36088

Господарське право: Курс лекцій

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

У пропонованому курсі лекцій на підставі аналізу нормативно-правових актів. Висвітлюються основні теми та інститути господарського права - як загальної частини (поняття господарського права, господарські правовідносини, господарське законодавство, субєкти господарських правовідносин, майнова основа господарювання

Украинкский

2015-01-12

3.56 MB

18 чел.

ББК 67.9(4УКР)303я73 В48

Рекомендовано

Вченою радою юридичного факультету

Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

(Протокол № 1 від 13.09.2004 р.)

Рецензенти:

Замойський І. Є- професор кафедри державно-правових дисциплін Донецького університету економіки і права, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник;

Задихайло Д. В.- завідувач кафедри господарського права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук, доцент.

Вінник О. М.

В48      Господарське право: Курс лекцій.- К.: Атіка, 2004.- 624 с ISBN 966-326-057-2

У пропонованому курсі лекцій на підставі аналізу нормативно-правових актів станом на 1 липня 2004 р. висвітлюються основні теми та інститути господарського права - як загальної частини (поняття господарського права, господарські правовідносини, господарське законодавство, суб'єкти господарських правовідносин, майнова основа господарювання, господарські зобов'язання, господарсько-правова відповідальність, антимонополь-но-конкурентне регулювання, правове регулювання банкрутства), так і спеціальної частини (особливості правового регулювання певних видів господарських відносин: у сфері капітального будівництва, інноваційної, фінансової та біржової діяльності, агентських відносин, комерційної концесії, зовнішньоекономічної діяльності, іноземного інвестування, спеціальних режимів господарювання).

Для студентів та аспірантів юридичних і економічних спеціальностей, юристів-практиків, підприємців, а також для всіх, хто застосовує у своїй діяльності норми господарського законодавства та/або цікавиться питаннями господарського права.

ББК 67.9(4УКР)303я73

_   хт _--„„,-                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           © О. М. Вінник, 2004

ISBN 966-326-057-2                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  © Видавництво «Атіка», 2004


Вступ

Ускладнення відносин у сфері вітчизняної економіки, пов'язане із завершенням переходу від планово-розподільчої до змішаної (або соціально орієнтованої ринкової) економіки, відбилося і на їх правовому регулюванні. Кодифікація господарського законодавства в результаті прийняття 16 січня 2003 р. Господарського кодексу України, що набув чинності з 1 січня 2004 p., вирішила низку важливих проблем господарського законодавства, проте не усунула всіх прогалин, колізій, застарілих норм.

Складність правового регулювання сфери господарювання, зумовлена об'єктивними чинниками (динамізмом та різноманітністю господарських відносин), підвищує вимоги до майбутніх фахівців з правознавства щодо знань основ господарського права та практичних навичок застосування норм господарського законодавства у повсякденній правозастосовній практиці, в регулюванні господарських відносин на локальному рівні (при розробці установчих та внутрішніх документів суб'єктів господарювання, господарських договорів).

Навчальна дисципліна «Господарське право» покликана забезпечити опанування студентами основних знань з правового регулювання суспільних відносин щодо організації, безпосереднього здійснення господарської діяльності та управління нею.

Перший підручник з господарського права був виданий в Україні в 1985 р. за редакцією завідувача кафедри господарського права Київського державного університету імені Тараса Шевченка професора Побірченка І. Г-засновника першої в СРСР кафедри господарського права.

Протягом останніх років видано кілька підручників та навчальних посібників з господарського та підприємницького права провідними правознавцями - професором В. С Щербиною, професором Н. О. Саніахметовою, авторським колективом за редакцією академіка В. К. Мамутова та ін.

Пропонований курс лекцій з господарського права підготовлений (з врахуванням останніх змін у господарському законодавстві) Вінник О. М- доцентом кафедри господарського права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, яка брала участь у розробці двох проектів Господарського кодексу України, в т. ч. другого, що набув чинності з 1 січня 2004 р. При підготовці навчального посібника використано досвід викладання курсу «Господарське право» студентам юридичного та економічного факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка протягом останніх 8 років.

■ Вивчення студентами основних правових інститутів господарського права має ґрунтуватися на вже одержаних знаннях з теорії держави та права (для студентів неюридичних спеціальностей — основ права), конституційного та інших галузей права, що вивчаються на перших двох курсах.

Для поглиблення вивчення окремих тем з курсу господарського права, написання курсових, дипломних та магістерських робіт до кожного розділу навчального посібника пропонується список літератури (нормативно-правові акти, збірники законодавства та його коментарі, наукові статті, монографії, підручники та навчальні посібники).


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1

ПОНЯТТЯ, МЕТОД І СИСТЕМА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

І Тема 1.1 Господарська діяльність

1.             Історія становлення та розвитку правового регулювання господарської сфери суспільного життя.

2.              Поняття, ознаки, види господарської діяльності та принципи її здійснення.

3.             Види господарської діяльності.

1. Історія становлення

та розвитку правового регулювання

господарської сфери суспільного життя

Перш ніж розглядати традиційні для першої лекції питання (предмет, метод, поняття господарського права), приділимо деяку увагу історії становлення правового регулювання господарської сфери суспільного життя. Це та сфера, яка забезпечує суспільство необхідними для задоволення потреб його членів, різноманітних організацій та держави в цілому матеріальними благами, яких серед дарів природи не знайти: вони виникають в результаті або переробки дарів природи (вже існуючих матеріальних цінностей -природних багатств, зокрема), або виробництва (створення нових матеріальних цінностей, в т. ч. й з елементами переробки).

Спільне проживання людей неможливо уявити без виробництва різноманітних матеріальних благ для задоволення не лише індивідуальних, а й групових та інших категорій спільних інтересів.


Господарювання, у розумінні задоволення господарських потреб (в одязі, житлі, предметах побуту тощо) певних соціальних груп, було притаманно людській спільноті на ранніх етапах суспільного розвитку. А функціонування будь-якої людської спільноти неможливо без регулювання відносин між її членами, в т. ч. і з питань ведення господарських справ.

За родоплемінного ладу всі питання діяльності людей, в т. ч. пов'язані з виробництвом матеріальних благ, вирішувалися в межах таких організацій, члени яких підпорядковувались певним правилам поведінки у формі звичаїв, рішень, прийнятих громадою, радою старійшин чи обраним главою спільноти. Тобто, мало місце так зване внутрішнє регулювання, яке ґрунтувалося на авторитеті громади. Товарний обмін не був розвинений, а якщо він і мав місце, то відбувалося це у відносинах з різними племенами/родами і зазвичай на засадах натурального обміну (тобто одні матеріальні блага обмінювалися на інші). Відтак, за подібної організації людство не потребувало якихось додаткових форм об'єднань, оскільки кожний член суспільства належав до того чи іншого роду-племені, в межах якого і здійснювалося виробництво певних матеріальних благ, що задовольняло насамперед інтереси відповідної громади (роду/племені), а також індивідуальні (приватні) інтереси членів такої спільноти з основних питань забезпечення їх життєдіяльності. При цьому інтереси громади зазвичай переважали над індивідуальними або груповими інтересами.

Поділ праці (відокремлення землеробства від скотарства, а згодом - виділення ремесел і торгівлі) послаблював родоплеменні зв'язки у стародавньому світі та згодом (разом з іншими чинниками) призвів до занепаду цієї форми організації людей.

Нові соціальні системи, що прийшли на зміну родоплемінному ладові, були різноманітними за рівнем (держава, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів міста, навіть вулиці, а також більш автономна, ніж за родоплемінного ладу, сім'я) та за характером спільних інтересів, для реалізації яких відбувалося об'єднання кількох осіб. Своєю чергою, серед згаданих соціальних систем можна умовно виділити такі категорії: а) універсальні, що створюються для реалізації/забезпечення та захисту комплексу інтересів учасників/членів (саме до цієї категорії з певним застереженням можна віднести учасників/членів державу та територіальні громади, хоча їм'притаманне значно менше, ніж за родоплемінного ладу, втручання у сферу приватних інтересів); б) спеціалізовані, що створювалися для досягнення певних спільних цілей, господарських


зокрема (цехи, гільдії купців, товариства для спільного здійснення певного виду господарської та/або пов'язаної з нею діяльності, а в певні історичні періоди - і діяльності, яка забезпечувала безпеку учасників господарського життя та їх майна).

Зазначені обставини зумовили виникнення новіа об'єднань на принципово нових засадах: не на підставі кровного споріднення, а шляхом вільного волевиявлення для досягнення певної мети, в т. ч. господарської. Так, ще в стародавні часи функціонували своєрідні товариства (згадки про них трапляються у древніх асирійців, фінікіян, греків):

а)                 за участю купців, що вели морську торгівлю, та їх позичальників, які часто-густо ставали компаньйонами власника судна;

б)              з ремісників для спільного збуту товарів;

в)                  земельні товариства, які також виконували функції охорони від зовнішніх ворогів.

Саме такі форми об'єднань і стали підґрунтям виникнення в майбутньому господарських організацій сучасного типу - торгових (або господарських) товариств.

Стародавня держава також брала на себе функції організації господарського життя в країні, аби приватна ініціатива не завдавала істотної шкоди загальному благу та не справляла руйнівного впливу на державу. З давніх часів відомим є регулювання діяльності природних монополій шляхом встановлення граничних цін на їх продукцію (роботи, послуги). Держава визначала й правила для осіб, що здійснювали господарську діяльність з метою отримання прибутку, встановлюючи для них певні вимоги та обтяження на користь держави (різноманітні податки, збори), інших учасників господарського життя, передбачаючи, зокрема, відповідальність боржників перед кредиторами, включаючи й визнання боржника неплатоспроможним (банкрутом) з метою застосування спеціальної процедури ліквідації його заборгованості перед кредиторами.

Стародавній Рим увібрав у себе надбання підкорених ним народів, а також греків-колоністів, які асимілювалися з місцевим населенням і, відповідно, принесли досвід організації господарського життя. Римському праву були вже відомі: договірне товариське об'єднання - societas, організація корпоративного типу, що стала прообразом інституту юридичної особи,- universitatas corpus, а також товариство публікантів - societas publicanorum (vecigalium) -як змішана форма societas і universitatas.

Регулювання господарської сфери в стародавні часи не відокремлювалося від регулювання інших суспільних відносин. Тому,


в таких відомих зведеннях стародавніх законів, як Дигести Юстиніана, Руська Правда, Литовський статут, знаходимо окремі положення, що стосувалися спільного ведення торгових справ, відповідальності боржників перед кредиторами, банкрутства, та деякі інші.

Бурхливий розвиток ремесел і торгівлі в епоху середньовіччя (зазвичай у приморських містах, пов'язаних з торгівлею з іншими територіями та державами) сприяв розвитку спеціального регулювання цієї сфери, спочатку у формі торгових звичаїв, рішень судів зі справ між торговцями, збірок таких звичаїв та суддівських рішень (як, наприклад, «Збірник морського права Ганзи»), а згодом -до прийняття кодифікованих нормативно-правових актів.

З Францією другої половини XVII ст., часів правління Людові-ка XIV, пов'язується перша спроба кодифікації норм торгового права. Ініціатором кодифікації був міністр фінансів короля Кольбер, ім'я якого отримали два ордонанси - Ордонанс про торгівлію 1673 р. і Ордонанс мореплавства 1681 р. Завдяки ордонансам Кольбера, що згодом стали основою Торгового кодексу Наполеона 1807 р., на території Франції було уніфіковане правове регулювання торговельних операцій.

Більшість країн континентальної Європи свого часу приймала Торгові (Комерційні) кодекси або статути (в т. ч. Російська імперія, до складу якої входила більша частина території сучасної України). В сучасний період частина країн (Голландія, Італія, Швейцарія, Російська Федерація) відмовилися від так званого дуалізму приватного права (тобто регулювання майнових відносин за допомогою двох кодексів - Цивільного і Торгового/Комерційного), проте зберігає специфіку регулювання відносин у сфері господарювання шляхом прийняття спеціальних законів - про господарські товариства чи окремі їх види (акціонерне, з обмеженою відповідальністю), антитрестівські закони (закони про захист економічної конкуренції) та ін.

У Радянському Союзі були спроби кодифікації правового регулювання господарської сфери в 20-ті роки. Так, у жовтні 1923 р. Комісією з внутрішньої торгівлі при Раді праці та оборони РРФСР був внесений в законодавчий орган проект Торговельного Зведення, доцільність прийняття якого обґрунтовувалася необхідністю зовнішнього (з боку держави) регулювання «торгово-промислової стихії», властивої для того періоду: введені у зв'язку із непом приватно-правові елементи господарювання необхідно було пов'язати з державним сектором економіки та державним регулюванням. Проте ідея кодифікації правового регулювання в господарській


сфері розглядалася у зв'язку з дискусією про співвідношення цивільного і торгового права. Відмова від непу і монополізація державою господарської сфери країни послужили своєрідним привідом для відмови від дуалізму (або «двосекторності») правового регулювання господарської сфери, в якій противники господарського права вбачали загрозу розколу єдиної радянської правової системи.

У 30-ті роки Л. Я. Гінзбург та Є. Б. Пашуканіс - засновники наукової школи єдиного господарського права — обґрунтовують необхідність спеціального (у формі Торгового/Господарського кодексу) регулювання відносин у сфері соціалістичної економіки, проте включають в коло суб'єктів і громадян, які вступають у майнові відносини. На жаль, політизація наукової сфери в 30-ті роки і наявність серед опонентів ідеї єдиного господарського права головного тодішнього теоретика в галузі правознавства А. Я. Вишин-ського, впливового та послідовного сталініста, призвели до трагічних наслідків для засновників цієї школи.

В останній третині XX ст. у Радянському Союзі знову поширюється ідея кодифікації правового регулювання в господарській сфері, проте вона не була реалізована.

Після здобуття Україною незалежності відповідно до Концепції Судово-правової реформи почав розроблятися Господарський (Комерційний) кодекс, перший варіант якого у Верховній Раді спіткала невдача, а другий (під дещо зміненою назвою - як Господарський кодекс) після тривалих складнощів (трьох читань, подолання президентського «вето») був прийнятий 16 січня 2003 р., а набув чинності з 01.01.2004 р. (питання про місце Господарського кодексу в системі господарського законодавства розглядатиметься у наступних темах).

2. Поняття, ознаки, види господарської діяльності та принципи її здійснення

Ключовим поняттям господарського права є поняття господарської діяльності, яке ми знаходимо в різних нормативно-правових актах, зокрема:

• у Законі України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», у ст. 1 якого подане таке визначення: «Господарська діяльність - будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару»;


•                            у Законі України від 28 грудня 1994 р. (діє в редакції Закону України від 22 травня 1997 р.) «Про оподаткування прибутку підприємств», у п. 1.32 ст. 1 дається дещо інше визначення: «Господарська діяльність - будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі якщо безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені і на користь першої особи».

Проте в ч. 1 ст. З Господарського кодексу України, з врахуванням положень зазначених та інших законів, закріплюється уніфіковане поняття господарської діяльності:

«Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність».

У цьому визначенні можна виділити кілька ознак господарської діяльності. Насамперед, саме слово «діяльність» означає систематичні дії членів суспільства, їх об'єднань, спрямовані на досягнення певного результату. Змістом цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, а метою — задоволення суспільних потреб у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто функціонувати як товар. Особливістю господарської діяльності є також її суб'єкти - не будь-які особи, а лише ті з них, що відповідно до вимог Господарського кодексу визнаються суб'єктами господарювання. Діяльність таких осіб здійснюється не тільки в їх власних (приватних) інтересах (зазвичай з метою отримання прибутку від реалізації вироблених благ), айв інтересах суспільства (для задоволення певних суспільних потреб у продукції, роботах, послугах). Задоволення суспільних потреб у певних благах вимагає від виробника відповідних знань, навичок, організації, засобів, що зумовлює професійні засади здійснення господарської діяльності.

Отже, ознаками господарської діяльності є такі:

•                             сфера здійснення - суспільне виробництво (господарська сфера);

•                            зміст - виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника,


а для задоволення потреб інших осіб - споживачів в широкому розумінні (громадян як кінцевих споживачів, суб'єктів господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення своїх господарських чи інших потреб);

•                             передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто їх функціонування у формі товару;

•                             професійні засади господарської діяльності;

•                             спеціальний суб'єкт, який повинен зазвичай мати статус суб'єкта господарювання;

•                             поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів -в отриманні певних благ; держави - в отриманні прибутків та інших обов'язкових платежів від суб'єктів господарювання; територіальної громади - (1) в забезпеченні зайнятості членів громади шляхом їх залучення на засадах індивідуального підприємництва чи трудового найму суб'єктами господарювання до господарської діяльності, (2) у задоволенні потреб громади в певних продукції, роботах, послугах, (3) в участі суб'єктів господарювання у вирішенні завдань територіальної громади в благоустрої, (4) у сплаті місцевих податків та зборів тощо).

Отже, з врахуванням зазначених ознак можна дати таке доктри-нальне визначення господарської діяльності: Господарська діяльність - це така суспільно корисна діяльність суб'єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за плату (як товару), що грунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів і здійснюється професійно.

Будь-яка господарська діяльність здійснюється на певних засадах, що враховують, з одного боку, ринкову орієнтацію вітчизняної економіки і відповідно передбачають значну свободу для суб'єктів такої діяльності (насамперед, підприємців), а з іншого -соціальне спрямування господарської сфери, що зумовлює встановлення певних обмежень для суб'єктів господарювання з метою врахування публічних інтересів (суспільства, держави, територіальної громади/громад, типових приватних інтересів громадян та організацій) в дотриманні встановленого державою суспільного господарського порядку, що передбачає дотримання суб'єктами господарювання різноманітних вимог щодо:                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        і

- якості продукції, робіт, послуг, їх безпечності для життя і здоров'я споживачів;

10


-                       екологічної безпеки виробництва;

-                      добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції;

-                      цивілізованого використання найманої праці (тобто з дотриманням вимог трудового законодавства) та ін.

Це знайшло відбиття в Господарському кодексі, ст. 6 якого закріплює загальні принципи господарювання:

•                            забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

•                             свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

•                             вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

•                             обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

•                            захист національного товаровиробника;

•                             заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

3. Види господарської діяльності

Господарська діяльність надзвичайно різноманітна, що спричиняє потребу її класифікації з метою забезпечення оптимального правового регулювання господарської діяльності як такої та певних її видів, враховуючи специфіку останніх.

Господарську діяльність можна класифікувати за різними ознаками. За критерієм мети здійснення господарська діяльність може бути комерційною (підприємницькою) та некомерційною (ч. 2 ст. З ГК України): комерційна діяльність (підприємництво) має місце, якщо її суб'єкт (підприємець) діє з метою отримання прибутку; некомерційна господарська діяльність здійснюється для досягнення певних економічних та соціальних результатів, проте мета отримання прибутку при цьому відсутня.

За предметом господарської діяльності розрізняють виробничу, торговельну, банківську, страхову, інноваційну, концесійну діяльність, спільне інвестування та ін. Залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній), національної приналежності суб'єктів господарювання (вітчизняні товаровиробники/резиденти чи іноземні інвестори та нерезиденти) розрізняють господарську діяльність за участю

11


вітчизняних товаровиробників (резидентів) та зовнішньоекономічну діяльність (за участю резидентів та нерезидентів), у т. ч. іноземне інвестування (за участю іноземного інвестора). Специфіка здійснення певних видів господарської діяльності враховується в процесі її правового регулювання (розділ VI ГК України «Особливості правового регулювання в окремих сферах господарювання»; розділ VII ГК України «Зовнішньоекономічна діяльність», розділ VIII ГК України «Спеціальні режими господарювання»; спеціальні закони: «Про банки і банківську діяльність», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про страхування», «Про режим іноземного інвестування», «Про концесії», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди» та ін.).

Першій з вищенаведених класифікацій господарської діяльності (на підприємництво та некомерційну господарську діяльність) особлива увага приділяється в Господарському кодексі України (глави 4 і 5).

Підприємництво здійснюється на власний ризик та під власну відповідальність підприємця, який навіть може бути визнаний банкрутом у разі негативних фінансових результатів господарської діяльності - стійкої та значної неплатоспроможності. Для підприємницької діяльності властива ініціативність, що забезпечує пошук нових напрямів такої діяльності, запровадження новітніх технологій, виробництво принципово нових товарів або товарів з принципово новими властивостями. Для цього суб'єкт підприємницької діяльності повинен мати значний рівень самостійності. Отже, характерними рисами підприємницької діяльності, що відрізняє її від некомерційної, є:

•                           наявність мети отримання прибутку від здійснення такої діяльності;

•                             ініціативність, що забезпечує пошук і запровадження новітніх технологій, нових господарських зв'язків, оптимізацію власної діяльності;

•                           ризиковий характер такої діяльності, оскільки сам підприємець несе основні ризики у разі негараздів у своїй діяльності, невдалого вибору контрагентів тощо;

•                             власна відповідальність підприємця у разі невиконання/неналежного виконання зобов'язань перед кредиторами, державою, територіальною громадою та іншими особами усім майном, що належить йому на праві власності чи праві господарського відання, а також можливість визнання підприємця банкрутом у разі його стійкої та значної неплатоспроможності;

•                           усі вищезазначені риси зумовлюють ще одну - самостійність здійснення підприємницької діяльності, що дозволяє її суб'єктові

12


вжити максимально можливі заходи для успішності такої діяльності та оперативно реагувати на кон'юнктуру ринку, на поведінку контрагентів, на відгуки споживачів тощо.

Узагальнене поняття підприємницької діяльності дається в ст. 42 Господарського кодексу:

«Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку».

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до статті 12 цього ГК України забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, насамперед, у тих випадках, коли здійснення певного виду господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом (наприклад, біржова діяльність).

Однією з ознак некомерційної діяльності, відповідно до ч. 1 ст. 52 ГК України, є самостійність її здійснення. Проте така діяльність - у зв'язку з відсутністю у її суб'єкта мети отримання прибутку - не може здійснюватися без відповідного фінансування, яке зазвичай надається власником майна (уповноваженим органом) та засновником суб'єкта такої діяльності. Некомерційна господарська діяльність притаманна казенним підприємствам (ч. З ст. 76, статті 77, 78 ГК України) та некомерційним комунальним підприємствам (ч. З ст. 78 ГК України). Фінансування їх діяльності у разі збитковості здійснюється за рахунок відповідного бюджету. Отже, здійснення некомерційної господарської діяльності зумовлює залежність її суб'єкта від засновника і власника майна, який забезпечує відповідне фінансування, а також застосування щодо майна суб'єкта некомерційної господарської діяльності спеціального правового титулу - права оперативного управління (ч. З ст. 78, ст. 137 ГК України, що передбачає: (1) цільове використання майна, можливість розпорядження (за цільовим призначенням, у визначених власником майна межах) грошовими коштами, виробленими товарами (відвантаження контрагентам відповідно до державних контрактів та інших господарських договорів), сировиною, напівфабрикатами, комплектуючими (застосування у виробничому процесі); (2) контроль з боку власника за цільовим використанням майна та дотриманням встановлених меж використання.

13


Здійснення суб'єктом права власності некомерційної господарської діяльності (як основної) зумовлює визначення джерел отримання коштів для покриття збитків від такої діяльності (для товарних і фондових бірж, наприклад, такими джерелами є періодичні внески членів біржі і надання учасникам біржових торгів не заборонених законом платних послуг, пов'язаних з основною діяльністю біржі).

І Тема 2.1 Організація та управління господарською діяльністю

1.                  Поняття та значення організаційно-управлінських засад у сфері господарювання. Рівні та форми регулювання господарської діяльності.

2.           Державний рівень організації господарської діяльності та керівництво нею.

3.                  Особливості управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки.

1. Поняття та значення організаційно-управлінських

засад у сфері господарювання.

Рівні та форми регулювання

господарської діяльності

J

Господарська діяльність (як і будь-яка інша) вимагає організації та керівництва.

Слово «організація» означає налагодження, впорядкування, приведення чогось в систему. Організація господарської діяльності - це система заходів, спрямованих на раціональне поєднання в часі і просторі всіх елементів господарської системи відповідного рівня: економіки країни, господарської системи певного регіону (Автономної Республіки Крим, певної територіальної громади), суб'єкта господарювання.

Будь-яка господарська система складається з елементів (складових або підсистем): суб'єкти (суб'єкти господарювання, органи управління та контролю, споживачі); майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для функціонування системи); нормативна система, що визначає правила її функціонування, в т. ч. правовий статус суб'єктів, правові режими майна, правові форми взаємовідносин між суб'єктами, відповідальність тощо; інформаційна сис-

14


тема, що забезпечує двосторонній зв'язок між центром системи та/або її елементами та інші складові.

Господарські системи можуть бути різних рівнів: вищого -економіка країни (макроекономіка), середнього - економіка певного регіону, локального - суб'єкти господарювання, проміжних -господарські об'єднання, промислово-фінансові групи та інші об'єднання суб'єктів господарювання. Складність господарської системи обумовлює, відповідно, і складність та рівень регулювання.

Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування економіки країни в цілому та визначення параметрів діяльності її складових (суб'єктів господарювання, їх об'єднань, органів управління різного рівня); регіональний рівень має враховувати специфіку господарської системи конкретного регіону в межах закріплених в законі повноважень; на локальному та проміжному рівнях суб'єкти господарювання та їх об'єднання з врахуванням вимог вищих рівнів регулювання визначають особливість господарських зв'язків між собою, власні параметри діяльності тощо.

Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах. До них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення господарської діяльності конкретної системи); планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління поточними справами (вирішення конкретних організаційних питань); контроль (встановлення ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності учасників господарської системи певного рівня встановленим правилам, виявлення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення).

2. Державний рівень організації господарської діяльності та керівництво нею

Хоча всі рівні організації господарської діяльності є необхідними, проте останній - державний - має особливе значення, зумовлене роллю держави в суспільному житті.

Як відомо, однією з основних функцій держави є організація життя в суспільстві з метою забезпечення умов для нормальної його життєдіяльності. Це стосується й сфери господарювання -економічної основи державного суверенітету, надзвичайно складної системи, що вимагає комплексного регулювання з врахуванням

15


інтересів різних категорій осіб: суб'єктів господарювання, їх об'єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад, держави, а також міжнародної спільноти (міжнародних організацій, до складу яких входить чи має намір увійти Україна). Комплексне та збалансоване врахування всіх цих інтересів спроможна забезпечити лише держава, використовуючи відповідні важелі.

Заінтересованість держави в чіткій організації господарського життя зумовлена також наявністю в неї на праві власності значного масиву майна (насамперед, засобів виробництва), що відповідно вимагає від держави як власника забезпечення управління державним сектором економіки. Тому ГК України закріплює положення щодо державної економічної політики та її основних напрямів.

Державна економічна політика - це закріплені у відповідних економіко-правових документах (прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і соціальної спрямованості економіки, що ґрунтується на оптимальному узгодженні інтересів суб'єктів господарювання, споживачів, суспільства в цілому та його різних верств. При цьому держава застосовує економічну стратегію й економічну тактику.

Економічна стратегія - обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 9 ГК України).

Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства (ч. З ст. 9 ГК України).

У ст. 10 ГК закріплені основні напрями економічної політики держави:

структурно-галузева політика: спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства,

16


удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення; складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика: спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним (регулюється ГК та законами України: від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»);

амортизаційна політика: спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологіч-ній основі (регулюється Законом України від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств»: ст. 8 «Амортизація», ст. 9 «Амортизація витрат, пов'язаних з видобутком корисних копалин»);

політика інституційних перетворень: спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур (основні акти законодавства, що регулюють пов'язані з приватизацією відносини: Закон України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» (в редакції Закону від 19.02.1997 р.) та від 18.05.2000 р. «Про Державну програму приватизації»);

цінова політика: спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін (основні положення з цих питань містяться в гл. 21 ГК України та Законі від 03.12.1990 р. «Про ціни і ціноутворення»);

17


антимонопольно-конкурентна політика: спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки (конкретизується в гл. З ГК України, Законі України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції», Законі від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції», трьох законах від 22.12.1998 р. щодо захисту вітчизняного товаровиробника: «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»);

бюджетна політика: спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу (основні засади визначаються Бюджетним кодексом України);

податкова політика: спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів (закони України: від 25.06.1991 р. «Про систему оподаткування»; від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» та ін.);

грошово-кредитна політика: спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки (закони України: 07.12.2000 р. «Про банки і банківську діяльність», від 18.06.1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу», від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»);

валютна політика: спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют,

18


стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання (Закон України від 23.09.2003 р. «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», Декрет KM України від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»);

зовнішньоекономічна політика: спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника (закони України: від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», від 19.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування», від 22.12.1998 р. «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», від 22.12.1998 р. «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту», від 22.12.1998 р. «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» та ін.

Також у сфері господарювання держава здійснює екологічну політику (забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення, що регулюється системою екологічного законодавства), та соціальну політику (щодо захисту прав споживачів, найманих працівників, працездатного безробітного населення, непрацездатних громадян тощо). Перший напрям регулюється екологічним та земельним законодавством, другий - системою трудового законодавства та законодавства про соціальне забезпечення.

Здійснюючи економічну політику, держава застосовує різні правові форми і засоби.

Правові форми державного керівництва економікою - це врегульовані правом, відмінні за конкретними цілями і способом здійснення види діяльності держави (уповноважених державних органів, а також органів місцевого самоврядування - щодо делегованих державою повноважень) у сфері економіки. Розрізняють такі основні правові форми: нормативне регулювання, планування, управління, контроль.

Нормативне регулювання (як правова форма державного керівництва економікою) означає встановлення компетентними органами держави правил здійснення господарської діяльності. Провідна роль у цьому належить Верховній Раді України, яка відповідно до Конституції (статті 92) регулює відносини власності, правові засади підприємництва, конкуренції, здійснює антимонопольне регулювання, в т. ч. визначаючи у формі кодексів (Господарського, Цивільного, Господарського процесуального та ін.), законів:

19


•                            правовий статус суб'єктів господарювання;

•                            правовий режим їх майна;

•                            порядок укладання господарських договорів і виконання господарських операцій;

•                             порядок розгляду господарських спорів;

•                            механізм захисту прав та законних інтересів учасників господарського життя.

Господарський кодекс (статті 12-17) визначає основні засоби державного регулювання господарської діяльності: державне замовлення і державне завдання; ліцензування, патентування та квотування; сертифікацію та стандартизацію; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання податкових, інвестиційних та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій).

Закон України від 11.09.2003 р. «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» визначає основні принципи такої політики, в т. ч. збалансоване врахування інтересів різних категорій учасників господарських відносин - суб'єктів господарювання, громадян, держави (ст. 4), зміст державної регуляторної політики та напрями її забезпечення (статті 5-14), повноваження органів державної влади (в т. ч. спеціально уповноважених) та місцевого самоврядування щодо здійснення державної регуляторної політики у сфері господарювання (статті 15-40).

Прогнозування та планування (як правова форма державного керівництва економікою) - це визначення за допомогою правових засобів основних напрямів і конкретних результатів діяльності країни, регіонів, галузей народного господарства, окремих суб'єктів господарювання. Ця форма державного керівництва економікою регулюється Господарським кодексом (ст. 11 «Планування та прогнозування економічного та соціального розвитку») та Законом України від 23.03.2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України».

Відповідно до ст. 1 цього Закону, державним прогнозуванням економічного і соціального розвитку визнається науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої

20


та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Програмування економічного і соціального розвитку України -це визначення за допомогою правових засобів (у формі правового документа) цілей та пріоритетів економічного і соціального розвитку, засобів та шляхів їх досягнення, формування взаємоузгодженої та комплексної системи заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеристика очікуваних результатів в економіці та соціальній сфері.

Розрізняють директивне та індикативне планування. Перше є обов'язковим для всіх тих суб'єктів господарювання, котрим воно адресоване, і за сучасних умов застосовується переважно в державному секторі економіки; друге (індикативне) має рекомендаційний характер, передбачає заходи заохочення для виконавців плану і в такий спосіб орієнтує їх на бажану для держави та суспільства поведінку у сфері господарювання.

Управління (як правова форма державного керівництва економікою) - означає прийняття компетентним органом юридично значущих рішень для суб'єктів господарювання з оперативних питань господарського життя (здійснення державної реєстрації суб'єктів господарювання, окремих видів договорів та майна; видача ліцензій, патентів та інших дозволів; встановлення квот; затвердження стандартів та здійснення сертифікації продукції, робіт, послуг; встановлення лімітів на використання природних ресурсів тощо).

Контроль (як правова форма державного керівництва економікою) — це встановлення компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності суб'єктів господарського життя встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб'єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в т. ч. застосування господарсько-правових санкцій. Ця правова форма державного керівництва економікою регулюється Господарським кодексом: ст. 19 визначає основні засади державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, в т. ч. його напрями (сфери):

-                        збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

—           фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання

21


кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

-               цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

-               монополізму та конкуренції - з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

-                 земельних відносин - за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства - за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

-             виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

-          споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

-                         зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Ст. 19 ГК України встановлює також гарантії для суб'єктів господарювання при здійсненні державного контролю та нагляду з боку компетентних органів державної влади та їх посадових осіб, встановлюючи умови здійснення інспектування та контролю: на підставі закону; в межах компетенції зазначених органів та посадових осіб; неупередженість, об'єктивність, оперативність проведення інспектування (перевірок) з дотриманням прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; інформування останніх про результати перевірок (інспектування); можливість оскарження суб'єктами господарювання дій та рішень державних органів контролю та нагляду та їх посадових осіб.

Основні засади здійснення контролю (в т. ч. уповноважені на це органи) визначаються відповідними законами: від 04.12.1990 р. (в редакції Закону від 24.12.1993 р.) «Про державну податкову службу», від 26.11.1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», від

26.01.1993                   р., «Про контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від 15.12.1993 p.), від

14.10.1994              р. «Про відповідальність підприємств, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування», від 17.05.2001 р. «Про стандартизацію» та ін.

Порядок проведення контролю (в т. ч. перевірок) регулюється підзаконними нормативно-правовими актами, в т. ч. відомчими -тих центральних органів державної влади, до сфери діяльності яких належить управління певною категорією суб'єктів господарювання та/або до складу компетенції якого входить контроль

22


за дотриманням положень відповідної гілки (інституту) господарського чи іншого законодавства (наприклад: Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції: затв. розпорядженням АМК України від 25.12.2001 р. № 182-р; Правила проведення перевірок діяльності емітентів та саморегулівних організацій на ринку цінних паперів: затв. рішення ДКЦПФР від 08.07.2003 р. № 302 та ін.).

Від форм державного керівництва економікою слід відрізняти методи державного керівництва економікою.

Методи державного керівництва економікою - це передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб'єктів господарського життя з метою отримання необхідного для суспільства результату. Розрізняють адміністративні та економічні методи.

Адміністративні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається прямим наказом компетентного органу, що підлягає обов'язковому та однозначному виконанню суб'єктом господарювання. Ці методи мають як позитивні сторони (вони є швидкодіючими, тобто необхідний результат досягається через незначний проміжок часу), так і негативні (не враховуються належним чином економічні інтереси виконавців). Прикладом таких методів є: державна реєстрація суб'єрів господарської діяльності, деяких видів господарських договорів, ліцензування, встановлення податкових ставок та інших платежів тощо).

Економічні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес виконавців. Останнє обумовлює надійність дії цих методів, що становить їх позитивну якість. Водночас економічні методи мають негативний бік - повільність дії: бажаний для суспільства результат настає через значний проміжок часу.

До економічних методів слід віднести:

•                            встановлення податкових пільг;

•                           державне кредитування суб'єктів господарювання;

•                           надання дотацій;

•                             застосування господарсько-правових санкцій за порушення встановленого державою порядку у сфері господарювання.

У сучасних умовах господарювання держава в комплексі застосовує економічні та адміністративні методи. При цьому домінування тих чи інших методів залежить від стану економіки, надзвичайних обставин (стихійне лихо, війна тощо), а також завдань, що стоять перед державою щодо вирішення тих чи інших питань суспільного життя.

23


3. Особливості управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки

В економіці України значна питома вага належить публічним секторам економіки - державному та комунальному. Функціонування цих секторів має на меті забезпечення публічних інтересів відповідних категорій - народу України, Української держави, територіальних громад. Відтак основні засади функціонування цих секторів та управління господарською діяльністю їх суб'єктів визначаються зазвичай у формі закону: ГК України (статті 22-24, 73-78, 167-172, 183, 191), законів: від 21.05.1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні», від 04.03.1992 р. (в ред. Закону від 19.02.1997 р.) «Про приватизацію державного майна», від 10.04.1992 р. (в ред. Закону від 14.03.1995 р.) «Про оренду державного і комунального майна, від 22.12.1995 р. «Про поставки продукції для державних потреб», від 24.01.1997 р. «Про державний матеріальний резерв», від 03.03.1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності», від 03.03.1999 р. «Про державне оборонне замовлення», від 06.04.2000 р. «Про перевезення небезпечних вантажів», декретів Кабінету Міністрів України: від 15.12.1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», від 31.12.1992 р. «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» та ін.

Управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки, попри їх відмінність, має спільні риси, а саме:

•                             організаційно-управлінські повноваження здійснюються за допомогою системи уповноважених органів (відповідно - державних та комунальних);

•                            суб'єктами господарювання є організації (в т. ч. підприємства), що функціонують на базі відповідної форми власності (державної чи комунальної), а також суб'єкти, у статутному фонді (майні) яких частка відповідної власності (державної чи комунальної) забезпечує вплив відповідно - держави чи територіальної громади на такого суб'єкта (змішані господарські — зазвичай акціонерні — товариства, за переважної участі держави чи територіальної громади);

•                            зазначені суб'єкти функціонують на базі майна, що закріплюється за ними на одному з основних правових титулів - праві власності (державні, комунальні або змішані акціонерні товариства), праві господарського відання (державні та комунальні комер-

24


ційні підприємства), праві оперативного управління (казенні та некомерційні комунальні підприємства);

•                           можливість встановлення законом особливостей здійснення конкурентно-антимонопольної політики у сфері державного та комунального секторів економіки;

•                            можливість визначення законом особливостей застосування процедури банкрутства до підприємств цих секторів.

Проте існують і певні відмінності між державним та комунальним секторами, зокрема, щодо: органів, які здійснюють організаційно-управлінські повноваження; компетенції останніх; порядку прийняття ними рішень; актів, в яких фіксуються такі рішення, та ін.

Тема з. | Господарські правовідносини

1.             Поняття, ознаки та види господарських правовідносин.

2.              Відмежування господарських відносин від інших видів правовідносин.

3.               Методи правового регулювання господарських відносин.

1. Поняття, ознаки та види господарських правовідносин

Сфера господарювання є надзвичайно складною з огляду на різноманітність відносин, що виникають між її суб'єктами та іншими учасниками господарського життя. Відносини, що складаються при цьому, попри свою багатоманітність, є господарськими, оскільки їм притаманні спільні специфічні ознаки:

•                             сфера - економіка (господарювання) різного рівня (державного, територіального, локального);

•                            зміст - безпосереднє здійснення господарської діяльності (виготовлення продукції, виконання робіт, надання послуг) та/або організація/керівництво такою діяльністю;

•                             особливий суб'єктний склад (обов'язковим учасником цих відносин є суб'єкт господарювання - індивідуальний підприємець або господарська організація; крім того, участь у цих відносинах також беруть (можуть брати) споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійсню-

25


ють щодо них організацшно-господарські повноваження на основі відносин власності (ч. 1 ст. 2 ГК України);

•                            поєднання майнових та організаційних елементів; так, створення господарської організації вимагає: 1) сукупності організаційних дій засновників у формі укладення засновницького договору (якщо засновників двоє і більше), скликання та проведення установчих зборів (у передбачених законом випадках), здійснення державної реєстрації новостворюваної організації, отримання необхідних ліцензій та інших дозволів; 2) наділення новостворюваної організації необхідною для започаткування та здійснення відповідної (окресленої установчими документами з врахуванням вимог закону) господарської діяльності майновою базою з визначенням правового титулу майна (право власності, право господарського відання чи право оперативного управління, а щодо відокремлених підрозділів - право господарського використання із зазначенням конкретних майнових повноважень суб'єкта цього права);

•                           значний ступінь правового регулювання на рівні актів законодавства в поєднанні з локальним регулюванням, що зумовлено суспільним значенням сфери господарювання, складністю господарських та пов'язаних з ними зв'язків.

На підставі узагальнення вказаних ознак можна дати таке док-тринальне визначення:

Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації/керівництва такою діяльністю, характеризуються особливим суб'єктним складом, а також поєднанням організаційних та майнових елементів.

У Господарському кодексі України знаходимо більш лаконічне визначення, оскільки йдеться про предмет правового регулювання цього кодексу. Згідно із ч. 1 ст. 1 ГК господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Різноманітність господарських відносин зумовлює необхідність їх класифікації (поділу на види за різними критеріями) з різних міркувань: нормотворчості (врахування в процесі правового регулювання специфіки певних видів господарських відносин), 5 навчальною метою (вивчення характерних ознак певних видів гос-

26


подарських відносин та пов'язаних з цим особливостей їх правового регулювання), для наукових цілей (дослідження певних видів господарських відносин, віднайдення найбільш оптимальних шляхів їх правового регулювання та подання відповідних рекомендацій законодавцеві та практичним працівникам).

Розрізняють доктринальну та легальну класифікації, що здійснюються за різними ознаками. Так, відповідно до ч. 4 ст. З ГК господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими.

Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі та організаційно-виробничі здійснюється за критерієм характеру правовідносин. При цьому господарсько-виробничі відносини ч. 5 ст. З ГК визначаються як майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг), а організаційно-господарськими є відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. З ГК), в т. ч. щодо державної реєстрації суб'єктів господарювання, ліцензування їхньої діяльності, контролю за дотриманням такими суб'єктами правил у сфері господарювання та ін.

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських відносин (ч. 7 ст. З ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії — всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, органами, між організацією в особі органів управління та їх посадових осіб та її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами). Наука господарського права за цією ознакою розрізняє ще один вид господарських відносин - міжгосподарські або зовнішньогосподарські (виникають між юридично самостійними суб'єктами господарювання).

За взаємним становищем сторін розрізняють такі види господарських відносин:

•                            горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні);

•                             вертикальні (одним із учасників правовідносин виступає орган господарського керівництва, в т. ч. власник майна іншого учасника).

і За галузями економіки і сферами управління, в яких вони виникають, виділяють господарські відносини в промисловості, в агропромисловому комплексі, в галузі транспорту, в капітальному будівництві, у сфері приватизації державного та комунального майна, у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання тощо.

27


2. Відмежування господарських відносин від інших видів правовідносин

У сфері господарювання можуть виникати й інші відносини, що не мають усіх ознак господарських відносин, а відтак не регулюються Господарським кодексом та нормами інших нормативно-правових актів господарського законодавства. До таких відносин ст. 4 ГК, зокрема, відносить:

•                            майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України;

•                            земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря (регулювання таких відносин здійснюється відповідними кодексами та законами: земельні - Земельним кодексом від 25.10.2001 p., гірничі -Кодексом «Про надра» від 27.07.1994 p., лісові - Лісовим кодексом від 21.01.1994 p., водні - Водним кодексом від 06.06.1995 p., відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу (законами: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», від 03.03.1993 р. «Про тваринний світ», від 09.04.1999 р. «Про рослинний світ»), територій і об'єктів природно-заповідного фонду - Законом від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», атмосферного повітря — Законом від 16.10.1992 р. «Про охорону атмосферного повітря»);

•                           трудові відносини - Кодексом законів про працю та іншими актами трудового законодавства;

•                              фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів (їх регулювання здійснюється Бюджетним кодексом від 21.06.2001 р. та низкою законів і підзаконних нормативно-правових актів);                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  j

•                             адміністративні та інші відносини управління за участю суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання (регулювання таких відносин здійснюється Кодексом законів про адміністративні правопорушення, низкою законів: «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про міліцію» та ін.).

Елементи господарських відносин мають місце (або можуть мати місце) в діяльності особистих селянських господарств: остан-

28


ні виробляють сільськогосподарську продукцію переважно для задоволення особистих потреб членів такого господарства (членів сім'ї), проте у разі реалізації надлишків такої продукції та надання послуг зеленого туризму селянське господарство виступає як суб'єкт господарювання зі специфічним правовим статусом, що визначається спеціальним Законом - «Про особисте селянське господарство», від 15.05.2003 р.

Суміжними з господарюванням є народні промисли, яким також притаманні риси цієї діяльності - виробництво (зазвичай на професійних засадах) з метою реалізації за плату третім особам предметів художніх промислів, хоча і з відмінними рисами: творчим характером такої діяльності; додатковою метою {збереження народних художніх промислів і спадкоємного розвитку традицій народного мистецтва у певній місцевості), особливістю матеріальних благ, що виробляються при цьому, - художні вироби декоративно-вжиткового призначення. Особливість господарської діяльності, пов'язаної з народними промислами, визначається Законом України від 21.06.2001 р. «Про народні художні промисли».

3. Методи правового регулювання господарських відносин

Подвійність природи господарських правовідносин (поєднання в них організаційних та майнових елементів) породжує численні методи правового регулювання, що є особливістю господарського права як галузі права.

Методи правового регулювання господарських відносин - це застосовувані законодавцем способи правового оформлення господарських відносин відповідно до їхніх властивостей і цілей правового регулювання, що відображають взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих рішень, характер юридичної відповідальності у випадку порушення і способи юридичного захисту прав та законних інтересів сторін.

Розрізняють чотири основних методи правового регулювання господарських відносин. До них належать:

Метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію;

29


видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах). Застосування цього методу законодавцем відбувається у формі імперативних норм (щодо мінімального розміру статутного фонду/капіталу окремих видів господарських товариств, комерційних банків, корпоративних інвестиційних фондів та ін.). джерел формування їх майна, обов'язковості певних фондів чи резервів (або навпаки - забороні їх створювати, як це передбачено ст. 12 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Метод владних приписів передбачає насамперед врахування публічних інтересів (якщо застосовується державою чи територіальною громадою в особі уповноважених органів) власника майна щодо створеного ним підприємства (у формі статуту, що визначає межі використання підприємством майна власника та обов'язки щодо власника).

Метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення, і обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень (наприклад, ухвалення загальними зборами акціонерного товариства рішення про напрями використання прибутку товариства за минулий фінансово-господарський рік).

Метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна із яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається на основі компромісу (укладення господарського договору).

Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб'єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це - примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, у т. ч. відкритих акціонерних товариств.

Деякі автори (насамперед, член-кореспондент Академії правових наук України Г. Л. Знаменський) вважають, що господарські відносини регулююються за допомогою одного комплексного методу, що інтегрує усі вищеназвані. Це - метод рівного підпорядкування усіх учасників господарських відносин суспільному господарському порядку, що забезпечує оптимальне поєднання приватних та публічних інтересів та створює партнерські та добропорядні відносини у сфері господарювання (Хозяйственное право:

ЗО


Учебник / Под ред. В. К. Мамутова.- К.: Юринком Интер, 2002.-С. 37). Подібна точка зору є спірною. Позиція її опонентів ґрунтується на тому, що держава в особі уповноважених органів має особливий статус, зокрема визначає ті правила суспільного господарського порядку, яким згодом сама має підпорядковуватися нарівні з іншими учасниками господарського життя. Проте держава (в особі уповноважених органів) не лише встановлює, а й може змінювати ці правила, що свідчить про її особливе становище серед учасників господарських правовідносин - як організатора господарського життя в країні.

Тема 4. |  Господарське законодавство

1.               Конституційні засади правопорядку у сфері господарювання.

2.              Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства.

3.             Система господарського законодавства.

4.             Господарсько-правові норми: поняття та види.

5.              Питання вдосконалення господарського законодавства.

1. Конституційні засади правопорядку у сфері господарювання

Нормативне регулювання господарських відносин грунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку у сфері господарювання, про що згадується в Преамбулі Господарського кодексу України, а в ст. 5 ГК цьому питанню приділяється спеціальна увага. Зокрема, ст. 5 закріплює положення, відповідно до якого правопорядок у сфері господарювання формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів та ґрунтується на відповідних положеннях Конституції України щодо:

•                            забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України (ч. 4 ст. 13 Конституції);

•                           права власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені

31


Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст. 13);

•                             права кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону (ст. 14);

•                             забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству (ст. 14);

•                            права кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

•                           визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності (статті 14,41);

•                             економічної багатоманітності, права кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42);

•                           визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва (ст. 92);

•                            забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом (статті 42, 92);

•                            забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України, належних, безпечних і здорових умов праці, захисту прав споживачів (статті 42,43, 50);

•                           взаємовигідного співробітництва з іншими країнами (ст. 18);

•                             визнання і дії в Україні принципу верховенства права (ст. 8).

Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, який ґрунтується на згаданих положеннях Конституції України та визначається господарським законодавством.

2. Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства

Господарське законодавство становить нормативну основу господарського правопорядку - правил організації, безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю.

Господарське законодавство — це сукупність нормативно-правових актів та правових норм, які регулюють відносини щодо

32


безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва (в т. ч. організації) такою діяльністю.

Господарському законодавству України притаманна низка характерних ознак:

•                          значна розгалуженість і наявність великої кількості нормативних актів; цьому є об'єктивні (динамізм і складність господарського життя і відповідно - правового регулювання) та суб'єктивні (недостатня увага до упорядкування господарського законодавства та численні експерименти у сфері економіки, кожен з яких потребує спеціального правового забезпечення) причини;

•                            перевага в господарському законодавстві комплексних нормативних актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які стосуються одного предмета правового регулювання - страхування (Закон «Про страхування»), інвестування (Закон «Про кооперацію»), господарських товариств (Закон України «Про господарські товариства») та ін.;

•                            кодифікованість господарського законодавства, єдиним стрижнем якого є прийнятий 16 січня 2003 р. Господарський кодекс України, розроблений відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, схваленої Постановою Верховної Ради України від 28.04.1992 р. (набув чинності з 01.01.2004 р. одночасно з новим Цивільним кодексом України); Господарський кодекс визначає основи господарювання, яке базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності та має на меті утвердження оптимального суспільного господарського порядку у сфері національної економіки; складається з 9 розділів: І - основні засади господарської діяльності; II - суб'єкти господарювання; III - майнова основа господарювання; IV - господарські зобов'язання; V - відповідальність за правопорушення у сфері господарювання; VI - особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання; VII - зовнішньоекономічна діяльність; VIII - спеціальні режими господарювання; IX - прикінцеві положення. Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами;

•                            наявність в господарському законодавстві значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії - відомчих, регіональ-

33


них, локальних; відомчі забезпечують специфіку правового регулювання господарських відносин в окремих галузях та сферах^ економіки, мають відповідати нормативно-правовим актам вищої юридичної сили і, як правило, набувають чинності з дня державної реєстрації в Міністерстві юстиції України згідно з Указом Президента України від 03.10.1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади», Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади», Порядком скасування рішень про державну реєстрацію нормативно-правових актів, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 29.01.1999 р. № 54/3347.

Наявність зазначених рис зумовлена специфікою сфери господарювання, що характеризується високим ступенем складності та багатоманітністю відносин, що в ній виникають, а відтак - притаманні законодавству, яке регулює цю сферу не лише в Україні, а й в інших державах.

Поряд з цими рисами вітчизняному господарському законодавству притаманні тимчасові риси, зумовлені трансформаційними процесами у сфері економіки - від планово-розподільчих до переважно ринкових засад господарювання. Такими тимчасовими рисами, що віддзеркалюють перехідний характер господарського законодавства України, є:

1)                     наявність у господарському законодавстві України нормативних актів вже неіснуючої держави - СРСР (Положення про поставки продукції науково-технічного призначення та Положення про поставки товарів народного споживання, затверджені постановою Ради Міністрів СРСР № 888 від 25.07.1988 р. та ін.), що застосовуються за умов, визначених Постановою Верховної Ради України від 12.09.1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР»; з набуттям чинності Цивільним та Господарським кодексами України (тобто з 01.01.2004 р.) більшість таких актів або їх положень втратила свою чинність);

2)                           наявність у господарському законодавстві дореформених нормативних актів (вищезгаданих положень про поставки та ін.) і нормативних актів, що відповідають Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки (схвалена Верховною Радою Української РСР 01.11.1990 р. і, відповідно,- забезпечують розвиток ринкових відносин та їх соціальну орієнтацію (ГК і ЦК України,

34


закони «Про режим іноземного інвестування» - 10.07.2003 р., «Про кооперацію» - 10.07.2003 р. та ін.);

3) стрімкість прийняття актів законодавства, що зумовлено об'єктивними чинниками (змінами у сфері господарювання, пов'язаними із запровадженням та розвитком ринкових відносин, а також суб'єктивними причинами (лобіювання політичними силами прийняття окремих законів без дотримання під час їх розробки та прийняття основних правил юридичної техніки, яка застосовується з метою уникнення нових колізій, неадекватного регулювання, порушення балансу приватних і публічних інтересів тощо).

Все це переконує у тому, що господарському законодавству України (як законодавству перехідного періоду - від планово-розподільчої економіки до соціально спрямованої ринкової) притаманні риси, що свідчать про недоліки правового регулювання, насамперед: наявність застарілих положень, прогалин, колізійних норм, надмірно велика кількість нормативно-правових актів. Своєю чергою, численні вади господарського законодавства зумовлюють необхідність його вдосконалення.

3. Система господарського законодавства

Господарське законодавство складається з великого масиву взаємопов'язаних нормативно-правових актів різної юридичної сили, що регулюють господарські відносини. У своїй сукупності ці нормативно-правові акти складають систему господарського законодавства.

Система господарського законодавства - це розташування гоєподарсько-правових актів з урахуванням їх зв 'язків і властивостей.

Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями: а) за юридичною силою актів, в яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація); б) за предметом правового регулювання: за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки) тощо.

< Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК -«Нормативно-правове регулювання господарської діяльності». За юридичною силою нормативних актів система господарсько-правових актів складається з:

*• положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст. 13), права грома-

35


дян на підприємницьку діяльність (ст. 42), та приватну власність (ст. 41), щодо основних засад державного регулювання суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92 та ін.);

•                          законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких посідають кодифіковані акти: Господарський кодекс України (визначає основні засади господарювання, правовий статус її суб'єктів, правовий режим майна суб'єктів господарювання, основні засади зобов'язальних відносин та відповідальності за правопорушення у сфері господарювання, а також визначає особливості правового регулювання в окремих галузях та сферах господарювання), положень Цивільного кодексу, що мають застосовуватися на субсидіарних засадах (якщо Господарським кодексом не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання; наприклад, щодо договору факторингу), Кодекс торговельного мореплавства та ін.; закони: «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.1995 р.; «Про концесії» від 16.07.1999 p.; «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р.; «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р.; «Про кооперацію» від 10.07.2003 р. та ін.;

•                             постанов Верховної Ради України, таких, як, наприклад, Постанова від 01.11.1990 р. «Про Концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки»; Постанова від 12.09.1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР»;

•                       указів Президента України: від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації», від 12.03.1996 р. «Про Загальне Положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади» та ін.;

•                            актів Уряду України, що поділяються на такі види: Декрети Кабінету Міністрів України, що видавалися протягом

6 місяців - з грудня 1992 р. по травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою повноважень Уряду щодо видання нормативних актів, за юридичною силою рівнозначних законам (декрети: від 15.12.1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства» та ін.);

Постанови Кабінету Міністрів України (в т. ч. Постанова KM від 28.12.1992 р. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади»).                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          <

36


•                            відомчих нормативних актів, що видаються компетентними міністерствами та відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народного господарства, певної категорії суб'єктів або певної сфери економіки (наприклад, Положення про порядок державної реєстрації торгово-промислових палат, затверджене наказом Міністерства юстиції від 08.06.1998 р. № 35/5; Положення про порядок відчуження основних фондів, що є у державній власності, затверджене наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999 р. № 1477; накази Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87 та від 29.11.1999 р. № 290 «Про затвердження положень (стандартів) бухгалтерського обліку»);

•                       регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування відповідно до делегованих державою повноважень та встановленого порядку (регіональні правила забудови населених пунктів та територій області, затвердження яких входить до компетенції обласної ради народних депутатів відповідно до ст. 11 Закону України від 16.11.1992 р. «Про основи містобудування»; регіональні будівельні норми та правила; порядок приймання в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів капітального будівництва (крім державного замовлення);

•                        локальних нормативних актів, що приймаються (укладаються) безпосередньо суб'єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові документи суб'єктів господарювання).

Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.

Своєрідним джерелом права є звичаї ділового обігу, в т. ч. міжнародні торговельні звичаї (згідно зі ст. 2 Закону України «Про режим іноземного інвестування», оцінка окремих видів іноземних інвестицій може здійснюватися за міжнародними торговими звичаями; ст. 7 Цивільного кодексу України закріплює принцип застосування звичаїв ділового обороту, що стосується сфери підприємництва, тобто комерційної господарської діяльності).

Господарський кодекс України в ст. 38 визначає основні засади застосування правил професійної етики у конкуренції, що можуть використовуватися при укладенні договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання.

Отже, регулювання відносин у сфері господарювання може здійснюватися і за допомогою правил професійної етики у сфері конкуренції, що приймаються саморегулівними заінтересованими організаціями за погодженням з Антимонопольним комітетом

37


України (ч. 1 ст. 38 ГК України). Проте такі правила належать до узвичаєнь, оскільки застосовуються за умови посилання на них у договорі, установчих та інших документах суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 38 ГК України).

Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним критерієм розрізняють:

•                             компетенційні нормативні акти, тобто такі нормативно-правові акти різної юридичної сили, що визначають правове становище суб'єктів господарського права (розділ II «Суб'єкти господарювання» Господарського кодексу України; закони «Про господарські товариства», «Про промислово-фінансові групи в Україні», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», «Про кооперацію», Декрет Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства», укази Президента України «Про корпоратизацію підприємств», «Про холдингові компанії, що створюються в процесі кор-поратизації та приватизації» та ін.);

•                             договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює зобов'язальні відносини у сфері господарювання. До цього інституту належать норми Господарського кодексу України (глава 20 «Господарські договори», глави 30-36); Цивільного кодексу (глави 52-54, 56, 58, 60-77), закони «Про інвестиційну діяльність», «Про поставки для державних потреб», «Про інноваційну діяльність», «Про концесії», «Про угоди про розподіл продукції»; постанова Кабінету Міністрів від 18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»; Примірний договір фінансового лізингу, затв. наказом Міністерства у справах науки та техніки від 03.03.1998 р. № 59; Положення про форму зовнішньоекономічного договору (контракту), затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2000 р. № 201 та ін.

До окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, що регулюють ринок капіталів, страхування, інвестиційну діяльність, зовнішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських спорів тощо.

t

4. Господарсько-правові норми: поняття та види

Переважна більшість актів господарського законодавства має комплексний характер, тобто складається з правових норм різних галузей права, присвячених одному предмету правового регулювання (господарським договорам певного виду, суб'єктам

38


господарювання певної господарсько-правової форми або органу господарського керівництва тощо). Проте провідне місце в будь-якому акті господарського законодавства посідають господарсько-правові норми, яким властиві загальні (притаманні всім правовим нормам) та специфічні (видові) ознаки, що віддзеркалюють їх відмінність від норм інших галузей права. До загальних ознак належать:

•                           встановлення господарсько-правових норм компетентними органами (залежно від юридичної сили та виду нормативно-правових актів, в яких містяться норми, такими органами є: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи державної виконавчої влади, обласні ради народних депутатів та обласні держадміністрації, міські (Київська та Севастопольська) ради народних депутатів та держадміністрації), господарські об'єднання та суб'єкти господарювання;

•                             офіційний, тобто встановлений законом, порядок прийняття таких норм (залежить від юридичної сили та виду нормативно-правових актів, в яких містяться норми);

•                             фіксація таких норм у спеціальних правових документах (їх назва залежить від юридичної сили документа та відповідно - від органу, що його приймає: закон, декрет, постанова, указ, наказ, положення, статут, засновницький договір, правила);

•                            адресування таких норм заздалегідь невизначеному колу осіб -усім потенційним чи зареєстрованим суб'єктам господарювання взагалі чи суб'єктам певної організаційно-правової форми, наприклад, господарським товариствам (тобто цим нормам не притаманна індивідуальна персоніфікація - адресування конкретній особі).

Крім того, господарсько-правові норми характеризуються такою специфічною ознакою, що відрізняє їх від норм інших галузей права, як сфера застосування: вони містять правила у сфері господарювання (щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації, керівництва такою діяльністю). ' Узагальнення згаданих ознак дозволяє дати таке визначення:

Господарсько-правові норми — це встановлені компетентними органами в офіційному порядку і зафіксовані в спеціальних правових документах індивідуально не персоніфіковані правила у сфері господарювання.

Різноманітність господарсько-правових норм зумовлює доцільність їх класифікації, зокрема, за критерієм структури норми на: (1) норми з традиційною структурою (гіпотеза, диспозиція і санкція) і (2) норми з неповною структурою. Останні (серед господар-

39


сько-правових норм вони становлять більшість), своєю чергою, поділяються на:

•                            норми-заборони (наприклад, заборона здійснення підприємницької діяльності органам державної влади та органам місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 43 ГК), а також посадовим особам цих органів (ч. 2 ст. 64 Конституції України; ч. 4 ст. 43 ГК);

•                            норми-принципи (загальні принципи господарювання — ст. 6 Господарського кодексу України; принцип свободи підприємницької діяльності - ст. 44 ГК, принципи зовнішньоекономічної діяльності - ст. 2 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» від

16.04.1991                    p.; принципи приватизації державного майна - ст. 2 Закону  України   «Про  приватизацію   державного   майна»   від

04.03.1992              p.);

•                            норми-визначення (більшість прийнятих протягом останніх 4-х років законів має спеціальну статтю «Визначення термінів», в якій розкривається зміст основних термінів, що застосовуються у відповідному законі, - ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. (в ред. Закону від 30.06.1999 р.; ст. З Закону України від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»; ст. 2 Закону «Про кооперацію» від 10.07.2003 p.;

•                             компетенційні норми (наприклад, про компетенцію: Антимонопольного комітету - статті 7—8 Закону «Про Антимонополь-ний комітет України» від 26.11.1993 p., Національного банку України - статті 6, 7, 9, 15, 19 Закону України від 20.05.2000 р. «Про Національний банк України», інститутів спільного інвестування - Закон України від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди» (зокрема, ст. 4), Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку -статті 6-8 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», страхових організацій - Закон України від 07.03.1996 р. (в ред. 04.10.2001 р.) «Про страхування» та ін.);

•                             техніко-економічні норми (визначають порядок здійснення певних технологічних процесів, параметри і вихідні величини господарської діяльності: норми амортизаційних відрахувань, державні стандарти, державні будівельні норми та правила, технічні умови тощо);

•                            норми-рекомендації (не будучи юридично обов'язковими для суб'єктів господарювання, орієнтують їх на бажану для суспільства (держави) поведінку у сфері господарювання): примірні статути, примірна договори тощо.

40


5. Питання вдосконалення господарського законодавства

Беручи до уваги вищенаведені ознаки сучасного господарського законодавства України, можна констатувати: в ньому чимало вад, у т. ч. застарілих, колізійних норм, а також прогалин, що зумовлено запровадженням в економіку України нових для неї ринкових відносин, які ще не зазнали відповідного законодавчого врегулювання. Одночасне прийняття, а також набуття чинності Господарським та Цивільним кодексами України породжує ще таку проблему, як усунення колізій між їх положеннями (щодо господарських товариств; правового режиму цінних паперів; форм власності та ін.). Зазначені обставини зумовлюють необхідність вдосконалення господарського законодавства, яке відбувається за чотирма основними напрямами:

•                             вдосконалення господарського законодавства щодо його змісту. Цей напрям передбачає необхідність врегулювання нових для господарської системи України відносин (конфлікту інтересів у господарських організаціях корпоративного типу; правового становища холдингових компаній; господарських товариств публічних — державної та комунальної — форм власності) та врегулювання традиційних (наприклад, договірних) відносин на нових засадах шляхом прийняття нових або внесення відповідних змін до чинних нормативних актів; завданням цього напряму є також забезпечення адекватності правового регулювання відносин у сфері господарювання з врахуванням динаміки розвитку ринкових відносин і відповідно - прийняття нових редакцій законів, прийнятих на початку запровадження ринкових відносин (початок 90-х років XX століття);

•                             вдосконалення господарського законодавства щодо його правової форми. Цей напрям передбачає: а) істотне посилення ролі закону як основного джерела регулювання господарських відносин, що відповідає положенням Конституції України (ст. 92) та ст. 5 Господарського кодексу України щодо регулювання на рівні закону відносин власності, визначення правових засад та гарантій підприємництва, правил конкуренції в економічній сфері та норм антимонопольного регулювання; б) зменшення ролі відомчих нормативних актів і обмеження відомчої нормотворчості, що забезпечується контролем з боку Міністерства юстиції України у формі державної реєстрації таких актів та набуття ними чинності за умови такої реєстрації (Постанова Кабінету Міністрів України віл

41


28.12.1992 p. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади»); в) підвищення ролі локальних нормативних актів (установчих і внутрішніх правових документів суб'єктів господарювання), які самостійно (але в межах, не заборонених законом) визначають напрями своєї діяльності, внутрішню структуру, порядок використання прибутку та інші питання;

                            вдосконалення господарського законодавства щодо його системи. Цей напрям передбачає: а) вирішення проблем, пов'язаних з прийняттям Господарського та нового Цивільного кодексів (усунення колізій між низкою норм цих кодексів; приведення усього масиву господарського законодавства у відповідність до Господарського кодексу; б) інкорпорацію господарського законодавства (видання систематизованих збірок господарського законодавства) за предметним критерієм: законодавство про приватизацію, законодавство про капітальне будівництво, законодавство про господарські договори тощо; в) консолідацію господарського законодавства (прийняття замість кількох нормативно-правових актів, що регулюють певний вид господарських відносин,- одного, який дозволяє усунути колізії в регулюванні певної категорії господарських відносин (наприклад, питання інноваційної діяльності регулюються: Законом України від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність» (ст. 3), главою 34 Господарського кодексу України, Законом України від 04.07.2002 р. «Про інвестиційну діяльність», Законом України від 16.01.2003 р. «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності»; при цьому відсутнє уніфіковане поняття інноваційної діяльності; основні засади її здійснення, державної підтримки визначаються в кожному з цих актів з деякими відмінностями. Відтак виникає потреба в прийнятті консолідованого закону з питань інноваційної діяльності, який би забезпечив уніфікацію регулювання відносин, що виникають у процесі організації та здійснення такої діяльності;

•                             гармонізація законодавства України з найдосконалішими міжнародними стандартами регулювання відносин у сферу госпб-дарювання, законодавством міжнародних економічних союзів, до складу яких входить чи планує увійти Україна (включаючи й Європейський Союз). Так, Законом України від 18.03.2004 р. «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» та підзаконними нормативно-правовими актами (Указом Президента України від 30.08.2000 р. «Про Національну раду з питань адаптації законо-

42


давства України до законодавства Європейського Союзу», рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 02.06.2002 р. № 190 «Про погодження Рекомендацій з найкращої практики корпоративного управління для акціонерних товариств України», Положенням про Центр європейського та порівняльного права, затв. наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2003 р. № 68/5 та ін.) передбачена низка заходів, спрямованих на забезпечення реалізації цього напряму вдосконалення вітчизняного законодавства.

На вдосконалення господарського законодавства спрямована державна регуляторна політика, що має здійснюватися у відповідності до Закону України від 11.09.2003 р. «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Закон визначає:

                            принципи державної регуляторної політики (адекватність, ефективність, збалансованість, передбачуваність, прозорість та врахування громадської думки);

•                              основні етапи та елементи державної регуляторної політики (підготовка аналізу регуляторного впливу; планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів; оприлюднення проектів регуляторних актів; їх відкриті обговорення; відстеження результативності регуляторних актів; перегляд регуляторних актів; систематизація регуляторних актів; оприлюднення інформації про здійснення регуляторної діяльності), а також основні засади її здійснення (єдиний підхід до підготовки аналізу регуляторного впливу та до здійснення відстежень результативності регуляторних актів; недопущення прийняття регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють чинні регуляторні акти; викладення положень регуляторного акта у спосіб, який є доступним та однозначним до розуміння особами, які повинні впроваджувати або виконувати вимоги цього регулятивного акта);

•                             систему та повноваження регуляторних органів - Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування;

•                              особливості здійснення регуляторної діяльності (а) щодо положень нормативних документів (стандартів, державних норм та правил, технічних умов тощо), (б) в умовах воєнного, надзви-

43


чайного стану та оголошення зони надзвичайної екологічної ситуації;

•                            відповідальність за порушення порядку регуляторної діяльності.

Значну роль у вдосконаленні господарського законодавства відіграють господарські суди, які в процесі розгляду господарських справ:

•                             виявляють прогалини, колізії, застарілі норми в чинному господарському законодавстві;

•                            узагальнюють практику розгляду господарських справ (спорів);

•                             Вищий господарський суд (правонаступник Вищого арбітражного суду України) на підставі узагальненої в масштабі України судової практики видає оглядові та інформаційні листи, а Президія Вищого господарського суду України відповідно до ч. 2 ст. 44 Закону України «Про судоустрій»: а) дає роз'яснення з питань застосування господарськими судами законодавства при вирішенні господарських справ (наприклад, Роз'яснення Президії Вищого господарського суду від 21.05.2002 р. № 04-5/563 «Про деякі питання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами»); такі роз'яснення враховуються не лише господарськими судами нижчих ланок, а й суб'єктами господарювання, органами господарського керівництва, іншими учасниками господарських правовідносин у правозастосовній діяльності; б) вносить в установленому порядку пропозиції щодо змін чинного законодавства; в) приймає рішення про звернення до Конституційного суду України з поданням щодо офіційного тлумачення Конституції України стосовно відповідності її положенням окремих норм господарського законодавства.

Хоча офіційно судові рішення не є джерелом права, проте вони фактично виконують таку роль у певних випадках (зокрема, у разі наявності прогалин у нормативних актах, що регулюються господарські відносини). Йдеться про рішення вищих судових інстанцій щодо певних категорій справ та вищезгаданих роз'яснень, які враховуються судами нижчих ланок та суб'єктами господарювання в разі виникнення спорів з таких категорій справ.. Крім того, використання в деяких нормативно-правових актах господарського законодавства оціночних категорій (добра са-вість, добропорядність, розумність, бездоганна ділова репутація тощо) без чіткого визначення змісту цих понять в законі зумовлює підвищення ролі судових рішень, що ґрунтуються на таких

ПОНЯТТЯХ.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   3J

44


Тема 5.1 Поняття господарського права

1.            Господарське право як галузь права.

2.              Господарське право як галузь правової науки.

3.              Господарське право як навчальна дисципліна.

1. Господарське право як галузь права

Своєрідність господарських відносин, що становлять предмет правового регулювання, та методів їх регулювання створюють господарське право як особливу галузь права.

Господарське право (як галузь права) - це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або керівництва нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання.

У вітчизняній юридичній науці щодо питання про господарське право як галузь права (що є дискусійним) сформувалися три основні позиції.

Перша з них негативна. її прихильники (С. М. Братусь, Р. О. Халфіна, Г. К. Матвеев, Я. М. Шевченко, А. С. Довгерт та ін.) вважають господарське право не самостійною галуззю права, а простим поєднанням цивільно-правових та адміністративно-правових норм, що діють у сфері господарювання. Однак господарські правовідносини не можна розкласти на цивільно-правові і адміністративно-правові, хоча історичне коріння господарського права лежить у сфері і публічного, і приватного права. Крім того, господарське право має значний за обсягом власний нормативний матеріал, що не належить ні до цивільного, ні до адміністративного права. Одним з таких інститутів, що зумовили виділення господарського (торгового, комерційного) права в окрему галузь права, є інститут банкрутства.

Друга позиція щодо господарського права - позитивна (хоча і дещо категорична), полягає у визнанні господарського права самостійною галуззю права, яка не має нічого спільного з іншими галузями (В. В. Лаптев, В. К. Мамутов, І. Г. Побірченко та ін.). Однак господарське право, хоча і є специфічним явищем, проте пов'язане з іншими галузями права, наприклад:

•                            з цивільним, оскільки, за усталеною думкою, підпорядковується, скажімо, загальним засадам зобов'язального права;

•                            з адміністративним, оскільки використовує, зокрема, такі методи правового регулювання, як метод владних приписів, та

45


правові форми керівництва економікою - управління у вузькому розумінні (видача дозволів, ліцензій, патентів), контроль.

Згідно з третьою точкою зору, яка найбільш відповідає життєвим реаліям (її прихильниками є Толстой Ю. К., Пушкін О. А., Алексеев С. С., Пронська Г. В.), господарське право є комплексною галуззю права, в якій зібрані правові норми основних галузей права, приурочені до одного предмета правового регулювання - господарської діяльності. Проте, слід мати на увазі, що господарське право, крім запозиченого з інших галузей, має досить об'ємний власний (оригінальний) нормативний матеріал (інститут внутрішньогосподарських, в тому числі корпоративних, відносин, інститут банкрутства, інститут антимонопольного регулювання господарської діяльності, інститут державного замовлення і т. ін.).

Становлення господарського права як окремої галузі права на теренах комерційного (торгового) права, частково - муніципального права було зумовлено зростанням ролі держави у сфері економіки в Німеччині кінця XIX - початку XX ст., а згодом - в Радянському Союзі. Саме зосередження в результаті націоналізації, що здійснювалася на теренах колишньої Російської імперії після Жовтневих подій 1917 р.,1 в державній власності великого масиву майна (включаючи й майнові комплекси підприємств), посилило прагнення держави контролювати економіку країни в цілому з метою забезпечення реалізації насамперед суспільних та державних інтересів, та їх солідаризації з індивідуальними та колективними інтересами трудящих. Спочатку господарське право розглядали як сукупність нормативних актів, що регулюють сферу господарювання, а в середині 30-х років сформувалося кілька точок зору щодо предмета господарського права. Одні науковці вважали, що господарське право має своїм регулюванням охоплювати в цілому народне господарство, інші - лише сферу соціалістичного виробництва. Саме перша концепція господарського права була покладена в основу Господарського кодексу України, який визначає основні засади господарювання щодо всіх суб'єктів господарювання, хоча і передбачає окремі особливості управління державним та комунальним секторами економіки та визначає специфічні риби суб'єктів господарювання, які функціонують на базі державного та комунального майна.

1 Ці події оцінюються по-різному: як соціалістична революція чи як державний переворот.

46


2. Господарське право як галузь правової науки

Господарське право як галузь права слід відрізняти від науки господарського права - за предметом, методами та завданнями.

Наука господарського права вивчає історію становлення та розвитку системи правового регулювання господарських відносин в Україні та за кордоном, виявляє закономірності, тенденції, прогалини правового регулювання господарських відносин та напрацьовує рекомендації щодо вдосконалення як правового регулювання, так і пра-возастосовної практики, використовуючи різноманітні наукові методи: аналіз, синтез, історичний, порівняльно-правовий, евристичний, синергетичний та ін.

Теоретичними напрямами (елементами) науки господарського права є:

•                             виявлення та аналіз нормативно-правових актів та правових норм господарського законодавства;

•                             визначення правових засобів функціонування господарського права (в т. ч. дослідження механізму дії певних груп норм, виявлення з наукових позицій їх зв'язків та залежностей між ними), характеру методів правового регулювання, а також виявлення прогалин, колізій, інших вад в системі правового регулювання господарських відносин);

•                            розробка способів вдосконалення господарсько-правової практики.

Завданнями науки господарського права є:

-                   забезпечення обґрунтованості та ефективності нормотворчо-го процесу;

-                           визначення критеріїв оцінки відповідності господарського права (як галузі права) закономірностям і принципам правового регулювання;

-                   розробка найбільш оптимальних механізмів реалізації норм господарського права;

-            створення єдиного понятійного апарату господарського права;

-            пояснення правотворчих та правозастосовних рішень та прогнозування наслідків порушення закономірностей правового регулювання.

Для наукового забезпечення нормотворчого процесу в Україні створені наукові заклади при Верховній Раді (Інститут законодавства) та Кабінеті Міністрів України (Інститут нормотворчої діяльності).

47


3. Господарське право як навчальна дисципліна

Господарське право як навчальна дисципліна це сукупність знань і навичок правового регулювання господарської діяльності і використання відповідних правових норм у практиці господарювання при здійсненні професійної юридичної діяльності.

Навчальна дисципліна «Господарське право» ґрунтується на надбаннях господарсько-правової науки (щодо історії становлення, правових засобів функціонування господарського права, тенденцій його розвитку та вдосконалення тощо), передбачає аналіз та вивчення основних засад правового регулювання господарських відносин та практики застосування актів господарського законодавства.

Обсяг і зміст господарського права як навчальної дисципліни залежить від профілю підготовки (для нотаріусів, суддів, слідчих -в загальному вигляді, для юрисконсультів, адвокатів-господарни-ків, суддів господарських судів - максимально широко).

Загальний курс має певну систему, яка складається з двох частин - загальної і спеціальної.

Загальна частина містить матеріал щодо основних положень правового регулювання господарської діяльності незалежно від галузі та сфери цієї діяльності, включає такі розділи і теми:

РОЗДІЛ І. Поняття, метод і система господарського права (5 тем):

Тема 1. Господарська діяльність.

Тема 2. Організація та управління господарською діяльністю.

Тема 3. Господарські правовідносини.

Тема 4. Господарське законодавство.

Тема 5. Поняття господарського права.

РОЗДІЛII. Суб'єкти господарських правовідносин (5 тем):

Тема 6. Загальна характеристика суб'єктів господарських правовідносин.

Тема 7. Правове становище підприємств.

Тема 8. Правове становище господарських товариств.

Тема 9. Правовий статус індивідуальних підприємців та інших суб'єктів господарювання.

Тема 10. Правове становище господарських організацій, що забезпечують організацію та управління господарською діяльністю.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           )

48


РОЗДІЛ НІ. Майнова основа господарювання (2 теми):

Тема 11. Загальні засади майнових відносин у сфері господарювання.

Тема 12. Особливості правового режиму окремих категорій майна у сфері господарювання.

РОЗДІЛIV. Господарські зобов'язання (3 теми):

Тема 13. Загальні положення щодо господарських зобов'язань.

Тема 14. Господарський договір.

Тема 15. Особливості правового регулювання окремих видів господарських договорів.

РОЗДІЛ V. Господарсько-правова відповідальність (Тема 16).

РОЗДІЛ VI. Правове регулювання економічної конкуренції та монополістичної діяльності (Тема 17).

РОЗДІЛ VII. Правове регулювання банкрутства (2 теми).

Тема 18. Банкрутство як правовий механізм регулювання підприємницької діяльності.

Тема 19. Судові процедури, що застосовуються до боржника в процесі провадження у справі про банкрутство.

Спеціальна частина господарського права як навчальної дисципліни містить матеріал щодо правового регулювання господарської діяльності в окремих галузях і сферах господарського життя, а саме:

РОЗДІЛ VII. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН (10 тем):

Тема 20. Загальні засади врахування специфіки окремих видів господарських відносин у процесі їх правового регулювання.

Тема 21. Правове регулювання біржової діяльності.

Тема 22. Правове регулювання комерційного посередництва (агентських відносин) у сфері господарювання.

Тема 23. Правове регулювання капітального будівництва.

Тема 24. Правове забезпечення інноваційної діяльності.

Тема 25. Правове регулювання фінансової діяльності.

Тема 26. Особливості правового регулювання комерційної концесії.

Тема 27. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Тема 28. Правовий режим іноземного інвестування.

Тема 29. Спеціальні режими господарювання.

Контроль знань, що їх набувають студенти з навчальної дисципліни (курсу) «Господарське право», здійснюється у формах: тестування (проміжний контроль), залік (половина курсу), іспит (весь курс), а також написання та захисту курсової роботи.

49


Контрольні запитання до розділу І

1.                     Які ознаки господарської діяльності?

2.                    У результаті яких суспільних процесів виникла потреба в господарській діяльності?

3.                     Чим відрізняється господарська діяльність від трудової?

4.                     Як класифікується господарська діяльність? Які застосовуються при цьому критерії класифікації?

5.                     Які основні відмінності підприємництва від некомерційної господарської діяльності?

6.                    У чому полягає роль держави у сфері економіки?

7.                      За допомогою яких правових форм, методів та із застосуванням яких засобів забезпечується вплив держави на економічну сферу?

8.                     Які види господарських правовідносин Ви знаєте?

9.                      За допомогою яких методів регулюються відносини у сфері господарювання?

10.            У чому полягає відмінність між поняттям господарського права - як правової науки, як галузі права, як навчальної дисципліни?

11.             Якої точки зору щодо поняття господарського права як галузі права Ви дотримуєтесь і чому?

12.             Яке місце посідає Господарський кодекс України в системі господарського законодавства? Яке його співвідношення з Цивільним кодексом та спеціальними законами?

13.              Ваша точка зору щодо основних проблем господарського законодавства.

14.            У чому виявляється специфіка господарсько-правових норм?

15.              Чим зумовлена необхідність вдосконалення господарського законодавства? Назвіть основні напрями вдосконалення господарського законодавства.

16.              Яку роль відіграє судова практика в системі господарського законодавства (правового регулювання господарських відносин)?

Нормативно-правові акти

Конституція України. Прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року // ВВР України.- 1996.- № 30.- Ст. 141.

Закон України від 22.12.1993 р. «Про міжнародні договори України» // ВВР України.-1994.-№ 10.- Ст. 45.

Закон України від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність» // ВВР України.-1991.-№ 47.-Ст. 646.

Закон України «Про статистику» від 17.09.1992 р. (в редакції Закону від 13.07.2000 р.) // ВВР України.- 2000.- № 43.- Ст. 362).

Закон України від 08.10.1992 р. «Про основи містобудування» // ВВР України.-1992.-№52.-Ст.683.

Закон України «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від 15.12.1993 р.) // ВВР України.- 1994.-№ І.-Ст. 1.

Закон України від 16.12.1993 р. «Про державну службу» // ВВР України- 1993-№ 52.- Ст. 490.

Закон України від 20.05.1999 р. «Про архітектурну діяльність» // Урядовий кур'єр.-1999- 1 липня.

Закон України від 21.09.1999 р. «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» // Урядовий кур'єр,- 1999.- 17 листопада.

50


Закон України від 13.01.2000 р. «Про економічний експеримент щодо стабілізації підприємств легкої та деревообробної промисловості Чернівецької області» // Голос України.- 2000- 17 лютого.

Закон України від 16.03.2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану» // Голос України.-2000-25 квітня.

Закон України від 23.03.2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» // Урядовий кур'єр.- 2000.- 28 квітня.

Закон України від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» // Урядовий кур'єр.- 2000.- 2 серпня.

Закон України від 19.10.2000 р. «Про державну підтримку малого підприємництва» // Урядовий кур'єр.- 2000.- 22 листопада (Орієнтир.- С. 1-3).

Закон України від 21.06.2001 р. «Про народні художні промисли» // ВВР України.-2001.-№ 41.-Ст. 199.

Закон України від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» // Голос України.- 2001.- 22 серпня.

Закон України від 21.11.2002 р. «Про Концепціяю Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» // Урядовий кур'ер.-2002.- 18.12 (Орієнтир-С 1-5).

Закон України від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність» // Офіційний вісник України.-2002.-№ 31.-Ст. 1447.

Господарський кодекс України: Прийнятий Верховною Радою України 16.01.2003 р. // Голос України.- 2003.- 14 березня.

Цивільний кодекс України: Прийнятий Верховною Радою України 16.01.2003 р. // Голос України.-2003.- 12-13 березня.

Закон України від 15.05.2003 р. «Про особисте селянське господарство» // ВВР України.-№ 9.-Ст. 79.

Закон України від 10.07.2003 р. «Про кооперацію» //ВВР України.-2004.-№ 5-Ст. 35.

Закон України від 11.09.2003 р. «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» // ВВР України.- 2004.- № 9.- Ст. 79.

Концепція переходу Української РСР до ринкової економіки. Схвалена Верховною Радою Української РСР 01.11.1990 р. // ВВР УРСР. - 1990.- № 48 - Ст. 631.

Постанова Верховної Ради України від 12.09. 1991р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР»//ВВР України.- 1991.-№46.-Ст. 621.

Концепція судово-правової реформи в Україні. Схвалена Постановою Верховної Ради України від 28.04. 1992 р. // ВВР України.- 1992.- № ЗО.- Ст. 428.

Указ Президента України від 03.10.1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади» // Бюлетень нормативних актів України.- 1995.-№ 1.-С. 3-4.

Указ Президента України від 19.06.1995 р. № 458/95 «Про заходи щодо здійснення правової реформи в Україні» // Урядовий кур'єр.- 1995.- 26 червня.

Указ Президента України від 10.06.1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» // Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні: Станом на 1 січня 2001 р. / Упорядник С. Е. Донський; відлов, ред. С. П. Павлюк-К.: Юрінком Інтер, 2001.- С. 356-357.

Указ Президента України від 30.12.1997 р. «Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України»// Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні: Станом на 1 січня 2001 р. / Упорядник С. Е. Демський; відлов, ред. С. П. Павлюк.- К.: Юрінком Інтер, 2001- С. 354-355.

Положення про Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва: Затверджено Указом Президента України від 25.05.2000 р. № 721/2000 // Офіційний вісник України.- 2000.- № 22.- Ст. 888.

51


Указ Президента України від 30.08.2000 р. «Про Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» // Урядовий кур'ер-2000-20 вересня.

Указ Президента України від 14.09.2000 р. «Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу» // Офіційний вісник України.- 2000.- № 39.- Ст. 1648.

Указ Президента України від 16.11.2001 р. «Про Основні напрямки конкурентної політики на 2002-2004 роки» // Урядовий кур'єр.- 2001.- 28 листопада.

Постанова Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування» // Урядовий кур'єр.- 2000- 1 грудня.

Постанова Кабінету Міністрів України від 20.11.2000 р. № 1719 «Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів господарської діяльності» // Урядовий кур'єр.-2000- 23 листопада.

Постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади» // Бюлетень нормативних актів.- 1995.- № 1.- С 5-11.

Постанова Кабінету Міністрів України від 31.03.1999 р. № 502 «Про створення Інституту нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України» // Офіційний вісник України.-1999.-№ 14.

Положення про порядок підготовки регуляторних актів: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 31.07.2000 р. № 1182 // Офіційний вісник України- 2000-№31.-Ст. 1310.

Постанова Кабінету Міністрів України від 23.04.2001 р. № 376 «Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ними» // Урядовий кур'єр.- 2001.- 4 травня.

Порядок скасування рішень про державну реєстрацію нормативно-правових актів: Затверджено наказом Міністерства юстиції України від 29.01.1999 р. № 54/3347 // Офіційний вісник України- 1999.-№ 5.

Положення про Центр європейського та порівняльного права: Затверджено наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2003 р. № 68/5 // Юридичний вісник України.-2003.-№27 (5-11 липня).

Матеріали судової практики

Збірник роз'яснень Вищого господарського суду України / Уклад. Д. Притика- К.: Ін-Юре, 2003.- 304 с

Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997-2002 / Відп. ред. П. Б. Євгра-фов-К.: Юрінком Інтер, 2001-2002-У 3-хкн.

Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду у господарських справах. Вип. 1.-К.: Ін-юре, 2003.- 176 с

Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду у господарських справах. Вип. 2.- К.: Ін-Юре, 2003- 212 с

Збірники нормативних актів Науково-практичні коментарі

d

Господарське законодавство України: правове регулювання господарської діяльності. Збірник нормативних актів / Упоряд. Камлик М. І.- К.: Атіка, 2004 (до всіх розділів).

Законодавство України про стандартизацію, метрологію і сертифікацію- К.: Юрінком Інтер, 2003.-448 с

Правовий захист вітчизняного товаровиробника в Україні: Збірник нормативних актів- К.: Юрінком Інтер, 2000-446 с

52


Науково-практичний коментар до Господарського кодексу України (За ред. В. К. Ма-мутова).- К.: Юрінком Інтер, 2004.- 688 с. (до всіх розділів).

Бюджетне законодавство України: Збірник нормативних актів.- К.: Юрінком Інтер, 2002.-416 с

Додаткова література до розділу І

Баймуратов М. Актуальні проблеми національної імплементації Україною норм міжнародних конвенцій // Юридична Україна.- 2003.- № 1.- С. 33-36.

Безух О. Правові підстави застосування звичаїв при здійсненні захисту від недобросовісної конкуренції // Підприємництво, господарство і право.- 2001.- № 3.- С. 24-27.

Белых В. С. Теория хозяйственного права в условиях становления и развития рыночных отношений в России // Государство и право.- 1995.- № 11.- С. 53-61.

Беляневич В. Е. Про «запровадження» судового прецеденту // Вісник господарського судочинства-2002-№ 3.-С. 173-177.

Беляневич В. Е. Новітня кодифікація і судова практика // Вісник господарського судочинства.- 2004.- № 2.- С 226-230.

Беляневич О. А. Державне регулювання договірних відносин у сфері господарювання // Людина і суспільство.- 1999.-№ 3.

Бобкова А. Хозяйственная деятельность в сфере рекреации // Предпринимательство, хозяйство и право-2000-№ 12-С. 10-13.

Брагин Н. И. Государство и рынок (Теоретико-методологические основы взаимодействия рыночных механизмов и экономической эффективности государства в системе общественного воспроизводства).- М., 2001.- 339 с.

Васильев А. С, Мучник А. Г. Законодательная защита социальных интересов как способ управления экономикой // Ринкова економіка: Сучасна теорія і практика управління.-Т. 2: 36. наук, праць-Одеса: АстроПринт, 1999-С 210-218.

Вінник О. Проблеми кодифікації законодавства, що регулює суспільні відносини в сфері ринкової економіки // Вісник Київського університету. Юридичні науки. Вип. 36.-1998.- С 10-15.

Вінник О. Приватні та публічні інтереси, їх роль і відображення в господарському праві // Підприємництво, господарство і право.- 2001.- № 4.- С 6; № 5.- С. 11-13.

Вінник О. Системний підхід до розв'язання проблеми гармонізації публічних і приватних інтересів у господарській діяльності // Юридична Україна- 2003.-№ 1.- С. 37-45.

Вступ до права Європейського Союзу / Р. А. Петров, 3. Й. Опейда, Д. Е. Федорчук та ін.- Донецьк, 2001- 244 с

Гайворонський В. М. Предмет і суб'єкти господарського права: Конспект лекцій.- X.: Українська юридична академія, 1994.

Гайворонский В., Жушман В. Предпринимательство, хозяйственная и трудовая деятельность: законодательное регулирование // Предпринимательство, хозяйство и право.-1998.-№9.

Гальчинський А. Євроінтеграційним курсом // Урядовий кур'єр.- 2002- 05.06.- С. 4.

Герчикова И. Н. Регулирование предпринимательской деятельности: государственное и внутрифирменное: Учебное пособие.- М.: Изд-во «Консалтбанкир», 2002.- 704 с.

Гпівенко С. В., Соколов М. О., Теліженко О. М. Економічне прогнозування: Навчальний посібник. 2-е вид., переробл. та допов-Суми: Вид-во«Університетська книга», 2001.

■ Грицаєнко Л. Підприємництво в Україні: проблеми державного регулювання // Предпринимательство, хозяйство и право-1999-№ 7.-С. 53-55.

Дойников И. В. Правовое регулиование государственного предпринимательства: Учебно-методическое пособие.- М., 2001.- 112 с.

Доленко Л. X. Стратегическое планирование деятельности предприятия // Рыночная экономика: современная теория и практика управления: Научн. сб. / Под общ. ред. Э. А. Кузнецова - Одесса, 1999- С. 5-22.

53


Загайною С. К. Судебный прецедент: проблемы правоприменения.- М.: Изд-во НОРМА, 2002.-176 с.

Загнітко О. П. Захист прав та інтересів господарюючих суб'єктів у системі права України // Вісник господарського судочинства.- 2001.- № 4.- С 159-166.

Зинченко С. А. Предмет и метод хозяйственного права.- Ростов-на-Дону: Изд-во Ростовского университета, 1984.

Знаменский Г. Л. Совершенствование хозяйственного законодательства: Цель и средства,- К.: Наукова думка, 1980,- 188 с.

Знаменский Г. Л. Хозяйственный механизм и право.- К.: Наукова думка, 1988.-160 с.

Знаменский Г. Л. Общественный хозяйственный порядок и законодательство // Проблемы становления хозяйственного законодательства Украины. Сб. научных статей и материалов конференции.- Донецк: ИЭПИ АН Украины, 1993.- С. 17-34.

Знаменский Г. Л. Хозяйственное законодательство Украины. Формирование и перспективы развития- К.: Наукова думка, 1996- 63 с.

Знаменський Г. Л. Проблеми програмування розвитку господарського законодавства // Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції.-Травень 1996 p.-Київ, 1996.- С 217-219.

Знаменський Г. Л, Співвідношення загального та спеціального законодавства України // Вісник Академії правових наук України.- 2003.- № 1 (32).

Исаев И. А. Становление хозяйственно-правовой мысли в СССР (20-е годы).- М.: Юридическая литература, 1986.

Копейчиков В. В. Громадянське суспільство та проблеми розвитку підприємництва // Реферативний огляд чинного законодавства України /За ред. В. В. Цветкова, Є. Б. Кубко-К.: Салком, 2000-С 25-36.

Кузьмін Р. І., Кузьмін P. P. Співвідношення понять «підприємництво» та «господарська діяльність» // Право України- 1999- Ні 5- С 88-91.

Курбатов А. Я. Сочетание частных и публичных интересов при правовом регулировании предпринимательской деятельности-М., 2001,-212 с.

Лаптев В. В. Экономика и право (Теория и практика правового регулирования хозяйственных отношений).- М.: Экономика, 1981.- 216 с.

Лаптев В. В. Хозяйственное право - право предпринимательской деятельности // Государство и право.- 1994- № 4 - С. 61-69.

Лаптев В. В. О предпринимательском законодательстве // Государство и право.-1995.-№5.- С. 48-56.

Лаптев В. В. Проблемы совершенствования предпринимательского законодательства // Правовое регулирование предпринимательской деятельности / РАН: Институт государства и права: Под ред. В. В. Лаптева- М., 1995.- С. 4-27.

Лаптев В. В. Предпринимательское право: понятие и субъекты.- М.: Юристъ, 1997.-140 с.

Луданова Л. А. Конституционные принципы регулирования общественных отношений в условиях свободного предпринимательства II Конституционные основы гражданского законодательства: Материалы межвузовской научной конференции студентов и аспирантов, посещенной десятилетию. Конституции Российской Федерации (9 декабря 2003 г.) -М.: МГСУ, 2004.- С. 90-99.

Магазинер Я. М. Советское хозяйственное право.-М., 1928.

Мамутов В К. Совершенствование правового регулирования хозяйственной деятельности.- К.: Наукова думка, 1982.

Мамутов В. К. Правовое регулирование хозяйственной деятельности в смешанной экономике // Экономика - право - государственное регулирование. Сб. научных трудов.-Донецк: ИЭПИ НАН Украины, 1993-С. 3-17.

Мамутов В. К. Конституция и развитие хозяйственного законодательства // Предпринимательство, хозяйство и право.- 1997,-Хв 1.-С. 3-6.

Мамутов В. К. 1 знову про загальноцивілістичний підхід // Право України.- 2000.-№4.

54


Мамутов В. К. Экономике и право: Сб. научных трудов.- К.: Юринком Интер, 2003.— 544 с.

Мамутов В. К, Знаменський Г. Л. Від Руської правди і магдебурзького права // Віче.-1992.-ЛІ.-С. 14-16.

Мамутов В. К., Хахулин В, В. Проект нового Гражданского кодекса нуждается в постатейном рассмотрении // Юридичний вісник України.- 2000.- № 44.

Мамутов В. К., Хахулин В. В Дефекты нормативно-правового закрепления статуса субъектов хозяйствования в проекте Гражданского кодекса // Детенизация экономики: опыт экономико-правового и экономико-математического исследования (Сб. научных трудов).- Донецк: ЮПИ НАН Украины, 2000.- С. 137-149.

Мамутов В. К, Чувпипо О. О. Господарче право зарубіжних країн.- К.: Ділова Україна, 1996- 352 с.

Марущак В. П. Планування і ринок: міфи і реальність // Ринкова економіка: Сучасна теорія і практика управління: 36. наукових праць. Т. 2 / Відпов. ред. С. А. Кузнецов.- Одеса: Астро Принт, 1999.- С. 126-134.

Матвеев Г. Потрібні кодекси - Цивільний і Підприємницький // Віче.- 1995,- № 4,-С. 27-29.

Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога 3. Державне регулювання економіки: Підручник / За ред. /. P. Михасюка. 2-ге вид. виправл. і допов.- К.і Атіка, Ельга-Н, 2000.

МусиякаВ. Л. Правовые основы предпринимательской деятельности.- X., 1995.

Назарова Ю. Гарантии свободы предпринимательской деятельности в сфере регистрации//Підприємництво, господарство і право-2001.-№ 1.- С. 22-26.

Не по замышлению бояна / Беседа с зав. кафедрой юридического факультета Киевского университета имени Тараса Шевченко докт. юрид. наук, профессором Пронской Г. В. об особенностях создания проекта Хозяйственного (Коммерческого) кодекса Украины //Закон и бизнес- 1996-№ 4-С. 7.

Оганисян М. С. Соотношение стихийного и сознательного в экономической деятельности // Ринкова економіка: Сучасна теорія і практика управління.- Т. 2.: 36. наукових праць-Одеса, 1999.-С. 153-167.

Петров И. В. Коммерческое право: Учебник.- СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2001.— 656 с.

Підприємницьке право: Підручник / За заг. ред. доц. Шишки Р. Б.- X.: Вид-во Ун-ту внутр. справ, «Еспада», 2000.

Попов А. Торговое право. Учебное пособие.- X.: Каравелла, 2000.

Правове регулювання господарських відносин за участю промислових підприємств: Підручник для юридичних вузів і фак. І В. М. Гайворонський, В. П. Жушман, М. І. Тітов та ін.: За ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушмана- X.: Право, 2000.- 288 с

Предпринимательское право в вопросах и ответах: Учебное пособие // Под ред. Я А. Саниах-метовой-X.: Одиссей, 2000- 560 с.

Предпринимательское право. Курс лекций / Под ред. Н. И. Клейн.- М.: Юридическая литература, 1993.

Предпринимательское (хозяйственное) право: Учебник. В 2-х томах / Отв. ред. О. М. Олейник- М.: Юристъ, 2000.

Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної кнференції (жовтень 1998р.).-К., 1998.-446 с

Проблемы обеспечения общественного хозяйственного порядка: Сб. выступлений в периодической печати ученых и практиков о необходимости принятия Хозяйственного (Коммерческого) кодекса Украины / Координационное бюро АПрН Украины.- Донецк, 1998.-167 с.

Пронська Г. Про професіоналізм і моральність у науковій дискусії // Закон і бізнес-1997.- № 37.- С 6; № 38.- С. 6.

Пушкін А., Селіванов В. Відносини підприємництва і правовий статус їх суб'єктів // Право України.- 1994.- № 5-6.- С 9.

55


Пугинский Б. И., Сафиулин Д. Н. Правовая экономика: проблемы становления.- М.: Юридическая литература, 1991.- 240 с.

Пушкін О. А. Методологічні підходи дослідження проблеми правового регулювання підприємницьких відносин // Методологічні проблеми приватного права. 36. наукових праць.-К.: Манускрипт, 1996-С. 28-35.

Пушкін О. Правове поле і економіка громадянського суспільства // Громадянське суспільство і підприємництво в Україні. 36. наукових праць.: К.: Манускрипт, 1996.-С. 47-55.

Саніахметова Н. О. Правовий захист підприємництва в Україні: Навчальний посібник.- К.: Юрінком Інтер, 1999.- 336 с

Саниахметова Н. Государственное регулирование экономики и предпринимательства // Підприємництво, господарство і право.- 2001.- № 7.- С. 3-6.

Саниахметова Н. Признаки предпринимательства // Підприємництво, господарство і право-2001.-№ 8.-С 6-8.

Саниахметова Н. А. Предпринимательское (хозяйственное) право Украины. Учебное пособие.- X., Одиссей, 2004,- 800 с. (до всіх розділів).

Селіванов В. Підприємництво в Україні: проблеми становлення та перспективи розвитку // Право України.- 1995.- № 8.- С 3-14; № 7.- С. 16-22.

Селиванова И. Еще раз к вопросу о понятии предпринимательства // Предпринимательство, хозяйство и право.- 1999.- № 2.- С. 40-42.

Советское хозяйственное право: Учебник / Под ред. Побирченко И. Г.- К.: Вища школа, 1985.-335 с.

Современные проблемы хозяйственного (предпринимательского) права. Материалы межвузовской научной конференции // Государство и право.- 1996.-№ 4,- С. 59-77.

Стабильное законодательство - залог успешного бизнеса // Юридическая практика.-2000.-21.09.-С. 1-2.

Судебная практика как источник права / Коллектив авторов.- М.: Юристъ, 2000- 160 с.

Сумиггулин В. К. Право и неправо // Государство и право-2002.-№ 3.- С. 5-8.

Торговый свод СССР.- М.: Издание Комиссии по внутренней торговле при СТО, 1923.- 129 с.

Халфина Р. О. Право и рынок // Теория права: новые идеи.- М.: Изд-во Института государства и права АН СССР, 1991.-184 с.

Хозяйственное право: Учебник / Под общ. ред. Лаптева В. В.- М.: Юридическая литература, 1983-528 с.

Хозяйственное право. Учебник. В 2-х томах- М.: Изд-во БЕК, 1994.

Хозяйственное право: Учебник / Под общ. ред. акад. Мамутова В. К.- К.: Юринком Интер, 2002- 970 с. (до всіх розділів).

Хозяйственный (Коммерческий) кодекс Украины. Проект.- К., 1995.

Цитович П. Учебник торгового права.- К.: Оглоблин, 1891.- 300 с.

Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права. В 4-х томах.- СПб., 1908.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   і

Щербина В. С. Господарське право: Підручник.- К.: Юрінком Інтер, 2003.- 480 с. (до всіх розділів).

Ющик О. Про визначення предмета Господарського (Комерційного) кодексу України // Віче.- 2000.- № 5.- С. 20-34.

Ющик О. І. Господарський кодекс у правовій системі України // Вісник господарського судочинства-2001-№ 1.-С. 135-140.

Ющик О. І. Галузі та інститути правової системи (міфи і реальність).- К.: Оріяни, 2002.-112 с

J 1


Роздіп 2 СУБ'ЄКТИ ГОСПОДНРСЬКИХ ПРПВОВІДНОСИН

| Тема 6. | Загальна характеристика суб'єктів господарським правовідносин

1.              Поняття, ознаки та вцци суб'єктів господарських правовідносин (господарського права).

2.             Основи правового статусу суб'єктів господарювання.

1. Поняття, ознаки та види суб'єктів господарських правовідносин (господарського права)

Згідно із ст. 2 Господарського кодексу України, учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Проте не всі перелічені категорії осіб є суб'єктами господарських правовідносин (господарського права). Такими суб'єктами є лише ті учасники відносин у сфері господарювання, яким притаманна сукупність необхідних для цього ознак (рис), а саме:

- безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг), що є предметом діяльності індивідуальних підприємців, підприємств різних організаційно-правових форм, виробничих кооперативів, інших господарських організацій основної ланки економіки, або керівництво господарською діяльністю, що притаманно власникам майна під-

57


приємств, господарським об'єднанням, промислово-фінансовим групам, а також господарським міністерствам та відомствам;

-                       створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку, хоча порядок створення для різних суб'єктів господарських відносин різний - залежно від виду (суб'єкт господарювання чи орган/організація господарського керівництва), організаційно-правової форми (унітарне підприємство, господарське товариство, виробничий кооператив), основного або виключного виду діяльності (комерційний банк, страхова компанія, фондова біржа, промислово-фінансова група та ін.); набуття статусу суб'єкта господарських відносин (що зазвичай є завершальною стадією процесу створення господарської організації), як правило, пов'язується з їх державною реєстрацією; державна реєстрація може здійснюватися в загальному порядку (передбачений ст. 58 Господарського кодексу України та Законом України від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» та/або в спеціальному порядку (передбачається Законом «Про банки і банківську діяльність» - статті 17-18, 22, Законом «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» - пункти 13-14 ч. 2 ст. 7; «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (статті); Постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р. № 781 «Про затвердження Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп» (п. 2) та ін.;

-                       наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладеної на нього господарської діяльності чи керівництва такою діяльністю; таке майно може закріплюватися за суб'єктами господарського права на різних правових титулах: праві власності (господарські товариства, виробничі кооперативи), праві повного господарського відання (державне та комунальне комерційні підприємства), праві оперативного управління (казенне підприємство, комунальне некомерційне підприємство), праві користування (може застосовуватися з будь-яким з названих правових титулів; є характерною ознакою орендного підприємства); для філій, представництв та інших відокремлених підрозділів ч. 5 ст. 55, ст. 138 Господарського кодексу передбачається закріплення майна на праві оперативно-господарського використання, зміст якого визначає господарська організація, до структури якої належить такий підрозділ;

-                        наявність господарської правосуб'єктності, тобто визнаної державою за певним суб'єктом господарювання можливості бути

58


суб'єктом прав (мати і здійснювати господарські права та обов'язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень); обсяг господарської правосуб'єктності учасників господарських правовідносин фіксується в законі та в їх установчих документах і залежить від низки чинників (зокрема, від правового титулу майна, виду та характеру діяльності).

Суб'єкти господарського права (господарських правовідносин) - це учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб'єктністю.

Суб'єкти господарського права надзвичайно різноманітні і тому їх класифікують, тобто поділяють на групи, за певними критеріями (ознаками).

За критерієм характеру здійснюваної діяльності розрізняють:

-                       суб'єкти господарювання, тобто суб'єкти господарського права, які безпосередньо здійснюють господарську діяльність (до них належать індивідуальні підприємці, підприємства, виробничі кооперативи, більшість господарських товариств, комерційні банки);

-                       суб 'єкти господарського права, які здійснюють керівництво господарською діяльністю, в т. ч. організацію такої діяльності (до них належать господарські міністерства та відомства, органи місцевого самоврядування та їх виконкоми, господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, власники майна підприємств, фондові біржі, Національний депозитарій України).

Залежно від форм власності, на базі якої вони функціонують, розрізняють державні, комунальні, колективні, приватні та змішані (функціонують на базі двох і більше форм власності) суб'єкти господарського права. До перших (державних) належать державні та казенні підприємства, державні господарські об'єднання, господарські міністерства та відомства. До других (комунальних) належать комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи. До третіх (колективних) — господарські товариства, виробничі кооперативи, добровільні господарські об'єднання, унітарні підприємства, створені кооперативами, господарськими товариствами, громадськими та релігійними організаціями. До четвертих (приватних) - індивідуальні підприємці, приватні підприємства. До п'ятих (змішаних) - орендні підприємства, спільні підприємства, а також промислово-фінансові групи, до складу яких можуть входити господарські організації різних форм власності.

59


2. Основи правового статусу суб'єктів господарювання

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Ч. 2 ст. 55 ГК розрізняє такі категорії суб'єктів:

1)               господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2)                     громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

3)                філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Проте в цій статті не враховані суб'єкти господарювання, які важко віднести до зазначених категорій, зокрема: пайові інвестиційні фонди, які створюються на договірних засадах і не мають статусу юридичної особи (Закон України від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»; особисте селянське господарство, яке може реалізовувати надлишки сільськогосподарської продукції та надавати послуги зеленого туризму на платних засадах, проте не визнається юридичною особою і суб'єктом підприємництва та відповідно не підлягає державній реєстрації, а лише обліку, що здійснюється сільськими, селищними, міськими радами народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки (правове становище визначається Законом України від 15.05.2003 р. «Про особисте селянське господарство»).

Стаття 56 Господарського кодексу України визначає загальні іза-сади створення суб'єкта господарювання, в т. ч. правові підстави, форми створення, необхідність додержання вимог чинного законодавства.

Правовою підставою створення суб'єкта господарювання є рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством,

60


також рішення інших органів, організацій і громадян. При цьому можуть застосовуватися різні форми - заснування нового чи реорганізації (злиття, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта (суб'єктів) господарювання. Суб'єкт господарювання може бути утворений шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України (частини 3-5 ст. 40 ГК; ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

Створення суб'єкта господарювання має здійснюватися з обов'язковим додержанням вимог господарського законодавства, включаючи антимонопольно-конкурентне (статті 25-41, 126, 251-257 ГК України, Закон від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» та ін.), щодо запобігання економічній концентрації.

Суб'єкт господарювання створюється і діє на підставі установчих документів (документа), які мають відповідати встановленим вимогам. Загальні вимоги до установчих документів визначаються ст. 57 Господарського кодексу України, а спеціальні - в законах, які визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання з виключними видами діяльності: «Про банки і банківську діяльність» (статті 17-18, 22)); «Про цінні папери і фондову біржу» (ст. 34); «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (пункти 13-14 ч. 2 ст. 7); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (статті 9, 23-24), «Про страхування» (статті 2, 30, 31) та ін.

Загальні вимоги щодо установчих документів стосуються:

-                       видів установчих документів: рішення про утворення суб'єкта господарювання (приймається при створенні господарської організації унітарного типу), засновницький договір (укладається у разі заснування суб'єкта господарювання двома і більше особами), статут (приймається в передбачених законом випадках - при створенні підприємства; господарських товариств, що належать до об'єднань капіталів; виробничого кооперативу), положення (філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій зі статусом юридичної особи);

-                       змісту установчих документів (в них мають бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом);

61


- спеціальні вимоги до засновницького договору, статуту, положення. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону; статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством); положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування, відокремлених підрозділів господарської організації зі статусом юридичної особи.

Загальні засади державної реєстрації суб'єктів господарювання закріплюються в ст. 58 Господарського кодексу України. Положення про державну реєстрацію також містяться: в Цивільному кодексі - в ч. 2 ст. 50 (щодо фізичних осіб - підприємців), в ст. 89 (щодо юридичних осіб), в Законі України від 15.03.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (набув чинності з 1.07.2004 p.). Зазначений Закон досить ґрунтовно в своїх 53 статтях регулює більшість питань, пов'язаних з державною реєстрацією вказаних осіб (місце проведення - у виконавчому комітеті міської ради міста, обласного значення або у районній, районній у містах Києві і Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання індивідуального підприємця - ст. 5; документи, які подаються для державної реєстрації - статті 8, 24, 42; відомості, що заносяться до Єдиного державного реєстру - ст. 17; порядок їх отримання та обов'язкова публікація - статті 20-22; строк державної реєстрації - не більше трьох робочих днів з дати надходження необхідних документів для реєстрації юридичної особи - статті 25 і двох робочих днів - для реєстрації індивідуального підприємця - ст. 43; підстави відмови в державній реєстрації - статті 27, 30) і містить принципово нові положення (щодо державного реєстратора як посадової особи, відпо-

62


відальної за державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - статті 1, 5, 6; спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації - ст. 7 та ін.). Спеціальний порядок державної реєстрації може бути основним (Закон «Про банки і банківську діяльність» (статті 17-18, 22) або додатковим (Закон «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (пункти 13-14 ч. 2 ст. 7); Закон «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» - щодо корпоративних інвестиційних фондів передбачає загальну (ст. 8) та спеціальну реєстрацію (ст. 11), а щодо пайових інвестиційних фондів - лише спеціальну (ст. 23).

Обсяг правосуб'єктності (прав та обов'язків) і суб'єктів господарювання залежить від низки чинників, у т. ч. від правового титулу майна (право власності, право господарського відання, право оперативного управління, право оперативно-господарського використання), від основного виду діяльності та відповідно - можливості чи неможливості здійснювати інші види господарської діяльності (спеціальна правосуб'єктність і відповідно - можливість здійснювати лише окремі види діяльності характерна, наприклад, для інститутів спільного інвестування, комерційних банків, страхових компаній, фондових бірж).

Права та обов'язки суб'єктів господарювання можна поділити на дві категорії - загальні права та обов 'язки, які притаманні всім суб'єктам господарювання, і спеціальні - які характерні лише для певних видів суб'єктів господарювання.

Обсяг загальних прав залежить від правового титулу майна суб'єкта господарювання. Право власності забезпечує суб'єктові господарювання максимальний обсяг прав, серед яких: право вибору видів господарської діяльності (з дотриманням вимог закону); право вибору контрагентів та укладення з ними господарських договорів; право розпорядження отриманим прибутком та іншим майном, що належить суб'єктові господарювання на праві власності; право на визначення внутрішньої структури господарської організації та створення філій, представництв, інших відокремлених підрозділів та ін. Суб'єкти господарювання, за якими майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, мають право використовувати таке майно та отриманий прибуток в межах, встановлених власником. Так само власник встановлює для таких суб'єктів межі договірної свободи, організаційно-управлінські повноваження. Проте будь-який суб'єкт господарювання повинен мати широкий спектр прав при здійс-

63


ненні оперативно-господарської діяльності (щодо забезпечення виробництва необхідними матеріальними та трудовими ресурсами, щодо відвантаження/реалізації продукції, робіт, послуг відповідно до укладених договорів, щодо захисту своїх прав та законних інтересів у разі їх порушення іншими особами).

Спеціальні права необхідні суб'єктам господарювання з виключними видами діяльності (банківські операції, страхування, спільне інвестування, біржові операції) і передбачаються у відповідних законах - «Про банки і банківську діяльність» (ст. 9 - право комерційних банків створювати та брати участь у банківському об'єднанні, ст. 47 - право здійснювати на підставі банківської ліцензії банківські операції та ін.), «Про страхування» (статті 3, 10-11 - право страховиків здійснювати на договірних засадах страхування, співстрахування, перестрахування; ст. 12 - право створювати та брати участь в об'єднаннях страховиків; ст. 14 - право здійснювати страхування через страхових посередників (страхових агентів і страхових брокерів).

Загальні обов'язки суб'єктів господарювання досить численні, а саме:

• отримати дозволи ліцензії для здійснення тих видів господарської діяльності, щодо яких закон (частинами 3 та 4 ст. 4 Закону України «Про підприємництво») передбачає необхідність отримання спеціальних дозволів (ліцензій) в порядку, визначеному Законом України від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Для отримання ліцензії суб'єкт підприємницької діяльності подає органу, що визначається Кабінетом Міністрів України (це підпорядковані Кабінету Міністрів міністерства та відомства, до сфери діяльності яких входить той вид підприємницької діяльності, що підлягає ліцензуванню) заяву про видачу ліцензії, в якій зазначаються: відомості про суб'єкта господарювання - заявника; найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів — для фізичної особи; вид господарської діяльності, на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав ори-

64


гінал документа. Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню* до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2001 р. № 756.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі (що може мати місце у разі виявлення недостовірних даних у поданих заявником документах, а також у разі неможливості здійснення заявником певного виду діяльності відповідно до ліцензійних умов) у строк не пізніше ніж десять робочих днів від дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності;

•                             отримати в передбачених законом випадках патент. Для здійснення окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників - платників фіксованого сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку) законодавством України (Закон від 23.03.1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності») передбачається необхідність отримання торгового патенту - дозволу на торгівлю, що видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності, в т. ч. індивідуальним підприємцям) державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів (за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг), а при застосуванні пересувної торговельної мережі - за місцем реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Порядок надання торгового патенту встановлюється згаданим законом;

•                           дотримуватися вимог антимонопольного - конкурентного законодавства;

•                             вести бухгалтерський облік і звітність;

і • сплачувати податки та інші обов'язкові платежі;

•                            забезпечувати безпеку виробництва (екологічну, пожежну, радіаційну, санітарно-епідеміологічну, щодо охорони праці тощо);

•                            не порушувати права та законні інтереси інших осіб;

•                            виконувати інші вимоги, передбачені законодавством. Спеціальні обов'язки притаманні для суб'єктів господарських

правовідносин із спеціальним (виключним) предметом діяльності. Так, комерційні банки, страхові компанії, інститути спільного ін-

65


вестування зобов'язані дотримуватися вимог відповідних законів щодо розміру та складу майна, видів діяльності (операцій), контролю за використанням активів та ін.

Основні засади припинення діяльності суб'єктів господарювання визначаються Господарським кодексом України (статті 59-61), а спеціальні - законами, що визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання зі спеціальним (виключним) видом діяльності.

Основні засади, закріплені в Господарському кодексі України, передбачають:

-                       форми припинення (реорганізація шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення чи ліквідація);

-                       підстави припинення діяльності, відповідно до яких розрізняють: добровільне припинення - ліквідацію чи реорганізацію (за рішенням власника чи уповноваженого ним органу або вищого органу управління суб'єкта господарювання, яким зазвичай є загальні збори учасників (акціонерів, членів кооперативу), у зв'язку із закінченням строку, на який створювався суб'єкт господарювання, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено) та примусове припинення (за рішенням антимонопольних органів чи суду у передбачених законом випадках, в т. ч. у разі визнання суб'єкта господарювання в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом; у разі скасування його державної реєстрації у передбачених законом випадках);

-                       принцип публічності прийняття рішення про припинення діяльності суб 'єкта господарювання (оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або в офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання - ч. 8 ст. 59 ГК);

-                       форми захисту інтересів кредиторів (щодо реорганізації -визначення правонаступників суб'єкта господарювання, який припиняє свою діяльність в результаті реорганізації; щодо ліквідації -встановлення порядку ліквідації та задоволення вимог кредиторів (задоволення претензій кредиторів з майна суб'єкта господарювання, що ліквідується; повернення майна, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, його власникові (учасникам суб'єкта господарювання, що ліквідується). Стаття 112 ЦК більш ґрунтовно

66


регулює питання задоволення вимог кредиторів, встановлюючи черговість (чотири черги). Спеціальні порядки черговості встановлюються законами: «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 31); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (частини 2-4 ст.21).

Питання припинення діяльності суб'єктів господарювання, крім статей 59-61 Господарського кодексу, регулюються Цивільним кодексом (стосовно юридичних осіб - статті 104-112), а також низкою законів: «Про банки і банківську діяльність» (статті 26, 28, 87-98); «Про цінні папери і фондову біржу» (ст. 36); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (статті 20-21); «Про страхування» (ст. 43); «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (статті 22-34) та ін.

Тема 7. | Правове становище підприємств

1.               Поняття підприємства та його основні ознаки.

2.              Види та організаційно-правові форми підприємств.

3.              Особливості правового становища окремих видів підприємств:

3.1.              Підприємства державної форми власності (державні комерційні та казенні підприємства).

3.2.              Підприємства комунальної форми власності.

3.3.             Підприємства колективної власності. Виробничі кооперативи.

3.4.               Приватні підприємства. 3..5. Орендні підприємства.

3.6. Підприємства з іноземними інвестиціями. Іноземне підприємство.

1. Поняття підприємства та його основні ознаки

: Правове становище підприємств в українському законодавстві, що почало формуватися після здобуття Україною державної незалежності, вперше було визначено Законом України від 27.03.1991 р. «Про підприємства в Україні», більшість положень якого була врахована при розробці Господарського кодексу України (набув чинності з 01.01.2004 p.). Слід зазначити, що в новому Цивільному кодексі поняття підприємства дається в главі 12 «Загальні поло-

67


ження про об'єкти цивільних прав» у ст. 191 «Підприємство як єдиний майновий комплекс». Відповідно до цієї статті «підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності», і як така є сукупністю нерухомих і рухомих речей, майнових та інших прав, а також може бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. На відміну від Цивільного кодексу, Господарський кодекс (статті 62-72) визначає підприємство самостійним суб'єктом господарювання, якому притаманні такі риси:

•                            належність до основної ланки економіки;

•                             безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності та іншої господарської діяльності - як комерційної (підприємницької), так і некомерційної;

•                             можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній (державні та казенні підприємства), комунальній (комунальні підприємства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, господарських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підприємства);

•                           установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом (так, для підприємств, що діють у формі повного чи командитного товариства, установчим документом буде засновницький договір - ч. 1 ст. ГК 82);

•                             функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у наявності самостійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути закріплено за підприємством на праві власності (підприємства у формі господарських товариств і виробничих кооперативів, приватне підприємство, якщо засновник (власник майна) сам (без найманого керівника) управляє цим підприємством), праві господарського відання (державні підприємства, комунальні підприємства, приватні підприємства з найманим керівником, а також підприємства громадських, релігійних, кооперативних організацій, якщо засновник застосував цей правовий титул при закріпленні за підприємством виділеного йому майна), праві оперативного управління (казенні підприємства, а також інші унітарні - зазвичай не-комерційні - підприємства, якщо власник для закріплення за останніми майна обирає цей правовий титул), праві користування (може застосовуватися як додатковий правовий титул до одного з вищеназваних, як це має місце, наприклад, в орендному підприємстві);

•                            наявність господарської правосуб'єктності, в тому числі статусу юридичної особи з одночасною забороною мати у своему складі інших юридичних осіб; підприємство може складатися

68


з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо), а також мати філії, представництва, інші відокремлені підрозділи;

•                             індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання забезпечується наявністю у нього власного найменування (фірмової назви), що відображається в його вихідних документах, печатці; як платник податку підприємство повинно мати ідентифікаційний код;

•                            порядок управління підприємством залежить від типу підприємства - унітарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що призначається власником майна підприємства) чи корпоративного типу (управління здійснюється за допомогою створених учасниками органів: збори учасників, виконавчий та контрольний органи);

•                             ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) залежить від правового режиму майна підприємства: (а) підприємства-власники майна мають максимальний обсяг прав (затверджують свій статут, вирішують усі питання стратегічного плану - щодо реорганізації і ліквідації підприємства, зміни напрямків діяльності, використання майна (у т. ч. розподіл прибутку тощо) та мінімум обов'язків (сплата податків та інших обов'язкових платежів, ведення бухгалтерського обліку та подання статистичної звітності, внесення змін до відомостей державної реєстрації у разі наявності підстав для цього; дотримання вимог екологічного, трудового, містобудівного та іншого законодавства; виконання умов укладених договорів та дотримання прав і законних інтересів інших осіб); (б) щодо підприємств - невласників (правовий титул майна такого підприємства - або право повного господарського відання, або право оперативного управління) стратегічні питання створення та діяльності таких підприємств вирішуються власниками їхнього майна (їх представниками), які затверджують статут підприємства, призначають його керівника, визначають правовий титул майна та межі майнової самостійності підприємства, в т. ч. порядок використання його прибутку, вирішують питання реорганізації та ліквідації підприємства тощо. Частина питань погоджується з власником майна (створення філій, представництв підприємства, випуск облігацій підприємства тощо). Лише деякі питання вирішуються підприємством самостійно (формування виробничої програми, прийняття (неприйняття) держав-

69


ного замовлення, встановлення господарських зв'язків, наймання та звільнення працівників, організація виробничого процесу і т. ін.). Таке підприємство має додаткові обов'язки, крім вже названих: виконувати вказівки власника або погоджувати з ним питання діяльності підприємства у передбачених законом та статутом підприємства випадках (якщо це не суперечить вимогам законодавства), відраховувати власникові визначену ним частину чистого прибутку підприємства; використовувати закріплене за підприємством майно лише в межах, визначених законом та статутом підприємства.

2. Види та організаційно-правові форми підприємств

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм. Відповідно до ст. 63 ГК України, підприємства класифікуються за різними ознаками.

1.                 Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

•                            приватне підприємство, що діє на основі приватної форми власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

•                            підприємство, що діє на основі колективної форми власності (підприємство колективної форми власності);

•                            комунальне підприємство, що діє на основі комунальної форми власності територіальної громади;

•                             державне підприємство, що діє на основі державної власності;

•                             підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

2.                   За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції та розміру останньої ч. 2 ст. 63 розрізняє:

•                            підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фонді такого підприємства іноземна інвестиція має становити не менш як 10 відсотків);

•                              іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100 відсотків).

3.                    Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства, відповідно до ч. 7 ст. 63, можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств:

•                         малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звіт-

70


ний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;

•                             великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;

•                          усі інші підприємства вважаються середніми (середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік від 50 до 1000 осіб; обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік у межах гривневого еквівалента суми від 500 тис. євро до 5 млн євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Залежно від способу утворення (заснування), формування статутного фонду та порядку управління підприємством розрізняють унітарні підприємства та корпоративні підприємства (частини 3-5 ст. 63 ГК України):

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні та комунальні підприємства, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

і Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, (у тому числі через органи, що ними створюються), участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

; Підприємства, що використовують закріплене за ними майно на праві господарського відання чи оперативного використання є залеж-

71


ними від власника майна (засновника) підприємства. Проте і підпри-ємства-власники, попри наявність у них майна на праві власності, можуть опинятися в організаційній та/або економічній залежності від іншого суб'єкта. Зазначена обставина зумовила ще одну класифікацію підприємств, що закріплена в ст. 126 ГК України: за критерієм залежності від іншого суб'єкта господарювання або можливості впливу на інше підприємство розрізняють асоційовані підприємства двох видів:

•                            залежне підприємство (контрольним пакетом акцій або відповідною часткою в майні чи голосів на загальних зборах якого володіє інший суб'єкт господарювання);

•                            контролююче підприємство (підприємство, яке здійснює вирішальний вплив на інше підприємство через володіння контрольним пакетом акцій чи відповідною часткою в майні залежного підприємства, або на підставі володіння більшістю голосів на загальних зборах чи в інших органах управління залежного підприємства).

У разі виникнення вирішальної залежності між двома суб'єктами господарювання зі статусом юридичної особи, залежне підприємство вважається дочірнім у відношенні до контролюючого підприємства. З метою захисту прав та законних інтересів дочірніх та інших залежних підприємств ст. 126 ГК встановлює випадки субсидіарної відповідальності контролюючого (материнського) підприємства за зобов'язаннями дочірнього підприємства (якщо шкода заподіяна дочірньому підприємству в результаті реалізації рішень, прийнятих під впливом контролюючого підприємства).

Водночас слід зазначити, що в ГК не згадуються деякі види підприємств, зокрема:

підприємство художніх промислів, особливості правового становища якого визначаються Законом України від 21.06.2001 р. «Про народні художні промисли». Згідно із ст. 9 цього Закону, підприємство народних художніх промислів - це підприємство, у випуску товарів і послуг яких вироби народних художніх промислів становлять не менш як 60% загальної вартості товарів і послуг за відповідний звітний період. Метою діяльності підприємства народних художніх промислів є: збереження і розвиток особливостей певних народних художніх промислів; забезпечення випуску виробів народних художніх промислів відповідно до національної самобутності місцевих традицій народного мистецтва; дотримання і вдосконалення традиційних технологій виготовлення виробів народних художніх промислів; створення умов для підвищення кваліфікації та творчої активності майстрів народних художніх

72


промислів шляхом сприяння творчому варіюванню при виготовленні виробів народних художніх промислів тощо. Підприємство набуває статусу підприємства народних художніх промислів у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, на підставі відповідної звітної документації підприємства;

- інноваційне підприємство, особливості правового статусу якого визначаються Законом України від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»; таке підприємство, попри різні назви (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо), має визначальну ознаку - грошовий вимір частки інноваційного продукту (результат науково-дослідної та/або дослідно-конструкторської розробки, що відповідає вимогам цього Закону) і (або) інноваційної продукції (нові конкурентоздатні товари чи послуги, що відповідають вимогам закону) має перевищувати 70% грошового виміру загального обсягу продукції (послуг) підприємства.

3. Особливості правового становища окремих видів підприємств

3.1. Підприємства державної форми власності (державні комерційні та казенні підприємства)

Підприємства державної форми власності були основним суб'єктом господарювання за планово-розподільчої економіки, і в ринкових умовах господарювання (з притаманною ринковим відносинам конкуренцією) їх частка серед суб'єктів господарювання залишається досить значною, незважаючи на приватизаційні процеси. Це пов'язано з необхідністю збереження в державній власності об'єктів загальнодержавного значення, які забезпечують:

•                              виконання державою своїх функцій, обороноздатність та економічну самостійність Української держави (підприємства з лісо-відведення, лісорозведення та охорони лісу, сортовипробувальні станції, підприємства, що забезпечують випуск та зберігання грошових знаків та цінних паперів та ін.);

•                             соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей (об'єкти Національного космічного агентства при Кабінеті Міністрів України; архіви; майнові комплекси установ Національної академії наук України та ін.);

г • життєдіяльність держави в цілому (підприємства авіаційної прЬмисловості; підприємства залізничного транспорту; метрополі-

73


тен; хлібоприймальні та хлібозаготівельні підприємства, що забезпечують розміщення та зберігання мобілізаційних запасів, та ін.);

• контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв (підприємства з виготовлення усіх видів зброї, яка є на озброєнні Збройних сил України, Служби безпеки України; підприємства з випуску наркотичних, біологічних, бактеріологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек), підприємства, що забезпечують діяльність у сфері обігу зброї та радіоактивних речовин, та ін.).

Види діяльності, що є державною монополією та, відповідно,-можуть здійснюватися лише підприємствами державної форми власності, визначаються ст. 4 Законом України від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», а перелік підприємств, майно яких має державне значення і не підлягає приватизації, міститься у ч. 2 ст. 5 Закону України від 04.03.1992 р. (в ред. Закону від 19.02.1997 р.) «Про приватизацію державного майна» та Законі України від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації».

Правове становище підприємств державної форми власності регулюється Господарським кодексом України (статті 73-77 - щодо державних комерційних та казенних підприємств, статті 167-172 -щодо корпоративних прав держави, яких вона набуває при створенні державних/національних акціонерних товариств та участі в так званих змішаних товариствах - за участю суб'єктів різних форм власності).

Підприємства державної форми власності можуть бути як унітарного, так і корпоративного типу. До перших (унітарного типу) належать державне комерційне підприємство і казенне підприємство, до других (корпоративного типу) - державне (національне) акціонерне товариство (корпоратизоване підприємство).

Державне унітарне підприємство - це таке підприємство унітарного типу, яке діє на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки, створюється в розпорядчому порядку компетентним органом держави і входить до сфери управління зазначеного органу. Ознаки державного унітарного nianpnqM-ства закріплені в ст. 73 Господарського кодексу України.

Державному унітарному підприємству, крім загальних ознак (ка-рактерних для всіх підприємств), притаманні специфічні риси, більшість з яких зафіксована в ст. 73 Господарського кодексу України:

74


-                       господарська організація унітарного типу;

-                       підприємство-невласник, що зумовлює необхідність виконання вказівок власника (відповідно до його компетенції) і погодження з ним основних питань діяльності;

-                        функціонування на базі державного майна, яке закріплюється за державним унітарним підприємством на праві господарського відання чи оперативного управління;

-                        функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо державного унітарного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство), до сфери діяльності якого входить підприємство, або державне господарське об'єднання, до складу якого включено підприємство;

-                       управління державним унітарним підприємством здійснюється одноособовим керівником, який призначається на посаду шляхом укладення з ним контракту органом, уповноваженим управляти державним майном;

-                        обов'язкове включення до найменування державного унітарного підприємства слів «державне підприємство»;

-                       відсутність у державного унітарного підприємства обов'язку відповідальності за зобов'язаннями власника (держави) і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Порівняно з іншими підприємствами-невласниками державні унітарні підприємства мають додаткові обмеження в своїх повноваженнях:

1)                  засновницькі (заборонено створювати підприємницькі структури і брати участь у таких структурах);

2)                 щодо розпорядження закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном; при цьому межі повноважень щодо розпорядження майном залежать від правового титулу майна;

3)                 щодо розпорядження прибутком (відповідно до вимог закону і положень статуту);

4)                 щодо укладення договорів (обов'язковість прийняття державного замовлення та укладення державного контракту).

Державні унітарні підприємства залежно від комплексу ознак (виду господарської діяльності - комерційна чи некомерційна, правового титулу майна - право господарського відання чи право оперативного управління, можливості чи неможливості бути суб'єктом банкрутства, порядку створення та ін.) поділяються на державні комерційні підприємства і казенні підприємства (ч. 8 ст. 73 Господарського кодексу України).

75


Основні ознаки державного комерційного підприємства містяться в ст. 74 Господарського кодексу України:

•                             наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності, що діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у статті 44 Господарського кодексу;

•                             основний правовий титул майна — право господарського відання, відповідно до якого державне комерційне підприємство володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним уповноваженим органом з обмеженням правомочності щодо розпорядження майна, зокрема: заборонено передавати на безоплатній основі майно будь-якій особі; відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів; здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить (галузеве міністерство/відомство, державне господарське об'єднання), і, як правило, на конкурентних засадах; одержані від продажу таких об'єктів кошти спрямовуються на інвестування виробничої діяльності підприємства; списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство (ч. 4 ст. 75 ГК);

•                             обов'язковість формування засновником, функції якого виконує уповноважений орган держави (галузеве міністерство/відомство чи державне господарське об'єднання), статутного фонду з дотриманням вимог закону щодо його мінімального розміру до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання;

•                             обов'язковість формування з дотриманням встановлених законом нормативів і порядку спеціальних (цільових) фондів: амортизаційного, резервного, фонду розвитку виробництва, фонду споживання (оплати праці), інших фондів, передбачених статутом підприємства;

•                             необхідність підтримання майново-фінансового стану державного комерційного підприємства не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду;

•                            наявність обов'язку приймати та виконувати доведені до підприємства в установленому законодавством порядку державні Замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів;

76


•                             обов'язок самостійної відповідальності за наслідки своєї діяльності усім належним на праві господарського відання майном (в т. ч. у разі визнання банкрутом);

•                            відсутність у держави та уповноваженого органу обов'язку субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями державного комерційного підприємства, крім передбачених законом випадків (зокрема, ч. 6 ст. 73 Господарського кодексу передбачається, що збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду);

•                            можливість перетворення у передбачених законом випадках і порядку в корпоратизоване підприємство (державне/національне акціонерне товариство) чи казенне підприємство.

Різновидом підприємств державної форми власності є казенні підприємства, які були легалізовані Законом України від 04.02.1998 р. «Про внесення змін до Закону України «Про підприємства в Україні». Особливості правового становища казенних підприємств визначаються статтями 76-77 Господарського кодексу України, а також низкою постанов Кабінету Міністрів України, зокрема:

-                       від 16.06.1998 р. № 914 «Про Типовий статут казенного підприємства»;

-                       від 30.06.1998 р. № 987 «Про перетворення державних підприємств у казенні»;

-                       від 22.07.1998 р. № 1129 «Про деякі питання управління казенним підприємством».

Казенне підприємство - це таке державне унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає приватизації, без поділу її на частини, створюється за рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.

Основними рисами казенного підприємства є такі:

•                             господарська організація унітарного типу;

•                            створюється за рішенням Кабінету Міністрів України; ст. 37 Закону «Про підприємства в Україні» створення казенних підприємств пов'язувала лише з процесами реорганізації (перетворення) державних унітарних підприємств, майно яких не підлягає приватизації, за наявності однієї з визначених законом умов (якщо державне підприємство здійснює діяльність, що становить монополію

77


держави; якщо воно є природним монополістом або основним споживачем - понад 50% продукції такого підприємства - є держава); ст. 76 Господарського кодексу не пов'язує створення казенного підприємства лише з реорганізаційними процесами, а відтак таке підприємство може створюватися як шляхом заснування, так і шляхом реорганізації за наявності визначених в ч. 1 ст. 76 ГК умов (у разі якщо: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним - понад 50% продукції, робіт, послуг підприємства - є держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; приватизацію майнових комплексів підприємства заборонено законом);

•                            здійснення некомерційної господарської діяльності (як основної у поєднанні з комерційною чи без такого поєднання);

•                             функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо казенного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство): затверджує статут казенного підприємства, призначає його керівника, здійснює контроль за додержанням положень статуту та ефективністю використання закріпленого за казенним підприємством державного майна; здійснює планування та фінансовий контроль за господарською діяльністю казенного підприємства; затверджує фінансовий план та план розвитку казенного підприємства; укладає з ним державні контракти на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) для державних потреб; визначає порядок використання чистого прибутку казенного підприємства шляхом встановлення обов'язкових нормативів розподілу такого прибутку; затверджує умови та фонд оплати праці з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою;

•                           діє на підставі статуту, що розробляється відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України Типового статуту казенного підприємства, і має включати, крім загальних, положення про обов'язкову звітність казенного підприємства за встановленою Кабінетом Міністрів формою, а також відповідальність керівника підприємства за результати його господарської діяльності;

•                             належить до підприємств-невласників. Воно функціонує на базі державного майна, що закріплюється за казенним підприємством на праві оперативного управління, яке передбачає: (1) необхідність цільового (насамперед для виконання державного замовлення) використання майна із значним обмеженням повноважень щодо його розпорядження (відповідно до Закону «Про підприєм-

78


ства в Україні» казенне підприємство вправі було розпоряджатися в установлених статутом підприємства межах та відповідати за своїми зобов'язаннями лише майном, що не належить до основних фондів, а згідно із ч. 7 ст. 77 Господарського кодексу України казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що є в його розпорядженні), та (б) субсидіарну відповідальність держави за зобов'язаннями казенного підприємства (ця обставина виключає можливість визнання казенного підприємства банкрутом).

Державні підприємства можуть бути корпоративного типу. Це стосується так званих корпоратизованих підприємств або державних (національних) акціонерних товариств, легалізація яких пов'язана із прийняттям Президентом України Указу від 15.06.1993 р. «Про корпоратизацію підприємств». З огляду на форму такого підприємства (акціонерне товариство), особливості його правового статусу доцільно розглядати в наступній темі («Правове становище господарських товариств»).

3.2. Підприємства комунальної форми власності

Значною мірою подібними (за своїм правовим становищем) до державних підприємств є комунальні підприємства, оскільки перші і другі функціонують на базі публічних (державної та комунальної) форм власності (комунальна власність відповідно до першої редакції Закону «Про власність» належала до підвиду державної форми власності; виділення комунальної власності в окрему форму права власності пов'язано з прийняттям Конституції України, в ст. 41 якої містяться положення щодо форм права власності - приватної, державної та комунальної).

Закон «Про підприємства в Україні» не містив спеціальних положень щодо комунальних підприємств, проте в Господарському кодексі України цим підприємствам присвячена ст. 78. Втім, ця стаття визначає основи правового становища лише унітарних комунальних підприємств, не приділяючи уваги підприємствам корпоративного типу.

Комунальне унітарне підприємство — це таке унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини комунальної власності, без поділу її на частини, створюється за рішенням органу місцевого самоврядування в розпорядчому порядку і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним комунальним майном.

79


Характерними рисами комунальних підприємств є такі:

•                             господарська організація унітарного типу;

•                             створюється за рішенням органу місцевого самоврядування (уповноваженим ним органом) у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності;

•                             функції власника майна щодо комунального підприємства виконує уповноважений орган, тобто орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство (виконком відповідної ради народних депутатів, управління/департамент виконкому);

•                             функціонує на базі майна, що перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство);

•                             статутний фонд комунального унітарного підприємства має бути сформоване до його реєстрації як суб'єкта господарювання уповноваженим органом;

•                            мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою;

•                             найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство;

•                            відсутність у підприємства субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями органу місцевого самоврядування та уповноваженого органу;

•                           управління підприємством очолює керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові;

•                           збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду;

•                            поділ комунальних унітарних підприємств (як і державних унітарних підприємств) на комерційні та некомерційні, що обумовлює можливість застосування до цих видів підприємств положень Господарського кодексу щодо державних комерційних підприємств та казенних підприємств.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               і

Комунальні підприємства можуть бути корпоративного типу з використанням форми акціонерного товариства (що зазвичай пов'язано з корпоратизацією комунальних підприємств) чи товариства з обмеженою відповідальністю (можливість створення

80


однією особою такого товариства передбачається новим Цивільним кодексом України (ч. 2 ст. 114; ч. 1 ст. 140) і ч. 1 ст. 79 Господарського кодексу України).

3.3. Підприємства колективно/форми власності. Виробничі кооперативи

Господарський кодекс України (ст. 93) за ознакою форми власності, на базі якої функціонують підприємства, виділяє такий їх різновид, як підприємства колективної форми власності. До них належать:

•                            виробничий кооператив;

•                            колективне підприємство (в т. ч. колективне сільськогосподарське підприємство);

•                           унітарне дочірнє підприємство, створене виробничим кооперативом чи колективним підприємством;

•                           унітарні підприємства, що створюються суб'єктами права колективної власності (споживчим товариством, релігійною організацією, громадською організацією та ін.).

Особливості правового становища колективного сільськогосподарського підприємства (КСП) визначаються Законом України від 14.02.1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (далі - Закон):

-                       підприємство корпоративного типу;

-                       вимоги до змісту статуту КСП (ст. 4 Закону): найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності; порядок вступу до підприємства і припинення членства в ньому; принципи формування спільної власності та права членів щодо неї; порядок розподілу прибутку, отриманого від операцій із цінними паперами; загальні права та обов'язки членів підприємства; органи самоврядування (управління), порядок їх формування та компетенція; права та обов'язки підприємства і його членів щодо використання й охорони земель, водних та інших природних ресурсів, виробничо-господарської, фінансової і трудової діяльності; питання оплати та охорони праці, соціальні гарантії; умови і порядок реорганізації та ліквідації підприємства; можливість включення й інших положень, що не суперечать законодавству України;

-                       мінімальна кількість членів КСП законом не встановлюється, проте вживання множини щодо засновників та членів КСП (ст. З Закону) дозволяє визначити цю кількість - щонайменше дві особи:

81


-                        вимоги до членів КСП, це мають бути: фізичні особи (громадяни), які досягли 16-річного віку, беруть особисту трудову участь у господарській діяльності КСП і сплатили пай;

-                        суперечливі положення Закону щодо правового титулу майна КСП (статті 7 і 9): об'єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, придбане на законних підставах майно, корпоративні права (частки у майні та міжгосподарських підприємств та об'єднань, учасником яких є КСП); проте відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 7 Закону, «майно у підприємстві належить на праві спільної часткової власності його членам»; пай (як частка пайового фонду КСП) є власністю члена КСП і може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України та статуту підприємства (ч. 2 ст. 9 Закону);

-                       розмір паю залежить від майнової та трудової участі членів КСП в його діяльності; щорічно члену КСП нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді, яку за його бажанням може бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді (ці відносини регулюються статутом підприємства);

-                      у разі виходу з підприємства його члени мають право на пай натурою, грішми або цінними паперами відповідно до розміру та структури пайового фонду або в іншій, за згодою сторін, формі;

-                       відсутність вимог до мінімального розміру майна КСП та його фондів (крім пайового); КСП самостійно визначає види, порядок формування та використання фондів і резервів;

-                       до пайового фонду майна членів підприємства включаються вартість основних виробничих і оборотних фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та корпоративні права КСП в інших підприємствах та організаціях; уточнення складу і вартості пайового фонду майна членів підприємств, у тому числі реорганізованих, проводиться за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України (ч. 1 ст. 9 Закону);

-                        органи управління КСП: (1) загальні збори членів КСП або збори уповноважених - вищий орган управління (затверджують статут підприємства, вносять до нього зміни та доповнення; вирішують питання про обрання правління, його голови та ревізійної комісії підприємства; приймають рішення про реорганізацію і ліквідацію підприємства, про його участь у господарських товариствах та господарських об'єднаннях; вирішують інші важливі питання діяльності підприємства); (2) правління (виконавчий орган);

82


-                        обов'язковість створення органів контролю (ревізійної комісії) законом не передбачається; такі органи створюються відповідно до положень статуту, рішення загальних зборів/зборів уповноважених, внутрішніх документів КСП;

-                       порядок ліквідації: прийняття відповідного рішення загальними зборами/зборами уповноважених та створення ліквідаційної комісії; пред'явлення кредиторами протягом встановленого ліквідаційною комісією строку (щонайменше два місяці) претензій до КСП; задоволення безспірних боргів (в першу чергу - борги перед бюджетами, установами банку і компенсація витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди ліквідованим підприємством, а також здійснюється капіталізація платежів, належних з КСП у зв'язку із заподіянням каліцтва або іншим ушкодженням здоров'я чи із смертю громадянина; в другу чергу - задовольняються інші беспірні претензії, заявлені протягом встановленого строку; в третю чергу - претензії, заявлені після закінчення встановленого строку (але до моменту завершення ліквідації КСП); з майна КСП, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, членам КСП видаються натурою (або грішми чи цінними паперами) паї.

До категорії підприємств колективної форми власності також належать:

•                            підприємства споживчої кооперації (ст. 111 ГК);

•                             підприємства об'єднань громадян, релігійних організацій (ст. 112);

•                             підприємства у формі господарських товариств (крім державних та комунальних);

•                            дочірні підприємства виробничих кооперативів та господарських товариств;

•                             виробничі кооперативи.

Підприємства колективної власності можуть бути унітарними та корпоративними (у формі виробничого кооперативу або господарського товариства).

> Підприємством корпоративного типу, що функціонує на базі колективної форми власності, є виробничий кооператив. І Виробничий кооператив - це господарська організація корпоративного типу, яка створюється на добровільних засадах громадянами для спільного здійснення господарської (виробничої) діяльності з метою отримання доходу і діє на підставі статуту, на засадах членства, обов'язкової трудової участі в його діяльності, самоуправління та самофінансування.

83


Нормативною основою діяльності виробничого кооперативу є відповідні положення ГК України (статті 94—110), ЦК України (статті 163-166), а також закони - загальний (Закон України від 10.07.2003 р. «Про кооперацію») та спеціальний (Закон України від 17.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію»). Положення ГК і ЦК з деяких питань (фонди кооперативу; принцип визначення частки (загального паю) члена кооперативу; основні засади розподілу прибутку кооперативу між його членами та ін.) відрізняються від положень пізніше прийнятого Закону «Про кооперацію».

Основні риси виробничого кооперативу, відповідно до Закону України від 10.07.2003 р. «Про кооперацію» (набув чинності з моменту його опублікування, тобто до введення в дію ГК України та ЦК України) такі:

•                            господарська організація корпоративного типу;

•                            мета діяльності - отримання доходу та забезпечення зайнятості населення;

•                             створення на добровільних засадах;

•                            безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції/товарів, виконання робіт, надання послуг);

•                            наявність статусу юридичної особи;

•                            наявність статуту як обов'язкового установчого документа, який повинен містити відомості, визначені ст. 8 Закону (найменування кооперативу, його тип та місцезнаходження; мета створення кооперативу і вичерпний перелік видів його діяльності; склад його засновників; умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього; права і обов'язки членів кооперативу; порядок внесення змін до статуту "кооцеративу; порядок встановлення розмірів і сплати внесків та паїв членами кооперативу та відповідальність за порушення зобов'язань щодо їх сплати; форми участі членів кооперативу в його діяльності; порядок формування, склад і компетенція органів управління та органів контролю кооперативу, а також порядок прийняття ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймається одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів членів кооперативу, які беруть участь у загальних зборах; порядок формування, використання та розпорядження майном кооперативу; порядок розподілу його доходу та покриття збитг ків; порядок обліку і звітності у кооперативі; порядок реорганізації і ліквідації кооперативу та вирішення пов'язаних з цим майнових питань; порядок скликання загальних зборів; умови і порядок повернення паю; крім того, статут може містити інші пов'язані з

84


особливостями діяльності кооперативу положення, що не суперечать законодавству);

•                             корпоративний устрій: мінімальна кількість засновників (членів) - 3 - як правило, фізичні особи, які досягли 16-річного віку, а також наявність основного капіталу, поділеного на паї;

•                             здійснення виробничо-господарської діяльності на засадах самофінансування;

•                             наявність власного майна, яке формується за рахунок таких джерел: паї членів кооперативу (основний та додаткові); внески членів кооперативу (вступний, членські, цільові); кошти, що надходять від господарської діяльності кооперативу; кошти, що надходять від створених кооперативом підприємств, установ та організацій; грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних та фізичних осіб, в т. ч. іноземних; інші надходження, не заборонені законом;

•                             відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру основного капіталу виробничого кооперативу;

•                             обов'язкова наявність таких фондів: пайового фонду (формується за рахунок паїв членів кооперативу); неподільного фонду (формується за рахунок вступних внесків членів кооперативу та відрахувань від доходу кооперативу; стабілізує майнову базу кооперативу, оскільки не може розподілятися між членами кооперативу, крім передбачених законом випадків); резервного фонду (формується за рахунок відрахувань від доходу кооперативу, перерозподілу неподільного фонду, пожертвувань, безповоротної фінансової допомоги та за рахунок інших не заборонених законом надходжень для покриття можливих втрат/збитків); спеціального фонду (формується за рахунок цільових внесків членів кооперативу та інших не заборонених законом надходжень для забезпечення Його статутної діяльності; використовується за рішенням органів управління кооперативу);

•                             основні засади використання доходу кооперативу (формується з надходжень від господарської діяльності кооперативу після покриття матеріальних і прирівняних до них витрат та витрат на оплату праці найманих працівників та розподіляється в такому порядку: сплата податків і зборів до відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань до фондів кооперативу; кооперативні виплати (виплати членам кооперативу залежно від їх участі в господарській діяльності кооперативу); виплати на паї;

•                             загальна частка члена кооперативу у майні кооперативу визначається як сума його паїв у фондах кооперативу (пайовому, ре-

85


зервному та спеціальному); у разі виходу чи виключення з кооперативу громадянин (фізична особа) має право на одержання своєї загальної частки в натуральній, грошовій формі чи цінними паперами (за бажанням такої особи), а земельної ділянки - в натурі; право власності на загальну частку успадковується;

•                             основні права та обов'язки членів кооперативу визначаються ст. 12 Закону (права: участь у господарській діяльності ВК та в управлінні його справами; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з ВК; внесення пропозицій щодо оптимізації роботи ВК; звернення до органів ВК у разі виникнення конфлікту інтересів, пов'язаного з членством в кооперативі, та одержання письмових відповідей про результати розгляду звернення; обов'язки: обов'язкова трудова участь в його господарській діяльності ВК; додержання статуту кооперативу; виконання рішень органів управління та органів контролю кооперативу; виконання зобов'язань перед кооперативом; сплата визначених статутом кооперативу внесків);

•                            припинення членства в кооперативі відбувається у разі: добровільного виходу з нього; припинення трудової участі у ВК; несплати внесків у порядку, визначеному статутом ВК; смерті члена кооперативу; припинення діяльності ВК;

•                            корпоративний характер управління справами кооперативу, яке здійснюється його органами: загальні збори членів кооперативу або збори уповноважених як вищий орган (ст. 15 Закону), виконавчий орган, який відповідно до ст. 16 Закону може бути колегіальним (правління) чи одноособовим у кооперативі з кількістю членів до 10 осіб (голова кооперативу); для здійснення управління оперативно-господарською діяльністю кооперативу його правління може наймати на умовах контракту виконавчого директора); контрольний орган (ст. 18 Закону) - ревізійна комісія або ревізор (в кооперативі з кількістю членів до 10 осіб); в кооперативах з кількістю членів понад 50 осіб додатково може бути утворена спостережна рада, яка контролює діяльність правління (ст. 17 Закону);

•                             загальні збори/збори уповноважених (обов'язковий орган управління): повноваження: затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління і органів контролю; затвердження порядку розподілу доходу кооперативу; визначення розмірів вступного і членського внесків та паїв; визначення розмі-

86


рів, порядку формування та використання фондів кооперативу; визначення розмірів оплати праці голови правління, голови ревізійної комісії (ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу; затвердження річного звіту і балансу кооперативу; затвердження рішення правління або голови правління про прийняття нових членів та припинення членства; прийняття рішень щодо володіння, користування та розпорядження майном; утворення спеціальних комісій із залученням як консультантів найманих працівників; прийняття рішень про вступ кооперативу до кооперативних об'єднань; прийняття рішень про реорганізацію або ліквідацію кооперативу; інші питання діяльності кооперативу, віднесені до компетенції загальних зборів рішенням загальних зборів членів ВК); види (чергові, позачергові); періодичність (у разі потреби, але не рідше одного разу на рік); порядок скликання: чергові збори скликаються правлінням або головою кооперативу; позачергові збори мають бути скликані протягом 20 днів від дня надходження вимоги: (а) не менше третини членів ВК, (б) спостережної ради; (в) ревізійної комісії (ревізора); (г) органу управління кооперативного об'єднання, членом якого є ВК; у разі незабезпечення правлінням (головою) кооперативу скликання позачергових загальних зборів вони можуть бути скликані особами, які вимагали їх скликання, протягом наступних 20 днів; про дату, місце, час проведення та порядок денний загальних зборів члени кооперативу мають бути повідомлені не пізніше ніж за Ю днів до визначеного строку їх проведення; загальні збори членів ВК є повноважними, якщо на них присутні більше половини його членів, а збори уповноважених - за наявності не менше двох третин уповноважених; кожний член кооперативу чи уповноважений кооперативу має один голос, і це право не може бути передано іншій особі; порядок прийняття рішень - більшістю голосів, а з визначених Законом питань (про прийняття, внесення змін до статуту, вступ до кооперативного об'єднання або вихід з нього та про реорганізацію або ліквідацію кооперативу) - кваліфікованою більшістю голосів (не менш як 75 відсотків членів ВК/упов-новажених, присутніх на загальних зборах /зборах уповноважених ВК); • виконавчий орган (обов'язковий орган управління): (а) може бути колегіальним - правління (очолюється головою правління, повноваження якого визначаються статутом кооперативу) або одноособовим - голова ВК (якщо до складу кооперативу входить менш ніж 10 членів); (б) обирається загальними зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більш ніж на

87


п'ять років; (в) підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу; (г) повноваження визначаються законом та статутом ВК (в т.ч. здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; може бути наділений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу); (д) порядок обрання або відкликання членів правління та голови ВК, а також порядок проведення засідань правління ВК та прийняття ним рішень визначаються статутом ВК);

•                             виконавчий директор (необов'язковий орган): (а) наймається правлінням для оперативного управління діяльністю кооперативу та виконання функцій, делегованих правлінням кооперативу; формує виконавчу дирекцію; (б) виконує свої функції на умовах контракту, який укладає з ним правління кооперативу; (в) не може бути членом кооперативу; (г) несе персональну відповідальність за виконання покладених на нього обов'язків, визначених контрактом та статутом кооперативу;

•                            спостережна рада (необов'язковий орган): (а) може утворюватися в кооперативі з кількістю членів понад 50 осіб; (б) обирається із числа членів кооперативу на загальних зборах кооперативу; (в) кількісний склад - 3-5 чоловік; (г) обмеження, вимоги та умови виконання обов'язків члена спостережної ради (до складу спостережної ради кооперативу не можуть входити члени правління чи члени ревізійної комісії чи ревізор кооперативу; виконання обов'язків члена цього органу здійснюється на громадських засадах; повноваження членів спостережної ради можуть бути дострокового припинення за рішенням загальних зборів членів ВК); (д) функції спостережної ради: здійснення контролю за додержанням статуту кооперативу та за діяльністю виконавчого органу ВК;

•                             обов'язковий контрольний орган - колегіальний (ревізійна комісія) чи одноособовий (ревізор - в кооперативі з кількістю членів менше ніж 10 осіб): (а) (формується/обирається загальними зборами у визначеному статутом порядку; (б) вимоги до членів ревізійної комісії/ревізора: членство в даному ВК; відсутність статусу члена правління чи спостережної ради даного ВК; (в) функції^


контроль за фінансово-господарською діяльністю кооперативу, в т. ч. шляхом: проведення перевірок результатів фінансово-господарської діяльності кооперативу за власною ініціативою ревізійної комісії/ревізора, за рішенням загальних зборів чи на вимогу не менш як 10 відсотків членів кооперативу, а також складення висновку за річними звітами про результати діяльності кооперативу; (г) наявність права вимагати будь-які матеріали, бухгалтерські та інші документи, а також пояснення посадових осіб кооперативу;

•                            відповідальність ВК за зобов'язаннями майном, що належить йому на праві власності; відсутність у членів кооперативу субсиді-арної відповідальності за зобов'язаннями ВК (якщо інше не встановлено статутом кооперативу чи законом); ризик збитків члена кооперативу за результати діяльності ВК обмежується зазвичай розмірами сплаченого ним паю;

•                             можливість участі ВК у кооперативному об'єднанні (кількох кооперативних об'єднаннях) типу спілки, ліги, асоціації, альянсу та інших форм добровільного об'єднання кооперативів за видами діяльності чи територіальною ознакою з метою створення сприятливих умов для діяльності кооперативів, що входять до його складу, та їх членів;

•                             порядок ліквідації ВК: (а) прийняття відповідного рішення загальними зборами членів кооперативу/ зборами уповноважених (добровільна ліквідація) чи за рішенням суду (примусова ліквідація); (б) призначення органом, який прийняв рішення про ліквідацію ВК, ліквідаційної комісії, до якої переходять повноваження з управління кооперативом; (в) забезпечення ліквідаційною комісією передбачених законом заходів щодо ліквідації ВК, а саме: встановлення порядку та строків проведення ліквідації; публікація оголошення про ліквідацію із зазначенням строку для заявления претензій кредиторами, який не може бути меншим ніж два місяці, а також повідомлення явних (відомих кооперативу) кредиторів про ліквідацію; (г) стягнення дебіторської заборгованості ВК; (д) задоволення безспірних, визнаних ліквідаційною комісією та судом вимог кредиторів за рахунок майна ВК відповідно до встановленої законом черговості; (є) здійснення виплат членам кооперативу паїв та виплат на паї, кооперативних виплат, оплати праці, розрахунків з кооперативним об'єднанням з майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів; розподіл решти майна (крім неподільного фонду) між членами кооперативу відповідно до встановленого статутом ВК порядку; (є) передання майна/коштів неподільного фонду іншій (іншим) кооперативній організації (коопера-

89


тивним організаціям) із зазначенням напрямів його використання; (ж) затвердження ліквідаційного балансу та виключення ВК з державного реєстру суб'єктів господарювання.

Сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) - це виробничий кооператив, створений громадянами - сільськогосподарськими виробниками для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов 'язкової трудової участі у процесі виробництва.

Особливості правового становища сільськогосподарського виробничого кооперативу відповідно до спеціального закону (Закону України від 17.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію»):

-                       специфічний предмет діяльності - виробництво продукції сільського, рибного і лісового господарства;

-                       мінімальна кількість засновників (членів) - 3 фізичні особи, які досягли 16-річного віку;

-                        відсутність обов'язкових вимог до розміру майна СВК, яке формується за рахунок таких джерел: майнових внесків його членів; виготовленої СВК продукції; одержаних від її реалізації доходів; інших джерел, не заборонених законом;

-                       обов'язкова наявність пайового (формується за рахунок пайових внесків) та неподільного фонду (стабілізує майнову базу кооперативу та формується за рахунок вступних внесків учасників та майна кооперативу (за винятком землі); у разі виходу члена кооперативу з останнього вступні внески не повертаються і виплати із зазначеного фонду не здійснюються; цей фонд може бути поділений між членами кооперативу лише у разі його ліквідації після виплати заробітної плати працівникам, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами);

-                       збереження за членами кооперативу права власності на земельну ділянку, що передається кооперативу в рахунок пайової участі;

-                        виключно добровільні засади сплати членом СВК додаткового паю (сплачується понад обов'язковий пай) до пайового фонду

•кооперативу;

-                       дохід кооперативу як одне з основних джерел формування його майна: (а) утворююється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних і прирівняних до них витрат та витрат на оплату праці найманого персоналу; (б) розподіляється на: податки і збори (обов'язкові платежі) до відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань у фонди кооперативу; кооперативні виплати; виплату часток доходу на паї (до 20 відсотків, визначених до розподілу);

90


(в) порядок використання доходу кооперативу встановлюється його статутом;

-                       вимоги до змісту статуту СВК (ст. 7 Закону): найменування кооперативу та його місцезнаходження; предмет і мета діяльності; порядок вступу до кооперативу і виходу з нього; порядок визначення розміру та порядок внесення вступного внеску і паю; склад засновників кооперативу; права і обов'язки членів кооперативу; органи управління, порядок їх формування і компетенція; формування неподільного та інших фондів; форми трудової участі та оплати праці членів виробничого кооперативу; розподіл доходів кооперативу; співвідношення між кооперативними виплатами і виплатами на паї; умови реорганізації та ліквідації кооперативу;

-                       набуття статусу члена СВК - шляхом прийняття у його члени в передбаченому статутом СВК порядку (подання заяви до виконавчого органу СВК про вступ до кооперативу, сплата вступного та пайового внесків; схваленням загальними зборами прийняття нового члена СВК); припинення членства в кооперативі у разі: добровільного виходу з кооперативу; припинення трудової участі в діяльності СВК; виключення у випадках і в порядку, визначених статутом кооперативу; несхвалення загальними зборами рішення правління (голови) про прийняття до кооперативу; смерті члена кооперативу; реорганізації та ліквідації кооперативу;

-                      права членів СВК: участь в управлінні справами кооперативу, право голосу на загальних зборах кооперативу, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат - частини доходу кооперативу, що підлягає розподілу між його членами; одержання частки доходу на пай (додатковий пай); одержання паю в разі виходу з кооперативу в порядку і термін, визначені статутом кооперативу; бути повідомленим про час і місце проведення та порядок денний загальних зборів членів СВК не пізніше ніж за 10 днів; інші передбачені статутом кооперативу права;

-                        обов'язки члена СВК: сплата вступного та пайового внеску в порядку, визначеному статутом кооперативу; трудова участь у виробничий діяльності СВК; дотримання статуту та виконання рішень загальних зборів і правління кооперативу; інші передбачені статутом кооперативу обов'язки;

-                        органи управління і контролю: а) обов'язкові: загальні збори (вищий орган); виконавчий орган (правління чи голова СВК); контрольний орган (ревізійна комісія чи ревізор); б) необов'язкові: спостережна рада; виконавчий директор (виконавча дирекція);

91


-                       загальні збори: (а) компетенція: внесення змін і доповнень до статуту; вступ СВК до об'єднання кооперативів; створення дочірніх підприємств СВК; реорганізація або ліквідація СВК; прийняття нормативних документів кооперативу (правил внутрішнього розпорядку; положення про фонди кооперативу та ін.); затвердження річного звіту і балансу кооперативу, порядку формування і розподілу доходу кооперативу, рішень правління кооперативу про прийняття нових членів; обрання шляхом прямого таємного голосування голови кооперативу та членів правління кооперативу, членів ревізійної комісії (ревізора), членів спостережної ради у разі її формування відповідно до статуту СВК тощо; заслуховування звітів органів управління кооперативу про їх діяльність; інші питання, пов'язані із статутною діяльністю кооперативу; (б) види зборів -чергові та позачергові; (в) періодичність скликання: чергових зборів - щорічно після закінчення фінансового року; позачергових -за рішенням правління кооперативу або з ініціативи не менше третини членів кооперативу; (г) загальні збори є правомочними у разі присутності на них більше половини членів кооперативу;

—                       виконавчий орган: (а) може бути колегіальним - правління (обирається у кооперативі, до складу якого входить не менш як 10 членів) чи одноособовий -/олова кооперативу; (б) обирається загальними зборами СВК; (в) термін повноважень - не більше трьох років; (г) компетенція: розроблення напрямів розвитку кооперативу та винесення їх на затвердження загальних зборів; скликання загальних зборів членів кооперативу та контроль виконання прийнятих ними рішень; винесення на затвердження загальних зборів рішення про прийняття до кооперативу нових членів та припинення членства; укладення трудових договорів (контрактів) членів виконавчої дирекції (у разі її формування); делегування виконавчій дирекції кооперативу права на прийняття поточних рішень; контроль за її діяльністю; організація (у разі потреби) проведення незалежних аудиторських перевірок; забезпечення збереження майна кооперативу; вирішення питань навчання членів кооперативу, співробітництва з вітчизняними та іноземними організаціями; вирішення інших найсуттєвіших питань господарської діяльності СВК згідно із статутом; (д) можливість обрання правлінням зі свого складу голови кооперативу, заступника голови та секретаря правління (якщо така можливість передбачається статутом СВК); (є) виконання обов'язків членів правління СВК переважно на громадських засадах (у статуті кооперативу можуть бути передбачені винагороди за роботу членів правління); (є) рішення

92


правлінням приймається більшістю голосів за наявності не менш як 2/3 складу членів правління кооперативу;

-                       виконавчий директор (необов'язковий орган) наймається на умовах контракту правлінням для оперативного управління діяльністю кооперативу; не може бути членом кооперативу; формує виконавчу дирекцію та виконує функції, делеговані йому правлінням;

-                        спостережна рада (необов'язковий орган): (а) утворюється за умови, якщо кількість членів кооперативу становить не менш як 50 осіб; (б) обирається на загальних зборах з членів кооперативу, які не входять до складу правління чи ревізійної комісії, у кількості 3-5 чоловік, якщо інше не передбачено статутом кооперативу; (в) здійснює функції контролю за діяльністю виконавчого органу кооперативу;

-                        обов'язковий контрольний орган: (а) ревізійна комісія чи ревізор (в кооперативах з кількістю членів менше 10 осіб); (б) обирається загальними зборами з членів СВК, які не входять до складу виконавчого органу та спостережної ради; (в) підзвітний загальним зборам; (г) компетенція: контроль за фінансово-господарською діяльністю кооперативу;

-                        СВК відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним на праві власності майном; члени кооперативу не несуть субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями кооперативу; ризик членів СВК за результати діяльності кооперативу обмежується розміром пайового внеску кожного з них;

-                      для виконання статутних завдань СВК може створювати дочірні унітарні підприємства та брати участь у створенні господарських організацій корпоративного типу (господарських товариств, об'єднань та ін.);

-                        форми припинення СВК - реорганізація та ліквідація;

-                        порядок ліквідації: (а) підстави - рішення загальних зборів членів СВК (добровільна ліквідація) або рішення суду (примусова ліквідація); (б) створення органом, що прийняв рішення про лікідацію, ліквідаційної комісії, до якої переходять повноваження з управління кооперативом; (в) публікація в одному з офіційних (загальнодержавному, регіональному) друкованих засобів масової інформації ліквідаційною комісією у триденний термін з часу її призначення інформації про ліквідацію кооперативу із зазначенням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій; (г) виявлення ліквідаційною комісією кредиторів; (д) вжиття заходів до стягнення дебіторської заборгованості; (є) задоволення заявлених вимог (безспірних, визнаних ліквідаційною комісією чи судом)

93


кредиторів відповідно до встановленої черговості; (є) розподіл між членами СВК майна кооперативу, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, пропорційно вартості їх паю; (ж) складення ліквідаційною комісією ліквідаційного балансу та затвердження його органом, що прийняв рішення про ліквідацію кооперативу (повнота і достовірність ліквідаційного балансу мають бути підтверджені аудиторами); (з) розпорядження землею кооперативу, що ліквідується, залежно від підстав її набуття СВК (на праві власності чи на праві користування) в порядку і на умовах, передбачених земельним законодавством; (и) внесення запису про ліквідацію СВК до державного реєстру.

3.4. Приватні підприємства

Різновидом підприємств за ознакою форми власності, на базі якої функціонує підприємство, є приватні підприємства. Особливості правового становища таких підприємств регламентується законодавством лише схематично.

Так, відповідно до ст. 113 ГК приватним підприємством є підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання -юридичної особи (дочірнє підприємство іншого приватного підприємства). Отже, основною особливістю такого підприємства є лише форма власності, на базі якої воно функціонує.

Відповідно до ч. 2 ст. 113 ГК порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом (загальні положення щодо підприємств - статті 62-72 ГК) та іншими законами.

Приватні підприємства можуть бути двох типів - унітарного та корпоративного. За підприємством унітарного типу майно може закріплюватися на будь-якому з основних правових титулів - праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління.

Приватне підприємство корпоративного типу має ту особливість, що майно за ним закріплюється на праві спільної часткової приватної власності.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              с

• Різновидом приватного підприємства є фермерське rocrto-дарство, особливості правового становища якого розглядатимуться далі (п. 3.7).

94


3.5. Орендне підприємство

Орендне підприємство - це підприємство у формі господарського товариства, створеного членами трудового колективу державного, комунального чи іншого підприємства з метою оренди та експлуатації цілісного майнового комплексу останнього для здійснення господарської комерційної діяльності.

Характерними рисами орендного підприємства є:

-                      господарська організація корпоративного типу;

-                      діє на підставі ГК (ст. 115), законів «Про господарські товариства», «Про оренду державного та комунального майна», установчих документів, договору оренди;

-                        має форму господарського товариства;

-                      учасниками такого товариства є члени трудового колективу підприємства (структурного підрозділу підприємства), майно якого передається в оренду;

-                        створення членами трудового колективу господарського товариства з метою оренди майнового комплексу державного підприємства, на якому вони працюють, зумовлене участю в ньому більш ніж 50% членів трудового колективу;

-                      учасники господарського товариства - орендного підприємства повинні брати обов'язкову трудову участь у виробничо-господарській діяльності такого підприємства;

-                      діє на базі орендованого цілісного майнового комплексу державного, комунального чи іншого підприємства;

-                        функціонує на базі змішаної власності: державної чи комунальної (основними фондами, що належать державі чи територіальній громаді, володіє і користується на підставі договору оренди) та колективної (цінні папери і грошові кошти бере на підставі договору кредиту; сировину, паливо, матеріали викуповує; прибуток, що залишається в розпорядженні такого підприємства після сплати податків, інших обов'язкових платежів та відсотків за банківський кредит, а також усе набуте за рахунок нього належить такому підприємству на праві власності).

Орендодавцем щодо майнових комплексів державних підприємств виступають: Фонд державного майна України (щодо підприємств державної власності); Рада міністрів Автономної Республіки Крим - щодо підприємств, майно яких перебуває у власності цієї республіки; органи управління комунальним майном, уповноважені органами місцевого самоврядування, - щодо підприємств комунальної форми власності.

95


Крім загальних підстав припинення діяльності, притаманних будь-якій господарській організації, орендне підприємство має ще додаткову - розірвання або припинення договору оренди без наступної пролонгації.

3.6. Підприємство з іноземними інвестиціями. Іноземне підприємство

Особливості правового становища підприємств з іноземними інвестиціями визначається статтями 116, 390—400 ГК, Законом України від 19.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування», а також низкою підзаконних нормативно-правових актів, у т. ч.:

Положенням про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій», затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 p.;

Постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 р. «Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна»;

Положенням про порядок залучення експертів до оцінки майна, що перебуває у загальнодержавній власності, під час створення підприємств з іноземними інвестиціями. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р. № 813;

Постановою Кабінету Міністрів України від 05.09.1996 р. «Про затвердження Порядку визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями» та ін.

Характерними ознаками підприємства з іноземними інвестиціями (ПП) є:

-                      підприємство корпоративного типу за участю вітчизняних суб'єктів господарювання (резидентів) та іноземних інвесторів (ними можуть бути: іноземні громадяни, особи без громадянства, що не мають постійного місцепроживання в Україні, юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої держави, міжнародні організації, інші держави);

-                       наявність у статутному фонді підприємства іноземної інвестиції у визначених законом формах (види та форми таких інвестицій визначаються ст. 2, 16 Закону «Про режим іноземного інвестування», ст. 391, 392 ГК) та розмірі (не менше 10% розміру цього фонду);

96


-                        створення такого підприємства може відбуватися шляхом заснування (при цьому принаймні одним із засновників має бути іноземний інвестор), а також у разі внесення його учасником - іноземним інвестором іноземної інвестиції; набуття підприємством статусу ПП пов'язується не з моментом його державної реєстрації, а від дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс;

-                      до установчих документів підприємства з іноземними інвестиціями ставляться спеціальні вимоги: крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також мають містити відомості про державну належність засновників підприємства з іноземними інвестиціями, відомості про розмір іноземної інвестиції, оціненої в іноземній валюті та національній валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України за курсом НБУ;

-                       майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання), звільняється від обкладення митом. Порядок пропуску такого майна на територію України визначається ст. 18 Закону України «Про режим іноземного інвестування» та Постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.96 р. «Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна»;

-                       продукція цих підприємств не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови їх сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

-                       на підприємство з іноземними інвестиціями розповсюджується національний режим господарювання, якщо інше не передбачено законами та міжнародними договорами України, ратифікованими ВР України;

-                       з метою залучення іноземних інвестицій держава закріплює гарантії захисту прав іноземних інвесторів (ст. 397 ГК, статті 8-12 Закону «Про режим іноземного інвестування»);

-                        з метою захисту інтересів національної економіки законом можуть встановлюватися обмеження щодо здійснення певних видів господарської діяльності підприємствами з іноземними інвестиціями (види господарської діяльності, що належать до монополії держави).

97


Іноземне підприємство фактично є різновидом підприємства з іноземними інвестиціями, визначальною ознакою якого є особливі вимоги до його учасників (ними можуть бути лише іноземні інвестори) та майна (в іноземному підприємстві іноземна інвестиція має становити 100%). За організаційно-правовою формою таке підприємство може бути унітарним чи корпоративним. Виникнення такого підприємства пов'язується із заснуванням іноземними інвесторами (інвестором) нового підприємства чи набуття такими особами у власність майнового комплексу діючого унітарного підприємства чи 100% акцій (часток) підприємства корпоративного типу. З метою захисту інтересів національної економіки та національної безпеки законом можуть визначатися галузі, в яких створення іноземних підприємств забороняється.

Особливості правового статусу іноземних підприємств визначаються ст. 117 ГК України.

І Тема 8. | Правове становище

господарський товариств

1.              Поняття та характерні риси господарських товариств.

2.              Класифікація господарських товариств.

3.            Форми господарських товариств:

Повне товариство.

Командитне товариство.

Акціонерне товариство.

Товариство з обмеженою відповідальністю.

Товариство з додатковою відповідальністю.

1. Поняття та характерні риси господарських товариств

Господарські товариства - це господарські організації, які створюються фізичними та/або юридичними особами на договірних засадах шляхом об 'єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (як загальне правило).

Правове становище господарських товариств регулюється Господарським кодексом України (статті 79-92), Цивільним кодексом України (статті 113-162), Законом України від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства».

Характерні риси (статті 79-92 ГК України; статті 113-118 ЦК України; статті 1-23 Закону «Про господарські товариства»):

• господарські організації корпоративного типу (як правило,

98


наявність двох і більше засновників - фізичних та/або юридичних осіб, а також подільність майна на частки та корпоративна форма управління справами);

•                            універсальність цієї організаційно-правової форми: можливість її застосування для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки, що мають на меті отримання прибутку (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів, неприбуткових господарських організацій (фондові біржі тощо), господарських об'єднань (холдингові компанії з мережею дочірніх підприємств);

•                            наявність статусу юридичної особи;

•                             основний правовий титул майна товариства - право власності, джерелами формування якого є: вклади засновників та учасників товариства; вироблена продукція; отримані доходи; майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених законом;

•                            корпоративний характер управління - учасниками товариства (в персональних товариствах) або системою органів (об'єднання капіталів);

•                            подільність майна товариства на частки, розмір яких визначається установчими документами товариства;

•                             можливість для засновників (залежно від їх інтересів щодо порядку управління товариством, можливості залучення коштів інших осіб до формування майна товариства, ступеня закритості товариства, виду діяльності та ін.) вибору форми товариства з 5, що передбачені законом: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство;

•                            наявність в учасників ГТ корпоративних прав: право участі в розподілі прибутку товариства, право участі в його управлінні, право участі в розподілі майна товариства у разі його ліквідації.

2. Класифікація господарських товариств

Господарські товариства можуть бути різних видів та форм. Поділ господарських товариств на види здійснюється за певними ознаками, а на форми - за сукупністю ознак. Класифікація господарських товариств має практичне значення: законодавство передбачає застосування різних принципів правового регулювання щодо певних видів господарських товариств, насамперед, щодо товариств, які належать до об'єднань капіталів та персональних товариств. Подібний поділ господарських товариств, широко відомий в комерційному праві (як зарубіжному, так і вітчизняному - дорево-

99


люційному, періоду непу, сучасному), здійснюється за ознакою домінування в них майнових чи персональних елементів.

Персональними товариствами або об'єднаннями осіб є такі господарські товариства, в яких домінують особисті елементи. Для таких товариств (а до них належать повне товариство і командитне товариство) притаманні специфічні риси:

•                             наявність одного установчого документа - засновницького договору;

•                             обов'язковість не лише майнової, а й персональної участі в товаристві для всіх (повне товариство) або для частини його учасників (командитне товариство);

•                             створення товариства з метою спільного здійснення його учасниками підприємницької діяльності, у зв'язку з чим традиційною (зафіксованою в законодавстві країн ринкової та більшості країн перехідної економіки) вимогою до учасників повного товариства та повних учасників (повних товаришів) командитного товариства є наявність у них статусу зареєстрованого суб'єкта підприємництва (в Законі «Про господарські товариства» та новому Цивільному кодексі така вимога відсутня, але передбачена ч. 7 ст. 80 Господарського кодексу України);

•                             наявність у всіх (повне товариство) або у частини учасників (командитне товариство) повної субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства;

•                             відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру статутного фонду товариства та порядку його формування (це має визначатися засновницьким договором);

•                           управління справами здійснюється безпосередньо самими учасниками товариства, що несуть повну субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями;

•                            порядок управління справами товариства визначають самі учасники, закріплюючи його в засновницькому договорі;

•                            заборона для таких учасників конкурувати з товариством;

•                            складність виходу з товариства (заборона або обмеження можливості відступлення учасником своєї частки третім особам, необхідність повідомлення про вихід за певний термін і в передбачених випадках).

До об'єднань капіталів належать господарські товариства, в яких домінуючими є майнові елементи (акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю). Попри наявність значних відмінностей між цими товариствами, вони мають спільні ознаки, що є характерними саме для цієї великої групи господарських товариств:

100


-                        обмеження ризику учасників товариства за результати діяльності товариства розміром сплачених вкладів (акцій) та відсутність у них (AT, TOB) чи обмеженість субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства (ТДВ), що викликає застосування спеціальних механізмів захисту інтересів кредиторів товариства;

-                       законодавчі вимоги до мінімального розміру статутного фонду (капіталу), резервного фонду, порядку їх формування та необхідності підтримання не нижче певного розміру (подібні вимоги встановлюються з метою захисту інтересів кредиторів товариства);

-                        основний установчий документ - статут;

-                      участь учасників в управлінні справами та розподілі прибутку товариства залежить, як правило, від розміру їх часток у статутному фонді товариства;

-                      управління товариством здійснюється за допомогою його органів (вищий - загальні збори учасників; виконавчий орган, що може формуватися не лише з учасників товариства, а й з найманих працівників; контрольний орган чи органи), порядок формування та вимоги до яких встановлюються законодавством;

-                        обов'язковість майнової та необов'язковість персональної участі (за деякими винятками) в товаристві для його учасників;

-                        можливість виходу учасника з товариства в будь-який момент за його бажанням з дотриманням встановленої законом та статутом товариства процедури;

-                      можливість створення таких товариств однією особою та функціонування у складі однієї особи (ч. 2 ст. 114, ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 151, ч. 4 ст. 153 Цивільного кодексу України; ч. 1 ст. 79 Господарського кодексу України; щодо створення ВАТ у процесі приватизації шляхом перетворення державних унітарних підприємств -ч. З ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного майна», щодо державних акціонерних товариств - Указ Президента України від 15.06.1993 р. «Про корпоратизацію підприємств»);

-                       можливість здійснення контролю над товариством з боку одного учасника, який володіє контрольним пакетом акцій (відповідною часткою в статутному фонді товариства).

3. Форми господарських товариств

Становлення інституту господарських товариств і поява їх різних модифікацій відбувалася протягом багатьох століть.

Історична першість належить персональним (повному та коман-дитному) товариствам, прообрази яких були відомі древнім ассирійцям, фінікіянам, грекам і в Стародавньому Римі (societas). На ру-

101


бежі XVI-XVII ст. з ініціативи підприємців майже одночасно в Голландії та Англії виникли перші акціонерні товариства з однаковою назвою - Ост-Індські компанії, які започаткували нову форму підприємництва, що згодом набула широкої популярності.

Товариства з обмеженою відповідальністю своєю появою завдячують німецьким юристам, які за дорученням парламенту в кінці XIX ст. розробили три законопроекти про нову форму товариства, яке мало би привабливі для малого бізнесу риси акціонерного товариства (насамперед, відсутність у акціонерів субсидіа-рної відповідальності за зобов'язаннями товариства) і повного товариства (забезпечення закритості товариства). Один з цих законопроектів був прийнятий німецьким парламентом і досі є чинним. Закон Німеччини від 20 квітня 1892 р. «Про товариства з обмеженою відповідальністю», завдяки ґрунтовності та оптима-льності регулювання відносин, що виникають при створенні, функціонуванні та припиненні таких товариств, є взірцем для законодавців інших країн.

Товариство з додатковою відповідальністю фактично є модифікацією товариства з обмеженою відповідальністю і відрязняється від останнього лише наявністю у його учасників додаткової обмеженою відповідальності за зобов'язаннями товариства.

За сукупністю ознак (порядком створення; розміром, порядком формування та складом майнової бази; порядком управління справами; особливістю правового статусу учасників товариства та ін.) розрізняють такі форми (види) господарських товариств:

•                            повне товариство (ПТ);

•                            командитне товариство (КТ);

•                             акціонерне товариство (AT);

•                            товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ);

•                           товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ).

Повне товариство - це таке господарське товариство, всі учасники якого від імені товариства спільно здійснюють підприємницьку діяльність і несуть додаткову відповідальність за зобо-в 'язаннями товариства усім своїм майном.

Основні риси:

-                      різновид господарського товариства;

-                        спеціальне регулювання: ГК України (частини 6 і 8 ст. 80), ЦК України (статті 119-132), Закон «Про господарські товариства» (статті 66-74);

-                       установчий документ - засновницький договір;

102


-                       відсутність законодавчих вимог щодо розміру та порядку формування майна, що регулюється засновницьким договором;

-                       відсутність органів товариства, оскільки управління справами товариства здійснюється самими учасниками в порядку, визначеному засновницьким договором товариства;

-                       можливість використання таких схем управління: а) управління здійснюється спільно всіма учасниками; б) управління доручається або одному, або частині учасників, які діють на підставі підписаного рештою учасників доручення;

-                       повна відповідальність товариства за власними зобов'язаннями (тобто усім майном, що належить йому на праві власності);

-                        субсидіарна солідарна відповідальність учасників товариства за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення;

-                       обмежений рух учасників; зміна складу учасників можлива у разі: а) відступлення частки учасника (її частини) іншим учасникам або третім особам за згодою усіх учасників; б) правонаступництва у зв'язку з реорганізацією учасника - юридичної особи або спадкуванням у разі смерті учасника - фізичної особи, якщо решта учасників товариства дала згоду на вступ до товариства таких учасників; в) виходу учасника з товариства, про що він має заздалегідь повідомити (за 3 місяці - якщо товариство було створене на невизначе-ний строк, і лише за наявності поважних причин,- якщо товариство було створене на визначений строк; г) виключення учасника з повного товариства, що може мати місце, якщо учасник: систематично не виконує своїх обов'язків; перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства; д) вибуття учасника з незалежних від нього причин (смерті чи визнання померлим учасника - фізичної особи; реорганізації та ліквідації учасника - юридичної особи; визнання учасника недієздатним, обмежено дієздатним чи банкрутом; звернення стягнення на частку учасника в майні товариства);

-                       вимога до учасників товариства - наявність статусу зареєстрованого суб'єкта господарювання (ч. 8 ст. 80 ГК України);

-                       законодавчо встановлена заборона для учасників конкурувати з повним товариством;

-                      додаткові підстави ліквідації ПТ як юридичної особи: якщо в товаристві залишається один учасник і протягом 6 місяців з цього моменту ПТ не переборюється в інше господарське товариство, що може функціонувати у складі однієї особи.

Командитне товариство - це таке господарське товариство, в якому один або більше учасників здійснюють від імені то-

103


вариства підприємницьку діяльність і несуть щодо боргів додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, на яке за законом може бути звернене стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми внесками (вкладники). Основні риси:

•                            різновид господарського товариства;

•                             спеціальне регулювання: ГК України (частини 7 і 8 ст. 80), ЦК України (статті 133-139), Закон «Про господарські товариства» (статті 75-83);

•                             наявність двох категорій учасників, як мінімум, по одному учаснику кожної категорії: а) повних учасників і б) вкладників;

•                            установчим документом є засновницький договір, а у разі наявності в товаристві лише одного повного учасника - установчим документом відповідно до ЦК (ч. З ст. 134) є підписаний такою особою меморандум;

•                            відсутність законодавчих вимог до розміру майна і порядку його формування (ці питання регулюються засновницьким договором);

•                            обмеження сукупної частки вкладників 50% майна товариства;

•                             відсутність органів товариства, оскільки управління справами здійснюється повними учасниками;

•                            порядок управління справами товариства (зокрема, у тих випадках, коли в товаристві двоє і більше повних учасників) визначається засновницьким договором;

•                            правове становище повних учасників аналогічне правовому становищу учасників повного товариства, включаючи й вимогу ч. 8 ст. 80 ГК України щодо наявності статусу зареєстрованого суб'єкта господарювання;

•                            можливість реорганізації у повне товариство, якщо вибувають усі вкладники.

Повні учасники (учасники, які несуть повну відповідальність) командитного товариства:

-                       зобов'язані брати майнову і персональну участь у коман-дитному товаристві;

-                      управляють справами товариства;

-                       несуть субсидіарну солідарну (якщо їх двоє і більше) майнову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення;

-                        мають права і обов'язки, аналогічні правам і обов'язкам учасників повного товариства: заборона конкурувати з товариством; вимога про попередження виходу з товариства за 3 місяці, а якщо

104


товариство створене на визначений строк — і за наявності поважних причин;

-                       якщо повних учасників двоє і більше, то вони можуть здійснювати управління справами спільно або доручати це одному чи декільком повним учасникам,- які діють на підставі доручення, підписаного рештою учасників.

Вкладники командитного товариства:

•                             зобов'язані брати лише майнову участь у товаристві (сплачувати як основний, так і додаткові внески);

•                           на момент державної реєстрації товариства зобов'язані внести не менше 25% свого внеску;

•                           мають право брати участь у розподілі прибутку товариства відповідно до розміру своїх часток;

•                            вправі вимагати першочергового повернення вкладу (перед повними учасниками) у разі ліквідації товариства;

•                             не беруть участі в управлінні справами товариства, але у разі необхідності на підставі і відповідно до виданих доручень можуть діяти від імені товариства;

•                           зобов'язані не перешкоджати здійсненню повними учасниками управління справами товариства;

•                           не несуть субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства, якщо повністю сплатили свої частки і не укладали угод від імені та в інтересах товариства без відповідного доручення;

•                             самостійно відповідають усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення, якщо без відповідних повноважень уклали угоду від імені та в інтересах товариства і останнє не схвалило цю угоду;

•                             набувають статусу повних учасників (і відповідно - несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном); якщо їх імена включені до найменування КТ (ч. 2 ст. 133 ЦК).

Акціонерне товариство (AT) — це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість часток рівної номінальної вартості, виражених в акціях, і яке несе відповідальність за своїми зобов 'язаннями усім своїм майном; акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості належних їм акцій.

Характерні риси:

-                       різновид господарського товариства;

-                        спеціальне регулювання: ГК України (ч. 2 ст. 80, ст. 81), ЦК України (ст. 152-162), Закон від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства» (ст. 65), Закон від 18.06.1991 р. «Про цінні папери і

105


фондову біржу» (статті 4-9 та ін.), Закон від 30.10.1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», Закон від 10.12.1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»);

-                       поділ статутного капіталу на частки рівної номінальної вартості, що іменуються акціями;

-                        відповідальність AT за своїми зобов'язаннями лише майном, що належить йому на праві власності;

-                       відсутність у акціонерів субсидіарної майнової відповідальності за зобов'язаннями товариства, якщо вони (акціонери) повністю сплатили свої частки;

-                       засновники - фізичні та/або юридичні особи;

-                        можливість створення AT однією особою і функціонування у складі однієї особи (акціонера); яскравим прикладом таких AT є державні/національні акціонерні товариства та холдингові кампанії;

-                        законодавчо встановлений мінімальний розмір статутного фонду (не менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, чинної на момент створення AT);

-                        придатність форми AT для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки (банків, страхових організацій, інвестиційних фондів фондових бірж тощо), господарських об'єднань;

-                       органи управління і контролю AT: вищий орган - загальні збори AT (вирішують питання стратегічного характеру); виконавчий орган - правління, дирекція чи директор (забезпечує виконання рішень загальних зборів та здійснює керівництво поточною діяльністю товариства); можуть (а в певних випадках - повинні) створюватися спостережна рада (проміжний орган між загальними зборами і виконавчим органом) і ревізійна комісія (ревізор) як суто контрольний орган;

-                       чисельність складу акціонерів (понад 50 осіб) обумовлює необхідність наявності в системі органів управління спеціального органу - спостережної/наглядової ради, яка виконує складні функції: організаційну (організація діяльності правління), контрольну (за діяльністю правління), захисну (захист інтересів акціонерів у період між проведенням загальних зборів), а також вирішення деяких питань, віднесених до компетенції загальних зборів товариства (крім питань виключної компетенції таких зборів), за наявності відповідного делегування, що зазвичай фіксується в статуті AT;

106


-                      участь акціонерів в управлінні залежить від кількості акцій, що належать їм на праві власності;

-                        можливість у засновників (акціонерів) вибору виду AT - закрите або відкрите;

-                        можливість залучення крупних інвесторів на правах власників привілейованих акцій;

-                         визначення обсягу прав акціонерів залежно від типу акцій (прості чи привілейовані), що їм належать;

-                        вихід акціонера з AT здійснюється шляхом відчуження акцій.

Акціонерні товариства бувають двох видів: відкрите акціонерне товариство і закрите акціонерне товариство (ст. 81 ГК України, ст. 25 Закону «Про господарські товариства»).

Відмінності між відкритим акціонерним товариством і закритим акціонерним товариством:

•                             порядком розміщення акцій (у ВАТ - шляхом підписки і вільної купівлі-продажу на фондовому ринку без спеціальних обмежень, з ЗАТ - розміщенням серед засновників або серед заздалегідь визначеного кола осіб, а також шляхом купівлі-продажу з виключенням системи торгів);

•                             порядком відчуження акцій: акції ВАТ продаються і купуються вільно (з дотриманням вимог закону); акції ЗАТ не можуть продаватися на фондовій біржі, а продаж їх акціонером товариства повинна здійснюватися з урахуванням переважного права інших акціонерів товариства на придбання таких акцій);

•                              видами підписки на акції, що застосовується при їх емісії: ВАТ - зазвичай відкрита підписка, ЗАТ - закрита (серед заздалегідь визначеного кола осіб);

•                              видами акцій, що випускаються цими товариствами (ВАТ може випускати як іменні акції, так і акції на пред'явника, а ЗАТ -лише іменні);

•                              порядком створення (у ВАТ він досить складний, що пов'язано з розміщенням акцій серед заздалегідь невизначеного кола осіб шляхом відкритої підписки, а, отже, і наявністю етапів, не притаманних ЗАТ: реєстрації інформації про акції, оголошення про підписку, процедури підписки, вирішення на установчих зборах питань, пов'язаних з результатами підписки);

•                              мінімальним розміром оплати акцій на момент скликання установчих зборів (він має бути не меншим: у ВАТ - ніж 30%, а в ЗАТ - 50% номінальної вартості акцій);

•                              переліком обов'язкових для розгляду на установчих зборах

107


питань (у ВАТ він більш значний, що пов'язано з результатами підписки на акції ВАТ);

•                            обсягом обов'язків і відповідальністю засновників: у засновників ВАТ вони більш значні, що пов'язано з підпискою на акції       ' (обов'язок повернути особам, що підписалися на акції, сплачені ними суми у разі: а) якщо підписка не відбулася; б) якщо установчі збори вчасно не були скликані і передплатники акцій зажадали повернення сплачених сум; в) якщо установчі збори з необхідним кворумом не вдалося зібрати ні першого, ні другого разу;

•                             обсягом публічності діяльності (у ВАТ вона більш значна, що пов'язано з розміщенням акцій серед заздалегідь невизначено-го кола осіб, і передбачає інформування усіх заінтересованих осіб через органи масової інформації про підписку на акції, про результати фінансово-господарської діяльності).

Правове становище акціонерного товариства як різновиду господарського товариства визначається ГК (статті 79-92), ЦК (статті 152-162), Законом «Про господарські товариства», проте низка положень цих актів законодавства є колізійними, зокрема: щодо порядку створення (ЦК - шляхом розподілу акцій між засновниками; ГК - при заснуванні ВАТ - шляхом проведення відкритої підписки на акції, ЗАТ - шляхом розподілу акцій між засновниками); щодо назви ради товариства (спостережна рада - відповідно до ГК, наглядова рада - згідно із ЦК) та ін.

У сучасній українській економіці функціонує чимало державних або національних акціонерних товариств (холдингових компаній), які були створені в процесі корпоратизації державних підприємств та об'єднань1 відповідно до законодавства про корпоратизацію. Такі акціонерна товариства і виконують функції не лише підприємств та інших господарських організацій низової ланки економіки (підприємства, страхові компанії2 та ін., а й діють як своєрідна форма господарського об'єднання (державні холдингові компанії3) і навіть як некомерційні організації (Державне акціонерне това-

1                   Указ Президента України від 07.02.1996 р. «Про структурну перебудову вугільної промисловості» // Урядовий кур'єр- 1996- 19.02.- С 2,

2              Постанова Кабінету Міністрів України від 27.11.1993 р. № 969 «Про створення Національної акціонерної компанії «Оранта» // КПС «Ліга -Закон».

3                Постанова Кабінету Міністрів України від 19.09.1996 р. № 981 «Про створення Української державної акціонерної холдингової компанії «Укр-папірпром» // КПС «Ліга - Закон».

108


риство «Національна мережа аукціонних центрів»1, Національний депозитарій2).

Характерні риси державного акціонерного товариства (ДАТ):

-                       спеціальне правове регулювання: глава 18 ГК «Корпоративні права»; укази Президента від 15.06.1993 р. «Про корпоратизацію підприємств» і від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації»; Положення про порядок корпоратизації підприємств (затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 р. № 508), Положення про спостережну раду (затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.1993 р. № 556; Положенням про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації (затверджено рішенням ДКЦПФР від 11.04.2000 р. №39); Типовий статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації. Затверджено наказом Фонду державного майна України від 25.06.2001 р. № 1129 та ін.;

-                        формально має статус відкритого акціонерного товариства, хоча фактично зазвичай є товариством однієї особи (держави в особі Уповноваженого органу;

-                        створюються, як правило, на базі державних підприємств, закритих акціонерних товариств, більш як 75% статутного фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничих та науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких не відповідає чинному законодавству;

-                       мета перетворення зазначених господарських організацій у відкриті акціонерні товариства - їх підготовка до майбутньої приватизації (строк якої однак, заздалегідь не визначається);

-                       належать до державних суб'єктів господарювання, що забезпечується через володіння державою усім або контрольним пакетом акцій такого товариства і відповідно - здійснення державою в особі уповноважених нею органів та осіб управління (контролю) діяльністю цих товариств;

Постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.1998 р. № 2066 «Про утворення Державної акціонерної компанії «Національна мережа аукціонних центрів» //Урядовий кур'єр- 1999.- 28 січня.

Ч. 2 ст. 2 Закону України від 10.12.1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» // ВВР України.- 1998.- № 15.- Ст. 67.

109


-                       засновником виступає одна юридична особа - господарське міністерство (відомство), у віданні якого перебуває державне підприємство, що корпоратизується;

-                       статут такого ВАТ розробляється згідно з Типовим статутом відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації;

-                      державна реєстрація товариства здійснюється його засновником в загальному порядку, але без сплати реєстраційного збору;

-                       виконавчий орган товариства - правління - формується:

а)                           на стадії його створення шляхом перетворення у ВАТ із державного унітарного підприємства - засновником із керівних працівників державного підприємства, головою правління призначається керівник державного підприємства, що корпоратизується;

б)               у подальшому (в процесі функціонування, якщо виникає потреба змінити склад правління) - спостережною радою товариства;

-                      у обов'язковому порядку створюється спостережна рада товариства, яка формується і діє відповідно до Положення про спостережну раду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.1993 р. № 556; метою діяльності спостережної ради є захист інтересів держави та інших акціонерів; до складу спостережної ради в обов'язковому порядку включаються представники: засновника; банківської установи, що обслуговує акціонерне товариство; трудового колективу товариства; органу приватизації; а якщо корпоратизоване підприємство в установленому порядку визнано монополістом - представник Антимонопольного комітету; персональний склад спостережної ради затверджується спільною постійно діючою комісією Міністерства економіки України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Фонду державного майна України за поданням засновника;

-                       порядок реєстрації та випуску акцій корпоратизованого підприємства регулюється Положенням про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації (затверджено рішенням ДКЦПФР від 11.04.2000 р. № 39);

-                       нараховані дивіденди по акціях такого товариства, що належать державі, зараховуються до державного бюджету;

-                        наявність значних особливостей в правовому статусі ДАТ зумовлюють уніфікацію правового регулювання у формі спеціального закону, який, проте, ще не прийнятий.

Товариство з обмеженою відповідальністю це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки

ПО


визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов 'язаннями усім своїм майном; учасники, які повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов 'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх внесків. Основні риси:

-                     різновид господарського товариства;

-                       спеціальне регулювання: ГК України (ч. З ст. 80), ЦК України (статті 140-150), Закон «Про господарські товариства» (статті 50-64);

-                        наявність статусу юридичної особи;

-                      мінімальний розмір статутного фонду - сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою на момент створення товариства;

-                       поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним);

-                       відповідальність товариства за власними зобов'язаннями усім своїм майном;

-                       відсутність у учасників товариства субсидіарної майнової відповідальності за борги товариства, якщо вони повністю сплатили свої частки;

-                        наявність у учасників, які не повністю сплатили свої вклади, додаткової відповідальності за борги товариства у межах вартості несплаченої частини вкладу, у випадках, передбачених статутом товариства;

-                        наявність органів товариства, за допомогою яких здійснюється управління справами товариства: вищий орган - збори учасників, виконавчий орган - дирекція або одноособовий директор, контрольний - ревізійна комісія (ревізор);

-                        незначні вимоги щодо персональної участі в діяльності товариства його учасників, завдяки закріпленим у законі принципам: 1) діяльності зборів товариства (а саме: визначення кількості голосів, що належать кожному учасникові (пропорційно розміру частки у статутному фонді); визначення кворуму зборів учасників за умови, якщо на них присутні учасники чи їх представники, які володіють у сукупності більш як 60% голосів); прийняття рішень зазвичай простою більшістю голосів присутніх на зборах учасників, а з окремих питань - визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання; внесення змін до статуту товариства; при вирішенні питання про виключення учасника з товариства,- якщо за рішення проголосували учасники, що володіють у сукупності понад 50% загальної кількості голосів; застосування принципу одностайності передбачається у випадках:

111


а) прийняття рішень зборами учасників шляхом опитування, при цьому рішення приймається за відсутності заперечень хоча б одного учасника товариства; б) прийняття рішень з питань, не включених до порядку денного: для цього необхідна згода всіх учасників, присутніх на зборах); 2) можливості формування виконавчого органу з найманих працівників, які не є учасниками товариства;

-                        обов'язковість для учасників майнової участі в товаристві: сплатити основний і додаткові (якщо останні передбачені установчими документами або рішенням зборів учасників) внески;

-                        можливість відступлення учасником своєї частки (її частини) іншому учасникові (учасникам) або третім особам (якщо учасники товариства протягом місяця з дня повідомлення про продаж частки не реалізують своє переважне право на купівлю частки);

-                        обмежений рух учасників; зміна складу учасників відбувається шляхом: а) виключення учасника з товариства; б) відступлення частки іншому учасникові (учасникам) або третій особі; в) спадкування частки учасника - фізичної особи або правонаступництва учасника - юридичної особи; г) виходу учасника з товариства;

-                       припинення участі в товаристві відбувається внаслідок: а) смерті учасника - фізичної особи або реорганізації чи ліквідації учасника - юридичної особи; б) відступлення частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі; в) виключення учасникові з товариства; г) добровільного виходу учасника з товариства з викупом його частки самим товариством; д) звернення стягнення на частку учасника, якщо для покриття його боргів не вистачає його власного майна.

-                       ТОВ нерідко ототожнюють з ЗАТ, хоча ці господарські товариства мають не лише спільні риси (яких чимало), а й відрізняються одне від одного.

Відмінні риси:

•                             б ЗАТ статутний фонд поділяється на акції рівної номінальної вартості, а в ТОВ - на частки, розмір яких визначається статутом ТОВ і може бути будь-яким (тобто рівним або різним);

•                           різний мінімальний розмір статутного фонду;

•                            якщо майнова участь акціонера в ЗАТ обмежується повною оплатою акцій, то статутом або рішенням зборів учасників ТОВ може бути передбачена сплата додаткових внесків;

•                             більша складність управління в ЗАТ (може, а якщо в AT понад 50 акціонерів — повинна створюватися спостережна рада, створення якої в ТОВ законом не передбачається;

•                             вихід із ЗАТ відбувається шляхом відчуження акцій, а з ТОВ -шляхом відступлення частки, викупу частки учасника самим това-

112


риством або звернення стягнення на частку учасника на вимогу його кредиторів;

•                            наявність акцій зумовлює накладення на ЗАТ певних обтяжень: необхідність реєстрації випуску акцій, ведення реєстру акціонерів, складнішу процедури зміни (особливо зменшення) статутного фонду;

•                             можливість випуску в ЗАТ привілейованих акцій, що дають їх власникам певні привілеї (в ТОВ усі учасники мають однакові права, в т. ч. і на отримання частини прибутку);

•                             вихід учасника з ТОВ без відступлення частки іншому учасникові або третій особі позначається на майновій базі товариства (призводить до її зменшення); вихід акціонера з AT відбувається шляхом відчуження ним своїх акцій, що не тягне за собою зміни майнової бази AT (за винятком випадків, коли саме AT викуповує у акціонера акції).

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) — це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом, і яке несе відповідальність за своїми зобов 'язаннями усім власним майном, а у разі його недостатності - також: майном учасників у визначеному установчими документами кратному розмірі до вкладу кожного з них.

Основні риси:

-                      різновид господарського товариства;

-                        спеціальне регулювання: ГК України (ч. 4 ст. 80), ЦК України (ст. 151), Закон «Про господарські товариства» (ст. 65), Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства»;

-                        мінімальний розмір статутного фонду - сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою, що діє на момент створення товариства (крім довірчих товариств, вимоги до розміру майнової бази яких встановлюються вищеназваним Декретом);

-                       поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним);

-                        наявність системи органів управління: збори учасників - вищий орган, дирекція (колегіальний) або директор (одноособовий) -виконавчий орган, ревізійна комісія - контрольний орган;

-                       субсидіарна обмежена майнова відповідальність учасників за зобов'язаннями товариства, граничний розмір якої встановлюється або законом (щодо довірчих товариств) та/або установчими документами ТДВ в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до їх вкладів;

-                        характер субсидіарної відповідальності учасників - солідарний;

113


- подібність правового становища ТДВ і його учасників до правового становища товариства з обмеженою відповідальністю та його учасників, за винятком обсягу відповідальності учасників і пов'язаних з цим питань (у т. ч. змісту статуту).

Тема 9.1 Правове становище

індивідуальний підприємців

та інший суб'єктів господарювання

1.              Індивідуальні підприємці як суб'єкти господарського права.

2.              Кредитні спілки у сфері господарювання.

3.             Фермерське господарство.

4.             Особисте селянське господарство.

5.              Благодійні та інші неприбуткові організації (НО).

6.              Відокремлений підрозділ господарської організації (ВП).

1. Індивідуальні підприємці як суб'єкти господарського права

У Господарському кодексі окремі статті присвячені іншим суб'єктам господарювання (глава 13):

•                            Індивідуальним підприємцям (ст. 128);

•                             Фермерським (селянським) господарствам (ст. 114);

•                            Кредитним спілкам (ст. 130);

•                            Неприбутковим організаціям (ст. 131);

•                             Відокремленим підрозділам (структурним одиницям) (ст. 132). Одним із видів суб'єктів господарського права є індивідуальні

підприємці. Це відносно новий суб'єкт господарського права, оскільки підприємницька діяльність за планово-розподільчої економіки була заборонена і легалізація її в Україні відбулася відповідно до Закону України від 07.02.1991 р. «Про підприємництво».

Індивідуальні підприємці - це фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни чи особи без громадянства) з повною цивільною дієздатністю, не обмежені законом в правоздатності, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб 'єкти підприємницької діяльності, які безпосередньо здійснюють таку діяльність (виробляють продукцію, виконують роботи, надають послуги) і несуть відповідальність за своїми зобов 'язаннями усім майном, що належить їм на праві власності.

114


Правове становище індивідуальних підприємців визначається: ГК (ст. 128), ЦК (статті 50-54), законами: від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (статті 42-45), від 14.05.1992 р. (в ред. Закону від 30.06.1999 р.) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 47) та ін.

Закон встановлює обмеження для певних категорій осіб щодо можливості здійснення ними підприємницької діяльності. Так, не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових та службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також інших осіб, уповноважених здійснювати функції держави. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здіснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

Реєстрація індивідуальних підприємців здійснюється в загальному для суб'єктів підприємницької діяльності порядку, тобто відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (статті 42—45).

Індивідуальний підприємець вправі здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, щодо якої законом не встановлено заборони для даної категорії суб'єктів.

Так, індивідуальні підприємці не вправі здійснювати такі види діяльності:

а)              що становлять монополію держави (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про підприємництво»: діяльність, пов'язана з обігом наркотичних речовин, прекурсорів, психотропних речовин, виготовлення та реалізація військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охорона особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана із розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (за деякими винятками);

б)                    провадження яких передбачається законом у певній організаційній формі: ломбардні операції (державні підприємства чи повні товариства), страхова діяльність (господарські товариства, крім

115


товариства з обмеженою відповідальністю), банківська діяльність (комерційні банки, що створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю чи кооперативного банку) та ін.

Крім того, індивідуальні підприємці повинні дотримуватися вимог закону щодо:

-                   ліцензування певних видів господарської діяльності (частини 3 і 4 ст. 4 Закону «Про підприємництво», Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»);

-               патентування окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників-платників фіксованого сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку) відповідно до Закону від 23.03.1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»);

-                   подання податковим органам декларацій про доходи, інших відомостей для нарахування податків та інших обов'язкових платежів;

-            сплати податків та інших обов'язкових платежів;

-                ведення обліку результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

-           додержання прав і законних інтересів споживачів;

-          добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції;

-              забезпечення найманим працівникам (у разі застосування найманої праці) умов, передбачених трудовим законодавством;

-           своєчасного повідомлення реєстратора (органу державної реєстрації) про зміну своєї адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що мають відображатися в реєстраційних документах;

-               дотримання екологічних, санітарно-епідеміологічних, протипожежних та інших вимог.

Індивідуальні підприємці можуть здійснювати підприємницьку діяльність самостійно (без залучення партнерів-підприємців та найманих працівників), спільно з іншими підприємцями (на договірних засадах), без створення юридичної особи чи створюючи юридичну особу (приватне підприємство чи господарське товариство -традиційне, у складі кількох осіб, чи товариство однієї особи).

Хоча індивідуальні підприємці є важливим і досить численним видом суб'єктів господарського права, однак основними учасниками господарських правовідносин, яким належить найбільша питома вага у процесі господарювання, є господарські організації.

116


2. Кредитні спілки у сфері господарювання

Кредитна спілка - це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об 'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об 'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Характерні риси кредитної спілки (КС):

-                        спеціальне правове регулювання: ст. 130 Господарського кодексу України; Закон від 20.12.2001 р. «Про кредитні спілки», Закон від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»;

-                        є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг членам КС;

-                        основні принципи діяльності кредитної спілки: добровільність вступу та свобода виходу з кредитної спілки; рівноправність членів кредитної спілки; самоврядування; гласність;

-                        наявність статусу юридичної особи (набувається з дня державної реєстрації КС як фінансової установи) і відповідно - майна, стан якого відображається в самостійному балансі, банківських рахунках (відкритих відповідно до законодавства у банківських установах, самостійно обраних КС), а також наявність печатки, штампу та бланків із своїм найменуванням, власної символіки;

-                       здійснення неприбуткової діяльності для задоволення інтересів членів КС і відповідно - наявність пов'язаних з цим обмежень: а) у засновницьких повноваженнях (КС не може бути засновником, співзасновником або учасником суб'єкта/суб'єктів підприємницької діяльності, крім місцевого кооперативного банку, як на території України, так і за її межами); б) можливість здійснення лише таких видів діяльності, що передбачені законом (ст. 20 Закону «Про Кредитні спілки»);

-                       ліцензування фінансової діяльності КС (насамперед, діяльності по залученню внесків/вкладів членів кредитної спілки на депозитні рахунки), що здійснюється Уповноваженим органом;

-                       установчий документ - статут КС, в якому обов'язково зазначаються (ст. 7 Закону): найменування кредитної спілки та її юридична адреса; мета створення і завдання кредитної спілки; ознака членства у кредитній спілці; порядок утворення та діяльності органів управління кредитної спілки, порядок утворення філій та відділень, їх повноваження; права та обов'язки членів кредитної спілки; умови і порядок вступу до кредитної спілки, порядок при-

117


пинення членства; порядок сплати вступних та інших внесків; джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна кредитної спілки, в тому числі порядок і умови надання кредитів членам кредитної спілки, порядок формування та використання фондів, утворюваних спілкою; порядок звітності та здійснення контролю за діяльністю органів управління кредитної спілки; порядок внесення змін і доповнень до статуту кредитної спілки; порядок припинення діяльності кредитної спілки та вирішення майнових питань у зв'язку з її ліквідацією (реорганізацією); порядок покриття можливих збитків кредитної спілки; порядок розподілу доходів кредитної спілки;

- основні засади членства у кредитній спілці:

1)                членами КС можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, мають повну цивільну дієздатність (не можуть бути членами КС особи, які: (а) за рішенням суду визнані недієздатними або обмежено дієздатними, (б) які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, (в) мають непогашену судимість за корисливі злочини);

2)                  підставою прийняття у члени КС є прийняте на підставі поданої письмової заяви відповідне рішення спостережної ради або загальних зборів КС; при цьому членство у КС настає від дня сплати заявником вступного та обов'язкового пайового внесків у порядку, передбаченому статутом КС;

3)                    припинення членства відбувається на підставі відповідного рішення загальних зборів або спостережної ради КС (на підставі поданої заяви члена КС);

4)                     права членів КС: брати участь в управлінні справами КС, обирати та бути обраними до її органів управління; вносити пропозиції на розгляд органів управління КС; одержувати від КС кредити та користуватися іншими послугами, які надаються членам КС відповідно до її статуту; одержувати інформацію про діяльність КС, ознайомлюватися з річними балансами, фінансовими звітами, протоколами засідань органів управління кредитної спілки та іншими документами щодо діяльності КС; одержувати дохід на свій пайовий внесок, якщо інше не передбачено статутом кредитної спілки; вийти з членів кредитної спілки в установленому законом та статутом КС порядку і отримати свій обов'язковий пайовий внесок (вступний внесок при цьому не повертається);

5)             обов'язки членів КС: додержуватися статуту та інших актів КС, виконувати рішення її органів управління; брати участь у формуванні

118


майна КС, зокрема сплачувати у грошовій формі вступні, обов'язкові пайові та інші внески у розмірах, строки та в порядку, що визначені статутом КС; не розголошувати конфіденційну інформацію про діяльність кредитної спілки; інші обов'язки, передбачені законодавством України, статутом та іншими актами кредитної спілки. - майно КС:

1)               основний правовий титул майна КС - право власності;

2)                       джерела формування: вступні, обов'язкові пайові та інші внески членів КС; плата за надання своїм членам кредитів та інших послуг; доходи від провадження інших видів статутної діяльності; доходи від придбаних кредитною спілкою державних цінних паперів; пожертвування; благодійні внески; гранти; від безоплатної технічної допомоги юридичних та/або фізичних осіб; інші надходження, не заборонені законодавством;

3)                     склад майна: пайовий капітал (формується за рахунок обов'язкових та додаткових пайових членських внесків членів КС), резервний капітал (призначений для відшкодування можливих збитків кредитної спілки, які не можуть бути покритими за рахунок надходжень поточного року, забезпечення платоспроможності кредитної спілки та захисту заощаджень її членів; формується за рахунок вступних внесків членів КС та частини доходів КС до моменту досягнення не менш як 15% від суми активів, зважених на ризик кредитної спілки; при ліквідації спілки залишок коштів резервного капіталу зараховується до Державного бюджету України); додатковий капітал (формується за рахунок цільових внесків членів спілки, благодійних внесків фізичних та юридичних осіб, безоплатно отриманого майна і необоротних засобів; у разі ліквідації спілки залишок додаткового капіталу зараховується до Державного бюджету України); залишок нерозподіленого доходу КС (може бути меншим 10% від суми загальних зобов'язань КС); резерв забезпечення покриття втрат від неповернених позичок (формується за рахунок частини доходів кредитної спілки з метою покриття передбачуваних збитків від неповернення кредитів КС; порядок формування і використання резерву забезпечення покриття втрат визначається Уповноваженим органом);

3)              внески (вклади) членів КС на депозитні рахунки, а також нарахована на такі кошти та пайові внески плата (проценти) належать членам кредитної спілки на праві приватної власності і не включаються до власного майна КС;

4)                 межі відповідальності КС - лише майном, що належить КС на праві власності; відсутність субсидіарної відповідальності

119


членів КС, які несуть лише ризик збитків у межах своїх пайових внесків.

- Органи управління і контролю КС:

1)                загальні збори членів КС - вищий орган; виключною компетенцією загальних зборів членів КС є: затвердження статуту КС, внесення до нього змін і доповнень; обрання та відкликання членів спостережної ради та ревізійної комісії; затвердження річних результатів діяльності КС, звітів спостережної ради, правління та кредитного комітету і висновків ревізійної комісії; прийняття рішення про збільшення пайового капіталу КС шляхом збільшення розміру обов'язкового пайового внеску або внесення додаткових пайових внесків; прийняття рішення про порядок розподілу доходу та покриття збитків КС; затвердження положень про спостережну раду, ревізійну комісію, кредитний комітет та правління; прийняття рішення про припинення діяльності КС;

2)                спостережна рада КС: обирається загальними зборами КС та підзвітна їм; обов'язки членів спостережної ради КС виконуються на громадських засадах; до компетенції цього органу належить: затвердження положень про порядок надання передбачених законом та статутом КС послуг членам КС; встановлення видів кредитів, що надаються КС; вирішення питань про прийняття нових членів до КС та припинення членства у КС; скликання загальних зборів КС; затвердження у випадках, передбачених статутом кредитної спілки, рішень кредитного комітету про надання кредиту; визначення порядку прийняття рішень про придбання та продаж майна кредитної спілки, використання тимчасово вільних коштів; затвердження кошторису та штатного розкладу кредитної спілки; затвердження положення про структурні підрозділи кредитної спілки; призначення голови та членів правління, а також членів кредитного комітету; визначення кваліфікаційних вимог до членів кредитного комітету, працівників КС та залучених на договірних умовах експертів згідно з нормативно-правовими актами Уповноваженого органу та статутом спілки; прийняття рішення про вступ КС до асоціації кредитних спілок та/або об'єднаної КС і вихід з таких асоціацій та/або об'єднаної КС, якщо ці питання статутом кредитної спілки не віднесені до виключної компетенції загальних зборів членів кредитної спілки;

3)               правління КС - виконавчий орган, який здійснює керівництво поточною діяльністю КС; складається з осіб, які перебувають у трудових відносинах із спілкою; підзвітне загальним зборам і спостережній раді кредитної спілки та організує виконання їх рішень; діє

120


від імені кредитної спілки в межах, передбачених Законом і статутом спілки; очолюється головою правління КС, який без доручення представляє інтереси КС та діє від її імені; представляє КС в її відносинах з державою, іншими юридичними та фізичними особами; укладає договори та інші угоди від імені кредитної спілки, підписує доручення на провадження дій від імені кредитної спілки; розпоряджається майном кредитної спілки в порядку та у межах, визначених статутом кредитної спілки; готує подання спостережній раді на призначення та звільнення членів правління кредитної спілки, призначає на посади та звільняє з посад працівників кредитної спілки, застосовує до них заходи заохочення та стягнення відповідно до законодавства, вживає заходів щодо підготовки та підвищення кваліфікації працівників кредитної спілки; вирішує інші питання діяльності кредитної спілки відповідно до цього Закону та статуту кредитної спілки;

4)                        кредитний комітет - спеціальний орган, відповідальний за організацію кредитної діяльності спілки; призначається спостережною радою та підзвітний загальним зборам членів КС та спостережній раді і несе перед ними відповідальність за ефективність кредитної діяльності спілки; комітет призначається спостережною радою у складі не менше трьох осіб; повноваження та порядок діяльності кредитного комітету визначаються статутом КС та положенням про кредитний комітет; повноваження кредитного комітету: розгляд заяв членів КС про надання кредитів і прийняття рішень з цих питань; здійснення контролю за якістю кредитного портфеля; вирішення інших питань, пов'язаних з кредитною діяльністю, відповідно до закону, статуту КС та положення про кредитний комітет;

5)                       ревізійна комісія КС: здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю КС; обирається і підзвітна загальним зборам членів КС; мінімальний склад - 3 особи, які мають бути членами КС (крім членів спостережної ради, правління, кредитного комітету), виконують свої обов'язки на громадських засадах; повноваження: проведення чергових (не рідше одного разу на рік) та позачергових (на вимогу спостережної ради або не менш як 20 відсотків членів КС); складання висновку за річними звітами про результати діяльності КС; скликання позачергових загальних зборів членів КС у разі виявлення загрози існуванню КС; тимчасово припиняти повноваження будь-якої посадової особи КС, якщо будуть виявлені допущені нею порушення, що загрожують фінансовій стабільності кредитної спілки;

- особливості ліквідації КС за рішенням загальних зборів:

121


1) негайне повідомлення Уповноваженого органу, який веде реєстр фінансових установ, відомостей про припинення діяльності КС, про прийняття такого рішення, а також пропозиції щодо складу ліквідаційної комісії (ліквідатора) порядку та строків ліквідації КС; 2) прийняття Уповноваженим органом рішення про призначення ліквідаційної комісії (ліквідатора) або покладення цих обов'язків на спостережну раду КС; 3) повідомлення явних кредиторів та публікація повідомлення про ліквідацію КС в органах преси; 4) виявлення невідомих КС кредиторів (протягом встановленого в повідомленні строку, який не може бути меншим ніж 2 місяці); 5) задоволення вимог кредиторів (якщо КС є платоспроможною) у такій черговості: у першу чергу задовольняються вимоги працівників кредитної спілки та членів ліквідаційної комісії, пов'язані з трудовими відносинами; у другу чергу задовольняються вимоги за вкладами членів кредитної спілки на депозитних рахунках та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів); у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги; 6) залишок коштів резервного та додаткового капіталу після розрахунків із членами спілки та іншими кредиторами зараховується до Державного бюджету України; 7) затвердження ліквідаційного балансу Уповноваженим органом та виключення КС з Державного реєстру фінансових установ.

3. Фермерське господарство

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створення юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Характерні риси фермерського господарства (ФГ):

-                      спеціальне право регулювання: ст. 114 ГК України; Земельний кодекс України; Закон України від 19.06.2003 р. «Про фермерське господарство» (далі - Закон);

-                        форма сімейного підприємництва (може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї);

122


-                        спеціальний вид діяльності: організація та виробництво сільськогосподарської продукції, її переробка та реалізація (напрями такої діяльності, її спеціалізація визначаються в статуті ФГ);

-                       наявність статусу юридичної особи і відповідно - власного найменування, печатки та штампу;

-                        спеціальний порядок створення: право на створення ФГ належить тим дієздатним громадянам України, які досягли 18-річ-ного віку та виявили бажання створити ФГ, які пройшли конкурсний відбір на право створення ФГ; такий відбір проводить районна (міська) професійна комісія з питань створення фермерських господарств, склад якої формується і затверджується районною (міською) радою; позитивний висновок цієї комісії є підставою для надання/передання на праві власності чи оренди для ведення ФГ земельної ділянки із земель державної і комунальної власності (відповідно до земельного законодавства) та державної реєстрації ФГ);

-                       загальний порядок державної реєстрації ФГ як суб'єкта підприємницької діяльності зі статусом юридичної особи з деякими особливостями, визначеними вищезгаданим Законом (ст. 8) державна реєстрація ФГ здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районних міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки; для такої реєстрації голова ФГ або уповноважена ним особа особисто або поштою (рекомендованим листом) подає до органу державної реєстрації: договір про створення фермерського господарства та статут фермерського господарства; реєстраційну картку встановленого зразка, яка є заявою про державну реєстрацію фермерського господарства; копію документа, що засвідчує наявність у громадянина на праві власності чи оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення; документ, що посвідчує внесення плати за державну реєстрацію фермерського господарства; державна реєстрація здійснюється протягом не більше п'яти робочих днів після отримання зазначених документів;

-                        основний установчий документ - статут, в якому зазначаються: найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України;

-                       членство у ФГ:

123


а)                                   членами фермерського господарства можуть бути: подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення ФГ, визнають і дотримуються положень статуту фермерського господарства; особи, які працюють у ФГ за трудовим договором (контрактом);

б)                       головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в статуті ФГ особа; коло повноважень голови ФГ: представництво ФГ у відносинах з третіми особами; наймання для роботи у ФГ працівників (і відповідно - укладення з ними трудового договору); укладення угод від імені ФГ та вчинення інших юридично значимих для ФГ дій відповідно до законодавства України; голова ФГ може письмово доручати виконання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом;

-                  можливість використання найманої праці з дотриманням вимог трудового законодавства (ст. 27 Закону);

-                       надання державної підтримки ФГ: новоствореним ФГ у період становлення (перші три роки після його створення, а в трудоне-достатніх населених пунктах - п'ять років) та ФГ з відокремленими садибами надається допомога за рахунок державного і місцевого бюджетів, у тому числі через Український державний фонд підтримки фермерських господарств, за наявності визначених законом умов та в установленому порядку;

-                       майно ФГ:

а)             основний правовий титул майна ФГ - право власності;

в)                       цілісний майновий комплекс ФГ включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов'язання; цілісний майновий комплекс може бути предметом купівлі-продажу та інших угод/правочинів;

б)                   наявність у складі майна ФГ земельної ділянки, яку ФГ використовує на праві власності або договору оренди; звернення стягнення на земельні ділянки, надані у власність для ведення ФГ, допускається у випадках, коли у ФГ відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення;

-                       представницький орган фермерських господарств - Асоціація фермерів та приватних землевласників України, яка забезпечує захист прав ФГ та створення сприятливих умов для розвитку фермерства;

-                        підстави для припинення діяльності ФГ: реорганізація фермерського господарства; ліквідації фермерського господарства;

124


визнання фермерського господарства неплатоспроможним (банкрутом); якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства (ст. 35 Закону);

- порядок припинення діяльності ФГ: І. Рішення про припинення діяльності фермерського господарства приймається: а) власником у разі реорганізації або ліквідації ФГ - відповідно до закону та статуту ФГ; б) у разі якщо не залишається жодного члена ФГ або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства у порядку, встановленому законом; в) у разі банкрутства фермерського господарства - на підставі постанови господарського суду про визнання ФГ банкрутом та ухвали суду про затвердження звіту ліквідатора. II. Кошти, одержані від продажу майна ФГ, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між членами фермерського господарства відповідно до його статуту. III. У разі припинення діяльності ФГ до закінчення терміну надання господарству податкових пільг господарство сплачує до бюджету за весь період його діяльності суму податку, обчислену в розмірі, встановленому для фермерського господарства, крім випадків, передбачених ч. 4 ст. 34 Закону, та викупу земельної ділянки для суспільних потреб чи примусового відчуження її з мотивів суспільної необхідності.

4. Особисте селянське господарство

Особисте селянське господарство - це особлива форма індивідуального або сімейного господарювання, що не передбачає створення юридичної особи і здійснюється з метою задоволення особистих потреб членів господарства шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг у сфері сільського зеленого туризму.

Характерні ознаки особистого селянського господарства (ОСГ):

-                        специфічне регулювання: ст. 114 ГК України; Закон України від 15 травня 2003 р. «Про особисте селянське господарство»; Земельний кодекс;

-                       чисельний субстрат ОСГ: може складатися з одного грома-

125


дянина або з членів однієї сім'ї, що спільно проживають і ведуть таке господарство;

-                       наявність статусу суб'єкта непідприємницької діяльності: така діяльність є основною, а реалізація надлишків сільськогосподарської продукції і надання послуг зеленого туризму на платних засадах - допоміжною;

-                        не потребують реєстрації, а підлягають обліку, який здійснюють сільські, селищні, міські ради за місцем розташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики;

-                       майнова основа ОСГ - земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом; житлові будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини і птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства в установленому законодавством порядку; зазначене майно може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю членів ОСГ; звернення стягнення на майно члена особистого селянського господарства допускається лише на підставі рішення суду;

-                       державна підтримка ОСГ: здійснюється відповідно до загальнодержавних і регіональних програм за рахунок державного і місцевих бюджетів у порядку, встановленому законом;

-                        підстави припинення ведення ОСГ: рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності; якщо не залишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його ведення; припинення прав на земельну ділянку згідно із Земельним кодексом України; у разі припинення ведення особистого селянського господарства сільська, селищна, міська рада за місцем розташування земельної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з обліку особистих селянських господарств.

5. Благодійні та інші неприбуткові організації (НО)

Особливість правового статусу таких суб'єктів полягає у такому: • спеціальне правове регулювання: ст. 131 ГК України; низка законів: від 17.09.1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації», від 23.04.1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації»,

126


від 16.06.1992 р. «Про об'єднання громадян», від 19.12.1992 р. «Про адвокатуру», від 23.05.1991 р. «Про освіту», від 17.01.2002 р. «Про вишу освіту», від 29.06.1995 р. «Про музеї та музейну справу», від 15.09.1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та ін.;

•                           діють на підставі статуту (положення), що затверджується вищим органом благодійної або іншої неприбуткової організації;

•                             порядок створення та реєстрації передбачається спеціальним законом про певний вид неприбуткової організації;

•                            вправі здійснювати неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на виконання статутних цілей та завдань неприбуткової організації;

•                            можливість чи заборона створення підприємницьких організацій та участь у таких організаціях передбачається спеціальним законом про певний вид неприбуткових організацій;

•                            у разі здійснення (відповідно до закону) діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом порядку.

6. Відокремлений підрозділ господарської організації (ВП)

Відокремлений підрозділ (філія, представництво, структурна одиниця) господарських організацій (ВП) — це суб'єкт господарювання без прав юридичної особи, що створюється за рішенням організації, до структури якої входить, і діє в межах повноважень, закріплених у положенні, затвердженому організацією-засновником.

Особливістю правового становища є:

-                       спеціальне регулювання: ч. 5 ст. 55, статті 138 і 132 ГК України; ст. 95 ЦК України; закони: «Про господарські товариства» (ст. 9), «Про банки і банківську діяльність» (статті 23-25) та ін.;

-                       наявність у ВП статусу суб'єкта господарювання без прав юридичної особи і залежного від організації, до структури якої входить і за рішенням якої створюється; разом з тим господарська організація, що створює ВП, повинна мати права юридичної особи;

-                       територіальна відокремленість ВП від господарської організації, до структури якої він входить;

-                       діє на підставі положення, що затверджується організацією, складовою якої є і за рішенням якої створюється ВП;

-                       правовий титул майна - право господарського використання, зміст якого визначається в положенні про ВП; відтак, господарська

127


організація, що створює ВП, визначає його повноваження і контролює його діяльність;

-                       здійснення господарської діяльності ВП від імені господарської організації, до структури якої він входить;

-                      відповідальність за зобов'язаннями ВП несе зазвичай господарська організація, до структури якої входить ВП;

-                      ліквідація ВП здійснюється за рішенням господарської організації, до структури якої він входить.

тема ю. 1 Господарські організації -

органи господарського керівництва

1.             Господарські об'єднання: поняття, види, особливості правового становища.

2.              Промислово-фінансові групи як особливий різновид господарського об'єднання.

3.             Господарські міністерства (відомства) як органи господарського керівництва.

1. Господарські об'єднання: поняття, види, особливості правового становища

До господарських організацій, які здійснюють управління господарською діяльністю, в т. ч. і координацію такої діяльності, належать: господарські об'єднання (включаючи і промислово-фінансові групи), господарські міністерства та відомства.

Господарське об'єднання (ГО) — це організаційно оформлена група підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки різних форм власності, яка створюється з метою координації діяльності своїх учасників, об 'єднання їхніх зусиль для вирішення соціальних та економічних завдань.

Правове становище ГО визначається ГК України (статті 118-124), законами «Про банки та банківську діяльність» (ст. 26), «Про кооперацію» (статті 30-33), «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 26) та ін.

Основні риси ГО:

•                           господарські організації корпоративного типу;

•                            належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю їх учасників (у т. ч. координацію їх діяльності) і є вторинними структурами;

•                            вимоги до учасників ГО - наявність статусу юридичної особи;

•                             основна мета діяльності - координація діяльності учасників

128


і об'єднання їхніх зусиль для вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних результатів);

•                             відсутність спрямованості (мети) на отримання прибутку;

•                           тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету на створення ГО (якщо у такий спосіб здійснюється кваліфікована економічна концентрація) та здійснення цим органом контролю за дотриманням ГО вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;

•                           реєстрація в загальному для всіх суб'єктів підприємницької діяльності порядку;

•                            добровільність виходу учасників з ГО (за винятком державних) з внесенням відповідних змін до установчих документів і відомостей державної реєстрації та збереженням за учасниками, які вийшли з ГО, їхніх зобов'язань за укладеними договорами.

Види ГО:

1)                       за ознакою засад створення - добровільні (створюються на договірних засадах, хоча в письмовій формі - як установчий документ - договір обов'язково має бути лише в асоціації, корпорації та промислово-фінансовій групі, в решті об'єднань - концерні та консорціумі укладення договору в письмовій формі закон не вимагає, передбачаючи обов'язкову наявність статуту; учасники добровільного об'єднання мають право виходу з нього із збереженням обов'язків за раніше укладеними договорами) і державні (створюються за рішенням Уряду або господарського міністерства (відомства) та виконують функції органу, уповноваженого здійснювати управління діяльністю державних підприємств - учасників об'єднання);

2)                           за ознакою ступеня централізації управлінських повноважень - асоціації (створюються з метою постійної координації господарської діяльності без надання об'єднанню права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з учасників), корпорації (створюються на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням об'єднанню окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників), концерни (учасники якого перебувають у повній фінансовій залежності від одного або групи підприємців, який (і) в зв'язку з цим отримують значні повноваження щодо управління діяльності решти учасників об'єднання);

3)                за ознакою обов'язкового установчого документа - договірні (асоціації, корпорації, промислово-фінансові групи) та статутні (концерни та консорціуми);

129


4)                    за галузевою ознакою - галузеві, тобто господарські об'єднання підприємств певної галузі (транспорту, зв'язку, вугільної промисловості тощо), міжгалузеві (до складу яких входять господарські організації різних галузей економіки);

5)                за територіальною ознакою - республіканські, обласні, міські тощо;

6)                за ознакою терміну діяльності - створені на визначений термін (консорціум як тимчасове об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети, а також промислово-фінансові групи) та без визначення строку діяльності (асоціації, корпорації, концерни);

7)              за ознакою наявності чи відсутності у об'єднання статусу юридичної особи - господарські об'єднання, які мають статус юридичної особи асоціації, корпорації, концерни, консорціуми і господарські об'єднання, які не мають такого статусу (до них належать промислово-фінансові групи як особливий вид господарського об'єднання).

2. Промислово-фінансові групи як особливий різновид господарського об'єднання

Промислово-фінансова група (ПФГ) - це таке господарське об 'єднання, яке створюється Урядом України на визначений строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки для забезпечення виробництва кінцевої продукції.

Правове становище ПФГ визначається ГК України (ст. 125), Законом України від 21.11.1995 р. «Про промислово-фінансові групи в Україні»; Положенням про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р. № 781.

Характерні риси ПФГ як особливого виду ГО:

-                       заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг;

-                        створюються за ініціативою підприємств та інших організацій низової ланки економіки за рішенням Уряду України;        11

-                       відсутність у ПФГ статусу юридичної особи;

-                       мета створення - реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництво кінцевої продукції;                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     і'і і

-                       тимчасовість діяльності ПФГ (створення ПФГ на певний строк);                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           і,,

130


-                       обов'язкова участь у ПФГ банку (банків) і підприємств; крім них до ПФГ можуть входити наукові, проектні та інші організації (установи) будь-яких форм власності;

-                      порядок створення ПФГ:

а)                          укладення між майбутніми учасниками ПФГ Генеральної угоди про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції;

б)                  подання уповноваженою особою ініціаторів створення ПФГ Міністерству економіки передбаченого законом пакету документів і узгодження питання щодо доцільності і обгрунтованості створення ПФГ з певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна, Антимонопольним комітетом тощо);

-                       відсутність спеціально створеного органу управління, функції якого, в т. ч. представлення інтересів ПФГ в Україні та за її межами, покладається на головне підприємство, до якого закон встановлює певні вимоги (виготовлення кінцевої продукції ПФГ, здійснення її збуту, а також сплата податків в Україні і обмеження/заборона для певних категорій господарських організацій (торговельних підприємств, підприємств у сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банків, фінансово-кредитних установ) бути головним підприємством ПФГ;

-                       особливий порядок реєстрації для ПФГ, яка здійснюється Міністерством економіки та з питань економічної інтеграції;

,— ПФГ діють на підставі Генеральної угоди про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції;

:.- законом для ПФГ передбачаються пільги: (1) головне підприємство та учасники ПФГ звільняються від сплати вивізного (експортного) мита і митних зборів у разі експорту проміжної продукції; (2) головне підприємство та учасники ПФГ звільняються від сплати ввізного (імпортного) мита і митних зборів у разі імпортування проміжної продукції; (3) на банки - учасників ПФГ не поширюються обмеження щодо внесків комерційних банків до статутних фондів інших підприємств і організацій, встановлені ч. 4 ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність», у частині інвестування коштів у розробку або розвиток і модернізацію виробництва кінцевої та проміжної продукції ПФГ;

-                       вихід (виключення) головного підприємства або іншого учасника ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінетом Міністрів України і обов'язково тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію в Мінекономіки;

it- реорганізацію ПФГ шляхом виключення (виходу) головного підприємства або учасника ПФГ із складу ПФГ Кабінет Міністрів

131


України може здійснювати у таких випадках: (1) за поданням Головної державної податкової інспекції України в разі більш як дворазового порушення норм статей 4 і 5 Закону «Про промислово-фінансові групи в Україні»; (2) припинення постановою або законом, прийнятими Верховною Радою України, виконання державної програми, з метою реалізації якої була створена ПФГ; (3) у зв'язку з неефективною реалізацією ПФГ відповідних державних програм;

-                       контроль та перевірку діяльності ПФГ здійснюють у межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України, органи державної податкової інспекції, Національний банк України, Антимонопольний комітет України, інші державні органи, а також аудиторські організації;

-                      ліквідація ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінету Міністрів України у випадках: (1) у зв'язку із закінченням затвердженого терміну її діяльності; (2) неможливістю реорганізації ПФГ у вищезгаданих випадках; (3) за ініціативою учасників ПФГ.

3. Господарські міністерства (відомства) як органи господарського керівництва

У системі господарювання розрізняють дві категорії міністерств (відомств):

-                       функціонального типу (Міністерство економіки, Міністерство фінансів тощо);

-                      галузевого типу (або господарські міністерства), сферою управління яких є певна галузь народного господарства (Міністерство зв'язку, Міністерство транспорту та ін.).

Господарське міністерство (відомство) — це господарська організація (орган державної виконавчої влади), яка здійснює координацію діяльності усіх підприємств та організацій галузі, а також виконує функції власника майна щодо підпорядкованих їй державних підприємств та організацій.

Правовою основою діяльності господарських міністерств (відомств) є Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади (затверджене Указом Президента України від 12.03.1996 р.) та положення про конкретне господарське міністерство/відомство (наприклад, Положення про Міністерство транспорту України, затверджене Указом Президента України від 11.05.2000р.).                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    о і

132


Основні риси господарського міністерства (відомства):

-                        господарська організація, яка здійснює управління господарською діяльністю підвідомчих державних підприємств і координацію діяльності всіх підприємств галузі;

-                       господарська організація унітарного типу;

-                       підпорядкованість Кабінету Міністрів України;

-                       установчий документ - положення, розроблене відповідно до Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України;

-                       наявність статусу юридичної особи;

-                      частка державного майна необхідна для здійснення міністерством (відомством) своїх функцій, закріплюється за ним на праві оперативного управління;

-                       наявність функцій двох видів:

а) щодо загалъногалузевого управління (участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі, прогнозування розвитку економіки галузі, участь у розробці проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України, формування та розміщення державного замовлення на продукцію галузі і укладення державних контрактів, реалізація державної стратегії відповідної галузі, розробка відповідних фінансово-економічних та інших нормативів, видача спеціальних дозволів (ліцензій) з окремих видів діяльності, затвердження державних стандартів, норм та правил на продукцію (роботи, послуги) відповідної галузі, участь у формуванні та реалізації антимонопольно! політики у відповідній галузі, подання висновку щодо доцільності та обґрунтованості створення ПФГ та ін.);

і б) щодо управління майном державних підприємств, які належать до сфери відповідного міністерства (прийняття рішень про створення, реорганізацію та ліквідацію державних підприємств, установ і організацій у відповідній галузі, затвердження статутів державних підприємств галузі, укладення і розірвання контрактів з керівниками цих підприємств, здійснення контролю за ефективністю: використання закріпленого за підприємствами державного майна, подання згоди Фонду державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутних фондів яких включається державне майно, на передачу в оренду цілісних майнових комплексів підвідомчих державних підприємств, на вихід структурних підрозділів зі складу підвідомчих державних підприємств, на вступ (і вихід) державних підприємств у добровільні господарські об'єднання та ін.).

133


Контрольні запитання

1.                     Які основні ознаки притаманні суб'єктові господарських правовідносин?

2.                      За якими критеріями здійснюється класифікація суб'єктів господарських правовідносин?

3.                     Чим відрізняється суб'єкт господарювання від суб'єкта організаційно-господарських повноважень?

4.                     Які категорії суб'єктів господарювання закріплені в ч. 2 ст. 55 Г