3555

Сутність цивільного та земельного законодавств, їх компетенція у вирішенні питання набуття права приватної власності на земельні ділянки громадянами України

Дипломная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Актуальність даної теми обґрунтовується постійно зростаючою зацікавленістю встановлення режиму власності на землю, з метою здійснення господарської діяльності фізичними і юридичними особами на земельних ділянках. З утворенням України як незале...

Украинкский

2012-11-03

315.5 KB

9 чел.

Вступ

Актуальність даної теми обґрунтовується постійно зростаючою зацікавленістю встановлення режиму власності на землю, з метою здійснення господарської діяльності фізичними і юридичними особами на земельних ділянках.

З утворенням України як незалежної держави все динамічніше розробляються та втілюються в життя реформи, спрямовані на розмежування й установлення прав власності. В основі таких реформ лежить ідея великомасштабної денаціоналізації державної власності, що означає передачу приналежних державі об’єктів у власність громадян і недержавних організацій.

Державна власність на землю перестала бути винятковою. Сьогодні існують державна, приватна та комунальна власність на землю. Земля визнана нерухомим майном, вона стала предметом купівлі-продажу, міни, дарування, іпотеки, здійснення інших угод. Право власності є найбільш повним правом на майно. За своєю правовою природою – це одне з основних речових прав. Виступаючи як об’єкт права власності, земля набуває особливих правових рис: вона стає «майном» або «річчю» – тим предметом цивільного, а тепер і земельного права, що відрізняють особливі юридичні ознаки.

Об’єктом права власності є не всі землі взагалі, а конкретна земельна ділянка. Право власності може поширюватися тільки на речі, відзначені родовими або індивідуальними ознаками.

Відповідно до земельного законодавства України право власності на землю містить у собі право володіння, користування й розпорядження земельною ділянкою.

Таким чином, володіння, користування та розпорядження є невід’ємними складовими одного права – права власності.

Сучасне суспільно-правове становище в Україні характеризується тим, що земельні проблеми, і особливо проблеми права власності на землю, викликають підвищений інтерес.

Право власності на землю, яке було закріплено Конституцією України [1], виявилось однією з найбільш складних конструкцій для впровадження в українську правову дійсність.

Одним із важливих і відчутних результатів сучасних земельних перетворень є затвердження крім державної також комунальної і приватної власності на землю. З цими змінами українське суспільство опинилось перед необхідністю перегляду змісту правових інститутів, відносин і навіть світогляду. Тепер, у нових економічних та політичних умовах, не завжди легко подолати стару однобокість як у розвитку права, так і в правосвідомості. Для права власності на землю, як і для інших інститутів земельного права, сучасний період слід вважати перехідним періодом, коли встановлені основні положення, але багато норм, що роблять застосування цього інституту повноцінним і адекватним, перебувають у стадії формування.

Затвердження державної, комунальної і приватної форм власності на землю засвідчило факт про те, що ці форми власності є інститутами не лише земельного, але й цивільного права. І це є закономірним та природним для конструювання права власності взагалі. Наслідком «проникнення» цивільного права в регулювання відносин земельної власності є, в тому числі, й ускладнення ролі державних і комунальних органів в управлінні земельними ресурсами.

Якщо ж подивитись на проблему з точки зору правосвідомості, то можна побачити наступне. Незважаючи на те, що повернення землі в цивільно-правовий обіг породжує значну кількість проблем, сучасна ситуація не сприяє тому, щоб відмовлятися від погляду на землю як на майно. Світовий правовий і суспільний розвиток сформував даний інститут і відшліфував відношення до нього багатовіковою історією права. Практично в усіх державах право приватної власності на землю складає органічну частину майнових прав та всіх існуючих суспільних і економічних відносин. Свідомість світової спільноти сформовано таким чином, що присутність у праві права власності на землю – показник звичайного цивілізованого правового суспільства. Так само як показником цього є не лише констатація даного права, але й уміння регулювати його так, щоб воно не завдавало шкоди самому суспільству, природі і державі.

Враховуючи вищевикладене, розвиток права власності на землю є однією з найактуальніших тем на даний момент. Тема роботи напрямлена на розкриття стану земельного законодавства нашої держави з питання набуття права власності на земельну ділянку громадянами України, його функціональності та проблем, які існують на сьогоднішній день.

Метою роботи є виявлення та розкриття досягнень та проблемних питань Земельного кодексу України, Цивільного кодексу та інших законодавчих актів при набутті права приватної власності громадянами України.  

Завдання дослідження – розкрити сутність цивільного та земельного законодавств, їх компетенцію у вирішенні питання набуття права приватної власності на земельні ділянки громадянами України та проблеми, які вони не можуть вирішити на сьогоднішній день. Прослідкувати за динамікою їх вдосконалення. .

Об’єктом дослідження є земельне законодавство України на сучасному етапі розвитку країни. Предметом є відносини, які регулює Земельний кодекс України та інші законодавчі акти у сфері набуття права власності в Україні.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ НАБУТТЯ ПРАВА ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ ГРОМАДЯНАМИ УКРАЇНИ

1.1. Поняття набуття права приватної власності на земельні ділянки.

Для об’єктивного та повного розкриття теми набуття приватної власності на земельні ділянки громадянами України пропоную насамперед розглянути поняття власності взагальному, як термін, та розкрити поняття власності на земельні ділянки, яке становить основу формування й розвитку земельних відносин у будь-якій суспільно-економічній формації.

Вцілому поняття власності - це економічна категорія, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу матеріальних благ. Іншими словами - це належність у певному суспільстві матеріальних благ (цінностей) певній фізичній чи юридичній особі або ж державі чи територіальній громаді. При цьому для однієї особи належні їй матеріальні блага будуть «своїми», а для іншої - «чужими». Власність задовольняє потреби людей у матеріальних благах (засобах для існування - в житлі, одязі, їжі, транспортних засобах, зброї, знаряддях праці тощо). Відносини власності - це переважно майнові відносини, які складаються між людьми в певному суспільстві щодо конкретних майна, предметів, речей, землі, а також результатів інтелектуальної власності.

Структура власності розкривається через такі економічні елементи, як володіння, користування і розпорядження.

Володіння - суспільно-економічне ставлення певної особи до наявного у неї майна, панування над ним, коли в стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певного майна як до «свого».

Користування - означає виробниче чи особисте споживання засобів і виробництва продуктів, землі, інших об'єктів природи, використання рухомого чи нерухомого майна для задоволення своїх життєвих потреб. При цьому використання нерухомого майна завжди пов'язано з використанням земель, на яких розташована нерухомість.

Для розпорядження характерним буде визначення, вирішення долі майна, земель, інших матеріальних об'єктів, наявність управлінських і розпорядчих аспектів майнових та земельних відносин. Власник вирішує, як вчинити з належними йому майном чи земельною ділянкою, як їх набути або позбутися, яким чином і з якою метою використати. За його бажанням майно, земельна ділянка переводяться з одного економічного стану в інший. При цьому власник розпоряджається своїм майном, земельною ділянкою самостійно, незалежно від волі інших осіб.

Виходячи із вищевикладеного, можна зробити висновок, що право власності на землю - це врегульовані нормами земельного та інших галузей права суспільні відносини щодо володіння, користування й розпорядження земельними ділянками, суб'єктами яких є громадянин України, юридичні особи, територіальні громади та держава. Такий же зміст цього поняття визначено й статтею 78 Земельного кодексу України [2].

За своєю природою право власності на землю є одне із основних майнових прав. Виступаючи як об'єкт права власності, земля отримує особливі правові ознаки: вона стає «майном», тобто тим предметом цивільного, а тепер і земельного права, який відрізняють особливі юридичні ознаки.

Сучасне суспільно-правове становище в Україні характеризується тим, що земельні проблеми, і особливо проблеми права власності на землю, викликають підвищений інтерес.

Право власності на землю, яке було закріплено Конституцією України, виявилось однією з найбільш складних конструкцій для впровадження в українську правову дійсність.

Одним із важливих і відчутних результатів сучасних земельних перетворень є затвердження крім державної також комунальної і приватної власності на землю. З цими змінами українське суспільство опинилось перед необхідністю перегляду змісту правових інститутів, відносин і навіть світогляду. Тепер, у нових економічних та політичних умовах, не завжди легко подолати стару однобокість як у розвитку права, так і в правосвідомості. Для права власності на землю, як і для інших інститутів земельного права, сучасний період слід вважати перехідним періодом, коли встановлені основні положення, але багато норм, що роблять застосування цього інституту повноцінним і адекватним, перебувають у стадії формування.

Затвердження державної, комунальної і приватної форм власності на землю засвідчило факт про те, що ці форми власності є інститутами не лише земельного, але й цивільного права. І це є закономірним та природним для конструювання права власності взагалі.

Якщо ж подивитись на проблему з точки зору правосвідомості, то можна побачити наступне. Незважаючи на те, що повернення землі в цивільно-правовий обіг породжує значну кількість проблем, сучасна ситуація не сприяє тому, щоб відмовлятися від погляду на землю як на майно. Світовий правовий і суспільний розвиток сформував даний інститут і відшліфував відношення до нього багатовіковою історією права. Практично в усіх державах право приватної власності на землю складає органічну частину майнових прав та всіх існуючих суспільних і економічних відносин. Свідомість світової спільноти сформовано таким чином, що присутність у праві права власності на землю – показник звичайного цивілізованого правового суспільства. Так само як показником цього є не лише констатація даного права, але й уміння регулювати його так, щоб воно не завдавало шкоди самому суспільству, природі і державі.

Традиційно право власності на землю розглядається у суб'єктивному та об'єктивному розумінні. У суб'єктивному розумінні право власності на землю - повноваження (правомочності) суб'єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об'єкта права. Частина перша статті 78 Земельного кодексу України визначає право власності на землю як «право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками» (див. також статтю 317 Цивільного кодексу України [3]).

Але, разом з тим, будь-яка сума правомочностей не може пояснити право власності. Очевидно, необхідний інший підхід.

Частина перша статті 316 Цивільного кодексу України визначає право власності загалом як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Таке визначення є більш вдалим, ніж визначення права власності через набір правомочностей, проте воно не відбиває всіх істотних ознак права власності і, фактично, охоплює всі речові права.

З метою відмежування права власності на землю від інших речових прав, з урахуванням наведеного вище право власності на землю (земельну ділянку) слід визначати як право найбільш повного панування над землею (земельною ділянкою), з обмеженнями, встановленими законом або договором, яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб. 

Визначення ж права власності на землю у об'єктивному розумінні формулюється лише у правовій доктрині (в законодавстві воно відсутнє).

Так, В.І. Андрейцев вважає, що право власності на землю з об'єктивної точки зору варто розглядати як систему легалізованих у державі спеціально-правових норм, які регулюють відносини власності на землю, установлюють форми та процедури набуття й оформлення прав на земельні ділянки, а також порядок здійснення уповноваженими особами наданої (набутої) правосуб'єктності щодо належних їм земель та земельних ділянок та захист їхніх прав та законних інтересів в установлених процедурах та організаційно правових формах.

І.І. Каракаш визначає право власності на землю як систему правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на земельні ресурси та регулюють відносини володіння, користування і розпорядження земельними ділянками їх власниками за своїм розсудом для задоволення своїх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів.

В.В. Носік пропонує визначення, за яким право власності в об'єктивному розумінні – це визнана в суспільстві і гарантована Конституцією України свобода як міра можливої, необхідної чи дозволеної для громадян, юридичних осіб, держави і народу поведінки, межі якої визначаються закріпленими в Основному Законі та інших законах правомочностями, правами та обов 'язками громадян і юридичних осіб, повноваженнями органів державної влади та місцевого самоврядування щодо використання землі та інших природних ресурсів, виробництва, розподілу і перерозподілу капіталу, охорони землі та інших матеріальних об'єктів власності, захисту прав і свобод суб'єктів власності в суспільних відносинах.

Вважаємо, що у об'єктивному розумінні право власності на землю слід розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини щодо набуття та здійснення суб'єктивного права власності на землю.

У даній роботі право власності на землю буде розглядатися головним чином у його суб'єктивному розумінні.

Отже, особливістю права власності на землю в Україні є те, що форми прав на землю визначені законодавством «за суб'єктом». Конституцією України установлено, що земля може перебувати в державній, комунальній і приватній власності. Таким чином, визначено коло суб'єктів, що володіють правом власності на майно, а також встановлено, що залежно від суб'єкта, який володіє правами на землю, визначаються права і обов'язки, що складають зміст того чи іншого виду права власності на землю.

Суб'єкт права власності на землю – це особа, що здійснює володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою на підставі закону. Права всіх суб'єктів права власності на землю рівні і захищаються способами, встановленими законом. До суб'єктів правових відносин, пов'язаних з виникненням права власності на землю, відносяться також особи, що вступають у відносини з приводу отримання даного права. Громадяни і юридичні особи як суб'єкти об'єднані змістом права приватної власності на землю, яке їм надано законодавством.

Суб'єктами права державної і комунальної власності є державні та комунальні територіальні утворення. Участь даних суб'єктів у відносинах щодо власності на землю слід відрізняти від їх ролі в управлінні земельними ресурсами. У першому випадку (через відповідні державні органи) вони виступають у ролі сторін у договорах купівлі-продажу чи оренди земельної ділянки, які регулюються цивільним законодавством. У другому випадку суб'єкти виконують встановлені законодавством функції щодо контролю за використанням земельних ресурсів, організації землеустрою тощо. Органи державної влади й управління та органи місцевого самоврядування здійснюють управління і розпорядження землями, що перебувають у державній та комунальній власності.

Право приватної власності служить для задоволення інтересів власників – громадян і юридичних осіб. Державна і комунальна власність на землю забезпечує інтереси великих груп людей: народу України взагалі; населення, що мешкає на території комунальних утворень.

Особливості набуття та припинення права власності на землю залежать від тою, чи знаходиться земля у власності громадянина, юридичної особи або державного чи комунальною територіального утворення. Дані особливості можуть установлюватися лише законом.

Об'єктом права власності на землю виступає земельна ділянка, яка, згідно з цивільним правом, має такі ознаки, як:

а) обігоспроможності, тобто земельна ділянка може вільно відчужуватися або переходити від одної особи до іншої (внаслідок успадкування, реорганізації юридичної особи) чи іншим способом, якщо вона не вилучена з обігу чи не обмежена в обігу;

б) земельна ділянка як об'єкт цивільного права є нерухомим майном. На підставі цього положення право власності на земельну ділянку підлягає державній реєстрації;

в) земельна ділянка залежно від того, чи можливий її переділ без шкоди для її господарського призначення чи ні, може бути визнана ділимим чи неділимим майном. Ця ознака має суттєве значення у тому випадку, коли земельна ділянка перебуває у спільній власності і виникає питання про виділення частки (паю) земельної ділянки одному із власників. А також у випадку необхідності відчуження частки земельної ділянки. У випадку, коли земельна ділянка визнається неподільною, власнику не може бути виділена частка ділянки в натурі, а видається грошова компенсація. Рішення про неподільність земельної ділянки, якщо про це не вказується в законодавстві, приймає суд;

г) наступною ознакою земельної ділянки як об'єкта цивільного чи земельного права є те, що продукція і доходи, отримані внаслідок використання земельної ділянки, належать особі, що використовує цю ділянку на законних підставах.

Ще однією ознакою можна вважати те, що об'єктом права власності земля виступає як обмежена в просторі земельна ділянка. Для неї характерно те, що межі ділянки та її місцезнаходження встановлюються в порядку, закріпленому законодавством про землеустрій.

Однак для землі характерні і ті ознаки, які відрізняють її від іншого майна. Це, перш за все, ті з них, які визначають землю як об'єкт земельного права як такий. Дані ознаки виявляють важливе державне, економічне і екологічне значення землі. Оскільки кожна земельна ділянка невіддільна від усього земельного простору, то на неї розповсюджується певна частина суспільних і державних інтересів, які існують відносно землі як такої. Це не може не впливати на регулювання земельних відносин усіма правовими галузями.

Право власності на землю відрізняється також за своїм змістом. Згідно з Цивільним кодексом України, власнику належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном. Таким чином, володіння, користування і розпорядження – це невід'ємні складові одного права – права власності.

Основна суть кожного з цих правомочностей є спільною для всіх видів майна, а отже, і для майна земельного.

Земельне законодавство ввело норми, що визначають специфіку реалізації цих правомочностей в земельних відносинах.

Правомочності володіння дають можливість володіти землею на основі закону, тобто мати її на балансі, визначати земельну ділянку як частину свого господарства. Крім того, власник на підставі цього права може вимагати повернення землі із будь-якого незаконного володіння.

Користування дає можливість вилучати із землі корисні властивості. Власник може використовувати землю так, як буде вважати за потрібне, але в межах цільового призначення земельної ділянки. Самовільно власник землі змінити цільове призначення використання не має права.

Правомочність розпорядження проявляється в тому, що власник на свій вибір може продати, подарувати, обміняти, успадкувати, здати в оренду, закласти земельну ділянку, тобто на основі і в порядку, передбаченому законом, визначити її долю.

Враховуючи, що на сьогоднішній день майже 80 % власників земельних ділянок в Україні є громадяни, питання набуття права приватної власності на земельні ділянки саме громадянами й породжує актуальність даної теми.

Відповідно до статті 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, інших правочинів;

• безоплатної передачі з земель державної і комунальної власності;

• приватизації земельних ділянок, які надавались раніше їм у користування;

• прийняття спадщини;

• виділення в натурі (на місцевості) належної земельної частки (паю).

У коментованій статті визначені види земель, що можуть перебувати у власності фізичних осіб, та підстави, на яких такі землі можуть набуватися. Оскільки відносно громадян України обмеження по об’єктному складу земель не встановленні, це вказує на те, що вони взагалі відсутні.

Крім того, відповідно до статті 119 Земельного кодексу України, громадянин, який добросовісно, відкрито та безперервно користується земельною ділянкою протягом 15 років, але не має документів, що посвідчують право на цю земельну ділянку, можуть звернутися в орган державної влади чи місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання в користування. У цьому разі право власності на земельну ділянку набувається за набувальною давністю.

Але насправді питання набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю не передбачає обов’язкового виникнення права власності на неї, оскільки встановлює лише можливість «звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування».

Власник земельної ділянки має право використовувати належну йому на праві власності земельну ділянку на власний розсуд, відповідно до цільового призначення, без будь-яких обмежень закладати на ній сади, виноградники, пасіки. Він має право вільно користуватися загальнопоширеними корисними копалинами, торфом, лісовими угіддями, водними об'єктами, прісними підземними водами, а також споруджувати межові знаки, огорожі (але за погодженням із власниками сусідньої земельної ділянки).

Одночасно власник зобов'язаний здійснювати комплекс заходів з охорони землі, використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не погіршувати екологічної ситуації, а також дотримуватися правил добросусідства з власниками і користувачами сумісних земельних ділянок.

Власник земельної ділянки набуває права власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно, яке міцно з'єднано або із землею безпосередньо, або з іншими будівлями та спорудами, якщо останні не становлять частини іншого нерухомого майна. Необхідно підкреслити, що право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Однак на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

При відчуженні будівлі або споруди разом з ними переходить і право власності на земельну ділянку, на якій вони знаходяться і яка належить власникові, без зміни її цільового призначення та у розмірах, визначених договором.

У разі відчуження будівлі або споруди, розташованої на ділянці, наданій власникові цих забудов на праві користування, разом з ними переходить і право користування тією частиною земельної ділянки, на якій розташоване зазначене нерухоме майно і яка необхідна для його обслуговування.

Але для правильного розуміння правової природи зазначених способів набуття права власності на земельні ділянки громадянами України необхідно дати визначення поняттю спосіб набуття права власності.

Визначити поняття можна на підставі ознак, які характеризують означуване поняттям явище. Виділимо ознаки, які характеризують поняття спосіб набуття права власності. Передумовою набуття права власності є наявність певного юридичного складу, тобто сукупності юридичних фактів – конкретних, об’єктивних обставин, з якими законодавство прямо чи побічно пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Ці юридичні факти повинні відповідати таким вимогам:

1) зв’язок із Законом - прямий (коли факт передбачений у гіпотезі правової норми) або побічний (коли факт не передбачений у Законі, проте за змістом Закону ці правовідносини не можуть існувати без наявності цього факту);

2) наявність у них об’єктивного реального змісту;

3) конкретність юридичного факту, що містить фактичну конкретність (яка виражається в об’єктивно існуючій реальності) та документально доведену конкретність.

Наявність останньої ознаки є обов’язковою, оскільки яким би не був юридичний факт, якщо він не доведений документально, він не може бути підставою для виникнення права власності на землю. Наприклад, якщо не укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, якими б одностайними не були сторони щодо укладення даної угоди, вона не породжує у покупця права приватної власності на об’єкт продажу.

Однак поняття спосіб набуття права власності не можна зводити лише до наявності певного юридичного складу, тобто сукупності передбачених Законом реальних, конкретних, об’єктивних обставин. Обов’язковою і визначальною є активна поведінка зацікавленого суб’єкта, спрямована на реалізацію ним передбаченого Законом його права на одержання землі у власність. Оскільки така поведінка не здійснюється суб’єктом у довільній формі, можна говорити про таку її ознаку як регламентованість Законом, наявність певних процесуальних рамок. Отже, на підставі викладеного, сформулюємо так це поняття: спосіб набуття права власності на землю – це передбачена земельним законодавством України сукупність послідовних дій зацікавленого суб’єкта, яка за наявності певних, визначених Законом, об’єктивних і конкретних обставин породжує у суб’єкта право приватної власності на земельну ділянку.

Вся сукупність юридично визначених способів набуття громадянами права власності на землю може бути класифікована на підставі певних критеріїв. Щодо проблеми класифікації, то у наукових поглядах немає єдності. Російський вчений Б.В. Єрофєєв пропонує такий поділ правових фактів, на підставі яких виникають правовідносини власності на землю.

До першої групи він відносить адміністративні акти державних органів, видані в межах їхньої компетенції.

До другої групи відносяться правочини (угоди) громадян щодо придбання земельних ділянок у власність. При цьому правочини (угоди) Б.В. Єрофєєв поділяє на прямі та непрямі. Прямі правочини (угоди) мають своїм об’єктом земельну ділянку й характеризуються винятково земельно-правовою природою. Непрямі правочини (угоди) мають своїм об’єктом не лише земельну ділянку, а й інші, більш важливі для громадянина майнові об’єкти та іншу нерухомість, розташовану на цій ділянці. Такі правочини мають переважно цивільно-правову природу.

До третьої групи обставин, з якими Закон пов’язує виникнення права власності на землю, автор відносить цілу групу юридичних складів, що дає нам підстави умовно визначити цю групу способів як змішану. Зокрема, мова йде про набуття права власності в порядку спадкування. При цьому можливе як спадкування безпосередньо земельної ділянки, так і спадкування нерухомості, розташованої на земельній ділянці.

У першому випадку спосіб набуття права власності має переважно цивільно-правову природу, у другому – змішану цивільно-правову й земельно-правову. До цієї групи способів набуття права власності на землю Б.В. Єрофєєв відносить також вступ у господарські товариства й виробничі кооперативи. Водночас видається документ, що посвідчує кількісний та якісний вираз земельних прав учасників товариства. До змішаної групи належить й інститут набувальної давності. Безперервне користування земельною ділянкою протягом певного, визначеного законодавством терміну, надає користувачеві право на набуття земельної ділянки у власність. Також до змішаної групи способів дослідник відносить приватизацію земельної ділянки. Саме поняття приватизація він розуміє як передачу з державної чи муніципальної власності у власність громадян та юридичних осіб земельних ділянок, що перебувають у них на праві постійного користування, пожиттєвого успадкованого володіння чи оренди.

На мій погляд, Б.В. Єрофєєв у проведеній класифікації використовує дещо змішані, чітко не визначені критерії розподілу досліджуваних способів на групи. Відсутня й чітка термінологія для позначення кожної з груп. Однак досить вдалим є виділення у деяких зі способів набуття права власності цивільно-правових та земельно-правових ознак (наприклад, поділ ознак спадкування).

Критерієм поділу способів набуття громадянами права власності на землю має бути, як видається, метод правового регулювання, який покладено в основу регулювання правовідносин щодо набуття громадянами права власності на землю. Відповідно до двох загальних методів правового регулювання суспільних відносин – цивільного (диспозитивного) та адміністративного (імперативного) існує й дві групи способів набуття громадянами права власності на землю: група цивільно-правових способів та група адміністративно-правових способів.

До цивільно-правових способів слід віднести набуття права власності шляхом укладення громадянами різних цивільних угод (правочинів): договору купівлі-продажу земельної ділянки, договору дарування, міни та інших. Однак земля є особливим об’єктом, що перебуває в цивільно-правовому обігу. В наукових колах побутує думка щодо потреби запровадження терміна земельна нерухомість та визначення пріоритетності Земельного кодексу в регулюванні будь-яких правовідносин, об’єктом яких виступає земельна ділянка. Земельний кодекс України передбачає особливий правовий порядок продажу земельних ділянок державної чи комунальної форм власності. (статті 127-130 Земельного кодексу України). Укладення цивільно-правових угод між громадянами, а також громадянами та юридичними особами здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог земельного законодавства.

До цивільно-правової групи способів відноситься й набуття права власності в порядку спадкування. Уже зазначалося, що спадкування може відбуватись як стосовно безпосередньо земельної ділянки, так і стосовно нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці. У випадках спадкування за законом цьому способу притаманні певні імперативні риси, оскільки коло осіб – спадкоємців, а отже, потенційних власників земельної ділянки визначається законодавцем і не може бути змінений (розширений) суб’єктами правовідносин.

До адміністративно-правових способів відносяться: безоплатна передача із земель державної і комунальної власності; приватизація земельних ділянок, що були раніше надані громадянам у користування; виділення в натурі (на місцевості) належної громадянам земельної частки (паю). Розглянемо коротко кожен з цих способів.

Норми безоплатної передачі земельних ділянок із земель державної та комунальної власності визначені статтею 121 Земельного кодексу України. При цьому виникає питання щодо розмежування цього способу та приватизації земельних ділянок. У науковій літературі немає єдино виробленого підходу до розуміння правової природи та значення терміна приватизація. Одні визначають приватизацію як процес передачі земельних ділянок із власності держави у власність недержавних фізичних та юридичних осіб. При цьому за особливістю суб’єктного складу автори підходу виділяють декілька складових приватизації : 1) одержання земельних ділянок у власність громадянами України із земель запасу, але не для цілей ведення селянсько-фермерського господарства; 2) одержання земельних ділянок у власність, наданих раніше у користування; 3) приватизація громадянами України ділянок з метою зайнятися селянсько-фермерського господарства; 4) приватизація землі громадянами через колективні форми власності.

В. Андрейцев визначає поняття приватизація як спеціальний різновид земельно-процесуальних правовідносин, за якими з допомогою активної діяльності їх суб’єктів здійснюється перерозподіл земельного фонду України та виникає право приватної власності громадян на земельні ділянки. Як бачимо, єдності стосовно визначення поняття приватизація землі немає. Головну відмінність приватизації від інших способів набуття права власності на майно, зокрема від безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України, слід шукати в Земельному кодексі України. На нашу думку, вищезгадані поняття є фактично тотожними. Єдиною відмінністю, яка випливає з положень Земельного кодексу України, є те, що приватизація як правовий спосіб набуття права власності на землю стосується земельних ділянок, що вже перебувають у користуванні громадян (стаття 118 Земельного кодексу України).

Виділення в натурі (на місцевості) належної громадянину земельної частки (паю) як спосіб набуття права власності на землю треба вважати одним з «найстарших», оскільки він є органічним продовженням процесу паювання землі й зародився ще в 1994 році, на зорі реформування земельної сфери. За своїми ознаками земельна частка (пай) – це не визначена в натурі земельна ділянка. Вона є особливою юридичною категорією, її не можна ототожнювати з конкретною земельною ділянкою, так само як і з середньою земельною часткою.

Погоджуючись з такою позицією, наведемо суттєві ознаки, що характеризують земельну частку (пай): 1) вона не існує як об’єкт матеріального світу; 2) вона має вартісний та кількісний вимір; 3) вартість земельної частки (паю) визначається нормативним шляхом, виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність земель та кількості осіб, що мають право на земельну частку (пай); 4) право на земельну частку (пай) посвідчується особливим документом – сертифікатом на право на земельну частку (пай); 5) право на земельну частку (пай) є підставою для одержання земельної ділянки в натурі [10, с. 49].

Передбачений статтею 119 Земельного кодексу України спосіб набуття права власності – набувальна давність не можна віднести до жодного з «чистих» цивільно-правових або адміністративно-правових способів набуття права власності. Як інститут цивільного права, набувальна давність звичайно має глибокі цивільно-правові корені. Однак особливість процедури набуття права приватної власності за цим способом, визначена пунктом 1 статті 119 Земельного кодексу України, вносить у цей спосіб адміністративно-правовий аспект. Як ми зазначали раніше, фактично встановлено дозвільний порядок виникнення права власності на землю. Тому набувальну давність слід віднести до так званих змішаних способів набуття громадянами права власності на земельну ділянку.

Отже, із вищевикладеного матеріалу можна зробити висновок, що поняття набуття права власності громадянами земельних ділянок у власність не обмежується виключно однією підставою її набуття. А для того, щоб детально розглядати кожну із вищевказаних підстав пропоную надалі викласти питання його законодавчої основи. Тому перейдемо до розгляду норм земельного законодавства, що є основою та підґрунтям такої процедури, як набуття права власності на земельні ділянки громадянами України.

1.2. Законодавча база набуття права власності на земельну ділянку.

Оскільки історично так склалося, що земля досить тривалий час була лише власністю держави, то сучасному українському законодавцю треба дуже пильно і серйозно відноситись до цих питань. Навіть після 14 років незалежності України та проголошення її демократичного розвитку, питання земельних відносин, а найбільш гостро - питання приватної власності на землю громадян, стоять досить гостро і потребує пильної уваги. Тому пропоную зараз спробувати проаналізувати стан земельного законодавства України через призму набуття права приватної власності, його функціональності та проблем, які існують на сьогоднішній день.

У 1996 році було прийнято Конституцію України [1], у якій закладена концепція правової системи України, правова база розвитку всіх галузей законодавства, в тому числі земельного законодавства, в основі якої – забезпечення прав і свобод людини, розвитку незалежної, правової і соціальної держави. Питання права власності взагалі і питання права власності на землю вирішуються в Основному Законі держави крізь призму прав людини.

Згідно із статтею 14 Основного закону України (Конституція України) громадяни, юридичні особи та держава набувають і реалізують право власності на землю виключно відповідно до закону (Земельний кодекс України).

Стаття 14 Конституції проголошує, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

У статті 41 відзначається, що кожен громадянин має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власність. Право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права власності, а примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване як виняток з мотивів суспільної необхідності, за умови повного відшкодування їхньої вартості, або лише в умовах надзвичайного чи воєнного стану.

Стаття 50 проголошує, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість продуктів харчування та предметів побуту. Така інформація не може бути ніким засекречена.

Згідно з Конституцією України (стаття 124) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, також і в галузі земельних відносин. Делегування функцій судів, а також привласнення їх повноважень органами влади або посадовими особами не допускається. Судові рішення ухвалюються виключно іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території держави.

Прийняття управлінських рішень в сфері земельних відносин поза рамками Конституції України є нелегітимними (стаття 8).

Нижчою ланкою системи законів у сфері набуття права власності на земельну ділянку є Земельний Кодекс України [2].

Поняттям права власності на землю, його суб’єктам, правам та обов’язкам власників земельних ділянок присвячена окрема глава 14 Земельного кодексу України, в якій розглядаються питання про зміст права власності на землю (стаття 78); земельна ділянка як об’єкт права власності та суб’єкти цього права (сатті 79-80); підстави набуття права власності на земельну ділянку громадянами, юридичними особами, територіальними громадами та право власності на землю держави та іноземних держав (статті 81-85), права та обов’язки власників земельних ділянок (статті 90, 91). Крім того, даною Главою Кодексу визначені такі поняття, як спільна часткова та спільна сумісна власність (статті 86, 89), а також їх виникнення та можливості цих власників володіти, користуватись та розпоряджатись спільним майном (земельною ділянкою) (статті 87, 88).

Процедурі набуття права власності на земельну ділянку та його реалізації присвячений розділ IV Земельного кодексу України, а саме в ньому визначені наступні питання: підстави набуття права власності на землю (стаття 116), порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами (стаття 118), набуття права на земельну ділянку за давністю користування (стаття 119) та інші.

Крім того, при регулюванні земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян Земельним кодексом України передбачені наступні принципи: забезпечення рівності прав власності на землю громадян, забезпечення раціонального використання земель, забезпечення гарантій прав на землю тощо.

Отже, є всі підстави вважати, що Земельний Кодекс України - основний законодавчий акт у земельних відносинах.

Але ні Конституція України, ні Земельний Кодекс України не в змозі охопити весь спектр правових норм набуття права власності на земельні ділянки. Це лише база, на основі якої формується цілий масив законодавства – підзаконних актів.

До основного переліку нормативно-правової бази (джерел) земельного законодавства у сфері набуття права власності на земельну ділянку можна віднести наступні закони та підзаконні акти:

- Закони України:

  •  «Про землеустрій» [4], який визначає правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування.

У нашому випадку, даний Закон визначає основні вимоги та заходи, пов’язані із оформленням права власності на земельну ділянку (оформлення правовстановлюючих документів та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), особа (громадянин) повинен замовляти в проектних організаціях, які мають ліцензії на проведення землевпорядних робіт, відповідні роботи із розробки документації із землеустрою щодо встановлення та зміни меж земельної ділянки, у тому числі при наданні, вилученні (викупу), відчуження земельних ділянок та встановленні в натурі (на місцевості) меж цієї земельної ділянки, та при необхідності встановлення меж земельної ділянки, обмеженої у використанні та обмеженої (обтяжених) правами інших осіб (земельні сервітути) тощо;

  •  «Про державну експертизу землевпорядної документації» [5], який визначає правові, організаційні і фінансові основи здійснення державної експертизи землевпорядної документації та порядок її проведення, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка об'єктів експертизи на предмет їх відповідності вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам, а також підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо об'єктів експертизи.
  •  «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» [6], статтею 3 якого визначено, що за умови придбання земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти незавершеного будівництва покупці об'єктів незавершеного будівництва можуть придбати разом з об'єктами незавершеного будівництва земельні ділянки, відведені в установленому порядку під забудову, земельні ділянки, що не підлягають продажу відповідно до Земельного кодексу України, надаються в довгострокову оренду з правом першочергового їх придбання орендарем у разі зняття заборони на приватизацію зазначених ділянок; статтею 8 – умови відведення земельної ділянки, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва; статтею 10 - визначення вартості земельної ділянки, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва; статтею 13 – підстави та умови виникнення права власності на земельну ділянку; статтею 28 визначено, що покупець об'єкта незавершеного будівництва з моменту придбання об'єкта протягом строку будівництва, визначеного умовами приватизації, звільняється відповідно до закону від плати за землю щодо земельної ділянки, на якій знаходиться цей об'єкт, на строк будівництва, визначений умовами приватизації тощо.
  •  «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв)» [7], який визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками. Даним законом передбачено: визначення осіб, які мають право на земельну частку (пай); передбачені документи, що посвідчують право на земельну частку (пай); встановленні підстави, за яких можуть бути виділені земельні ділянки у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв); визначені повноваження сільських, селищних, міських рад та районних державних адміністрацій щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв); передбачені особливості встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв). Разом з тим, враховуючи, що на сьогоднішній день 99,9 % земель бувших КСП вже розпайовані, положення даного Закону майже не використовується;
  •   Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об’єднання земельних ділянок» [8], що є новеллою земельного законодавства та яким внесено зміни до низки законодавчих актів, що стосуються земельного законодавства. Зокрема, нові норми Земельного кодексу України пов’язані із виникненням права на земельну ділянку, документами, що його посвідчують. Отже, даним Законом внесені такі суттєві зміни до земельного законодавста, як: стаття 110 Земельного кодексу України доповнена частиною третьою, яка стосується поділу та виділення земельних ділянок. Визначено, що поділ чи виділення земельних ділянок не припиняє дію обмежень встановлених щодо них. Раніше подібна норма була відсутня, тому не було зрозуміло, чи поширюються обмеження на поділену або виділену земельну ділянку. Сьогодні ж чітко встановлено, що поширюються.

Також Закон значно спростив статтю 125 Кодексу, звівши її зміст до такого: право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. У попередній редакції статті 126 було передбачено, що право власності на земельну ділянку посвідчується лише державним актом. Сьогодні зі змісту зміненої статті 126 випливає, що при набутті у власність земельної ділянки законодавство не вимагає виготовлення нового державного акта на право власності. При цьому право власності на земельну ділянку посвідчується: цивільно-правовим договором, за яким така ділянка переходить у власність до нового власника; свідоцтвом про право на спадщину.

Однак ці положення застосовуються виключно у випадках, коли перехід права власності на земельну ділянку здійснюється без зміни її меж та/або цільового призначення. Тобто новий державний акт необхідно отримати при зміні меж та/або цільового призначення земельної ділянки.

Разом з тим, цей Закон більшість практикуючих юристів розглядають дуже позитивно, оскільки він реформує систему реєстрації прав на землю. Зокрема, прискорює процедуру отримання права власності на земельні ділянки, придбані на вторинному ринку, за умови, що межі та розмір таких ділянок не змінюються. Незважаючи на те, що Закон фактично набрав чинності на початку травня, зараз практично відсутня практика його застосування, оскільки місцеві органи влади та землевпоряджувальні організації не до кінця розуміють механізм роботи цього нормативного акта. Так, неодноразово доводиться стикатися з тим, що реєстрація прав набувальників земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не здійснюється.

Крім того, при операціях із земельними ділянками на вторинному ринку, а також при отриманні спадщини у вигляді землі новим власникам не потрібно замовляти технічну документацію із землеустрою для складання документа, що посвідчує право на земельну ділянку (далі – Документація), та отримувати новий державний акт.

Важливо, що Закон скасував необхідність розроблення Документації при передачі земельних ділянок у власність чи користування та зміні їхнього цільового призначення за проектами землеустрою щодо їх відведення. Раніше ці роботи проводили окремо, що призводило до затягування процесу та збільшення вартості оформлення державних актів.

Положення Закону поширюються на випадки, коли угоди щодо земельних ділянок або свідоцтва про спадщину були видані до набрання чинності цим Законом, але Акти не були видані. Ті, хто опинились у подібній ситуації, можуть звернутися до нотаріуса, що посвідчив відповідну угоду або видав відповідне свідоцтво, щоб своєчасно скористатися спрощеною процедурою реєстрації права власності на земельну ділянку.

Іншою новелою цього Закону є спрощення порядку поділу й об’єднання земельних ділянок. Закон запровадив окремий перелік документів, необхідних для складання Документації при поділі чи об’єднанні. Цей перелік значно менший, ніж при первинному виділенні чи наданні земельних ділянок, оскільки необхідність у виготовленні чи отриманні певних документів відсутня. Закон також вніс уточнення до Земельного кодексу, відповідно до якого поділ чи об’єднання земельних ділянок не припиняє дії обмежень, встановлених на земельні ділянки, крім випадків, коли обмеження (обтяження) поширювалось лише на частину земельної ділянки, яка в результаті поділу не увійшла до сформованої нової земельної ділянки.

Також Закон має вирішити проблему дефіциту бланків державних актів і регламентації строків у взаєминах з органами земельних ресурсів при реєстрації прав на земельні ділянки, але, по суті, не виключає двостадійну процедуру придбання права власності на земельні ділянки приватної власності.

У результаті новий алгоритм одержання прав власності на земельну ділянку приватної власності, придбану на підставі угоди, виглядатиме так:

а) висновок і нотаріальне посвідчення цивільно-правового договору, спрямованого на придбання земельної ділянки у власність; б) реєстрація договору в місцевих органах земельних ресурсів без використання технічної документації із землевпорядкування для виготовлення документів, що засвідчують права на земельну ділянку. Саме з моменту реєстрації прав на земельну ділянку зацікавлений набувач зможе вважати себе власником земельної ділянки.

Виключення державного акта з числа правовстановлюючих документів у разі придбання земельних ділянок на підставі угод є істотним кроком до спрощення й здешевлення процедури придбання прав власності на вказані земельні ділянки. Закон також надає унікальну можливість особам, що не встигли оформити державний акт на право власності на земельну ділянку, утриматися від його одержання, обмежившись реєстрацією договору.

Довгоочікуваним нововведенням Закону стало впровадження принципу «одна земельна ділянка – один державний акт на право власності», що дозволить зняти питання про порядок переоформлення державного акта в разі відчуження власником однієї з ділянок зі збереженням прав на інші. Не менш важливим нововведенням для учасників земельного ринку стало врегулювання процедури розподілу й об’єднання земельних ділянок і відчуження їхніх частин. Так, частина земельної ділянки може бути відчужена після виділення її в натурі й одержання окремого державного акта на право власності. Виділенню частини ділянки в натурі передуватиме підготовка технічної документації на розподіл/об'єднання земельних ділянок.

Ще одним надбанням Закону є встановлення у статті 126 Земельного кодексу України граничного строку державної реєстрації прав власності та прав користування земельними ділянками, що обмежується 14 календарними днями з дня подання необхідних документів. Зазначений Закон врегулював також порядок відчуження частини земельної ділянки.

Проте й досі не врегульований порядок вилучення нотаріусом зі справи державного акта на право власності на земельну ділянку в разі відчуження її особою, що придбала земельну ділянку до набрання чинності Законом та не оформила державний акт. Це створює додаткові перешкоди для реалізації такою особою права власності на земельну ділянку.

Крім того, деякі територіальні відділи Держкомзему відмовляються робити на державному акті відмітку про відчуження земельної ділянки та здійснювати її державну реєстрацію на підставі угоди про її відчуження, свідоцтва про право на спадщину, мотивуючи своє рішення тим, що вони не мають методичних матеріалів щодо порядку здійснення таких дій. Але такі відмови суперечать чинному законодавству та можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Проте неможливо не зупинитися на розділі ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону. Пункт 3 розділу ІІ Закону передбачає, що до створення єдиної системи органів реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень право власності або право користування земельною ділянкою виникає з моменту її державної реєстрації. Фактично це положення можна тлумачити так, що при укладенні угоди про перехід права власності на земельну ділянку це право не виникає в покупця доти, доки до державного акта не внесено відповідні записи. Отже, необхідність зазначати в угоді таку суттєву умову, як момент переходу права власності на земельну ділянку, втрачає сенс і стає здебільшого простою формальністю.

- постанови Кабінету Міністрів України:

  •  «Про затвердження Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» [9], яка визначає механізм розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, в тому числі й при наданні громадянам у власність земельних ділянок, площа та межі яких раніше встановлені не були;
  •  «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» [10], якою встановлена нова форма бланку державних актів та передбачено, що раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю, державні акти на право власності на земельну ділянку та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.
  •  «Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів» [11], якою передбачена реєстрація таких правочинів, як договір купівлі-продажу, міни земельної ділянки;
  •   «Про проведення перерахунку обсягів натуральної та відробіткової форм плати за оренду земельної частки (паю) у грошову» [12], відповідно до якої перерахунок обсягів натуральної та відробіткової форм плати за оренду земельної частки (паю) у грошову проводиться виходячи з фактичної собівартості визначених договором видів продукції, робіт (послуг), яка склалася в господарстві за минулий рік, відповідно до Типового положення з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) сільськогосподарських підприємств, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1996 р. № 452;
  •  «Про затвердження порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)» [13];
  •  Крім того, хотілося б звернути особливу увагу на постанову Кабінету Міністрів України, яка прийнята 5 серпня 2009 року № 844, якою затверджено «Порядок безоплатних оформлення та видачі громадянам України у 2009 році державних актів на право власності на земельні ділянки» [14]. Цим Порядком визначено спрощену процедуру безоплатних оформлення та видачі у 2009 році державних актів на право власності на земельні ділянки, стосовно яких прийнято рішення про передачу у приватну власність органами місцевого самоврядування чи виконавчої влади, і які призначені для: будівництва та обслуговування жилого будинку (площею до 0,25 га у селах та 0,15 га у селищах); ведення особистого селянського господарства в межах населених пунктів (до 2 га); садівництва (до 0,12 га). На сьогодні, після прийняття даної постанови значно спрощено саму процедуру оформлення правовстановлюючих документів на право власності на земельні ділянки громадянами тиа встановлено безкоштовність такої процедури. Отже, для одержання державного акта на право власності на земельну ділянку громадянину або уповноваженій ним особі потрібно лише звернутись із відповідною заявою до представника Управління Держкомзему, який прийматиме такі заяви у кожному населеному пункті за місцем знаходження земельної ділянки. Державний акт на право власності на земельну ділянку видається не пізніше як через 30 днів за місцем подання заяви. Варто зауважити, що оформлення та видача державного акту є повністю безкоштовні для громадян, оскільки усі витрати відшкодовує держава.

- накази Держкомзему:

  •  «Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі» [15] із змінами, внесеними згідно з Наказами Державного комітету України із земельних ресурсів 27 від 29.02.2000, № 144 від 23.08.2001, № 17 від 19.02.2002, № 174 від 02.07.2003, № 322 від 29.12.2003, № 168 від 15.07.2008, № 133 від 16.03.2009, яким визначені основні вимоги до процедури складання, реєстрації та видачі правовстановлюючих документів на земельну ділянку;
  •  «Про затвердження форми типового договору оренди земельної частки (паю)» [16], яким встановлений еталонний вид договору та додатку до нього, яким передбачено заповнення даних про форму виплачуваної орендної плати власнику земельної ділянки (грошова, натуральна, відробіткова);
  •  «Методичні рекомендації щодо паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» [17] тощо.

Але щоб краще зрозуміти сутність багатьох процесів, що складаються у правовому регулюванні сьогодні хотілося б провести невелике дослідження історичного досвіду земельно-правового регулювання, насамперед вітчизняного. Таке дослідження корисне для вдосконалення існуючого земельного законодавства України та практики його застосування. Зважаючи на що, пропоную перейти до наступного підрозділу моєї роботи, а саме: «Історичний розвиток набуття права приватної власності на земельні ділянки на території України».

1.3. Історичний розвиток набуття права власності на земельні ділянки на території України.

Кінець XIX - початок XX століття був позначений активним пошуком з боку державної влади шляхів виходу з кризового стану аграрного сектору економіки країни, у яке він потрапив через сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів. З метою послаблення соціальної напруги на селі, яка у поєднанні із загостренням внутріполітичної боротьби на рубежі 70-80-х років XIX ст. посилювала нестабільність державної влади, уряд створив ряд спеціальних комісій для розробки проектів нових, у тому числі і аграрних законів.

Незбалансованість аграрного сектора стало однією з причин економічної кризи початку ХХ ст. Скорочення промислового виробництва, яке розпочалося в 1900р., було викликане відносно слабким розвитком ринкових відносин у сільському господарстві. Монархія не загинула в ній лише тому, що в уряді знайшлися такі видатні люди, як С.Ю.Вітте и П.А.Столипін.

С.Ю.Вітте будучи лібералом вважав, що всі зміни в суспільному і державному житті потрібно починати із зміни політичного устрою: спочатку створити якісно нову державну машину, а вже потім впроваджувати зміни в економіці. Тобто, неможливо вдосконалити форму землеволодіння, вирішити проблеми аграрного порядку без попереднього переходу від рабства до свободи.

Петро Аркадійович Столипін увійшов у історію як видатний державний діяч, реформатор, він став до керма уряду в переломний час, коли в правлячих колах проходив перегляд політичного курсу, що визначався терміном «цезаризм». Цей курс представляв собою спробу царизму укріпити свою соціальну опору, розхитану революцією 1905р. Столипін мав трохи іншу точку зору на цю проблему. Він вважав, що зміни в політичному устрої, в державі, не головне, і не є умовою економічних реформ. Звідси випливало наступне протиріччя: програма реформ була розрахована на буржуазно-демократичний розвиток, вони за своєю суттю буржуазно-демократичні (наприклад у питаннях, які стосуються земських органів влади), але Столипін щиро розраховував здійснити їх в рамках старої, регресивної для якісно нового рівня капіталістичних відносин політичної системи. Сам Столипін був не тільки прихильником монархії, але й вірив в особу імператора Миколи ІІ. Столипін, будучи поміщиком, одним із лідерів губернського дворянства, знав і розумів інтереси поміщиків, тому для нього аграрне питання не було незрозумілим [18].

6 березня 1907р., П.А.Столипін виступив перед ІІ Державною Думою з викладенням урядової програми реформ. Список відкривав знаменитий указ від 9 листопада 1906р., а також інші заходи. Декілька законопроектів стосувалися свободи совісті (перехід із одного віросповідання в інше, закон про староорбрядні общини та інші). Були обіцяні законопроекти про недоторканість особи і введені волосного земства, робітникам - професійні спілки і державне страхування, країні в цілому - реформа освіти. Велике значення в програмі надавалося відродженню армії і флоту, бойова міць, яких була втрачена в російсько-японську війну.

Указ 9 листопада трактувався як вибір між селянином-неробою і селянином-хазяїном, в користь останнього. Завжди були і будуть нероби, рішуче заявляв Столипін, і не на них повинна орієнтуватися держава, а на здібного, талановитого, працелюбного селянина.

Ще раніше, 24 серпня 1906 р., була опублікована урядова програма, яка складалася із двох частин - репресивної і реформаторської. У відповідності з першою, в місцевостях, які знаходилися у воєнному стані чи стані надзвичайної охорони, вводилися воєнно-польові (швидковирішувальні) суди, а в реформаторській частині був закладений указ від 9 листопада 1906 р. про вихід із общини із відповідними йому законами. Саме з цими складовими - столипінською аграрною політикою і «столипінськими галстуками» - у сучасників в першу чергу і асоціювався новий голова уряду.

За мету своїх перетворень Столипін ставив зміни в сфері економіки. Крім політичного змісту, в реформу уряд закладав і економічний. Економічні аспекти реформ були засновані на тому, що без нормального аграрного фундаменту, без розвинутого сільського господарства, без задоволення потреб у дешевій робочій силі (за рахунок колишніх селян) промисловість Російської Імперії не набуде розквіту, і буде приречена на відсталість від передових держав світу [19].

Дійсно, згідно концепції Столипіна, модернізація країни потребувала деяких умов:

  1.  Зробити селянство повноправними власниками, щоб «міцні та сильні» звільнившись від опіки общини, змогли обійти «убогих та нероб».
  2.  Добитися посиленого зростання промисловості, підкріпленого розвитком внутрішнього ринку.

Аграрна реформа включала в себе цілий ряд взаємопов’язаних проблем, всі їх рішення пронизувала червона нитка - наголос не на общину, а на єдиноосібного власника.

Конкретні заходи аграрної реформи Столипіна достатньо відомі. Указ вводив надзвичайно важливі зміни в землеволодінні селянства. Всі селяни одержували право виходу із общини, яка в цьому випадку виділяла землю у приватну власність особі, що мала вийти. При цьому указ надавав привілеї для заможного селянства з метою побудити їх до виходу з общини. Зокрема, ті хто вийшов із общини одержували у «власність окремих хазяїв» всі землі, які були в їх постійному користуванні. Це означало, що вихідці з общини одержували і надлишки зверх душової норми. При цьому, якщо в даній общині на протязі останніх 24 років не проводилися переділи, то надлишки домогосподар одержував безкоштовно, якщо ж перерозподіли і були, то він платив общині за надлишки по викупній ціні 1861р. Оскільки за 40 років ціни виросли в декілька разів, то і це було вигідно заможнім вихідцям.

В 1906-1907 рр. Указами царя деяка частина державних і надільних земель була передана Селянському банку для продажу селянству з ціллю послаблення земельної тісноти. Насправді земля скуповувалася в основному заможними селянами, і які одержали таким чином додаткові можливості для розширення господарства.

Ця політика була вельми розумною у відношенні до заможного селянства, вона допомагала їм, але в цілому вона не вирішила аграрне питання (селяни-бідняки не могли купити землю). Більш того, община для виділення в окреме господарство не завжди надавала наділи, достатні для ведення ефективної праці, при цьому навіть кредити банку не могли значно покращити справу, і тому Столипін взяв курс на переселення селянства на вільні державні землі

Масове переселення було організоване для того, щоб не наділяючи селян панською землею (не загострювати відносини з буржуазією - радикалізм), збагатити одних селян за рахунок інших, розпустивши общину і полегшив перехід того, що належало біднякам, у власність заможних. Тих хто залишився без землі повинно було прийняти місто, або окраїни імперії, куди організовувалося переселення.

З цієї точки зору Столипін мав на меті досягнути рівноваги суспільних сил, щоб з одного боку, не обмежити законних прав панства на землю, а з іншого-забезпечити землею селянство.

Кажучи про методи проведення реформи не можна не відмітити, що вони спиралися на натиск апарату, чиновників, поліції. Реформа здійснювалась в той час, коли в країні панувала обстановка розстрілів, повішень, прямого насильства влади. Злочинців карали за допомогою військово-польових судів, в склад яких Столипін заборонив включати юристів, що було порушенням всіх норм права. Ці дії нанесли величезний моральний удар по престижу влади. Столипін створив прецедент: право влади карати без пояснень. Столипін затвердив також право влади втручатися в сугубо економічні відносини. Право держави на насильство в економіці вперше було показане у загальноросійському масштабі саме Столипіним в ході його реформ.

Які ж підсумки столипінського аграрного курсу, що був останньою надією царизму в боротьбі за існування? Чи вдалася аграрна реформа Столипіну?

Столипінська аграрна реформа не ліквідувала поміщицьку власність на землю, головним її результатом було зміцнення прошарку сільської буржуазії, посилення соціальної диференціації селянства.

Столипінська реформа передбачала дальше посилення заможного селянства шляхом насадження приватної селянської земельної власності, утворення великих фермерських господарств в умовах відпливу бідноти з села і масових переселень на окраїни Росії

В результаті столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства.

Політика насадження фермерських господарств і переселення селян не послабила соціальні протиріччя на селі, а навпаки, ще більше їх загострила.

Економісти вважають, що результати були дуже далекі від потрібних, реформування аграрних відносин, наділення селянства правом приватної власності на землю вдалося лише частково, при цьому збереглося антагоністичне протиріччя міх селянством і панством; відлучення селян від общини вдалося в незначній мірі (приблизно 10% селян відділилося в хутори); а переселення селянства на окраїни в якійсь степені вдалося. Це тільки загальні висновки, для більш детальної оцінки потрібно звернутися до цифр і фактів.

Приблизно за десять років тільки 2,5 млн. селянських господарств вдалося вивести з під опіки общини. Рух за припинення «мирського» правління на селі досягнув найвищої точки між 1908-1909рр. (приблизно півмільйона запитів щорічно). Однак згодом цей рух доволі скоротився. Випадки повного розпуску общини в цілому були рідкими (приблизно 130 тис.). «Вільні» селянські землеволодіння складали лише 15% загальної площі, що оброблювалася. Майже половині працюючих на цих землях селян (1,2 млн.) дісталися хутори, закріплені за ними постійно, у власність [20].

Земельна політика не дала кардинальних змін. Перетасувавши земельні наділи вона, не змінила земельного устрою, він залишився старим, пристосованим до кабали, а не до нового аграрного виробництва.

Діяльність Селянського банку теж не дала бажаних результатів. Всього за 1906-1915рр. банк придбав для продажу селянам 4614 тис. десятин землі, підняв ціни з 105руб. (1907р.) до 136 руб. (1914р.) за десятину землі. Високі ціни і великі платежі, що накладалися банком на заємників, вели до розорення маси хуторян. Все це підривало довіру селянства до банку, і число користувачів кредитами пішло вниз.

Переселенська політика наглядно продемонструвала методи і підсумки всієї реформи. Переселенці віддавали перевагу вже обжитим місцям, таким як Урал, Західна Сибір, ніж займатися освоєнням безлюдних лісних зон. Між 1907-1914 рр. 3,5 млн. чоловік виїхали в Сибір, десь приблизно 1млн. повернулись назад у центральні райони держави, але вже без грошей і надій, бо колишнє господарство було продане [21].

Одним словом, реформа не вдалася. Вона не досягнула ні економічних, ні політичних цілей, які перед нею ставилися.

Хоча існують і позитивні наслідки. Так з 1905 по 1913 рр. об’єм щорічних закупівель сільгосптехніки виріс в 2-3 рази. Виробництво зернових в державі в 1913р. перевищувало на третину об’єм виробництва зернових у США, Канаді, Аргентині взятих разом. Експорт зерна досяг в 1912р. 15млн.т., в Англію олії вивозилося на суму, вдвічі більшу, ніж вартість всього щорічного видобутку золота в Сибіру. Надлишок хліба в 1916 р. складав 1 млрд. пудів. Як бачимо це дуже обнадійливі результати, але ж все таки головне завдання - зробити Російську Імперію країною фермерів - вирішити не вдалося. Більшість селянства продовжували жити в общині, і це все зіграло рокову роль в розвитку подій 1917 року [22].

Столипінські реформи, якщо б вони продовжувалися, скажімо, ще років 10, принесли б значні результати, головним з яких було б створення прошарку мілких селянських власників-фермерів, та і лише в тому випадку, якщо б обставини склалися виключно добре для Столипіна. Але не ці ж фермери стали в США базою для появи однієї із найбільш антибюрократичних форм демократичної держави [23].

Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земельному законодавстві Росії, України, а з 1924 р. і Союзу РСР, відбулись докорінні зміни.   

Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., який скасував назавжди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській РСР рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р. З'їзд ухвалив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з Радянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-селянського уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, в тому числі декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів і став складовою частиною декрету «Про землю». Згідно з декретом всю землю - поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну було націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувались [24].

Декретом РНК РРФСР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалась назавжди і земля передавалась трудящим на засадах зрівняльного землекористування. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків із всім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам. Такі ж вимоги ставилися і в Конституції УСРР 1919 р., а також в декреті РНК УСРР від 3 квітня 1920 р.

Декрет проголошував націоналізацію земельного фонду Росії. У п.1 Селянського наказу, вказувалось, що право приватної власності на землю скасовується назавжди; землю не можна ні продавати, ні купувати, ні здавати в оренду чи під заставу, ні будь-яким іншим чином відчужувати. Згідно з Декретом вся земля (державна, удільна (землі імператорської сім’ї), кабінетська (землі, приписані до царських палаців, а також складаючі особисту власність царя), приватновласницька, суспільна, селянська тощо) відчужувалась безкоштовно, перетворювалась у всенародне добро та переходила в користування усіх працюючих на ній.

В п.2 Декрету передбачалась конфіскація поміщицьких, удільних, монастирських і церковних земель і передача їх в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувались, а передавались їм у користування (ст. 5 Декрету). Також він містив вимогу щодо забезпечення зрівняльного землекористування, тобто розподілу земель між працюючими, в залежності від місцевих умов, по трудовій чи споживчій нормі. Прийняття Декрету «Про землю» 1917 року призвело до скасування приватної власності на землю назавжди і без будь-якого викупу. Земля була вилучена з цивільного обороту і надавалась відповідними державними органами тільки в користування і на безкоштовній основі [25].

Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповідного впорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пішла по лінії видання земельних кодексів радянських республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.). Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузі права [26].

Досвід РСФРР по кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифікований акт про землю - Земельний кодекс УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. В силу єдності класової суті й соціально-економічних основ радянських союзних республік земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз РСР ще не був офіційно проголошений. Це сталося у 1924 р.

Перший Земельний кодекс УСРР закріпив націоналізацію землі і скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі. Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користування визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання, національності. Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбільше заохочував колективну. Землекористувачі ставали власниками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, - будівель, садків, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регламентував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, в тому числі і новонароджених, на майно двору. Встановлювались норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу. Земельними громадами могли бути і колгоспи (ст. 42), але при умові, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підкорялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускалася «трудова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37). Земельний кодекс України було затверджено постановою VII Всеукраїнського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано подати всебічну допомогу всім починанням селянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на колективне землекористування. Цією постановою, як видно, уряд було зорієнтовано на перехід до колективних форм господарювання на селі. На розвиток виробничого кооперування в різних статутних формах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921 р. та «Про колективізацію сільськогосподарського виробництва» від 6 березня 1921р.

З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким було доручено народному комісаріатові освіти організувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчення земельного законодавства і землеустрою в УСРР.

Важливим земельно-правовим актом указаного періоду стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і відведення земель для державних і громадських потреб. Зазначені та інші земельно-правові акти визначали націоналізацію землі, перетворення її у державну власність, яка проголошувалась всенародним добром в межах Української СРР. Перелічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарства послужили організаційно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Україні [27].

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 16 березня 1927 р. «Про колективні господарства» було проголошено про закінчення землеустрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у користування землі із державного фонду, про надання їм пільг. Ці правила стосувались земель усіх союзних республік. Союзний земельний закон «Загальні засади землекористування і землеустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлював, що право виключної державної власності на землю визнано за СРСР (ст. 1). З цього часу земельні фонди всіх союзних республік були перетворені в єдиний земельний фонд Союзу РСР, який став єдиним суб'єктом виключного права державної власності на землю.

У наступні роки правовий режим земель у СРСР дещо вдосконалювався, але це здійснювалось з метою зміцнення права загальнодержавної власності, централізації правового регулювання в межах Союзу РСР, державної підтримки землекористування колгоспів і радгоспів.

З поширенням колгоспної норми землекористування поступово відпадала потреба в існуванні земельних громад. У зв'язку з цим ВУЦВК і РНК УСРР 25 лютого 1930 р. видали постанову «Про скасування земельних громад у районах суцільної колективізації, а також у селах, де більшість бідняцько-середняцького складу населення охоплено виробничою сільськогосподарською кооперацією». Згідно з цією постановою функції щодо впорядкування користування землею перейшли до колгоспів. Щодо селянських господарств, які не увійшли до колгоспів, то всі питання землекористування розв'язувалися сільськими радами.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про заборону оренди землі і використання найманої праці в індивідуальних селянських господарствах у районах суцільної колективізації» здача землі в оренду заборонялась.

Конституцією СРСР (1936 р.) і Конституцією УРСР (1937 р.) на конституційному рівні було закріплене право виключної державної власності на землю, право колгоспів на безстрокове і безплатне користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну ділянку землі.

Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялась постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення». На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 року [28].

Після Великої Вітчизняної війни централізація правового регулювання земельних відносин посилювалась. Базою дальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р. В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодексами та іншими актами законодавства союзних республік, які повинні видаватися у відповідності з Основами. 3емельний кодекс УРСР було прийнято 8 липня 1970 р Ст. 3 ЗК УРСР підкреслювала, що відповідно до Конституції СРСР і Конституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушували право державної власності на землю, заборонялися. Землі в межах території УРСР були складовою частиною єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалась лише в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізував положення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу РСР, встановлення порядку користування землею та організації землевпорядкування, а також регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.

Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р. Ст. 3 Основ земля проголошувалась надбанням народів, що проживають на даній території. Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначались цими Основами, законодавством союзних і автономних республік [29].

Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідносин - права довічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння земля надавалась громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівництва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промислів, у випадку одержання в спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відносин місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу РСР.

Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. у відповідності з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, але з врахуванням Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна самостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах Української РСР, проголошувались власністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республіки і повинні використовуватись з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян [30].

Переломним періодом у сфері земельного права стало проголошення Верховною Радою України 18 грудня 1990 року земельної реформи, у ході якої був прийнятий ряд нормативних актів, зокрема укази Президента України, спрямовані на її реалізацію. Головним результатом реформи по праву є прийняття 25 жовтня 2001 року нового Земельного кодексу, що вступив у силу 1 січня 2002 року. Переваги цієї кодификації полягають у тім, що вона врегулювала принцип права власності на земельну ділянку як засіб виробництва. У чинному Земельному кодексі конкретизовані розпорядження по дотриманню категорій земельних ділянок, передбачене застосування норм цивільного права до товарного обороту землі, не торкаючись основних положень і принципів земельного законодавства.

Ось і здійснили ми подорож до минулого для більш чіткого розуміння сьогодення. Проведене нами дослідження становлення права власності на землю буде корисне для нас при застосуванні на практиці існуючого земельного законодавства України. Розглянувши повністю що ж таке право власності вцілому та право власності на землю зокрема, законодавче підгрунття набуття права власності на землю та здійснивши історичне дослідження, пропоную перейти до наступного підрозділу моєї роботи, а саме: «Пороцедура набуття права власності на земельну ділянку» та спробувати втілити в дію отримані нами знання із попереднього розділу.

РОЗДІЛ ІІ. ПРОЦЕДУРА НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНІ ДІЛЯНКИ ГРОМАДЯНАМИ УКРАЇНИ

2.1. Набуття права приватної власності громадянами України в порядку приватизації.

Термін «набуття прав на землю» в чинному Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 року (далі - ЗКУ) дещо відрізняється від аналогічної категорії за Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 року. Хоча останній використовує терміни «набуття права власності на землю», що термінологічно є більш вузьким поняттям ніж «набуття прав на землю».

Згідно з частиною другою статті 6 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року набуття права власності на землю включало такі правові способи отримання земельних ділянок у власність громадян як одержання в спадщину, дарування, купівля-продаж та обмін. За чинним Земельним кодексом України ці форми є складовими процедури придбання земельних ділянок (Глава 20), а остання в свою чергу включена до категорії набуття прав на землю.

Застосовуючи метод системного аналізу, спробуємо визначити категорію «набуття прав на землю» виходячи із змісту Розділу 4 Земельного кодексу України «Набуття і реалізація права на землю» та інших актів земельного законодавства.

За філологічним тлумаченням термін «набуття» означає «отримання у володіння»1, а «реалізація» означає «здійснення, виконання»2.

Отже, і набуття і реалізація відповідних прав є діяльністю певних осіб, які мають відношення до цих прав. За юридичною природою така діяльність реалізується у правовідносинах. Але законодавство закладає лише нормативно-правові засади, так звані моделі дозволеної та зобов'язаної поведінки суб'єктів, які можуть бути реалізовані у правовідносинах. А це є не що інше як правові форми (способи) набуття і реалізації прав. «Правова форма..., будучи сукупністю правових норм і правових інститутів, органічною частиною системи права, являє собою абстракцію...»3.

Зауважу, що, в земельному праві не можна ототожнювати способи набуття і підстави виникнення відповідних прав на землю. Від набуття прав на землю як правових форм слід відрізняти підстави виникнення прав на землю як сукупність юридичних фактів, наявність яких необхідна для виникнення права на землю (якщо правова форма - порядок діяльності, то юридичний факт - це результат такої діяльності). Так, загальною підставою виникнення права власності на землю відповідно до статтей 125, 126 Земельного кодексу України є отримання та державна реєстрація державного акта на право власності на земельну ділянку.

Також, правові форми припинення права користування землею у однієї особи не є способами набуття аналогічного права у іншої особи. Об'єкт права користування лише повертається до його власника. В такому випадку спостерігається саме реалізація прав на землю.

Це підтверджується пунктом 5 статті 116 Земельного кодексу України, який закріпив один з основних і традиційних принципів земельного права - надання у користування земельних ділянок, які перебувають у власності чи користуванні, проводиться лише після їх вилучення (викупу) у встановленому законодавством порядку. Очевидно, що і надання у власність підпорядковується такому ж правилу, хоча в п. 5 ст. 116 про це чомусь забуто. Будь-яке порушення встановленої вимоги тягне за собою недійсність рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування. Тому це положення є однією з гарантій захисту права власності чи користування від незаконних дій зазначених вище органів. Гарантованість цієї норми полягає також в тому, що вилучення (викуп) являють собою самостійні процедури, недотримання вимог щодо них унеможливлює передачу земельних ділянок іншим суб'єктам.

Виходячи із вищенаведених філологічних визначень категорій «набуття» та «реалізація» можна зробити висновок, що набуття і реалізація прав на землю є категоріями частково співпадаючими. Вони тотожні в тій частині, де передача земельної ділянки від однієї особи до іншої пов'язана з реалізацією повноважень землевласника або землекористувача. В той же час деякі способи набуття прав на землю не є способами реалізації відповідних прав на них як, наприклад, правові форми примусового припинення прав на землю. І навпаки деякі способи реалізації прав на землю, такі як самостійне господарювання на землі тощо, не пов'язані з передачею земельної ділянки іншій особі. Останні не входять до змісту Розділу 4 ЗКУ і відповідно складають зміст права користування землею.

Тому пропонуємо з точки зору доцільності юридичної техніки категорії «набуття та реалізація прав на землю» записати «набуття (реалізація) прав на землю».

Набуття (реалізація) прав на землю - це сукупність передбачених Земельним кодексом України та іншим земельним законодавством правових форм (процедур) передачі земельних ділянок різних форм власності у власність або в користування громадянам, юридичним особам, територіальним громадам та державі, що здійснюються у межах земельних процедурних правовідносин, як матеріальних, так і процесуальних, в результаті яких у зазначених суб'єктів виникає право власності на землю або право землекористування.

Однією із таких форм набуття (реалізації) права власності на земельні ділянки громаднами України є безоплатна передача земельних ділянок державної і комунальної власності у власність громадянам та їх коллективам, яка набула в юридичній доктрині всебічного обґрунтування як приватизації земель в Україні4.

Приватизація земель в Україні на сьогодні є важливою складовою земельна та аграрна реформи, які тривають та займають надзвичайно важливе місце у реформуванні земельних правовідносин. В Україні вона розпочалася із прийняттям Закону України «Про форми власності на землю» та нової редакції (від 13.03.1992р.) Земельного кодексу України 1990 р. і триває досі. Законодавство не пішло шляхом приватизації на основі земельних бонів (такий спосіб первісно передбачався Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, ухваленою постановою Верховної Ради України 31.10.1991р.), натомість, приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі земель у власність громадянам та їх колективам. Деякі дослідники також відносять до приватизації земель процедури паювання та розпаювання.

За своєю суттю приватизація - це процес перетворення у приватну власність будь-якої іншої форми власності (як державної, так і колективної) або рух через послідовну зміну форм господарювання від державної власності до приватної. Приватизація - складова роздержавлення, що полягає у переході об’єктів державної власності у приватну і колективну форми власності. Приватизація - складний і неоднозначний процес, який має бути забезпечений відповідною законодавчою базою. Приватизація в Україні здійснюється на основі законів і постанов, прийнятих Верховною Радою України, а також указів Президента України.

Приватизацією, по суті, є передача земель державної власності громадянам України із земель запасу та інших передбачених законом джерел (наприклад, резервного фонду).

Однією з характерних ознак цього процесу є безоплатність передачі у власність земель державної форми власності, а також особлива підстава виникнення відносин власності на землю - юридичний склад, що включає прийняття рішення радою або уповноваженим нею органом про передачу земельної ділянки у приватну власність, відведення її в натурі (на місцевості), видача та реєстрація державного акта на право приватної власності на землю.

Аналіз чинного законодавства та практики його застосування дозволяє виділити такі основні характеризуючі ознаки приватизації земель:

а) приватизацією є сукупність послідовних і взаємопов’язаних дій, спрямованих на виникнення права колективної та приватної власності на землю шляхом перерозподілу земельного фонду;

б) приватизація передбачає безоплатну передачу земель у приватну або колективну власність;

в) частина земель передається громадянам України або спеціальним сільськогосподарським об’єднанням громадян;

г) передача земель провадиться виключно за рішенням відповідних рад народних депутатів;

д) передача земель провадиться тільки одноразово для кожного виду землекористування з відповідними записами у документі, що посвідчує громадянство особи;

е) обов’язковим є юридичне посвідчення права власності на землю у Державному акті на право власності;

ж) реєстрація Державного акта на право власності на землю здійснюється у реєстраційних документах (відповідних рад народних депутатів.

Отже, під впливом законодавства про приватизацію земель державної форми власності та їх платного відчуження в юридичній літературі сформувалися два основні підходи до визначення цього процесу.

По-перше, приватизація в широкому розумінні як процес передачі земельних ділянок із власності держави у власність фізичних та недержавних юридичних осіб. Таке визначення склалось під впливом роздержавлення та приватизації державного майна і державного житлового фонду, що було обумовлено перш за все Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду, яка у частині першій пункту 1.6 визначила роздержавлення та приватизацію як платне придбання державного майна, включивши до останнього і землю. Можливо, саме цей документ (до речі, із законодавчо-невизначеним юридичним статусом) вплинув на розширене тлумачення приватизації земель і сприяв створенню зазначених законодавчих колізій.

По-друге, приватизація у вузькому розумінні як процес безоплатної передані частини земель державної власності у власність громадян та їх колективів.

Деколи під приватизацією розуміють спеціальний різновид земельних процесуальних правовідносин, у яких за допомогою активної діяльності їх суб'єктів проводиться безоплатна передача земельних ділянок із державної власності у приватну власність громадян та у колективну власність їх об'єднань з метою створення умов для її ефективного використання в результаті здійснення земельної реформи в Україні.

Коло суб’єктів отримання земель в ході приватизації (у вузькому розумінні) згідно з чинним законодавством обмежується громадянами України та їх колективами сільськогосподарських напрямів діяльності. До них також слід додати об’єднання власників будинків, які згідно з чинним законодавством реєструються і набувають статусу юридичних осіб.

Реалізація правовідносин з приватизації земельних ділянок тісно пов’язана із спеціальною правосуб’єктністю громадян України та їх об’єднань. Всі інші фізичні особи, наприклад іноземні особи, або особи без громадянства, не можуть бути суб’єктами приватизаційних земельних правовідносин. Водночас, хоча суб’єктами приватизації є виключно громадяни України, в ролі суб’єктів таких правовідносин, поряд з ними, можуть виступати відповідні ради народних депутатів або їх виконавчо-розпорядчі органи (у разі делегування останнім вказаних функцій), землевпорядні та контролюючі органи інші заінтересовані особи.

Отже, особливості суб’єктного складу дають можливість розглянути декілька процедур приватизації земель в Україні:

І. Отримання земельних ділянок у власність громадянами України із земель запасу, крім для цілей ведення селянського (фермерського) господарства (повна процедура).

ІІ. Приватизація громадянами України земельних ділянок, наданих їм у користування (скорочена процедура).

III. Приватизація громадянами земельних ділянок для зайняття селянським (фермерським) господарством.

IV. Приватизація землі громадянами через колективні форми власності, яка в свою чергу може відбуватись у таких процесуально-правових формах:

1) передача землі в колективну власність сільськогосподарським підприємствам;

2) передача земельних ділянок у власність для спорудження житлових будинків;

3) передача прибудинкових територій у власність об’єднанням власників будинків.

Отже, з огляду на викладені обставини можна вивести наступне теоретичне визначення - приватизація земель - це юридично визначена процедура (процес, порядок), за якої реалізується матеріальна й процесуальна правосуб’єктність осіб, спрямована на виникнення права приватної чи колективної власності громадян на землю.

Широке розуміння приватизації (повна процедура) використовують у своїх працях, зокрема, В.В. Носік, П.Ф. Кулинич та інші науковці.

За вузького розуміння приватизації (скорочена, спрощена процедура) вона розглядається як безоплатне, одноразове (в межах встановлених норм) відчуження земельних ділянок державної та комунальної власності виключно громадянам.

Прихильником такого розуміння є В.І. Андрейцев. Варіантом вузького розуміння приватизації є підхід, висловлений П.Ф. Кулиничем, який в одній з робіт розглядав як приватизацію лише безоплатну передачу у приватну власність земельних ділянок, раніше наданих в користування громадян. Пізніше такий самий підхід використав М.В. Шульга.

На мою думку, приватизація - це спеціальний різновид земельно-процесуальних правовідносин, за якими за допомоги активної діяльності їх суб’єктів здійснюється перерозподіл земельного фонду України та виникає право приватної власності громадян і колективної власності їх об’єднань на земельні ділянки. Характерною особливістю цих правовідносин вважаю те, що вони за своїм походженням відносяться до категорії абсолютних, тобто повноваження щодо набуття права відповідної форми власності належать законодавчо визнаним суб’єктам, а всі інші особи зобов’язані утримуватись від порушення цих повноважень, відповідні ради народних депутатів повинні здійснити комплекс організаційно-технічних, правових та інших юридичне значний дій щодо юридичного посвідчення вказаних повноважень громадян та їх об’єднань стосовно індивідуально відособлених земель них ділянок.

Вказаним земельно-процесуальним правовідносинам притаманні всі ознаки правовідносин: підстави виникнення, зміни і припинення, наявність суб’єктивного складу та змісту.

У теорії земельного права прийнято виділяти різні моделі приватизації земельних ділянок. На мій погляд, з урахуванням сучасного стану земельного законодавства доцільно виділяти такі моделі, або процедури (класифікація ґрунтується на підході, запропонованому В.І. Андрейцевим):

  •  військовослужбовців, батьків та членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісти під час проходження військової служби, а також звільненим з військової служби особам, які стали інвалідами під час проходження військової служби, якщо вони виявили бажання побудувати приватні жилі будинки – частина шоста статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року;
  •  інвалідів із захворюваннями опорно-рухового апарату – частина п’ята статті 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» від 21.03.1991 року передбачає, що органи місцевого самоврядування забезпечують виділення земельних ділянок ... під будівництво гаражів для автомобілів з ручним керуванням поблизу місця їх проживання».

В окремих населених пунктах існують спеціальні порядки подання та підготовки до розгляду заяв про приватизацію земельних ділянок (наприклад, у Києві діє Рішення Київради «Про затвердження Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами в місті Києві» від 14.03.2002 № 313/1747).

Спірним є питання про те, чи може бути прийнято рішення про приватизацію земельної ділянки безпосередньо судом. За Земельним кодексом України в редакції 1992 р. право задовольнити або відмовити у задоволенні заяви відносилося законом до виключної компетенції органу, що розпоряджався земельною ділянкою. Оскаржити до суду можна було хіба що бездіяльність щодо розгляду заяви протягом встановленого місячного терміну, крім випадку надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, коли суд міг вирішувати по суті питання про надання земельної ділянки. Із набуттям чинності новим Земельним кодексом України ситуація змінилася: відповідно до частини одинадцятої статті 118 Земельного кодексу України, у разі відмови у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку, що, на мій погляд, передбачає можливість вирішення питання про надання земельної ділянки безпосередньо судом. Але у судовій практиці та у правовій доктрині (така позиція, наприклад О.І. Заєць, П.Ф. Кулинича, О.С. Снідевича, В.П. Яницького) «за інерцією», продовжує переважати попередній підхід, за яким суд не може вирішувати питання про надання земельної ділянки по суті (або ж він повинен відмовити у задоволенні відповідного позову). Мені видається це невірним. Приєднуюсь до думки В.В. Носіка, який вважає, що в даному випадку суди можуть здійснювати права власника на землю. Як видається, лише у такий спосіб, шляхом розгляду питання по суті може бути захищене порушене право заявника, адже задоволення позовних вимог про зобов'язання розглянути питання або про визнання рішення про відмову недійсним, незаконним не призводить до поновлення цього права.

Разом з тим, умовно різні правові форми набуття (реалізації) прав на землю, передбачені чинним законодавством, можна поділити на 2 групи: передача земельних ділянок з розробкою проектів відведення та передача земельних ділянок без них.

Систематизуючи різні правові форми передачі земельних ділянок з розробкою проектів відведення, моджна окреслити основні етапи процедури їх передачі на підставі рішень органів виконавчої влади або місцевого самоврядування:

  •  подача заяви чи клопотання про надання земельної ділянки зацікавленою юридичною чи фізичною особою до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або сільських, селищних, міських рад.

Для даної стадії характерне те, що клопотання не завжди може подаватись до того органу, який приймає рішення в подальшому про надання земельної ділянки (стаття 122 Земельного кодексу України).

  •   Розгляд клопотання уповноваженими органами у встановлений строк. За чинним законодавством – місячний строк.
  •  замовлення (заявником, в нашому випадку громадянином України) і виготовлення проекту відведення (частина восьма статті 118 Земельного кодексу України), або, за термінологією Закону України «Про землеустрій» (стаття 50) – «проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки». Термін виготовлення регулюється договором. За існуючою практикою технічне завдання на розробку проекту відведення погоджується із місцевим органом земельних ресурсів. Типовий договір про розроблення проекту затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2004 № 266, а Порядок розроблення проектів – постановою Каьбінету Міністрів України від 26.05.2004 № 677.

Разом з тим виникає наступна проблема. Виготовлення проекту відведення врегульовано головним чином відомчими актами ненормативного характеру - див., насамперед, «Еталон проекту відведення земельної ділянки юридичним та фізичним особам для будь-яких потреб», затверджений першим заступником голови Держкомзему А. Третяком 18.06.1999 року. Хоча, як вказано у вступі до Еталону, він є обов язковим для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних та інших землевпорядних органів при розробці проектів відведення земельних ділянок», тобто має принаймні міжвідомче значення, у Міністерстві юстиції Еталон не зареєстрований (та і затвердження його не оформлене наказом), але на практиці в землевпорядній службі його використовують як нормативний акт.

  •  погодження проекту відведення з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом архітектури та органом охорони культурної спадщини (частина девята статті 118 Земельного кодексу України). Крім того, законодавство передбачає в певних випадках також погодження з іншими органами: наприклад, відповідно до статті 27 Закону України «Про дорожній рух», у випадку, якщо проект передбачає зміни в організації дорожнього руху, необхідне погодження також з Державтоінспекцією Міністерства внутрішніх справ України. Даний приклад погодження, не передбаченого Земельним кодексом України, не є єдиним. Крім випадків, коли погодження вимагаються законодавством, можуть існувати ситуації, коли погодження вимагаються практикою, що склалася у певному населеному пункті. Причому подекуди заявник сам зацікавлений у таких погодженнях - адже погодити проект відведення з енерго-постачальною організацією може бути доцільніше, аніж вирішувати проблему енергопостачання тоді, коли в силу технічних причин підвести лінію електропередач до земельної ділянки виявиться неможливим.
  •  державна землевпорядна експертиза проекту відведення (необхідність такої експертизи у разі «відведення земельних ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення» передбачена статтею 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації»). Порядок проведення експертизи визначається Законом України «Про державну експертизу землевпорядної документації» та наказом Держкомзему України від 03.12.2004 № 391 «Про затвердження Методики проведення державної експертизи землевпорядної документації» затвердження проекту відведення відповідною радою або адміністрацією, що одночасно є рішенням про надання земельної ділянки; 
  •  Після одержання позитивного висновку державної експертизи проходить передача погодженого проекту відведення земельної ділянки та його розгляд уповноваженим органом та прийняття вмотивованого рішення про надання земельної ділянки у користування або власність чи про відмову у наданні земельної ділянки.

З даного питання проблематичною з точку зору дотримання строків виконання є стадія набуття прав на земельні ділянки, що передбачена частиною десятою статті 151 Земельного кодексу України, а саме питання реалізації порядку погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) та вибором земельних ділянок, в частині сроків її реалізації. Встановлення на цій стадії двотижневого строку для прийняття рішення органами місцевого самоврядування є проблематичним з точки зору його дотримання, оскільки органи місцевого самоврядування чи органи виконавчої влади приймають рішення сесійно, а відповідно до частини п’ятої статті 46 Закону України «Про місцеве самоврядування» сесія ради скликається в міру необхідності, але не менше одного разу на квартал,а з питань відведення земельних ділянок – не рідше ніж один раз на місяць.

  •  встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (стаття 198 Земельного кодексу України, стаття 55 Закону України «Про землеустрій»);

В даному питанні постає знову нова проблема, а саме: на даний час нормативно види (зразки) межових знаків не затверджені. Натомість, Рішенням Держкомзему України та Укргеодезкартографії від 30.03.1993 № 309/1 рекомендуються деякі типи конструкції межових знаків.

  •  виготовлення, реєстрація та видача державного акту (статті 126, 202 Земельного кодексу України, накази Держкомзему України № 43 від 04.05.1999 «Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі», № 174 від 02.07.2003 «Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель»; форма державного акту на право приватної власності на землю затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою»). Слід наголосити, що відповідно до частини третьої статті 56 Закону України «Про землеустрій», при передачі земельних ділянок у власність чи користування та зміні цільового призначення земельних ділянок за проектами землеустрою щодо їх відведення технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, не розробляється. Підготовка, заповнення та видача державних актів відповідно до чинного законодавства покладається на структурні підрозділи Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України за місцем знаходження земельної ділянки.
  •  реєстрація права власності на земельну ділянку. 

Відповідно до статті 125 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права. Правові засади реєстрації визначаються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Разом з тим, у даному питанні існує така проблема як те, що на даний час ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» не діє, оскільки відсутній механізм його реалізації (не прийнято кілька необхідних підзаконних нормативно-правових актів, не вжиті необхідні організаційні заходи). Натомість, відповідно до пункту 3 розділу II Закону України № 1066-VI від 05.03.2009 (яким, як раніше мною зазначалось, стаття 125 Земельного кодексу України викладена у чинній редакції), право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації земельної ділянки. В свою чергу, реєстрація земельних ділянок проводиться відповідно до статті 202 Земельного кодексу України.

Разом з тим, основною проблемою для громадян при набутті права власності на земельні ділянки та оформлення на них правовстановлюючих документів заключалась в наступному. Відповідно із законом приватизація має здійснюватися безоплатно, але гарантії щодо цього практично раніше були проігноровані, оскільки розробка проектів відводу здійснювалась у різних регіонах комерційними землевпорядними структурами за рахунок осіб, які приватизують земельні ділянки.

Ця ситуація суттєво змінилась після прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 05.08.2009 року № 844 «Про Деякі питання реалізації права власності на землю громадянами України у 2009 році (Із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ № 901 (901-2009-п ) від 26.08.2009, № 951 (951-2009-п) від 09.09.2009р.), якою було затверджено Порядок безоплатних оформлення та видачі громадянам України у 2009 році державних актів на право власності на земельні ділянки, що визначає спрощену процедуру безоплатних оформлення та видачі громадянам України у 2009 році державних актів на право власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, ведення особистого селянського господарства в межах населених пунктів та садівництва у розмірах, визначених статтею 121 Земельного кодексу України.

Отже, можна зробити висновки, що приватизації земельних ділянок є однією із гарантій набуття права власності на земельні ділянки громадянами України, а тому потрібно саме на законодавчому рівні закріпити всі стадії різних моделей приватизації земельних ділянок, а не тільки передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.2009 року № 844, із визначенням конкретних строків розробки та проходження документів, строків надання висновків та прийняття рішень зацікавленими державними органами та органами місцевого самоврядування, строків виготовлення та державної режєстирації державного акта на право власності на земельну ділянку.

Але, приватизація, по спрощенній процедурі вона проходить для громадян чи по повній схемі, не єдиний спосіб набуття громадянами права власності на земельні ділянки. Існує ряд інших підстав – окремі правові форми набуття права власності на земельні ділянки, наприклад, набуття права власності на підставі цивільно-правових угод (дарування, міни, успадкування тощо), які пропоную проаналізувати далі.

1 Ожегов С.И. Словарь русского языка. М. «Русский язык». 1988. - С. 484.

2 Там же. - С. 548.

3 Ющик А.И. Правовая реформа как способ преобразования (реорганизации) институтов государства: Дисс.... канд. юрид. наук: 12.00.06. - К., 1996. - С. 24.

4 Екологічне право. Особлива частина. Підручних для студ. юр. вузів. Повний акад. курс / За ред. акад. АПрН В. І. Андрейцева. - К.: Істина, 2001. - 544 с. - С. 225-240.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

9479. Экологические преступления 55 KB
  Экологические преступления. ПП ВС РФ Объект видовой: экологическая безопасность, т.е. состояние защищенности природной среды от негативного воздействия на нее человека. Непосредственный объект: стабильность окружающей среды природно-ресу...
9480. Преступления против безопасности движения и эксплуатации транспорта (транспортные преступления) 42.5 KB
  Тема №18. Преступления против безопасности движения и эксплуатации транспорта (транспортные преступления). ФЗ от 10.12.1995г. О безопасности дорожного движения» Воздушный Кодекс РФ Водный Кодекс РФ ФЗ от 10.01.2003г. О ж/д ...
9481. Преступления против основ конституционного строя и безопасности государства 58 KB
  Тема №19. Преступления против основ конституционного строя и безопасности государства. Объект: основы КС и безопасность государства. Ст.275: государственная измена. Объект: внешняя безопасность РФ, т.е. состояние защищенности государства от внешних...
9482. Преступления против государственной власти, интересов государственной службы и службы в ОМС 57.5 KB
  Тема: преступления против государственной власти, интересов государственной службы и службы в ОМС. уголовно-правовая характеристика преступлений понятие и признаки должностного лица юридический анализ отдельных составов преступлени...
9483. Снотворные средства. Анальгетики 27.93 KB
  Снотворные средства (продолжение) Бромизовал (Бромурал) Седативное действие Легкое снотворное Детям - при хорее, коклюше Входит в состав Паглюферала Т.к. в составе бром, может оказывать раздражающее действие на слизистые ...
9484. Наркотические анальгетики 28.96 KB
  Наркотические анальгетики Продолжение Обзор препаратов в сравнении с Морфином. Кодеин (Метилморфин) Внутрь: БД 50% (биодоступность) - хорошая, у морфина всего 24%. Анальгезирующее действие, по сравнении. С морфином, меньше в 6-10 раз. А противо...
9485. Ненаркотические анальгетики. Психотропные средства 29.31 KB
  Ненаркотические анальгетики Производное анальгина - парацетамол - считается самым безопасным анальгетиком Нет противовоспалительного действия, т.к. ингибирует ЦОГ-3 в ЦНС, в периферических тканях синтез простогландинов не нарушается....
9486. Транквилизаторы. Психостимуляторы и антидепрессанты 28.76 KB
  Транквилизаторы Механизм действия: Анатомический субстрат - лимбическая система, гипоталамус, РФ ствола мозга, таламические ядра ГАМК-ергическое торможение - бензодизепиновые рецепторы рецепторы ГАМК ГАМК - реали...
9487. Антидепрессанты. Антигистаминные средства 43.56 KB
  Антидепрессанты Ниаламид - ингибитор МАО Производное гидразида изоникотиновой кислоты – ГИНК Устраняет боль при стенокардии, НТН (невралгия тройничного нерва) Эффект - через 7-14 дней психостимулирующее дейст...