3558

Адміністративне право

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Вступ до адміністративного права. Адміністративне право — це одна з профільних, фундаментальних галузей правової системи України. Адміністративне право визначається як сукупність юридичних норм та правових інститутів, призначених для ре...

Украинкский

2012-11-03

121.5 KB

3 чел.

Тема 1. Вступ до адміністративного права.

Адміністративне право — це одна з профільних, фундаментальних галузей правової системи України. Адміністративне право визначається як сукупність юридичних норм та правових інститутів, призначених для регулювання суспільних відносин, що складаються у зв'язку з виконавчо-розпорядчою діяльністю органів виконавчої влади та здійснення іншими органами діяльності управлінського характеру.

Предметом правового регулювання адміністративного права виступають суспільні відносини управлінського характеру, що складаються у сфері державного управління в процесі практичної реалізації завдань і функцій виконавчої влади, а саме:

- відносини державного управління у сфері економіки, фінансів, соціального захисту і т.д.; - управлінські відносини у системі державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; - управлінські відносини, що складаються у процесі внутрішньої організації діяльності інших органів (прокуратура, суд, апарат ВРУ), діяльності підприємств, установ, організацій; - управлінські відносини, пов’язані з реалізацією повноважень і функцій виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування; - відносини, що виникають у зв’язку із забезпеченням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування прав і свобод громадян, надання їм різних управлінських послуг; - відносини у сфері адміністративної юстиції; - відносини, що виникають у зв’язку із застосуванням заходів адміністративної відповідальності.

Відносини, що становлять предмет адміністративного права, характеризуються такими ознаками: 1. це управлінські відносини; 2. виникають в результаті здійснення управлінської діяльності; 3. один із суб’єктів наділений владними повноваженнями; 4. це відносини влади і підпорядкування; 5. забезпечуються силою державного примусу.

МЕТОДОМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ виступають способи та прийоми юридичного впливу на регулювання суспільних відносин, суть яких зводиться до встановлення певного порядку дій, заборони певних дій під страхом застосування відповідних юридичних засобів впливу; надання можливості вибору одного з варіантів належної поведінки, передбачених адміністративно-правовою нормою; надання можливості діяти за своїм бажанням у межах, передбачених адміністративно-правовою нормою.

МЕТОД АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА – імперативний, владних приписів. Прийоми, які містяться у адміністративно-правових нормах: - приписи; - дозволи; - заборони. Особливості методу адміністративного права: - найпоширенішими є приписи; - односторонність волевиявлення одного з учасників адміністративних правовідносин; - приписи підлягають застосуванню незалежно від того, з чиєї ініціативи виникли адміністративні правовідносини; - владність та односторонність приписів не виключають можливості застосування дозвільних засобів регулювання адміністративних правовідносин; - категоричність. АДМІНІСТРАТИВНО- ПРАВОВА НОРМА – це загальнообов’язкове правило поведінки, що встановлене державою, яке регулює виконавчо-розпорядчі відносини, що виникають між органами виконавчої влади та фізичними і юридичними особами, а також відносини внутрішнього адміністрування. Особливості адміністративно-правової норми: 1. у ній закріплюються відносини з керування, державного контролю та нагляду; 2. метод впливу адміністративно-правової норми – імперативний, державно-владний; 3. виконання приписів адміністративно-правової норми гарантується державою за допомогою таких засобів: - організаційні; - роз’яснювальні; - стимулюючі; - примусові. Види адміністративно-правових норм: І. За цільовим призначенням: - регулятивні; - охоронні.

ІІ. За змістом: - матеріальні; - процесуальні. ІІІ. За впливом на поведінку суб’єкта: - зобов’язуючі; - забороняючі; - уповноважуючі; - заохочувальні. ІV. За масштабом застосування: - загальні; - спеціальні. V. За повнотою викладення: - визначені; - бланкетні. Реалізація адміністративно-правової норми – це практичне застосування правила поведінки, що міститься у адміністративно-правовій нормі, з метою регулювання виконавчо-розпорядчих відносин. Форми реалізації адміністративно-правової норми: - виконання; - використання; - додержання; - застосування. Вимоги щодо застосування адміністративно-правової норми: 1. законність; 2. обґрунтованість; 3. доцільність.

АКТИ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ - юридична форма здійснення повноважень органів державної влади. Форма актів органів державної влади (закон, постанова, інструкція, указ, наказ та ін.), порядок їх видання і набуття чинності залежать від належності органу, що видає акт, до тієї чи іншої гілки влади та від його компетенції і встановлюються законом або іншим нормативним актом. Акти органів державної влади можуть бути нормативними (містять загальнообов’язкове правило поведінки, адресовані невизначеному колу суб'єктів і розраховані на багаторазове застосування, напр. закон про громадянство, правила прийому до навчальних закладів тощо) і правозастосовчими (спрямовані на врегулювання конкретних відносин, індивідуально визначеним учасникам яких адресовані та розраховані на одноразове застосування, напр. указ про прийняття конкретної особи до громадянства, наказ про зарахування конкретної особи до навчального закладу тощо). Нормативні акти органів державної влади за юридичною силою поділяються на закони (приймаються законодавчим органом і мають вищу юридичну силу) та підзакон ні акти (приймаються іншими органами державної влади і не можуть суперечити законам). Правозастосовчі акти органів державної влади завжди є підзаконними актами.

 

Тема 2 . Адміністративне право, виконавча влада та державне управління.

Необхідність у визначенні змісту поняття і сутності категорії «управління» обумовлена природою адміністративного права, яке виступає регулятором саме управлінських відносин. Як вже зазначалося, термін «адміністрація» в перекладі з латинської означає «управління», тому словосполучення «адміністративне право» цілком слушно можна пояснювати як «управлінське право». Але предметом адміністративного права є не саме державне управління, а управлінські (адміністративні) правовідносини, що виникають у сфері діяльності органів виконавчої влади всіх рівнів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян.

Для більш якісного розуміння предмету адміністративного права треба розрізняти поняття «державне управління» та «виконавча влада».

Термін «управління» в буквальному розумінні – це діяльність, спрямована на керівництво чимось. Управління слід розглядати як цілісну систему, яка складається із взаємодіючих компонентів. Головною ланкою і носієм усіх складових ознак управління є управлінська система. Управлінська система – це єдине ціле, що існує і розвивається внаслідок взаємодії його компонентів.

До основних компонентів управлінської системи належать:

1) суб’єкт управління, тобто джерело управлінського впливу, той, хто управляє, виконує функції керівництва і впливає на об’єкт з метою переведення його у новий стан;

2) об’єкт управління, тобто те, на що спрямовано управлінський вплив суб’єкта, що функціонує під цим впливом,

3) управлінський вплив, тобто комплекс цілеспрямованих і організуючих команд, заходів, прийомів, методів, за допомогою яких здійснюється вплив на об’єкт і досягаються реальні зміни в ньому,

4) зворотні зв’язки, тобто інформація для суб’єкта щодо результативності управлінського впливу та змін в об’єкті.

Управлінський процес як багатоманітне явище здійснюється у природі (біологічне управління), техніці (технократичне управління) та суспільстві (соціальне управління). За змістом структурних елементів, управлінських взаємозв’язків та взаємозумовленостей найскладнішим визнається соціальне управління, тобто управління людьми та їх колективами. Одним з видів соціального управління є державне управління.

Державне управління – це певний вид діяльності органів держави, що має виконавчої і розпорядчий характер, та полягає у регулюванні суспільних відносин в економічній, адміністративно-політичній і соціально-культурній сферах шляхом застосування державно-владних повноважень.

Суб’єктами державного управління є органи виконавчої влади, а об’єктами управління – сфери та галузі суспільного життя, на які спрямований організуючий вплив держави.

Державному управлінню властиві наступні риси:

  •  діяльність з реалізації завдань і функцій держави,
  •  воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами,
  •  державні органи і посадові особи діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження,
  •  форми та методи роботи управлінських органів регламентуються нормативно-правовими актами.

Тема 3. Фізичні особи як суб'єкти адміністративного права.

В адміністративному праві під суб’єктом розуміють носія прав та обов’язків у сфері державного управління, що містяться в адміністративно-правових нормах, який здатний реалізовувати належні йому права та виконувати належні обов’язки. Таким чином, суб’єктом адміністративних правовідносин може бути особа, що наділена адміністративною правосуб’єктністю. Категорія адміністративної правосуб’єктності вміщує в собі поняття адміністративної правоздатності та дієздатності.

Під адміністративною правоздатністю розуміють здатність особи бути носієм прав і обов’язків у сфері державного управління. Адміністративна правоздатність виникає з моменту виникнення суб’єкта (для фізичних осіб – з моменту народження, для юридичних осіб – з моменту державної реєстрації) та припиняється з моменту зникнення суб’єкту (для фізичних осіб – з моменту настання смерті, для юридичних осіб – з моменту ліквідації). Адміністративна правоздатність може бути повною чи неповною. Так, обмеження адміністративної правоздатності полягає в тому, що в результаті дії адміністративно-правових норм виникає або звуження кола прав (наприклад, позбавлення права керування засобами транспорту), або покладання на осіб додаткових обов’язків (наприклад, обов’язок додержання відповідних правил при знаходженні районах екологічної катастрофи).

Під адміністративною дієздатністю розуміють законодавчо закріплену і гарантовану державою здатність особи своїми діями реалізовувати права та нести обов’язки у сфері державного управління. Адміністративна дієздатність неоднакова для окремих категорій осіб та може залежати, наприклад, від віку, стану здоров’я, тощо.

Складовою частиною адміністративної дієздатності є адміністративна деліктоздатність.

Під адміністративною деліктоздатністю (від лат. delictum – проступок, правопорушення) розуміють здатність особи нести відповідальність за скоєння адміністративного правопорушення. Адміністративна деліктоздатність настає за наявності скоєння адміністративного проступку та при досягненні фізичною особою 16- річного віку.

Необхідно розрізняти поняття «суб’єкт адміністративного права» та «суб’єкт адміністративних правовідносин», які близькі, але не тотожні. Як вже зазначалося, адміністративно-правові відносини – суспільні відносини, передбачені нормами адміністративного права, в яких сторони наділені певними правами та обов’язками.

Суб’єкт адміністративного права в конкретному випадку може не бути учасником адміністративних правовідносин, у той час як суб’єкт адміністративних правовідносин є фактичним учасником правових зв’язків у сфері управління, тобто він обов’язково в них бере участь. Наприклад, якщо громадянин України не здійснює адміністративних правопорушень, тоді він не є суб’єктом адміністративно-деліктних відносин. В той же час громадянин України, який знаходиться за її межами, теоретично може не брати участі в адміністративно-правових відносинах, однак він є суб’єктом адміністративного права України, оскільки адміністративно-правовими нормами він наділений відповідними правами та обов’язками.

Для того, щоб суб’єкт адміністративного права став суб’єктом адміністративних правовідносин, необхідні такі три умови:

  1.  наявність адміністративно-правової норми, що передбачає адміністративні права та обов’язки,
  2.  наявність адміністративної правосуб’єктності, тобто володіння адміністративною правоздатністю та адміністративною дієздатністю.
  3.  наявність адміністративного юридичного факту.

Суб’єктами адміністративних правовідносин є державні органи, фізичні та юридичні особи, які наділяються адміністративно-правовими нормами певним обсягом повноважень у сфері державного управління.

До індивідуальних суб’єктів адміністративного права слід віднести:

1) Президента України, який згідно ст.102 Конституції України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, та Прем’єр Міністра України,

2) Державних службовців, які будучи співробітниками державного органу, перебувають на службі у держави й виконують її завдання та функції. Саме вони є останньою ланкою державного управлінського механізму, через яку реалізується виконавча влада, втілюється в життя державні вимоги та управлінські рішення. Державні службовці визначаються як особи, що займають посади в державних органах та їх апараті, отримують заробітну платню за рахунок державного бюджету та мають відповідні службові повноваження. Повноваження державних службовців, цілі та завдання їх управлінської діяльність вагомий залежать від їх адміністративно-правового статуса, який врегульований у Законі України «Про державну службу» від 16.12.1993 . Адміністративно-правовий статус службовців державних органів відображає закріплений в законодавчих актах, та інших правових документах (положеннях, статутах тощо) статус відповідних посад в органах виконавчої влади та апараті інших державних органах. Посади державних службовців класифікуються за категоріями та рангами. Кожній із 7 категорій відповідає 3 ранги. Проведення єдиної державної політики у сфері державної служби здійснює Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України (Головдержслужба), яке є центральним органом державно-виконавчої влади,

3) Громадян України, які виступають як приватні особи, тобто реалізують свої особисті, загальногромадянські права та обов’язки у сфері державного управління,

4) Іноземців та осіб без громадянства, за якими , згідно ст.26 Конституції, закріплюються ті самі права і свободи, що й за громадянами України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України чи міжнародними договорами,

Тема 4. Колективні суб'єкти адміністративного права.

До КОЛЕКТИВНИХ СУБ’ЄКТІВ адміністративного права слід віднести:

1) Органи виконавчої влади, які є основними функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі та поділяються на вищі, центральні та місцеві.

2) Об’єднання громадян – ст.36 Конституції передбачено, що громадяни України для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів мають право та свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації, до останніх відносяться і професіональні спілки. Діяльність політичних партій та об’єднань громадян регламентується Законами України «Про об’єднання громадян», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про релігійні організації», «Про політичні партії в Україні» тощо. Адміністративно-правовий статус цих формувань відрізняється від адміністративно-правового статусу державних структур тим, що у відносинах між іншими суб’єктами права і між собою вони виступають виключно від власного імені, не маючи державно-владних повноважень. Чинне законодавство передбачає, що держава забезпечує додержання їх прав і законних інтересів, а втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднання громадян, як і втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, не допускається, крім випадків, передбачених законом,

3) органи самоорганізації громадян, які входять до системи місцевого самоврядування. До них належать:

  •  громадські селищні, сільські, вуличні, квартальні комітети,
  •  батьківські комітети в школах,
  •  різноманітні громадські ради при установах культури і охорони здоров’я,
  •  ради громадськості мікрорайонів,
  •  ради громадськості пунктів охорони порядку,
  •  товариські суди,
  •  народні дружини тощо.

4) установи, підприємства, організації та об’єднання підприємств.

Тема 5. Службовці як суб'єкти адміністративного права .Правові форми,методи та акти державного управління.

До правового статусу державного службовця органічно входять норми, які встановлюють певні обмеження для службовця у зв'язку з державною службою. Передбачено два види обмежень.

По-перше, це обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу. Відповідно до них, не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками.

Окрім перерахованих, законами України можуть бути встановлені інші обмеження щодо прийняття на державну службу.

По-друге, обмеження, пов'язані з проходженням служби. До них належать: обмеження загального порядку; заборона на здійснення дій, що є корупційними; спеціальні, з метою попередження корупції, обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених виконувати функції держави.

Обмеження загального порядку полягають в тому, що державні службовці не можуть брати участь у страйках та чинити інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу.

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та суддів вищого спеціалізованого суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією ( 888-09 ) та спеціальними законами України. ( Частина перша статті 9 із змінами, внесеними згідно із Законом N 762-IV ( 762-15 ) від 15.05.2003 )

Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами відповідно до цього Закону вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ:

Державна служба грунтується на таких основних принципах: служіння народу України;

· демократизму і законності;

· гуманізму і соціальної справедливості;

· пріоритету прав людини і громадянина;

· професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

· персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

· дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

· дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

ПРАВО НА ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ:

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Особливості правового регулювання статусу державних службовців державних органів та їх апарату :

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється та спеціальними законами України.

ОСНОВНІ ОБОВ’ЯЗКИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ:

Основними обов'язками державних службовців є:

· додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

· забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

· недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

· безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

· збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

· постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;

· сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість в роботі.

Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень.

У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу.

ОСНОВНІ ПРАВА ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ:

Державні службовці мають право:

· користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України;

· брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

· одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

· на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

· вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;

· на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

· безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;

· на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

· вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

· на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

· на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

· захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку.

Конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції

Тема 6. Адміністративна відповідальність та адміністративні правопорушення.

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - відповідальність фізичних і юридичних осіб за здійснення адміністративного правопорушення.

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ (адміністративний проступок) — протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. До адміністративних правопорушень належить порушення громадського порядку, правил дорожнього руху, санітарних, протипожежних, митних правил, правил використання засобів вимірювань, укладення неправомірних угод між підприємцями тощо.

АДМІНІСТРАТИВНЕ СТЯГНЕННЯ - міра відповідальності за здійснення адміністративного правопорушення. КПАП передбачені наступні адміністративні стягнення: а) попередження;

б) штраф;

в) платне вилучення предмета, що з'явився знаряддям здійснення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

г) конфіскація предмета, що з'явився знаряддям здійснення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

д) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання);

е) виправні роботи;

ж) адміністративний арешт;

з) адміністративне видворення за межі України іноземного громадянина або особи без громадянства.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ АРЕШТ - один із видів адміністративного стягнення, який застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. А адміністративний арешт призначається місцевим судом (суддею місцевого суду). Адміністративний арешт не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп, до військовослужбовців і призваних на збори військовозобов'язаних, а також осіб рядового й начальницького складу органів внутрішніх справ.

Тема 7. Адміністративний процес і юстиція.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС – це сукупність адміністративних проваджень.

АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОВАДЖЕННЯ - сукупність адміністративно-процесуальних норм, що регламентують порядок розгляду і вирішення однорідних груп управлінських справ. У науці адміністративного права виділяються виробництва: по пропозиціях, заявам і скаргам громадян; по справах про заохочення; по справах про дисциплінарні провини; по справах про адміністративні правопорушення.

Адміністративне провадження свідчить, принаймні, про чотирма ознаками:

  1.  здійснюються послідовно, тобто одна операція змінює другу, утворюючи своєрідний ланцюг дій.
  2.  послідовність провадження логічно визначена.
  3.  різним видам адміністративних проваджень притаманні різні за характером, за призначенням операції, і за ступенем урегульованості адміністративно-процесуальними нормами.
  4.  здійснення операції визначається адміністративно-процесуальними нормами.

Стадії адміністративного провадження залежать від конкретних напрямків діяльності у сфері державного управління.

Провадження по виданню нормативних актів управління складається з п'яти стадій:

1) встановлення потреби видання нормативного акта. На цій стадії збирається інформація про стан справ, виявляються ситуації, що потребують нормативного врегулювання;

2) підготовка проекту акта. Підготовка включає такі дії: визначення виконавців, узгодження проекту, його створення, якщо це потрібно; визначення строків розробки та ін.;

3) винесення проекту на обговорення органу управління. На цій стадії проект оцінюється органом управління, обирається оптимальний варіант рішення;

4) прийняття рішення по проекту. На цій стадії проект визнається прийнятним або неприйнятним;

5) опублікування акта. На цій стадії здійснюється опублікування акта, тобто доведення його до відома посадових осіб.

Провадження по створенню, реорганізації і ліквідації організаційних структур у сфері державного управління містить такі стадії:

1) збір та первинне вивчення інформації про потребу організаційних змін;

2) обґрунтування потреби змін;

3) вибір та аналіз норм, що підлягають застосуванню;

4) розгляд справи компетентним органом;

5) винесення рішення.

Провадження по комплектуванню організаційних структур у сфері державного управління персоналом складаються із стадій:

1) вивчення інформації;

2) узгодження умов трудового договору;

3) здійснення необхідних організаційних заходів;

4) вибір норм, які слід застосовувати;

5) розгляд справи;

6) прийняття рішення.

Провадження про адміністративні правопорушення складається із чотирьох стадій:

1) адміністративне розслідування: порушення справи; встановлення фактичних обставин; процесуальне оформлення результатів розслідування; направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю;

2) розгляд справи: підготовка до розгляду; аналіз зібраних матеріалів і обставин; прийняття постанови; доведення постанови до відома заінтересованих осіб;

3) перегляд постанови: оскарження або опротестування постанови; перевірка законності постанови; винесення рішення; реалізація рішення;

4) виконання постанови: звернення постанови до виконання; безпосереднє виконання.

Провадження по справах про адміністративні правопорушення поділяються на: звичайне та спрощене.

Звичайне провадження передбачає складання протоколу: визначає зміст, запобіжні заходи і порядок їх застосування; права і обов'язки учасників провадження; порядок розгляду справ; факти, обставини, що є доказами.

Спрощене провадження не передбачає складання протоколу про правопорушення, посадова особа, що виявила правопорушення, приймає і виконує рішення про накладення стягнення (штрафу або попередження).

Провадження, що здійснюється у спрощеній формі відносно адміністративних правопорушень, належать:

• порушення правил пожежної безпеки у лісах (ст. 77) у випадках накладення штрафу інженерами відділів охорони і захисту лісу, льотчиками-спостерігачами баз авіаційного захисту лісу, лісничими та іншими особами, які перелічені в п. З ст. 241;

• порушення правил карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних правил (ст. 107) у випадках накладення штрафу державною ветеринарною інспекцією;

• викидання сміття та інших предметів з вікон та дверей вагонів, прохід по залізничних коліях у невстановлених місцях (ч. З ст. 109);

• пошкодження внутрішнього обладнання вагонів, скла в пасажирських поїздах, куріння в вагонах приміських поїздів, куріння у невстановлених місцях у поїздах місцевого та далекого слідування, а також у метрополітені (ст. 110);

• пошкодження внутрішнього обладнання морських суден і куріння в неустановлених місцях цих суден (ст. 115);

• керування річковими або маломірними суднами, не зареєстрованими в установленому порядку або такими, що не пройшли технічного огляду; перевищення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в заборонених місцях, недодержання вимог навігаційних знаків, порушення правил

маневрування, подачі звукових сигналів, несення бортових вогнів і знаків (ч. 1, 3, 5 ст. 116);

• викидання за борт річкового або маломірного судна сміття або інших предметів (ст. 116);

• порушення правил безпеки під час висадки і посадки пасажирів на річкових і маломірних суднах, куріння у невстановлених місцях на річкових суднах (ч. 1,3 ст. 117);

Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи; вирішення її в точній відповідності з законодавством; забезпечення виконання винесеної постанови; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; виховання громадян у дусі додержання законів (ст. 245 КпАП).

Це забезпечує:

  1.  юрисдикційне (своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи; вирішення її відповідно до законодавства; забезпечення виконання винесеної постанови).
  2.  профілактичне виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; виховання громадян у дусі додержання законів.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення — це правовий інститут, у рамках якого регулюються процесуальні адміністративно-деліктні відносини і забезпечується вирішення адміністративних справ, а також попередження адміністративних правопорушень.

Адміністративно-процесуальні норми, що входять до інституту провадження в справах про адміністративні правопорушення, регулюють: порядок реалізації відповідних матеріальних норм, процедури їх застосування, процес здійснення примусового впливу на винних за допомогою адміністративних стягнень.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення є різновидом виконавчо-розпорядчої діяльності, і тому в ньому діють специфічні, зумовлені завданнями даної діяльності принципи: об'єктивної істини і забезпечення права на захист.

Принцип об'єктивної істини зобов'язує посадових осіб, що розслідують та розглядають справи, досліджувати всі обставини та їх взаємозв'язки у тому вигляді, в якому вони існували дійсно, і на цій підставі виключити однобічний, упереджений підхід до вибору рішення.

Принцип забезпечення право на захист означає надання особі необхідних правових можливостей для доведення своєї невинності або приведення обставин, що пом'якшують її вину.

Інститутом реалізації права на захист – є оскарження дій органів і посадових осіб щодо притягнення до адміністративної відповідальності. Воно регламентоване цілим рядом статей КпАП (7, 267, 268, 281, 283, 287—289, 291-293 та ін.).

Суб'єктами оскарження є: а) особа, що притягається до адміністративної відповідальності; б) потерпілий, якщо він є; в) їх законні представники; г) адвокат.

Однією з найважливіших основ права на захист є презумпція доброчинності громадянина та її юридичний варіант — презумпція невинуватості. Вона полягає у тому, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, вважається невинною доти, поки інше не буде доведено і зафіксовано в установленому законом порядку. Звідси випливає також, що обов'язок доказу покладено на обвинувача. Притягнутий до відповідальності не зобов'язаний доводити свою невинуватість, хоча і має на це право. З презумпції невинуватості випливає і таке важливе положення: будь-який сумнів тлумачиться на користь особи, що притягається до відповідальності. Воно належить до випадків, коли сумніви не були усунені у ході вирішення справи. Ця обставина є однією з підстав винесення виправдних постанов.

Вирішення завдань адміністративного провадження здійснюється за допомогою доведення, яке включає в себе: виявлення, процесуальне оформлення і дослідження доказів.

Доказами у справі про адміністративне правопорушення (ст. 251 КпАП) є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані в установленому законом порядку, в іншому разі вони не будуть мати доказової сили.

Правом надавати докази користуються особи, що беруть участь у провадженні у справі (особа, що притягується до відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або посадовою особою, що розглядає справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою.

Докази поділяються на: первісні та похідні, прямі та непрямі, позитивні та негативні, звинувачувальні та виправдні. Проте, для вирішення завдань адміністративного провадження найбільш значущим є їх групування залежно від джерела відповідних відомостей.

Доказами є:

По-перше, це дані, що одержуються від різних осіб, здебільшого учасників провадження: правопорушника, потерпілого, свідків, тобто інформація, що передається людьми, які безпосередньо брали участь у досліджуваному діянні, були його очевидцями, мають будь-які відомості про нього.

По-друге, висновки експертів, думки спеціалістів.

По-третє, це: речові докази, документи, які є матеріальними носіями інформації. Речові докази — це предмети матеріального світу, на яких є сліди правопорушення (пом’ятими на автомобілі, зіпсований паспорт) або які своєю формою, змістом свідчать про правопорушення (наркотичні речовини, зброя, нестандартна продукція, відеофільми тощо).

У документах інформація міститься у перетвореному вигляді, вона передається словами, цифрами, кресленнями, схемами місць подій тощо.

По-четверте, це безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслідувати адміністративні провини.

Під оцінкою доказів треба розуміти висновок органу або посадової особи, що розглядає справу, про достовірність або недостовірність одержаних фактичних даних щодо обставин цієї справи. На підставі оцінки доказів вони приймають відповідне рішення.

Зміст і обсяг повноважень, форми і методи участі суб’єктів у справі поділяються:

1. Компетентні органи і посадові особи, наділені правом приймати владні акти, складати правові документи, що визначають рух і долю справи.

2. Суб'єкти, що мають особистий інтерес у справі: особа, яка притягається до відповідальності, потерпілий та його законні представники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники, адвокати).

3. Особи і органи, що сприяють здійсненню провадження: свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті.

4. Громадські організації, товариські суди, трудові колективи, адміністрація за місцем роботи, навчання або проживання правопорушників.

Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення:

  1.  з'ясування факту вчинення та обставин правопорушення
  2.  розгляд матеріалів і прийняття постанов компетентним органом.
  3.  оскарження постанови громадянином, опротестування прокурором, перегляд за ініціативою вищестоящого органу.
  4.  виконання постанови.

Етапи провадження:

1. Адміністративне розслідування: а) порушення справи;

б) встановлення фактичних обставин;

в) процесуальне оформлення результатів розслідування;

г) направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю;

2. Розгляд справи: а) підготовка справи до розгляду і заслуховування;

б) заслуховування справи;

в) прийняття постанови;

г) доведення постанови до відома;

3. Перегляд постанови: а) оскарження, опротестування постанови;

б) перевірка законності постанови;

в) винесення рішення;

г) реалізація рішення;

4. Виконання постанови: а) звернення постанови до виконання;

б) безпосереднє виконання.

Структура провадження у справах про адміністративні правопорушення є чотирирівневою: дії—етап—стадія—провадження у цілому.

1. Адміністративне розслідування. Дана стадія провадження у справах про адміністративні правопорушення являє собою комплекс процесуальних дій, спрямованих на встановлення обставин провини, їх фіксування і кваліфікацію.

2. Розгляд справ. Згідно зі ст. 213 КпАП справи про адміністративні правопорушення розглядаються:

1) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних та сільських Рад;

2) виконавчими комітетами селищних, сільських Рад;

3) районними, (міськими) судами (суддями);

4) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те КпАП.

3. Перегляд постанови.

Перегляд — це розгляд справи суб'єктом, наділеним правом скасувати, змінити або залишити прийняту постанову без змін.

Стадія перегляду є необов'язковою.

4. Виконання постанов. Суть її полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, призначеного правопорушнику юрисдикційним органом (посадовою особою). У процесі виконання постанови особа, що вчинила адміністративне правопорушення зазнає відповідних нестатків та обмеження особистого, морального або матеріального характеру.

АДМІНІСТРАТИВНА ЮРИСДИКЦІЯ - діяльність органів державного управління та їх службових осіб у вирішенні індивідуальних адміністративних спорів та застосуванні відповідних юридичних санкцій в адміністративному порядку (без звернення до суду). Адміністративна юрисдикція є складовою правоохоронної діяльності органів управління. Вона здійснюється за правилами адміністративного процесу з урахуванням підвідомчості справ про адміністративні правопорушення в такій послідовності: порушення адміністративної справи, розгляд її по суті, прийняття рішення, оскарження та перегляд рішення, виконання рішення.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

40660. Издержки производства и их виды. Динамика издержек производства 163.5 KB
  Издержки производства и их виды. С этой точки зрения можно утверждать что издержки которые следует учитывать при принятии экономических решений это всегда альтернативные издержки т. Как правило основная часть затрат фирмы представляет собой явные издержки денежные выплаты поставщикам факторов производства. Другими словами явные издержки фирмы это ее фактические расходы на оборудование сырье энергию полуфабрикаты заработную плату аренду помещения и т.
40661. Стратегии предприятия и процесс их разработки 64 KB
  Стратегии предприятия и процесс их разработки. Определение стратегии для фирмы принципиально зависит от конкретной ситуации в которой находится фирма. Однако существуют некоторые общие подходы к формулированию стратегии и некоторые общие рамки в которые вписываются стратегии. Такое понимание стратегии справедливо только при рассмотрении на верхнем уровне управления организации.
40662. Функция фирмы, измерение результатов производственной деятельности 40.5 KB
  Функция фирмы измерение результатов производственной деятельности. Коуз считают что появление фирмы объясняется необходимостью уменьшения трансакционных внешних издержек. Деятельность фирмы характеризуют: функции принципы целевая направленность оптимальный размер. Основные функции фирмы: мобилизующая состоящая в объединении различных факторов производства для создания благ и услуг; производственная связана с рациональным использованием ресурсов; инвестиционная связана с инвестированием денежных средств в развитие основного...
40663. Рынок труда. Региональные особенности рынка труда в современной России 38.5 KB
  Рынок труда. Региональные особенности рынка труда в современной России. Специфика рынка труда во многом определяется особенностями того товара который на нем представлен. Поэтому на рынке труда продается и покупается не сам труд а услуги труда количество и качество которых зависят от многих факторов уровня профессиональной подготовки работника его квалификации опыта добросовестности и других.
40664. Инфляция: особенности российской инфляции и антиинфляционная деятельность государства 115 KB
  Инфляция: особенности российской инфляции и антиинфляционная деятельность государства. Сущностью инфляции является дисбаланс между совокупным предложением и совокупным спросом в сторону превышения последнего сложившийся одновременно на всех рынках на товарном денежном и рынке ресурсов. Это открытая форма инфляции. Некоторые экономисты полагают что дефицит это антипод открытой инфляции: если отпустить цены то дефицит быстро исчезнет но за это придется заплатить повышением общего уровня цен.
40665. Социальная политика государства 35 KB
  Исходя из приоритета анализа экономики необходимо прежде всего остановиться на регулировании доходов непосредственных Участников хозяйственной деятельности. Дело в том что внутренние механизмы рыночной саморегуляции и распределения доходов не могут быть признаны социально удовлетворительными. Требуется государственное вмешательство с целью корректировки системы распределения и перераспределения доходов в обществе. При этом необходимо сознавать что регулирование доходов отношения найма занятости относятся не только к сфере...
40666. Многообразие форм собственности в рыночной экономике 49.5 KB
  Многообразие форм собственности в рыночной экономике. Так человек обладая собственностью на свою рабочую силу и вступая в отношения найма присваивает заработную плату и тем самым реализует экономическое отношение собственности. Право собственности закрепляет фиксирует и регулирует отношения людей к вещам и в этом смысле оно всегда производно от экономических отношений собственности. Но в то же время оно выступает и предпосылкой экономического присвоения ибо закрепленное право собственности на любые блага открывает путь к экономической...
40667. Конкуренция как условие функционирования рыночной экономики. Виды конкуренции 46 KB
  Конкуренция как условие функционирования рыночной экономики. Конкуренция это соперничество товаропроизводителей за выгодные условия хозяйствования и получение максимальной прибыли. Конкуренция основана на частной собственности и хозяйственной самостоятельности. По форме конкуренция представляет систему норм правил и методов хозяйствования рыночных субъектов.
40668. Основные методы государственного регулирования рыночной экономики 37.5 KB
  Впервые комплексный анализ экономической политики государства был проведен в 1952 г. Согласно Тинбергену вопервых правительственные органы должны выбрать конечные цели экономической политики и сформулировать их что обычно делается в терминах максимизации функции общественного благосостояния. Важнейшая проблема на которой остановился Тинберген соответствие между количеством целей и количеством инструментов при проведении экономической политики. Тинберген сделал вывод что политики могут достичь обеих целей тогда когда количество...