30932

Філософія та соціологія

Шпаргалка

Логика и философия

Комунікативна повсякденна практика, навколо якої утворюється життєвий світ, забезпечується спільною грою культурного відтворення, соціальної інтеграції та соціалізації, яка в цій практиці укорінена. Життєвий світ як результат соціалізації, тобто структурованості суспільними і культурними зв’язками.

Украинкский

2013-08-25

410 KB

5 чел.

70. Хайдеггер «Наука і осмислення»

Культура – це область, у якій розгортається духовна та творча діяльність людини. До цієї область відносять також і науку, що і зумовлює цінність останньої для людини.

Однак, як і мистецтво, наука не може бути осягнена як культурна діяльність.

Наука – це вирішальний спосіб, яким для нас постає все, що є. Дійсність, у якій існує сучасна людина визначається західноєвропейською наукою.

У наці панує не просто людська цікавість.

Наука – це теорія дійсності (При цьому наука розуміється як наука Нового часу).

Для того, щоб збагнути сутність тези, необхідно з’ясувати: що є дійсність і що є теорія?

Дійсне складає сферу того, що діє. Діяти значить робити («делать»), що походить від давньоіндоєвропейського кореню dhe, від якого, у свою чергу походить і грейьке слово «тезис»: покладання, виклад тощо. У живій природі наявний свій рух – «фюсис».

Загалом, діюче – це при-сутнє при своєму перебуванні.

Відповідно, дійсне – це діюче або зроблене: виробляюче або вироблене.

Дійсність у грецькому розумінні («енергея») – це «Про-из-ведение» (рух до присутності із таємничого). Сутність – основа речі.

Римляни перекладають «ергон» (тобто «дія як рух речі до повноти своєї присутності») як operatio, тобто як результат певних дій, тим самим вписуючи поняття «дійсності» у коло причинно-наслідкових зв’язків.

За сучасного розуміння понять дійсне постає як протилежне до недостовірного, до такого, що не витримало перевірки. Дійсність постає за такого розуміння у вигляді «предмету», а провідною рисою Нового часу є «предметне протистояння». Характерною рисою його є загальна включеність у причинно-наслідкові зв’язки.

Слово «теорія»походить від грецького слова «феорейн». Це слово виникло від поєднання двох коренів qea (вигляд речі, під яким вона виступає), oraw (охоплювати зором, розглядати). Відповідно, феорейн – бачити лик присутнього і перебівати з ним завдяки такому баченню.

Відповідно, греки виділяли два способи існування – «біос феоретикос» (споглядальний) та «біос практикос» (діяльнісний).

Теорія (у первісному розумінні) – оберігальне споглядання істини.

 

34. „Ідеологія та утопія” (К. Мангейм)

Маннхейм Карл (1893—1947) — немецкий философ и социолог, ученик М. Вебера, во взглядах которого прослеживается влияние Д. Лукача. К. Маркса, Э. Трельча и 3. Фрейда. Он считается создателем социологии знания, которая рассматривает познание как дело не мышления, а переживания, являющегося результатом совместной деятельности людей в обществе. Основные работы: «Идеология и утопия» (1929), «Человек и общество в эпоху перестройки» (1935), «Диагноз нашего времени» (1943).

Задача социологии — соотнесение «духовных образований» с социальными позициями их носителей. Решение этой задачи дает возможность, с одной стороны, обнаружить тот факт, что различное положение познавательных субъектов в социально-историческом пространстве и времени обусловливает относительный характер их познания: стремление выдать «часть за целое», представить свою одностороннюю правоту как абсолютную истину. Формами такого познания являются «идеологии» (теоретизированные взгляды добившегося господства класса, представляющие собой апологию существующего строя) и «утопии» (духовные образования, эмоционально окрашенные, порожденные сознанием угнетенных, вообще стремящихся к реваншу слоев; с приходом их к власти «утопии» превращаются в «идеологии». Решение этой стоящей перед социологией задачи в то же время дает возможность понять «социальное бытие» как исторический жизненный процесс, в лоне которого в разные эпохи складываются различные «центры систематизации», представляющие собой реальные жизненные доминанты, определяющие стиль эпохи. В средние века такой доминантой была религия. Но в рамках определенной эпохи могут складываться различные социальные «констелляции», т.е. расстановки социально-классовых позиций и сил, обусловливающих существование различных «стилей мышления», «мыслительных позиций»

В работе «Идеология и утопия» Маннхейм пытается решить проблему демократического контроля над коллективным бессознательным, которая возникла с появлением многообразия стилей мышления, порожденного в ходе научного прогресса, и разрушения того объективного представления о мире, гарантом которого являлась в средние века церковь. Была разрушена общая вера в объективный миропорядок, естественнонаучное представление о мире все более вытесняло религиозное, но рациональное мировоззрение не смогло проникнуть в массы в качестве основы рациональных решений в делах повседневной жизни. Их поведение и сегодня в значительной степени регулируется мифами, традицией и верой в вождя, неспособностью принимать самостоятельные решения. Коллективное бессознательное и движимая им деятельность искажает ряд аспектов социальной реальности в двух направлениях — идеологическом и утопическом. «Интеллектуальное оружие» для разоблачения бессознательного, разрушения веры противника в свое мышление имеет, однако, еще более угрожающие последствия: разрушение веры в человеческое мышление вообще, крах доверия к мысли вообще.Так возникает основная жизненная трудность нашего времени. Маннхейм утверждает, что мы обретаем господство над собой в нашей личной и общественной жизни лишь тогда, когда действовавшие ранее как бы за нашей спиной бессознательные мотивы попадают в поле нашего зрения и становятся тем самым доступными сознательному контролю, когда в поле нашего зрения попадает не только объект, но и мы сами, когда мы осознаем ранее не осознаваемые нами мотивы наших действий, а благодаря этому ранее господствовавшие над нами силы могут быть постепенно преобразованы в объект сознательного решения. Надо помочь индивиду сделать сознательный выбор в хаосе разноречивых и подчас непримиримых ценностей Моральный хаос возникает в результате ослабления групповых уз, когда религиозные нормы, семейные традиции и мораль добрососедства теряют почву. Преодолеть хаос и достичь интеграции общества должно помочь восстановление этических норм в малых группах, осмысление опыта прошлого, укрепление тех естественных групповых связей людей (семейных, родственных, профессиональных, религиозных и др.), которые создают прочную ткань межчеловеческих отношений, к разрушению которых стремятся тоталитарные режимы.

Важный аспект обсуждаемой Маннхеймом ситуации связан с процессом секуляризации, который способствовал большему разнообразию человеческого опыта, однако привел к нейтрализации ценностей вообще: общество должно найти новые способы восстановления в нужном масштабе методов приспособления, усвоения, примирения и стандартизации ценностей взамен утраченных в результате секуляризации и утраты традиционной религией прежних функций интеграции общества.

Утопія + влада = ідеологія.

8Особливо цікавою в світлі даної роботи видається розгляд інтегративної „Теорії комунікативної дії” Ю.Габермаса, центральне місце в якій відведене саме соціальній комунікації.

Ставлячи за мету розробити нову соціальну теорію, яка б синтезувала і макро- і мікропідходи, Габермас обґрунтовує її як теорію раціональності, вважаючи, що раціональність є основоположним моментом сучасних суспільств та двигуном процесу соціальної еволюції, тобто процесу соціальної раціоналізації. Соціолог переосмислює теорію соціальної дії, виділяючи чотири її ідеальних типи. Першим ідеальним типом він визначає стратегічну дію. Це дія, керована егоїстичними цілями, для досягнення якої до уваги береться поведінка принаймні одного індивіда. Стратегічна дія є раціональною в тій мірі, в якій діяч обирає найефективніший спосіб для досягнення цілі. А отже, учасники стратегічної дії відносяться один до одного як до об'єктивних засобів або перепон на шляху досягнення своєї цілі.

Другим ідеальним типом є нормативна дія – соціальна дія, ціллю якої є досягнення взаємовигідних умов, що здійснюється за допомогою підпорядкування своєї поведінки цінностям і нормам, які є загальноприйнятими або (у випадку субкультури) поділяються всередині даної референтної групи. Нормативна дія є раціональною настільки, наскільки вона відповідає соціально прийнятим стандартам поведінки. Еталон нормативної дії – така ситуація, в якій особисті стандарти поведінки виражають інтереси усіх учасників дії.

Третій тип – драматургічна дія, ціллю якої є самопрезентація, або створення публічного іміджу. Введення Габермасом цього типу дії багато в чому зумовлене його цікавістю до розробок Е. Гофмана в рамках „драматургічного підходу”. Однак, у Габермаса поняття драматургічної дії, або „ролевої гри” означає не пристосування до соціально встановлених форм поведінки, як то було у Гофмана, а вільне вираження індивідуальності діяча. Раціональність драматургічної дії є однаковою по формі із раціональністю стратегічної дії, а розрізняються вони за критерієм оцінювання. Якщо ефективність стратегічної дії оцінюється кількістю витрат, то ефективність драматургічної дії визначається її „щирістю”, тобто відповідністю ролі, що виконується актором, його дійсним рисам. [ 2 ;31 1 ].

Нарешті, четвертий тип дії – комунікативна дія. Ціллю даного типу соціальної дії є вільна згода діячів для досягнення спільних цілей в певній ситуації. На відміну від попередніх типів, які можуть включати в себе координацію зусиль учасників дії, спрямовану лише на те, щоб примусити інших сприяти досягненню своєї цілі, комунікативна дія передбачає досягнення взаєморозуміння між учасниками дії відносно всіх критеріїв раціональності, тобто фактично, цей тип дії передбачає координацію заради неї самої.

Сам Габермас визначає комунікативну дію як „таку форму соціальної інтеракції, в якій плани дії різних учасників дії координуються завдяки обміну мовними актами, а отже, використання мови орієнтує на досягнення розуміння”. [ 9 ;44] .

Відповідно типології дії, Габермас розрізняє стратегічну (взаємопроникнення егоїстичних міркувань особистої вигоди), нормативну (регульована культурною традицією і соціалізацією соціально-інтегративна згода про цінності і норми), драматургічну (відношення згоди між публікою та актором) і комунікативну (розуміння в колективному процесі витлумачення) раціональності.

Запропонувавши нову типологізацію соціальної дії, Габермас наблизився до пояснення того, чому і як є можливим соціальний порядок.Для цього він вводить в свою теорію поняття життєвого світу, яке запозичує у представників феноменологічного напрямку філософії та соціології – Е. Гуссерля, А. Шюца, Т. Лукмана та інших.

Життєвий світ в розумінні Габермаса – це „нетематизований горизонт значень, що складає основу життєвого досвіду індивіда”. [ Цит. за Ю. Габермасом: 2 ;31 1 ]. Він володіє не тільки функцією формування контексту (комунікативної дії), одночасно це і резервуар, із якого учасники комунікації беруть переконання, для того, щоб в ситуації виникнення потреби у взаєморозумінні запропонувати інтерпретації, придатні для досягнення консенсусу. А тому, розглядаючи суспільство як символічно структурований життєвий світ, Габермас визначає, що воно відтворюється тільки через комунікативну дію.

Отже, розглянувши соціологічні теорії різних рівнів автор вважає за потрібне коротко окреслити можливості застосування цих теорій в якості теоретичних засад для вивчення політичної реклами як елемента системи соціальної комунікації.

На погляд автора, комунікативна парадигма Лумана містить ряд принципових моментів, які в кінцевому рахунку можуть негативно вплинути на коплексне дослідження реклами як елемента системи соціальної комунікації.

По-перше, це стосується тези Лумана щодо емерджентності комунікації, в якій вчений підкреслює недоречність розгляду комунікації як вдалого чи невдалого переносу повідомлень та інформації. Така теза, на думку автора, заперечує саму суть рекламного комунікаційного процесу, для якого передусім важливим є саме вдалість чи невдалість при передачі рекламних повідомлень.

По-друге, твердження Лумана щодо відсутності будь якої лінійної та логічної залежності між селекцією інформації, селекцією повідомлення та селекцією розуміння, за допомогою синтезу яких власне і здійснюється комунікація. Прийняття цієї тези при дослідженні рекламної комунікації, на думку автора, взагалі позбавляє це дослідження будь-якої логіки, оскільки заперечення можливості якої-небудь лінійної залежності під час процесу рекламної комунікації ставить питання про те, чи є взагалі сенс розглядати рекламу як елемент системи комунікації, оскільки суть реклами власне то і полягає в цілеспрямованій передачі повідомлення від одного суб'єкта іншому у чітковизначений спосіб.

Звідти логічно витікає третя принципова теза німецького соціолога стосовно того, що комунікація немає жодної цілі, вона просто існує. На погляд автора, першою і найголовнішою ціллю реклами як процесу комунікації є вплив на цільову аудиторію.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, автор вважає недоречним дослідження особливостей політичної реклами як складової системи соціальної комунікації виходячи із теоретичних засад концепції Нікласа Лумана.

Що ж до можливості застосування концепції Дж.Г. Міда щодо дослідження комунікативних особливостей політичної реклами, то оскільки наріжним каменем соціальної теорії американського вченого є визначення рефлексивного соціального індивіда - “ Self ”, звідки, власне, він і здійснює сходження до соціальних утворень вищого рівня та пояснює можливість існування соціального порядку через інтеграцію індивідуальної поведінки в групову за допомогою комунікації. Тож, фактично, за Мідом, його “ Self ” усвідомлює себе саме за допомогою усвідомлення його відмінності від образу „Узагальненого іншого”. Від так коренем мідівської концепції є визнання відмінності індивідуальності “ Self ” від образу „Узагальнених інших”. В той час як для рекламної комунікації, на переконання автора, важливішим є не розгляд кожного окремого “ Self ” з його індивідуальними особливостями сприйняття рекламного повідомлення, а радше дослідження специфіки функціонування політичної реклами саме на рівні „Узагальнених інших”.

Вивчення комунікативних особливостей політичної реклами на тлі мікротеорій, де покладається в основу теоретичного розгляду окремий індивід з його індивідуальними соціально-психологічними особливостями, є надзвичайно цікавим та актуальним в світлі трансформаційних процесів, що мають місце насьогодні в українському суспільстві, але такий розгляд, на думку автора, неминуче призведе до зміщення вектору дослідження з соціологічного в соціально-психологічний або психологічний бік, що суперечить цілі і завданням, поставленим у даному дослідженні.

Узагальнюючи, варто зазначити про переваги застосування концепції Ю. Габермаса в якості теоретичних засад вивчення комунікативних особливостей політичної реклами. Сформюльоване і розроблене німецьким вченим поняття „комунікативної дії” та „комунікативної раціональності” дають можливість досліджувати не тільки відношення окремого суб'єкту до чогось в об'єктивному світі, що можна уявити і чим можна маніпулювати, а й інтерсуб'єктивний зв'язок, який встановлюють суб'єкти, які володіють мовною компетенцією та коптетентністю дії, домовляючись один з одним.

Цей новий аспект у розгляді комунікативної дії, мови, як засобу комунікації, за допомогою якого досягається розуміння, коли учасники дії, домовляючись один з одним погоджують свої дії, переслідуючи певні цілі. Від так, зміщення вектору у розгляді соціальної взаємодії як умови (або посередника) протікання комунікативного акту з координації цілеспрямованих дій різних учасників на основі егоїстичних міркувань собистої вигоди до комунікативно досягнутої взаємозгоди у координації спільних зусиль щодо досягнення успіху дії відкриває, на нашу думку, нові горизонти, нові можливості при дослідженні рекламної комунікації як елементу соціальної комунікації.
Вперше в натропології ця тема розгл.у Ханни Арендт в р.»Vita activa” (дія по суті є комунікація).Всяка комунік.дія є дією багатьох суб'єктів, т.е. взаємодія( “інтеракція”Мід)..Арендт: “З усіх видів діяльності лише двом судилося бути політичними і встановлювати bios politicos –окрема дія (praxis) і мовлення (lexis), з яких народжується царина люд.стосунків.Політика-царина реалізації комунікат.діяльності, праця –реалізація інструментальної д-сті. Бути політичним т.е.жити у полісі озн.що все вирішують слова і переконання, а не сила і насильство. У полісі лише мовлення має сенс і в якому центр.потреба всіх громадян –розмовляти один з одним.”Люд.діє не в якості суб'єкта, бо суб'єкт себе опредмечує. Відношення авторів, а не суб'єатк до об'єкта, є на основі розуміння інтересів ,цілей,мотивів іншого. Відносини комунік.д-сті розгортаються завдяки інституціям або мають безпосередньо прямий хар-р. У ком-ції важлива нормативність, при чому норми складаються спонтанно. Мова є форма реалізації комунік.д-сті. Габермас р.”Моральное сознание и комун.действие”: “Брати участь в комунікації озн.розуміння того що говориться. Комун.дію розуміють як круговий процес, у якому положення актора є двояким –він ініціатор дії і в той же час продукт традиції.В процесі ком-ції згоди Інший може поєднати свої дії з діями Я.Мовленєвий акт не може бути нав'язаний ззовні.Г.постулює відмінність комун.дії від стратегічної, вони різняться тим що у комун.дії координація діяльності спирається не на цілераціональність певних планів діяльності, а на раціонально обгрунтовану силу результатів порозуміння.Комун.дія-дія що спрямована на порозуміння, стратегічна-на мету. Комун.дія –завжди взаємодія, а не дія окремого суб'єкта. У стратег.дії мета визначається незалежно від засобів, як становище в об'єктивному світі.Комун.дії не можуть бути визначені незалежно від засобів, щоб досягти згоди потрібно підібрати адекватні до ситуації способи спілкування.Взаєморозуміння не є наслідок каузального впливу бо його можна досягти тільки спільно через невимушене визнання другою особою домагань значущості першої особи. Комун.дія-інтеракція.Комун.дія і стратег.в інтеракції співіснують. Мова –комунік.дія має відповідати чітким умовам: суб'єкти д-сті намаг.спільно узгодити один з одним свої плани на основі спільного горизонту життєвого світу та основі спільного тлумачення ситуації. Т.е.вони досягають мети через процес взаєморозуміння. Процес взаєморозуміння досягається за умови що учасниками інтеракції досягається згода щодо значущості їхніх мовленнєвих дій. Комун.д-сть хар-ся : рефлексивністю, хар-ром наслідку, цілераціональністю.

87.Кант про розсудок та розум.

Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розмущують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує два основні стовбури людського пізнання., що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії: 1. Кількості: єдність, множина, цілокупність. 2. Якості: реальність, заперечення, обмеження. 3. Відношення: присутність та самостійне існування. Причинність та залежність, спілкування. 4. Модальності: можливість-неможливість, існування-неіснування, необхідність-випадковість.

Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку.

Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов’язане з досвідом. Розум ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвіді взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання. Трансцендентальні ідеї поділяються на 3 види:

1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб’єкта; це мікросвіт людського ’Я“. 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, “людина в природі”. 3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі.

34. „Ідеологія та утопія” (К. Мангейм)

Маннхейм Карл (1893—1947) — немецкий философ и социолог, ученик М. Вебера, во взглядах которого прослеживается влияние Д. Лукача. К. Маркса, Э. Трельча и 3. Фрейда. Он считается создателем социологии знания, которая рассматривает познание как дело не мышления, а переживания, являющегося результатом совместной деятельности людей в обществе. Основные работы: «Идеология и утопия» (1929), «Человек и общество в эпоху перестройки» (1935), «Диагноз нашего времени» (1943).

Задача социологии — соотнесение «духовных образований» с социальными позициями их носителей. Решение этой задачи дает возможность, с одной стороны, обнаружить тот факт, что различное положение познавательных субъектов в социально-историческом пространстве и времени обусловливает относительный характер их познания: стремление выдать «часть за целое», представить свою одностороннюю правоту как абсолютную истину. Формами такого познания являются «идеологии» (теоретизированные взгляды добившегося господства класса, представляющие собой апологию существующего строя) и «утопии» (духовные образования, эмоционально окрашенные, порожденные сознанием угнетенных, вообще стремящихся к реваншу слоев; с приходом их к власти «утопии» превращаются в «идеологии». Решение этой стоящей перед социологией задачи в то же время дает возможность понять «социальное бытие» как исторический жизненный процесс, в лоне которого в разные эпохи складываются различные «центры систематизации», представляющие собой реальные жизненные доминанты, определяющие стиль эпохи. В средние века такой доминантой была религия. Но в рамках определенной эпохи могут складываться различные социальные «констелляции», т.е. расстановки социально-классовых позиций и сил, обусловливающих существование различных «стилей мышления», «мыслительных позиций»

В работе «Идеология и утопия» Маннхейм пытается решить проблему демократического контроля над коллективным бессознательным, которая возникла с появлением многообразия стилей мышления, порожденного в ходе научного прогресса, и разрушения того объективного представления о мире, гарантом которого являлась в средние века церковь. Была разрушена общая вера в объективный миропорядок, естественнонаучное представление о мире все более вытесняло религиозное, но рациональное мировоззрение не смогло проникнуть в массы в качестве основы рациональных решений в делах повседневной жизни. Их поведение и сегодня в значительной степени регулируется мифами, традицией и верой в вождя, неспособностью принимать самостоятельные решения. Коллективное бессознательное и движимая им деятельность искажает ряд аспектов социальной реальности в двух направлениях — идеологическом и утопическом. «Интеллектуальное оружие» для разоблачения бессознательного, разрушения веры противника в свое мышление имеет, однако, еще более угрожающие последствия: разрушение веры в человеческое мышление вообще, крах доверия к мысли вообще.Так возникает основная жизненная трудность нашего времени. Маннхейм утверждает, что мы обретаем господство над собой в нашей личной и общественной жизни лишь тогда, когда действовавшие ранее как бы за нашей спиной бессознательные мотивы попадают в поле нашего зрения и становятся тем самым доступными сознательному контролю, когда в поле нашего зрения попадает не только объект, но и мы сами, когда мы осознаем ранее не осознаваемые нами мотивы наших действий, а благодаря этому ранее господствовавшие над нами силы могут быть постепенно преобразованы в объект сознательного решения. Надо помочь индивиду сделать сознательный выбор в хаосе разноречивых и подчас непримиримых ценностей Моральный хаос возникает в результате ослабления групповых уз, когда религиозные нормы, семейные традиции и мораль добрососедства теряют почву. Преодолеть хаос и достичь интеграции общества должно помочь восстановление этических норм в малых группах, осмысление опыта прошлого, укрепление тех естественных групповых связей людей (семейных, родственных, профессиональных, религиозных и др.), которые создают прочную ткань межчеловеческих отношений, к разрушению которых стремятся тоталитарные режимы.

Важный аспект обсуждаемой Маннхеймом ситуации связан с процессом секуляризации, который способствовал большему разнообразию человеческого опыта, однако привел к нейтрализации ценностей вообще: общество должно найти новые способы восстановления в нужном масштабе методов приспособления, усвоения, примирения и стандартизации ценностей взамен утраченных в результате секуляризации и утраты традиционной религией прежних функций интеграции общества.

Утопія + влада = ідеологія.

35. Предмет історико-філософської думки

Философ интерпретирует с целью поиска смысла и ценностей, которые заложены в тексте потенциально и раскрываются в контексте новой социокультурной и пространственно-временной заданности. Философское понимание текста есть такая его интерпретация, которая делает его нужным сегодня. И то, что в результате такой интерпретации мы, в некоторых случаях отступаем от канонизированного философского текста, давая ему продолжение в мыслительной деятельности современников является одной из задач философии. Это один из источников приращения философского знания.

Именно поэтому, часто происходит, что мысль философа, которая была второстепенна в контексте ушедшей эпохи, может оказаться очень современной в наше время. Изучение истории философии, поэтому осуществляется не само по себе, ради того, что было, а для уяснения наших сегодняшних мыслей о бытии и человеке. Платон или Кант современны для меня не в силу внутренней ценности их размышлений (что само по себе важно), а в силу потенциальной возможности интерпретации их текстов сегодня.

Личностная позиция философа, постоянное обращение к истории философии как источнику общечеловеческой мудрости порождает ситуацию принципиальной незавершенности и некоторой неопределенности философии. "В абстракции завершенного знания нет места ничему неопределенному, но там нет места и философским категориям... есть знание, но нет познания. В любом реальном (человеческом) познании всегда существует непознанное, для предварительного охвата которого необходимы ступени познания - философские категории" [46]. Конечно, эта неопределенность может быть в некоторых случаях абсолютизирована и тогда характеристикой философской концепции является только "смутность" и непонятность, затрудняющая ее трактовку как формы рационально-понятийного освоения бытия.

Философия вообще, в отличие от естественных наук не претендует на обязательное открытие чего-то нового [47]. В философии такое событие чрезвычайно редко. И непонятно, кто может оценить нечто произошедшее в философии как новое. Или, напротив, кто может сказать, например о том, что устарела философия Сократа, Канта или Платона?

Философия обьединяет в себе научно-теоретическое знание ис духовно-практической, ценностной стороной человеческого опыта. Это и определяет двоякий характер отношения философии к времени культуры. Философия – очень точный барометр времени, „Епоха, схваченная в мысли” (Гегель). Философия, её вершинные творения не подвластны времени; философский взгляд на мир – осознание его под знаком вечности.

№37. Символізм культури. Сутність символу.

Культура – сукупність матеріальних і духовних надбань людства, “друга природа” (тобто та природа, яка зазнала антропогенного впливу). По суті культура є сукупністю символів, бо навіть матеріальні її досягнення несуть в собі символічне навантаження.

Структура культурних символів визначає парадигму мислення людини, яка в ній (структурі) знаходиться. Дослідники проблеми: Кассірер, Уайтхед, Лосєв, Фромм, Леві-Стросс.

Символ визначається через поняття образу і знаку.

Предметний образ та глибинний сенс – ось два “полюси” символу, що його утворюють. Символ завжди многорівневий, багатозначний, однак “простий” (наприклад –хрест).

Фромм каже, що умовою утворення універсальних символів є зрозумілість всім через тілесну схожість (гострі кути та зламані ніліні на картинах – ознака болю і тривоги, ліловий колір асоціюється із тянучим болем, тощо).

По суті вся культурі у широкому її розумінні схоплюється через символи.

№42. Витлумачення людського існування у філософії Хайдеггера.

На ранньому етапі творчості повертається до питання про сенс буття, ніби то забутого філософією. Людині від початку властиве розуміння бутті, буття їй “відкрите”. Тому сенс буття треба розглядати через людину.

Онтологічну основу людського існування складає час, людина відчуває його плин та свою скінченність у часі. Тому на противагу попередній філософії Хайдеггер розглядає буття саме через призму темпоральності, час – найсуттєвіша характеристика буття.

Переживання часу у раннього Хайдеггера дуже тісно повязане із питанням особистості. Переживання, зосередженість на майбутньому відкриває людину, в той час як перевага “тут і зараз”, буденного сприйняття часу як постійно триваючого “тепер” обмежує її матеріальним, буденним світом. Духовний досвід особистості – це переживання понять страху, совісті, вини, турботи тощо – такі переживання дають відчуття своєї неповторності, скінченності, смертності.

Мистецтво як “хранилище буття” – ірраціоналістичні мотиви. Мова, яку створює людина, починає сама “розмовляти” з нею – через, наприклад, поезію.

№43: М.Шелер. “Положення людини в космосі”.

Видана в 1927р.

Коротке узагальнення з поглядів М.Шелера, які будуть викладені у 1929р. У “Філософській антропології”.

Ставить ідею людини як проблему. Описує ступінчату послідовність психофізичного буття:

  1.  Чуттєвий порив (рослини: немає спрямованості на щось (їда, статеве задоволення), є тільки сліпий потяг “туди” – до світла, наприклад.
  2.  Інстинкт. Задовольняється незалежно та до бідь-якого каузального пояснення.
  3.  Асоціативна память. Повільна, постійна та осмислена зміна поведінки на основі більш ранньої поведінки роду. (само)дресирування. Поступове звільнення від неї – насолода функцією, а не насолода станом (1-їсти, 2-вдовільнити голод) – радикальна відміна людини від тварини.
  4.  Практичний інтелект. Здатність вибору.

Людина як вершина біологічної піраміди одночасно і включена в неї, і відмежована. В людині є дещо, за змістом повністю протилежне поняттю життя. Греки називали це “розум”, зараз це розум та емоційно-вольові акти (дух), особистість. Людина – істота, що перевершує сама себе.

Задача філософської антропології – вказати, як з основ структури людського буття витікають всі специфічні монополії, справи та досягнення людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї права та безправя, держава, керівництво, міф, релігія, наука...

51. Концепція комунікативно-структурованого життєвого світу (за Габермасом)

„Теорія комунікативної дії”

Комунікативна дія проти стратегічної. Життєвий світ як ціле постає тоді, коли комунікативна дія розглядається як елемент круговерті, в якій діючий суб’єкт постає як елемент традиції з якою він себе ідентифікує.

Координація діяльності слугує соціальній інтеграції, за допомогою життєвого світу, який є спільним для її учасників.

Життєвий світ – первинна основа взаєморозуміння. Три структурні складові: культура, особистість та мова.

Комунікативна діяльність слугує передаванню і подальшому розвиткові знання, що належить до культури.

Компоненти життєвого світ (культурні взірці, легітимні лади і структура особистості) можна тлумачити як усталення процесів взаєморозуміння, координації діяльності і усуспільнення (здійснюється засобами комунікативної дії).

Суспільство – символічно структурований життєвий світ. Компоненти життєвого світу – культура, суспільство і структура особистості – утворюють складні смислові зв’язки. Ці компоненти життєвого світу не можуть визначатись як системи, що становлять один щодо одного навколишні світи. Завдяки спільному медіуму мови спілкування, вони перехрещуються один з одним (рівнозначні).

Життєвий світ структурується культурними традиціями не більше і не менше, ніж особистостями.

Комунікативна повсякденна практика, навколо якої утворюється життєвий світ, забезпечується спільною грою культурного відтворення, соціальної інтеграції та соціалізації, яка в цій практиці укорінена. Життєвий світ як результат соціалізації, тобто структурованості суспільними і культурними зв’язками.

Внутрішня і зовнішня природа для соціалізованих індивідів і їхнього життєвого світу утворює зовнішні межі та обмеження щодо навколишнього середовища. Індивіди утворюють внутрішній (граматичний) зв’язок один з одним через свою культуру і своє суспільство.

Змісти, що передаються засобами культури є знанням індивідів. Індивіди своїми інтерпретаціями роблять свій внесок в культуру, а культура в свою чергу є джерелом соціалізації індивідів.

Життєвий світ – місце зустрічі мовця і слухача.

№54. Роль соціальних інститутів в житті суспільства.

Соціальний інститут – елемент структури соціуму, форма організації та регулювання соціального життя. За допомогою СІ впорядковуються відносини між людьми, їх діяльність і поведінка в суспільстві. Це певна сукупність установ, що відповідають структурі даного суспільства, сукупність соціальних норм та культурних зразків, що визначаються стійкі форми соціальної поведінки. СІ бувають:

Економічні – поділ праці, право приватної власності, заробітна плата;

Політичні – держава, армія, суд, партії

Інститути родства, шлюбу та сімї

Виховні

СІ в системі культури.

Без всебічного розвитку СІ неможливе функціонування держави, соціуму, громадянського суспільства тощо. Порушення якогось з них призводить до рйнівних наслідків і в інших сферах: напр. сучасний “занепад” інституту шлюбу має наслідком негативні зрушення і в економічній сфері, і в політичній...

З.Фрейд, Г.Маркузе – формоутворюючи фактори для Супер-Его. б

Пітірім Сорокін: ідеалістичне розуміння: примат надорганічної системи цінностей, знань, “чистих культурних систем”, носії яких – індивіди та інститути.

№64. Основні концепції історико-філософського процесу.

Марксизм: бачить історію філософії як боротьбу двох основних напрямків: ідеалізму і матеріалізму. Основне питання філософії тут – співвідношення матерії і духу. Концепція у формі марксизму-ленінізму фіналістична, тобто – вважає себе істиною в останній інстанції. Сучасний марксизм вийшов із кризи діалектичного матеріалізму, спрямувавши свої пошуки у сферу соціального.

77. Життєвий світ в феноменологічній філософії

Гуссерль „Криза європейських наук та трансцендентальна феноменологія” (гуссерлівське поняття життєвого світу було спрямоване на критику універсалістських домагань розуму)

Під реальність, яку наука про природу, починаючи з Галілея, розглядає як єдино об’єктивну, Гуссерль підводить контекст природної життєвої практики та досвіду як стійкого фундаменту смислів.

„Життєвий світ” як безпосередньо актуально існуюча сфера первинних засад знання як дійсних форм досвідного споглядання, серед яких ми самі живемо відповідно до тілесного способу існування особистості.

Засобами поняття „життєвого світу” Гуссерль прагнув дослідити сферу безпосереднього, достовірного й безсумнівного імпліцитного знання, яке становить докатегоріальний фундамент смислу повсякденної життєвої практики.

Життєвий світ як необхідна передумова будь-якого досвіду (трансцендентальна умова).Структура життєвого світу як трансцендентальної умови досвіду корелюється з трансцендентальним Его.

Виходячи із перспективи життєвого світу, Гуссерль критикує ідеалізацію об’єктивізму наук про природу, які піддають забуттю життєвий світ, розбудовуючи, таким чином, концепцію кризи європейського людства.

Поняття життєвого світу пов’язане з горизонтом. Будь-які об’єкти, що сприймаються свідомістю, сприймаються в межах певного горизонту. Всі речи оточені певним горизонтом (не існує абстрактних речей).

Життєвий світ – єдність внутрішнього і зовнішнього горизонту (суб’єктивного сприйняття і об’єктивного світу). Сукупність внутрішнього і зовнішнього горизонтів – умова можливості людини бути.

Обставленість іншими речами – зовнішній горизонт. Внутрішній горизонт – як частина цілого.

Життєвий світ – мета горизонт – поєднання всіх можливих горизонтів. Забезпечує когерентність, тобто зв’язність досвіду.

108. Специфічні риси античної філософської парадигми

Антична філософія – основа розвитку та культурний горизонт дл яя всіх наступних філософських традицій

Хронологічно історія античної філософії охоплює період від 6 ст. до н. е. до 6 ст. н. е.

Основні досократичні школи:

  •  Мілетська школа (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен)
  •  Вчення Геракліта Ефеського
  •  Атомізм Демокріта
  •  Піфагорійський союз
  •  Елейська школа (Ксенофан, Парменід, Зенон)
  •  Софісти

Сократ:

  •  метод майевтики
  •  вчення про людину – „Пізнай самого себе”, „Я знаю, що я нічого не знаю”
  •  етика Сократа (вчення про добро)

Сократичні школи:

  •  мегарська (Евклід) – синтезували вчення Парменіда про буття з вищим поняттям сократівської етики – поняттям добра
  •  кінічна – основою щастя вважали нехтування суспільними нормами (циніки)
  •  кіренайська – гедонізм

Платон – учень Сократа, засновник Академії:

  •  вчення про ідеї як „досконалі речі”
  •  теорія пізнання (знання як пригадування)
  •  діалектика
  •  вчення про благо
  •  вчення про державу

Арістотель – учень Платона, засновник Лікею (філософської школи), вчитель О. Македонського:

  •  критика теорії ідей Платона; виступає проти подвоєння світу на світ ідей і світ речей; за Аристотелем, поняття не можуть існувати як окрема реальність
  •  вчення про 4 причини (форма, матерія, рух і ціль)
  •  теорія пізнання
  •  логіка та вчення про метод
  •  діалектика
  •  категорії

ФІЛОСОФІЯ ЕЛІНІЗМУ (після завоювання Греції Римом): - латинська мова (Лукрецій, Цицерон, Сенека)

  •  скептицизм (Пірон, Секст Емпірик)
  •  стоїцизм (Сенека)
  •  неоплатонізм (Плотин, Прокл)
  •  еклектик (Цицерон)

Парадигма – від гр. Приклад, образ

122. Деградація філософії К.Маркса у працях Ф.Енгельса у 80-90-х рр. ХІХ ст.

„Анти-Дюрінг” (1876-78), „Діалектика природи” (1873-86), „Походження сім’ї, приватної власності і держави” (1884), „Людвіг Фейєрбах та кінець німецької класичної філософії” (1886) – праці Ф.Енгельса цього періоду.

Наприкінці 80-х, на початку 90-х років починається процес вульгаризації та спрощення вчення Маркса, і особливо його філософських підґрунть. Енгельс був змушений доводити, що марксистська теорія не заперечує впливу держави, права, ідеології на історичний процес, що вона, як будь-яка філософія інтерпретує загальні тенденції розвитку суспільства.

„Діалектика природи”. Ця праця уявляє собою спробу створення натурфілософії за допомогою діалектичного витлумачення даних природознавства. Енгельс розробив діалектико-матеріалістичне вчення про форми руху матерії, у відповідності з цим він розробив принципи класифікації природних наук, запропонував свою конкретну класифікацію, яку поклав в основу „Діалектики природи”. Енгельс піддав дослідженню основні закони розвитку природознавства, відкрив їх діалектичний характер. Він піддав аналізу вчення Дарвіна про походження видів, показавши, що головний його зміст – теорія розвитку – повністю співвідноситься з матеріалістичною діалектикою. Велику увагу Енгельс приділив розробці питання про роль праці встановленні людини. В цілому дослідження Енгельса в області філософії природи спрямовані на доповнення, добудову соціально-філософської концепції К.Маркса відсутніми у першопочатковій парадигмі компонентами філософського знання.

„Походження сім’ї, приватної власності і держави”. В цій роботі Енгельс досліджує основні риси розвитку первісного ладу. Він прослідковує зміни форм сім’ї і шлюбу у зв’язку з економічним прогресом суспільства, аналізує процес розложення родового ладу (на прикладі трьох народів: давніх греків, римлян, германців) і його економічні причини. Енгельс показує, що зростання продуктивності праці і розподілу праці призвело до виникнення обміну, приватної власності і руйнуванню родового ладу, утворенню класів. Виникнення класових протиріч викликало до життя державу як знаряддя захисту інтересів пануючого класу. Енгельс приходить до таких висновків: 1) приватна власність, класи і держава не завжди існували, а виникли на певному щаблі економічного розвитку; 2) держава в руках панівних класів завжди є лише знаряддям насилля та пригноблення широких верств населення; 3) класи зникнуть також неминуче, як неминуче в минулому виникли. Із зникненням класів неминуче зникне держава.

„Людвіг Фейєрбах та кінець німецької класичної філософії”. На початку цієї роботи Енгельс характеризує сутність гегелівської філософії, аналізує властиві їй протиріччя і вказує на корінну протилежність марксистської діалектики і діалектики Гегеля. Він піддає аналізу погляди англійських і французьких матеріалістів XVII-XVIII ст. та Фейєрбаха, показує обмеженість механістичного, метафізичного матеріалізму, його ідеалістичну непослідовність в розумінні суспільних явищ. Детально аналізуючи погляди Фейєрбаха, Енгельс підкреслював значення фейєрбахівської критики ідеалізму, але в той же час критикує його спробу створення нової релігії і ідеалістичні погляди в області етики. Енгельс так характеризує основні положення матеріалізму Фейєрбаха: „Природа існує незалежно від будь-якої філософії. Вона є тим підґрунтям, на якому виросли ми, люди, самі продукти природи. Поза людиною і природою немає нічого, і вищі істоти, створені нашою релігійною фантазією – лише фантастичні відображення нашої власної сутності”. Встановивши корінне розрізнення між діалектичним матеріалізмом і усією старою філософією, Енгельс в останній частині роботи дає у стислій формі виклад сутності матеріалістичного розуміння історії.

150. Основні напрямки філософських пошуків В.Шинкарука

Володимир Шинкарук (1928-2001). Коло філософських інтересів Шинкарука – гегельянство та екзистенціалізм, „логіцизм”, „етатизм” та „філософія свободи”. Основні роботи: „Логіка, діалектика і теорія пізнання Гегеля”, „Матеріалізм А.Н. Радіщева” (дисертація), „Людина та світ людини”, „Соціально-історичні та світоглядові аспекти філософських категорій”.

Досліджуючи різні етапи новоєвропейської філософії, В.Шинкарук відслідковував генезу уявлень про творчу активність, що вже в Канта пов’язано з трансцендентальною єдністю самосвідомості. Велику зацікавленість проявив він у дослідженні гегелівського вчення. Спалах зацікавленістю гегелівською спадщиною серед повоєнного покоління українських інтелектуалів не був випадковим з огляду на настійну потребу кожного філософа збагнути логіку феноменологічних закрутків та манівців людської долі – особистостей, генерацій, народу, нації, людства.

В своїй дисертації Шинкарук висловлює такі думки: людина є „внутрішня” та „зовнішня”, де перше визначає друге; зовнішня натура як „ієрогліф” внутрішньої; вирішальна значущість внутрішнього світу людини, який уможливлює „поставлення себе над усіма випадками”; принцип самопізнання як наріжний для людини; обмеженість опосередкованості розуму та переваги „безпосереднього спілкування” з духовним світом.

На кінець 50-х років ХХ ст.. випав спалах полеміки у вітчизняній філософії поміж „онтологістами” та „гноселогістами”. Їх протистояння оберталося взаємовідособленістю вчення про буття та вчення про пізнання. Пафос історико-філософських досліджень Шинкарука, присвячених співвідношенню діалектики, логіки й теорії пізнання, - у прагненні подолати відособленість гносеології від онтології через обґрунтування думки, що філософія аналізує буття в органічному зв’язку з розв’язанням свого „основного питання” (про відношення мислення до буття), а відтак це питання стає свого роду призмою для аналізу буття.

Програма світоглядно-антропологічної переорієнтації В.Шинкаруком у 1967-1968 роках. Вона започаткувала багаторічне вивчення українськими філософами суті світогляду як способу людського самовизначення в структурі буття, етапів історичної генези світоглядної свідомості, її категорійної структури, зв’язок останньої з іншими формами категоризації. Відповідно, задавався новий ракурс осмислення категорійних форм світосприймання – не тільки як засобів відображення, пізнання, а як форм самосвідомості й цілепокладання, що виникають і розвиваються в плині розмаїтого освоєння світу людиною, є етапами виокремлення людини з природи.

Розкриваючи суть практично-духовного освоєння світу людиною, Володимир Шинкарук обґрунтовує погляд на нього як „продовження”, доповнення, а нерідко й компенсацію матеріально-предметного освоєння, акцентує значущість для людської життєдіяльності „подвоєння світу” в самосвідомості на суще та належне. Досліджуючи цю особливість світоглядної свідомості під кутом зору єдності сутнісних сил людини – розуму, почуттів і волі, - він простежує ідеально-реальний характер предмета духовних почуттів, якісну своєрідність світоглядної ідеї як ідеалу (себто ідеї, що стала предметом людських почуттів), а у зв’язку з останнім – генезу світоглядних уявлень про майбутнє та способів прилучення до нього. У сфері філософського осмислення опиняються: світоглядові форми сприймання майбутнього (мрія, віра, надія); особливості практично духовного узагальнення і ідеалізації дійсності; спорідненість світоглядного ідеалу з таким духовним почуттям як любов; гносеологічний, соціокультурний та соціопсихічний зміст категорії віри, співвідношення віри, святості та інших духовних регуляторів людської життєдіяльності.

42. Сучасний комунітаризм. Загальний огляд.

Комунітаризм (від англ – спільнота, громада, община) напрям соціальної філософії політичної ідеології. Виникає як реакція на занепад “реального соціалізму” колапс системи “світового соціалізму” та дійсними і уявними небезпеками з боку різних течій лібералізму, лібертаризму. Критикують лібертаризм за недооцінку притаманній людській потребі ідентифікації себе з прихильним соціальним оточенням, спілкуванням, взаємністю. Реалізація лібертариських установок може призвести до фрагментації суспільства, гонитви за особстим успіхом, за рахунок суспільних інтересів. Комунітаристи критикують індивідуалістичну ліберальну антропологію, яка не врахувала того що соціальна спільнота є умовою і запорукою реалізації соціальної свободи.

Критикують соціалістів за те що вони вірять у спроможність держави захистити комунітарну соціальність від розпаду. Ідеал кмунітаристів – асоціативна мікроспільнота, общинного типу, яку держава а ні опікує а ні контролює, яка існує як самодостатня агрегація індивдів (не просто сума індивідів).

Комунітариська солідарність – як добровільний колективізм. Комунітаристів критикують за їхню “утопічну антропологію”, хоча комунітариські форми сьогодні досить поширені (териториальна самоорганізація, общини, громади наркоманів, анонімних алкоголіків, притулок для жінок які постраждали від насильства.)

67. українська філософія в світовому філософському контексті.

Західноєвропейський романтизм сприяв формуванню філософської думки в Україні, Вплив Канта, Фіхте, Шелінга, Гегеля. Через навчання укр молоді в нім університетах. В 1803 році Рубан вперше видав переклад Канта “Основопложение метафизики нравственности”. Ідеї Фіхте приніс до Харкова перший професор Шад. Він переклав Фіхте. В 1833 професор Курляндцев в Одесі переклав Шелінга “Введение в умозрительную физику”, вперше в Шелінга в Україну приніс російський професор Д.Веланський “світ як відображення всезагального життя” суть якого є абсолютний розум.

Весь світ володіє життєвою органчною природою, міститься в неорганічному як душа в тілі, або ідеальна є реальні форми. Дійсна філософія-фізіологія, яка не відокремлюєтся від фізики. Перша вивчає зміни органічного світу, друга-зовнішній світ, загальну форму. Філософія не може бути справою для всіх. М.Курмендцев – природне і людське створюється єдиним, вічним началом – Богом. Дидуктивно-синтетичний метод дослідження природи. Він критично ставився до всеіндуктивізму, за єдність всіх явищ природи, ідею її динамічного розвитку.

Іоан Баптист Шад – проти Кантівського приниження розуму.

Природа – матеріальна, наділяєтьс позитивними і негативними силами. Не сприймав гносеологічних установок Канта, вважав що вони призводять до антиномій, тодя як протилежностя мають бути в єдності. Постулювання критичного розуму Канта нездатне допомогти людству, бо грунтоване не на знанні, а на уявленні. Розум розглядаеться теологічно як відображення абсолютного розуміння, що є творцем світу. Розум може пізнавати речі в собі, абсолютне.

Орест Новицький – вплив Гегеля, ідея історизму; суперечності і боротьба ідей є сутністю самої свідомості; кожна система осмислення тільки в своєму розвитку і в контексті цілого. Історія - це не вітвір людей, а вплив абсолютного духу, який розвивався за незміну, за – нами.

Сильвестор Гогоцький – професор філософського університету Св. Володимира. Філософія 19 ст. не обмежується одним визначенням буття. Всі свої дослідження вона спрямовує до того, щоб пояснити саму послідовність як в розумінні пізнання, пізнання дійсності, так і самого життя (внутрішне і зовнішне). Саме в цьому вбачають заслугу ідеалізму Нім. (зокрема 9-го ідеалізму Фіхте), який виступив проти розвитку теоретичного і практичного в поглядах Канта.

77. концепція дискурсивно-етичної легітимації політичного ладу в сучасній комунікативній філософії. (Апель, Габермас)

Дискурс – це не просто комунікативна дія, а раціональна комунікативна дія, тобто така форма комунікацій, яка спрямована на те, щоб шляхом раціональних обгрунтувань відновити згоду, яка стала проблематичною за відсутності спільних очевидностей.

Дискурс виник в кризовій ситуації; там де якісь очевидності зруйновані. У філософії 20 ст мова почалась розглядатись як основний об’єкт вчення. Дискурсивна етика – це сукупність теорій які розглядають особливий вид комунікації, а саме дискурс і якості метаінстанції щодо соціальних інститутів, моралі політики, права, економіки. Дискурс зародився в етиці. Габермас і Апель не розглядають міжособистісний дискурс, а: - як можлива етика в політиці? Громадська організація – суб’єкт політики. У дискурсивному підході – функціональність через комунікування– ця система ефективна. Приклад у радянському союзі був інститут амбуцмана, але він не був ефективним. Система ефективна коли вона працює (за наказом у голосуванні піднімають руки). Дискурсивності закладається легітимованість: всі мають право висловлюватись і обов’язково запитати думку іншого (адміністрація, мешканці). З цього випливає – дискурс узгоджують. Легітимація через обговорення. Етичність – до кожного прислухатись. Політичність – бо суперечка з приводу політичних питань.

Апель. Дві перспективи для прояснення смислу та функцій дискурсивної етики: 1. показує актуальність і спроможність дискурсивної етики – необхідність співвідповідальності всіх нас за наслідки нашої колективної діяльності. Неможливість індивіда відповідати у сучасному сусп.2. чи можуть відмінні одна від одної раціональні моралі , права і політика бути обгруновані за допомогою дискурсивної етики.

Автор намагається побудувати архітектоніку відношення дискурсивної етики, права і політики. Не вваж., що політ. вилучається із сфери компетенції етики. Але традиційна концепція етики принципів не може безпосередньо застосовуватись в політиці. Тому що абстрагується від відповідальності за наслідки використання її в конкретній ситуації. Традиційно етику принципів для того, щоб застосовувати її в політиці треба доповнити етикою відповідальності. Центральна проблема політ. етики відповідальності полягає в питанні – як слід відповідно чинити, якщо не можна бути впевненим, або вваж, що інші готові чинити згідно з принцпу вчинку (справедливо). Дискурсивна етика не може існувати без телеологічного виміру. Право міститься між мораллю і політикой – спорідненість політики і права є підставою того, що воно повинно бути виокремлено від моралі, оскілки воно є правом політичним. З іншого боку, спорідненість права з мораллю є підставою неможливості підпорядкування його політиці. Дотримання правових нор засноване не тільки на їх визнанні, але також на примусі, який пов»язаний санкціями держ. влади. Дві точки зору на примус: Гьоффе – традиційні проблеми легітимаці панування та обгрунтування держави не мають жодного шансу знайти місце в теорії комунікативної етики. Габермас – необхідність правового примусу, однак він не запропонував нормативного виправдання примусового характеру примусових норм, відтак, і обов»язкового характеру цих нормвиходячи з перспективи обгрунтування дискурсивної етики.

Дискурсивно-етична відповідь полягає в тому, що в стратегічно спотворених ситуаціях інтеракції і комунікації може бути морально дозволеним застосувати відкрите, або приховане насильство, як насильство проти насильства. Щоб дозволити громадянам чинити морально, примус передається у владну монополію правової держави.

Три частини дискурсивної етики. Частина А. методологія дискурсивної етики. Б1. теорія правової держави. Б2. діапазон примусу: де, чому, коли буде застосовуватися – стратегічні рішення.

78. Сучасний комунітаризм (загальний огляд).

Представители: Ч. Тейлор, А. Мак-Интаир, М. Уолцер, М. Сэндела. Современ – Пирогов, А.Этциони.

Вопросы: индивид и общество.

Урони:

  1.  Высокий – цель: создание теории преобразования общественных отношений (А.Макинтер и К.Лаш)
  2.  "низкий” или “приземленный” - прагматическое совершенствование существующих порядков (А. Этциони).

Характерно: Критика свободной рыночной экономики; развитие отдельного человека бессмысленно в отрыве от развития социальной среды; возможность сосуществования разных цивилизаций; сообщество - системообразующее понятие; отторжение либерального индивидуума и приверженность ценностям сообщества (“коммуны”); важнее моральные нормы чем экономическая рациональность; “общество совладельцев” не как машину исключительно для производства прибыли акционерам, а как социальный институт, защищающий гармонизированные интересы акционеров, менеджмента и персонала

Коммунитаристы родились из спора с либералистами и переросли в собственное направление, но никто в этом споре так и не выиграл. К. критиковали либералов за неадекватную концепцию личности, за чрезмерный индивидуализм и атомизм в понимании отношения между человеком и обществом, за неудовлетворительную концепцию ценностей, в которой можно обнаружить черты субъективизма, скептицизма и универсализма. Обращаясь в основном к аргументам Гегеля против Канта, К. оспаривают постулат о приоритете права над благом и связанное с ним представление о человеке как автономном существе, свободно выбирающем ценности и цели своей жизни. Для того чтобы утвердить приоритет права, либералы вынуждены трактовать человеческую личность как нечто данное "до и отдельно" от каких бы то ни было ценностей, целей, социальных связей и отношений, как некий "чистый субъект". Предлагаемая либерализмом концепция личности, подчеркивают коммунитаристы, в конечном счете игнорирует включенность человека в разнообразные общественные практики и его "нагруженность" разными социальными ролями. Цели и ценности, социальные по своей природе, предстают просто как предмет выбора индивида. На деле же они определяют идентичность личности в том смысле, что человек не может воспринимать себя отдельно и независимо от них.

- идея социальной обусловленности личности, ее деятельности, ее прав, свобод, идей и принципов; - социальные связи существуют и имеют значение сами по себе, а не только как средства осуществления индивидуальных целей, что они обладают собственной исторической логикой; - понимание природы ценностей: если исхоидть из либерального понимания ценностей – человек сам способен определить для себя ценности и благо, выходит, что эти понятия субъективны и иррациональны. Выход: осознать важность социума как гаранта объективности ценностей.

12.Основні типи теоретико-пізнавальних учень про зв’язок факту і теорії.

Емпіризм, як методологія індуктивізму. (1-й позитивізм – Конт, Спенсер, Міль; 2-й позитивізм або емпіріокритицизм – Мах, Авенаріус; 3-й неопозитивізм; 4-й АФ або філософія аналізу). Базовими принципами, які об’єднують усі 4 типи індуктивізму є визнання науковими положеннями, які підтверджуються фактами чи витікають із них та узагальнюючі положення (закони, концепції, теорії, які підтверджуються фактами – верифікація. визнання ненауковими положень, які не мають емпіричного відповідника, такі знання називають метафізичними.

Конвеціоналізм. знання має 2 види: емпіричне – описдійсності і теоретичне – опис методів (взаємодії з реальнітю).конвеціоналізм склався як філософія науки, що визнає довільність вибору вихідних понять і аксіом. У науковому відношенні конвенціоналісти намагались спертись на такий факт, як можливість існування незалежного ланцюга понять і законів, що введені в будь-яку науку із-зовні і необхідні для неї та незалежні від змісту самої цієї науки. Пуанкаре обгрунтував ідею рекурентних міркувань. рекурентності дозволяють будувати множину систем знання, в яких виникають такі, що взаємозаперечують одна одну, але усі відповідають емпіричній базі данних. таким чином можна будувати істинні наукові теорії, які заперечують одна одну. Теза Дюгейма-Куайна як обзрунтування необхідності співставлення системи знання з реальністю (з фактами), а не складовими системами. значення понять в теорії залежить від зв’язку з іншими поняттями. зміст понять в теорії не визначається їх верифікацією. з реальністю з фаткми співставляється система знань як цілісність, синтетична конструкція, а не аналітична.

19.Поняття ідеології. Ідеологія та утопія.
Ідеологія-сукупність взаємоповязаних ідей, уявлень та переконань призначених обєднувати людей заради спільного життя та спільних дій. Як свідчать істор.дос-ня ніколи не існувало сус-в без наявності в них певних світорозумінь і норм поведінки, т.е.ідеологій-світоглядів. Загальноприйняті норми поведінки завжди забезп.здатність людей до спільних дій. Слово «ідеологія» наприк.ХVIIIст увів у мову ф-ї франц.ф-ф Дестют де Трасі: наука про ідеї.Така наука повинна була дос-ти виникнення ідей, щоб відділити різного роду упередження та забобони від науково обгрунтованих уявлень. У розробці пон.”і” важливе місце посідають Маркс і Енгельс. У р.”Німецька і.”і.-сукупність ідей що виражають інтереси упередження та ілюзії певної соц.верстви(класу).Розуміння світу та сус-ва є неминуче хибним ілюзорним(цю ілюзорну свідомість вони наз.і.).Для успішного захисту егоїстичних класових інтересів ідеологи панівного класу прагнуть подавати їх під виглядом загальнолюд.Тому і.завжди є оманою Заслуга М.і Е.-звернули увагу на соц.зумовленість ідей і світоглядів. У цьому вони продовжили зведення релігії до земної основи(Фойєрбах), цей напрям був пізніше розвинений у комунікат ф-ї Апеля і Габермаса, критичній ф-ї Франкфуртської школи. У суч.сус-вах різні люди мають неоднакові ціннісні пріоритети та ієрархію цінностей(ситуація ідеологічного плюралізму). Однак все ж потрібні сутнісні цінності і норми, такі як аксіоми етики спілкування, які забезп.можливість цивілізованого дискурсу. В Укр. досл-ня “і”лише розпочинається, відчутний вплив марксизму і точок зору філософів західних. Утопія- від гр.місце якого немає, модель вигаданого сус-ва як втілення сусп.ідеалу, світоглядна форма освоєння майб. У. Отримує свою назву з однойменного твору Т.Мора. У.також наз. ранні твори, н-д “Держава”Платона. Часто опис до якого неможливо вжити термін реальність хар-ють пон.у.Різні соц.політ.правові теорії знаходили в ній форму для викладення програм майб. У.розгл.у співвіднесенні з наукою(Енгельс), ідеологіює(Маннгейм), міфом (Сорель),релігією(Бердяєв,Булгаков,Франк). У.може проявити себе у вигляді мрії, екстраполяції, альтернативи дійсності, зразка для досягнення в майб. Вона виступає у позит.(еутопія), так і негат. (антиутопія).Істор.реалії ХХст. Що призвели до кризи оптимістичної віри в люд. і її можливість прояснюють той факт що відродження утопічної традиції у ХХст. пов'язане з літерат.жанром антиутопії. Утопічне мислення ХХст.представлене серією негат.утопій: “1984”Оруела,”О дивний новий світ”Гакслі і т.д.

В работе «Идеология и утопия» Маннхейм пытается решить проблему демократического контроля над коллективным бессознательным, которая возникла с появлением многообразия стилей мышления, порожденного в ходе научного прогресса, и разрушения того объективного представления о мире, гарантом которого являлась в средние века церковь. Была разрушена общая вера в объективный миропорядок, естественнонаучное представление о мире все более вытесняло религиозное, но рациональное мировоззрение не смогло проникнуть в массы в качестве основы рациональных решений в делах повседневной жизни. Их поведение и сегодня в значительной степени регулируется мифами, традицией и верой в вождя, неспособностью принимать самостоятельные решения. Коллективное бессознательное и движимая им деятельность искажает ряд аспектов социальной реальности в двух направлениях — идеологическом и утопическом. «Интеллектуальное оружие» для разоблачения бессознательного, разрушения веры противника в свое мышление имеет, однако, еще более угрожающие последствия: разрушение веры в человеческое мышление вообще, крах доверия к мысли вообще.Так возникает основная жизненная трудность нашего времени. Маннхейм утверждает, что мы обретаем господство над собой в нашей личной и общественной жизни лишь тогда, когда действовавшие ранее как бы за нашей спиной бессознательные мотивы попадают в поле нашего зрения и становятся тем самым доступными сознательному контролю, когда в поле нашего зрения попадает не только объект, но и мы сами, когда мы осознаем ранее не осознаваемые нами мотивы наших действий, а благодаря этому ранее господствовавшие над нами силы могут быть постепенно преобразованы в объект сознательного решения. Надо помочь индивиду сделать сознательный выбор в хаосе разноречивых и подчас непримиримых ценностей Моральный хаос возникает в результате ослабления групповых уз, когда религиозные нормы, семейные традиции и мораль добрососедства теряют почву. Преодолеть хаос и достичь интеграции общества должно помочь восстановление этических норм в малых группах, осмысление опыта прошлого, укрепление тех естественных групповых связей людей (семейных, родственных, профессиональных, религиозных и др.), которые создают прочную ткань межчеловеческих отношений, к разрушению которых стремятся тоталитарные режимы.

Важный аспект обсуждаемой Маннхеймом ситуации связан с процессом секуляризации, который способствовал большему разнообразию человеческого опыта, однако привел к нейтрализации ценностей вообще: общество должно найти новые способы восстановления в нужном масштабе методов приспособления, усвоения, примирения и стандартизации ценностей взамен утраченных в результате секуляризации и утраты традиционной религией прежних функций интеграции общества.

Утопія + влада = ідеологія.

23. Проблема спрямованості історичного процесу. Ідея „кінця історії” у новітній філософії історії.

Логіка всесвітньої історії виражена в зміні суспільно-економічних формацій, в загальній спрямованості всесвітнього історичного процесу. Вона відображує єдність, цілісність історичного процесу, фіксує певну тотожність порядків, доль різних народів і країн. Історія в своїй конкретності є сукупністю безкінечно різних і неповторних історичних біографій окремих країн, народів, культур. Однак протиріччя всезагальної логіки історії і особливості конкретних історій країн і народів не означає розриву їх єдності. Навпаки саме це протиріччя є ні чим іншим, як своєрідним вираженням глибокої єдності всесвітньо-історичного процесу.

Історичний процес вважаємо однонаправленим, якщо мова йде про загальний історичний процес і багатоваріантний, якщо мова йде про конкретну історію.

За Ясперсом історія починається з своєрідного осьового часу – з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення загального, забезпечили їй духовну самостійність. Від осьового часу (500 рр. до н.е.) історія рухається вперед семимильними кроками.

Тойнбі розуміє історичний процес як послідовну генезу цивілізацій, що проходять у своєму розвитку і падіння однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі.

„Кінець історії” – Френсіс Фукуяма вбачає у тому, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, яке знайшло своє втілення у розвинутих країнах світу. У теоретичному плані людству немає чого шукати. Кінцеву раціональну форму суспільства пропонує раціоналізм. Ідею кінця історії він запозичив у Гегеля, в творах якого безпосередньо йдеться про те, що в певний момент історія досягає кульмінації, знаходить кінцеву форму розумної організації. Другим своїм попередником Фукуяма вважає Кожева, третім – Вебера. Саме ці теоретики узагальнили еволюцію ліберальних пошуків і запропонували людству програму подолання соціальних конфліктів, суперечностей та створення соціально упорядкованого суспільства, найвищою цінністю якого є особистість.

Ідеї лібералізму з якими Фукуяма пов’язує кінець історії: вільні вибори всіх інститутів влади, створення системи стримування і

противаг, правова держава, рівність громадян перед законом, вільний ринок і конкуренція, що дозволять людині реалізувати свою ініціативу і самостійність не лише в економічному житті, а й в усіх сферах його суспільних відносин, рівність можливостей кожного члена суспільства. Головним є самоцінність індивіда.

Обстоюючи лібералізм як ідеологію оптимальної визначеності форм суспільства і держави, Фукуяма висловлює не захоплення теоретичною знахідкою, а розчарування плином соціального процесу постісторичного буття людства. В постісторичний період немає ні мистецтва, ні мистецтва, ні філософії, є лише музей людської історії, що старанно оберігається. Все це наводить людей на песимістичні роздуми про майбутнє, які, може, й примусять історію взяти ще один старт, так завершує свою статтю Фукуяма.

 24.Ідея поступу у філософії історії.
 Відповідь на пит.про рух істор.процесу дає ф.і. яка і виробила відповідний апарат теоретичний.Проблема спрямування іст.супроводжує весь період виникнення іст.св.Ідея певних висхідних змін що мають хар-р вдосконалення форм присутній вже в ант.ф-ї.В систематизованому вигляді ідея поступу з'явл.в новоєвроп. ф-ї .Вперше ясно сформ.абатом Сен П'єром.В цей час висувається ідея про можливість руху шляхом поширення просвіти знання.Минуле перестає бути точкою відліку, як орієнтир –майб., сучасне розгл.у перспективі з майб.Гесіод: іст.-циклічний процес від позитивного до негат. Лінійна модель –напрямок вектору висхідний,вводить пон. незворотнього часу( христ.теологія-Августин,Фома Акв.,просвітники-ідея поступу Кондорсе пов'язана з розвитком і витісненням реліг.форм,Тюрго,Руссо.Кондорсе: 10 стадій, як критерій –міра розвитку науки,вир-ва,к-ри. Циклічна модель- час є буттям кожної к-ри, час має своє завершення, має хар-р кола (Гесіод, Полібій, Віко, Дан, Шпенг,Тойнбі). Циклічна модель виник.на етапі розвитку к-р і є спробою закріпити іст.уявлень про те, що немає нічого нового все повторюється.Іст.-стадійний процес.Істор.час буття сисмтеми розгл.як такий що набуває коловороту. Ідея поступу є наріжною у ф-ї Просвітн.яка спиралась на ідею розу- му. Віко:модель спіралевидна(поєднання коловороту з висхідним моментом)-цикли є не лише повторенням а й появою нових хар-к завдяки досвіду. Руссо: вдосконалення науки,мис-ва не обов'язково є прогрес моральності(туга за прир.станом). Гердер: рух людства до гуманності. Гегель: лінійна стадійна модель(рух до свободи всіх у пруській монархії від східної деспотії). Марксизм: поступ.рух пов'яз.із виробництвом, рушійна сила класова боротьба, критерій прогресу-міра володіння людством прир.силами, що визнач.тип виробничих відносин.Іст.-це рух від класового через класове і до некласового.Рушій іст.-діалектика, суперечність між продукт.силами і способом вир-ва.Поступальний розвиток є справа рук людських і ця діяльність об'єктивно підпорядкована законам самої цієї діяльності.Гегель,Маркс,Просвітництво-ідеї поступу. Еволюціонізм: висхідні зміни пов'яз.з розвитком еволюції(пристосування люд.до умов існування).Сус-во ототожнене з біолог.організмом розгл. як цілісна система що росте. Неоеволюціонізм: ев.через аналіз етапів технічного поступу.

27.Поняття життєвого світу. Життєвий світ і горизонт.

В історії філософської антропології існує 3 традиції вживання поняття „світ”:

- Кантіанська (світ як середовище; фізичний світ – світ, що діє на людські прояви в царині явищ); - Гегельяно-Марксиська (розглядає людину, її дійсність як предметну; світ є опредметненим світом людської діяльності; людина є носієм субстанційної історичної людської діяльності); - Феноменологічна.

Саме від феноменологічної і пішло поняття життєвого світу, яке розкривається завдяки поняттю про горизонт. У феноменології фігурують два поняття про горизонт: 1) внутрішній горизонт – горизонт завжди буде означати наявність умов, за яких річ буде мати значення в сприйманні та розумінні. Гусерль: сприймання речей обставлене наявними умовами, при яких ми ці речі сприймаємо. Ми сприймаємо речі та іменуємо їх. Це означає, що ми вже при цьому сприймаємо те, що на основі часткової інформації дає можливість говорити про ціле. Хайдегер: „на основі часткового ми говоримо про ціле; ціле виступає у вигляді горизонту. Яким ми керуємо у сприйнятті”. При сприйманні речей ми втягуємося в горизонт сприймання. Чим більше ми річчю захоплюємося, тим більше ми йдемо за горизонтом. Горизонт буде весь час розкриватися. Ми сприймаємо не просто речі, а речі, що викривають себе в межах горизонту. Цей внутрішній горизонт і складає попереднє знання. Річ, яку ми сприймаємо вимагає від суб’єкта певної (релевантної) поведінки. Тому завжди речі сприймаються у горизонті. Горизонт завжди є відкритим. Отже сприймаються не просто речі, а з горизонтом значень. І ці горизонти значень набувають характеру обставин. 2) зовнішній горизонт- завжди означає обставленість сприймання речей іншими речами як обставинами справи. Суть речі завжди обставлена обставинами і тому кожна річ є доцільною сукупністю певних речей.

Горизонт як посередник між мною і предметами (в цьому особливість нявного знання). Світ як медіум (сводник) між світом як сущім імною як суб’єктом. Свт завжди є зв’язок внутрішнього і зовнішнього горизонтів, тому життєвий світ є своєрідним метагоризонтом, в межах якого пов’язані сприймання та розуміння предмету, це є когерентний досвід. Світ є тим метагоризонтом, що забезпечує зв’язність свідомості, дає смисл як ціле. Тому кожна річ відкривається в горизонті як в чомусь універсальному. Те, щоскладає горизонт або світ є неявним, ми не бачимо світу. Завдки світу суще виявляє себе як обєкт, постає як предмет. З іншого боку для людини це обертається конституюванням себе як субєкту сприймання (це є релевантна поведінка). Завдяки світу суще постає як О-т, а „Я” як спрямоване на горизонт, охоплене ним. Світ є сукупність припущень, де для мене може виявитися предмет. Тому світ – це не те, що протистоїть, а те, в чому я є. Хайдегер: життєвий світ завжди тримає нас у напрузі. Вміти жити – це вміти робити самонастройку розсудку, тобто вміти займати позицію.

31. Природа самосвідомості. Самосвідомість та рефлексія.

В європейській філософіїє 2 традиції самосвідомості: 1) Фіхте, що виходив з теми самовідношення (людське „Я” не байдуже до власної самості. Звідси випливає ідея, що в людині існує 2 „Я”, але вони не тотожні, а це є „Я” і самість.) „Я” – це наше уявлення, теоретичний образ самого себе. Самість характеризує ставлення до себе, але вже у практичному досвіді (Шеллінг, Гегель,Ніцше, Дільтей). 2) пояснення самосвідомості як образу людини про себе, що склався завдяки відношенню інших людей. Для Маркса та Гегеля таке відношення виражалося у визнанні (рівність серед інших).

Самосвідомість є феноменом свідомої поведінки індивіда, бо у самосвідомості є інстанція регуляції поведінки індивіда. Самосвідомість є відношенням, яке опосередковане відношенням іншого, тобто відношенням спонтанності. Самосвідомість дає людині можливість відбутися як самості. Інший з’являється в самосвідомості як об’єкт мого спостереження. В самосвідомості поєднуються 2 бачення, бо людина як О-т самосвідомості – це людина, як вона себе спостерігає, відчуває, а з іншого боку вона це співставляє з тим, як вона мислиться, з її точкою зору іншими. Самосвідомість завжди опосередкована реальними відношеннями. За Сартром, баченням інших є перш за все Бог. Самосвідомість не обмежується відношенням присутності іншого. Вона повязана з тим, що для нас є важливим не просто як погляд іншого, а як визнаність наших дій і вчинків. Тому самосвідомість формується в інтерперсональних відносинах „Я-Ти”. Самосвідомість усвідомлює власні дії, оцінює їх. Тому самість особистості невіддільна від самосвідомості. Самосвідомість є багатошаровою,тобто включає в себе декілька елементів, бо людина співставляє в своєму уявленні своє призначення з тим, що роблять відповідні групи людей, тобто ідентифікує свою поведінку з поведінкою інших.

Рефлексія є самокритичне бачення, самокритичний аналіз і оцінка власних вчинків, понять, уявлень, це є самооцінка власних оцінок. Рефлексія можлива завдяки самосвідомості, бо ми дивимось на те, що ми робимо очима іншої людини. Але ці здатність так дивитися означаєне підганяння себе під норми, якими керуються всі інші, а означає критичну переоцінку понять, якими керуємося ми, бо ми оцінюємо критерії оцінки. Рефлексія перш за все є над нормами, поняттями, уявленнями. Саморефлексія обертається своєрідною зовнішньою рефлексією. Коли ми ставимо підсумнів поняття, якими керуємось, то рефлексія постає як саморефлексія.Ця ситуація у мисленні виглядаєяк „два в одному” (Г. Аренд). Це діалог з іншими у межах понять. Саморефлексія – це взаємовідображення понять.

Отже, самосвідомість є передумовою рефлексії. Рефлексія конституюється у межах самосвідомості, але з іншого боку саморефлексія є формою існування самосвідомості. Тобто наша самосвідомість може змінюватися, а рефлексія вносить теорію начала.

Самосвідомість орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об’єктом пізнання суб’єкт робить самого себе і свою свідомість. Отже, людина – само оцінююча істота, яка без цієї характеристичної дії не змогла б визначити себе і знайти місце в житті.

Звернення філософів до самосвідомості як особливої сфери суб’єктивного світу починається ще з Сократа. З його максими: пізнай самого себе. Із становленням філософії як специфічного знання про світ і людину склався погляд на діяльний, неспокійний характер душі, діалогічність і критичність розуму щодо самого себе. За Платоном, діяльність душі – це внутрішня праця. Яка має характер бесіди з самим собою. Міркуючи, душа постійно розмовляє з собою, запитує себе, відповідає, стверджує і заперечує.

Таким чином, самосвідомість – важлива умова постійного самовдосконалення людини. Вона тісно пов’язана з рефлексією. Поняття самосвідомості і рефлексії перебувають у певному співвідношенні, яке структурується за принципом доповнюваності. Самосвідомість конкретизується через рефлексію, яка розкриває зміст свідомості, її місце та роль у суб’єктивній реальності самосвідомості.

У філософській літературі рефлексію визначають як принцип мислення, за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм (категорій мислення) діяльності. Цей принцип полягає також у предметному і критичному осмисленні людиною наукового знання, його змісту і методів здобування. Як форма пізнання, рефлексія є не тільки критичним, а й евристичним принципом. Оскільки своїм предметом рефлексія обирає знання про саме знання, то вона перетворюється на джерело нових знань. Самосвідомість і рефлексія не є результатом лише внутрішніх потреб ізольованої свідомості, вони зароджуються в процесі колективної практичної діяльності та між людських взаємин. А це значить, що людина не відкривається собі в ході індивідуальної рефлексії, а виявляє себе через свої стосунки з іншими людьми, поведінку, дії та соціально значущі вчинки. У процесі залучення людини до системи між людських відносин самосвідомість та рефлексія постійно розвиваються.

Положення “Я мислю”, вважає Кант, являється вищим основоположенням знання. Знання зовнішніх об’єктів припускає самосвідомість. Знання і самосвідомість обумовлені предметною практичною діяльністю суб’єкта з світом реальних об’єктів, тобто включає відношення даного суб’єкта до інших суб’єктів. Самосвідомість грає вирішальну роль у процесі отримання знання. Сартр розділяє свідомість та знання. Свідомість не обов’язково має справу з світом об’єктів. Знання припускає об’єкт, до якого воно належить. Зовнішній до свідомості, що відмінний від неї світ “в собі” не виступає як світ об’єктів, а тому не являється предметом знання. Свідомість за своєю природою не рефлективна. Вона не знає світу зовнішніх до неї об’єктів а також самої себе. Однак вона одразу ж усвідомлює себе у якості відмінного від світу “в собі”- буття “для себе”. Сартр розводить самосвідомість і знання себе (рефлексію).

61. Ф-я екзистенціалізму

Біля витоків - С.Кіркегор (1813-1855) розглядав ф-ю як міркування про буття на основі особистого людського існування – екзистенції. Він звинуватив попередню ф-ю в нехтуванні люд буттям. Термін “Екзистенція” набуває значення “існування”, що пов’язане з виходом за межі. Пізнати істину – це пізнати себе в екзистенції. Так спільним стає твердження про те що людина спочатку існує – думає, живе, відчуває, а потім визначає себе в світі. Людина сама визначає свою суть, творить себе в світі, обираючи своє життя. Екз-зм виник як песимістичний світогляд, що постави в перед собою питання як жити людині, що втратила свої ілюзії перед обличчям світових катастроф і криз в науці. Людині лише здається що світ є раціональним, насправді він є абсурдним, як і все люд життя. До того ж це скоріше єдиний світ, тому люд не ховається за міражі і вимисли і звертається до індивідуального буття. На думку екз-в осн риса рац мислення в тому, що воно походить з пр-пу протилежності S-та і о-та, в рез чого людина і дійсність постає лише як О-т наукового аналізу. Екз-м протиставляє науку і ф-ю і вв (Хайдегер), що предметом ф-ї має бути буття, а науки – суще. М.Гайдегер “Буття і час” вв що суч людина втратила розуміння сутності і сенс буття. Питання буття можна вирішити лише зрозумівши сенс людини, яка конституює світ. Тому виявлення сутності люд буття розкриває сутність буття взагалі. Вводить п-тя “часовість” як внутрішнє переживання людини. Це специфіка людини. Апріорними ф-ми люд особистості є тривога, турбота, страх, які складають суб’єктивне буття людини – буття- в –світі. ВІн розводить п-тя Sein – вся можливість в її сукупності; Sainde – здійснене буття, т.є збідніле. Це суще; Dasein – Тут-буття. Це суще яке існує за межами свого сущого. Це буття, що реалізує можливості перетворюючи їх на дійсність. Воно комуні кує з можливістю і дійсністю. Ж-П.Сартр представник атеїстичного екз-му. р“Буття і ніщо” намагаючись показати специфіку люд буття наголошує не на часовості, а на проблемі Ніщо, що протиставляється реальному існуванню. Ніщо приходить в світ разом з люд як і час. Вв, що буття було предметом всієї попередньої ф-ї, але вона не розгледіла його вагому характеристику. Сартр і Гайдегер роблять онтологічний поворот. Сартр гов, що при всій загальності п-тя буття, буття виявляє себе в 2-х аспектах як: Буття- в- собі що є інертним. Про нього нічого не можна сказати окрім того, що воно є. Його не можна збагнути. Воно просто є. Природа не містить в собі те чого вже немає, вона враховує те що є. Те що вже не є і того чого ще немає не належать до буття в собі. Для- себе –буття є те, що не є і не те, що є. Т.ч буття в собі замінює об’єктивну дійсність, а буття для себе тотожнє свідомості. Розрив буття і свідомості привів С до дуалізму. Свідомість є небуття буття, ніщо що в ньому є джерелом активності, руху життя, вносить в абсурдний світ смисл. “Екзистенціалізм – це гуманізм”: свобода є сутністю люд поведінки, єдина можливість люд існування, людина є завжди цілком вільною, інакше її взагалі не має. Він відкидає детермінованість моралі і вв, що людина сама проектує себе, обираючи власну мораль. На противагу С Г.Марсель – представник християнського екз-му вв що ф-я існування не може бути зрозуміла на основі тільки замкненого в собі внутр світу людини. Занурення в своє Я ств прірву між люд і світом, конкретним буттям і буттям в цілому. Зв’язок люд з світом дає містерія, люд свідомість пронизана трансцендентністю без якої люд – ніщо, так приходить до ідеї Бога. А.Камю “Міф про Сізіфа” вв що буття людини хар-є почуття абсурдності. А чи є життя вартим того щоб його прожити? Абсурд заперечує не лише самогубство (що є згодою з власними кордонами) але й вбивство про яке йдеться в “Бунтуючій людині”, бо знищення собі подібного означає посягання на унікальне джерело сенсу, яким є життя кожної людини. Бунт – це намагання оволодіти долею, зберігаючи власну творчу свободу і розум. К.Ясперс не вв ф-ю наукою про буття, бо наука має обмежений предмет, а життя є необмеженим. Ф-я дає людині життєві орієнтири, тому істинне буття не пізнається наукою, а усвідомлюється душею за доп віри. Філ віра на відміну від релігійної основана на міркуванні, а не на одкровенні. Для того щоб відповісти на пит Який сьогодні світ і яке місце я в ньому займаю? потрібно пізнати себе, побачити зв’язок буття і вл долі. Це значить – стати вільним. Потрібно йти не за натовпом, а за геніями людства, використовувати комунікацію, т.є розуміти, чути інших щоб бути зрозумілим їм.

33. Філософія позитивізму та неопозитивізму

1. Класичний позитивізм (Конт, Спенсер, Міль)- 1-й позитивізм

Наука не пояснює, а описує явища. Її задача – описати їх позитивно. Принцип верифікації як засіб перевірки позитивного знання. принцип верифікації (доказ, підтвердження) – процедура встановлення істинності наукових положень в процесі їх емпіричної перевірки, формування з цією ціллю „протокольних суджень”

Критика метафізики

Філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук.

У кінці ХІХ ст.. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті „синтетичні” узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні істини.

2. Емпіріокритицизм (махізм) Мах, Авенаріус - 2-й позитивізм

Світ, за Махом, є комплексом відчуттів, а тому завданням науки є лише опис цих відчуттів.

Авенаріус центральним поняттям філософії вважав досвід, в якому він прагне розчинити протилежність матерії і духу.

Спроби тлумачити реальність як відчуття та переживання призвели до краху емпіріокритицизму. На зміну йому приходять нові види позитивістської філософії – неопозитивізм і постпозитивізм.

3. Неопозитивізм (логічний позитивізм)

віденське коло (Карнап, Шлік) логічний позитивізм (Рассел, Вітгенштайн)

„Логіко-філософський трактат” вітгенштейна – своєрідний маніфест неопозитивізму.чітко прослідковується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови. Очищення філософії від псевдопроблем і псевдовисловлювань. Завданням філософії є чіткість висловлювань і речень.

4. Постпозитивізм – філософія науки (Попер, Кун, Лакатос, Фейєрабенд)

- звернення до історії науки

- концепція критичного раціоналізму Попера

- заміна верифікації фальсифікацією - методологічна процедура, засобами якої встановлюється хибність гіпотези або теорії в результаті її емпіричної перевірки (критерій науковості знання)

Будь-які твердження негайно руйнуються як тільки з’являється хоча б один факт, що їм суперечить. Доказ цьому – доля вислову „Всі лебеді білі”.

- заперечення історицизму, тобто будь-яких законів та закономірностей історичного розвитку

Відмова визнання об’єктивної істини, Сам термін „істина” замінено терміном „виправданість”.

№37. Символізм культури. Сутність символу.

Культура – сукупність матеріальних і духовних надбань людства, “друга природа” (тобто та природа, яка зазнала антропогенного впливу). По суті культура є сукупністю символів, бо навіть матеріальні її досягнення несуть в собі символічне навантаження.

Структура культурних символів визначає парадигму мислення людини, яка в ній (структурі) знаходиться. Дослідники проблеми: Кассірер, Уайтхед, Лосєв, Фромм, Леві-Стросс.

Символ визначається через поняття образу і знаку.

Предметний образ та глибинний сенс – ось два “полюси” символу, що його утворюють. Символ завжди многорівневий, багатозначний, однак “простий” (наприклад –хрест).

Фромм каже, що умовою утворення універсальних символів є зрозумілість всім через тілесну схожість (гострі кути та зламані ніліні на картинах – ознака болю і тривоги, ліловий колір асоціюється із тянучим болем, тощо).

По суті вся культурі у широкому її розумінні схоплюється через символи.

  1.  Символізм культури. Сутність символу.

Культура – знаково-симовлічна система.

С. С. Аверинцев: символ – це образ взятий в аспекті знаковості чи знак взятий в аспекті образності.

Августін: символ – інший засіб виразити те, що можна сказати за допомогою знаків. Символ – недостатній різновид знаку.

Вакенродер: знак – неповноцінний символ.

Юнг: знак – простий а символ – складний.

Символ істотно відрізняється від знаку, символ – завжди багатозначний.

Лосєв: знак – нерозгорнутий символ.

Моделююча структура символу є помітнішою, ніж у знака.

Будь-який образ – символ. Якщо образ передбачає тотожність самому собі, то символ передбачає вихід за власні межі.

Символ – від грецького слова “знак, прикмета”.У філософії і культурології це універсальна категорія, що відбиває специфіку образного освоєння життя мистецтвом. Символ як поняття варто відрізняти від знака. Знак стає символом тоді, коли він виражає реакцію не на сам символічний об'єкт, а на відповідне значення, яке можна зв'язувати з цим предметом. Знак фіксує в предметній, жестовій чи інтонаційній формі подібність між речами, ситуаціями і переживаннями. Він указує на зовнішню і внутрішню подібність між об'єктами культури.

Знакові системи є мовами культури. Вони «розмовляють» з людьми, користаючись численними символічними системами. Спектр культури формувався історично. Народжувалися знакові комплекси, що розширювали простір культури. Культура не може обійтися без знаків. Вони несуть інформацію і зміст. Але цей зміст нерідко виявляється різноманітним.

Природні мови – це вербальні знакові системи. Кожна мова можна розглядати як історично сформовану знакову систему

Існує дві знакових системи:

  •  функціональна ( вітряний млин – це символ визначеної цивілізації; компъютер, картина міського чи сільського побуту, одяг)
  •  конвенціональна ( заводський гудок свідчить про початок робочої зміни, барикада – умовний знак революції_

В історії європейської культури склався цілий напрямок, що прагнув використовувати, найбагатший потенціал символу. Спочатку він виник в літературі, а потім захопив інші види мистецтва – образотворче, музичне, театральне. Він вплинув також на філософію, релігію. Це напрямок, що претендує на культурну універсальність і всеохоплення, називається символізмом.

Ми живемо у світі різних сигналів, котрі допомагають нам діяти в сучасному світі, орієнтуватися в повсякденному житті.

 Знак, символ, образ в культурі

Символ – від грецького слова “знак, прикмета”.У філософії і культурології це універсальна категорія, що відбиває специфіку образного освоєння життя мистецтвом. Символ як поняття варто відрізняти від знака. Знак стає символом тоді, коли він виражає реакцію не на сам символічний об'єкт, а на відповідне значення, яке можна зв'язувати з цим предметом. Знак фіксує в предметній, жестовій чи інтонаційній формі подібність між речами, ситуаціями і переживаннями. Він указує на зовнішню і внутрішню подібність між об'єктами культури.

Знакові системи є мовами культури. Вони «розмовляють» з людьми, користаючись численними символічними системами. Спектрп культури формувався історично. Народжувалися знакові комплекси, що розширювали простір культури. Культура не може обійтися без знаків. Вони несуть інформацію і зміст. Але цей зміст нерідко виявляється різноманітним.

Природні мови – це вербальні знакові системи. Кожна мова можна розглядати як історично сформовану знакову систему

Існує дві знакових системи:

  •  функціональна ( вітряний млин – це символ визначеної цивілізації; компъютер, картина міського чи сільського побуту, одяг)
  •  конвенціональна ( заводський гудок свідчить про початок робочої зміни, барикада – умовний знак революції_

В історії європейської культури склався цілий напрямок, що прагнув використовувати, найбагатший потенціал символу. Спочатку він виник в літературі, а потім захопив інші види мистецтва – образотворче, музичне, театральне.Він вплинув також на філософію, релігію. Це напрямок, що претендує на культурну універсальність і всеохоплення, називається символізмом.Ми живемо у світі різних сигналів, которые котрі допомагають нам діяти в сучасному світі, орієнтуватися в повсякденному житті

№55. Поняття нації в сучасній соціальній філософії.

Нація (з латини - племя, народ) – історична єдність людей, що проживають на спільній території, що складається протягом формування економічних звязків, літературної мови, особливостей культури і характеру. – класичне розуміння.

Ернест Гелнер – розробник сучасної синтетичної концепції нації. Звертає увагу на неоднорідність співвідношення нації і держави. Деякі нації утворюються без набуття державності, держави – на основі неоднорідних національних обєднань. У них принципово різні функції, та й взагалі, концепція “договірно-свідомої солідарності” при утворенні і нації, і держави сьогодні не здається очевидною. Гелнер створює інтегративну інтерпретацію процесу розвитку суспільства на основі концепції соціальної комунікації і модернізації. Основні чинники констатування людини в нац. просторі – це “воля” та “культура”. В чинник волі включає внутрішне та зовнішнє насильництво, страх, примус що, додаючись до солідарності, добровільного обєднання стає суттєвим каталізатором обєднуючих процесів.

№64. Основні концепції історико-філософського процесу.

Марксизм: бачить історію філософії як боротьбу двох основних напрямків: ідеалізму і матеріалізму. Основне питання філософії тут – співвідношення матерії і духу. Концепція у формі марксизму-ленінізму фіналістична, тобто – вважає себе істиною в останній інстанції. Сучасний марксизм вийшов із кризи діалектичного матеріалізму, спрямувавши свої пошуки у сферу соціального.

92. Поняття духу в філософії (Гегель, Шелер, Бердяєв)

Поняття духу є центральним у філософії Гегеля. Дух – це субстанцій на основа всієї дійсності.

Сутність духу в самосвідомості, самопізнання.

Першопричина – Абсолютний Дух, Абсолютна ідея (діяльність абсолютної ідеї – мислення, ціль – самопізнання)

Протиставлення: Душа - Дух (зв’язок через мислення)

Душа має здатність сходження на рівень Духу

3 стадії розвитку Духу:

суб’єктивний – індивід – дух замкнений в собі, відособлений від зовнішнього світу (антропологія, феноменологія, психологія)

практичний дух – прорив від суб’єктивності до об’єктивності

об’єктивний – соціум, громадянське суспільство, правова держава, всесвітня історія (право, економіка, історія)

абсолютний – форми суспільної свідомості (мистецтво, релігія та філософія)

Філософія – вершина еволюції Духу, саме в її межах розум набуває значного розвитку.

В філософії відбувається зустріч індивідуального людського розуму з „розумністю світу”.

Засобами філософії людина переконується, що світ має певні закономірності доступні людському осягненню.

Вивчаючи Дух, філософія вивчає людину. Вона перетворюється в самопізнання людини – „Пізнай самого себе” (Сократ)

Філософія прагне пізнати смисл людського буття. Останній, за Гегелем, полягає у свободі.

Свобода є творення людиною самої себе (свого Духу). – ЛЮДИНА = ВЧИНКИ

Сутність свободи в самовизначенні (духовному).

Історія людства – це розвиток Абсолютного Духу (м-во, релігія, філософія).; самопізнання А. Духу, його саморозгортання в різні періоди історії в межах різних націй (втілення Абсолютного Духу в Наполеоні, Росія ХІХ ст.. і т. д.)

Звідси тотожність буття і мислення – історичний процес самопізнання абсолютною ідеєю самої себе; світ постає в якості прояву ідеї, Духу.

Шелер „Положення людини в космосі”. Сутність людини – дух, що і робить людину людиною. Духовне начало в людині дає їй можливість самоусвідомлення. Дух робить людину вільною від життєвих потреб. Людина прагне проривати межі свого тут-і-тепер-так-буття.

Обґрунтування таких понять доброта, любов, каяття. Дух проявляється в особистості. Дух як так-буття, що не може бути предметним. Буття Духу у вільному здійсненні його актів. Дух характеризує екзистенційну сторону людини. Духовна істота – екзистенційна незалежність від органічного; свобода від „життя”.

Бердяєв: Дух як творче начало, втілення свободи

В такій якості дух виступає як смисл буття людини, що розкривається в особистісному існуванні.

Дух як поєднання божественної природи з людиною

„Філософія свободи”

Поняття добра та зла в класичних та сучасних етичних теоріях.

Добро – основна позитивна категорія моралі, що є повною протилежністю зла; відображає сукупний зміст вимог і цінностей моральної свідомості. За давніх часів розуміння Д. Визначалося переважно уявленнями про міфологічно санкціоноване, узвичаєне, цінне або корисне для людського життя і діяльності. В цьому відношенні воно збігалося з поняттям блага; сліди такого збігу досі відчутні в європейських мовах. В античній філософії Д. Теж зазвичай розглядається як синонім або різновид блага, хоча з часом набуває чіткішого концептуального окреслення. Так, у Платона змістом божественних, або більших благ (які він протиставляє благам меншим, тобто здоров’ю, красі, силі й багатству) слугують власне моральні чесноти людини. Аристотель, критикуючи платонівську ідею блага самого по собі, розвинув разом з тим класифікацію благ, релевантну з етичної точки зору (поділ благ на поціновані, схвалені в і блага – можливості, а також на такі, що завжди або лише принагідно заслуговують на вибір). У стоїків об’єктом етичної рефлексії стає Д. Як вільне дотримання чеснот автономним індивідом на засадах правильного розуму. Християнська традиція розглядає Д. Як втілення божественної волі, стан благої повноти й довершеності творіння Божого, адекватність людського воле вияву релігійно санкціонованій ієрархії цінностей. Секуляризація європейської культури в Новий час спричиняє дискредитацію теїстичного тлумачення Д, і редукцію останнього до раціоналістично осмисленої корисності (Спіноза, Гоббс, Гельвецій, Гольбах та ін.). Заперечуючи проти такої редукції, Кант визначає Д. Як відповідність воле вияву або вчинку людини апріорному моральному законові; Гегель тлумачить Д. Як одне з загальних визначень абсолютного духуа. Конкретне розуміння Д. В рамках тієї чи іншої філософсько-етичної концепції зазвичай обумовлювалося специфічною спрямованістю самої цієї концепції: так, існують спроби ототожнити Д. Із щастям (евдемонізм), онтологічною досконалістю (перфекціонізм) тощо. Критику подібних натуралістичних підходів до визначення Д. Дає з позицій етичного інтуїтивізму англ.. філософ і етик Мур. В його роботах інтуїтивно осягнуте Д. Постає кінцевою підставою для виведення усіх інших моральних категорій. Аксіологічно-інтуїтивістський підхід в дослідженні проблеми Д. На базі феноменологічного методу розвивають Шелер, Гартман та ін. В умовах сучасного етичного плюралізмиу, диверсифікації ціннісних моделей різних соціальних груп зростає значення соціологічних і соціально-психологічних контекстів осмислення етичного Д. Водночас загострюється потреба в діалогічному, комунікативному осмисленні останнього крізь призму ідей відкритості, діалогічної налаштованості, зверненості до Іншого (Бубер, Леві нас та ін.) .

Зло - категорія, що охоплює усе ціннісно-негативне, протилежне щодо блага і добра. У площині протистояння благу як такому З. – це те, що підриває продуктивні потенції буття, заважає реалізації його призначення, зокрема, руйнує умови й засоби виживання, фізичного і духовного розвитку людини. У широкому спектрі З. Особливе місце посідає моральне З. (як анти добро); моральну якість останньому надає опосередкованість власним волевиявленням суб’єкта. Звідси – зв’язок морального З. З проблемою свободи волі. Серед різновидів морального З. Виокремлюються дві первинні форми – ворожість і розбещеність. Перша пов’язана з агресивністю і жорстокістю щодо навколишнього буття, друга – з само підпорядкуванням суб’єкта впливові обставин і сліпих нахилів. В античному світі З. Найчастіше асоціювалося з порушенням космічного порядку, В середньовічній християнській Європі – з відпадінням від Бога і сатанинською гординею, в секуляризованому суспільстві Нового часу – з індивідуальним і груповим егоїзмом. За усіх цих культурних формацій основною парадигмою З. Виявляється своє центризм – прагнення утвердити власне часткове існування за рахунок інших і на шкоду іншим. В річищі власне моральної онтології стрижневим для європейської культурної традиції є тлумачення З. Як негоції або відсутності добра, згідно з яким воно не має власної позитивної субстанції (платонізм, ортодоксальна юдейська і християнська думка, просвітницький раціоналізм). За такого розуміння, З. На відміну від добра, не може бути самодостатнім, а найбільш адекватними засобами боротьби з ним виявляються виховання і просвіта. Поряд із цим, в лоні зороастризму, маніхейства, гностичних вчень, народних єресей Середньовіччя, кабалістики тощо формувалось альтернативне, субстанціоналістське бачення З. Як самостійної сутності. Під таким кутом зору З. Набуває рис самоцілі, бажаної заради себе самої, а перемога над ним уявляється можливою лише шляхом знищення його субстанційного осердя. Подолання субстанціалізаціїЗ. – одна з істотних проблем суч. Культури, у зв’язку з чим актуалізується опозиція між т.зв. радикальним (самосвідомим і соціальним) і банальним З. (Арендт)., пов’язаним з ницими сторонами людської вдачі та вадами соц. Устрою.

ФИЛОСОФИЯ КУЛЬТУРЫ (культурфилософия), общая теория культуры, касающаяся сущности и природы культуры, ее взаимоотношения с природой и обществом, классификации видов, форм и направлений, а также некоторых частных проблем, прежде всего связанных с цивилизацией. Ф.К. — система метафизических утверждений о сущности, генезисе и наиболее общих законах культуры, прямо не опирающихся на эмпирические факты. Термин введен немецким романтиком А.Мюллером. Впервые о сущности культуры заговорили древнегреческие философы. Но они не употребляли термина «культура», а то, что мы относим сегодня к культуре, они относили к области нравственности. Софисты полагали, что обычаи, законы и нормы насилуют человеческую природу. Противопоставление природного и нравственного (культурного) представители другого направления древнегреческой философии — киники довели до несовместимости и призывали человечество вернуть к природной простоте. Их считают первыми в истории критиками культуры. После них мысль об испорченности общественного состояния, т.е. о вредности культурных условностей, развивали стоики. В средние века Ф.К., благодаря усилиям христианских мыслителей, превращается в теологию культуры. Возникает новая антиномия: культуры и бога. Природа теряет право служить критерием оценки культуры, высшим судьей становится бог. В новое время возрождается античная версия Ф.К. То, что прежде утверждали античные киники, теперь можно услышать из уст французских философов-просветителей Руссо, Вольтера, Монтескье. Позже немецкие романтики, вчастности, Шеллинг, вновь повернули Ф.К. ктеологии культуры. Немецкие романтики повлияли на культурфилософские воззрения русских славянофилов,в особенности - на Хомякова. На смену романтикам в Германии пришло представители философии жизни Ницше и Шопенгауэр), которые вернулись к античной концепции Ф.К. Специалисты полагают, что с них и славянофилов в берет начало Ф.К. в узком смысле — как философское осмысление стадий эволюции культуры. Отныне в центре внимания новая дихотомия — противопоставление культуры и цивилизации. Культура рассматривается как органическая целостность, а цивилизация — как проявление механического и утилитарного отношения к миру. В том же духе позже рассуждают немецкие философы Зиммель и Шпенглер, русские философы Леонтьев, Данилевский, Бердяев. Если киники и французские просветители противопоставляли природе культуру, то современные мыслители заменили культуру цивилизацией. Сегодня философская природа культуры рассматривается в рамках экзистенциализма, феноменологии, философской антропологии, марксизма, религиозных философских систем. Но она не затрагивается с позиций таких философских направлений, как позитивизм, субъективный идеализм и прагматизм. Каждое философское направление дает свое понимание культуры, ее влияния на общество и человека, законов развития культуры. Среди них выделяются два наиболее характерных и в то же время диаметрально противоположных течения — марксизм и феноменология. Марксизм утверждает, что культура — надстройка общества. Она включает идеологию, искусство, образование, религию, науку. Уровень развития и состояние культуры определяются протеканием базисных процессов, прежде всего экономики. Культура подразделяется на два вида — культуру низов (народная) и культуру верхов (дворянская, буржуазная). Первая прогрессивная, вторая — регрессивная. Смена способа производства обязательно влечет за собой изменение содержания культуры. Как только при социализме побеждает самая передовая культура пролетариата, государство берет ее под свою опеку и помогает материально. Оно определяет перспективы, ставит цели и задачи развития культуры. Направляющим принципом ее развития выступают принципы социалистического реализма (художник обязан показывать преимущества социализма) и партийности (художник должен выражать идеологию рабочего класса и коммунистической партии). Феноменология — основанное немецким философом Эдмундом Гуссерлем (1859—1938) учение о явлениях. В отличие от марксизма, имеющего дело с крупными блоками реальности, феноменология проникает в микромир, во внутренний мир человека и уже оттуда пытается воссоздать макромир.Для понимания культуры важно не содержание учение Гуссерля, а его метод, феноменология стремилась расчистить тот путь к явлениям, который в обыденной жизни заполнен предрассудками. Расчистив путь, ученый узнает то, что раньше было скрыто или явно не выражено. Конечная цель познания — раскрытие жизненного мира. Наука не способна проникнуть в жизненный мир, так как подменяет живую реальность выдуманными абстракциями. Для жизненного мира, постигаемого не наукой, а особой философской процедурой (редукцией), характерны непосредственная очевидность, интуитивная достоверность. Для отдельного человека жизненный мир — это «горизонт» его намерений, целей, проектов. Ученик Гуссерля австрийский философ и социолог Альфред Шюц (1889—1959) перенес феноменологический метода сферу социальных наук и достиг там замечательных успехов. Он доказал, что количественными методами и статистикой овладеть тонкой материей мира культуры невозможно. Они его огрубляют. Нужны более тонкие качественные методы. Он требовал от социологов, изучающих культуру, исследовать не сложившееся общественное мнение и готовые взгляды людей, а сам процесс «приготовления». Иными словами, изучать надо не социальные структуры и традиции, а формирование повседневного мира людей. Повседневный мир — то место, где формируются социальный порядок, традиции и культура общества. Вопросы Ф.К. нашли место и в творчестве Федотова, Соловьева, Бердяева, Мережковского. На рубеже двух столетий особую значимость обретает вопрос о взаимосвязи культуры и истории в свете христ. доктрины. Концепция всемирной истории осмысливается в перспективе достижения свободы в рамках тех или иных нац. культур. Эти же культурфилос. проблемы на христианско-православной основе продолжают разрабатывать и в XX в. вслед за гпп к- Леонтьевым, Н. Данилевским, Достоевским и Н. Бердяев, Вяч. Иванов и А. Блок. Опр. аспекты противопоставления культуры и цивилизации освещались у Л. Толстого; еще Н. Данилевский в кн. «Россия и Европа» (1868) обосновал основополагающую для всех последующих рассуждении идею, что между формами органич. жизни и культурой можно провести аналогию. В рамках экзистенциализма огромный историко-культурный материал использовал в своих работах К. Ясперс, выдвинувший концепцию генезиса великих древних культур, осевого времени и т.д. В работах франц. экзистенциалистов А. Камю, Ж.-П.Сартра, Г.Марселя разрабатывались проблемы противостояния культуры и человека, контркультурных тенденций. Особую остроту приобрела проблема кризиса совр. культуры. Циклическую теорию цивилизации разработал Тойнби в работе «Толкование истории», рассматривая всемирную историю в форме «культурно-истор. монадологии». П. Сорокин провел грандиозную систематизацию совр. цивилизационных концепций

29. Культура як предмет філософського осмислення:

Вперше поняття К. Ввів М.Цицерон для визначення Ф. як К.розуму. К. як феномен сусп.життя є результатом сусп.діяльн, засобами якої люд. практично і духовно перетворює дійсність і саму себе, стоврюючи свій власний, відмінний від природи духовно-практич.світ і розгортає в ньому всі свої життєтворчі процеси.К. з одного боку є діяльність по перетворен. прир. на благо люд., а з др.- засіб удосконалення духов.сил людини, її розуму (Ф.) Це сукупність мат. та дух. цінностей, створених і створююмих людством в процесі громадс.-історич. практики і характеризуючи історично досягнуту ступінь в розвитку суспільства. В більш вузьк. змісті принято гов. про мат.(техніку, виробн. Досвід, мат.цінності що створ. В процесі виробниц.) і духовн.К.(вир-во, розподіл і спожив.духовн цінностей в обл. науки, мистец, літерат,Ф.) К.- це явище історичне, що розвив.в залежн.від зміни соц.-екон. формацій (за марксизмом). Оск. К. в людськ.діяльності є те, що відрізняє свідому і самосвідому доцільну діяльність люд. Від життєдіяльн. Тварини, К. можна визнач. як поле людських смислів і значень, як загальну сенсову хар-ку людс. буття, його смислотворне начало.К. є універсальним способом вияву, здійснення і творення смислів. Цю роль викон.б.-які витвори К.: від міфів, первин. моральнісних табу і ритуалів до морал. доктрин, творів мистецтва і науков. теорій. Каркас змісту К. становлять цінності, які є основою вибору людиною інтересів, цілей, засобів та умов діяльності, способів її реалізації та сенсу.

  1.  Культура як предмет філософського осмислення.

Гадамер (4 методологічні орієнтації):

  •  аналітична,
  •  феноменологічна,
  •  структуралізм,
  •  марксизм,

Соціологічний підхід: культура – все те, що не природа (Ж.-Ж. Руссо, К. Леві-Стросс).

Діяльнісний підхід: культура – загальна технологія людської діяльності (Б. Малиновський, марксизм).

Проте, теза про породження культури діяльністю, фактично, означає примат матеріального над духовним.

Онтологічний підхід: культура – спосіб людського буття (М. Гайдеггер).

Аксіологічний (ціннісний) підхід: культура – сукупність цінностей (Баденська школа, П. Рікер).

Символічний підхід: культура – знаково-символічна система (Кассірер, Лосєв).

Ігрова концепція: (Й. Гейзінга, М. М. Бахтін, Є. Фінк, Х. Ортега-і-Гассет). Культура має ігрове походження. Культура, яка втрачає ігровий характер, приречена на загибель.

Історичні концепції: культура – історія загалом. „Культура – граничне узагальнення історії” (Лосев).

Культура як проблема духу (метафізичний підхід): „культура –наближення нашого пізнання до єдиного, вічного, даного.”

Герменевтичний підхід: культура – сукупність текстів. (Ю. Лотман).

Нормативний підхід: культура – сукупність норм. Цей підхід є досить спірним.

Е. Б. Тайлор: культура – сукупність, традицій, звичаїв, навичок.... (перше визначення культури).

102. Постструктуралізм як самокритика структуралізму.

У філософсько-методологічному плані теорія постструктуралізму розвивалася як критика структуралізму, яка велася по чотирьох основних напрямах: проблемам структурності, знаковості, коммунікативності та цілісності суб'єкта.

Слід зазначити, що критика концепції цілісного суб'єкта була здійснена значною мірою вже в рамках структуралізму і в теорії постструктуралізму одержала лише своє остаточне завершення.

Якщо спробувати осмислити, який же був загальний підсумок таких, здавалося б, різних підходів і пропонованих схем і теорій Ж. Дерріди, Ю. Крістевої і Р. Барта з семіотичної точки зору, то постструктуралістська підоснова виявиться перш за все в руйнуванні традиційної структури знаку. В першу чергу ці спроби були направлені на розмивання замкнутості, внутрішньої закритості знаку (відоме поняття cloture, навколо якого розгорнулися суперечки в кінці 60-х поч. 70-х рр.) по відношенню до інших знаків, здатності означаючого прямо, безпосередньо і повно репрезентувати, явище, що ним позначається.

Постструктуралізм виголошує основні свої ідеї відштовхуючись від структуралістських ідей. Постструктуралізм переглядає основні поняття структуралізму. Основна ознака постструктуралізму – текстоцентризм. Постструктуралізм – філософія подібності, структуралізм – філ-я схожості.

Структуралізм і постструктуралізм, продовжуючи ідеї формалізму прагнуть вийти до аналізу свідомості та позасвідомості людини через аналіз мови і, таким чином, пояснити людині дію нею ж самою скликаних символічних форм культури, нерідко набуваючих характеру переважаючих схем. Простіше було б дорікати структуралістів у “знищенні людини” – проповіді антиантропологізму та антигуманізму. Структуралісти прагнуть “змістити” “ідеологію гуманізму”, яка, на їх думку, не скільки рятує людину і допомагає їй, скільки одурює, показуючи світ не таким, яким він є насправді.

Постструктуралісти показали, що символічно-знакові та структурні утворення діють і на рівні позасвідомого. Заслуга постструктуралістів полягає в тому, що вони показали роль семіотичних систем як соціального несвідомого: люди часто є істотами не такими, що творять, а такими які творять - мова говорить “через них”, пригнічує і примушує підтримувати систему “говоріння” як систему соціуму або міфу.

57. Структуралістська версія філософської антропології.

Ф.де Сосюр – засновник структ.

Структуралізм як особливий напрямок філософського дослідження виник в XX ст., проте використання структурних методів можна помітити значно раніше. Розглядаючи історію виникнення структуралізму, можна простежити глибокі корені лінгвістичного структуралізму, які сягають IV ст. до н.е., а також зв’язок структуралізму з ідеями Лейбніца, Галілея, Декарта, Віко та Канта. Структуралізм має досить широке розповсюдження майже у всіх галузях науки: у фізиці, психології, лінгвістиці, математиці, біології і т.д. Структуралізм – комплекс ідей і підходів, що виник з застосування методів структурної лінгвістики до інших галузей реальності.

Чітко можна виділити основні етапи розвитку структуралізму: російська формальна школа (20-30рр.Г.Шпет, П.Богатирьов, Р.Якобсон, Ю.Тинянов, Б.Томашевський, В.Виноградов, В.Жимунський, В.Пропп, Г.Вінокур, А.Веселовский), Празький лінгвістичний гурток (40-50рр. В.Матезіуса, Р.Якобсона Ян Мукаржовський, Б. Гавранек,), французький структуралізм 60-70рр. та постструктуралізм.

В 60-70рр. структуралізм зазнав найрізноманітніших філософських та естетико-мистецтвознавчих інтерпретацій. Найбільше поширення структуралізм дістав у Франції, і звичайно його пов’язують з іменами К.Леві-Стросса, А.Мартіне, Р.Барта, Ж.Лакана, К.Бремона, А.Греймаса та ін.

Культуру структуралісти розглядають як сукупність знакових систем, до яких належать мова (найважливіша), а також наука, мистецтво, міфологія, релігія, звичаї, мода, реклама, тощо.

Якщо говорити про структуралістську версію філософської антропології неможна не згадати про К. Леві-Стросса (та його роботи “Сумні тропіки”, “Сире та варене.”) К. Леві-Стросс здійснив прорив структуралізму за межі лінгвістики, він використав для своїх антропологічних спостережень концепцію Ф. де Сосюра про відсутність обов'язкового звязку між означником та означуваним, а також його твердження про системний характер значення. Концепція К.Леві-Стросса засновується на специфічному “екзотичному” матеріалі, структурах матеріального та духовного життя первісних суспільств, які здаються позачасовими. Він підходить до проблеми логічної та історичної генези соціально-культурних структур, що виникають в результаті опосередкування антиномії природного та культурного. Структурну антропологію Леві-Стросс розглядає, як загальну гносеологію, яка заснована на тому, що існує безсвідома структура.

Структуралізм невіддільний від методів структуралістської лінгвістики так як він з неї породжується.

Структуралісти зазначають, що: людина не стільки істота що творить, скільки істота яку творять. Через суб’єкт говорять структури. Структуралізм говорить про знищення культу людини. Ідея структуралістів спрямована проти культу героїв.

На підставі висновків структуралістів: суб’єкт виявляється вписаним в структуру. Структуралізм не заперечує індивіда мислячого, пишучого, він заперечує надструктурний суб’єкт. Структуралізм пропонує звільнитися від свого надто свого (індивідуального).

Структуралізм К.Леві-Стросса як філософська система.

В 60-70рр. структуралізм зазнав найрізноманітніших філософських інтерпретацій. Найбільше поширення структуралізм дістав у Франції, і звичайно його пов’язують з іменами К.Леві-Стросса, А.Мартіне, Р.Барта, Ж.Лакана, К.Бремона, А.Греймаса, М.Фуко та ін.

К. Леві-Стросс здійснив прорив структуралізму за межі лінгвістики, він використав для своїх антропологічних спостережень концепцію Ф. де Сосюра про відсутність обов'язкового звязку між означником та означуваним, а також його твердження про системний характер значення. Концепція К.Леві-Стросса засновується на специфічному “екзотичному” матеріалі, структурах матеріального та духовного життя первісних суспільств, які здаються позачасовими. Він підходить до проблеми логічної та історичної генези соціально-культурних структур, що виникають в результаті опосередкування антиномії природного та культурного.

“Сумні тропіки” (1955р.), “Структурна антропологія” (1958р.), “Первісне мислення”(1962р.), “Тотемізм сьогодні”(1962р.) “Міфологіки”: “Сире та варене”(1964р.), “Походження застольних звичаїв”(1968р.) – ось не повний перелік лише найвизначніших робіт К.Леві-Стросса. Він поступово розширює свою програму: від дослідження окремих конкретних рис життя первісного суспільства К.Леві-Стросс переходить до глобального дослідження структур первісного міфічного мислення.

Леві-Стросс, аналізує культурні порядки традиційних суспільств (тотемізм, ритуальні дії, міфологічні уявлення, термінологію родинних стосунків і т.д.) як мови культури, намагався виявити в них елементи, які б повторювалися (“медіатори”, “бінарні опозиції”, стійкі схеми перетворення та заміщення одних позицій іншими), в яких він вбачав елементи прихованої логіки. Пафосом цих досліджень було твердження про “надраціоналізм” – ідея гармонії чуттєвого та раціонального начал, втрачена сучасною європейською цивілізацією, але збережена на рівні первісного міфологічного мислення. Це мислення прагне до опосередкування фундаментальних протиріч людського буття (наприклад, протиріччя між життям та смерттю опосередковується особливим персонажем - вороном) і походить від оперування окремими предметами до логіки почуттів, форм і навіть логіки стосунків. Леві-Стросс називав мислення примітивних народів – природним мисленням, а мислення наукове – прирученим. Провівши ряд досліджень Леві-Стросс приходить до висновку, що структура мислення у первісних людей та у сучасних цивілізованих людей залишається незмінною.

Структурну антропологію Леві-Стросс розглядає, як загальну гносеологію, яка заснована на тому, що існує безсвідома структура. Безсвідоме (це колективне, яке набуває людина) для Леві-Стросса важливіше ніж свідоме. Леві-Стросс вважав своїми попередниками де Сосюра, Дюркгейма, Фрейда.

  1.  Теоретико-пізнавальні вчення про зв'язок факта і теорії.

Емпіризм, як методологія індуктивізму. (1-й позитивізм – Конт, Спенсер, Міль; 2-й позитивізм або емпіріокритицизм – Мах, Авенаріус; 3-й неопозитивізм; 4-й АФ або філософія аналізу). Базовими принципами, які об’єднують усі 4 типи індуктивізму є визнання науковими положеннями, які підтверджуються фактами чи витікають із них та узагальнюючі положення (закони, концепції, теорії, які підтверджуються фактами – верифікація. визнання ненауковими положень, які не мають емпіричного відповідника, такі знання називають метафізичними.

Конвеціоналізм. знання має 2 види: емпіричне – описдійсності і теоретичне – опис методів (взаємодії з реальнітю).конвеціоналізм склався як філософія науки, що визнає довільність вибору вихідних понять і аксіом. У науковому відношенні конвенціоналісти намагались спертись на такий факт, як можливість існування незалежного ланцюга понять і законів, що введені в будь-яку науку із-зовні і необхідні для неї та незалежні від змісту самої цієї науки. Пуанкаре обгрунтував ідею рекурентних міркувань. рекурентності дозволяють будувати множину систем знання, в яких виникають такі, що взаємозаперечують одна одну, але усі відповідають емпіричній базі данних. таким чином можна будувати істинні наукові теорії, які заперечують одна одну. Теза Дюгейма-Куайна як обзрунтування необхідності співставлення системи знання з реальністю (з фактами), а не складовими системами. значення понять в теорії залежить від зв’язку з іншими поняттями. зміст понять в теорії не визначається їх верифікацією. з реальністю з фаткми співставляється система знань як цілісність, синтетична конструкція, а не аналітична.

Методологічний фальсифікаціонізм. Фальсифікація – таке відношення між теоріями, коли теорія 1 (Т 1) заперечується теорією 2 (Т 2), будучи похідною від теорії 1. Тобто теоря 2 розповідає про реальність, яка стала предметом міркування як теорія 1 одночасно приписуючи цій реальності властивості, які згідно з першою теорією там не повинні бути. Принцип фальсифікації дозволив Попперу побудувати модель зростання знання. Предметом дослідження стають не структура системи знання, а зміна структур – історична еволюція. Фальсифікаціонізм вводить новий критерій деморкації: наукового та ненаукового. Критеріями науковості визнаються: система знання, яка не тільки узагальнює емпіричні дані, а й передбачає емпіричну ситуацію, що не здатні передбачити інші системи. Властивість теорії фальсифікуватися доводить, що вона позитивно описує певні властивості дійсності та має свою межу.

Методологія історизму. Основоположення: 1) Факти завжди навантажені змістом, який несе торетична система вцілому. 2) Теорію не можна розглядати як гіпотетичне пояснення скритої від безпосереднього спостерігача реальності, яка опосередковано виявила себе в експериментальних даних. Такі пояснення складають основу метафізики чи натурфілософії, від яких об’єктивна наука повинна звільнитися у своїй історичній еволюції. 3) Теоретична наука лише як описування має право на повагу, еволюцію; це самостійно існуючий організм. 4) Жодна теорія ніколи не узгоджується зі всіма відомими у своїй галузі фактами. Факти формуються попередньою як можливі передбачення теорії, а зіткнення теорії з фактами може бути показником прогресу і першою спробою виявити принципи, що неявно містились в звичних поняттях спостереження.

***

факт — "это действие, происшествие, событие, относящееся к прошлому или еще длящемуся настоящему, но никогда к будущему времени; это — нечто реальное, невымышленное в противоположность фантазии, выдумке; это — нечто конкретное и единичное в противоположность абстрактному и общему; наконец, понятие "факт" было перенесено от однократных явлений или событий на процессы, отношения, совокупности тесно между собой связанных явлений..."

В современной эпистемологии можно выделить две основные точки зрения на отношение "теория — факт". Если попытаться кратко выразить идею, лежащую в основе одной из них, то ее можно сформулировать так: научные факты лежат вне теории и совершенно не зависят от нее. Концепцию, опирающуюся на эту идею, будем называть "факту ализмом".

Вторая концепция, которую можно назвать "теоретизмом", опирается на противоположную мысль: научные факты лежат в рамках теории и полностью детерминируются ею. Практически все современные эпистемологи явно или неявно, сознательно или бессознательно склоняются к признанию одной из этих концепций.

Сторонники фактуализма указывают на автономность факта, на его независимость от теории. Если под фактом понимают реальное положение дел, то его независимость от теории очевидна. Когда факт истолковывается как чувственный образ, то подчеркивается независимость чувственного восприятия от языка. Если же говорят о фактах как о некоторых предложениях, то обращают внимание на особый характер этих предложений по сравнению с предложениями теории: такие предложения либо выражают "чистое" чувственно данное, либо включают в себя термины наблюдения, либо верифицируются специфическим образом и т. п. Во всех случаях фактуализм резко противопоставляет факты и теорию, что приводит к разнообразным следствиям в эпистемологии. В частности, фактуализм утверждает инвариантность фактов и языка наблюдения по отношению к сменяющим друг друга теориям. С признанием инвариантности тесно связан примитивный кумулятивизм в понимании развития научного знания. Установленные факты не могут исчезнуть или измениться, они могут лишь накапливаться, причем на ценность и смысл фактов не влияет время их хранения: факты, установленные, скажем, Фалесом, в неизменном виде дошли до наших дней. Это ведет к пренебрежительной оценке познавательной роли теории и к ее инструменталистскому истолкованию. Надежное, обоснованное, сохраняющееся знание — это лишь знание неизменных фактов, а все изменчивое, преходящее в познании имеет значение лишь постольку, поскольку помогает открывать факты. Ценность теории заключается лишь в том, что после себя она оставляет в копилке знания несколько новых фактов. В фактуалистском истолковании факты поглощают теорию.

Нетрудно заметить, что фактуализм отводит ученому и его теории довольно пассивную роль. Факты и их комбинации существуют до процесса познания, и задача познающего субъекта заключается лишь в их констатации. Правда, теория может стимулировать разработку новых приборов и инструментов, однако это только расширяет сферу обнаруживаемых учеными фактов или позволяет устанавливать их с большей точностью. Ученый при этом оказывается похож на живописца, который с фотографической точностью копирует природу и все его художественные средства подчинены лишь одной цели: сделать портрет зеркальной копией оригинала.

И теоретизм понимает под фактами чувственные образы или предложения. Однако в противоположность фактуализму он подчеркивает тесную связь фактов с теорией В концепции Т. Куна, например, парадигма определяет не только стандарты и методы научного исследования, но в значительной степени детерминирует и устанавливаемые на ее основе факты. Хотя Кун использует понятие факта неопределенным образом, все-таки можно понять, что факт, по его мнению, есть некоторый чувственный образ. Однако если фактуализм указывает на независимость чувственного восприятия от языка и мышления, то Кун, напротив, стремится показать, что чувственные восприятия в значительной степени детерминируются концептуальными средствами парадигмы. В этом случае становится очевидным, что в одной и той же ситуации сторонники разных парадигм получат различные чувственные образы, следовательно получат разные факты. Именно в этом смысле Кун говорит о том, что научная революция изменяет мир, "в котором живет и работает ученый".

Аналогичные воззрения на природу научного факта развивает П. Фейерабенд. Для него факт — это сплав чувственного восприятия с некоторым предложением, которое он называет "естественной интерпретацией" восприятия. Например, факт вертикального падения брошенного камня расщепляется на два компонента: некоторое чувственное восприятие и предложение "Камень падает вертикально". Естественные интерпретации чувственных восприятии задаются теорией. Изменяя значения терминов, входящих в естественные интерпретации, исследователь изменяет эти интерпретации и, следовательно, получает другие факты.

Так теоретизм приходит к убеждению о полной зависимости фактов от теории. Эта зависимость с его точки зрения настолько велика, что каждая теория создает свои специфические факты. Ни о какой устойчивости, инвариантности фактов по отношению к различным теориям не может быть и речи. Поскольку факты детерминируются теорией, постольку различия между теориями отражаются в соответствующих различиях между фактами. Это приводит теоретизм к признанию несоизмеримости конкурирующих теорий и к антикумулятивизму в понимании развития научного знания. Сменяющие друг друга теории не имеют общих фактов и общего языка наблюдения. Старая теория ничего не может передать новой и целиком отбрасывается вместе со своими фактами после победы новой теории. В развитии науки нет преемственности. Отвергается накопление знания, признается лишь смена инструментов для решения научных задач. Факты не могут противостоять научной теории и не могут заставить ученых отказаться от нее. В то время как фактуализм полностью отвергает какое-либо влияние теорий на факты, теоретизм доводит это влияние до такой степени, что теория поглощает факты. Члены отношения "теория — факты" не равноправны: теория — основная, определяющая сторона, а факты целиком зависят от теории и бессильны повлиять на нее.

Теоретизм не признает никаких ограничений активности субъекта познания. Теория практически всемогуща: она создает концептуальный аппарат, детерминирует значения терминов, стимулирует создание приборов и инструментов, подчиняет себе чувственные восприятия и формирует факты. Она создает свой собственный мир, и никакая внешняя критика не способна разрушить его. Так активность субъекта познания доводится до крайнего произвола субъекта по отношению к знанию.

  1.  Етнос і нація: традиція і сучасність.

Нації є продуктом капіталістичного етапу (за іншого підходу – індустріального суспільства) розвитку людства.

Це історична спільність людей, яка має низку специфічних ознак. Але визначення поняття “НАЦІЯ”, яке б з достатньою повнотою відображало її суттєві ознаки, у науці поки що не існує.

Визначення, які існують сьогодні, умовно можна поділити на такі великі групи:

Психологічні, засновником яких можна вважати французького філософа та історика ХІХ ст. Е.РЕНАНА: “нація – це душа, духовний принцип”. Представником цього ж напрямку був австромарксист Отто БАУЕР, який вважав, що нація є сукупністю людей, “спільністю долі згуртованих у спільність характеру”. Одне із сучасних визначень зводиться до того, що це “несвідома психічна спільність”. Безумовно, ігнорувати психологічний чинник не можна, як і проблему несвідомого у нації, але це потребує подальшого глибокого вивчення.

Культурологічні Теорії нації започатковані К.РЕННЕРОМ (Шпрінгером) і зводяться до тези, що нація є “союзом осіб, які однаково розмовляють”, “культурний союз”. Отже, якщо засновники психологічної теорії нації зводять її перш за все до спільності національної психології та характеру, то прибічники даної теорії – в основному до спільності національної мови та культури.

Етнологічна Теорія нації, найбільш поширена сьогодні, акцентує увагу на таких ознаках нації, як спільність походження, самосвідомості тощо. Вразливим місцем її є недооцінка, або навіть ігнорування соціального у нації.

Етатичні Теорії пов’язують теорію нації з теорією держави. Прикладом може бути наступне визначення: нація – це народ, організований у державу. Державність, безумовно, є суттєвою ознакою нації, але існують і бездержавні нації.

Біологічна Теорія нації (Л.Гумільов) виходить з того, що нація є частиною біосфери, біологічною популяцією, до якої відноситься як його вища форма.

– У Марксизмі, при всьому його ігноруванні національної проблематики і абсолютизації класового в суспільстві, пануючою стала історико-економічна теорія нації. Її засновником став відомий теоретик марксизму К.КАУТСЬКИЙ. Надалі, спираючись на К.Каутського (частково – і О.Бауера) Й.Сталін у 1913 р. сформулював таке визначення нації: “НАЦІЯ – є усталена спільність людей, яка склалася історично, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя й психічного складу, що виявляється у спільності культури”. І далі – категоричне твердження: “Лише наявність всіх ознак, взятих разом, дає нам націю”. Саме тут, в останніх цитованих словах, ми бачимо догматизм, абсолютизацію, жорстке пов’язання всіх перелічених ознак.

Сучасні поняття Нація:

– НАЦІЯ – це “населення визначеної території, яке має спільні звичаї, походження, історію й часто мову” (“Словник американської спадщини англійської мови”);

– НАЦІЯ – це “велика кількість людей, які вважають себе спільністю. Вони часто мають одну або декілька спільних ознак: мову, культуру, релігію, політичні й інші інститути, історію і віру у спільність долі. Вони звичайно мають спільну територію” (Це досить синтетичне визначення можна віднайти у “Міжнародному виданні американської енциклопедії”);

– НАЦІЯ – це “спільність людей, яка складається з однієї або кількох національностей, має більш чи менш визначену територію й уряд” (Данина етатичній теорії нації із всесвітньовідомого “Вебстерівського словника англійської мови”).

Але за будь-якого визначення нації дається перелік певних її ознак. До їх аналізу ми й звернемось далі.

Дополнение:

Об’єктивні Та Суб’єктивні Ознаки Нації

До незаперечних ознак нації можна віднести таку об’єктивну її ознаку, як СПІЛЬНІСТЬ ЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ ТА ТЕРИТОРІЇ. Адже наявність спільного економічного життя породжує націю як форму етносоціальної спільноти.

Під СПІЛЬНІСТЮ ТЕРИТОРІЇ мається на увазі не площа тієї чи іншої країни, а ПРИРОДНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС, інтегруюча роль якого проявляється у тому, що він

– є загальним середовищем господарської діяльності (згадаймо спеціалізацію народного господарства, продуктивні сили, розподіл праці тощо);

– суттєво визначає ПОБУТ людей, характер ПОМЕШКАННЯ, особливості ЇЖІ, ОДЕЖІ, весь СПОСІБ повсякденного ЖИТТЯ;

– є вмістилищем просторових КОМУНІКАЦІЙ;

– набуває рис ДЕРЖАВНИХ КОРДОНІВ, перетворюється у ДЕРЖАВНУ ТЕРИТОРІЮ. Тобто, – це соціальна якість, якої природні явища набувають у певних соціальних умовах.

Отже, у такому розумінні ТЕРИТОРІЯ НАЦІЇ є певним просторовим полем її життєдіяльності, природою, сукупністю енергетичних, сировинних та інших ресурсів, які включені у сферу суспільного виробництва і складають необхідні умови існування нації: це її надра, ліси, пасовища, джерела води тощо. Природна ж та господарська складові території утворюють ГЕОПРОСТІР, який водночас є й культурним простором, коли у його межах існують певні культури.

Є.МАЛАНЮК і І.ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ досліджують, як ЛАНДШАФТ ЗЕМЕЛЬ, у межах яких сформувалася українська культура, вплинув на її специфіку та ДОЛЮ в цілому. Описуючи географічний ландшафт України, Є.МАЛАНЮК констатує, що він був однаково прийнятним як для землеробства, так і для розведення худоби, адже з півночі на південь цей ландшафт є послідовним чергуванням лісу, лісостепу та степу. Своєрідний степовий коридор, який відокремив ліс від моря, був сприятливим місцем для переміщення кочівників з Азії, що відіграло далеко не останню роль у долі української землеробської культури. І.Лисяк-РУДНИЦЬКИЙ вважає, що саме “пограниччя” українських земель, їх розташування на межі “заселеної країни і так званого Дикого поля” стало формуючим український національний тип чинником. Так, “українською людиною пограниччя став козак... У своїй суті козацтво було організацією військової самооборони населення..., становило авангард української селянської колонізації”. Отже, географічний ландшафт українських земель опосередковано вплинув на специфіку та долю української культури.

Цікаві думки з цього приводу і у М.БЕРДЯЄВА відносно російського народу: “неосяжні простори Росії тягарем лягли на душу російського народу”, “російська людина відчуває себе безпомічною оволодіти цими просторами та організувати їх”.

Але спільність території, не залишається постійною. Цей так званий “ЕТНОАРЕАЛ” розширюється або звужується під впливом різних причин. Тому справедливою є думка, згідно якої так звані корінні народи є лише останніми прибульцями, про що свідчить світова історія. До СУБ’ЄКТИВНИХ ОЗНАК нації відносяться КУЛЬТУРНО-ПСИХОЛОГІЧНІ. Серед них особливий інтерес викликає НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР та САМОСВІДОМІСТЬ.

Попри різні тлумачення НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ, безсумнівним є те, що у ньому немов би акумулюються своєрідність історичного шляху нації, її господарської діяльності, особливості соціального, культурного розвитку й географічного довкілля. Є.Маланюк, як і М.ГОГОЛЬ, вважали, наприклад, що від вигляду землі, місця осідлості залежить спосіб життя і навіть характер народу, а про поєднання у ньому різних характерів, кожний з яких є певною мірою національним. Тому навряд чи є сенс у спробах вивести для всього народу якийсь загальний показник, подібно до таких: горді іспанці, флегматичні шведи, емоційні українці, пихаті англійці тощо.

У той же час загальновідома пунктуальність німців, їх акуратність, схильність до порядку, дисципліни, свого роду педантизм як риси національного характеру німців, притаманні їм і при Бісмарку, і при націонал-соціалізмі, і в умовах сучасного розвитку німецької нації, які суттєво впливають на трудову діяльність. Разом з тим можна констатувати повну відсутність пунктуальності у латиноамериканців, їх емоційність, схильність до екстремізму, панування популізму як наслідок низького рівня загальної культури і відсутності політичної культури (що певною мірою відноситься і до українців).

Найрельєфніше, найчіткіше національний характер сьогодні виявляється в острівних, відносно ізольованих країнах (Велика Британія, Японія), де мінімальний вплив завойовників, які “розмивали” етносоціальне середовище, “змішуючись” з місцевим населенням. Як протилежність – згадаймо геополітичне положення України, внаслідок чого навіть у відносно “чистому” вигляді риси характеру українців невимовно складно, навіть за сьогоднішнього рівня розвитку науки, виділити, типізувати тощо.

Національний характер не зводиться просто до психічних особливостей народу, які найчастіше зустрічаються у ньому. Він є неповторним поєднанням відмітних рис даної нації. (“Терплячими” є не лише українці, росіяни, а й китайці. “Запальними” – і греки, і грузини, і іспанці, хоч це різні нації.)

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР є складовою НАЦІОНАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ, яка окрім нього, включає НАЦІОНАЛЬНІ ПОЧУТТЯ, соціально зумовлені і сформовані на протязі історії національної спільноти: почуття патріотизму, національної гордості, гідності й, водночас, – національного чванства, зарозумілості, винятковості тощо; психологічну сторону національних ТРАДИЦІЙ та ЗВИЧАЇВ, національні СТЕРЕОТИПИ.

Можна навести безліч прикладів прояву національного характеру й національних особливостей психології народів, адже яскравою національною індивідуальністю характеризується МИСТЕЦТВО всіх націй: українська пісня не схожа на російську, німецька – на англійську, остання – на польську тощо. Те ж можна сказати й про танці, жанри літератури, характер гумору (співставимо гумор український, англійський чи американський, майже його відсутність у японців, гумор російський тощо). Найбільшою мірою ці риси знаходять у фольклорі народів.

Але не варто забувати й про те, що інколи існуючі соціальні відмінності (наприклад, у рівні життя між окремими країнами та регіонами) сприймаються буденною свідомістю як національні, і, відповідно, заторкувати національні почуття можуть будь-які конкурентні ситуації, починаючи від спортивних змагань і закінчуючи конкурсом до вступних іспитів у ВУЗи. Тому завжди треба враховувати не лише соціальні, але і соціально-психологічні аспекти міжнаціональних відносин.

Особливе місце, про що говорилося раніше, серед суб’єктивних ознак нації належить НАЦІОНАЛЬНІЙ САМОСВІДОМОСТІ як усвідомленню людиною своєї приналежності до певної національної спільноти, ототожнення свого “Я” з “МИ”, часто своєрідне розмежування “МИ – ВОНИ”, тобто своєї й інших національних спільнот. Її можна дещо умовно назвати результатом самопізнання представників нації, адже кожному цікаве своє походження – і людині, і народу. Наприклад, українцям цікаві наші витоки, героїчне минуле, формування тих чи інших рис характеру й психології. ЄВРЕЯМ – їх палестинське походження, їх найстародавніша релігія, іудаїзм, який став старозаповітним фундаментом для християнства; циганам – їх індійська прабатьківщина і їх тодішнє кастове й професійне положення; татарам – історія зародження воїнів-кочівників, які прийшли із Середньої Азії і там же зникли; німці, англійці, французи, скандинави ніколи не втратять інтересу до переселення арійських племен, хоч цей здоровий інтерес і пережив хворобу нацизму, і т.д.

Чисельними є чинники формування національної самосвідомості. Це і геопростір, і історичне минуле нації, її справжня чи придумана історія; це і культура національної спільноти, її вклад у світову культуру і “творення” нею особистості – її носія; такою є мова як засіб формування та виразу національної самосвідомості; сюди відносяться й уже згадувані традиції, звичаї з їх надзвичайною стійкістю; останнім часом це стосується й екологічних проблем довкілля, які часто перетинаються з політичними; певною мірою впливають також такі чинники, як чисельність спільноти, її соціальна структура, демографічні процеси, державний статус, а також етнічний склад населення, процеси спілкування та інші.

Важко переоцінити значення такої ознаки нації, як МОВА. Адже мова і мислення утворюють єдність, у якій мова, за визначальною ролею мислення, є відносно самостійним явищем, яке, у свою чергу, робить певний зворотний вплив на мислення. Мова є найважливішим інструментом думки. Вона також найважливіший засіб спілкування представників однієї національної спільноти, найсуттєвіший елемент національної культури.

Етнос, етнічність – спільнота, в якій люди об’єднані вірою у спільне походження та наявністю культурної єдності – мови, звичаїв, міфів, епосу і т.п. Підставою віри у спільне походження можуть бути як деякі реальні, так і уявні обставини: найчастіше ця віра ґрунтується на уявних обставинах, тобто на міфі про спільне походження. Поняття етнос поєднує в собі об’єктивний складник – культурну спільність із суб’єктивним – етнічною самосвідомістю. Етнічна самосвідомість – це усвідомлення індивідом своєї належності до даної спільності як чогось відмінного від інших спільнот. Ознаки, які спільнота використовує для того, щоб відрізнити себе від інших, можуть бути різної природи – антропологічні (фізичні), ознаки побуту чи поведінки, мова, вірування, звичаї тощо.

Слово “етнос” грецьк. походження – у найдавніших своїх застосуваннях (напр.. у Гомера) цим словом позначали не тільки окремі групи людей, а й деякі скупчення тварин. З певного часу словом “етнос” греки стали називати негрецькі племена. Цю традицію запозичили римляни, які також вживали це слово на означення культурно віддалених племен, зокрема варварів. Із прийняттям християнства словом “етнос” стали називати нехристиян, язичників. Під час та після виникнення європейських націй в Європі стали застосовувати слова, похідні від лат. Популюс (народ), або ж слово нація. Оскільки слово етнос несло в собі занижені смислові відтінки, то на Заході його стали вживати тільки щодо етнічних груп.

Суч. Англ.. дослідник Сміт виокремлює такі ознаки етнічної ідентичності: 1) групова власна назва; 2) міф про спільних предків; 3) спільна історична пам’ять; 4) один або більше диференційованих елементів спільної культури; 5) зв’язок із конкретним “рідним краєм”; 6) почуття солідарності у значної частини населення. Чим більшою мірою даному населенню властиві ці атрибути, тим більше воно відповідає ідеальному типу етнічної спільноти. Етнічні нації – особливе етнічне утворення: в його виникненні етнічний чинник відіграє дуже важливу роль, але доконче у сполученні з іншими чинниками, як-от: професійна культура, ідеологія, політика та право.

  1.  Гуманістична спрямованість філософії Г.Сковороди.

Г. С. Сковороду називають українським Сократом, степовим Ломоносовим, нашим Піфагором, Лейбніцом і т. д. Та кожен мислитель завжди залишається самим собою.

Під філософією Григорій Савич розумів любов до мудрості, що скеровує усе коло дій своїх до тієї мети, щоб надати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього.

Праці: „Сад божественних пісень”, „Нарцис”, „Алфавіт світу”, „Жона Лотова”, „Благородний Еродій”, „Потоп зміїний”, переклади Плутарха, Цицерона.

За висновком Чижевського, Сковорода не надав великого значення теоретичній обробці, тому у нього немає закінченої системи. Однак його філософія монолітна, написана одним стилем, практично спрямована, діалогічна, символічно-образна.

Сковорода розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а як онтологічний процес реального наближення людини до бога шляхом заглиблення у себе. У самопізнанні-сенс людського життя.

Серце-осереддя людського у людині, органон самопізнання.

Основним є вчення про 2 натури.

Світ - з 2х натур („Нарцис”)- видима (тварь) і невидима (Бог). Бог - безсвідоме начало світу, розмитий в універсамі дух, космічний розум, добро й краса. Твар - минуща, тому неістинна, це „лжа”. Невидима визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій (зв’язок).

Бог іманентний природі, речам і разом з тим не переходить в них. Світи: великий (макрокосмос), малий (мікро-), символічний (Біблія).- („Потоп зміїний”).

Великий світ - це весь світ речей, Всесвіт. Він нескінченний, безмежний, складається з великої кількості Світів (вінок з віночків, машина з машинок). Субстрат тілесного світу утворюють - вогонь, повітря, вода і земля. Макрокосмос складається з 2х світів - старого і нового.

Істину людину утворює невидиме, духовне начало. Внутрішній духовний світ залишається навіки. Людина – це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосмосу і Біблії.

Світ символів - самостійна Реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється Людині. Основним символом у Біблії є Сонце, що символізує вічну натуру. Віце-фігури - це ті, що заступають головну-темниця і Йосиф, і Мойсей, і Даніїл. Символом, що зображує начало є кільце або змій(символ Біблії).

Гармонія люд. буття залежить від додержання кожним принципу сродної праці. У кожної людини є нахил до сродної собі справи. Ця сродність і є виявом в людині вічного, „іскри Божої”. Причина всього нерозумного, спотвореного в світі - праця без покликання. Треба пізнати в собі справжню людину, тому С. наголошував на самопізнанні як універсальному способі перебудови світу.

Не заперечував ролі наукового і технічного прогресу, однак його для людського щастя недостатньо. Самопізнання звернене всередину самої людини й прямує до осягнення Бога в ній. Діалог „Разговор пяти путников о истинном счастье в жизни”. Щастя – це веселість, яка є виявом „здоров’я гармонійної душі”. Справжнє щастя – незалежне від зовнішніх факторів буття і тому може стати надбанням кожної людини. Досягнути щастя – досягти душевного миру.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

8837. Бизнес - план Тату-салона: Рене Магритт 94 KB
  Бизнес - план Тату-салона: Рене Магритт Резюме. Данный проект разработан Ольшевской А.О. для оказания таких услуг как: нанесение художественных татуировок, перманентный макияж. Тату салон открывается в городе Москв...
8838. Тату салон SNAKE EYE 66.76 KB
  1 Описание предприятия 1. Тату салон SNAKEEYE 2. Адрес: Площадь помещения для Тату салона. Тату салон предоставляет услуги: татуирование, пирсинг. Организационная структура аппарата управления...
8839. Економічне мислення 140.5 KB
  Економічне мислення Сучасна дійсність висуває високі вимоги до підготовки студентів, майбутніх фахівців-економістів. Організація навчання та подальшої роботи в нових соціально-економічних умовах вимагає опори на науково-обґрунтований, а не емпірични...
8840. Економічний розвиток. Типи та моделі економічного розвитку 202 KB
  Економічний розвиток. Типи та моделі економічного розвитку. Сталий економічний розвиток. Цивілізаційний вимір економічного розвитку 1. Типи та моделі економічного розвитку Характеристика типів і моделей економічного розвитку вимагає, на...
8841. Економічні потреби та інтереси 126.5 KB
  Економічні потреби та інтереси. Центральною ланкою, головним субєктом економічних відносин суспільства є людина з її потребами та інтересами. Без людини немає економіки, так само як і життя сучасної людини неможливо уявити поза економічними ін...
8842. Економічна діяльність. Сутність та види економічної діяльності 139 KB
  Економічна діяльність. Сутність та види економічної діяльності Однією з головних відмінностей людини від тварин є його відносини з природою: якщо тварина є елементом живої природи, який пристосовується до умов навколишнього середовища, то людина не ...
8843. Энергоаудит. Цели и задачи энергоаудита 66.5 KB
  Энергоаудит. Цели и задачи энергоаудита. Цели. Грамотное и бережное использование энергоресурсов. Изучение проблем эффективного использования энергоресурсов на объектах промышленности и ЖКХ. Задачи. Ознакомление с потенциалом энергосбережен...
8844. Метрология, сертификация и стандартизация 82.5 KB
  Введение. Анализируя эту триаду можно сделать вывод: 1. Стандартизация - разрабатывает стандарты которые устанавливают основные потребительские свойства товара. Над стандартом работают госпредприятия, фирмы и Научно-исследовательские Институты по на...
8845. Релейная защита (РЗ) Назначение релейной защиты 1.57 MB
  Релейная защита (РЗ) Назначение релейной защиты Релейная защита - это часть электрической автоматики, предназначенная для выявления и автоматического отключения поврежденного электрооборудования. Некоторые устройства релейной защиты предназначе...