31015

Філософія. Питання до екзамену

Шпаргалка

Логика и философия

Світогляд його структура та роль в життєдіяльності людини Світогляд система найзагальніших знань цінностей переконань практичних настанов які регулюють ставлення людини до світу. Існування людини у навколишньому світі природі і суспільстві є способом реального утвердження її сутнісних ознак можливостей котрі реалізуються як через її практичну діяльність так і в процесі духовного виробництва. На її основі формується світоспоглядання; цінності щастя любов істина добро краса свобода тощо на основі яких формуються переконання...

Украинкский

2013-08-25

358.5 KB

69 чел.

1. Світогляд, його структура та роль в життєдіяльності людини

Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу. Існування людини у навколишньому світі, природі і суспільстві є способом реального утвердження її сутнісних ознак, можливостей, котрі реалізуються як через її практичну діяльність, так і в процесі духовного виробництва.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти у ньому такі підсистеми або рівні: світовідчуття, світосприйняття, світоспоглядання, світорозуміння та світобачення.

Структуру світогляду визначають:

досвід (індивідуальний, сімейний, груповий, національний, клановий, суспільний,

- загальнолюдський), на основі якого формується світовідчуття – основа світогляду;

- знання (досвідні, емпіричні та теоретичні), на основі яких формується світорозуміння;

- мета, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності, такі як:

нужда – потреба – інтерес – мета – засоби – результати – наслідки. На її основі формується світоспоглядання;

- цінності (щастя, любов, істина, добро, краса, свобода тощо), на основі яких формуються переконання, ідеали людини та складається її світосприйняття;

- принципи (монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм), на основі яких складаються основні способи світобачення.

Свiтовiдчуття - найбезпосереднiший за змiстом спосiб ствердження свiтогляду. Свiт i ставлення людини до нього тут вiдтворюються у чуттєво-емоцiйнiй формi.

 2. Міфологія та релігія як історичні типи світогляду

У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філософський. А для повноцінного уявлення про філософію як тип світогляду необхідно з'ясувати її суттєву відмінність від міфології та релігії.

Міфологічний світогляд. Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формувалися. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки.

Релігійний світогляд. Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв'язки слабнуть; особа перестає вважати справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, вже не спрацьовує. Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній контроль виявляється недостатнім, тому для зміни чи посилення його виникає внутрішній контроль — мораль Виникнення релігії — величезний поступ в історії людства. Вона морально зрівняла всіх людей: нікому не дозволено порушувати заповіді Бога — ні царю, ні рабу, ні чоловікові, ні жінці, ні здоровому, ні каліці. Як особи, як носії моральної свідомості — всі люди рівноцінні та рівноправні. Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу.

 

3. Предмет філософії. Зміна предмету філософії в процесі історичного розвитку

Питання, що вивчає філософія, є одним з найпробле-матичніших для неї, оскільки предмет її історично змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XX ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія).

Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, наприклад математики, також історично змінювався. Тому при визначенні предмета філософії слід брати до уваги не тільки те, яких історичних форм набувала філософія, а й загальну тенденцію, що пронизує конкретні її формоутворення. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення все-загального розумом чи інтуїцією.

Найбільш загальні засади сущого (буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких «конструюється» світ, і є предметом філософи. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із цього принципу.

Філософія передбачає здатність підноситись до всеза-гального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.

4. Специфіка філософського знання

Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим — теоретичним, тобто заснованим на розумі. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Для філософії світ завжди є проблемою. Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідомого. Виникнення філософії засвідчило зрілість духу, його мужність не тільки порушувати проблеми, а й утримувати їх протягом певного часу нерозв'язаними.Однією з особливостей філософського знання є його спрямованість на подолання проблем, усвідомлення незавершеності процесу пізнання. Філософське знання неоднорідне. Вчення про простір і час, про закони і правила мислення максимально наближене до наукового, а такі поняття, як «свобода», «ідеал», «Бог», «добро» і «зло», виходять за межі науки. Це дає підстави стверджувати, що філософія не відповідає всім вимогам науковості, вона принаймні відхиляється від того зразка науки, яким є, наприклад, природознавство. Філософію можна вважати наукою, якщо її розглядати як засноване на розумі знання.

У XX ст. актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Для з'ясування суті проблеми необхідно з'ясувати сутність ідеології. У вузькому розумінні ідеологія — сукупність ідей, цінностей і практичних настанов, які виражають і захищають інтереси певних соціальних спільнот — націй, класів, груп. У ширшому розумінні ідеологія — це дух епохи, нації, залежність ідей від соціального буття, тобто залежність, поза інтересами людей. За такого розуміння ідеологію значно важче відмежувати від філософії. Отже, специфіка філософського знання полягає в тому, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від наукового, не має чіткого укорінення у факти. А на відміну від мистецтва, з яким його споріднює оцінювальне відношення до дійсності, філософія все-таки ґрунтується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку, відповідність дійсності.

5. Структура філософського знання

Відомо, що серцевиною філософії як теоретичного світогляду є трактування відношення людини і світу. Воно є джерелом основних філософських проблем та філософських дисциплін. До найпоширеніших належать проблеми, що таке світ, буття, що насправді існує, а що не існує. Вченням про буття є онтологія.Онтологія— вчення про першооснови буття, сфери буття і категорії. Вона виділяє різні сфери буття — неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зводячи у певні галузі та види все, що становить буття. Онтологія також розглядає найзагальніші характеристики різних видів буття (просторово-часові, причинні та ін.). Вона охоплює вчення про категорії. Щодо проблеми, що є основою світу, у філософії сформувалися дві основні течії — матеріалізм, прихильники якого виводили все суще з матерії, природи, різних матеріальних утворень, та ідеалізм, який проголошував сутністю всього сущого ідею, дух, Бога. Друга проблема, яка бере свій початок із центрального світоглядного відношення, — що таке людина? Це запитання належить до сфери філософської антропології. Філософська антропологія — вчення про сутність людини, про співвідношення в людині природи та культури. Вона вивчає людину під особливим кутом зору — з позиції поєднання в ній біологічного і культурного начал.

Проблема пізнаванності світу, способу пізнання та істинності знання вивчається теорією пізнання, або гносеологією. Гносеологія (грец. gnosis — пізнання і logos — слово, вчення) — теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.

Із гносеологією тісно пов'язана логіка, що вивчає закони і форми правильного мислення.

Оціночне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології — філософської дисципліни, яка досліджує закономірності побудови сфери цінностей. Аксіологія є підґрунтям етики, естетики, філософії релігії, які мають справу з цінностями, але в конкретнішому аспекті, ніж аксіологія. Етика вивчає моральне ціннісне відношення, естетика — естетичне, а філософія релігії — релігійне.

 6. Функції та методи філософії

Оскільки філософія зорієнтована на пізнання і пошук істини, її слід трактувати як процес філософування . Метод (грец. спосіб пізнання) — сукупність правил, спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.

Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого —боротьба протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Спосіб мислення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав метафізикою. Метафізика — це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філософії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля.

Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властивості речей, тобто категорій. До них належать категорії «необхідність — випадковість», «простір — час», «кількість — якість», «явище — сутність», «одиничне — загальне», «частина — ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності розкривається через іншу.Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання сутностей в одиничному.

Трансцендентальний метод. Запроваджений у філософію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов його формоутворення.

Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури.

7. Філософія як мудрість та наука, образ життя та система знань

Філософія як мудрість, що спрямована на пізнання найбільш загального, “сутнісного і вічного”, дає змогу розкривати закономірні зв’язки. Філософія як мудрість з’ясовує найбільш загальні, фундаментальні проблеми існування світу; першоначала і першопричини буття; вона спрямована на пізнання загальних, усталених, необхідних зв’язків між сутностями – закономірних зв’язків..

Чи є філософія однією з наук ? На перший погляд, відповідь здається однозначно позитивною, адже займаються філософією високоосвічені люди, вчені, вона має має свій предмет вивчення, свої закони й категорії. Проте філософія відрізняється від інших наук – вона не вивчає якусь певну сферу світу чи галузь людської діяльності, а шукає такі знання, які знадобляються науковцям різного фаху в їх творчих пошуках.Філософія виступає як знання, максимальною мірою позбавлене чуттєвої конкретності, вона є знання загального. Отже, певна схожість пов’язана передусім з теоретичною формою їх змісту. Ця схожість виявляється також у націленості обидвох гілок людського осягання світу на пізнання загального.

Філософію як ситему знань треба розглядати на прикладі соціальної філософії. Будь-яке соціальне знання має «під собою» певну філософію, хоч і не завжди у явному, відкритому вигляді. Виявляючи ці зв’язки, ми й будуємо певну «філософію», з’ясовуємо сенс, призначення соціальних знань. Однак не все теоретичне знання є власне філософським. Водночас і філософія є не лише теоретичним знанням.

 8. Наука, як спеціалізована форма пізнання та вид діяльності

Наукове пізнанняце цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання.

У науковому пізнанні в єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності І спрямована на її перетворення.Функцій ідеї: 1) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Проблема — це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Постановка проблеми — це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить. Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою.

9. «Науки природи» (точні, природничі) та «науки про дух» (гуманітарні, суспільні)

Нау́ка — форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання істинних знань про світ, на відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.Природничі науки — галузі науки, що вивчають явища навколишнього світу в живій та неживій природі.До них не належать дослідження людського суспільства, мов і мистецтв, які заведено об'єднyвати під назвою гуманітарні науки. Також не належать до природничих наук точні науки: математика й інформатика, хоча методи й результати цих областей досліджень широко використовуються природознавством.

Точними науками називають області науки, в яких вивчаються кількісно точні закономірності і використовуються строгі методи перевірки гіпотез, засновані на відтворних експериментах і строгих логічних міркуваннях. До точних наук прийнято відносити матем., інформ., фізику, хімію, а також деякі розділи біол.., психол. і суспільствознавства. Зазвичай точні науки протиставляються гуманітарним наукам.

Гуманітарні науки – дисципліни, що вивчають людину у сфері його духовної, розумової, етичної, культурної і суспільної діяльності. По об'єкту, предмету і методології вивчення часто ототожнюються або перетинаються з суспільними науками, протиставляючись при цьому природним і точним наукам на підставі критеріїв предмету і методу.

Суспільні науки (соціальні науки) — відповідно: а) у контексті гносеології — одна з трьох головних областей наукового знання, поряд з природознавством і філософією. б) у контексті утилітарних завдань управління і планерування учбовим процесом, організаційної структури учбових закладів, категоризацією і рубрикації областей — якийсь набір дисциплін, складений за ознакою об'єкту (предмету) вивчення: відношення до суспільства, його соціальних груп і індивідів.

10. Проблема пізнання як предмет філософського пізнання

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. стверджує, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.

1. Проблема істини. Всі філ. напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину, як відповідність наших знань дійсності. Істина трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості .

2. Заблудження – це такий зміст людського пізнання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розв-ку суб’єкта та його місцем в сусп-ві. Заблудження - це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта.

3. Цінності – це специфічно сусп-ні визначення об’єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і сусп-ва: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д.

4. Оцінка – це сам процес і логічно втілений в оціночному судженні наслідок, усвідомлення позитивної чи негативної значушості будь-яких явищ природи, витворів праці, форма вир.-трудової діяльності, сусп.-історичних подій, сусп.-політичних утворень, моральних вчинків і т.д.

11. Структура пізнання (предмет, суб’єкт, об’єкт, процес). Діалектика суб’єкт –обє’ктних відношення в процесі пізнання

Пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта і об'єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне відношення включає в себе три складових: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнан-ня,тобто знання.Предмет пізнання - зафіксовані в досвіді і включені в процес практичної діяльності людини сторони, властивості і стосунки об'єктів, досліджувані з певною метою в даних умовах і обставинах.Об'єкт — це те, що протистоїть об'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому. Об'єкт пізнання — це лише та частина об'єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб'єктом.

Суб'єкт і об'єкт становлять єдність протилежностей пізнавального процесу. Вирішення суперечностей, які постійно виникають між суб'єктом і об'єктом, відбувається завдяки практичним змінам об'єкта суб'єктом, за допомогою підпорядкування його свідомій волі людини . У процесі цієї взаємодії змінюються цілі суб'єкта, котрі визначають його волю, і виникають нові й нові суперечності.

Пізнання є процесом розв'язання суперечностей між суб'єктом і об'єктом. Вирішення цих суперечностей на кожному етапі пізнання призводить до появи нового суб'єкта (збагаченого новими знаннями, здатного мислити на вищому рівні) та нового об'єкта пізнання (що в пізнавальний процес "втягуються" все нові предмети, процеси та явища, а звідси й виникають нові проблеми. Таким чином, суперечності відтворюються на новому, вищому рівні. Вони знову вирішуються й знову виникають. І так безнастанно.

Особлива роль у пізнанні належить науковим революціям, коли відбуваються значні якісні зрушення і в характері досліджуваних об'єктів, і в апараті теоретичного мислення.

12. Рівні наукового пізнання: емпіричний та теоретичний. Чуттєве, емпіричне та теоретичнепізнання ЕМПІРИЧНЕ І ТЕОРЕТИЧНЕ - поняття, за допомогою яких сучасна методологія науки позначає системи наукового знання і сполучені типи науково-дослідної діяльності. Їх складна взаємодія обумовлює функціонування тієї чи тієї наукової дисципліни як єдиного цілого, що розвивається.Чуттєве пізнання - діяльність, яка полягає в формуванні чуттєвого образу за допомогою органів чуття (зору, слуху, дотику тощо) у трьох зв'язаних формах: відчуття, споглядання, уявлення. При цьому відчуттям називають подразнення органів чуття, які дозволяють вирізнять властивості речей; сприйняттям - образ предмета, який складається з синтезу окремих відчуттів; уявленням - чуттєво-наочний образ предмета, який справляв на органи чуття свій безпосередній вплив у минулому. Емпіричний - це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду /зі спостережень та експериментів/, підданого деякій обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю його пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх подовжують; дає знання зовнішніх, видимих зв'язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин.Виокремлюють три види емпіричного дослідження: спостереження, вимірювання, експеримент. Іноді вимірювання та експеримент об'єднують в понятті дослід. Теоретичний рівень пізнання — це логічне узагальнення практичного досвіду людей; протилежні емпіричним методам наукові методи пізнання.Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, спеціальні й загальні теорії. Перевага теоретичного знання в тому, що воно дає знання сутності, загального закону і може передбачити майбутнє.

13. Загальнонаукові методи пізнаня (аналіз, синтез, дедукція, індукція, аналогія, моделювання, формалізація)

Серед загальнонаукових методів економічного дослідження важливу роль відіграють індукція та дедукція — взаємопов'язані та взаємодоповнюючі елементи діалектичного дослідження. Індукція — це логічний спосіб пізнання, який базується на отриманні загальних висновків і положень на вивченні окремих фактів, явищ і процесів або більш загального знання на основі менш загального. Дедукція— логічний метод пізнання, що ґрунтується на отриманні окремих конкретних висновків, положень на основі знання загальних положень, закономірностей розвитку цілісної економічної системи. Використання індукції не вимагає вивчення всієї сукупності окремих фактів, явищ, оскільки цей процес безкінечний. За допомогою індукції не можна розкрити внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв'язки, тобто дослідити економічні закони й закономірності, процеси розвитку явищ. Метод дедукції дає змогу простежити спільні ознаки та властивості, притаманні узагальнюючим (системним) і конкретним економічним формам. Аналіз (грец. analisis — розкладання) передбачає розчленування предмета на складові частини, окремі аспекти.Синтез (грец. synthesis — складання) означає поєднання розрізнених частин і сторін у цілісність з урахуванням їх взаємозв'язків. Синтез дає змогу комплексно дослідити сутність явищ і процесів. Моделювання — це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, що є предметом наукового інтересу.

Анало́гія —— подібність, схожість у цілому відмінних предметів, явищ за певними властивостями, ознаками або відношеннями.Формаліза́ція (formalization) - процес подання інформації про об'єкт, процес, явище в формалізованому вигляді. Формалізація - це метод відображення певної області у вигляді формальної системи.

14. Творчість, натхнення та інтуїція: філософські аспекти та проблеми

Натхнення — стан людини, типова для творчості риса, її складовий елемент, який характеризується, з одного боку, високою продуктивністю, з іншого боку — величезним підйомом і напругою сил людини.Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей. Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту.Одним із перших виділяє поняття творчості давньогрецький філософ Платон і ця творчість має універсальний характер.

В епоху Ренесанса навпаки, просякнута вірою у безмежні творчі можливості людини. Поступово «творчість» все більше усвідомлюється насамперед як художня творчість, виникає інтерес до постаті художника і самого акту творчості, все виразніше виступає і тенденція розглядати історію як продукт людської творчості. В епоху Просвітництва творчість пов'язується із здатністю людини до уявлення і розглядалася. Англійські емпіристи (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж. Локк, Д.Юм) трактували творчість як певну комбінацію вже існуючих елементів, творчість таким чином була близька винахідництву. Завершена концепція творчості у 18 століття створюється І. Кантом, що спеціально аналізує творчу діяльність у вченні про продуктивну здатність уяви, що виступає як сполучна ланка між розумом і почуттєвим досвідом. Філософія прагматизму і позитивизму навпаки, розглядає творчість як винахідництво, ціль якого — вирішувати завдання, поставлену певною ситуацією. Марксистська філософія визначає творчість як «діяльність людини, що перетворить природний і соціальний мир відповідно до мет і потребами людини й людства на основі об'єктивних законів дійсності». Інтуї́ція — багатозначний термін, який, в залежності від контексту, може означати:здатність людини у деяких випадках передбачати, вгадувати щось, спираючись на попередній досвід, знання і т. ін.; чуття, проникливість, здогад, передчуття, шосте чуття.У філософії — безпосереднє осягнення істини без досвіду і логічних умовиводів.Інтуїція пояснювалась як форма безпосереднього інтелектуального знання або споглядання. Платон стверджував, що споглядання ідей є вид безпосереднього знання, яке стається як раптове прозріння,яке передбачає тривалу підготовку розуму.

 15. Проблема істини: властивості та функції

Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячували своє життя цим пошукам. Цінність істини неосяжна.

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього. Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Свого часу І. Кант переконував, що питання про природу істини нерозривно пов'язане з питанням про критерій істини.Істинність знань перевіряється успіхом у певній діяльності. Наголошуючи на активній ролі суб'єкта, представники прагматизму пов'язують істину з практичною корисністю, вигодою, співвідносять її з діяльністю людини. Із розумінням істини як процесу пов'язана проблема абсолютного та відносного в ній. За словами Гегеля, істину не можна розглядати як дану в готовому вигляді і сховану в кишені відкарбовану монету, адже пізнання весь час розвивається. Уточнюючи та поповнюючи знання, долаючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних. Прикладом відносної істини є вчення античного філософа Демокріта про атоми — найдрібніші неподільні часточки матерії, з яких складаються усі тіла. Люди вважали це вчення абсолютною істиною до кінця XIX ст., поки не було винайдено електрон, який входить до складу атому. Натепер відомо понад сто елементарних часток, хоча й ці відкриття не є межею розвитку знань про них.

 16. Концепції істини в філософії. Об'єктивна істина та історична правда

Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності між ними зумовлені різним розумінням дійсності. Платон розглядав її як незмінні надлюдські ідеї; Берклі й Мах — як комбінації (комплекси) відчуттів; Гегель — як світовий розум, що розвивається. Матеріалістичні вчення тлумачать дійсність як об'єктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно від неї. Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях, судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання. Воно може бути фактичним (за змістом) і логічним (пов'язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання. Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції. Згідно з неопозитивістською концепцією когерентної істини, знання є істинним, якщо воно є внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його істинність полягає не в адекватності об'єкту, а в самоузгодженості. Завдяки цьому все знання є самоузгодженою системою.

Об'єктивна істина — це такий вміст наших знань, який не залежить від суб'єкта за змістом (формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна формою). Визнання об'єктивності істини і пізнаваності світу рівнозначні і не мають нічого спільного з відносним поняттям іррационалістічеськой філософії.Історична правда – це правда, яка шліфується не кількома роками, а століттями. Це правда, яку народ виборював споконвіку. Хотілося би, щоб не тільки було світле майбутнє, а й чисте минуле.

17. Істина в філософії, науці та релігії

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.

Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини – абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини – її відносністю. Порушення цієї єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного ґрунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність – заблудження.Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це – заблудження.

 18. Основні закони, принципи, категорії. Альтернативи діалектики

Діалектика – спосіб розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв’язках і взаємозумовленості.Діалектика є теорією не будь яких змін, всякого руху, а лише однієї форми розвитку. Діалектика є певною теоретичною сис-мою і в якості такої включає в себе певні принципи, закони і категорії.

Принципи – це загальні та універсальні основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі. Принципи діалек. надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему. Принцип взаємозв”язку і взаємозумовленості – світ є надзвичайно багатоманітним. Кожний предмет має множину властивостей, які розкриває через зв”язок і відношення до інших предметів

Принципи діалектики – вихідні, об’єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і водночас виконують методологічну функцію в її побудові. До основних принципів діалектики належать: - принцип розвитку; принцип об’єктивності; принцип детермінації; принцип відображення; принцип взаємозв’язку.

До основних діалектичних законів належать – 1)закон взаємного преходу кількісних і якісних змін; 2) закон єдності і боротьби протилежностей; 3) закон заперечення заперечення.

Категорії діалектики – формуються на відповідних етапах розвитку суспільства. В категоріях діалектики тісно зв’язане об’єктивне знання про відповідну форму зв’язку явищ з формою думки, завдяки якій осягається і обмірковується цей зв’язок.

Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і їхні альтернативи.

 19. Проблема буття та сущого в філософії. Концепції буття

Буття належить до числа понять, які покладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного.

Перший аспект проблеми буття: а) Що існує? – Світ. Всесвіт; б) Де існує? – Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? – Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот. Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його ієну вання «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другий аспект проблеми буття – питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єдності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.

Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з поняттями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осмислення проблеми буття. В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:

-світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

- природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

- за об'єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

20. Поняття субстанції, атрибутів та акциденції

Поняття субстанції, на думку Дж.Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації. Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалось співвідношенням понять “субстанція-атрибут-акциденція-модус”. Під атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Б.Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції протяжність і мислення. Під акциденцією розуміли мінливі стани проявів субстанції, під модусами — конкретні утворення: речі, явища, стани реальності. У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток. Буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, що існує завдяки органічному зв'язкові внутрішнього та зовнішнього, необхідого та випадкового, суттєвого та другорядного, зв'язку, що інтегрально звершує світовий еволюційний процес.

Атрибутом, тобто невід'ємною властивістю духовної субстанції, душі, він вважав мислення, а атрибутом матеріальної субстанції, тіла, він вважав протяг у довжину, ширину й глибину. Субстанції не можуть існувати без сприяння бога. Вперше термін «акциденція» вживає Арістотель у «Метафізиці»; Порфирій у «Вступі» поділяє акциденції на віддільні й невіддільні. Згодом поділ акциденцій на види значно зріс у схоластиків. Але вже Спіноза заміняє термін «акциденція» терміном «модус» для позначення одиничного прояву субстанції Ще одну спробу в наш час створити онтологію запровадив Н.Гартман (1882-1950), який вважав, що онтологія має предметом суще. Він відрізняв буття реальне і ідеальне. Про реальне буття ми знаємо через емоційні акти, а ідеальне буття представлене математичними і логічними формами, ідеальними формами як суттю речей, моральними цінностями.

21. Філософське поняття світу

Знання про світ — складова частина вчення про людину. Тільки через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів організації, законів розвитку та існування людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв'язок з іншими людьми. Поняття "світ" має конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, матеріального виробництва, суспільних відносин, природи. Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною, тим сильніше цей світ олюднюється. Разом з тим і сама людина, "опредметнюючись" результатами своєї праці, своїм розвитком зобов'язана світові. Тому світ — це єдність об'єктивної дійсності і "дійсності людських сутнісних сил", які мають конкретно-історичний характер.

Тому світ — це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю. А категорія "світ" визначає не тільки природні, об'єктивно-матеріальні властивості, а передусім особливості людського практично-діяльного відношення до себе і до умов свого існування.

У європейській філософії існують субстанційні та несубстанційні концепції (моделі світу). До несубстанційних відносять вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше, творчий порив Бергсона, екзистенцію. Однак панівне становище посідала саме субстанційна модель.Відповіді на питання, чому саме ця модель була панівною в європейській філософії, немає. Але можна вказати на деякі чинники, які сприяли прийняттю саме цієї моделі. На думку деяких дослідників, субстанційна модель зумовлена структурою індоєвропейських мов. Сучасні філософсько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова суттєво впливає на спосіб сприймання світу. Вона мовби підказує, як сприймати світ. А судження (речення) в індоєвропейських мовах будується за принципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сонце світить, трава зелена). Тому саме предметне бачення світу зумовило субстанційну модель європейської філософії.

 22. Категорії буття

“Буття” – поняття, що багатьма мислителями минулого і сучасності покладене в основу філософських роздумів.Спроби відповісти на смисложиттєві питання отримало назву “філософія”, тобто проблема буття – це ядро, стрижень філософського осмислення світу, а її вихідним пунктом, першопочатком є поняття “буття”.

Основні форми буття. Сучасний рівень знань про світ дозволяє виділити наступні чотири основні форми буття:

1.Буття речей (тіл), процесів, яке в свою чергу може бути поділене:

а) на буття речей, процесів, станів природи;

б) буття природи як цілого;

в) буття речей і процесів, вироблених людиною, тобто буття культури;

2.Буття людини, яке поділяється на:

а) буття людини у світі речей

б) специфічне людське буття

3.Буття духовного (ідеального), яке ділиться на:

а) буття індивідуалізованого духовного

б) буття об'єктивованого (позаіндивідуального) духовного.

4.Буття соціального, яке ділиться на:

а) індивідуальне буття (буття окремої людини у суспільстві та у історії);

б) буття суспільства

Діалектика буття. Розкриваючи поняття буття і його основних форм, ми неодноразово вживали поняття “діалектика.Це означає розглядати всі речі, стани і процеси світу, всі форми буття, по-перше, у взаємному зв'язку, і, по-друге, у розвитку. Визнання загального взаємозв'язку і розвитку як фундаментальних рис буття – два основних принципи діалектичного осмислення світу ,тобто зв'язок – це реальний прояв єдності світу.

 23. Матерія як філософська категорія

Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл — безліч, то матерія — це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття — самостійне, самодіяльне: під атрибутом — невід'ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом — довільні риси субстанції. Матерія як філософська категорія — незмінна форма або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об'єктивно-реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше.

Системність в організації матерії — не тільки її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії. 

 Поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу. Матеріальність світу, як зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а довгим і важким розвитком філософії та природознавства.

Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від нихзагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це — об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.

 24, 25. Час Простір Рух

Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). ГЛейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти. акі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І. Кант — як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу. Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріло-видної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності. Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір — це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час — це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів. Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у сучасній фізиці.

Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Джерело руху — сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії — це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.

26. Свідомість як філософська категорія

Перші уявлення про свідомість виникли у прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбуваються у їхніх головах, відмінні від процесів природи, що їхнє бачення світу, а відповідно І місце в ньому, відрізняється від тваринного. Такі особливі властивості приписували душі як прояву чогось надприродного. Упродовж тисячоліть людство шукало відповідь на запитання, у чому полягає сутність свідомості, як вона виникає, від чого залежать її можливості і т. ін. У наш час свідому діяльність людини вивчають фізіологія, медицина, психологія, кібернетика та деякі інші науки.Найперші складності розуміння та вивчення свідомості пов 'язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явищ свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо їх вимірювати, досліджувати за допомогою різноманітних приладів. Наприклад, відомий американський нейрофізіолог Я.Прибрам писав, що ні на якому рівні наукового дослідження мозку людини не фіксується те, що ми називаємо думкою, хоча мозок узагалі не можна досліджувати інакше, ніж виходячи із тези, що він є орган думки та свідомості. У зв'язку із зазначеним інколи висувають досить радикальне твердження про те, що свідомості як особливої сутності взагалі не існує, що її можна звести або до функцій та процесів організму людини, або до реакцій нервової системи людського організму на зовнішні чинники .Найпершою ознакою свідомості можемо вважати особливий тип людської поведінки. Людська діяльність стає самодіяльністю, вона вводить людину у принципово інакший, у порівнянні із біологічною, тип поведінки.

Отже, свідомість має унікальні властивості, які зумовлюють неможливість її прямого вивчення та вимірювання; проте вихідні ознаки свідомості дозволяють стверджувати її реальне існування, але в особливих якостях та характеристиках.

 27. Біологічні передумови та соціальні чинники виникнення і розвитку свідомості

У світі немає нічого загадковішого за людський розум, інтелект, свідомість. Ідеальні, духовні явища, які на відміну від матеріальних існують тільки у головах людей як похідні від матеріальних, як результат їхнього відображення, встановлюють зміст свідомості. Тисячоліття людство шукало відповіді на питання, в чому полягає суть феномена свідомості, яка її природа, як вона виникла і яке її призначення в світі. В історико-філософському процесі проблема свідомості набувала найрізноманітніших тлумачень. Відомо, що ідеалізм вважає свідомість активним началом матерії. Фактично свідомість відривалась від людини і природи, їй приписували самостійне, незалежне існування. Така свідомість не мала ніякого відношення до мозку: воно жило своїм власним життям, розвивалося, продовжувало явища природи та історії. Ідеалісти стверджували, що свідомість може бути зрозумілим тільки із самого себе. У світі завжди існували дві самостійні субстанції - матерія і свідомість. Свідомість, як і матерія є вічною, вона не виникає і не народжується. Питання про походження і сутність свідомості пов'язується з розглядом матерії, яка здатна до саморуху і саморозвитку. Світова філософська думка ХХст.-Питання свідомості стає предметом постійної зосередженості і пошуку зарубіжної філософії цієї епохи. Щодо світової сучасної філософії, то її трактування "онтології суб'єктивності і свідомості" не однозначнаЗа останні 15-20 років філософія свідомості в англомовних країнах помітно перебудувалася. Вона взяла курс на зближення з пріродознаніем,, на розробку "наукової метафізики", набула більш емпіричний, натуралістичний вигляд. Сьогодні досліди філософів зосередились на співвідношенні "духу" і "тіла", фізичних і психічних станів. Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності, багатьох поколінь людей.

 28. Властивості свідомості

Свідомість є специфічною людською формою освоєння світу, яка передбачає освоєння об'єктів спочатку без фізичної дії на них. Основними властивостями свідомості є:

Ідеальність. Це — найзагальніша форма існування свідомості як суб'єктивної реальності. Поза ідеальністю свідомості не існує. Вона тільки там і починається, де і коли людина змушена об'єктивувати свій внутрішній світ у загальнозначущих цінностях, починає дивитися на себе збоку, очима інших людей, співвідносити свою поведінку із загальновизнаними нормами.

Інтенціональність. Свідомість завжди є усвідомленням чогось. Вона спрямована на певну предметність. У свідомості наявне те, що є її предметом. Тобто відображається не світ узагалі в його різноманітності, а лише те, що є предметом конкретної діяльності чи уваги людини. Здатність творити і відтворювати ідеї.

Компонентний. Охоплює складові, необхідні для діяльності людини: а) знання або когнітивну сферу свідомості (відчуття, сприймання, уявлення, поняття, судження тощо); б) цінності, потреби, інтереси, емоційні стани, що обґрунтовують і стимулюють активність, або мотиваційна сфера свідомості; в) програми (проекти, плани, цілі), або нормативно-проективна сфера свідомості.

Самосвідомість — здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших. 

29. Природа психіки. Свідомість і форми психічної діяльності

З давнини походить думка, що ті явища, які вивчає психологія, особливі – не такі, як інша реальність. Декарт розглядав психіку як утворену з двох частин (дуалізм). Одна з них простіша, що включала відчуття, сприймання та інші елементарні психологічні процеси, пояснюва-лась тими ж законами, що і інша реальність. А друга – це мислення, воля, уява – вищі психічні прояви. Вони лежать за межами дії законів реальності, і керуються вищим розумом. В науковому поясненні елементарної психіки Декарт вперше використав поняття рефлексу, яке розглядалось як механічне явище. Приблизна схема тодішнього розуміння рефлексу така: зовнішній поштовх приводить внутрішні провідні шляхи у коливання, що пере-даються у головний мозок. Показово, що тоді психологія намагалась взагалі представити людину як механізм, автомат. Одна з робіт Ла-метрі так і називалась “Людина-машина”. Таке ж дуалістичне уявлення зберігається у XIX ст. (Еббінгауз, Вундт). Початки іншого погляду зароджувались в роботах францу-зьких матеріалістів, які намагаються розглядати психічні явища, як усі інші явища природи. Поворотний момент настав з появою роботи Сєченова “Рефлекси головного мозку”, яка довела необхідність і можливість наукового вивчення психіки..Психічні факти або явища утворюють психіку, внутрішній світ. Наприклад фактом психіки є те, що стіна буде сприйматися як біла і вдень, і в сутінки. Такою постійністю характеризуються і образи звуку, розміру, форми. Психологія не тільки описує факти, але й вивчає умови їх появи Крім вивчення фактів, закономірностей, в задачі психології входить і розкриття їх механізмів. Так, постійність величини забезпечується взаємодією оцінки розміру зображення на сітківці і оцінки розташування ока.

 30. Структура свідомості її компонентний та рівневий вияви

Свідомість — це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної, емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві образи й понятійні структури, які становлять предметно-змістовну основу мислення. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер. Емоційна сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції — це відображення об'єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття,афекти, пристрасті та самопочуття. Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інтересів, потреб суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей. Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених. Вважають, що несвідоме — це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та запорогові почуття. Інстинкти і запорогові почуття — це такі структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомості. До несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуїція, які можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автоматизмами розуміють складні дії людини. Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльності, на думку вчених, навантаження на свідомість зменшується, а це в свою чергу розширює поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує і поняттям підсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідомого. До нього включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

31. Взаємозв’язок свідомості і мови

Мова має таке ж давнє походження, як і свідомість.Мова - це знакова система, яка використовується для цілей комунікації і пізнання. Свідомість і мова утворюють певну єдність. Мова є безпосередньою дійсністю думки, свідомості. Вона бере участь у процесі розумової діяльності як її почуттєва основа або знаряддя. Свідомість не тільки виявляється, але й формується за допомогою мови. Зв'язок між: свідомістю і мовою є не механічним, а органічним. їх не можна відокремити один від одного, не руйнуючи того чи іншого.За допомогою мови відбувається перехід від сприйнять і уявлень до понять, протікає процес оперування поняттями. У мові людина фіксує свої думки, почуття і завдяки цьому має можливість піддавати їх аналізу. Мова і свідомість єдині. У цій єдності визначальною стороною є свідомість, мислення: будучи відображенням дійсності, вона утворює форми і диктує закони свого мовного буття. Але єдність - це не тотожність. Обидві сторони цієї єдності відрізняються одне від одного: свідомість відбиває дійсність, а мова позначає її і виражає в думці. Мова - це не мислення, інакше найбільші базіки повинні були б бути найбільшими мислителями.

32. Самосвідомість та самопізнання людини

Свідомість становить невід'ємний атрибут людського способу життя.Специфіка свідомого способу життя людини полягає в його здатності відокремити в представленні себе, своє "Я" від свого життєвого оточення, зробити свій внутрішній світ, свою суб'єктивність предметом осмислення, розуміння, а головне - предметом практичного перетворення. Саме ця здатність і визначає межу, що розділяє тваринний (натурально-природний) і людський (суспільно-історичний) спосіб буття. Проблема змісту, механізмів і структур людської свідомості до сьогодні залишається однією з принципово важливих і найбільш складних. У психології поки не лише відсутня теорія свідомості, а й мало достатньо обгрунтованих гіпотез про джерела і природу "Я", гіпотез, здатних бути підставою окремих досліджень. Як правило, вирішуються лише окремі питання, пов'язані з окремими особливостями самосвідомості (самооцінка, образ Я, уявлення про себе і т.п.) В цілому ж проблема "Я - свідомість" в психології залишається, по суті справи, навіть не сформульованої.

Існує проблема природи людини, її місця в світі, його відносин до світу і в світі, питання про сенс життя людини і т.п. Фундаментальною особливістю людського способу життя тут належить його свідомість. Саме свідомість становить специфічну відмінність людини, визначає його унікальне становище в світі, конституює його особливий онтологічний статус, спосіб його буття. Буття людини включає в себе як невід'ємний момент свідомість. Людське буття - це усвідомлене буття. З виникненням людини свідомість стає притаманне буття, воно набуває статусу буття. Традиційна трактування свідомості полягає в ототожненні його з самосвідомістю - з знанням суб'єкта про світ і своє місце в ньомуОтже, свідомість можна розглядати як функцію, властивість соціальних систем, виводити його зміст і форми з переплетення і диференціації зв'язків системи. Людська свідомість є усвідомлення людиною життєвої реальності, соціальних реально-практичних відносин. У такому випадку замість однорідної площині свідомості виявляються його глибинні шари. Свідомість виявляється багатовимірним, об'ємним. Воно виявляється причинно обумовленим на різних одночасно існуючі рівні, на рівні механіки соціального, механіки несвідомого, механіки знакових систем культури і т.д. 33 . Форми суспільної свідомості

Суспільна свідомість не є простою сукупністю індивідуальних свідомостей. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона, пронизуючи індивідуальну свідомість, оформлюючи її, набуває об’єктивної, незалежної від індивідів та їх свідомості форми існування.

Суспільна свідомість має складну структуру – різноманітні рівні і форми. Свідомість виявляє себе в двох формах ідеального освоєння світу – як пізнавальна діяльність і як духовно – практична, ціннісно–мотиваційна сфера свідомості. Форми суспільної свідомості виникають внаслідок розвитку різних форм діяльності і є їх ідеальними відтвореннями. Кожна форма суспільної свідомості відображає світ у всій його цілісності, але відповідно до своєї специфіки і свого призначення. Першою нерозчленованою формою свідомості була міфологія. Вона виникла і була єдиною формою духовності на початкових стадіях розвитку суспільства. Наука як форма суспільної свідомості спрямована на відображення об’єктивних закономірностей і зв’язків природного та соціального світу. Естетична (художня) свідомість спрямована на пробудження людини до творчості. Вона відображає дійсність і формі художніх образів. Політична свідомість є сукупністю ідей, що відображають соціально – групові, класові відносини в суспільстві, центром яких є певне становлення до влади. Саме поняття влади є ключовим для політичної свідомості.

Воля державної влади трансформується в право і виступає як юридичний закон. Правова свідомість регулює соціальні стосунки з позиції закону, вона є сукупністю принципів і норм поведінки, що санкціоновані державою. Правова свідомість забезпечує громадський порядок, регулює суспільні відносини, виходячи зі сформульованих і утверджених правовими установами і закладами вимог належної з точки зору закону поведінки. Правосвідомість на рівні індивіда є усвідомленням і відстоюванням своїх прав, визначенням і дотриманням відповідних обов’язків.

34. Проблема людини в філософії (субстанціоналістська та екзистенціальна концепції)

Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена Kpкeгopa (1813—1855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя" і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859—1938). Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму. Субстанціоналізм-націленність на пошуки граничних основ існування світу і людини, був характерною рисою як античної, так і середньовічної філософії.Антична традиція наділяла субстанцію властивістю бути об’єктивною реальністю, тобто бути незалежної від людини, його пізнання її свідомості. Новий час, як ми показали раніше, випливаючи установкам номіналізму, оголосило, що для нас немає більшої і самоочевиднішої, достовірнішої реальності, чим суб’єктивність. Якщо античність і середньовічний реалізм не сумнівалися в існуванні об’єктивного світу й об’єктивного Абсолюту, то, починаючи з Декарта, філософи ставлять це існування під питання і починають зусилля для його обгрунтування і доказу. Тобто Кант вважав, що найбільше виявляється безпосередньо через нас, а ми, завдяки існуючим до всякого досвіду (апріори) просторово-ремінним формам споглядання і категоріям розуму, як би “виловлюємо”, а потім з’єднуємо в якісь цілісності ті фрагменти “буття, що можуть прийняти просторово-тимчасові характеристики. Кант був упевнений, що людина в пізнанні конструює, “творить” буття світу явищ, а в остаточному підсумку і Абсолютне буття, Бога.

 35. Філософські виміри та наукові підходи до проблеми походження людини (натуралістичний та супранатуралістичний підходи)

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то починаючи з XIX століття теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.

Безперечно, людина як біологічний вид належить до природного світу, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції — природним добором. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А-Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не дише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

36. Специфіка людського існування. Людська сутність та екзистенція

Екзистенціалізм — суб´єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб´єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об´єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової істоти, а не розумної , що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті, на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові, а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті/На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого.

Екзистенція — це постійна можливість бути іншим. Людина сама довільно визначає себе в своїх діях, її існування не є чимось визначеним (затверділим у предметній формі), воно — постійна можливість визначення. Кожна екзистенція унікальна і неповторна.

37. Діалектика біологічного (інстинкти, задатки), психічного («Я», воля, свідомість, несвідоме), соціального (символи, речі, культура), духовного (мораль, цінності, переконання) в людині. Складна сутність особистості

Людина — частина природи, має біологічні властивості і підвладна біологічним закономірностям. У той же час вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного й соціального в людині.З точки зору сучасної науки і наукової філософії сутність людини соціальна, але необхідно визнати наявність, значення і відносну самостійність її біологічної Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів. Але вона зумовлена й соціально: неповторний життєвий шлях і досвід кожної людини і — що дуже важливо — вона має здатність до самовизначення. Людина зазнає впливу і природи (зокрема своєї біологічної), і суспільства, й історії, але вона не пасивний продукт цих чинників, тому що має певну свободу, вибірково ставиться до зовнішніх обставин і впливів, сама визначає лінію своєї поведінки. Сильна духом людина буває здатна робити те, що вважає своїм обов'язком, вимогою своєї гідності, всупереч обставинам. Як писав І.Кант, «ти повинен, отже, ти можеш». Навіть і на свою біологію людина може впливати, коригувати свій природний темперамент, приборкувати інстинкти, певною мірою керувати потребами. Давно було сказано: «любов і голод правлять світом». Але ж відомо, що люди можуть з релігійних міркувань відмовлятися від шлюбу і голодувати з політичних та інших мотивів.Одна з особливостей біології людини — висока пластичність, пристосовність, відсутність жорсткої прихильності до певного набору умов існування, природного середовища. Цим відкривається простір для дії соціальних факторів, і в свою чергу, ці фактори зменшують безпосередню залежність від природних, зокрема біологічних обставин.

38. Співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість»

Для розуміння природи особистості потрібно з'ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це насамперед поняття індивіда, людини, особистості, індивідуальності, суб'єкта.Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Індивід — це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.Особистість — це індивід із соціальна зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб'єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об'єктивної дійсності й самого себе.Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність. Індивідуальність — це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, схильностях, у рисах характеру, в почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки, в типі темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер тощо. Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий тільки їй стиль взаємозв'язків з навколишньою дійсністю.Поняття особистості тлумачиться неоднозначне — залежно від того, який підхід реалізується дослідником. Можна виділити якнайменше чотири аналітичних підходи - соціально-психологічний, індивідуально-психологічний, діяльнісний та генетичний, реалізовані такими психологами, як В. В. Давидов, А. Г. Ковальов, О. М. Леонтьєв, Г. С. Костюк,

та ін.

 39. Поняття практики та досвіду як основ життєдіяльності суспільства людини

Поняття "Практика" походить від грецького слова "праксис", що в перекладі означає "діяння", "активність", "діяльність". Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як суспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в межах відповідних суспільних відносин; 3) свідомоПід практикою, перш за все, розуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід у процесі історичного розвитку. Як за своїм змістом, так і за способом реалізації, практична діяльність має суспільний характер і виступає як цілісна система дій, є способом суспільного буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєння та перетворення природних та соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання; це чуттєво-предметна форма життєдіяльності суспільне розвинутої людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії людини і предмета природи. Вона є глибинною основою багатозначних форм життєдіяльності людини.

Досвід — це перш за все сукупність всього того, що відбувається з людиною в її житті (реальність) і що вона усвідомлює; людина може мати досвід про саму себе, про свої здібності, про свої чесноти і вади, людина також може мати досвід і про думки, ідеї, знання (внутрішній досвід).

У філософії досвід є основою всього непонятійного знання про дійсність. До досвіду повинна зводитися вся наука, вона повинна бути достовірною; в той же час пізнанню не можна зупинятися тільки на досвіді. Навпаки, досвіду належить бути впорядкованим, звіреним, об'єднаним за допомогою мислення і навіть виправленим та доповненим.

Значення і важливість досвіду були досліджені Кантом в «Критиці чистого розуму»: досвід є головний продукт нашого розуму. З нього починається все пізнання Але думки досвіду ніколи не є строго, а завжди тільки приблизно, загальними.

40. Діалектика свободи і необхідності в життєдіяльності людини. Роль особи в історії

Діалектичному синтезу необхідності і свободи передувало історично зростаюче усвідомлення їх граничної протилежності. Науковим підґрунтям цього усвідомлення були успіхи спочатку у вченні про природу, а потім і у антропології – у вченні про людину. Це властиво для XVII і XVIII століть

Особистість – система соціально значущих рис, що характеризує людину як члена суспільства. Визначається певною системою суспільних відносин, культурою, обумовлена також і біологічними особливостями. Особистість володіє цілою низкою моральних якостей (позитивних і негативних), що носять соціально значущий характер. Ця система динамічна, рухлива, але водночас і доволі стійка. І відіграє важливу роль у історії людства.У російській філософії велику увагу питанню особистості приділяв В. Соловйов. Він вважав, початком прогресу від вищого до нижчого у суспільстві є особистість в силу властивого їй необмеженого прагнення до кращого. Особистість – динамічний елемент, а дане суспільство – статистична сторона людського життя. Отже, існує дуже багато різноманітних поглядів на роль постаті в історії. Це й зрозуміло, бо скільки людей, стільки й думок. На мою думку, особистість дійсно відіграє важливу роль в історії. Приклад: з 1648 по 1676 роки тривала Національна революція українського народу. Почав її справді видатний син українського народу Богдан Хмельницький, і під його проводом українці здобули ряд яскравих перемог. Однак після його смерті у 1657 році ситуація змінилася - не знайшлося людини, яка б могла гідно продовжити справу Хмельницького. З іншого боку, Хмельницький діяв не сам - за ним стояв майже весь український народ. Отже, правий і Х. Ортега-і-Гассет, що наголошував на значенні мас в історії. Тому саме спільні дії сильних особистостей і народу зумовлюють прогрес людства.

41. Філософське поняття, зміст, функції та форми культури

Культу́ра— сукупність матеріальних і духовних, нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії.

Форми культури:Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.Духовна культура. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Різновидами соціальної культури людини є політична культура людини, економічна культура людини, правова культура людини, моральна культура людини, релігійна культура людини тощо.Інформаційна культура — її основою є знання про інформаційне середовище, закони його функціонування, уміння орієнтуватися в інформаційних потоках, ефективної життєдіяльності в інформаційному суспільстві.Фізична культура —формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.

Основні функції : адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки.

- пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для оволодіння силами природи і пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу.Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей.В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових.

42. Культура та цивілізація: розуміння та перспективи їх розвитку. Проблеми кризи культури

В теорії культури поняття "цивілізація" дуже зблизилося з поняттям культури. Поняття "цивілізація" було введено у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває по сьогоднішній день. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Поняття "цивілізація" означає безперервність, єдність, загальність культурно-історичного процесу для всіх народів. Коли окремі ідеї культури стають в силу умов, що склалися, стереотипами поведінки великих груп людей, визначають особливості їх світобачення, тоді можна говорити про певний етап розвитку цивілізації.Особливе місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема співвідношення культури і цивілізації. Якщо поняття "культура" є складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття "цивілізація" в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього понятійного апарату культурології.Завдяки зусиллям філософів і істориків слово культура перетворилось на філософське поняття і стало об'єктом наукових досліджень. Діалектична взаємодія понять "культура " і "цивілізація ", філософський аналіз сутністних зв'язків, наукове прогнозування розвитку "цієї пари" на сьогодні виявились найменш дослідженими. В той же час увага до їх співвідношення є чи не найбільшою, ніж до усіх питань культурології разом узятих.Першим аргументовано підійшов до проблеми кризи культури, О. Шпенглер, праця якого «Занепад Європи» стала подією в Європі. І річ не тільки в розвинутій ним ідеї культурно-історичного циклу, поєднаного з принципом дискретності (роздільності) локальних культур.

43. Класифікація і функції цінностейКласифікація цінностей

Цінність - філософське поняття, з допомогою якого і характеризується соціально-історичне значення певних явищ дійсності для суспільства, індивідів.

За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей — одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін. Крім цінностей, які задовольняють матеріальні і духовні потреби, виокремлюють психічні і соціальні цінності, які задовольняють відповідні потреби.

 Функції цінностей

Цінності відіграють важливу роль в житті суспільства.Загалом цінності виконують такі функції:Функція конституювання сенсу життя. З'ясовуючи, що є добро, прекрасне, істина, справедливість тощо, цінності конституюють сенс людського життя, утворюють його духовну основу. Людина не завжди свідомо формує свій духовний стрижень. Як правило, він конституюється під впливом притаманних певному суспільству релігійних і традиційних цінностейОрієнтаційна функція цінностей. У житті людини і суспільства цінності визначають напрями, зразки діяльності. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів — вільно прийнятих зразків поведінки, прообразів досконалих предметів, які орієнтують людину на піднесення над буденною реальністю. Нормативна функція цінностей. Вона тісно поєднана з орієнтаційною функцією. Як відомо, цінності не тільки формують ідеали, вони передбачають вибір людини на користь добра, прекрасного, справедливого, стають нормами діяльності людей. Норми — це правила, вимоги, закони поведінки, які виводяться із сенсу цінності. Серед них виокремлюють моральні, правові, естетичні, звичаєві, технічні, харчові та ін. Основою кожної норми є певна цінність.

Отже, цінності є невід'ємною складовою духовного життя людини, обґрунтовують ідеали і норми, єднають суспільство духовно.

44. Поняття ціностей та їх види (культурні, духовні, соціально-політичні, інформаційні). Проблема справжнії і несправжнії цінностей

Аксіологія -- філософська дисципліна, що вивчає сутність, типи і функції цінностей. До цінностей відносять передусім усе те, що природа надала в користування людині -- чисте повітря, воду, ко-рисні копалини, родючі ґрунти, ліси, багаті на рибу ріки і моря. Це -- природні цінності. Негативними природними цінностями є брудне повітря, землетруси, вулкани, смерчі та інші природні явища, які завдають шкоди господарській діяльності.Цінністю є здоровий стан організму (біологічні, віталь-ні цінності), а її антиподом -- хвороба. Цінностями є пев-ні душевні стани (психічні цінності) -- відчуття комфор-ту, піднесеності, закоханості, радості, щастя та ін. Проти-лежними їм є переживання смутку, нещастя, горя.Соціальними цінностями є зайнятість населення, зла-года в суспільстві, порядок, мир, демократія. їм протисто-ять безробіття, соціальні катаклізми, антагонізми, війни.До сфери духовних цінностей належать найвищі ідеа-ли людства (добро, прекрасне) і предмети культури, в яких вони об'єктивувались (художні твори, релігійні). їх антиподами є зло, неістина, по-творне, несправедливість, гріховність і явища, в яких вони втілились.За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей -- одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні -- моральні, релігійні, художні, політичні та ін. З огляду на роль цінностей у житті людини виокрем-люють цінності-цілі і цінності-засоби. Цінностями-цілями вважають найзагальніші життєві орієнтири, які не потре-бують обґрунтування, а мають значення самі по собі. їх людина сприймає на віру, вони є очевидними для неї. Та-кими цінностями є, наприклад, істина, добро, прекрасне, жит-тя, кохання, щастя. Цінності-засоби служать засобами досягнення інших, значиміших цілей. Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою. До вищих належать і вітальні цінності, адже ставлен-ня до природи як до засобу (інструменту), як до чогось, позбавленого самоцінності, є серйозною загрозою існуван-ню людини.

45. Поняття суспільства. Структура суспільства

Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема. У філософії Нового часу були розповсюдженими натуралістичні концепції суспільного життя, тобто пояснення суспільних явищ виключно діями природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних тощо, або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.)Ідеалізм занадто одухотворює людину, відриває її від природи, перетворює духовну сферу суспільного життя в самостійний і визначальний чинник його існування і розвитку. У цих тлумаченнях суспільства його сутність вбачається у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів тощо (звідси принцип “Ідеї правлять світом”).Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм), як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають свої трактування суспільного й державного устрою, в основі яких – ідеї божественної передвизначеності суспільного життя.Марксистська філософія стверджує, що у соціальний організм людей пов’язує не спільна ідея чи спільний Бог, а матеріальне виробництво – продуктивні сили й виробничі відносини. Поняття “суспільні відносини” в літературі вживається у двох розуміннях: в широкому, коли мають на увазі всі, будь-які відносини між людьми, оскільки вони складаються і реалізуються у суспільстві (у тому числі і міжособистісні відносини); у вузькому, коли під ними розуміють лише відносини між великими соціальними групами, які мають безпосередньо соціальний характер (виробничі, міжкласові, міжнаціональні, екологічні, міжнародні та внутрішні тощо). Соціальні відносини складають соціальну систему суспільства, яка відображається у понятті “соціум”. Ця система є впорядкованою, самокерованою цілісністю багатьох різноманітних суспільних відносин, носієм яких є індивід та ті соціальні групи, в які він включений (про це мова далі). Соціальними інститутами є певна сукупність установ, соціальних норм культурних взірців, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та дії, систему поведінки у відповідності до цих норм.

Соціальними нормами є загальновизнані правила, взірці поведінки або дії людей. За допомогою цих норм забезпечується упорядкованість, регулярність соціальної взаємодії індивідів та груп.

 46. Поняття суб’єкта суспільного розвитку: рід, плем’я, народ, народність, нація, етнос

Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікросоціумів» — соціальних груп, спільнот, котрі є Суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства і відповідних до них суспільних.Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять Історію.

Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних" спільнот та груп, є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні та інші, ознаки). Так, можна " виділити соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканці села), Соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), СОЦіально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос).

Протягом усієї історії первісного суспільства домінуючими були кровнородинні зв'язки. Рід якраз і є формою спільності людей, що заснована на кровнородинних зв'язках і веде своє походження по одній лінії — материнській (у період матріархату) чи батьківській (у період патріархату), має спільну мову, спільні звички, релігійні вірування та деякі елементи первісної культури.

Плем'я утворюється з сукупності близьких одна одній родових общин, як правило, з певної кількості пов'язаних шлюбними відносинами родів. Плем'я — це відносно стала спільність людей, що характеризується кровнородинними відносинами, певною спільністю співплеменників, єдиною мовою, племінною самосвідомістю, спільними елементами первісної культуриНарод (грецькою - етнос) - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації , а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, - своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.Народність — це соціально-етнічна спільність людей, що характеризується спільністю території, єдиною мовою , елементами єдиної культури. Кожна народність має також свій побутовий спосіб (уклад) життя, свої види господарської діяльності, свої обряди, традиції, свою збірну назву. Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв'язків між окремими народностями, об'єднання місцевих ринків всередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та інші фактори привели до появи більш зрілої, розвиненої соціально-етнічної спільності людей — нації.

47. Теорії аграрного, індустріального, постіндустріального і технотронного суспільств

Агра́рне суспі́льство — поняття, що характеризує доіндустріальну стадію розвитку суспільства від виникнення продуктивного господарства до промислового перевороту, промислової революції. Синоніми аграрного суспільства — «традиційне суспільство» та «селянське суспільство». Поняття почало активно вживатися у 1950—60-ті роки внаслідок поширення концепції індустріального суспільства. На цьому етапі вже з'являється додатковий продукт, розвиваються торгівля, ремесла, зароджується держава. Система родинних зв'язків перестає бути основою соціальної структури суспільства.У «індустріальному суспільстві» формується нова класова структура. Вирішальною силою «індустріального суспільства» стає «клас освічених», складовою частиню якого є «техноструктура». Ця теорія мала на меті спростувати марксистське вчення про протилежність інтересів праці та капіталу.Концепція «постіндустріального суспільства». Загальномето-дологічною основою концепції «постіндустріального суспільства» є еволюційний підхід до історичного розвитку і принцип технологічного детермінізму. Щоправда, останній доповнюється іншими принципами. Інформаційне суспільство — одне з численних понять низки концепцій, які конкретизують теорію постіндустріального суспільства (Даніель Белл). Найбільш репрезентованими є концепція її «третьої хвилі» (Елвін Тофлер) та І.с. (Лайнон, Масуда). Проміжне місце між ними займає теорія технотронного суспільства (Бжезинський). Основна ідея концепцій І.с. полягає у тому, що суспільство, котре раніше позначалося як постіндустріальне, швидко набуло ознак, які дають підстави стверджувати, що воно є інформаційним. Це означає, що основною ознакою цього суспільства є виробництво і поширення інформації, перетворення її на головний вид послуг, на товар і навіть на владу.

48. Закони та рушійні сили історії, проблема сенсу історії. Історичний процес

Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб'єктів історичного процесу. 1) Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними. 2) Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Дійсним творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують сторичних осіб, які мають вирішальний вплив як позитивний, так і негативний на хід історії. 3) Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. 4) Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. 5) Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави. Політична система - це система політичних партій, організацій, інститутів, рухів та відносин між ними. З позицій цивілізаційного підходу як підходу послідовно нелінійного, історичний прогрес — не в неухильному русі, поступальний характер якого визначається через позиції "нижче — вище", "гірше — краще", а в тому, щоб кожна цивілізація в процесі самовизначення і самоствердження відтворила, відкрила для себе заново і збагатила своїм, тільки їй притаманним екзистенціальним досвідом неминущі інваріантні структури і цінності загальнолюдського характеру. Історичний процес багатомірний і мінливий, відповідно й осмислення його здійснювалося в різних ракурсах, у руслі різних напрямків, призводило до формування, утвердження та зміни основоположних парадигм історичної свідомості.

  1.  Проблема періодизації людської історії: формаційний, цивілізаційний підходи

У сучасній соціальній філософії існують два підходи до розуміння суспільного розвитку – формаційний та цивілізаційний. Основною проблемою є спрямованість історичного процесу. Тобто, чи є суспільний розвиток прогресом,.

ФОРМАЦІЙНА ТЕОРІЯ базується на розумінні суспільства як соціально-економічної системи, в ній вирішальна роль відводиться економічному фактору. Згідно з формаційним підходом, СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА визначає все багатоманіття суспільних зв’язків і відносин. Основними елементами суспільно-економічної формації є БАЗИС і НАДБУДОВА. Базис – це сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, від нього залежать всі інші суспільні відносини. Базис визначає характер і зміст НАДБУДОВИ, тобто ідеологічних, політичних, правових та інших відносин та ідей, організацій та установ, через які здійснюються ці відносини.

В основі ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПІДХОДУ, який заперечує й водночас доповнює формаційний підхід, – перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Якщо раніше вона була історією окремих племен, народів, країн, регіонів, культур, то сьогодні ми є свідками створення планетарної цивілізації. Але термін “ЦИВІЛІЗАЦІЯ” є багатогранним, він не має однозначного і чіткого визначення: цивілізацію іноді ототожнюють з поняттям “культура”, про що буде мова в наступному розділі; часто під цим поняттям розуміють більш високий відносно варварства рівень розвитку суспільства, пов’язаний з високим рівнем розвитку техніки і технології. Отже, на відміну від формаційного підходу, який базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, цивілізаційний підхід фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства – матеріально-економічній, культурній, політичній, моральній.

 50.Сучасні глобальні проблеми людства: екологічна, економічна, демографічна тощо

Починаючи з останньої чверті ХХ ст., світова економіка розвивається під зростаючим впливом глобальних або загальносвітових проблем. Виникнення цих проблем — свідчення глобалізації світового господарства. Глобальні проблеми стосуються всього людства, зачіпаючи інтереси і долю всіх країн, Глобальні проблеми сучасності — це результат всього попереднього розвитку людства, життєдіяльності людської цивілізації, зумовленої нерівномірністю екологічних, демографічних, економічних, політичних, науково-технічних і культурних процесів в умовах своєрідної історичної ситуації.У сучасній науці склалася така класифікація глобальних проблем:• політичні і соціально-економічні проблеми — збереження миру і відвернення ядерної війни, обмеження гонки озброєнь і роззброєння, подолання бідності і відсталості країн і регіонів, сталість розвитку світового співтовариства;• проблеми, пов'язані з природно-економічним розвитком, — екологічні, енергетичні, сировинні, продовольчі, збереження клімату, проблеми Світового океану тощо;

• соціальні проблеми — міжнародні конфлікти, проблеми демографії, питання культури, освіти і охорони здоров'я;

• проблеми, виникнення і невирішеність яких несе загрозу масової загибелі людей, — воєнні і регіональні конфлікти, злочинність, техногенні катастрофи, стихійні лиха;

• наукові проблеми — освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування в різних галузях та ін.

Глобальні проблеми тісно взаємопов'язані. Зокрема, енергетична і сировинна проблеми співвідносяться з екологічною, екологічна — з демографічною, демографічна — з продовольчою тощо. Тому аналіз цих проблем, а також пошуки шляхів їх вирішення є складним науковим завданням.

51.Науково-технічна революція та її соціальні наслідки

НТР – явище глобального характеру, воно охоплює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і зовнішні сторони його життя. Розвиток науки і техніки сам по собі не залежить від того, в якій соціально-економічній системі він відбувається. Науково-технічний прогрес створює можливості для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технологічні досягнення – залежить від конкретної соціально-економічної будови суспільства. Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища; зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих, пошукових функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці); зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників та спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології (це вивільняє трудові ресурси);

  •  підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;
  •  прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї – в сфери науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює конценрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення Отже, виробничий потенціал країни в сучасних умовах залежить від ефективного використання найновітніших досягнень науки, техніки і технології

  1.  Досократичний період Античної філософії

При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.

Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст. дод.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизяичене начало, яке він назвав «апейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».

Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н.е.) і Зеконом (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають.

Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.

Наш зір заважає нам бачити першоначало — атоми — тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів — множинна і рухома.

Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

  1.  Моральнота логічна проблематика філософії Сократа

Сократ — своєрідна фігура в давньогрецькій філософії. За переказами, він був неписьменний, не залишив написаних творів. Про його погляди можна дізнатись з творів Платона, в яких Сократ виведений як один з учасників філософської дискусії. Будучи учнем софістів, він не без їх впливу проголосив вищою мудрістю пізнання самого себе, а мудрість — найвищою доброчесністю людини. Моральні пороки Сократ пояснював незнанням. Якщо людина знає, що таке добро, вона не вчинить всупереч йому. Знання фігурує в нього (як і в Конфуція) джерелом моральної досконалості людини. Всупереч релятивізму софістів він опирав моральні цінності на розум, через розум обґрунтовував їхню вічність і незмінність.Обґрунтування розумом моральності було великим кроком уперед. Проте такий підхід ставив під сумнів святість традиційних норм, оскільки традиції, звичаєві норми, піддані критиці розуму, втрачають свою беззастережність і святість. Цим Сократ дуже нагадував афінянам софістів. За це нібито руйнування традиційних норм афіняни засудили Сократа до страти. Він помер, випивши чашу з отрутою, хоча мав змогу втекти з Афін. Слова філософа про те, що ідеї законів, які він захищав, витають навколо нього і не дають змоги йому порушити їх, є вищим виявом правосвідомості Сократа. Навіть своєю смертю цей апостол розуму утверджував силу всезагального.

Сократ був непримиренним ворогом афінських народних мас. Він був ідеологом аристократії, його вчення про непорушність, вічності і незмінності моральних норм виражає ідеологію саме цього класу. Сократовськая проповідь чесноти мала політичне призначення. Він сам говорить про себе, що піклується, щоб підготувати якомога більше осіб, здатних взятися за політичну діяльність. При цьому політичне виховання афінського громадянина велося їм в такому напрямі, щоб підготувати відновлення політичного панування аристократії, повернутися до "заповітів батьків".

  1.  Філософія Платона і платонізм: онтологія і гносеологія

Платонізм — філософська традиція що виникла (бл. 385 р. до н.Х.) у грецькій Академії Платона (427-347 рр. до н.Х.), учня Сократа і вчителя Арістотеля. В період середнього платонізму (1 ст. до н.Х. — 2 ст.) інтерес зосереджувався на думці Платона про Бога та надчутливий світ. Вчення про буття (онтологія). Платон, також як і деякі попередні філософи (напр., элеат Парменид), характеризує буття як вічне, незмінне, завжди собі тотожне, неділиме, недоступне чуттєвому сприйняттю і що осягається тільки розумом. Буття у Платона множина, і це множину він називає видами, ідеями (эйдос) або сутями. Платон ділить дійсність на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним "істинно існуючим" Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сутей - ідей. Вторинним, похідним від них, він називав усе різноманіття чуттєво сприйманого світу. За його вченням, окремі предмети створюються, руйнуються і відтворюються тому, що у умопостигаемом світі є причина, яка робить річ саме цією річчю (напр., дерева існують тому, що є ідея дерева, стіл - тому, що існує ідея столу). Для пояснення різноманіття чуттєвого світу Платон вводить поняття матерії. Матерія, по Платону, це первинний матеріал, то, з чого роблять усі чуттєво-існуючі речі. Платон вважає, що матерія може набути будь-якої форми тому, що вона абсолютно бесформенна, невизначена ("апейрон"), як би тільки можливість, а не дійсність.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула.

  1.  Філософія арістотеля та арістотелізм: онтологія та гносеологія

Аристотелізм — система мислення, яка в загальному слідує принципам і вченню Аристотеля, особливо що стосується особистої та суспільної етики (а так й політики) і тлумачення властивих людині благ. Етичні принципи Аристотеля яскраво вираженні в одному з його відомих творів — Нікомаховій етиці.Аристотель розглядав філософію як подвійне заняття: практичне і теоретичне. Практична філософія охоплює етику і політику, а теоретична — логіку і фізику. Вчення про буття (онтологія). Основний зміст філософського вчення Арістотеля викладений ним в роботі (збірці лекцій) "Метафізиці". Арістотель зберігає характерне для элеатов (Парменида) і Платона розуміння буття як чогось стійкого, незмінне, нерухоме. Проте Арістотель не ототожнює буття з ідеями. Він критикує Платона за те, що той приписав ідеям самостійне існування, відособивши і відокремивши їх від чуттєвого світу. В результаті Арістотель дає поняттю буття інше, ніж Платон, тлумачення. Суть - це одиничне буття, що має самостійність. Вона відповідає на питання: "Що є річ"? і є те, що робить предмети саме цим, не дозволили йому злитися з іншими.

Арістотель ділить суті на нижчі і вищі. Нижчі суті складаються з матерії і форми. Матерія у Арістотеля, також як і у Платона, - це первинний матеріал, потенція речей. Надає ж матерії актуальний стан, тобто перетворює її з можливості в дійсність, форма. Таким чином, Арістотель поняття ідеї замінює на поняття форми. Форма - це активний початок, початок життя і діяльності. Чисті форми - ідеальні суті. Найвищою суттю Арістотель вважає чисту, позбавлену матерії, форму - Перводвигатель, який служить джерелом життя і руху усього Космосу. Відповідно до вчення про суть, Арістотель проводить класифікацію причин буття, виділяючи чотири види причин :

1. Матеріальні, то, з чого складаються речі, їх субстрат.

2. Формальні, в яких форма проявляє себе, утворюючи суть, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є.

3. Діючі або такі, що роблять - рухи, що розглядають джерело, і перетворення можливості в дійсність, енергетична база формування речей.

4. Цільова або кінцева причина, що відповідає на питання "Чому"? і "Для чого"?.

  1.  Елліністична філософія (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм)

Згадаємо, що перший період ранньої грецької філософії - охоплює понад 150 років. Другий - класичної філософської думки -близько 100 років. Останній, третій період історії античної філософії, пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця ІУ ст. до н.е. і закінчується у У-УІ ст. .е. Цей період охоплює близько, восьми віків. Філософія цього періоду існує у вигляді декількох основних напрямів, мало пов'язаних один з одним. Це: епікурейці /засновник Епікур/, скептики/ Піррон/, стоїки /Зенон із Кітіону/. Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного філософського дослідження. Закінчився цей період розвитку філософії у 529 р. н.е., коли указом візантійського імператора Юстініана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософах була заборонена їхня діяльність.Епікур /341-270 рр., до н. е./ філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу "Сад".Епікур розділяє своє вчення на три частини - "каноніку" -вчення про пізнання, "фізику" - вчення про природу та "етику".Вчення про буття. Душа також складається із атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, а часом розпадаються, а разом з ними і людська душа. Погоджуючись з думкою усіх людей. Епікур визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм поклонятися і не чекати від них допомоги. Скептицизм, невіра в можливість пізнання світу, особливо поширюються в переломні періоди розвитку суспільства, коли старі суспільні ідеали занепадають, а нові ще не склалися. Вчення скептицизму особливо поширилось в період середньовічної філософії, коли панувала схоластика і треба було брати на віру навіть все абсурдне. В пізніші часи скептицизм перейшов в нову форму - агностицизм, який висував тезу про принципову неможливість пізнання, освіту та обмеженість людського розуму в пізнанні.

  1.  Етапи розвитку та загальна х-ка середньовічного світогляду та філософії

. На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/ В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а бог.

Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від бога, створений світ не володіє такою самостійністю, тому що існує не завдяки собі, а завдяки богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення я денного писання привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них - це біблейське визначення сутності людини як "образу і подоби божої, існували й інші визначення: людина - це розумна тварин.В середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу - вона неначебто вирвана із космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя бога.

58. Середньовічна патристика (Аврелій, східні отці церкви)

Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою. Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст. Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина. Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона. Певний інтерес представляє концепція історії Августина. На противагу циклічним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле .Августин Аврелій створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсність.

  1.  Середньовічна схоластика (проблема універсалій)

Період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Схоластика — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Схоластика, особливо її розвинута форма — томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православ'я, які розійшлись у XII ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ'ї домінує патристика. Цим значною мірою зумовлено і те, що наука сформувалась саме в Західній Європі. Універсаліям спершу надавався статус реального буття — сутності речей, а вже відтак — загального поняття розуму. Номіналізм (лат. nomen — ім'я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні. Номіналісти — Вільям Оккам (1300—1349), Жан Буридан (1300—1350) — вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони — творіння людського розуму. Така відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення. Реалісти — прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розумом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зумовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, — сутність речі — ідея в розумі людини.

  1.  Віра і розум, філософія та теологія у Фоми Аквінського

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором е «Сума теології».Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теологи — «істини Одкровення».

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є -«служниця теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати христянські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. '

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути «першодвигуи», або «псршопоштовх» рух^ — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — .Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

5 -У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати «остання» і головна ціль— Бог.

Проте, деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обгрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.

61. Світоглядні риси, представники та періоди розвитку філософії Відродження

Епоха Відродження (ХУ-ХУІ ст.)

У Відродженні виділяють наступні історичні етапи: предвозрожденіе (Дученто) - 2 половина XIII століття, раннє відродження (Треченто) - XIV століття, зріле відродження (Кватроченто) - XV століття, пізніше відродження (Чінквеченто) XVI-початок XVII століття. Епоха Відродження - це епоха зародження капіталістичних відносин, створення національних держав і абсолютних монархій Західної Європи, епоха глибоких соціальних конфліктів. Філософська думка епохи Відродження охоплює три століття: від раннього гуманізму XIV ст. до натурфілософії XVI - поч. XVII ст.

Для філософської культури Відродження характерні: 1) антісхоластіческій характер (хоча для держави схоластика залишалася офіційною філософією та її принципи вивчалися в більшості університетів); 2) пантеїзм як головний принцип світогляду; 3) антропоцентризм та гуманізм.

Характерними ознаками культури цього періоду були такі:1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації суспільного життя загалом.2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.3. Ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури в противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обгрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.

Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціями середньовіччя.

В цілому філософія Відродження пройшла три періоди:

I період - гуманістичний (XIV - сер. XV ст.) Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Лоренцо Валу;

II період - неоплатонічний (сер. XV - XVI ст.) Микола Кузанський, Піко делла Мірандолла, Парацельс;

III період - натурфілософські (XVI - поч. XVII ст.) Микола Коперник, Джордано Бруно, Галілео Галілей.

62. Образ людини та Всесвіту в філософії Ренесансу

Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості світу. Епоха Відродження - Ренесанс (приблизні межі - XIV - XVI ст.) - Одна з найяскравіших в історії людства. Те що ми називаємо культурою Відродження, в Італії почалося вже в XIV столітті, а в XV столітті досягло розквіту. У XVI столітті культура Ренесансу стала загальноєвропейським явищем - перш за все західноєвропейським. Цей період ознаменований небаченим творчим підйомом у сфері мистецтва, літератури, науки, соціально-політичної думки. Цей час геніальних творців, час рішучого виходу людини за межі традиційного суспільства, час затвердження індивідуалістичної орієнтації людини, час різких контрастів і протиріч. Епоха Відродження дала світу десятки імен, які складають славу світової культури: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Боттічеллі, Данте, Петрарка, Дюрер, Мішель Монтень, Джордано Бруно, Томас Мор, Макіавеллі, Еразм Роттердамський і багато інших.

У формуванні ренесансного мислення величезну роль зіграло античне культурну спадщину. Наслідком підвищеного інтересу до класичної культурі стало вивчення античних текстів та використання язичницьких прототипів для втілення християнських образів. Назва епохи і означає «відродження античності».

Найважливішою відмінною рисою світогляду епохи Відродження є його орієнтація на мистецтво: якщо Середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження - епохою переважно художньо-естетичної. І якщо в центрі уваги античності була природно-космічна життя, в середні віки - Бог і пов'язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі уваги опиняється людина. Тому філософське мислення цього періоду можна назвати антропоцентрическим. Період Ренесансу - це переворот у системі цінностей, в оцінці всього сущого і ставлення до нього. Вищою цінністю стає людина, що зумовило найважливішу рису культури Відродження - розвиток індивідуалізму у сфері світогляду та всебічне прояв індивідуальності в суспільному житті.

Філософія Ренесансу «реабілітувала» світ і людину, поставила, хоча і не вирішила проблему співвідношення божественного і природного, нескінченного і кінцевого, похитнула непорушні раніше позиції церкви. Таким чином, було вказано шлях подальшого розвитку філософії, культури і науки.

  1.  Загальна х-ка філософії Нового Часу: школи, представники, їдеї

Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст.) є буржуазія, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум.Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу.Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт. Емпіризм. (від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» — розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини..Просвітництво - культурно-історичний термін /вперше використали Вольтер і Гердер/, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій ХІV - ХV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. Французьке Просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Ш.Монтеск’є /1689-1755 ррЗагалом Монтеск’є висував ідею величезного значення географічного фактору /територія, клімат, родючість землі і т.п./ в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Монтеск’є проголосив ідею загального миру.Ф.Вольтер /1694-1778 рр./ в своїх творах "Кандід", "Філософський словник" та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Ж.-Ж.Руссо /1712-1778 рр./ написав праці "Про суспільний договір", "Еміль, або про виховання" та інші, де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі. Критика ним наявних порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова.

Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування.

  1.  Емпіризм як науковий та політико правовий принцип (Бекон, Гоббс, Локк)

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон. Йому належить відомий вислів «Знання — це сила». Головні свої зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його основна праця «Новий Органон. Розвитку науки, на думку Бекона, перешкоджають схоластика Тому потрібно виявити і викорінити ці «привиди», «очистити» від них розум. Цей пошук «чистого суб´єкта», «чистої свідомості» зумовлений гносеологічним протистоянням суб´єкта і об´єкта, що виникло в науці та філософії Нового часу.Ідеї Ф. Бекона систематизував Т. Гоббс. Він дещо посилив роль дедуктивного методу в пізнанні, віддавши належне математиці в науковому знанні. Мислитель визнавав роль як емпіричного, так і раціонального пізнання, щоправда, раціональне тлумачив як механічне поєднання та роз´єднання чуттєвих ідей. Гоббса споріднює з емпіриками номіналізм щодо розуміння природи загальних понять.Гоббс звернув увагу на знакову природу слів, дав першу класифікацію знаків, його вважають одним із засновників семіотики — науки про знаки. Світогляд Гоббса, на відміну від Бекона, є суто механістичний.Систематичності й цілісності емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Дж. Локка. На відміну від попередніх мислителів-емпіриків, які ставили своїм завданням пізнання світу, він зосередився на дослідженні можливостей розуму, зробивши поворот від об´єкта (природи) до суб´єкта. Основна його праця називається «Дослідження людського розуміння». Локк є сенсуалістом, послідовно реалізує засади сенсуалізму в своїй концепції.Сенсуалізм (лат. sensus — відчуття, почуття) — напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань.Наслідки систематично реалізовуваного емпіризму виявились і в іншій формі. Локк дійшов переконання, що загальне поняття «субстанція» не дане в чуттєвому досвіді. Бекон, Гоббс і Локк були деїстичними матеріалістами. Природу вони розглядали як субстанцію, щось самостійне, а науку — єдиним вченням про природу. Сферу моралі вони залишали в компетенції Святого Письма.

  1.  Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики (Декарт, Спіноза, Лейбніц)

Декарт (1596-1650 рр.) — французький філософ, математик, основоположник аналітичної геометрії, представник класичного раціоналізму.Філософія Декарта являє собою новий цілісний і раціонально обгрунтований образ світу, що відповідав актуальному стану природознавства. Першу і вихідну визначеність будь-якої філософії Декарт вбачав у визначеності свідомості, мислення.Філософствування як мислення має починатися із самого себе. Вимогу такого початку він виражає аксіомою: «У всьому належить сумніватися».

Б.Спіноза (1632-1677 рр). свої погляди виклав у таких творах: «Про Бога, людину та її щастя», «Етика». Саме в «Етиці» розвинуті і висвітлені основні його ідеї.ритикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природою у її цілокупності, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. В центрі його уваги перебуває питання свободи.

Лейбніц (1646-1716 рр.) — німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець. Головний філософський твір — «Монадологія».Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про «монади», безтілесні «прості субстанції», «істинні атоми природи», «речові елементи». «Монада» в перекладі з грецької означає «єдине» або «одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію, яке, на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність. Він стверджує, що субстанцій існує нескінченна кількість.

66. Субєктивний ідеалізм про можливість пізнання світу та людини( Юм , Берклі)

Суб'єктивний ідеалізм - філ. напрям 2 пол. 17 - поч. 18 ст. , Представники якого або заперечують існування об'єктивного світу, або розглядають його як щось повністю визначається активністю суб'єкта.

Родоначальник - Берклі, боровся з безбожниками (матеріалістами, атеїстами). Він хотів довести, що матерії ні, для цього використ. Ідеї Локка, а саме його концепцію про так назв. «Первинні і вторинні властивості об'єкта» (Локк ділив св-ва речей на 2 групи: 1) об'єктивні (залежать від об'єкту) - вага, довжина і т.д.; 2) суб'єктивні (залежать від чол-ка) - смак, колір , запах і т.д.) Берклі, використовуючи концепцію Локка, заявив, що об'ект.св-в - ні, все св-ва - суб'ектівни.Матерія - комплекс наших відчуттів (відчуття він назив. Ідеями) Висновок Берклі: для речей існувати означає бути сприймаються, а для душ існувати означає сприймати. Я - комплекс відчуттів

Проблема Берклі:

1) Чи можна заперечувати істот-є людей, якщо я їх не сприймаю

2) Люди і церква істот. як комплекс моїх відчуттів.

Він заявив, що інші люди існують не в моїх відчуттях, а у відчуттях Бога.

Д. Юм - був атеїстом, продовжив розвиток вчень Берклі существованіі.Его позиція скептицизм - ф-а концепція, що піддає сумніву можливість пізнання об'єктив. дійсності. Я - досвід

Досвід - сукупність впечатленій.Что причина досвіду?

Юм сказав що не знає, але може існує матерія, Бог, прірода.Нам безглуздо виходити за межі нашого досвіду,, ми не дізнаємося, що знаходиться за його пределом.Он створив концепцію - індетермінізм тобто заперечення об'єктивних причин, причинність є в психич. сфері - у нашому пізнанні. Сама дійсність - досвід, тобто псіхофізіч.комплекс. «Після цього не означає внаслідок цього» Напр., То що день змінює ніч не означає, що ніч є причина дня.

67. Концепції «природного права» , «суспільного договору» , «громадянського суспільства» та «правової держави» в філософії французького Просвітництва (Руссо , Монтескьє)

В історії суспільного розвитку Просвітництво постає як ідейний рух у країнах Західної Європи та Північної Америки кінця XVII — XVIII ст. Головною метою цього руху була боротьба проти багатьох феодальних установлень у соціально-політичному житті. Найвищого рівня Просвітництво досягло у Франції напередодні Великої французької революції, стало основою світогляду під час війни за незалежність у Північній Америці.Деталізованою була державно-правова концепція Шарля-Луї Монтеск'є (1689—1755), викладена ним у працях "Перські листи" і "Про дух законів".Як і Вольтер, він був прибічником теорії природного права, вважаючи, що у світі все відбувається відповідно до природної закономірності. Він зазначав, що розумні істоти можуть самі видавати закони, але в них є й закони, створені не ними, тобто природні закони. Закони, писав Монтеск'є, в якнайширшому розумінні цього слова є необхідні відносини, що випливають із природи речей; в цьому плані все, що існує, має свої закони: вони є і в божества, і у світі матеріальних речей, і у тварин, і у людини.Природні закони суттєво змінюються. Монтеск'є назвав основні з природних законів: прагнення людей жити в мирі з іншими; прагнення добувати собі їжу; потяг однієї людини до іншої; намагання жити в суспільстві. Заледве люди об'єднуються в суспільство, між ними закінчується рівність і починається війна.Свобода людини в державі — це політична свобода. Мислитель підкреслював різницю між політичною свободою і свавіллям. Він зазначав, що в державі, де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоби мати можливість робити все, що заманеться, і не бути примушеним робити те, чого не хочеться. Свобода є право робити те, що дозволено законами.Перший начерк політичної концепції Руссо подибуємо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство.

 68. Характерні особливості Німецької Класичної Філософії ( Фіхте ,Шеллінг ,Гегель)

Термін "класична німецька філософія" був введений Ф. Енгельсом. Німецька класична філософія охоплює короткий період, який обмежений 80-ми роками XVIII століття, з одного боку, і 1831 роком - роком смерті Гегеля - з іншою. Основними представниками цієї філософії були основоположник її Иммануил Кант, його послідовник Фихте, Шеллинг, супротивник кантіанської філософії Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Що стосується загальної характеристики класичної німецької філософії, то в ній відбувається зміщення акцентів з аналізу природи на дослідження людини, людського світу і історії. Представники німецької класики уперше усвідомлюють, що людина живе не у світі природи, а у світі культури. Німецькі філософи виводять цей світ культури з діяльності людського духу, і мислячий суб'єкт, таким чином, виявляється основою всесвіту. Інша особливість цієї філософії полягає в тому, що, звернувшись до дослідження суб'єкта, до дослідження його діяльних здібностей, німецькі філософи покидають рівень популярного викладу філософіїКант і Фихте особливо прагнули перетворити філософію на науку. Саме з цим пов'язані прийоми дедукції (логічного виведення і обгрунтування) і конструкції (метафізичні і діалектичні), які вони використовували для побудови філософської теорії.

У німецькій класичній філософії можна бачити зачатки "філософії активної сторони" у Фихте, основи нової натурфілософії у Шеллинга, діалектичну концепцію Гегеля (що переосмислила старе розуміння діалектики, як способу суперечки і обговорення проблем у бік її наукової побудови, де діалектика стає методом пізнання дійсності, що розвивається).

69. Гносеологічні та етичні погляди І.Канта

Етичне вчення Канта викладено в «Критиці практичного розуму». Етика Канта заснована на принципі «коли б». Бога і свободу неможливо довести, але треба жити як якщо б вони були. Практичний розум - це совість, керівна нашими вчинками допомогою максим (ситуативні мотиви) та імперативів (загальнозначущі правила). Імперативи бувають двох видів: категоричні і гіпотетичні. Категоричний імператив вимагає дотримання боргу. Гіпотетичний імператив вимагає, щоб наші дії були корисні. Існує два формулювання категоричного імперативу:

«Роби завжди так, щоб максима (принцип) твоєї поведінки могла стати загальним законом (роби так, як ти б міг побажати, щоб поступали всі)»;

«Стався до людства у своїй особі (так само, як і в особі всякого іншого) завжди тільки як до мети і ніколи - як до засобу».

В етичному вченні людина розглядається з двох точок зору:

Людина як явище;

Людина як річ в собі.

Поведінка першого детерміновано виключно зовнішніми чинниками і підпорядковується гіпотетичному імперативу. Другий - категоричного імперативу - вищого апріорно моральному принципу. Таким чином, поведінка може визначатися практичними інтересами і моральними принципами. Виникають дві тенденції: прагнення до щастя (задоволення деяких матеріальних потреб) і прагнення до чесноти. Ці прагнення можуть суперечити один одному і виникає «антиномія практичного розуму».

І.Кант визнавав об’єктивне буття речей, проте категорично заперечував можливість пізнання їх сутності (“речей в собі”). На його думку, людина здатна пізнавати речі лише на рівні явищ, тобто “речі для нас”.

Агностицизм має свої гносеологічні і соціальні корені. Гносеологічним його підґрунтям є складність і суперечливість процесу пізнання, обмеженість пізнавальних можливостей людей на будь-якому етапі історії. Наслідком цього є абсолютизація відносності пізнання, відрив теорії від практики з відомими агностичними висновками.

70. Напрямки,представники та тенденції сучасної неокласичної філософії ХІХ – ХХ ст.

Однією з провідних течій сучасної світової філософії, безперечно, є позитивна філософія, яка своїм джерелом має класичний позитивізм XIX ст., і в наш час представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом.

Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції.

Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкрет-ними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.

Впливовою в західній філософії течія позитивізму об'єднувала школу першого історичного позитивізму XIX ст. О.Конта, Д.Ст.Мілля, Г.Спенсера, і школу другого позитивізму (кінець XIX — початок XX ст.) — емпіріокритицизму Е. Маха, Р.Авенаріуса і школу неопозитивізму "Віденського гуртка" М.Шліка, Р.Карнапа, О.Непрата та ін. у 20—30-х роках XX ст., і школу американського, насамперед "логічного емпіризму" в 40-50—60-х роках XX ст.Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806—1873) та Герберта Спенсера (1820— 1903). Погляди останніх стали тією початковою формою позитивістської філософії, яку назвали "першим позитивізмом". В кінці XIX ст. ідеї позитивізму Конта, Мілля, Спенсера розвивали представники емпіріокритицизму — Ернст Мах (1838—1916) та Ріхард Авенаріус (1843—1896), а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм.

71. Ідеї та напрями філософії прагматизму,позитивізму та неопозитивізму

Позитивізм — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень: 1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси бере початок заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги. 2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню. 3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія. 4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.асновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт.Неопозитивізм— один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття, які, на його думку, не грунтуються на фактах. Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге і Б. Рассела. Неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. Метою філософії неопозитивісти вважали «логічне прояснення думок», для чого застосовували процедури ототожнення висловів та їх верифікацію. Прагматизм — світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем відповідно до їхньої здатності задовольнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб. Філософський рух прагматизму був започаткований у США як теорія знання Чарльзом С. Пірсом і його головними представниками були Вільям Джеймс, Фердинанд Шіллер та Джон Дьюї. Прагматизм і гуманізм настільки близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, останній будучи розширенням та експансією другого. Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки, Прагматизм відіграв помітну роль у формуванні духовного обличчя XX ст., що виявилося в посиленні практицизму людської поведінки.

72. Марксизм та його історичні інтерпретації в ленінізмі та лівому марксизмі

Марксизм — філософське, економічне і політичне вчення, розвинене в XIX столітті, основоположниками якого були Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, також відоме як діалектичний матеріалізм або діалектичний та історичний матеріалізм, у якому зроблено висновок, що матерія визначає свідомість і усе піддано зміні, теорію доданої вартості й вчення про комунізм. Діалектичний метод Маркс застосовує також щодо історії. Суспільство розглядається марксизмом як організм, в структурі якого виробничі сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, обумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. Їх єдність і взаємодія створює певну суспільно-політичну формацію. не свідомість окремих людей визначає їхнє буття, а суспільне буття визначає їхню свідомість. На певній стадії розвитку матеріальні сили виробництва починають конфліктувати із виробничими відносинами. У випадку, коли існуючі виробничі відносини гальмують розвиток продуктивних сил чи вступають з ними у протиріччя — виникає підгрунття для соціальної революції. Зміна економічної бази призводить до зміни суспільства. Ленінські концепції не побудовані на теоретичних висновках або філософських дослідах, а є відповіддю на потреби революційної практики. Теоретичні постулати Леніна повинні були задати напрям діяльності нового режиму. Що важливіше, вони мали виправдати та легітимізувати практику, яка істотно відрізнялась від принципів Маркса та Енгельса.

73. Класичний психоаналіз Фрейда та неофрейдизм Юнга та Фрома про побудову психіки та природу людини

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрій ський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд. Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класич ного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини виходячи лише з природних характеристик. Психоаналіз З. Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослі дження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних раекцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості, оскільки, аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе. Спочатку психіка у 3. Фрейда була представлена трьома інстанціями несвідоме, підсвідоме і свідомість. Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несві домого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим же це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. Пізніше 3. Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого — принципу реальності.Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875-1961). Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К.Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідомого З.Фрейда

74. Релігійний та атеїстичний екзистенціалізм про сенс існування людини

Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу. Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне. Екзистенціалізм– дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?

Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.

75. Сучасна феноменологія та герменевтика

Феноменологія. Сучасна феноменологія так чи інакше зв’язана з концепцією Едмунда Гуссерля , що розробила основні принципи феноменологічної філософії. До нього феноменологія розумілася як описове дослідження, що повинно передувати всякому поясненню цікавлячого явища. Гуссерль вперше розглядає феноменологію як нову філософію з властивим їй новим феноменологічним методом, що є фундаментом науки.Головні цілі феноменології – побудувати науку про науку, науковчення і розкрити життєвий світ, світ повсякденного життя як основу всього пізнання, у тому числі наукового. Гуссерль вважав, що вивчення життєвого світу і науки слід починати з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям тільки через свідомість. Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається й осмислюється людиною.. Герменевтичний метод входить у філософію найяскравіше через роботи Фрідріха Шлейермахера, що з’єднав у собі теолога і філолога. У теології він користався традиційними канонами мистецтва тлумачення текстів, а як філолог-класик, поставив перед собою завдання розробити універсальне навчання про розуміння й інтерпретацію художніх текстів. Герменевтика як метод історичної інтерпретації формулюється В.Дильтеєм для розробки методу гуманітарних наук. Психологічною основою герменевтики для нього служать життєві прояви, зафіксовані в тексті. Гуманітарні науки повинні розрізняти вираження життєвих проявів в історичних текстах. Герменевтика тісно пов’язана із риторикою, оскільки мова займає в герменевтиці провідне місце. Мова в герменевтичному тлумаченні не просто медіум у світі людей і текстів, вона є потенційною спільністю розумуМова – універсальна передумова пізнання світу, вона артикулює всю сукупність людського досвіду.

76. Філософія постмодернізму

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Поняття " постмодернізм " позначає ситуацію в культурній самосвідомості країн Заходу, що склалася в кінці XX сторіччя . Дослівно цей термін означає " післясучасність ".

В культурі ХХ ст. формується таке явище як постмодернізм, витоки якого пов’язані з ідеями С.Кірк’єгора, Ф.Ніцше, Ф. де Сосюра, З.Фрейда в філософії, Ш.Бодлера в мистецтві… Постмодернізм виникає спочатку в художній культурі США, Франції і поширюється на філософію, політику, науку, релігі

Якщо культура “модерну” кожної епохи озиралась на античність, інколи і критикувала її, але ніколи з нею не поривала, не поривала з традицією. Постмодернізм протиставив себе історії і традиції , порвав з нею, відмовився від порівняння з минулим, висуває принцип “нового”, “нового” як такого, “нового” самого по собі. Негативне, навіть агресивне відношення до традиції, класики – норма культури постмодернізму.

Постмодернізм відмовився від “законодавчого” розуму, який направлений на пошук наукової істини, замінює його інтерпретативним розумом. Згідно якого один і той самий текст може бути по-різному тлумачитись, а критерій істинного тлумачення відсутній.

До специфічних особливостей постмодерністського діскурсу відносять:

- Відмова від категорій істина, причинність, сутність, мета означає відмову від категоріально-понятійної ієрархії, що характеризує науково-дослідницький і літературний текст в модерні.

- Поняттям “метафізика”, “трансцендентне”, які мали суттєве значення в дискурсі модерну, постмодернізм протиставляє “іронію”, “імманентне”.

- Якщо модерн намагався досягти “визначеності” (наука, філософія), то постмодерн робить поняття “невизначеність” одним із центральних.

- Потсмодернізм орієнтується не на створення, творчість, синтез, а на “деконструкцію”, “деструкцію” попередніх структур інтелектуальної практики.

Представниками філософії постмодернізму є: Р.Барт, Ж.Бодрійяр, Ж.Дерріда, Ж.Делез, Ж.Лакан, Ж.-Ф.Ліотар, Р.Рорті, М.Фуко

77. Особливості української філософії 14-18 століття,Києво-Могилянська академія

Незважаючи на те що філософія братських шкіл була обмеженою, своїм розвитком вона спонукала до нових творчих пошуків, які й відбувалися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства.

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а, швидше, використанням на українському ґрунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творцем природи. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину в Божій діяльності створеної природи. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, пріоритетного значення вони надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.Виникнення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілого ряду світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповідь, повчання та ін.Філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення й централізації держави для відсічі іноземними загарбникам, необхідності розвитку культури та освіти.На початку XII ст. з'явилася «Повість минулих літ», автором якої за традицією вважають ченця Печерського монастиря Нестора. Вона є не лише літературним твором, а й однією із пам'яток філософської думки Філософське звучання мають «Слово про закон і благодать» (митрополит Іларіон), «Посланіє» (Климент Смолятич), «Златоуст» (КирилоТуровський) та інші твори.«Слово о полку Ігоревім» є не тільки видатною пам'яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.

.78. «Філософія серця» ,самопізнання,вчення про три світи у Г.Сковороди

Філософія серця, яка єднає віру і розум, беручи початок у філософії отців церкви, істотною мірою відбилася в історії української думки і у вченні Сковороди. На думку Сковороди, серце є осереддям людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи. З погляду головної проблеми філософії Сковороди, якою є проблема людського щастя, це вчення конкретизує розуміння шляху до досягнення цієї мети.Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. У системі самосприйняття Сковороди вчення про три світи не є чимось другорядним: «Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незлічених світ-світів, і є великий світ. Інші два часткові й малі світи. Перший — мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. У населеному будь-якому світі сонце є око його, і око це є сонце. А як сонце є голова світу, то не дивно, що людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх».

Разом з тим, не обмежуючись протиставленням двох натур, Сковорода постійно підкреслював їх невід’ємний зв’язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що невід’ємно пов’язана з тим, відбиттям чого вона є. І оскільки невидима духовна натура не має обмежень, ані в просторі, ані в часі, оскільки вічною є й тінь її – матерія.Погляд на людину – мікрокосм, що є невід’ємною частиною макрокосму, активно розробляється за доби Відродження . Аналогічні ідеї, як вже зазначалося, обгрунтовувались у Києво-Могилянській академії. Симеон Полоцький, крім мікрокосму та макрокосму, виокремлює і третій світ – світ першообразний (Бог).На відміну від своїх попередників, Сковорода в окремий світ виокремлює Біблію як сутнісний вияв надприродної реальності, що утворює символічний світ, через який можливим є осягнення невидимої натури (Бога).Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи – вогонь, повітря, вода і земля. В “Діалозъ или разглаголъ о древнем миръ” великий світ Сковорода називає старим світом, бо його давно й усі знають. На відміну від нього новий світ відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. У цьому розумінні старий світ є тінь нового світу. Новий світі – вічний і незмінний, натомість старий світ – мінливий, перебуває в постійному русі. Отже, макрокосм є антиномічним за своєю будовою і складається із видимого і невидимого, старого і нового світів.

79. Філософія національної ідеї

охоплює всі форми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї «самості», належності до конкретної етнічної єдності.

Об'єднана національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави.

Серед такого складного світоглядно-політичного сплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставив, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов , Іван Франко, Михайло Грушевський . Михайло Драгоманов — складна й суперечлива постать в інтелектуальній історії українського народу. Для одних він — «ідеолог» вільної України, взірець досконалості, а для інших — ідеолог українського соціалізму, символ «духовної руїни».

Світогляд його справді складний, не позбавлений еклектизму — суміші ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям. Основою його теоретично-аналітичних пошуків є ідея безупинного людського поступу, мета якого — досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму елементів примусу, усуненням авторитарних рис у суспільному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами та універсальних людських цінностей — над винятково національними потребами.

Але це аж ніяк не означало нехтування національним. Драгоманов одним із перших тогочасних радикальних мислителів зрозумів роль і місце національного питання в реалізації принципів демократії та свободи. Він не лише, став першою жертвою антиукраїнських репресивних заходів російського уряду (у 1875 р. був звільнений з Київського університету), а й був автором першого модерного українського політичного журналу «Громада».


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

12619. Практичне вивчення системи Windows Server 2008 2.07 MB
  Лабораторна работа3: Практичне вивчення системи Windows Server 2008 Метою лабораторної роботи є практичне освоєння операційної системи Windows Server 2008 – її графічної оболонки входу і виходу структури робочого столу основних дій і настройок при роботі в системі.. Зміст Апа...
12620. Практичне вивчення системи Windows 7 2.61 MB
  Лабораторна работа4: Практичне вивчення системи Windows 7 Метою лабораторної роботи є практичне освоєння операційної системи Windows 7 – її графічної оболонки входу і виходу структури робочого столу основних дій і настройок при роботі в системі.. Зміст Апаратура і пр...
12621. Практичне вивчення системи Windows Mobile 776 KB
  Лабораторна работа5: Практичне вивчення системи Windows Mobile Метою лабораторної роботи є практичне освоєння операційної системи для мобільних пристроїв Windows Mobile – її графічної оболонки входу і виходу структури робочого столу основних дій і настройок при роботі в системі. ...
12622. Практичне вивчення Windows Azure 1.63 MB
  Лабораторна работа6: Практичне вивчення Windows Azure Метою лабораторної роботи є практичне освоєння Windows Azure– новітньої платформи Microsoft для хмарних обчислень cloud computing.. Робота в Windows Azure вимагає наявності академічного доступу до Windows Azure або платної реєстрації в ній. Альтернат...
12623. Практичне вивчення Windows Research Kernel 310 KB
  Лабораторна работа7: Практичне вивчення Windows Research Kernel Метою лабораторної роботи є практичне освоєння Windows Research Kernel WRK – початкових кодів дослідницького ядра Windows призначених для більш глибокого вивчення архітектури Windows і досліджень в області операційних систем. Пакет W...
12624. Знайомство з 1С: Бухгалтерія 397.91 KB
  Звіт з лабораторноі роботи №1 Знайомство з 1С: Бухгалтерія з предмета САОЕІ Мета: Налаштувати параметри програми скласти проводки записати їх в журнал операцій і сформувати оборотносальдову відомість по матеріалам з допомогою програми 1С Бухгалтерія 7.7. Хі...
12625. Робота з інформаційно-довідковою системою «Незалежні виробники товарів і послуг» 711 KB
  Звіт з лабораторної роботи №2 на тему: Робота з інформаційнодовідковою системою Незалежні виробники товарів і послуг по предмету: CАОЕІ Мета: вивчити призначення і можливості інформаційнодовідкової системи Незалежні виробники товарів і послуг навчи...
12626. Робота з інформаційно-довідковою системою «Контакти» 642.81 KB
  Звіт з лабораторноі роботи № 3 Робота з інформаційнодовідковою системою Контакти з предмета САОЕІ Мета роботи: вивчити призначення і можливості інформаційнодовідкової системи КОНТАКТИ. Хід виконання роботи: Вибрала власника програми для вводу влав
12627. Знайомство з програмою Фінансист 767 KB
  Лабораторна робота 4. Тема: Знайомство з програмою Фінансист. Мета : Проведення фінансового аналізу стану та результатів діяльності підприємства використовуючи стандартну фінансову звітність: Баланс та Звіт про фінансові результати ПСБО 2 і 3 відповідно а також дод