36071

Конспект лекцій з курсу Філософія

Конспект

Логика и философия

Філософія як форма світогляду її роль в житті суспільства і людини. Буття людини. У цій ситуації проблеми світоглядної орієнтації людини усвідомлення нею свого місця і ролі в суспільстві мети і сенсу соціальної і особистої активності відповідальності за свої вчинки і вибір форм і напрямів своєї діяльності стають головними життєвими цінностями. У становленні і формуванні світоглядної культури людини філософія завжди грала особливу роль повязану з її багатовіковим досвідом критичнорефлексивного осмислення глибинних...

Украинкский

2013-09-20

1.63 MB

46 чел.

PAGE  114


Мелітопольський державний педагогічний

університет ім. Б.Хмельницького

Кафедра філософії

В.О. Стьопін

Конспект лекцій

з курсу

«ФІЛОСОФІЯ»

для студентів  заочної форми навчання

Видання шосте,

доповнене та виправлене

Мелітополь

2010

ББК 87я73

В.О.Стьопін. Конспект лекцій з курсу «Філософія» для студентів заочної форми навчання. – Мелітополь, 2010 – 184 с.

Рецензенти:

В.О.Чигрін – кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедрою

                   філософії та соціології ТДАТУ.

      М.О.Дударєва – кандидат філософських наук, доцент ТДАТУ.

Автор виказує подяку доктору філософських наук, професору Троїцькій Т.С. за надану допомогу в підготовці розділу  даного посібника «Методичні рекомендації до виконання індивідуальних навчально-дослідних завдань».

       Конспект лекцій з філософії для студентів заочної форми навчання включає базові теми нормативного курсу філософії, що вивчаються у вищій школі, та охоплюють питання історії  філософії, онтології, гносеології, методології філософського аналізу, а також ключові проблеми філософії історії та філософської антропології.

Призначений для студентів заочної форми навчання всіх спеціальностей.

Друкується за рішенням науково-методичної ради Мелітопольського

державного педагогічного університету від 10.10.2005 р., протокол № 2

                                                           С  Стьопін В.О., 2010

 

Зміст

Передмова............................................................................................. 4

Тема 1. Філософія як форма світогляду, її роль в житті суспільства  і людини ..............................................................................................................5

Тема 2. Історія  філософії........................................................................13

Тема 3. Онтологія ..................................................................................54

Тема 4. Гносеологія ...............................................................................71

Тема 5. Діалектика та метафізика буття ................................................. 78

Тема 6. Буття суспільства ...................................................................... 87

Тема 7. Буття людини ..........................................................................103

Плани семінарських занять ..................................................................115

Методичні рекомендації до виконання індивідуальних навчально-дослідних завдань...............................................................................................130

Завдання для самоконтролю та перевірки знань.................................... 150

Рекомендована література....................................................................183


Передмова

        XX століття, що відійшло в історію, і перше десятиріччя ХХI століття продемонстрували неймовірну динаміку соціального життя, приголомшливі глибинні зміни у всіх структурах політики, економіки, культури. На початку III тисячоліття складність і суперечність, невизначеність і альтернативність історичного розвитку людства поставили його перед вибором, примусивши озирнутися і замислитися над тим, що ж відбувається в світі та з людьми.   

        У цій ситуації проблеми світоглядної орієнтації людини, усвідомлення нею свого місця і ролі в суспільстві, мети і сенсу соціальної і особистої активності, відповідальності за свої вчинки і вибір форм і напрямів своєї діяльності стають головними життєвими цінностями.

У становленні і формуванні світоглядної культури людини філософія завжди грала особливу роль, пов'язану з її багатовіковим досвідом  критично-рефлексивного осмислення глибинних цінностей і життєвих орієнтирів. Філософи у всі часи брали на себе функцію прояснення проблем буття людини, кожного разу наново ставлячи питання про те, що таке людина, як їй слід жити, на що орієнтуватися, як поводитися в періоди криз культури та переламних епох історії.

Даний навчальний посібник є спробою направити діяльність студентів на самостійний пошук істин і цінностей, якими вони могли б керуватися в своєму суспільному і особистому житті, на наполегливу і вдумливу працю з осмислення реалістичної картини навколишньої дійсності і самопізнання власного внутрішнього світу.

Запропонований конспект лекцій покликаний виконати два основні завдання. По-перше, хоча і в дуже стислій формі, він викладає історію і теорію базових проблем філософії, включаючи розділи, пов'язані з філософською рефлексією досягнень конкретних наук, що дозволяє виявити роль філософії як методології наукового пізнання. По-друге, зміст посібника є гранично прагматичним: будучи розрахованим саме на студентів заочної форми навчання, він включає той об'єм матеріалу, яким відповідно до наявних в Мелітопольському педагогічному університеті учбових і робочих програм повинен оволодіти студент заочної форми навчання для успішного освоєння курсу і складання іспиту з філософії.


Тема I

Філософія як форма світогляду, її роль в

житті суспільства і людини

(4 години)

Мета даної  лекції – виявити світоглядну природу філософії, її специфічні особливості порівняно з іншими історичними формами світогляду.

Студент, що засвоїв матеріал лекції, повинен знати:

  •  поняття світогляду і його структуру;
  •  основні історичні форми світогляду;
  •  предмет філософії і коло її проблем;
  •  значення і функції філософії в житті людини і суспільства;
  •  основні принципи типологізації філософського знання.

На основі отриманих знань студент повинен уміти:

  •  розрізняти такі елементи світогляду, як знання і цінності;
  •  виявляти специфіку світовідчуття і світорозуміння в структурі будь-якого світогляду;
  •  робити самостійний аналіз основних історичних форм світогляду;
  •  бачити особливості філософського і наукового знання;
  •  пояснювати природу плюралізму філософського знання;
  •  правильно оцінювати значущість тих або інших функцій філософії в житті людини і суспільства.

План лекції

  1.  Світогляд в структурі суспільної свідомості людей.

1) Поняття світогляду та його структури.

2) Основні історичні форми світогляду.

  1.  Філософія як форма світогляду.

1) Предмет філософії і коло її проблем.

2) Значення і функції філософії в житті суспільства і людини.

3) Принципи історичної типології філософії. 

1

        1) Що становить суть світу, всесвіту, природи? Що таке людина і яке її місце в світі? Чи здатна вона  пізнати і змінити світ, і якщо так, то яким чином? Ці та багато інших аналогічних питань хвилюють всіх мислячих людей. Життя з його складною системою колізій, наука і культура в цілому (куди входять всі науки і види мистецтва, релігія і філософія) з їх гігантськими досягненнями вимагають від людини всебічного вдосконалення, енергійної допитливості, творчої уяви, допитливої думки, витонченої інтуїції, широкого кругозору і мудрості. Ми повинні ще глибше осягнути таємниці природи, соціальної реальності, тонше пізнати потаємні глибини людини, її співвідношення зі світом.

Всі знання людства, якими б вони не були багатообразними та дивовижно диференційованими між собою та усередині себе, являють собою немов би «розчепірені» пальці, з допомогою яких відбувається вторгнення людини в тканину буття. Це природно і необхідно. Але разом з цим диференційованим підходом потрібен ще й інтегральний, тобто узагальнено-мудрий погляд людини на навколишній світ і саму себе, що дозволяє «скласти пальці в кулак».

Кожен з нас рано чи пізно ставить перед собою такі питання: «хто я? що я? що є мій світ? як я до нього відношуся? для чого живу? до чого прагну? що залишу після себе?» Великий І.Кант сказав: «Дві речі наповнюють мою душу найвищим здивуванням і благоговінням: зоряне небо наді мною і моральний закон усередині мене!» Образно кажучи, кожен з нас на життєвому шляху приходить до відкриття свого «неба» і свого «закону».

Поставивши перед собою такі «сенсожиттєві» проблеми і знайшовши їх відповідне рішення, люди формують такий духовно-психічний феномен як світогляд. У найбільш стислому вигляді останнє – це уявлення про світ і місце в ньому людини. У своїй глибинній суті світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення, розуміння світу, місця в ньому людини і разом з тим життєві позиції, програми поведінки та дій людей.

Складовими всякого світогляду виступають знання і цінності. Отже, основними аспектами його аналізу виступають гносеологічний і аксіологічний. (Гносеологія – вчення про знання, пізнання. Аксіологія – вчення про цінності і ціннісні орієнтації людей). Реальним же критерієм його змісту виступає саме практичне життя людей, їх поведінка, вчинки, дії, діяльність. Таким чином, світогляд, на відміну від інших феноменів людської психіки, є не чисто духовним утворенням, а духовно-практичним.

Відмічені елементи світогляду існують в його структурі на двох рівнях – світовідчуття та світорозуміння (деякі автори виділяють ще і третій, проміжний, рівень – світосприйняття). На першому з них складається емоційно-чуттєве, вольове відношення людини до світу, на другому – раціонально-логічне, мисленєво-понятійне. На рівні світорозуміння виділяють ще два підрівні – розсудливий і розумний. Розсудливе розуміння світу – неглибоке, поверхове, «побутове», розумне – глибинне, закономірне, теоретичне.

Не буває світогляду, в якому б був відсутній один з його рівнів, але співвідношення масивів світовідчуття і світорозуміння завжди конкретне і варіативне. Недостатній розвиток одного з цих компонентів – ознака обмеженості світогляду.

За способом свого існування світогляд підрозділяється на груповий і індивідуальний. Впродовж життя кожного суб'єкта відбувається еволюція його світогляду. Причому має місце стійка тенденція зміщення структурного масиву останнього від відчуттів (світовідчуття) через розсуд (життєво-практичне світорозуміння) до розуму (теоретичне світорозуміння). Ця тенденція ідентично виявляється як в світогляді індивідуальному (окремої людини), так і суспільному (світогляду суспільних груп або людства в цілому).

У житті конкретної людини це втілюється в її духовному зростанні від дитинства до старості. Перші роки життя дитини – це переважно емоційно-чуттєвий спосіб взаємовідношення зі світом, який поступово підкріплюється буденним знанням. Функціонування людини в системі освіти і виховання, самоосвіти і самовиховання породжує розумово-теоретичний рівень її світогляду. Виникнення і розвиток складніших рівнів світогляду не знищує простіші, а лише міняє їх масштаб.

У житті групових суб'єктів відмічена тенденція виявляється в еволюції історичних форм світогляду.

        2) Історично первинними формами світогляду людства, що виступають «попередниками» (а потім і «супутниками») філософського світогляду, є буденне, магічне, міфологічне, релігійне.

Буденний світогляд – найбільш давня і «вічна» життєво-практична форма світогляду, на рівні розсудливого світобачення що пізнає і оцінює повсякденні («побутові») явища дійсності. З моменту виникнення людського роду як такого і впродовж всієї його історії абсолютна більшість людей є носіями цієї форми світогляду, незалежно від віку, рівня освіти, групової приналежності і тому подібне.

Магія (у перекладі з грецького і латини – «чарівництво») – першооснова духовної культури людей, попередниця всіх подальших форм свідомості і світогляду, що відрізняється нерозчленованістю духовного і практичного компонентів. Магічний світогляд втілюється в практичній демонічній дії, яка  являє собою ряд символічних ритуалів і обрядів, направлених на встановлення контакту з неживими або одушевленими речами з метою досягнення сприятливого результату для того, хто здійснює цю дію.

Міфологія (у перекладі з грецького – міф – це «переказ, оповідь») – форма світогляду, заснована або на художньо-емоційному переживанні світу, або на несвідомо-ілюзорних образах, породжених неадекватним сприйняттям людьми природних і соціальних процесів і своєї ролі в них.

Фантастичні уявлення, виражені в міфах найбільш давніх народів світу, грали в їх житті найважливішу роль: вони були своєрідним вираженням і збереженням історичної пам'яті, регулятором їх соціальної організації. Це було пов'язано з наступними характерними особливостями міфологічного світогляду: 1) усвідомлення роду як колективної особистості, упевненої в існуванні загального предка, – тотема (саме тотемізм об'єднували індивідів в родову цілісність); 2) направленість міфологічного світогляду в минуле дозволяло усвідомити силу традицій, а як наслідок – панування циклічної моделі історичного часу; 3) антропоморфізм міфологіїантропоморфізм» – це наділення людськими властивостями предметів і явищ неживої природи, небесних тіл, реальних і міфічних істот) з неминучістю формував анімістичну картину буття, тобто одушевлення всього сущого; «олюдненність»  природи, нероздільність людини і космосу означає, що в світогляді домінує світовідчуття.

Не дивлячись на архаїзм магічного і міфологічного світоглядів в наше «освічене» століття, в масовій свідомості сучасних людей знаходиться місце і для адептів «білої» та «чорної» магії, і для творців нових ілюзорних ідей (нової міфології), що говорить про їх затребуваність через різні обставини певною частиною суспільства.

Релігійний (у перекладі з латини – релігія – це «благочестя, набожність, святиня») світогляд – це така історична форма світогляду, в якій освоєння світу здійснюється через його «подвоєння» на природний (фізичний, речовий, матеріальний) і «потойбічний», сакральний (духовний) за допомогою «посередника» – Бога.

Як і міфологія, релігія апелює до фантазії і відчуттів людей, проте на відміну від міфу вона не змішує земне і сакральне, а якнайглибшим чином «розводить» їх на два протилежні полюси. Творча всемогутня сила – Бог – стоїть над природою і поза природою. Буття Бога переживається людиною як одкровення. Як одкровення людині дано знати, що душа її безсмертна, що за труною її чекає вічне життя і зустріч з Богом.

Релігійний світогляд, як і будь-який інший, істотно еволюціонував в своїй історії. Проте різноманітні його види об'єднувало те, що релігія завжди знаходилася в пошуку вищих цінностей, істинного життєвого шляху, а також те, що і ці цінності, і життєвий  шлях, що  веде до них, переносяться нею в трансцендентну, потойбічну область, не в земне, а в «вічне» життя. Всі справи і вчинки людини і навіть її помисли оцінюються, схвалюються або осуджуються нею по цьому вищому, абсолютному критерію.

Релігія була першим людським поглядом у вічність, першим усвідомленням єдності людського роду, глибоким відчуттям цілісності буття, ціннісним сприйняттям життя, пошуком вищих цілей і сенсу. Все це зближує її з філософським світоглядом. Проте між ними є і істотні відмінності: релігія є свідомість масова (а не елітарна, як філософія) і дораціональна (а не теоретична, як філософія).

Всі проаналізовані вище «дофілософські» історичні форми світогляду реально існують і сьогодні. Їх затребуваність в наші дні пояснюється двома причинами: по-перше, нерівномірним характером протікання соціальних процесів в різних людських спільнотах, різним рівнем цивілізаційного прогресу різних народів, що припускає їх звернення до різних форм світогляду; по-друге, індивідуальними психічними особливостями людей, що апелюють в процесі пошуку сенсу життя до різноманітних знань і цінностей.

2

        1) Філософія як історична форма світогляду виникає в VII-VI ст. до н.е. одночасно на Сході (стародавня Індія, Китай) і на Заході (стародавня Греція). Виникнення терміну «філософія» (у перекладі з грецького – «філео» означає «любов», а «софія» – «мудрість») приписується старогрецькому філософові і вченому Піфагору (VI ст. до н.е.). Стародавні мислителі вважали себе не мудрецями, а людьми, що «люблять» мудрість і «прагнуть» до неї. Жити потрібно, філософствуючи, говорили вони; філософствуючи, люди стають  богоподібними!

Подібне розуміння філософії ясно показує, що це не просто деяка система знань, а саме світогляд, бо в якості найбільш важливого компонента включає в себе духовно-практичну, ціннісну, аксіологічну складову. Другий же загальний для всіх форм світогляду компонент – знання – представлений у філософії в теоретичному вигляді, тобто систематизованому, впорядкованому, логічно оформленому. Універсальний предмет аналізу всіх форм світогляду – система відносин «людина – світ» – виражений у філософії так: філософія – це раціонально-теоретична форма світогляду, що розкриває всезагальне у відносинах цілісної людини та світу в цілому.

У цьому визначенні категорія «цілісна людина» позначає не окрему людину, конкретного індивіда, а людину як типового представника людства, носія родових якостей і навіть, більш того, як мислячу істоту у Всесвіті; категорія «світ в цілому» позначає не місце існування людей на Землі, а світ як всесвіт, Універсум, тобто нескінченне в часі і просторі Буття; категорія «загальне» означає, що філософія досліджує не якісь приватні, окремі зв'язки і відносини людини з предметами навколишнього світу, а тільки найбільш загальні, тобто загальні закони і принципи відношення людини і світу.

Таке розуміння  предмету філософії  склалося не відразу,  а  тільки в V-III ст. до н.е., коли з єдиного, цілісного знання людей про світ, тобто філософії в значенні «науки наук», почали виділятися конкретні області знання про окремі сфери буття – науки: механіка, фізика, астрономія, медицина і так далі. Обидві ці форми суспільної свідомості ріднить те, що і філософія і наука є раціонально-теоретичними формами знання; крім того, обидві вони відносяться до елітарного знання, а не масового, бо їх носієм виступає достатньо обмежений прошарок населення.

Одночасно між філософією і наукою є і істотні відмінності.

1. Об'єкт вивчення. Арістотель говорив: «є деяка наука, що досліджує суще як таке, а також те, що йому властиве саме по собі. Ця наука не тотожна жодній з так званих спеціальних наук, бо жодна з інших наук не досліджує природу сущого як такого, а всі вони, відокремлюючи собі яку-небудь частину його, досліджують те, що властиве цій частині» (Арістотель. Сочинения, т.I, с.119). Таким чином, науки прагнуть вивчити окремі закономірності буття, філософія ж веде пошук загальних.

2. Суб'єктивність філософського знання. Наукове знання байдуже до сенсів, цілей, цінностей і інтересів людини; науку цікавить світ як такий, безвідносно до людської суб'єктивності; вона веде пошук об'єктивної істини. Філософія, навпаки, є знання про місце і роль людини у світі; її цікавить світ тільки у зв'язку з людиною; отже, філософське знання значною мірою суб'єктивне, упереджене. Філософія може бути об'єктивно-науковою тільки в тій частині і в тій мірі, в якій вона, спираючись на дані науки, розкриває перед нами об'єктивну істину.

Разом з вказаними виключними особливостями філософії, вона володіє ще деякими рисами, що виділяють її з сукупності інших форм світогляду.

Філософія одночасно є знанням і вічним, позаісторичним (тисячі років вона вирішує одні і ті ж одвічні проблеми) і конкретно-історичним (філософи перекладають своєю категоріальною мовою назрілі проблеми культури, всотують і особливим чином виражають дух свого часу).

У розвитку філософії одночасно виявляються тенденції спадкоємності («кумуляція» накопичених знань на різних історичних етапах розвитку філософської думки) та відособленості (творчість кожного філософа і філософської школи унікальна і неповторна, нерідко вона «розриває нитку» історії філософії, відводячи її убік від «магістральної лінії»).

Філософія завжди є плюралістичне (багатообразне, різноманітне) знання. І це обумовлено цілою низкою обставин.

1. Філософія аналізує систему відносин «людина – світ» під самими різними точками зору, що породжує цілу низку аспектів філософського знання і, відповідно, його певні розділи. У онтологічному аспекті (онтологія – вчення про буття і суть світу) філософія прагне виявити сутність світу, його субстанцію; вирішуючи це питання, філософи підрозділяються на матеріалістів та ідеалістів (матеріалізмнапрям у філософії, що вважає першоосновою світу, його субстанцією – матерію; ідеалізмнапрям у філософії, що вважає першоосновою світу – дух, свідомість, думку); разом з цими моністичними концепціями буття (тобто такими, що виходять з пріоритету якоїсь однієї з двох субстанцій буття), існують ще і дуалістичні (дуалізм - напрям у філософії, що вважає першоосновою світу дві рівноцінні субстанції – матерію і дух). У гносеологічному аспекті філософія намагається вирішити питання про принципову пізнаваність світу; вирішуючи це питання, філософи  підрозділяються на агностиків і прихильників пізнаваності світу (агностицизмнапрям у філософії, що заперечує принципову пізнаваність світу в цілому). У методологічному аспекті філософія розробляє методи пізнання та перетворення навколишнього світу і самої людини; вирішуючи це питання, філософи підрозділяються на діалектиків та метафізиків (діалектикафілософський метод, що розглядає світ і його елементи в стані загального зв'язку, руху, зміни, розвитку; метафізика - філософський метод, що розглядає світ і його елементи в стані постійності, незмінності, відсутності системних зв'язків і відносин).

Разом з цими трьома фундаментальними аспектами співвідношення людини і світу філософія включає розділи, які досліджують більш «вузькі» сторони цього співвідношення. Так, вивченням такого компоненту світу, як природа, займається натурфілософія (у сучасному позначенні – філософські проблеми природознавства), суспільство вивчається філософією історії (або соціальною філософією), людину вивчає філософська антропологія. Специфічні аспекти співвідношення людини і світу вивчають також етика, естетика, логіка. Таким чином, сучасна філософія постає перед нами як дуже складна система різноманітних знань і цінностей, що зумовлює існування в ній величезної кількості різноманітних шкіл, течій, концепцій.

2. Об'єктивно-суб'єктивний характер філософського знання (про що мовилося вище) визначає багатозначність будь-якої філософської ідеї, постановка, розробка, розвиток якої може бути здійснено в різноманітних, навіть протилежних, напрямках.

3. Історичний характер філософії обумовлює особливості її розвитку на кожному відрізку часу відповідно до потреб певної епохи: висунення нових ідей, увага до певних аспектів старих ідей, способи їх рішення є наслідком духу часу, реакцією філософії на його виклики.

4. Оскільки носіями будь-якого світогляду (філософського зокрема) можуть бути різноманітні соціальні, групові суб'єкти (нації, етнічні спільності, класи, соціальні шари та прошарки, релігійні об'єднання і так далі), різноманіття ціннісних орієнтацій цих груп зумовлює і плюралізм філософського знання.

5. У зв'язку з тим, що філософська творчість, на відміну від інших форм світогляду, а також і від науки, є, як правило, суб'єктивно-особистісною, людські якості конкретних філософів роблять процес висунення і розробки філософських ідей унікальним, неповторним і неймовірно різноманітним.

        2) Значення і роль філософії в життя людини і суспільства визначається тими функціями, які вона виконує впродовж всієї своєї історії

1. Світоглядна. Філософія є найбільш розвиненою, змістовно багатою історичною формою світогляду. Долаючи недоліки і обмеженості попередніх форм світогляду, вона набула якостей глобальності, «всеосяжності», вічності. Будучи, за виразом І.Канта, вченням про «єдність істини, добра і краси», філософія виробляє в суспільстві і людині найбільш важливі «сенсожиттєві» знання і орієнтації, необхідні для їх поступального прогресу.

2. Гносеологічна. Дана функція філософії дозволяє зорієнтувати суспільство і людину, по-перше, до надбання найвищого рівня знань – розумних, раціонально-теоретичних; по-друге, до вироблення відповідної пізнавальної направленості: або гносеологічного оптимізму, або гносеологічного песимізму.

3. Аксіологічна. Як система основних сенсожиттєвих орієнтирів, філософія в значній мірі успішніше, ніж такі форми свідомості, як наука, етика, релігія, дозволяє суспільству долати різноманітні соціальні колізії і катаклізми, знаходити правильне вирішення виникаючих проблем не окремих суб'єктів, а всього людства.

4. Методологічна. Філософія визначає життєві позиції, систему способів діяльності (пізнавальної і практичної), поведінки, способу життя людей, основні підходи до організації буття; вона пропонує перевірений часом «інструментарій» людської життєдіяльності.

5. Праксеологічна (практична). Філософія дає суспільству і кожній окремій людині відповідну установку на вирішення одвічної дилеми у формуванні відношення людини до світу: або на основі принципу «світобачення», або на основі принципу «світотворення»; переважна орієнтація ранніх форм філософії у бік розвитку її умоглядної, спекулятивної якості в наші дні все більш змінюється практичною орієнтованістю філософії, її прагненням брати участь в реальних процесах життя людей.

6. Ідеологічна. Як виразник сенсів, цінностей, інтересів, філософський світогляд своїм змістом об'єктивно (а нерідко і свідомим, суб'єктивним вибором життєвої позиції конкретних філософів або філософських шкіл) служить певним соціальним групам в суспільстві, формуючи їх політичні доктрини, соціальні установки і орієнтири.

Філософія, містячи в собі певний ціннісний момент і імператив (установку, орієнтацію) поведінки, призначена перш за все для «індивідуального користування». Її значення для людини визначається найважливішою якістю – виступати стратегією життя – вченням про те, «яким треба бути, щоб бути людиною» (Кант). Філософія покликана допомогти кожному індивідові, охочому затверджувати себе на цьому світі як активну і творчу особу, встати на шлях самосвідомості і самопізнання. Вже сам характер філософствування вчить процесу мислення не ординарного, буденного, а проблемного і творчого, в співвідношенні себе з навколишніми людьми, зі світом «ближнім і дольним».

У ХVII столітті Р.Декарт писав: «кожен народ є тим більш громадянськішим і освіченим, чим краще в нім філософствують; тому немає для держави більшого блага, ніж мати істинних філософів» (Мир философии, Ч.1, с.25) Хоча у наш час, як і в попередні століття, філософія все ще залишається елітарною формою світогляду, в перспективі вона неминуче стане серцевиною способу життя і думок кожної людини. Вона виступить внутрішньою, необхідною умовою розвитку всієї соціальної дійсності, всіх сфер духовного буття людини.

        3) Реальний процес виникнення, розвитку і зміни філософських ідей вивчає особливий розділ філософії – історія філософії. Великий німецький філософ Гегель був першим, хто, за словами Маркса, «вперше збагнув  історію філософії в цілому». Кожному видатному філософові і кожній його ідеї він знайшов своє, чітко визначене місце. За кожним з них – епоха, діалектично  співвіднесена із загальним світовим ходом історії. Філософія, згідно Гегелю,  є «епоха, схоплена в думці». Історія філософії – це історія самосвідомості людської культури, тобто, кінець кінцем, сама світова історія, але не в емпіричному, а в сутнісному виразі. Проте при всій діалектичності міркувань Гегеля, в його поглядах на історичний процес (а отже, і на процес історико-філософський) бере гору його фаталістичне тлумачення. Гегель недооцінює чинник невизначеності, альтернативності, багатоваріантності людської історії. Історичний розвиток він осмислює як лінійний процес безперервного і неухильного сходження розуму. Лінійну, безальтернативну концепцію історії німецький філософ переніс і на свою концепцію історії філософії.

        Насправді будь-який творчий процес завжди є відкритим для майбутнього, завжди не завершений, містить в собі не одне, а безліч можливих продовжень, він є варіативним і багатоликим. Саме різноманітність філософських ідей, способів їх постановки і рішення поставили перед історико-філософською наукою завдання типологізації філософських учень, включаючи і питання про критерії такої типологізації. Подібні критерії можуть бути висунуті за декількома підставами.

  1.   за змістовною  підставою філософські вчення підрозділяються в:
  •  онтологічному аспекті на матеріалістичні, ідеалістичні і дуалістичні;
  •  гносеологічному аспекті на скептично-агностичні і пізнавально-оптимістичні;
  •  методологічному аспекті на діалектичні і метафізичні;
  1.  за часовою, хронологічною підставою у філософії можна виділити наступні її історичні етапи:
  •  філософія найдавніших цивілізацій;
  •  філософія середньовіччя;
  •  філософія епохи Відродження і нового часу;
  •  філософія новітньої епохи;
  1.  за просторово-регіональною підставою виділяють:
  •  східну філософію;
  •  західну філософію;
  1.  за відношенням до релігії філософію підрозділяють на:
  •  атеїстичну;
  •  релігійну;
  1.  за відношенням до науки філософію підрозділяють на:
  •  сцієнтистську;
  •  антисцієнтистську;
  1.  за відношенням до реальної соціальної дійсності у філософії виділяють:
  •  практично-діяльний тип;
  •  умоглядно-спекулятивний тип.

        Кожен з вказаних типів філософії у свою чергу може бути підрозділений на підтипи, види, форми і так далі. Використання комплексного критерію типологізації філософії (коли різні підстави її розчленовування «перемішуються») породжує неймовірну різноманітність проявів філософської думки. Таким чином, оскільки єдиних критеріїв аналізу історії філософії не існує, кожен фахівець використовує свій підхід до рішення цієї задачі. У викладі наступної теми буде застосовано найбільш поширений в навчальних посібниках для студентів підхід до історико-філософського дослідження просторово-часовий.


Тема 2

Історія філософії

(14 годин)

        Мета даної лекції – проаналізувати реальний процес виникнення, розвитку і зміни філософських ідей в історії людства.

           Студент, що засвоїв матеріал лекції, повинен знати:

  •  особливості історико-філософського процесу;
  •  принципи історичної типології філософії;
  •  основні філософські течії і школи в історії;
  •  найвидатніших представників філософської думки та їх ідеї.

           На основі отриманих знань студент повинен уміти:

  •  виділяти історичні типи філософії за різними критеріями;
  •  зіставляти зміст філософських ідей, що відносяться до одного                          типу філософії;
  •  зіставляти зміст філософських ідей, що відносяться до різних типів філософії;
  •  виявляти діалектику спадкоємності і мінливості в розвитку філософських ідей.

План лекції

  1.  Філософія стародавніх цивілізацій.
    1.  Філософія Сходу.

А) філософія стародавньої Індії.

Б)  філософія стародавнього Китаю.

  1.  Антична філософія.

А) натурфілософський напрям.

Б) антропологічний напрям.

В) філософія епохи еллінізму.

  1.  Філософія середньовіччя і епохи Відродження.
    1.  Філософія європейського середньовіччя.

А) філософія епохи патристики.

Б)  філософія епохи схоластики.

  1.  Філософія східного середньовіччя.
    1.  Філософія епохи Відродження.

А) антропологічний напрям.

Б) натурфілософський напрям.

  1.  Філософія нового часу.
    1.  Філософія XVII століття.
    2.  Філософія XVIII століття.
    3.  Німецька класична філософія.
  2.  Філософія новітньої епохи.
    1.  Марксистська філософія.

А) основні філософські ідеї К.Маркса і Ф.Енгельса.

Б)  розвиток марксистської філософії в ХХ столітті.

В)  радянська філософія.

  1.  Західна некласична філософія.

А) філософська антропологія.

Б)  релігійна філософія.

В)  «наукова філософія».

  1.  Вітчизняна філософія.
    1.  Російська філософія.
    2.  Українська філософія.

1

        Перші філософські вчення і школи виникають в найдавніших цивілізаціях Сходу (Індія і Китай) і Заходу (Греція і Стародавній Рим) приблизно в один час: VII-VI ст. до н.е.

        1А) У стародавній Індії перші філософські погляди склалися в Ведичну епоху (1500-600 рр. до н.е.) на її останній стадії і викладені в Упанішадах. Перші філософські системи розділялися на дві групи: 1) брахманізм – релігійно-філософське вчення, що включає шість шкіл: веданта (її часто ототожнюють з самим брахманізмом), мімансу, вайшешика, ньяя, санкхья, йога, і 2) опозиційна брахманізму матеріалістична школа локаята-чарвака.

        Загальними для всіх шкіл брахманізму ідеями, що носять об'єктивно-ідеалістичний характер і викладеними переважно у веданті, є: вищою реальністю і основою єдності буття виступає абсолют – брахман; тотожність брахмана з суб'єктоматманом (індивідуальною душею), що пізнає його, досягається в процесі пізнання і веде до звільнення; досягнення дійсного знання  припускає наступні умови: усвідомлення відмінностей між вічним і кінцевим буттям, відмова від якої-небудь матеріальної нагороди за життя і після смерті, володіння шістьма засобами: спокоєм духу, помірністю, відчуженістю, терпінням, зосередженістю, вірою.

        У ряді учень брахманізму були свої оригінальні ідеї.

        Так, мімансу і вайшешика вважали, що в основі різноманіття речей знаходиться субстанція («основа всіх якостей»), що існує в дев'яти модифікаціях: п'яти матеріальних (земля, вода, повітря, вогонь, ефір)  і чотирьох нематеріальних (душа-атман, розум, простір, час). Світ складається з атомів (вчення про атоми будується на основі математичної теорії про «нескінченно мале»), його рушійною силою виступає брахман, що діє відповідно до закону карми (закон відплати за здійсненні раніше вчинки). Душа-атман – вічна субстанція, пов'язана з тілом, але така, що не вмирає з ним.

        Санкхья вважала, що в світі існують дві самостійні основи: пракрити – субстратна першопричина світу об'єктів і пуруша – дух, свідомість. Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракрити.

        Цікаві ідеї міманси і ньяї у сфері гносеології. Так, мімансу стверджувала, що в основі пізнання лежать відчуття (сенсуалізм), а мислення нерозривно пов'язане з мовою. Школа ньяї вважала об'єктивну реальність незалежною від суб'єкта пізнання.

        Йога розробляла проблему співвідношення душі і тіла, вбачаючи суть цього співвідношення в нескінченному самовдосконаленні душі і тіла через занурення людини в свій внутрішній світ шляхом безпосереднього бачення і переживання. Була розроблена техніка споглядального роздуму (медитації).

        У опозиції школам брахманізму виступала філософія локаята – чарвака, що стверджувала: те, що не сприймається відчуттями, в принципі не існує (сенсуалізм). Звідси немає брахмана і атмана, раю і пекла, закону карми. Все в світі утворюється з чотирьох елементів: землі, води, повітря і вогню, зокрема життя і свідомість. Добро і зло – ілюзія, реальні тільки страждання і насолода; мета людського життя – насолода (гедонізм).

        Оригінальні філософські ідеї суб'єктивно-ідеалістичного плану містилися в двох індійських релігіях – джайнізмі і буддизмі, що виникли в VI-V ст. до н.е. В обох цих вченнях центр філософствування – особа.

        Джайнізм вважав, що в світі існують дві реальності: джива (душа, живе) і аджива (матеріальне, неживе). Джива, сполучена з адживою, – недосконала, джива сама по собі – досконала (стан нірвани – повне занурення у свій духовний світ).

        Буддизм затверджує єдність особи і світу, відкидає протилежність суб'єкта і об'єкта, духу і матерії. Творчою  основою, причиною буття є психічна активність особи. Звідси Бог іманентний (внутрішньо властивий) людині і не є творцем і рятівником. У буддизмі усувається відмінність між чуттєвою і розумовою формами пізнання в процесі практики (що розуміється як медитація). Вважаючи особу абсолютною цінністю, буддизм є асоціальним. Етичний ідеал – абсолютне неспричинення шкоди  довкіллю.

        1Б) У Китаї якнайдавнішими зразками філософії є даосизм і конфуціанство, що виникли в VI ст. до н.е.

        Засновником даосизму – філософського вчення наївно-матеріалістичного характеру з елементами діалектики – є Лао-цзи, найбільшим представником – Чжуан-цзи. Центральна ідея вчення – дао (загальний шлях) – природний загальний закон виникнення, розвитку  і зникнення Всесвіту. Звідси витікає принцип слідування дао, тобто поведінки, що узгоджується в мікрокосмосі з дао (природою) людини, а в макрокосмосі – з дао Всесвіту. Повна  свобода і щастя можливі, якщо надати все природному перебігу (невтручання в природні, суспільні, людські справи).

        Представник даосизму Ян Чжу говорив, що життя – це буття, а смерть – небуття. Мета життя людини – чуттєва насолода (гедонізм), яка і є тотожною щастю. Ван Чун, творчість якого завершує якнайдавніший етап даосизму, вважав Небо і Землю частками єдиного нескінченного всесвіту. Єдиною субстанцією всього сущого вважав ци. Речовина і рух нерозривно пов'язані, джерело всякого руху – в самій об'єктивній реальності. Життя і людина з'явилися на основі природної закономірності. Душі поза тілом не існує.

        Друге найважливіше вчення стародавнього Китаю, створене Кун-цзи (Конфуцій), строго кажучи, не є філософським; це етико-політичне вчення, в центрі якого етична природа людини, життя сім'ї і управління державою. Основоположна ідея – жень – закон ідеальних відносин між людьми за принципом: «Чого не бажаєш собі, того не роби іншим». На цій основі Конфуцій створив політичне вчення, згідно якому в державі має бути чітке розподілення обов'язків між всіма членами суспільства.

        Після смерті Конфуція  його вчення розділилося на ряд шкіл, серед яких головними є: ідеалістична Мен-цзи і матеріалістична Сюнь-цзи. Мен-цзи вважав, що людинолюбство (жень) і справедливість (і) є основою гуманного управління державою, в якій головна роль відводилася народу. Поставивши питання про співвідношення матеріальної і духовної основ, Мен-цзи віддавав пріоритет волі. Сюнь-цзи привніс в конфуціанство деякі ідеї даосизму, зокрема, про першоматерію, що виступає в двох формах: інь і ян (чоловіча і жіноча основа). Світ розвивається за природними законами, що можуть бути пізнані. Від людини залежать умови її життя. Людина від природи зла, але виховання і закон повинні зробити її добродійною і культурною. Головний принцип управління країною – справедливі накази і любов до народу.

        2) Старогрецька філософія – сукупність учень, що існували з VI ст. до н.е. (творчість Мілетської школи) формально до VI ст. н.е. (до декрету римського імператора Юстиніана про закриття філософських шкіл в Афінах в 529 р.). а фактично до II ст. до н.е.

        Фундаментальна загальна риса старогрецької філософії – космоцентризм – об'єднання в єдиному космічному Універсумі природи, людини і богів. Для греків природа – головний абсолют, боги – не творці природи, а частина її. Людина пов'язана з природою, але живе не тільки за природою, але і  розумом. Людина поважає богів, але живе не за їх вказівкою, а за встановленими в місті-полісі законами.

        З космоцентризму виникають два напрями філософствування: натурфілософське і антропологічне. Для натурфілософів (Мілетська школа, Піфагор і його школи, Геракліт, Парменід, Емпедокл, Анаксагор, Демокріт та ін.) фізика (вчення про природу) і метафізика (вчення про надприродні основи буття) були невіддільними. Для антропологічної лінії (Сократ, Демокріт, епікурейці, софісти, кініки, стоїки та ін.) центр філософствування – людина (особа, бог, держава, роль мудреця в політиці), звідси – інтерес до гносеології і етики.

        У IV ст. до н.е. Стародавня Греція вступила в епоху еллінізму, що знаменує крах полісних ідеалів і обґрунтування нових моделей космосу. Основний перебіг цієї епохи – епікуреїзм, софізм, кінізм, стоїцизм, скептицизм – обґрунтовують не цивільну активність і чесноту, а особистий порятунок, незворушність душі, пізнавальний песимізм. Основні філософські розробки цього періоду – односторонньо інтерпретовані етика (досягнення атараксії – незворушності), гносеологія (скептицизм), діалектика (що розуміється як мистецтво суперечки).

        2А) Філософи Мілетської школи Фалес, Анаксимандр, Анаксимен (все – VI ст. до н.е.) – розробляли ідею першосутності – природного початку, єдиної основи всіх речей і, подолавши міфологічну свідомість, вперше знайшли цей початок не в богах, а в натуральних природних явищах: воді (Фалес), апейроні (Анаксимандр) і повітрі (Анаксимен). На перший план ними висувається проблема космічної гармонії, якою повинна відповідати і гармонія людського життя.

        Опонентом матеріалізму Мілетської школи виступив Піфагор, а також його послідовники – піфагорійці. Основні філософські ідеї цього напряму наступні: вчення про безсмертя душі (псюхе), про перетворення душі (реінкарнація) у поєднанні з пам'яттю предків (анамнесис), про спорідненість всіх живих істот, вимога очищення (катарсис) як вища етична мета, що досягається для тіла через вегетаріанство, для душі – через пізнання музично-числової структури космосу. Математичний характер філософії Піфагора виявився в онтологічному розумінні числа, його ідеалізації і субстанціалізації. Народженню чуттєвих тіл, по Піфагору, передує послідовність геометричних абстракцій «крапка – лінія – площина».

         Геракліт з Ефеса (VI-V ст. до н.е.), продовжуючи матеріалістичну лінію мілетців, вважав першосутністю вогонь. Світ існує в єдності, боротьбі і взаємопереходах протилежностей, що Геракліт називав вічним загальним Логосом – єдиним для всього сущого законом. В процесі усвідомлення природних явищ людина має всі можливості погоджувати свій людський суб'єктивний логос (пізнання) з об'єктивним загальним Логосом. Для Геракліта останній – єдність руху і спокою (плинна ріка, змінюючись, покоїться).

        З цієї ідеї Геракліта походять дві тенденції: абсолютизації руху і абсолютизації спокою. Представником першої виступив Кратіл (V ст. до н.е.), який з позиції абсолютного релятивізму стверджував, що нічого постійного, стабільного, стійкого в світі не існує. Представниками другої виступили елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон), що сконцентрували увагу на стійкості, незмінності сущого.

        Так, у вченні Парменіда (VI-V ст. до н.е.) прагнення до останніх стало своєрідною відповіддю філософії на потребу епохи в запобіганні хаосу, в забезпеченні світу стабільністю і надійністю. Парменід ввів у філософію поняття і проблему буття. Останнє – це те, що є за світом чуттєвих речей, і це є думка, Логос; вона єдина і абсолютна; вона є вся можлива повнота досконалості; вона вічна, незнищенна, нерухома; вона позбавлена чуттєвих якостей, а тому її можна осягнути тільки думкою, розумом. Буття є думкою не людини, а Логосом – космічним розумом, через який розкривається зміст світу для людини безпосередньо, а саме: без допомоги рефлексії і логічних операцій людського розуму – інтуїтивно. Вирішення проблеми буття Парменідом відкрило можливості для метафізики, тобто вчення, в якому люди намагаються говорити не тільки про матеріальне, але і про нематеріальне буття, що не залежить ні від людини, ні від людства, шукати останні ідеальні причини природної суті і,  врешті-решт, всього сущого.

        Ідею Парменіда про те, що в світі не буває виникнення і загибелі підтримав Емпедокл (V ст. до н.е.). Примарне виникнення і зникнення речей він пояснював змішанням первинних елементів (землі, води, повітря, вогню) і розпадом цієї суміші. У пізнанні Емпедокл віддавав пріоритет розуму (раціоналізм). Висунув принцип дійсного пізнання: «Подібне пізнається подібним».

        Анаксагор (V ст. до н.е.) говорив, що ніщо не зароджується і не руйнується, а є скупченням і виділенням раніше існуючих речей. Не було акту творіння, а було і є тільки упорядкування. Елементи, що поєднуються або відділяються, він називав насінням, або гомеомеріями (щось подібне сучасним хімічним елементам). На відміну від Фалеса і Парменіда він вважав, що світ не єдиний, а багатообразний. Сила, що упорядковує з незліченної безлічі частин – зародків всеосяжну гармонійну систему, є Розум-Нус («Всі речі були упереміш, потім прийшов Розум і все упорядкував»). Анаксагор розрізняв матеріальну і нематеріальну основу сущого і визначав останню по аналогії з розумним духом людини. Ввівши поняття універсального початку, він не називав його деміургом (творцем) або Логосом (законом), а вважав виключно причинно-силовим початком – світовим двигуном.

        Новим кроком в розвитку матеріалістичної натурфілософії і вчення про буття став атомізм: його основоположник – Левкіпп (V ст. до н.е.), найбільший теоретик – Демокріт (V-IV ст. до н.е.), видатні послідовники: у Греції – Епікур (IV-III ст. до н.е.) і в Римі – Лукреций Кар (I ст. до н.е.).

       Левкіпп і Демокріт розділяли буття (атоми) і небуття (порожнечу). Атоми найдрібніші, невидимі, неподільні частинки, що рухаються в порожнечі, підкоряючись внутрішньому природному закону. Поєднання атомів, по Демокріту, породжує все різноманіття речей в природі, людських душ і навіть богів («абсолютний матеріалізм»). Таким чином, Демокріт перший в історії філософії подолав зіставлення матерії і духу, затверджуючи єдину універсальну природу матерії і мислення. Тому з його ім'ям пов'язується зародження матеріалізму як власне філософської доктрини. Епікур доповнив вчення Демокріту ідеєю спонтанного, довільного відхилення атомів від траєкторії руху, що задається космічною доцільністю.  

        2Б) Критиком парменідівского вчення про буття виступив основоположник антропологічної лінії в старогрецькій філософії Сократ (V ст. до н.е.). На противагу абсолютизації космічного розуму, думки, Сократ основними об'єктами філософствування робить: індивідуальне Я людини, її спосіб життя (раціональна етика), процедуру пізнання (проходження людським розумом з його нормами і правилами логічної аргументації від незнання до істини) і самопізнання (знаменита теза Сократа: «пізнай самого себе»), діалектику як мистецтво діалогу, суперечки. Для нього вища реальність – не абсолют, буття, Логос, а суб'єктивна свідомість, людський розум, що розуміється як самостійна реальність, проте спирається на об'єктивні, загальнообов'язкові гносеологічні і етичні норми, які, у свою чергу, пояснюються непорушністю, стійкістю і обов'язковістю космічного порядку (телеологія).

        Родоначальником послідовної філософської системи ідеалізму виступив учень Сократа Платон (V-IV ст. до н.е.).  Оскільки відправними точками філософії Платона виступали достатньо різнопланові вчення Піфагора і піфагорійців, Парменіда і Сократа, її не можна однозначно позначити як об'єктивно-ідеалістичну, в ній є елементи і суб'єктивного ідеалізму і дуалізму.

        Критикуючи Парменіда, Платон говорить, що разом з буттям існує і небуття (як інобуття) – світ чуттєво сприйманих речей. Він представляє співвідношення між надприродним (буттям) і природним (інобуттям) як співвідношення між буттям і становленням, зразком і подібністю, вічністю і часом, ідеєю (ейдосом) і тілом. У платонівському розумінні буття є єдність рівно необхідних основ – ідеї і матерії (дуалізм). Проте ідея є активною основою – деміургом (творцем), що творить з наявного матеріалу (пасивної, інертної  матерії) за певним зразком (ідеї, ейдосу) подібне (чуттєве сприйняття природних речей). Непослідовність об'єктивного ідеалізму у Платона виявилася в тому, що світ ідей (названий ним божественним царством) формується шляхом абстрагування ідей від розуму конкретних людей (суб'єктивний ідеалізм). На його думку, безсмертна душа людини періодично знаходиться то в світі ідей, то в тілесній оболонці людини.

        Аналізуючи процес пізнання, Платон говорив, що своїми відчуттями ми пізнаємо тільки інобуття (світ природних речей) і отримуємо в результаті погляди (недостовірні, часто суб'єктивні уявлення); розумом же ми пізнаємо буття духовної суті і отримуємо в результаті достовірне знання. Надбання останнього відбувається шляхом згадки душею світу ідей, в якому вона перебувала до втілення в людське тіло (інтуїтивізм).

        Характерна риса філософії Платона – його діалектика, викладена в діалогічній формі, тобто діалектика як мистецтво полеміки. Вважаючи суперечливість інобуття наслідком діалектики духовної суті, думок, понять, Платон переважно досліджував останні. Не дивлячись на ідеалізм його гносеології, вона мала велике значення для подальшого розвитку діалектичної логіки.

        Видатний слід в історії античної і світової філософії залишив учень Платона Арістотель (IV ст. до н.е.), філософ і учений-енциклопедист. Арістотельдуаліст: подвійність його поглядів пов'язана з певним примиренням матеріалізму і ідеалізму в тих або інших частинах його вчення. У онтології – він дуаліст з «креном» в ідеалізм, в гносеології – він дуаліст з «креном» в матеріалізм.

        Як і Платон, Арістотель вважає матерію об'єктивною, вічною, такою, що є не створеною і не знищуваною. Матерія пасивна, вона містить в собі лише можливість виникнення дійсного різноманіття речей. Щоб цю можливість перетворити на дійсність, треба надати матерії відповідної форми. Форма – це стимул і мета, ідеальний образ (у Платона – це ейдос), причина становлення багатообразних речей з одноманітної матерії. Таким чином, основним двигуном світу виступає розум-першодвигун, або Бог, що визначений як форма всіх форм (це вже релігійне, а не міфологічне розуміння Бога), як одночасно причина і вершина всесвіту. Тобто під іншою назвою Арістотель, як і Платон, наділив духовну субстанцію пріоритетною творчою функцією («крен» в ідеалізм). Світ активної форми і відсталої матерії вивчає метафізика, світ дійсних речей, що сприймаються чуттєво, вивчає фізика. Центральна проблема метафізики – спокій, фізики – рух, що розуміється як взаємодія предметів. Характер і спрямованість руху тіл визначається метою (телеологія). Мету повідомляє світу речей Бог, як  першопоштовх, як «те, що рухає, залишаючись нерухомим».

        У гносеології Арістотель виступає переважно як матеріаліст і діалектик. На відміну від Платона, що вважав, що в пізнанні потрібно йти від ідей до речей, Арістотель вважав навпаки: вивчення світу полягає у відкритті форм, але для досягнення цього ми повинні відштовхуватися не від самих форм, а від даних нам дійсних одиничних речей. Оскільки об'єктивний світ підпорядкований закону роздвоєння єдиного, то і процес пізнання повинен бути підпорядкований цьому закону.

        Розробляючи діалектику буття і мислення, Арістотель створив вчення про найбільш загальні філософські поняття – категорії (кількість, якість, відношення, суть, час, простір та ін.).  Діалектичну сторону створеної ним логіки як найважливішого органона (знаряддя, інструменту) пізнання Арістотель доповнив формальною, ставши основоположником формальної логіки науки про загальнозначущі форми і засоби мислення, необхідні для раціонального пізнання в будь-якій області знання.

        2В) Еллінська епоха змістила акцент філософського аналізу з натурфілософії на антропологію.

        Софісти Протагор, Горгій, Продік, Антифонт та ін. (все – V-IV ст. до н.е.) поставили в центр філософії людину, сповідуючи в аналізі способу її життя загальний принцип – релятивізм («релятивний» - «відносний»). Положення Протагора: «людина – міра всіх речей» – розумілося як необхідність захисту будь-якої точки зору, якщо вона вигідна для людини. Звідси ніяких об'єктивних істин і абсолютних цінностей не буває. При всій неоднозначності, суб'єктивізмі і «грі слів» софістика мала ряд раціональних моментів: свідоме дослідження мислення самого по собі, розуміння його сили, суперечностей і типових помилок, прагнення розвинути гнучкість мислення, підкреслення активної ролі суб'єкта в пізнанні.

        Кініки Антісфен, Діоген, Кратет та ін. (все V-IV ст. до н.е.) не визнавали існування буття за межами світу чуттєвих речей. Як практичні  філософи, вони закликали людей зневажити всі норми і правила суспільного життя, спираючись тільки на самих себе у всіх справах і думках. Називаючи себе громадянами світу (космополітами), кініки виразили досвід людини, вилученої з патріархальних зв'язків, вимушеної в реальному житті залишатися самотньою, безопорною (за Діогеном, «без общини, без дому, без вітчизни»).

        Скептики (IV-I ст. до н.е.) Піррон, Тімон, Аркесилай, Карнеад, Енесидем, відштовхуючись від вчення Демокріта про невірогідність знання, заснованого на відчуттях, не допускали можливість достовірного знання в принципі і не вірили в раціональне обґрунтування норм поведінки. Оголосивши видимість єдиним критерієм істини, а думку (суб'єктивну і недостовірну) – єдиним результатом пізнання , вважали філософів інших напрямів догматиками і дурнями.

        Стоїки (III-I ст. до н.е. в Стародавній Греції) Зенон (не плутати із Зеноном Елейським, учнем Парменіда, автором знаменитих апорій), Клеанф, Хрісипп, Посидоній; (I-II ст. н.е. в Стародавньому Римі) Сенека, Епіктет, Марк Аврелій представляють платонівсько-Арістотелівську варіацію вчення про світ (космос) як розумну, одушевлену істоту, яка організовує всі свої частини в доцільно влаштоване ціле. Світ утворюється при поєднанні без'якісної речовини, субстанції і  всепроникаючого Логосу, або Бога. Саморозвиток світу відбувається циклічно. Душа людини – частина світової розумної душі. Кінцева мета людини – щастя – визначається стоїками як життя згідно природі, Логосу. Їх етичний ідеал – мудрець, що досягнув чесноти і безпристрасності (апатії), і є не залежним від зовнішніх обставин.

        Неоплатоніки (III-V ст. н.е. в Стародавньому Римі) Плотін, Порфирій, Прокл синтезували вчення Платона і Арістотеля. Центральна категорія їх філософії – Розум-Душа. Душа організовує тіло; розум сам є особливим смисловим тілом. Душа здібна до перевтілення (піфагореїзм). Всі індивідуальні душі обіймаються світовою душею. Душа – не просто форма речі (критика Арістотеля), а сама – безпосередня реальність, що існує до свого поєднання з тілом. Згідно Проклові, вищий тип знання можливий тільки завдяки божественному осяянню.

2

        Головна відмінність середньовічного мислення полягає в тому, що рух філософської думки був пронизаний проблемами релігії. Філософія свідомо ставила себе на службу релігії, перетворюючись, по виразу Петра Даміані, в «служницю богослов’я». Більшість учених і філософів були представниками духівництва, а монастирі і духовні установи були осередками культури і науки. Церква монополізувала всі процеси розвитку освіти, філософське і наукове знання.

        1) Європейське середньовіччя займає тривалий історичний відрізок часу від розпаду Римської імперії (V ст.) до епохи Відродження (XIV ст.). Ідеалістична орієнтація більшості філософських систем середньовіччя диктувалася основними догматами християнства.

        Специфічні риси філософії середньовіччя:

– біблейський традиціоналізм і ретроспективність (Біблія – відправне джерело і міра оцінки будь-яких філософських теорій);

– екзегетика – мистецтво правильного тлумачення біблейського тексту (текст – початок і кінець будь-якої філософської теорії; відповідність духу і букві Біблії – критерії істинності останньої);

– тенденція до повчальності, менторства (звичайна форма філософських трактатів – діалог авторитетного вчителя з скромним учнем);

– симбіоз світських і божественних істин (концепція подвійної істини);    фізична природа світу, історія в окремих проявах, ряд моральних вимог намагалися збагнути за допомогою розуму людини, а релігійні проблеми – інтуїції, осяяння, божественного одкровення.

        У історії середньовічної філософії виділяються два етапи: патристики, «батьків церкви» (I-VI ст.), що базується на філософії Платона, та схоластики (IX-XIV ст.), що базується на філософії Арістотеля.

        1А)    Головні філософські проблеми етапу патристики:

– проблема суті Бога і його потрійності (тринітарна проблема);

– відношення віри і розуму, одкровення християн і мудрості язичників;

есхатологізм – розуміння історії як руху до певної кінцевої мети і визначення цієї мети – граду божого;

– проблема свободи людини через можливість порятунку або загибелі її душі;

– проблема походження зла в світі, і чому його терпить Бог.

        Найбільш видатні фігури “батьків церкви”: Василь Великий, Аврелій Августин (Блаженний), Григорій Нисський, Тертулліан та ін.

        Найпомітніший внесок в розробку філософської патристики вніс Аврелій Августин (IV-V ст.). Як ортодоксальний християнин, Августин вважав, що Бог створив світ ні з чого і не тільки порядок і устрій в світі, але і саму субстанцію (першоматерію). Бог створив і час, який не існував до нього, оскільки він поза часом, має тільки сьогодні. Августин супротивник всякого пантеїзму (єдності Бога і світу), оскільки Бог є надприродним. Як і Плотін, Августин розглядав Бога як позаматеріальний абсолют, співвіднесений зі світом і людиною як зі своїм творінням. І при цьому Бог у нього – Особа, що створила все суще.

        Августин зробив спробу охопити всесвітньо-історичний процес, поставивши його в залежність від божественного провидіння. По Августину, людство утворює в історичному процесі два гради: з одного боку, світську державу – царство зла, гріха, царство диявола, а з іншої – християнську церкву – царство Боже на землі. Історія – це не вічне повторення явищ, а процес, що має певний трансцендентний сенс, мета якого – рух від земного граду до граду Божого. Історія закінчиться другим пришестям Христа.

        Важливе місце у філософії Августина займали проблеми особистості людини, її свободи, волі і розуму. Людина, згідно Августину, є розумною душею, яка користується земним тілом. Людина пізнає Бога розумом (через теологію і філософію) і волею (через віру). Воля і віра вищі за розум. Віра не витікає з пізнання. Розум підкріплює віру, але він обмежений. Істину потрібно шукати  в Богові, а не в науках.

        Наявність в створеному Богом світі зла пояснюється Августином як нестача добра і необхідна сходинка до добра (ми б не розуміли суть добра, якщо б не мали уявлення про зло). Зло корениться в людській природі, а не в божественній. Оскільки людина в ученні Августина не просто раб божий, а особа, подібна до Бога, він володіє волею до добра і зла, а значить, є відповідальним перед Богом і людьми за свої вчинки.

        1Б) Філософська проблематика етапу схоластики та ж, що і на етапі патристики, але способи її вирішення вже декілька інші. Крім того, додаються ще дві нові проблеми:

– про природу універсалій – загальних понять;

– схоластика – розробка проблем гносеології і формальної логіки у вирішенні філософських і теологічних завдань.

        Одним з найбільш яскравих логічних завдань етапу схоластики стала суперечка між реалістами (від лат. Realis – речовий, дійсний) і номіналістами (від лат. Nomen – ім'я, найменування) про природу універсалій (від лат. Universalis – загальний), загальних понять.

        Крайні реалісти (наприклад, А.Кентерберійський) вважали, що універсалії існують до речей в божественному розумі. Помірні реалісти (наприклад, Еріугена, Ф.Аквінський) вважали, що універсалії існують до речей в божественному розумі, в самих речах як їх суть або форма, після речей, тобто в людському розумі як результат абстракції. Номіналісти (наприклад, Росцелін, П.Абеляр, У.Оккам) вважали, що універсалії існують тільки в людському розумі, дійсні ж тільки одиничні речі, що є предметом пізнання (матеріалістична тенденція). П.Абеляр стверджував, що універсалії створюють особливий (третій) – «концептуальний» - світ.  

        Інша важлива проблема етапу схоластики – співвідношення віри і знання. П.Абеляр на противагу існуючому принципу «вірую, щоб зрозуміти» запропонував інший: «зрозуміти, щоб вірити». Він закликав до участі розуму в сприйнятті релігії, бо «віра, не просвітлена розумом, негідна людини».

        Найбільшим представником середньовічної схоластики був Фома Аквінський (XIII ст.), який виступив реформатором католицького богослов'я. Заперечуючи зіставлення Августином духу і природи, душі і тіла, приниження останніх, Фома услід за Арістотелем говорив, що природа у всіх своїх проявах створена Богом, а значить, бажана йому (не випадково, Христос – син Божий – отримав і тілесне втілення). Бог не створював матерію, яка без початку і без кінця, він створив природу з її скороминущими елементами. Бог є джерело (першопоштовх) і мета всякого руху в природі. Відповідно до християнства людина повинна жити в реальному світі, в єдності з природою і прагнути до земного блага.

        Спираючись на гносеологію Арістотеля, Фома говорив, що речі такі, якими ми їх відчуваємо. Розум починає з фактів, відчуттів і приходить до істини, пояснює буття Бога і цінності християнства (починає з матеріального і пояснює духовне). Отже, розум і наука, що спирається на факти природи, не суперечать церкві і вірі. Істина не може бути доступна тільки через одкровення і екстаз, до Бога можна прийти двома шляхами: розумом і вірою (теорія подвійної істини).

        Виходячи з формальної логіки Арістотеля і розвиваючи далі  ідеї своїх попередників в епоху середньовіччя, Фома виступив найбільшим представником схоластики – раціоналістичного обґрунтування релігійного догматизму. Схоластика як формальна логіка, як діалектика (у значенні мистецтва полеміки) – могутній органон думки. Багато таїнств віри перетворювалися на зразки логічних завдань (особливо догмат про Трійцю), тому схоластика з боку своєї техніки характеризується як схоластичний раціоналізм.

        2) Філософія ісламського світу в середні віки в своїй основній спрямованості співпадає з європейською середньовічною філософією. Теоцентризм, вивчення священного тексту як основи будь-яких філософських побудов, зв'язок з платонізмом і особливо Арістотелізмом – є загальними для Сходу і Заходу. Відмінності в способах філософствування пов'язані з розбіжностями в релігії, культурі, історії.

        Основні філософські школи ісламського світу.

        Мутазіліти (Васіл ібн Ата, Амра ібн Умаїда та ін.) вважали, що Бог, єдиний, вічний, справедливий, творить добро. Зло творить людина із власної волі. Дійсний мусульманин бореться із злом, в цій боротьбі він спирається не тільки на віру, але і на розум. Мутазиліти створили умоглядну мусульманську схоластику, яка називалася Калама (дослівно Мова).

        Суфії (найбільший представник Аль-Газалі) спростовують філософію Арістотеля, не визнають роль деміурга – організатора світу з хаосу. На їх думку, світ створений Богом ні з чого. Чуттєве сприйняття недостовірне, тому розумом, пов'язаним з відчуттями, неможливо зрозуміти світ матеріальних речей. Зрозуміти небо і землю допомагає тільки містична інтуїція. У проблемі походження зла в світі Аль-Газалі займав позицію виправдання Бога (теодіцея), який творить тільки добро. Зло існує тільки вочевидь. Це форма, за якою ховається універсальне благо. Аллах дає людині свободу вибору доброго або поганого вчинку, за яку людина несе повну відповідальність.

        Арабські перипатетики (послідовники Арістотеля).

        Аль-Кінді визначає філософію як пізнання дійсної природи речей, вона розділяється на теорію і практику. Розум людини – єдине джерело пізнання. На місце десяти категорій Арістотеля Аль-Кінді поставив п'ять просубстанцій: матерію, форму, рух, простір і час.

        Аль-Фарабі говорив, що з Єдиного (початку існування) витікає (еманує) все Буття. Перший розум творить все, у тому числі і причини – матерію, форму, дію і мету. Чотири стихії – повітря, вода, земля і вогонь, змішуючись між собою, породжують речі реального світу. Будь-яке тіло має форму і первинну матерію. Буття пізнається за допомогою розуму і наук. Логіка – головна наука, тому що допомагає відрізнити істину від брехні. Основний принцип логіки (і розуму) – принцип протиріччя. Пізнання розпадається на два ступені: 1) відчуття, через яке ми фіксуємо зовнішні, мінливі властивості об'єктів (акциденції) та 2) мислення, що фіксує сутність предметів (субстанції).

        Ібн-Сіна (Авіцена) поєднував в своєму ученні неоплатонізм, перипатетизм і догми ісламу. Світ, за Авіценою, що виник, як позачасова еманація (втілення) Бога (першопричини), надалі розвивається за принципом саморуху, причинно-наслідкових зв'язків, будучи в той же час замкненим в часі і просторі. Світ може бути пізнаний силами однієї людини, знаряддя пізнання – логіка. Вона дозволяє класифікувати знання на істинне і помилкове. Значущість раціонального пізнання не виключає і пізнання у вигляді одкровення. У трактуванні універсалій Авіцена був прихильником помірного реалізму, вважаючи, що загальні поняття існують і до речей в божественному розумі, і в самих речах як їх суть, і після речей в людському розумі, який абстрагує загальне з речей.

        Ібн-Рушд (Аверроес) був найбільшим представником східного Арістотелізму. Він виходив з визнання вічності світу та безпочатковості (і нескінченності) матерії. Бог – Розум (Нус) перетворює на дійсність потенційні форми першоматерії. Рух – виникнення, зміна і руйнування – такі ж вічні, як і матерія, вони містяться в ній самій. Аверроес заперечував ідею безсмертя індивідуальної душі. У гносеології він виступав з ідеєю подвійної істини, кажучи про необхідність поєднання релігійної віри і раціонального пізнання.

        3) Найхарактерніша риса епохи Відродження (ХІV-ХVІ ст.) – пробудження інтересу до античної філософії і культури, в яких починають бачити зразок для сучасності. Античні концепції космоцентризму, натурфілософії, антропоцентризму отримують новий імпульс розвитку. Ідеалом знання стає не релігійне, а світське. Тим самим ставиться під сумнів концепція подвійної істини. Разом з авторитетом Святого писання признаються на рівних авторитети античних мудреців. Разом з тим відбувається відродження істинної  християнської духовності.

        Гуманоцентризм Відродження ставить в центр філософського мислення не Бога, а людину. Хоча зв'язок людини і Бога не ставиться під сумнів, проте, акцент робиться на природній складовій людини. Звідси ще одна особливість ренесансної культури і філософії – секуляризація  (відділення) релігії від науки, потім від політики і моралі. Тепер проблеми держави, моралі, науки не розглядаються крізь призму теології. Ці області буття визнаються такими, що самостійно (поза релігією) існують, мають свої закони.

        3А) Основоположниками антропологічного напряму в ідеології епохи Відродження виступили великі італійські поети-гуманісти Данте Аліґ’єрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо (все ХIV ст.),  супротивники схоластичного мислення, «співаки» тілесної краси і матеріальних життєвих цінностей людини.

        Піко делла Мірандола (ХV ст.) відстоював ідеї неоплатонізму про серединне положення людини між світом земним, матеріальним і божественним, духовним. На його думку людина, яка володіє свободою волі, сама творить свою долю. Проповідував пантеїзм (єдність Бога і природи).

        Томас Мор (ХV-ХVІ ст.) і Томмазо Кампанелла (ХVІ-ХVІІ ст.) – перші комуністи-утопісти, що описали в своїх книгах «Утопія» і «Місто Сонця» ідеальний суспільний устрій з відсутністю приватної власності і загальною працею на загальне благо.

        Блискучий мислитель  Мішель Монтень (ХVI ст.) – скептик, але його скептицизм направлений не стільки проти пізнання природи, скільки проти середньовічної схоластики. Він противник ідеї безсмертя душі. В центрі його філософії – людська особа і природа, що постійно змінюється під дією об'єктивних законів. Монтень проголошував ідею природної рівності людей, можливу за відсутності станової і майнової нерівності.

        Якоб Беме (ХVІ-ХVІІ ст.), як і Августин, вирішував проблему зла в світі. Відповідь вбачав в необхідності контрасту двох реальностей – добра і зла. Історія відбувається під прапором боротьби добра із злом, що готує друге пришестя Христа. Людина вільна у виборі, і тому сама створює можливість свого Порятунку.

        3Б) Основоположником натурфілософського напряму в ідеології епохи Відродження став родоначальник німецької філософії Микола Кузанський (ХV ст.). Священнослужитель, але прихильник віротерпимості, Кузанець був пантеїстом («Бог у всіх речах, як всі вони в ньому»). Світ створений Богом, але він нескінченний, матеріальний і рухається через протилежності. Кузанецьдіалектик, але він діалектик не в поняттях, а в самому реальному світі. Він провів революцію в астрономії, зруйнувавши космологічну систему Платона, Арістотеля, Птолемея (геоцентризм) і утвердив систему геліоцентризму, тим самим передуючи ідеям Коперніка, Бруно, Галілея. Він був прихильником дослідницько-експериментального знання.

        Геній Відродження Леонардо да Вінчі (ХV-ХVІ ст.) виступав за наукове пізнання природи, проти теології і схоластики, астрології і алхімії. Він – противник геоцентризму. Вважав, що світ підпорядкований об'єктивному закону необхідності. Його матеріалізм – механістичний, проте є елементи діалектики: про нескінченну мінливість світу. Да Вінчи відкидав теорію подвійної істини, вважаючи, що істина одна – наукова. Він – сенсуаліст, але в той же час прагнув поєднати емпіризм і раціоналізм. Говорив про єдність науки і практики.

        Бернардіно Телезіо (ХVI ст.) заснував філософську академію. Будучи матеріалістом пантеїстичного напрямку, пропагував дослідницьке вивчення природи на противагу середньовічному арістотелізму.

        Великі астрономи Микола Копернік (ХV-ХVІ ст.), Джордано Бруно (ХVI ст.), Галілео Галілей (ХVІ-ХVІІ ст.) своїми науковими відкриттями сприяли розвитку матеріалістичної філософії. Так, Копернік здогадку Аристарха  Самосського і концепцію Миколи Кузанського перетворив на чітку наукову геліоцентричну теорію. Він був прихильником чуттєвого пізнання, але без крайнощів емпіризму.

        Джордано Бруно – активний борець з релігією і церквою – вважав, що всесвіт єдиний, матеріальний, вічний і нескінченний. Його матеріалізм – пантеїстичного характеру. Завдання філософії, по Бруно, – пізнання єдиної субстанції – матеріальної, а не божественної, духовної. Природа містить в самій собі джерела саморозвитку. Кожна річ має матерію і форму, тобто одушевлена (гілозоїзм). Атомістичного підходу до матерії недостатньо: потрібно поєднати разом атоми і порожнечу. Звідси, згідно Бруно, основною одиницею сущого є монада, в якій зливаються тілесне і духовне, об'єкт і суб'єкт. Тим самим світ пронизаний єдністю, збігом протилежностей. Вищу субстанцію світу складає монада монад, або Бог. Бруно відкидав концепцію подвійної істини; у пізнанні сповідував принцип сумніву.

        Галілей в онтології – матеріаліст-механіцист. Визнавав ідею першопоштовху. Він вважав тільки кількісні характеристики об'єктивно притаманними речам, а якісні (смак, колір, запах і тому подібне) – суб'єктивними. У гносеології допускав існування двох істин; основою наукового пізнання вважав досвід.

3

        Епоха нового часу (ХVІ-ХІХ ст.), розвиваючи почату в епоху Відродження тенденцію, поставила на місце релігії і схоластичної філософії науку і автономну філософію,  що є вільної від релігійно-світоглядних передумов і спирається на досвід і природний розум. Гасло всієї філософії цієї епохи: «прогрес суспільства є прогресом пізнання!»

        1) Основоположником матеріалізму і експериментальної науки в новий час став Френсіс Бекон (ХVІ-ХVІІ ст.). Матеріалізм Бекона непослідовний: 1) він допускав існування Бога; 2) він був механістичним (механічна причинність розглядалася як ключ до таємниць всього всесвіту); 3) Бекон був прихильником подвійної істини, хоча і чітко розрізняв сфери компетенції останніх.

        Виділяючи три основні шляхи пізнання: 1) шлях павука – виведення істин з чистої свідомості (схоластика); 2) шлях мурашки – вузький емпіризм, збір фактів без їх концептуального узагальнення; 3) шлях бджоли – поєднання двох перших шляхів, поєднання досвіду і розуму – Бекон віддавав перевагу останньому.

        У своїй основній філософській праці «Новий органон» Бекон розробив індуктивний метод (полягає в прямуванні думки від окремих фактів до логічних висновків), що включає  спостереження, аналіз, порівняння, експеримент. Досвід дає достовірне знання лише тоді, коли свідомість буде вільна від помилок, помилкових примар, ідолів: 1) примари роду – думки про природу по аналогії з життям людей; 2) примари печери – залежать від індивідуального виховання людей; 3) примари ринку – некритичне використання існуючих уявлень і думок; 4) примари театру – сліпа віра в авторитети.

        Підкреслюючи, що в основі його індуктивного методу лежать експерименти,  Бекон розділяв останні на плодоносні і світлоносні. Перші направлені на найближчі результати, другі, – сприяють відкриттю причин і аксіом і можуть стати джерелом нових практичних відкриттів і винаходів. Тим самим Бекон заклав основи розділення науки на прикладну і теоретичну.

        Розвинені Беконом тенденції в онтології і гносеології отримали подальший розвиток у Томаса Гоббса (ХVІ-ХVІІ ст.). На його думку, реально існує тільки тілесне, протяжне, духовнене субстанціональне. Гоббс не допускав існування безтілесних духів: «Під словом дух ми розуміємо природне тіло, до того тонке, що воно не діє на наші відчуття, але заповнює простір». Матерія вічна, а окремі тіла тимчасові. Матеріалізм Гоббса є гранично механістичним: рух тіл – це їх переміщення в просторі; всі тіла природи, людина і суспільство – це механізми. Хоча він був противником релігії, проте, схилявся до деїзму (Бог виконує тільки функцію творця, першопоштовху), звідси метафізичність його матеріалізму.

        Найбільш значущою частиною філософії Гоббса була соціальна, зокрема, теорія суспільного договору, викладена в «Левіафані». За Гоббсом, держава виникла в результаті суспільного договору, але, виникнувши, вона відділяється від суспільства і підкорюється колективній думці і волі людей, маючи абсолютний характер. Гоббс висловив ідею, що вчинки людей в суспільстві визначаються не звичаями, законами або розумом, а інтересами. Звідси суспільне і гуманітарне знання, що має своїм предметом інтереси людей, неминуче страждає суб'єктивністю, упередженістю.

        Ідеї Гоббса в гносеології і соціальній філософії розвинув далі ще один англійський філософ Джон Локк (ХVII ст.). У своїй праці «Досвід про людський розум» Локк обґрунтував сенсуалізм на противагу раціоналізму Декарта. На його думку, природжених ідей не буває (голова новонародженого – чиста дошка /tabula rasa/, на якій життя малює свої візерунки – знання), всі наші знання з досвіду, відчуттів. Досвід буває двох видів: зовнішній (відчуття) – дає прості ідеї про первинні якості (протяжність, рух, непроникність тіл) і вторинні якості (колір, запах, температура тіл) речей; і внутрішній (рефлексія) – дає ідеї про наші власні стани (відчуття, мислення, хвилювання  і так далі). Прості ідеї – матеріал всього нашого знання; з них витікають складні ідеї. Заперечуючи природжені ідеї, Локк визнавав наявність в розумі певних задатків до тієї або іншої діяльності. Розвиваючи ідеї Гоббса про зв'язок мови і мислення, Локк висунув поняття семіотики як загальної теорії знаків та їх ролі в пізнанні.

        У онтології Локк близький деїзму Гоббса, а в соціальній філософії розвиває його концепцію суспільного договору. Проте в інтерпретації останнього він виступив основоположником ідеології лібералізму (пріоритету вільної особистісної основи у суспільному житті). Досліджуючи природу людини, зокрема, діалектику природженого і соціального в ній, Локк багато в чому визначив подальший розвиток педагогіки і психології.

        Великим реформатором науки і філософії нового часу виступив французький учений і філософ Рене Декарт (ХVII ст.). Його погляди на природу механістичні: Всесвіт і всі його елементи – механізми. Кожне тіло у Всесвіту спочатку являється інертним, рух виникає під впливом поштовхів інших тіл. Первинний імпульс до існування, руху і розвитку світу дає Бог, але згодом його розвиток визначається самостійною творчою силою матерії (деїзм). На механістичній основі Декарт першим виклав вчення про еволюцію матерії (від космічних тіл до людини) і матеріальної єдності Універсуму. При цьому в своєму розумінні субстанції Декарт виступав з позиції не монізму, а дуалізму. Він визнавав наявність двох незалежних субстанцій: матеріальної з атрибутом протяжності і духовної з атрибутом мислення.

        Розуміння людини у Декарта теж є механістичним: людина, на відміну від тварин, що не володіють душею, є зв'язок бездушного і млявого тілесного механізму з мислячою душею, яка має волю,  що дана людині Богом. Людина виникає тільки у момент поєднання тіла з душею (дуалізм). Виступивши видатним фізіологом, Декарт дав якнайтонший аналіз нейрофізіологічних механізмів роботи мозку, виявивши по суті рефлекторну основу психіки і тим самим випередивши праці Сєченова і Павлова.

        На відміну від англійських філософів, що апелюють в гносеології до пріоритету відчуттів, досвіду, Декарт поставив на перше місце розум, відводячи досвіду роль простої практичної перевірки даних інтелекту. Раціоналізм Декарта базується на переконанні в наявності в людській думці природжених ідей (разом з душею даних Богом), які багато в чому визначають результати пізнання. До природжених ідей він відносив більшість підстав математики (аксіоми) і логіки (силогізми).

        Для отримання достовірного знання про світ Декарт використовував принцип радикального сумніву. Для нього є сумнівним все (навіть Бог), окрім самого сумніву, думки. Звідси його гасло: «Мислю, отже, існую» (Cogito ergo sum), що містить в собі важливий онтологічний і гносеологічний сенс. Відправляючись від природжених ідей, людина безпосереднім розсудом – інтуїтивно або за допомогою логічного аналізу – демонстративно пізнає істину. Розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція і дедукція може досягти у всіх областях знання повної достовірності, якщо керуватиметься дійсним методом. Правила раціоналістичного (аналітичного) методу, викладені Декартом в роботі «Міркування про метод», є розповсюдженням на все достовірне знання тих раціональних способів і прийомів дослідження, які ефективно застосовуються в математиці: 1) потрібно мислити ясно і виразно; 2) розчленовувати кожну проблему на елементи, що її складають; 3) методично переходити від відомого і доведеного до невідомого і недоведеного; 4) не допускати пропусків в логічних ланках дослідження.

        Матеріалістичну сторону вчення Декарта розвинув голландський філософ Бенедикт Спіноза (ХVII ст.), що протиставив дуалізму матеріалістичний монізм. У своїй основній праці «Етика» Спіноза, як необхідну передумову для будь-якої філософської побудови, вводить поняття «субстанція»: те, що не має потреби для свого існування ні в чому іншому, є єдиною і виступає причиною самої себе (causa sui). Субстанція – це, згідно Спінозі, те, що зазвичай називають Богом або природою (пантеїзм). Субстанція володіє нескінченною безліччю властивостей – акциденцій. Люди пізнають субстанцію через два її атрибути: протяжність і мислення. Речі, які ми сприймаємо – модифікації (модуси) субстанції, що існують тільки в системі відносин одна з одної або з субстанцією. Кожна річ є одночасно і тіло – модус атрибуту протяжності і ідея – модус атрибуту мислення (звідси: гілозоїзм – пожвавлення, наділення психікою всіх речей). Таким чином, обґрунтовувавши тезу про субстанціональну єдність світу, Спіноза повністю зняв питання про виникнення природи і про Бога як її творця.

        Занурення людини в світ інших модусів, її взаємодія з ними на духовному рівні визначається Спінозою, як занурення в світ афектів-пристрастей. Підлеглість останнім є поневолення людини світом. Звільнення від влади афектів досягається шляхом пізнання того, що їх причини – речі світу – не мають самостійного існування, а є лише одиничними проявами життя в цілому. Звідси теза Спінози: «Свобода є усвідомлена необхідність».

        Мислення трактувалося Спінозою як свого роду самосвідомість природи. Звідси принцип пізнаваності світу і висновок: порядок і зв'язок ідей ті ж, що порядок і зв'язок речей. Мислення тим досконаліше, чим ширше коло речей, з якими людина вступає в контакт, тобто чим активнішим є суб'єкт. Міра досконалості мислення визначається мірою його узгодженості із загальними законами природи, а істинними  правилами мислення є вірно пізнані загальні форми і закони світу.

        Німецький філософ Готфрід Лейбніц (ХVІІ-ХVІІІ ст.) розвивав ідеї об'єктивного ідеалізму, закладені в платонівській спадщині, у формі монадології. Світ, за Лейбніцем, складається з монад духовних непротяжних субстанцій, що є дійсними елементами світу, які володіють активністю, діяльною силою і самостійністю, знаходяться в безперервній зміні і здатні до страждання, сприйняття і свідомості. Вищою монадою (монадою монад) виступає Бог, який приводить всі монади у відповідність одна одній. Таким чином, Лейбніц в епоху нового часу здійснює теодицею (виправдання Бога). Бог, керуючи монадами, породжує передвстановлену гармонію, робить наш світ кращим зі світів.

        Відкидаючи уявлення Ньютона і матеріалістів-механіцистів про простір і час як про самостійні початки буття, що існують разом з матерією і незалежно від неї, Лейбніц розглядав простір як порядок взаємного розташування безлічі індивідуальних тіл, а час – як порядок явищ, що змінюють одне одного, або станів тіл. Таким чином, через теологію Лейбніц прийшов до принципу універсального, абсолютного зв'язку матерії і її атрибутів (руху, простору і часу).

        У гносеології Лейбніц виділяє два види знання: істини розуму і істини факту. Перші беруться з самого розуму (закони логіки і аксіоми математики); інші виходять емпіричними шляхом як констатації фактів (велика частина наших уявлень). Істини розуму, згідно Лейбніцу, завжди мають загальний і необхідний характер, істини факту – випадковий і імовірнісний. В зв'язку з цим Лейбніц указує на необхідність розробки теорії вірогідності і теорії ігор. Критерії істини він бачить в ясності, виразності і несуперечності знання. Займаючись логікою, Лейбніц доповнив три закони формальної логіки Арістотеля четвертим – законом достатньої підстави (жоден вислів не повинен прийматися без логічного доказу), розробив раціональну символіку, виявившись тим самим одним з тих, хто започаткував математичну логіку.

        2) Своєрідним етапом епохи нового часу виступає епоха ПросвітиVIII ст.) – загальносвітове явище, що є політичною ідеологією, філософією і культурою епохи краху феодалізму і затвердження капіталізму. Її суть – широке використання людського розуму для реалізації завдань соціального прогресу. Європейські країни дали цілу плеяду чудових діячів просвітницької ідеології: Англія – Берклі і Юма, Франція – Вольтера, Руссо, Д’Аламбера, Дідро, Ламетрі, Гольбаха, Гельвеція, Монтеск’є та ін., Німеччина – Гете, Шіллера, Канта, Шеллінга та ін..

        Англійський єпископ Джордж Берклі (ХVІІ-ХVІІІ ст.) створив вперше в історії філософської думки вчення суб'єктивного ідеалізму (розбавленого релігійними положеннями, а значить, об'єктивним ідеалізмом). Берклі говорив, що не існує не тільки матерія як субстанція (як і всяке загальне поняття, за Берклі, вона є помилковим поняттям), але і одиничні матеріальні речі. Існують лише властивості (акциденції) окремих речей – смак, запах, колір і так далі, які сприймаються відчуттями (сенсуалізм). Тому речами ми повинні називати стійкі комплекси відчуттів, а не дещо, що існує само по собі. Звідси: існувати – означає бути сприйнятим.

        Прагнучи уникнути соліпсизму (що об’являє єдиної реальністю мислячого суб'єкта), Берклі доповнює свою концепцію поняттям колективної свідомості (безліч душ, подібних моїй, сприймає річ, коли я перестав) і допущенням існування Бога, який, створюючи світ, сприймає все суще в нім завжди одним і тим же способом, забезпечуючи тотожність сприйманого безліччю кінцевих душ. Таким чином, світ твориться Богом шляхом безперервного впливу через створені ним кінцеві душі. Саме Бог, а не речі самі по собі є причиною наших відчуттів.

        Концепцію Берклі розвинув далі інший англійський філософ – Давид Юм (ХVIII ст.). Він критикував ідею субстанції не тільки по відношенню до матерії, але і до ідеального буття, що переросло у нього в критику церкви і релігії (замість останньої – буденна свідомість  і якась природна віра). Відправляючись від сенсуалізму Локка і Берклі, Юм прийшов до агностицизму. Він говорив: невідомо, чи є що-небудь за межами наших відчуттів. Досвід є потік мінливих вражень, причини яких невідомі і незбагненні. Заперечуючи об'єктивну причинність (у речах за межами наших відчуттів), Юм, проте, допускав наявність суб'єктивної причинності у вигляді породження первинними сприйняттями (відчуттями) вторинних ідей (чуттєвих образів пам'яті). Оскільки досвід не можна обґрунтувати логічно, остільки досвідне знання не може бути достовірним (достовірно, по Юму, тільки логічно обґрунтоване знання). Звідси: джерелом нашої практичної упевненості служить не теоретичне знання, а віра (нерелігійна).

        Найбільш яскраво епоха Просвіти проявила себе у Франції ХVIII століття. Французька Просвіта підрозділяється на два напрямки:  1) соціально-політичний, деїстичний (Вольтер, Монтеск'є, Руссо) і 2) філософсько-матеріалістичний, атеїстичний (Дідро, Ламетрі, Гольбах, Гельвецій).

        Основні ідеї першого напряму.

  1.  Деїзм. Бог творить світ, але до його подальшого існування не має ніякого відношення.
  2.  Критика церкви і релігійного фанатизму. Вольтер і Руссо критикували церкву, вважаючи за необхідне існування віри в Бога, що винагороджує і карає, забезпечує життєздатність державного організму і непорушність суспільної моралі.
  3.  Гносеологічний скептицизм. Продовжуючи лінію Монтеня і Бейля, Вольтер і Руссо сповідували скептицизм, позитивні сторони якого – універсальний сумнів в релігійно-схоластичних догмах; негативні – скепсис по відношенню до багатьох природних і соціально-гуманітарних знань.
  4.  Дуалізм. За Вольтером, Бог створив дійсний світ, а не матерію. Матерія існує об'єктивно і у вічному русі. Свідомість – атрибут матерії і залежить від будови тіла.
  5.  Природний характер історичного процесу. Виходячи з принципу діяльної суті людини, Вольтер розглядав історію не як прояв волі Бога, а як творчість самих людей. Історія розвивається закономірно, прогресивно, суперечливо (у боротьбі добра і зла).
  6.  Прихильність концепції суспільного договору. У трактаті «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» Руссо виклав радикально-демократичний варіант концепції суспільного договору, в якій на основі егалітаризму (рівності) влада здійснюється за допомогою прямої демократії. За Руссо, ідеальна форма держави – республіка, що втілює владу народу, який має право змістити (зокрема революційним шляхом) владу, що не виражає його інтереси.
  7.  Критика нерівності людей в існуючому суспільстві. Руссо вважав головною причиною переходу людей від природної рівності до нерівності появу приватної власності. Тому він вважав за необхідне наділ всіх людей відносно рівною приватною власністю. Ця ідея направлена проти не тільки феодалізму, але і капіталізму, тому Руссо по праву вважається основоположником соціальної лінії (соціалізму) в суспільній свідомості людства.

        Основні ідеї другого напряму.

  1.  Атеїзм. Критика деїзму на основі філософського матеріалізму.
  2.  Заперечення креаціонізму і теології. Виступаючи різкими критиками релігії і церкви, французькі матеріалісти не змогли розкрити соціальне коріння релігії, вважаючи її джерелом неуцтво людей і свідомий обман з боку духівництва.
  3.  Розуміння матерії як об'єктивної реальності. Заперечуючи суб'єктивний ідеалізм Берклі, Дідро стверджував природничонаукову концепцію матерії як об'єктивної реальності, вічної і такої, що має причину в самій собі, а Гольбах дав таке  її визначення: матерія є все те, що впливає яким-небудь чином на наші відчуття.
  4.  Механістичний матеріалізм. Гольбах в  «Системі природи» виклав концепцію механістичного матеріалізму (згідно їй, єдина форма руху матерії – механічна). Крайній механіцист Ламетрі вважав людину самозавідною машиною.
  5.  Розробка атрибутів матерії. Дідро, Гельвецій, Гольбах розглядали матерію в єдності з  її атрибутом – рухом. Матерія, що має внутрішнє джерело саморуху, – протиріччя – нескінченно рухається і розвивається в своїх природних проявах. Природа складається з нескінченної безлічі різноякісних елементів. Матерія, за Гельвецієм, це – не субстанція, а сукупність властивостей (найважливіші: протяжність, щільність, непроникність, рух).
  6.  Еволюціонізм. Передбачаючи еволюційне вчення, розвиваючи проблему єдності різних рівнів організації матерії, Ламетрі досліджував проблему єдності рослинного і тваринного світу, а Дідро – еволюцію людини.
  7.  Зв'язок матеріальних і духовних явищ. Всі французькі матеріалісти оголошували духовне продуктом матеріального. Проте Дідро і Ламетрі вважали відчуття властивістю всієї матерії, а мислення – всіх живих організмів (розрізняючись у людей і тварин тільки кількісно). Гельвецій і Гольбах були упевнені, що психічні явища властиві тільки високоорганізованим тваринам.
  8.  Сенсуалізм. Всі французькі матеріалісти, виступаючи проти агностицизму, віддавали перевагу в пізнанні відчуттям.
  9.  Закономірний характер суспільного процесу. Поширюючи принцип еволюції на історію суспільства, французькі матеріалісти говорили про прогресивний характер суспільного розвитку і взаємозв'язок між епохами. Історіософія Дідро спиралася на концепцію суспільного договору.
  10.  Роль особи в історії. Французькі матеріалісти вважали справжнім суб'єктом історії – видатну особистість. Звідси: ідеальний державний устрій – конституційна монархія на чолі з освіченим монархом. Гельвецій і Гольбах висловлювали важливі ідеї про роль середовища у формуванні особи.

        3) Вершиною філософії нового часу виступила німецька класична філософія (кінець ХVIII – перша половина ХIХ ст.), представлена іменами Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха.

        Засновником цієї школи є Іммануїл Кант. У його творчості виділяють два періоди: докритичний (до 1770 р.) і критичний. У перший з них Кант визнає можливість умоглядного пізнання речей в собі, їх метафізичної субстанції (це пізнавальний оптимізм), а в другій – заперечує таку можливість (агностицизм).

           У основній роботі докритичного періоду «Загальна природна історія і теорія неба» Кант розробив космогонічну гіпотезу про утворення космічних тіл з первинної газо-пилової туманності. Це відкриття стало найбільшим завоюванням астрономії після Коперніка: вперше похитнулося уявлення, про те, що природа не має ніякої історії в часі. В цей же час Кант висловив ідею розподілу тварин по порядку їх можливого походження (еволюційна ідея), а також ідею про природне походження людських рас.

        Головні твори критичного періоду: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». Основу всіх цих робіт складає вчення про існування і пізнання явищ (речей для нас) і сутностей, субстанції (речей в собі). І в онтології, і в гносеології Кантдуаліст. З одного боку, за Кантом, пізнання починається з того, що речі в собі впливають на органи зовнішнього чуття і викликають в нас відчуття (це матеріалізм), з іншого боку, простір і час ідеальні, тобто не є формами буття речей, а тільки формами їх споглядання нами (це ідеалізм). З одного боку, емпіричні знання про речі для нас можуть необмежено розширюватися і поглиблюватися (це пізнавальний оптимізм), з іншого боку, ні відчуття нашої чуттєвості, ні поняття і думки нашого розсудку не можуть дати ніякого достовірного знання про речі в собі (це агностицизм).

        Основний предмет філософії Кантагносеологія: знання і суб'єкт знання. У свідомості людини, по Канту, наявні особливі, безпосередньо дані знання про щось як про ціле. Ці знання присутні в нас додосвідно, апріорі, і ми їх виявляємо, як тільки починаємо усвідомлювати себе, таким чином, форма свідомості передує всім іншим знанням. Апріорні знання, по Канту, не тотожні природженим ідеям, по Декарту: у них виражений трансцендентальний, тобто надіндивідуальний, характер всіх людських властивостей і відносин. Сприйняття простору і часу, категорії розсудку, ідеї розуму, норми і імперативи моралі надбані кожним індивідом не з особистого, а з соціального, загальнолюдського досвіду в ході його залучення до форм культури, що склалися до нього (таким чином, людина, згідно Канту, – соціальна істота).

        Апріорним формам чуттєвості і розсудку Кант додав функцію направляти розум на пізнання об'єкту, що існує лише в його співвідношенні з суб'єктом, що пізнає, але не до збагнення Бога, Абсолюту. Оскільки Бог творить світ, реалізовуючи свою волю (тобто в основному  ірраціонально), то цей світ не може бути до кінця пізнаний розумом (у цьому корінь кантівського агностицизму).

        Інструментом гносеології Кант вважав логіку, яку він підрозділяв на загальну (формальну), – логіку розсудку і трансцендентальну – логіку розуму, яка являється зачатком діалектичної логіки. Кант вважав, що спроба розуму вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати речі в собі, приводять його до суперечностей, антиномій чистого розуму. Стає можливою поява в ході міркування двох думок, що суперечать одна одній, але однаково обґрунтовані (наприклад, світ конечний і світ нескінченний). Таким чином, розум за своєю природою є антиномічним і діалектичним. Проте ця діалектика залишається у Канта тільки суб'єктивною, не виражаючи суперечності самих речей.

        Найважливішим досягненням філософії Канта було розділення питань теоретичного розуму (про існування Бога, душі, свободи) і практичного розуму (про те, як ми повинні жити) і визначення останнього як більш значущого для людини. На основі критики чистого розуму Кант побудував свою етику. Здатність людини чинити морально, тобто без жодного примусу виконувати свій обов'язок, свідчить, як вважає Кант, про реальність свободи. Закон, що виражає цю свободу, – категоричний імператив – свідчить: чини так, щоб максима твоєї волі могла стати основою загального законодавства. Цей загальний закон Кант під впливом переконання Руссо, що кожна особа – самоціль, трансформував в індивідуалізовану життєву позицію: чини так, щоб людина і людство завжди були тільки метою, але не засобом (інтерпретація ідеї, що йде від Конфуція і Екклезіаста).

        Відповідно до ідеології епохи Просвіти Кант розвивав вчення про державу. Останнє повинне забезпечувати таке положення, коли вільний прояв свавілля однієї людини сумісний зі свободою кожного. Тільки через дію протилежних сил можливе, згідно Канту, досягнення найбільшого завдання людського роду – загального правового цивільного стану в умовах усесвітньої держави.

        Самим послідовним об'єктивним ідеалістом (та і взагалі ідеалістом) в історії світової філософії став Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Відштовхуючись від учень Платона, Арістотеля, Лейбніца, Канта і особливо Шеллінга, Гегель створив вражаючу за складністю і стрункістю філософську систему, викладену ним в багатотомній  «Енциклопедії філософських наук».

        Весь світовий розвиток Гегель представив як розвиток духу (абсолютної ідеї), що проходить в своєму становленні три стадії: чистого мислення, Логосу («Наука логіки»), природи («Філософія природи»), суспільства («Філософія духу»). Ідея, як центральне поняття філософії Гегеля, має цілком реальний земний прообраз: первинність ідеї, задуму, погляду в майбутнє в людській творчості. Але Гегель деперсоніфікував мислення, свідомість, творчість, звільнив його від реального носія – людського роду. І тому ідея прийняла у нього вид якогось надособистісного, об'єктивного, абсолютного духу.

        Опис становлення і розвитку цього духу Гегель починає з ломки традиційних уявлень про Логіку як суб'єктивний феномен (логіку людської думки). Він вводить в оборот поняття об'єктивної логіки, як логіки самого світу, не залежної від людини дійсності. Як така об'єктивна логіка у Гегеля виступає логіка доприродного стану абсолютної ідеї. У «Науці логіки» описується становлення ідеї з чистого буття, тотожного небуттю (таким чином, ідея має початок), і її розвиток до стану абсолютної ідеї як абсолютної єдності всіх своїх визначень. Гегель простежує і вибудовує об'єктивну логіку: ієрархічний ланцюг категорій, кожна з яких складає як би слід на шляху діалектичного руху ідеї. І лише після цього суб'єктивна логіка опрацьовує цю ж тему за допомогою своїх традиційних знарядь: понять, думок, висновків.

        У «Філософії природи» Гегель описує виникнення природи не як самостійної суті, а як інобуття Ідеї. Сенс і значення природного світу, по Гегелю, в тому, що він опосередкує собою дух божественний і дух людський.

        «Філософія духу» охоплює всі прояви соціального і духовного світу: індивідуальну і суспільну свідомість, а також форми цивільного життя, всесвітню історію і державу. Метою прогресу світового духу Гегель оголошує сучасну йому дійсність: прусську конституційну монархію, що ідеалізується, буржуазну правосвідомість, що ідеалізується, протестантизм як кращу з релігій.

        Абсолютна ідея Гегеля, що породжує і пронизує всі явища дійсності, за визнанням самого філософа, тотожна Богові християнства. Проте насправді в цих феноменах є принципові відмінності: 1) Бог – вічний і нескінченний; Ідея фактично має початок і кінець; 2) Бог завжди рівний самому собі; Ідея знаходиться в стані безперервного розвитку; 3) Бог є самодостатнім (Трійця); Ідея знаходить свідомість, волю і особу тільки в людині.

        Найбільшим досягненням філософії Гегеля являється діалектичний метод як наука, як система, як логіка. За допомогою діалектичного методу Гегель критично переосмислює всі сфери сучасної йому культури. На цьому шляху він усюди відкриває «напружену» діалектику, процес постійного заперечення кожного наявного, досягнутого стану духу наступним, що визріває в його надрах станом у вигляді конкретної, іманентної йому суперечності.

        Розробляючи субординаційну систему категорій діалектики і виводячи їх одну з одної за ступенем логічного сходження пізнання від абстрактного до конкретного, Гегель геніально вгадав, що логічні форми і закони – не порожня оболонка, а відображення об'єктивного світу в його цілісності і розвитку. Він прагнув розглянути діалектику, як Логіку, теорію пізнання і загальний метод, як необхідний компонент практичної діяльності людини як суспільної істоти, яка змінює зовнішню дійсність і робить її об'єктивно-істинною.

       Загальний висновок (і найбільший пафос) гегелівської філософії полягає у визнанні розумності світу: «Все дійсне – є розумним, все розумне – є дійсним». Проте розумний, істинний не результат розвитку (сам по собі); істинним, розумним є сам розвиток, що включає і свій результат. Таким чином, філософія Гегеля не тільки раціоналістична, але і оптимістична.

        Критиком ідеалізму німецької класичної філософії виступив Людвіг Андреас Фейєрбах. Головною темою його творчості була критика релігії. Релігія і ідеалізм, відзначав Фейєрбах в своїй основній праці «Сутність християнства», мають одну основу: надання самостійної сутності одному з реальних атрибутів людського роду – мисленню, яке лише у фантазії може бути відірваним від самої людини і бути протиставленим їй. Таємницю  святого сімейства (Трійці), як і таємницю ідеалізму, Фейєрбах побачив в реаліях людського життя. Справа в тому, вважав він, що людина – родова істота, а в її діяльності результат лише вельми опосередкованим чином пов'язаний з метою; загальне переважає над одиничним, а самі люди, як правило, не пізнають авторства власних творінь, приписуючи його надприродної, надлюдської сутності – Богу (ідеї). Бог  (ідея), будучи проекцією людського духу, відчужується від останнього, об'єктивується; йому (їй) не тільки приписують самостійне існування, але перетворюють з творіння людини на її творця, на першопричину всього існуючого і ставлять саму людину в залежність від вигаданої нею вищої істоти.

        Це положення, згідно Фейєрбаху, буде подолано лише тоді, коли буде визнано, що людина єдина в своїй природі, що в ній немає нічого над- і зверхприродного, що мислення є таким же звичайним актом, як і інші прояви природного світу. Тому людина – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії. Не дух (що протиставлений природі) і не природа (що протиставлена духові) є предмет антропологічного матеріалізму Фейєрбаха, а людина в єдності своєї тілесної і духовної сутності (як психофізіологічна істота). Відкидаючи вульгарний і механістичний матеріалізм, Фейєрбах засновує свій антропологізм на біологічному трактуванні природи людини. Ні історична епоха, ні тип суспільних відносин, ні групова приналежність людини для нього значення не мають.

        Антропологічний матеріалізм є передумовою фейєрбахівського вчення про моральність (етика), що витікає з єдності і взаємозв'язку Я і Ти. Система суспільних відносин підміняється у Фейєрбаха поняттями роду і міжособистісного спілкування. Прагнення до щастя, що розглядається як рушійна сила людської волі, тягне за собою усвідомлення етичного боргу, оскільки Я не може бути щасливим без Ти. Прагнення до власного щастя долає рамки егоїзму, воно недосяжне поза людським спілкуванням. Етика Фейєрбаха мала прогресивне значення, завдяки її гуманістичному, демократичному і антирелігійному характеру. Проте, відкидаючи релігійний культ, Фейєрбах протиставляв йому культ людини, що вдягається ним в релігійну оболонку обожнювання людини. Фейєрбах розглядав свій девіз «людина людині Бог» як протиотруту від теїстичної релігії.

4

        Філософія новітньої епохи (з середини ХIХ ст. по теперішній час), що прийшла на зміну класичній філософії нового часу, із самого початку виявилася розколеною на два антагоністичні напрями: марксистський, неокласичний і західний некласичний. Вододіл між ними пройшов практично через всі складові філософського знання: онтологію, гносеологію, методологію, філософію історії, філософську антропологію і т.д.

        1А) Основоположниками марксистської філософії виступили Карл Маркс і Фрідріх Енгельс (обидва – ХIХ ст.). Виходячи з нових соціально-економічних реалій, що склалися в середині ХIХ століття, новітніх даних науки, ці мислителі продовжили в нових історичних умовах розвиток фундаментальних положень класичної філософії нового часу, доповнюючи їх, проте, цілим рядом принципово нових ідей.

        Найістотніші інновації марксистської філософії.

  1.  Діалектична переробка попереднього матеріалізму і матеріалістична переробка попередньої діалектики, створення діалектичного матеріалізму.
  2.  Усунення ідеалізму в розумінні історії, створення матеріалістичної соціальної філософії, історичного матеріалізму.
  3.  Подолання споглядальності, умоглядності попередньої філософії, додання останній практичного, революційно-критичного характеру.
  4.  Поєднання у філософії принципів науковості (об'єктивності) і партійності, класовості.

        Незвичайно великий перелік інноваційних ідей в самих різних областях філософського знання: 1) пріоритет практики (як матеріальної діяльності людей) над духовною діяльністю; 2) становлення свідомості як результату еволюції форм відображення в матеріальних системах; 3) суспільно-історичний характер свідомості (детермінація його змісту системою суспільних відносин); 4) залежність кінець кінцем суспільної свідомості від суспільного буття людей; 5) діалектичний характер процесу пізнання; 6) синтез чуттєвої і раціональної сторін пізнання (як подолання однобічності сенсуалізму і раціоналізму); 7) об'єктивність і конкретність істинного знання; 8) принципи, закони і категорії діалектики як відображення реального процесу розвитку світу (детермінація суб'єктивної діалектики об'єктивною); 9) визначальна роль матеріального виробництва в житті суспільства основний соціологічний закон); 10) залежність виробничих відносин від продуктивних сил суспільства; 11) стадіальний характер історичного процесу (в якості стадій виступають суспільно-економічні формації); 12) комунізм як планетарна єдність людства вища стадія соціального прогресу; 13) соціальні революціїрушійні сили історії; 14) класовий принцип структуризації соціальних відносин; 15) визначальна роль класової боротьби в соціальному процесі; 16) витоки походження, сутність і зникнення держави як основного соціального інституту суспільства; 17) перетворення науки в безпосередню продуктивну силу майбутнього суспільства; 18) досягнення свободи особистості при комунізмі; 19) умови формування всебічно, гармонійно, цілісно розвинутої особистості майбутнього; 20) зникнення праці як сфери людської життєдіяльності при комунізмі; 21) роль народних мас і особистості в історії та ін.

        1Б) На початку ХХ століття марксизм розділився на два крила: марксистсько-бернштейніанське і марксистсько-ленінське (згодом від нього «відбрунькувалися» троцькісти, маоїсти, неомарксисти, нові ліві, єврокомуністи і т.д.). Марксизм ХХ в. може і повинен розглядатися як інтегральне вчення.

        Основні відмінності між гілками марксизму, а також між ними і ідеями класичного марксизму містяться у сфері соціальної філософії і торкаються, перш за все, питання про кінцеву мету соціального прогресу, її зміст і сутність, шляхи і методи її досягнення.

        Марксистсько-бернштейніанська соціальна філософія (соціал-демократичний рух в політиці на чолі з німецьким теоретиком Едуардом Бернштейном) бачить кінцеву мету соціального прогресу в соціалізмі, що розуміється як суспільство змішаного типу, що досягається не шляхом форсованого знищення капіталізму, а шляхом його поступового реформування аж до повного вичерпання властивого йому творчого потенціалу.

        Марксистсько-ленінська соціальна філософія (комуністичний рух в політиці на чолі з російським мислителем Володимиром Леніним) бачить кінцеву мету соціального прогресу в комунізмі, що розуміється як планетарна єдність людства, заснована на загальнонародній власності, що досягається шляхом прискореного революційного (переважно насильницького) знищення капіталізму.

        Оскільки Маркс і Енгельс були комуністами, марксистсько-ленінська лінія у філософії марксизму формально мала більше підстав називати себе істинно марксистською, проте в змістовному плані обидва ці крила в рівному ступені виступають спадкоємцями ідей К.Маркса і Ф.Енгельса. В той же час марксистсько-ленінська філософія висунула ряд оригінальних мислителів, що залишили свій помітний слід в розробці загальнофілософської проблематики – онтологічної, гносеологічної, методологічної – В.Ленін, М.Бухарін, Л.Троцкий, А.Грамши, Д.Лукач, Л.Альтюссер, М.Маркович та ін.

        1В) Оскільки в СРСР марксистсько-ленінська філософія стала офіційним, державним вченням, найістотніший внесок в її розробку зробили радянські філософи. Розвиток філософії в нашій країні пройшов три етапи.

1922-1930 рр. В цей період часу мала місце відносна свобода дискусій в розвитку філософського заповіту Леніна в роботі «Про значення войовничого матеріалізму» з приводу матеріалізму, атеїзму, матеріалістичної інтерпретації гегелівської діалектики. Основні теоретичні проблеми цього періоду: 1) про співвідношення соціального і біологічного в людині; 2) поняття економічного базису суспільства; 3) про азіатський спосіб виробництва; 4) організаційна теорія (Тектологія) О.Богданова; 5) питання діалектики в працях М.Бухаріна.

1930-1953 рр. Хоча в цей період був написаний ряд видатних філософських робіт Вернадського (вчення про ноосферу), Рубінштейна, Леонтьева, Узнадзе (філософські проблеми психології), Бахтіна, Мегрелідзе, в цілому цей час відзначений абсолютним авторитетом тільки одного теоретика – І.Сталіна, що висловив своє розуміння марксизму-ленінізму у філософському розділі «Короткого курсу історії ВКП(б)».

1953-1990 рр. Основні філософські розробки цього періоду: 1) аналіз творчості К.Маркса і Ф.Енгельса; 2) розвиток діалектичної логіки; 3) методологія науки; 4) західна філософська культура; 5) проблема гносеології і теорії свідомості; 6) проблема свідомості; 7) аксіологія; 8) діяльність – культура – людина; 9) проблема культури; 10) проблема людини; 11) специфіка філософського знання; 12) соціальна філософія.

        2) Основоположниками некласичної філософії новітньої епохи виступили: датчанин С.Кьеркегор, німці А.Шопенгауер і Ф.Ніцше. В цьому напрямі сучасної філософії можна виділити дві пари протиборчих тенденцій: а) раціоналізму і ірраціоналізму і б) сцієнтизму і антисцієнтизму.

        Раціоналізм – це пріоритет розуму в освоєнні дійсності, а ірраціоналізм  на місце розуму в пізнанні ставить волю (Шопенгауер і Ніцше), відчуття (емпіріокритицизм і прагматизм), несвідомі інстинкти (фрейдизм), інтуїцію (Бергсон). Так, наприклад, за Шопенгауером, інтелект функціонує не за своїм раціональним планом, а за вказівками волі, яка признається єдиною енергійною основою всієї особистої волі і самого об'єктивного світу. Шопенгауер замінив раціональну абсолютну ідею Гегеля на ірраціональну, метафізичну першоволю як несповідиму силу всесвіту, абсолютний початок всього сущого.

        Сцієнтизм (техніцизм) означає пріоритет науки (техніки) в пізнанні і перетворенні світу (футурологічні концепції індустріального, постіндустріального, технотронного, інформаційного суспільства Ростоу, Бжезінського, Белла, Дарендорфа, Тоффлера, Несбіта, Масуди та ін.). Антисцієнтизм (технофобія) – це відсутність віри в здатність науки і техніки влаштувати щасливе майбутнє людини і людства (антиутопії і наукова фантастика Уеллса, Синклера, Лондона, Воннегута, Бредбері, Замятіна, Стругацьких, Хакслі, Оруелла та ін.).

        В некласичній філософії ХIХ-ХХ ст. можна виділити три значних напрями: 1) філософську антропологію, 2) релігійну філософію, 3) «наукову філософію».

        2А) Антропологічний поворот в некласичній філософії пов'язаний з іменами С.Кьеркегора, М.Шелера, П.Тейяра де Шардена, Н.Бердяєва. Основні школи цього напряму: а) філософія життя; б) філософська антропологія; в) екзистенціалізм; г) фрейдизм.

        Філософія життя – напрям, що виник як опозиція класичному раціоналізму і як реакція на кризу механістичного природознавства, що базується на  точності і чіткості допитливого розуму. Спираючись на традиції німецького романтизму, філософія життя в особі С.Кьеркегора, Ф.Ніцше, А.Бергсона, В.Дільтея, Г.Зіммеля, О.Шпенглера підходить до життя як первинної і початкової реальності в побудові філософських вчень.

        Життя (біологічні і культурно-історичні явища) протистоїть не-життю (всьому неорганічному, застиглому). Наука, що спирається на аналітичні методи, не здатна зрозуміти життя, останнє пізнається інтуїцією, міфом, мистецтвом. Пізнання істини носить аристократичний характер, індивідуально-особистісний. Людина живе в історії, але історія не має об'єктивних законів. Історія має долю і людина має долю. Загальна історія людей це фікція. Основні установки і цінності філософії життя: прагнення до життя, відсутність страху смерті, бажання бути сильнішим за інших, воля до влади, благородство і аристократизм духу.

        Окремі оригінальні ідеї представників цієї школи.

С.Кьеркегор: 1) заперечував єдиний ідеальний початок світу; 2) висунув ідею екзистенціального мислення,  пов'язаного з внутрішнім духовним життям особистості, з її інтимними переживаннями; 3) бачив задачу філософії в тому, щоб вирватися з-під влади розумного мислення і знайти в собі сміливість шукати істину в тому, що всі звикли вважати парадоксом і абсурдом.

Ф.Ніцше: 1) стверджував, що в основі світу лежить воля як рушійна сила становлення, як поривання, як воля до влади, воля до розширення свого Я, до експансії; 2) вважав мистецтво сублімацією чуттєвого задоволення, видом ілюзії, безпосередньо і близько пов'язаної з життям; 3) був прихильником принципу соціальної ієрархії, розвивав елітарну концепцію абсолютного панування вищої касти; 4) представляв світ хаотичним, відсутність в ньому законів і порядку вважав підставою безглуздя моралі; всі критерії моралі, по Ніцше, носять чисто довільний характер, а всі форми людської поведінки маскують волю до влади.

А.Бергсон: 1) критикуючи механіцизм і догматичний раціоналізм, стверджував життя як субстанцію, як дещо цілісне, відмінне від матерії і духу; 2) вважав інтелект знаряддям оперування з матеріальними, просторовими об'єктами, тоді як інтуїція дає людині можливість схоплювати суть живої цілісності речей, явищ; 3) пов'язував великий дар творчості з ірраціональною інтуїцією, яка дається Богом лише обраним.

О.Шпенглер: 1) вважав життя нескінченним зародженням і загибеллю культур, що є своєрідними організмами з твердою внутрішньою організацією, кожний з яких замкнений і абсолютно неповторний (єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, греко-римська, майя, візантійсько-арабська культури); 2) стверджував, що відмираючи, культура перероджується в цивілізацію, для якої характерне заперечення самого життя, інтелектуалізм і техніцизм.

        Філософська антропологія поставила перед собою задачу створення інтегральної концепції людини. Основні її представники: М.Шелер, А.Гелен, Г.Плесснер, Е.Ротхаккер, П.Тейяр де Шарден. На противагу раціоналістичним вченням філософська антропологія абсолютизує ірраціональний витік в людині (емоції, інстинкти, потяги), применшуючи розумне. Її основна лінія – пошук антропобіологічних підстав людської життєдіяльності, культури, моральності, права, соціальних інститутів. Суспільне життя зводиться до міжособистісних відносин, заснованих на природних симпатіях людей. Представники цієї школи відмовляються розглядати сутність людини: для них людина, її існування – завжди є чимось незавершеним, а тому не може підпадати під  чітке визначення.

        Окремі оригінальні ідеї представників філософської антропології.

М.Шелер: 1) основоположник аксіології, намагаючись побудувати ієрархію об'єктивних цінностей, ввів відмінність між абсолютними цінностями та емпіричними змінними; відносними є, по Шелеру, не цінності як такі, а їх історичні форми; 2) вважав, що різні історичні умови або перешкоджають, або сприяють здійсненню різних життєвих, духовних, релігійних цінностей.

П.Тейяр де Шарден: 1) зробив спробу синтезу наукового та релігійного досвіду з метою розкриття таємниці еволюції Всесвіту, що призвела до появи людини; 2) вважав божественним джерелом космічної еволюції психоенергетичний феномен, а її вищим результатом – розумну людину; 3) стверджував, що людина, що концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу (сферу розуму).

        Екзистенціалізм – філософія існування – одна з наймодніших філософських течій середини XX століття – бере свій початок в творчості С.Кьеркегора і підрозділяється на: релігійно-містичний (К.Ясперс, Г.Марсель) та атеїстичний (М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр, А.Камю) напрями. Згідно екзистенціалізму, задача філософії – займатися не стільки науками в їх класичному раціоналістичному виразі, скільки питаннями індивідуального людського буття, що характеризується комплексом негативних емоцій:  заклопотаністю, страхом, свідомістю кінця життя, що наближається.

        Окремі оригінальні ідеї представників цієї школи.

К.Ясперс: 1) вважав справжньою філософією сам процес філософствування; 2) історія філософії – це не процес приросту знання, а придбання орієнтирів для поведінки людини в світі; 3) підсумком філософствування виступає філософська віра, і якщо релігійна віра заснована на одкровенні, то філософська – на роздумі; 4) віра не протистоїть розуму, а існує в єдності з ним, її не можна розглядати як щось ірраціональне; 5) екзистенція (існування) – це, перш за все, духовне буття особи, її свідомість; 6) співвіднесення екзистенції з іншою екзистенцією, за Ясперсом, здійснюється в акті комунікації, а співвіднесення з трансценденцією – в акті віри. Комунікація  як універсальна умова людського буття – центральне поняття етики, аксіології, гносеології і взагалі всього світобачення Ясперса – зводиться в ранг критерію філософської істини і ототожнюється з розумом.

М.Хайдеггер: 1) вважав, що буття – екзистенція – фундамент, на якому повинна будуватися онтологія: не можна, намагаючись осмислити світ, забувати про самого осмислюючого – людину; 2) стверджував, що особа гостро переживає тимчасовість буття, але орієнтація на майбутнє дає їй справжнє існування, а вічне обмеження теперішнім часом призводить до того, що світ речей в їх повсякденності затуляє від особи її кінець.

Ж.-П.Сартр: 1) стверджував, що кожна людина, володіючи свободою волі, несе відповідальність за все, що твориться в світі; 2) людина постійно будує сама себе  до найдрібніших деталей; людині нічого не дано, і вона повинна сама постійно вбудовувати свою фактичність в свій універсум.

А.Камю: 1) називав життя людини абсурдним; 2) бачив засіб досягнення особистої свободи в перманентному (безперервному) бунті проти життєвих обставин.

        Фрейдизм у філософії (або психоаналіз в психіатрії) – це створена  З.Фрейдом психологічна філософія; її найбільші представники: А.Адлер, К.Юнг, Е.Фромм. Основний предмет фрейдизму несвідоме – сфера потягів, інстинктів, неусвідомлених уявлень. Несвідоме включає: 1) сексуальні інстинкти (лібідо); 2) інстинкт переваги над іншими людьми, що дозволяють компенсувати відчуття неповноцінності (Адлер); 3) архетипи образів колективного несвідомого (Юнг); 4) первинні поклики життя і смерті, комплекси агресії і самотності і т.п. Весь цей складний пласт несвідомого витісняється за поріг свідомості і обумовлює більшість психічних дій людини (в культурі, мистецтві, політиці, науці та ін.). Несвідоме може бути джерелом і творчих і руйнівних тенденцій в суспільстві.

        Окремі оригінальні ідеї представників цієї школи.

З.Фрейд: 1) бачив суперечність між природним началом, несвідомим, сексуальністю і насильством в людині та нормами культури, які засновані на відмові (добровільній чи примусовій) від задоволення бажань несвідомого; 2) стверджував, що розвиток культури веде до зменшення людського щастя і посилення відчуття вини і незадоволеності через придушення бажань.

К.Юнг: 1) архетипи (психічні структури колективного несвідомого) є позачасовими схемами, згідно яким формуються образи, думки і відчуття людей, що жили і живуть; 2) криза відношення свідомості до несвідомого, обумовлена втратою зв'язку з архетипічною символікою, породжує кризу культури.

        2Б) Релігійна філософія ХХ століття представлена школами: а) неотомізму, б) персоналізму, в) неопротестантизму. Вона сполучає всі філософські проблеми з вченням про Бога як творця всієї реальності, чия вільна воля простежується в історії і культурі. Велику роль в релігійній філософії грають проблеми поєднання віри і розуму, науки і релігії, можливості синтезу філософії, науки і теології при визначальному впливі останньої. Центральне місце в сучасній релігійній філософії займає проблема людини. Папа  Іоанн Павло II в одній з своїх енциклік намітив шлях відходу від абстрактних вчень про людину і звернення до вивчення цілісної динаміки життя і цивілізації. Людині треба показати вічні цінності та цінності новітні, допомогти їх правильно зрозуміти і синтезувати.

        Найвпливовіша релігійно-філософська школа – неотомізм (Ш.Марітен, Е.Жільсон, Р.Гвардіні, А.Швейцер та ін.). Його теоретичний фундамент складає вчення Фоми Аквінського: 1) ідея подвійної істини; 2) превалювання теології над філософією; 3) синтез матеріалізму та ідеалізму, сцієнтистських і антропологічних вчень сучасності.

         Неотомізм доповнив основну проблему томізму – буття Бога і розуміння місця Бога в світі  –  проблемою буття людини, причому із зсувом акценту на останню. Він створив новий образ людини, яка творить свій культурно-історичний світ, до чого її спонукає божественний творець Універсуму. Людина – основний елемент буття, через неї проходить історія, що веде  до вищого стану розвитку суспільства – граду Божого. Історія має гуманний сенс і призначення. Суспільство може прийти до стану більш високого, ніж капіталізм або комунізм, – суспільства,  заснованого на вищих релігійно-етичних цінностях.

        Основоположники персоналізму: російські мислителі М.Бердяєв, Л.Шестов, американці Б.Боун, Дж.Ройс, французи П.Ландсберг, П.Рікер. Видатні сучасні представники: П.Шиллінг, З.Мунье, Д.Райт та ін. Основний  предмет дослідження в персоналізмі – творча суб'єктивність людини. Пояснити останню можна тільки через її причетність до Бога. Людина завжди особистість – Персона, її суть – в її душі. Душа людини фокусує в собі космічну енергію, вона самосвідома та самокерована.

        Люди живуть роз’єднано і вдаються до крайності егоїзму. Інша крайність – колективізм, де особистість нівелюється, розчиняється в масі. Персоналістичний підхід  дозволяє відійти від названих крайнощів, виявити істинну суть людини і відродити її індивідуальність. Шлях до індивідуальності лежить через розуміння себе як неповторного унікального суб'єкта. Основні проблеми персоналізму – це питання свободи і етичного виховання людини. Якщо особа прагне Бога або, що те ж саме, добра і досконалості, вона – на правильному шляху. Моральне самовдосконалення веде до суспільства гармонійних особистостей. Особистість стає персоною в процесі комунікації, активного діалогу з іншими людьми.

        Проблематика філософії неопротестантизму (Е.Трельч, А.Гарнак, П.Тілліх, Р.Бультман та ін.) – це питання про пізнаваність Бога і своєрідність християнської віри. Але пізнання Бога пов'язане з пізнанням самого себе, тому вчення про Бога виступає у формі вчення про людину. Людина може існувати як істинна – віруюча і неістинна – невіруюча. Невіруюча людина знаходиться у видимому світі, її життя тривожне, пройнята страхом. Вивести з цього стану її може тільки релігія, що залучає людину до Бога, а тим самим – до вищого світу. Важлива задача неопротестантизму – створити теологію культури, яка з позиції релігії пояснювала б всі явища життя. Вивчення історії і культури показує нам Бога як першооснову і глибину всього сущого.                      

        2В) Могутній вплив на розвиток сучасної західної філософії надала так звана «наукова філософія», до складу якої входять школи: а) позитивізму та неопозитивізму, б) критичного раціоналізму, в) феноменології,  г) структуралізму, д) герменевтики, е) прагматизму.

        Позитивізм – філософський напрям, який стверджує, що джерелом справжнього, хорошого (позитивного) знання можуть бути лише окремі конкретні (емпіричні) науки та їх синтетичні об'єднання, а філософія як особлива наука не може претендувати на самостійне дослідження реальності. Позитивізм в своїй історії проходить три етапи: 1) 40-50-і роки ХIХ ст. – О.Конт, Г.Спенсер, Дж.Ст.Мілль; 2) кінець ХIХ – почало ХХ століття – емпіріокритицизм Е.Маха, Р.Авенаріуса, А.Пуанкаре, А.Гельмгольца та ін.; 3) неопозитивізм (аналітична філософія) – з 20-х рр. ХХ століття – логічний позитивізм М.Шліка, Р.Карнапа, Г.Райхенбаха, Б.Рассела та ін. і з 50-х рр. ХХ століття – лінгвістичний позитивізм Дж.Мура, Л.Вітгенштейна, Дж.Уіздома,  Дж.Райла, Дж.Остіна та ін..

        Окремі оригінальні ідеї представників всіх етапів позитивізму.

О.Конт: 1) стверджував, що метафізика, як вчення про суть явищ, про їх начала і причини, повинна бути усунена, а її місце повинна зайняти позитивна філософія, суть якої: наука сама собі філософія; 2) відкрив основний історичний закон: кожне з наших головних понять, кожна галузь наших пізнань проходить послідовно через три різні теоретичні стани: стан теологічний, або стан вигадки; стан метафізичний, або абстрактний; стан науковий, або позитивний.

Емпіріокритицизм: 1) основну увагу надав проблемам теорії пізнання: природа пізнання, досвід, проблема суб'єкту і об'єкту, критерії істинності знання (верифікація і конвенціоналізм), характер категорій річ і субстанція, природа основних елементів дійсності, взаємовідношення фізичного і психічного і т.д.; 2) продовжуючи розвиток багатьох ідей Берклі та Юма, виступив як суб'єктивно-ідеалістична течія емпіризму.

Логічний позитивізм: 1) проголосив своєю основною задачею боротьбу з метафізикою (філософією), прагнучи поставити себе над боротьбою матеріалізму і ідеалізму; 2) проблему знання і реальності розумів, перш за все, як проблему мови, визначення, поняття всього контексту; для вирішення наукових і філософських проблем пропонував використовувати штучні мови науки: вони однозначні, чіткі і несуперечливі; 3) мову науки логічний позитивізм будував так: з первинних атомарних висловів за правилами логіки виводяться складні вислови; 4) вважав, що всі філософські положення є безглуздими, оскільки вони не можуть бути верифіковані (перевірені чуттєвим досвідом); 5) створив семіотику з її трьома областями відносин: а) прагматика (відношення мови до того, хто її вживає); б) семантика (відношення між мовою і тим, що нею позначається); в) синтаксис (відношення між мовними виразами).

Лінгвістичний позитивізм: аналізував фактичне використання природної розмовної мови (як первинної по відношенню до практичної діяльності людини) з тим, щоб усувати непорозуміння, що виникають унаслідок її неправильного вживання.

        Критичний раціоналізм (іноді його називають постпозитивізмом) в особі К.Поппера, І.Лакатоса, П.Фейєрабенда розробляє свою концепцію, аналізуючи проблеми розвитку наукового знання. Заперечуючи світоглядну функцію філософії, він визнає існування реального світу і можливість його наукового опису. Лідер цієї школи К.Поппер: 1) розробляв теорію зростання наукового знання в процесі критичного діалогу між різними типами наукових теорій; 2) в протилежність як скептицизму, так і догматизму висунув принцип фаллібілізму визнання принципової гіпотетичності будь-якого наукового знання; 3) заперечуючи принцип об'єктивної істини, стверджував плюралізм істин, суб'єктивний характер знання; 4) відкидаючи висунуті на різних етапах розвитку позитивізму критерії істинності знання (економії мислення, верифікації, конвенціоналізму), запропонував принцип фальсифікації: визнання принципового спростування будь-якого наукового твердження (згідно Попперу, в науці науковим є те, що може бути спростовано), що слід розуміти, як відносність наукового знання, відсутність в ньому абсолютної достовірності, його гіпотетичний характер.

        Феноменологія (Е.Гуссерль) – вчення про феномени, що розуміються як виникаючі в свідомості значення предметів і подій. Феноменологія, згідно Гуссерлю, це строго наукова філософія про феномени свідомості як про чисті сутності, що створюють світ ідеального буття, про самоочевидні логічні принципи, що дають можливість очистити свідомість від емпіричного змісту у всій його частковій конкретиці, що здійснюється за допомогою багатоступінчатого методу феноменологічної редукції. Остання, як прийом обґрунтування, ідеалізації, робить феноменологію наукою факту. Критикуючи скептицизм і релятивізм, феноменологія звинувачує їх в психологізмі, коли кожен пізнавальний акт визначається за своїм змістом структурою емпіричної свідомості, що робить неможливим істинне знання.

        Науки про природу і суспільство неодмінно потребують філософського обґрунтування. Основний об'єкт філософії – це наукове знання і пізнання, її мета – побудувати науку про науку, тобто науковчення. Якщо наука будує теорії для систематичного вирішення своїх проблем, то філософія пояснює суть теорії як такої. Філософія, за Гуссерлем,  покликана стати борцем за необхідну людству самосвідомість. В результаті редукції залишається остання неподільна єдність свідомості – інтенціональність – така спрямованість свідомості на предмет, як узагальнено-чиста структура свідомості, вільна від індивідуально-психологічних, соціальних та інших чинників.

        Сучасний структуралізм (К.Леві-Стросс, Ж.Лакан, М.Фуко, Р.Барт) пов'язаний з широким використанням в суспільних науках методів формалізації і математичного моделювання. Центральне поняття структуралізму структура, під якою розуміється сукупність стійких зв'язків об'єкту, що роблять можливим збереження і інваріативні перетворення його у відносно широких інтервалах зовнішніх умов середовища. Задача структуралізму – пошук стійких логічних структур (мовних, мовленнєвих, культурних), що принципово виводяться з єдиного загального інваріанта.

        Окремі оригінальні ідеї представників цієї школи.

К.Леві-Стросс: творець структурної антропології, досліджуючи міфологічне мислення, прийшов до висновку: одні і ті ж міфи відтворюються з буквальною точністю в різних регіонах світу; причому, з його точки зору, і міфологічне і наукове мислення підпадають під одну і ту ж  логіку.

Ж.Лакан: стверджував, що в психіці виділяються шари: реального (сфера недиференційованої потреби), уявного (сфера індивідуального Я) і символічного (сукупність соціальних норм, розпоряджень, заборон).

Р.Барт: 1) вважав  людину структурною, як таку що практикує структуралізм – пов'язаність з розумовими операціями розчленування і монтажу предмета; 2) письмо і текст – найприкметніші і найобнадійливіші феномени сучасної культури, в якій протистоять один одному ворожі мови, дискурси.

 М.Фуко: стверджував, що шляхи в непізнане для людини лежать через самопізнання, яке робить культуру надбанням суб'єкта.

        Під герменевтикою розуміється мистецтво перекладу, пояснення, тлумачення, розуміння, інтерпретації текстів. Біля витоків герменевтики стоять: Ф.Шлейермахер, В.Дільтей, Е.Гуссерль, М.Хайдеггер. Видатні сучасні представники: Г.Гадамер, Е.Бетті, М.Ландман. Останні бачать в ній не тільки метод гуманітарних наук, але і спосіб тлумачення певної культурно-історичної ситуації і людського буття взагалі. Вбачаючи основний предмет філософії в проблемі мови, вони відкидають об'єктивне наукове пізнання, безмежно довіряючи непрямим свідоцтвам свідомості, втіленим в мові, перш за все письмовій.

        Г.Гадамер: 1) бачив основну задачу філософії в практиці тлумачення і осмислення тексту, де текст – це культура; 2) головна категорія герменевтики, по Гадамеру, – це розуміння як проникнення в механізми життя; воно – не межа пізнання, а спосіб буття людини; 3) розумінню передує передрозуміння, передсвідомість розуміючої людини, обумовлені часом і умовами її існування; 4) в діалозі завжди троє учасників: а) текст, б) інтерпретатор тексту, в) час; розуміючи культуру минулого, ми самоусвідомлюємо себе і суспільство, в якому живемо.

        Засновники прагматизму (Ч.Пірс, У.Джемс, Дж.Дьюї) звернули увагу на те, що ефективність наукової теорії не пов’язана з її істинністю. Більш того, дії людини можуть бути успішними і на основі помилкових теорій (особливо політичних, культурних, філософських). Потреби і інтереси людини визначають багато в чому її пізнання. Теоретичне знання ніколи не буває вільним від людини і людства.

        Окремі оригінальні ідеї представників цієї школи.

Ч.Пірс: 1) вважав, що два основні стани свідомості: стан сумніву і стан віри; людина завжди прагне віри як позитивного стану духу, що підводить до дії; дослідження – це перехід від сумніву до віри, а істина – це те, в що я вірю; 2) стверджував, що наука не містить об'єктивних істин, вона є колективною вірою в істини своєї епохи; 3) наука корисна людині, вона забезпечує досягнення практичної мети; якщо істини науки перевіряються і підтверджуються практикою і здатністю забезпечити інтереси людини – вони корисні (істина – те, що корисно).

У.Джемс: 1) вважав, що всякий стан свідомості є станом певної особи; в свідомості постійно відбувається зміна станів (потік свідомості), і вона безперервна; свідомість є активною першоосновою, що вибирає з різних станів якийсь визначений; 2) емпіричні методи домінують над раціональними (принцип радикального емпіризму); 3) філософія повинна сприяти не осмисленню першооснов буття, а створенню загального методу рішення тих проблем, які встають перед людьми в різних життєвих ситуаціях.

Дж.Дьюї: 1) стверджував, що задача філософії полягає в такій організації життєвого досвіду, перш за все  всього устрою соціального буття, який сприяв би поліпшенню способу життя людей; 2) засобом для цього повинен стати метод науки і розуму, який служив би знаряддям, інструментом, відповідним нашим прагматичним прагненням; ідеї, теорії покликані виступати в ролі життєво необхідних інтелектуальних інструментів (інструменталізм); 3) практична доцільність – критерій не тільки істинності, але і моральності; метод інструменталізму придатний для ефективного вирішення будь-яких проблем в суспільстві.

        Окремо від розглянутих трьох напрямів в сучасній некласичній філософії стоїть філософія постмодерну (Ж.Дерріда, Ж.Делез, Ж.Батай, М.Бланшо, Р.Рорті та ін.),  що претендує на статус деякої загальної методології для всіх інших філософських шкіл, оскільки пропонує їм нові способи і правила інтелектуальної діяльності (дискурс). Постмодерном називають нові концепції філософії, нові типи філософствування, що відмовили в довір'ї законодавчому розуму, його праву встановлювати міру і межу в ім'я вищих цінностей. Від філософії залишається тільки форма інтерпретації, а тому розум повинен займатися не пізнанням істини, а перетворитися на інтерпретативного посередника між різними областями культури. Тим самим філософія перетворюється на різновид літературних творів. Вона більш не вирішує ніяких проблем, не ставить останніх питань про людину, сенс буття, про відношення до Абсолюту і т.д.

           Філософський дискурс постмодерну: 1) відмова від законодавчого розуму на користь інтерпретативного; 2) визнання позарационального словесного потоку найбільш адекватною формою вираження становлення мислення; 3) відмова від істини, джерела, причини на користь сліду; 4) відмова від сутності, мети, задуму на користь гри, випадку; 5) відмова від понять метафізика, трансцендентне на користь іронії та іманентного; 6) відмова від визначеності на користь невизначеності; 7) відмова від понять синтез, творення, творчість на користь деконструкції та деструкції; 8) на зміну термінам жанр, межа тексту приходять текст або інтертекст.

5

        Як зразки досягнень вітчизняної філософії ми розглянемо російську і українську філософію ХVIII-ХХ століть.

        1) Епохою, що дала початок становленню вітчизняної філософії, став російський Ренесанс – ХVIII ст. Біля витоків російської філософії і науки стоїть Михайло Васильович Ломоносов (ХVIII ст.). Критикуючи монадологію Лейбніца-Вольфа, він залишався мислителем-деїстом, сповідуючим теорію подвійної істини. Під впливом Декарта він віддавав перевагу в пізнанні дедуктивному методу. На відміну від західноєвропейських натурфілософів Ломоносов не ототожнював матерію і речовину. В своїй корпускулярній філософії він розрізняв два види матерії: власну і потойбічну. Перша – це та, з якої складається тіло, а друга – та, що заповнює проміжки між тілами. Абсолютної пустки не буває: світ заповнений цілком якимось з двох видів матерії. Будучи механіцистом, Ломоносов зводить рух до простого переміщення в просторі. Матерія вічна і незнищенна, вона завжди залишається в межах власного наявного буття (метафізичність). Світ, за Ломоносовим, є самодостатнім і не потребує божественного втручання. Природа від початку створена у всій своїй необхідній повноті і діє на підставі природних законів.

        Олександр Миколайович Радіщев (ХVIII ст.) в трактаті «Про людину, про її смертність і безсмертя» висловлював деїстичну концепцію людини, відповідно до якої остання включена в систему природних зв'язків та закономірностей і в той же час усвідомлює присутність в світі (і в собі) Бога. Спираючись на ломоносівське вчення про збереження наявного буття, він говорив, що смерті не існує, є лише перевтілення. Якщо буття вічне і непорушне, то і душа повинна володіти вічністю. Тут очевидне послідовне застосування матеріалістичної методології до аналізу явищ психіки. В той же час Радіщев не знайшов способу матеріалістичного вирішення питання про форму існування душі після смерті людини.

        Петро Якович Чаадаєв (ХIХ ст.) в «Філософічних листах» заклав основи російської філософії ХIХ століття. Він критикував об'єктивний ідеалізм Гегеля. В соціальному плані різко виступав проти самодержавно-кріпосного ладу. Основний предмет його інтересів – гносеологія і аксіологія. В своїй історіософії поєднав західництво (соціально-економічний розвиток Росії) та слов'янофільство (духовно-релігійний шлях Росії), побудувавши тим самим систему, що поєднувала філософію індивідуальності (західницький варіант існування) і філософію тотальності (примат релігійності в житті російської людини).

        Апелюючи до самобутності російського духовно-історичного  процесу, слов'янофіли (Хом'яков, брати Киреєвські, брати Аксакови, Самарін та ін.) висували філософію тотальності, що втілюється в триєдності православ'я, самодержавства і народності. Вони критикували європейський раціоналізм, який, на їх думку, з неминучістю приводив до матеріалізму і політичного революціонаризму. Філософія Хом'якова, будучи релігійною, не була ортодоксальною: в ній на перший план висувалася ідея духовної свободи, яка визначила весь хід розвитку російської релігійної філософії кінця ХIХ – початку ХХ століття.

        Представниками західництва у філософії виступили прихильники революційно-демократичної думки в Росії ХIХ століття.

        Основоположник теорії російського соціалізму Олександр Іванович Герцен (ХIХ ст.) в розумінні суспільного розвитку був прихильником діалектики (поєднання лінійності і нелінійності, прогресу і регресу, революції і реформи і т.д.). Значне місце в його філософії займає розум (як в пізнанні, так і в практиці). З єдності, цілісності природи і мислення Герцен виводив принцип об'єктивності розуму. Щоб уникнути крену в об'єктивний ідеалізм, підводив під свою філософію наукову базу. Розглядаючи філософію і науку в нерозривній єдності, він відзначав, що сфера філософії – розум, умогляд, сфера приватних наук – досвід, емпірія. Його філософія – середня лінія між матеріалізмом і ідеалізмом – раціоналістичний реалізм, який приймав установку ідеалізму на об'єктування розуму, але робив це на користь антропологізації, гуманізації природи.

        Микола Гаврилович Чернишевський (ХIХ ст.) – теоретик російського селянського соціалізму, досягнення якого вважав за можливе, минувши стадію капіталізму. Обґрунтовував необхідність соціалістичного суспільства, спираючись на гегелівську ідею про схожість форми вищої і початкової стадії розвитку речі. Чернишевський своєрідно розумів історію філософії, вважаючи, що кожна її нова стадія відкидає попередню, причому без спадкоємності.

        В той же час сам він, критикуючи релігійно-етичну концепцію Фейєрбаха, запозичив його принцип антропологічного реалізму, що став етикою російського соціалізму. Антропологізм Чернишевського виявлявся в наступному: етичний світ людини, як і фізичний, підлягає закону причинності. Всі явища, що в ньому  відбуваються, взаємопов'язані між собою і чітко детерміновані природою людини. Остання – не дуалістична (не розділяється на душу і тіло, психічне і фізіологічне), а моністична. Звідси область етичного – це всього лише функціональний придаток фізіологічного, яке, у свою чергу, приводиться в дію соціальним. Щоб направити людину у бік моральності, необхідно, перш за все, змінити реальні умови її життя, перетворити соціальність (матеріалістична ідея).

        Філософію тотальності слов'янофілів на ірраціонально-підсвідомій основі продовжив Федір Михайлович Достоєвський (ХIХ cт.) у вигляді грунтівництва. Бути з російським народом, за Достоєвським, – значить, мати Христа, втрачати ж зв'язки з ним – ставати атеїстами і нігілістами. У його уявленні людина у своїй матеріальній сутності – вмістище всіляких вад і лиходійств. Людська природа, не приборкана вірою, породжує безмірний егоїзм, ненаситну спрагу до задоволення чуттєвих потреб; віра ж забезпечує безсмертя душі.

        Ідея соціальної гармонії у Достоєвського подібна Арістотелівській формі, яка схоплює і перетворює індивідуальну людську натуру, піднімаючи її до універсально-євангельської парадигми. Достоєвський розділив історію людства на три стадії: патріархальність (природна колективність), цивілізація (хвороблива індивідуалізація), християнство (синтез попередніх). Він виступав проти соціалізму як способу зовнішнього устрою людства, тоді як в основі соціальності повинне лежати внутрішнє, етичне самовдосконалення людини.

        Ще одним релігійним реформатором виступив Лев Миколайович Толстой (ХIХ-ХХ ст.). Його ідея – створення нової релігії, що сприяла б розвитку людства, релігії Христа, але очищеної від віри і таємничості, релігії практичної, такої, яка б не обіцяла майбутнє блаженство, але давала б блаженство на землі. В основі толстовства – принцип непротивлення злу насильством, що бере походження з систем конфуціанства, даосизму, буддизму, а також позадержавна форма об'єднання людей на принципах любові до ближнього.

        Загальний для Достоєвського і Толстого принцип етичного індивідуалізму став прапором всього російського релігійного ренесансу кінця ХIХ – початку ХХ століття. Лідером богошукання цього періоду став Володимир Сергійович Соловйов (ХIХ ст.). Він виступив за здійснення універсального синтезу науки, філософії і релігії. Предмет такого цільного знання – істинно-суще, Абсолют, Бог, а останній його результат – вчення про Боголюдство. В поясненні Бога Соловйов схилявся до пантеїзму: Бог не створює світ і людину, він існує як Логос та діючий Бог лише при вічному існуванні реальних елементів, що сприймають божественну дію.

        Проблема зла – є стрижнем в антропології Соловйова. Оскільки елементи, з яких складається світ,  субстанціонально перебувають в Богові, то з цього виходить, що Бог сам є джерелом і причиною всякого зла в світі. Історичний ідеал святої Русі, за Соловйовим, – поєднання церков, примирення Сходу і Заходу в Боголюдській єдності уселенського християнства.

        Після Соловйова богошукання отримало свій розвиток в персоналізмі Бердяєва, інтуїтивізмі Лосського, ірраціоналізмі Шестова.

        Центр  філософствування  Миколи   Олександровича   Бердяєва  (ХIХ-ХХ ст.) – екзистенціальний інтерес до людини, свободи її творчості; звідси його антроподіцея – виправдання людини в творчості і через творчість. Творчість є релігією, її мета –  пошук сенсу, вона створює особливий світ, вона продовжує справу творіння, уподібнює людину Богу-творцю. Всі об'єкти породжуються суб'єктами. В релігійному плані об'єктування тотожне акту гріхопадіння – відчуження людини від Бога і природи і підпадіння суб'єкта в залежність від світу об'єктів

        Бердяєв називав людину екзистенціальним центром світу, що наділений свободою. Остання не виводиться з буття – не тільки природного, але і божественного, вона існує до буття. Тому Бог-творець всесильний над буттям, але не володіє ніякою владою над небуттям, над нествореною свободою. Бердяєв сприймав історію як чисту творчість, вільне волевиявлення розуму. В основі його історіософії Росії – не достовірний факт, а інтуїтивна теза про саморозірваність, суперечність російської душі.

        Микола Онуфрієвич Лосський (ХIХ-ХХ ст.) продовжив вслід за Платоном і Бергсоном лінію інтуїтивізму в гносеології. Погоджуючись з Бергсоном, що пізнавальний процес не обмежується лише безпосередньою даністю відчуттів, він в той же час розвивав принципову тезу про інтуїцію як цілісне знання, що охоплює і розум, і відчуття, і волю, яка осягає саму суть життя. Ключовий принцип інтуїтивізму Лосськогоорганічне світобачення. Пізнання є з'ясуванням глибинного співвідношення світових елементів, їх гармонійного зв'язку і еволюції. Пізнаний об'єкт, навіть якщо він складає частину зовнішнього світу, включається безпосередньо свідомістю суб'єкта, що пізнає, в структуру особистості, і тому розуміється як існуючий незалежно від акту пізнання.

        В творчості Льва Івановича Шестова (ХIХ-ХХ ст.) центральна тема – трагічна суть людського буття, постійність страждань. Не погоджуючись з бердяєвською тезою про прорив до здорового глузду через безглуздя, Шестов відкидав і людський розум, мислення. Він – крайній ірраціоналіст, що заперечував можливість раціонального усвідомлення істини. Істина в своїй первозданності зверхсвітова, вона тотожна одкровенню, вона є Бог. Людству не залишається нічого іншого, вважав Шестов, як тільки прийняти одкровення, очистивши його від умовностей розуму.

        Найцікавішим явищем російської філософії є космізм, що підрозділяється на два напрямки: науково-фантастичний (Ціолковський, Вернадський, Умов, Чижевський) та релігійно-містичний (Федоров, Соловйов, Флоренський).

        Костянтин Едуардович Ціолковський (ХIХ-ХХ ст.), не дивлячись на неоднозначність оцінок його філософських позицій, вважав себе чистісіньким матеріалістом, що не визнавав нічого, окрім матерії. Якщо ж існують і духи, говорив Ціолковський, то це зовсім не потойбічні істоти, а просто невідомі сили неба, що складаються з тієї ж матерії, але тільки більш розрідженої і елементарної, ніж відома нам. Без матерії не може бути простору, часу і сили, проте вони, за Ціолковським, – не атрибути матерії, а наші суб'єктивні поняття про властивості матерії.

        Онтологізація психічного привела Ціолковського до оживотворення матерії, яка діє за законами як фізичного, так і психічного світу. Згідно його панпсихізму, чутливість Всесвіту знаходила вихід в кількісних і якісних вимірюваннях: всі тіла – живі і мертві – володіють однаковим за якістю, але різним за кількістю ступенем подразливості. Матерія, за Ціолковським, не тільки вся без виключення чутлива, але і періодично, неминуче, через величезні проміжки часу приймає складний організований вигляд, званий нами життям.

        Розвиваючи космічну філософію, Ціолковський розробив і етику освоєння космосу, яка може бути утілювана в життя тільки високоморальними, досконалими людьми, що реалізували на своїй планеті соціалістичні ідеали.

        Володимир Іванович Вернадський (ХIХ-ХХ ст.) створив вчення про сучасну епоху як перехід від біосфери до ноосфери. З ноосферою відкривається нова ера в геологічній історії Землі – антропологічна, яка стане ерою боротьби свідомих устроїв життя проти несвідомого ладу мертвих законів природи. На стадії ноосфери людство як єдине ціле охопить всю земну кулю і остаточно вирішить питання про кращий устрій життя. Зародження ноосфери обумовлюється вибухом наукової творчості, яка виступає як природний процес історії біосфери. Від свідомого перетворення свого життя людство з часом спрямовується за межі своєї планети в космічний простір. Саме наука, на думку Вернадського, розсіює побоювання за майбутнє людської цивілізації, відкриваючи перед нею нові планетарні перспективи.

        Основоположник релігійної лінії російського космізму Микола Федорович Федоров (ХIХ ст.) у виданій його учнями «Філософії загальної справи» вбачав основне зло для людини в смерті, пригнобленості її сліпою силою природи. Він висунув ідею регуляції природи засобами науки і техніки. Вища мета регуляції – воскресіння предків (батьків); шлях до неї лежить через оволодіння природою, перевлаштування людського організму, освоєння космосу і управління космічними процесами. Воскресіння, досягнення безсмертя мислиться Федоровим як загальна справа людства, що веде до загального братства і спорідненості, до подолання всякої ворожнечі.

        Павло Олександрович Флоренський (ХIХ-ХХ ст.) розвивав ті напрямки, що йдуть від Соловйова – концепцію всеєдності та вчення про Софію як посередника між Богом і елементами світу. Звертаючись до різних областей знання, у тому числі космології, Флоренський прагнув створення конкретної метафізики, задачу якої вбачав у виявленні і вивченні деяких первинних символів, фундаментальних духовно-матеріальних структур, з яких складаються різні сфери реальності, і відповідно до яких організовуються різні області культури.

        Після Жовтневої революції багато російських філософів жили і творили в еміграції. При всьому різноманітті позицій емігрантів один мотив їх умонастроїв домінував – антикомунізм. Останній найбільш яскраво виявився в ранньоемігрантській творчості Бердяєва і Семена Людвіговича Франка (ХIХ-ХХ ст.). В книзі Бердяєва «Філософія нерівності» і Франка «Духовні основи суспільства» проводиться думка, що соціальна правда повинна бути заснованою не на рівності, а на гідності кожної особи. Соціалізм є придушенням свободи духу, революція ж безсила змінити людську природу і викликає лише хаос, руйнування культури.

        Суспільне життя, на думку цих філософів, по суті духовне, а не матеріальне. Духовне виступає у формі онтологічної всеєдності Я і Ти, тобто соборності. В соборності втілюється в життя божественний світопорядок, який тримається на засадах ієрархії та слухняності. Нерівність виправдана релігійно, а отже, гуманізм рівнозначний атеїзму. Саме з ієрархізмом Бердяєв і Франк пов'язували формування особистості, а також існування держав, націй, прав людей, власності і т.д. Вони  детермінували суспільні відносини не економічними і політичними чинниками, а духовними. Залучення  до вищої духовної мети досягалося тільки в церкві Христовій, що дарує людині істинну свободу.

        Однією з ідейних течій російського зарубіжжя виступило євразійство, основоположником якого став Микола Сергійович Трубецький (ХIХ-ХХ ст.). В своїй книзі «Європа і людство» останній виступив проти європеїзації Росії, а точніше, її романо-германізації. З погляду Трубецького, всі культури рівні, жодна не повинна мати переваг. Найбільшу небезпеку він вбачав в розриві національної єдності держави. З позиції антизахідництва Трубецький вважав Московське царство спадкоємцем не Київської Русі, а євразійської монгольської держави, заплідненої православними візантійськими ідеями державності. Не менш одіозно Трубецький оцінює петровську епоху як період антинаціональної монархії. Тому Жовтневу революцію він вважав результатом саморозкладу імператорської Росії, падінням всесвітнього європеїзму. Вона (революція) знаменувала собою початок євразійського відродження Росії.

        Ще однією ідейною течією російської еміграції виступив християнський соціалізм в особі Сергія Миколайовича Булгакова і Георгія Петровича Федотова (обидва – ХIХ-ХХ ст.). На думку Булгакова, в православному віровченні є достатні підстави для позитивного відношення до соціалізму, що розуміється в найзагальнішому значенні як заперечення системи експлуатації, спекуляції, користі. Федотов в соціалізмі вбачав можливість повноти існування, життя для широких мас, яке є таким необхідним для свідомого і благородного схвалення свободи. Він повертав соціалізм в лоно християнства, відводячи йому роль відновлювача і перетворювача історичного православ'я. Не приймаючи матеріалізм і економізм соціалізму Маркса, Федотов вбачав його справжнє значення в релігійних і взагалі духовних цінностях.

        2) Становлення української філософії, як і російської, відбувається в ХVIII столітті. Її основоположником виступив Григорій Савич Сковорода (ХVIII ст.), який розумів філософію як науку про людське щастя, як спосіб самосвідомості і самовизначення людини в світі.

        Сковорода висунув теорію трьох світів і двох натур. Три світи – це: макрокосм – природа, або світ «обитєльний»; мікрокосм – людина і суспільство; світ символів, або Біблія. Космологія Сковороди спиралася на ідеї Коперніка про нескінченне число світів і про підкорення всесвіту природним законам. Окремі речі, згідно Сковороді, мінливі і скороминущі, матерія – вічна. Макрокосм  заломлюється і продовжується в мікрокосмі, звідси природність людини як елементу космосу. Три світи володіють двоякою натурою (природою): зовнішньою – матеріальною і внутрішньою – духовною. Сковородапантеїст: Бог у нього розчинений в природі (звідси одухотвореність всього сущого) і людині, і тому він є тотожним природі і людині. Біблія в якості матеріальної натури – вигадка, в якості духовної натури – джерело мудрості і пізнання.

        В гносеології Сковорода, з одного боку, говорив про пізнаваність світу, необмежених можливостях людського розуму, а з іншого, – представляв Біблію джерелом пізнання духовної натури речей. Він пов'язував теорію пізнання з самопізнанням, оскільки в людині (як мікрокосмі) заломлюються закони природи (макрокосму). Істина у Сковороди конкретна, її джерело – в досвіді.

        Природа знаходиться в постійному русі (іноді Сковорода трактував рух як божу спонуку). Кожен предмет наділений протилежними силами (діалектичність).

        Сковорода піддав критиці вади феодально-кріпосницького ладу. Він вважав працю основою суспільного життя. Достаток на основі праці – запорука щасливого життя народу, достаток на основі привласнення чужої праці – джерело всіх вад суспільства.

        Петро Михайлович Любовський (ХVIII-ХIХ ст.) переважно розробляв проблеми гносеології. Він – сенсуаліст, але в той же час визнавав, що відчуття без розуму не можуть дати достовірного знання (відчуття дає знання про одиничні предмети, розум – про суть речей). Він шукав шлях переходу від чуттєвого до абстрактного пізнання (через уявлення, пам'ять, увагу). Любовський в основному вважав критерієм істинності знань досвід, проте допускав можливість встановлення істини і чисто раціональним шляхом, на основі внутрішньої логічності понять. Він розрізняв поняття розум і глузд . Останній не залежав від чуттєвого досвіду і був здатний творити ідеї з самого себе. Плідні ідеї Любовського про роль мови як чинника формування мислення.

        Петро Дмитрович Лодій (ХVIII-ХIХ ст.) матеріалістично вирішував питання про зв'язок душі і тіла, бачив основу всіх психічних процесів в діяльності мозку. Критикуючи суб'єктивний ідеалізм Берклі, Юма, представників німецької класичної філософії, говорив про існування світу незалежно від людської свідомості. Лодій стверджував, що знання виникають спочатку на основі відчуттів, а потім і мислення людини. Істину він бачив в адекватності знання зовнішньому світу. Критикував гносеологію Канта, особливо його ідею про апріорне знання, з якої витікав агностицизм.

        В 1846 році в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство (братство), що розділилося на два крила: революційно-демократичне (Шевченко, Гулак) та ліберальне (Костомаров, Куліш, Бєлозерський). Основна спрямованість діяльності братства – суспільно-політична. Його програмний документ – «Закон Божий» («Книга буття українського народу») – на релігійно-ідеалістичній основі з домішком ідей раннього християнського соціалізму ставить задачу ліквідації кріпацтва та царизму, встановлення всеслов'янської федеративної демократичної республіки. Деякі представники братства виказували цікаві філософські ідеї.

        Тарас Григорович Шевченко (ХIХ ст.) виказував соціологічні ідеї, пронизані принципом розвитку. Експлуататорське суспільство повинне зникнути. Народ грає, за Шевченком, вирішальну роль в суспільних перетвореннях. Погляди людей змінюються під впливом соціального середовища. Розвиток техніки грає революційну роль в житті суспільства. Ідеал суспільного розвитку не капіталізм, а соціалізм (що утопічно розуміється Шевченком). Майбутнє суспільство буде антирелігійним. Затверджуючи закономірний характер природних процесів, заперечуючи безсмертя душі і потойбічний світ, Шевченко об'єктивно стояв на позиціях атеїзму (в той же час він не називав себе ні матеріалістом, ні атеїстом).

        Микола Іванович Костомаров і Пантелеймон Олександрович Куліш (обидва – ХIХ ст.) еволюціонували у філософії від визнання деяких матеріалістичних (наприклад, роль географічного середовища в розвитку суспільства) і діалектичних ідей до ідеалізму теологічного характеру, в політиці від помірного демократизму і буржуазного лібералізму до повного визнання ідеології самодержавства. Обидва виказували ідеї націоналістичного плану, протиставляючи російський і український народи. Костомаров говорив про винятковість українців, про відсутність в їх історії класових антагонізмів, про демократизм українського народу, виявив принципові відмінності між росіянами і українцями: 1) у росіян панує тотальність (Бог і цар) над індивідуальністю, а у українців – навпаки; 2) росіяни нетерпимі до всього неросійського, а українці – терпимі до інонаціональних проявів; 3) росіяни – матеріалісти, українці ідеалісти, 4) росіяни не люблять природу, а українці люблять; 5) росіяни люблять в жінці тіло, а українці душу; 6) релігійність росіян зовнішня (обрядовість, атрибутика, святі книги), а в українців – внутрішня; 7) в суспільному житті у росіян панує ціле над одиничним, спільність над особою, присутнє насильство (монархія), а у українців – добровільний союз (федерація). Куліш вважав специфічно українською хуторянську філософію на відміну від міської філософії росіян.

        Специфічно українською лінією у філософії стала філософія серця Петра Дмитровича Юркевича (ХIХ ст.), основи якої заклали Сковорода, Костомаров, Куліш. Серце, за Юркевичем, – це стрижень, центр живого знання, емоцій, творчості, сфера примирення науки і релігійної віри. Саме серце дозволяє нерозривно пов'язати між собою матеріальні і духовні засади в людині і взагалі матеріалізм і ідеалізм. Філософія серця стала складовою частиною космізму В.Соловйова і фактичною основою російськомовної філософської школи київського гуманізму (Бердяєв, Шестов, Зеньковський).

        Олександр Опанасович Потебня (ХIХ ст.) визнавав вічність і нескінченність матеріального світу, відкидав релігійно-ідеалістичні уявлення створення природи. Був прихильником атомістичної теорії. В гносеології він пізнавальний оптиміст. Мова, згідно Потебні, – об'єктування людської думки, вона змінюється і розвивається. В його творчості містяться діалектичні ідеї: про взаємозв'язок і обумовленість явищ, боротьбу протилежностей.

        Панас Мирний (Опанас Якович Рудченко) (ХIХ-ХХ ст.) – послідовний атеїст, критик телеології, ідеалістичної (дуалістичної) теорії природжених ідей. Говорив про нескінченність світу, вважав людину частиною матеріального світу, а її мозок – матеріальною основою ідей, думок.

        Михайло Петрович Драгоманов (ХIХ ст.) – критик самодержавства і поміщицького ладу, дрібнобуржуазний ліберал і реформіст. У філософії боровся проти ідеалізму і релігії, матеріалістично вирішував питання про відношення мислення до буття, говорив про те, що люди створили Бога за своєю подобою, підкреслював несумісність науки і релігії. Проте в поясненні суспільства вважав його рушійною силою політичні і моральні ідеї.

        Михайло Сергійович Грушевський (ХIХ-ХХ ст.) запропонував історичну концепцію, в основі якої положення про народ як уособлення абсолютного духу, що саморозвивається (об'єктивний ідеалізм). Буржуазно-націоналістичну концепцію Куліша-Костомарова про безкласовість українського суспільства Грушевський трансформував в концепцію незмінності національного духу, кажучи про українську націю як суцільно селянську, спрадавна демократичну,  що має свої специфічні задачі, відмінні від революційного руху Росії.

        Революційно-демократична лінія в ідеології була продовжена Іваном Яковичем Франко, Лесею Українкою, Михайлом Михайловичем Коцюбинським, Михайлом Івановичем Павликом (ХIХ-ХХ ст.). Спільність їх поглядів полягає в: а) сильному впливі марксизмуКоцюбинського ще і Фейєрбаха); б) розробці переважно філософсько-соціологічних проблем.

        Франко в роботі «Катехізис економічного соціалізму» виклав теорію капіталістичного виробництва за Марксом. Він підкреслював вирішальну роль економіки в розвитку суспільства. Франко вважав, що існуючий економічний стан народів буде подолано всесвітньою революцією, яку розумів як ряд культурних, наукових, політичних перетворень (мирних і немирних). Рушійною силою революції вважав селянство і робочий клас, віддаючи перевагу першому (як найчисельнішому). Був переконаний у вирішальній ролі народних мас в історії. Він розглядав великих (історичних) особистостей як продукт історії. Суспільне життя, за Франком – природний, закономірний процес, який призведе до соціалізму.

        В основі всесвіту, у Франка, вічна, нескінченна матерія. Джерело пізнання –  відчуття, на базі яких виникають поняття. Пізнання залежить від конкретно-історичних умов. Іноді Франко схиляється до раціоналізму, кажучи, що математика створює правила з себе. Він діалектично розглядав природу, проте заперечував стрибки в її розвитку, визнаючи лише еволюційний процес. Франко показав себе послідовним атеїстом, говорив про необхідність відмирання релігії при загальному розповсюдженні наукових знань, передумовою чого є матеріальний добробут і політична свобода.

        Леся Українка згідно Марксу викладала проблеми класової боротьби, організації політичної партії робочого класу, принципи пролетарського інтернаціоналізму. Будучи прихильницею усунення самодержавства та поміщицького ладу, бачила ідеал суспільного устрою в соціалізмі. Трактуючи вічність рухомої матерії з матеріалістичних позицій, вона критикувала ідеалізм, містицизм, християнство.

        Коцюбинський виступав за усунення царизму і поміщицького ладу. Бачив необхідність союзу робочого класу (як керівника) і селянства в революційній боротьбі. Вірив в суспільний прогрес і соціалістичне майбутнє людства. Випробовуючи вплив творчості Фейєрбаха, Коцюбинський постійно боровся з релігією.

        Павлик вирішував питання про вічність, нестворимість та незнищенність матерії з позиції матеріалізму.


Тема 3

Онтологія

(6 годин)

        Мета даної лекції – проаналізувати предметну область одного з основних розділів філософії – онтології, перш за все вирішення проблеми буття, сутності світу.

Студент, що засвоїв матеріал лекції, повинен знати:

  •  логіку еволюції уявлень про буття в історії філософської думки;
  •  основні картини світу;
  •  принципи структуризації форм буття;
  •  основні підходи до аналізу матеріального буття в минулому і теперішньому;
  •  атрибути матерії;
  •  основні концепції пояснення духовного буття у філософії і науці;
  •  структуру свідомості і її функції в житті людини і суспільства.

На основі отриманих знань студент повинен уміти:

  •  пояснювати значення проблеми буття для формування філософської картини світу;
  •  виявляти структурні компоненти буття в речах навколишньої дійсності;
  •  бачити принципову відмінність між філософським і науковим підходами до аналізу явищ матеріальної дійсності;
  •  давати філософську оцінку атрибутам матерії – руху, простору, часу;
  •  обґрунтовувати суспільно-історичну природу свідомості.

План лекції

     1.  Поняття буття у філософії.

  1.  Проблема буття в історії філософії.
    1.  Сучасні аспекти аналізу буття.
    2.  Філософська картина світу.
    3.  Структура буття.
  2.  Матеріальне буття.
    1.  Філософські і наукові уявлення про матерію.
    2.  Атрибути матерії.

А) рух.

Б)  простір і час.

  1.  Духовне буття.
    1.  Проблема свідомості в історії філософської і наукової думки.
    2.  Становлення свідомості в процесі еволюції форм відображення.
    3.  Суспільно-історична суть свідомості.
    4.  Структура свідомості і її функції.

1

        1) Будь-яке філософське міркування починається з поняття про буття. Питання про те, що таке буття, виникло разом із зародженням філософії, і постійно супроводжуватиме її, поки існуватиме мисляче людство. Це вічне питання і невичерпне.

        Поняття «буття» - базове у філософії, оскільки синтезує феномени «людини», «світу», «відношення». Під буттям в найширшому значенні слова розуміється поняття про існування, про суще взагалі. Буття – те, що є, є наявним, існує як процес (становлення) і результат (стан). Буття, суще, реальність як всеохоплююче поняття - це синоніми. Буття є все те, що є: це і матеріальні речі, це і всі процеси (фізичні, хімічні, геологічні, біологічні, соціальні, психічні, духовні), це їх властивості, зв'язки і відношення. Буття є абсолютний предикат «світу в цілому» і будь-якого його елементу (у тому числі і людини) взагалі, і тому поняття «буття» та «світ» можуть використовуватися  як тотожні.

        Антитезою (протилежністю) буття є небуття (або ніщо). Перехід в небуття мислиться як руйнування даного виду буття і перетворення його в іншу форму буття. Так само виникаюча форма буття є результат переходу однієї форми буття в іншу: безглузда спроба уявити собі самотворення всього з нічого. Отже небуття мислиться як відносне поняття, а в абсолютному значенні небуття немає.

        Осмислення категорії буття, що розкривалася в різні часи з різних сторін і з різним ступенем повноти, є невіддільним від історії філософії.

        В епоху античності першу спробу усвідомити буття зробив Парменід. Серед думок, які самі по собі є суб'єктивні породження людського, він знайшов думку, яка ніби виводить за межі суб'єктивного, не думку про щось, а думку як таку, не існування чогось, а просто існування. Натхненні  цією ідеєю філософи-елеати прийняли абстракцію чистого буття за реальність більш дійсну, ніж буття чуттєвих речей, за постійну і незмінну верховну єдність, що панує над багатовідмінністю рухомого і мінливого світу матеріальних речей. Для них, а потім для Платона, є характерним розрізнення «буття на думку» – видимої, зовнішньої реальності, та «істинного буття», доступного лише філософському розуму. Платон, наприклад, під істинним буттям мав на увазі «царство чистих думок і краси» як те, що можна збагнути розумом на відміну від світу чуттєвих речей.

        Згідно Арістотелю, буття – це жива субстанція, що характеризується наступними принципами: по-перше, кожна річ є самостійним фактом, на який ми звертаємо свою увагу (принцип матеріальності або фактичної даності речі); по-друге, кожний об'єкт має структуру, частини якої співвіднесені одна з одною (знаменита Арістотелівська концепція активної форми); по-третє, кожна річ обов'язково вказує на своє походження (принцип причинності); по-четверте, кожна річ має своє певне призначення (принцип мети). Субстанція як гранична основа всього сущого не є такою, якщо в ній відсутній хоч один з цих компонентів буття.                     

        Для античної філософії в тому або іншому ступені властиво нерозчленування буття і мислення у всіх аспектах: гносеологічному, онтологічному та етичному. В той же час в ній були закладені основи для пізнання сущого в подальші століття (обґрунтування істини, добра, краси, свободи через поняття буття, творчої активності буття і діалектику буття і небуття і т.д.).

        Настання християнської ери поєднало філософію з інтенсивним богопізнанням. В середні століття оформився так званий онтологічний доказ буття Бога, що полягає у виведенні Абсолютного Буття з поняття буття, а саме: те, більше чого не можна помислити, не може існувати тільки в думці.

        В епоху Відродження і, особливо, в новий час відбувається секуляризація філософії, а згодом і все більш явне розділення філософії і природної науки. У зв'язку з цим характерна «объективізація» поняття буття і одночасно розвиток суб'єктивістських концепцій.

        Буття осмислюється як щось тілесне, речове, як об'єктивна реальність, що протистоїть людині і її розуму. Природа мислиться поза відношенням до неї людини, як свого роду механізм, що діє сам по собі. Ці ідеї – продукт величезного успіху механіки, з якої виводилися фундаментальні філософські принципи, і яка розглядалася,  як зразок для всієї решти наук.

        Для концепції буття в новий час є характерним субстанціальний підхід: у світі є субстанція (незнищуваний і незмінний субстрат буття, його гранична основа) та є її акциденції (властивості), похідні від субстанції, перехідні та мінливі.

В некласичних філософських концепціях XX століття акцент ставиться  на бутті, перш за все, як людському існуванні: буття є наше життя.

        Неокласична філософія новітньої епохи, продовжуючи традицію нового часу, спираючись на досягнення сучасної науки, працює над створенням новітньої філософської картини світу, яка б поєднала в єдиному Універсумі «світ» і «людину».

2) Найактуальніші сучасні аспекти аналізу буття світу такі:

1. Кількість світів. Питання: світ один чи світів багато? Відповіді: 1) світ єдиний і одноякісний; 2) світів багато, і в єдності різноманіття та багатоякісності вони породжують Універсум.

2. Якість світу. Питання: світ (світи) є одноосновним чи багатоосновним? Відповіді: 1) монізм (світ або матеріальний, або духовний); 2) дуалізм (світ духовно-матеріальний); 3) плюралізм (світ є багатоосновним).

3. Масштаб світу. Питання: світ є кінечним чи нескінченним? Відповіді: 1) світ вічний і нескінченний, існує «тут» і «скрізь», «зараз» і «завжди» (у минулому, теперішньому часі і майбутньому); 2) світ має початок і (або) кінець в часі і просторі. При будь-якому варіанті відповіді «елементи світу» скороминущі.

4. Системність світу. Питання: світ єдиний чи  він є – різноманіттям розрізнених речей? Відповіді: 1) світ є хаос; 2) світ є система, побудована на принципі причинно-наслідкової залежності між її елементами. Друга відповідь підтверджується даними природознавства.

5. Закономірність світу. Питання: світ підлягає об'єктивній логіці існування чи він визначається людським духом? Відповіді: 1) буття світу означає його реальність, дійсність, підлеглість внутрішній логіці існування; 2) світ існує лише як проекція людського духу і визначається логікою останнього.

6. Людинорозмірність світу. Питання: чи є співвідносним існування світу та людини? Відповіді: 1) світ відповідає способу людського життя, людським потребам, критеріям, сподіванням; 2) світ є нелюдяним та бездушним.

        3) Кожна картина світу має свій смисловий центр, навколо якого розташовуються всі компоненти, що складають цілісний образ всесвіту. В центрі буденної картини світу – людина як суб'єкт дії в світі повсякденності. В центрі наукової картини світу – об'єктивне існування речей позалюдського світу. В центрі релігійної картини світу – співвідношення поцюстороннього і потойбічного, емпіричного і трансцендентного існування людини. В центрі філософської картини світу – співвідношення людини та світу, узяте у всіх можливих ракурсах.

При всьому різноманітті філософських картин світу всі вони будуються навколо пошуку загальних принципів відношення «людина – світ» і їх можна підрозділити на об'єктивістські та суб'єктивістські.

 Об'єктивістські концепції матеріалістичні, дуалістичні,
об'єктивно-ідеалістичні (об'єктивний ідеалізмфілософське вчення, що проголошує першоосновою буття ідеальний Абсолют /світовий дух, абсолютну ідею і т.д./, існуючий зовні людини і незалежний від неї) – віддають пріоритет світу, вважаючи його об'єктивним, тобто незалежним в своєму існуванні і якостях від бажань суб'єкта і людського способу бачення. Вчення цього типу високо цінують раціональне пізнання, що приводить нас до істини і показує  світ таким, яким  він є.

 Суб'єктивістські концепції суб'єктивно-ідеалістичні (суб'єктивний ідеалізм – філософське вчення, яке бачить першооснову буття в свідомості суб'єкта) – ставлять світ (світи) в залежність від суб'єктивного «Я», перетворюючи його на проекцію, результат людської активності. Вся дійсність світу заломлюється через унікальну сутність особистості, і тому важко сказати, чи є в світі що-небудь об'єктивне.

Філософський пошук здійснюється між двома цими полюсами і мета його у відповіді на питання: що в світі від нас, а що – від самого світу, що від суб'єктивності, а що – від об'єктивності?

Щоб не впадати в крайнощі, можна сказати, що світ, в якому протікає наше життя – це сплав об'єктивного і суб'єктивного (вже хоча б тому що людина – сама частина цього світу), того, що залежить, і того, що не залежить від нас. І ця складна діалектика кожного разу конкретно розглядається філософією на новому рівні і в нових історичних обставинах. При цьому філософи обговорюють проблему світу і людини на понятійній мові і на відміну від релігії ніколи нічого не беруть просто на віру. Їх справа – у всьому сумніватися, все піддавати суворому критичному аналізу і ніколи не зупинятися на досягнутому рівні знання.

 4) Виходячи із специфіки філософської картини світу, можна структурувати буття (світ) за  різними принципами.

1. Субстанціональна підстава. (Субстанція /лат. – «сутність»/ – загальна першоснова всіх речей; нескінченна, саморушійна, нічим не обмежена суть).

Виділяються дві субстанції буття:

а) матеріальна (матерія, природа, фізичне, об'єктивне і т.д.);

б) духовна (свідомість, дух, мислення, психічне, суб'єктивне і т.д.)

2. Системна підстава (Система /грец. – «ціле, складене з частин»/ – сукупність, об'єднання взаємозв'язаних і розташованих у відповідному певному порядку елементів (частин) якогось цілісного утворення).

Матеріальне і духовне буття, як системи, підрозділяються на наступні підсистеми:

а) матеріальне: природне буття, буття суспільства, буття людини;  

б) духовне: людський суб'єктивний дух; позалюдський об'єктивний дух.

3. Структурна підстава (Структура /лат. – «будова, зв'язок»/ - міцний, відносно стійкий зв'язок (відношення) і взаємодія елементів, сторін, частин предмету, явищ, процесу як цілого).

Підсистеми буття структуруються таким чином:

а) буття речей і процесів, що підрозділяються на елементи «натуральної» і «штучної» природи;

б) буття соціальних феноменів, що підрозділяються на індивідуальне буття (людини) і суспільне буття (груп людей);

в) буття людини, що підрозділяється на буття людини в світі речей  («натуральної» і «штучної» природи) і специфічно людське (фізичне) буття;

г) буття духовного (ідеального), що підрозділяється на індивідуалізоване і соціалізоване духовне буття.

2

        1) Перше, що вражає уяву людини, коли вона спостерігає навколишній світ, – це дивне різноманіття предметів, процесів, властивостей і відносин. Потрібно було вчинити найбільший науковий подвиг, щоб побачити за різноманіттям речей і явищ світу їх спільність і єдність. Спостерігаючи явища зростання і розпаду, поєднання і розкладання, що відбуваються довкола, перші мислителі помітили, що деякі властивості і стани речей у всіх перетвореннях зберігаються. Цю основу речей (субстанцію), що постійно зберігається, вони назвали першоматерією («матерія»  з лат. – «речовина»).

Спочатку як така першооснова всіх речей оголошувалися реальні природні явища: вода, повітря, земля, вогонь, ефір (подібні погляди виказували стародавні індійці, старогрецькі філософи Фалес, Анаксимен, Геракліт). Надалі уявлення про матерію поглиблюється і одночасно втрачає чуттєво-конкретні риси, стає більш абстрактним; формується розуміння матерії як субстрата (лат. «субстрат» – «носій властивостей, не пов'язаний нерозривно з ними»), тобто якась «першоцеглинка», з якої будується все різноманіття речей в світі. Такими «першоцеглинками» в різні часи оголошувалися атом, гомеомерія, молекула, корпускула (стародавні індійці, Левкіпп, Демокріт, Анаксагор, Епікур, Лукреций Кар, Ломоносов). Найбільше розповсюдження серед подібних ідей отримала створена в V ст. до н.е. атомістична («атом» - «неподільний») теорія будови матерії.

В ХVII-ХVIII століттях вона стає пануючою. Матерія мислиться у вигляді сукупності абсолютно щільних, неподільних частинок – атомів, що здійснюють механічний рух в пустці. Виходячи з ідеї атомістичної будови матерії, І.Ньютон ввів у фізику поняття маси, сформулював закон всесвітнього тяжіння і основні закони динаміки. Атомістична теорія стала основою молекулярно-кінетичної теорії теплоти. В хімії атомістичні уявлення привели до відкриття закону збереження речовини, закону постійності складу, нарешті, до періодичної системи елементів Менделєєва.

Всі великі учені і філософи епохи нового часу (Ньютон, Гассенді, Бойль, Гоббс, Дідро та ін.) були переконані, що єдиним станом матерії є речовина (в сучасному науковому трактуванні під речовиною розуміються речі, що мають кінцеву масу спокою). Проте в цей же час було сформульовано визначення матерії, автор якого, французький філософ П.А.Гольбах, відійшов від принципу зведення матерії до якогось конкретного її стану або вигляду і запропонував гранично абстрактне, дійсно субстанціональне, її розуміння: «Матерія є все те, що впливає яким-небудь чином на наші відчуття» («Система природи»). Виняткова значущість подібного, абстрактно-філософського, розуміння матерії повною мірою прояснилася тільки в кінці XIX – початку XX століть.

        В цей період часу відбувся цілий ряд великих наукових відкриттів,  що різко розширили уявлення про форми існування матерії: проміння Рентгена (1895 р.), теорія тиску світла (Лебедєв, 1896 р.), електрон (Томсон, 1897 р.), радій (Склодовська-Кюрі, Кюрі, 1898 р.), квантова теорія (Планк, 1900 р.), радіоактивне випромінювання (Резерфорд, Содді, 1902 р.), спеціальна теорія відносності і закон взаємозв'язку маси і енергії (Ейнштейн, 1905 р.).

Деякі фізики і філософи, що вважали матеріальним лише те, що складається з речовини, що можна безпосередньо чуттєво сприймати, з факту несприйманності вказаних явищ робили висновок про їх нематеріальний характер. Матерія стала представлятися комусь як сукупність електронів, комусь як енергія, а комусь і як стійкий комплекс відчуттів. Було важко зрозуміти, що там, в нескінченній глибині мікросвіту, є своя міра матеріальності.

Подолати кризу в науці допоміг діалектико-матеріалістичний підхід до розуміння матерії, запропонований філософією марксизму. Згідно до цього підходу, з відкриттям подільності атома матерія не «зникає», а просто вичерпується колишнє уявлення про її «першоцеглинку» – атом і про виключність її стану – речовину. Подолання існуючого і можливих майбутніх криз в розумінні матерії потребує неприпустимості зведення її до якихось конкретних проявів, з одного боку, а з іншого, – визначення її через зіставлення з протилежною субстанцією буття - свідомістю.

Саме такий принцип визначення матерії запропонував в своїй роботі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» один з лідерів діалектико-матеріалістичної філософії XX століття В.І.Ленин: «Матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них». В цьому визначенні підкреслюється дві головні ознаки матерії: по-перше, ії існування незалежно від свідомості (як об'єктивна реальність); по-друге, свідомість людини може пізнавати матеріальний світ, що існує зовні і незалежно від неї. В ідеї про те, що матерія дана нам у відчуттях, передбачається не тільки пряме сприйняття предметів, але і опосередковане (за допомогою різноманітних приладів, що багато разів збільшують потенціал наших органів чуття), і непряме (не відчуваючи окремих атомів, ми відчуваємо дію тіл, що складаються з них).

 Діалектичний матеріалізм чітко розділив «сфери інтересів» науки і філософії в тлумаченні матерії.

В природознавстві матерія розглядається поза зв'язком із свідомістю. Учених цікавлять її:

а) природні властивості – системність, структурність, єдність перервності і безперервності;

б) основні типи матеріальних систем і підсистем – природа (нежива і жива), суспільство, людина;

в) основні фізичні стани – речовина («тверда матерія», системи, що мають масу спокою), поле (системи, що не мають кінцеву масу спокою), плазма, випромінювання, «тонка матерія» і т. д.;

г) межі просторово-часового існування (сьогодні наше знання про ці межі коливаються в межах від 10-15 см («керн» нуклона) до 1028 см (прибл. 15 млрд. світлових років).

В сучасній же філософії матерія розглядається під кутом зору її  відношення до свідомості і її ролі у зв'язку зі свідомістю. Звідси її «філософські властивості»:

а) об'єктивність (вона є об'єктивна реальність, існуюча зовні і незалежно від свідомості);

б) субстанціональність (Матерію не можна протиставляти окремим речам як щось незмінне – мінливому. Матерія не є одна з речей, існуюча разом з іншими, всередині або на основі них. Всі існуючі конкретні матеріальні утворення і є матерія в різних її формах, видах, властивостях і відносинах. Матерія - це не реальна можливість всіх форм, а дійсне їх буття.);

в) джерело єдності світу (принцип матеріальної єдності світу означає не емпіричну схожість або тотожність конкретних систем, елементів і конкретних властивостей та закономірностей, а спільність матерії як субстанції, як носія багатоманітних властивостей та відносин);

г) незвідність матерії до її конкретних форм і одного її структурного рівня до інших (Принципова відмінність діалектики в розумінні матерії полягає в запереченні можливості її зведення до однієї або декількох найпростіших форм. Вона не може розглядатися як проста сукупність утворюючих її елементів, властивості якої зводяться до властивостей цих елементів. Якісна своєрідність предмету створюється особливою формою зв'язку його частин. При цьому: 1) всім рівням матерії властиві деякі загальні закономірності; 2) всі вони пов'язані і взаємодіють.);

д) нестворюванність і незнищенність (Ці властивості матерії виявляються в сукупності конкретних законів збереження стійкості матерії в процесі її зміни. В безперервному процесі взаємних перетворень матерія зберігається як субстанція, тобто як основа всіх змін. Жоден елемент матерії не перетворюється на ніщо, а залишає певний слід, і не виникає з нічого, а завжди має певну причину.);

е) невичерпність (Незнищенність матерії не можна розуміти тільки в кількісному відношенні. Закони збереження припускають і якісну незнищенність матерії.).

        2А) Існування будь-якого матеріального об'єкту можливе тільки завдяки як взаємодії елементів, що його створюють, так і взаємодії з іншими об'єктами. Взаємодія приводить до зміни властивостей, станів і процесів. Вся сукупність змін структурних компонентів матеріального світу позначається у філософії поняттям «рух». Фундаментальне визначення останнього ми знаходимо в роботі Ф.Енгельса «Діалектика природи»: «Рух, що розглядається в найзагальнішому значенні слова, тобто що розуміється як спосіб існування матерії, як внутрішньо властивий матерії атрибут, обіймає собою всі зміни і процеси, що відбувається у всесвіті, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням».

Як атрибут матерії (тобто невід'ємна, внутрішньо притаманна властивість, без якої матерія у принципі не існує), рух припускає не тільки механічне переміщення тіл в просторі, але і всі види взаємодій, будь-які зміни станів об'єктів. Рух – це  взаємоперетворення елементарних частинок, коливання молекул в кристалічних решітках, обмін речовин в організмі, розширення і стиснення галактик, обмін інформацією, товарами і діяльністю між людьми і багато іншого.

Буденна свідомість ототожнює рух тільки з однією його формою – механічною. А оскільки тіла щодо поверхні Землі можуть рухатися або покоїтися, то спокій і рух протиставляються один одному. Проте рішення проблеми пов'язано з рівнем аналізу і системою відліку. Будинок, що покоїться щодо поверхні Землі, в той же час обертається разом з нею навколо її осі та Сонця. На рівні молекул і атомів змінюються просторові характеристики за рахунок проникнення молекул води і повітря, обміну електронами і взаємоперетворення елементарних частинок макрооб'єкту, що покоїться. Те ж можна сказати про «нерухому людину»: усередині неї змінюється настрій, виникають нові відчуття, інформація, а на клітинному рівні, завдяки обміну речовин, через певний час відбувається повна зміна складу молекул нашого тіла. Таким чином, кожне тіло знаходиться в стані спокою і руху одночасно. «Рівновага невіддільна від руху, – говорив Ф.Енгельс, – Можливість відносного спокою тіл, можливість тимчасових станів рівноваги є істотною умовою диференціації матерії і тим самим істотною умовою життя. Всяка рівновага є лише відносною і тимчасовою» («Діалектика природи»).

Приведені вище приклади дозволяють зробити наступні висновки:

1. Рух у філософському значенні охоплює всі види і типи взаємодій і змін систем або окремих об'єктів та їх станів.

2. Рух – загальний спосіб існування матерії, тому він є
абсолютним, а спокій – відносним, тобто існує лише для окремого об'єкту в певних просторово-часових масштабах тільки одного рівня організації матерії.

3. На різних рівнях організації матерії існують специфічні типи і форми руху.

 Основні типи руху: 1. Рух, пов'язаний з кількісною зміною предмету, але із збереженням його якісної стійкості. 2. Рух, пов'язаний з якісною зміною предмету: або з його руйнуванням, розпадом, чи із зміною внутрішніх властивостей, структури або функцій, чи з появою з колишніх форм нового об'єкту (цей тип руху називається розвитком).

        Форми руху. Перша спроба науково-філософської класифікації форм руху була зроблена Ф.Енгельсом; він виділив п'ять форм руху: механічний, фізичний, хімічний, біологічний, соціальний (сучасна наука доповнила цю класифікацію ще двома формами: геологічним і інформаційним). В основу побудови системи форм руху матерії закладені наступні принципи: 1. Кожному рівню організації матерії властива своя форма руху. 2. Між формами руху існує генетичний зв'язок, тобто подальша форма виникає як породження або на основі попередньої. 3. Вищі форми руху якісно відрізняються від низьких і не можуть бути зведеними до них.

        2Б) Разом з рухом атрибутами матерії також є простір і час. В історії філософії склалися декілька концепцій розуміння останніх.

        Суб'єктивістська – розглядає простір і час як суб'єктивні конструкції людської психіки (розуму і відчуттів). Так, І.Кант, що стоїть біля витоків цієї концепції, говорив, що простір і час реально не існують, а є формами сприйняття свідомості, за допомогою яких людина систематизує дані органів чуття, одержані за допомогою досвіду, і таким чином пізнає світ. Після Канта цієї позиції дотримувалися (і дотримуються) всі суб'єктивні ідеалісти і, наприклад, матеріаліст Ціолковський.

 Об'єктивістська – розглядає простір і час як об'єктивні феномени матеріального буття і, у свою чергу, підрозділяється на субстанціональну та реляційну (релятивістську).

 Субстанціональна концепція розглядає простір і час як самостійні сутності, існуючі незалежно від матеріальних об'єктів. Ця лінія йде від старогрецьких філософів Демокріта і Епікура і продовжується в новий час Ньютоном і Ф.Беконом. В ХVIII столітті так само трактували простір і час і матеріалісти і ідеалісти.

 Реляційна концепція стверджує, що простір і час є лише особливі відносини між матеріальними об'єктами і процесами і поза ними не існують. Цю ідею відстоювали: в античній Греції дуаліст Арістотель, в новий час – ідеалісти Лейбніц і Гегель, матеріаліст Дідро та ін. Діалектико-матеріалістичне трактування простору і часу було здійснено в XIX столітті Ф.Енгельсом (за Енгельсом, «Простір і час суть форми існування матерії, що рухається»). Додаткове підтвердження воно отримало у фізиці XX століття: спеціальна і загальна теорії відносності Ейнштейна довели, що просторово-часові характеристики об'єктів, що рухаються, міняються при переході від однієї системи відносин і відліку до іншої.

Виходячи з останньої концепції, простір і час – це загальні об'єктивні форми координації матеріальних систем та їх станів. Простір – це сукупність відносин, що виражають координацію співіснуючих матеріальних систем – порядок їх співіснування, структурність і протяжність. Час – сукупність відносин, що виражають координацію станів взаємодіючих матеріальних систем – зміну станів, їх послідовність і тривалість.

Таким чином, те, що прийнято називати властивостями простору і часу, є властивості просторових і тимчасових відносин між матеріальними системами. Подібно тому, як вище йшла мова про різні форми руху матерії, що виникають на різних рівнях її організації, можна також класифікувати відповідні форми простору і часу (механічні, фізичні, хімічні, геологічні, біологічні, соціальні, інформаційні).

«Філософські властивості» простору і часу, що розкривають їх атрибутивну природу по відношенню до матерії, такі: матеріальність, абсолютність і відносність, переривчастість та безперервність, нескінченність і кінцевість, суперечливість.

3

        1) Проблема духовного буття (свідомості, духу, душі, ідеального) у філософії – одна з найважчих і загадкових. Перед поглядом людини постає світ, розгортається видовище незліченних предметів, їх властивостей, подій та процесів; люди намагаються розгадати таємниці всесвіту, пояснити причини своїх переживань, зрозуміти значення свого існування, відшукати витоки своїх думок і т.д. Але всі процедури даності нам світу і переживань, відчуттів і думок проходять через те, що називають свідомістю. Свідомість є те незнищенне, вічне, всюдисуще, що супроводжує освоєння людиною  світу, воно входить обов'язковим «додатком» в усе, що ми сприймаємо як даність.

Над таємницею своєї свідомості людина почала замислюватися ще в глибоку давнину. І з тих пір навколо суті свідомості, можливостей і шляхів її пізнання ніколи не замовкали гарячі суперечки. Одні виходили з пізнаваності природи душі, свідомості, інші оголошували будь-які спроби рішення проблем останніх абсолютно безнадійними. Одні відстоюють думку про первинність свідомості по відношенню до матерії, розглядаючи її як крихітну іскру величного полум'я божественного розуму. Інші переконані в тому, що світ є матерія, що рухається, а свідомість є функція мозку людини.

Проблеми свідомості, духу, душі, ідеального, психіки неймовірно багатоаспектні, складні і невичерпні. Їх більш менш задовільне вирішення неможливе без ясної і аргументованої відповіді на наступні «базові питання»: 1) якою є субстанція свідомості, 2) яке джерело її походження,  3) як свідомість співвідноситься з матерією? Чи дає історія світової філософії ясні і недвозначні відповіді на поставлені питання, ми зможемо судити, провівши історичний аналіз переконань представників різних філософських течій на цей предмет.

 Об'єктивно-ідеалістична концепція свідомості розуміє її як об'єктивний, позалюдський дух. Варіанти: Логос у Парменіда, ейдоси  у Платона, форма у Арістотеля, монади у Лейбніца, абсолютна ідея у Гегеля; всі вони так чи інакше аналогічні ідеї Бога у теологів. Відповіді на поставлені вище питання у представників цієї концепції такі: 1) питання про субстанцію духу взагалі не ставиться; 2) на питання про походження духу відповідь така: дух не «походить», тому що вічний; 3) відповідаючи на питання про співвідношення духу і матерії, всі вказані філософи заявляють про первинність духу, проте деякі з них (наприклад, Гегель) говорять про те, що дух творить матерію, передує їй, інші ж вважають, що дух не створює матерію як таку (вона така ж вічна, як і дух), але творить з неї конкретні матеріальні речі.

 Своєрідним варіантом об'єктивістського тлумачення свідомості, що містить вже значний елемент матеріалізму, є пантеїзм. Представники цього вчення (староіндійські філософи, М.Кузанський, Дж.Бруно, Б.Спіноза, Г.Сковорода та ін.) розуміли об'єктивний дух не у відриві від матерії, а в нерозривному зв'язку з нею. Абсолютно матеріалістичною варіацією цієї ідеї є панпсихізм (К.Е.Ціолковський), який заявляв про те, що весь всесвіт є одушевленим.

Нарешті, сучасною науковою версією пояснення можливості існування певного «позалюдського духу» виступає ідея наявності космічного розуму (в значенні існування високо розвинутих розумних цивілізацій у всесвіті), що впливає на життя нашої планети, людства і людини.

 Суб'єктивно-ідеалістична концепція свідомості вважає її приналежністю людини, що виступає причиною по відношенню до речей зовнішнього світу. Основоположником і найяскравішим представником цієї концепції виступив англійський філософ XVII – XVIII ст. Дж.Берклі. На думку останнього, речами ми повинні називати «стійкі комплекси відчуттів» людини, а не щось існуюче саме по собі. Існувати, згідно Берклі, – значить, бути сприйманим. Ця ідея неминуче вела його до соліпсизму (оголошення єдиною реальністю нашого світу мислячого суб'єкта).

Представники суб'єктивістської концепції в минулому і теперішньому часі на поставлені вище питання відповідають так: 1) питання про субстанцію духу взагалі не ставиться; 2) відповідаючи на питання про походження людської свідомості, вони, з одного боку, вимушені відкрито переходити на позиції об'єктивного ідеалізму, вважаючи нашу духовність або «іскрою божої» (як теологи), або персоніфікацією світового духу (як Гегель), або втіленням уселенського розуму (як Трубецький), а з іншого боку, приховано ставати на позиції матеріалізму, бо неможливо пояснити появу людських відчуттів, емоцій, думок без попереднього існування самої людини, фізичної, тілесної, а точніше, людського мозку, як самого високоорганізованого матеріального утворення – субстрату свідомості; 3) відповідаючи на питання про співвідношення матерії і свідомості, суб'єктивні ідеалісти вважають людську духовність причиною речей зовнішнього світу (в цій частині їх концепція цілком послідовна), проте по відношенню до матеріального людського тіла, як наголошувалося вище, наш дух завжди вторинний. Таким чином, в цілому при рішенні базових методологічних питань розуміння природи свідомості суб'єктивно-ідеалістична концепція є виключно непослідовною і суперечливою.

Дуалістична концепція свідомості найбільш яскраво представлена в працях великого французького філософа і вченого ХVII століття Р.Декарта. Пов'язавши воєдино матеріалістичний і ідеалістичний підхід до проблеми, останній оголосив людину зв'язком бездушного і млявого тілесного механізму з мислячою душею, яка має волю,  що дана людині Богом. Людина, згідно Декарту, виникає тільки у момент поєднання тіла з душею. При цьому, виступивши видатним фізіологом, Декарт дав якнайтонший аналіз нейрофізіологічних механізмів роботи мозку, виявивши, по суті, рефлекторну основу психіки, тим самим ставши передвісником праць Сеченова і Павлова.

Нечисленні представники дуалістичної концепції свідомості в історії філософії відповідають на поставлені вище питання так: 1) питання про субстанцію духу взагалі не ставиться; 2) походження свідомості є двояким: первинна, зародкова її форма дана людині Богом, розвинуті ж її стани виникають як наслідок нейрофізіологічних процесів в мозку; 3) матерія і дух в цій концепції розглядаються як рівноцінні першооснови, і питання первинності-вторинності тієї або іншої субстанції просто не ставиться.

Матеріалістична концепція свідомості розглядає її як наслідок буття матерії, як результат матеріальних процесів, що відбуваються як в оточуючому людину світі, так і в самій людині. Відповіді на поставлені вище питання представників матеріалістичного табору такі: 1) переважною більшістю матеріалістів питання про субстанцію свідомості просто не ставиться; 2) джерелом походження свідомості оголошується, з одного боку, оточуючий людину матеріальний світ (в цьому значенні свідомість є ідеальним, суб'єктивним образом матеріальної, об'єктивної реальності), з іншого боку, – діяльність високоорганізованої матерії – мозку (в цьому значенні свідомість є функцією, продуктом діяльності людського мозку); в узагальненому плані свідомість є результатом взаємодії людини і світу, а конкретно, рефлекторна реакція мозку як на дію навколишнього середовища на організм людини, так і на фізіологічні процеси в самому організмі; 3) питання про співвідношення матерії і свідомості однозначно вирішується на користь первинності матерії і вторинності свідомості.

Як випливає з проведеного історико-філософського аналізу, всі існуючі філософські течії в розумінні свідомості, духу, душі допускали і допускають істотні прорахунки і непослідовність (що, як вище наголошувалося, в основному, пов'язано з винятковою складністю даного феномена). Проте не може не впадати в очі навмисне відчуження практично всіх філософів в історії людства від рішення «питання питань» – проблеми субстанції свідомості. Декларативно оголошуючи ідеальне протилежністю матеріального, а свідомість «не-матерією», ніхто з них навіть не спробував проаналізувати природу духу подібно тому, як це робилося по відношенню до матеріальної субстанції (див. попередній розділ даної лекції). Тим часом без переконливої, доказової відповіді на це питання (що обов’язково спирається на дані сучасної науки) не є можливим правильне, послідовне, несуперечливе рішення абсолютної більшості проблем буття духовного.

На мій погляд, в історії філософської і наукової думки все ж таки знаходяться крупиці знання, узагальнивши які, можна збудувати аргументовану філософську теорію свідомості. Загальне значення останньої лежить в площині розуміння свідомості не як антипода матерії, а як її різновиду – особливої форми (або рівня) організації матеріальних систем. Джерелом побудови такої теорії можуть служити окремі ідеї деяких філософів-матеріалістів.

Основоположник атомізму Демокріт говорив, що в нашому світі з атомів складається абсолютно все (природа, людина, боги, души). Т.Гоббс не допускав існування безтілесної душі. «Під словом дух, – говорив він, – ми розуміємо природне тіло, до того тонке, що воно не діє на наші відчуття, але заповнює простір». Вульгарні матеріалісти XIХ століття (Фогт, Бюхнер, Молешотт) вважали наші думки матеріальними, представляючи їх у вигляді якихось «випаровувань» з поверхні головного мозку. Зведення свідомості до фізичних реакцій організму є характерним і для такого напряму в психології, як біхевіоризм (Р.Уотсон). Згаданий вище Ціолковський, що вважав себе «абсолютним матеріалістом», говорив, що духовне складається з тієї ж матерії, але тільки «більш розрідженої і елементарної, ніж відома нам».

Найістотніший внесок в розробку цієї концепції свідомості зробив Ф.Енгельс в роботі «Діалектика природи». Раніше вже приводилася цитата, в якій він називав мислення різновидом руху (атрибута матерії). На додаток до цього можна привести наступні думки цього філософа з приводу даного предмету.

«Ми, поза сумнівом, «зведемо» коли-небудь експериментальним шляхом мислення до молекулярних і хімічних рухів в мозку, але хіба цим вичерпується суть свідомості?» (частково підтвердження, частково принципове коректування уявлень вульгарних матеріалістів та біхевіористів).

«Над всім нашим теоретичним мисленням панує з абсолютною силою той факт, що наше суб'єктивне мислення і об'єктивний світ підлягають одним і тим же законам».

        «Матерія у всіх своїх перетвореннях залишається вічно однією, і тією ж ... жоден з її атрибутів ніколи не може бути втраченим і ... тому з тією ж самою залізною необхідністю, з якою вона коли-небудь винищить на Землі свій вищий цвіт – мислячий дух, вона повинна буде його знову породити де-небудь в іншому місці і в інший час» (мислення тут – атрибут матерії).

 В руслі вказаних ідей в 70-х рр. XX століття група вчених МІНГ ім. Плеханова зробила спробу експериментального підтвердження ЛЕМ (лептонно-електромагнітної) гіпотези мислення (лептон – супер легка елементарна частинка: гадана маса лептона – 10-30 - 10-40г.). В результаті проведених досліджень учені дійшли до висновку: те, що ми називаємо мисленням, є ніщо інше, як утворювані в результаті діяльності мозку «лептонні хмари» («тонка матерія»). Можна припустити, що подальші наукові розробки в цьому напрямі (а саме, вивчення фізики мікросвіту) з часом неминуче приведуть нас до розкриття найбільшої таємниці людства – його духовності.

Розуміння свідомості як матеріального феномену вимагає постановки традиційних філософських проблем про співвідношення матерії і свідомості в принципово іншу площину. По-перше, вони співвідносяться не як дві субстанції, а як система з елементом. По-друге, співвідношення системи з елементом припускає їх взаємодію. По-третє, свідомість як «тонка матерія» бере початок з більш простих – речовинних («твердих») і нематеріальних (поле, випромінювання та ін.) – форм організації матерії.  По-четверте, як субелементарний рівень організації матеріальних систем, свідомість  є неймовірно енергоємною, і тому може  щонайпотужніше  впливати на інші рівні організації матерії.

Відзначені якості свідомості повинні зорієнтувати процес її наукового вивчення у бік з'ясування наступних питань: а) про механізм становлення свідомості; б) про функціонування свідомості лише на вищому рівні організації матеріальних систем; в) про структуру свідомості і способи її дії на інші матеріальні структури.

2) Вагомим аргументом на користь матеріальної природи свідомості є дослідження механізмів її формування в процесі еволюції форм відображення в природі та суспільстві.

Як наголошувалося раніше, рух передбачає взаємодію різних матеріальних систем. Останнє, у свою чергу, має своїм результатом взаємовідображення, яке виступає у вигляді механічної деформації, перебудови, розпаду атомів, електромагнітних сил, хімічних змін, фізіологічних процесів, психіки і свідомості. Відображення – це результат взаємодії тіл, що являє собою наявність сліду, залишеного в структурі даного тіла іншим  тілом, що впливає на нього. Будь-яка зміна одного об'єкту в результаті його взаємодії з іншим має дещо загальне, сумірне з об'єктом-оригіналом. Воно представляє ізоморфне, тобто структурно подібне, відображення якої-небудь сторони предмета.

 Будь-яке відображення є інформацією. Вона виступає як міра неоднорідності в розподілі енергії. Будь-яка неоднорідність несе з собою інформацію. З поняттям інформації не пов'язана її усвідомленість. Але вона може бути і осмисленою. Інформація – це відомості про що-небудь, відображення одного предмету або процесу в іншому.

Матеріальний засіб, за допомогою якого передається інформація, є сигналом. У людини і тварин безпосередні чуттєві сигнали – відчуття і сприйняття – складають так звану першу сигнальну систему дійсності. Крім того, у людини виробилася мовна, тобто друга сигнальна система дійсності, яка являє собою, за виразом І.П.Павлова, «сигнали перших сигналів».

В неживій природі мають місце наступні форми відображення: механічне, фізичне, хімічне, геологічне. В живій природі виникає біологічне відображення, що розділяється, у свою чергу, на допсихічний рівень та психічний рівень (чутливість).

Одна з властивостей живого – подразливість. Життя виникає там, де з'являються органічні сполуки, здатні до саморегуляції, самовідтворення, самозбереження, розмноження, самовдосконалення. Подразливість – така властивість життя організму, яка полягає у відображенні дій зовнішнього і внутрішнього середовища у вигляді збудження і зовнішньої відповідної вибіркової реакції. Подразливістьдопсихічна форма відображення; це така властивість організму, яка виявляється у вигляді лише фізіологічної реакції, ще не пов'язаної з виникненням суб'єктивного образу об'єктивного світу. Подразливість є засобом управління, регулювання пристосувальної поведінки.

Подальший етап в розвитку форм відображення пов'язаний з виникненням у більш високих форм живої матерії такої нової властивості, як чутливість – здатність мати відчуття, сприйняття, уявлення, що відображають властивості предметів, які впливають на організм. (Відчуття – це образи окремих властивостей предмету; сприйняття – це образи комплексу його властивостей; уявлення – це образ предмету, якого немає в безпосередній даності живій істоті, що відчуває). Відчуття складають початкову форму психіки тварин. Таким чином, психіка не є властивістю живої матерії взагалі: вона є властивість вищих форм органічної матерії.

Образи речей можуть бути чуттєвими, наочними (наприклад, візуально схожими з своїми оригіналами), але можуть бути і понятійними, так що схожість носить вже не зовнішній, а внутрішній характер (схожість за змістом, по типу зв'язку компонентів). Понятійний рівень відображення – мислення – як вищий ступінь розвитку психіки, виникає тільки в суспільстві і є соціально-інформаційним відображенням. Компонентами мислення виступають: поняття – логічний образ окремих предметів, властивостей, процесів і станів, що характеризує їх найбільш загальні і істотні ознаки; судження – сукупність понять, форма думки, в якій затверджується або заперечується будь-що щодо предметів і явищ, їх властивостей, зв'язків та відносин; умовивід – форма мислення або логічна дія, в результаті якої з одного або декількох відомих нам і певним чином пов'язаних суджень виходить нове судження, в якому міститься нове знання.

Всі перераховані форми психічного відображення світу, починаючи з відчуття і кінчаючи умовиводом, складають ядро свідомості. Свідомість – це вища,  властива тільки людям і пов'язана з мовою функція мозку, що полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному регулюванні та самоконтролі  поведінки людини.

 Свідомість – суб'єктивний образ об'єктивного світу. Суб'єктивність образу – не довільне привнесення в нього чогось від суб'єкту. Являючись відображенням дійсності, образ не існує і не може існувати поза конкретно-історичною особою зі всіма її індивідуальними особливостями. Він залежить від розвитку нервової системи і мозку, від стану організму в цілому, від багатства або бідності практичного досвіду людей, від рівня історичного розвитку знань людства.

3) Будучи відмінною від психіки тварин, перш за все, рівнем мислення, свідомість спочатку, генетично має суспільно-історичний характер, оскільки саме логіка понять, матеріалізована в мові (друга сигнальна система дійсності), здатна служити засобом спілкування людей.

Людська мова так само прадавня, як і свідомість. «Одна тільки людина зі всіх живих істот обдарована мовою», – говорив Арістотель. У тварин немає свідомості, як немає і мови, рівної людській. Та дещиця, яку тварини хочуть повідомити одне одного, не вимагає мови. Мова тварин ніколи не досягає в своїй функції акту полягання якогось абстрактного значення як предмета спілкування. Змістом спілкування тварин завжди є наявна в даний момент ситуація. Людська ж мова «відірвалася» разом із свідомістю від своєї ситуативності.

Сутність мови виявляється в її двоєдиній функції: служити засобом спілкування та знаряддям мислення. Мовлення – це діяльність, сам процес спілкування, обміну думками, відчуттями, побажаннями, цілеполяганнями і т.п., який здійснюється за допомогою мови, тобто певної системи засобів спілкування. Мова – це система змістовних, значущих форм: кожне слово світиться променями значень. За допомогою мови думки, емоції окремих людей перетворюються з особистого надбання в загальне, в духовне багатство всього суспільства. Завдяки мові, людина сприймає світ не тільки своїми органами чуття і думає не тільки своїм мозком, а органами чуття і мозком всіх людей, досвід яких вона сприйняла за допомогою мови. Зберігши   в собі духовні цінності суспільства, будучи матеріальною формою конденсації і збереження ідеальних моментів людської свідомості, мова виконує роль механізму соціальної спадковості.

Обмін думками, переживаннями за допомогою мови складається з двох найтіснішим чином пов'язаних між собою процесів: вираження думок (і всього багатства духовного світу людини) тим, хто говорить чи пише, та сприйняття, розуміння цих думок, відчуттів слухача чи читача. Якими б іншими засобами не виражалися думки, вони, кінець кінцем, так чи інакше, перекладаються на словесну мову – універсальний засіб серед знакових систем, що використовуються людиною, виконуючи роль загального інтерпретатора.

Близькість мислення і мови, їх тісна спорідненість призводить до того, що своє адекватне (або найбільш наближене до такого) вираження думка отримує саме в мові. Ясна за своїм змістом і струнка за формою думка виражається в дохідливій, послідовній мові. «Хто ясно мислить, той ясно висловлюється», – свідчить народна мудрість. Вираз «люди обмінюються думками за допомогою мови» не слід розуміти буквально: слухач відчуває і сприймає матеріальний вигляд слів в їх зв'язку, а усвідомлює те, що ними виражається, –  думки.

4) Суспільна природа свідомості виразно виявляється також і в таких її якостях, як активність і творча функція.

Свідомість характеризується активним відношенням до зовнішнього світу, до самої себе, до діяльності, направленої на досягнення наперед поставленої мети. Психіка не тільки людини, але і тварин відзначається вражаючою активністю. Жодна істота не живе «на поводі у сигналів-подразників. Вона сама активне шукає те, що їй потрібно, вибирає, вивчає зовнішній світ. Людина, мозок якої являє собою управляючу систему високого ступеня складності, влаштована так, щоб не тільки одержувати, зберігати та переробляти інформацію, але й формулювати план дій і здійснювати активне, творче, управління діями.

Людина має нагоду логічно пов'язувати і розвивати в своїй свідомості думки таким чином, що вони виявляються не просто копією сприйманих об'єктів і їх зв'язків, а творчо перетвореним відображенням, в якому думка передбачає природний хід подій. І в цьому значенні свідомість може відриватися від безпосереднього відображення дійсності. Таке відображення (в літературі його часто називають «випереджаючим відображенням»), якщо воно відповідає закономірностям реального світу, є суб'єктивною передумовою перетворюючої практичної діяльності людини.

Певний суверенітет розуму полягає не в його здатності створювати довільні уявні конструкції, а в здатності, перш за все, правильно відображати існуюче, передбачати майбутнє і на основі відображення, через практичну діяльність творити світ.  Коли говорять про творчість, то часто мають на увазі геніальні твори мистецтва, літератури, відкриття в науці і технічні винаходи. Тим часом творчість – це властивість свідомості взагалі. Вся історія розвитку людства пов'язана з такою діяльністю людей, яка дає нові результати, що мають суспільне значення. А це і є творчість.

В структурі свідомості як формі відображення, направленої як на предмети зовнішнього світу, так і на саму людину, носія свідомості, виділяються компоненти, що виконують функції предметності та рефлексії. Функція предметності характеризує свідомість як суб'єктивний образ об'єктивного світу (тут мається на увазі і зовнішній для людини світ природного і суспільного буття і світ її власного людського буття). Рефлексія виявляє здатність свідомості пізнавати саму себе.

Предметність свідомості забезпечує її нерозривний зв'язок з реальним світом. Коли ми говоримо, що зміст наших відчуттів і сприйняттів є  об'єктивним, то ми маємо на увазі, що цей зміст більш менш адекватно відображає предмет. Якщо в голові виникла думка, то вона є обов'язково думка про щось. Думки ні про що у принципі бути не може. Те, що в нашій свідомості може мати зміст, не відповідний оригіналу, зовсім не означає, що може раптом з'явитися безпредметна думка. Мріяння і навіть марення хворого запозичили свій примарний зміст у реальності. Ідеальне - це завжди даність об'єкта суб'єкту.       

Найважливішою складовою предметності свідомості виступає самосвідомість – виділення і вирізнення людиною самої себе, свого Я від всього, що її оточує. Самосвідомість –  це усвідомлення людиною своїх дій, відчуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого положення в суспільстві. У формуванні самосвідомості істотну роль грають відчуття людиною свого власного тіла, рухів, дій. Людина може стати самою собою лише у взаємодії з іншими людьми, зі світом через практичну діяльність, спілкування. Суспільна обумовленість формування самосвідомості полягає не тільки в безпосередньому спілкуванні людей, в їх оціночних  відносинах, але і у формулюванні вимог суспільства, що пред'являються до окремої людини, в усвідомленні самих правил взаємовідношення.

Самосвідомість виникла не як духовне дзеркало для дозвільного самомилування людини. Вона з'явилася у відповідь на виклик суспільних умов життя, які із самого початку вимагали від кожної людини уміння оцінювати свої вчинки, слова і думки з позиції певних соціальних норм. Звідси самою показовою характеристикою розвинутої самосвідомості є свідомість (в значенні російськомовного поняття «сознательность») – здатність людини усвідомлювати суспільні наслідки своєї діяльності. Вона суть етично-психологічна характеристика дій особи, яка ґрунтується на усвідомленні і оцінці себе, своїх можливостей, намірів і мети.

Самосвідомість тісно пов'язана з феноменом рефлексії. Рефлексія – уявлення особи про саму себе, коли вона вдивляється в сокровенні глибини свого внутрішнього духовного життя. Не рефлектуючи, людина не може усвідомити того, що відбувається в її душі, в її внутрішньому духовному світі. Рефлексія занурює нас в глибину нашого «самозвеличання». Оскільки людина мислить себе як розумну істоту, рефлексія належить її природі, її соціальній наповненості через механізми комунікації: рефлексія не може зародитися в надрах виокремленої особистості, поза комунікацією, поза залучення до скарбів цивілізації і культури людства.

Рівні рефлексії можуть бути вельми різноманітними – від елементарної самосвідомості до глибоких роздумів над сенсом свого буття, його етичним змістом. Здійснене в даній лекції дослідження феномена свідомості як такої є теж прикладом рефлексії гранично високого, філософського рівня.


Тема 4

Гносеологія

(2 години)

        Метою даної лекції є дослідження предметної області одного з фундаментальних розділів філософського знання – теорії пізнання.

Студент, що освоїв матеріал лекції, повинен знати:

  •  місце і роль пізнавальної проблематики в структурі філософського знання;
  •  основні способи вирішення проблем пізнання в історії філософії;
  •  об'єктивні і суб'єктивні корені агностицизму;
  •  особливості і досягнення діалектико-матеріалістичного способу пізнання світу;
  •  структуру процесу пізнання;
  •  характер співвідношення між чуттєвою і раціональною сторонами пізнання;
  •  місце і роль проблеми істини в гносеології;
  •  характерні ознаки і риси істинного знання.

На основі отриманих знань студент повинен уміти:

  •  характеризувати значення пізнавальної складової в структурі філософського світогляду;
    •  розрізняти пізнавальний оптимізм, скептицизм, агностицизм;
    •  знаходити переконливі аргументи на користь принципової пізнаваності світу і людини;
    •  правильно оцінювати роль практики в пізнавальній діяльності;
    •  аналізувати суб'єкт – об'єктні відносини в пізнавальному процесі;
    •  співвідносити роль відчуттів і розуму в пізнанні;
    •  відрізняти істинне знання від хибних поглядів та брехні.

План лекції.

  1.  Пізнання як предмет філософського аналізу.
  2.  Склад, структура та динаміка пізнання.
  3.  Проблема істини у філософії і науці.

1

        У всій світовій історії розвитку філософської думки ніхто і ніколи не обходив один з фундаментальних розділів в системі філософії, яким є теорія пізнання. Без розгляду останнього немислима жодна філософська система. Це, окрім всього, диктується владною силою зв'язку філософії з конкретними науками, на які вона спиралася і нині спирається в своєму розвитку. Це потрібно, перш за все, для розвитку теоретичних розділів будь-якої науки, але в той же час необхідно для прогресу самої філософської культури, а, кінець кінцем, для задоволення безлічі життєвих питань суспільства.

        Всі люди від природи прагнуть знання. Все, що простягається перед нами і відбувається в нас, пізнається за допомогою наших чуттєвих вражень і роздумів, досвіду і теорії. Відчуття, сприйняття, уявлення і мислення, ступінь їх адекватності тому, що пізнається, відмежування істинного знання від ілюзорного, правди від помилки і брехні – все це з прадавніх часів ретельно досліджувалося в контексті різних проблем філософії, але, перш за все, такого її розділу, як теорія пізнання.

        Теорія пізнання, яку в перекладі з грецької мови називають «гносеологія» або «епістемологія» (це слова – синоніми), є загальною теорією, що з'ясовує саму природу пізнавальної діяльності людини, в якій би області науки, мистецтва або житейської практики вона б не здійснювалася. Тим самим її предметом в найзагальнішому плані є пізнання – обумовлений законами суспільного розвитку і нерозривно пов'язаний з практикою процес відображення і відтворення в свідомості людини об'єктивної реальності.

Теорія пізнання історично розвивалася у взаємодії з наукою. Одні вчені досліджують об'єктивну реальність, а інші – саму реальність дослідження: це життєво необхідний розподіл духовного виробництва; одні здобувають знання, а інші – знання про знання, такі важливі і для самої науки, і для практики, і для вироблення цілісного світогляду.  

На сучасному рівні теорія пізнання виявляє собою результат узагальнення історії розвитку всієї пізнавальної діяльності людини. Вона досліджує природу пізнання, форми та закономірності переходу від поверхневого уявлення про речі (думки) до осмислення їх сутності (істинного знання), а у зв'язку з цим розглядає питання про шляхи досягнення істини та її критерії. Але людина не могла б пізнати істинне як істинне, якби не робила помилок, тому теорія пізнання досліджує також і те, як людина приходить до хибних думок і яким чином долає їх. Нарешті, самим животрепетним питанням для всієї гносеології було і залишається питання про те, яке практичне, життєве значення має достовірне знання про світ, про саму людину і людське суспільство.

Людський розум, підіймаючись по спіралі пізнання, на кожному новому витку нкак людина впадає в помилки і яким чином приодолевает их.хностного уявлення про речі ()скуства ления, досвіду і теовновь