В избранное

загрузка...

352

Цивільне процесуальне право

Шпаргалка

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Поняття і види третіх осіб в цивільному процесі. Продовження та поновлення процесуальних строків. Пояснення сторін та їхніх представників як засіб доказування. Судове засідання як процесуальна форма розгляду та вирішення цивільної справи.

Украинкский

2013-04-03

803.5 KB

27 чел.

1. Поняття цивільного процесуального права.

2. Метод і система цивільного процесуального права.

3. Джерела цивільного процесуального права.

4. Провадження і стадії цивільного процесу.

5. Поняття принципів цивільного процесуального права та їх класифікація.

6. Конституційні принципи цивільного процесуального права.

7. Принципи цивільного процесуального права, закріплені законодавством про судочинство в Україні.

8. Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ.

9. Принцип доступності і гарантованості судового захисту прав і свобод людини і громадянина.

10. Принцип національної мови судочинства.

11. Принцип публічності в цивільному процесі.

12. Принцип змагальності.

13. Принцип диспозитивності.

14. Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки законові.

15. Принцип гласності судового розгляду і його повної фіксації технічними засобами.

16. Принцип безпосередності в цивільному процесі.

17. Принцип поєднання усності і письмовості судового розгляду.

18. Поняття цивільних процесуальних правовідносин.

19. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

20. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин.

Зміст цивільних процесуальних правовідносин.

22. Суд – обов’язковий суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин. Склад суду. Відводи.

23. Особи, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов’язки.

24. Особи, які сприяють судовому розгляду і вирішенню справи: їх права та обов’язки.

25. Поняття сторін в цивільному процесі. Процесуальні права та обов’язки сторін.

26. Процесуальна співучасть в цивільному процесі.

27. Поняття процесуального правонаступництва.

28. Неналежний відповідач і порядок його заміни.

29. Поняття і види третіх осіб в цивільному процесі.

30. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, їх процесуально-правове становище.

31. Треті особи, які  заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, їх процесуально-правове становище.

32. Підстави, процесуальні форми і види участі прокурора в цивільному процесі.

33. Участь в цивільному процесі органів державної влади і місцевого самоврядування.

34. Поняття судового представництва та його види. Процесуальні повноваження представника.

35. Поняття процесуальних строків їх види та значення.

36. Обчислення і зупинення процесуальних строків.

37. Продовження та поновлення процесуальних строків.

38. Поняття і види судових витрат.

39. Витрати, пов’язані з розглядом судової справи.

40. Розподіл судових витрат між сторонами.

41. Заходи процесуального примусу.

42. Поняття та види відповідальності за порушення норм цивільного процесуального права.

43. Цивільна юрисдикція суду, її види.

44. Поняття та види підсудності.

45. Функціональна підсудність, її характеристика.

46. Територіальна підсудність, її види.

47. Поняття і види судових доказів.

48. Доказування. Елементи доказування. Предмет доказування.

49. Належність доказів і допустимість засобів доказування.

50. Пояснення сторін та їхніх представників як засіб доказування.

51. Показання свідків як засіб доказування.

52. Письмові докази, їх види.

53. Речові докази та їх дослідження.

54. Забезпечення доказів.

55. Судові доручення щодо збирання доказів.

56. Висновок експерта як засіб доказування.

57. Поняття і загальна характеристика позовного провадження.

58. Поняття позову, його елементи та види.

59. Забезпечення позову.

60. Позовна заява та її реквізити.

61. Способи захисту відповідача від заявленого проти нього позову.

62. Зміни у позовногму спорі.

63. Пред’явлення позову. Відкриття провадження у справі як стадія цивільного процесу.

64. Процесуальний порядок відкриття провадження у справі.

65. Процесуальний порядок підготовки цивільних справ до судового розгляду. Попереднє судове засідання.

66. Судові виклики і повідомлення.

67. Судовий розгляд цивільної справи як стадія цивільного процесу.

68. Судове засідання як процесуальна форма розгляду та вирішення цивільної справи.

69. Ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ.

70. Фіксування цивільного процесу.

71. Судові рішення: поняття, суть, види. Законна сила рішення суду.

72. Вимоги до рішень суду. Форма і зміст рішення суду.

73. Усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив.

74. Ухвали суду першої інстанції.

75. Заочний розгляд цивільної справи: поняття та особливості.

76. Поняття та особливості наказного провадження. Судовий наказ як особлива форма судового рішення.

77. Розгляд справи у порядку наказного провадження.

78. Окреме провадження: загальна характеристика.

79. Загальні правила розгляду та вирішення справ окремого провадження.

80. Розгляд судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи.

81. Розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.

82. Розгляд судом справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

83. Розгляд судом справ про усиновлення.

84. Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

85. Розгляд судом справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі.

86. Розгляд судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність.

87. Розгляд судом справ про визнання спадщини відумерлою.

88. Розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку.

89. Розгляд судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

90. Розгляд судом справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

91. Право апеляційного оскарження та порядок його реалізації.

92. Підготовка та порядок розгляду справи апеляційним судом.

93. Повноваження суду апеляційної інстанції. Ухвали та рішення суду апеляційної інстанції.

94. Право касаційного оскарження та процесуальний порядок його реалізації.

95. Порушення касаційного провадження, підготовка та розгляд справи судом касаційної інстанції.

96. Повноваження суду касаційної інстанції. Рішення, ухвали суду касаційної інстанції.

97. Провадження у зв’язку з винятковими обставинами: поняття, особливості, суб’єкти права оскарження, форма та зміст скарги.

98. Провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами: поняття, особливості, суб’єкти права оскарження, форма та зміст заяви.

99. Звернення рішення суду до примусового виконання, виконавчі документи.

100. Повноваження суду у процесі виконання судових рішень.

101. Негайне виконання судових рішень.

102. Порядок вирішення питання про поворот виконання. Особливості повороту виконання в окремих категоріях справ.

1. Поняття цивільного процесуального права.

Цивільне процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність та пов'язані з нею процесуальні правовідносини суду та інших учасників цивільного процесу, що виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах.

Цивільне процесуальне право мас власні предмет і метод правового регулювання, які вирізняють його серед інших галузей права. Предметом цивільного процесуального права с процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу, що виникають при здійсненні правосуддя, тобто сам цивільний процес, а також система цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

2. Метод і система цивільного процесуального права.

Під методом цивільного процесуального права слід розуміти сукупність зикрімених у нормах цивільного процесуального права способів та засобів впливу на відносини, які регулюються цісю галуззю права, та поведінку їх суб 'ектів.

Метод цивільного процесуального права за змістом є імперативно-диспозитивним. Він обумовлюється властивостями предмета цивільного процесуального права, правовим становищем суб'єктів цивільних процесуальних відносин та особливістю юридичних фактів, від яких залежить виникнення, розвиток та припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Імперативний характер впливу на поведінку суб'єктів цивільних процесуальних відносин закріплюється у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборону і примус. Зобов'язання передбачає необхідність конкретної активної поведінки суб'єкта цивільних процесуальних відносин. Заборона виявляється у забороні виконувати (вчиняти) певні дії. Примус — у впливі, спрямованому на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права. Імперативний спосіб визначається процесуально-нравовим становищем сулу та учасників цивільного процесу.

Диспозитивний характер означає дозвіл і право суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на відповідну поведінку в межах, встановлених нормами цивільного процесуального права. Спосіб дозволу закріплюється в нормах, що визначають процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та діяльність яких характеризується принципом диспозитивності.

Норми та інститути цивільного процесуального права об'єднані в єдину систему. Система цивільного процесуального права — це сукупність норм та інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визначається структурою ЦПК України та складається з двох частин — загальної та особливої. Загальна об'єднує норми й інститути цивільного процесуального права, які мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу. Особлива частина включає норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ за видами провадження та стадіями цивільного судочинства.

3. Джерела цивільного процесуального права.

Джерелами цивільного процесуального права є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації та здійснення правосуддя в цивільних справах.

Таким джерелом, насамперед, є Конституція України, якою встановлені основи організації і діяльності суду, правовий статус громадян у цивільному судочинстві.

Джерелами цивільного процесуального права насамперед є: Цивільний процесуальний кодекс України, яким вреі-ульовано порядок судочинства в цивільних справах, Закон України "Про судоустрій України", яким встановлені мета і завдання правосуддя, методи і форми його здійснення, система органів правосуддя, основні засади організації та діяльності органів правосуддя в Україні.

До джерел цивільного процесуального права належать також інші кодекси і закони України, якими визначені окремі положення цивільного процесу:

Цивільний кодекс України встановлює: окремі правила допу
стимості доказів у цивільних справах, склад осіб, які мають
право на порушення справи в суді про визнання правочину
недійсним, окремі аспекти цивільної юрисдикції суду та ім.;

Сімейний кодекс визначає: склад осіб, які мають право на
порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав,
обов'язкову  участь органів опіки  і  піклування  у деяких
справах із сімейних правовідносин, тощо;

Кодекс законів про працю України визначає юрисдикцію
суду у трудових справах;

Закон України "Про адвокатуру" врегульовує форми адво
катської діяльності в цивільному судочинстві;

•   Закон   України   "Про   прокуратуру"   регламентує   питания участі прокурора в цивільному процесі тощо.

Джерелами цивільного процесуального права с також укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, інструкції міністерств і відомств, міжнародні договори і угоди, які визначають порядок співробітництва між національними н іноземними органами юстиції.

4. Провадження і стадії цивільного процесу.

Цивільне судочинство (цивільний процес) — це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, що визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків, а також цивільних процесуальних дій, за допомогою яких вони реалізуються їх суб 'ектами — судом і учасниками процесу.

Відповідно до сг. 1 ЦПК завданнями цивільної о судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного справедливого, неупередже-ного та своєчасного розгляду і вирішення цивільних цивільних справ у повній відповідноси і чинним законодавством, справ і метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних пран, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Законодавство про цивільне судочинство встановлюс єдиний порядок розгляду цивільних справ, об'єднаних за матеріальними ознаками в три види проваджень (ч. З ст. 15 ЦПК):

позовне;

окреме;

наказне.

Справи позовного провадження характеризуються наявніс-по двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.

Справи окре.иого провадження спрямовуються на встановленим певних обставин, наявносіі юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.

Справи наказного провадження полягають у спрощеній процедурі розгляду ряду матеріально-правових вимог, які ха-р:ікісризуютьсм явною очевидністю.

Цивільне судочинство складається з окремих етапів, або стадій. Стадія — це сукупність процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних найближчо» метою. В теорії цивільного процесуального права немає єдиного підходу до класифікації стадій цивільного процесу, їх виділення та термінологічного визначення.

Стадіями цивільного процесу можна назвати:

відкритгя провадження у цивільній справі,

підготовку справи до судового розгляду,

судовий розгляд.

Ці стадії об'єднуються у провадження в суді першої інстанції і визнаються обов'язковими, що означає їх наявність у всіх цивільних справах.

Іншими, факультативними стадіями і:

• апеляційне провадження,

касаційне провадження,

перегляд цивільної справи у зв'язку з винятковими обста
винами,

перегляд справи за нововиявленими обставинами,

виконання рішення.

5. Поняття принципів цивільного процесуального права та їх класифікація.

Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне судочинство побудовані на принципах (від лат. ргіп-сіріит — основа, начало, засади), у яких відображені основні засади функціонування права та здійснення судочинства.

Значення принципів цивільного процесуального права полягає в тому, що в них відображені найбільш характерні демократичні риси, якісні особливості цивільного судочинства і загальна (соціально-юридична) спрямованість права та його найважливіших інститутів.

Принципи сприяють правильному пізнанню і застосуванню норм цивільного процесуального права, є основою для законодавчої практики, для підготовки, розроблення і прийняття відповідних їм за змістом правових норм та їх удосконалення. Розвиваючись разом із суспільством в умовах політичних та соціально-скономічних перетворень, принципи вдосконалюються та створюють додаткові умови для забезпечення гарантій захисту прав і законних інтересів учасників процесу. Тому їх порушення, як правило, призводить до зміни або скасування судових рішень.

В юридичній літературі існує кілька підходів до визначення поняття принципів цивільного процесуального права. Вони розглядаються як:

основні (або правові) засади організації і діяльності суду;

основні положення галузі права;

основні ідеї, положення, керівні засади;

правові погляди на завдання і засоби діяльності суду із роз
гляду і вирішеній цивільних справ;

обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті цивіль
ного процесуального прана суспільно-політичні, норма і иц-
но-керівиі основи (засади) цієї галузі права.

Аби сформулювати поняття принципів цивільного процесуального права, потрібно, в першу чергу, визначити (проаналізувати) їх ознаки:

принцип включає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст;

така ідея завжди прямо чи опосередковано повинна бути закріплена в нормативно-правових актах;

принцип повинен бути безпосередньо пов'язаним з цивільним процесом, визначати його основні властивості;

принцип повинен мати загальне значення для всього цивільного процесу;

принцип визначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не с принципом;

принципи характеризуються значною стійкістю та стабільністю;

принципами не можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативних вимог;

принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять.

6. Конституційні принципи цивільного процесуального права.

У Конституції України закріплені такі принципи:

здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124);

принцип територіальності (ст. 125);

участь народу в здійсненні правосуддя (ст. 124). Цей принцип не реалізований у цивільному процесуальному праві, оскільки розгляд цивільних справ здійснюється професійними суддями;

виборність і призначуваність суддів (ст. 128). Вперше на посаду професійного судді (на 5 років) призначає Президент України. Надалі судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстроково;

здійснення правосуддя суддею одноособово, колегією суддів, судом присяжних (ч. 2 ст. 129);

незалежність та недоторканість суддів і підпорядкованість їх тільки закону (ст.ст. 126, 129). Незалежність суддів є проявом самостійності судової гілки влади, яка діє незалежно від законодавчої та виконавчої влад. У своїй діяльності судді незалежні й нікому не підзвітні. Вимоги і розпорядження суддів, при здійсненні ними своїх повноважень, обов’язкові для всіх. Але законодавець, проголошуючи незалежність суддів, встановив їх обов’язок дотримуватись Конституції та законів України;

здійснення правосуддя професійними суддями (ст. 127). На посаду судді може бути рекомендований громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту, певний стаж роботи в галузі права, володіє українською мовою та склав кваліфікаційний іспит;

законність (ст. 129). Правосуддя в Україні здійснюється у точній відповідності із законом. Дотримання законності при здійсненні правосуддя знаходиться в прямому зв’язку із чіткістю формулювань закону, які повинні виключати можливість їх різного трактування. Всі інші принципи, їх реалізація є гарантією принципу законності, оскільки порушення будь-якого із принципів є порушенням принципу законності, адже кожен із них закріплений у законі;

рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (ст. 129). Всі громадяни мають рівну можливість брати участь у цивільному судочинстві, перебувати в правовому становищі позивача, відповідача, третьої особи і здійснювати свої суб’єктивні права й обов’язки. Правосуддя здійснюється на основі єдиного для всіх законодавства, в одному й тому самому процесуальному порядку, в точній відповідності із законом і з рівними гарантіями для кожної особи;

змагальність сторін (ст. 129);

гласність судового процесу (ст. 129);

державна мова судочинства (ст. 10). Судочинство в Україні здійснюється українською мовою. Особи, які беруть участь у справі і не володіють національною мовою, мають право робити заяви, давати показання, виступати в суді рідною мовою, користуватися послугами перекладача і знайомитися за його допомогою з усіма матеріалами справи. Особи, які входять до складу суду, повинні володіти мовою судочинства. Важливою гарантією даного принципу є обов’язок суду пояснити особам, які беруть участь у справі, їх право виступати в суді рідною мовою, користуватися послугами перекладача. Порушення принципу національної мови судочинства є серйозним порушенням процесуального закону;

забезпечення апеляційного оскарження рішення суду (ст. 129);

доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини (ст.ст. 8, 32, 55, 59, 129);

публічність (ст.ст. 3, 19, 121);

недоторканість людини (ст.ст. 3, 29). У цивільному судочинстві України забороняється посягати на свободу й гідність учасників процесу. Не допускаються такі примусові заходи, як арешт боржника, його особистий обшук, обмеження територіального пересування тощо.

таємниця листування, телефонних розмов і т. д. (ст. 131).

7. Принципи цивільного процесуального права, закріплені законодавством про судочинство в Україні.

диспозитивність. Цей принцип є багатоплановим і має декілька складових — ініціювання судового процесу заінтересованою особою; сторони судового процесу самостійно надають судові докази, здійснюють їх пошук і звертаються за допомогою до держави лише в тому випадку, коли особа не може самостійно розв’язати проблему отримання і надання доказів; сторони самостійно доводять суду переконливість своїх доказів і здійснюють попередній правовий аналіз; сторони зобов’язуються законом попередньо повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень; передбачається відповідальність у різних формах за порушення будь-якою зі сторін обов’язків, викладених у попередньому пункті;

об’єктивна істина (ст. 202 ЦПК). Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи;

раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес по справі заінтересованих осіб та їх процесуальної діяльності (стадійність, змагальність, усність, безпосередність);

неможливість процесуального сумісництва. Суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій самій справі перебувати більше, ніж в одному процесуальному становищі;

усність (ст. 160 ЦПК). Розгляд справи провадиться усно, процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності й безпосередності;

безпосередність. Суди при розгляді справи повинні, як правило, сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо;

процесуальна рівність сторін (ст. 103 ЦПК). Цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов’язків .

Порушення будь-якого із принципів цивільного процесуального права призводить до відміни судового рішення.

8. Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ.

Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ закріплений у ч. 2 ст. 129 Конституції України, за якою судочинство провадиться суддею одноособово чи колегією суддів. У статті 13 Закону України «Про судоустрій України» додано: або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних, у випадках, визначених процесуальним законом.

Відповідно до ст. 18 ЦПК України суддя одноособово розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду у першій інстанції, а у випадках, передбачених ЦПК — колегіально, з участю двох народних засідателів. У колегіальному складі суду розглядаються справи про обмеження цивільної дієздатності, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою; усиновлення та інші, передбачені пунктами 9, 10 ч. 2 ст. 234 ЦПК України.

Колегіальний розгляд цивільних справ провадиться також У складі трьох суддів. У такому ж порядку здійснюється розгляд справ у апеляційному порядку. Розгляд справ у касаційній інстанції здійснюється колегією у складі п'яти суддів Судової палати Верховного Суду України. Цивільні справи у зв'язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати Верховного Суду України не менше як двома третинами суддів палати. При перегляді рішень або ухвал за нововиявленими обставинами судді діють у тому самому кількісному складі, у якому їх було постановлено, якщо інше не передбачено ЦПК України (статті 18, 363). При колегіальному розгляді справ судді мають рівні права з головуючим у судовому засіданні щодо вирішення всіх питань, які виникають при розгляді справи і ухваленні рішення.

Питання, пов'язані з рухом справи у суді, діями суду по підготовці справи, виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособово, крім випадків, коли ці питання виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів. Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені суду (ст. 18 ЦПК України, ст. 13 Закону України «Про судоустрій України»).

9. Принцип доступності і гарантованості судового захисту прав і свобод людини і громадянина.

Доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 Конституції України).

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується ч. З ст. 8. Це право забезпечується реальною можливістю усякій заінтересованій особі звернутися в установленому порядку за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу (статті 3, 118 ЦПК України) та змогою використати численні процесуальні засоби для активної процесуальної діяльності. Беручи участь у справі, особи мають право знайомитися з її матеріалами, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є в справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду тощо (ст. 27 ЦПК України).

10. Принцип національної мови судочинства.

Здійснення судочинства державною мовою. Згідно зі ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою. Виходячи з даного конституційного положення, судочинство в Україні має провадитися українською мовою. На виконання ч. 4 ст. 10 Конституції України суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, зобов'язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Статтею 7 ЦПК України передбачено, що судочинство провадиться українською мовою. Особам, які беруть участь у справі і не володіють державною мовою, забезпечено право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових засіданнях через перекладача і право виступати в суді рідною мовою. Особам, які беруть участь у справі і не володіють державною мовою, забезпечується право робити заяви, давати клопотання, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача в порядку, визначеному ст. 55 ЦПК України. Судові документи, відповідно до встановленого порядку, складаються державною мовою. Якщо при розгляді справи були порушені правила про державну мову, якою ведеться судочинство, то рішення у всякому разі підлягає скасуванню (ч. З ст. 309 ЦПК України), якщо це порушення призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи (ч. 2 ст. 338 ЦПК України). Це правило є важливою цивільною процесуальною гарантією додержання принципу державної мови судочинства.

11. Принцип публічності в цивільному процесі.

Зміст принципу публічності визначають правила, які надають право і зобов'язують органи прокуратури, державного управління, інші організації та окремих громадян захищати в цивільному судочинстві права інших осіб, державні і громадські інтереси (статті 3-5 ЦПК України). Цей принцип характеризує також встановлене ЦПК України активне процесуальне правове становище суду (статті 11, 12, 35, 43, 130, 250).

Публічність. Як державно-правовий принцип, публічність закріплена у ч. 2 ст. З, ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 2 ч. 1 ст. 121, статтях 124,129 Конституції України. Відповідно до ч. 2 ст. З Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

12. Принцип змагальності.

Змагальність (ч. 4 ст. 129 Конституції України) полягає у забезпеченні можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, за лучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювань та заперечень доводів іншої сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду — спору сторін перед судом.

Отже, змагальність характеризується змогою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати у доказовій діяльності передбачені ЦПК України необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Процес ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі — ргіпсі-ріитп іпзігисііоп'з ргосеззив асі іпвіапііит рагііит. Необхідні судові дані про юридичні факти у справі, що становлять предмет доказування, а.також докази, якими вони підтверджуються, подають, насамперед, сторони. Кожна з них повинна довести (опіі8 ргоЬапсіі) ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 2 ст. 10 ЦПК України). У зв'язку з цим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України). Отож зміст принципу змагальності складають права і обов'язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у сфері судового доказування. Принцип змагальності визначає змагальну форму цивільного судочинства — такий процесуальний порядок, що забезпечує сторонам й іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси, права й інтереси інших осіб та держави.

Змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який зобов'язаний надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'ясняти їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів (ч. 4 ст. 10, п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК України) тощо. Отже, принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін.

13. Принцип диспозитивності.

Диспозитивність (від лат. сіізропо — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 3, 27 ЦПК України), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на відкриття, розвиток і припинення справи у суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги (ч. 2 ст. 11, ст. 46 ЦПК України). Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначно1.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене у статтях 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності має конституційну основу. Його положення відтворені в п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, яким закріплена свобода сторін в доказовій діяльності.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК України, за якою позивач може протягом усього розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою на будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої права, повинен сам потурбуватися про це — иі§Нап-ИЬиз ]ига зсгіріа зипі; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — ьоіепіит поп іїі іпіигіа; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі — пето ітепіиз со§еге со§ііиг; немає судді без позивача — пето Іисіех віпе асіоге; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — ]и(іех пе еаі иііга реіііа рагііит, иііга реіііа поп со§позсИиг, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — гез іп іисіісаіит сіейисіа.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають усі права позивача (ст. 34 ЦПК України). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші особи — профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб, мають права сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 46 ЦПК України). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин у наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інтересів.

14. Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки законові.

Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. Суди здійснюють правосуддя самостійно. При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. З Закону України «Про статус суддів»). Вони вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них (ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»). Отже, зміст цього принципу розкривається в поєднанні двох правил — незалежності суддів, підкоренні їх тільки законові. Незалежність суддів полягає в тому, що ніякі державні органи, політичні партії, громадські організації і посадові особи не мають права впливати на них, вказувати суддям, як необхідно вирішити конкретну справу, розв'язати апеляційну, касаційну скаргу або заяву про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Вони незалежні від осіб, які беруть участь у справі. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертів або окремих осіб. Судді, які розглядали справу у першій інстанції, скаргу в апеляційному порядку, також незалежні від вищестоящого суду, який не вправі вказати їм, як треба вирішити справу, скаргу, яка має бути застосована норма матеріального права і яке рішення має бути постановлене при новому розгляді справи.

15. Принцип гласності судового розгляду і його повної фіксації технічними засобами.

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції України принцип гласності характеризує демократизм цивільного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і виховної функцій. Відкритий розгляд справ дає змогу громадянам безпосередньо стежити за роботою суду, а це підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення цивільних справ. Гласність цивільного процесу забезпечує правову пропаганду чинних законів, обізнаність населення з діяльністю суду, отже, сприяє зміцненню його авторитету. Присутні у залі переконуються в гуманності і справедливості законів. Гласність цивільного процесу позитивно впливає на осіб, які беруть участь у справі, процесуальні дії яких перебувають під контролем громадян, що перебувають у залі судового засідання.

Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. У закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також свідки, експерти, перекладачі (ст. 6 ЦПК України). Рішення суддів проголошуються прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. До залу судового засідання не допускаються громадяни, молодші 16-ти років, якщо вони не є особами, які беруть участь у справі, або свідками. Встановлене ст. 6 ЦПК України визначення змісту принципу гласності як відкритого розгляду справ у суді не є повним. Гласність означає також відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть участь у справі, їх право знайомитися з матеріалами, обов'язкове інформування учасників справи про час і місце судового засідання, про результати розгляду відповідної справи і про виконання окремих процесуальних дій (статті 27, 140 ЦПК України). Гласність судового розгляду полягає також у праві публікувати звіти і повідомлення про судові процеси у пресі, інформувати по радіо, телебаченню, в кіно та з використанням інших засобів масової інформації, обговорювати матеріали справи у трудовому колективі тощо. Проведення у залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання, допускається з дозволу суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі. Ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної чи письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. При розгляді справ перебіг процесу фіксується технічними засобами у порядку, визначеному процесуальним законом (ст. 9 Закону України «Про судоустрій України», статті 197-200 ЦПК України).

16. Принцип безпосередності в цивільному процесі.

Нормативне вираження цього принципу полягає в тому, що суд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати докази у справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього покладено обов'язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами і оглянути речові докази (ст. 159 ЦПК України). Тому судове засідання по розгляду справи має починатися і закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо у процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд починається спочатку. Цим забезпечується встановлення об'єктивної істини у справі, правильне судження про права і обов'язки сторін спірних правовідносин. Безпосередній зв'язок суддів, які розглядають справу, з учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує можливість досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дає змогу повно і всебічно- заглибитися у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів, що обґрунтовують позов і заперечують проти нього. Сторонам процесу й іншим особам, які беруть участь у справі, принцип безпосередності забезпечує можливість налагодити відносини зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань, подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати інші процесуальні дії, спрямовані на з'ясування всіх матеріалів справи і правильне її розв'язання.

Водночас безпосередня форма виконання процесуальних дій не завжди процесуально виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування і необхідності додержання вимог економії судочинства, у зв'язку з чим в окремих випадках закон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд, який розглядає справу, у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст. 132 ЦПК України). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів, одержаних іншим судом. У стадії підготовки справи до судового розгляду суддя провадить огляд речових та письмових доказів за їх місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК України), про що складає протокол, який разом з іншими доказами може досліджуватися колегіальним складом у судовому засіданні (ст. 187 ЦПК України). У таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті, сприйматиме докази опосередковано.

17. Принцип поєднання усності і письмовості судового розгляду.

Усність судового розгляду полягає в тому, що розгляд справи провадиться усно (ст.  6 ЦПК України),  процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається у словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду, сприймати зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої міркування, заперечення, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи. Розгляд справи в усній формі дає змогу судові особисто і безпосередньо контактувати з учасниками процесу у цивільній справі і сприймати фактичний матеріал у повному обсязі, який відтворюється тут же в судовому засіданні на очах суддів і всіх присутніх, у процесі його розвитку.

Усна форма розгляду справи зручніша для учасників процесу, завдяки їй легше висловити сприйняті обставини у справі і свої міркування щодо них. Вона спрощує процес, робить його доступним для заінтересованих осіб. Така форма дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і прискорювати розгляд справи. Процес стає динамічним, строк розгляду справи скорочується. Водночас усна форма процесуальних дій, які виконуються при розгляді справи у судовому засіданні, оптимально поєднується з письмовою формою відображення і оформлення деяких з них — викладення вимог до суду у формі письмових заяв, скарг, подання, а владних суджень суду — в рішеннях, ухвалах, постановах.

18. Поняття цивільних процесуальних правовідносин.

Володіючи суб'єктивними правами, особа не може їх реалізувати, не вступивши у відповідні правовідносини, що вони є вираженням правових норм у житті. Для правовідносин характерною с наявність суб'єктів правовідносин, об'єктів цих правовідносин, а також їх змісту. Ці загальнотеоретичні положення поширюють свою чинність і на цивільні процесуальні правовідносини.

Цивільні процесуальні правовідносини мають низку ознак, які їх характеризують. Поряд із загальними ознаками, що притаманні всім правовідносинам, цивільні процесуальні:

врегульовані нормами цивільного процесуального права;

завжди виникають між судом як органом державної влади та іншими учасниками процесу (відносини субординації");

оформлюють поведінку учасників процесу, яка складається з приводу відправлення правосуддя у цивільних справах;

мають відносний  характер, тобто визначений конкретний суб'єктний склад правовідносин із чітким визначенням пра вового статусу кожного з них;

виражаються у спеціальній, встановленій законом, цивіль ній процесуальній формі;

постійно перебувають у русі, що в цілому склада» певну їх систему.

Отже, насамперед, цивиьні процесуальні правовідносини — це врегульовані цшіташ процесуальним правом суспільні відносини, які виникають між судом та іншими учасниками процесу і приводу розгляду та вирішення цивільної справи.

Як правило, виникнення цивільних процесуальних правовідносин зумовлено наявністю між сторонами матеріально-правових відносин, які набули спірного характеру, або між сторонами взагалі є спір з приводу наявності таких (матеріально-правових) відносин. Однак специфіка цивільних процесуальних правовідносин полягає в тому, що вони обов'язково виникають через суд, який є обов'язковим їх учасником.

Існує думка, що цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати і поза судом, наприклад, укладення мирової угоди (ст. 31 ЦГІК), визначення договірної підсудності (сг. 112 ЦПК), відносини процесуальної о представництва (ст. 38 ЦПК), однак здебільшого ці правовідносини мають не цивільний процесуальний характер, а с відносинами, врегульованими нормами матеріального права.

Також відома позиція щодо наявності одного (единого) цивільного процесуального правовідношення у конкретній цивільній справі. В цьому аспекті заслуговує на увагу тс, що усі правовідносини, що виникають у справі, мають взаємозалежний характер. Концепція єдиного іірліижілііошсння може ускладпи-іи його розуміння в силу своєї іроміздкості та наіромадженнл правового статусу різномаппних його учасників.

19. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Передумовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин слід тині і п наявність віднонілної норми цивільного процесуального права та цивільну процесуальну иравосуб'єкт-ність, а підставою є псиний юридичний факт (конкретна дія або подія, з якою цивільний процесуальний закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин).

Норми цивільного процесуального права визначають нормативну передумову виникнення цивільних процесуальних правовідносин, оскільки у разі відсутності відповідної правової норми про можливість участі даної особи як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин або ж прямої заборони участі, ці процесуальні правовідносини виникнути не можуть. Наприклад, не можуть бути свідками священнослужителі з приводу відомостей, які одержані ними на сповіді віруючих (ст. 51 ЦПК).

Цивільна процесуальна правосуб'єктність особи означає її здатність бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і визначається законом по-різному для кожного із суб'єктів. Наприклад, правосуб'єктність суду визначена Конституцією України, Законом "Про судоустрій України", ЦПК га іншими нормативно-нравовими актами. У цивільному процесуальному законодавстві найбільше уваїи приділяється основним учасникам цивільного процесу — сторонам та третім особам, оскількі спір між ними і є безпосереднім предметом судового розгляду та вирішення.

Юридичними фактами, внаслідок яких виникають, змінюються або припиняються цивільні процесуальні правовідносини, є, як правило, процесуальні дії його учасників (подання заяви, заявления клопотання, призначення експертизи та ін).

20. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин.

Цивільні процесуальні правовідносини мають триелементну структуру: суб'єкт, об'єкт та гчіст.

Субъект цивільних процесуальних правовідносин — це носій цивільних процесуальних прав та обов'язків. ЦПК поділяє суб'єктів на дві ірупи: суд та учасники цивільного процесу, а останніх своєю чергою,— на осіб, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК), та інших учасників процесу (ст. 47 ЦПК).

Основним критерієм визначення належності тою чи іншого суб'єкта цивільних процесуальних відносин до тої чи іншої ірупи, є зміст його діяльності та наявність юридичної заінтересованості. Тому доцільно провести поділ суб'єктів на три групи:

суд;

особи, які беруть участь у справі;

особи, які сприяють судовому розгляду та вирішенню спра
ви (інші учасники цивільного процесу).

Суд є обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин. Специфіка його діяльності, призначення га правового статусу потребує віднесення його до окремої групи суб'єктів. Особливою властивістю цього суб'єкта є те, що він повинен бути безстороннім та об'єктивним. Для забезпеченим цього у законодавстві закріплений інститут відводу (самовідводу).

Основним призначенням сулу як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин є відправлення правосуддя, яке належить до його виключної компетенції. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами та особами не допускається.

Відповідно до ст. 18 ЦПК від імені суду виступає й суддя, який одноособово розглядає цивільну справу. Повноваження ми судді користуються також народні засідателі, які беруть участь у вирішенні справ, визначених законом.

Особи, які беруть участь у справі, — це учасники (суб 'ск-ти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юридичною заінтересованістю, що визначас їхній правовий статус при розгляді та вирішенні цивільної справи.

У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними с заявники та інші заінтересовані особи. Також особами, які беруть участь у справі, є їхні представники, орі лни іа особи, яким законом надано право за-хиіцаш права, свободи та інтереси інших осіб (сі. 26 ЦПК).

Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб'єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Заінтересованість особи може бути матеріально-правовою та (або) процесуальною.

Матеріально-правова заінтересованість — цс особиста ознака суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин (особи, яка бере участь у справі), яка полягає у прагненні за допомогою судової діяльності поновити порушене, оспорене чи невизнане право, законний інтерес (отримати певне майно, благо, встановити певний стан, обставини) або навпаки, не допустити їх порушення. Матеріальпо-правовою заінтересованістю наділені виключно суб'єкти спірних матеріальних правовідносин.

Процесуальна заінтересованість — це функціональна ознака суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин (особи, яка бере участь у справі), що полягає у прагненні досягти певного процесуального результату у формі відповідного судового рішення, що відповідає функціональному призначенню участі цього суб'єкта у розгляді та вирішенні цивільної справи. Процесуальною заінтересованістю наділені як суб'єкти матеріальних правовідносин, так і ряд учасників цивільного процесу, які беруть участь у справі, для виконання покладених на них функцій в силу закону, договору чи з іншої підстави.

Тому, зважаючи на наявність чи відсутність матеріально-правової заінтересованості у справі, осіб, які беруть участь у справі, можна поділити на дві групи:

особи, які захищають у процесі особисті інтереси — сторони та треті особи, оскільки вони наділені ш маїєріально-правовою, так процесуальною заінтересованістю у справі;

особи, які захищають інтереси держави, громади, групи осіб або конкретної особи. Такі суб'єкти мають виключно процесуальну заінтересованість у справі, не мають і, як правило, не повинні мати матеріальио-правової. Якщо вони мають таку заінтересованість, то виступати у відповідному процесуальному статусі не можуть, а повинні бути залучені у процес як сторона чи третя особа.

21. Зміст цивільних процесуальних правовідносин.

Сукупність процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій щодо їх реалізації заінтересованої особи і суду можуть визначати зміст цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК України врегульовує волю суб'єктів (цивільні процесуальні права і обов'язки) та їх дії. Останні є засобом реалізації волі, а тому тільки разом вони можуть входити до змісту правовідносин. У зв'язку з цим цивільні процесуальні правовідносини є формою (способом, методом) здійснення його учасниками суб'єктивних прав і обов'язків, а самі права і обов'язки ніяк не можуть бути формою правовідносин. Вони разом з процесуальними діями становлять їх зміст. Форма — це об'єктивне виявлення юридичної категорії. Цивільні процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються у цивільному судочинстві у справі, яке і є їх єдиною процесуальною формою.

Обсяг і характер цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин встановлено у ЦПК України залежно від тих завдань і процесуальних функцій, які вони покликані здійснювати у цивільному судочинстві. Цивільні процесуальні права і обов'язки суду становлять повноваження, а їх сукупність — компетенцію. Процесуальні права і обов'язки інших суб'єктів правовідносин визначають їх процесуальне становище у цивільному судочинстві. Переважно вони складаються з процесуальних прав і обов'язків немайнового характеру і як виняток — майнового характеру (відшкодування судових витрат, заподіяної шкоди невиконанням процесуальних обов'язків тощо (статті 88, 155 ЦПК України).

Цивільним процесуальним законом визначені також зміст, процесуальна форма, умови і порядок виконання процесуальних дій щодо реалізації цивільних процесуальних прав. Залежно від характеру процесуальних дій їх цивільна процесуальна форма буває усною і письмовою, безпосередньою і опосередкованою, відкритою (гласною) і таємною (закритою), безперервною і перериваною (статті 6, 159 ЦПК України).

22. Суд – обов’язковий суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин. Склад суду. Відводи.

Склад суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин не є незмінним. Він залежить від обставин справи, предмета судового розгляду, характеру спірного матеріального правовідно-шення між сторонами, стадії (етапу) процесу та характеру процесуальних дій, які вчиняються в ході розвитку процесу, інших факторів. Проте один суб'єкт при цьому залишається незмінним — цс суд.

Особливий статус суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин визначається, в першу чергу, конституційними принципами, якими закріплено, що цей орган влади є єдиним наділеним компетенцією здійснювати правосуддя в Україні. Саме суд перевіряє наявність або відсутність підстав для порушення конкретної цивільної справи, створює умови для її розгляду та своїм владним актом вирішує спір між сторонами, тим самим здійснюючи захист порушеного чи оспореного суб'єктивного цивільного права та (або) охоронюваного законом інтересу. Тому суд є обов'язковим суб'єктом всіх процесуальних правовідносин, шо виникають у цивільному процесі.

Правовий сгатус суду визначається його правосуб'ектніс-тю, структурними компонентами якої є юрисдикція та чисельні повноваження, які суворо визначені законом. Кожен суд наділений тільки йому притаманною юрисдикцією та комплексом повноважень.

Юрисдикція як елемент цивільної процесуальної право-суб"сктності суду визначає сферу діяльності органів судової влади. Відповідно до ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі.

Особливість прояву правосуб'єктності суду полягає в тому, що на відміну від інших учасників процесу (сторін, третіх осіб), йому не притаманна праводієздатність. Оскільки суд, як орган влади, вже наділений комплексом прав та обов'язків та не може своїми діями набувати нових. Стосовно його иравосу-б'ектності доцільно говорити про компетенцію як про комплекс повноважень, визначених законом.

Якшо юрисдикція визначає сферу впливу, то, компетенція — спосіб пилину па суспільні відносини. Своєю чергою компетенція судів різних ланок також вирізняється. Владні повноваження суду виявляються у сукупності передбачених законом повноважень, для виконання яких сул через службових осіб вчиняє комплекс процесуальних дій.

Склад суду. Відповідно до ст. 18 ЦПК, ст. 21 Закону України "Про судоустрій України" цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який діє як суд. У випадках, встановлених ЦПК, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

Розгляд справ у порядку апеляційного та касаційного провадження та в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально:

• у судах апеляційної інстанції цивільні справи розглядаються колегією у складі трьох суддів, з числа яких в установленому законом порядку визначається головуючий;

у суді касаційної інстанції   - колегією у складі п'яти суд
дів;

у зв'язку з винятковими обставинами — колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених ЦПК,— колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за їх рівного представництва за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати;

рішення, ухвала суду чи судовий наказ у зв'язку з иововиявленими обставинами переглядаються одноособово або колегіально, залежно від того, який суд ухвалив рішення, по
становив ухвалу або видав судовий наказ.

Відводи. Особливою властивістю суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин є те, що він повинен бути безстороннім та об'єктивним. Процесуальною гарантією забезпечення цього правіша є право відводу. Тобто за наявності обставин, передбачених ЦПК України, судді, секретарі судових засідань, інші службові особи суду не можуть брати участі у розгляді справи і підлягають підводу або самовідводу.

Зокрема, суддя не може брати участі в розгляді справи та підлягає відводу (самовідводу), якщо:

під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання;

він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

він с членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, матії, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близь кий родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

- якшо є інші обставиш, які викликають сумнів в об'єктив ності та неупередженості судді.

23. Особи, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов’язки.

Особи, які беруть участь у справі, — це учасники (суб 'ск-ти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юридичною заінтересованістю, що визначас їхній правовий статус при розгляді та вирішенні цивільної справи.

У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними с заявники та інші заінтересовані особи. Також особами, які беруть участь у справі, є їхні представники, орі лни іа особи, яким законом надано право за-хиіцаш права, свободи та інтереси інших осіб (сі. 26 ЦПК).

Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб'єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Заінтересованість особи може бути матеріально-правовою та (або) процесуальною.

Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі, поділяють на загальні та спеціальні. До загальних прав слід віднести права та обов'язки, якими наділені усі особи, шо беруть участь у справі, незалежно від змісту юридично! заінтересованості. Ними « право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати коші з документів, долучених до справи, одержунаїи копії рішень, ухвал, браги участь у судових засіданнях, подавати докази, браги участь у дослідженні доказів, ставити запитання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, ознайомлюватися ч журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, ирослуховуваги запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом (ст. 27 ЦПК).

Обсяг спеціальних прав визначається залежно від процесуального статусу учасника у цивільному процесі. Наприклад, правовий статус позивача визначений ст. 31 ЦПК, відповідно до якої він мас право протягом усього часу розгляду справи зміниш підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову чи укласти із відповідачем мирову угоду.

Обов'язки осіб, які беруть участь у справі, визначаються необхідністю добросовісно користуватися наданими процесуальними правами, а також не посягати на права інших суб'єктів процесуальних правовідносин. Нормами цивільного процесуального икону визначено також конкретні обов'язки у псиних ип-ііалках. Зокрема, відповідно до ст. 77 ЦПК сторони та інші особи, які беруть у справі, зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) під час провадження справи. Спеціальним обов'язком для сторін с, наприклад, зобов'язання подати або повідомити про докази до або під час попереднього судового засідання (ст. 131 ЦПК).

24. Особи, які сприяють судовому розгляду і вирішенню справи: їх права та обов’язки.

Інші учасники цивільного процесу — це суд 'екти цивільних процесуальних правовідносин, які не мають і не повинні мати у справі жодної юридичної заінтересованості та сприяють встановленню дійсних обставин справи, дослідженню доказів, утвердженню засад цивільного процесуального права До них належать секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка на ла< правову допомоіу (ст. 47 ЦПК). Однак цей перелік не г вичерпним, оскільки цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати і за участю інших осіб. Ними, наприклад, можуть бути особи, які мають письмові та речові докази у справі при витребуванні їх судом, державний виконавець при виконанні ухвали про забезпечення позову, органи та особи, яким направлена окрема ухвала про порушення закону, особи, між якими відбувалося листування, шодо надання згоди на його дослідження та іи.

Найменування цієї групи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин вказує на те, що вони не належать до осіб, які беруть участь у справі, а основною вирізняльною їх ознакою с відсутність юридичної заінтересованості у справі.

Цих учасників цивільного процесу можна поділити на дві підгрупи: суб'єкти, які сприяють розгляду і вирішенню справи по суті (свідок, експерт, перекладач, спеціаліст), інші — особи, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення процесу (судовий розпорядник, секретар судового засідання).

25. Поняття сторін в цивільному процесі. Процесуальні права та обов’язки сторін.

Сторонами у цивільному процесі є юридично заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення у цивільному судочинстві. Вони є головними особами, які беруть участь у цивільній справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес. Поняття сторін у цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами. Ними є переважно його суб'єкти: покупець і продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільно нажитого майна, визначення місця проживання дітей тощо) — внаслідок порушення невизнання чи оспорювання їх суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Ними можуть бути фізичні, юридичні особи і держава (ст. ЗО ЦПК України). Позивач (асіог) — особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої відкривається цивільна справа у суді та розпочинається цивільний процес. Позивач може заявити про це вимогу судові особисто або в його інтересах, у передбачених законом випадках, можуть звернутися із заявою до суду прокурор, органи державного управління, профспілки, інші особи (ст. З ЦПК України). Відповідач (геив — особа, яка обороняється) — особа, яка на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорення його права і охоронюваного законом інтересу.

Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються численними цивільно-процесуальними правами, які можуть бути класифіковані на такі групи:

Права, які характеризують повноваження на відкриттяпровадження у справі —  права на пред'явлення  позову(статті 3, 118 ЦПК України), зустрічного позову (ст. 123 ЦПКУкраїни), вимоги про виправлення недоліків рішення судом,який його ухвалив (статті 219-221 ЦПК України); права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал(статті 292, 324 ЦПК України), про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за винятковими і нововиявле-ними обставинами (статті 353, 362 ЦПК України), на пред'явлення вимоги про поворот виконання (ст. 381 ЦПК України);

Права на зміни у позовному спорі — права позивача назміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права від-

повідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди (ст. 31 ЦПК України); доповнення, зміна апеляційної та касаційної скарги або відмова від них (статті 300, 330 ЦПК України);

Права на подання і витребування доказів та участь у їхдослідженні — права сторін подати до суду свої пояснення,подавати письмові та речові докази (статті 27, 176 ЦПК України), вимагати залучення у справу свідків і призначенняекспертизи (статті 130,143 ЦПК України). При розгляді справи — ставити питання один одному, свідкам, експертам(статті 180, 182, 189, 190 ЦПК України), представникам органів держави і місцевого самоврядування (статті 45, 46 ЦПКУкраїни); знайомитися з письмовими і речовими доказами,брати участь у їх огляді на місці (ст. 140 ЦПК України). Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робитиз них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов таінших документів, що є у справі, подавати свої доводи, міркування та заперечення тощо (ст. 27 ЦПК України);

Права, пов'язані із залученням до справи усіх заінтересованих осіб — права вимагати від суду залучення до справиспівучасників, третіх осіб, органи держави, органи місцевогосамоврядування (статті 36, 45, 130 ЦПК України);

Права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивності розгляду справи і виконання судових постанов — права сторін заявляти клопотання про відводи суддів(ст. 20 ЦПК України), експертів, перекладача, спеціаліста ісекретаря судового засідання (ст. 22 ЦПК України);

Права на участь у судових засіданнях по розгляду справиі У здійсненні окремих процесуальних дій у суді першої інстанції, у провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та стадіях перегляду справи за нововиявленими і винятковими обставинами (статті 130, 135, 158, 304, 333, 365ЦПК України); на особисту участь і ведення справи або заУчастю через представника (ст. 38 ЦПК України), на пояснення, заяви і виступи у суді рідною мовою і користування послугами перекладача (ст. 7 ЦПК України); на одержання виклику та повідомлення про участь у судовому засіданні чи виконанні окремих процесуальних дій (ст. 74 ЦПК України);

7. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі: вибір підсудності (статті 110, 112 ЦПК України), забезпечення доказів і позову (статті 133, 151 ЦПК України), приєднання до апеляційної і касаційної скарги (статті 299, 329 ЦПК України), передання справи на вирішення третейського суду (ст. 17 ЦПК України) та ін.

26. Процесуальна співучасть в цивільному процесі.

В окремих вішалках при розгляді та вирішенні справи на боці позивача або відповідача можуть брати участь кілька осіб, у зв'язку з чим утворюється множинність, яка отримала найменування — процесуальна співучасть. Під процесуальною співучастю слід розуміти обумовлену нормами матеріального права множинність осіб на тій чи іншій стороні v цивільному процесі в силу наявності спільного права чи спільного обов'язку (ст. 32 ЦПК). Від співучасті слід відрізняти об'єднання позовів судом, за якого суб'єктивні права та обов'язки не залежать один від одного, а множинність утворюється на розсуд суду (судді) з метою процесуальної економії.

Підстави для виникнення процесуальної співучасті (ст. 32 ЦПК):

предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох по
зивачів або відповідачів;

права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виник
ли з однієї підстави;

предметом спору є однорідні права і обов'язки.

Позов може бути пред'явлено спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Зважаючи на це, якщо позивачами є дві чи більше осіб, а відповідачем — одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки — то пасивною, а коли наявна множинність на обох сторонах — змішаною. Множинність може виникати і з боку третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, однак обов'язковою умовою повинна бути наявність загальних підстав виникнення процесуальної співучасті.

Активна співучасть може виникнути тільки з ініціативи самих позивачів, оскільки це є проявом диспозитивності у цивільному процесі. Наприклад, у разі захисту права власності на річ, яка перебувас у спільній власності.

Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи позивача (позивачів), так і суду, який мас право притягнути особу як співвідповідача для участі у справі на підставі норми матеріального права. Не породжує пасивної співучасті залучення іншого відповідача у порядку заміни неналежного відповідача. Залежно від імперативності залучення співвідповідачів до справи, пасивна процесуальна співучасть поділяється на обов'язкову та факультативну.

Обов'язкова пасивна співучасть насіле тоді, коли права та обов'язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав та обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Наприклад, коли шкода заподіяна кількома особами, у справах про виселення із займаного житлового приміщення та ін.

Факультативна пасивна співучасть мас місце тоді, коли у справі беруть участь співучасники, хоча питання щодо прав одного з відповідачів можна було 6 вирішити самостійно незалежно від прав та обов'язків інших співучасників.

Може постати запитання: чи породжує співучасть звернення до суду осіб, уповноважених на звернення у чужих інтересах (ст.ст. З, 45 ЦПК)? У цьому разі встановлено, що особу, в інтересах якої розпочато процес за заявою органу чи особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, повідомляє про це суд, і вона може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву. Ця норма не породжує співучасть, оскільки ст.ст. 26, 45 ЦПК не визначають позивачами вказаних суб'єктів, а відносять їх до самостійної іруни осіб, які беруть участь у справі. У них різна мета участі в процесі, різний обсяг процесуальних прав та обов'язків.

Особливість участі процесуальних співучасників у цивільному процесі поляки у тому, що кожен із них щодо іншої сторони діє у процесі самостійно. Співучасники можуть доручиш вести справу одному із співучасників, крім випадків, коли останній мас вади цивільної процесуальної дієздатності (ст. 32 ЦПК). Якщо інтереси позивачів або відповідачів між собою суперечать, то співучасті немає. Відповідно до ст. 216 ЦПК суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, має зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або вказати, що відповідальність чи право стяїненнм t солідарним. Співучасники також можуть оскаржувати судові рішення самостійно, або приєднуватися до скарг інших співпозивачів чи співвідповідачів (ст.ст. 299, 329 ЦПК).

27. Поняття процесуального правонаступництва.

У процесі провадження у справі в цивільному судочинстві можлива також заміна сторін іншими особами, якщо їх матеріальні права і обов'язки у спірних або встановлених судом правовідносинах переходять до цих осіб. Така заміна сторін називається цивільним процесуальним правонаступництвом.

Але правом сторони користуються треті особи із самостійними вимогами (ст. 34 ЦПК України), участь яких у процесі обумовлена матеріально-правовими відносинами сторін, які можуть вплинути на їх матеріальні права і обов'язки щодо однієї зі сторін, тому процесуальне правонаступництво можливе також таких третіх осіб.

Підставою процесуального правонаступництва є наступництво у матеріальних правовідносинах, внаслідок якого відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин (ст. 37 ЦПК України) майнового, але не особистого характеру. Заміна суб'єктів матеріальних правовідносин можлива внаслідок смерті громадянина, який був суб'єктом таких правовідносин; ліквідації юридичної особи; уступки права чи взяття на себе обов'язку іншої особи.

Цивільне процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни неналежної сторони за процесуально-правовими наслідками. При заміні сторони дії неналежної сторони для належної не викликають ніяких правових наслідків. При процесуальному правонаступництві всі процесуальні дії, виконані попередником, є обов'язковими для наступника. При правонаступництві процес продовжується, при заміні — процес починається спочатку.

Процесуальне правонаступництво можливе у всіх стадіях процесу, заміна сторін — лише у суді першої інстанції до ухвалення судом рішення у справі. Для настання процесуального правонаступництва наступник повинен довести судові своє право на зайняття процесуального становища суб'єкта, якого він замінює. Доказом цього може бути документ про право спадкоємства, договір про уступку прав тощо.

У випадках настання процесуального правонаступництва у разі смерті громадянина або припинення існування юридичної особи, яка була стороною у справі, суд повинен зупинити провадження у справі (ст. 201 ЦПК України), в інших випадках і для інших суб'єктів може виникнути тільки потреба відкласти розгляд справи.

Процесуальні правонаступники набувають усіх нездійснених і нереалізованих прав попередника на час вступу до спра-

ви і, виходячи з дії принципу диспозитивності, можуть вільно ними розпоряджатися. Усі дії, вчинені у цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив (ч. 2 ст. 37 ЦПК України).

Від процесуального правонаступництва сторін і третіх осіб та заміни неналежних сторін належними необхідно відрізняти заміну інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: тих, що діють на захист прав інших осіб (ст. 45 ЦПК України), а також експертів і перекладачів. Така заміна не має ознак правонаступництва і заміни неналежної сторони та не викликає властивих йому процесуально-правових наслідків.

28. Неналежний відповідач і порядок його заміни.

У ході розгляду справи може виявитися, що позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встановлено, що позивач не є уповноваженою чи відповідач не є ира-возобов'язаною особою, суб'єктом матеріальних правовідносин. У цьому випадку сторони можуть визнаватися неналежними.

Підстави для виникнення такого питання можуть бути різноманітні: зміна суб'єктивного переконання позивача, збільшення обсягу доказової інформації, додаткові правові консультації та ін. Такі 11 іде ґави у жодному разі не повинні наводитися судом (суддею), оскільки він мас бути безстороннім і висловити свої міркування з приводу належності чи неналежної--ті сторони тільки після розгляду справи по суті, в рішенні у справі. Цю позицію підтримав Пленум Верховного Суду України, який підкреслив, шо відмова у прийнятті заяви за мотивами пред'явлення позову неналежними позивачами або до неналежних відповідачів неприпустима, оскільки визначає фактичне вирішення справи без дослідження її обставин (п. 2 поста нови "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції" від 21 грудня 1990 р. № 9).

Цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість без припинення провадження у справі здійснити заміну лише відповідача, якщо буде встановлено, що ця особа не несе обов'язку у справі. Його може бути замінено на особу, яка повинна відповідати за змістом матеріально-правової вимоги, що є предметом судового розгляду та вирішення. Цей інститут має назву заміни неналежного відповідача.

Встановивши під час розгляду справи, шо позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, суд не може її замінити. Така справа може бути припинена шляхом закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або ухваленням рішення сулу про відмову у задоволенні позову.

Заміна ненадежного відповідача — це процесуальна дія суду, яка оформлена ухвалою, щодо виведення h цивільного процесу неналежного відповідача і допущення (залучення) належної сторони, не припиняючи розгляду справи (ст. 33 ЦПК).

При заміні неналежної сторони діють два основних правила. По-перше, відповідач вважається неналежним тільки після того, як його виведено із процесу, а на його місце залучений належний відповідач. Це означає, що за будь-яких обставин, за усієї очевидності неналежності сторони до справи, яка розглядається судом, відповідач вважається належним із наділенням його усією повнотою процесуальних прав та обов'язків. По-друге, заміна неналежного відповідача допускається лише за клопотанням позивача, оскільки він виступив ініціатором процесу, суб'єктом, який вимагає судового захисту. Згоди відповідача на його заміну не вимагається, однак у літературі неодноразово порушувалось питання про те, що відповідачу може бути не все одно, чи продовжиться його участь у справі, чи ні. Насамперед, це може стосуватися розподілу судових витрат, які понесені відповідачем, про заміну якого виникає питання. Адже витрати, понесені заміненим відповідачем, останній може відшкодувати у судовому порядку за загальними правилами про заподіяння шкоди, шо не гарантує оперативного та належного захисту прав від такої поведінки позивача, яка може мати характер зловживання правом.

Законодавством передбачено варіанти розвитку процесу у разі відсутності згоди позивача на заміну. У цьому випадку суд може притягти цю особу (належного відповідача) як другого відповідача і ухвалити рішення за її участі. У разі судового залучення відповідача участь декількох відповідачів не створює процесуальної співучасті. У випадку відмови у позові до такого відповідача понесені ним витрати не повинні присуджуватися із позивача.

Заміна неналежної сторони належною можлива тільки у суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи. Питання про замшу неналежної сторони повинне вирішуватися у судовому засіданні, а не в момент порушення справи. Відповідно до ст. 33 ЦПК справа після заміни неналежного відповідача чи залучення співвідповідачів може розпочинатися спочатку. Про це мас надійти клопотання залученого відповідача, і таке право повинно бути роз'яснене судом при вступі нового відповідача (співвідповідача) у цивільний процес.

В аналогічному порядку здійснюється залучення додаткового (додаткових) відповідачів, наприклад, якщо в ході розгляду справи буде встановлено, що шкода завдана не однією особою, а декількома.

29. Поняття і види третіх осіб в цивільному процесі.

У результаті цивільної справи крім сторін можуть бути заінтересовані й інші особи, що не € суб'єктами спору, переданою на розгляд і вирішення суду. Вони називаються третіми особами, оскільки вступають у справу між двома сторонами. Ця назва суто умовна і мас лише процесуальне значення.

Треті особи — це суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену у суді справу для захисту власних суб'єктивних прав та охоронюаапих законом інтересів, наділені матеріально-правовою іаінтересованістю. яка. як правило, суперечить інтересам позивача та (або) відповідача.

Зважаючи на форму вступу та характер заінтересованості, ознаками третіх осіб є:

вступ у порушену справу в суді;

втручання у спір між сторонами;

особистий характер заінтересованості.

Залежно від прояву матеріально-правової шінтересованості треті особи бувають двох видів: треті особи, які заявляють симостійні вимоги щодо предмета спору (ст. 34 ЦПК), та треті особи, які не заявляють таких вішог щодо предмета спору (ст. 35 ЦПК).

Правовий статус третіх осіб дещо подібний до прав та обов'язків сторін. Тому щодо участі третіх осіб можуть застосовуватися положеній про процесуальну співучасть та процесуальне правонаступиицтво.

30. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, їх процесуально-правове становище.

Особи можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо останнє може вилинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. — це треті особи, які беруть участь у справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб 'ектинних прав та інтересів.

Додатковими ознаками третіх осіб без самостійних вимог є:

виступ у процесі на стороні позивача або відповідача;

специфічний спосіб захисту своїх прав, свобод та охороню-
ваних законом інтересів.

Юридична заінтересованість третіх осіб пов'язана з можливим реіресиим позовом, своєчасним запобіганням порушенню своїх прав. Беручи участь у процесі, який передує регресному позову, третя особа може сприяти з'ясуванню обставин справи, щоб попередити пред'явлення до неї реіресних вимог (наприклад участь особи, яка вже одержує аліменти, при пред'явленні до боржника іншою особою іншого позову про стягнення аліментів).

Крім запобігання пред'явленню невигідного для себе регре-сного позову, третя особа може бути заінтересованою також в тому, щоб, вступивши у процес, сприяти в майбутньому пред'явленні нею позову до сторони, на боці якої вона виступає (наприклад участь на боці позивача, який ставить вимогу про визнання нового заповіту недійсним, особи, яка за попереднім заповітом с відказоодержувачем).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, захищає свої права, свободи та законні інтереси шляхом захисту суб'єктивних прав сторони, на боці якої вона виступає. Для вступу в процес по справі подається заява із зазначенням мотивів вступу і посиланням на докази. Така заява не підлягає оплаті судовим збором і повинна бути подана до закінчення судового розгляду справи.

Третя особа без самостійних вимог може вступити у процес за власною ініціативою, приіяіунаїися до участі у справі за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду (ст. 35 ЦПК).

Закон зобов'язує сторону, у якої за рішенням суду виникає право заявити вимогу до третьої особи або до якої може заявиш вимоіу сама третя особа, повідомити суд про таку особу.

Сторона, яка бажає залучити на свій бік третю особу, мусить довести існування певного зв'язку, певних відносин між грегьою особою і даною стороною, а також власного інтересу. Якщо суд не вбачатиме такого зв'язку, то він не допустить особу до процесу.

Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй копію заяви про залучення третьої особи і роз'яснює її право заявити про свою участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї.

Якщо особи, які беругь участь у справі, заперечують проти залучення чи допуску до участі в справі, це питання вирішується судом залежно від обставин справи. З питання залучення або допуску до участі в справі третьої особи суд постановляє ухвалу (ст. 36 ЦПК), яка оскарженню не підлягає.

На відміну від вступу у цивільний процес третьої особи із самостійними вимогами щодо предмета спору, вступ у процес третьої особи без вимог не тягне за собою необхідності розгляду справи спочатку.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки особи, яка бере участь у справі (ст. 27 ЦІ1К), а також іншими правами н обов'язками, визначеними процесуальним законом.

31. Треті особи, які  заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, їх процесуально-правове становище.

це треті особи, які вступають у справу шляхом пред'явлення позову до однієї чи двох сторін з метою захисту особистих суб'єктивних матеріальних прав, свобод, охоронюваних законом інтересів (ст. 34 ЦПК).

Отже, додатковими ознаками цих суб'єктів цивільного процесу є: — заявления самостійних вимог на предмет спору;

— вступ у процес шляхом пред'явлення позову.

Заявления самостійної вимоги на предмет спору між сторонами, яка пред'являється по їх справі, ні в якій мірі не свідчить про наявність самостійних прав на продме і спору, адже вони (права) можуть бути визначені тільки рішенням суду після розгляду справи по суті.

Особливістю участі у цивільному процесі третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги, с тс, що вони можуть порушити окремий самостійний процес на захист своїх прав. Але з метою економії процесуальних засобів і недопущення ухвалення різних за змістом рішень суд розглядає дві правові вимоги: перша — позивача до відповідача, друга — третьої особи до позивача, відповідача чи до обох сторін.

Процесуальною формою втілення самостійної вимоги третьої особи є позовна заява, яка повинна відповідати загальним вимогам, встановленим для такого німу заяв, із обов'язковим реквізитом про обгрунтування правового зв'язку цієї вимоги із вимогою, яка вже с предметом судового розгляду. Залучити до участі у справі третю особу, яка заявляє самостійні вимоги, неможливо, зважаючи на дію принципу диспоштивності.

Пред'явлення позову третіми особами можливе у суді першої інстанції до ухвалення рішення суду. Після вступу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, за її клопотанням с пранії розглядається спочатку.

Ухвала суду про відмову або допуск третьої особи у справі не може бути оскаржена в апеляційному порядку. У випадку, якщо третя особа не буде допущена у процес і ухваленим у справі рішенням будуть визначені її права та обов'язки, то вона відповідно до ст.ст. 14, 292 ЦПК мас право на оскарження рішення суду.

За процесуальним становищем треті особи, які заявляють самостійні вимоги, користуються усіма правами і мають усі обов'язки позивача, але з тією відмінністю, що в інтересах позивача порушується справа у суді, третя ж особа вступає у вже порушену справу, тому об'єднувати цих осіб поняті ям "позивач" було б неправильним. Участь третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, не породжує співучасті із стороною, оскільки, як правило, їхні інтереси мають взаємовиключний характер. Третя особа посідає окреме процесуальне становище у процесі.

32. Підстави, процесуальні форми і види участі прокурора в цивільному процесі.

У науці цивільного процесу питання про підстави участі прокурора у цивільному судочинстві вирішується по-різному. Ними називаються: здійснення законоохоронної функції, необхідність захисту прав і законних інтересів громадян, державних чи громадських інтересів тощо. Але мета і завдання прокурора у цивільному процесі та виконувані ним процесуальні функції, процесуальні форми і види участі, його процесуально-правове становище визначені у численних нормах права, які є правовими підставами участі прокурора в цивільному процесі.

Такий висновок підтверджується ст. З «Правові основи діяльності прокуратури» Закону України «Про прокуратуру»: повноваження прокурорів, організація, засади та порядок діяльності прокуратури визначаються Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами. Органи прокуратури у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних договорів. Отже, з цього можна зробити висновок, що правовими підставами участі прокурора у цивільному процесі будуть: Конституція України (статті 121-123), Закон України «Про прокуратуру» (статті 1, 19, 33-40), статті 3, 26, 27, 45, 46 ЦПК України, а також норми права іншого галузевого законодавства — статті 42, 165, 170, 240 СК України та накази Генерального прокурора України. Конституція України закріпила за органами прокуратури виконання функції представництва інтересів громадян або держави у суді (п. 2 ст. 121). Порядок забезпечення належного рівня її виконання встановлений наказом Генерального прокурора України «Про організацію роботи по представництву прокурором інтересів громадянина або держави в суді». За наказом Генерального прокурора «Про затвердження структури Генеральної прокуратури України» (п. 1.2) від 28 квітня 1999 р. № 15 в складі Генеральної прокуратури України, в прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя були створені управління (відділи) по представництву інтересів громадян і держави у судах.

Уся діяльність прокурора у цивільному процесі незалежно від стадій судочинства відбувається у двох процесуальних формах:

1) порушення цивільної справи у суді (за визначенням ст. 5 ЦПК України 1963 р.); відкриття провадження у цивільній справі — звернення до суду із заявою про захист прав, свобод

та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів (ч. 1 ст. 45 ЦПК України); подання заяви і скарги про апеляційне оскарження рішення і ухвали суду першої інстанції (статті 292, 295 ЦПК України); подання касаційної скарги на рішення і ухвалу суду першої і апеляційної інстанції (ст. 324 ЦПК України); подання скарги про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами після перегляду у касаційному порядку (ст. 353 ЦПК України); подання заяви про перегляд рішень або ухвал суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами (статті 361, 362 ЦПК України);

2) вступ у справу в будь-якій стадії процесу для здійснення функції представництва інтересів громадян або держави (ст. 35 Закону України «Про прокуратуру», ст. 45 ЦПК України).

Отже, процесуальні форми участі прокурора у цивільному процесі — це закріплена у процесуальному законі можливість впливу його діяльності на розвиток цивільного провадження — на відкриття провадження цивільної справи у суді чи вступ в уже розпочатий іншими особами цивільний процес у справі. Але питання про процесуальні форми участі прокурора у цивільному процесі в науці вирішуються також по-іншому — розглядаються у контексті змісту його діяльності щодо стадій процесу з наголосом, що різні стадії викликають різні форми участі1. Так, звернення до суду першої інстанції із заявою і внесення касаційної скарги на рішення суду розглядаються як дві самостійні форми, але вони характеризують не дві самостійні форми участі прокурора у цивільному процесі, а одну — порушення (відкриття) провадження у справі в суді, що можливе у всіх стадіях процесу.

Діяльність на відкриття прокурором провадження у справі в цивільному процесі у суді першої інстанції викликається необхідністю захистити права, свободи і законні інтереси громадян, юридичних осіб, держави та суспільства, але ст. 45 ЦПК України не визначає, коли настають такі обставини, а надає право прокуророві встановити їх у кожному конкретному випадку у будь-якій справі, підвідомчій цивільному судочинству. А це свідчить про те, що перша процесуальна форма — порушення прокурором цивільної справи у суді — характеризується факультативністю. Винятком з цього правила є ст. 33 Закону України «Про прокуратуру», що має імперативний характер і встановлює, що з метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином.

«Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах», підписаною країнами СНД 7 жовтня 2002 р. у Кишиневі у ст. 25 «Прохання про участь прокурора у цивільному процесі» передбачено, що прокурор однієї з договірних сторін має право звернутися до прокурора іншої договірної сторони з проханням про порушення у суді справи про захист прав і законних інтересів громадян запитуючої сторони.

Вступ прокурора в процес у справі можливий за власною ініціативою, за ініціативою суду і на вимогу закону. Наказ Генерального прокурора України «Про організацію роботи по представництву прокурором інтересів громадянина або держави в суді» зобов'язує прокурора брати участь у розгляді судами справ, порушених за позовами та заявами прокурора, а також у випадках, передбачених законом, або коли суд визнає це за необхідне (п. 9). Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, вступ за вимогою закону і суду має обов'язковий характер. Отже, від характеру волевиявлення прокурора на участь у цивільному процесі у справі — способу вступу в процес визначається вид такої участі — факультативна участь (необов'язкова) та імперативна (обов'язкова).

Факультативна участь прокурора у цивільному процесі передбачена у розгляді справ: про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК України), про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК України), про відібрання дітей у батьків та їх передачу на піклування до органів опіки і піклування (ст. 170 СК України), про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 240 СК України). Участь прокурора у цивільному процесі є обов'язковою (подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов) у справах про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст. 33 Закону України «Про прокуратуру»), а також у справах про усиновлення дітей, про позбавлення батьківських прав, про майнові та житлові права неповнолітніх, про відшкодування збитків за рахунок державного бюджету, про звільнення від арешту майна, що стягується у доход держави (п. 9.3 наказу Генерального прокурора України № 6/3-ГП). Обов'язковою участь прокурора у процесі буде і тоді, коли суд (суддя) визнає її необхідною у конкретній справі при вирішенні питання про склад осіб, які братимуть участь у справі в попередньому судовому засіданні (п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України), у постановленій ним про це ухвалі. Ухвала суду (судді) про обов'язкову участь прокурора у справі оскарженню не підлягає, і прокурор не може відмовитися від її виконання.

33. Участь в цивільному процесі органів державної влади і місцевого самоврядування.

Така участь з метою захисту прав й інтересів інших осіб може мати місце в цивільних справах, пов'язаних з відповідною галуззю народного господарства, управління якою ними здійснюється, і якщо така участь передбачена законом. Із заявою до суду може звернутися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини про захист прав і свобод людини та громадянина лише тих осіб, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин цього зробити не можуть самостійно (ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР). Порівняно широкі права на участь у процесі надані органам опіки та піклування, житлово-комунальним, фінансовим тощо.

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст. 55 ЦК України, статті 243, 249 СК України). При цьому органами опіки та піклування є: державна адміністрація районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських чи районних у містах, сільські, селищні ради (ст. 215 СК України, п. 1.4 «Правил опіки та піклування», затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88).

Органи опіки та піклування згідно з СК України мають право пред'явити позов про визнання шлюбу недійсним (ст. 42), про позбавлення батьківських прав (ст. 165), про скасування чи визнання усиновлення недійсним (ст. 240), про відібрання дитини від батьків (ст. 170).

Справи про поновлення батьківських прав, у спорах щодо дітей також розглядаються за участю органів опіки та піклування.

Виконання житлово-комунальними органами функцій управління житловим фондом України зумовлює можливу і необхідну їх участь у цивільному процесі щодо справ, пов'язаних зі зміною юридичного, технічного, комунального стану споруд і будівель.

Функцію органів місцевого самоврядування виконує суб'єкт комунальної власності і підприємницької діяльності — Бюро технічної інвентаризації асоціації «Укртех-інвентаризація» (далі — Бюро), на яке покладено обов'язок здійснювати перевірку реального юридичного статусу об'єктів нерухомості, обстеження їх технічного стану, державну рєстрацію права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб.

Житлово-комунальні організації органів місцевого самоврядування, у підпорядкуванні і розпорядженні яких є житловий фонд, у певних випадках можуть бути залучені у справу третіми особами.

Захист прав інших осіб та інтересів держави в цивільному процесі можуть здійснювати фінансові органи місцевої державної адміністрації у справах, які виникають зі спорів про право власності, спадкування, а також у справах окремого провадження про встановлення юридичних фактів, від яких залежить здійснення громадянами таких прав.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, державні комітети України: з водного господарства, земельних ресурсів, лісового господарства, з питань геології та використання надр, їх органи на місцях можуть відкривати у судах справи про відшкодування юридичними і фізичними особами збитків, завданих державі внаслідок порушень законодавства про надра, про відшкодування збитків і витрат, заподіяних здоров'ю і життю людей та державі внаслідок порушення законодавства.

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці здійснюють: Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки, Комітет по нагляду за охороною праці, органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, органи та заклади санітарно-епідемічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

Органи державної влади і місцевого самоврядування для подання висновку у справі можуть бути залучені судом для участі в процесі або вступити у процес за своєю ініціативою. їх участь у процесі для подання висновку є обов'язковою у випадках, передбачених законом, та коли суд визнає це за необхідне (ч. З ст. 45 ЦПК України)

34. Поняття судового представництва та його види. Процесуальні повноваження представника.

Представництво у цивільному процесі є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, особисту свободу і майно, гарантований Конституцією (ст. 55) та іншими законами України. Воно забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає можливість використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав та інтересів.

Стаття 38 ЦПК України надає право сторонам, третім особам, особам, які відповідно до закону (ст. 45 ЦПК України) захищають права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявникам і заінтересованим особам у справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Особиста участь у справі таких осіб не позбавляє їх права мати у цій самій справі представника. Проте не всі громадяни, майнові і особисті немайнові права та охоронювані законом інтереси яких потребують судового захисту, наділені цивільною процесуальною дієздатністю і можуть брати участь у цивільному процесі, особисто вести свої справи. Права і охоронювані законом інтереси таких осіб (неповнолітніх, малолітніх, обмежених у дієздатності і визнаних недієздатними судом) захищають їх законні представники (ст. 39 ЦПК України).

Представництво у цивільному процесі можливе у будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочинства, на всіх стадіях його розвитку, починаючи з порушення справи і закінчуючи зверненням судового рішення до виконання.

Представництво у цивільному процесі — це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, у поста-новленні законного і обґрунтованого рішення.

Правове становище представника у цивільному праві цілком залежить від сторони в договорі доручення і визначається змістом останнього, що регулюється ст. 238 ЦК України.

Процесуально-правове становище цивільного процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами ЦПК України, і лише повноваження на виконання деяких процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору і процесу надаються довірителем (ст. 44 ЦПК України).

Отже, цивільне процесуальне представництво — це такі юридичні відносини, за якими одна особа — представник — виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії у цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції: захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво). Зазначені функції чітко визначені статтями 1, 6 Закону України «Про адвокатуру». В деяких державах здійснення правозаступництва відокремлене від представництва1.

Представниками у цивільному процесі можуть бути громадяни, які досягли повноліття. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво.

Не можуть бути представниками у суді також особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок.

35. Поняття процесуальних строків їх види та значення.

Для виконання завдань цивільної о судочинства істотним є не тільки встановлення порядку підправлення правосуддя у цивільних справах, а н темиоральні межі здійснення судочинства та його етапів (стадій), в тому числі щодо вчинення процесуальних дій учасниками цивільного процесу. Адже надзвичайно важливо, щоб цивільне судочинство здійснювалось не лише правильно, а іі своєчасно. Саме задля досягнення цієї мсти і встановлюються цивільні процесуальні строки. При цьому існування та чітке їх дотримання є не лише гарантією здійснення учасниками процесу їх суб'єктивних процесуальних прав, а й запорукою ефективності здійснення цивільного судочинства.

Під цивільним процесуальним строком слід розуміти встанолчений законом або судом період в часі, впродовж: якого може або повинна бути здійснена певна процесуальна дія

учасником цивільного процесу.

Відповідно до ст. 68 ЦПК цивільний процесуальний строк

обчислюється роками, місяцями і днями, а також може визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Однак в окремих випадках такий сірок вимірюсгься годинами.

З огляду на те, яким чином легітимований строк, виділяють: строки, встанояпені законом, та строки, встановлені судом.

Залежно від того, як чітко визначені цивільні процесуальні строки, виділяють: абсолютно визначені (ті, що мають чітку визначеність шляхом встановлення їх тривалості, наприклад, З, 5, 7, 10 днів тощо), відносно визначені (ті, що мають відносну визначеність і можуть пов'язуватись з іншими подіями, наприклад, із позовною давністю (ст. 381 ЦГЖ), чи завершенням вчинення тієї чи іншої процесуальної дії") та невизначені (це строки, які не мають жодних вказівок на певну визначеність, наприклад, так званий розумний строк (ч. 4 ст. 9 ЦПК).

За ознакою гривалості можна визначити:

— строк не пізніше наступного дня від вчинення певної проце
суальної дії;

— 24-х годинний строк;

— дводенний строк

— триденний строк

— п 'ятиденний строк

— семиденний строк

- десятиденний строк

- п 'ятнадцятидешшй строк

- двадцятидешшй строк

- — двомісячний строк

— тримісячний строк

- річний   строк

- трирічний строк

36. Обчислення і зупинення процесуальних строків.

Відповідно до ст. 68 ЦПК, строки, які встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями. В окремих випадках, цивільні процесуальні строки можуть обчислюватись і годинами (ст.ст. 280, 281, 284 ЦПК). Вони можуть також визначатись вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати (наприклад ст. 381 ЦПК).

Однак у будь-якому разі строк, як категорія темпоральна, с періодом часу, який мас початок та завершення. Початком перебігу цивільного процесуального строку є наступний день після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (ст. 69 ЦПК). Однак коли строк обчислюється годинами, то початком його перебігу повинна бути фактична година, яка відповідає вчиненню дій, з якими закон пов'язує початок перебігу процесуального строку.

Щодо закінчення цивільного процесуального строку, то відповідно до ст. 70 ЦПК строк, обчислюванні! роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку. Коли ж строк обчислюється місяцями, то він закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Однак бувають випадки, коли закінчення строку, що обчислюється місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не мас. Тоді цивільний процесуальний строк закінчується в останній день цього місяця. Якщо закінчення строку припадає на вихідний. святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку с перший після нього робочий день. У разі встановлення зв'язку строку із настанням псиної події, яка повніша неминуче наста-ш, іо нін закінчується наступного дня після настання події.

Конкретним терміном завершення строку є 24 година його останнього дня. Однак велика кількість процесуальних дій напряму пов'язані із завершенням робочого часу, наприклад, із робочими годинами суду. В цьому випадку строк закінчується у момент закінчення останнього часу робочого дня. При цьому строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові коші и здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв'язку.

Правовими наслідками пропущеним цивільних процесуальних строків с те, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом, а документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку.

Однак перебіг цивільних процесуальних строків може бути не безперервним. За певних обставин в нього можуть втрутитись різноманітні обставини, з якими закон пов'язує його зупинення. Підставою для зупинення перебігу процесуальних строків відповідно до ст. 71 ЦПК є зупинення провадження у справі. Початок такого зупинення пов'язується з моментом настання тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження.

37. Продовження та поновлення процесуальних строків.

В окремих випадках закон встановлює можливість поновлення чи продовження цивільного процесуального строку (ст. 73 ЦПК). Суд поновлює або

продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущений з поважних причин. При цьому поважність причин пропуску строку визначається виключно судом.

Питання про поновлення чи продовженій пропущеного строку вирішується виключно судом, якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ. При цьому, про місце і час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі, однак їх присутність не є обов'язковою. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку може бути вчинено ту дію або подано тон документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання, про що судом постановляється ухвала.

38. Поняття і види судових витрат.

Провадження по справі передбачає певні ірошові витрати, що виникають у зв'язку з проведенням огляду на місці, експертизи, притягненням свідків, експертів, спеціалістів, розшуку відповідача іа пішими діями.

Метою встановлення судових витрат є застереження сторони (позивача) від поданим явно необгрунтованого позову, спонукання сторін до добровільного виконання своїх обов'язків, самостійного врегулювання правових спорів. Оплата одночасно є і частковим відшкодуванням витрат держанії на здійснення правосуддя.

Відповідно до ст. 79 ЦПК до (удових витрат належать:

судовий збір;

витрати, пов'язані з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати > звільнення від сплати встановлюються законом (п. 2 ст. 79 ЦПК). Відповідно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК до набрання чинності законом, який регулює порядок його сплати і розміри, судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита. Останнє справляється державними органами у вигляді грошового збору з фізичних та юридичних осіб за вчинення окремих дій та видачу документів, що мають юридичне значення. Розмір державного мита залежить від ціни позову та виду дій, що ним обкладаються.

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати:

на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи;

на правову допомогу;

пов'язані з явкою до суду сторін та їх представників;

пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів
та проведенням судових експертиз;

пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знахо
дження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду
справи.

Розмір витрат, пов'язаних з розглядом судової справи (за винятком витрат на інформаційно-технічне забезпечення), на відміну від судового збору, залежить від фактичних затрат, пов'язаних з участю у справі свідків, експертів, перекладачів і з виконанням ними своїх функцій.

Правовий режим судових витрат врегульований ст.ст. 79-89 ЦПК та іншими законодавчими та незаконними актами.

39. Витрати, пов’язані з розглядом судової справи.

До витрат, пов'яшиих h розглядом справи, належать:

витрати   на  інформаційно-технічне  забезпечення  розгляду справи (ст. 81 ЦПК);

витрати на правову допомогу (ст. 84 ЦПК);

витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду (ст. 85 ЦПК);

витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз (ст, 86 ЦПК);

витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для
розгляду справи (ст. 87 ЦПК).

Правове регулювання підстав та порядку сплати витрат, пов'язаних із розглядом справи, здійснюється, крім ЦПК, рядом інших законодавчих актів. До них слід віднести Інструкцію про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, шо викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій екс-псріів і спеціалістів, що затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710і, Постанову Кабінету Міністрів України від 1 лютого 1995 р. № 78 "Про визначення розміру витрат, пов'язаних з розшуком відповідачів у цивільних справах"" та ін.

Витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи — це ті витрати, що пов'язані з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також з виготовленням та видачею копій судових рішень (ст. 81 ЦПК). Вони не залежать від фактичних витрат, пов'язаних зі здійсненням цих процесуальних дій, а встановлюються відповідно до порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

За наявністю та порядком сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення процесу справи цивільного судочинства поділяються на три ірупн:

справи, в яких ці витрати підлягають сплаті при зверненні до суду;

справи, в яких витрати при зверненні до суду не сплачуються, а покладаються на сторони після вирішення спору;

справи, в яких витрати на інформаційно-технічне забезпечення не стяі^ються.

За загальним правилом, витрати на інформаційно-технічне забезпечення рочгляду справи підлягають сплаті при зверненні до сулу. V разі їх несплати настають наслідки, визначені ст. 121 ЦПК.

Не імдлні иіоп. оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони після розгляду справи судом витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:

поновлення на роботі;

стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати;

відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи;

стягнення аліментів;

визнання батьківства або материнства.

Взагалі не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:

обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнанняфізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

• відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду (ст. 81 ЦПК).

Витрати па правову допомогу — це витрати, що пов'язані з оплатою юридичної допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права. Як правило, такі витрати несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу повинен бути встановлений законом (ст. 84 ЦПК).

До витрат, пов'язаних is залученням учасників цивільного процесу (свідків, спеціалістів, перекладачів) та проведенням судових експертиз належать: витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів, нлиманним ними житла, а також проведенням судових експертиз. Ці витрати несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертної

Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. У разі неоплаты судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи.

Добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам сплачуються стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно до розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять — пропорційно до розміру мінімальної заробітної плати. У такому самому порядку компенсуються витрати на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача.

Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, призначення експертизи, залучення спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а також у випадках звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру, відповідні втрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України (ст. 86 ЦПК).

Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судовнх експертиз, встановлений Інструкшсю, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України Лї 710 від 1 липня 1996 р.

Витрати, пов'язані і проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання заявлено обома сторонами — обидві сторони порівну.

Розмір компенсації витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, повинен встановлюватися Ка-бінегом Міністрів України (ст. 87 ЦПК).

40. Розподіл судових витрат між сторонами.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює правила розподілу судових витрат залежно від того, на користь якої сторони (позивача чи відповідача) ухвалено рішення по справі

Відповідно до ст. 88 ЦПК стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджус з другої сторони понесені нею та документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задо-волено частково, судові виграш присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві пропорційно до неї частини позовних вимог, у задоволенні якої позивачеві підмовлено.

У випадку, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони сія-гуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частий вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових втрат, вони компенсуються за рахунок держави; якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, вій сіяіуі н.ся і відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної час піни вимог.

У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрат, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.

Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінам рішення або ухвалює нове, відповідний суд змінює розподіл судових витрат (ст. 88 ЦПК).

У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а випрати відповідача за ного заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витри з відповідача.

Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна у справі несе половину судових витрат. В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач мас право заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необгрунтованих дій позивача (ст. 89 ЦПК).

Суд наділений правом відстрочення та розстрочення сплати судових витрат. Підставою для відстрочення або розстрочення сплати судових витрат є майновий стан сторони і стосується воно тільки сплати судового збору чи витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Суд постановляє про цс ухвалу, в якій визначм сірок, в межах якого слід довнести грошові кошти, але не пізніше ніж до ухвалення рішення у справі.

Коли оплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення рішення і у встановлений судом строк судові виграти не були оплачені, заява залишається без розгляду або витрати стягуються за рішенням суду у справі.

З цих же підстав суд може зменшити розмір належних до ОПШПЯ судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, або звільниш від їх оплати. На відміну від відстрочення чи розстрочення сплати судових витрат (ч. І ст. 82 ЦПК), зменшення належних до сплати витрат поширює гься на усі судові витрати.

У разі подання позовної заяви після подання заяви про забезпечення доказів або позову розмір судового збору зменшується на розмір судового збору, сплаченого за відповідну заяву про забезпечення доказів або позову (ст. 82 ЦПК). Це ж правило застосовується у разі подання позовної заяви у випад ку відмови у видачі судового наказу (ст. 99 ЦПК).

Сплачений судовий збір може бути повернутий за ухвалою суду у разі:

І) зменшення розміру позовних вимог або внесення судовою збору у більшому розмірі, ніж це встановлено законом;

повернення заяви або скарги;

відмови у відкритті провадження у справі;

залишення заяви або скарги без розгляду;

закріпім провадження у справі (ст. 83 ЦПК).

Сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертається за ухвалою суду у разі:

внесення коштів у більшому розмірі, ніж це встановлено
законодавством;

повернення заяви або скарги;

відмови у відкритті провадження у справі;

закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа
не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства;

залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених
іш. І, 2 і 8 ст. 207 ЦПК.

41. Заходи процесуального примусу.

Особливими санкціями за порушення норм цивільного процесуального права є заходи процесуального примусу (ст.ст. 90-94 ЦПК). Відповідно до ст. 90 ЦПК заходами процесуального примусу вважаються процесуальні дії, що застосовуються до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню правосуддя. Заходи процесуального примусу застосовуються судом негайно після вчинення порушення, про що постановляється відповідна ухвала. До заходів процесуального примусу належать:

попередження;

видалення із залу судового засідання;

тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;

привід.

Попередження — це такий захід процесуального примусу, який по.чягас у наголошенні головуючій* у судовому засіданні на факті порушення учасником процесу своїх обов'язків. Попередження не мас безпосередніх негативних наслідків ;іля правопорушника, однак у випадку систематичного невиконання обов'язків, наприклад, порушення порядку у залі судового засідання, до особи можуть бути застосовані інші заходи, в тому числі й не тільки передбачені нормами цивільного процесуального закону (наприклад, накладення адміністративного штрафу за неповагу до суду).

Видаленим із залу судового засідання — це позбавлення учасника процесу чи іншої особи, яка присутня у ш.іі судового засідання, права бути присутньою на даному судовому засіданні. Це, у свою черіу, може призвести до того, що, наприклад, особа, яка бере участь у справі, позбавляється можливості доводити свої вимоги чи заперечення, брані участь у дослідженні доказів, поданні заяв, клопотань та інших форм участі у судовому засіданні Від видалення іі залу судового засідання як заходу примусового примусу відрізняється видхіен-ня на час допиту малолітнього чи неповнолітнього свідка особи, присутність якої створюс перешкоди для давання показань таким свідком (ст. 182 ЦПК).

Підставою для попередження чи видалення із залу судового засідання с порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого (ст. 92 ЦПК) Причому для видалення особи із залу судового засідання обов'язковою с цивільна процесуальна преюдиція, тобто наявність попередження. Не може бути видалений із залу судового засідання перекладач, оскільки це внливаг на можливість участі у справі особи, якій він надає послуги. У такому разі, суд оголошує перерву та вирішує питання про замшу перекладача.

Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом — це санкція, яка мас характер забезпечення і застосовується у випадку, коли судом згідно зі ст. 137 ЦПК витребувані речові чи письмові докази, однак вони бет поважних причин до суду не подані чи не повідомлено про причини їх неподання. При застосуванні такого заходу процесуального примусу обов'язково встановлює!ься особа, у якої знаходиться відповідний доказ, а також місце її проживання (місцезнаходження). В ухвалі про тимчасове вилучення доказу повинні бути зазначені дока іи, які підлягають вилученню, а також обгрунтування підстав їх тимчасового вилучення (ст. 93 ЦПК)

Привід свідка як захід процесуального примусу полягає у при.чусоваиу (проти волі особи) доставлеипі свідка до зали судового засідання для давання ний показань. Умовами застосування приводу свідка с:

належність виклику свідка, що підтверджується даними про
вручення йому відповідної повістки;

шдсутність поважних причин неявки до суду або неповідо
млення про ці причини.

Дії щодо приводу свідка здійснюються органами внутрішніх справ на підставі ухвали суду, в якій <;ізначається ім'я фі нічної особи, яка шдляї-ас приводу, місце її проживання, ропо ш чи навчання, підстави для застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена (сі 94 ЦПК). Витрати на привід свідка стяі-уються із свідка у дохід держави

Законом встановлено порядок вчинення дій щодо приводу свідка, а також обмеження щодо застосування цього заходу процесуального примусу. Зокрема, не підлягають приводу особи, які абсолютно або відносно неспроможні бути свідками (ст. 51 ЦПК), малолітні та неповнолітні особи, iwmm жінки, інваліди першої та другої груп, особи, які доглядають дітей віком до 6 років або дітей-інвалідів.

42. Поняття та види відповідальності за порушення норм цивільного процесуального права.

Однією із гарантій принципу законності у цивільному процесі с встановлення санкцій, тобто нсіативних наслідків невиконання чи неналежного виконання обов'язків учасниками цивільного процесу. Відповідальність за порушення норм цивільного процесуального права маг ряд функцій:

каральну, тобто покарання винної особи за невчинення дії,
яку вона повинна була вчинити, чи навпаки, за вчинення
дії, яку особі було заборонено вчиняти, що може полягати
у позбавленні певного права, стягненні ірошових коштів чи
застосуванні інших санкцій; покарання також виявляється у
тому, що притягнення винної особи до відповідальності не
звільняє її від обов'язку вчинити дію, яку вимагає закон,
або припинити порушення права іншого учасника цивільного
процесу (наприклад, щодо невиконання обов'язку з подання
доказів на підставі судового витребування, ст. 137 ЦПК);

компенсаційну (фіскальну), тобто відновлення стану потер
пілої особи, який існував до порушення права (відшкодування завданої шкоди, примушення до виконання обов'язку

та ін.);

стимулюючу,  адже  встановлення  відповідальності сприяє
належному виконанню учасниками своїх обов'язків у ци
вільному процесі;

виховну (дисциплінуючу), тобто формування в учасників ци
вільного процесу сумлінного ставлення до виконання своїх
обов'язків при розгляді та вирішенні цивільних справ.

Залежно від форми участі особи у цивільному процесі, відповідальність можна поділити на такі види:

відповідальність суду (судді) за невиконання чи неналежне
виконання своїх обов'язків;

відповідальність сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі;

відповідальність учасників цивільного процесу, які сприя
ють розгляду та вирішенню справи;

відповідальність осіб, які не визначені законом як учасники
цивільного процесу (наприклад, особи, які порушують ви
моги із забезпечення позову, ст. 153 ЦПК).

Виходячи із класифікації видів юридичної відповідальності залежно від правової природи правопорушення, норми, які їх закріплюють, слід поділити на такі, що встановлюють:

кримінальну відповідальність;

адміністративну відповідальність;

дисциплінарну або матеріальну відповідальність;

цивільно-правову відповідальність;

• відповідальність, підстави та порядок застосування якої ви
значені цивільним процесуальним законом.

43. Цивільна юрисдикція суду, її види.

Згідно зі ст. 124 Конституції України, юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, але постає питання щодо розмежування компетенції з вирішення цивільних справ. При цьому, зважаючи на конституційний принцип спеціалізації, слід вирізняти поняття цивільної юрисдикції, під якою розуміємо нормативне визначення компетенції суду з вирішення справ у порядку цивільного судочинства, адже суд, як уже було зазначено, може захистити цивільні права у порядку різних процесів (кримінального, адміністративного, господарського).

До справ цивільної юрисдикції ст. IS ЦПК відносить: справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи Інтересів, шо виникають із цивільних, житлових, земсльних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути також передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Формою розгляду справ цивільної юрисдикції с провадження (позовне, наказне та окреме). Сирами, икі окремо віднесені до юрисдикції суду, вирішуються за правилами, визначеними законами України.

Залежно від того, чи належить вирішення спорів до відання судових чи інших органів, цивільну юрисдикцію поділяють на:

виключну;

альтернативну;

договірну;

імперативну (умовну);

за зв'язком справ.

В основу загальних правил визначення цивільної юрисдикції суду покладено:

глобальність цивільної юрисдикції суду;

наявність та характер спірних правовідносин;

необхідність захисту порушених, невизнаних або оспорюва
них прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, за наявності трьох критеріїв (неналежність до інших видів судочинства, характер спірних правовідносин, необхідність захисту суб'єктивного права та інтересу) справу слід вважати такою, що належить до цивільної юрисдикції суду.

Справи, де відсутній спір про право, законодавець виключає із судової підвідомчості, або ж для них встановлено спрощений порядок розгляду.

Питання про юрисдикцію суддя вирішує при відкритті провадження у справі. При встаношіснні того, шо справа не піл лягас розгляду у порядку цивільного судочинства, суддя за загальним правилом відмовляє у відкритті провадження у справі, постановляючи про це ухвалу.

44. Поняття та види підсудності.

Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і міме судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називають підсудністю.

Підсудністю ще називають коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду.

Критеріями такого розмежування можна вважати:

завдання суду щодо розгляду та вирішеним справи;

рід (категорію) справ;

вказівку суду.

Залежно від названих критеріїв підсудність буває двох видів: функціональна та територіальна.

Функціональна підсудність — компетенція окремих гілок судової системи на реалізацію функцій, які вони виконують. За цією підсудністю функції суду першої інстанції виконують місцеві суди, а саме районні, районні у містах, міські та міськ-районні (ст. 107 ЦПК).

Судами апеляційної інстанції є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (гг. 291 ЦПК).

Судом, який переглядає справу за винятковими обставинами, є Верховний Суд України (ст. 353 ЦПК). Судом, який переглядає справу за нововиявленими обставинами, — суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363 ЦПК).

Судом, який здійснює контроль за виконанням судових рішень та вирішує питання у ході виконання рішення у цивільній справі, як правило, є суд, який видав виконавчий документ (розділ VI ЦПК, ст. 85 Закону України "Про виконавче провадження").

Територіальна підсудність — компетенція із розгляду цивільних справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня юрисдикція.

Видами територіальної підсудності є:

загальна;

альтернативна;

договірна;

виключна;

за зв'язком справ;

за вказівкою суду.

Загальна територіальна підсудність встановлюється як загальне правило і застосовується у тому випадку, коли вона не змінена або доповнена іншим видом територіальної підсудності.

Альтернативна територіальна підсудність встановлена законом і зумовлена необхідністю чи доцільністю надання позивачу права вибору суду, який розглядатиме справу.

Виключна територіальна підсудність встановлюється у ни-падках, передбачених законом, і означає, що заява може бути подана тільки до певного суду. В цьому випадку застосування інших видів підсудності виключається.

Договірна територіальна підсудність передбачає надання сторонам права вибору суду, до якого подаватиметься SUM і який розглядатиме справу.

Підсудність за зв'язком справ визначає суд, який розглядатиме спір, виходячи із первісного спору, шо є предметом судового розгляду.

Підсудність за ухваюю суду — це новий вид територіальної підсудності, за якого територіальна юрисдикція суду визначається на підставі ухвали суду. Застосовується у випадках, чітко визначених законом, а саме:

коли стороною у справі виступає місцевий чи апеляційний
суд чи суддя цього суду (ст. 108 ЦПК),

коли спір виник між громадянами України, якщо обидві
сторони проживаюіь за її межами, а також у разі вирішен
ня справи про розірвання шлюби між іромадянином Украї
ни і~а іноземцем чи особою без громадянства, які прожива
ють за межами України (ст. 111 ЦПК).

Питання дотримання правил про підсудність вирішується судом при відкритті провадження у справі.

45. Функціональна підсудність, її характеристика.

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. За цією підсудністю районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів, які діють як місцеві суди, є судами першої інстанції, що виконують функцію розгляду і вирішення по суті усіх справ, підвідомчих цивільному судочинству (ст. 22 Закону України «Про судоустрій України», ст. 107 ЦПК України). А також переглядають свої рішення та ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 363 ЦПК України).

Апеляційні суди Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил: 1) перевіряють у апеляційному порядку законність і обґрунтованість рішень, ухвал суду першої інстанції (ст. 292 ЦПК України; ст. 25 Закону України «Про судоустрій України»); 2) переглядають у зв'язку з нововиявленими обставинами ухвалені ними рішення, ухвали, що набрали законної сили (ст. 363 ЦПК України). Верховний Суд України діє як суд касаційної інстанції, переглядає рішення за винятковими обставинами і продовжує здійснювати інші надані йому повноваження (ст. 47 Закону України «Про судоустрій України», ст. 353 ЦПК України).

46. Територіальна підсудність, її види.

Територіальна підсудність розмежовує компетенцію по розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня діяльність. Таке просторове розмежування компетенції називається особистою або суб'єктивною компетенцією. Вона персоніфікує суди по розгляду справ, визначає, який конкретно суд може розглянути конкретну справу по першій інстанції.

Територіальна підсудність має декілька видів: загальна, альтернативна, договірна, виключна, за зв'язком справ.

Загальна підсудність визначається компетенцією суду по розгляду справи залежно від знаходження відповідача (ст. 109 ЦПК України). Якщо ним є фізична особа, то позови пред'являються до суду за місцем її проживання .

Позови до юридичних осіб (підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності) пред'являються за їх місцезнаходженням. Правила загальної підсудності поширюють свою дію на всі справи позовного провадження, за винятком тих, для яких ЦПК України встановлює інший вид підсудності.

Пред'явлення позову за місцем проживання відповідача створює сприятливі умови для захисту його прав та інтересів у спірних правовідносинах з позивачем, оскільки самим пред'явленням позову він поставлений у скрутніше становище за позивача. Крім того, первісні витрати у справі, при її відкритті в суді, несе позивач, тому загальна підсудність дисциплінує його, стримуючи від пред'явлення безпідставних позовів, оскільки у разі відмови в їх задоволенні судом він буде позбавлений можливості стягнути витрати у справі з відповідача і зазнає невиправних матеріальних збитків.

Місце проживання відповідача встановлюється позивачем (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), а якщо воно йому невідоме, він може скористатися правилами альтернативної підсудності, передбаченими ч. 9 ст. 110 ЦПК України, також він може порушити перед судом питання про розшук відповідача. Якщо місце фактичного перебування відповідача у справах за позовами про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи невідоме, суд зобов'язаний оголосити розшук відповідача і покласти виконання такої ухвали на органи внутрішніх справ (ст. 78 ЦПК України).

47. Поняття і види судових доказів.

Відповідно до ст. 57 ЦПК доказами с будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлюс наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значении дія вирішення справи.

Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх предсташпікш. допитаних як свідків, показань ешлкін, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та відеозаписів, висновків експертів.

В теорії цивільного процесуального права для кращого виявлення окремих особливостей доказів розроблено їх класифікацію. За характером зв'язку змісту доказів з фактами, які підлягають   встановленню,  докази  поділяються   на  прямі та непрямі. Прямі докази дозволяють зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Непрямі докази, на відміну від прямих, не мають безпосереднього зв'язку із шуканим фактом, тому дозволяють лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді. Сутність ціп' класифікації полягає у тому, що відповідно до ст. 60 ЦПК доказування не може грунтуватися на припущеннях, однак цс не означає, що суд не повинен приймати непрямих доказів.

За процесом формування даних про факти докази класифікуються на первинні та вторинні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом факіж, які підлягають встановленню, надходять від безпосереднього носія інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення такої класифікації полягає в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному їх дослідженню і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи

В науці обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелами, за допомогою яких суд їх одержує, — на особисті та речові. До особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представники!, показання свідків, висновки експертів. До речових належать ті докази, зміст яких міститься у певних об'єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм доказової інформації є не особа.

48. Доказування. Елементи доказування. Предмет доказування.

Вирішення цивільної справи та прийняття відповідного обгрунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Доказування в цивільному процесі включає дві невід'ємні складові. З одного боку, це діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншого — пізнавальна (розумова) діяльність, що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльність, яка врегульована цивільний процесуальним законодавством і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін шляхом зазначення про докази, їх збирання, подання, дослідження та оцінки.

Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії цивільного процесуального права не мас спільності поглядів щодо кількості стадій (етапів) такої діяльності. Зазвичай, виділяють такі етапи доказування:

формування предмету доказування, в тому числі посилання
на фактичні обставини справи;

збір та подання доказів;

дослідженій доказів,

оцінка доказів.

Предмет доказування визначений ст. 179 ЦПК і ним є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення суду. Коло обставин, шо на них сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, може бути різноманітним, а предмет доказування по конкретній справі досить визначений На нього вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в кожному конкретному випадку.

Отже, предметом доказування є:

обставини,  які  обґрунтовують  вимоїн  позивача (підстава
позову);

обставини, які обґрунтовують заперечення відповідача (під
става заперечення);

інші обставини, які мають значення для правильного ви
рішення справи.

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність, tie потребують доказування:

загальновідомі факти;

преюдиційні факти;

факти, шо презюмуються;

визнані факти.

49. Належність доказів і допустимість засобів доказування.

Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) належності доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. It усіх поданих доказів суд повинен відбирати для подальшого дослідження і обгрунтування мотивів рішення тільки ті, які мають зв'язок з фактами, що необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 58 ЦПК). Головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи все, що не мас істот ного значення для її вирішення (сг. 160 ЦПК).

Питання належності доказів вирішуються судом при порушенні справи, на стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і чи зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).

Судовою практикою, що склалася, належність доказів зазвичай визначається судом під час розгляду справи у судовому засіданні. Визнавши доказ таким, що не стосується справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки та виключає можливість посилання на нього у судовому рішенні.

За загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто встановленими в законі (ст. 59 ЦПК) відповідно до правила (принципу) їх допустимості. Обставини справи.

які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не допускається, і навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого закон не заборонні

Гарантією принципу допустимості засобів доказування є його законодавче забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЦПК містить положення про тс, які особи не піл,іні лють допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене цс правило, то отримані фактичні дані у справі не маіимугь сили доказу.

50. Пояснення сторін та їхніх представників як засіб доказування.

Пояснення сторін та їхніх представників в процесі доказування можу 11. надавати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами або ж представниками суб'єктів спірних правовідносин, що розглядаються судом. З тих самих причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Давати пояснення г правом сторін, тому за відмову від нього до сторони чи третьої особи не можуть бути застосовані заходи відповідальності. Однак, якщо сторона, третя особи чи їхній представник дали згоду на допит їх як свідків, то вони повинні попереджатися про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають суттєве значення як засіб доказування в цивільному процесі. Визнаючи за сторонами і треііми особами право давати пояснення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кої о і осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання (п. З ст. 338 ЦПК).

Особливість цього засобу доказування полягає в тому, що сторони є заінтересованими у вирішенні (результаті) справи, тому їх пояснення, показання, як правило, містять одночасно фактичні обставини по справі, пояснення цих фатів. їх оцінку.

Пояснення можуть бути двох видів: твердження та визнання. Твердження містять відомості про факти, які згідно з іаконом повинна доказувати сторона як суб'єкт доказування. Визнання — це таке пояснення, що містить відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати інша сторона.

В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування іншої сторони.

51. Показання свідків як засіб доказування.

Показання свідків — це повідомлення про відомі їм обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК). Свідком є особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК).

Для правильного визначення свідка слід виходити з того, що свідок — як правило, незацікавлена особа, здатна за своїм фізичним і психічним розвитком правшьно сприймати, збе-рігати відомості про факти і давати про них правильні показання, які сприймала безпосередньо або якій стали відомі обставини (факти), що мають значення для справи.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від наявності у нього дієздатності. Свідками можуть бути малолітні й неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі у процесі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати дійсність.

Притягнення свідка до участі в процесі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду. Існують випадки, коли свідки не можуть надати інформацію про певні факти, оскільки, наприклад, законом передбачена таємниця банківських вкладів, здійснення слідчих і нотаріаль них дій, лікарська таємниця, лоцманська таємниця тощо. За необхідності одержання певних даних, що перебувають під охороною закону, вони можуть бути витребувані від певних органів за ухвалою суду.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність (ст.ст. 384, 385 КК), а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом (пп. 4, 5 ст. 50, ст. 91 ЦПК).

Відповідно до ст. 63 Конституції України та ст. 52 ЦПК особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Як випливає із роз'яснень Пленуму Верховного Суду України (п. 20 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування судами норм Конституції України при здійсненні правосуддя"), у випадку, коли під час судового засідання суддя не попередить про те, що ці особи мають право підмовитися від дачі показань, то слід визнати, що такі показання зазначених осіб одержані з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування. У разі ж, коли члени сім'ї чи близькі родичі стріп у справі погодилися давати показання, нони можуть нести відповідальність за завідомо неправдиві показання. Причому згадані особи зобов'язані повідомити суду причини відмови давати показання (п. 2 ст. 52 ЦПК).

Перед допитом свідка слід встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (її. З ст. 180 ЦПК), а лише потім під розписку попередити його про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Свідок перед допитом приводиться до присяги, текст якої він підписує. Присяга та розписка приєднуються до матеріалів справи.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. Свідок дає показання у формі вільної розповіді. Далі йому задає запитання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право з'ясовувати суть відповіді на запитання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити запитання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі (ст. 180 ЦПК). Свідкові під час допиту дозволяється користуватися записами лише в тому випадку, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберг-ти в пам'яті. Ці записи полаються суду та особам, які беруть участь у справі, та можуть бути приєднані до справи ухвалою суду (ст. 181 ЦПК),

Допит малолітніх та неповнолітніх свідків мас істотні особливості, що визначаються їх віком, розумовим розвитком та психологічним станом, що зумовлений ходом судового засідання. Допит малолітніх і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або батьків, усинов-лювачів, опікуні», піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі. Ці особи мають можливість з дозволу суду станині свідкові запитання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка. Свідкам, які не досяглн шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок дати правдиві показання, не попереджує про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. У виняткових випадках, коли цс необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, а зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляї її про показання цього свідка і надає можливість поставити йому питання. Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення ного допиту, видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання (ст. 182 ЦПК).

Крім обов'язку дати показання, свідок наділений певними процесуальними правами. Він може давати показання рідною мовою, користуватися послугами перекладача (ст. 7 ЦПК), за ним зберігається його середній заробіток за місцем роботи. Свідкам, які не є робітниками або службовцями, за відрий їх від роботи чи звичайних і.пінть виплачується винагорода у встановленому розмірі, а також оплачується вартість переїзду, добові та витрати з найму житла (ст. 86 ЦПК).

52. Письмові докази, їх види.

Письмовими доказами с будь-які документи, акти, довідки, листування службового чи особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Письмові докази підтверджують факти змістовним наповненням і, як правило, подаються в оригіналі. Якшо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК).

В науці письмові докази класифікують за певними критеріями "Залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, їх поділяють на офіційні і неофіційні- Офіційними є документи, акти, службове листування, яке виходить від державних і громадських органів, неофіційні письмові докази походять від громадян. Таке розмежування зумовлюг неоднаковий порядок їх дослідження: щодо офіційних документів необхідно з'ясува-іи повноваження органів і службових осіб, які їх склали, дотримання передбаченого законом порядку складання документів і перевірити істинність викладених у них відомостей. Дослідження неофіційних документів допускає перевірку істинності відомостей, що вмішені в них, або виявлення їх автора. Неофіційні документи мають велике доказове значення для правильного вирішення спору тому, що вони можуть містити позасудове визнання певних фактів.

За формою письмові докази поділяються на прості та нотаріально посвідчені, що мас значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільних правочинах.

За засобами і характером формування на оригінали та копії. Оригіналом с перший примірник документа, що має більшу вірогідність, оскільки відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала документ. При вирішенні справи повинні бути використані в першу чергу письмові документи в оригіналі.

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі (ст.ст. 60, 131 ЦПК), а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій та громадян (ст. 137 ЦПК) в оригіналі і копіях. При поданні копій письмових доказів суд може за необхідності вимагати подання оригіналу (ст. 138 ЦПК). Якщо подання письмових доказів до суду утруднено в зв'язку з їх численністю або тому, що тільки частина з них мас значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці (ст. 140 ЦПК), про що складається протокол.

Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх огляду, ставити з приводу зазначених доказів запитання свідкам, а також експертам, спеціалістам (ст. 185 ЦПК).

Законом встановлені особливості дослідження письмових доказів, які містять конфіденційну інформацію і підпадають під охоронювані законом таємниці особистих паперів та кореспонденції (наприклад, ст. 56 Конституції України). Тому відповідно до ст.ст. 303, 306 ЦК та ст. 186 ЦПК оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб можливе у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, які с власниками цих особистих паперів чи їх правонаступниками, осіб, між якими відбувалась кореспонденція. У разі подання заяви про те, що документ, доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення, викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ст. 185 ЦПК).

Для залучення судом належних до справи письмових доказів особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від інших осіб, повинна згідно п. 2 ст. 137 ЦПК зазначити у заяві:

який письмовий доказ вимагається;

підстави, з яких вона вважаг, шо письмовий доказ мас інша
особа;

обставини, які може підтвердити цей доказ.

Якщо це не зашкодить розгляду справи, суд може повернути оригінали письмових доказів до набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, які їх подали. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК).

53. Речові докази та їх дослідження.

Речовими доказами с предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. До речових доказів закон також відносить магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, шо мають значення для справи (ст. 65 ЦПК).

Речові докази в судовій практиці у цивільних справах використовуються обмежено і в основному виступають як предмети спору. Вони с доказами у справах, в яких оспорюється якість їх виготовлення за договором підряду, у справах про відшкодування завданої шкоди псуванням майна тощо. На відміну від письмових, речові докази суворо індивідуальні, незамінні.

Витребування речових доказів і вирішення питання про відповідальність за їх неподання провадиться у порядку, встановленому ст.ст. 137, 93 ЦПК. Вони можуть бути оглянуті також за їх місцем знаходження, за умови, якщо їх неможливо доставити в суд, судом, що розглядає справу (ст. 140 ЦПК), або іншим судом у порядку виконання доручення по збиранню доказів (ст. 132 ЦПК). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — свідки, експерти, спеціалісти. Про наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, шо виконувалися, складається протокол, який підписується всіма особами, які беруть участь в огляді, та негайно надсилається до суду, що розглядає справу. До протоколу додаються разом з описом всі складені або завірені під час огляду плани, креслення, знімки тощо (ст. 200 ЦПК). Речові докази зберігаються в справі або за окремим описом в камері схову речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження; вони повинні бути докладно описані та опечатані, в разі потреби — проводиться відсо- та фотозйомка. Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані.

Передбачений порядок не застосовується, якщо речовими доказами є продукти або інші речі, що швидко псуються. Вони негайно оглядаються судом з повідомленням про призначення огляду осіб, які беруть участь у справі (неявка цих осіб не перешкоджає подальшому їх огляду). Після огляду речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються підприємствам, організаціям, що можуть використати їх за призначенням. Такі підприємства, організації згодом повертають володільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість на час повернення. Факт передачі речей і прийняття їх до реалізації має бути зафіксований у письмовому документі, який зберігається в справі.

Досліджуються речові докази в судовому засіданні шляхом особистого огляду судом, з пред'явленням для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а за необхідності — також експертам і свідкам. Залучення свідків до участі в огляді речових доказів зумовлюється потребою встановлення належності їх до справи і достовірності обставин, шо ними підтверджуються. Однак якщо для з'ясування змісту речового доказу необхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування тощо), суд може залучити до їх огляду експерта, спеціаліста. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом, заявою, що її заносять до журналу судового засідання (ст. 187 ЦПК).

54. Забезпечення доказів.

Належні докази по справі не завжди знаходяться у заінтересованих осіб, на яких покладений обов'язок із доказування певних обставин, а у їхніх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і їх подання, якщо не вжити необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможливим, вони можуть зникнути або загинути. З мстою залобіїанпм таким наслідкам ЦПК передбачений інститут забезпечення доказів, тобто вжиття судом невідкладних заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з мстою використання їх як доказів при розгляді цивільних справ.

Забезпечення доказів — це їх процесуальна фіксація судом з метою використання їх в якості доказів, якщо згодом їх подання стане неможливий або утрудненим. Забезпечення доказів здійснюється судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що вони будуть втрачені або їх подання стане неможливим. Відповідно до ст. 133 ЦПК способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за місцем їх знаходження. Судом можуть також бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

У заяві про забезпечення доказів має бути зазначено:

докази, які необхідно забезпечити;

обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами:

обставини, які свідчать про те, що подання потрібних дока
зів може згодом стати неможливим або ускладненим;

справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою пот
рібно їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів може бути подана протягом усього періоду розгляду справи. Також суд за заявою заінтересованої особи може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. У цьому випадку заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви в зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення до-каив, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено, — місцевим загальним судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бутн вчинені процесуальні ли щодо забезпечення доказів, з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 135 ЦПК питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою, яка може бути оскаржена. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.

55. Судові доручення щодо збирання доказів.

56. Висновок експерта як засіб доказування.

Відповідно до ст. 66 ЦПК під висновком експерта слід розуміти докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у їх результаті висновки та обгрунтовані відповіді на запитання, поставлені судом.

Експертиза здійснюється у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил і являє собою дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експертів. Підставою для проведення експертній є необхідність застосування спеціаль них знань у галузі науки, техніки чи ремесла. Під спеціальними знаннями, необхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, розуміють такі, що перебувають за межами правових знань, загальновідомих уявлень, які випливають з досвіду людей, тобто якими володіє вузьке коло фахівців. На вирішення експертизи не повинні ставитись піплння права.

Необхідність проведення експертизи визначається з огляду на матеріали конкретної справи, однак для певних випадків законом встановлено обов'язок суду призначити експертизу. Наприклад, відповідно до ст. 145 ЦПК експертиза повинна бу-пі призначена, якщо заявлено відповідне клопотання обома сторонами спору, або хоча б однією у разі встановлення характеру та ступеня ушкодження здоров'я, психічного стану особи, віку особи, якщо про це немає відповідних документів і одержати їх неможливо.

В якості експерта може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу", і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. Тобто, експертом с особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань (ст. 55 ЦПК).

Для забезпечення об'гктивності оцінки експерта експертизу пс може виконувані особа, щодо якої є підстави для її відводу, а також якщо:

вона перебувала або перебуває у службовій або іншій залеж
ності від осіб, які беруть участь у справі;

з'ясування обставин, які мають значення для справи, вихо
дить за межі сфери її спеціальних знань (сі. 22 ЦПК).

Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати правдивий письмовий висновок щодо поставлених запитань. Для цього експерт мас право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, просити суд про надання додаткових матеріалів.

Згідно зі ст. 53 ЦПК експерт має право:

знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предме
та дослідження;

заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріа
лів і зразків;

викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її
проведення факти, які мають значення для справи і з при
воду яких йому не були поставлені питання;

бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що
стосуються предмета і об'єктів дослідження;

ставити питання особам, які беруть участь у справі, та свід
кам;

користуватися   іншими   правами,   встановленими   Законом
України "Про судову експертизу".

Експерт може відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не мас необхідних знань, чи потребує залучення інших експертів (п. 6 ст. 53 ЦПК).

Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду, або відмовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, або дасть завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність.

Експертами можна призначати кількох осіб у разі проведення комісійної чи комплексної експертизи. Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності (ст. 148 ЦПК). Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку або декількох залежно від того, чи є розбіжності між експертами (ст. 149 ЦПК).

Експертиза може бути призначена за заявою осіб, які беруть участь у справі на стадіях підготовки справи до розгляду і під час її судового розгляду. Експертиза призначається ухвалою суду, в якій згідно зі ст. 143 ЦПК зазначаються:

підстави та строк для проведення експертизи;

з яких питань потрібні висновки експертів;

ім'я експерта або найменування експертної установи, екс
пертам якої доручається проведення експертизи, об'єкти,
які мають бути досліджені;

перелік матеріалів (об'єкти експертного дослідження, пред
мети, документи, зразки для порівняльного дослідження і
документи, шо стосуються предмета експертизи, а також
інші матеріали, які мають значення для її проведення, що
передаються для дослідження);

попередження   про  відповідальність  експерта за завідомо
неправдивий висновок та за відмову без поважних причин
від виконання покладених на нього обов'язків.

При призначенні експертизи і визначенні кола питань, які належить поставити перед експертами, суддя або суд мають врахувати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При визначенні об'єктів та матеріалів, шо підлягають направленню на експертизу, суд вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків. У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд, зважаючи на те, хто із цих осіб ухиляється, а також яке значения маг для них ця експертиза, може визнати факт, для з'ясування якого експертизу було призначено, або відмовити у його визнанні. Ст. 146 ЦІІК уможливлює застосування заходів процесуального примусу до відповідача у разі його ухилення від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства. Таким заходом є примусовий привід на проведення експертизи.

Суд може заслухати думку експерта щодо формулювання питання, яке потребує з'ясування, проінструктувати його про доручене завдання і, за ного клопотанням, дати відповідні роз'яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і які мають право брати участь у їх вчиненні (ст. 144 ЦПК).

Експертиза проводиться в суді або поза судом, якщо це потрібно з огляду на характер досліджень або якщо об'єкт досліджень неможливо доставити до суду. Експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок, який приєднується до справи. Суд мас право за заявою осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи заііропонуваїи експерту дати усне пояснення свого висновку, яке заноситься до журналу судового засідання.

У висновку експерта мас бути зазначено:

57. Поняття і загальна характеристика позовного провадження.

Відкриття провиджепня у справі як стадія цивільного процесу — це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників процесу, спрямованих па визначення передумов, підстав та порядку реалізації права на звернення до суду за судовим захистом.

Відкриття провадження у справі пов'язується із наявністю права на позов, а також процесуальним порядком його реалізації. Право на позов є похідним поняттям від заіимьного права на судовий захист, закріпленого та і-арантованого ст. 55 Конституції України.

Суть позову може бути визначена правильно лише з урахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової складових, які співвідносяться між собою як названі галузі права, нормами яких ці складові позову врегульовані. Вимога позивача до відповідача (матеріально-правова складова позову), хоч і має допроцесуальний характер, виникає ще до відкриття провадження у справі, але тільки з відкриттям справи у суді набуває цивільно-процесуального характеру. Це свідчить про те, що позов є цивільною процесуальною формою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави у особі його органу, тобто суду. Процесуально-правова складова позову — це вміщена у ньому вимога до суду про захист права зі спірних правовідносин.

Елементи позову: предмет, підстава, зміст.

Предметом позову є та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити судове рішення (зміст позовних вимог — п. З ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Вона опосередковується спірними правовідносинами — суб'єктивним правом і обов'язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на виконання обов'язку перед позивачем, предметом позову є спірна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. У позовах про визнання у наявності чи відсутності правовідносин предмет складають такі правовідносини: визнання їх наявності чи відсутності. Отже, предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Наприклад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини — право позивача зайняти жиле приміщення і обов'язок відповідача його звільнити, об'єкт — жиле приміщення.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України): юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; доказові факти, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру, на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність (у справах про встановлення батьківства, факти ведення спільного господарства тощо). Від них відрізняються цивільно-процесуальні факти, які підтверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, заходів щодо забезпечення позову, зупинення провадження у справі тощо.

Змістом позову є звернена до суду вимога позивача проздійснення судом певних дій із зазначенням способу судовогозахисту. Наприклад, у позові про виселення за неможливістюспільного проживання, предметом позову є спірні правовідносини — право дострокового припинення договору житлового найму; підставою позову — факти поведінкивідповідача, що створюють неможливість спільного проживання; зміст — вимога про ухвалення рішення щодо виселення відповідача.

58. Поняття позову, його елементи та види.

Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій гарантується їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями, розпочати діяльність по розгляду і вирішенню справи зі спірних правовідносин (ст. 16 ЦК України, статті 3, 15, ЦПК України). Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя у справах, що виникають у спорах з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних, авторських та інших правовідносин (статті 3, 15, 118 ЦПК України) є позов (лат. асііо — позовна вимога).

Позов втілює у собі право заінтересованої особи на відкриття провадження цивільної справи у суді і судової діяльності на захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і суспільних інтересів. Позов у цивільному судочинстві — це вимога заінтересованої особи до суду про здійснення правосуддя у цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою.

Елементи позову: предмет, підстава, зміст.

Предметом позову є та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити судове рішення (зміст позовних вимог — п. З ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Вона опосередковується спірними правовідносинами — суб'єктивним правом і обов'язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на виконання обов'язку перед позивачем, предметом позову є спірна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. У позовах про визнання у наявності чи відсутності правовідносин предмет складають такі правовідносини: визнання їх наявності чи відсутності. Отже, предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Наприклад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини — право позивача зайняти жиле приміщення і обов'язок відповідача його звільнити, об'єкт — жиле приміщення.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України): юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; доказові факти, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру, на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність (у справах про встановлення батьківства, факти ведення спільного господарства тощо). Від них відрізняються цивільно-процесуальні факти, які підтверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, заходів щодо забезпечення позову, зупинення провадження у справі тощо.

Змістом позову є звернена до суду вимога позивача проздійснення судом певних дій із зазначенням способу судовогозахисту. Наприклад, у позові про виселення за неможливістюспільного проживання, предметом позову є спірні правовідносини — право дострокового припинення договору житлового найму; підставою позову — факти поведінкивідповідача, що створюють неможливість спільного проживання; зміст — вимога про ухвалення рішення щодо виселення відповідача.

Види позовів.

Позови про присудження спрямовуються на поновлення порушеного права і усунення наслідків правопорушення (про стягнення позики, аліментів, відшкодування завданих збитків тощо). Позовами про присудження від суду вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують: присудження відповідача до виконання обов'язку в натурі і стягнення з нього завданих збитків, передбачених законом або договором, штрафу, пені тощо (ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Позови про визнання спрямовуються на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням підтверджує наявність чи відсутність права і обов'язку (визнання права власності, авторства тощо).

Позов про існування певних правовідносин між сторонами буде позитивним, а про визнання відсутності їх — негативним.

Позови перетворювальні спрямовані на зміну або припинення правових відносин (пункти 6, 7 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Це позови про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо. В юридичній літературі цей вид позовів називається ще конститутивним і до їх складу належать: перетворювальні, які спрямовуються на здійснення через суд перетворювальних повноважень; позови про рішення, які замінюють волевиявлення обох сторін у спорі або тільки боржника; позови, в яких конститутивні дії є елементом рішення1.

59. Забезпечення позову.

Забезпечення позову — це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом про присудження реальне виконання позитивно прийнятого рішення.

Інститут забезпечення позову врегульований статтями 151-155 ЦПК України і спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його. Ним усуваються утруднення і неможливості виконання рішення. Порушити перед судом вимогу про забезпечення позову має право позивач шляхом включення її до змісту позовної заяви або подання про це самостійної заяви. Звернутися до суду із заявою про забезпечення позову можуть також усі інші особи, які беруть участь у справі (ст. 151 ЦПК України).

Забезпечення позову може відбуватися способами, встановленими ст. 152 ЦПК України:

а) накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб.

б) забороною провадити певні дії.

в) встановленням обов'язку вчинити певні дії;

г) забороною іншим особам провадити платежі або переда- .вати майно відповідачеві;

ґ) зупиненням продажу описаного майна, якщо подано по-   ' зов про право власності на дане майно або про виключення його з опису;

д) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, коли боржник оспорює цей документ у позовному порядку;

є) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

На забезпечення позову приймається судом ухвала, яка виконується негайно у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 9 ст. 153 ЦПК України). Прийняте судом забезпечення позову може бути змінено або скасовано (ст. 154 ЦПК України).

60. Позовна заява та її реквізити.

Відповідно до ч. 1 ст. 118 ЦПК України позов пред'являється шляхом подання позовної заяви. Суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої у порядку, встановленому ЦПК України (ч. 1 ст. 122 ЦПК України). За змістом у позовній заяві мають бути зазначені усі елементи позову та інші дані, необхідні для провадження у справі, передбачені ст. 119 ЦПК України.

Позовна заява, до подання якої постановляється ухвала про забезпечення доказів або позову, повинна містити про це відомості.

До позовної заяви, якщо вона подається представником позивача, додається також довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника. Позовна заява, яка подається на захист прав інших осіб, повинна містити підстави такого звернення. Отже, позовною заявою визначається коло учасників процесу, обсяг дослідження, належність доказів і допустимість засобів доказування у справі, необхідність забезпечення позову і тим самим здійсненність рішення.

Вказівка у позовній заяві на виклад обставин, якими обґрунтовується позовна вимога (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), складає підставу позову і сприяє встановленню наявності спірних правовідносин та можливості прийняття справи до провадження суду. На думку окремих авторів, позов, обґрунтований неюридичними фактами, не повинен прийматися судом до розгляду.

Для захисту прав позивача важливо зазначити у позовній заяві ціну позову (ст. 80, п. 4 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), яка зумовлює розмір державного мита, розподіл судових витрат між сторонами (статті 79, 88 ЦПК України).

Завершальним реквізитом позовної заяви є перелік документів, що додаються до заяви (п. 7 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), підпис позивача або іншої уповноваженої особи із зазначенням часу подання заяви, яка надає юридичну силу позовній заяві, а без неї — це анонімний проект, який не може бути розглянутий судом. Час подання свідчить про пред'явлення позову у межах строків давності і забезпечує додержання у судочинстві принципу оперативності.

61. Способи захисту відповідача від заявленого проти нього позову.

Засоби:

До загальних належать процесуальні засоби, якими можуть скористатися позивач й інші особи, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК України). Спеціальні засоби можуть бути використані тільки відповідачем. Ними будуть заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК України) і зустрічний позов (ст. 123 ЦПК України).

Заперечення проти позову — це мотивовані пояснення відповідача, якими повністю або частково, назавжди або тимчасово відхиляються або спростовуються позовні вимоги. Вони можуть мати матеріально-правовий і процесуально-правовий характер.  Процесуальними запереченнями обґрунтовується неправомірність виникнення і подальше продовження судочинства у цивільній справі з підстав відсутності у позивача права на пред'явлення позову або порушення умов його реалізації.

Матеріально-правові заперечення спрямовані проти суті позову. Ними спростовуються позовні вимоги з юридичного або фактичного боку. Відповідач може спростувати фактичний склад підстави позову, посилаючись на протилежні факти, несумісні з ними.

Зустрічний позов — це заявлена відповідачем до позивача у рправі самостійна позовна вимога для спільного її розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов забезпечує відповідачу захист його самостійного права і охоронюваного законом інтересу проти пред'явленої для нього вимоги позивачем. Він полегшує розгляд взаємних вимог сторін і усуває можливість несумлінного позивача уникнути одночасного задоволення справедливих вимог відповідача.

Зустрічний позов має бути втілений у своїй процесуальній формі — зустрічній позовній заяві, яка за змістом має відповідати ст. 119 ЦПК України, оплачується державним митом та подається з копіями відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб (ст. 120 ЦПК України).

62. Зміни у позовногму спорі.

Позивач має право протягом часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач, має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою (ст. 31 ЦПК України).

Необхідність у зміні підстав позові/ настає, якщо у процесі розгляду справи встановлюється невідповідність між фактами, що обґрунтовують позов, і обставинами, за якими така вимога може бути задоволена. Зміна підстави позову означає, що замість юридичних фактів, які обґрунтовують позовну вимогу, покладені нові.

Зміна предмета позову настає, коли у процесі розгляду справи замість первісних спірних матеріально-правових вимог заявлені нові.

Для захисту свбїх прав позивач може спрямовувати дії на збільшення чи зменшення розміру позовних вимог. Суд також мав право за власною ініціативою вийти за межі заявлених по зивачем вимог, якщо це необхідно для захисту прав і охоро-нюваних законом інтересів громадян, підприємств і організацій (ч. 7 ст. 203 ЦПК України у редакції 1963 р.).

Відмова від позову — це один із засобів відмови від належних особі суб'єктивних цивільних і цивільно-процесуальних прав. Це відмова від заявленої у суді матеріально-правової вимоги до відповідача і від судового захисту своїх прав.

Формою відмови другої сторони — відповідача від належних прав на судовий захист буде визнання позову — безспірна згода відповідача, висловлена ним у судовому засіданні, про задоволення пред'явлених до нього вимог і спрямована на закінчення спору шляхом ухвалення позитивного для позивача судового рішення.

Мирова угода — це укладена у цивільному процесі угода між сторонами у справі про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємних уступок — відмови позивача від частини своїх вимог або зміни їх, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог. Відповідно до ч. 1 ст. 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.

63. Пред’явлення позову. Відкриття провадження у справі як стадія цивільного процесу.

Право на пред'явлення позову може бути здійснене тільки у порядку, встановленому законом. Складовими порядку с:

дотримання правил про підсудність;

дієздатність позивача;

дотримання належної форми позовної заяви.

Право на пред'явлення позову може бути реалізоване шляхом звернення до сулу, до повноважень якої о віднесено її розгляд та вирішення. У разі порушення вимоги про підсудність, суд повертає заяву та вказус, до якого суду слід звернутися позивачеві. Ця норма не обмежує права позивача, оскільки останній може звернутися до суду за належністю, де буде порушено цивільну справу і, відповідно, його права будуть захищені. Однак це положення цивільного процесуального закону може утруднити можливість отримання судового захисту, осо&-ливо в останні дні позовної давності чи іншого с і року на звернення до суду.

Позивач має володіти повним обсягом цивільної процесуальної дієздатності (ст. 29 ЦПК). Якщо заява подана недієздатною особою, суд повертає її заявникові, а якщо недієздатність виявилася в ході розгляду справи — залишає таку заяву без розгляду. Це не перешкоджає зверненню до суду через законного представника такої особи чи іншу уповноважену особу.

Питання про прийняття заяви та відкриття провадження у справі вирішується суддею одноособово не пізніше десяти днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків, про що постановляється ухвала. Значення дії суду щодо відкриття провадження у справи надзвичайно важливе, оскільки саме з цього моменту настають матеріально-правові наслідки, шо випливають із порушення цивільної справи. Ухвала про відкриття провадження у справі, як правило, не може бути об'єктом апеляційного оскарження, за винятком випадку, коли провадження у справі відкрито з порушенням правил про підсудність.

На стадії відкриття провадження у справі суд може постановити ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення заяви чи залишення її без руху. При порушенні цивільної справи можуть також вчинятися дії щодо забезпечення позову, вирішуватися пиіання про об'єднання чи роз'єднання позовів.

Відмова у відкритті провадження у справі — це закріплене в ухвалі волевиявлення суду, яке полягає у відмові прийняти позовну заяву та порушити цивільний процес у справі на підставах, визначених законом. Суд відмовляє у відкритті провадження, якщо:

заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного
судочинства;

с такс, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду
про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою
позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у
спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет
і з тих самих підстав;

у провадженні цього чи іншого суду с справа за спором
між тими самими сторонами, про топ самий предмет і з
тих самих підстав;

є рішення третейського сулу, прийняте в межах його ком
петенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той
самий предмет і з і six самих підстав, за винятком випадків,
коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусо
ве  посованая   рішений  третейського  суду  або  скасував
рішення третейського суду і розгляд енранн в тому ж тре
тейському суді виявився неможливим;

після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припинен
ням юридичної особи, які < однією п сторін у справі, спір
ні правовідносини не допускають правонасгуішицтва.

Постановления такої ухвали унеможливлю* повторне звернення до суду у цій самій справі (ст. 122 ЦПК), однак вона може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Повернення позовної заяви — це закріплене в ухвалі волевиявлення суду щодо відмови прийняти позовну заяву з підстав, визначених законом, яке не перешкоджас повторному зверненню до суду за умови усунення тих перешкод, що стаючи підставою для повернення заяви.

Суд повертає заяву позивачеві, якщо:

позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про
повернення йому позову;

заяву подано недієздатною особою;

заяву від імені позивача подано особою, яка не мас повно
важень на ведення справи;

справа не підсудна цьому суду;

подано заяву про розірвання шлюбу під час вагітності дру
жини або до досягнення дитиною одного року без дотри
мання вимог, встановлених СК (ст. 121 ЦПК).

Відповідно до ст. 219 ЦПК ухвала про повернення позовної заяви може бути об'єктом апеляційного оскарження

Залишення заяви без руху — призупинення вчинення процесуальних дій щодо відкриття провадження у справі для надання позивачеві чи іншому заявникові можливості усунути недоліки у позовній заяві щодо змісту, форми чи порядку надання у строк, встановлений судом.

64. Процесуальний порядок відкриття провадження у справі.

Позов подасться до суду у формі позовної заяви, яка відповідає предмету, підставі та змісту позову, а також вимогам щодо змісту, форми та документальною супроводження, встановленим ст. 19 ЦПК та іншими нормативами актами законодавства, зокрема тими, що регулюють спірні матеріальні правовідносини.

Позовна заява подається в письмовій формі та має:

найменування суду, до якого подається заява;

ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я
представника позивача, якщо позовна заява подається пред
ставником, їх місце проживання або місцезнаходження, по
штовий індекс, номери засобів зв'язку, якшо такі відомі;

зміст позовних вимог;

зазначення ціни позову щодо вимог майнового характеру;

виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

зазначення доказів,  що підтверджують кожну обставину,
наявність підстав для звільненій від доказування.
Позовна заява підписується позивачем або його представ
ником із зазначенням дати її подання. До неї додаються доку
менти відповідно до переліку, зазначеного у позовній заяві, а
також ті, що підтверджують сплату судового збору та оплату
витрат па інформаційно-іехшчііе забезпечення розгляду спра
ви. Якщо позовна заява подається представником позивача, до
неї додасться довіреність чи інший документ, що підтверджує
його повноваження.

Відповідно до ст. 120 ЦПК позовна заява та документи, що додаються до неї, мають бути подані до суду у копіях по кількості відповідачів та третіх осіб. Однак це правило не поширюється на позови, що виникають з трудових правовідносин, а також про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину чи заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

65. Процесуальний порядок підготовки цивільних справ до судового розгляду. Попереднє судове засідання.

Підготовка цивільної справи до судового розгляду розпочинається після відкриття провадження у справі. Від цього моменту суддя невідкладно надсилає особам, які беруть участь у справі, копії позовної заяви та ухвали про відкриття провадження у справі, відповідачеві — також копії доданих до позовної заяви документів. Поінформованість про суть заявлених позовних вимог та їх обгрунтування дозволяє відповідачеві та особам, які беруть участь у справі, вчасно і належно підготуватися до такої участі. Зокрема, відповідач після отримання копії позовної заяви та доданих до неї документів, може подати суду письмове заперечення проти позову. Інформація, отримана судом з такого запереченні, дозволяє судові мати більш повне уявлення про обставини справи вже на цьому етапі судочинства.

Більшість процесуальних дій, що складають зміст с гади підготовки справи до судового розгляду, вчиняється у попередньому судовому засіданні, яке має бути призначене і проведене впродовж одною місяця під дня відкритті провадження у справі. Про призначення попереднього судового засідання суд постановляє ухвалу.

Відповідно до ч. 2 ст. 130 ЦП К засідання має проводитись за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Тому, призначаючи засідання, необхідно враховувати час, потрібний для отримання повідомлення відповідною особою та забезпечення її явки до суду.

За заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути підкладене, якщо причини неявки будуть визнані судом поважними. У разі неявки сторони на попереднє судове засідання без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки, з'ясування обставин у справі проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. Прийняття інших доказів надалі залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоєчасно

Попереднє судове засідання проводиться за загальними правилами, проте з певними особливостями, обумовленими специфікою цілей та завдань стадії підготовки.

Зокрема, відповідно до ст. 130 ЦПК, проведення попереднього судового засідання мас на меті виконання низки завдань. По-перше, це з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду, по-друге, забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.

Для врегулювання спору до судового розгляду на попередньому засіданні суд з'ясовує, чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає відповідач позов, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду.

Сторони, своєю чергою, висловлюють свої позиції з приводу можливості вирішення справи до судового розгляду І можуть відмовитись від позову, визнати позов, укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду. У разі виявлення сторонами бажання вчинити одну з таких дій, суд ухвалює у попередньому судовому засіданні рішення но справі або постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду.

Така можливість вирішення спору між сторонами до судового розгляду дозволяє не тільки заощадити їх час та кошти, а й уникнути передачі на судовий розгляд по суті нже вирішеної

справи.

66. Судові виклики і повідомлення.

Явка осіб в судове засідання та можливість їх участі в дослідженні доказів залежить від своєчасного їх поінформування про час і місце розгляду справи чи нчинсшія певної процесуальної дії (згідно із ст. 74 ЦІІК але не пізніше ніж за сім днів до судового засідання).

ЦПК (гл. 7 розд. І) передбачає дві форми доведення до відома учасників процесу їх права чи обов'язку з'явитися в суд: судове повідомчення та судовий виклик.

Судове повідомлення мас інформативний характер, тобто являс совою інформування осіб, які беруть участь у справі, про вчинення процесуальних дій, в яких участь цих осіб не с обов'язковою. Повідомляються, як правило, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, адже їх явка до суду цс, як правило, їх право, а не обов'язок.

Судовий виклик — це вимога з'явитися до суду, котра адресується тим учасникам цивільного процесу, які зобов'язані з'явитися. Ця вимога стосується свідків та інших осіб, які сприяють здійсненню правосуддя.

Судові виклики надсилаються судовими повістками про виклик, судові повідомлення — судовими иовістками-повідом-лсииями.

Повістка надсилається окремо кожній особі, якій адресований виклик чи повідомлення. Повістки надсилаються за адресою, вказаною самими сторонами або іншими учасниками справи, рекомендованим листом із повідомленням про вручення або через кур'єрів.

Виклики в суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а судові повістки-повідомлення — особам, які беруть участь у справі з приводу вчинення процесуальних дій, участь у яких для них не є обов'язковою.

Судова повістка-иовідомлеиня повинна містити найменування та адресу суду, назву справи, вказівку про те, яку дію буде вчинено, місце, день і час її вчинення, а також що участь у її вчиненні для цієї особи не є обов'язковою.

67. Судовий розгляд цивільної справи як стадія цивільного процесу.

Судовий розгляд — стадія цивільного процесу, яка являс собою сукупність процесуальних дій суду та інших учасників процесу, спрямовану на розгляд ти вирішення цивільно-правового спору по супи

Значення судового розгляду визначається змістом діяльності суду відповідної інстанції і виконуваних ним функцій на цій стадії процесу, адже в ході судового розгляду на основі всебічного та повного дослідження доказів, наданих сторонами, встановлюються фактичні обставини справи та приймається рішення по суті.

Законом закріплено особливі правила відкриття судового засідання іа його проведения, звернення учасників процесу до судді (суддів), постановления та оголошення судових рішень, які спрямовані па забезпечення виконання завдань цивільною судочинства. Наприклад, при вході судці (суддів) в зал судового засідання всі присутні в залі повинні встати, особи, які беруть участь у справі; свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти дають пояснення (свідчення) стоячи, звертаючись до судді словами "Ваша честь".

68. Судове засідання як процесуальна форма розгляду та вирішення цивільної справи.

Розгляд справи здійснюється у судовому засіданні в призначений день та час у спеціально обладнаному для цього приміщенні суду — залі судових засідань. Керує ходом судового засідання та спрямовує судовий розгляд головуючий. Він забезпечує додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійсненні учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов'язків, а також повне, всебічне та об'єктивне з'ясування обставин справи. Тому головуючий наділений повноваженнями вживати необхідних заходів для підтримання в судовому засіданні належного порядку, розглядати клопотання та інші звернення.

У разі виникнення заперечень у будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, а також свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів щодо дій головуючого, ці заперечення заносяться до журналу судового засідання, і про їх прийняття чи відхиленим суд постановляє ухвалу.

Процесуальні дії, які проводяться на стадії судового розгляду, не с нсвиорядкованими, вони утворюють чотири послідовні частини (етапи), кожна з яких мас своє значення, зміст та призначена для вирішення певного кола питань:

підготовча частина;

розгляд справи по суті;

судові дебати;

4) ухвалення та проголошення рішеним

69. Ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ.

У ході розгляду та вирішення конкретної цивільної справи нерідко виникають обставини, які ускладнюють або унеможливлюють її подальший розгляд — ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ (дав. табл. на с 169) Цивільне процесуальне законодавство розрізняє дві основні форми ускладнень цивільного судочинства, які, своєю чергою, поділено ще на кілька:

тимчасове припинення провадження у справі;

закінчення  провадження  без ухвалення  рішення  суду  по
справі.

Між собою ці форми відрізняються підставами, строками та наслідками.

Тимчасове припинення провадження у справі ноляїяе у тому, шо процес у справі може продовжуватися після усунення перешкод, які стали підставою для припинення провадження і може мати форми: перерви в судовому засіданні, відкладення розгляду справи або зупинення провадження у справі.

Перерва в судовому засіданні — це відстрочка продовження судового засідання на відносно короткий час у зв'язку з необхідністю відпочинку суду та учасників процесу в нічний час, обідню перерву, святкові та вихідні дні, а також: для вирішення окремих процесуальних питань.

Наприклад, перерва може бути оголошена у зв'язку з необхідністю подання нових доказів (ст. 191 ЦПК) або у разі заміни перекладача (ст. 92 ЦПК) тощо. Тривалість перерви визначається відповідно до обставин, що її зумовили. Оголошуючи перерву, суд зазначає, коли буде продовжено слухання справи, про що постановляє відповідну ухвалу.

Відкладення розгляду справи — це перенесення розгляду справи в зв'язку з неможливістю його проведення на відносно тривалий час із призначенням конкретної дати його проведення

Розгляд справи відкладається до усунення обставин, що його зумовило. ЦПК чітко не визначає перелік підстав відкладення розгляду справи, проте аналіз його положень дозволяє стверджувати, всі підстави умовно можна поділити на два види:

обов'язкові, за наявності яких суд зобов'язаний відкласти
розгляд справи (зокрема, у випадках,  передбачених  ч.   1
ст. 169, ч. З ст. 224, ч. 1 ст. 305 ЦПК);

факультативні, и яких питания про необхідність відкла
дення  розгляду  справи  віднесено  на  розсуд  суду  (ч.  8
ст. 130, ч. 2 ст. 169, ст. 170. ст. 191 ЦПК).

У разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які з'явилися. Тільки у виняткових вішалках за ухвалою суду свідки не допитуються і викликаються знову.

На відміну від перерви, відкладення передбачає розгляд справи спочатку. Питання про відкладення роп ляду справи вирішується судом шляхом постановления відповідної ухвали, якл повинна містити відомості про підстави відкладення та час і місце наступного судового засідання. Ухвали про оголошення перерви в судовому засіданні та про відкладення розгляду справи оскарженню не підлягають.

Зупинення провадження в справі — перенесення розгляду справи на невизначений строк у зв'язку і наявністю чітко визначених законом обставин, що унеможливлюють його проведення. Зупинення провадження у справі поділяється залежно від підстав на обоє яжове та необов 'язкове (факультативне).

Обов 'язкове зупинення провадження в справі виникає з підстав передбачених ст. 201 ЦПК:

смерть або оголошення померлою фізичної особи, яка була
стороною у справі, якшо спірні правовідносини допускають
правонастунництво;

злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи,
яка була стороною у справі;

перебування позивача або відповідача у складі Збройних
Сил  України або інших утворених відповідно до закону
військових формувань, що переведені на воєнний стан;

• неможливість  розгляду  цієї  справи  до  вирішення  іншої
справи, що розглядається в порядку конституційного, ци
вільного, господарського, кримінального чи адміністратив
ної о судочинства;

• призначення або замша законного представника сторони чи
третьої особи у випадках, коли після відкритій проваджен
ня у справі сторона чи третя особа визнана недієздатною
або обмежена судом у цивільній дієздатності, або виявлено,
що законний представник таких осіб не маг прана вести
справу в суді з підстав, встановлених законом.
Факультативне іупинвння провадження в справі здійсню
ється судом за заявою особи, яка бере участь у справі, або з
власної ініціативи у випадках, вспи< • юних ст. 202 ЦПК:

перебування сторони на строковій військовій або альтерна
ційній (невійськовій) службі не за місцем прожинання.

захворювання сторони, підтверджене медичною довідкою,
що виключає можливість явки до суду проіяіом ірпвалого

часу;

перебування сторони у тривалому службовому відрядженні;

розшук відповідачі ■ разі неможливості розгляду справи за
його відсутності;

призначення судом експертизи.

У перших трьох випадках, якщо відсутня сторона веде справу через свого представника, суд не зупиняє провадження у справі.

Про зупинення провадження у справі суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Провадження у справі відновлюється після усунення обставин, що викликали його зупинення, за заявою особи, яка бере участь у справі, або з ініціативи суду, про що постановляється відповідна ухвала. З дня постановления цієї ухвали продовжується і перебіг процесуальних строків.

Існують дві форми закінчення провадження без ухвалення рішення суду по справі: закриття провадження в цивільній справі та залишення заяви без розгляду.

Закриття провадження в цивільній справі — форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення рішення суду, наслідком якого с неможливість повторного звернення до суду з тотожним позовом. Воно може відбуватися за наявності підстав, які свідчать, що процес виник неправомірно або

таким є його продовження (наприклад, якщо у -шинника немає права на звернення до суду).

Підстави для закриття провадження вичерпно визначені в ст. 205 ЦПК, їх можна поділити на дві іруии. До першої належать обставини, які свідчать про відсутність у заявника права на пред'явлення позову:

справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочин
ства;

набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про
закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою по
зивача від позову або укладенням мирової угоди сторін,
ухвалені або постановлені з приводу спору між і йми са
мими сторонами, про той самий предмет і з тих самих
підстав;

<  рішення третейського суду, прийняте it межах його ком
петенції, ч приводу спору між і йми самими стропами, про
той самий предмеі і t шх. самих підстав, за винятком випа
дків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на при
мусове виконання рішення третейського суду або повернув
справу на повнії розгляд до третейського суду, який ухва
лив рішення, але розгляд справи у тому самому третейсько
му суді виявився неможливим.

Як правило, такі обставини існують ижс на момент порушення справи, проте виявляються судом лише під час розгляду

До другої ірупи належать обставини, що виникають після порушення провадження у справі та свідчать про усунення спору або неможливість подальшого провадження в справі:

позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;

позивач та відповідач уклали мирову угоду і вона whw
судом;

померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі,
якщо спірні правовідносини не допускають правонаступни-
цгва;

ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у
справі.

Закриття провадження у справі можливе під час попереднього судового засідання, при вчиненні інших дій щодо підготовки справи до судового розгляду, а також безпосередньо в ході судового розгляду цивільної справи.

Основним наслідком закриття провадження у справі є неможливість повторного звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Винятком з цього правила с положення ч. З ст. 206 ЦПК, яка передбачає, що наявність ухвали про закриття провадження у зв'язку ч прийняті ям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цін справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору.

Залишення заяви беї роі.:чя0у форма шкінчепчя розгляду цивільної справи без ухвалення рішення суду, за якої заінтересована особа не позбавляється права повторно звернутися до суду з тотожний позовом. Піде тіш эалишеяяя Л-яви без розгляду обумовлені недотриманням заявником умов реалізації права на звернення до суду, в іакож діями, спрямованими на відмову від продовження судового розгляду Цивільної справи. Підстави залишення заяви без рои ляду передбачено ст. 207 ЦПК, їх можна умовно поділиш на ДВІ групи.

Обставини, які свідчать про недотримання заявником передумов права на пред'явлення позову:

• заяву подано особою, яка не маг цивільно! процесуальної

дієздатності;

заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не маг повноважень на ведення справи;

спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і
з тих самих підстав розглядається в іншому суді;

провадження у справі відкрито за заявою, поданою з пору
шенням вимог щодо змісту, форми та подання позовної за
яви, не було сплачено судовий збір чи не було оплачено
витрати  на  інформаційно-технічне  забезпечення  розгляду
справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений
судом строк.

Обставини, які виникають після порушення провадження в справі та свідчать про ліквідацію спору або неможливість подальшого провадження у справі:

належним чином повідомлений позивач повторно не з'явив
ся в судове засідання без поважних причин або повторно
не повідомив про причини нез'явлення, якщо від нього не
надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

позивач подав заяву про залишення позову без розгляду;

між сторонами укладено договір про передачу спору на ви
рішення до третейського суду і від відповідача надійшло
заперечення проти вирішення спору в суді до початку з'я
сування обставин у справі та перевірки їх доказами;

особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках від
крито провадження у справі за заявою іншої особи, не під
тримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна заява;

позивач до закінчення розгляду справи покинув судове за
сідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за йо
го відсутності.

Про закрипя провадження в справі та про залишення заяви без розгляду суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку

70. Фіксування цивільного процесу.

Хід розгляду конкретної цивільної справи фіксується технічними засобами та відображається в журналі судового засідання. Фіксування судового засідання здійснюється за допомогою звукозаписувальної о гемгічного засобу секретарем судового засідання або за розпорядженням головуючого іншим працівником апарату суду. Зроблений судом технічний запис є офіційним записом судового засідання.

Закон передбачає можливість повного або часткового відтворення, роздрукування, копіювання технічного запису судового засідання:

відтворення технічного запису —  це демонстрація  його
змісту;

роздрукування — переведення інформації з носія (касет, ди
скет тощо), на який здійснювався технічний запис судового
засідання, в друкований вигляд;

копіювання — дублювання інформації з носія (касет, дискет
тощо), на який здійснювався технічний  іапнс судового за
сідання, на інший носій інформації.

На відміну від відтворення та копіювання, що здійснюються безкоштовно, за роздрукування передбачена плата, розмір якої визначається Кабінетом Міністрів України.

Водночас із проведенням фіксування технічними засобами секретар веде журнал судового засідання. Носій інформації, на який записано судове засідання (касета, дискета тощо), с дода тком до журналу судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи.

Журнал судового засідання — це основний процесуальний документ, який засвідчус здійснення учасниками цивільного процесу певних процесуальних дій у ході судового засідання. У ньому не тільки послідовно відображається хід судового розгляду та процесуальні дії, що були вчинено суб'єктами цивільного процесу, а й за його допомогою забезпечується можливість отримання інформації про дотримавші судом норм цивільного процесуального законодавства у разі перегляду цивільної справи. Тому вбачається, що записи в журналі мають відображатися відповідно до послідовності вчинення процесуальних дій в ході судового розгляду: пояснення сторін та третіх осіб, їх представників, показання свідків, експертів, роз'яснення спеціалістів. Зміст журналу судового засідання визначено у ст. 198 ЦПК

Для забезпечення правдивості викладу в журналі особи, які беруть участь у справі, наділені правом ознайомлюватися із технічним записом судового засідання, журналом судового засідання та протягом семи днів j дня проголошення рішення у справі подати до сулу письмові зауваження щодо неповноти або неправильності запису. Такі зауваженим розглядаються головуючим протягом п'яти днів з дня їх подання і за результатами розгляду постановляється відповідна ухвала.

Для фіксування окремих процесуальних дій, які вчиняються поза судовим засіданням, складають протокол — процесуальний документ, в якому зазначається порядок та результат вчинення відповідної процесуальної дії. Він оформлюється не пізніше наступного дня після вчинення такої дії та приєднується до справи.

71. Судові рішення: поняття, суть, види. Законна сила рішення суду.

Діяльність суду проходить у порядку, визначеному законом, відповідно до цивільної процесуальної форми, що передбачає процесуальне закріплення діяльності суду як органу державної судової влади.

Суд при розгляді та вирішенні цивільних справ може постановляти різні процесуальні акти, серед них рішення та ухвали. Суди апеляційної та касаційної інстанцій виносять рішення та ухвали, а суд, який переглядає справу за нововияв-леними та внниікошіми обставинами, — ухвали. Ці акти t.m жди у теорії цивільного процесуального права мали узагальнену назву судових постанов1.

Значеній* судових рішень (постанов) полягає и тому, що пони закріплюють владні волевиявлення суду щодо усіх питань рои ляду іа вирішення цивільної справи у суді.

Отже, у порядку цивільного судочинства суди ухвалюють рішення, постановляють ухвали та видають судові накази Рішення суду — це судові рішення (постанови), якими завершується судовий розгляд, вирішується справа по суті, дасться відповідь на матеріально-правову вимогу позивача, пред'явле-н> цо суду. Ухвалами суду вирішуються усі ми і линя процесу, які не пов'язані із вирішенням справи но суті. Вони можуть стосуватися порушення справи іа підготовки її до розгляду, забезпечення доказового матеріалу, ходу процесу. Ухвалами оформлюють відповіді суду на заявлені клопотання га заяви і т. ін. Судовий наниз нона форма судового рішення, що ухвалюється у справах наказного провадження про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна.

Законність рішення — це його відповідність нормам матеріального та процесуального чакону. Умовами законності с: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.

Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням приписів цивільного процесуального закону — додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов'язків га правильною реалізацією повноважень.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Інші нормаїїшно-правові акти застосовуються, якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень га у спосіб, що вега-новлені законом. Якщо правовий акт не відповідає закону України або міжнародному договору, суд застосовує акт законодавства, який маг вищу юридичну силу. А в разі, якщо закон України не відповідає міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд за-стосовус відповідний міжнародний договір. У визначених законом випадках сул може застосовувати норми права інших держав, аналогію закону чи аналогію права (ст. 8 ЦПК).

72. Вимоги до рішень суду. Форма і зміст рішення суду.

Рішення суду повинне відповідати вимогам, встановленим законом. Такими вимогами с:

законність (ст. 213 ЦПК);

обгрунтованість (ст. 213 ЦПК);

порядок ухвалення (ст. 209 ЦПК);

форма (ст. 222 ЦПК);

зміст (ст. 215 ЦПК);

порядок проголошення (ст. 218 ЦПК).

Відповідність цим вимогам робить рішення суду правосудним.

Законність рішення — це його відповідність нормам матеріального та процесуального чакону. Умовами законності с: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.

Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням приписів цивільного процесуального закону — додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов'язків га правильною реалізацією повноважень.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Інші нормаїїшно-правові акти застосовуються, якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень га у спосіб, що вега-новлені законом. Якщо правовий акт не відповідає закону України або міжнародному договору, суд застосовує акт законодавства, який маг вищу юридичну силу. А в разі, якщо закон України не відповідає міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд за-стосовус відповідний міжнародний договір. У визначених законом випадках сул може застосовувати норми права інших держав, аналогію закону чи аналогію права (ст. 8 ЦПК).

Обгрунтованість рішення — це його правильність з фактичного боку. Вимогами обгрунтованості с:

повне і всебічне з'ясування обставин, на які сторони поси
лаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвер
джених тими доказами, які були досліджені в судовому за
сіданні;

доведеність цих обставин, які суд вважає встановленими;

• відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обста
винам справи, які були встановлені у судовому засіданні.
Встановлені судом обставини мають бути обгрунтовані ли
ше тими доказами, які одержані у визначеному законом поря
дку, за допомогою засобів, встановлених ст. 57 ЦПК, дослід-

ЖОНІ, перевірені та оцінені у судовому засіданні. Відхилення доказів повинне бути обгрунтованим, наприклад, у зв'язку із неналежніс і ю чи недопустимістю доказів ми иеобш доказування.

Рішення суду мас бути ухвалене у порядку, встановленому цивільним процесуальним законом. Суди України ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення розгляду справи суддями (у встановлених законом випадках і паро цін ми засідателями), які входять до складу суду у цій справі, а ш одноособового розгляду справи — суддею, яким розглядав справу. В іншому разі рішення суду підлягає скасуванні», на будь-якій стадії перегляду цивільно! справи (в апеляційному чи касаційному провадженні) (ст.ст. 311, 338 Ц11К).

Відповідно до ст. 19 ЩІК рішення с>ду ухвалюється більшістю голосів за колегіального розгляду справи, причому го-ювуючий у судовому засіданні для забезпечення незалежності суддів, а також припустимості впливу на інших суддів, голо-сус останнім.

Складовою порядку ухвалення рішення суду і важливою гарантією його праїшсудності с таємниці нарадчо! кімнат. Па реалізацію цього положення під час прийняття рішення суду ніхто не має прана перебувати в нарадчій кімнаті крім сі суду, який розглядає справу. Судді не мають права розголошувати хід обговорення іа ухвалення рішення у нарадчій кімнаті (ст. 196 ЩІК), хоча на прампці ця норма більше мас характер правового звичаю, ніж засобу забезпечення нейтралізації стороннього виливу на суд.

Важливою вимогою до рішення < його форма Воно викладається в письмовій формі головуючим або одним u суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь в ухваленні рішення (сі. 209 ЦПК). Не допускасіься наявність у рішенні суду будь-яких підчисток, зафарбувань чи інших способів коректування тексту. Як правило, рішення суду не повинне мати і виправлень, однак якщо вони наявні у тексті, то ці поправки мають бути застережені перед підписом суддів.

Рішення суду мас відповідати вимогам щодо змісту, викладеним у ст. 210 ЦПК, — дати відповідь на всі питання, шо вирішувалися судом у нарадчій кімнаті при його ухваленні. Рішення мас чотириелементну структуру і складається із вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин.

73. Усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив.

За загальним правилом, після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не має права його скасовувати або змінювати (ч. 2 ст. 218 ЦПК). Суд може скасувати тільки заочне рішення (ст. 231 ЦПК), а також рішення у ряді справ окремого провадження (ст.ст. 241, 250, 255 ЦПК).

Допущені у рішенні помилки, внаслідок яких воно є незаконним та (або) необгрунтованим, с підставою для його зміни та скасунання судом апеляційної, касаційної інстанції, у зв'язку з винятковими та иозовияиленпмн oik і .шипами

Однак в окремих випадках, чи ко шппачеппх ПШОНОМ, суд, якиіі ухвалив рішення, може, не змінюючи вирішення справи по суті, усунути деякі ного вади, які мають несут: гшпі характер, однак не дозволяють сторонам отримані іамісг я цим рішенням. До цих способів слід відиосіїг

виправлення описки чи явної арифметичної помилки (ст. 219
ЦПК);

ухвалення додаткового рішення (ст 220 ЦІІК):

роз'яснення рішення суду (ст. 221 ЦІІК)

lUmjHu, it-nun описки чи явної арифметичної помилки (ст. 219 ЦПК) — це спосіб усунення, якиіі спрямований на усунення недоліку рішення суду у ході викладу його і.місіу. У цьому разі такті недолік повинен мати очевидніш характер і не може полягати у зміні ухваленого рішення. Описка полягас у неправильному зазначенні у тексті рішення of>'< ста, сторони, певної дати чи строку тошо. Поміткою ж може бути обчислення розміру присудженого, його частки тощо. Причому помилка повинна мати елементарний (арифметичний) та очевидний характер.

Цей недолік суд може виправити з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, шляхом постановления ухвали Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, неявка яких не перешкоджає розглядові. На ухвалу суду може бути подана апеляційна скарга.

Ухвалення додаткового рішення (ст. 220 ЦПК) застосовується у тому разі, якщо рішення суду мас ваду повноти та вичерпності. Ухвалюється такс рішення за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи якщо: І) стосовно якої-нсбудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної су
ми ірошових коштів, які під'їяі.нон. стягненню, майно, яке
підлягає передачі, або дії, які треба виконати;

суд не допустив негайного виконання рішення у вішалках
ного обов'язковості;

судом не вирішене питання про судові витраті.

Суд не мас права під виглядом додаткового рішення іміню-впя іми і основного або вирішувати нові питання, які не були досліджені и судовому засіданні.

Питання про ухвалення додаткового рішення може бути порушене протягом строку виконання рішення. Суд ухвалюг додагконе рішенні після розгляду питання в судовому часідли-ні з повідомленням сторін. Па додаткове рішення іа ухвалу суду про відмову в його ухваленні може бумі подано скаргу

Роз'яснення рішення суі)у (її -II ЦІІК) провадиться у ю-му випадку, якщо воно ие відповідає вимогам чіткоси шікла-ду, що зумовлюс труднощі або неможливість виконання.

Якщо рішення незрозуміле, суд, що вирішив скрапу, на прохання осіб, які брали участь у справі, а також державною виконавця, роз'ясню сво< рішення, не змінюючи при цьому його змісту. Подання заяви іцю роз'яснення рішення допускається, якщо ноно ще не виконане чи не шгінчився строк, про-

іом якого рішення може бути пред'явлене до виконання.

Слід іашачити, що у цьому раті ніким правом мають бути наділені не тільки держанні виконавці, а іі усі інші органи державної влади, юридичні і а посадові особи, що попиши виконувати рішення (органи опіки та піклування, органи реєстрації актів цивільного стану та ін.).

Питання про роз'яснення рішення розглядається судом у десятиденний строк. Неявка державного виконавця чи осіб, які брали участь у справі, не перешкоджає розглядові питання (ст. 221 ЦПК). На ухвалу суду про роз'яснення рішення може бути подано скаргу.

74. Ухвали суду першої інстанції.

При розгляді та вирішенні справи судом першої інстанції постановляється значна кількість ухвал. Якщо цивільна екрана може не закінчуватися рішенням, то без ухвал суду відкриття провадження у справі та його розвиток неможливі.

Така чисельність підстав винесеній ухвал та їх зміст робить можливим і потрібним проведення їх класифікації за різноманітними критеріями.

За стадіями, в яких постановляються ухвали у суді першої інстанції, їх слід поділити на ухвали, які виносяться при відкритті провадженні у справі (зокрема і і, які можуть постановлятися до подання заяви, наприклад, про забезпечення доклші •і» позову); ухвали на стадії підготовки справи до судового розгляду, у ході судового засідання; ухвали, які постановляю-гься після ухвалення рішення суду.

За процесуальною формою ухвали бувають самостійні та протокольні. Самостійні ухвали — цс документи, встановлеаоі форми, в яких зазначаються владні вказівки суду щодо розпитку процесу у справі, вони постановляються в нарадчіЯ кімнаті, підписуються всім складом суду, а за одноособового розгляду справи — суддею, і приєднуються до справи. Протокольні ухвали мають місце у судових засіданнях з нескладних питань без ниходу до нарадчої кімнати із занесенням її змісту до журналу судового засідання (ст. 209 ЦПК).

Ухв;іла, як і рішення суду, мас складатися з чотирьох частин, у ній зазначають:

час і місце її постановления; прізвище та ініціали судді
(суддів — за колегіального розгляду); прізвище та ініціали
секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін
та інших осіб, які брали учасгь у справі; предмет позовних
вимог (вступна частина);

суть питання, що вирішується ухвалою (описова);

мошви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керував
ся суд, постановляючи ухвалу (мотивувальна);

висновки суду; строк і порядок набрання ухвалою законної
сили та її оскарження (резолютивна).

До протокольних ухвал ставляться вимоги тільки щодо наявності мотивувальної та резолютивної частин, оскільки інша інформація міститься у самому журналі судового засідання, до якого й заносяться такі ухвали.

Ухвала, яка мас силу виконавчого документа (наприклад, про визнання мирової угоди, про забезпечення позову та ін.), повинна відповідати додатковим вимогам, встановленим ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження".

Особливим видом ухвал суду с окремі ухвали (ст. 211 ЦПК), що постановляються у випадках, якщо суд під час розгляду справи виявив порушення закону і встановив причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала направляється відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов.

Про вжиті заходи мас бути повідомлено суд, який постами вив окрему ухвалу протягом місяця і дня її надходження Ча-пншення окремої ухвали суду без розі ляду відповідною службовою особою або невжиття чаходін і подо усунення зазначених у ній порушень икону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу тягнуть за собою відповідальність згідно зі ,,1856 КпАП.

75. Заочний розгляд цивільної справи: поняття та особливості.

В деяких випадках, якщо відповідач не з'являється у судове засідання, суду необхідно вирішити питання про відкладення розгляду справи або розгляд справи ta його відсутності. Це шкодить оперативності розгляду справи, а також формуванню повної доказової бази та встановленню дійсних обставин справи.

Для уникнення таких негативних явищ цивільний процесуальний закон допускає заочний розгляд справи. Найменування цієї форми судового розпишу вказує на заочність для відповідача, оскільки позивач у такій справі мас бути присутній у судовому засіданні. Положення про можливість ухвалення заочного рішення та його виконання повинні спонукати відповідача до з'явлення до суду й недопущення зловживання правом брати участь у судових засіданнях.

Закон передбачає дві умови для заочного розгляду справи. По-перше, якщо відповідач не з'явився у судове засідання, причому він був належним чином повідомлений про це, або не з'явився з причин, які визнані судом неповажними (ст. 169 ЦПК). Якщо у справі бере участь декілька відповідачів, то заочний розгляд справи можливий тільки у випадку нез'явлення усіх співвідповідачів. За відсутності у справі відомостей при кручення повідомлення про судове засідання заочний судовий розгляд також відбутися не може. Заочний розгляд справи може відбуватися також, якщо відповідач залишить залу судового засідання до ухвалення рішення у справі. Другою умовою є позивача (усіх співпозивачів) на заочний розгляд справи. Процесуальний порядок розгляду справи визначений ст.ст. 224-233 ЩІК.

Отже, точний розгляд справи — це форма судового роз-

ітсііиппї справи   іа відсутності відповідача,  який не

Ґніт >і пі і повелених причин, і наданням йому права

звернутися h заявою про перегляд рішення по справі судам

який а ті;

Заочний розгляд справи не є самостійною формою розгляду
та вирішення спору про прано цивільне, адже пі ія іі>>

го іастосування з'ясовуються, як правило, у підготовчій частині судового засідання. Тому головуючий, у випадку нсянки відповідача, запитавши згоди позивача та вислухавши думку інших осіб, які беруть участь у справі, з приводу заочного розгляду справи, постановляє і цього питання ухвалу.

Безпосередній розгляд спраші та ухвалення рішення відбуваються за загальнії ми правилами з винятками і доповненнями, встановленими законом на випадок відсутності у судовому засіданні відповідача. Суд заслуховує пояснення позивача та інших осіб, які беруть участь у справі, досліджує усі докази, в тому числі може заслуховувані і досліджувати письмові пояснення відповідача щодо заявлених вимог відповідно до ч. 2 ст. 173 ЦІЖ

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, виходячи із заявлених позовних вимог та на підставі доказів, які подані чи повідомлення про які були подані до або під час попереднього судовою засідання.

Особливість заочного розгляду цивільної справи поляг» в тому, що в його рамках неможливою с зміна позивачем предмета або підстави позову, розміру позовних вимог (ст. 224 ЦІІК) Неможливим видасться також прийняття та дослідження судом інших доказів, незважаючи main на поважні причини несвос масності їх подання до суду. Цс не означає, що права позивача обмежені, адже якщо він бажає скористатися такими правами, суд зобов'язаний відкласти розгляд у справі для забезпечення явки відповідача.

76. Поняття та особливості наказного провадження. Судовий наказ як особлива форма судового рішення.

Наказне провадження с новим видом провадження, що лосі не був притаманний українському цивільному процесу. Подібним до судового наказу раніше було винесення постанови суду про стягнення аліментів відповідно до ст. 83 КпШС у редакції Указу Президії Верховної Ради УРСР від 1 березня 1985 р.

Наказне провадження — це спрощений пил провадження у справах за вимогми, які мають очевидно достовірний характер. Його ще можім наша і и иснрогокольним, оскільки хід провадження не фіксується у протоколах чи інших процесуальних документах (журналі судового засідання чи ін)

Цеп вид провадження не свідчить про відсутність спірних правовідносин між сторонами, а про те, що в силу очевидності права вимоги заявника виключають спір про наявність самого права. Справи наказного провадження виділені законом з огляду на вимогу процесуальної економії, тобто, деякі справи дозволено розглядати відмінним від загальної цивільної процесуальної форми шляхом.

Справи, які належать до наказного провадження, порядок їх розгляду, видачі та скасування судового наказу визначені ст.ст. 95-106 ЦПК.

Предметом розгляду у справах наказного провадження є вимоги:

які грунтуються на пракочиїи, вчиненому у письмовій формі;

про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові
суми заробітної плати;

про компенсацію витрат на проведення розшуку відповіда
ча, боржника, дитини або транспортних засобів боржника
(ст. 96 ЦПК).

Цеп перелік не і вичерпний і може бути розширений законом.

Особами, які перуть участь у справі, у наказному провадженні і заявник та заінтересовані особи, а також їхні представиш. Не виключається можливість участі у процесі органів та осіб, ви іначених ст. 45 ЩІК. Заявником виступає особа, що звертається до суду і і заявою про видачу судового наказу і якій належпіь право вимоїн, що с предметом судового вирішення, — стягувач. іаінтересониною є особа, з якої слід с і ні пути грошові кошти чи витребувати майно для погашення вимоги заявника, — боржник

Вирішення справи у порядку наказного провадження відбувається у формі видачі судового наказу — судового рішення особливої форми, що відповідно до ст. 95 ЦПК є виконавчим документом і підлягає никои,шию за правилами, встановленими законодавством про виконавче провадження,

Отже, накате провадження — це вид провадження у цивільному судочинстві, за якого судом вирішується справа про стягненим t боржника на підставі судового наказу грошових коштів або витребування майна на користь особи, яка мас право вимоги без проведення судового засідання.

77. Розгляд справи у порядку наказного провадження.

Для видачі судового наказу до суду подасися заява, зміст, форма та порядок подання якої визначені загальними правилами З доповненнями та ниияіками, обумовленими особливостями провадження, "іаява, підписана заявником чи його представником, поласться у письмовій формі з додаванням копій за числом боржників, а також з документами, що підтверджують вн-моіи заявника.

{.і містом заява про видачу судового наказу згідно з ст. 98 ЦПК ма< місінні:

найменування суду, в який подасться заява;

ім'я (найменування) заявника та боржника, а також  ім'я
(найменування) представника заявника, якщо заява подасть
ся представником, їхнє місце проживання або місцезнахо
дження;

вимоги заявника і обставини, на яких вони грунтуються;

4) вартість майна у разі його витребування;

Заява оплачується судовим збором у розмірі 50% ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження

Після отримання заяви про видачу судового наказу суд може винести одне із таких рішень:

повернути заяву про видачу судового наказу;

відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу;

видати судовий наказ.

Повертається заява про видачу судового наказу у разі, якщо вона не відповідає вимогам щодо змісту та форми, порядку подання, оплати судового збору і заявник не усунув вказаних недоліків у строк, встановлений судом у порядку ст. 121 ЦПК. Така ухвала відповідно до ст. 101 ЦПК не перешкоджає повторному зверненню до суду із такою самою заявою.

Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу, якщо вимога, що міститься у заяві, не належить до таких, за якими може бути видано судовий наказ. Підставою для відмови у прийнятті заяви с також наявність спору про право, який випливає із заяви та документів, поданих до суду, тобто, немає очевидное 11 вимоги, пред'явленої до суду. Наприклад, є

НеДОЛІКИ ЗМІСТУ ЧИ форМИ ВЧИИСНОГО у ПИСЬМОВІЙ формі  прано-

чину, за яким пред'являється вимога про видачу судового наказу.

Про відмову у прийнятті заяви суддя постановляє ухвалу (ст. 100 ЦПК), яка унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. У цьому випадку заінтересована особа не позбавлена права звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів у загальному порядку. Якщо у прийнятті заяви (видачі судового наказу) відмовлено, судовий збір не повертається і може зараховуватися у подальшому при поданні заяви у позовному провадженні (ст. 99 ЦПК).

У разі прийняття заяви суд відповідно до ст. 102 ЦПК у 3-денний строк видає судовий наказ.

78. Окреме провадження: загальна характеристика.

Потреба захисту прав та охоронюваних законом інтересів ви-иикаг не тільки у разі, якщо вони порушуються чи оспорюються. Інколи необхідно встановити такі обставини, що є лише підставою для здійснення суб'єктивних прав. Особа, що мас певне право, не може його здійснити через те, що факти, які це право підтверджують, не є очевидними і потребують перевірки та підтвердження відповідними доказами. Тому у цивільному процесі існує такий вид судочинства, який дозволяє заінтересованій особі встановлювати у судовому порядку юридичні факти для подальшого здійснення відповідних суб'єктивних прав та реалізації! охоронюваних законом інтересів, — окреме провадження.

Відповідно до ст. 234 ЦПК окремим провадженням ви-знасться вид иепозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих нелшішових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Справи окремого провадження, що становлять цивільну юрисдикцію суду, слід поділити на три групи. По-перше, це справи, порядок розгляду та вирішення яких визначений цивільним процесуальним законодавством, тобто справи про:

обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання
фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієз
датності фізичної особи;

падання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошен
ня її померлою;

усиновлених.

встановлення фактів, що мають юридичне значення.

відновленим прав на трачені цінні напери на пред'явника
та векселі;

передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну влас
ність;

визнаній спадщини відумерлою;

надання особі психіатричної допомоги н примусовому по
рядку;

обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

розкриття банком інформації, яка містин, банківську таєм
ницю, щодо юридичних та фі нічних осіб.

До другої групи належать справи, які тільки поіменовані ЦПК, однак особливості їх розгляду визначені іншими актами законодавства. Такими ( справи про надання права на шлюб (сі. 23 СК);

розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке мас дітей (ст. 109 СК);

поновленні шлюбу після його розірвання (ет. 117 СК);

встановлення режиму окремого проживання за заявою под
ружжя (сі. 119 СК).

До третьої ірупи можуть бути віднесені справи, що можуть розглядатися у порядку окремого провадження, нкшо вони віднесені актами законодавства до цивільної юрисдикції (сі*. 234 ЦПК). Наприклад, призначення опікуна чи піклувальника (ст. 63 ЦК).

Відповідно до НОВІТНЬОГО цивільного процесуального законодавства із категорій справ окремого провадженні вилучено справи за заявами про встановлення неправильностей у актах іромадянського (нині — цивільного) стану, а також справи про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні. Відповідно до перехідних та прикінцевих положені. ЦПК, скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані до набрання чинності ЦПК 2004 р. відповідно до глави 39 ЦПК 1963 p., розглядаються за правилами позовного провадження. Заяви у справах щодо підмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести виправлення в актовий запис цивільного стану, подані до набрання чинності ЦПК за правилами, встановленими главою 36 ЦПК 1963 p., розглядаються у порядку, встановленому законодавством про адміністративне судочинство.

Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження мас свої, лише їй властиві особливості.

Ознакою окремого провадження с, насамперед, його несумісність зі спором про право. Якщо в ході розгляду справи виявиться, що предметом судового розгляду с спір про право, суд мас залишити заяву без розгляду (якщо справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства) або закрити иро-ввджеюя у справі, якщо предметом судового розгляду і вирішення випиться спір про право адміністративне або господарське, які можуть бути предметом розгляду у порядку відповідно адміністративної чи господарської судових юрисдикцій.

У порядку окремого провадження розглядає вимоги про встановлення певних обставин — юридичних фактів, зміну правового статусу фізичної особи або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутністю котрих закон пов'язує виникнення, зміну або припинення суб'єкіивних майнових та особистих немайнових прав.

Ще однією важливою ознакою цього виду провадження с відсутність сторін її протилежними Інтересами. Тобто, між сторонами не існує відносин напруженого характеру. Ці відносини мають специфічний характер — не спору про право, а спору про стан, факт, обставину. Відсутність правового спору і сторін в окремому провадженні робить неможливим пред'явлення зустрічного позову, заміну сторони, укладення мирової угоди, звернення до третейського суду і т. ін. Водночас не виключена можливість спільного звернення до суду кількох осіб, пов'язаних між собою спільними пі і еросами (процесуальна співучасть). Особи, права та обов'язки яких зачіпає рішення суду, мають брати участь у справі як заінтересовані особи, що дас їм можливість повноцінно отримати правовий статус сторони у процесі.

В окремому провадженні по-особпивому виявляється дія низки принципів цивільного процесу (диснозитивності, змагальності, одноособовості та колегіальності розгляду цивільної справи, процесуальної рівності та ін.). Зокрема, визначені пп. І, 3, 4, 9, 10 ст. 234 ЦПК справи порядком окремого провадження розглядаються колегіально у складі одного судді та двох народних засідателів.

Суд зобов'язаний вживати заходів щодо всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин справи, тому він може за власною ініціативою витребувати необхідні докази, шо не с притаманним іншим видам проваджень у цивільному процесі.

Отже, розгляд справ окремого провадження судом пов'язаний зі здійсненням, так би мовити, "судового управління" у випадках, коли законодавець покладає на суд здійснення непритаманної йому функції установлення тих чи інших обставин без розв'язання спору про прано. При цьому законодавець виходить із доцільності такого вирішення, нокладаючи встановлення юридичних фактів на суд, який мас особливий правовий статус суб'єкта судової влади, та поширюючи на процедуру розгляду цих справ форму цивільного судочинства.

79. Загальні правила розгляду та вирішення справ окремого провадження.

Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника та заінтересованих осіб. Тому вирізняльною ознакою справ окремого провадження є те, шо заяву може бу пі подано певним визначеним законом колом осіб (заявників), тим часом як у позовному провадженні це може зробити будь-яка особа, чиї права і охоронювані законом інтереси ймовірно порушені. Заявником іменусгься фізична чи юридична особа, в інтересах якої відкрито провадження у справі. У такій якості можуть виступати різноманітні групи фізичних та юридичних осіб залежно від конкретної категорії справ окремого провадження. Коло заявників за певними категоріями справ окремого провадження визначається шляхом:

— вказівки у заяві мети звернення до суду (у справах про встановлення фактів, які мають юридичне значення, справи про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою);

встановлення вичерпного переліку осіб, за заявою яких мо
же бути відкрито провадження у справі (справи про уси
новлення, про обмеження фізичної особи у дієздатності чи
визнання недієздатною);

з'ясування  визначення  наявності  певної іншої юридичної
заінтересованості у справі (справи про відновлення прав на
втрачені цінні напери на пред'явника та векселі).

У будь-якому разі заявник перед зверненням до суду мас обґрунтувати свою заінтересованість у конкретній справі.

Всіх інших осіб, які беруть участь у справі, закон визначає як заінтересованих осіб. Це поняття мас узагальнюючий характер і охоплює усіх осіб, права та законні інтереси яких у тій чи іншій мірі зачіпатимуться ухваленим у справі рішенням. Заінтересовані особи можугь бути залучені до участі у справі за ініціативою суду, а також вступити у процес за власною ініціативою. Оскільки в таких справах відсутні сторони, то не може бумі іі третіх осіб.

Зважаючи на тс, що відкриття провадження у справі порядком окремого провадження ідійснюється шляхом подання заяви, то відсутні І процесуальні інститут, нерозривно пов'язані із позовом. Зокрема, в окремому провадженні неможливими є відмова від позову, витання позову, укладення мирової угоди, зміна предмета та підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, вихід за межі заявлених вимог. Спра-ви окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду та закриті у зв'язку з укладенням мирової

угоди.

Водночас можливою с відмова від заяви, а в окремих випадках — зміна її предмета та підстави (наприклад справи про обмеження фізичної особи у дієздатності та визнання особи недієздатною). Однак ці дії слід розілядати тільки як розпорядження процесуальними правами

За загальним правилом, судові витрати, понесені сторонами при розгляді справи порядком окремого провадження, не відшкодовуються. При зверненні до суду необхідно подати документи про сплату судового збору1 та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, крім випадків, встановлених ст. 81 ЦПК.

В основу порядку розгляду та вирішення справ окремого провадження покладені загальні правила цивільною судочинства, тобто правила позовного провадження. Оскільки справам окремого провадження притаманні особливості, шо характеризують провадження в цілому та кожну категорію справ окремо, то загальні правила цивільного судочинства застосовуються з певними винятками та доповненнями.

Таким чином, принадження по кожній справі, шо віднесена до окремого провадження, утворює певний синтез загальних правил цивільного судочинства, правил, що притаманні окремому провадженні в цілому, а також тих, що характеризують виключно певну категорію справ. Специфіка провадження по кожній категорії справ регулюється шляхом визначення процесуальних винятків та доповнень до загального порядку розгляду справ.

В окремому провадженні діє багато положень, притаманних позовному провадженню. Загальними с вимоги, шо пред'являються до відкриття провадження у справі, його підготовки, судового розгляду, доказів і доказування, ухвалюваного по справі рішення, а також перегляду постановлених у справі судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку і г. ш

Рішення суду у справах окремого принадження не підлягають примусовому виконанню, але мають загальнообов'язковий характер (ст. 14 ЦПК). Вони реалізуються шляхом оформлення майнових або особистих нсмайнових прав громадян, а саме: видачею свідоцтва про право власності; виправленням, поновленням чи анулюванням запису актів цивільного стану тощо.

80. Розгляд судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи.

Цивільна дієздатність с важливою складовою нравосуб'єктнос-ті фізичної особи, шо дозволяє їй виступати учасником цивільних відносин у повній мірі, своїми діями набувати цивільних прав та виконувати цивільні обов'язки. В окремих випадках, визначених актами цивільного законодавства, особа може бути обмежена у дієздатності або взагалі визнана недієздатною. Зокрема, відповідно до ст. 36 ЦК суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керуваїи ними. Також підставами для обмеження фізичної особи у дієздатності є зловживання нею спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, внаслідок чого особа станин. себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Згідно зі ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якшо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними

Предметом судової діяльності є безпосереднє визначення наявності підстав для встановлення нікого правового стану фізичної особи, як обмеження у дієздатності чи визнанні її недієздатною.

Правом на звернення у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності наділені члени її сім'ї, орган опіки та піклування, наркологічні та психіатричні заклади. Заяву про обмеження права неповнолітньої особи САМОСТІЙНО розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або про позбавленим її цього права може буї и подано батьками (усиновлювачами). піклувальниками, органом опіки іа піклування. Із заявою про визнання фізичної особи недієздатною можуть звернутися члени її сім'ї, близькі родичі, незалежно від їх спільного проживання, орган опіки та піклування, психіатричний заклад (ст. 237 ЦПК).

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої, чи визнання фізичної особи недієздатною подасться до суду за місцем проживання цієї особи (ст. 236 ЦПК), а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі — за місцем знаходження цього закладу.

Така заява повинна містити чаїначення обставин, що свідчать про психічний розлад чи підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, в скрутне матеріальне становище. У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або про позбавлений її цього мають бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки реалізацій цього права для неповнолітнього. Заява про визнання фізичної' особи недієздатною має містити виклад обставин, що свідчать про хронічний, стійкий психічний роч.іад. внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій і а (або) керувати ними.

При підготовці справи до судового розгляду за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначається судово-психіатрнчна експертиза. Якщо таких даних немає, то експертиза не проводиться, а ухвалюється рішення про відмову у задоволенні поданої до суду заяви.

Відповідно до ст. 240 ЦПК справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням сгану її здоров'я.

Рішення суду про обмеження цивільної дісздатності фінічної особи (у тому числі про обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздатною після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. Таке рішення г підставою для призначення фізичній особі, обмеженій у цивільній дісздатності, піклувальника, а недієздатній фізичній особі — опікуна.

За загальним правилом, суд, який ухвалив рішення, не має права його змінити чи скасувати. Однак у зв'язку зі специфікою справ окремого провадження взагалі та справ про обмеження фізичної особи у дісздатності чи визнання фізичної особи недієздатною зокрема, таке рішення суду може бути скасоване. Пояснюється цс особливістю повноважень суду при розгляді таких справ. У цьому разі розглядається питання не про наявність чи відсутність підстав для обмеження у дісздатності чи визнання недієздатною, а про те, чи існують підстави для поновлення такої особи у дієздатності. Тому і йдеться про те, що суд не переглядає власного рішення. V разі ж виникнення сумніву щодо законності та (або) обгрунтованості ухваленого рішення суду, не постає питання про поновлення у дієздатності, а має відбуватися перегляд рішення суду в апеляційному, касаційному порядку чи у зв'язку з винятковими обставинами в порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством.

Законом визначене коло заявників, наділених законом, правом на звернення до суду із заявою про поновлення фізичної особи у дієздатності. У справах про обмеження фізичної особи у дісздатності це може відбуватися за заявою самої фізично! особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування (ст. 38 ЦК). У справах про визнання фізичної особи недієздатною заявниками можуть бути опікун або органи опіки іа піклуиання (ст. 42 ЦК). Тобто, в останньому випадку не визнається право на звернення до суду за фізичною особою, яка визнана судом недієздатною.

У випадку скасування рішення суду про визнання особи недієздатною, а також про обмеження у дісздатності, коли підставою для нього була наявність психічного розладу, обов'язковим є проведення судово-исихіатричної експертизи, яка мас засвідчити значне поліпшення стану здоров'я фізичної особи або видужання (и. 7 Постанови Пленуму Верховною Суду України Ns 3 від 28 березня 1972 р. "Про судову практику в справах про иизиання іромадянина обмежено дії їда і ним чи недієздатним").

Рішення сулу після набрання ним законної сили надсилається орі-ану опіки та піклування, ноно є підставою для зняття встановлених над фізичною особою опіки чи піклування

81. Розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.

Надання фізичній особі повного обсягу цивільної дісздатності (емансипація) є новим інститутом у цивільному праві. Відповідно до ст. 35 ЦК надання повного обсягу цивільної дісздатності до досягнення повноліття чи до одруження можливо у разі: якщо неповнолітня особа, яка досягла шістнадцяти років, працює за трудовим договором, а також якщо неповнолітня особа записана матір'ю або батьком дитини. Набуття повного обсягу цивільної дісздатності здійснюється на підставі рішення органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлкшлчіи) або піклувальники Тільки у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Процесуальний порядок розгляду та вирішення пит категорії справ визначенні! ст.ст. 242-245 ЦК.

Ще однією підставою для надання повного обсягу дієздатності с бажання фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років, займатися підітри* мшшькою діяльністю, однак у цьому разі ЦК не передбачає можливості надання повного обсягу цивільної дієздатності у судовому порядку.

Предмаюм судової діяіьності в цін категорії справ є встановлення підстав для надання неповнолітній фізичній особі повного обсягу дієздатності, визначення відповідності встановлення нового правового стану інтересам самої особи, якщо ба-П.КИ (усиновлювачі), піклувальник не дають згоди на емансипацію.

Право на звернення до суду MM сіма неповнолітня особа, причому в її інтересах може звернутися представник, якого особа уповноважила. Ним фактично не може виступати законний нредсіанник, остым братиме участь у справі як заінтересована особа, адже ця категорія справ саме стосується припинення такого представництва.

Заява подається до суду за місцем проживання неповнолітньої особи (ст. 242 ЩІК, ст. 29 ЦК) і ма< містиш лапі про те, що особа працює за трудовим договором або є матір'ю чи батьком відповідно до актового запису цивільного стану. Заява оплачується судовим збором.

Справа розглядається у судовому засіданні за участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника Обов'язковою с участь представників органів опіки і піклування (ст. 244 ЦПК).

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення. Якщо буде встановлено, що надання повного обсягу дієздатності неповнолітній фізичній особі відповідає її інтересам, а також за наївності встановлених законом підстав, суд ухвалює рішення про задоволення вимоги. У цьому разі повного обсягу дієздатності особа набуває після набрання рішенням суду законної сили. Рішення суду видасться заявникові, а також пал снлаї гься органові опіки і піклування, зокрема для зняття піклування.

82. Розгляд судом справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Чинне цивільне процесуальне законодавство передбачає мож-шшісіь зміни правового стану осіб шляхом визнання їх безше-но відсутніми або оголошення померлими в судовому иоряд ку. Безвісна відсутність громадян може бути пов'язана із сти-чіііннм лихом, нещасними випадками та будь-якими іншими обставинами. Відсутність фізичної особи у місці постійного проживання або переважною перебування, а також відсутність відомостей про це притом тривалого часу створює невизначеність у тих або інших правовідносинах для певного кола осіб, що перешкоджає здійсненню ними суб'єктивних прав. У зв'язку з необхідністю захисту інтересів осіб, які перебувають у певних правовідносинах з особою, щодо якої тривалий час немає відомостей в місці її проживання, виникає потреба у зміні правового стану такої особи.

Підсудність справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою встановлена законом З урахуванням інтересів фізичних і юридичних осіб, здійснення суб"єктивних прав та виконання обов'язків яких залежить від рішення суду по справі. Ці справи розглядаються судом за місцем проживання або знаходження заявника. Місцем проживання визнається тс місце, де фізична особа постійно або переважно проживає. Місцем прожинання фізичної особи у віці від 10 до 14 років, або осіб, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їхніх батьків (усиновителів) або опікунів (ст. 29 ЦК). Місцем знаходження юридичної особи визнається місце її державної реєстрації (ст. 93 ЦК).

У ЦПК не іаліачено, хто саме може шерпу іися до суду з вимогою про ви знання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення П померлою. При вирішенні питання про суб'єкт звернення слід застосовувати ст. 4 ЦПК, відповідно до якої справа в суді може бути порушена особою, яка мас заінтересо-ианіеп. у і.міііі правового стану відсутньої особи.

Заява по справі про пишання громадянина безвісно відсутнім або оголошення Кого померлим мас відповідати загальним вимогам, закріп кпим сі IIі» ЦПК. Вона подається у письмовій формі та мас містити: назву суду, до якого подасться заява; точну назву заявника, його місце проживання або знахо і ня, а також назву представника заявника, коли ним порушується справа; чітко сформульовану вимогу, з якою звертається до суду заявник; виклад обставин, якими заявник обірун-товус свої вимнім, та зазначення доказів, що підтверджують ці вимоги, а також підпис заявника або його представника із за-ін.іменням часу подання заяви.

Обставинами, які обґрун говують заявлені вимоги, є: невідомість перебування відсутнього іромадянина; неможливість усупути цю невідомість; тривалість безвісної відсутності; події, що заірожували смертю або дають підставу припуска і и tani-бель фома;іянина від певного нещасного випадку. Крім зазначених обставин у заяві обов'язково слід вказати, з якою метою заявник просить визнати громадянина безвісно відсутнім або оголосити його померлим. До заяви додаються документи про сплату судового збору та втрат на інформаційно-технічне забезпечення судового розгляду справи.

В ході підготовки до розгляду справ про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим суддя повинен встановити осіб (родичів, співробітників та інших), які можуть дати відомості про відсутнього, а також запитати відповідні організації за останнім місцем його роботи про наявність відомостей щодо відсутнього. Суддя має також визначити коло осіб, які заінтересовані в розгляді справи, та з'ясу-ііаіи їхнє процесуальне становище, допустити або залучити їх до участі в процесі та повідомити нро місце і час розгляду справи. Коло таких осіб зумовлюється мстою, з якою заявникові необхідно визнані громадянина безвісно відсутнім або оголосити ного померлим. Як МШтерооомнІ особи можуть німій участь у справі члени родини шинника та інші особи, що мають право на одержання пенсії у зв'язку з втратою годувальника, якщо справа порушена з метою призначення пенсії заявникові або його дням

Відповідно до ст. 248 ЦПК сул нри відкрити провадження у справі вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над млином фізичної особи, місце перебування якої невідоме, якщо такої не встановлено. Безпосередньо дії, спрямовані на опіку над майном, здійснюються згідно із ст. 44 ЦК нотаріусом у порядку, встановленому ЦК, Законом України "Про нотаріат" та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Справи розглядаються у відкритому судовому засіданні з участю заяшшка та шішсрссованпх осіб, а також свідків та інших осіб, які сприяють здійсненню правосуддя.

Суд мас відмовити у задоволенні заяви, якщо буде встановлено місце перебування громадянина, щодо якого вирішується ниіанни про визнання його померлим, так само як і в разі, якщо буде з'ясовано, що строк невідомості місця перебування іромадяпина не відповідає зазначеному в законі.

У резолютивній часіині рішення про задоволення заяви зазначаються не гільп дані про особу людини, яка визнається безвісно відсутньою чи оголошується померлою, але і початок безвісної відсутності або день смерті такої фізичної особи, які шгшачаються відповідно до правил, встановлених законом. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про відсутнього, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, цю йдо за тим, в якому були одержані останні відомості про нього, а за неможливості встановити цей місяць — 1 січня наступного року (ст. 43 ЦК). Днем смерті іромадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання законної сили рішенням суду. У разі оголошення померлим іромадянина, який пропан без вісті за обстанин, що заірожували смертю або даюіь ніде шву припускати ного загибель від певного нещасного ии палку, суд може визнати днем смерті цього іромадянина день його гаданої загибелі (ст. 46 ЦК).

Після того, як рішення про оголошення іромадянина померлим набере законної сили, суд обов'язково повинен надіслати його копії органу реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті іромадянина, а також до нотаріальної контори або органу, що вчиняє нотаріальні дії щодо охорони спадкового майна (ст. 249 ЦПК).

Рішення, яке набрало законної сили, породжує певні нраво-ш наслідки: у непрацездатних членів сім'ї виникає право па пенсію; подружжя такої особи мас право розірвати шлюб у спрощеному порядку; з'являється можливість усиновлювати дней без згоди відсутнього та ін.

Визнаній особи безвісно відсутньою має умовний характер, спричинений нсішіначсшсію цивільних га інших відносин за учасгю відсутньої особи. Тому у разі, якщо фізична особа, щодо якої ухвалено рішення суду про ви знання її безвісно відсутньою, з'явилась, рішення суду скасовується.

Відповідно до сг. 250 ЦПК у разі одержання заяви про появу фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою чи оголошено померлою, або відомостей про місце перебування цієї особи, суд за місцем перебування особи або суд, який ухвалив рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, призначає справу до слухання за участю цієї особи, заявника і а інших заінтересованих осіб і скасовує свое рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Із заявою про скасування рішення суду може звернутися безпосередньо особа, щодо якої ухвалене рішення, та інші заінтересовані особи, що потерпають від її відсутності.

83. Розгляд судом справ про усиновлення.

Судовий порядок усиновлення с порівняно новим інститутом, що запроваджений Законом України "Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 30 січня 1996 р., а у процесуальному законодавстві відповідно — Законом України "Про внесення доповнень до Цивільного процесуального кодексу України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про внесення ЗМІН і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України" (зміни щодо порядку усиновлення дітей)" від 12 липня 1996 р. Введеним цих норм зумовлене необхідністю всебічного забезпечення інтересів дитини іа законності усиновлення.

Підстави, порядок усиновлення та процесуальні питаним, пов'язані із розглядом та вирішенням відповідних справ визначаються гл. 18 СК та ст.ст. 251-255 ЦПК.

Предметам судової діяльності є перевірка підстав ировс-леїшм усиновлення, його відповідність інтересам самої особи щодо забезпечення стабільних га ілрмонійних умов її життя, а також відсутність порушення інтересів інших осіб. Суд встановлює також згоду усиновлюваного, адже відповідно до ст. 218 СК згода дитини на її усиновлення дасться у формі, яка відповідає її вікові.

Право па іверіїсніїя мають особи, які бажають усиновити особу. Заява до суду може подаватися особисто однією особою або подружжям (спільна заява), але не через представника.

Крім загальних вимог, визначених ст. 119 ЦПК, заява має містім: ім'я, місце прожинання 'шинника, а також прізвище, ім'я, по батькові, вік уенновлюваної лишни, її місце прожинання, відомості про стан здоров'я. Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, но батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір'ю або батьком дитини.

До заяви додаються такі документи — копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це

другого з подружжя, засвідчена нотаріально, — при усиновленні дитини одним із подружжя;

медичний висновок про стан здоров'я заявника.

довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або
копія декларації про доходи;

документ, що підтверджує право власності або користуван
ня жилим приміщенням.

До заяви громадян України про усиновлення ли і йми. яка є іромалянином іншої держави, крім цього, додаються згода законного представника дитини іа зі ода компетентного органу держави, громадянином якої г дитина.

До заяви про усиновлення дитини особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземцями додаюгься дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади та висновок компетентного органу відповідної держаки про умови їх життя і можливість бути уенновлювачами, дозвіл компетентного органу відповідної держави на в'їзд усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави, зобов'язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування і дім иною. Відповідно до ст. 252 ЦПК усі документи, складені іноземною мовою, мають бути леї-алізовані у встановленому порядку, перекладені українською мовою і нотаріально засвідчені.

У разі усиновлення повнолицьої особи заява має містині ім'я, місце прожинання заявника, а також прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про сган здоров'я дитини, а також дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування. До заяви мають бути додані: копія свідоцтва про шлюб, письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, — при усиновленні дитини одним із подружжя, а також згода особи на усиновлення.

При підготовці справи до розгляду суддя вирішує питання про участь у справі відповідного органу опіки і піклування, а у справах за заявами іноземних громадян — Центру з усиновлення дітей Міністерства освіїн і науки України. Участь органів опіки та піклування у справах про усиновлення дітей справ є обов'язковою (ст. 19 СК, сі. 254 ЦПК), вони мають надати суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

До висновку органу опіки та піклування додаються: акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання; свідоцтво про народження дитини; медичний висновок про стан здоров'я дигини, про її фізичний і розумовий розвиток; у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення (ст. 253 ЩІК)

Справа про усиновлення розглядається судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або повнолітньої особи, колегіально у складі одного судді та двох народних засідателів. Для забезпечення таємниці усиновлення за клопотанням заявника (заявників) проводнться закритий судовий розгляд.

Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов'язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, u також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення, і викликом заінтересованих осіб. При усиновленні ііовно.ш-ньої особи обов'язковою г участь заявника (заявників) та усиновлюваної особи (ст. 224 СК).

За результатами розгляду справи сул ухвалює рішення, врахувавши обставини, що мають істотне шачсшія, зокрема:

стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бекас
усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання,
ставлення до виховання дитини;

мотиви, з яких особа бажає усиновити дитину;

мотиви того, чому другий із подружжя не бажас бути уси-
новлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про
усиновлення;

взасмовідповідність особи, яка бажас усиновиш дитину, та
дитини, а також як довго ця особа опікується дитиною;

особу дитини та стан її здоров'я;

ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.

Ухвалене рішення проголошується публічно, за винятком проведення закритого судового розгляду. За клопотанням заявника (заявників) суд може зміни їм ім'я, прізвище, по батькові, дату та місце народження усиновлюваної дитини, «анис усино-влювачів батьками. Судові витрати покладаються на заявника (заявників).

З моменту набрання рішенням законної сили у загальному порядку усиновлення вважається таким, що відбулося. Однак законом встановлено, що до цього моменту воно може бути скасоване судом, який ного ухвалив згідно зі ст. 255 ЦПК. Це допускається у разі:

відкликання батьками дитини своєї згоди на усиновлення.
У такому разі суд поновлює розгляд справи і може відмо
вити в усиновленні на цій шле міч.

відкликання заяви про усиновлення після ухвалення рішен
ня про усиновлення. За цієї обставини заява залишається
без розгляду, що не перешкоджає заявникові (заявникам)
звернутися до суду у загальному порядку в подальшому.

Рішення суду, що набрало законної сили, надсилається органу опіки та піклування, а у разі усиновлення іноземними громадянами — також Центру з усиновлення дітей.

Справи про скасування усиновлення та визнання його недійсним вирішуються судом у порядку позовного провадження.

84. Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав іромадян. Проте не завжди той чи інший факт, що мас юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом у зв'язку з його втратою, знищенням архівів тощо. Тому закон передбачає судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення за таких умов:

а) факти, що піл.іяіаюіь встановленню, повинні мати юридич
не значення, тобто від них мають залежати виникнення,
зміна або припинення особистих чи майнових прав грома
дян;

б) чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх
встановлення;

в) у заявника немає іншої можливості одержати або відновити
загублений чи знищений документ, який посвідчує факт,
що має юридичне значення.

г) встановлення факту не пов'язується з наступним вирішен
ням спору про право.

За правилами про підсудність справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються судами за місцем проживання заявника (ст. 257 ЦПК).

Заявниками у іаких справах можуть буї и фізичні особи, які заінтересовані у встановленні певних фалів, оскільки від цього залежить можливість реалізації їхніх еуб'скіивинх прав.

Ст. 256 ЦПК містить перелік фактів, які можуть буїи встановлені в судовому порядку, а саме:

родинних відносин між фізичними особами.

перебування фізичної особи на утриманні;

каліцтва, якщо це потрібно ,%чя призначення пенсії або одер
жаним допомоги по загальнообов'язковому державному со
ціальному страхуванню;

реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу,

належності правовстановлюючих документів особі, прізви
ще, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що за
значені в документі,  по збії^ються з ім'ям, по батькові,
прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначе
ним у свідоцтві про народження або в паспорті;

народження особи в певний час у разі неможливості реєст
рації органом державної реєстрації актів цивільною етану
факту народження.

смерті особи в псиний час у разі неможливості регсіраші
органом державної реєстрації актів цивільного стану факіу
смерті.

Цей перелік не f вичерпним. Суд за визначених законом умов може встановлювати й інші факти, зокрема: визнаная і а реєстрацію батьківства, володіння будинком на праві власності, прийняття спадщини тощо.

Не розглядаються в судовому порядку заяви про встановлення належності до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування па фронті, у парій кінських загонах, одержаних поранень і контузій при виконанні обов'язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення навчального закладу і здобуття відповідної осипи, одержання урядових нагород тощо.

Не встановлююіься судом факт належності особі документів, що посвідчують особу громадянина (паспорта, військового квитка тощо). Поряд з тим, суди мають право розглядати справи про встановлення факти належності громадянам довідок про поранення, перебування в госпіталях у зв'язку з пораненням, повідомлень військкомаїів іа інших органів війсь кового управління про загибель або іііикіієння без вісти певних осіб у зв'язку з обе танинами носиною часу, також заповітів, страхових свідоцтв, полісів, ощадних книжок, трудової книжки та іншою документа про трудовий стаж, оскільки вони не належать до документів, які посвідчують особу.

Заява про встановлення факті, то мають юридичне значення, повинна відповідані вимогам, встановленим ст. 119 ЦПК щодо змісту і форми позовної заяви, а також спеціальним вимогам, які передбачені для ни і категорії справ. Важливе значення мас вимога про обов'язкове зазначення > заяві мети встановлення юридичною факту, оскільки вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи гагне ній правові наслідки. В заяві необхідно також вказати причини неможливості одержання або відновлення документі, що посвідчують цей факт, іа вказані докази його існування, "і урахуванням зазначеної в заяві мети, суд визначне коло осіб, які можуть бути залучені до участі у справі.

Рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, складається за загальними вимогами щодо судових рішень, однак його особливістю f те, що в резолютивній частині, крім висновку про задоволення заяви, суд чітко ви-іначаї, який факт встановлено та мету його встановлення. Рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах реєстрації акіів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює документів, що видають зазначені органи, а г лише підставою для їх одержання.

85. Розгляд судом справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі.

Чинне законодавство передбачає право громадян передавати на зберігання банкам та іншим фінансовим установам цінні папери та робите вклади без зазначення відомостей про вкладника (на пред'явника). Характерною ознакою цих паперів є те, що в них не вказано ім'я власника. Власником такого папера визнається особа, яка йою пред'явить до виконання, тому в рачі його втрати пред'явити Ного до виконання може будь-яка особа, котрій пін на законних підставах не належить. Те саме може відбуватися і з векселем.

і.імісі прав власника при втраті ним такого цінного папера може здійснюватися в судовому порядку. Якщо власник втраченого папера на пред'явника має, хю t Ного держателем, то витребування цього документа можливе шляхом пред'явлення позову. Коли ж особа, яка втратила цінний напір на пред'явника, не знас, хто с його держателем, захистити свої права та інтереси вона може в порядку окремого провадження, звернувшись до суду із заявою про визнання папера недійсним та про відновлення прав на втрачений цінний напір.

Відновлення прав на втрачені цінні напери на пред'явника та векселі у порядку окремого провадження можливе не тільки у разі втрати цих документів, а н тоді, коли документи втратили ознаки платіжності внаслідок неналежного їх зберігання або з інших причин (в ощадній книжці не зберігся запис номера рахунка, не повністю зберігся запис залишку вкладу тощо) і фінансова установа у зв'язку з цим відмовилася здійснити відповідну операцію).

Із заявою про відновлення прав на втрачений цінний папір на пред'явника мас право звернутися до суду особа, яка вважає себе його власником. Як заінтересована особа у справах ціп категорії виступає банк, який индав цінній папір, оскільки рішення сулу про визнання папера недійсним передбачає для нього певні обов'язки: видати заявникові вклад або цінний напір замість визнаного недійсним.

Справи про відновленим прав на втрачені цінні папери на пред'явника розглядаються судом за місцем знаходження установи, що видала цінний папір (емітента). Цс зумовлюється насамперед необхідністю при підготовці справи до розгляду найоперативніше забезпечити заяву шляхом заборони цій установі провадити будь-які операції за втраченим цінним папером. Якщо предметом розгляду є відновлення прав на втрачений вексель, то справа розглядається судом за місцем платежу за таким векселем.

Відповідно до ст. 261 ЦПК у заяві, яка подасться до суду, крім загальних вимог, встановлених ст. 119 ЦПК, маг бути зазначено: ім'я та місце проживання заявника, найменування та місцезнаходження юридичної особи - заявника; обставини, за яких втрачено цінний папір на пред'явника або вексель; повна і точна назва емітента втраченого цінного папера на пред'явника та його реквізити, а для векселя — вид, номер бланку, суму векселя, дату та місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця, інших відомих заявнику зобов'язаних за векселем осіб, а також першого векселедержателя. Підготовка до судового розгляду справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі за загальним правилом полягає у визначенні кола осіб, які мають брати участь у процесі, предмета доказування і обсягу доказів, необхідних для встановлення фактів, покладених в основу заявленої вимоги, у вжитті заходів для забезпечення своєчасної янки в судове засідання учасників процесу.

Підготовка справ цієї категорії мас певні особливості. Після одержання заяви суддя постановляє ухвалу про виклик держателя цінного папера до суду через публікацію в газеті. Крім того, суддя своею мотивованою ухвалою забороняє установі, яка видала цінний папір, провадити за ним будь-які операції.

Щодо векселя, то ст. 262 ЦПК встановлені певні особливості. Зокрема, якщо строк платежу за векселем не настав, ухвала, постановлена у ході підготовки справи до судового розгляду, надсилається на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального округу за місцем платежу за векселем. Тому при пред'явленні нотаріусу для вчинення протесту векселя, щодо якого постановлено ухвалу, якою заборонено будь-які операції за ним, він зобов'язання повідомиш відповідний суд про пред'явлення такого векселя для вчинення протесту.

Закон покладає на держателя цінною папера обов'язок у зазначений в публікації тримісячний строк подати до суду, nod постановив про це ухвалу, заяву про те, що він с її держателем, незалежно від того. < вів власником цього цінного папера чи володіє ним на будь-яких інших підставах. До заяви вій має додати оригінал цінного папера. Особиста явка держа-іели цінного папера до суду не с обов'язковою, гому надання вказаних документів може бути здійснене як особисто, так і поштою.

Подання держателем цінного папера до суду заяви про наявність у нього певних прав на цей напір свідчить про виникнення між ним і заявником спору про право, що виключає можливість розгляду справи и правилами окремого провадження. У такому разі суддя мас постановити ухвалу про залишення заяви щодо відновлення прав на втрачений цінний напір без розгляду та мас роз'ясни і її заявникові його право пред'явити до держателя папера шпон у загальному порядку. Суд встановлює для цього строк, протягом якого заявник може реалізувати надане йому прано на подання позову з метою захисту своїх суб'єктивних прав у порядку позовного провадження, що не перевищує двох місяців, однак може бути продовжений.

Якщо держатель цінною папера протягом тримісячного строку не заявив на нього своїх прав і не подав до суду відповідної заяви, суддя постановляє ухвалу про призначення справи до розгляду.

Особливістю рішення по цих справах є те, що, визнавши вимоги заявника законними і обгрунтованими, суд робить висновок про визнаним траченою цінного папера на пред'явника недійсним. Відповідно до сг. 267 ЩІК таке рішеним є підставою для видачі заявникові цінного папера на пред'явника замість визнаного недійсним або проведення визначених ним операцій, для здійснення платежу за векселем або для видачі заявникові векселя замість визнаного недійсним та для відновлення зобов'язаними за векселем особами передавальних написів.

86. Розгляд судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність.

Річ, яка не маг власника або власник якої невідомий, вважається безхазяйною (ст. 335 ЦК). Право власності на таку річ набувається залежно від того, є вона рухомою чи нерухомою. На рухомі речі воно може виникнути за набувальною давністю, а безхазяйні нерухомі речі можуть передаватися у комунальну власність.

Відповідно до ст. 355 ЦК безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік оголошується у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття н.і облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням сулу у комунальну власність.

Предметом судової діяльності у цій категорії справ є встановлення підстав для передачі нерухомої речі, яка не має власника або власник якої невідомий, у власність територіальної іромадн. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справ суду визначається ст.ст. 269-273 ЦІІК.

Право на звернення до суду має орган, уповноважений ум-ранляги майном відповідної територіальної громади (ст. 269 ЦІІК, ст. 172 ЦК)

Чаява подається до суду за місцем знаходження ціп речі. У заяві мас бути зазначено, яку нерухому річ заявник просить передати у власність територіальної громади, її основні характеристики, посилання на документи про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію иран на нерухоме майно, друковані засоби масової інформації, в яких було оголошено про взяття відповідної нерухомої речі на облік.

У разі недотримання вимог, встановлених цивільним законодавством (реєстрація майна як безхазяйної, недотримання строку на звернення до суду) суд відмовляє у прийнятті заяви, що не перешкоджає повторному зверненню, якщо будуть усунеш обставини, які слугували підставою для постановленим ухвали про відмову у прийнятті заяви.

Розгляд справи відбувається у судовому засіданні за участю заявника та з обов'язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб (наприклад, органів державної податкової служби, орі'ану, який здійснює реєстрацію иран на нерухоме манно та ін ).

За судовим рішенням (ст. 273 ЦІІК) у ран встановлення достатніх підстав для передачі такого майна у комунальну власність безхазяйна нерухома річ переходить у власність відповідної територіальної іромадн. Право комунальної власності на таку річ виникає з моменту набрання рішенням '..іконної сили.

87. Розгляд судом справ про визнання спадщини відумерлою.

деяких випадках може виникнути питання про те, шо майно, яке залишилося після смерті особи, не може перейти до інших осіб у загальному порядку спадкування (відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмова від її прийняття). Таку спадщину може бути визнано відумер-лою (ст. 1277 ЦК).

Предметом судової діяльності в даному разі є визначення підстав для визнання спадщини відумерлою. Процесуальний порядок розгляду та вирішення регулюється ст. 1277 ЦК та ст.ст. 274-278 ЦПК.

Право на зверненні маг орган місцевого самоврядування, який претендує па передачу відумерлої спадщини у комунальну власність.

Заява подається до суду через рік після відкриття спадщини за місцем її підкрій і я, яким визнається згідно зі ст. 1221 ЦК останнє місце прожинання спадкодавця. Якщо воно невідоме, то — місцезнаходження нерухомого манна або основної його частини, за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

У заяві має бути наведено відомості про час і місце відкриття спадщини, майно, що її складає, а також докази, які свідчать про належність цього майна спадкодавцеві, відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, або про усунення їх від права на спадкування, або про неприйняття ними акційний, або про відмову від її прийнятім.

Якщо заява подана до річного строку з дня відкриття спадщини, суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, що не перешкоджає повторному зверненню до суду після усунення цієї обставини

Після прийняття заяви суддя має повідомити нотаріальні органи за місцем відкриття спадщини про необхідність вжиття заходів щодо охорони спадщини у порядку ст. 1283 ЦК до вирішення справи по суті та вступу рішення суду у законну силу.

Відповідно до ст. 277 ЦПК справа розглядається у судовому засіданні з обов'язковою участю заявника та повідомленням усіх заінтересованих осіб. Встановивши, що спадкоємців М (амонітом і за законом немає, або спадкоємці усунені від прана на спадкування, або спадкоємці не прийняли спадщину чи відмовилися від її прийняття, суд ухвалює рішення про ви-шання спадщини відумерлою та про передачу її територіальній іромаді

З моменту набрання рішенням законної сили спадщина переходить у власність територіальної іромади. З цього часу до нового власника переходять також обов'язки перед кредиторами щодо відшкодування завданої спадкодавцем майнової та моральної шкоди згідно зі ст. 1231 ЦК.

88. Розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку.

Акти цивільного законодавства серед особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування фізичної особи, визначають прано на медичну допомогу (ст. 284), з відсилкою щодо надання психіатричної допомоги до інших актів законодавства. Надання фізичній особі цього виду медичної допомоги здійснюється з дотриманням Закону України "Про психіатричну допомогу" (далі у цьому параграфі — Закон).

Специфіка надання особі психіатричної допомоги полягає в тому, що такі захворювання (психічні розлади) можуть виключати можливість особи усвідомлювати значення своїх дій га керувати ними Тому в окремих випадках лікування може мати неправомірний характер, порушувати вимоги законодавства, посягати на суб'єктивні права особи, якій надасться психіатрична допомога.

У судовому порядку вирішуються питання про:

проведення психіатричного огляду у примусовому порядку
(ч. 7 ст. 11 Закону);

надання амбулаторної психіатричної допомоги особі без її
усвідомленої згоди або згоди її законного представника у
випадках, коли наявні відомості дають підстави для обгрун
тованого припущення про наявність у особи тяжкого пси
хічного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шко
ди своєму здоров'ю у зв'язку з иоііршенням психічного
стану у разі ненадання їй  психіатричної допомоги (ч. 2
ст. 12 Закону);

продовжених надання особі амбулаторної психіатричної до
помоги в примусовому порядку понад 6 місяців (ч. 5 ст. 12
Закону);

відмову в продовженні надання особі амбулаторної психіат
ричної допомоги у примусовому порядку (ч. 7 ст. 12 Закону),

госпіталізацію особи (ч. 1 ст. 16 Закону);

продовження госпіталізації н примусовому порядку понад 6
місяців (ст. 17 Закону);

відмову в продовженні госпіталізації особи у примусовому
порядку (ч. З ст. 18 Закону).

Процесуальний порядок розгляду та вирішення справ цієї категорії судом визначакиься ст.ст. 279-282 ЦПК.

Правом на звернення до суду із заявою про проведення примусового психіатричного огляду, надання амбулаторної допомоги у примусовому порядку наділений тільки лікар-иси-хіатр. Рішення про проведення психіатричного огляду особи беї її усвідомленої «оди або беї поди її законного иредстав-ник.і приіім;іг-гься лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що дають достатні підстави для такого огляду. Із цією заявою до лікаря можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який мас будь-яку медичну спеціальність, інші особи.

Заява про психіатричний огляд має бути подана у письмовій формі га містити відомості, що обґрунтовують необхідність психіатричного огляду і вказую 11. на відмову особи чи її законного представника від звернення до лікаря-психіатра. Останній маг право робити заниг щодо надання йому додаткових медичних та інших відомостей, необхідних для прийняття рішеним.

Отже, виключним правом на звернення до суду наділений лікар-исихіатр. а інші особи можуть клопотати перед ним про звернення до суду. Це пояснюється виключністю професійно! діяльності медичною працівника.

У разі необхідності за вирішенням питання про продовження падання особі амбулаторної психіатрично! допомоги в примусовому порядку, госпіталізації особи понад 6 місяців до суду звертається лікар-психіатр (за умови госпіталізації — представник психіатричного закладу) (ч. 5 ст. 12, ч. 1 ст. 17 Закону).

Клопотання про припинення падання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізації особи може направлятися до суду цією особою або її законним представником (ч. 8 ст. 12, ч. 4 ст. 17 Закону).

Для обчислення строків звернення до суду застосовуються загальні правила, які встановлені для цивільних процесуальних строків, хоча ці строки наділені ознаками службових, а не цивільних процесуальних, оскільки суд, як правило, зобов'язаний розглянути подану з порушенням встановленого законом строку заяву При розгляді такої заяви суд мас з'ясувати причини пропуску сіроку та постанови пі окрему ухвалу або звернутися до правоохоронних органів для належного реагування на такі порушення,

У випадках, коли відповідно до закону госпіталізацію у примусовому порядку було проведено за рішенням лікаря-психіатра і визнано доцільною комісією лікарів-психіатрів, психіатричний заклад, в якому перебуває особа, направляє до суду заяву про її госпіталізацію у примусовому порядку протягом 24 годин

Заява фізичної особи або її законного представника про припинення надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку може бути подана через три місяці з дня ухваленим рішення суду про надання амбулаторної психіатричної ДОПОМОГИ у примусовому порядку або її продовження, іхкиіталізацію у примусовому порядку, її продовження (ст. 280 ЦІ Ж).

Формою звернення у всіх названих справах с заява. Як випливає зі змісту ст.ст. 119, 280 ЦПК, заява мас містити у собі: назву суду, до якого вона звернена; гочну назву заявника і заінтересованих осіб (лікаря-психіаіра. психіатричного закладу, особи, якій надасться психіатрична допомога, законного представника цієї особи); зміст клопотання; виклад обставин, якими зумовлена необхідність звернення до суду; обгрунтування необхідності вчинення псі чи іншої дії, що стосується надання особі психіатричної допомоги; підпис заявника або його представника

До заяви про психіатричний огляд або надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку додасться висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусової амбулаторної психіатричної допомоги, примусову госпіталізацію чи її продовження — висновок комісії лікарів-психіатрів та інші відповідні матеріали (ч. 7 ст. II, ч.ч. З, 5, 8 ст. 12, ч. 2 ст. 16, ч.ч. 2, 4 ст. 17 Закону, ст. 280 ЦПК).

У заяві фізичної особи або її законного представника про припинення амбулаторної психіатричної допомоги чи юспіі.і-л нації до психіатричного закладу у примусовому порядку мають пуги наведені обставини і докази, па яких грунтуються ці вимоги (ст. 280 ЦПК).

Правові норми про підсудність мають виключний характер, що зумовлюєіься місцем перебування особи, якій надасться психіатрична допомога, незалежно від юю, хто є заявником.

Питанні про надання особі амбулаторної допомоги в примусовому порядку та необхідність її продовження вирішується судом за місцем проживання особи (ч. 5 ст. 12 Закону). Заява представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи та про необхідність її продовження направляється до суду за місцем знаходження психіатричного закладу (ч. І ст. 17 Закону).

Окрім цього, ст. 279 ЦПК визначені правила підсудності щодо інших випадків. Наприклад, заява особи, якій за рішенням суду надасться амбулаторна психіатрична допомоіа в примусовому порядку, або її законного представника про припинення цієї допомоги подасться до суду за місцспроживанням особи, а про припинення госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку — за місцезнаходженням психіатричного закладу.

Справи такого характеру розглядаються судом колегіально у складі одного судді та двох народних засідателів. Законом визначено необхідність дотримання лікарської та професійної (службової) таємниці, що стосується надання особам психіатричної допомоги. Медичні працівники, інші фахівці та особи, яким у зв'язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов'язків стало відомо про плинність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи перебування в психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, а також відомості про стан психічного здоров'я особи, її приватне життя, не можуть їх розголошувати (сг. 6 Закону). Тому справи цієї категорії мають вирішуватися у закритому судовому засіданні, про шо суд постановляє ухвалу.

Заява про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку розглядається у триденний строк (ч. 1 ст. 22 Закону), про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому порядку — протягом 24 годин (ст. 22 Закону), про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, заяви представників психіатричних закладів про продовження госпіталізації в примусовому порядку — у десятиденний строк. Ці строки обчислюються з дня надходження заяви до суду (ст. 281 ЦПК).

Особи, яким надасться психіатрична допомога, мають право на особисту участь у судових засіданнях при вирішенні питань, пов'язаних з наданням їм психіатричної допомоги та обмеженням у зв'язку з цим їхніх прав (ст. 25 Закону). Участь при розгляді цих справ прокурора, лікаря-психіатра чи предс тавника психіатричною закладу, шо подав заяву, та законною представника осіб, щодо яких розглядаються шпания, пов'язані з наданням їм психіатричної допомоги, с обов'язковою (ст. 22 Закону, ст. 28! ЦПК).

За результатами розгляду справ, які стосуються надання особі психіатричної допомоги, суд ухвалює рішення. Залежно від категорії справи до рішення суду встановлюються додаткові вимоги. Наприклад, при винесенні рішення про відмову у продовженні надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку, госпіталізації особи, продовженні і-ос-піталізації, при ухваленні рішення про задоволення заяви про відмову у продовженні надання амбулаторної психіатричної допомоги, а також госпіталізації особи, суд зобов'язує психіатричний заклад провести виписку цієї особи.

Особи, які страждають на психічні розлади, та їх законні представники звільняються від судових витрат, пов'язаних з розглядом питань щодо захисту прав та законних інтересів особи при наданні психіатричної допомоги (ст. 32 Закону). Також їм належить право на безоплатну юридичну допомогу з питані., пов'язаних із паданням такої допомоги, за нормою, яка набрала чинное 11 t І січня 2001 року (ст. 25, н. 1 роз. VI Закону), хоча конкретного механізму застосування цієї норми немає.

89. Розгляд судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я (ст. 53), Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (ст. 28) передбачена можливість госпіталізації та лікування осіб, які хворі на небезпечні інфекційні хвороби, причому у визначених законом випадках може проводитися госпіталізація та лікування в примусовому порядку. До таких хвороб належить і захворювання на туберкульоз.

Оздоровлення хворих на туберкульоз проводиться у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях безоплатно (ст. 25 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", далі у цьому параірафі — Закон). Лікування хворих на туберкульоз здійснюється під обов'язковим медичним контролем із дотриманням встановлених стандартів лікування. Лікумаша та медичний (диспансерний) нагляд за всіма хворими на туберкульоз, інфікованими мікобактеріями туберкульозу, та особами, які були в контакті з хворими на заразні форми туберкульозу, здінснюсгься спеціалізованими протитуберкульозними закладами (ст. 12 Закону).

Відповідно до ст. 12 Закону хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадантовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, які ухиляються від лікування і становлять загрозу розповсюдження хвороби серед населення, за рішенням суду підлягають обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади.

Предметом судової діяльності є визначення підстав для примусового поміщення хворого до протитуберкульозного закладу. Процесуальний порядок розгляду та вирішення справи визначається сг.ст. 283-286 ЦПК.

Заявником у цін категорії спран г представник протитуберкульозного закладу, повноваження якого повинні бути оформлені за загальними правилами про процесуальне представництво.

Заява мас містити, крім положень, встановлених ст. 119 ЦПК, вказання на визначені законом підстави для такої госпіталізації (наявність заразної форми туберкульозу, відмова хворого від госпіталізації, ухилення від лікування тощо). До заяви додасться мотивований висновок лікарської комісії про необхідність обов'язкової госпіталізації або про продовження лікування, в якому зазиачасіься сірок, впродовж якою проводи і нмеі і.ся лікування.

Відповідно до ст. 284 ЦПК іака іаява подасться до суду Протягом 24-х юдин з часу виявлення в особи заірозлнвої форми туберкульозу. Однак це не означає, що заява, подана і порушенням встановленого строку, підлягає залишенню без розгляду. Суд може вказати на порушення в окремій ухвалі, постановленій у справі.

Заява подасться до суду за місцезнаходженням проїитубср-кульознот закладу, який здійснює медичний (диспансерний) паї ляд іа цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого (лікувальними закладами, слідчими ізоляторами, установами виконання покарань та ш.) (ст. 283 ЦПК, ст. 12 Закону).

Розгляд справи здійснюється колегіально у складі професійного судді та двох народних засідателів. За клопотанням особи, щодо якої ставиться питання про госпіталізацію, для забезпечення таємниці про стан її здоров'я, гарантованої ст. 286 ЦК, суд може постановити ухвалу про закритий судовий розгляд.

Справа розглядається судом у строк не пізніше трьох днів після відкриття проваджешся за обов'язковою участю представника протитуберкульозного закладу, що його за заявою відкрито провадження у справі, представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію. Сама особа, щодо якої стаиться питання про її примусову госпіталізацію, відповідно до ст. 285 ЦПК може братії участь у судовому засіданні, крім випадків, коли за даними протитуберкульозного закладу вона становить загрозу розповсюдження хвороби.

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, яким відхиляє або задовольняє заяву. Рішення про задоволення заяви є підставою для обов'язкової госпіталізації або подальшого лікування особи в протитуберкульозному закладі впродовж встановленого законом строку

90. Розгляд судом справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

Банківська таємниця відповідно до ст. ЗО Закону України "Про інформацію" належить до інформації з обмеженим доступом та є конфіденційною. Нею вважають інформацію щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку, розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнтові (ст. 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність"). її правову охорону закріплено також ЦК (ст. 1076) Законом України "Про Національний банк України" та іншими актами законодавства.

В окремих випадках така інформація може бути розголошена (банківська таємниця розкрита), що раніше не потребувало судового розпорядження і тільки із набранням чинності новим ЦПК потребує звернення до суду.

Предметом судової діяльності с вішіачошя наявності підстав та законності звернення тою чи іншого суб"скта з клопотанням про надання уповноваження банку щодо розкриття інформації, яка містить банківську таємницю. Процесуальний порядок розгляду та вирішений аи і категорії справ судом визначений ст.ст. 287 290 ЦПК, ст. 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Правом на звернення до суду наділені орган чи особи, які заінтересовані в отриманні інформації, що містить банківську іаімницю. Лише особистої заінтересованості в отриманні такої інформації недостатньо, необхідним с наділення такого органу (особи) правом на отримання такої інформації. Наприклад, відповідно до ст. 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність" таке право мають органи прокуратури (ст 20 Закону України "Про прокуратуру"). Служби безпеки (ст. 25 Закону України "Про Службу безпеки України"), Міністерства внутрішніх справ (ст. 11 Закону України "Про міліцію"), Антимонопольного комітету (ст. 22і Закону України "Про Аніи-моноіюльнин комітет України"), Державної податкової служби (ст. II Закону України "Про державну податкову службу в Україні"), Державної контрольно-ревізійної служби (ст. 10 Закону України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні"), спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового монігоришу (ст. 5 Закону України "Про залобіїання іа протидію леїалпацгі (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом"), органи державної виконавчої служби, інші органи, визначені законом. Крім замовника, сторонами виступають також заінтересовані особи, якими г банки та інші фінансово-кредитні установи — носії банківської таємниці та фізичні чи юридичні особи—володільці рахунків.

Заява подасться до суду за місцем знаходження банку, що обслуговує фізичну чи юридичну особу і володіє інформацією, яка г банківською таємницею. Форму та зміст заяви визначено ст.ст. 119, 288 ЦПК. У ній мас бути зазначено: найменування суду, до якого подасться заява; ім'я (найменування) заявника та особи, щодо якої вимагається розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, їх місце прожинання або місцезнаходження, а також ім'я представника заявника, якщо заява подасться представником; найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю; обтрушування необхідності та обставини.

за яких вимажеться розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав і а інтересів, які порушено; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю та мету її використання.

Розгляд справи відбувається у п'ятиденний строк з дня надходження заяви з повідомленням заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, а у випадку, коли справа розглядається з метою охорони державних інтересів та національної безпеки, — тільки з повідомленням заявника. Якщо суд не визнав явку осіб, які беруть участь у справі, обов"язковою, їхня неявка не перешкоджає розгляду справи. Справа відповідно до ст. 289 ЦПК розглядається у закритому судовому засіданні.

У рішенні суду про розкритгя банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи (ст. 290 ЦПК) зазначаються: ім'я (найменування) одержувача інформації, його місце проживання або місцезнаходження, а також ім'я представника одержувача, якщо інформація надається представникові; ім'я (найменування) особи, щодо якої банк мас розкріпи інформацію, яка містить банківську таємницю, місце проживання або місцезнаходження цієї особи; найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю; обсяги (межі розкриття) Інформації, яка МІСТИТЬ банківську таємницю, що має бути надана банком одержувачу, та мста її використання.

Рішення суду про розголошення банківської таємниці під-пдгас негайному виконанню. Копії рішення суд надсилає банку, що обслуговує юридичну або фізичну особу, заявникові та особі, щодо якої надасться інформація.

Рішення суду у справі може бути оскаржене в апеляційному порядку, однак цей порядок мас свої особливості. Правом на апеляційне оскарження наділені особа, щодо якої банк розкриває банківську таємницю, та заявник. Це право може бути рсшіиоііане протягом п'яти днів з дня ухвалення рішення, причому оскарження рішення не зупиняє його виконання (ст. 290 ЦПК).

91. Право апеляційного оскарження та порядок його реалізації.

Правом апеляційного оскарження наділені насамперед сторони і а піші особи, які беруть участь у справі. Відповідно до ст. 26 ЦПК до "інших осіб, які беруть участь у справі" слід віднести:

третіх осіб, представників сторін та третіх осіб — в спра
вах позовного провадження;

заявників, інших заінтересованих осіб, їх представників —
в справах наказного та окремого провадження.

Таке право мають органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 45 ЦПК) а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки.

Об'єктом оскарження г рішення, ухвали суду першої інстанції, що не набрали законної сили, їх може бути оскаржено як повністю, так і частково. Ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду лише у випадках, чітко передбачених ст. 293 ЦПК. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо ніл рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення сулу.

Реалізація права апеляційного оскарженим здійснюється шляхом подання заяви про апеляційне оскарженим рішення (ухвали) суду першої інстанції, апеляційної скарги на рішення (ухвалу) у встановлені законодавством строки. Строк апеляційного оскарження — період часу, встановлений законом для подання заяви про апеляційне оскарження, апеляційної скарги. Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подасться протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали; апеляційну скаргу на ухвалу суду — протягом десяти днів після подання ЗЯЯВН про апеляційне оскарження. Проте апеляційна скарга може бути подана без попереднього поданим заяви про апеляційне оскарження, якщо це зроблено у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Пропущений строк на подання заяви про апеляційне оскарження чи апеляційної скарги може буї и поновлений судом апеляційної інстанції за заявою особи, яка їх подала. 1.1 за наявності достатніх підстав. У разі відсутності таких підстав заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення встановлених законодавством строків апеляційного оскарження, залишаються без розгляду.

Законом чітко регламентовано вимоги до форми і тісту заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги. При оскарженні як рішення, так і ухвали суду першої інстанції, шо не набрали законної сили, ст. 295 ЦІ Ж визначає однакові ви-мої н до письмової заяви про апеляційне оскарження, у якій мають бути зазначені:

найменування суду, до якого подається заява;

ім'я (найменування) особи, яка полас заяву, її місце прожи
вання або місцезнаходження;

рішення або ухвала, що оскаржується.

В апеляційній скарзі на рішення або ухвалу сулу першої інстанції мас бути зазначено:

найменування суду, до якого подасться скарга;

ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце про
живання або місцезнаходження;

ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх міс
це проживання або знаходження;

дата подання заяви про апеляційне оскарження;

в   чому   полягає   незаконність   і   (або)   необґрунтованість
рішення або ухвали (неповноті встановлення обставин, які
мають значення для справи, та (або) неправильність встано
влення обставин, які мають значення дня справи, внаслідок
необірунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильно
го їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних
причин  та  (або)   неправильне  визначення   відповідно  до
встановлених судом обставин правовідносин);

нові  обставини, які  підлягають  встановленню, докази, які
пі;ілягаюгь дослідженню чи оцінці, обгрунтування новажнос-
іі причин неподання доказів у сул першої інстанції, запере
чення проти доказів, використаних судом першої інстанції;

клопотання особи, яка подала скаргу;

перелік документів та інших матеріалів, шо додаються.

Заява про апеляційне оскарження і а апеляційна скарга мають бути підписані особою, яка їх подає, або її представником. У разі подання заяви про апеляційне оскарження чи апеляційної скарі и представником, до них має буї и долана довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо ці документ раніше не подавалися. Відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, до заяви про апеляційне оскарження іа апеляційної скарги додаються їх копії та доланих письмових матеріалів.

Порядок подання заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги визначається ст. 296 ЦИК. З метою створення сприятливих умов для реалізації права на апеляційне оскарження, вказані документ полаються до суду апеляційної інстанції через місцевий сул, який ухвалив оскаржуване рішення, ухвалу. Крім того, закон передбачає, що копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції Після одержання усіх апеляційних скарг у справі від осіб, які полили і.імии про апеляційне оскарження, або через три дні після іакіпчення строку на подання апеляційної скарги, суд першої інстанції надсилає їх разом зі справою до сулу апеляційної інстанції Апеляційні скарги, що нидінні.ш після цього, не пізніше наступного робочого дня після їх надходження направляються до апеляційного суду.

Справа, надіслана судом першої інстанції, реєструється в апеляційному суді та передасться у порядку черговості судді-доповідачеві, який протягом трьох днів після її надходження має вирішити питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду апеляційним судом. У разі подання особою апеляційної скарги, яка не відповідає за змістом та формою вимогам ст. 295 ЦІІК, або несплати суми судового збору чи витрат ні інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, суддя-доиовідач постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про то повідомляється відповідна особа, якій надасться строк для усунення виявлених недоліків. У випадку, якщо особа, яка подала апеляційну скаргу, в установлений строк виправить усі недоліки, то скарга вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше скарга вважається нсиоданою і повертається особі. Про прийняття апеляційної скарги до розгляду або повернення скарги суддя-допо-відач постановляє ухвалу. Ухвала судді про повернення апеляційної скарга може бути оскаржена в касаційному порядку.

Не пізніше наступного дня після постановления ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду суд апеляційної інстанції надсилає копії заяви про апеляційне оскарження, апеляційної скарги та доданих до них матеріалів особам, які беруть участь у справі. Отримавши означені документи, особи, які беруть участь у справі, вправі подати запереченій на апеляційну скаргу, у строк, встановлений апеляційним судом. Слід зазначити, що ЦПК не містить вимог щодо змісту вказ.і-них заперечень.

Відповідно до ст. 299 ЦП К до апеляційної скарги можуть приєднатися особи, які беруть участь у справі, причому до скарги, поданої особою, на боці якої вони виступали. Особи, які не брали участі у справі, також можуть приєднатися до апеляційної скарги у випадку, якщо суд першої інстанції вирішив питання про їх права та обов'язки. Цс право реалізується шляхом подання відповідної заяви до початку розгляду справи в апеляційному суді.

Особа, яка подала апеляційну скаргу, може також її доповнити, змінити, відкликати або відмовитися від неї повністю чи частково. Доповнення чи зміна скарги можливі протягом строку на апеляційне оскарження. Відкликання скарги допускається до початку розгляду справи в апеляційному суді. Інша сторона має право визнати апеляційну скаргу обгрунтованою як повністю, так і частково. Відмова від апеляційної скарги може бути прийнята судом протягом усього часу розгляду справи. Питании про прийняття підмови від апеляційної скарги і закриття у зв'язку з цим апеляційного провадження вирішується апеляційним судом, шо розглядає справу, в судовому засіданні. Повторне оскарження цього рішення, ухвали t тих самих підстав не допускається.

92. Підготовка та порядок розгляду справи апеляційним судом.

Суддя-доповідач протягом десяти днів з дня отримання справи, з мстою підготовки її до розгляду, вчиняє комплекс процесуальних дій, передбачених ст. 301 ЦІ Ж:

з'ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі;

визначає характер спірних правовідносин та закон, який їх
регулює;

з'ясовує обставини, на які  посилаються сторони та інші
особи, які беруть участь у справі, як на підставу своїх ви
мог і заперечень;

з'ясовує, які обставини визнаються чи заперечуються сто
ронами та іншими особами;

вирішує питання щодо поважності причин неподання дока
зів до суду першої інстанції;

за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі, вирішує питання про виклик свідків, призначення
експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо
збирання доказів, залучення до участі у справі спеціаліста,
перекладача,

вирішує питання, за клопотанням осіб, які беруть участь у
справі, щодо вжиття заходів забезпечення позову;

8) виконує інші дії, пов'язані а іабезпечешям розгляду справи.
Після  проведення  підготовчих  ДІЙ  суддя-доіюиідач  допо
відає про них колегії суддів. Дійшовши висновку, що всі необ
хідні підготовчі ДІЇ вчинено і справа до розгляду ютова, коле
гія суддів призначає її до розгляду. За необхідності колегія ви
рішує питання про проведення додаткових підготовчих дій.

Відповідно до ч. 2 ст. 302 ЦП К справа нас бути призначена у розумніш строк, але не пізніше п'ятнадцяти лиш після закінчення підготовки справи до розгляду.

Процесуальний порядок розгляду енранн апеляційним судом врегульовано правилами, встановленими для розгляду справ судом першої інстанції, t винятками і доііоїшсііннмп, передбаченими для апеляційною провадження (ч. І ст. 304 ЦПК). У призначений для розгляду сирани час головуючий відповідно до ст. 163 ЦГ1К відкриваг судове засідання і оголошує, яка справа, за чигю скаргою та на рішення (ухвалу) якого суду розглядатиметься. Хоча така деталізація прямо не передбачена ЦПК, а вироблена судовою практикою, вона є досить важливою, оскільки ще до доповіді судді-доповідача усі присутні в залі судового засідання одержують інформацію про справу.

Надалі секретар судового засідати доповідає судові, хто з викликаних по справі осіб з'явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з'явився, та повідомляє причини їхньої неявки, якщо вони відомі. Це дозволяє з'ясувати, чи с необхідність у вчиненні наступних процесуальних дій, чи слід відкласти роп ляд справи. Суд встановлює особи тих, хто з'явився, а також перевіряє повноваження представників.

Необхідно підкреслити, що процесуальні наслідки неявки в засідання суду апеляційної Інстанції не збігаються з наслідками неявки осіб, які беруть участь у справі, в суді першої інстанції. Це зумовлено специфікою завдань, що стоять перед судом першої та апеляційної інстанцій. Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК нез'явлення сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи. Особи, які беруть участь у справі, не зобов'язані з'являтись на слухання справи, але повинні бути повідомлені про час її слухання для того, щоб поїш могли реалізувати відповідні процесуальні права. Суд апеляційно! інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано поважними

Якщо розгляд справи розпочався і виявилося, що хтось з осіб, які беруть участь у справі, не володіє мовою судочинства і в судове засідання в зв'язку з цим викликався перекладач, то головуючий відповідно до ст. 164 ЦПК роз'яснює перскладачеві його права та обов'язки, попере.їж.н під розписку про кримінальну відповідальність. Перекладач приводиться до присяги, текст якої ним підписується та приєднується до матеріалів справи.

В подальшому викликані у судове засідання свідки видаляються із зали судового засідання у відведене для цього приміщення, причому мають бути вжни заходи щодо того, щоб свідки, які допитані, не спілкувалися з тими, яких суд ще не

допитав.

Далі головуючий оголошує склад суду, а також прізвища експерта, перекладача, спеціаліста, секретаря судового засідання і роз'яснює особам, які беруть участь у справі, право заявляти відводи. У разі, якщо заява про відвід була ві.чхилена або відвід не був заявлений, головуючий роз'яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки.

Заяви та клопотання осіб, які беруть участь у справі, розглядаються судом після того, як заслухано думку решти присутніх у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, про що постановлюєгься ухвала. Ухвхча суду про відмову в задоволенні клопотати не трешкодж» повторному Його заявлению.

Якщо у судове засідання викликано експерта, йому роз'яснюються права та обов'язки. Він попереджаї іься під розписку про кримінальну відповідальність, складає присягу.

Далі суд переходить до розгляду справи, який розпочинається доповіддю судді-доиовідача, що її зміст встановлений ч. 2 ст. 304 ЦПК:

зміст рішення (ухвали), яке оскаржено;

доводи апеляційної скарги;

межі, в яких повинні здійснюватися перевірка рішення (ух
вали), встановлюватися обставини і досліджуватися докази.
Після доповіді   головуючий   має  з'ясувати,  чи   підтримує

особа, яка подала апеляційну скаргу, свої вимога, чи не відмовляється вона від поданої апеляційної скарги та чи не бажають сторони закінчити справу мировою угодою. В суді апеляційної інстанції діє принцип дисиозитивності, тому позивач має право відмовитись від позову (ст. 306 ЦПК).

Після доповіді судді-доповідача дає пояснення особа, яка подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, — першим дає пояснення позивач. Далі дають пояснення інші особи, які беруть участь у справі. Апеляційним суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами, и ідно з правилами гл. 4 розд. З ЦПК.

Закінчивши з'ясування обставин і перевірку їх доказами, апеляційний суд надас особам, які беруть участь у справі, можливість виступити у судових дебатах у такій послідовності, в якій вони давали пояснення. Суд може обмежити тривалість судових дебатів шляхом оголошення на початку судового за-сіддння часу, що для них відводиться. При цьому кожній осо-ін, яка бере участь у розгляді справи в апеляційному суді, на-і.ся однаковий проміжок часу для виступу.

Після закінчення дебатів суд виходніь до иарадчоі кімнати для постановления ухвали, ухвалення рішення. За необхідності під час розгляду спрани може бути оголошено перерву або розгляд її відкладено.

93. Повноваження суду апеляційної інстанції. Ухвали та рішення суду апеляційної інстанції.

Повноваження суду апеляційної інстанції — це сукупність його прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням встановлених законом процесуальних дій щодо рішення (ухвали) суду першої інстанції, що не набрало законної сили та с предметом перевірки за апеляційною скаргою

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд маг право (ст. 307 ЦПК):

відхилити апеляційну скаріу і залишити рішення без змін;

скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове
рішення по суті позовних вимог;

змінити рішення:

скасувати рішення суду першої інстанції і закрити прова
дження у справі або залишити заяву без розгляду;

повністю або частково скасувати рішення суду першої інс
танції і напранії ти справу на новий розгляд до суду першої
інстанції

Апеляційний суд ВІДХИЛЯЄ апеляційну скаргу, а рішення за-яяввм без змін, якім»! ніпнаг, ию оскаржуване рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіряючи рішення, суд апеляційної інстанції може кияни ш окремі порушення, допущені судом першої інстанції, які не вплинули на правильність ухваленого рішення. ВІДПОВІДНО до ч. 2 ст. 308 ЦПК не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Суд апеляційної інстанції вправі змінити рішення суду першої інсіанцп або скасувати його і ухвалити нове рішення відповідно до підстав, передбачених ст. 309 ЦПК:

неповне з'ясування судом обставин,  шо  мають значення
для спранн:

недоведеність обставин, що мають значення для справи, які
суд вважав встановленими:

невідповідність висновків суду обставинам справи;

порушення або неправильне застосування норм матеріаль
ного або процесуального права.

Неповне з'ясування судом обставин справи полягає в тому, що суд не встановив всіх юридичних факт ів. передбачених нормою матеріального прана, наївність ЧИ відсутність яких вп.іи-ває на остаточне вирішення спрани, або дослідив факти, не передбачені такою нормою

Недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, має місце у випадку безпідставних припущень щодо певних обставин, попри те, шо вони не підтверджені зібраними по справі доказами, на підставі недостовірних, суперечливих, недопустимих доказів.

Невідповідність висновків суду обставинам справи маг місце в тому разі, якщо суд на підставі встановлених фактів зробив неправильний висновок про взаємовідносини сторін.

Норми матеріального прана вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо:

застосовано закон, який не поширюється на ці правовідно
сини;

не застосовано закон, який підлягає застосуванню.

Порушення норм процесуального права може буїп підставою для скасування або зміни рішення лише в тому випадку, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Апеляційний суд скасовує рішення із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розі ляду за наявності иідстав, визначених ст.ст. 205. 207 ЦПК. У разі ухвалення судом першої інстанції законного і обгрунтованого рішення, смерть фізичної особи чи припиненій юридичної особи—сторони у спірних правовідносинах, що не допускають правонастуиницт-ва, не може бути підставою для застосування вищевказаних положень.

Суд апеляційної інстанції також мас право скасувати рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої ін-сіаиції у ран, якщо допущені останнім помилки не можуть бути виправлені при розгляді справи в апеляційному порядку Рішення суду відповідно до ст. 311 ЦПК підлягаг скасуванню < направленням справи на новий розгляд, якщо:

справу розглянуто неповноважннм суддею або складом суду;

рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який роз
глядав справу;

справу розглянуто м відсутності будь-кого з осіб, які бе
руть участь у справі, належним чином не повідомлених про
час і місце судового засідання;

суд вирішив питання про нрава та обов'язки осіб, які не
брали участі у справі;

суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був і не міг
бути усунений ухваленням додаткового рішення судом пер
шої інстанції

Висновки і мотиви скасування рішення судом апеляційної інстанції с обов'язковими для суду першої інстанції при новому розгляді справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 307 ЦПК суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції мас право:

відхилиш апеляційну скаргу і залишити ухвалу без змін —
якщо суд першої інстанції постановив ухвалу з додержан
ням вимог закону;

(міниїй, скасувати і постановити нову ухвалу з цього пи
тання — у випадку вирішення судом першої інстанції вка
заного питання з порушенням норм процесуального права
або якщо при правильному вирішенні було помилково сфор
мульовано суть процесуальної дії чи підстави її вчинення;

скасувати ухвалу і передати питання на поний розгляд суду
першої інстанції — якщо останній порушив порядок, вста
новлений  і іч мою вирішення.

94. Право касаційного оскарження та процесуальний порядок його реалізації.

Право касаційного оскарження — це право на порушення діяльності суду касаційної інстанції з перевірки законності рішення суду першої та (або) апеляційної інстанції, що набрало законної сияй.

Суб'єктами права касаційного оскарження є особи, які уповноважені ініціювати касаційне провадження, а саме, відповідно до ст. 324 ЦПК:

сторони (позивач та  відповідач):  інші особи, які беруть
участь у справі (треті особи, як ті, що заявляють самостійні
вимоги щодо предмет спору, так і ті, що не заявляють та
ких вимог);

особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив пи
тання про їх права та обов'язки, і які мають відповідну ци
вільну процесуальну правосуб'ектність;

правонаступники (ст. 37 ЦПК);

предеіавники еіорін та третіх осіб (ст.ст. 27, 44 ЦІІК);

особи, яким и кошт надано право захищати права, свободи
її інтереси інших осіб (ст.ст. 45, 46 ЦИК).

Зі змісту ст. 324 ЦПК очевидно, що об'єктом касаційного оскарження можуть бути судові рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали суду апеляційної інстанції. При цьому самостійним об'єктом оскарження може бути як рішення в цілому, так і його частина. Ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а іакож постановлені за результатами їх перегляду ухвали апеляційного суду можуть бути оскаржені у касаційному порядку, тільки якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Підставами порушення касаційного провадження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Тобю, не будь-яке рішення чи ухвала можуть бути оскаржені в касаційному порядку, а тільки ті, щодо яких є сумніви в їх законності.

Однією із передумов реалізації права касаційного оскарження є дотримання процесуальних строків, встановлених цивільним процесуальним законодавством чи призначених судом для вчинення відповідних процесуальних дій. Відповідно до ст. 325 ЦПК право касаційного оскарження може бути реалізоване протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційнім о суду. У разі пронущеніїя цього строку з поважних причин, суд касаційної інстанції, за заявою особи, яка подала касаційну скаргу, може поновити цей сірок, але не більше ніж у межах одною року з дня виникнення прана на касаційне оскарження. У разі, якщо касаційну скарга подано після закінчення строку па касаційне оскарження і не порушене питання про поновлення цього строку або у поновленні строку відмовлено, суд касаційної інстанції повертає скаргу особі, яка її подала. Про поновлення строку на касаційне оскарженим іа про повернення касаційної скарги суд касаційної інстанції постановляє відповідні ухвали (ст. 325 ЦПК).

Право касаційного оскарження реалізується шляхом подання належним чином оформленої касаційної скарги. Касаційна скарга — це звернення до суду касаційної інстанції з вимогою

про перевірку рішення суду першої та (або) апеляційної інстанції, яке набрало законної сияй, т предмет його відповідності нормам матеріального та процесуального права.

Касаційна скаріа подається в письмовій формі, її зміст визначається конкретними обставинами справи, проте ст. 326 ЦПК місиш, перелік обов'язкових відомостей, які повинні бути зазначені в скарзі:

найменування суду, до якого подасться скарга;

ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце про
жинання або місцезнаходження;

ї) ім'ч (найменування) осіб, які беруть учасіь у справі, їх місце прожинання або місцезнаходження;

судове рішення, що оскаржується;

в чому ію.'іягаг неправильне застосування судом норм мате
ріального права чи порушення норм процесуального права;

клопотання особи, яка подає скаргу;

перелік письмових матеріалів, то додаються, який містить
ся після викладу обставин скаріи

Касаційну скарі^ підписує особа, яка подає скаргу, або її представник. До касаційної скаріи, поданої представником, має бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження.

До касаційної скарги додаються також копії с карі и та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі Ця вимоїн обумовлена тим, що отримавши вищевказані матеріали, особи, які беруть участь у справі, можуть підготуватися до захисту своїх прав, зокрема підготувати та подати заяву про приєднання до касаційної скарги тощо. Також повинні бути додані документи, які підтверджують сплату судового збору та ви і раї на інформаційно-технічне забезпечення судового розгляду.

Касаційна скарга подається до суду особисто заявником або відправляється поштою. Якщо скарга подана особисто, завідувач канцелярії повинен підміннії час її надходження, засвідчивши це своїм підписом на скарзі. Час здачі скарги на пошту засвідчується печаткою на конверті, а час надходження в суд — зазначенням відповідної дати на скарзі.

Касаційна скарга попасться за правилами ст. 327 ЦПК безпосередньо до суду касаційної інстанції Однією з додаткових гарантій реалізації суб'єктивного права на касаційне оскарження с закріплене у ст. 330 ЦПК правило, згідно з яким особа, яка подала касаційну скаргу, мас право доповнити, змінити її або відкликати.

Доповнити або змінити касаційну скаріу може тільки особа, яка її подала, до початку розгляду справи у суді касаційної інстанції, а відмовитися від скарги — до закінчення касаційного провадження.

Встановлення такого строку для доповнення або зміни касаційної скарги обумовлене тим, що суд касаційної інстанції розглядає справу в межах касаційної скарги. Відповідно її зміна чи доповнення мають бути здійснені до початку розгляду справи в сулі касаційної інстанції, оскільки це впливає на межі судового розгляду.

При відкликанні касаційної скарги постановляється ухвала про повернення скарги, а в разі відмови від скарги — закривається касаційне провадження. У першому нипадку повторне звернення з такою самою скаргою допускається, у другому — ні.

95. Порушення касаційного провадження, підготовка та розгляд справи судом касаційної інстанції.

Діяльність суду касаційної інстанції побудована на тих само засадах, шо й суду першої інстанції. Касаційне провадження базується на його основних принципах, однак реалізація деяких з них має свої особливості, шо обумовлені спеціальною метою цього провадження — розглянути постановлені судові рішення, які набрали законної сили, на предмет їх відповідності нормалі матеріального та процесуального права.

Умовно можна виділити три складові частини касаційного провадження:

порушення касаційного провадження;

підготовка справи до касаційного розгляду та попередній
розгляд справи;

судовий розгляд справи га постановления ухвали (рішення)
суду касаційної інстанції.

Етап порушення касаційного провадження починається з моменту надходження касаційної скарги до канцелярії суду касаційної інстанції та її реєстрації. Після цього скарга нереда сться в порядку черговості судді-доиовідачеві, який протягом десятиденного строку вирішує питання про прийняття її до розгляду касаційним судом та про можливість зупинення виконання оскаржуваного рішення (ухвали) суду.

Одержавши оформлену належним чином касаційну скаріу, суддя-доповідач постановляє ухвалу про її прийняття. У разі надходження касаційної скарш, яка не відповідає встановленим ст. 326 ЦПК вимогам, несплати суми судового збору чи витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, до неї застосовуються правові наслідки, передбачені ст. 121 ЦПК, — суддя залишає таку скаріу без руху та призначає строк для усунення недоліків, про що постановляється відповідна ухвала. Якщо в межах встановленого строку недоліки будуть виправлені, касаційна скарга вважатиметься поданою в день її первісного подання до суду Інакше скарга вважасгься нсподаною і повертається позивачеві.

Обсяг повноважень суду касаційної інсіаншї на стадії проведення необхідних підготовчих дій визначено ст.ст. 331, 332 ЦПК. Протягом десяти днів t моменту постановления ухвали про прийняття касаційної скарги суддя-доповідач надсилає її копії та доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі, встановлює строк, протягом якого можуть бути подані іапереченш на касаційну скаріу, та витребовує справу. Після отримання справи він протягом десяти днів зобов'язаний підготувати доповідь, у якій викласти обставини, необхідні для ухвалення рішення суду касаційної інстанції, та з'ясувати питання про склад осіб, які беруть участь у справі.

Протягом п'яти днів після складення доповіді має бути призначено та проведено попереднє судове шсідання, на якому суддя-доповідач доповідає колегії суддів про проведення підготовчих дій та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції

За результатами попереднього розгляду справи, якщо немає підстав дій скасування судового рішення, суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаріу і залишає рішення без змін. За наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення, суд скасовує його. У всіх інших випадках справа призначається до судового розгляду, якщо хоча б один суддя із складу суду дійшов такого висновку. Про призначення справи до судового розгляду постановля-сться ухвала, яка підписується усім складом суду.

Розгляд справи судом касаційної інстанції складається з комплексу процесуальних дій суду та інших учасників процесу, спрямованих на визначення наявності підстав для перегляду судового рішення, яке набрало законної сили. Розгляд справи відбувається у судовому засіданні в приміщенні суду касаційної інстанції колегією у складі п'яти судців.

Відповідно до ст. 333 ЦПК справа розглядасться за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з шишками та доповненнями, обумовленими мстою та завданнями касаційного провадження, межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

У підготовчій частині засідання процесуальні дії суду складаються з: відкриття головуючим судового засідання; оголошення інформації про справу (яка справа, за чиєю скаргою та на судове рішення суду якої інстанції розглядасться); перевірки явки осіб, які беруть участь у справі, встановлення їх особи і перевірки повноважень представників (якщо вони с) та інших учасників процесу (перекладачів, експертів тощо); вирішення питання про розгляд справи за відсутності осіб, які не з'явилися в судове "«сіданні; роз'яснення головуючим прав і обов'язків учасникам процесу (в тому числі право заявляти відводи); вирішення питання про розгляд справи у даному складі суддів; вирішення заявлених відводів і клопотань.

На етапі розгляду касаційної справи по суті суддя-допо-відач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного судового рішення та доводи касаційної скарги.

Піл час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права в межах касаційної скарги. Винятком є ситуація, коли під час pot-гляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Суд касаційної інстанції не може встановлювати та (або) вважати доведеними обстаншіи, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недо-стовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Тому сторони та інші особи, які беруть участь у справі, в своїх поясненнях, які вони дають в сулі касаційної інстанції, мають наводити доноди, які стосуються підстав касаційного розгляду справи.

За загальним правилом, першою дає пояснення сторона, яка подала касаційну скаргу- Якщо рішення оскаржили обидві сторони — першим позивач. Сул може обмежити тривалість дачі пояснень, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання. При вирішенні цього питання суд повинен враховувати обставини справи та особу присутніх.

За розгляду справи в порядку касаційного провадження не-мас такої частини судового засідання, як судові дебати, оскільки суд касаційної інстанції не досліджує фактичних обставин справи, нових доказів, а отже, немає погреби підбивати підсумки та давати оцінку проведеному дослідженню.

Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, суд виходить до нарадчої кімнати. Усі питання н нарадчій кімнаті вирішуються за загальними правилами вирішення питань колегією суддів (ст. 19 ЦПК).

Суд касаційної інстанції може тільки один раз перевіриш законність судового рішення, яке набрало законної сили. І Іе правило повинно виконуватися й у тому випадку, якщо ги відразу кілька касаційних скарг. Проте цивільне процесуальне законодавство містить і ряд винятків.

Відповідно до ст. 348 ЦПК суд касаційної інстанції повторно перевіряє законність судового рішення у порядку касаційного провадження у таких випадках: по-перше, якщо касаційну скаргу на судове рішення було подано в межах строку на касаційне оскарження, але вона надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного роп ляду справи; по-друге, якщо строки на подання касаційної скарги у зв'язку з нропущенням їх з поважних причин було поновлено або продовжено і особа, яка подала касаційну скаргу, не була присутня під час розгляду справи.

Суд касаційної інстанції розглядає таку скаріу за правилами касаційного провадження. Причому за наявності підстав може скасувати попередньо постановлені ним по ти справі ухвалу чи рішення

96. Повноваження суду касаційної інстанції. Рішення, ухвали суду касаційної інстанції.

Повноваження суду касаційної інстанції — це сукупність його прав та опив'яіків щодо здійснення встановлених законом процесуальних дій j перевірки судового рішення, яке набрало законної сияй та с предметом перевірки за касаційною скаргою.

При розгляді справи в порядку касаційною провадження повноваження сулу визначаються його основними «.жданнями; всебічної перевірки законності акту суду, забезпечення виправлення судом першої та (або) апеляційної інстанцій порушень чакону. У зв'язку з ним, ЦП К містить детальний перелік підстав, за яких иосштн чжться тс чи інше рішення суду касаційної інстанції.

ВІДПОВІДНО до ст. 336 ЦПК, за наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції маг право:

відхилити касаційну скаргу і залишити рішення суду без
змін;

повністю або частково скасувати рішеним і передати справу
на поний розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;

скасувати  рішеним  апеляційного суду  і залишити  в склі
рішення суду першої інстанції, що було помилково скасо
ване апеляційним судом;

скасувати судові рішення і закрити провадження в справі
або залишити заяву без розгляду;

скасувати судові рішення і ухвалити нове або зміїний рі
шення, не передаючи справу на новий розгляд.

При перегляді ухвали суду в касаційному порядку суд касаційної інстанції наділений такими повноваженнями:

відхилити касаційну скаргу і залишити ухвалу без змін;

скасувати ухвалу і передати питання на розгляд суду пер
шої або апеляційної інстанції;

змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті;

скасувати ухвалу і залишити в силі ту, що була помилково
скасована апеляційним судом.

Перелік підстав для ухвалення того чи іншого рішення, постановления ухвали судом касаційної інстанції закріплено у ст.ст. 337-342 ЦПК.

Відповідно до ст. 344 ЦПК за результатами розгляду справи судом касаційної інстанції постановляється ухвала або ріііісііня. Причому ухвала не може передбачати зміну рішеним суду першої або апеляційної інстанції чи ухвалення нового рішення по справі без передачі справи на новий розгляд.

Зміст рішення, ухвали суду касаційної інстанції визначений ст. ст. 345, 346 ЦПК і передбачає, що ухвала складається з таких частин:

вступної, в якій зазначається: час і місце її постановления:
найменування сулу;  прізвища та ініціали головуючого та
суддів; прізвища та ініціали секретаря судового засідання;
найменування справи та імен (найменувань) осіб, які бе
руть участь у справі;

описової, в якій повинен міститися короткий зміст вимог
касаційної скарги і оскаржених судових рішень; узагальнені
доводи особи, яка подала касаційну скаргу; виклад доводів
та заперечень інших осіб, які беруть участь у справі; обста
вини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій.

мотивувальної із зазначенням мотивів, з яких суд касацій
ної інстанції виходив при постановленій ухвали, і положен
ня закону, яким пін керувався;

резолютивної, яка містить висновок суду щодо перегляду
судових рішень у порядку касаційного провадження, ви ні.і-
чення розподілу судових витрат, строку та порядку набран
ня ухвалою законної сили та її оскарження.

Інколи до ухвали суду касаційної інстанції встановлюються додаткові вимоги. Так, у разі скасування судовою рішення і направлення справи на новий розгляд, повинно бути зазначено які порушення норм права було допущено судом першої або апеляційної інстанції.

Рішення суду касаційної інстанції мас відповідати загальним вимогам, які ставляться до такого виду процесуальних документів, і відповідно до ст. 346 ЦПК складатися з чотирьох частин (вступної, описової, мотивувальної та резолютивної").

У вступній частині рішення вказуються час та місце його ухвалення; найменування сулу: прізвища та ініціали головуючого і суддів; прізвища та ініціали секретаря судового засідання; найменування справи та імен (найменувань) осіб, які беруть участь у справі.

В описовій викладається короткий зміст вимог заявника і рішень судів першої та апеляційної інстанцій, короткий зміст вимог касаційної скарги; узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу; узагальнений виклад позиції інших осіб, які беру і ь участь у справі; встановлені сулами першої та апеляційної інстанцій обставиш) справі.

Мотиви, на підставі яких суд касаційної інстанції змінив або скасував рішеним суду і ухвалив нове, визначення, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи Інтереси, нормативна підстава ухвалення рішення суду містяться у його мотивувальній чаї тині.

Резолютивна частина — це висновок про скасування чи зміну рішення, задоволення позову або відмову в позові помни, і ю чи частково, розподіл судових витрат, зазначення строку і порядку набрання рішенням законної сили та його оскарження.

Відповідно до ст. 349 ЦПК рішення і а ухвали суду касаційної інстанції набнраюіь законної сили з моменту їх проголошення. Скасовані рішення та ухвали суду першої або апеляційної інстанції одразу втрачаюіь законну силу.

Після закінчення касаційного провадження справа протягом семи днів повергаггься до суду, який її розілядав. Тому копії судових рішень суду касаційної інстанції понюрно видаються саме судом першої інстанції, де зберігається справа.

97. Провадження у зв’язку з винятковими обставинами: поняття, особливості, суб’єкти права оскарження, форма та зміст скарги.

Провадження у зв'язку j винятковими обставинами — це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників цивільного процесу, спрямованих на визначення наявності або відсутності передбачених іаконам підстав для повторного перегляду справи у порядку касаційного провадження у випадках. встановлених цивільним процесуальним законам, та усунення встановлених у їв 'язку і цим порушень законності постановлених судових рішень.

Особливість цього провадження полягає у тому, що процесуальна діяльність суду спрямована на визначення наявності підстав для перегляду справи, тобто з'ясування питання, чи є пенні обставини такими, які в силу цивільного процесуального закону вважаються винятковими. Прн цьому предметом такою перегляду можуть бути тільки ті судові рішення, що вже переглядалися у порядку касаційного провадження.

Підставами для порушення провадження у зв'язку з винятковими обставинами ВІДПОВІДНО до ст. 354 ЦПК с виявлене після касаційного розгляду справи неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону, а також визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, судового рішення таким, що порушує міжнародні зобов'язання України. Причому слід мати на увазі, що судові рішення здебільшого не підлягають перегляду будь-якими міжнародними органами і а установами, оскільки цс порушувало б норми та принципи міжнародного прана Наприклад, при зверненні особи до Європейського Суду з прав людини, юрисдикція якого визнана па території України, останній не розглядає конкретного цивільного спору, шо був предметом розгляду у національному суді. Предметом розгляду є рівень забезпечення державою, яка с стороною Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 p.), її положень.

Зазначені підстави запроваджені з метою забезпечення єдності розуміння і застосування норм матеріального та (або) процесуального права судами України, а також дотримання судами України норм міжнародного права, які визнаються у встановленому законом порядку складовою національного законодавства.

Суб'єктами права оскарження судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами с сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив шгіпния про їх права і обов'язки, прокурор (причому, виходячи з аналізу ст. 46 ЦПК, незалежно від того, чи брав він участь у справі).

Формою звернення с скарги, яка повинна бути складена в письмовій формі та місти і н;

найменування суду, до якого вона подасться;

ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце про-
жипання або місцезнаходження;

і.м"я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх міс
це проживання або місцезнаходження;

рішення (ухвалу), шо оскаржується;

виняткові  обставини,  якими  обґрунтовується   вимога  про
перегляд рішення, ухвали, дату їх відкриття або встанов
лення;

посилання на докази, шо підтверджують наявність винятко
вих обставин

перелік письмових матеріалів, шо додаються до скарги.

Копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, а також копії судових рішень, які оскаржуються, мають бути подані разом зі скаргою. Якщо ж скарга подається представником, до неї повинна бути додана довіреність або інший документ, шо посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження ЦЬОГО,

Також до скарги додаються докази сплати судового збору та   оплати   витрат   на   інформакіііно-ісхнічнс   забезпечення розгляду справи. Особа звільняється від оплати цих витрат у разі подання скарги про перегляд рішення в зв'язку в визнанням мого міжнародною судовою установок), юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України (ч. 5 ст. 355 ЦПК).

Відповідно до ст. 355 ЦПК скарга подається до Верховного Суду України у місячний строк з дня відкриття виняткових обставин ш правилами подання касаційних скарг у касаційному провадженні Днем відкритій (неглнокленни) іаких обста-нин слід вишити відповідно день, коли заявник довідався або міг довідатися про неоднозначність застосування одного і того самого положення закону сулами касаційної інстанції, а гакож день постановления рішення міжнародною установою, якою И шано порушення Україною своїх міжнародних зобов'язань.

Скарга поласться через канцелярію суду, де вона мас бути зареєстрована, оформлена та передана в порядку черговості судді-доповідачеві, який вирішує питання про її прийняття.

У разі надходження скарги, яка не відповідає вимогам до змісту та форми, не оплачена судовим збором чи нитратами на інформаційно-іехіичне забезпечення, до неї застосовуються запільні правила, встановлені ст. 121 ЦПК. про що суддею-до-новідачсм протягом десяти днів з дня отримання скарги постановляється відповідна ухвала.

Після прийняття скарги нона передається суддею-доиовіда-чем на розгляд колегії суддів для вирішення питання про її допуск до провадження у зв'язку з винятковими обставинами і вифебування справи протягом п'ятнадцяти днів з дня надходження скарги колегією суддів Верховного Суду України у складі семи судців, у нарадчій кімнаті без виклику осіб, які беруть участь у справі. Одночасно може бути вирішене питання про поновлення строку на оскарження. У разі допущення скарги до провадження відповідно до ст. 356 ЦПК України суд своєю ухвалою може зупинити виконання індиовілних судових рішень.

Справа передасться на розгляд всього складу судової tta-ки її, якщо хоча б три судді зі складу суду дійшли такого висновку.

Про допуск скарги і витребування справи або відмову у цьому постановляється ухвала, яка надсилається до відповідного суду і оскарженню не підлягає. Копія ухвали про допуск скарги І витребуваним сирани надсилається разом з копією скарги особам, які беруть участь у справі, а у разі відмови у допуску — особі, яка подала скаргу.

Перегляд судового рішення у зв'язку з винятковими обставинами загалом здійснюється за правилами касаційною провадження, проте мас свої особливості. Справа в порядку провадження, у зв'язку і винятковими обставинами розілядас п.сн за загальним правилом колегією суддів судової пала і и у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності. Проте якщо після касаційного роя ляду справи виявлено неоднакове застосування сулами касаційної інстанції одного і того самого положення закону, то відповідно до ст.ст. 18, 357 ЦПК справа розі ляда*ться колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України ta намішості не менш як двох тре-гин чисельності кожної палати. Головує на такому спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один з йоіх> заступників.

Розглядаючи справу в порядку проваджений у зв'язку з ними і коїшми обставинами. Верховний Суд України мас право:

відхилиш скаргу і залишиш рішення, ухвалу без змін;

повністю або частково скасувати судові рішення і направи
ти справу відповідно на новин розгляд у суд першої, апеля
ційної або касаційної інстанції;

скасувати судове рішення і залишити в силі судове рішен
ня, що було помилково скасовано судом апеляційної або
касаційної ніс киши;

скасувати судові рішення і закріпи провадження в справі
або залишиш заяву без розгляду;

скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення по суті
справи або змінити рішення, не передаючи справу на новий
розгляд.

У разі, якщо допущені судом першої інстанції порушеним закону не були усунені судом апеляційної чи касаційної інстанції, або одночасно допущені судом першої, апеляційної і касаційної інстанцій, Верховний Суд України скасовує всі рішення та ухвали у справі.

Ухвалені Верховним Судом України рішення або посганои-лені ним ухвали набирають законної сили з моменту їх проголошення t оскарженню не підлягають.

98. Провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами: поняття, особливості, суб’єкти права оскарження, форма та зміст заяви.

Провадження у зв'язку і иововимвленнми обставинами не с доповненням чи різновидом касаційного способу перевірки законності судових рішень, це самостійний вид перевірки, який характеризується власними специфічними рисами: підставами перегляду, порядком та наслідками перевірки тощо.

Підставами для порушення провадження у зв'язку із ново-виявленими обставинами відповідно до ч. 2 ст. 361 ЦПК є, насамперед, істотні для справи обставши, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.

Питания про те, чи є істотними обставини, які виявлено, вирішується у кожному конкретному випадку. Проте об'єктивним критерієм віднесення пововиявлених обставин до істотних можна вважати їх спроможність вплинути на кінцевий результат вирішення справи

Умовно можна виділити такі характерні риси новішими іе-ннх обставин:

вони є істотними ;иія справи, тобто такими,  що можуть
вилинути   на   кінцевий   результат   розгляду  та   вирішення
справи;

вони повинні об'єктивно існувати на момент розгляду і ви
рішення  цивільної справи  та  постановления  відповідного
судового рішення;

з об'єктивних причин ці обставини повинні бути невідоми
ми заінтересованим особам, та виявлені тільки після на
брання судовим рішенням законної сили;

це мають бути тільки обставини, факти, а не нові докази.
Не можуть бути визнані нововиявленимп нові обставини

(такі, що виникли чи змінилися після ухвалення рішення), а також ті, на які посилалася особа, яка брала участь у справі, у своїх поясненнях, касаційній скарзі або які могли бути встановлені при всебічному та повному дослідженні судом обставин справи.

Наступною підставою для перегляду рішень, ухвал суду у зв'язку з нововиявленими обставинами є встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показаній свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових до-казів, ню потягли за собою ухвалення незаконного або необгрунтованого рішення. Ці обставини мають існувати на момент винесення відповідного судового рішення, про їх недо-стовірність не повинні знати заявник або суд. Крім тою, вони мають тягнути за собою винесення у справі неправильного рішення чи ухвали.

Особливістю них обставин с тс, шо їх одержують з чітко визначених законом джерел і їх неправдивість, за загальним правилом, мас бути підтверджена вироком суду у кримінальній справі, який набрав законної сили. Однак на практиці г непоодинокі випадки, коли щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, провадження у кримінальній справі не закінчується постановлениям вироку, зокрема у разі закриття провадження у кримінальній справі у зв'язку з т. зв. нереа-білітуючнми обставинами. Тоді постає закономірне питання: чи можуть вважатися нововиявленими обставинами такі діяння суду чи інших учасників цивільного процесу?

Щодо цього Пленумом Верховного Суду України у постанові № 1 від 27 лютого 1981 року "Про практику перегляду судами у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, шо набрали законної сили" дано такі роз'яснення: у випадках, коли відносно скоби, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, провадження у кримінальній справі в силу закону не може бути закінчене постановлениям вироку (в зв'язку із закінченням строків давності, внаслідок акта амністії, помилування, нелосягнення віку кримінальної відповідальності, у зв'язку зі смертю), на підтвердження наявності вказаних обставин суд може врахувати постанову слідчих органі» за результатами розслідування, проведеного в порядку кримінального судочинства, якщо вона винесена у суворій відповідності з законом. Тобто, суд при розгляді питання про перегляд справи у зв'язку з ноаовияшісними обставина ми може взяти до уваги такі обставини.

Третьою підставою с скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановления ухвали, що підмгшоть перегляду. В такому разі необхідно, щоб скасування відбулося після набрання рішенням, ухвалою законної сили, оскільки факти, які були встановлені скасованими актами, повинні ми і и на момент їх винесення преюдиціальне значення для суду. Четвертою підставою для перегляду с встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду шс не виконане. Наприклад, рішенням Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року у справі щодо конституцінності статті 248 ЦПК України визнані неконституційними ряд положень ЩІК 1963 року ("Скарги на рішення і дії, які не підвідомчі судам"). Тому об'єктом перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути рішення, ухвали, постановлені раніше у цій категорії справ.

Отже, як пововиявлепі можуть розглядатися обставини, що обґрунтовують вимоги або заперечення сторін чи мають інше істотне значення для правильного вирішення справи, які існували на час ухвалення рішення, постановления ухвали суду, але про них не знали і не могли тати заявник і суд.

Об'єктами перегляду у порядку провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути судові рішення, постановлені на будь-якій стадії розгляду та вирішення цивільної справи, шо набрали законної сили. Відповідно до ст. 361 ЦПК важливою ознакою судових рішень, які можуть бути об'єктом перегляду, також є те, що це судові рішення, якими закінчено розгляд справи, а також судові накази. Якщо в одне провадження були об'єднані декілька позовних вимог, рішення може бути переглянуте тільки в частині тих вимог, які стосуються нововиявлених обставин.

Про перегляд рішення, ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами сторонами, Іншими особами, які беруть участь у справі, подається заява в письмовій формі, в якій зазначаються відомості, необхідні для її розгляду, а саме:

найменування суду, якому адресується заява;

ім'я (найменування) особи, яка подає заяву, місце її прожи
вання чи місцезнаходження;

інші особи, які брали учасіь у справі;

дата ухвалення чи постановления і зміст рішення, ухвали
чи судового наказу, про перегляд яких подано заяву;

нововиявлені обставини, якими обґрунтовується вимога про
перегляд рішення, ухвали чи судового наказу, і дата їх від
криття або встановлення;

посилання на докази, що підтверджують існування новови-
явлених обставин.

До заяви додаються її коші відповідно до кількості осіб, які брали участь у справі.

Належним чином оформлена заява може бути подана иро-гяі ом трьох місяців з дня встановлення обставин, що с підставою для перегляду рішення.

На відміну від перегляду у зв'язку з винятковими обставинами, заява про перегляд рішення, ухвали суду у зв'язку з но-вовиявленимн обставинами розглядається у судовому засіданні судом, який ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ.

Особа, яка подала заяву, виступає в процесі як заявник, за рештою осіб, які беруть участь у справі, зберігається їх попереднє процесуальне становите.

Заявник та інші особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідати. Неявка цих осіб не с перешкодою для розгляду заяви.

За результатами розгляду заяви суд своею ухвалою задовольняє заяву і скасовує рішення, ухвалу суду чи судовий наказ у зв'язку з нововиявленими обставинами або відмовляє у П іа-доволеині, якщо заява необгрунтована. Ця ухвала має відповідати загальним вимогам, встановленим для такого виду процесуальних документів, зокрема, в ухвалі мають бути вказані час і місце її постановления; зміст рішення суду, що переглядалося, висновки суду з приводу наявності чи відсутності но-вовиявлених обставин.

Ухвала про задоволення заяви про перегляд рішення або ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами оскарженню не підлягає. Ухвала про відмову в задоволенні такої заяви може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Основним наслідком скасування рішення, ухвали суду або судовою наказу є наступний розгляд справи судом за загальними правилами цивільного судочинства.

99. Звернення рішення суду до примусового виконання, виконавчі документи.

100. Повноваження суду у процесі виконання судових рішень.

Зважаючи на те, шо рішення суду, яке набрало законної сили, вимагає виконання сторонами та іншими особами, щодо яких воно ухвалене, суд не завжди г суб"гктом цих правовідносин, а останні не завжди є цивільними процесуальними.

Відповідно до сг. 368 ЦНК за кожним рішенням, яке набрало законної сили або допущене до негайного виконання, за заявою особи, на користь якої воно ухвалене, видасться один виконавчий лист. Підставою для виконання є також ухвали про забезпечення позову, витання мирової угоди. Силу виконавчого документа має і судовий наказ.

Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, шо є в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачіа видані кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним листом. Виконавчі документи про стягнення виконавчого збору направляються до органів податкової служби, які у подальшому виступають стягувачами.

У порядку, встановленому цивільним процесуальним законом, можуть розглядатися справи з приводу:

видачі дубліката виконавчого листа або судового наказу
(ст. 370 ЦПК, ст. IIі Закону);

поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконав
чого документа до виконання (ст. 371 ЦПК, ст. 23 Закону);

відстрочки або розстрочки виконання, зміни чи встановлен
ня способу і порядку виконання (ст. 373 ЦПК, ст. 33 Зако
ну);

розгляду питання про затвердження мирової угоди та від
мови від примусового виконання рішення (ст. 372 ЦПК,
ст.ст. IIі, 37 Закону);

вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до
дитячою або лікувального закладу (ст. 374 ЦПК, ст. 78 За
кону);

вирішення витання про оголошення розшуку боржника або
дитини (ст. 375 ЦПК, ст. 42 Закону);

вирішення іш і линя про примусове проникнення до житла
чи іншого володіння особи (ст. 376 ЦПК, ч. З ст. 5 Закону);

вирішення ішгання про звернення стягнення на грошові ко
шти, що знаходяться на рахунках (ст. 377 ЦПК);

заміни сторони  виконавчого провадження (ст.  378  ЦПК,
ст. 11 Закону);

визначення частки манна боржника у майні, яким він воло
діє спільно з іншими особами (ст. 379 ЦПК, ч. 6 ст. 50 За
кону);

роз'яснення судового рішення (ст. 221 ЦПК, ст. 28 Закону);

розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного
виконавця (судового контролю за виконанням судових рі
шень) (рож VII ЦПК, ст. 85 Закону);

вирішення питання про поворот виконання (ст.ст. 380-382
ЦПК).

Втрачений оригінал виконавчого листа чи судового наказу може бути поновлений шляхом видачі дубліката за заявою стягувача або державного виконавця. Справа розглядається судом, який видав виконавчий документ, з викликом сторін та шініерссованих осіб, причому їхня неявка у судове засідання не є перешкодою для вирішення питання. За видачу дубліката виконавчого документа справляється плата (ст. 370 ЦПК).

У разі пропуску строку пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання (виконавчої давності) стягувач може звернутися до суду із заявою про його поновлення. Заява про поновлення пропущеного строку подасться до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі, проте їх неявка не с перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк (ст. 371 ЦПК).

За наявності обставин, що ускладнюють або унеможливлюють виконання рішення за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і. у виняткових випадках, може відстрочити або розстрочити виконання, зміниш спосіб і порядок виконання рішення (ст. 373 ЦПК).

Мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стяі-у-вача від примусового виконання в процесі виконання рішення подасться в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденною строку передає її до суду за місцем виконання рішення дли визнання.

Суд має право перевірити і не визнати мирову угоду або не прийняти відмову стягувача від примусового виконання, якщо це суперечить закону або порушує права чи свободи інших осіб

За результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу відповідно до загальних правил щодо розпорядження матеріальними правами сторін цивільного процесу (ст.ст. 174-175, 372 ЦПК).

Питання щодо тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу вирішується судом за поданням державного виконавця у десятиденний строк з викликом в судове засідання сторін та за обов'язковою участю представників органів опіки та піклування. Проте неявка сторін не с перешкодою для вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу (ст. 374 ЦПК).

Розшук у виконавчому провадженні оголошуггься за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем прожинання (перебування) боржника чи місцезнаходженням його майна, або за місцем проживання (перебування) сгяіунача.

Суд має право витребувані від державного виконавця всі необхідні документи л.ія вирішення питання про оголошення розшуку. Подання державного виконавця розглядається у десятиденний строк (ст. 375 ЦПК).

Для забезпечення конституційного принципу недоторканос-іі жипш державний виконавець у разі проведення виконавчих .ції, пов'язаних із примусовим проникненням до житла чи іншого володіння особи, повинен звернутися до суду. Заявником у справі виступає державний виконавець, який подає до суду заяву, погоджену із начальником відділу державної виконавчої служби. Ці ни і піти вирішуються судом негайно за участю дер-жлшюго виконавця, без виклику чи повідомлення сторін або інших заінтересованих осіб (ст. 376 ЦПК).

Законом допускається можливість звернення стягнення на належні боржникові від інших осіб ірошові кошти, що знаходяться на поточних, депозитних чи інших рахунках цих осіб.

Вирішення такого питання, а також можливості звернення стягнення на грошові кошти, які знаходяться на рахунках самого боржника, здійснюється судом за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби, за участю державного виконавця без виклику чи повідомлення сторін чи інших заінтересованих осіб (ст. 377 ЦПК).

Питання про нравонасгупництво у виконавчому провадженні судом розглядається у десятиденний строк за поданням державного виконавця або за заявою особи, яка бажає вступити правонаступником. Суду повинні бути представлені документи, що підтверджують иравонаступництво у матеріальних правовідносинах (ст. 378 ЦПК).

У разі звернення стягнення на майно, яке перебуває у спільній власності, постає потреба визначення у ній частки боржника. Тому державний виконавець повинен звернутися до суду із відповідним поданням, яке розглядається судом у десятиденний сірок і повідомленням сторін та заінтересованих осіб, їхня неявка не перешкоджає вирішенню питання (ст. 379 ЦПК).

101. Негайне виконання судових рішень.

Негайне виконання — це виконання рішення ще до набрання ним законної сили. Його застосовуеть, як правило, за результатами попередньої судової діяльності у формі відправлення правосуддя (вирішення цивільної справи) або запобіжної діяльності суду (забезпечення позову).

Підстави для застосування негайного виконання чітко передбачені у чинному законодавстві, їх поділяють на:

підстави  для  обов'язкового  (імперативного)  застосування
негайного виконання,

підстави для факультативного (імперативно-диспозитивно-
го) застосування негайного виконання.

Відповідно до ст. 367 ЦПК га ст. 25 Закону України "Про виконавче провадження" (далі у цій главі — Закон) рішений суду підлягає обов'язковому негайному виконанню у справах про:

стягнення  аліментів —  у  межах суми  платежу ча  один
місяць:

присудження працівникові виплати заробітної плати, але не
більше ніж за один місяць;

відшкодування   шкоди,  завданої  каліцтвом,  іншим  ушко
дженням здоров'я або смертю фізичної особи,       у межах
суми стягнення за один місяць;

поновлення на робоїі незаконно звільненого або переполе
ного па іншу роботу працівника;

відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона прожи
вала;

розкриття банком інформації, яка містить банківську таєм
ницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

Підставами для застосування факультативного негайного виконання «: можливість стягнення t ііідновілача уси ї суми и-боргованості у справах, де обов'язковим г стягнення лише певної її частини (ч. 1 ст. 367 ЦПК).

102. Порядок вирішення питання про поворот виконання. Особливості повороту виконання в окремих категоріях справ.


Данной работой Вы можете всегда поделиться с другими людьми, они вам буду только благодарны!!!
Кнопки "поделиться работой":

 

Подобные работы

22593. Цивільне - правові угоди та договори 33.93 KB
  Угоди укладають як юридичні так і фізичні особи. Угоди бувають односторонніми для виникнення такої угоди достатньо волевиявлення однієї сторони; двосторонніми для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін; багатосторонніми для їх виникнення необхідне волевиявлення трьох і більше сторін. Деякі угоди можуть бути як платними такі безоплатними наприклад договір схову.
47484. ЦИВІЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО. МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ 313 KB
  Види цивільного судочинства: позовне провадження провадження окреме провадження наказне провадження. Суть та значення наказного провадження. Провадження у справі до судового розгляду. Завдання зміст і процесуальний порядок провадження до судового розгляду.
47942. Цивільне право України 988 KB
  План поняття ЦП як галузі права предмет і метод ЦП принципи ЦП функції системи ЦП П №1 Теорії критерію розподілу права на приватне та публічне Теорія №1 інтересу. №3 методу правового регулювання – використовується цивілістами ЦП є однією із галузь приватного права. Приватне право моє підґрунтя на природні права ЦПУ – це сукупність правових норм які регулюють особисті немайнові та майнові відносини цивільні засновані на юридичній рівності вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників ч.
47966. Цивільне процесуалне право 1000.5 KB
  Цивільне процесуальне право як галузь права – це сукупність правових норм що регулюють діяльність суду загальної юрисдикції осіб які беруть участь у справі та інших учасників цивільного процесу щодо здійснення правосуддя у цивільноправових спорах щодо справ наказного окремого провадження а також такі що виникають у зв’язку із цією діяльністю суспільні відносини щодо розгляду та вирішення зазначених категорій справ1. Цивільний процес – це сукупність процесуальних дій суду інших осіб які беруть участь у справі а також інших...
61141. Цивільне право 2.48 MB
  Мета: ознайомити учнів зі структурою й джерелами цивільного права, розкрити роль цієї галузі у системі права України; розвивати навички учнів аналізувати поняття, працювати з нормативно-правовими актами...