31522

Організація праці

Лекция

Менеджмент, консалтинг и предпринимательство

Організація праці Зміст учбового матеріалу: Сутність завдання напрямки об’єкти організації праці Форми організації праці Поділ та кооперація праці Організація та обслуговування робочих місць Оцінювання стану організації праці 1. Сутність завдання напрями об’єкти організації праці Організація праці – це система науково обґрунтованих заходів раціонального поєднання працівників із засобами виробництва з метою створення сприятливих умов праці для одержання високих кінцевих соціальноекономічних результатів. Це процес приведення...

Украинкский

2013-09-01

290 KB

9 чел.

Тема 6. Організація праці

Зміст учбового матеріалу:

  1.  Сутність, завдання, напрямки, об’єкти організації праці
  2.  Форми організації праці
  3.  Поділ та кооперація праці
  4.  Організація та обслуговування робочих місць
  5.  Оцінювання стану організації праці

1. Сутність, завдання, напрями, об’єкти організації праці

Організація праці – це система науково обґрунтованих заходів раціонального поєднання працівників із засобами виробництва, з метою створення сприятливих умов праці для одержання високих кінцевих соціально-економічних результатів. Це процес приведення трудової діяльності у певну систему, що характеризується внутрішньою упорядкованістю, узгодженістю і спрямованістю взаємодії людей для досягнення спільної мети та спрямований на вирішення наступних взаємопов’язаних груп завдань:

  •  економічних – ефективне використання робочого часу, зниження трудомісткості продукції, удосконалення процесу використання устаткування за часом і потужністю, підвищення якості продукції;
  •  організаційних – встановлення порядку та послідовності виконання робіт; створення умов для безперервної роботи працівників, забезпечення повної та рівномірної їхньої завантаженості, відповідальності за результатами діяльності; створення діючої системи стимулювання праці та її нормування;
  •  психофізіологічних – оздоровлення та удосконалення умов праці, усунення зайвих витрат енергії працівників, забезпечення психологічної сумісності;
  •  соціальних – підвищення змістовності та привабливості праці; створення умов для розвитку працівників, підвищення їхньої кваліфікації і розширення професійного профілю; реалізація трудової кар’єри і підвищення добробуту.

Сучасна теорія та практика організації праці тісно пов’язана з концепцією якості трудового життя, яка базується на:

  •  справедливій і достойній винагороді;
  •  безпеці та комфортності умов праці;
  •  задоволенні потреб працівників;
  •  сприятливому психологічному кліматі, нормальних відносинах в колективі;
  •  визначенні самостійності в роботі;
  •  участі працівників в управлінні.  

Реалізація концепції якості трудового життя в значній мірі залежить від організації праці на підприємстві. Досягнення ефективного виробництва на підприємстві можливе при вирішенні таких завдань організації праці:

  •  техніко-технологічних (полягають в удосконаленні організації праці, обладнання, матеріалів і технологій. Технологія виробництва передбачає порядок і послідовність виготовлення продукції. Впровадження нових форм організації праці потребує нових технічних і технологічних рішень, внесення змін в конструкцію обладнання, устаткування та інструментів. Обладнання має бути надійним, відповідати вимогам, забезпечувати безпеку праці та можливість обслуговування обладнання, покращувати умови праці виконавців);
  •  економічних (забезпечують досягнення максимально можливої економії праці при виробництві продукції високої якості);
  •   психофізіологічних (забезпечують створення сприятливих умов праці на робочих місцях, які дозволяють досягти високої і стійкої працездатності людини завдяки використанню фізіологічно обґрунтованих режимів праці та відпочинку, оптимізації темпу робіт);
  •  соціальних (полягають у забезпеченні задоволеності працею на основі збільшення матеріального достатку та професійного росту працівника у відповідності до вимог науково-технічного прогресу).

Елементом праці є склад робіт, що виконуються однією людиною, групою чи колективом працівників. Склад робіт характеризується такими показниками як обсяг робіт і рівень їх складності, що впливає на використання робочого часу і завантаження обладнання.

Впровадження наукової організації праці (НОП) дозволяє вирішити наступні завдання: забезпечити залежність розміру заробітної плати від кількості та якості праці, а головне – від кінцевих результатів виробництва; виключити можливість поділу робіт на «вигідні» і «невигідні»; стимулювати сумісництва професій; економити матеріальні та людські ресурси; удосконалювати демократичні починання в управлінні.

Основними напрямами організації праці є:

  •  поділ праці передбачає спеціалізацію і кооперацію окремих виконавців при виконанні конкретної частини спільної роботи;
  •  організація робочих місць – раціональне планування і забезпечення технологічним обладнанням, інструментами, засобами сигналізації тощо;
  •  обслуговування робочих місць  пошук оптимальних варіантів взаємодії основних і допоміжних служб, що дозволяє забезпечити безперервне постачання робочих місць матеріалами, заготовками, транспортом тощо;
  •  атестація і паспортизація робочих місць – це облік, оцінка й атестація робочих місць на предмет їх відповідності сучасним вимогам, а у випадку виявлення невідповідності – розробка заходів щодо їх раціоналізації;
  •  раціоналізація прийомів і методів праці передбачає таку побудову трудового процесу, яка забезпечує максимальну економію робочого часу при найменших затратах фізичної енергії;
  •  нормування праці дозволяє спроектувати оптимальну організацію робочих місць, здійснювати оцінку результатів праці. Норми праці є базою для розробки оперативних планів бригад і цехів;
  •  мотивація і матеріальне стимулювання праці забезпечує підвищення ефективності праці на основі використання стимулів, що задовольняють потреби, інтереси, економічну самостійність, свободу вибору виду діяльності;
  •  умови праці формуються під дією матеріально-технічної бази виробництва шляхом розвитку виробничих сил і виробничих відносин. Створення нормальних і безпечних умов праці є основою ефективної діяльності підприємства та формування стабільного колективу;
  •  кадрове забезпечення трудових процесів є обов’язковою умовою успішного функціонування трудового колективу. Від кількісного та якісного складу працюючих залежить конкурентоздатність підприємства, що передбачає здійснення професійного навчання, підготовку та перепідготовку працівників.

На конкретному робочому місці вирішуються такі завдання організації праці:

  •  впровадження прогресивних робочих прийомів і раціонального змісту всього комплексу трудових операцій;
  •  планування й атестація робочого місця;
  •  рівномірне та безперебійне забезпечення інструментами, матеріалами;
  •  створення належних санітарно-гігієнічних і естетичних умов для роботи та життєдіяльності людини.

Об’єктами організації праці є трудовий процес і його елементи, взаємодія виконавців та їхніх груп із засобами праці і між собою, порядок і умови виконання часткових трудових процесів.

2. Форми організації праці

На підприємствах організація праці здійснюється за двома формами – індивідуальною та колективною, які характеризуються складом обладнання, видом робіт та виконавцями.

Індивідуальна форма організації праці передбачає, що працівник одноосібно виконує всі операції, які входять у виробниче завдання і його діяльність обмежена робочим місцем. Індивідуальна організація праці здійснюється на основі поглибленого технологічного (поопераційного) поділу праці. При цьому враховується такий поділ праці, а саме:

  •  на основні та допоміжні роботи;
  •  за кваліфікаційною ознакою;
  •  кооперація праці окремих працівників;
  •  конкретні організаційно-технічні умови.

Робочі місця в цьому випадку пристосовуються до виконання певної частини виробничого процесу, який складається з однієї операції або групи споріднених операцій. За окремим робочим місцем закріплюються тільки однотипні операції, однакові або близькі за своїм кваліфікаційним рівнем. Індивідуальна організація праці передбачає:

  •  повну відповідальність кожного виконавця за виконання певної роботи, точний облік результатів праці;
  •  забезпечення повної та рівномірної зайнятості працівника протягом всього робочого дня, що досягається раціональним визначенням обсягу робіт, що виконуються;
  •  вивчення і аналіз структури фактичного балансу робочого часу;
  •  спеціалізацію виконавців на виконанні однорідних операцій і функцій;
  •  чітку регламентацію робочого дня виконавця;
  •  удосконалення методів і прийомів праці;
  •  раціоналізацію маршрутів переміщення виконавців і предметів праці, підбір габаритів і форм меблів з урахуванням антропометричних даних людини та раціонального їх розміщення;
  •  організацію системи обслуговування;
  •  виробничий інструктаж.

Отже, форми і характер виробничих зв’язків при індивідуальній формі праці залежить від засобів виробництва, технології, ступеня завантаження обладнання, кваліфікації працівників і можливостей суміщення робіт, що виконуються.

Колективна форма організації праці характеризується об’єднанням працівників для планомірної і спільної участі в одному чи різних, але взаємозалежних процесах праці.

Форми кооперації праці визначаються принципами утворення структурних підрозділів. При організації виробництва за технологічними ознаками застосовується технологічна кооперація, за якої працівники об’єднуються в послідовності технологічного процесу. Організація спільної праці всередині виробничого підрозділу здійснюється або шляхом кооперації індивідуальних працівників, або шляхом організації спільної роботи виконавців, об’єднаних в трудовий колектив – це об’єднання певної кількості працівників, які здійснюють спільну трудову діяльність.

Під організацією праці трудових колективів слід розуміти організацію праці колективів цехів, дільниць, бригад, спеціальних груп працівників, в основі якої лежить поділ і кооперація праці. Ефективність діяльності трудових колективів забезпечується на основі наукових принципів їх формування. Основними з них є:

  •  принцип стабільності й оптимальної чисельності трудового колективу (стабільність й оптимальна кількість членів колективу забезпечується сукупністю організаційно-економічних факторів, важливими з яких є – стійка спеціалізація виробництва, відносна стабільність обсягів виробництва та затрат праці, створення умов для суміщення професій, рівномірного завантаження і дотримання раціональних режимів праці та відпочинку. Обов’язковою умовою стабільності трудового колективу є добровільність входження в трудовий колектив);
  •  принцип постійного складу засобів виробництва, що передбачає закріплення їх за колективом;
  •  принцип особистої і колективної зацікавленості і відповідальності за результати виробництва;
  •  принцип дотримання трудової дисципліни;
  •  принцип узгоджених спільних дій передбачає тісний і постійний взаємозв’язок між працівниками, синхронізацію в часі й просторі їх трудових функцій (він дозволяє створити для членів колективу більш сприятливі умови праці та підвищити їх ефективність. Узгодженість процесу праці в просторі обумовлює характер розміщення індивідуальних робочих місць, їх певний зв’язок один з одним та в межах колективного робочого місця);
  •  принцип взаємозамінності забезпечується кооперацією працівників однієї кваліфікації або спеціальності;
  •  принцип спеціалізації, поточності, безперервної роботи протягом декількох змін;
  •  принцип одночасного паралельного виконання певної роботи на декількох робочих місцях.

Отже, принципи організації трудових колективів є взаємопов’язаними і взаємозалежними, і в своїй основі вони підпорядковані інтересам творчої діяльності трудового колективу на основі стійких виробничих зв’язків.

В господарській діяльності розвиваються нові форми організації праці, які не відповідають вимогам техніки і технології виробництва сьогодення, а постійне вивчення існуючих організаційних форм дозволяє удосконалювати їх та забезпечувати ефективне використання новітніх технологій на основі колективних форм організації праці. Необхідність колективних форм організації праці здавна визначалася техніко-технологічними й організаційними особливостями виробництва в наступних випадках:

  •  для обслуговування складних агрегатів або систем машин, які виконують різнорідні технологічні операції, що вимагають узгодженості дій працівників;
  •  для обслуговування обладнання, механізмів і апаратури, які вимагають спільної роботи групи працівників, що виконують різні функції;
  •  наявність великих фізичних або психологічних навантажень, які вимагають спільних зусиль виконавців (обробка й установка великих деталей);
  •  необхідність виконання великих виробничих завдань, поділ яких на окремі елементи між окремими виконавцями неможливий або складний (ремонтні роботи);
  •  виконання робіт, при яких індивідуальна форма організації праці супро-воджується простоями обладнання та виконавців (висока питома вага машинно-автоматизованої роботи; різні за трудомісткістю роботи виробничого завдання);
  •  робота, яка за умовами технології, виконується працівником або групою працівників при широкому суміщенні професій;
  •  необхідність скорочення терміну виконання робіт з одночасною участю в них декількох виконавців;
  •  відсутність у працівників постійного місця роботи і можливості точно встановити їхні обов’язки (вантажно-розвантажувальні, транспортні роботи);
  •  виконання однорідних технологічних робіт, коли завдання не може бути виконане окремим виконавцем і вимагає спільних дій групи працівників.

Застосування колективних форм організації праці продиктована економічними і соціальними факторами. Економічними перевагами колективної форми організації праці є сприяння такому: підвищенню продуктивності праці, зниженню собівартості продукції, покращенню якості продукції, ефективному використанню робочого часу працівника й обладнання. Соціальними перевагами колективної форми організації праці є: можливість створення сприятливих умов трудової діяльності, зниження монотонності праці, підвищення кваліфікації працівників, розвиток самоуправління і самоорганізації.

Таким чином, важливою умовою ефективного використання колективної форми організації праці є: усестороннє врахування техніко-технологічних та організаційних передумов її застосування, комплексне економічне та соціальне обґрунтування її впровадження.

Творчі колективи організацій на основі передового промислового досвіду, знання національних особливостей, результатів досліджень розробляють для підприємств методичні рекомендації щодо побудови раціональних структур управління колективами у відповідності з характером і типом виробництва, визначають функції, права, обов’язки і відповідальність цехів, служб, відділів, кожного працівника шляхом розробки посадових положень і інструкцій.  В  даний  час  велика  увага  приділяється створенню колективних форм праці, удосконаленню діловодства, одержання, обробки і передачі інформації, повсюдному використанню обчислювальної техніки і сучасних засобів зв’язку як всередині виробничих структур, так і поза ними у відносинах з діловими партнерами.

Отже, колективна організація праці в сучасних умовах досить актуальна і здатна якнайкраще поєднати науку, техніку і людей у єдиному виробничому процесі, забезпечити безперервне зростання продуктивності праці. Така організація праці створює широкі можливості для трудової активності працівників, утверджує в трудових колективах почуття товариства, взаємодопомоги, відповідальності, сумлінного відношення до праці й один до одного.

3. Поділ та кооперація праці

Трудовий процес, що розділений на менш складні елементи, сприяє можливості його виконання меншою кількістю працівників більш нижчої кваліфікації, знижує витрати виробництва, забезпечує умови для механізації чи автоматизації, що, у свою чергу, призводить до значного зростання продуктивності праці. Таким чином, значення поділу праці як з економічної, так і з соціальної точки зору надзвичайно велике. Поділ праціце об’єктивний процес територіального та професійного відокремлення окремих видів діяльності людей. Він є обов’язковим і невичерпним в просторі та часі.

В основі поділу праці лежить розмежування суспільної праці на виробничу і невиробничу сфери, а всередині останніх – на більш вузькі сфери трудової діяльності (наприклад, виробнича сфера ділиться на групи галузей (промисловість, сільське господарство, транспорт тощо), невиробнича – на такі галузі, як наука, освіта, охорона здоров’я тощо. Кожна з груп галузей поділяється на окремі підприємства, установи, організації, де зайнята певна кількість працівників). Всередині підприємства поділ праці ще більш поглиблюється і набуває рис функціонального, професійного та кваліфікаційного поділу, який в свою чергу поглиблюється до рівня окремого працівника, що працює за професією у відповідності до рівня своїх знань, кваліфікації та навичок роботи.

Для упорядкування цього поділу праці в суспільстві його прийнято розглядати в трьох аспектах: загальному, частковому та одиничному. Загальний поділ праці – це процес відокремлення сфер трудової діяльності в масштабах суспільства (результатом такого поділу є виокремлення виробничої і невиробничої сфер діяльності). Частковий поділ праці – це поглиблений процес поділу різних видів трудової діяльності всередині кожної сфери на галузі та окремі спеціалізовані підгалузі, підприємства чи організації. Одиничний поділ праціце поділ праці всередині підприємства (результатом такого поділу є: по-перше, виокремлення його структурних підрозділів (цехи, ділянки, бригади, відділи);  по-друге, між професійними групами працівників, а всередині групи – між працівниками різних рівнів кваліфікації; по-третє, поопераційний поділ трудового процесу, який може поглиблюватись до окремих трудових прийомів.

Для виробництва характерним є виокремлення окремих процесів та робіт, що дозволяє спеціалізувати засоби праці, працівників і значно скоротити виробничий цикл. Праця всіх працівників на підприємстві є колективною, а її результати залежать від того, в якій мірі забезпечено дотримання необхідних кількісних та якісних пропорцій у поділі праці за окремими ланками виробництва, робочими місцями та в кооперації праці як окремих виконавців, так і виробничих колективів. Виробничі процеси ускладнюються з розвитком техніки та технології, а це передбачає розвиток та поглиблення поділу праці на підприємствах (це пов’язано з тим, що форми поділу праці впливають на спеціалізацію, планування та обладнання робочих місць, їх обслуговування, методи і прийоми праці, її нормування). Шляхом раціоналізації форм поділу та кооперації праці забезпечується повне та рівномірне завантаження виконавців, координація та синхронність їх роботи.

Економічною основою поділу праці є його ефективність, яка проявляється в:

  •  можливості виконувати працівникові обмежену кількість функцій (багаторазове повторення сприяє зменшенню затрат сил і часу на виконання операції, підвищенню якості роботи);
  •  поділі трудового процесу на окремі дрібні операції та встановленні ритму роботи (ритм роботи – це закономірне повторення сукупності певних дій, коли початок і кінець окремих рухів завжди знаходиться в одних і тих же межах в просторі та часі. Він сприяє виробленню автоматизму виконання рухів: за яких розум людини звільняється від додаткового навантаження й напруження).

Кожна людина виробляє індивідуальний ритм роботи, що й потрібно враховувати при організації праці. Людина може змінювати ритм в певних межах, за рахунок вправ і навчання. В трудовому процесі бере участь постійна кількість обмежених матеріальних факторів (застосовуються одні і ті ж види обладнання, інструменти, оснащення, які пристосовані до виконання певних трудових операцій).

Поглиблення поділу праці має певні параметри (умови), що обмежують його доцільність й ефективність, а саме: ефективним поглиблений поділ праці є при значному обсязі виробництва; визначена кількість обладнання потрібна для здійснення окремих операцій має бути обґрунтованою  (ця кількість має ураховувати характер їх проведення); поглиблений поділ праці вимагає чіткого визначення співвідношення між кількістю працівників і кількістю виділених операцій; потрібно враховувати рівень організації праці на допоміжних дільницях виробництва, який має відповідати рівню організації в основному виробництві (на допоміжних виробництвах рівень організації праці нижчий, і подальший поділ праці може збільшити розрив в рівнях організації праці).

Межі поділу праці – це можливо допустимі значення поділу трудового процесу, при яких досягається найвища ефективність праці.

Існують такі межі поділу праці: технічна, економічна, психофізіологічна і соціальна.

Технічна межа пов’язана з технічними можливостями сучасного виробництва і має два значення: верхнє і нижнє. Нижньою технічною межею є трудові прийоми які складаються з трьох трудових дій (взяти – перенести – покласти) та які безперервно здійснюються одна за одною і мають конкретне призначення. Верхньою межею є повна обробка предмета праці або виготовлення виробу на одному робочому місці.

Економічна межа – це порівняльна тривалість виробничого циклу з виготовлення певної продукції або питомі затрати робочого часу на одиницю продукції до і після поглибленого поділу праці (сумарні затрати робочого часу на виготовлення продукції повинні дорівнювати або бути меншими від тих, які були при існуючій організації праці). Економічна межа обумовлена рівнем завантаження робочих місць і тривалістю виробничого циклу.

Психофізіологічна межа пов’язана з швидкою втомою працівника при високому рівні поділу робіт, що призводить до монотонності праці (при тривалості виробничих операцій менше 30 секунд значно зростає втома працівника). Психофізіологічна межа праці визначається величиною фізичних і нервово-психічних навантажень на працівника протягом робочого дня (для фізичного навантаження нижня межа визначається витратами енергії в розмірі 2,5–3 Ккал/хв., верхня – 4,5–5 Ккал/хв.). Нижня межа психологічного навантаження обмежується: кількістю об’єктів спостереження (тобто визначають рівень напруги, їх має бути не більше п’яти); тривалістю зосередженого спостереження (не повинно перевищувати 25 % змінного часу); темп роботи (не повинен перевищувати 360 рухів за годину). Для верхньої межі ці параметри не повинні перевищувати відповідно 25 об’єктів спостережень, 75 % змінного часу і 1080 рухів за годину. При недотриманні психофізіологічних меж поділу праці у результаті настання передчасної втоми збільшуються витрати на внутрішньозмінний відпочинок, знижується увага до виконання трудових дій. Усе це, крім зниження продуктивності праці, погіршує якість продукції та роботи, а також може призвести до порушення техніки безпеки та до нещасних випадків.

Соціальна межа визначається ступенем змістовності праці, тобто кількістю й різноманітністю операцій, дій, прийомів. Крім того вона має приносити задоволення та бути творчою.

Трудові процеси, що є конкретними, здійснюються в рамках певного трудового колективу і тому безпосереднім об’єктом організації праці на підприємствах є форми одиничного поділу праці.

Основними факторами, що визначають поділ праці є: обсяг робіт, рівень механізації, технологічна однорідність, складність і точність робіт та можливість їх відокремлення.

Форми одиничного поділу праці відображають його сутність в технологічному, функціональному, професійному та кваліфікаційному аспектах.

Технологічна форма поділу праці – це поділ всіх видів робіт загального технологічного процесу на часткові процеси, фази, стадії та виробничі операції різного ступеня подільності. В залежності від рівня диференціації трудових процесів технологічний поділ може здійснюватись у вигляді поопераційного, подетального та попредметного поділу праці.

Поопераційний поділ праці – розподіл і закріплення операцій технологічного процесу за окремими працівниками, просторове розміщення працівників, яке забезпечує їх раціональну зайнятість та оптимальне завантаження обладнання. Це досягається поглибленням спеціалізації працівників, що сприяє такому: досягненню високого рівня продуктивності праці; формуванню стійкого динамічного стереотипу виконання трудових прийомів; застосуванню спеціалізованого обладнання та інструментів; механізації трудових процесів.

Предметний поділ праці передбачає закріплення за конкретним виконавцем або групою виконавців комплексу робіт по виготовленню виробу в цілому.

Подетальний поділ праці – спеціалізація працівників на виробництві закінченої частини виробу або деталі.

Отже, технологічний поділ праці проявляється у виконанні різних робіт окремими людьми, що співпадають у часі єдиного технологічного циклу.

Функціональна форма поділу праціце виділення різноманітних видів діяльності та виконання конкретних робіт відповідними групами працівників, що спеціалізуються на виконанні різноманітних за змістом та економічним значенням виробничих чи інших функцій (він відображає розмежування на окремі групи працівників в залежності від виробничих функцій). Згідно функціонального поділу праці виділяють:

  •  основних працівників (безпосередньо зайняті випуском продукції чи виконанням основних робіт);
  •  допоміжних працівників (своєю працею діяльність основних працівників);
  •  обслуговуючих (створюють умови для виробничої діяльності основних та допоміжних працівників).

В окремі функціональні групи виділяють керівників, спеціалістів та службовців.

Співвідношення чисельності працівників у різноманітних функціональних групах завжди повинно бути оптимальним (головна вимога – чисельність всіх категорій допоміжного персоналу була мінімальною, але достатньою для забезпечення безперебійної та високопродуктивної роботи основної функціональної групи – виробничих працівників).

Подальше поглиблення функціонального поділу праці проходить всередині кожної функціональної групи на основі розподілу працівників за професіями і спеціальностями. Такий поділ має назву професійного поділу праці (наприклад, всередині функціональної групи основних працівників в машинобудуванні можна виділити професійні групи токарів, свердлувальників, фрезерувальників, шліфувальників, слюсарів тощо). Ще більш дрібний поділ відбувається всередині кожної професійної групи – поділ за кваліфікаціями або розрядами працівників. Він обумовлений складністю виконуваних робіт і тісно пов’язаний з рівнем професійної підготовки працівників, їх виробничим досвідом, навичками та майстерністю.

Складні виробничі та трудові процеси завдяки поділу праці поділяються на окремі процеси та менш складні операції, що виконуються певними професійними і кваліфікаційними групами працівників. Це підвищує майстерність і трудові навички виконавців й скорочує термін їх професійної підготовки, а також створюється основа для механізації та автоматизації їх виконання. При цьому на спеціалізованих робочих місцях досягається таке: скорочується кількість інструментів й оснащення; спрощується планування робочих місць; скорочується додатковий час на перехід від однієї операції до іншої; здійснюється відокремлення операцій, які потребують високої кваліфікації, відносно простих операцій.

Подетальний поділ праці має і недоліки, а саме:

  •  спрощує зміст праці та перетворює працівників у вузьких спеціалістів і обмежує перспективи їх професійного зростання (соціальна позиція поділу праці);
  •  надмірний поділ праці й одноманітність виконуваних операцій призводить до монотонності праці, яка викликає підвищену втому і необхідність більш частого та тривалого відпочинку (фізіологічна позиція поділу праці);
  •  труднощі в організації трудових виробничих процесів (пов’язані з тим, що поділену працю виконавців необхідно знову об’єднати в один безперервний функціонуючий процес);
  •  поділ праці є економічно неефективним, якщо дія на предмет є меншою, ніж переміщення його між операціями (це веде до простоювання працівників, які чекають на деталі з попередніх операцій, і це продовжує виробничий цикл);
  •  недотримання економічної, фізіологічної і соціальної межі одиничного поділу праці знижує ефективність виробництва та погіршує умови праці людей;
  •  надмірний поділ праці на основі виділення окремих технологічних операцій призводить до порушення пропорцій в структурі затрат часу (по-перше, зменшується час обробки; по-друге, збільшується час на встановлення та зняття деталей, міжопераційний контроль та підготовчо-завершальний етап. Отже, оптимальним може бути варіант, коли загальний вплив факторів, що знижують тривалість виробничого циклу, більший загального впливу протилежних факторів).

Іншим економічним критерієм, що використовується, є повнота робочого часу (закріплення за працівником вузькоспеціалізованих функцій не завжди забезпечує його повну зайнятість. Тому необхідно знаходити такі варіанти формування виробничих операцій, за яких працівники не будуть стояти в очікуванні роботи за автоматичного циклу обладнання).

У табл. 1. показано роль поділу праці та основні вимоги до його здійснення.

Таблиця 1

Найменування

Характеристика

Роль

поділу праці

  •  поділ праці є необхідною передумовою процесу виробництва й умовою зростання продуктивності праці;
  •  дає змогу організувати послідовну й одночасну обробку предмета праці в усіх формах виробництва;
  •  сприяє спеціалізації виробничих процесів й вдосконаленню трудових навичок працівників, які беруть участь в них.

Основні вимоги

до поділу праці

  •  поділ праці повинен сприяти зростанню ефективності використання робочого часу й обладнання;
  •  поділ праці не повинен супроводжуватися безвідповідальністю в організації виробництва;
  •  поділ праці не повинен знижувати кваліфікацію працівників, підвищувати монотонність й втому працівників.

Поділ праці відображає тільки один бік трудової діяльності, а другий бік відображає кооперація праці – об’єднання, встановлення взаємозв’язку між розрізненими, спеціалізованими виконавцями в процесі трудової діяльності називається. Складність і значення кооперації праці на виробництві зростає з поглибленням одиничного поділу праці. Кооперація – це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту.

Ефективність кооперації праці полягає у такому: забезпечення раціонального використання робочої сили і засобів праці; безперервності виробничих процесів й ритмічного виконання робіт; підвищення продуктивності праці; встановлення раціональних соціально-трудових взаємовідносин між учасниками процесу виробництва та узгодженні їхніх інтересів і цілей виробництва.

В межах суспільства розрізняють такі форми кооперації:

  •  всередині суспільства (обмін продуктами праці і діяльністю здійснюється між галузями економіки);
  •  всередині галузі (обмін продуктами праці або спільну участь підприємств у виробництві певної продукції);
  •  всередині підприємства (здійснюється між цехами, дільницями).

Кооперація праці з функціональної точки зору – це процес встановлення виробничих зв’язків між різними відокремленими в результаті поділу праці трудовими процесами в часі та просторі, що забезпечує безперервність, ритмічність, синхронність виробництва. Кооперація праці з організаційної точки зору – це об’єднання працівників для планомірної, спільної участі в одному або різних, але взаємопов’язаних між собою трудових процесах.

Кооперація праці забезпечує таке: узгодженість в роботі індивідуальних і колективних виконавців; безперервність виробничого  процесу; ритмічність випуску  продукції; скорочення виробничого циклу; дозволяє ефективніше використовувати персонал підприємства.

Правильне співвідношення між конкретними трудовими процесами разом з правильним розміщенням працівників забезпечує їх раціональну зайнятість і зростання продуктивності праці. Отже, кооперація праці на підприємстві є об’єднанням працівників в просторі спільного виконання єдиного процесу або групи взаємопов’язаних процесів праці. Форми кооперації праці різноманітні, так як вони пов’язані з організаційно-технічними особливостями підприємства.  

Виділяють такі основні форми кооперації праці на підприємстві: міжцехову (складна); внутрішньоцехову, внутрішньодільничну (проста); між виконавцями (складна). 

Міжцехова кооперація пов’язана з поділом виробничого процесу між цехами і полягає в участі колективів цехів в загальному процесі праці з виготовлення продукції (тут встановлюються конкретні й планомірні виробничі зв’язки між цехами, що беруть участь у процесі виготовлення продукції). Кооперація праці може бути технологічною або предметною в залежності від того, за яким принципом організовані цехи.

За технологічною кооперацією продукція одного цеху передається в інший для виконання робіт на наступній стадії технологічного процесу.

В умовах предметної кооперації взаємозв’язки між цехами проявляються на заключному етапі виробничого процесу, коли цехи передають свою продукцію в інші цехи, де закінчується процес виробництва цієї продукції. Виробничі зв’язки існують між основними та допоміжними цехами, останні повинні забезпечити роботу перших.

Внутрішньоцехова коопераціяце встановлення виробничих зв’язків між працівниками спеціалізованих дільниць в межах цеху.

Масштаби кооперації залежать від такого: глибини поділу праці (глибший поділ праці сприяє ширшій кооперації); рівня розвитку техніки; існуючої технології; організаційного типу виробництва; форми поділу праці; форми організації виробництва. Завданнями впровадження раціональної форми кооперації праці на підприємстві є встановлення і підтримка оптимальної пропорційності окремих видів спеціалізації праці та раціональних виробничих зв’язків між працівниками.

Кооперація праці має організаційні й економічні межі. Організаційна межа визначається тим, що не можна об’єднати для виконання будь-якої роботи менше двох людей, і що існує норма керованості, перевищення якої призводить до неузгодженості дій і значної втрати робочого часу. Економічна межа визначається можливістю максимального зниження затрат живої й уречевленої праці на одиницю продукції.

На поділ та кооперацію праці впливає також тип виробництва (наприклад, в одиничному виробництві працівник крім обробки виробу виконує значну частину робіт з технічного обслуговування обладнання (наладка, регулювання, заміна інструменту тощо); в серійному та масовому виробництві ці функції виконують переважно допоміжні працівники).

Крім кооперації праці основних працівників необхідно розглядати також кооперацію праці між основними та допоміжними працівниками (особливістю праці допоміжних та обслуговуючих працівників є те, що самі вони безпосередньо не виробляють продукцію, а лише сприяють безперебійній виробничій роботі основних працівників). В залежності від типу виробництва системи обслуговування можуть бути такими: черговими, планово-передбачуваними й стандартними.

  •  кооперація праці основних та допоміжних працівників за системи чергового обслуговування застосовуються при відносно невеликих обсягах робіт (кооперація праці між основними та допоміжними працівниками здійснюється за викликами з робочих місць по мірі необхідності. Розрахунок чисельності допоміжних працівників ґрунтується на статистичних даних про трудовитрати за цієї системи обслуговування в попередньому періоді);
  •  кооперація праці основних та допоміжних працівників за планово-передбачуваною системою обслуговування більш досконала та науково обґрунтована, ніж за черговою системою (визначення функції обслуговування здійснюється допоміжними працівниками-спеціалістами за раніше розробленими графіками з попередніми розрахунками трудомісткості робіт і календарних строків їх виконання: у визначений день, зміну і час на робоче місце прибувають обслуговуючі працівники та протягом декількох годин здійснюють планово-передбачуваний огляд, а за необхідності – ремонт верстатів чи агрегату. Якість такого обслуговування вища, ніж за черговою системою чи самообслуговування);
  •  кооперація праці основних та допоміжних працівників, яка побудована на принципах стандартної системи обслуговування (застосовується в масовому виробництві. Кооперація праці між основними та допоміжними працівниками носить стійкий характер, вона є найбільш економічною й сприяє зростанню продуктивності праці всіх працівників та скороченню сукупних трудовитрат. З організаційної точки зору вона є найбільш досконалою).

Масштаби кооперації праці основних та допоміжних працівників на підприємствах різні, а саме:

  •  на великих підприємствах використовується централізований спосіб обслуговування основних цехів та робочих місць і відповідна йому форма кооперації праці основних і допоміжних працівників (створюються спеціалізовані допоміжні підрозділи (цехи, дільниці, служби), які і кооперуються з цехами як в основному, так і в допоміжному виробництві (наприклад, транспортний цех підприємства надає послуги всім іншим цехам, як в основному, так і в допоміжному виробництві; центральний ремонтно-механічний цех забезпечує профілактику, ремонт, а за необхідності – виготовлення нестандартних запасних частин для всіх інших підрозділів, кооперуючись з ними при проведенні профілактичного та ремонтного обслуговування). Централізована організація допоміжних служб найчастіше використовується на великих підприємствах та за умови компактного розміщення його підрозділів:
  •  на малих та середніх підприємствах використовується децентралізований спосіб обслуговування всіх чи більшості підрозділів підприємства, за умови територіальної віддаленості окремих дільниць, цехів і служб від центра підприємства (різноманітні  допоміжні  служби та окремі допоміжні працівники включаються безпосередньо в основні трудові колективи, де і здійснюється “внутрішня” кооперація праці основних та допоміжних працівників).

В сучасних умовах розвитку економіки не відбуваються зміни у поділі та кооперації праці, а змінюється зміст та форми поділу й кооперації праці. Це пов’язано з технічним прогресом і розвитком на його основі організації виробництва та праці на підприємствах. Науково-технічний прогрес сприяє розвитку та вдосконаленню засобів праці (машин, механізмів, інструментів) та змінам в технології виробництва. Чим більше механізується та автоматизується виробництво тим далі віддаляється виконавець від предмету праці і від безпосереднього його перетворення. Функції працівника виконують самі засоби праці. При цьому виявляються дві дещо суперечні тенденції: по-перше, процес праці полегшується та потребує більш високої кваліфікації працівника, що використовують ці засоби праці; по-друге, механізація трудових процесів супроводжується глибоким поділом трудових процесів на дрібніші та малозмістовні трудові операції, що призводить до монотонності праці (в результаті не тільки підвищується втома працівника, але й втрачається інтерес до праці, виникає прагнення залишити дане місце роботи та змінити сферу застосування своєї праці).

Отже, в умовах механізації нівелюється функціональний зміст праці. Все це змушує знову і знову повертатись до проблеми меж поділу праці у всіх її чотирьох аспектах: технологічному, фізіологічному, соціальному та економічному. Подолання тенденції до поглиблення поділу праці – важлива проблема наукової організації праці. Головним завданням її вирішення є подальша механізація та автоматизація виробничих і трудових процесів, підвищення культурно-технічного та професійного рівня працівників-виконавців. В організації праці в умовах науково-технічного прогресу відбуваються зміни щодо появи та швидкого розвитку колективних форм організації праці. Удосконалені засоби праці і сучасна технологія поєднують людей в трудовому процесі. На цій основі розвиваються бригадні й інші колективні форми організації праці (“колективізація” праці передбачає, і поділ, і кооперацію праці всередині первинних трудових колективів).

Таким чином, вибір оптимального варіанту поділу та кооперації праці повинен ґрунтуватися на досягненні оптимальної рівноваги, яка забезпечує найбільш ефективне досягнення поставлених цілей в умовах окремого суб’єкта господарювання (вибір повинен здійснюватися на основі всестороннього аналізу специфіки виробництва, характеру робіт, що виконуються, вимог до їх якості, ступеня завантаженості працівників та інших факторів).

На сучасному етапі господарювання основними напрямами вдосконалення поділу та кооперації праці є:  формування окремих трудових процесів і складу виробничих операцій на основі урахування економічної доцільності, психофізіологічних і соціальних наслідків; складання балансів робочого часу (працівників за професіями і робочими місцями, за бригадами, дільницями та цехами); розробка тарифно-кваліфікаційних характеристик як для виконуваних робіт так і для робітників, функціональних обов’язків працівників, що забезпечують виконання окремих трудових процесів в умовах поділу праці; забезпечення рівної інтенсивності праці та науково обґрунтованих режимів праці і відпочинку; забезпечення за рахунок чіткої кооперації праці й підвищення її продуктивності ритмічності, безперебійності виробничого та трудового процесів.

4. Організація та обслуговування робочих місць

На робочому місці відбувається поєднання знарядь, предметів праці та самої праці, що сприяє досягненню головної мети – виробництва товарів і надання послуг тощо. Від того, як організовані робочі місця, в значній мірі залежить ефективність як самої праці, так і використання засобів виробництва, а також зростання продуктивності праці та задоволення працею.  

Робоче місце – це частина виробничого простору, оснащена технічними засобами, в якій здійснюється трудова діяльність працівників, що спільно виконують роботу чи виробниче завдання.

Слід відрізняти поняття робоче місце і робоча зона.

Робоча зона – частина простору робочого місця, обмежена крайніми точками досяжності рук і ніг працівника у горизонтальному та вертикальному напрямках, з відхиленням на один-два кроки від умовного центру робочого місця.

Робоче місце відіграє важливу роль, яка проявляється в наступному:

  •  на робочих місцях виробляється продукція, формуються основні економічні показники;
  •  кількісні та якісні характеристики робочих місць визначають попит і пропозицію на ринках робочих місць і робочої сили;
  •  робоче місце є, первинною ланкою в ланцюжку поділу та кооперації праці, координації і взаємоузгодження елементів виробничого, технологічного і трудового процесів;
  •  всі виробничі приміщення підприємства складаються з окремих робочих місць, а все обладнання і устаткування для виробництва товарів і надання послуг розміщенні на робочих місцях у відповідності з технологічним і трудовим процесом;
  •  персонал розподіляється за робочими місцями, і саме тому робоче місце формує вимоги до персоналу, визначає його кількісні та якісні параметри;
  •  управління економікою, виробництвом і персоналом здійснюється через управління робочими місцями.

Кожне робоче місце має свої особливості, пов’язані із специфікою організації виробничого процесу та різноманітністю форм конкретної праці. Робоче місце призначається для виконання певних робіт (операцій).

Отже, робоче місце – це частина виробничої площі, яка закріплена за одним або групою працівників і оснащена устаткуванням, інструментом, що відповідають характеру виконуваних робіт.

Тип робочого місця визначається багатьма факторами: типом виробництва, рівнем поділу і кооперації праці, місцем виконання роботи, змістом праці, рівнем механізації та автоматизації, кількістю одиниць обладнання на робочому місці.

Організація робочого місця – сукупність заходів щодо оснащення робочого місця засобами і предметами праці та їх розміщення в певному порядку.

 Вимоги до організації робочих місць можна згрупувати таким чином: інформаційні, економічні, ергономічні, санітарно-гігієнічні, естетичні, технічні та організаційні (табл. 2).

Таблиця 2

Найменування

Характеристика

Інформаційні вимоги

комплекс заходів з інформаційного забезпечення робочого місця, до яких відносять: визначення обсягів і структури інформації, яка надходить на робоче місце, обробляється на ньому, перетворюється і передається на інші робочі місця; проектування інформаційних потоків, у систему яких входить робоче місце тощо.

Економічні вимоги

передбачають таку організацію робочого місця, при якій витрати на його утримання є мінімальними, проте достатніми для його функціонування.

Ергономічні вимоги

сформовані наукою, яка з’явилась порівняно недавно у зв’язку з новими вимогами виробництва та управління, – ергономікою. Вона виникла на межі технічних наук, психології, фізіології і гігієни та широко використовує дані анатомії, антропометрії, біофізики, токсикології.

Ергономіка – галузь науки, яка вивчає функціональні можливості людини в, трудових процесах з метою створення для неї оптимальних умов праці. Все, що оточує працюючу людину, – створює її робоче середовище –меблі, приміщення, устаткування, машини, механізми тощо. Знаряддя праці повинні відповідати вимогам ергономіки та бути максимально пристосованими до людини, до її фізичної, фізіологічної, естетичної природи. Ергономічні вимоги до обладнання проявляються в тому, щоб знайти найбільш оптимальні варіанти функціонування системи «людина-машина», забезпечити максимальне пристосування робочого місця, знарядь праці і виробничого середовища до особливостей виконавця.

Гігієнічні вимоги

це вимоги до освітлення робочих місць, повітрообміну, температурного режиму, вологості, шуму та інших факторів середовища, що впливають на здоров’я та працездатність працівників.

Естетичні вимоги

це елементи зовнішнього оформлення середовища, в якому працює людина, а саме: зовнішній вигляд приміщення та знарядь праці, їх кольорова гамма, наявність квітів в інтер’єрі тощо.

Технічні вимоги

це науково-обґрунтовані параметри знарядь праці, устаткування та переходи до інших робочих місць тощо.

Технологічні вимоги

передбачають оснащення робочого місця новітнім обладнанням, технологією, інструментом, контрольно-вимірювальними приладами, підйомно-транспортними засобами.

Організаційні вимоги

передбачають: раціональність розміщення обладнання в межах робочої зони; оптимальність забезпечення ресурсами і сировиною, деталями, ремонт обладнання і утилізація відходів; забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці.

Основна мета організації робочого місця – забезпечення високоефективного та якісного виконання певного виду роботи у встановлений термін, з повним використанням обладнання і робочого часу, із застосуванням раціональних прийомів і методів праці, а також створення комфортних умов праці, які забезпечують працездатність і збереження здоров’я людини.

Отже, організація робочого місця – це сукупність заходів з планування, атестації та раціоналізації робочого місця. З кожним роком збільшуються обсяги інформації, що обробляється, частіше застосовуються засоби механізації та автоматизації робіт, техніка удосконалюється та ускладнюється (ЕОМ), виникають нові професії тощо. Все це потребує постійного удосконалення процесів організації праці, їх планування, оснащення, створення оптимальних умов. Тому, питання організації та оснащення робочих місць працівників, створення відповідних умов для їх праці набувають дедалі більшого значення.

На робочому місці розміщуються знаряддя, предмети і продукти праці, тому межі робочого місця повинні забезпечити можливість виконання всіх дій технологічного процесу. Залежно від технологічного процесу всі робочі місця можна розділити на постійні і тимчасові. Постійні робочі місця – ті, що не змінюють свого розміщення в просторі. В свою чергу, вони поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі; стаціонарні та умовно стаціонарні. Тимчасові робочі місця характеризуються переміщенням виконавців, засобів, а інколи і предметів праці, вони характерні для працівників транспорту і ремонту. Цим робочим місцям притаманна мобільність.

Залежно від рівня механізації праці виділяють три види робочих місць: робочі місця ручної праці, де робота виконується за допомогою різних ручних знарядь; механізовані робочі місця, де працівник управляє робочими машинами і механізмами, за їх допомогою змінює предмет праці; автоматизовані робочі місця, на яких механізми і автомати виконують певні технологічні операції за заданими параметрами, а виконавець керує ними за допомогою дистанційних пультів.

У табл. 3 наведена класифікація робочих місць за іншими ознаками.

Таблиця 3

Ознака кваліфікації

Характеристика

Категорія працівників

робітники, спеціалісти, керівники.

Кількість працівників

індивідуальні, колективні

Робоче положення

стоячі, сидячі, змінні

Місце

у приміщенні, на вулиці, на висоті, під землею.

Рівень рухливості

стаціонарні, рухливі, змінні.

Ступінь спеціалізації

спеціалізовані, універсальні.

Вид виробництва

основні, допоміжні, обслуговуючі.

Кількість зміни

однозмінні, багатозмінні.  

Умови праці

нормальні, монотонні, тяжкі, шкідливі.

Таким чином, у всіх випадках характер робочих місць залежить від специфічних умов, в яких це робоче місце використовується. Проте, можна виділити окремі загальні риси, що визначають певні вимоги до їх організації:

  •  точне виконання встановленої технології;
  •  забезпечення споріднення ручних операцій;
  •  створення на робочому місці умов, які б дозволяли працівнику працювати в найбільш сприятливій позі;
  •  дотримання вимог ергономіки до робочого місця, предметів праці;
  •  створення нормальних санітарно-гігієнічних умов праці та забезпечення комфортності робочого місця.

Таким чином, організація праці на робочих місцях – процес багатосторонній, складний, спрямований на оптимальне використання персоналу та засобів виробництва. Процес праці незалежно від того, які функції він виконує, характеризується: розміщенням працівника в робочій зоні; положенням робочої пози, кількістю і просторовою протяжністю трудових рухів, які складають трудовий процес; появою, зростанням і зниженням втоми.

При організації робочих місць важливе значення має їх спеціалізація – встановлення чіткого виробничого профілю того чи іншого робочого місця. Тобто, спеціалізація робочого місця передбачає закріплення за ним визначеного кола робіт або операцій, об’єднаних за ознаками технологічної однорідності, складності, точності обробки, конфігурації тощо.

Спеціалізація робочих місць в значній мірі залежить від типу виробництва, рівня і характеру спеціалізації підприємства в цілому та структурних підрозділів, до яких належить те чи інше робоче місце. Робочі місця найбільш спеціалізовані в масовому, багатосерійному і серійному виробництві. Разом з тим є можливість застосування спеціалізованих робочих місць і в малосерійному та одиничному виробництві за рахунок правильного розподілу робіт між робочими місцями. Спеціалізація робочих місць дозволяє забезпечувати їх найбільш ефективним виробничим обладнанням, скоротити час на підготовчо-заключні і допоміжні роботи.

Ступінь спеціалізації робочих місць та їх технічне оснащення залежить від прийнятого способу організації виробничого процесу. Так, у масовому виробництві за кожним робочим місцем постійно закріплена одна операція. Робоче місце в цьому випадку має чітко виражений профіль спеціалізації. В одиничному виробництві на кожному робочому місці можуть виконуватись різні операції, тому вони мають універсальний характер.

Робочі місця розміщують відповідно до форми спеціалізації. Так, для технологічної спеціалізації характерним є групове розташування однотипних робочих місць з виконання технологічно однотипних операцій з різними виробами. Правильне визначення профілю і спеціалізації робочого місця, кількості технологічних операцій, що виконуються, дозволяє перейти до вибору його оснащення, яке є однією із умов високопродуктивної праці і безпеки роботи.

Оснащення робочого місця – це сукупність розміщених в межах робочого місця основного технологічного і допоміжного обладнання, технологічного і організаційного оснащення, інструменту, технологічної документації, засобів зв’язку, сигналізації та охорони праці. їх набір залежить від технологічного призначення робочого місця, рівня його спеціалізації, системи обслуговування робочих місць.

Обладнання ділиться на основне і допоміжне. До основного обладнання відносять: верстати, машини, агрегати, установки, апарати, автоматичні лінії, обчислювальну техніку, персональні комп'ютери, які призначені для виконання основної роботи, тобто безпосередньо впливають на предмети праці та постійно знаходяться на робочому місці. До допоміжного обладнання відносять: складальні, зварювальні, випробувальні стенди, транспортери, крани, які призначені для забезпечення виконання операцій з подачі на робоче місці, безпосередньо в робочу зону, предметів праці, їх установки, підйому, зняттю і відправки з робочого місця.

Оснащення є технологічне і організаційне. До технологічного оснащення відносять засоби для затискання, різні пристосування, вимірювальні інструменти, контрольні та вимірювальні прилади, канцелярські товари для службовців, картриджі тощо. До організаційного оснащення відносять: предмети, що забезпечують сприятливу позу працівника, а також призначені для складання, збереження заготовок, деталей, допоміжних матеріалів, документів (робочі меблі, стелажі, виробнича тара); засоби сигналізації та зв’язку; засоби, що забезпечують охорону праці та безпеку працівників; допоміжні пристрої для догляду за обладнанням, забезпечення порядку на робочому місці тощо.

До кожного елемента оснащення робочого місця висуваються певні вимоги, основними з яких є: максимальне зменшення фізичної праці; нормальна поза працівника; зручне і легке управління обладнанням; безпека роботи, комфортні умови праці. Дотримання  цих  вимог  можливе  при  врахуванні ергономічних характеристик, виробничої естетики і безпеки праці. Аналогічні вимоги висуваються і до допоміжного обладнання.

При розміщенні сигнальних пристроїв і органів управління потрібно враховувати наступні принципи:

  •  принцип функціональної організації – групування пристроїв сигналізації і органів управління має проводитись за функціями;
  •  принцип значимості – основні пристрої повинні розміщуватися в зоні найкращого сприйняття;
  •  принцип оптимального розміщення пристроїв передбачає їх особливості, точність і швидкість показу показників, які мають бути прочитані працівниками;
  •  принцип послідовності використання – розміщення пристроїв має проводиться у відповідності з послідовністю операцій, які виконуються;
  •  принцип частоти використання елементів, які найчастіше застосовуються.

Що стосується технологічного оснащення, то при його створенні, підборі та розміщенні на робочих місцях потрібно дотримуватись наступних вимог: конструктивні дані повинні повністю відповідати характеру операцій, що виконуються на робочому місці; конструкція інструментів і приладів має забезпечити максимальну ефективність праці, точність і високу якість роботи за мінімальних зусиль працівника та його повної безпеки; інструменти та прилади повинні бути зручними для роботи, легко і швидко встановлюватись, закріплятись і відкріплятись, виключаючи шум і вібрацію; технологічне оснащення в процесі використання не повинне викликати кардинальні зміни в положенні корпусу.

Велике значення при організації робочого місця має правильний вибір організаційного оснащення, вимоги до якого визначаються: характером і видом робіт, що виконуються на робочому місці; особливостями організації праці (методи роботи, змінність, спеціалізація робочого місця); складом і кількістю обладнання, приладів, інструментів, предметів праці, потрібних для цього робочого місця; особливостями робочої зони та робочої пози. При виборі оснащення для будь-якого робочого місця потрібно забезпечити: найбільш повну відповідність оснащення його функціональному призначенню; економічність використання виробничої площі; відповідність конструктивних даних і габаритів оснащення ергономічним вимогам з врахуванням антропометричних показників і психофізіологічних особливостей людини, яка буде ним користуватися; міцність і стійкість конструкції; дотримання вимог виробничої естетики та відповідність загальному інтер’єру робочого місця.

Важливим елементом є робочі меблі, їх раціональна конструкція сприяє економії рухів, зменшенню напруженості організму, а отже, зниженню втоми і підвищенню працездатності людини. Раціональна організація робочого місця передбачає його планування та забезпечення основним технологічним устаткуванням, технологічним і організаційним оснащенням. Планування робочого місця – це раціональне розміщення на відведеній виробничій площі основного і допоміжного обладнання, устаткування, інструментів, що забезпечує найбільш ефективне виконання трудових процесів, економію зусиль працівника і безпеку його праці. Основна мета – ефективне використання виробничих площ і робочого часу виконавців, визначення схем руху машинних агрегатів.

Отже, планування робочих місць – це просторове розміщення елементів робочих місць, їх оснащення та самого працівника точне визначення параметрів робочої зони і схем руху машинних агрегатів. Воно здійснюється на основі наявних площ, кількості працівників, нормативу площі на одного працівника і проектного обладнання та меблів. Загальна і корисна площа визначається на основі плану, креслень, а кількість працівників визначається штатним розкладом. Особливе значення має планування організації робочих місць управлінського персоналу, оскільки вимагає окремих службових кабінетів і раціонального їх розміщення.

Виділяють загальне (зовнішнє) планування робочих місць (просторове розміщення самих робочих місць) і конкретне планування (раціональне розміщення в межах робочого місця всіх його елементів – працівника і предметів праці). В межах конкретного плану виділяють внутрішнє планування, яка передбачає раціональне розміщення інструментів, приладів, матеріалів, готової продукції в середині елементів оснащення, таких як виробничі меблі, тара.

Планування – це схематичне розташування працівників, технічних засобів, меблів у приміщенні.

При розміщенні приміщень варто дотримуватись таких правил:

  •  в першу чергу, розміщувати великі структурні підрозділи (адміністрація, канцелярія, бухгалтерія, відділ кадрів, маркетингу). Суміжні відділи та служби доцільно розміщувати поруч один від одного;
  •  відділи, які пов’язані з прийняттям відвідувачів, повинні розміщуватись поруч із входом, ліфтом, сходами (відділ збуту, відділ кадрів, бухгалтерія);
  •  складські та транспортні підрозділи повинні бути ізольовані від прийому відвідувачів і офісних приміщень;
  •  туалетні кімнати повинні бути на кожному поверсі.

 Основними завданнями планування робочих місць (всіх видів) є: створення комфортних і безпечних умов праці; ефективне використання виробничих площ; покращення використання робочого часу за рахунок оптимізації рухів і переміщення працівника.

Вихідним моментом для забезпечення раціональної організації планування робочих місць, є:

  •  особливості технологічного і трудового процесів;
  •  спеціалізація робочого місця у відповідності із технологією і формами поділу й кооперації праці;
  •  склад і особливості обладнання, яке використовується, технологічного і організаційного оснащення;
  •  діюча система обслуговування робочих місць;
  •  прийоми і методи праці, що застосовуються;
  •  вимоги техніки безпеки й охорони праці.

Загальне планування робочих місць має забезпечити:

  •  економне використання виробничих площ;
  •  раціональний взаємозв’язок робочих місць;
  •  розміщення робочих місць за ходом технологічного процесу та забезпечення прямоточності вантажних потоків;
  •  мінімізацію протяжності грузопотоків і віддалі переходів працівників;
  •  дотримання санітарних норм в розміщенні робочих місць.

Примітка:  

1) за існуючими нормами на кожного працівника має припадати не менше 4,5 м2 виробничої площі і не менше 15 м3 об’єму виробничого приміщення.

2) підходи до робочого місця повинні бути не тільки короткими, але й по можливості не перетинатися з транспортними шляхами.

3) ходи і виходи в приміщенні повинні бути вільними, безпечними та добре проглядатись.

4) робочі місця з важкими умовами праці повинні бути відокремлені від місць з нормальними умовами. Конкретне планування робочих місць також має відповідати встановленим вимогам, забезпечити зручність роботи, безпеку, мінімізацію фізичних зусиль і нервового напруження, раціональну робочу позу, що забезпечує раціональне використання робочої зони.

Робоча зона – частина трьохмірного простору обмежена розмахом рук в горизонтальній і вертикальній площинах з врахуванням повороту працівника на 180°, переміщення його вправо і вліво на один-два кроки. В цій зоні розміщені знаряддя праці, що постійно використовуються в роботі. Решта площі складає допоміжну зону, де розміщені предмети праці, що використовуються не часто.

Найбільш зручною і економічною є робота в межах оптимальної зони досяжності – простір, обмежений уявною лінією в горизонтальній або вертикальній площинах при обертанні руки, зігнутої в ліктьовому суглобі при вільно опущеному плечі. В цій зоні розміщують предмети, які найбільш часто використовуються. Ще виділяють зону максимальної досяжності – простір, обмежений розмахом повністю витягнутої руки при її обертанні в плечовому суглобі, ця зона використовується для визначення різних поз.

Зручна поза є частиною раціоналізації робочого місця. При різних положеннях тіла (сидячи, стоячи) витрачається не однакова кількість енергії. Головна вимога до робочої пози – це відповідність її темпу і траєкторії робочих рухів, величині м’язових зусиль, тобто такому: для повільних рухів – вибираємо позу «сидячи»; для швидких рухів – краще «стоячи»; найбільш доцільною є змішана поза «сидячи-стоячи»;  якщо зусилля до 5 кг – кращою є поза «сидячи»; якщо 5-10 кг – поза «сидячи-стоячи»; більше 10 кг – «стоячи».

Планування робочого місця повинно забезпечити для працівників добрий огляд. Для цього враховують коло зору людини в горизонтальній і вертикальній площинах, забезпечуючи оптимальну віддаль від предмету обробки до очей працюючого. Кут миттєвого зору в робочій зоні складає 18°, ефективної видимості – 30°, кут зони огляду, в межах якої добре сприймаються форми предмету, його місце знаходження, при фіксованому положенні голови по горизонталі дорівнює 120°, по вертикалі – 86° (39° вверх і 47° вниз).

Отже, при організації раціонального конкретного планування потрібно забезпечити вільний доступ до робочої зони, зручне переміщення людей. Кожен предмет на робочому місці повинен мати своє постійне місце і фіксовану зону переміщення. При розміщенні предметів праці слід дотримуватися певного порядку, воно має відповідати трудовому процесу, створювати можливість ефективного використання зворотнього руху рук, систематичності та природного руху.

Обслуговування робочих місць – це надання різних послуг, які дозволяють працівникові виконувати свої безпосередні функції, не відволікаючись на виконання другорядних, допоміжних і підсобних робіт, тобто робіт низької кваліфікації. Робота з удосконалення організації праці в будь-якому напрямку буде малоефективною, якщо виконавець буде постійно відволікатись від основної роботи для виконання допоміжних функцій або ж буде простоювати в очікуванні їх виконання. Від ефективної організації системи обслуговування робочих місць залежить продуктивність праці, ритмічність виробництва, якість роботи та продукції. Система обслуговування – це найбільш активна складова виробничого процесу з регламентованого забезпечення робочих місць всім необхідним для безперебійного й ефективного функціонування.

Об’єктами обслуговування робочих місць є: знаряддя праці, предмети праці та працівники, а обслуговування здійснюється за функціями (табл. 4):

Таблиця 4

Об’єкт

Характеристика функції

обслуговування засобів праці:

  •  інструментальна (забезпечення інструментами, заготовками, ремонт інструментів);
  •  налагодження і підналагодження обладнання;
  •  енергетична (забезпечення робочих місць всіма видами енергії);
  •  ремонтна (підтримка в робочому стані обладнання);
  •  ремонтно-будівельна (ремонт приміщень, оргоснащення).

обслуговування предметів праці:

  •  складська (прийом, облік, збереження, комплектування і видача матеріалів, товарів, виробів);
  •  транспортна (доставка до робочих місць предметів праці та вивезення готової продукції);
  •  контрольна (контроль якості сировини, матеріалів, продукції).

обслуговування працівників:

  •  інформаційне забезпечення, виробничий інструктаж, розподіл робіт, видача виробничих завдань;
  •  санітарно-гігієнічне обстеження, медичне та господарсько-побутове обслуговування, охорона праці.

Системи обслуговування залежать від конкретних умов виробництва, типу виробництва і характеру праці. Проте, до всіх систем існують загальні вимоги, дотримання яких сприяє оптимальному вирішенню завдань з обслуговування робочих місць. Система обслуговування робочих місць повинна бути:

  •  комплексною (включати всі функції обслуговування і забезпечити їх узгодженість та зв’язок);
  •  раціональною (оптимально поєднувати централізовані та децентралізовані види обслуговування);
  •  гнучкою, оперативною (забезпечувати можливість оперативного, швидкого втручання та реагування при виникненні відхилень від нормального ходу обслуговування);
  •  прогресивною (враховувати можливості техніки та технології, можливості стандартизації і уніфікації);
  •  плановою (бути частиною внутрівиробничого планування, організовуватись на основі розрахунків обслуговування для кожного робочого місця, узгоджуватись з системою оперативного планування та змінних завдань);
  •  попереджуючою (не допускати зупинки виробництва через несвоєчасне виконання робіт з обслуговування). Попереджуваність – це завчасне обслуговування, засноване на розрахунку ресурсів обладнання і окремих його частин та на розрахунку запасів матеріальних ресурсів, інструментів на робочому місці, потрібних для безперебійної роботи;
  •  своєчасною (забезпечити чітке дотримання встановленого регламенту обслуговування; все потрібно робити своєчасно у встановлений термін, що забезпечить чіткість обслуговування робочого місця;
  •  надійною (гарантувати обслуговування робочого місця вчасно, в потрібному обсязі, відповідної якості). Надійність обслуговування – це ознака високої його організації, що досягається системою дублювання, підстрахування на випадок непередбачуваних обставин;
  •  економічною (заснованою на розрахунках різних варіантів здійснення обслуговування і вибір найкращого з урахуванням всіх принципів).

Система обслуговування робочих місць базується на науково обґрунтованому функціональному поділі праці на підприємстві. Кожна функція обслуговування здійснюється певною професійно-кваліфікаційною групою допоміжних працівників, що об’єднуються за ознакою технологічної або функціональної однорідності виконуваних робіт (табл. 5).

Таблиця 5

Вид обслуговування

Розрахункова підстава системи

Відмінна риса

Система почергового обслуговування.

Змінно-добові завдання.

Обслуговування виконується допоміжними працівниками по мірі виникнення потреби в обслуговуванні робочих місць.

Система планово-попереджувального обслуговування.

Календарні плани запуску деталей, графіки переналагодження устаткування. Годинні графіки роботи основних робітників.

Система забезпечує ритмічність роботи, підвищення продуктивності праці основних працівників, але вимагає великого обсягу підготовлених робіт.

Система стандартного обслуговування (регламентована або попереджувальна).

Тверди стандартні розклади, регламенти і графіки обслуговування відповідно до ритму виробництва.

Система забезпечує високу надійність обслуговування, активно впливає на трудові процеси основного виробництва.

Залежно від рівня централізації виробництва використовують три види обслуговування робочих місць, а саме:

  •  централізоване обслуговування робочих місць – передбачає зосередження функції обслуговування в одному центрі, в межах цеху виробництва, відділу або підприємства в цілому (це дає можливість централізованого планування всіх функцій обслуговування та органічного поєднання з плануванням);
  •  децентралізоване обслуговування робочих місць функції обслуговування виконуються самими працівниками або допоміжним персоналом, який працює в цих підрозділах (при цьому способі забезпечується більш висока оперативність вирішення завдання робочих місць, недолік – низький рівень механізації праці, нераціонально використовується персонал;
  •   змішане обслуговування робочих місць – частина функцій виконується централізовано, а частина – децентралізовано.

За формою виконання функцій обслуговування робочих місць (застосування тієї чи іншої форми обумовлено типом виробництва) є такими:

  •  чергове обслуговування переважає в одиничному і малосерійному виробництві. Проводиться за потребою, за вимогою працівників і за змінно-добовими завданнями. Для нього характерна відсутність наперед складених графіків і регламенту. Це проста система, але існують можливості виникнення непередбачених простоїв;
  •  планово-попереджувальні системи обслуговування поширеними є в умовах багатосерійного і серійного виробництв. Всі роботи з обслуговування робочих місць проводяться на основі планів-графіків, які є взаємопов’язаними з виробничими планами і завданнями. Ця робота виконується допоміжним персоналом за повного звільнення основних працівників від функцій обслуговування своїх робочих місць. При цій системі здійснюється планове і активно-попереджувальне обслуговування, яке забезпечує робочі місця:
    1.  предметами праці в потрібний час і в потрібній кількості;
    2.  переналагодження обладнання, підготовку і виготовлення спеціального технологічного оснащення з врахуванням запуску в обробку нових партій деталей;
    3.  огляд і ремонт обладнання проводять у визначений термін.

Впровадження цієї системи вимагає складної підготовчої роботи та значних трудових і матеріальних витрат;

  •  стандартне обслуговування є характерним для потоково-масового виробництва при стійкому виробничому процесі та постійному закріпленні операції за робочими місцями. Це найбільш удосконалена форма планово-попереджувального обслуговування, Його суть полягає в тому, що обслуговування проводиться за попередньо розробленими стандартами, розкладом і стандарт-планами. Такими видами обслуговування є: стандартний ремонт обслуговування, примусова заміна ріжучих та вимірювальних інструментів і приладів, налагодження та підналагодження обладнання, регулярне поповнення робочих місць предметами праці. При цій формі основні працівники повністю звільняються від виконання допоміжних функцій, що дозволяє ефективно використовувати їх робочий час.

Щоб організувати обслуговування робочих місць за стандартною системою потрібно вирішити чотири взаємопов’язані групи завдань:

  1.  визначити, які функції обслуговування потрібні для певного робочого місця, працівника і всієї системи робочих місць;
  2.  по кожній функції обслуговування визначити фізичну норму обслуговування, обґрунтувати її обсяг за зміну (місяць, рік);
  3.  визначити регламент обслуговування, його графік із зазначенням часу, послідовності та періодичності;
  4.  персоніфікувати обслуговування, тобто закріпити функції обслуговування за певними виконавцями або підрозділами.

Фізична норма обслуговування може виражатись різними показниками, а саме:

  •  для матеріальних ресурсів – це може бути обсяг їх разового постачання або величина технологічного запасу на робочому місці;
    •  для ремонтних цехів – види ремонту: дрібний, середній, капітальний, його тривалість тощо.

Регламент обслуговування для кожного виду також може мати свій показник (раз в зміну, кожної години, два рази на місяць тощо, або може бути вказано на певну годину. Може бути за викликом, постійно, безперервно).

Проектування організації обслуговування робочих місць проводиться в такій послідовності:

  •  встановлюється склад і обсяг робіт з обслуговування в цілому для підрозділу;
  •  виділяються види робіт, які доцільно передати основним працівникам;
  •  розраховуються норми затрат праці допоміжних працівників для обслуговування робочих місць (норми кількості, часу і одиниць обслуговування);
  •  склад, обсяг робіт розподіляється між допоміжними працівниками з урахуванням функціонального поділу праці між ними і норм затрат праці;
  •  встановлюються види та форми обслуговування, розробляються умови їх застосування;
  •  розраховуються фізичні норми обслуговування;
  •  розробляються регламенти (графіки, розклади, маршрути руху);
  •  проектується організація стаціонарних і пересувних робочих місць допоміжних працівників.

В результаті формується ефективна система обслуговування робочих місць основних працівників.

Отже, розробка системи обслуговування робочих місць включає: вибір форм її організації; визначення професійного складу допоміжного персоналу; забезпечення обслуговуючого персоналу відповідною технічною та інструкційною документацією; розрахунок норм обслуговування; організація праці й оснащеність робочих місць обслуговуючого персоналу; організація регулярного зв'язку між робочими місцями основного виробництва й обслуговуючим персоналом.

Атестація робочих місць – це комплексна оцінка кожного робочого місця на його відповідність науково-технічним, організаційним і соціальним вимогам, тобто це комплексна перевірка відповідності робочих місць встановленим вимогам. Атестація робочих місць досить широко проводилась з середини 80-х років XX століття, тому і в даний час цей процес заслуговує на увагу. Комплексна атестація робочих місць з наступною їх раціоналізацією є основою підвищення ефективності праці. Атестація робочих місць проводиться спеціально створеною атестаційною комісією на рівні цеху, підрозділу підприємства. До складу комісії включають, як правило, майстрів, технологів, економістів, нормувальників, бригадирів, а також спеціалістів санітарних закладів.

Завданнями атестації робочих місць є:

  •  приведення робочих місць до технічних і соціальних вимог, зменшення обсягу ручної праці, покращення її змісту;
  •  покращення використання основних виробничих фондів за рахунок ліквідації застарілого обладнання, концентрації робіт на новому обладнанні, підвищення змінності;
  •  покращення умов праці на кожному робочому місці;
  •  підвищення кваліфікації працівників.

Атестація робочих місць дозволяє обґрунтувати встановлення доплат і пільг за роботу в несприятливих умовах; перевірити обґрунтованість норм витрат матеріальних ресурсів; ефективніше використовувати фінансові вкладення. Процес атестації робочих місць здійснюється в три етапи, а саме:

  •  на першому етапі проводиться облік робочих місць: визначається кількість робочих місць, здійснюється класифікація і групування за видами та характером використання, за категоріями працюючих на робочих місцях.

 Кількість робочих місць визначається:

  1.  прямим розрахунком верстатів, агрегатів, машин, механізмів, компонентів технологічного і організаційного оснащення за нормою обслуговування кожної одиниці одним працівником;
  2.  за встановленими зонами обслуговування;
  3.  за робочими постами.

Обліку підлягають всі робочі місця всіх категорій працівників.

Для забезпечення повноти і достовірності даних на кожне робоче місце заводиться Паспорт робочого місця, який включає наступні розділи:

  1.  призначення і загальні характеристики;
  2.  план робочого місця;
  3.  меблі, обладнання і технічні засоби;
  4.  функціональні обов’язки (основні елементи роботи);
  5.  умови праці;
  6.  оплата праці;
  7.  організація обслуговування;
  8.  регламентуюча документація;
  9.  завантаження робочого місця (нормування);
  10.  охорона праці і техніка безпеки.

Порядок роботи з обліку робочих місць, їх паспортизації й атестації визначається наказом по підприємству, в якому встановлюються терміни проведення цієї роботи в підрозділах і по підприємству в цілому, склад комісії в розрізі цехів, підрозділів і конкретних посадових осіб. Для проведення обліку проводиться попередня робота технологом і економістом з праці, а саме:

  1.  уточнюються назви, межі, підпорядкованість цехів, дільниць і оперативних робочих місць;
  2.  уточнюються і приводяться у відповідність з фактичним станом плани цехів і дільниць;
  3.  здійснюється навчання людей, які будуть проводити атестацію;
  4.  уточнюються і розробляються нормативи, які потрібні для атестації, та виготовляються паспорти робочих місць.

Кожному робочому місцю як індивідуальному, так і колективному присвоюється порядковий номер, після чого, незалежно від того чи є аналогічні місця, працюють вони на момент обліку чи ні, заповнюється Паспорт робочого місця.  В Паспорті записується кількісна та якісна характеристика робочого місця і зайнятих на ньому працівників.

Вихідними даними для розробки паспортів робочих місць є:

  1.  типові паспорти робочих місць;
  2.  моделі робочих місць співробітників;
  3.  штатний розпис підприємства;
  4.  положення про оплату праці;
  5.  схема монтажу технічних засобів;
  6.  інструкції з експлуатації;
  7.  нормативи праці управлінців;
  8.  інструкції з техніки безпеки;
  9.  робочий проект будівлі;
  10.  специфікація на меблі та обладнання;
  11.  положення про підрозділи;
  12.  посадові інструкції;
  13.  контракти працівників;
  14.  нормативи площі на одного співробітника.

В окремих виробництвах кількість робочих місць визначається на основі нормальної трудомісткості за видами робіт, виробничим процесом.

Кожне робоче місце враховується як одне, незалежно від того, працює там один чи більше працівників.

Облік робочих місць ведеться в спеціальній відомості;

  •  на другому етапі здійснюється сама атестація робочих місць, тобто комплексна оцінка за трьома рівнями:
    1.  технічним;
    2.  організаційним;
    3.  умовами праці і техніки безпеки.

Для оцінки технічного рівня використовують наступні показники:

  1.  відповідність технологічного процесу, обладнання, устаткування, інструментів і засобів контролю вимогам забезпечення високої якості продукції;
  2.  рівень продуктивності обладнання;
  3.  співвідношення фактичної і проектної продуктивності обладнання;
  4.  технологічна оснащеність робочого місця;
  5.  обґрунтованість рівня механізації праці.

При оцінці організаційного рівня аналізують наступні показники:

  1.  раціональність планування;
  2.  кількість і комплектність оргоснащення, прогресивність конструкції і технічного стану;
  3.  застосування багатоверстатного (багатоагрегатного) обслуговування;
  4.  раціональність обслуговування робочих місць;
  5.  відповідність форм організації праці технологічному процесу, характеру й обсягу робіт, що виконуються;
  6.  застосування раціональних прийомів і методів праці;
  7.  кваліфікація працівників, її відповідність складності та якості робіт, що виконуються;
  8.  якість діючих норм праці;
  9.  ефективність використання робочого місця: рівень використання обладнання в часі, коефіцієнт змінності, зайнятість працівника протягом зміни.

За оцінкою умов праці і техніки безпеки аналізують:

  1.  відповідність санітарно-гігієнічних умов нормативним вимогам;
  2.  відповідність виробничого процесу, обладнання, організації робочого місця стандартам безпеки і норм охорони праці;
  3.  обсяг ручної і важкої фізичної праці;
  4.  забезпечення працюючих спецодягом, взуттям, засобами захисту і їх відповідність стандартам безпеки праці.

За результатами атестації здійснюється оцінка робочого місця (табл. 6):

Таблиця 6

Оцінка

Характеристика

Атестовані

робочі місця, показники яких повністю відповідають вимогам.

Неатестовані і підлягають раціоналізації

робочі місця, окремі показники яких не відповідають встановленим вимогам, але можуть бути доведені до цих вимог в процесі раціоналізації.

Неатестовані і підлягають скороченню

робочі місця, показники яких не відповідають встановленим вимогам і не можуть бути доведені до цих вимог в процесі раціоналізації.

  •  на третьому етапі здійснюється раціоналізація робочих місць. Раціоналізація – це сукупність організаційно-технічних заходів, які розроблені на основі даних атестації та спрямовані на удосконалення діючих робочих місць і покращення їх використання. Метою раціоналізації робочих місць є: зменшення затрат робочого часу на його обслуговування; забезпечення нормальних умов праці, зменшення втоми та напруження працівників; найбільш економне використання площі та підвищення продуктивності праці персоналу.

Продуктивність праці прямопропорційно залежить від організації робочих місць. Розроблені заходи мають бути зорієнтовані на:

  1.  виявлення резервів і зростання продуктивності праці на кожному робочому місці та в кожному виробничому підрозділі;
  2.  вибір ефективних інвестицій на раціоналізацію, переобладнання, переозброєння робочих місць, їх реконструкцію.

Раціоналізація робочих місць здійснюється за такими напрямками:

  1.  модернізація обладнання, введення автоматизованого контролю, високопродуктивного інвентарю, засобів малої механізації;
  2.  покращення якості і надійності ремонту;
  3.  впровадження прогресивних, малоопераційних, маловідходних технологічних процесів;
  4.  застосування новітніх матеріалів, деталей і конструкцій;
  5.  створення оптимального температурного та світлового режимів;
  6.  ліквідація вібрації, шуму і джерел випромінювання.

Проектування і раціоналізація робочого місця повинні бути спрямовані на усунення зайвих та нераціональних рухів, максимальне скорочення переміщень працівника та матеріальних елементів трудового процесу, економне використання виробничих площ. Проектування робочих місць включає два види планування, а саме: зовнішнє планування робочого місця – розміщення робочого місця відносно інших робочих місць, вантажопотоків, стін, колон, вікон тощо;  внутрішнє планування робочого місця – оперативний робочий простір, де розміщене устаткування і здійснюється велика частина трудових витрат на виконання технологічних операцій, та допоміжний робочий простір, у якому розміщуються предмети праці, меблі тощо, які рідше використовуються.

При проектуванні робочого місця необхідно врахувати низку факторів – рівень спеціалізації виробництва, встановлену технологію, форму поділу праці, прийняте планування на дільниці та в цеху, систему обслуговування робочих місць, вимоги техніки безпеки й охорони праці та інші.

Раціональне планування робочого місця повинно забезпечити економію рухів, виключення з трудового процесу непродуктивних рухів, трудових дій та прийомів. Основні положення організації праці робочого місця фіксуються в Карті організації праці на робочому місці, яка включає розділи, що містять основні вимоги трудового процесу на робочих місцях.

Карта організації праці – це концентрований виклад проекту планування робочого місця і організації праці, розроблений на основі попередніх інженерно-економічних, санітарно-гігієнічних, психофізіологічних дослідженнях. В карті наводять послідовність дій працівника, прийоми і методи праці, її норми, організацію і обслуговування  робочого  місця,  вимоги  до  виконання,  форми  оплати  праці. Форма і зміст  карт  відрізняється  в  залежності  від  специфіки  праці  основних  і  допоміжних працівників, особливостей комплексного аналізу і проектування трудових процесів.

Отже, оптимальну організацію робочого місця можна забезпечити на основі комплексного підходу – поєднати проектування, планування робочого місця з його оснащенням, методами і прийомами праці, системами його обслуговування, вибором форм організації і нормування праці, створенням сприятливих умов праці та розробкою доцільної системи її оплати. Ця робота проводиться на основі даних комплексного аналізу всіх елементів трудового процесу.

3. Оцінювання стану організації праці

Оцінити рівень організації праці означає визначити, наскільки ефективно використовується праця людей, як вона поєднується зі знаряддями виробництва, і чи задоволені працівники працею. Основним завданням при цьому є вибір критеріїв, за якими можна оцінити як якість організації праці та ефективність заходів її покращення. Оцінка якості організації праці за допомогою кількісних показників дозволяє:

  1.  кількісно відобразити результати роботи з удосконалення організації праці та порівняти їх;
  2.  об’єктивно оцінити стан організації праці та розробити заходи з удосконалення:
  •  визначити конкретні показники використання персоналу, матеріальних і фінансових ресурсів;
  •  економічно обґрунтувати розроблені організаційно-технічні заходи;
  •  матеріальне стимулювання проводити з врахуванням результатів роботи окремого працівника.

При проведенні оцінки якості організації праці потрібно дотримуватись наступних вимог:

  •  обрані показники мають об’єктивно і повно характеризувати всі елементи організації праці;
  •  розрахунки коефіцієнтів не повинні бути трудомісткими;
  •  система показників має бути логічною і відповідати певним вимогам;
  •  в основі кількісної оцінки має бути єдиний критерій, що дозволяє спів ставляти рівні організації праці аналогічних виробничих підрозділів, робочих місць;
  •  методика оцінки має бути простою і зручною для користування, базуватись на використанні наявних даних.

Якість організації праці на підприємстві визначається безпосередньо аналізом кількісних показників рівня організації праці. До них відносяться: коефіцієнт поділу праці; коефіцієнт суміщення професій; коефіцієнт багатоагрегатного обслуговування; коефіцієнт організації робочих місць; коефіцієнт обслуговування робочих місць; коефіцієнт застосування раціональних методів праці працівників; коефіцієнт нормування праці; коефіцієнт умов праці; коефіцієнт трудової дисципліни тощо.

 Показник використання робочого часу – максимально можливий розмір робочого часу колективу. Його розрахунок проводиться за схемою:

1. Визначається календарний фонд робочого часу (Фкал)

2. Визначається потенційний фонд робочого часу (Фпот)

3. Визначається фактичний використаний фонд робочого часу (Фвик).

4. Визначається рівень організації праці (Роп).

Кількісна оцінка рівня організації праці виробництва і управління на підприємстві визначається за 12 коефіцієнтами, які відображають основні напрямки з наукової організації праці на підприємстві.

Інтегральна оцінка рівня організації праці (Кінт) може бути визначена як сума добутку коефіцієнтів, знайдених за ступенем їх впливу на приріст продуктивності праці.

Недоліком системи оцінки рівня організації праці за допомогою часткових коефіцієнтів є таке:

  •  по-перше, їх слабкий зв’язок з динамікою продуктивності праці;
  •  по-друге, можливість подвійного і більше рахунку в підсумкових показниках.

Об’єктивна оцінка рівня організації праці визначається за допомогою атестації робочого місця. Атестація і раціоналізація робочих місць включає: облік, атестацію, раціоналізацію і планування робочих місць. Вона проходить комплексно за організаційними, економічними, соціальними і техніко-технологічними факторами.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

17924. ЕКОНОМІКА РЕГІОНІВ УКРАЇНИ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ 249.5 KB
  Лекція 11-12 ТЕМА: ЕКОНОМІКА РЕГІОНІВ УКРАЇНИ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ План викладення і засвоєння матеріалу 1. Характеристика продуктивних сил економічних районів: Донецького Придніпровського ПівнічноСхідного Центрального Столичного Південного Прич
17925. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗВЯЗКИ 167 KB
  Лекція 13 ТЕМА: МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ План викладення і засвоєння матеріалу 1. Сутність і значення міжнародного поділу праці у формуванні зовнішньоекономічних зв'язків. 2. Основні форми економічного співробітництва країн світу. 3. Експортний потенціа
17926. ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ, ЙОГО СТРУКТУРА І ТРАНС-ФОРМАЦІЯ В РИНКОВИХ УМОВАХ 136 KB
  Лекція 8 ТЕМА: ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ ЙОГО СТРУКТУРА І ТРАНСФОРМАЦІЯ В РИНКОВИХ УМОВАХ План викладення і засвоєння матеріалу 1. Економіка України як єдиний народногосподарський комплекс. 2. Структура економіки її сутність та поняття. 3. Регіональні ...
17927. Анализ эффективности использования основных средств 84.5 KB
  Лекция 7. Анализ эффективности использования основных средств Основные средства – совокупность материальных активов в форме средств труда которые многократно участвуют в процессе производственнокоммерческой деятельности и переносят на продукцию свою стоимость ч...
17928. Платежные системы. Конспект лекций 3.65 MB
  Средством межфилиальных расчетов были авизо по МФО, которые складывались и направлялись в расчетно-кассовые центры (РКЦ) при Центральном банке. Авизо, как правило, пересылались средствами спецпочты (бумажные почтовые авизо) или телеграфом (телеграфные авизо).
17929. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ 284 KB
  Основний зміст фінансового менеджменту полягає в управлінні формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів суб’єктів господарювання та оптимізації обороту їх грошових коштів
17930. СИСТЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ. АНАЛІЗ ФІНАНСОВИХ ЗВІТІВ 786.5 KB
  Організаційний механізм – це совокупність правил, організаційно-правових нормативів і стандартів, що визначають та регулюють структуру фінансового управління.
17931. Внутрішньофірмове фінансове прогнозування та планування 72.5 KB
  3. Внутрішньофірмове фінансове прогнозування та планування 3.1. Завдання та методи фінансового планування і прогнозування 3.2. Система фінансових планів підприємства 3.3. Сутність та особливості бюджетування внутрішніх підрозділів підприємства 3.4. Розробка бюджетів с...
17932. Управління грошовими потоками на підприємстві 558 KB
  4. Управління грошовими потоками на підприємстві 4.1. Поняття грошового потоку його склад та значення в забезпеченні кругообігу капіталу 4.2. Управління грошовими потоками 4.3. Управління грошовими потоками від операційної діяльності 4.5. Управління грошовими потоками ...