31512

Політика доходів та сутність заробітної плати

Лекция

Менеджмент, консалтинг и предпринимательство

Робоча сила найманих працівників на ринку праці є товаром який має вартість. На вартість робочої сили впливають результати праці власника робочої сили. Вартість робочої сили формується на ринку через порівняння результативності корисності праці із затратами на відтворення робочої сили. Вона встановлюється на рівні який узгоджує граничну продуктивність праці тобто цінність послуг праці для покупцяпідприємця з витратами які потрібні для відтворення робочої сили.

Украинкский

2013-09-01

232 KB

6 чел.

Тема 11. Політика доходів та сутність заробітної плати

Зміст учбового матеріалу:

  1.  Вартість робочої сили та її структура 
  2.  Доходи населення і джерела їх формування  
  3.  Диференціація доходів населення
  4.  Поняття і показники рівня життя
  5.  Соціально-економічна сутність заробітної плати
  6.  Принципи і складові елементи організації заробітної плати
  7.  Державне регулювання заробітної плати
  8.  Договірне регулювання заробітної плати        

1. Вартість робочої сили та її структура

Один із важливих елементів ринкової системи господарювання – наймана праця. Робоча сила найманих працівників на ринку праці є товаром, який має вартість. Вартість робочої сичи (ВРС) являє собою сукупність витрат підприємця, пов’язаних з використанням робочої сили та її відтворенням. Вона визначається обсягом життєвих благ, необхідних для забезпечення нормальної життєдіяльності людини, тобто для підтримування її працездатності, професійно-кваліфікаційної підготовки, утримання сім’ї і виховання дітей, духовного розвитку тощо.

На вартість робочої сили впливають результати праці власника робочої сили. Вартість робочої сили формується на ринку через порівняння результативності, корисності праці із затратами на відтворення робочої сили. Вона встановлюється на рівні, який узгоджує граничну продуктивність праці, тобто цінність послуг праці для покупця-підприємця, з витратами, які потрібні для відтворення робочої сили. На величину  вартості  робочої  сили впливають певні чинники. Одні збільшують її, інші – зменшують. До чинників, що збільшують вартість робочої сили належать: розширення потреб у нових товарах та послугах залежно від економічного розвитку суспільства; збільшення витрат на житло, транспортних витрат; підвищення інтенсивності праці найманих працівників, зростання психологічного навантаження, що потребує дедалі більше життєвих засобів для відновлення витрачених фізичних, моральних і нервових сил. Зниження вартості життєвих засобів, потрібних для відтворення робочої сили, зумовлюється підвищенням продуктивності праці і впливає на зниження вартості робочої сили.

Вартість робочої сили має тенденцію до зростання, оскільки темпи зростання вартості робочої сили через включення в неї вартості нових товарів та послуг значно більші, ніж темпи зниження її внаслідок зменшення вартості  предметів  споживання  під впливом підвищення продуктивності праці.

До складу вартості робочої сили входять:

  •  безпосередньо заробітна плата (тарифний заробіток, посадовий оклад, преміальні виплати, надбавки та доплати);
  •  натуральні виплати (харчування, витрати на житло тощо), які надаються працівникам підприємцями;
  •  витрати роботодавців на соціальне страхування (установлені законом внески на соціальне забезпечення (за віком, у зв’язку з інвалідністю, хворобою, материнством, виробничим травматизмом, безробіттям і у вигляді сімейної допомоги); добровільні чи договірні (засновані на колективних угодах) внески в системі соціального забезпечення і приватне страхування; безпосередні виплати трудівникам у зв’язку з відсутністю на роботі через хворобу, нещасний випадок тощо; вартість медичного й санітарного обслуговування; вихідна допомога (виплати у зв’язку із закінченням строку трудового договору));
  •  витрати на професійну підготовку та підвищення кваліфікації персоналу, професійну орієнтацію та підбір кадрів;
  •  витрати на соціально-побутове обслуговування (їдальні та інші заклади харчування на підприємствах, культурне обслуговування та аналогічні послуги);
  •  податки, які розглядаються як витрати на робочу силу (на фонд заробітної плати, дохід).

Сукупність життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили у грошовому виразі, визначає ціну робочої сили. Залежно від стану ринку праці ціна робочої сили може відхилятися від її вартості. Ціна робочої сили залежить від кон’юнктури ринку праці, попиту та пропозиції робочої сили. Кон’юнктура може коливатися, викликаючи відповідні коливання в ціні. В умовах ринковою економіки попит на робочу силу завжди менший її пропозиції, тобто постійно існує безробіття (наявність безробітних стримує вимоги зайнятих працівників щодо поліпшення умов продажу їхніх послуг). Коли безробіття стає хронічним, закон попиту і пропозиції фактично діє за наявності постійного перевищення пропозиції над попитом робочої сили, а також коливається залежно від циклу ділової кон’юнктури.

Ціна робочої сили регулюється і контролюється державою, профспілками за рахунок створення законодавчої бази, трудових (тарифних) угод профспілок і роботодавців в яких зазначається мінімальна ціна робочої сили, що дає змогу нормально існувати працівникам. Ці угоди підлягають постійному уточненню та оновленню у зв’язку зі змінами умов життя, праці, виробництва.

2. Доходи населення і джерела їх формування

Ринкова економіка за рахунок трудової активності, ініціативи і підприємництва, поряд з підтриманням соціально-незахищених груп населення, потребує державних гарантій забезпечення споживання для всіх громадян.  Доходи населення є характеристиками рівня життя й економічними характеристиками одночасно, оскільки являють собою важливу складову загальної соціально-економічної політики. Доходи населення – це сукупність коштів і витрат у натуральному виразі для підтримання фізичного, морального, економічного й інтелектуального стану людини. Вони є інструментом для визначення рівня добробуту суспільства.

Розрізняють грошові і натуральні доходи. Формування грошових доходів здійснюється за рахунок такого:

  •  оплати праці працівників;
  •  виплат із соціальних фондів (соціальних трансфертів);
  •  підприємницьких доходів;
  •  доходів від власності;
  •  доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності;
  •  інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги тощо).

Оплата праці – це винагорода за виконану роботу, а також оплата відпусток, святкових днів та іншого невідпрацьованого часу відповідно до КЗпПУ і колективних договорів. До цієї статті доходів також відносять стимулюючі доплати і надбавки, премії й одноразові заохочувальні виплати компенсаційні виплати, пов’язані з режимом роботи й умовами праці тощо.

Розмір заробітної плати та регулярність її виплат визначає рівень життя населення (останнє є найважливішим фактором соціально-політичної ситуації в Україні).

До соціальних трансфертів належать пенсії, соціальна допомога, стипендії, страхові компенсації, відшкодування витрат інвалідам, відшкодування збитків репресованим громадянам.

Дохід від підприємницької діяльності є винагородою підприємцю за виконання ним своїх функцій, який формується за рахунок частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємця після виплати процентів за кредит і повністю залежить від ефективності господарювання. Рівень доходів і заробітної плати осіб найманої праці, пов’язаних з малим бізнесом, вищий, ніж у середньому по народному господарству або промисловості. Недержавні малі і середні організації самостійно працюють на ринку, забезпечуючи зайнятість громадян без фінансової участі держави. Проте виникають певні проблеми, пов’язані з формуванням доходів, оплатою праці, розвитком соціально-трудових відносин, а саме:

  •  нестійкість отримуваного доходу через ведення бізнесу з ризиком;
  •  частина прибутку використовується не тільки на розширення виробництва як інвестиції, а й на особисте споживання власника;
  •  часто відсутній соціальний захист населення (не оплачується лікарняний лист, відпустка, не здійснюється оформлення на роботу, не робляться відрахування до небюджетних фондів);
  •  проблеми умов праці та інтенсивність їх впливу вирішуються майже без урахувань чинних норм законодавства.

Доходи населення від власності включають:

  •  виплачені проценти за вкладами вкладникам та доходи за державними та іншими цінними паперами кредитними організація, Держбанком України тощо;
  •  доходи населення від продажу нерухомості на вторинному ринку житла.

Інтенсивного розвитку набувають доходи від придбання засобів виробництва в приватну власність і ведення індивідуальної трудової діяльності.

На даний час в Україні виникає додаткове джерело доходів працівників, зайнятих у суспільному виробництві, це – прибуток. За рахунок чистого прибутку здійснюються такі види доходів, як доходи від інвестицій, інновацій, дивіденди, доходи монополій, соціальні виплати і пільги тощо.

Натуральні доходи включають продукцію особистого підсобного господарства, що використовується на особисте споживання, а також трансферти в натуральній формі.

Виділяють номінальні і реальні доходи. Номінальні доходи – це величина нарахованих виплат і натуральних видач. Реальні доходи – це номінальні доходи, скориговані на зміни цін на товари і тарифів на послуги.

Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення:

           (1)

де: ДР – доходи реальні; ДН – доходи номінальні; ІЦ – індекс споживчих цін.

Номінальні і реальні доходи, а також розміри і динаміка основних доходів окремих груп населення (заробітна плата, пенсії або стипендії) дають перше уявлення щодо рівня життя.

Для характеристики добробуту населення велике значення мають сукупні доходи (всього населення, сім’ї, окремого індивідууму), зростання яких за умови незмінних цін і податків свідчить про підвищення можливостей задоволення потреб. Сукупний дохід охоплює всі види грошових доходів, а також вартість натуральних надходжень, отриманих від особистого підсобного господарства і використаних на особисте (домашнє) споживання. Окрім того, в сукупний дохід входить вартість безплатних послуг, що отримуються за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів і фондів підприємств (послуги охорони здоров’я, освіти, дотації на житло, транспорт, харчування тощо).

Грошові і сукупні доходи поділяються на загальні і чисті. Загальні доходи містять усі надходження, і розраховуються до сплати податків і обов’язкових платежів. Чисті доходи населення – це результат перерозподільних процесів, тобто це ті доходи, що залишаються після здійснення зазначених платежів. Чисті доходи коригуються з урахуванням натуральних соціальних трансфертів. До скоригованих чистих доходів відносять чисті доходи і сальдо натуральних трансфертів.

До доходів населення також належать кошти, які взяті у нього в борг.

Кінцеві доходи включають скориговані чисті доходи і чисті борги населенню, а відношення суми кінцевих доходів до чисельності населення являє собою середньодушовий грошовий дохід.

Сьогодні дедалі більшого значення набуває визначення доходів домашніх господарств, що необхідно для адресної допомоги населенню, раціонального оподаткування. Домашнє господарство – один із суб’єктів економічної діяльності, який забезпечує економіку ресурсами, насамперед трудовими і грошовими, а також використовує отримані кошти для забезпечення життєдіяльності людей. Найчастіше  домашнє господарство за кількістю членів збігається з сім’єю.

Сім’я – це споріднені особи, які спільно проживають і ведуть спільне господарство. Проте в деяких випадках домашнє господарство може складатися з кількох сімей, а також використовувати найману працю.

Бюджет сімї складається з двох частин – дохідної і витратної. На доходи і витрати сімей впливають фактори, обумовлені типом сімї (залежить від чисельного і соціально-демографічного складу, співвідношення працюючих і утриманців тощо), характеру зайнятості, рівня отримуваних доходів, забезпеченості житлом, предметами культурно-побутового характеру, місця проживання, характеру розселення, району проживання тощо. У структурі джерел сукупного доходу сімей (як і особистого, і всього населення) за останні роки відбулися певні зміни (частка доходів у вигляді оплати праці має тенденцію до зниження, збільшується питома вага доходів від особистого підсобного господарства, питома вага інших джерел також має тенденцію до зростання). У структурі сукупних доходів виявляється політика держави, спрямована на те, щоб в умовах ринкової економіки кожна працездатна людина сама відповідала за свій матеріальний добробут.

Використання сукупного доходу, який ураховується в сімейному бюджеті, здійснюється за такими напрямами:

  •  споживчі витрати;
  •  податки;
  •  збори;
  •  платежі;
  •  інші витрати;
  •  накопичення.

Доходи, у процесі реалізації, використовується на споживання матеріальних благ та на споживання послуг. На структуру споживання впливає не тільки зростання грошових доходів, а й зміни структури населення, підвищення його освітнього і культурного рівня.

Залежно від джерел формування доходи можуть бути трудові і нетрудові. За визначенням Міжнародної організації праці трудовий дохід – це дохід, який отримує працівник у результаті своєї економічної діяльності як наймана робоча сила або у разі самостійної зайнятості. Слід розрізняти також трудові доходи від основної роботи за наймом і доходи від вторинної зайнятості. Нетрудові доходи являють собою надходження від діяльності, що ведеться з відхиленнями від чинних у державі правових норм, норм моралі та поведінки громадян.

В Україні значна частина доходів є прихованими. Вони пов’язані з тіньовою економікою, що являє собою приховану економічну діяльність. До неї відносять:

  •  види економічної діяльності, що не є незаконним бізнесом, проте в них приховуються або зменшуються доходи (не відображаються певні виконані роботи, здійснюється не документоване наймання працівників, знижується величина заробітної плати з метою ухилення від податків, податків за соціальним забезпеченням та інших зобов’язань);
  •  неформальна економічна діяльність, яка належить до законних видів діяльності або ведеться некорпоративними підприємствами (які ведуть економічну діяльність, але не оформлюються на законних підставах);
  •  нелегальна діяльність, що охоплює незаконне виробництво і підпадає під кримінальну відповідальність (реалізація наркотиків, контрабанда тощо).

Окрім того, до прихованих доходів відносять доходи осіб, які ведуть незареєстровану індивідуальну підприємницьку діяльність (доходи від виробництва продукції для продажу в особистих підсобних господарствах, продаж товарів приватними особами на ринках, від послуг з будівництва, що здійснюється неформальними бригадами, юридичних послуг, послуг з ремонту одягу, взуття, побутової техніки, індивідуальних послуг у сфері освіти і культури тощо).

Залежно від циклів життєдіяльності людини розрізняють доходи, які отримуються:

  •  до участі в праці (до працездатного віку);
  •  від участі в трудовій, підприємницькій, громадській діяльності;
  •  тимчасово непрацюючими (безробітні, переселенці);
  •  після завершення трудової діяльності (пенсіонери).

За допомогою такої класифікації можна простежити, якою мірою людина забезпечена доходами і соціально захищена на всіх стадіях свого життя. Співвідношення між різними джерелами і видами доходів не постійне. Воно змінюється під дією багатьох факторів, набір яких неоднаковий для різних груп населення і на різних рівнях.

3. Диференціація доходів населення

Диференціація доходів визначається рівнем розвитку продуктивних сил і суспільних відносин і залежить від економічних, демографічних і соціальних факторів. Диференціацію доходів можна наочно показати через співвідношення рівнів матеріальної забезпеченості – 10 % найбільш і 10 % найменш забезпечених груп населення (децільний коефіцієнт). Одним із показників диференціації населення за рівнем доходів у соціально-економічній статистиці є індекс концентрації доходів, або коефіцієнт Джині, який відображає характер розподілу всієї суми доходів населення між окремими його групами. Величина його може коливатися від 0 до 1. За рівномірного розподілу доходів коефіцієнт наближається до 0. Чим вище значення показника, тобто чим ближче до 1, тим нерівномірніше розподілені доходи в суспільстві. Основою коефіцієнта Джині, який розраховується за допомогою кривої Лоренца, є ідея, що крайніми позиціями в розподілі доходів або благ між групами осіб є егалітарне (всі, хто бере участь у розподілі отримують рівні частки) і антиегалітарне (один учасник розподілу отримує всі блага). У першому випадку маємо повну рівність, у другому – абсолютну нерівність в розподілі.

Розрахунок коефіцієнта Джині здійснюється на основі даних про розподіл населення за рівнем середнього на члена домогосподарства доходу. Загальну кількість осіб, які отримують дохід, ділять на п’ять рівних квінтильних груп і визначається, якою часткою доходу володіє кожна група населення. Потім за одержаними накопиченими результатами будується крива Лоренца (графічне зображення рівня концентрації явища). Щоб зобразити криву Лоренца на осях координат з процентною шкалою від 0 до 100 відкладаються кумулятивні (накопичені) результати розподілів: на горизонтальній осі – квінтилі осіб, що отримують дохід, на вертикальній – квінтилі отриманих доходів. Крива Лоренца будуються сполученням крапок, що відповідають кумулятивним відсотковим часткам доходів, отриманих квінтильними групами населення. За рівномірного розподілу доходів кожна 20-% група населення мала б п’яту частину доходів суспільства. На графіку це зображається діагоналлю квадрата і є лінією рівномірного розподілу (рис. 1). Коефіцієнт Джині виявляє середню різницю в доходах між двома одержувачами. Наприклад, якщо коефіцієнт Джині дорівнює 0,2, то це значить, що середня різниця в доходах одержувачів, які належать до цієї сукупності, становить 40 % від середнього доходу сукупності.

Доходи

100

90

80

70

60

50

40

30

20

10

20

40

60

80

100

          

                 Населення, ранжируване в порядку зростання доходів

_______  лінія рівномірного розподілу

_ _ _ _ _   лінія фактичного розподілу

Рис. 1. Диференціація доходів населення

Величина доходів і різниця між ними обумовлені впливом таких факторів:

  •  соціально-політичних;
  •  соціально-демографічних (стать, вік, наявність таланту і здібностей);
  •  соціально-професійних (освіта, професія, спеціальність, кваліфікація, досвід);
  •  соціально-статусних (зайнята або незайнята особа суспільно корисною діяльністю, дитина, молодь, що вчиться, найманий працівник, власник майна, підприємець, фермер, пенсіонер, інвалід);
  •  соціально-економічних (вид занять або діяльності, вид виробництва, умови праці);
  •  соціально-географічних (природно-кліматичні особливості місця проживання, щільність і характер розселення, національні особливості).

Окрім того, на формування доходів, їх величину впливають нівелюючі і диференціюючі фактори. Нівелюючі – складання заробітків сім’ї, пенсії пенсіонерів, які живуть в сім’ї і вносять свою пенсію до бюджету сім’ї, допомоги, що одержують члени сім’ї. Диференціюючі – наявність непрацездатних членів сім’ї, їх кількість у сім’ї; співвідношення працюючих і непрацюючих членів сім’ї.

В усіх економічних системах здійснюється регулювання доходів, що являє собою складову соціальної (економічної) політики суспільства. Політика доходів впливає на заінтересованість найманих працівників і підприємців у поліпшенні результатів праці з метою розвитку економіки в цілому оскільки (сприяє підвищенню доходів населення, рівня його життя). Державне регулювання доходів –система заходів і норм законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, що спрямовані на створення умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої сили і її розвитку, послабленню соціальної напруженості. Воно полягає в перерозподілі їх через державний бюджет за допомогою диференційованого оподаткування різних груп одержувачів доходів і соціальних виплат. Таке регулювання сприяє підвищенню доходів незаможних, створює умови для нормального відтворення їх робочої сили, усунення диспропорцій, пов’язаних з неоднаковими виробничими факторами (земля, капітал, праця, підприємницька здатність) регулювання зайнятості, зниження соціальної напруженості тощо. Ступінь впливу держави на процес перерозподілу доходів визначається обсягом соціальних витрат із державного і місцевого бюджетів. Розміри соціальних виплат залежать від фінансових можливостей держави, а перевищення величини соціальних виплат над податковими надходженнями веде до бюджетного дефіциту та інфляції.

Політика доходів ґрунтується на принципах (соціальна справедливість; соціальне партнерство і солідарність усіх верств населення; індивідуальна відповідальність за своє матеріальне становище; право на працю і достойна винагорода; право на професіональні об’єднання; економічна доцільність тощо) та має нормативно-правову фіксацію в Конституції та в інших законодавчих актах.

Державне регулювання доходів і споживання ґрунтується на певних методах. Можна виділити такі методи, які взаємозалежні і доповнюють один одного:

  •  законодавчі методи (розроблення законодавчої і нормативної бази регулювання доходів (нормативи використовуються для розрахунків нормативних споживчих бюджетів, ставки податків (для утримання прибуткового податку), податків з юридичних осіб (включаючи і соціальні податки). Регулювання доходів населення здійснюється з урахуванням норм Конституції України, КЗпПУ, законів про зайнятість населення, колективних договорів і угод, положень про загальнодержавне соціальне страхування, пенсійне забезпечення);
  •  економічні методи (визначають мінімальну оплату, податкову політику, регулювання цін, зайнятості, оплати праці працівників);
  •  адміністративні методи (охоплюють такі заходи: прямий державний контроль над монопольними ринками; розроблення стандартів, контроль за їх додержанням, визначення і підтримання мінімально допустимих параметрів життя населення (установлення мінімуму заробітної плати, пенсій, допомоги на випадок безробіття); захист інтересів нації – ліцензування експорту або Державний контроль над імпортом);
  •  погоджувальні методи або соціальне партнерство (досить поширені і вважаються найбільш економними і “безкровними”, оскільки соціальне партнерство являє собою узгодження дій уряду, підприємців щодо динаміки оплати праці і соціальних трансфертів).

Об’єктивною характеристикою рівня грошових доходів є відповідність їх прожитковому мінімуму. Прожитковий мінімум являє собою показник обсягу і структури споживання основних матеріальних благ та послуг на мінімально допустимому рівні, що забезпечує підтримування активного фізичного стану різних соціально-демографічних груп населення. Проте цей показник призначається для певного періоду подолання кризового стану економіки. Згідно з міжнародним правом мінімальні розміри оплати праці, а також пенсії за віком, стипендії, соціальні допомоги та інші компенсаційні виплати мають орієнтуватися на величину прожиткового мінімуму. На розмір прожиткового мінімуму впливають потреби населення, які залежать від природно-кліматичних умов і національних традицій, статевого складу і щільності населення, розміру і структури сімей, характеру поселення, економічного розвитку території, співвідношення різних галузевих і професійних груп працівників, рівня регіональних цін тощо.

Для установлення вартісного показника прожиткового мінімуму вводиться поняття бюджету прожиткового мінімуму. Бюджет прожиткового мінімуму являє собою вартісну оцінку натурального набору прожиткового мінімуму, а також включає всі витрати на податки та інші обов’язкові платежі.

Застосовуються два основні підходи до побудови бюджету прожиткового мінімуму:

  •  нормативний (концепція споживання на науково обґрунтованому мінімально необхідному рівні);
  •  статистичний (ґрунтується на аналізі закономірностей споживання, що реально склалися, відображенні його поточних особливостей).

Бюджет прожиткового мінімуму розраховується так:

  •  визначається споживання продуктів споживання в середньому на одного члена сімї з урахуванням статевої структури населення;
  •  розраховується загальний обсяг мінімально необхідних витрат на придбання продуктів харчування на одного члена сімї;
  •  визначається вартісна оцінка бюджету прожиткового мінімуму в регіоні.

Прожитковий мінімум і величина його вартості для громадян працездатного віку є інструментами соціальної політики (використовуватися як орієнтири під час регулювання доходів і витрат різних груп населення; обґрунтовує розміри оплати праці, регулює міжгалузеве підвищення заробітної плати та співвідношення в оплаті праці за галузями; оцінює матеріальні і фінансові ресурсів, що необхідні для реалізації поточних і перспективних соціальних програм на різних рівнях).

Профспілками України розроблені методичні підходи до розрахунку прожиткового мінімуму. Згідно з ними визначаються мінімальний асортимент і вартісна величина “споживчого кошика” на продукти харчування, а також витрати на житлово-комунальні послуги, непродовольчі товари, транспортні послуги тощо. Мінімальні норми (на їхній основі розраховані “споживчі кошики”), структура прожиткового мінімуму періодично уточнюються та переглядаються, а їх вартісна оцінка формується за відповідними цінами і тарифами (використовуються середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням усіх видів торгівлі). “Споживчий кошик” визначається не рідше одного разу на п’ять років.

Набір продуктів харчування прожиткового мінімуму включає продовольчі товари, об’єднані в такі укрупнені групи: хлібопродукти; картопля; овочі; фрукти і ягоди; м’ясопродукти; молокопродукти; рибопродукти; яйця; цукор, кондитерські вироби; рослинне масло, маргарин. Цей набір розрахований на основі мінімальних розмірів споживання продуктів харчування для різних категорій населення, розроблених науково-дослідним інститутом харчування МОЗ України. Розрахунки набору продуктів харчування ґрунтуються на нормах фізіологічних потреб у харчових продуктах для дорослого населення України і рекомендацій про потреби людини в енергії і білках; відомостей про хімічний склад основних продуктів харчування і витрат речовин у процесі продукції.

Витрати на оплату житлово-комунальних послуг визначаються на основі норм загальної площі житла і нормативів споживання основних видів комунальних послуг (вода, тепло, газ, каналізація, електроенергія, телефон тощо) на одну людину.

Визначення частки витрат прожиткового мінімуму, які використовуються на придбання непродовольчих товарів, послуг (без урахування житлово-комунальних), виплату податків та інших обов’язкових платежів ґрунтується на використанні фактичного співвідношення між цими витратами й витратами на харчування, яке склалося в базовому періоді (за матеріалами бюджет них обстежень).

Більш правомірною та науково обґрунтованою категорією є мінімальний споживчий бюджет (МСБ), що забезпечує нормальне відтворення робочої сили працездатних й нормальну життєдіяльність непрацездатних громадян, і – це законодавчо встановлена в державі середньодушова місячна вартість набору продуктів харчування, непродовольчих товарів, оплати необхідних послуг, ліків, предметів побуту, в тому числі й довготривалого користування, задоволення в установлених межах культурних потреб, розрахованих на підставі науково обґрунтованих норм і нормативів з урахуванням національних особливостей (в Україні такий розрахунок вперше проведено в 1991 р. для 13 статево-вікових груп). Цей показник відображає нижню межу ціни робочої сили, що дає змогу підтримувати здоров’я і працездатність людини на нормальному рівні, котрий відповідає вимогам фізіології.

Розрахунки прожиткового мінімуму доцільно здійснювати не тільки в середньому на душу населення або сім’ю, а й окремо для працездатних громадян, дітей до 6-ти років, підлітків 7–15-ти років, пенсіонерів. Це дає змогу диференційовано оцінювати вартість відтворення, а відтак визначати мінімально необхідні рівні доходів для різних за складом типів сімей: подружньої пари з дітьми і без дітей, одиноких працівників, неповних сімей, пенсіонерів (так, для проживаючих у сім’ї середньодушові споживчі втрати нижчі, ніж у одинокої людини за рахунок зменшення плати за житло, купівлі непродовольчих товарів і товарів тривалого використання; у сім’ї, яка складається з чотирьох дорослих членів, вони знижуються приблизно на 10 %; прожитковий мінімум для одинокого пенсіонера приблизно вищий на 10–15 %, ніж у того, який живе в сім’ї).

На життєвий рівень населення негативно впливає інфляція, оскільки в умовах інфляційних процесів розбалансованості ринку товарів і послуг, порушення господарських пропорцій в економіці важлива роль належить державі щодо регулювання доходів населення, тобто індексація всіх видів доходів з метою компенсації збитків населення від зростання споживчих цін (в 1997 р. ухвалено закон, який передбачає індексацію доходів населення за інфляції більше 5 %).

Завдання подальшого підвищення народного добробуту, розроблення концепції рівня (якості) життя пов’язані з необхідністю визначення раціонального споживчого бюджету, з допомогою якого визначаються структура і розмір доходів, необхідних для задоволення потреб відповідно до науково розрахованих раціональних норм. Визначення раціональних норм і раціонального бюджету ґрунтується на принципі повного задоволення розумних потреб людини без прив’язки його до певних строків. При цьому необхідно враховувати реальні обсяги виробництва і послуг, що можуть бути досягнуті в перспективі.

4. Поняття і показники рівня життя

Рівень життя – це соціально-економічна категорія, яка відображає ступінь розвитку і задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб населення, а також умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб. Структура змісту цього питання може бути подана у вигляді комплексів потреб і коштів для їх задоволення. Потреби людей різноманітні.

Потреба – це необхідність в життєвих засобах, яка набуває специфічної форми відповідно до культурного рівня та особистих якостей індивіда. У зв’язку з цим і різний набір потреб кожної людини. Для визначення ступеня задоволення потреб фактичне споживання товарів і послуг співвідносять з мінімальними і раціональними стандартами їх споживання.

Відповідно до конвенцій МОП кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування), який необхідний для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, а також право на забезпечення у разі безробіття, інвалідності тощо. Підвищення рівня життя сприяє поліпшенню якості життя, тобто умов існування людини.

Якість життя характеризується рівнем споживання товарів й послуг, а також включає соціальні результати економічного і політичного розвитку (середня тривалість життя, рівень захворюваності, умови й охорона праці, соціальна захищеність населення, поліпшення соціального середовища, забезпечення прав людини).

Згідно з рекомендаціями МОП рівень життя відображають такі показники:

  •  обсяг фонду споживання на душу населення, реальні доходи, тривалість життя, освіта;
  •  обсяг споживання важливих продуктів у натуральному виразі, забезпеченість житлом, комунальними і соціальними послугами, транспортом і зв’язком;
  •  охорона здоров’я, соціальне забезпечення.

Виходячи з міжнародних норм необхідно також враховувати: зайнятість і умови праці, чинні соціальні гарантії, демографічні. екологічні умови, домашнє майно тощо. Окрім цього, необхідно брати до уваги поширення негативних соціально-економічних явищ, таких як інфляція, безробіття, бідність, злочинність, дискримінація в різних її проявах.

Рівень життя визначають в цілому по країні, по окремих територіях та соціальних групах. Для характеристики рівня життя використовується такий інтегральний показник, як індекс людського розвитку, котрий включає три індикатори:

  •  національний або валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення (обчислюється в доларах паритету купівельної спроможності (ПКС));
  •  тривалість життя (у роках) – головний показник поліпшення рівня життя;
  •  рівень освіти населення.

Ці величини співвідносяться з найвищими світовими рівнями цих показників (роками навчання і грамотність дорослого населення – у відсотках). Індекс людського розвитку вирізняється простотою обчислення, універсальністю, статистичною доступністю, однак він не повністю охоплює умови життя, всі основні компоненти рівня життя. Тому для обчислення інтегрального індексу рівня життя необхідно визначити індекси таких його компонентів у розрахунку на душу населення, харчування (за його калорійністю і вмістом білків), фонду домашнього майна (в порівнянних цінах), житла (площа з урахуванням вигод), здоров’я й охорони здоров’я (за динамікою тривалості життя, рівнем смертності, витратами на охорону здоров’я), освіти і культури (за кількістю місць навчання і витратами на освіту і культуру), послуг населенню (у порівнянних цінах) тощо.

Рівень життя населення залежить від економічного потенціалу і визначається величиною ВВП й структурою його використання. Джерелом підвищення рівня життя населення є зростання національного доходу (НД) – частина сукупного суспільного продукту після відрахування витрачених у процесі виробництва засобів праці і матеріальних витрат, тобто новостворену вартість. Його розмір і динаміка залежать від багатьох факторів (продуктивність праці, зайнятість, галузева структура економіки, обсяги інвестицій, рівень розвитку соціальної сфери) та ділиться на такі фонди:

  •  фонд нагромадження – частина НД, що використовується на розширене відтворення, збільшення невиробничих фондів та створення державних резервів;
  •  фонд споживання це частина НД, що використовується для задоволення невиробничих потреб (особистих і суспільних), а також на утримання організацій невиробничої сфери. Його джерелом є необхідний продукт і частина додаткового продукту, а до складу входять: особисте споживання населенням матеріальних благ і послуг; матеріальні витрати в організаціях невиробничої сфери, які обслуговують населення (освіта, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, культурне і невиробниче побутове обслуговування, пасажирський транспорт); матеріальні витрати в організаціях, які надають допомогу суспільству в цілому (управління, наука, оборона, служба безпеки). Залежно від формування і використання фонд споживання поділяється на: фонд заробітної плати і доходів; фонд суспільного споживання; фонд утримання суспільних організацій та апарату управління.

Подальший розвиток суспільства супроводжується зростанням реальної заробітної плати і доходів, поліпшенням якості предметів споживання і послуг тощо. Оскільки збільшення фонду споживання має певні межі, необхідно забезпечити оптимальні співвідношення між фондами споживання і нагромадження, щоб забезпечити як високі і стабільні темпи економічного зростання, так і підвищення рівня життя. Показники життєвих умов населення значно погіршуються у зв’язку з нарощуванням інфляційних тенденцій, що знаходить відображення у прискореній динаміці цін на споживчі товари і послуги, співвідношенні номінальної і реальної заробітної плати. Підвищення цін на споживчі товари і послуги призводить до істотного уповільнення темпів зростання номінальної заробітної плати і падіння реальної заробітної плати. Для оцінювання зміни рівня життя населення визначають індекс вартості життя ВЖ), який розраховують за набором товарів та послуг для різних соціально-демографічних груп населення і за мінімальним набором:

          (2)

де Ц0, Ц1 – ціна покупки відповідно базисного і поточного періодів; g0, g1 – обсяг покупок базисного і поточного періодів.

Для характеристики рівня життя використовуються показники бідності: абсолютної (бідними є частина домогосподарств, які не можуть забезпечити себе необхідною сумою благ, що є необхідними для збереження здоров’я і ведення помірно активного трудового життя) і відносної (бідними є частина домогосподарств, які мають низькі доходи (відносна бідність характеризується доходом, що не перевищує 40–60 % доходу, що склався в країні)). На поняття бідності як соціально-економічного явища впливає соціальна політика, що проводиться в країні.

Рівень бідності і чисельність бідних залежить від межі бідності, офіційно установленої державою, яка, у свою чергу, залежить від її фінансових можливостей, оскільки декларовані межі бідності ґрунтуються на певних розмірах соціальних програм. Нині факторами бідності в Україні є такі:

  •  місце розташування домогосподарств (у сільських районах рівень бідності вищий, проте необхідно враховувати, що сільська і міська бідність суттєво різняться);
  •  висока частка дітей; досягнення пенсійного віку;
  •  безробіття, в тому числі у прихованій формі (невиплати заробітної плати, її затримки, вимушені відпустки з ініціативи наймачів без збереження утримання тощо);
  •  висока частка утриманців у отримувача доходів.

Соціально-економічна характеристика бідності певної частини суспільства визначається системою показників демографічних, економічних і соціальних. До демографічних показників відносять: середній розмір домогосподарства, його склад із характеристиками членів за статтю і віком, народжуваність, смертність, захворюваність членів домогосподарства. Економічні показники – це джерела доходів та їх використання, майно домогосподарства, зайнятість. Соціальні показники – це розшарування бідних, соціальні субсидії, дефіцит бюджету домогосподарства, обсяг і калорійність споживання продуктів харчування, житлові умови, споживання послуг галузей соціального комплексу.

5. Соціально-економічна сутність заробітної плати

Ефективність праці певною мірою визначається діючою системою заробітної плати. Заробітна плата як соціально-економічна категорія: по-перше, є основним джерелом грошових доходів працівників, тому її величина характеризує рівень добробуту всіх членів суспільства; по-друге, заінтересовує працівників підвищувати ефективність виробництва, а відтак безпосередньо впливає на темпи й масштаби соціально-економічного розвитку країни шляхом забезпечення правильної організації заробітної плати.

Заробітна плата як елемент ринку праці є ціною робочої сили, а також статтею витрат на виробництво, що включається до собівартості продукції, робіт (послуг) на окремому підприємстві. Під час визначення заробітної плати як ціни робочої сили необхідно враховувати єдину міру оплати праці, критерієм якої є реальна вартість життя працівника та його сім’ї. Як ціна робочої сили заробітна плата формується на ринку праці і є зовнішньою відносно підприємства. Як елемент ціни виробництва вона має визначатися часткою у створеній підприємством вартості. Під час формування частки заробітної плати необхідно не допускати відшкодування надлишкових затрат праці і забезпечувати її підвищення тільки у зв’язку зі збільшенням кількості випущеної продукції, ефективнішим використанням ресурсів, зростанням продуктивності праці.

Заробітна плата є найбільш дійовим інструментом активізації людського фактору і використання трудового потенціалу. При цьому використання існуючого кваліфікаційного і творчого потенціалу працівників має повністю залежати від наукової обґрунтованості і вибору методів ув’язки заробітної плати з кваліфікацією, змістом виконуваної роботи, результатами праці й умовами, в яких вона здійснюється.

Кардинальні зрушення у технічному оснащенні виробництва, структурі праці та функціях працівників, упровадження нових форм організації праці привели до того, що головною метою економічної стратегії і системи матеріального стимулювання сучасних підприємств стало досягнення не кількісних показників випуску продукції, а якісних параметрів виробництва, таких як поліпшення використання устаткування, робочого часу, удосконалення складу робочої сили, підвищення якості продукції та ефективності виробництва. Це означає перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних. При цьому підвищення ефективності виробництва, збільшення прибутку досягаються не шляхом збільшення обсягів виробництва із залученням додаткових ресурсів, а на основі ефективного використання всіх наявних ресурсів і всебічного зниження витрат виробництва. Матеріальне стимулювання в сучасних умовах застосовується здебільшого в комплексі з організаційно-технічними заходами, пов’язаними з підвищенням змістовності праці, поліпшенням її умов.

Відповідно до ЗУ “Про оплату праці” заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Як важлива соціально-економічна категорія заробітна плата в ринковій економіці має виконувати такі функції:

  •  відтворювальну – як джерела відтворення робочої сили і засобу залучення людей до пращ;
  •  стимулюючу – встановлення залежності рівня заробітної плати від кількості, якості і результатів праці;
  •  регулюючу – як засіб розподілу і перерозподілу кадрів по регіонах країни, галузях економіки з урахуванням ринкової кон’юнктури;
  •  соціальну – забезпечення соціальної справедливості, однакової винагороди за однакову працю. Проте в сучасних умовах становлення ринку в Україні заробітна плата не може виконати цих функцій.

Сьогодні заробітна плата виконує інші функції, а саме:

  •  збереження зайнятості, запобігання безробіттю ціною заниження заробітної плати;
  •  забезпечення соціальних гарантій;
  •  збереження попереднього статусу, пов’язаного з попереднім робочим місцем;
  •  стримування інфляції (через затримку виплати заробітної плати);
  •  перерозподіл зайнятих по галузях і сферах економіки;
  •  поширення нелегальної діяльності та вторинної зайнятості;
  •  посилення мобільності робочої сили.

Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата (грошова) – це сума коштів, яку одержують працівники за виконання обсягу робіт відповідно до кількості і якості затраченої ними праці, результатів праці (предмети споживання надходять трудівникам через обмін заробітної плати на товари, заробітна плата має грошову форму). Точнішою характеристикою доходів працівників є реальна заробітна плата – сукупність матеріальних і культурних благ, а також послуг, які може придбати трудівник на номінальну заробітну плату. У ринкових умовах у будь-які періоди і в різних районах країни ціни на товари різні, тому на однакову заробітну плату можна придбати різну кількість товарів. Розмір реальної заробітної плати залежить від величини номінальної заробітної плати і рівня цін на предмети споживання і послуги.

Ця залежність має вираз:

           (3)

де ІР. ЗП, ІН. ЗП – відповідно індекс реальної та номінальної заробітної плати; ІЦ – індекс цін.

Якщо ціни на товари зростають швидше, ніж номінальна заробітна плата, то реальна заробітна плата знижується. Підвищення рівня реальної заробітної плати та забезпечення стабільних темпів її зростання, а отже і підвищення купівельної спроможності населення, може бути досягнуто лише двома способами:

  •  суттєвим підвищенням номінальної заробітної плати;
  •  стримуванням зростання цін на споживчі товари та послуги, запровадженням ефективного механізму індексації заробітної плати з метою підтримання її купівельної спроможності, а також грошових доходів і збережень громадян.

Залежно від часу проведення розрізняють індексацію попереджувальну і ретроспективну. Попереджувальна індексація має на меті випередити інфляцію і передбачає підвищення заробітної плати з урахуванням прогнозованого зростання споживчих цін. При ретроспективній індексації заробітна плата підвищується відповідно до зростання споживчих цін за минулий період. Найчастіше використовується ретроспективна індексація, за якої збільшення тарифних ставок та окладів, проводиться через заздалегідь визначені відрізки часу або за умови досягнення завчасно установленого відсотка зростання споживчих цін. За високої інфляції проведення ретроспективної індексації не забезпечує повної компенсації подорожчання вартості життя. Більш прийнятною є попереджувальна індексація.

У системі індексації важливим елементом є поріг індексації, що являє собою індекс споживчих цін, у разі досягнення якого заробітна плата підвищується (наприклад, порогом індексації, коли вона проводилася автоматично, в Італії визначено 1 %, в Бельгії – 2 %, в Україні – 5 %). З урахуванням досвіду розвинутих країн поріг індексації у міру фінансової стабілізації необхідно установлювати на більш низькому рівні.

За своєю структурою заробітна плата неоднорідна, кожний її елемент виконує властиву їй функцію матеріального стимулювання і має певну економічну самостійність за необхідного взаємозв’язку і взаємообумовленості всіх її частин. Заробітна плата працівників складається з основної (постійної) і додаткової (змінної) частин, а також заохочувальних виплат.

Згідно із ЗУ “Про оплату праці” основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для фахівців і службовців.

Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона містить доплати, надбавки, гарантії і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати – це винагорода за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові й матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які здійснюються понад установлені зазначеними актами норми.

Особливе місце в системі оплати праці посідає мінімальна заробітна плата, що являє собою законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт). Неспроможність підприємства виплачувати мінімальну заробітну плату всім своїм працівникам є однією з ознак банкрутства. Величина мінімальної заробітної плати звичайно визначається на основі прожиткового мінімуму, який розраховується за нормативами задоволення мінімальних потреб у товарах і послугах з урахуванням рівня цін, і повинна відповідати йому. Якщо такої відповідності немає, то це свідчить про відставання економічного розвитку країни або про недосконалість існуючої системи розподілу, оскільки мінімальна заробітна плата – одна із складових мінімальних гарантій держави. Відповідність мінімальної заробітної плати споживчому мінімуму можлива лише за стабільної економічної ситуації і певного високого рівня виробництва. В умовах кризового стану економіки мінімальний розмір оплати праці та інші соціальні виплати визначаються виходячи з реальних економічних умов. У міру стабілізації економіки мінімальний розмір заробітної плати повинен наближуватися до рівня прожиткового мінімуму. У різних країнах установлення і перегляд мінімальної заробітної плати суттєво різняться (наприклад, мінімальна заробітна плата у США, Франції, Нідерландах, Іспанії – законодавчо; у Бельгії і Греції – на підставі загальнонаціональної угоди уряду, профспілок і підприємців; в Італії, Німеччині, Великобританії – на підставі галузевих мінімумів заробітної плати (загальнонаціональний мінімум відсутній)).

У процесі подальшого реформування оплати праці в Україні, приведення законодавчих норм до європейських стандартів, базовим питанням під час укладення генеральної угоди має стати встановлення мінімальної годинної заробітної плати. Мінімальна годинне заробітна плата – це гарантована мінімальна винагорода, обчислена у грошовому виразі, яку власник або уповноважений орган виплачує працівникові за виконану ним годинну норму. Ураховуючи що місячна мінімальна заробітна плата не може бути меншою за встановлений законодавством розмір, годинна мінімальна заробітні плата не є похідною місячної заробітної плати. Установлення годинної мінімальної заробітної плати не повинні скасовувати норму місячної мінімальної заробітної плати, оскільки в умовах наявності прихованого безробіття запровадження годинне мінімальної заробітної плати може спричинити збільшення часткового безробіття й зменшення доходів населення.

6. Принципи і складові елементи організації заробітної плати

Організація оплати праці – один з найважливіших інструментів, що визначає взаємозв’язок міри праці і міри його оплаті. Міру праці визначають кількісні та якісні її аспекти, а міру оплати – прожитковий рівень як вихідний її момент. Підвищення матеріальної заінтересованості працівників в ефективній роботі має ґрунтуватися за таких умов оплати праці, які б максимально стимулювали збільшення обсягу продажу товарів та послуг, підвищення рівня техніки, освіти і професійної підготовки, удосконалення організації виробництва і праці.

Організація заробітної плати на підприємстві – це система диференціації і регулювання за категоріями персоналу в залежності від складності виконуваних робіт, а також індивідуальних і колективних результатів праці при забезпеченні гарантованого з робітку за виконання норми праці.

Організації заробітної плати властиві певні принципи:

  •  оплата праці найманого працівника залежно від його особистого трудового вкладу, кількості і якості витраченої праці (необхідно враховувати результати господарської діяльності підприємства і його фінансові можливості. Кількість праці вимірюється тривалістю робочого часу в годинах, днях або обсягом затрат праці в одиницю часу. Обсяг затрат праці виражається кількістю виробленої продукції або виконаних робіт певної якості. Якість праці виражає ступінь складності самої праці, яка визначається певним рівнем кваліфікації, умовами праці, її значенням);
  •  надання самостійності підприємствам у виборі форм і систем оплати праці і визначенні її розміру (величина заробітної плати за фактично виконану норму праці (роботу) не повинна обмежуватися, водночас вона не може бути нижчою від установленої державою мінімальної заробітної плати);
  •  співвідношення в оплаті праці різних категорій і професійно-кваліфікаційних груп з урахуванням складності виконуваних робіт і умов праці, її престижності (складніша й кваліфікованіша праця оплачується вище за просту й малокваліфіковану, оскільки робітник вищої кваліфікації за однакових затрат праці порівняно з робітником меншої кваліфікації створює більшу кількість матеріальних цінностей і може виконувати складніші роботи. Цей принцип сприяє не тільки зростанню продуктивності праці, а й заінтересованості працівників у підвищенні кваліфікації. Існує також диференціація оплати праці залежно від умов праці, важкості, шкідливості або небезпеки для здоров’я людини. Вища оплата тяжкої праці порівняно з легкою, а також праці в умовах виробництва, які відрізняються від нормальних, забезпечує матеріальну компенсацію підвищених затрат праці і сприяє залученню працівників до непривабливих робіт. Цим працівникам установлюються доплати до ставок, окладів, додаткові виплати і пільги);
  •  стимулювання підвищення технічного й організаційного рівня виробництва, зниження собівартості й підвищення якості продукції;
  •  регулювання розмірів мінімальної заробітної плати, які мають забезпечувати просте відтворення робочої сили працівникам різної кваліфікації (в Україні розрізняють державне та тарифно-договірне регулювання заробітної плати);
  •  забезпечення випереджувальних темпів зростання продуктивності праці порівняно з темпами підвищення заробітної плати;
  •  посилення соціального захисту працівників (рівень оплати праці має забезпечувати нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації);
  •  ясність і простота (зв’язок між результатами праці і заробітною платою має бути простим і ясним, зрозумілим кожному працівникові. Це сприяє підвищенню матеріальної заінтересованості робітників, фахівців, службовців у поліпшенні виробничих показників. З цією метою на підприємстві необхідно застосувати прості системи заробітної плати, скоротити кількість показників преміювання).

Головною вимогою до організації заробітної плати на підприємстві є забезпечення необхідного підвищення заробітної плати при зниженні її затрат на одиницю продукції, а також гарантованості виплати заробітної плати за рахунок результатів діяльності підприємства.

Згідно із ЗУ “Про оплату праці” організація оплати праці здійснюється на підставі:

  •  законодавчих та інших нормативних актів;
  •  генеральної угоди на державному рівні;
  •  галузевих, регіональних угод;
  •  колективних договорів;
  •  трудових договорів.

Суб’єктами організації оплати праці є:

  •  органи державної влади та місцевого самоврядування;
  •  власники, об’єднання власників або їхні представницькі органи;
  •  професійні спілки, об’єднання професійних спілок або їхні представницькі органи;
  •  працівники.

Основні принципи організації оплати праці здійснюються за допомогою складових елементів (система угод і договорів на різних рівнях), а також через:

  •  установлення норм трудових затрат (нормування праці);
  •  установлення норм оплати праці, а саме застосування тарифної системи, або системи пайової участі працівника у фонді оплати пращ підприємства;
  •  визначення системи оплати праці, тобто способу урахування при оплаті індивідуальних і колективних результатів праці;
  •  установлення порядку змін в організації оплати праці на окремих підприємствах і його структурних підрозділах.

Кожний з елементів має точно окреслене призначення, проте вони взаємодіють між собою, що забезпечує за правильного їх застосування дійову систему матеріальної заінтересованості у досягненні певних виробничих показників.

Спосіб формування заробітної плати (рис. 2) кожне підприємство вибирає самостійно – або на основі тарифної системи, або на основі безтарифної системи (за винятком організацій бюджетної сфери, в яких здійснюється державне регулювання оплати праці). Організація оплати праці на базі тарифної системи гарантує працівнику отримання основної оплати і всієї оплати незалежно від результатів роботи підприємства, тобто з урахуванням лише індивідуальних результатів праці, а системи пайової участі або “безтарифна система” – більшою мірою кінцеві результати роботи на основі установлення пайової участі працівника у фонді оплати праці підприємства.

Рис. 2. Формування заробітної плати

Диференціація заробітної плати працівників залежить від складності й умов праці. Оплата за працею передбачає порівняння праці різної якості. Система заробітної плати – зв’язок заробітку працівників з кількісними і якісними результатами їхньої праці, що на основі раціонального вибору і побудови сприяють забезпеченню матеріальної заінтересованості у зростанні продуктивності праці, поліпшенню якості продукції, підвищенню її конкурентоспроможності та економії матеріальних ресурсів.

Формою додаткової оплати праці за виконання і перевиконання цих показників є премія. Необхідність преміювання зумовлюється тим, що оплата праці за відпрацьований час, як і за кількість виробленої продукції, не дає змоги сповна врахувати результати праці, об’єднати особисту матеріальну заінтересованість з колективною, стимулювати підвищення продуктивності праці, поліпшення використання виробничих фондів, підвищення якості продукції.

В Україні відбуваються певні зміни й у сфері оплати праці. Проте ці зміни відбуваються повільно і система оплати праці має такі недоліки:

  •  розбіжності в розмірах заробітної плати працівників за рівнем кваліфікації у  державному і недержавному секторах (заробітна плата в державному секторі на 20 % нижча, ніж у приватному (у США витрати на робочу силу в державному секторі на одну відпрацьовану людино-годину в 1,5 рази вищі ніж у приватному));
  •  низька частка заробітної плати у валовому внутрішньому продукті;
  •  деформоване співвідношення мінімального і максимального рівнів заробітної плати (в Україні – ;в європейських країнах –  та );
  •  втрата тарифною зарплатою своєї стимулюючої ролі (недостатня тарифна частина в загальній заробітній платі);
  •  недостатня залежність розмірів заробітної плати від кількості і якості праці;
  •  невиконання мінімальною заробітною платою своїх функцій;
  •  деформація співвідношення рівнів заробітної плати працівників фізичної і розумової праці.

Ринок як економічна система передбачає вільний обіг усіх матеріальних цінностей, а також специфічного товару – робочої сили. За цих умов реформа заробітної плати має зняти будь-які обмеження трудових доходів громадян, гарантувати кожній людині право заробляти у міру своїх можливостей і бажань. Отже, правильна організація заробітної плати є необхідною умовою ефективного стимулювання праці.

Подальше реформування заробітної плати має здійснюватися через підвищення ціни робочої сили, установлення єдиних регуляторів і рівноцінних умов відтворення робочої сили незалежно від форм власності; збільшення тарифної частини у заробітній платі; підвищення частки мінімальної заробітної плати у середній заробітній платі, удосконалення механізму державного говірного регулювання заробітної плати. Удосконалення організації заробітної плати має здійснюватися разом із проведенням загальної соціально-економічної (структурної, податкової, цінової) політики.

Отже, правильне розуміння і повне урахування особливостей, змісту, функцій і принципів організації заробітної плати можуть сприяти побудові науково обґрунтованих моделей і концепцій оплати праці, які заінтересовують працівників у максимальних кінцевих результатах і економічному зростанні.

7. Державне регулювання заробітної плати

Згідно із ЗУ “Про оплату праці” держава здійснює регулювання зарплати працівників підприємств усіх форм власності і господарювання через установлення розміру мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, керівників державних підприємств, а також через оподаткування доходів працівників. Держава також має забезпечувати науково-методичне обґрунтування заробітної плати, тарифних умов, розроблення нормативів трудових затрат на масові технологічні процеси, дослідження і вивчення зарубіжного і вітчизняного досвіду з питань організації заробітної плати тощо.

Мінімальна заробітна плата – законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт).

До мінімальної заробітної плати включаються доплати, надбавки, премії.

В доплати не входять: виплати за роботу в понаднормований час, у важких або шкідливих умовах, з особливими географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику здоров’ю тощо (повинні виплачуватися зверх мінімуму).

Вона є основою для визначення державних тарифів у сфері оплати праці, пенсій, стипендій, допомоги та інших соціальних виплат.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності та господарювання (виражається в тому, що працівники мають право претендувати на певний місячний рівень винагороди за працю. Цей рівень не знижується, якщо норма робочого часу і норма виробітку не виконані не з вини працівника).

Державне регулювання оплати праці полягає передусім у визначенні і перегляді розміру мінімальної заробітної плати й умов, які впливають на її величину. Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням:

  •  вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни;
  •  загального рівня середньої заробітної плати;
  •  продуктивності праці;
  •  рівня зайнятості та інших економічних умов.

Установлюючи мінімальну заробітну плату орієнтуються на відповідні конвенції Міжнародної організації праці. Як свідчить практика, визначення мінімуму заробітної плати на загальнонаціональному рівні є хоча і важливим, проте додатковим, а не основним інструментом регулювання оплати, оскільки пріоритет зберігається за колективними переговорами. Державне регулювання оплати праці має за мету визначити найменший рівень заробітної плати, “стартові” позиції учасників колективних переговорів, нижче рівня яких угоди неможливі. У сучасних умовах в Україні метою встановлення мінімальної заробітної плати є фіксування нижньої межі розмірів оплати праці. Отже, мінімум заробітної плати розглядається як інструмент у боротьбі з бідністю через надання всім працівникам на умовах найму на підприємствах усіх форм господарювання гарантованого захисту від невиправдано низьких ставок зарплати.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік під час затвердження Державного бюджету України з урахуванням пропозицій, вироблених у процесі переговорів представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексів цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.

Установлена на рівні держави мінімальна заробітна плата являє собою її державну гарантію для всіх категорій найманих працівників і не підлягає зниженню. Крім того встановлюються державні норми і гарантії в оплаті праці за роботу в понаднормований час; у святкові неробочі та вихідні дні; за час простою під час виготовлення продукції, що виявилася браком не з вини працівника. Держава визначає норми і гарантії в оплаті праці працівників, молодших 18 років за скороченої тривалості їх щоденної роботи тощо; гарантії для працівників щодо оплати щорічних відпусток; за час виконання державних обов’язків; для тих, хто направляється для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; переведених за станом здоров’я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу.

8. Договірне регулювання заробітної плати

На територіальному рівні колективні переговори можуть проводитися між спілками підприємств, групами підприємств або підприємств, розташованих на даній території, незалежно від форми власності і господарювання. Учасниками переговорів є уповноважені представники спілки, групи підприємств або підприємства, а також відповідні уповноважені представники профспілки (профспілок). Якщо профспілка відсутня або трудящі висловлюють їй недовіру, у переговорах беруть участь уповноважені представники самих трудящих. Колективні переговори доцільно проводити з участю уповноважених представників територіального органу з праці, а також територіальних профспілок. Вони мають забезпечувати організацію переговорів і методичну допомогу в досягненні угод.

На рівні підприємства, організації тарифна угода як складова частина колективного договору укладається між уповноваженими на те представниками адміністрації або власника і профспілки (представниками трудящих).

Предметом генеральної тарифної угоди є:

  •  диференціація мінімальних тарифних ставок за видами виробництв, робіт і діяльності у виробничих галузях залежно від важкості праці, але не нижче встановленої державою мінімальної заробітної плати;
  •  єдині для всієї території України мінімальні ставки компенсаційних доплат за роботу в несприятливих, шкідливих і небезпечних умовах праці, які диференціюються за видами і категоріями умов праці;
  •  єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами;
  •  взаємні зобов’язання сторін щодо виконання угоди;
  •  інші питання оплати праці та соціальних гарантій працівників, які сторони переговорів вважають за необхідне внести до генеральної тарифної угоди, за умови, що вони не суперечать законодавству.

Предметом галузевої, а також регіональної тарифної угоди, що укладається на комунальному рівні є:

  •  єдині для підприємств відповідної галузі, території тарифна сітка робітників і шкали співвідношень мінімальних посадових окладів за групами посад керівників, професіоналів, фахівців і технічних службовців або єдина відповідно галузева, територіальна тарифна сітка для всіх категорій працівників;
  •  єдині для різних категорій працівників відповідної галузі, території мінімальні розміри доплат і надбавок, що враховують специфіку умов праці окремих професійних груп;
  •  взаємні зобов’язання сторін щодо виконання угоди;
  •  інші питання оплати, нормування праці та соціальних гарантій працівників, які не суперечать законодавству і нормам генеральної тарифної угоди і які сторони переговорів вважають за необхідне включити до галузевої, а також регіональної тарифної угоди, що укладається на комунальному рівні.

Закономірністю становлення ринкових відносин у сфері оплати праці є поєднання колективного договірного регулювання заробітної плати на рівні підприємства з регулюванням її на вищих рівнях – галузевому, регіональному.

Доцільність такого поєднання диктується законами ринку, коли об’єктивно і для працівників, і для роботодавців виникає необхідність формувати єдині умови купівлі (продажу) робочої сили на рівні галузі, регіону чи групи заінтересованих підприємств або єдині умови оплати, щоб виключити різнобій у заробітній платі, а також непотрібну міграцію кадрів по підприємствах у пошуках вигідніших умов оплати праці.

Отже, враховуючи необхідність поєднання регулювання заробітної плати на різних рівнях, під час розроблення тарифних умов оплати на підприємстві, і насамперед мінімальної ставки оплати праці працівників, уже недостатньо орієнтуватися тільки на загальнодержавний мінімальний рівень оплати. Потрібно враховувати також ті єдині вихідні умови оплати праці, які визначені в угодах на галузевому, регіональному та інших рівнях.

Підприємство у своєму колективному договорі не може установлювати розмір оплати нижчий від передбаченого в угодах, укладених на рівні галузі, території або груп підприємств. Одночасно підприємство у міру своїх економічних можливостей може установлювати вищі розміри ставок оплати праці порівняно з тими, що передбачені на галузевому, територіальному та інших рівнях. У колективному договорі стосовно тарифної оплати праці працівників підприємства передусім фіксується найменший рівень оплати за виконання норми праці (трудових обов’язків), який і є мінімальною ставкою (мінімальною тарифною ставкою). Визначаючи величину мінімальної тарифної ставки працівників підприємства, необхідно брати до уваги співвідношення між загальнодержавним мінімумом заробітної плати і фактичною середньою заробітною платою на підприємстві, приведеною до середньої заробітної плати простої праці за попередній місяць до вироблення колективного договору на наступний рік. Крім того слід орієнтуватися на оптимальну для сучасного стану економіки питому вагу тарифу в заробітній платі (приблизно 65–70 %), поступово підвищуючи цей рівень до загальноєвропейського стандарту (не менше 90 %, що забезпечує високий рівень організації оплати й ефективність праці).

Отже, предметом тарифної угоди на виробничому рівні як складової колективного договору є:

  •  форми й системи оплати праці, що застосовуються для різних категорій та груп працівників;
  •  мінімальна тарифна ставка, диференційована за видами і типами виробництва у межах рівнів, передбачених генеральною тарифною угодою для відповідних видів і типів виробництв галузі;
  •  розміри тарифних ставок і посадових окладів за розрядами робіт і посадами працівників;
  •  види і розміри доплат, надбавок, премій та інших заохочувальних і компенсаційних виплат і умови їх надання;
  •  умови оплати праці за роботу в понаднормований час, час простою, який мав місце не з вини працівника тощо;
  •  взаємні зобов’язання сторін щодо виконання угоди.

Предметом тарифної угоди на виробничому рівні як складової колективного договору можуть бути й інші питання оплати праці та соціальних гарантій працівників, що не суперечать законодавству і нормам генеральної, галузевої та регіональної тарифних угод, які сторони переговорів вважають за необхідне включити до тарифної угоди на виробничому рівні.

Колективно-договірна система трудових відносин на виробничому рівні має сприяти захисту інтересів як роботодавців так і працівників, поліпшенню організації трудових відносин, а також забезпеченню їх стабільності.

У колективному договорі згідно із ЗУ “Про колективні договори і угоди” встановлюються взаємні зобов'язання сторін, які стосуються регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:

  •  змін в організації виробництва і праці;
  •  забезпечення продуктивної зайнятості;
  •  нормування й оплата праці, установлення системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій тощо);
  •  установлення гарантій, компенсацій, пільг;
  •  участі трудового колективу у формуванні, розподілі й використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом);
  •  режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;
  •  умов й охорони праці;
  •  забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, а також організації оздоровлення і відпочинку працівників;
  •  гарантії діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих.

Структура колективного договору, його розділи, додатки визначаються самостійно сторонами цього договору на основі їхніх зобов’язань, взятих кожною стороною, із зазначенням посадових осіб, відповідальних за їх реалізацію, і строків виконання.

Колективні договори підлягають повідомній реєстрації місцевими органами державної виконавчої влади.

Контроль за виконанням колективного договору проводиться безпосередньо сторонами, які його уклали, чи уповноваженими ними представниками.

Підприємства підприємницького сектору (акціонерні товариства всіх видів, приватні підприємства тощо) мають право самостійно здійснювати виробничу і фінансову діяльність і відповідати за її результати, а також формувати фонд оплати праці. Зі сторони держави єдиною гарантією, тобто вимогою держави до організацій-роботодавців, є установлення рівня місячної оплати праці не нижче визначеного законом мінімального його розміру.

Рівень оплати праці працівників визначається фінансовими можливостями організацій. Виходячи із виробничих і фінансових планів (завдань) на наступний період під час укладення колективного договору (якщо він укладається) організації установлюють рівень мінімальної заробітної плати, тарифні ставки 1-го розряду (для різних видів виробництва), посадові оклади фахівців і технічних службовців, системи оплати праці і виплати соціального характеру. Фактичний фонд оплати праці, на основі якого визначається рівень середньої заробітної плати працівників, формується як залишок коштів після розрахунку за використані матеріальні ресурси, сплати податків і внесків до позабюджетних фондів.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

21907. Отраслевые геоинформационные проекты 139.5 KB
  Создание карт распределения геологической продукции и информации: а по административным районам; б по геологическим структурам. Создание двумерных и трехмерных моделей подсчета запасов полезных ископаемых и карт в изолиниях. Персональные компьютеры в руках геолога представляют собой надежный инструмент который дает большие возможности как по созданию геологических отчетов геологических карт научных разработок так и по решению различных модельных задач по теории рудообразования геотектонике стратиграфии металлогении и т.
21908. Некоторые вопросы оценки качества цифровых карт 110 KB
  Для быстрой оценки точности цифровой карты необходимо проверить значения реальных координат объектов карты. Проверить значения координат в углах рамки карты. в зависимости от вида и масштаба карты. Если югозападный угол карты имеет неточную привязку то весьма вероятно что все объекты карты будут иметь координаты со сдвигом.
21909. История развития ГИС 77.5 KB
  Одна из наиболее интересных черт раннего развития ГИС особенно в шестидесятые годы заключается в том что первые инициативные проекты и исследования сами были ГЕОГРАФИЧЕСКИ РАСПРЕДЕЛЕНЫ по многим точкам причем эти работы осуществлялись независимо часто без упоминания и даже с игнорированием себе подобных. Возникновение и бурное развитие ГИС было предопределено богатейшим опытом топографического и особенно тематического картографирования успешными попытками автоматизировать картосоставительский процесс а также революционным достижениями...
21910. Классификация ГИС технологий 96.5 KB
  Множество задач решаемых современными ГИС научных прикладных образовательных наконец бытовых не поддается исчислению складываясь из необозримого числа достойных внимания и описания объектов реальности помноженных на разнообразие мотивов и целей человеческой деятельности. При всем многообразии типов ГИС возможна их классификация по нескольким основаниям: пространственному охвату объекту и предметной области информационного моделирования проблемной ориентации функциональным возможностям уровню управления и некоторым другим...
21911. Ввод данных в ГИС. Базовые структуры данных в ГИС. Представление пространственных данных. Структура геоинформационных систем 73 KB
  Базовые структуры данных в ГИС. Представление пространственных данных. Ввод данных в ГИС.
21912. Определение положения точек на поверхности Земли. Координатные данные. Взаимосвязи между координатными моделями. Определение положения точек на поверхности Земли 71 KB
  Определение положения точек на поверхности Земли Координатные данные составляющие один из основных классов геоинформационных данных используют для указания местоположения на земной поверхности Поверхность Земли имеет сложную форму. Эта информация образует класс координатных данных ГИС являющийся обязательной характеристикой геообъектов. Будучи частью классом общей модели данных в ГИС координатные данные определяют класс координатных моделей Основные типы координатных моделей Класс координатных моделей можно разбить на типы. При этом...
21913. Антенны с круговой диаграммой направленности 224 KB
  Наиболее широкое применение в этой группе получили антенны типа Ground Plane GP – рис.1 – Конструкция антенны GP Штыревая конструкция антенны удобна для размещения как на крыше здания так и на автомобиле.6 – Длина элементов антенны GP Диаметр трубки мм 2 6 20 40 Длина штыря l мм 2690 2670 2650 2620 Для нормальной работы антенны она снабжается тремя противовесами которые можно выполнить из трубки или антенного канатика.
21914. Направленные антенны. Полуволновой вибратор 375.5 KB
  Для обеспечения связи между двумя неподвижными станциями расстояние между которыми превышает дальнобойность антенн типа GP с успехом используют направленные антенны Волновой канал – рис. Эти антенны концентрируют максимум излучения в нужном направлении обеспечивая выигрыш как при передаче так и при приеме.1 – Антенны Волновой канал Описанные здесь антенны при горизонтальном расположении вибратора имеют горизонтальную поляризацию.
21915. Антенные решетки 122.5 KB
  Размещение излучателей в самой решетки может быть эквидистантное у которого шаг расстояние между излучателями величина постоянная и неэквидистантное у которого шаг меняется по определенному закону или случайным образом. По способу возбуждения питания излучателей различают решетки с последовательным и параллельным питанием. В больших антенных решетках применяют комбинации последовательнопараллельного питания излучателей особенно в случае разделения всей антенной решетки на подрешетки модули меньших размеров.