30953

Основи економічної теорії

Книга

Экономическая теория и математическое моделирование

Це сфера суспільного виробництва або сфера економіки. Розв'язання цієї суперечності й зумовило інтерес людства до з'ясування закономірностей які регулюють сферу використання обмежених ресурсів тобто сферу суспільного виробництва. На противагу меркантилістам фізіократи вважали що багатство створюється не за рахунок обміну чи торгівлі а в результаті праці у сфері виробництва.

Украинкский

2013-08-25

1.96 MB

2 чел.

иївський університет права НАН України – Основи економічної теорії


Домогосподарства

Ринок товарів і послуг

Ринок чинників виробництва

Держава

Підприємства
(форми)

Рівень цін

Сукупний попит (СПп)

Потенційний обсяг виробництва (ПОВ)

Сукупна пропозиція (СПя)

Реальний обсяг національного виробництва

Рівень цін

     ВВП1       ВВП2                        Реальний ВВП

СПп

СПп1

СПП2

РЦ1

РЦ2

Рівень
цін (РЦ)

РЦ2

РЦ1

Потенційний обсяг виробництва
(ПОВ)

Сукупна пропозиція (СПп)

                       ВВП1       ВВП2

Потенційний обсяг виробництва

Реальний обсяг виробництва

Сукупна пропозиція

РЦ1

РЦ2

Рівень цін

СПя

СПя1

3000

5000

7000

10000

15000

Використовуваний доход (грн.)

8500

6500

5000

Споживчі витрати

(грн.)

0

А

Б

Споживання

Крива споживання

г

в

3000

5000

7000

10000

15000

500

1500

-2000

0

Крива заощадження

А

Б

В

Г

Частина І. Загальні засади економічного розвитку і основи ринку

  1.  Виникнення і основні етапи розвитку економічних знань
  2.  Предмет економічної теорії;
  3.  Методи економічних досліджень;
  4.  Функції економічної теорії. Економічна політика

Розділ 1. Економічна теорія: предмет, методи, функції

Кожна людина щоденно стикається з великою кількістю найрізноманітніших подій: підвищилися ціни на товари, змінився обмінний курс гривні, збільшилася кількість безробітних, підвищилися пенсії тощо. Безперечно, виникає запитання: чому це відбувається, які причини таких змін? Для відповіді на нього потрібно з'ясувати залежності, які існують у тій сфері людського життя, що має назву «економіка». Знання закономірностей розвитку цієї сфери дає наука — економічна теорія. Розглянемо, як вона виникла, які етапи пройшла у своєму розвитку, що є її предметом та яку роль вона виконує у суспільстві.

1. Виникнення і основні етапи розвитку економічних знань

Життя людей у будь-якому суспільстві є складним і різноманітним. Воно пов'язане з різними сферами життєдіяльності: виробництвом матеріальних благ і послуг, наукою, культурою, політикою, ідеологією тощо. Проте історичний довід свідчить, що однією з найважливіших є сфера, де виробляються матеріальні блага та послуги, тобто та сфера, де люди створюють ці блага, розподіляють їх, обмінюють і споживають. Це сфера суспільного виробництва, або сфера економіки. Вона є вирішальною в будь-якому суспільстві, бо саме там створюються головні умови його існування. Як зазначав один із класиків економічної теорії, будь-яке суспільство загинуло б, якби призупинило своє виробництво хоча б на кілька тижнів. Тому люди з найдавніших часів виявляли інтерес до цієї сфери свого існування, прагнули з'ясувати її рушійні сили та закони розвитку.

Чим зумовлений потяг людей до з'ясування закономірностей функціонування економічної сфери людської життєдіяльності? Відповідь у особливостях організації життя homo sapiens у формі суспільства, яка разюче відрізняється від усіх інших форм організації живих істот. Суспільство породжує потреби, задовольнити які люди не можуть лише за допомогою благ, створених природою. Тому людство змушене здійснювати притаманний лише суспільству вид діяльності — перетворення навколишнього середовища з метою задоволення потреб суспільства. Але при цьому виявляється, що потреби людей безмежні, їх задоволення вимагає все зростаючої маси благ, що створюються. В той же час ресурси, за допомогою яких створюються блага для задоволення потреб, у кожний даний момент обмежені. Виникає суперечність між безмежними потребами суспільства і обмеженими ресурсами їх задоволення. Розв'язання цієї суперечності й зумовило інтерес людства до з'ясування закономірностей, які регулюють сферу використання обмежених ресурсів, тобто сферу суспільного виробництва. Саме потреба пізнання цих закономірностей для забезпечення найкращого використання обмежених ресурсів й викликала зародження та розвиток науки, що отримала назву «економіка». Витоки цієї науки знаходимо у мислителів стародавнього світу. У їхніх працях розглядалися важливі процеси розвитку економічного життя суспільства, формувалися висновки щодо окремих елементів економічних знань. Економічні ідеї знаходимо у збірниках царства Ешнуни та вавилонського царя Хаммурапі - Давньоіндійські «Закони Ману» обґрунтували існуючи той час поділ праці та відносини панування і підпорядкування. У пам'ятці давньоіндійської цивілізації передбачене регулювання земельних відносин, розв’язання проблем іригації. Давньоіндійські мислителі розкрили різке розмежування між фізичною та розумовою працею. Істотні знання економічного розвитку розкривались у працях конфуціанців.

Істотний внесок у розвиток економічної науки зробили мислителі Стародавньої Греції, їхні погляди стали теоретичними вихідними пунктами сучасної економічної науки, починаючи з її назви. Термін «економіка» в науковий обіг увів Аристотель. Цей термін складається з двох грецьких слів «ойкос» — дім, господарство і «номос» — закон, вчення. Буквальний переклад означає «закони ведення господарства». Так визначав назву цієї науки відомий давньогрецький філософ Ксенофонт у своїй праці «Економікос». Найповніший виклад економічної теорії зробив Аристотель. Він був прихильником натурального рабовласницького господарства і обґрунтував економічні принципи його здійснення. У той же час він зробив геніальні здогади щодо закономірностей розвитку ринкової економіки. Він обґрунтував основи обміну товарів, наголосивши, що здійснювати його треба на еквівалентній основі. Значну увагу Аристотель приділив з'ясуванню суті грошей.

Справжнього розвитку економічна наука як систематизоване знання про сутність та закономірності функціонування економічного життя суспільства набула за умов становлення капіталізму як системи, що базується на товарному виробництві та обігу. В цей період, що почався з XVI ст., відбулися великі географічні відкриття, зародились і почали поширюватися ринки, зовнішня торгівля. Створилася і почала розвиватися ринкова економіка. Всі ці процеси зумовили посилення інтересу до з'ясуванню закономірностей сфери економічного життя суспільства, розвиток економічної науки. З того часу вона отримала і нову назву — «політична економія». Цей термін увів відомий французький вчений Антуан Монкретьєн. Він віддав у 1615 р. книгу під назвою «Трактат політичної економії». Сама назва означала, що в книзі йдеться про закону ведення господарства у межах не окремої господарської одиниці, а всієї держави, бо грецьке слово «поліс» означає «місто, держава». Політична економія, на думку Монкретьєна, повинна навчити мудрого ведення економічної діяльності в межах держави. Саме з того часу за наукою, що вивчала процеси суспільного господарювання, закріпилася назва «політична економія».

Першою школою політичної економії був меркантилізм. Основним у меркантилізмі було вчення про джерело багатства, яке, на думку меркантилістів, знаходилось у сфері обігу, бо багатство ототожнювалося з грішми. Що більше грошей у країні, то вона багатша. Тому потрібно вести справи у державі так, щоб більше продавати своїх товарів і менше купувати чужих. А для цього держава повинна створити своїм виробникам сприятливі умови для вивозу товарів і ставити перешкоди для ввезення до країни чужих товарів. Крім А. Монкретьєна відомими представниками цієї школи були У. Стаффорд, Т. Манн, А. Серра.

До другої школи політичної економії належали фізіократи. Цей напрям виник у Франції в середині XVIII ст. як реакція на меркантилізм. Його засновником був Ф. Кене, а відомими представниками — А. Р. Тюрго, В. Мірабі, П. Дюпон де Немур. На противагу меркантилістам фізіократи вважали, що багатство створюється не за рахунок обміну чи торгівлі, а в результаті праці у сфері виробництва. При цьому багатство збільшується лише в одній сфері виробництва, а саме — в сільському господарстві, де забезпечується надлишок створених благ над витратами на їх виробництво. Тільки праця у сільському господарстві є продуктивною, тобто такою, що збільшує, багатство, бо, наприклад, посіявши на певній ділянці землі 10ц зерна, одержували 20 ц. В інших галузях виробництва відбувається лише перетворення багатства з однієї форми на іншу, тому праця в них не може бути продуктивною. Фізіократи пропонували здійснювати політику підтримки сільськогосподарського виробництва і одночасно виступали за вільну торгівлю і необмежену конкуренцію.

Праці А. Сміта та Д. Рікардо започаткували третій напрям економічної науки — класичну політичну економію. Головні її принципи викладені у праці А. Сміта «Дослідження про природу та причини багатства народів». У ній доводиться, що праця є основою багатства незалежно від сфери її застосування. Цим долалася обмеженість підходу фізіократів. Важливим фактором зростання багатства є поділ праці, бо він підвищує її продуктивність, робить плодотворнішою. В той же час поділ праці породжує обмін і поглиблює його. Критерієм обміну товарами виступає праця. Цим було обґрунтовано теорію трудової вартості. Центральною ідеєю вчення А. Сміта було обґрунтування ринкового механізму саморегулювання капіталістичного виробництва. А. Сміт розкрив так званий «принцип невидимої руки», що включає вільні ціни та конкуренцію, і виступав за обмеження втручання держави в економіку, тобто обстоював ідею лібералізму. Значну увагу А. Сміт приділив обґрунтуванню розподілу доходів, зокрема принципам оподаткування. За видатний внесок у теорію А. Сміта називають «батьком ринкової економіки».

Видатним представником класичної політичної економії є і Д. Рікардо. Головна його праця — «Початки політичної економії та оподаткування». Він показав, що єдиним джерелом вартості є лише праця робітника, яка і лежить в основі доходів різних класів (заробітної плати, прибутку, відсотка та ренти), що прибуток — це результат неоплаченої праці найманого працівника. Д. Рікардо обґрунтував обернено пропорційну залежність між заробітною платою та прибутком, розкрив механізм диференціальної ренти.

Водночас слід зазначити, що класичній політичній економії притаманні й внутрішні суперечності, які призвели до того, що на її основі сформувались два напрями економічної теорії — марксистська і немарксистська після класична політична економія. Важливим етапом розвитку політичної економії став марксизм. Засновником цього напряму економічної науки був К. Маркс. Основи його теорії викладені насамперед у праці «Капітал». Спираючись на класичну політичну економію, Маркс удосконалив теорію трудової вартості, обґрунтувавши двоїстий характер праці, що створює товар. Внеском Маркса у політичну економію є і досконала теорія грошей. Наріжним каменем його теорії є вчення про додаткову вартість, існування якої він доводить, спираючись на теорію трудової вартості.

Важливе місце займає і обґрунтування механізму суспільного відтворення, що нерідко називають найбільшим відкриттям Маркса. Економічна теорія Маркса дала всебічний аналіз закономірностей розвитку капіталістичної економіки і використовується за сучасних умов як прибічниками марксизму, так і його супротивниками. Однак задля справедливості слід зазначити, що не всі її положення витримали перевірку практикою. Ряд із них, зокрема про виключно експлуататорський характер капіталістичного ладу, про погіршення становища людей найманої праці з розвитком капіталізму, про загострення його суперечностей і неминучість загибелі, історичним ходом людського суспільства не підтвердились. Але це ніяк не принижує роль Маркса у розвитку економічної науки. Він залишається одним з найвідоміших і найвидатніших економістів світу, поряд із яким можна поставити лише А. Сміта, Д. Рікардо і Д. Кейнса.

Другим напрямом розвитку після класичної політичної економії є сучасна немарксистська економічна теорія. В кінці XIX — на початку XX століть відбувався відхід від класичної політичної економії і формування того напряму, який отримав назву «економікс». Цей термін увів у науковий обіг Альфред Маршалл, видавши в 1890 р. працю «Принципи економікс», що протягом тривалого часу була одним з основних підручників, за якими вивчали економічну теорію у Великій Британії та США. Маршалл обґрунтовує поєднання при визначенні вартості товару двох критеріїв — витрат виробництва і граничної корисності. Вартість, за Маршаллом, виражає відносини між двома речами і визначається в обміні через співвідношення попиту та пропозиції. При цьому він використав поняття ринкової рівноваги у механізмі ціноутворення, обґрунтував концепцію еластичності попиту, що мають значення і за сучасних умов для пояснення ринкових явищ.

З «Економікс» пов'язаний той напрям економічної теорії, що отримав назву неокласицизму. Він включає маржиналізм, монетаризм та неолібералізм. Маржиналізм — це теорія, за якою економіка є комплексом індивідуальних господарств, дослідження законів якого базується на аналізі господарських рішень індивідів, а саме — споживача, що прагне максимізувати корисність наявних у його розпорядженні благ, та виробника, який бажає одержати максимум прибутку за даних ресурсів або мінімізувати витрати за даних цін. В основі цього аналізу було використання граничних величин з широким застосуванням економіко-математичних методів і моделей.

Монетаризм — це теорія, що базується на визначенні вирішального впливу на економічні процеси грошової маси. Його представники вважають, що гроші є головним і визначальним елементом ринкового механізму. Тому регулювання економіки повинно відбуватися через контроль держави над грошовою масою, випуском грошей, кількістю грошей, що знаходяться в обігу і запасах. Одночасно прихильники монетаризму вважають, що втручання держави її інші сфери економіки має бути обмеженим.

До неокласичного напряму сучасної економічної теорії належить і неолібералізм. Його прибічники прагнуть обґрунтувати необхідність поєднання державного регулювання  економіки із здійсненням принципів вільної конкуренції. Найновішу та систематизовану розробку теорії неолібералізму зробили західнонімецькі економісти, серед яких найвизначнішими були В. Ейкен, А. Рюстов і Л. Ерхард. Представники цього напряму вважають, що вільна конкуренція створює найефективніший механізм економічної діяльності, бо забезпечує формування системи цін, що складається під впливом попиту та пропозиції, і, виконуючи роль регулятора господарських процесів, зумовлює раціональний розподіл економічних ресурсів та повне задоволення потреб споживачів. Тому держава у цей механізм не повинна втручатись, її роль, вважають представники неолібералізму — лише підтримувати сприятливі умови для конкуренції та свободи ціноутворення.

Важливе місце у після класичній економічній теорії належить кейнсіанству. Його засновником був один з найвидатніших економістів світу англієць Джон Кейнс. У його праці «Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей», що побачила світ у 1936 p., викладена теорія та програма державного регулювання ринкової економіки. Поява цієї теорії зумовлена, насамперед, економічною кризою 1929—1933 pp., яка показала, що за нових історичних умов ринковий механізм саморегулювання неспроможний забезпечити нормальне функціонування ринкової економіки, бо нездатний усунути кризи та забезпечити повну зайнятість. Тому держава повинна взяти на себе певні економічні функції щодо регулювання економіки. Кейнс обґрунтував і механізм такого регулювання. Його основними складовими були зайнятість, сукупний попит, сукупна пропозиція, сукупні інвестиції, відсоткова ставка, мультиплікатор тощо. Кейнс виходив з того, що ринковий механізм не може забезпечити постійну рівновагу сукупного попиту і сукупної пропозиції. Недостатній споживчий попит гальмує зростання обсягів виробництва, а отже негативно позначається на загальній зайнятості. Причину цього він вбачав у тому, що при високому рівні відсоткової ставки збереження невигідно перетворювати на інвестиції, що негативно позначається на сукупному попиті. Тому держава повинна впливати на зазначені фактори, забезпечуючи сприятливі умови для економічного зростання і високої зайнятості.

Сучасною економічною теорією є також інституціоналізм. Його засновником був американський економіст Т. Веблен, а відомими представниками — У, Мітчелл, Д. Гелбрейт, Я. Тінбергер. Вони розглядають економіку як складну систему, в якій взаємодіють економічні, соціологічні та соціально-психологічні фактори. Під інститутами вони розуміють корпорації, профспілки та державу, а також правові, морально-етичні та психологічні явища. Прибічники цієї теорії піддають критиці негативні явища капіталістичної економіки і виступають за розширення соціальних програм, забезпечення гарантованого доходу всім членам суспільства, пропонують з цією метою, насамперед, використовувати фінансово-бюджетну систему. Важливе місце в цій теорії займає проблема перетворення, трансформації сучасного суспільства.

Економічна думка розвивалась і в Україні, її витоки знаходимо у період Київської Русі. Відома «Руська правда» Ярослава Мудрого захищає феодальне землеволодіння і закріплює наявну соціальну диференціацію. В інтересах князя вона охороняє купців від сваволі лихварів, а кредиторів —від недобросовісних позичальників. Певні рекомендації щодо регулювання господарства містяться у таких документах, як «Повчання» Володимира Мономаха, «Повість минулих літ», «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис». Після поневолення нинішньої території України спочатку Польщею, а потім Росією економічна думка спрямовувалась на захист національної незалежності українських земель. Значного розвитку вона набула у Києво-Могилянській колегії (згодом — академії). Відомий український мислитель Г. Сковорода рішуче виступав проти кріпосництва. Він обстоював потребу в утворенні демократичної республіки, в якій би не було місця кріпосництву, а панували б свобода і братство між людьми.

У період становлення капіталізму економічна думка формувалася в університетах України. Викладачі Харківського, Київського та Новоросійського університетів дотримувалися поглядів класиків політичної економії. Вони наголошували на позитивній ролі ринку та конкуренції, вважали приватну власність природною умовою економічного прогресу. В кінці XIX ст. в Україні з'явилися і прихильники марксистської політичної економії. Першим серед них був професор Київського університету М.І. Туган-Парапонький. Він досліджував проблеми теорії ринків,  обґрунтував особливу роль кооперації у капіталістичному суспільстві як зародка нового, досконалого типу соціального устрою. Значне місце в спадщині Туган-Барановського займає передбачення ряду складних проблем побудови після капіталістичного суспільства.

2. Предмет економічної теорії

Отже, економічна теорія є наукою. А кожна наука має свій предмет, тобто коло явищ та процесів, що є об'єктом її дослідження. Не є винятком і економічна теорія. Що ж вона вивчає? На це просте запитання однозначної відповіді немає. Різні напрями економічної теорії по-різному трактують предмет цієї науки. Як уже зазначалося раніше, економічна наука тривалий час, починаючи з XVII ст., розвивалася під назвою «політична економія». Цю назву сприйняли і класики, і марксисти. Однак предмет науки трактували неоднаково. Класики вважали, що це наука про багатство, його виробництво та розподіл. А. Сміт назвав свою працю «Дослідження про природу та причини багатства народів». Прибічники класиків політичної економії вважали, що дана наука має вивчати і ту сферу суспільного життя, де відбувається обмін матеріальними благами та послугами. К. Маркс і його послідовники предмет політичної економії вбачали не у виробництві та розподілі багатства, а у відносинах, що виникають і функціонують у тій сфері людського суспільства, де виготовляються та споживаються матеріальні блага, тобто у сфері суспільного виробництва. Ця сфера є основою життя людей у будь-якому суспільстві. Щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, взуття, житло та інші життєві блага і послуги. Оскільки їх у готовому вигляді у природі не існує, то люди, використовуючи природу, навколишнє середовище своєю працею повинні створювати ці блага. Цей процес двобічний. З одного боку, виробляючи блага, люди вступають у взаємодію з природою, впливають на неї своєю діяльністю. Одночасно складаються певні стосунки та взаємозв'язки між людьми щодо виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ та послуг. Це другий бік суспільного виробництва, що називається виробничими відносинами. Саме ці відносини прибічники економічної теорії Маркса і вважають предметом політичної економії, яка, на їх погляд, є наукою про закони, які регулюють виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ і послуг у людському суспільстві.

Інший підхід до визначення предмета економічної теорії у сучасних економістів-немарксистів. Економічна теорія у них отримала назву «економікс». При визначенні предмета її представники виходять з того принципового положення, що економічна, господарська діяльність здійснюються за умов обмеженості, або, за їх термінологією, рідкості ресурсів, що використовуються для такої діяльності. Тому, здійснюючи господарську діяльність, кожний її суб'єкт має постійно вибирати між різними варіантами їх можливого використання. Вибір між альтернативними варіантами при обмежених ресурсах є однією з основ економічної поведінки людей, підприємств і держави. Розв'язання подібних завдань з розвитком економіки, розширенням обсягів продукції, що виробляється, вимагає визначення принципів поведінки суб'єктів економічної діяльності, щоб вибір здійснювався на користь найкращого, найефективнішого використання ресурсів, що знаходяться у розпорядженні кожного господарюючого суб'єкта, що здійснює такий вибір. Тому представники «економікс» і визначають її предметом не економічні відносини, а дослідження поведінки людей в процесі економічної діяльності за умов обмеженості ресурсів. Відомий сучасний економіст Пол Семюелсон, підручник якого під назвою «Економікс» є одним з найпоширеніших у сучасному світі, дає таке визначення: «Економіка — це наука про те, як люди та суспільство обирають спосіб використання дефіцитних ресурсів, які можуть мати багатоцільове призначення, для того, щоб виробити різноманітні товари і розподілити їх зараз або в майбутньому для споживання різних індивідів та груп суспільства». Подібне визначення дають і автори іншого відомого підручника «Економікс», американські професори Кемпбелл Макконнелл і Стенлі Брю: «Економіка досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини».

Різні течії та школи економічної теорії по-різному трактують предмет цієї науки. Але безперечним є одне: усі вони пов'язують його з тією сферою людського суспільства, де здійснюється господарська, економічна діяльність, тобто зі сферою економіки. При цьому представники одного напряму акцентують увагу на дослідженні економічних, виробничих відносин, а представники іншого — поведінки людей при здійсненні економічної діяльності. Такі розбіжності пов'язані з тим, що предмет цієї науки надзвичайно складний, бо відбиває різноманітну діяльність у сфері економіки.

Але при цьому слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку людства, коли все більшого значення набувають загальнолюдські цінності, багато економістів схиляється до думки, що економічна теорія є універсальною наукою про проблеми вибору ресурсів та економічну поведінку людей. Один з відомих російських економістів С. Меньшиков у підручнику «Нова економіка» визначає економічну теорію як науку, що «вивчає процеси і закономірності розподілу ресурсів між альтернативними цілями її використання, механізми формування доходів основних прошарків населення, процеси їх збереження і нагромадження, умови систематичного економічного зростання та способи оплати послуг держави в усіх його проявах».

Вибір варіантів використання економічних ресурсів, як і формування та використання доходів від економічної діяльності, здійснюється багатьма її суб'єктами як на рівні окремого підприємства чи галузі, так і на рівні національної економіки. Тому в економічній теорії виділяють дві складові частини — мікроекономіку та макроекономіку.

Мікроекономіка вивчає діяльність окремих економічних суб'єктів. Тут досліджується поведінка таких суб'єктів економічної діяльності, як домогосподарства, підприємства (фірми), галузі, аналізуються окремі ринки, товари та послуги, ціни на них. При цьому визначаються закономірності розподілу витрат виробництва, формування цін на рівні окремої фірми, оптимальний розмір робочої сили, формування і використання доходів окремих домогосподарств і фірм. Тобто висвітлюються принципи поведінки господарюючих суб'єктів на нижчому, первинному, рівні економіки, рівні окремого господарюючого суб'єкта.

Макроекономіка досліджує закономірності економічної діяльності в межах усього суспільства. Тут висвітлюються закономірності оцінки створеного в рамках національної економіки продукту, формування і використання доходів населення, зайнятості і безробіття, функціонування грошового обігу, кредитної та фінансової системи суспільства, економічного зростання, здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Аналізується і економічна роль держави, методи її впливу на економіку. В той самий час слід зазначити, що поділ на мікроекономіку та макроекономіку певною мірою умовний. Вони перебувають у нерозривній єдності та взаємозв'язку, тому і вивчати їх треба разом.

Залежно від того, відносно якого часу функціонування економіки здійснюється її аналіз, розрізняють позитивну і нормативну економічну теорію. Позитивна економічна теорія — це розділ, в якому аналізуються факти або дані з метою наукового узагальнення економічних процесів, що відбуваються в даний період часу. Тобто цей розділ економічної теорії вивчає стан економіки, в якому вона вже перебуває, фіксує ті факти та явища, що існують реально. Нормативна економічна теорія — це напрям, що базується на оцінкових міркуваннях щодо того, якою повинна бути економіка в майбутньому, які конкретні умови чи аспекти економіки бажані або небажані.

Отже, узагальнюючи, можна зазначити, що предметом економічної теорії є сфера економічної діяльності людей, або економіка. Остання є системою взаємопов'язаних домашніх господарств, підприємств (фірм), галузей та сфер виробництва, що історично склались у певних територіальних межах. А економічна теорія - це наука, що розкриває загальні закономірності цієї сфери, обґрунтовує поведінку суб'єктів економіки щодо ефективного використання обмежених ресурсів для виробництва благ і послуг та розподілу їх для споживання.

3. Методи економічних досліджень.

Економічні закони

Сфера економічного життя суспільства надзвичайно складна. Якщо її досліджувати без будь-якого керованого начала, то дістанемо не систему знань про економіку, а хаотичне нагромадження не пов'язаних між собою фактів і понять. Щоб отримати систему економічних знань, потрібно бути озброєним науковими методами, за допомогою яких і можна встановити внутрішні закономірності економіки. Лише застосовуючи наукові методи, можна пізнати суть явищ.

Термін «метод» походить від грецького слова «методас», що буквально означає «шлях до чогось», «шлях до пізнання». Це певна сукупність, або система, прийомів і операцій  з метою відтворення у мисленні предмета, що вивчається. Тобто, метод — це знаряддя для пізнання кола явищ, що складають предмет науки. Які ж методи використовуються при дослідженні економічного життя суспільства? Це як загальнонаукові, так і специфічні методи, пов'язані із особливостями предмета економічної теорії.

Дослідження економіки, як і будь-якої іншої природної чи соціальної системи, насамперед передбачає певну технологію, тобто послідовність цього дослідження. В економічній теорії, як і в інших науках, дослідження проходить 4  стадії.

- Перша стадія — нагромадження фактів, що характеризують певні економічні явища, шляхом спостереження.

- На другій стадії відбувається аналіз зібраних фактів, їх узагальнення. Отримані факти класифікуються, відбираються найістотніші з них, неістотні відкидаються.

- На третій фазі з'ясовуються взаємозв'язки між проаналізованими фактами, робляться певні узагальнення, на підставі яких формуються поняття та закони, тобто створюється теорія.

- А завершальна стадія є стадією перевірки правильності розроблених теоретичних висновків шляхом співставлення їх з реальністю, тобто тим, що відбувається у реальному економічному житті. Критерієм істинності виступає відповідність створених теоретичних конструкцій реаліям життя.

У процесі дослідження економічного життя суспільства використовуються такі загальнонаукові методи, як аналіз і синтез, індукція і дедукція. Аналіз передбачає розмежування предмета дослідження на складові частини, їх вивчення, виявлення істотних ознак та зв'язків. А синтез зводиться до поєднання розрізнених раніше складових частин у цілісність з урахуванням взаємозв'язків між ними, тобто дає змогу одержати цілісну уяву про досліджуваний предмет.

Метод індукції означає виведення узагальнень, теоретичних висновків на основі попереднього вивчення окремих фактів. Цей метод доповнюється методом дедукції — побудови узагальнюючих теоретичних висновків, істинність яких перевіряється аналізом явищ, щодо яких цей висновок зроблений. Він застосовується, як правило, після того, як накопичено та теоретично висвітлено емпіричний матеріал з метою його систематизації, послідовнішого виведення усіх наслідків із первісного узагальнення. Слід зазначити, що. ці два методи взаємопов'язані і взаємообумовлені й лише за таких умов є методами пізнання дійсності.

Отримання істинного знання про економіку передбачає обов'язкове використання діалектичного методу, основи якого закладені давньогрецькими мислителями і глибоко розкриті Гегелем. Метод діалектики виходить з певних принципів. По-перше, всі явища та відносини реального життя перебувають у процесі постійного розвитку та зміни. По-друге, розвиток будь-якого явища відбувається від простого до складного, від нижчих форм до вищих. Складні відносини чи явища можуть виявитися лише тоді, коли знайшли розвиток ті відносини чи явища, на основі яких вони виникли. По-третє, рушійною силою розвитку, що зумовлює перехід від простого до складного, є єдність та боротьба протилежностей, внутрішні суперечності явища. Застосування діалектичного методу в економічній теорії передбачає, що процеси та явища у сфері економічного життя суспільства перебувають у постійному русі, виникають, розвиваються і зникають, ніколи не залишаючись у стані спокою.

Діалектичний метод дослідження економіки передбачає застосування методу наукової абстракції. Останнє означає відволікання, відмову від одиничного, випадкового у досліджуваному явищі або процесі, виділення у них стійкого, типового, постійного. Дослідник виділяє найсуттєвіші сторони процесу, що вивчається, абстрагується від усього другорядного, випадкового. Спочатку дається загальна характеристика явища, визначаються притаманні йому суперечності, а потім розглядаються конкретні вияви цього явища. Таким чином найзагальніша (проста) економічна форма розгортається у цілісну систему економічних явищ відповідно до власної внутрішньої логіки останньої. Те, від чого на початковому етапі абстрагувалися з метою виявлення глибинніших суттєвих відносин, тепер підлягає роз'ясненню. У результаті конкретне постає не випадковим нагромадженням явищ, а цілісною панорамою економічного життя. При використанні методу абстракції необхідно дотримуватися певних меж такого абстрагування. Відволікання від конкретного, що знаходиться на поверхні життя, має бути досить глибоким, щоб виявити суттєвий зв'язок між явищами у чистому вигляді. У той самий час воно не повинно переходити межу, за якою зникає реальний зміст досліджуваного явища. Тому метод абстракції тісно пов'язаний із поняттям конкретного, бо сама абстракція є лише сходинкою до пізнання конкретного, однією з граней конкретного і тому складає його протилежність. Конкретним є цілісний об'єкт у єдності його різноманітних рис і граней, кожна з яких після її вичленення за допомогою аналізу може бути розкрита у певному визначенні.

Процес пізнання економічного життя потребує використання і методу системності Окремі явища та процеси економіки в реальній дійсності перебувають у нерозривному взаємозв'язку і взаємодії, функціонують як єдиний організм. Саме під таким кутом зору і має здійснюватися їх дослідження. Завдання процесу пізнання полягає в тому, щоб звести окремі отримані знання та висновки у певну систему, виявити між ними взаємозв'язки, встановити координацію і субординацію, які були б адекватні реально функціонуючому цілісному економічному організмові.

Процеси, що відбуваються в економіці, мають як якісні, так і кількісні параметри. Тому дослідження їх зумовлює і використання статистичних методів як методів кількісного аналізу. Вони необхідні тому, що логічні висновки і узагальнення неможливо зробити, не переконавшись, насамперед, що досліджувані явище чи процес є масовими, або типовими. Суть цих методів полягає у порівнянні економічних величин, що випливають із якоїсь теоретичної моделі, з дійсними кількісними характеристиками, зумовленими практикою життя.

Економічне життя суспільства є постійно змінюваним процесом, що здійснюється як у просторовому, так і часовому вимірах. Тому і дослідження його потрібно здійснювати у тій історичній послідовності, в якій відбувався розвиток економіки. Такий підхід забезпечується історичним методом, суть якого у порівнянні досліджуваних явищ на різних етапах їх історичного розвитку і врахуванні результатів такого порівняння при формуванні теоретичних висновків щодо їхнього стану на досліджуваному етапі. Однак слід враховувати, що історичний процес розвитку економіки відбувається не прямолінійно, а з певними відхиленнями і відступами від основного напряму під впливом випадкових факторів. Тому історичний метод дослідження потрібно поєднувати з логічним, який, за висловом одного з відомих економістів минулого, є ні чим іншим, як історичним, але звільненим від історичної форми і заважаючих випадковостей.

За сучасних умов розвитку економіки нерідко застосовується метод економічного експерименту. Він полягає у теоретичному обґрунтуванні певних закономірностей і напрямів розвитку економіки чи її окремих складових. За умов великих масштабів економічної діяльності реалізація обґрунтованих положень у межах усієї економіки у випадку їх помилковості може призвести до великих збитків. Щоб цього уникнути і водночас на практиці визначити істинність теоретичних висновків і рекомендацій, здійснюється їх апробація на певній кількості об'єктів економічної діяльності. Такий підхід дає змогу перевірити теоретичні моделі практикою економічного життя.

Отже, дослідження предмета економічної теорії здійснюється багатьма методами. Результатом їх застосування, як і в інших науках, є створення категорій та законів. Економічна категорія — логічне поняття, що відображає в узагальненому вигляді певні сторони або процеси економічного життя суспільства, тобто родові ознаки економічних явищ. Прикладом таких категорій є товар, ціна, гроші, капітал, прибуток, витрати виробництва тощо. Категорії істинні доти, поки існують економічні явища, які відображаються у категорії. При відмиранні таких явищ відпадає і потреба в економічних категоріях, бо вони будуть неправильними.

Завдання будь-якої науки не зводиться лише до встановлення категорій. Необхідне також визначення тих взаємозв'язків та залежностей, що існують між ними. Вони виявляються у законах, які виражають глибинну суть явищ, їх внутрішній зв'язок і взаємозалежність. Економічні закони — це постійно відновлювані причинно-наслідкові зв'язки між: економічними явищами. Вони є законами економічної життєдіяльності людей. Гегель писав про політичну економію як науку, що має перед собою масу випадковостей і відшукує їх закони. Економічні закони носять об'єктивний характер. Вони, як і закони природи, діють в об'єктивній реальності, поза свідомістю людей. Тому люди довільно змінити чи «відмінити» ці закони не можуть.

На відміну від законів природи, що є вічними, економічні закони носять історичний характер. Залежно від періоду дії їх можна поділити на всезагальні, загальні та специфічні. Всезагальними є економічні закони, притаманні усім без винятку історичним епохам. Вони виражають поступальний процес розвитку економіки, підвищення його ефективності. До цих законів належать закон економії праці, зростання потреб, суспільного розподілу праці. Загальними економічними законами називають ті, що діють протягом кількох епох, де є умови для їх дії. Це, наприклад, закон вартості (цінності). Специфічні закони — це закони розвитку конкретних історично визначених форм господарювання. До цієї групи належить переважна більшість законів економіки за сучасних умов.

Об'єктивний характер економічних законів не виключає їх пізнання та використання у практиці господарювання. Пізнання економічних законів означає з'ясування причинно-наслідкових зв'язків, що існують у тих чи інших економічних процесах. Це дає змогу відтворити ці зв'язки в мисленні, обґрунтовувати механізми їх використання у практичній господарській діяльності.

Водночас слід зазначити, що у сфері економічного життя суспільства крім економічних законів діють і суб'єктивно-психологічні. Вони безперечно впливають на економіку. Суб'єкти економічної діяльності — це люди, наділені свідомістю. Здійснюючи економічну діяльність, вони виявляють певну волю, визначають свої потреби й інші аспекти поведінки у сфері економіки, тобто формують певну економічну психологію, певний економічний спосіб мислення. Особливо важлива роль цього фактора за умов ринкової економіки, коли кожен її суб'єкт самостійно приймає рішення щодо своїх дій у цій сфері. На їх поведінку істотно впливають психологічні закони.

4. Функції економічної теорії. Економічна політика

Яку ж роль відіграє економічна теорія? Ось її оцінка відомими усьому світу вченими, письменниками та громадськими діячами. Видатний філософ Г. В. Ф. Гегель вважав політичну економію філософією господарювання. Письменник Марк Твен зазначав: «Знання політичної економії — першооснова вмілого керівництва державою. Наймудріші люди усіх часів присвячували цьому предмету усю велич свого генія, життєвий досвід, пізнання». Відомий український мислитель Г. Сковорода називав політичну економію божественною економією. Жорж: Сіменон, відомий письменник, писав: «Я давно передбачав, що настане день, коли політична економія стане на чолі усіх наук». Цей перелік висловлювань щодо ролі і значення економічної теорії можна продовжити. Але й наведені переконливо свідчать про значення, якого надають науці про закономірності економічного життя суспільства.

Роль економічної теорії у суспільному житті виявляється через її функції. Найчастіше називають пізнавальну, або гносеологічну, прогностичну, практичну, світоглядну, або ідеологічну, та методологічну функції. Розглянемо їх. Як і будь-яка наука, економічна теорія, насамперед, виконує пізнавальну функцію — всебічно досліджує форми економічних явищ, їх внутрішню сутність, розкриває взаємозв'язки між ними і тим самим пізнає ті закони, що регулюють господарську діяльність як на рівні окремих суб'єктів економіки, так і на рівні усього суспільства. Таке вивчення починається з розгляду фактів, масових економічних даних, поведінки суб'єктів економічної діяльності. У західній економічній літературі все це визначають як описову науку, що займається збиранням і накопиченням відповідного фактичного матеріалу. Збирання таких фактів має надзвичайно важливе значення для обґрунтованості наукового дослідження. Економічна теорія зберігає науковий характер лише за умови, що спирається на факти. Останні мають бути достовірними і типовими для досліджуваних явищ економічного життя. Такими фактами можуть бути статистичні матеріали, документи, інформація про певні економічні події, авторитетні висловлювання вчених та досвідчених практиків економіки. Тільки спираючись на широкий масив фактів, можна отримати достовірні, обґрунтовані теоретичні висновки й узагальнення. У той же час практика виступає критерієм істинності теоретичних побудов. «Підпорядкування даним спостереження, — зазначав відомий французький економіст Моріс Алле, — золоте правило, від якого залежить будь-яка наукова дисципліна. Якою б не була теорія, та якщо вона не підтверджується дослідними даними, то не має практичної цінності і повинна відкидатись». Значення пізнавальної функції в тому, що теоретичний аналіз економічного життя дає ключ до розуміння процесів та закономірностей, що відбуваються у сфері економіки.

З пізнавальною функцією тісно пов'язана прогностична. Вона полягає у тому, що на підставі отриманих знань про економіку обґрунтовуються наукові основи передбачень перспектив її розвитку в майбутньому. Ця функція часто пов'язана з обґрунтуванням перспективних критеріїв та показників, а також з розробкою планів та прогнозів розвитку економіки. Причому важливість цієї функції виявляється як на рівні національної економіки, так і при визначенні перспективи розвитку окремих господарюючих суб'єктів. Економічне передбачення, пов'язане із прогностичною функцією, дає змогу приймати раціональні довгострокові рішення, що базуються на правильному врахуванні майбутніх виробничих витрат та вигод.

Важливою функцією економічної теорії є практична. Вона полягає у використанні економічних знань для обґрунтування заходів здійснення господарської діяльності як окремими господарюючими одиницями, так і державою. Остання на кожному етапі розвитку суспільства визначає цілі свого впливу на економіку, обираючи із альтернативних варіантів соціально - економічного розвитку. І тоді економічна теорія буде критерієм того, наскільки можливі та сумісні поставлені цілі. Саме спираючись на економічну теорію, можна оцінити, наскільки використовувані засоби дійсно придатні та ефективні для здійснення намічених завдань. Знання закономірностей функціонування економіки дасть можливість розробити різні варіанти економічного розвитку, що передбачають неоднакове використання наявних ресурсів, і одержати відповідні соціально-економічні результати. Особливої ваги такий підхід набуває за сучасних умов, коли значно збільшуються масштаби економічної діяльності, відкриває широкі можливості науково-технічний прогрес. Тому економічна теорія відіграє все зростаючу роль в обґрунтуванні прогресивних перетворень в усьому світі. На це звернув увагу видатний економіст Д. Кейнс. «Ідеї економістів та політичних мудреців, — зазначав він, — і коли вони мають рацію, і коли помиляються — значно могутніші, ніж зазвичай вважають. Насправді саме вони і керують світом. Державні мужі, які вважають себе абсолютно непідвладними жодним інтелектуальним впливам, звичайно є рабами якого-небудь економіста минулого». Особливого значення такий підхід до практичної функції економічної теорії набуває нині в Україні з її перехідною економікою.

При обґрунтуванні заходів державного регулювання перехідних процесів і потрібно спиратися на здобутки економічної науки.

Практична функція економічної науки виявляється і у сфері підприємництва. Економічні знання дають змогу підприємцю обирати оптимальні рішення при створенні власного бізнесу, виборі своєї ніші на ринку. Знаючи закони функціонування економіки, він може раціональніше використовувати власні ресурси, здійснювати цінову політику, максимізувати прибуток, реалізувати інвестиційні проекти.

Економічна теорія виконує і світоглядну, або ідеологічну, функцію. Суть її полягає в тому, що знання законів розвитку економіки формує у людей певну систему поглядів на цю сферу суспільства. Особи, що мають знання в галузі економіки, можуть правильніше обрати місце роботи, визначити, наскільки справедливо оплачуються результати праці, здійснюються різного роду соціальні виплати. Вони доцільніше і ефективніше планують свій бюджет, використовують свої доходи. Нарешті, такі люди активніше беруть участь у соціально-політичному житті. Дуже влучно світоглядну функцію економічної теорії охарактеризував лауреат Нобелівської премії, економіст з всесвітньо відомим ім'ям Пол Семюелсон: «Хоч економічну теорію і не вивчають з метою суто професійної виучки, особа з ширшим світоглядом і глибшим розумінням великих соціальних сил сучасної економіки з більшою вірогідністю, у кінцевому рахунку, досягне більшого матеріального успіху, ніж нетерплячий юнак, що намагається відразу набути практичного досвіду».

Економічна теорія має ще одну важливу функцію — методологічну. Вона є теоретичною основою цілого комплексу економічних наук. Серед них є галузеві економіки, функціональні економічні дисципліни (фінанси, кредит, грошовий обіг тощо) та науки на стику економіки з іншими галузями наук, наприклад, економічна кібернетика, менеджмент, маркетинг. Для усіх цих наук, економічна теорія відіграє роль теоретичного фундаменту, виконує стосовно них методологічну функцію.

Значення економічної теорії виявляється і через ту роль, яку вона відіграє у формуванні економічної політики. Остання є системою заходів, здійснюваних державою та її владними структурами або іншими особами і спрямованих на регулювання економічних процесів. Економічна політика покликана впливати на економічну поведінку людей. Вона включає постановку тих чи інших цілей і визначення шляхів та методів їх досягнення. Дієвість економічної політики, насамперед, залежить від її наукової обґрунтованості, тобто від того, наскільки поставлені цілі та методи їх досягнення відповідають тим реальним умовам, на які вони спрямовані. Надійним фундаментом такого обґрунтування і виступає економічна теорія. І визначаючи цілі економічного розвитку, і обґрунтовуючи шляхи їх реалізації, необхідно, в першу чергу, спиратися на об'єктивні економічні закони, реальну оцінку стану економіки, її ресурсів і можливостей.

Формування економічної політики починається з визначення стратегічних цілей розвитку економіки. І тут ніяк не обійтись без позитивної економічної теорії, бо саме вона дає реальну картину стану економіки, ЇЇ досягнень і суперечностей. А визначення шляхів реалізації цих цілей повинно спиратися на нормативну економічну теорію, бо саме вона дає змогу обрати найоптимальніший варіант. Саме тут використовується прогностична функція економічної теорії. Лише та економічна політика, що базується на положеннях та висновках економічної теорії, може бути ефективною, виступати важливим засобом забезпечення ефективного розвитку як усієї економіки, так і її окремих складових частин.

Отже, за сучасних умов, коли наша країна здійснює перехід до якісно нового стану економіки, роль економічної теорії істотно підвищується. Щоб змінити умови нашого життя, зробити його кращим, необхідно розпізнавати природу економічних взаємозв'язків та взаємозалежностей, оволодівати механізмами використання економічних законів.


Розділ 2. Суть, структура та типи економічних систем

1. Економічні потреби та економічні інтереси суспільства;

2. Поняття економічної системи;

3. Продуктивні сили суспільства;

4. Система економічних відносин суспільства;

5. Типи економічних систем

Економіка є однією з найважливіших сфер людського суспільства. Вона постійно розвивається, змінюється. Які ж рушійні сили зумовлюють функціонування цієї сфери? Що спонукає людей займатися економічною діяльністю? Вихідними у цьому процесі є потреби та інтереси.

1. Економічні потреби та економічні інтереси суспільства

Першопричиною будь-яких дій людини, в тому числі й у сфері економіки, є потреби. Останні визначають як бажання споживачів придбати і використати якесь благо, що приносить їм задоволення, користь. Це внутрішній спонукальний мотив діяльності людини. Саме бажання придбати якесь благо і виступає мотивом, що штовхає людину до дії. Але в той же час і діяльність людини, зокрема економічна, сприяє зародженню у неї нових потреб, адже створює благо, що породжує бажання володіти ним.

Потреби людей надзвичайно різноманітні: фізіологічні, інтелектуальні, політичні тощо, їх можна класифікувати за різними ознаками. За носіями, або суб'єктами, потреби поділяються на індивідуальні, групові та суспільні. Відповідно до об'єктів, тобто предметів, на які спрямовані потреби, розрізняють матеріальні, духовні та естетичні потреби. Залежно від сфери діяльності виділяють потреби праці, відпочинку, спілкування й економічні.

За походженням потреби поділяють на первинні та вторинні (похідні). Перші є фізіологічними потребами, породженими тією обставиною, що людина є біологічною істотою, існування якої вимагає постійного оволодіння такими благами, як повітря, вода, їжа, сон тощо. Вторинні потреби зумовлені статусом людини як соціальної істоти, що живе у рамках певної соціальної організації. Ця обставина і породжує Соціальні потреби.

У сучасному суспільстві переважну більшість потреб становлять потреби економічні Це бажання володіти життєвими благами, що створюються завдяки економічній діяльності людей. Остання впливає на потреби в кількох напрямах. По-перше, ця діяльність створює конкретні блага, які й задовольняють потреби. Причому задоволення спожитим благом спричинює виникнення нових запитів. Якщо, наприклад, людина придбала автомобіль, то це породжує у неї нові потреби. По-друге, розвиток виробництва під впливом науково-технічного прогресу створює нові блага, що породжує й нові потреби, істотно змінюючи життєвий устрій. Поява телевізорів, комп'ютерів, нових побутових електроприладів викликає бажання придбати їх. По-третє, виробництво не лише формує об'єкт потреби, а й впливає на засоби задоволення потреб. Наприклад, як у первісної людини, так і у наших сучасників є потреба у м'ясі для втамування голоду. Але первісна людина цю потребу задовольняла, споживаючи сире м'ясо і розриваючи його руками та зубами. А наш сучасник вживає відповідним чином приготоване м'ясо і за допомогою відповідних засобів.

У той же час економічні потреби також впливають на виробництво. З одного боку, потреби виступають орієнтиром для виробничої діяльності, її спонукальним мотивом. А з іншого, вони швидко змінюються як кількісно, так і якісно. Потреби формуються часто до того, як буде виготовлене благо для їх задоволення. Тому вони часто обганяють виробництво і цим створюють для нього стимул розвитку.

Отже, між потребами і виробництвом існують лісний., взаємозв'язок і взаємодія, 3 розвитком суспільства і насамперед його економічної сфери відбуваються як кількісні, так і якісні зміни у потребах. Розвиток економіки, збільшуючи масу благ та розширюючи їх асортимент, спричинює зміни у системі потреб, які виявляються як у кількісному зростанні та якісному удосконаленні наявних потреб, так і у появі нових потреб, викликаних новими благами, що їх продукує виробництво. Між розвитком виробництва, що викликає збільшення створюваних благ і появу нових їх видів, з одного боку, та зростанням потреб — з іншого, існує постійний причинно-наслідковий взаємозв'язок. Він і є тим, що соціологи та економісти називають законом зростання потреб. Цей закон, врешті-решт, виступає одним з найважливіших чинників зростання добробуту людей у міру історичного розвитку людського суспільства. Однак дія цього чинника виявляється лише протягом тривалого історичного періоду як тенденція розвитку людського суспільства. В історії людства були періоди, коли тривалий спад виробництва викликав як якісне, так і кількісне зменшення потреб. Були й періоди, коли застій в економіці спричинював і застій у потребах. Подібні тенденції характерні й для сучасного етапу розвитку. Це стосується як деяких країн Азії та Африки, так, на жаль, і ряду колишніх республік СРСР, в тому числі й України.

Найхарактернішою ознакою потреб є те, що запити в благах практично задовольнити ніколи не можна. А це означає, що вони є безмежними. В той самий час блага, якими задовольняються потреби, у кожний даний період є обмеженими, бо обмежені ресурси, за допомогою яких вони створюються. Тому виникає проблема класифікації потреб залежно від їх значущості, або їх ранжування. Кожен суб'єкт потреб постійно вирішує, які з них можна задовольнити зараз, а які можуть бути задоволені у майбутньому або не задоволені ніколи. Цим створюється ієрархія потреб. Найважливішою ієрархією потреб є так звана піраміда Маслоу. Згідно з нею виділяються такі види потреб:

— фізіологічні (їжа, вода, одяг, взуття, житло, відтворення роду);

— потреби безпеки (захист від зовнішніх ворогів та злочинців, від зубожіння);

— соціальні (які випливають із суспільних контактів особи і виражені у бажанні жити в суспільстві, спілкуватися з іншими людьми);

— потреби поваги (повага з боку інших людей, досягнення певного суспільного стану);

— потреби у розвитку (саморозвитку), спрямовані на удосконалення всіх можливостей і здібностей людини, бажання самоствердження.

Ієрархія задоволення існує і в межах однієї потреби, починаючи з насичення достатньою мірою до повного та надлишкового насичення. Якщо у людини гостра потреба в їжі, то їй байдуже, чим задовольнити голод. Але за наявності достатку виникає прагнення до якісніших форм задоволення основних потреб.

Економічні потреби пов'язані ще з однією рушійною силою розвитку економіки і суспільства в цілому, якою економічні інтереси. Щоб задовольнити свою потребу, людина здійснює певні дії, пов'язані з придбанням блага, яким і задовольняється потреба. Під час цих дій суб'єкт потреби вступає у певні відносини з іншими особами. Саме через ці відносини, насамперед економічні, і виявляються економічні інтереси. Здійснюючи ці відносини, їх суб'єкт отримує благо, яким задовольняє потребу і тим самим отримує певну вигоду, користь. У цьому й полягає суть економічного інтересу. Носіями інтересів, або їх суб'єктами, є особи, що вступають в економічні відносини. Це фізичні особи, або окремі індивіди, юридичні особи та держава у формі своїх певних інститутів. Залежно від суб'єктів виділяють особисті, групові, або колективні, та суспільні інтереси. Кожен суб'єкт економічних відносин є носієм певного інтересу. Оскільки суб'єктів економічних відносин багато, причому вони певним чином взаємопов'язані між собою, то багато і суб'єктів економічних інтересів, які у кожному суспільстві складають певну взаємопов'язану систему.

Однією з ознак системи інтересів суспільства є їх єдність. Вона досягається тоді, коли в основному інтереси переважної більшості їх суб'єктів є однонаправленими, спрямованими на реалізацію спільної мети, реалізація інтересів одних суб'єктів створює умови такої самої реалізації інтересів інших суб’єктів. Цим створюються сприятливі умови для нормального функціонування економіки, адже зумовлюється однонаправленість господарської діяльності.

Однак єдність економічних інтересів суспільства не виключає їх суперечливості. Інтерес кожного суб'єкта має специфічний характер, і його реалізація вступає у протиріччя з інтересами інших осіб. Якщо, наприклад, інтерес найманого робітника зводиться до одержання якомога більшої заробітної плати, то інтерес підприємця, що виступає роботодавцем, протилежний — він прагне мінімізувати заробіток робітника, бо це дозволяє йому збільшувати свій прибуток, а отже, повніше реалізувати свій інтерес. Суперечливість характерна і для інтересів підприємців та держави. Якщо перші прагнуть якомога менших податків, що сплачуються державі, то остання має протилежний інтерес. Розв'язання цих суперечностей здійснюється у процесі економічної діяльності. Найманий працівник не може реалізувати свій інтерес, якщо свій інтерес не реалізує підприємець. Розв'язання цієї суперечності можливе за умови, коли збільшуєтеся обсяг виготовленого продукту, за рахунок якого реалізуються інтереси як працівника, так і підприємця. А це передбачає підвищення Ефективності економічної діяльності, яке забезпечує збільшення обсягів виробленого продукту, що і створює умови як для збільшення заробітку найманого працівника, так і для зростання доходів підприємця. Отже, розв'язання суперечностей економічних інтересів передбачає підвищення ефективності господарської діяльності. Оскільки інтереси виступають чинниками, що спонукають до такого результату, то вони стають однією з рушійних сил економічної діяльності, підвищення її результативності, бо спрямовують зусилля на раціональніше, ефективніше використання наявних ресурсів. За висновком Гегеля, інтереси рухають життям народів.

2. Поняття економічної системи

Задоволення потреб і реалізація економічних інтересів у першу чергу здійснюються через економічну діяльність. У кожному суспільстві вона складна, виступає як взаємодія багатьох взаємопов'язаних між: собою видів діяльності. Кожен вид діяльності може існувати лише тоді, коли пов'язаний з іншими, знаходиться з ними у взаємозалежності. Це і складає економічну систему суспільства. Поняття «система» є одним з найважливіших в усіх і науках, а також в усіх видах практичної діяльності. Воно підкреслює ту обставину, що всі явища і процеси у світі взаємопов'язані, взаємодіють, впливають одне на одне. Система — це сукупність елементів, що знаходяться між; собою у певних відносинах та зв'язках і створюють певну цілісність. Система характеризується деякими ознаками. До найважливіших ознак належить,

по-перше, те, що вона складається з множини елементів;

по-друге, що вони певним чином, впорядковані і взаємопов'язані та взаємодіють між собою,

по-третє, її елементи складають цілісність, єдність. Одна з найхарактерніших ознак системи — підпорядкованість її певній меті.

Виходячи з такого поняття системи, можна визначити й економічну систему. Це сфера суспільства, що включає всю взаємопов'язану сукупність різноманітних видів економічної діяльності, здійснюваної у межах певного природного середовища. Вона виступає як цілісна єдність усіх суб'єктів економічної діяльності, що знаходяться між; собою у взаємозв'язку та взаємодії. Кожен із суб'єктів існує тому, що отримує що-небудь від іншого суб'єкта. Пряма взаємозалежність між елементами економічної системи виявляється кожного разу, коли, наприклад, продукт одного виробника стає витратами іншого: руда як продукт залізорудної галузі є ресурсом для металургії. При цьому гірники як суб'єкти гірничорудної промисловості вступають у стосунки з металургами як суб'єктами металургії.

Такі відносини називаються економічними і виступають найпростішим елементом економічної системи. Вони завжди пов'язані з певними благами — як матеріальними, так і нематеріальними, що надає таким відносинам певних специфічних ознак.

По-перше, вони здійснюються за формулою «суб'єкт — благо — благо — суб'єкт», тобто проявляються як відносини між суб'єктами через блага.

По-друге, вони мають дві грані: з одного боку, виступають як рух благ у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання, а з іншого — як безпосередні стосунки між суб'єктами, що спричинюють цей рух. Причому остання грань нерідко буває невидима.

По-третє, економічні відносини здійснюються у тісному зв'язку з іншими, які або передують їм, або ждуть слідом. У той самий час така залежність нерідко залишається прихованою, так що навіть суб'єкти відносин не завжди її спостерігають.

Економічна система суспільства завжди перебуває у розвитку і має такі риси, як цілісність, упорядкованість, стабільність, мінливість, рухливість та суперечливість. Суперечливість системи зумовлює і суперечливі тенденції її розвитку. Якщо, з одного боку, система прагне до цілісності, одноманітності, то з іншого — діє тенденція до відокремленості різних складових частин. Суперечливі тенденції зумовлюють і нерівномірний характер розвитку економічної системи.

Визначальними елементами будь-якої економічної системи є такі сфери економічної діяльності, як виробництво, обмін і споживання. Провідною сферою економічної системи є виробництво. Саме тут створюються різноманітні блага, що задовольняють людські потреби. Розподіл є тією складовою економічної системи, де визначаються частки як окремих індивідуумів, так і різних соціальних груп у тій масі благ, що створюється у виробництві. Ця сфера відіграє істотну роль у визначенні матеріального становища різних прошарків суспільства, формуванні соціального партнерства і зростанні ефективності економіки. Третім елементом виступає обмін. Це процес, в ході якого одні блага обмінюються на інші. Його організація суттєво впливає як на виробництво, так і на розподіл створених благ. Споживання є завершальною сферою економічної системи. Що означає використання людьми створених благ для задоволення своїх потреб. У процесі споживання корисні властивості благ зникають, що зумовлює необхідність їх відтворення. Тому споживання є кінцевою метою будь-якої економічної системи. Будучи залежним від виробництва, воно справляє на нього активний зворотний вплив. Отже, економічна система включає взаємопов'язані, взаємодіючі сфери виробництва, розподілу, обміну та споживання, співвідношення яких утворює структуру економічної системи.

Названими сферами економічна система не обмежується. До неї входять соціально-економічні відносини, що характеризують спосіб привласнення як економічних ресурсів, так і результатів економічної діяльності; організаційні форми господарської діяльності, здійснюваної у суспільстві; спосіб регулювання економічної діяльності, що включає різноманітні важелі впливу на неї, серед яких важливе місце посідають мотиви та стимули економічної діяльності, а також форми конкретних економічних зв'язків між суб'єктами економічної системи.

Основу економічної системи становить суспільне виробництво. У ході виробництва люди, впливаючи на навколишнє середовище, пристосовують його для задоволення своїх потреб.

Виробництво передбачає наявність трьох факторів.

Першим фактором є праця. Це фізична діяльність людини, в ході якої остання впливає "на навколишнє" середовище, створюючи певні блага. Вона завжди є функцією людини, тому її називають суб'єктивним фактором виробництва.

Другим фактором виробництва є землям в широкому розумінні слова. Це те навколишнє природне середовище, що поставляє предмет для перетворення у процесі праці.

Третій фактор виробництва становлять засоби виробництва, які є створеними людьми знаряддями, за допомогою яких люди здійснюють вплив на навколишнє середовище, їх поділяють на знаряддя праці та предмети праці. До перших належать засоби, за допомогою яких здійснюється процес праці, а до других — надані природою речі, які люди видозмінюють за допомогою засобів праці.

Результатом виробництва можуть бути як матеріальні блага, так і послуги. Тому суспільне виробництво поділяють на матеріальне і нематеріальне виробництво. Перше включає виробництво матеріальних благ і матеріальних послуг, а друге— виробництво нематеріальних послуг і цінностей. Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг нерідко об'єднують у поняття «сфера послуг».

Отже, виробництво є взаємодією трьох чинників: особистого, або суб'єктивного, — людської праці й матеріальних, або об'єктивних, — землі та засобів виробництва, їх сукупність називається продуктивними силами. Вони розкривають ставлення людей до природи, навколишнього середовища. Одночасно в процесі виробництва люди вступають у певні взаємозв'язки між; собою, які формують економічні відносини. Це відносини щодо виробництва, розподілу, обміну та споживання створених матеріальних та нематеріальних благ. Вони складають другий бік суспільного виробництва. Тому суспільне виробництво має двоїсту природу: з одного боку, воно включає продуктивні сили, а з іншого — економічні (виробничі) відносини. Обидві складові частини перебувають у нерозривному зв'язку і взаємодії. Однак продуктивні сили у цій єдності є рухомішим елементом, розвиток якого зумовлює зміну в економічних відносинах. Останні, в свою чергу, також впливають на продуктивні сили: або прискорюють, або гальмують їх розвиток.

Суспільне виробництво пройшло у своєму розвитку три стадії — до індустріальну, індустріальну та постіндустріальну. Критерієм такої періодизації вважають характер технологічного базису виробництва, під яким розуміють засобів виробництва та технологічних процесів. Зміни у ньому відбуваються через технічні революції, які є основою переходу від однієї стадії суспільного виробництва до іншої.

Доіндустріальна стадія характеризувалася переважанням сільськогосподарського виробництва,, в якому була зайнята переважна частина працездатного населення, низьким рівнем поділу праці, примітивними формами організації виробництва. Промисловий переворот, що спричинив масову заміну ручної праці на машинну, знаменував і перехід до другої стадії виробництва.

Індустріальна стадія. Характерними ознаками цієї стадії стали перетворення промисловості на базі машинного виробництва на провідну галузь економіки, в якій була зайнята переважна частина працездатного населення, розгалужений поділ праці, що зумовив і складніші форми організації економічної діяльності, потужне зростання виробничих можливостей, що дозволяють задовольнити широкий спектр суспільних потреб. Науково -технічна-революція другої половини XX ст. поклала початок третій стадії розвитку суспільного виробництва.

Постіндустріальна стадія. До її специфічних особливостей належать переважання в економіці сфери послуг у якій зайнята переважна частина економічно активного населення, перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, все ширше застосування інформаційних технологій, розширення ресурсозберігаючих галузей економіки, створення можливостей для забезпечення елементарних потреб переважної більшості населення.

3. Продуктивні сили суспільства

Як уже зазначалося, продуктивні сили суспільства є сукупністю особистих чинників виробництва, яку складають люди з їх здатністю працювати, та об'єктивних чинників, що включають засоби виробництва, які використовуються людьми у процесі виробництва. Вони виражають активне ставлення людей до природи, що полягає у Матеріальному та духовному освоєнні, видозміні та привласненні її багатств. У процесі функціонування продуктивних сил відтворюються умови існування суспільства та відбувається розвиток самих людей.

Центральне місце у продуктивних силах належить людині з її здатністю працювати і створювати блага. Знання, і виробничий досвід людей, їх працездатність, активність і працелюбність визначають потенції і могутність суспільного виробництва. Провідна роль людей у продуктивних силах, з одного боку, виявляється у тому, що лише жива праця здатна створювати блага. Без неї, як зазначив один з класиків політичної економії, об'єктивні фактори виробництва є мертвою купою речей. З іншого боку, матеріально-речові фактори виробництва є породженням розуму, досвіду та праці людей. Будь-який елемент матеріально-речових продуктивних сил завжди виступає у виробництві як безпосереднє продовження природних сил людей, їх енергетичних здібностей.

Особливе місце у продуктивних силах суспільства займає земля. Будучи об'єктивним фактором виробництва, вона в окремих галузях економіки виступає переважно як засіб праці (це стосується сільськогосподарського виробництва), а в інших — як предмет праці (добувна промисловість). Але в усіх сферах економічної діяльності вона є виробничою площею і матеріальною умовою виробництва. Сили природи є загальним предметом праці. Підпорядкування їх людині примножує продуктивні сили суспільства. До матеріально-речових елементів продуктивних сил належать рівень технологій, наука у межах продуктивного використання її досягнень, рівень організації виробництва.

Отже, продуктивні сили виражають ставлення людей до природи. Рівень їх розвитку визначається ступенем впливу людей на природу, можливостями створення певного обсягу матеріальних і нематеріальних благ та послуг. Він характеризується тим, якими засобами виробництва люди добувають блага, який їх виробничий досвід, що врешті-решт і визначає ступінь оволодіння людиною силами природи. Розвиток продуктивних сил означає все повніше підпорядкування людині стихійних сил природи та зростання продуктивності людської праці, що спричинює збільшення багатства суспільства і становить основу суспільного прогресу.

Розвиток продуктивних сил відбувається під впливом ряду чинників. Це, по-перше, рівень матеріально-речових елементів продуктивних сил. Що потужніші технічні засоби виробництва, що досконаліші технології, то більший обсяг створюваних за їх допомогою благ. Еволюційний розвиток людського суспільства зумовлений, насамперед, змінами у засобах та методах виробництва. Перехід від ручного до машинного виробництва, розвиток науково-технічного прогресу — ось основні віхи, що зумовили розвиток продуктивних сил, піднесення їх до нинішнього рівня. Саме застарілість технічних засобів та технологічних процесів в Україні є одним із чинників; що стримують розвиток продуктивних сил.

Важливим чинником розвитку продуктивних сил є рівень розвитку людини як головної продуктивної сили. Як уже зазначалося, від стану людини, рівня її знань, працездатності, виробничого досвіду значною мірою залежить використання об'єктивних чинників виробництва і його результативність. Особливого значення набуває ця обставина за сучасних умов, коли різко підвищується рівень технічної оснащеності виробництва в результаті науково-технічної революції. Зміни у технологічному базисі виробництва під впливом НТР спричинюють зміну ролі людини у виробництві. Це виявляється у зростанні ролі розумової праці, її інтелектуалізації. Відображенням зростаючої інтелектуальної насиченості праці є істотне підвищення загальноосвітнього та професійного рівня працівників. Так, у США мінімальна тривалість освіти робітників досягла 14,5 року. За сучасних умов вважають, що інвестиції у людину, людський чинник є одними з найвигідніших.

Третім чинником розвитку продуктивних сил є рівень організації виробництва. Остання виступає в організацій-но-економічній формі, через яку реалізується суспільна продуктивна сила людини. Вона виникла внаслідок усуспільнення виробництва на основі поділу праці, спеціалізації та кооперування виробництва. На сучасному етапі розвитку людського суспільства роль цього чинника істотно зростає. Це виявляється, насамперед, у зростаючій ролі управління виробництвом, підтвердженням чого є розвиток і поширення таких наук управління виробництвом, як менеджмент і маркетинг.

Серед організаційних чинників розвитку продуктивних сил важливе місце посідає суспільний поділ праці. Це процес диференціації трудової діяльності, що спричинює відособлення і співіснування різних видів діяльності. Поділ праці виступає такою формою організації суспільної праці, при якій окремі групи виробників закріплюються на тривалий період часу за певними видами виробничої діяльності.

За економічним критерієм виділяють загальний, частковий та одиничний поділ праці. Загальний поділ праці — це розмежування суспільного виробництва на такі сфери, як промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, сфера послуг. Поділ праці між підприємствами становить частковий поділ. А поділ праці всередині підприємства між: його структурними підрозділами є одиничним, або технологічним, поділом праці. За територіальною ознакою виділяють такі рівні поділу праці: у межах підприємства, між різними підприємствами, між різними регіонами країни і між різними країнами (міжнародний поділ праці).

Формами поділу праці виступають спеціалізація та кооперування виробництва. Під спеціалізацією виробництва розуміють відособлення і створення підприємств і галузей для випуску однорідної продукції. Вона полягає в уніфікації створюваної продукції і посиленні технічної однорідності виробництва. Розглядають три види спеціалізації: предметну, подетальну (агрегатну) та технологічну (стадійну). При предметній спеціалізації виробництво окремих видів продукції зосереджується на окремих підприємствах чи галузях. Подетальна спеціалізація передбачає зосередження на виготовленні окремих деталей та вузлів (наприклад виробництво шин). А технологічна спеціалізація — це виконання окремих технологічних процесів (наприклад виготовлення поковок).

Другою формою суспільного поділу праці є кооперування виробництва. Це встановлення постійних економічних зв'язків між спеціалізованими виробниками, які спільно виготовляють певну продукцію, але зберігають економічну самостійність. Відповідно до видів спеціалізації розглядають предметне, подетальне та технологічне кооперування виробництва. Слід зазначити, що на основі кооперування за сучасних умов виробляється переважна більшість продукції.

Значення поділу праці як чинника розвитку продуктивних сил полягає в тому, що він дає змогу ефективніше, раціональніше використовувати ресурси, бо істотно підвищує продуктивність праці. З одного боку, поділ праці дає змогу людині зосередитись на якомусь виді праці й у ньому удосконалюватись, що підвищує результативність діяльності. З іншого — з'являється можливість використовувати переваги, що створюються природно-кліматичними умовами. Слід зазначити, що одним з перших в економічній теорії роль поділу праці як чинника розвитку продуктивних сил обґрунтував Адам Сміт.

4. Система економічних відносин суспільства

Продуктивні сили становлять один бік суспільного виробництва — ставлення людини до природи. Але останнє реалізується лише через певні взаємозв'язки між людьми як суб'єктами виробництва. Вони і виступають у вигляді економічних відносин, їх суб'єктами на сучасному етапі розвитку є окремі індивіди, домогосподарства, підприємства, або фірми, та держава.

Система економічних відносин надзвичайно складна хоча б тому, що утворює її велика кількість суб'єктів. Але у цій системі можна виділити дві групи відносин: організаційно-економічні та соціально-економічні. До першої групи включають відносини, пов'язані з організацією виробництва. Вони характеризують сам процес виробництва, комбінацію його чинників і незалежні від його соціально-економічної форми. Ці відносини властиві різним економічним системам і забезпечують еволюційну наступність розвитку економіки і суспільства в цілому.

Другу групу складають соціально-економічні відносини, пов'язані з привласненням чинників та результатів виробництва. Через ці відносини, з одного боку, здійснюється поєднання суб'єктивного чинника виробництва із засобами виробництва, а з іншого — визначаються частки й форми обміну результатами виробництва між його суб'єктами. Досить поширена уява про власність як суто правову категорію, зміст якої становлять свідомо вольові дії та відносини між людьми щодо речей, що набувають форми ставлення людей до речей як втілення своєї волі в них. Саме з тих очевидних зовнішніх фактів, що ті чи інші предмети знаходяться під владою певних осіб, виходять класичні погляди на власність як відносини панування над речами. Так, римське право визначало власність як повну владу особи над річчю. Аналогічно трактується власність у кодексі Наполеона. Звичайно, набуваючи юридичного виразу, власність виступає у формі права власності. Але було б неправильно істинну основу усіх реальних відносин власності зводити тільки до юридичних відносин, приймати юридичний вираз власності за дійсну власність. У юридичних відносинах як свідомо вольових завжди відображаються економічні відносини. Зміст перших даний самими економічними відносинами, сукупність яких І становить справжню основу усіх реальних відносин власності, її економічний зміст. Останній, насамперед, виявляється як відносини привласнення. Будь-яке виробництво є процесом привласнення людиною предметів і сил природи для задоволення своїх потреб. Тому найзагальніше поняття власності полягає в тому, що вона є конкретно-історичним типом привласнення умов і результатів виробництва. Суть його в тому, що це економічні відносини, що передбачають можливість для даного суб'єкта користуватися чи розпоряджатися певним благом, у тому числі й спожити його, а за обмеженості ресурсів виключають таку можливість для інших. По суті, поняття привласнення відображає сукупність суспільних відносин, необхідних суб'єктам для дій над обмеженими ресурсами. Оскільки виробництво неможливе без привласнення, то воно завжди відбувається в межах певної форми власності.

Відносини власності пов'язані і з такими категоріями, як відчуження, господарське використання майна та економічна реалізація власності. Відчуження є протилежністю привласнення. Воно виникає тоді, коли особа чи група осіб привласнює блага, створені працею інших осіб без будь-якого еквівалента. Прикладом служать відносини між феодалами та кріпосними селянами, при яких перші відчужували частину благ, створюваних другими. Власність пов'язана і з відносинами господарського використання майна. Ці відносини виявляються тоді, коли господарюючий суб'єкт використовує ресурси, на які не має права власності. Такими є відносини оренди та концесії.

Ознакою власності є також її економічна реалізація. Це означає, що власність має економічну цінність, яка виявляється у тому, що вона може давати доход і цим забезпечувати економічну незалежність і захищеність власника. В той самий час ця риса власності спонукає власника до збереження майна, його примноження, тобто до раціонального використання об'єктів власності.

Отже, економічний зміст власності полягає в тому, що вона є розгалуженою системою відносин щодо привласнення чинників та результатів економічної діяльності, становить систему суспільних форм та способів їх привласнення. Вона є основоположним елементом усієї системи економічних відносин.

З економічним змістом власності тісно пов'язане право власності. Останнє виступає як сукупність загальнообов'язкових правил поведінки людей щодо користування, розпоряджання і володіння благами. Користування означає право використання певних благ для задоволення потреб у процесі споживання. Межі користування визначаються правовими нормами. Розпоряджання — це передача іншим особам права здійснювати певні дії над ресурсами, приймати рішення щодо обміну, управління, дарування тощо. Володіння пов'язується з необмеженим строком користування продуктами природи, землею чи засобами виробництва. Воно поєднує можливості як користування, так і розпоряджання. Поєднання права користування, розпоряджання і володіння дає право власності.

Економічний зміст власності і право власності перебувають у тісній взаємодії. Право щодо цього є лише виразом певного ступеня розвитку власності. Воно — результат притаманного певній історичній епосі способу присвоєння. Саме тому право власності не можна довільно змінювати. Воно завжди оформляє існуючі економічні відносини власності як сукупність загальних правил поведінки людей у процесі присвоєння, захищає їх, освячує ідеологічно. Звідси випливає потреба у зміні права власності, коли воно вступає у суперечність з її економічним змістом, стає на заваді розвитку відносин власності. У той самий час право власності хоч і виростає з економічного змісту й тісно пов'язане з ним, розвивається відносно незалежно, не співпадає з власністю, виступає його передумовою. Спосіб привласнення взагалі може зазнати повного перевороту, анітрохи не зачіпаючи права власності, відповідного певному виробництву. А це означає, що в межах одного й того самого права власності може відбутися повна зміна способів привласнення.

Щоб повніше розкрити поняття власності, потрібно з'ясувати, які її об'єкти та суб'єкти та взаємодію між ними. Це випливає з того, що в питанні про власність завжди найсуттєвішим було:

1) що є об'єктом власності;

2) у кого і які об'єкти власності;

3) як вони розподіляються у суспільстві (між самими власниками та між власниками і не власниками). Об'єктами власності можуть бути найрізноманітніші як матеріальні, так і нематеріальні блага, їх можна поділити на умови, або чинники, виробництва та результати останнього. За сучасних умов все більшого значення набуває об'єкт, що є результатом інтелектуальної праці. Як правило, той, хто є дійсним власником умов або чинників виробництва, привласнює і його результат. Тому власність на чинники виробництва, насамперед об'єктивні (засоби виробництва), має вирішальне значення у сукупності усіх відносин щодо привласнення об'єктів власності.

Різноманітність характерна і для суб'єктів власності, тобто тих, між ким виникають і здійснюються відносини власності. Ними можуть бути як окремі особи, індивіди (за юридичною термінологією — фізичні особи), так і їх об'єднання, або юридичні особи. Суб'єктом власності виступає і держава. Залежно від суб'єктів власності розрізняють і її типи або види. Власність, суб'єктом якої є окрема особа, називається приватною (індивідуальною) власністю. Вона поділяється на трудову і нетрудову.

До першої належить власність, отримана у результаті привласнення чинників і результатів, створених працею самого суб'єкта. Коли здійснюється привласнення особою результату чужої праці, приватна власність є нетрудовою.

Другим типом власності є групова, або колективна, при якій суб'єктами виступає група певним чином об'єднаних індивідів. Цей тип власності включає спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність утворюється шляхом об'єднання приватних часток майна, що вносяться її суб'єктами, і використовується у їхніх спільних інтересах під єдиним управлінням та контролем. При цьому кожен суб'єкт такої власності має право на свою частку об'єкта власності та відповідну частку доходу, що є результатом функціонування спільної власності. Найпоширенішими формами цієї власності є акціонерна і кооперативна та власність господарських товариств і спільних підприємств.

Спільною сумісною є власність, при якій її об'єкт не поділяється на окремі частки і його привласнення здійснюється усіма її суб'єктами на рівних правах. Доход від господарського використання такої власності розподіляється або в рівних частках, або залежно від трудового вкладу. Прикладом цього типу власності є сімейна власність.

Третім типом власності є державна. При цій формі суб'єктом виступає держава у вигляді своїх певних інститутів. З розвитком суспільства змінюється і співвідношення різних типів та форм власності. Якщо на попередніх етапах розвитку людства переважаючу роль відігравала індивідуальна приватна власність, то за сучасних умов відбувається розширення ролі групової та державної власності. Можна простежити кілька тенденцій розвитку власності. Це, насамперед, зростання ролі спільної власності, зокрема такої її форми, як акціонерна, або корпоративна, власність. У розвинутих країнах ринкової економіки на цю форму власності приходиться 80—90% загального обсягу виробництва. Це пов'язано з тим, що корпорації стали провідною організаційно-правовою формою економічної діяльності, що найповніше відповідає потребам розвитку економіки на сучасному етапі. Розвиток науково-технічного прогресу за сучасних умов, зумовивши значне поширення інформаційних технологій, спричинив зростання ролі інтелектуальної власності. Однією з тенденцій розвитку власності є й посилення деперсоніфікації великої власності та перехід її до юридичних осіб. Так, у Японії на кінець XX ст. частка юридичних осіб серед власників склала майже 80%. Водночас зростає персоніфікація власності через розширення кола власників акцій. Так, у США кількість власників акцій зросла з 42 млн. у 1929 р. до 79 млн. на початок XXI ст. Характерним є й створення так званої робітничої власності шляхом викупу акцій корпорації її працівниками. Ця форма власності поширилася в США у вигляді системи ЕСОП. Найзагальнішою тенденцією розвитку власності за сучасних умов є наростання плюралізму її форм і зростання питомої ваги міждержавної власності.

5. Типи економічних систем

Економічні системи знаходяться у постійному русі й розвитку. Історія людського суспільства знає різні варіанти економічних систем, що відрізняються метою розвитку, його рушійними силами і методами розв'язання основних проблем функціонування. Серед економістів немає єдності щодо критеріїв класифікації економічних систем. У радянській економічній літературі переважаючим був формаційний підхід. Згідно з ним, основним критерієм класифікації економічних систем була форма власності на засоби виробництва, яка вважалася головним чинником економічної системи, що визначав усі найхарактерніші ознаки економічної системи. За цим критерієм виділялися п'ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Відповідно розрізняють і п'ять способів матеріального виробництва. Останній трактується як спосіб перетворення речовини природи (продуктивні сили) і спосіб привласнення праці та її результатів, зумовлений, насамперед, формою власності на засоби виробництва і відповідною їй суспільною формою праці (виробничі відносини).

За сучасних умов формаційний підхід не знаходить широкого кола прибічників, бо його не можна застосувати до значної частини країн світу, насамперед азійських. Він характерний лише для Європи. Тому існують й інші критерії класифікації економічних систем. Американський дослідник У. Ростоу обґрунтував стадійний підхід, згідно з яким суспільство пройшло п'ять стадій — традиційне, перехідне, стадія «зрушення», стадія «зрілості» і стадія «масового споживання». Головним критерієм поділу є рівень розвитку продуктивних сил.

Класифікація економічних систем здійснюється і на основі цивілізаційного підходу, за яким розвиток людського суспільства складається з різних циклів цивілізації. Згідно з цією теорією виділяють сім циклів, або цивілізацій: неолітична, східно-рабовласницька, антична, ранньофеодальна, передіндустріальна, індустріальна та постіндустріальна. За цією теорією розвиток суспільства є природним, еволюційним процесом, що не потребує соціальних революцій та класової боротьби. А критерій періодизації пов'язується з людиною, її постійно зростаючими потребами та цінностями.

На сучасному етапі одним з найпоширеніших критеріїв класифікації економічних систем є спосіб організації господарської діяльності. Згідно з цим підходом економічні системи розрізняють за такими ознаками: форма власності на чинники виробництва і спосіб координації та управління економічною діяльністю. При цьому розрізняють такі економічні системи: традиційну, командну, або планову, і ринкову. Традиційною економічною системою є економіка, в якій практичне використання ресурсів визначається традиціями та звичаями, їй притаманні такі характерні ознаки. По-перше, вона включає різні економічні уклади, тобто різні способи господарювання, що базуються на різних формах власності. Нерідко зберігається й общинна форма власності, що зумовлює натурально-суспільні форми господарювання. Важливе місце займає дрібна приватна власність, яка є основою дрібнотоварного виробництва. По-друге, основні рішення щодо виробництва, розподілу та обміну благ приймаються на основі звичаїв, традицій та культових обрядів. При натурально-общинному укладі рішення виноситься невеликою групою осіб або однією особою. При дрібнотоварному укладі все вирішують суб'єкти економічної діяльності (селяни і ремісники). По-третє, традиційна економіка базується на відсталій технічній базі та ручній праці. У ній, як правило, переважає сільськогосподарське виробництво. Технічний прогрес різко обмежений наявними традиціями та звичаями. По-четверте, цій системі притаманна значна роль держави та силових структур. Велику роль відіграє також іноземний капітал. По-п'яте, традиційна економіка характеризується низьким рівнем економічного розвитку, неграмотністю населення, високим рівнем безробіття та низьким рівнем доходів. Як правило, країни традиційної економіки є постачальниками сировини і матеріалів для розвинутих країн і виступають ринками збуту готової продукції останніх, тобто є аграрно-сировинними придатками колишніх своїх метрополій. Для них характерною є величезна фінансова заборгованість, яку навряд чи можливо ліквідувати.

Другим типом економічних систем є командна або планова економіка. Це система, в якій матеріальні ресурси, як правило, є державною власністю, а регулювання економічної діяльності здійснюється шляхом централізованого управління та контролю. Вона характеризується такими найсуттєвішими ознаками. По-перше, її основою є суспільна власність на економічні ресурси. Остання є або загальнонародною, або державною власністю. Приватна власність або відсутня, або займає незначну частку в економіці. Так, у колишньому Радянському Союзі понад 90% засобів виробництва були державною власністю. Поряд з нею існувала і так звана колгоспно-кооперативна власність, яка фактично не відрізнялася за своєю суттю від державної.

По-друге, основним засобом регулювання цієї системи було централізоване директивне планування. Економічна діяльність переважної більшості суб'єктів економіки здійснюється на основі єдиного для усіх плану. Згідно з останнім кожному підприємству визначалися обсяги виробництва продукції, виділялися відповідні ресурси, визначався розмір заробітної плати і прибутку. Ці завдання охоплювали усі сфери економічної діяльності підприємств і були обов'язковими для виконання. Схема цього процесу була приблизно такою. Орган, функцією якого була розробка плану розвитку економіки, давав оцінку можливостей економіки. Головний орган держави, що приймав політичні рішення, на основі даних пропозицій визначав основні цілі розвитку економіки на певний період. Центральний плановий орган, виходячи з прийнятих вищим керівництвом країни рішень, визначав обсяги виробництва відповідних благ для кожного підприємства та план їх розподілу. Підприємства на основі одержаних планів здійснювали економічну діяльність, контроль за якою вели планові органи. Отже, шляхом централізованого планування здійснювалося узгодження економічних потреб і економічних ресурсів, тобто визначалася пропорційність економіки. Одним з головних недоліків такого порядку була відсутність достатньої матеріальної зацікавленості працівників підприємств у ефективному господарюванні. Крім того нерідко виникали диспропорції, коли одних благ вироблялося набагато більше реальних потреб у них, а інші завжди були в дефіциті. Тому один з відомих економістів назвав таку економіку «економікою дефіциту».

По-третє, командна система характеризується централізованим управлінням економікою. Усіма підприємствами керують з єдиного центру. Тому безпосередні виробники обмежені у прийнятті економічних рішень. Збалансованість економіки досягається виключно адміністративними методами, або командами. Підприємства не мають змоги вибирати постачальників ресурсів і самостійно займатись збутом продукції. У результаті відсутня будь-яка конкуренція, яка б змушувала учасників економічної діяльності діяти ефективно і відповідально. Звідси високий рівень монополізму в економіці.

По-четверте, для командної економіки характерним є формальне використання товарно-грошових відносин і ринку. Вони фактично ігнорувалися. Не дотримувався принцип еквівалентності обміну. Розподіл економічних ресурсів здійснювався централізовано у формі матеріально-технічного постачання. Централізовано здійснювався і розподіл вироблених благ. І хоча у практиці господарювання використовувались такі форми товарне-грошових відносин, як ціна, заробітна плата, собівартість, прибуток тощо, вони носили формальний характер. Широко використовували перерозподільні відносини, що призводило до зрівнялівки і негативно позначалося на зацікавленості суб'єктів економічної діяльності. У результаті сформувалося панівне становище виробника порівняно із споживачем. Останній знаходився у повній залежності від виробника. На ринках споживач міг придбати лише те, що пропонується виробником. Важелів впливу споживача на виробника практично немає.

Третім типом економічної системи є ринкова економіка. Це економіка, що базується на повній самостійній відповідальності та економічній свободі дій суб'єктів економіки, її основою є товарно-грошові відносини, приватна власність і вільна конкуренція виробників і споживачів. Ринкова економіка, насамперед, пов'язана з приватною власністю на економічні ресурси. Основні економічні рішення приймаються самостійно як виробниками, так і споживачами. Перші на власний ризик вирішують, що і як виробляти, а другі самостійно вибирають, яку і у кого придбати продукцію. На вибір впливає ряд чинників, насамперед ціна продукції.

Характерною ознакою ринкової економіки є ринкові механізми її збалансованості. Саме вони забезпечують поєднання інтересів виробників і споживачів та підтримують збалансованість між потребами та економічними ресурсами. Поведінка ринкового суб'єкта цієї системи визначається його економічними інтересами, реалізація яких завдяки конкуренції та іншим ринковим механізмам забезпечує суспільні інтереси. При цьому держава не втручається у вільну гру сил, підприємець в економічній сфері може робити, що бажає, або не робити, крім випадків, коли він вступає у конфлікт із законами.

Ринкова економіка пройшла тривалий шлях розвитку. Першою моделлю цієї системи була економіка вільної конкуренції, або класичного капіталізму, що виникла у XVII ст. та існувала до початку XX ст. Вона функціонує на основі приватної, як правило, індивідуальної власності на економічні ресурси. Економічну діяльність здійснює велика кількість незалежних виробників, кожен з яких самостійно вирішує, які блага виробляти, у якій кількості, якими засобами і кому їх реалізувати. У той самий час існує і значна кількість незалежних споживачів, кожен з яких самостійно обирає, яку продукцію і у яких виробників купувати. Поведінка кожного учасника економічної діяльності мотивується його особистими інтересами, спрямованими на максимізацію свого доходу. Вона базується на особистій свободі кожного суб'єкта економіки, що дозволяє кожному підприємцю самостійно визначати сферу бізнесу, а кожному працівнику вільно пересуватися на ринку праці.

Характерною ознакою даної моделі є ринковий механізм регулювання економічної діяльності. Система включає велику кількість суб'єктів, економічна влада яких настільки мала, що кожний окремий суб'єкт не може істотно змінити ситуацію на ринку. Це породжує вільну конкуренцію, яка, з одного боку, забезпечує збалансованість економіки, а з іншого, сприяє досягненню максимальної ефективності використання ресурсів та забезпечує реалізацію принципу: максимум прибутку при мінімумі витрат. За таких умов немає реальної необхідності втручання держави у функціонування економіки, її роль, як правило, зводиться до захисту приватної власності та визначення правової основи функціонування вільних ринків.

Ринкова економіка вільної конкуренції, як показала практика її функціонування, характеризується рядом позитивних рис. Вона забезпечує ефективне використання економічних ресурсів, сприяє розвитку науково-технічного прогресу, забезпечує економічне зростання і підвищення рівня життя. Водночас їй притаманні також: значні недоліки. Це і породження монополізму, і нездатність забезпечити виробництво так званих суспільних благ, і поглиблення диференціації доходів, і нездатність розв'язати важливі соціальні та економічні проблеми. Ці недоліки економіки вільної конкуренції особливо рельєфно виявились у першій половині XX ст. їх загострення призвело до змішаної економіки, тобто економічної системи, що функціонує на основі ринкового механізму та державного регулювання економіки.

Найхарактернішою ознакою змішаної економіки є активна роль держави у економічній сфері, що виявляється як у створенні державного сектора економіки, так і у істотному впливі держави на грошовий обіг, фінансово-кредитну систему, механізм ціноутворення та монополії. Основою цієї системи залишається приватна власність, але відбувається її розпорошення, бо переважаючу роль в економіці відіграє її акціонерна форма. Водночас формується і значно розширюється державна власність як у сфері виробництва, так і, особливо, у сфері розподілу благ. У змішаній економіці певною мірою обмежується вільність ринку, бо поряд із конкуренцією на нього впливає держава, зокрема на процес ціноутворення. При цьому активно використовуються такі методи впливу держави на економіку, як індикативне планування, державні замовлення, економічне стимулювання, протекціонізм, програми розвитку окремих галузей економіки та регіонів. Державне регулювання економіки дає можливість скоригувати попит та пропозицію на макрорівні, впливати на збалансованість економіки.

Змішана економіка характеризується тим, що провідну роль у ній відіграють могутні господарські одиниці монопольного типу. Це велетенські корпорації з широкою мережею підприємств за межами країни, що отримали назву транснаціональних корпорацій. Водночас великий вплив на економіку здійснюють профспілки, що є монополістами на ринку праці. Тому змішана економіка характеризується узгодженням економічних цілей розвитку між бізнесом, профспілками та урядом. У результаті максимізація прибутку залишається головною метою економічної діяльності, як і в епоху вільної конкуренції, але одночасно зростає і заробітна плата, що зменшує диференціацію багатства у суспільстві.

Характерною рисою змішаної економіки є активне використання такого елементу командної економіки, як планування. На мікрорівні мова йде про внутрішньофірмове планування, особливо у процесі маркетингових досліджень, що дають змогу точніше виявляти потреби та передбачати можливий попит на продукцію. На макрорівні використовується індикативне планування, що виступає засобом сприяння уряду економічній діяльності, коригуванню попиту та пропозиції на макрорівні.

Різновидом змішаної економіки є так звана шведська модель. Це своєрідне поєднання соціальних цілей із системою вільного підприємництва. Основоположним принципом цієї моделі є розмежування двох функцій: 1) створення багатства і 2) його розподіл. Перша виконується приватним сектором за принципом вільного підприємництва. Друга здійснюється шляхом прямого втручання уряду, аби компенсувати і виправити способи розподілу доходів через механізми вільного ринку, визнані несправедливими. Основою системи залишається приватна власність, відчуження якої вважається економічно неефективним. Вона зумовлює і максимізацію прибутку як дієвого стимулу ефективного господарювання, насамперед використання економічних ресурсів. У цьому напрямі діє і ринковий механізм. А роль уряду полягає у сприянні створенню багатства соціальне справедливими способами та гарантії справедливого розподілу. Таку модель називають соціальною ринковою економікою.


Розділ 3. Форми організації суспільного виробництва. Гроші

1. Технологічні можливості суспільства;

2. Типи економічних зв'язків та виробництва;

3. Товар і його властивості;

4. Виникнення, суть та функції грошей

Існування людського суспільства пов'язано із задоволенням потреб створеними у процесі виробництва благами. Останнє передбачає використання певних ресурсів. Щоб узгодити потреби із наявними ресурсами, у кожному суспільстві виробництво виступає у певній організаційній формі. З'ясування цих форм почнемо з аналізу наявних ресурсів суспільства.

1. Технологічні можливості суспільства

Економічними ресурсами називають природні, людські та створені людиною ресурси, що використовуються для виробництва матеріальних і нематеріальних благ. Частина економічних ресурсів, задіяна у виробництві, називається чинниками виробництва. Останні можна поділити на матеріальні ресурси, або речові фактори виробництва, до яких належать земля і капітал, а також людський ресурс, або особистий чинник виробництва — це праця і підприємницька діяльність. Остання є необхідним чинником ринкової економіки.

Найхарактернішою рисою економічних ресурсів є їхня обмеженість або рідкість. У природі є певна кількість ресурсів, які можна використати у господарській діяльності. У кожний даний момент у будь-якому суспільстві є певна кількість земель, що можуть бути використані для сільськогосподарського виробництва. Це стосується корисних копалин і засобів праці. Звідси випливає, що у кожний певний період обмеженим є і обсяг виробництва благ, якого можна досягти за допомогою наявних економічних ресурсів. Якщо у виробництві задіяні усі наявні у суспільстві ресурси, то таку ситуацію називають повною зайнятістю. При цьому важливу роль відіграють правові норми та звичаї, бо саме ними визначаються критерії придатності ресурсів для застосування. Так, наприклад, при використанні такого ресурсу, як людська праця, законодавчо встановлюються вікові межі, що визначають можливість використання даного ресурсу.

Безмежність потреб суспільства зумовлює необхідність при виробництві благ обирати, яким потребам віддати перевагу, тобто які блага виробляти, а від яких відмовитись, бо усі потреби при обмеженості ресурсів задовольнити неможливо. Єдине, що залишається, це досягти найбільш можливого задоволення даних потреб суспільства.

Ефективність, або ефект, економічної діяльності – це результат, який тією чи іншою мірою відповідає меті, поставленій у суспільному виробництві.

Найхарактерніша ознака ефективності — економія витрат речових та особистих чинників на виробництво одиниці продукції. Зростання ефективності виробництва виявляється у скороченні витрат на одиницю продукту або у збільшенні кількості продукту на незмінну величину витрат ресурсів. Тобто динаміка ефективності виробництва характеризує проблему «затрати — випуск», яка розкриває зв'язок між ресурсами, що використовуються у виробництві, та виробленими благами. Підвищення ефективності виробництва з точки зору розподілу "Обмежених ресурсів означає таку комбінацію їх використання, яка дозволяє одержати максимальний обсяг продукції. Тобто це означає досягнення оптимального обсягу виробництва. Такий варіант досягається суспільством тоді, коли будь-яке збільшення виробництва одного продукту можливе лише при скороченні виробництва іншого продукту. В такому випадку суспільство буде перебувати на межі виробничих можливостей. Розглянемо це на такому умовному прикладі. Припустимо, що у суспільстві виробляються два види благ — зерно та верстати. У такій ситуації зерно уособлює споживчі блага, що використовуються для задоволення особистих потреб людей, а верстати — це блага виробничого призначення. Для виготовлення цих видів благ використовуються усі наявні ресурси суспільства. При цьому на кожну одиницю створюваних благ використовується мінімальна кількість ресурсів, тобто виробництво функціонує ефективно. Технологічний базис виробництва залишається незмінним, підвищити ефективність виробництва неможливо.

При таких припущеннях виявляється, що суспільство повинно зробити вибір, яку комбінацію створюваних благ застосовувати. Оскільки всі ресурси повністю задіяні у виробництві, то збільшити виробництво зерна можна лише за умови зменшення виготовлення верстатів і навпаки. Комбінації виробництва зерна та верстатів можуть бути різними. Вони розмішуються між двома крайніми варіантами. Якщо усі ресурси використовувати для виробництва зерна, то верстатів виробляти не можна, і навпаки, при використанні усіх ресурсів для виготовлення верстатів виробництво зерна буде дорівнювати О. Альтернативні варіанти виробництва зерна та верстатів можна показати на прикладі наведеної нижче таблиці.

Таблиця 1 Альтернативні можливості виробництва

Варіанти

Види благ

зерно (млн. т)

верстати (тис. шт.)

А

25

0

Б

22

1

В

17

2

Г

10

3

д

0

4

Дані цієї таблиці можна показати і на графіку.

 Зерно (млн.т)

Рис. 1. Крива виробничих можливостей

Кожна точка цієї кривої показує максимально можливе виробництво зерна та верстатів за даної кількості ресурсів та рівня технологічного розвитку. Ця крива називається межею виробничих можливостей. Вона дозволяє дати строге визначення обмеженості ресурсів. Будь-яка точка, що лежить справа від кривої виробничих потужностей, означає недосяжну комбінацію виробництва хліба і верстатів. Такою, наприклад, є точка Е, бо при виробництві 4 тис. верстатів не можна одночасно виробити 17 млн. т зерна. У той самий час будь-яка точка ліворуч кривої виробничих можливостей означає досяжну комбінацію виробництва зерна і верстатів, але за такої ситуації не всі ресурси будуть використані, і виробництво, з точки зору їх використання, буде неефективним.

Межа виробничих можливостей означає той фундаментальний економічний факт, що за наявних технологічного рівня та обсягу економічних ресурсів економіка може виробити лише певні максимальні кількості кожного продукту. Вона ілюструє той загальний факт, що люди завжди обирають між обмеженими можливостями.

Чи може суспільство змінювати свої виробничі можливості? Відповідь на це запитання буде позитивною за двох умов. По-перше, розширення виробничих можливостей суспільства можна досягти, залучаючи у виробництво нові економічні ресурси. Якщо, наприклад, будуть освоєні нові поклади корисних копалин, це дозволить за їх рахунок збільшувати виробництво нових продуктів, а отже й обсяги виробленої продукції. Такий шлях нарощування обсягу виробництва називається екстенсивним і носить обмежений характер, бо можливості залучення нових ресурсів у виробництво; як правило, небезмежні.

По-друге, збільшувати обсяги виробництва можна іншим шляхом, а саме — раціональніше, ефективніше використовуючи наявні ресурси. Це означає отримання кращої віддачі з кожної одиниці використовуваних ресурсів. Але необхідною умовою при цьому є науково-технічний прогрес, що дозволяє створювати продуктивніші засоби виробництва, досконаліші технологічні схеми, раціональнішу організацію виробництва. Такий шлях розширення виробничих можливостей суспільства називається інтенсивним. Саме таким шляхом люди певною мірою долають обмеженість ресурсів і збільшують обсяги виробництва продукції. Але це не означає, що обмеженість ресурсів долається остаточно. У кожний даний момент будь-яке суспільство знаходиться у світі обмежених ресурсів і постійно має здійснювати вибір між різними варіантами їх використання для задоволення своїх потреб.

2. Типи економічних зв'язків та виробництва

Використання економічних ресурсів здійснюється у процесі виробництва, кінцевою метою якого є задоволення потреб, тобто споживання створених благ. Ця мета може бути безпосередньою, коли той, хто виробляє продукт, сам його і споживає. А може бути і опосередкованою, коли виробник свій продукт сам не споживає, а обмінює його на продукт іншого виробника. Залежно від цього розрізняють і форми організації виробництва. Історія людства знає дві основні форми — натуральне виробництво і товарне виробництво. Історично першою формою було натуральне виробництво. Це така форма суспільного господарства, при якій продукт праці призначається для задоволення особистих потреб виробника і надходить у споживання прямим розподілом. Між виробництвом і споживанням існує прямий безпосередній зв'язок. Виробничі відносини між учасниками виробництва є безпосередніми відносинами, не опосередкованими рухом продукту праці. Визнання праці, витраченої на виробництво продукту, здійснюється безпосередньо тоді, коли вона (праця) витрачається, бо продукт її безпосередньо споживається без обміну.

Натуральне виробництво характеризується рядом ознак. По-перше, для нього характерна замкнутість. Усі види робіт, необхідних для створення благ, здійснюються у межах самого господарства. Контакти між господарськими одиницями носять спорадичний характер. Кожне господарство базується на власних виробничих ресурсах і забезпечує себе усіма необхідними для життя благами. По-друге, натуральному господарству притаманна універсалізація праці. Поділ праці знаходиться на низькому рівці, кожен працівник виконує усі основні роботи. Рівень використовуваних засобів виробництва примітивний, вони малопродуктивні. За таких умов і ефективність виробничої, діяльності надзвичайно низька. По-третє, натуральне виробництво характеризується консервативністю. Його основою є традиції, які передаються з покоління в покоління. Воно несприйнятливого технічного прогресу і здійснюється, як правило, у незмінних розмірах.

Натуральне господарство було пануючою формою організації суспільного виробництва протягом кількох тисячоліть, починаючи з первісного суспільства і до феодальної стадії розвитку останнього. Однак і за сучасних умов елементи натурального виробництва зберігаються у багатьох країнах з низьким рівнем економічного розвитку (так звані країни, що розвиваються). Поширена ця форма організації господарства і в Україні, що зумовлено глибокою економічною кризою 90-х років XX ст.

Другою формою організації суспільного виробництва є товарне виробництво. Це така організація суспільного господарства, при якій продукти виробляються окремими відособленими виробниками, причому кожен спеціалізується на виробітку одного якогось продукту, а тому для задоволення суспільних потреб необхідна купівля-продаж продуктів, що стають у силу цього товарами, на ринку.

Основою товарного виробництва суспільний поділ праці. Кожен виробник спеціалізується на виробництві якогось одного продукту. Це спричинює спеціалізацію суспільного виробництва на рівні підприємства і всієї економіки. Розвиток поділу праці сприяє підвищенню продуктивнocтi праці виробників і створює умови для технічної оснащеності виробництва. В той самий час поділ праці формує і постійно розширює базу для обміну продуктами праці.

Другою умовою товарного виробництва є відособленість виробників. Вона базується на приватній власності і виявляється у тому, що виробники самі привласнюють результати своєї праці. Вони прагнуть відокремитись у веденні господарства, щоб поставити споживання у пряму залежність від результату своєї діяльності. Саме відособленість забезпечує наявність прямого зв'язку між рівнем виробництва і рівнем споживання, що спонукає кожного виробника до підвищення ефективності своєї виробничої діяльності. Обов'язковою умовою економічної відособленості є економічна свобода суб'єктів господарської діяльності, яка полягає у можливості вільного вибору її сфери та праві власності на створений продукт.

Характерною рисою товарного виробництва є, непрямі опосередковані економічні зв'язки між виробниками, Вони розвиваються за схемою: виробництво-обмін-споживання. Створений продукт надходить на ринок для обміну на інші продукти і після цього йде на споживання. Продаж продукту свідчить про визначення праці, витраченої на його виготовлення, як суспільно необхідної.

Економічні відносини між виробниками виявляються через продукти праці, або уречевлюються.

Товарне виробництво характеризується тим, що продукти створюються для обміну. Але обмін може відбуватися лише за умови, що він вигідний для усіх його учасників, тобто обмін має бути рівноцінним, або еквівалентним. Він може виступати у двох формах. Першою є обмін одного продукту на інший. Він носить назву бартеру. Ця форма обміну характерна для ранніх етапів розвитку товарного виробництва. Але бартер застосовується і за сучасних умов, коли нормальне функціонування економіки порушується такими факторами, як, війни, стихійні лиха, економічні кризи. Це видно на прикладі України. Кризовий стан її економіки у 90-х роках минулого століття зумовив широке використання бартеру.

Другою формою обміну є грошовий. При цій формі продукт обмінюється за допомогою грошей. Така форма набагато прискорює і спрощує обмін. Грошовий обмін характерний для розвинутого виробництва, в якому він виступає пануючою формою. -

Товарне виробництво пройшло тривалий період розвитку. Товарне виробництво зародилося в надрах первісно - общинного ладу кілька тисячоліть тому. Але до епохи пізнього середньовіччя воно відігравало незначну роль, бо основною формою організації суспільного господарства було натуральне виробництво. Розрізняють кілька його типів - просте і розвинуте, або капіталістичне товарне виробництво.

При простому товарному виробництві продукти створюються виробниками своєю працею і власними засобами виробництва. Продукт праці привласнюється його виробником. Це, як правило, ремісники та селяни.

Оскільки використовуються примітивні технічні засоби виробництва, то ефективність такого виробництва невисока. Розвинуте, або капіталістичне, товарне виробництво — це форма організації господарства, при якій продукти створюються працею найманих працівників, а присвоюються власником засобів виробництва, який і виступає його організатором. При такій організації виробництва усі продукти стають предметом купівлі-продажу. Таким самим предметом стає і робоча сила, яку продають-наймані працівники, а купують підприємці, або капіталісти. Тобто капіталістичне товарне виробництво носить всезагальний характер. Для нього характерними є великі та середні господарства, що широко використовують сучасну техніку і технологію.

3. Товар і його властивості

Результатам будь-якого виробництва є благо, тобто продукт , створений в результаті господарської діяльності. При всій різноманітності їх можна поділити на матеріальні та нематеріальні. До матеріальних належать блага, що перебувають у речовій формі. Це їжа, одяг, будівлі, знаряддя праці тощо. Нематеріальними є блага, що характеризуються без речовою формою існування. Це, насамперед, послуги, характерною особливістю яких є неможливість нагромадження, бо процес їх виготовлення є одночасно і процесом їх споживання.

Залежно від того, в якому типі господарства виготовляються блага, вони мають і різну економічну форму. У натуральному виробництві благо виступає у формі натурального продукту. Його основною ознакою є корисність, тобто здатність задовольняти якісь потреби людей. Саме ця ознака є вирішальною при визначенні питання про виробництво того чи іншого продукту. У товарному виробництві благо виступає у формі товару. Останній є продуктом праці, що задовольняє якусь потребу людей і виготовлений для обміну. Це продукт праці, призначений для продажу. Як такий він набуває певної суспільної форми. Тому не всяке благо є товаром. По-перше, воно має бути продуктом праці, тобто створеним людиною. По-друге, воно повинно мати певну корисність не для його виробника, а для споживача, тобто суспільну корисність. І по-третє, продукт має бути переданий споживачу в обмін на інший продукт, або бути еквівалентно заміщеним. Якщо вироблена селянином пшениця безоплатно передавалася поміщику, то вона не була товаром, бо ніякого еквівалента виробник не отримував.

Отже, товар є суспільною формою продукту за умов товарного виробництва. Це продукт праці, призначений для обміну. Як такий він має дві властивості — споживчу вартість і вартість (цінність). Розглянемо їх. Споживча вартість товару — це його здатність задовольняти ту чи іншу потребу людини. Це певна сукупність властивостей продукту, що стосуються потреб людини. Саме споживчі вартості становлять речовий зміст багатства суспільства. Вони є об'єктивною властивістю товару. Але ці властивості кожним споживачем товару оцінюються суб'єктивно і набувають для нього форми корисності. Тому одна й та сама споживна вартість для різних споживачів може набувати різної корисності. Ця обставина відіграє важливу роль при визначенні другої властивості товару — його вартості, або цінності.

Як уже зазначалося, товари виробляються для обміну. При цьому певна кількість одного товару обмінюється на певну кількість іншого, тобто прирівнюється один до одного у певній пропорції, яка називається міновою вартістю. Зрозуміло, що таке прирівнювання неможливе без рівності, а остання, зазначав ще Аристотель, — без сумірності. Щоб обміняти товари, потрібно здійснити їх оцінку, тобто знайти єдиний для обмінюваних товарів критерій їх співвиміру. Або, як кажуть економісти, визначити вартість, або цінність товару. В економічній теорії немає єдності щодо критерію вартості товару. Класична та марксистська політична економія виходять з того, що таким критерієм може бути лише праця, затрачена на виробництво товару. Теорія, згідно з якою вартість визначається працею, називається теорією трудової вартості Започаткована вона класиками політичної економії, а довершеної форми їй надав К. Маркс.

За цією теорією, безпосереднім виміром конкретних властивостей конкретних благ може бути лише праця як єдина міра для розмаїття конкретних корисностей. Якщо, наприклад, одна сокира обмінюється на один мішок пшениці, то між ними ставиться знак рівності, тобто вони мають якість, притаманну їм обом. Ясно, що такою якістю не може бути споживна вартість, бо вони за своїми властивостями зовсім різні. Єдине спільне в обох обмінюваних товарах — те, що вони є продуктами людської праці. Саме праця і становить ту спільну основу, що робить можливим прирівнювання різних за своїми споживними властивостями товарів. Вона і виступає як вартість. Остання є суспільною працею, втіленою у товарі, що виявляється у процесі його обміну. Товари є продуктами праці і обмінюються як еквіваленти. Величина вартості товару залежить від кількості витраченої на його виготовлення праці. Але треба зазначити, що вона визначається не індивідуальними витратами праці, а суспільне необхідними, тобто витратами при середніх умовах виробництва. Оскільки праця різних виробників відрізняється за складністю та якістю, то відбувається так звана редукція праці, тобто зведення складної праці до простої.

Отже, субстанцією вартості є праця, витрачена на виготовлення товару. Оскільки праця неоднорідна і неоднакові умови виробництва, то різні виробники витрачають неоднакову кількість праці на виробництво однорідних товарів, а отже індивідуальна вартість їх буде різною. Однак обмінюються вони на інший товар у однаковій пропорції, тобто за суспільною вартістю.

Те, що вартість створюється суспільною працею, має величезне економічне значення. Суспільною працею у рівні проміжки часу створюється рівновелика вартість, бо усі індивідуальні особливості праці нівелюються. Цим створюються умови для прагнення підвищувати продуктивність праці, адже більша маса продуктів, створена продуктивнішою працею, буде приходитися на незмінну кількість праці. А вартість одиниці продукту при цьому буде зменшуватись. Тому суспільство зацікавлене у підвищенні продуктивності праці, бо це спричинює зниження величини вартості одиниці продукції. Процес формування суспільної вартості регулюється законом вартості. Це закон еквівалентного обміну товарів за їх суспільною вартістю. Він відіграє важливу роль у товарному виробництві. По-перше, він є стимулом зменшення індивідуальної вартості, бо виробник, у якого витрати праці нижчі за суспільне необхідні, при обміні свого товару отримує додатковий доход, тоді як той, у кого індивідуальна вартість вища за суспільну, частину свого доходу втрачає. А це призводить до диференціації товаровиробників, яка полягає у збагаченні одних і розоренні інших. Закон вартості впливає і на пропорції виробництва, зумовлюючи перерозподіл праці та інших ресурсів між: різними галузями виробництва.

Інший критерій визначення вартості (або цінності) товару вбачають прибічники теорії граничної корисності Згідно з даною теорією, цінність товару створюється не стільки у сфері виробництва, скільки у сфері обміну. Процес її формування розгортається на ринку, де відбуваються взаємодії індивідуальної оцінки покупців і продавців того чи іншого товару. Головну роль при цьому відіграє корисність. Остання трактується як здатність товару задовольнити потребу людей. Вона розглядається як певна реальна психологічна категорія, що визначається у кожному конкретному випадку ієрархією потреб учасників обміну, мірою насичення цих потреб. Останні характеризуються напруженістю, яка у міру задоволення потреб зменшується. Це можна проілюструвати на такому прикладі. Якщо людина дуже голодна, то першу норму їжі вона з'їдає швидко, другу — повільніше, а від третьої може відмовитися, бо потреба її задоволена. Тому і корисність цього блага для неї неоднакова. Найбільшу корисність має пера порція їжі, найменшу — остання. Отже корисність характеризується спаданням. Це явище називається законом спадної корисності При цьому остання пов'язана і з обмеженістю благ, бо що більший запас останніх, то корисність зменшується швидше.

За цими положеннями визначається цінність товару за теорією граничної корисності, яка нерідко називається маржиналізмом. При цьому маржиналісти розмежовують сукупну корисність блага, тобто корисність усієї доступної для споживання його кількості, і граничну корисність товару, тобто корисність останньої одиниці із цієї доступної кількості. Цінність товару визначається не середньою цінністю усієї сукупності благ, як це здійснюється згідно з теорією трудової вартості, а найменшою доданою корисністю, яка приноситься кожною черговою і в кожному конкретному випадку останньою, кінцевою одиницею (часткою, порцією) блага, тобто граничною корисністю. Величина цінності товару визначається важливістю тієї конкретної потреби, яка займає останнє місце в ряді потреб, що задовольняються усім наявним запасом товарів даного виду.

На думку противників маржиналізму, головним недоліком теорії граничної корисності є її суб'єктивний характер. Оскільки основою цінності є корисність, а остання визначається чисто суб'єктивно учасниками обміну, то немає об'єктивного критерію визначення цінності. Позитивним у цій теорії є те, що вона акцентує увагу на ролі споживача у економіці, ставить у центр економічної діяльності людину з її конкретними потребами.

4. Виникнення, суть та функції грошей

Товарне виробництво обов'язково передбачає обмін товарів. Спочатку він носив випадковий характер. А з розвитком суспільства, поглибленням поділу праці обмін ставав настійною необхідністю. Уже з відокремленням скотарства від землеробства скотарські племена почали постійно обмінювати худобу на інші блага. Ще ширшого розмаху набрав обмін після виділення ремесла і торгівлі у самостійні сфери господарювання. У той самий час розвиток обміну почав наштовхуватися на істотні перешкоди. Це, насамперед, неспівпадання бажань власників різних товарів. Якщо людина мала зерно і хотіла обміняти його на сокиру, то потрібно було знайти власника сокири, якому потрібне було б зерно. Інакше обмін не міг відбутися. Ці суперечності обміну стихійно призвели до того, що за якимось певним товаром закріплювалася властивість безперешкодно обмінюватись на будь-який інший товар. З історії відомо, що таким товаром часто була худоба. А у слов'ян роль такого товару відігравало хутро.

Отже, у результаті розвитку обміну за певними товарами закріпилася специфічна суспільна функція, і саме вони стали загальним еквівалентом, на який будь-який товар міг безпосередньо обмінюватись, бо власник такого товару міг у будь-який момент обміняти його на необхідний йому товар. Товар, що відігравав роль загального еквівалента, по суті, став прообразом грошей. Гроші з'явилися тоді, коли роль загального еквівалента закріпилася за металами. Цьому сприяли природні властивості металів, що дозволяють їм виконувати роль загального еквівалента найкращим чином.

По-перше, вони характеризуються однорідністю. Шматок золота чи срібла відрізняється від іншого шматка лише вагою. Тому одні й ті самі гроші мають однакову купівельну здатність. По-друге, благородні метали мають високу ділимість. їх можна поділити на будь-які шматочки, і своєї споживчої вартості вони не втрачають. Інші товари, що були загальними еквівалентами, такої властивості не мали. По-третє, благородні метали трудомісткі. Оскільки вони відносно рідко зустрічаються у природі, то їх видобуток вимагає високих затрат. І невелика кількість металу може бути еквівалентом високої вартості. По-четверте, благородні метали мають високу збереженість, а отже і транспортабельність. Щоб зберігати худобу як загальний еквівалент, потрібні значні витрати, та й довговічність її невелика. Золото та срібло можна зберігати тривалий період часу, і вони не втрачають своїх властивостей.

Отже, гроші виникли у результаті тривалої еволюції товарного виробництва і обміну. Суть їх полягає в тому, що це специфічний товар, який відіграє роль загального еквівалента. Саме цей товар може виражати вартість усіх інших товарів, а з іншого боку, він безперешкодно обмінюється на будь-який товар. З появою грошей відбувається перехід від простого товарообміну, який здійснюється за формулою ТІ - Т2, до обміну за допомогою грошей за формулою T1 — Г — Т2. Такий обмін називається обігом товарів.

Повніше суть грошей виявляється у тих функціях, які вони виконують. Першою функцією є міра вартості Гроші використовуються для вираження величини вартості товару. Виражена у грошах вартість товару називається ціною товару. Характерною особливістю функції грошей як міри вартості є те, що вони виконують цю функцію як ідеальні гроші. Щоб оцінити товари на мільйонні суми, виразити їх вартість у грошовій формі, тобто в ціні, зовсім не потрібні наявні гроші.

Другою функцією грошей є засіб обігу. У цій функції гроші виступають як посередник у процесі реального товарообміну за формулою: T1 — Г — Т2 . Тут гроші як засіб обігу долають обмеження, пов'язані з прямим товарообміном. У процесі товарного обміну купівля і продаж товару розриваються, стають самостійними, не співпадають ні у часі, ні у просторі. Створюється передумова для подальшого розвитку обміну і товарного виробництва. Продавець може продавати товар в одному місці, а купувати в іншому. Оскільки за актом продажу може не відбуватися акт купівлі, то цим породжується можливість затоварювання, бо гроші, отримані за проданий товар, не використовуються для купівлі іншого товару. Цим створюється абстрактна можливість криз надвиробництва.

Функцію засобу обігу золото та срібло спочатку виконували у зливках. Але це було не дуже зручно, бо вимагало при кожному акті купівлі-продажу зважувати метал. Для зручності металу почали надавати певної форми з відповідними позначками. Так з'явилися монети. Пізніше їх карбування стало прерогативою держави.

Функціонування монет як засобу обігу засвідчило, що монети, які давно перебували в обігу і втратили частину своєї ваги, у функції засобу обігу оберталися, як і нові, повноважні монети. Тобто їх купівельна здатність не зменшувалася, хоча вміст металу ставав меншим. По суті, обіг грошей відділив реальний зміст монети від її номінального змісту. Це і дало підставу для випуску в обіг паперових грошових, знаків як замінників металевих монет. Вперше такі гроші з'явилися у Китаї у середні віки. У Російській імперії, до якої входила і значна частина сучасної України, паперові гроші вперше було випущено 1769 р. під назвою «асигнації». З появою паперових грошей була закладена можливість для їх знецінення, що зумовило інфляційні процеси.

Третя функція грошей — засіб нагромадження, або утворення скарбів. Вона випливає з попередньої функції. Якщо товаровиробник продав свій товар і отримані гроші не обміняв на інший товар, то гроші вилучалися із сфери обігу і перетворювалися на скарб. Цю функцію виконують реальні гроші, які не підлягають знеціненню. Хоча за певних умов не виключена й можливість нагромадження паперових грошей, хоча при цьому велика небезпека втрати нагромадженого. Це яскраво проілюструвала практика втрати ощадних вкладів громадянами України на початку 90-х років минулого століття.

Гроші виконують і функцію засобу платежу. Якщо товаровиробник купує товар без оплати його в момент купівлі грішми, то умовою такої купівлі є зобов'язання покупця сплатити гроші через певний період часу, обумовлений угодою між покупцем і продавцем. При настанні строку оплати боржник сплачує продавцеві обумовлену суму грошей. У цей момент гроші й відіграють функцію засобу платежу. Це можуть бути як монети, так і паперові гроші. У той самий час такі операції створюють можливість появи кредитних грошей. Товаровиробник, який продав товар у кредит, отримує від покупця боргове зобов'язання, що називається векселем, і може використати його для розрахунків при купівлі товару. У такому випадку вексель стає кредитними грішми. Боргові зобов'язання, що випускаються банком, отримали назву «банкноти», або «банківські білети». На відміну від векселів приватних осіб, банкноти мали золоте забезпечення і широко використовувалися у обігу як справжні гроші.

Вихід обігу за межі національних кордонів, розвиток зовнішньої торгівлі спричинили появу і такої функції, як світові гроші. За вдалим висловом одного з класиків політичної економії, на світовому ринку гроші скидали свої національні мундири і виступали у первісному виді — у формі золотих зливків. Але з середини XX ст., коли обмін банкнот на золото було припинено, золото перестало бути світовими грішми. Його функція закріпилася за деякими національними валютами, зокрема доларом США, англійським фунтом стерлінгів тощо. Світові гроші функціонують як всезагальний засіб платежу, всезагальний купівельний засіб і абсолютно суспільна матеріалізація багатства взагалі.

З виникненням грошей і функціонуванням їх у обігу виникає проблема узгодження кількості грошей з цінами товарів, що реалізуються за їх участю. Іншими словами, виникає потреба визначення кількості грошей, що знаходяться в обігу. Це пов'язано з тим, що гроші постійно знаходяться в обігу, тоді як товари, що обмінюються за їх допомогою, вибувають із сфери обігу у споживання. Тому одна й та сама грошова одиниця може протягом певного періоду часу обслуговувати обмін товарів ціною в кілька таких одиниць. Крім того, невідповідність між грошовою масою та обсягом товарів, що підлягають реалізації, може призвести до порушення стабільності обміну товарів. Якщо грошова маса буде більшою за суму цін товарів, що підлягають реалізації, це може призвести до зростання цін і знецінення грошей. Недостатня кількість грошової маси зумовить неможливість реалізації певної частини товарної маси. Як одна, так і інша ситуація негативно позначаються на стані економіки.

При визначенні кількості грошей, необхідних для обігу, потрібно враховувати такі обставини. По-перше, вона залежить від суми цін товарів, що підлягають реалізації. По-друге, на неї впливає швидкість обороту грошової одиниці. Що вона вища, то, за інших рівних умов, кількість грошей буде меншою. По-третє, необхідно врахувати, що частина товарів продається у кредит і в даний період часу наявних грошей для них не потрібно. По-четверте, на кількість грошей впливає сума цін товарів, проданих у кредит у попередньому періоді, а строк їх сплати настав у даному періоді. І, нарешті, потрібно врахувати суму цін товарів, що реалізуються шляхом бартеру. З урахуванням цих обставин загальну кількість грошей, необхідну для обігу, можна визначити за такою формулою:

  ЦТ – К + П - Б

Г = -------------------- ,

де

Г — кількість грошей, необхідних для обігу;

ЦТ — сума цін товарів, що підлягають реалізації в даному періоді;

К — сума цін товарів, що продаються у кредит;

П — сума цін товарів, за якими настав строк сплати;

Б — сума цін товарів, що реалізуються за бартером;

О — швидкість обороту грошової одиниці.

Ця формула відображає закон, що регулює кількість грошей в обігу і стосується повноцінних золотих грошей. З появою паперових грошей істотний вплив на грошовий обіг справляє таке явище, як фальшивомонетництво — виготовлення підробних (фальшивих) грошових знаків. Оскільки витрати на їх виготовлення набагато менші їхнього номіналу, це дає фальшивомонетникам великі прибутки. Одночасно надходження фальшивих грошових знаків у обіг негативно впливає на нього. Тому в усіх країнах фальшивомонетництво вважається тяжким злочином і карається законом. Кримінальним кодексом України виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання і ввезення в Україну з метою збуту, або збут підроблених грошей карається позбавленням волі на строк від 3 до 12 років з конфіскацією або без конфіскації майна.

Слід зазначити, що за сучасних умов виготовлення і збут фальшивих грошових знаків дуже поширені в усіх країнах. Зараз, на думку спеціалістів, у світі в обігу знаходиться близько 40 млн. фальшивих доларових купюр США. Не є винятком і Україна. Поширенню фальшивомонетництва сприяє розвиток науково-технічного прогресу, що створює ефективні засоби друкування фальшивих грошових знаків. У боротьбі з цим негативним явищем крім правоохоронних заходів використовуються й економічні та технічні засоби. Це, зокрема, зменшення у грошовому обігу частки готівкових грошей і розширення безготівкових розрахунків, підвищення ступеня захисту грошових знаків, використання спеціальної техніки для виявлення фальшивих грошей.


Розділ 4. Ринок і його інфраструктура

1. Поняття ринку і умови його функціонування;

2. Структура ринку;

3. Інфраструктура ринку;

У будь-якій економічній системі, де є товарне виробництво, існують і ринкові відносини, з якими пов'язано поняття ринку. Особливе місце ринок займає у тих системах, де пануючою формою господарства є товарне виробництво. Там обмін благами між суб'єктами економічної діяльності здійснюється через ринок.

1. Поняття ринку і умови його функціонування

Поняття ринку різноманітне і багатогранне. У міру розвитку людського суспільства воно змінювалося.  Найпростішим визначенням ринку є місце, де відбувається обмін товарами між виробниками. Дійсно, товаровиробник, виготовивши товар, повинен його обміняти на інші товари. Для цього він мусить вступити у контакт з іншими товаровиробниками. Так формується потреба у постійному місці, де можуть відбуватися такі контакти і обмін товарами. Таким місцем і стає ринок. Однак таке поняття ринку характерне для ранніх етапів розвитку товарного виробництва. З поглибленням суспільного поділу праці і розвитком товарно-грошових відносин поняття ринку набуває складнішого змісту і ширшого тлумачення. Він виступає як сфера економічної діяльності, де відбувається обмін результатами діяльності її суб'єктів згідно із законами товарного виробництва. Найхарактернішою її ознакою є обмін. Він безпосередньо пов'язаний із суспільним поділом праці, і його основною функцією є зміна форм вартості — товарної на грошову і навпаки. Класична і марксистська політична економія вважають, що праця у цій сфері не створює нової вартості, а тому є непродуктивною. Сучасна економічна думка довела, що така праця є продуктивною, бо саме за її допомогою відбувається переміщення благ та задоволення потреб суспільства, а отже, збільшується й саме багатство суспільства.

Обмін пов'язаний з актом купівлі-продажу товарів. Це угода між продавцем та покупцем, що здійснюється за формулою: продавець—товар—гроші—покупець. Через неї виявляються два види зв'язків між; суб'єктами ринку: економічні та юридичні. Економічний зв'язок полягає в тому, що шляхом обміну продавець та покупець прагнуть реалізувати свої економічні інтереси з найбільшою вигодою для себе. З юридичної точки зору обмін є дією, що набуває форми договору купівлі-продажу. Згідно з Цивільним кодексом України за договором купівлі-продажу одна особа (продавець) зобов'язується передати товар у власність іншій особі (покупцеві), а покупець зобов'язується прийняти цей товар і сплатити за нього певну грошову суму — ціну. Отже, ця угода означає зміну власників товару і грошей, опосередковану товарно-грошовим обігом. Іншими словами, в цьому випадку відбувається продаж майнових прав. Угода купівлі-продажу — це економіко-правовий зв'язок між продавцем і покупцем. Він виявляється у різних формах договорів: купівлі-продажу, поставки товарів, контрактації, енергопостачання, продажу нерухомості тощо.

Ринок як сфера економіки, де відбувається обмін товарами, забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням і цим забезпечує цілісність суспільного виробництва і відтворення, бо сприяє встановленню рівноваги між тим, що потрібно суспільству, його потребами, і тим, що виробляється економікою для їх задоволення.

Однією з конституюючи, суттєвих ознак ринку є горизонтальні зв'язки між суб'єктами господарювання, тобто прямі економічні зв'язки між: виробниками і споживачами. За ринкових умов самостійні виробники визначають, що і скільки виробляти, кому і де продавати і як розпоряджатися отриманими доходами. Суб'єкти ринку мають максимальний ступінь економічної свободи. Покупець є економічно вільним, бо самостійно вибирає товари із пропонованого асортименту і шукає такого продавця, який його найкраще обслуговує і задовольняє ціною свого товару. В свою чергу, продавець має свободу обирати найвигіднішого покупця, розпоряджатися вирученими від продажу товарів грішми на свій розсуд. За таких умов горизонтальні зв'язки між: рівноправними суб'єктами господарювання є основною формою економічних зв'язків у суспільстві.

Отже, ринок — це певний тип господарських зв'язків між: виробниками і споживачами. Він характеризується рядом ознак.

По-перше, існування такої кількості товаровиробників, які здатні забезпечити масу товарів, достатню для задоволення платоспроможних потреб суспільства.

По-друге, безпосередні, не опосередковані розподілом зв'язки між: виробниками і споживачами продукції, тобто горизонтальні зв'язки між: рівноправними суб'єктами обміну.

По-третє, вільний вибір партнерів по господарських зв'язках.

По-четверте, наявність економічної змагальності між суб'єктами ринку, або конкуренції. Це загальні риси ринку для будь-якої економіки, де здійснюється товарне виробництво.

Повніше суть ринку виявляється у функціях, які він виконує. Вони випливають з того місця, яке ринок посідає в економічній системі. А останнє визначається тим, що ринок є сполучною ланкою між: виробництвом і споживанням. Звідси однією з найважливіших функцій ринку є регулююча. Вона полягає у виявленні системи потреб суспільства, що підлягають задоволенню, з одного боку, і встановленні певних пропорцій розподілу наявних ресурсів економіки для виробництва благ, що задовольняють потреби, з іншого. Ринок виявляє суспільні потреби, формуючи платоспроможний попит. Іншими словами, вимагаючи ті блага, що можуть бути реально оплачені споживачами, тобто придбаними за гроші. Жодний інший інститут, включаючи й державу, зробити реальний облік суспільних потреб нездатний. У той самий час ринок виконує регулюючу функцію і у використанні економічних ресурсів суспільства. Вони будуть використовуватися власниками для виробництва лише тих благ, які можуть бути реально куплені споживачами. Тому ринок виступає регулятором пропорцій в економіці, він здатний оперативно змінювати обсяг і структуру створених благ, пристосовуючи їх до платоспроможного попиту. Регулююча роль ринку виявляється і в забезпеченні остаточного визнання суспільної значущості даного блага та витраченої на його виготовлення праці. Лише те благо визнається потрібним суспільству, або суспільне необхідним, яке знаходить реального покупця. А це здійснюється лише у сфері ринку.

З регулюючою функцією ринку тісно пов'язана і стимулююча функція. Оскільки на ринку визначаються суспільне необхідні витрати на виготовлення товару, а вони, у свою чергу, визначають ціни, за якими товари реалізуються покупцям, то ринок встановлює залежність доходів виробників товарів від рівня ефективності використання ними своїх економічних ресурсів. Що краще вони використовуються, то нижчі індивідуальні витрати порівняно із суспільне необхідними, а доходи вищі. Тому ринкове середовище стимулює власника ресурсів до їх ефективнішого використання. А це передбачає, в першу чергу, технічне удосконалення виробництва, що забезпечується широким використанням досягнень науково-технічного прогресу. Стимулюючу функцію ринок відіграє і щодо споживачів, бо ставить їх у таке становище, що вони вимушені вибирати найраціональнішу структуру споживання, орієнтуючись на ціну та свої доходи.

Ринок відіграє і розподільчу функцію. Вона, насамперед, стосується розподілу економічних ресурсів. Саме ринок виявляє відповідність виготовлення благ суспільним потребам у них. І коли виникає таке становище, що якихось благ вироблено понад платоспроможну потребу в них, ціни на такі блага знижуються і їх виробництво стає невигідним. Це зумовлює скорочення виробництва цих благ, вивільнення частини економічних ресурсів і спрямування їх у ті галузі, де їх використання буде вигіднішим. Так ринок здійснює вплив на розподіл економічних ресурсів, або свою розподільчу функцію.

Важливою функцією ринку є інтегруюча. Вона полягає в тому, що обмін усуває економічну замкнутість господарюючих одиниць, притаманну натуральному виробництву. Прагнення якнайвигідніше реалізувати товари примушує товаровиробників розширювати коло своїх взаємозв'язків, робити останні постійними і тривалими. У результаті встановлюється стійка система економічних взаємозв'язків у межах певних регіонів, а з подальшим поглибленням суспільного поділу праці — і в межах окремих країн та їх об'єднань, на національних і світових ринках. Роль об'єднувача в цих процесах і відіграє ринок своєю інтегруючою функцією.

Функціонування ринку передбачає наявність певних умов, без яких він не може повністю виконувати свої функції. Це, по-перше, економічна самостійність господарюючих суб'єктів, які, будучи юридичне незалежними один від одного, можуть самостійно приймати рішення щодо своєї діяльності. Це досягається, насамперед, існуванням різних форм власності й, відповідно, різних власників, кожен з яких може вступати у рівноправні з іншими господарські зв'язки. З іншого боку, такі самостійні власники несуть і певну економічну відповідальність за використання своїх ресурсів. Вони повною мірою відчувають обмеженість ресурсів і необхідність розраховуватися ними за усіма зобов'язаннями та можливими втратами при прийнятті неефективних господарських рішень.

Другою умовою санкціонування ринкового механізму є достатня кількість суб'єктів ринку для забезпечення між ними економічної змагальності, або конкуренції. Світова практика свідчить, що для забезпечення конкуренції у сфері виробництва повинно бути не менше як 15—20 виробників однотипної продукції з їх правом без обмежень виходити на ринок. При меншій їх кількості конкуренція обмежується і встановлюється більшою чи меншою мірою влада монополій, що істотно обмежує використання ринком своїх функцій, а отже, і його ефективність. Про це переконливо свідчить досвід України після здобуття незалежності. Високий рівень монополізації виробництва значно обмежує можливості використання ринкових механізмів для ефективного господарювання.

Третьою умовою функціонування ринку є відсутність жорсткого режиму адміністративного впливу на господарюючих суб'єктів. Це означає такі умови економічної діяльності, за яких забезпечується реальна свобода вибору партнерів по господарських зв'язках, самостійність і відповідальність за прийняті господарські рішення, здатність суб'єктів ринку самостійно укладати контракти та угоди, розміщувати і приймати замовлення, маневрувати своїми ресурсами та змінювати умови виробництва, його технологію, перемішувати капітали у будь-яку сферу економіки та вільно розпоряджатися хоча б частиною своїх доходів.

Нормальне функціонування ринку передбачає і таку умову, як вільне ціноутворення. Воно означає, що суб'єкти ринку повинні мати право самі визначати ціни на свої товари. Лише при вільному русі цін під впливом кон'юнктури ринку створюються умови для поєднання економічних інтересів як продавців, так і покупців, забезпечується можливість виконання ринком стимулюючої функції.

Важливими умовами функціонування ринку є повнота та доступ до інформації про ринок усіх суб'єктів економічної діяльності, забезпечення політичної та соціальної стабільності в країні, створення розгалуженої мережі служб та організацій, що забезпечують суб'єктам ринку сприятливе середовище для здійснення економічної діяльності.

Слід зазначити, що Україна йде шляхом створення умов для функціонування ринку. Через роздержавлення і приватизацію формуються основи забезпечення економічної самостійності господарюючих суб'єктів. Лібералізація ціноутворення створює певні передумови для забезпечення еквівалентного обміну. Здійснення демонополізації економіки дає змогу формувати конкурентне середовище, без якого ринкові відносини неефективні. Відбувається і створення інституцій, які сприяють функціонуванню ринку — банківської та фінансово-бюджетної систем, страхових та інвестиційних компаній, системи бірж: та інших служб і організацій. Істотні зрушення відбулися у сфері забезпечення законодавчої бази функціонування ринку. Зокрема, прийнято такі важливі законодавчі акти, як цивільний, земельний, бюджетний та інші кодекси, закони, що регулюють відносини власності та підприємництва. Однак процеси ці відзначаються суперечливістю та темпами, що повністю не відповідають потребам формування в Україні ринкової економіки.

2. Структура ринку

Ринок — це складне утворення, що має розгалужену і складну структуру, її можна аналізувати за різними критеріями. За рівнем розвитку економічних свобод можна виділити вільні, або стихійні, та регульовані ринки. Вільним є ринок, на якому стихійна гра його сил не обмежується жодним втручанням держави або інших неекономічних чинників. На таких ринках діють одноособові власники невеликих підприємств, які створюють продукцію без будь-яких попередніх домовленостей з покупцями, тобто на невідомий ринок. Конкуренція між його суб'єктами не обмежується жодними позаекономічними чинниками. Реалізація створених товарів, як правило, здійснюється самими виробниками. Цей ринок розвивається стихійно, він саморегулюється. Такий тип ринку характерний для періоду розвитку так званого дикого капіталізму, або капіталізму вільної конкуренції.

Регульований ринок — це ринок, функціонування якого здійснюється під впливом держави. Він підпорядкований певному порядку, що закріплений правовими нормами і підтримується державою. Переважна частина благ, що реалізуються на ринку, створюється великими виробниками, причому значна їх частина — за попередніми замовленнями. Реалізація продукції відбувається, як правило, торговими посередниками. Здійснюється значна робота з формування попиту. Велика роль держави як фактора, що впливає на ринок.

Класифікацію ринків можна здійснювати за ступенем зрілості ринкових відносин. За цим критерієм виділяють ринки, що формуються, і розвинені ринки. До першого виду ринків належать ті, що перебувають у стадії становлення. Вони характеризуються недостатньо розвинутими формами обміну, великою часткою товарообміну (бартеру), нерозвиненою системою служб та організацій, що їх обслуговують, недосконалою законодавчою базою. Прикладом є ринок України, що перебуває у процесі становлення.

До розвинених належать ринки з досконалими формами обміну, розвинутою інфраструктурою, досконалою законодавчою базою, що регулює ринкові відносини. Це ринки, на яких висока культура як продавців, так і покупців, толерантне ставлення громадян до ринкових інституцій. Функціонування таких ринків підпорядковане реалізації не тільки економічних проблем суспільства, а й всебічному розвитку соціальної сфери. Такий вид ринків притаманний сучасним економічно розвиненим країнам.

Ринки розрізняють і за територіальною ознакою. Це місцеві, регіональні, національні та світові ринки. Місцевим є ринок, що розташований на певній території, у межах певних населених пунктів. Регіональний ринок охоплює територію певних адміністративних одиниць, що мають спільні історичні, географічні та інші риси. Національним є ринок, межами якого є державні кордони країни. Однією з його ознак є те, що обмін здійснюється за національною валютою. Сукупність національних ринків, пов'язаних між собою стійкими товарно-грошовими відносинами, представляє світовий ринок. Обмін на ньому здійснюється за допомогою світових грошей, якими раніше було золото, а за сучасних умов виступають деякі національні (наприклад долар США) або міжнародні валюти (євро).

Одним з критеріїв класифікації ринків є відповідність їх функціонування чинному законодавству. Згідно з цим критерієм розрізняють легальні і нелегальні, або тіньові, ринки. Легальними є ринки, що функціонують згідно з чинним законодавством країни. Це означає, що відносини на такому ринку є прозорими, регулюються законодавчими актами та підлягають контролю з боку як держави, так і громадських організацій. Нелегальні ринки — це ринки, що функціонують з певними порушеннями чинного законодавства. Вони включають два види — сірий та чорний ринки. Перший пов'язаний із торгівлею товарами, що законодавством дозволені до обміну, але здійснюваною з порушенням правил такої торгівлі — відсутність ліцензій, патентів, несплата податків та інших платежів. Чорний ринок — це підпільна торгівля предметами, що заборонені законом. Так, згідно з Цивільним кодексом України передбачено кримінальне покарання за збут зброї, боєприпасів, вибухівки, наркотичних засобів, психотропних речовин. Наявність нелегального ринку пов'язана з такими соціальне небезпечними явищами, як шахрайство, крадіжки, незаконне збагачення. Важливим важелем обмеження нелегальних ринків є правоохоронна діяльність.

Одним з найпоширеніших критеріїв класифікації ринків є економічне призначення об'єктів ринку. За цим критерієм виділяють три групи ринків: споживчих товарів і послуг, чинників виробництва і фінансовий. Одним з найдавніших є ринок споживчих товарів та послуг. Він включає продовольчі та непродовольчі товари, побутові, комунальні, транспортні та інші послуги. Найхарактернішою ознакою є те, що його об'єкти призначені для задоволення особистих потреб людей. Цей ринок представлений широкою мережею торгових об'єктів, пов'язаних із реалізацією споживчих товарів та послуг.

Другою групою ринків за цією ознакою є ринки чинників виробництва. Об'єктами купівлі-продажу на цих ринках є земля, засоби виробництва та робоча сила. За умов постіндустріального суспільства з'явився ще один специфічний об'єкт цієї групи ринків — науково-технічні розробки та інформація. Відповідно розрізняють і чотири види ринків цієї групи. Ринок землі включає такий економічний ресурс, як земля. Тут величезну роль відіграє географічний фактор і обмеженість землі, тому ринки своєрідні для кожної країни. Другим видом є ринки засобів виробництва, їх об'єктом є товари виробничого призначення: машини, механізми, устаткування, сировинні та енергетичні ресурси, будівлі, споруди тощо. Його характерною рисою є різноманітність товарів, що зумовлює потребу в широко розвинутій інфраструктурі.

Третім видом ринків цієї групи є ринки праці або робочої сили, їх специфічний товар — праця, або робоча сила. Ринок праці характерний для розвинутого товарного виробництва, коли створюються умови, за яких людина як власник праці може надавати її у платне користування наймачеві. Це ринок, де зводяться продавці та покупці праці. Тут кожен Індивід має право вільного продажу своєї праці за власним вибором і бажанням, на основі угоди з наймачем.

Ринок технічних розробок та інформації є ринком, предметом якого виступають об'єкти інтелектуальної власності: науково-технічна продукція, технічні засоби інформації, інформативні системи. Важливою складовою є інновації, що включають винаходи, які забезпечують технологічне удосконалення виробничих процесів або досягнення нових ознак уже існуючих товарів. Усе більшого значення набувають на цьому ринку засоби програмного забезпечення.

Третю групу ринків за ознакою економічного призначення їх об'єктів становлять фінансові ринки. Це сфера, де купуються та продаються фінансові ресурси — гроші та цінні папери. Він є сукупністю ринкових інституцій, що спрямовують потік грошових коштів від власників до позичальників. Його головною функцією є акумуляція та перерозподіл тимчасово вільних грошових коштів для інвестування в економіку. Саме завдяки фінансовому ринку тимчасово вільні грошові кошти перетворюються на капітал, що активно функціонує у сфері економіки, приносячи доход як їх власникам, так і позичальникам. Його роль за сучасних умов надзвичайно велика, бо практично немає жодного виду господарської діяльності, яка б не була опосередкована фінансовими ресурсами. Тому стан цього ринку виступає барометром стану усієї економіки, оскільки він надзвичайно чутливий до будь-яких змін у ній.

Фінансовий ринок включає два види ринків — капіталу та цінних паперів, або фондовий. Об'єктом ринку капіталу є гроші, що надаються у позику. Угоди на ньому здійснюються у формі кредитних операцій, Другим видом ринків цієї групи є ринки цінних паперів, або фондові. Це ринки, об'єктом купівлі-продажу яких є цінні папери — акції, облігації, векселі та інші види грошових зобов'язань. Особливим елементом фінансового ринку є валютний ринок, на якому відбувається обмін національної валюти на іноземну.

Названі три групи ринків тісно взаємопов'язані, функціонують у нерозривній єдності. Рівновага в економіці забезпечується тоді, коли на кожному ринку досягається рівновага.

Класифікація ринків здійснюється і за іншими ознаками. За обсягом угод, що укладаються на ринку, розрізняють оптові (гуртові) та роздрібні ринки. За галузевою ознакою виділяють ринки різних товарів, наприклад, автомобільний, зерновий, нафтовий, дорогоцінних металів, побутової техніки тощо.

3. Інфраструктура ринку

Нормальне функціонування ринку передбачає наявність розвиненої системи засобів, що забезпечують здійснення обміну між його суб'єктами. Вона включає різні засоби та організації, за допомогою яких здійснюється рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів та робочої сили. Ця система отримала назву інфраструктури ринку. Вона включає банки, біржі, фінансові установи — інвестиційні фонди та компанії, страхові компанії, інноваційні фонди, різного роду торгово-посередницькі підприємства, організації та установи. Сюди входить і комплекс організаційно-правових норм, що забезпечують безперервність руху благ між: суб'єктами економічної діяльності з метою задоволення потреб суспільства. Головне призначення інфраструктури ринку — забезпечити цивілізований характер діяльності ринкових суб'єктів. Воно реалізується через функції, які виконує інфраструктура.

По-перше, інфраструктура здійснює правове забезпечення ринку. Це виявляється в установленні для суб'єктів ринку єдиних правил поведінки та охороні їх економічних інтересів шляхом захисту агентів ринку та покарання винних за порушення правових норм. Право надає ринковій діяльності загальнообов'язковість, системність, упорядкованість і стабільність. Основу такого регулювання становить, насамперед, цивільний кодекс. Саме він закріплює одну з найважливіших ознак ринку — економічну свободу його суб'єктів. У Цивільному кодексі України визначені основні вимоги такої свободи — рівність суб'єктів, недоторканність власності, свобода договорів, неприпустимість довільного втручання будь-кого у приватні справи, забезпечення відновлення прав і їх судовий захист.

По-друге, інфраструктура сприяє підвищенню оперативності та ефективності діяльності ринкових суб'єктів. Це досягається за рахунок спеціалізації окремих агентів ринку на здійсненні певних торгових операцій, що прискорює рух товарів від виробника до споживача і цим сприяє підвищенню ефективності усієї економіки.

По-третє, важливою функцією інфраструктури ринку є постійна підтримка конкуренції Такі елементи інфраструктури, як торгові посередники, підвищують мобільність товарів і цим «утворюють умови для усунення дефіцитності, що виникає на ринках. Підтримці конкуренції сприяють і фінансові посередники, забезпечуючи перелив капіталів між галузями економіки.

По-четверте, інфраструктура ринку здійснює функцію інформаційного забезпечення ринку. Наявність інформації про ціни, платоспроможний попит, пропонування товарів є неодмінною умовою ефективного функціонування ринків. Такою інформацією суб'єктів ринку насамперед забезпечують товарні та фондові біржі, аукціони та ярмарки. Ринкова інфраструктура, забезпечуючи організаційне оформлення ринкових відносин, створює рухливі форми державного регулювання економічних процесів. Через розгалужену систему банків, бірж:, фінансово-кредитний механізм державні органи мають можливість здійснювати контроль за дотриманням суб'єктами ринку законодавчих норм, що регулюють ринкові відносини, та заходи, спрямовані на стабілізацію економічного життя. Цим, до речі, створюються умови цілеспрямованої соціальної орієнтації ринку.

Отже, інфраструктура ринку виконує важливі функції в економіці. Розглянемо деякі її елементи. Одним з найважливіших є біржа. Це заклад, в якому здійснюються угоди про купівлю-продаж цінних паперів, валюти або масових товарів, що реалізуються за стандартами або зразками. Економічна роль бірж полягає у виявленні загального рівня платоспроможного попиту і пропозиції на капітал, валюту чи товари і встановлення об'єктивних ринкових цін. Залежно від об'єкта угод щодо купівлі-продажу розрізняють товарні, фондові та валютні біржі та біржі праці.

Історично першим видом бірж були товарні. Товарна біржа — це організація, що діє на основі самоокупності з метою надання посередницьких послуг із укладення торгових угод, упорядкування торгівлі товарами, регулювання торгових операцій і розв'язання торгових спорів, збирання і публікації відомостей про стан виробництва та інших факторів, що впливають на ціни. Це організаційна форма торгівлі масовими товарами стандартних параметрів. Інститут біржі існує багато століть. Прообразом сучасних бірж: були торгові організації в Месопотамії, а перший закон, що регулював біржову торгівлю, був виданий царем Хаммурапі. Історія сучасних бірж починається з XVI ст., що зумовлено біржовим розвитком торгівлі у зв'язку з відкриттям Америки та зміцненням капіталізму в Європі. Перша біржа, механізм торгів на якій близький до сучасного, була заснована в Антверпені 1531 р. Потім виникають Ліонська (1549 р.) та Амстердамська (1608 р.) біржі. Назва походить від латинської «buvsa», що означає «гаманець». Спеціалісти вважають, що ця назва пов'язана з іменем бельгійського купця Ван дер Буреє, який і запропонував ту форму організації торгівлі, що отримала назву «біржа».

Товарна біржа характеризується такими рисами:

1) здійснення купівлі і продажу не товарів як таких, а контрактів на їх поставку;

2) продаж контрактів лише на стандартизовані види товарів, тобто такі, що можуть бути продані великими партіями за зразками або технічним описом;

3) регулярність торгів, що дозволяє зосередити на біржі велику кількість покупців і продавців та виявити ринкові ціни;

4) вільна купівля і продаж контрактів;

5) дія ринкових цін, що формуються під впливом реального співвідношення попиту та пропозиції;

6) здійснення торгів за єдиними біржовими правилами;

7) активна і безпосередня участь у торгах біржових посередників;

8) наявність типізації, контрактів та мінімальних поставок, що спрощує ведення торгів.

Товарна біржа виконує певні функції.

По-перше, вона упорядковує торгівлю, надає їй цивілізованих організаційних форм. На біржі торгують не виробники і безпосередні покупці, а посередники, брокери. Це набагато зменшує число учасників торгів. Угоди укладаються лише у приміщенні біржі і лише у чітко визначений час.

По-друге, біржа надає посередницькі послуги, що значно економить як час, так і кошти покупців і продавців.

По-третє, біржа дає змогу визначати ринковий попит та пропозицію тих чи інших товарів. Тому біржі виступають у ролі специфічних науково-дослідних установ, виконують прогнозну функцію.

По-четверте, біржі здійснюють так звану котировку цін, тобто визначення середньої ціни на біржові товари. Для цього після закриття біржі (тобто після завершення операційного дня) виводиться середня ціна, яка повинна бути оголошена перед початком наступних торгів.

 По-п'яте, біржа встановлює правила торгів, у т. ч. і стандарти на продукцію, що реалізується на ній, розробляє пакети типових контрактів з угод купівлі-продажу, урегульовує спори, що виникають у процесі торгів, та надає певні гарантії по угодах з товарами.

Основним видом діяльності біржі є угоди, або операції. Це перехід фінансового інструмента (грошей, банківських документів, цінних паперів) від однієї особи до іншої. Угоди поділяються на кілька типів. Угода з реальним товаром, або форвардна угода, — це угода, за якою продавець повинен мати наявний товар і поставити його в зазначений у контракті строк. Розрізняють угоди біржового обороту та позабіржові. Форвардні угоди вигідні для її учасників, бо для продавця вони гарантують збут продукції, а для покупця — її придбання на вигідних умовах і дають певну страховку від зміни цін.

Другим типом є ф'ючерсні угоди. Це біржова угода з купівлі-продажу товару за умови ЇЇ оплати за узгодженою ціною через певний період часу після закінчення угоди. Такі угоди укладаються, як правило, не для купівлі або продажу товару, а з метою страхування від можливих змін цін або одержання різниці при перепродажу ф'ючерсної угоди. У результаті переважна більшість зобов'язань за цими угодами виконується шляхом сплати або отримання різниці в ціні, а не через поставку реального товару. Вони використовуються на ринках товарів, для яких характерні значні коливання цін і великі обсяги торгівлі.

Третім типом є угоди з премією, або опціони. Це спекулятивна угода, що полягає у наданні права, а не зобов'язання на купівлю якогось товару у визначену дату в майбутньому за обумовленою на момент укладення ціною з включенням комісійних продавцю. Якщо ціна товару підвищиться, то покупець придбає товар за обумовленою ціною, а з отриманого прибутку виплачує продавцю комісійні. Якщо ціна знизиться, то покупець зможе відмовитися від покупки і буде змушений сплатити комісійні продавцю.

Щоб застрахуватись від можливих втрат через зміни цін при укладенні угод з реальним товаром, у біржових операціях застосовують хеджування, або підстраховочні операції. У найзагальнішому вигляді воно вступає як страхування ціни товару від ризику, небажаного для виробника зниження чи невигідного для покупця підвищення.

Відповідно до характеру біржових операцій виділяють товарні біржі реального товару і ф'ючерсні.  Продаж контрактів на першому типі бірж супроводжується, як правило, наступною поставкою товарів. На ф'ючерсних біржах здійснюються в основному спекулятивні угоди і страхування від несприятливих змін цін, які не супроводжуються поставкою товарів, а мають своїм результатом ліквідацію контрактів і перерахунок між його агентами на основі різниці у цінах. У розвинутих країнах за сучасних умов переважна частина діючих бірж є ф'ючерсними.

Класифікація бірж здійснюється і за іншими ознаками. Залежно від кількості найменувань товарів, що реалізуються, розрізняють універсальні та спеціалізовані біржі. За характером угод біржі поділяють на закриті та відкриті. При відкритих торгах участь беруть усі зацікавлені особи, між якими безпосередньо укладаються угоди. Це відкриті біржі. При закритих торгах усі операції по біржі здійснюються обмеженим колом осіб — членами біржі або їх представниками (брокерами). Усі інші особи можуть здійснювати торги на таких біржах лише через них, даючи їм доручення на продаж якогось товару і виплачуючи за це певну комісійну винагороду. Це закриті біржі. Вони сьогодні є переважаючими.

Залежно від міри впливу держави на біржі останні поділяються на суто приватні, публічні та змішані. Перший тип бірж переважає в Англії та США. Вони мають приватний характер і здійснюють свою діяльність без будь-якого втручання держави. Публічні біржі засновуються державою, яка здійснює їх всебічне регулювання. Цей тип бірж: характерний для Німеччини. Найпоширеніші у світі — біржі, що характеризуються обмеженим державним втручанням у їхню діяльність, яке зводиться до створення законодавчих та інших актів, що регламентують діяльність бірж.

Функціонування товарних бірж вимагає і біржового законодавства, яке покликане формулювати основні принципи біржової торгівлі. До них належать вільне ціноутворення, вільна реалізація продукції, публічна форма торгів, реєстрація укладених угод та котирування цін. В Україні одним із законів, що регулюють біржову діяльність, є закон «Про товарну біржу».

На ринку цінних паперів функціонують фондові біржі. Це установа, де, здійснюється торгівля цінними паперами — акціями, облігаціями, сертифікатами тощо. Вони забезпечують рух капіталів шляхом обміну цінних паперів на гроші, що призначаються для інвестування в економіку. Фондова біржа забезпечує найоптимальніші умови переходу цінних паперів від одного суб'єкта до іншого. Вона є некомерційною організацією і не має на меті отримання власного прибутку, її фінансова діяльність здійснюється за рахунок продажу акцій самої біржі, що дають право бути її членами, членських внесків та біржових зборів з кожної угоди, що укладається на біржі.

Найважливіша мета фондової біржі — забезпечити швидку і ефективну купівлю-продаж цінних паперів, а для їх власників —можливість обміну на гроші. Тому однією з функцій фондової біржі є забезпечення високої ліквідності цінних паперів. Це означає, що кожен потенційний покупець цінного паперу, приймаючи рішення про його купівлю, має бути впевненим, що у випадку необхідності він зможе ці папери продати за їх реальною ринковою ціною. Тільки за таких умов власники грошей будуть обмінювати їх на цінні папери, а не вкладати у банки. Здійснюючи цю функцію, біржі встановлюють правила

допуску цінних паперів на біржу, визначаючи вимоги до їх емітентів. Цінні папери, що потрапляють на біржу, підлягають лістингу, тобто перевіряються спеціальною комісією на предмет фінансового стану емітента.

Фондова біржа виконує ще одну надзвичайно важливу функцію - відображення економічного стану, ділової активності й політичної стабільності країни. Широкий розвиток біржової торгівлі цінними паперами з постійною публікацією вартості цінних паперів або їх курсів зробило фондову біржу чутливим барометром стану справ у окремих компаніях, галузях та економіки країни в цілому. Така оцінка дає можливість власникам грошових коштів та цінних паперів приймати рішення щодо переміщення капіталів із галузі в галузь, стимулюючи приплив інвестиційних коштів у перспективні галузі економіки, підтримуючи технічні та технологічні відкриття та розробки.

Основними учасниками обороту на фондових біржах є торговці цінними паперами, яких називають дилерами, брокерами та маклерами. Дилер — це юридична чи фізична особа, яка здійснює біржове або торговельне посередництво за свій рахунок. Брокером є посередник при укладанні угод, який діє за дорученням і за рахунок клієнтів, одержуючи від них за роботу комісійні. Маклером називають біржового посередника, який здійснює свої функції за наймом, одержуючи винагороду у вигляді заробітку.

Світова практика розрізняє три типи фондових бірж. Першим типом є публічно-правова біржа., що знаходиться під постійним контролем держави. На таких біржах держава встановлює правила біржової торгівлі, контролює їх виконання, звільняє біржових маклерів тощо. Цей тип фондової біржі характерний для Німеччини та Франції. До другого типу належать біржі зі статусом приватної особи у формі акціонерного товариства. Це приватна компанія, що функціонує згідно з чинним законодавством країни. Держава не бере на себе ніяких гарантій щодо забезпечення стабільності біржової торгівлі і зниження ризику угод. Біржі такого типу функціонують у США, Англії та Україні. Третій тип становлять змішані біржі. Вони утворюються у формі акціонерного товариства, в якому 50% акцій належить державі. Керують такою біржею виборні органи, але біржовий комісар, який призначається державою, здійснює нагляд за діяльністю біржі та офіційно реєструє біржові курси.

В Україні з 1992 р. функціонує Українська фондова біржа. Вищим її органом є загальні збори членів, які обирають Біржову раду строком на 5 років, та виконавчий орган — Правління біржі. За роки існування УФБ створила розгалужену мережу регіональних центрів та філіалів. Діяльність фондової біржі в Україні регулюється законом «Про цінні папери і фондову біржу».

Важливим елементом інфраструктури ринку є біржа праці. Це посередницька організація, яка має забезпечити узгодження інтересів працівників та роботодавців, узгодження попиту і пропозиції праці, надання допомоги безробітним. Не усуваючи безробіття в цілому, біржі праці створюють можливість упорядкування найму підприємцями робочої сили і скорочення часу пошуку роботи для безробітних. При існуванні системи страхування від безробіття біржі праці виконують функції контролю за встановленням права на одержання допомоги з безробіття. Виділяють такі основні види бірж праці: приватні, що функціонують на комерційній основі, філантропічні, громадські та державні. Біржі праці, крім допомоги із працевлаштування безробітних, надають послуги бажаючим змінити місце роботи, вивчають попит і пропозицію робочої сили, збирають і розповсюджують інформацію про рівень зайнятості різних професій та територій. Важливою функцією є перепідготовка кадрів і працевлаштування інвалідів. Діяльність біржі праці регламентується як національним законодавством, так і рядом конвенцій Міжнародної організації праці.

Інфраструктура ринку включає і такі елементи, як валютні біржі, інвестиційні, лізингові та страхові компанії, аудиторські та консалтингові фірми, різні форми торговельних організацій — від ярмарок, виставок та супермаркетів до найдрібніших торгових точок. Валютна біржа — це організаційно оформлений і регулярно функціонуючий ринок, на якому відбувається торгівля валютами різних країн. Покупцями та продавцями виступають переважно банки, що здійснюють угоди за свій рахунок або за дорученням своїх клієнтів. Валютні біржі традиційно не мають самостійного місця функціонування і діють зазвичай при товарних або фондових біржах. За сучасних умов у розвинених країнах переважає пряма міжбанківська торгівля валютою. Тому роль валютних бірж дещо знижується.

Інвестиційна компанія — це фінансова організація, що акумулює грошові кошти приватних інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів, а зібрані кошти переводить в акції та облігації інших емітентів. Головною їх функцією є андерайтинг, тобто гарантоване придбання випуску цінних паперів при їх первинному розміщенні за фіксованою ціною. Вони також здійснюють підтримку курсу цінних паперів на вторинному ринку.

Страхова компанія — це фінансова організація, що створює грошові страхові фонди за рахунок внесків її учасників, із коштів яких компенсуються збитки, завдані стихійними лихами, нещасними випадками та іншими непередбачуваними обставинами (мовою юристів — форс-мажорними). Страхова компанія бере на себе зобов'язання відшкодувати збитки (або їх частину) власника капіталу на підставі договору страхування. При укладенні договору власник капіталу сплачує страховій компанії певну суму, що називається премією, а страхова компанія бере на себе ризик.

Важливу роль у нормальному функціонуванні ринку за сучасних умов відіграє маркетинг. Цей термін з'явився на початку XX ст. у США і зводився до управління товарооборотом. У сучасному розумінні маркетинг — це комплексна система організації виробництва і збуту продукції, орієнтована на задоволення потреб конкретних людей та отримання прибутку на основі дослідження і прогнозування ринку, вивчення внутрішнього і зовнішнього середовища підприємства, розробку та тактику поведінки на ринку. Це така організація управління, коли в основі прийняття господарських рішень лежать не можливості виробництва, а вимоги ринку, існуючі та потенційні запити споживачів. Сучасна концепція маркетингу полягає в тому, щоб уся діяльність фірми базувалася на знанні потреб ринку і його змін у перспективі. Однією з цілей маркетингу є виявлення нереалізованих запитів покупців, щоб зорієнтувати виробництво на їх задоволення. Система маркетингу ставить виробництво товарів у функціональну залежність від попиту і вимагає виробляти товари в обсязі, потрібному покупцям. При реалізації концепції маркетингу центр прийняття господарських рішень зміщується від виробничих ланок підприємства до тих, які відчувають пульс ринку.

Отже, маркетинг — це система організаційно-технічних, фінансових і збутових функцій підприємства, спрямованих на забезпечення реалізації створюваної продукції і отримання прибутку. Вона базується на ряді принципів. По-перше, на ретельному врахуванні потреб, стану та динаміки ринку при визначенні господарських рішень. По-друге, на створенні умов для максимального пристосування виробництва до вимог ринку, структури потреб споживачів. По-третє, на впливі на ринок і покупця за допомогою усіх доступних засобів, насамперед реклами.

Маркетинг означає системний підхід до управлінської діяльності з чітко поставленою метою, ретельно розробленою системою заходів досягнення цієї мети і відповідних організаційно-технічних, комерційних та фінансових механізмів її здійснення. Його використання докорінно змінює принципи управління підприємством. При визначенні завдань і цілей останнього вирішальними є ринкові, а не виробничі можливості підприємства. Загальні ресурси ув'язуються з вимогами ринку. Підприємство виробляє ті вироби, які можна продати з прибутком, а не ті, які йому легше виготовити. Науково-дослідні роботи проводяться відповідно до результатів дослідження переваг споживачів, а не можливостей і завдань удосконалення виробництва. При визначенні ціни товару орієнтуються, насамперед, на те, що готовий заплатити покупець, а не на витрати виробництва. Значно зростає роль збутових служб підприємства.

Принципи маркетингу придатні не лише для економічної сфери. Вони можуть бути використані лікарями, юристами, консультантами, фінансистами, науковими працівниками. Усім необхідно розуміти і задовольняти потреби клієнта, пацієнта, покупця.


Розділ 5. Основи саморегулювання ринкової економіки

1. Попит і його детермінанти;

2. Пропозиція та її детермінанти;

3. Ціна у ринковій економіці;

4. Конкуренція та її роль у функціонуванні ринкової економіки;

5. Суперечності механізму саморегулювання ринкової економіки;

Нормальне функціонування ринкової економіки передбачає постійне підтримання певної відповідності суспільними потребами та економічними між ресурсами, необхідними для виробництва благ, якими задовольняються потреби.

Його механізм неоднаковий для різних економічних систем. У командно-адміністративній економіці узгодження здійснюється єдиним органом, роль якого, як правило, виконує держава. Саме вона вивчає обсяг по-підлягають задоволенню, та розподіл економічних ресурсів між різними видами створюваних благ. У ринковій економіці такого органу не має. Кожен її суб'єкт самостійно розв'язує проблему використання своїх ресурсів для створення благ та їх реалізації. Але це не усуває необхідності узгодження потреб і ресурсів у межах усієї економіки. Тому потрібен механізм, здатний забезпечити таке узгодження. Головну роль у ньому відіграє ринок з допомогою таких факторів, як попит, пропозиція, ціна та конкуренція.

Їх взаємодія і створює той механізм узгодження потреб та економічних ресурсів, який є механізмом саморегулювання ринкової економіки. Він означає, що встановлення певної відповідності, взаємозв'язку між різними складовими економіки здійснюється силами самої економіки, без втручання зовнішніх щодо неї факторів, насамперед держави. Розглянемо складові цього механізму та їх взаємодію.

1. Попит і його детермінанти

У ринковій економіці блага виступають у вигляді товарів, придбати які можна шляхом обміну на ринку. Щоб задовольнити свої потреби, люди купують необхідні блага. Цим створюється з боку покупців бажання придбати певну кількість благ. Але одного бажання для придбання благ на ринку недостатньо. Потрібно ще оплатити благо і лише після цього його можна використати для задоволення потреби. Оплата товару пов'язана з його ціною, бо за інших рівних умов кількість товару, яку бажає придбати покупець, буде залежати від ціни товару.

 Кількість продукту, яку покупець бажає і може придбати за певною ціною із можливих протягом певного періоду часу, і називається попитом. В його основі лежать потреби, але лише такі, які їх суб’єкт здатен оплатити, тобто платоспроможні потреби. Тому попит показує ту кількість продукту , яку покупці здатні оплатити зі своїх потреб.

Отже, попит насамперед розглядається з точки зору вигідності ціни і показує кількість продукту, яку споживачі будуть купувати за різними можливими цінами.

Існування закону попиту зумовлено такими факторами, які в економічній теорії дістали назву принципу спадної корисності, ефекту доходу і ефекту заміщення.. Дійсно, щоденна практика переконливо показує, що люди, як правило, купують товару більше саме за низькою ціною, ніж за високою.

Ціна є тим бар'єром, що визначає кількість продукту, що купується. Якщо вона дуже висока, то взагалі відбиває бажання купувати товар. Низька ціна, навпаки, посилює прагнення - придбати товару якомога більше. Існування такої залежності підтверджується і таким явищем, як періодичні розпродажі товарів за зниженими цінами з метою збільшити попит покупців.

Чинником, що впливає на закон попиту, виступає і ефект доходу. Він показує залежність між реальним змістом доходу і цінами продуктів, що купуються за його рахунок. За нижчої ціни покупець може дозволити собі придбати більшу кількість даного продукту, не відмовляючись одночасно від придбання інших продуктів.

Отже, зниження ціни товарну збільшує купівельну спроможність грошового доходу споживача, а тому він може купити більшу, ніж за вищої ціни, кількість даного продукту. Отже, його попит зросте. Вища ціна призводить до протилежного результату.

Закон попиту перебуває і під впливом ефекту заміщення. Останній полягає в тому що із зниженням ціни у, споживача з'являється стимул придбати дешевші товари, замість , аналогічних, але дорогих. Якщо, наприклад, ціна на масло зростає, а ціна на маргарин залишається незмінною), то споживач, який раніше купував масло, тепер переключається на придбання маргарину, який при аналогічній з маслом корисності для споживача стає дешевшим, а отже вигіднішим для нього. Він замінить масло, що стало для нього дорогим, на маргарин і цим збільшить реальне значення свого грошового доходу. В цьому випадку ефект заміщення поєднується з ефектом доходу, бо, замінивши масло на маргарин, покупець має можливість придбати певну кількість альтернативного продукту.

На ринку, як правило, виступають багато покупців, кожен з яких пред'являє певний попит. Сумарна величина попиту усіх покупців однорідного товару на певному ринку протягом певного часу називається ринковим попитом. Він, як і індивідуальний попит, насамперед, залежить від ціни. Але, на відміну від індивідуального попиту, на ринковий попит впливають й інші чинники. Якщо на ринку з'явиться більше покупців, то при незмінній ціні товару вони, куплять його більше, тобто попит на даний товар зросте. Ті чинники, що впливають на попит при незмінній ціні, називаються неціновими детермінантами. Вони різноманітні. Але в кожній країні на певному етапі розвитку головні чинники попиту — економічні. До них належать кількість споживачів на ринку, смаки споживачів рівень доходів споживачів, ціни на взаємозамінні та взаємодоповнюючі товари, очікування щодо змін цін та доходів.

При незмінній ціні попит на певний товар, насамперед, залежить від кількості покупців на ринку. .Якщо їх кількість зростає, то відповідно і товарів вони купують більше. При зменшенні кількості покупців попит зменшується.

Істотним чинником попиту є смаки. споживачів. Це, насамперед, їх уподобання, що формуються рекламою та модою. Якщо з якихось причин товар стає модним, це значно збільшує кількість бажаючих придбати його, і попит підвищиться. Із зміною моди попит на цей товар істотно падає. Надзвичайно важливу роль відіграє реклама, впливаючи на психологію споживача, виховуючи у нього бажання за будь-яких обставин придбати рекламований товар.

Суперечливим неціновим чинником попиту є доход споживачів. Його збільшення, як правило, спричинює підвищення попиту, бо з'являється можливість купувати певні блага в більшій кількості. Очевидно, існує й протилежне явище: зменшення доходу супроводжується зменшенням придбання певних товарів. Такі товари, попит на які змінюється у прямій залежності від зміни доходу, називаються нормальними товарами.

На попит впливає і такий чинник, як очікування споживачами зміни цін і доходів. Якщо в майбутньому передбачається підвищення цін на певний товар, то це, за інших рівних умов, викличе збільшення допиту на нього у даному періоді. І навпаки, очікування майбутнього, зниження цін позначається на зменшенні попиту на товар у поточному періоді. Подібна ситуація і з очікуванням змін у доходах. Якщо споживач передбачає збільшення свого доходу у майбутньому періоді, це стимулює його до збільшення його витрачання у поточному періоді, а отже й підвищує попит на товари, які він купує.

Отже, на попит впливають дві групи чинників - цінові та нецінові. Залежно від цього розрізняють поняття зміни величини попиту і зміни в попиті.

Збільшення або зменшення попиту залежно від зміни ціни за інших рівних умов і називається зміною величини попиту.

Попит характеризується ще однією ознакою, що називається еластичністю попиту. Вона пов'язана з різною мірою впливу того чи іншого чинника на кількісну зміну попиту.

2. Пропозиція та її детермінанти

Другою домінантою ринку є пропозиція. Це ті кількості благ, які виробник може і бажає поставити на ринок за певною ціною протягом певного періоду часу.

На пропозицію впливають і ціни на ресурси. Щоб виготовити певну кількість товару, потрібні ресурси. Вони платні, тому виробництво вимагає певних витрат на придбання ресурсів. Якщо ціна на них зростає, то виготовлення попередньої кількості товару вимагає більших витрат на придбання ресурсів. Виготовлений товар буде дорожчим, і за незмінної ціни його виготовлення стане невигідним. Отже, пропозиція такого товару на ринку буде зменшуватись. Відповідно зменшення цін на ресурси спричинить зменшення витрат на кожну нову одиницю товару, а отже, їх виробництво збільшиться відповідно зросте і пропозиція на ринку.

Суттєвим чинником пропозиції є рівень технологічної оснащеності виробництва. Нова техніка, прогресивна технологія дають можливість підвищувати ефективність виробництва, а отже зменшувати витрати ресурсів на одиницю продукції. За умови незмінності цін на ресурси витрати виробництва зменшуються, що дозволяє виробляти більше, продукції і збільшувати її пропозицію на ринку.

 На пропозицію істотно впливають податки .та дотації. Податки є вирахуванням з доходів, одержують виробники від реалізації продукції. Їх підвищення за незмінної ціни товару призводить до зменшення доходу виробників, що робить виготовлення товарів невигідним, а отже, зменшує їх пропозицію. Впливають на пропозицію і дотації, що є грошовими коштами, які держава надає підприємствам для покриття різниці між їх доходами і витратами. Дотації знижують витрати виробника, що робить його товари вигідними для виробництва і позитивно позначається на збільшенні їх виробництва.

Кількість продукції, що постачається на ринок, перебуває і під впливом очікування зміни цін у майбутньому. Якщо у перспективі передбачається зростання цін, то власнику товарів вигідніше не поставляти товар на ринок зараз, а «притримати» його і реалізувати у майбутньому, бо це принесе йому більший доход. Крім того очікування зростання цін у майбутньому може стимулювати розширення виробничих потужностей, що дозволить збільшити обсяги виробництва, а отже, і пропозицію товарів на ринку.

Пропозиція залежить і від зміни цін на взаємопов’язані товари. Якщо, наприклад, ціни на свинину зростають, то буде більше вироблятися м»яса птиці, а отже, збільшиться його пропозиція, бо виробникам буде вигідніше використовувати ресурси саме для виробництва м'яса птиці.

Отже, на пропозицію, як і на попит, впливають дві групи чинників – цінові та нецінові. Залежно від цього виділяють поняття зміни величини пропозиції і зміни у пропозиції. Збільшення, або зменшення пропозиції залежно від зміни ціни, за інших рівних умов, називається зміною величини пропозиції. Збільшення або зменшення пропозиції під дією нецінових чинників називається зміною у пропозиції.

Пропозиції, як і попиту, притаманна еластичність. Вона показує ступінь залежності між зміною обсягу пропозиції та ціною. Якщо виробники чутливі до зміни цін, пропозиція еластична, якщо відносно нечутливі — пропозиція нееластична. Мірою цієї залежності є коефіцієнт еластичності пропозиції, що визначається за такою формулою:

   Відсоток зміни величини пропозиції товару Х

Е пр =-----------------------------------------------------------------

   Відсоток зміни ціни товару Х

 

Якщо Епр > 1, то пропозиція еластична, при Епр < 1 - нееластична. Еластичність пропозиції залежить від проміжку часу, який виробник має для реагування на конкретну зміну ціни. Що більший такий проміжок, то вища мобільність ресурсів, тобто можливості їх переміщення з виробництва одних благ на інші. А тому еластичність пропозиції вища там, де вища мобільність ресурсів. Щодо цього критерію розрізняють три ринкові періоди; найкоротший, короткостроковий та довгостроковий. У першому зазначеному періоді пропозиція нееластична, бо практично немає можливості зміни ресурсів для виготовлення нових товарів. Прикладом можуть бути товари, що швидко псуються, наприклад ягоди, бо їх зберігати довго не можна, оскільки вони втрачають свої споживчі властивості. Тому навіть істотна зміна цін на таку продукцію на її пропозиції майже не позначиться. У другому та третьому періодах пропозиція еластична, причому міра її еластичності вища у довгостроковому періоді, бо протягом цього періоду можливості зміни ресурсів ширші. Досвід західних країн свідчить, що коефіцієнт еластичності пропозиції має тенденцію до збільшення, тобто підвищення цін на певну величину викликає зростання виробництва продукції дещо більшою мірою.

3. Ціна у ринковій економіці

Аналіз попиту і пропозиції показав, що вони тісно пов'язані з ціною. Остання може як сприяти збільшенню попиту та пропозиції, так і призводити до їх зменшення. Тобто, між попитом, пропозицією і ціною існує певна взаємозалежність.

Почнемо з визначення ціни. Ціна — це кількість грошей, які потрібно заплатити за право власності на товар. Вона є грошовим виразом вартості, цінності товару. В ринковій економіці ціна виступає тією ланкою, що пов’язує виробника товару і його споживача, тобто сполучною ланкою між виробництвом і споживанням. Від її рівня залежить реалізація інтересів ,як виробників, так і споживачів. Висока ціна сприяє реалізації інтересів виробника, і продавця товару, бо приносить йому, високий доход. У той самий час вона негативно впливає на інтерес споживача, покупця, бо він за придбання товару має платити більшу частину свого доходу, ніж за нижчої ціни. Отже, ціна повинна бути на такому рівні, щоб забезпечувати реалізацію Інтересів як продавця, виробника, так і покупця, споживача. Тому необхідний механізм, який би дозволив встановлювати ціну саме на такому рівні.

Формування цін у ринковій економіці здійснюється під впливом багатьох чинників.

 По -перше, ціна визначається витратами на виготовлення товарну. За інших рівних умов збільшення витрат викликає зростання ціни товару і навпаки.

По-друге, на рівень ціни впливає співвідношення попиту та пропозиції. Якщо товару пропонується багато, а попит з боку покупців невисокий, то ціна, як правило, знижується. І навпаки, якщо бажаючих придбати товар багато, а пропозиція невелика, то це призводить до зростання ціни.

По-третє, на рівень цін впливають психологічні чинники, під якими розуміють сприйняття певних залежностей між ціною товару та деякими його властивостями чисто суб'єктивно. Так, багато покупців вважають: що вища ціна, то товар, якісніший. Престижність товару також спричинює підвищення ціни на нього. Покупці з більшою довірою ставляться до цін, які не заокруглені, визначаються не лише цілими грошовими одиницями, а й їх частинами. Так, покупець сприймає ціну в 99 грн. 10 коп. як справедливішу порівняно з ціною 100 грн.

Розглянемо, як встановлюється ціна на ринку. Як уже з'ясували, зміна ціни зумовлює зміну як попиту, так і пропозиції. Причому — в протилежних, напрямах: при зростанні ціни, за інших рівних умов, попит зменшується, а пропозиція збільшується і навпаки. Це зумовлює існування на ринку двох видів цін: продавця і покупця. Ціна продавця — це ціна, нижче якої він продавати свій товар на ринку не хоче, бо тоді не отримає нормального доходу. Ціна покупця — це та максимальна ціна, яку покупець-мо-же заплатити за товар. Купівля-продаж товару може відбутися лише за умови, що ціна покупця і ціна продавця співпадають.

Як же досягається така ситуація?

Встановлення рівноважної ціни відбувається стихійно, без впливу зовнішніх сил. Стихійно, шляхом змагальності за реалізацію своїх інтересів покупці і продавці на ринку, створюють ситуацію, за якої їхні інтереси узгоджуються і встановлюється ціна, що задовольняє усіх суб’єктів даного ринку. Така ціна і є рівноважною ціною, а ситуація на ринку називається ринковою рівновагою.

Створюється ситуація, за якої суб'єкти ринку не мають бажання її змінювати, бо кількість товару на ринку достатня для задоволення потреб усіх споживачів даного товару і в той самий час задовольняє потреби усіх постачальників його на ринок.

Аналізуючи встановлення рівноважної ціни, ми абстрагувалися від нецінових чинників. Однак у реальному житті вони постійно існують і впливають на обсяги як попиту, так і пропозиції. Розглянемо, як цей вплив позначається на встановленні рівноважної ціни і ринкової рівноваги.

Нехай під впливом нецінових чинників відбулися зміни у попиті, покупці почали купувати за незмінної ціни менше товару. Це означає, що за діючої до цього ціни той обсяг пропозиції, який здійснювали продавці і який забезпечував ринкову рівновагу, покупці не будуть купувати. На ринку створюється надлишок, і щоб його уникнути, продавці змушені будуть знижувати ціну. Зниження буде здійснюватися до того моменту, коли обсяг пропозиції урівноважиться із новим обсягом попиту. Це і викличе встановлення нової рівноважної ціни, яка буде нижчою за попередню.

При збільшенні попиту під впливом нецінових чинників ситуація буде протилежною. При незмінній ціні ринковий обсяг попиту збільшиться, і наявна пропозиція буде недостатньою для його покриття. Утвориться дефіцит товару, на який продавці відреагують підвищенням ціни до того рівня, при якому пропозиція урівноважить зрослий попит, а відтак встановиться і нова рівноважна ціна, вища за попередню. Отже, при зміні у попиті під впливом нецінових чинників рівноважна ціна буде змінюватись у одному напрямі із зміною попиту (за умови, що на пропозицію не впливають нецінові чинники).

Рівноважна ціна буде змінюватись і за умови, коли відбуваються зміни у пропозиції під впливом нецінових чинників. Якщо пропозиція збільшиться, то при незмінній величині попиту на ринку з'явиться надлишок товарів, що за діючої рівноважної ціни не може бути реалізований. Щоб його реалізувати, продавці змушені будуть знижувати ціну до того рівня, при якому пропозиція урівноважиться з попитом. Ця ціна й буде новою рівноважною ціною, бо саме за нею покупці зможуть купити весь обсяг запропонованого товару. При зменшенні обсягу пропозиції під дією нецінових факторів ситуація на ринку змінюється таким чином, що при попередній ціні обсяг попиту перевищить пропозицію, а це призведе до дефіциту товарів. Щоб його уникнути, необхідно збільшити обсяг пропонованого товару. Але це може бути здійснене лише при підвищенні ціни. Саме за такої умови продавці поставлять на ринок дефіцитний обсяг товару. Ціна буде зростати до того рівня, за яким пропозиція урівноважить попит. На цьому рівні і встановиться нова рівноважна ціна, за якої на ринку утвориться рівновага. Отже, при зміні у пропозиції під впливом нецінових чинників рівноважна ціна буде змінюватися, причому вектор цієї зміни співпадає із вектором зміни пропозиції (за умови незмінності нецінових чинників попиту).

Таким чином, аналіз взаємодії попиту, пропозиції та ціни показує, що в результаті такої взаємодії на ринку встановлюється рівновага. Саме під впливом цієї взаємодії ринок здатний встановлювати порушену рівновагу, зумовлену зовнішніми чинниками. Попит, пропозиція і ціна складають той механізм, який зумовлює рух ринку до рівноваги, пристосовуючи його до нових умов. Рівновага ринку досягається в результаті стихійної дії суб'єктів ринку, кожен з яких дбає, насамперед, про свої інтереси. Саме боротьба за їх реалізацію і виступає тією силою, що змушує ринок підтримувати рівновагу, пристосовуючись до зумовлених різними чинниками змін. Цю силу економісти називають конкуренцією.

4. Конкуренція та її роль у функціонуванні ринкової економіки

Ринок — це сфера, де активно взаємодіють усі ринкові суб'єкти. Характер їх взаємодії залежить від таких чинників, як кількість продавців і покупців, незалежність їх один від одного (юридична рівність), свобода входу та виходу з ринку і міра впливу окремих суб'єктів ринку на рівень ціни. Якщо ринок характеризується значною кількістю покупців і продавців, кожен з яких функціонує на ньому юридичне незалежно, відсутні перешкоди, що заважають вільному входу на ринок та виходу з нього кожного суб'єкта і, нарешті, кожен із суб'єктів ринку не має достатньої економічної сили, щоб впливати на рівень цін на ринку, то взаємозв'язки між: суб'єктами, такого ринку є зв'язками конкуренції. Конкуренція (від лат. concurentia — суперництво) є боротьбою між окремими суб'єктами ринку за найповнішу реалізацію своїх інтересів, насамперед економічних. Це співвідношення взаємозалежності та економічного суперництва між; суб'єктами ринку. Найхарактернішими рисами цього співвідношення є повна господарська відособленість кожного власника товарів, залежність становища як покупців, так і продавців від рівня ринкової ціни, неможливість кожного окремого суб'єкта ринку вплинути самостійно, без взаємозв'язку з іншими, на рівень ціни. Тому об'єктивним наслідком такого співвідношення суб'єктів ринку є лише опора кожного з них на власні сили, прагнення якнайповніше реалізувати свої інтереси, досягти максимальної вигоди. У цьому і виявляється економічна суть конкуренції.

Для здійснення конкуренції потрібні певні умови.

 По-перше, наявність на ринку певної кількості незалежних економічно виробників товарів або ресурсів та їх споживачів.

 По-друге, свобода вибору господарської діяльності виробників і партнерів при встановленні господарських зв'язків.

По-третє, можливість доступу до ринку будь-якого суб'єкта ринкових відносин.

По-четверте, наявність достатньої кількості вільних економічних ресурсів, які можна використати для збільшення виробництва тих чи інших товарів.

Конкуренція здійснюється різними методами. Це, насамперед, цінові методи. Вони полягають у тому, що підприємець, який знижує ціну, розширює збут своєї продукції, а отаке, збільшує і доходи, тобто повніше реалізує свої інтереси. Щоб цього досягти, необхідно забезпечувати зниження витрат на виготовлення товару, без якого зниження ціни може призвести до зменшення доходів.

Другою групою є нецінові методи конкуренції. Це засоби забезпечення своїх інтересів, що безпосередньо не пов'язані із зміною ціни. До них належить забезпечення технічної переваги над конкурентом, що дозволяє підвищувати якість товарів, їх асортимент і цим завойовувати ринок. Неціновим методом конкуренції є і використання умов продажу товару — так званий післяпродажний сервіс. Фірми, що забезпечують кращі умови використання купленого товару, розширюють ринки своїх товарів. Великого значення набув за сучасних умов такий метод конкуренції, як реклама. Всі рекламні заходи розраховані на те, щоб привернути увагу покупців, надати відповідну інформацію про споживчі властивості товару, спонукати споживача зробити покупку саме рекламованого товару. Широко використовуються й такі методи, як промислове шпигунство, економічний бойкот (коли різними засобами конкурента позбавляють можливості нормально здійснювати господарську діяльність) та суто кримінальні прийоми — залякування, побиття й фізичне знищення конкурента.

Залежно від умов, за яких здійснюється конкуренція, розрізняють кілька її форм: вільна, або досконала, внутрішньогалузева і міжгалузева. Історично першою формою конкуренції була вільна. Вона притаманна ринковій економіці у період її становлення і функціонування за умов так званого класичного домонополістичного капіталізму. Вона прийшла на зміну кастовій замкнутості цехового ремісничого виробництва і меркантилістичній політиці протекціонізму. Вільна конкуренція характеризується тим, що здійснюється без будь-якого втручання у ринок як держави, так і інших сил, здатних обмежити конкуренцію. Вона передбачала повну свободу господарської діяльності будь-якого суб'єкта ринку, відсутність обмежень доступу на ринок кожному його суб'єкту, відсутність дискримінації покупця і продавця, неспроможність окремих суб'єктів ринку істотно впливати на ринкову ціну, наявність повноцінної і достовірної інформації про стан ринку і ціни. Вільна конкуренція, як правило, характеризується використанням цінових методів, що зводиться до тиску на конкурента через ціни.

Розрізняють також внутрішньогалузеву і міжгалузеву конкуренцію. Внутрішньогалузевою є конкуренція між продавцями та покупцями однорідного товару (назва пов'язана з поняттям галузі, що є сукупністю підприємств економіки, які виробляють однорідну продукцію незалежно від територіального розміщення). Це суперництво відбувається, по-перше, між: самими виробниками товару, по-друге, між його покупцями і, по-третє, між: виробниками, з одного боку, та покупцями — з іншого. Результатом такої конкуренції є встановлення рівноважної ринкової ціни, за якою на даному ринку реалізується дана продукція.

Суперництво між підприємцями різних галузей за найвигідніше застосування своїх капіталів є міжгалузевою конкуренцією. Кожен підприємець прагне на свій капітал отримати максимальний прибуток. Тому підприємці тих галузей, де доходи низькі, прагнуть вилучити з них свої капітали і застосувати їх у тих галузях, де вони принесуть вищі прибутки. Тому засобом здійснення міжгалузевої конкуренції є переливання капіталів з однієї галузі в іншу, що спричинює зміну ринкової рівноваги як в окремих галузях, так і в економіці в цілому.

Розглянемо, яку роль відіграє конкуренція у ринковій економіці. Насамперед, конкуренція виступає важливим чинником формування ринкової рівноваги і рівноважної ціни. Ми уже з'ясували, що на ринку можлива ситуація, за якої пропозиція перевищує попит і виникає надлишок продукції. За цих умов продавці не можуть продати свої товари за існуючою рівноважною ціною. І хоча за нормальних умов кожен продавець прагне продати товар якомога дорожче, при утворенні надлишку між продавцями починається боротьба за ринки збуту. Коли вона набуває особливої гостроти, деякі з продавців вдаються до зниження ціни. Тоді інші продавці, щоб не втратити покупців, також знижують ціни. Такий процес триває доти, поки ціна не досягне рівня, за якого пропозиція урівноважується з попитом і ринкова рівновага встановлюється за нижчого ціною, яка є результатом конкуренції між продавцями.

На формування ринкової рівноваги та рівноважної ціни впливає і конкуренція між: покупцями. Якщо в силу нецінових чинників пропозиція знижується при незмінному попиті, то виникає дефіцит товару на ринку. Це призводить до загострення взаємовідносин між покупцями. Останні, як правило, прагнуть купувати товар за нижчими цінами. Але при дефіциті між покупцями починається боротьба за придбання товарів. Деякі з них навіть починають пропонувати вищу ціну. І починається ланцюгова реакція: все більше покупців згодні купувати товар за вищою ціною. Таким чином, боротьба між покупцями зумовлює підвищення цін і відповідне збільшення пропозиції. Рівновага на ринку встановлюється на новому рівні ціни. Цьому сприяє конкуренція, що є дійовим чинником збалансованості попиту та пропозиції і встановлення рівноважної ціни.

Завдяки конкуренції відбувається ефективний розподіл обмежених ресурсів між галузями та окремими підприємствами. Виробники товарів у своїй діяльності керуються принципом: виробляти те, що приносить прибуток, а товари, які дають збитки, знімати з виробництва. Одержані галуззю високі прибутки свідчать, що галузь процвітає, а це — сигнал для збільшення у ній капіталів. Збитки означають, що галузь неблагополучна, що викликає скорочення виробництва і відтік капіталів з галузі. Розширення і скорочення виробництва — процеси, що саморегулюються. Розширення виробництва збільшує обсяг ринкової пропозиції порівняно з величиною ринкового попиту, і ціна при цьому знижується, що призводить до зменшення або зникнення прибутку. В міру скорочення виробництва галузі зменшується ринкова пропозиція порівняно з попитом, у результаті чого ціни підвищуються, що спричинює ліквідацію збитковості і нормальне функціонування галузі.

Вирішальним чинником у цьому русі є покупці, які, образно кажучи, голосують за товари своїми грішми. Вони використовують гроші на купівлю тих товарів, які хочуть і можуть купити, декларуючи у такий спосіб свої потреби. Збільшення кількості бажаючих купити товар підвищує попит і служить сигналом для виробників про виробництво такого товару, а отже, і використання для цього своїх ресурсів. Важливу роль при цьому відіграє ціна, сигналізуючи про зміни у споживацьких запитах і викликаючи належну реакцію з боку підприємств. Впливаючи на ціни і доходи, зміни у споживацьких запитах диктують розширення одних галузей і скорочення інших. Таке коригування реалізується через переорієнтацію ресурсного ринку, оскільки процвітаючі галузі пред'являють більший попит на ресурси, а ті, де виробництво скорочується, зменшують на них попит. Це здійснюється, насамперед, під впливом конкуренції, через здатність нових фірм вступати у галузь з високими цінами, розширювати виробництво і одночасно знижувати ціни до рівня, що забезпечує нормальний прибуток. У цьому полягає так звана аллокаційна функція конкуренції.

Конкуренція виконує й таку важливу функцію, як інноваційна. У ринковій економіці на однорідну продукцію встановлюється єдина для усіх суб'єктів ринку ціна. За таких умов збільшити доход через підвищення ціни майже неможливо, бо покупці не будуть купувати дорожчу продукцію. Збільшити доходи можна, зменшуючи витрати виробництва, що дасть додатковий доход, оскільки товар буде продаватися за незмінною ціною. Але для цього необхідно удосконалювати технологічний базис виробництва, впроваджувати новинки техніки і технології, прогресивні форми організації виробництва. Ті, хто здійснює такі заходи, отримують додаткові доходи. Однак конкуренція робить їх короткостроковими, бо інші підприємці рано чи пізно почнуть застосовувати подібні заходи, і переваги у доходах зникнуть. У той самий час ті підприємці, які не зможуть такі заходи реалізувати, будуть витіснені з ринку. Тиск конкурентів і зростаюча пропозиція призводять до того, що ціни мають тенденцію до зниження, що відповідає інтересам споживачів. Отже, конкуренція виступає силою, що забезпечує науково-технічний і економічний прогрес. Відомий економіст, лауреат Нобелівської премії Ф. Хайек зазначив, що суспільства, які спираються на конкуренцію, успішніше за інших досягають своїх цілей.

Конкуренція виконує і розподільну функцію. За умов ринкової конкуренції доход отримують лише ті суб'єкти економічної діяльності, які враховують запити споживачів і прагнуть до мінімізації витрат виробництва на основі науково-технічного прогресу. Тому і розподіл доходів здійснюється, насамперед, відповідно до результативності роботи. Інша справа, наскільки справедливий такий розподіл. Суперництво суб'єктів ринку породжує і посилює їх розшарування. У конкуренції беруть участь виробники, нерівні за економічною силою. Природно, що слабкіші не витримують тиску могутніших виробників і рано чи пізно розорюються. Суперництво спричинює поглиблення розриву в доходах сильних виробників і аутсайдерів. Тому конкуренція виступає силою, що поглиблює соціально-економічне розшарування членів суспільства.

Конкуренція здійснює у ринковій економіці ще одну важливу функцію — вона сприяє поєднанню приватних та суспільних економічних інтересів. Фірми та постачальники ресурсів для задоволення власних інтересів і збільшення власної вигоди розширюють виробництво та раціоналізують його. Цим самим вони сприяють задоволенню суспільних потреб споживачів. За умов конкуренції фірми застосовують най економнішу комбінацію ресурсів для виробництва даного обсягу продукту, бо це відповідає їх власній вигоді. Інакше вони втратять доходи, або розоряться. Такі умови відповідають також інтересам суспільства — адже економляться ресурси, підвищується ефективність їх використання. Отже, завдяки конкуренції максимізація фірмами своїх доходів спричинює максимізацію суспільного продукту, тобто сприяє узгодженню приватних інтересів із суспільними. Як зазначив А. Сміт, підприємці продають нам те, що ми хочемо і на вигідних для нас умовах не тому, що вони нас люблять, а тому, що люблять себе.

У ринковій економіці конкуренція виступає силою, що протидіє виникненню стійкої економічної влади окремих суб'єктів ринку. Цю її функцію називають контрольною. Виробники здійснюють економічну владу тоді, коли можуть впливати на ринку на ціни на свої товари, що дає їм можливість отримувати більші, порівняно з іншими, доходи. Конкуренція протидіє таким суб'єктам, обмежуючи їх прагнення до економічної влади. Однак практика ринкової економіки показує, що з її розвитком ця функція конкуренції істотно послаблюється, що сприяє руху ринкового господарства до монополії.

5. Суперечності механізму саморегулювання ринкової економіки

Отаке, нормальне функціонування ринкової економіки забезпечується її саморегулюванням, що здійснюється через механізм, який включає попит, пропозицію, ціну і конкуренцію. Взаємодія цих елементів забезпечує постійну підтримку рівноваги ринку. Він функціонує таким чином, що надає економіці певної стрункості, забезпечує порядок у взаємодії усіх суб'єктів економічної діяльності. Саме цей механізм, при зовнішній видимості анархії і безладдя, здійснює неусвідомлену координацію дій людей і фірм, забезпечує, насамперед, узгодження між обмеженими ресурсами суспільства та його потребами. Через це класик політичної економії А. Сміт назвав такий механізм «принципом невидимої руки».

Механізм саморегулювання ринкової економіки має чимало позитивних рис. Він ґрунтується на особистій свободі суб'єктів економічної діяльності, що дозволяє здійснювати координацію економічної діяльності суб'єктів без примусу. Саме ця риса забезпечує ринковій економіці досягнення значних успіхів, бо кожен учасник економічної діяльності здійснює, її виходячи з власної вигоди, власних інтересів.

Важливою позитивною рисою механізму саморегулювання ринкової економіки є те, що він забезпечує ефективний розподіл ресурсів на виробництво тих благ, у яких суспільство має нагальну потребу. При цьому створюються умови, за яких кожен господарюючий суб'єкт своєю діяльністю сприяє розробці і впровадженню нової техніки, технології і організації виробництва. Так, механізм саморегулювання сприяє досягненню високої економічної ефективності.

Проте механізм саморегулювання має й суттєві вади. По-перше, його функціонування на певному етапі розвитку ринкової економіки призводить до виникнення сили, що значно гальмує його дію. Нею стає монополія, що є антиподом вільної конкуренції та істотно обмежує один з основоположних принципів ринкової системи — економічну свободу її суб'єктів, а отже, вільну конкуренцію. Монополія знижує роль ринкового механізму ефективного розподілу ресурсів, бо виробники, одержуючи економічну владу, стають менш залежними від споживачів, одержують можливість диктату над ними.

По-друге, механізм саморегулювання ринкової економіки породжує соціально-економічну нерівність. Як ми бачили раніше, конкуренція зумовлює розподіл доходів залежно від ефективності. А це за умов нерівності суб'єктів господарювання призводить до розшарування суспільства, поглиблює майнову нерівність його членів. Відбувається надмірне зростання багатства у одних і погіршення становища інших, що посилює соціальні суперечності у суспільстві.

По-третє, механізм саморегулювання ринкової економіки породжує її нестабільність, що виявляється у безробітті, інфляції та циклічному розвитку. Стихійність розвитку, прагнення найповнішої реалізації власних інтересів за певних умов викликає порушення рівноваги у рамках усієї економіки, що виявляється у формі економічних криз надвиробництва. Останні збільшують безробіття, викликають інфляцію та інші негативні явища, що врешті-решт позначаються на рівні життя значної частини суспільства. Усунути ці негативні явища механізм саморегулювання ринкової економіки, як показує історичний досвід її функціонування, не здатний.

Отже, при усіх позитивних рисах механізму саморегулювання ринкової економіки притаманні глибокі суперечності. Зменшити їх глибину і гостроту покликана держава.


Розділ 6. Економічна роль держави у ринковій економіці

1. Необхідність і суть державного регулювання ринкової економіки;

2. Економічні функції держави;

3. Методи державного впливу на ринкову економіку;

Роль держави у ринковій економіці на різних етапах її розвитку була неоднаковою. Майже до середини XX ст. панувала думка про те, що держава не повинна втручатися у саморегульовану економіку. Цю позицію обґрунтувала класична політична економія, за якою роль держави зводилася до ролі нічного сторожа, який підтримує загальний порядок і оберігає спокій громадян. Такий підхід був зумовлений тим, що ринкова економіка розглядалась як врівноважена і гармонійна. Забезпечення рівноваги має забезпечувати механізм саморегулювання, що включає попит, пропозицію, ціну та конкуренцію. Втручання держави, на думку класиків політичної економії, лише заважало б його дії, порушуючи нормальний хід економіки.

Але уже перша третина XX ст. показала хибність такого трактування ролі держави. Посилення процесів концентрації виробництва, розгортання науково-технічного прогресу, зростання згуртованості найманих робітників через професійні спілки і посилення їх боротьби за свої права, виникнення СРСР з його командно-адміністративною системою — все це призвело до поглиблення суперечностей ринкової економіки і зумовило обґрунтування нової економічної теорії, яка б відповідала новим умовам її функціонування. Особливу велику роль у розробці такої економічної теорії відіграла економічна криза 1929— 1933 pp., що охопила майже весь світ (західні економісти назвали її «великою депресією»). Основи теорії, що відповідають новому етапу розвитку ринкової економіки, започаткував Джон Кейнс. Саме він одним із перших зрозумів, що ринкова економіка за нових умов не зможе нормально функціонувати без активного втручання держави у соціально-економічні процеси. Основи свого вчення про нову роль держави Д. Кейнс виклав у книзі «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей», яка побачила світ у 1936 р. У ній було обґрунтовано необхідність втручання держави в економіку, показана його мета та викладено засоби її досягнення. Д. Кейнс зазначав, що розширення функції уряду з метою координації схильності до споживання та спонукання до інвестування є єдиним можливим засобом уникнення руйнування ринкової економіки та умовою успішного функціонування особистої ініціативи. Розглянемо, чим зумовлена потреба втручання держави в економіку, в чому його суть, та якими методами воно здійснюється.

1. Необхідність і суть державного регулювання ринкової економіки

Потреба у перегляді позицій класичної економічної теорії з точки зору ролі держави у ринковій економіці повною мірою виявилася після економічної кризи 1929—1933 pp. Вона показала, що економіка навіть найбагатших країн неспроможна задовольнити деякі важливі суспільні потреби. Через масові банкрутства банків значна частина людей втратила свої заощадження, а отже, й засоби для існування. Масово розорялися фермери, бо низькі ціни не дозволяли їм компенсувати витрати виробництва. Значне падіння обсягів виробництва зумовило масове безробіття. Різко знизився життєвий рівень переважної більшості членів суспільства. Практика наочно показала, що ринковий механізм саморегулювання економіки виявився неспроможним забезпечити нормальне її функціонування. Виникла нагальна потреба втручання держави в економічне життя суспільства, регулювання нею ринкових процесів. А це поставило перед економічною наукою завдання обґрунтувати нову її роль за тих умов, що склалися після «великої депресії».

Які ж конкретно причини зумовили зміну ролі держави в економіці, а саме відмову від позиції «нічного сторожа» і перехід до активного регулювання економіки. Більшість економістів ці причини пов'язують з так званими ринковими невдачами, або фіаско ринку. Розглянемо їх.

Одна з перших таких ринкових невдач — неефективність конкуренції, тобто неспроможність ринкового механізму саморегулювання забезпечити вільну конкуренцію і обмежити владу монополій. Щоб ринкова економіка саморегулювалась, або, як зазначав А. Сміт, щоб працювала «невидима рука», повинна існувати конкуренція. Однак практика показала, що у процесі функціонування вона породжує свою протилежність, або антипод, — монополію. Конкуренція усуває з ринку неефективних виробників, що призводить до зменшення їх кількості. Водночас збільшуються розміри тих підприємств, що виграють конкурентну боротьбу, — йде процес концентрації виробництва. Утворюються підприємства-гіганти, що за своєю потужністю перевищують можливості багатьох дрібних підприємств. Такі підприємства, зосереджуючи все більший обсяг виробництва продукції, починають диктувати на ринку свої умови, впливаючи на ринкову кон'юнктуру, насамперед на рівень цін. У результаті створюється ситуація, за якої конкуренція стає неефективною, що призводить до збоїв у механізмі саморегулювання ринкової економіки.

Через усі ці причини на початку XX ст. на зміну вільній конкуренції почали приходити монополії. У міру монополізації виробництва здатність механізму саморегулювання ефективно розподіляти ресурси значно знизилася, бо виробники товарів і постачальники все менше зважали на волю споживачів, покупців, а принцип «невидимої руки» почав втрачати свою силу, бо монополії досягали своїх інтересів шляхом маніпулювання цінами і нехтування інтересами споживачів. На ринку починають домінувати великі виробники, що ставить під загрозу ринкову рівновагу, робить ринки не релевантними, тобто такими, де відсутня дійова конкуренція. Концентрація влади в руках великих виробників дає їм можливість пригнічувати конкурентів. Ця тенденція посилюється за рахунок зловживань ними свободою укладення договорів, формування різного роду монопольних об'єднань для усунення конкурентів. Панівні позиції в економіці захоплюють картелі, синдикати та трести. За таких умов підтримання ринкової рівноваги, забезпечення нормального функціонування економіки без регулюючого впливу держави стало практично неможливим. Держава стала тією силою, яка певною мірою стримувала руйнівний вплив монополій на ринок.

Друга ринкова невдача — нездатність ринку забезпечити задоволення так званих суспільних благ, або товарів колективного споживання. Ринковий механізм орієнтує на задоволення індивідуальних запитів, тобто на виробництво приватних благ, які, будучи спожиті однією особою, не можуть одночасно бути спожитими іншими особами. Такі товари мають властивості, які економісти називають властивістю суперництва. Однак є блага, що цієї властивості не мають. Це блага, які не можуть бути надані одній особі так, щоб не надати їх у розпорядження усіх інших осіб, які бажають їх отримати. Крім того є блага, що, будучи наданими одній особі, без додаткових витрат можуть бути використані іншими особами. Такі товари називаються суспільними благами, або благами колективного споживання. Вони характеризуються відсутністю суперництва, коли благо може споживатися однією особою без обмеження споживання іншими (приклад — користування освітленням вулиць) або коли споживачі не можуть бути виключені зі сфери споживання через те, що фінансують на виготовлення чи утримання блага (приклад — національна оборона).

Такі властивості суспільних благ зумовлюють два наслідки.

По-перше, за відсутності суперництва при споживанні немає підстав брати плату за отримання блага, бо користування ним не вимагає витрати додаткових суспільних ресурсів.

По-друге, виробництво суспільних благ вимагає певних витрат, що зумовлює необхідність їх покриття, без чого зникає мотив виробництва таких благ. Відсутність можливості виключення означає, що нікого зі споживачів неможливо переконати у необхідності заплатити за це суспільне благо, тобто неможливо визначити право власності та забезпечити його визнання. Жоден споживач з економічно раціональною поведінкою не буде платити за благо, яке неможливо виключити зі сфери споживання. За такої ситуації жоден приватний виробник не буде виробляти суспільні блага, оскільки ніхто не буде компенсувати йому витрати. Ринок або взагалі не пропонуватиме таких благ, або пропонуватиме їх у невеликій кількості, що призведе до неможливості задоволення потреби у них. Щоб цього не трапилося, держава або здійснює виробництво суспільних благ за рахунок своїх ресурсів, або замовляє виготовлення їх приватним виробникам. В обох випадках держава здійснює економічну діяльність, виступає її суб'єктом, усуваючи ринкову невдачу.

Третьою ринковою невдачею, що зумовлює державне регулювання ринкової економіки, є так звані зовнішні ефекти, або екстерналії. Ринковий механізм ефективно функціонує тоді, коли ціна товару дорівнює суспільним витратам на його виробництво, а цінність для покупця співпадає з корисністю товару для суспільства. Але не завжди витрати виробництва і вигоди споживання знаходять повне відображення у ринкових цінах. Нерідко виникають ситуації, коли дії виробників та споживачів впливають на третіх осіб, тобто тих, хто не є учасниками угоди. Розглянемо такий приклад. Хімічна фірма, виробляючи продукцію, скидає відходи у озеро. Визначаючи ціну, вона бере до уваги лише витрати, необхідні для виробництва. Але вони будуть заниженими, бо не враховують негативного впливу скидання відходів у водойму. Адже стан води погіршується, що спричинює витрати користувачів цієї води на п очищення. Користувачі води і є тими третіми особами, які несуть збитки, бо фактично фірма переклала на них частину своїх витрат з виробництва товарів. Виникає так званий зовнішній ефект. Якби фірма здійснила витрати на очищення брудних стоків, вона мала б їх урахувати при визначенні ціни, тобто підвищити її. Заниження ціни за рахунок зовнішніх ефектів створює неправильну інформацію про використання ресурсів. Оскільки виробники не несуть витрат із захисту від породжуваних ними зовнішніх ефектів, вони надміру будуть займатися такими видами діяльності, а отже ресурси будуть використовуватися неефективно. Ринок усунути цю неефективність нездатний.

Отже, зовнішні ефекти — це прямі наслідки економічної діяльності певних суб'єктів, які не враховуються їх винуватцями і не передбачають жодних прав третіх осіб на компенсацію. Вони є по суті дефектами у системі прав власності, притаманних економіці. За такої ситуації ринок втрачає можливість оптимального розміщення ресурсів, бо вплив зовнішніх факторів на третіх осіб не входить у приватні розрахунки витрат виробника і вигод споживача. Усунути зовнішні ефекти можна лише за допомогою такої сили, якою є держава.

Потреба втручання держави в економічну діяльність зумовлена також існуванням так званих неповних ринків, Це ринки, на яких не забезпечується наявність певного товару чи послуги навіть за умови, коли ціна пропозиції нижча за ту, яку можуть сплатити споживачі. Найчастіше такі ринки існують у сферах страхування та кредитування. Приватні ринки часто не пропонують страхування від багатьох видів ризику, з якими доводиться мати справу індивідам. Прикладами можуть бути ризики вкладників коштів у банку, які при його банкрутстві втрачають свої кошти. Тому держава бере на себе цей вид страхування. Банки сплачують державному страховику певні внески, за рахунок яких і здійснюється страхування вкладів фізичних осіб у банку.

Неповні ринки характерні і для сфери кредитування. У цій сфері є ринки, де попит на позики або зовсім не задовольняється, або задовольняється не повністю. Одним з таких ринків є ринок позик студентам для навчання. Приватні банки такі позики або не надають, або надають рідко і на невигідних для позичальників умовах. Щоб задовольнити попит на позики для навчання, держава створює спеціальні програми. В Україні кілька років тому також була створена така програма. На жаль, повністю задовольнити попит на позики для отримання вищої освіти в Україні ще неможливо.

Необхідність державного регулювання ринкової економіки зумовлена й тим, що механізм її саморегулювання не може забезпечити повну зайнятість і стабільний рівень цін. Функціонування ринкової економіки показало, що її розвиток здійснюється циклічно, тобто періоди зростання виробництва продукції чергуються з періодами спаду. Періодично ринкове господарство переживає економічні кризи, що супроводжуються такими явищами, як банкрутство, безробіття, загальний спад виробництва. Руйнівний вплив криз на економіку та соціальне життя суспільства значно зріс за умов посилення концентрації виробництва та монополізму. Економічні кризи показали, що насправді не існує передбачуваної класиками у механізмі саморегулювання автоматичної тенденції до повної зайнятості. Тому, на думку Кейнса і його послідовників, необхідна діяльність держави, спрямована на максимально можливе стримування коливань економічної активності, а отже й підтримання зайнятості на якомога вищому рівні. Потреба у такому регулюванні зумовлена також тим, що ринкова економіка не забезпечує автоматичного підтримання стабільності цін, що виражається у такому явищі, як інфляція.

Зміна ролі держави в економіці за умов високого рівня концентрації та монополізації виробництва зумовлена і тим, що ринковий механізм не в змозі забезпечити розв'язання таких соціальних проблем, як бідність, житло та охорона здоров'я. Практика ринкової економіки навіть найбагатших країн світу свідчить, що однією з найважливіших проблем суспільства з ринковою економікою є проблема бідності. Значна частина населення навіть найбагатших країн потерпає від бідності. І не тому, що бідні — це люди, які не можуть працювати. Ринкова економіка функціонує таким чином, що породжує і поглиблює диференціацію доходів її суб'єктів. Тому навіть серед тих, хто займається економічною діяльністю, створюються прошарки людей, доходи яких не дають змоги задовольнити найсуттєвіші життєві потреби. Крім того, не всі здатні до економічної діяльності, а, отже, й не отримують доходів від неї. Тому без втручання держави у сферу розподілу і перерозподілу доходів неможливо забезпечити задоволення навіть найелементарніших потреб такої категорії людей.

Ринкові відносини не можуть забезпечити й розв'язання таких соціальних проблем, як забезпечення житлом і охорона здоров'я. Кількість бездомних людей, як свідчить статистика, зростає навіть у найбагатших країнах. Така сама ситуація із забезпеченням медичними послугами. Той, хто не має коштів для оплати таких послуг, по суті позбавлений можливості підтримання свого здоров'я. Оскільки з розвитком суспільства ці проблеми загострюються, держава вимушена брати на себе функцію якщо не розв'язання проблем — що неможливо, то вживання заходів зі зниження їх гостроти. Причому виконувати цю функцію держава повинна незалежно від наявності фіаско ринку, навіть тоді, коли ринок є релевантним, тобто ефективно використовує наявні ресурси.

Отже, функціонування ринкової економіки показує, що на певному етапі її розвитку виникають обставини, що зумовлюють діяльність держави з регулювання економіки. Це, з одного боку, ринкові невдачі, що призводять до неефективного використання ресурсів, а з іншого — соціально небажаний розподіл доходів, що породжує соціальні суперечності, бодай часткове розв'язання яких без втручання держави неможливе.

Державне регулювання економіки — це форма цілеспрямованого впливу держави на діяльність господарюючих суб'єктів та кон'юнктуру ринку з метою забезпечення нормальних умов для функціонування ринкового механізму, розв'язання екологічних та соціальних проблем. Практика державного регулювання ринкової економіки виробила його критерії та межі.

Важливим критерієм регулювання ринкової економіки є забезпечення свободи і вигоди обміну як для покупця та продавця, так і для третіх осіб. Цей принцип насамперед стосується регулювання зовнішніх ефектів, або екстерналій. Так, власники нафтопереробних заводів і власники бензозаправних станцій завжди домовляться між собою як покупці і продавці. Але держава повинна встановити такі норми, щоб не постраждала екологія, тобто треті особи, пов'язані з користуванням довкіллям.

Другим критерієм організації регулюючого ринку є повна інформація про усі товари, їх якість та ціни, що потрібна покупцеві для вільного вибору товару. Потрібна вона і виробнику, бо дозволяє орієнтуватися при виборі напрямів своєї діяльності.

Третім критерієм державного регулювання є поєднання ринку і справедливості. Ринкові відносини формально створюють усім членам суспільства рівні можливості. Однак, оскільки люди за своїми здібностями нерівні, то перевагу одержують здатні працювати і витримувати жорсткі умови конкуренції. Тому регулююча роль держави повинна виражатись у захисті тих, хто з об'єктивних причин не може забезпечити свої потреби самостійно, та у створенні сприятливих умов для тих, хто може це робити. У цьому й виявляється принцип поєднання ринку і справедливості.

Регулююча роль держави у ринковій економіці практично визнається усіма школами сучасної економічної теорії. Однак щодо меж регулювання одностайності немає. Молена виділити два підходи: кейнсіанський і неоліберальний. За кейнсіанським підходом ринковий механізм не в змозі забезпечити стабільність економічного розвитку через те, що попит відстає від пропозиції, оскільки переважає так звана схильність до збереження, що призводить до скорочення споживання, а отже, й надвиробництва. Тому держава повинна здійснювати акції, спрямовані на збільшення платоспроможного попиту, і цим стимулювати зростання виробництва. Неоліберальний підхід полягає в тому, що втручання держави в економіку має бути обмеженим і лише в тих сферах, де ринковий механізм нездатний до саморегулювання. Такою сферою є, насамперед, грошово-кредитна. Всі інші сфери ефективніше будуть саморегулюватися без втручання держави.

 

2. Економічні функції держави

Державне регулювання ринкової економіки здійснюється через економічні функції держави. Ними виступають здійснювані нею заходи, що впливають на певні сторони та процеси економічної діяльності в межах певної країни. За сучасних умов держава виконує різноманітні функції вичерпний перелік яких зробити неможливо. З метою спрощення аналізу згрупуємо економічні функції:

1 забезпечення правової основи та громадської атмосфери, що створює сприятливі умови для ефективного функціонування ринкової економіки;

2 заходи із захисту конкуренції;

3 заходи із коригування розподілу ресурсів;

4 заходи із перерозподілу доходів і багатства;

5 заходи щодо стабілізації економіки.  

Важливим видом діяльності держави, що не вимагає великих витрат, є створення правового поля, в межах якого господарюючі суб'єкти можуть залучатися до економічної діяльності і здійснювати її. Це надзвичайно важлива функція держави. Якщо уявити суспільство без держави, то лише застосування сили (в першу чергу фізичної) могло хоча б якимось чином забезпечити нормальне функціонування господарської діяльності. Ринкова економіка, яка є взаємодією великої кількості юридичне самостійних суб'єктів, немислима без наявності тих правових норм, якими визначаються дії таких суб'єктів. Такими актами, насамперед, є закони про власність. Без існування законів, що захищають право власності, люди не змогли б мати стимулів до економічної активності, бо можливість накопичення практично була б виключеною. Права власності— це права користування і розпорядження. Вони визначають розмір результатів діяльності і виступають оптимальним засобом для мотивації і контролю за результативністю. Якщо ж право власності неможливо адекватно визначити і реалізувати, то поведінка суб'єктів, що їх порушують, може призвести до помилкового розміщення ресурсів. Особливу роль відіграє при цьому право приватної власності на економічні ресурси, що створює найбільший вільний простір для ініціативи виробників. Тому держава створює та підтримує у функціональному стані правову систему, яка не тільки захищає право власності, а й надає законного статусу приватним підприємствам

Водночас у межах правового поля держана здійснює функції арбітра в економічній сфері, виявляє недобросовісних її суб’єктів, що порушують встановлені правові норми і застосовує заходи впливу на них. Для цього в межах правового поля створюються відповідні служби та організації, покликані забезпечувати названі функції.

В Україні така правова система ще знаходиться у стані формування. Одним з перших законів, прийнятих після одержання незалежності, був закон «Про власність», яким визначено рівноправність усіх форм власності, в т. ч. й приватної. Право приватної власності закріплено і в Конституції України, Прийнято ряд кодексів що регулюють певні сфери господарської діяльності. В тому числі і Цивільний кодекс, що створює сприятливі умови для зміцнення ринкових відносин в економіці України.

Другу групу економічних функцій держави у ринковій економіці становлять заходи щодо захисту конкуренції. Остання є одним з найважливіших елементів механізму саморегулювання ринкової, економіки. У той самий час, як з'ясовано раніше, конкуренція породжує свою протилежність – монополію, яка істотно впливає на ринок у власних інтересах. Монопольна влада на ринку наносить шкоди інтересам як виробників - не монополістів так і споживачів, зумовлюючи підвищення цін і неефективний розподіл економічних ресурсів. Цим і викликана потреба регулювання діяльності монополій з метою захисту конкуренції. Для цього використовується антимонопольне законодавство. Першою країною, що його запровадила, були США, де в 1890р.- був прийнятий Акт Шермана проти трестів. З того часу протягом понад, століття прийнято велику кількість антимонопольних актів, що утворили складну й розгалужену систему законів, судових рішень та правових норм, яка одержала назву антимонопольного законодавства.

Воно спрямоване на регулювання діяльності фірм і корпорацій на ринку, відсікаючи малоефективні, нечесні. стосовно, прав споживачів і виробників і широкої громадськості дії. На підставі цієї системи антимонопольне регулювання здійснюється за кількома напрямами.

По-перше, законодавче обмежується монополізація на ринку. В Акті Шермана зазначається, що будь-яке, монопольне об'єднання, спрямоване на обмеження торгівлі між штатами, або з іноземними державами, є незаконним. А спроба будь-якої особи монополізувати будь-яку галузь торгових операцій між кількома штатами або з іноземними державами вважається правопорушенням. У поправці до цього закону від 1894 р. воно кваліфікується як «тяжкий злочин». Критерієм монополізації вважається контроль над часткою ринку, що дорівнює 60 % і більше.

По-друге, забороняється злиття конкуруючих компаній. Це було зроблено згідно із законом Клейтона, прийнятим у 1914 р. Будь-яке злиття конкуруючих компаній визначається таке, що послаблює конкуренцію.

По-третє, забороняються практично усі форми дискримінації в ціновій політиці. Будь-яка спроба домовленості про ціни між конкуруючими фірмами визнається незаконною. За цим слідкує створена у 1914 р. Федеральна торгова комісія, яка своїми наказами забороняє виявлені випадки такої домовленості.

Ще один напрям антимонопольного регулювання — боротьба з нечесними методами конкуренції, такими як підробка продукції конкурентів, порушення патентів, копіювання товарних і фірмових знаків, застосування демпінгу (заниження ціні для підриву позицій конкурента, фальшива реклама тощо.

Антимонопольне законодавство використовується і в інших країнах світу. За ним накладаються обмеження на практику злиття фірм, забороняється монополізація цін, здійснюються заходи щодо недобросовісної конкуренції. Розпочато роботу із створення антимонопольного законодавства і в Україні. Прийнято ряд законів: «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про захист економічної конкуренції» тощо. Правове поле антимонопольної діяльності формують і укази Президента України, зокрема «Про міжвідомчу комісію з питань демонополізації економіки», «Про основні напрями конкурентної політики на 1999-2000 роки і заходи щодо її реалізації».

Видано кілька постанов Кабінету Міністрів України щодо антимонопольного регулювання: «Про механізм антимонопольного регулювання монопольних утворень», «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків» тощо. Створено і державний орган, покликаний здійснювати заходи щодо антимонопольного регулювання. Ним є Антимонопольний комітет України.

До третьої групи економічних функцій держави входять заходи з коригування розподілу ресурсів з метою зміни структури національного продукту. Потреба у ньому зумовлена такими ринковими невдачами, як зовнішні ефекти і виробництво суспільних благ. Дія зовнішніх факторів спричинює переміщення частини витрат виробництва до третіх осіб, чим зумовлюється заниження, суспільних витрат виробництва.

 Щоб уникнути цього, держава застосовує заходи законодавчого, і економічного впливу. Так, приймаються відповідні закони, за якими виробників продукції, шкідливої для довкілля, зобов’язують здійснювати дії щодо усунення, цього впливу. Наприклад, встановлення граничних норм викидів шкідливих речовин у навколишнє середовище примушує виробників будувати очисні споруди для уникнення таких викидів. Вживаються також заходи економічного впливу, коли з виробників, що використовують зовнішні ефекти, стягують підвищені податки, що знижує прибутковість і перешкоджає переливу додаткових ресурсів у такі виробництва.

Потреба перерозподілу ресурсів зумовлена і необхідністю виробництва суспільних благ, їх приватні виробники, як правило, не виробляють, отже, такі галузі не мають ресурсів. Щоб спрямувати їх туди, держава здійснює такі заходи, ,щ податки, дотації та організація державних, підприємств. Через систему податків держава отримує необхідні кошти на придбання або виробництво благ суспільного споживання. Прикладом можуть бути витрати на оборону, освіту, будівництво шляхів сполучення, деякі види страхування. Без державного регулювання забезпечення такими благами було б або неповним, або взагалі неможливим. Одночасно оподаткування впливає на обсяг товарів індивідуального споживання, зменшуючи його. Так вивільнена частина ресурсів переорієнтується на створення благ суспільного споживання.

Перерозподіл ресурсів здійснюється державою і через створення державного сектора. Цей сектор, як правило, охоплює галузі економіки з низькою прибутковістю, наприклад, добувна промисловість, пошта, телекомунікації, електроенергетика, залізниці, автошляхи, водопостачання, освіта тощо. Низька прибутковість і висока капіталомісткість таких галузей не стимулюють залучення до них приватного капіталу. Тому задоволення потреб у їх продукції зумовлює використання державних ресурсів для забезпечення виробництва у цих галузях. Саме через створення і функціонування державного сектора економіки досягається перерозподіл економічних ресурсів: вилучення їх з високоприбуткових галузей і спрямування у ті галузі, де приватний капітал не має достатніх стимулів для функціонування.

Важливою функцією держави є перерозподіл доходів та багатства. Ринковий механізм не забезпечує соціальне справедливого розподілу, а призводить до поглиблення розшарування членів суспільства за рівнем доходів і багатства. Для зменшення такої диференціації держава використовує системи оподаткування доходів та майна, різного роду трансфертні платежі та допомоги окремим групам громадян з низькими доходами, регулювання цін, заходи соціального забезпечення. Першими у здійсненні таких функцій держави були США, де перелічені заходи започатковано із середини З0 - х років XX ст., згідно із так званим новим курсом Ф.Рузвельта. Після Другої світової війни заходи щодо регулювання доходів з метою соціального захисту населення поширилися і в країнах Західної Європи, і в Інших, насамперед розвинених країнах світу. Регулювання доходів здійснюється, в першу чергу, через систему оподаткування, що базується на принципі прогресивної залежності розміру податків від доходу. Важливу роль відіграють державні програми, спрямовані на надання допомоги найбіднішим і мало захищеним прошаркам населення.

Умови для здійснення державою функцій регулювання доходів і соціального захисту формуються і в Україні. Створюється законодавча база таких заходів. Прийнято ряд законів, що регулюють сферу соціального захисту населення. Це закони «Про пенсійне забезпечення», «Про зайнятість населення», «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» та інші. Однак обмеженість фінансових та матеріальних ресурсів не дає можливості здійснювати заходи щодо соціального захисту громадян України в повному обсязі.

Історичний досвід показує, що економічна кон'юнктура у країнах з ринковою економікою зазнає коливань. Існують чітко виражені економічні, або ділові, цикли. Через це виникають порушення економічної рівноваги, безробіття та інфляція. Тому держава здійснює функцію стабілізації економічної кон'юнктури. Широко використовуються заходи впливу на грошовий обіг, що дозволяють регулювати грошову масу в обігу і через неї впливати на економічну активність. Цій меті служать і фіскальні заходи — оподаткування, субсидії і субвенції. Через них регулюється платоспроможний попит суб'єктів економічної діяльності, рівень їх економічної активності. Широко використовується програмування. Суть його в обґрунтуванні програм розвитку як економіки в цілому, так і окремих галузей, в яких визначаються певні цілі та засоби їх досягнення. Такі програми розробляються державними органами і носять індикативний, тобто рекомендаційний» характер. Суб'єкти економічної діяльності використовують їх як важливе джерело інформації про тенденції економічного розвитку.

Отаке, за сучасних умов в усіх розвинених країнах створені й використовуються потужні соціальні противаги, що стабілізують ринкову економіку. В цьому і виявляються економічні функції держави, її вплив на ринковий механізм саморегулювання економіки.

 

3. Методи державного впливу на ринкову економіку

Економічні функції держави реалізуються через систему методів, які є сукупністю важелів та засобів впливу на певні сфери та явища економічного життя для досягнення визначених цілей. При усій їх різноманітності вони поділяються на дві великі групи — адміністративні та економічні. Адміністративними методами державного регулювання економіки є методи безпосереднього впливу держави на господарську діяльність, що прямо регламентують поведінку господарюючих суб'єктів (тому їх називають ще прямими методами], їх найхарактерніша ознака у тому, що вони є обов'язковими для виконання тими суб'єктами, яким вони адресовані, тобто мають обов'язкову силу. До таких методів, насамперед, належать законодавчі та нормативні акти, що регулюють економічну діяльність. Вони є тим важелем, через який держава здійснює організаційний вплив на ринок, оскільки законами та нормативними актами визначаються правила ведення економічної діяльності усіма її суб'єктами. Визначаючи законодавчі норми, держава не тільки спрямовує економічну діяльність в організоване русло, а й орієнтує її на реалізацію певних цілей. Із зміною економічних умов відбуваються відповідні зміни у законодавчій та нормативній базі.

До адміністративних методів державного впливу на ринок належить і система державних замовлень. Державне замовлення — це замовлення держави виробнику на певну кількість продукції, яку держава зобов'язується викупити за узгодженою з виробником ціною. Такі замовлення, з одного боку, виступають засобом задоволення державних потреб у товарах та послугах, а з іншого — є засобами адміністративного впливу на виробників, стимулювання їх до виробництва певної продукції. У розвинутих країнах ринкової економіки цей метод державного впливу на економічну діяльність досить поширений. Так, лише у США держава здійснює закупки товарів та послуг на суму, що дорівнює майже п'ятій частині загального обсягу виробництва. Використовується цей метод і в країнах Європи, Південне-Східної Азії та Японії. Накопичено певний досвід його використання і в Україні. Правову базу цього процесу закладено законами «Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти» та «Про державне оборонне замовлення».

Адміністративними методами здійснення економічних функцій є і заходи щодо прямого регулювання цін. Воно здійснюється спеціальними державними органами у сферах з високим рівнем монополізації. Але не тільки в них. Управління та контроль над цінами здійснюються також в аграрному секторі, електроенергетиці, транспорті та інших галузях. Так, в аграрному секторі кілька десятків років функціонує система, що дає можливість державі періодично переглядати ціни залежно від ринкових умов. Такий підхід дозволяє підтримувати відносну стабільність роздрібних цін на продукти харчування. Застосовуються адміністративні методи регулювання цін у галузях з високим рівнем монополізації, а також на такі життєво важливі товари, як продукти харчування, житло, медичну допомогу тощо. Прикладом широкого використання методів регулювання цін є Франція.

До групи адміністративних методів впливу держави на економіку належить індикативне планування, що є засобом прогнозування економічної поведінки господарюючих суб'єктів. Воно визначає цілі та пріоритети розвитку економіки або окремих її сфер та напрями їх можливої реалізації. Результатами планування є мотивована модель дій, створена на основі кон'юнктурного прогнозування економічного середовища та визначення цілей. Особливістю планування у країнах ринкової економіки є те, що воно носить не директивний, а індикативний, тобто рекомендаційний, характер, бо визначені в його процесі показники є рекомендаційними для суб'єктів економічної діяльності. Великий досвід такого планування накопичено у Франції, Японії, країнах Південне-Східної Азії (так званих нових індустріальних країнах, або азійських тиграх). У Франції, наприклад, за період після Другої світової війни розроблено понад 10 перспективних планів. 11 планів було здійснено в Японії. Тут держава має можливість планувати діяльність великих корпорацій, між якими встановлена розгалужена система угод. Тому навіть з'явився вислів, що економіка Японії — це єдина державна корпорація — «Japan Incorporated». До речі, це один з факторів японського економічного дива. Практично в усіх розвинутих країнах розробляються розгалужені плани та прогнози на різних рівнях національної економіки. У кожній з них існує спеціальний урядовий орган, що займається розробкою планів, прогнозів та програм економічного розвитку, а також методичним та практичним керівництвом організації планування. Тому не можна вважати ефективним становище в Україні, коли практично відмовилися від планування, яке могло б бути дійовим важелем реформування економіки на ринкових засадах.

Друга група методів державного впливу на ринкову економіку — економічні, або непрямі, методи. Це засоби опосередкованого впливу на економічну діяльність людей. Вони не носять характеру обов'язкової норми, яку адресат повинен виконувати, але впливають на його економічні інтереси, тобто ставлять його у таке становище, щоб він для реалізації своїх інтересів здійснював діяльність у напрямі, до якого його спонукає той чи інший метод. До цих методів належать такі економічні важелі, як ціна, податки, процентні ставки, дотації та субсидії, грошова емісія тощо.

Одним з найефективніших економічних методів державного регулювання ринкової економіки є податки. Це обов'язкові платежі, визначені чинним законодавством країни. Вони є вирахуванням з доходів як фізичних осіб, так і суб'єктів підприємницької діяльності. І як такі використовуються державою для впливу на економічну діяльність. Наприклад, є потреба у збільшенні виробництва якоїсь продукції. Щоб створити заінтересованість у її виробництві, держава може застосовувати пільгове оподаткування, що зробить виробництво такої продукції вигіднішим для виробників. Тому без адміністративного впливу держава реалізує свою мету, впливаючи через податки на інтереси підприємців. У разі необхідності обмежити економічну активність виробника можуть бути змінені умови оподаткування так, що подальша діяльність стане невигідною для нього.

Важливим економічним методом регулюючої ролі держави є субсидії, або дотації. Це платежі, які здійснює держава, щоб компенсувати зменшення доходу виробника через низьку ціну товару. Тобто, це платіж, який держава сплачує виробникові, щоб підвищити його доход, бо за низької ціни він не заінтересований у виготовленні товару. Прикладом таких субсидій може бути аграрний сектор США. Щоб підтримати рівень виробництва сільськогосподарської продукції, з федерального бюджету спрямовуються кошти для прямих виплат фермерам, які вирощують зернові культури та бавовну. Для різних культур субсидії становлять від 15 до 35 % ринкової ціни. Саме за рахунок цих субсидій досягається ситуація, коли ціни на сільськогосподарську продукцію забезпечують попит на неї і одночасно створюють сприятливі умови фермерам для виробництва продукції. Практика субсидування аграрного сектора характерна для багатьох країн світу. Субсидії використовуються для підтримки низьких або стабільних цін як антиінфляційний захід держави. Застосовуються субсидії і для усунення негативних наслідків зовнішніх факторів, або екстерналій.

Ефективним економічним методом державного впливу на ринкову економіку є відсоткова ставка, її регулювання є, як правило, прерогативою держави, яка використовує її у своїй кредитно-грошовій політиці. Змінюючи її рівень, держава впливає насамперед на інвестиції, збільшуючи або зменшуючи їх залежно від економічної кон'юнктури і таким чином регулюючи ринкову кон'юнктуру. При цьому держава використовує і такий метод, як грошова емісія, бо, збільшуючи або зменшуючи обсяг грошової маси в обігу, впливає на рівень економічної активності господарюючих суб'єктів.

Слід зазначити, що у реальному житті при регулюванні ринкової економіки державою обидві групи методів використовуються у взаємодії, взаємно доповнюючи один одного, що і забезпечує ефективність економічних функцій держави.


Розділ 7. Основні риси і закономірності перехідної економіки та її особливості в Україні

1. Поняття перехідної економіки;

2. Сутність перехідного періоду від командної до ринкової економіки;

3. Роздержавлення власності у перехідній економіці;

4. Демонополізація економіки у період ринкової трансформації;

5. Структурна перебудова економіки України.

Економіка України, як і інших країн — колишніх республік СРСР, знаходиться у стані переходу від командної системи до ринкової. Цим зумовлюється потреба у визначенні закономірностей цього стану розвитку економіки, щоб на їх основі обґрунтувати соціально-економічну політику регулювання перехідних процесів.

1. Поняття перехідної економіки

Виникнення перехідних економік у суспільстві є закономірним явищем розвитку економічних систем. Економічна система, як будь-яке об'єктивне явище суспільного життя, проходить етапи становлення, досягнення зрілості, старіння й відмирання, тобто заміни на нову систему. В такому процесі стадія відмирання водночас стає стадією становлення нової системи. У цей період економіка перебуває у перехідному стані.

Це означає, що економічна система, досягнувши своєї зрілості, під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів починає вичерпувати ресурси свого самовідтворення. Оскільки економічна, насамперед виробнича діяльність не може зупинятися, починається процес зародження і формування елементів нової системи, що функціонують одночасно і поряд з елементами існуючої. Такий стан триває до того моменту, коли нова економічна система витісняє стару і перетворюється на панівну економічну систему, що досягла своєї зрілості, її подальший розвиток здійснюється на власній основі. Протягом цього періоду економіка носить перехідний характер.

Отже, перехідна економіка — це особливий етап в еволюції економіки, коли вона функціонує під час переходу суспільства від одного історичного ступеня до іншого. Вона характеризує проміжний стан суспільства, епоху соціально-економічних і політичних перетворень. Звідси й особливий характер перехідної економіки, що відрізняє її від економіки, що функціонує на власній основі, або звичайної економіки. Найхарактернішим для неї є дія двох типів економічних форм і зв'язків — відмираючих, притаманних старій системі, і нових, зростаючих, що є основою формування нової економічної системи.

Перехідна економіка характеризується рядом ознак. По-перше, їй притаманне переважання особливих перехідних економічних форм. Для перехідної економіки характерна наявність поєднання старого і нового, тобто старих і нових економічних форм і зв'язків. У результаті взаємодії між: ними виникають нові, перехідні економічні форми. Вони несуть у собі змішаний зміст, поєднання старих і нових якостей, суперечать традиційним чинникам, виступають своєрідним сигналом про процес відмирання попередньої системи. Поява таких форм засвідчує зародження та існування перехідної економіки. Вони, будучи по суті перехідними, не можуть бути законсервовані, їх найхарактерніша суть у змінюваності, зумовленій боротьбою старих і нових економічних зв'язків і відносин. Причому нові відносини та зв'язки поступово відтісняють старі, замінюючи їх. Тому перехідні економічні форми свідчать про спрямованість розвитку економіки в перехідний період та про його необоротність.

Другою ознакою перехідної економіки є її нестійкість. У будь-якій економічній системі відбуваються різні зміни. Але вони виступають як своєрідний засіб реалізації мети, притаманної даній системі, як засіб приведення її у стійкий, рівноважний стан. Перехідна економіка характеризується змінами іншого порядку. Вони не просто тимчасово порушують стійкість системи, щоб через інші зміни остання повернулась у рівноважний, стійкий стан. Зміни у перехідній економіці носять необоротний характер, а тому посилюють нестійкість існуючої системи, примушують її втрачати рівновагу і тим самим сприяють витісненню її новою системою. А це призводить до скорочення обсягів виробництва, зростання безробіття, підвищення цін тощо. Такий стан характерний для економіки України 90-х років XX ст. — початку XXI ст.

Третьою ознакою перехідної економіки е альтернативний характер розвитку. Він полягає у тому, що результати розвитку перехідної економіки багатоваріантні. Альтернативність зумовлена її природою, що полягає у поєднанні елементів старого і нового типів економічної системи. Велику роль відіграє І та обставина, що розвиток економіки відбувається під впливом багатьох, нерідко різноспрямованих і суперечливих, чинників. Альтернативність перехідної економіки означає, що вона обов'язково повинна перерости в якийсь інший, але неминучий стан. Повернення до попереднього стану виключається, бо інакше перехід до нової економічної системи не зміг би початись. Альтернативний характер перехідної економіки означає, що суспільство має можливість впливати на перехідні процеси, щоб спробувати забезпечити найсприятливіший для цього варіант. Вибір варіанта розвитку значною мірою зумовлюється співвідношенням соціально-економічних факторів суспільства.

Перехідній економіці властива й така ознака, як особливий характер її суперечностей. Вони є суперечностями не функціонування, а розвитку, тобто нового і старого, суперечностями різних соціальних сил суспільства, що є суб'єктами даних відносин. Зміни, на які орієнтована перехідна економіка, носять революційний характер, а за певних умов можуть спричинити і соціально-політичну революцію.

Для перехідної економіки властива також; історичність. Ця ознака зумовлена двома обставинами. По-перше, перехідна економіка носить обмежений характер у часовому вимірі, тобто має визначений початок і кінець. По-друге, перехід відбувається у певну історичну епоху. Перехід від традиційної до індустріальної ринкової економіки здійснюється в одну історичну епоху, тоді як перехід від командної економіки до ринкової — в іншу. При цьому різні й вихідні етапи, і кінцеві результати, і суперечності у суспільстві. Залежно від історичних умов навіть загальні для перехідної економіки закономірності виступають у різних формах.

Перехідна економіка характеризується також інерційністю відтворення. Вона пов'язана з безперервністю економічної діяльності. Будь-яка економіка є процесом, що постійно відновлюється, відтворюється. Тому неможливо повністю змінити стару економічну систему, а після цього створювати нову. Інерційність передбачає збереження в економіці старих відмираючих форм і зв'язків протягом тривалого періоду. Це, насамперед, стосується структури виробництва, на зміну якої потрібен тривалий час. Тому неможливе швидке перетворення однієї економічної системи на іншу. Суть інерційності й полягає у забезпеченні спадковості перехідної економіки з вихідним етапом і поступової трансформації в нову цілісну систему. Інерційність відтворення об'єктивно зумовлює неможливість зворотної еволюції перехідної економіки.

Ще одна риса перехідної економіки — інтенсивний переважаючий розвиток нових економічних форм і відносин. Вони виникають у надрах старої системи і в силу інерційності відтворення починають розвиватися швидше, інтенсивніше порівняно із старими. Старі форми витісняються, починається формування спочатку елементів нової економічної системи, а на певному етапі на їх основі — й механізму її функціонування.

Такі найхарактерніші ознаки перехідної економіки. За характером перехідних процесів можна виділити два її типи. Перший тип — природно-еволюційний, що характеризується природним ходом історичної еволюції і притаманний глобальним перехідним процесам у межах усього світового господарства. Заміна однієї економічної системи на іншу при цьому відбувається виключно під впливом об'єктивних економічних закономірностей без втручання зовнішніх по відношенню до економіки сил.

Другий тип — реформативно -еволюційний. Для нього характерним є регулювання перехідних процесів у певному напрямі на основі свідомо створюваних програм регулювання суспільства. За допомогою таких програм створюється можливість прискорення природних процесів переходу до нової системи без ігнорування об'єктивних закономірностей. При цьому успіх реформування залежить значною мірою від того, наскільки пізнані такі закономірності і як вони враховані у реформаторських програмах. До цього типу належить перехід від командної до ринкової економіки, що характерно й для України.

2. Сутність перехідного періоду від командної до ринкової економіки

Однією з ознак сучасного розвитку людського суспільства є перехід від командної до ринкової економіки колишніх соціалістичних країн та союзних республік колишнього СРСР. Їх економіка є перехідною. При всій різноманітності умов, за яких здійснюється цей перехід, та шляхів його здійснення він має спільну суть. Вона полягає у демонтажі командної системи і заміні її ринковими механізмами функціонування економіки, орієнтованої на задоволення потреб людини. Стратегічною метою цього переходу є не ринкова економіка сама по собі, а створення такої економічної системи, яка б у центр свого функціонування поставила людину з її широким спектром потреб, що підлягають задоволенню, створювала умови для функціонування суспільства, у якому людське життя буде визнаватися головною і унікальною цінністю, що охороняється силою закону. Досягнення такої мети пов'язується із істотним підвищенням ефективності економіки. Тому трансформація командної економічної системи і передбачає створення такого господарського механізму, який би забезпечував вищу, порівняно з попереднім, ефективність суспільного виробництва. Сучасна практика господарювання свідчить, що такий механізм насамперед передбачає широке використання елементів ринкової системи. Тому перебудова командної системи і здійснюється у напрямі звуження її елементів, заміни їх елементами ринкової економіки і створення на цій основі так званої соціальне орієнтованої ринкової економіки. Протягом періоду здійснення таких перетворень економіка знаходиться на перехідному етапі перехідної економіки.

Щодо суті перехідної економіки в Україні єдиної позиції немає. Все більшого поширення набуває точка зору, що це є процес трансформації змішаної економіки з переважанням планових зв'язків і методів регулювання економіки у змішану економічну систему, у якій пріоритетну роль відіграють ринкові зв'язки і методи впливу на економічну діяльність. При такому підході суть перехідного процесу полягає не у руйнуванні старої економічної системи і заміні її новою, а у заміні співвідношення основних системоутворюючих елементів, тобто у зменшенні ролі елементів чисто командної економіки і розширенні елементів ринкової економіки. Ці зміни стосуються в першу чергу типу власності та механізму координації господарських зв'язків. Крім того, вони включають і структурну перебудову економіки, оскільки остання була підпорядкована цілям командної економіки і неадекватна соціальне орієнтованій ринковій економіці.

Зміст перехідної економіки як трансформаційного процесу складають такі основні елементи: первісне нагромадження капіталу шляхом його перерозподілу, демонополізація економіки, її структурна перебудова і посилення соціальної орієнтації. Первісне нагромадження капіталу як один з найважливіших трансформаційних процесів пов'язаний із змінами у системі власності, а саме звуженням сфери державної власності і формуванням приватної власності у різних її формах. Основним засобом здійснення цих процесів є приватизація державного майна. Значну роль відіграла також інфляція, що супроводжувалася перерозподілом багатства на користь незначної частки населення.

Важливою складовою трансформаційних процесів є демонополізація економіки. Командна система була системою не тільки одержавлення економіки, а й тотальної її монополізації з боку держави. За таких умов ринкові елементи не могли істотно вплинути на функціонування економіки, оскільки відсутній такий елемент ринкового механізму, як конкуренція. Створення конкурентного середовища передбачає здійснення заходів щодо демонополізації економіки.

Трансформаційні процеси у перехідній економіці включають і її структурну перебудову. Структура командної економіки зорієнтована на її цілі, пріоритетними серед яких був переважний розвиток виробництва засобів виробництва і військової продукції. Така структура не відповідає потребам суспільства з соціальне орієнтованою економікою. Тому важливим напрямом трансформаційних процесів є заходи щодо зміни існуючої структури економіки, приведення її в стан, відповідний вимогам соціально орієнтованої економіки.

Для трансформаційної економіки характерними є і процеси її соціалізації, тобто підвищення ролі людини, її добробуту. Вони реалізуються, в першу чергу, через здійснення заходів, що протистоять погіршенню матеріального становища членів суспільства, викликаному процесами первісного нагромадження капіталу. Однак головним їх напрямом є створення умов формування постіндустріального суспільства з великою часткою нематеріального виробництва і створенням умов для всебічного розвитку людини.

Залежно від швидкості здійснення трансформації з командної економіки у соціальне орієнтовану ринкову розрізняють два підходи, або дві моделі: 1) радикального підходу, або так званої шокової терапії, і 2) поступових ринкових перетворень з поетапним поглибленням (так звана градуалістська модель). За першою моделлю передбачається здійснення комплексу взаємопов'язаних заходів, спрямованих на заміну централізованого планування основними елементами ринкового механізму протягом відносно короткого періоду. Серед таких заходів швидка лібералізація цін і торгівлі, здійснення цілеспрямованої програми стабілізації для забезпечення стійкості цін, реформа валютних відносин, створення умов для розвитку приватного підприємництва, демонополізація економіки, реформування фінансово-кредитної і податкової систем, створення законодавчого поля ринкової економіки.

Ідея радикального підходу полягає в тому, що за існування можливості швидких перетворень їх необхідно використати. Деякі перетворення можна зробити швидко, інші вимагають довших строків, але їх не треба відкладати. Такий підхід дає змогу досягти так званого критичного розміру перетворень, що усуває можливість відкочування до попереднього стану. Цю модель було використано країнами Центральної та Східної Європи й Балтії, де перетворення прагнули здійснити за максимально короткий строк, щоб забезпечити незворотність старої системи.

Градуалістська модель передбачає поступове здійснення трансформаційних заходів. Останні реалізуються спочатку в експериментальному порядку з подальшим поширенням набутого досвіду на інші сфери економіки. Така стратегія базується на підвищенні ефективності й зростанні доходів за рахунок первісних часткових реформ, що створює умови для подальших економічних перетворень. Характерним для цієї моделі є тривале співіснування командних та ринкових методів економічної діяльності з жорстким контролем держави за економікою як на макро-, так і мікрорівні. Найтиповішим прикладом цієї моделі є Китай. Там спочатку здійснили заходи, що відкрили шлях до створення спільних з іноземним капіталом підприємств. Потім почалася поступова лібералізація цін. Ринковим трансформаціям спочатку був підданий аграрний сектор економіки, а потім почався поступовий перехід на ринкові умови у промисловості та інших галузях економіки. Наступним етапом було реформування державного управління економікою і фінансово-кредитної сфери.

Виділення двох моделей перехідної економіки має відносно умовний характер, їх вибір залежить від економічних і політичних умов країн, що стали на шлях трансформації економіки. В Україні можливостей для градуалістської моделі трансформації економіки не було. Вони були втрачені ще за часів СРСР. Тому модель радикального підходу була безальтернативною. Складність трансформаційних процесів у нашій країні зумовлена й тим, що вона практично не мала власної економічної системи — економічний потенціал, розташований на її території, був складовою частиною економічної системи СРСР. Тому поряд із здійсненням трансформаційних процесів, спрямованих на ринкові перетворення, необхідно було розв'язати проблему формування власної економічної системи.

Ринкові трансформації в Україні гальмувались і такими обставинами, як слабкість політичної влади, невизначеність стратегічних цілей реформування економіки, непослідовність у здійсненні економічних реформ. У цьому напрямі діяли і такі фактори, як практично повна відсутність приватного сектора економіки, а отже й навичок підприємництва; засилля державного монополізму в економіці; неефективна структура економічного потенціалу (надмірна частка галузей важкої промисловості і військово-промислового комплексу); низька якість переважної частини вітчизняної продукції, що робила її неконкурентоспроможною не лише на зовнішньому, а й на внутрішньому ринку; негативне ставлення переважної частини населення до підприємництва і непідготовленість до існування за ринкових умов.

Через перелічені причини трансформаційні процеси затягуються, що негативно позначається як на економічному розвитку, так і на життєвому рівні людей. Це призвело до негативного ставлення населення до реформ — на відміну від країн Центральної Європи та Балтії.

3. Роздержавлення власності у перехідній економіці

Однією з важливих складових ринкових трансформацій є глибокі перетворення у такому системоутворюючому елементі економіки, яким є власність. Остання, визначаючи тип присвоєння, в першу чергу засобів виробництва, виступає одним з найважливіших чинників впливу на всю економічну систему. В командній економіці пануючим типом власності була державна. Саме вона визначала форми економічних зв'язків та методи регулювання економічної діяльності, надаючи їм командного змісту. Тому трансформація такої економіки в соціальне орієнтовану неможлива без глибокого реформування власності, її роздержавлення, створення різноманітності форм власності як фундаменту ринкових засад економіки.

Роздержавлення власності є багатоплановим процесом подолання диктату держави у сфері економічного життя. Воно охоплює перетворення державної власності з метою обмеження господарської функції держави, скорочення її ролі у сфері безпосереднього підприємництва, заміну централізованої системи організації та управління економікою на демократичну ринкову систему господарювання. Це процес, що передбачає ліквідацію монополії держави і у відносинах власності, і у відносинах господарювання (підприємництва).

Світова практика свідчить, що роздержавлення власності може здійснюватися двома основними формами — комерціалізацією і приватизацією. Характерною рисою роздержавлення у формі комерціалізації є позбавлення держави функції управління господарським використанням об'єктів власності. Досвід розвитку світової економіки протягом останніх десятиріч показав, що зміст економічних відносин може бути змінений у потрібному напрямі без зміни форми власності за рахунок раціонального розподілу інших повноважень власності — розпоряджання, використання, управління, права на розвиток об'єкта власності тощо. Функція форми власності (володіння) в основному консервативна. Це контроль за збереженням та зростанням об'єкта власності. Інша справа — господарське використання об'єкта власності. З ним пов'язані повноваження розпоряджання та управління. У розвинутій економіці доцільно розділяти ці функції. І цей поділ відбувається через відокремлення повноважень контролю за збереженістю і зростанням власності від повноважень управління її об'єктами у господарському використанні, або капіталу-власності від капіталу-функції.

У командній економіці держава як власник основної частини капіталу зосереджує у себе обидві ці функції. Вона виступає не тільки власником, а й управляючим (менеджером). Комерціалізація як форма роздержавлення дає можливість передати функцію управління недержавному підприємцю, а за державою залишити лише функцію власника державних засобів виробництва. При цьому продукція, створена користувачем таких засобів виробництва, переходить у його власність. Він стає справжнім підприємцем, що несе повну відповідальність за своє господарювання .

Комерціалізовані державні підприємства здійснюють свої відносини з іншими суб'єктами господарювання на договірній основі, самостійно визначають, що і як виробляти, кому і за якою ціною продавати, а прибуток, що залишається після сплати податків та інших платежів у бюджет, надходить у власність господарюючого суб'єкта (підприємця) і використовується на цілі, передбачені статутом. Але при цьому залишається головна умова — його зобов'язання перед власником використовуваного майна Забезпечувати збереженість цього майна і оплату за його користування.

При комерціалізації кардинально змінюється роль держави в економіці: вона перестає управляти виробництвом і переходить до управління державною власністю. Метою комерціалізації є створення реальних умов для перетворення державних підприємств на вільних товаровиробників, формування раціонального конкурентного середовища, посилення трудової, господарської і підприємницької діяльності. Комерціалізація створює умови для перетворення державних підприємств на повноцінних суб'єктів ринку, які самостійно визначають свою техніко-економічну, виробничу, збутову та цінову політику.

Другою формою роздержавлення власності є приватизація. У найзагальнішому вигляді її можна визначити як процес відчуження майна, що перебуває у власності держави, на користь громадян та недержавних юридичних осіб. Тобто, приватизація — це перехід від державної до різних форм недержавної власності.

Головною метою приватизації є ліквідація знеособленості власності, забезпечення господарського ставлення до засобів виробництва, що означає зацікавленість не тільки у високих поточних результатах використання засобів виробництва, а й у їх ефективному самовідтворенні та примноженні.

Приватизація в Україні має свої особливості. Вони зумовлені станом економіки на початку трансформаційних перетворень, що характеризується її тотальним одержавленням, відсутністю вільних капіталів, що могли б бути використані для приватизації, та нерозвиненістю ринкової інфраструктури. Ці обставини породили суперечності приватизації. З одного боку, потреба у створенні умов для формування приватного підприємництва вимагала здійснення приватизації відносно швидкими темпами, щоб сформувати достатній прошарок самостійних господарюючих суб'єктів. А з іншого боку, цей процес вимагав значної маси вільних грошових капіталів, щоб здійснювати приватизацію державної власності. Розв'язання цієї суперечності було досягнуто шляхом поєднання платних і безоплатних її форм. Саме у цьому поєднанні і полягає основна особливість приватизації в Україні.

Концепцією приватизації передбачалося частину державного майна, що підлягає приватизації, передати у власність громадян України безоплатно, рівними частинами, а іншу частину приватизувати за гроші. Щоб забезпечити безоплатну приватизацію, законодавством встановлювалися специфічні платіжні засоби, що отримали назву приватизаційних паперів. Прийнятим у 1992 р. Законом «Про приватизаційні папери» введено два види таких паперів — приватизаційні майнові сертифікати, що використовувалися при приватизації майна державних підприємств, та житлові чеки, за допомогою яких здійснювалася безоплатна приватизація державного житлового фонду. Право на отримання приватизаційних паперів отримував кожен громадянин України. Номінальна вартість їх була однакова для усіх.

Приватизаційні папери були специфічними платіжними засобами, використати які можна було лише в процесі приватизації. Власник такого паперу, беручи участь у приватизації державного майна, мав право частину ціни цього майна оплатити своїм приватизаційним папером у розмірі його номіналу. Оскільки громадяни України отримували такі папери безоплатно, а оплачували ними приватизоване майно, то таким чином вони одержували частку державного майна безоплатно.

Практичне здійснення приватизації потребувало певного комплексу взаємопов'язаних елементів, що складають механізм приватизації. Він включає суб'єкти приватизації, її об'єкти, методи оцінки майна, що приватизується, способи та порядок приватизації, платіжні засоби приватизації й порядок їх використання. Суб'єкти приватизації визначені Законом «Про приватизацію майна державних підприємств». Це державні органи приватизації, покупці, продавці та фінансові посередники. Центральне місце займають державні органи приватизації, їх система була сформована згідно із Законом «Про приватизацію майна державних підприємств». Але в 1994 р. Указом Президента України «Про єдину систему органів приватизації» вона була реорганізована і зараз включає Фонд державного майна України, його регіональні відділення в Автономній Республіці Крим, обласних центрах та містах Києві і Севастополі, а також представництва у районах та містах.

Фонд державного майна України здійснює державну політику у сфері приватизації. Він розробляє і подає Кабінету Міністрів України проекти державних програм приватизації, організовує і контролює їх виконання, змінює у процесі приватизації організаційно-правову форму підприємств державної власності, зокрема перетворюючи їх на відкриті акціонерні товариства, продає державне майно у процесі його приватизації, укладає угоди з посередниками щодо організації підготовки до приватизації та продажу об'єктів приватизації, видає ліцензії з метою залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації, здійснює інші передбачені законодавством функції.

У системі державних органів приватизації важливе місце займає Контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації. Вона обирається з числа народних депутатів України і здійснює систематичний контроль за виконанням Державної програми приватизації, а також додержанням законодавства України про приватизацію у нормативних актах з питань приватизації, які приймаються Кабінетом Міністрів України, Фондом державного майна, Національним банком та іншими уповноваженими органами. Крім того, вона здійснює контроль за діяльністю Фонду державного майна України та інших державних органів приватизації, за створенням державними органами умов для проведення приватизації, за порядком випуску, розміщення та використання приватизаційних паперів, за додержанням встановленого порядку приватизації державних підприємств, житла і землі, за використанням коштів, що надійшли від приватизації майна.

Серед суб'єктів приватизації чільне місце займають покупці. За чинним законодавством України ними можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи, зареєстровані на території України, та юридичні особи інших держав. Що стосується юридичних осіб, то ті з них, які зареєстровані на території України і мають у своєму майні частку державної власності понад 25%, не можуть виступати покупцями у приватизації майна державних підприємств. Крім того, законодавством передбачено, що окремі юридичні особи не можуть бути покупцями об'єктів, перелік яких визначається Державною чи місцевими програмами приватизації.

Одним із суб'єктів приватизації є продавець майна державних підприємств. Ним, згідно з чинним законодавством, є Фонд державного майна України та його структурні підрозділи. Саме вони укладають з покупцями державного майна угоди купівлі-продажу, за якими майно переходить у власність покупця. У зв'язку з тим, що основним способом приватизації середніх та великих підприємств є продаж акцій відкритих акціонерних товариств, створених на їх основі, на початку 1995 р. сформовані центри сертифікатних аукціонів. Юридичний статус цих центрів визначається «Положенням про центри сертифікатних аукціонів», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про центри сертифікатних аукціонів» від 24 лютого 1995 р. Такі центри створено для забезпечення продажу акцій відкритих акціонерних товариств та інших об'єктів приватизації, їх мережа складається із Українського центру аукціонів, регіональних центрів сертифікатних аукціонів у Автономній Республіці Крим, областях і містах Києві та Севастополі, а також їх представництв у містах та районах.

Важливе місце серед суб'єктів приватизації займають фінансові посередники. Ними, згідно з чинним законодавством, є інвестиційні фонди та компанії і довірчі товариства. Вони наділяються функцією посередництва при використанні громадянами України приватизаційних паперів.

Складовими елементами механізму приватизації є її об'єкти, їх визначення ґрунтується на принципі: «дозволено те, що не заборонено законом». Тому чинне законодавство визначає обсяг державного майна, що не підлягає приватизації. Перелік таких об'єктів визначається Законом «Про приватизацію державного майна» і конкретизується державними програмами приватизації, що затверджуються Верховною Радою України. Всі об'єкти державної власності, що не входять до визначеного названими законодавчими актами переліку, можуть бути приватизовані. Об'єкти приватизації класифікуються залежно від їх вартості на групи А, Б, В і Г.

До групи А входять об'єкти так званої малої приватизації, вартість яких менша 1 млн. грн.

Групи Б і В складають підприємства вартістю від 1 млн. до 700 млн. грн., а

Група Г включає великі підприємства, ціна яких перевищує 700 млн. грн.

Крім того, виділяють групи Д і Е. До групи Д включаються законсервовані об'єкти та об'єкти незавершеного будівництва, а групу Е складають частки (паї та акції), що належать державі у майні підприємств із змішаною формою власності.

Механізм приватизації включає також її способи. На практиці найчастіше використовувалися викуп об'єктів малої приватизації (група А) їх працівниками, викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, викуп державного майна, зданого в оренду, а також продаж на аукціоні за комерційним і некомерційним конкурсом та продаж акцій відкритих акціонерних товариств, створених на основі майна державних підприємств. Приватизація середніх і особливо великих підприємств відбувається через продаж акцій після їх корпоратизації. Цей спосіб був основним І при приватизації через майнові приватизаційні папери.

Важливу роль у процесі приватизації відіграє оцінка майна, що приватизується. Спочатку її здійснювали за залишковою вартістю основних фондів. Однак інфляція зробила такий метод оцінки невигідним для держави, бо ціна об'єктів значно зменшувалася. Тому перейшли до експертної оцінки об'єктів приватизації спеціальними оцінювачами, ліцензія яким видавалася Фондом державного майна України. Зараз така оцінка здійснюється на підставі Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р.

Процес приватизації в Україні розпочався з 1992 р. після прийняття ряду законів, що його регулювали, і проходив у кілька етапів. До 1995 р. приватизація відбувалася повільно, було приватизовано лише 9 тис. об'єктів малої приватизації та 2600 середніх і великих підприємств. Переломним став 1995 p., коли приватизація прискорилася, набрала масовості. Протягом 5 років змінили форму власності понад 18 тис. об'єктів загальнодержавної та 49 тис. об'єктів комунальної власності. Переважна більшість малих підприємств перейшла у недержавну власність. У сфері торгівлі та побутового обслуговування понад 90% підприємств стали недержавними. Змінили форму власності й понад 11 тис. великих та середніх підприємств. На початок 2000 р. на 11,5 тис. підприємств частка приватної власності перевищила 70%, а понад 8 тис. їх не мають у своєму майні державної частки. Цей період характеризується і розгортанням масової приватизації з використанням приватизаційних сертифікатів. Переважна більшість власників використала їх для придбання державного майна.

Головним підсумком цього етапу приватизації було набрання ним незворотного характеру. Почався реальний процес формування приватної власності як однієї з умов ринкової трансформації економіки. Масив приватизованого майна досяг розмірів, що унеможливлюють масову націоналізацію І гарантують незворотний перехід економіки України на ринкові механізми функціонування. Однак істотного впливу на ефективність економіки приватизація не здійснила, адже не досягла основної мети — підвищення ефективності виробництва. Нерідко приватизація відбувається формально, не супроводжується поліпшенням менеджменту та збільшенням інвестицій до приватизованого сектора економіки. Значна частина приватизованих об'єктів використовується із спекулятивною метою. Недосконалість фондового ринку не дозволяє сформувати ефективного власника корпоратизованих підприємств.

Потреба усунення цих недоліків приватизації та початок приватизації стратегічних підприємств зумовили перехід до нового етапу приватизації, що одержав назву етапу грошової приватизації. Основними цілями його визначено:

1) створення ефективного власника, тобто умов, за яких розв'язується проблема інвестицій у приватизовані об'єкти та формування ефективного менеджменту;

2) збільшення доходів державного бюджету;

3) формування великого національного капіталу шляхом виведення його з «тіні»;

4) залучення іноземних інвестицій та запобігання іноземній експансії.

Головним завданням на цьому етапі є забезпечення умов для підвищення ефективності економіки. Важливе місце тут належить удосконаленню як законодавчої, так і нормативної бази самого процесу приватизації і функціонування приватизованих підприємств.

4. Демонополізація економіки у період ринкової трансформації

Загальновідомо, що ринковий механізм регулювання економіки поряд з приватною власністю і вільними цінами включає такий елемент, як конкуренція. Його можна порівняти з мотором машини, без якого вона працювати не може. Таким «мотором» ринкового механізму є конкуренція. Без неї ринкова економіка не буде функціонувати нормально. Тому одним із завдань, що розв'язуються у процесі ринкової трансформації командної системи, є створення конкурентного середовища. Лише через роздержавлення власності це завдання розв'язати неможливо. Його реалізація пов'язана з демонополізацією економіки.

Необхідність демонополізації як напряму створення конкурентного середовища зумовлюється специфікою командної економіки, яка була не лише тотально одержавленою, а й тотально монополізованою. Економіці колишнього СРСР (а отже й України як її складової частини) був притаманний особливий тип монопольного господарства. Це була монополія державної власності за змістом та чиста монополія за формою, яка проявлялася у тому, що головну роль в економіці відігравали кілька підприємств-гігантів, які, будучи державними, ні в яку конкуренцію між собою не вступали. Таке становище було як у сфері виробництва, так і у фінансовій та торгово-розподільчій сферах.

Особливістю монополізму колишньої радянської економіки було те, що він виник не стихійно, як це було характерно для країн ринкової економіки, а цілеспрямовано формувався державою, бо лише такий господарський механізм забезпечував як централізоване управління економікою, так і підтримку політичної системи, що існувала в країні.

Це й зумовило докорінну відміну монополізму в радянській економіці від монополізму в країнах ринкової економіки.

По-перше, в останніх монополізм виник на основі ринкових механізмів, за умов ринку. Монополізм у СРСР був породжений державою і по суті виключав реальні ринкові механізми господарювання, робив товарно-грошові відносини формальними.

По-друге, у країнах ринкової економіки монополії не пов'язані між собою, тоді як у командній економіці монополізм одних галузей зумовлює монополізм інших і монополізм всієї економіки.

По-третє, між монополіями країн ринкової економіки існує конкуренція, тоді яку командній економіці монополізм несумісний з конкуренцією.

Отже, особливості монополізму командної економіки унеможливлюють його адаптацію в перехідний період, а зумовлюють необхідність його радикальної перебудови або демонополізації. Якщо у країнах соціальне орієнтованої економіки йдеться про обмеження монополізму, або антимонопольну діяльність, то при переході до ринкової економіки цього замало, необхідні радикальні заходи, спрямовані на демонтаж тотального державного монополізму в усіх сферах економіки. Вони і є змістом того процесу, який називається демонополізацією економіки. Для створення конкурентного середовища в економіці необхідне зниження рівня монополізації товарних ринків, обмеження зловживання монопольними суб'єктами економіки, усунення впливу державних галузевих органів управління та фінансово-кредитного механізму на виробництво, розподіл і обмін продукції, зменшення залежності господарюючих суб'єктів від державних управлінських структур, захист інтересів підприємців та споживачів від монопольної діяльності, її попередження і обмеження, адаптація менеджменту на усіх рівнях економіки до ринкових умов.

Об'єктами демонополізації є,

по-перше, монополізовані товарні ринки, тобто ринки, на яких діє хоча б одне монопольне утворення, або на які обмежується доступ нових господарюючих суб'єктів.

по-друге, до них належать господарюючі суб'єкти, що займають монопольне становище на ринку як у виробничій, так і в інших сферах.

по-третє, такими об'єктами є державні організаційні структури монопольного типу, тобто об'єднання державних підприємств, створені, як правило, на основі колишніх міністерств і наділені державними повноваженнями щодо здійснення окремих функцій виконавчої влади (управління майном, доведення державного замовлення, централізованого розподілу ресурсів).

Способи демонополізації економіки в Україні:

по-перше, децентралізація державного управління економікою. Вона здійснюється шляхом реорганізації або ліквідації державних організаційних структур монопольного типу, основними ознаками яких є наявність централізованої форми доведення завдань з номенклатури та обсягів виробництва продукції, її розподілу і продажу споживачам, закріплення права управління майном господарюючих суб'єктів, що входять до його складу, встановлення цін на продукцію цієї організаційної структури. Для цього також необхідні: розмежування функцій управління між різними органами влади і управління, обмеження та регламентування функцій центральних і місцевих органів державної влади, органів місцевого та регіонального самоврядування стосовно господарюючих суб'єктів і позбавлення зазначених органів функцій, не властивих органам державного управління, а також права втручатися у господарську діяльність підприємств, а також скорочення кількості галузевих органів державної виконавчої влади. Лише протягом 1997— 1999 pp. у такий спосіб було створено 2112 нових суб'єктів господарювання.

по-друге, демонополізації економіки — зниження або зняття бар'єрів, що обмежують доступ господарюючих суб'єктів на існуючі товарні ринки. Його реалізація здійснюється за рахунок скорочення переліку товарів, що підлягають квотуванню та ліцензуванню, обмеження переліку видів підприємницької діяльності, що ліцензуються або є державною монополією, скасування або обмеження податкових, кредитних та інших пільг, що надаються державою монопольним утворенням, припинення анти-конкурентних дій господарюючих суб'єктів щодо підтримання бар'єрів вступу до ринку інших суб'єктів. У результаті здійснення заходів щодо зниження та зняття бар'єрів, обмежуючих вступ господарюючих суб'єктів на існуючі товарні ринки, за 1997—1999 pp. на монополізованих ринках України з'явилися 224 нові господарські одиниці.

по-третє, демонополізація здійснюється і через стимулювання вступу на монополізовані товарні ринки нових, господарюючих суб'єктів. Це такий спосіб демонополізації, за яким господарюючим суб'єктам, що вступають на монополізовані товарні ринки, з метою заінтересованості надаються певні пільги щодо оподаткування, кредитування, розміщення державних замовлень тощо. Це також і стимулювання інвестицій, в тому числі й іноземних, спрямованих на зниження рівня монополізації ринків і надання державної підтримки створюваним у процесі конверсії ВПК новим господарюючим суб'єктам. Завдяки цьому способу протягом 1997—1999 pp. на монополізовані ринки вступили 147 нових суб'єктів.

по-четверте, демонополізації економіки є поділ державних монопольних утворень через створення, кількох нових самостійних господарюючих суб'єктів на основі структурних підрозділів таких об'єднань. Такий поділ, як правило, здійснюється у процесі роздержавлення власності за наявності таких обставин, як відсутність тісного технологічного зв'язку між; підприємствами та структурними підрозділами, що входять до об'єднання, або коли вони автономно виробляють подібну продукцію. Цей спосіб не повинен стосуватися так званих природних монополій. Невиправданий він і тоді, коли розукрупнення призведе до зниження ефективності використання виробничого потенціалу або погіршення якості та конкурентоспроможності продукції. За 3 роки (1997—1999) було здійснено поділ 94 державних монопольних утворень.

У процесі демонополізації економіки використовується й такий спосіб, як ліквідація державних організаційних структур монопольного типу. Це стосується об'єднань, що включали самостійні, але підпорядковані їм підприємства. Демонополізація здійснювалася через ліквідацію такого об'єднання як організаційної структури і одержання підприємствами, що входили до її складу, статусу юридичної особи. У такий спосіб здійснювалася демонополізація об'єднань типу «Укрмолоко», «Укрцукор», «Укртютюнпром» тощо.

Важливу роль у демонополізації відіграє створення відповідної законодавчої та нормативної бази. За період після отримання незалежності в Україні було прийнято 4 закони щодо регулювання процесів демонополізації. Це уже згадувані закони «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про захист економічної конкуренції». Крім того, було видано кілька указів Президента і прийнято ряд постанов Кабінету Міністрів України, з проблем демонополізації економіки. Антимонопольним комітетом України розроблений масив нормативних документів щодо демонополізації економіки і проведено значну роботу з її практичного здійснення. Результатом було істотне зниження рівня монополізації економіки України. На початок нового тисячоліття кількість монополізованих загальнодержавних ринків становила 584 проти 700 у 1994 р. Однак залишається ще 4185 регіональних та локальних ринків, на яких монопольне становище мають 3395 суб'єктів господарювання. Найчисельнішою групою монополізованих є ринки природних монополій. Підприємствами монополізованих галузей економіки, таких як електроенергетика, залізничний транспорт, зв'язок, трубопроводи, чорна і кольорова металургія тощо виготовляється понад 1/3 реалізованої промислової продукції. Одна з причин такого стану — у слабому законодавчому та нормативному забезпеченні процесів демонополізації і необхідності прискорення формування такої бази.

5. Структурна перебудова економіки України

Важливе місце у ринковій трансформації економіки України посідає ЇЇ структурна перебудова. Економіка — це складна структуризована система, окремі елементи якої відповідно взаємозв'язані, що визначає якість функціонування системи у цілому. Вона відповідає певним цілям соціально-економічного розвитку країни. Структура економіки України в період перебування у складі СРСР була підпорядкована цілям розвитку СРСР і колишньої РЕВ. Для неї були характерні незбалансованість між: окремими елементами, висока частка галузей, що виробляли проміжний продукт, недостатня соціальна орієнтованість. Структурні пропорції, що склалися на момент одержання Україною незалежності, не відповідають новим цілям, які постали перед країною як самостійною державою, та не відповідають потребам людини, не забезпечують їй нормальних умов життя. Частка споживчих товарів у загальному обсязі промислового виробництва не перевищувала 1/3, тоді як у розвинутих країнах ринкової економіки вона дорівнює 50—60 %. Сектор послуг — одна з найважливіших сфер сучасної соціальне орієнтованої економіки — становив менше як третину валового внутрішнього продукту, тоді як у розвинених країнах він займає від половини до двох третин.

Структурна недосконалість доповнюється науково-технічним відставанням багатьох галузей матеріального виробництва, їх низькою товарністю щодо виготовлення кінцевої продукції, сировинною та напівфабрикатною спрямованістю експорту, залежністю від монопольного імпорту енергоресурсів та деяких інших особливо важливих видів сировинних ресурсів, переважно військовою орієнтацією машинобудівного комплексу. Ресурсомісткий та переважно витратний характер виробництва, здійснюваного на основі дешевих ресурсів колишнього СРСР, значно знижує конкурентоспроможність українських товарів те тільки на зовнішніх ринках, а й усередині країни.

Структурі економіки України притаманні й територіальні диспропорції, що виявляються у різних рівнях економічного розвитку регіонів, недосконалість галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів та нераціональність використання їх природно ресурсного та виробничого потенціалу. Диференціація у рівнях виробництва промислової і сільськогосподарської продукції у розрахунку на душу населення між; областями країни перевищує 2 рази.

Отже, успадкована від Радянського Союзу структура економіки не відповідає новим цілям, що постали перед Україною як самостійною державою, бо не забезпечує її економічну незалежність, не сприяє підвищенню конкурентоспроможності власного виробництва і не сприяє входженню України у систему світогосподарських зв'язків як рівноправного партнера. Цим і зумовлюється потреба зміни структурних пропорцій, що склалися в економіці України на момент отримання незалежності, з одночасним підвищенням рівня технічної оснащеності виробництва. Заходи, спрямовані на реалізацію таких трансформацій, і є змістом структурної перебудови економіки.

Мета такої перебудови — створення на основі досягнень науково-технічного прогресу високоефективної соціально орієнтованої економіки, що забезпечує високу якість життя населення, активну мотивацію його трудової та підприємницької діяльності, економічну безпеку і незалежність України як самостійної держави. Реалізація цієї мети передбачає розв'язання комплексу найважливіших взаємопов'язаних цілей.

По-перше, стимулювання ділової активності підприємців й усього населення у відродженні національної економіки за рахунок її оптимізації та удосконалення механізмів господарювання.

По-друге, запровадження нових технологій, активізація інноваційної діяльності на шляху до науково-технологічного оновлення виробництва в усіх галузях й на усіх рівнях з метою зниження ресурсомісткості виробництва і підвищення його техніко-економічних показників, а отже, підвищення конкурентоспроможності економіки.

По-третє, розширення ринків за рахунок входження до пріоритетних й ефективних для національної економіки секторів світового ринку та активізації внутрішнього ринку шляхом підвищення рівня збалансованості виробництва.

По-четверте, посилення соціальної орієнтації економіки та оздоровлення довкілля, що створює умови для істотного поліпшення умов життєдіяльності населення України.

Досягнення визначених головною метою структурної перебудови цілей зумовлює і її основні параметри. Це, по-перше, формування макроекономічних пропорцій, адекватних соціально-орієнтованій ринковій економіці. Такі пропорції повинні забезпечувати, з одного боку, сприятливі умови для підвищення темпів зростання валового внутрішнього продукту як основного показника, що визначає ресурсні можливості економіки, а, з іншого — ефективне його використання у таких сферах, як кінцеве споживання, інвестиції та зовнішня торгівля. Щоб створити такі пропорції, потрібно стабілізувати й поступово підвищувати темпи економічного розвитку, ефективність виробництва, насамперед за рахунок зниження його матеріаломісткості, і сформувати галузеву структуру виробництва валового внутрішнього продукту, наближену до структури розвинутих країн.

Другим напрямом структурної перебудови економіки є розвиток науково-технічного потенціалу, максимальне спрямування його на розроблення, освоєння та широке використання принципово нових машин, технологій та матеріалів. Для реалізації цього напряму потрібно зберегти кадровий та науково-технічний потенціал держави, створити умови для розвитку тих науково-дослідних установ, що забезпечують розвиток прогресивних галузей економіки, та диверсифікувати науково-технічний потенціал військово-промислового комплексу.

Третім напрямом структурної перебудови є радикальна зміна принципів природокористування. Це підвищення ефективності використання природних ресурсів, перехід на екологічно чисті технології, виведення з дії екологічно недосконалих та небезпечних виробництв.

Структурна перебудова має здійснюватися за деякими основними принципами.

1.Підвищення регулюючої ролі держави, яка повинна забезпечити реалізацію заходів, здатних суттєво змінити структурні пропорції.

2.Забезпечення фінансовими коштами в основному за рахунок власних ресурсів. Це не виключає і залучення іноземних інвестицій, але головну роль мають виконувати внутрішні заощадження. Реалізація їх пов'язана, насамперед, з підвищенням дієвості й надійності кредитно-фінансової системи держави.

3.Забезпечення інноваційного типу економічного розвитку. Структурні зрушення повинні відбутись на основі найновіших досягнень науки і техніки. Пріоритетну увагу слід приділяти розвитку високотехнологічних та науково містких галузей економіки


Частина II. Мікроекономіка

Друга частина курсу — мікроекономіка. Вона пов'язана з діяльністю окремих економічних суб'єктів — домогосподарств та підприємств (фірм). Мікроекономіка пояснює, як і чому приймаються рішення на первинному рівні економіки, а саме, як споживачі приймають рішення про купівлю товару і як на їх вибір впливають зміна цін та їх доходів, яким чином фірми планують чисельність працівників і як останні вирішують, де і скільки їм працювати.

Отже, мікроекономіка вивчає механізм прийняття рішень окремими економічними суб'єктами, досліджує взаємодію споживачів і фірм, займається прогнозуванням економічних явищ. На її основі визначається, яка альтернатива краща для фірми і суспільства. Вона досліджує ринки й поведінку на них покупців та продавців. Чітке розуміння мікроекономічних процесів необхідне для прийняття управлінських рішень, пов'язаних з функціонуванням фірми, а саме — як мінімізувати витрати виробництва, яким чином досягти максимуму прибутку, як здійснювати ціноутворення тощо. Як зазначає один з відомих економістів Н. Грегорі Манків, мікроекономіка — це наука, яка вивчає процеси ухвалення рішень домогосподарствами і фірмами та їх взаємодію на ринку. Фундаментальний принцип економіки полягає в тому, що фірми і домогосподарства оптимізують свої рішення, тобто обирають найкращі з можливих, виходячи із своїх цілей і можливостей.

Розділ 8. Підприємництво і підприємство (фірма)

1. Суть підприємництва та умови його здійснення;

2. Організаційні основи підприємництва в Україні;

3. Підприємство (фірма) і його види;

4. Капітал як матеріальна основа підприємництва

Функціонування ринкової економіки нерозривно пов'язане з її центральним суб'єктом — людиною із притаманними їй раціональною поведінкою, власними інтересами, активним прагненням до реалізації особистості, бажанням ризикувати і брати на себе відповідальність. Економічна, господарська діяльність є сферою, де реалізуються ці прагнення. За сучасних умов таку діяльність найчастіше називають бізнесом, або підприємництвом. З'ясуємо її суть.

1. Суть підприємництва та умови його здійснення

Поняття «підприємець» має французьке походження. Його ввів французький банкір-економіст Р. Кантільон на початку XVIII ст. У його трактуванні це — людина з нефіксованими прибутками, або суб'єкт, що займається економічною діяльністю за умов нестабільності цін, а отже бере на себе пов'язаний з нею ризик. Представники різних течій економічної теорії неоднозначно тлумачили цей термін, але за сучасних умов більшість економістів сходиться на тому, що це людина, здатна розуміти структуру потреб та узгоджувати це розуміння із знаннями у галузі управління виробництвом з метою створення благ. Підприємець здатний творчо розв'язувати завдання узгодження потреб з виробничими ресурсами, має капітал і здійснює витрати, необхідні для організації діяльності з реалізації цих завдань. Характерна риса такого суб'єкта економічної діяльності — підприємливість, що має такі ознаки:

а) самостійність і нестандартність господарюючих суб'єктів;

б) новаторство у досягненні мети з опорою на власні сили;

в) сміливість і винахідливість;

г) змагальність і наявність господарського ризику;

д) орієнтація на досягнення найвищих результатів, ефективне використання ресурсів.

Слід зазначити, що в економічній літературі розрізняють поняття «підприємець» і «бізнесмен». Бізнесмен — це людина, яка займається якоюсь економічною діяльністю, метою якої є отримання максимальної вигоди, під якою, насамперед, розуміють доход, прибуток. Це нерідко діяльність, яка не потребує якихось новацій і здійснюється за усталеними принципами та звичками. Тому таких бізнесменів називають репродуктивними бізнесменами. А підприємець є бізнесменом, що постійно генерує нові ідеї в економічній діяльності, формує нові ресурси, нові ринки, нові управлінські рішення. Тому й міра ризику їхньої діяльності набагато вища, бо вона відбувається за умов невизначеності, багатоальтернативності. Тому діяльність підприємця часто розглядається як самостійний, четвертий, фактор виробництва.

Чинним законодавством України підприємництво визначається як ініціативна самостійна діяльність громадян та їх об'єднань, спрямована на отримання прибутку (доходу) , що здійснюється на власний ризик і під власну відповідальність. Суть цієї діяльності — у знаходженні і формуванні попиту на продукти, послуги, роботу і його задоволенні шляхом продажу відповідних продуктів, послуг, робіт як товару. При цьому не має значення, сам продавець організовує виробництво цих товарів чи виступає як посередник між, виробником і споживачем. Одна з головних ознак такої діяльності — прибуток, який є різницею між витратами на задоволення попиту та ціною, яку покупець сплачує за товар, що задовольняє попит. Цей прибуток відрізняється від доходу на власність. Власник одержує його у вигляді дивідендів на акції, відсотка на депозити та облігації, орендної плати за оренду землі чи іншої нерухомості. Підприємець організовує діяльність (зі своєю чи чужою власністю), у результаті якої і одержує доход як надлишок над авансованим капіталом, що виступає у формі прибутку. Отже, підприємництво — це особлива сфера економічної діяльності, суть якої виявляється у постійному перетворенні матеріальних ресурсів на капітал, тобто на те, що приносить прибуток.

Більшість спеціалістів з питань підприємництва вважає, що його основними функціями є творча, організаційна, ресурсна. Творча функція підприємництва (її ще називають інноваційною) полягає у пошуку та генеруванні новаторських ідей щодо удосконалення або створення оригінальних благ, нових технологій та форм організації виробництва і збуту продукції, нових ресурсів та сфер застосування капіталу, нових форм задоволення потреб споживачів. Ця функція зводиться до обґрунтування проектів, які на перший погляд здаються нереальними, а тому і високо ризиковими. Саме вона спонукає справжнього підприємця використовувати переважну частину своїх доходів на здійснення підприємницької діяльності, а не на задоволення власних споживчих потреб.

Організаційна функція пов'язана із поєднанням факторів виробництва, без чого не можна створювати благо, що дає прибуток. Це поєднання має здійснюватись так, щоб забезпечувалась оптимальна пропорційність між залученими чинниками виробництва і здійснювався постійний контроль за її підтриманням.

Підприємництву притаманна й ресурсна функція. Вона полягає, з одного боку, у знаходженні необхідних ресурсів, насамперед фінансових, а з іншого — у забезпеченні максимально можливої ефективності їх використання. Суть підприємництва і полягає в умінні оцінити потенційну прибутковість діяльності у поєднанні із здатністю найвигідніше розподіляти ресурси.

Як видно з цих функцій, підприємцям притаманний певний стиль поведінки і тип мислення, що виділяють його серед інших суб'єктів економічної діяльності. Рисами підприємця, що характеризують стиль його поведінки і мислення, є:

а) ініціативність. Це одна з найважливіших рис, яка означає постійну потребу починати що-небудь нове, готовність щось ініціювати, уміння думати інакше, ніж конкуренти, пошук, здатність приймати нестандартні рішення, мати багату фантазію;

б) цілеспрямованість та настирливість. Підприємець має бути готовим переборювати перешкоди, переносити великі фізичні навантаження, постійно прагнути бути попереду інших людей, за жодних обставин не забувати про свою мрію, мати невичерпний оптимізм;

в) уміння об'єднувати людей для досягнення поставленої мети, створювати атмосферу для відчуття кожним працівникам  членом  єдиного  колективу,   створювати можливість для їх самовиявлення;

г) знання основ сфери своєї діяльності, уміння робити точні розрахунки у будь-яких складних ситуаціях для підвищення ефективності роботи.  Здійснення підприємницької діяльності без знання техніки і технології сфери, в якій вона здійснюється, веде до провалу;

д) здатність на ризик, що означає як впевненість у собі і своїй справі, так і вміння нести відповідальність за свої дії, стійко переносити можливі невдачі.

Підприємницька діяльність базується на ряді принципів. До них належать: 1) свобода у виборі напрямів та методів господарювання; 2) самостійність у прийнятті рішень; 3) відповідальність за прийняті рішення, їх наслідки і пов'язаний з ними ризик; 4) орієнтація на досягнення комерційного успіху, одержання прибутку.

Досвід функціонування ринкової економіки показує, що розвиток підприємництва здійснюється у певному соціально-економічному середовищі, що охоплює політичні, економічні, соціальні та технологічні умови. До політичних умов підприємництва належить, у першу чергу, державний устрій. Він визначається розстановкою політичних сил, що мають своє бачення соціально-економічного розвитку. Це зумовлює і відповідне ставлення до підприємництва як економічного явища. Нестабільний політичний режим не створює сприятливих умов для підприємництва, бо збільшується його ризикованість. Сприятливі політичні умови виявляються, насамперед, у створенні надійної та ефективної законодавчої і нормативної бази підприємницької діяльності. Це означає надання підприємцям гарантій у збереженні їх власності, виключення можливості незаконної експропріації капіталу, створення рівних прав і економічних свобод усім суб'єктам підприємництва, невтручання органів державного управління у діяльність підприємців.

Від політичного ладу залежить і така умова підприємництва, як позитивна громадська думка, тобто ставлення до підприємництва як до одного з престижних занять у суспільстві, терпимість до підприємницьких невдач.

Важливим фактором розвитку підприємництва є економічні умови. Це, насамперед, економічна свобода суб'єктів економічної, зокрема підприємницької діяльності, їх рівноправність в усіх сферах економіки. Важливою умовою є створення конкурентного середовища, захист від недобросовісної конкуренції та державного монополізму. До цих умов належить і формування розгалуженої інфраструктури підприємництва — банків, інвестиційних та інноваційних компаній, страхування тощо. Істотний вплив на підприємництво здійснюють такі економічні явища, як курс національної валюти, рівень інфляції й безробіття, рівень доходів основних груп населення, стан фінансової та податкової систем.

Соціальні умови підприємницької діяльності полягають у соціальній стабільності суспільства, ступені гостроти суперечностей, стані соціального захисту населення. До цієї групи умов належить і культурне середовище: рівень освіченості населення, естетичні смаки різних соціальних груп тощо. Від них значною мірою залежать стимули підприємницької діяльності.

Стан підприємництва визначається й технологічним середовищем, що включає рівень технічної оснащеності виробництва, стан розвитку науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. Саме ці фактори визначають ефективність економічної діяльності, що безпосередньо позначається на багатьох видах підприємництва.

До умов, що впливають на підприємництво, належить демографічна ситуація в країні, природно-кліматичні умови, інституціональне та організаційно-технічне середовище. Ефективність підприємницької діяльності залежить від таких чинників, як висока кваліфікація підприємця або людей, що здійснюють його ідеї, достатній обсяг матеріальних і фінансових ресурсів, обґрунтованість концепції того виду підприємництва, яким займається його суб'єкт, широкі особисті контакти підприємця та знання ринку збуту.

В Україні підприємництво лише формується. Закладається правова база цієї діяльності у вигляді законодавчих та нормативних актів, що її регулюють. Важлива роль належить Закону «Про підприємництво», що набрав чинності 1 березня 1991 р. У ньому дається визначення підприємницької діяльності, визначаються її суб'єкти та види, що потребують спеціального дозволу (ліцензії), принципи підприємництва. До останніх належать: вільний вибір діяльності; залучення на добровільних засадах для здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності й вибір постачальників і споживачів; визначення продукції, що виготовляється, встановлення цін відповідно до законодавства; вільний найм працівників, залучення технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; вільне розпоряджання прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством; самостійне здійснення підприємцем -— юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності,  використання  належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Що стосується умов підприємницької діяльності в Україні, то вони знаходяться у процесі формування. Особливої уваги потребує створення законодавчої бази підприємництва, оскільки багато аспектів останньої законодавче не врегульовані, а це негативно позначається, в першу чергу, на її ефективності.

2. Організаційні основи підприємництва в Україні

Підприємницька діяльність завжди виступає у певних організаційних формах, що включають її суб'єктів, об'єкти, права та обов'язки підприємців. За чинним законодавством України суб'єктами підприємництва можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, та юридичні особи, зареєстровані як в Україні, так і в інших державах. Громадяни та фізичні особи виступають суб'єктами підприємницької діяльності як організатори індивідуального виробництва, що здійснюється на основі їх власного майна та праці, або організатори виробництва, що базується на приватному капіталі та найманій праці. Юридичні особи як суб'єкти підприємницької діяльності зайняті у тих господарських одиницях, що функціонують на змішаній або державній формі власності на засоби виробництва і характеризуються значними обсягами виробництва.

Визначення суб'єктів підприємництва здійснюється на підставі принципу: дозволено те, що не заборонено законом. Тому Закон «Про підприємництво» визначає коло осіб, які не можуть бути суб'єктами підприємництва: військовослужбовці, службові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного нотаріату. Заборонено здійснення підприємництва органам державної влади та управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також: особам, що мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво й інші корисливі злочини.

Слід зазначити, що обмеження певним категоріям фізичних осіб права займатися підприємницькою діяльністю характерне не тільки для України. Воно існує і в інших країнах з метою, у першу чергу, створити рівні умови для усіх суб'єктів підприємництва шляхом усунення тих, хто через своє становище може мати додаткові можливості. Крім того, ставиться заслон перед кримінальними елементами.

Організація підприємництва включає і його об'єкти. Ними виступають різні види діяльності, результатом яких є продукти, роботи або послуги. Водночас чинне законодавство визначає коло тих видів діяльності, які через особливу роль їх результатів у житті людей і суспільства вимагають особливого контролю з боку держави. На такі види діяльності держава видає дозволи у вигляді ліцензій. Чинним законодавством України до них віднесено виготовлення і реалізацію медикаментів та хімічних речовин, наркотиків і зброї, розробку та експлуатацію корисних копалин, виробництво пива та алкогольних напоїв, тютюнових виробів, медичну, ветеринарну та юридичну практику. Шляхом їх ліцензування держава має можливість посиленого контролю за цими видами підприємництва.

Які ж види підприємництва залежно від форми власності та організації характерні для України? Це, по-перше, індивідуальне підприємництво, засноване на приватній власності фізичної особи та її власній праці. Другим видом є сімейне підприємництво, що базується на приватній (спільній чи частковій) власності членів однієї сім'ї.

Закон дозволяє використовувати як їх власну працю, так і працю найманих працівників. Партнерське підприємництво, що базується на об'єднаному майні і створенні юридичної особи, є третім видом підприємницької діяльності. Близьким до нього є акціонерне підприємництво. Ще один вид — орендне підприємництво, яке ґрунтується на майні, взятому в оренду, та власному майні. Особливим видом є підприємництво на основі колективної (неподільної) власності, що належить усім суб'єктам, які здійснюють таку підприємницьку діяльність.

Здійснення підприємницької діяльності передбачає наділення її суб'єктів певними правами та обов'язками. Чинним законодавством України за підприємцем закріплено такі права: утворювати для здійснення підприємницької діяльності будь-які її види; купувати повністю або частково майно та набувати майнові права; самостійно формувати господарську діяльність, обирати постачальників, встановлювати ціни й тарифи, вільно розпоряджатися прибутком; укладати з громадянами трудові договори про використання їхньої праці (контракти, угоди); самостійно встановлювати форми, системи та розміри оплати праці та інші види доходів осіб, що працюють на засадах найму, отримувати будь-який необмежений за розмірами особистий доход; брати участь у зовнішньоекономічних відносинах, здійснювати валютні операції, користуватися державною системою соціального забезпечення і страхування.

Чинне законодавство України наділяє суб'єктів підприємницької діяльності й певними обов'язками. До них належать: укладання трудових договорів (контрактів, угод) з громадянами, яких прийнято на роботу за наймом; здійснення оплати праці особам, що працюють за наймом, на рівні, не нижчому встановлених чинним законодавством мінімальних розмірів; забезпечення відповідних умов та охорони праці й інших соціальних гарантій; дотримання прав реалізації законних інтересів споживачів шляхом забезпечення надійної якості вироблених товарів; отримання ліцензії на діяльність у сферах, що підлягають ліцензуванню згідно з чинним законодавством.

З правами та обов'язками суб'єктів підприємництва тісно пов'язана їх відповідальність. Це випливає із суті ринкових відносин, що ґрунтуються на рівноправності їх агентів. За таких умов додержання кожним економічним агентом взятих на себе зобов'язань набуває надзвичайної ваги. Відповідальність підприємця — це зумовлене законодавством обов'язкове відновлення порушеного права правомочної особи. Відповідальність підприємця, насамперед, проявляється у обов'язковому відшкодуванні заподіяних ним майнових та інших збитків. Вона наступає при порушенні підприємцем взятих на себе зобов'язань відповідно до укладених ним угод, завданої його діями шкоди навколишньому середовищу, у випадку порушення заходів з техніки безпеки, охорони праці, виробничої гігієни та санітарії, нанесення шкоди споживачам виготовленої продукції тощо.

Реалізація прав та обов'язків підприємців здійснюється через певні організаційні форми, найзагальнішою серед яких є підприємство (фірма).

3. Підприємство (фірма) і його види

Однією з родових ознак підприємницької діяльності як такої є створення нового блага, що передбачає використання чинників виробництва. Поєднання останніх у певних пропорціях потребує певної організаційно-технологічної форми у вигляді підприємства. (У немарксистській економічній теорії замість терміна «підприємство» вживається термін «фірма», під яким розуміється певна абстрактна одиниця, що виконує в основному технічні завдання. Ми вживаємо термін «підприємство», маючи на увазі цю особливість.) Підприємство — та первинна ланка економіки, де відбувається поєднання чинників виробництва. Воно є самостійною організаційно-технологічною одиницею, де ресурси перетворюються на блага.

У Законі України «Про підприємства в Україні» підприємство визначається як самостійний суб'єкт, створений для виробництва робіт та надання послуг з метою одержання прибутку та задоволення запитів споживачів.

Підприємство як організаційно-технологічна одиниця характеризується рядом ознак. По-перше, воно має відособлений матеріально-технічний базис — певним чином поєднані між: собою засоби виробництва. Це майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. По-друге, підприємство характеризується наявністю робочої сили — поєднаних поділом праці та відповідною організацією працівників, або трудового колективу. Будь-яке підприємство без цього чинника не може виконувати свою головну функцію — створення певних благ. По-третє, підприємство має закінчений технологічний цикл. Результатом його функціонування є певні блага, що можуть відчужуватися, а отже, виступати на ринку товаром. По-четверте, підприємство є юридичною особою, що має певне коло прав та обов'язків: має організаційну єдність, відокремлене майно, здатність нести самостійну майнову відповідальність і самостійно виступати у цивільних відносинах від свого імені. Підприємство має найменування, місцезнаходження (юридичну адресу), виробничу марку як засіб його індивідуалізації, знаки для товарів і послуг, через які його продукція відрізняється від подібної продукції інших осіб.

Підприємство як організаційно-технологічна одиниця пов'язано з виробничою функцією. Вона розкриває взаємовідносини між чинниками виробництва, що використовуються у виробничій діяльності підприємства, з одного боку, та обсягом продукції, що виготовляється з їх використанням, з іншого. Виробнича функція показує, який максимально можливий обсяг продукції може отримати підприємство при кожному окремому співвідношенні чинників виробництва. Вперше ця функція була обґрунтована у США економістом П. Дугласом і математиком Ч. Коббом і отримала назву «функція Кобба—Дугласа», її використання дає можливість підприємству обрати найефективніший варіант здійснення виробництва.

Залежно від розміру чинників виробництва, що застосовуються, підприємства поділяють на малі, середні та великі. Критерії такого поділу в різних країнах різні. Так, у США малими вважаються підприємства з кількістю не більше як 500 осіб, у Японії — до 300 осіб. Чинне законодавство України визначає критерії лише малого підприємства. Що стосується середніх та великих підприємств, то чіткої межі їх поділу законодавство ще не визначило. Згідно із Законом «Про підприємства в Україні» до малих належать новостворені та діючі підприємства з такою кількістю працюючих: у промисловості та будівництві — до 200 осіб, у науці та науковому обслуговуванні — до 100 осіб, у інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб, у галузях невиробничої сфери — до 25 осіб і у роздрібній торгівлі — до 15 осіб.

Слід зазначити, що такий критерій не можна вважати найобгрунтованішим. За сучасних умов надзвичайно високого рівня технічної оснащеності підприємств кількість працюючих не завжди може бути об'єктивною підставою для класифікації підприємств за розміром. Найточнішим є показник обсягу виробництва продукції, бо він відображає як кількість працюючих, так і обсяг матеріальних чинників виробництва. Але використання такого критерію стримується інфляційними процесами, що не дозволяють порівнювати обсяги виробництва продукції у динаміці через вплив інфляційної зміни цін.

Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вони мають ряд переваг порівняно з великими, скажімо, оперативніше реагують на зміни кон'юнктури в економіці, бо рухливіші і більш пристосовані до умов, що змінюються. Це також важливий чинник зайнятості робочої сили. Тому в економіці розвинутих країн вони відіграють істотну роль у соціально-економічному житті суспільства. Однак не можна цю роль переоцінювати. Малі підприємства мають і значні недоліки: нестійкість, обмеженість фінансових ресурсів, нестабільність доходів, висока чутливість до таких негативних факторів економічної кон'юнктури, як інфляція, циклічні коливання, зміни умов господарювання. Тому, не заперечуючи їх значення, слід наголосити, що провідну роль за умов науково-технічної революції відіграють середні та великі підприємства. Саме вони, маючи широкі фінансові можливості, здатні використовувати ті досягнення, що відкриваються науково-технічною революцією. В перспективі, з переходом до постіндустріального суспільства, роль малих підприємств буде підвищуватись.

Класифікацію підприємств здійснюють і залежно від їх галузевої приналежності. Галузі економіки — це сукупність організаційних одиниць, що виконують в економіці однакові за соціально-економічним змістом функції, виробляють однорідну продукцію незалежно від територіального розташування. За цим критерієм виділяють добувні та обробні підприємства. Якщо до перших належать ті, що займаються виробництвом корисних копалин, то другу групу складають підприємства, що виготовляють готові вироби. Залежно від виду продукції, що використовується, виділяють промислові, будівельні, сільськогосподарські, транспортні, комунальні та інші підприємства.

Отже, підприємство є перш за все організаційно - технологічною одиницею, головна функція якої полягає у створенні нових благ. Однак воно завжди функціонує за певних соціально-економічних умов, що визначають його організаційно-правову форму. В країнах розвинутої ринкової економіки розрізняють три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності - одноосібне володіння, партнерство, або товариство, та корпорація (акціонерне товариство). Найпростішою організаційно-правовою формою є одноосібне володіння (за термінологією чинного законодавства України — приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України). Підприємець самостійно веде справу, отримує весь доход і несе повну відповідальність за ризик цієї діяльності. Особливістю такого підприємства є нероздільність майнової відповідальності його власника. Це означає, що останній несе майнову відповідальність за усіма своїми зобов'язаннями, пов'язаними з функціонуванням підприємства, усім своїм майном, незалежно від включення його у майно підприємства. Такий принцип повної відповідальності передбачає звернення стягнення не лише на майно, задіяне у підприємстві, а й будь-яке інше власне майно підприємця. Це істотний недолік одноосібного володіння, але не єдиний. Такі підприємства, як правило, мають обмежені фінансові можливості, некваліфікований менеджмент, невизначеність строків діяльності, невисоку доходність. Серед одноосібних підприємств трапляється найбільше банкрутств, що зумовлюється обмеженістю фінансових коштів та недостатнім досвідом управління. Водночас, позитивним є те, що такі підприємства легко організовувати. Вони забезпечують власнику повну самостійність, свободу та оперативність дій, мають максимум спонукальних мотивів до діяльності, оскільки весь її результат є власністю однієї особи, забезпечують високу конфіденційність підприємства, характеризуються низькими організаційними витратами.

Другою організаційно-правовою формою підприємництва є партнерство, або товариство. Це форма підприємництва, при якій кілька осіб об'єднують зусилля і засоби виробництва для спільної діяльності й кожен з них бере участь в управлінні та одержує прибуток відповідно до своєї частки у спільному капіталі. Як правило, об'єднуються фінансові ресурси, майно та уміння здійснювати підприємницьку діяльність. Утворення такого підприємства відбувається шляхом укладення відповідної угоди, в якій визначаються основні принципи спільної діяльності. Кожен учасник товариства є його представником, відповідаючи за будь-які дії у ході реалізації партнерства.

Порівняно з одноосібним володінням партнерство має певні переваги. Об'єднання ресурсів кількох осіб дає змогу збільшити розміри підприємства, бо кожен партнер вносить додатковий капітал. Створюються умови для поліпшення менеджменту, бо, як правило, між учасниками товариства відбувається спеціалізація за різними напрямами підприємницької діяльності. Розподіляється і відповідальність за результати, що зменшує психологічний тиск відповідальності порівняно з одноосібним володінням. Позитивною рисою є і те, що учасники партнерства за деякими винятками несуть обмежену відповідальність за результати спільної діяльності.

Не позбавлена ця форма підприємництва і недоліків. Як правило, залишається обмеженість фінансових ресурсів, хоча порівняно з одноосібним володінням вони ширші. Характерні певні труднощі й в управлінні, бо, як правило, низька оперативність у прийнятті рішень, оскільки необхідна його узгодженість між: партнерами. Недоліком є й непередбачувана тривалість функціонування такого підприємства, бо вихід хоча б одного учасника може призвести до припинення його діяльності.

В Україні згідно з чинним законодавством, зокрема Законом «Про господарські товариства», до цієї організацій-но-правової форми підприємництва належать такі господарські товариства: 1) з обмеженою відповідальністю, 2) з додатковою відповідальністю, 3) повне і 4) командитне. У товариствах з обмеженою відповідальністю за рахунок коштів учасників утворюються статутні фонди, поділені на частки (паї), розміри яких визначено установчими документами. Таке товариство за своїми зобов'язаннями відповідає лише належним йому майном. При зверненні стягнення на майно товариства за його боргами учасник відповідає лише своєю часткою (паєм), а на решту його майна відповідальність не поширюється.

Товариство з додатковою відповідальністю утворюється аналогічно товариству з обмеженою відповідальністю, але його учасники відповідають за боргами не тільки внесками у статутний фонд, а й при недостатності цих сум — і належним їм майном, що не є власністю товариства. Розмір внесків визначається пропорційно паям у товаристві.

Повним є товариство, учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. При недостатності майна товариства для виконання зобов'язань вимога може бути звернена на майно учасників, не внесене до товариства.

Командитне товариство включає як учасників з обмеженою відповідальністю, так і учасників, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Управляють справами такого товариства лише учасники з повною відповідальністю.

Третьою організаційно-правовою формою підприємництва є корпорації. (В Україні статусу корпорації відповідає відкрите акціонерне товариство, оскільки немає спеціального законодавства щодо корпорації, а є один закон «Про господарські товариства», що регулює статус як товариств типу партнерства, так і відкритих акціонерних товариств.) Це акціонерне товариство, статутний фонд якого поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості і яке несе відповідальність за зобов'язаннями лише майном товариства. Його головною особливістю є те, що воно є юридичною особою, яка виступає абсолютно відокремлено від акціонерів і діє від власного імені, а не від імені акціонерів. Майно акціонерного товариства є його власністю. Його функціонування, права та обов'язки повністю незалежні від осіб, що входять до його складу (акціонерів). Ця особливість зумовлює переваги корпорації порівняно з іншими організаційно-правовими формами.

По-перше, корпорації відзначаються стійкістю. Оскільки корпорація виступає у своїй діяльності як самостійна особа, зміна власників акцій безпосередньо на її діяльності не позначається. Корпорація здійснює свої права, може набувати додаткових прав і нести втрати незалежно від того, кому вона належить повністю або частково у результаті володіння акціями, або від тих, хто в ній працює. Тому зміна акціонерів не призводить до припинення діяльності корпорації. По-друге, корпорація є товариством з обмеженою відповідальністю. Це дає можливість для більшого ризику в процесі господарювання, для інвестування коштів у нові напрями економіки. По-третє, у цьому утворенні є умови для відокремлення власності від управління, що дозволяє використовувати високоефективний менеджмент. По-четверте, корпорації можуть розширювати свої ресурси за рахунок випуску акцій та їх вільного продажу на фондовому ринку.

До недоліків цієї організаційно-правової форми підприємництва належать ускладнена порівняно з іншими формами процедура утворення, певні можливості для зловживань (при випуску акцій), подвійне оподаткування. Однак переваги корпорацій безперечні. Це підтверджується і практикою країн з ринковою економікою. За своїм значенням корпорації є провідною формою підприємництва, що забезпечує переважну частину створюваної продукції. Так, у США вони складають 1/5 від загальної кількості фірм, а виробляють близько 90 % обсягу продукції і привласнюють понад 90 % доходів усіх форм.

Критерієм класифікації підприємств є і форма власності на майно, що є матеріальною основою функціонування підприємства. Воно може бути об'єктом приватної, групової або колективної, державної і змішаної власності. Залежно від цього розрізняють приватні, колективні, державні та змішані підприємства.

Згідно з чинним законодавством України приватним є підприємство, основане на майні, яке є власністю однієї особи, колективним — підприємство, основане на майні, що є власністю осіб, які його утворили. До цієї групи належать колективні підприємства, основані на власності трудового колективу, господарські товариства, виробничі кооперативи, колективні сільськогосподарські підприємства.

Важливу роль відіграють і державні підприємства, основані на державній власності. Оскільки остання має два рівні — загальнодержавний і комунальний, — то виділяються і дві відповідні групи підприємств. Власником майна загальнодержавних підприємств є вищий орган державної влади, а власником комунальних — органи влади адміністративно-територіальних одиниць. До цього виду входять і казенні підприємства. До них належать ті, діяльність яких може здійснюватися тільки як державного підприємства, головним споживачем продукції якого (понад 50 %) є держава, та підприємства — природні монополії. Характерною ознакою казенного підприємства є те, що воно як юридична особа не є власником майна, на якому засноване. Його діяльність здійснюється за принципом оперативного управління майном, що є власністю держави.

Ще один вид підприємств залежно від форми власності становлять змішані, або спільні, підприємства. Вони засновані на майні, що є власністю держави і недержавних його власників. В Україні це спільні підприємства з іноземним капіталом та господарські товариства, у статутному фонді яких є частка державної власності. Починають створюватися й спільні підприємства, засновані на угоді концесії.

У ряді країн підприємства поділяються на комерційні та некомерційні. До комерційних належать ті, головною метою яких є одержання прибутку. А некомерційними вважають такі, що не мають на меті одержання прибутку і створюються для інших цілей. В Україні такий поділ не знайшов розуміння у законодавців, і при підготовці Цивільного кодексу України в основу класифікації було покладено принцип поділу на юридичні особи публічного та приватного права. Перші здійснюють спеціальні функції, не обумовлені їх участю у цивільному обороті, — міністерства, відомства, установи соціальної сфери, культурно-освітянські заклади. Другі створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах.

Отже, підприємство є, з одного боку, організаційно-технологічною одиницею, головне призначення якої — створення благ. У той самий час за умов ринкової економіки воно завжди виступає у певній організаційно-правовій формі, що визначає його правовий статус у відносинах, у які воно вступає в процесі економічної діяльності. Залежно від критеріїв при класифікації виділяються різні види підприємств.

4. Капітал як матеріальна основа підприємництва

Здійснення підприємницької діяльності неможливе без ресурсів, з яких і виготовляються блага. Вони включають різні засоби виробництва — будівлі, споруди, устаткування, сировину, паливо тощо, а також необхідні фінансові ресурси. Економісти називають їх капіталом. З'ясуванню суті капіталу надавали великого значення усі школи економічної теорії. Але єдиної трактовки цього поняття не досягнуто й донині.

Найповніше дослідження поняття капіталу зроблено К. Марксом. Він вважав, що це будь-яка вартість, яка приносить її власнику прибуток. Джерело прибутку Маркс вбачав у специфічному товарі — робочій силі. Вона має здатність створювати нову вартість, більшу ніж її власна. Оскільки умовою отримання цього надлишку, який Маркс назвав додатковою вартістю, є певна сума вартості, що належить капіталісту і використовується для її збільшення, то будь-яка само зростаюча вартість і є капіталом. Щоб відбулося таке самозростання, необхідні певні суспільні умови. Тому капітал є не тільки сукупністю певних речей, що забезпечують одержання додаткової вартості, а й має певну суспільну форму. Таким чином, капітал — це певне суспільне відношення, яке представлене у речах і надає їм специфічного суспільного характеру. Наявність капіталу Маркс вважав головною причиною експлуатації найманої праці за умов капіталізму.

Супротивники марксизму таку трактову капіталу заперечують. Більшість з них зводить капітал до сукупності матеріального чинника виробництва, створеного людською працею. Так, один з відомих сучасних економістів Пол Семюелсон дає таке визначення: «Капітал складається із виробничих товарів тривалого користування, які використовуються у виробництві. Основними компонентами капіталу є устаткування, будівлі та запаси». Автори іншого популярного американського підручника «Економікс» під капіталом розуміють створені людиною ресурси, що використовуються для виробництва товарів і послуг. За умов постіндустріального суспільства все поширенішою стає думка, що капітал не обмежується матеріальними, а охоплює також інформаційний ресурс. Особливо це стосується галузей, що самі продукують інформацію та знання. Але як би не трактувалося поняття капіталу, незаперечним є факт, що він є обов'язковою матеріальною умовою підприємницької діяльності.

Суть капіталу повніше виявляється у його русі. Без постійного руху капітал не може принести прибуток. У процесі руху він проходить певні стадії і набуває певних функціональних форм. Рух капіталу починається з грошової форми. Підприємець авансує певну суму грошей для організації виробництва. Для цього необхідно придбати необхідні ресурси — засоби виробництва і робочу силу. Далі відбувається процес виробництва, у ході якого робоча сила, використовуючи засоби виробництва, створює нові товари, вартість яких перевищує авансовану вартість. Після реалізації виготовлених товарів надлишок набуває грошової форми і виступає у вигляді прибутку. Цикл руху капіталу завершується, і може розпочинатися новий.

Такий рух капіталу, в процесі якого він проходить кілька стадій і набуває певних функціональних форм, називається кругообігом капіталу. Він здійснюється за такою формулою:

Г — Т (звРС …В…Т     -   Г    (Г+ДГ)), де

Г — первісно авансована сума грошей;

Т — товар у вигляді робочої сили (PC) і засобів виробництва .(3В);

В — процес виробництва;

Т   — створені нові товари з додатковою вартістю;

Г — гроші, одержані від реалізації товарів.

З формули видно, що процес кругообігу включає З стадії. На першій відбувається підготовка до процесу виробництва шляхом придбання за рахунок авансованого капіталу необхідних засобів виробництва і робочої сили. На цій стадії капітал виступає у вигляді грошового капіталу, головна функція якого полягає у підготовці умов виробництва. Другою стадією є процес виробництва, коли відбувається поєднання засобів виробництва з робочою силою, у результаті чого з'являються нові товари, вартість яких перевищує первісно авансовану на величину додаткової вартості. На цій стадії капітал набуває продуктивної форми, функція якої — створення нових благ і нової вартості.

На завершальній стадії капітал виступає у товарній формі, і його функція заключається у реалізації створених товарів з метою перетворення їх вартості на грошову форму. Такої ж форми набуває і додаткова вартість, виступаючи як прибуток.

Отже, здійснюючи кругообіг, капітал приносить своєму власнику прибуток. Щоб отримувати прибуток систематично, кругообіг капіталу має здійснюватися безперервно. Постійно повторюваний кругообіг називається оборотом капіталу. Час, протягом якого авансований у грошовій формі капітал проходить всі стадії кругообігу і повністю повертається у грошовій формі з прибутком, називається часом обороту капіталу. Він складається з двох частин: часу обігу і часу виробництва. Час обігу — той проміжок часу, протягом якого грошовий капітал перетворюється на продуктивний, а товарний капітал — на грошовий. Час, протягом якого капітал перебуває у процесі виробництва, є часом виробництва.

Час обігу капіталу у різних галузях неоднаковий. Якщо у харчовій промисловості він дорівнює кільком місяцям, то у машинобудуванні триває кілька років. Щоб порівнювати різні капітали щодо тривалості обороту, використовується поняття швидкості обороту капіталу, тобто кількість його оборотів, які здійснюються протягом року. Якщо тривалість одного обороту капіталу дорівнює 3 місяці, він протягом року здійснює 4 обороти, а якщо 5 років, то протягом року—1/5 обороту. Кожен підприємець прагне прискорювати оборот капіталу, бо це дозволяє одержувати більшу масу прибутку з меншою сумою авансованого капіталу.

Оскільки у процесі обороту капітал перебуває у безперервному русі, то він має бути одночасно в усіх своїх функціональних формах і на всіх трьох стадіях. А інакше процес економічної діяльності перериватиметься. Тому частина капіталу знаходиться завжди у грошовій формі, а частина — у продуктивній і товарній. Відповідно капітал поділяється на продуктивний і капітал обігу. Останній включає грошові кошти, що перебувають на розрахункових рахунках підприємств, запаси сировини, палива, матеріалів та готової продукції. Виражені у грошовій формі, вони називаються оборотними коштами.

У процесі обороту різні складові частини продуктивного капіталу обертаються неоднаково. Такі його елементи, як будівлі, споруди, машини, механізми, устаткування, функціонують протягом, тривалого часу, поступово втрачаючи свої якості як елементів капіталу. А такі елементи продуктивного капіталу, як сировина, паливо, матеріали використовуються одноразово і, як правило, втрачають свою натуральну форму. Неоднаково ці різні складові частини капіталу впливають і на вартість створюваної продукції. Якщо вартість другої групи елементів протягом одного виробничого циклу переноситься на створену продукцію, то вартість елементів першої групи — лише частково, у міру зносу. Виходячи з цього, продуктивний капітал поділяють на основний та оборотний.

Основний капітал — це елементи продуктивного капіталу, що беруть участь у багатьох виробничих циклах, зберігають натуральну форму, а свою вартість на створювану продукцію переносять частинами. До нього входять будівлі, споруди, машини, механізми, устаткування й засоби праці, а також: не фінансові активи підприємства, що мають відносно тривалий термін своєї служби і окупаються протягом нього. Згідно з бухгалтерським обліком до основного капіталу належать основні засоби, в тому числі незавершені довгострокові інвестиції, нематеріальні активи та довгострокові фінансові інвестиції. До нематеріальних активів належать ліцензійні права користування земельними ділянками, природними ресурсами, інтелектуальною власністю. Довгострокові фінансові інвестиції  включають витрати на пайову участь у статутному капіталі інших підприємств, на придбання акцій та облігацій на довгостроковій основі.

Оборотним капіталом називаються ті елементи продуктивного капіталу, що використовуються у одному виробничому циклі, втрачають натуральну форму і свою вартість повністю переносять на створювану продукцію. Він включає сировину, паливо, основні та допоміжні матеріали, а також заробітну плату. За бухгалтерською звітністю виділяються такі складові оборотного капіталу: матеріальні оборотні засоби, кошти у поточних розрахунках, короткострокові фінансові вкладення та грошові кошти.

Оскільки основний капітал функціонує протягом певного періоду часу, то виникає проблема його зносу. Розрізняють два види зносу: фізичний і моральний. Фізичним зносом називається втрата основним капіталом своїх властивостей під впливом сил природи. У результаті тертя, окислення та інших природних сил, що впливають на елементи основного капіталу, вони втрачають свої якості. Це відбувається і тоді, коли вони не використовуються для виробництва або знаходяться у законсервованому стані. Інша природа морального зносу. Він пов'язаний із науково-технічним прогресом. Під впливом останнього, по-перше, відбувається зниження вартості товарів, що є елементами основного капіталу. Якщо, наприклад, на початку виробництва верстат коштував 100 тис. грн., то за кілька років такий самий верстат буде дешевшим (скажімо, 70 тис. грн.). Якщо строк служби верстата — 10 років, то верстат, встановлений через 5 років, буде мати нижчу ціну, ніж: той, що встановлений раніше. Тому останній знеціниться, тобто втратить частину своєї вартості тільки тому, що є новий верстат такої самої продуктивності, але дешевший.

По-друге, під впливом науково-технічного прогресу відбувається поліпшення споживчих властивостей створюваних благ. Це стосується й елементів основного капіталу, які будуть продуктивнішими за своїх попередників, їх використання спричинить зниження вартості одиниці продукції, створеної новими засобами виробництва. Тому застарілі елементи основного капіталу будуть знецінюватися, тобто їх використання стане невигідним, бо продукція, створена за їх допомогою, буде дорожчою, а отже і неконкурентоспроможною .

Отже, моральний знос основного капіталу — це втрата ним частини своєї вартості під впливом науково-технічного прогресу. Розрізняють два види морального зносу. Перша форма пов'язана із створенням елементів основного капіталу, що мають нижчу вартість порівняно з аналогічними, але застарілими. Друга форма виникає тоді, коли створюються продуктивніші елементи основного капіталу, що призводить до недоцільності використання застарілого. Отже, при моральному зносі елементи основного капіталу за своїми фізичними властивостями ще придатні для використання у виробництві, але з точки зору ефективності використання вони стають застарілими, втрачаючи частину своєї первісної вартості.

У практиці господарювання облік зносу основного капіталу відбувається через амортизацію. Це поступове перенесення вартості основного капіталу в міру його зносу на створену ним продукцію і нагромадження грошових ресурсів для його відновлення. Спожита частина основного капіталу включається у ціну продукції й після її реалізації спрямовується у спеціальний фонд амортизації. Це дає змогу накопичувати грошові кошти, щоб замінити зношені елементи основного капіталу новими. Для цього використовується норма амортизації, що є вираженим у відсотках відношенням суми річного зносу основного капіталу до його середньорічної первісної вартості. Амортизація може бути рівномірною, або прямолінійною, і прискореною. При рівномірній амортизації її величина визначається пропорційно вартості основного капіталу і розподіляється рівномірно на весь передбачуваний період його служби. При прискореній амортизації її норма різна для різних періодів функціонування об'єкта: для початкового періоду вона вища, а потім знижується. Це дозволяє прискорити формування фонду амортизації і у такий спосіб зменшити ризик від морального зносу. У той самий час прискорена амортизація стимулює прискорення впровадження нової техніки та технології.


Розділ 9. Трудові відносини. Заробітна плата

1 Ринок праці та його особливості

2. Суть заробітної плати та її функції;

3. Організація заробітної плати;

Будь-яка економічна діяльність передбачає наявність такого чинника, як праця. Однак сама по собі, без носія, яким є працівник, вона не функціонує. Тому для здійснення економічної діяльності, у тому числі і підприємницької, необхідно залучити працівника. Кожна економічна система здійснює це своїми методами. У ринковій економіці воно відбувається шляхом найму працівників підприємцями, породжує систему соціально-трудових відносин. Розглянемо їх.

1. Ринок праці та його особливості

Поєднання працівника із засобами виробництва у ринковій економіці відбувається через укладання угод між покупцями і продавцями праці на ринку праці. Укладання такої угоди є, по суті, актом купівлі-продажу праці, а ринок праці, на якому вона здійснюється, є сферою економіки, в якій через такі угоди виникають економічні відносини між покупцями цього товару, якими виступають підприємці (роботодавці), та продавці, якими є наймані працівники. Отже, ринок праці — це певна сфера економіки, в якій реалізуються економічні відносини щодо умов купівлі-продажу та використання праці.

Суб'єктами цих відносин є покупці, продавці та посередники. Покупцями виступають роботодавці, якими є власники підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої приналежності або уповноважені ними юридичні чи фізичні Особи, що використовують найману працю. Продавцями цього ринку є фізичні особи, які відповідно до чинного законодавства можуть виконувати певну роботу. Посередниками ринку праці є організації роботодавців, організації найманих працівників, серед яких чільне місце займають профспілки, та уповноважені державою органи.

Ринок праці, як й інші ринки, має свій об'єкт. Щодо нього в економічній теорії немає єдиного підходу. Марксистська економічна теорія вважає цим об'єктом не працю, а робочу силу працівника, тобто сукупність його фізичних і духовних здібностей, які використовуються у Процесі виробництва. Головним аргументом є те, що праця створює нову вартість, є її субстанцією, а тому сама Вартість не може мати покупця. Тому це є ринок робочої сили, а не праці.

Прибічники немарксистської економічної теорії вважають, що товаром на цьому ринку є сама праця, вартість якої визначається її корисністю для покупця. Така позиція має суттєвий недолік — відсутність об'єктивного критерію величини вартості праці. Тому ближчим до істини є твердження, що продається не праця, а лише здатність її здійснювати, що реалізується у процесі виробництва. Такий підхід дає змогу визначити суть угоди про найм на роботу. У цьому правовому акті мова йде про те, що продавець передає покупцю не саму працю (бо її на момент укладання угоди немає), а право використати на певних умовах здатність здійснити певну працю у вигляді роботи. Економічна суть цієї угоди полягає в тому, що продавець передає покупцю право власності на свою здатність до праці не назавжди, а лише на певний період і при цьому визначаються умови використання товару, що є об'єктом угоди. Тому об'єкт ринку праці є специфічним, відмінним від інших товаром. Оскільки як у навчальній, так і науковій літературі частіше вживається термін «ринок праці», то у цьому посібнику використовується саме цей термін.

Отже ринок праці є системою, в якій взаємодіють, з одного боку, роботодавці, які наймають певну кількість працівників для забезпечення своєї потреби у виконанні певного обсягу трудової діяльності, а з іншого — наймані працівники, які пропонують роботодавцям свою здатність виконувати певний ^обсяг роботи за визначених умов та певній винагороді. Його складовими елементами є попит на працю, пропозиція праці та ціна праці.

Попит на працю визначається потребами роботодавців у наймі працівників для виробництва товарів та послуг відповідно до попиту на них. Він залежить від ряду чинників. Це, у першу чергу, продуктивність праці найманих працівників. Що вона вища, то за інших рівних умов попит на працю менший. Тому усі чинники, Ідо впливають на продуктивність праці, здійснюють вплив і на попит на працю. Серед них найважливішим є рівень технічної оснащеності виробництва. Попит на працю залежить і від рівня ділової активності в економіці, й від кон'юнктури ринків товарів та послуг. Важливий вплив робить і такий чинник, як ціна праці.

Оскільки попит на працю залежить від багатьох чинників і, в першу чергу, від попиту на товари та послуги, то попит на працю називається похідним попитом. Роботодавці наймають таку кількість працівників, яка потрібна для виробництва товарів та послуг, що їх бажають придбати покупці.

Другою домінантою ринку праці є пропозиція праці. Вона виражає наміри працездатного населення запропонувати свою здатність до праці за певну винагороду. Кількість пропонуючих свою здатність працювати, в першу чергу, залежить від рівня її винагороди: що остання вища, то пропозиція праці більша і навпаки. У масштабі національної економіки пропозиція праці залежить і від інших чинників. До них належать кількість населення країни, частка працездатного населення у його загальній кількості, рівень зайнятості економічно активного населення і безробіття, рівень доходів різних груп населення, ефективність системи соціального захисту, середнє число годин, відпрацьованих одним працівником протягом року. Вплив наявних чинників на пропозицію праці різний. У короткостроковому періоді головним чинником пропозиції праці є рівень її оплати, у довгостроковому —.зміни у кількісному та якісному складі економічно активного населення.

Ринок праці виконує важливі функції механізмі функціонування ринкової економіки. По-перше, він виступає механізмом залучення до економічної діяльності працездатного населення, надає організаційної форми такому чиннику виробництва, як праця. По-друге, він виступає засобом розподілу і перерозподілу робочої сили між сферами економіки, між галузями та підприємствами, підвищує мобільність працівників і сприяє раціональній зайнятості. По-третє, ринок праці виступає важливим чинником відтворення робочої сили, підвищення її якості. По-четверте, він виступає механізм формування мотивації до праці. У  перехідній економіці ринок праці прискорює адаптацію Населення до ринкових умов.

Слід зазначити, що ринок праці є найскладнішим порівняно з іншими, проте належить до найнедосконаліших. На цьому ринку не тільки переплітаються інтереси роботодавців та найманих працівників щодо умов найму робочої били та її функціонування, а й позначаються усі ті зміни, Що відбуваються в економічному та політичному житті суспільства. Стан ринку праці, попит на неї та пропозиція послуг найманих працівників чутливо реагують на економічну політику, здійснювану в країні.

Ринок праці є і одним з найнедосконаліших ринків. Продавці робочої сили, зазвичай, недостатньо ознайомлені зі станом попиту на їх працю. Вони не знають про усі вакантні місця навіть у межах свого місцезнаходження. Ще менше відомостей у них щодо наявності таких вакансій в Інших місцях. А це позначається на рівні ціни праці у різних регіонах.

Особливості ринку праці пов'язані і з його об'єктом. Ним с специфічний товар, який не може існувати у відриві від свого носія — найманого працівника. Для останнього цей товар є засобом одержання доходу, без якого він не може забезпечити якісні характеристики свого товару. Одночасно витрати на купівлю цього товару є елементом витрат виробництва товарів, створюваних найманою працею. Це впливає на динаміку ціни праці. На відміну від цін на інші товари ціна праці має межу, за яку вона не може знизитись. Якщо зниження ціни інших товарів на їх якість не впливає, то зниження ціни праці призводить до зменшення доходу найманого працівника, що за певною межею робить неможливим задоволення його потреб у розмірі, що забезпечує його здатність здійснювати працю. І тому навіть при значному перевищенні пропозиції праці над попитом на неї ціна праці не може бути нижчою за певний мінімум.

Ця особливість ринку праці зумовлює ще одну його специфічну рису: набагато вищий рівень державного регулювання ринку праці порівняно з іншими ринками. Класична економічна теорія цю рису не визнавала, її представники вважали, що механізм саморегулювання ринкової економіки без втручання держави здатний регулювати й ринок праці. Однак розвиток ринкової економіки, починаючи з XX ст. показав хибність такого підходу. Необхідність державного регулювання відносин на ринку праці була обґрунтована Д. Кейнсом і його послідовниками. Ускладнення цих відносин із розвитком економіки, посилення їх соціальної значущості, зростання загрози соціальних конфліктів між роботодавцями та найманими працівниками стали тими чинниками, що зумовили здійснення державою заходів з регулювання цих відносин. Вони стосуються умов купівлі-продажу робочої сили, тривалості й умов її функціонування, здійснення соціального захисту продавців своєї праці. Це виявилося, насамперед, у створенні законодавчої бази, що регулює відносини між найманою працею і підприємцями.

Цей масив правових актів одержав назву трудового законодавства. Воно включає нормативи мінімальної оплати праці, соціальних відрахувань у пенсійні фонди, фонди зайнятості і інші фонди, нормативи, що визначають тривалість і умови використання найманої праці, зокрема тривалість оплачуваних відпусток, умови виходу на пенсію, порядок звільнення найманих працівників та урегулювання трудових конфліктів. Трудовим законодавством України чітко визначаються права найманих працівників. Кожен працівник має право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни, на відшкодування збитків, завданих пошкодженням здоров'я у зв'язку з роботою, на рівну винагороду за рівну працю без будь-якої дискримінації, на відпочинок, що забезпечується встановленим режимом граничної тривалості робочого часу, на соціальне забезпечення за віком, при втраті працездатності та в інших визначених законом випадках.

Вплив на ринок праці держава здійснює і через свої спеціальні органи. В Україні це державна служба зайнятості, яка діє як посередник на ринку між роботодавцями та бажаючими знайти роботу. Вона сприяє громадянам в одержанні роботи, а роботодавцям — у забезпеченні підприємств робочою силою. Крім того, служба зайнятості займається наданням допомоги по безробіттю та організацією професійної перепідготовки.

Важливу регулюючу роль на ринку праці відіграють організації найманих працівників, у першу чергу професійні спілки. Розвиток трудових відносин тісно пов'язаний із соціальними гарантіями найманим працівникам, удосконаленням умов праці, можливостями підвищення оплати Праці. Провідна роль у розв'язанні цих проблем належить профспілкам. Досвід розвинутих країн показує велику міру впливу профспілок на удосконалення трудових відносин.

Одним з основних важелів щодо такого впливу є система колективних договорів. Це ключовий елемент регулювання трудових відносин. В основі колективного договору відображаються положення нормативних документів, що визначають порядок встановлення ставок оплати праці, надурочних ставок, вихідних днів і перерв у роботі, відрахувань у пенсійні фонди і на охорону здоров'я, а також: порядок їх регулювання з урахуванням зміни цін. Тут також: визначаються питання умов праці, інші процедурні питання. Визначені умови набувають форми договору, що зобов'язує договірні сторони — роботодавців (наймачів) та найманих працівників — діяти відповідно до цих умов, не застосовуючи крайніх заходів: страйків та звільнення. Можна виділити три рівні таких угод. Перший рівень — підприємство, на якому укладається колективний договір між профспілковими комітетами та адміністрацією. Другий рівень — галузі, де укладається тарифна угода між галузевою профспілкою та об'єднанням підприємців галузі (або галузевим міністерством). Третій рівень — міжгалузевий, на якому укладається тарифна угода між федерацією профспілок і урядом або спілкою підприємців. Такі договори, як правило, укладаються на один рік і щорічно переглядаються.

Профспілки використовують також: інші методи впливу на ринок праці. По-перше, скорочення пропозиції праці. Профспілки у країнах з високим рівнем охоплення ними найманих працівників виступають у ролі монополіста з боку пропозиції праці. Вони і використовують своє становище, обмежуючи пропозицію праці, і цим добиваються підвищення її оплати. Профспілки прагнуть зберегти своє монопольне становище, і тому різко виступають проти ввезення до країни іноземних працівників, прагнуть добиватися законодавчого скорочення робочого дня. По-друге, профспілки здійснюють заходи щодо стимулювання попиту на робочу силу, проводячи акції, спрямовані на підвищення попиту на товари та послуги і у такий спосіб збільшують попит на робочу силу. Профспілки активно виступають проти закриття діючих підприємств (наприклад проти закриття шахт в Україні). По-третє, профспілки використовують для підвищення ставок заробітної плати укладання колективних договорів. Цей метод застосовується тоді, коли зменшується попит на робочу силу, що без протидії профспілок неминуче призвело б до зниження рівня заробітної плати. По-четверте, в арсеналі методів впливу профспілок на ринок праці є такий дійовий засіб, як страйки. Це найрадикальніший метод, який використовується у крайніх випадках. Він спричинює втрати як у найманих працівників, так і роботодавців. Тому користуватися ним потрібно обережно, не завдаючи шкоди суспільним інтересам.

Правовий статус страйків як засобу розв'язання трудових спорів визначається «Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права» та чинним законодавством кожної країни. В Україні ці питання регулюються Законом «Про колективні договори і угоди» та Кодексом законів про працю України.

Слід зазначити, що в останній третині минулого століття роль профспілок суттєво змінилась. Якщо раніше їх головним завданням була боротьба за збільшення заробітної плати, поліпшення умов праці, посилення соціального захисту найманих працівників, то нині поряд з цими завданнями профспілки відіграють все зростаючу роль у визначенні напрямів соціально-економічного розвитку. Це виявляється у розширенні контролю працівників у визначенні соціальних цілей економічного розвитку за умов НТР з метою більшого його підпорядкування інтересам людей праці.

Один із чинників цього процесу — переростання трудових відносин у соціально-трудові. Останні є системою взаємовідносин між: найманими працівниками і роботодавцями за участі держави, пов'язані з наймом, використанням і відтворенням робочої сили та підпорядковані забезпеченню високого життєвого рівня усіх прошарків суспільства. Це, по суті, відносини соціального партнерства, сторонами якого є, по-перше, професійні спілки та їх об'єднання, а також інші організації найманих працівників, утворені відповідно до чинного законодавства, по-друге, роботодавці, їх організації та об'єднання і, по-третє, держава в особі виконавчих органів влади і органів місцевого самоврядування. Зміни у технологічному базисі виробництва, зумовлені НТР, розвиток власності у напрямі посилення ролі її колективних (корпоративних) форм, гуманізація праці, зростання ролі працівників в управлінні виробництвом — це ті чинники, що створюють умови для демократизації соціально-трудових відносин, наповнення їх новим змістом. В Україні ці процеси — на стадії становлення.

2. Суть заробітної плати та її функції

У більшості країн ціна праці називається заробітною платою. За умов ринкової економіки проблема визначення рівня заробітної плати є однією з найважливіших, бо пов'язана із життєдіяльністю людей. Заробітна плата для переважної більшості населення виступає головним чинником формування доходів, а отже, визначає і умови їх життєдіяльності. Тому усі економічні школи приділяють велику увагу проблемі заробітної плати, визначенню її об'єктивних основ та величини.

Класична політична економія виходила з так званого залізного закону заробітної плати, за яким її рівень визначався як співвідношення попиту на працю і пропозиції праці і коливався навколо її природного рівня, яким вважався прожитковий мінімум.

Марксизм створив свою теорію заробітної плати. Згідно з нею, заробітна плата є ціною товару, яким є робоча сила. Найманий працівник, продаючи свою робочу силу, одержує її вартість, виражену у грошовій формі, у вигляді заробітної плати. Величина вартості робочої сили визначається вартістю товарів і послуг, необхідних для підтримання життєдіяльності найманого працівника та його сім'ї. Сюди входять засоби, необхідні для задоволення фізіологічних та соціально-культурних потреб, отримання загальних та професійних знань і відтворення робочої сили. Заробітна плата і є тією формою, що забезпечує можливість придбання таких засобів. А відміни у рівнях заробітної плати окремих груп та категорій найманих працівників залежать від відмін у вартості їх робочої сили.

Сучасна немарксистська економічна теорія базується на положеннях про те, що величина заробітної плати є результатом взаємодії двох груп чинників. З одного боку, як і класична політекономія, неокласики вважають, що на рівень заробітної плати впливає попит на працю, пов'язаний з її корисністю, результативністю. З іншого боку, заробітна плата знаходиться під впливом чинників пропозиції, які визначають певний рівень, нижче якого вона не може опускатися. Тобто, рівень заробітної плати визначається з урахуванням як результативності праці, так і витрат на відтворення її носія. При цьому важливу роль відіграють і співвідношення сил найманих працівників та роботодавців, і регулююча роль держави. Заробітна плата залежить як від суто економічних чинників, так і від чинників позаринкових, таких як талант працівника, не престижність певних видів роботи, наявність на ринку так званих не конкуруючих  груп працівників. Саме врахування цього комплексу чинників дає можливість розкрити відмінності у рівнях заробітної плати різних категорій працюючих.

Такий підхід до з'ясування природи заробітної плати зумовлений специфічністю товару, формою ціни якого вона виступає. Ринкова система обмежує дію власних законів встановлення рівноваги стосовно цього товару. Це виявляється у специфіці встановлення верхньої та нижчої межі ціни праці. Верхня межа, а отже максимальний рівень заробітної плати, не може перевищувати загальну суму створеної цією працею нової (доданої) вартості, бо за таких умов підприємець не матиме бажання її використовувати, оскільки зникає джерело прибутку. Нижчою межею заробітної плати виступає вартість життєвих засобів найманого працівника, оскільки падіння її нижче цього рівня не дозволить відновлювати життєдіяльність, а, отже, зникає і мотив найму на роботу. Соціальне справедлива величина заробітної плати знаходиться у названих межах, а її конкретний рівень визначається взаємодією сил на ринку праці за регулюючої участі держави.

Слід зазначити, що рівень заробітної плати різних категорій працівників неоднаковий. На його диференціацію впливають такі чинники, як престижність роботи, її привабливість, умови праці, рівень кваліфікації тощо. Так, щоб залучити працівників до виконання непривабливої роботи, збільшують її оплату, а за більш привабливі види робіт оплата праці нижча.

Диференціація заробітної плати зумовлюється й відмінами в освіті та професійній підготовці. Працівники, які виконують роботу, що вимагає високого рівня освіти і професійної підготовки, і які витратили на її одержання значні кошти, одержують і вишу заробітну плату.

Чинником диференціації заробітної плати є і наявність так званих не конкуруючих груп працівників. Як приклад можна взяти юристів і лікарів. Представникам однієї групи практично не можна увійти до іншої групи, бо це пов'язано з великими витратами коштів. А робітникам масових професій цей перехід зробити набагато легше. Тому юристи і лікарі на ринку праці є неконкурентними групами, що робить пропозицію нееластичною і позначається на рівні заробітної плати. Великий вплив на останню мають і особисті риси працівників, насамперед різний рівень здібностей і таланту.

Розкриваючи природу заробітної плати, треба зазначити, що у немарксистській економічній теорії розрізняють поняття «заробітна плата» і «заробіток». Під заробітною платою розуміють ціну за працю в одиницю часу (годину, день тощо). Для цього використовується поняття «ставка заробітної плати». Це норма оплати праці працівника, отримуваної ним за мінімальну кількість робочих годин. Загальний рівень винагороди за стандартний робочий тиждень називається тижневою ставкою заробітної плати. А заробітком називається грошовий доход працівника, який дорівнює ставці заробітної плати, помноженій на кількість відпрацьованого часу. Це повний обсяг коштів, одержаних працівником при роботі за наймом. Він включає основну заробітну плату та інші платежі (премії, доплати за роботу в поточні зміни тощо). Виділяють також номінальну та реальну заробітну плату. Та сума грошей, яку одержує працівник за свою роботу, називається номінальною заробітною платою. Сама по собі ця сума не виступає показником рівня життя працівника. Останнього цікавить насамперед кількість товарів та послуг, які можна придбати за одержану суму грошей. Вона і є реальною заробітною платою. Саме вона характеризує рівень життя працівника, бо визначає реальний рівень його споживання. Величина реальної заробітної плати залежить, з одного боку, від розміру номінальної заробітної плати, а з іншого — від рівня цін на предмети споживання та послуги. Тобто, реальна заробітна плата прямо пропорційна номінальній заробітній платі і обернено пропорційна рівню роздрібних цін на споживчі товари.

Зміну реальної заробітної плати можна визначити за формулою:

     Інзп 

  Ірзп   =  Іцін ,де

Ірзп — індекс реальної заробітної плати;

Інзп — індекс номінальної заробітної плати;

Іцін — індекс роздрібних цін.

Розглянемо основні чинники, що визначають динаміку заробітної плати. Один з них — вартість життєвих засобів, необхідних для нормального відтворення робочої сили, їх розмір має бути достатнім не тільки для відтворення працездатності працівника, а й для підтримання непрацездатних членів його сім'ї. Склад цих засобів насамперед визначається потребами відтворення людини як біологічного виду, як живої особи. Але людина є соціальною особою з певним колом соціально-культурних потреб. Залежно від рівня матеріальної і духовної культури у суспільстві коло засобів відтворення робочої сили нормальної якості має включати і засоби задоволення таких потреб.

Тому в розвинутих країнах ринкової економіки уже з середини XX ст. законодавче почали встановлювати мінімальні рівні заробітної плати. Для визначення використовується так званий прожитковий мінімум, або метод бідності. Він визначається для сім»ї, що складається з працівника, його дружини та двох дітей. Розрахунок здійснюється на підставі нормативів задоволення мінімальних життєвих потреб у певному колі товарів та послуг з урахуванням рівня цін. Такий набір повинен забезпечити нормальні умови відтворення працівнику, що виконує найпростішу роботу.

Вперше мінімальна заробітна плата була запроваджена у США в 1938 р. у вигляді мінімальної ставки заробітної плати у розмірі 1/4 долара за годину. На кінець XX ст. вона дорівнювала 7,5 дол.

Одним з чинників зростання мінімальної заробітної плати є розширення кола потреб, що входять у споживання працівника і його сім!, під дією закону зростання потреб. Структура потреб диференціюється, до неї все більше входять товари не лише традиційного попиту, а й тривалого користування, насамперед побутового і культурного призначення. Таке розширення спричинює підвищення реальної заробітної плати.

В Україні законодавче встановлюється мінімальна заробітна плата, регульована Законом «Про оплату праці», її розмір визначається з урахуванням вартісної величини мінімального споживчого бюджету, загального рівня середньої заробітної плати, продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов. Вона повинна встановлюватися на рівні, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості у розрахунку на працездатну особу, її розмір встановлюється Верховною Радою України за  поданням Кабінету Міністрів, як правило, один раз на рік  при затвердженні Державного бюджету України. На жаль, економічне становище в Україні таке, що ці законодавчі положення ще повністю не втілюються у життя. Підвищення реальних заробітків спричинюється і зростанням кваліфікації працівників та посиленням інтенсивності їх праці. За умов НТР змінюється кваліфікаційний  склад сукупної робочої сили у напрямі збільшення частки складної, висококваліфікованої праці. Водночас зростає напруженість праці, що вимагає більшого обсягу засобів для відновлення робочої сили.

Чинником впливу на зростання реальних заробітків виступають і профспілки та інші організації найманих працівників, його дія виявляється насамперед при укладанні тарифних угод з роботодавцями, одним з центральних пунктів яких є вимога профспілок щодо підвищення заробітної плати.

На динаміку реальної заробітної плати впливають і такі чинники, як безробіття, інфляція та рівень податків. Вплив їх, як правило, негативний. Наявність безробіття, що стало хронічним, чинить тиск на зайняту робочу силу, погіршуючи умови найму. Такий самий негативний вплив на реальну заробітну плату справляє також інфляція, що призводить до зростання цін на споживчі товари, знижуючи цим реальне значення номінальних заробітків. Податки також впливають на заробітну плату: що вищий їх рівень, то менша частина заробітку може бути використана працівниками для задоволення своїх потреб.

Отже, заробітна плата — це складна економічна категорія, що виражає відносини між найманими працівниками і роботодавцями щодо розподілу створеної нової вартості. У той самий час вона виступає, з одного боку, ціною специфічного товару, який продають на ринку праці наймані працівники, а з іншого — основним доходом останніх, що забезпечує їх життєдіяльність, її роль у ринковій економіці виявляється у функціях, які вона виконує: відтворювальній, стимулюючій, або мотиваційній, регулюючій, або розподільчій, та соціальній.

Відтворювальна функція полягає у тому, що заробітна плата найманого працівника є основним доходом відтворення його не лише як працівника, а й як соціальної особи. Тому і розмір її має встановлюватися на такому рівні, який дозволяв би задовольнити необхідні для нормальної життєдіяльності потреби. З цією функцією тісно пов'язана стимулююча, або мотиваційна. Вона виникає із залежності заробітної плати як основної форми доходів найманого працівника від результативності затрачуваної праці. Оскільки доход зростає при підвищенні заробітної плати, а останнє прямо залежить від тривалості та ефективності праці, це створює зацікавленість працівника у ефективності трудової діяльності. Що вища частка заробітної плати у загальній масі доходів трудівника, то більший мотиваційний потенціал несе у собі заробітна плата.

Важливою функцією заробітної плати є регулююча, або розподільча. Оскільки рівень заробітної плати визначається як ринковими, так і позаринковими чинниками і характеризується диференційно, то заробітна плата використовується для перерозподілу робочої сили між галузями та видами виробництва. Підвищуючи заробітну плату в сферах, які мають потребу у прискореному розвитку, можна залучати туди додаткову робочу силу, збільшувати її пропозицію.

Заробітна плата виконує і соціальну функцію. Вона реалізується через такий принцип організації заробітної плати, як рівна винагорода за однакову працю. Цим певною мірою визначається принцип соціальної рівності. В Україні, у зв'язку з перебудовою організації заробітної плати на ринкових засадах, ця функція набуває надзвичайно важливого значення.

3. Організація заробітної плати

Функції заробітної плати реалізуються через її організацію, тобто приведенням її складових елементів до певної системи. Основою цієї системи є законодавчі та інші нормативні акти, що регулюють заробітну плату, генеральна угода на державному рівні, галузеві (регіональні) угоди, колективні й трудові договори. Виділяють два її рівні.

Перший складається на ринку праці, де найманими працівниками і роботодавцями визначаються умови найму робочої сили, закріплені трудовою угодою. Це створює підстави для поширення на найманого працівника норм колективного договору, що регулює формування заробітної плати. Другий рівень організації заробітної плати формується безпосередньо на підприємстві, де відбувається використання найманої робочої сили і визначається розмір заробітку залежно від діючих на підприємстві норм і нормативів та результатів роботи працівника.

Головним призначенням організації заробітної плати є визначення її розміру залежно від чинників, що її формують: складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівників, результатів їх праці та господарської діяльності підприємства. Загальний розмір заробітної плати складається з двох частин — основної та додаткової. Основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці у  вигляді норм виробітку та обслуговування і посадових | обов'язків. До додаткової заробітної плати належить винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, та премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Основою організації заробітної плати є тарифна система — сукупність нормативних документів, за допомогою яких установлюється рівень заробітної плати працівників залежно від умов її диференціації. Саме за допомогою тарифної системи розв'язується найскладніше завдання організації заробітної плати — її диференціація залежно від ознак, що характеризують якість праці та кваліфікацію працівника. На основі тарифної системи здійснюється визначення розміру заробітної плати відповідно до складності праці і її умов (важкості, шкідливості, інтенсивності, привабливості) та кваліфікації й відповідальності працівника. Цю функцію тарифна система виконує через свої структурні елементи — тарифні сітки, тарифні ставки (схеми посадових окладів) і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

Тарифна сітка — це сукупність кваліфікаційних розрядів та відповідних їм тарифних коефіцієнтів, за якими диференціюють заробітну плату працівників залежно від складності виконуваної роботи. Вона складається з розрядів і тарифних коефіцієнтів. До першого розряду, що приймається за одиницю, належить проста малокваліфікована праця. З підвищенням кваліфікації праці, її ускладненням коефіцієнти зростають. Темп зростання визначається коефіцієнтами, які показують співвідношення між тарифною ставкою першого розряду і наступними, тобто визначає, наскільки наступний коефіцієнт більший від попереднього. Параметри визначення тарифної сітки визначаються колективним договором, що укладається на підприємстві. У ньому враховуються положення генеральної, галузевої та регіональних угод. Основою тарифної сітки (для службовців — схеми посадових окладів) є тарифна ставка робітника першого розряду, яка встановлюється у розмірі, що перевищує законодавче встановлений розмір мінімальної заробітної плати, та міжкваліфікаційних (або міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (або посадових окладів).

Другим елементом тарифної системи є тарифна ставка. Вона визначає розмір заробітку працівників даного розряду за одиницю часу (годину, день, місяць). Вихідною є тарифна ставка першого розряду, яка визначає мінімальну оплату найпростішої праці за одиницю часу, її розмір встановлюється колективним договором підприємства. При цьому враховуються такі чинники, як фінансові можливості підприємства на період дії колективного договору, рівень середньої заробітної плати, що склався на підприємстві на момент укладання угоди, оптимальна частка тарифу в середній заробітній платі та гарантії мінімальної заробітної плати. При цьому законодавче передбачено, що ця тарифна ставка не може бути нижчою від встановленої Верховною Радою України мінімальної заробітної плати, а також мінімуму, передбаченого генеральною, галузевою або регіональною угодами. Зменшення тарифної ставки понад визначений вказаними документами розмір при укладанні колективного договору може допускатися, згідно із Законом України «Про оплату праці», лише тимчасово, на період подолання фінансових труднощів підприємства, на строк не більше як 6 міс. Тарифна ставка будь-якого розряду визначається шляхом множення тарифної ставки першого розряду на тарифний коефіцієнт відповідного розряду.

Третім елементом тарифної системи є тарифно-кваліфікаційні характеристики, або довідники. Це систематизований за видами економічної діяльності збірник описів професій, що включені до класифікатора професій. На його основі встановлюються розряди робіт та працівників, визначається кваліфікаційний статус усіх категорій працюючих.

Тарифно-кваліфікаційні довідники включають детальні характеристики окремих професій і видів праці, вимоги, що ставляться до знань та навичок виконавця тієї чи іншої роботи, а також визначають розряд, за яким тарифікується робота. До першого розряду належать найпростіші роботи, що не потребують тривалої підготовки її виконавця. Найскладніші роботи відносяться відповідно до вищих розрядів. За допомогою тарифно-кваліфікаційних довідників встановлюється складність робіт, що виконуються на підприємстві, та необхідний для цього рівень кваліфікації. На основі цього визначення робітникам присвоюються кваліфікаційні розряди, відповідно до яких здійснюється диференціація оплати праці. Цей процес називається тарифікацією.

В Україні такі довідники розробляються Міністерством праці та соціальної політики. Нині діє довідник, затверджений 16 лютого 1998 р. Він складається з випусків і їх розділів, згрупованих за основними видами економічної діяльності, виробництва та видів робіт. Кожен випуск або розділ випуску містить обов'язкові частини, співвідносні з розділами класифікації професій за Класифікатором професій (ЦК 003-95): «Керівники», «Професіонали», «Фахівці», «Технічні службовці», «Робітники». Кваліфікаційна характеристика професії працівника має такі розділи: «Завдання та обов'язки», «Повинен знати», «Кваліфікаційні вимоги», «Спеціалізація», «Приклади робіт».

Другою складовою організації заробітної плати є нормування праці. Його суть — у визначенні необхідних затрат живої праці на виконання певного виду роботи за конкретних організаційних умов і встановлення на цій основі норм праці. Нормування праці необхідне для організації тієї чи іншої діяльності і для обґрунтування розміру заробітної плати. Воно потрібне для раціональної організації виробництва, тобто визначення оптимальних розмірів використання такого чинника виробництва, як праця. Саме такий розмір забезпечує оптимальну ефективність виробництва, бо надлишок робочої сили спричинює збільшення витрат виробництва, а нестача — до недовикористання його потенційних можливостей.

Процес нормування праці включає ряд етапів: вивчення структури затрат робочого часу, розробка нормативних матеріалів, підтримання норм на прогресивному рівні шляхом своєчасного перегляду та заміни. В результаті нормування праці встановлюються такі нормативи затрат праці, що сприяють економічному використанню робочого часу, а отже зростанню продуктивності праці та ефективності виробництва.

Нормування праці зародилося у США, де для цього був найсприятливіший грунт. Методи визначення норм виробітку на основі вивчення способів виконання роботи, розкладу и на найпростіші операції та рухи, а також вимір часу на їх виконання заклали Ф. Тейлор та Ф. Гілберт. За умов НТР у нормуванні широко використовуються електронно-обчислювальна техніка та розробка норм праці по мікроелементах. Створена велика кількість різних систем мікроелементарних нормативів. Найпоширенішою є система МТР — «Методи виконання робіт і виміру часу». Швидкий розвиток комп'ютерної техніки дозволяє підняти нормування праці на якісно новий рівень. Це пов'язано з широкими можливостями автоматизованого проектування трудових процесів на основі створених раніше мікроелементних систем нормування праці, розробки банку даних, що мають великий обсяг інформації для проектування та нормування праці. Саме створення автоматизованих систем проектування та нормування трудових процесів, на думку зарубіжних спеціалістів, стає визначальним напрямом розвитку нормування праці за сучасних умов.

Оскільки нормування праці дає можливість визначити міру праці, воно виступає одним з найважливіших елементів організації заробітної плати. Саме нормування пов'язує витрати праці і розміри її винагороди через взаємозв'язок норм праці і тарифних ставок, що дозволяє на практиці реалізувати стимулюючу, або мотиваційну, функцію заробітної плати. Водночас воно служить засобом контролю як за мірою праці, так і за мірою її оплати.

На жаль, в Україні за сучасних умов проблемі нормування праці не надається належної уваги. Поширена думка, що нормування праці — це пережиток командної системи, непридатний за ринкових умов. Тому на підприємствах нормування праці вкрай занедбане. Такий підхід має негативні наслідки, оскільки втрачається зв'язок між мірою праці та її оплати, що не тільки призводить до перекосів в організації заробітної плати, а й негативно позначається на ефективності виробництва, бо втрачається контроль за одним з його найважливіших чинників — живою працею. Досвід розвинутих країн ринкової економіки переконливо доводить необхідність науково обґрунтованого підходу до нормування праці, бо тільки він забезпечує ефективну організацію як виробництва, так і заробітної плати.

Організація заробітної плати включає і такий складовий елемент, як її форми та системи. Формами заробітної плати називають способи встановлення її розміру залежно від витраченої праці за допомогою сукупності показників, що відображають результати праці і фактично витрачений робочий час. У практиці світового господарювання застосовуються дві форми оплати праці — почасова та відрядна, кожна з яких поділяється на ряд систем. При почасовій формі величина заробітку залежить від кількості відпрацьованого часу. Ця форма застосовується, як правило, на тих роботах, де вирішальне значення має не збільшення індивідуального виробітку продукції, а підвищення якісних показників трудової діяльності, і де виробіток визначається ритмом технологічного процесу. Почасова оплата включає дві системи: просту часову та почасово-преміальну.

Відрядна форма оплати праці полягає в тому, що величина заробітку залежить від встановленої норми виробітку та розцінки. Вона використовується на тих роботах, де є потреба стимулювати збільшення виготовленого продукту. При цьому велика увага приділяється необхідності врахування якісних показників роботи: дотримання технологічного режиму, заданих параметрів виробу, економічного використання сировини, енергії тощо. Відрядна оплата буває як індивідуальною, так і колективною, її системами є пряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна і акордна. Різновидом відрядної оплати праці є індивідуальний, колективний та орендний підряд. Вибір почасової чи відрядної оплати праці залежить від багатьох чинників. До них належать особливості технології та організації виробництва, форми організації праці, завдання, що ставляться перед виробництвом, тощо. Все залежить від того, наскільки форма оплати праці, що застосовується, відповідає конкретним умовам виробництва. Ефективність застосування певної форми оплати праці залежить і від того, наскільки правильно проаналізовані та враховані організаційно-технічні умови та потреби розвитку виробництва.

З розвитком виробництва, зміною рівня його технічної оснащеності та організації відбувається еволюція застосування різних форм та систем оплати праці. Традиційні відрядні системи заробітної плати, що пов'язували величину грошової винагороди робітника з однією умовою — виконанням норми виробітку, поступово здають свої позиції, особливо у передових, високотехнологічних галузях, під впливом змін характеру виробництва з його регламентованим технологічним процесом, ритмом, примусовим рухом конвеєра, потокових та автоматичних ліній. У той самий час все більше поширюються так звані заохочувальні системи, зокрема відрядно-преміальні, при яких пряма відрядна оплата доповнюється преміями за перевиконання норм, зниження витрат виробництва, підвищення якості продукції. Специфічним різновидом відрядних систем оплати праці виступають «багатофакторні» та «всефакторні» системи. При першій системі заробіток складається з плати за виконання норм по широкому колу чинників, серед яких не тільки виробіток, а й економія витрат виробництва та ефективність використання устаткування.

У той же час під впливом змін у виробництві відбувається розширення почасової форми оплати праці. Різні її системи охоплюють промисловість більшості розвинутих країн ринкової економіки. В Японії вони превалюють абсолютно, у США поширені на 60—80% підприємств, у Франції — на 80, у Західній Німеччині — на 60, у Великобританії — на 55%. Оскільки головним чинником, на основі якого базується оплата при почасовій формі, є час, то повинна бути сумірна якість витраченої за один і той самий час різної праці. Переважно ця сумірність базується на основі так званої аналітичної оцінки робіт, що найбільше поширена у США. Оцінка робіт здійснюється на основі їх аналізу і класифікації. Застосовуються кілька формалізованих методів такої оцінки, при яких найчастіше оцінюються відповідальність, кваліфікація, розумові та фізичні зусилля, умови праці. Кожний чинник оцінюється у грошовому виразі або певною кількістю балів. Міра складності робіт визначається шляхом співставлення сумарної оцінки її за чинниками.

Поширюються і колективні системи оплати, зокрема бригадна. Ця система передбачає поєднання індивідуальної і колективної зацікавленості робітників у результатах діяльності, що дає додатковий стимул для активізації робочої сили. Відмінності у розмірі заробітку, що відбивають різницю між членами бригади за рівнем кваліфікації, за складністю виконуваних робіт тощо, визначаються сталою частиною — тарифними ставками. Спільне зусилля всієї бригади відбивається у колективній премії, розмір якої формується з урахуванням одержуваного прибутку. Тому таке преміювання одержало назву «участі у прибутках». Воно стимулює раціоналізаторську діяльність робітників, інтенсифікує їх працю.

Слід зазначити, що в Україні система організації заробітної плати, як і уся економічна система, перебуває у перехідному стані. На підприємствах їй не приділяють належної уваги, що позначається не тільки на ефективності оплати праці, а й негативно впливає на ефективність роботи як підприємств, так і економіки в цілому. Тому нагальною є потреба посилити увагу до розв'язання цих проблем.


Розділ 10. Витрати виробництва і прибуток

1. Суть витрат виробництва та їх види;

2. Витрати виробництва у короткостроковому та довгостроковому періодах;

3. Прибуток, його норма і напрями використання;

Для виготовлення товарів та послуг використовуються різноманітні ресурси, або чинники виробництва. Це сировина, паливо та енергія, різного роду машини та механізми, різні типи праці різної кваліфікації. Для отримання готового продукту чинники виробництва мають бути поєднані між собою. Способів такого поєднання дуже багато навіть для одного виробника. Скажімо, можна використати більше живої праці, тоді менше знадобиться машин та механізмів. І навпаки, збільшення кількості та якості технічних засобів спричинить зменшення використовуваної живої праці. Оскільки кожен виробник прагне бути ефективним виробником, то з багатьох альтернативних способів поєднання чинників виробництва вони повинні обирати такий, який би був ефективним як з технологічної, так і з економічної точки зору.

Технологічно ефективним спосіб виробництва буде тоді, коли з чітко визначеного обсягу ресурсів буде одержано максимально можливий обсяг продукції. Це означає, що не існує жодного іншого способу поєднання даних чинників виробництва, при якому було б вироблено більший обсяг продукції.  Технологічної ефективності буде досягнуто й тоді, коли для виготовлення заданого обсягу продукції витрачається найменша кількість принаймні одного чинника виробництва за умови, що кожного іншого виду ресурсу витрачається не більше, ніж при альтернативних способах виробництва.

Технологічно ефективних способів виробництва може бути кілька. Тому перед виробником постає завдання обрати той, при якому сумарна вартісна оцінка чинників виробництва буде найменшою. Тобто необхідно надати перевагу способу, який мінімізує альтернативну вартість використаних у процесі виробництва ресурсів. Такий спосіб є економічно ефективним. Його визначення пов'язано з виробничою функцією, яка показує максимально можливий обсяг продукції, який можна випустити при заданому обсязі чинників виробництва, а отже, результати альтернативних технологічно ефективних способів виробництва. Використання виробничої функції пов'язане з витратами виробництва. Розглянемо їх.

1. Суть витрат виробництва та їх види

Щоб здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, слід зробити певні витрати. Будь-який підприємець — фірма, господарське товариство, фізична особа — повинен здійснювати витрати у вигляді певних ресурсів — трудових, природних, інформаційних. Кожний вид ресурсів має вартісну оцінку. Виражені у грошовій формі витрати ресурсів на здійснення підприємницької діяльності називають витратами виробництва.

Проблема витрат виробництва була об'єктом економічної теорії різних течій економічної думки. У колишньому СРСР панувала марксистська теорія витрат виробництва, яка ґрунтувалася на теорії трудової вартості, згідно з якою розрізнялися суспільні витрати та витрати окремого товаровиробника. Перші вимірювались витратами живої та уречевленої праці й становили вартість товару.

За умов економічної відокремленості, коли кожний виробник виготовляє товар самостійно, його витрати визначаються не усіма витратами живої та уречевленої праці, а лише тими, які він оплачує. Це витрати використаних для виготовлення товару засобів виробництва та витрати на оплату праці працівників, зайнятих його виготовленням. Від суспільних витрат (вартості) вони відрізняються на величину додаткового продукту, який є матеріальною основою прибутку, одержуваного виробником.

Крім витрат, пов'язаних з виготовленням товару, є витрати, необхідні для його реалізації. Вони дістали назву витрат обігу. Розрізняють два їх види: додаткові та чисті. До додаткових належать витрати на сортування, пакування, зберігання і транспортування товарів. Вони компенсуються після продажу товару. За своєю природою ці витрати не відрізняються від витрат виробництва і, входячи у вартість товару, збільшують її. Інша природа чистих витрат обігу. Це витрати на перетворення товарної форми вартості на грошову, тобто витрати, пов'язані з торгівлею, рекламою, маркетингом тощо. Вони не збільшують вартість товару, компенсуються після реалізації продукту з одержаного прибутку, створеного у процесі виробництва товару.

У практиці господарювання в колишньому СРСР і країнах СНД у період переходу до ринкової економіки витрати виробництва підприємств, виражені у вартісній формі, мають назву собівартості продукції. Вона складається з витрат, пов'язаних з використанням у процесі виробництва продукції (робіт, послуг) природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, нематеріальних активів, трудових ресурсів, а також інших витрат на її виробництво та реалізацію. Всі витрати, що становлять собівартість продукції, визначаються у грошовій формі.

При всій різноманітності витрат щодо економічного змісту їх можна звести у такі групи: 1) матеріальні (сировина, основні та допоміжні матеріали, паливо, електроенергія); 2) витрати на оплату праці; 3) відрахування на соціальні заходи; 4) амортизація основних фондів; 5) інші витрати (платежі за обов'язкове страхування майна підприємств, оплата за оренду окремих об'єктів основних виробничих фондів, платежі за викиди і скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище тощо). Співвідношення перелічених елементів становить структуру собівартості. Вона характеризує загальне економічне становище підприємства, виявляє джерела перевитрат чи економії, загальні потреби підприємства у матеріальних, трудових і фінансових ресурсах для подальшого збалансування їх з усіма розділами виробничої програми. Залежно від структури собівартості розрізняють матеріало-, трудо- чи фондомісткі виробництва.

Структуру собівартості визначають і за іншою ознакою, а саме за статтями калькуляції. Це пов'язано з необхідністю визначення витрат на одиницю продукції, що називається калькуляцією. За статтями калькуляції у структурі собівартості виділяють сировину і матеріали, паливо та електроенергію для виробничих потреб, заробітну плату основних та допоміжних працівників, відрахування на соціальне страхування, витрати на підготовку й освоєння виробництва, витрати на утримання та експлуатацію устаткування, витрати на управління цехом (іншими підрозділами) і підприємством, втрати від браку тощо. Визначення структури собівартості за статтями калькуляції дає можливість розкрити вплив на собівартість таких чинників, як зміна обсягів виробництва, втрати від простоїв, браку, рекламацій тощо. У зв'язку з цим у структурі собівартості витрати групують залежно від їхнього призначення та здійснення.

У країнах з розвиненою ринковою економікою проблема витрат виробництва вирішується з інших позицій. Центральне місце в ній посідає з'ясування взаємозв'язку витрат і обсягів виробництва та цін на певний вид продукції з точки зору окремого виробника (фірми). Основою теорії витрат виробництва, що нині панує в країнах ринкової економіки, є феномен рідкісності, тобто обмеженості всіх видів ресурсів та можливості їх альтернативного використання. Останнє означає, що вибір ресурсів для виробництва певного товару свідчить про неможливість виробництва альтернативного товару.

З позиції феномену рідкісності витрати виробництва фірми можна класифікувати як явні, або зовнішні, фактичні, грошові (від англ. — explicit) та неявні, приховані (implicit). Явні витрати виробництва — це ті, що набувають форми явних (грошових) платежів постачальникам чинників виробництва й незавершених виробів. До них належать оплата сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, палива, заробітна плата, оплата транспортних послуг, амортизаційні відрахування, орендна плата за нерухомість, устаткування тощо. Отже, явні, або зовнішні, витрати виробництва — це плата за ресурси, що не належать власникам фірми, або ті грошові витрати, що їх фірма робить зі «своєї кишені». Вони підлягають суворому бухгалтерському обліку, їх відображують на рахунках і балансі фірми.

Однак лише цими витратами не вичерпуються витрати фірми у процесі виробництва. Часто вона використовує ресурси, що належать власникам фірми чи фірмі як юридичній особі. Вони мають вартісну оцінку, але не передбачені контрактами, обов'язковими для явних платежів, і тому виступають як такі, що фірмою не оплачуються. З позицій фірми такі витрати дорівнюють грошовим платежам, які фірма могла б одержати, самостійно використовуючи ці ресурси альтернативно. Для того, щоб розкрити сутність цього виду витрат виробництва, розглянемо такий приклад. Власник автосервісної фірми працює сам і наймає двох робітників. Приміщення, в якому розташована фірма, є власністю її господаря. Протягом місяця виручка становила 1900 грн.. При цьому матеріальні витрати (матеріали, електроенергія, запчастини) дорівнювали 600 грн., а заробітна плата робітників — 800 грн.. Отже, явні витрати виробництва становлять 600 + 800 = 1400 грн. Проте тільки цим витрати не обмежуються. Щоб здійснювати підприємницьку діяльність, потрібне приміщення. У цьому випадку воно є власністю господаря фірми. Однак коли б його не було, то власник фірми мав би орендувати його і за це сплачувати частину витрат виробництва. Якщо ця плата дорівнює 100 грн. на місяць, то вони мають включатися до складу витрат виробництва як неявні витрати (до речі, власник приміщення міг би здати приміщення, яке займає фірма, в оренду і одержати за це 100 грн.).

Крім того, власник фірми бере участь у її функціонуванні своєю працею. А коли б він сам не працював, йому потрібно було б найняти ще одного працівника і виплатити йому 400 грн.. Отже, загальна сума неявних витрат становить 500 грн..

З наведеного прикладу випливає, що неявні витрати мають прихований характер і, як правило, не відображаються у бухгалтерській звітності фірми. Проте це не означає, що їх не потрібно враховувати у господарській діяльності. Навпаки, вони мають братися до уваги при обґрунтуванні економічних рішень, що приймаються. Особливої ваги набуває врахування неявних витрат при обґрунтуванні нових великих економічних проектів, зокрема будівництва. При визначенні витрат виробництва слід урахувати не тільки витрати, пов'язані з самим будівництвом (це будуть явні, або фактичні, витрати), а й те, яку кількість земель буде виведено з сільськогосподарського обороту і який доход можна було б отримати з цих земель, використавши для інтенсифікації виробництва капіталовкладення на спорудження цього об'єкта.

Отже, повні витрати будь-якого виду господарської діяльності (їх ще називають економічними) мають містити, крім явних, грошових витрат, ще й неявні, або альтернативні. Такий підхід дає можливість обирати найобгрунтованіший варіант рішення з можливих альтернативних варіантів про використання наявних ресурсів.

У підприємницькій діяльності виділяють і такий вид витрат, як неповоротні. Це здійснені раніше витрати, які за жодних умов повернути не можна. Наприклад, фірма займається перевезенням вантажів. Для цього їй потрібен склад. Щоб його купити, фірма витрачає 12 000 грн.. Виготовлення рекламної назви фірми коштувало 500 грн.. Якщо фірма припиняє свою діяльність, то вона може продати склад і повернути витрачені на його придбання 12 000 грн.. Проте витрати на рекламну вивіску повернути не можна. Це і є неповоротні витрати.

Якщо фірма планує розширити свою діяльність, перенісши її в нове місце, вона знову має зробити витрати на купівлю складу і 500 грн. на виготовлення рекламної вивіски. Оскільки неповоротні витрати не відшкодовуються, то вони у поточних витратах фірми, пов'язаних з її виробничою діяльністю, не враховуються. Коли рішення про здійснення таких витрат прийнято, неповоротні витрати перестають мати для фірми альтернативний характер, оскільки можливість використати витрачені у такий спосіб кошти втрачається. Через це, приймаючи рішення про доцільність здійснення виробничої діяльності, керівництво фірми має враховувати лише 12 000 грн., які зможе виручити від продажу складу, а 500 грн., витрачених на рекламну вивіску, в процедурі вибору рішення зовсім не беруться до уваги. Та обставина, що неповоротні витрати фактично не пов'язані з поточними операціями фірми, по суті, виражається приказкою «що з воза впало, те пропало».

2. Витрати виробництва у короткостроковому та довгостроковому періодах

Витрати, які фірма або галузь здійснюють при виробництві заданого обсягу продукції, пов'язані із можливістю зміни обсягу усіх ресурсів, що використовуються. Одна частина таких ресурсів, а саме більша частина видів живої праці, сировини, палива, енергії тощо, може бути змінена відносно швидко і легко. Якщо, наприклад, різко збільшився попит на хлібобулочні вироби, то пекарня може перейти на цілодобову роботу, залучивши додаткову робочу силу, а також сировинні та енергетичні ресурси. А виробничі потужності при цьому залишаються незмінними, бо змінити устаткування та виробничі площі протягом короткого проміжку часу фізично неможливо. Такі зміни вимагають багато часу і визначаються особливостями технологічних процесів виробництва. Скажімо, така пекарня протягом кількох місяців може розширити виробничі площі і збільшити кількість необхідного устаткування, а судноверфі для зміни аналогічних параметрів потрібно кілька років.

Отже, одні види ресурсів можна змінити відносно швидко, а інші потребують значного періоду часу. За цими критеріями розрізняють два періоди — короткостроковий та довгостроковий. Короткостроковий період — це період часу, протягом якого ряд чинників виробництва, використовуваних фірмою (зокрема виробничі потужності), не може бути змінено. Тому короткостроковий період можна ще визначити як період, протягом якого фірма не змінює свої виробничі потужності, але може ефективно їх використовувати, а також вільно змінювати обсяги продукції, використовуючи більшу чи меншу кількість таких ресурсів, як сировина, паливо, енергія, робоча сила. Тобто у короткостроковому періоді одні чинники виробництва залишаються незмінними, фіксованими, а інші — змінюються.

Довгостроковий період — це період часу, достатній для зміни усіх зайнятих ресурсів, включаючи і виробничі потужності. Це проміжок часу, достатній, з позицій окремої фірми, для зміни як постійних, фіксованих, так і змінних чинників виробництва. З позицій галузі довгостроковим є період часу, достатній, щоб наявні у ній фірми могли, якщо захочуть, залишити галузь, тобто вилучити усі зайняті у ній чинники виробництва, а нові фірми — організувати виробництва у цій галузі. Отже, довгостроковий період — це період часу, достатній для зміни виробничих потужностей.

Розмежування короткострокового та довгострокового періодів позначається і на динаміці витрат виробництва. У короткостроковому періоді, як уже зазначалось, один вид витрат може змінюватися відносно швидко. Це витрати сировини, палива, живої праці. Зміна обсягу їх безпосередньо пов'язана з обсягом продукції, що виготовляється. Другий вид витрат такого безпосереднього зв'язку з обсягами вироблюваної продукції не має. Скажімо, виробничі будівлі та устаткування машинобудівного заводу можна замінити лише протягом тривалого проміжку часу. Тому й витрати на створення їх безпосереднього зв'язку з обсягами продукції, що виробляється, не мають. Залежно від зазначених обставин витрати виробництва поділяють на змінні та постійні.

Змінними витратами виробництва є ті, розмір яких змінюється залежно від обсягу виробництва, а тому можна легко встановити зв'язок між витратами та виробництвом. До них належать витрати на сировину, матеріали, енергію, заробітну плату.

Постійними витратами називають ті, розмір яких залишається незмінним, яка б кількість продукції не вироблялася, навіть тоді, коли виробництво її зовсім зупиняється. До цих витрат відносять виплати відсотків за позиками, орендну плату, рентні платежі, амортизаційні відрахування, оплату праці управлінського персоналу тощо. Слід зазначити, що поділ витрат виробництва на постійні та змінні не має абсолютного характеру. При розгляді усіх витрат підприємства іноді важко визначити, які належать до постійних, а які — до змінних. Візьмемо для прикладу витрати на оплату праці, їх, як правило, відносять до змінних витрат. Проте нерідко між підприємством і найманими робітниками укладаються угоди, якими передбачається виплата певної частини заробітної плати і у разі припинення виробництва. Тому такі витрати є постійними.

Отже, поділ витрат на дві категорії (постійні та змінні) не може бути досконалим і остаточним. Усе залежить від обраного підходу, від індивідуальності тих, хто здійснює витрати. Розуміння підприємцями витрат виробництва буде змінюватися відповідно до тих проблем, які потрібно вирішувати. При створенні підприємства або його розширенні керівник підприємства, розв'язуючи питання про його прибутковість, повинен керуватися широким поняттям витрат, яке охоплює одночасно постійні та змінні витрати, їхню загальну суму на виробництво певного обсягу продукції називають валовими витратами виробництва.

Інша річ, коли підприємство вже повністю функціонує і його керівництво вирішує питання, яку частину його виробничої потужності воно може використати. У цьому випадку можна враховувати тільки змінні витрати. Саме так воно і чинить, коли в періоди піднесення вирішує питання, чи принесе розширення виробництва (навіть із ризиком продажу задешево створеного у такий спосіб надлишку) певну вигоду за рахунок оволодіння новими ринками. Так само воно діє і тоді, коли у період депресії вирішує питання, чи слід продовжувати виробництво і продавати товар за нижчими цінами, чи краще скоротити виробництво. Тільки змінні витрати беруться до уваги, коли вирішується проблема використання побічної продукції, відходів виробництва чи освоєння нового продукту на період сезонного зниження попиту на основний продукт. Ця продукція і відходи мають значно більше шансів бути визнаними ринком при продажу їх за цінами, визначеними лише на основі тих додаткових витрат, які підприємство має здійснити у зв'язку з їхнім виробництвом, ніж: при продажу за цінами, що містять усі витрати виробництва підприємства.

Загальний принцип полягає в тому, що всі підприємства, що розпочинають виробництво, вважають, що понад певний обсяг виробництва і продажу, достатній для покриття одночасно постійних і змінних витрат виробництва, вони за певних обставин зацікавлені у виробництві і продажу товарів, які замішують лише змінні витрати. Саме цим пояснюється поява демпінгових цін, а також прагнення деяких підприємств виробляти товари понад ринковий попит та зберігати їх на складі. Це відбувається тому, що значна частина витрат виробництва не знаходить повного відображення у кожній одиниці товару і є надія, що у майбутньому з'явиться можливість продати накопичені товари.

У практиці господарювання визначають не тільки загальні витрати виробництва, а й середні витрати, тобто витрати у розрахунку на одиницю випуску продукції. Оскільки, як ми з'ясували, розрізняють валові, постійні та змінні витрати, то такий вид витрат визначають і у розрахунку на одиницю продукції. Середні валові витрати обчислюють діленням загальної суми витрат на кількість виробленої продукції. Середні постійні витрати визначають діленням суми постійних витрат на відповідну кількість виробленої продукції, а середні змінні витрати — діленням їхньої сумарної величини на відповідну кількість випущеної продукції.

Розмежування витрат виробництва на постійні і змінні має велике значення для підприємців. Змінними витратами підприємець може керувати, оскільки їхня величина може бути змінена протягом короткого періоду через зміну обсягу виробництва. Постійні ж витрати у такому періоді, по суті, не контролюються підприємцем, адже їхня величина не залежить від обсягу виробництва.

Крім розглянутих видів витрат виробництва сучасна економічна теорія розвиненої ринкової економіки визначає ще один вид — граничні, або маржинальні витрати. Це додаткові витрати, потрібні для приросту випуску якогось товару чи надання послуги на одну одиницю. Оскільки постійні витрати із зміною обсягу випуску продукції залишаються незмінними, граничні витрати визначаються зростанням лише змінних витрат внаслідок випуску додаткової одиниці продукції і показують, скільки буде коштувати виробнику (фірмі) збільшення випуску продукції на її одиницю, їх визначають відношенням сусідніх значень валових або змінних витрат.

Концепція граничних витрат має стратегічне значення для підприємців (фірми), оскільки дає можливість визначити ті витрати, величину яких можна контролювати найбезпосередніше. Інакше кажучи, це витрати, які підприємець (фірма) повинен зробити, якщо буде виробляти останню одиницю продукції, а водночас і ті, які можуть бути збережені у разі скорочення обсягу виробництва на цю останню одиницю. Інші види витрат такої інформації не дають. Розглянемо такий приклад. Виробник (фірма) вирішує питання, скільки одиниць продукції виробляти — З чи 4. З табл. 4 видно, що при випуску чотирьох одиниць середні валові витрати становлять 121,5 грн. Проте це не означає, що виробник (фірма) збільшить свої витрати на 121,5 грн. уразі виробництва четвертої одиниці чи, навпаки, зекономить цю суму, відмовившись від її виробництва. Насправді ж пов'язана з цим виробництвом зміна витрат становить лише 42 грн. (336—294). Прийняття рішення щодо обсягу виробництва має граничний характер, тобто вирішується питання, виробляти фірмі продукції на кілька одиниць більше чи менше. Граничні витрати відображають зміну у витратах, яку потягне за собою зменшення чи збільшення обсягу виробництва на одну одиницю. Порівняння граничних витрат з граничною виручкою, яка є змінною, пов'язаною зі збільшенням чи зменшенням обсягу виробництва на одну одиницю, дає можливість з'ясувати прибутковість тієї чи іншої зміни масштабів виробництва.

     

Таблиця 4

Дані для розрахунку граничних витрат виробництва

Кількість виробленої продукції

Витрати

Постійні

Змінні

Валові

Середні
постійні

Середні
змінні

Середні
валові

граничні

0

150

0

150

-

-

-

1

150

150

300

150

150

300

150

2

150

234

384

75

117

192

84

3

150

296

444

50

98

148

60

4

150

336

486

37,5

84

121,5

42

5

150

390

540

30

78

118

54

6

150

450

600

25

75

100

60

7

150

525

675

21,4

75

96,4

75

8

150

612

762

18,75

76,5

99,4

87

9

150

795

945

16,7

88,3

105

183

На динаміку витрат виробництва у короткотерміновому періоді впливає закон спадної віддачі. Сутність його в тому, що, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу до незмінного, фіксованого ресурсу дає додатковий продукт, обсяг якого зменшується на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Розглянемо це на такому прикладі. Підприємство має певні виробничі площі й устаткування. Якщо кількість працюючих невелика, то частина цих потужностей не використовувалась би. У разі збільшення кількості працівників спочатку обсяг додаткової продукції збільшуватиметься. Проте за досягнення певної кількості працюючих подальше збільшення обсягу виробництва загальмовується, бо надлишкова робоча сила не зможе повністю реалізувати свої можливості через обмеженість виробничих потужностей. І тоді кожний додатковий працівник вироблятиме менше продукції.

Дія закону спадної віддачі позначається на динаміці витрат виробництва. Із зростанням обсягів виробництва, зумовленого збільшенням його змінних чинників, середні постійні витрати виробництва знижуватимуться. Інша тенденція у середніх змінних витрат. Оскільки ціна кожної одиниці змінного ресурсу залишається сталою, то до певної межі середні змінні витрати зменшуватимуться, адже додатковий обсяг продукції зростатиме. Однак з моменту зниження приросту обсягу продукції за рахунок додаткового змінного ресурсу середні змінні витрати підвищуватимуться, що призведе і до збільшення середніх валових витрат виробництва. У нашому прикладі це почнеться з виробництва восьмої одиниці продукції.

У довготерміновому періоді можна змінювати обсяг усіх використовуваних ресурсів, зокрема виробничі потужності, або масштаб виробництва. Тому всі витрати виробництва стають змінними. За цих умов між зміною виробничих потужностей і рівнем витрат виробництва виникає залежність, що називається ефектом масштабу виробництва. Сутність його полягає в тому, що послідовне збільшення розмірів підприємства протягом певного періоду супроводжується зниженням витрат виробництва одиниці продукції, але, починаючи з певного моменту, збільшення розмірів підприємства призводить до підвищення середніх валових витрат виробництва. Інакше кажучи, ефект масштабу може бути позитивним і негативним. Позитивний ефект масштабу означає, що зі збільшенням масштабів виробництва знижуються його середні валові витрати. У цьому напрямі діють такі чинники, як спеціалізація праці робітників та управлінського персоналу, можливість використання продуктивнішого устаткування, повніша утилізація відходів виробництва. Вони дають можливість одержувати економію за рахунок збільшення масштабів виробництва. Однак за певними межами цього збільшення починає виявлятися негативний ефект масштабу. Він виникає через складності керування великомасштабними підприємствами. І тоді збільшення кількості ресурсів, що використовуються на підприємстві, призводить до уповільнення зростання обсягів виробництва, а отже, і збільшення середніх витрат. У зв'язку з цим кожен підприємець при вкладенні капіталу повинен визначити оптимальний розмір підприємства. Це досягається через визначення мінімального ефективного масштабу, тобто мінімального обсягу виробництва, починаючи з якого дія ефекту економії, зумовленої зростанням масштабу виробництва, припиняється.

Мінімізація витрат виробництва є важливою у будь-якому суспільстві, набуваючи особливої ваги за умов ринкової економіки. Кожен підприємець (фірма) прагне до скорочення витрат виробництва, зниження собівартості продукції. За стабільної ціни на реалізовану продукцію зниження витрат виробництва дає можливість підприємцю (фірмі) збільшувати прибуток, розміри якого будуть тим більшими, чим меншими будуть індивідуальні витрати виробництва. Зниження витрат виробництва відповідає інтересам суспільства в цілому. Що нижчі індивідуальні витрати виробництва, то економніше використовуються ресурси, а отже, з них одержують і більше товарів для задоволення суспільних потреб. Водночас зниження витрат виробництва створює умови для зниження цін на товари.

Зниження собівартості продукції досягається за рахунок економії витрат по кожному елементу структури собівартості. Розглянемо основні шляхи такого скорочення за головними групами витрат. Це, насамперед, зменшення витрат сировини, матеріалів, енергії, тобто предметів праці. Економія може досягатися за двома напрямами: раціональним використанням названих ресурсів, що дає змогу знизити їхні витрати на одиницю виробленої продукції, а також їх здешевленням. Реалізація цих напрямів передбачає заміну традиційних матеріалів штучними з наперед заданими властивостями, підвищення продуктивності праці у галузях, що виготовляють сировинні й паливно-енергетичні ресурси, впровадження безвідходних технологій тощо.

Значну частку в собівартості продукції займають витрати, пов'язані з використанням засобів праці. До собівартості ці витрати входять у вигляді амортизаційних відрахувань. З розвитком науково-технічного прогресу зростає технічна оснащеність виробництва, що призводить до збільшення як абсолютного розміру амортизаційних відрахувань, так і їхньої частки в собівартості. За цих умов зниження собівартості за рахунок цього елемента можливе лише тоді, коли обсяг продукції, що виготовляється, збільшуватиметься швидше, ніж зростає сума амортизаційних відрахувань. Щоб досягти цього співвідношення, потрібно підвищити продуктивність створюваних засобів праці, поліпшити їхню якість, забезпечити зростання продуктивності праці тощо.

Одним з елементів собівартості продукції є оплата праці. Зниження собівартості за рахунок цього елемента можливе у двох напрямах: по-перше, через зниження заробітної плати, що за нормальних умов функціонування економіки не може відбуватися; по-друге, через зростання оплати праці, однак за умови, що його темпи будуть нижчі, ніж підвищення продуктивності праці. Саме за такої умови досягатиметься економія заробітної плати на одиницю виготовленої продукції. Досягти цієї умови можна лише технічним та організаційним удосконаленням виробництва.

Джерелом економії витрат виробництва є і скорочення різних непродуктивних витрат — штрафів, втрат від браку, відшкодування збитків. Причиною їх є, як правило, низький рівень організації виробництва та виконавської дисципліни працівників, порушення договірних зобов'язань. Усунення цих втрат можливе лише на шляху радикальної перебудови механізму господарювання у напрямі посилення зацікавленості всіх учасників виробництва у раціональному його веденні.

Мінімізація витрат виробництва на рівні підприємства (фірми) пов'язана і з правилом заміщення чинників. Воно полягає в тому, що у випадку, коли зростає ціна якогось чинника виробництва при незмінності цін на інші чинники, підприємство (фірма) замішує чинник, вартість якого зростає, тими, ціни на які залишаються незмінними.

Практика країн з розвиненою ринковою економікою нагромадила великий досвід зниження витрат виробництва. Його використання підприємцями нашої країни у період переходу до ринкової економіки сприятиме підвищенню ефективності господарювання.

     

3. Прибуток, його норма і напрями використання

З витратами виробництва пов'язана ще одна категорія — прибуток. Вона надзвичайно складна і неоднозначна. Один з американських економістів, Ф. Найт, у середині XX ст. зазначив, що жоден економічний термін не використовується у такій неуявлюваній кількості загальновживаних значень, як прибуток. Сьогодні становище не змінилося, бо й нині слово «прибуток» використовується у різних значеннях. У найзагальнішому вигляді прибуток— це надлишок над витратами виробництва, або загальний доход (виручка) підприємства чи фірми за вирахуванням витрат виробництва. Оскільки останні поділяються на явні та приховані (неявні), то розрізняють бухгалтерський та економічний прибуток (його ще називають чистим прибутком, або надприбутком). Бухгалтерський прибуток — це виручка фірми за вирахування явних, зовнішніх витрат виробництва (у радянській економічній літературі його називали балансовим прибутком, бо він відбивався на балансі підприємства). Економічний прибуток пов'язується з усіма витратами, включаючи і приховані.

Щодо джерела прибутку серед економістів різних шкіл та напрямів немає єдиної думки. Однією з перших була теорія прибутку меркантилістів, згідно з якою прибуток виникає у зовнішній торгівлі у результаті продажу товарів за межами країни за вищими цінами порівняно із внутрішніми.

Класична політична економія в особі А. Сміта і Д. Рікардо джерело прибутку вбачала у виробництві. А. Сміт прибуток трактував як вирахування підприємця з продукту праці найманого робітника. Д. Рікардо розкрив залежність між прибутком і заробітною платою, яка полягає в тому, що збільшення прибутку призводить до зменшення заробітної плати і навпаки. Цим були обґрунтовані економічні засади суперечностей інтересів підприємців і найманих робітників. Марксистська економічна теорія визначає прибуток як перетворену форму додаткової вартості, що спотворює сутність капіталістичних відносин, маскуючи справжнє джерело прибутку, яким є неоплачена праця найманих робітників.

Сучасна немарксистська економічна теорія найчастіше пов'язує прибуток з капіталом, трактуючи його як винагороду за підприємницьку діяльність, тобто пов'язує його з таким чинником виробництва, як підприємницький талант, підприємницькі здібності. Не вдаючись до детального аналізу теорій прибутку, слід зазначити, що ближче до істини ті, які джерело прибутку вбачають у безпосередньому виробництві й пов'язують його з додатковим продуктом. Дійсно, на поверхні економічних явищ прибуток виступає як надлишок над витратами виготовлення товару. Реалізуючи товар, підприємець одержує певну суму грошей, що становить валову виручку, або суму продаж. Якщо з цієї суми вирахувати загальні витрати виробництва, то це і буде прибуток, або чиста виручка. Оскільки ця виручка надходить лише після того, як реалізується виготовлений товар, створюється враження, що саме процес реалізації (обігу) і створює прибуток. Проте це поверхове уявлення, адже тільки у сфері обігу прибуток виникнути не може. При продажу товару втілена у ньому вартість додаткового продукту реалізується як надлишок грошей над витратами на виготовлення товару, тобто виступає як прибуток. При цьому прибуток і вартість додаткового продукту, як правило, не збігаються, через те, що ціни, за якими реалізуються товари, під впливом ринкової кон'юнктури відхиляються від вартості товару. Недоодержану одним суб'єктом частину вартості додаткового прибутку ринок перерозподілить іншому, на продукцію якого на цей час склався високий попит. У зв'язку з цим останній реалізує як прибуток і свою, і частину чужої вартості додаткового продукту. Це дає підстави для висновку, що прибуток є формою додаткового продукту.

Сутність прибутку повніше виявляється через функції, які він виконує. Як уже зазначалося, прибуток — головна мета діяльності підприємця (фірми). Що більший обсяг прибутку, який отримує підприємець (фірма), то ефективніша робота підприємця (фірми), повніше реалізується мета підприємницької діяльності. Отже, однією з функцій прибутку є та, що він є показником оцінки діяльності підприємця (фірми). У Законі України «Про підприємства в Україні» зазначається, що на всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (доход).

Другою функцією прибутку є регулювання розподілу ресурсів між суб'єктами підприємництва, галузями і сферами виробництва. Підприємці прагнуть одержати прибуток і уникнути збитків. Кожен з них намагається вкласти свої капітали у ту сферу, де є можливість одержати найвищі прибутки. Високі прибутки є сигналом для підприємця, що у суспільстві є зацікавленість у розширенні цієї галузі. І сюди спрямовуються капітали, а отже, й інші ресурси. Водночас зниження прибутків свідчить про намагання суспільства скоротити виробництво товарів та послуг, що виготовляються в цих галузях. Тому через прибуток здійснюється регулювання розподілу капіталів і трудових ресурсів між галузями і сферами економіки.

Прибуток виконує і стимулюючу функцію. Саме прибуток, його прагнення змушує підприємця (фірму) здійснювати нововведення, які ведуть до зниження витрат виробництва, поліпшення якості продукції (послуги). А нововведення стимулюють інвестиції, запровадження нової техніки і технологій. У такий спосіб реалізується стимулююча функція прибутку.

Кожен підприємець прагне одержати якомога більший прибуток. Однак при цьому його цікавить не тільки абсолютний розмір прибутку, а й віддача кожної одиниці здійснених витрат. Для того щоб її визначити, у практиці підприємництва використовують норму прибутку, яка обчислюється як виражене у відсотках відношення суми прибутку до суми авансованих у виробництво коштів. Якщо масу прибутку позначити р, суму авансованих у виробництво коштів К, то норму прибутку (р') можна виразити такою формулою:    р   р

р' = ---------  х   100

   к    

Визначена у такий спосіб норма прибутку є показником ефективності використання капіталу. Що вища норма прибутку, то ефективніше використовуються авансовані кошти. Саме тому норму прибутку ще називають показником доцільності капіталовкладень. І кожен підприємець прагне у своїй діяльності одержати найвищу норму прибутку, яка залежить від ряду чинників.

- По-перше, при незмінному рівні цін прибуток, а отже і його норма, залежать від рівня витрат виробництва. Тому всі чинники, що знижують витрати виробництва, є одночасно і чинниками, що підвищують норму прибутку. Це один із найдійовіших шляхів зростання норми прибутку.

- По-друге, на норму прибутку впливає рівень цін на продукцію (послуги). Максимально високою норма прибутку є тоді, коли ринкова ціна перебуває на рівні купівельної спроможності, а максимально низькою — на межі цін з витратами виробництва. Не зважаючи на те, що ринкова ціна виступає значною мірою зовнішнім чинником щодо підприємства, останнє має певну можливість через маркетингову діяльність сформувати більший попит на свою Продукцію і тим підвищити прибутковість.

- По-третє, чинником, що впливає на норму прибутку, є швидкість обороту капіталу. Коли оборот прискорюється, авансований у виробництво капітал за певний проміжок часу робить більшу кількість оборотів. А це означає, що збільшується і маса отримуваного прибутку. Оскільки сума авансованого капіталу залишається незмінною, норма прибутку зростає.

У практиці підприємництва країн з розвиненою ринковою економікою застосовуються різні методи розрахунку норми прибутку. За першим методом норма прибутку визначається як відношення прибутку до обсягу продаж, тобто

       Маса прибутку

р' =-------------------- х 100.

       Обсяг продаж

Ця норма прибутку дає можливість визначити ефективність поточних витрат на здійснення підприємницької діяльності.

     

За другим методом норма прибутку визначається як відношення маси прибутку до акціонерного капіталу, тобто

           Маса прибутку

р' =-----------------------------      х 100.

       Акціонерний капітал

Цей метод дає змогу визначити ефективність використання власного капіталу корпорацій.

     

Третій метод визначення норми прибутку полягає у зіставленні прибутку з активами компанії, тобто

       Маса прибутку

р' =-----------------------      х  100.

           Активи

 

Так визначають ефективність всього капіталу, використаного компанією.

І нарешті, четвертий метод полягає у зіставленні прибутку з чистим відтворюваним капіталом корпорацій.

              Маса прибутку

р'=-------------------------------      х 100.

      Відтворюваний капітал

 

Ця норма прибутку характеризує прибутковість елементів речового капіталу (будівель, споруд, устаткування, сировини, матеріалів). Отже, різні методи розрахунку норми прибутку відображують різні відносні оцінки ефективності капіталу.

Норма прибутку, як видно з наведених формул, розкриває взаємозв'язок між: розміром капіталу і масою прибутку. Звідси випливає такий висновок: одержання максимуму прибутку залежить як від норми прибутку, так і від авансованого капіталу. Це особливо важливо пам'ятати, оскільки зазначені величини можуть змінюватись у протилежних напрямах. Тоді маса прибутку залежатиме від того, яка з двох величин переважатиме. При зростанні норми прибутку сума авансованого капіталу може бути відносно меншою. А при падінні норми прибутку для підтримання на певному рівні маси прибутку потрібно збільшувати розмір авансованого капіталу. Однак при цьому слід ураховувати дію закону спадної доходності, згідно з яким на кожному етапі розвитку економіки є об'єктивна межа, за якою ефект від додаткових вкладень починає зменшуватися.

Прибуток завжди є власністю підприємця, який авансував капітал для його одержання. Привласнення прибутку — це одна з важливих форм економічної реалізації власності. Виходячи з цього, власник капіталу, що приніс прибуток, визначає і напрями його використання. Це положення зафіксовано й законодавчими актами. У Законі України «Про підприємства в Україні» зазначено, що порядок використання прибутку (доходу) визначає власник (власники) або уповноважений ним орган згідно зі статутом підприємства. Діапазон цих напрямів надзвичайно широкий. Однак при цьому в кінцевому підсумку прибуток використовується, по-перше, для розрахунку з державним бюджетом різних рівнів, по-друге, для створення резервного (страхового) фонду, по-третє, для створення фонду нагромадження і, по-четверте, для формування фонду споживання (задоволення невиробничих потреб). Ці напрями використання прибутку регулюються законодавчими актами кожної країни. Згідно з законодавством державний вплив на вибір напрямів і обсягів використання прибутку (доходу) здійснюється через податки, податкові пільги, а також економічні санкції.

У практиці підприємницької діяльності розрізняють балансовий і чистий прибуток. Балансовим прибуткам називають різницю між загальною сумою виручки підприємства (фірми) і загальними витратами виробництва (собівартістю) за певний період (місяць, квартал, рік). З одержаного балансового прибутку вносять передбачені чинним законодавством податки та інші обов'язкові платежі до бюджету.

Частину прибутку, що залишається після здійснення зазначених платежів, називають чистим прибутком. Його спрямовують насамперед на формування резервного (страхового) фонду. Кошти цього фонду використовують для стабілізації фінансових зв'язків із державним бюджетом, банками, партнерами, на позапланове придбання устаткування та нової техніки тощо.

Другим напрямом використання чистого прибутку є формування фонду нагромадження. Його створюють з метою фінансування витрат на розвиток виробництва, технічне переоснащення і реконструкцію, нове виробниче будівництво і розширення об'єктів, виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, здійснення інших витрат на розвиток матеріальної бази підприємства. Кошти фонду нагромадження використовуються на фінансування науково-дослідних, дослідно-конструкторських, проектних і технологічних робіт, здійснення витрат капітального характеру з технічного переоснащення, модернізації, заміни устаткування, будівництва нових об'єктів та розширення їх, для сплати відсотків за довгостроковими позиками банків та для погашення довгострокових кредитів, фінансування витрат на підготовку і підвищення кваліфікації кадрів, придбання акцій та інших цінних паперів підприємств і організацій. Частка чистого прибутку, що спрямовується у фонд нагромадження підприємства, залежить від конкретних завдань його діяльності у певному періоді. Практика показує, що мінімальний рівень відрахувань до фонду нагромадження становить, як правило, не менше ніж 30 відсотків загального розміру чистого прибутку.

Частина чистого прибутку підприємця спрямовується у фонд споживання. Кошти цього фонду використовуються, за двома напрямами: 1) на матеріальне заохочення працівників (додаткові виплати); оплату додаткових відпусток працівників, у тому числі жінок, які виховують дітей; доплати тим, хто виходить на пенсію; матеріальну допомогу та соціально-побутові пільги, що мають індивідуальний характер; індексацію грошових доходів працівників); 2) відрахування на соціальний розвиток (фінансування житлового будівництва, будівництва та утримання об'єктів соціально-культурної сфери, витрати на спортивні, оздоровчі, культурно-масові заходи, інші соціальні потреби).

Крім зазначених напрямів використання чистого прибутку в господарських товариствах і колективних підприємствах його частину спрямовують на виплату дивідендів.

Детально порядок розподілу та використання прибутку визначається статутом підприємства. Слід зазначити, що в економіці України у період переходу до ринку розподіл і використання прибутку характеризуються істотним впливом держави. Це зумовлено тим, що в цей період переважна частина капіталу залишається державною власністю, і держава, з одного боку, як власник капіталу визначає напрями використання прибутку, з іншого — має нести відповідальність за забезпечення економічного та соціального розвитку суспільства, а тому прагне мобілізувати до бюджету більше коштів для реалізації цієї відповідальності. З розвитком ринкових відносин вплив держави на розподіл і використання прибутку зменшуватиметься.


Розділ 11. Особливості формування цін залежно від моделі ринку

1. Загальні принципи ціноутворення;

2. Основні моделі ринку.

Як уже зазначалося, головною метою підприємництва є одержання прибутку як надлишку виручки від реалізації продукції (послуг) над витратами на її виробництво. Причому кожен підприємець прагне не просто одержати прибуток, а максимізувати його. Саме максимізація прибутку  дає можливість підприємцю стабільно розвиватися, примножуючи капітал. Лише ті підприємці виживають у конкурентній боротьбі, які у своїй діяльності керуються мотивом максимізації прибутку. Останню визначають, насамперед, два чинники — рівень витрат виробництва і цін на продукцію. Перший чинник ми вже розглянули. Другим є ціна.

1. Загальні принципи ціноутворення.

Ціна виступає як форма зв'язку виробника товару і його споживача. Від рівня ціни залежить можливість купівлі-продажу товару, а отже, і економічне існування товаровиробника. Інакше кажучи, рівень ціни визначає можливість реалізації економічних інтересів як виробника, так і споживача. У зв'язку з цим правильне визначення ціни має надзвичайно важливе значення для товаровиробника (підприємця): при заниженій ціні він втрачає інтерес до виробництва товару, при завищеній — зникає можливість реалізації товару через те, що споживач за такою ціною товар не купує.

Дуже важливе значення ціна має і для споживача. Висока ціна нерідко стає перешкодою для придбання товару, а отже не дозволяє реалізувати інтереси споживачів. Через ціни відбувається перерозподіл доходів між виробниками і покупцями. Тому ціна є однією з найважливіших економічних категорій як на рівні суспільства, так і на ( рівні окремих виробників (фірми) і споживачів.

Найпоширенішим є визначення ціни як грошового вираження вартості товару. Це означає, що в основі ціни лежать затрати праці на виготовлення товару. І, з точки зору продавця (виробника), ціна є тією кількістю грошей, яку він хоче отримати за товар, щоб компенсувати витрати виробництва. Але, з точки зору покупця, ціна є тією грошовою сумою, яку він вимушений віддати за товар, що становить для нього певну корисність. Тому у нього ціна пов'язується з певною корисністю того, що він купує, тобто з певною суб'єктивною оцінкою. Таким чином, рівень ціни пов'язаний з двома глобальними чинниками — вартістю і корисністю. Залежно від того, якому з них надається перевага, розрізняють і основні концепції ціноутворення.

Перша концепція, обґрунтована представниками класичної політичної економії, базується на теорії трудової вартості. Згідно з нею ціна визначається сукупністю затрат на виробництво товару, тобто витратами виробництва. Крім того, ціна включає і прибуток, який є формою додаткового продукту, створеного найманою працею. Отже, ціна, за цією концепцією, виражає затрати праці у їх суспільне необхідній формі.

Друга концепція при визначенні ціни на перший план ставить корисність товару. Прибічники її базуються на теорії граничної корисності, коли ціна товару визначається ціною граничної (останньої) одиниці продукту і визначається чисто суб'єктивно. Головний недолік цієї концепції в тому, що вона не дає об'єктивного критерію визначення ціни.

Третя концепція ціноутворення обґрунтована англійським економістом А.Маршаллом, який певною мірою поєднав перші дві. Найнижчим рівнем ціни є витрати виробництва, бо при ціні, меншій за них, виробник не буде виробляти товар і поставляти його на ринок, а покупцеві не буде чого оцінювати з точки зору корисності. Але покупець впливає на ціну в проміжку між: найвищим її рівнем, якого прагне виробник, і найнижчим, яким є витрати виробника. Саме у цьому проміжку під впливом взаємодії попиту (покупець з його оцінкою корисності товару) і пропозиції (продавець з його витратами виробництва та бажанням отримати максимальний прибуток) і встановлюється рівень рівноважної ціни, за якою товари й реалізуються.

Система цін характеризується широким діапазоном, їх класифікацію можна здійснювати за різними критеріями. Залежно від ступеня свободи їх встановлення виділяють такі види цін, як вільні, договірні, регульовані державою та фіксовані.

Вільні ціни є результатом ринкової кон'юнктури. Вони встановлюються на ринках під дією ринкових сил, насамперед попиту, пропозиції та конкуренції. Вони не підлягають впливу жодних зовнішніх відносно ринку чинників.

Договірні ціни є цінами, подібними до вільних, бо встановлюються ринком. Але на відміну від вільних вони певною мірою регулюються суб'єктами ринку при укладенні договорів купівлі-продажу, в яких заздалегідь визначаються рівень цін і рівень можливого відхилення від них. Найчастіше такі ціни визначаються на біржах.

Регульовані державою ціни встановлюються на визначене коло товарів. До них належать товари підприємств-монополістів, базових галузей (паливно-енергетичного комплексу, транспорту, зв'язку тощо) та ті, що мають велике соціальне значення (квартплата, громадський транспорт, споживчі товари першої необхідності). Такі ціни регулюються різними методами: встановленням верхньої межі ціни та максимального рівня рентабельності, визначення коридора, в якому може встановлюватись ціна. Методи регулювання у кожній країні визначаються чинним законодавством.

Одним з різновидів регульованих державою цін є фіксовані ціни. Будучи встановлені на певному рівні, вони не можуть ніким порушуватись. Як правило, такі ціни встановлюються у командній економіці.

За критерієм обсягу продукції, що реалізується, виділяють оптові та роздрібні ціни. Оптовими є ціни, за якими товари продаються виробниками великим посередникам, тобто за якими реалізуються великі партії продукції. Різновидом таких цін є біржові ціни, що визначаються у результаті біржових торгів. Роздрібними є ціни, за якими товари продаються окремим покупцям. Вони, як правило, перевищують оптові ціни, бо включають затрати і прибуток роздрібних продавців.

Види цін розрізняють і за територіальним критерієм. Це світові, національні та поясні ціни. Світові — ціни на світових товарних ринках, за якими здійснюється міжнародна торгівля товарами та послугами. Ціни, за якими товари реалізуються на національному ринку, є національними. Вони діють на території усієї країни. Поясні (регіональні) ціни встановлюються на певних територіях країни залежно від умов виробництва і транспортування продукції.

У різних країнах існують такі ціни, як базисні, контрактні, ціни пропозиції, довідкові, монопольні, дискримінаційні, закупівельні, прейскурантні тощо.

Суть ціни повніше виявляється у функціях, які вона виконує. Це, по-перше, облікова, яка полягає у тому, що ціна виступає як засіб обліку та виміру суспільне необхідних витрат праці на виробництво та реалізацію товару. Якщо ціна встановлена на рівні, що перевищує суспільне необхідні витрати, то такий товар споживач не купить, а це означає, що праця, витрачена на його виготовлення, суспільством не визнається, вона витрачена марно. Ця функція ціни надзвичайно важлива з позицій як окремого підприємця, так і всього суспільства. Тільки тоді, коли ціна достовірно виражає величину вартості, створюються нормальні умови для обміну товарів, визначення ефективності виробництва у рамках як окремого підприємства, так і в масштабі усієї економіки.

Другою функцією є стимулююча. Оскільки на однорідну продукцію встановлюється єдина ціна, то кожен товаровиробник (підприємець) одержуватиме доход, величина якого залежатиме як від його витрат виробництва, так і від обсягу випуску продукції. Збільшення доходу за цих умов примушує виробника (підприємця) шукати можливості, з одного боку, для здешевлення своєї продукції, а з іншого — розширювати обсяги ЇЇ випуску. Оскільки цього можна досягти, лише удосконалюючи технічну оснащеність виробництва, його технологію та організацію, то ціна виступає стимулюючим чинником науково-технічного прогресу.

Сутність розподільчої функції ціни полягає в тому, що вона під впливом попиту і пропозиції відхиляється від вартості, яку виражає. Це досягається через конкуренцію між товаровиробниками як усередині галузі, так і між: галузями економіки. Особливо ця функція виявляється у командній економіці, що підтвердив досвід колишнього Радянського Союзу. Однак і в ринковій економіці ціна виконує розподільчу функцію, хоча масштаби перерозподілу знову створеної вартості через ціну набагато менші, ніж: у командній системі.

Слід зауважити, що стимулюючу та розподільчу функції ціна належно виконує у тісному взаємозв'язку з обліковою функцією, адже без визначення вартості товару не можна здійснити її перерозподіл, а отже, і реалізувати стимулюючу функцію.

Ціна функціонує як у командній, так і в ринковій системах. Проте формування її в цих системах суттєво відрізняється. У командній системі ціни встановлюються державою через спеціально призначений державний орган. У колишньому СРСР це був Державний комітет цін з філіями у союзних республіках та на місцях. Саме цей орган здійснював контроль за дотриманням усіма підприємствами і організаціями встановлених цін, застосовуючи до порушників відповідні санкції. Ціноутворення ґрунтувалося на теорії суспільне необхідних витрат праці як основі ціни. Згідно з цією теорією ціна має визначатися за середньогалузевою собівартістю продукції. До неї додавали у певному відсотковому відношенні суму прибутку, тобто формування ціни здійснювалося за формулою:

     

Ціна = Середньогалузева собівартість + прибуток.

Однак на практиці формування цін зводилося до того, що кожен виробник за основу цін брав індивідуальну собівартість, до якої і визначався потрібний для нормального господарювання розмір прибутку. При такому підході підприємство відшкодовувало через ціну фактичні витрати. Це створювало об'єктивні засади для зацікавленості виробника у збільшенні витрат виробництва, адже що вищою була собівартість як база ціни, то більшим був і розмір прибутку. Така практика формування ціни породила витратний характер усього господарського механізму, що негативно позначилося на ефективності економіки, оскільки не створювало стимулів для економії матеріальних ресурсів, використання можливостей науково-технічного прогресу.

Витратний характер ціноутворення у командній системі одночасно з монополією держави на визначення цін призвів до перекосу у ціноутворенні, суттєвого зниження його стимулюючої ролі в економіці, а отже, став чинником реформування цін у процесі переходу до ринкової економіки.

У ринковій економіці ціни встановлюються, насамперед, під впливом співвідношення попиту і пропозиції. Основою є ціна виробництва, яка формується у результаті конкуренції. Як уже зазначалося, головною метою кожного підприємця є отримання прибутку на вкладений капітал. Однак у різних галузях і сферах суспільного виробництва умови здійснення підприємницької діяльності не однакові, отже і прибуток у них на рівновеликі капітали різний. Одними з головних чинників такого становища є різна технічна оснащеність виробництва та швидкість обороту капіталу. У галузях з високою технічною оснащеністю і тривалим циклом виробництва норма прибутку була б низькою, а в галузях з низькою оснащеністю і високою швидкістю обороту капіталу — високою. Цей результат можливий за умови, що в основі ринкових цін лежить вартість товару. За таких умов у підприємців першої групи галузей немає стимулу до вкладення у них капіталу. Тому між підприємцями розгортається жорстока конкуренція за найвигідніші умови застосування капіталу, або міжгалузева конкуренція. В її процесі відбувається безперервне переливання капіталів з однієї галузі в іншу, що призводить до переміщення значних матеріальних, фінансових та трудових ресурсів, а отже, і змін у співвідношенні обсягів виробництва та формування нових співвідношень між попитом і пропозицією. А це впливає на рівень ринкових цін. Приплив капіталу у галузі з високою нормою прибутку зумовлює збільшення виробництва, а отже, і пропозиції товарів. Попит починає відставати від пропозиції, що призводить до зниження ціни, а отже, і величини прибутку. В галузях з низькими прибутками капітали застосовувати невигідно. Через це капітали звідти «тікають», обсяги виробництва, а отже, і пропозиції скорочуються, що врешті-решт спричинює зростання цін і, як результат, підвищення прибутку. Ось така міграція капіталів і зумовлює те, що в усіх галузях економіки створюються приблизно однакові умови господарювання, а рівновеликі капітали приносять їхнім власникам відносно однакові прибутки. Це досягається тоді, коли ціни, за якими продаються товари, дають можливість відшкодувати витрати виробництва і отримати середній прибуток коленому підприємцю, що нормально функціонує. Таку ціну називають ціною виробництва. Вона і є тією основою, навколо якої відбувається коливання ринкових цін.

За умов конкуренції взаємодія ринкового попиту та пропозиції коригує ціну до того моменту, коли величини попиту і пропозиції збігаються. Ціну, що встановлюється, називають ціною рівноваги. За будь-якої ціни, що перевищує ціну рівноваги, продавці хочуть продавати більшу кількість товару, ніж покупці можуть купити, в результаті чого виникає надлишок. А при будь-якій ціні, нижчій від ціни рівноваги, покупці хочуть купити більшу кількість товару, ніж здатні продати продавці. Це призводить до дефіциту товару.

Отже, ціна рівноваги встановлюється в результаті конкуренції продавців та покупців і дає змогу синхронізувати продаж та купівлю товарів. Ціни рівноваги дають реальну інформацію про умови виробництва продукції, потреби споживачів, їхню динаміку та рівень задоволення. Через механізм формування цін рівноваги у кінцевому підсумку здійснюється узгодження суспільних потреб з наявними суспільними ресурсами, складаються відповідні пропорції в економіці.

     

2. Основні моделі ринку

Одним з найважливіших чинників, що впливає на визначення ціни у ринковій економіці, є конкуренція. Однак її роль у ціноутворенні неоднакова на різних типах ринків. На одних вона виступає вирішальним чинником, що визначає ціну рівноваги, тоді як на інших її роль знижують різні обставини. Залежно від цього розрізняють два типи ринків — досконало конкурентні, або ринки досконалої конкуренції, та недосконало конкурентні, або ринки недосконалої конкуренції.

Ринок досконалої конкуренції — це ринок, на якому багато продавців, жоден з яких самостійно не впливає на ціну, за якою поставляє продукцію на ринок. На ньому функціонують досконало конкурентні фірми, тобто фірми, які приймають ціну на свою продукцію як таку, що не залежить від обсягу поставленої кожною з них на ринок продукції. І якщо така фірма спробує підвищити ціну на свій товар, покупці не будуть його купувати, бо ідентичний товар пропонують у достатній кількості інші фірми за нижчою ціною, і фірма втратить своїх клієнтів.

Щоб фірми-продавці на ринку були досконало конкурентними, необхідна наявність певних умов.      По-перше, частка кожної окремої фірми у пропозиції має бути такою, що суттєво не впливає на обсяг ринкової пропозиції. Жодна з фірм на такому ринку змінити обсяг сукупної пропозиції не може, як би вона не збільшувала чи зменшувала обсяг пропонованих нею товарів.

По-друге, продукція на такому ринку однорідна, тобто за своїми якісними показниками однакова в усіх продавців. А тому покупець може купити такий продукт у будь-якої фірми.

По-третє, покупці добре поінформовані про ціни продавців. Тому продукт має однакову ціну у будь-якого продавця. І коли хтось із продавців підвищить ціну на свій товар, то втратить своїх клієнтів, бо вони можуть купити товар у інших продавців за нижчою ціною, оскільки мають про неї інформацію.

По-четверте, фірми-продавці діють незалежно одна від одної. Вони не об'єднуються для того, щоб встановити угоду про ціни чи про обсяг продаж. Кожна фірма турбується про свої інтереси, самостійно вирішуючи, який обсяг продукції буде поставляти на ринок, знаючи, що своїми діями на ціну вплинути не зможе.

По-п'яте, фірми можуть вільно виходити з галузі і так само вільно входити в неї. Будь-яка фірма, що виявляє бажання виготовляти товар, без перешкод може це зробити. І будь-яка фірма так само безперешкодно може вийти з галузі, бо умови входження дуже легкі, жодних бар'єрів для цього не існує.

По-шосте, на таких ринках відсутня нецінова конкуренція.

Отже, ринок досконалої конкуренції — це ринок, на якому усі продавці є достатньо конкурентними, кожен з них діє незалежно і має невелику частку у загальній пропозиції товарів. На цьому ринку велика кількість покупців, кожен з яких має повну інформацію про ціни продавців. Конкуренція примушує виробників пристосовуватись до змін у попиті покупців, умов виробництва тощо. Через систему цін вона сигналізує про зміни у споживанні і цим зумовлює адекватну реакцію виробників: скоригувати виробництво чи оновлювати і розширювати. Цим самим стимулюється і науково-технічний прогрес, пошуки найефективніших технологічних схем. Цим конкуренція забезпечує гнучкість економіки, допомагає підвищувати ефективність виробництва.

На досконало конкурентному ринку кон'юнктуру формує вся сукупність фірм, що діють на ньому. І ціна товару на ньому визначається лише співвідношенням ринкового попиту і ринкової пропозиції, що складаються під впливом названих чинників. За таких умов ціни для суб'єктів ринку виступають як наперед заданий норматив, якого вони змушені дотримуватись у своїй діяльності. Конкурентні фірми не мають здатності регулювати ціну.

За умов конкурентного ринку завдання фірми полягає у оптимізації випуску продукції з метою максимізації прибутку. При цьому треба враховувати ряд обставин.

По-перше, індивідуальні витрати виробництва фірми не повинні перевищувати середньогалузеві, що є суспільне необхідними, інакше виникає небезпека розорення фірми.

По-друге, фірма має керуватися правилом, за яким її фінансове становище буде стабільнішим і у неї будуть сприятливі перспективи розвитку, якщо її загальний доход стабільно перевищує змінні витрати виробництва. При порушенні цього правила ринок дає сигнал фірмі про те, що вона повинна «вписатися» у правило або припинити існування на даному ринку.

Орієнтуючись на наведені вище правила, конкурентна фірма повинна розв'язати такі взаємопов'язані питання: а) чи є потреба у здійсненні виробництва; б) якщо така потреба є, то яким має бути обсяг виробництва; в) яка результативність такого виробництва, тобто який прибуток буде отримано. Рішення про можливий обсяг продукції фірма приймає, виходячи з принципу максимізації прибутку.

У практиці економічної діяльності на сучасному етапі умови, характерні для ринку досконалої конкуренції, у чистому вигляді майже не зустрічаються. Більшість фірм, як правило, виробляє і постачає на ринок кілька або багато видів товарів, причому вони не ідентичні з товарами інших фірм, навіть коли виступають їх близькими замінниками. На багатьох ринках фірми мають достатні розміри, щоб помітно впливати на ринкові ціни. Тому вони не пасивно сприймають ціни ринку, а активно впливають на їх формування. Але це не виключає можливості існування на деяких ринках умов досконалої конкуренції. Це, насамперед, стосується такої галузі економіки, як сільське господарство. У цій галузі виробничі одиниці, як правило, невеликі, а тому впливати на ринкову кон'юнктуру, а отже й на ціни, не можуть. Та й продукція у них однорідна. Тому ціни, що встановлюються на біржах, не залежать від дій таких фірм. Певною мірою до умов досконалої конкуренції наближаються і такі галузі, як роздрібна торгівля та сфера дрібних послуг. У них відбувається порушення правил досконалої конкуренції, але остання все ж діє, хоча б у наближеному вигляді. До того ж досконала конкуренція є тим ідеалом, до якого повинен прагнути ринок, бо при цьому досягається найвища економічна ефективність. Відхилення від правил досконалої конкуренції тягне за собою певні економічні втрати для суспільства, а отже, призводить до зниження ефективності всієї економіки.

Ринки, на яких вільна конкуренція стримується такими чинниками, як монополія, недостатня інформація та зовнішні чинники, належать до недосконало конкурентних ринків. Це ринки, на яких або продавці, або покупці можуть впливати на ринкову кон'юнктуру, а отже, й на ціни. Виділяють три моделі таких ринків: чиста монополія, монопольна конкуренція і олігополія. Розмежування моделей недосконало конкурентних ринків в основному визначається такими чинниками: кількістю фірм у галузі та їх розмірами, рівнем диференціації товарів, що реалізуються на ринку (наскільки подібні і взаємозамінні товари), рівнем бар'єрів для вступу фірми у галузь і виходу з неї та мірою доступу фірми до Інформації про ринки.

Ринок чистої монополії є повною протилежністю ринку досконалої конкуренції. Це така ринкова ситуація, при якій виробництво якогось товару зосереджено у розпорядженні одного виробника, тобто єдиного постачальника такого товару на ринок. Такий виробник і є монополістом. Розрізняють три типи монополій: закрита, відкрита і природна. Закритою є монополія, яка захищена від конкуренції за допомогою юридичних обмежень. Прикладом можуть бути патентний захист, авторські права, ліцензії на виготовлення певного продукту або надання певних послуг. Відкритою є монополія, при якій одна фірма, принаймні на деякий час, стає єдиним постачальником товару, але не має спеціального захисту від конкурентів. Наприклад фірми, що виходять на ринок з новою продукцією. Доки їх конкуренти налагодять випуск такої продукції і почнуть поставляти її на ринок, фірма буде монополістом. Природна монополія — галузь, в якій довгострокові середні витрати виробництва досягають мінімуму лише тоді, коли одна фірма обслуговує увесь ринок. У такій галузі мінімальний ефективний масштаб виробництва близький або навіть переважає ту кількість продукту, на яку ринок виявляє попит за будь-якою ціною, достатньою для покриття витрат виробництва. За такої ситуації поділ випуску продукції між двома чи більшою кількістю фірм призведе до того, що масштаби виробництва кожної будуть неефективно малими. Отже, природна монополія базується на ефекті масштабу виробництва.

Слід зазначити, що такі класифікація досить умовна, бо деякі фірми можуть належати одночасно до кожного з типів монополії. Прикладом можуть бути електричні та газові компанії, які належать як до природних (бо використовують ефект масштабу виробництва), так і до закритих (бо існують бар'єри для конкуренції) монополій.

На ринку чистої монополії,

по-перше, є єдиний продавець, який і складає усю галузь. Він є єдиним виробником або єдиним постачальником продукту на ринок. «Фірма» і «галузь» у цьому випадку є синонімами.

по-друге, товар на ньому — унікальний, не має замінників. А це означає, що покупець не має альтернативи, бо якщо не купить товар у монополіста, то взагалі залишиться без даного товару.

по-третє, цей ринок характеризується наявністю бар'єрів, що перешкоджають входу на нього іншим фірмам. Це обов'язкова умова існування монополії. Бар'єри можуть бути як природні, так і штучні. Найважливішим природним бар'єром є переваги, пов'язані з ефектом масштабу виробництва. Монополія може створювати великі підприємства, що забезпечують низькі витрати виробництва, і цим усунути з ринку будь-якого конкурента. До того, тут діє і принцип високих первісних витрат входу в галузь, які непосильні для конкурентів. Існують і штучні бар'єри у вигляді патентів, які обмежують право користування певними технічними І технологічними засобами, ліцензії, франчайза (тобто виключні права на продаж товару монополії за цінами, які вона визначає) тощо. Можуть використовуватись і насильницькі засоби недопущення конкурента на ринок (це характерно для країн перехідної до ринку економіки з широким розвитком злочинності).

по-четверте, ринок чистої монополії характеризується неціновою конкуренцією. Одним з найважливіших її знарядь є реклама. Активна реклама дає можливість збільшувати попит на даний продукт і тим самим створює умови для зростання обсягів реалізації. Нарешті, ознакою ринку чистої монополії є контроль за ціною. Чистий монополіст, будучи єдиним виробником чи продавцем товару, здійснює значний вплив на ціну, бо може маніпулювати величиною пропозиції. Коли монополіст вирішує підвищити ціну, то зменшує пропозицію на ринку, не боячись, що конкуренти можуть захопити його.

Отже, ринок чистої монополії характеризується монопольною владою однієї фірми. Але це не означає, що монополіст може довільно встановлювати ціну на свою продукцію. По-перше, його можливості обмежені рівнем витрат виробництва. По-друге, важливим обмежувачем ціни для монополіста є попит на його товар. Тому він повинен визначити параметри попиту, оскільки при підвищенні ціни попит на товар падає. Визначаючи ціну, монополіст вибирає таку комбінацію «ціна—обсяг виробництва», при якій він отримує максимальний прибуток. Максимізація останнього у короткостроковому періоді досягається за умови, що рівень граничної реалізації дорівнює рівню граничних витрат на виробництво. Ціна, що призначається монополістом, як правило, вища за величину граничних витрат виробництва, що забезпечує монополії отримання монопольного прибутку. При цьому вона виходить з того, що ціна повинна забезпечити максимум сукупного прибутку, а не прибутку на одиницю продукції.

Політика ціноутворення на ринку чистої монополії включає і такий засіб, як цінова дискримінація. Найчастіше на цьому ринку виникає ситуація, коли всі одиниці товару, що реалізуються протягом певного періоду часу, продаються усім покупцям за однією ціною. Це так звана модель простої монополії. Але є й монополії, які реалізують свою продукцію різним покупцям за різною ціною. Якщо ціни, встановлені для різних покупців, відображають не відміни у витратах виробництва фірми, а пов'язані З індивідуальним підходом до обслуговування покупців, то фірма здійснює цінову дискримінацію. Так, кінотеатр встановлює ціну на квитки на денні сеанси нижчу, ніж на вечірні сеанси, хоча витрати виробництва при цьому однакові. Цим він здійснює цінову дискримінацію.

Для здійснення цінової дискримінації потрібні певні умови.

По-перше, покупці через певні причини не можуть перепродувати куплені товари.

По-друге, продавець повинен мати можливість поділити покупців на групи, виходячи з еластичності попиту на товари. При цьому тим покупцям, попит яких нееластичний, пропонується висока ціна і навпаки.

Встановлення монопольної влади на ринку чистої монополії спричинює перевищення ціни над граничними витратами, підвищує ціни і зменшує обсяги виробництва продукції. Цим самим створюються умови для погіршення становища споживачів і збільшення доходів фірми. Щодо впливу монопольної влади на рівні суспільства, то він неоднозначний. З одного боку, це чисті збитки для суспільства, бо обсяг виробництва буде меншим, ніж: за умов вільної конкуренції. У той самий час ефект масштабу виробництва робить чисту монополію бажаною для суспільства, бо підвищує ефективність використання ресурсів. Такі наслідки монопольної влади на ринку зумовлюють потреби в регулюванні цін на ринку чистої монополії з боку держави, яка здійснює антимонопольні заходи. Одним з основних завдань антитрестовської політики держави є захист дрібних і середніх товаровиробників, прагнення наблизити цей ринок до моделі досконалої конкуренції. Особлива потреба в антимонопольному регулюванні відчувається в країнах перехідної економіки, в тому числі в Україні, де у спадок від командної системи залишалася економіка з високим рівнем монополізації.

Однією з моделей недосконало конкурентних ринків є ринок монопольної конкуренції. Це така ринкова ситуація, за якої відносно висока кількість невеликих виробників пропонує схожу, але не ідентичну продукцію. Такий ринок поєднує монополістичні та чисто конкурентні аспекти. Він аналогічний досконало конкурентному ринку у тому розумінні, що на ньому також багато фірм і проникнення на ринок не обмежено. Але він і відрізняється від досконало конкурентного ринку тим, що ринкова продукція диференційована, тобто кожна фірма продає особливий тип або варіант товару, що відрізняється за якістю, оформленням або престижністю, і кожна фірма є монопольним виробником своєї марки товару. Величина монопольної влади, яку має підприємство, визначається успіхом у диференціації свого товару порівняно з товарами інших фірм. Прикладами монопольної конкуренції є ринки таких товарів, як зубна паста, мило, пральні порошки, алкогольні та безалкогольні напої тощо.

Ринок монопольної конкуренції характеризується двома ключовими ознаками.

 По-перше, фірми конкурують, продаючи диференційовані товари, що мають високу норму заміщення один одним, але не абсолютно взаємозамінні. Це означає, що еластичність попиту за ціною велика, але не безмежна.

По-друге, проникненню нових фірм на ринок немає серйозних обмежень, тобто новим фірмам нескладно увійти в ринок із своїми фірмовими марками, а існуючим фірмам вийти з нього, якщо товари перестали користуватися попитом.

У короткостроковому періоді фірми цього ринку встановлюють ціну подібно до ринку чистої монополії, тобто виходячи з правила, що оптимальним обсягом виробництва товару є той, при якому граничний доход дорівнює граничним витратам. За цих умов ціна монопольно-конкурентної фірми буде перевищувати середні витрати виробництва, тобто буде вищою, ніж це зумовлено рівнем витрат. Отже, споживач не може отримати товар за найменшою ціною, яку диктують умови виробництва.

Але у довгостроковому періоді високий прибуток, одержуваний конкурентно монопольною фірмою, буде стимулювати вхід у ринок інших фірм. У міру випуску такими фірмами нових товарів фірма буде втрачати свою частку реалізації товарів, а отже, і зменшувати свою ринкову владу. А це призведе і до зниження ціни. Щоб забезпечити одержання певного надприбутку, фірми повинні посилити диференціацію своїх товарів, що дасть змогу їм утримувати певну монопольну владу, а отже, і ціни, що перевищують середні витрати виробництва.

Спеціалісти вважають, що ринки монопольної конкуренції є неефективними. З одного боку, рівноважна ціна на ньому перевищує граничні витрати. А це означає, що ціна, яку платять покупці за споживання додаткових одиниць продукції, перевищує їх витрати виробництва. З іншого боку, фірми на цьому ринку мають резервні виробничі потужності, тобто не повністю використовують свої виробничі потужності. Фактичний обсяг виробництва менший, ніж той, що мінімізує середні витрати. Такі резервні потужності неефективні, бо середні витрати виробництва можуть бути скорочені, якщо буде діяти менше число фірм. А це негативно впливає на добробут споживачів.

Але така ситуація має і певні позитивні наслідки, бо неефективність ринкового механізму монопольної конкуренції компенсується широким асортиментом товарів. І більшість покупців якраз і цінує можливість широкого вибору серед найрізноманітніших конкуруючих товарів та їх марок. Користь від цього багатоманіття нерідко перевищує витрати неефективності такого ринку.

Ще однією моделлю ринку недосконалої конкуренції є олігополія. Це ринок, на якому конкурують одна з одною лише кілька фірм, кожна з яких має загальний сегмент (частку) ринку. Такий ринок характеризується кількома ознаками.

По-перше, кількість фірм на ньому невелика, але кожна з них має значні розміри і істотну частку ринку, а разом вони виробляють усю або переважну частку даних товарів.

По-друге, товар на цьому ринку може бути як стандартизований (наприклад, нафта, метали, устаткування), так і диференційований (автомобілі, комп'ютери, телевізори). Залежно від типу продукції розрізняють два види олігополії: чисту і диференційовану. До першого типу належать фірми, що виробляють однорідний товар, а до другого — виробники диференційованої продукції.

По-третє, існують значні перешкоди для вступу до таких ринків, що виступають причиною їх утворення і функціонування. Одним з таких бар'єрів є ефект масштабу виробництва. Із удосконаленням техніки і технології істотно збільшується оптимальний розмір виробництва, що робить неприбутковим існування переважної частини фірм на ринку. До того ж первісні затрати для створення нової фірми такі, що вони під силу лише дуже невеликій кількості фірм. Важливою перешкодою виступають патентування та ліцензування техніки і технологій, а також великі затрати на рекламу, без якої вийти на ринок практично неможливо. У цьому напрямі діє і такий чинник, як контроль над стратегічною сировиною та іншими видами ресурсів. Бар'єри для входження у ринок створюються і через злиття фірм. Об'єднання двох чи більше конкурентних фірм може відчутно примножити їх частку на ринку, що дозволить створеному новому виробнику досягти значного ефекту масштабу виробництва. Перешкодою вступу на ринок новим конкурентам є збільшення сортності, кількості марок та моделей товару. Що їх більше, то важче потенційному конкуренту ввійти на ринок, бо така диференціація вимагає значних витрат.

Характерною рисою ринку олігополії є загальна взаємозалежність, або олігопольний взаємозв'язок. Фірми на цьому ринку достатньо великі, щоб своїми діями впливати на ціни. При цьому вони відчувають вплив не лише покупців, як це має місце за умов досконалої і монопольної конкуренції. Фірми-олігополісти при зміні цін наштовхуються на дії конкурентних фірм-продавців, які дуже чутливі до поведінки кожного конкурента. Залежність поведінки кожної фірми від реакції конкурентів називається олігопольною взаємозалежністю. Олігопольна фірма бореться проти усіх інших фірм галузі, як разом взятих, так і кожної зокрема, бо успіх конкурента є вирахуванням із попиту на продукцію фірми, а отже, і її прибутку. Тому конкуренція на олігопольному ринку є складною і непередбачуваною справою. За цих умов перед учасниками олігопольного ринку виникає альтернатива: вести непередбачувану за наслідками жорстку конкуренцію або укласти з потенційними конкурентами угоду. Останній варіант має місце тоді, коли фірми-олігополісти бачать можливості спільного збільшення своїх доходів шляхом підвищення цін і укладення угоди про поділ ринку. Таке співробітництво називається кооперативною поведінкою, і дає результат, аналогічний чистій монополії. Відкрите суперництво, яке називають некооперативною поведінкою, спричинює ситуації, які нерідко мають непередбачу