31754

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОСНОВНИХ СЕГМЕНТІВ

Лекция

Финансы и кредитные отношения

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОСНОВНИХ СЕГМЕНТІВ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ 1. Необхідність державного регулювання ринку фінансових послуг на етапі становлення його функціональної системи 2. Національний банк як орган державного регулювання ринку фінансових послуг 3. Методи регулювання банківської діяльності 4.

Украинкский

2013-09-01

107 KB

0 чел.

12. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОСНОВНИХ СЕГМЕНТІВ

РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ

1. Необхідність державного регулювання ринку фінансових послуг на етапі становлення його функціональної системи

2. Національний банк як орган державного регулювання ринку фінансових послуг

3. Методи регулювання банківської діяльності

4. Державна політика на валютному ринку

5. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів

6. Вплив податкової політики держави на розвиток та функціонування

юридичних осіб, що надають фінансові послуги

1. Необхідність державного регулювання ринку фінансових послуг на етапі

становлення його функціональної системи

В Україні ринкові процеси відбуваються на фоні гострої нестачі інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку економіки. Питання гарантування прав та визначення законодавчих рамок інвестиційної діяльності повинно бути однією з пріоритетних функцій держави і суспільства.

Весь досвід економічного розвитку показує, що висока якість фінансових активів підвищує якість ринку і тим самим стимулює економічне зростання.

По-перше, високоякісний, добре відрегульований фінансовий ринок знижує загальний ризик, який міжнародні інвестори пов'язують з конкретною країною. По-друге, якісний, добре відрегульований ринок – це незамінний інструмент для залучення в процес економічного розвитку всього обсягу заощаджень населення. По-третє, висока якість фінансового ринку підвищує динамічність системи та її репутацію, що дуже важливо для того, щоб населення поступово схвалило перехід до ринкової економіки.

За допомогою планів і директив неможливо досягти позитивних результатів на фінансовому ринку, повному ризику і невизначеності. Але завжди можна правильно організувати процес і отримати позитивні результати.

Фінансовий ринок – це та сфера економіки, що відчуває найжорстокіший політичний тиск – адже фінансове законодавство регулює гігантські потоки капіталу. Тому для регулювання фінансового ринку, і особливо ринку цінних паперів, втручання держави повинно бути обов'язковим.

Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:

- проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

- захист інтересів споживачів фінансових послуг;

- створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;

- створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

- забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;

- додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;

- запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

- контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;

- сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:

- ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

- нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;

- нагляду за діяльністю фінансових установ;

- застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;

- проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

Органи державного регулювання діяльності фінансових установ. Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

- щодо ринку банківських послуг – Національним банком України;

- щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів – Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

- щодо інших ринків фінансових послуг – спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за дальністю учасників ринків фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється відповідно до Закону "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і уповноважений орган за допомогою засобів зв'язку, що дозволяють фіксувати інформацію, своєчасно повідомляють один одному про будь-які спостереження та висновки, які є необхідними для виконання покладених на них обов'язків, мають право на доступ до інформаційних баз даних одне одного.

Уповноважений орган є центральним органом виконавчої влади, який працює за колегіальним принципом. Він не може бути учасником фінансових ринків як емітент облігацій внутрішніх та зовнішніх державних позик або здійснювати будь-яку іншу діяльність на фінансових ринках. Положення про уповноважений орган за поданням Кабінету Міністрів України затверджується Президентом України.

Головою уповноваженого органу можуть бути використані такі заходи впливу:

- зобов'язати порушника вжити заходів для усунення порушення;

- вимагати скликання позачергових зборів учасників фінансової установи;

накладати штрафи;

тимчасово зупиняти або анулювати ліцензію на право здійснення діяльності з надання фінансових , послуг;

- відсторонювати керівництво від управління фінансовою установою та призначати тимчасову адміністрацію;

затверджувати план відновлення фінансової стабільності фінансової установи;

- порушувати питання про ліквідацію установи. Уповноважений орган може накладати на суб'єктів підприємницької діяльності штрафи.

Рішення уповноваженого органу про накладення штрафу може бути оскаржено в суді.

Посадові особи, які порушують законодавство про здійснення діяльності з надання фінансових послуг, несуть кримінальну відповідальність, установлену законом.

2. Національний банк як орган державного регулювання

ринку фінансових послуг

Національний банк України (далі – Національний банк) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України та іншими законами України.

Національний банк має статутний капітал, що є державною власністю. Його розмір може бути змінений за рішенням Ради Національного банку.

Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є доходи його кошторису, а при необхідності – Державний бюджет України. Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності та перебуває у його повному господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Для виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, – цінової стабільності.

Інші функції. Національний банк виконує такі функції:

1) визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольне здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування;

4) встановлює правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками та фінансово-кредитними установами;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

10) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

12) здійснює валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями;

13) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

14) організовує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

15) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України та ін.

Національний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює такі операції:

1) надає кредити комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування Національного банку та в порядку, визначеному Національним банком;

2) відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках та веде рахунки банків-кореспондентів;

3) купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання;

4) зберігає купує та продає банківські метали, дорогоцінне каміння та інші коштовності на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотування і ліцензування;

5) розміщує золотовалютні резерви самостійно або через банки, уповноважені ним на ведення валютних операцій, виконує операції з золотовалютними резервами України;

6) приймає на зберігання та в управління державні цінні папери й інші цінності;

7) виконує операції при обслуговуванні державного боргу, пов'язані з розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними та ін.

Національний банк має право здійснювати й інші операції, необхідні для забезпечення виконання своїх функцій. Національному банку забороняється:

1) бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, установ;

2) здійснювати операції з нерухомістю, крім тих, що пов'язані із забезпеченням діяльності Національного банку та його установ;

3) здійснювати торговельну, виробничу, страхову та іншу діяльність, яка не відповідає функціям Національного банку.

Регулювання розрахунків. Національний банк встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України із застосуванням як паперових, так і електронних документів та готівки, координує організацію розрахунків, дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків за допомогою електронних документів.

3. Методи регулювання банківської діяльності

Банківське регулювання – одна з функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.

Банківський нагляд – система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими фінансово-кредитними установами у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів із метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників.

Основним органом регулювання грошового обігу виступає банківська система. Методи державного регулювання визначають принцип побудови самої банківської системи.

Дворівневий принцип організації банківської системи передбачає відокремлення емісійних операцій регулювання грошового обігу, які закріплюються за банком першого рівня – центральним банком країни, від розрахункового, касового і кредитного обслуговування юридичних і фізичних осіб, яке виконують банки другого рівня – комерційні. Тоді як комерційні банки належать до різних форм власності, центральний банк, як правило, – державний. Його діяльність і є основним інструментом державного регулювання грошового обігу.

Державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах:

І. Адміністративне регулювання:

1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;

2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

4) нагляд за діяльністю банків;

5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.

ІІ. Індикативне регулювання:

1) встановлення обов'язкових економічних нормативів;

2) визначення норм обов'язкових резервів для банків;

3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;

4) визначення процентної політики;

5) рефінансування банків;

6) кореспондентських відносин;

7) управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;

8) операцій з цінними паперами на відкритому ринку;

9) імпорту та експорту капіталу.

Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.

Встановлення економічних показників регулювання діяльності комерційних банків - це найчисленніша група методів емісійно-кредитного регулювання. При інфляції НБУ збільшує норми резервування. У такому випадку зв'язуються грошові кошти комерційних банків. Об'єм грошової маси стає меншим, її інфляційний тиск знижується. Коли в економіці спостерігається зниження об'ємів виробництва, НБУ зменшує норми резервування. Грошові засоби вивільняються, що призводить до росту інфляції, розвитку виробництва і збільшення зайнятості.

Комерційні банки не мають права без згоди Національного банку України зменшувати розмір статутного фонду і розподіляти резерви серед акціонерів, об'єднуватися з іншими банками. Вони зобов'язані додержуватися економічних нормативів, встановлених Національним банком України. За їх порушення вони несуть відповідальність, передбачену законодавством про банки і банківську діяльність. Усі банки, розташовані на території України, повинні тримати обов'язкові резерви в Національному банку.

Банкам забороняється укладати письмові та усні угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяльності, а також монополізація умов надання кредитів, інших послуг, встановлення відсоткових ставок і розміру комісійної винагороди. Комерційні банки можуть створювати спілки, асоціації, інші об'єднання для координації своєї діяльності та захисту своїх інтересів.

Правові основи регулювання банківського кредитування

Кредитування є основним видом активних операцій комерційних банків. Воно дає можливість банкам отримувати значні доходи і водночас супроводжується певними ризиками. Вони пов'язані із неповерненням позичальниками основного боргу і відсотків за позичками.

Комерційні банки повинні володіти певними заходами для запобігання виникнення збитків від кредитної діяльності, серед яких найважливіше значення мають правові.

Головними елементами ефективного управління кредитами є: ретельно розроблена кредитна політика, якісне управління портфелем, ефективний контроль за кредитами і добре підготовлений для цієї роботи персонал.

Кредитування – процес складний та багатогранний і в умовах переходу до ринкової економіки набуває нових й ефективних шляхів застосування і розвитку. У даний час кредитні операції носять рівноправний і добровільний характер і обидві сторони (кредитор і позичальник) виконують активну роль щодо своїх обов'язків і прав.

Згідно із Законом України "Про банки і банківську діяльність" ст. 17, 50 та Положенням "Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій" п. 2.2. Національний банк України видає банкам ліцензію на здійснення кредитування юридичних і фізичних осіб. Банк може отримати ліцензію на надання кредитів за таких умов:

1. Якщо у банку є стабільна діяльність протягом півріччя, що передує зверненню.

2. Стан кредитного портфеля банку не повинен загрожувати інтересам його вкладників і кредиторів.

3. Здійснення операцій, які ліцензуються, не повинно негативно вплинути на діяльність банку.

4. Відсутність порушень банком вимог чинного законодавства, нормативних актів Національного банку і внутрішніх документів протягом року, що передує зверненню банку до НБУ з клопотанням на отримання ліцензії.

Із моменту реєстрації комерційні банки (юридичні особи, які набувають цей статус тільки після отримання ліцензії) мають право здійснювати кредитування. Ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою допущення на ринок банківських операцій українських комерційних банків, діяльність яких відповідно до встановлених НБУ обов'язкових вимог, не загрожувала б інтересам їх клієнтів.

Кредитування – головний вид активних операцій комерційних банків, що пов'язані з наданням клієнтам позичок. Саме кредитні операції становлять головну сферу діяльності комерційного банку, отже, і приносять їм значну частку прибутку. Незважаючи на масовий характер кредитування, процес надання позичок у комерційних банках суворо індивідуалізований, тому позбавлений автоматизму.

З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку кредитування позичальників здійснюється згідно із чинним законодавством України з додержанням встановлених Національним банком України обов'язкових економічних нормативів регулювання діяльності банків та вимог щодо формування обов'язкових, страхових і резервних коштів. Видача кредиту здійснюється конкретній юридичній особі, зареєстрованій як суб'єкт підприємництва відповідно до Положення "Про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності" від 29.04.94 або фізичній особі.

Про кожний випадок надання кредиту позичальнику в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу (великі кредити), банк повідомляє Національному банку України. Загальний розмір кредитів, наданих банком стосовно всіх позичальників, з урахуванням 100 відсоткових позабалансових зобов'язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Рішення про надання кредитів позичальникам приймається колегіально-кредитними комітетами (відділення, дирекції банку) більшістю голосів і оформляється протоколом.

4. Державна політика на валютному ринку

Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу – знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу. Але цей спосіб може бути ефективним лише при умові, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація – зниження та підвищення падаючого валютного курсу.

Мета девальвації – зниження офіційного курсу для стимулювання експорту та стримування імпорту. Наприклад, девальвації 30-х років були спрямовані не на стабілізацію валют, а на їх знецінювання з метою створення умов для валютного демпінгу.

Термін "девальвація" у сучасному розумінні означає також відносно тривале зниження ринкового курсу валюти. У межах ЄВС із початку 80-х років 11 разів офіційно проводилися девальвації (французького франка, італійської ліри) і ревальвації (марки Німеччини, голландського гульдена та ін.).

У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони виступають лише методом приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність до дійсного.

Нині у світовій практиці існує система гнучких валютних курсів. Вибір для української валюти курсу вільного коливання з перших років незалежної економічної політики був би справою дуже ризиковою. Спочатку необхідно прив'язати курс гривні до якої-небудь валюти, а ще надійніше – до "валютної корзини". Враховуючи, що зовнішня торгівля України буде орієнтуватися переважно на Європейське співтовариство, альтернативою є прив'язка гривні до євро, що у перспективі полегшило б вступ України до Європейської валютної системи.

Однак сам розрахунок валютного курсу – не найскладніша операція. Важче створити систему підтримки сталого валютного курсу. Але який би режим валютного курсу, засоби валютного регулювання не буди обрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету, торгового та платіжного балансів при сталості цін та відносно повної забезпеченості працею. Лише при цих умовах курс національної валюти України буде сталим, без чого неможливий нормальний економічний розвиток країни.

5. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів

Модель, відповідно до якої почав складатися ринок цінних паперів в Україні, має універсальні та особливі риси: вона включає ряд елементів, що підвладні РЦП інших країн (законодавче регулювання РЦП, законодавче закріплення переліку цінних паперів, державне регулювання випуску цінних паперів та інформація про ці випуски, публікація емітентами щорічного звіту, державне ліцензування посередницької діяльності, державний контроль за РЦП, наявність біржового та позабіржового сегментів на РЦП, заснування інфраструктурних інструментів, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, обіг дематеріалізованих цінних паперів). Але існують відмінності, що притаманні, лише українському ринку: перевага первинного ринку, невелика питома вага акціонерного ринку, державні та місцеві боргові цінні папери, забезпечення майбутніх доходів, випуск емітентами своїх акцій.

Українська модель РЦП сприйняла багато універсальних рис, найбільш важливі з них наступні.

1. Законодавче регулювання РЦП. Державне регулювання фондового ринку здійснюється шляхом прийняття законодавчих та інших нормативних актів, ліцензування та контролю за діяльністю фондового ринку. З метою забезпечення єдиної державної політики в цій сфері створюється спеціальний державний орган – Комісія з цінних паперів та фондової біржі чи ринку.

2. Законодавче закріплення списку цінних паперів. В Україні існує вичерпний список ЦП, до якого входять: акції, облігації внутрішньої державної та місцевої позики, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, депозитні сертифікати, векселі та приватизаційні цінні папери.

3. Державне регулювання випуску ЦП й інформація про ці випуски. Процедури реєстрування вимагають, щоб емітенти давали учасникам РЦП об'єктивну інформацію про свій господарський та фінансовий стан.

4. Публікація емітентом річних звітів. Інституційні емітенти зобов'язані, згідно із законодавством України, опубліковувати річні звіти про результати своєї господарської діяльності та фінансового стану. Ця інформація доводиться до відома акціонерів та потенційних інвесторів для того, щоб вони мали змогу приймати рішення стосовно покупки чи продажу акцій.

5. Державне ліцензування посередницької діяльності. Введення режиму ліцензування в даному випадку є встановленням режиму монополії на здійснення ряду важливих посередницьких функцій. Оскільки РЦП займає важливе місце в системі фінансового ринку, держава пред'являє вищі вимоги до тих суб'єктів підприємницької діяльності (та їх службовців), які здійснюють на РЦП посередницьку діяльність.

6. Державний контроль на РЦП. Здійснення державного контролю на РЦП представляє собою один з головних елементів моделі РЦП. Це стосується, наприклад, нагляду за переміщенням контрольного пакету акцій, допуску та обігу на території даної країни іноземних ЦП, перевірки інформації про випуск ЦП та річних звітів емітентів і т. ін.

7. Біржовий та позабіржовий сегмент РЦП. Як правило, РЦП має два основних сегменти: біржовий та позабіржовий. Це означає, що він існує одночасно як у вигляді фондових бірж (організовані ринки), так і у вигляді відносин із приводу цінних паперів поза цими біржами.

Фондові біржі – спеціальні установи, що створюють умови для постійно діючої централізованої торгівлі ЦП шляхом поєднання попиту і пропозицій за ними, представлення місця та системи засобу як для першочергового розміщення, так і для вторинного обігу ЦП, які повинні працювати за єдиними правилами і за єдиною технологією електронного обігу ЦП в Україні, що здійснює Українська фондова біржа.

Українська фондова біржа має 29 регіональних центрів та філіалів, 155 зареєстрованих брокерських контор, Центральний депозитарій, систему електронного обігу ЦП.

Реалії сьогодення потребують збільшення об'ємів випуску та обігу державних ЦП, відновлення довіри до них зі сторони юридичних осіб і населення. Це стосується як всеукраїнських державних паперів – облігацій внутрішнього і зовнішнього займу, державних казначейських зобов'язань, так і муніципальних облігацій, як загальних, так і цільових місцевих позик.

УФБ багато робить для прискорення процесу інтеграції національного ринку ЦП в європейський та світовий ринки. Ділові стосунки створилися між УФБ та керівництвом Федерації Європейських фондових бірж, Нью-Йоркської, Чиказької, Торонтської, Афінської, Будапештської, Празької, Варшавської, Братиславської, Литовської, російськими фондовими біржами, налагоджені контракти з Токійською та корейськими біржами. Теперішньому етапу співробітництва притаманний характер інформаційного обміну, обміну досвідом.

Роль саморегулюючих організацій на ринку цінних паперів

В Україні саморегулюючі організації ринку цінних паперів здійснюють свою діяльність відповідно до Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" та Положення про саморегулюючу організацію ринку цінних паперів, затвердженого рішенням Комісії від 11.11.97 № 45.

Саморегулююча організація - це добровільне об'єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку і створюється з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів. Професійні учасники ринку цінних паперів об'єднуються у СРО за видами професійної діяльності. Кожний учасник ринку може входити до складу кількох СРО згідно з функціями, які він виконує відповідно до дозволів, або бути учасником однієї саморегулюючої організації.

На сьогодні в Україні зареєстровано Комісією і здійснюють свою діяльність 9 саморегулюючих організацій:

• Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв (свідоцтво № І від 31.10.97), 265 членів.

• Асоціація "Позабіржова Фондова Торговельна Система" (свідоцтво № 2 від 31.10.97), 263 члени.

• Українська Асоціація інвестиційного Бізнесу (свідоцтво № 3 від 31.10.97) включає 91 члена.

• Асоціація "Південноукраїнська торговельно-інформаційна система" (свідоцтво № 4 від 31.12.97) включає 155 членів.

• АТ "Київська міжнародна фондова біржа" (свідоцтво № 5 від 28.05,98) включає 159 членів.

• ЗАТ "Українська фондова біржа" (свідоцтво № 6 від 11.06.98) включає 140 членів.

• Придніпровська фондова біржа (свідоцтво № 7 від 28.05.99) включає 30 членів.

• Донецька фондова біржа (свідоцтво № 8 від 28.05.99) включає 25 членів.

• Асоціація учасників фондового ринку України (свідоцтво № 9 від 28.05.99) включає 110 членів.

6. Вплив податкової політики держави на розвиток та функціонування

юридичних осіб, що надають фінансові послуги

Останнім часом багато приділяється уваги оподаткуванню банківської діяльності. Різниця між податковим та бухгалтерським обліком, свідоме приховування реальних доходів при наданні податкової звітності і їх штучне завищення при надані офіційної звітності для широкої маси користувачів (вкладників і інвесторів) привертають увагу податкової адміністрації та уряду. У той же час, рівень оподаткування інших видів економічної діяльності у сфері надання фінансових послуг є ще нижчим за рівень оподаткування банківської діяльності, що зумовлюється специфікою надання та оподаткування цих послуг. Проблематичним є проведення аналізу податкового навантаження на банківську та страхову діяльність через відсутність методики визначення доданої вартості в даних видах діяльності. Тому аналіз ефективності оподаткування можна провести тільки використовуючи показник рівня оподаткування, а саме відношення всіх податкових платежів, сплачених суб’єктами господарювання, до валового доходу.

В нашій країні податкова політика не носить галузевого характеру. Пріоритетами податкової політики на даному етапі є сприяння розвитку малого бізнесу та інноваційних технологій. Що стосується діяльності у сфері надання фінансових послуг, то вона не передбачає ні наявності малих підприємств, що могли б надавати фінансові послуги, ні впровадження інноваційних технологій. Юридичні особи, які надають фінансові послуги, оподатковуються за загальною системою оподаткування. Однак деякі нюанси в оподаткування операцій особливого виду стосуються в основному оподаткування саме фінансової діяльності. Так, в Законі України „Про оподаткування прибутку підприємств” і в Законі України „Про податок на додану вартість” окремі статті присвячені оподаткуванню лізингових операцій, діяльності інститутів спільного інвестування, послуг з недержавного пенсійного страхування, дяльності фінансових посередників, банківських установ та страхових компаній. Зупинимось детальніше на оподаткуванні банківських установ та страхових послуг. Спільним в оподаткування даних видів фінансових операцій є те, що вони майже повністю звільненні від оподаткування податком на додану вартість, окрім операцій з прердачі права власності на заставу кредитору (банківські послуги), у такому випадку вартість заставного майна повинна бути збільшена на суму ПДВ. Інші ж операці, що стосуються безпосередньо надання фінансових послуг даних видів діяльності,  звільняються від оподаткування. Таким чином, один з основних податків в структурі зведеного бюджету, банківськими установами та страховими компаніями сплачується у дуже невеликих розмірах.

Іншим найбільшим податком у доходах державного бюджету є податок на прибуток. Методика розрахунку та ставка цього податку для суб’єктів господарювання, що надають страхові послуги є особливими.  

Страхова діяльність оподатковується за ставками:

  •  0% – у разі отримання доходу від операцій по довгостроковому страхуванню життя та при отриманні доходу за договорами недержавного пенсійного страхування;
  •  3% – при отриманні доходів з інших видів страхування.

Під оподатковуваним доходом у даному випадку розуміється сума валових внесків (страхових платежів, страхових внесків та премій) одержаних страховиками на протязі звітного періоду, зменшена на суму страхових платежів, сплачених за договорами перестрахування страховику-резиденту.

До валових внесків включається вся сума отриманих платежів за договорами страхування та перестрахування, а до страхових платежів сплачених страховиком – тільки сума внесків по перестрахуванню ризиків. Якщо ж перестрахування не було здійснено, то податок на прибуток сплачується у сумі 3% від валових доходів, незважаючи на те, чи були здійсненні виплати у разі настання страхових випадків.

На перший погляд, методика стягнення податку на прибуток для страхових компаній здається менш вигідною ніж для банківських установ, які сплачують податок у розмірі 25% від оподатковуваного прибутку і мають право на включення до складу валових витрат, всі витрати, пов’язані з здійсненням діяльності. Однак, відношення платежів до бюджетів всіх рівнів, що були сплачені страховими організаціями, до валових доходів, отриманих цими організаціями, є набагато меншим ніж аналогічний показник по банківській діяльності. Так, у 2003 році таке відношення склало 0,95%, у 2004 – 0,88%, а у 2005 році – 1,05% [3, с. 56]. Тоді як такий же показник у банківській діяльності у середньому складає 8,21% [4].

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ НАД ТЕМОЮ

  1.  Обґрунтуйте необхідність державного регулювання ринку фінансових послуг на етапі становлення його функціональної системи.
  2.  Мета державного регулювання ринків фінансових послуг.
  3.  Шляхи державного регулювання діяльності з надання фінансових послуг.
  4.  Органи державного регулювання діяльності фінансових установ.
  5.  У якому разі уповноважений орган має право призначити тимчасову адміністрацію фінансової установи, діяльність якої ліцензується уповноваженим органом?
  6.  Проведення операцій на відкритому ринку як традиційний метод емісійно-кредитного регулювання.
  7.  Механізм встановлення економічних показників регулювання діяльності комерційних банків.
  8.  Правові основи регулювання банківського кредитування: світовий досвід та вітчизняна практика.
  9.  Національний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює такі операції: (вкажіть 5 – 10).
  10.  У чому сутність банківського регулювання та банківського нагляду? Основний орган регулювання грошового обігу.
  11.  Регулювання кредитних відносин центрального банку з комерційними.
  12.  Державна політика на валютному ринку.
  13.  Поняття та механізм здійснення валютної інтервенції.
  14.  Поняття валютного демпінгу.
  15.  Суть дисконтної політики центрального емісійного банку.
  16.  Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація. Розкрийте механізм їх здійснення.
  17.  Правові аспекти регулювання ринку цінних паперів України.
  18.  Роль саморегулюючих організацій на ринку цінних паперів.
  19.  Яким чином приватизація впливає на розвиток фінансового ринку?
  20.  Порядок обігу цінних паперів в Україні.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

  1.  Барановський О.І. Фінансова безпека держави // Фінанси Укр. – 1996.- № 11.- С. 19-24.
  2.  Войтов В. Українські фондові індекси: перші кроки // Моніторинг інвестиційної діяльності в Україні. – 1999.- №1. – С. 65-75, 176-219.
  3.  Анна Эрлих. Техническнй анализ товарных и финансовых рынков. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 173 с.
  4.  Вітлінський В., Пернарівський О. Визначення рейтингу банку всередині вибірки // Вісник НБУ. – 1999. – № 2.    С. 61 62.
  5.  Вісник НБУ. – 1999. – № 3-4. – С. 31-41, 35-48.
  6.  Внукова Н. Старый новый факторинг: сущность, принципи организация, типы и виды // Финансовые услуги. – 1997. – № 3. -С. 52-55., № 4-5. С. 64-66.
  7.  Вступ до банківської справи: Навч. посібник / Колектив авт.: Савлук М.І., Мороз А.М., Коряк А.М. / Під ред. Савлука М.1. – К.: Вид-во "Лібра", 1998. – 342 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

75490. Операции и проводки (1С) 21 KB
  Операции и проводки 1С Исходной информацией в 1С:Бухгалтерии является операция которая отражает реальную хозяйственную операцию произошедшую на предприятии. Каждая операция может содержать бухгалтерские проводки для отражения совершенной хозяйственной операции в бухгалтерском учете. Проводки принадлежат операции и всегда существуют вместе с операцией. Операции могут формироваться автоматически на основе вводимых документов.
75491. Регистры.(1С) 30 KB
  Регистры. 1С Регистры – это средство накопления оперативной информации о наличии и движении средств. В системе 1С: Предприятие возможно использование регистров двух типов: регистры остатков и регистры оборотов. Вся работа с объектами метаданных типа Регистр ведется в окне Конфигурация – Метаданные по ветви с ключевым именем Регистры.
75493. Журналы расчетов (1С) 43.5 KB
  Журналы расчетов 1С Журналы расчетов – это средство проведения периодических расчетов и хранения результатов расчета прошлых периодов. Самое важное свойство журнала расчетов – это ссылка на справочник элементы которого являются объектами расчета. Как правило журнал расчетов содержит несколько записей по одному объекту расчета но одна запись журнала не может соответствовать сразу нескольким объектам. Журнал расчетов имеет определенную периодичность т.
75494. Виды и группы расчетов (1С) 33 KB
  Виды и группы расчетов 1С Группы расчетов – это средство логического объединения видов расчета по тем или иным признакам. Вся работа с объектами метаданных типа Вид расчета и Группа расчета ведется в окне Конфигурация – Метаданные. Свойства вида расчета редактируются в окне редактирования Вид расчета рис. Окно редактирования вида расчета Очередность служит для организации последовательности выполнения расчетов.
75495. Определение компьютерного вируса, типы антивирусных программ 30 KB
  Определение компьютерного вируса типы антивирусных программ Компьютерный вирус – программа которая может включать в другие программы свою иногда модифицированную копию способную к дальнейшему размножению и выполнению вредных воздействий. ЖЦ компьютерного вируса: Создание вируса Функционирование вируса Прекращение его существования Функционирование вируса Латентная фаза фаза выживания Инкубационная фаза фаза размножения Проявление вируса проявление диструктивных действий Некоторые вирусы не имеют 1 и 2 фазы например черви....
75497. Ввод начальных остатков в ИС «1С: Предприятие» 21 KB
  Для ввода остатков в плане счетов конфигурации предусмотрен специальный вспомогательный счет 00. Он используется для корреспонденции с дебетом или кредитом того счета, по которому необходимо ввести остаток.
75498. Документация в БУ ИС 1С 22.5 KB
  Для автоматизации процесса используются следующие виды первичных стандартных документов по учету: документы движения материальных ценностей приходный ордер приемный акт накладная акт на списание требование лимитная карта...