35851

Конституційне право України

Контрольная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

До таких актів належать: Конституція України основне джерело права; конституційні закони закони що вносять зміни й доповнення до Конституції або скасовують її окремі норми; органічні закони закони прийняття яких передбачено в Конституції; поточні закони що містять конституційноправові принципи й норми; інші акти Верховної Ради України та акти Всеукраїнського референдуму; певні нормативні акти Президента України; деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України; рішення та висновки Конституційного Суду...

Украинкский

2013-09-20

193.5 KB

0 чел.

1.Джерела КПУ

  Джерело права – це форма (спосіб) існування правових норм, яка перетворює право (як волю) в об’єктивовану реальність.

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об’єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Джерела конституційного права є результатом правотворчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом. Причому така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює найбільш важливі відносини – відносини влади.

   Джерелами конституційного права в Україні вважаються чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми.

    До таких актів належать:

  •  Конституція України — основне джерело права;
  •  конституційні закони — закони, що вносять зміни й доповнення до Конституції або скасовують її окремі норми;
  •  органічні закони — закони, прийняття яких передбачено в Конституції;
  •  поточні закони, що містять конституційно-правові принципи й норми;
  •  інші акти Верховної Ради України та акти Всеукраїнського референдуму;
  •  певні нормативні акти Президента України;
  •  деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;
  •  рішення та висновки Конституційного Суду України

2. Закони, як джерело КПУ

   закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України.

   Конституційні закони (КЗ) – особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, які за своїм політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою займають після Конституції особливе місце, органічно розвивають, продовжують її. законам належить надзвичайно важлива роль у забезпеченні конституційного регулювання суспільних відносин. Вони є своєрідними супутниками Конституції і входять в систему конституційного законодавства. Їх спорідненість з Основним Законом полягає насамперед у тому, що в Конституції є безпосередня вказівка на необхідність видати той чи інший закон, який має розвивати ту чи іншу статтю. Таких законів досить багато.

    До конституційних, або органічних законів відносяться також закони про органи державної влади – законодавчої, виконавчої і судової про статус Президента України; про політичні партії; територіальний устрій України; про місцеве самоврядування; власність; міжнародні договори; зовнішньоекономічну діяльність.

    Конституційний закон відрізняється від інших законів такими ознаками:

а)  юридичною чинністю;

б)  предметом регулювання — особлива сфера;

в)  порядком ухвалення — особлива процедура.

   Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних законів:

а)  загальні закони — закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх.

Загальні закони можуть бути:

— кодифіковані (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс та ін.);

— поточні (наприклад, Закон про вибори);

б)  спеціальні закони — закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (наприклад, закони про пенсії, про освіту, про міліцію та ін.).

    Закони України, як вже зазначалось, можуть бути прийняті народним голосуванням (всеукраїнським референдумом). Референдум – це безпосереднє волевиявлення народу, спрямоване на встановлення, зміну чи скасування правових норм. Відповідно до ст. І Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, референдум – це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдум – особливий вид правотворчості, коли верховним законодавцем, творцем права виступає сам народ, минаючи представницькі та інші органи влади.Закон передбачає певний комплекс організаційних процедур, які передують безпосередньому голосуванню

4/5.М-Договори, як джерело КПУ.

    Міжнародний договір — це регульована міжнародним правом угода, укладена державами і/або іншими суб'єктами міжнародного права. Для кваліфікації угоди в якості міжнародного договору не має значення, чи укладена вона в усній чи письмовій формі, чи міститься така угода в одному або кількох документах.

   Розрізняють «договори-контракти» та «договори-закони». Перші встановлюють взаємні зобов'язання сторін. Другі встановлюють загальні правила поведінки, які не засновані на взаємності.

Питання, пов'язані з міжнародними договорами, складають самостійну галузь міжнародного права — Право міжнародних договорів. Основним джерелом норм цієї галузі є Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року. Конвенція, проте, відноситься до договорів між державами і укладених тільки в письмовій формі.

Статус міжнародного договору не залежить від його конкретного найменування: угода, конвенція, статут міжнародної організації, протокол. Для визначення того, чи є документ договором, необхідно проаналізувати його зміст, тобто з'ясувати, чи мали сторони намір взяти на себе міжнародно-правові зобов'язання. Бувають випадки, коли договори називають навіть деклараціями або меморандумами, хоча традиційно документи з такими назвами договорами не вважаються.

Міжнародний договір може бути складений у вигляді одного чи декількох документів (наприклад, обмін нотами).

Договір складається або на мовах усіх договірних сторін, або на одній чи декількох узгоджених між ними мовах. Договори, укладені в рамках міжнародних організацій, складаються на офіційних мовах цих організацій.

Договір може вступати в силу з дати підписання, або передбачати додаткові внутрішньодержавні процедури (ратифікація і т.п.). В іншому випадку він вступає в силу після обміну документами про виконання таких процедур. Багатосторонній договір, зазвичай, вступає в силу після здачі на зберігання депозитарію (міністерству закордонних справ визначеної в договорі держави або секретаріату відповідної міжнародної організації) документів про виконання внутрішньодержавних процедур певним числом держав. Згодом він вступає в силу для кожної наступної держави після здачі нею таких документів

3.НПА, як джерела права.

Нормативно-правові акти займають особливе місце у системі правових актів. За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Ознаки закону:

1) приймається органом законодавчої влади — парламентом, уповноваженою громадською організацією або на референдумі;

2) порядок його підготовки й видання визначаються конституцією країни та регламентом парламенту;

3) володіє вищою юридичною силою, відповідно всі підзаконні акти повинні відповідати йому і ні в чому не суперечити;

4) регулює найбільш важливі, ключові, суспільні відносини: основи суспільного і державного ладу, права, свободи і обов'язки громадян, форма держави, повноваження органів державної влади тощо.

Саме дані ознаки і виділяють закон у системі інших правових актів, додаючи йому якість верховенства. Змінити або скасувати закон вправі тільки той орган, який його прийняв, причому в чітко встановленому порядку. Згідно зі ст. 85 Конституції України закони приймає Верховна Рада України.

Підзаконні нормативно-правові акти містять норми, володіють рядом специфічних ознак, видаються лише уповноваженими органами державної влади у визначеній формі з метою конкретизації та на виконання законів.

Незважаючи на те, що в нормативному правовому регулюванні суспільних відносин головне й визначальне місце займає закон, підзаконні акти теж мають дуже важливе значення у житті будь-якого суспільства, відіграючи допоміжну і деталізуючу роль. Відповідно до Конституції України повноваження з прийняття підзаконних нормативно-правових актів закріплені за Президентом України (ст. 106), Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади (ст. 127). У обмеженому обсязі та у випадках, передбачених конституцією і законами України, право підзаконної правотворчості має Верховна Рада України та Рада міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 135), голови місцевих державних адміністрацій (ст. 118), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи (статті 143, 144).

6. .Роль(функції)конституції

Конституції України – основного джерела конституційного права України. Система конституційного права – конструкція суб’єктивна, результат певної розумної діяльності людей.  Конституція України на найвищому законодавчому рівні закріплює відносини, що виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України.

Функції конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплені її дією. Вони мають багато спільного з основними функціями права і базуються на них.

Функції конституції поділяють на соціальні, або об'єктні, і нормативно-правові, або технологічні. До соціальних (об'єктних) функцій належать насамперед політична, економічна, ідеологічна (культурна), до нормативно-правових (технологічних) — установча, правотворча, охоронна (правоохоронна), інтегративна, системотворча та ін.

Політична функція конституції полягає в тому, що вона формує найактивніше, найістотніше в політиці: належність влади у країні, внутрішню і зовнішню політику, державний лад. Саме конституція закріплює інтереси й волю народу, його державний і національний суверенітет на найвищому законодавчому рівні. У конституції визначені правила політичної боротьби, відносини між політичними партіями й іншими політизованими об'єднаннями громадян з приводу завоювання, використання і утримання влади.

Економічна функція конституції полягає в тому, що вона фіксує основні суспільні відносини, які становлять економічний лад (економічну систему) суспільства, базу для функціонування всіх інших інститутів. Закріплення в конституції фундаменту суспільства, різноманітних форм власності створює необхідні умови для реалізації економічної політики країни, ефективного функціонування її господарського механізму.

Ідеологічна (культурна) функція конституції полягає в її визначальному впливі на волю й поведінку мас. Акумулюючи найістотніші моменти світогляду з базовою ідеєю народного суверенітету, суверенітет демократичної, соціальної і правової держави, конституція водночас формує певний тип суспільної свідомості, невіддільною складовою якої є правосвідомість. Це сприяє формуванню позитивних установок, подоланню деструктивних, антигромадських мотивів.

Установча функція конституції полягає в тому, що вона встановлює найважливіші інститути суспільства й держави, визначає їх спрямованість. На основі установчих норм визначається устрій держави, впроваджуються насамперед політичні й управлінські структури, різноманітні інститути демократії, закріплюється система державних органів, визначаються їх повноваження. Конституція є основою розбудови й діяльності держави і суспільства, законодавства загалом, політичних і корпоративних установ країни.

Правотворча функція конституції реалізується, зокрема, за допомогою норм, які визначають основи правового статусу суб'єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських органів.

Охоронна (правоохоронна) функція конституції полягає в забезпеченні належної дії певних її інститутів і норм, що досягається за допомогою специфічного механізму відповідальності. В основу такого механізму покладено конституційні санкції: визнання поведінки неконституційною, скасування чи призупинення дії актів державних органів тощо.

Інтегративна функція конституції полягає в її ролі як своєрідного інструменту, що об'єднує всі ланки правової системи в одне ціле. Типовими під цим оглядом є конкретні норми конституції щодо економічної системи, що визначають вихідні положення для цивільного, земельного, господарського та інших галузей права.

Системотворча функція конституції визначає принципові вимоги до призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості та застосування права, законності, правопорядку, а також є своєрідним нормативним орієнтиром.

Серед соціальних (об'єктних) функцій головну роль відіграє політична, серед нормативно-правових (технологічних) — установча, яка об'єднує всі правові функції

.

7.. Поняття та особливості конституційних правовідносин

   Конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, тобто відносини, суб'єкти яких наділяються взаємними правами і обов'язками згідно з приписами конституційно-правових норм. За змістом це найважливіші для забезпечення життєдіяльності суспільства відносини, спрямовані на здійснення народовладдя, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, які після врегулювання їх нормами конституційного права набувають характеру конституційно-правових. Саме в рамках конституційно-правових відносин приписи конституційно-правових норм втілюються у поведінку суб'єктів конституційного права.

Конституційно-правові відносини характеризуються рисами як спільними для всіх видів правовідносин, так і специфічними, притаманними лише цьому виду правовідносин.

     Конституційні відносини є результатом дії норм конституційного права, хоча це зовсім не значить, що такі відносини виникають безпосередньо з цих норм: основою їх виникнення є безпосередня практична діяльність суб’єктів конституційного права.

Конституційно-правовим відносинам властивий цілий ряд специфічних ознак, які відрізняють їх від відносин інших галузей права.

     Найбільш характерними ознаками конституційно-правових відносин є такі особливості:

4. Це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом країни.

5. Це різновид політико-правових відносин, оскільки предметом їх правового регулювання є політика, тобто та сфера життєдіяльності суспільства, яка зв’язана з державною владою, з боротьбою різних політичних партій, соціальних груп за завоювання і здійснення влади.

6. Їм властиве особливе коло суб’єктів, головною ознакою яких є реалізація державно-владних повноважень в основному шляхом нав’язування своєї волі. Конституційні правовідносини не можуть виникати між двома фізичними особами: одним із суб’єктів завжди є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх службова або посадова особа, тобто особа наділена державно-владними повноваженнями.

7. Для них характерний особливий спосіб реалізації прав і обов’язків учасників відносин.

8. Особливістю конституційно-правових відносин є й те, що вони виникають і реалізуються у сфері власне державної діяльності як такої.

      Конституційно-правові відносини мають єдину для всіх правовідносин структуру - об'єкт, суб'єкт і зміст (суб'єктивні права та юридичні обов'язки), а їхня специфіка пов'язана:

- по-перше, з їх змістом - вони виникають в особливій сфері суспільних відносин (відносини владарювання), які є предметом конституційного права й пов'язані зі здійсненням публічної влади та реалізацією прав і свобод людини;

- по-друге, з особливостями об'єкта, суб'єкта та характером юридичних зв'язків між суб'єктами цих відносин

.


8. Суб'єкти конституційно-правових відносин

      Суб’єкт конституційного права – це встановлений конституційними нормами адресат (носій), який може мати юридичні права і нести відповідні обов’язки. Він має конституційно-правову правоздатність або деєздатність.

   Суб'єкти конституційно-правових відносин - це особи, спільноти людей, органи, організації тощо, які згідно з приписами конституційно-правових норм є носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Суб'єктами конституційного права зазначені особи, організації тощо можуть стати лише за умови їхньої правосуб'єктності, яка містить правоздатність і дієздатність.

    Правоздатність - це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб'єкта конституційно-правового відношення мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Правоздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері настає від моменту її народження і припиняється після її смерті.

   Дієздатність - це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб'єкта конституційно-правового відношення своїми діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. У повному обсязі дієздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері виникає з досягненням нею 18 років. В окремих випадках закон передбачає деякі винятки.

   суб'єктів конституційних правовідносин можна об’єднати  у наступні групи:

І. Індивідуальні суб’єкти:

 1) громадяни України, іноземці, біпатриди (особи, які мають два громадянства), апатриди (особи без громадянства) – мають загальну правосуб’єктність.

 2) посадові та службові особи органів державної влади та місцевого самоврядування (народний депутат, суддя КСУ, член виборчої комісії, місцевий голова і т.д.) – Спеціальна правосуб’єктність.

ІІ. Соціальні спільноти:  спільноти (колективи) людей - народ України, територіальні громади, населення адміністративно-територіальних одиниць (областей, Автономної Республіки Крим, районів); національні меншини, етнічні групи, корінні народи, органи самоорганізації населення, загальні збори громадян за місцем проживання тощо.

ІІІ.  Українська держава в цілому – безпосередньо у правовідносини не вступає, а діє через органи та посадових осіб.

  Колективні суб’єкти:  органи державної влади України та органи місцевого самоврядування, політичні партії, громадські організації, ЦВК і т.д.

 Автономна Республіка Крим - невід'ємна складова частина України, що має автономний статус, адміністративно-територіальні одиниці.

Аналізуючи суб'єктний склад конституційно-правових відносин, слід підкреслити, що їхньою важливою особливістю є нерівноправність суб'єктів. Ця обставина обумовлена тим, що в конституційно-правових відносинах (особливо в конкретних) діє принцип влади і підпорядкування, тобто одні із суб'єктів виступають управомоченою стороною, інші - зобов'язаною. Водночас один і той самий суб'єкт конституційного права в різних конституційно-правових відносинах може виступати одночасно як управомоченою, так і зобов'язаною (підпорядкованою) стороною.

9. Об’єкти та зміст конституційно-правових відносин

Під об’єктами конституційно-правових відносин розуміють певні дії, особисті, соціальні або державні блага, які безпосередньо задовольняють інтереси і потреби суб’єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники вступають у ці відносини і здійснюють свої суб’єктивні конституційні права і обов’язки; 

- це явище, матеріальна чи нематеріальна (духовна) реальність, із приводу якої виникають суспільні відносини, що регулюються конституційно-правовими нормами. Вони забезпечують зв'язок між суб'єктами і ними можуть виступати різноманітні явища - дії, матеріальні та нематеріальні блага. Наприклад, Конституція України до їх переліку відносить: народний і державний суверенітет, державну територію, державну символіку, українську мову, політичну та ідеологічну багатоманітність, землю, державний бюджет тощо. Специфічним об'єктом конституційно-правових відносин є публічна влада.        

   Об'єктом конкретних конституційно-правових відносин частіше всього виступають певні дії, що набувають відповідного оформлення. Всі згадані блага можуть бути матеріальними і нематеріальними.

 Матеріальними видами об’єктів конституційно-правових відносин є:

- політичні блага – конституційний лад, суверенітет, влада, влада народу, державна влада, громадянство, депутатський мандат, посада, територіальна цілісність тощо;

- дії уповноваженого суб’єкта;

- дії зобов’язаних суб’єктів;

- речі та інші майнові і духовні блага;

- поведінка суб’єктів конституційно-правових відносин;

- результати поведінки суб’єктів таких відносин;

- природні об’єкти.

Видами об’єктів нематеріальних конституційно-правових відносин є:

- особисті нематеріальні блага людини і громадянина (життя, здоров’я, честь, гідність);

- певні соціальні властивості і риси об’єднань, спільностей;

- духовні цінності.

  •  Зміст конституційно-правових відносин характеризується складною структурою. Умовно в конституційно-правовому відношенні вирізняють юридичний (суб'єктивні права та юридичні обов'язки) і матеріальний (фактична поведінка суб'єктів) зміст'. При цьому в конкретних конституційно-правових відносинах суб'єктивне право учасників конституційно-правових відносин - це їхня, гарантована конституційно-правовою нормою, можливість вільно діяти в певних, визначених нормою межах, а юридичний обов'язок - установлена конституційно-правовою нормою вимога діяти певним, чітко визначеним чином або утриматися від здійснення певних дій.

    Юридичний зміст загальних конституційно-правових відносин виявляється через конституційно-правовий статус їх суб'єктів. При цьому конституційно-правові норми не містять конкретного переліку суб'єктів і не індивідуалізують їхні взаємні права та обов'язки. Для таких відносин характерним є особливий механізм реалізації їх суб'єктами своїх прав та обов'язків. Так, у значній частині цих відносин права та обов'язки суб'єктів реалізуються не безпосередньо, а через інші правовідносини, що виникають внаслідок реалізації різних видів правових норм і мають конкретний характер

.

10. Підстави виникнення і припинення конституційно-правових відносин

     Виникнення конкретних конституційно-правових відносин пов'язане з юридичними фактами, які приводять у дію конституційно-правову норму.

   Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими конституційно-правові норми пов'язують виникнення, зміну або припинення конституційно-правових відносин. Юридичні факти формулюються у гіпотезах конституційно-правових норм і залежно від їх зв'язку з індивідуальною волею суб'єкта поділяються на дві групи: події та дії.

   Події - це юридичні факти, що не залежать від волі суб'єктів (наприклад, досягнення громадянином України вісімнадцятирічного віку згідно зі ст. 70 Конституції України є підставою виникнення правовідносин з реалізації активного виборчого права).

   Дії - це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості суб'єктів конституційно-правових відносин. Під кутом зору законності дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні дії зумовлюють виникнення у суб'єктів прав та обов'язків, передбачених конституційно-правовими нормами. При цьому правомірні дії також поділяються на дві групи: юридичні акти і юридичні вчинки. Юридичні акти - це правомірні дії, що здійснюються суб'єктами з метою вступу їх у певні конституційно-правові відносини, а юридичні вчинки - це правомірні дії, що безпосередньо не спрямовані на виникнення, припинення або зміну конституційно-правових відносин, але тягнуть за собою такі наслідки.

    Неправомірні дії - це юридичні факти, що суперечать вимогам конституційно-правових норм. Вони можуть стати підставою для притягнення відповідних посадових осіб та органів публічної влади до відповідальності.

    Класифікація конституційно-правових відносин здійснюється за різними підставами:

1.  За змістом вони поділяються на такі групи:

-   відносини, що виникають із закріпленням засад конституційного ладу України.

- відносини, що виникають із закріпленням та охороною конституційно-правового статусу людини і громадянина

- відносини, що виникають у процесі народного волевиявлення (вибори, референдум);

-  відносини, що виникають у процесі організації та функціонування системи органів державної влади;

-  відносини, що виникають у процесі встановлення територіального устрою України і відносини між Україною в цілому та її складовими частинами;

-   відносини, що виникають у процесі організації та функціонування місцевого самоврядування.

2.  Залежно від характеру взаємовідносин суб'єктів їх поділяють на загальні, конкретні конституційно-правові відносини та конституційно-правові стани.

Загальний або конкретний характер конституційно-правових відносин зумовлений характером відповідних норм конституційного права. Так, реалізація конституційно-правових норм загальнорегулятивного характеру (норм-принципів, норм-декларацій, норм-дефініцій тощо) приводить до виникнення конституційно-правових відносин загального характеру, якими не визначаються конкретні суб'єкти відносин, їхні взаємні права та обов'язки (ці питання деталізуються в чинному законодавстві та в конкретних правовідносинах). Це, зокрема, стосується декларованих Конституцією України принципів народного суверенітету (ст. 5), поділу влади (ст. 6). Зазначені відносини регулюються нормами конституційного права в головних рисах.

    конституційні стани - такі відносини, якими визначаються конкретні суб'єкти. А права та обов'язки цих суб'єктів чітко не встановлено, наприклад, стан громадянства або статус Автономної Республіки Крим у складі України.

     Для конкретних конституційно-правових відносин характерним є наявність чітко визначених сторін і визначені взаємовідносини між ними. На відміну від загальних конституційно-правових відносин вони регулюються нормами конституційного права в повному обсязі.

11. Правова охорона конституції.

правова охорона конституції – це система загально-соціальних заходів та спеціально юридичних гарантій, які діють у сфері правотворчості і у сфері дотримання правових норм, за допомогою яких забезпечується відносна стабільність Основного закону та припиняються і усуваються його порушення. Правова охорона здійснюється у різноманітних формах, головними з яких є конституційний контроль і конституційний нагляд. Основна відмінність між ними - в заходах впливу при порушенні Конституції, які можуть бути застосовані відповідними органами.

Сутність конституційного контролю полягає в тому, що відповідні органи можуть безпосередньо втручатись у діяльність підконтрольних органів, скасовуючи чи призупиняючи незаконні акти.

Основне призначення органів конституційного нагляду - повідомити про неконституційність прийнятого правового акту. Розрізняють різні види й форми конституційного контролю;

" попередній - тобто, коли нормативно-правовий акт ще розробляється й не вступив у законну силу;

" наступний контроль - коли така перевірка здійснюється після прийняття акта.

За правовими наслідками контроль може бути:

ў обов'язковим;

ў факультативним.

За формою виділяють:Абстрактний контроль - питання про відповідність певного акта Конституції розглядаються поза конкретними обставинами застосування даного акта. В цьому випадку орган конституційного контролю підтверджує конституційність акту або позбавляє його юридичної сили. Цей вид контролю може бути і попереднім, і наступним. Конкретний контроль - може бути тільки наступним, бо пов'язаний він з обставинами, що виникли в процесі застосування правового акту, оспорює таке рішення, підтвердивши це тим, що акт, на основі якого вирішено справу, на її погляд не відповідає Конституції. Зазвичай такий відповідного нормативно-правового акту. В такому випадку сторона, справа якої вирішена або вирішується на підставі відповідного нормативно контроль здійснюється при розгляді справи у суді.

Суть Конституційної юстиції - в перевірці законів і інших нормативно-правових актів на відповідність їх Конституції України, спеціальними або загальними судами, що наділені повноваженнями скасовувати чи призупиняти неконституційні положення цих актів, - обов'язковий атрибут правової держави, на шлях розбудови якої стала Україна

.

13. Суб'єкти правової охорони конституції.

- сама Конституція, в якій передбачено жорстку процедуру внесення змін до неї. Прикладом такої процедури є розділ ХІІІ КУ, де йдеться про те, що законопроект про внесення змін до Основного Закону може бути поданий до ВРУ ПУ або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу ВРУ. Такий законопроект схвалюється більшістю від конституційного складу ВРУ, вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше 2/3 від конституційного складу ВРУ на наступній черговій сесії. Крім вище зазначених дій, даний законопроект може, відповідно до ст. 156 КУ, затверджуватися всеукраїнським референдумом.

КУ не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України.

КУ не може змінюватися в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до КУ, який розглядався ВРУ і закон не був прийнятий може бути поданий до ВРУ не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

ВРУ за час своєї діяльності не може змінювати двічі одні і ті ж положення КУ.

Законопроект про внесення змін до КУ розглядається ВРУ за наявності висновку Конституційного Суду України, щодо відповідності вищезазначеним вимогам КУ цього законопроекту.

- Глава держави - Президент України, котрий згідно п.2. ст. 102 КУ є гарантом її додержання.

- ВРУ - єдиний законодавчий орган державної влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції (ч.1. ст 85 КУ).

- Центральні і місцеві органи виконавчої влади: наприклад, згідно ст.119 КУ місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання КУ і ЗУ, актів ПУ, КМУ, інших органів виконавчої влади.

- Правоохоронні органи (суди, прокуратура) та адвокатура.

Згідно ст. 2 ЗУ "Про судоустрій України" суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, що гарантовані КУ і законами .

Прокуратура в особі своїх представників - прокурорів здійснює прокурорський нагляд за додержанням законів. Тобто діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, КУ, зміцнення правопорядку.

Відповідно до статті 4 ЗУ "Про прокуратуру" завдання останнього визначають її роль у здійсненні правової охорони КУ, а саме:

- прокуратура захищає від неправомірних посягань закріплені КУ - незалежність республіки, суспільного та державного ладу, прав національних груп і територіальних утворень;

- захищає гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина

14. Організація правової охорони конституції в Україні.

Правова охорона КУ - неодмінна умова забезпечення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності нашої держави. Правова охорона здійснюється у різноманітних формах, головними з яких є конституційний контроль і конституційний нагляд. Основна відмінність між ними - в заходах впливу при порушенні Конституції, які можуть бути застосовані відповідними органами.

Сутність конституційного контролю полягає в тому, що відповідні органи можуть безпосередньо втручатись у діяльність підконтрольних органів, скасовуючи чи призупиняючи незаконні акти.

Основне призначення органів конституційного нагляду - повідомити про неконституційність прийнятого правового акту.

Реальну політико-правову базу для впровадження конституційного нагляду в життя було започатковано Декларацією про державний суверенітет, де йшлося про поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. На основі цього положення Закон "Про зміни і доповнення Конституції Української РСР" від 24 жовтня 1990 року передбачив створення конституційного нагляд Загалом органи верховного конституційного контролю мають певну специфіку і такі ознаки:

• це виключно державні органи;

• належать тільки до системи органів державної влади;

• утворюються і функціонують як спеціалізовані органи конституційного контролю і ця функція є основною, винятковою у їх діяльності або однією з основних;

• безпосередньо в конституції закріплюються їх повноваження, основи організації і діяльності щодо здійснення конституційного контролю;

• здійснюють контроль відповідності конституції, законам актів вищих органів державної влади;

• наділені виключним правом вирішувати спори, які мають конституційне значення;

27. Судові органи в механізмі правової охорони Конституції України

В Україні судовий контроль здійснюють Конституційний Суд України, суди загальної компетенції та арбітражні суди.

Контроль з боку Конституційного Суду є особливим видом судового контролю, який відокремлений від контролю з боку судів загальної компетенції та арбітражних судів. Така відокремленість обумовлена особливим статусом Конституційного Суду і предметом його контролю. Конституційний Суд здійснює контроль, який виходить за межі контролю в державному управлінні. До його контрольних повноважень належать: обов'язок приймати рішення і давати висновки в справах про конституційність законів та інших актів Верховної Ради України, актів Президента України, правових актів Верховної Ради АРК; вирішення питань про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених Конституцією. На нього також покладений обов'язок офіційного тлумачення Конституції та законів України (Закон України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України»).

Судовий контроль з боку судів загальної компетенції найбільш доцільно розглянути через ступінь втручання суду в діяльність відповідного органу (безпосередня і опосередкована форми втручання).

Контроль з боку арбітражних судів має багато спільного з контролем з боку судів загальної компетенції. Основна відмінність між ними полягає в предметі спору і суб'єктах, які беруть участь у справі (юридичні особи). Різною для них є і нормативна база. Арбітражні суди у своїй діяльності керуються Арбітражним процесуальним кодексом України та Законом України від 4 червня 1991 р. «Про арбітражні суди». Значні відмінності має і процедура розгляду справ.

Викладене дає можливість дійти висновку, що судовий контроль в управлінні — це заснована на законі діяльність судів по перевірці правомірності актів і дій органів управління, їх посадових осіб, відновленню порушених прав, а в необхідних випадках — застосуванню до цих суб'єктів правових санкцій

20.Санкції по конст.праву.

Типовими прикладами конституційних (державно-правових) санкцій є: дострокове припинення повноважень органів державної влади або посадових осіб; скасування чи призупинення актів державних органів; дострокове припинення повноважень народного депутата України у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком щодо нього; визнання виборів недійсними; процесуальні санкції, вказівка на які є в регламентах, тощо.Таким чином, інститут конституційної відповідальності є одним із тих системоутворюючих факторів, які дають змогу вважати конституційне право самостійною галуззю системи національного права України.

Об'єктом правопорушення, за конституційним правом, є ті відносини, які регламентуються нормами цієї галузі права. Сутність даних відносин полягає в тому, що це - найбільш важливі, фундаментальні відносини, в основі яких лежать ідеї і практика повновладдя народу України. Ось чому об'єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод громадян, видання актів державних органів, виборчих прав громадян тощо.

переважна більшість конституційно-правових норм не містить санкції, тож у разі їх порушення для відповідних суб'єктів настає юридична відповідальність, передбачена іншими галузями права (кримінальним, адміністративним, трудовим тощо).

Окремі конституційно-правові норми містять санкції, що їх можна поділити на дві групи:

а) бланкетні санкції, в яких не встановлюються конкретні форми відповідальності, і які для вирішення питання про притягнення до юридичної відповідальності відсилають до кримінального, адміністративного, цивільного чи іншого галузевого законодавства, як-от: «За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність» (ст. 60 Конституції України), «Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (ст. 66 Конституції України);

б) санкції, що передбачають конкретні форми відповідальності.

В останньому випадку мова йде про особливий вид юридичної відповідальності - конституційно-правову відповідальність

Санкція є обов’язковим атрибутом ретроспективної юридичної відповідальності; в даному відношенні конституційно-правова відповідальність не є виключенням. Тут взагалі необхідно вказати на те, що відповідальність виступає в якості форми реалізації деяких санкцій

оскільки до кожного окремого суб’єкта можна застосувати й декілька з нижченазваних загальних видів санкцій.

1) скасування незаконних актів (примусова ліквідація правовідносин, що незаконно виникли, відновлення порушеного правопорядку та ліквідації спричиненої шкоди); (ст. 118.ч.8) Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України… можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України, або головою місцевої деравної адміністрації вищого рівня.

2) призупинення дії актів державних органів; (нижче)

3) визнання результатів виборів, референдумів, інших голосувань недійсними;

4) дострокове припинення повноважень органів державної влади; (нижче)

5) дострокове переформування органів, звільнення з посади; (ст. 122 ч.1) ВР України може висловити недовіру Ген. Прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.

6) позбавлення юридичної сили дій, які не відповідають вимогам конституційно-правових норм;

7) процесуальні санкції, передбачені регламентами

19.Суб’єкти конст.відпов.

Суб’єктами конституційно-правова відповідальності можуть бути:

- держава. Такий висновок випливає із аналізу ч.2 ст. 3. Конституції, в якій сказано, що “держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”, тому невиконання взятих на себе державою зобов’язань повинно тягти за собою конституційно-правову відповідальність.

- органи державної влади

- органи місцевого самоврядування

- громадські об’єднання: політичні партії і громадські організації

- посадові особи – депутати

- фізичні особи: громадани України, іноземні громадяни та особи без громадянства

Згідно з таким поділом суб’єктів можна розробити структуру законопроекту за принципом: кожному суб’єкту відповідає розділ з такою ж назвою. (напр. “Відповідальність Держави”, “Відповідальність вищих органів державної влади”, “Відповідальність посадових осіб” тощо.)

Згадавши суб’єкт КПВ, логічно було б згадати об’єкт і об’єктивну сторону КПВ.

Об'єктом конституційно-правової відповідальності є відносини, що регламентуються нормами даної галузі права, сутність яких полягає в тому, що це фундаментальні відносини, в основі яких лежить практика народовладдя. Об’єктом равопорушення можуть бути, наприклад, владовідносини у сфері реалізації прав і свобод громадян, видання актів державних органів, виборчих прав громадян тощо.

Об’єктивна сторона порушення за конституційним правом є протиправною поведінкою суб’єкта, яка не відповідає вимогам норм конституційного права України. Особливістю цього елемента складу правопорушення є те, що законодавець лише в найбільш узагальненому вигляді, вказуючи лише на родові ознаки, визначає об’єктивні підстави відповідальності. Другою особливістю об’єктивної сторони даного виду правопорушення є те, що, оскільки в конституційному праві відсутні чітко виражені формалізовані критерії складу правопорушення (як, напр. у кримінальному праві), його об’єктивна сторона закріплюється найчастіше в конкретній регулятивній нормі, яка визначає правове положення винного суб’єкта. Цей факт ще раз підтверджує необхідність створення закону “Про конституційну відповідальність”.

21. Конституційна законність в правовій державі.

Законність — це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах. Законність характеризується поєднанням двох ознак.

зовнішньої (формальної) — обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями:

внутрішньої (сутнісної) — наявністю науково обгрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Законність — явище багатоаспектне і може виступати як принцип. метод, режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.

Режим законності — неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлократію — владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі.

Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія — фактори побудови правової держави.

22. Конституція   як   центр   сучасної   правової системи. Юридичні властивості конституції

Роль конституції в суспільстві проявляється в її функціях, під якими слід розуміти суспільне призначення конституції та способи реалізації її норм. Питання про функції конституції є спірними. Різні вчені виділяють різну їх кількість. У зв'язку з тим, що конституція на відміну від інших законів являє собою унікальний документ універсального характеру, вважаємо, що для конституції характерні такі основні функції.

Надзвичайно важливі засади державного будівництва відображені у принципах Конституції, які є визначальними засадами, головними ідеями, що закріплюють закономірності розвитку економічної, політичної та соціальної систем суспільства, правовий статус людини і громадянина і які повинні братися до уваги при створенні поточного галузевого законодавства. Конституційні принципи визначають сутність Конституції, її зміст, а також основи всіх галузей національного права. Принципи мають нормативний характер, вони є обов'язковими для виконання.

Основними принципами Конституції України є: народовладдя; державного суверенітету; пріоритету прав і свобод людини і громадянина; унітаризму; поділу влади; соціальної, демократичної, правової держави; верховенства права, політичного і економічного плюралізму; законності; свободи особи і її розвитку; рівноправності усіх громадян незалежно від національності та інших чинників; оптимальне поєднання форм прямої та представницької демократії.

Під юридичними властивостями Конституції розуміють такі її ознаки, що характеризують Конституцію як Основний Закон держави та суспільства. Серед юридичних властивостей Конституції України найбільш важливими є такі.

Нормативність. Як Основний Закон держави Конституція України обов'язкова до виконання всіма суб'єктами права і є актом постійної і прямої дії.

Установчий характер. У Конституції закріплюються найважливіші права, свободи та обов'язки громадян, система, принципи діяльності органів державної влади І місцевого самоврядування.

Програмний характер. Конституція визначає перспективи розвитку держави і суспільства, тенденції та напрями їх розвитку, основні цілі соціального прогресу, містить основні принципи здійснення влади, є орієнтиром розвитку всієї правової системи держави.

Найвища юридична сила (юридичне верховенство). Усі закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції України. Акт, який не відповідає Конституції, є неконституційним і або скасовується, або приводиться у відповідність до неї. Якщо є потреба інакше, ніж за Конституцією, врегулювати суспільні відносини, слід спочатку змінити чи доповнити Конституцію.

Особлива юридична природа. Конституція має свій особливий предмет правового регулювання, унормовує найважливіші суспільні відносини, а саме: основи правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, виборчу систему, референдуми, систему і принципи діяльності органів державної влади, їх компетенцію тощо.

Підвищена стабільність. Нестабільність Конституції зумовлює необхідність внесення значних змін та доповнень до чинного законодавства, скасування багатьох актів і прийняття нов.их, що не завжди є доцільним. Конституція -- Основний Закон, і вона повинна бути стабільною.

Підвищений ступінь охорони з боку держави. Суть цієї дуже важливої особливості Конституції полягає в тому, що Конституція містить у собі норми, за допомогою яких забезпечується непорушність Основного Закону. В Україні функціонує Конституційний Суд України, який забезпечує відповідність Конституції України інших правових актів, насамперед законів


23. Класифікація конституцій

За часом свого виникнення (в контексті загального процесу розвитку конституціоналізму) – конституції поділяють на три групи: “старі” (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.), “нові” (1918–1939 рр.) та “новітні” (після 1945 р.). Кожна з цих груп, окрім часу появи, має спільні ознаки у змістовній частині основних законів.

За формою зовнішнього виразу – конституції поділяють на три основні групи: писані, неписані й змішані (комбіновані). Писані конституції, зі свого боку, поділяються на: а) писані конституції, які складаються з одного документа; б) писані конституції, які складаються з двох і більше документів. Крім того, писані конституції поділяються на: кодифіковані і некодифіковані.

 За порядком появи (виникнення) – конституції поділяються на конституції: прийняті народом, даровані, договірні. Даровані конституції (інша назва октройовані) – це конституції, як правило, підготовлені і введені в дію одноособовим актом. Різновиди дарованих конституцій (за суб’єктами дарування) – монарх, метрополія для колишньої своєї колонії, диктатор, хунта, правляча (єдина) партія та інші.

За порядком внесення змін і доповнень – конституції поділяються на конституції гнучкі та жорсткі. Гнучкою конституцією називають ті основні закони, внесення змін і доповнень до яких проводиться у порядку, встановленому як і для будь-якого іншого (звичайного) закону. Жорстка конституція – це конституція, внесення змін і доповнень до якої має ускладнений порядок в порівнянні зі звичайними законами.

 За часом дії – конституції поділяються на конституції тимчасові та постійні. Постійна конституція – це Основний Закон, який прийнято (затверджено, даровано) на невизначений термін. Конституції, які приймаються на певний термін чи до настання певної події, називають тимчасовими.

 За рівнем деталізації конституційних положень (за обсягом) – конституції можна поділити на: прості (конституції, які просто перераховують ті чи інші явища, права, повноваження), звичайні і розгорнуті (які подають детальну характеристику статусу конституційних органів, прав, свобод, явищ і т.д.).

 За характеристикою форми державного устрою країни – конституції можна поділити на: конституції федеративні (федеральні); конституції суб'єктів федерації; конституції унітарних держав

Існують різні класифікації конституцій.

За часом дії конституції поділяють на тимчасові та постійні. Часта зміна конституції зумовлюється нестабільністю політичної та економічної обстановки, частою зміною верхніх ешелонів влади. Так, до середини 60-х років XX ст. історія Гаїті налічувала 23 конституції, Венесуели — 22, Болівії — 20. Фактично кілька конституцій було прийнято в Україні впродовж 1917-1920 pp. (універсали, гетьманські закони, власне конституції).

За державним режимом конституції бувають демократичні та авторитарні (у тому числі тоталітарні), за формою правління — монархічні та республіканські, за формою територіального устрою — федеративних та унітарних держав, за порядком внесення змін і доповнень — гнучкі, жорсткі та змішані.

Залежно від процедури прийняття розрізняють конституції откройовані (даровані), "народні" (тобто прийняті на підставі проведення референдуму), прийняті парламентом, установчими зборами, місцевими представницькими органами

24. форма та структура конституції

Під формою конституції розуміється спосіб організації та відбиття конституційних норм. Конституція може складатися з одного нормативного акта. Якщо основний закон являє собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питання конституційного характеру, він є кодифікованою конституцією. Такими є конституції США, Німеччини, Іспанії, Японії, Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституційного характеру регулюються кількома актами, така конституція належить до розряду некодифікованих. За приклад може правити Конституція Фінляндії.

Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих конституцій. Умовно в них виділяють преамбулу, основну та заключну частини, перехідні й додаткові положення.

Преамбула (лат. praeambulus – той, що передує) – це вступна частина конституції. У ній, зазвичай, викладені завдання, які стоять перед країною, історичні умови прийняття конституції,

проголошуються основні принципи, покладені в основу конституційного матеріалу, інколи декларуються права і свободи. Преамбула може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменія 1995 p.), великою (Конституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конституція Греції 1975 p.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямованість, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не є правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.

Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, управління і суду згідно з принципом поділу влади, а також організацію території держави.

У заключних, перехідних і додаткових положеннях встановлюється порядок набрання конституцією чинності, визначаються терміни видання законів, до яких відсилає конституція (органічні закони), містяться норми тлумачення, зазначаються винятки із загальних правил тощо

25. Конституція України: загальна характеристика та структура

Конституція — це Основний Закон держави, який регулює у відповідності з волею та інтересами пануючого класу (класів, народу) суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення основоположних засад

організації суспільства й держави.

Структура: Чинна Конституція України складається з 15 розділів. 161 стаття зібрана у 14 розділів, а XV розділ містить 16 перехідних положень. Тексту Конституції передує Преамбула.

Основними рисами конституції є:

1) її основоположний характер, оскільки предметом конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші суспільні відносини, які ви-значають "лице" суспільства;2) народний характер, який полягає в тому, що конституція має служити народу, створюється ним, забезпечує його участь в управлінні справами суспільства і держави;3) реальний характер, тобто відповідність фактично існуючим суспільним відносинам; 4) органічне поєднання стабільності й динамізму конституції.

У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції України.

Розділ І "Загальні засади "містить статті, що визначають основи суспільного ладу, державного ладу, громадянства, положення, які стосуються суверенітету України, соціального захисту її громадян, національної та екологічної безпеки, а також статті, що виражають державну символіку (статті 1-20).

Розділ II "Права, свободи та обов 'язки людини і громадянина " містить норми, що визначають основні особисті, політичні, еконо¬мічні, соціальні права та свободи людини і громадянина й гарантії їх реалізації, а також обов'язки людини і громадянина перед дер¬жавою й суспільством (статті 21—68).

Розділ III "Вибори. Референдум"присвячений регулюванню по¬рядку здійснення і впровадження таких основних форм народного волевиявлення, як вибори та референдум (статті 69—74).

Розділ IV "Верховна Рада України "закріплює порядок утворен¬ня і діяльності єдиного органу законодавчої влади — Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України (статті 75-101).

Розділ V "Президент України " МІСТИТЬ норми, що регулюють пра-вове становище Президента України, порядок його обрання, компе-тенцію, умови припинення його повноважень. Цей розділ закріп¬лює також норми, що визначають порядок формування та функції Ради національної безпеки і оборони України (статті 102-112).

Розділ VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади "присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції \ряду України, місцевих державних адміністрацій, а також поряд¬ку припинення повноважень цих органів (статті 113—120).

Розділ VII "Прокуратура "закріплює завдання та структуру ор¬ганів прокуратури (статті 121 — 123).

Розділ VIII "Правосуддя"містить норми, що регулюють поря-док утворення й функціонування органів правосуддя та визначає статус суддів (статті 124—131).

Розділ IX "Територіальний устрій України "закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України (стат¬ті 132, 133).

Розділ X "Автономна Республіка Крим " містить норми, що ви¬значають становище цієї республіки, її компетенцію, основи відно¬син між Україною та Автономною Республікою Крим, повнова¬ження органів цієї республіки (статті 134—139).

Розділ XI "Місцеве самоврядування " містить норми, що визна¬чають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів (статті 140-146).

Розділ XII "Конституційний Суд України " визначає склад і пов¬новаження Конституційного Суду, встановлює гарантії незалеж¬ності та недоторканності суддів (статті 147—153).

Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України " встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду (статті 154-159).

Розділ XIV "Прикінцеві положення"зазначає, що Конституція України набирає чинності з дня прийняття. День прийняття Кон-ституції України є державним святом — Днем Конституції Украї¬ни (статті 160, 161).

Розділ XV "Перехідні положення " закріплює положення щодо чинності чинного законодавства в частині, що не суперечить Кон¬ституції України, і порядок вирішення інших питань, що виникли у зв'язку з прийняттям нової Конституції України (14 пунктів).

Розрізняють поняття здійснення, реалізації, дотримання, вико¬нання, використання і застосування Конституції

.

26. Сучасний етап конституційної реформи в Україні

28 червня 1996 року — в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного процесу була прийнята нова Конституція України. Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, закріпила якісно новий статус особи — людини і громадянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.

Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.

У 2011 рік Україна увійшла з рішенням Конституційного Суду щодо неконституційності змін до Основного Закону, ухвалених у 2004 році. Саме Конституція 1996 року може стати тією політико-правовою моделлю, від якої слід відштовхуватися при модернізації політичної системи країни в інтересах кожного громадянина і суспільства в цілому.

На сьогодні конституційні норми містять низку суттєвих недоліків: нечіткість принципу народовладдя, зокрема права народу змінювати та встановлювати конституційний лад; недосконалий спосіб формування та відповідальності уряду; закріплення неефективної системи центральних органів виконавчої влади; відсутність реальних гарантій незалежності судів та прокуратури; невідповідність адміністративно-територіального устрою принципам організації ефективної системи влади та управління тощо.

Недосконалість Основного Закону створює суттєві перешкоди для здійснення необхідних реформ, адаптації країни до викликів посткризового світу, підриває довіру громадян до державних інституцій та нівелює цінність державного суверенітету.

 

Ініціатива Президента України Віктора Януковича щодо конституційних змін була започаткована, виходячи з чіткого усвідомлення необхідності невідкладної і фундаментальної реформи політичної системи України, що з обов’язковістю потребує реформування конституційних засад цієї системи. Зміни до Основного Закону мають бути результатом кропіткої роботи спеціалістів з урахуванням кращого міжнародного досвіду.

Основними напрямами нового конституційного процесу є такі:

• гарантування індивідуальних та соціогрупових прав (гендерних, екологічних, мовно-культурних тощо) відповідно до реальних можливостей держави та встановлення механізму її відповідальності за чітке дотримання цих гарантій;

• посилення механізмів прямої участі та впливу громадян на владу, прозорості й підзвітності останньої перед громадянами, забезпечення дієвих гарантій дотримання владними інституціями, їх посадовими особами обов’язків і меж компетенції, зокрема уточнення та розширення можливостей для ухвалення державних рішень на всенародному референдумі, обмеження посадових імунітетів, запровадження санкцій за порушення державними органами конституційних приписів;

• забезпечення балансу повноважень між парламентом як єдиним законодавчим органом, президентом як всенародно обраним главою держави, урядом як вищим органом виконавчої влади та судовою гілкою влади з виокремленням у ній Конституційного Суду України;

• запровадження дієвого механізму зміни влади у разі неспроможності владних суб’єктів реалізувати свої повноваження;

• вирішення проблеми рівного представництва інтересів усіх регіонів на центральному рівні, зокрема у структурі законодавчої влади, або у спосіб створення двопалатного парламенту, або зміни виборчого законодавства. Створення умов для реалізації механізму децентралізації влади та зростання ролі місцевих громад у вирішенні важливих питань їхнього життя;

• запровадження механізму забезпечення участі громадян у прийнятті нової Конституції.

15.Реалізація Конституції

Реалізація Конституції --це втілення на практиці закладених у ній демократичних цінностей для забезпечення прав і свобод особи. Демократичний державно-правовий розвиток українського народу не може реалізовуватися за межами конституційних приписів. Саме Конституція юридичне оформляє основні параметри державності, розподіляє повноваження між владними структурами, наділяє громадян, їх об'єднання правами і покладає обов'язки, створює правові передумови забезпечення в країні демократичного політичного режиму.

Реалізація конституційних норм — це втілення приписів Конституції в правомірних діях громадян, юридичних осіб, державних органів, їх посадових осіб.

Їх виконання відбувається в чотирьох формах: дотримання, використання, виконання і правозастосування. Реалізація цих норм пов'язана з правомірною поведінкою суб'єктів державно-правових відносин, поведінкою, яка відповідає конституційним приписам.

Механізм реалізації конституційних норм — це сукупність правових і інституційних елементів, з допомогою яких забезпечується на практиці втілення конституційних приписів.

Механізм їх реалізації не обмежується суто юридичним блоком, оскільки на даний процес суттєво впливають соціально-економічна і політична ситуація, рівень правової і загальної культури, моралі, соціально-психологічна ситуація в країні, історичний етап розвитку держави і суспільства, геополітичний чинник. Важливим елементом механізму реалізації Конституції є державні структури, органи місцевого самоврядування, які забезпечують застосування конституційних норм у процесі нормотворчості, правозастосовчої і правоохоронної діяльності (інституційний блок).

Для застосування конституційних норм принципове значення має ст. 8 Конституції України, згідно з якою норми Конституції України є нормами прямої дії. Це положення вперше закріплене в конституційній практиці нашої держави. Але нормативний блок механізму реалізації Конституції передбачає можливість як безпосереднього застосування її норм, так і опосередкованого, тобто через норми галузевого законодавства1. Застосовуючи конституційні норми, немає сенсу і необхідності протиставляти безпосередню і опосередковану форми їх реалізації, оскільки найчастіше норми Конституції України реалізуються разом з нормами різних галузей національної правової системи. Це пов'язано з тим, що самих норм Конституції не завжди буває достатньо для втілення на практиці конституційних приписів. Специфіка конституційних норм полягає в тому, що вони недостатньо захищені власними санкціями на відміну від інших галузей права

18.Поняття, склад конят. правопорушень.

Конституційне правопорушення (делікт) — винна поведінка суб'єкта конституційного права, яка порушує норми конституційного права і не становить при цьому ні кримінального, ні адміністративного, ні цивільного, ні дисциплінарного правопорушення. Делікт є підставою для настання конституційної відповідальності.

Суб'єктами конституційної відповідальності можуть бути вищі посадові особи й органи державної влади. Формами (санкціями) конституційної відповідальності є відміна чи припинення антиконституційного акта, усунення з посади в порядку імпічменту, визнання виборів чи результатів референдуму недійсними, офіційне визнання діяльності державних органів, вищих посадових осіб незадовільною (у тому числі й шляхом висловлення вотуму недовіри уряду), дострокове розформування підзвітного органу.

Об'єктом правопорушення за конституційним правом є відносини, які регламентуються нормами цієї галузі права. Сутність цих відносин полягає в тому, що це найважливіші, фундаментальні відносини, в основу яких покладено ідеї і практику повновладдя народу України. Ось чому об'єктом правопорушення можуть бути владо-відносини у сфері реалізації прав і свобод громадян, видання актів державних органів, виборчих прав громадян тощо.


16.Конмституційна відповідальність.

Конституційна відповідальність — особливий вид соціальної відповідальності, що має складний політико-правовий характер і настає за конституційне правопорушення (делікт). Така відповідальність відтворюється в особливих негативних наслідках для суб'єкта конституційного правопорушення.

Нині конституційна відповідальність набуває особливого значення, що зумовлено характером політичних, економічних та інших процесів в Україні. Широка політизація мас, кардинальна перебудова всіх ешелонів влади, повертання до демократичних, прогресивних відносин і, нарешті, проголошення й розбудова державної незалежності України владно диктують необхідність створення нових механізмів забезпечення реалізації повновладдя народу України. Одним із таких інститутів і є конституційна (державно-правова) відповідальність.

Конституційній відповідальності властивий політичний характер. І це цілком закономірно, оскільки конституційні відносини пов'язані з такими соціальними явищами, як влада, народ, держава, нація, політика. Це виразно виявляється на рівні конституційного регулювання, коли дуже високою є ціна відповідальності, оскільки в ній реалізуються інтереси суб'єктів конституційних відносин. Саме тому відповідальність депутата чи державних органів якісно відрізняється від "звичайної" юридичної відповідальності.

З іншими видами відповідальності конституційну відповідальність споріднюють такі ознаки, як санкції і можливість у разі потреби застосовувати такий спонукальний чинник, як примус. Вказівки на можливість застосування в разі потреби таких санкцій містяться чи не в кожному джерелі конституційного права.

Особливість конституційної відповідальності полягає й у тому, що в багатьох випадках вона детально не конкретизується.

Як засіб забезпечення приписів правових норм конституційна відповідальність реалізується двома шляхами:

• безпосередньо в межах конституційних правовідносин;

• через норми інших галузей права

17.Види кон-правової відповідальності.

Розрізняють два види конституційної відповідальності:

ретроспективну, тобто відповідальність за минуле;

позитивну — відповідальну поведінку, відповідальне ставлення

особи (органу) до своїх обов'язків, належне їх виконання, підзвітність, юридичну компетентність.

У сфері конституційних відносин домінує саме позитивна відповідальність, а ретроспективна відіграє роль допоміжної, хоча й не другорядної відповідальності.

Підставами відповідальності за конституційним правом є нормативні та фактичні умови. Нормативна умова передбачає лише можливість юридичної відповідальності, а фактичною вона стає за наявності юридичних фактів.

Підставами позитивної відповідальності є виконання суб'єктом конституційних відносин певних функцій. Так, державний орган, посадова особа несуть відповідальність з огляду на те, що до цього їх зобов'язує статус. Підставами такої відповідальності можуть бути бездіяльність посадової особи, недосягнення поставлених цілей і завдань, неефективна діяльність певних органів тощо.

Ретроспективна відповідальність настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка в законі. Фактичною підставою відповідальності в ретроспективному плані є вчинення правопорушення

12.Види конституц. Контролю.

Конституційний контроль класифікується за різними підставами. Так, за часом здійснення розрізняють попередній і подальший конституційний контроль. За попереднього контролю акт перевіряється щодо відповідності конституції до набрання ним сили (Швеція, Фінляндія, Франція), а подальший контроль стосується офіційно опублікованих чинних актів (США, Італія, Німеччина). Конституційні ради, наприклад, здійснюють попередній контроль за конституційністю законів до їх промульгування та видання, а загальні суди у країнах, де вони мають відповідні повноваження (США, Канада, Австралія, Індія, більшість країн Латинської Америки та ін.), – подальший.

За характером правових наслідків конституційний контроль може бути консультативним або ухвальним. Рішення органу конституційного контролю, прийняте у порядку консультативного контролю, не набирає юридичної сили й має рекомендаційний характер, його виконання грунтується на авторитеті органу конституційного контролю.

За ухвального контролю рішення є загальнообов’язковими як у разі визнання акта відповідним конституції, так і в разі оголошення акта неконституційним, тобто таким, що не має юридичної сили.

За обов’язковістю проведення конституційний контроль може бути обов’язковим або факультативним. Обов’язковий контроль проводиться у тих випадках, коли це передбачено законом. Факультативний контроль здійснюється тільки у разі виявлення ініціативи уповноваженого суб’єкта конституційного контролю.

За формою конституційний контроль може бути абстрактним або конкретним. Абстрактний контроль здійснюється при перевірці конституційного акта чи його частини поза зв’язком з будь-якою конкретною справою. Попередній контроль завжди є абстрактним. Конкретний контроль, навпаки, здійснюється тільки у зв’язку з якоюсь, найчастіше судовою, справою, при вирішенні якої підлягає застосуванню конкретний акт чи норма, оспорювані з точки зору їх конституційності. Тому конкретний контроль завжди є подальшим.

За змістом конституційний контроль може бути формальним або матеріальним. При формальному контролі перевірці підлягає дотримання конституційних умов і вимог, які належать до видання акта. При цьому визначається, чи входить видання акта до компетенції даного органу, чи дотримуються процесуальні норми та форма акта. Матеріальний контроль означає перевірку відповідності змісту акта приписам конституції



 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

23202. Філософське мислення та його специфіка 30 KB
  Філософське мислення та його специфіка. Філософський стиль мислення з’являється тодіколи людина починає масштабно мислити і шукати оптимальний варіант свого життя. Філософський тип мислення є не тільки любов’ю до мудрості. рівнях: звичайний буденнийпочуття; теоретичниймислення; практичнийна осн.
23207. Діалектика та метафізика як філософські методи 38.5 KB
  Діалектика метод філософського дослідження при якому речі явища розглядаються гнучко критично послідовно з врахуванням їх внутрішніх протиріч змін розвитку причин і наслідків єдності і боротьби протилежностей. Метафізика метод протилежний діалекціку при якому об'єкти розглядаються: відособлено як самі по собі а не з точки зору їх взаємозв'язаної ; статично ігнорується факт постійних змінсамору хурозвитку; однозначно ведеться пошук абсолютної істини не приділяється уваги протиріччямне усвідомлюється їх єдність....
23208. Основні функції філософії 37.5 KB
  Основні функції філософії: У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов'язані і взаємно детермінують одна одну. Розглянемо спочатку взаємний зв 'язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Але ще в античній філософії були розроблені різні варіанти онтології. Суттєвою функцією філософії є пізнавальна.
23209. Основні рівні буття 38.5 KB
  Основні рівні буття. Буття належить до числа тих системотворчих понять які покладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого так і сучасного. Перший аспект проблеми буття: а Що існує – Світ. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого вічного і минулого змінного буття окремих речей ста нів людських та інших істот.
23210. Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорії 47.5 KB
  Філософські категорії це найзагальнішігранично широкі поняття що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу в які і через які здійснюється філософське мислення і які служать вихідними принципами пізнання і духовнопрактичного перетворення світу. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Категорії матерія форма причина і ціль які ним були теж сформульовані чомусь не увійшли до цієї системи.