відмінок (прямий чи непрямий). Класифікуючи судження-речення за типом предиката, вони ґрунтувалися на таких ознаках, як перехідність/неперехідність, повнота/неповнота, активність/пасивність. Саме стоїки поклали початок вивченню складного речення та  тих відношень, що його організовували – каузальних (причинових), наслідкових, умовних, єднальних, протиставних. Отже, спостереження над синтаксисом античні філософи робили в площині мисленнєво-мовленнєвих процесів. Власне-синтаксична термінологія була ще відсутня. Ті поняття, що використовувалися, відображали точки перетину логічних, синтаксичних і морфологічних характеристик. Перелом у принципах синтаксичного аналізу був зафіксований у творах Аполлонія Дискола (III ст.). Синтаксис Аполлонія Дискола мав морфологічні засади. Його вихідним пунктом було слово. Синтаксис полягав у описі зв’язків слів та форм слів (відмінків) у реченні. Цим був покладений початок синтаксису частин мови. Спеціальної системи синтаксичних понять Аполлоній Дискола не запропонував. Але якщо античні філософи 5 – 1 ст. до н. е. формулювали свї положення в термінах, що репрезентували логіко-синтаксичний (мисленнєво-мовленнєвий) синкретизм, то синтаксична термінологія Аполлонія Дискола зблизилася з морфологічною. Розбіжності в орієнтайії між цими підходами до синтаксису (на універсальні категорії мислення чи на специфічні для конкретних мов морфологічні категорії), а відповідно також у початковій одиниці аналізу (речення чи слово) та його напряму (від форми до змісту чи навпаки) значною мірою визначили особливості синтаксичних концепцій у лінгвістиці після набуття нею автономності).

Прибічники загальної (логічної) граматики розглядають синтаксис як вчення про речення, а прибічники формальної і структурної граматики надають перевагу словосполученню.

Отже,  до предмета синтаксису в сучасному мовознастві відносять і  систему синтаксичних одиниць, і їх структуру та семантику, синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення, порядок слів усередині речення, загальні властивості речення як автономної одиниці мови й висловлювання як частини тексту тощо.

Стосовно синтаксичних об’єктів немає єдиної думки. Сучасна наука синтаксичними одиницями найчастіше називає словосполучення, просте речення, складне речення, висловлення. Об’єктами синтаксису є також слово (лексема) і форма слова, однак їх розглядають не тільки синтаксис, а й лексика і морфологія; тому в синтаксисі їх характеризують лише з погляду синтаксичних властивостей. Нерідко до синтаксичних одиниць відносять і складне синтаксичне ціле.

Основну методику синтаксичних досліджень складають процедури синтезу (породження, поширення, розгортання)й аналізу (членування, сегментації, згортання).

Методика розгортання (синтезу) слова як члена лексико-граматичного класу чи підкласу, діючи в напрямі від простого до складного, визначає валентнісний (сполучальний) потенціал слова, типи й способивираження його синтаксичних відношень з іншими словами. Сегментація (аналіз) речення, його послідовне розчленування на безпосередні складники виявляє ієрархію реалізованих в реченні синтаксичних функцій (членів речення). Кожній функції (члену речення) відповідають певні синтаксичні позиції – місця в структурі речення, причому у визначення позиції часто вводиться семантична характеристика компонентів речення, котрі формують дану позицію.

Стосовно позиційної структури речення використовується метод субституції, що слугує для визначення кола слів і конструкцій, здатних посідати те чи інше синтаксичне місце. Цей прийом доповнює методику розгортання слів, оскільки заміщення синтаксичних позицій не завжди пов’язане з валентнісним аспектом слова. Особливо далекими й вільними від валентнісної сполучуваності є відношення між підметом і присудком. Метод транспозиції – перенесення слів і словосполучень з однієї синтаксичної позиції в іншу – дозволяє описати відношення між формою слова (чи словосполучення) і його синтаксичною функцією. Формальні перетворення в цьому випадку включають не лише граматичні зміни, але й механізми словотворення. Особливу роль відіграє переведення речення в іменні позиції(номіналізація речення), напр.: Студенти склали іспити Складання іспитів студентами скінчилося Студентські іспити скінчилися. Кількість формальних змін при переході слів у іншу ситаксичну позицію відображає „маневреність” синтаксичного ладу мови. Ізоляційні та аналітичні мови з розвинутою конверсією володіють більшою маневреністю в синтаксисі, аніж мови синтетичного ладу.

Позиційна структура речення може бути зафіксованою в тому чи іншому формальному записі. Абстрактну репрезентацію речення характеризує метод синтаксичного моделювання, який забезпечує опис необмеженої множинності речень. Модель речення може відображати різні аспекти його дослідження чи різні концепції мови й синтаксису. Вона може бути орієнтованою на його логічний аспект, напр., S є P (у представленні формальної логіки), або f (x, y) у представленні математичної логіки; вона може бути представлена як відношення комунікативно релевантних теми й реми чи описуватися в термінах синтаксичних функцій (членів речення), у термінах морфологічних форм слів (напр., «іменник у Н. в. +  дієсл. В особ. Ф-мі + іменник у Зн. в.»); вона може фіксувати його семантичну структуру (напр., агенс + дія + пацієнс) чи протиставляти модальний (суб’єктивний) компонент речення його власне семантичній (об’єктивній) частині (модус + пропозиція).

Останнім часом в українському мовознавстві набуває поширення вчення про три синтаксичні одиниці – речення, словосполучення й мінімальну синтаксичну одиницю (компонент речення або словосполучення). Оскільки мінімальні синтаксичні одиниці переважно є компонентами, що репрезентують найвищі морфологічні одиниці (частини мови та сукупність їх форм), то синтаксис у граматичній системі мови розглядають як вищий граматичний рівень, що перебуває над морфологічним.

Отже, постає проблема основної синтаксичної одиниці. У мовознавстві здавна були намагання знайти таку одиницю. Для Пилипа Федоровича Фортунатова (П. Ф. Фортунатов – російський мовознавець (1848 - 1914), професор Московського університету кафедри порівняльної граматики індоєвропейських мов, де читав лекції з готської, литовської й старослов’янської мов, санскриту, із загального мовознавства, порівняльної фонетики й морфології індоєвропейських мов. Саме в лекціях були висловлені основні положення його вчення, запропоновае вирішення низки питань, що хвилювали російських і європейських філологів того часу. Наукову спадщину складає 34 статті. Узагальнювальної роботи не залишив. Почесний ступінь доктора порівняльного мовознавства одержав у 1884 р. без захисту дисертації за одночасним поданням Київського й Московського університетів.) це було словосполучення. Він вважав, що речення – всього лише різновид словосполучення; для Ф. де Соссюрасинтагма, що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два слова, пов’язаних підрядним зв’язком.  (Ф. де Соссюр – видатний лінгвіст ХХ, швейцарець, народився в Женеві (1857 - 1913) в родині вчених. Знав грецьку й латинську мови. Освіту здобув у Женевському та Лейпцігському університетах. Результати досліджень репрезентовані в роботах „Про початкову систему голосних в індоєвропейських мовах”, „Родовий абсолютний у санскриті” (докт. дис.) З 1891 р. викладає в Женевському університеті спочатку як екстраординарний , а згодом як ординарний професор санскриту й індоєвропейських мов, з 1907 р. очолював кафедру загальної лінгвістики. Роздуми вченого щодо проблем сутності мови знайшли відображення в курсі загальної лінгвістики. Три прочитані ним курси із загального мовознавства лягли в основу „Курсу загальної лінгвістики” (1916), виданого посмертно; книга являє собою записи його лекцій Ш. Баллі та А. Сеше. Перекладена багатьма мовами, вона справила величезний вплив на становлення різноманітних напрямів лінгвістики ХХ століття). Полемізуючи з цими точками зору, Е. Бенвеніст слушно зауважив, що „число знаків, які входять до речення, не відіграє жодної ролі: одного знака досить, щоб виразити предикативність” [Бенвенист Э. Уровни лингвистического анализа// Новое в лингвистике. М., 1965. – Вып. IY. – С. 466]. (Еміль Бенвеніст (1902 - 1976) – провідний французький лінгвіст з проблем індоєвропеїстики; вивчав іранські мови і діалекти, досліджував граматику давньоперської мови, займався проблематикою мовленнєвого акту. В російському перекладі є його дослідження з проблем загального мовознавства: Бенвенист Э. Общая лингвистика. Перевод с фр. – М., 1974).

Г. О. Золотова як основну синтаксичну одиницю запропонувала синтаксему, під якою розуміється словоформа, яка бере участь в організації речення. Ця позиція обґрунтовується нею в такий спосіб: „Чинні уявлення про відношення між реченням і словом можна звести в основному до двох концепцій. Згідно з однією з них, кмунікативна потреба людини реалізується перш за все в пошуках необхідної синтаксичної схеми речення, яка потім наповнюється лексично. Дослідники справедливо дорікають прихильникам цієї концепції в недооцінці номінативного аспекту мовленнєвої діяльності. У світлі другої концепції відправною точкою мовленнєвого акту слугує номінація компонентів, „учасників” ситуації, про котру йдеться, і результатом є речення, яке розуміється як номінація ситуації чи події. Слабкість номінативної концепції в тому, що вона розмиває межу між двома різними видами мовленнєвої діяльності – між номінацією й комунікацією, між такими їхніми продуктами, як, наприклад, ратифікація договору парламентом і Парламент ратифікує договір: у кожній з цих конструкцій можна бачити номінацію події, але перша є власне найменуванням події, а друга – повідомлення про подію, іншими словами, в якості комунікативної одиниці виступає лише друга, що має властивість предикативності”.

Якщо припустити, говорить дослідниця, що номінація, позначення компонентів ситуації є вихідною умовою побудови речення, слід з’ясувати питання про мовні засоби номінації цих компонентів. Той факт, що слово належить і лексиці, і морфології, і синтаксису, висуває перед нами питання: коли ми говоримо про слово в лексиці, про слово в морфології, про слово в синтаксисі, чи маємо ми справу з поняттям, тотожним самому собі? Або інакше: чи маємо ми справу в кожному з цих випадків з однією і тією ж самою мовною одиницею? Г. Золотова погоджується з Е. Бенвеністом у тому, що „осмисленість – це головна умова, яку має задовольняти будь-яка одиниця будь-якого рівня для набуття лінгвістичного статусу”. Але значення, яким має володіти синтаксична одиниця, не є лише номінативним, референтним значенням, зхверненим до світу речей, це ще й структурно-смислове значення елемента мовної системи на синтаксичному рівні, відмежоване від інших синтаксичних елементів і зіставлене з ними.

Слово-лексема має перше з цих значень, але позбавлене другого. Воно співвідноситься з іншими словами як з лексичними одиницями в межах свого рівня, але не має розрізнювальних ознак синтаксичної одиниці. Не лексеми співвідносяться в значимих опозиціях синтаксичної системи, не лексеми визначають тотожності й розбіжність синтаксичних конструкцій. У свою чергу референтне значення слова-лексеми об’єднує три рівня абстракції: а) індивідуально-лексичне, чи унікальне; значення, що відрізняє дане слово від будь-якого іншого (дім, дід, дощ у лексичній системі позначають будь-який дім, будь-якого діда, будь-який дощ; у конкретно-мовленнєвому реченні референтом цих імен може бути одиничний предмет чи явище: цей дім, цей дід, цей дощ); б) категоріально-семантичне значення – значення даного предмета як представника підкласу конкретних предметів-неістот, або підкласу осіб, або підкласу явищ природи і под.; в) загальнограматичне значення класу слів – тієї частини мови, в котру входить дане слово. Референтне значення слова-лексеми слугує матеріалом для перетворення його в синтаксичну одиницю, але лише матеріалом.

Засобами найменування компонентів речення, ланками синтаксичного ланцюга, якими стають одиниці лише вступаючи у відношення з іншими ланками, стають не слова-лексеми, а слова-синтаксеми. ... Вірогідно, перетворення лексеми в синтаксему передбачає два етапи:             1) відділення категоріально-семантичного значення від індивідуально-лексичного, чи, точніше, підняття індивідуального значення до категоріального ступеня; 2) фіксацію однієї з морфологічних форм, даних слову як представнику тієї чи іншої частини мови. Взаємодія семантики й морфології створює мовну одиницю з певними синтаксичними потенціями, що й зумовлює її можливі відношення з іншими ланками синтаксичного ланцюга. Іншими словами, внаслідок тих властивостей, котрі одержує синтаксема в результаті поєднання зусиль семантики й морфології, вона набуває здатність вступити в той чи інший тип словосполучення чи речення.

У сучасному мовознавстві вивчення синтаксичних одиниць передбачає багатоаспектність підходів. Переважно досліджуються три аспекти: формально-синтаксичний (враховує формальну будову синтаксичних одиниць), семантико-синтаксичний, або семантичний (враховує взаємозв’язок формальної будови і значення синтаксичних одиниць) і комунікативний. Панівним є функціональний підхід(комунікативний) до вивчення синтаксичних явищ. Він полягає у дослідженні об’єктивно-смислового змісту речення як відображення явищ позамовної дійсності, реалізується в концепціях американських мовознавців Чарльза Філлмора (нар. 1929 р.), Уолеса Чейфа (нар. 1927 р.) та ін. Функціонально-синтаксична концепція Анатолія Мухіна орієнтована на виділення функціональної синтаксичної одиниці (синтаксеми) з урахуванням її диференційних семантико-синтаксичних ознак. Голландський лінгвіст Симон-Корнеліс Дік (нар. 1940 р.) досліджує взаємовідношення функціонального і системного аспектів у синтаксисі, а чеський мовознавець Вілем Матезіус (1882 - 1945) – комунікативний аспект функціонального синтаксису. Він створив вчення про актуальне членування речення.

В українському мовознавстві досліджуються передусім формально-синтаксичний та семантико-синтаксичний аспекти, їх взаємодія. Найповніше ці аспекти з погляду функціонального синтаксису дослідив Іван Вихованець (нар. 1935 р.). Він розглянув типи функціональних синтаксичних одиниць за формально-синтаксичними і семантико-синтаксичними ознаками, синтаксичні одиниці у сфері мови і мовлення, синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення, формально-синтаксичну і семантико-синтаксичну структури речення.

В українській лінгвістиці виділяють три основні синтакичні одиниці: речення, словосполучення і мінімальну синтаксичну одиницю.

Р е ч е н н я. Є предикативною (лат.predicatum - сказане) одиницею, оскільки його зміст через модально-часові параметри (ірреальність, спонукальність, бажальність, теперішній, минулий, майбутній час) співвідносяться з дійсністю. Воно є основною і найбільшою одиницею в мовній системі, напр.: Вийшла в поле руська сила, корогвами поле вкрила (І. Франко); Хто вам сказав,що я слабка, що я корюся долі? (Л. Українка); Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча (А. Малишко); Тоді, схилившись наді мною, сиділа ніжна Мавка цілу ніч (П. Воронько).

Отже, основними ознаками речення є комунікативність, предикативність та інтонація. Предикативність – це співвіднесеність змісту речення з дійсністю. Завдяки предикативності зміст речення трактується як реальний (такий, що мав, має або буде мати місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Предикативність формується за допомогою категорії способу і модальності. Під модальністю розуміють відношення мовця до змісту речення. Смислову основу модальності становить поняття оцінки як інтелектуальної (раціональної), так і емоційної. Модальність виражається вставними і вставленими одиницями (здається, кажуть, безумовно, напевно тощо), модальними частками (ніби, хіба що, чого доброго), вигуками (леле!, горе!, гай-гай!, та ба!), спеціальними інтонаційними засобами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. Шарль Баллі вважав, що в будь-якому висловлюванні має місце фактичний зміст (диктум) і його оцінка (модус). У мовознавстві є й інше, широке трактування модальності, яке по суті збігається з наведеним вище визначенням предикативності.

Щодо інтонації, то у формуванні речення її роль виняткова. Будь-яке слово може стати реченням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама! Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність взагалі.

На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних напрямках – формально- структурному, комунікативному і прагматичному (предметом прагматичного синтаксису є є проблеми, пов’язані з мовцем і адресатом, їх взаємодією в процесі комунікації: явна і прихована мета висловлювання, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо).

Основу конструкції простого речення утворює структурна схема, що складається зі словоформ, які виражають суб’єкт і предикат думки. Суб’єкт і предикат думки не завжди збігається з підметом і присудком. Суб’єкт і предикат, тобто мовні форми предикації, утворюють структурну схему простого речення, його формальну модель. Наприклад:

N1Vf  Біжить хлопець; Мій брат учиться

N1 CopN1/5  Мої батьки були учителі/учителями

N3Pr adv  Мені холодно

VinfPr adv  Писати для дітей треба цікаво

Символи розшифровують так: N – іменник, V – дієслово, inf – інфінітив, Pr adv – категорія стану (предикативний прислівник), сop – зв’язка, f – змінювана форма (дієслова), 1, 3, 5 – порядковий номер відмінка (відповідно називний, давальний і орудний.).

До структурної схеми входить тільки мінімум (суб’єкт і предикат думки), через що такі речення, як Брат купив автомобіль і Мій брат вчора купив в автомагазині новий імпортний автомобіль будуть мати одну й ту ж структурну схему. Для того щоб у разі потреби розрізнити подібні випадки, як доповнення до структурної схеми стали використовувати розширену структурну схему, або, іншими словами, позиційну схему висловлювання. Якщо перша містить предикативний мінімум, то друга – номінативний мінімум, тобто все, що необхідне для розуміння речення. До позиційної схеми, крім головних членів, входять різні поширювачі, тобто другорядні члени речення (в традиційному розумінні), або актанти і сирконстанти (за сучасною термінологією). Ці поняття введені в науковий обіг французьким ученим Люсьєном Теньєром. Він розрізняв три актанти: перший, другий і третій, що відповідають підмету, прямому додатку й непрямому додатку. Сирконстанти – це слова, що вказують на час, місце, спосіб дії та інші обставини процесу.

У питанні про конститутивний центр речення (підмет і присудок чи присудок?) керуються переважно таким положенням: підмет і присудок мають подвійну природу. Їх статус змінюється залежно від того, в якому аспекті – конструктивному чи комунікативному – їх розглядають. Синтагматично присудок підпорядковується підмету. В аспекті актуалізації (у відношенні не до якогось члена речення, а всього висловлювання) присудок займає центральну позицію (предикативність, а саме такі її складники, як категорія способу і часу, містяться саме в присудку).

Опозиції структурних схем за вираженими ними синтаксичними ознаками предикативних відношень утворюють системні зв’язки між цими структурними схемами, формують парадигматику речень. Питання парадигматики речень поки що не має однозначного розв’язання. У трансформаційній граматиці (Ноам Хомський/Чомськи та його школа) під парадигматикою речення розуміють структурно відмінні, але семантично співвідносні синтаксичні конструкції (речення), що рівнозначне перифразам.

Інша концепція парадигми речення характерна для напряму логічної семантики в синтаксисі. За нею до однієї парадигми належать речення, які співвідносяться з одним і тим самим денотатом, тобто є синонімічними.

Поняття парадигма тики речення широко використовується як у конструктивному, так і в комунікативному син таксі. Як правило, парадигматичний підхід використовують при вивченні простого речення.

Ще вужче трактує парадигму речення Н. Ю. Шведова, відносячи до неї тільки зміни, пов’язані з модальними і часовими значеннями присудка. Так, повна парадигма простого речення, утворювана морфологічним варіюванням присудка, має 8 членів: три форми індикатива (дійсного способу – теперішній, минулий і майбутній час) і п’ять форм ірреальних способів – кон’юнктивний (можливість за певних обставин і воля), умовний, бажальний, спонукальний, обов’язковий: Вона працює(1). Вона працювала(2). Вона працюватиме/буде працювати(3). Вона працювала б(4). Якби вона працювала(5). Лише б вона працювала(6). Хай вона працює(7). Вона працюй, [а він тільки їсть та вилежується](8).

Як і в морфології, синтаксичні парадигми бувають повні і неповні. Повнота парадигми простого речення залежить від його граматичної структури і від лексичного наповнення структури. Так, скажімо, речення Перемога – це чудово має не восьмичленну (повну) парадигму, а неповну чотиричленну: Перемога – це чудово. Перемога – це було чудово. Перемога – це буде чудово. Перемога – це буде чудово. Тут відсутні такі форми ірреальних способів, як обов’язковість, бажальність, спонукальність. Речення Цвісти садам має всього лише двочленну парадигму – теперішній час (Цвісти садам) і бажальний спосіб (Цвісти б садам) [Шведова Н. Ю. Парадигматика простого предложения в современном русском языке// Русский язык. Грамматические исследования. М., 1967].  

Побудова (синтагматична організація) речення підпорядкована його двом функціям – номінативній і комунікативній. Номінативна функція пов’язана з позначуваною реченням ситуацією (подією), тоді як комунікативна – з виділенням у висловлюванні ядра і теми повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів речення у функціональному синтаксисі стали розрізняти номінативний (семантичний) синтаксис і комунікативний синтаксис.

Для номінативного синтаксису (семантичного) важливим є поняття пропозиції. Пропозиція (диктум)– це семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і комунікативної парадигми речень. Так, наприклад, речення Президент вручив співачці орден, Президент нагородив співачку орденом, Президентом вручений орден співачці передають одну й ту саму інформацію. У пропозиції відображається денотативна ситуація. Кожний актант і сирконстант (іншими словами, кожна словоформа) в позиційній схемі відіграє певну роль, позначаючи мовну семантику високого рівня абстракції, як, наприклад, діяч, дія, об’єкт дії, знаряддя дії, місце дії, мета дії тощо. Ч. Філлмор, який уперше опрацював цю „відмінкову граматику”, виділив такі ролі: агентив (А), датив (D), інструменталь (I), фактитив (F) – предмет або особа, що виникають внаслідок дії, локатив (L), об’єктив (O). Нині цей перелік ролей дещо змінився, розширився й отримав нове символічне позначення.

Пропозитивна номінація і позиційна структура висловлювання не завжди збігаються. У мові існують речення, в яких у один синтагматичний ряд злиті дві чи більше пропозиції, які обслуговує спільний механізм актуалізації. Так, зокрема, в реченні Я знав його дитиною реалізовано дві пропозитивні номінації: Я знав його і Він був дитиною. У різних мовах механізми актуалізації і номінації ситуації характеризуються різним ступенем автономності, взаємозалежності.

З ученням про пропозицію пов’язана теорія глибинних структур. Глибинна структура – це спосіб абстрактного опису семантичногї структури речення, це абстрактна формула, утворена найбільш загальними універсальними елементами смислу. Так, наприклад, речення Будинок зводиться робітниками і Зведення будинку робітниками мають одну й ту ж глибинну структуру Робітники зводять будинок, яку можна передати як agens act obj. Якщо глибинна структура є узагальненим змістом речення, то поверхнева структура – це конкретний опис синтаксичної будови речення. Поверхнева структура забезпечує вираження глибинної синтаксичної семантики граматичними класами слів, тобто частинами мови. Як правило, одна глибинна структура реалізується в декількох поверхневих (див. вищенаведені речення). Але трапляються випадки, коли одній поверхневій структурі відповідають дві глибинні. Маються на увазі випадки, коли поверхнева структура є недостатньою для однозначного витлумачення висловлювання. Найчастіше це буває тоді, коли речення дає можливість двояко інтерпретувати зв’язки між своїми членами (випадки так званої синтагматичної омонімії): Спостереження над мовою маленьких дітей (спостереження дітей чи над мовою дітей), Сильно засмаглий юнак кидає каміння (сильно засмаглий чи сильно кидає). Це ще раз підкреслює, що синтаксичні зв’язки в реченнях є семантичними. Більшість помилкових аналізів речень є наслідком неправильного розставлення синтагматичних зв’язків.

Саме „глибинний синтаксис” дав поштовх для вивчення лексичного наповнення речення. Дослідження 60 – 80 років ХХ ст. довели, що між структурою речення і його лексичним наповненням існує тісний взаємозв’язок. Так, з одного боку, уже значенням дієслова, що входить до предикативного центру речення, задається структура речення (відчинити що і чим, тоді як світати не може мати поширювачів), з іншого боку, на всі граматичні зразки речення накладаються лексичні обмеження. Цікаво, що навіть такі узагальнені (логічні) значення, як екзистенція, номінація, характеризація, ідентифікація, в різних мовах актуалізуються в спеціальних структурних схемах. Через те в логіко-граматичному синтаксисі виділяють чотири типи речень: 1) речення характеризації (Люди спокійні. Цей будинок гарний); 2) речення тотожності, або ідентифікації (В. Винниченко – письменник і політичний діяч. Багряний колір – це густо-червоний, пурпуровий); 3) речення-найменування, або номінації (Це дерево зветься акацією); 4) буттєві речення (У цьому саду є груші. У Карпатах водяться дикі кабани).

Крім семантичного, речення має великий прагматичний потенціал – передає відношення до предмета мовлення, до ситуації і до адресата. Ці прагматичні компоненти, взаємодіючи з семантичною структурою речення, формують його глибоку й багатоступеневу смислову структуру.

Комунікативний функціональний синтаксис пов’язаний із розподілом функціонального навантаження речення між його членами, який дістав назву актуального членування речення. Оскільки в будь-якому повідомленні є те, що відоме слухачеві, і те нове, заради чого породжується повідомлення, то висловлювання відповідно поділяється на дві частини – тему і на те, що говориться про неї, - рему (нову інформацію). Актуальне членування здійснюється за допомогою порядку слів та інтонації. Тема звичайно розміщується на початку фрази, рема – в кінці (Студенти в аудиторії, тобто не на вулиці, не в залі, не вдома, не в кінотеатрі...), однак за допомогою інтонації можна як рему виділити початок фрази (Студенти в аудиторії, тобто не викладачі, не гості, не вчителі...). Додатковими маркерами реми можуть бути видільні частки (тільки, лише, саме), неозначені артиклі, додатки-агенси в пасивних конструкціях тощо.

Слід зауважити, що актуально членуються не всі речення. Не мають актуального членування односкладні речення, а також ті двоскладні, які є відповідями на запитання „Що сталося?”. Зазвичай весь зміст таких речень є новим (ремою).

Отже, актуальне членування речення зумовлене не логічними відношеннями між його компонентами, а умовами комунікації, зовнішньою ситуацією, інтересами співбесідників тощо. Воно представляє комунікативний аспект, а не логіко-граматичний.

С л о в о с п о л у ч е н н я. Непредикативна синтаксична одиниця, яка лише в складі речення як одиниці повідомлення є його компонентом.

Речення (як предикативна одиниця) і словосполучення (як непредикативна одиниця) різняться кількісним складом компонентів (реченням може бути й одне слово), пор.: Світає; Вечір; Тихо; слухати музику; сонячний ранок; батько і мати.

М і н і м а л ь н а  с и н т а к с и ч н а  о д и н и ц я. Функціонує лише в межах речення чи словосполучення, тобто є їхнім складником. Її виділяють з урахуванням синтаксичних зв’язків та семантико-синтаксичних (смислових) відношень. У формально-синтаксичній структурі простого речення мінімальними одиницями є члени речення, у семантико-синтаксичній – синтаксеми.

Синтаксичні одиниці перебувають в ієрархічних зв’язках. Вершиною цієї ієрархії є речення, якому підпорядковані словосполучення і мінімальна синтаксична одиниця.

Відмінності між синтаксичними одиницями зумовлені передусім граматично, оскільки за змістом вони можуть бути лексично тотожними, пор.: Упорядкували землю (речення) – упорядкування землі (словосполучення) – землевпорядкування (мінімальна синтаксична одиниця, наприклад, у реченні У селищі здійснювались роботи із землевпорядкування). Найбільшою мірою така співвідносність виявляється в простому і складному реченнях, меншою мірою – у словосполученні і реченні, напр.: вечірня прогулянка до міста (словосполучення) – Увечері прогулювались до міста (просте речення) – Коли настав вечір, прогулювались до міста (складне речення). У наведених прикладах різні синтаксичні одиниці називають ту саму подію і диференціюються лише за граматичними відмінностями.

Синтаксичні одиниці мають лексичні (мовленнєві, індивідуальні) і граматичні (мовні, загальні) значення.

Розглянемо два ряди словосполучень: 1) сонячний ранок, високий будинок, зелена трава; 2) писати листа, читати книгу, бачити море. Кожне з наведених словосполучень має своє лексичне значення, що зумовлене лексичним значенням слів, які його утворюють, окрім того, обидва ряди словосполучень різняться граматичним значенням: предмет і його ознака (перший ряд), дія і предмет, на який вона переходить (другий ряд). Речення Робітники працюють, Учні вчаться, відрізняючись індивідуальним змістом, мають спільне граматичне значення – „суб’єкт і його діяльність”.

Отже, синтаксична семантика – це типова семантика, спільне значення синтаксичних одиниць однакової будови.

2. Елементарні й неелементарні синтаксичні одиниці-конструкції. До синтаксичних одиниць-конструкцій належать речення і словосполучення. Мінімальна синтаксична одиниця є складником речення або словосполучення.

З огляду на будову розрізняють е л е м е н т а р н і  та  н е е л е м е н т а р н і  о д н и ц і-    к о н с т р у к ц і ї. У формально-синтаксичному і семантико-синтаксичному аспектах вони частково збігаються. Водночас семантично-неелементарні конструкції охоплюють ширше коло синтаксичних одиниць.

Визначаючи елементарні/неелементарні речення і словосполучення, вчені, як правило, беруть за основу кількісний критерій, хоча поняття елементарності/неелементарності трактують по-різному. Це пов’язано насамперед з розбіжністю у термінології, з різним окресленням об’єкту дослідження (тільки підрядні словосполучення; підрядні і сурядні словосполучення; підрядні, сурядні і предикативні словосполучення).

Згідно з кількісним критерієм елементарні словосполучення називають простими, неелементарні – складними (рідше ускладненими), оскільки переважна більшість простих словосполучень складається з двох повнозначних слів, складних – із трьох і більше.

Елементарні словосполучення досліджено достатньою мірою, а неелементарні описані лише фрагментарно. Спробу системного аналізу складних словосполучень здійснив український лінгвіст Григорій Удовиченко (1917), який обмежився мінімальними (трикомпонентними) складними словосполученнями. Труднощі дослідження неелементарних словосполучень зумовлені різним розумінням природи словосполучення. Так, Олександр Мельничук (1921 - 1997), який визначає сурядні, підрядні і предикативні словосполучення, як словосполучення розглядає і цілі прості речення. Однак, вірогідно, має рацію І. Вихованець, який вважає словосполучення підпорядкованою реченню синтаксичною одиницею. Елементарні словосполучення будуються за певною структурною схемою, в якій поєднуються два повнозначні слова. Неелементарні (ускладнені) словосполучення є комбінаціями елементарних словосполучень на основі сурядного і підрядного зв’язків.

Елементарні/неелементарні конструкції співвідносні, але не завжди тотожні у формально-синтаксичному і семантико—синтаксичному аспектах з непоширеними/поширеними, неускладненими/ускладненими простими реченнями.

З формально-синтаксичного і семантико-синтаксичного погляду елементарне просте речення відповідає непоширеному простому реченню, оскільки лише головні члени є необхідними компонентами структурної схеми, напр.: Дзвенить вода (Є. Маланюк); Ліхтарі миготять (Г. Чупринка); Люди – прекрасні (В. Симоненко); Грюкіт. Стукіт. Дзвони. Скрипи (Г. Чупринка).

Поширені речення мають у своєму складі, крім головних, другорядні члени, які не є необхідними компонентами структурної схеми, напр.: Димок від розкладених на землі вогнищ прозорими струмочками здіймався до блакитного неба (Петро Панч); Я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки (Леся Українка); Треба твердо нам в бою стояти (І. Франко); Богдана любили на факультеті (О. Гончар). Трактування таких конструкцій у формально-синтаксичному і семантико-синтаксичному аспектах збігається лише частково.

У семантико-синтаксичному аспекті елементарні прості речення, компоненти яких зумовлені семантико-синтаксичною валентністю (лат. valentia - сила) предиката (головна синтаксема, що відповідає присудкові) є елементарними поширеними реченнями, в яких, крім головних членів, функціонують і другорядні. Отже, ці конструкції і з формально-синтаксичного погляду відповідають елементарним поширеним реченням. Поширення таких елементарних речень відбувається за рахунок іменникових компонентів, зумовлених семантико-синтаксичною валентністю (здатністю визначати кількість залежних словоформ) предиката. За валентними можливостями предиката виділяють трикомпонентні – семикомпонентні елементарні поширені речення, а однокомпонентні – двокомпонентні відповідають звичайним непоширеним реченням. Найбільші валентні можливості мають дієслова возити, везти, завезти, нести, носити, відносити, занести та ін., напр.: Хлопчик приніс із лугу квіти матері в кімнату; Екскурсанти приїхали з Рівного до Києва поїздом.

Більшість залежних від предиката іменників (другорядних членів) перебувають у правобічній щодо предиката позиції; у лівобічній перебуває суб’єкт. Елементарні поширені односкладні речення мають значно менші валентні можливості і обмежуються переважно одним-двома керованими іменниками в ролі другорядних членів як у правобічній, так і лівобічній позиції, напр.: Туристам видно море; Матері було сумно.

З формально-синтаксичного погляду неелементарними (ускладненими) вважають речення, в яких функціонують однорідні члени речення, відокремлені другорядні члени, вставні і вставлені конструкції, звертання. Елементарними (неускладненими) є конструкції з наявними другорядними членами речення (додатками, означеннями, обставинами), що не є однорідними та відокремленими, напр.: Везе Марко Катерині сукна дорогого (Т. Шевченко); Од усього цього місця віяло дикою могутньою красою (Б. Грінченко); Трава пожовкла від посухи (Є. Маланюк); Садок ріс на волі в глибокій долині (І. Нечуй-Левицький).

З погляду семантико-синтаксичного, як і формально-синтаксичного, неелементарними (ускладненими) є речення з однорідними, відокремленими другорядними членами, вставними і вставленими конструкціями, звертаннями. Водночас до неелементарних (ускладнених) речень належать і такі, в яких наявні вторинні предикатні і субстанціональні синтаксеми прислівникового та детермінантного характеру (Детермінант (лат. determinans – який визначає, обмежує) – член речення, що відноситься до всього складу речення, поширюючи його в цілому і не пов’язуючись із жодним з його членів. Детермінант пов’язаний із реченням зв’язком вільного приєднання, але відрізняється від приєднувального зв’язку своїм неприслівним характером, напр.: Катюші було багато справ по дому, але вона встигала все переробити. Дорога з нетерплячки здалася йому надзвичайно довгою. Детермінант завжди бере участь у формуванні семантичної структури речення. У багатьох випадках він є її обов’язковим компонентом, виражаючи семантичний суб’єкт чи об’єкт, а також поєднуючи в собі одне з цих значень зі значенням локального чи темпорального кваліфікатора. Детермінант зберігається в усіх формах речення і в усіх його регулярних реалізаціях. Одне речення може бути поширене кількома детермінантами. Термін „детермінант” був уведений у русистиці в сер. 60-х рр. Н. Ю. Шведовою). Такі синтаксеми є похідними, вони витворилися з елементарних простих речень. Тому багато речень, що з формально-синтаксичного погляду є простими неускладненими, у семантико-синтаксичному плані є простими ускладненими, що утворилися внаслідок трансформації складних реченнєвих структур.

Найбільшу группу семантично ускладнених речень становлять речення з детермінантними членами, що стосуються граматичного центру речення і виражають обставинні значення, напр.: Хлопець прокинувся від вибуху; Туристи запізнилися через дощ; Всупереч прогнозам ішли дощі; На випадок негоди зупинимось у лісі.

Поширеними є також прості ускладнені речення з нейтралізованими предикатами в атрибутивній (означальній) позиції. Наголошуючи на тому, що атрибутивні відношення ґрунтуються на перебудові базових (елементарних) речень і що глибина перебудови конструкції буває різною, І. Вихованець зазначає: „Найпростішим перетворенням компонента у морфологізований прикметник є трансформація семантичного предиката з формально-синтаксичної позиції присудка (аналітичного або синтетичного дієслова) і набуття предикатом проміжної між семантико-синтаксичними і формально-синтаксичними функціями функції атрибута , пор.: Дівчина була струнка → Струнка дівчина усміхалася до нас”. Порівняймо: Від заходу насувалася чорна хмара (М. Коцюбинський); Море зазирає у темні ущелини                                    (П. Загребельний); Худорлявий високий хлопець у сірому сукняному костюмі переправився через Дніпро вузьким просмоленим човном (П. Загребельний).

Існують різні підходи і до питання елементарності (неускладненості) та неелементарності (ускладненості) на рівні складного речення. Деякі чеські й словацькі мовознавці (Л. Двонч, Й. Грбачек, Я. Бауер) вважають ускладненими лише речення з різними типами синтаксичного зв’язку. На думку інших (словацький лінгвіст Ф. Кочіш), визначальним є кількісний критерій, тобто ускладненим є речення з трьох і і більше предикативних одиниць.

В українському мовознавстві основну увагу приділяють дослідженню складних елементарних речень, які складаються з двох предикативних одиниць. Деякі мовознавці багатокомпонентні (неелементарні) речення подають лише як ілюстрації до речень мінімальної структури. Нерідко неелементарні речення розглядають лише як своєрідні комбінації складних елементарних речень, у яких повторюються ті самі синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення.

Вихідними, базовими структурами в системі складного речення є елементарні речення, що складаються з двох предикативних одиниць.

З формально-синтаксичного погляду елементарними є двокомпонентні сполучникові (складносурядні і складнопідрядні) і безсполучникові конструкції незалежно від обсягу предикативних частин, наявності згорнутих пропозицій, напр.: Бачу здалека: хвиля іскриста грає вільно по синьому морю (Леся Українка); Затріщало, бризнуло росою гілля, і ним бійці почали маскувати машини (М. Стельмах); Благословенна прця рільника, що оре цілину в ясній надії (М. Рильський).

Із семантико-синтаксичного погляду елементарними складними реченнями є лише ті, у яких відсутні звороти і синтаксеми, що можуть бути розгорнуті в речення. У складі предикативних одиниць можуть функціонувати лише субстанціональні синтаксеми (компоненти, що передають значення реальної предметності), зумовлені валентністю предиката, напр.: Хто зі злом не бореться, той людей не любить (І. Франко); Хтось сповістив, що йде поїзд (М. Олійник); Гув мотор, катер пінив носом хвилі (Ю. Мушетик). Лише незначна частина формально-синтаксичних елементарних речень є елементарними з погляду семантичного.

Складні конструкції з сурядністю і підрядністю, сполучниковим і безсполучниковим зв’язком, як правило, є неелементарними реченнєвими утвореннями.

Не до кінця з’ясоване питання елементарних та неелементарних мінімальних синтаксичних одиниць. У формально-синтаксичному аспекті елементарними є головні члени (простий підмет і простий дієслівний присудок) та другорядні члени, виражені одним повнозначним словом. До неелементарних відносять складений підмет, складений іменний та дієслівний присудки, складний (подвійний) присудок, другорядні члени, виражені словосполученнями.

Із семантико-синтаксичного погляду поняття елементарності/неелементарності пов’язане з наявністю/ відсутністю в простому реченні вторинних предикатних і субстанціональних синтаксем.

Отже, елементарні/неелементарні словосполучення загалом є тотожними з формально-синтаксичного і семантико-синтаксичного погляду. У простих і складних реченнях наявна лише часткова відповідність між елементарними/неелементарними конструкціями у формально-синтаксичному і семантико-синтаксичному аспектах.

3. Синтаксичні звязки у словосполученні і реченні. Синтаксичний звязок - формальний звязок між компонентами синтаксичної одиниці (словосполучення, простого речення, складного речення), виражений відповідними мовними засобами.

Синтаксичні звязки у словосполученні, простому і складному реченнях певною мірою збігаються, хоча в кожній з названих одиниць виявляються специфічні особливості синтаксичного звязку. Тому слід диференціювати синтаксичні звязки на рівні словосполучення, простого і складного речення.

Мінімальні синтаксичні одиниці можуть поєднуватися у межах словосполучення і речення. Варіантів таких поєднань може бути декілька:

  1.  поєднання опорного слова, яке в словосполученні може вживатися в будь-якій формі, і залежної форми слова, що завжди репрезентована однією граматичною формою, напр.: співати (співаю, співаєш, співає, співаємо, співаєте, співають, співав би...) пісню;
  2.  поєднання опорної і залежної форм слова, що вживаються в будь-якій формі, напр.: весняний ранок, весняного ранку, весняним ранком тощо;
  3.  поєднання двох рівноправних компонентів у сурядному словосполученні: брат і сестра, веселитись і радіти;
  4.  поєднання взаємозалежних головних членів – підмета і присудка: Засне долина; Минає літо  (Т. Шевченко).

У неелементарних словосполученнях мінімальна синтаксична одиниця поєднується з елементарним словосполученням: високий деревяний будинок (високий + деревяний будинок), гарні польові квіти (гарні + польові квіти).

У межах елементарних складних речень, переважно складносурядних і безсполучникових, а також і в деяких багатокомпонентних конструкціях поєднуються прості речення: Пташки замовкли, трави стихли, лише берези сколихнулись, та вітер золотим од дерева до дерева почав шпурляти, кружляючи червоне (П. Тичина).

У складнопідрядних реченнях опорна прислівна мінімальна синтаксична одиниця в головній частині підпорядковує підрядну частину. У ролі опорної мінімальної синтаксичної одиниці виступають переважно іменники і дієслова: Буря розчахнула стару, напівзасохлу акацію, що росла біля сіней (В. Канівець). Він розуміє, що ця байдужість страшніша за стогони й сльози (М. Стельмах).

Складні неелементарні речення (сполучникові, безсполучникові, сполучниково-безсполучникові), що поділяються на рівні членування, на зовнішньому рівні можуть поєднувати прості й складні (елементарні й неелементарні), а також складні конструкції зі складними: І то нічого, / що чигали круки, що проминуло так багато літ (Л. Костенко); Я спробував повзти, / але кулі віялом лягли переді мною, і я знову припав до снігу (І. Багмут). (Вертикальною рискою показаний зовнішній рівень членування).

4. Засоби вираження синтаксичних звязків. Типи і форми синтаксичних звязків. Синтаксичні звязки у реченні виражаються кількома засобами. Це переважно стосується і словосполучення.

В українській мові як мові аналітично-флективної будови з домінуванням флективних ознак існують такі засоби вираження синтаксичних зв’язків:

1) відмінкові закінчення іменників, флексії роду, числа і відмінка прикметників, закінчення особи, числа і роду дієслів, напр.: Темна хмара озвалася громом гучним, освітилась огнем блискавиці (Леся Українка); З журбою радість обнялась... (О. Олесь);

2) прийменники, що вживаються разом з непрямими відмінками іменників: Синє й гаряче небо лежело над степом, неначе якась кругла покришка. На небі не було хмариночки! На степу не було ні смужки туману (І. Нечуй-Левицький);

3) сполучники і сполучні слова, що використовуються в простому й складному реченнях: Я забуваю сумніви і сум (Л. Костенко); Уставай, моє сонечко, з темного лугу, бо тривожить минуле не раз і не двічі (А. Малишко);

4) порядок слів, який в українській мові є допоміжним засобом вираження синтаксичних зв’язків, оскільки в багатьох випадках зміна порядку слів не веде до зміни синтаксичної ролі членів речення, а переважно позначається на змістових та стилістичних нюансах. Проте в деяких конструкціях порядок слів, виражаючи напрямок синтаксичного зв’язку між тотожними формами слів, диференціює підмет і присудок, підмет і додаток тощо, пор.: Київ – столиця України; Столиця України – Київ; Весло зачепило плаття; Плаття зачепило весло;

5) інтонація (на письмі позначається розділовими знаками), яка відіграє важливу роль у поділі речень на синтагми, встановленні фразового наголосу, визначенні типів складних безсполучникових речень та ін. Так, зокрема, інтонація впливає на трактування речення з тим самим лексичним складом як простого, ускладненого вставним реченням, або ж як складного безсполучникового з неоднорідними частинами, пор.: Памятаю, це трапилося влітку (просте ускладнене); Памятаю: це трапилося влітку (складне безсполучникове);

6) одним із засобів звязку компонентів частин простого і складного речення є лексичний повтор, напр.: Не раз ми ходили в дорогу, не раз ми вертали до хати (П. Грабовський).

Згідно з функціональним підходом в україністиці останнім часом виділяють такі типи синтаксичних зв’язків:

  1.  предикативний (у реченні);
  2.  підрядний (у словосполученні, простому і складному реченнях);
  3.  сурядний (у словосполученні, простому і складному реченнях).

Предикативний зв’зок – зв’язок між підметом і присудком, що формує структурну основу простого двоскладного речення.

Підрядний зв’язок – синтаксичний зв’язок, що вказує на граматичну залежність одного компонента від іншого в реченні чи словосполученні.

Сурядний зв’язок – синтаксичний зв’язок, що поєднує граматично рівноправні компоненти в словосполученні, простому та складному реченні.

5. Семантико-синтаксичні відношення. Семантико-синтаксичні відношення – відношення, що відображають стосунки предметів і явищ дійсності, вказують на значеннєві стосунки поєднаних певним синтаксичним зв’язком синтаксичних одиниць.

У семантично простому елементарному реченні семантико-синтаксичні відношення спрямовані від предиката (передусім дієслівного) до непредикатних (субстанціональних) синтаксем. При цьому виділяють такі різновиди субстанціональних відношень:

- суб’єктні: І наступило мовчання (К. Пісоцький);

- об’єктні: Крутило куряву (В. Тарнавський);

- адресатні: Про це я вам скажу відверто;

- інструментальні: Батько затарабанив ножем по столу (В. Тарнавський);

- локативні: Вона з гнівом кинула талон на підлогу і пішла до виходу (Ю. Цюпа).

Первинними є семантико-синтаксичні відношення в складних реченнях, які є похідними в простих реченнях, напр.: Хлопці прокинулися, бо гриміло Хлопці прокинулися від грому; Коли настав вечір, ми вийшли на прогулянку → Увечері ми вийшли на прогулянку.

У складних реченнях семантико-синтаксичні відношення встановлюються між предикативними одиницями і мають свою специфіку залежно від типу складного речення.

Запитання. Завдання

1. У чому полягає сутність синтаксису як науки і як синтаксичної будови мови?

2. Розкрийте погляди мовознавців на об’єкти синтаксису.

3. Чому речення є центральною синтаксичною одиницею, а словосполучення і мінімальна синтаксична одиниця підпорядковані йому?

4. Назвіть аспекти вивчення синтаксису. У чому сутність функціонального синтаксису?

5. Які синтаксичні одиниці є конструкціями?

6. Розкрийте поняття елементарності/неелементарності синтаксичних одиниць.

7. Назвіть типи синтаксичного зв’язку в межах словосполучення, простого і складного речення.

8. У чому специфіка предикативного зв’язку? Назвіть його диференційні ознаки.

9. Охарактеризуйте різновиди підрядного зв’язку (прислівний, детермінантний, опосередкований). Назвіть його диференційні ознаки.

10. З’ясуйте специфіку сурядного зв’язку. Встановіть його диференційні ознаки.

11. У чому сутність семантико-синтаксичних відношень? Як вони пов’язані із синтаксичними зв’язками?

12. Які семантико-синтаксичні відношення є первинними, а які вторинними? Проілюструйте це на конкретних прикладах.

13. Які синтаксичні одиниці виявляються у сфері мови і сфері мовлення?

14. У чому виявляється зв’язок синтаксису з лексикою і морфологією?

Термінологічний словник курсу

(за темами)

 

Білінгвізм, гуманітарні науки, діахронія, етнолінгвістика, загальне мовознавство, індивідуальна двомовність, конкретне (часткове) мовознавство, мовознавство, національна двомовність, об’єкт науки, полілінгвізм (мультилінгвізм), предмет науки, природничі науки, психолінгвістика, синхронія, соціолінгвістика.

Діалектика, дослідні методи, зіставний метод, історичний метод, квалітативний метод, квантитативний метод, науковий світогляд, метафізика, метод, метод обчислень, методологія (часткова і загальна/філософська), описовий метод, порівняльно-історичний метод,  філософські методи.

Дві форми існування конкретних мов, дихотомія мови, експліцитна мета (висловлювання), імпліцитна мета (висловлювання), індивідуальне мовлення, комунікативна функція, мислеофорлююча функція, мова, мовлення, прагматика.

Вищі рівні мови, граматичний рівень мови, звук,  ієрархія мовних рівнів, лексема, морфема, морфологія, нижчий рівень мови, означення, означуване, парадигма, парадигматичні відношення, план вираження, план змісту, речення, синтагматичні відношення, синтаксис, система мови, структура мови, фонема.

Акомодація, асиміляція, алофон, артикуляція, атонація (дезакцентація), африката, варіант фонеми, гаплологія, дивергенція, динамічний наголос, дисиміляція, дистанційна асиміляція, діереза, епентеза, звук, інваріант фонеми, квантитативний наголос, комбінаторні звукові зміни, конвергенція, контактна асиміляція, лабіалізація, метатеза, музичний наголос, назалізація, не релевантна опозиція, палаталізація, позиційні звукові зміни, протеза, редукція, релевантна опозиція, сингармонізм, субституція, тембр, тон, фонема, фонетика, фонологія, фрикативний звук, шум.

Активні й пасивні афікси, аломорф, афіксація, внутрішня флексія, дериваційна морфема, значеннєва одиниця, корінь, інтерфікс, інтонація, морфема, морфонема, наголос, порядок слів, префікс, продуктивні й непродуктивні афікси, редуплікація, реляційна морфема, речова морфема, службові слова, суплетивізм, суфікс, циркумфікс, формант.

Денотативне значення, контекстуальне значення, конототивне значення, лексема як слово-тип, лексема як слово-член, лексикологія, лексичне значення слова, номінація, неповнозначні слова, номінативна функція слова, повнозначні слова, семасіологія, сигніфікативне значення

Внутрішня форма слова, дефініція, метафора, метонімія, мотивоване значення, немотивоване значення, моносемія, полісемія, синекдоха, термін.

Антоніми, архаїзми, дисфемізми, евфемізми, загальнонародна лексика, запозичення, кальки, інтернаціоналізми, неологізми, оказіоналізми, омоніми, синоніми, стилістично забарвлена лексика, стилістично нейтральна лексика, споконвічні слова, табу.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

50685. Определение отношения Сp/Cv воздуха методом Клемана и Дезорма 22 KB
  Тема: Определение отношения Сp Cv воздуха методом Клемана и Дезорма. Цель работы: определение отношения Сp Cv.
50686. Моделирование дискретной случайной величины 267 KB
  Цель работы. Практическое освоение алгоритма программной генерации дискретной случайной величины и методов статистической проверки разработанного генератора.
50687. Форматирование таблицы с использованием встроенных форматов 120 KB
  Упражнение Отметим что к этой таблице уже был применен автоформат с именем Классический 1. После применения автоформата можно изменить форматирование некоторых ячеек таблицы. Примените к ячейке B1 следующий формат: диалоговое окно Формат ячеек закладка Число категория Денежный число десятичных знаков – 0 обозначение денежной единицы – р.