35077

Змішана економіка та її типи

Реферат

Экономическая теория и математическое моделирование

Змішана економіка та її типи План Сутність і ознаки змішаної економікиумови і принципи виникнення. Особливості становлення ринкової економіки в Україні. Моделі і шляхи переходу до ринкової економіки. Сутність і ознаки змішаної економікиумови і принципи виникнення.

Украинкский

2013-09-09

229 KB

26 чел.

Тема 8. Змішана економіка та її типи

План

  1.  Сутність і ознаки змішаної економіки,умови і принципи виникнення.

  1.  Особливості становлення ринкової економіки в Україні.

  1.  Моделі і шляхи переходу до ринкової економіки.

  1.  Сутність і ознаки змішаної економіки,умови і принципи виникнення.

Відомо, що будь-яка економічна система, особливо ринкова, побудована на поділі повноважень і прав прийняття економічних рішень між різними державними структурами (інституціями) та окремими господарюючими суб’єктами. Ці повноваження і права по-різному поділяються в різних економічних системах. Так, у ринковій економіці основна маса факторів виробництва перебуває у власності самих суб’єктів господарювання, а не держави, як це має місце, наприклад, в адміністративно-командній (або плановій) економіці. У ринковій системі державні інституції мають право розпоряджатися майном, факторами виробництва і товарами настільки, наскільки вони спроможні купувати їх. Більше того, в плюралістичному демократичному суспільстві фінансова та економічна сфери мають бути поставлені під дійовий контроль суспільства (держави).

Ринкова економіка, особливо у теоретичному аспекті уособлює свободу економічного вибору, яка передбачає вільний вибір професії, роду занять, свободу виробництва та продажу товарів (послуг), у т. ч. робочої сили, досконалу конкуренцію тощо.

Щодо адміністративно-командної економічної системи, то в ній,  господарюючі суб’єкти мають такий ступінь свободи, який вважають прийнятним державні особи та інституції, котрі приймають політичні рішення.

Проміжне положення між цими полярними полюсами посідає так звана змішана економіка, яка в загальному розумінні поєднує різні форми власності та господарювання, а також ринкові принципи конкуренції і державного регулювання.

Досить плідним для теоретичного аналізу і чіткого розуміння даної проблеми є загальне визначення економічної (господарської) системи як особливим чином упорядкованої системи зв’язків між виробниками і споживачами економічних благ. Таке її трактування виходить з того реального  факту, що не існує броунівського (хаотичного) руху в сучасній господарській діяльності людей, як це може здаватися на перший погляд. Процеси виробництва, обміну, розподілу та споживання благ, які здійснюються в різноманітних формах, завжди організовані тим або іншим чином.

Способи координації господарської діяльності

Для того, щоб здійснювати свій вибір за обмежених ресурсів господарюючі суб’єкти повинні володіти необхідною інформацією про те, що, як і для кого виробляти. Це є ті глобальні завдання, які повинні вирішуватися у будь-якому суспільстві.

Можна стверджувати, що різні суб’єкти господарських (економічних) систем в історії людства, будь то первісна община, рабовласницька латифундія, феодальний фільварок, капіталістичне чи соціалістичне підприємство, — це різним способом вмонтовані у суспільне виробництво інформаційні системи. Від характеру їх взаємозв’язків і залежить спосіб розв’язання трьох згаданих глобальних завдань економіки.

Хто і яким чином здійснює координацію діяльності економічних суб’єктів у процесі їх повсякденної господарської діяльності?

Економічна теорія розглядає два основних способи координації такої діяльності: спонтанний (або стихійний) та ієрархію (від гр. hieros — світовий, та arche — влада, тобто розташування частин чи елементів цілого в порядку від вищого до нижчого).

У спонтанних порядках інформація, яка необхідна виробникам і споживачам, передається шляхом цінових сигналів. Саме зниження чи зростання цін на виробничі ресурси, економічні блага підказують господарським агентам (cуб’єктам), в якому напрямі діяти, тобто що, як і для кого виробляти. Спонтанний економічний порядок виник природним шляхом у ході розвит-ку ринкових відносин. Таким чином, ринок це і є спонтанний порядок.

Але існує й інший спосіб інформації про те, що, як і для кого виробляти. Це — система наказів, завдань і доручень, яка йде згори (від «центру») до безпосереднього виконавця (суверена чи централізованих планових органів) Таку систему називають ієрархією. Прикладом ієрархічного порядку інформації може бути первісна община, де вождь племені вирішував, кому, як і чим займатися. Ієрархія — це адміністративно-командна, або централізовано-планова, система у колишньому СРСР, де держава в особі Держплану Союзовича та вищих партійних органів, віддавала «накази» у формі державних народногосподарських планів, що саме виробляти, для кого і скільки, а також розподіляла ресурси, закріплювала постачальників до споживачів тощо. До речі, у формі ієрархії здійснює свою діяльність на мікрорівні і фірма, де керівник віддає розпорядження своїм підлеглим.

За своєю суттю ієрархія на макрорівні ґрунтується не на цінових сигналах, а на владі, персоніфікованій в особі центрального державного органу.

У сучасному реальному житті спостерігається співіснування, часто органістичне, стихійних порядків та ієрархій.

Поняття «змішана економіка»: сутність, складові

Сучасні розвинуті ринкові системи характеризуються органічним поєднанням ієрархічних елементів і ринкових (стихійних). Це дає підстави говорити про змішану економічну систему. В економічній літературі дане поняття трактується неоднозначно. Нині часто, особливо у вітчизняних виданнях, можна прочитати, що така економіка — це просто набір (конгломерат) різних форм власності та відповідних форм господарювання. Звідси робиться висновок, що будь-яка перехідна економіка — це змішана економіка, у т. ч. й в Україні. Але таке розуміння є поверховим підходом, про що свідчить й аналіз еволюції поглядів на розуміння проблеми.

Ідеї змішаної економіки виникли ще у ХІХ ст. Основою їх появи була життєва необхідність розв’язання соціальних проблем, які, за переконанням ряду авторів, могла вирішити лише держава. Слід зазначити, що родоначальником теорії змішаної економіки був А. Вагнер, який розглядав існування функціонуючого народного господарства як поєднання трьох різних господарських систем:

1) приватногосподарської, що прагне до отримання найбільшого прибутку;

2) cуспільно-господарської (державне господарство), що керується принципом загальної користі;

3) благодійницької, що функціонує з альтруїстичних намірів. Ці три господарські системи Вагнер потім поєднував у сукупну організацію всього народного господарства.

Бідна країна не може мати змішаної економіки, оскільки остання є основою держави загального добробуту. Високорозвинута економіка виступає підґрунтям для формування поліформічного суспільства, де основна форма політичної влади — демократія, а також панує громадянський характер суспільного устрою, у центрі якого перебуває людина.

Все це гарантує економічні, політичні, духовні права і свободи особи. При цьому слід розуміти, що соціалізація економіки — це, з одного боку, перманентний процес, а з іншого — прогресуючий. Він не є застиглим станом суспільства, а динамічно наповнюється новим позитивним змістом як за формою, так і часовим виміром.

Таким чином, стосовно предмета нашого аналізу, тобто змішаної економіки, системоутворюючими її складовими є: високий економічний потенціал суспільства; забезпечення на його основі загального добробуту населення; раціональне поєднання державного регулювання з ринковим саморегулюванням.

Функціонування цієї системи відбувається через органічний взаємозв’язок названих складових, а розвиток — через якісні та кількісні зрушення в самій системі.

Риси змішаної економіки

Про органічну цілісність змішаної системи свідчать також основні її властивості (риси). Серед них правомірно відзначити:

  •  багатосекторність і поліформізм в економіці;
  •  взаємодію та взаємопереплетіння її секторів і форм господарювання;
  •  рухливість у часі і просторі механізму господарювання;
  •  перехід одних форм в інші, що забезпечує гнучкість і цілісність системи;
  •  відносну стійкість і стабільність на основі збалансування різнорідних економічних інтересів;
  •  здатність амортизувати циклічні коливання, запобігати глибоким економічним спадам і пом’якшувати соціальні конфлікти;
  •  економічну свободу і економічну рівність господарюючих суб’єктів.

Таким чином, органічний характер змішаної економіки проявляється у тому, що вона являє собою не просто співіснування і паралельний розвиток різних секторів господарювання, а їх суперечливу єдність: взаємопроникнення, взаємопереплетіння і взаємний перехід одного типу господарювання в інший. Подібне засвідчує, що така система — це не просто конгломерат форм власності та господарювання, а нова соціально-економічна якість.

Функції і роль держави у змішаній економіці

У будь-якій економічній системі, у т. ч. ринковій, держава виступає, у загальноприйнятому смислі, як економічний агент, що володіє правом і можливістю примусу, наприклад у сфері податкової політики, державного законодавства тощо. Але примусовість, якщо вона трактується державою широко, зводить нанівець усі переваги вільного підприємництва.

Історія економічного розвитку не знає якоїсь абстрактної, недержавної економіки. Навіть в системі вільного ринку (основаній на lasser lair — невтручання держави) неможливо обійтися без держави. Вона бере на себе функції, які самому ринку здійснити не під силу. Це, зокрема, такі:

забезпечення економіки потрібною кількістю грошей;

регулювання так званих зовнішніх (побічних) для ринку ефектів (вони в результаті дій виробників і споживачів можуть мати і негативні наслідки, наприклад пов’язані з екологічними аспектами виробництва);

задоволення потреб у «колективних благах» (або у «суспільних товарах») — товарах і послугах колективного користування: оборона країни, охорона громадського порядку, державне управління тощо.

Виокремлені функції, як прийнято вважати в економічній літературі, — це максимум того, що повинна робити держава в умовах вільного ринку і, одночасно, мінімум того, що вона робить у реальній ринковій економіці.

Державне втручання в економіку об’єктивно зумовлене обмеженістю самого ринкового механізму.

Основні функції держави в змішаній економіці

Становлення і зміцнення держави завжди супроводжувалися розвитком численних її економічних функцій. Останні перебувають у постійній динаміці і їх зростання та вдосконалення знаходяться в органічному взаємозв’язку із суспільним прогресом.

Результативність втручання держави в економіку визначальною мірою залежить від того, наскільки повно і послідовно вона спирається на об’єктивно діючі економічні закони. Слід враховувати, що останні завжди є законами людської діяльності. Це зумовлює підхід до них не лише як до концентрованого виразу об’єктивної необхідності, а й як до об’єктивної можливості, яку можна більш-менш повно реалізувати.

Економічна діяльність держави реалізується через її функції в результаті складного механізму взаємодії та боротьби інтересів різних верств населення. Тому важливим завданням держави є впровадження схеми суспільної поведінки, яка б сприяла знаходженню компромісу між інтересами різних економічних суб’єктів і можливостями «на даний час» економічної системи. При цьому в надбудовній сфері відбувається визнання суспільством процесів координації інтересів і формування спільних цілей. Таким чином, держава надає стихійному розвитку осмислення, координуючи та спрямовуючи дії окремих господарюючих суб’єктів.

У змішаній економіці функції держави як інструмента реалізації класових економічних інтересів обмежуються, дедалі більше поступаючись загальноекономічним і загальносоціальним функціям.

Як правило, в підручниках з економікс виокремлюють три глобальних (основних) функції держави: забезпечення ефективності економіки, соціальної справедливості та стабільності. Ці функції можна назвати ще функціями вищого порядку.

Для реалізації першої функції — забезпечення ефективності — держава повинна, використовуючи різні економічні та адміністративні (правові) інструменти, створити такий економічний фон, який би забезпечував ефективне функціонування виробництва. При цьому велике значення має антимонопольна діяльність держави, гарантування максимально справедливих умов дії ринкового механізму, активізація конкуренції та ін.

Щодо характеристики двох інших глобальних функцій, слід відзначити, що ринок «сліпий» (нейтральний) до проблем забезпечення соціально-економічної справедливості і стабільності як безпосередньо у сфері економіки, так і в суспільстві в цілому.

Так, він визнає лише один критерій розподілу доходів: результат участі в конкуренції на ринку товарів (послуг) капіталів і робочої сили. Тому справедливими для нього є як високі доходи, що були отримані тими, хто досяг успіху у конкуренції, так і низькі у тих, хто зазнав невдачі. Чисто ринковий розподіл зовсім не гарантує прожиткового мінімуму. Нічим не обмежений і ніким не підкоригований ринковий розподіл, справедливий з точки зору законів ринку, призводить до різкої диференціації доходів, соціальної незахищеності значної маси населення. А коли такий розподіл не влаштовує більшість людей, це здатне породити серйозні соціальні конфлікти. Коригувати ринковий механізм розподілу та інші пов’язані з ним процеси ставало дедалі нагальнішим завданням держави. З часом вона перебрала на себе функцію перерозподілу доходів через податки, а також підтримку непрацездатних, пенсіонерів і т. п.

Ринкова економіка не забезпечує повної зайнятості населення, тому регулювання ринку праці, матеріальне забезпечення безробітних — теж функція держави в ринковій економіці. Вона має піклуватися і про зайнятих, гарантувати їм мінімальний рівень споживання через законодавче регулювання рівня мінімальної зарплати.

Суттєве значення у вирішенні цих проблем має і діяльність держави щодо макроекономічної підтримки стабільності економіки, згладжування циклічної форми її розвитку.

Різноманітність завдань, що постають перед державою в ринковій (а особливо в змішаній) економіці, можна виразити за допомогою виконуваних нею економічних функцій, які є похідними від згаданих функцій вищого порядку. В літературі існує безліч підходів до їх класифікації та диференціації. Серед похідних (функцій другого порядку), які на себе бере держава, відзначимо такі:

- забезпечення правової основи і соціального клімату, що сприяє ефективному функціонуванню економіки;

- компенсація негативних сторін ринку;

- проведення фіскальної політики — вилучення частки доходів господарюючих суб’єктів з метою формування держбюджету;

- забезпечення розвитку фундаментальних досліджень, особливо тих, які потребують значних коштів, довгих термінів окупності і великого ризику. Це відноситься і до нових галузей з невизначеними перспективами. Держава бере на себе і розв’язання регіональних та екологічних проблем.

Поряд зі згаданими функціями держави в змішаній економіці особливо посилюється її діяльність у сфері розподілу доходів та щодо створення режиму найбільшого сприяння малому і середньому бізнесу. В змішаній економічній системі держава сильна своєю соціальною політикою так само, як і економікою. У той же час у реальній дійсності всі її функції переплітаються між собою і комплексно впливають на економічну ситуацію. Органічний взаємозв’язок і взаємопереплетіння економічних функцій держави знаходить концентрований вияв у механізмі державного регулювання.

Державне регулювання доповнює, коригує чисто ринковий механізм. Реалізується воно за принципом: «Конкуренція — скрізь, де можливо, регулювання — скрізь, де необхідно!». Як образно говорив П. Самуельсон, управляти економікою за відсутності того чи іншого — рівнозначно, що аплодувати однією рукою.

  1.  Особливості становлення сучасних ринкових відносин в Україні

Україна, як і інші постсоціалістичні країни, здійснює перехід від адміністративно-командної економічної системи до ринково-демократичної. Цей перехід є об'єктивно зумовленим. Його метою є формування в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

Перехід до ринкової економічної системи в Україні має ряд характерних особливостей.

1. Ринкові трансформаційні процеси здійснюються в умовах переходу від адміністративно - командної системи господарювання та управління до ринково-демократичної, які своїм вихідним пунктом мали всеохоплюючу державну монополію на засоби виробництва. Тому головним направленням ринкової трансформації вітчизняної економіки було реформування відносин власності, створення достатньої кількості самостійних підприємств, які формували б конкурентне середовище, сучасні ринкові відносини, що ґрунтуються на різних формах власності та господарювання.

Створення різноманітних форм власності відбувається через роздержавлення власності, приватизацію значної її частини. Це сприяє розвитку багатоманітних форм господарської діяльності та формуванню конкурентного ринкового середовища.

На початок 2000 року в Україні форму власності змінили понад 65 тисяч підприємств та організацій. Понад 70 відсотків загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах.

2. Адміністративно-командна система господарювання та управління в Україні вкоренилася значно глибше, ніж у більшості країн Східної Європи (Польщі, Чехії, Східній Німеччині та ін.), які мали досить розвинутий приватний сектор сільськогосподарського виробництва.

Адміністративно-командна система надала перевагу вертикальним економічним зв'язкам між виробниками та споживачами. Міністерства і відомства не лише визначали, чого і скільки підприємствам виробляти, а Й розпоряджалися виробленою продукцією та одержаним прибутком. Головним було виконання директивних завдань централізованого плану, а не задоволення потреб споживачів. Національне господарство виробляло товари, в яких не мало потреби.

Тепер у вітчизняній економіці замість вертикальних зв'язків між виробництвом та споживанням мають утвердитися властиві ринку горизонтальні прямі економічні зв'язки, система самостійних виробників, які працюють на ринок, на задоволення потреб реальних споживачів.

3. Характерним для економіки України постсоюзного часу було те, що вона отримала у спадок від Радянського Союзу частину його народногосподарського комплексу, яка відображала спеціалізацію на важкій промисловості, видобувних галузях та військово-промисловому комплексі, а також мала незавершений цикл виробництва. Так, у військово-промисловому комплексі, котрий завантажував 40 відсотків виробничих потужностей, замкнутий цикл виробництва становив узагалі 3 відсотки. Вітчизняна економіка виробляла лише 20 відсотків продукції, що реалізувалася на внутрішньому ринку. Все це негативно позначилося на ринковій трансформації економіки України. Тому головним у новій економічній політиці держави став принцип керованого формування сучасних ринкових відносин.

4. Перехід України до ринкових відносин ускладнювався також тим, що вона не мала Центрального банку, власної фінансово-кредитної та грошової системи, ринкової інфраструктури, достатньо кваліфікованих кадрів у цих сферах та інших інституцій, які могли б на практиці забезпечити формування економічних підвалин національного ринку. Нині в Україні вже сформовано основні елементи інфраструктури ринку, але їхня діяльність малоефективна. Це пояснюється недосконалим законодавством, недостатнім рівнем професійного і патріотичного управління.

5. Негативний вплив на формування ринкових відносин в Україні мали такі деструктивні процеси як економічна нестабільність, велика інфляція, гіперінфляція - понад 10 тисяч відсотків (нинішня інфляція на рівні 8 відсотків), високий рівень безробіття, криза державних фінансів, висока дефіцитність державного бюджету, виток вітчизняних капіталів за кордон, натуралізація обміну (бартерні операції), знецінення національних грошей (українського карбованця), дефіцит платіжного балансу та ін. Всі ці обставини вимагали застосування державою широкого комплексу спеціальних заходів, які забезпечили б нормальні умови для формування національного ринку, ринкових відносин.

6. Особливістю української економіки є ще й те, що вона може розвиватися, спираючись на внутрішній ринок і внутрішній попит. Таких національних економічних систем у світі небагато. Тому головним у новій економічній політиці є визначення ринкової трансформації національної економіки, керованого формування за участю держави сучасних ринкових механізмів.

Водночас зауважимо, що для того, аби економічні суб'єкти національного ринку могли реалізувати право власності на засоби виробництва і вироблену продукцію, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Розвинуте законодавство та дієві механізми його реалізації сприяють формуванню і ефективному функціонуванню сучасних ринкових відносин. '

Нові можливості розвитку сучасного національного ринку відкриваються на основі Господарського та Цивільного кодексів України, які набули чинності з 1 січня 2004 року.

Внаслідок трансформації економічної системи в Україні активно формуються ринкові відносини, а отже, сучасні ринкові механізми. На сучасному етапі можна виділити такі характерні особливості функціонування та розвитку національного ринку:

1) відсутність розвинутого ринкового середовища досконалої економічної конкуренції і немонополістичного сектору вітчизняної економіки, що негативно впливає на розвиток малого і середнього підприємництва;

2) наявність монополістичних структур, незначна кількість малих підприємств, слабка конкуренція, неефективна система державного регулювання цін роблять внутрішній - ринок стихійно-монополізованим, звужують сферу ринкових відносин;

3) нерозвиненість сучасної ринкової інфраструктури, зокрема функціонуючих товарних, інвестиційних компаній, лізингу тощо;

4) слабка конкуренція на ринку залучення вільних коштів фізичних та юридичних осіб, що звужує джерела кредитних ресурсів, дає можливість комерційним банкам підвищувати відсоткові ставки на кредити, що є руйнівними для суб'єктів підприємницької діяльності, особливо для початківців малого бізнесу;

5) неефективна податкова політика, яка перешкоджає створенню сприятливих умов для розвитку підприємництва, зокрема малого та середнього, а отже, звужує легальний, цивілізований ринок і формує нелегальний (тіньовий) ринок;

6) недостатньо розвинутий ринок робочої сили, свідченням чого є дуже низька ціна на неї (заробітна плата), особливо кваліфікованої робочої сили, що стимулює значний відтік її за межі національного ринку, а отже, негативно впливає на його формування та розвиток;

7) недоступність для більшості суб'єктів підприємницької діяльності джерел фінансування — низьких ставок за кредити комерційних банків. Це пояснюється тим, що у вітчизняній економіці фактично не діє механізм гарантування кредитів;

8) недосконалий інвестиційний клімат, який не сприяє розвитку ефективного ринку інвестицій. В Україну не надходять у достатніх кількостях іноземні інвестиції. Причиною цього є те, що відносини власності належно не захищені законодавством, що не відповідає орієнтації іноземного капіталу на приватний сектор економіки. На низьку якість ринку інвестицій також впливає надмірна заполітизованість вітчизняної економіки, конфлікт інтересів законодавчої і виконавчої влади, бюрократичні завади, корумпованість, стрімкі зміни в оподаткуванні та регулюванні зовнішньоекономічної діяльності;

9) колосальна залежність української економіки від економічного становища країн СНД, зокрема Росії. Так, здійснений у серпні 1998 року російським урядом дефолт (відмова виплачувати фінансові зобов'язання) призвів до того, що за короткий період національна банкнота - гривня знецінилася вдвоє. Відповідно піднялися ціни на товари народного споживання, що за стабільного рівня зарплат і соціальних виплат призвело до істотного падіння рівня життя в Україні;

10) низький рівень інтеграції вітчизняної економіки у світове господарство, міжнародний поділ праці.

Така ситуація містить у собі серйозну загрозу деформації ринкових відносин, породжує недовіру населення до економічної політики уряду, посилює нестабільність і невпевненість у майбутньому ринкової економічної системи.

Світовий досвід формування ринкових відносин, ринкового механізму в цілому переконує, що це довготривалий процес, протягом якого постійно відбуваються зміни в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства. Ринок в цілому може успішно функціонувати лише у цілісній системі економічних та юридичних норм, за певного стану суспільної свідомості, моралі, рівня загальної правової та політичної культури. Без цих передумов цивілізаційний ринок не може існувати. Тому створення соціально орієнтованого ринку вимагає консолідації усіх сил і ресурсів суспільства.

Отже, основне завдання Української держави полягає у створенні умов для повноцінного функціонування і поступального розвитку сучасних ринкових відносин, оптимального конкурентного середовища підприємницької діяльності. Нині в Україні триває процес удосконалення нормативної бази та прийняття законів, які сприяли б формуванню ринкового середовища.

Перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні можливий лише на основі використання реальних причинно-наслідкових зв'язків у соціально-економічному житті суспільства, економічних інтересів усіх суб'єктів господарської діяльності, ефективної взаємодії національного ринку з міжнародним.  

3.Моделі  і шляхи переходу до ринкової економіки.

Трансформування планової економіки в ринкову включає стратегію і тактику. Стратегія — визначення мети, тобто основних параметрів економічної системи, яка створюється. Тактика — сукупність способів переходу від існуючої економічної системи до нової. Іншими словами, у процесі реформування економіки необхідно мати чіткі уявлення про те, яку економіку будує держава і яким чином;

Одержати уявлення про створювальну економіку можливо лише шляхом визначення її ознак. Основними ознаками економічної системи є: форми власності та відповідні їм сектори економіки; співвідношення між державними та ринковими важелями управління всім господарством; рівень економічної та соціальної ефективності суспільного виробництва та ін.

В економічній літературі, засобах масової інформації, офіційних документах вказується, що Україна переходить до ринкової економіки. Назва «ринкова економіка» вірно відображає зміст основних перетворень планової економіки, але дуже часто створює викривлене зображення сутності майбутньої економічної системи. Невірно думати, що наче створюється повністю лібералізована економіка, тобто ринок вільної конкуренції. Система вільної конкуренції існувала з початку XVI до кінця XIX століття. За теперішнього часу досконала конкуренція не можлива ні в Україні, ні в будь-якій іншій державі.

Результати вивчення сучасного світового господарства показують, що жодна економічно розвинена країна нині не мав моделі так званого «вільного ринку». Ринкові відносини знаходяться під безпосереднім впливом державної економічної політики. Економічна система сучасних країн функціонує в правовому полі державних та міжнародних структур. Регулюються та контролюються не лише системи валютно-фінансового та кредитного оборотів, курсова, процентна, податкова, страхова та емісійна сфери, але й цінова політика, політика обсягу ринкової пропозиції високодефіцитних ресурсів; Ц6не суперечить, а, навпаки, сприяє розвитку конкурентоспроможного виробництва.

Економічна система розвинених країн з високим рівнем життя являє1 собою замішану економіку. Для змішаної економіки характерне поєднання приватної та державної форм власності, об'єднання плану та ринку, регулювання соціальних проблем та ін. Ця система виникла на початку і остаточно сформувалася у другій половині XX століття.

Труднощі реформування економіки України збільшуються зв'язку з тим, що існують декілька варіантів змішаної економіки, але до теперішнього часу не визначений варіант, що найбільш припустимий для України.

Теоретичним джерелом змішаної економіки є інституційно-соціальний напрямок (інституціалізм), представники якого (Т.Вебер, А. Гарсон та ін.) стверджували, що головним інститутом економічної системи є не ринок, а держава, яка повинна здійснювати регулювання всіх інших інститутів — ринків, корпорацій та ін. Представники інституціалізму вважали за необхідне обмеження сфери приватної та розширення сфери державної власності.

Тепер у країнах зі змішаною економікою мають місце різні співвідношення приватної та державної власності, ринкових та державних важелів управління господарством. За цією ознакою США відрізняються від Японії та країн Західної Європи.

Економічні системи країн Західної Європи також суттєво відрізняються. Наприклад, у Франції дуже велика роль держави в управлінні виробництвом та в перерозподілі національного доходу. У цій країні близько 50 відсотків власності належить державі. Майже півстоліття Франція здійснює регулювання економіки за допомогою п'ятирічних планів. У Швеції держава менше регулює сферу виробництва, але бере значно більшу участь у перерозподілі національного доходу.

В Японії успішно виконуються державні загальнонаціональні програми завдяки традиціям спільної групової діяльності з високим рівнем організації та дисципліни у кожному колективі. В світі немає аналогів системі органів управління японською економікою, У функціонуванні цієї системи беруть участь держава, приватний сектор та підприємства змішаного капіталу (приватного та державного).

 Американська економіка зовнішньо найбільш лібералізована, але держава має величезний вплив на внутрішню та всю світову систему господарювання за допомогою банківсько-кредитних та валютно-фінансових міжнародних організацій.

Особливості економічної системи, яка створюється в нашій державі, визначені Президентом України так: «...наша мета — державно регульована, соціально спрямована ринкова економка». Слід розуміти, що Україна не одночасно створює державно регульовану та соціально орієнтовану економіку. Це дві різні моделі економічної системи, які неможливо разом реалізувати. Державне регулювання — це змішана економіка, головною задачею якої є зростання ефективності суспільного виробництва. Соціальне спрямована економіка — другий, більш прогресивний етап розвитку економічної системи, на якому значно зростає можливість і необхідність вирішення соціальних проблем.

Перехід України до ринкової (змішаної) економічної системи можливий лише після подолання кризи економіки. Паралельно вирішувати ці дві задачі — виходити з кризи та здійснювати ринкові перетворення — неможливо, бо для цього необхідні діаметрально протилежні ринкові механізми. Вихід з економічної кризи вимагає посилений державного регулювання економіки, а перехід до ринку — зміни державного управління механізмом саморегулювання конкуренції).

Світовий досвід підтверджує, що подолання кризової ситуації можливе лише шляхом державного управління економікою.

Саме завдяки посиленню державного управління економікою вийшли з кризи 1929—1933 рр. Сполучені Штати Америки. Державу вивів з «великої депресії» Ф. Рузвельт, який став Президентом Америки 4 березня 1933 р. Він розумів, що без втручання держав-ної влади вийти з економічної кризи та підвищити рівень життя американців неможливо. Програма виходу з кризи шляхом державних заходів була незвичайною для капіталістичної економіки і отримала назву «нового курсу». «Новий курс» Ф. Рузвельта має два основних положення контроль держави над монополістами та розширення платоспроможного попиту населення.

Для здійснення «нового курсу» президент наполіг прийнятті Конгресом США трьох законів про: банки; регулювання сільського господарства; ввідновлення національної промисловості.  Ф.Рузвельт своїм указом закрив всі банки для Державної перевірки. Були відкриті тільки ті банки, які не займалися спекуляцією у погоні за надприбутками, і до призводило до розорення дрібних власників.

  Держава планувала розвиток сільського господарства, щоб його врятувати. Був заборонений на три роки продаж землі. Встановлені леготи на виробництво сільськогосподарської продукції та ціни на цю продукцію. Ціни давали можливість не тільки відшкодовувати витрати, а й одержувати прибуток. Уряд відшкодував борги фермерів і відкрив їм кредити.      

 Закон про відновлення національної промисловості передбачав асигнування в розмірі 3,3 млрд. дол. на громадські роботи спорудження житла, доріг, будівництво військових кораблів та ін.  Законодавчо були закріплені заходи по соціальному захисту населення, заборонена дитяча праця; встановлені мінімальна заробітна плата (за одну годину — 25 центів) І максимальна  тривалість робочого тижня (44 години).

В зв'язку з великим безробіттям серед молоді уряд організував трудові табори, через які пройшли близько 3,3 млн. молодих американців. Вони будувати дороги, мости, садили дерева та ін.

Рузвельт не просив кредитів у інших країн. Він пустив у виробництво величезні гроші, які лежали без руху в комерційних банках. Через 100 днів економіка країни вийшла з кризи й перейшла у фазу пожвавлення.

За допомогою централізованого державного управління відновилася економіка Німеччини у післявоєнний період. Програма відновлення економіки була розроблена міністром народного господарства Л. Едвардом. Ось що він писав у своїй книзі «Добробут для всіх»: «Перший індустріальний план, який був вироблений на основі Потсдамських угод від 2 серпня 1945 року, намагався звести обсяг німецької промисловості до рівня, який склав 50—55 відсотків рівня 1938 р. або приблизно 65 відсотків рівня 1936 р. ...Другий економічний план, який був введений англійським і американським управліннями для їх зон окупації 29 серпня 1947 р., давав право відновлювати свою промисловість у повному обсязі 1936 р....». Недивлячись на те, що з Німеччини примусово вивозилися вугілля, ліс та інші ресурси, в яких вона мала велику потребу, планування економіки привело до зростання виробництва.

Централізоване командне управління економікою використовувалося для відновлення народного господарства і в інших державах Західної Європи. У Франції з 1945 р. до кінця 60-х рр. застосовувалися обов'язкові для підприємств плани. Перший план, що був прийнятий у 1945 р., визначав обсяг виробництва сталі у тоннах, електроенергії в кіловат-годинах і т. п., а також ціни на всі вироби та систему контролю над ними.

Директивне управління економічною системою застосовувалося для подолання кризової ситуації Японією, Південною Кореєю та іншими країнами Південно-Східної Азії.

 Підйом японської економіки у післявоєнні роки здійснювався за допомогою цілеспрямованого розподілу обмежених ресурсів на розвиток ключових галузей — металургії, машинобудування, морського транспорту, а також введенням твердих цін на основні, продукти і товари. Лише у 1975 р. Японія прийшла до моделі вільного ринку.

Подібні централізовані методи управління економічною системою забезпечили ефективний розвиток економіки Південної Кореї, яка на початку 50-х рр. знаходилася у десятці найбідніших держав, а сьогодні наблизилася до десятки найбагатших країн світу. Корейські економісти вважають, що успішний розвиток економіки це результат особливого господарського механізму, суть якого полягає у поєднанні планових основ з вільним ринком. Планові основи — загальнодержавне планування — ввів президент Пак Джон Гі. Галузі, які вважалися найбільш важливими (суднобудівна, автомобільна та ін.), одержували від держави велику фінансову підтримку.

Прикладів із світової практики цілком достатньо, щоб переконатися у необхідності посилення державного управління економікою для виведення її з кризи.

Тільки після подолання економічної кризи можлива заміна державного управління економікою ринковими методами, тобто трансформація планової економіки у змішану.

Ідеальною моделлю переходу до змішаної економіки є послідовна зміна існуючих виробничих відносин новими, ринковими, при якій виключені руйнівні процеси для економічного потенціалу країни й життя населення.

Світовий досвід виробив три основні види моделей переходу до ринкової економіки: еволюційну, «шокової терапії», жорсткого регулювання.

Еволюційна модель вимагає дуже багато часу. Еволюційним шляхом створювалася економіка розвинених країн протягом декількох століть.

Метод «шокової терапії» — швидка зміна планових економічних відносин ринковими — не може бути застосований, оскільки для цього потрібна величезна створю вальна робота: по перетворенню продуктивних сил, створенню інфраструктури ринку, зміні надбудови та ін. Досвід країн СНД та інших держав переконливо показав, що «шокова терапія» успішно лише руйнує існуючу економічну систему і неминуче призводить до спаду виробництва, різкого погіршення життя населення, зростання безробіття і т. п. Нова економічна система раптово не створюється. Чим більше руйнувань відбувається у перехідний період, тим більше часу потрібно для створення нової економічної системи. Іншими словами, «шокова терапія» робить неминучим еволюційний шлях побудови змішаної економіки, для якого потрібні десятиліття, а можливо, і більше століття.

Модель жорсткого регулювання переходу до ринку передбачає здійснення перехідного процесу під контролем держави. Таким чином, відбувається реформування економіки у Білорусі та в Китаї. Зростання економіки у цих країнах показує безперечні достоїнства цієї моделі порівняно з методом «шокової терапії». Найбільш ефективно розвивається економіка в КНР.

 Реформування економіки Китаю почалося в 1978 р. Головні недоліки попередньої господарської системи, на думку китайських спеціалістів, полягали у надмірній централізації управління, використанні переважно адміністративних методів, застосуванні, головним чином, морального стимулювання, строго вертикальної підпорядкованості підприємств та ін.

Були   визначені   принципові   напрямки   реформи,   головними  з яких є:

- використання різноманітних форм господарювання, включаючи

кооперативні та індивідуальні;

- звуження сфери директивного планування за рахунок посилення ринкового регулювання;

- проведення відкритої зовнішньоекономічної політики; розмежування функцій центральних та місцевих органів, розширення господарської самостійності підприємств.

Підсумком проведення реформи повинно стати створення господарської системи нового типу, визначеної китайськими спеціалістами як «соціалістичне планово-товарне господарство». Провідне місце відведено суспільній (загальнонародній та колективній) власності на засоби виробництва, яка доповнюється індивідуальною формою власності.

Управління економікою повинно здійснюватися переважно не командними (директивними) засобами, а державним стимулюванням та ринковими важелями.

У Китаї вважають, що створення господарської системи нового типу повинно привести до зміцнення та підвищення ефективності соціалістичного суспільства, кінцевою метою якого є комунізм.

У кінці 80-х рр. у концепцію господарської реформи Китаю стали вноситися певні корективи. Зокрема були відхилені заклики до приватизації загальнонародної власності, концепція «всемогутності ринку», теза про «користь обмеженої інфляції», думка про «неминучість розкладу та корупції кадрів» та ін. Модель економіч­ного зростання була пере орієнтована на підвищення ефективності виробництва та кращу відповідність виробництва суспільним потребам. Китайці стали підкреслювати, що реформа потрібна не заради себе самої, а для забезпеченості прогресивного розвитку народного господарства.

Було змінено уявлення про взаємодію плану та ринку. Нова інтерпретація взаємодії плану та ринку полягає у такому:

- ця проблема становить собою ядро реформи;

- процес поєднання плану та ринку в єдиний механізм вимагає порівняно довготривалого періоду;

- головними формами поєднання плану та ринку є директивне: планування та ринкове регулювання;

- форми поєднання плану та ринку повинні постійно вдосконалюватися;

б) основним критерієм ефективності сполучення планового господарства з ринковим регулюванням є підвищення соціально-економічної ефективності народного господарства.

На другому етапі реформ прийнято рішення про посилення централізації управління економікою. Зокрема ставиться задача: підвищити роль директивного плану.

Реформи Китаю мають позитивні економічні та соціальні наслідки. Збільшились темпи зросту виробництва у всіх галузях народного господарства і в економіці в цілому, підвищився рівень життя населення. У Китаї не було економічної кризи, як в Україні та інших країнах, де застосовувались моделі «шокової терапії».

Досвід реформування, економіки в Китаї та в інших державах показує, що жорстке регулювання переходу до ринку найбільш відповідає ідеальній моделі переходу. У процесі такого реформування економічна та соціальна ефективність виробництва підвищуються.

Кожна держава, яка прагне перейти до ринкової (змішаної)економіки, визначає для себе принципову модель переходу та її суттєві параметри. Неможливо повністю перенести на будь-які умови модель переходу до ринкових відносин Китаю чи іншої держави, які майже успішно здійснюють такий перехід. Модель переходу повинна враховувати специфічні умови кожної конкретної держави і в першу чергу — особливості стану економіки.

Ринкова модель для України.

Світовий досвід показує, що при виборі певної моделі економіки та її реалізації потрібно враховувати загальне і специфічне, яке є змістом перехідної економіки, у стадії якої перебуває Україна.

Водночас обов'язково слід мати на увазі, що загальні закономірності для перехідної економіки неоднаково виявляються в різних умовах, скажімо, в умовах східної та західної цивілізації.

Закономірністю перехідної економіки є нестабільність і нестійкість, оскільки в її основі лежать суперечності старих і нових форм господарювання, що призводить до швидких якісних змін в економічному і соціальному житті суспільства. У зв'язку з цим треба передбачати альтернативні шляхи її розвитку. Потенційно існує широкий спектр перспектив: від повернення у певній формі до авторитарно-бюрократичної системи і до постіндустріального суспільства; від корумпованої тіньової економіки до право ліберальних, заснованих на приватній власності систем. Слід ураховувати і те, що альтернативність має певні межі, які зумовлені об'єктивними і суб'єктивними чинниками. Серед багатьох варіантів є оптимальний для тієї чи іншої країни. Критерієм цього вибору є як загальні тенденції роз­витку світової цивілізації, так і врахування реальних ресурсів, національних особливостей, історичних традицій, географічного та геополітичного положення. Отже, формувати економічну стратегію, спрямовану на побудову певної моделі ринкової економіки, слід, спираючись на перелічені чинники.

Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових трансформацій вона являла собою адміністративно-командний тип, де домінував тотальний монополізм: власності, централізовано-дирекретного прийняття рішень і технологічний монополізм. Було багато підприємств, які виробляли 60-100 відсотків певного виду продукції. Така монополія не є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить господарюючим суб'єктом систему держав­них установ, а підприємства виконують лише виробничі функції.

Негативний вплив на формування ринкових відносин в Україні має і те, що її економіка великомасштабна з незавершеним циклом виробництва, а також відбиває спеціалізацію у колишньому Радянському Союзі на важкій промисловості, воєнно-промисловому виробництві та видобувних галузях. Саме це сьогодні відтворює нестачу товарів народного споживання, з одного боку, і технічну та технологічну відсталість—з іншого. Це породжує величезну потребу в придбанні нафти та газу на світовому ринку, а отже, проблеми з торговельним балансом, перекоси у цінах на внутрішньому ринку.

Створення достатньої кількості підприємств в Україні, які б формували конкурентне середовище, може здійснюватися двома шляхами: реформуванням існуючих підприємств і створення нових. Перший шлях передбачає: демонополізацію; роздержавлення і приватизацію; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для структурної перебудови підприємств; диверсифікацію. Другий шлях ставить за мету сприяння розвитку малого та середнього бізнесу; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для створення нових підприємств, а також реструктуризації застарілих, тих, які потребують повного оновлення.

Ураховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом і вів би до часів А. Сміта та відповідних методів економічного життя, де все вирішувало вільне ціноутворення.

Модним є так званий лібералізований підхід, сутність якого полягає в тому, що якщо не заважати економіці розвиватися самій по собі за притаманними їй принципами, то Україна скоро ввійде до світового ринку.

Поширене гасло «повну свободу переміщенню капіталів, товарів, людей» — не тільки популістське, а й некоректне. Хто може сьогодні назвати таку країну, де це гасло було втілене в життя? Кожна країна, вступаючи в економічні відносини з іншими країнами, прагне якомога повніше реалізувати свої інтереси. Саме тому вона вводить квоти, ліцензії, митні бар'єри щодо іноземних товаровиробників. Відповідна політика провадиться щодо міграції робочої сили. Адже кожному зрозуміло, якщо дешева робоча сила рине в країну без будь-яких обмежень, то це, з одного боку, зменшить купівельну спроможність національного ринку країни, оскільки знизиться платоспроможність зайнятих у галузях, куди увіллється ця робоча сила, а з іншого — призведе до соціальних загострень у країні, через те що зменшиться заробітна плата, частина працівників взагалі перейде до розряду безробітних.

Допускаючи іноземний капітал в економіку, треба також регулювати ці процеси, адже вони можуть призвести до втрат у певних галузях виробництва, подальшого спотворення економіки, яка перетвориться на технологічний придаток розвинених країн, де відбуваються екологічно шкідливі або безперспективні процеси.

Досвід перехідного періоду постсоціалістичних країн, у тому числі України, свідчить: шлях до ринку в «стихійному режимі», самопливом — не тільки не ефективний, а й призводить до надзвичайно великих втрат у всіх сферах життя, відкидає суспільство назад на десятки років.

Орієнтиром при переході до ринкової економіки для України мають бути сучасні розвинені країни, для яких характерна змішана економіка, що ґрунтується на різних формах власності. Домінуючою при цьому є корпоративна власність, взаємодія конкуренції та регулювання з боку держави, високий соціальний захист населення, соціальна орієнтація економічного розвитку.

Слід також ураховувати, що ринок не можна побудувати, скажімо, за шведським, американським або ще якимось зразком. Він є невід'ємним елементом економіки. Ринкові відносини у Японії, Італії, Бразилії, Алжирі різні. Характерними рисами сучасного розвиненого ринку є висока організованість, інтелектуальне кадрове забезпечення його інституцій, науково обґрунтовані правові засади.

Побудова такого ринку зайняла значний час і при цьому відбувалася на добре розвинених товарно-грошових відносинах. Сучасні розвинені країни на це витратили весь повоєнний період (3—4 десятиліття); Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур — приблизно два десятиліття. При цьому ринок «маленьких азіатських драконів», як називають останні чотири країни, хоч і є розвиненим, відрізняється від ринку європейських країн і американського. Він, як вважають спеціалісти, не є моделлю відкритої ринкової економіки.

Україна має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям її розвитку, структурі економіки, географічному положенню, менталітету народу.

Для України найприйнятнішою є модель соціальне орієнтованого ринку, який у кінцевому підсумку підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини.

Така стратегія має ґрунтуватися на чітко визначених пріоритетах економічного розвитку, які сприяли б досягненню зазначених цілей.

Важливо обрати правильний шлях переходу до ринку.

Еволюційний шлях ґрунтується на поетапному і поступовому введенні ринкових відносин впродовж тривалого періоду (10-15 років).

Прискорений шлях, або «шокова терапія», на перший погляд, виглядає як простий, тому що до ринку можна перейти за короткий термін (були пропозиції за 400-500 днів, 2-3 роки). Приваблює він тим, що мета досягається швидко. Використовувався навіть такий образ. Хвіст коту можна відрубати частинами, а можна зразу. У першому випадку тварина страждає кожного разу, а у другому — лише раз, а ефект той самий. Сутність такого підходу полягає в тому, що на основну масу товарів та послуг відразу вводять вільні ціни. Зростання їх обмежується проведенням граничне жорсткої фінансової та кредитної політики. Вона є ключовим елементом цього варіанту. Максимально скорочується державний сектор. Соціальна підтримка населення встановлюється на мінімальному рівні.

Прихильників «шокової терапії» у нашій країні було вдосталь, як і пророків та радників різних західних шкіл, у тому числі чиказької (монетаристської школи), на яку покладалося найбільше надій. Проте всі вони, по-перше, не бачать відмінностей не тільки між Україною і Росією, а й Україною і Чилі, між селянином, сформованим колективним веденням господарства, і фермером, який працює у ринковому середовищі. По-друге, всі вони без винятку піклуються не про інтереси України, а про свої власні інтереси, інтереси своїх компаній, країн. По-третє, монетаризм у його класичному розумінні зводиться до вільного ринку, де рівновага у суспільстві досягається за рахунок грошової політики, вільного ціноутворення. В наших умовах багаторівневого монополізму (власності, технології, управління) це зумовлювало руйнацію економіки, дестабілізацію суспільства.

Засади ринкової економіки в Україні мають вводитися прискорено, але без «шоку».

По-елементний, еволюційно-радикальний шлях поєднує поступовість, поетапність і державне регулювання цін на найважливіші товари, з одного боку, і прибутків — з іншого. Раптово перейти до ринку не вдасться, тому що в Україні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати сучасний ринок. Економіка потребує радикальної структурної перебудови. Без цього неможливо наповнити внутрішній ринок споживчими товарами, посісти чільне місце на міжнародному ринку. Для того щоб досягти цього, потрібні величезні капітальні ресурси. Сподівання на допомогу ззовні — нереальні, їх треба шукати всередині країни, в її сучасній економіці. Гострим є дефіцит на кваліфіковані підприємницькі кадри для роботи у банках, на біржах тощо. Саме тому для побудови ефективної ринкової економіки Україна має демонтувати стару господарську систему і поступово вводити ринкові елементи.

Вирішення цього складного завдання потребує, з одного боку, прискореного переходу до ринку, а з іншого — виходу економіки з кризи. Такими є реальні обставини, з якими не можна не рахуватися, обираючи стратегію переходу до соціальне орієнтованої ринкової економіки.

Головним чинником створення моделі ринку, про яку йдеться, має бути послідовна діяльність держави щодо створення необхідних інституцій ринку.

Регулююча роль держави має здійснюватися методами, які адекватні ринковим формам господарювання. Для цього слід розробити цільові програми розвитку визначальних сфер господарства; забезпечити підтримку пріоритетних напрямів економічного розвитку, виділення для цих цілей кредитів, зменшення податків; стимулювання розвитку виробництва, а не посередницької діяльності, різних соціальних форм господарства; створити сприятливі умови для залучення в країну приватного іноземного капіталу, передусім у формі прямих інвестицій до виробничої сфери, галузей, що виробляють товари споживання.

Держава має регулювати випуск національної грошової одиниці, здійснювати контрольовану емісію, забезпечувати взаємодію національного ринку з міжнародним.

Регулююча роль держави має полягати у забезпеченні рівноваги в суспільстві. І чим більші відхилення від рівноваги, тим сильнішими повинні бути регулятори.

Результати економічних перетворень, здійснюваних на таких засадах, будуть детермінованими, незворотними, прискореними і, що особливо важливо, досягнуті в умовах соціальної злагоди.

Контрольні запитання

  1.  Назвіть основні ознаки змішаної економіки.
  2.  Чи є різниця між змішаною економікою і багатоукладною економікою.
  3.  У чому на ваш погляд, полягає основна функція держави у змішаній капіталістичній економіці?
  4.  Які перспективи розвитку сучасної змішаної економіки?

Тема. Держава в ринковій економіці

План

  1.  Причини втручання держави в ринковий механізм.

  1.  Функції держави в ринковій економіці.

  1.  Методи державного впливу на ринкову економіку.

  1.  Домогосподарство в економічній системі суспільства.

  1.  Причини втручання держави в ринковий механізм.

Місце держави в ринковій економіці.

Сучасна ринкова економіка не може існувати без державної господарської діяльності. Дискутуються тільки масштаби втручання держави в економіку. Так, класики економічної теорії (А.Сміт, Д.Рікардо) вважали, що ринкова економіка повинна розвиватися на основі саморегулювання. Проте криза капіталістичної економіки 1929-1933 рр. ознаменувала кінець "ери" вільного підприємництва, показала, що ринкова економіка без втручання держави розвиватися не здатна.

Необхідність державного регулювання ринкової економіки теоретично обґрунтував англійський економіст Дж.М.Кейнс в книзі "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей"(1946). Дана теорія набула застосування на практиці в економіці США (в 50-ті роки) і принесла певні позитивні результати у господарській діяльності. В подальшому теорія державного регулювання Кейнса лягла в основу економічної політики майже всіх розвинутих капіталістичних країн.

Державне регулювання ринкової економіки - це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямого інвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної політики.

Держава може виконувати свої функції впливу на економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення) або непрямо (через систему правових та економічних регуляторів, надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики). За допомогою правових регуляторів держава встановлює "правила гри" на ринку, а через систему економічних регуляторів-цілеспрямовано "настроює" ринковий механізм, щоб на його основі стимулювати або стримувати ділову активність у раціональних рамках.

Про необхідність державного регулювання економіки говорить весь світовий досвід. Держава через свою особливу роль у суспільстві за всіх часів тією чи іншою мірою втручалася в економічні процеси. Але спочатку це втручання було зумовлене її власним виникненням і необхідністю, що випливає з цього факту, вилучення на свою користь певної частини суспільного продукту для утримання державної машини: апарату чиновників, державної влади, армії, поліції, судів та ін. Таке вилучення і перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке б стояло на сторожі державних інтересів і визначало обов'язки усіх членів суспільства. Зазначені суто утриманські інтереси держави визначали її обмежену, пасивну роль у регулюванні економіки.

За цих умов активну роль відіграв ринковий механізм. Ринкова конкуренція, впливаючи на ціни і доходи, автоматично і досить оперативно пристосовувала розрізнені дії господарських суб'єктів, що постійно змінювалася, регулювала рівновагу між попитом і пропозицією, забезпечувала макроекономічну стабільність. Проте в міру розвитку товарного виробництва, його монополізації і ускладнення відтворювальних процесів стали виразно проявлятися обмеження у регулюючих можливостях ринкового механізму. В економіці стали виникати істотні вади: тривалі порушення рівноваги між сукупним попитом і пропозицією, інфляція, безробіття. За зазначених умов виникла об'єктивна необхідність активізації ролі держави у регулюванні економіки.

Разом з тим слід зазначити, що державне регулювання економіки не є "чарівною паличкою", яка автоматично усуває недоліки ринкового механізму. Дуже багато залежить від ступеня, форм і методів втручання держави в економіку, їх відповідності умовам конкретної країни. Світовий досвід показує, що у застосуванні державного регулювання ринкової економіки не існує світових стандартів, а сліпе копіювання чужого досвіду може завдати тільки шкоди.

2.Функції держави в ринковій економіці.

Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об`єктивно притаманних державі економічних функцій. Вони досить різноманітні. Розглянемо основні з них.

*   Розробка і впровадження правових основ господарювання дозволяє визначити правила взаємодії суб`єктів ринку. Закони повинні мати сталий характер і застосовуватися до всіх без винятку. Правова база передбачає такі заходи, як гарантування права приватної власності і дотримання контрактів.

*   Визначення цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку означає, що держава формулює стратегічні цілі розвитку економіки, визначає потрібні ресурси, ефективність їх використання, соціальні, економічні та світогосподарські наслідки цих дій.

*   Реалізація соціальних цінностей, яка проявляється в тому, що держава контролює реалізацію постанов про мінімальну зарплату, виконання законів про рівне право на працю і соціальне забезпечення, громадські роботи, встановлення мінімуму та меж монопольних цін.

*   Регулювання економічної діяльності спрямоване на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. З цією метою використовуються бюджетно-податкові і грошово-кредитні важелі.

*   Захист конкуренції як основного механізму регулювання ринкової економіки. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство і контролює його реалізацію.

*   Перерозподіл доходів спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. З цією метою держава розробляє фінансові програми підтримки, що включають виплату допомог та пенсій, перерозподіл доходів через систему податків та дотацій, регулювання ринкових цін тощо.

*   Фінансування суспільних благ і послуг, які є неподільними або неприбутковими: благоустрій населених пунктів, будівництво шляхів, музеїв, бібліотек, національна оборона та ін.

*   Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку, для чого здійснюється регулювання платіжного балансу шляхом впливу на зовнішню торгівлю і вивезення капіталу.

*   Стабілізація економіки - важлива функція держави, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін. Реалізується за допомогою проведення відповідної фіскальної і кредитно-грошової політики, спрямованої на боротьбу з інфляцією і безробіттям.

Проте в сучасному світі економічні функції держави набагато ширші. В їх числі є такі: захист середовища проживання людини, розвиток інфраструктури, дотації на шкільне навчання, допомоги по безробіттю, різноманітні види пенсій і допомог малозабезпеченим членам суспільства тощо.

 

3. Методи і форми державного впливу на  ринкову економіку

Державне регулювання економіки - це система заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру по стабілізації та пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Свої регулюючі функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми впливу на економіку. Виділяють економічні і адміністративні методи державного регулювання. Переважають економічні методи, серед яких у першу чергу виділяють бюджетно-податкову політику.

Бюджетно-податкова політика - це "найдавніший" інструмент державного втручання у ринкову економіку. Державний бюджет є, з одного боку, барометром економічної "погоди"в країні, з іншого - ефективним засобом реалізації економічної політики держави. Виконуючи роль державної казни, бюджет акумулює і перерозподіляє значну частку національного доходу (від 1/3 до 1/2 ).

Бюджетна політика реалізується через визначення оптимальних співвідношень між доходами і витратами держави. Історичний досвід говорить про те, що за допомогою зміни рівня оподаткування і державних витрат можуть регулюватися такі найважливіші індикатори економіки, як сукупний попит, економічне зростання, інфляція та ін. Бюджетна політика може бути спрямована, з одного боку, на зведення доходної і витратної частин бюджету з надлишком для перешкоди так званому "перегріванню"економіки, з іншого - на створення дефіциту для стимулювання економічного зростання.

На частку соціально-економічних витрат припадає у середньому близько 50% витратної частини бюджету. До них належать, насамперед, соціальні витрати (затрати на виплату пенсій, допомоги, утримання сфер охорони здоров'я, освіти, підготовку кадрів тощо), а також витрати, спрямовані на фінансування деяких сфер економіки (енергетика, житлове будівництво і комунальне господарство, регіональний розвиток, зв'язок, транспорт, охорона навколишнього середовища). Істотну частину витрат бюджету складають прямі і непрямі воєнні витрати, затрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР). За останні десятиріччя значно зросла роль бюджетного механізму в інвестуванні довгострокової структурної політики і насамперед - розвитку наукомістких виробництв.

Ефективність бюджетної політики в регулюванні ринкової економіки багато в чому залежить від податкової політики. При її формуванні враховується здатність податків виконувати дві взаємозв'язані функції: фіскальну і стимулюючу. Держава через рівень оподаткування, порядок обчислення податкової бази і системи податкових пільг та обмежень визначає, з одного боку, величину доходів державного бюджету, з іншого - спрямовує ділову активність господарюючих суб'єктів і окремих громадян у відповідність з встановленими цілями і пріоритетами соціально-економічного розвитку країни. За багато років у країнах з ринковою економікою склалася досить раціональна структура податків, яка включає в себе три основних види: прямі (прибутковий податок з населення, податок з корпорацій), непрямі (акцизи, податок на додану вартість, митні збори тощо) та інші (податок на нерухоме майно, спадщину, землю та ін.).

Провідну роль у системі оподаткування виконує прибутковий податок з населення, ставки якого коливаються в окремих країнах від 10% до 50%. Значно менше фіскальне навантаження виконує податок на прибуток корпорацій, проте він є найбільш сильним інструментом держави у регулюванні ділової активності господарських суб'єктів. Нині коливання його ставок в окремих країнах таке: у США - 34%, в Англії -35%, в Японії - 37,5%, у Франції - 45%, у Німеччині - 56%. У відповідності з діючим законодавством деякі види господарської діяльності повністю або частково звільняються від податку на прибуток (наприклад, благодійна діяльність). У більшості країн діють понижені ставки для малих підприємств.

Значну фіскальну функцію виконують непрямі податки, які стягуються у вигляді надбавки до ціни товару або послуги і сплачуються споживачами. Поряд з цим вони є ефективним інструментом державного регулювання інфляції, розв'язання деяких завдань соціального характеру.

Важливим елементом податкової політики є механізм розподілу податків між центральним і місцевими бюджетами. При його визначенні враховується роль окремих податків у підтриманні макроекономічної стабільності, регулюванні інфляційних процесів, фінансовому забезпеченні державних функцій. Так, прибутковий податок з населення і податок на корпорації звичайно стягуються для формування центрального бюджету. Податок на додану вартість і податок з продажів у певній пропорції направляються як до центрального, так і до місцевого бюджетів. Повністю надходять до місцевого бюджету податки на землю, спадщину, різні штрафи і збори.

Значна роль у ринковій економіці відводиться грошово-кредитній політиці держави. Під грошово-кредитним регулюванням розуміють заходи Національного банку, спрямовані на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредиту, рівня процентних ставок та інших показників, за допомогою яких держава набуває здатності впливати на економічну кон'юнктуру. Зазначений вплив звичайно здійснюється у двох формах: кредитної експансії або кредитних обмежень. Необхідність застосування кредитної експансії виникає в період значного економічного спаду. Вона реалізується за допомогою кредитних ін'єкцій у національне господарство, що досягається зниженням процентних ставок (здешевленням кредитних грошей). Метою такої політики є "підбадьорювання" економіки, посилення інвестиційної активності господарських суб'єктів, збільшення виробництва та зменшення на цій основі рівня інфляції та безробіття. Доцільність кредитних обмежень виникає при "перегріванні" економіки в умовах перевиробництва. Держава, щоб стримати ділову активність, йде на подорожчання кредитних грошей, наслідком чого є скорочення інвестицій, зростання безробіття, дефляція та зниження життєвого рівня деяких верств населення.

До основних методів грошово-кредитного регулювання економіки належить зміна норми обов'язкових резервів комерційних банків, які зберігаються у Національному банку. За допомогою цього інструменту держава впливає на рівень інфляції, нейтралізує за необхідністю кредитну емісію комерційних банків, підтримуючи оптимальний обсяг активної грошової маси і стабільність грошового обігу. Змінюючи норми обов'язкових резервів, центральний банк може стимулювати операції комерційних банків по наданню кредитів і позик або, навпаки, стримувати ці операції.

Важливим інструментом грошово-кредитного регулювання є купівля і продаж державних цінних паперів на відкритому ринку. За допомогою цих операцій центральний банк регулює кредитні можливості депозитних установ. Так, при купівлі комерційними банками державних цінних паперів на відповідну величину збільшуються їх депозити, при їх продажу - вони зменшуються. Купівля-продаж цінних паперів впливає не тільки на величину кредитних ресурсів комерційних банків, а й на розмір процентних ставок на ринку банківських резервів.

Не менш ефективним засобом грошово-кредитного впливу на економічну кон'юнктуру є зміна дисконтної ставки при наданні позички комерційним банкам. Знижуючи або підвищуючи процентну ставку, центральний банк обмежує або розширює доступ комерційних банків до кредитів. За допомогою такої політики він впливає на рівень процентних ставок по кредитах комерційних банків, що відповідно викликає скорочення або збільшення попиту на комерційний кредит з боку їх клієнтів.

Важливе місце у впливі держави на економічні процеси займає індикативне планування. Воно є адекватною ринковим відносинам формою макроекономічного планування. Індикативне планування принципово відрізняється від директивного планування способами досягнення цілей, поставлених у плані. Його показники не мають для окремих господарських суб'єктів статусу обов'язкових завдань, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер. Виражаючи цілі і пріоритети соціально-економічної політики держави на відповідний період, показники індикативного плану набувають життєвої с для окремих суб'єктів ринку лише за допомогою цілеспрямованої системи правових та економічних регуляторів. Останні створюють правову основу і економічні стимули для здійснення виробничо-господарської діяльності у напрямах, які відповідають цілям і пріоритетам суспільства, виражених у державному плані.

Індикативні плани включають розділи, які охоплюють увесь спектр проблем соціально-економічного розвитку країни: показники розвитку економіки в цілому (макроекономічні показники), окремих її сфер, соціального розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та ін. Але серцевиною індикативних планів є економічні програми, спрямовані на розв'язання найбільш актуальних проблем розвитку країни. Не випадково тому індикативне планування часто називається економічним програмуванням. Кількість і характер економічних програм залежить від конкретних цілей та умов розвитку національної економіки. Так, у повоєнний період у багатьох країнах до таких завдань належали: модернізація виробництва, зміна структури економіки, скорочення безробіття, стримання інфляції, соціальний захист населення, конверсія військової промисловості.

Тепер звернемось до адміністративних методів регулювання економіки, а це означає прямий державний контроль над монопольними ринками. Там, де державна монополія визнана природною, виправдане повномасштабне адміністрування. Під ним розуміється директивне планування виробництва, витрат і цін, прямий контроль за якістю і властивостями товарів і послуг, гарантоване матеріально-технічне постачання (оборона, енергетика, залізні дороги і т.д.).

Адміністративне регулювання необхідне при розробці жорстких стандартів, які гарантують населенню життя в умовах економічної безпеки, при встановленні гарантованого мінімуму заробітної плати і допомог по безробіттю, при підготовці нормативних актів, спрямованих на захист національних інтересів у системі світогосподарських зв'язків.

Так, наприклад, ступінь і методи втручання держави у процеси ціноутворення в різних країнах є різноманітними залежно від рівня зрілості ринку і прийнятої моделі державного регулювання. При розв'язанні цих питань враховується динаміка інфляції, рівень конкуренції і монополізації виробництва, соціальна політика. Держава може втручатися у ціноутворення у формі прямого регулювання: встановлення фіксованих цін на найважливіші товари, граничного їх рівня або граничного коефіцієнта їх підвищення, заміна режиму вільного ціноутворення на деякі товари державним регулюванням, заморожування цін на певний строк. Пряме їх регулювання, звичайно, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулююча здатність ще недостатньо розвинута: у кризовій ситуації; при високих рівнях інфляції.

Державне регулювання економіки за допомогою механізму заробітної плати тією чи іншою мірою практикується у багатьох країнах. У його основі лежить закон про працю, який регламентує певний рівень соціальних гарантій трудящих: мінімальний розмір заробітної плати, умови призначення допомоги по безробіттю, розмір пенсії і трудовий стаж, необхідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки та ін.

Отже, застосування прямих методів в певних умовах вважається економічно виправданим і в цілому не суперечить принципам, що лежать в основі ринкових відносин.

Як показав досвід, у сучасній світовій практиці відзначається посилення ролі держави в економічному житті суспільства. Це проявляється в розробці системи нормативних актів, спрямованих на регулювання ринку, банківської діяльності, митних правил, цін і зарплати, соціального захисту населення, контролю за діями монополістичних утворень тощо.

4.Домогосподарство в економічній системі суспільства.

В економічній теорії важливе місце як один з найголовніших суб'єктів ринкової економіки посідає домашнє господарство. Воно є власником більшої частини ресурсів і відіграє велику роль в організації всього суспільного виробництва. Для вітчизняної економічної науки цей феномен є новим з точки зору його дослідження, бо в попередній нашій історії економісти, по суті, не вивчали домогосподарство з позиції економічної теорії.

Домашнє господарство - це соціально-економічне утворення, яке є первинною ланкою в організації суспільного життя. Це незалежна економічна одиниця, яка включає кілька осіб (але це може бути й одна особа), які пов'язані спільним веденням господарства, забезпечують економіку факторами виробництва і разом користуються заробленим чи отриманим доходом виключно для споживання. Останнє підкреслюється і в тому визначенні домашнього господарства яке йому дає Організація Об'єднаних Націй (ООН). Воно ототожнює домогосподарство з "особою чи групою осіб, поєднаних з метою забезпечення всім необхідним для життя". Це може бути сім'я, але це може бути й просто об'єднання тих хто не є родичами. Важливо щоб це об'єднання мало свої територіальні межі, спільний бюджет і щоб вони проживали разом. Члени домогосподарства є власниками ресурсів, необхідних для економіки і за ці ресурси отримують гроші необхідні для купівлі товарів та послуг.

Природа домашнього господарства певною мірою подвійна. З одного боку, домашнє господарство - це соціальний осередок суспільства, який реалізує ті завдання, що знаходяться поза економічною діяльністю, принаймні в класичному розумінні останньої. Так, домашнє господарство може дуже часто виступати у формі сім'ї, яка функціонує на суто родинних зв'язках. Сім'я в процесі свого функціонування значною мірою орієнтується на позаекономічні цінності. До них можна віднести виховання дітей, розвиток особистості членів сім'ї, взаємодопомогу, організацію відпочинку тощо.

З іншого боку, домашнє господарство - це певною мірою первинна економічна ланка суспільства, бо тут має місце виробничий процес. Він здійснюється всіма членами сім'ї і тими, хто належить до цієї одиниці не за ознакою родинних зв'язків. Цей процес спрямований виключно на потреби домашнього господарства. Це приготування їжі, ремонт особистих речей, будівництво житла. У нашій країні з її недостатньо розвиненим ринковим господарством значне місце у функціонуванні домашніх господарств займає підсобне господарство, ведення дрібного сільськогосподарського виробництва на присадибній ділянці, дачі чи огороді. Цей аспект діяльності домашнього господарства має досить суттєве значення. Проте його роль в економічній системі суспільства пов'язана головним чином: 1) з власністю домашніх господарств на ресурси; 2) їх місцем у формуванні сукупного попиту; 3) їх роллю в забезпеченні безперервності відтворювального процесу в суспільстві.

Суб'єкти домашніх господарств виступають власниками значної частини ресурсів суспільства. Саме їм належить трудовий ресурс, земля і капітал. Саме ці ресурси домашні господарства і доставляють на ринок ресурсів. Тому чим вищий рівень розвитку домашнього господарства, тим більш якісними будуть ресурси, які воно запропонує на ринку. При цьому стосовно землі і капіталу рівень розвитку домашнього господарства виявляється непрямо і може реалізуватись не стільки як ресурс, скільки в можливих варіантах їх пропонування. Так, на ринку ресурсів земля, може здаватись в оренду, у суборенду, у заставу, об'єднуватись у межах колективної власності для ведення сільськогосподарського виробництва або для реалізації інших проектів тощо. Те саме можна сказати й про капітал, форми пропозиції якого обумовлюються як рівнем розвитку суспільного виробництва, так і рівнем розвитку суб'єкта власності.

Що ж стосується такого ресурсу, як робоча сила, то її якість, як і форми пропозиції, майже виключно залежить від рівня розвитку домашнього господарства. Дійсно, рівень освіти, культури людини, її ціннісна орієнтація, її мобільність, здатність реагувати на зміни в суспільному виробництві тощо усе це значною мірою формується в сім'ї, яка є визначальною ланкою в організації життя суспільства.

Таким чином, саме власність на ресурси є базовою категорією, яка визначає місце домогосподарства в економічній системі суспільства, і чим вищий розвиток цих відносин власності, тим мобільніше й ефективніше функціонує ринкова економіка. За великим рахунком, усі ресурси належать домашнім домогосподарствам, хоча на значну частину їх власність розповсюджується тільки формально. Наприклад, у нашій державі відповідно до Конституції України й Закону України "Про власність" природні ресурси, водний і повітряний простір належать народу України. Зрозуміло, що персоніфікувати цю власність до рівня домогосподарства досить проблематично, хоча в деяких країнах є певні спроби це зробити. Так, у Туркменії таке природне багатство, як газ, є безкоштовним для громадян цієї країни. У деяких нафтодобувних країнах від кожної проданої на експорт тонни цього чорного золота частку виручки зараховують на рахунок кожного жителя країни. У більшості ж держав ця власність народу представлена у власності держави. Це не зовсім оптимальний варіант, бо він дає можливість багатьом державним чиновникам отримувати незароблені прибутки. Очевидно, що в перспективі ці ресурси не тільки формально, але й реально повинні належати громадянам України, а отже, і домашнім господарствам. Цивілізований шлях до цього лежить через прозорість і відповідальність дій державних чиновників, які безпосередньо розпоряджаються цією власністю всього народу.

Друга важлива сторона ролі домашнього господарства в економічній системі суспільства - це його попит, який виступає вирішальною ланкою сукупного попиту на кінцеві блага. Попит домогосподарств, по суті, реалізує їх споживчу функцію. Вона закладена вже в самій меті формування домогосподарства, яка передбачає об'єднання зусиль для задоволення потреб людини, для забезпечення її життя. В ринкових умовах споживання домогосподарств є визначальним моментом адже це є кінцеве споживання, а саме задля його задоволення і функціонує урешті-решт суспільне виробництво.

Розміри (обсяги) і структура споживання домогосподарств залежить перш за все від рівня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин як невід'ємних складових будь-якої системи суспільного виробництва. Окрім цього на рівні цих загальних умов формування обсягів і структури споживання домашніх господарств важливу роль відіграє стадія розвитку економічної системи і її стан. Так, в умовах високорозвиненої ринкової системи, рівень споживання домогосподарств достатньо високий, а диференціація в споживанні для основної маси населення утримується в межах які зводять до мінімуму загрозу великих соціальних потрясінь на кшталт революції.

Великий вплив на формування сукупного попиту домашніх господарств має і загальна форма організації суспільного виробництва. Для прикладу візьмемо такий фактор, як рівень територіальної мобільності робочої сили. Якщо він високий, то і попит домашніх господарств на транспортні засоби буде великим. При цьому важливе значення мають також інші чинники. Скажімо, у нашій державі має місце помітна міграція населення невеликих міст і сіл до великого міста у зв'язку з тим, що це населення знаходить у місті собі роботу. Ця так звана маятникова міграція, у свою чергу, зумовлює потребу в транспортних засобах, яка може бути задоволена як власними автомобілями, так і суспільним транспортом, наприклад, приміськими потягами. А оскільки придбання та експлуатація автомобіля в наших умовах вимагає значних коштів, то ця потреба значною мірою задовольняється для переважної частини населення суспільним транспортом приміського сполучення, оскільки він відносно дешевий для споживача.

В процесі задоволення своїх потреб індивід, як член домашнього господарства, певну частину грошового еквівалента нагромаджує, перетворюючи його в заощадження. Вони обумовлені тим, що реальні доходи населення, особливо в високорозвинених країнах, зростають. Це дає можливість певну їх частку накопичувати. Мотиви цього накопичення дуже різноманітні і індивідуальні, але серед них все ж таки можна виділити найбільш типові.

По-перше, заощадження нагромаджуються як певний страховий резерв на випадок непередбачуваних обставин, як то хвороба, безробіття, вихід на пенсію і т.ін. Ця частина доходів, які акумулюються у вигляді заощаджень, постійна і достатньо велика, бо ринок завжди дуже непередбачуваний по відношенню до людини і вона намагається накопичити певну суму грошей на "чорний день".

По-друге, частину доходів члени домашнього господарства нагромаджують з метою придбання товарів довгострокового користування (машини, меблі і т.п.), житла або для відпочинку. За високого рівня задоволення потреб домогосподарств це теж постійна і потужна складова заощаджень.

По-третє, певна частина доходів домашнього господарства накопичується з метою використання їх для збільшення свого доходу за рахунок купівлі акцій, облігацій та інших цінних паперів. Цю частину заощаджень акумулюють переважно такі елементи небанківських кредитних установ, як інвестиційні компанії і фонди, трастові компанії й інші установи аналогічного характеру.

Слід відмітити, що кошти, які нагромаджують домогосподарства за всіма переліченими найбільш типовими мотивами нагромадження в країнах з усталеною ринковою системою акумулюються банківською системою або системою інших фінансових установ (кредитні спілки, страхові компанії тощо) і в своїй масі виступають надзвичайно потужним фінансовим ресурсом для розвитку суспільного виробництва.

Для будь-якої країни з ринковою економікою заощадження населення виступають головним джерелом кредитних ресурсів банківської системи. В нашій державі з її постійною нестачею фінансових ресурсів ці накопичення домашніх господарств відіграють особливо важливу роль. В разі масового відтоку цих коштів, наприклад, під час кризи, під загрозу існування попадають не тільки окремі банки, а і вся банківська система країни. Прикладом може бути світова фінансова криза 2008-2009 p.p. яка зачепила Україну і одним з проявів якої стало масове дострокове відкликання населенням своїх вкладів в комерційні банки. Тільки своєчасні дії Уряду і Верховної Ради, які вилились в суттєві збільшення гаратованого внеску фізичних осіб в банки з 50 тис. грн. до 150тис. грн., а також підтримка проблемних банків з боку держави, загальмували цей руйнівний процес і сприяли тому, що вже в кінці 2009 р. вклади населення в комерційні банки стали зростати.

За ті ресурси, які домашні господарства пропонують на ринку як капітал, вони отримують одну з форм доходу на капітал. Це може бути рента (у разі пропозиції такого ресурсу як земля), прибуток, коли ресурс представлений речовими формами існування капіталу і відсоток за умови пропозиції на ринку грошової (вартісної) форми існування капіталу.

В Україні населення в своїй основній масі не має в своєму розпорядженні значної кількості нагромадженого майна і особливо нерухомості. Приватизація державного майна була здійснена бувшою партійно-номенклатурною верхівкою і як наслідок привела до того, що майже усе населення втратило свої майнові паї, які сконцентрували у своїх руках олігархи. В цих умовах доходи домашніх господарств від майна дуже невеликі. Дещо інша ситуація в сільському господарстві, де була розпайована земля, а на продаж земельного паю було введено заборону на п'ять років, яка Верховною Радою постійно продовжувалась. Мораторій на продаж землі подовжено і на наступний.

Земельний пай отримали 7млн. наших громадян. Більша частина селян свої паї здає в оренду. В 2009 р. в оренду здано 17,5 млн. га, що склало 64 % від усієї землі, яка була передана селянам у приватну власність. Загальна сума отримана селянами за оренду своїх паїв в 2009 р. склала 4,2млрд. грн., в тому числі селяни-пенсіонери отримали 2млрд. грн. Усе це стало певним додатком до доходів домашніх господарств, які розташовані в сільській місцевості.

Проте хоча загальна орендна плата в останні роки помітно збільшилась (4,2млрд. грн. у 2009 р. проти 2,5млрд. грн. у 2002 р.) це джерело доходів домогосподарств має і суттєві недоліки. По-перше, це низький рівень орендної плати. В середньому в 2009 р. він склав 260,2грн. за 1га зданої в оренду землі. По-друге, як і раніше орендна плата в основному (71,6 %) є натуральною, що значно обмежує можливості селян в її використанні. По-третє, ціни на продукцію, що передається в оплату оренди встановлює сам виробник, а це веде до того, що вони виявляються істотно вищими від ринкових. Певним недоліком є і те, що терміни розрахунків по оплаті оренди порушуються. Так, на 01.01.2010. розрахунки по орендній платі склали всього 91,6 %.

Доходи домогосподарств і їх розподіл

За ресурси, які домашні господарства постачають на ринок ресурсів, вони отримують певне відшкодування. Перш за все, це виручка за реалізований товар (робочу силу). Вона виступає у формі заробітної плати, рівень якої визначається дією закону вартості і тими загальними умовами, за яких здійснюється відчуження цього товару (кон'юнктура на ринку праці, ступінь організованості продавців робочої сили і роботодавців, ступінь і форми втручання держави в процеси функціонування ринку праці тощо).

Заробітна плата є основним джерелом доходу для переважної частини населення, бо в розвинутих країнах частка найманих працівників становить 85-90 %. У загальній сукупності доходів домашнього господарства заробітна плата коливається в межах від 2/3 до 3/4 доходу.

В Україні доходи домашніх господарств за рахунок такого джерела як заробітна плата, ще є дуже недостатніми для забезпечення необхідного рівня відтворення робочої сили. Так, в кінці 2009 р. середня заробітна плата найманого робітника в нашій державі склала 1950грн., що складає приблизно 246дол. на місяць. По цьому показнику ми займаємо одне з останніх місць в Європі і відстаємо від інших країн дуже суттєво. В кінці вже названого року середня місячна заробітна плата, наприклад, в Латвії склала 575дол., в Польщі - 1,2тис. дол., а в Франції - 35,5тис. дол. Це особливо показово на тлі того, що ціни на послуги і товари в Україні майже наблизились до європейських, а вартість житла в містах стала навіть вищою за середню європейські показники.

Окрім доходу, який являє собою гроші або продукти, тобто має натуральну форму, сімейне господарство володіє і певним майном. Майно - це уречевлена вартість у вигляді матеріальних об'єктів, як то власний будинок, автомобіль, меблі і т.ін., а також у вигляді фінансових активів, що мають форму готівки, рахунків в ощадних установах, акцій тощо. Наявність майна і його розміри відіграють важливу роль, принаймні з двох позицій.

По-перше, його розміри і структура суттєво впливають на витрати домашнього господарства (для його утримання) і на доходи в тій частині, в якій вони можуть бути джерелом певних доходів.

По-друге, розміри нагромадженого майна можуть стати основою для трансформації домашнього господарства як структури, яка функціонує для задоволення потреб його членів у підприємницьку структуру. Це надзвичайно важливо враховувати в тому плані, що підприємництво повинно постійно поповнюватись. Особливо актуальною стає дана проблема для України, де підсобне господарство має достатньо повні умови для того, щоб трансформуватись у товарне виробництво.

У структурі доходів домашнього господарства, особливо в країнах, які раніше входили до складу Радянського Союзу, вагомою складовою виступають доходи від особистого підсобного господарства. Особливе значення цей дохід має в господарствах, що функціонують у сільській місцевості. У незалежній Україні в умовах економічної деградації більшості сіл воно й сьогодні виступає важливим джерелом виживання сільського населення.

Достатньо сказати, що в 2009 р. в господарствах населення вирощено 97 % загального врожаю картоплі, 87 % овочів, плодів і ягід, 22 % - зерна, 19 % - соняшнику. Не менше значення має підсобне господарство і в тваринницькій галузі. Так, в минулому (2009 р.) в господарствах населення вироблено м'яса - 49 %, молока - 81 % і яєць - 42 % від загального виробництва цих видів продукції.

До сукупного доходу домашнього господарства належать також трансферти. Це виплати, які здійснює держава або підприємець і за які платник не отримує товари чи послуги. До трансфертів відносять допомогу у зв'язку з безробіттям, пенсії, виплати у зв'язку з непрацездатністю, субсидії на освіту тощо. З розвитком суспільства трансфертні платежі стають все вагомішою частиною доходу домашніх господарств.

В Україні трансферні платежі ще не відіграють великої ролі в формуванні доходів домашніх господарств. Хоча в цьому відношенні влада все таки вживає певні заходи принаймні стосовно найбільш вразливих верств населення. Так, наприклад, з першого січня 2010 р. багатодітним сім'ям встановлені таки пільги: 50 % знижка по оплаті комунальних послуг, 50 % по квартплаті, вартість палива, яке ці сім'ї використовують теж зменшена на половину, введено порядок позачергового встановлення квартирних телефонів. Ці пільги хоча і не збільшують грошові доходи домогосподарств, але є суттєвим моментом в безгрошовому зростанні їх доходів. Хоча треба сказати, що такі пільги стосуються далеко не усіх верств населення, яке по своїм доходам часто живе за межою бідності.

Сукупний дохід домашнього господарства завжди має певну нижню межу. Вона визначається рівнем прожиткового мінімуму, який є надзвичайно важливим макроекономічним орієнтиром, на основі якого або у зв'язку з яким формуються такі показники, як мінімальна заробітна плата, пенсії, стипендії й інші соціальні виплати.

Дохід домашнього господарства спочатку формується як первинний і виступає у вигляді заробітної плати, ренти й відсотка. На базі цього первинного розподілу здійснюється перерозподіл, а вже на його основі відбувається формування особистих доходів членів домашнього господарства. Ці особисті доходи характеризуються певною диференціацією, і коли вона набуває суттєвих значень - це може призвести до протистояння в суспільстві. Особисті доходи залежать від великої кількості чинників, таких як наявність і розміри майна, землі, засобів виробництва, освіти й інших факторів. У цьому аспекті держава повинна докладати максимум зусиль для забезпечення перш за все рівних можливостей для всіх членів суспільства у формуванні особистих доходів відповідно до зусиль і талантів індивіда.

 Витрати та заощадження домашніх господарств

Пропонуючи ресурси, домашні господарства тим самим створюють базові умови для організації функціонування суспільного виробництва. Але це тільки одна сторона їх економічної ролі. З іншого боку, домашні господарства виступають тим суб'єктом ринкової економіки, який формує кінцевий попит на вироблені в суспільстві товари та надані послуги. Саме вони, урешті-решт, визначають, що виробляти, в якій кількості і з якими якостями. Це здійснюється через витрати, які роблять ці господарства.

Витрати домашніх господарств визначаються метою їх функціонування, яка зводиться до задоволення різноманітних потреб. Це витрати на предмети довгострокового користування, меблі, автомашини, складні побутові прилади і на предмети поточного споживання, як то харчі, одяг, взуття тощо.

Важливою складовою витрат домашніх господарств виступають витрати на послуги. Задоволення потреб в послугах відіграє помітну роль перш за усе в процесі відтворення робочої сили. В умовах ринку переважна частина послуг є платною і тому можливість доступу до більшості послуг прямо впливає на якість відтворення робочої сили.

Витрати виступають другою стороною доходу, бо вони визначаються тим доходом, який залишається в домогосподарстві після сплати податків державі, серед яких найважливіший - це податок на особистий дохід.

У нашій державі під час розрахунку споживчого кошика витрати домогосподарств класифікують так :

o на харчування;

o промислові товари (одяг, взуття тощо);

o предмети спільного користування (посуд, холодильник, пральна машина тощо);

o транспорт;

o послуги (освіта, культура і т.ін.).

Витрати домогосподарств відіграють надзвичайно важливу роль в економічному житті суспільства, бо це кінцеве споживання.

Серед факторів, які найбільше впливають на витрати домашнього господарства, провідне місце займає дохід. Якщо дохід зростає, то в разі незмінних цін зростають і витрати. Але це має місце стосовно так званих вищих благ. До них належать, наприклад, блага, які задовольняють духовні потреби. Що ж стосується нижчих благ, а це блага, які задовольняють фізичні потреби, наприклад, потреби в харчуванні, то тут зростання доходу може й зменшувати витрати на їх споживання.

Крім доходу, на витрати домашнього господарства дуже впливають ціни. Якщо дохід домашнього господарства залишається незмінним, а ціни зростають, то витрати домогосподарства будуть зростати, а його реальний дохід зменшуватися.

На ринку завжди існує значна кількість товарів, які можуть за своєю споживчою вартістю заміняти інші товари. Наприклад, потребу в м'ясі людина може задовольнити і свининою, і яловичиною, і курятиною. Це дає можливість споживачеві шукати той товар-замінник, який є найдешевшим. Особливо це має місце у випадку зростання цін. Якщо, наприклад, ціна на яловичину зросла, то споживач намагається замінити цей товар іншим, наприклад, курятиною з метою задовольнити власну потребу, витративши на це найменшу кількість грошей.

Витрачаючи дохід, споживач завжди прагне до досягнення оптимального співвідношення між ціною і корисністю блага, яке він купує. Це правило в економічній літературі відоме як правило максимізації корисності.

Але в реальній ринковій ситуації навіть при наявності інформації і компетентності в конкретних споживчих вартостях можливості індивіда стосовно зменшення негативного впливу цін дуже обмежені. Особливо це характерно для нашої держави де державне регулювання цін є дуже недосконалим. Так, відповідно до Закону України "Про ціни та ціноутворення" державне регулювання поширюється тільки на обмежений асортимент товарів народного споживання як то борошно, свинина, яловичина, питне молоко, сири з жирністю до 9 %, сметана, цукор тощо. Проте в умовах високого рівня монополізації ринку збуту і відносно невеликої кількості контролерів Держінспекція (усього 700 чол.) проконтролювати ціни по цим товарам та по медпрепаратам і по житлово-комунальним послугам практично неможливо. Тим більше, що контролери по закону можуть робити перевірки один раз на рік і то попередньо треба власника попередити про перевірку.

Ще складніші проблеми з оптимізацією членами домашніх господарств своїх витрат на послуги. Ціни тут мало контрольовані і ростуть, як правило, значно швидше ніж ціни на товари. Це змушує населення шукати найдешевші варіанти отримання послуг, а це часто веде до отримання послуг дуже низької якості. Скажімо в Україні на 2010 р. існувало 904 вищих навчальних заклади різних форм власності. Це для країни з населенням в 46млн. чол. занадто багато. В країнах Європи приблизно таких по кількості населення як Україна таких закладів не більше 100 на країну. Така кількість вищих навчальних закладів робить контроль за наданням освітянських послуг дуже проблематичним. До того ж ці ВУЗи мають 1005 своїх структурних підрозділів по всій державі і якість послуг, які вони надають, дуже часто є просто неприйнятною.

Ще одна гостра для України проблема пов'язана з послугами полягає в величезних масштабах корупції. Це часто приводить до того, що формально безкоштовні послуги медицини чи освіти на практиці перетворюються в платні. Так, проголошене Конституцією України право на безоплатне медичне обслуговування, освіту із-за величезного хабарництва перетворюється в систему платних послуг і тим самим суттєво трансформує витрати домашніх господарств.

Певна частина витрат домогосподарств пов'язана з тим процесом виробництва, який здійснюється в межах сім'ї з метою покращення умов проживання, поліпшення якості споживання і т.ін. Це витрати на приготування їжі, ремонт одежі, побутових приладів тощо. В українській сім'ї це внутрішнє виробництво домогосподарства займає значне місце і часто виступає не тільки засобом забезпечення більш повного чи найбільш раціонального задоволення потреб індивіда, а і певним способом самореалізації творчих здібностей людини.
        В Україні домашнє господарство, як об'єкт дослідження економічної науки, ще мало вивчений. Бракує не тільки певного досвіду організації відповідних статистичних досліджень, які в колишньому Радянському Союзі велись в дуже обмеженому обсязі, а й нових підходів до вивчення місця та ролі домашнього господарства в суспільному виробництві.

Суттєвою причиною недосконалості теоретичних розробок і моделей практичного визначення поведінки домашнього господарства є й те, що в нашій державі ще не завершено процес формування цих господарств як власників таких ресурсів, як земля і капітал. Значною мірою не сформувалась ще й ринкова структура попиту з боку домашнього господарства. Вона поки що тяжіє до задоволення потреб шляхом організації натурального виробництва в межах домашнього господарства.

PAGE  1


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

70673. ОНКОПАТОЛОГИЯ ЛЕГКИХ ТРАХЕИ И КРУПНЫХ БРОНХОВ 388.98 KB
  В зависимости от характера роста опухоли выделяют три анатомические формы рака легкого. Рост опухоли происходит кнаружи от стенки бронха. Выделяют две разновидности этой опухоли: солитарную и мультицентрическую.
70674. ПОВРЕЖДЕНИЯ ГРУДИ 176.5 KB
  Повреждения груди относятся к категории тяжелых травм мирного и военного времени. Обращает на себя внимание что и сегодня до 15 пострадавших умирают не из-за тяжести и обширности повреждения а от вторичных в большинстве случаев устранимых причин.
70675. ОСЛОЖНЕНИЯ ЯЗВЕННОЙ БОЛЕЗНИ 72.5 KB
  Язвенная болезнь заболевание в основе которого лежит образование и долгое не заживление дефекта слизистой и других слоев желудка и 12 п. К местным факторам принадлежат: 1 повышение кислотно-ферментативного воздействия на слизистые...
70676. ГАСТРОДУОДЕНАЛЬНОЕ КРОВОТЕЧЕНИЕ 72.5 KB
  Язвы желудка и двенадцатиперстной кишки являются причиной около 50 случаев кровотечения из верхних отделов желудочно-кишечного тракта. Одной из причин такого положения является тот факт что нередко язвенная болезнь дебютирует клиникой кровотечения.
70677. Сущность категорий предприимчивость, предприятие, предпринимательство 125.5 KB
  Предпринимательство (предпринимательская деятельность) - самостоятельная, инициативная деятельность граждан, направленная на получение прибыли или личного дохода и осуществляемая от своего имени, на свой риск и под свою имущественную ответственность...
70678. Организационно-правовые формы осуществления предпринимательской деятельности субъектами малого бизнеса 108 KB
  Хозяйственными товариществами и обществами признаются коммерческие организации с разделенным на доли или акции учредителей участников уставным фондом. Хозяйственные товарищества Хозяйственными товариществами признаются коммерческие организации с разделенным...
70679. Поняття про біосферу 218.76 KB
  Межа біосфери в літосфері також чітко не окреслена. Починаючи з глибин 0,5-2 м від земної поверхні кількість живої речовини зменшується в логарифмічній послідовності. На глибинах понад 10 м породи, як правило, вже стерильні. Та навіть у товщі стерильної породи іноді трапляються острівці життя.
70680. Комплексное исследование рынка 104.5 KB
  Изучение товара: новизна и конкурентоспособность по сравнению с товарами конкурентов; соответствие требованиям местного законодательства существующих здесь правил и обычаев; способность удовлетворить нынешние и перспективные потребности потенциальных покупателей...