30986

Історія ХХ століття

Шпаргалка

История и СИД

ХІІ 1922 року зареєстрував 117 народжень 42 шлюби 53 смерті. В ніч на 5 квітня 1922 року біля 50ти бандитів напали на Романів напад був відбитий міліцією. Для допомоги незаможникам держава тільки весною 1922 року виділила Романівській волості на насіння 100 пудів гречки 100 – проса 160 – жита. Першого січня 1925 року по новому адміністративному поділу замість Миропільського району був утворений Романівський район в який увійшло 23 сільські ради з 70ма населеними пунктами та хуторами.

Украинкский

2013-08-25

1.06 MB

8 чел.

Наш край в період мирної відбудови та нової економічної політики.

В роки інтервенції і громадянської війни радянська влада змушена була проводити економічну політику, яка дістала назву «воєнного комунізму». На Україні вона проходила з січня 1919 р. по весну 1921 р. З одержаної панської землі в селян на потребу держави бралось зерно по розкладці : на свої потреби, на насіння – рештки відбирали.

Поки йшли воєнні дії і була загроза повернення панів, власників землі, селяни мирились з таким становищем, бо не хотіли втрачати землю.

Наш сучасний Романівський район тоді поділявся на дві волості Миропільську і Романівську і відносився до Полонського укому. В Романівську волость входило 19 населених пунктів, в яких було створено 19 сільських революційних комітетів(сіль ревкомів),  в яких  було 132 працівника та 19 комітетів незаможних селян (комнезамів).

В складі Романівського волосного виконавчого комітету працювали Вівчарик С.Ф., Кучерук С.І., Корсун В.А. Пізніше в склад ради був рекомендований робітник склозаводу О.М. Білощук. Місцевий комітет незаможних селян очолював С.О. Климаш, а волосний - виконавчий комітет  Кучерук С.І.Саме незаможні селяни стали господарями становища: на їх діяльність опиралась продовольча розкладка, вони контролювали новий розподіл землі і відведення землі на отруби і хутори, складали списки платників продовольчого податку по категоріях.

В Романівський волості було відкрито  14 шкіл, 3 просвіти, 8 читалень, 1 сільський будинок.

В Романові було 4830 чол. платників податку, гужовий податок платили 2698 чол. Податки бралися з землі, якої в Романові числилося:

  •  присадибної – 151,43 дес.
  •  орної – 1479,72 дес.
  •  сінокісної – 1471,39 дес.

3 містечка в 1921 році зібрали продовольчого податку 5143 пудів зерна і 40 млн. крб. Основним завданням було засіяти 2790 десятин землі. Для цього навесні 1922 р. незаможники одержали такий початковий посівний матеріал: гречки – 100 пудів, проса – 100 пудів, восени - 162 пуди 20 фунтів жита. Як було озброєне сільське господарство видно з переліку інвентаря волості.              В 1922 р. на  19 сіл було: плугів однолемішних – 668, дволемішних – 7, культиваторів – 171, рал – 138, борін – 1590, окучників – 2, катків – 3, сіялок – 1, сіялок рядових – 2; жаток – 1, молотарок – 4, віялок – 9, млинків – 52,  соломорізок – 23, возів – 1040, коней – 2183, волів – 210, молодняку – 437 ( в Миропільській волості було 2663 коня). В Романові нараховувалось 963 сільських господарства, в яких чоловічого населення було 2084 і жіночого 2216. Це  без промислових робітників, торговців і інтелігенції.

Великі зрушення відбулися в галузі народної освіти і медицини. В перші роки радянської влади в Миропільській волості нараховувалося 12 шкіл, з яких шість повністю утримувались  за рахунок селян, 6 читалень, сільбудинок. У Романівській волості було 14 шкіл, 3 просвіти, 8 читалень, 1 сільбудинок, 4 робітничих клуби. В 1926 році в районі вже було 24 хат-читалень. Розпочалася успішна боротьба за ліквідацію неписьменності серед населення.

Були створені і перші медичні установи. В 1922 році в Романові та Мирополі були відкриті лікарні на 15 ліжок. Медперсонал складався з 8 чоловік – лікар, помічник лікаря, медсестра, акушерка, завгосп, санітарка, санітар-сторож, куховарка. За січень місяць було зроблено 10 операцій. На території склозаводу знаходився здравпункт, в якому працювали фельдшер і санітарка.

В цей час в Романові було дві українські школи, в яких працювало 5 вчителів. Школи польська, єврейська та чеська  стали працювати пізніше.

Наш район був одним із густозаселених у Волинській окрузі – 93 чолов. на 1 кв. км. Кількість населення постійно збільшувалась , бо в наші краї переселялись сім’ї з голодуючих місць. Статистика показує, що в 1923 році тільки в Романів переселились 17 сімей із Одеси, Астрахані, Самари, Челябінська та ін. В селах  району оселилось 58 сімей.

Волосний ЗАГС з І.ХІ по 1. ХІІ 1922 року зареєстрував 117 народжень, 42 шлюби, 53 смерті. Це цифри без даних по селах.

В торговців Романова Чудновського, Епкоя, Рубінштейна, Каумана, Єстера, Кицмана, Дерборимдекера, Швиндлера, Лапиди та ін. були націоналізовані будинки, котрі були розподілені під аптеку і лікарню, дитбудинок, клуб та деякі установи (райком комсомолу, відділення міліції, товариство взаємного кредиту та ін).

Майже  в кожному протоколі діяльності радянських органів говориться про бандитизм та боротьбу з ним. В  надрукованих спогадах оперативного працівника міліції Шець Петра Петровича розповідається про бандитські групи Ф. Дрозда, Соколовського, Соломинського, Хомчука, Голяндича, Гниди, Покотилюка, Прейзора, «Сака» (Чернятинського), Яндика та ін. в кількості  від 6-ти до 40-ка чоловік («Романівський вісник від 5.10.1995р.). Бандити закатували і вбили заступника голови волосного виконавчого комітету Маклакова, голову волосного комітету незаможних селян Кравчука, начальника міліції  Волинчука,  міліціонера Королькова. Часто своїм жертвам бандити розпорювали животи, набивали зерном і так закопували. Багато  працівників міліції від нанесених ран втрачали здоров’я, ставали інвалідами.

Так сталося з міліціонером Вольтером, якому після бою з бандою під Корчівкою ампутували праву руку і ліву ногу, поранено було начальника міліції Авдєєва,  став інвалідом міліціонер Давид  Камянецький. Крім політичних вбивств багаточисельні  банди  вбивали і грабували населення. В ніч з 22 на 23 лютого банда Соломинського в складі 20 чол. вбила 2-х селян; в ніч з 1 на 2 квітня був поранений і пограбований Гільман Давид.    В ніч на 5 квітня 1922 року біля 50-ти бандитів напали на Романів, напад був відбитий міліцією. Постраждав лише З. Шварц. 3-4 травня  20 бандитів напали на потяг, знищили паровоз і 5 вагонів.  Було багато вбитих і поранених.

Робітники склозаводу з уповноваженим міліції Невзглядовим відбили наліт бандів на склозавод.  В донесеннях про боротьбу з бандитами в селах району відзначається хоробрість і відважність міліціонерів Мороза, Ружицького, Кондакова, Скворцова.

Не прийняли радянську владу заможні господарі, яким не дозволяли мати більше 10 га землі. Комітети незаможних селян  слідкували за тим, щоб вони не оббирали своїх наймитів. Заможні господарі бідняків називали «босяками», бажали поразки  радянській владі, жили з надією на війну.

Голод  в країні був одним із фронтів боротьби. Хліб був мірилом усіх цінностей. Через відсутність грошових знаків влада взагалі ставила питання про платежі різних податків хлібом.

Ціни були високі. На ринку в 1921 р. зерно коштувало 80 тис крб.  за пуд, фунт сала –  20 тис., цукру – 17тис., пуд солі –  200 тис. , мука пшенична - 200 тис. за пуд, фунт чаю – 60 тис., фунт коров’ячого масла – 32 тис., фунт олії – 26 тис. В нашій  місцевості голоду не було, але багатії притримували хліб, приховували його.

Уряд і більшовики виступили з закликами допомогти голодуючим районам Поволжя і Південної України. «Голодна кампанія» в Романівський волості розпочалася 1 листопада            1921 р. Була створена Романівська волосна комісія по допомозі голодуючим.  Керівником комісії став Вівчарик С.Ф.,  в комісію входили голова волкомнезаму Кучерук С.І., і замісник    Демидюк Г.Р. Для ліквідації наслідків голоду вона збирала з кожного селянського господарства по 2 фунти зерна, а з кожного заможного – по 4 фунти. В 1922 р. це становило 3 496  п. 28 ф. за рік по Романову, а в 1923 р. складало 5 тис пудів зерна.  На 25.02. було зібрано 1783 пудів 26 фунтів. Промислові підприємства здавали 2% виробленої ними продукції.

При аналізі сімейного стану радянських працівників, часто зустрічається  запис, що на їхньому утриманні знаходяться діти із голодуючих міст.

Все більше люди впевнювалися, що пани не повернуться, отже землю в них ніхто не відбере. Для поєднання громадських і державних інтересів з інтересами робітників і селянства, держава прийшла до нової економічної політики (НЕПу), в основі якої був продподаток, вільна торгівля, здача в оренду дрібних державних підприємств приватним особам і колективам, було дозволено застосування найманої праці під контролем держави. Це було значне полегшення для робітників, які або взагалі не платили продподатку, або ж мали пільги. По Україні продподаток давав 117 млн пудів зернових, в той час як продрозкладкою збирали 160  млн. пудів. За продподатком  з усіх видів платежів селяни платили з десятини 14 пудів, в той час, як до  першої світової війни платили грішми селянської позики банкові 4 крб. 60 коп., земельних зборів – 2 крб 80 коп., державних зборів – 3 крб., на утримання волості – 4 крб., всього 15 крб. За розрахунками «Селянської бідноти» від 15.08.1923 р. податок  в ці роки був значно меншим.

Завершується остаточний розподіл землі. При наділі були обмежені  заможні селяни, яким залишали не більше 10 га на господарство. Комнезамівці особливо слідкували за тим, щоб  багатіям не досталися  кращі землі. Біднота, яка не була повністю забезпечена робочою худобою і реманентом з допомогою держави, утворювала кредитні сільськогосподарські товариства, каси взаємодопомоги, товариства по спільному обробітку землі, які  потім переросли в комуни і сільськогосподарські  колективні господарства.

Романівське товариство взаємодопомоги і комнезам особливу увагу звертали на  діяльність Романівського радгоспу (керівник Урбанський, потім Крівінський). Розташований на базі фільварку Стецьких, він мав 100 десятин землі. В складі своїх земель мав парку 8 десятин, садка 12 десятин, ставків 45 десятин. Парк з його  природними ландшафтами прибутку не давав, сіяти не було чим, тому 100 дес. землі, садок радгосп здавав заможним господарям в оренду. За оренду він заробив 620 пудів жита. Радгосп мав майно: 8 коней, 3 плуги сака,2 ключі  борін залізних, борони дерев’яні,  віялка «Успех», два вози, троє саней, одні санки врізні. Житлові і господарські будинки  колишнього фільварку дуже постраждали за роки революції.

Для планового посіву треба було 20 пудів ярої пшениці і 40 пудів віки, якої в радгоспі не було. Озимини з тієї ж причини  теж не було посіяно. Виорано на зяб тільки 15 десятин. А тому садок і земля навесні були роздані заможним з половини.

Радянська влада остаточно вирішила питання про користування  землею народом. Для допомоги незаможникам держава тільки весною 1922 року виділила Романівській волості на насіння 100 пудів гречки, 100 – проса, 160 – жита. Бідняцькі господарства отримували поміч від кредитних і машинних товариств, їм надавали сприяння в створенні сільськогосподарських товариств.

В цей час в Мирополі в 1922 р. за сприяння голови комнезаму Юхима Бабича вже було створене перше сільськогосподарське товариство ім. Леніна, а в 1924 р. колгосп ім. 1-го травня. Губернська газета «Радянська Волинь» так писала тоді  про ці колективи: « 12 сімей, об’єднавши свої 56 десятин землі, за два роки довели навколишньому селянству, що шлях виходу незаможника із злиденного становища – це колективне господарювання».

12 березня 1923 р. з Миропільської і Романівської волостей був утворений Миропілський район з центром в Мирополі.

26 березня 1924 р. на засіданні Миропільського райвиконкому було розглянуто прохання Романівського товариства взаємодопомоги про організацію сільськогосподарського товариства і передачі йому землі та майна Романівського радгоспу. На засіданні був затверджений новостворений колектив, якому  передали землі і майно радгоспу. На час реєстрації 2 червня 1924 р. в артілі було 12 господарств, в яких було 25 працездатних:  Іван Комкін,  Михайло Паламарчук, Яків Касперський, Дяченко, Іван Литвинець, Павло Назаренко, Корній Лавренюк, Антип Якубцов, Мартин Раданович, Сигізмунд Раданович, Степан Клімаш. Головою став  Олександр Семенюк. З урахуванням  переданого майна з радгоспу і того, що внесли господарства незаможників,  і демобілізованих червоноармійців, новоутворений колектив «Червона Зоря» мав: землі орної -  100 десятин, лугу – 3, садка – 12, городу – 2, ставка – 8, всього 125 га. Посів в господарстві був такий: озимого жита – 29,50; вівса – 18; ячменю – 14; гречки – 18; віки – 6; клеверу – 12,5; картоплі – 2,5 десятин.  Було будівель житлових – 8, не житлових – 7; вуликів – 16; коней – 6, корів – 8, молодняка – 2; плугів – 2, борін – 4, возів – 2, культиватор – 1. Балансова вартість майна складала     5069 крб. 20 коп.

В 1925 році був прийнятий «Статут зразкової трудової сільськогосподарської (землеробської) артілі». Держава надала артілі кредит в 1000 крб., на які придбали коней, сільськогосподарський реманент, а 1927 р. третіми в Волинській губернії придбали трактор «Фордзон», пізніше молотарку.                     З  1927 р. артіль стала називатися імені 10-річчя Жовтня.                 В 1928 р. артіль продала державі  1992 пудів пшениці і  277 пудів жита. В ній було 32 працездатних чоловіка і 24 непрацездатних. Вони обробляли 100 десятин орної землі, луків – 3, лісу – 52 , саду – 12, садибної – 4 ставків – 8. Мали  три житлових  громадських будинки, четвертий будувався, корівник, клуню, загальну кухню, машинний сарай, свинарник, конюшню. Мали 13 коней, з них - 7 молодняку, 29 дійних корів, 2 бугаї, 74 свиней (в т.ч. 12 англійської йоркширської породи), трактор, 2 молотарки, жатку.

Приклад перших колективних господарів наслідувався повільно. Основна маса середняків залишалися приватними господарями, які на пайових началах створювали машинні товариства.

Першого січня 1925 року, по новому адміністративному поділу замість  Миропільського  району, був утворений Романівський район, в який увійшло 23 сільські ради з 70-ма населеними пунктами та хуторами. Всього  налічувалось населення 43533 чол. Були створені (сільради: Фрідріхівська,  Людвиківська, Чуднів-Гутянська, Сульжинівська, Годиська, Станіславівська, Ясногородська, Романівська містечкова, Романівська сільська, Котюжинська, Малокозарська, Пилипо-Кошарська, Великокозарська, Садківська, Борятинська, Врублівська, Камінська, Булдичівська, Старомиропільська, Новомиропільська, Кам’янська, Колодяженська, Карвинівська. В районі нараховувалось 99 безробітних, в сільській місцевості було 1010 наймитів. В сільській частині Романова в багатіїв тільки зареєстрованих було 83 наймити. Багато працювало в господарствах заможних «бідних родичів», яких (особливо неповнолітніх) не оформляли ніяким договором  і за наймитів не рахували. Ось, наприклад, що писала газета «Юнацька правда» № 42 за 19 жовтня 1923 р. про  наймита з        с. Романів: «Йому 13 років, сирота,. Коли його запитали, де він живе, хлопчина відповів …: «Зараз без привілля, а раніше був у куркуля в наймах. Він обдурив, а обіцяв одежею забезпечити, а зараз мене не схотів, ще й до цього нічого не дав. Тепер я без приюту й одягу, а заступитись за мене немає кому, бо сам сирота».

Про експлуатацію найнятої робочої сили і збагачення за рахунок  праці наймитів багато говорять і судові справи. В одній із них  говориться: «Громадянин Франц Остринський систематично порушував трудове законодавство, як то: не складав писаної умови, харч давав наймиту один раз на день і такий, що ним кормив свиней та собак, не давав спецодягу, не давав днів відпочинку, заставляв працювати в свята і в особливі дні відпочинку (релігійні свята). Крім того наймит пас 30 штук худоби і змушений був працювати позачергово. Коли Зелінський звернувся до Остринського, щоб скласти письмову угоду, то господар побив наймита. Наймач Остринський не зробив розрахунку з наймитом Зелінським».

(ЖОДА ф.р-346 оп.1 од.збер.124).

Звичайно, не всі заможні господарі так відносилися до своїх наймитів, але  за рахунок, постійних відробітків за робочу худобу, позичене насіння, взяття землі в оренду за більшу частину врожаю, вони багатіли. Знову йшов процес створення «маленьких поміщиків» і зубожіння незаможників, йшов процес протистояння бідних і багатих, ріст злоби і невдоволення. Влада, особливо комнезами, відкрито протистояла багатіям, організовували свої товариства та кооперації.

В сільському господарстві створювати такі товариства  було важко, бо в незаможників не було робочої худоби для обробітку землі, а заможні господарі  спільного господарювання не потребували. Держава не мала засобів допомогти всім потребуючим, тому виникло в Романові таке об’єднання лише одне – на базі радгоспу,

Кращі справи були в промисловості.

Наприкінці 1920 року склозавод, паперова фабрика, були націоналізовані. Переборюючи труднощі і нестатки, робітники власними силами відбудували їх. Уже 8 листопада 1922 року запрацював Романівський склозавод, якого на честь Великого Жовтня назвали «Червоний Жовтень». На кінець того ж року він досяг довоєнного  рівня виробітку.

Паперова фабрика тоді виробляла 8 тисяч тонн продукції. Для поліпшення водопостачання було споруджено нову греблю, до підприємства підвели залізничну колію.

На Миропільській паперовій фабриці були встановлені дві гідротурбіни, три котли, парову машину потужністю 150 кінських сил, споруджено новий головний корпус.

Відбудували цехи і робітники Биківського склозаводу.

Виникають в районі і невеликі кооперативні підприємства по виробництву борошна, вин.

На базі колишніх шкіряних заводів в Романові один за одним виникають кооперативні майстерні. Найбільша з них «Обувна майстерня» при кооперативному кожоб’єднанні об’єднала 36 робітників. Підприємство було обладнано нафтовим двигуном, паровим  локомобілем в 12 кінських сил. За місяць обробляли 900 кож, які закупляли в населення. Отримували за зерно: 1 фунт кожі продавався  за 30 фунтів жита. Такими колективами, тільки меншої потужності, були шкіряні артілі  на базі заводів власників  Ратченка, Пекермана, Шпити та інших. Разом з заводами власників, які відкрилися в часи НЕПу, їх кількість  складала до 20-25 %, на них працювало 120 робітників.

Статистика вказує на наявність кустарів-одиначок, хоч точних даних про них немає. Діяли й інші дрібні кустарні  артілі і  підприємства: млини, лісопильні , крупорушки та інші.

За пропозицією робітників склозаводу з нагоди 50-річчя з дня народження Ф.Е. Дзержинського, з’їзд рад району прийняв рішення називатися районом ім. Дзержинського. З 1927 р. повна назва району – Романівський район ім.Дзержинського з центром в Романові. Значно пізніше постановою ВУЦІК від 26 квітня 1933 р. Романів був перейменований у Дзержинськ.

НЕП сприяв поліпшенню життя робітників та частково реабілітував селянство. На Україні крім цих загальних змін, визначився ще й національний момент. В цей час ще нечисленна  на той час більшовицька партія стала проводити заходи, щоб мати підтримку народу, особливо з боку неросійських народів. Ці заходи дали добрі наслідки. На Україні розпочався процес так званої українізації. Замість присланих в Романівський район службовців російської національності, на керівні посади були висунуті місцеві кадри. В Романові, і в деяких навколишніх селах, ними стали авторитетні робітники Романівського склозаводу.

Службовці повинні були  користуватись місцевою мовою, поважати місцеві звичаї, підтримувати культурний і соціальний розвиток інших народів.

Про цей процес В.К. Винниченко писав: «В кожній сфері були українці і у кожній сфері вони хотіли, вони мусили виявити себе, як українці, затверджувати своє «я», поширювати його закріплювати певними нормами. Фабричні робітники, учителі, кооператори, студенти, прикажчики, урядовці, всі гартувались національно, всі домагались свою галузь діяльності українізувати…». В умовах національно-культурного піднесення для поступової більшовизації сфери освіти, культури і виховання «нової», радянської людини, для показу «вирішення національного питання в  СРСР такі ж права на національну самобутність одержали і інші народи, які проживали на території України, насильницької «українізації» інших народів (поляків, німців, чехів та ін.) на Україні не було.

Щиро захоплювалися ідеєю українізації глава українського  уряду Влас Чубар, О. Шумський, М. Скрипник. Популярність і авторитет цих діячів була великою серед всіх верств населення міста і села.

Вживання української мови привело до того, що вона стала урядовою мовою. Найбільш вражаючі успіхи були на ниві народної освіти. В Романові, поряд з українською школою була єврейська, польська, чеська, де діти навчалися рідною мовою.

Зросло видавництво україномовних газет, журналів, книг та передплата на них серед населення, культосвітніх установ.

Ось деякі дані. Романівський сільський будинок мав бібліотеку з 1104 прим. книг, 3 пересувні бібліотеки. Виписував 17 примірників газет та 9 примірників журналів.

Користувались  попитом у робітників україномовні видання «Більшовик України», «Робітник», «Селянська правда», «Селянська біднота», «Правда незаможника», «Волинський пролетарій», «Бідняцька молодь», «Юнацька правда», «Вісті» та ін. з російськомовних в меншій кількості виписувались: «Правда», «Пролетарська правда», «Робочий – химик», «Труд», « Рабочая газета», «Украина», «Коммунист», «Хозяйство Волыни». Також користувалась популярністю і газета польською мовою «Серп».

Крім сільського будинку були ще 4 робітничих клуби, а по району було більше 20-ти сільбудинків та хат-читалень.

Про оснащення і діяльність клубу склозаводу уже згадувалось.

Національний склад Романова (без окраїн) по статистичних даних перепису населення в 1926 р. був таким: українців – 54,33%, євреїв – 42,5%; поляків – 2,05%; росіян – 0,88%; німців – 0,04%; чехів – 0,16%; інших національностей – 0,04%.

Після українського населення в Романові більшість становить єврейське населення. Як же йому жилося в той час, чим воно володіло ?

В центрі або по місцевому «в містечку» ( крім сільських окраїн Тартак, Мар’янівка, Глибока долина, Чеської колонії, склозаводу, Сущевичі) проживало 4078 чол. населення, із них єврейського 3390 чол. З 367 всіх будинків єврейське населення займало 328. Молоді віком від 14 до 23 років було 359 чоловік: чоловічого населення – 123, жіночого – 236, дітей до 14 років 369 чоловік, вдів – 79, сиріт – 127.

270 євреїв займалось кустарними промислами, 125 – торгівлею 59 були робітниками склозаводу, в лозоплетній артілі – 48 чоловік, в артілі «Древогвоздь» - 10 чол. «Червона цегла» - 6 чол., в кожартілях «Кожпром» і «Працьовик» - 148 чол., «Спільне виробництво» – 11 чол., взуттєвиків – 24 чол., кравців -32 чол. Учнями у кустарів – 29чол., на  державній службі в різних установах було зайнято 47 чоловік.

На утримання єврейської  школи тратилось 7000 крб., із яких 4860 давало населення. Плата за навчання складала від 1 крб. до 5 крб. 60 коп. в місяць. Шкільна бібліотека мала 500 книжок рідною мовою. Єврейська громада при допомозі держави приступила до будівництва типової двоповерхової неповної середньої школи. Був створений свій клуб, членами якого були 130 чоловік. Членські внески платили по 5 коп. в місяць. Кількість народжень переважала кількість смертей.

Третьою великою національною групою в Романові було польське населення. В грудні 1925 року член губернського бюро національних меншостей Цихович об’їжджав Романівський район з метою створення польських сільрад. В межах району сіл з компактним проживанням поляків не виявлено, хоча польського населення в районі було біля 7 тис. чол.. Польський національний район був створений по сусідству, в сучасному Довбиші і названо його Мархлевськом в честь  Юліана Мархлевського, діяча польського і міжнародного комуністичного і робітничого руху.

Польське населення Романівського району проводило свої  районні конференції, на яких обговорювались питання революційної законності, організації кооперативів, розширення сітки польських національних шкіл.

На території району також проживало 3224 чоловіки німецького населення та 291 – чеського.

 

Індустріалізація - здобутки і втрати.

Утвердження адміністративно-командної системи

в народному господарстві 1929-1938 років.

Основою переходу до нового суспільства повинно бути питання ліквідації приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, ліквідація експлуатації людини людиною, знищення найманої праці, створення суспільної власності.

Вирішальна роль в побудові соціалізму відводилась індустріалізації і колективізації країни.

ХV партійний з’їзд прийняв перший п’ятирічний план розвитку народного господарства, який став програмою розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронту, але першим своїм завданням мав план побудови фундаменту соціалістичної економіки.

В галузі промисловості намічалось збільшити випуск продукції в 2,8 рази.

Місцевим органам влади ставилося завдання: «При складанні п’ятирічного плану мати на увазі розвиток дрібної місцевої промисловості, кустарної і ремісничої, яка, будучи цілком необхідним доповненням великої державної промисловості, сприяє ліквідації товарного дефіциту і пом’якшує  безробіття».

Це особливо стосувалося нашого Полісся, яке до Жовтневої революції було відсталим краєм, з переважаючим кустарним виробництвом. Романів (без окраїн) мав всього 4078 чоловік населення, з яких дорослих чоловіків було 1883 і 2245 жінок.            З них робітників було 244, службовців 273, кустарів 295, торгівців індивідуального сектора – 135. Інтелігенцію представляло 8 чоловік різних  професій.

Поступово з місцевої промисловості витискається приватник, ліквідуються підприємства орендного фонду, зникає безробіття. Ведуче місце в промисловості нашого району займають державні підприємства – Миропільська паперова фабрика і Романівський склозавод. Вони в цей час значно розширились, поповнились сучасним обладнанням, що сприяло збільшенню випуску продукції, зростанню продуктивності праці.

Найбільшим промисловим підприємством був склозавод, на якому працювало 510 чоловік. Але в це число входили і «напівпролетарі» - селяни, які ходили на роботу з навколишніх сіл.

На околиці Романова, що звалась  «кожевнею», було дві артілі кооперативних кожевників, в яких працювало 150 чоловік («Кожкоп», «Працьовик»). В артілі «Древогвоздь» працювало 10 чоловік, на лісопильні «Спільне виробництво» - 11 чоловік. В той же час в Романові було 106 безробітних, 83 наймити. В 27 сільрадах району було 1010 наймитів.

За планом п’ятирічки в районі, і, насамперед в райцентрі, було розгорнуто ряд галузей легкої промисловості, розширені і реконструйовані діючі.

В Романові це в першу чергу стосувалося державного Романівського склозаводу. На склозаводі будується нова піч на 14 горшків потужністю 6,2 тон скломаси на добу: завод електрифікується встановленими додатково двома енергогенераторами, які виробляли 80919 кіловат/год. електроенергії.

Будується обдувальна вентиляція; витяжні труби, здійснено багато протипожежних заходів, благоустроюється  робітниче селище. Кількість робітників збільшується до 640. На кінець відбудовчого періоду на перебудову і реконструкцію Романівського склозаводу було витрачено 197,1 тисячі карбованців. Його продукція експонувалася на Харківській промислово-показовій виставці.

Вироби романівських склоробів користувались попитом у різних кінцях країни, експортувались в Єгипет та інші держави. За успіхи в праці колектив підприємства  неодноразово нагороджувався перехідним Червоним прапором Укрсклотресту.

В Романові створюються нові кооперативні артілі: лозоплетна, «Червона цегла», чоботарів, шевців та інших.  Більш ритмічно стали працювати млини, маслобійня. Безробіття було ліквідовано повністю, зросла заробітна  плата робітників.

Виростає і міцнішає торгівля. По величині ринкового  обігу (130 тис.крб) Романів займає ІІІ-тє місце в Волинській окрузі, а Миропіль - \/-те (100тис. крб.)

Творча енергія народу, який став користуватися позитивними результатами жовтневих змін, стала виливатись новим відношенням до праці: масовим рухом за виконання і перевиконання планів. Так виникло ударництво, стаханівський рух, соціалістичне змагання.

По-ударному працювали на склозаводі А. Мариніч, Б.Орловська, Н.Орловська, Е.Беник, С. Криницький, Г.Палевська, Ц. Міхайлевська, С.Семкіна та інші.

Бригада Новікова виконувала план на 123,4%, Шиманського Петра – 139%, Олексіюка Тодося – 110,8 %.

В 1936 році серед працівників склозаводу було 335 стахановців, що дало можливість виконати план на 123%.

Неодноразово за свою  ударну працю відзначались бригадир, майстер гути Ілля Лукашевич, бригадир цеху обробітку шліфувальниця Шарова Катерина (була депутатом  районної Ради), а майстер цеху виробітку Холодніцький Антон був нагороджений Орденом Трудового Червоного прапора.

В змаганні добилися успіхів і малі колективи. Артіль «Лозоплет», яка складалась з 75 жінок , виконала план на 130%. Кращими її  ударницями були О. Захаревич, Г. Аксель, Е.Поташнік, Г. Скороход, Л. Ткачук.

Стахановка Вуглер за робочий день обплітала лозою замість 8 бутлів – 12, а Аксель Г. – 19. постійно обплітали  по              12 і більше бутлів Канашук, Косянчук, Харитос.

Розвивалась енергетична база, в вересні 1927 року була пущена в експлуатацію Романівська електростанція.

Трудящі доклали всіх зусиль, щоб допомогти країні у нагромадженні коштів для індустріалізації. Трудові колективи влаштовували спеціальні недільники і плата за виконану в ці дні роботу йшла у фонд індустріалізації.

Зважена програма І-го п’ятирічного плану соціалістичного будівництва була виконана, а всі інші темпи зростання мали лише 15,7%, тобто менше передбачуваного. «Підхльостування країни», як висловився Сталін, не допомогло виконати плани п’ятирічок.

Перегини в політиці планування народного  господарства, проведення індустріалізації за кошти села, фізичне знищення опозиції і технічної інтелігенції, шпигуноманія  були основними недоліками сталінського стрибка в індустріалізації.

Щоб маскувати це, розгорталися кампанії по знищенню шкідників, диверсантів, шпигунів, взагалі «ворогів народу», які закінчувалися їх фізичним знищенням. Таких прикладів багато і в нашій місцевості. Тим більше, що вона прикордонна з недружелюбною панською Польщею.

Так, коли на Романівському склозаводі замість гасу на фітілі  затопочної машини пішла вода, начальник зміни був звинувачений як шкідник і репресований, як ворог народу. Визнано шкідником і віддано до суду бригадира тракторної бригади А. Бабкова, який при ремонті трактора заклав старі деталі. І таких «ворогів народу» було багато. Були визнані ворогами і репресовані голова райвиконкому, директор склозаводу, вчитель Михайлов.

Така ж доля спіткала і голову комітету незаможних селян  Юхима Бабича .

Напередодні першої світової війни булдичівлянин Юхим Бабич, як і багато його земляків, проходив школу життя в наймах у куркулів. Не встиг він привести в бідняцьку хату молоду дружину, як спалахнула кривава імперіалістична бійня.

Так опинився в окопах і 30-річний Ю.Ф. Бабич. Тямущий, жадібний до знань (встиг до війни закінчити екстерном чотирикласну школу), він виділявся із солдатської маси. Кмітливий, відважний боєць незабаром став фельдфебелем, а згодом йому було присвоєно чин підпрапорщика.

Був би Юхим Бабич і на барикадах революції, та доля солдатська розпорядилася інакше.

В одному з боїв Юхим потрапив у німецький полон, де й продовжував курс політичної науки. Довгими ночами марив Росією, де назрівали революційні події. Там, у полоні, він і зустрів звістку про перемогу Великого Жовтня.

На початку 1918 року в потертій шинелі, але з піднесеним настроєм повернувся Юхим Бабич у рідний Булдичів. З хвилюванням читав ленінський Декрет про землю і згадував свого земляка діда Микиту, який мріяв про власний клаптик поля.

Радісною була зустріч Юхима з другом юності Аврамом Лещуком, якого солдати фронтовики обрали головою ревкому.

Не встиг він оглядітися, поговорити з селянами про землю, як знову побачив ненависну форму кайзерівських вояк. Навкруги безчинствували банди гетьманців, місцевих бандитів. Осторонь Юхим Бабич  не залишився. Він організував з місцевих жителів, бувших фронтовиків партизанський загін, який не давав спокою ворогам. Невдовзі він очолив штаб повстанських загонів, що діяли в Новоград-Волинському повіті. Разом з частинами Червоної Армії визволяв наші села, відновлював Радянську владу.

А коли вороги були вигнані з нашої місцевості, Юхимові Бабичу, як червоному командирові й політпрацівникові, доручили організацію ревкомів у семи волостях. У цей напружений і грізний час, коли кругом ще безчинствували банди, він з головою поринає в боротьбу за здійснення своєї давньої мрії: вся влада – трудящим, земля – селянам, заводи і фабрики – робітникам. У своїй Миропільській волості він працює в робітничо-селянській інспекції, завідує земельним сектором. За його безпосередньою участю було створено перше товариство спільного обробітку землі, назване ім’ям Леніна.

В 1923 році Ю.Ф. Бабича обрали головою президії райкомнезаму, пізніше – членом  губернської президії комнезаму та членом Волинської губернської земельної комісії.

Колишній наймит швидко знаходив шлях до серця кожного  трудівника. Його скрізь уважно слухали, з любов’ю й повагою зустрічали, радилися. А він, забувши про час і втому, об’їжджав село за селом, - вивчав, радив, допомагав. «Наш батько», «наш бородатий» - любовно називали його по селах – певне, за розкішну темну бороду, що обрамлювала обличчя. На виборах делегатів на ІІІ Всеукраїнський з’їзд комнезамів його ім’я назвали одностайно.

Був він також одностайно обраний делегатом у складі делегації від Волинської губернії, що поїхала до Москви на похорони В.І. Леніна.

За активну роботу Юхима Бабича нагородили орденом Трудового Червоного Прапора за № 17, він був першим орденоносцем у нашому краї в роки відбудови народного господарства після  громадянської війни.

А потім був зловісний 1937 рік, коли продуманий механізм репресій винищував усе, що було в народі кращого. За Юхимом теж прийшли вночі…

«- Це помилка. Я скоро  повернуся,» - такими були його останні слова. До кінця він вірив у справедливість. До рідної оселі він більше не повернувся. Лишилося тільки групове фото, де його завжди можна впізнати по густій темній бороді та по Ордену Трудового Червоного Прапора на військовій гімнастерці. Та ще – довідка про реабілітацію в місцевому краєзнавчому музеї: «…Кримінальна справа по звинуваченню Бабича Юхима Федотовича, 1883 року народження, заарештованого 16 листопада 1937 року, переглянута військовим трибуналом Прикарпатського військового округу 5.6.1958 року. Притягнення  до кримінальної відповідальності громадянина Бабича Ю.Ф. визнано необґрунтованим. Громадянин Бабич за вказаною вище справою реабілітований посмертно…»

Повернувся до рідної домівки після реабілітації лише один вчитель Михайлов.

Колективізація сільського господарства. Голодомор.

Зросли і зміцніли державні підприємства, народились і набирали сили колгоспи. Праця, звільнена від експлуатації і приниження, перетворилась у першу необхідність людини, переросла в красу. Звільнена праця й стала джерелом трудового подвигу. Який здійснив 31 серпня 1935 року в Донбасі шахтар Олексій Стаханов. Рух за найвищу продуктивність праці, який став називатися стахановським, швидко охопив всю країну, всі галузі народного господарства.

В нашому районі його застрільниками стали колективи Романівського склозаводу і Миропільської паперової фабрики. Вже в свій перший рік стахановський рух дав разючі результати. Склороби  план 1935 року виконали на 123, паперовики – на 107%.

Ще вищих результатів добивалися на склозаводі бригади Кар пеки, Курочкіна, Бруцького, Орловського, Холодніцького. Від чоловіків не відставали жіночі бригади Заводської, Волощук, Козлової.

На паперовій фабриці кращими стахановцями стали Кришталь, Назарук, Мардар, Талімонов. А ось красномовний факт: до розгортання стахановського руху підприємство виробляло за добу 22 тонни паперу, а коли впровадили методи новаторів – 25,3 тонни.

Зростання соціалістичної промисловості викликало необхідність розвитку колективних форм землекористування, сільськогосподарської кооперації.

Комуни, СОЗи, машинні товариства, які створювались в   20-ті роки були нечисленними, кількість їх була незначною.

Вони обробляли лише 0,60% орної землі. У всій Волинській  губернії було всього 86 різних колективів. У нас в районі було лише 4.

В 1926 році на Житомирщині з’явилися перші машинно-тракторні товариства. Найближче до нас було у Високій Печі. А вже наступного року воно було створено в Камені. В 1932 році вийшли в поле  трактори Романівської МТС, які надавали велику допомогу трударям полів.

В 1930-31 роках, крім створеної в 1924 на базі фільварку Ілінських комуни ім.10-ти річчя Жовтня, налічувалось 8 бідняцьких колективних господарств: «Комсомолець»                         (140 господарств), «Комуніст» (126 господарств), «Шлях Леніна» (60 господарств), «Більшовик» (114 господарств), «Червона Зірка» (52 господарства), ім. Літвінова (40 господарств).

7 листопада 1936 р. в районній газеті «Колективіст Дзержинщини» був надрукований нарис А. Сергієнко, в якому він розповідав: «За 12 років свого існування артіль «10-ти річчя Жовтня» пережила немало труднощів, але колгоспники подолали їх і зробили артіль  економічно міцною, збільшили в декілька разів господарство. Збільшився і прибуток на трудодень. Колгоспники значно зміцнили трудову дисципліну.

12 років –  невеликий час, але ж не порівняти теперішнього господарства з тим, що було в 1924 році в перший  рік господарювання. 345 га зернових культур посіяли і зібрали колгоспники в цьому році, а в перший рік не змогли засіяти 20 га. Замість однієї конячки, що була в артілі в 1924 році, тепер є 82. Замість однієї корови – 176 голів рогатої худоби має артіль, та по 1-2 корови в кожного колгоспника. Крім того, є 272 свині, 128 овець, кури, гуси та інше. Зросла і чисельність артілі.

Тепер в ній 79 господарств, ця невеличка, але економічно міцна артіль нараховує  160 працездатних чоловік.

Замість убогого напівзруйнованого приміщення, що залишилося від фільварку Ілінських, красується 14 нових трьох-чотирьох квартирних та 21 – одноквартирних будинків, в яких світиться  лампочка Ілліча власної електростанції. Стоять новозбудовані конюшня, корівник, телятник, свинарник, три магазини, гараж для ремонту, в якому охороняється куплена колгоспом півторатонна вантажна автомашина  та весь сільськогосподарський реманент.

Будується звуковий кінотеатр на 230 місць, запроектовано в 1937 році збудувати потужну електростанцію та радіовузол.

Не чути більше  слів, що «в комуні самі ледарі». Про колгоспників колгоспу ім.10-річчя Жовтня гримить по району слава, як про хороших господарів.

Навіть за межами району знають ім”я  бригадира Сагірова Лазаря, що зібрав в цьому році 30 центнерів дорідної пшениці з гектара на площі  30 га.

Сягровська Марія, Добренька Орина, Приймаченко Тоня, Мельник Галя, Чистота Маруся, показують зразки стахановської роботи в колгоспі: щоденно нав’язують по 10-12 кіп пашні на полі. Їздові Петько Семен, Романчук Григор, Рудницький Цезар, Розвадовський Степан; свинарки Шимон Віра, Самчук Ганя по 50-60 трудоднів виробляють в місяць…»

(Райгазета «Колективіст Дзержинщини» № 153 (729)

від 7 лист. 1936 р.

Високої продуктивності праці досягли і інші трудівники.

Бригада П.Ф. Онуфрійчука вирощувала по 12-14 цнт. пшениці з гектара, ланкова Вакуленчук збирала з гектара по   375-400 цнт. цукрових буряків. По 2700 кг молока від кожної корови надоювала Г.Ф. Онищенко.

Зростають і розширяються і інші господарства району. Деякі з них створюють свої промислові об’єкти. Колгосп «Шлях Леніна» побудував свій гончарний і цегляний заводи, млин, крупорушку, завів парникове господарство.

Колективні форми господарюванні все ширше проникають у сільське господарство. Вже в другому році  першої п’ятирічки в нашому районі були створені колгоспи ім. Ілліча (с. В.Козара), «Червоний Прапор» (с. Садки), ім. Кірова (с. Колодяжне).           «12-річчя Жовтня» (с. Прутівка), а в наступні 1930-1931 роки було організовано решту колективних господарств.

Політика Сталіна щодо збільшення плану хлібозаготівель, збільшення податків на індивідуальне господарство напружувала становище на селі.

Заможні господарі відмовлялись виконувати збільшені плани по здачі хліба за низькими цінами. Класова боротьба набрала гострих форм. Від протестів і погроз багатії перейшли до шкідництва в колгоспах і вбивства представників влади та активістів.

В нашому районі серед тих, хто загинув від рук куркулів, уповноважений  комсомолу по Великій Козарі Пленніков Іван, голова сільради цього ж села Калинчук, Чуднівський робітник Корольков, секретар  комсомольського осередку с. Дертка Христин Олекса, секретар Карвинівського комсомольського осередку Русакевич Станіслав, голова Дзержинської селищної Ради Гончарук Г.М.

Поступово ліквідовувалась приватна власність в промисловості і сільському господарстві, удержавлювалась торгівля. Всіх тих, хто чинив навіть пасивний опір цим розпорядженням, засилали до концентраційних таборів.

З  України було виселено сотні тисяч заможних селян до Сибіру або на Далеку Північ.

1932 рік був засушливим. Сьомого серпня 1932 р. був виданий жорстокий закон «Про охорону соціалістичної власності», який за «присвоєння» селянами навіть жмені зерна з колгоспного поля карав розстрілом або концтабором.

Після збору врожаю 1932 р. спеціально створені бригади ходили по хатах і збирали у селян хліб. Внаслідок цих репресій на Україні до нового урожаю 1933 року  панував штучно створений голод.

В Україні хліба не було. За статистичними даними в Україні в 1930 р. валовий збір становив 22,9 млн. тон зернових, з яких державі заготовили 7,8 млн. тон зерна. В 1931 р. зібрано                  17,6 млн. тон,при заготівлі 6,9 млн. тон. В 1932 р. 12,8 млн. тон при заготівлі 7 млн. тон зерна. В 1933 році на вимогу Москви відправлялось 100 вагонів зерна щоденно. Документи свідчать, що голод стався в результаті примусової масової колективізації, нереальних завдань хлібозаготівель, непродуманої політики знищення справжніх господарів землі. Репресіями в пошуках «ворогів народу».

В інформації секретаря райкому партії Ренчинського наводяться такі дані: «В комуні «10-річчя Жовтня» хліб є і комунари харчуються громадським харчуванням. Голод в сім’ях одноосібників заставляв їх вступати добровільно до комуни.              За останній час (1932 р.) подано більше 200 заяв. Заяви подавались не тільки з Романова, а й з інших сіл, навіть з інших районів.Створюються інші колгоспи, але хлібних ресурсів вистачить на недовгий час, а тому райком просить виділити з ресурсів області харчову допомогу для новостворених колгоспів і для тих нужденних одноосібників, що увійдуть до колгоспу, а також для громадського харчування дітей в школах...

З 27 сільрад району по 12 сільрадах лісної частини району є випадки гострого недоїдання, опухання та вмирання на ґрунті цього. Господарства, що не мають хліба, картоплі, збирають картопляні лушпайки, жолуді, просяну полову, льон, зривають з  дерев бруньки, мішають, мелють на жорнах, печуть хліб, коржі і їдять. На ґрунті недоїдання, в районі поширились крадіжки продовольства».

Примусове викачування хліба з села посилилось восени 1932 р., коли в Україні розпочала діяльність надзвичайна комісія по хлібозаготівлі на чолі з Молотовим.  Діючи нелюдськими методами, ця комісія з листопада 1932 по лютий 1933 року додатково до вже зданих 132 мільйонів вилучила ще 104,6 мільйонів пудів зерна. Це призвело до того, що в Україні взимку 1932 і до осені 1933 року голод набув страхітливих масштабів і,  в першу чергу, вражав він найбеззахисніших – дітей.

Навесні і влітку 1933 року голод досяг свого апогею. Вичерпувалися продовольчі товари для громадського харчування і гарячих сніданків у школах. Чекаючи продовольчої допомоги з області, громадськість на місцях робила спроби допомогти дітям. Так, Романівський єврейській семирічці  було надано: 144 комплекти одягу, 126 пар взуття, 100 учнів безкоштовно харчувалося. Колгосп «Шлях Леніна» виділив п’ять підвід на вивезення дров для опалення школи. Колгосп ім.Демченко виділив 5 пудів зерна, «Нова громада» 5 пудів пшениці та 5 ячменю. Врожай з 1 га зернових було віддано школі на громадське харчування та ін. приклади. Як не виконавший плану хлібозаготівель, Романів був знятий з усіх видів постачання, а тому число тих, хто недоїдає почало різко збільшуватись, росла смертність. За 4 місяці вмерло 76 чоловік. (Ф-П-45 оп. 1 спр. 122 аркуш 46-47).

За неповних два роки населення Романівського району різко зменшилось. По даних перепису на 25.05.1932 р. було 47,1  тисячі жителів, а на 25 травня 1934 р. лишилося 35,5 тисяч. Наш  район став одним з чотирьох в Вінницькій області ( до неї входила в ці роки Романівщина), які найбільше постраждали від голодомору.

Провал нереальних, непосильних для селян планів хлібозаготівлі був сприйнятий Сталіним як непокору, як опір побудові соціалізму і став приводом до масових репресій селянства.

Всього в нашому районі переслідуванням підлягло 1675 чоловік. Найбільшу групу складають заможні господарі, які відмовились вступити в колгоспи. Їм було доведено збільшене завдання продажу хліба державі, яке вони не виконали.

За рішенням місцевих органів влади у заможних господарів, відбирали прихований хліб і майно, а господаря і членів сім’ї  виганяли з хати.

Якщо селяни виявляли опір  - їх арештовували. Така доля спіткала Скорохода Микиту Максимовича 1900 р.н., Гусака Сергія Йосиповича, Кондратюка-Корнійчука Клима Івановича 1887 р.н., Ткачука Михайла Кузьмовича 1892 р.н., Матата Степана та ін. Ніякого суду і слідства, державного звинувачення, звертання про захист в цих справах не було.    

Те, що в нашому районі проходила прикордонна зона, сприяло хвилі репресій до людей польської національності та німецького населення. І одні і другі мали родичів за кордоном, мали з ними зв’язки – і це особливо турбувало органи безпеки. Трухановський Климент Андрійович 1874 р. народження машиніст Романівської електростанції був виключений з партії і репресований за те, що два сини його знаходились в Польщі.

Працівник Дзержинського  лісництва Лясківський Олександр Марцельович потрапив в поле зору тим, що народився в Польщі і по роду своєї діяльності бував в лісі, а отже «займався контрреволюційно-шпигунською діяльністю».

Багато  випадків, коли «свої здавали своїх». Через багато років зі справи репресованого бригадира колгоспу  Фелікса Кобилянського його донькам стало відомо, що їх батька арештували по брехливому доносу ланкової його бригади. Чимало людей загинуло через заздрощі і підступність своїх же земляків. Багато жителів району польської та німецької національностей попали під дію   ЦККП(б)У від 23.01.1935 р. «Про виселення з прикордонних районів 8 300 господарств з поглядів оборонних» та постанови ЦККП (б)Увід 28.04.1936 року «Про виселення з Української РСР і розселення в Карагандинській області Казахської РСР 15000 господарств польських та німецьких»

Становище у сфері культури.

Кінець українізації

Найбільшими досягненнями на Україні були досягнення в галузі культури. В часи українізації народні маси жадібно потягнулись до опанування національної освіти і культури.

Починаючи з перших днів мирного післяреволюційного життя, створювались і відкривались національні школи. Індустріалізація і колективізація різко посилила потребу в грамотних національних кадрах. Відкриваються національні школи та різні освітні і просвітні заклади, курси, гуртки. Освіта стає безкоштовною,  доступною для всіх категорій. Учнів на Україні стало до 2,1 млн. чоловік.

Одним з напрямків роботи по побудові соціалізму була ліквідація неписемності дорослого населення. Його в районі нараховувалося 4969 чол. Для навчання було мобілізовано все грамотне населення, в тому числі і старших школярів. Для так званих лікнепів (ліквідація неписемності) були виділені приміщення, видавався для освітлення дефіцитний в той час гас.

Розгорнулося змагання, вчителі і учні брали зобов’язання по навчанню  неписемного населення.

Під шкільні приміщення були використані, крім будинків початкової земської школи, управа панської економії (так званий  «кручений будинок»).

Народним методом навпроти приміщення військкомату будувалась нова середня школа. (Була зруйнована перед звільненням Дзержинська в 1943 р.).

В селах під початкові школи використовувались приміщення садиб репресованих або виселених до Казахстану жителів району. На свої кошти склозавод побудував типове приміщення семирічної школи, єврейська община на свої кошти побудувала типове цегляне приміщення неповної  середньої школи (нині дитсадок №1).

 В 1932 році в районі було 44 загальноосвітніх школи, 7 польських, 2 німецьких, 1 чеська, 2 єврейських. Обов’язковим навчанням було охоплено 6845 чоловік, тобто 98 процентів дітей дошкільного віку.

 В передвоєнні роки в районі обов’язковим навчанням було охоплено 7430 чоловік. В 1940 році їх число зросло до 8 тис. В початкових  школах навчалося 5011 школярів, в неповних середніх – 2204, в середніх – 215 школярів. В 1941 році в районі було 6 середніх шкіл, 11 неповних середніх(на території селища будувалась ще одна неповна середня школа) і 21 малокомплектна початкова школа. В райцентрі була 1 середня школа, 2 неповних середніх, 3 – початкових, 1 вечірня, в яких працювало 53 вчителі. Вони навчали  1422 учні українською, єврейською і польською мовами.

У нас в райцентрі середня школа стала працювати в 1936 році. Перший випуск 10-го класу відбувся в 1937 році. Збереглася фотографія цього випуску, а в Дзержинську і нині проживають кілька перших випускників.

В процесі українізації єврейська, польська та німецька школи були переведені на українську мову навчання. На утримання шкіл району перед війною держава витрачала 247 тис. крб.

На рівні з освоєнням наук, велика увага  приділялась  патріотичному, естетичному вихованню школярів. В школах працювали різноманітні гуртки. Так, середня школа славилась спортивними гуртками, драматичним і співочим колективами. В єврейській школі було багато талановитих музикантів та акторів.

 Велика увага приділялася створенню в школах дитячих піонерських та юнацьких організацій. В 1932 році в школах району було 2045 піонерів та 73 комсомольці. Учні шкіл брали активну участь в громадській роботі, у житті села. Ось деякі приклади. Учень Буткевич Цезар взяв зобов’язання навчати дві групи неписьменних.  

Велику  допомогу надавали учні шкіл місцевим колгоспам на тваринницьких фермах та городніх бригадах. 18 піонерів одного загону зібрали 10 тонн попелу. Другий піонерський загін взяв шефство над тваринництвом Дзержинської сільгоспкомуни. Розбившись на ланки, вони допомагали в корівнику, на конюшні, на птахофермі.

 Учні шкіл працювали в різних гуртках. У 1936 році особливо відзначилися хлопчики та дівчатка Станіславівської початкової школи,  котрі власними руками виготовили велику модель аероплана та автомобіля, а ще вишили значок «Готовий до праці і оборони». Ясногородська школа славилася роботою хорового гуртка, музичного та військово-спортивного. Всього в школах району працювало 35 гуртків художньої самодіяльності, школи мали 14 піонерських кімнат. В районі було  2 Будинки піонерів.

В день відкриття районного Будинку культури 8 листопада 1937 року школярі виступили  перед  глядачами з різноманітною програмою художньої самодіяльності.

В райцентрі і на склозаводі працювали дитячі ясла-садки. Багато  ясел-садків (деякі тимчасові, на період напружених сільськогосподарських робіт) було перед війною і в колгоспах.

Найкращим і найзабезпеченішим був дитячий  ясла-садок при Романівському склозаводі. На його укомплектування дирекція і завком виділяли значні кошти.

Значно розширюється і починає  в 1934 році працювати в новому приміщенні районна бібліотека. В передвоєнний час вона мала 560 читачів ( із них 202  учні), книжковий фонд складав 3220 книг. Бібліотеки були створені  при робітничих клубах, будинках колгоспників (колбудах).

Для кращого обслуговування  віддалених окраїн  Дзержинська і були створені пересувні бібліотеки. Користувалася славою і бібліотека Романівського склозаводу. Щороку на придбання книг завком склозаводу асигнував 1000-2000 крб. Були створені невеликі бібліотеки при школах. Всі виробничі підприємства виписували газети і  журнали. Зі зростанням добробуту народу значно  зросла підписка на газети і журнали серед трудящих. Якщо до революції на село припадали одна-дві газети, то перед війною трудівники району одержували понад 9 тисяч примірників періодичних видань. З січня 1932 року почала виходити районна газета «Колективіст Дзержинщини». Велику роботу проводили клуби  і Будинки культури , їх кількість щороку збільшувалась. Кожне  виробниче підприємство мало свій клуб, в якому працювали різноманітні гуртки художньої самодіяльності.

В 1937 р. відкрився  заново  переобладнаний районний Будинок культури. В Дзержинську крім нього працювало 2 профспілкових клуби та 5 колгоспних. Найкращим був профспілковий клуб Романівського склозаводу та колгоспний клуб колгоспу ім.10-річчя  Жовтня («Комуна»). На культурно-масову роботу для своїх працівників завод  щорічно виділяв 27250 крб.

Заводський колектив славився своїм  духовим оркестром, драматичним  колективом, футбольною командою, яка неодноразово завойовувала призові місця в змаганнях  всіх  рангів. На  заводі був кінотеатр. Крім районного  та заводського , кінотеатр  мав колгосп ім. 10-річчя Жовтня.

Майже в усіх  оселях дзержинців перед війною засяяла лампочка Ілліча. Крім заводської електростанції запрацювали ще дві: районна і в колгоспі  ім. 10-річчя Жовтня. На заводі, а потім і на вулицях Дзержинська  з’явились електротрансляційні лінії. Успіхів досягла й справа охорони здоров’я. Напередодні війни в Дзержинську діяли лікарня на 75 ліжок, поліклініка, амбулаторія, дві аптеки. Працювала лікарня  і в Мирополі. В селах відкривались фельдшерсько-акушерські пункти. Нового розвитку  набула торгівля. Тільки в районному центрі налічувалось 34 магазини, вступили в дію хлібопекарні в Дзержинську і Мирополі. Успішно проходила радіофікація сіл.

Ростуть ряди передовиків і в сільському господарстві. Правофланговими тут стали коваль Драгокупел, слюсар Колесник, трактористи Слинявчук і Коцюбинський та ін. при цьому рух передовиків зростає якісно. Якщо перші ланкові по вирощуванню цукрових буряків, Олена Павлюк з Романівського колгоспу «Новий шлях», боролись за одержання з гектара по 190-200 центнерів солодких коренів, то вже Марія Шатківська з Кам’янки, О.Тимофієва, В.Кушнірук і Т.Макарчук з Шуляйок, Зінаїда Туз з Печанівка, Єлизавета Кравчук з Булдичева, Варвара Кадащук з Химрич вже прагнули одержати їх по 350-400 центнерів. А ланкова химрицького колгоспу Марія Антонівна Марцун взялася виростити 500-центнерний урожай.

В 1937 році, відбувся зліт стахановців району. Армія передовиків і новаторів налічувала на Дзержинщини сотні трудівників. Тільки на Романівському склозаводі їх було 335 чоловік, на Миропільській паперовій фабриці – майже 100. Стахановцями ставали не лише бригади, а й навіть цехи.

На виставці досягнень народного господарства в Москві в 1940 році від нашого району було 134 учасники з 18 колгоспів і ферм.

Особливо успішною була робота в Комуні «10-ти річчя Жовтня» (нині СТОВ «Прогрес»).

Напередодні Великої Вітчизняної війни…

Радянська Україна боролась за подальше зростання господарства, галузей промисловості, розвиток сільського господарства, піднесення матеріального і культурного рівня трудящих.

Перед  вело місто, яке при політиці індустріалізації мало великий наплив робочої сили, яке при колективізації села дало в місто одного із  трьох своїх жителів. В 1926 р. серед пролетарських міст українці складали 6% робітників, а в                 1939 році їх було майже 30%. Зросло і населення Дзержинська, в 1939 році воно складало 7127 чоловік.

Найбільше виріс склозавод. В передвоєнні  роки на заводі працювало до 1100 чол.

Житлове будівництво не встигало забезпечити всіх квартирами. Завод будував приміщення на декілька квартир, які мали лише одну кімнату і кухню.

Багато робітників заводу жили в навколишніх селах і щоденно ходили на роботу пішки. Робітників, які не втрачали зв’язків з селом називали напівпролетаріями.

Завод мав дві горшкові печі на 21 горшок, ємкістю на 650 кг. скломаси. План роботи за рік виконувався  на 110-120,5%. За перші два місяці 1941 р. завод дав державі прибутку на                 120000 крб. Серед працівників підприємства було 335 стахановців. Кращими були бригади Новікова (виконували план на 123,4%), Шиманського. В 1941р. Романівському склозаводу  було вручено перехідний Червоний Прапор Укрсклотресту.

Добре працювали також меблева артіль «Комінтерн», артіль «Сукно праця», цегляний завод, держрадгосп ім. Дзержинського.

Піднялись на ноги і колгоспи. Напередодні війни Житомирщина мала 3893 трактори, 1849 вантажних автомашин, 850 комбайнів. Кращі досягнення представлялись на Всесоюзну сільськогосподарську виставку. З нашого району там були представлені 16 колгоспів, 8 бригад, 63 ланки, 34 передовики сільського господарства. Від Житомирщини на ВДНГ було 11 тис. учасників.

В Дзержинську найкращі показники були у бувшої комуни, яка стала колгоспом ім. 10-річчя Жовтня.

11 травня 1940 р. районна газета «Колективіст Дзержинщини писала: «Учасник Всесоюзної сільськогосподарської виставки від Дзержинського району – колгосп ім. 10—річчя Жовтня (смт. Дзержинськ), який одержав урожай картоплі в середньому за 3 роки по 118 центнера з га та конюшини на сіно по 32 центнера з  га». Неодноразово відмічався працівник  колгоспу Лазар Сапіров. Залишившись сиротою, він пас худобу у багатіїв. На  своє виховання його забрала комуна, направила його на навчання. Так він став трактористом, потім бригадиром тракторної бригади. По призову в Червону Армію атестується на молодшого командира. Після мобілізації повертається у колгосп, обирається бригадиром польової бригади. За найвищі досягнення врожаю його було занесено на районну Дошку пошани, нагороджено грошовою премією обласного виставочного комітету та «Дипломом першого ступеню».

Висвітлюючи працю передовиків «Колективіст Дзержинщини» пише і про трудівницю  Шилан Віру: «В колгоспі ім. 10-річчя Жовтня Шилан Віра четвертий рік працює на свинофермі. За час своєї роботи на фермі, вона домоглася гарних результатів, великого приросту молодняку. Віра любовно доглядає свиней, дбає, щоб вони гарно росли і були найкращої вгодованості. За добру роботу на фермі Шилан Віра щороку преміюється. Активна комсомолка-стахановка  ударно працює і перевиконує норми виробітку на всіх сільськогосподарських роботах» («Колективіст Дзержинщини» № 124 від 17 липня     1938 р.)

Віроломний напад гітлерівської Німеччини.                 Оборонні бої і тимчасовий відступ Радянських військ

Міжнародна обстановка в цей час складнішає. Розгромлена першою світовою війною Німеччина швидко відновлювала свій військовий потенціал, а з приходом до влади Гітлера стала розробляти і здійснювати плани «перерозподілу світу» і панування німецької «арійської раси». Перед війною на  кордоні з Польщею почалось будівництво укріпленої лінії, яка була розроблена відомим військовим інженером Д.М.  Карбишевим. В  нашому районі ці укріплення були  розміщені на високому каменистому березі прикордонної річки Случ і входили до 99 Новоград-Волинського укріпленого району. На території нашого району від с. Вільха до с. Колодяжного було побудовано 22 добротні бетонно-броньовані вогневі споруди від одноповерхових до триповерхових!

Серед них було три артилерійські доти, які мали прикривати залізничний і пішохідний мости в районі Мирополя та залізничний вокзал. Решта були кулеметними, але мали і амбразури для гвинтівок. Обслуговувати ці оборонні споруди мали бійці Миропільської військової частини, але цього їм не прийшлося робити, бо частина була перебазована.

Гарнізоном її стали  бійці запасу з прикордонних місцевих сіл, тобто ті, що відслужили свій строк в армії, але ще були призовного віку. Відомостей про них збереглося мало. Жителі нашого району були закріплені за дотами від Мирополя до Вільхи і далі до Баранівки. Доти були старанно замасковані, доступ до них був поганий, але й самі доти між собою  зв'язок мали траншейний, лише частина була телефонізована.

Кулеметів не було, на артилерійських дотах № 214; 204 було по дві 76-міліметрових гармати. Бійці мали по 2-3 гвинтівки на гарнізон. В деяких бійців були гранати.

З оборонною метою перед війною будувалася широка для чотирирядного руху бетонована дорога Ленінград-Одеса, а в самому Дзержинську на фундаменті графського палацу в парку було збудовано приміщення для збору військових, так званий «воєнвєд». Між Дзержинськом – Корчівкою – Врублівкою був побудований військовий аеродром для сімнадцятого авіазагону. Пожвавилась також оборонна робота серед населення, особливо молоді. Створювались різні оборонні гуртки і товариства, особливо стрілецькі, було  престижно мати значок «Ворошиловський стрілок».

На стадіоні склозаводу була побудована парашутна вишка, до неї з’їжджалась молодь з усього району…

В цей час проводилося переозброєння і  переформування частин Червоної Армії, освоювалась сучасна нова  зброя, яку постачала новостворена важка промисловість. Цей процес мав закінчитися в 1942 році. Керівництво держави  намагалось будь-якою ціною уникнути воєнного конфлікту, або відтягнути війну   на якомога пізніший час.

Готуючись до війни, Гітлер намагався дезінформувати  наше керівництво. За його ініціативою 23 серпня 1939 р. був підписаний  договір про ненапад (дружбу), за яким  передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав. Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала увійти до складу СРСР.

17 вересня 1939 року частини Червоної Армії вступили в Західну Україну. В їх числі був і Миропільській 796 стрілецький полк  141 дивізії під командуванням командира полку Тихомирова та комісара  Кожевникова.

В Мирополі залишилися господарські підрозділи та приписані до дотів мобілізовані місцеві бійці запасу (ополченці). Для нової оборонної лінії з дотів по старому кордону було знято обладнання, до початку війни його не встановили, бо нову лінію побудувати не встигли.

Новий кордон був висунутий вперед на 250-350 км, що дало виграти 2-3 тижні нашим військам на початку війни.

В грудні 1940 р. Гітлер затвердив директиву № 21 («План Барбаросса») про підготовку війни проти СРСР.

В прикордонній місцевості все частіше стали з’являтися в повітрі німецькі літаки. Кордон  переходили шпигуни і диверсанти. Люди жили неспокійним і напруженим життям.

Як не намагався Сталін відтягнути початок війни з Німеччиною, сліпо вірячи в Пакт про ненапад, Гітлер посилено готувався до неї. На більш як тритисячокілометровому кордоні з СРСР було сконцентровано  понад 190 добре озброєних  дивізій, 5 тисяч літаків, 9 тисяч танків, 5,5, а за іншими джерелами – 7 мільйонів солдат. Радянські війська  налічували 170 дивізій і 2 бригади. Лише деякі з них мали штати військового часу, в інших був великий недокомплект. На озброєнні – застаріла  в переважній більшості, техніка, яка саме почала замінюватися на нову. В усіх військах налічувалося 2,9 мільйона чоловік.

На Україну німецьким командуванням було націлено групу армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта (57 дивізій і 13 бригад, І-й повітряний флот). На  взяття Києва їй відводився тиждень.

Цій армії протистояли прикордонні війська та бійці Південно-Західного фронту під командуванням Героя Радянського Союзу генерала Кирпоноса. Наші війська в основному знаходилися за 40-70 кілометрів від кордону (56 дивізій і 2 бригади).

Під РАВУ РУСЬКУ було передислоковано і нашу миропільську військову частину, у складі якої перебувало чимало мешканців району. З початком війни воїни цієї частини п’ять днів відбивали наступ противника.

На Київському напрямі удар мала наносити ворожа група армій "Південь". На стратегічних картах німецького військового командування чорна жирна стріла навпіл перетинала територію Житомирщини.

І ось, у мирне життя увірвалося жахливе слово "війна". 22 червня 1941 року о 4-ій годині ранку фашистська Німеччина віроломно напала на нашу Батьківщину. Почалась Велика Вітчизняна війна радянського народу проти фашистських загарбників. Спочатку ворог мав тимчасову перевагу. Для раптового удару фашистська Німеччина направила проти Радянського Союзу  190 озброєних новітньою технікою дивізій, чисельністю 8,5 млн. чоловік,     5 000 літаків, 32 000 гармат, 9 тисяч  танків, це становило понад 70% усіх збройних сил країн фашистського блоку.

Вже в перші дні рушився  нацистський план "блискавичної" війни.

Наш район, який зі своїми укріпленнями по лінії старого державного кордону з Польщею входив до Новоград-Волинського укріпленого району, у перші ж дні було піддано бомбардуванню, засипано хвальковитими листівками про силу німецьких військ.

Всі сили було підпорядковано організації відсічі знахабнілому ворогові. Вже на початку липня в лавах Червоної армії героїчно билися 180 тисяч синів і дочок Житомирщини.

Гортаючи 3 том «Книги пам’яті України», знайдемо до півсотні  прізвищ жителів Дзержинська, призваних в 1937-1941 роках, які загинули в прикордонних боях від Балтійського до Чорного моря. Це Атаманчуки Андрій та Іван, Бурчак Максим, Білінець Олександр, Бондарчук Михайло, Брильянт Давид, Вейштейн Михайло, Волощук Григор, Грищенко Петро, Гусак Никифор, Дяченко Іван, Івасюк Петро та багато інших. Серед захисників Брестської фортеці був М.І.Левченко. У дотах над Случчю  стримували фашистів Г.І. Степанов та С.Г. Левченко.

З початку війни до лав Червоної армії було мобілізовано понад 2,5 тисячі жителів району. Населення активно допомагало діючим військам у спорудженні оборонних рубежів, збирало до фонду оборони країни кошти. Лише колгоспники Старого Мирополя в перший день війни внесли до фонду оборони 1355 карбованців.

28 червня 1941 року воєнні дії вже розгорнулися на підступах до Мирополя. Лінія оборони проходила по правому березі річки Случ. Майже дві доби гітлерівці не могли оволодіти переправою, яку стійко захищали  воїни 19-го механізованого корпусу генерала М.В. Фекленка. Йому на допомогу було направлено  частини 7-го стрілецького корпусу генерал-майора         К.Л. Добросердова. Однак, знекровлені у важких боях в західних областях України  радянські війська не змогли зупинити переважаючі сили німців, що під командуванням генерала Клейста  рвались на Житомир і Київ. 5-го липня гітлерівці захопили с. Дертку, 6-го липня – села Кам´янку, Колодяжне, Паволочку, Новий Миропіль, Старий Миропіль, село і залізничну станцію Миропіль.

Два дні не стихаючи точився бій під Мирополем. Безуспішними були спроби ворога взяти дот, в якому тримали оборону наші земляки миропільчанин Іван Лук´янчук та колодяженець Адам Черняк. Марними були намагання фашистів умовити наших бійців здатися, обіцяючи зберегти їм життя. Гарнізон доту відповідав на це ще запеклішим вогнем. Коли закінчились боєприпаси у захисників доту, ворог підтягнув танки і почав впритул бити по ньому з гармат. А потім озвірілі гітлерівці увірвались в середину доту і розстріляли всіх захисників.

7 липня танкові і моторизовані дивізії першої танкової групи Клейста прорвали фронт 7-го стрілецького корпусу генерал-майора Добросердова і захопили села Булдичів, Врублівку, Гордіївку, Раці, Романівку. 8-го – Тевеліївку, Чеську колонію, 9-го липня – смт. Дзержинськ. 10-го липня практично весь район був окупований ворогом.

По дорозі на Чуднів поблизу Врублівки і Дзержинська в придорожніх  канавах і хлібах загинули багато відступаючих воїнів від німецької авіації, яка панувала в повітрі. Сильні бомбові удари було завдано по відступаючих частинах Червоної Армії і біженцях  на станціях Миропіль, Печанівка, Разіне.

Не обминув цієї долі і Дзержинськ (Романів). Імена полеглих невідомі. На  околиці райцентру за браком пального було залишено 6 танкеток (територія «Комсомольця»), в інших місцях залишено військові вантажі, важке озброєння.

Відступаючи, червоноармійці вели жорстокі оборонні бої. Вони стояли на смерть на шляху, що веде до  села Товща. Незважаючи на сильний артилерійський і кулеметний вогонь наші бійці відбили кілька танкових атак і тільки за наказом організовано залишили позиції. Після цього бою прутів чани поховали 50 воїнів, відомостей про яких і досі ще немає.

При  виконанні землерийних робіт у Романові теж було знайдено останки воїнів з 1941 року, про яких ми нічого не знаємо.

Короткочасні, але люті сутички відбулися, окрім Романова, в  Лісній Рудні, Садках, Карвинівці…

Бої велись і в повітрі. В районі Романова та Мирополя було збито більше 10 радянських літаків. З екіпажів мало хто залишився. Побіля Козари вийшов з бою і впав винищувач, з якого живим залишився льотчик-грузин В.К. Убілава, котрий невдовзі пішов у партизанський загін Степана Левченка, а по війні нерідко приїздив у село.

З шести літаків, які впали поблизу Мирополя з екіпажів живим, але скаліченим лишився льотчик В.М. Назаров. Саме від нього стало відомо, що він та його побратими належали до 91 винищувального полку17-ї авіадивізії. Загинули екіпажі літаків Богданова Слави, Ковтуна Дмитра, Семенова Павла, Ремезова Миколи. Імена інших невідомі, як нічого не відомо про пілотів двох бомбардувальників, що впали поблизу Романівки.

Оборонні бої 7-9 липня та контрудар 5-ї армії 10-14 липня дали змогу командуванню Південно-Західного фронту виграти час для посилення оборони Києва, зриву гітлерівських планів «блискавичної війни». На середину серпня 1941 року територія Житомирської області була окупована ворогом. Вводячи резерви, несучи великі втрати, німецька армія підійшла до столиці України. В тяжких оборонних боях за Київ брали  участь і наші земляки : І.Баран, Г.Білінець, О. Бабков, М.Гулько, В.Зленченко, М.Кам’янецький, П.Карпенко, М.Петров та інші.

Кривавий  фашистський окупаційний режим

З перших днів окупації фашисти запроваджували тактику терору, арештів, розстрілів, знущань. До цього вони готувалися ще задовго до війни. Директиви "зеленої папки" Геринга визначали створення концтаборів, фабрик смерті, розстріли населення, вивіз рабів для потреб "вищої арійської раси". Все це й називалося новим порядком, що насаджувався на  тимчасово окупованій території.

За роки війни на новоокупованій території СРСР фашисти перетворили на руїни понад 70 тисяч радянських міст, селищ і сіл, 32 тисячі промислових підприємств, 98 тисяч колгоспів, 1,876 радгоспів. Вони підірвали 65 тисяч кілометрів залізниць, вивели з ладу або  вивезли 16 тисяч  паровозів, 428 тисяч вагонів.

Понад 20 мільйонів радянських людей загинуло на фронті, а також від бомб, розстріляно чи замучено в концтаборах.

У червні 1941 року Гітлер видав наказ  "Про управління на території окупованих областей", за яким створювався генеральний округ "Житомир", що займав площу 64800 квадратних кілометрів з населенням 2916890 чоловік ( до нього  входила частина Вінниччини і Білорусії).

Біля  двох з половиною років німецько-фашистські загарбники терзали наш край. За цей період ( за неповними даними) вони замучили і розстріляли по області 170557 мирних жителів та 78595 військовополонених, спалили і знищили багато виробничих приміщень, закладів культури, шкіл, цілі села, разом з їх мешканцями.

Окупація завдала  величезної матеріальної шкоди, яка  в цілому по області становила майже 22 мільярди карбованців              ( у довоєнному обчисленні).

За два з половиною роки окупації гітлерівці завдали величезних збитків і Дзержинському району.

Найбільше постраждав Дзержинськ. За час окупації тут закатовано і вбито більше трьох тисяч мирних жителів. В парку, піщаних та глиняних кар'єрах є не одна могила безневинно забитих людей. Такі ж масові розстріли проводилися в Мирополі, Печанівці, хуторі Сущевичі. Всього ж по району в значно менших, ніж тепер, довоєнних  межах) окупанти вбили 4537 мирних жителів, 762 піддано катуванням.

Після катувань вмерло 24 мирних жителі, більше 100 загинуло в застінках фашистського гестапо та концтаборах, убито бомбами і снарядами 142 чоловіки, загинуло полонених червоноармійців – 51.

Не піддаються опису страхіття німецької "порядності та акуратності з перших днів окупації.

Свідок тих подій О.Роїк згадував: "Вночі арештували колишнього начальника міліції Голанковського, Івана Присяжнюка, Василя Константинова. Їх били шомполами, гумою, ламали пальці, суглоби, а на другий день всіх розстріляли в дворі міліції. 25 серпня 1941 р. поліцаї  зігнали єврейське населення Дзержинська до приміщення старого військкомату ("воєнвєд") і групами по 70-80 чоловік, немовби на роботу, відправляли до парку. Давши в руки лопати їх заставили копати ями, а потім наказали роздягтись наголо, ставили їх на краю ями і розстрілювали. Дітей і поранених кидали до ями живими.

Присипані піском могили, ще довго ворушились, стогнали, підпливали кров’ю».

Для проведення масових розстрілів викликалися спеціальні каральні загони жандармерії та гестапо. Але звірствували і свої запроданці та зрадники. Поліцай Сягровський, пізніше страчений партизанами, особисто розстріляв більше 70 чоловік, одяг і білизну яких забрав собі.

Показовим був судовий  процес над зрадниками-поліцаями Д.Гнатюком, І.Леськом, М.Рибаком, який відбувся у Дзержинську в січні 1987 року.  Неможливо було слухати зізнання відщепенців у своїх жахливих злодіяннях.

Керував місцевою поліцією німець Мольц, його посібниками були Ткачук Степан і Лєднік Степан. Один з утікачів на суді так згадує розправу над безвинними жертвами: "Спочатку окремою колоною відвели жінок-матерів, потім повели дітей. Я йшов за Люсіком. Двоє дівчаток  міцно вчепилися за його руку. Нас зупинили метрів за 4 від ями. Чи то набоїв пожаліли, чи то заради розваги, але по два поліцаї підходили до дітей, проколювали багнетами їм животи і ще живих кидали в рів. Крик, плач, жахливий стогін розносилися по усьому лісу". Людмила Давидівна Блехман 12-річною дівчинкою стояла на краю ями і непритомною впала раніше, ніж прозвучав поліцейський залп. Серед мертвих, облитих кров'ю трупів вона пролежала, поки вщухли постріли, а тоді виповзла і кинулась тікати.

Виявили справжній героїзм, мужність, християнське милосердя і доброту, ризикуючи своїм власним життям і життям своїх родин,  рятуючи приречених на загибель євреїв громадяни Петро Мельничук з Дзержинська, Єва Зінчук з донькою Ольгою Шикун з Врублівки, Ганна Одарчи...., Лідія Конончук з Монастирка, сім”я Мельничуків: Мефодій Дмитрович, Віра Василівна та діти Антон, Степан та Іван, Марія Петрівна Береза з Садок, Ніна Макарчук, Франц Жмуцький з с.Гвоздярня, Степанида Михайлівна та Василь Іванович Кузьменки з Ясногорода, Віра Степанівна Бондарчук......., Олександр Дітківський з Монастирка, Павло Степанович та Ніна Моїсеївна Філіповичі з Дзержинська. Антоніна Вільгельмівна Дардалевич з хутора Сущевичі, Гнат Радзихівський, Марія Буліч, Софія Коротка, Віра та Софія Данилюки з Лісної Рудні.

Роман Войнаровський...

Викарбувані на стелі праведників миру в Єрусалимі імена Павла Степановича та Ніни Мойсеївни Філіпович,

Єви ........ Зінчук

Лідії... Конончук, Ніни ..... Макарчук , Марії .... Берези.

Мефодія Степановича та Віри Василівни Мельничуків їх син Антон.

Єврейською радою Фонду України “Пам”ять жертв фашизму в Україні” нагороджені дипломами “Праведник України” Мельничук Антон Мефодійович. Указом Президента Ющенка нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ст. за мужність, виявлену в роки Великої Вітчизняної війни у врятуванні осіб єврейської національності від фашистського геноциду.

 

Місцевий житель, краєзнавець і активіст єврейського відродження Г.Б. Фельдман зібрав спогади і архівні документи учасників цих подій, встановив зв'язки з вцілілими очевидцями цих трагічних подій і видав на основі цих матеріалів книжку "Забвению не подлежит" (Житомир "Полісся" 2000р.)

Встановивши суворий окупаційний режим, фашисти всі свої накази та розпорядження закінчували загрозою смерті. На вбивства радянських громадян і дозволу  ніякого не треба було. Жителі позбавлялися будь-яких громадянських чи загальнолюдських прав. Були встановлені численні податки та платежі. Німецькі окупаційні власті вимагали від населення всього – хліба, молока, м’яса…

Зростаючий опір радянських військ на фронтах, великі втрати, постійна мобілізація все нових сил для діючої армії змусили окупантів для поповнення робочою силою завозити молодь із захоплених територій. З Дзержинського району на каторжні роботи було вивезено   17% жителів, а з райцентру – 448 чоловік.

Тільки з с.Годихи було вивезено в Німеччину на каторжні роботи 211чол. Із села Садок у фашистську Німеччину було забрано 76 чоловік, 19 з яких загинули. А це ж зовсім невеликий населений  пункт.

15 грудня 1942 року декілька сот угорських солдатів оточили Дзержинськ. Угорці разом з місцевими поліцаями обходили будинок за будинком і забирали  всіх чоловіків від 14 до 70 років та молодих дівчат і жінок. Цього дня гітлерівці заарештували кілька сот мирних жителів і відправили їх в концтабір в Шепетівку.

В таборі знаходились понад 5 тисяч мирних жителів, в тому числі жінки  і діти. Від голоду люди стояли як тіні, і ледве пересували ноги. На початку січня гітлерівці погнали всіх ув'язнених на захід. Знесилені старики, жінки і діти відставали і не могли йти далі. Німці й угорці безжалісно били їх нагаями і прикладами, а зовсім знесилених розстрілювали на очах всієї колони…

Документи та спогади тих, хто побував у німецькому “раю”, свідчать про тяжке , голодне життя, насильства і муки, про боротьбу і смерть.

Жителька села Вільхи Яніна Райковська згадує: "Навесні 1942 року на підводах в село приїхали поліцаї. Ловили нас, повантажили як худобу і повезли у Новоград. Пробули ми там 4 дні. Пробували тікати, та куди там. Нас повертали і дуже карали. У Новограді запихали всіх у товарняк і повезли у Австрію. Звідти, разом з полоненими  відправили у табір Вельценех.

Жили у бараках. Бараки були дерев´яні, зверху в чотири ряди обтягнуті колючим дротом. Дуже голодували, їли брукву. Одна хлібина на день ділилась на десятьох."

“Нас везли в товарних вагонах, їсти майже не давали. Спочатку привезли в Лібаузький табір, звідти відправили в Вольдорф на ткацьку фабрику. Їсти давали погано, по двісті грамів хліба і одному літру брукви. Працювати заставляли по 12-13 годин, за найменшу провину били. Мої подруги – Катя Кравченко і Марія Шаповаленко - не витримали, покінчили життя самогубством”, - згадує Ганна Мартинюк з Гордіївки.

У листі з Німеччини Марія Баліцька писала: “ Навіщо мені жити! Маю батька, маю матір, маю рідну домівку, але не бачу їх, не чую рідної мови. Бачу тільки одні знущання”.

У багатьох молодих людей трагічно обірвалося життя, як у Ніни Степанової з Романівського склозаводу та двох невідомих дівчат, розстріляних біля ешелону в Печанівці за спробу втекти.

Навіть в страшних умовах концтаборів наші земляки чинили опір, наближаючи нашу перемогу над фашизмом. Підпільник Степан Мельничук, вивезений на фашистську каторгу в передмістя Ессена на шахту разом з п'ятьма іншими невільниками був розстріляний фашистами навесні 1943 за те, що під час нальоту англійської авіації, шахтарськими лампами вони давали сигнали льотчикам куди скидати бомби.

Боротьба бійців невидимого фронту.                                       Широке розгортання партизанського руху.

Від будь-якої війни завжди найбільше потерпає мирне населення. Особливою жорстокістю відзначалася Велика Вітчизняна війна радянського народу з німецько-фашистськими загарбниками. Вона мала два фронти бойових дій. Перша – це героїзм солдата з рушницею, другий, не менш героїчний – рух опору мирного населення, окупованих ворогом територій. Житомирська земля, в тому числі і наша Дзержинщина, - яскравий тому приклад. Ця боротьба здійснювалась в трьох головних формах: саботаж населенням економічних, політичних та військових заходів окупаційних властей; створення мережі керівних центрів, організацій і груп підпілля; розгортання масового партизанського руху. В тилу у ворога діяло понад 800 підпільних партійних і близько 300 комсомольських комітетів, тисячі первинних організацій і близько 3,500 партизанських загонів і груп.

Окупація нашої області зовсім не означала, що ворог підкорив її, став тут повноправним господарем. Радянські люди не вважали себе переможеними, навіть в умовах жахливого терору  не припиняли напруженої боротьби.

Протягом липня і половини серпня 1941 року в Житомирській, Київській, Чернігівській, Одеській, Дніпропетровській, Запорізькій і Сумській областях було відібрано і залишено  на підпільну роботу тисячі і тисячі радянських патріотів.

Ще до  початку окупації на Житомирщині було створено 36 підпільних райкомів і міськкомів КП(б)У, 210 первинних організацій. Для їх керівництва на нелегальне становище перейшли 22 секретарі райкомів. Справа ця була нова, тож не обійшлося без помилок. Для підпільної роботи були залишені кращі комуністи, відомі широким колам громадськості. Більшість з них запроданці відразу ж видали фашистам.

В перші ж дні війни були арештовані редактор районної газети Дем’ян Переденко та відповідальний секретар Михайло Кузьмінчук, начальник міліції Голанковський, інспектор по заготівлях Госланківський, працівник РНК Фізанет, секретар РК комсомолу Іван Присяжнюк, активіст Василь Костянтинів, які після катувань були розстріляні.

Для організації підпільної роботи було створено основний і запасний підпільні обкоми партії. У липні 1941 року з документами на ім’я Г.І. Шумакова до Житомира прибув  секретар підпільного обкому Г.І. Шелушков і зайнявся створенням підпільних груп спочатку в місті, а потім і в районах області.

Чинили опір фашистам радянські люди, навіть не будучи членами підпільних груп. За непокору  в Печанівці були повішені фашистами машиніст паровозу Микола Чудій, за  невихід на роботу – робітники Р. Рябченюк, В.Бистрицький.

Житомирський гебісткомісар доповідав своєму начальству: "В Печанівці, на залізничній колії застали кочегара паровоза  в той момент, коли він знімав болти і шайби. На допиті він зізнався, що робив це для того, щоб вивести з ладу паровоз". Не встановлено, хто був цим сміливцем, який діяв майже у всіх на очах. Не відомо, яка доля спіткала його.

На початку війни в багатьох селах патріотичне підпілля створювалось стихійно, що свідчило про високий  патріотизм людей.

В перші  дні війни вчорашні випускники Печанівської середньої школи Григорій Олексійчук, Михайло Суріков, Юрій Трубійчук, Іван  Барчук, Олексій та Олександр Лещуки, Мар’ян Вишнівський, Василь Долібець, Іван Федорук, Яків Бабич пішли до райвійськкомату. Хлопці марно вмовляли військового комісара взяти їх до армії. Засмученими вони поверталися додому, кожен у своє село.

Ще до появи німців молоді патріоти з сіл Паволочка, Пилипо-Кошара, Булдичів, Мала Козара та ін. були готові до боротьби з окупантами.

Після відступу наших військ Григорій Олексійчук разом з ровесниками почав збирати біля свого села Пилипо-Кошари та навколишніх сіл залишену зброю і ховати її в надійних місцях.

По селу ходили поширювані поліцаями чутки, ніби німці от-от візьмуть Москву. Треба було їх  спростувати. З великими труднощами дістали радіоприймач і встановили його під піччю у хаті Григорія.

Відтоді в Олексійчуків не переводились "гості ". Схилившись над запічком, слухали зведення Радянського інформбюро. Розмножувати їх допомагала сестра Григорія Віра. На ранок мешканці Пилипо-Кошар читали правду про війну. "Не вірте фашистським гадам і їх прихвосням, - схвильовано закликали листівки, - радянські воїни дають гідну відсіч ворогові!".

Тим часом у селі Паволочці, де молодь так само, як пилипо-кошарська і булдичівська, ходила у Печанівську середню школу, теж гуртувалося молодіжне підпілля. Його очолили комсомолець Іван Барчук та Василь Порхун. Починали з того, що й пилипо-кошарці поширювали серед населення зведення Інформбюро, збирали зброю. А ще кожної ночі клали живі квіти на могили загиблих радянських воїнів. На паперових стрічках писали: "Смерть німецьким окупантам!".

Смерть чатувала на загарбників скрізь, навіть на вигоні, де, проїжджаючи селом, німці часто зупинялися на одному й тому ж місці, розкладали вогнища. Ця німецька акуратність добре послужила юним месникам. На місці зупинки німців вони неглибоко закопали на старому згарищі великокаліберний артилерійський снаряд. І не помилились. Незабаром тут фашисти розіклали багаття, почали потрошити набитих у Паволочці курей. Коли  полум'я розігрілося на повну силу, повітря струсонув оглушливий вибух, розметавши у різні сторони з півдесятка вояк.

В Малій Козарі згуртувалась невелика група юних патріотів, в яку входили Володимир  Романюк, Аналій Олексійчук, Микола Швирід, Антон та  Юрій Трубійчуки, Онися та Влас Харчуки, Ольга Микитюк, Трифон Павлюк. Очолив підпільну групу Григорій Олексійчук.

…Морозяна ніч під Новий 1942 рік. В хаті жителя с.Булдичева Мар’яна Вишнівського зібралися хлопці відзначити новорічне свято. Як і годиться, на столі і пляшки з перваком і закуска відповідна.

Та не тости звучали в ту ніч у хаті Вишнівського. Замість келихів підняли юнаки вгору комсомольські квитки і поклялися мститися фашистам за смерть і руйнування, які ті принесли на нашу землю.

Так була створена невелика підпільна організація. Входили до неї Іван Федорук, Мар’ян Вишнівський, Василь Долібець, Федір Артемчик, Олексій Лещук, Олександр Лещук. Очолив організацію вчитель Василь Кирилюк.

На тому ж вечорі були розподілені обов’язки між молодими підпільниками. Головними завданнями було збирання зброї, боєприпасів, робота серед місцевого населення, агітація серед солдат-мад’ярів, що дислокувались на станції Печанівка, встановлення зв’язку з підпільними організаціями і групами інших сіл.

Молоді патріоти вже з перших днів своєї діяльності добились певних успіхів. Їм вдалося встановити контакти з деякими солдатами з числа мад’яр, від яких одержували гвинтівки і патрони. Особливо активно допомагав Андрій Ковач.

Поступово організація зростала. В сорок другому році до неї вступили Олександр Горбатюк, Іван Луцак, Яків Бабич. Молодь не могли залякати ні загроза смерті, ні тортури в застінках гестапо. Ті, хто потрапляв до рук фашистів, воліли за краще вмерти, ніж зрадити Батьківщину, своїх товаришів.

Спочатку вели війну з ворогом розрізнено. Кожна група в своєму селі. « Умнее стали работать, когда познакомились со Степаном Григорьевичем Левченко. Мы перестали в наших действиях быть детьми», - згадує в листі Миропільському краєзнавцю А.Д. Кухаруку бувший льотчик-винищувач  Віктор Назаров.

Ще на початку війни літак Назарова був збитий фашистськими винищувачами на околиці лісу під Мирополем. Страшенно скаліченого льотчика Григорій Олексійчук з друзями приніс в село Пилипо-Кошари до оселі фельдшера Поліщука.

«Девять месяцев я не мог ходить. Жители села оживили меня»- згадує Назаров в тому ж листі. Льотчик Назаров добре володів німецькою мовою, згодом він став одним з найактивніших членів підпільної організації.

Не  одне покоління людей буде захоплюватися нескореністю патріотів, які піднялися на боротьбу з ворогом у найважчому,   1941 році. Радіоінформбюро приносило невтішні вісті. Ворог несамовито рвався до Москви. Загарбницький чобіт топтав білоруську і українську землі. Дзержинські сміливці кинули виклик окупантам. Вони не знали й не могли знати про підпільні молодіжні організації Красно дона, Криму, Білорусії. Люди діяли так, як цього вимагав високий обов'язок громадянина і патріота рідного краю.

Зачувши про дії паволоцьких комсомольців, Григорій Олексійчук поспішив до них. Його добре знали по школі, але тепер у чоловікові з чорною бородою важко було впізнати Гришу, незмінного редактора усіх шкільних стінгазет.

Тоді від нього вперше почули ім'я Левченка.

Директора Малокозарської неповної середньої школи Степана Григоровича Левченка, як офіцера запасу, мобілізували в перший день  війни. Та трапилося так, що його підрозділ опинився в оточенні. З оточення виходили через ліси, та дійшовши до Високої Печі, натрапили на ворожу колону.

У село Степан Григорович повертався разом з колишнім парторгом колгоспу Дмитром Романюком, який не встиг евакуюватися з Житомира. По дорозі зайшли в Дзержинськ. У райцентрі оточенці зустріли колишнього працівника фінвідділу Васильєва. Його та ще кількох чоловік було залишено для підпільної роботи. Тоді й домовилися працювати спільно.

Невдовзі Степану Левченку вдалося влаштуватися вчителем в Малокозарську школу.

Взнавши про ризиковані дії молодих і недосвідчених  патріотів Малої Козари, Пилипо-Кошар, Паволочки і Булдичева Левченко взяв керівництво підпіллям в свої руки.

Василь Іванович Кирилюк очолив підпілля в Мирополі. 7 листопада в Малій Козарі  відбулася перша рада, на якій було обрано підпільний комітет та розподілено обов’язки між його членами. До складу комітету увійшли керівники підпільних груп в селах Василь Кирилюк, Григорій Олексійчук, Олексій Лещук, Михайло Суриков, Василь Порхун, Іван Барчук. Очолив комітет Степан Григорович Левченко.

Коротенькі виступи на раді зводилися до одного: настав час діяти організовано, по наперед розробленому плану. Рукописних листівок не вистачало для всіх навколишніх сіл. Тоді Григорій Олексійчук запропонував друкувати їх на саморобному верстаті. Для цього використали знайдений в руїнах Дзержинської друкарні різнокаліберний шрифт. Люди читали листівки, в яких рядки нерідко розбігалися в усюбіч, і вірили в свою силу.

Ось листівка підпільного комітету: "Вам, селяни, з вашого ж хліба дають пайок напівголодного існування. Ви не маєте змоги їсти продукти, які самі виробляєте. Де ваші корови і свині? Все забрав фашистський загарбник. А де ваші діти? Їх погнали на смерть у Німеччину. Хто повернеться звідти? Ніхто і ніколи  не повернеться. Тепер фашисти кинулись на останню здобич – хочуть вивезти в фашистське пекло всю молодь. Фашисти прагнуть знищити її, як євреїв, тільки іншим шляхом! Не слухайте зрадників-старост, не їдьте в Німеччину. Ні одного яйця, ні однієї склянки молока, ні одного шматка хліба! Кожна, хоч маленька ваша робота проти фашистів допоможе прискорити їх загибель!

Смерть фашистам!".

В кінці 1941 року в Дзержинськ приїжджає  уповноважений підпільного обкому колишній старший агроном Любарської МТС Павло Петрович Вихованець. За завданням підпільного обкому  П.П.Вихованець входить у довір'я ворогів, через сільгоспуправу одержує призначення на посаду директора Дзержинської машинно-тракторної станції і розпочинає роботу по створенню підпільної організації в Дзержинську і підпільних груп в селах району.

Робота в МТС була зручною для підпільника. Адже доводилось часто виїжджати в села, обласний центр зустрічатися з людьми.  Незабаром підпільні групи були створені в багатьох селах району. Ядром підпільної організації в Дзержинську були  П.П. Шикун, Ф.П. Містюк, П.Р. Суріков, М.П. Волтарніст, І.Г. Безруков, С.І. Губенко, В.В. Кузьмінчук. В Печанівці – П.В. Кадощук, І.З. Царенко, М.Я. Лук’янчук. В Корчівці вели антифашистську агітацію І.С. Савчук, М.О. Шарварчук, у Врубівці – С.О. Рудь, Д.І. Куцінський, П.К. Паренюк, в      Соболівці – І.І. Гурський, П.Н. Табуровський, у Вільсі – С.П. Худзик, в Годисі – П.О. Сороколіт, С.П. Сороколіт, К.Ф. Коцюбинська, О.А. Гайдук, А.І. Просяний, в Карвинівці -           С. Рещиков, З.Д. Кучер, в Мирополі  - В. І. Кирилюк, О.А.Кухарський, З.А. Кухарська, А.Я. Кущенко, К.С. Альохін, в Камені – О.А. Пригонюк, З.О. Павленко, С.М. Царенко,  в Червоних Хатках – А.К. Табуровський, в Сарнівці – Ф.К. Жарський, в Лісній Рудні – О.М. Сірик.

Підпільні групи були створені майже у всіх селах району, але найбільш вдало дзержинське підпілля діяло в восьми своїх філіях.

Коло діяльності Дзержинського підпілля розширилося. Невдовзі було налагоджено  зв’язки з Чуднівською та Денишівською підпільними організаціями.

Керував Денишівським підпіллям  з перших днів окупації вчитель фізики і математики миропільчанин Артем Кирилюк з дружиною Степанидою Артемівною Голеницькою.

Вони організовували втечі військовополонених з Богунського концтабору, збирали і передавали в концтабір продукти харчування. Степанида Артемівна брала німецькі прокламації, виправляла їх, вставляючи свій текст.

Підпільники проводили підривну роботу на підприємствах, саботували воєнні, політичні та господарські заходи окупантів, закликали населення не їхати  на каторжні роботи до Німеччини, виводили з ладу сільськогосподарську техніку, в нічний час роздавали населенню намолочене зерно, переписували від руки і роздавали населенню зведення Радіо інформбюро, здійснювали диверсійні акти на залізницях, підприємствах і установах району, збирали зброю, боєприпаси і підбирали людей для партизанських загонів.

В 1942 році народні месники активізували свої дії. Були створені диверсійні загони, які здійснювали диверсії на залізниці, перешкоджали фашистам вивозити хліб з сіл. По завданню підпільного комітету, комсомолки Ольга Микитюк та Онися Харчук двічі виводили з ладу молотарки, пустивши в барабани залізні шворні.

У Малій Козарі та Пилипо-Кошарах знайшли притулок чимало бійців та офіцерів Радянської Армії, які втекли з таборів військовополонених. Не так-то просто було влаштувати їх на роботу чи приписати в селі. Нову людину добре бачили свої, а ще краще – прихвосні. І тут стали у пригоді золоті руки льотчика Віктора Назарова. Він підробив печатку. Бланки для довідок, навіть такі, де внизу зазначалося "Старостам надавати пред'явнику цього всебічну допомогу…", діставали за плату  у місцевих поліцаїв. З цими довідками можна було вільно ходити від села до села. Тож капітану Клязміну, старшим лейтенантам Зуєву, Іващенку, рядовому Тимощуку вдалося перейти лінію фронту.

1942 видався сутужним для підпільної організації. Німецькі окупанти позакривали чимало шкіл, в тому числі й Малокозарську. Степану Григоровичу довелося перекваліфікуватися. Давня пристрасть – фотографія стала в нагоді. Тепер домівка вчителя була  фотографією і явочною квартирою одночасно.

Кращої вивіски для підпільників годі було й шукати. Частіше почали навідуватися з відомостями Іван Барчук, Григорій Олексійчук. Іноді хлопці, про людське око, приводили з собою дівчат. Нерідко приходили похизуватися перед фотографом новісінькою формою поліцаї. Левченко "годив" їм.

Проте дедалі важче ставало присипляти пильність загарбників. Оскаженілі  від поразок під Москвою, Тулою, Ростовом-на-Дону, вони нишпорили по селах, арештовували колишніх активістів, просто підозрілих. Із шкіри пнулися обертні, догоджуючи своїм хазяям. Колишній лісник Митрофан Якимчук, який тепер, одержавши посаду начальника лісодільниці хутора  Круцява, переродився  на фольксдойча Шульца, давно слідкував за підозрілою групою "біженців", котрі працювали в лісі. Що то були за "біженці", знав лише дехто з керівників підпілля, чекаючи слушного часу переправити їх до партизанів, чутки про яких доходили у Малу Козару. Група Альохіна (так називали себе бійці та офіцери-оточенці, що пробивалися до своїх від самого кордону) вичікувала. Та скільки їм доведеться отак сидіти під пильним поглядом фольксдойча, ніхто не знав.

І ось комітет приймає сміливе рішення: озброїти кількох  чоловік з групи Альохіна і відправити шукати зв’язків із партизанами. Людей відправили, наділивши їх зброєю, харчами. Та жоден з них не подав про себе звістки.

Перша серйозна невдача не похитнула підпільників. На черговому засіданні комітету одноголосно прийняли рішення: розпочати підготовку по створенню бази для майбутнього партизанського загону і готувати людей до виходу в партизанські загони. На осінь 1942 року організація мала 17 гвинтівок, 40 тисяч патронів, 60 гранат, ручний кулемет і кілька пістолетів.

На деякий час ворогові вдалося сплутати плани підпільників... Несподівано німці схопили кількох товаришів, серед яких був і керівник Денишівського підпілля Артем Кирилюк. Коли Кирилюка затримали на Любарському мосту, він пристрелив вартового, але тут же його підкосила ворожа куля. Після жорстоких катувань в застінках гестапо Артем Кирилюк був розстріляний. Після знущань і катувань також була розстріляна його дружина Степанида Голеницька з новонародженою донечкою.

Староста з Пилипо-Кошари Петро Голубинець видав німцям льотчика Назарова, а Шульц-Якимчук – Кузьму Альохіна. Випитуючи імена підпільників, їх довго катували. Кузьма Альохін в бердичівській тюрмі був розстріляний, а Віктор Назаров пройшов муки пекла в застінках бердичівського і шепетівського гестапо і концтабору в Освенцимі. Чудом він залишився живим і після втечі з концтабору, ще продовжував  боротьбу з ворогом.

Постійний  зв’язок з дзержинцями мали члени керівної трійки обласного  комітету Г.І. Шелушков, П.І. Шиманський, З.П. Музика.

В квітні 1942 р. до Дзержинська приїздив із спецзавданням П.І. Кондратюк (ПАЖО ф. 76 оп. За 91-л. 19).

Секретар обкому О.Д. Борадій особисто  зустрічався з керівниками  дзержинського підпілля і домовлявся про відправку перевірених людей до партизанських загонів. Антифашистський рух все поширювався. На початок   1943 року створилася чітка структура підпілля – обком, районна підпільна організація, комітети, групи, диверсійні загони. Житомирщина мала 75 підпільних організацій, в 12 районах були створені великі підпільні комітети, в т.ч. і в Дзержинську.

На Житомирщині в підпіллі нараховувалося біля 2500 чол.

З метою дальшого розгортання масової боротьби 10 квітня 1943 року підпільний обком скликав обласну партконференцію, на якій було 19 делегатів. Від Дзержинського району делегатом був Павло Петрович Вихованець. Її рішення прискорило створення партизанських загонів. На це окупанти відповіли жорстокими репресіями. В наказі житомирського управління говорилось про розстріл кожної людини, яку зустрінуть у лісі. Фашистами був спалений хутір Короленки. Жителів Корчівки поставили під розстріл над ямою, яку самі змушені були викопати. Від смерті їх врятувало лише те, що один із жителів, який в першу світову війну був у німецькому полоні, знав німецьку мову і зумів переконати німецького офіцера, що мирні жителі безневинні. На околиці Дзержинська, в лісі, німці повісили трьох чоловік, закатували 13-річного Франца Шепанського в Карвинівці, запідозривши їх в зв´язку з партизанами. Були привселюдно повішені Юрій Трубійчук та Віталій Рибачук з села Мала Козара.

В Мирополі була розстріляна 12-річна Ніна Гиндич, яка ввечері вийшла на вулицю. Без всяких підстав  було розстріляно Івана Петрушка та Пилипа Степ´юка, які йшли з поля, Володю Крижанівського, що їхав з дровами, шляхових працівників Нілу Рожко, Трифона Цьомика, Ганну Цьомик, Ольгу Гуменюк, Ніну та Антоніну Баб´юк, Михайла Рожка, які поверталися з роботи.

У березні 1943 року на квартирі Степана Левченка відбулася нарада підпільників з участю  делегатів від усіх сіл. Представником від підпільного обкому партії був Влас Харчук, через якого підтримувався зв’язок між житомирським, баранівським і дзержинським підпіллям. А з першим теплом у баранівські ліси вирушив невеликий загін, сформований з підпільників. До нього ввійшли Григорій Олексійчук, Сергій Рябчук, Михайло Лук’янчук з дружиною Марією, Анатолій Петраков, Григорій Чеканов, Петро Шикун, Іван Рудь, Федір Химич, Григорій Пилипчук, Микола Романюк. Командиром загону імені Кутузова (таку назву дали йому) було обрано Власа Харчука.

Загін швидко обростав людьми, а зброї бракувало. Самі й добували її. Старожили села  і учасники підпілля, що залишися в живих, досі пам’ятають сміливу операцію, проведену під керівництвом Григорія Олексійчука.

Він довідався, що в одній з хат с. М.Козара розташувалися на постій 18 фашистів, озброєних гвинтівками, кулеметом, гранатами. З невеличкою групою сміливців Григорій оточив хату. На всіх був один пістолет і один обріз з вітчизняної трилінійки. Вперед послали комсомолку Олену Микитюк. Побачивши дівчину, фашисти замахали руками. Та, ввійшовши в кімнату, Олена вихопила з-під своєї кофточки пістолета і грізно  наказала:

  •  Руки в гору, ви оточені партизанами!

Перелякані вояки підняли руки, а тут і хлопці підоспіли, хто з ножем, а хто з сокирою у руках. У загін поверталися, згинаючись під важкою ношею здобутої зброї.

Менше ніж за місяць загін провів кілька операцій на станції Печанівка, розгромив сільську управу в Булдичеві та виробничу лісодільницю на хуторі Круцява. Партизани вислідили і розстріляли ката  радянських військовополонених німця Макуса. Заворушилися гестапівці в Дзержинську. Як  навіжені, гасали вони по селах, вишукуючи сліди партизанів. Даремно! Партизани безслідно зникали, бо в кожному селі мали надійний схов.

Не давали спокою ворогам диверсійні групи Григорія Олексійчук та Івана Автухова, які найбільш активно діяли на відділку залізниці Бердичів-Полонне. Багато героїчних справ на їх рахунку. Брати І.Я. та П.Я Рогожеви неподалік від ст.Разіно знищили німецьку охорону і врятували від вивезення в неволю 85 чоловік.

Керівник підпільної організації Мирополя В.І. Кирилюк знищив 25 тон пального і зіпсував 21 трактор.

Гітлерівці  хотіли вивезти з окупованого району весь урожай. Вони створили «ударні» бригади в розпорядженні яких було 7-8 молотарок, їх встановлювали в селах до колоска обмолочували і забирали хліб. Одна з таких бригад завітала в Малу Козару. Наказ підпільного комітету був коротким: усіма засобами перешкодити  проведенню жнив, не дати фашистам вивезти хліб.

І залунали вибухи. З 10 червня по 23 вересня 1943 року в Баранівському, Мархлевському, Ярунському і Дзержинському районах народні месники під командуванням Свиридова, Майорова, Лебедєва, Довженка, Захарчука, Лосєва, Хіміча знищили 27 тракторів, 24 молотарки, 38 жаток, 9 комбайнів, 6 двигунів, 4 механічні майстерні. Свій рахунок відкрила і диверсійна група Григорія Олексійчука. Всього за три дні вона знищила молотарки в 6-ти селах.

Фашисти пробували возити хліб у снопах, але швидко від цієї затії відмовилися, бо вагони з тим збіжжям горіли, як смолоскипи.

На початку серпня у Печанівку прибув ешелон з молотарками і нафтодвигунами. Сім молотарок, п’ять тракторів і двигунів завезли в Малу Козару. Охорона чимала – 10 німців і більше сотні поліцаїв. З усієї округи зігнали людей, зібрали всі підводи. Зерно після обмолоту зразу ж відправляли на станцію.

Розрахунок був простий: техніка сконцентрована в одному місці, організована посилена охорона, яку не здолати нечисленним групам патріотів. Закінчаться жнива у Малій Козарі – все це «господарство» переїде в Камінь чи Врублівку, а там ще важче буде впоратись з ним. Таким чином фашисти можуть вивезти з району весь хліб.

Іван Барчук згадує: «Григорій Олексійчук зажурився. Такий «горішок» був не під силу. 12 бійців з двома автоматами і гвинтівками проти сотні до зубів озброєних ворогів нічого не вдіють. Довелось посилати за підмогою у загін. За добу в розташування нашої групи прибув партизанський стрілецький взвод  під командуванням лейтенанта Павла Захарчука.

З допомогою жителя Малої Козари Панаса Бардаша ми провели глибоку розвідку оборони ворога. Траншеї, кулемети і міномети охорона розташувала з боку лісу і села. А від Булдичева і Мирополя виставила лише окремі пости. Ворог почував себе безпечно. Поміж скиртами намолоченого хліба поліцаї зробили здоровенний курінь, на зразок казарми. Тут же  зброя та боєприпаси і жодного вартового. Певно надіялися на виставлені оддалік пости. Це значно полегшило нашу атаку, тим більше, що напад планувався не від лісу, де нас чекали, а з чистого степу, який фашисти вважали своїм надійним тилом.

Розділились на дві групи. У темряві підповзли впритул.

З тріском злетіла червона ракета. Партизанів ніби пружиною відкинуло від  землі. Розкотисте «Ура!» розірвало тишу. Черга трасуючих куль впилась в ожерет обмолоченої соломи і стало видно, як очманілі гітлерівці вихоплювалися з куренів прямо під кулі, металися, як загнані вовки між палаючими скиртами.

Ось в  атаку повів групу Павло Захарчук. Від Мирополя ударили бійці Григорія Олексійчука. Автоматні і кулеметні черги злились у єдиний клекіт. За 15 хвилин все закінчилось. Підібравши зброю, обливши молотарки, трактори і хліб  пальним, підібравши поранених, ми повернулися у Явненський ліс („Червоний прапор” 1980р. №29).

Пізніше  зв’язківці розповідали, який переполох зчинився у ворожому стані.

Окупанти довго не могли натрапити на сліди підпільників і партизан, бо діяли вони обережно. І все ж запроданцю-провокатору Леоніду Савицькому вдалося ввійти в довіру до П.П. Вихованця. В Дзержинську Савицький  жив ще до війни, видавав себе за активіста. Потім десь щез, а під час фашистської окупації знову появився, відкривши власну фотографію. Савицький знав багатьох людей з навколишніх сіл і  при зустрічах вступав з ними у відверті розмови. Якимось чином довідався він про малокозарківське підпілля. І став шукати з ним зв’язків, пропонував свої послуги. Кілька разів передавав Левченку листівки, які нібито одержував у Чуднівській підпільній друкарні.

Показна сміливість Савицького, його зневажливе ставлення до конспірації насторожували. На черговій явці вирішили не говорити про своїх людей у його присутності . Однак попри пересторогу, Савицький проник у підпільну групу Дзержинська. Він вивідав прізвища дзержинських підпільників і керівників підпільних груп по селах. В червні 1943 року Савицький був присутній на нараді підпільного комітету, де П.П. Вихованець обговорював план операції по вивезенню продовольства і зібраної зброї на майбутню партизанську базу транспортом МТС.

С.Г. Левченко вже направив на базу чимало підпільників. У планах фашистів було за допомогою Савицького ще виявити місце знаходження партизанської бази і розгромити її. З цією метою запроданець почав шукати  контактів з С.Г. Левченком, який формував партизанський загін і керував ним, хоча ще залишався в підпіллі.

І ось він несподівано захотів побачитися з  Левченком. Зустрілися на квартирі у Савицького. Господар був надто збуджений і не приховував цього. Першим його запитанням було: хто вбив Макуса і розгромив лісництво. Ще довіряючи Савицькому, Степан Григорович розповів про загін партизан, зазначивши, що він нечисельний. Тоді гарячкуватий фотограф запропонував Левченкові спільну операцію по знищенню техніки для обмолоту хліба і зустріч своєї групи з партизанами Левченка в лісі біля розбитого танка, куди Савицький, мовляв, приведе своїх людей.

Але командир загону Влас Харчук та начальник штабу Іван Безруков спочатку вислали наперед лише трьох чоловік. Трапилося непередбачене: неподалік від розбитого танка зупинилося кілька машин, вщерть набитих німцями та поліцаями, які відразу позалягали в гущавині. По всьому було  видно – вони на когось чатували. Дозорці негайно сповістили про це командування загону.

Тієї ж ночі про підступність Савицького дізнався Степан Левченко.

Через зв’язківців негайно розіслали наказ  комітету: всі, хто хоч раз зустрічався з Савицьким, повинні йти в ліс. Там уже діяли партизанські загони з’єднання Маликова. За одну ніч партизанський загін поповнився кількома десятками озброєних і беззбройних людей – чоловіків, жінок. Покинув свою оселю і Степан Григорович Левченко.

Вранці в Малу Козару прибув загін добре озброєних фашистів та поліцаїв. Забрали підпільників Романюка, Швирида, Миронюка, Павлюка. По тому оточили квартиру Левченка. З хати якраз виходила дружина. Два дужі поліцаї, перегородивши їй   дорогу, запитали господаря. Зметикувавши, жінка назвалася сусідкою, а на запитання, де господар, відповіла, що не знає. Поки запроданці нишпорили по хаті, вона метнулася у город.

Кілька днів лютували вороги по селах району. Почалися повальні обшуки і арешти. З допомогою зрадника Савицького було заарештовано 160 підпільників. Були арештовані майже всі підпільники в Дзержинську, керівники підпільних груп в Мирополі, Биківці, Соболівці, Малій Козарі, Пилипах. За Павлом Петровичем Вихованцем прийшли вночі.

Дружина П. Вихованця Лідія Василівна Вихованець  згадує: «Чоловіка встигли попередити про арешти, але часу на те, щоб  врятувати мене з 5-ма дітьми (наймолодшому було трохи більше трьох років) вже не було і він відмовився від втечі, боячись, що заарештують мене з дітьми і піддадуть катуванню… до цього часу пам’ятаю в деталях той чорний день: Савіцький сам привів гестапівців і поліцаїв на квартиру. Розлючені поліцаї вдерлися до оселі і накинулись на Павла, який тримав найменшого сина на руках. Дитину видерли із рук і кинули на підлогу. Володя закричав від болю. «За всяку ціну збережи дітей » - були останні його слова. Пішов мужній, спокійний, з гордо піднятою головою. Таким він залишився в моїй пам’яті назавжди. Останню волю я виконала. Дітям загинути не дала.

Більшість підпільників встигли врятуватися і піти в ліси. Розгромити партизанську базу і знищити партизан гітлерівцям не вдалося.

В липні 1943 року  після жорстоких катувань у Бердичівському гестапо,  Павло Петрович Вихованець був розстріляний.

Загинули в Бердичівському гестапо  та в Люблінському концтаборі підпільники з Дзержинська  Бобков  Василь Васильович, Бондарчук Євген Іванович, Борисевич Степан Митрофанович  разом із сином  Михайлом, Волтарніст Михайло Петрович, Голубинець  Герасим Трохимович разом із  неповнолітнім сином Костянтином, Гузенко Степан Іванович, Коцюбинський Володимир Михайлович, Константинов Василь Іванович, Кузьмінчук Олександр Андрійович, Кузьмінчук Михайло Андрійович, Назаров Василь Якович, Нестерук Степан Андрійович, Матат Михайло Арсентійович, Мельничук Тодось Володимирович, Ткачук  Петро  Павлович, Суріков Павло Радіонович.  Окрім них   загинули  також підпільники із сіл району: Мельник   Олександр Федорович, Гнатюк Михайло Петрович,  Гнатюк Семен Вікторович з села Старочуднівська Гута, Миронюк Володимир  Степанович, Миронюк Степан Фокович, Романюк Дмитро Артемович із села  Мала Козара,  Годун Демид  Кирилович  з Великоі Козари, Табуровський  Альфред  Касперович  з Червоних  Хаток, Ковалюк Федір Євдокимович  з Мирополя, Сірик Олександр  Микитович з Лісноі Рудні,  Жарський  Франц   Кайтанович  з Сарнівки,  Куцинський Домінік Іванович…….,  Березівський  Микола Михайлович  …….., Ожеревський Микола Олександрович  з Кам’янки, Ейсмонт  Анатолій Сергійович   з Пилипо-Кошари.

А в баранівських лісах набирав сили партизанський рух. Понад 50 недавніх підпільників взяли до рук зброю, щоб у нерівному двобої засвідчити свою вірність Вітчизні. Душа підпілля Гриша Олексійчук очолив у партизанському загоні диверсійну групу. Тут його було прийнято кандидатом у члени партії, він очолив комсомольську організацію загону, в якій нараховувалося 200 чоловік.

Бойовий друг Григорія Олексійчука Іван Барчук згадує: «Гриша був улюбленцем партизанського загону, він виконував самі  відповідальні операції.

На початку 1943 року Гриша вже був командиром диверсійної групи. Протягом 1943-44 років група пустила під укіс 22 фашистських військових ешелони, знищила 10 містків на дорогах, підірвала 15 автомашин. Гриша був не тільки хоробрим командиром, але  і вмілим організатором найризикованіших операцій.

Одного разу в Малу Козару прибув ворожий загін. Нам було відрізано дорогу на вихід до залізниці. Гриша пропонує сміливий план – знищити гарнізон силами групи. 8 чоловік з гвинтівками і одним автоматом проти двох кулеметів і вдвічі більшої кількості людей. Наш напад був такий несподіваний, що вороги не зробили жодного пострілу, 14 фашистів ми враз обеззброїли. Тоді ми захопили 2 кулемети, 14 гвинтівок, біля двох десятків гранат.

В бою, як завжди, попереду ми бачили свого командира».

Багато з того, що робили підпільники, стерлося з пам’яті, розгубилося на нелегких  партизанських стежках. Але в керівника малокозарського підпілля, пізніше командира партизанського загону Степана Григоровича Левченка збереглися рапорти про диверсії на залізниці, написані Григорієм Олексійчуком. Потерті на згинах, помережані вицвілими літерами папірці промовляють гучніше за слова. Ось лише деякі з цих рапортів, які пройшли важку дорогу війни.

«Командиру групи партизанського загону т.Левченку від командира диверсійної групи Олексічука Григорія Пилиповича.

РАПОРТ

Цим доповідаю, що завданням підпільного комітету зв’язковий станції Печанівка І.З. Царенко, який працює стрілочником, 23 червня 1943 року о 24 годині пустив поїзд з фронту у хвіст поїзда, що стояв. У цей час по другій колії йшов третій поїзд на фронт, який теж зазнав аварії від удару виштовхнутих вагонів. В результаті аварії зазнало три поїзди. Розбито паровоз, 34 вагони з автомашинами, інструментом, устаткуванням, зруйновано 220 метрів залізничної колії. Убито й поранено 12 німців. Затримано рух по обох коліях на 23 години. В операції брали участь І.З. Царенко, М. Кадощук, В. Печанюк, А. Костенко, І.Барчук, В.Порхун, С.Мислявчук».

«…25 серпня 1943 року на 98 кілометрі перегону Печанівка – Миропіль закладено міну. В результаті вибуху розбито паровоз і шість вагонів з автомашинами. Вбито й поранено 13 німецьких солдатів та офіцерів.

        Мінер І.Барчук.

«…3 вересня 1943 року о першій годині 45 хвилин ночі, на 105 кілометрі перегону Миропіль–Полонне пущено під укіс поїзд з німецькими солдатами, який ішов на фронт. Убито і поранено 46 німців.

       Мінер В.Порхун.

Брали участь: А. Костенко, І.Барчук, П.Громов, О.Павлюк, С.Рябчук.»

«…У ніч на 26 вересня1943 року на перегоні Разіно–Печанівка була закладена електроміна. О 10 годині ранку стався вибух. Розбито паровоз і 29 вагонів. Рух перервано на 19 годин.

       Мінер Підкоритов.

Брали участь: Рожков і Громов».

«…26 жовтня 1943 року на вагоні поїзда, що йшов на фронт, була встановлена електроміна. На перегоні Миропіль–Полонне вона вибухнула. Вбито й поранено 62 німці, виведено з ладу два вагони з хлібом.

       Мінер Царенко.

Брали участь: Омельянчук і Кадощук».

Навіть тоді, коли підпілля пішло в ліси, Іван Захарович Царенко з кількома товаришами залишився працювати на залізничній станції Печанівка стрілочником. У німців він був поза підозрою, користувався прихильністю місцевого начальства.

Отак і ходили вони на краю прірви, ризикуючи життям, куючи перемогу над ворогом.

Довго працював на станції Печанівка старий залізничник Іван Царенко – один з тих, хто з перших днів війни збирав для підпільників відомості про рух поїздів на фронт. Іван Захарович був шанованою людиною на відділку залізниці. Його «Пост №2» на станції Печанівка був одним з найкращих. Щодня проводжав Іван Захарович мирні поїзди.

…Доля звела їх у партизанському загоні – українця Григорія Олексійчука і росіянина з Челябінська Володимира Підкоритова. Вони стали нерозлучними друзями, бойовими побратимами. До війни Володимир працював годинникарем. Потім фронт, оточення.

Володимир Підкоритов вийшовши з оточення відразу ж  увійшов до складу підпільної групи в Печанівці, яка згодом поповнила ряди месників в партизанському загоні. Він став там незамінною людиною. Колишній годинниковий майстер зразу очолив групу мінерів, яка вела диверсійні роботи на залізниці Шепетівка-Козятин.  

Міни які спочатку виготовляли партизани, були не досконалими. Після того як заклали міну під рейку, треба було сидіти неподалік від неї, тримати в руках кінець мотузки від зривника. Володимир Підкоритов сам конструював, виготовляв годинникові міни. Приладнавши звичайнісінький будильник, встановлював взривні механізми, які діяли безвідмовно, від яких злітали в повітря поїзди з технікою і живою силою  ворога. Підривники могли сидіти за кілька сот метрів від закладеної міни і лише спостерігати за наслідками операції. Вісім ешелонів Підкоритов підірвав особисто.

 

Партизани довідалися, що залізницею має пройти поїзд з боєприпасами. Треба було за всяку ціну висадити його в повітря. Виконати цю складну операцію взялися Підкоритов, Барчук, Порхун. Мінував сам Володимир. Розгрібаючи мерзлий грунт. Почав прилаштовувати міну. І тут підривників виявив ворожий патруль. Поїзди з боєприпасами охоронялися особливо пильно.

  •  Швидше, Володю, - встиг крикнути Іван Барчук і кинувся під укіс.

Вороги напосідали. Наближався й поїзд. Коли до нього залишилося кілька метрів, Володимир вдарив по детонатору. 22 жовтня 1943 року страшний вибух сколихнув пізню осінню ніч, у якій перемішалися скрегіт заліза і зойки. Це був останній подвиг відважного мінера, який зірвав міну разом з фашистським ешелоном та собою. Похований мужній воїн біля села Гордіївка.

В середині листопада 1942 року на Житомирщину було перекинуто оперативну групу Українського штабу партизанського руху на чолі з С.Ф. Маликовим. Підпільники Дзержинського району, які зуміли вийти в ліси, поповнили ряд партизанських загонів з'єднання Маликова. Командиром одного з них став С.Г. Левченко, комісаром М.Я. Лук’янчук, начальником штабу І.Г. Безруков.

Про розгортання і ріст партизанського руху, втрату своєї влади в багатьох місцях краю говорили і вороги. Начальник Житомирської поліції Етлер, зокрема, доповів: «Тут тривожно. Партизани майже кожного дня з’являються то тут, то там. Ми вели з ними сильні бої і вже понесли великі втрати. Тільки вчора я втратив 6 офіцерів і біля 50 солдатів!!!»

Населення району постійно поповнювало ряди народних месників. Якщо на кінець 1942 року в загонах Маликова налічувалося 310 чоловік, то на  1 вересня 1943 в них уже було до 3  тисяч перевірених у сутичках бійців.

Для подальшого розгортання партизанського руху в Миропільський ліс з Великої землі було закинуто десант з 12 чоловік. Комісаром цієї групи став місцевий вчитель                    І.А. Гітуляр. Згодом партизанський загін району, який носив ім'я  Щорса, виріс до 375 бійців.

В цей час на Житомирщині діяли чи проходили рейдами партизанські з'єднання Маликова, Сабурова, Ковпака, Федорова, Шукаєва, Наумова, Шитова, Грабчака, Андреєва. В більшості з них були жителі нашого району, побратими з різних куточків Батьківщини, воєнні грози закинули яких у наш край.

Партизанами і підпільниками було пущено під укіс 1640 ворожих ешелонів, підірвано 28 мостів, 136 автомашин. Найбільшим подвигом дзержинських підпільників і партизан були диверсії на залізниці.

Загін С.Г. Левченка, що входив до з’єднання Маликова, пройшов Україну, Білорусію. «29 березня 1944 року перед диверсійною групою Григорія Олексійчука було поставлено завдання висадити в повітря  двадцятиметровий місток через річку Вижву, неподалік від Ковеля, або зупинити просування ворожих танків і дати змогу вийти з оточення.  Коли пішли танки, Гриша дав команду… Страшенний вибух – і міст злетів у повітря. Завдання виконано – танки не пройшли. Але раптом поруч розірвався ворожий снаряд. Коли розсіявся дим, ми побачили Гришу на землі. Він був тяжко поранений», - згадує Іван Михайлович Барчук.

Ні медикаментів, ні медперсоналу. Три доби по весняному бездоріжжі через ріки,  озера, непрохідні болота ми на руках несли його в свій тил.  

Зі сльозами на очах ми прощалися з командиром. Кивком голови Григорій покликав мене до себе і стиха сказав:

- «Візьми, Ваню. Пам’ятай нашу дружбу, помстися ворогам.  Це найдорожче, що  у мене залишилося… Обіцяв Марійці, що вперше зодягну, як ворога розіб’ємо.» – і простягнув польову сумку. В ній лежав револьвер – подарунок командира за хоробрість – і шовкова вишиванка, яку вигаптувала Гриші його шкільна подруга Марія Лещук із села Булдичева.  Похований Григорій Олексійчук на польській землі».

Голова Президії Верховної Ради УРСР Гречуха писав рідним: «Ваш син Олексійчук Григорій Пилипович у партизанській боротьбі за радянську Батьківщину  загинув смертю хоробрих. За хоробрість і мужність, проявлені Вашим сином у боротьбі проти німецьких загарбників в тилу ворога Указом Президії Верховної Ради РСР від 8 травня 1945 року нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня».

  Бойовий друг Григорія Олексійчука і Володимира Підкоритова Іван Михайлович Барчук, після звільнення українських земель, пройшовши відповідну підготовку, разом з диверсійною групою воював в тилу у ворога у Східній Словаччині.

На рахунку групи 10 знищених мостів, 25 пущених під укіс ешелонів, 8 з них Іван Михайлович підірвав особисто. Відважний партизан нагороджений Орденом Вітчизняної війни І ступеня, багатьма медалями. Його участь у визвольній боротьбі чехословацького народу відзначено двома орденами Чехословаччини.

Після війни Барчук І.М працював головою колгоспу, директором Печанівського комбінату хлібопродуктів, головою сільради. За сумлінну працю нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора.

Не стояли осторонь боротьби з  німецько-фашистськими загарбниками юні герої. У взводі Г.С. Товкача з ворогом билися розвідники Володя Бурковський і Ваня Зикін, які  загинули в нерівному бою і поховані в дворі Старочуднівськогутянської середньої школи.

В концтаборі Любліна загинули зв'язківець Дзержинського підпілля Борисевич Михайло Степанович та Голубинець Костянтин Герасимович, учні 6-го класу.

Не можна не загадати і про іншого юного героя – Сашу Худзика з села Вільха. Почувши про появу в Барановському лісі партизан з бригади Ю.О. Старченка, Саша домігся, щоб його взяли розвідником. В партизанському загоні ім. Суворова проявив себе сміливим, кмітливим, наполегливим. Всі любили і берегли Сашу і, коли при наближенні фронту з'єднання пішло рейдом в Молдавію, його пожаліли і на більшу небезпеку не взяли.

Та коли прийшли радянські війська, Саша зумів таки стати сином 288 стрілецького полку.

Про його солдатську службу писали матері побратими: "Зимой 1944 года на рубеже Рожище-Потарки на реке Стырь  группа немецких войск стремилась выйти из окружения. В ходе боя Саша забросал гранатами бронетранспортер и уничтожил более десяти гитлеровцев.

Через несколько дней Саша идет в разведку и возвращается с "языком" – немецким офицером. За это он награжден орденом Красной Звезды. В числе первых он форсировал Вислу, ходил на ее левый берег в разведку, откуда принес ценные данные для командования. За этот подвиг он получил орден Славы ІІІ степени".

( З листа Мирона Михайловича Олійника).

За короткий час фронтового життя Саша був нагороджений ще  двома медалями «За відвагу». В грудні 1944 року Саша загинув на польській землі, прикриваючи відступ своїх товаришів по розвідці.

Рятуючи товаришів, Саша поставив на карту останнє-своє життя...

З фронту прийшло коротке    повідомлення:    «Худзік Олександр       Арсентійович, розвідник 288-го стрілецького полку загинув   4 грудня 1944 року   і   похований в Кельцекському     воєводстві, Опатопському     повіті,     В.  Шахув (Польща)».

Саші тоді було 15 років.

В післявоєнний час завжди відзначали разом свято Перемоги командир партизанського загону Степан Григорович Левченко, начальник штабу Іван Гаврилович Безруков, комісар Михайло Якович Лук’янчук. Частенько навідувалась до Дзержинська і  хоробра підпільниця і партизанка Ольга Микитюк, яка жила в Білій Церкві.

Не раз згадували вони про сміливість Марійки Ткачук, яка була кур’єром між підпільниками Полонного та  диверсійною групою Григорія Олексійчук  з Малої Козари.

13-річна дівчинка, що крокувала з Мирополя до Полонного по шпалах з кошиком в руках не викликала ніякої підозри. А приносила вона в кошику з яблуками, пиріжками та іншим начинням, сама того не знаючи, цінні відомості про рух поїздів, які збирав її дядько Якобчук Лукаш Прокопович, що працював на станції Полонне.

Марія Михайлівна Короленко, що мешкає нині в Дзержинську про цю сторінку свого життя не розповідала своїм дітям і онукам, вважаючи, що не робила нічого героїчного. Але саме такі «не героїчні» справи тисяч юних патріотів щоденно теж кували майбутню  перемогу над ворогом.

Чудом вдалося врятуватись від смерті  племінниці  керівника миропільсокго підпілля   в Бердичівському гестапо Василі Івановича Кирилюка Вірі Кирилюк. На той час юній зв”язковій було лише 15 років.

Після  порятунку пішла в партизанський загін. Смілива дівчина була розвідницею, брала участь в бойових операціях, доглядала ранених партизан.

Юна партизанка нагороджена медаллю “За бойові заслуги”.

Нарівні з чоловіками боролись з ворогом за свободу рідної землі і жінки. Особливо важко доводилось їм   переносити труднощі партизанського життя.

 

Багато років працювала в Дзержинській 8-річній школі Кароліна Францівна Коцюбинська.

Дивлячись на цю милу і скромну жінку важко було уявити, що вона долала десятки кілометрів лісних доріг, передаючи партизанам цінні відомості. Наша  «Зірка» - така була підпільна кличка юної розвідниці і зв’язкової.

Також відважною зв’язковою  була в 1941 році Наталія Мусіївна Любарець в підпільній організації Дзержинська. Чудом вдалося їй уникнути арешту в 1943 році.

Слово «війна» ввірвалось в життя Марії Пилипівни Лук’янчук  разом з першими фашистськими бомбами.

Чоловік Михайло Якович Лук’янчук, кадровий офіцер політпрацівник, перед війною був переведений на західний кордон.

З перших днів війни він зумів відправити молоду дружину з маленькою донькою на схід, але шлях колоні евакуйованих сімей прикордонників був перерізаний німецькими військами.

Пішки, з дитиною на руках, добралась Марія до дядька в рідне село під Лугинами. Туди ж після виходу з оточення прийшов і чоловік.

Але підлий зрадник  доніс гестапівцям, що Чайковський переховує червоного комісара. Попереджений знайомим поліцаєм, дядько встиг вивезти племінницю з чоловіком і дитиною з села, але сам уникнути арешту не зміг. Після жорстоких тортур він був заживо спалений з сім’єю  і односельчанами в колгоспній клуні.

Так сім’я Лук’янчуків опинилась в Печанівці, де в Михайла була тітка.

Михайло з Марією відразу ж включилися в підпільну боротьбу з ворогом.

Саме через Марію здійснювався зв’язок підпільників з   степовою частиною району.

З дитиною на руках ходила вона по селах, міняючи одяг на продукти, а насправді, передаючи цінну інформацію Степану Левченку та Григорію Олексійчуку про рух поїздів по станції Печанівка.

Навесні  1943 року Марія з Михайлом разом з групою підпільників першими облаштували партизанську базу для  загону   ім. Хрущова.

Яку тільки роботу не виконувала Марія в партизанському загоні: ходила на зв”язок з підпільниками, друкувала і розповсюджувала листівки, перев”язувала рани, шила, прала одяг, пекла хліб, зі зброєю в руках брала участь в бойових операціях.

До осені 1943 року маленька донька Лук’янчуків Оленка була в лісі разом з батьками, а з настанням холодів її переправили в Полонне до підпільниці Ірини Смикун, яка всім говорила, що це донька її сестри.

Особливу увагу хочеться звернути на мужність і відвагу Ніни Стремігловської з Полонного.

Коли почалися масові арешти підпільників в Дзержинську, Мирополі, Полонному та інших населених пунктах, Ірину, яка  пішла на другий кінець вулиці по молоко, залишивши Оленку з сусідськими дітьми гратись на подвір’ї, встигли попередити, що біля її дому вже чатують поліцаї. Ірина додому не повернулась. Трирічна дівчинка не дочекавшись мами Ірини, ввечері прийшла на сусідське подвір’я. Ніна Стремігловська згадувала: «Вийшовши на подвір’я, я побачила Оленку. Дівчинка сиділа на призьбі  і тихенько схлипувала. « - Мама Марія мене покинула, мама Ірина теж покинула. Я буду тепер тебе звати мамою. Вона з такою надією  дивилась мені в очі…». Тільки мить роздумувала жінка. Адже в сім’ї своїх семеро дітей. Потім підхопила дитину на руки. І до хати. Нагодувала, вклала спати. Так в сім’ї Стремігловських з’явилась восьма дитина.

Два місяці кожну ніч біля хати чатували поліцаї, очікуючи коли партизани прийдуть за дитиною.

Ніна і Володимир Стремігловські були попереджені про те, що якщо не повідомлять поліцаям про появу партизан, вся сім’я буде знищена.

Марії суворо було наказано і близько не з’являтися біля Полонного. Долаючи круг не в один десяток кілометрів, вона все ж не один раз навідувалась до оселі Стремігловських після зняття осади, щоб хоч глянути на сплячу дитину. Ризикуючи. Ризикуючи життям своєї сім’ї, життям своїх сімох дітей, господарі пускали Марію до хати глянути на сплячу дитину.

Виховувалась Оленка в сім’ї Стремігловських до звільнення Полонного від німецько-фашистських загарбників.

Подвиг Івана Сусаніна повторив 18-ти річний юнак з с.Цяберка Іван Мартинов

Воював Іван Мартинов в диверсійній групі  партизанського загону ім.Щорса. Не раз дивився у вічі смерті відважний месник. Він сміливо ходив у розвідку, виконував найскладніші доручення. Взимку 43-го в загін проник провокатор. Він повідомив ворогів про місце його розташування. Потрібно було  негайно перебазуватися. Стояли люті морози. У загоні чимало поранених.

  •  Товаришу командир, я піду до фашистів, я відверну їх увагу.
  •  Ти ідеш на вірну смерть, - з болем сказав командир.
  •  Ні, я житиму, - твердо відповів Іван Мартинов.

…Запроданці по-звірячому били відважного партизана, вимагаючи інформацію про розташування загону. Іван Мартинов на папірці намалював карту. Та вороги так і не натрапили на слід партизан, які встигли перебазуватись. Направив їх Іван Мартинов в інший бік.

Смертю героя загинув Іван Мартинов. Сельчани поховали замордованого патріота. На його могилі височить обеліск.

В перші місяці війни включились в підпільну боротьбу з ворогом Олена Петрівна та Михайло Якович Лотиші.

З серпня місяця 1942 року був залучений до завдань і син Костянтин, який був зв”язковим між підпіллям та пратизанським загоном ім. Щорса.

В обійсті Лотишів переховувалась сім”я командира партизанського загону Цендровського.

Після того, як поліцаям стало відомо про зникнення Костянтина ( він пішов в партизанський загін) за сім”єю Лотишів почали слідкувати.

...Коли Костя Лотиш пішов до нашого партизанського загону, про це дізнались окупанти. Одного ранку дві машини, різко крипнувши гальмами, зупинились біля двору Лотишів. Михайло Якович, батько Кості, першим відчув лихо і кинувся до дружини:

— Олено, німці! Тікаймо!

А Боря де?

Не знаю, де він.

Та сина шукати вже не було часу. Есесівці, розсипавшись півдугою, оточували хату. Але високе кукурудзиння і зелені кущі врятували старших Лотишів. Борис, якому йшов чотирнадцятий рік, в ту хвилину ще спав у запашному сіні на піддашші, куди, не попередивши батьків, забрався увечері. Прокинувся від сильного удару кованим чоботом, а за годину, закривавлений, лежав у смердючій камері в підвалах гестапо у Житомирі.

Серед інших в'язнів у цій бетонній ямі був такий же, як і він, підліток, син лікаря з Малина Валентин Соснін. Обоє відразу зблизились. Борис не знав, що з батьками, та на допиті зрозумів: вони десь на волі. Гадав, що за нього помстяться, коли не вони, то старший брат Костя. А у Валентина гірше — рятуючи життя пораненому партизану, батько і сестра Ніна, оточені в палаючому будинку, відстрілювались до останнього патрона і загинули як герої. Матір же Валентинову схопили разом з ним. Вона мучилась в одній із сусідніх камер, Переконані, що і Борис, і Валентин знають про зв'язки своїх рідних з партизанами, слідчі чи не найбільших катувань завдавали саме цим, до невпізнання виснаженим і змученим "підліткам. Так нічого і не добившись, їх через деякий час перевезли в Бердичів, а звідти мали відправити до табору смерті Освенцім.

Борису в той час було 14 років. В сирому підвалі житомирського гестапо він сидів разом з братом Ніни Сосніної Валентином Сосніним.

З листа Валентина Сосніна Борису Лотишу : “ Мы разделяли с тобой темный и сырой угол камеры… Даже в том аду не было у тебя уныния и держался ты молодцом… После первого допроса, когда притащили тебя еле живого, помнишь свои слова : « А петь здесь можна?».

З  житомирського гестапо Бориса перевели в бердичівське.

«Звістка про сина Лотишів тривогою докотилась у Туровець, а звідти в Буймирський ліс, до батьків. Борисова мати з трудом умовила командира і орлицею полетіла назустріч незнаному, її не спинила небезпека потрапити у пастку, ані те, що, можливо, вона востаннє дивиться на світ; була матір'ю, і обов'язок допомогти - синові взяв гору над здоровим глуздом, над усіма побоюваннями і страхами.

Щоправда, командир дав підводу і виділив супроводжуючого — озброєного партизана.

Уже в Бердичеві, вагаючись, чи справді за вказаною адресою зарадять її лихові, наблизилась до потрібних дверей. Про всяк випадок поправила під кофтою гранату і, охоплена підступаючим холодом, постукала.

Всього чекала Олена Петрівна, та не такої зустрічі. Двері відчинив молодий підтягнутий поліцай. Він якусь мить допитливо і з усмішкою дивився на неї. Подумала: «Бач, зрадів, що так легко клюнула на приманку». І чомусь здалося їй, що то з неї сама доля насміхається: казав же Михайло, чоловік, щоб не їхала, бо схоплять. Не послухала... Але так просто не візьмуть. Чоловіку і командирові загону обіцяла: на випадок чого маю гранату. Пальці непомітно намацали біля серця кільце запобіжника.

Вам до кого? — дивлячись на її суворе й поблідле
обличчя, на диво лагідно мовив той, що стояв перед нею.

Я у справі Лотиша.

Ви — мама? Сміливиця ви! А я думав — не наважитесь. Ходімте, все зроблю, але умова: я визволю Бориса, а ви мене. На форму не зважайте. Тижнів зо два, як надів, аби зброю дістати. Так ось. Я допоможу Бори
су, а ви мене — в партизани. Згода?

Так, так, я згодна.

Ви з підводою? Бо хлопець — не хлопець, а тінь.

Маю підводу.

Тоді чекайте за рогом вулиці.»

 

(З книги В.П. Плотнніцького «Юність партизанська»)

Після визволення, Борис разом з батьками воював в партизанському загоні ім. Щорса : ходив в розвідку, брав участь в диверсіях та бойових операціях. Партизанська сім’я Лотишів нагорджена бойовими медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги», а батько Михайло Якович – ще й орденом Червоної Зірки.

Борис Михайлович Лотиш довгий час працював редактором газети « Червоний прапор». В останні роки свого життя він писав книгу про юного п’ятнадцятирічного героя двічі орденоносця Сашу Худзика з с. Вільха.  Але підступна смерть в 51 рік не дала закінчити задумане.

Кубанська козачка, 18 річна Рая Оверченко, була радисткою в диверсійній групі Івана Барчука. Після звільнення Дзержинщини група діяла в глибокому тилу противника на території Західної України та Чехословаччини.

Десятки кілометрів по лісах та болотах, з рацією за плечима долала юна радистка.

Її витримці і мужності дивувалися чоловіки, загартовані буднями суворого партизанського життя.

Командир групи Іван Барчук згадує: “Розвідувально-диверсійна група у складі 20 чоловік була готова для десантної висадки в тилу ворога на території Чехословаччини.

З дня на день чекали радиста… І він прибув. «Рая Оверченко», так назвала себе ще зовсім молоденька дівчина, стоячи перед нами у великих кирзових чоботах, у не по розміру військовій гімнастерці, з погонами молодшого сержанта.

Всі в  душі були стурбовані появою цієї юначки.

Бійці пройшли чималий і тяжкий шлях боротьби у тилу ворога. Тепер вилітали у незнану країну. Успіх виконання завдання і навіть доля кожного залежатиме від того, як буде працювати зв’язок з Великою Землею.

За кілька днів ми взнали про Раю багато. Родом з Кубані, з сім’ї потомственних козаків. Вже на другий місяць війни в хату Оверченків одночасно прийшли дві страшні звістки. І батько, і брат, військовий пілот, загинули в бою з ворогом.

Тоді Раї виповнилось 16. за клопотанням райкому комсомолу вона влаштувалась медсестрою у військовий госпіталь. Та не по ній була робота: Рая жадала помсти ворогу за брата і батька. Згодом вона добровільно вступила в школу військових радистів. Закінчивши її, попросилась на найважче завдання.

Так  Рая стала бійцем  розвідувально-диверсійної групи. До цього часу не знала парашутної справи, жодного разу не піднімалася в повітря.

…Темної червневої ночі 1944 року два транспортних літаки взяли курс на захід. Лінію фронту перелетіли на висоті 3600 метрів. Було холодно і тривожно. В небі ковзали світові стовпи ворожих прожекторів. І раптом спалахи розривів зенітних снарядів освітили обличчя. То зліва, то справа рвались снаряди. Всі відчували поштовхи  в русі літака та дрібне цокотіння осколків об метал.

Вже відкритий люк, чуються приглушені команди пілотів, а ще за якусь мить все стихло. Так минула перша тривога. Попереду ціль – стрибок у безодню.

Стрибати в темряві на гори і ліс було небезпечно. Про це заздалегідь знали, і тому  готували до цього Раю

Літак робить  круг один, другий – і от вже забіліли куполи парашутів. Рая стрибнула другою – сміливо, без вагань, назустріч своїй невідомій долі.

На світанку один за одним сходились бійці на умовний сигнал.

А Раї немає. Вже кілька разів, обдираючись об каміння і кущі, обшукали ретельно сусідні гори і ліс. Тривога за дівчину і радіостанцію все більше і більше охоплювала кожного бійця.

І тільки десь після полудня, нарешті, вдалось натрапити на парашут, що повис на дереві.

Спроби перших сміливців добратися до верхівки не давали успіху. Товстелезний дуб, рівний без гілля, був неприступний. Пройшла ще з година, поки вдалось добратись до Раї і перекинути їй кінець довгої мотузки.

Змучене тіло, бліде обличчя говорили про те, що їй за весь цей час довелося пережити багато неприємного. Під вагою свого тіла і тяжкої радіостанції вона кілька разів втрачала свідомість. А вже ранком другого дня Рая чітко відбивала ключем першу радіограму на Велику Землю”.

В бригаді Ю.О. Старченка активно діяв диверсійно-підривний загін ім.Ворошилова, яким командував миропільський залізничник  Василь Іванович Тимощук. Його бійці пустили під укіс 38 ворожих ешелонів. 17 з них записано на особистий рахунок командира. Йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Крім Тимощука в Молдавському з'єднанні воювали 50 жителів нашого району. Багато з них дожили до перемоги і повернулися в рідні краї з високими нагородами. Це –                         М. Олійник, П. Федорук, Є. Містюк та інші.

В партизанському з'єднанні Грабчака брав активну участь  у бойових операціях командир диверсійної групи миропільчанин М. Суріков. Ряд рейдів ця група здійснила на території нашого району. Командир особисто пустив під укіс 6 ворожих ешелонів. В загоні ім. Дзержинського цього ж з'єднання добре проявили себе Д. Громов, О.Лещук…

В партизанській боротьбі активну участь брали довоєнний секретар райкому партії Оксана Остапівна Бондар, післявоєнний голова райвиконкому Олександр Йосипович Циндровський.

Партизанський рух допомагав діям регулярної армії в її визвольному поході на українські землі. До приходу радянських військ багато населених пунктів і навіть райцентрів було зайнято партизанами. Партизанський загін Андреєва з’єднання С.Ф.Маликова 18.11.1943 р. зайняв Дзержинськ, роззброївши поліцейський гарнізон, але змушений був відійти.

На Україні в роки війни налічувалось понад 100 тисяч підпільників і близько 500 тисяч партизанів. Українські партизани знищили близько 465 тисяч фашистських солдатів і офіцерів, пустили під укіс 4,958 ворожих ешелонів з військами і  бойовою технікою, знищили 1,566 танків і бронемашин, 211 літаків і багато іншої бойової техніки. Протягом війни партизани України відвертали на себе значні сили ворога.

Багато підпільників і партизан Романівщини полягли в боях або загинули в фашистських застінках. За сприяння народного депутата Віктора Йосиповича Развадовського 8 травня 2000 року в центрі Романова був відкритий пам”ятник партизанам,  підпільникам та активістам.

Учасниці урочистого мітингу, колишня партизанка М.П.Лук’янчук та партизанська зв”язкова К.Ф.Коцюбинська не приховували сліз радості, адже подвиг бойових побратимів нарешті увіковічено. Їх імена ожили у граніті.

“Серед сотні імен на гранітних плитах викарбовані імена мого діда Вакулюка Антона Дмитровича та його брата Йосипа Дмитровича з Гордіївки, які були закатовані у Житомирі в гестапо.

Ні дружина, ні п”ятеро дітей, ні ми онуки, не знали де могила нашого дідуся. За п”ятдесят п”ять років ніхто з нас не поклав жодної квіточки.

І ось тепер є на світі місце, куди можна прийти, вклонитися світлій пам”яті дорогої нам людини. Тож від усієї нашої родини хочу подякувати усім, хто вклав у цю справу душу, а насамперед народному депутату В.Й.Развадовському.

Галина Олександрівна Земик”.  

“Романівський вісник” 8.05.2002 р.

Визволення нашої місцевості    і всієї України                         від  німецько-фашистської окупації

Сталінградська битва відіграла вирішальну роль у війні, вона була корінним переворотом, який створив умови початку вигнання німецьких загарбників з України.

Намагаючись взяти реванш, німецьке командування провело свою останню велику наступальну агресію під Курськом і Орлом. Перемога радянської армії закріпила корінний перелом, дала можливість приступити до визволення Лівобережної України та Донбасу. Курська битва була одна із самих жорстоких.

Житель Дзержинська Григорій Іванович Горковенко, учасник Орловсько-Курської битви, в своїх спогадах пише: «Взагалі неможливо словами передати, намалювати картину бою. Постріли, «Рвались снаряди», «Тріщали кулеметні та автоматні черги», «Гіркота в горлі». Все злилося в суцільний гуркіт.  Попереду нас башта танка полетіла на кілька метрів вгору. Падають товариші… Але наші воїни наполегливо їдуть вперед, ведуть вогонь, відсікаючи піхоту німців від танків.

21 вересня 1943 року першими подолали водну перешкоду південніше Києва війська 13-тої армії.

Північніше Києва був створений Лютізький плацдарм. Учасник тих боїв (а в боях брали участь і наші земляки) житель Дзержинська Михайло Гуревич писав: …»На один з таких плацдармів – знаменитий Лютізький, що північніше Києва – одного жовтневого дня 43-го року висадилася наша рота, яка обслуговувала радіозв’язком велике військове з’єднання. Саме з цієї невеличкої за площею звільненої від гітлерівщини землі в перших числах листопада був завданий головний удар по ворогові, який будь-якою ціною намагався втримати місто Київ…»

(«Романівський вісник» від 5 листопада 1993 р.                          «Навічно в пам’яті народній» ст.2).

Після жорстоких триденних боїв війська Першого Українського фронту  6 листопада 1943 року зламали опір ворога і вступили в столицю України. Далі на шляху визволителів стали Овруч, Коростень, Житомир, Бердичів. Повністю і остаточно Житомирщина, а в її складі і наш    район, була визволена від окупантів у ході двох наступальних операцій _ Київської та Житомирсько-Бердичівської.

Під час Київської операції 13-та армія, яка стояла на північному фланзі, розширювала фронт наступу форсувала річки Прип’ять та Уж. З’єднання 60-ї армії просувалися на Коростень і в середині листопада зайняли Житомир, вбивши широкий і глибокий клин в німецьку оборону. Це змусило вороже командування підтягнути резерви з Італії та заходу і силами 15 дивізій  ( з них 7 танкових і 1 моторизована) 15 листопада 1943 перейти в контрнаступ. Йому вдалося потіснити наші війська і знову окупувати частину області. Вимотуючи сили противника, перший Український фронт готував нову – Житомирсько-Бердичівську операцію.

Надходило поповнення з резерву Ставки Верховного головнокомандування. Зокрема, прибула 1-ша Гвардійська  і                18-та армія, 1-ша танкова армія, 4-тий Гвардійський Кантемирівський танковий корпус.

Операція розпочалася 24 грудня 1943 року. Рішучим штурмом ворожа  оборона була  прорвана, і 30 грудня бої вже розгорнулися на підступах до міста Житомира.

60-та армія генерала Черняхівського обійшла місто з північного заходу і перекрила залізницю і шосе Житомир-Новоград-Волинський. Приданий армії  4-й Гвардійський Кантемірівський танковий корпус Полубоярова вийшов у район Високої Печі, перегородивши дорогу на Чуднів.

З’єднання 3-ої танкової армії генерала Рибалка захопили залізницю і шосе Житомир-Бердичів, продовжуючи вести наступ на Троянів.

Перша гвардійська армія генерала Гречка та 18-та генерала Меселідзе після взяття Бердичева стрімко рухалась на Житомир. 31 грудня звільнила його. Розвиваючи наступ, радянські війська 1-3 січня взяли Бараші, 2-Троянів, 3- Новоград-Волинський. У ці дні було визволено 170 населених пунктів в тому числі й Дзержинськ. Його звільняла 322 Житомирська стрілецька дивізія, якою командував Герой Радянського Союзу Петро Миколайович Лащенко.

Під Дзержинськом полки дивізії з’явилися в перший день 1944 року. За задумом командира, селищем потрібно було оволодіти раптовим нічним боєм, який мали вести з трьох боків.

Із заходу на районний  центр, через Булдичів наступав 1087 стрілецький полк під командуванням П.К. Тимофієва. З півдня містечко охоплював 1089 полк, який вів у бій Герой Радянського Союзу І.С. Харланов. Удар з фронту з виходом на Велику Козару завдав 1085 стрілецький полк, де командиром був Д.П. Фомичов.

Першим в Дзержинськ увірвалися бійці Д.П. Фомичова. Нічний бій супроводжувався пожежею: так фашисти освітлювали наступаючих бійців. Сутичка була гарячою.

В своїй книзі спогадів «З бою в бій»  командир дивізії   П.М. Лащенко згадує: «Нарешті ліси та драговина залишились позаду. 2 січня полки зав’язали бій на околицях районного центру Дзержинська. Ворог обороняв місто частинами 208 піхотної та підрозділами 7-ї танкової дивізії при підтримці великої кількості гармат. Не зважаючи на це ми мали намір штурмувати Дзержинськ з ходу, вважаючи, що раптовість примножить наші шанси на успіх. При підході провадилась інтенсивна розвідка оборони гітлерівців. З’ясувалось, що ворог надійно закріпився у східній частині міста, а на північній і південній у нього сил менше. Оцінивши ситуацію, я прийняв рішення підтягнути всі полки якомога ближче до райцентру, приготуватись, і з настанням ночі атакувати його з різних боків, роздроблюючи оборону ворога на частини....

На жаль, вивести всі частини на рубежі атаки в намічений строк не вдалося.

Лише 1085 полк вступив у бій завчасно. Підлеглі  Харламова (1089 сл. полк), які оволоділи населеним пунктом Ясногород, підійшли до околиці Дзержинська з південно-східного боку дещо пізніше. Стрільці Фомичева (1085 полк), що наступали в центрі, також відстали від Тимофієва (1089 полк) внаслідок запеклого опору ворога на їхньому напрямку.

Загальній атаці передувала півгодинна артпідготовка. Незважаючи на слабку видимість, батареї досить ефективно поражали вогневі точки ворога. Найнадійніше вони були подавлені на північній та східних околицях містечка. З успіхом громили німецькі укріплення гармати важких калібрів, які стріляли з закритих позицій.

У призначений час стрілецькі полки підвелися в атаку. Нічну темряву освітили спалахи пострілів і вибухів, яскраві траси куль, відблиски пожеж. Щохвилини в какофонію звуків упліталися все нові ноти, виття та гуркотливі удари не злилися в одну лиховісну симфонію нічного бою, що не знає жалості і пощади. Швидко подолавши опір гітлерівців, Тимофієв (1087 полк) і Харланов (1089 полк) почали охоплювати місто з двох боків. Стрільці Фомичова (1085 полк) тим часом увірвалися на околиці Дзержинська з фронту. Внаслідок втрати гармат вогонь ворога стає досить безладним і наші бійці впевнено тіснили розгубленого противника до центру міста. Гітлерівці, мабуть не очікували такої могутньої атаки вночі і не зуміли використати своїх переваг. Їхня оборона розпалася на окремі вогнища опору, полегшуючи взаємодію нашим стрілецьким підрозділам.

На кожному кроці стрільців активно підтримували артилеристи. Командир однієї з гармат супроводу помітив башту танка, який маскувався за кам’яною огорожею. Випустивши кілька снарядів з місця, танк спробував змінити позицію – відійти назад. Та тільки-но він залишив свою схованку, як Гарякін упіймав його в приціл і ударив у борт підкаліберним снарядом. Танк спалахнув. Члени екіпажу хотіли залишити машину, але їх порішили наші автоматники.

Сміливо просувався вперед із своєю «сорокап’яткою» і сержант Микола Петренко.

З допомогою стрільців, які вказували цілі, він знищив у нічному бою німецьку гармату, подавив дві кулеметні точки і влучним пострілом розтрощив віз, на якому намагалася втекти  група гітлерівців.

Не відставали від інших, очищаючи вулицю за вулицею і мінометники старшого лейтенанта Сергія Циби. Виявивши групу фашистів, які приготувались до контратаки, вони накрили їх масовим  вогнем, знищивши одночасно два станкових кулемети і міномет ворога. Найміцніші вогнища опору ворога були остаточно розгромлені лише на світанку.

До рідного краю привела фронтова дорога командира артилерійського полку Т.Бондарчука. В спогадах про ті дні він писав: «Полк рушив на Дзержинськ. Велике то щастя – повертати людям радість і волю, в кожного солдата воно було втричі сильнішим, коли він звільняв від рабства своє село, в якому народився і виріс, своїх людей, які ростили його, дали путівку в життя. Так було і зі мною. Бійці бачили моє хвилювання. Вони говорили: «Попереду Дзержинськ – рідне місто командира. Не підведемо його....

Зі сльозами  радості на очах, з хлібом-сіллю зустріли перші радянські танки мешканці робітничого селища склозаводу. І тут збулася моя довгождана мрія, заради якої я, як і тисячі інших бійців, йшли крізь вогонь і смерть на захід. Я зустрівся зі своєю ненькою»…

        При визволенні Дзержинська в бою за склозавод був смертельно поранений і 4 січня 1944 року помер у військовому госпіталі в с. Соболівка зв’язківець 1087-го полку 322-ї стрілецької дивізії герой Радянського Союзу Василь Путилін. Високе звання героя йому було присвоєно указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року за мужність і героїзм, проявлені 22 вересня 1943 року. На підручних засобах Василь Путілін успішно форсував Дніпро біля села Нижні Жари Брамінського району Гомельської області, проклав кабельну лінію, встановив зв’язок між підрозділами на плацдармі і командним пунктом полку. В ході бою Василь Путилін підтримував стійкий  зв’язок, чим сприяв утриманню плацдарму на правому березі ріки.

        Свій подвиг росіянин з села Приозерне Добринського району Липецької області В.С.Путилін здійснив у 19 років. Його іменем названа вулиця в Дзержинську і школа в с.Соболівка. Похований В.С.Путилін на цвинтарі в с.Соболівка.

        Продовжуючи наступ в ніч на 6 січня 1944 року воїни 322-ї та 280-ї стрілецьких дивізій при підтримці танкістів 4-го гвардійського Кантемирівського танкового корпусу атакували противника в районі Мирополя.

        5 січня 1944 року з боку Булдичева рухалися засніженим полем до Мирополя 23 бійці – то була розвідка. Та коли до перших хат було рукою подати, з горища крайнього будинку вдарив кулемет. Бійці залягли і почали відстрілюватись. Навкруги ні кущика – тільки безкрає біле поле. Сніг заяснів кров’ю. Бійці відходили до скирт, що стояли серед поля та не могли ці скирти їх прикрити. Горіла солома, горіли люди. Лише одному воїну вдалося добігти до рову. 6 січня фашисти залишили село. Його жителі пішли на поле і перевезли на Старомиропільське кладовище останки 22-х солдатів, де й поховали усіх у братській могилі.

        6 січня були визволені останні села району: Гордіївка, Колодяжне, Печанівка.

        В боях за Гордіївку надзвичайний героїзм проявив екіпаж танка Т-34 під командуванням гвардії молодшого лейтенанта Івана Платоновича Голуба, який  діяв у складі 13-ї гвардійської танкової бригади 4-го гвардійського Кантеміровського танкового корпусу.

        31 грудня 1943 року танк Івана Голуба брав участь у жорстоких боях за важливий вузол шосейних доріг в населеному пункті Висока Піч, де знищив 3 танки „Тигр”, 2 самохідні гармати „Пантера”, 5 гармат і до роти противника.

        6 січня 1944 року екіпаж танка Івана Голуба одним з перших вступив у бій з батареєю ворога біля села Гордіївки. Використавши весь боєзапас, відважний танкіст на граничній швидкості ввірвався на вогневі позиції батареї і роздушив її гусеницями танка, чим забезпечив визволення села і успішне просування свого батальйону вперед. В цьому бою за село Іван Голуб разом з екіпажем загинув.

        Тривалий час вважалося, що загинули всі 4 члени екіпажу, і все ж механік водій Степан Андрійович Рожко залишився живим. Він ще довго воював і закінчив бойовий шлях у Празі.

        Указом Президента Верховної Ради СРСР від 24 травня 1944 року І.П.Голубу присвоєно звання героя Радянського Союзу.

        Народився Іван Голуб в с.Коломійці Покровського району Дніпропетровської області. Віддав своє молоде життя за село Гордіївку, де й похований разом з екіпажем біля школи.

        В боях за визволення району полягло 1616 військовослужбовців, в тому числі 876 воїнів з інших республік СРСР. Вони поховані у 46-ти братських та 10-ти окремих могилах. В нерівній боротьбі з ворогом загинуло 75 партизанів і підпільників, які поховані в 7-ми могилах.

        Під час війни на території району діяли 10 тимчасових госпіталів для прийому поранених. Від тяжких ран помер і похований у райцентрі командир 14-ї гвардійської танкової бригади підполковник В.А.Петров. у Вільсі визволена поліська земля прийняла до себе прах командира танкового батальйону О.І. Авраменка.

Війна завдала величезної шкоди економіці країни. Понад 27 мільйонів синів і дочок втратила Вітчизна. Половина з них – мирні жителі. Зруйновано  1710 міст і селищ, більше 70 тисяч сіл.

        Німецька окупація за два з половиною роки нанесла Дзержинському району величезних матеріальних збитків. Не всі документи виявлені, не все зафіксовано. Але й того, що збереглося, більш ніж досить для висновків.

Колгоспи понесли збитків на 509704 тисячі карбованців (в старих цінах). Романівський склозавод – 1800000 тисяч. Не визначена вартість знищених шкіл, дитячих садків, закладів культури, торгівлі, підприємств, медичних установ, пошти, пекарень, військкомату, млинів, мостів, кооперативних артілей.

Прутівка мала 1400697 карбованців збитку. Загальні збитки, завдані підприємствам, організаціям та установам району склали 24 519 809 крб., медично-санітарним установам – 1 578 893 крб., торгівельній мережі – 3 181 657 крб., школам 5 444 470 крб., колгоспам 509 704 117 крб., сільським радам – 400 303 крб., а загальна сума збитків становила 602 490 681 крб.

        Дуже постраждало і населення. У жителів Дзержинська, було забрано 440 голів рогатої худоби, спалено 219 житлових будинків. Вони сплатили 5572 карбованці всіляких  штрафів та контрибуцій. Села були майже спустошені. Лише в райцентрі окупанти знищили більше 3-х тисяч мирних жителів та вивезли на каторжні роботи до Німеччини 448 чоловік. Всього з району було вивезено в Німеччину 2968 чоловік.

        В селищі Миропіль фашисти розстріляли 51 радянського військовополоненого і знищили понад 1000 чоловік мирного населення, вигнали на німецьку каторгу 285 юнаків і дівчат, спалили громадські будівлі колгоспів та 22 хати колгоспників, вивезли все обладнання паперової  фабрики, машини з МТС, худобу, хліб і реманент з колгоспів.

        У вересні 1941 року на північно-східній околиці села Соболівка було розстріляно 40 чоловік єврейського населення. В селі Печанівка фашисти знищили 62 підпільника з міста Києва.

        Всього на Дзержинщині німці розстріляли 4314 чоловік, повісили 6, закатували на смерть 142, а всього стратили 4486 чоловік. Крім того окупанти піддали арештам, побиттю та іншим насиллям 162 чоловіки і вигнали на каторжні роботи до Німеччини 2968 чоловік.

 

        На фронтах Великої Вітчизняної війни та у ворожому тилу воювали 5,5 тисяч жителів району.

Після звільнення району 2672 дзержинця поповнили ряди військових частин, в тому числі біля 100 жінок.

Багатьом пощастило потрапити в рідну 322 житомирську стрілецьку дивізію Героя Радянського Союзу П.М. Лащенка, котра звільняла Дзержинськ і більшість сіл району.

Серед них був П.Г. Дрозд, котрий пройшов з нею до переможного кінця. В спогадах «Ми з легендарної 322-гої» він пише: «Згадую січень 1944-го. Коли район було звільнено від німецько-фашистських загарбників, я став бійцем 322-ї стрілецької дивізії. Служив у мінометній роті. Кілька разів командування направляло мене на підмогу піхоті, як того  вимагала бойова обстановка. Прожите ніколи не забудеться! Разом зі мною служив врублівчанин Кузьма Стародуб. Я був  свідком його героїчної загибелі, коли форсували річку Віслу. Його скосила ворожа куля. Похований він у польському місті Пьлєць. Не повернулися з фронту ще два земляки – однополчани Микола Дейсан і Йосип Зінчук.”

 

В боротьбі з ворогом загинули 3928 військовослужбовців, партизан і підпільників, імена яких встановлені і занесені до Книги пам’яті.

В роки Великої Вітчизняної війни 11 тисяч воїнів удостоїлись звання Героя Радянського Союзу. Орденами і медалями нагороджено більше 7 мільйонів чоловік.

16 мільйонів тих, хто кував перемогу в тилу ворога, нагороджені медаллю “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні”.

        За ратні подвиги бойовими орденами і медалями під час війни нагороджено понад 2 тисячі 150 патріотів району, з них 15 орденом Червоного Прапора, 260 – орденом Червоної Зірки, 200 – орденом Слави, 207 – орденом Вітчизняної війни.

З нагоди 20 річчя з дня Перемоги над фашистською Німеччиною 1507 учасників бойових дій нагороджені  орденом  Вітчизняної війни, близько 1500 – бойовими медалями.

        Відомими воєначальниками в роки війни стали генерал-майор В.А.Мартинюк з Малої Козари, контр-адмірал І.Л.Пархом”юк з Паволочки, генерал-майор І.С.Ніколайчук з Гордіївки.

По декілька бойових нагород мають Проскурін О.Д., Пишний І.Ф., Федоренчик І.Ф., Кришталовський П.Г. та інші.

Довгий час працювала в системі торгівлі Ганна Омелянівна Лиманець. За багаторічну сумлінну працю мала чимало трудових відзнак.

А в роки Великої Вітчизняної війни юна донська козачка служила в 128 гвардійському артилерійському полку, який визволяв Україні, Польщу, Чехословаччину.

Перше бойове хрещення 18-річна дівчина отримала при форсуванні річки Дон. За участь у форсуванні Дніпра юну розвідницю було нагороджено орденом Червоної Зірки.

Орден Слави ІІІ ступеня Г.Лиманець отримала за визволення Чехословаччини.

На війні зустріла своє кохання -  дзержинця Григорія Лиманця, з яким після перемоги приїхала до його рідної домівки.

 

Не раз дивився смерті у вічі дзержинець Олексій Дорофійович Проскурін. Про його мужність, відвагу говорять багаточисельні нагороди. Перший орден «Червоної Зірки» отримав в 1942 році під Смоленськом за успішно проведену операцію по виявленню вогневих позицій ворога.

Другий орден «Червоної Зірки» відважний командир артилерист одержав за вдалі операції при взятті Бєлграда. За визволення Румунії Олексій Дорофійович отримав орден Вітчизняної війни.

За успішне виконання бойового завдання при визволенні Угорщини відважного воїна з Полісся нагороджено орденом Олександра Невського.

Сотні кілометрів шнурів  протягнув зв’язківець Іван Федотович  Пишний з Булдичева. Пройшов дорогами війни з 1941 року до 1944 року нагороджений багатьма бойовими медалями і орденами. Отримавши поранення, він не покинув виконувати завдання по встановленню зв’язку, чим забезпечив успіх бойової операції.

Високими нагородами орденом Червоної Зірки та орденом Богдана Хмельницького нагороджений миропільчанин Кришталовський Павло Григорович.

Трьома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни відзначений ратний труд Івана Феофановича Федоренчика, який у складі 322-ої Житомирської стрілецької дивізії брав участь у визволенні району.

В нагородному листі на камінчанина Павла Костянтиновича Бабійчука сказано, що він тільки за один день під сильним вогнем ворога більше десяти разів зрощував телефонний провід, який рвався від вибухів снарядів і мін. Тим самим боєць забезпечив командуванню безперебійне керування боєм. Відважний зв’язківець був удостоєний ордена Червоної Зірки.

        Кавалером ордена Слави ІІІ ступеня став Арсень Северинович Степанюк. Цю велику нагороду колишній молодший сержант заслужив за один з боїв, коли він „з групою бійців зайшов у тил ворога, підповз по-пластунськи до кулеметної точки і закидав її гранатами, чим викликав паніку в стані противника і дав можливість підрозділу перейти в атаку”.

        Кавалером двох орденів Червоної Зірки повернувся додому Ф.П.Скородуб, орденів Вітчизняної війни ІІ ступеня і Слави ІІІ ступеня – І.А.Падун, ордена Слави ІІІ ступеня – В.С. Хомич.

В боях під Москвою і Сталінградом за Севастополь і Одесу, Ленінград і Київ, у визвольному поході по Польщі і Чехословаччині, у підпіллі і партизанських загонах боролися з ворогом дзержинці.

Від Волги до Шпрее, від Чорного до Балтійського моря розкидані  солдатські могили. В них вічним сном сплять відомі і невідомі солдати. Серед них майже 4 тисячі наших земляків.

Російська земля прийняла в свої обійми відважного жителя Печанівки Туза Олексія Семеновича. Першим орденом Слави він був нагороджений за відвагу коли опинившись в оточенні сповістив по рації координати скупчення німецьких військ і викликав вогонь на себе. В боях за село Пушкінські гори, противник чинив шалений опір. На окремих ділянках фронту підрозділи піхоти почали відступати.

Підполковник Туз О.С. зі своїми офіцерами зумів зупинити відступ наших військ, але сам в цьому бою загинув. Був нагороджений орденом Слави ІІ ступеня посмертно.

В німецькій землі покоїться прах дзержинця Франца Стибеля, який загинув в Берліні  в день Перемоги та камінчанина Івана Стельмаха, який загинув в боях під Берліном.

Про мужність і відвагу нашого земляка камінчанина Івана Стельмаха говорять скупі рядки з нагородного листа: «… В боях за місто Люстрин разом зі своїми бійцями зайшов противнику в тил і закидав його гранатами. Своїми діями вніс паніку в ряди гітлерівців і забезпечив успішний хід операції».

За цей подвиг був нагороджений Орденом Вітчизняної війни І ступеня.

        Поліське село Камінь. Звідси в роки Великої Вітчизняної війни пішли боронити рідну Батьківщину понад триста жителів. Більшість з них воювали на різних ділянках радянсько-німецького фронту, а деякі несли смерть ненависному ворогові, б’ючись у загонах народних месників. Понад сто камінчан не повернулися до рідних домівок з полів битв. Їх імена золотими літерами викарбувані на пам’ятниках полеглим героям війни.

В районі не залишилось жодного села, обійстя чи родини, яких би не зачепила війна. До деяких осель не поверталося з фронту по кілька чоловік. В селі Велика Козара батьки не дочекались чотирьох синів – Івана, Петра, Феодосія і Дмитра Мирончуків. В родину Ніколайчуків з села Гордіївки не повернулось троє синів. Є чимало родин, у яких загинули батько і сини. В сім’ю Лукашевичів з Дзержинська не повернулось троє синів.

Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю наших батьків і дідів, що віддали своє життя за свободу і незалежність рідної землі. Ми не поділяємо воїнів-визволителів за рангами, бо і відчайдушний генерал і скромний їздовий артилерійського обозу однаково самовіддано робили свою справу. Однаково ризикували життям. Населення району свято береже пам’ять про своїх земляків, які не повернулися з кривавих полів війни та про воїнів-визволителів, які полягли смертю хоробрих за визволення сіл і селищ району.

        60 історичних пам’яток відображають в районі події Великої Вітчизняної війни, в тому числі 42 пам’ятники і обеліски на меморіальних комплексах, братських та індивідуальних могилах і 20 пам’ятних знаків на честь полеглих воїнів земляків.

Великий меморіальний комплекс був відкритий в Дзержинську напередодні 45 річниці з дня Перемоги над фашистською Німеччиною. На гранітних плитах викарбувані імена дзержинців полеглих на фронтах та воїнів, що загинули при визволенні Дзержинського району

Сьогодні ми схиляємо голови перед солдатськими матерями, у яких війна забрала саме дороге – дочок і синів, перед солдатськими вдовами, які у розквіті своєї жіночності втратили коханих чоловіків, які були позбавлені можливості спертися на міцне чоловіче плече, перед молодими дівчатами, яких війна позбавила щастя стати коханими дружинами, щастя стати матерями, які до кінця днів своїх лишилися одинокими.

Це вони, святі страдалиці, тамуючи невимовну тугу і біль -  орали, сіяли, збирали хліб, відбудовували фабрики і заводи, і ростили дітей.

Діти війни.... Діти – сироти.

Це на їх долю випало тяжке, післявоєнне злиденне дитинство. Це вони разом зі своїми страденними матерями мужньо переносили весь тягар сирітського напівголодного існування у важкі післявоєнні роки. Це вони з раннього дитинства знали ціну куска хліба, знали, як важко його посіяти і зібрати. Не знали їх ноги взимку теплого взуття , не було і одягу.

З перших днів звільнення району від фашистських загарбників вони вже вчились, пишучи диктанти, рішаючи задачі на клаптиках старих газет.  А після школи бігли на ферму, в поле допомагати своїм мамам і бабусям виконувати норми виробітку на колгоспних полях та фермах.

Не було їм часу для пустощів, не ставали вони злодіями і наркоманами. Виросли  гідними своїх полеглих батьків і прославляли свою Батьківщину дорідними врожаями, гігантськими новобудовами, науковими відкриттями.

Післявоєнна відбудова народного господарства

Ще в ході війни в нашій місцевості стали функціонувати державні партійні органи.

Спокою ще не давала різна кримінальна наволоч, дезертири, що нишпорили навкруги, ворожі десанти.

Для охорони району та боротьби з десантами, парашутистами і диверсантами противника у прифронтовій смузі та в райцентрі було сформовано винищувальний батальйон в кількості 175 чоловік з колишніх партизанів та партійно-комсомольського і радянського активу райцентру, а на підприємствах, в колгоспах і установах – групи сприяння батальйону. Силами батальйону було затримано 13 кримінальних осіб, 17 порушників військового режиму, чимало дезертирів, а також було зібрано значну кількість зброї. Не обійшлося без жертв. Дзержинська земля поховала заступника командира по розвідці 26-ти річного капітана І.О. Антонюка.

Першим повоєнним секретарем Дзержинського райкому була відважна партизанка Оксана Остапівна Бондар, райвиконком очолював Олександр Йосипович Цендровський. Зразу ж після визволення Дзержинська Бондар включила весь актив на відновлення роботи підприємств та колгоспів. Чоловіки пішли далі дорогами війни. Залишилося саме жіноцтво.

Найперше завдання – посіяти хліб. Орати доводилось коровами, частенько плуги тягали самі. Але силу давала віра в недалеку вже перемогу над ворогом і сподівалися, що невдовзі повернуться додому і чоловіки.

Під спекотним сонцем дозріли хліба. На збирання врожаю вийшли всією громадою. Жінки з косами вийшли на косовицю. Діди готували грабки, мантачили коси.

Далеко не кожній трудівниці вдавалося від сходу до заходу сонця втримати в руках  нехитрі знаряддя. Але були й такі, що за світловий день клали в покоси по гектару і більше хліба.

Хоч урожай був мізерний, але то був надзвичайно дорогий хліб, бо скроплений він потом, гарячими сльозами солдатських вдів і працею зовсім юного покоління, на плечі якого ліг непосильний тягар господарських турбот. Тяжкою працею давався хліб 1944 року. Ростили його  покалічені фронтовики, жінки та діти. Їх по праву можна назвати героями. Їм випала сувора доля, але вони вистояли і перемогли. Своєю самовідданою працею довели, наскільки безмежна їх любов до рідної землі.

Влітку 1944 року трударі Дзержинщини здали для Радянської Армії 50 тонн хліба та 27 тонн м’яса. За самовідданість  у роки війни більше 300 трудящих району були нагороджені медаллю «За доблесну працю  у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р.»

Наслідки війни були трагічними, вони давали про себе знати на кожному кроці. Багато дітей осиротіло, вдови ледве зводили кінці з кінцями, інваліди помирали від ран, жінки, й особливо діти, гинули на полях, «нашпигованих» вибухівкою.

Війна нанесла великих збитків народній освіті. Були спалені всі шкільні приміщення у Дзержинську та багатьох селах. Трудівники району активно включились в патріотичний рух по будівництву і забезпеченню шкіл всім необхідним методом народної будови.

Одразу ж після звільнення Дзержинська від німецьких окупантів стало працювати 4 школи в райцентрі  та в Мирополі, Биківці, Ясногороді, Камені, Врублівці. На початку 1944- 1945 навчального року в районі працювало 32 початкові школи, 16 семилітніх, 2 – середніх, в яких навчались 6136 учнів і викладали предмети та навчали грамоти 275 вчителів.

В Колонії Чеській був відкритий дитячий будинок на 110 дітей. Випускники дитбудинку направлялися на роботу на промислові підприємства та в ремісничі училища.

В цей час розорена Україна мала промислової продукції лише 26 відсотків від того, що випускалося до війни, показники в сільському господарстві були ще гіршими. Негативним чинником були і несприятливі кліматичні умови.

Вже восени 1946 року  склалося вкрай скрутне становище із забезпеченням населення продуктами харчування, зокрема хлібом. 43 відсотки розорених війною підсобних господарств не мали корів, 20% взагалі ні худоби, ні навіть птиці. Давався  взнаки великий сільгоспподаток на городину, на садки, на утримання будь-якої живності. Не дивно, що господарства розорювалися, садки вирубувалися.

Після проведення хлібозаготівлі (план було доведено Сталіним до 363 млн. пудів і виконано його на 60%) взимку 1946-1947 р.р починається голод. Особливо тяжке становище склалося навесні-влітку 1947 року. Менша скрута була там, де існувала карткова система, яка забезпечувала мінімальний рівень споживання.

Дзержинськ з його службовцями та промисловими підприємствами одержував хлібний пайок. Робітники склозаводу на роботі з борошна, одержаного для виробничих потреб (присипка склоформуючих), тут же пекли коржі, в печах смажили буряки до чаю (носили їх з села, адже більшість робітників проживали в навколишніх селах).

В рахунок заробітку робітники одержували склопосуд, лампове скло і їздили в Західну Україну, міняли на зерно і картоплю.

Більше потерпали від  голоду глухі села, люди там їли лободу, дикий щавель. За даними Міністерства охорони здоров’я УРСР на 10 травня 1947 р. в Україні було зареєстровано до 1 млн. хворих   на дистрофію. За 1947 рік в Україні померло до 100 тисяч чоловік. За неофіційними даними ці цифри були значно більшими.

В порівнянні з іншими регіонами СРСР відбудова в Україні проходила значно повільніше, особливо в сільському господарстві, але поволі на місці зруйнованих хат зводилися нові, відбудовувалися колгоспні будівлі і промислові об’єкти. Маслозавод працював в простій селянській хаті, меблева – в дощаному сараї. Ці підприємства на виділеній території розпочали будівництво великих кам’яних типових цехів. Те ж саме було й з іншими підприємствами. Але все це створювалося виключно тяжкою фізичною працею без застосування механізмів.

Робота в колгоспі виконувалася вручну, за тяглову силу були в основному корови. Тракторна  бригада, яка обслуговувала колгоспи Дзержинська, спочатку мала один старий трактор, який часто виходив з ладу. Потім поповнилася ще двома. Велику допомогу колгоспам надавали промислові підприємства. Романівський склозавод лише восени 1949 року в колгоспах Дзержинська відробив: «10-річчя Жовтня» - 380 людиноднів, в «Комсомольці» - 135 людиноднів, в «Червоному промені» - 60 людиноднів. В 1950 році завод в колгоспах зібрав врожай на 376 гектарах.

В кінці четвертої п’ятирічки сільське господарство досягло довоєнного рівня. За успіхи, досягнуті в нашому районі, секретар Дзержинського райкому  партії О.О.Бондар була нагороджена орденом Вітчизняної війни.

В першій повоєнній п’ятирічці Сталін основну увагу звертав на відбудову і розвиток важкої промисловості, особливо вугільної. «Всесоюзній кочегарці», тобто Донбасу, віддав свою працю та робочі руки і наш край. Зокрема туди відправлявся кріпильний ліс, склозавод постачав на Донбас посуд. В районі проводилася мобілізація молоді у  ФЗУ та ремісничі училища, де готувалися робітничі кадри для шахт. Ми можемо гордитися, що наш земляк Степан Макарчук, вибійник шахти, став Героєм  Соціалістичної Праці.

В 1950 році промисловість досягла 95% довоєнного рівня але не за рахунок нової технології. Мало було модернізації, нижчими від довоєнного рівня були реальні доходи працюючих, погані житлові умови.

Склороби відбудовуючи своє підприємство, працювали з подвоєною енергією. Запрацював малопотужний локомобіль. Проте ця машина не могла задовольнити виробництво, тому заводчани добилися встановлення парового котла на 125 кінських сил, динамомашини на 75 кіловат. Підприємство мало труднощі з транспортними засобами, не вистачало кваліфікованих  робочих рук.

Кожний прожитий рік був роком напруженої праці, нових досягнень, дальшого зростання.

Великі зміни того року сталися на Романівському склозаводі "Червоний Жовтень". Щоб знизити собівартість скловиробів – а їх тоді вироблялося 35 видів – була здійснена механізація подачі шихти, скорочення процесів виготовлення келихів, обробітку склопосуду тощо. Це дозволило підприємству одержати майже 1,6 мільйона карбованців надпланових надходжень (у старих грошах). Завод одержав від раднаргоспу і облпрофради третю грошову премію.

Хороших наслідків у соціалістичному змаганні здобув у тому ж році колектив Миропільської паперової фабрики. Тільки за десять місяців було виготовлено понад план 819 тонн паперу і 208- картону.

Підприємства продовжували модернізацію свого обладнання. На Биківському склозаводі був встановлений новий локомотив потужністю 250 кінських сил, введено в дію новий механічний цех. У нове типове приміщення перейшов маслозавод, була введена в дію власна електростанція на 80 кіловат.

В тому ж 1958 році став до ладу цегельний завод міжколгоспбуду. В перші місяці роботи на підприємстві було випалено 510 тис. штук цегли, сформовано 960 тис. штук сирцю, випалено 36 тис. штук черепиці.

Найкращих показників в роботі досягли випалюваючі цегли Олександр Бондарчук, Михайло Марков, які щоденно випалювать по 10-12 тис. штук цегли. Від них не відставали садчиці Софія Людвинська та Ганна Наговерко. По 300 штук черепиці щоденно робили Лідія Клімчук, Раїса Стесевич. Забезпечував безперебійну роботу печей Володимир Ткачук.

Поруч з робітничими колективами з таким же завзяттям працювали трудівники колгоспних і радгоспних  полів і ферм. У соціалістичне змагання включились усі господарства, ланки, ферми. Заспівувачами руху за одержання дорідних урожаїв виступили знатні люди району . Ще до війни прославляла Дзержинщину високими врожаями цукрових буряків Марія Антонівна Марцун. В 1951 р. вона одержала з гектара 539 центнерів солодких коренів, за що була удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. А в  1958 році М.А. Марцун вирощує на круг 720 центнерів цукросировини і стає двічі Героєм Соціалістичної Праці.

Високі нагороди в ті роки  одержав  цілий ряд трудівників села. Звання Героя Соціалістичної Праці було  присвоєно  голові камінського колгоспу "Україна" Ф.Д. Долібцю, трудящі району  обрали його  депутатом Верховної Ради Української РСР.

У наполегливій праці поруч з людьми старшого покоління, зачинателями стахановського руху, такими, як М.А. Марцун і                     Ф.Д. Долібець, зростає і мужніє в праці їх молода зміна. На весь район своїми трудовими здобутками прославилися буряківниця Світлана Полупан, доярки Марія Фурман і Оксана Залога з Каменя та багато інших. Вагомих успіхів добивались доглядачі великої рогатої худоби з Романівки, доярки з Колодяжного, хлібороби з Гордіївки, льонарі з Вільхи.

Радували своїми успіхами трудівники сільського господарства.  Врожай цукрових буряків  перевищив  300 центнерів, а середній збір зернових досяг десяти центнерів. Камінський колгосп в 1958 році зібрав на круг по 20 центнерів зернових, 475 – солодких коренів.

На районній сільськогосподарській виставці демонстрували свої досягнення 200 передовиків села. Чимало з них стали учасниками ВДНГ у Москві. Колгоспи сіл Каменя і Романівки були нагороджені дипломами першого ступеня, 5 учасників -  почесними грамотами, 4 – золотими і 10 – срібними медалями. За вагомі здобутки в праці понад 70 трудівників були нагороджені орденами і медалями, з них 8 – орденом Леніна і 18 – Трудового Червоного  прапора.

Дружна праця сотень і тисяч людей повернулася в життя достатком і радістю: гостинно  відчинились двері в багатьох нових оселях, підключені до електропостачання найвіддаленіші населені пункти.

Один рік – а скільки було зроблено! Зростав і культурний рівень життя трудящих району, поліпшувався їх побут. На Дзержинщині працювало 50 клубів та бібліотек, розпочалося спорудження районного будинку культури. В 1958 році перейшли в нові приміщення або будувалися Камінська, Шуляйківська і Карвинівська середні, Гордіївська, Старомиропільська семирічні та деякі інші школи. В районі велось інтенсивне житлове будівництво. Лише за два роки понад тисячу сімей справили новосілля. Впорядковані квартири одержали чимало родин паперовиків, трудівників інших підприємств.

В 1958 році в районі працювало 25 початкових шкіл, в яких навчалось 1052 учні, 16 семирічних – 2184 учні, 9 середніх – 3327 учні.

Поповнилися новими фахівцями учительські колективи. Педколектив району складався з 391 вчителя, з яких 101 – з вищою освітою, 110 – з незакінченою вищою, 167 – з середньою спеціальною освітою. Діяли 2 школи робітничої молоді та 1 заочна.

Школа була центром культури на селі. Вчителі не тільки давали учням знання, а й брали активну участь в громадському житті. Випускниця Камінської середньої школи Н. Ф. Федун згадує:  “Коли до нас прийшла молода вчителька Олена Степанівна Назарець (Коцюбинська), життя в школі і в селі завирувало. Вона організувала учнівський хор, струнний ансамбль, вела літературний і драматичний гуртки, організовувала цікаві вечори відпочинку  для школярів і жителів села, керувала хором в сільському клубі”.

Дзержинщина в 60-ті – 70-ті роки

1965 рік був завершальним етапом семирічного плану. Приріст виробництва валової продукції всієї промисловості СРСР в 1965 р. становив 8,5 процента. Одна лише Україна понад завдання семирічки дає 18,5 мільйона тонн сталі, 19,2 мільйона тонн прокату, 30,4 мільйона тонн залізної руди, 24,7 мільярда кіловат-годин електроенергії.

За рішенням ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР з 1 січня    1966 р. знижуються в сільській місцевості державні роздрібні ціни на цукор, кондитерські вироби, бавовняні тканини, трикотажні вироби та інші товари до рівня роздрібних цін, які діють у містах.

Трудові колективи нашого району успішно виконують поставлені завдання. План  дев´яти  місяців на 18 днів раніше строку виконали трудівники Биківського склозаводу. Виконують виробничі плани романівські склороби, миропільські паперовики.

Печанівський овочесушильний комбінат перевиконував місячні плани на 106-110%. В колективі працювало 190 чоловік. Завжди в авангарді були члени колективу консервного цеху, який очолювала Н.І.Нікуленко. По- ударному працювали колективи сушильного, тарного, бондарного цехів, які очолювали О.П.Полончук, Г.П.Прокопчук, В.С.Рябченюк.

У порівнянні з 1964 роком значно зросла урожайність зернових.

Підвищення врожайності і валових зборів зернових дало змогу колгоспам достроково виконати річний план продажу хліба державі. В засіки Батьківщини при плані 36810 центнерів засипано 39210; окрім того, понад план продано ще 17 тисяч центнерів хліба. Найбільше зерна надійшло з  колгоспів “Зоря”, “Україна”, ім. Б. Хмельницького, імені ХХІІ з’їзду КПРС, “Більшовик”. Господарства району забезпечили себе насінням та страховим фондом, видали зерно в оплату праці колгоспників.

Збільшення виробництва і заготівель зерна досягнуто завдяки самовідданій праці всіх трудівників сільського господарства, спрямованій на підвищення культури землеробства, впровадження у виробництво досягнень науки і передового досвіду.

Колгосп імені Леніна (с.Гордіївка) перевершив завдання для лісостепової зони. Він вийшов по виробництву зерна на рівень передових господарств  області. Середній урожай в Гордіївці становить 31,2 центнера з гектара, в тому числі озимої  пшениці – 34,4 центнера.

Непогано потрудились в 1965 році хлібороби колгоспів імені Кірова, “Україна”.

Багато зроблено для поліпшення культурно-побутових умов трудящих.

У райцентрі збудовано нову їдальню на 50 місць, готель на 60 місць приміщення комбінату побутового обслуговування населення, два двоповерхових житлові будинки (один  вісьмиквартирний із житловою площею у 284 кв.м. і другий шістнадцятиквартирний – 441 кв.м.). здано в експлуатацію водонапірну башту , насосну станцію, по вулицях встановлено 12 водорозбірних колонок. В районі пролягли державні електролінії, які дали струм багатьом колгоспам і райцентру. В зв´язку з цим введено в дію диспетчерський пункт Дзержинської підстанції. В райцентрі прокладено 2100 квадратних метрів тротуарів, забруковано 500 квадратних метрів доріг, здійснено капітальний і поточний ремонт семи комунальних будинків. Гарний подарунок зробили шляховики – вони проклали асфальтову дорогу довжиною 10 кілометрів.

Багато змін відбулося і в селах. В Романівці і Будичанах збудовано чудові Будинки культури на  400 місць кожний. Здано в експлуатацію приміщення середньої школи в Карвинівці на 340 учнівських місць, 8-річної  школи в Хижинцях на 210 місць, добудовано класні кімнати в Биківській середній, Товщанській, Костянтинівській та Нивненській восьмирічних школах. В селі Вільха побудовано фельдшерсько-акушерський пункт.

У 1965 р. 324 сім’ї колгоспників, робітників і службовців справили новосілля  в нових будинках. Показові такі цифри: на житлове будівництво трудящим видано кредитів на суму 39 тисяч карбованців, а на придбання корів – 67 тисяч. На житлове будівництво відпущено 3 тисячі кубометрів лісоматеріалу, півтора мільйона штук цегли, 35 тисяч листів шиферу, 80 стандартних будинків.

Тільки на благоустрій селищ міського типу виділено 80 тисяч карбованців. На капітальний ремонт житлових будинків виділено 25 тисяч карбованців.

Рік 1967. Невпізнанно змінився наш край за 50 років радянської влади. Піввіку тому ми одержали в спадщину убогу, відсталу країну. Ось лише один штрих з історії нашого району. 1914 році на території Романівської і Миропільської волостей невелика купка багатіїв користувалася 22,380 десятинами кращих земель, тоді як у розпорядженні сотень і сотень бідарів було лише 16 тисяч десятин. Сорок процентів селянських дворів не мали залізних плугів; двадцять п’ять  процентів – не мали коней. У волостях працювало лише 9 церковно-приходських і земських двокласних шкіл.

Трудящі Дзержинщини зустріли ювілей Вітчизни великими успіхами. Промислові підприємства району успішно завершили десятимісячну програму. У ювілейному змаганні особливо відзначилися колективи Биківського та Романівського склозаводів, Миропільської паперової фабрики, райпобуткомбінату та інших.

Є чим похвалитися і трудівникам сільського господарства. В 1967 році вирощено зернових з кожного гектара по 14.3 центнера, або на 2,1 центнера більше ніж торік. Такого успіху район не досягав ніколи. А окремі колгоспи зібрали справді рекордний урожай: у Гордіївці – по 31,2 центнера з гектара, Колодяжному – 28,1, Камені – 24,5, Паволочці – 23,2, Романівці – 22,4. Все це дало можливість успішно здійснити план продажу хліба державі, який виконано на 153 проценти. У засіки країни надійшло понад план 19 тисяч центнерів зерна. Найбільший внесок зробили хлібороби Врублівки, Каменя, Романівки, Паволочки, Хижинець, колгоспу ім. Чкалова.

Трудівники полів добре справилися і з іншими державними планами. На 106 процентів виконано завдання по продажу державі картоплі, на 113 – овочів. Працівники ферм достроково розрахувалися з державою по продажу продуктів тваринництва. Здано 77075 центнерів молока і 25314 – м’яса, річне завдання виконано відповідно на 113 і 103 проценти.

Напередодні свята підвели свої підсумки і буряководи.

Результат їх праці теж чудовий: 314 центнерів на круг. А невтомні руки камінських колгоспників зняли з гектара по 459 центнерів коренів, гордіївчан – по 392, булдичівців – по 369. Валовий збір буряків становить 662120 центнерів. На приймальний пункт надійшло 156744 центнери коренів понад план. Ланкова колгоспу “Україна” Тетяна Арсень виростила по 620 центнерів цукрових буряків з гектара, а Марта Олійник з колгоспу імені Крупської – по 140 центнерів картоплі, камінська доярка Олександра Бабійчук   надоїла по 3 250 кілограмів молока від корови, а кам’янський чабан Марія Павлій настригла по 4,5 кілограма вовни від вівці. Всього трудівники села продали країні надпланової продукції на суму близько мільйона карбованців.

В  1968 році колгоспи району виконали план продажу хліба державі на 109 %, виростили цукрових буряків по  420 цнт. з гектара та картоплі по 108 цнт. з гектара і  продали державі понад 600 тисяч центнерів коренів та  63 тисячі центнерів бульб. За 10 місяців вироблено молока на 17623 центнери, м’яса на 5915 центнерів більше, ніж за такий же період минулого року. Це дало змогу достроково виконати річні плани заготівель тваринницьких продуктів.

Відрапортували про дострокове виконання річного плану продажу м’яса державі колгоспники артілі імені Богдана Хмельницького.

За досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні по вирощуванню високого врожаю цукрових буряків у 1968 р. Дзержинський  район занесено на обласну дошку Пошани

1972 – рік великих творчих дерзань. Порадував він розвитком економіки, науки і культури, зміцненням обороноздатності країни, піднесенням народного добробуту, вдосконаленням суспільних відносин, і вихованням нової людини. Успішно справилися з наміченою програмою промислові підприємства. Високих показників добиваються колективи романівського склозаводу “Червоний Жовтень”, Миропільської паперової фабрики. Добре попрацювали робітники Миропільського силікатного заводу. Ще 25 грудня вони завершили річну виробничу програму по виробництву цегли і вапна, видавши понад завдання 1 мільйон 300 тисяч штук силікатної цегли та 900 тонн вапна.

В ході виконання намічених завдань тут найкраще потрудилися майстри Степан Колесник, Єгор Сикін, бригадир пресувальників Ганна Гончарук та робітниця Зінаїда Черняк.

Особливо порадували своїми успіхами трудівники Биківського склозаводу. 4 жовтня колективу підприємства за успіхи в соціалістичному змаганні вручено перехідний Червоний прапор Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС.

Працівники сільського господарства виростили найвищий в післявоєнні роки врожай зернових. По 40,3 – 40,5 центнера з гектара  одержано в колгоспах ім. Леніна та ім.Кірова, по 35,3 центнера зібрано в колгоспі “Україна”. Понад 30 центнерів зернових вирощено в колгоспах “Зоря”, ім. Б. Хмельницького, ім. Фрунзе,   ім. ХХІІ з’їзду КПРС та ім. Чкалова.

Достроково здійснили всі завдання по продажу державі продукції рільництва і тваринництва.

У хлібному короваї особливо вагомий внесок трударів Гордіївки, Колодяжного, Каменя, які зняли з кожного гектара відповідно 37,35,8, 28,9 центнера зерна. Понад 400 центнерів молока виробили на 100 гектарів угідь тваринники колгоспів та ім. Леніна та “Україна” Чотиритисячний рубіж надоїв молока перевершили доярки цього колгоспу Лідія Бабійчук, Олександра Бабійчук і Євгенія Демчук.

Багато зусиль доклали трудівники бурякосіючих колгоспів, щоб в цьому році виростити високий врожай цукрових буряків. З кожного гектара посіву їх зібрано по 389 центнерів – на 121 цнт. більше, ніж попереднього року. Це дозволило господарствам району план продажу цукросировини виконати на 154 проценти.

Вагомий вклад у збільшення виробництва і продаж цукрових буряків внесли колгоспи ім. Леніна та “Україна”, які зібрали з кожного гектара по 507-572 центнери коренів.

Зразки самовідданої праці показала бригада Дмитра Марцуна, з колгоспу “Україна”, яка  зібрала більш як по 500 цнт. цукрових буряків з кожного гектара, а ланка Людмили Григорівни Полупан - по 620 центнерів.

Хороший урожай вирощено в колгоспах ім. Кірова, ім. Фрунзе, ім. Чкалова.

Механізована ланка Йосипа Шатківського з колгоспу “Зоря” накопала по 232 цнт картоплі з гектара, а Василя Степ’юка з колгоспу ім. Чкалова – по 230 центнерів.

Збільшення валових зборів зернових і технічних культур в колгоспі „Зоря” дало змогу продати державі майже 8 тисяч центнерів хліба, понад 55 тисяч центнерів цукрових буряків, більш як у півтора рази перевиконати завдання по продажу картоплі.

Вагомих здобутків досягнуто в господарстві і в  тваринництві. На сімсот центнерів перевершено завдання по виробництву і на тисячу – по продажу молока державі, на 350 центнерів більше, ніж передбачалося, реалізовано м’яса.

Успіхи в рільництві і тваринництві, зростання доходів від них сприяли збільшенню вкладень у капітальне будівництво. За їх рахунок у Врублівці реконструйовано відгодівельник великої рогатої худоби на 150 голів, споруджено приміщення для отелу корів, став до ладу свинарник-маточник на 100 голів. У цих приміщеннях ручна праця майже повністю замінена механізмами. На території тваринницького містечка вкладено 600 метрів бруківки.

За останній рік придбано два потужних трактори, автомашину, молоковоз, зерновий комбайн, плуги, сівалки, культиватори, складну зерноочисну машину та багато іншої техніки.

А у вирощення високих врожаїв зернових зробили внесок механізатори, очолювані Олексієм Миколайовичем Дейсаном. Своє вміння і старанність показали, зокрема, трактористи Володимир Пасічник та Антон Глінський, комбайнери Петро і Василь Никодюки, Микола Киризюк і Володимир Данилевич, водії автомашини Йосип Малахівський, Людвиг Савіцький і Микола Мазуркевич.

Гордяться односельчани кращими тваринниками – доярками Надією Якимчук та Оленою Паренюк, доглядачами худоби Гнатом Литвиним, Едуардом Свінціцьким, Ганною Горбатюк та ін.

В 1972 році за досягнення високих показників у сільському господарстві Дзержинський район занесено на обласну Дошку пошани.

За успішне виконання соціалістичних зобов’язань в числі передових виробників на обласну Дошку пошани занесено доярку колгоспу “Україна” Олександру Прокопівну Бабійчук.

Рік 1976. Ударно попрацювали в 1976 році трудящі Дзержинщини. Промислові підприємства успішно виконали свої виробничі програми. Биківські і романівські склороби, миропільські паперовики, колектив Миропільського відділення “Сільгосптехніка” рапортували про це достроково. Видано на сотні тисяч карбованців продукції понад план.

«Дати продукції більше, кращої якості, з меншими втратами» - цей девіз поклали в  основу своєї роботи трударі нашого району. На промислових підприємствах і в колгоспах розгорнулась боротьба за дальше зростання виробництва, піднесення його ефективності.

Самовіддана творча праця сотень людей, згуртованих однією метою, принесла чудові результати. Промислові підприємства перевиконали план першого року п’ятирічки по виробництву та реалізації продукції.

На Биківському склозаводі правофланговими в соціалістичному змаганні йдуть зміни майстрів Михайла Антоновича Башинського та Бориса Костянтиновича Єсипенка, машиністи Григорій Йосипович Мартинюк, Микола Миколайович Терещук, на Миропільському паперовому виробництві – бригади сіточників Володимира Юхимовича Чирви, Олександра Захаровича Вдовиченка, Івана Васильовича Никитюка. На Романівському склозаводі “Червоний Жовтень” – бригади Анатолія Опанасовича Гуменюка, Андрія Олександровича Шифрука, Євгена Павловича Шуніна, Станіслава Францовича Стибеля, Станіслава Гринжавця.

Певних успіхів досягли і трудівники сільського господарства. Вирощено на круг по 21 цнт. зернових, 426 – цукрових буряків, 4,4 – льоноволокна. Район виконав, а по більшості видів і перевиконав народногосподарські плани продажу державі продуктів рільництва і тваринництва.

Колгосп ім. Леніна після об”єднання Печанівки з Гордіївкою зібрав по 42,3 центнера зернових. Понад 30 центнерів виростили їх в колгоспах “Зоря” (с.Врублівка), “Україна” (с.Камінь) та імені Чкалова (с.Миропіль), ім.Ілліча (Дзержинськ).

Порадували Батьківщину високими врожаями буряківники. 18 ланок і бригад подолали 500-центнерний рубіж. Ланка депутата Верховної Ради УРСР Марії Григорівни Долібець з колгоспу  “Україна” зібрала рекордний урожай солодких коренів – по 696,7 центнера з кожного гектара. Понад 600 центнерів солодких коренів одержали ланки Людмили Григорівни Полупан з колгоспу “Україна”, Лідії Семенівни Ткачук та Ніни Петрівни Яцюк з колгоспу ім. Б.Хмельницького (с.Романівка).

По 517-544 центнери з гектара зібрали ланки Марії Іванівни Олександрук з колгоспу ім. Леніна, Галини Петрівни Бойко з колгоспу ім. Б. Хмельницького, Євгенії Сергіївни Бабич, Ніни Михайлівни Бабич з колгоспу ім. ЧЧкалова та багато інших.

Високої похвали заслужили механізовані ланки по вирощенню цукрових буряків, які очолюють  Василь Іванович Гринчук та Микола Петрович Данилевич з колгоспу “Україна”, Антон Іванович Тимощук з колгоспу імені Б. Хмельницького та інші колективи.

Велику допомогу колгоспам у вирощуванні та збиранні цукрових буряків надали колективи промислових підприємств, організацій, установ, шкіл, зокрема Романівського і Биківського склозаводів, Миропільського паперового виробництва та інші.

Виробництво льонопродукції займає важливе місце в економіці поліських колгоспів. З 19 господарств району 12 вирощують довгунець.

Льонарі колгоспу ім. Котовського виконали план продажу льону державі на 201 %, колгоспу ім. Ватутіна – на 150%, ім. 18 партз’їзду на 156 %.

Ланки Ганни Олександрівни Петрицької з колгоспу ім. Котовського, Марії Матвіївни Худзик з колгоспу ім. 18-го партз'їзду і Генефи Максимівни Гірс з колгоспу ім. Ватутіна зібрали більш як по тонні волокна з гектара.

В цьому колгоспі чистий прибуток від довгунця перевищив 136 тис. карбованців.

Район достроково виконав встановлені завдання по  виробництву і продажу тваринницької продукції. Найкращих результатів по збільшенню виробництва молока і м'яса добилися колгоспи ім. Чкалова, ім. Б. Хмельницького, ім. Леніна, "Зоря", "За врожай" та "Україна".

Ще вищих показників добилися окремі тваринники. Так, доярки Ольга Євдокимівна Стельмах з колгоспу "Україна", Зінаїда Дмитрівна Куц з колгоспу ім. Леніна, Галина Григорівна Лесько з колгоспу ім. Шевченка надоїли від кожної корови біля 4 тисяч кілограмів молока.

З 1965 по 1976 р.р. в сільське господарство району вкладено 28,5 млн. крб. основні виробничі фонди збільшилися у 2,7 рази, енергоозброєність праці підвищилась майже у 3 рази.

За цей період в районі осушено 2802 гектари перезволожених земель.  За рахунок держави проведено великий обсяг культуртехнічних робіт, вапнування кислих грунтів. В 1,7 рази збільшилися поставки мінеральних добрив, засобів механізації.

Славно попрацювали трударі району. Дзержинщину визнано одним з переможців Всесоюзного Соціалістичного змагання по підсумках 1976 року і нагороджено перехідним Червоним прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ.

За самовіддану працю 87 трудівників села нагороджено орденами й медалями СРСР, а Людмилі Григорівні Полупан з колгоспу "Україна" присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

Переможцями соцзмагання за підсумками 1976 року стали:

Серед промислових підприємств – Миропільське виробництво Малинської паперової фабрики, яке план реалізації промислової продукції виконало на 106.4 %, план виробництва – на 105,3 %, по продуктивності праці – 105,3 %.

По сільському  господарству в галузі рослинництва по вирощуванню високих врожаїв зернових визнано колгосп ім. Леніна, який виростив по 42,3 цнт. зернових з кожного гектара на площі 400 га і продав державі 721,5 тонн хліба при зобов´язанні 680 тонн.

Відмічено, що хороших успіхів у збільшенні виробництва і продажу державі зерна домоглися колгоспи "Зоря", ім. Чкалова, "Україна".

Кращим по вирощуванню високих врожаїв цукрових буряків визнано колгосп "Україна", який одержав по 524 цнт. з кожного гектара на площі 295 га і продав державі 11708,9 тонн цукросировини при плані 8710 тонн.

Відмічено, що хороших результатів у збільшенні виробництва і продажу державі цукрових буряків домоглися колгоспи ім. Чкалова, ім. Ілліча, ім. Леніна,                                      ім. Б. Хмельницького.

По вирощуванню врожаїв картоплі кращим визнано колгосп "Зоря", який виростив по 171,2 цнт картоплі з кожного гектара, план виробництва виконав на 124 %.

По вирощуванню високих врожаїв овочів  переможцем визнано колгосп ім. Чкалова, який виростив по 181,8 цнт овочів з кожного гектара, план виробництва виконав на 154 %., а продажу їх державі – на 259%.

Відмічено, що хороших успіхів у збільшенні виробництва і продажу овочів державі домоглися колгоспи "Зоря", ім. Шевченка, ім. Б. Хмельницького; по збільшенню виробництва і продажу державі льону-довгунця визнано колгосп ім. Котовського, який виростив по 6,2 цнт. льоноволокна з кожного гектара, план виробництва і продажу  його державі виконав на 201 %.

Добрих результатів у збільшенні виробництва  і продажу льону-довгунця державі домоглися колгоспи "За врожай",  "Шлях Леніна", ім. 18 партз'їзду, ім. Ватутіна та радгосп  "Авангард".

Переможцями у соціалістичному змаганні визнано:

  •  механізовану ланку Сидорчука Бориса Івановича з колгоспу               ім. Леніна, яка на площі 440 га виростила по 45,3 цнт. зернових;
  •  комбайнера колгоспу ім. Леніна Порхуна Бориса Ілліча, який комбайном СК-4 зібрав зернові на площі 157 га і намолотив 6660 цнт. зерна;
  •  механізовану ланку Гринчука Василя Івановича з колгоспу "Україна", яка виростила по 597,6 цнт. цукрових буряків на площі 80 га.;
  •  рільничу ланку Долібець Марії Григорівни з колгоспу "Україна", яка одержала по 696,7 цнт. цукрових буряків з гектара на площі 35 га при зобов'язанні 525 цнт.;
  •  рільничу ланку Петрицької Ганни Олександрівни з колгоспу ім. Котовського, яка одержала по 11,3 цнт. льоноволокна на площі 15 га.;
  •  доглядача ВРХ Григорович Ніну Макарівну з колгоспу ім. 18 партз´їзду, яка добилася середньодобового приросту ваги кожної  голови ВРХ по 850 грамів при зобов'язанні 700.
  •  доярку колгоспу "Україна" Стельмах Ольгу Євдокимівну, яка надоїла по 4068 кг молока від корови при зобов'язанні 4000 кг;
  •  доярку колгоспу ім. Леніна Куц Зінаїду Дмитрівну, яка надоїла 4000 кг молока від корови;
  •  доярку колгоспу ім. Шевченка Сінько Надію Олексіївну, яка надоїла від корови 3607 кг молока при зобов'язанні 3150 кг.

Переможцями соцзмагання серед  господарств району по тваринництву стали:

  •  колгосп   ім. Б.Хмельницького, який реалізував м'яса 7944 цнт. при плані 6750 цнт., виробив на  100 га сільгоспугідь по 177 цнт.
  •  колгосп ім. Чкалова, який виробив 14588 цнт. молока при  плані 13300 цнт (по 597 цнт на 100 га сільгоспугідь), план продажу виконав на 112 %, 90,9 %  молока реалізував першим сортом;
  •  тракторна бригада колгоспу ім. Чкалова (бригадир Улановський М.П.), яка одержала по 30,1 цнт. зернових з гектара на площі 500 га, цукрових буряків – по 458,7 цнт на площі 155 га, картоплі – по 162,1 цнт. на площі 190 га. Зекономлено 86 цнт нафтопродуктів.

За успіхи, досягнуті  у Всесоюзному Соціалістичному змаганні  по збільшенню виробництва і продажу державі сільськогосподарських продуктів в 1976 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом нагородила:

Орденом Леніна:

Кушніра Михайла Антоновича – комбайнера колгоспу ім. Б.Хмельницького;

Лопуха Андрія Івановича – ланкового колгоспу ім. Леніна;

Орденом Жовтневої революції

Гончарука Олександра Івановича – бригадира колгоспу                     ім. Б. Хмельницького;

Денисюка Івана Йосиповича – бригадира колгоспу «Україна»;

Іванчука Олександра Павловича – тваринника колгоспу                         ім. Ілліча;

Улановського Миколу Петровича – бригадира колгоспу                         ім. Чкалова;

Худзик Марію Матвіївну – ланкову колгоспу ім. 18-го партз’їзду;

Орденом Трудового Червоного прапора

Бабич Євгенію Сергіївну – ланкову колгоспу ім. Чкалова;

Барановського Івана Дем’яновича – бригадира колгоспу «Зоря»;
Вознюка Бориса Івановича – ланкового колгоспу ім. Леніна;

Гірс Генефу Максимівну – ланкову колгоспу ім. Ватутіна;

Гниду Михайла Ничипоровича – голова колгоспу ім. Леніна;

Ковалик Зінаїду Миколаївну – ланкову колгоспу                                         ім. Б. Хмельницького;

Кузьмінського Петра Івановича – першого секретаря Дзержинського райкому Компартії України;

Кукільова Бориса Миколайовича – ланкового колгоспу ім. Чкалова;

Малахівську Анелю Цезарівну – ланкову колгоспу «Зоря»;
Павлову Любов Артемівну – ланкову колгоспу ім. Леніна;
Паренюк Марію Степанівну – ланкову колгоспу «Зоря»;
Польового Володимира Мефодійовича – голову колгоспу                             ім.Чкалова;
Рожко Віру Улянівну – доярку колгоспу ім. Чкалова;

Ткачук Лідію Семенівну – ланкову колгоспу                                    ім. Б. Хмельницького;

Яцюк Ніну Петрівну – ланкову колгоспу ім. Б. Хмельницького;

Орденом Трудової Слави ІІІ ст.

Бондарчука Василя  Феодосійовича – ланкового колгоспу                ім. Леніна;

Бровчук Тамару Петрівну – робітницю Печанівського овочесушильного заводу

Бучко Віру Захарівну – доярку колгоспу «Шлях Леніна»

Василюк Єву Дмитрівну – тваринницю колгоспу ім. Ілліча

Гончарук Людмилу Родіонівну – доярку колгоспу                            ім. Б. Хмельницького

Гарба рука Петра Федоровича  - дояра колгоспу «Україна»

Данилевича Миколу Петровича – тракториста колгоспу «Україна»

Данилюка Володимира Павловича – комбайнера колгоспу «Дружба»

Діхтярука Василя Павловича – тракториста колгоспу ім. Шевченка

Знайдюк Ніну Левівну – тваринницю колгоспу                                 ім. Б. Хмельницького;

Лесько Галину Григорівну – доярку колгоспу ім. Шевченка;

Марчука Павла Олександровича – комбайнера колгоспу «Зоря»;

Маслюківського Казимира Йосиповича – тракториста радгоспу                  ім. Дзержинського;

Муравського Броніслава Сигизмундовича – шофера колгоспу                     ім. Чапаєва;

Поліщук Лідію Костянтинівну – трактористку колгоспу                              ім. Калініна;

Попова Петра Андрійовича – коваля колгоспу ім. Котовського;

Свяцьку Людмилу Никифорівну – доярку колгоспу «Дружба»;

Сінько Надію Олексіївну – доярку колгоспу ім. Шевченка;

Трубійчука Василя Івановича – комбайнера колгоспу                            ім. Котовського;

Шемета Павла Францовича – тракториста колгоспу «Перемога»;

Шкілюк Катерину Цезарівну – колгоспницю колгоспу «Зоря»;

Черниша Василя Дмитровича – тракториста колгоспу «Перемога»;

Орденом «Знак пошани»

Александрук Марію Іванівну – ланкову колгоспу ім. Леніна;

Богуцьку Надію Артемівну – головного зоотехніка колгоспу                         ім. Чкалова;

Боднарчук Марію Федорівну – доярку колгоспу ім. Леніна;

Вітовську Лідію Петрівну – доярку колгоспу «Перемога»;

Добровольську Яніну Павлівну – ланкову колгоспу «За врожай»;

Григорович Ніну Макарівну – тваринницю колгоспу                               ім. 18-го партз’їзду;

Гановську Леокадію Францівну – доярку колгоспу ім. Ватутіна;

Карасюка Дмитра Антоновича – комбайнера колгоспу                           ім. Чкалова;

Кучер Віру Василівну – ланкову колгоспу «Перемога»;

Мартинюка Петра Йосиповича – головного агронома колгоспу                      ім. Леніна;

Матат Зінаїду Калениківну – доярку колгоспу                                    ім. Б. Хмельницького;

Романюка Якова Мілетовича – тракториста колгоспу                         ім. Котовського;

Рудницького Мар’яна Францовича – тракториста Дзержинського райоб’єднання «Сільгосптехніка»;

Талько Ніну Степанівну – ланкову Дзержинського радгоспу по відгодівлі тварин;

Ткачука Івана Пилиповича – бригадира колгоспу                                         ім. Б. Хмельницького;

Чумак Євгенію Василівну – ланкову колгоспу ім. Ілліча;

Шуляр Павліну Аврамівну – доярку колгоспу ім. Ватутіна;

За успіхи, досягнуті в 1976 році у розвитку сільськогосподарського виробництва Головним комітетом Виставки досягнень народного господарства СРСР, наш район нагороджено Дипломом другого ступеня. Такої ж нагороди з врученням автомашини УАЗ-469Б удостоївся колгосп ім. Чкалова.  Нагороджено також ряд господарств, бригад, тваринницьких ферм та велику групу передовиків сільського господарства Житомирщини – учасників Виставки 1977 року – дипломами і медалями.

За одержання в першому році п’ятирічки дорідних врожаїв золотих медалей удостоїлися ланкові буряківничих ланок Герой  Соціалістичної Праці Л.Г.Полупан і депутат Верховної Ради Української РСР М.Г. Долібець з колгоспу «Україна», срібної – ланкова-льонарка Г.О. Петрицька з колгоспу ім.Котовського.

Медалі ВДНГ були вручені одинадцятьом трудівникам колгоспу ім. Чкалова. Срібну  одержали голова правління                В.М. Польовий, ланкові В.А. Усач і Г.А. Поліщук, бронзові – секретар парторганізації В.Д. Цьомик, механізатори Б.М. Кукільов, В.С. Гуменюк і С.Г. Бідюк, тваринники М.У.Осадчук і Н.С. Коротуха та інші.

Серед тих, хто нагороджений бронзовими медалями ВДНГ Союзу РСР – ланкові М.Ф. Гуліцька і Г.І. Демчук з колгоспу «Україна», доглядачка худоби Н.М.Григорович з колгоспу ім.18-го партз’їзду, ланкова Н.П.Яцюк і комбайнер М.А. Кушнір з колгоспу ім. Б.Хмельницького, трактористи машиністи К.І.Лещук і Б.В.Чумак з Миропільського спецвідділення «Сільгосптехніка», ветлікар Миропільської дільничної ветлікарні Л.Д.Коваль та ряд інших працівників району.

 Рік 1977. 60-ту річницю Великого Жовтня трудящі району зустрічають з новими  здобутками на всіх ділянках господарського і культурного будівництва.

Великі зміни сталися в районі за останні 60 років. Якщо до революції на Дзержинщині діяло лише  кілька церковно-приходських і земських двокласних шкіл, де навчалися переважно діти багатіїв, то нині в районі 46 загальноосвітніх шкіл, з яких 11 – середніх і 18 – восьмирічних, в них навчається понад сім тисяч юних громадян Дзержинщини.

Озброюють підростаюче  покоління основами наук 525 учителів. Розширено мережу шкільних інтернатів, навчальних кабінетів, їдалень. Споруджені нові прекрасні приміщення середніх шкіл у Дзержинську і Романівці, а нинішнього року в новому просторому приміщенні справили новосілля діти робітників і колгоспників Мирополя. В Романівці на базі старого приміщення середньої школи відкрито учбовий комбінат в якому учні дев’ятих і десятих класів району набуватимуть спеціальностей шоферів, трактористів, будівельників, тваринників.

Завершується реконструкція Дзержинської восьмирічної школи, добудова чотирьох класних кімнат у Прутівці, спорудження шкільних інтернатів у Биківці і Товщі.  Ведеться реконструкція старого приміщення Романівської середньої школи під навчально-виробничий комбінат.

Для успішного проведення навчально-виховного процесу в школах нинішнього року зроблено чимало. По підсумках соціалістичного змагання за зразкову підготовку шкіл до нового навчального року наш район зайняв третє місце і йому присуджено перехідний Червоний  прапор облвно і обкому профспілки.

Шістдесят років – відносно короткий строк, а скільки  змін сталося за цей період в галузі охорони здоров’я! Тепер вона має широко розвинуту мережу лікувально-профілактичних закладів.

Яскравим прикладом успіхів в охороні здоров’я служить і наш район. Колись, до революції, на його території не було  жодного медичного пункту, і простій людині нікуди було звернутися в разі необхідності по допомогу.

Тільки із встановленням радянськї влади в районі почала створюватися мережа медичних закладів. Уже в далекі двадцяті роки відкрилися перші дві лікарні – Романівська (нині Дзержинська) і Миропільська – кожна на 15 ліжок, в яких працювало вісім лікарів.

У результаті розширення мережі охорони здоров’я, здійснення широких оздоровчих заходів у нас, як і всюди в країні, ліквідовано багато раніше поширених інфекційних захворювань. Дедалі меншає професійних хвороб, систематично знижується виробничий травматизм.

В 1977 році в нашому районі діяла центральна районна і п’ять дільничних лікарень, де було  375 ліжок. В селах Дзержинщини працюють 45 фельдшерсько-акушерських пунктів, є  медпункти на промислових підприємствах. На сторожі здоров’я трудящих району стоять 43 лікарі і 258 середніх медпрацівників.

У нас трудиться чимало здібних спеціалістів, які заслужили повагу у трудящих. Знаком “Відмінник охорони здоров’я” нагороджені Р.М. Корсунська, І.Я. Трушин, О.Я. Семенова, В.М.Лоза, Б.Й. Радушинський.

Сумлінні медпрацівники трудяться в багатьох наших медичних закладах.

Працівники промисловості, зобов’язавшись дати понад план продукції на 350 тисяч карбованців, успішно виконують його. Десятки промислових підприємств і колгоспів району рапортували про дострокове виконання виробничих планів і соціалістичних зобов’язань.

З хорошими показниками закінчив 1976 рік Миропільський силікатний завод (директор Янко Анатолій Андрійович).  Робітниками випущено понад план 200 тисяч штук цегли.

В першому кварталі 1977 року на підприємстві вироблено 634 тисячі штук цегли, при плані 350 тисяч, 201 кубометр бетонних виробів.

Ідуть попереду, показуючи зразки самовідданої праці бригадир заготівельної бригади А.М.Бардаш, слюсар П.І.Бичківський, електрик С.А.Лесько, бульдозерист В.М.Паламарчук, робітники П.І.Гаськов, А.С.Харков.

Плани підприємства – механізація всіх трудоємких процесів,  доведення річного випуску цегли до 10 млн.штук.

Найкращих здобутків у праці добилися колективи Миропільського паперового виробництва, маслозаводу, Печанівського комбінату хлібопродуктів, Миропільського спецвідділення “Сільгосптехніка”, які план реалізації продукції виконали на 104-109 процентів. І забезпечили ріст проти минулого року на 7-20 процентів.

Включившись у Всесоюзне соціалістичне змагання за дострокове виконання планів і зобов’язань  колектив Дзержинського маслозаводу доклав чимало зусиль, старання, щоб успішно справитись з наміченою програмою. І ось – трудова перемога: при річному плані 2 мільйони 336 тисяч карбованців. на 10 тонн більше передбаченого виготовлено вершкового масла, на 66 – цільномолочної продукції і на 137 тонн – сиру.

Першість в соціалістичному змаганні здобув колектив маслоцеху, який очолює майстер І класу Лідія Леонтіївна Лотиш.За самовіддану працю вона нагороджена орденом «Знак Пошани».

Сумлінністю у праці відзначилися робітники Надія Василівна Стадник, Ніна Олександрівна Чернятинська та інші. Безперебійну роботу механізмів систематично забезпечує слюсар підприємства Валентин Степанович Маскевич.

Залізничні станції Разіне, Печанівка, Миропіль на 118 % виконали план навантажувально-розвантажувальних робіт.

Добре попрацювали колективи Дзержинського райоб’єднання “Сільгосптехніка”, автоколони Довбиського автопідприємства, райдрукарні та райвузла зв’язку, ПМК-162.

Ще в 1972 році в Дзержинську була створена лукомеліоративна станція, яка займалась культуртехнічними роботами по поліпшенню сільгоспугідь. Першим начальником  був Сусловець Микола Юрійович.Найбільшого розквіту досягло підприємство під керівництвом Олександра Герасимчука Олександра Івановича  та Романеска Андрія Сергійовича.

Пізніше на базі станції була створена пересувна механізована колона (ПМК-162). Крім осушення перезволожених земель, викорчовування чагарників, ПМК-162 будувало житло, мости. Працювало в 1977-1980 роках біля 400 робітників.

ПМК-162 було побудовано 2 адміністративних будинки, двоповерховий та  чотири п”ятиповерхових будинки, дитячий садочок на 150 місць, їдальню, гуртожиток.

З перших днів заснування організації в ній трудились і  показували зразки самовідданої праці Олексій Воробйов, Микола Головня, Петро Сягровський, Павло Ступак, Іван Дрозд, Юрій Бобков, Франц Більський, Олексій Романюк, Василь Мацюк, Микола Бардаш, Василь Бардаш, Михайло Шулер, Петро Кухар, Сергій Оксані, Віктор Рачковський, Бальтазар Туровський, Володимир Шарварчук, Валерій Ошмарін, Володимир Сокиркін.

Неперевершеними фахівцями своєї справи були Олексій Євстахович Воробйов та Микола Павлович Головня. Їх портрети постійно були на дошці Пошани.

Разом з екіпажем, де була укладчицею і його дружина Галина Дмитрівна, Олексій Євстахович на 130-150% перевиконував план по осушенню перезволожених земель (дренаж).

Олексій Євстахович Воробйов нагороджений багатьма грамотами, Почесним дипломом Міністерства меліорації і водного господарства СРСР, а також Дипломом “Майстер -  золоті руки”.

Микола Головня в 1973 році брав участь в  змаганнях серед молодих екскаваторників меліорації і водного господарства України і завоював перше місце. Нагороджений Почесним дипломом, премією і стрічкою чемпіона.

За самовіддану працю і постійне перевиконання планів Олексій Євстахович Воробйов та Микола Павлович Головня були нагороджені орденом “Знак пошани”.

Успішно справилися зі своєю піврічною програмою працівники районного споживчого товариства. Понад план населенню продано товарів на 249 тис. крб.

Розширено торгівельну площу магазинів на 260 квадратних метрів. Реконструйовано і капітально відремонтовано 16 торгівельних закладів.

Гарних здобутків у праці добилися окремі колективи. Бригада майстрів поліського кришталю з Романівського склозаводу, яку очолює Є.П. Шунін, завдання двох років п’ятирічки зобов’язалися виконати до 60-ї річниці Великого Жовтня. Ще вісім бригад цього ж підприємства борються за те, щоб завдання п’ятирічки здійснити за чотири з половиною роки.

Великою шаною в своїх колективах користуються машиніст склоформуючих машин Биківського головного підприємства виробничого об’єднання “Південмедскло” Ф.О. Домбровський, робітниця Романівського заводу С.М. Гурська, машиніст папероробної машини Миропільського виробництва В.Ю. Чирва, шофери райоб’єднання “Сільгосптехніка” – П.М. Дудка, міжколгоспбуду – В.П. Лещенко, майстер Печанівського овочесушильного заводу М.М. Михалиця, працівники друкарні М.О. Камінська та Н.М. Захарчук, завідуюча магазином “Продтовари” с. Романівка заслужений працівник торгівлі УРСР М.А. Скуміна, швея райпобуткомбінату   Н.О. Мартинюк

У складних погодних умовах нинішнього року певних успіхів добилися й трудівники села. Найвищий за всі роки урожай зернових виростили хлібороби України, які засипали в засіки Батьківщини понад мільярд пудів зерна. Виконано річні народногосподарські плани продажу державі зерна, льоноволокна, картоплі, яєць, вовни. За першість у соціалістичному змаганні по збільшенню виробництва і продажу державі м’яса в третьому кварталі наш район удостоївся перехідного Червоного прапора обкому Компартії України, облвиконкому і облпрофради.

Своїми досягненнями в третьому році п’ятирічки можуть гордитися хлібороби Печанівки, льонарі Малої Козари, буряководи Каменя і Мирополя.

Колгосп ім. Леніна порадував щедрою віддачею хлібного лану. Навіть в умовах посушливого літа печанівські хлібороби зібрали з кожного гектара майже по сорок центнерів зерна.

Славно вродили цукрові буряки в ланках Героя Соціалістичної Праці Л.Г. Полупан і депутата Верховної Ради  Української РСР М.Г. Долібець з колгоспу “Україна”,                       М.І. Олександрук з колгоспу ім.Леніна, О.П. Менчинської з колгоспу ім. Б.Хмельницького. Вони взяли на круг більше п’ятисот центнерів цукросировини.

Кілька господарств уже здійснили річне завдання продажу м’яса. Серед них радгоспи ім. Дзержинського, “Авангард”, колгоспи ім. Леніна та ім. Котовського. План здачі молока виконали тваринники Романівки й Печанівки. Державі всіма категоріями господарств продано молока на 14631 шт і яєць на 519 тис. штук більше, ніж за цей час торік. Район уже впорався з планом реалізації яєць на 101 процент і вовни – на 114, виконав завдання по продажу картоплі державі.

За цими успіхами стоїть наполеглива праця сотень і сотень трудівників : комбайнерів М.Й. Панасюка з колгоспу ім. Леніна та В.І. Гринчука з колгоспу “Україна”, газоелектрозварника І.П.Маньківського з радгоспу імені Дзержинського, льонарок М.М. Худзик з Вільхи і А.К. Шпонарської з Садок, будівельника М.М. Момотюка з міжколгоспбуду, доярок Л.М. Романко і Б.І. Андрущенко з Мирополя та багатьох інших трударів, чиїми працьовитими руками твориться достаток, благо народу, зміцнюється економічна могутність країни.

За останні роки в районі зміцніла матеріально-технічна база. В колгоспах  налічується 542 трактори, 119 зернових комбайнів, 220 вантажних автомашини,  239 плугів, 245  сівалок, 32 картоплесаджалки, 119 зернозбиральних комбайнів. Здійснювана все в більших  масштабах комплексна  механізація стала найважливішим фактором інтенсифікації виробництва, її дальшої спеціалізації і концентрації.

По підсумках соціалістичного змагання працівників промисловості і сільського господарства району  1977 р. переможцем визнано Дзержинський маслозавод, колектив якого  план реалізації продукції виконав на 113%, виробництва – на 117%, по продуктивності праці – на 104,3 %.

Відмічено хорошу роботу по збільшенню виробництва і реалізації продукції трудових колективів Печанівського комбінату хлібопродуктів, Романівського склозаводу, райдрукарні.

Переможцями у соціалістичному змаганні визнано:

  •  колгосп ім. Чкалова, який народногосподарський план першого кварталу по виробництву молока виконав на 100 %, продажу його державі – на 112 %, на 100 га угідь виробив 120,9 цнт., продавши 97,8 % молока першим сортом.
  •  колгосп ім. Б. Хмельницького, який народногосподарський план першого кварталу по виробництву м’яса виконав на 104 %, по продажу – на 102 %. На 100га угідь виробив 60,3 цнт. м’яса.

Відрадних успіхів у соціалістичному змаганні по виробництву і продажу молока державі добилися колгоспи “Україна”, “Шлях Леніна”; м’яса – колгоспи “За врожай”, імені 18-го партз’їзду, радгосп “Авангард”.

Переможцями соціалістичного змагання серед доярок району визнано Станіславу Йосипівну Зінчук з колгоспу “Зоря”, Ларису Родіонувну Гончарук з колгоспу ім.Б.Хмельницького, Євдокію Омелянівну Симон з радгоспу ім. Дзержинського.

В поліських господарствах району було сконцентровано виробництво льону, а в лісостепових – цукрових буряків. Виробництво товарних овочів сконцентровувалось в  шести господарствах: ім. Б.Хмельницького, "Зоря", "Україна",                     ім. Леніна, ім. Чкалова та  ім. Котовського. В цих господарствах  в 1980 р.  одержали  4100 тонн овочів, що становило 93 % їх виробництва по району.

У тваринництві спеціалізація охоплювала виробництво молока, м'яса, вовни, яєць. На виробництві молока спеціалізувалися 8 господарств. Це колгоспи "Україна", ім. Чкалова, "Дружба",     ім. Котовського, "За врожай", ім. Ватутіна, "Перемога" та радгосп ім. Дзержинського.

На базі Миропільського відділення "Сільгоспхімія" було створено спецвідділення по агрохімічному обслуговуванню колгоспів і радгоспів.

На базі колгоспу ім. Б.Хмельницького було створено міжгосподарське об´єднання по заключній відгодівлі худоби, завершено будівництво комплексів по виробництву свинини, поглиблювалась спеціалізація і концентрація молочного скотарства, овець, птиці. Спеціалізовані господарства  виробляли 56 % молока, 50 %– м'яса, 10 % яєць.

За  десяту п´ятирічку за рахунок всіх джерел фінансування споруджено та реконструйовано виробничі та соціально-культурні об'єкти на загальну суму 38,5 мільйона карбованців, з них на будівельно-монтажні роботи витратчено 25,5 мільйона карбованців.

Значна робота в цьому напрямі провадилась на Биківському головному підприємстві виробничого об'єднання "Південмедскло". В результаті своєчасно і якісно здійснено реконструкцію підприємства, введено в дію 18-квартирний житловий будинок.

На Миропільському паперовому виробництві  до кінця року завершено реконструкцію двох  паперопереробних машин, здано в експлуатацію 18-квартирний житловий будинок.

В районі велось будівництво комплексу по вирощуванню нетелів у колгоспі ім. Леніна, свинокомплексу в колгоспі "Зоря" і комплексу по виробництву молока в радгоспі ім. Дзержинського.

Кадри масових професій готувались при райоб´єднанні і  Миропільському спецвідділенні "Сільгосптехніка", ПМК-162 та рай комітеті ДТСААФ.

Велику роботу по оволодінню технічними спеціальностями проводили загальноосвітні школи району. В усіх колгоспах і радгоспах діяли школи економічного і агрозоотехнічного навчання, в яких підвищували свої знання спеціалісти, керівники середньої ланки, механізатори, рільники і тваринники.

 Рік 1985. Район виконав п”ятирічний план по реалізації державі молока, м”яса, яєць, меду, ягід, трав”яного борошна, цукрових буряків.

В 1985 році продано 5,2 тис.тон хліба, 3800 тон м”яса, 18100 тон молока, 2млн.500 тис. штук яєць, 52 тисячі тонн  цукрових буряків, 158 цнт. вовни.

Порадували врожаями зернових хлібороби Печанівки, буряківники Каменя, овочівники і картоплярі Мирополя та Врублівки, льонарі Малої Козари і Дзержинська, тваринники Годихи і Карвинівки.

За успіхи, досягнуті у праці, доярки Н.О.Годун з колгоспу ім.Ілліча та Є.А.Маньківська з радгоспу ім.Дзержинського нагороджені  орденами “Знак пошани” та “Трудової Слави ІІІ ступеня”. Доглядачка тварин з колгоспу ім.Ватутіна нагороджена медаллю “За трудову відзнаку”.

1985 рік знаменитий ще й тим, що країна урочисто відзначала 40-річчя з Дня Перемоги над фашистською Німеччиною. Напередодні Дня перемоги в СШ №1 був відкритий оновлений історико-краєзнавчий музей, в якому були зали трудової, бойової комсомольської слави. Юні краєзнавці під керівництвом Т.М. Слободської зібрали цікаві експонати: фронтові листи (трикутники), грамоти, подяки, квитки бувших невільників з концтаборів, зброю. Родичі загиблих або померлих воїнів Великої Вітчизняної війни віддали в музей бойові нагороди.

Юними краєзнавцями була проведена велика робота по  розшуку родичів воїнів, що загинули в боях за звільнення Дзержинська 1-3 січня 1944 року. Через 40 років 36 сімей, з різних куточків нашої Батьківщини, дізнались, де поховані їх рідні.

З Москви і Миколаєва, Великих Лук, Арзамасу і Ростова- на-Дону, Новгород-Сіверська, Воронежу і Мостового сини, доньки, брати, онуки загиблих приїхали до Дзержинська і поклали квіти на могили своїх батьків і братів.

Матерям загиблих воїнів на зароблені в колгоспі кошти учнями були вислані посилки з солодощами, українською хустиною і рушником та шкатулками з землею з могил синів.

Не можна не згадати про лист-відповідь на таку посилку:з Арзамаського району: «Дорогие ребята, от имени односельчан пишет  вам председатель сельского совета  участник боевых действий за Киев Долганов Захар Петрович. К большому сожалению, мать нашего земляка Шелкового Юрия, Прасковья Ильинична,  месяц не дожила до 40-летия Победы. Получив вашу посылку, мы всей  деревней пошли на кладбище, шкатулку с землей положили на могилу Прасковьи Ильиничны, а платок повязали на крест. Сладости раздали детям.

Дорогие дети! Мы очень благодарны вам за заботу о русской матери и память о ее сыне, погибшем за освобождение украинской земли. О ваших добрых делах мы написали в газету, когда выйдет выпуск, вышлем вам. Спасибо! Спасибо! Спасибо! За память, за доброту, за щедрость души!».

До цього часу пам’ятають жителі селища святкування 40-річного ювілею з Дня Перемоги.

Перед глядачами «оживали» події 1941-1945 р. Голос Левітана сповіщає про початок війни. Він змінюється грізною мелодією пісні «Священная война» і на площі з’являється машина, на якій завмерла жінка з заклично піднятою рукою. «Батьківщина –мати кличе!» - проголошує плакат. Образ матері втілений вихователькою дитячого садка Тетяною Сербіновською. Під звуки пісні «Солдати-41» площею проходять бійці з автоматами на грудях. Тріпоче на втірі прапор: вони йдуть захищати Батьківщину. Живі картини війни змінюють одна одну.

Ось Олександр Матросов з гранатою в руках (Павлюк Анатолій). За ним з’являється машина з Зоєю Космодем’янською – нескореною, з гордо піднятою головою.і. «Всех не перевешать, много нас, миллионы!» - звучить дикторський текст.

Звучить пісня про краснодонців. По площі повільно рухається машина з героями-молодогвардійцями, за нею – машина з дівчиною санінструктором, яка перев’язує раненого бійця. Під мелодію пісні «Ой тумани мої» на баских конях виїжджають на площу партизани. З репродуктора ллється пісня «В землянке». Рухається машина з групою бійців, які в короткі хвили відпочинку відводять душу піснею. Їх змінює символічна картина: «Все для фронту, все для перемоги». На машині – колгоспниця зі снопом пшениці. Біля станків дорослий робітник і підліток, з виточеними снарядами.

І ось нарешті – радість, лине пісня «День Победы» на фоні голубого неба ніби пропливає воїн-визволитель з маленькою білявою дівчинкою на руках ( Образ солдата-визволителя втілює Григорій Остапчук з першокласницею Аллою Трохимчук).

Під хвилюючу мелодію пісні «Степом, степом» рухається машина з пам’ятником загиблим борцям (втілюють його члени танцювального гуртка).

У підніжжі пам’ятника в німій скорботі застигає мати (Ядвіга Воронюк) над могилою сина.

Лине пісня «Фронтовики, надіньте ордени» і площею проходить колона сивочолих ветеранів з бойовими нагородами на грудях. З усіх сторін до їх підбігають піонери з квітами.

За ветеранами рухається колона мотоциклістів з орденами Великої Вітчизняної війни. За нею виїздять на площу дівчата в національних костюмах республік-сестер.

«Должны смеяться дети» -  співає дитячий хор.

На площу вибігають більше 200 учнів 1-3 класів.

Як весняне небо голубіє земна куля, весело граються, танцюють, сміються діти. «Хай завжди буде мир» - дзвінко лунають їх голоси. Із довірливих рук злітають угору білі голуби і різнокольорові букети куль.

До оргкомітету входили керівники підприємств  та господарств: Андрій Сергійович Романенко, Веніамін Станіславович Юхимович, Леонід Григорович Черешенський, Олексій Григорович Капінус, Валерій Гнатович Кельман, Микола Олексійович Харковина, Петро Іванович Тимофієв, Леонід Якович Юрчук, Микола Павлович Дейсан, Володимир Федорович Мельничук, які забезпечили транспортом з ожившими картинами війни. Валентина Василівна Медвєдєва забезпечила музичне оформлення. Автор сценарію та режисер-постановник свята – Тамара Михайлівна Слободська.

Очолювали роботу комітету Віктор Ярославович,  Мазуркевич, Віктор Володимирович Вольський, Валентин Станіславович Кулаківський

Дикторський текст озвучували учень 9-го класу Дзержинської СШ Улітін Ігор та Т.М. Слободська .

Рік 1987. Яскравою сторінкою історичних змін, що сталися в Країні Рад за минулі 70 років, може служити наша Дзержинщина. Колись бідна, з мало писемним населенням, вона перетворилась у район з розвинутим сільським господарством, промисловими підприємствами, на яких відбулася корінна реконструкція. Незмірно зросли добробут трудящих, їх культурний і освітній рівні.

Трудящі нашого району , в ході соціалістичного змагання за гідну зустріч 70-річчя  Жовтня досягли певних успіхів у розвитку народного господарства, реалізації соціальних завдань. 28 виробничих колективів та понад 320  виробників  успішно здійснили план двох років п’ятирічки і почали працювати у рахунок наступного року.

Промислові підприємства з планом реалізації продукції справились на 105 %, по валовому виробництву на 103%.

Романівський склозавод, Миропільська паперова фабрика, Печанівський комбінат хлібопродуктів давали за один місяць продукції більш як на 1 млн. Обсяг виробництва на Дзержинському харчокомбінаті становить 893 тис. крб., на Миропільському – 810 тис. крб.  

Радували Батьківщину вагомими  трудовими здобутками робітники Романівського склозаводу «Червоний Жовтень». Річну програму вони зобов’язалися виконати до 28 грудня і випустити понад план посуду на 45 тис. крб.

Досягли певних успіхів і працівники МПМК-8, Миропільської паперової фабрики, маслозаводу, районної друкарні, Миропільської гідроелектростанції. Підвищувалася продуктивність праці, знизилась собівартість продукції на Биківському склозаводі, Печанівському комбінаті хлібопродуктів, Миропільському силікатному заводі.

По підсумках Всесоюзного соціалістичного змагання за 1986 рік Міністерством та Президією ЦК галузевої профспілки  визнано переможцем і нагороджено Почесним дипломом та грошовою премією колектив Миропільської паперової фабрики.

Багато зроблено на підприємстві щодо підвищення якості продукції, вдосконалення технології виробництво, поліпшенню умов праці і побуту паперовиків.

Трудівники фабрики надають допомогу селу у проведенні сільськогосподарських робіт, зведенні різних споруд.

За останні роки значно розширив свої кордони районний вузол зв’язку. Нині  у його сфері працює понад двісті робітників. Тут діяли дев’ятнадцять  відділень зв’язку, шість з них були зразковими. Бездоганно обслуговували населення поштовики Печанівки, Великої Козари. У просторих світлих приміщеннях тут можна було завжди замовити переговори, відправити телеграму, посилку, грошовий переказ, передплатити дитячі видання.

Десятки добрих послуг виконували зв’язківці. Як бажану гостю  зустрічали листоношу, яка доставляла журнали, листи, телеграми. Не уявити сьогодні  нашого буття без телефону, радіо, телевізора. Поле діяльності, на якому несли трудову вахту працівники зв’язку, досить обширне. Вони постійно удосконалюють свою роботу, застосовують нові, прогресивні методи обслуговування.

Багато теплих слів надходило на адресу дільничних монтерів Івана Миколайовича Зінчука, Станіслава Володимировича Ремші, Євгена Лук’яновича Федоренчика. Вони оперативно і яксно проводили ремонт радіо- і телефонних ліній.

Вводились в дію автоматичні телефонні станції, покращилась робота телеграфного зв’язку.  

За багаторічну самовіддану працю медаллю “За трудову відзнаку” та  орденом “Знак пошани” була нагороджена  телефоністка Сірик Ніна Іванівна Наша гордість – це передові люди району. За успішне виконання переджовтневих соціалістичних зобов’язань, досягнення високих показників у праці, активну участь у громадському житті були занесені на обласну дошку Пошани ланкова колгоспу ім. М.Марцун М.Г. Долібець та робітник Миропільської паперової фабрики В.В. Купчик.

Серед тих, хто задавав тон у соціалістичному змаганні – бригадир з Биківського склозаводу В.І. Бугаєнко, шліфувальниця Романівського склозаводу М.С. Ткачук, робітниця Миропільської паперової фабрики Н.В. Преднюр, доярки                М.І. Гончарук, Л.К. Дзендзелівська, Н.І. Грушак і О.Й. Коржова з колгоспів імені Леніна, ім. Ілліча, ім. Щорса та «Дружба», механізатори Б.В. Метліцький з Печанівка, А.А. Вишнівський з Садок, П.М. Ткачук з Корчівки, І.І. Денисюк з Каменя, М.І. Свінціцький з Врублівки, Ф.Л. Коржовський з Великої Козари, доярка Є.П. Никитюк з Вільхи, льонар Ф.В. Поплавський з Малої Козари, майстер машинного доїння В.С. Ковальський з колгоспу ім. Калініна та інші.

Найвищий урожай зернових вирощено в колгоспі                      ім. Леніна. Тут на круг зібрано по 48 цнт хліба. Правофлангові змагання – трудівники колгоспів ім. ХХ\/ з’їзду КПРС, ім. Ілліча та «Дружба» - виконали плани продажу всіх видів сільськогосподарської продукції.

Завдяки наполегливій праці сільських трудівників район перевиконав плани двох років п’ятирічки по продажу рослинницької продукції, за винятком льоноволокна та фруктів. У поточному році зібрано з кожного гектара по 25 цнт зернових, цукрових буряків на круг – 343.

Найвищий урожай зернових, майже 48 цнт з гектара, зібрали  хлібороби колгоспу ім. Леніна. Порадували своїми здобутками буряківники Печанівки і Каменя, картоплярі колгоспів ім. Леніна, ім. Ватутіна, ім. ХХ\/ з’їзду КПРС. Тваринники  15 господарств району  виконали всі планові дворічні показники по продажу державі фермерської продукції.

В господарствах району  8750 корів, з них - 54% з надоєм більше 2000 тис. кг, 20% - 1500 кг, 16% - 2800 кг, 10 % - більше 3000 тис.кг.

Досягли вагомих успіхів у ювілейному році буряківники Каменя і Печанівки, льонарі Дзержинська, картоплярі Мирополя і Романівки. Більше, ніж намічалося, продали державі м’яса доглядачі худоби з Годихи, достроково виконали свої зобов’язання булдичівські птахівники і доярки Карвинівки…

Радують здобутки доярок колгоспу ім. Котовського. З Малої Козари вже надійшло на молокозавод 11613 цнт продукції, що становить 123% плану. А загалом з колгоспу надійшло продукції майже на 1300 цнт більше, ніж в 1986  році.

Особливою сумлінністю в цьому господарстві відзначилась Л.С. Арсень, яка надоїла по 2948 кг молока від корови – на 1000 з лишком кілограмів більше, ніж зобов’язалась. Відмінний результат і у В.С. Янко – по 2709 кг молока від корови.

Колгоспами продано понад план 512 тонн молока, 179 тонн м’яса, 14450 штук яєць, 28 цнт  шерсті. Здано державі 455 тонн льонопродукції, 60 тонн хмелю. На поля вивезено 440 тис тонн органічних добрив.

На початку цього року на базі  механізованих загонів районного об’єднання і Миропільського  відділення «Сільгосптехніка» в селищі Мирополі створено спеціалізоване відділення по виробничому і  технічному обслуговуванню господарств.

У районному  відділенні сконцентрований великий автомобільний і тракторний парк. Це дає можливість за короткі строки виконувати в господарствах звичайний обсяг робіт, вивільняти від них власні сили колгоспів і радгоспів. Раніше колгоспи самотужки доставляли органічні добрива на поля. Не завжди вони справлялися з цією відповідальною роботою, а це позначалось на врожайності. Силами  відділення за сім минулих місяців навантажено 100 тис. і вивезено 60 тис тонн добрив, внесено органіку на 1940 га, що більше плану. На цих ланах нині в колгоспах «Україна», ім. Шевченка, «Зоря» та ін. збирають дорідний урожай зернових, добре ростуть просапні культури.

Держава щедро постачала  село мінеральними добривами. За місяць загонами відділення у господарства перевезено 5,5 тис тонн добрив, внесено їх у грунт більше на 1,5 тис. гектарів. Для   вапнування кислих грунтів завезено 8 тис. тонн вапна, або більше плану на 2 тис тонн. Зразки самовідданої праці показували водії грузовиків Микола та Юрій Якимчуки, Павло Дудка, Олексій Коляда та Ростислав Бичківський, трактористи на вивезенні  органіки - Кузьма Лещук, Михайло Момот, Микола Руденко та інші.

Позитивні зрушення відбулися в галузі соціально-культурного і житлового будівництва району. 96 % бюджетних асигнувань направлено на  фінансування народного господарства і соціально-культурні об’єкти. Тільки за одинадцяту п’ятирічку  побудовано житлових будинків площею   40,9 тис. кв. метрів, що дало можливість покращити житлові умови 508 сім’ям. В цьому році здано школу в с. Мала Козара та с. Пилипо-Кошара, їдальня і спортзал в с. Вільха, будується середня школа в с. Старочуднівська Гута. Здано 6 дитсадків. Прекрасне приміщення для дошкільнят і шестирічок обладнано в с. Камінь. Велось будівництво їдальні і майстерні в Колодяженській 8-річній школі.

В школах району працювало більше 500 вчителів, які давали учням ґрунтовні знання.Найбільшу увагу педагоги району приділяли вихованню людини високої культури і моралі, людини-партіота, людини-творця. В школах працювала велика кількість гуртків, факультативів, клубів вихідного дня. Кожного року тільки з шкіл Дзержинська подорожувало містами історичної, бойової слави Вітчизни більше 200 школярів. Виробничі бригади шкіл надавали велику допомогу колгоспам у вирощуванні та збиранні овочів (буряків, картоплі). В школах під час  канікул активно діють стаціонарні табори праці та відпочинку. За рахунок колгоспу ім..Ілліча табір праці та відпочинку при Дзержинській середній школі два тижні подорожував автобусним маршрутом Дзержинськ-Канів-Черкаси-Миколаїв-Очаків-Одеса-Умань-Вінниця-Бердичів.

Постійними були зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни, ветеранами праці. В кожній школі були куточки бойової та трудової слави, а в Дзержинській та Миропільській СШ руками учнів та вчителів-ентузіастів Т.М.Слободської та А.Д. Кухарука створені чудові музеї, яким  обласним управлінням культури присвоєно звання народних.

Активно діяв клуб інтернаціональної дружби в Карвинівській школі. Діти вели листування з ровесниками всіх братніх республік та країн соціалістичного табору на Заході.

З ініціативи вчителя військової підготовки, ентузіаста радіоспорту Василя Лаврентійовича Дацюка в Миропільській середній школі № 2 був створений радіоклуб «Патріот». До складу клубу входили гуртки радіотелеграфістів, радіо конструювання та колективна любительська радіостанція. Її позивні УБ4ЬВЙ вперше вийшли в ефір в кінці грудня 1986 року.

За два з лишком місяці роботи станції короткохвильовики з берегів Случі провели майже 800 зв’язків з радіоспортсменами більш як п’ятидесяти областей нашої Батьківщини. В радіогостях  школярів Мирополя побували аматори Кіровограда і Вінниці, Києва і Москви, Краснодара і Одеси, Молдавії і республік Прибалтики, Білорусії…

Гуртківці клубу здійснили радіозв”язки з 150-ма країнами світу. Це було одна з найкращих дитячих  радіостанцій Європи.

З метою попередження правопорушень в школах були створені університети правових знань. Заняття в них проводили фахівці: працівники  суду, прокуратури, міліції.

На високому рівні було естетичне виховання школярів. В кожній школі були гуртки художньої самодіяльності, багато хорових колективів. Так в Дзержинській середній школі працювало 4 хори: жовтенятський, піонерський, комсомольський та вчительський, було кілька вокальних  ансамблів, вокально-інструментальний, агітаційно-художня агітбригада. Керувала ними талановитий вчитель-музикант Людмила Михайлівна Повійчук.

Надовго запам”ятався дзержинцям концерт художньої самодіяльності, присвячений Міжнародному жіночому дню даний учнями Дзержинської середньої школи в районному Будинку культури. Понад 200 юних артистів, змінюючи одне одного при відкритій сцені, радували глядачів своїм співом, художнім словом, запальним танцем, чарівною музикою.

Вокальний ансамбль та агітбригада школи неодноразово займали призові місця у Всеукраїнському фестивалі дитячої творчості.

Плідно працювала станція юних техніків, де займалось 470 дітей, було більше 20-ти гуртків. Кожна дитина могла зробити вибір до душі: хлопчики займались в гуртках авіа-, ракето- та автомодельних, автотрасових моделей, судномодельному;  дівчатка - в гуртках крою та шиття, художньої вишивки, макраме, умілі руки. Були ще гуртки кіноаматорів, фото, кіно демонстраторів, обробки деревини, обробки металів, програмістів, дизайну, початкового технічного моделювання. Діти мали всі умови для розвитку своїх творчих здібностей і нахилів, працювали з ними люди зацікавлені, які добре знали свою справу. Серед них Володимир Олексійович Черний. Він стояв біля джерел створення станції юних техніків, починав з малого і своїм розвитком станція в значній мірі завдячує саме йому. Хороших успіхів досягали  керівники гуртків О.М. Волтарніст, Ю.С. Дяченко, Є.Е. Дембіцька, Ю.П. Ружанський, В.М. Загумний, К.І. Сербіновський та багато інших.

Велику роботу по вирішенню питання зайнятості школярів у вільний від навчання час проводив і районний Будинок піонерів.

Біля 400-х школярів в сільських школах та в райцентрі займалися в  20 гуртках: вокально-інструментальному, вокальному, по класу гітари, фотогуртках, кінодемонстраторів, драматичному, танцювальному, туристичному, історичному, художнього читання, краєзнавчому, ляльковому, фольклорному, юних радистів, радіогуртку «Охота на лис», випалювання по дереву, художньої обробки деревини, в’язання спицями та крючком, в гуртку «Солом’яні чудеса».

Передавали дітям свою майстерність   і знання керівники гуртків Ігор Драбанюк, Володимир Коцюбинський, Сергій Васильчук, Юлія Дяченко, Тамара Насадик, Любов Бояркіна, Ігор Кліменчук, Світлана Рибальська, Таїса Левчук , Тетяна Кузьменко, Леонід Малярський, Ігор Поліщук, Василь Білінець, Катерина Лотник, Володимир Савченко, Віль Васильович Надводнюк.

Юні музиканти, історики, краєзнавці, співаки, радисти, туристи постійно брали участь в районних та обласних змаганнях, конкурсах, неодноразово завойовували призові місця.

Відзначались роботи гуртківців Будинку піонерів на районних та обласних виставках «Умілі руки».    

Культурно-освітню роботу вели у районі 50 клубів і Будинків культури, 51 бібліотека з книжковим фондом майже 400 тисяч примірників.

Вони були центрами  і організаторами духовного і культурного життя сельчан. Наші клуби по праву називали дзеркалом культури на селі.  Вони були справжньою притягальною силою для кожного. В їх стінах молодь, літні людні черпали не тільки заряд бадьорого настрою але й духовно збагачувались.

Повнокровним, творчим життям були сповнені і будні культпрацівників Соболівки, Гордіївки, Романівки, Хижинець Биківки Врублівки. Тут у закладах культури було добре поставлено лекційну пропаганду, проводилися змістовні вечори, зустрічі з передовиками виробництва, ветеранами Великої Вітчизняної війни.

В кожному з 50 клубів району є хорові колективи, багато драматичних колективів. Одним з кращих є драматичний колектив   Колодяженського сільського будинку культури. Після Віри Григорівни Корнієнко очолювала творчий колектив Тіна  Іванівна Мельничук. Актори самодіяльного театру – колгоспники, вчителі, медпрацівники, працівники культури. У колектива багатий репертуар. Особливим успіхом користуються постановки «За двома зайцями», «Фараони», «Ой, не ходи Грицю…», «Лимарівна», «Шукачі щастя», «По-модньому». Самодіяльні актори виступають не тільки  на сцені свого закладу культури, а й в клубах сусідніх сіл. Запрошують самодіяльних акторів на виступи навіть в села інших районів.

  Великі хорові колективи працювали в Романівському СБК (керівник Анатолій Мороз), в клубі Миропільської паперової фабрики (керівник Іван Гаркушенко), в клубі Романівського склозаводу (керівник Анатолій Мороз) Соболівському СК (керівник Віра Багінська).

Самодіяльний колектив аматорів сцени Соболівського сільського клубу з успіхом виступав майже в кожному селі району. Заслуженою шаною користувався він  серед жителів села, глядачів районного центру. Неодноразово займав призові місця на районних та обласних оглядах художньої самодіяльності. Учасники хору - доярки, механізатори, вчителі, медичні працівники, працівники бухгалтерії колгоспу. Найактивніші з них – директор місцевої школи Неля Адамівна Гурська, Едуард та Броніслава Багінські. Чарували глядачів своїм співом сестри Багінські: Броніслава,  Галина, Неля, Вероніка та Юзефа.

Великим успіхом у глядачів користувалися хорові колективи Ясногродського (керівник Людмила Повійчук), Врублівського  (керівник Василь Савро), Камінського (керівник Любов та Микола Білоуси, Гордіївського (керівник Володимир Полюшкевич), Вільшанського (керівник Микола Воронецький), Ягодинського (керівник Ігор Білінський) , Печанівського (кер. Володимир Полюшкевич) сільських клубів. В Печанівському СК була зареєстрована перша дискотека. Ініціатор її створення - Тамара Туз.

Неодноразово займали призові місця на кущових районних та обласних фестивалях художньої самодіяльність аматори сцени сільського   клубу с. Залужне (керівник Людмила Маслак).

Цікавою була програма, представлена аматорами сцени нашого району на обласний огляд-конкурс фольклорно-етнографічних колективів. В її  основі – народні пісні.  Відзначено жюрі виступ дуету сестер Розалії та Валентини Свінціцьких з Станіславівки, троїстих музик з районного Будинку культури, фольклорно-етнографічного колективу с.Пилипо-Кошара. Та найбільшим успіхом користувалися хори-ланки з Лісної Рудні та Корчівки.

Особливо сподобався глядачам та жюрі фольклорно-етнографічний колектив з Лісної Рудні.

Танцювальні колективи працювали в районному БК, клубі Биківського склозаводу, Миропільської паперової фабрики.

На високому художньому рівні  самодіяльність в Биківському Будинку культури. Високим професіоналізмом, культурою виконання славився в 70-ті роки хор, в якому співали робітники заводу, службовці, медики, вчителі. Керували хором Сергій Пекарський, Леонід Шуляр, дитячим вокальним колективом – Володимир Миронюк.

Особливим успіхом користувався танцювальний колектив учнів старших класів, яких навчав майстерності Віктор Горай. В репертуарі танцювального колективу були українські, польські, німецькі, циганські, молдавські, російські, танцювальні композиції. Високою майстерністю виділялась в колективі Галина Вишнівська (Шеремет), яка пізніше стала керівником танцювального колективу Биківського склозаводу, де були дорослі і дитячі групи. Забезпечувало успіх  танцюристів і керівництво заводу, яке виділило 12 тисяч карбованців на придбання сценічних костюмів. Хоровий, вокальний і танцювальний колективи  часто виступали не тільки на сцені Будинку культури селища, а й перед глядачами сусідніх сіл. Часто їх запрошували на святкові концерти з нагоди визначних дат на сцену районного Будинку культури. Ці колективи завжди були призерами  районних та обласних конкурсів-оглядів художньої самодіяльності. Дирекція заводу заохочувала учасників художньої самодіяльності та їх керівників грошовими преміями та туристичними путівками.

Звання народного було присвоєно хору села Хижинці. Керівниками хору були Алім Рябий, Євген Єлисєєв. З успіхом виступав цей колектив на сценах району і області. Чарували глядачів своїм співом солісти Ковалик Володимир, Оленюк Раїса, Павлюк Раїса, Якушко Олена. Успіхом у глядачів користувалась також  вокальна група ветеранів села, духовий оркестр.

Коли на сцені виступав народний самодіяльний хор села Хижинці (керівник Євген Єлисєєв) ніхто не сумнівався, що він порадує глядачів своїм співом.

Зачаровували самодіяльні артисти присутніх виконанням пісень "Поліська баллада", "Ой у полі криниченька", "Хліб усьому голова" на ІІІ турі Всеукраїнського огляду народної творчості, що проходив в с.Романівка. Дружними, довго нестихаючими оплесками нагородили присутні чоловічий і жіночий ансамблі, з вуст яких лились ніжні і задушевні українські пісні. Особливу увагу приділяв розвитку культури на селі керівник господарства Станіслав Болеславович Сімінський.

Сільські аматори проводили цікаві зустрічі, тематичні вечори. Особливо цікавим і змістовним було свято рідного села. Разом з аматорами сцени (ведуча вчителька Зоя Кальчук) присутні подумки пройшли шлях від заснування Хижинець до сьогодення. Добрим словом згадали тих, хто боронив нашу землю в грізні воєнні часи, хто заснував господарство. Хвилиною мовчання пом’янули полеглих воїнів і жертв голодомору, віддали належне людям, які ростять хліб, навчають дітей, творять добро на рідній землі. Щирою піснею, запальним танцем порадували жителів села і присутніх гостей учасники художньої самодіяльності Хижинець.

Духові оркестри були у Вільшанському, Романівському, Колодяженському, Камінському, Ягодинському будинках культури.

В Ясногородському клубі працював струнний ансамбль.

Яскравий слід в культурному житті району залишили директор районного Будинку культури з 1946 року Іван Мінович Бабич, а також Володимир Ілліч Пуляєв, Василь Павлович Камінський, який пізніше очолив відділ культури. До цього часу старше покоління пам’ятає їх неперевершений гумор і дотепність, їх творчий ентузіазм.

Ще в 1946 р. за ініціативою Івана Миновича Бабича при районному Будинку культури була створена художня агітбригада «Плуг», керівником якої він перебував тривалий час. Пізніше художнім керівником агітбригади став Василь Камінський. Завдяки цим людям агітбригада з 1964 р. неодноразово  брала участь в республіканських фестивалях народної творчості. В 1964, 1967, 1972 р.р. вона була нагороджена срібними  медалями  та Дипломами ІІ ступеню. В 1974 р. Дзержинській агітбригаді присвоєно звання «Народна самодіяльна». В 1977 р. агітбригада «Плуг» стала одним з переможців І Всесоюзного фестивалю народної творчості.

Культармійці  Антоніна Дума, Марія Волтарніст, Ганна та Василь Камінські, Микола Гончарук, Анатолій Мороз, Михайло  та Тамара Слободські, Олена Верещак, Іван Бабич, Неля Мазур, Алім Рябий, Роза Гриценко, Валентин Багінський, Павло Зеленюк отримали медалі  лауреатів Всесоюзного фестивалю народної творчості.

На сцені кожного сільського закладу культури, на польових станах, фермах і будівельних майданчиках  виступала агітбригада, славлячи людей праці і піддаючи різкій критиці негаразди нашого життя – все відстале, хибне, дріб’язкове. Творчий колектив художньої агітбригади запрошувався на Київську студію телебачення. Виступ культармійців демонструвався на телеекранах.

Велику  шефську допомогу надавав художньому колективу режисер Житомирського обласного музично-драматичного театру Володимир Захарович Савченко.

Самодіяльні артисти завжди були з часом, в якому жили і творили. Вони завжди були сучасними, завжди були агітаторами всього нового, молодого і прогресивного.

В 1987 р. була успішно виконана будівельна програма. Підрядні організації освоїли за рік капіталовкладень на 3 млн. 567 тис крб., будівельно-монтажних робіт на 3 млн 521 тис. крб. введено в дію 972 кв. м. житла. Осушено 904 га зволожених земель, завершується будівництво районної поліклініки. Вперше в районі планується кооперативне будівництво на що виділено 320 тис. крб. з введенням 1500 кв. м. житла.

Дальшого розвитку набуло  шляхове будівництво. Завершено реконструкцію дороги до смт. Биківка, побудована дорога до  с. Голубин, введена в експлуатацію  вул.. Жовтнева в Дзержинську, внутрішньо-фермерська дорога в с. Дертка, проїзна дорога в колгоспі ім. Калініна, завершено будівництво чотирьох тракторних парків, зерно майданчиків в  колгоспах району.

На розвиток житлового будівництва направлено 1987 р. 2 млн. 274 тис. крб. Завершується будівництво п’ятнадцятиквартирного будинку склозаводу. Зводяться два житлових будинки    ПМК-162. Закладено парк в районному центрі. В 1987 році газифіковано 116 будинків, з них 69 – в селах.

96% бюджетних асигнувань направлено на фінансування народного господарства і соціально-культурних об’єктів.

50 років тому в нашому районі  електрифікація робила  тільки перші кроки, майже не було складних електроприладів, апаратів.

Уже в перші довоєнні роки в районі з’явилося кілька дрібних дизельних електростанцій. Однак вони забезпечували лише десяту частину потреби господарства в електриці. Наприкінці 50-х років стала до ладу Миропільська міжколгоспна гідроелектростанція, але й вона не могла в повній мірі вирішити питання електрифікації. Це стало можливим лише з введенням в дію Дзержинської державної районної електропідстанції, а згодом Миропільської підстанції.

Електрифікація району почала розгортатися швидкими темпами. Особливо відчутна вона була в сільському господарстві. Лише один колгосп «Зоря», наприклад, вживав в два рази більше електроенергії, ніж її виробляла Миропільська ГЕС.

За останні роки зріс обсяг послуг населенню. Значно збільшено продаж продовольчих промислових товарів. Розширилась мережа магазинів, підприємств служби побуту.

На Дзержинщини діяли десятки зручних магазинів, закладів громадського харчування, будинки побуту, швейні майстерні.

Кожен житель району придбав товарів на суму понад чотириста карбованців. Колгоспники, робітники безпосередньо на місцях мають змогу замовити для пошиття добротний костюм, пальто.

В 1988-1990 рр. в районі діяло 27 комплексних приймальних пунктів в селах 3 будинки побуту, лазня, салон для обрядових та ритуальних послуг.

Біля 20 років очолював підприємство Харковина Микола Олексійович.

За сумлінну багаторічну працю був нагороджений  орденом Дружби народів.

Працівники побуткомбінату  надавали населенню 17 видів різних побутових послуг.

Постійно розширялась матеріальна база і мережа сфери побутових послуг, велось будівництво.

На центральній базі побуткомбінату  побудована столярна майстерня, нові склади приміщення котельні, гаражів, офісу з підвальним  приміщенням для кафе, яке надавало послуги населенню.

Збудовано нове триповерхове приміщення побуткомбінату, яке поступово наповнювалось новим обладнанням.

Був побудований 4- квартирний будинок для працівників  підприємства,  гуртожиток в райцентрі та комплексний приймальний пункт в с.Старочуднівська Гута.

За останні роки в районі значно зросла торгівельна мережа. Гостинно відчинили двері 136 промислових та продовольчих магазинів. Чимало з  них працювали за прогресивним  методом самообслуговування.

З року в рік на прилавках магазинів з’являлися все нові і нові товари позначені високою якістю. Населенню продано товарів більше як на 3 000 000 крб.

До послуг відвідувачів десятки просторих їдалень. Збільшився і поліпшився асортимент страв. До столу подавалися високоякісні хлібобулочні, м’ясні і молочні  вироби.

Добре прижилась така форма торгівлі, як доставка товарів безпосередньо на  виробничі місця. Працівників ферм, механізаторів постійно обслуговували  20 ларків та магазинів. У подальшому кількість їх зростала.

Торгівельники розробили графіки обслуговування хліборобів на час весняно-польових робіт. У поле постійно курсувало понад 40 розвозок, автолавка. Механізатори, сівачі мали змогу прямо в полі придбати необхідні товари.

Особлива увага зверталась на розвиток матеріально-технічної бази охорони здоров’я. Розроблена програма «Здоров’я», на розвиток якої було направлено 1 млн. 155 тис. крб. державних капіталовкладень.

Від людей в білих халатах залежить здоров”я , а нерідко і життя людини. Колектив районної центральної лікарні забезпечував кваліфіковане обслуговування хворих, надавав консультації, проводив профілактичні огляди. В районній лікарні багато кваліфікованих, досвідчених працівників.

За багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм і бездоганне виконання покладених обов’язків, орденом «Знак пошани» нагороджено завідуючу інфекційним відділенням районної лікарні Єлфімову Ганну Гаврилівну та фельдшера с.Голубин Коник Лідію Аксентіївну. Медаллю «За трудову відзнаку» - завідуючого хірургічним відділенням райлікарні Гончарука Віталія Петровича.

На утримання лікарень і ФАПів направлено  1 564 тис. крб.

На  придбання медичної апаратури та спеціалізованого транспорту виділено 60 тис крб., на капітальний ремонт 40 тис. крб.

На заклади освіти у ювілейному році направлено 2729,8 тис. крб. з них на утримання шкіл – 2137,6 тис. крб. , на дитячі садки 242 тис. крб. , на пришкільний інтернат 18 тис. крб. , на оборонно-спортивний табір 11 тис. крб.

На території району діяли 49 клубів і Будинків культури, 47 бібліотек. На їх утримання було направлено 261,9 тис. крб. на утримання музичної школи 27,3 тис крб. всього на утримання установ культури направлено 434,4 тис. крб. на капітальний ремонт 186 тис. крб. , на реставрацію пам’ятників історії та культури – 11 тис. крб.

Гарних успіхів досяг район в кінці 80-х на початку 90-х  років. Очолювали керівництво районом в цей період Олександр Петрович Баранівський та Микола Григорович Туфанов.

В 1990 ро валове  виробництво товарної продукції зросло на

1 млн.934 крб.

План виконано на 110,5%.

Приріст по випуску товарів народного споживання на 1млн.462 тис.крб..

Продуктів харчування вироблено в порівнянні з 1989 роком більше на 378 тис.крб., непродовольчих товарів на 1 млн.84 тис.крб.

 

Справилися з виробничими завданнями молокозавод, Романівський та Биківський  склозаводи, Миропільська паперова фабрика.

Середньорічне валове виробництво зерна в районі – 7.550 тон, цукрових буряків –5775 тон, картоплі – 2385 тон, молока – 3835 тон, м”яса – 1223 тонни.

Продуктивність праці зросла в 1,5 раза, рентабельність підвищилась на 13,5%.

Намолочено 32,5 тис. тон зерна.

По 62 цнт. з гектара одержано в колгоспі ім.Кірова (голова Мимрук О.Г.), по 45 цнт. на круг – в колгоспі ім.Леніна (голова Оксаніч  О.С.).

План продажу молока виконано на 107%, м”яса – на 102%, вовни – на 103%.

В 1990 році державі здано 32,5 тис. тонн зерна, 41300 цнт картоплі, 25 468 цнт. овочів, 228 498 цнт молока, 42 696 цнт. м’яса, більше 2-х млн. яєць.

В 1990 в колгоспах району було 31536 голів великої рогатої худоби, з них  9195  - молочне стадо, 10598 свиней, 11124 овець, 32139 – поголів’я птиці.

В 1988 році  була прийнята комплексна програма соціальної перебудови сіл району на 12-у п”ятирічку і на період до 2000 р.

Для її реалізації були розроблені цільові  комплексні програми, “Житло”, “Дороги”, “Освіта”, “Здоров”я.

За цей період було побудовано 44 тис.кв. метрів житла, здано в експлуатацію районну поліклініку, 12 ФАПів, 3 школи, 2 клуби, 2 Будинки культури.

Впорядкована і розширена в районі шляхова мережа.

Загальна протяжність – 418 км., доріг республіканського значення – 98 км.

Для успішного виконання програми “Дороги” за 2 останні роки побудовано 9 асфальтних заводів. В господарствах працює 14 цехів по виготовленню асфальто-бетону.  За 2 роки прокладено 35 км доріг з твердим покриттям.

Прокладено 9 км. внутрішньо-господарських доріг та 10 під”їздів  до сільських населених пунктів.

В господарствах асфальтовані двори, зерномайданчики. Попереду в цьому питанні – колгосп ім.М.Марцун, ім.Фрунзе, ім.Леніна, “Дружба”, “Прогрес”, ім..Кірова.

Поліпшилось транспортне обслуговування жителів району. За останні роки було відкрито 12 автобусних маршрутів. Майже до кожного села району ходили автобуси.

Виконуючи програму “Освіта” побудовано типові школи в Старочуднівській Гуті, Врублівці, Станіславівці, завершено будівництво школи в Червоних Хатках. Заплановано будівництво типової школи на 800 учнів в районі ПМК в селищі Дзержинську.

Побудовано 12 дитячих садків, проведена реконструкція дитячих садків в радгоспі ім.Дзержинського, ім.М.Марцун, ім.25 з”їзду КПРС.

З віддалених сіл діти підвозилися до шкіл колгоспними автобусами.

Міжгалузева програма “Здоров”я” розроблена на 1986-       1990 роки.

В районі діяло 5 дільничних лікарень.

За цей період проведена реконструкція і благоустрій Миропільської, Романівської, Камінської, Биківської дільничних лікарень.

На ремонт Биківської лікарні склозаводом було виділено 35 тис.крб.

Романівська дільнична лікарня переведена в нове приміщення, в ній обладнані двомісні лікарняні палати з холодильником, телевізором.

В 1988 році здана в експлуатацію районна чотирьохповерхова поліклініка.

В 1989 розпочато будівництво стаціонарного відділення рай лікарні на 200 ліжок.

На покращення матеріальної бази по програмі «Здоров”я» витрачено понад 2 млн.крб.  Крім цього більше 500 тис. витрачено на придбання обладнання.

В 1990 році введено в експлуатацію 23 км. газових мереж, з них 9 км. колгоспом “Прогрес ”. Газифіковані вулиці на Романівському склозаводі, в с.Романівка.

Велику роботу по газифікації вулиць проводили колгоспи ім.Кірова (голова Мимрук О.), “Зоря” (Кирилюк Г.Д.), “Прогрес” (Юхимович В.С.), ім.Леніна (Оксаніч О.С.).

Всього газифіковано 812 жилих приміщень.

Зміцніла база рай вузла зв”язку.  Встановлено за роки 12-ої п”ятирічки 1132 телефонні точки, з них 951 – населенню.

На 1336 одиниць збільшилась кількість радіоточок.

В ряду сіл відпрацьовано 3-х програмне радіомовлення. В шести селах побудовані АТС на 50 номерів.

Змінилось обличчя сіл.

Майже до кожного села були  прокладені автобусні маршрути.

В селі Ягодинка (голова Морозюк В.В.) споруджено цілий комплекс: дороги, магазини, кімнати для механізаторів, тваринників, ФАП, побутовий комплексно-приймальний пункт, виробничі приміщення.

За останні роки побудовано 10 житлових будинків в селі Печанівка і Паволочка, реконструйовані ФАПи, будується дитячий садок на 90 місць. Проведено капітальний ремонт клубу в с.Паволочка, Будинку культури, , адмінбудинку в Печанівці.

За два останніх роки в райцентрі реконструйовано маслозавод, відкрито гранітний кар’єр в Мирополі, споруджується чудовий стадіон, закладено парк культури і відпочинку, в якому установлено бюст Т.Г. Шевченка. В 1990 році також відкрито меморіальний комплекс  воїнам-визволителям, що загинули  при звільненні району та жителям району, що полягли смертю хоробрих, боронячи рідну землю під час Великої Вітчизняної війни.

На відкриття пам”ятника були запрошені родичі загиблих воїнів з багатьох міст і сіл.

Господарства високої культури землеробства

Звання»Господарство високої культури землеробства» було присвоєно  колгоспам  ім.Чкалова,  ім.Леніна, ім. Б.Хмельниць-кого, ім.М.Марцун, «Зоря».

В музеї села Химрич є стара фотографія. На ній спрацьована конячина з останніх сил тягне дерев’яну соху. Нужденний селянин важко переступає постолами у ріллі. А на лиці його – одна турбота; будь-що запорати ниву, дотягти до  нового врожаю.

Убогі  хатини, вгрузлі в землю,   покриті соломою або очеретом, такими були села колгоспу ім.М.Марцун. Невпізнанно змінились  села за 70 років радянської влади. На центральній садибі будується новий адміністративний корпус, вулиці сіл вдяглися в асфальт. До послуг селян промтоварний та продтоварний магазини. Працює філіал районного будинку побуту. В центрі села гарний будинок культури, поряд типова школа, дитячий садок, дільнична лікарня. Колгоспники живуть в добротних просторих будинках. Чудові клуби в селах Химрич та Булдичеві. За сприяння Юхима Бабича першого орденоносця нашого краю, в 1928 році організувалось товариство спільного обробітку землі.

В листопаді 1930 року було створено колгосп. В 1931 році від об’єднував 191 господарство. Ще в довоєнні роки колгосп був відомий своїми працелюбами. Прославилася  п’ятсотцентнерними врожаями цукрових буряків Марія Антонівна Марцун, яка згодом стала двічі Героєм Соціалістичної праці. В часи окупації  жителі активно включилися в боротьбу проти загарбників. 237 жителів села відважно воювали на фронті. Багато камінчан поповнили ряди месників в партизанських загонах.

Села були звільнені частинами 322 стрілецької дивізії. Радісно стрічали жителі визволителів. Старожили піднесли хліб-сіль В.Д. Шапошникову, командиру роти 1087 стр.полку, яка ранком 4 січня 1944 року першою вступила в село.

Війна завдала великої шкоди. Плугами, десятком коней та корів відроджували своє господарство камін чани.

Вже на початку 50-х років було відновлено господарство, почали оброблятись довоєнні посівні площі.

В 1950 році до складу камінського колгоспу ввійшов колгосп с.Химрич, яке стало бригадним селом.

З 1945 року об’єднаний колгосп очолив фронтовик-орденоносець Ф.Д. Долібець, який до війни був головою колгоспу с. Химрич. Федір Данилович багато сил віддав розвитку сільського господарства, оновленню села. Він був чудовим організатором. За сумлінну багаторічну працю Ф. Долібець був нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Трудового Червоного прапора. В 1976 р. йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці.

За післявоєнні роки в господарстві виросли  чотири Герої Соціалістичної праці, а Марія Антонівна Марцун удостоєна цього звання двічі. І як увічнення її пам’яті, ім’я славної буряківниці п’ятисотенниці сьогодні носить колгосп в с. Химрич, де вона народилася, відкрито народний музей хліборобської династії Марцунів. За  високий врожаї картоплі та зернових було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці і сину М.А. Марцун Д. Марцуну.

Дочка Марії Антонівни Анастасія теж буряківниця нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, Антоніна  за високі надої молока має орден Трудового Червоного Прапора. В селі цілі династії хліборобів. З перших днів в колгоспі  Йосип Гордійович Годулевич. Був і бригадиром і головою колгоспу. Його шляхом пішли і діти. Ганна – свинарка, Федір – конюх, Марія – буряківниця, Люба – доярка, Микола – шофер.

Дояркою стала і найменша дочка Лідія. За високі надої молока Бабійчук Лідія Йосипівна нагороджена орденом Леніна та орденом Жовтневої революції. Такий же працелюб і її чоловік Анатолій Арсентійович Бабійчук, механізатор. За сумлінну працю удостоєний медалі «За трудову доблесть».

Високі врожаї цукрових буряків вирощувала ланка Світлани Григорівни Полупан.

Естафету Марії Антонівни підхопило молодше покоління. Ланку славетної буряківниці очолювала  Людмила Григорівна Полупан, якій в 1976 році теж було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. Вона стала лауреатом Державної премії СРСР. Ланка Л.Г. Полупан накопувала на круг 650-670 центнерів. В рівень з нею трудився й колектив депутата Верховної Ради Української РСР Марії Григорівни Долібець кавалера орденів Леніна й Трудового Червоного Прапора. Хороших врожаїв добивалась ланка буряківниці Тамари Іванівни Луцик.

Колгосп  займав в районі провідне місце по виробництву і продажу державі зерна, цукрових буряків, картоплі та інших культур, а взагалі – це багатогалузеве господарство. До п’ятисот  корів тут молочне стадо, а на відгодівлі великої рогатої худоби – більше півтори тисячі. Вівцеферма нараховувала 1380 голів, птахоферма – 2800 курок-несучок, а молодняку – більше  семи тисяч. У господарстві біля трьох тисяч свиней.

На розлогих полях колгоспу, котрий носить ім’я славетної трудівниці, двічі Героя Соціалістичної праці Марії Антонівни Марцун, працювало 40 з лишком тракторів, 18 комбайнів, більше двох десятків  автомобілів снували впорядкованими шляхами, понад 400 електродвигунів полегшують труд.

У  колгоспі дві тракторні бригади були розділені  на 10 механізованих колективів, в яких 70 механізаторів уславляли себе високими врожаями зернових, картоплі, цукрових буряків, кукурудзи. Неперевершеними майстрами своєї справи були механізатори Леонід Якович Нестерук, Василь Гнатович Гринчук, Василь Іванович Барчук, Іван Михайлович Мамінчук, Іван Данилович Мусіяшко, Олександр Степанович Беркута, Микола Михайлович Проскурін, Петро Шилюк, Петро Скородуб,  Микола Данилевич, Олексій  Демчук.

Високих надоїв добивалися від кожної корови майстри машинного доїння Таїсія Василівна Левків, Галина Захарівна Поліщук, Надія Антонівна Шимон, Валентина Олександрівна Смирнова, Ольга Павлівна Горбатюк.

Добивалися гарного приросту живої ваги доглядачі великої рогатої худоби Павлина Соловеївна Матвійчук, Марія Михайлівна Бабич, свинарка Фросина Амбросіївна Гринчук.

Гарні врожаї у городниці Лідії Макарівни Годулевич. Самовіддано працюють в господарстві водії Микола Несторович Ткачук, Іван Петрович Поліщук, Володимир Кирилович Нестерук.

В колгоспі постійно велося будівництво. Лише за кілька останніх років тут зведено молочний комплекс, сховище для кормів, упорядкований свинокомплекс. Тракторні парки щорічно поповнювали новою технікою. Колгосп мав свій автобус ЛАЗ. В господарстві впроваджувалися прогресивні методи організації та оплати праці (колективний підряд), використовувалася потужна матеріально-технічна  база. Гордість села – його люди. Сто п’ять камінчан мають високі урядові нагороди, з них більше п’ятидесяти  нагороджені орденами за самовіддану працю і великі досягнення на колгоспних полях і фермах.

В період найвищого розквіту після Ф.Д. Долібця керували колгоспом Юрій Федорович Монастирський, Леонід Петрович Барабаш.

Колгосп ім. Леніна (с.Печанівка, Гордіївка) – одне з передових господарств району, якому присвоєно звання «господарство високої культури землеробства». Щорічно тут збирали високі врожаї зернових, цукрових буряків. По 4000 кг молока надоювали з кожної корови.

Успіхові сприяло те, що в колгоспі було добре організовано  виробничий процес, вчасно і якісно ремонтувалася вся техніка. Основною рушійною силою були комплексні механізовані загони, в яких добре прижився колективний підряд, прогресивні форми організації та оплати праці. Тут був найвищий виробіток на еталонний трактор.

Гордість печанівців – самовіддані трударі.

Колектив механізованої ланки Андрія Івановича Лопуха в 1976 році став переможцем Всесоюзного соціалістичного змагання по вирощуванню зернових. Зібрав на круг по 46,1 цнт пшениці з 1га.

Кожен із 790 га видав на круг більше 42 цнт зернових з гектара.

Заслуженим авторитетом користується у сельчан механізований загін, яким керує Петро Якович  Дереженко. В загоні працюють 15 механізаторів. Ядром його стали механізатори-ветерани Леонід Парфенович Прокопчук та Борис Ілліч Порхун, Михайло Тимофійович Карпанюк, Борис Ілліч Порхун, Борис Іванович Вознюк, Борис Іванович Сидорчук. Не відстають від них молоді механізатори Віталій Олександрук, Василь Талько, Віктор Якимчук, Монтій Дубик. Став лідером серед молодих жниварів і прославився на всю Житомирщину Борис Метліцький. 35 років трудився на тракторі Михайло Кирилович Пасічник, який всю війну пройшов з боями і на трудовому фронті завжди був попереду, показував зразки самовідданої праці молодому поколінню. Велику шану і авторитет заслужив у односельчан Павло Михайлович Гуменюк. Бригадир сміливо впроваджував у виробництво все нове і прогресивне. З успіхом освоїв він інтенсивну технологію вирощування зернових. За самовіддану працю поле віддячувало сторицею – шістдесят центнерів з гектара одержували врожаю пшениці.

За успіхи у вирощуванні високих врожаїв П.М. Гуменюк занесений до обласної дошки пошани. А груди його прикрашають ордени Трудового Червоного прапора та орден Жовтневої революції.

Більше 30 років очолював к-п ім.Леніна в с.Печанівка Олег Степанович Оксаніч. За самовіддану працю нагороджений багато численними грамотами, орденом «Знак пошани».

Колгосп ім. Леніна неодноразово був учасником ВДНГ в Москві. Завоював золоті і срібні медалі.

Був премійований автомобілями: УАЗ бортовий і УАЗ легковий.

В 1989-90 роках почалась газифікація села. Був побудований Будинок культури, медпункт, адмінбудинок. Для молодих колгоспників зведено цілу вулицю будинків. Названа вона іменем загиблого в Афганістані односельчанина                           Анатолія П’ясківського.

Всі вулиці села заасфальтовані.

Багатогалузевим господарством був колгосп «Зоря» с.Врублівка. Основною його спеціалізацією було тваринництво. Відповідно до потреб, кожного року тут переобладнувались і споруджувались нові виробничі і побутові приміщення, розширювалась механізація, застосовувались прогресивні методи утримання і годівлі тварин.

Ветеран колгоспу В.Ц. Данилевич згадує: «В нашому колгоспі справи пішли на лад, коли його в 1960 р. очолив Василь Якович Мовчан. Він зумів налагодити дисципліну, згуртувати колектив. Саме завдяки йому стала зростати врожайність і особливо показники по тваринництву. В колгоспі було до 8 тисяч свиней, майже півтори тисячі голів великої рогатої худоби, з них більше  400 молочних корів, було більше двох тисяч овець. За його керівництва були добудовані тваринницькі ферми, споруджений свинокомплекс”.

В селі був побудований Будинок культури, лазня, їдальня, прокладені мостові дороги. Вирощувались в колгоспі високі врожаї цукрових буряків та зернових культур, на високому рівні було городництво. Крім вирощування овочів на відкритому ґрунті, гарний прибуток давало теплично-парникове господарство.

Подальшого розвитку набуло господарство за керівництва А.А. Годованого та Георгія Дмитровича  Кирилюка.

В кінці  80-тих на початку 90-х років були побудовані кормоцехи, зерносушильний комплекс, який просушував 25 тон зерна в годину. Був також збудований  комплекс по кормопереробці. В господарстві з’явилось і допоміжне промислове виробництво: пекарня, столярний, швейний, ковбасний, консервний цехи.

Змінилося і обличчя села: заасфальтовані всі вулиці села, внутрішньо-господарські дороги, зерноплощадки, в оселях врублівчан  з’явилось блакитне паливо.

Славився високими врожаями зернових, цукрових буряків, овочів, високими надоями молока і колгосп ім.Б.Хмельницького (с.Романівка). Ветеран праці Захар Гордійович Павлюк згадував:  «В далекому 1929 році заснували ми колгосп. Назву йому дали «Новий Шлях». Весною проклали першу колективну борозну – саме з неї почали ми свій родовід».

Батьковою борозною пішов син Гнат. Дочка Марія працювала в буряківничій ланці. Син Василь – на фермі. Механізатор Гнат Захарович на тракторі Т-74 виробляв понад 1000 га  умовної оранки. Продовжував дідову справу і онук Василь, який на конкурсі молодих механізаторів зайняв перше місце.

Колгосп села Романівка постійно виконував план продажу державі зернових, овочів, цукрових буряків. Так, в 1983 р. картоплярі здали на приймальний пункт 5360 цнт картоплі. Бригада П.В. Кальчука зібрала по 140 цнт бульби з гектара. Рясний урожай у буряківників – кожний з 435 га видав по           397 цнт. з гектара, а бригада О.І. Гончарука виростила 510 цнт на 1 га.

450-500 цнт – врожай цукрових буряків у ланках                     Н.П. Менчинської, О.П. Рудник, Н.О. Гилюк.

Подолали намічені рубежі тваринники. На маслозавод відправлено 9500 цнт молока. План виконано на 140%.

В 1985р.  зібрано 30647 цнт зерна, 9 491 цнт картоплі,           2 198 цнт овочів, 11 109 цнт кормових буряків, 73 850 цнт цукрових буряків. В колгоспі 4 404 голови великої рогатої худоби, з них  410 корів – молочне стадо, овець – 1281, біля 3000 свиней, птиці з молодняком – 13 526 штук. Бджолиних сімей – 280.

Високими нагородами відзначена праця трудівників Романівки. Нагороджені: орденом Леніна механізатор Кушнір Михайло Антонович, орденом Жовтневої революції – бригадир Гончарук Олександр Іванович.

Ковалик Зінаїда Миколаївна, Ткачук Лідія Семенівна, Яцюк Ніна Петрівна, доярка Гончарук Людмила Родіонівна, тваринниця Знайдюк Ніна Левівна нагороджені орденом Трудової Слави ІІІ ступеню, а доярка Матат Зінаїда Калениківна – орденом «Знак пошани».

Колгосп ім.Б.Хмельницького нагороджено бронзовою медаллю ВДНГ.

В часи розквіту і найбільших досягнень очолював господарство Вітюк Анатолій Семенович, в кінці 80-х – 90-х років – Степанюк Олексій Якович.

Господарством високої культури землеробства був і колгосп ім. Чкалова (голова Польовий Володимир Мефодійович).

        Колгосп був багатогалузевим господарством. Добивався високих показників у вирощуванні зернових, цукрових буряків, у тваринництві. В 1976 році з кожного гектара зібрав по 450-510 цнт. цукрових буряків, 187 – картоплі, 196 – овочів, 40 цнт. Зернових.

        За високі досягнення по виробництву і продажу державі сільськогосподарських продуктів тільки в 1976 році нагороджені високими урядовими нагородами 7 трудівників.  11 – удостоєні срібних і бронзових медалей ВДНГ. Колгосп був нагороджений дипломом ІІ ступеня та автомашиною УАЗ-469 орденом Жовтневої революції нагороджено голову колгоспу Польового Володимира Мефодійовича, доярку – Бабич Євгенію Сергіївну, бригадира – Улановського Миколу Петровича, ланкового – Кукільова Бориса Михайловича, доярку – Рожко Віру Улянівну, орденом „Знак Пошани”- комбайнера Карасюка Дмитра Антоновича, зоотехніка – Богуцьку Ніну Артемівну.

 В 1985 році відзначив ювілейну дату – 60 років з дня прийняття  статуту сільськогосподарської артілі колгосп ім.Ілліча, створений на базі першої сільськогосподарської комуни ще в 1920 році.

Не був колгосп господарством високої культури землеробства, але і, як кажуть, не пас задніх.

В господарстві було дві бригади, в яких працювало більше 200-сот чоловік .

Чисельність працюючих в  колгоспі разом з управлінським апаратом становила    350    чоловік.

Найбільшого розквіту, технічного оснащення  господарство набуло при керівництві Веніаміна Станіславовича Юхимовича.

Вмілий організатор, досвідчений керівник зробив непізнаним колгоспне господарство з 1970-1985 рр.

Були побудовані великі приміщення для ремонту і зберігання техніки, авто гараж, великі складські приміщення для обробки та зберігання зерна, льоносушилка, побудовані і оснащені необхідним устаткуванням тваринницькі ферми. Господарство спеціалізується тваринництву та вирощенню зернових культур.

В господарстві 48 тракторів і комбайнів, 32 автомобілі,  1627 чолів рогатої худоби.

З’явились на території заводу і допоміжне промислове виробництво. Столярний цех, який надавав послуги населенню по виробництву вікон, дверей. Гончарний цех виробляв облицьовочну плитку, глиняний посуд. Пізніше став діяти цегельний завод. Було побудовано двоповерхове адміністративне приміщення, гуртожиток, чудова їдальня.

Для молодих сімей колгосп побудував не один десяток добротних будинків по вулиці 50-років Жовтня  та Парковій, яка за проханням вдячних громадян  селища зараз носить ім’я В.Юхимовича.

Багато зроблено колгоспом по газифікації вулиць селища. Більше 9 км вулиць, територія к-пу асфальтовані.

Гордість колгоспу – його  трудівники.

Показували зразки самовідданої праці, продовжуючи традиції своїх батьків – перших в Романівському краї комунарів - десятки колгоспників.

Орденом Жовтневої революції відзначена праця тваринника Іванчука Олександра Павловича, орденом Слави ІІІ ступеня

  •  тваринницю Василюк Єву Дмитрівну, орденом «Знак Пошани».  
  •  Чумак Євгенію Василівну.

Продовжували справу свого батька Добренького Івана Петровича, який поліг смертю хоробрих, боронячи рідну землю від фашистської навали, його сини Володимир та Анатолій Добренькі.

Самовіддано трудились на колгоспних полях механізатори Леонід та Петро Ліхові, Віктор Метельський, Олександр Браморщик, Іван Сягровський, Микола Скосарев, Микола Козловський,  Микола Зброжик, Аркадій Бондарчук, Петро Корнійчук, Костянтин Кусківський, Петро Паламарчук, Микола, Місюра Олександр Клочко, Фелікс Коржовський .

Тримали лідерство серед доярок Тетяна Кусін, Олександра Кульбакова, Ольга Прокопчукк, Галина Зброжик, Галина Столяр, Ольга Федорук, Ніна Годун, Антоніна Бондарчук, Лідія Кусківська, доглядач тварин Степан Косов.

Хлібороби господарства збирали по 30 ц зерна з гектара, вирощували гарні врожаї льону, картоплі, цукрових буряків.

Великих досягнень добились трудівники в колгоспі ім. Кірова після відокремлення с. Колодяжного в окреме господарство та з приходом на роботу молодих, ділових, енергійних керівників та спеціалістів: голови колгоспу Олексія Герасимовича Мимрука, голови сільської ради Володимира Анатолійовича Самофалова, Леоніда Антоновича Глинського.  Під їх керівництвом колгосп ім.Кірова с. Колодяжного прославився високими врожаями. По 62 цнт зернових з гектара збирали  трудівники полів.

За високі досягнення у  вирощуванні і збиранні зернових колгосп ім.Кірова було нагороджено перехідним Червоним прапором Верховної Ради СРСР та грошовою премією.

Ветеран праці, бувший механізатор нагороджений за самовіддану працю орденом Трудової Слави Момотюк Володимир Макарович згадує: «Після того, як наше господарство стало самостійним і його очолив Олексій Герасимович Мимрук наше село ожило. В колгоспі стало багато техніки, мали 21 трактор, більше 10 автомашин, 7 комбайнів, а різної сільськогосподарської техніки було стільки, що не було на тракторному стані де ставити».

В селі інтенсивно проводилось будівництво. За три роки обсяг будівельно-монтажних робіт склав 2,2 мільйонів карбованців. З 1987 року було побудовано піднавіс для сільськогосподарської техніки, корівник та телятник, склад для матеріалів, літній тваринницький табір, піднавіс для зберігання зерна та сіна, пилораму, силосну траншею, вагу, хім.склад, артезіанську свердловину, встановлено сушильний комплекс та агрегат по виготовленню вітамінного борошна, проведено реконструкцію свинарника, заасфальтовано під’їзди до тваринницьких приміщень і тракторного парку, зведено будинок тваринника, заготівельний пункт, проведено реконструкцію сільського клубу, виготовлено проектну документацію на будівництво нової школи. Велося будівництво асфальтного заводу, проводилася робота по будівництву цегельного заводу. Колгосп ім. Кірова першим в районі почав проводити повну газифікацію села.

Багато уваги керівництво колгоспу на чолі з Мимруком О.Г. звертало на вирішення соціальних проблем села. Відповідно до комплексної соціальної програми «Турбота» престарілим жителям Колодяжного, ветеранам війни і праці надавалася велика допомога в безпосередньому наданні послуг на присадибних ділянках, в ремонті та опаленні житла. Надавалась допомога в забезпеченні продовольчими товарами. Усім пенсіонерам колгосп щорічно виділяв зерно на карбованець одержуваної пенсії, а інвалідам, учасникам Великої Вітчизняної війни, одиноким і престарілим громадянам, багатодітним сім’ям, воїнам-інтернаціоналістам щомісячно - по три кілограми м’яса на чоловіка. Крім того дві одинокі жінки похилого віку повністю перебували на утриманні колгоспу.

Керівництво колгоспу приділяло велику увагу молоді, дбало про її закріплення на селі. За три роки п’яти молодим сім’ям надано житло. Дві сім’ї отримали кредити по 10тис. крб на будівництво. П’ять  юнаків і дівчат навчались у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах за кошти господарства, всі вони діти батьків, які мешкають у Колодяжному. Молоді доручалися важливі ділянки сільськогосподарського виробництва. Створюювалися усі умови для дозвілля і відпочинку. На організацію  футбольної команди та проведення спортивно-масової роботи колгосп виділив дві з половиною тисячі карбованців, закупив музичну апаратуру для вокально-інструментального ансамблю на суму 10 тис.крб.

Ще в 50-ті роки славився високими врожаями зернових, овочів, ягід радгосп ім. Дзержинського с.Карвинівка). Неодноразово радгосп та його трударі були учасниками ВДНГ, нагороджувалися Дипломами ІІ ступеня та срібними і бронзовими  медалями.

        В 70-80 роки радгосп спеціалізувався по тваринництву.

        Поголів’я великої рогатої худоби налічувало більше 3 тисяч.

        З них молочне стадо було від 400 до 600 голів.

        Вирощував радгосп також на 70 га хміль, була відновлена площа полуниці.

        Бувший директор радгоспу В.Я. Ясінський згадує: «Самий високий вал (зібрано 1560 цнт. зернових) був в 1990 році. В цьому році також вперше господарство було забезпечено своїми кормами”.

        В післявоєнні роки село невпізнано змінилось. Господарським методом було побудовано 9 житлових будинків, школу в с.Станіславівка, дитячий садок.

        В радгоспі працювало 2 дитсадка. Був зроблений капітальний ремонт Будинку культури, в якому був вокально-інструментальний оркестр, працював драматичний гурток.

        В радгоспі був свій виноцех. Після його закриття цех виробляв сировину для виробництва цукерок та кормові дріжджі.

 

Приємно здивував жителів району голова колгоспу “За врожай» (с.Червоні Хатки) Михайло Михайлович Михайлюк. Господарство завжди славилось високими врожаями овочів. Також постійно виконувався план по здачі льонотрести. У 1988 році   М.М.   Михайлюка захопила нова ідея: спробувати розводити звірів на хутро. Закупивши в Білорусії маточне поголів’я керівник господарства став розводити чорно-бурих лисиць та голубих соболів. Справи пішли добре. Через пару років рентабельність звіроферми складала 200%. Працювало на звірофермі 12 чоловік, а доходи за продукцію були не меншими  від доходів по тваринництву і рослинництву разом взятих.

До кришталевих вершин.

В Дзержинському районі було 6 промислових підприємств: Романівський склозавод, Биківський склозавод, Дзержинський маслозавод Миропільська паперова фабрика, Печанівський консервно-сушильний завод, меблева фабрика “Берізка”. Роботою в них було зайнято  біля 3000-х тисяч чоловік.

Гордістю нашого поліського краю був Романівський склозавод “Червоний Жотень”. Найбільшого розквіту і слави підприємство набуло в роки радянської влади.

 

Про заснування заводу та його роботу в дореволюційний час розповідалось в нарисі «Романівська гута».

26 жовтня 1917 року в Романів прийшла звістка про перемогу в Петрограді соціалістичної революції. На початку січня 1918 року почали повертатися додому фронтовики. Одним з перших прийшов Микола Холодницький.

Та знову настали важкі часи. На Україну вдерлася кайзерівська армія. На грабунки, розстріли народ відповів збройною боротьбою. Очоливши  партизанський загін, романівських робітників  Микола Холодницький разом з колишніми фронтовиками Федіром Врублевським, Казимиром та Володимиром Дадосами, Валерієм Кручинським пішов у Новоград-Волинські ліси. Пізніше вони стали бійцями легендарної щорсівської дивізії.

За  сміливість і відважність у боях Валерій Петрович Кручинський був нагороджений іменною зброєю і орденом Червоного Прапора.

У квітні 1918 року бійці-щорсівці встановили в Романові радянську владу. Був створений волосний революційний комітет, який очолив робітник склозаводу В.А. Корсун.

Тривожний то був час. В навколишніх селах та лісах діяли різноманітні банди. Під час одного із нальотів бандитів на Романів повністю загинув місцевий ревком.

В 1920 році в селищі деякий час хазяйнувала польська шляхта, але її владі скоро прийшов кінець. Бійці  Першої Кінної армії і 45-ї стрілецької дивізії, якою командував Якір, звільнили Поліський край від білополяків.

Революційний комітет  незабаром був реорганізований у волосний виконавчий комітет. Його головою став склороб Степан Федорович Вівчарик. Робітник склозаводу В.Л. Волощук був обраний першим головою сільської ради.

Важко було в ті буремні роки зберегти завод, але робітники і члени їх сімей, здійснивши справжній подвиг, зуміли  зробити це. Щоб якось існувати, вони тимчасово пристосували парову машину для помолу зерна селянам навколишніх сіл і все робили для того, щоб оживити підприємство. Нерідко робітники платили за це своїм життям. Загинув  на бойовому посту в боротьбі з бандитами начальник охорони заводу Володимир Костянтинович  Карпеко.

Ще в листопаді 1920 року Український  раднаргосп видав постанову про націоналізацію підприємств хімічної промисловості.                             

В опублікованому списку значився й Романівський склозавод. Невдовзі старий  співвласник і управитель заводу Гольдберг здав справи першому народному директору Терешко Степану Сидоровичу.

Коштів для відбудови і пуску підприємства, який намічався на 1921 рік у держави не вистачало. Тоді на допомогу прийшли робітники. Недоїдаючи, не одержуючи своєчасно заробітної плати, яка до того ж  видавалася натурою, склороби своїми силами взялися за відбудову заводу. Свій талант народних умільців, добросовісність і відданість справі проявили заводські майстри В.Гудвіч,                              Г. Шлаковський, механік заводу М. Васильєв та ін. В ході робіт виникало багато труднощів: було обмаль сировини і матеріалів, не налагоджено постачання і збут.

І ось він настав, урочистий день пуску відродженого заводу на повну потужність. Відбулася ця подія в день святкування 5-ї річниці Жовтневої революції – 8 листопада 1922 року. З того часу підприємство крім назви «Романівський склозавод» стало називатися «Червоний Жовтень». Було ще багато  виробничих, культурних,  побутових проблем, але ріс завод, зростав його колектив, росла його слава, покращувалося життя.

В травні 1923 року була створена  виробнича партійна організація. Першим її   секретарем став Юхим Федорович Никитюк.  Заводська молодь була організатором першого  волосного комсомольського осередку. День  його народження – 5 серпня 1920 року.

Очолив осередок Іван Захарович Бондарчук, а згодом –                                  А.І. Бовсунівський,  який пізніше став заслуженим  агрономом України, Героєм Соціалістичної праці.

Виробничий комсомольський осередок очолив Кецельман. Молодь особливо активно будувала нове життя.

Колектив заводу в 1922 р. нараховував 442 робітники, 18 службовців, а в кінці відбудовчого періоду було 505 робітників і 27 службовців. Працюючи на себе, робітники показали нові зразки праці. Так, робітник С. Ільїн за одну зміну виробив 667 обрізних стаканів. М.Курочкін – 662 шт. Д. Шпатиковський за зміну виробив 1481 шт. капсових стаканів, К. Кутасевич – 1500 шт., А. Шиманський 1271 шт.,   Ю. Орловський – 1339.

На пресовому станку Г. Степанов зробив 1366 штук скловиробів, Ткачук – 1344. Великої економії палива досягнув кочегар Борисевич.

Грошова одиниця стабілізувалася, але грошової маси було мало. «Відомість про заробітну плату з 1.09.1924 р. по 1.03.1925 р.» вказує, що робітники склозаводу заробляли від 162 крб. до 364 крб., тобто середньорічна мала лише 64% довоєнної. Збільшення заробітної плати повинне було йти разом зі збільшенням продуктивності праці. На Романівському склозаводі вона складала 60% , при рості продуктивності праці 63,1%. В травні 1925 р. завод виробив сортової посуди на 57065 крб. в оптових відпускних цінах того часу. Реалізовано за травень на 71795 крб. посуду,  залишилось не реалізовано на 33122 крб. скловиробів.

В 1925-26 р. р. по плану повинно бути вироблено скловиробів на 3806 тис. крб., фактично виконано 4800 тис. крб. Таким чином тільки завод, виробляючи виключно якісні вироби, зумів перевищити свою вагову норму виробітку. Заводу були виділені значні кошти, за які була перебудована гута і скловарні печі в ній, побудоване нове приміщення шліфовні, силова станція, машини якої складали 85 кінських сил. Завод був повністю електрифікований. Виробничий план виконувався колективом на  112,8 %. На заводі розпочалось будівництво квартир для робітників. Змінились умови життя робітників. Була побудована заводська медична амбулаторія, заводський клуб, заведено своє підсобне господарство («ферма»).

В 1924/25р. р. завод досягнув 78,8% довоєнного випуску продукції, а в 1927 р. і перевищив його.

Зросла і стала активним борцем за нове життя заводська комсомолія. Її очолювали Окунь, Курочкін, Баньков, Жлобіцький. У 1923 році в комсомольському осередку нараховувалося вже 26 чоловік. Вони випускали стіннівки, керували гуртками художньої самодіяльності, працювали на курсах політграмоти і ліквідації неписемності. І одночасно міцно тримали в руках гвинтівки, будучи членами загонів ЧОНу по підтриманню порядку і боротьбі з бандитизмом.

При сприянні голови ВДНГ Ф.Е. Дзержинського на ремонт склозаводу було виділено 197106 крб. На заводі вже стала до ладу нова склоплавильна піч на 14 горшків, перебудовано газогенератор і всю мережу газових каналів, відремонтовано приміщення, машинне відділення, парові машини устаткування. Все це дало можливість підвищити продуктивність праці на 85 процентів. Вже в 1924 році з конвеєра сходило двадцять вісім найменувань виробів.

Виробничу програму 1925 року завод виконав на 112 процентів, перевищивши довоєнну норму виробітку.

Розгорнулася боротьба за режим економії. Першим відкрив її  кочегар Роман Борисевич. А незабаром вже 20 робітників були відзначені за це грошовими преміями. Серед них найстаріший скловар, відомий заводський умілець і трудівник Володимир Гудвич.

У 1926 році  на заводі було створене міцне підсобне господарство, налагоджене робітниче постачання. В цей час не вистачало грошових знаків і на цьому гріли руки місцеві торгаші – непмани. Заробітну плату доводилось видавати частково ордерами до приватних торгівельників, а частково продуктами з заводської лавки. Ось, наприклад, оплата праці робітників у травні 1925 р.:

Готівкою – 1898 крб. 78 коп.

Дровами 73 крб. 49 коп.

Продуктами з заводської лавки – 927 крб. 04 коп.

Житом – 72 крб. 25 коп.

Різними видачами до приватної торгівлі – 9319 крб. 80 коп.

В творчому труді виростала нова людина, росли  його культура, духовні запити, створювався новий побут. При заводі працювали загальноосвітні вечірні курси, в яких уже в 1925 році ліквідували безграмотність 75 чоловік. В групах шкіл соціального виховання вчилося 82 слухачі. Парторганізація приділяє велику увагу політичній освіті людей, кращі одержують направлення у радпартшколи і робітфаки. Так, комсомолець Володимир Блінов був відряджений до Московського хіміко-технологічного інституту ім. Менделєєва, комсомолець Мільгром – до губрадпартшколи, на робітфак був зарахований комсомолець Баньков.

З ентузіазмом працювали у вільний час робітники заводу на будівництві свого клубу. В клубі було 5 кімнат для гурткової роботи, організовані гуртки: хоровий (35 ч.), музичний (30ч.), драматичний (32 ч.), футбольний  (30 ч.), крокетний , політгурток, діяли загальноосвітні вечірні курси (36 ч.), курси по ліквідації неписемності (40ч.). Було декілька випусків їх слухачів.  Великим успіхом користувався у глядачів драматичний гурток. Ставились п’єси: «Великий комунар», «Бурсаки», «Таміла», « В старій  роті», «Бомба» та інші. Заводська бібліотека виросла з 200 примірників до 900, в середньому за день вона мала  20 книговидач. Придбали для клубу і свою кіноапаратуру.

Робітники і службовці виписували біля 300 примірників газет і 16 журналів, до 60 газет і журналів виписував завком і дирекція заводу.

Дирекція і завком турбувалися про оздоровлення працівників. Тільки в 1925 році  9 робітників були в санаторіях, 10 в  будинках відпочинку. На навчання в різних формах (інститут, рабфак, довготривалі курси) були відправлені Холодніцький, Мільгрот, Баньков, Карасев, Діамід, Дадос, Блінов.

З робітників склозаводу обирались керівні кадри містечка і волості, зокрема: Корсун, Вівчарик, Холодницький, Волощук, Гончарук.

Ряд працівників склозаводу були рекомендовані на роботу в трест та  на інші заводи – Терешко С.С., Микитюк Е.Ф. та інші).

Робітничий колектив шефствував над багатьма селами району. Робітники агітатори проводили пропагандистську роботу, навчали селян грамоти, допомагали облаштовувати хати-читальні, будинки колгоспників.

Люди потяглися до знань. Місцева бібліотека, маючи 900 книг, налічувала 212 читачів. Популярною стала стінна газета "Красный стекольщик", навколо якої згуртувався робкорівський актив. А в 30-тих роках стала виходити багатотиражка "Червоний гутник".

Розгорнулася фізкультурна робота. Було збудовано цілий гімнастичний комплекс, з´явилася футбольна команда. Змістовним відпочинком стали маївки, масові гуляння, екскурсії на заводи Токарівки, Баранівки, Довбиша.

Кіномеханік Левицький продемонстрував на стаціонарній установці перший фільм.

Поліпшилось медичне обслуговування робітників і їх сімей. В 1925 році було відкрито амбулаторію, а в санаторіях побувало 10 робітників. В 1930 році почалося будівництво семирічної школи.

Реконструкція заводу дала могутній імпульс творчому піднесенню мас.

Було чого радіти. У 1931 році завод виконав план на 108.5 %, у 1932 – на 118. Почався випуск сортового посуду. І вже не тільки в країні, а й за рубежем славиться продукція заводу. Його вироби експортуються в Єгипет. Так молоде соціалістичне підприємство вийшло на світовий ринок і щомісяця експортувало посуд на значні суми. У 1935 році на заводі не було жодної бригади, яка б не виконувала норм виробітку. Жіноча бригада Домки Сніцар, колективи, які очолювали  Карпеко, Курочкін, Збруцький, Орловський, Холодницький, Корсун, Ярош, Ковальчук, Лиманець, Шиманський  були правофланговими змагання. Кращій бригаді щоденно вручався перехідний Червоний прапор.

Незабаром колектив заводу завоював і закріпив за собою перехідний Червоний прапор Укрсклотресту, почав одержувати поздоровлення від наркома легкої промисловості. І вже стало традицією:  Романівський склозавод "Червоний Жовтень" щорічно виконує свою виробничу програму до 7 листопада. Так, у 1939 р. річний план було виконано ще  29 жовтня, реалізовано продукції на суму 2,352 тис. крб.

Зросла, зміцніла робітнича родина. Передовик виробництва Холодницький Антон  був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. На сторінках газет, на дошці пошани - портрети робітників Непарка, Волощука, Корсуна, Матата, Шарова, Єрмакова, Самчука, Лукашевича, Лемешика, Скорохода, Коника, Волощука.

Змінилося і виросло робітниче селище. Шосейна дорога зв'язала його з райцентром і станцією Разіне. Обабіч бруківки протяглися лінії електропередач і радіо. Із-за зелені дерев видніються нові цегляні будинки робітників. На голубому фоні неба чітко  виділяються не  тільки заводський димар, а й парашутна вежа. Біля клубу, де сріблястими цівками б'є фонтан – літня танцювальна площадка з естрадою.

Грізний сорок перший рік. Порожніми цехами, німотним мовчанням зустрів завод фашистських зайд. На захист  рідної Вітчизни стали кращі робітники підприємства. Частина робітників і їх сім'ї евакуйовуються.

Завод протестував, ставав до боротьби.

Лютували вороги. Використовуючи військовополонених і зігнаних з околиць селян, місцева окупаційна верхівка робила відчайдушні зусилля пустити завод. Та їй вдалося  запустити лише малу ванну піч. Вручну почався випуск віконного скла і інших примітивних виробів. І це на підприємстві, яке раніше славилося на світовому ринку!

Заводчани активно включались у підпільну боротьбу проти фашистських загарбників.

Робітникам Борисевичу, Холодницькому, Добровольському, Руднику, Янушевському,  Гончаруку, Дубенюку, Лапшину, Лук´янчуку, Свиридюку та багатьом іншим вдалося уникнути арешту і вони поповнили партизанський загін ім. Хрущова.

Багато заводської молоді було відправлено в Німеччину на каторжні роботи. Під час облави загинув робітник заводу Юзеф Мрукфер і інші.

А тим часом зростав опір патріотів. Часті поломки, простої, неякісна робота, недостатня температура – все це призводило до браку.

Сонце свободи засяяло над Дзержинськом на початку 1944 року. 3 січня на території заводу з'явилися червонозорі радянські танки. Стихійний мітинг, сльози радості.  Хліб-сіль визволителям піднесла робітниця Лукашевич.

З сумом оглядали люди свою багатостраждальну гуту – почорнілу, продірявлену, вгрузлу в землю. І ось уже 9 січня створено перші ремонтні бригади, визначена інвентаризаційна комісія на чолі з головним інженером Холодницьким. Підписано  гіркотний акт списання принесеного фашистами лиха: спалено, розібрано на дрова більшу частину цехів, клуб, магазин, школу, частину житлових будинків, приміщення підсобного господарства. Всього – на суму 1,800 000 крб.

У лютому бригади Лебедєва, Бруцького і Шедивця приступили до заготівлі дров, торфу. З кожним місяцем росла робітнича сім'я – люди поспішали повернутися на рідний завод. У травні тут вже працювало понад 200 чоловік. Стала до ладу мала піч, пішли віконне скло, сортовий посуд. - "Все для фронту, все для перемоги!" – під таким лозунгом працювали склороби. Крім скловиробів виконувалися замовлення із фронту. Цим займалися слюсарний цех, кузня. Завод направив на фронт Банькова, Маслюківського, Матата, Білінця, Шпоту, Гаврилюка, Лещенка, Твардовського, Духновського, Лукашевича, Єгерського, Туза, Сніцара, Мишкевича, Мулерта, Бондарчука та багато інших.

Радісною подією стало повернення з німецької каторги заводської молоді Зої Шоти, Василя Воло щука, Юзефа Беника, Стасі Мрукфер, Софії Лукашевич, Вацлава Акінчиця, Ніни Лемешик і багатьох інших. Та не всім судилося побачити рідні краї. Трагічно загинула на чужині Ніна Степанова.

Зростала трудова активність людей. Протягом року було випущено 240 тисяч скловиробів. Партійна і профспілкова організації зосередили свою увагу й на поліпшенні житлово-побутових умов робітників. У селищі відновили роботу їдальня, початкова школа, дитячі ясла. Для матеріальної підтримки родин фронтовиків створили підсобне господарство.

Та йшла війна, багато  чого не вистачало. Була гостра потреба в паливі, транспорті, техніці, робочій силі. Завод задихався. В середині грудня 1944 року завод довелося зупинити.

Самовіддано взялися за капітальний ремонт гутники. Кадрові робітники – пенсіонери Холодницький і Лукашевич з помічниками Степановою, Курочкіною і Луценко розібрали ванну піч і склали нову. Золоті руки механіка Бистрицького, слюсарів  Дардалевича і Гладиша дали нове життя силовій станції. Прийшла підмога від "Укрсклотресту" – заводу  виділили 4 автомашини і 36 коней. Комуністи і комсомольці очолили найбільш важливу ділянку роботи – заготівлю палива.

15 вересня 1945 року знову задиміли труби заводу. За успішний пуск підприємства, активну  допомогу фронту 12 кращих робітників були нагороджені медалями "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р" 49 робітникам було оголошено подяки. Ставилося завдання: негайно розпочати випуск віконного скла, в якому мало велику потребу народне господарство країни.

Відгриміли останні бої. На згарищах, полишених важкою війною, зацвітали сади. А земля зранена, пошматована осколками, заліковувала рани. Мов лелеки з теплих країв, поверталися до рідних осель обпалені порохом воїни, які здолали найстрашнішого ворога – фашизм.

В День Перемоги 9 травня 1946  зібрався на мітинг тисячний колектив заводу. Кожному із 77-ми колишніх фронтовиків  піонери піднесли букети живих квітів, сказали найтепліші слова подяки, а потім у скорботному мовчанні схилили люди голови, згадуючи загиблих батьків, чоловіків, синів, братів. Вони сплять вічним сном: Василь Барелюк, Володимир, Олександр і Павло Лукашевичі, Борис та Іван Нипаркови, Іван Курочкін, Леонід Баньков, Іван Ільїн, Павло і Володимир Янушевські, Болеслав Шиманський, Франц Стибель, Леонід Шпатиковський, Едуард Костевський, Дмитро Степанов.

Осиротілою вдовою зустрічала славних витязів старенька гута. Люди поспішали до верстатів, до землі, щоб творити достаток.

Романівські склороби відбудовували напівзруйнований, пограбований завод. Запрацював малопотужний локомобіль. Але ця машина не  змогла задовольнити потреби  виробництва. Підприємство залишилось без транспортних засобів, не вистачало робочих рук.

Родина склоробів не зупинилась перед труднощами. Люди працювали з подвоєною енергією. Разом з чоловіками після зміни заготовляли паливо жінки. Приклади трудового героїзму показували шліфувальниці А. Нестерук, О. Волощук, В. Жданівська.

Склороби взяли зобов’язання за п’ятирічку виробити продукції на суму 3350 тисяч карбованців, виготовити 5560 тисяч штук чайних склянок, побудувати і ввести в дію нову піч, перевести цех виробітку скла на двозмінну роботу, укомплектувати бригади за рахунок підготовки нових фахівців.

З ініціативи комсомольської організації у цехах створювались комсомольсько-молодіжні бригади. Ініціаторами цінних починань виступили молоді виробничники А. Лебедєв, Н. Лебедєва, В.Акінчиць, В. Лемешик, А. Катериніч, М. Хмільовська, А. Саюк, А. Галес, Л. Шантора.

Комсомольці взяли на себе підвищені зобов’язання: виконати річне завдання на 120 %, значно знизити бій і брак склопосуду. Почин підхопив весь колектив.

Зростало і міцніло підприємство. В цеху обробітку було встановлено затопочну машину, вступили в дію верстати ШД-5 для шліфування дна склянок. СШ-1 для  обробітку країв скловиробів та три  гранильних верстати.

Було реконструйовано цех виробітку скла. Тут запрацювала новозбудована горшкова піч по виробництву кольорового скла.

Склороби святкували першу перемогу. В першому році четвертої післявоєнної п’ятирічки вони виробили понад план валової продукції на суму понад двісті тисяч карбованців.

Славно попрацювали жінки. Вони були там, де найважче, вносили свій посильний вклад у виробництво. Загальну повагу в колективі здобули Віра Духновська, Віра Жданівська, Марія Присяжнюк, Олена Мрукфер, Євгенія Лукашевич, Зоя Стибель, Ольга Волощук, Марія Поляковська.

Головною проблемою для забезпечення ритмічної роботи заводу залишалась паливна, не вистачало для його підвезення автотранспорту. Склозаводці не шкодуючи сил, освоювали торфорозробки.

Включившись у Всесоюзне змагання за дострокове виконання річного плану, партійна організація велику увагу приділяла поширенню стахановських методів праці, раціоналізаторського  руху, боротьбі за економію і бережливість, застосуванню нової технології.

Минуло два  важких післявоєнних роки. Зникали руїни. На їх місці виростали нові будови.

В 1947 році склороби виконали урядове замовлення – виготовили облицювальні плити для будинку Верховної Ради УРСР.

Гордістю всього колективу були його люди. На цей час за верстатами, біля вогненних печей трудилось більше ста двадцяти стахановців.

У другому році післявоєнної п’ятирічки рманівські склороби виробили сортового посуду на 434 тисячі карбованців.

За успішне виконання плану тодішнього директора заводу           А.А. Іванова  та головного інженера С.П. Полторацького було нагороджено знаками відмінників змагання, 27 робітників нагороджено Почесними грамотами і занесено на Дошку пошани.

Життя висувало все нові проблеми. Виробництву були потрібні кваліфіковані кадри. З цією метою було організовано навчання молодих спеціалістів.

Склороби не обмежувалися лише своїм підприємством. Вони брали активну участь у житті району. Всі, робітники допомагали місцевим колгоспам  «Більшовик» і «10-річчя Жовтня» у проведенні весняної сівби та інших сільськогосподарських робіт.

1948 рік. На капітальне будівництво і реконструкцію заводу держава асигнувала сто п’ятнадцять тисяч карбованців. Кошти пішли на спорудження нової горшкової печі, ремонт цеху виробітку, обладнання водокачки та вентиляційної системи охолодження. Вперше в повоєнний час було переведено на двозмінну роботу цех обробітку.

Підприємство розпочало виробництво кришталевого посуду. Великим попитом користувалася ця продукція в Азербайджані і Кабардино-Балкарії, Сєвєродонецьку, Вінниці, Грозному, Запоріжжі, Кіровограді.

1949 рік. Минуло лише чотири повоєнних роки. Змінило обличчя робітниче селище. Радість життя прийшла до склоробів. Власними силами робітники відремонтували клуб тут активно почали діяти гуртки художньої самодіяльності. Аматори сцени з успіхом виступали перед хліборобами району.

Склозаводці достроково виконали річний план. Рапорт Вітчизні було складено до жовтневих  свят. Підприємство виробило продукції на суму 1260 тисяч карбованців при плані 970 тисяч. Завод освоїв виробництво чарок, бокалів, чайних склянок та накладного посуду.

Зразки самовідданої праці показав стахановець, колишній воїн орденоносець К.К. Новицький. Він виконав за три роки і десять місяців шість річних норм. Славно несли трудову вахту слюсар Євглевський, бригади Мулерта, Лукашевича, Столяра, Лиманця, Степанова, Беника, Духновського, Твардовського, Антонюка. Цим  колективам було присвоєно звання «Бригада відмінної якості».

Болючим місцем на підприємстві залишалося гончарне господарство. Скловарні горшки, часто виходили з ладу. Завод мав гостру потребу у будівництві печі для опалення. Потрібно було реконструювати скловарні печі.

Серйозного втручання потребувало котельне господарство і силова станція.

На допомогу склоробам прийшла держава. Терміново було виділено парову машину на 125 кінських сил, динамомашину на 75 кіловат, будівельні матеріали і механізми.

Під час  ремонту значно було розширено  цех обробітку скла. Це в свою чергу вимагало поповнення підприємства кадрами. За ініціативою зав. відділом кадрів Н.І. Яновської навчали майстерності кращих молодих робітників досвідчені склороби. З цією метою було організовано короткострокову школу по освоєнню стахановських методів праці. Технічна рада, досвідчені майстри-склороби доклали чимало зусиль, щоб навчити молодь. На підприємство прийшло гідне поповнення.

На кінець п’ятирічки на склозаводі несли трудову вахту 520 робітників.

Нова п’ятирічка поставила підвищені завдання, вимагала дальшого зростання числа робітників і підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції. Тільки в 1951 році на склозавод було прийнято 166 робітників. Вже через п’ять років на підприємстві працювало 870 чоловік.

1953 рік. Робітничий колектив з великим трудовим і піднесенням зустрів день виборів до місцевих рад депутатів трудящих. Склороби віддали голоси за кандидата в депутати до обласної ради кращого змінного майстра цеху виробітку скла комсомолку А.І. Шишкіну.

У Всесоюзному змаганні за підсумками першого кварталу 1953 року завод здобув перше місце. Як найдорожчий скарб приймали творці поліського кришталю перехідний  Червоний прапор ВЦРПС та Міністерства легкої і харчової промисловості.

Йдучи назустріч 36-й річниці Жовтневої соціалістичної революції, робітничий колектив здобув ще одну трудову перемогу.

П’ятнадцять колективів удостоїлись високої честі носити  звання «Бригада відмінної якості». 291 робітник став стахановцем, 48 із них занесено у Книгу пошани, 54 нагороджено Почесними грамотами.

Склозаводці взяли зобов’язання збільшити виробництво валової продукції на сім мільйонів карбованців.

 Наслідуючи почин робітників Київського склотермосного заводу, романівські склороби розпочали пошуки нових резервів. Для вивчення передового досвіду відряджалися бригади з кращих робітників, інженерно-технічних працівників на інші підприємства. Творці поліського кришталю, відвідавши Львівський, Київський, Ленінградський, Пєсочанський, Німанський, Гусь-Хрустальний, Дятьківський, Першотравенський скляні заводи побачили багато нового. Було внесено цілу низку цінних раціоналізаторських пропозицій.

В 1956 році було вироблено продукції на суму 1921 тисячу карбованців, випущено 4450 тисяч штук скловиробів. У два рази було збільшено випуск кришталевого посуду.

У березні цього ж року розпочались роботи по закладенню нового цеху обробітку.

В 1956 році тисячі кращих молодих працівників вирушили за путівками комсомолу на вугільні шахти Донбасу, на освоєння цілинних земель. Разом із молоддю поїхав ростити хліб секретар  комсомольського комітету заводу Петро Красновольський. Рятуючи хлібне поле, він трагічно загинув у далеких степах Казахстану. Його посмертно було нагороджено медаллю "За освоєння цілинних земель".

На підприємстві проводились конкурси на краще виготовлення скловиробів. Готуючись до участі у виставці на честь 40-ї річниці Великого Жовтня, романівські склороби створили  унікальні вироби "Б.Хмельницький", "Дівчата на Дніпрі", "40 років Великого Жовтня", "Тюльпан", "Троянда", "Супутник землі".

До 40-річчя утворення УРСР склозавод достроково виконав річний план.

Трудову перемогу одержали бригади Василя Розвадовського,Петра Антонюка, Миколи Мулерта, Івана Паплінського, Миколи Поліщука, Костянтина Матата, Петра Власюка.

В 1958 році на підприємстві здано в експлуатацію новий підготовчий цех, було розширено цех обробітку скла. Краще, ніж будь-коли, діяла раціоналізаторська служба. Багато змін у поліпшення виробничих процесів внесли раціоналізатори Матвієнко, Войнарівський, Атаманчук.  Машиніст силостанції А. Макаров подав пропозицію з великим економічним ефектом.

Майстер-склодув Твардовський став викладачем школи передових методів праці по виробництву скловиробів. Її на відмінно закінчили бригадири С. Матат, І. Маслюківський, В. Духновський, П. Антонюк.

Бригади активно включились у соціалістичне змагання за перевиконання місячних норм виробітку. Стахановський труд всього колективу дав можливість план  першого кварталу виконати на 124%. Бригада художнього скла довела виконання місячного плану до 210%. С.Г. Сніцар виконала семирічку за п´ять років. Райдугами кольорів засяяли вироби "В.І. Ленін", "К.Маркс", "О. Пушкін",                "Т. Шевченко", "Чапаєв".

Відзначаючи успіхи другого кварталу 1958 року, Київський раднаргосп і облпрофрада визнали переможцями романівських склоробів і нагородили їх грошовою премією в сумі 28 тисяч карбованців.

Завод не стояв на місці.

Підприємство жило новим, передовим, прогресивним життям. Ручну працю повсюдно замінювали механізми. У цеху обробітку було встановлено дві конвеєрні лінії. Невдовзі вступила в дію третя. Активно будувався  цех обробітку.

…Минали роки. Невпізнанним став єдиний на Поліссі завод,з конвеєрів  якого  сходять, наче ранкове сонце, кришталеві вироби. Багато було радостей, перемог і … невдач. Та склороби їх долали.

Рік 1966. Восьма п’ятирічка стала п’ятирічкою докорінної реконструкції. Склоробне підприємство підключилось до державної лінії електропередач, що дало змогу раціональніше використовувати виробничі площі, обладнати додаткові потужності в цеху обробітку. В 1966 р. в підготовчому відділенні цього цеху почався монтаж другої поточної лінії обробки країв скловиробів. Достаток енергії сприяв  поліпшенню умов роботи, дальшому піднесенню продуктивності праці. Завдяки цьому завод ще 19 грудня виконав план  першого року п’ятирічки і виробив достроково продукції на 144 тисячі карбованців.

Наступного, 1967 року підприємство випустило сортового посуду на 4473 тисячі карбованців. Воно успішно справилося з відповідальним завданням по виготовленню сувенірно-подарункових виробів до 50-річчя радянської влади. Високоякісні вази «Салют», «Кубкова», бокали «Супутник» і «Ювілейний» були відправлені в Москву, Ленінград, Донецьк, в райони крайньої півночі.

До ювілею Жовтня колектив заводу на тиждень раніше виконав свої  зобов’язання і завоював Червоний прапор райкому партії та райвиконкому. 284 чоловіки стали ударниками комуністичної праці. Це високе звання одержали 24 бригади  і дві зміни.

Проте не все йшло гладко. Великі  можливості цеху обробітку сковували видувальники, котрі не могли забезпечити випуск достатньої кількості виробів. Причина цього – нестача генераторного газу, від чого падала температура в плавильних печах, знижувалась якість скломаси, тріскався посуд під час випалювання. Досвід колег з Гусь-Хрустального підказував один вихід – переведення всіх опалювальних систем і печей на рідке паливо (гас), яке не робить негативного впливу на колір скла.

 Чергову реконструкцію і  розширення підприємства взяв на свої плечі  посланець знаменитого Гусь-Хрустального  заводу Олександр Олександрович Миронов. Це його заслуга в тому, що   Романівський завод став першим на Україні, який із твердого палива перейшов на рідке – гас, впроваджена ванна піч безперервної дії, проведено газифікацію, побудовано і освоєно велике світле приміщення цеху виробітку, яке було оснащене вентиляцією, механічними віднощиками, транспортерами, лерами та іншими пристроями, які полегшили працю робітників, підняли її продуктивність.  Його добрі діла і досі з вдячністю згадують заводчани. За самовіддану працю Миронов О.О. був нагороджений грамотами  Міністерств СРСР та УРСР, медаллю «За трудову відзнаку», орденом Трудового Червоного Прапора. О.О.Миронов очолював Романівський склозавод більше 20-ти років.

Дружно, по-діловому працював колектив над реконструкцією. Всього за півтора місяця було побудовано гасове господарство, насосну станцію, трубопровід, перероблено обладнання.

Завдяки реконструкції вдвічі скоротились перевозки, дешевше почало обходитись паливо, на чому завод економив щороку 26 тисяч карбованців, знизилась загазованість повітря, різко піднялась стабілізація режиму скловаріння. До того ж, вивільнилось для інших робіт 31 чоловік. Зросла продуктивність праці. Добовий випуск посуду збільшився на 3 тисячі штук. Всього ж річний економічний ефект від реконструкції склав 60 тисяч карбованців.

Час ставить все вищі вимоги. І ось з метою розширення асортименту та впровадження нових виробів у масове виробництво на заводі в 1968 році створюються експериментальні бригади. До них увійшли кращі з кращих: видувальники Андрій Степанов і Шуляківський, майстри кришталевої грані  Василь Вітюк, Валентина Миронова, Костянтин Матат. Один за одним з’являються нові зразки посуду. Квіткові вази «Космос», «Літо», сонцеграйні бокали, іскристі сервізи.

Ударний труд склоробів увінчався новою перемогою. Колектив заводу 20 грудня відрапортував про виконання річного завдання. Понад план випущено продукції на 106 тисяч карбованців. А виробничу програму 1 кварталу 1970 року здійснено на 108,5 %, не дивлячись, що план реалізації було збільшено на 31,5 %.

Переможцем внутрішньозаводського змагання став цех обробітку, якому вручено на довічне зберігання Червоний прапор. Цей колектив справився зі своїми завданнями по всіх показниках, підвищив сортність посуду на 7 %.

А в квітні було виконано п’ятирічку (до кінця року було випущено продукції ще на 2417 тисяч карбованців).

За успіхи, досягнуті в соціалістичному змаганні, колектив підприємства занесено  на районну Дошку пошани, в обласну Книгу пошани. 115 робітників, інженерно-технічних працівників і службовців склоробного були нагороджені Ленінською ювілейною медаллю. 7 працівників підприємства відзначені орденами й медалями СРСР. Начальнику зміни цеху обробітку Костянтину Новицькому було вручено орден Жовтневої Революції, алмазники Григорій Вознюк і Микола Бондаренко та майстер-видувальник Казимир Мілевський нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора.

План 1 кварталу завод виконав на 105,7 %, давши надпланової продукції на 59 тисяч карбованців (в  оптових цінах). Цього успіху досягнуто завдяки широко розгорнутому змаганню, участь в якому взяли 1063 чоловіки.

Значна увага приділялась впровадженню нових видів виробів. Художня рада Міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР прийняла у виробництво 30 зразків посуду, розроблених заводським художником В.С. Воронюком. Особливо було відзначено вази «Промінь», «Айстра»,  сервізні ансамблі «Український орнамент», «Новорічний», «Глазунья». На оптових ярмарках в Тернополі  і Москві новий асортимент заводу користувався підвищеним попитом. Кращі зразки Романівського кришталю демонструвались на Виставці досягнень народного господарства СРСР.

50-річчя створення Союзу РСР колектив підприємства зустрічав новими успіхами в праці, виробничий план 1972 року він виконав ще 12 грудня, було випущено продукції на  7 з лишком мільйонів карбованців ( у роздрібних цінах). В авангарді змагання упевнено йшли бригади Станіслава Гринжавця, Івана Гузовського, Олеся Радановича, Станіслава Стибеля, Андрія Степанова, Андрія Савчука, Шуляковського, Романчука з цеху виробітку, колективи алмазиків Івана Сягровського, Анатолія Гуменюка, Миколи Бондаренка, Станіслави Гнатюк, Аліма Браморщика, Івана Ткачука, Петра Власюка.

Росту продуктивності праці сприяло вдосконалення технологічного процесу, оновлення обладнання.  В експлуатацію було введено три машини з синтетичними  алмазами для обробки скловиробів, реконструйовано 28 верстатів. Тільки в період їх освоєння продуктивність праці піднялася на 25 %. Заводські умільці встановили машини Ш-1, завершили монтаж конвеєра по обробці виробів алмазною гранню

З року в рік на заводі зростає виробництво посуду, поліпшуються умови праці склодувів. У четвертому році дев’ятої п’ятирічки працівники підприємства замінили горшкову піч кольорового скла на п’ятисекційну безперервної дії. Освоєно дві потокові лінії по обробці країв посуду, почали працювати нові високопродуктивні верстати Ш-3.

Великих успіхів було досягнуто у 1976 році. Якщо в 1970 році  на одного працюючого було вироблено продукції на 3440 карбованців, то на кінець п’ятирічки – вже  4680. В цьому чимала  заслуга заводських умільців. За п’ять років вони подали ряд раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом 125 тисяч карбованців, 240 тис. – заощаджено завдяки впровадженню передової технології.

На підприємстві розгорнулась боротьба за високу якість продукції, піднесення ефективності  виробництва. З перших днів правофланговими трудового суперництва стали Василь Брюханов, Казимір  Милевський, Станіслав Гринжавець, Станіслава Гнатюк, Олена  Шатківська, Анатолій Гуменюк, Андрій Шифрук, які розпочали новий відлік надпланової продукції. Одна тільки бригада Євгена Шуніна в 1976 році випустила склопосуду понад завдання на 66,9 тисяч карбованців.

Саме в 1976 році на заводі «прописався» державний Знак якості. Він красувався на шести виробах творців поліського кришталю.

Добре попрацювали склороби в 1977 році. Річне планове завдання по виробництву скляного посуду, як і передбачалося зобов’язаннями, було виконано 27 грудня. В дні, що залишилися до кінця року, завод працював в рахунок наступного року. За цей період додатково було вироблено склопродукції на 60 тисяч карбованців і реалізовано її на 140 тисяч карбованців.

На заводі  значна робота проводиться по вдосконаленню технології виробництва скляного посуду. Застарілий асортимент замінюється новим, що користується підвищеним попитом у трудящих.

Постійно працюють над підвищенням якості виробів та збільшенням їх випуску заводські раціоналізатори. Цех виробітку освоїв випуск рюмок, бокалів, фужерів з гранчастою ніжкою при   виробленні. Нововведення  запропонували раціоналізатори Микола Атаманчук, Сергій Ковальов. Економічний ефект його  становить майже 12 тисяч карбованців.

Колектив інженерно-технічних працівників, громадське конструкторське бюро нині працюють над освоєнням  нової технології хімічної поліровки посуду із застосуванням сірчаної кислоти для промивки скловиробів. Цей метод при його повному впровадженні дасть змогу підприємству економити майже половину використовуваних дефіцитних  плавикової та сірчаної кислот.

В 1978 році колектив,  успішно освоїв випуск шести видів скляного посуду з державним Знаком якості. Це вази для квітів і фруктів «Хвиля» та «Дзвіночок», стакани для вина тощо. В їх розробці брали активну участь художники Ю.Г. Радецький, подружжя Н.І. і Б.Г. Бєлови, В.С. Воронюк, майстри алмазники          М.А.  Поліщук, В.П. Вітюк та інші.

У третій декаді грудня заводські умільці приступили до виконання надзвичайного і почесного завдання – розпочали випуск виробів з олімпійською символікою. На замовлення олімпійського оргкомітету виготовлено 26 зразків сувенірів з олімпійською символікою для гостей Москви. За плідну роботу головного художника заводу Білова Б.Г. нагороджено Почесною грамотою Верховної Ради Української РСР, художника Радецького  Ю.Г. нагороджено Почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.

З 1981 по 1986  рік завод очолюв Михайло Іванович Мартинов, який продовжив роботу по вдосконаленню виробництва та якістю нових виробів.

В 1981 р. колектив заводу почавав випуск сувенірно-подарункових виробів до 1500-річчя Києва

Такої продукції з поліського кришталю при завданні 14 тисяч штук склороби дали слово виготовити на тисячу штук більше.

З 1991 року очолив Романівський  склозавод Віктор Генріхович Куницький.

Багато якісних змін сталося на заводі в останні роки. Тепер - це    сучасне підприємство, здатне конкурувати з визнаними авторитетами в склоробній галузі. Навіть за умов повсюдного спаду виробництва воно впевнено тримається на висоті становища, колектив цілеспрямовано вирішує складні питання соціально-культурного розвитку, береже і примножує багаті традиції романівських склодувів.

У становленні підприємства велику роль відігравали робітничі династії. Так, вийшовши на заслужений відпочинок, заводський коваль В.П. Левчук трудову естафету передав трьом синам, невісткам і онукові. Сини й дочки прийшли на зміну батькам у сім’ях Радановичів та Багінських. Гната Фаустиновича Шиманського в живих уже немає, пенсіонерами на той час стали його син Віктор Гнатович із дружиною Ганнною Антонівною, які працювали в цеху виробітку.  17 чоловік із цього сімейства продовжували трудитися на заводі  видувальниками, шліфувальниками, пакувальниками, вантажниками. Відома тут і династія Акинчиців. Глава сім’ї Вацлав Августович 35 років пропрацював майстром-видувальником, 11 членів йоо родини  працювали на заводі.

Вази для квітів, графини, келихи, фужери, склянки, чарки з кришталю і простого скла, сувенірні вироби – граіфни з півником, лебеді, черевички – всього 52 види продукції відправляв завод споживачеві. Щороку 15-20 із них змінюють свої малюнки й форму. Вони ваблять грою барв, мелодійним звоном, витонченістю граней і візерунків. Не випадково ними зацікавилися фірми Англії, Німеччини, США, Фінляндії, корпорації Болгарії, Польщі, Румунії. Фіни вже надіслали на завод зразок малюнка, який хочуть бачити на одержуваних скловиробах.

Умови праці на заводі змінювалися, але біля печей, в яких виплавлялося скло, в інших місцях. через високий температурний режим, особливо в літню пору, виконувати норми виробітку було нелегко. Тому адміністрація, профком підприємства постійно дбали про те, щоб склороби проходили медичні огляди, зміцнювали своє здоров’я в санаторіях і будинках відпочинку.

У березні-квітні 1992 року районні лікарі обстежили на заводі здоров’я 500 трудівників провідних професій. Кожен день у медпунктіі працював черговий лікар-терапевт і двічі на тиждень – гінеколог.

Виходячи з медичних висновків і рішення комісії по соцстраху, в 1991 р. були виділені путівки на санаторно-курортне лікування. На базі відпочинку «Схід» побувало 20 чоловік. Закуплено базу відпочинку в місті Очакові Миколаївської області, де в одну зміну зможе відпочивати 75 робітників. Якщо трудівник заводу діставав путівку на санаторно-курортне лікування самостійно, йому поверталося 90% її вартості за рахунок коштів державного бюджету чи підприємства. Тим, хто не мав стягнень і пропрацювали відповідний строк, при одержанні чергової профвідпустки виділялася для лікуваня матеріальна допомога. При стажі роботи до 5 років – 20% середнього заробітку, івд 5 до 10 – 30%, від 10 до 15 – 40%, а понад 15 років – 50%.

Для робітників, які жили в будинках з пічним опаленням, завод оплачував половину вартості 2-ох тонн палива,  та доставляв його працівникові за свій рахунок.

Пільги були встановлені для всіх категорій працівників. Особлива увага була тим, хто поєднував роботу на підприємстві з участю в художній самодіяльності (в духовому оркестрі, хорі, вокально-інструментальному ансамблі) та футбольній команді, яка виступала двома складами.

Футбольна команда “Зоря” забезпечувалась формою, інвентарем, транспортом та всім іншим необхідним за рахунок заводу.

Було розроблено пільги і для заводчан похилого віку. Якщо вони брали активну участь у виконанні виробничих і громадських завдань і не мали порушень   трудової та виробничої дисципліни,  при досягненні пенсійного віку їм одноразово виплачувалось, залежно від стажу, по одному, два, і навіть три середньомісячних заробітки, якщо вирішували  робітники остаточно піти на пенсію – ще одержували симпатичну кришталеву вазу «Луч».

Урочисто відзначалось в селищі 90-річчя Романівського склозаводу. Свій ювілей  завод зустрічв в розквіті сил.

На урочисте святкування прибуло багато гостей з обласного центру, споріднених підприємств, які побували в цехах, відвідали музей заводу. Федерацією профспілок області та обкомом профспілки робітників будівництва та промбудматеріалів виділено більше 5 млн. крб. (в цінах 1993 р.) на преміювання та подарунки робітникам та пенсіонерам підприємства. Гості відзначили, що дирекція та профком одного з найстаріших в Україні склозаводів багато зробили для того, щоб у складний нинішній час зберегти колектив, успішно справитись з виробничими завданнями 1993 року, поєднуючи це з великою турботою про соціальні запити склоробів.

Гості, що прибули на свято відвідали музей заводу, побували в усіх цехах.

Яким же був завод у 1993 році?

Корпус основного цеху заводу – цеху виробітку (колишня гута) – нова цегляна будова з великими вікнами в центральній частині має  форму куба. Це найбільша і найвища споруда, площею 2904 м2 .

На металевих формах високо піднялися два гребні  аерацинних ліхтарів, які служать як вентиляцією, так і природним освітленням. В центральній частині знаходиться 3 скловарних печі для безколірного скла, кришталевого та кольорового.

В останній час через  дороговизну сировини і збиткову рентабельність працює лише дві печі. Вздовж тильної західної сторони розміщено 6 маленьких печей відпалу  для повільного охолодження виробів в заданому режимі.

Від скловарних печей розміщені дві тунельні печі відпалу   довжиною по 18 метрів та механічні  транспортери виробленого склопосуду від печей та лерів.

В цеху встановлено  приплинно-витяжну вентиляцію, на  скловарних печах водяні сорочки для охолодження стін печей.

Варка скломаси проходить в автоматичному  режимі. Для скловарів в спеціальному приміщенні встановлено відповідне обладнання.

До основної високої частини цеху прибудовано два крила. Ліве крило містило в собі підготовчо-складовий цех, де встановлені сушильні печі і механізми, які підготовляють компоненти і змішують суміші шихту) по заданому рецепту.

В цьому  ж крилі розташовані адміністративно-побутові приміщення: кабінети інженерно-технічних працівників, бухгалтерія, кімнати відпочинку, роздягальня, душові, туалети т.д.

Для цих приміщень заводські дизайнери продумали красиве оздоблення деревом, штучною шкірою, склом. До приміщення прибудований критий навіс для прийому сировини.

Праве прибудоване крило сполучене з приміщенням  цеху обробітку, використовувалось як складське приміщення, зайняте відрізним і підготовчим відділенням підготовки скловиробів для нанесення на них алмазних граней і декольних малюнків.

Ця ділянка обладнана відповідними станками, автоматами і механізмами. Всього в цеху в три зміни працювало 430 чоловік.

Основні професії: видувальники (180 чол.), оброблювачі (30чол.), набирачі скломаси (30 чол.), скловари (11чол.).

До цеху виробітку відноситься керамічний цех, який має окреме цегляне приміщення. Його призначення – виготовлення вогнетривких горшків на 650 кг скломаси для варки скла та скломішалок.

Цех обробітку ( колишня шліфовня)  декілька разів добудовувався. Це  приміщення площею 2345,9 м2 переобладнане під склад готової продукції.

Окремими підрозділами  були хімполіровка ( обробка скловиробів, бірторитом, плавіковою та сірчаною кислотами), живописний цех ( декорування скловиробів за рахунок делоколей, люстра і 12% розчину золота), картонно-монтажна дільниця (виготовлення коробок для упаковки скловиробів).

Скрізь встановлене відповідне обладнання.

В цеху обробки в двох змінах працювало 377 чоловік. За основною професією майстра алмазної грані працювало 160 чоловік. Крім цих основних цехів завод має обслуговуючі дільниці, транспортно-господарську (30 чол.), будівельну (25 чол.), ремонтно-механічну (35 чол.), енергодільницю (30 чол.), газове господарство (8 чол.), хімлабораторію (5 чол.), склади (7 чол.), очисні споруди (14 чол.).

Кожна з них мала відповідні виробничі приміщення та обладнання. Ремонтно-технічна майстерня мала 14 токарних, фрезерних, плоскошліфувальних, свердлильних станків та ножиці гільйотинні, строгальний станок, обладнано зварювальне відділення.

На день 90-річного ювілею на Романівському склозаводі «Черовний Жовтень» працювало  1130 чоловік. Щодня прохідну заводу переступало 1014 робітників, 420 з яких працювало в три зміни.На склозаводі зараз працювало 560 жінок, а молодих людей віком до 30 років на підприємстві 340…

Романівський склозавод «Червоний Жовтень» був місцем  постійної роботи 116 інженерно-технічних працівників, з яких 22 спеціалісти мали вищу освіту, 60 – середню спеціальну.

Близько 90 видів склопосуду затверджено для випуску на заводі. З заводського конвеєра сходило 26 видів виробів з кришталю та 42 види виробів із безбарвного скла. В день  Романівський склозавод випускав продукції на суму 91,9 мільйона карбованців ( це в оптових цінах). А за місяць для споживачів відправлялося продукції майже на два з половиною мільярди карбованців.

Продукція заводу зараз відправлялася в основному в торгівельні заклади України, а також Росії, Казахстану, Прибалтики. Два контейнери склопосуду відправлено до Лівану. Втім, коли також врахувати той склопосуд, що, як мовиться, розходиться і «неофіційними» шляхами, то, без сумніву, Романівський кришталь знали мало не в усьому світі…

Тривалий час на підприємстві працював головний художник Юрій Григорович Радецький. Сотні його виробів знайшли визнання не тільки у нашій Україні, а й за кордоном. Вони експортуються на виставках у Лейпцигу, Празі, Братіславі, Варшаві, багатьох інших містах Європи.

Колектив багатий своїми талантами. Економіста Георгія Ромашечкіна, знали в районі та за його межами як поета суворого воєнного гарту. Об’ємиста книга його віршів розійшлася, ледве з’явившись на прилавках магазинів. Тепло й проникливо лунають пісні самодіяльного композитора Анатолія Мороза.

До сорока п’яти процентів бюджету району формувалося за рахунок надходжень з Романівського склозаводу «Червоний Жовтень».

В усі роки, за винятком хіба що воєн, на заводі щось споруджувалось, перебудовувалось, вдосконалювалось. Зрештою, процес закономірний, цього вимагає саме життя.

Підприємство можна було з впевненістю назвати обширним    будівельним майданчиком. Лише в останні роки тут було споруджено 24-квартирний житловий будинок, три двоквартирних садибного типу, їдальню, ряд виробничих корпусів, складські приміщення, заасфальтовано всю територію, прокладено 2,5 кілометра доріг з твердим покриттям, докорінно переобладнано дитячий садочок, який вабив зір вигадливими формами, влаштовано водогін, каналізацію.

На будівництво, вдосконалення виробництва тут грошей не жаліли. Знали, що понесені витрати обернуться ростом продуктивності праці, додатковою продукцією.

Поскільки на заводі найпекучіша проблема – проблема житла, тут всіляко заохочувалося індивідуальне будівництво. Робітникам надавалися пільгові кредити, матеріали, транспорт, аби обживалися, пускали коріння в селищі. Просторі котеджі витіснили колишні бараки. В домівках склоробів – газ, інші зручності.

На утриманні заводу був дитячий садок, початкова школа, їдальня, відділення зв’язку, база відпочинку в Очакові.

Близько двохсот робітників в 1993 році оздоровилися на базі в Очакові. Їхній відпочинок був безкоштовний. Романівський склозавод – це не тільки виробництво, а й серйозний культурний центр. В клубі підприємства плідно працювали вокально-інструментальний ансамбль, драматичний та ін. гуртки, духовий оркестр.

Багаточисельний хор Романівського склозаводу з успіхом виступав на сценах Дзержинська, обласного центру, брав участь у республіканському фестивалі художньої самодіяльності. Без нього не обходилося жодне свято.

Завод мав багаті традиції і в розвитку фізичної культури та спорту. Численні кубки та призи свідчать про неабияку підготовку тутешніх лижників, стрільців, волейболістів, бігунів. Вони з успіхом захищали честь району на обласних, республіканських змаганнях.

Упевнено виступали в кубкових матчах та чемпіонатах області футболісти. Вони стали справжніми професіоналами. Футбольний клуб «Зоря» став серйозним суперником навіть для ветеранів київського «Динамо», гра з яким на дзержинському полі звелася внічию.

Майже 750 ветеранів праці, що пішли на заслужений відпочинок із Романівського склозаводу, мешкають у райцентрі та навколишніх селах. Підприємство не забуває їх, допомагає чим може.

Перспективи заводу були обнадійливі. Наступного року,  передбачалося звести п’ять одноквартирних будинків садибного типу, закінчити будівництво заводського гуртожитку, асфальтування вулиць (півтора кілометра), ввести в дію цех первинної обробки сортового посуду зі станцією нейтралізації, підготовче відділення цеху  виробітку, столярний цех, нову котельню перевівши опалення з парового на центральне, завершити будівництво складів для сипучих матеріалів та кислот на станції Разіне. Новосілля мали справити і транспортники.  Планувалось будівництво теплих гаражів з усіма службами. Багато належало зробити і в питаннях охорони навколишнього  природного середовища.

Словом, завод ріс, будувався. І це було – характерною ознакою його дальшої перспективності.    

В 1993 році, святкуючи 90-річчя заводу, романівські склороби були переконані у стабільності й перспективності свого підприємства. Адже за минулі десятиріччя вони створили самобутній стиль, який передає неповторну красу і духовне багатство українського Полісся.

Тож, не розгубивши за 90 років секретів майстерності навіть у періоди суцільної модернізації та механізації, романівські склороби були впевнені у своєму майбутньому, але дуже швидко від цієї впевненості не лишилося й сліду. Завод працював, люди щоденно вкладали свою працю і душу у продукцію, а вона, ця продукція, осідала на складах. Покупців не було, біднота, на яку впевнено і безупинно перетворювалася більшість українських споживачів, не могла дозволити собі таку розкіш, як романівський кришталь.

Гроші в касу заводу не надходили, продукція реалізовувалась на умовах бартеру, зарплата виплачувалась  кришталем. Різко зростали борги підприємства перед державою і в переддень нового тисячоліття сягнули 7 млн. крб. Становище особливо видавалося трагічним  через застаріле обладнання підприємства, про оновлення якого зовсім не дбало колишнє Міністерство будівельних матеріалів, якому  у доринковий період був підпорядкований  Романівський склозавод. Іншого й чекати не було чого – кришталь аж ніяк не служив будівництву.

До всього ж, на традиційному ринку романівських склоробів –  країнах Західної Європи розпочався процес зміни моди в оформленні як повсякденного, так і святкового столу. Урочистий, чарівно блискучий елегантний кришталь там витіснило не менш елегантне, але просте безбарвне скло. А на  Романівському склозаводі до 70% потужностей були спрямовані на виробництво кришталю.

Впору було закривати завод. Вже перестали працювати 18 споріднених підприємств України, серед яких лідери скловиробництва Київський завод художнього скла та Львівське об’єднання «Райдуга».

Та директор заводу Віктор Куницький був переконаний – зупиняти завод не можна ні в якому разі. За дуже короткий час підприємство перетвориться на купу битої цегли і понівеченого обладнання. І тоді вже точно ніякої надії не залишиться.

А відтак, потрібно працювати, не втрачаючи навиків, не здаючи позицій у якості, одержуючи зарплату кришталем, думаючи де і як його продати, щоб виручити якусь копійку для життя. Продати по набагато дешевшій ціні, втрачаючи на цьому до 30% заробітку. Але все одно – працювати. Щоб зберегти завод. Щоб не втратити кваліфікації. Щоб не зник досвід варіння кришталю і виплекана майже століттям майстерність, адже обробляється романівський кришталь не за допомогою сучасних штампів, а традиційним ручним способом. Способом, за яким виробам передається частка душі, тепла і доброта майстра.

Так тривало довгих, надміру довгих 7 років. Люди працювали, то, тамуючи своє невдоволення, то, виплескуючи його на директора, на інженерно-технічних працівників, на владні структури. Сьогодні вже й самі не можуть пояснити, що їх тримало. Напевно, переконаність, твердість директора заводу.

Колектив вистояв у важкі часи, зберіг навики, зберіг підприємство. Керівники заводу визначилися, яка продукція на сьогодні користується  попитом у тих країнах, в яких наявний постійний, стабільний споживач. Це, звичайно, в західних країнах. Вивчили цей ринок, номенклатуру продукції з тонкого безбарвного  простого скла і підготували та здійснили перепрофілювання підприємства.

Житомирська обласна податкова адміністрація, за сприяння його  голови Анатолія Петренка дала можливість підприємству вижити реєструктуризувавши  борг перед державою в сім мільйонів гривень.

Романівський склозавод утворив дочірнє підприємство «Романівське скло», яке й організовувало  виробництво без боргів, які залишились за заводом. Очолив дочірнє підприємство Володимир Стратонович Кравчук

1995-1997 роки підприємство переживає не найкращі часи. Економіка України на рівні 1913 року. Порушення економічних зв'язків з республіками СРСР даються в знаки, адже підприємство працювало на привізній сировині . Основні компоненти кришталю -сурик свинцевий з Казахстану, поташ та кислота плавикова з Росії . При тому що населення витрачає кошти на товари першої необхідності, держава вводить акцизний збір на кришталь з вмістом оксиду свинцю 24%, закордонні виробники пропонують високоякісний кришталь з вмістом оксиду свинцю 30%, що ще більше впливає на зменшення попиту на вітчизнянні вироби, крім того асортимент скловиробів всього 36 найменувань і вміст оксиду свинцю 18%.

Така загально визнана схема розрахунків, як бартер та взаємозаліки, стають нормою та одночасно причиною фінансово економічної кризи заводу.

Відкриті кордони дають можливість ввезення на територію України великого асортименту виробів з кришталю виробництва Чехії та Німеччини, що створює додаткові проблеми зі збутом продукції на теренах СНД.

Разом з тим в 1997 році керівництво заводу приймає не просте на той час рішення і бере на себе відповідальність та розпочинає технічну реконструкцію підприємства направлену на поліпшення якості продукції, розширення асортименту, зменшення втрат при транспортуванні. Основні напрямки це зміна конструкції печей, введення в експлуатацію нових станків та механізмів, конвеєрів, нових методів виробництва. Запроваджувалися нові прийоми видування виробів, такі як "підпресовка" ніжки для бокалів та фужерів.

Запроваджується новий метод відрізання краю виробів за допомогою газокисневої суміші.

Значно зріс обсяг вироблюваної продукції. Підприємство утримувало перше місце в районі і вважалося основним поповнювачем  районного бюджету. Порівняно з 1997 роком реалізація продукції за кордон із 1,5 % зросла 25,5%. Протягом 1998 року  вдалося впровадити 80 нових виробів. Це кришталеві чи з простого скла симпатичні набори «Новорічний», «Мелодія», «Троянда», «Дзвінок», «Романтика», вази «Різдвяні», «Медальйон», «Ювілейна», із зображенням Божої Матері, бокал «Весільний», кубок із портретом Шевченка, кришталевий сувенірний футбольний м’яч. Дуже сподобалися голландським замовникам підсвічники із безбарвного скла, а вази німцям та американцям. Значно розширився асортимент ваз для квітів.

Розробляються нові набори виробів з кришталю такі як "Новорічний", "Перемога", "Вечірній" і багато інших, які включають в себе весь асортимент необхідний для сервірування столу - це чарки для горілки на 50, 75, та 100 грам, бокали для білого та червоного вина бокали для шампанського.

Плідно, творчо, вкладаючи щедрість свого серця в кришталь, працював талановитий художник Фридон Джикія.

За рахунок власних обігових коштів вдалося здійснити велику реконструкцію виробництва продукції. В грошовому виразі порівняно із попереднім роком воно зросло більш як у два рази.

До цього доклали багато зусиль перший заступник голови правління В.С. Кравчук, начальник ремонтно-механічного цеху М.В. Нетреба, майстри А.М. Дубич та В.О. Павлюк, бригади Івана Беника та Сергія Соболевського, начальник планового відділу В.П. Кондратюк.

Два  роки не діяла в м. Очакові Миколаївської області заводська база відпочинку. В 1998 році її роботу відновили. 144 трудівники відпочило на ній. Путівки, вартістю 100 гривень на одного тривалістю 10-12 днів видавалися в рахунок зарплати. Дорожні витрати відпочиваючих також узяв на себе завод.

Підприємство стало на новий щабель розвитку, Романівський кришталь стає конкурентно здатним на ринку та починає продаватися за гроші.

Заключаються угоди на постачання сурику свинцевого з Польщею, на постачання кислоти з Чехією.

Для нових серій виробів замовляється кольорова пакувальна коробка, яка не тільки підвищує рівень реалізації продукції, а і несе інформаційний характер, щодо підприємства зокрема та Романівщини в цілому.

Випускаються каталоги на весь асортимент продукції, який налічує більше 180 найменувань. Активізується робота підприємства у виставкових заходах, як на території України так і за її межами. Романівський склозавод стає провідним підприємством з виробництва кришталевих виробів на Україні.

6 лютого 2001 року вперше за останніх сім років, людям видали зарплату грішми.

А на завтра 7 лютого на романівських майстрів чекало друге свято, не менше радісне, ніж зарплата грошима. На заводі відбувся урочистий запуск другої печі, реставрованої за власні кошти.  А в планах керівників заводу – відновлення печі по виготовленню кришталю для високоякісних рідкісних виробів.

Разом з тим нові тенденції, щодо оформлення сучасних інтер'єрів скловиробами вимагали нових підходів. Прийшов час звичайного безбарвного скла для флористики. І тут романівчани  першими відчули подих нового напрямку. Проте виробництво з кришталевих виробів довелося призупинити.

Відновлює роботу піч по виробництву безбарвного скла, одночасно запроваджується у виробництво більше 30 нових моделей виробів, дещо незвичних для вітчизняного покупця за дизайном, проте попит за кордоном величезний. Ситуація вимагає розширення виробництва та нарощування потужностей.

Власними силами підприємство збудувало ще одну скловарну піч для безбарвного скла, та цех обробітку. Ним став в новопобудований модуль типу «сандвіч». В цеху два стрічкових транспортери, 85 станків АГ-1 для нанесення алмазної грані, дві шайби для поліровки краю скловиробів,  поліровки та файновки.

98%  продукції експортується в країни Європи зокрема до Нідерландів, Німеччини, Польщі. В 2000 році підприємство виходить  на рівень виробництва  4 мільйони гривень в рік. В 2001 році – 5 млн. грн. в рік, в 2002 р. – 6 млн. грн.. в рік. В 2003-2004 р.р. об’єми виробництва зберігалися.

В 1995 році завод став акціонерним товариством, власником якого були робітники заводу та пенсіонери. 30% було у державній власності.

Після того, як підприємство вийшло на 98% експорту продукції, цікавість до нього надто зросла з боку  державних можновладців.

Не без відома місцевої влади,  державні мужі та місцеві «патріоти»  розпочали роботу по скупці акцій у робітників заводу та пенсіонерів. Як результат цих перегонів контрольний пакет (понад 60%) акцій опинився в їх руках в різному процентному відношенні.

В 2001 році змінюється керівництво. Не поділяючи поглядів новоявлених власників акцій контрольного пакету щодо взятого курсу роботи підприємства, схем реалізації продукції та інших дій, що наносять економічну шкоду підприємству, породжують вкрай нездоровий морально-психологічний клімат в колективі, залишає виробництво директор заводу Віктор Генріхович Куницький, який не дав загинути заводу в самі скрутні часи.

На чолі підприємства став один із власників контрольного пакету акцій Павло Всеволодович Філіпович.

Підприємство працювало, випускало продукцію, реалізовувало за валюту і не платило заробітну платню працівникам,  не розраховувалося за енергоносії.

В серпні 2005 року за несвоєчасні розрахунки за спожитий газ, газопостачання на підприємство було припинено і завод  на 102-му році  існування, зупинився.

Биківка - селище робітниче

Одним з найбільших підприємств в районі є Биківський склозавод. Ще в 1852 році в Биківці було побудоване невеличке підприємство, яке належало Можаровському Ігнату Карловичу. Випускалась там невелика кількість скляного посуду для домашнього вжитку. В радянські часи вироби цього, відносно невеликого  підприємства, головним чином аптекарський посуд знаходили споживачів у багатьох областях України та за її межами. Його  зв'язки сягнули у Термез і Мурманськ, Владивосток і Кишинів, Одесу і Сиктивкар… Важко  навіть знайти більш-менш пристойне місто на карті бувшого Союзу, куди б не надходила продукція з маркою Биківського головного підприємства виробничого об'єднання "Південмедскло". І з кожним днем потік її зростав.

В 1972 р. за досягнення найвищих показників в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя утворення СРСР колектив заводу нагороджений Ювілейним почесним знаком ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. Очолював завод Михайло Іванович Мартинов, який за сумлінну працю і високі здобутки був нагороджений медаллю «За трудову відзнаку» та грамотами профільного Міністерства.

Багато робітників досконало володіли автоматами АБ-6, що дозволяло перекривати встановлені норми. Так, машиністи скло формуючих агрегатів Ф.К. Білецький, М.Г. Труш, Е.Б. Кобилянський і Е.А. Гарбачук, які обслуговували шосту машинолінію, завдання  12 місяців виконали на 104,6 процента. Значним перевиконанням планів зустріли Новий рік зміни Й.С. Пічмана і С.Г. Багінського.

Заслуженим авторитетом серед склоробів користувалися слюсарі-наладчики Й.А. Гарбарчук і С.М. Кучер, механік машинно-ванного цеху І.Т. Яроцький, які забезпечували безперебійну роботу автоматів. Вмілим організатором виробництва був головний механік заводу В.С. Моравський.

В кінці 70-х років підприємство постійно достроково виконувало плани по виробництву та реалізації продукції. Зросла також продуктивність праці, підвищилась якість продукції.

В ці досягнення вкладена праця всього колективу, кожного виробничника зокрема. Особливо старанно працювали   правофлангові соціалістичного змагання. Так, зміна машинно-ванного цеху, яку очолював майстер Броніслав Войцехович Рутковський,  завдання виконувала на 103,6 проценти. Перевиконали зобов´язання також наладчики склоформуючих машин кавалер ордена Жовтневої Революції Й.А. Гарбарчук і А.П.  Багінський, наладчик напівавтоматів В.І. Боровський, складач шихти В.Л. Калинчук, притиральниця Д.М. Івашкевич, бригади, які очолюють досвідчені майстри своєї справи Ф.С. Свінціцький, Л.Б. Бродовський, В.А. Бугаєнко, Е.Й. Стаховський, О.Ю. Ганкін та інші.

З кожним роком розширювався, реконструювався завод. Разом з ним молоділо і оновлювалося селище поліських склоробів. За останні роки його вулиці прикрасили добротні житла. Побудований і зданий в експлуатацію триповерховий 24-квартирний  житловий будинок.

Десята п´ятирічка стала  новим етапом у технічному переозброєнні заводу. Завдяки реконструкції машинно-ванного цеху значно вдосконалено технологію виробництва. Тут встановлено чотири скло формуючі автомати ВВ-7, які мали цілий ряд переваг над попередніми агрегатами. Продуктивність була вищою, місця займали менше, знизилися шум, загазованість, поліпшилися умови роботи людей,  зросла продуктивність праці .

В авангарді трудового суперництва - машиністи скло формуючих автоматів з п'ятої машинолінії В.А. Гарбовський, В.М. Корзун, Й.Е. Філінський, котрі відкрили рахунок одинадцятої п'ятирічки. Зразки справді свідомого виконання свого обов´язку показували наладчики Йосип Антонович Гарбарчук, Микола Миколайович Терещук, слюсар Аполлінарій Леонтійович Домалевський, муляр Григорій Миколайович Брюханов, скловар Григорій Миколайович Терещук.

Споруджується житло, виробничі приміщення, об'єкти соціально-культурного призначення у цій п'ятирічці. Зведено три кількаповерхових будинки на шістдесят квартир, корпус заводоуправління, шкільну їдальню на сто двадцять місць та інтернат, господарський корпус лікарні, дитячий комбінат, побудовано три артезіанські свердловини, лінію електропередачі, розвантажувальний майданчик з комплексом  складських приміщень на станції Разіне.

У Биківці, по справжньому дбали про людину праці, задоволення її повсякденних запитів і потреб. До послуг робітників чудовий Будинок культури, дві бібліотеки, побутова майстерня, де можна було полагодити взуття, пошити костюм чи сукню, відремонтувати телевізор чи приймач. Великий вибір товарів пропонували мешканцям господарський, продовольчий, овочевий, комісійний магазини, культ маг, працювали їдальні. Є у селищі й своя автоматична телефонна станція, відділення зв´язку, ощадна каса, дільнична лікарня, аптека.

Кожна сім'я тепер має телевізор. У десятій п'ятирічці склороби придбали більше сотні холодильників. І це лише в місцевому магазині. А ще ж везуть їх і з Житомира і з інших міст і селищ. В оселях скрізь встановлені газові плити. Жителі селища мають у власному користуванні понад півсотні легкових автомобілів, у кожному другому дворі є мотоцикл.

Завод забезпечував роботою більше 700 жителів Биківки та навколишніх сіл.

Дзержинській агропромтехніці - 50

1 березня 2001 року Дзержинська райагропромтехніка відсвяткувала ювілей – 50 років  з дня роботи підприємства в селищі. В Дзержинську МТС була створена 1 березня 1951 року.

Очолили  машинно-тракторну станцію дипломовані фахівці Годенко Ф. (керуючий),  Бардаш В.І. (головний інженер).

Роботи по будівництву типових майстерень, гаражів, складів очолив технік-будівельник М.Кіпчук. Під будівництво Дзержинської МТС була виділена земельна ділянка площею        11 га на околиці селища.

Крім 12 тракторів, які обслуговували колгоспи тієї зони, новостворена МТС одержала ще 11 одиниць. Крім того, було одержано багато обладнання для ремонтних майстерень та різної сільськогосподарської техніки.

Дзержинська МТС вела постійне будівництво. Яке  розпочалось при керуючому Годенко Н.Ф. Найвищих темпів було досягнуто при керівництві Абросімова Н.Н., Кобелькова та Кушніра Г.К.

Було збудовано  приміщення майстерні на 1208 м2, гаражі піднавіси тракторні на 956 м2 ,  для сільгоспмашин - 487 м2, для комбайнів- 540 м2, побудовано 15 індивідуальних будинків, гуртожиток на 1207 м.кв., введено в дію електростанцію на 100 кіловат, водопровід потужністю 5 м3 води за годину. Побудовано 600 кв.м. складів, бензозаправну станцію. Дзержинська МТС 14 тракторними бригадами обслуговувала 14 колгоспів і 2 радгоспи з земельною площею 13322 га.

Було створено 2 ремонтно-монтажні бригади по  механізації колгоспних ферм, 12 комбайно-збиральних бригад, 6 льонозбиральних бригад, 7 бригад льономолотильних  агрегатів. Був  укомплектований дорожньо-меліоративний загін (керівник Тарасюк І.С.), механізовані загони по добуванню та вивозу на поля торфу та річкового мулу, бригади  по стрижці овець.

В  МТС  працювало 172 чоловіки.

З них  в майстерні – 65 чоловік, на тракторах і інших механізмах – 81 чол.,  на будівництві і механізації ферм – 11 чол., сезонних  працівників – 13 чоловік, інженерно-технічних працівник і службовців – 42 чоловіки.

При МТС щорічно працювали курси механізаторів з різним часом навчання і різних професій, курси професійних знань та перепідготовки класу майстерності. Цікавою і корисною формою підвищення майстерності по професії стали щорічні конкурси механізаторів, де переможцям підвищувалася класність, нагороджувалися грамотами, вручалися цінні подарунки та грошові премії.

Робітники МТС славились своєю самовідданою працею. Щоденно перевищували виробничі завдання трактористи першої бригади Дзержинської МТС. Тракторист Василь Столяр на тракторі ДТ-54 щоденно виконував півтори норми і за місяць заробив 37 пудів хліба і  819 крб. , а його змінний помічник Герасим Маляр - 36 пудів хліба та 811 крб.  На 109% -  116%   виконували виробничий план  тракторні бригади  Шевчука К.А.,  Сергієнка А., Вербового, Шатківського, Стахівського.  Добре працювали комбайнери Василевський, Коваль, Коцюбинський, токар Осипчук, слюсар Ковальчук, які виконували завдання на 100-120%.  Їх  портрети поміщено на дошку Пошани підприємства.

Передовою бригадою була бригада Сергієнка А.,  яка добилася виробітку на 15-сильний трактор 331 гектар оранки. Добре працювали в цій бригаді трактористи Вербовий, Грицаєнко, Бондарчук, Шевчук.

В 1954році бригади Перепелиці П.С., Осіпчука І.Д. , Шевчука , Сергієчка А.В., Андерта Л. 15-ти сильними тракторами виорювали по 640 га зябу.

Дещо ослабили позиції Дзержинської МТС плани освоєння цілинних земель, яку почав уряд для вирішення зернової проблеми в країні.

Всього з України виїхало на цілинні землі Казахстану понад 100 тисяч чоловік,  переважно молодь і тільки частина повернулась назад.

Лише в  1955 році з України відправлено 11,4 тисячі  тракторів та 8,5 тисяч комбайнів. З Дзержинської МТС разом зі своєю технікою в 1954-1955 р.р на цілинні землі були відправлені трактористи і комбайнери Годун А.Л., Слідзевський М.В., Ніжинський С.Л., Гулинський М.А., Рудківський Д.С., Горбачовський К.Л., Шатило А.П., Рачковський С.В., Ткачк І.В.  Хоч це  і негативно вплинуло на роботу Дзержинської МТС, її механізатори за останні 4 роки більше 85% всіх сільськогосподарських робіт колгоспів виконали машинами.

В 1957 році на районну дошку Пошани поміщені портрети комбайнерів Лещенка Олекси, Ленчицького Бориса, тракториста Шатківського Йосипа.   

На полях колгоспів Дзержинська МТС проводила передпосівну культивацію  (7671 га. ),боронування (19952 га), посів ярих культур і посадку картоплі (3334 га), весняну оранку на 1312 га. Зібрано на зерно урожай з площі 1402 га. Скошено всього 4956 га. Виконано м’якої оранки на 24132 га. Скошено сіна 3203 га., посіяно озимих 12470 га. Проведено капітальний ремонт14 тракторів, поточний ремонт 55 тракторів, 10 комбайнів, 19 вантажних автомашин.

Значних труднощів зазнали господарства, особливо слабкі,  при реорганізації МТС у ремонтно-технічні станції (РТС)  і обов’язковий викуп колгоспами техніки, яка належала МТС.

До цього додавались витрати на її ремонт, зберігання, оплату праці механізаторів та інженерно-технічного персоналу, придбання нової техніки за підвищеними цінами.

На кінець 1958 року реорганізація МТС на Україні завершилась. На основі 1637 МТС було створено 731 РТС. Колгоспники України змушені були придбати понад 108 тисяч тракторів, близько 43 тисяч комбайнів та іншої техніки на суму 4,2 млрд. крб. На роботу в колгоспи перейшли більшість спеціалістів, кращі механізатори, які працювали в МТС.

В нашому Дзержинському районі першими закупили сільськогосподарські  машини заможні колгоспи Миропільської зони. Колгосп  «Комінтерн» уже в березні 1958 р. придбав тракторів та комбайнів на суму 280 тисяч  крб. Колгоспи Дзержинська, села Каменя,   Ясногорода  поповнилися новими самохідними комбайнами СК-3 з гідравлічною системою.

Господарствами придбано сотні простих машин, що давало можливість довести механізований обробіток колгоспних полів на 90%.  В подальші роки, зміцнивши своє фінансове становище, колгоспи закупляли нову і більш потужну та складну техніку.

В 1961 році техніка РТС обслуговувала 49011 земельних угідь та 37166 га орної землі.

В парку МТС було 187 тракторів, 159 автомобілів, 65  комбайнів. З них – силосозбиральних 25, бурякозбиральних 12, картоплезбиральних 1.

Основним видом діяльності РТС став ремонт колгоспної техніки в її  ремонтних майстернях. Їх було 2 на 250 машиномісць. В 1958 році відремонтовано тракторів 103, зернових комбайнів – 29, вантажних автомашин – 34, тракторних двигунів – 6, двигунів до автомашин – 39, в цьому ж році продано із складу техніки і запасних  частин на суму 1797 тисяч крб., ремонт техніки 1708 тисяч крб. проведено робіт по механізації тваринницьких приміщень на суму 152 тис. крб. Вартість встановленого обладнання становила 320 тис. крб.

Щорічно квартальні плани по ремонту техніки ремонтні майстерні виконували на 110-128%. Їм діяльно допомагали колгоспні механізатори, які прибули в РТС разом зі своїми машинами. Успішно працювали в РТС Сидорчук І.М. ( колгосп ім.Кірова) трактористи колгоспу «40 річчя Жовтня». Техніки в колгоспах концентрувалось все більше і більше. В колгоспі  ім.Сталіна – голова колгоспу Герой Соціалістичної праці Ф.Д. Долібець в 1961 році було 22 трактори, 22 автомашини, 10 комбайнів, 1 бульдозер.

Наростання промислового потенціалу країни дало можливість значно збільшити поставки техніки селу. В 1962 році промисловість України поставила селу 312 тисяч тракторів, 130 тисяч зернових і силосозбиральних комбайнів, 156 тисяч вантажних автомашин. В країні після чергової реорганізації колективних сільськогосподарських об’єднань їх нараховувалось 49 тисяч і в  середньому на кожний колгосп і радгосп приходилось по 6 тракторів, 3 комбайни і по 3 вантажних автомашини.

А в 1968 році об’єднання «Сільгосптехніка» продало колгоспам і радгоспам республіки понад 44 тисячі  тракторів різних марок, 25 тисяч вантажних машин, великі партії зернових  комбайнів, устаткування для тваринницьких ферм та  іншу техніку. З допомогою нової  техніки на площі 4 млн. га  освоювалась прогресивна технологія вирощування зернових. Ефект – 35 мільйонів людино-годин і 12 мільйонів карбованців. Нова техніка – універсальні трактори для всіх польових робіт, а також як транспортні засоби.

Про зміни на полях поліщуків писав в районній газеті  керуючий «Сільгосптехнікою» Григорій Карпович Кушнір.  “На ланах нашого району працює 360 тракторів, більше 200 різних комбайнів, багато іншої ґрунтообробної техніки. Йде механізація тваринницьких ферм. В колгоспах сотні моторів, широке застосування електрики. Держава постачає добривами. В 1968 році колгоспи одержали 24500 тонн мінеральних добрив на суму 210 крб. широко проводяться меліоративні роботи”.

“Червоний прапор” 7 червня 1969 року.

На полях району працювало 179 рільничих і тракторних бригад, в колгоспах 108 тваринницьких ферм. На посади бригадирів і зав фермами перейшло 24 агрономи і зоотехніки.

Взяли реальні плани  для обробітку 34997 гектарів землі і вирощенням за планом 220428 центнерів зернобобових колгоспи мали 360 тракторів, 264 сівалки, 202 комбайни, 234 вантажні автомобілі.

Підприємство мало в своєму розпорядженні типову майстерню, гараж, котельню, склади, водонапірну башню, клуб, адмінбудинок і гуртожиток, свою ремонтну базу,  оснащеною різними станками по обробітку металу, обкатці, вулканізації.

Для підвищення врожайності полів добре попрацювали  екскаваторники, бульдозеристи, тракторна бригада та вантажні автомашини. Ударними темпами з урочища «Виспа» на поля колгоспів вивезли молодий торф і річковий мул. Відзначились на  цих роботах екскаваторники Бруцький Василь – добув 14 тисяч тонн замість 8 тонн по плану, водії автомашин Ананченко, Корсун, Никодюк, які тільки за лютий місяць вивезли по 290-315 тонн добрив кожний. Вони відзначені Почесними грамотами та цінними подарунками. Підсумки змагання по добуванню, навантаженню і вивезенню торфу на поля  підвела область, визнавши переможцями з нашого району Федуна Анатолія Герасимовича, Талько Альфреда Петровича, Ананченка Миколу Миколайовича. Вони нагороджені Почесними грамотами обласного підприємства “Сільгосптехніка” і цінними подарунками.

В 1968 році кращі працівники “Сільгосптехніки” були учасниками виставки ВДНГ. Шофер Ткачук Володимир Васильович одержав срібну медаль і другу премію виставки. Бронзовою медаллю і третьою премією нагороджені шофери «Сільгосптехніки» Буліч Гнат Лаврентійович, Соловенюк Микола Іванович, Щербина Борис Степанович, Шмейхель Казимир Людвикович, Носачук Леонід Петрович.  

В майстернях « Сільгосптехніки « колектив працював з подвоєною енергією,  проявив старанність, уміння, винахідливість. Були сконструйовані і виготовлені в достатній кількості гноєрозкидачі, ударними темпами якісно ремонтувались трактори. В 1969 році  відремонтовано 130 тракторів, всі заплановані до ремонту комбайни, декілька  силосозбиральних машин.

Неодноразово відмічались трудові успіхи  майстрів « “Сільгосптехніки” О.Ф.Володіна, Д.П.Арсеня, В.А.Будніка, В.С.Юрковича, Н.Ф.Коцюбинського.

Портрети Баранчука С.І., Арсеня Д.П., Коцюбинського Н.Ф. постійно були на районній  дошці Пошани.

В 1972 році  на базі окремих підрозділів “Сільгосптехніки”  були створені: лукомеліоративна станція – (ПМК-162 ), ПМК-30,  “Сільгоспхімія”, ветлікарня, станція захисту рослин, автоколона, насіннєва лабораторія.

В 1971 -1979 р.р. в «Сільгосптехніці» були створені і успішно працювали бригади по технічному обслуговуванню автомашин, машин і механізмів по обслуговуванню тваринницьких  ферм , працював для колгоспів обмінний пункт вузлів і агрегатів.

У відповідь на почин  чуднівських механізаторів по зразковій підготовці техніки до весняно-польових робіт, Дзержинська «Сільгосптехніка»  перейшла на двозмінну роботу, взяла зобов’язання раніше строку  закінчувати ремонт кожної машини. Працівники бригад ремонтують  на 6 машин більше від завдання. До закінчення І\/ кварталу 1969 року вони полагодили 38 тракторів і 28 комбайнів.

Добре організовував роботу колективу ремонтої майстерні  завідуючий Ігор Платонович Божко.

Відмінно працювали на   ремонті паливної апаратури слюсарі Віталій Сидорович Юркович,  Сергій Іванович Баранчук, Дмитро Павлович Арсень,  Леонід Петрович Шкуратюк. Вони  постійно перевиконували виробничі завдання.

В період жнив  в 1973-1975 роках на полях працювало більше 100 зернових комбайнів, 50 жниварок, 185 косарок. Всім їм дала друге життя «Сільгосптехніка». В подальші роки чисельність техніки зростала. Вся техніка проходила через золоті руки працівників підприємства, була предметом уваги діагностиків і контролерів.

При «Сільгосптехніці» була створена спеціальна інженерно – технічна служба, яка надавала колгоспам методичну і практичну допомогу в грамотному догляді тракторів, мала постійний зв'язок з тракторними бригадами. Технічна  служба «Сільгосптехніки» розробляла рекомендації кожній тракторній бригаді, дбала про підвищення кваліфікації механізаторських кадрів.

На дошці Пошани підприємства - передовики трудової слави   Ніколайчук В.П.,  Шевчук М.Л., Гензель С.Л.,  Кучмій І.Я.,  Бондарчук Г.П.,  Луценко В.О.,  Баранчук С.І.,  Нагорний В.І.,  Сніцар В.К., Глазунов Г.І.,  Буднік Є.А.,   Корсун В.Т.,  Коцюбинський Н.Ф.,  Мельничук В.І.

В 1973 році колектив механізаторів райоб’єднання “Сільгосптехніка” нагороджено Почесним дипломом обкому партії і облвиконкому.

В 1976 році отримали урядові нагороди:

- орден Жовтневої революції – керуючий райоб’єднанням

“Сільгосптехніка” Кушнір Григорій Карпович, кавалер орденів бойового Червоного Прапора та Червоної Зірки;

- ордени “Знак Пошани” – Матат Анатолій Михайлович,

Гнатюк Леонід Васильович, Тимощук Володимир -Леонтійович;    

- орден “Трудової Слави ІІІ ступеня – Луценко Володимир Олександрович ;

  •  Медаль “За трудову відзнаку” - Дяченко Анатолій

Андрійович, Сімчук Анатолій Дмитрович, Дрозд Іван Васильович.

“Умієш сам – навчи товариша”, це стало девізом всього колективу . Досвідчені фахівці  передають свій досвід молодим. Багато молодих спеціалістів виховали токарі Григорій Петрович Бондарчук, Леонтій Ніканорович Камінський. Ветерани були зачинателями всіх добрих справ, завжди показували приклад молодим.  Багато раціоналізаторських нововведень на рахунку у головного інженера підприємства Юрія Євгеновича Земика.

Не один десяток літ трудиться  у трудовому колективі майстерні Іван Степанович Бруцький.

Поважали його колеги за  працелюбність, сумлінне ставлення до своїх обов’язків. Іван Степанович – слюсар по ремонту пускових двигунів. Майстер “Золоті руки” - так називали ветерана ті, хто добре знали його, трудилися поруч. Свій багатий досвід і знання передавав молодим виробничникам. Вони часто зверталися до нього за допомогою. Щирість, доброзичливість і товариськість – всі ці риси найбільш притаманні невтомному працелюбу.

1грудня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність.

Це поглибило кризу промислових підприємств, втратились загальносоюзні економічні зв”язки, темпи зростання цін на промислові товари в три-чотири рази перевищували динаміку ціноутворення на продукцію села. Ріс процес руйнування села при мовчазній згоді держави. За здану продукцію колгоспи не покривали витрат на пальне і запасні частини. Колгоспи ставали боржниками. В 1998 році посіви зернових культур в колективних сільськогосподарських підприємствах в порівнянні з 1991 роком скоротились в районі на 5,8тис. га, на 10% і становили 30,6 тис.га. урожайність зернових за 7 останніх років в середньому по району знизилась до 2% і становила  по району 19,8 цнт з га. Посіви озимих в 1998 році зменшились на 1964 га – це п’ята частина.

В 1990 році очолив “Райагропромтехніку” Микола Миколайович Дейсан. На його долю випали турботи по збереженню трудового колективу, продовження  трудової діяльності і життєздатності підприємства.

Деталі і вузли сільськогосподарських машин стали дефіцитними, на них весь час зростали ціни. Місцеві господарства змушені були шукати їх своїми силами, в  більшості засобом розкомплектування одних машин для ремонту інших. В майстерні «Райагропромтехніки» з кожним роком на ремонт надходить все менше і менші техніки. Якщо в минулі роки ремонтувалось більше 200 одиниць тракторів, то в 1992 – 35, а за 1998 рік відремонтовано– 10 тракторів, 9 автомашин, 2 комбайни.

В «Райагропромтехніці» працювали прекрасні спеціалісти по ремонту двигунів, топливної апаратури Баранчук С.І, Паремський Ф.П., Нагорний В.І., Жлобіцький В.Х.  Не дивлячись на всі негаразди, ремонтна майстерня продовжувала працювати без вихідних. Завжди були токар, моторист, слюсар. Якщо не можна ремонтувати деталі, постачальники повсюди їх шукали.  

Дзержинська «Райагропромтехніка» в 2001 році мала 5 тракторів,  2 зернових  комбайни, 46 вантажних автомобілів, 1 картоплекомбайн та іншу техніку. Крім обслуговування населення та колгоспів в 1998 році підприємство засіяло для свого користування 130 га землі, 50 га пшениці, 77 га ячменю, 5 га картоплі. Найбільший урожай дала пшениця – 86 тон. В районі досвід Дзержинської «Райагропромтехніки»  розширили на колгоспи і сільськогосподарські підприємства, які втратили трактори і не мали кошти на їх ремонт. «Агропромтехніка» збільшила парк своїх машин і за натуральну оплату проводитиме на їх полях сільськогосподарські роботи. Роботи по відновленню машино-тракторної станції та підготовку її до весняно-польових робіт тривають.

Коли стрімко збідніли й відпали майже всі традиційні замовники підприємства, воно не чекало якогось нового ідеального рішення, а пробувало постійно реалізовувати хоча б невеликі проекти. Коли катастрофічно поменшало замовлень від збіднілих сільгосппідприємств, почали активно обмізковувати,  як уберегти від безробіття своїх працівників… І купили млин.

У 1996 році він був єдиним у районі. До того  селянам доводилося везти своє зерно, щоб змолоти, більш як за 100 км. Близькість, сучасне устаткування й доступні ціни зробили агропромівський млин популярним. Він, у разі потреби, може працювати щодня. Для мешканців району – це зручність. Для працівників ВАТ "Дзержинська агропромтехніка" – це і робота для ряду трудівників, і дещо дешевше борошно для всього колективу. Змоловши зерно, яким господарства розрахувалися з ремонтниками, обмінювали його на запасні частини до сільськогосподарської техніки.

Варили 200-літрові металеві бочки. Виготовляли теплиці для господарств. Коли попит на них упав – розробили меншу конструкцію, для населення. Не гребували ніяким "металобрухтом". Добитою технікою, якій уже й ради дати не могли, села охоче розраховувалися з ремонтниками. А вони терпляче стягували на свою територію ті рештки, бо розуміли, що  іншого виконання боргових зобов´язань не буде. І ремонтували...  Можна тільки уявити, як удруге народжувалася ця техніка, якщо приміром, на ремонт одного трактора висококласний колектив поклав півтора року роботи!

Так у Дзержинській агропромтехніці поступово складався парк тракторів, із яким уже можна було думати про цікавішу й масштабнішу роботу. Ще конкретнішою стала ця можливість, коли увійшли в спілку з відомою Київською фірмою "Призма-13". Вона додала  техніки, зокрема зернозбиральної, і небачений тоді в цих краях бурякозбиральний комплекс "Холмер".

Використання цього потужного парку спрямували по двох лініях – обробляли взяту в оренду землю й здавали в оренду свою техніку іншим господарствам. Цілком зрозуміло, що в  нинішніх умовах далеко не завжди віддача виправдовувала вкладене. Але підприємство, що вже навчилося швидко реагувати як на приємні, так і неприємні факти й робити висновки, зуміло зорієнтуватися і тут. За головний орієнтир узяли співробітництво із сільгосппідприємствами. Виконуючи їхні замовлення – швидко, високоякісно й за прийнятну ціну – можна було забезпечити ефективне використання наявної техніки.

За три роки співробітництва із сільгосппідприємствами Дзержинська агропромтехніка надбала постійних замовників у п'яти  районах області. А незадовго уже працювала на збиранні врожаю у Вінницькій та Хмельницькій областях.

Чим завойовують споживача дзержинські трудівники ? Насамперед -  доброякісною роботою. Порядок і вчасна заробітна привабили сюди кращих працівників з інших підприємств та організацій. Та й багато хто зі своїх підтягнувся – всі тепер дорожать роботою.

Кожен, уже з трьох наявних на підприємстві, бурякозбиральних комплексів збирав урожай у середньому на 900 гектарах.

Пан Холмер, власник заводу в Німеччині, уважно слідкував за тим, як працюють його комплекси в країнах-імпортерах. Під час недавнього приїзду в Київ, досягнення дзержинських "холмерців" він назвав рекордом в умовах України.

Добрий результат давало поєднання трьох складових: професіоналізм механізаторів, міцна ремонтна база й належна організація праці.

В подальшому Дзержинська райагропромтехніка сформувала два механізовані загони, які могли допомагали  сільському замовникові зробити все: від оранки – до збирання врожаю. І навіть до перевезення його в комору.

Загони створені на основі трьох Т-150, трьох "Кіровців", трьох "Холмерів", чотирьох зернозбиральних комбайнів, виконували будь-яку роботу сумлінно.

Комбайни після осінньо-польових робіт повністю відремонтовувались. Запасні частини замовлялись в Німеччині.

Весною були створені пересувні майстерні, водночас побутівки і похідні спальні на 6 місць, які рухалися  слідом за збиральною технікою, щоб забезпечити і напружений робочий темп, і можливість відновити енергію людей.

Калькуляцію в агропромтехніці складали не за високими цінами. Передбачивши мінімальну рентабельність, оцінили обробіток одного гектара в 55 гривень. Це – менше, ніж прагнули одержати інші. І тому це цікавило не лише ближніх потенційних замовників, а й навіть із віддалених південних областей.

Романівщина на початку ХХІ сторіччя.

24 серпня 1991 р. Верховною Радою був проголошений акт про незалежність і створення самостійної держави – Україна.

1 грудня 1991 року громадяни району взяли участь у Всеукраїнському  референдумі і виборах президента України. В цьому ж році урочисто відкрито в селищі стадіон, який є одним з найкращих в області.

Рік 1993. Романівський склозавод урочисто відсвяткував свій 90-річний ювілей.

Право запалити в іменинному торті 90 свічок надається  представникам відомих робітничих династій Акінчиців та Шиманських. Трудовий стаж першої становить понад 220 років, другої – 350. під гучні оплески присутніх, туш духового оркестру й пісню «Величальну» свічки запалюють ветеран праці Вацлав Августинович Акінчиць, його донька, трудівниця Я.В. Козел і внучка, учениця середньої школи Людмила, пенсіонер Віктор Гнатович Шиманський та його племінниця, складач пакувальних коробок Г.Я. Шиманська

Добрим словом згадали колишніх директорів заводу                         М.Ф. Кустова, О.О. Миронова, М.І. Мартинова.

З привітанням на адресу склоробів виступають представник президента України у Дзержинському районі В.В.Морозюк, секретар облдержадміністрації В.Т. Бирко, голова ради федерації профспілок області В.К. Паренюк і голова обкому профспілки робітників будівництва та промбудматеріалів І.П. Колесник та інші гості.

З змістовним концертом виступили колективи художньої самодіяльності склозаводу, Будинку культури,Баранівського фарфорового заводу.

Для передовиків виробництва був проведений цікавий і змістовний «вогник». Кожен робітник прославленого підприємства з нагоди свята отримав пам’ятний подарунок.

Рік 1994. Гурт «Воля» в складі Юрія та Олександра Кондратюків, Михайла Назарця та Віктора Матенчука взяв участь у Всеукраїнському фестивалі сучасної музики «Зірки Полісся» і завоював друге місце. В 1995 році гурту «Воля» було присвоєно звання народного.

    Рік 1998. Вперше до Верховної ради народних депутатів обраний наш земляк Віктор Йосипович Развадовський, який в подальшому надавав велику допомогу сільськогосподарським підприємствам, школам, лікарням, дитячим садкам та окремим громадянам.

Обпалила своїм чорним крилом Романівську землю війна в Афганістані. Забрала вона у батьків чотирьох синів, що загинули на полі бою. Це лейтенант  Іван Васильович Чепіль, молодший сержант  Петро Олександрович Радзиховський з Дзержинська,  єфрейтор Анатолій Володимирович Пясківський з Паволочки, рядовий Сергій Петрович Міщенко з Мирополя. Всі вони нагороджені бойовими медалями, а Іван Чепіль, Петро Радзіховський та Анатолій Пясківський – орденом “ Червоної Зірки”.

За сприяння нашого земляка народного депутата Верховної Ради України Віктора Йосиповича Развадовського в центрі селища загиблим воїнам-афганцям встановлено  пам”ятник.

В 2000 році за його сприяння також встановлений пам”ячник партизанам, підпільникам та активістам, загинувшим в боях та фашистських катівнях.  

        Рік 2001. Самодіяльному хору районного Будинку культури (керівники Ганна та Алім Рябий) управлінням культури присвоєно звання «народний». Хор з успіхом виступав перед жителями свого та сусідніх районів.

    Романівський вісник – літописець рідного краю.

 4 січня 2002 р. урочисто відзначила своє 70-річчя районна газета «Романівський вісник» .

Час біжить невблаганно. Те, що вчора було новиною, завтра, стає історією.

Наша районна газета пройшла довгий і славний шлях, стала літописцем історії рідного краю.

На її сторінках знайшли глибоке і всебічне відображення події непростого й бурхливого життя району.

  4 січня  1932   року після тривалих організаційних мук вийшов перший номер ,, Колективіста  Дзержинщини ,,.Газета на перших порах підпорядковувалася політвідділу при МТС. Виходила вона на двох сторінках  невеличкого формату на зразок листівки. Редагував районку  Федір Васильович Швидюк.

   Пізніше, у 1934 році, газету  редагували   Павло Сергійович Кобень та Василь  Сергійович  Ільченко. В 1935 –Федір Іванович  Сущинський. За  ним редакторського  хліба скуштував Юхим  Григорович Кузов.А перед самою війною цю посаду  обійняв  Дем’ян Кіндратович  Переденко, розстріляний фашистами разом з відповідальним секретарем Михайлом Олексійовичом Кузьмінчуком.

   Окупація району викреслила     з історії газети три роки. Журналісти пішли на фронт, хто  був не здатний

носити зброю, евакуювався.

   Одразу після звільнення району від німецько-фашистських загарбників, гостро постала проблем а відновлення газети. Редактором «Колгоспного  шляху»    став Михайло Дмитрович Ільницький.  Частину шрифтів було завезено  з Чуднова, де друкарня вже була на ходу, тигельну друкарську машину з ручним приводом доставили з Новограда- Волинського. Підібрано  штат.    Першого липня 1944 року з  народився  перший повоєнний номер газети. Сіренький,   двосторінковий,  але   такий потрібний людям.

Таким обсягом  він виходив аж до 1957 року. В цьому ж році  газету очолив Федір Іванович Цапко. Саме при ньому помітно оновилася поліграфічна база.

Розширився штат працівників. На той час редакція і друкарня була одним дружним колективом , що дало змогу забезпечити чотирьохсторінковий вихід газети тиражем у три з лишком тисячі примірників.

   1961-й став роком нових реформ та експериментів. За рішенням ЦК КПРС створювалися  сільські і промислові  обкоми, територіальні виробничі управління на  місцях. При  Їх парткомах виходили газети обласних  комітетів партії.

   Наш « Колгоспний шлях» перетворився  у «Червоний прапор»-газету  Житомирського обкому КПУ. Редактором  було призначено Леоніда Кириловича Пруса. Тираж складав десять з лишком тисяч  примірників і розповсюджувався на території   Баранівського, Дзержинського, Червоноармійського.  Любарського  та частини   Чуднівського районів.

  Надбавши статусу  обласної, газета стала набагато зубастішою, в’їдливішою, сміливішою, що в подальшому і визначило її кредо -- говорити  людям правду, якою  б гіркою вона  не була.  Та й журналістський потенціал вона мала   високий. Тут творили у тісних кабінетах «зубри» газетної справи Леонід Прус, Василь Лінивий, Анатолій  Тетерський,   Микола  Ярмолюк, Іван Бронфман, Степан  Ніколаєнко,  Борис Лотиш, Борис  Процун, Леонід   Обибок,    Михайло Гуревич,  Михайло  Ільницький 

    Після відновлення району у своїх межах. « Червоний прапор» став органом райкому партії та райвиконкому.   Новопризначений редактор   Борис Михайлович Лотиш зформував команду, яка  змогла утримати  видання на   належному рівні.

    До неї входили Михайло Гуревич, Леонід Обибок, Валентина Медведєва, Михайло Ільницький  , Володимир  Луценко, Василь  Сніцаренко,   Микола  Гончарук.

Зберігся й численний авторський актив, котрий забезпечував газету найсвіжішою  інформацією  з  кожного населеного пункту.

В самий розквіт творчих сил Борис Лотиш пішов з життя.

В  1977 року редакцію очолив    Павло  Андрійович  Котюк.  У газету прийшли Василь Рибальченко, Наталія Короленко, Галина Скороход, Володимир Малашкевич,  Павло Тетянюк, Броніслав Жалінський,  Євген Каплуненко.       Пробували себе в журналістиці Василь Врублевський,  Володимир Метельський, Володимир Базелюк,  Володимир Лопоха, Світлана Масловська,  Анатолій Кіндрук,  Микола П”ятак, Олександр Хитров та багато інших.

До 1986 рокі газета і районна  друкарня були одним організмом.

До випуску районки        доклали  свої роботящі руки  поліграфісти  районної друкарні:  Галина  Атаманчук, Тамара Бруцька,  Людмила Ільницька (Тимофієва),   Майя  Камінська, Віра Пашковська, Ніна Захарчук,   Василь Соколик,  Сергій Мойсеєв,  Надія Мухіна,  Інна Хмарук  (Рибальченко),  Лариса  Гончарук,  Клавдія  Юрчук, Борис Фельдман, Ігор Драбанюк, Сергій Короткий.

 

З 1987 року газета стала друкуватися в видавництві “Полісся” (до..... року “Періодика”).

В 1989 році газету очолив Володимир Павлович Шпита.

Час був складний, Швидким темпом зростали кризові явища в економіці та сільському господарстві.

Газета все сміливіше заявляла про себе. Нелегко було в кінці 80-х та на початку 90-х років бути об”є ктивними, говорити читачу правду, якою гіркою вона б не була.

І все ж попри всі перестороги і очікування неприємностей в газеті часто з”являлись “скандальні  публікації” де згадувались і прізвища перших осіб в керівництві району.

З кожним роком газета позбувалась надмірної опіки владних структур. Змінились підходи до оцінки подій і явищ.

В 1992 році газета з “Червоного прапора” стала “Романівським вісником”.

 

Колектив редакції “Романівського вісника” - малочисельний, але це не заважає Володимиру Шпиті, Василю Рибальченку, Наталії Короленко, Наталії Грабовській, Марині Древицькій робити газету повнокровною і цікавою, Нелегко сьогодні газеті вижити у вирі комерційної інформатики, уладнати питання з боргами бухгалтеру Галині Дмитрівні Воробйовій. Завжди йде назустріч  небайдужа до проблем існування місцевих засобів масової інформації директор державно-комунального книжково-газетного видавництва Валентина Олександрівна Орел.

Тісно переплетено життя   району і газети, яка обслуговує сьогодні потреби конкретної територіальної громади, яка є другом і порадником багаточисельних читачів. “Романівський  вісник” став дійсно вільною трибуною громадян.

Протягом усього періоду    існування газети чимало прекрасних  і добрих людей докладали свого, розуму, сил, енергії  і старання , аби видання було змістовним і цікавим.

Мінялися ситуації, мінялися керівники, мінялося все, а газета жила, приходила    і приходить  в домівки  своїх шанувальників добрим другом, компетентним  інформатором, щирим порадником. Вона й надалі виконуватиме  свою місію – нести  правду до людей, бо це ж – вільна трибуна громадян !

     1 лютого 2002 року відзначала своє 55 річчя з дня заснування художня агітбригада районного  будинку культури «Плуг».

     Свято підготували талановиті аматори сцени Ірина Савчук та Петро Степанюк.

     Глядачі разом з артистами перенеслись в далекий 1946 рік, рік народження агітбригади.

     Присутнім були представлені уривки зі сценаріїв агітбригади у виконанні культармійців 70-х-2000 років.

     З цікавістю сприймалось «Велике прання», з участю ветеранів сцени, які згадували про самі кумедні випадки з життя самодіяльного колективу під час виступів. Добрим словом згадали тих, хто залишив яскравий слід у культурному житті району.

     Нове покоління агітбригади «Плуг» Ірина Савчук, Ярослав Кельман, Валентин і Світлана Чепіль, Антоніна і Михайло Назарець, Ігор Драбанюк, Петро Степанюк, Ірина Єгельницька, Олександр Кондратюк, Сергій Скороход, Інна Поліщук - талановите, енергійне.  В своїх виступах воно сміливо викриває негаразди нашого сьогодення і схиляє голови в низькому поклоні перед людиною праці. Нові учасники агітбригади підтвердили звання «Народна самодіяльна»

     Рік 2003. Селищу і районному центру за ініціативою жителів повернута історична назва Романів і Романівський район.

Тихо і сумно відмітили 100-річчя підприємства робітники та службовці Романівського склозаводу – краси і гордості Поліського краю. Не було святкових урочистостей, не було гостей. З ностальгією згадували робітники святкування 90-річчя заводу.

 Рік 2004.  Гарно святкувала своє сімдесятиріччя Романівська  середня школа № 1. Напередодні свята школа оновилася, помолоділа. За допомогою спонсорів було проведено гарне упорядкування території, ремонт приміщень.

1 травня з”їхалися на свято численні гості – бувші випускники школи. Учні провели для гостей цікаві екскурсії по школі, вручили пам”ятний дарунок – нариси з історії школи, написані директором Володимиром Олександровичом Базелюком і видані видавництвом “Преса Україні”, директором якого є випускник  школи Володимир Григорович Олійник.

Біля школи відбувся святковий мітинг. Продовжилось свято на стадіоні, де учні виступили з цікавою програмою, підготовленою під керівництвом Марії Андріївни Сосновської.

     Рік 2005. Майже півтора десятка років Україна - вільна і незалежна держава. Багато змін в житті району і житті громадян сталося за цей час. Стали ділитися ми на державних і недержавних службовців.

     Лікар, святим обов’язком якого є слідкувати за ростом здорової нації, вчитель – за формуванням розумної і талановитої, не відносяться до категорії державних службовців, хоча лікують, навчають і формують майбутніх державних мужів.

     А хіба хлібороб, доярка, шахтар, інженер, робітник не віддають державі творіння своїх робочих рук і розуму, не працюють в ім’я процвітання і міцності держави.

      Не стало в Романові багатьох підприємств.

  Після продажу биківчанами своїх акцій власнику такого ж підприємства в Кіровоградській області Антоньєвій, повністю знищено Биківський склозавод. На 102 році існування перестали диміти труби Романівського склозаводу. Більше тисячі романівчан та більше 700 жителей Биківки втратили заробіток.   

       Замість районного вузла зв’язку маємо електроцех № 5 Баранівського центру електрозв’язку та дільницю поштового зв’язку № 2 Чуднівського ЦПЗ.

     Не маємо свого райвійськкомату, податкова служба відноситься до Баранівського МДПІ, перестало існувати районне споживче товариство, де працювало 1071 чоловік.

     Якщо в 1990 році на підприємствах в організаціях установах району працювало близько 17 тис. чоловік, з них в сільському господарстві – 6932, нині охоплено роботою всього 4214 чоловік, в тому числі в сільському   господарстві - 975, в промисловості – 738. Немає в районі жодної будівельної організації.

 Якщо в 1990 році в господарствах району було 31536 голів великої рогатої худоби, з них 9195 – молочне стадо, то 2005 р. в сільськогосподарських підприємствах всього 4981 голова, 1851 - молочне стадо.

       В 1990 році в сільгосппідприємствах було 10598 свиней, 11125 овець, 32139 шт. птиці. На сьогодні в господарствах району 636 свиней, овець і птиці немає зовсім.  

     Чорними страшними зіницями дивляться розбиті вікна пустих ферм майже в кожному селі.

     Позаростали бур’янами колись гарні і впорядковані тваринницькі комплекси, господарські двори в с. Булдичиві, Колодяжному, Соболівці, Червоних хатках, Садках, та інших селах.

    Доживає в господарствах сільськогосподарська техніка, залишилось в районі замість 711 тракторів – 282, 189 зернових комбайнів – 85, 63 картоплезбиральних комбайнів – 1,  42 бурякозбиральних комбайнів - 17,   390 культиваторів – 155.

      Як і чим будемо орати, засівати наші родючі лани, збирати врожаї через декілька років?

     Різко зменшується  населення. В пошуках заробітку розбрелись по світу наші вродливі жінки та дівчата, працьовиті і майстеровиті  чоловіки. Дуже низька народжуваність дітей, велика смертність серед населення. На сьогодні в районі - 32027 жителів,  з них чоловіків - 14804, жінок - 17223, працездатного населення  - 17221, дітей - 6202, пенсіонерів - 10039.

     Пустують в селах колись людні клуби та Будинки культури, не чути в них чарівної української пісні, гострого українського слова. В районі залишився лише один хор в районному Будинку культури.

     Не тягне молодь та літніх людей в холодні незатишні заклади культури, коли майже в кожному селі є бари та кафе. В Камені, наприклад, їх аж три, в районному центрі – 8.

     В закладах культури району на повну ставку працює лише – 14 ,  працівників на 0,5 ставки – 34, на 0,75 – 11, на 0,25 – 28 чоловік.

     Спивається молодь, спиваються літні люди.

     Прославився наш район жорстокими вбивствами, здійсненими молодими людьми.

   

      Плаче, стогне від болю і образи наша родюча земля, що поросла чагарниками та бур’янами. Тужить вона за гуркотом тракторів, дбайливими руками хліборобів, за нивами налитими щедрим колосом.

     В 2005 році господарствами району всього засіяно 6250 га зерновими та 616 га – цукровими буряками.

    Після Великої Вітчизняної війни в далекому 1945 році в порівнянні з 1944 було засіяно більше на 1835 га зерновими, на 200 га більше – цукровими буряками. Урожай солодких коренів був найменшим 270 цнт, найбільший – 720 цнт у ланці Марцун Марії Антонівни.

(Дані районної газети  «Колгоспний шлях» за 1 січня 1946 року)

     Заздрять трударі Колодяжного, що збирали по 62 цнт зернових з гектара, трударі Гордіївки, Мирополя та інших сіл, жителям села Камінь, в чию землю вклав свої кошти іноземний інвестор датчанін Крістіан Фреде Йоргансен, довіряючи українським партнерам.

Обробляються і засіваються розпайовані землі бувшого КСП «Прогрес», які взяло в оренду  СТОВ “Аграрій Полісся-98” (інвестор - київська фірма «Призма-13»).

     Гірко писати ці рядки, але це теж сторінки нашої історії. Хочеться вірити, що переборемо всі труднощі і знову покриються дружними сходами всі поля, заколосяться щедрим врожаєм, що знову задимить труба Романівського склозаводу і знову стане він годувальником сотень сімей, що знову розквітне наш край і повернуться до рідного дому сотні його дочок і синів, що відродить минулу славу романівських хліборобів та склоробів нинішнє покоління.

    

     

   

Використана література

  1.  О. Субтельний. Україна. Київ «Либідь» 1991 р.
  2.  Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська обл. інститут історії Академії наук УРСР. Київ 1973
  3.  І. Крип’якевич. Історія України. Львів «Світ» 1990 р.
  4.  Н. Теодорович. «Историко-статистическое  описание церквей и приходов Волынской епархии», Почаєв 1888г.
  5.  І.ІвановИсторические судьбы Волынской земли с древних времен до конца Х\/ века. Одесса 1895 г.
  6.  А.Хойнацкий «Очерки из историй Православной церкви и древнего  благочестия на Волыни». Житомир 1878г.
  7.  П. Батюшков. Холмская Русь и исторические судьбы Русского зарубежья. С.-Петербург «Общественная польза» 1887г.
  8.  П. Батюшков. Волынь. Исторические судьбы  Юго-Западного  края. С.-Петербург. 1888г.
  9.  Н. Барсова. Очерки русскойисторической географии. Варшава 1873 г. Руссова. Волынские записки. Спб. 1809 г.
  10.  Д. Иловайский «История России» ч.ІІ 1880 г.
  11.  П. Батюшков «Памятники старины в западных губерниях империи. 1889. вып. 4.
  12.  Геоморфология України. Київ. 1949 р.
  13.  Бондарчук. Геологія УРСР. Київ 1959
  14.  Головко, Приходько «Клімат УРСР». Радянська школа. Київ 1958 р.
  15.  Агрокліматичний довідник Житомирської обл.
  16.  «Почвы ССР». Сельхозиздат. Киев
  17.  Діброва «Географія Української РСР» Київ 1958
  18.  С.Павлюк і ін. Українське народознавство. Львів. «Фенікс» 1994 р.
  19.  Історико-географічний словник. Дзержинськ. «Романівський вісник»      19 вересня 1996р.
  20.  Рассказы начальной русской летописи. Москва 1964 г.
  21.  М. Грушевський. Ілюстрована історія України. Київ-Львів 1913 (1990 р.)
  22.  Летопись церкви Рождества Пресвятой Богородицы с. Мал. Романовка с. Булдычева, Камянки, Печановки. ЖОДА ф 159 оп.1 сд.хр.205, 189, 196.
  23.  Г.Коницкий. Історія русів. Москва 1846. Київ 1991 р.
  24.  М. Глушко. Традиційний транспорт українців. Київ 1990 р.
  25.  Очерки крестьянского хозяйства Новоград-Волынского уезда. Житомир 1910р.
  26.  В. Гутковський. Геологічні досліди на Волині в 1928-1929 р. Житомир 1930р.
  27.  А.Падалка. М.Мацуй. Земні скарби України. «Радянська школа»
  28.  А.Жуковський, О.Субтельний. Нариси історії України. Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська обл.
  29.  М.Бібіков. нариси стародавньої історії Української РСР. Київ 1957 р. Інститут історії Академії наук УРСР. Київ 1973 р.
  30.  Н. Батюшков. Подолия. С.-Петербург. 1891г.
  31.  О. Субтельний. Україна. Історія. Київ «Либіда». 1991 р.
  32.  А. Андрияшев. Очерки истории Волынской земли до конца ХIV в.
  33.  І. Крип’якевич. Історія України. Львів «Світ» 1990 р.
  34.  І. Винокур. Старожитності Східної Волині першої пол.. І тис. н.е. Чернівці, 1960 р.
  35.  Рассказы начальной русской летописи. Москва, изд. 1964
  36.  В.Баран и др. Походження слов’ян. Київ 1991 р.
  37.  Історія України в документах та матеріалах. Київ 1946 р.
  38.  М.Дністрянський «Кордони України». Львів, 1992р.
  39.  Археологія Української РСР, Київ 1971 р.
  40.  Ф. Заставний. Українські етнічні землі. Львів 1993
  41.  Г.Шовкопляс. Археологічні дослідження на Україні. 1917-1957). Київ 1957 р.
  42.  М. Чтихов і ін. Археологія та стародавня історія України. Київ 1992.
  43.  А. Юра. Древний Колодяжин. Киев 1958
  44.  В. Столій, О. Гуртій.  Як і коли почала формуватися українська нація? Київ, 1991 р.
  45.  В. Мавродин. Образование древнерусского государства. Л. 1945 г.
  46.  М. Грушевський. Історія України – Русі. Київ 1991 р.
  47.  Ф. Корзухина. Русские клады Х-ХII в. М-л 1952
  48.  М. Грушевський. Ілюстрована історія України. Київ-Львів 1913 (1990)р.р.
  49.  П. Павлюк і ін. Українське народознавство. Львів «Фенікс» 1994 р.
  50.  П. Батюшков. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. С.-Петербург 1888 г.
  51.  Летопись церкви Рождества Пресвятой Богродицы с. Мал. Романовка ЖОДА ф. 159  оп.1.
  52.  І. Наумко. Культура і побут населення України. Київ 1993 р.
  53.  Общественный семейный быт  и духовная культура населения Полесья. Минск 1987.
  54.  В. Близнець. «Древляни». Київ «Дніпро» 1997 р.
  55.  К. Молчановський. О подольской земле. К. 1887 г.
  56.  Г. Коннський. Історія Русів. Москва, 184 р., Київ 1991
  57.  Українські народні вірування, повір’я, демонологія. Київ 1991 р.
  58.  М. Попович. Мировоззрение древних словян. Київ 1985 р.
  59.  О. Воропай. Звичаї нашого народу. У 2 т.  Київ, 1991 р.
  60.  І. Митропович. Дохристиянські вірування українського народу. Київ 1992 р.
  61.  М. Грушевський. З історії релігійної думки на Україні. Львів 1925.
  62.  С. Павлюк. Традиційне хліборобство України. Київ 1991 р.
  63.  О. Курочкін Громадський побут і звичаєвість. Київ 1993 р.
  64.  Полесье. Материальная культура. Киев 1988 г.
  65.  В. Скуратівський. Бортництво в Київській Русі. Київ 1986.
  66.  О. Тищенко. Декоративно-прикладне мистецтво України ХІІІ-Х\/ІІІ т. 1992 р.
  67.  М. Глушко. Без вола подвір’я голе. Берегиня 1992 р.
  68.  М. Глушко. Взявся за гуж, то не кажи: не дуж. Берегиня 1993-1994 р.р.
  69.  Г. Стельмах. Історичний розвиток сільських поселень на Україні. Київ 1964 р.
  70.  М. Козакевич. Типи поселень на Українському Поліссі  1959 р.
  71.  В. Антонович. Раскопки в стране древлян. Москва 1893 г.
  72.  В. Баран. Черняхівська культура. Київ 1981 р.
  73.  М. Брайченко. Стародавні східні слов’яни. Київ 1957 р.
  74.  В.Мавродін. Древняя Русь. Проихождение древнерусского народа и образование Киевского государства. М. 1951г.
  75.  І. Шовкопляс. Стародавній вік на Україні. Київ 1955
  76.  Б.Греков.  Киевская Русь. Москва 1953 г.
  77.  Архив Юго-Западной России (тома). Киев, с 1811 по 1911 г.
  78.  Церковна летопись села мал. Романовка. Житомир.
  79.  Памятная книга Волынской губернии. Киев 1897 г.
  80.  Памятные  книжки дирекции народных училищ Волынской губернии на 1909, 1912, 1913 г.г.
  81.  Школьная сеть Волынской губернии в 1910 г. ЖОДА ф-147, оп.400.
  82.  Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год. Житомир 1915 г.
  83.  Памятные книжки народных училищ Волынской губернии на 1909-1910 г.г. Острог, 1909г.
  84.  Список населенных пунктов Волынской губернии. Изд. 1899г., 1906г., 1911г.
  85.  Список земледельцев и арендаторов Житомирской области. Житомир 1913 г.
  86.  Матеріали Житормиського обласного державного архіву.
  87.  Поуездные итогои сельськохозяйственной земельной переписи. ЦСУ Москва 1923 г.
  88.  «Волынские епархиальные ведомости»
  89.  Очерки крестьянского хозяйства Новоград-Волынского уезда
  90.  Редько Ф.А. Колонизационная политика русского царизма и немецкие колонисты. Изд. КДУ 1950 г.
  91.  Матеріали ЦДІА УРСР.
  92.  М.І. Рибак Житомирська область. Географічний нарис. Київ, «Радянська школа» 1959 р.
  93.  П. Москвін. Рецензія на книжку Д.П. Шайди «Крестьянсоке движение на правобережной Украине».
  94.  Звіт про діяльність Романівського волосного виконавчого комітету за 1922-23 р.р.        ЖОДА фонд р-1386 оп.1
  95.  Романівська волость.        ЖОДА фонд 2616 оп.1
  96.  Збірник документів «Борьба трудящихся Волыни за власть Советов». Житомир 1957 р.
  97.  А.Вязлов К населению Житомира и Волынской губернии «Трудовая Волынь» №260, 1917 г.
  98.  М.П. Ілляшевич, Перший губревком, «Радянська Житомирщина» від 22 березня 1966р.
  99.  Бойова дружина Романівського ревкому. Матеріали Бердичівського відділення ЖОДА, фонд 2244.
  100.  Газета «Колективіст Дзержинщини» №№ 53,78,87,93,94 за 1932 р. №№258, 261, 264, 269, 270 за 1939 р.
  101.  Загально-статистичні дані по Романівській, Любарській, Миропільській волостях. ЖОДА, фонд 61 оп.1.
  102.  Диденко. Рабочий класс в годы восстановления народного хозяйства в 1921-1925 г.г. Москва, 1939 г.
  103.  Боротьба трудящих Волині за владу Рад «Трудовая Волынь», № 48 за 1957 р.
  104.  Колективізація сільського господарства. Дзержинський рай архів. Сп.№7
  105.  Збірник «Житомирщина в період тимчасової окупації німецько-фашистськими загарбниками». Вид. «Радянська Житомирщина» 1948 р.
  106.  Сборник Совинформбюро. Т.6, ст108
  107.  Супруненко «Україна в Великій Вітчизняній війні»
  108.  Плотніцький «Юність партизанська» кн..вид-во політичної літератури України, Київ, 1980 р.
  109.  М. Прилуцький «Нескорені», «Радянська Житомирщина» №86, 1965 р.
  110.  П.М. Лащенко «З бою в бій», Київ
  111.  В. Кругляк «Горіла земля під ногами грабителів» «Радянська Житомирщина» від 20.06.1962 р.
  112.  С.Максименко «Зустрілися бойові  побратими» «Радянська Житомирщина» від 15.01.1962 р.
  113.  Книга пам’яті України, Т-3, Житомир, Редакційно-видавниче державне підприємство «Льонок» 1994 р.
  114.  Українська Радянська енциклопедія, Т-4, Київ, 1961 р.
  115.  Центральний державний архів Жовтневої революції.   Ф 770 оп.2 ед.х 1570 ст. 7,10,13
  116.  Хмельницький обласний державний архів. Р-1386,  оп.2 ст.53
  117.  Житомирський обласний державний архів. Ф-85 оп.1, св.хр.171 стор 34-35
  118.  Житомирський обласний державний партархів. Ф-85 оп.1 хр. 215 ст.75
  119.  Список фабрик і заводів Російської імперії Спб 1910.
  120.  Краткий очерк производственной программы Волынского СНХ на 1922 г. «Хозяйство Волыни» 1921 г.   № 2-3, ст 20
  121.  Бюллетень Укрфарфортреста. 1927 г. №261, № 258 1939 г.
  122.  «Строительные материалы и конструкции» Київ, 1994 №4 «Творцы полесского хрусталя»
  123.  В. Луценко. Вчаться склороби «Червоний прапор». 5.10.1972р.
  124.  В.Теличко Романівські склороби в 10-й п’ятирічці «Червоний прапор» 12.07.1975 р.
  125.  П.Шпита. За честь заводської марки «Червоний прапор» 15.10.1970 р.
  126.  За дальніший технічний прогресс заводу. 28.07.1955 р. «Колгоспний шлях»
  127.  Романівському склозаводу – 90» Ювілейний випуск «Червоний прапор» 24.12.1993 р.
  128.  А. Ясельський. Романівський склозавод. Історія і сьогодення «Радянська Житоирщина» №54 1922 р. від 05.05.1992р.
  129.  П.І.Ляшенко «История народного хозяйства» Т-1, ч.2, Москва 1952 г.
  130.  Матеріали Дзержинської планової комісії за           1958-65 р.р.
  131.  Народне господарство Житормиської області. Статистичний збірник, Житомир, 1957 р.
  132.  Матеріали сесій Дзержинської районної ради за 1976, 1977, 1987, 1990 р.р.
  133.  Річні звіти колгоспів.
  134.  Матеріали підсумкових нарад РАПО 1958, 1967, 1985 р.р.
  135.  Статистичні збірники.
  136.  Нагороди і премії учасникам ВДНГ «Колгоспний шлях» 1958 р.
  137.  Агафонов «Під прапором великого Жовтня» «Червоний прапор» 07.11.1958 р.
  138.  Барчук. “Слово про бойового друга”.
  139.  (“Червоний прапор”. 8.05.1980 р.)
  140.  “Вирушали в похід партизани”
  141.  (“Червоний прапор”. 12.05.1984 р.)

  1.  В.Сидорчук. “Так воювали камін чани”.
  2.  (Червоний прапор”. 9.05.1978 р.)
  3.  “Крок у безсмертя”
  4.  (“Червоний прапор”. 8.05.1984 р.)
  5.  З високими нагородами.
  6.  (“Червоний прапор”. 15.02.1977 р.)
  7.  В.Луценко. “Трудовий наступ”.
  8.  (“Червоний прапор”. 15.08.1977 р.)
  9.  П.Кузьмінський. “Під зорею жовтня до нових перемог”.    (“Червоний прапор”. 7.11.1978 р.)

  1.  І.Пасічник. “Шляхом великих звершень”.
  2.  (Червоний прапор”. 7.11.1980 р.)
  3.  В.Шпита. “Борці щасливої долі”.
  4.  (Червоний прапор”. 11.11.1980 р.)
  5.  В.Тетянок. “Душа справи – людина”.
  6.  (“Червоний прапор”.  1.11.1986 р.)
  7.  “Бути справжнім господарем виробництва”.
  8.  (“Червоний прапор”. 14.10.1987 р.)
  9.  “Хай щастить вам люди добрі”.
  10.  (“Червоний прапор”. 1.01.1976 р.)
  11.  “Здрастуй рік  ювілею Жовтня”.
  12.  (“Червоний прапор”. 1.01.1987 р.)

  1.  Статистичні звіти за 1970-1987 роки.
  2.  Дзержинський рай архів. Ф. 110-125.
  3.  Список підприємств, установ та організацій Дзержинського району
  4.  Дзержинський райархів статистичні  звіти за 1990 рік. Спр. № 4
  5.  “Житомирщина в цифрах і фактах”.
  6.  (Житомир. 2005 р. )

Ще в 1946 році, будучи учнем Дзержинської середньої школи Віль Васильович Надводнюк записав спогади перших ревкомівців, найстарших жителів селища, що все життя працювали на Романівському склозаводі, легенди Романівської землі.

Навчаючись на історико-філологічному факультеті Житомирського педінституту він плідно працював в архівах Житомира, Бердичева, Києва, в подальших роках в архівах Кам’янець-Подільського, Ленінграду, Москви. Працюючи вчителем історії в Курненській середній школі Червоноармійського району, створив наукове товариство «Юний історик», з досвідом роботи якого знайомились вчителі історії на  Всеукраїнських педагогічних читаннях в місті Дніпропетровську. Після переводу в Дзержинськ (Романів) викладає історію в місцевій школі та активно працює над історією Романівського краю та селища Романів, створює та очолює на громадських засадах історико-краєзнавчий музей, керує туристсько-краєзнавчою роботою шкіл району.

Більше 50-ти років творчого життя В.В. Надводнюк віддав улюбленій справі – краєзнавству. За творчу роботу В.В. Надводнюку присвоєно звання «Вчитель-методист» та «Відмінник народної освіти УРСР».

Його нариси з історії рідного краю друкувалися в районній та обласній пресі.

Творчу обробку матеріалів, редагування та упорядкування книги здійснила вчитель-логопед Романівського районного відділу освіти Тамара Михайлівна Слободська. Нею написано і ряд текстів з історії патріотичного руху в районі в  роки окупації німецько-фашистськими загарбниками та історії сьогодення.

ЗМІСТ

Люби та знай свій рідний край.

Фізико-географічний опис місцевості.

Місця, политі  кров’ю і потом.

Ми з племені древлян.

Слов’янські вірування та обряди дохристиянської доби.

Християнізація слов’янських язичницьких вірувань, народних звичаїв та побуту.

В назвах – історія рідного краю.

Роки панування Литовської держави.

Наш край за часів козаччини.

«К Житомиру село Романово»

Велич роду графів Ілінських.

Рід графів Ілінських та їх кріпосні селяни.

Виспа

Парк

Фільварок і Німецька вулиця.

Житомирська вулиця.

Торгове.

Кожевня.

Монастирське.

Легенди та перекази рідного краю.

Безодня.

Татарське болото.

Козацька дорога та гайдамацькі лози..

Корчівка.

Лепіна

Крізь глибину віків.

Романівщина в часи  розвитку капіталізму.

Романівська Гута

Бурі першої народної революції в нашому краї.

За землю, за волю.

Національні меншини землі романівської.

Сходило світло знань.

Романів в період між двома революціями.

Лютнева демократична революція. Жовтневі події та встановлення радянської влади в нашому краї.

Боротьба за владу в роки громадянської війни та інтервенції.

Проти нового ярма польської шляхти.

Наш край в період мирної відбудови та нової економічної політики.

Колективізація сільського господарства. Голодомор.

Становище у сфері культури.

Напередодні Великої Вітчизняної війни.

Віроломний напад гітлерівської Німеччини. Оборонні бої і тимчасовий відступ  радянських військ.

Кривавий фашистський окупаційний режим.

Боротьба бійців невидимого фронту. Партизанський рух.

Визволення нашої місцевості від німецько-фашистської окупації.

Післявоєнна відбудова народного господарства.

Дзержинщина в 60-ті – 70-ті роки.