35370

Міжнародний фондовий ринок

Конспект

Мировая экономика и международное право

Сутність та призначення цінних паперів. Ринки цінних паперів та їх класифікація. Види цінних паперів. Поняття емітента та інвестора цінних паперів. Способи емісії цінних паперів. Особливості формування та оцінювання доходності та ризиковості портфелю цінних паперів.

Украинкский

2014-12-18

324.5 KB

14 чел.

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ І МЕНЕДЖМЕНТУ

КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТУ І МІЖНАРОДНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни «Міжнародний фондовий ринок»

Для базового напряму   6.0502 «Менеджмент»

Для спеціальності          6.050206 «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності»

      

Львів – 2012

Тема 1. Загальний огляд ринку цінних паперів

Зміст теми: Сутність та призначення цінних паперів. Ринки цінних паперів та їх класифікація. Види цінних паперів. Поняття емітента та інвестора цінних паперів. Способи емісії цінних паперів. Особливості формування та оцінювання доходності та ризиковості портфелю цінних паперів.

І. Визначення і види фінансових активів

Функціонування ринкової економіки ґрунтується на функціонуванні різноманітних ринків, які можна згрупувати в два основні класи: ринки виробленої продукції (товарів та послуг) та ринки трудових і фінансових ресурсів. На ринку фінансових ресурсів зустрічаються такі, в яких у процесі господарювання виникає потреба в коштах для розширення їх діяльності, а також такі, у яких накопичуються заощадження, що можуть бути використані для інвестицій.

Міжнародний ринок капіталів є складовою міжнародного фінансового ринку, який поділяється на грошовий ринок, на якому здійснюються короткострокове інвестування коштів, та ринок капіталів, що призначений для довгострокового інвестування коштів.

Одне з основних призначень функціонування ринку капіталів, а саме: забезпечення передачі капітальних ресурсів від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій, реалізується за допомогою фінансових активів (цінних паперів).

Фінансові активи є специфічними неречовими активами, які являють собою законні вимоги власників цих активів на отримання певного, як правило, грошового доходу в майбутньому.

Тих, хто від свого імені випускає (емітує) фінансові активи і зобов’язується виконувати обов’язки, що випливають з умов їх випуску, називають емітентами фінансових активів.

Власників фінансових активів називають інвесторами.

Емітентами та власниками фінансових активів виступають суб’єкти ринку капіталів: держави в особі центральних та місцевих органів влади, юридичні і фізичні особи. При цьому емітентами одних активів можуть бути тільки певні, визначені законом суб’єкти ринку¸ емітентом інших фінансових активів може виступати досить широке коло суб’єктів ринку. Наприклад, емітентами облігацій можуть виступати як держава, так і широке коло юридичних осіб, емітентом акцій може бути лише акціонерне товариство. Той чи інший суб’єкт фінансового ринку може виступати одночасно емітентом одних фінансових активів і власником інших. Так, комерційний банк, що емітував і розмістив на ринку власні акції, стає інвестором, придбавши облігації внутрішньої державної позики.

Існує кілька категорії фінансових активів, які відрізняються правами їх власників та способами підтвердження таких прав (рис.1).

Рис 1. Види фінансових активів

За допомогою основних цінних паперів виражається основне майнове право або вимога.

Інструменти власності є безстроковими інструментами і засвідчують пайову участь інвестора у статутному фонді емітента, тобто право інвестора на долю майна емітента, тобто характеризують відносини співвласності між даним інвестором та іншими учасниками акціонерного товариства, дають право їх власнику на отримання доходу у вигляді дивідендів, прав на частку майна товариства при його ліквідації.

Інструменти позики відображають відносини позики між емітентом та інвестором і, як правило, пов’язані з виплатою доходу інвестору за надану емітентові позику. Боргові цінні папери виражають зобов’язання повернути капітальну суму боргу в наперед визначений термін. Крім того вони характеризуються визначеним терміном обігу. До інструментів позики належать як кредитні інструменти, так і боргові цінні попери – облігації, векселі, казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати тощо.

Похідні цінні папери (деривативи) – фінансові інструменти, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з купівлею-продажем певних фінансових або матеріальних активів. Базовими активами можуть бути цінні папери, процентні ставки, фондові індекси, товарні ресурси, дорогоцінні метали, іноземна валюта тощо. Оскільки похідні фінансові інструменти пов’язані з виконанням певних дій протягом визначеного періоду або у визначений момент у майбутньому, тому їх ще називають строковими угодами.

Допоміжні цінні папери виражають певне додаткове право або умову, наприклад право періодично отримувати дохід (проценти або дивіденди).

При прийнятті рішень щодо інвестування учасник ринку аналізує основні характеристики фінансового активу. Якщо ці характеристики задовольняють певним вимогам, інвестор здійснює вкладення коштів, в противному разі для інвестування коштів обирається інший фінансовий актив.

ІІ. Властивості фінансових активів

До основних характеристик фінансових активів належать:

1. Термін обігу – відрізок часу до кінцевого платежу або вимоги ліквідації (погашення) фінансового активу. Залежно від терміну обігу фінансові активи поділяють на:

- строкові (мають обмежений термін обігу): короткострокові з терміном обігу до 1 року, середньострокові – від 1 до 5 років, довгострокові – від 5 до 10 і більше років. Так, у США максимальний термін обігу мають боргові зобов’язання, випущені компанією Уолта Діснея в 1993р., мінімальний термін обігу мають одноденні казначейські векселі;

- безстрокові, наприклад, акції, боргові інструменти „до вимоги”.

Як правило поняття строковості пов’язують з інструментами боргу, хоча існують боргові інструменти „до вимоги”, коли кредитор має право вимагати повернення боргу в будь-який час (наприклад, ощадні депозити „до запитання”). Акції, що є інструментами власності, належать до безстрокових фінансових активів.

2. Дохідність. Дохід за активом визначається грошовими потоками за ним, тобто процентними, дивідендними виплатами, а також сумами отриманими від погашення чи перепродажу фінансового активу іншим учасникам ринку. Очікуваний грошовий потік за активом може бути більш або менш визначеним як у часі, так і за величиною, що обумовлюється невизначеністю обсягу та часу надходження окремих платежів. Для таких активів, як облігації з фіксованим купоном, величина очікуваного грошового потоку досить визначена, для простих акцій – це менш визначена величина, оскільки майбутні дивідендні виплати залежать від результатів діяльності акціонерного товариства.

Розрізняють два основних види доходу за фінансовим активом:

  •  дохід від володіння;
  •  дохід від перепродажу активу на вторинному ринку.

Дохід від володіння борговим зобов’язанням з фіксованим купоном визначається ставкою купону і коригується ринковою ціною при його перепродажу на ринку. Дохід за акцією розраховується на основі певних припущень щодо розміру очікуваних дивідендів. Оскільки майбутній розмір дивідендних виплат залежить від багатьох чинників, навіть в умовах стабільної діяльності корпорації та стабільної дивідендної політики, визначення очікуваного доходу за акцією є в більшості випадків досить складним завданням.

Дохідність фінансового активу розраховується, як правило, у вигляді річної процентної ставки. При прийнятті інвестором рішення про інвестиційну політику, така процентна ставка є прогнозованою величиною і носить назву ставки повернень.

Враховуючи види доходу за фінансовими активами, ставка повернень може бути визначена:

,

де Er – ставка повернень від інвестування капіталу у цінні папери, %, Р1 – кінцева ціна продажу цінних паперів, грн., Р0 – початкова ціна покупки цінних паперів, грн., D1 – сума дивідендних чи процентних виплат за цінними паперами на протязі періоду володіння.

З практичного боку все таки майже всі інвестиції мають деякий ризик. Як зазначалось раніше, ризик означає невизначеність по відношенню до дійсної ставки повернень, що очікується інвестором від інвестицій. Фактор ризику означає, що дійсні повернення можуть різнитись від очікуваних. Різниця таких повернень за інвестиціями привела до того, що традиційна інвестиційна теорія радить інвесторам оцінити альтернативні інвестиції за двома атрибутами: мірою середнього очікуваного повернення від інвестицій; мірою ризику, що відображає невизначеність повернень.

3. Ризиковість. Ризиковість фінансового активу відображає невизначеність, пов’язану з величиною та часом отримання доходу за даним активом у майбутньому. Ризик інвестування в конкретний фінансовий актив визначається сумою ризику ліквідності, ризику неплатежу та ризику, пов’язаного з терміном обігу активу.

Ризик ліквідності відображає ризик того, що актив не можна буде швидко і без втрат перетворити на готівку. Чим менш ліквідним є актив, тим більшим є ризик ліквідності.

Ризик неплатежу відображає міру непевності в отриманні грошових виплат за активом. Цей ризик відображає ризики несвоєчасної сплати доходу, сплати доходу в неповному обсязі або його повної несплати.

Ризик, пов'язаний з терміном обігу фінансового активу, як правило, збільшується зі збільшенням терміну обігу, оскільки більший період часу з більшою невизначеністю, а отже, і з більшим ризиком несвоєчасного отримання доходу за активом.

Дохідність будь-якого активу, що перебуває в обігу на ринку, насамперед відображає його ризиковість та загальний стан ринку. На ефективно діючих ринках більш ризикові активи забезпечують, як правило, вищу дохідність. Якщо фінансових ринок перебуває в стадії формування, він не завжди гарантує встановлення таких ринкових цін на активи, які б відповідали їх ризиковості. В таких випадках на ринку можуть бути в обігу активи одного рівня, але різного ступеня ризику.

На будь-якому ринку капіталів існують активи, що забезпечують інвесторам мінімальний рівень доходу і які при цьому вважаються безризиковими. До активів, які забезпечують інвесторам мінімальний рівень доходу, але при цьому вважаються без ризиковими відносяться короткострокові державні боргові зобов’язання: казначейські векселі, облігації внутрішньої державної позики тощо. Вони забезпечують досить невисокий порівняно з іншими інвестиціями рівень доходу, але є високоліквідними активами, які гарантують отримання доходу на рівні та в терміни передбачені умовами випуску. Короткострокові державні цінні папери є практично без ризиковими, високо надійними активами, середньо- та довгострокові вважаються більш ризиковими і характеризуються вищим рівнем доходу.

З практичного боку все таки майже всі інвестиції мають деякий ризик. Як зазначалось раніше, ризик означає невизначеність по відношенню до дійсної ставки повернень, що очікується інвестором від інвестицій. Фактор ризику означає, що дійсні повернення можуть різнитись від очікуваних. Різниця таких повернень за інвестиціями привела до того, що традиційна інвестиційна теорія радить інвесторам оцінити альтернативні інвестиції за двома атрибутами:

- мірою середнього очікуваного повернення від інвестицій;

- мірою ризику, що відображає невизначеність повернень.

Для кількісного вираження зазначених величин використовують імовірнісний розподіл інвестиційних повернень, який є картою можливих дійсних повернень інвестицій разом з імовірністю, асоційованою з кожним поверненням, оскільки в принципі, можна визначити ймовірність кожного можливого повернення, що може очікуватись від інвестицій.

Серед багатьох способів визначення очікуваного повернення найбільш поширеним є визначення середнього значення очікуваного повернення, яке є зваженим за ймовірностями середнім значенням всіх можливих повернень. Алгебраїчно, якщо Ert (t==1,2,3,…Т) репрезентує поодиноке повернення з ймовірністю pt, то значення очікуваних повернень буде розраховуватись як:

Для кількісної оцінки ризику використовують статистичні показники дисперсії (варіації) сукупності від вже виміряного середнього значення шляхом обчислення квадратів відхилень від нього. Квадратний корінь з неї називається середньоквадратичним відхиленням також часто використовується для вимірювання ризику за інвестиціями. Дисперсія може бути обчислена за формулою:

.         

Середньоквадратичне відхилення:

,

При прийнятті управлінського рішення щодо інвестування коштів у фінансові активи серед альтернативних варіантів обирається такий, якому відповідає максимальне очікуване повернення та мінімальний ризик. Однак, як правило, більшу дохідність мають високо ризикові активи. Таким чином, інвестиційного рішення приймається  під впливом інвестиційних цілей інвестора, його схильності ризикувати задля отримання вищих прибутків.

Загалом, при дискусії про прийняття інвестиційного рішення припускається, що кожен інвестор є ризико-аверсивним. Аверсія ризику означає, що інвестор повинен вибрати більшу ставку очікуваних повернень, приймаючи ризик в якості константи, та менший ризик, приймаючи ставку повернень в якості константи

3. Конвертованість – можливість перетворення фінансового активу на інший фінансовий актив. Як правило, таку властивість мають ті фінансові активи, для яких вона зазначена в умовах випуску. Прикладами конвертованих активів є конвертовані та обмінювані облігації, в умовах випуску яких визначаються терміни та умови, за яких вони можуть бути обміняні на акції емітента або іншого акціонерного товариства, акціями якого володіє емітент.

4. Валюта платежу – це валюта, якій здійснюються виплати за тим чи іншим фінансовим активом. Іноді встановлюється одна валюта для здійснення процентних виплат і інша валюта для здійснення кінцевого платежу за фінансовим активом. У такому випадку актив називають двовалютним.

5. Механізм оподаткування фінансового активу визначає, у який спосіб та за якими ставками оподатковуються доходи від володіння та перепродажу фінансового активу. Механізм оподаткування фінансового активу суттєво впливає на склад та інтенсивність операцій, що проводяться з ним. Наприклад, якщо оподатковуються процентні доходи за облігаціями і не оподатковуються доходи від перепродажу цих облігацій, як у Японії, це призводить до розширення кола осіб, що купують-продають облігації, і, відповідно, до звуження кола осіб, які володіють цими облігаціями. Підвищення ставок оподаткування призводить до зменшення інтенсивності операцій за фінансовим активом, а ще більше підвищення ставок може призвести до відтоку капіталу з ринку такого активу.

ІІІ. Управління інвестиційним портфелем

З метою уникнення ризику вкладення коштів у один фінансовий актив інвестори формують портфель, що являє собою комбінацію цінних паперів з різними характеристиками (очікуваним поверненням (очікуваною нормою прибутку) та рівнем ризику).

З огляду на те, що високу дохідність, як правило, забезпечують високо ризикові фінансові активи і навпаки, інвестор не повинен вкладати свої грошові засоби у цінні папери одного виду, оскільки у такому разі він приречений або на  низьку прибутковість, або на високий рівень ризику. А тому необхідна диверсифікація вкладень, під якою розуміють стратегію зниження ступеня ризику шляхом розподілу інвестицій чи інших ресурсів між декількома напрямами діяльності. Диверсифікація по відношенню до фінансових активів передбачає формування портфеля цінних паперів декількох видів.

Сучасна теорія портфеля, започаткована у 50-х роках ХХ ст. П.Марковіцем, передбачає врахування у процесі аналізу як окремих активів, так і їх портфелів, двох чинників: сподіваної норми прибутку (ставки очікуваних повернень) та рівня ризику і пропонує принципи побудови ефективного портфеля, тобто такого, який максимізує очікувану дохідність при прийнятному для інвестора рівні ризику, та мінімізує рівень ризику при прийнятному рівні очікуваної дохідності.

Процес управління інвестиційним портфелем може бути поділений на чотири стадії:

1. Аналіз ринку цінних паперів. Ця стадія передбачає проведення розрахунку рівня дохідності та рівня ризику для фінансових активів, що пропонуються на ринку і, як очікується, будуть включені до портфеля цінних паперів.

Процес вибору портфеля з оптимальною структурою має базуватися на вирішенні двох проблем. Перша – це визначення множини ефективних портфелів (таких, що за фіксованого рівня ризику мають найбільшу сподівану норму прибутку, а за фіксованої норми прибутку – мінімальний ступінь ризику). Друга проблема – це вибір серед ефективних портфелів такого, який враховував би об’єктивні вимоги інвестора та його суб’єктивні особливості (наприклад, ставлення до ризику).

2. Аналіз портфелів цінних паперів. На цій стадії проводиться визначення множини ефективних (непокращуваних) портфелів (таких, що за фіксованого рівня ризику мають найбільшу сподівану норму прибутку, а за фіксованої норми прибутку – мінімальний ступінь ризику).

Побудова множини ефективних портфелів полягає у тому, що фіксується значення одного кількісного показника (критерію) портфеля, а за незафіксованим показником відшукується оптимальне значення.

Приклад:

Кількісні показники деяких варіантів інвестицій

Варіанти інвестицій

Ставка очікуваних повернень (норма прибутку) Er

Рівень ризик, σ

Домінування

A

0,06

0,03

Не домінована

B

0,08

0,05

Домінуюча над G

C

0,07

004

Домінуюча над G

D

0,11

0,08

Домінуюча над E

E

0,1

0,08

Домінована по D і F

F

0,1

0,07

Домінуюча над E

G

0,07

0,05

Домінована по B і C

Як видно з таблиці, інвестиції Е доміновані інвестиціями D і F. Це тому, що інвестиції Е мають нижчі очікувані повернення ніж інвестиції D при тому самому рівні ризику, і нижчий ризик, ніж інвестиції F при тому самому рівні очікуваних повернень. Аналогічно інвестиції G доміновані інвестиціями В і С.

Отже, інвестор, який не любить ризикувати, повинен надати перевагу інвестиціям F над інвестиціями Е та інвестиціям С над інвестиціями G. Ризиковий інвестор аналогічно надасть перевагу інвестиціям D над інвестиціями Е та інвестиціям В над інвестиціями G.

Процес визначення ефективного портфеля можна представити графічно. Якщо кожному варіанту інвестицій поставити у відповідність точку, координатами якої є його числові характеристики (очікувана прибутковість та рівень ризику), то математичною моделлю допустимих портфелів  буде множина точок (на площині, в просторі), а моделлю сукупності ефективних портфелів – частина границі цієї множини.

ІІІ

              ІІ

І

Область, обмежену лініями І-ІІ-ІІІ, називають допустимою множиною портфелів. Точки, розміщені на вертикальних відрізках, що належать допустимій області, характеризують множину портфелів, щ мають однаковий рівень ризику, проте різний рівень очікуваного доходу. Точки, що належать кривій ІІ-ІІІ, відображають множину ефективних портфелів, які характеризують різним рівнем ризику і максимальним для цього рівня ризику доходом. Лінію ІІ-ІІІ називають також лінією граничної ефективності портфелів.

3. Вибір оптимального портфелю інвестицій.

Оптимальним портфелем називають найбільш прийнятний для інвестора портфель із множини ефективних портфелів. Хоча побудова множини ефективних портфелів значно звужує поле пошуку оптимального, вона не дає змоги здійснити його остаточний вибір, оскільки кількісні параметри оптимального портфеля залежатимуть від індивідуальних пріоритетів інвестора. У сучасній теорії портфеля  висувається припущення, що інвестор може точно сформулювати свої пріоритети щодо кожного з критеріїв, за якими здійснюється порівняння портфелів інвестицій. Математично це адекватно побудові функції корисності інвестора:

,

де λ – суб’єктивний чинник, який інтерпретується як коефіцієнт несхильності до ризику інвестора і приймає значення від 0 до 1 (чим меншого значення параметру λ надає інвестор, тим на більший ризик він готовий піти з метою збільшення сподіваної норми прибутковості портфеля, і навпаки).

Оптимальним вважатиметься портфель, для якого функція корисності досягатиме максимального значення.

Розв’язання задачі вибору оптимального портфеля здійснюється із використанням методів квадратичного програмування і вимагає відповідного забезпечення.

4. Оцінювання та перегляд оптимального портфелю.

Після обрання оптимального портфелю, інвестор повинен його періодично оцінювати для визначення відповідності портфеля своїй місії по відношенню до очікуваних повернень та ризику. Якщо є невідповідність, то повинна проводитись переструктуризація такого портфеля.

Існує кілька теорій оцінювання активів: теорія ринку капіталів, модель оцінки капітальних активів, багатофакторна модель оцінки капітальних активів, арбітражна теорія ціноутворення та інші.

Найбільш широко використовуваною на практиці є теорія ринку капіталів, яка передбачає побудову лінії ринку капіталів, що демонструє обов’язкове співвідношення між рівнем ризику та рівнем дохідності портфелю фінансових активів і дає відповідь на запитання, на яку премію за ризик інвестор може розраховувати.

Теорія ринку капіталів передбачає формування портфеля як із ризикових, так і з безризикових цінних паперів. Згідно з теорією ринку капіталів інвестори можуть формувати портфелі як з ризикових, так і з безризикових цінних паперів (безризиковий цінний папір має визначену дохідність протягом одного періоду і характеризується середньоквадратичним відхиленням очікуваної дохідності, що дорівнює нулю). Величина частки безризикових активів у портфелі залежить від того, який рівень ризику інвестор вважає для себе допустимим.

Основою для  побудови лінії ринку капіталів (capital market line - CML) є графічне відображення множини ефективних портфелів.

ІІІ

              ІІ

 

Лінія ринку капіталів бере початок у точці на вертикальній осі, що відповідає дохідності безризикового активу, і є дотичною до лінії, що відображає множину ефективних портфелів.

ЛРК являє собою множину портфелів, що складаються з ризикових та безризикових активів. Чим більша частка безризикових активів в сформованому портфелі, тим ближче точка на ЛРК до точки RБ на вертикальній осі. Точка М, що є точкою дотику ЛРК до межі множини ефективних портфелів, характеризує ринковий портфель, що складається з усіх ризикових активів, які перебувають в обігу на ринку.

Множина всіх рівноважних портфелів розміщена на ЛРК. Чим більше інвестор уникає ризику, тим ближче до точки RБ  буде сформований ним портфель. Точки, розміщені ліворуч від точки М, відображають інвестиційні портфелі, що є комбінацією безризикових та ризикових активів, Точки, розміщені праворуч від точки М, відображають портфелі, що містять тільки ризикові активи, певна частка яких придбана за власні кошти, а інша частина – за рахунок залучених під без ризикову процентну ставку.

Отже, якщо вважати, що інвестор формує портфель не тільки з ризикових, а й з безризикових активів, допустимою множиною таких портфелів, як задовольняють різним рівням ризику, буде лінія RБМ, або лінія ринку капталів. Оптимальним для інвестора портфелем буде портфель на ЛРК, який задовольняє його вимогам щодо допустимого рівня ризику.

Лінія ринку капіталів показує, що дохід портфелю інвестицій повинен бути еквівалентним сумі двох елементів:

  1.  поверненням по безризикових інвестиціях;
  2.  премії за ризик.

Лінія ринку капіталів є інструментом, за допомогою якого інвестор може оцінити ризикоповертальне виконання будь-якого портфелю інвестицій. Так, якщо точка на координатній осі, що відповідає комбінації ризику та очікуваних повернень лежить над ЛРК, тоді портфель приносить обов’язкові повернення. Якщо вона розмішена під ЛРК, то повернення по такому портфелю інвестицій є меншими, ніж ті, що є прийнятними згідно з теорією ринку капіталів.

Тема 2. Ф’ючерсні контракти

Зміст теми: Визначення і види ф’ючерсів. Вимоги, що ставляться до ф’ючерсів. Порядок емісії та інвестування ф’ючерсів. Офсетна угода з ф’ючерсними контрактами. Хеджерські операції: призначення та застосування. Роль хеджування в товарообігу країни з ринковою економічною системою. Взаємозв’язок цін на ф’ючерсному та спот ринку. Довге та коротке хеджування: алгоритм проведення. Зарахування прибутків та втрат на спот-ринку та на ф’ючерсному ринку при довгому та короткому хеджування. Класичне та некласичне хеджування. Суть некласичного хеджування. Звичайне, арбітражне, селективне, попереджувальне, рутинне, множинно-селективне та корективне хеджування. Розподіл прибутків та втрат при некласичному хеджуванні.

І. Економічний зміст ф’ючерсних  угод

Ф’ючерсний контракт відноситься до похідних цінних паперів і передбачає зобов’язання на біржовому ринку купити або продати партію товару по ціні, визначеній сторонами в момент укладення угоди, при умові, що сам товар буде поставлений та оплачений у майбутніх періодах.

Ф’ючерсні угоди укладаються лише на біржах. Особливістю ф’ючерсів є те, що сторонами таких угод виступають не продавець і покупець контракту, а продавець (покупець) і біржа або її розрахункова (клірингова) палата.

Після перевірки ф’ючерсних контрактів кліринговою палатою вони перестають бути зобов’язаннями між покупцем та продавцем, а стають зобов’язаннями між покупцем (продавцем) і кліринговою палатою. Остання з моменту реєстрації укладеної угоди на біржі бере на себе зобов’язання перед покупцем поставити актив, а перед продавцем – оплатити його в обумовлені контрактом строки. Отже, клірингова палата стає контрагентом і гарантом виконання угоди як для покупця, так і для продавця. Вона виплачує стороні, яка виграла і відповідно отримує від сторони, яка програла, різницю між вартістю контракту в день його укладення і вартістю контракту на момент його виконання. Тобто ф’ючерсна угода є угодою між покупцем (продавцем) і біржею або її кліринговою палатою, в якій покупець (продавець) зобов’язується прийняти (здійснити) поставку певного активу за обумовленою ціною в кінці визначеного періоду часу.

Дату виконання умов угоди називають датою поставки. Більшість ф’ючерсів мають стандартизовані дати поставки в березні, червні, вересні та грудні. Ціну базового активу, що зафіксована у контракті, називають ціною поставки.

Якщо учасник ринку (фізична або юридична особа) уклав угоду на поставку певного активу (випустив ф’ючерсний контракт), то він називається емітентом або продавцем контракту, і говорять, що він відкрив коротку позицію.

Якщо учасник ринку (фізична або юридична особа) уклав угоду на купівлю певного активу (придбав ф’ючерсний контракт), то він називається інвестором або покупцем контракту, і говорять, що він відкрив довгу позицію.

Емітент та інвестор за виконання взятих на себе відповідно до ф’ючерсної угоди зобов’язань відповідають перед біржею (кліринговою палатою), яка в свою чергу виступає гарантом виконання угоди як для покупця, так і для продавця.

Учасниками ф’ючерсного ринку можуть бути будь-які юридичні чи фізичні особи, однак безпосередньо брати участь у торгах і укладати угоди на біржі можуть тільки фінансові посередники, які мають право проводити операції від свого імені (дилери) чи від імені клієнтів (брокери).

Учасники ринку, які не мають права самостійно укладати угоди на ф’ючерсному ринку, звертаються до брокерів, стають клієнтами брокерських контор. Клієнт брокерської контори з допомогою брокера укладає відповідну ф’ючерсну угоду, відкриваючи тим самим довгу чи коротку позицію. При цьому він вносить на свій рахунок, відкритий в кліринговій палаті, деяку суму, що називається початковою маржею і являється внеском клієнта в забезпечення виконання умов контракту, тобто певною гарантією того, що клієнт має намір виконувати свої обов’язки.

Як початкова маржа можуть бути прийняті не тільки грошові кошти, а й деякі види державних цінних паперів. Початкова маржа, що вимагається біржею, як правило, становить 1-6% від загального обсягу контракту. Брокерські контори підвищують цю маржу до 7-15%. Вимоги щодо початкової маржі коливаються залежно від базового активу та ситуації на ринку. На ф’ючерсні контракти, що мають більші цінові коливання, нараховується більша початкова маржа.

Після перевірки ф’ючерсних контрактів кліринговою палатою вони перестають бути зобов’язаннями між покупцем та продавцем, а стають зобов’язаннями між покупцем (продавцем) і кліринговою палатою. Остання з моменту реєстрації укладеної угоди на біржі бере на себе зобов’язання перед покупцем поставити актив, а перед продавцем – оплатити його в обумовлені контрактом строки. Отже, клірингова палата стає контрагентом і гарантом виконання угоди як для покупця, так і для продавця.

 

ІІ. Поняття стандартизації у ф’ючерсній  торгівлі

Ф’ючерсні угоди укладаються за стандартизованими умовами на основі біржових типових контрактів по кожному виду товару.

Об’єктом ф’ючерсної угоди може бути тільки один вид продукції визначеної якісної характеристики. Ф’ючерсні угоди укладаються не на обсяги товару, а тільки на певну кількість контрактів. Сумарні обсяги певного виду товару по ф’ючерсних угодах визначаються кількістю контрактів, а обсяги певного виду товару в кожному контракті стандартизовані.

У ф’ючерсному контракті всі параметри стандартизовані і регламентуються Правилами біржової торгівлі. Погоджуються в контракті тільки дві умови:

- ціна

- позиція, тобто строк поставки товару.

Однак на товарних біржах, як правило позиція по основному асортименту біржового товару також регламентована, тому практично у типовому контракті погоджується тільки ціна.

Стандартизація ф’ючерсного контракту включає уніфікацію таких основних показників:

- вид товару

- якісні характеристики товару

- кількість товару

- розміри партії товару

- умови поставки

- форма сплати за товар

- санкції за порушення умов контракту

- порядок арбітражу

У ф’ючерсній торгівлі мають значення лише вид товару, на який укладається контракт, кількість таких контрактів, місяць поставки і, головне, ціна даного товару, що визначається контрактом.

Важливою особливістю ф’ючерсної торгівлі, що витікає з її стандартизації є знеособленість контракту. Це дозволяє Розрахунковій палаті біржі забезпечувати замінність контрагентів. Продавець і покупець можуть діяти незалежно один від одного, тобто ліквідувати своїх зобов’язання за раніше оформленим контрактом шляхом здійснення зворотної операції з Розрахунковою палатою біржі.

ІІІ. Механізм біржової  ф’ючерсної  торгівлі

Торгівля ф’ючерсним контрактом починається з подання клієнтом заявки представнику брокерської фірми, яка проводить торги на біржі. Форма заявки може бути письмовою або усною залежно від того, клієнт на даній фірмі є постійним чи разовим і чи існує договір між клієнтом і фірмою щодо надання йому біржових послуг. Заявка містить дані про товар, термін поставки, кількість контрактів і ціну. Щодо ціни, то клієнт оговорює її граничні значення, або дає наказ купити (продати) контракти за поточною біржовою ціною.

Представник брокерської фірми передає заявку (як правило, за телефоном) безпосередньо в біржовий зал брокеру, який представляє інтереси даної фірми, або в свій інформаційний центр, якщо робочий час на біржі вже закінчився.

Торги на біржі можуть здійснюватися за допомогою комп’ютерів через окремо виділену лінію або класично: біржовий брокер під час торгів викрикує своє замовлення на купівлю (продаж) контрактів, їх кількість, ціну, яку він пропонує; в свою чергу, інші брокери, які отримали замовлення на продаж (купівлю) ціього ж виду контрактів, пропонують свою ціну. При збігу ціни купівлі і ціни продажу угода вважається укладеною і одразу ж реєструється біржовими системами. Після закінчення біржових торгів брокери перевіряють реквізити укладених угод, потім ця інформація по ланцюжку в зворотному в зворотному напрямі надходить до клієнтів.

 

ІV. Роль Розрахункової (клірингової) палати біржі

у ф’ючерсній торгівлі

Розрахункова палата, як правило, являє собою структурний підрозділ біржі або ж самостійну комерційну організацію, що заснована біржею або групою бірж. Члени Розрахункової палати – це, як правило, брокерські фірми, що здійснюють торги на біржі.

Розрахункова палата є матеріальною базою, серцевиною усіх розрахунків за ф’ючерсними контрактами. Вона покликана забезпечувати фінансову стабільність ринку ф’ючерсних контрактів, захист інтересів клієнтів, контроль за біржовими угодами.

Розрахункова палата:

- реєструє угоди, що укладаються на біржових торгах

- визначає і справляє заставні суми за укладеними ф’ючерсними контрактами

- визначає і переказує суми виграшів і програшів членів Розрахункової палати при відхиленні поточної біржової ціни від контрактної, при цьому виграш одного клієнта є програшем іншого клієнта у такому ж розмірі

- здійснює ліквідацію контрактів, які взаємно погашаються і проводить розрахунки за ними

- організовує виконання ф’ючерсних контрактів

- гарантує виконання ф’ючерсних контрактів

Тема 3. Опціони

Зміст теми: Визначення опціону та причини його застосування. Категорії, які використовуються при операціях з опціонами. Інвестори та емітенти опціонів. Базовий актив опціону. Ціна виконання опціону. Премія (ціна опціону). Внутрішня та зовнішня тимчасова вартість опціону. Види опціонів: європейські та американські опціони. Довгі та короткі опціони. Опціони типу «колл» та «пут». Відкрита та закрита позиції. Клас опціонів. Серія опціонів. Дельта опціону. Відкриті опціонні контракти. Котування опціонів. Покриті та непокриті опціони. Операції з опціонами та розподіл прибутків і втрат емітента та інвестора при зміні ринкової вартості базового активу. Довга та коротка позиції в опціонних угодах.

І. Сутність, учасники, основні види опціонних угод

Значне поширення біржової торгівлі в країнах з розвинутою економікою викликане, перш за все, можливістю зменшення комерційного ризику для суб’єктів підприємницької діяльності шляхом проведення останніми спекулятивних біржових операцій паралельно з реалізацією ділових намірів на позабіржовому ринку. Одним з методів захисту від збитків на не біржовому ринку є хеджерські операції, детально розглянуті раніше.

Але хеджерські операції не вичерпують багатий арсенал прийомів та методів зменшення комерційного ризику. Крім того, хеджування з товарними ф’ючерсними контрактами чи цінними паперами не дозволяє наперед точно визначити допустимий рівень збитків, котрі може отримати суб’єкт його реалізації. Це викликано не повністю адекватними змінами цін на біржовому ринку ф’ючерсів та позабіржовому ринку реального товару. Значно краще застрахуватись від можливих збитків можна за допомогою спеціальних цінних паперів, які отримали назву опціонів.

Опціони – це особливий вид похідних цінних паперів, які являють собою договірне зобов’язання купити або продати певний вид цінностей або фінансових прав по наперед визначеній в момент укладання угоди ціні при умові, що набуття прав відбудеться в межах обопільно узгодженого періоду.

В 1973 р. в США була створена Опціонна клірингова корпорація (ОКК). За допомогою взаємодії з рядом бірж США ОКК встановлює умови опціонів, представляючи учасникам торгівлі останніми готові форми контрактів, сприяє забезпеченню неперервної торгівлі даними контрактами і представляє в пресі щоденні котировки.

Власниками ОКК є чотири біржі, котрі на даний момент ведуть активну торгівлю опціонами: Американська, Тихоокеанська і Філадельфійська фондові біржі та Чікагська біржа опціонів.

Історично найбільш ранньою формою були опціони з реальним товаром. Після введення США в 30-х роках заборони на опціонні угоди, торгівля опціонними угодами відновилась в 1973р. для валют та цінних паперів, як базових активів опціону, та у 1974а. для реального товару. Опціони на ф’ючерсні контракти були повторно введені в дію лише в 1981р.

Опціон – контракт, який укладається між двома сторонами, одна з яких видає або виписує опціон, а друга купує його і отримує право на протязі обумовленого в умовах опціону терміну купити або продати по фіксованій ціні певну кількість визначених активів в особи, яка виписала опціон, або продати їх їй. Особливістю опціонної угоди є те, що її об’єктом виступає не сам актив щодо купівлі чи продажу якого укладено угоду, а право на його придбання по фіксованій ціні.

В обмін на отримуване право покупець опціону сплачує його продавцю певні комісійні, які називаються премією.

Опціонна угода передбачає право покупця опціону відмовитись від покупки чи продажу базового активу за встановленою ціною без будь-яких претензій зі сторони продавця опціону. В свою чергу продавець опціону не може відмовитись від виконання своїх зобов’язань по опціонній угоді, якщо цього вимагає покупець.

Опціонна угода накладає на продавця опціону обов’язок продати або купити визначений актив за фіксованою ціною, якщо цього вимагає покупець опціону. В свою чергу на покупця опціону опціонна угода не накладає ніяких зобов’язань, а лише надає йому право на купівлю чи продаж визначеного активу за визначеною ціною у визначений термін.

Практика біржової діяльності показує, що опціони можуть укладатись з реальними товарами, ф’ючерсними контрактами, цінними паперами, валютами іноземних держав.

Актив, який лежить в основі опціонного договору носить назву базового активу.

Особливістю опціонної угоди є те, що при її реалізації в різні проміжки часу від однієї сторони угоди до іншої переходять два об’єкти:

- опціон. У відповідності до цього контрагентами операції з опціоном виступають його продавець та покупець.

Покупець (власник, тримач) опціону – сторона угоди, яка отримує право на купівлю чи продаж активу, що лежить в основі опціону по фіксованій наперед визначеній ціні.

Продавець (емітент) опціону – сторона угоди, яка бере на себе обов’язки поставити по фіксованій ціні або прийняти і оплатити по фіксованій ціні актив за вимогою покупця.

- базовий актив. За вимогою покупця опціону в означений термін сторони можуть прийти до реалізації прав та виконання обов’язків, які витікають з реалізації опціону, тобто до передачі та оплати за фіксованою ціною базового активу. Базовий актив може продаватись як покупцем, так і продавцем опціону. Отже, за базовим активом кожен з контрагентів біржової угоди також виступає продавцем або покупцем.

Продавець базового активу – продавець або покупець опціону, який у відповідності до опціонної угоди зобов’язаний або має право продати базовий актив.

Покупець базового активу - продавець або покупець опціону, який у відповідності до опціонної угоди зобов’язаний або має право придбати та оплатити за фіксованою ціною базовий актив.

Одна і та сама особо контрагента опціонної операції може займати різні позиції за самим опціоном та базовим активом, що лежить в його основі. Так, покупець опціону не обов’язково повинен бути також покупцем базового активу – він може виступати також його продавцем. Аналогічну ситуацію ми маємо і для продавця опціону.

Залежно від того, яку позицію стосовно базового активу (покупця чи продавця) займає покупець опціону розрізняють два види опціонів:

1. Опціон на купівлю (опціон CALL)опціон, за умовами якого покупець даного цінного паперу має право придбати базовий актив, який йому зобов’язаний продати продавець опціону.

2. Опціон на продаж (опціон PUT)опціон, за умовами якого покупець даного цінного паперу має право продати базовий актив особі, що виписала опціон і таким чином взяла на себе зобов’язання придбати базовий актив у тримача опціону.

В опціонній торгівлі поширеними є терміни «довгий CALL» та «довгий PUT», що означають купівлю опціонів CALL та PUT, а також «короткий CALL» та «короткий PUT» - продаж відповідних опціонів. Відповідно до цього сторони опціонної угоди можуть займати довгу та коротку позиції на опціонному ринку. Власник або покупець опціону має «довгу позицію» по опціону. Продаж опціону (або особа, яка виписала даний опціон) має «коротку позицію» за опціоном. Відповідно вираз «мати довгу (коротку) позицію за опціоном на покупку (на продаж)» означає бути тримачем (продавцем) опціону на покупку (на продаж).

Залежно від можливого терміну виконання  виокремлюють:

1. Європейський опціон – опціон, виконання якого допускається лише на узгоджену майбутню дату (використовується на англійських біржах). На лондонських біржах торгівля ведеться опціонами з терміном дії 3, 6, 9 місяців.

2. Американський опціон – опціон, виконання якого допускається в будь-який момент включно до узгодженої майбутньої дати (використовується на американських біржах).

ІІ. Дохідність опціонів

Для наочного пояснення концепції опціонів часто використовують графічні зображення ліній розподілу прибутків та збитків від володіння опціоном. Специфікою таких графіків є відображення ринкової вартості базового активу по горизонтальній осі та загальних прибутків або збитків по вертикальній.

Величина прибутків або збитків, що можуть бути отримані сторонами опціонної угоди обумовлюється насамперед такими чинниками, як:

- розмір премії (ціна опціону), що сплачується з боку покупця опціону на користь його продавця за виписку опціонного сертифікату. Ціна опціону може виплачуватись як під час укладання опціонної угоди, так і у момент її виконання або відмови покупця опціону від реалізації своїх прав згідно з угодою;

- базова ціна (ціна виконання опціону) – ціна базового активу, що зафіксована у опціонному договорі. Базова ціна виплачується лише у момент реалізації опціону, тобто коли покупець приймає рішення реалізувати свої права згідно з опціонною угодою;

- ринкова ціна базового активу (ціна спот) на дату виконання опціону.

Випадок 1 – Опціон довгий CALL.

Припустимо, що інвестор придбав європейський опціон CALL на купівлю активу Х, сплативши при цьому премію В. Базова ціна даного активу - Р, ринкова ціна базового активу на дату виконання опціону – Ps.

Якщо на дату виконання опціону ринкова ціна, або ціна спот, активу перевищуватиме базову ціну, то інвестор виконає опціон і придбає актив за базовою ціною. Виграш власника опціону в цьому випадку визначається виграшем у ціні придбання активу за вирахуванням сплаченої продавцю опціону премії.

Якщо на дату виконання опціону ринкова ціна активу становитиме суму базової ціни та премії, то інвестор отримає нульовий виграш, оскільки виграш від купівлі активу буде дорівнювати сплаченій премії.

При будь-якій ринковій ціні активу, що знаходиться в інтервалі (Р;Р+В) інвестор зазнає збитків, які в цілому не перевищують В.

І нарешті, при ринковій ціні активу, меншій за Р, інвестор взагалі не скористається своїм правом на придбання активу за ціною Р і зазнає збитків у розмірі сплаченої премії.

При Ps>Р, інвестор скористається наданим йому згідно з опціонною угодою правом придбати визначений актив за ціною Р. При цьому:

- якщо Ps>(Р+В) інвестор отримає прибутки від операції з опціоном;

- якщо (Р+В)>Ps>Р, інвестор отримає збитки але не більші від розміру сплаченої премії.

У таких випадках величина прибутку (збитку) інвестора від володіння опціоном визначатиметься:

П (З) = Ps-Р-В.

У випадку, якщо Ps, інвестор відмовиться від виконання опціону і його збитки становитимуть величину премії В.

Рис.1. Лінія розподілу прибутків/збитків для опціону на купівлю (довга позиція)

При зростанні цін на ринку інвестор – власник опціону CALL використовує своє право на купівлю згідно з опціоном і отримує виграш, що не обмежується визначеною межею. При падінні цін на ринку інвестор не виконує опціон і зазнає втрат, максимальний розмір яких не перевищує сплаченої премії.

Втрати покупця опціону CALL обмежуються лише розміром премії, а виграш не обмежується і зростає в міру зростання ринкової ціни базового активу.

Випадок 2 – Опціон короткий CALL.

Рис.2. Лінія розподілу прибутків/збитків для опціону на купівлю (коротка позиція)

Продавець опціону CALL при цінах на ринку спот, що не перевищують базової, отримує прибуток у вигляді сплаченої йому премії. Проте в міру зростання ринкової ціни активу Х зростають втрати продавця опціону, які є для нього обов’язковими, тому що він, виконуючи умови опціону, які є для нього обов’язковими, продає власнику опціону актив Х за ціною, меншою від ринкової. Чим більша різниця між базовою та ринковою цінами активу, тим більших втрат зазнає продавець опціону.

Отже, при падінні цін на ринку продавець опціону CALL отримує прибуток, що обмежується розміром премії. При зростанні цін на ринку втрати продавця опціону не мають визначеної межі

Випадок 3 – Опціон довгий PUT.

Рис.3. Лінія розподілу прибутків/збитків для опціону на продаж (довга позиція)

Випадок 4 – Опціон короткий PUT.

Рис.4. Лінія розподілу прибутків/збитків для опціону на продаж (коротка позиція)

Розглянемо опціонні угоди більш детально. Опціон з правом покупки передбачає право покупця опціону купити у майбутньому товар по базовій ціні або відмовитись від такої покупки. Продавець кол-опціону зобов’язується на вимогу покупця продати товар по базовій ціні без права відмови від своїх обов’язків. При цьому, у випадку вимоги покупця опціону продати товар, останній фактично платить за нього не лише базову ціну, але і величину премії, а у випадку використання свого права відмови, ним сплачується лише премія. Якщо кол-опціон передбачає виплату премії у момент своєї ліквідації (тобто повного виконання обов’язків сторін), то базова ціна збільшується на величину премії. За цим принципом визначається точка беззбитковості опціону (S) (рис.1). Очевидно, що поточний власник опціону на покупку не буде вимагати поставки базового активу у випадку нижчої ринкової вартості останнього від фіксованої ціни виконання опціону, оскільки він зможе придбати його на ринку дешевше. Саме цим сприсинене специфічне положення лінії розподілу прибутків та збитків (рис.1).

Опціон з правом покупки використовується, як правило, у випадку наявної тенденції до зростання цін на біржовому та позабіржовому ринках.

Опціон з правом продажу передбачає право покупця опціону продати у майбутньому товар по базовій ціні або відмовитись від такого продажу. Продавець кол-опціону зобов’язується на вимогу покупця купити товар по базовій ціні без права відмови від своїх обов’язків. При цьому, у випадку вимоги покупця опціону оплатити товар, його продавець фактично платить за товар базову ціну, зменшену на величину вартості опціону. У випадку використання права відмови - покупцем опціону виплачується лише премія.

Якщо пут-опціон передбачає виплату премії в момент своєї ліквідації, то базова ціна зменшується на величину премії. Використання пут-опціону доцільне при тенденції біржових цін до зменшення.

В загальному випадку опціонний контракт подібний на звичайний страховий договір. Основною проблемою, як і в страхуванні, стає питання: чи варто укладати таку угоду? Чи відповідає розмір страхової премії можливим збиткам? Якщо це разова позабіржова угода, то умови встановлюють самі контрагенти. При наявності організованої ліквідації опціонних контрактів можна орієнтуватись на загальний рівень цін. В будь-якому випадку інвестор опціонів повинен орієнтуватись в принципах ціноутворення.

Опціони на продаж та покупку в залежності від співвідношення ринкової ціни базового активу та ціни виконання опціону можуть перебувати в трьох станах (рис.5): «без грошей», «при грошах», «в грошах» (табл.1).

Рис.5. Стан опціону на купівлю в залежності від ринкової вартості базового активу

Таблиця 1

Таблиця індикації станів опціону

Тип опціону

Положення ринкової поточної вартості базового активу

менша від меншої з двох величин: ціни виконання та точки беззбитковості

у проміжку між ціною виконання та точкою беззбитковості

більша від більшої з двох величин: ціни виконання та точки беззбитковості

Опціон CALL

БЕЗ ГРОШЕЙ

ПРИ ГРОШАХ

В ГРОШАХ

Опціон PUT

В ГРОШАХ

ПРИ ГРОШАХ

БЕЗ ГРОШЕЙ

Тема 4. Облігації

Зміст теми: Сутність та призначення облігацій. Класифікація облігацій за терміном дії, способом виплати купонного доходу, способом забезпечення. Оцінка якості облігацій за методами фірм «Мудіз», «Стендард енд Пурз», «Домініон бонд рейтинг сервіз», «Канадіан бонд рейтинг сервіз». Корпоративні, державні та муніципальні облігації: відмінності та оцінка поточної вартості.

І. Сутність та призначення облігацій

Облігація – являє собою борговий документ. Як правило, кошти   залученні  поних потрапляють безпосередньо до емітента і вкладуються  в  виробництво  (за виключенням держаних облігацій).  В світовій практиці значна  частина  позик по облігаціях  носить  довгостроковий  характер  і  має  відносно  невеликийпроцент. «Дешеві»   кредити,  іноді  їх  називають.  Останнім  часом  обсяги залучення коштів  за  допомогою  «дешевих  кредитів»  значно  збільшився  на світовому ринку. Враховуючи, життєву необхідність українського  виробника  в достатньо недорогих і довгострокових  позиках  можна  сказати,  що  загальні тенденції світового ринку цінних паперів, із збільшення  долі  облігацій  на ньому стануть тенденціями і на українському ринку.

Облігація – вид боргового інвестиційного цінного паперу, який  визначає відносини  позики  між  власником  (володарем)  облігації  та  емітентом   і підтверджує  забов’язання емітента поверниути власнику облігації  номінальну вартіть  облігації  в  передбачений   термін,   а   також   певний   процент (винагороду).

   Коментуючи це визначення можна сказати, що облігація виражає певний вид грошових відносин,  які  виникають  між  продавцем  (емітентом)  і  покупцем облігації. Ці відносини  трактуються як відносини позики.   Тобто  облігація - це договір про позику,  а отже має відповідати основним  її принципам:

  •  принцип поверненості – сума,  що  зазначена  на  облігації  має  бути повернена її власнику;
  •  принцип строковості –  це  повернення  має  бути  здійснено  в  чітко визначений  термін, що зазначений в умові  випуску облігацій;
  •  принцип платності –  за  користування  позикою  позичальник  виплачує кредитору винагороду , що становить  як  правило  певний  процент  від  суми позики, виплачується або на протязі строку дії облігації поступово або   при погашенні.

   Проте даний договір позики, яким є облігація вигідно  вирізняється  від інших видів договорів тим, що по-перше, має стандартизовану  форму,  а  отже, менші витрати при розмішені і обслуговуванні боргу.   По-друге,   документ, що містить цей договір може  змінювати  свого  власника  (кредитора),  тобто право вимагати  від  емітента  виконання  умов  позики  може  бути  об’єктом операції купівлі-продажу на ринку, а сам  документ може  вільно  обертатися, слугувати платіжним засобом, бути заставою, передаватися в спадщину.

Облігація може  випускатися  в  документарній  і  електроній  формі.  В першому  випадку  перехід  власності  фіксується   безпосередньо   передачею бланків облігацій від продавця покупцю або особі, яка  зберігає  його  цінні папери.

ІІ. Класифікація облігацій

В залежності від способу виплати купонного доходу розрізняють:

1. облігації з фіксованою купонною ставкою.

2. облігації з плаваючою купонною ставкою (коли розмір процента по облігації ставиться в залежність від рівня позикового процента)

3. облігації з рівномірно зростаючою купонною ставкою (процентна ставка диференціюється по роках; особливо актуально при наявності інфляційних явищ)

4. облігації з оплатою за вибором (власник облігації може замість купонного доходу отримати новий випуск облігацій). Це дає емітентові можливість не виплачувати кредитору. З іншого боку випуск таких облігацій є вигідним при дефіциті готівки.

5.облігації змішаного типу (протягом частини облігаційного терміну проценти по облігаціях виплачуються за фіксованою купонною ставкою, а частина терміну – за плаваючою ставкою)

6. облігації з нульовим купоном. Виплати доходу за такими облігаціями можуть бути організовані двома способами, в залежності від який облігації називають дисконтними або облігаціями з премією.

Облігація, що продається з дисконтом – це облігація ринкова вартість якої менша від її номінальної вартості

Облігація, що продається з премією – це облігація ринкова вартість якої більша від її номінальної вартості

7. облігації з мікрокупоном. Є перехідним типом до облігацій з нульовим купоном. У них ставка купонного доходу або значно менша або значно більша від звичайних, але з дисконт або премія значно менші ніж у облігаціях з нульовим купоном.

В залежності від емітентів, випускаються наступні види облігацій:

а) державні облігації (внутрішніх і місцевих позик);

б) облігації підприємств.

Кошти від розміщення державних і місцевих позик надходять відповідно до державного і місцевих бюджетів і позабюджетних фондів. Рішення про випуск облігацій внутрішньої державної позики приймається урядом країни і, як правило, переслідує мету покриття дефіциту держбюджету. Крім уряду країни облігації випускають і місцеві органи влади для фінансування об’єктів соціальної інфраструктури, реконструкції міського господарства. Ці облігації називають муніципальними. 

Рішення щодо випуску корпоративних облігацій (облігацій підприємств) приймаються емітентом і оформлюються відподвіним протоколом. Кошти від розміщення облігацій не можуть бути використані на формування статутного фонду підприємства і на покриття збитків, що є результатом господарської діяльності емітента.

В залежності від рівня забезпечення боргових зобов’язань

  •  -забезпечені (іпотечні облігації, облігації під заставу фондових паперів, облігації під заставу обладнання) - боргові зобов’язання, що забезпечені активами підприємства (емітента). У випадку його банкрутства або неплатіжоспроможності утримувачі облігацій мають право на отримання цього майна, яке вони можуть продати для задоволення своїх претензій.
  •  незабезпечені облігації -  облігації під загальне зобов’язання емітента, що їх випускає і за суттю є незабезпеченим кредитом;
  •  інші види облігацій. Наприклад, гарантовані облігації випускаються одним підприємством, а гарантуються іншим (наприклад, випускаються дочірньою компанією, а гарантуються головною).

За характером обігу на фондовому ринку:

  •  іменні Іменні облігації не підлягають передачі, передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи).
  •  на пред’явника Облігації, запропоновані для відкритого продажу з наступним вільним обігом (крім безпроцентних облігацій),

Міжнародні облігації поділяються на:

  •  іноземні облігації Іноземні облігації – це цінні папери, які випущені й розміщені емітентом у будь-якій іноземній країні у валюті розміщення позики. Інакше валюта позики для позичальників є іноземною, а для інвесторів національною. Як правило іноземні облігації випускаються на тривалий термін (20 – 30 років). Їх емісія та розміщення здійснюється андерайтенговими синдикатами, які проводять роботу з потенційними інвесторами і беруть на себе зобов’язання щодо розміщення випуску облігацій. Доступ до ринку міжнародних облігацій ускладнений для позичальників, які не мають достатньо високого кредитного рейтингу.
       У випадку, коли позичальником на міжнародному ринку виступає та чи інша країна, її кредитний рейтинг встановлюється міжнародним рейтинговим агентствами на основі рейтингів економічного, політичного ризику та ризику переказу. Відповідно до кредитного рейтингу і рекомендацій андерайтера встановлюють процентні ставки за борговими зобов’язаннями країни – емітента.
       Найбільш популярні іноземні облігації загальновживані найменування “янкі”, “самурай” в Японії, “бульдог” у Великій Британії, “матадор” в Іспанії; “кенгуру” в Австралії.
  •  єврооблігації – це цінні папери, випущені у іноземній валюті і розповсюджуються у кількох країнах. На відміну від іноземних облігацій, які розміщуються на ринку однієї країни, єврооблігації розміщуються на ринках кількох держав. Наприклад, якщо українська компанія поширює свої облігації в Німеччині, випущені в марках, то це означає, що вона поширює іноземні облігації, а якщо ці ж облігації поширюються у Франції, Швейцарії тощо, то це буде випуск єврооблігацій. Єврооблігації не мають національних кордонів і реалізуються одночасно в декількох фінансових центрах за посередництвом міжнародних синдикатів (страховиків). На ринок єврооблігацій допускаються позичальники з високим рейтингом кредитоспроможності.

Тема 5. Акції

Зміст теми: Сутність та призначення акцій. Види акцій. Види цін на акції: номінальна, емісійна, ринкова та балансова. Дивіденди: означення, види виплат та методи обчислення. Метод визначення ринкової вартості акцій. Показники положення конкретної акції на фондовому ринку: ліквідність, оборот, запозичуваність фінансових засобів, прибутковість.

І. Поняття та види акцій

Акції – це цінні папери, що випускаються акціонерними товариствами і вказують на долю власника в капіталі даного товариства.

Акції – цінні папери без встановленого терміну обігу, що засвідчують пайову участь їх власника (тримача) у статутному фонді акціонерного товариства, право власника на участь в управлінні цим товариством, на одержання частини прибутку товариства у вигляді дивідендів, на участь у розподілі майна при ліквідації товариства у відповідності до частки тримача акцій в капіталі даного товариства.

Власники акцій несуть відповідальність за зобов’язаннями емітента в межах своїх вкладів і їм не гарантується повернення інвестованого капіталу навіть при ліквідації АТ.

Нижче приведено класифікацію видів акцій.

Класифікація видів акцій

Іменні акції виписуються на ім’я конкретного власника, відповідні дані про якого, зокрема, кількість належних йому акцій, записуються в облікову книгу акціонерного товариства. Акціонером в цьому випадку признається лише той власник, про якого в обліковій книзі є відповідний запис. Перевагою випуску іменних акцій для акціонерного товариства є можливість керівництва товариства здійснювати контроль за рухом його акцій. Недоліком іменних акцій є нижчий рівень їх ліквідності порівняно з акціями на пред’явника. Іменні акції вирізняються, як правило, значною величиною номіналу.

Власники акцій на пред’явника  не реєструються і можуть вільно купуватись та продаватись на вторинному ринку, що забезпечує їх високу ліквідність. Акції на пред’явника, як правило, вирізняються невеликими номіналами.

Акціонерні товариства намагаються випускати одночасно як іменні, так і представницькі акції.

Власнику простої акції сплачуються дивіденди, якщо протягом року акціонерне товариство отримало прибуток і загальні збори акціонерів прийняли рішення про спрямування всього чи частини прибутку на виплату дивідендів.

Право власника простої акції на відповідну частку майна у разі ліквідації товариства забезпечується після забезпечення прав власників облігацій та привілейованих акцій.

Право на участь в управлінні товариством реалізується згідно з правилом: «Одна акція – один голос на загальних зборах акціонерів».

Т.ч., розмір доходу, який можна отримати за простою акцією залежить від результатів діяльності АТ і нічим не гарантується. Розмір майбутніх дивідендів за акціями невідомий. Загальні збори акціонерів, а точніше власник контрольного пакету вирішує, яку частину прибутку виділити на виплату дивідендів.  

Практика функціонування акціонерних корпорацій за кордоном свідчить, що дані організації в багатьох випадках взагалі не виплачують дивідендів або виплачують їх у незначних розмірах. Це пов’язано зі специфікою оподаткування.

Власник привілейованої акції має переважне право на отримання дивідендів. Виплата дивідендів провадиться в розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розміру отриманого товариством прибутку. Якщо прибуток відповідного року недостатній, виплата дивідендів здійснюється за рахунок резервного фонду. Дивіденди за привілейованими акціями, як правило, фіксовані і визначаються у відсотках до їх номінальної вартості. Т.ч., виплата дивідендів за привілейованими акціями є гарантованою. У разі коли розмір за простими акціями перевищує розмір дивідендів за привілейованими акціями, власникам останніх може провадитися доплата до розміру дивідендів, виплачених іншим акціонерам. Власник привілейованої акції має також преважне право на частку майна АТ у разі його ліквідації. Це право забезпечується після забезпечення прав власників облігацій, емітованих цим товариством.

Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управління АТ, якщо інше не передбачено статутом товариства. Тобто фактично, маючи переваги матеріального характеру, власники привілейованих акцій не мають права голосу на загальних зборах акціонерів, Щоправда, вони можуть брати участь в управлінні товариством нарівні з власниками простих акцій, якщо це обумовлено в статуті.

Привілейовані акції мають такі різновиди:

1. Кумулятивні (дають власникам право не тільки на поточний, а й на не виплачений раніше з якихось причин дивіденд, тобто всі наявні та неоголошені дивіденди за кумулятивними акціями накопичуються і виплачуються при оголошенні про виплату дивідендів за звичайними акціями).

2. Некумулятивні (інвестори таких акцій втрачають дивіденди, якщо рада директорів не оголосила їх виплату).

3. Конвертовані (можуть бути обміняні на прості акції за наперед визначеним обмінним курсом у визначений термін). Конверсійна ціна встановлюється з невеликим перевищенням (10-15%) над ринковою ціною звичайних акцій, для того, щоб запобігти передчасній конвертації. Конвертовані привілейовані акції випускаються для тих ринків, на яких важко розмістити звичайні привілейовані акції.

4. З правом участі (дають власникам право на отримання додаткових дивідендів, якщо дивіденди за простими акціями є вищі, а також дають право на участь в управлінні корпорацією).

5. З правом відклику або відзивні (можуть бути викуплені емітентом після попереднього повідомлення власника (як правило, за 30 днів до викупу)). За право відклику товариство виплачує власнику акцій, окрім належних дивідендів, визначеного розміру премію.

6. З правом погашення або ретрективні (дають право їх власникові  вимагати від корпорації їх погашення на визначених під час випуску таких акцій умовах. Інвестор зобов’язаний попередньо повідомити емітента про намір погасити акції).

7. Зі змінним (плаваючим) курсом (розмір дивідендів залежить від банківського депозитного відсотку).

8. З ордерами (дають право інвесторові придбати визначену кількість простих акцій). Цим досягається підвищення ліквідності випуску.

За характером обертання на фондовому ринку акції бувають:

- акції у обігу, тобто акції емітента, які постійно знаходяться в обігу на фондовому ринку;

- портфельні акції – акції, які знаходяться у власності корпорації емітента.

Для акціонерних корпорацій рекомендованим співвідношенням між акціями в обігу та портфельними є 70% до 30%.

Функціональним призначенням портфельних акцій є:

- володіння контрольним пакетом акцій підприємства;

- регулювання курсу акцій на фондовому ринку шляхом їх вилучення або випуску на ринок;

- збільшення можливостей експорту капіталу при створенні філій, дочірніх та сумісних підприємств за межами країни, де зареєстрована компанія;

- регулювання податкової ставки на прибуток корпорації.

В залежності від умов випуску підприємства можуть розміщати:

- конвертовані акції – акції, що надають право власникові обміняти їх на інший вид цінних паперів того самого емітента. Найчастіше здійснюється обмін на облігації. Це дозволяє підприємству збалансувати власні фінансові потоки власного та позикового капіталу, тобто здійснювати фінансовий «ліверидж»;

- акції з правом на переоцінку – акції, які дають емітентові право вимагати від інвестора додатковий внесок. Найчастіше це відбувається в умовах нестабільної ринкової ситуації. Організаціям слід уникати випуску активів даного типу, оскільки вони значно погіршують фінансове положення акціонерної корпорації;

- гарантовані акції – акції з гарантованою виплатою дивідендів

ІІ. Види цін на акції

Акції мають такі ціни:

1. Номінальна ціна (вартість) встановлюється при створенні АТ і фіксується на бланку акції. Всі акції товариства мають однакову номінальну вартість. Сумарна номінальна вартість всіх акцій – це статутний капітал товариства (або акціонерний капітал). Номінальна вартість акцій може змінюватись. Наприклад, при спрямуванні прибутку підприємства на збільшення статутного фонду може бути збільшена номінальна вартість акцій або додатково емітовані акції такого самого номіналу. В останньому випадку емітовані акції називаються безоплатними. Безоплатні акції випускаються для розподілу серед акціонерів, як правило, пропорційно кількості акцій, які вже їм належать. Номінальна ціна акцій не має важливого значення при наступному їх обігові. Ця ціна просто інформує про долю у майні корпорації.

2. Емісійна ціна – ціна, за якою емітована акція продається на первинному ринку цінних паперів. Переважно емісійна ціна відрізняється від номінальної, оскільки розміщення акцій найчастіше відбувається через посередницьку фірму.

3. Ринкова (курсова) ціна – ціна, за якою акція оцінюється (котирується) на вторинному ринку цінних паперів. Ринкова ціна визначає реальну цінність акції, що залежить від стану фінансово-господарської діяльності емітента, що, зокрема, може бути охарактеризований такими основними групами показників:

- показники ліквідності, що дозволяють оцінити здатність корпорації погашати борги при настанні термінів здійснення платежів, а також платоспроможність при розрахунках з постачальниками;

- показники оборотності, що характеризують швидкість обороту капіталу на підприємстві та наявність оборотних засобів;

- показники запозичуваності фінансових засобів, що характеризують заборгованість товариства, його фінансову залежність від отримання кредитів та випуску облігаційних позик;

- показники прибутковості, які відображають динаміку ставок дохідності, прибутковість фінансових операцій та інвестицій, а також приріст прибутку на акції.

Ринкова ціна є основною для фондового ринку. Зміна ринкової ціни акцій не відображається на балансі товариства-емітента і не здійснює безпосереднього впливу на його діяльність.

4. Балансова ціна визначається як відношення вартості чистих активів товариства (чисті активи = активи - зобов’язання) на кількість розміщених акцій. Тобто балансова вартість показує суму власного майна товариства, що припадає на одну акцію. Балансова вартість використовується для визначення придатності певних акцій для торгівлі на фондовому ринку. Ця ціна встановлюється в ході аудиторської перевірки з метою визначення можливості допуску акцій до торгівлі на біржі.

ІІІ. Визначення результативності інвестування у акції

Основними факторами, що визначають доходи акціонерів, є напрям зміни курсової вартості акцій та величина отримуваних дивідендів.  З огляду на це, Якби період володіння акціями складав один рік, то відносний дохід, який можна отримати від володіння акціями, склав би суму отриманих за рік дивідендів та зміни цін по відношенню до початкової ціни покупки. В цьому випадку рівень ефективності інвестування у акції (r) можна визначити за формулою:

,   

де Р1, Р0 – ціни акції відповідно на початок та кінець періоду (року);

D – дивідендні виплати на протязі року.

Іншим методом визначення прибутковості вкладення коштів у акції є визначення такого рівня доходу (k), при якому сума дисконтованої величини дивідендів та дисконтованої продажної ціни акцій на кінець періоду буде рівною ціні акцій на початок періоду (для дисконтування при цьому використовуватиметься коефіцієнт k). Такий рівень доходу визначатиметься із співвідношення:

.

Для випадку багаторічного володіння акціями (n років) наведена формула запишеться у вигляді:

При цьому величини дивідендів на кінець відповідних років та курсова ціна акції на кінець розрахункового періоду є очікуваними величинами.

Чи є дивіденди основою для розрахунку доходу інвестора? Очевидно, що плановий період володіння акціями у різних типів інвесторів може сильно відрізнятися. Одні планують тримати їх декілька днів, інші – збираються робити це декілька років. Інвестори, котрі не планують тримати свої акції нескінченно довго, очевидно розраховують у майбутніх періодах вигідно продати дані акції по ціні. Вищій від тої, котру вони заплатили. Очевидно, що можна припустити, що в той час знайдуться інвестори, бажаючі купити дані акції.

В свою чергу дані інвестори будуть ґрунтувати свої судження на очікуваннях майбутніх дивідендів та майбутньої ціни продажу. Справедливість їх очікувань залежить від наступних майбутніх інвесторів.

Таким чином, по ланці інвесторів даний процес розвивається далі. Відмітимо. Що обсяг дивідендного доходу всієї низки інвесторів, котрі вкладають свої кошти в акції, дорівнює сумі розподіленого прибутку компанії, незалежно від того, чи є це готівкові дивіденди, ліквідаційні дивіденди, чи викупні виплати.

Таким чином, розподілені кошти компанії – це все, що акціонери в сукупності отримують на свої інвестиції та все, що виплачує компанія, Отже, основою для оцінки звичайних акцій повинні бути дивідендні виплати або в широкому розумінні слова – всі готівкові виплати компанії акціонерам.

Часто виникає питання, чому акції компаній, котрі не виплачують дивідендів, часто мають високу позитивну вартість? Відповідь на це запитання полягає в тому, що інвестори очікують підняти ціни, сподіваючись з вигодою перепродати отримані раніше акції, Такі інвестори замість дивідендного доходу звертають увагу лише на кінцеву вартість, в свою чергу, кінцева вартість буде залежати від очкувань в кінці періоду володіння акціями. Очікування полягають в тому, що фірма в кінці-кінців виплатить дивіденди і майбутні інвестори отримають дохід за своїми інвестиціями.

В проміжний період інвестори задовольняються очікуванням, що зможуть продати свої акції у майбутньому, оскільки буде існувати попит на них.

Компанія реінвестує власний прибуток і як сподівається кожен з них, збільшує майбутню прибутковість їх вкладень та майбутній розмір дивідендів.

Вище приведені формули свідчать про залежність ефективності операцій із акціями від дивідендної політики АТ, під якою розуміється послідовність рішень загальних зборів акціонерів, а точніше власника контрольного пакету акцій, стосовно частини прибутку, яку слід виділити на виплату дивідендів.

Разом з тим, американські дослідники Міллер та Модігліані у 1961 р. висловили думку про те, що в умовах конкурентної економіки дивідендна політика не впливає на ефективність інвестицій у акції. Таке твердження дістало назву ММ-парадокса. Позиція згаданих вчених викликала бурну дискусія, яка триває і дотепер. Для того, щоб розібратись в даному твердженні представимо ММ-парадокс у простій формі.

Сутність ММ-парадокса можна представити таким чином:

Тема 6. Депозитні сертифікати

Зміст теми: Означення, призначення та класифікація депозитних сертифікатів. Депозитні сертифікати на пред’явника та  особливості їх обернення на біржі. Визначення доходності депозитних сертифікатів.

Депозитні сертифікати – письмові свідоцтва кредитних установ про депонування грошових засобів, які засвідчують право власника на отримання такого депозиту.

Депозитні сертифікати широко використовуються для субституції зарубіжних цінних паперів, по відношенню до їх власника. При цьому самі цінні папери зберігаються кредитною установою, а власник отримує депозитний сертифікат, який посвідчує його титул власності на ці цінні папери.

Депозитні сертифікати бувають двох видів:

- до вимоги (дають право на вилучення певних сум при пред’явленні сертифікату);

- термінові (із зазначенням терміну вилучення вкладу та розміру відсотку). Термінові депозитні сертифікати є різновидом термінових банківських вкладів. На відміну від звичайних зберігальних рахунків клієнтові видається не книжка, а сертифікат (посвідчення), яке виконує функції боргової розписки банку. Грошові засоби з такого вкладу можна зняти і до обумовленого терміну, але при цьому сплачується штраф у вилученні певної суми відсотків.

Особливою популярністю користуються передавальні депозитні сертифікати на пред’явника, які вільно обертаються на вторинному ринку і тому є високо ліквідними інструментами. Термін дії таких сертифікатів, як правило, від 30 днів до 6 місяців, а мінімальна сума коливається від 100 тис. до 1 млн. дол. Коли виникає необхідність в готівці, власники сертифікатів можуть продати їх н вторинному ринку, або безпосередньо використати депозитні сертифікати в розрахунках по торгових угодах і банківських позиках. При випуску депозитних сертифікатів часто використовується замість нарахування відсотків знижка (дисконт).

Ціна депозитного сертифікату при вторинному продажі визначається із врахуванням ємності вторинного ринку, терміну погашення і поточної відсоткової ставки за інструментами такого ж класу.

Українськими банками широко використовується даний вид цінних паперів. Здійснюються емісії навіть валютних депозитних сертифікатів. Так, «Приват-банк» здійснював емісію депозитних сертифікатів номіналом 500 дол. США з термінами погашення 6 та 3 місяці відповідно до розрахунку 10 та 12 % річних, котрі реалізовані шляхом дисконту.

З точки зору потенційного власника депозитного сертифікату його доходність (r) може визначатися:

,

де  і – базова ставка, яка прив’язується до більшої з двох величин: прогнозованим темпам інфляції  або доходу по вільному від ризику вкладення капіталу; s – надбавка за ризик (враховує ринкову надійність емітента і ймовірність росту процентних ставок до терміну погашення сертифікату); l – премія за ліквідність (відображає ступінь близькості даного боргового інструменту до грошей і його здатність виконувати функції готівки).

Тема 7. Векселі.

Зміст теми: Сутність, призначення та класифікація. Звичайні та перевідні векселі. Суб’єкти та об’єкти операцій з векселями: тратта, трассат, трасант та ремітент. Казначейські та приватні векселі. Метод визначення доходу ремітента та трассанта.

Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання терміну визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

У більшості країн світу основним документом, який регулює вексельний обіг, є Уніфіковані правила про переказний і простий вексель, затверджені Женевською конференцією в 1930 р.

Важливою властивістю даного кредитного інструменту є його оборотність. Для збільшення такої оборотності ввели наступний механізм: за допомогою передаточного запису (індосаменту) векселі можуть циркулювати серед необмеженого кола осіб, виконуючи при цьому функції наявних грошей.

Вексель займає особливе місце в системі безготівкових розрахунків, оскільки може безпосередньо використовуватись для погашення боргових зобов’язань поза банками. Векселі використовуються для кредитування торгових операцій. У випадку, коли комерційна угода передбачає післяоплату наданих послуг чи товару, вексель виступає ефективним документом, підтверджуючим заборгованість покупця. Продавець не обов’язково повинен чекати терміну погашення векселю, він може його продати на ринку і отримати гроші негайно. Проте оборотність векселю є обмеженою, в кінцевому рахунку він повинен бути оплачений грошима як законним платіжним засобом.

Таким чином, дебіторська заборгованість підприємства часто є вираженою набором векселів, котрі виписані нам нашими клієнтами, а кредиторська заборгованість підприємства може складатись з виписаних нами векселів за сировину чи отримані і неоплачені послуги.

Залежно від умов погашення розрізняють:

1. Простий вексель – виписується і підписується боржником і містить його безумовне зобов’язання сплатити кредитору визначену суму у визначений термін у визначеному місці.

2. Переказний вексель (тратта) на відміну від простого виписується і підписується кредитором (трасантом) і містить наказ боржнику (трасату) сплатити у зазначений термін визначену у векселі суму третій особі (ремітенту) або пред’явнику векселя. При цьому боржник зобов’язаний письмово на лицьовій стороні векселя підтвердити свою згоду сплатити за векселем шляхом здійснення напису „Акцептований” та підпису (здійснити акцепт векселя). Якщо акцептантом виступає банк, ліквідність акцептованого векселя значно підвищується Векселі, акцептовані банками, часто називають банківськими акцептами. Такі векселі є інструментами грошового ринку і використовуються в ході здійснення міжнародної торгівлі вже багато років. Вони мають значний вторинний ринок і користуються попитом у інвесторів як високоліквідні надійні цінні папери поряд з борговими зобов’язаннями казначейства та іншими інструментами грошового ринку.

Ремітент володіє векселем, пред’являє його до сплати й отримує гроші або передає вексель з допомогою передавального підпису іншій особі в погашення свого боргу. Передавальний підпис, або ІНДОСАМЕНТ,  власник векселя (індосант) робить на користь іншої особи (індосатора) на зворотній стороні векселя.

Існує кілька видів індосаменту:

- іменний, коли вказується особа, якій передають всі права за векселем;

- бланковий, коли індосант ставить на зворотній стороні векселя лише свій підпис (у такому разі вексель може бути переданий будь-якій особі);

- цільовий, коли зазначено мету передачі векселя іншій особі;

- безоборотний, коли в тексті індосаменту є слова „без обороту”. В цьому випадку до індосанта не можуть бути пред’явлені вимого у випадку несплати векселя трасатом.

Якщо векселедавач наказує заплатити йому ж, то в угоді будуть приймати участь лише дві особи – трасант та трасат. Оскільки власник має право передати тратту шляхом індосаменту другій особі в рахунок погашення своєї заборгованості, то число осіб, що приймають участь у вексельній угоді може збільшитись. В складі осіб, котрі приймають участь у вексельному обігу, можуть входити також і банки.

Залежно від того, як  визначається в тексті назва отримувача коштів векселі поділяють на:

- іменні (конкретно вказується назва отримувача);

- ордерні, коли треба сплатити конкретній особі або за його наказом іншій особі;

- на пред’явника.

Розрізняють також:

- фондові векселі – цінні папери, котрі обертаються на вторинному фондовому ринку, зокрема, на фондовій біржі (найтиповішим представником таких цінних паперів є векселі урядової скарбниці – Казначейські векселі); Ст.. 46 (Шелудько);

- комерційні векселі – не фондові цінні папери, котрі використовуються суб’єктами підприємницької діяльності для поточного покриття дефіциту готівкових коштів.

Векселі виписуються на бланках стандартної форми та мають суворо встановлений набір реквізитів.

Простий вексель містить такі реквізити:

1. найменування „вексель”;

2. просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму;

3. найменування того, хто повинен платити;

4. зазначення терміну платежу;

5. зазначення місця, де має здійснюватись платіж;

6. найменування того, кому платіж має бути здійснений;

7. дату і місце складання векселя;

8. підпис того, хто видає документ (векселедавця).

Правильність оформлення векселя – необхідна умова його дійсності. Відсутність будь-якого з названих вище реквізитів робить вексель недійсним.

Переказний вексель містить такі самі реквізити за винятком п. 2. який має вигляд:

2. просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити певну суму та найменування платника.

Термін платежу за векселем може встановлюватись по різному:

- по пред’явленню;

- після проходження певного терміну часу після пред’явлення;

- на певну дату.

Векселі з терміном оплати після пред’явлення чи після проходження певного часу може бути передбачене векселетримачем нарахування певного проценту на вексельну суму.

Важливою операцією з векселями, що значно підвищує їх надійність є аваль. Аваль – поручительство третьої особи, при якому особа, яка здійснила поручительство (аваліст), переймає на себе відповідальність за виконання зобов’язань зобов’язаною за векселем особою. Аваліст несе за векселем таку саму відповідальність, як і особа, за яку він дав поручительство. Проте після сплати за векселем аваліст стає його власником і отримує право вимоги до того, за кого він дав поручительство. Кредитор може бути впевнений у вчасній сплаті за векселем, якщо цей вексель авальований банком. Аваль може бути здійснений при видачі векселя або на будь якому етапі його обігу.

Вексель виконує дві важливі функції: розрахункову (він може виконувати роль платіжного засобу) та кредитну, коли його використовують для відстрочки платежу та оформленні ним боргового зобов’язання. Оскільки основні функції банків – кредитна і розрахункова, банки відіграють значну роль на ринку векселів. Вони можуть емітувати власні векселі та здійснювати операції з векселями.

Банківські векселі є досить ліквідними цінними паперами. Векселі відомих банків, котрі користуються високою довірою, є надійними платіжними документами, що мало чим відрізняються від готівкових коштів за своїм ступенем ліквідності. Емісія банком власних векселів дає змогу їх власникам вигідно вкласти кошти, а банку отримати додаткові фінансові ресурси. Банківський вексель може виконувати багато функцій. Він може виступати як одна з форм надання кредиту, як застава і як платіжний засіб. Для самого банку він є однією з форм залучення коштів.

Основними операціями банку з векселями є:

- інкасація. Передбачає викоання банком доручення векселетримача по стягненню з боржн7ика платежу. За дану послугу банк має комісійну винагороду.

- доміляція. Полягає в дорученні векселедавця або трасата банку сплатити за векселем у зазначений термін за рахунок коштів, що є на рахунку.

- облік (дисконт) векселя. До настання дня оплати вексель може бути об’єктом купівлі-продажу. При цьому ціна його буде меншою від номінальної вексельної суми на величину так званого облікового процента, або дисконта. Купівлю векселя здійснюють до настання терміну оплати комерційні банки, називаючи таку операцію обліком (дисконтом) векселя. При обліку векселя банк отримує дохід, що дорівнює сумі дисконта.

Тема 8. Біржові індекси.

Зміст теми: Індекси ділової активності фондових та товарних бірж: означення, призначення та методи обчислення. Індекс Доу-Джонса: історія виникнення, складові, методи обчислення. «Індекс-65». Індекси «Стандард енд Пурз-500» та «Стандард енд Пурз-100».  Індекси Нью-Йоркської фондової біржі – NYSE. Індекси Американської фондової біржі – AMEX. Складений індекс «Велю Лайн-1700». Індекс «Уілшир-5000». Індекс токійської фондової біржі «Ніккей-225». Біржовий індекс «Рейтер». Угоди з біржовими індексами. Опціонні та ф’ючерсні контракти по біржових індексах.

Для якісної оцінки становища ринку цінних паперів і кількісної оцінки його динаміки зручно використовувати індекси, які є індикаторами ринку і відображають макроекономічні процеси. Під час нестабільності в економіці індекси падають, якщо ж спостерігається економічний ріст - індекси ростуть.

Залежно від вибору цінних паперів, інформація про які використовується для обчислення індексу, він може характеризувати фондовий ринок в цілому, ринок груп цінних паперів (ринок державних цінних паперів, ринок облігацій, ринок акцій і т.д.), ринок цінних паперів галузі (транспорту, телекомунікацій, нафтогазового комплексу і т.д.). Зіставлення динаміки поведінки цих індексів дає можливість спостерігати за змінами стану будь-якої галузі стосовно економіки в цілому.

Індекси розроблені для різних фінансових інструментів, таких як акції, боргові цінні папери, іноземна валюта та ін., проте індекси на акції (біржові фондові індекси) є найбільш відомими. Біржові фондові індекси є середніми або середньозваженими показниками курсів цінних паперів, (як правило, акцій), що дають уяву про стан і динаміку фондового ринку.

Біржовий фондовий індекс - показник, який визначає зведений курс групи лістингових цінних паперів, що котируються на фондовій біржі [5].

Більша половина фондових індексів належить до однієї з двох груп: капіталізовані і цінові індекси.

Капіталізовані індекси - це тип індексів, які вимірюють загальну капіталізацію підприємств, цінні папери яких використовуються для розрахунку індексу на конкретну дату. (Капіталізація - це добуток ринкової вартості цінних паперів і їх чисельності, що перебуває в обігу). До капіталізованих індексів належать індекси "Standart and Poors", зведений індекс Нью-Йоркської фондової біржі, індекси газети "Mos-kow News" тощо.

Цінові індекси вираховуються як середнє арифметичне вартості акцій компанії, що входять у базовий список індексу. До цінових індексів відносять індекс Доу-Джонса ("Dow-Jones"), індекс фондової біржі у м. Токіо (Японський індекс Nikkey-225), Американської фондової біржі - АМЕХ та ін.

Біржові індекси є цифровими статистичними показниками, що виражають (у відсотках) послідовні зміни певних явищ і уже понад сто років використовують для інтегральної оцінки стану фінансового ринку. Інвесторів цікавить не лише динаміка цін на акції певної компанії, а й загальна тенденція всього ринку. Саме для цього практично всі біржі мають власні системи агрегатних індексів, які відображають рівень і динаміку цін на певний пакет акцій. Як правило, цей пакет складається з акцій компаній, що належать до різних галузей промисловості та фінансової сфери. При цьому акції мають входити до лістингу біржі, тобто внесені до переліку цінних паперів, що котируються на фондовій біржі.

Індекс - це відношення порівнюваної величини до певної величини, яку приймають за базу. Кожен індекс має такі характеристики:

1. Список індексу (набір акцій - представників).

2. Базисне значення індексу - це значення на початок розрахунку індексу, тобто на початок базисного періоду. Базою індексу є вибірка підприємств - емітентів, ринкові вартості акцій яких використовуються для розрахунку індексу. Підприємства, що входять до бази індексу, мають визначати розвиток галузі чи економіки в цілому, а також відрізнятись надійністю та стійкістю. Коливання цін на акції цих підприємств мають тісно взаємодіяти з загальними тенденціями зміни ринкових цін.

3. Статистична база (дані про кількість акцій, показники фінансової звітності підприємств, емітентів тощо).

4. Види ваг до курсових вартостей акцій - це вид зважування, яке може проводитись за ринковою вартістю акцій або за ринковою капіталізацією корпорацій, що входять до бази індексу.

5. Метод зведення до середнього (метод усереднення) - це метод використання середніх арифметичних та середніх геометричних вибраних значень.

Біржові індекси іноді розраховуються як середньозважена величина, що визначається з урахуванням не тільки відносних змін, а й абсолютної ціни акцій компаній, які створюють кошик індексу. Для того щоб фондовий ринок більш точно відображав об'єктивні процеси на ринку цінних паперів, необхідно правильно використовувати методику розрахунку фондових індексів, розглядаючи яку, необхідно відповісти на такі запитання:

- за якими формулами вираховувати фондові індекси;

- яким вимогам має відповідати інформація, що використовується при розрахунку індексу;

- яким чином здійснюється коректування формул для розрахунку індексів у виникненні окремих корпоративних подій.

У світовій практиці використовують чотири методологічних прийоми для побудови опосередкованих індексів зміни курсів акцій, що ґрунтуються на розрахунках за відповідний період:

1) темпів зміни середньої арифметичної величини ціни акцій певної кількості вибраних корпорацій (індекс Доу-Джонса);

2) темпів зростання (зниження) середньозваженої (за кількістю акцій в обігу) ціни переважної більшості акцій корпорацій (індекси "Стандарт енд Пурз=Б&Р та "Уілшир-5000");

3) середньоарифметичного значення темпів приросту (зниження) цін акцій (Торіх - Японія);

4) середньогеометричного значення темпів зміни цін акцій (індекс "Велью Лайн").

Зміну значень індексів розглядають як показник попиту на ринку. Зростання чи падіння значення індексу на одному ринку часто впливає на стан попиту на іншому.

Фондові індекси дуже різноманітні, але всі вони узагальнюють ситуацію зі зміною курсової вартості тих чи інших цінних паперів.

Основні риси фондових індексів:

1) номенклатура цінних паперів (може визначатися як видами цінних паперів, що аналізуються, так і колом емітентів, які відрізняються, наприклад, за родом своєї діяльності або ще за якимись ознаками);

2) спосіб усереднення інформації;

3) курс, що вивчається (купівлі, продажу, середній);

4) база порівняння (якщо порівнюється поточний момент із попереднім, то такий індекс називають ланцюговим, якщо за певним часом - базисним).

Обмеження у використанні індексів:

індекси демонструють лише кількісні зміни, але не відображають якісних аспектів, тобто не розкривають причин, що стоять за зміною цін;

- індекси не зберігають вартості утриманих сум, (не враховують дивіденду);

- потребують періодичного коригування компонентів;

- індексами можна маніпулювати;

- зміни в ринкових цінах акцій, які фіксуються фондовими індексами, приблизно відображають інтенсивність торгівлі акціями на ринку.

Роль фондових індексів виражається у функціях, які вони виконують:

1) діагностична - здатність системи індексів характеризувати стан та динаміку розвитку як національної економіки в цілому, так і окремих її складників. Механізм зміни індексу дуже простий - зростання або зниження рентабельності виробництва в галузі миттєво відображається на котирувальній ціні відповідних акцій, що, у свою чергу, позначається на рівні біржового індексу галузі.

Індекси є засобом демонстрацій темпу просування ринку. Вони дають змогу інвесторам і торгівцям бачити тенденції, які складаються на ринку, і простежувати швидкість розвитку цих тенденцій.

Індекси доповнюються спеціальними економічними параметрами: нормою позикового відсотка; станом державного бюджету; співвідношенням торговельного і валютного балансів і входять до системи економічного моніторингу стану національної економіки, тому індекси часто називають індексами ділової активності;

2) індикативна - передбачає наявність об'єктивної оцінки цінової ситуації на фондовому ринку, яка допомагає:

- ефективно провести аналіз і спрогнозувати як короткострокові, так і довгострокові зміни на ринку цінних паперів;

- вибрати інвестиційні стратегії для великих інституційних інвесторів - пенсійних фондів, страхових та інвестиційних компаній;

- стати орієнтиром при оцінюванні ефективності управління портфелем цінних паперів - розрахувавши динаміку ринкової вартості свого портфеля акцій за будь-який проміжок часу, інвестор може зробити обґрунтовані висновки, наскільки вибрана ним стратегія є ефективною (портфельний індекс вищий, нижчий від фондового чи дорівнює йому) та внести корективи у свою поведінку на ринку, якщо це необхідно;

3) спекулятивна - проявляється у використанні біржових індексів, як базового активу, при укладанні ф'ючерсних контрактів і купівлі опціонів. Щоб спекулювати на такому ринку, можна взагалі не володіти цінними паперами, укладаючи термінові угоди при зміні значення індексу протягом дня або іншого короткострокового періоду.

За територіальною ознакою фондові індекси поділяють на:

- інтернаціональні - характеризують стан світового фінансового ринку або його певні географічні сектори (Європу, Північну Америку, Далекий Схід тощо);

- національні - відображають активність національного ринку акцій;

- секторні - відображають стан певного внутрішнього ринку, наприклад, ринку акцій, що котируються на певній біржі;

- субсекторні - характеризують активність у певній галузі економіки.

Серед найбільших груп індексів можна назвати національні (загальноринкові) та субсекторні (галузеві) індекси.

Загальноринкові індекси, як правило, охоплюють від 70 до 90 % обсягу капіталізації ринку, за даними якого вони обчислюються.

Важливе значення мають також індекси "блакитних фішок", що являють собою показники змін цін на акції невеликої кількості найбільших компаній, обсяг торгівлі якими складає левову частку того чи іншого ринку.

Найвідоміші індекси світового фінансового ринку - це: Індекс Доу-Джонса - історично перший і найбільш відомий понадбіржовий індекс, запропонований у 1884 р. Чарльзом X. Доу і Едуардом Д. Джонсом. Розраховується за цінами акцій 12 найбільших американських компаній. З часом на зміну цьому індексу прийшла система індексів Доу-Джонса, яка сьогодні є системою 4-х самостійних індексів:

- промислового (Dow-Jones Industrial Average - DJIA);

- транспортного (Dow-Jones Industrial Average - DJTA);

- комунального(Dow-Jones Industrial Average - DJUA);

- комплексного(Dow-Jones Industrial Average - DJVA). Кожний з цих індексів формується на основі цін на акції

компанії - лідерів відповідних галузей економіки. Найбільш відомий із них - промисловий (Dow-Jones Industrial Average - DJIA) - розраховується як середня арифметична курсів першокласних акцій 30 найбільш промислових компаній. Реальне значення індикатора Доу-Джонса має сенс тільки тоді, коли порівнюється із значенням за попередній період. Котирується в пунктах (пункт = ~ 2,27 цента) та друкується щоранку в діловій пресі і фіксується на Нью-Йоркській фондовій біржі 7 разів: при відкритті, о 10, 11 годині ранку, о 12, 13, 14 годині дня і після закінчення біржового дня.

Транспортний індекс Доу-Джонса (Dow-Jones Industrial Average - DJTA) - це середній показник який характеризує рух цін на акції 20 транспортних корпорацій (авіакомпаній, автомобільних і залізничних компаній).

Комунальний індекс Доу-Джонса (Dow-Jones Industrial Average - DJUA) - середній показник руху курсів акцій 15 корпорацій, що займаються газо- та енергопостачанням.

Комплексний індекс Доу-Джонса (Dow-Jones Industrial Average - DJVA) - це агрегатний показник, який розраховується на основі промислового, транспортного і комунального індексів. Він відомий під назвою "Індекс-65".

Середні індикатори Доу-Джонса користуються найбільшою популярністю, але багато професійних інвесторів віддає перевагу індексам "Стандарт енд пур'з", вважаючи, що вони точніше відображають загальну динаміку курсів на фондовому ринку. До промислового індексу S&P включаються курси акцій 400 промислових фірм; до транспортного - курси акцій 20 транспортних компаній; індекс для електроенергетики і комунального господарства складається з курсів акцій 40 відповідних компаній; до фінансового індексу входять курси

40 акцій фінансових інститутів і, нарешті, у зведеному індексі представлені курси всіх 500 компаній.

На відміну від США, в інших країнах розраховується менше фондових індексів. Частіше діє один фондовий індекс. У Великобританії це індекс Рейтера та Футсі, у Німеччині - індекс "Франкфурте Альгемайне Цайтунг", у Франції - індекс "Каркоран", в Японії - "Ніккей", в Канаді - індекс Торонтської фондової біржі.

Розрахунок індексів ділової активності в Україні доцільно проводити, спираючись на досвід інших країн, які мають багаторічну історію розрахунку таких показників. З початком розвитку вітчизняного фондового ринку спеціалістами робилися спроби використання наявних світових методик і розробки на їх основі власних українських індексів. У таблиці 11.5 наведена порівняльна характеристика українських фондових індексів.

Як свідчать дані таблиці, початком розрахунку фондових індексів, які використовуються і сьогодні, став 1997 рік. Так, на вітчизняному ринку з 1997 року розраховуються дві модифікації фондового індексу КАС 20 - простий і зважений. Методика його розрахунку відповідає світовим стандартам і базується на зміні ринкової капіталізації компаній, які входять до бази індексу. Але першовідкривачами в напряму розробки власних фондових індексів стали фахівці газети "Фінансова Україна", які прийняли рішення ввести індекс, що відображав би ситуацію на ринку цінних паперів. Таким індикатором став L-індекс, який обчислювався за групою акцій 10 компаній. Головними критеріями при виборі акцій цих компаній було забезпечення ліквідності протягом останніх двох місяців і, як мінімум, щотижневе котирування акцій. У зв'язку з відсутністю достатньої кількості компаній, акції яких відповідали б наведеним вище критеріям, індекс був введений тимчасово. Спробою розробити власні індикатори стали на початку 90-х років індекси агентства "Гроші Донбасу" (DD-індекс), яке використовувало динаміку курсів 10 цінних паперів у м. Донецьку та АТ "Комекс-Брок" (індекс "Комекс-Брок"). Газета "Бізнес" із 1997 року почала регулярно публікувати фондовий індекс WOOD-15, наданий компанією WOOD&Сошрапу. Даний індекс заснований на методології, розробленій Міжнародною фінансовою корпорацією для ринків, що розвиваються, і дає можливість враховувати всі зміни, що відбуваються на ринку, у тому числі злиття і поглинання компаній, банкрутство, внесення нових компаній до бази індексу. Спеціально для портфельних інвесторів з 1 січня 1997 року розраховується індекс КАС-20, який використовує котирування акцій лише 20 підприємств, що дає змогу індексу бути реальним і об'єктивним.

ДКЦПФР у 2001 році почала розраховувати інтегральний індекс фондового ринку. Він розраховується на основі угод з акціями більше як 100-а підприємств. Іноді ця цифра коливається у межах 123-147 компаній. Операції з купівлі-продажу цінних паперів мають проводитись не менше 10 разів на місяць і, як мінімум, двома торгівцями. Таким чином, до індексу не попадають компанії, чиї папери взагалі не викликають інтересу в учасників фондового ринку.

В Україні вже існують усі передумови широкого застосування індексного інструментарію. Незважаючи на певну ризикованість вкладання коштів у фондові активи, дедалі більше людей розглядають це як спосіб примноження своїх капіталів. Україна увійшла до індексу Міжнародної фінансової корпорації - IFC Frontier, який існує з 1996 року. Головними умовами внесення країни до списку IFC Frontier є наявність "пристойного" переліку підприємств, які відповідають певним вимогам щодо капіталізації, ліквідності, а також щоденне проведення торгівлі на якому-небудь організованому ринку та наявність мінімальної активності на торговому майданчику. Внесення України до індексу Міжнародної фінансової корпорації слід розглядати як значне досягнення, хоча це лише перший крок назустріч іноземним інституційним інвесторам.


Список літератури:

1. Кравченко Ю.Я Рынок ценних бумаг. – К.: ВИРА-Р, 2002.

2. Суторміна В.М.Ю Савчук Н.В. Фондовий рингк. – К.: УФБ, 2001.

3. Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. В 2-х томах. – К.: Ника-Центр, Эльга, 2001.

4. Черкесова С.В., Сорока Р.С. Ринок цінних паперів і фондова біржа. – Л., 2002.

5. Загородній А.Г., Вознюк Г.Л. Цінні папери. Фондовий рингок. – Львів: Бак, 1999.

6. Васильев А.В., Потемкин Ю.С. Рынок ценных бумаг, акционерные общества. – Х.: Фолио, 2001.

7. Лактіонов О.В. Біржові стратегії управління ціновим ризиком. – Х., 2000.

8. Примостка Л.О. Фінансові деривативи. – К.:, 2001.

9. Клапків М.С. Страхування фінансових ризиків. – Тернопіль: Економічна думка, 2002.

10. Маслова С.О., Опалов О.А. Фінансовий ирнок. – К.: Каравела, 2002.

11. Томсетт Майкл С Торговля опуионами. – М.: Изд. дом «Альпина», 2001.

12. Грідчіна М.В. Корпоративні фінанси. – К., 2002.

13. Кондрашихин А.Б. Оценка рисков инвестирования на рынке ценных бумаг. – Севастополь: РИБЭСТ, 2002.

14. Смалюк Г.Ф. Оцінка ризиків при формування портфеля цінних паперів з різними термінами доходності. – Тернопіль: Економічна думка, 2002.

15. Лепейко Т.І. Методологія управління  інвестиційними ресурсами фінансового ринку. – Х., 2002.

16. Шклярчук С.Г. Портфельное инвестирование. Теория и практика. – К.: Нора-принт, 2000.

17. Мендрул О.Г., Павленко І.А. Фондовий ирнок: операції з цінними паперами. – К., 2000.

18. Савченко В.Д. Організація біржової діяльності. – Х.,2000.

19. Інвестиційний менеджмент атринок цінних паперів: Методичний посібник: Упоряд. М.В.Колісник. – Львів:Пролог, 1997.

20. Шелудько В.М. Фінансовий ринок: Підручник. – К.: Знання, 2006.


Фінансові активи

Допоміжні цінні папери

Похідні цінні папери

Основні цінні папери

Купони, талони, чеки тощо

Ф’ючерси, форварди, опціони, свопи

Інструменти позики

Інструменти власності папери

Інструменти боргу - казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати, облігації, векселі тощо

Кредитні інструменти

Акції

Очікувана прибутко-вість, Er

Рівень ризику, σ

ЛРК

Очікувана прибутко-вість, Er

Рівень ризику, σ

Прибутки (збитки)

Ринкова вартість базового активу

Р

В

S (Р+В) – точка беззбитковості опціону

Прибутки (збитки)

Ринкова вартість базового активу

Р

В

Прибутки (збитки)

Ринкова вартість базового активу

Р

В

Прибутки (збитки)

Ринкова вартість базового активу

Р

В

Прибутки (збитки)

Ринкова вартість базового активу

Р

В

S 

«без грошей»

«в грошах»

«при грошах»

ВИДИ АКЦІЙ

За характером функціонування на ринку цінних паперів

За формою привласнення доходу

За характером обертання на фондовому ринку

Іменні

На пред’явника (представницькі)

Прості (звичайні)

Привілейовані (преференційні)

У обігу

Портфельні

За умовами випуску

Конвертовані

З правом на переоцінку

Гарантовані

За характером обігу на біржі

Зареєстровані

Незареєстровані

Нехай на початковий момент покупки акцій компанія мала капітал К0, який розділений на N акцій. Припускається, що ціна Р0 - це доля капіталу, що приходиться на одну акцію, тобто:

.

За квартал фірма заробила прибуток Y, який складає долю rn від початкового капіталу:

.

З даного прибутку була виділена частка g на виплату дивідендів, так, що на кожну акцію прийшлось:

.

При цьому припускається, що число акцій залишилось незмінним.

В цьому випадку капітал К1, що залишився в розпорядженні акціонерної корпорації та здатний приносити прибуток, дорівнюватиме:

.

Нова ціна Р1 буде дорівнювати:

.

Підставляючи тепер вираз для ціни та дивідендів в формулу (1), побачимо, що очікуваний рівень ефективності інвестування у акції r не залежить від дивідендної політики, а визначається виключно продуктивністю фірми rn :

.

На основі цього, а також враховуючи, що інвестор у будь-який момент часу може продати акцію, зроблено висновок, що дивідендна політика не має значення в умовах ідеальної конкурентної економіки.

Аргументом не на користь наведеної теорії американських науковців є те, що за ціну акції приймається доля капіталу, що приходиться на неї, однак ринкова ціна акції, навіть у випадку коли можна об’єктивно оцінити капітал, не буде відповідати такій оцінці.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

66758. Многоуровневая оценка целевых программ как метод управления расходами региональных и муниципальных бюджетов 1.42 MB
  Целью настоящего диссертационного исследования является теоретическое обоснование и разработка методики оценки эффективности финансирования расходных обязательств региональных и муниципальных бюджетов посредством программно-целевых методов...
66759. ВЛИЯНИЕ ЗАГРЯЗНЕНИЯ АТМОСФЕРНОГО ВОЗДУХА НА ЗДОРОВЬЕ НАСЕЛЕНИЯ г. ЧИТА (ЗАБАЙКАЛЬСКИЙ КРАЙ) 6.2 MB
  По качеству атмосферного воздуха г. Чита относится к числу наиболее загрязненных городов России. За период с 2005 по 2010 гг. уровень загрязнения воздушного бассейна оценивался, как «чрезвычайно высокий» и «очень высокий». Среднегодовые концентрации превышают ПДКсс по...
66761. Оптимизация диагностики и лечения внутрибрюшных кровотечений в неотложной абдоминальной хирургии 2.8 MB
  Тяжелые и профузные ВБК требуют выполнения неотложного оперативного вмешательства и восполнения острой кровопотери путем переливания излившейся в брюшную полость крови. В этой связи важным является изучение биохимических и микробиологических свойств крови излившейся в брюшной полость в зависимости от локализации повреждения и сроков нахождения крови в брюшной полости.
66762. ИНФАНТЕЛИЗМ, КАК КЛИНИЧЕСКИЙ СИНДРОМ СТРУКТУРЫ ЛИЧНОСТИ 304.5 KB
  При работе с детьми с задержкой психического развития следует избегать очевидной ловушки – сведения коррекционной работы к применению определенного набора методов. Простое увеличение количества применяемых методик и техник не спасает положения, это тот случай, когда количество не переходит в качество
66763. ГРАЖДАНСКО - ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ДОГОВОРА АРЕНДЫ ЗЕМЕЛЬНЫХ УЧАСТКОВ В РОССИИ 1.07 MB
  Выявить особенности и проблемы гражданско-правового регулирования договора аренды земельных участков в России, а также сформулировать предложения по совершенствованию законодательства в исследуемой сфере
66764. Оптимизация минерального питания в семеноводстве различных сортов лука репчатого (Allium cepa L.) 6.74 MB
  В связи с изменением климата а также обновлением сортов лука репчатого требуется разработка систем применения удобрений отвечающих требованиям сорта. В связи с этим можно сделать вывод что выявление сортовых особенностей применения минеральных макро и микроудобрений...