35204

Що таке філософія

Шпаргалка

Логика и философия

Світоглядце система поглядів людини на світ і місце в ньому людини. Ставлення людини до світуце безпосередній предмет ф. виконує такі функції: пізнавальна вона означає практичне і пізнавальне ставлення людини до світу і до самої себе як предмет філософського пізнання; світоглядна; методологічна. культурновиховна вона полягає в тому що сприяє культурному розвитку людини.

Украинкский

2013-09-09

146.5 KB

9 чел.

Що таке філософія

Найважливіша проблема філософії людина-світ. Ф наука світоглядна. Світогляд-це система поглядів людини на світ і місце в ньому людини. Ставлення людини до світу-це безпосередній предмет ф. роздумів. Специфічна особливість ф. полягає в тому, що вона не володіє таким конкретним предметом як природничі науки: біологія, географія та ін. Ф.-це не просто особлива наукова дисципліна, а ще і специфічний тип мислення і навіть емоційний настрій, система світоглядних почуттів коли людина занурюючись у них розмірковує про світ, добро і зло, прекрасне і бридке, соціальну справедливість, істинну і брехню, сенс і мету людської історії.

Функції філософії

Ф. виконує такі функції:

-пізнавальна, вона означає практичне і пізнавальне ставлення людини до світу і до самої себе як предмет філософського пізнання;

- світоглядна;

- методологічна. Серед великої кількості методів можна виділити такі, які використовує тільки одна наука (конкретно наукові). Ф. являє собою всезагальний метод, її предметом дослідження виступають найбільш універсальні принципи мислення. Необхідність вибору і обґрунтування методів, вияснення їх співвідношення породила галузь філософського знання-методологію.

- культурно-виховна, вона полягає в тому, що сприяє культурному розвитку людини. Духовний досвід людства в усвідомленні проблеми життя і смерті, добра і зла, буття, його сенсу, щастя і нещастя, виражає всі болі епохи. Таке сприйняття дає не тільки інтелектуальну але і естетичну насолоду, виховує громадянина.

Основне питання ф.

Основне питання ф. складається з співвідношення:

-буття (матеріалісти)

-мислення (ідеалісти)

2.Чи можна пізнати світ? (ні-агностики)

Боротьба між цими напрямками є джерелом розвитку ф. Дуалісти – визнають як буття так і мислення, як дві спів рідні основи.

Суб’єктивний ідеалізм – абсолютизуються ті або інші сторони духовного життя, людського індивіда (свідомість, воля, емоції).

Об’єктивний ідеалізм – абсолютизуються раціонально-логічна сторона свідомості.

Ще на ранніх етапах історії, ф. були сформульовані дві протилежні позиції: одна стверджувала мінливість і плинність усього сущого, а друга його непорушність і сталість, обидві ці позиції проходять через усю історію філософії, як діалектика і метафізика.

Давньо - індійська філософія.

Індія.

Веданта (веди-сказання)

Рагведа – раннє ф. пізнання. Складається з гімнів , віршів, пісень. Гімни Рагведи –це похвальні вірші богам, прохання до богів. Це була спроба стародавніх індійців осягнути таємниці буття. Основним способом такого осягнення є міф.

Упанішади – сидіння біля ніг учителя. Головна мета з’ясувати: що є опорою людини. Брахман – дух – походить від атман – душа. Опора людини-дихання. У переважній більшості текстів брахман (дух)-це абсолютна першооснова, початок і кінець усіх речей, усіх істот, те і з чого ці істоти народженні, в чому живуть і куди підуть після смерті. Поняття брахмана мудреці пов’язують з поняттям атмана. Згідно з упанішадами всі істоти, люди починають існування з брахмана-атмана і туди ж мають повернутись – круговорот – самсарі (переселення душ).

Вчення про самсарі пов’язане з вченням “Про п’ять вогнів” – це небо, гроза, земля, чоловік, жінка. Між ними і відбувається круговорот, в ході якого виникають: дощ, їжа, сім’я, зародок, людина, яка спалюється в кінці життя на вогнищі і повертається до вогню з якого вона вийшла, потім з тим же дощем людина знову починає існування.

Буддизм

С.Гаумама (=583-483 р д. н.е.) бодха-будда-пізнавши світ. Центром вчення Будди є 4 благородних істини, які він проголошує з початку своєї проповідницької діяльності, згідно з ними існування людини нерозривно пов’язане з стражданням-народження, хвороба, старість, смерть- все це веде до страждання. Причиною страждання є надмірне прагнення і жадібність. Усунення причин страждання – шлях важкий (благий, восьмирічний) і полягає ось у чому: правильне судження, правильне рішення, мова, життя, устремління, увага, концентрування.

Антична філософія. Думка Стар. Греції.

Демокріт – один з перших засновників матеріалістичної системи. (460-370). Його назвали – “перший енциклопедичний розум серед греків” – мав гарні знання з астрономії, фізики, математики. Він створив атомістичне вчення – “атоми рухаються у порожнечі, відповідно до необхідності, що жорстко спричиняє рух атома” – він так вважав.

Сократ (469-399) народився у бідній родині. Його цікавило спілкування з людьми, вставав вдосвіта так як дуже любив сонце. Влада не любила його і вирішила позбутися. Помер у камері випивши отрути.

Ф. Сократа своєрідний поділ в історії ф. Від нього починається період класичної, античної філософії. Він повертає філ. дослідження від космосу природи до людини – “Пізнай самого себе” така вихідна тез Сократівського вчення. Він зауважив: “Я знаю те, що нічого не знаю”.

Сократівський метод.

Мета: осягнути істинну, виявленням протиріч в твердженнях противника, в цьому полягає так звана Сократівська іронія, але ця іронія не була самоціллю. Він підкреслював, що метою його філ. вчень є намагання допомогти людям, щоб вони знайшли самі себе, тому з іронією (сумнів) тісно пов’язана маєвтика (повивальне мистецтво). Цим терміном, який він вибрав по аналогії з професією своєї матері. Сократ намагається допомогти своїм слухачам знайти нове пізнання, як основу істинної моралі.

Платон (427-347) ідеаліст. Найкращий учень Сократа. Покинув Афіни і переїхав до м. Магара. В останній період життя працює з молоддю і закладає школу “Академа”. Всі свої писемні джерела, твори він об’єднав образом Сократа.

Перший період творчості – смерть Сократа . Платон знаходиться під сильним впливом свого вчителя і тільки після його смерті розуміє зміст вчення Сократа. Прямим уславленням Сократа є такі твори: “Апологія Сократа”, “Критон”.

Другий період – після подорожі в Італію і Сицилію Платон змінює свої філософські погляди. Будучи одним із засновників ідеалістичного напряму античності він відходить від суб’єктивного ідеалізму і стає прибічником об’єктивного. Виправдовує Сократа: він вибрав самостійно смерть – душа безсмертна. “Закон”, “Поліпия”, “Федон”.

Третій період – звертається до діалектики ідей (рух), яка визначається конфліктом буття і не буття (життя і смерть), відбувається в царстві ідей. Згідно з вченням: “Душа безтілесна, безсмертна, існує вічно”.

Основне питання ф. він вирішує ідеалістично. Матер. світ, який нас оточує і який ми пізнаємо своїми почуттями є згідно з Платоном лише “тінню” і походить від світу ідей, тобто матер. Світ є вторинним – всі явища і предмети матер. світу виникають і гинуть, змінюються, а тому не можуть бути сущими, а ідеї є незмінними, непорушними і вічними.

Аристотель (384-322) заснував перепатичну школу (прогулянка) – “Лікей” спадщина – 150 наукових творів і трактатів. Їх можна поділити на декілька груп, Вони присвячені:

-питанням онтології (наука про життя) і зокрема людини “Метафізика”

-питання ф. природи та природничих наук: “Фізика”, “Про небо”, “Про виникнення тварин”.

-проблема людини та суспільства, це етичні, політичні, естетичні трактати: “Нікомахова етика”, “Політика”, “Про душу”.

Він починає як ідеаліст, а потім від цього відрікається. Через усю працю Аристотеля проходить критика головного вчення Платона “Вчення про ідеї” (Платон мені друг, але істинна дорожча).

Нові умови розвитку ф. Патристика і схоластика.

Ф. в середні віки викладалась лише в монастирських школах де її вивчали майбутні священики і церковні служителі. Завданням ф. було не дослідження дійсності всього того що проголошувала віра, а пошуки раціональних шляхів істинності доказів всього того що проголошувала віра. Звідси і назва схоластика. Ф. не була вільною, вона залежала від церкви, і стала наймичкою теології, через те дослідження схоластів, можна лише умовно характеризувати, як філософські. Єдиний предмет вивчення теології – божественне єство – стає також і предметом філософського вивчення. Проголошувалася лише одна істинна (Бог), а різниця між наукою і теологією, між ф. і теолог8ією не допускалася. Так як все це було спільним, не тільки для схоластики, але і для патристики. Часто ф. Середніх віків включаючи і патристику – визначається як схоластика. Але між ними існує різниця: перед вчителями патристики ставиться завдання створити догматику із того, що було в святому писані. Схоластики вже маючи догматику повинні були її впорядкувати, і зробити доступною для неосвітчених людей, які в той час переходили до християнства.

Фома Аквінський (1225-1274)

Систематизатор схоластики. Його батько був відомий італійський граф. Виховувався в релігійному ордені. Навчався в Неапольському університеті. Домініканський орден посилає його вчитися у Париж. Залишив багато праць, Ватикан віддячуючи йому видає після його смерті 20 томів праць. Назва творчості – “Томізм” або “Аквінат”. Твори: “Сума теології”, “Сума проти язичників”. Галузь найісторичніших таїнств християнчької віри залишається для Аквінського поза розумом. Мова іде про істини – надприродні (откровення, благавість, триєдинство, воскресіння тощо), бо вони є лише у вірі. Одначе між наукою і вірою нема протиріччя. Християнська істинна стоїть вище розуму, але вона не суперечить розуму. Істинна може бути лише одна, бо вона походить від Бога.

Якісно нова спрямованість ф. в епоху ранніх буржуазних революцій в Європі.

В кінці 16 ст. – революція в Нідерландах. 1789-1794 велика Французька буржуазна революція. В кінці 15 на початку 16 ст. поступово відбувався процес відмирання кризової на той час середньовічної філософської думки. Натомість формувалась нова думка, яка відтворювала буржуазне суспільство . Відповідно до цього відбувається зміна світоглядних орієнтирів, на місце природничої людини стає природа взагалі. Людина втративши свій винятковий статус перетворюється на просто одну з частин природи. Головним тепер знає знання про природу, природознавство, філософія як і інші форми суспільної свідомості починає наслідувати природничу науки, у формі матерії, стилі тощо. Саме ця обставина спричинила те, що домінуючою філософською тенденцією 17-18 ст. стає матеріалізм.

Раціоналізм, сенсуалізм – як альтернативні засади пізнавального процесу.

Раціоналізм – (rabio-розум) – це філософський напрямок, згідно з яким основою пізнання виступає людський розум. Рене Декарт, Спіноза.

Сенсуалізм – (sensus) – це філ. напрямок згідно з яким основою пізнання виступають людські почуття Берклі, Локк.

Рене Декарт. (1596-1650) жив і творив, коли складалась централізована влада у Франції, в ті часи складалась церква, на чолі якої був кардинал Ришельє. Мріяв стати військовим, навчався в Єзуїтському коледжі.

Головні праці: “Правила для керівництва розумом”, “Розмірковування про метод”, “Розмірковування про першу філософію”, “Начало філософії”. Декарт визначає матеріальне і в той же час про його ідеалістичне сприйняття свідчить визнання існування Бога. Головний принцип – в усьому сумніватись. Кредо – я, мисляча річ або річ, яка має властивість мислити. Залишив вчення “Про вродженні ідеї” – це ідеї, які народжуються з людини і існують з нею завжди. До вроджених ідей Декарт відносить ідею Бога, як істоти найдосконалішої, деякі загальні ідеї та аксіоми наприклад у математиці – якщо до рівних величин додати рівні, то результат буде рівним.

Джон Локк (1634-1704) на відміну від Декарта, він звертається до досвіду, які дають нам почуття. Думка: вроджених ідей у людині бути не може. У відповідності із тим він вважає єдиним джерелом знань є досвід, який виступає у двох сферах: зовнішнього і внутрішнього.

Зовнішній досвід – його об’єкт зовнішній світ. Виступає як сукупність відчуттів: жовтого, білого, гарячого, холодного, м’якого. Внутрішній досвід – об’єкт, діяльність душі людини. Виступає як сприймання таких операцій нашого мозку, як сумнів, віра, бажання.

Новий соціальний ідеал у філософії Просвітництва.

Просвітництво (нести знання) – яке пов’язане з освітою, характеризує Францію 18 ст.

Для філософів-просвітників характерні:

-критика віджилих феодальних відносин;

-критика релігійних забобонів;

-захист природних прав людини та свободи;

-вважали, що на чолі держави має бути досвідчений монарх.

Жан Жак Руссо. (1712-1778) – з бідної родини. Батько не міг дати йому освіту, здобув вищу освіту шляхом самоосвіти, самотужки пише дисертацію, яка присвячена на виховання людини, захищає в академії в Джеджоні. Відомий в багатьох наукових галузях: економіст, політик, філософ, письменник. Виступає на захист бідноти. Ставить проблему: “що таке приватна власність?” – це зло, вона розділила їх на багатих і бідних, вона роз’єднує людей – це поділ соціальної нерівності.

Дені Дідро (1713-1784) очолював енциклопедичний гурток. Ставить питання: “Природа безкінечна, ніким не створена, нічого крім природи там немає”. У французькому просвітництві слід вказати 2 напрямки:

-дейлістичний

-матеріалістичний

До дейлістичного – входили: Вольтер, Монтеск’є, Жан Жак Руссо. До матер. напряму Дідро, Гольбах, Гельбецій.

Деїсти – визначають Бога – першопричиною світу, заперечували його втручання в природу та перебіг історичних подій. Однак як і матеріалісти вони заперечували містичне вчення про одкровення, виступали проти релігії догматів, відстоювали свободу совісті. Матеріалісти – Гельбецій, Гольбах пізнаючи закони природи в основі яких лежить механіка Ньютона і які аналогічні у природи і в суспільстві. Стверджували, що люди здатні створювати справді гуманне суспільство на основі принципів свободи, рівності та братерства – вони стали гаслами Великої Буржуазної революції.

Китай.

Конфуцій (551-479 р. до н. е.) – чиновник, державний службовець, багато подорожував по Китаю, добре знав сх.. Китай. Залишає свою кар’єру і захоплюється філософією. Праця лунь-юй. Цзюнь-цзи – правитель. Згідно з вченням Конфуція на чолі держави повинен бути “благородний муж” – цзюнь-цзи, обов’язковою рисою повинна бути “жень” – гуманність, людяність, милосердя.

Гуманність – означає стриманість, доброту, почуття справедливості, але головне – любов до людини. Гуманна людина – позбавлена егоїзму і всі сили віддає на благо інших. Іншою якістю цзюнь-цзи має бути ”лі” – слідування обов’язку. Обов’язок повинні виконувати, як правителі, так і піддані, всі у державі. Обов’язок повинен бути внутрішньою переконаністю, в тому, що слід діяти так, а не інакше. В конкретно соціально-етичному смислі обов’язок – це норми відносин, між 5 парами соц. ролей.

-батька і сина;

-старшого і молодшого братів;

-чоловіка і жінки;

-старшого і молодшого за віком;

-государя і підданого.

Сяо-чтивість; чжи-риса, яка пов’язана з розумністю, інтелектом. Конфуцій вважав – якщо вся держава зверху до низу організована, як одна велика сім’я на чолі з верховним батьком, государем, то ніяких протиріч між народом і правлячим класом не буде.

Ф. Епохи відродження: геліоцентризм, пантеїзм, антропоцентризм.

Соц.-екон. зміни в умовах Відродження супроводжувалися істотними змінами в умонастроях. Ці переміни були пов’язані перш за все з процесом секуляризації (звільнення від релігії в усіх галузях культурного і суспільного життя). Нова епоха – це відродження античної культури, античного способу життя, мислення. Звідси походить назва – Ренесанс – тобто відродження. В цей час індивід набуває більшої самостійності, ніж в середні віки, звідси нова самосвідомість людини, її гордість та самоствердження.

Геліоцентризм. (сонце) – пов’язана з іменем Галілео Галілея, Коперник. Церква – це заперечувала. В центрі є земля, а не сонце, так як землю створив Бог.

Ніколай Коперник. (1473-1543). Зруйнував геоцентричну систему і створив геліоцентричну. Його головна праця “Про круговий рух небесних тіл”. Зробив виклик церковному авторитету в питаннях природи, від нього починається літопис “Визволення природознавства” від теології.

Галілео Галілей (1546-1642) фізик, астроном. Займався експериментами в природі. Виявив, що поверхні місяця і сонця не гладенькі, чумацький шлях – це складна система зірок, відкрив 4 спутники Юпітера, фази Венери. Свої відкриття обґрунтував у праці “Зоряний вісник”.

Пантеїзм. В розумінні природи так як і в тлумаченні людини філософія Відродження має свою специфіку. Специфіка полягає в тому що природа тлумачиться пантеїстично (з грец. Пантеїзм - всебожжя). Християнський Бог тут, втрачає свій понадприродний характер, ніби зливається з природою і природа тим самим обожнюється.

Джордано Бруно. (1549-1600). Вступив в конфлікт з церквою і християнським світом, поселився у Венеції. 1600р. був страчений на вогнищі. Головні трактати: “Про причини, принципи і єдине”, “Про безкінечність вселену і світи”. Першоосновою виступає матерія, яка є нерозгорнутою причиною всього існуючого. Пантеїзм Бруно схиляється до матеріалізму: космос – одночасно пуста і одночасно наповнена безкінечність, поза космосу нема нічого іншого він не створений Богом.

Антропоцентризм. Центром стає людина, в центрі уваги – людина. Характерна риса світогляду орієнтація на мистецтво, якщо середньовічна людина релігійна, то Відродження епоха – християнсько-етична, адже за допомогою мистецтва змалювується різноманітний світ людського почуття, та його величезна цінність. Саме людина з її цілесністю почуття, вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змалювується такою якою вона є насправді, не носієм гріховності, а як вища цінність. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з’являється почуття особистої сили і таланту. Ідеалом людини Відродження є її різнобічна діяльність, приоритетним стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство, метою життя виступає не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям і суспільству. Однією із характерих рис епохи В. є також її гуманізм.

 Філософія людини

Людина – суспільна істота, продукт і суб’єкт трудової діяльності і культури, вищий ступінь у розвитку живих організмів. Хоча сутність людини і відрізняє її від тварини, але все ж таки видимі ознаки є істотними і розкривають сутність людини. В основі історичного буття і розвитку людини є трудова діяльність – це і є сутність людини. Ця діяльність відбувається в рамках сусп. вироб. Людина не може виробляти і займатися труд діял. Не вступаючи прямо чи опосередковано в сусп. Відносини, сукупність яких і створює сусп. З розвитком сусп. Вир. І трудової діяльності розвиваються і суспільні відносини людей, в залежності від того, як індивід вбирає, освоює і реалізує сукупність суспільних відносин відбувається і її власний розвиток. Але людина – не тільки результат розвитку суспільства і суспільних відносин, але в свою чергу і їх творець. Визначальною умовою становлення людини є праця – виникнення якої ознаменувало собою перетворення тваринного предка в людину. В соціальному відношенні праця потягнула за собою формування нових соціальних якостей: як то мова, мислення, спілкування, переконання, ціннісні орієнтації, світогляд. В психологічному відношенні природні інстинкти поділилися на: 1.придушені, загальмовані, підкорені контролю розуму. 2. перетворилися в новий якісний стан суто людської пізнавальної діяльності, інтуїцію. Все це означало появу нового біологічного виду homo sapiens – людина розумна, соціальна. Проблему особистості не можна вирішити без чіткої філософської постановки питання про взаємозв’язок особистості і суспільства. Поняття індивід – підкреслює передусім біологічні характеристики людини, її приналежність до виду людини розумної, тут значення мають не тільки здоров’я і фізична краса, але задатки здібностей, характерні особливості психіки які успадковуються від батьків. Поняття особистості – містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є становлення до громадського обов’язку, а також до настанов суспільної моралі. Поняття індивідуальність – визначає зміст неповторного духовного світу людини, її найвищі цінності, справжня духовність, як основна характеристика індивідуальності орієнтується на цінності гуманістичного, морального змісту.

Філософія пізнання.

Пізнання: процес здобування знань, створення образів, моделей, теорії реальності (інформативний аспект пізнання); прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її прихованні підвалини (активіський або вольовий аспект пізнання); бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (смисловий аспект). “Гносис” – пізнання, “логос” – учення. Пізнання має такі риси: Об’єктивний характер; пізнаванність; пізнання “проходить через нашу голову, мислення” (інформаційний простір); пізнання має творчий характер; пізнання тісно пов’язане з практикою.

Суспільство як предмет філософського пізнання.

Поняття суспільство у філософії, економіці та історії літератури має щонайменше 4 значення: 1. окреме конкретне суспільство що є самостійною одиницею історичного розвитку. Наприклад Стар. Афіни, сучасна Україна, Болгарія. Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин- цілісним соціальним організмом. 2. та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів. 3. сукупність усіх соціальних організмів, що існували і існують на земній кулі. 4. суспільство певного типу взагалі.

Соціум – як історичний процес.

Незважаючи на зовнішню подібність різниця між людиною і твариною принципова. Головна відмінність полягає у способі життя. Людське життя здійснюється суспільним соціальним способом як життєдіяльність. Тваринне здійснюється природним чином як існування.

Суспільне життя – це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення світу. Життєдіяльність людська має характер свідомий. Свідомість полягає не тільки в плані осмислення життєвої ситуації і пізнання навколишньої дійсності (це властиво навіть тварині), а у здатності розмірковувати над зовнішніми обставинами, над своїми зв’язками з ними та іншими людьми, над собою і своїм духом, заглиблюватись у себе з метою усвідомлення сенсу власного життя. Діяльність і спілкування це наріжні камені на яких зводиться будівля соціального, підкреслюючи специфіку людського способу життя, як принципово відмінного від тваринного існування слід наголосити на його соціально-спадкоємному, а тому історичному характері. Тварина не набуває досвіду спадково, а здобуває його самостійно, успадковуючи лише інстинкт. Людина ж багата досвідом поколінь. Кожне нове покоління як би стоїть на плечах попереднього спадкоємно-приймаючи його історичний досвід. Соціальність має історичний характер, тваринне життя поза історичне. Історія життя тварини зникає разом з її фізичною смертю. Людське життя продовжується в наступних покоління.

Мова – символ життя.

Мова – це знакова система, яка використовується з метою комунікацій і пізнання. Структурними одиницями мови є слова, речення, тексти. Кожне слово, речення, текст завжди на щось вказують, тобто являються знаком, при чому доволі складним. Складний знак – це символ. Мова є символом всього нашого життя. Нема в нашому житті такого щоб могло заховатись від мови. На світі існує понад 2000 природних мов. Свідомість і мова нерозривно пов’язані між собою. Думка людини завжди навіть коли йдеться про невисловлені міркування прагне вилитись у слово, мовлення. Мова виконує багато функцій: позначає, називає предмет, явище чи дію; є засобом мислення; виражає ідеальний зміст свідомості; є засобом спілкування людей, обміну досвідом, переживаннями, почуттями; зберігає та передає інформацію для прийдешніх поколінь, сприяючи соціальному історичному розвитку; є засобом управління як поведінкою людини, так і колективними діями.

Філософія речення.

1887р. Варшавський вікар Л.Заменгоф створив таку мову, яка є мовою міжнародного спілкування – есперанто. Великим значенням для аналізу речення, а не слова мали праці таких філософів ХІХ-ХХст. Расел, Відгінштейн, Фреге, Карнап. В перше філософія речення викладена Відгінштейном у його “логіко-філософському трактаті”. В розповідних реченнях на відмінно від слова виявляється істинність чи омана. При розгляді будь-якого речення слід брати до уваги два моменти: що відповідаї реченню в реальній дійсності?; яким чином пов’язані слова у реченні?. В першому випадку нас цікавлять значення і смисл речення, а в іншому його граматика, синтаксис.

Наука яка вивчає значення і смисли висловлювань наз. Семантикою. Прагматика – така філософія мови, яка вивчає цінність установки особистості, які є у висловлюваннях. Мета мова – це мова на основі якої досліджується інша мова, а мова яку досліджують є об’єктною. Машинна мова – це мова запису програм, алгоритмів і змісту інформації, яка зберігається в пам’яті обчислювальних машин.

Суспільна свідомість її форми.

Свідомість – це вища форма відображення об’єктивної реальності, яка притаманна людині, являє собою сукупність психічних процесів. Свідомість не фіксується ніякими приладами, але здатна фіксувати сама себе. Ця унікальна здатність наз. Самосвідомістю, або само рефлексацією людської свідомості або думки.

Суспільне життя та його сфери.

Головним завданням соціальної філософії є пізнання закономірностей, функціонування суспільства. Філософія розглядає різні підходи до пояснення сутності суспільного життя. Надольний, Андрущенко та ін. виділяють такі сфери суспільного життя: 1. матеріальна – охоплює процеси матеріального вир-ва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили виробничі відносини, нтп і технологічну революцію. 2. соціально-політична – включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві, а саме національні, групові, державні тощо. Ця сфера охоплює такі явища і процеси як революція, реформа, війна. Функціонують тут такі інститути: партія, держава, суспільні організації. 3. духовна – це сукупність ідей, поглядів, настанов, тобто виробництво свідомості, як індивідуальної так і суспільної. 4. культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, побутові проблеми, освіту, виховання. Усі сфери життєдіяльності взаємопов’язані, а тому їх треба розглядати лише в єдності. В центрі кожної сфери людина.

Природні передумови, матеріальні та духовні засади людського життя.

Розгляд природи, як передумови людської історії виявлення ролі праці в процесі становлення і розвитку самої людини, і якісно нової форми руху (соціальної) дає змогу зрозуміти значення природного середовища для життєдіяльності суспільства. Проте людство виходить ще з такого простого фактору, що люди повинні насамперед: їсти, пити, мати житло, одягатися. Перш ніж бути спроможним займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією тощо. В результаті мислителі зробили висновок: що в основі будь-якого суспільства лежить безпосередньо виробництво засобів до життя (матеріальних благ). Виробництво викликають до життя потреби.

Виробничі відносини, форми власності, форми організації і управління виробництвом.

ВВ – це багатосторонні зв’язки людей у безпосередньому процесі виробництва, вони відображають якісний стан продуктивних сил. У виробництві складається не тільки система зв’язків людини з природою, але також і багаторівнева система спілкування людей між собою. В економічному відношенні способи виробництва (єдність продуктивних сил і Вв). Відрізняють тим, як люди виробляють необхідні їх матеріальні блага якими засобами праці. Що ж до соціальної природи способу виробництва, то вона виявляється у Вв. Це пояснюється тим, що Вв відбивають властивості форм власності, а отже несуть у собі специфіку конкретної соціальної системи. Одним із факторів, який викликає до життя ті або інші Вв виступають форми власності на засоби виробництва. Здійснюючи процес виробництва люди вступають у відповідні відносини, не тільки з природою, але і один з одним. Вони знаходяться у певних відносинах до засобів виробництва. Форми власності на засоби виробництва не тільки визначають специфіку відносин між людьми в безпосередньому процесі виробництва, але також зумовлюють характер відносин з приводу розподілу, обміну, споживання суспільного продукту. Історія свідчить: що на певних переломних станах суспільного розвитку можуть виникати перехідні типи Вв, які характеризуються поєднанням в рамках одного суспільного ладу, різних за своїм характером відносин. Протягом певного часу співіснують різні типи Вв, відбиваючи сутність нового і старого.

Структура науки.

1.основи науки – становлять ті її теоретичні положення, які виражають загальні закономірності предмета даної науки. Розділяють основи наук на три блоки: ідеали і норми наукового пізнання; наукова картина світу; філософські основи. Ідеали і норми служать для доказовості і обґрунтування знання. Уявлення про структуру і розвиток природи наз. природничо-науковою картиною світу. За допомогою філософською основою науки забезпечується входження наукового знання в загальну культуру людського суспільства.

2.закони науки – це зв’язки між фактами і їх узагальненнями, вони об’єктивні, істинні. Закони виконують по суті функцію фактичної бази науки, бо відображають предмет даної науки і носять всезагальний характер.

3.поняття – основи та закони науки існують у формі понять. Наука виражає свій предмет у поняттях без якої не можна побудувати жодної теорії.

4.теорія – це сукупність узагальнених положень. Узагальнення фіксується в термінах, судженнях і умовиводах. Теорія є найвищим рівнем синтезу знання. Функція теорії полягає не тільки в тому, щоб звести в систему досягнуті результати пізнання, але і служити шляхом до нових понять, законів, які глибше і повніше відображають досліджуваний предмет.

5.ідея – починаючи з 19ст. відбувається створення теорій, які об’єднуються в одну на основі єдиної ідеї, наука створює теорії для того, щоб творити ідеї – форми, в яких людина здійснює свою мету, щодо перетворення дійсності, щоб утвердити себе в світі, знання мусить стати ідеєю. Ідея – це кінець знання і початок речі. Вона реалізується не тільки в практичній, але і у теоретичній діяльності людини. В будові науки ідея виконує синтезуючу функцію, об’єднує знання в певну єдину систему теорій.

Продуктивні сили суспільства, їх будова, склад.

Предмет праці – становлять матеріали, які служать основою для створення необхідних речей. Вони подібно до знарядь праці можуть бути як суто природними утвореннями, до виникнення яких людина не причетна і природними речами, які пройшли вже через процес праці (сировина). Сьогодні у виробничому процесі все ширше запроваджується різноманітне кібернетичне устаткування. Засіб праці і предмет праці у своїй єдності виступають як засіб виробництва. Засіб праці – це річ або комплекс речей, якими людина впливає на предмети праці з метою задоволення своїх потреб. Продуктивні сили – це матеріальні фактори виробництва, завдяки яким виробництво може здійснюватись як цілеспрямований процес перетворення. Головним елементом їхньої структури є перш за все люди. У процесі виробництва людина виступає як його активне, ініціативне начало, як головна продуктивна сила.

Спосіб матеріального виробництва – конкретно історичний тип діалектичної єдності, продуктивних сил і Вв.

Діалектичний взаємозв’язок продуктивних сил і Вв відображається в загально-соціологічному законі – “Відповідності Вв характеру і рівню розвитку продуктивних сил”. Суть закону: в суспільному виробництві люди вступають в певні необхідні від їх волі не залежні відносини – Вв, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. На певному ступені свого розвитку продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з існуючими Вв, що є тільки юридичним виразом останніх, - з відносинами власності в середині яких вони досі розвивалися. Із форм розвитку продуктивних сил Вв перетворилися на їх гальмо. Порушення відповідності, відставання Вв призводить до зниження темпів росту продуктивності праці і впроваджень досягнень НТП. В жодній навіть найдосконалішій системі відповідність між продуктивними силами і Вв не встановлюється автоматично, вона виникає, як наслідок постійного оновлення засобів виробництва, його техніко-економічної основи, а також форм і методів організації управління виробничими процесами, що в решті решт знаходять своє відображення в дії господарського механізму.

Емпіричний та теор. рівні пізнання.

В науці розрізняють два рівні пізнання, дослідження: емпіричний і теоретичний.

Емпіричний (чуттєвий) – дослідження спрямоване безпосередньо на вивчає мий об’єкт і реалізується через посередництво спостережень і експериментів.

Методи наукового пізнання.

Метод – шлях до пізнання, спосіб пізнання.

- Аналіз – використовується в природничих науках.

- Індукція – відхід думки від часткового до узагальнення.

- Дедукція – зворотній хід думки

- Абстрагування – відвертання від другорядних сторін.

- Синтез

- Аналогія – явища подібні в цілому.

- Моделювання

- Історичний – перебіг історичних подій

- Логічний – закономірне мислення.

Із історії розвитку науки. Поняття науки.

Передісторія науки сягає своїм корінням у далеке минуле. Становлення її було пов’язане із таким ступенем розвитку людського суспільства, коли був нагромаджений певний мінімум наукових знань і здійснювалась передача їх у різноманітних видах практичної діяльності. Історично першим способом була організація математичного знання, так звана практична математика Стар. Єгипту і Месопотамії. Характеристику науки вперше в Греції дав Аристотель: він створює науку, як особливу форму знання і в досягненні його бачить вищу мету людської діяльності.

Відродження: звільняється від релігійного тиску, є самостійною, зробила такі відкриття, які не можливо заперечити навіть зараз.

Новий час у 18ст в період нового часу завершився процес відокремлення від єдиного наукового знання таких важливих галузей природничих наук: як фізика, хімія, математика, біологія та ін.

На межі 18 і 19 ст. під впливом Франц. бурж. рев. зародилася нова концепція, яка нерозривно пов’язала прогрес науки із сусп. прогресом. Все сприймається як одне ціле.

Промислова революція призводить до розвитку капіталізму і виникнення науки нового типу – наука стає безпосередньо виробничою силою. Таке перетворення відбувається шляхом удосконалення методів виробництва, пошуку та використання нових джерел енергії і створення штучних матеріалів, вдосконалення транспорту, скорочення часу перевезень людей та вантажів, зростання врожайності с/г культур тощо.

В розвитку науки виділяють три основні періоди: 1. переважно особистісно світоглядна орієнтація науки (від її виникнення до Галілея і Ньютона). Формується світогляд людини, її розуміння світу, і місце її в ньому, будову світу. 2. переважно технологічна матеріально-виробнича орієнтація (17 до сучасності). Техніка стає певною силою знання і залежить від наукових досліджень. 3. орієнтація на розвиток інтелектуального, творчого потенціалу особистості (це і є сучасний етап). Переважає духовний потенціал.

Якщо розвиток виробництва в 19 ст. здійснювався за рахунок удосконалення машин і технологічних процесів, то в наш час він рухається вперед і за рахунок вдосконалення самої людини.

Наука – це діяльність людини по виробленню, систематизації і перевірці знань. Науковим є всяке знання, а лише добре перевірене і обґрунтоване.

Філософія релігії.

Релігія – суспільно-культурне явище, суть якого окреслює ставлення людини до сфери сакрального (святого). Складається із вірувань (міфи, догмати, культи, обряди).

Основні елементи релігії:

1.Релігійна свідомість – система релігійних ідей, понять, принципів, концепцій, сенсом і значенням яких є віра в надприродне. Релігійна свідомість має два рівні: теоретичний і буденний.

Теоретичний рівень – на цьому рівні релігійна свідомість охоплює упорядковане вчення про Бога, світ, природу і суспільство, релігійно-етичні, -політичні,

-естетичні концепції. Найважливішою і першою складовою є систематизоване віровчення (релігійні тексти).

Святе письмо – це основа теоретичного рівня, релігійних поглядів, релігійного світорозуміння є невід’ємним елементом свідомості віруючого. На цьому рівні релігійна свідомість має такі властивості: символізм, релігійна лексика, алегорійність, емоційність – чуттєве ставлення до святих речей, діалогічність.

2.Буденний рівень – охоплює почуття, звички, традиції пов’язані з вірою в надприродне, зміст яких є відображенням умов життя людини. Культ – це своєрідна драматизація релігійної відправи. Культові дії – це конкретні акти релігійної активності віруючих, засобами якої є релігійне богослужіння, обряди, свята, молитви тощо. Характерною є і специфіка предметного забезпечення: культові будівлі, предмети. Мають місце предмети релігійного мистецтва архітектури, малярства, хору, музики.

Філософія речення.

1887р. Варшавський вікар Л.Заменгоф створив таку мову, яка є мовою міжнародного спілкування – есперанто. Великим значенням для аналізу речення, а не слова мали праці таких філософів ХІХ-ХХст. Расел, Відгінштейн, Фреге, Карнап. В перше філософія речення викладена Відгінштейном у його “логіко-філософському трактаті”. В розповідних реченнях на відмінно від слова виявляється істинність чи омана. При розгляді будь-якого речення слід брати до уваги два моменти: що відповідаї реченню в реальній дійсності?; яким чином пов’язані слова у реченні?. В першому випадку нас цікавлять значення і смисл речення, а в іншому його граматика, синтаксис.

Наука яка вивчає значення і смисли висловлювань наз. Семантикою. Прагматика – така філософія мови, яка вивчає цінність установки особистості, які є у висловлюваннях. Мета мова – це мова на основі якої досліджується інша мова, а мова яку досліджують є об’єктною. Машинна мова – це мова запису програм, алгоритмів і змісту інформації, яка зберігається в пам’яті обчислювальних машин.

Предмет і функції права.

Філософія права – це розділ філософії що займається вивченням змісту права, його сутності і поняття, форм існування і цінності, ролі у житті людини, держави і суспільства. Філософська проблема права привертала до себе увагу мислителів ще з давніх часів. Відомі нам Геракліт, Аристотель, Фукедіт збирали перші науки про право. У ХІІІ ст.. в науковий обіг поняття філософія права вводить німецький юрист Г.Гуго. на думку Гуго юриспруденція повинна юридичну догматику, філософію права, історію права. Самостійною наукою філософія стала пізніше. 1820р. – Гегель написав твір “Філософія права”. Що й тепер має велике значення. Звідси бере початок філософія права як самостійна наука. Визначення предмету філософії права Гегель з’ясував так: (філософська наука про право має своїм предметом ідею права – поняття права і його реалізацію). Предметну сферу сучасної філософії права визначають проблеми природи і сутності права, з іншими соціальними нормами. Питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей. Предметна сфера філософії права традиційно охоплює і предмети філософії держави. Сюди відносяться такі проблеми як право і держава, людина і суспільство, правові форми реалізації функцій держави. Предметом філософії права є також проблема розрізнення і співвідношення права і закону.

Право і закон.

Закон це усталений зв’язок між діями і вчинками людей та їх наслідками. Право – з’являється спонтанно у ході плину людського буття. Закон на відміну від права формується людьми свідомо і цілеспрямовано. Закон не може не відображати корисливих інтересів законодавця. Закон може бути знаряддям реалізації права, а може суперечити йому, може бути повністю або частково формою офіційного визначення і захисту, як права так і не правових вимог, дозволів, заборон. Висновок: закони діляться на правові і не правові. Правові – це адекватне вираження права його офіційному визнані загально обов’язків. Набуття законом правового статусу це дуже складний процес, він передбачає не лише врахування об’єктивних властивостей і вимог права але і залежить від багатьох чинників. Так за КАС переважало розуміння права лише як юридично-визначеної міри свободи. Таке спотворення ототожнення права і закону породило ілюзію всесилля закону і замість очікуваного зміцнення закону, виявилась його недієвість, правовий нігілізм. Нерозрізнення закону і права, переважання закону над правом, породило політичний волюнтаризм. Звичайній сваволі було надано видимість закону. Для уникнення появи законів що порушують право людство виробило і затвердило систему інститутів, процедур і правил, як законотворчої діяльності так і контроль за відповідність закону правил. Для цього існує система противаг і відношеннях між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади: загально судовий, конституційно судовий, прокурорський контроль за правовою якістю закону. Не правовий закон позбавляє правове буття об’єктивності. Його сутністю і принципами є тільки владні установи і формі загальнообов’язкових норм. Проте не правовий закон не може відмінити об’єктивні властивості права. Правовий принцип рівності, справедливості та свободи людей, за будь-яких обставин зберігає свою об’єктивну значимість і є основою для критики наявного насилля та свавілля. Правова держава перш за все утверджується принципу верховенства права. Цей принцип передбачає законодавче визначення закріплення і захист усіх юридично значимих аспектів свободи людини як духовного, особисто вільного і незалежного суб’єкта в усіх сферах суспільного життя.

Національне і загальнолюдське в культурі.

В типології культури особливий інтерес викликає проблема національних культур. Специфіка національних культур багато в чому пов’язана з територіальною, кліматичною ситуацією народу зі складом тих цінностей що історично склалися в результаті виробничої і соціально перетворювальної діяльності, і передаються із з покоління в покоління. Питання про своєрідність культур відноситься до найбільш болючих проблем сучасності. Якщо в попередні роки панували ідеї швидкого об’єднання націй в єдину культурну групу, то в останні роки характер реабілітації національності самосвідомості яка протистоїть уніфікації. Уніфікація – це поглинання однієї нації іншою. Незважаючи на важливість пролетарного мислення для вирішення таких загальних проблем як збереження миру, відродження економічного балансу, заставило будуватися за рахунок знищення культурного розмаїття і збереження культурно малих націй і національних меншин. Їх гармонія з загальнолюдською культурою можлива лише в умовах демократичного ладу Де немає ні ідеологічного насилля ні економічних експлуатацій.

Сутність права.

Право походить від латинського jus – юстиція. Заслуговують на увагу такі три варіанти відповіді на питання що таке право: 1. право це принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах. 2. право це загальна необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей. 3. право це загальна справедливість. Правова рівність – це рівність рівних і незалежних суб’єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою. Правова рівність абстрагована від реальних і фактичних відмінностей тих кого вона зрівнює, а тому вона має формальний характер. За формальної рівності і рівної правоздатності різних людей і їх реально набутті права неодмінно у зв’язку з відмінностями між людьми, їх реальними можливостями. Відмінності осіб щодо набутих прав це необхідний результат, а не порушення принципу їх нормальної правової рівності. Право це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному. Дозволи і заборони які виробляє право формують нормативну сферу свободи у суспільному бутті людей. Межі досягнутої свободи між свободою і несвободою на відповідному етапі суспільного розвитку. Висновок: свобода є складним явищем. М.Монтеск’є у праці “Дух законів” зазначав що слово свобода має велику кількість значень, тому на перший погляд складається враження про свободу як своєрідний шматок глини. Насправді свобода приходить у світ і утверджується в ньому в дещо незриме, але в чітко означеному одязі права. Свобода і її значення нерозривно пов’язані з місцем і роллю права у суспільному житті. Якщо йдеться про свободу а не про привілеї свавілля то вона просто неможлива без принципу і норм рівності, без загального правила єдиного масштабу і рівної міри свободи, тобто право свободи і рівність невіддільні вони передбачають одна одну. Справедливість – належить до поняття права. Право завжди справедливе і є носієм справедливості яка тому і справедлива що втілює і виражає загальнозначущу правильність. Діяти справедливо означає діяти правомірно, відповідно до загальних і рівних вимог права.

 

Філософія історії і спрямованість історичного процесу. Поняття і предмет філософії історії.

Уся філософія – це філософія історії. Поняття філософії історії існує більше 200р., але точне визначення змісту немає. Філософія історії це сфера філософського знання про загальність і сутність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства. Поняття “філософії історії” запровадив у науковий обіг Вольтер у праці в 1765р. “філософії історії”. Вольтер намагався покласти край такій історії яка була систематизована ним. Вкладом як власних так і чужих свідчень, некритичних оповідок, неймовірних байок. Вольтер стверджує, що це тип філософії не може серйозно сприймати жодний критичний розум, і що треба сконцентруватися на дослідженні історії ремесел і мистецтва, манер і звичаїв, тобто соціально-економічних культурних явищ. І ось такій сформованій історії він дав назву – філософія історії. Гегель розглядає історію з своїх ідеалістичних поглядів. У філософії Гегеля основним предметом філософії історії є дух у процесі розвитку – праця “Філософія історії”. Гегель полюбляє тріаду: теза, антитеза, синтез. Він виділяє три основні тези об’єктивного руху історичного розвитку: східна – Китай, Індія, Персія – для цієї фази характерна свобода, де вона належить одному деспоту; грецько-римська – свобода визначена за декількома в аристократів, і багатьма в демократів; німецька – вільні всі. Гегель як і Вольтер був історіографом. Розглядав: первісна історіографія; рефлективна історіографія – особливість у тому що виклад матеріалу не пов’язаний з участю історика і подіях які він описує; філософська історіографія – вона розглядає історію мислення. Гегель за те що філософія історії розглядала історію такою якою вона є насправді; вивчати факти і події, не допускати бездоказових(апріорних) домислів. Філософія історії абстрагується від конкретних суспільних явищ, піддає своєрідному синтезу все людство, виділяючи в цьому певні загальні закономірності, риси і властивості характерні конкретним соціальним організаціям, які виявляються залежно від історичних обставин, конкретної ситуації та природних умов.

Культура і цивілізація. Криза сучасної культури.

Цивілізація виражає людський прогрес в цілому все те що досягнуто на відміну від тварин, все те що додала людина до природи. З цієї точки зору культуру і цивілізацію можна розглядати як два пласти людського прогресу. З точки зору філософії цивілізацію можна визначити як технологічну характеристику історично-визначеного типу суспільства як матеріально-технічний базис культури. Від періоду І світової війни веде свій початок тема кризи культури у філософії. Криза в багатьох випадках виявила своє безсилля перед загрозою скочування до варварства і нігілізму і всезагальної жорстокості. Виникає питання чому культура не в змозі попередити плани світових війн, економічні катастрофи, тероризм. Узагальнюючи філософські пошуки можна сформулювати такі головні суперечності: культура і цивілізація – для цивілізації як стадії виродження культури характерне планування інтелекту без душі і серця; символізм і життєвість; підроблювальність, штучність і природність. Культура є штучний світ створений людиною. Культура формує людину і в той же час відриває людину від природи. Людині загрожує втрата бувалої природності.

Лінійна і не лінійна філософія історії.

Лінійний або стадійний (формаційний) підхід до вивчення історичного процесу розглядає всесвітню історію як єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємозв’язаних стадій соціально-культурного розвитку людства. Поява такого підходу дослідники пов’язують з скотарськими кочовими племенами які перебуваючи в постійному русі моделювали увесь світ на зразок ліній маршруту. Вважають що перша лінійна модель пов’язана з виникненням монополістичних релігій. Фергюсон відокремлює в історії людства такі стадії: дикість; варварство; цивілізація. Цим стадіям відповідають три стадії ведення господарства: збиральництво; землеробство; скотарство. В 19 ст. Сенсі мон сформулював 4 стадії поступу людства: фетишистська; антична; феодальна; суспільство майбутнього. В основу 18-19 ст. Формаційного (маркзиського) підходу до аналізу світового історичного процесу покладено ідею про шість суспільно-економічних формацій: первіснообщинна; азіатська; антична; феодальна; капіталістична; комуністична. Другими впливовими напрямками лінійної філософії є еволюціонізм і не еволюціонізм. Прибічники: Спенсор, Тейлор, Полон’ї. Полон’ї у книзі своїй дослідів економічні стадії поступу людства, виділивши 4у світовій історії тир основних періоди: ринкову економіку, первісну, економіку ранніх цивілізацій. Нелінійна модель також сягає своїми витоками форм сприйняття навколишнього світу первісними людьми, зокрема давньоземлеробського культурного, що сприймала простір у формі концентричних тіл на зразок людських поселень. Такі поселення являлись своєрідними центрами часу, як кругообігу сезонів у межах річного циклу. Дж. Віко зосереджується не на аналізі зміни політичних форм, а на дослідженні трансформації культури. Він виділяє три “родові періоди”: первісне варварство – з його міфологічною формую осягнення світу, пануванням дикунства і злиднів; героїчний феодалізм – закладено основи культури і монархічної форми правління; класичний людський з максимальним розвитком економіки та форм політичного організаційного суспільства із початком моральної деградації людства. В 20 ст. Тайнбі у дослідженні історії. Кожне суспільство є первісним примітивним, або цивілізованим. Первісних суспільств значно більше 650, але вони недовговічні утворення порівнюючи з цивілізаційними. Поділивши людську історію на кілька різних у часіі просторі локальних цивілізацій (з початку 19 згодом 21, а під кінець понад 30) і виділяв іх за принципом релігійної традиції. Тайнбі розглядає історію людства як круговерть цивілізацій що змінюють одна-одну долаючи схожі стадії.

Становлення філософії техніки. Поняття техніки.

Людська цивілізація стала технічною лише 20ст. Проте увесь історичний шлях людства нерозривно пов’язаний з ускладненням та розвитком техніки. Технічні втілення перехід від майстра до учня в межах ремісничої цехової організації праці. Необхідне підвищення продуктивності праці зумовило функціональний поділ знарядь праці. Кожний новий інструмент призначався для виконання однієї або кількох виробничих операцій і кількість таких операцій зменшувалась порівнюючи із застосуванням попереднього інструмента. Але аж до промислової революції техніка і технології ще не мали такого універсального характеру як у новий і новітні часи. Цивілізації могли розрізнятися своїми релігіями, у них були різні цінності, мотивації, але всі вони використовували ті технічні засоби, які були відомі, ще у прадавні часи. Ситуація швидко змінюється в нові і новітні часи. Коли техніка стала приводитися в рух енергією пари, мінеральні палива, енергію нарешті атомного розпаду. Потужність техніки стала такою великою, що людина не могла її ігнорувати. Перші праці присвяченні філософії техніки з’явилися понад 100 р тому назад. В 1887р. Було видано книгу філософом антропологом Е. Канном “ Засади філософської техніки” . у Франції дослідник Еспінас працював над побутовою загальною теорією техніки, що спиралася на філософські засади і категорії. Вагомий внесок зробив російський інженер П.В.Енгельшеєр “Теорія творчості” 1910р., “Філософія техніки”1913р. До ІІ Світової війни розвиток техніки схвалювався як безкінечний прогрес що стверджує ідею панування людини над природою. Техніка – це сукупність технічних пристроїв, знаряддя праці, машин, верстатів, будівель. Техніка – це інструмент який людина використовує для задоволення своїх потреб. Техніка – це використання природи в інтересах людини. Техніка – це практичне втілення наук, особливо природничих. Техніка – це двигун прогресу. Все перелічене вірне але недостатнє. Філософія техніки займає описи технічної діяльності людини, її знання і перспективи. Філософи техніки сьогодні звертають увагу на негативні наслідки, розвитку техніки: руйнується природа (економічна криза), збіднюються людські цінності, суспільство стає великою машиною в якій багатьом незручно, техніка стає ніби самостійною силою яка тягне людину невідомо куди.

Техніка і етика.

Не може бути інших рішень крім інтерпретації (тлумачення і з’ясування змісту) крім одного, прагне до максимальної відповідності. Мислення декларації, конференції вчених і спеціалістів в галузі техніки довели що людські цінності в тому числі і досягнення в галузі техніки набули характеру стійких моральних норм. Приватні локальні інтереси не можуть мати переваги перед всезагальними вимогами людей їх прагненнями до справедливості, щастя, свободи, безпеки, екологічної досконалості і здоров’я. Ні один із показників техніки не є морально нейтральним, а тому неприпустимо робити людину придатком машини. Кожна технологічна новинка повинна пройти перевірку на предмет того, чи дійсно вона сприяє розвитку людини як творчої відповідальної особистості.

Техніка як засвоєння речовини енергії інформації.

Речовина (сировина) знаходиться у природі у зв’язаному стані, а тому її добувають, виділяють, виробляють в хімічно-технічному виробн6ицтві. Проте часто людину цікавить не речовина, а схована у ній енергія. Розроблено багато способів отримання енергії різного роду: АЕС, ТЕС. На кінець досягнення техніки є можливість збереження, обробки, обчислювання інформації – це електрообчислювальна техніка і її інформаційні технології. Н. Вінер який був біля витоків кібернетики сказав що інформація є інформація, а не матерія і не енергія. Із філософії мови відомо що інформація вміщується в реченнях. Речення можна записати буквами, але виявилось що найбільш ефективною формою техніки є магнітний запис. Розвиток цієї технології і привів до розквіту інформаційної техніки. Що особливо яскраво виявилося у перетворенні ПК у предмет домашнього вжитку. Як бачимо інформація не можлива без мови. Але мова це весь світ людської уяви в знакових формах, в тій чи іншій мірі це відноситься і до інформаційної техніки. Інформаційна техніка це символ діяльності людини.

Аксіологія як цілісне відношення до світу. Розвиток поняття про цінності.

Аксіологія – цінність. Цінність для людини це все те що має для неї певну значимість, особистісний або суспільний смисл. З цінністю ми маємо справу там де мова йде про рідне, святе, дороге, досконале, коли ми хвалимо і лаємо, захоплюємося або обурюємося, визнаємо або заперечуємо. Всі люди володіють цінностями але назавжди однаково. Тільки в 20 ст. Вчені розвинули вчення про цінності – аксіологію. Справа в тому що людина не одразу усвідомила своє власне становище у світі. Це з’явилося лише в новий час, коли з’явилися перші претенденти на концепцію цінності. В античному світі відсутнє чітке розуміння, місце людини у світі. Істина і цінність не розділялися досить строго. У філософії середніх віків мова йшла про цінність бога. В новий час мова йшла про цінність розуму, мислення, як головну рису людини. Мислення завжди має справу з істиною. Величезний інтерес до істини перекривав цінність. Рішучий крок у цьому напрямі до пізнання цінності зробив Кант. Він ці поняття розділив (істину і цінність). Істиною займається роз судок, а цінністю розум, а точніше розумна воля. Частину цінностей людина набуває у спадок, від тих традицій в які вона подає в наслідок свого народження. Свідомість дозволяє людині виробляти нові цінності. При вироблені цінностей людина включає: своє мислення, свою чуттєвість, свій розум.

Цінність практики.

Практика – діяльнісний, активний. Практика – це діяльність людини спрямована на досягнення мети. Структура практики: суб’єкт практики – одна людина чи група людей; сама мета – як суб’єктивний образ бажаного майбутнього; цілеспрямована діяльність; засоби практики; об’єкт практичної дії; результат практики. Види практики: виробнича практика; наукова практика; економічна практика; політична практика. Утилітаристи: Сміт, Мілль, Бентам. В рамках утилітаризму Пентан основний критерій добра як користь. Він сформулював таку вимогу: найбільше щастя для найбільшої кількості людей, але уява про добро може бути різною. Визначити раз і назавжди що таке добро неможливо.

Почуття, емоції, віра, сумнів, ідеал, ціль.

Не можна розвести такі поняття як почуття, емоції, віра, сумнів, ідеал, ціль. Всі або майже всі компоненти духовного світу людини є знаками людини її цінностей. Як правило почуття не мають ціннісних компонентів, емоції ж навпаки, це ті ж почуття але в усьому їх ціннісному багатстві. Радість захоплення – позитивні емоції, страх, горе – негативні. Віра – це переконання, акт прийняття чогось як цілісно позитивного. Сумнів він передує вірі. Ідеал – це вища мета прагнення. Інтерпретація – це формування цінностей.

Масова і елітарна культура.

Елітарна культура – це культура орієнтована на етапи обраних. Це класична культура справжнє мистецтво. Масова культура свідомо орієнтує поширювані не то духовні цінності на середній рівень масового споживача. Бажання надати всім елементам культурної системи однорідності та абсолютної схожості – суттєва змістовна характеристика масової культури. Наділяючи різні культурні явища повною цілісною нейтральністю, роблячи основну ставку на видовнішність. Масова культура орієнтується у своєму впливі на стеоретипи свідомості стандартні штампи, на вимагаючи від людини витрат розумової енергії, почуттів волі, всього того що чикає середнє мистецтво. Масова культура має дві особливості: кітг (світ мрій) це сфера підроблювалюності , не справжності.; це світ початого смаку – світ тривіальностей, банальностей. Тривіальність – це те що не потребує зусиль для свого сприйняття, хоча і створює ілюзію незвичайності.

Поняття культури. Матеріальна та духовна культура.

З філософської точки зору культура є особливий діяльніший спосіб освоєння людиною світу. Включаючи як зовнішній світ природу і суспільство, так і внутрішній світ самої людини. Культура явище цілісне. В будь-якому її прояві міститься матеріальне і духовне начало. Твори мистецтва потребують матеріальних витрат, і існують у матеріальній формі вигляді картин, книжок. В будь-якому матеріальному предметі реалізована ідея, знання, культурний зміст. Наприклад: архітектурна споруда це продукт матеріальної і духовної праці. Теж саме можна сказати про предмет побутового вжитку. Разом з тим культуру узвичаєно розділити на матеріальну і духовну. Матеріальна виробляє, передбачає наявність техніки, технологічних засобів, навичок, умінь, а також матеріальних результатів. Все це відноситься до матеріальної культури. Засоби і способи здійснення духовної діяльності її продукти та ідеальні умови у формі наявності ідей емоційного досвіду (незважаючи на матеріальну оболонку) належить до духовної культури.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

84262. Понятие о конструктивном и энергетическом обмене 38.76 KB
  Из веществ среды перенесенных в клетку собираются строительные блоки из которых формируются биополимеры клетки и синтезируются белки жиры углеводы нуклеиновые кислоты и другие клеточные компоненты. Обмен веществ можно рассматривать как сумму двух явлений: катаболизма энергетического обмена представляющего собой ферментативное расщепление крупных органических молекул с выделением свободной энергии которая запасается в виде макроэргических связей в молекулах АТФ; анаболизма конструктивного обмена представляющего собой синтез...
84263. Энергетический метаболизм, его сущность. Макроэргические соединения. Типы фосфорилирования 35.11 KB
  Энергия образуемая при энергетическом обмене трансформируется в энергию макроэргических связей молекул АТФ. Процесс образования АТФ называется фосфорилированием. Механизм образования АТФ у разных групп микроорганизмов неодинаков. Фотофосфорилирование – образование АТФ при поглощении квантов света молекулами хлорофилла.
84264. Энергетический метаболизм хемоорганогетеротрофов, использующих процессы брожения 35.13 KB
  Образование молекул АТФ при брожении происходит путем субстратного фосфорилирования. Основными стадиями гликолиза являются присоединение фосфатных групп от молекулы АТФ и превращение во фруктозо16дифосфат. При этом образуется свободная энергия достаточная для образования 4 молекул АТФ.
84265. Энергетический метаболизм хемоорганогетеротрофов, использующих процесс дыхания 33.75 KB
  При этом на каждые 2 атома водорода поступающих в дыхательную цепь синтезируются 3 молекулы АТФ. Таким образом суммарный энергетический эффект процесса окисления одной молекулы глюкозы теоретически составляет 38 молекулы АТФ причем 2 молекулы АТФ образуются в результате субстратного фосфорилирования а 36 АТФ – при окислительном фосфорилировании.
84266. Понятие о чистых и накопительных культурах микроорганизмов 34.34 KB
  При культивировании происходит рост культуры – физиологический процесс в результате которого увеличивается биомасса – масса клеточного вещества данного микроорганизма. Для выделения чистой культуры используют плотные питательные среды на которых каждая клетка вырастает в виде изолированной колонии – популяции микроорганизмов одного вида. Перед выделением чистой культуры из какоголибо пищевого продукта или природного субстрата например: почвы воды в котором данный микроорганизм находится в небольших количествах вначале получают...
84267. Способы культивирования микроорганизмов 33.61 KB
  Поверхностное культивирование заключается в выращивании аэробных микроорганизмов на поверхности жидких и сыпучих питательных сред. Осуществляется поверхностное культивирование в специальных ваннах – кюветах. Глубинное культивирование проводится на жидких питательных средах в которых микроорганизмы развиваются во всем объеме питательной среды. Осуществляется глубинное культивирование в специальных аппаратах – ферментаторах снабженных мешалками и системой подвода стерильного воздуха для обеспечения роста аэробных микроорганизмов.
84268. Закономерности роста статической и непрерывной культуры 35.25 KB
  Фаза ускорения роста. Эта фаза характеризуется началом деления клеток увеличением общей массы и постоянным увеличением скорости роста культуры. Экспоненциальная логарифмическая фаза роста.
84269. Классификация факторов воздействия на микроорганизмы 34 KB
  Классификация факторов воздействия на микроорганизмы Жизнедеятельность микроорганизмов тесно связана с окружающей средой. Некоторые из этих факторов необходимы клетке а некоторые наоборот вредны так как могут вызывать приостановление роста и развития микроорганизмов а при интенсивном воздействии неблагоприятных факторов может наступить гибель микроорганизмов. Под действием экологических факторов возможен также мутагенез – изменение наследственных свойств клетки. Кроме того при оценке воздействия некоторых внешних факторов различают три...
84270. Влияние физических факторов на микроорганизмы 43.83 KB
  Температурные диапазоны роста и развития микроорганизмов этих групп приведены в таблице 9.1 Деление микроорганизмов на группы в зависимости от отношения к температуре Группа микроорганизмов ТС миним. Большинство образуют устойчивые споры Разделение микроорганизмов на 3 группы весьма условно так как микроорганизмы могут приспосабливаться к несвойственной им температуре.