36092

Історія держави та права

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Предмет і завдання курсу історії держави і права зарубіжних країн. Значення історії держави і права як науки та її місце її в системі юридичних дисциплін. Періодизація історії держави і права зарубіжних країн. Виникнення держави і права.

Украинкский

2013-09-21

909.5 KB

3 чел.

Стародавня держава і право

ТЕМА 1. Стародавня держава і право

1. Предмет і завдання курсу історії держави і права зарубіжних країн.

2. Значення історії держави і права як науки та її місце її в системі юридичних дисциплін.

3. Періодизація історії держави і права зарубіжних країн.

4. Виникнення держави і права. Характерні риси рабовласницької держави і права.

Предмет і завдання курсу історії держави і права зарубіжних країн

Історія держави і права, дотримуючись принципу хронології, вивчає структуру, компетенцію, функції органів держави, а також розвиток головних галузей права. Ця дисципліна вивчає право як єдине ціле, державно-правові інститути і правове становище населення у конкретних умовах окремих держав. У літературі є й інші визначення історії держави і права як науки та навчальної дисципліни.

У цьому курсі розглядаються організація влади, державний устрій і становище в ньому особистості, а також первісні основи юриспруденції деяких держав давнини; прослідковується зв'язок права з іншими соціальними нормами, їх вплив на юридичний побут давніх цивілізацій. Знання політичних систем, законів минулого підносить правову культуру, розвиває правосвідомість, дає можливість краще зрозуміти значення державно-правових інститутів у житті суспільства. Таким чином, завданням курсу історії держави і права зарубіжних країн є:

– загальна підготовка студентів у питаннях держави і права, вироблення в них особливого юридичного мислення, необхідного для засвоєння та застосування права;

– створення необхідних передумов для найкращого засвоєння таких дисциплін, як теорія держави і права, історія політичних вчень, державне та міжнародне право, а також інших юридичних дисциплін, включаючи цивільне, кримінальне право і процес;

– сприяння формуванню наукового підходу до процесів, які відбуваються в іншій країні і в усьому світі;

– розвиток вміння вірно і гуманно оцінювати поведінку людей, які за своїм волевиявленням або випадково стали об'єктом чи суб'єктом державно-правової діяльності.

Важливість вивчення історії держави і права прослідковується в працях відомого польського історика права академіка Ю. Бардаха, який справедливо критикував тих студентів, які, вступивши на юридичні факультети з причин "легкості навчання" ігнорують історію держави і права, вимагаючи викладання тільки спеціальних юридичних предметів. Ці студенти не турбуються про свою культуру, їх мало хвилює те, що історія держави і права не тільки не відділена від позитивного права, але є найкращою передумовою його засвоєння і розуміння.

Значення історії держави і права як науки та її місце в системі юридичних дисциплін

Історія як наука виникає на початку цивілізації, щоб стати незмінним супутником людини, її вчителем, вихователем. Уже стародавні автори намагались не тільки описати відомі їм факти історії, але і пояснити їх. Разом з тим історія ставала засобом боротьби класів і партій .

Історичне знання досягло великих успіхів протягом XVIII, і особливо XIX століть. Завдяки працям вчених-істориків ми дізнались про стародавні цивілізації Сходу, Греції і Риму, про велич Київської Русі.

Місце історії держави і права в системі юридичних дисциплін в основному визначають реалії об'єкта дослідження. Вона визначає різноманітність першопричин виникнення і розвитку держави і права. При цьому особливе значення надається зміні організаційно-виробничої структури суспільства. Стан суспільства значно ускладнюється в період розкладу первіснообщинного ладу, коли виникає загроза його послаблення, розпаду і навіть загибелі. У зв'язку з цим виникає необхідність в особливій, регулюючій силі, яка стоїть над суспільством, забезпечує його життєздатність і цілісність. Цією силою стала держава. У міру поглиблення соціального розшарування населення механізм держави все більше контролюється верхівкою суспільства, яка ставить його на службу в першу чергу власним інтересам. Надалі необхідність держави і права обумовлюється всією сукупністю причин найрізноманітнішого, перш за все, загальнонаціонального характеру. Навіть у країнах, де державна влада особливо інтенсивно використовувалась чи використовується з вузькокласовою, інколи клановою метою, держава, як і основна частина права, зберігає і суспільне призначення: захист від стихійних лих, епідемій, боротьба з кримінальною злочинністю, оборона держави та інші заходи, що відповідають інтересам більшості.

Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні проявляються неоднозначно. Відповідно “логічний”, тобто загальна закономірність розвитку, та "історичний" вияв цієї закономірності в усій складності приватних модифікацій протягом дуже тривалого історичного часу повністю не співпадають.

Фактично це і визначає взаємозв'язок історії держави і права з теорією держави і права.

Таким чином, історія держави і права досліджує державно-правовий процес у часі і просторі та виявляє конкретно-історичні закономірності, тобто "історичний". Теорія держави і права, спираючись на наукові результати історико-юридичних досліджень, формулює, відкриває найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, тобто “логічний”. Таким чином, науково обґрунтоване розкриття суті державно-правового процесу передбачає тісну взаємодію цих наук.

Це повною мірою стосується і взаємозв'язку історії держави і права з історією політичних та правових вчень, яка вивчає виникнення і розвиток, соціальну ефективність державних та правових вчень в їх історичній конкретності і хронологічній послідовності.

Отже, історія держави і права разом з теорією держави і права та історією політичних і правових вчень утворюють групу так званих теоретико-історичних наук, які є теоретичною основою галузевих юридичних наук.

Періодизація історії держави і права зарубіжних країн

Історія держави і права зарубіжних країн хронологічно вивчає історію державно-правових інститутів окремих держав у рамках чотирьох основних періодів: історії держави і права Стародавнього світу, історії держави і права в епоху Середньовіччя, історії держави і права Нового часу, історії держави і права Новітнього часу. Ця періодизація відповідає чотирьом основним епохам розвитку світової цивілізації, найважливішою частиною якої є держава і право.

Кожна з даних епох характеризується складністю і неоднозначністю соціально-економічних і державно-правових процесів. Так, у часи Стародавнього світу поряд з рабовласницькими Грецією і Римом існували країни з іншим способом виробництва, що в науці називаються “азіатським”. Це ряд країн Стародавнього Сходу. У багатьох регіонах світу панував первіснообщинний лад. Лише подальший розвиток історії показав, що "азіатський спосіб виробництва" виявився дуже застійним щодо більш динамічного ладу країн Середземномор'я. У підсумку провідною тенденцією розвитку Стародавнього світу ( IV тис. до н.е. – V ст. н.е.) стало становлення і розвиток рабовласницького суспільства, для Середніх віків (V – XVII – XVIII ст.) – феодального суспільства, для нового часу (XVII – XVIII – кінець XIX ст.) – буржуазного суспільства. Новітній час (XX ст.) – це початковий етап сучасної епохи з недостатньо чіткою основною магістральною лінією, але вже відзначеною соціалістичними революціями, появою соціалістичної державності, падінням колоніальних імперій, структурною трансформацією “західного суспільства”.

У межах кожного з цих періодів і у даному курсі розглядається історія держави і права окремих країн .

Виникнення держави і права

Первісна історія має три основні етапи розвитку общини як форми організації людей – праобщину (первісне людське стадо), родову та проселянську общини.

Уже в період існування первісного стада, коли тільки формувалася цілеспрямована діяльність з використанням відповідних засобів праці, завершувався біологічний розвиток людини, виникали перше примітивне житло та знаряддя праці, люди об'єднувалися в досить сталі колективи. Незначним за своєю чисельністю (20–30 чоловік та декілька десятків дітей і підлітків) праобщинам була властива наявність основ соціальної організованості, яка базувалася на владі вожака, мала безпосередній характер, існувала у вигляді візуального чи звукового спілкування, відображала спільність інтересів первісних людей.

Більш чи менш упорядкована форма соціальної організації виникла за добу родової общини. В її основі були колективізм у виробництві та споживанні, загальна власність і зрівняльний розподіл засобів до життя. В умовах, коли єдиною формою усвідомлення соціальних зв'язків було відображення у свідомості людей спільності інтересів у вигляді родинних зв’язків, провідну роль у піклуванні про сім'ю та веденні господарства відігравали жінки. При безладді статевого спілкування відносини спорідненості договірно могли бути відомі лише за кожною жіночою лінією, родова община існувала як материнський рід, пов'язаний спільним походженням за матір'ю. Об'єднання родів у племена здійснювалося на основі шлюбних зв'язків внаслідок заборони їх усередині роду. Спільною власністю роду була земля – головний засіб для полювання, збирання врожаю, виготовлення примітивних знарядь праці тощо. Низька ефективність виробництва забезпечувала лише необхідні життєві потреби на основі зрівняльного розподілу в інтересах усіх членів роду незалежно від участі у спільній трудовій діяльності, але за індивідуальними потребами.

Ці обставини обумовили і відповідну організацію влади – первісне народовладдя. Суспільні справи вирішувалися волевиявленням усіх дорослих членів роду на їх зібраннях. Роди очолювалися старійшинами – найбільш поважними і досвідченими людьми. Усі були рівними, ніхто не мав привілеїв. Старійшини, поряд з іншими членами роду, брали участь у спільній трудовій діяльності. Їх влада засновувалася на особистому авторитеті, інтелектуальних та емоційних чеснотах, добровільному виконанні їх рішень іншими членами роду. Важливим є те, що влада старійшин спрямовувалася на забезпечення інтересів роду, була конкретним та повсякденним втіленням його волі і тому могла підтримуватися реальними діями членів роду. Ця влада поєднувалася з родовою общиною, не відокремлювалася від неї, уособлювала господарську, військову і наглядову (за виконанням звичаїв) функції. У разі порушення звичаїв, суспільний примус застосовувався у вигляді лайки, фізичного покарання, вигнання з роду. Міра покарання визначалася старійшинами і виконувалася ними чи сородичами.

З розвитком родових общин змінювалася й організація влади, переважно в напрямі ієрархізації органів влади. Замість зібрань усіх членів роду все частіше проводилися збори тільки чоловіків. Велике значення надавалося єдності суджень, а не рішенням більшості. Запроваджується принцип представництва: голови господарств входять у родові общинні ради, а їх голови – у ради фратрій і племен. Кожному рівню влади властива своя сфера компетенції, коло питань, що ним вирішується. Орган вищого рівня мав певні повноваження щодо нижчого. Відбувається поділ влади на світську, військову, релігійну.

Поряд зі старійшинами, військовими вождями, жерцями з'являються інші лідери – так звані “великі люди”. Це чоловіки, які за рахунок своїх особистих якостей та багатства, що почало з'являтися внаслідок виникнення надлишкового продукту, набували авторитету серед сородичів, користувалися їх підтримкою. Багатство, знання та вміння передаються прямим нащадкам, які також, здебільшого, стають багатими.

Держава є формою організації суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування. Тому її виникнення обумовлено відповідними потребами у зміні його станів, у першу чергу, ускладненням власне соціального життя, якісний стрибок якого виявив неспроможність “первинної демократі” у нових умовах ефективно виявляти, забезпечувати та охороняти загальні інтереси.

Виявлення причин виникнення держави багато в чому залежить від того, який соціальний інститут тлумачать як державність, його сутність та призначення. Необхідність виникнення держави, здебільшого пов'язується із виникненням у суспільстві нерівності серед його членів, диференціацією на певні соціальні верстви (класи, стани), зміною форми і характеру зв'язків між ними та суспільством, якісними змінами у суспільному виробництві, свідомості людей тощо. Майже кожна з наведених причин має підхід до державогенезу – класовий, теологічний, патріархальний, договірний, психологічний, насильницький. Наприклад, при класовому розумінні сутності держави як знаряддя класового пригноблення основну причину її виникнення вбачають у поділі суспільства на антагоністичні класи, потребі пануючого класу зберегти і закріпити своє становище придушенням боротьби пригноблених класів за визволення від експлуатації. Разом з цим, історія людства має факти виникнення держави у суспільствах, в яких ще не існували класово-антагоністичні протиріччя (стародавньоіндійські, Київська та Новгородська у ранній період їх розвитку, перші держави-міста Дворіччя, китайські держави Шань-Інь і Західне Чжоу, держави майя, інків, ацтеків тощо).

У кожному окремому суспільстві виникнення держави обумовлювалося своєрідним "набором" цих причин, у свою чергу, залежних від особливостей існування попереднього стану суспільства (географічних, кліматичних, етнічних, виробничих та ін.). Крім того, виникнення і формування держави це суспільний процес, який має власну історію та відповідні стадії становлення. З цієї точки зору доцільно розрізняти типовий і нетиповий державогенез, розглядати виникнення держави і соціальне розшарування суспільства на верстви (класи, стани) як тривалі, суперечливі та взаємозумовлені процеси.

Виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберегти свою цілісність під час розшарування на нерівні за своїм соціальним становищем верстви, у здійсненні ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв'язків на опосередковані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя. Усі ці та інші зміни в розвитку суспільства призводять до необхідності у поділі суспільної праці на матеріальну та ідеологічну, а також остаточного відокремлення зі сфери матеріального виробництва прошарку населення, який за своїми якостями та здібностями міг би адекватно осмислити закономірності розвитку суспільства, збереження його цілісності та нормальних умов функціонування. Етап поділу суспільної праці призводить до розшарування суспільства на два угруповання, різних за джерелом виникнення, функціями, закономірностями розвитку. Дійсно, угруповання членів суспільства, що були зайняті безпосередньо у матеріальному виробництві, виникали та об’єднувалися на основі єдності матеріально-виробничих і соціальних інтересів, а ті, що займалися управлінням, соціальних і політико-управлінських.

Подальше збільшення населення, розвиток продуктивних сил, утворення спільності більш високого порядку, ніж община, та обумовлене цими процесами зростання конфліктних ситуацій призводять до того, що охоронна діяльність із безпосередньо суспільної трансформується у професійну. Для виконання охоронних функцій в общинах і племенах утворювалися відповідні посади, що й було первинною формою державної влади.

Завершення розпаду влади родового ладу і утворення власної держави пов’язано з установленням публічної влади, що є суттєвою ознакою. Якщо армія і флот як первинна форма публічної влади існували у вигляді озброєної сили пануючого класу, що безпосередньо зливалася з ним, і тому протистояла тільки більшості населення, то створення поліції є наступним етапом відчуження держави від суспільства. Держава виступає вже як озброєна влада, що відокремлюється і стоїть не тільки над більшістю населення, але й над кожним окремим членом пануючого класу. Публічна влада не зливається повністю з державою – це особливим чином організована влада фізичного примусу у вигляді армії, флоту, поліції, в'язниць тощо.

Особливості місця і ролі публічної влади в державі визначають матеріальністю, що якісно відрізняє її від ідеологічної сили держави, яку значною мірою формує чиновництво. Із виникненням писемності з'являється можливість втілення велінь і рішень чиновників у письмову форму, що робить можливим їх доведення до загального відома усіх членів суспільства.

Розвиток держави як самостійної ідеологічної сили суспільства призвів до відокремлення права у формі письмових законів від безпосередньо матеріального життя, перетворення звичаєвого права у загальнообов'язкове, здійснення якого забезпечувалося методами фізичного та економічного примусу.

Розмаїття держав, що мали місце в історії розвитку людства та існують нині, потребує їх певної упорядкованості, класифікації за загальними та особливими ознаками. Основною класифікацією держав є їх поділ і об'єднання за типами, тобто сукупністю найбільш суттєвих ознак. За критерій історичної типізації держав найчастіше береться поняття суспільно-економічної формації, яке включає сукупність усіх суспільних відносин у їх взаємозв'язку з домінуючим способом суспільного виробництва. Наукова класифікація історичних типів держав виходить з тих положень, що, по-перше, певним історичним етапам розвитку людства відповідають притаманні тільки їм спосіб виробництва та характер виробничих відносин; по-друге, економічний лад обумовлює всі інші суспільні відносини і разом з ними утворює історичний тип суспільства; по-третє, кожному історичному типу суспільства властивий тільки свій тип державної організації. Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак, властивих державам, що існували на певних етапах історії людства.

Згідно з класифікацією суспільно-економічних формацій усі держави в історичному контексті поділяються на держави рабовласницького, феодального, буржуазного та сучасного типів.

Рабовласницький – це перший в історії людства тип держави, який не мав загального поширення і був перехідним. Це обумовлює наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючою в ньому – тенденція до державної організації суспільства. Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його економічну основу становила приватна власність і на такий засіб виробництва, як раб. Членами держави визнавалася меншість населення – передусім рабовласники та деякі представники інших прошарків (селяни-общинники, ремісники, торгові люди).

 

ТЕМА 2. Держава і право

Стародавнього Єгипту

1. Виникнення держави та її розвиток.

2. Суспільний устрій і його еволюція.

3. Державний лад, суд, збройні сили.

3. Основні риси права.

Виникнення держави та її розвиток

В Єгипті раніше ніж в інших країнах утворилось класове рабовласницьке суспільство і вперше в світі виникла держава. Точних даних, коли це відбулося, немає, але близько III тис. до н.е. держава в Єгипті вже існувала.

До її утворення населення Єгипту проживало окремими громадами. Громади об’єднувались в області (номи). На рубежі IV-III тис. до н.е. в Єгипті існувало 40 номів, на чолі яких стояли правителі – номархи. Номархи намагались поширити свою владу на всю країну, ведучи постійні війни зі своїми сусідами. Близько III тис. до н.е. відбулося об’єднання номів.

Спочатку номи об’єдналися в дві самостійні держави: Верхній Єгипет і Нижній Єгипет. У період Раннього царства (XXX-XXVIII ст. до н.е.) фараон Нармер (менес) об’єднує Верхній і Нижній Єгипет в єдину державу.

Історія стародавньої єгипетської держави поділяється на декілька періодів: Раннє, Стародавнє, Середнє, Нове і Пізнє царство.

Раннє царство (XXX – XXVII ст. до н. е.) [11]

Історія Раннього царства відома погано. Єгипетська держава цього періоду ще нагадує древній і доволі примітивний племінний союз. На чолі держави стояв цар, його оточував багатолюдний двір, що складався з великої кількості придворних. Період раннього царства характеризується формуванням державного апарату.

Одним із головних завдань держави цього періоду була організація зрошення в нільській долині.

Стародавнє царство (XXVIII – XXIV ст. до н. е.)

Період Стародавнього царства – це час виникнення в Єгипті першої централізованої рабовласницької держави. Але під кінець Стародавнього царства влада фараонів почала слабнути, посилювалась влада номархів. Стародавнє царство розпадається.

Середнє царство (кінець III тис. до н.е. – 1600 р. до н.е.)

Початок Середнього царства характеризується майже необмеженою владою номархів. Фараони в період розквіту Середнього царства постійно намагались об’єднати державу і зміцнити центральну владу. Вони прагнули обмежити владу номархів, замінюючи старих, незалежних правителів областей новими, що підкорялись царській владі. Але протиріччя в єгипетському суспільстві призвели до послаблення держави, і Єгипет в 1600 р. до н.е. захоплюють азіатські племена гіксосів.

Нове царство (XVI – XII ст. до н.е.)

З поразки і вигнання гіксосів починається період Нового царства.

Внаслідок війн територія Єгипту збільшується, і він стає величезною державою. Багаточисельні війни сприяли розвитку рабства. Рабами володіли навіть люди з низьким суспільним становищем – пастухи, ремісники та ін.

Підвищується роль жерців, які стають майже незалежними від центральної влади.

У XII ст. до н.е. розпочинається занепад Нового царства, який триває до VIII ст. до н.е.

Пізнє царство (VII – VI ст. до н.е.)

Історія Пізнього царства починається в VII ст. до н.е. і продовжується до 525 р. до н.е. У цей час ще сильніше проявився поділ суспільства на вільних і рабів.

Привілейованим станом, поряд із жерцями, стають воїни. Військову опору фараонів складали іноземні найманці.

У 525 р. до н.е. війська перського царя Камбіза у битві під Пелузіумі розбили єгипетські війська і завоювали Єгипет.

Суспільний устрій та його еволюція

Давні єгиптяни називали свою країну Кемі. Письмові знаки єгиптян покладено в основу фінікійського алфавіту, що дав початок азбуці греків і римлян. Єгипетські вчені розробили основи багатьох наук: астрономії, медицини, геометрії, механіки, архітектури.

Рабовласницький устрій у господарському житті Єгипту мав більше значення, ніж в інших стародавньосхідних деспотіях. Раби працювали в царських і храмових господарствах, маєтках великих чиновників, були домашньою челяддю.

Панівним класом стародавньоєгипетського суспільства були рабовласницька знать і жерці. Становище знатної людини визначалось трьома умовами: давністю роду, величиною землеволодіння, посадою, яку вона займала.

У кінці Стародавнього царства, скориставшись послабленням центральної влади, аристократія, особливо провінційна (номова), встановлює майже повну незалежність. Власники провінційних землеволодінь звільняються від виконання робіт на користь держави. Особливо це стосувалось провінційних правителів – номархів. Це стало однією з причин розпаду Стародавнього царства.

У період Стародавнього царства, незважаючи на значне посилення централізації, номова аристократія зберігає та зміцнює привілеї. Свої володіння вони називають батьківськими, тобто спадковими, і, таким чином, незалежними від волі держави.

Спадковими стають також титули і посади, які займали предки (особливо посада номарха).

У період Нового царства положення аристократії змінюється: вона змушена була примиритись з деспотичним пануванням фараона і його адміністрації з однієї сторони, і з висуванням жерців – з іншої. Становище жерців у період Нового царства заслуговує на особливу увагу. Храми і жерці стають власниками величезних багатств – землі і коштовностей. Жрецьке звання стає спадковим у певних сім’ях. Призначення на церковні посади стало проводитись незалежно від уряду.

У період Пізнього царства привілейованим станом, поряд із жерцями, стали воїни.

З XIV ст. до н.е. в Єгипті соціальне становище вільних осіб визначалось родом занять. Такий поділ мав ознаки кастової системи. Жерці, лікарі належали до вищої касти. Вони відрізнялися від інших зовнішнім виглядом. Жерці не носили головних уборів, голили голову, використовували косметику. Знать наслідувала їх приклад.

Воїни-ополченці, які отримували за службу земельні наділи, також об’єднувались в окрему касту. Свої касти мали кондитери, птахолови. У касті знедолених перебували ті, хто займався бальзамуванням трупів, виготовленням мумій. “Злодій у законі” також мав офіційне право бути членом своєї касти – злодійської корпорації, але за умови, якщо він сплачував податок.

Основна маса сільського населення була вільною, проживала в селах і представляла собою сільську громаду.

Сільська громада виникає разом із розпадом роду. Від родових порядків у громаді зберігається колективна власність на землю: купувати, продавати, міняти її можна тільки за згодою всіх членів громади.

Кожна сім’я володіла земельним наділом спочатку тимчасово, а потім постійно. У спільному користуванні залишались вільні землі, ліси, луки. Управління громадою здійснювалось загальними зборами, радою, старійшиною.

За своїм характером сільська громада це перехідна форма від колективної власності на землю до індивідуального господарства. Але в умовах Стародавнього Сходу сільська громада збереглась і після того, як виникло класове суспільство. Це пояснювалось тим, що землеробство було можливим тільки за умови зрошування земель. При наявних знаряддях праці спорудження і підтримка в належному стані зрошуваних систем була під силу тільки великим колективам. Колективним було як спорудження, так і використання каналів. У цьому головна причина того, що сільська громада не загинула, що, не змінюючись, зберігалась протягом тисячоліть.

Більша частина членів громади володіла невеликими наділами. Вони часто розорювались і втрачали наділи, потрапляючи в залежність.

В епоху Нового царства більша частина єгипетських селян працювала на державних і храмових землях. Питання зрошення вирішував центральний уряд. Більшу частину врожаю у селян забирали. З розповсюдженням системи примусової праці все більше стирається різниця в становищі рабів і вільних працівників. Як і вільні селяни, маси рабів працювали в державних господарствах, іноді раби наділялись землею. Основну масу рабів постачали війни, але чимало їх вийшло з числа розорених селян.

Державний лад, суд, збройні сили

В усі періоди історії Стародавнього Єгипту вся влада зосереджувалась у руках фараона (30 династій – близько 200 фараонів).

Релігія, яка була в Стародавньому Єгипті державною, тобто загальнообов’язковою, відносила його до богів. Як керівник культу, “син бога” фараон вважався посередником між землею і небесами: жерці виконували свої обов’язки за його дорученням.

Успадкування престолу відбувалось у межах однієї і тієї ж правлячої династії (від батька до старшого сина).

Законним вважався тільки той фараон, який народився від шлюбу між принцом і принцесою правлячої династії. Тому цариці майже завжди були рідними сестрами своїх чоловіків.

Влада фараона була необмеженою і здійснювалась через чиновників.

Центральне управління країною здійснював візир (арабська назва, стародавньоєгипетська – джаті). Один із візирів Стародавнього царства визначав свої обов’язки: “видавати закони, розмежовувати земельні наділи, вершити суд і здійснювати вищі поліцейські функції”. Особливо наголошується на тому, що візир був головою шести судових палат.

Отже, в руках візира зосереджувалась уся повнота влади.

Крім візира, джерела називають головним скарбником (“завідуючий всім, що дає небо, земля і повітря”); начальника робіт, обов’язком якого був нагляд за зрошувальними системами, завідуючого “будинком зброї”.

Головному скарбникові підкорялись два скарбники царя, які завідували каменоломнями та мідними рудниками. Вони виконували також функції військового і морського міністрів.

Існував розгалужений бюрократичний чиновницький апарат, що вів облік усього державного господарства, стягував податі, управляв царськими угіддями і складами, завідував поліцією та судом.

В Єгипті була встановлена чітка ієрархія чиновників та порядок проходження служби, позачергове проходження ступенів, присвоєння звань і титулів, пов’язане з нагородженням землею та селянами, прийоми і доповіді, спеціальний одяг (форма). Особливі інструкції встановлювали правила користування секретними документами, правила прикладання печатки, встановлювали відповідальність за розголошення державної таємниці, визначали строки розгляду скарг.

Особливе місце в системі державного механізму займали жерці. Їх функції не обмежувались релігійними справами. Вони проповідували святість, вічність влади фараона. Будь-який протест проти деспотизму влади розцінювався як тяжкий проступок проти релігії.

Крім того, значення жерців збільшувалось у зв’язку з тим, що вони вміли лікувати, будувати складні архітектурні споруди, розраховувати площі земельних наділів.

Жерці були опорою царської влади, але це не заважало їм при нагоді фактично відтісняти фараона від влади.

Підготовка чиновників здійснювалась у навчальних закладах. Приймалися туди діти аристократів, вищої знаті, чиновництва.

Учні проходили випробувальний термін, прийняті на навчання знаходились на утриманні держави. Такі навчальні центри були в Геліополі, Мемфісі.

За Рамзеса II найпрестижніший навчальний заклад – Будинок Сеті – знаходився у Фівах. Тут навчали майбутніх жерців, суддів, писарів. Обліковців і бухгалтерів готували в школі при царській скарбниці. В інших навчальних закладах викладали астрологію, математику, філологію, хірургію, зцілення. Стародавньоєгипетські студенти залучались до наукових досліджень. Доступ до наукових знань носив кастовий характер. Вони були надбанням жерців.

Чиновники і жерці належали до касти знаті. Вони звільнялися від державних повинностей.

Як бачимо, діяльність жерців була тісно пов’язана з іншими частинами державного механізму. Тісний союз релігії і держави в Стародавньому Єгипті був обумовлений самою природою рабовласницької тиранії.

Місцеве управління зосереджувалося в руках номарха і його чиновників. Становище номів у різний час було різним. У деякі періоди, як, наприклад, у період Середнього царства, кожен із номів був державою в мініатюрі на чолі з номархом, який зосереджував у своїх руках адміністративну і судову владу, а також верховне керівництво справами місцевого культу. Кожен ном мав свого особливого бога – покровителя, власне провінційне чиновництво, громадські роботи, податки, військо.

Головою судової влади (як і всього державного апарату) був фараон. Вищою судовою установою держави з часів Стародавнього царства були шість палат, головою яких був візир. У надзвичайних ситуаціях фараони призначали особливі судові колегії.

У період Нового царства судова влада здійснюється особливими колегіями кенбетами: центральною, що складалась з 30 членів, окружними, міськими. Крім державних, були храмові суди.

Судочинство у цивільних і кримінальних справах було однаковим. Кримінальні, як і цивільні справи, порушувались за скаргою потерпілого, якому дозволялось підтримувати звинувачення. Він же мав вказувати і міру покарання.

Судочинство велось у письмовій формі. Своє рішення суддя не вмотивовував. Він просто мовчки прикладав до лоба особи, що виграла процес, зображення істини, яке він носив на шиї. Суддя вважався жерцем богині Істини, але це не заважало суддям брати взятки, що було звичайним явищем не тільки в суді, а й в інших державних установах.

Доказами у судовому процесі були: свідчення і клятва свідків, скаржника, огляд місця подій, тортури.

Військове відомство в Єгипті очолював начальник “будинку зброї”. Він підкорявся лише фараону. Армія складалась з ополченців, з часом її замінило постійне військо професіоналів. Воїни проживали в окремих поселеннях, мали земельні наділи, які під час військових походів обробляли раби. Гвардія фараона перебувала в привілейованому становищі, особливо в епоху Нового царства. Крім професіоналів, для військових експедицій за межами країни набирали ополченців. У період військових походів та експедицій армію очолював сам фараон. Допоміжну роль відігравала поліція, яка комплектувалася з полонених нубійців та лівійців. Місцеві правителі в особі номархів і головні збирачі податків мали свої поліцейські підрозділи. Поліцейські службовці були наглядачами під час громадських робіт, переслідували кримінальних злочинців, виконували обов’язки катів. Окрім охорони громадського порядку, військово-поліцейські частини допомагали владі стягувати податки, проводити мобілізацію населення на будівництво іригаційних споруд, пірамід, храмів. Армія була головним каральним органом під час придушення повстань.

Існував спеціальний підрозділ з охорони пірамід.

Основні риси права 

Джерелом права в Стародавньому Єгипті спочатку був звичай. З розвитком держави активнішою стає законодавча діяльність фараонів. За легендою, перші закони в Єгипті були написані Меном, засновником першої династії фараонів. Є дані про інших фараонів, які складали зведені законоположення з різних галузей управління. Однак ці пам’ятки права не збереглися.

Право власності. В Єгипті існувало декілька видів земельних володінь – державні, храмові, приватні і общинні. Доволі рано виникло велике землеволодіння в особі храмових господарств і царських вельмож. Вони могли здійснювати різні угоди з землею (дарувати, продавати, передавати у спадщину). У селі розвиток приватної власності йшов дуже повільно. Стримуючим фактором тут виступала громада. Але є дані про те, що вже в період Стародавнього царства общинні землі переходять з рук у руки.

Рухоме майно – раби, робоча худоба, знаряддя праці набагато раніше стали приватною власністю і були предметом різних угод.

Зобов’язальне право. Стародавньоєгипетське право знало ряд договорів, серед яких: договір позики, найму, купівлі-продажу, оренди землі, схову, товариства.

Враховуючи особливу цінність землі, в Єгипті існував особливий порядок її переходу з рук у руки. Він передбачав здійснення трьох актів: перший полягав у досягненні згоди між продавцем та покупцем про предмет договору і проведенні платежу; другий акт носив релігійний характер і полягав у дачі продавцем клятви, що підтверджувала договір; третій акт був введенням покупця у володіння, що вело до переходу права власності на землю. Поступово другий акт перестав здійснюватись.

Формалізм у розпорядженні нерухомою власністю – характерна риса юриспруденції багатьох країн Стародавнього Сходу.

Шлюбно-сімейне право. Шлюб оформлявся на підставі договору від імені чоловіка і дружини. Договір визначав правове становище майна, яке принесла дружина як посаг. Воно залишалось її власністю, допускалась і передача дружині всього майна сім’ї. В Єгипті доволі довго існували пережитки матріархату, що призводило до досить високого становища жінки в сім’ї. З часом, зі зміцненням прав чоловіка, він стає главою сім’ї, і жінка, незважаючи на її доволі високе становище, втрачає попередню рівноправність. Розлучення було можливе для обох сторін. Якщо розлучення починалося за ініціативою чоловіка, дружині поверталася частина посагу і частина майна, нажитого спільно. Дружині належала частина посагу й у тому випадку, якщо вона залишала чоловіка із власної волі.

Шлюби між кровними родичами заборонялися. Проте фараони могли одружуватися на своїх сестрах і навіть дочках. Один із суддів того часу сказав: “Жоден закон не дозволяє шлюби із сестрами, але закон дозволяє робити фараону все, що він хоче”.

Рамзес II за 67 років царювання мав 5 головних дружин і багато дружин рангом нижче. У нього було 162 сини.

Невірність чоловіка не каралася, йому дозволялося мати наложниць. Невірність дружини каралася смертю. Дружина, яка обманювала свого чоловіка, спалювалася, зазначається в одному з давніх написів.

Одруження, величина посагу, народження дитини, смерть фіксувалися в “будинку життя” – центрі ділового життя, своєрідному університеті. Під час такого акту були присутні свідки.

Спадкове право. Єгипетське право знало спадкування за законом і заповітом. Спадкоємцями за законом були як сини, так і дочки, які успадковували майно порівну. Заповіт могли скласти як чоловік, так і дружина.

Кримінальне право. Єгипетському праву було відомо доволі широке коло діянь, що визнавались злочинами. Найбільш тяжкими вважалися посягання на державний і суспільний устрій (зрада, змова, повстання проти фараона, розголошення державної таємниці). У таких випадках, поряд із злочинцем, відповідальність несли і члени його сім’ї. Суворо карались злочини релігійного характеру (вбивство священних тварин, чаклунство).

Злочинами проти особи вважалось вбивство, особливо суворо каралось вбивство батьків, тяжким злочином вважалось відхилення від встановлених правил лікування у випадку смерті хворого.

Серед майнових злочинів джерела називають крадіжку, обмірювання, обважування.

До злочинів проти честі і гідності належала подружня невірність, зґвалтування. У випадку шлюбної зради дружині відрізали ніс, а її партнера кастрували. Така ж кара застосовувалась і до ґвалтівника. Дуже розповсюдженим покаранням була смертна кара. Крім того, застосовувались і інші покарання: відрізання носа, побиття палицями, тюремне ув’язнення, обернення в рабство, грошові штрафи. Суворі покарання мали за мету устрашіння.

Вид покарання залежав від суспільного становища злочинця і тяжкості скоєного.

За крадіжку храмового майна штраф стягувався у 100-кратному розмірі від вартості вкраденого. Звичайна крадіжка у жителів компенсувалась у 2-3-кратному розмірі. Потерпілий у місті міг звернутися до ватажка злодійської касти. У цьому випадку за повернення речі власник платив грабіжнику четверту частину її вартості.

 

ТЕМА 3. Держава і право

Стародавнього Вавилону

1. Особливості виникнення і розвитку держави і права Месопотамії.

2. Утворення Вавилонської держави.

3. Правове становище окремих груп населення. Особливості рабства.

4. Державний устрій, суд, збройні сили.

5. Джерела права. Закони царя Хаммурапі.

Починаючи із сивої давнини, у нижній течії рік Тигр і Євфрат на півдні Месопотамії проживав народ, що називався шумери. Чи були шумери корінними жителями цього району, або, як про це говорять їх легенди, прийшли здалеку, невідомо.

Уже в IV тисячолітті до н.е. Шумер переживає період переходу від первісного ладу до класового суспільства. Виділяється скотарство, ремесло відокремлюється від землеробства, починається обробка металів. У сім’ї та суспільстві стверджується панування чоловіка. Родова громада перероджується у територіальну (сільську).

Постійна потреба у регулюванні розливу великих річок, осушуванні затоплених і зрошуванні засушливих районів спричинило необхідність спорудження великої і складної іригаційної системи. Примітивна техніка вимагала використання праці великої кількості людей. Тому полонених, захоплених під час військових дій, перетворюють у рабів.

Отже, на руїнах родового ладу виникає класове суспільство, а разом з ним і держава.

Перші держави на території Месопотамії виникають на початку III тисячоліття до н.е. Господарськими, політичними і культурними центрами держав були міста, які об’єднували навколо себе сільські поселення. Відомі такі міста-держави, як Еріду, Ур, Ніппур, Умма, Урук, Лагаш. За формою правління їх можна віднести до аристократичних республік. Між містами йшла конкуренція за панівне становище.

Глави міст-держав обиралися сходом, народними зборами громадян або радою старійшин, що свідчить про пережитки патріархально-родової демократії.

У фінансовому відомстві Стародавнього Шумеру все суворо обліковувалось, фіксувалось, усі ділові документи після реєстрації зберігалися в архівах. Шумери раніше від інших народів запровадили десяткову і шістдесяткову систему обліку, застосовували дроби, розв’язували рівняння з двома невідомими.

У Шумері були складені найдавніші закони і статути.

Населення Шумеру складалося з багатої общинної знаті, вільних рівноправних общинників, рабів та інших залежних людей. У III тисячолітті до н.е. північну частину Месопотамії почали заселяти аккадці – вихідці із Стародавньої Сирії. Вони багато чого перейняли з культури шумерів.

У шумерських містах-державах проходила боротьба за владу над храмовим господарством між жрецько-родовою та світською служивою знаттю. Найвідомішим прикладом такої боротьби є події в Лагаші в 2370 р. до н.е. Тоді в місті загострилися стосунки між знаттю, з одного боку, і общинниками, ремісниками – з іншого. Знать захоплювала землі храмів, общинників, здійснювала насилля й беззаконня, вводила нові податки. Народ під керівництвом Урукагіни повстав і переміг. Урукагіна обмежив владу чиновників, провів грошову реформу, повернув общинам і храмам раніше відібрану у них землю. Але правління Урукагіни було короткочасним. Через шість років режим Урукагіни був ліквідований правителем сусіднього міста-держави Ентеменою.

Процес становлення держав у Стародавній Месопотамії, як і в інших країнах Стародавнього Сходу, затягнувся на століття. Як і в Стародавньому Єгипті, правителі (енси і лугали) прагнули об’єднати країну. Така політика відповідала економічним інтересам, потребам створення єдиної іригаційної системи, тому відігравала прогресивну роль.

Наприкінці ХХIV ст. до н.е. Лугальзагеси, правитель Умми, а пізніше й Уруку, зумів очолити щось на зразок конфедерації держав Месопотамії, але тільки як верховний жрець, а не монарх. Але це об’єднання виявилось коротким.

Саргон – перший з аккадських правителів – зумів об’єднати країну. Сепаратисти з числа номової знаті втратили колишню могутність і вплив. Діяла єдина система водопостачання. Влада правителя обожнювалась, як і влада фараона у Стародавньому Єгипті.

У Месопотамії жило два народи – шумери й аккадці. Це позначилося на розвитку політичних подій. Імперія Саргона також існувала недовгий час. Зсередини її послаблювали повстання пригноблених мас. Країна була завойована племенами кутіїв, хоч і ненадовго.

Близько 2000 р. до н.е. Месопотамія була захоплена кочівниками – амореями.

Утворення Вавилонської держави 

Коли близько 2000 р. до н. е. Месопотамія була захоплена кочівниками - амореями одним з їх опорних пунктів став Вавилон, що був великим поселенням уже в останні століття існування Шумеру. Вигідне географічне положення забезпечило звеличення Вавилону. Він стає столицею невеликого царства. Перші п’ять вавилонських царів значно розширили свої володіння. Шостий цар Вавилону Хаммурапі створює могутню централізовану державу, перемігши в 1763 р до н.е. царя Ларси Рим-Сіна I . Територія держави включала не тільки Шумер, але й увесь район від Перської затоки до Сирії.

Царювання Хаммурапі було ознаменоване успішними війнами, будівництвом, встановленням для всієї країни єдиного культу (бога Мардука), введенням спільного зводу законів.

Імперія Хаммурапі протрималась близько двох століть. У 1595 р. до н.е. багате місто було захоплене і пограбоване хеттами, а у 1518 р. до н.е. – захоплене гірським племенем каситів.

Панування каситів ознаменоване політичним і культурним занепадом Вавилону, який продовжувався до 7 ст. до н.е., коли виникла могутня Ново-Вавионська держава. Їй довелося вести вперту боротьбу проти Єгипту та Ассирії. У 605 р. до н.е. вавилонська армія під командуванням Навуходоносора II (605 – 562 рр. до н.е.) вщент розбила об’єднані єгипетсько-ассирійські війська. Проте у 538 р. до н.е. Вавилонська держава стала об’єктом нападу перських військ царя Кіра, і Ново-Вавилонське царство припинило своє існування. Вавилонія була ліквідована і приєднана до могутньої Перської держави.

Правове становище окремих груп населення.

Особливості рабства

Законник Хаммурапі дає можливість уявити суспільну структуру, класовий характер стародавньовавилонської держави, правове становище населення. Суспільство складалося з двох основних класів: рабовласників і рабів. Невільниками були полонені, але було й боргове рабство, яке обмежувалося трьома роками.

До панівного стану (авілум) належали цар, його найближче оточення, верхівка знаті, жерці, воєначальники, тамкари та інші чиновники, старости, члени ради старійшин в общинах, начальники кварталів у містах.

Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.

До пригніченого класу належали раби, рядові общинники, мушкенуми. Останні – це бідняки, що перебували на службі в царя, держави, від яких вони отримували засоби виробництва і житло.

Мушкенум (“той, хто падає долілиць”) – вільна людина – мав деякі права, але тільки доти, поки перебував на державній службі і виконував свої обов’язки. Законник ставить мушкенума в принижене становище порівняно з авілумом у питаннях охорони життя, захисту майна. Авілум за тілесні ушкодження, завдані іншому авілуму, відповідав за ознакою таліона (рівне за рівне) (ст. 196; 197).

Проте якщо авілум виколов око мушкенуму або завдав інші тілесні ушкодження, то він піддавався тільки штрафу (ст. 198).

Закон охороняв майно мушкенума. Якщо авілум украв у мушкенума домашніх тварин, човен, то він платив компенсацію у 10-кратному розмірі. Якщо злодій не міг сплатити штраф, його страчували. Раб мушкенума прирівнювався за становищем до палацових рабів і міг брати шлюб з вільною. Діти від такого шлюбу були вільними (ст. 175).

Поле, будинок, сад “платника податку”, куди, ймовірно, входили й мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні угоди скасовувались. Отже, закон, фіксуючи принижене становище мушкенума, одночасно гарантував захист його майна.

Найприниженіше становище мали раби (вардум). Вони поділялися на царських, общинних та приватновласницьких.

Раб мав невелике майно, міг ним розпоряджатися, але після його смерті воно ставало власністю господаря. Рабиню, яка народила своєму господарю дітей, після його смерті належало відпустити на волю разом з дітьми, навіть якщо вони не були офіційно визнані батьком. У царстві стародавніх шумерів раб міг заперечувати своє рабське становище через суд. Однак програш у такій справі загрожував йому покаранням. У судовому порядку раб міг протестувати проти його продажу чи дарування іншій особі. У законах Хаммурапі вказівок на такі права вже немає.

Вільнонароджений вавилонянин не міг віддаватися у рабство, допускалося лише тимчасове перебування у борговій кабалі до 3-х років (ст. 117).

Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Кайдани і шийні колоди на рабів одягалися при їх перевезенні в інше місце або для продажу на ринок. Але, незважаючи на тяжке становище рабів, не вони, а общинники-землероби становили основну масу населення, яке сплачувало податки експлуатувалося деспотичною державою.

Хаммурапі не вніс докорінних змін в організацію управління сільськими общинами, які самостійно вирішували справи із землекористування, зрошення, збору податей, забезпечення громадського порядку. Вони зберегли свої реліктові органи: народні збори, раду старійшин. Жителі кварталів також скликали свої сходки. Рішення цих органів виконували старійшини общин, поселень, які мали судові та поліцейські повноваження. Наприклад, якщо грабіжник не був знайдений, то община поселення в особі старійшини повинна була відшкодувати потерпілому його пропажу (ст. 23). Такий звичай існував ще за первіснообщинного ладу.

Державний устрій, суд, збройні сили

Стародавньовавилонське царство було централізованою державою. У руках царя була зосереджена законодавча, виконавча і судова влада. Але царська влада не була сильною.

Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Таким чином, глава держави не був самостійним, його діяльність керувалось зверху, богом. Знизу царська влада обмежувалась сильним духовенством і богатими містами. Три священних міста Вавилонії – Ніппур, Сиппар і Вавилон – мали пільгові грамоти, що забезпечували їм привілейоване становище. Цар не мав права саджати у в’язницю громадян цих міст, вимагати з них солдат, змушувати працювати в храмових господарствах. Недоторканість прав цих міст контролювали жерці.

Стародавньовавилонські правителі створили чіткий механізм управління. Це досягалося шляхом особистої участі в найдрібніших справах держави. Тому цінувались умілі і досвідчені чиновники. Служива знать витіснила родову. Усе управління зосереджувалося в царському палаці. Особи, що керували царським господарством, займали вищі посади в державі; чіткого розмежування функцій між ними не було.

Помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботу всіх відомств імперії з організації громадських робіт, мобілізації населення на очищення каналів, будівництво дамб, спорудження палаців і храмів, з управління військом та комплектування ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку.

Помічник нубанди – шапір нарим – відповідав за стан систем водопостачання; мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи; глава корпорації лихварів – вакіль-тамкари – за збір царських мит і податків. Військове відомство очолював вакіль-амуррі.

У провінціях функції місцевого управління і представника царської влади здійснювали: рабианум або хазианум, шапір нарим і шаган шакканакум. Їм підпорядковувались квартальні старости, а в сільській місцевості – органи общинного управління.

Названі чиновники очолювали у своїй місцевості всю адміністративну діяльність щодо збору податей, мобілізації населення на громадські роботи, відповідали за прибуття ополченців до армії. Зовнішня торгівля була монополією держави, її вели купці на чолі з вакіль-тамкари.

У царських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські чиновники різних рангів і ступенів. Однак органи общинного управління ще не втратили своїх повноважень.

Суд. Окрім реформи в галузі управління, Хаммурапі здійснив реорганізацію судової системи, обмежив у ній роль жерців. Однак він зберіг право общинних органів управління на розбір дрібних правопорушень, майнових спорів між общинниками, не скасував звичаєве право.

Суд не був відділений від адміністрації. У великих містах були колегії царських судових чиновників (6–10 чоловік), що розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, які перебували в царських володіннях. Судовий розгляд був відкритим. Для з’ясування істини практикувався “божий суд” – ордалії. Якщо звинуваченого кидали в річку і він тонув, його провина вважалась доведеною.

Цар був верховим суддею, вищою апеляційною інстанцією. За скаргою засуджених або осіб, які опротестовували вироки місцевих суддів за цивільним спором, цар міг сам винести рішення чи доручити розгляд справи своїм чиновникам. У законнику Хаммурапі є лише одна стаття, яка відносить розв’язання питання винятково до царської волі. Вона стосується долі коханця невірної дружини: якщо чоловік не втопить дружину – перелюбницю, “то й цар може помилувати свого раба” (ст. 129).

Уже в першій частині законника передбачаються жорстокі покарання за неправдиве свідчення, за зміну суддею вироку, що набрав чинності, за хабарі та інші злочини службових осіб (передусім суддів), чиновників і воєначальників (ст. 1 – 5).

Законник Хаммурапі детально розглядає становище свідка, доказову силу його свідчень, значення документів позивача та відповідача. Під час розгляду майнових спорів, особливо щодо угод про купівлю-продаж землі, позику, вантаж, вимагалося надавати суду розписки, письмові договори та інші документи. Якщо письмові документи у справі відсутні, позивач і відповідач повинні були давати клятву перед божеством у храмі в присутності свідків.

Хаммурапі заохочував подання йому скарг на рішення суддів, очевидно вбачаючи в цьому форму контролю за їх діяльністю та дотриманням законності. Він міг оголосити амністію, помилувати або віддати на смерть будь-якого підданого. Функції храмових суддів були обмежені ордалією (випробуванням водою). Судді могли примусити будь-якого учасника процесу дати клятву, привести його до присяги.

Судовий процес звичайно починався з того, що його учасники йшли до храму, де перед божествами давали клятву говорити правду і дотримуватись законів.

Отже, судова система в результаті реформ Хаммурапі стала централізованою, майже незалежною від жрецтва, а головною підставою судових рішень стало писане право.

Збройні сили. Військова реформа закріпила нову організацію армії, підвищилась її дисципліна, більш жорсткішими покарання за дезертирство, значно покращувалось матеріальне забезпечення воїнів-професіоналів. Отримані воїном земельний наділ, будинок, робоча худоба за загальним правилом не могли відчужуватись.

У законнику Хаммурапі майно, надане воїну, і його обов’язки перед царем позначено терміном “ільк”. Земельний наділ становив 12 га і дозволяв мати раба або найманого робітника. Наділ заборонялося продавати, дарувати, віддавати як борг. Воїн під загрозою смерті не міг ухилитися від царської служби чи послати в похід замість себе найманця. Службу за батька міг продовжити його повнолітній син (ст. 26–31).

Якщо командир віддав підлеглого в найм або незаконно віддав під суд, то винного належало стратити (ст. 34). Таке ж покарання застосовувалось до командирів, що відбирали у воїнів їх трофеї.

Джерела права. Закони царя Хаммурапі

Джерелом права у Вавилоні був звичай. Поряд із звичаями досить рано з’являється закон, необхідність якого диктувалась прагненням пом’якшити протиріччя, що виникають у суспільстві. Правління царя Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.) ознаменоване створенням збірників законів. Хаммурапі, надаючи велике значення законодавчій діяльності, розпочав її ще на початку свого правління. Перша кодифікація була створена на другому році правління; це був рік, коли цар “встановив право країни”. Ця кодифікація не збереглась. Відомі закони Хаммурапі відносяться до кінця його царювання.

Ці закони були вибиті на великому, чорному базальтовому стовпі, який у 1901 році віднайшла французська археологічна експедиція при розкопках м. Сузи (на схід від Вавилону).

Зверху стовпа зображений сам Хаммурапі. Він стоїть перед троном, на якому сидить верховний бог Вавилону Мардук. У руках Хаммурапі жезл – символ судової влади, що вручив царю бог.

Текст складається з трьох частин: вступу, 282 статей і висновку. У вступі Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, “щоб сильний не притісняв слабого, вдову і сироту”. Далі йдуть благодіяння, які були надані Хаммурапі містам своєї держави. Після вступу йдуть статті законів, які закінчуються висновком.

При складанні збірника у його основу було покладено звичаєве право, шумерійські судебники, нове законодавство.

Закони недосконалі з точки зору їх повноти і за своєю категоричністю вони не передбачають різних явищ життя.

Тексти складені, в основному, в казуїстичній формі. Закони не містять загальних принципів, відсутня система у викладенні, хоча певна логіка має місце.

Своїм законодавством Хаммурапі намагався закріпити устрій держави, панівною силою в якій мали бути дрібні і середні рабовласники. Це перший відомий збірник законів, що висвітлював рабовласницький лад, приватну власність. Закони містять пережитки родового ладу, що проявляється в суворих покараннях, збереженні принципу таліона, застосуванні ордалій.

Законник не може вважатися всеохоплюючим. У ньому не згадується багато державних і релігійних злочинів, основні види вбивств та ін. Є підстави вважати, що справи про такі злочини розглядалися згідно з нормами звичаєвого права.

Право власності. У роки правління Хаммурапі приватна власність значно розвинулась. У Вавилоні існували різні види земельної власності: були землі царські, храмові, общинні, приватні. І царським, і храмовим господарством управляв цар. Це було важливим джерелом доходів. Значення царського господарства було великим і у сфері торгівлі та обміну. За часів Хаммурапі інтенсивно розвивається приватна власність на землю у зв’язку з розширенням мережі каналів. Приватне землеволодіння розрізнялось за своїми розмірами, великі землевласники використовували працю рабів і найманих робітників, дрібні – самостійно обробляли свою землю. Розвиток приватної власності на землю призводив до скорочення общинних земель, занепаду общини. Землі могли вільно продаватися, здаватись в оренду, передаватися в спадщину, про будь-які обмеження з боку общини в джерелах не згадується.

Особливий правовий режим існував щодо майна воїнів (майно ілку) (ст. 26 – 36).

Зобов’язальне право. У законах Хаммурапі є ряд статей, що регулюють оренду землі, яка відігравала, очевидно, велику роль у земельних відносинах того часу. Плата за орендоване поле дорівнювала, як правило, третині врожаю. Сад, який давав більше прибутку, здавався в оренду за дві третини врожаю. Оренда була короткостроковою (на один чи два роки). На більш тривалий строк в оренду здавались ще не освоєні землі. Законодавство, що визначало відносини між власником землі і орендатором, сприяло розвитку господарства. Якщо орендатор не обробляв взяту землю, то він повинен був заплатити власнику землі орендну плату відповідно до об’єму врожаю, який виростили сусіди (ст. 42 – 46).

Крім оренди саду, поля, Закони Хаммурапі згадують про різні види майнового найму: приміщення, домашніх тварин, суден, возів, рабів. Закони встановлюють не тільки плату за найм речей, але і відповідальність у випадку втрати або загибелі найнятого майна (ст. 120, 124, 244, 245, 249). Широко розповсюдженим був договір особистого найму. Крім сільськогосподарських працівників, наймали лікарів, ветеринарів, будівельників. Закони визначають порядок оплати праці цих осіб, а також відповідальність за результати праці (наприклад, лікаря у випадку смерті хворого, будівельника, якщо будинок розвалювався)(ст. 215 – 223; 228 – 232; 257; 274).

Досить детально закони Хаммурапі регулювали договір позики. Характерною рисою законодавства Хаммурапі з цього питання є прагнення до захисту боржника від кредитора, запобігаючи борговій кабалі. Про це свідчать положення про максимальний строк відробітку боргу (3 роки), обмеження процентів, відповідальність кредитора у випадку смерті боржника внаслідок поганого з ним поводження (ст. 113; 115; 116; 117).

В умовах існування приватної власності як на рухоме, так і нерухоме майно великого розвитку набув договір купівлі-продажу. Продаж найбільш цінних предметів (землі, будівель, рабів, худоби) здійснювався в письмовій формі (на глиняних табличках) при свідках. Продавцем міг бути тільки власник речі. Продаж майна, вилученого з обігу (ілку), вважався недійсним (ст. 9 – 13; 36).

Крім названих, законодавство Хаммурапі знає договори схову, доручення (ст. 120, 124).

Законам Хаммурапі були відомі зобов’язання, що виникають внаслідок завдання шкоди (ст. 53 – 54; 199; 231; 245).

Шлюбно-сімейне право. Шлюб вважався різновидом договору, який звичайно укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не вимагалося.

Майбутній зять платив тестю за наречену викупну плату, обмінювався з ним подарунками. Дочці належав посаг. Закон уже не кваліфікував шлюб як угоду купівлі-продажу. Посаг і подарунки від нареченого давали майбутній дружині деякі гарантії матеріального забезпечення на випадок смерті чоловіка чи розлучення (крім випадків, коли вона звинувачувалась у неналежному способі життя чи нерозсудливій поведінці) (ст. 138; 141).

Закон передбачав деякі гарантії жінці з дітьми. Чоловік – авілум, залишаючи її, повинен був виділити на виховання дітей половину свого майна. Вона могла вийти заміж вдруге за своїм бажанням. Це приклад одного з найдавніших видів аліментних зобов’язань.

Дружина могла піти до іншого чоловіка, якщо її чоловік потрапив у полон і не залишив їй засобів існування. Проте якщо він повертався, то дружина була зобов’язана повернутися до нього, а діти “повинні були йти за своїми батьками”. Але якщо чоловік-авілум залишав сім’ю і втікав зі свого поселення, а потім повертався, його дружина не була зобов’язана повертатися до нього. Авілум міг залишити дружину, якщо вона не могла народити дітей. У цьому випадку їй повертався викуп і посаг або міна срібла (ст. 138) (1 міна – 504 гр.). Мушкенум за такого розлучення сплачував півміни. При бездітній сім’ї чоловік мав право привести в дім наложницю, але не міг цього робити, якщо дружина привела рабиню, яка народить йому дітей. Чоловік-авілум міг віддати свою дружину в боргову кабалу, якщо в шлюбному контракті в письмовій формі вона не була від цього захищена.

Закон говорить про деяку правоздатність заміжньої жінки. Дружина авілума мало право розпоряджатися своїм посагом, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством, мала досить широку цивільну дієздатність.

Закон встановлював тяжкі покарання за подружню зраду, але це стосувалось тільки дружини. Дружину належало втопити в річці, якщо вона під час перебування чоловіка у полоні поводила себе аморально і “ввійшла в будинок іншого” або “була схоплена лежачою з іншим мужчиною”.

Закони Хаммурапі погіршували становище жінок-вавилонянок порівняно із законами шумерів. Дівчина могла з’являтися на вулиці і в громадських місцях лише в супроводі своїх родичів, інакше вона вважалася розпусницею, а у випадку її зґвалтування винний міг бути звільнений від відповідальності, якщо клявся в тому, що прийняв її за таку. Якщо дочка не виходила заміж, батько міг передати її храмові на положення блудниці (жриці кохання), що не вважалося ганебним.

Законник закріплював майже необмежену владу батька над дітьми.

Спадкове право. Закони Хаммурапі розрізняють спадкування за законом і заповітом. Переважним способом є спадкування за законом. Спадкоємцями могли бути: діти (сини, дочки), усиновлені діти, внуки, діти від рабині, якщо батько визнавав їх своїми. Батько міг позбавити сина спадщини, попередньо одержавши санкцію суду.

Кримінальне право. Як і інші древні кодифікації, Закони Хаммурапі не дають загального поняття злочину і переліку всіх діянь, які визнаються злочинними. Нічого не згадується в законах Хаммурапі про державні і релігійні злочини, які завжди карались смертю. Із змісту кодифікації можна виділити лише три види злочинів: проти особи, майнові і проти сім’ї.

Серед злочинів проти особи називається необережне вбивство (про навмисне нічого не говориться), до таких злочинів, наприклад, належать дії будівельника, який побудував будинок, що завалився, і спричинив смерть хазяїна (ст. 229 – 231). Таким чином, буде відповідати і лікар, що спричинив смерть людини під час операції. Детально в Законах говориться про різні тілесні ушкодження: пошкодження ока, зубів, кісток. У цих випадках при визначенні покарання діє принцип таліона – “рівне за рівне”. Однак він діяв лише серед осіб, рівних за суспільним становищем. У випадку нанесення побоїв із злочинця стягувався певний штраф (ст. 198; 199; 201 – 209; 211 – 214).

До майнових злочинів, що вказані в Законах, слід віднести крадіжку худоби, рабів. Переховування рабів, зняття рабського знаку відносяться до злочинних дій. Як окремий злочин Закони називають грабіж. Усі майнові злочини карались дуже суворо: смертна кара, членоушкодження, штраф. У випадку несплати штрафу наставала смерть.

Серед злочинів проти сім’ї Закони називають перелюбство (але тільки з боку дружини), кровозмішування. Названі злочинними і дії, що підривають батьківську владу (ст. 192; 195) .

Покарання – смертна кара застосовується в різних варіантах: спалення, утоплення, посаження на кілок; членоушкоджувальні покарання: відрубування руки, відрізання пальців, язика; штрафи, вигнання. Мета покарання – відплата.

Докази: свідчення свідків, клятва, ордалії.

 

ТЕМА 4. Держава і право

Стародавньої Індії

1. Виникнення держави та її розвиток.

2. Особливості суспільного ладу.

3. Державний устрій, суд, збройні сили.

4. Закони Ману.

Виникнення держави та її розвиток

Індія була заселена ще з стародавніх часів. Першими жителями Стародавньої Індії були дравиди. Пізніше дравидів замінили багаточисельні племена, що відрізнялись одне від одного способом життя, мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну із давніших світових цивілізацій. Мохеджо-Даро і Хараппа – два найбільших міста стародавньої цивілізації – були столицями політичних об’єднань. Джерела не дають достовірних відомостей про класову структуру і політичну організацію суспільства Харапської цивілізації. Залишені нею письмена не піддаються перекладу. Але в культурі Мохеджо-Даро багато спільного з культурою Шумеру. У ХVIII – XVII ст. до н.е. Харапська цивілізація переживає період занепаду. Прихід індоарійських племен у середині II тисячоліття до н.е. завершив занепад головних харапських центрів.

З середини II тис. до н.е. і до першої половини I тис. до н.е. в Стародавній Індії формуються класове суспільство і держава.

З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), що раніше вибирався зборами і міг зміщатися ними, стає все більш незалежним, підкоряючи собі органи племінного управління. За посаду раджі йде боротьба між представниками найбільш знатних родів племені. З часом ця посада стає спадковою.

Спочатку велику роль продовжували відігравати народні збори, що мали великий вплив при призначенні царя. Але поступово збори всіх одноплемінників перетворюються в зібрання знаті, що призводить до посилення влади царя.

Органи племінної адміністрації поступово перетворюються в державні органи. Виші посади в державній адміністрації займають представники рабовласницької знаті.

Племінна дружина поступово перетворювалась у постійне військо. Населення обкладається податками, які стають обов’язковими і збираються спеціальними чиновниками. Так на основі родоплемінних колективів виникають державні утворення, невеликі за територією, у формі монархій або республік.

Найбільшою і найсильнішою державою того часу була Магадха. Найбільшої могутності вона досягла в IV – III ст. до н.е. при династії Маур’їв, що обєднала під своєю владою майже всю територію Індостану.

У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297 – 272 рр. до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афганістану і Белуджистану.

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусара Ашоки (272 – 232 рр. до н.е.). Було обєднано в єдину державу майже всі землі Індії.

Після смерті Ашоки почався занепад його імперії, яка з часом розпалася на самостійні держави.

Незабаром після розпаду імперії на Індію насунулися хвилі загарбників: бактрійців, саків, скіфів, тюрків, кушанів та ін. Однак правління окупантів не зачепило основи індійського суспільства. Індія і під владою цих правителів продовжувала залишатися сукупністю сільських общин або республік, що управлялися самостійно і були підпорядковані центральній владі. Основна маса загарбників з часом асимілювалася, прийняла релігію, традиції і спосіб життя корінних жителів.

Особливості суспільного ладу

У Стародавній Індії задовго до приходу аріїв склалася високорозвинена цивілізація. Ранньокласове суспільство існувало в Індії ще в III тис. до н.е. і було ровесником цивілізації Стародавніх Єгипту і Шумеру.

Новий період в історії Стародавньої Індії пов’язаний із вторгненням на її територію стародавньоіранських племен і аріїв – племен білої раси. За зовнішнім виглядом, мовою, етикою поведінки вони різко відрізнялись від корінних жителів. Арії займалися скотарством. Рівень їх військової та жрецької організації був вищим, ніж у дравидів. Місцеві правителі зазнали від аріїв ряд поразок. Процес розселення аріїв територією Індії зайняв не одне століття.

З часом арії сприйняли культуру корінних жителів, стали землеробами. Родова община переросла в сусідську. Становище людини в суспільстві визначалося її майновим станом. Як пережиток зберігалася кровна помста, яка вважалися релігійним і моральним обов’язком усіх родичів потерпілого.

Основу соціальної структури Стародавньої Індії становила община.

Община була самокерованою одиницею. До неї входили касти, що об’єднували представників однієї професії, і кули – сімейні общини родичів. Були сангхи, що об’єднували ремісників і крамарів з різних каст. На чолі цих груп стояв виборний староста.

Давня пам’ятка літератури та історії “Ригведа” (ΙΙ ст. до н.е.) дає певні відомості про індоаріїв. Це був войовничий народ, який вважав військову справу найдостойнішим заняттям для чоловіків. Вони захоплювалися музикою, любили поезією.

Арії вживали міцні збуджуючі напої ї навіть здійснювали обряд на честь алкогольної рідини – сома. У “Ригведі” написано, що їхнє головне божество Індра зневажав мораль, любив військові авантюри, бали, був схильний до пияцтва.

Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей за варнами – замкненими групами. Поділ людей на певні замкнені групи мав місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість жителів набула найзавершенішою форми.

Рух народів, етнічна строкатість, часта зміна держав-гегемонів змушували панівний прошарок підтримувати станову солідарність. Посилення соціальної нерівності призвело до того, що знатні роди одних племен стали вважати знатні роди інших племен ближчими собі, ніж своїх незнатних одноплемінників. Процес розселення аріїв по території Індії зайняв не одне століття.

Про походження варн існує багато версій. Більшість учених пов’язує їх виникнення з брахманською релігією. Верхівка аріїв з часом привласнила собі виняткове право на релігійну, політичну та військову діяльність.

Професія, посада, величина одержаної спадщини, процент за договором про позичку і навіть міра покарання індуса визначалася належністю до варни (ст. 87 – 91; 142; 267 – 268; 270; 279). Від цього залежало навіть ім’я, яке йому давали з народженням, одяг, який він мав носити, порядок вживання їжі. Перехід з однієї варни до іншої в принципі був неможливим.

До вищих варнів належали “двічі народжені”– брахмани, кшатрії, вайшьї. Вони могли вивчати тексти релігійних творів, знати їх розпорядження і ритуали. Пізніше зявилась пригнічена варна – шудри, “раз народжені”. Існування варн пізніше було закріплено у пам’ятці права Стародавньої Індії – Законах Ману.

Перша варна – найпривілейованіша – брахмани. Вони ніби виникли з вуст – “найчистішої” частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає мало не божеством у людській подобі. Лише він міг визнавати волю богів, вивчати священні тексти, здійснювати жертвопринесення, обряд коронації правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, навіть цар не міг розпоряджатися їхньою власністю. ”Якщо раджа не слухатиме порад брахмана, – записано в законах Ману, – то може загинути, як корова в трясовині”. Вбивство брахмана вважалося найтяжчим злочином. Належність до варни брахманів вважалася спадковим привілеєм, хоча були поодинокі випадки переходу їх в інші варни.

Право закріплювало привілеї “благородних” станів. Брахман, як і інші “двічі народжені”, досягнувши 8 років, проходив обряд посвячення в “двічі народжені”. Після завершення курсу навчання у наставника йому належало одружитися, стати главою дому, мати дітей, займатися їх вихованням, здійснювати обряди на честь богів і предків. Продовживши свій рід і побачивши онуків, брахман, доживши до сивого волосся, повинен був стати самітником, відійти від світу в ліс, там роздумувати про марність усього земного, вивчати Веди, очистити душу від гріховних помислів.

Етика зобовязувала брахмана показувати приклад у виконанні релігійних обрядів, уміти уважно слухати інших, говорити правду або мовчати, дотримуватися законів гостинності. Йому категорично заборонялося вбивати всіх, хто ходить, літає, повзе. Тому правовірні брахмани не могли займатися навіть землеробством, “адже дерево із залізним наконечником ранить землю (й істоти), що живуть в землі”.

Брахмани звільнялися від податків, повинностей і тілесних покарань (гл. VII ст. 133).

Правителі залучали брахманів до розгляду судових справ, виконання різноманітних державних доручень, не пов’язаних з військовою справою. Використовуючи свій вплив, священнослужителі обмежували владу правителя. За Законами Ману, цар повинен був слухати їхні поради з самого ранку до приходу інших міністрів та радників.

Закон гласив, що коли цар не спроможний забезпечити захист своїх підлеглих (брахманів), то його “необхідно було вбити як скажену собаку”. Подібна стаття дуже рідкісна в історії права, їй немає аналогів.

Вихідці з брахманів були царями, воєначальниками, перебували в царському суді.

Правителі із кшатріїв звичайно не мирилися з брахманами, між ними точилась боротьба за вплив і владу.

У поселеннях серед простого люду брахмани жили скромніше, годувалися за рахунок пророкування, відведення несприятливих наслідків від тих, хто не дотримувався ритуалів.

Друга варна – кшатрії (раджанья), “створені з рук бога”. Вони становили основну частину верхівки чиновників: правителів, воєначальників, раджів. В їх руках була реальна влада – військова і матеріальна могутність. Майже всі царі були вихідцями із кшатріїв. Релігія зобов’язувала до співробітництва брахманів і кшатріїв (гл. IX cт. 323).

Царі – прибічники брахманів – переслідували кшатріїв. Доходило до кривавих міжусобиць. Правителі-кшатрії відповідали тим же. Посилення впливу буддистів послабило позиції кшатріїв. Багато з них покинули військову службу, перетворились на ремісників і крамарів.

Третя варна – вайшьї, “створені із стегон бога”, – займалися землеробством, скотарством, ремеслом, торгівлею, але користувалися покровительством правителів. З представників цієї варни формувалось ополчення, вони сплачували основну масу податків. Тільки окремі вайшьї були багаті, посідали високе становище в суспільстві.

Четверта варна – шудри, “створені із ступнів бога”. Вони не проходили обряду посвячення. Їхнім головним обов’язком було служіння “двічі народженим”. Шудра повинен був харчуватися зі столу господаря, носити його недоношений одяг. Він не міг вивчати веди. Брахман за вбивство шудри ніс таке ж покарання, як за вбивство кота або собаки. Шудри становили основну масу найманих людей, слуг, ремісників. Шудрі не можна було мати багатство, оскільки це могло “утискувати брахманів”. За образу брахмана шудрі могли відрізати язика (гл. VIII ст. 270).

Окремі представники цієї варни досягли матеріального благополуччя, переважно за рахунок торгівлі, ремесла. Шудри не були прикріплені до землі. Відомі випадки, коли шудра ставав воєначальником і навіть царем. Так, у III ст. до н.е. правителем держави Нанди був шудр Аграмес, який створив сильне, добре організоване військо. Навіть Олександр Македонський ухилився від битви із цим царем. Багато царів, які намагалися підкорити Нанду, зазнали поразки. Засновник імперії Маур’їв Чандрагупта лише в результаті десятилітньої війни переміг Аграмеса.

Таким чином, належність людини до певної варни не заважала їй обирати професію, досягти певної посади. Однак закон категорично забороняв переходити з одної варни в іншу, вважав це великим гріхопадінням.

З часом між вайшьїв і шудр виникли поділи на касти за професійними ознаками: ковалі, гончарі, цирульники, прибиральники нечистот. Були “чисті” і “нечисті ” касти.

Остаточно касти сформувалися в епоху раннього середньовіччя.

У найбезправнішому становищі перебували знедолені, недоторкані – чандали і парії. Люди цієї касти вважалися покидьками суспільства і виконували найбрудніші, принизливі роботи. Вони жили за межею поселення чи міста. До їх обов’язків входило перенесення і кремація трупів, страчення засуджених злочинців. Їм належало носити одяг покійників, їсти з розбитого посуду. До розряду недоторканих належали чужинські воїни – варвари.

Стародавня Індія знала інститут рабства. Його джерелом були війни, захоплення полонених. У рабів перетворювали злочинців, існувало боргове рабство, самозаклад боржника. Закони Ману офіційно обмежували правоспроможність раба. Невільник не мав власності, договір, укладений рабом, вважався недійсним, діти рабині вважалися власністю її господаря.

Закони Стародавньої Індії захищали рабів переважно від свавілля їхніх господарів, їх не можна було вбивати, виганяти у літньому віці, утримувати в голодному стані. Раба за проступки могли бити мотузкою або бамбуком і лише по “задній частині тіла”, але ніяк не по “благородній”, інакше той, хто б’є , здійснить такий же гріх, як і злодій (Закони Ману).

Рабство в Стародавній Індії не було основою економічного життя. Тут не було ринку невільників. Раби експлуатувалися, але основним працездатним населенням були общинники-вайшьї та представники інших каст, у яких перебували вільні люди.

Державний лад, суд, збройні сили

Магадхо – маурійська епоха – характеризується посиленням монархічної влади і падінням ролі інститутів племінного управління.

Основою держави вважався цар, який ще при житті призначав одного зі своїх синів спадкоємцем престолу. Цар стояв на чолі державного апарату і мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його повелінням. Цар сам призначав вищих державних чиновників, був верховним суддею.

Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливого брохманського роду.

Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників – парншад. Вона існувала і раніше, але в епоху Маур’їв набула функції політичної ради. Рада займалася перевіркою всієї системи управління і виконанням наказів царя.

Парншад як політичний орган складався із військової і жрецької знаті, яка намагалась зберегти свої привілеї та обмежити абсолютну владу правителя. У ранні періоди паришад був більш ширшим за складом і більш демократичним за характером органом влади, що мав значний вплив на раджу і його політику. Поступово кількісний склад паришаду зменшується, він аристократизується, його роль усе більше зводиться до виконання дорадчих функцій при царі. Але навіть в епоху Маур’їв, коли царська влада особливо посилилась, паришад зберігав значний вплив, і маурійські правителі не могли не рахуватися з ним. Подібні перетворення переживає і сабха – в минулому широкі за складом збори знаті і представників народу, що виконували дуже важливі політичні функції. В епоху Маур’їв склад сабхи стає значно вужчим, і вона також набуває вигляд царської ради – раджа-сабхи. Але порівняно з паришадом, раджа-сабха була більш представницьким органом. Вона складалася з державних чиновників, представників міст, провінцій, інколи запрошувались старости поселень.

Джерела свідчать про те, що навіть у періоди посилення монархічної влади зберігались інститути і традиції стародавньої політичної організації, які певним чином обмежували владу царя. На обмеження влади царя впливали самоізоляція сільських громад та релігійно-етичні норми, що наказували виконувати особливу дхарму – обов’язок: охороняти підданих, опікувати малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи з ліквідації стихійних лих, запобігати голоду (ст. 144, гл. VII).

Разом з тим, влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчили, що цар є бог і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества (гл. 7, ст. 8).

Територія держави в епоху Маур’їв поділялась на провінції, чотири з яких були головними і мали особливий статус. На їх чолі знаходились царевичі, які посилали спеціальних інспекторів по території провінції для перевірки дій місцевих чиновників.

Поряд з поділом на головні провінції існував поділ на звичайні провінції, області, округи.

Нижчою одиницею провінційного управління було село.

На чолі провінцій стояли вищі державні чиновники – раджуки. У головних містах округа були канцелярії, з яких по всьому округу розсилались розпорядження.

Високе становище займали спеціальні чиновники з охорони кордонів.

Проводячи політику суворої централізації, Маур’ї, разом з тим, не зачіпали багато старих інститутів і традицій, з якими були змушені рахуватися.

У державі залишались автономні, незалежні поліси, що зберігали стару політичну організацію, але в цілому включались у систему загальноімперського управління. Це були стародавньоіндійські республіки гани і сатхі, що існували у лісових та віддалених місцевостях імперії. Земля в них вважалась власністю громадян, хоча знатні кшатрії вже зуміли обзавестися власними маєтками та уділами. Громадяни міст-республік мали зброю, що свідчило про пережитки військової демократії. Вони допомогли імператору Чандрагупті розгромити греків-завойовників на чолі з Олександром Македонським.

Жителі ган і сатх мали рабів, але переважну масу працездатного населення становили землероби. Панівне становище посідали кшатрії та їхня знать – раджі. Брахмани тут не мали такого авторитету, як в інших частинах імперії.

Джерела вказують на існування народних зборів, сходок усіх вільних громадян перших трьох варн, на яких також розглядалися державні справи. У тих санах, де влада зосереджувалася у руках народних зборів, форма держави була демократичною, якщо у ради – аристократичною. Однак і в тому, і в іншому випадку зберігався режим республіки.

Суд. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення.

Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг доручити судовий розгляд вченому брахману і трьом суддям. Це був суд Брахми. Закони зобов’язували суддів шукати істину, справедливо вивчати предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, враховувати час, місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність учасників процесу до певної варни, касти.

У дрібних державах правосуддя здійснювали особисто раджі, залучаючи для цього радників з числа осіб, які розумілися в праві та юриспруденції. Судочинство проводилось за суворими правилами, канонами (гл. VIII, ст. 1 – 2).

Суворо каралися лжесвідчення (гл. VII, ст. 13). Заборонялося брати свідчення в осіб нижчої касти проти вищої (гл. VIII, ст. 68). За майновими спорами зі складу свідків вилучалися не лише колишні правопорушники, жінки, неповнолітні, а й вчені-брахмани та державні чиновники (гл. VIII, ст. 62; 77).

Суд не був повністю відокремлений від адміністрації. Злочини в храмах розглядалися священнослужителями. Протиправні діяння общинників розглядали органи місцевого самоврядування. На 10 сіл призначалась колегія із 3-х суддів.

Лише в особливих випадках розслідування і розгляд судових справ здійснювався вищим судом. Такі справи поділялися на 18 категорій(гл. VIII, ст. 4 – 7).

До розгляду справи в суді учасникам процесу не дозволялося мати приватні аудієнції в суддів, аби уникнути підкупу. Чесність, непідкупність суддів перевірялася агентами-провокаторами. Суддя, запідозрений у хабарництві, зловживаннях, корисливому розв’язанні справи, піддавався суворому покаранню – вигнанню з конфіскацією майна, навіть якщо був брахманом.

За відсутності свідків вдавались до ордалій: зважування – якщо особа, яку зважували вдруге, ставала легшою, то її визнавали винною; вогнем – якщо підозрюваний брав розпечене залізо у руки і не залишалось опіків; водою, отрутою.

Катування та ордалії застосовувались для обмеженого складу злочинів. Брахмани, діти, хворі, вагітні жінки і душевно хворі тортурам не піддавалися.

У майнових спорах відсутність свідків позбавляє сторону права на позов. Рішення суду, винесене за законом і дхармою, не може скасовуватись навіть царем. Незаконне рішення суду цар повинен скасувати, оштрафувати суддю чи радника і прийняти справу до свого розгляду. Ймовірно, таким шляхом здійснювалося право на апеляцію.

Цар особисто розглядав найтяжчі злочини проти влади. Він мав бути об’єктивним, справедливим, не карати невинних, бо “несправедливе покарання занапащає честь і руйнує славу серед людей” (гл. VIII, ст. 127).

Збройні сили. Імперія Маур’їв утримувала більш ніж півмільйонну армію, що складалася з піхоти, кінноти, колісниць, бойових слонів. У армії служили найманці. Кадри воєначальників комплектувалися лише з кшатріїв. Під час війни збиралося ополчення, до якого зараховувалися не тільки вайшьї, а й шудри. Військо було добре організованим. До військової ради входили воєначальники, найближчі радники царя.

Закони Ману

У Стародавній Індії поняття права як сукупності самостійних норм, що регулюють суспільні відносини, було невідоме. Повсякденне життя індійців регулювалося правилами, затвердженими в нормах, які за своїм характером були скоріше етичними, ніж правовими. Крім того ці норми мали яскраво виражений відбиток релігії. Норми, що визначали поведінку людей у повсякденному житті (дхарми), містилися в збірниках – дхармашастрах. Найбільш відомою в нашій літературі дхармашастрою є Закони Ману. Точна дата складання цих законів невідома, її відносять на період від II ст. до н.е. до ІІ ст. н. е.

Закони Ману складаються з 2685 статей. Безпосередньо правовий зміст мають лише статті, що містяться, в основному, в VIII i IX главах. Усього закони поділені на 12 глав. Головне в Законах Ману – закріплення існуючого варнового устрою. У Законах детально описується походження варн, вказується на їх спадково-професійний характер, визначається призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особливістю Законів Ману є релігійний характер усіх його положень.

Право власності. У період створення Законів Ману в Індії вже добре розуміли різницю між власністю і володінням, а охороні приватної власності приділялась значна увага.

Закони називають сім можливих способів виникнення права власності: спадкування, дарування, купівля, завоювання, лихварство, виконання роботи, а також одержання милостині (гл. X, ст.115). Стародавній Індії був відомий і такий спосіб набуття права власності, як давність володіння (гл. VIII, ст.147). При цьому підкреслювалось, що тільки при законному підтвердженні людина із володільця перетворюється на власника. Купувати речі можна було тільки у власника. Доводити право власності, посилаючись на добросовісне володіння, заборонялось. Якщо у добросовісного набувача виявляли вкрадену річ, то вона поверталась попередньому власнику.

Серед головних видів власності Закони Ману називають землю. Земельний фонд держави складали землі царські, общинні, приватних осіб.

За незаконне присвоєння чужої власності (чужої ділянки землі) накладався великий штраф, а особа, що присвоїла чужу землю, оголошувалась злодієм.

Втручатись у справи власника заборонялось. У Законах Ману говориться, якщо не власник поля засіває чуже поле своїм насінням, то він не має права збирати врожай. Лише власник землі вирішував питання про свою землю, яку він міг продати, подарувати, закласти, здати в оренду. Закони Ману охороняють і рухоме майно. Найбільш значним із нього були: раби, худоба, інвентар.

У Законах Ману згадується про розгляд судових спорів про кордони між общинами, про общинні колодязі, канали. При розгляді таких спорів, перш за все, враховувалась думка родичів і сусідів. Вони ж мали першочергове право купівлі землі. Таким чином, община, що відігравала значну роль у суспільних відносинах, намагалась обмежити приватне землеволодіння.

Зобов’язальне право. Зобов’язальні відносини розроблені в Законах Ману доволі детально. В основному, в законах говориться про зобов’язання із договорів. Найбільш детально описується один із найдавніших договорів – договір позики. Закон твердо встановлює непорушність боргових зобов’язань. Якщо боржник не міг заплатити борг у строк, то він повинен був його відпрацювати. При цьому кредитор, що належав до нижньої касти, не міг примусити відпрацьовувати борг боржника, що належав до вищої касти. Особа більш високого походження, ніж боржник, віддавала борг поступово (гл. VIII, ст. 177). Допускалось отримання боргу за допомогою сили, хитрощів, примусу. Після сплати боргу і процентів боржник ставав вільним. У випадку смерті боржника борг міг перейти на сина та інших родичів померлого.

У Маурійську епоху широко застосовувалась праця вільних найманих працівників (кармакарів), тому Закони Ману значну увагу приділяють і цьому виду договору. За своєю варновою приналежністю наймані робітники, в основному, належали до шудр, але, очевидно, серед них були і розорені вільні общинники та ремісники, що належали до вайшьїв. Кармакари, що виконували сільськогосподарські роботи, одержували 1/10 врожаю, у тваринництві – 1/10 масла від молока корів, за якими доглядали. Невиконання договору тягло за собою штраф, і платня винному не виплачувалась. Якщо ж причиною невиконання роботи була хвороба, і особа, яка найнялася на роботу, виконувала її після одужання, вона отримувала платню навіть значно пізніше (гл. VIII, ст. 215 – 216).

У Стародавній Індії був відомий і договір оренди землі. Він набуває значення і розповсюджується у зв’язку з виникненням в общинах майнової нерівності. Розорені общинники, що втратили землю, були змушені її орендувати.

Купівля-продаж є одним з договорів, що згадується в Законах Ману. Договір вважався дійсним, якщо здійснювався в присутності свідків, а продавцем був власник речі. Закон встановлює певні вимоги до предмета договору і забороняє продавати товари низької якості або недостатньої ваги (гл. VIII, ст. 203). Протягом десяти днів після здійснення купівлі-продажу угоду можна було розірвати без будь-яких поважних причин (гл. VIII, ст. 222). Особливість цього договору для Індії полягала в тому, що торгівля розглядалась тут не як заняття для вищих варн.

Згадується в Законах Ману і договір дарування.

Встановлюючи положення, що регулювали окремі види договорів, Закони формулюють і деякі загальні для всіх договорів правила. Так, договір визнавався недійсним, якщо був укладений п’яним, божевільним, дитиною, старим, рабом, не уповноваженим. Недійсною була угода, здійснена за допомогою обману або примусу. Недійсною була також угода, що здійснена з порушенням дхарми, що прийнята в ділових відносинах. (гл. VIII, ст. 163 – 165, 168).

Законам Ману відомі були і зобов’язання із нанесення шкоди. Підставою для виникнення такого зобов’язання називається пошкодження майна (потрава посівів на загородженій ділянці, втрата пастухом тварини), шкода, завдана рухом возів містом. При цьому винний повинен був відшкодувати нанесену шкоду і заплатити штраф царю в розмірі шкоди (гл. VIII, ст. 288).

Шлюбно-сімейне право. Закони Індії мали детальні норми про сім’ю і шлюб.

З одного боку, в Законах Ману жінка-мати посідала високе становище. У деяких статтях вона ставиться вище, ніж учитель (гуру) і батько. Вона – хранителька домівки, уособлення богині землі. Необхідно шанувати свою матір, їй не можна завдавати шкоди, сваритися з нею під загрозою штрафу і не можна залишати в безпорадному стані. Ці статті – релікти матріархату.

З іншого – розвиток класового суспільства, приватної власності погіршував становище жінки. “У дитинстві їй належало бути під владою батька, в молодості – чоловіка, а після його смерті – під владою синів”(гл. IX, ст. 3). Жінка не могла користуватись власністю самостійно.

Норми законів детально розписували життєвий шлях жінки. Шлюб вважався релігійним і моральним обов’язком людей, його мета – виконання релігійного обов’язку, дітонародження, продовження роду і, нарешті, сексуальна насолода.

Шлюбний вік для чоловіків – не менше 20 років, для дівчат – 12 і навіть 8 років. У ідеальному шлюбі вік нареченої повинен відповідати третині віку нареченого. Вибір нареченого чи нареченої залежав від волі батьків, враховувалось становище молодих у варнах і кастах.

Шлюбу передували заручини, до офіційного обряду одруження майбутнє подружжя жило кожний у своїх батьків і часто взагалі не бачили одне одного. Після обряду сватання молоді прямували в дім нареченого, де здійснювалося жертвоприношення домівці. З настанням вечора вони повинні були звернути свої погляди на Полярну зірку – символ вірності.

Протягом перших трьох (чи навіть десятьох ) ночей ідеальна подружня пара була зобов’язана зберігати невинність. На четверту ніч чоловік здійснював обряд, сприятливий зачаттю, і шлюб вважався таким, що набув сили.

Закони встановлювали одношлюбність. Дружині заборонялося залишати свого чоловіка і дітей. Навіть злий, розпусний, позбавлений благородства чоловік повинен був шануватися дружиною.

Ставлення до жінки за вимогою норм етики і законів – двояке. Вона була водночас і богинею, і рабинею, святою і грішницею.

Закони Стародавньої Індії, здебільшого, фіксують статус жінки, навіть заміжньої, як неповноправного суб’єкта права, на якому лежать лише обов’язки перед чоловіком.

Чоловіку дозволялось привести в дім другу дружину, якщо перша мала злостивий норов, була марнотратною, тяжко хворою, скандальною, схильною до пияцтва (гл. IX ст. 80). Дружині було дозволено зрадити чоловіка лише в одному випадку: якщо він відлучався в далекі краї і не залишав їй засобів для існування, “адже навіть доброчинна дружина, яка мучилася через нестачу засобів до існування, може згрішити”. Жінка не могла вдруге вийти заміж. Після смерті чоловіка вдова могла стати дружиною брата чоловіка і вести аскетичне життя: харчуватися один раз на день корінням, плодами, квітами. Їй не дозволялось їсти м’ясо, сіль, носити прикраси, яскравий одяг. Зважаючи на це, вдови часто добровільно сходили на похоронне багаття свого чоловіка, здійснюючи обряд “саті” (самоспалення).

Особливе місце в суспільстві посідали жінки-служительки храму. В індуїстських храмах були спеціально навчені “жриці кохання”, танцівниці – дівадасі, що віддавалися брахманам-жерцям, які платили за це гроші храму. Така діяльність була професійною, навіть спадковою, у ній не було нічого ганебного, адже вона мотивувалася релігійними міркуваннями і регулювалася звичаями та традиціями.

Кримінальне право. Кримінальне право за Законами Ману, з одного боку, характеризується доволі високим для свого часу рівнем розвитку, що проявляється у вказівках на форми вини (намір і необережність), рецидив, співучасть, тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і винного до певної варни. З іншого боку – Закони відображають збереження старовинних пережитків, про що свідчать збереження принцип таліона, ордалії, відповідальність общини за злочин, скоєний на її території, якщо злочинець невідомий.

Серед злочинів, що зафіксовані в Законах Ману, на першому місці стоять державні. Це служба ворогам царя, пошкодження міської стіни та воріт. Повного переліку цього виду злочинів Закони не дають, що є характерною рисою для всіх стародавніх кодифікацій.

Більш детально Закони описують злочини проти власності та особи.

Серед майнових злочинів Закони велику увагу приділяють крадіжці. У них чітко розрізняється крадіжка як таємне заволодіння майном і грабіж, що передбачає заволодіння майном у присутності потерпілого із застосуванням насилля до нього. Покарання, що застосовувались до злодія, залежали від того, чи був він затриманий на місці злочину, чи ні, крадіжка скоєна вдень чи вночі (гл. IX, ст. 270, 276 – 277); (гл. VIII, ст. 302, 323, 332).

Закони Ману засуджували будь-яке насильство – вбивство, тілесні пошкодження. Навмисне вбивство каралось смертною карою. Вбивство при власному захисті, охороні жертвенних подарунків, захист жінок і брахманів (необхідна оборона) не каралось (гл. VIII, ст. 345, 349).

Доволі багато статей спрямовані на зміцнення родинних стосунків. Закони встановлюють суворі покарання за перелюбство, замах на честь жінки (гл. VIII, ст. 352, 353, 359, 364, 366, 371).

Погляд на покарання за проступки, злочини відповідав рівню правової думки. Тюрми вважалося доцільним розміщувати поблизу головної вулиці, де всі можуть бачити страждання злочинців. Тобто, метою покарання було залякування.

 

ТЕМА 5. Держава і право

Стародавнього Китаю

1. Виникнення держави та її розвиток.

Держава Шан (Інь).

2. Держава Чжоу.

3. Держава Цінь.

4. Держава Хань.

5. Основні риси права.

Виникнення держави та її розвиток.

Держава Шан (Інь)

Історія Стародавнього Китаю поділяється на чотири періоди, кожен з яких пов’язаний з правлінням певної династії. Перший період – Шан (Інь) – продовжувався з XVIII до XII ст. до н.е. Другий період Чжоу – з XII ст. до н.е. до 221 р. до н.е. Третій період – царство Цінь – з 221 р. до 207 р. до н.е. Четвертий період – царство Хань – з 206 р. до 220 р. н.е. Четвертий період характеризується перетворенням рабовласницької держави на феодальну.

Держава Шан (Інь). Згідно з китайськими легендами виникнення держави в Китаї пов’язане з підкоренням у XVIII ст. до н.е. племені Ся племенем Шан. Чен Тан, який очолював у той час плем’я Шан, став засновником династії , що одержала назву Шан. Пізніше, після падіння династії Шан, її, а також державу стали позначати ієрогліфом “інь”. Тому перший період в історії китайської держави має дві назви: Шан і Інь. Чен Тан став першим китайським царем (ваном).

Таким чином, особливістю виникнення держави в Китаї є те, що процес переходу від первіснообщинного ладу до класового суспільства був активізований підкоренням одного народу іншим. Органи первіснообщинного ладу не були пристосовані для управління завойованим народом. Для цього швидко створюється державний апарат і завершується переворот у соціальних відносинах.

Суспільний лад. Іньське суспільство і держава були рабовласницькими. Панівний клас складався із світської рабовласницької аристократії, жрецької рабовласницької знаті і рабовласницької аристократії підкорених племен. Залежно від наближення до царя і займаної посади світській аристократії присвоювались титули, що давали певні привілеї. Соціальне положення визначалось також земельними володіннями і наявністю рабів. Рабами володіли як приватні особи, так і держава. Джерелами рабства були: захоплення полонених на війні, продаж у рабство за борги, обернення в рабство за деякі злочини. Раби не могли мати ні сім’ї, ні майна. Значну частину населення складали вільні общинники. Усі общинні землі поділялись на категорії: “громадське поле” і “приватні поля”. Громадське поле оброблялося всією общиною, а врожай направлявся царю. Приватні поля знаходились в індивідуальному користуванні кожної сім’ї. Але вони не були у власності осіб, які їх обробляли. Земля вважалася державною власністю і знаходилась у розпорядженні царів. У приватній власності в цей період знаходились раби, будинки, знаряддя праці .

Державний лад. Державний лад на ранньому етапі зберігає пережитки родоплемінної військової демократії. У подальшому спостерігається монополізація царем всієї влади.

Цар був найбільшим рабовласником, верховним військовим вождем, верховним суддею і керівником релігії. Особа царя обожнювалась. Він очолював державний апарат, на вищі посади в якому призначав своїх близьких родичів. Усі інші посади займали професійні чиновники – писарі, збирачі податків, судді та ін.

Посадові особи поділялись на три основні категорії:

  •  вищі цивільні чиновники;
  •  військові чиновники;
  •  різні радники.

Існували збройні сили, тюрми.

У XII ст. до н.е. в державі загострюються внутрішні протиріччя. У цей же час плем’я Чжоу розширює свої володіння. Під його керівництвом об’єднується ряд племен для боротьби проти Іньської держави. У 1076 р. до н.е. племена Чжоу перемогли Іньську армію та утворили нове царство.

Держава Чжоу 

Період правління династії Чжоу поділяється на три частини: період Західного Чжоу (1122 – 742 рр. до н.е.); Східного Чжоу (770 – 403 рр. до н.е.); період “воюючих царств” (403 – 221 рр. до н.е.)

Період Західного Чжоу характеризується збільшенням кількості рабів, розвитком великого землеволодіння. Зміцнюється рабовласницька держава, ускладнюється її структура.

Суспільний лад. Панівне становище в суспільстві займала рабовласницька аристократія, до якої належала чжоуська спадкова знать, чжоуська військова знать і частина іньської рабовласницької аристократії, що вціліла після підкорення.

Власником землі, як і раніше, був цар. Розвивається велике землеволодіння рабовласницької аристократії. Рабовласницька знать вільно розпоряджалася своїми володіннями і згідно з наявними даними землю можна було відчуджувати, здавати в оренду, заставляти. У цей період з’являється тенденція до перетворення володінь у приватну земельну власність, хоча формально у володінні землею зберігається залежність від волі царя. Пізніше, з послабленням влади чжоуських царів, відбувається перетворення права великих рабовласників на володіння землею у право власності на землю.

Велику роль у період Західного Чжоу продовжувало відігравати общинне землекористування.

Найприниженіше становище займали раби. Рабська праця широко застосовувалась у різних галузях господарства. Збільшилась кількість приватних рабів.

Державний лад. Верховна влада знаходилась у руках спадкового царя (вана). У царстві Чжоу існувала палацова система управління: палацові службовці були одночасно і посадовими особами.

Державний апарат складався із наближених особистих слуг вана, а інколи і довірених рабів. Вони ставали державними чиновниками. Вищий чиновник сян очолював увесь державний апарат, який складався із великої кількості чиновників.

Армія не була повністю професійною. Вона складалась із двох частин: невеликих постійних загонів і ополчення, що збиралось під час війни.

Централізованої держави протягом усього періоду Чжоу не існувало. Тому в безпосередньому управлінні вана знаходилась лише столична область.

Уся інша територія країни управлялась володільними князями-чжухоу. У цей період остаточно встановлюється створена ще в епоху Інь ієрархічна система князівських титулів, що складалась з п’яти категорій: гун, хоу, бо, цзи, нань. Правителі одержували свою територію із рук чжоуського царя і зобов’язані були в певні строки з’являтися в палаці. Це підкреслювало їх залежність від царя.

Територія князівства поділялась на більш дрібні адміністративні одиниці, що склались на базі попереднього родоплемінного ділення. Найнижчою адміністративно-територіальною одиницею була сільська община.

У IX ст. до н.е. послаблюються зв’язки центральної влади з правителями залежних царств. Країна розпадається на ряд самостійних держав. Чжоуські царі перетворились на правителів невеликого володіння – Східного Чжоу.

У період Східного Чжоу відбуваються великі зміни в економічному і політичному житті країни. Розвиток ремесла і торгівлі призводить до підвищення в суспільному житті ролі купців. Відбувається занепад спадкового землеволодіння родової аристократії і посилення приватної власності рабовласників на землю. Втрачені спадковою знаттю землі переходять до воєначальників, купців.

В період “воюючих царств” відбувається подальший розвиток великого землеволодіння. Одночасно руйнується общинне землеволодіння, вводиться земельний податок. Тепер замість праці на “громадському полі” землероби повинні були платити податок зі своєї землі.

З часу знищення монархії Західного Чжоу по суті єдиної держави не існувало. Багаточисельні держави вели між собою постійні війни, в результаті яких відбувалося захоплення більш слабких держав.

У IV ст. до н.е. посилюється царство Цінь, яке перемагає інші царства і в III ст. до н.е. засновує нове Цінське царство.

Держава Цінь 

Створенню сильної централізованої держави Цінь сприяли реформи Шань Яна – сановника Ціньської держави, які торкнулися багатьох сфер життя суспільства: економічної, соціально-політичної, державно-правової.

Були узаконені вільний продаж і покупка землі, що завдала тяжкого удару общинному землеволодінню. Розпад общини прискорювався завдяки закону про примусове дроблення великих сімей. З метою централізації держави було проведено нове адміністративне ділення за територіальним принципом. Була змінена система стягнення податків. Тепер кожна сім’я виплачувала податок, який залежав від кількості землі, а не 1/10 вражаю, як раніше. Було переозброєно і реорганізовано військо. Ці реформи засвідчили про перехід до розвиненої рабовласницької держави. Життя в державі повинно відбуватися за єдиними правилами. Імператор ввів єдині письмові знаки, упорядкував міри ваги і довжини, затвердив обов’язкові для всіх закони.

Суворе дотримання законів вважалося найважливішою умовою порядку в державі.

Проведені реформи ненадовго зміцнили державу. Соціальні протиріччя призводили до повстань, найбільш могутнє з яких у 209 р. до н.е. призвело до ліквідації Ціньської монархії. До влади прийшла нова династія – Ханьська

Держава Хань

Засновником нової династії був сільський староста Лю Бан, один із керівників повстання. Свою діяльність він розпочав з проведення реформ, які були спрямовані на пом’якшення становища рабів і селян. Багато рабів було звільнено, зменшено поземельний податок. Але ці реформи не зупинили росту рабовласництва і великого приватного землеволодіння – головних причин, що породжували соціальні протиріччя. Становище народних мас через деякий час знов погіршилось.

Структура центрального і місцевого апарату залишилась без змін. Великі зусилля царської влади були спрямовані на централізацію держави. Був здійснений новий адміністративний поділ країни, за яким уся територія була поділена на 13 великих округів, які очолювали намісники імператора .

На чолі областей і повітів були три чиновники, які призначалися центральною владою, правитель і його помічники у цивільних і військових справах. Крім того, діяльність місцевих адміністрацій контролювалась державними інспекторами.

У VIII р. н.е. Ван Ман захопив владу та оголосив себе імператором “нової” династії. Він став проводити реформи, спрямовані на пом’якшення класових протиріч. Була заборонена купівля-продаж землі, а всі землі – оголошені царськими. Водночас поновлювалась стародавня система общинного землеволодіння. Була заборонена купівля-продаж рабів. Але це стосувалось лише приватних рабовласників. Державне рабоволодіння не обмежувалось.

Але реформи не дали позитивного результату, і класові протиріччя ще більше загострювались.

Це призвело до повстання “Червонобрових”, у результаті якого у 23 р. н.е. до влади прийшла ханська династія.

Укази і розпорядження Ван Мана було скасовано, і економіка країни почала стабілізовуватися.

Суттєві зміни відбулися в державному апараті. Функції управління країною були поділені між 5 відомствами, а при імператорі створено дорадчий орган – імператорську раду.

У другій половині II ст. н.е. внаслідок боротьби політичних груп розвивається політична криза. Господарська система країни занепадає. У 184 р. н.е. повстання “Жовтих пов’язок” охоплює всю країну. У 220 р. н.е. імперія династії Хань розпадається на три царства.

Основні риси права

За легендами ще в X ст. до н.е. чжоуським Му-ваном було розроблено Уложення про покарання. Ця кодифікація нараховувала близько 3000 статей і передбачала доволі різноманітну систему покарань. В Уложенні говорилося про пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, розрізнялись необережні і навмисні діяння.

У період Чжаньго (403-221 рр. до н.е.) бурхливо розвивається законодавча діяльність. В ідеології цього часу панують дві течії, що мали великий вплив на розвиток права: конфуціанство і школа легістів. Філософське вчення конфуціанства визнавало переважаюче значення норм моралі над правом, зрівнюючи право з кримінальним законом. Легісти, навпаки, надаючи великого значення правовим нормам, намагались поширити їх дію на всі випадки життя. Вони проповідували рівність усіх перед законом, невідворотність покарання для всіх осіб, висували ідею сильної держави. Одним з представників цієї школи Лі Куем була написана “Книга законів”, що містила перелік злочинів і покарання за них.

Право власності. У період Інь, Західного Чжоу земля вважалась власністю вана, на одержані землі наближені царя мали лише право користування. Але вже в період Західного Чжоу розвивається тенденція до перетворення володінь у приватну власність. З середини I ст. до н.е. в деяких царствах стали здійснюватись торгові угоди з землею.

Крім землі, важливим об’єктом права власності були раби. У період Інь раби були державною власністю і хоч знаходились у володінні приватних осіб, купівлі-продажу ще не було. В період Чжоу вже був можливим обмін, купівля раба. У період Цінь торгівля рабами була вільною і доволі розповсюдженою.

Зобов’язальне право. Стародавньокитайському праву були відомі різні види договорів. Одним з перших був договір міни, який поступово поступається місцем договору купівлі-продажу. При здійсненні торгових угод вимагалось укладання договору у письмовій формі, і, крім того, сплачувалось мито. Доволі широкого розповсюдження набуває договір дарування землі, рабів, зброї та іншого майна. Договір позики оформлявся борговою розпискою. Відомі були відстрочка платежу, внесення застави, видача письмових зобов’язань.

Шлюбно-сімейне право. Для Стародавнього Китаю характерною є велика патріархальна сім’я з абсолютною владою батька, культом предків. Жінка повністю залежала від влади чоловіка, особистого майна не мала, її права в спадкуванні були обмежені. Шлюб укладали батьки.

Кримінальне право і процес. Перелік злочинів, що називали китайські джерела права, дуже великий. У період Чжоу нараховувалось близько 3000 різних злочинів. Серед них були відомі: державні (повстання, змова), релігійні (шаманство, викидання попелу на вулицю), проти особи (вбивство, нанесення тілесних пошкоджень), проти власності (крадіжка, грабіж), військові (неявка в установлений строк на місце збору). Як злочини розглядались відмова від сплати податків, пияцтво, яке тягло за собою смертну кару.

Довгий час існувала кровна помста. В умовах загострення класової боротьби система тілесних покарань і широке застосування смертної кари, яка здійснювалась безпосередньо органами державної влади, витісняють цей звичай.

Види покарань у різні періоди мало відрізнялись. В Уложенні Му-вана (період Чжоу) розрізняють п’ять основних покарань: “мосин” (клеймо тушшю на обличчі) – за 1000 провинностей; “фейсин” (відрізування ніг) – за 500 провинностей; “исин” (відрізували носа) за 1000 провинностей; “чужин” (кастрація для чоловіків і перетворення у рабинь жінок) – за 300 провинностей; “данисин” (відрубування голови) – за 200 провинностей. Крім зазначених у кодексі були й інші покарання: биття палками, відрізування ушей. Від покарання можна було відкупитись.

У період Цінь устрашіння остаточно стає основною метою покарання. Широко застосовується смертна кара.

Суд не був відділений від адміністрації, судові функції виконували багаточисельні представники державного апарату. Верховним суддею був імператор. На місцях судили представники місцевої адміністрації. Були чиновники, що розшукували злочинців, вели боротьбу із злодіями і розбійниками; начальники тюрем; особи, що виконували судові рішення.

У періоди Інь і Західного Чжоу процес носив звинувачувально-змагальний характер. У випадку скоєння злочину рабами мали місце елементи розшукного процесу. Пізніше цей вид процесу застосовується все ширше, витісняючи змагальний.

 

ТЕМА 6. Держава і право

Стародавньої Греції

1. Розклад родоплемінних відносин і зародження держави в Афінах. Реформи Тезея.

2. Реформи Солона. Реформи Клісфена. Їх оцінка, демократизація державного ладу.

3. Правове становище населення. Рабовласницька демократія в Афінах.

4. Державний лад, суд, збройні сили. Основні риси афінського права.

5. Виникнення держави у Спарті.

6. Суспільний лад та державний устрій Спарти.

Розклад родоплемінних відносин і зародження держави в Афінах. Реформи Тезея

Перші державні утворення на території Греції з’явилися у II тис. до н.е. Раніше класове суспільство і держава склались на Криті і в південній частині Балканської Греції. З XII ст. до н.е. на південь з півночі Греції стали проникати племена дорійців, що знаходились на рівні первіснообщинного ладу. У результаті цього на всій території Греції знову встановлюються первіснообщинні відносини, після розкладу яких в історії Греції розпочинається новий етап: формування і розквіт полісів, рабовласницьких відносин класичного типу.

Полісний етап історії Стародавньої Греції поділяється на три періоди:

1. Гомерівський період (XI–IX ст. до н.е.) – характеризується пануванням родоплемінних відносин, які починають розпадатись на кінець даного періоду.

2. Архаїчний період (VIII – VI ст. до н.е.) – відбувається формування класового суспільства і держави у формі полісів.

3. Класичний період (V – IV ст. до н.е.) – характеризується розквітом стародавньогрецького рабовласницького суспільства, полісного ладу.

Гомерівська Греція описана відомим поетом в “Іліаді” та “Одіссеї”. Населення проживало сільськими общинами, що займали невелику територію і були майже ізольовані від сусідських общин. Політичним та економічним центром общини було поселення, що називалось містом. Основну масу населення міста складали землероби, скотарі, а також не чисельні ремісники і торгівці.

Земля була не племінною власністю і надавалась членам роду в користування за умови періодичного перерозподілу. Але вже в той час наділи багатих відрізнялись розмірами та якістю, а базилевси отримували, крім того, особливий наділ – “теменос”.

У гомерівський період держави ще не було. Це був період військової демократії. Управління суспільством здійснювалось за допомогою наступних органів. Постійно діючим органом влади була рада старійшин (буле). Вона формувалась не стільки за віковими ознаками, скільки за знатністю і багатством. Первісна демократія ще зберігалась, тому народні збори відігравали в суспільній організації значну роль. Очолював усю організацію базилевс, який виконував функції воєначальника, верховного судді і верховного жерця. Він фактично діяв разом з представниками родоплемінної знаті. Посада була виборною, але при її заміщенні стали віддавати перевагу сину померлого базилевса, і, таким чином, посада закріплювалась спадково в одній сім’ї.

Таким чином, гомерівська Греція була країною, роздробленою на багато самостійних округів, з яких пізніше виросли перші міста-держави або поліси.

На рубежі IX – VIII ст. до н.е. в історичному розвитку Стародавньої Греції відбулися законні зміни : родовий лад перетворюється на рабовласницький. Йде процес розвитку приватної власності. Багато простих землеробів позбавляються своїх ділянок, які зосереджуються в руках родової знаті. Формується велике землеволодіння. Розвиток ремісничого виробництва і торгівлі ще більш прискорював процеси соціально-правової нерівності. Стародавні форми об’єднання родів – філи і фратрії – ще деякий час продовжують зберігати своє значення, але скоро поступаються місцем новим формам поділу що базувались на майнових і територіальних ознаках. Так, на базі родових і сільських общин виникли нові соціально-політичні організації, що одержали назву полісів.

В історії Стародавньої Греції важливу роль відіграли два поліси: Афіни і Спарта.

Державний лад Афін став прикладом рабовласницької демократії, це той час, коли еталоном олігархії стала політична організація Спарти.

Виникнення Афінської держави легенда пов’язує з іменем грецького героя Тезея.

Серед заходів здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави першим було об’єднання трьох племен з центром в Афінах. Для керівництва загальними справами нового об’єднання була створена Рада, до якої перейшла частина справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен.

Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу євгатридів, яким було надано виняткове право на заміщення посад. Більшу частину населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів).

Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому значенні і введення нової посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 архонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого називався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження щодо сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, виконував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування військом і відав зовнішніми справами Інші шість архонтів – фесмофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд судових справ.

Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VIII ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.

Процеси класоутворення та формування держави в Афінах проходили синхронно. Одночасно з виділенням із знаті осіб, які здійснювали функції публічної влади, почалося руйнування основ родового поділу громадян. Уся Аттика була розбита на територіальні округи (наукрії). Громадяни кожної наукрії були зобов’язані спорядити корабель з екіпажем і виставити двох вершників у повному військовому спорядженні. На чолі наукрії стояв притан. Отже, з’явився поділ населення за територіальною ознакою, а також виник новий орган влади (ареопаг), що не був пов’язаний із родоплемінною організацією. У 621 р. до н. е. в Афінах з’являється писане право. Це були закони Драконта. Таким чином Афіни були найбільш класичною формою: тут держава виникає безпосередньо і переважно із класових протиріч, які розвинулись у середині родового суспільства.

Реформи Солона. Реформи Клісфена. Їх оцінка, демократизація державного ладу

Наприкінці VII ст. до н.е. протистояння демоса та аристократії стало жорстоким. Воно супроводжувалось загостренням боротьби між верхівками філ і фратрій. Розвиток товарно-грошових відносин дестабілізував політичну ситуацію в полісі. Маса селян опинилась у борговій кабалі в євпатридів, багато з них були продані в рабство за межі Аттики. Зросла кількість фетів – особисто вільних, але незаможних громадян. Маючи владу в ареопазі, опираючись на підтримку верхівки філ та фратрій, євпатріди пробували ліквідувати залишки родової демократії. Існування поліса як єдиного організму було в небезпеці.

Проникливий і далекоглядний політик Солон (VI ст. до н.е.) розумів необхідність відновлення єдності поліса, розколотого на ворогуючі угруповання.

У 594 р. до н.е. Солона було обрано архонтом. Спираючись на народні збори, він провів ряд важливих реформ: боргова кабала скасовувалась; продані в рабство афіняни підлягали викупу і могли повернутися додому. Надалі афінянські громадяни за борги не могли перетворюватись в рабів. Проте власність заможних осіб залишалась недоторканою. “Солон, – пише Плутарх, – розчарував заможних тим, що ліквідував боргові зобов’язання, а бідних тим, що не провів переділ землі, як вони сподівались, і не зрівняв усіх за способом життя”. Проте реформи Солона запобігли соціальному вибуху в Афінах.

До політичних реформ Солона належить проголошення усіх громадян рівними перед законом, тобто політичної рівності, в основу якої було покладено майновий ценз. Усі громадяни Афін були поділені на 4 розряди залежно від прибутку з землі. Перший розряд становили ті, хто мав прибуток не менше 500 медимнів зерна, масла чи вина (1 медимн – 41–52 літри). Ці громадяни називались пентакосимедимнами. До другого розряду належали ті, хто мав прибуток у 300 медимнів. В ополченні вони були вершниками і повинні були за свій рахунок придбати спорядження. Громадяни третього розряду мали прибуток не менше 200 медимів їх звали зевгитами Це був найчисельніший прошарок афінських громадян. Усі інші були зараховані до четвертого, останнього розряду. Їх звали фетами.

Отже, в основу поділу суспільства замість родової ознаки було покладено майнову. Майнове становище визначало й місце громадянина в ополченні. З представників перших двох станів формувалася кіннота, третього – важко озброєна піхота, із фетів – підрозділи легко озброєної піхоти чи допоміжних загонів. Воєначальниками та архотами могли бути лише ті, хто належав до перших двох розрядів.

Солон запровадив раду чотирьохсот (буле) – 100 чоловік від кожної філи. Створення і розширення прав народних зборів (екклесії), що стали головним законодавчим і контролюючим органом Афін, значною мірою сприяло демократизації суспільного і політичного ладу. Збори і рада відтіснили на другий план ареопаг та колегію архонтів. Був створений суд присяжних – геліея, до якого входили громадяни всіх чотирьох розрядів у кількості 6 тисяч чоловік.

Велика кількість членів суду присяжних свідчить про демократичні прагнення Солома, бажання забезпечити участь простих людей у діяльності органів влади.

Солон анулював надто жорстокі Закони Драконта, за виключенням деяких постанов про вбивство ввів свободу заповітів усі види майна, у тому числі і земельні ділянки можна було продавати, заставляти, ділити між спадкоємцями. Була проведена уніфікація системи мір і ваги, здійснений перехід до стабільної грошової одиниці.

Реформи Солона в економічній галузі згладили гостроту суперечностей в афінському суспільстві, оскільки задовольняли і середні верстви населення. Солона вважають батьком афінської демократії. У проведенні реформ йому допомагав правник Епіменір.

Однак одразу усунути всі соціальні суперечності в афінській державі Солон не міг. Євпатриди були незадоволені послабленням своїх політичних позицій і хотіли реваншу. Селянам, колишнім боржникам, які повернулися до Аттики, не повернули їх земельні ділянки і вони поповнили лави незадоволеного засиллям євпатридів демоса.

За цих умов владу захопив тиран Писістрат (560 – 527 рр. до н.е.). Він не скасував закони Солона, однак більше притиснув євпатридів. Писістрат відібрав землі у багатьох євпатридів і поділив їх серед селян, ввів державні субсидії збіднілим землеробам, надавав їм у кредит насіння, худобу, інвентар, запровадив пенсії інвалідам війни. Було запроваджено інститут роз’їзних суддів з метою зміцнення законності і правосуддя.

За Писістрата вперше було введено державний податок у розмірі 1/10 частини урожаю, що полегшило утримання апарату управління, зробило його менш залежним від аристократії.

Правління Писістрата і його синів продовжувалось з 560 до 527 р. до н.е. Політика Писістрата була спрямована на підтримання державного порядку, соціального спокою, вона стимулювала економічний і культурний прогрес та мала в цілому позитивний вплив на розвиток афінського суспільства. Але режим тиранії не влаштовував впливових рабовласників, які були незадоволені зосередженням влади в руках однієї особи. У результаті відкритого виступу знаті проти тиранії остання була скинута. Розпочалася боротьба за владу між Клісфеном, якого підтримував народ, та Ісагором, представником аристократії. Ця боротьба закінчилась перемогою Клісфена.

З іменем Клісфена пов’язана подальша демократизація афінського політичного ладу. У 509 р. до н.е. він провів державні реформи, які призвели до остаточної ліквідації залишків родового ладу.

Свої реформи Клісфен розпочав з введення нового адміністративного поділу, побудованого на територіальному принципі. У результаті вся Аттика поділялась на три територіальні округи: місто Афіни з передмістям, внутрішня центральна полоса і берегова полоса. Кожний округ складався із 10 рівних частин (тритій). Три тритії, по одній із кожного округа, об’єднувались у філу і, таким чином, було створено 10 територіальних філ.

Метою реформи було змішати населення, роз’єднати роди і тим послабити силу євпатридів.

Рада чотирьохсот була замінена на раду п’ятисот ( по 50 чоловік від кожної філи).

При Клісфені були також розширені ряди афінських громадян шляхом надання багатьом метекам громадянських прав. Була створена колегія десяти стратегів (по 1 від кожної філи).

Для того, щоб зберегти новий порядок від замахів на нього з боку ворогів, був введений остракізм ( суд черепків) Остракізм був формою таємного голосування, при якому кожен голосуючий писав на черепку ім’я людини, що здавалась йому небезпечною для існуючого ладу. Коли одне і теж ім’я повторювалось при підрахунку голосів 6 тис. разів, то ця особа піддавалась вигнанню з Афін на 10 років без конфіскації майна.

Реформи Клісфена були більш послідовні, ніж реформи Солона, і завершили більш ніж столітній період гострої боротьби між родовою аристократією і демосом, що закінчилась перемогою останнього. У результаті в Афінах склалась рабовласницька держава у формі демократичної республіки.

V ст. до н.е. відкрилось греко-перськими війнами (492 – 479 рр. до н.е.), що мали велике історичне значення. Грецька політична система і грецьке військо в цих війнах блискуче виправдали себе.

Після завершення перських війн в Афінах спостерігаються два політичні рухи: демократичний та олігархічний. Їх боротьба закінчилась перемогою демократії.

Уже під час війн у державному ладі Афін відбулися суттєві зміни. Вибрання архонтів шляхом голосування було замінено вибранням шляхом жеребкування, право бути обраним в архонти отримали і вершники. Ця рефома свідчить не тільки про демократизацію державного ладу Афін, але і про зниження ролі архонтів, що було пов’язано з підвищенням стратегів.

Подальша демократизація афінського державного ладу пов’язана з іменами Ефіальта і Перікла.

У 462 р. до н.е. афінська демократія під керівництвом Ефіальта провела через народні збори закон про позбавлення ареопага всіх політичних функцій. Він був позбавлений права накладати вето на постанови народних зборів, передавши це право геліеї. Право контролю за посадовими особами і нагляд за виконанням законів перейшли до ради 500 і народних зборів, але головним чином до геліеї. Скоротилась судова компетенція ареопага: за ним залишились лише релігійні справи і деякі кримінальні.

Після вбивства Ефіальта афінську демократію очолив Перікл. При Періклі відбувається більш чіткий поділ властей: законодавча влада належала народним зборам, виконавча – Раді 500 і магістратам, судова – геліеї. Принцип жеребкування розповсюджується на більшість раніше виборних посад, вводиться плата за участь у виконанні громадських функцій.

У середині V ст. до н.е. пішли в минуле солонівські розряди. У 457 р. архонтом Афін уперше був вибраний представник третього розряду (заміщення посад стало можливим незалежно від належності до певного розряду).

Правове становище населення. Рабовласницька демократія в Афінах

Демократизація державного ладу не усунула притаманних афінському суспільству протиріч. Розвиток приватної власності призвів до значної майнової диференціації. Серед вільних афінських громадян виділялась невелика група осіб, що володіли значною власністю, але основну масу населення становила біднота. Число вільних значно перевищували раби. Розрізнялись раби приватних осіб і державні. Рабська праця широко застосовувалась у домашньому сільському господарстві, промисловості. Раб був річчю і мати власність не міг. Лише за державними рабами визнавалось право набувати власність і розпоряджатися нею. Раб не міг мати сім’ю. Єдине, що закон забороняв господарю, – вбивство раба. Але незважаючи на формальну заборону, вбивство раба не тягло за собою покарання.

Коли раб вчиняв злочин, що карався смертю, суд і покарання були в компетенції органів влади. Усі інші види покарання були правом господаря. Допит раба проводився тільки в процесі катування. Це вважалось справедливим та “істинно демократичним”.

Вільне населення Афін було неоднорідним. За законом Перікла (був стратегом з 444 до 429 р. до н.е.) усією сукупністю прав і привілей користувались тільки ті особи (чоловічої статі), у кого батько і мати були природними і повноправними громадянами Афін. Громадянство набувалось з 18-літнього віку. Потім протягом 2-х років юнак проходив військову службу. З 20-ти років йому дозволялось брати участь у народних зборах.

Формально всі громадяни Афін користувались рівними правами. Проте майнова нерівність вела і до політичної. Афіняни визнавали фізичну працю за винятком землеробської, негідною громадянина. Тому всі інші роботи виконували метки – іноземці, вільновідпущеники та раби.

Громадянська рівноправність включала сукупність певних прав і обов’язків. Найбільш суттєвими правами громадянина були право на свободу та особисту незалежність від будь-якої іншої людини право на земельну ділянку на полісній території та економічну допомогу від держави у випадку матеріальних труднощів, право на носіння зброї і служби в ополченні, право на участь у справах держави (у народних зборах, раді, виборних органах) право на шанування і захист вітчизняних богів право на захист і заступництво афінських законів.

Обов’язки афінських громадян полягали в тому, що кожен повинен був берегти своє майно і працювати на земельній ділянці, приходити на допомогу полісу всіма своїми засобами за надзвичайних обставин, захищати рідний поліс від ворогів зі зброєю в руках, підкорятися законам і виборним органам влади, брати активну участь у суспільному житті, поважати батьківських богів. Сукупність громадянських прав складала честь громадянина. За злочин громадяни могли обмежуватись судом у правах.

Значну частину населення складали метеки. Це були вихідці з інших общин, які проживали в Афінах. Вони були особисто вільними, але політичними правами не користувались (брати участь у народних зборах, займати державні посади) і були обмежені в економічних (їм заборонялось володіти землею на території Аттики, мати власні будинки, крім того вони сплачували особливий податок). Але в армії метеки служили, сплачували податки. Метек, що ухилявся від сплати податків, продавався в рабство. Шлюби між метеками і громадянами Афін заборонялись. Кожен метек повинен був вибрати собі простата – афінського громадянина, який представляв метека в суді та інших державних органах.

Становище відпущених на волю рабів було близьким до становища іноземців.

Незважаючи на всі обмеження, метек і вільновідпущеник були згідно з законом особами. Раб же був тільки річчю.

Жінки в Афінах не мали ні політичних, ні громадянських прав.

Державний лад, суд, збройні сили. Основні риси афінського права

За формою державного правління Стародавні Афіни були демократичною республікою.

Державний апарат Афінської демократії складався із таких органів влади: народних зборів, ради п’ятисот, геліеї, колегії стратегів і колегії архонтів.

Народні збори (екклесія) були головним і вирішальним органом. Право участі у народних зборах мали всі повноправні афінські громадяни (чоловіки), що досягли двадцятилітнього віку незалежно від їх майнового стану і роду занять.

Повноваження народних зборів були дуже широкими і охоплювали всі найважливіші питання життя Афін. На народних зборах приймались закони, вирішувались питання війни і миру, вибирались посадові особи, заслуховувались звіти магістратів після закінчення строку повноважень, обговорювався та затверджувався державний бюджет, здійснювався контроль за вихованням юнаків, приймалось рішення у випадку остракізму. Специфічне значення мали права народних зборів щодо охорони основних законів. Була створена спеціальна колегія для охорони законів, яка одержувала свої повноваження від народних зборів.

У народних зборах був встановлений доволі демократичний порядок роботи. Виступати міг будь-який учасник зборів. Але він повинен був дотримуватися певних правил, які зводились до того, що не можна було повторюватись, ображати свого опонента, а говорити необхідно було по суті справи.

Народні збори збирались, як правило, через 8–9 днів.

Головою народних зборів був голова пританів. Голосування було таємним, за винятком виборів на військові посади. Кожен громадянин міг внести на розгляд свій законопроект. Але при цьому він ніс кримінальну відповідальність (аж до смертної кари), коли з’ясовувалось, що його пропозиція протирічить діючим законам і про це не було оголошено заздалегідь. Крім того будь-який законопроект підлягав попередньому розгляду в раді п’ятисот. Остаточне рішення належало геліеї. Обговорення законопроекту, який пройшов усі попередні стадії, велось у геліеї у формі судового процесу: автор законопроекту виступав обвинувачем старих законів, а їх захисників призначали народні збори. Рішення приймалось більшістю присяжних при таємному голосування.

Певна кількість учасників народних зборів вимагалась тільки при вирішенні питання про остракізм (6 тисяч). В інших випадках присутніх могло бути і менше.

Рада п’ятисот, що була одним з найважливіших державних інститутів афінської демократії, не підміняла народних зборів, а була їх робочим органом. Члени Ради п’ятисот вибирались шляхом жеребкування з числа повноправних громадян, що досягли 30-літнього віку по 50 чоловік від кожної з 10 філ. До неї могли входити представники всіх розрядів населення.

Рада була розбита на 10 чергових частин (пританій). 50 членів ради – представники однієї філи були черговими протягом одної десятої частини року. Притани щоденно вибирали зі свого складу шляхом жеребкування голову, який головував і в народних зборах.

Рада п’ятисот діяла як вищий адміністративний орган і муніципалітет з управління службами Афін та його передмість: розв’язувала питання благоустрою міста, його базарів, стану флоту, арсеналу, організовувала доставку продовольства. У її віданні перебувала скарбниця і державна печатка. Рада здійснювала контроль за діяльністю посадових осіб, готувала і попередньо розглядала питання, що виносила на обговорення народних зборів.

Рада проводила докимасію (перевірку) дев’яти архонтів і кандидатів у члени Ради на майбутній рік. Вона мала право притягувати до суду посадових осіб, а особливо осіб, винних в неправильному використанні державних коштів. Приговори Ради могли оскаржувалися в геліеї.

У системі державних органів зберігся такий державний орган як ареопаг. До нього входили представники афінських аристократів, що займали посади архонтів та колишні архонти, які зробили задовільний звіт про свою річну діяльність. Ареопаг до середини V ст. до н.е. був одним із найважливіших органів державної влади, що контролював діяльність посадових осіб та народних зборів. Але після 462 р. до н.е. за ним було збережено головним чином функції судової установи.

Серед органів виконавчої влади в Афінах слід відмітити дві колегії: стратегів і архонтів.

Колегія десяти стратегів вибиралась відкритим голосуванням із числа найбільш багатих і впливових громадян.

Основні функції колегії стратегів – верховне керівництво і командування всіма військовими силами афінської держави, фінанси, зовнішні відносини, підготовка до ради п’ятисот і народних зборів, проектів, декретів і розпоряджень.

За афінськими законами всі десять стратегів користувались однаковими правами і мали однакові обов’язки. Але на практиці встановився неписаний звичай, що один із стратегів займав перше місце не тільки в самій колегії стратегів, але й у всій державі.

У віданні колегії архонтів знаходились релігійні, сімейні і справи, що стосувались моралі.

Дев’ять архонтів і секретар вибирались за жеребом – по одному від кожної філи. Потім архонти, крім секретаря, піддавались докимасії в раді п’ятисот. Другу перевірку архонти проходили в геліеї.

Архонти – енонім, базилевс і полемарх – мали рівну владу і кожен з них вибирав собі два товариша.

Під керівництвом колегії архонтів діяв вищий судовий орган –геліея. Геліея, крім чисто судових функцій, виконувала функції у сфері законодавства.

Геліея складалася з 6000 чоловік, щороку вибиралась шляхом жеребкування архонтами з числа повноправних громадян не молодших 30-ти років по 600 чоловік від кожної філи. Увесь склад суду був поділений на десять частин по 500 чоловік у кожній. 1000 суддів були запасними. Суд був відкритим і гласним. З метою запобігання підкупу суддів лише в день слухання справи визначалося, яке саме відділення буде її розглядати.

Кримінальне судочинство мало кілька стадій: оголошення обвинувачувальної скарги, виступ обвинувача і підсудного, допит свідків, таємне голосування про винність чи невинність підсудного (вердикт), таємне голосування про міру покарання, оголошення вироку, останнє слово підсудного. Рішення суду оскарженню не підлягало.

Під час винесення рішень і вироків суд не завжди був зв’язаний законом. Він міг керуватися звичаями своєї країни і фактично сам створював норми права.

Крім геліеї в Афінах було ще декілька судових колегій, які розглядали коло певних справ: ареопаг, чотирі колегії ефетів, колегія сорока. Військо Афін складалось з ополчення в якому служили всі громадяни від 18 до 60 років.

Система афінської демократії в V – IV ст. до н.е. була добре продуманою і старанно розробленою політичною системою. Заміщення державних посад будувалось на принципах виборності, строковості, колегіальності, підзвітності. Усі посадові особи вибирались на один рік без права переобрання на наступний строк. Але це не стосувалося стратегів.

Для свого часу афінська демократія мала найбільш передовий державний устрій, в умовах якого всі повноправні громадяни мали можливість управляти державою, а держава піклувалась про матеріальний добробут своїх громадян і створювала умови для розвитку культури.

Але надмірні соціальні гарантії для бідних стали важким тягарем для держави і заможних осіб. Такі гарантії сприяли розквіту античної культури, але згубили античну економіку.

Громадяни Афін, прирівнявши права громадянина до права кормління, не допускали в країну чужоземців, а тому ця держава, невелика за розміром і чисельністю населення, врешті-решт у 338 році до н.е. була завойована військами Олександра Македонського.

Найбільш розвинену правову систему в Стародавній Греції мали Афіни. Найдавнішим джерелом права в Афінах був звичай. У 621 р. до н.е. з’являється писане право у вигляді Законів Драконта. Це було великою перемогою народних мас. Тлумачення звичаєвого права за традицією належало аристократії і призводило до частого зловживання. Запис діячих норм права дозволив обмежити свавілля в тлумаченні юридичних правил.

При цьому Драконт включив до законів ряд нових суттєвих положень, які відображали нову соціально-економічну ситуацію. Так, наприклад, скасовувалась кровна помста, вводились нові правила судочинства. Закони закріплювали права приватної власності, встановлюючи при цьому суворі покарання за посягання на приватну власність. Чітке виконання законів вважалось неодмінним елементом демократії.

У громадській присязі молодого афінянина говорилось: “І я буду слухатись владу…, і підкорятися встановленим законам… і якщо хто-небудь буде скасовувати закони або не підкорятись їм, я не допущу цього, але буду захищати їх один або разом з усіма”.

“Коли Драконта запитали, – пише Плутарх, – чому він за більшу частину злочинів призначив смертну кару, він, як кажуть, відповідав, що дрібні злочини, на його думку, заслуговують цього покарання, а для тяжких він не знайшов більшого.”

На початку VI ст. до н.е. в Афінах Солоном була проведена велика законодавча робота Закони Драконта були скасовані за винятком деяких постанов про вбивство. У V – IV ст. до н.е. закони стають головним джерелом права.

Майнові відносини. Афінське право не знало чіткої різниці між речами але правовий статус нерухомості мав свої особливості. Був відомий також поділ майна на видиме і невидиме. До першого належали: земля, раби, худоба до другого – гроші, дорогоцінності. Серед речових прав відомі були володіння і власність.

Зобов’язання виникали з договорів або деліктів. Договори в більшості укладались у письмовій формі, хоч ніякої обов’язкової форми не існувало. До реформи Солона невиконання договірних зобов’язань тягло за собою особисту відповідальність боржника. Після реформи засобом забезпечення договірних зобов’язань залишаються завдаток, застава, порука. Афінському праву були відомі різні види договорів: купівлі-продажу, найму, позики, підряду, схову, товариства, доручення, комісії.

Зобов’язання із деліктів виникають у випадку заподіяння майну будь-якої шкоди.

Шлюбно-сімейне право. Вступ до шлюбу в Афінах вважався обов’язковим. Але якщо громадянин не вступав у шлюб, то це не спричиняло покарання. Шлюб розглядався як різновид договору купівлі-продажу, а наречена – як об’єкт угоди.

Розлучення для чоловіків було вільним, але для жінок це була складна справа. Жінка займала в сім’ї залежне становище. Взагалі, в Афінах жінки не мали ні політичних, ні громадянських прав.

Батьківська влада спочатку була дуже широкою, але з часом слабне.

Спадкове право. Спадкування здійснювалось за законом і заповітом. Спадкоємцями за законом в першу чергу були сини, але коли синів не було, то успадковували дочки. Спадкування за заповітом розпочинається з Солона. Заповідати міг лише той, у кого не було законних дітей чоловічої статі. Не могли заповідати неповнолітні, жінки, прийомний син.

Кримінальне право. Афінському праву були відомі такі види злочинів: державні, проти сім’ї, особи, власності. Розрізнялись навмисні і необережні злочини, відомо було поняття самооборони, проводилась різниця між підмовником і виконавцем злочину.

Серед покарань слід відмітити смертну кару, продаж у рабство, штраф, конфіскацію, безчестя. Покарання для рабів і вільних було різним.

Судовий процес. Розпочинати судові справи могли тільки повноправні афінські громадяни. Інтереси неповнолітніх і жінок представляв глава сім’ї, метека – його простат, за раба в суді відповідав його господар.

Судовий розгляд поділявся на стадії: попереднього розслідування, судового розгляду і винесення рішення чи вироку. Учасникам процесу надавалась можливість висловити свою думку щодо міри покарання. Жінок і неповнолітніх як свідків не залучали, рабів при допитах катували.

Під час попереднього слідства свідчення потерпілого, обвинуваченого, свідків, а також речові докази запечатувались у спеціальну посудину і в такому вигляді направлялись до суду.

Рішення приймалось таємним голосуванням більшістю голосів. На судові рішення і вироки допускалась апеляція в геліею. Рішення геліеї були остаточними і оскарженню не підлягали.

Виникнення держави у Спарті

На противагу демократичним Афінам Спарта була своєрідною аристократичною республікою. Причини цього мають глибоке коріння.

У XII – XI ст. до н.е. у невелику область на півострові Пелопонес – Лаконіку – ввірвались дорійські племена. Ця область була вже заселена. За Гомером (“Ілліада”) її займали 12 ахейських громад. Однією з них була Спарта на чолі з “царем” Менелаєм. Після відчайдушної боротьби між собою обидва племені уклали союз і створили спільну громаду, яку очолювали два царі – дорійський і ахейський.

Маленька Лаконіка була тісною для нової громади (300 кв. км). Почалися війни з метою захоплення Мессенії, розташованої в центрі півострова. У результаті першої та другої месенських війн під владою Спарти опинилася дуже велика територія з багаточисельним населенням: 200 тис. рабів (ілотів); 32 тис. періеків (особисто вільних але позбавлених політичних прав); 10 тис. спартіатів (чоловіків-воїнів).

Завоювання поставило перед спартанською громадою нові завдання. Необхідно було створити органи влади, до того часу невідомі ні дорійцям, ні ахейцям. Але первіснообщинний лад ще не був повністю зруйнований. Результатом цього став своєрідний сплав сильної, терористичної за своїми методами державної влади із збереженням пережитків родового устрою. У цій своєрідності – головна особливість Спарти.

Суспільний лад та державний устрій Спарти

Для суспільного ладу Спарти характерне тривале збереження пережитків первіснообщинного ладу і військова організація суспільства. Турбота про збереження солідарності серед невеликої кількості повноправних громадян Спарти, що панували над величезною масою поневоленого населення, пояснюється прагненням запобігти виникненню різкої майнової диференціації серед “рівних”, як називали себе спартіати.

На це були спрямовані закони проти розкоші, які приписують Лікургу. Реформи Лікурга – це комплекс перетворень соціально-економічного і правового характеру, в результаті яких ненависна демосу знать формально зникла, ніби розчинилась у масі спартанських громадян. Усі спартанці, які призивались в ополчення, були наділені земельними ділянками (клерами). У Лаконіці і Месенії їх налічувалось близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним володінням, а оскільки земля була власністю держави, то його не можна було продати, подарувати, залишити у спадок. Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі економічної рівності стверджувалась “община рівних”.

Ділянки землі отримали й періеки – ремісники, крамарі.

Образ життя спартанців від народження до смерті жорстко регламентувався.

Із 7 років хлопчики виховувались у гімназіях під наглядом наставників – педагогів. Головна мета навчання і виховання – підготовка майбутнього воїна.

З 20 до 60 років спартанець вважався військовозобов’язаним і повинен був систематично вдосконалювати свої атлетичні та бойові навички. До 30 років він не мав політичних прав, йому належало в усьому дотримуватись порад свого опікуна, наставника.

Спартанці носили однаковий одяг, користувались однаковим домашнім начинням, дотримувались стандарту, загальноприйнятої форми бороди та вус. До 30 років спартанець повинен був одружитися, інакше він щорічно під час релігійного свята підлягав побиттю з боку жінок.

Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високий. Вони не знали багатьох господарських турбот, ілоти доставляли їм продукти, дітей виховувала держава.

Єдність спартанців забезпечувалась спільними трапезами (сиситіями), під час яких прості громадяни та царі їли за одним столом і займалися груповими атлетичними вправами. Кожен вносив щомісячно натуральний внесок в общину. Той, хто не міг цього зробити, вважався “таким, що опустився”, і позбавлявся політичних прав.

Військова справа була основним заняттям громадян. Їм заборонялося займатися ремеслом і торгівлею, оскільки це ганьбило їх, бо вважалося справою періеків.

Періеки були особисто вільними, політичними правами не користувались, але в інших відносинах були правоздатними могли набувати власність і здійснювати угоди несли військову повинність. З боку держави над періеками був встановлений нагляд, що здійснювався спеціальними посадовими особами.

Найбільш багаточисельним прошарком населення були ілоти – представники переможених племен, що були перетворені в державних рабів. Своєї землі вони не мали, працювали на ділянці, що була виділена спартіату державою мали своє господарство і знаряддя праці. Половину врожаю, одержаного з землі, ілоти віддавали власнику ділянки. У період військових дій вони залучались як допоміжна сила, але при цьому їм давали найпримітивнішу зброю, через що вони несли невиправдано великі втрати. Своє панування над ілотами спартанці підтримували методами жорстокого терору. Ілоти могли бути відпущені на волю державою.

Постійні військові заходи вимагали величезних витрат матеріальних і людських ресурсів, що врешті-решт стало причиною швидкого занепаду спартанської “общини рівних”. Її політична і суспільна структура не витримала натиску товарно-грошових відносин.

Спарта втратила свою самостійність, потрапила під владу персів, потім македонців, а з 146р. до н.е. – Риму.

Державний устрій. Спарта була аристократичною республікою. Народні збори не відігравали вирішальної ролі в політичному житті країни. Збирались вони від випадку до випадку і за рішенням посадових осіб. У зборах брали участь спартіати, які досягли 30 років і зберегли свої наділи. За надзвичайних обставин скликались надзвичайні збори в яких брали участь представники найбільш знатних і впливових сімей. До компетенції народних зборів належало вибрання посадових осіб, прийняття рішення у випадку виникнення спору про престолонаслідування. Народні збори брали участь у законотворчості, вирішували питання війни і миру, союзу з іншими державами.

Розам з тим віданню народних зборів не підлягали такі важливі питання як фінансові, діяльність магістратів, судові справи.

Закони на зборах не обговорювались, вони або приймались, або відхилялись. Усі рішення зборів знаходились під контролем герусії.

Порядок діяльності народних зборів давав можливість спартанській олігархії впливати на їх роботу, направляти їх діяльність у потрібному напрямі.

На чолі держави стояли два царі, які виконували функції військових вождів, були верховними жерцями, здійснювали судову владу. Але фактично керівництво державою належало ефорам, до яких поступово переходили повноваження, що належали царям.

Ефори займали виняткове становище в державі. Їх було 5 і вони щорічно вибиралися на народних зборах із числа всіх громадян. Ефори складали єдину колегію і виносили свої рішення за більшістю голосів. Ефори скликали та керували діяльністю герусії і народних зборів. В їх руках майже повністю знаходились зовнішні відносини, внутрішнє управління державою.

Однією з функцій ефорів був контроль за діяльністю царів з метою не допущення посилення їх влади і встановлення монархії. Ефори мали право притягувати царів до суду герусії.

У своїй діяльності ефори звітували тільки перед своїми наступниками.

Герусія (рада старійшин) збереглася від родоплемінної організації. Вона складалась з 28 видатних представників спартіатів, крім того до складу герусії входили два царі. Члени герусії (геронти) вибирались народними зборами довічно і були безвідповідальними. Герусія попередньо обговорювала справи, які повинні були розглядатись на народних зборах. Герусія мала практично необмежену компетенцію, вона засідала щоденно і керувала всіма справами, включаючи військові, фінансові, судові. Герусія була судовою інстанцією проти царів, але з посиленням влади ефоріїв значення слабшало.

 

ТЕМА 7. Держава і право

Стародавнього Риму

1. Зародження римської державності. Реформа Сервія Туллія.

2. Утворення аристократичної республіки. Правове становище населення.

3. Державний устрій, суд, збройні сили. Управління провінціями.

4. Криза і падіння республіки.

Зміни в суспільному ладі.

5. Перехід до монархії. Принципат.

Зміни в економіці, суспільному ладі та державному устрої в період принципату.

6. Домінат. Суспільний лад та державний устрій.

Реформи Діоклетіана.

7. Джерела римського права.

Тисячолітня історія Риму поділяється на три періоди. Перший період – царський – з 754 р. до 509 р. до н.е. Протягом цього періоду відбувається формування суспільних класів і державного апарату. Другий період розпочинається з вигнання останнього римського царя Тарквінія Гордого і утвердження республіканського ладу (509 – 27 рр. до н.е.). Третій період – період імперії – 27 р. до н.е. – 476 р. н.е. Цей період, у свою чергу, поділяється на два етапи – приципат (27 р. до н.е. – 284 р. н.е.) і домінат (284 р. – 476 р.). Після падіння Західної Римської імперії у 476 р. ще тривалий час існувала Східна Римська імперія – Візантія, яка припинила своє існування після взяття Константинополя, столиці Візантії, турками-османами у 1453 р.

Процес розпаду родового ладу і зародження держави в Римі має багато подібного з аналогічним процесом в Афінах, що простежується в занепаді патріархальних органів, розвитку приватної власності, формуванні класів і політико-правової системи.

У VIII – VII ст. до н.е. середня частина Апеннінського півострова була заселена декількома громадами, які перебували між собою у союзі. Однією з них був Рим, у якому населення займалось тваринництвом і землеробством.

Родоплемінна структура Риму царської епохи представила тісно пов’язану єдність патріархальної сім’ї, роду, племені. Поступово сільська (сусідська) община витісняла кровнородинну, але пережитки давніх звичаїв ще збереглися.

Усі общинники мали однакові права та обов’язки як громадяни, воїни і власники землі. Єдність громадян римського поліса скріплювалась колективним землеволодінням і обов’язковою військовою службою.

Римляни ще в царський період, відчуваючи нестачу земель, вели постійні війни зі своїми сусідами з метою захоплення чужих територій. Вдалі походи збагачували родову знать, вождя, верхівку общини, що прискорювало розкладання родового ладу.

Корінні жителі Риму називали себе патриціями. Спочатку лише вони належали до повноправного населення – “римського народу”, що склався на основі союзу трьох племен (триб), які поділялися за родами і куріями (об’єднаннями родів). За легендою Ромул, один із засновників Риму, доручив патриціям відправляти управлінські та жрецькі обов’язки, плебеям (простолюдинам) – обробляти землю, утримувати худобу і займатися прибутковим ремеслом. Плебеї перебували поза римською родовою організацією. До кінця царського періоду римська община та її самоуправління мали всі ознаки військової демократії.

У певні дні роди, курії, племена, а потім і весь союз племен сходились на збори для розгляду справ, що належали до їх компетенції, про спірну спадщину, інші судові спори, про вироки до смертної кари.

Усього родів було 300, по 100 в кожному племені. 10 родів складали курію, 10 курій – трибу (плем’я). Така організація була і залишається предметом наукової дискусії, бо її штучне походження впадає в очі. Це фактично ціла армія, раціонально побудована при Ромулі, що завоювала і захищала захоплену землю, а потім перейшла до планомірного захоплення Італії.

Голови родів складали раду старійшин або сенат, що з часом набув значення головної урядової влади. Сенат мав право попереднього обговорення всіх справ, які виносились на розгляд народних зборів. Крім того, сенат відав багатьма поточними справами з управління Римом.

Головою римської общини, її правителем і верховним воєначальникам був рекс – цар. Це була виборна посада, підзвітна народу.

З давнього часу на території Риму жили і негромадяни – клієнти і плебеї. До плебеїв належало або поневолене, або прибуле населення, а також безземельні вільні корінні жителі. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями (на правах приватної власності володіли лише невеликими ділянками), до обрання на жрецькі посади, були політично безправними. Вони не мали родоплемінної організації, подібної до патриціанської. За необхідності патриції залучали їх до військової служби як допоміжну силу, але їм діставалась мізерна частина здобичі.

З метою залучення до патриціанської общини та отримання безпеки багато плебеїв були змушені ставати клієнтами.

У царську, архаїчну епоху держави у римлян не було. Вважалося, що Римом править цар (рекс), сенат і народ.

В органах общинного управління важливі функції виконували куріатні збори, що мали право вибирати магістрів, приймати закони, вирішувати питання про війну.

До кінця царського періоду загострилася боротьба між царем, який прагнув набути більшої самостійності і незалежності, та сенатом, що бажав мати повну владу над ополченням, військом, обмежити військові повноваження царя.

Процес класоутворення супроводжувався протистоянням плебеїв і патриціїв, зростаючим невдоволенням клієнтів. Розвиток приватної власності сприяв примноженню багатства патриціанських сімей, які бажали перетворити плебеїв у клієнтів, а клієнтів – у рабів.

Важливим етапом на шляху римської державності була реформа, яку римська традиція пов’язує з іменем шостого рекса Сервія Туллія (578 – 534 рр. до н.е.). При ньому плебеї були введені до складу римської общини, а територіальні триби дещо потіснили родоплемінні. За реформою всі патриції та плебеї чоловічої статі у військових і політичних цілях були поділені на шість розрядів. До першого увійшли найбагатші, так звані вершники, а також ті, хто мав багатства не менше ніж 100 тисяч мідних ассів (1 асс – мідна монета масою 327,5 г), до другого – ті, чиє майно оцінювалося не менше ніж у 75 тис., до третього – 50 тис., до четвертого – 25 тис., до п’ятого – 12,5 тис. ассів. Усі бідняки зараховувалися до шостого розряду (пролетарів).

Усі військовозобов’язані залежно від майнового становища об’єднувалися у військові підрозділи – центурії (сотні). Із вершників було утворено 18 центурій кінноти, громадяни першого розряду входили до важкоозброєної піхоти (80 центурій). З другого, третього і четвертого розрядів формувалось по 20 центурій, а з п’ятого – 30. Таким чином, із 193 центурій найбагатші становили 98, тобто більшість. Це мало важливе значення, оскільки на центуріальних народних зборах кожна центурія мала один голос і при прийнятті законів та виборах посадових осіб тільки одностайність призводила до прийняття рішення.

Таким чином, було покладено початок пануванню багатих і знатних, незалежно від того, були вони патриціями, чи плебеями.

Складовою частиною реформи Сервія Туллія був поділ громадян (патриціїв, плебеїв, клієнтів) за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири територіальні триби, до яких пізніше приєднали 16 сільських. Один раз на 5 років проводився загальний перепис громадян для визначення майнового цензу і набору ополчення. Було запроваджено постійний податок на утримання війська.

Лад військової демократії вичерпав себе. Рим набув усіх ознак держави: публічну владу, територіальний поділ жителів, військо, суд, поліцію, податки.

Утворення аристократичної республіки. Правове становище населення

Наприкінці VI ст. до н.е. в результаті кризи, розпаду родової організації і становлення держави погіршився стан багатьох плебеїв, які втрачали свої наділи землі. Родова знать патриціїв, втративши частину попередніх привілеїв, була незадоволена посиленням центральної влади, частим залученням до громадських робіт.

Цар дедалі частіше діяв як тиран. З сенатом він не тільки не рахувався, а й піддавав репресіям визначних його членів, особисто вершив суд і розправу, проводив незаконні конфіскації, чинив насильство і беззаконня. Царя наслідували його родичі, особливо сини. Їхня поведінка ображала суворі звичаї патриціїв.

Повсталий народ повалив царя Тарквінія Гордого і разом із сім’єю вигнав його за межі Риму. Із 509 р. до н.е. царська влада припинилась. Рим став республікою.

На чолі держави стали претори (проводири), яких щороку обирали на центуріатних коміціях, а з 367 р. до н.е. – консули. Їхні державні повноваження майже не відрізнялись від царських. Становлення республіки в V – IV ст. до н.е. відбувалося в складній політичній обстановці. Плебеї вели вперту боротьбу за землю, скасування жорстоких умов боргової кабали, за доступ до політичної влади. Але до повної рівноправності з патриціями було ще далеко. Після реформи Сервія Туллія пройде ще близько двох століть, перш ніж плебеї будуть допущені до завойованої землі, заміщення посад, прийняття законів, до шлюбів з патриціями і патриціанками.

Завоювання значної частини Італії сприяло занепаду родового ладу. Рабовласництво набуває класичної форми.

Основою неписаної римської конституції стає правило: люди не рівні один одному. Раби не люди, а речі.

Римське громадянство набувалось народженням від повноправних батька і матері. Інші випадки, наприклад, усиновлення іноземця, відпущення раба на волю, надання громадянства за заслуги та ін., були спочатку рідкісним явищем.

Після досягнення повноліття римський юнак приводився батьком на форум (площа в Римі, де відбувався суд та інші офіційні дії) і записувався у відповідну трибу. З цього часу він ставав політично рівноправним.

З політичним повноправ’ям пов’язувалось:

а) право участі в народних зборах;

б) право бути вибраним на посаду в римському урядовому і судовому апараті;

в) право служити у війську.

Політична повноправність не означала повноправності “громадської”, тобто права розпорядження майном. Поки син жив з батьком, той укладав за нього всі майнові угоди. Жінки не мали ні політичних ні майнових прав, але, порівняно з афінськими, жінки в Римі знаходились у дещо кращому становищі.

Римським громадянином ставав і відпущений на волю раб. Але він не міг заміщувати виборних посад і внаслідок недовіри до нього служити у війську. Щодо свого колишнього господаря вільновідпущеник ставав клієнтом, залежною особою, що проявлялось в особливій повазі, матеріальній допомозі.

У міру того як Рим із незначного селища перетворювався в столицю величезної території, склад його населення почав поповнюватись іноземцями. Багато з них приїжджали в Рим для ведення торгівлі і там залишались. Вони називались перігрінами. Як і вільновідпущеники, перігріни могли одержати права римських громадян за особливі заслуги перед Римом або на основі спеціальних актів державної влади, що поширювались на окремі групи іноземців.

Починаючи з IV – III ст. до н.е., основним працівником у Римі стає раб. Праця рабів широко використовувалась у землеробстві і ремісництві. Кожна нова війна поповнювала число рабів. Але чим більше ставало їх значення, тим більш безправним і страшним ставало їх становище. Раби не мали жодних прав. Власнику раба не заборонялось його вбивство. Допит рабів проводився тільки під час катування.

Державний устрій, суд, збройні сили. Управління провінціями

Римська республіка проіснувала з 509 р. до н.е. до 27 р. до н.е. Вона була рабовласницькою державою за історичним типом та аристократичною за формою правління.

Народ як сукупність повноправних громадян вважався джерелом влади. У період ранньої республіки Рим, як і будь-який античний поліс, за своїм політичним устроєм складався з народних зборів, ради старійшин (сенату), виборних службових осіб (магістратів). На думку Полібія, в державному ладі Риму поєднувались монархічні засади у владі консулів, аристократичні – у сенаті та демократичні – у народних зборах.

Центральними органами влади та управління були сенат і народні збори (коміції).

Сенат був вищим, постійно діючим органом влади, головною урядовою установою і складався з 300 чоловік.

На першому етапі республіки сенаторів призначав консул, за законом Овінія (312 р. до н.е.), список сенаторів став готувати цензор. Кандидат у сенатори повинен був походити із знатної сім’ї, бути багатим, мати в своєму послужному списку посаду, одержану в результаті виборів на народних зборах. Кожні 5 років персональний склад сенату переглядався. Першим у списку сенаторів стояв принцепс. Сенаторам категорично заборонялось займатись фінансовою і торговельною діяльністю.

Повноваження сенату як вищої урядової установи були широкими. Формально він не мав права приймати закони, однак його рішення мали велику політичну силу. До 339 р. до н.е. він затверджував або відхиляв закони, які виносились на обговорення. Лише в 287 р. до н.е. сенат втратив право схвалювати (або ні) закони, прийнятті плебейськими зборами.

Сенат розпоряджався державною скарбницею, фінансами, відав державним майном. Здійснював керівництво військовими справами: оголошував набір ополчення, призначав командуючих, розподіляв сфери дій між воєначальниками та консулами.

Не маючи прямої законодавчої влади, сенат присвоїв собі право тлумачення законів, яке нерідко оберталось створенням нових законів.

П’ятирічний термін повноважень сенаторів, зосередження в сенаті представницької знаті Риму перетворили його на оплот консервативних елементів. Клас рабовласників бачив у ньому найважливішу установу держави, покликану охороняти їхні інтереси, зберігати традиції республіки та привілеї знаті.

Народні збори вважались законодавчими органами. Вони були трьох видів. Вищими до 287 р. до н.е. були збори за центуріями, що являли собою загальновійськовий збір для вирішення таких питань, як оголошення і припинення війни, вибори воєначальників. Фактично рішення центуріатних коміцій попередньо готував сенат, що мав право затверджувати або скасовувати їх. Однак традиції запитувати згоди воїнів-громадян, що збереглися з часів військової демократії, в період республіки неухильно дотримувались.

У середині ІІІ ст. до н.е. в законодавство Сервія Туллія було внесено доповнення демократичного характеру. Кожний розряд громадян (від першого до п’ятого) виставляв по 70 центурій. Це дало змогу центуріям другого і третього розрядів сильно впливати на прийняття рішення, посилило роль плебсу в політичному житті.

Центуріатні коміції вирішували питання про війну і мир, обирали консулів та інших магістратів, до 287р. до н.е. приймали або відхиляли законопроекти. Вони дарували громадянство або позбавляли права на нього.

З 287 р. до н.е. законодавчі повноваження повністю перейшли до плебейських зборів – зборів громадян за територіальними трибами. Їх називали плебейськими або трибутними коміціями. Належність до триби визначалась місцезнаходженням майна плебея. Плебейські збори скликали і проводили консули, претори, курильні едили. Під час розгляду питань, що стосувались винятково плебеїв, головували їхні народні трибуни або едили.

Плебейські збори обирали народного трибуна, молодших магістратів – едилів, квесторів і деяких жерців, а також могли достроково звільнити їх з посади.

Закони й постанови трибутних зборів називались плебісцитами. За законом Валерія і Горація (449 р. до н.е.), плебісцити підлягали затвердженню сенатом.

Наприкінці IV ст. до н.е. сенат втратив право попереднього розгляду проектів плебісцитів. Роль плебейських зборів зросла, особливо у сфері законодавства. За законами Валерія і Горація (449 р. до н.е.), Гортензія (287 р. до н.е.), постанови трибутних коміцій почали поширюватись на всіх громадян, а не тільки на плебеїв. Поступово до плебейських зборів перейшли деякі повноваження, що раніше належали центуріатним коміціям. У них стали брати участь усі громадяни, в тому числі й патриції. Трибутні коміції збирались на форумі.

Третім видом народних зборів були куріатні коміції. У них брали участь громадяни-патриції. У царську епоху вони відігравали важливу роль, яку втратили в період республіки та принципату, і збереглися як пережиток старовини.

Куріатні коміції розглядали переважно питання шлюбу, виходу з роду, усиновлення, спори про спадщину, затверджували заповіти, розглядали злочини членів курії, поведінку родичів.

На засіданнях коміцій кожна курія мала один голос. Важливу роль у них відігравали понтифіки – авторитетні голови сімейств.

Отже, в Римі не було єдиних повноважних народних зборів. Провідне місце в системі вищих державних органів належало сенату. Разом з тим, діяльність народних зборів, особливо плебейських, можна розглядати як ознаку античної демократії.

Магістрати представляли виконавчо-розпорядчу владу, виконували повсякденні управлінські функції. Після повалення царської влади вищі магістрати називались преторами (ті, що йдуть попереду війська). Їх замінили консули (опікуни держави), яких обирали лише. З патриціїв з 367 р. до н.е. за законом Ліцінія та Секстія одного з консулів стали висувати плебеї. Консули могли діяти лише колегіально.

Консулів, преторів, цензорів обирали центуріатні збори на один рік. Формально будь-який громадянин міг запропонувати свою кондидатуру на посаду магістрата. Консули головували в сенаті, на народних зборах, були командуючими армій. До вищих магістратів належали консул, диктатор, цензор, претор, народний трибун, до молодших – едили, квестори. Усі посади магістратів, крім диктатора, інтеррекса і начальника кінноти, були виборними, підзвітними, строковими, колегіальними і безоплатними. Виконувати їх без платні могли лише дуже заможні громадяни.

Для обрання магістратом потрібно було прослужити певну кількість років в армії і досягти певного віку.

Диктатор призначався одним із консулів за погодженням з сенатом строком на 6 місяців, наділявся вищою військовою і цивільною владою. Усі інші магістрати продовжували функціонувати, але під його владою. Диктатор призначав собі помічника – начальника кінноти. Диктатор не відповідав за свої дії і не підлягав судовій відповідальності. Йому не загрожувало вето народного трибуна. Але через 6 місяців він складав свої повноваження. Призначення диктатора відбувалося в зв’язку з кризовими ситуаціями на війні або всередині держави.

Посада цензора була введена в 443 р. до н.е. для комплектування сенату. Цензорів обирали раз на 5 років з колишніх консулів. До їхніх обов’язків входило складання списків громадян за розрядами згідно з майновим цензом. Рішення цензора міг скасувати лише інший цензор шляхом накладення вето.

Податний перепис проводили за межами міста, на Марсовому полі. У ньому повинні були брати участь голови сімейств.

Цензор давав від імені держави підряди на громадські роботи, стежив за якістю їх виконання, давав на відкуп збір податків, спостерігав за збиранням мита на митницях, за надходженням податків з провінцій.

Претор – ця посада магістрата з’явилась у 367 р. до н.е. Плебеї дістали доступ до неї в 327р. до н.е. Преторів обиралось двоє, а наприкінці республіки – 8. Спочатку вони були воєноначальниками, заступниками консулів, виконували різні доручення сенату, вели засідання коміцій. З 242 р. до н.е. обов’язки преторів почали розподілятися. Один претор відав розглядом справ тільки римських громадян, інший – іноземців.

Основним обов’язком претора з часом стало керівництво судовою діяльністю, переважно з цивільних справ. Він висловлював свою думку про прийняте там рішення, створював нові форми, так званого, преторського права – найважливішого джерела римського права.

Посада народного трибуна була введена близько 494 р. до н.е. в результаті запеклої боротьби між патриціями і плебеями. Трибунат був винятково плебейською установою. Трибунів спочатку було два, потім п’ять і врешті десять. Трибун не міг виїжджати з Риму, а двері його будинку завжди могли бути відчиненими для плебеїв, що шукали захисту.

Трибуни мали право забороняти виконання будь-яких наказів (за винятком наказів диктатора). Вони могли накладати вето на постанови сенату.

Крім того, трибун мав право заарештувати будь-яку особу і піддати її прилюдному допиту.

Будь-яке посягання на особу трибуна оголошувалось злочином не тільки проти держави, а й проти релігії.

Поступово народні трибуни із захисників плебеїв перетворились на виразників інтересів широких народних мас Риму.

Суд. Законами XII таблиць був передбачений судовий процес, який мав назву легісакційного. Він складався з двох стадій. Перша стадія була суворо формулярною, друга характеризується вільною процедурою.

На першій стадії позивач і відповідач з’являлись у призначений день на форум до претора. Там після клятв, що проголошувались у конкретних для кожного випадку словах, претор, якщо ніхто не помилявся при проголошенні конкретної формули, призначав день суду і встановлював розмір грошової суми, яку повинна була внести та чи інша сторона до храму як заставу. Програш справи призводив до її втрати.

Для другої стадії процесу претор призначав суддю (із списку кандидатів, затверджених сенатом), день суду і зобов’язував сторони підкоритися судовому рішенню.

На другій стадії суддя вислуховував сторони, свідків, розглядав надані докази і виносив рішення. Рішення суду було остаточним, оскільки ні апеляції, ні касації стародавнє право Риму не знало.

З часом легісакційний процес витісняється простим формулярним процесом, в якому вирішальна роль належить претору, його формулі, що була юридичною основою для подання позову, і його судового рішення.

Кримінальні справи розглядали судові колегії, що складалися із 30-40 суддів. Склад їх формувався шляхом жеребкування, головував у суді претор, але у період імперії кримінальні справи розглядають чиновники. Існував особливий суд для колонів і рабів.

Диктатори, цензори, народні трибуни не підлягали судовій відповідальності.

Збройні сили. Початком своєї військової слави Стародавній Рим зобов’язаний народному ополченню перших віків своєї історії.

Кожний римський громадянин з 17 літнього віку повинен був нести військову службу. Після війни ополчення розпускалось. У кінці ІІІ ст. до н.е. майновий ценз, який давав право вступити до війська був знижений з 11 тис. асів до 4 тис., а в ІІ ст. до н.е. в армію були допущенні навіть ті, хто не мав майна. Реформа римської армії була завершена при відомому політичному діячу і полководцю Марію (ІІ ст. до н.е.). Він допустив в армію бідняків, встановив солдатам платню і 16 річний строк служби, незалежно від війни і миру. Після закінчення служби солдати наділялись землею.

З часів Марія римська армія стала знаряддям у боротьбі політичних груп, армією найманців, які сліпо служили своєму вождю. Спираючись на цю армію, Сулла (82 р. до н.е.), а слідом за ним Юлій Цезар (46 р. до н.е.) і його наступник Октавіан Август (27 р. до н.е.) покінчили із римським республіканським ладом, який занепадав.

Управління провінціями. Завойовані Римом неіталійські землі – провінції – керувались призначеними Римом магістратами. Це були, в основному, колишні консули і претори. Їх влада – адміністративна, військова і судова – була, по суті, необмеженою. Керівним принципом римської політики щодо завойованих територій було знамените ’’розділяй і володарюй’’.

У середині ІІ ст. до н.е. під владою Риму було 9 провінцій: Сицилія, Сардинія, Корсика, Цизальнінська Галлія, Іспанія, Африка, Македонія, Іллірія, Азія.

Криза і падіння республіки. Зміни в суспільному ладі

У ІІ ст. до н.е. після перемоги над Карфагеном і Македонією Римська держава панує над усім Середземномор’ям. Завойовані країни стали невичерпним джерелом рабів. Сотні тисяч їх були продані за безцінь у землеробські маєтки нової римської знаті – стану нобілів. Належали до цього стану тільки ті, чиє майно оцінювалось не менше ніж в один мільйон сестерцій.

Ріст числа великих маєтків (латифундій) супроводжувався прямо протилежним процесом розорення римського селянства. Воно не витримувало конкуренції дешевої рабської праці.

Неминучим результатом цього процесу було крайнє загострення ніколи не затухаючої боротьби між дрібним і великим землеволодінням. Кульмінацією боротьби стали реформи братів Гракхів.

У 133 р. до н.е. вибраний трибуном Тіберій Гракх запропонував закон, за яким встановлювався максимальний розмір землеволодіння, що знаходиться у приватній власності, – 1000 югерів на сім’ю (майже 250 га). Надлишки підлягали розподілу між безземельними і малоземельними. Але однієї землі було за мало. Селянам потрібна була худоба, інвентар, насіння, гроші, але вони знаходились у розпорядженні сенату. Між тим сенат, який виражав інтереси нобілів і складався з них, чинив впертий опір реформі.

Тіберію, який провів закон через народні збори, прийшлось тричі порушувати римську конституцію. Він вимагав змістити народного трибуна Октавія, який наклав вето на законопроект про землю. Більша частина триб підтримала Тіберія. Потім він запропонував, щоб не сенат, як це було раніше, а народні збори самі вирішували питання про субсидії, потрібні для проведення земельної реформи. Це також було здійснено. Залишалось останнє – досягти обрання на новий строк. Народ стояв на стороні Тіберія. Тоді сенат організував вбивство народного трибуна. Зі смертю Тіберія Гракха, як і слід було очікувати, проведення реформи було фактично призупинене.

Новий підйом руху пов’язаний з ім’ям Гая Гракха. Видатний оратор і політичний діяч Гай Гракх був вибраний на ту ж посаду, що і його старший брат. Продовжуючи справу Тіберія, він намагався знайти опору серед римських бідняків. Було проведено зниження цін на хліб, організовані землеробські колонії на завойованих землях. Але Гая Граха, як і його брата, було вбито.

Юридичною основою аграрної реформи братів Гракхів було те, що за старовинною традицією римська територія вважалась суспільною власністю. Тому був можливий її переділ. Цією можливістю скористується в свій час і Юлій Цезар. Але вже у 111 р. до н.е. в інтересах дрібного і середнього землеволодіння був прийнятий закон Торія, який встановлював, що будь-хто, хто має не більше 30 югерів землі (8,5 га), може вважати її своєю власністю.

Реформи Гракхів, які мали за мету відродження вільного римсько-італійського селянства, відкривають собою епоху громадянських війн, які завершились перемогою нобілітету і падінням римської республіки.

Велику роль у цьому відіграла і Союзницька війна, яку розпочали союзники Риму проти нього з 90 р. до 88 р. до н.е. Рим переміг, але союзники досягли здійснення своєї головної вимоги: майже все населення Італії одержало право римського громадянства.

Завершення Союзницької війни не принесло Риму справжнього миру. Громадянська війна між різними групами правлячого класу розгорілась з новою силою.

Схиляючись на підтримку армії, в 82 р. до н.е. полководець Луцій Корнелій Сулла встановлює в Римі одноособову диктатуру. Скориставшись правом на ’’видання законів та упорядження державного ладу’’ Риму, Сулла надав нові права сенату (включаючи судові) і різко зменшив компетенцію народних зборів.

Трибуни були позбавлені політичних функцій. Римська рабовласницька республіка переживає глибоку кризу. Її остаточне падіння прискорилось повстанням рабів під керівництвом Спартака (74 р. до н.е.).

Перехід до монархії. Принципат. Зміни в економіці, суспільному ладі та державному устрої в період принципату

Головною причиною встановлення імперії було різке загострення суперечностей у римському суспільстві у зв’язку із занепадом дрібного землеволодіння та розвитком рабовласницького ладу. Правлячий стан, побоюючись повстання пригнобленого ним населення, санкціонував введення військових диктатур Сулли, Помпея, Цезаря, Октавія, що підривали основи республіки, створювали основу для встановлення монархії.

У сільській місцевості з’явились колони – вільні, чужаки і навіть раби, що одержували від рабовласників ділянки землі для обробку, частину зібраного врожаю вони могли залишити собі. Та незабаром їх прикріпили до землі, вони потрапили в кабалу до господаря, який міг продати їх разом з ділянкою.

Розвиток колонату – ознака розорення збіднілих верств населення. Частина колонів поповнювала ряди пролетарів, інші наймались в армію.

Із захопленням влади Августом Гай Октавієм розпочинається період принципату – першої стадії імперії.

У 29 р. до н.е. Октавій отримав від сенату звання імператора, магістра республіки, потім довічного трибуна, цензора, а пізніше титул Августа (священного), великого понтифіка. Август мав необмежену владу, але коміції щороку обирали його народним трибуном. Таким чином, він ніби діставав право керувати Римом від народу. Як трибуну йому була забезпечена особиста недоторканість, він міг накласти вето на рішення сенату, народних зборів, едикти магістратів. Як цензор він міг викреслювати зі списків сенату неугодних для нього осіб. Принцепс мав право амністувати засуджених. Його образа прирівнювалась до образи римського народу.

За Августа було створено адміністративний апарат зі штатом чиновників. Їхні обов’язки полягали в організації збору податків, підтриманні громадського порядку, обліку майна принцепса, нагляді за судовими справами та місцевою адміністрацією.

На початку принципату сенат формально, як і раніше, видавав закони, був найвищою судовою інстанцією, призначав і звільняв магістратів. Август вважався лише першим у списку сенаторів, а фактично сенат був його слухняним знаряддям. Але вже за Августа сенат здав свої позиції. Його засідання перетворились на спектакль, учасники якого змагались у вихвалянні принцепса.

Військово-бюрократична монархічна адміністрація наприкінці І на початку ІІ ст. н.е. витіснила сенатську.

Народні збори скликалися дедалі рідше, їх засідання мали формальний характер. Причетність громадян до управління державою стала фікцією.

Принципат як специфічно римський різновид монархії, зберігаючи зовнішні республіканські атрибути, проіснував до кінця ІІ ст. н.е. Влада принцепса спиралась на могутню матеріальну і військову базу. Наприклад, Єгипет вважався власною провінцією Августа.

Ще на початку принципату управлінський апарат Риму та провінцій зазнав серйозних змін. Роль магістратів зменшилась. Консули, претори, квестори були усунені від державних справ і займались переважно влаштуванням публічних видовищ та ігор. Їх витісняла армія професіональних чиновників, що одержували платню із скарбниці і були підзвітними принцепсу.

Були введені посади:

– префекта преторія – командуючого імператорською гвардією;

– начальника постачання продовольством.

У провінціях функції управління здійснювали намісники, легати, проконсули, пропретори. Їхні адміністративні права та обов’язки фіксувались у мандатах, інструкціях, які складались у канцеляріях монарха або ним особисто.

Наглядові функції за діяльністю намісників здійснювали прокуратори, обов’язками яких було інформувати імператора стан справ у провінції, про зловживання чиновників.

За вказівкою імператора Клавдія (10 р. до н.е. – 54 р. н.е.) прокуратори були уповноважені виносити судові рішення. Сформована ними канцелярія керувала імператорським майном, фінансами, розсилала скарги і сигнали про зловживання чиновників. Важливі державні посади звичайно займали родичі імператора. Однак його доля часто залежала від прихильності військ трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Армія висувала (акламувала) імператора, потім він формально затверджувався сенатом.

Таким чином, були створені всі умови для встановлення домінату – необмеженої монархії.

Домінат. Суспільний лад та державний устрій. Реформи Діоклетіана

Період домінату в Римі почався з правління імператора Авреліана (270 –275 р.), який навіть за походженням був не римлянином, а варваром. Влада імператора була необмеженою.

Формування бюрократичного апарату фактично завершив Адріан (117 –138 рр.). Створену Августом раду при принцепсі він перетворив на консиліум – постійно діючу вищу урядову установу – і доручив їй розробку імператорських конституцій. Утворились нові канцелярії, колегії кур’єрів, яким доручалось притягати до судової відповідальності чиновників фінансового та судового відомств, винних у зловживаннях, здирствах. Збір податків було вилучено з відання відкупників і передано чиновникам. З’явилась державна пошта. Служба чиновників стала почесною і добре оплачувалась.

Перехід до домінату супроводжувався занепадом рабовласницького ладу і зародженням феодальних відносин. Колони і раби стали зближатись за своїм походженням.

Якщо принцепси обожествлялись посмертно, то після Гая Аврелія Діоклетіана (243 – 316 рр.) імператор уже за життя оголошувався намісником Бога на землі, посередником між Богом і людьми.

Діоклетіан, за свідченням літописця Євтронія, примушував успіх кланятись йому, тоді як до нього імператорів вітали.

Функції сенату перейшли до імператорської ради, до складу якої увійшли впливові родичі, друзі імператора, преторіанські префекти, начальники відомств.

До ради входила канцелярія імператора, яка складалася з ликторів, що відали фінансами, особистим майном імператора, його верховним судом, офіційним листуванням.

Важливу роль в управлінні відігравали юристи, найбільш відомі з них навіть входили до імператорської ради. Безвладний сенат був остаточно замінений імператорською радою при імператорі Септимії Севері наприкінці ІІ ст.

Преторіанська гвардія стала формуватись не лише з італіків, а й з придунайських та сірійських легіонів, а це ще більше посилило залежність імператора від армії.

Для провінцій була заснована колегія кураторів, покликаних виконувати функції імператорських контролерів.

Імператор Діоклетіан (284 – 305 рр.) провів велику адміністративну реформу, увів тетрархію – чотиривладдя. Він поділив владу з Максиміліаном Геркулієм. Їхніми співправителями були оголошені цезарі Галерій – зять Діоклетіана і Костя Хлор. Отже, при владі були чотири співправителі. За Діоклетіана почався поділ імперії на Східну і Західну. Кожна мала свого Августа та його заступника – цезаря. Крім того, з’явились 12 діоцез – великих територіальних округів на чолі з вікарієм, що підпорядковувався безпосередньо імператорові. Цивільна адміністрація відокремлювалась від військової. Кожний із співправителів імператора як полководець був наділений владними повноваженнями і міг приймати самостійні рішення.

Перебудовувалась судова система. Правитель провінції став тепер ординарним суддею першої інстанції. На його рішення було дозволено подавати апеляцію імператору або його уповноваженому. У Римі була проведена реформа поліцейської служби. За Діоклетіана її очолював префект, що ніс відповідальність за охорону громадського порядку в столиці. У провінціях служба безпеки та охорони громадського порядку була в руках легата.

Заворушення рабів та інших пригноблених верств населення придушувались за допомогою зброї преторіанських когорт.

Реформа Діоклетіана зміцнила централізацію управління. На деякий час вдалося перемогти сепаратизм провінцій, зберегти єдність імперії.

Імператор Костянтин, продовжуючи реформи Діоклетіана, діяв рішучіше. У 321 році він переніс столицю у Візантію, колишню колонію, заново відбудував її і назвав своїм ім’ям – Константинополь.

За Костянтина тетрархія була скасована, хоч поділ імперії на частини зберігся. Попередня рада при імператорі консиліум – була усунена. Її місце зайняв консисторіум (державна рада), до якого входили родичі імператора. Голова держави дедалі більше був схожий на східного деспота. Імператор носив шовковий одяг, обсипаний дорогоцінним камінням, і діадему – знак царської влади. Перед ним треба було падати на коліна.

Імперська влада вживала більш жорстких заходів з прикріплення до певної місцевості не тільки колонів, ремісників, а й дрібних власників землі – куріонів.

Джерела римського права

Періодизація історії римського права не співпадає з періодизацією історії римської держави. Властивість права полягає в тому, що воно закріплює зміни, що відбуваються у суспільному і державному розвитку країни.

Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. – розпорядження імператорів.

Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів).

Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату.

Закони були, здебільшого, записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями.

У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об’єктів власності – землі, приміщень, робочої худоби – перебували під контролем общини.

Зазначені об’єкти належали до манципованих, їх відчуження супроводжувалось звичаєм, у якому брали участь, крім продавця і покупця, вагоутримувач та п’ять свідків, які були римськими громадянами. На вагу клали злиток міді, покупець торкався рукою придбаної речі та промовляв установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити іноземцям доступ до власності римських громадян. Усі інші речі вважались неманципованими і мали перебувати в майновому обороті без будь-яких обрядів.

Право власності. Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму міг лише римський громадянин. У законах детально йшлося про межі земельних наділів, давність володіння ними і порядок успадкування. Захист прав власника забезпечувався суворими покараннями. Так, винний у нічній крадіжці врожаю належав розп’яттю на дереві. За підпал будинку і зерна, що лежало поряд, на злочинця надівали кайдани, а після побиття його спалювали. Вільна людина, яка здійснила злочин, могла відкупитися.

Шлюбно-сімейне право. Як пережиток минулого і турботу про міцність общини слід розцінювати фіксацію в законах охорони римської сім’ї і величезної влади домовласника, глави сімейства. Він мав виняткове право розпорядження майном сім’ї, а також майже необмежену владу над дружиною і всіма нащадками, включаючи внуків. Батько сімейства міг убити дитину – виродка, тричі продати свого сина, прогнати дружину. Закон забороняв шлюби між патриціями і плебеями.

Із стародавніх часів у Римі існували три форми укладання шлюбу: дві стародавніх і одна порівняно нова. Стародавні здійснювались в урочистій обстановці і віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому випадку шлюб здійснювався в релігійній формі, в присутності жерців, супроводжувався з’їданням спеціально випечених пирогів і урочистою клятвою дружини слідувати скрізь за чоловіком: “Де ти, Гай, там знайдеш і мене”. Друга форма шлюбу полягала в купівлі нареченої (у манципаційній формі).

Але вже Закони ХІІ таблиць передбачають безформальну форму шлюбу – “сине ману”, тобто “без влади чоловіка”. При цій формі жінка мала свободу розлучення і могла забрати своє особисте майно, яке вона принесла в дім як посаг, а також майно, придбане нею під час шлюбу.

Специфічною особливістю шлюбу “сине ману” було те, що його слід було поновлювати щорічно. Для цього дружина в установлений день на три дні йшла з будинку чоловіка (до рідних, друзів) і тим самим переривала строк давності. Під час шлюбу чоловік міг розпоряджатись посагом дружини.

Розлучення було можливе для чоловіка при всіх формах шлюбу, для жінок –тільки в шлюбі “сине ману”.

Спадкове право. Після смерті домовласника майно сім’ї переходило агнатам за законом, а якщо небіжчик залишав заповіт, то його слід було суворо дотримуватись. Заповіт мав затверджуватись куріатною або навіть центуріатною коміцією (якщо батько позбавляв сина права на його частину спадщини). Вдова небіжчика в усіх випадках одержувала якусь частину майна як для себе, так і на утримання малолітніх дітей.

Спадкоємці могли і не ділити майно, а вести господарство спільно.

Зобов’язальне право. Особливо детально регламентується в Законах ХІІ таблиць договір позики. Крім звичайних позичкових операцій, пов’язаних з процентами, заставою та ін., відомий був і так званий нексум, або самозастава боржника. Це положення було скасовано в 326 р. до н.е. законом Петелія, і боржник став відповідати перед кредитором тільки своїм майном.

Крім зобов’язань із договорів, були відомі і зобов’язання із завдання шкоди та противоправних дій взагалі – крадіжки, потрави.

Кримінальне право. Кримінально-правові постанови Законів ХІІ таблиць були дуже суворі. Смертною карою карався будь-хто потравив або зібрав врожай з “обробленого плугом поля”. Злодія, захопленого вночі або захопленого зі зброєю в руках, будь-хто міг вбити на місці злочину. Злодій, затриманого на місці злочину вдень, підлягав фізичному покаранню і видавався потерпілому, що тягло за собою обернення в рабство.

Закони ХІІ таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як злочин, що посягав на інтереси держави, скільки дію, що завдавала приватну майнову шкоду.

Про державні злочини Закони ХІІ таблиць говорять небагато: встановлюється неправомірність і караність нічних зібрань, підмова ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосувались громадського порядку, хабарництва суддів.

Про навмисні вбивства не згадується взагалі.

Для свого часу Закони ХІІ таблиць були надійною опорою для регулювання порівняно простих товарних, сімейних, спадкових та інших відносин. Звідси і та зовнішня повага, яка виявлялась до Законів ХІІ таблиць у більш пізній час, коли їх практичне застосування або ж зовсім виключалось, або стало мінімальним.

У результаті постійних війн Рим виходить за межі своєї території, завоювавши Італію, а потім й інші європейські та азіатські землі.

Протягом цього часу відбувається безперервний зріст ремісничої і торговельної діяльності Риму. Формується стан вершників, чиєю професією стає торговельна і промислова діяльність.

На новій економічній основі виростає нове право, бо право таблиць стало в багатьох випадках непридатним. У цих історичних умовах на сцену виступають претори як тлумачі і творці права. Вони заклали основи римської класичної юриспруденції, яку розробляли як поряд з ними, так і після них римські “класичні” юристи – Ульпіан, Цельз, Папініан та ін.

Відходить у минуле юридичний формалізм, що пронизував закони таблиць. Одержують визнання принципи рівності сторін правовідношення, справедливості, доброї совісті. Коли право протирічить справедливості, говорив Ульпіан (помер у 288 р. н.е.), слід надати перевагу останньому, і, таким чином, справедливість має перевагу перед жорстким розумінням права.

На думку римських юристів, усю сукупність правових настанов слід поділити на дві частини: приватне і публічне право. До права публічного вони відносили всі ті норми, які “належать до положення римської держави” як цілої; навпаки, приватне право має справу з тим, що стосується “користі окремих осіб”.

Таким чином, храми і публічні дороги, наприклад, були оголошені сферою публічного права, тоді як відносини, пов’язані з правом власності або володіння, сімейного і спадкового права, зобов’язань – сферою права приватного.

Право власності. Сервітут. Визначення права власності, запозичене багатьма буржуазними кодифікаціями, було дане римськими юристами. Вони розуміли під ним найбільш повне, найбільш абсолютне право користуватися і розпоряджатися речами з тими лише обмеженнями, які встановлені договором чи правом.

Особливою формою обмеження права власності є сервітут, тобто “право на чужу річ”. Розрізнялись речові та особисті сервітути.

Право проведення води через чужу ділянку, викликане господарською необхідністю, є прикладом речового сервітута.

Під особистим сервітутом розумілось право довічного користування чужою річчю при зберіганні самої речі. Так, спадкодавець може надати в довічне користування кімнату в будинку, яку займає стара служниця.

Зобов’язальне право. Типи договорів. Визначаючи зміст зобов’язання, римський юрист Павло (ІІІ ст. н.е.) писав: “Суть зобов’язання полягає в тому, щоб зв’язати другого перед нами, щоб він що-небудь дав, зробив чи надав”.

Будь-яке зобов’язання виникає, зі слів Гая, “або з договору, або з делікту”, що означає – із нанесення шкоди. Невиконання договору в строк, вказаний у договорі, тягне за собою право на позов.

Для дійсності договорів необхідно:

а) згода сторін, які зобов’язуються, але згода не повинна досягатись шляхом насильства чи обману;

б) відповідність договора праву (закону).

Стародавнім типом договору був договір словесний, вербальний (лат. “вербум” – слово). Для його дійсності вимагалось виголошення певних слів: “даю”, “зроблю”.

Із зобов’язання строго словесного стало виникати і набирати силу зобов’язання письмове. Ця форма одержала назву “літеральних” (“літера” лат.). Спочатку це були розписки, а потім виникає і письмовий договір у його звичній формі.

В особливу групу контрактів були виділені такі, які стали називатися “реальними”. При таких договорах обов’язок виконання і пов’язана з цим відповідальність настають не з моменту згоди, а з моменту передачі речі. Назва договору від “рес” – річ.

Останньою за часом виникнення і найважливішою з економічної точки зору була група так званих контрактів консенсуальних (“консенсус” – згода).

За даними договорами відповідальність наставала з моменту укладання угоди.

Забезпечення зобов’язань. З утвердженням майнової відповідальності відчутно зросло значення застави як найбільш ефективного способу забезпечення зобов’язань. Але офіційне визнання застава одержує тільки в кінці республіки. А на початку імперії було встановлено, що при невиконанні зобов’язання заставлена річ надходила у продаж з тією умовою, що боржнику повертались надлишки, які були виручені проти суми боргу.

Крім того, засобами забезпечення позики були порука третьої особи і завдаток. При поруці поручитель мав право регресивної вимоги до боржника.

Шлюбно-сімейне право. Панівною формою шлюбу в період імперії стає шлюб без влади чоловіка. Обов’язковою умовою встановлення шлюбних відносин признається вільна згода нареченого і нареченої. При цьому панівне становище чоловіка в сім’ї (хоч і позбавлене колишніх атрибутів влади) визнається як у праві, так і в звичаях.

Відокремленість майна подружжя стає загальною, але чоловік має право розпоряджатися прибутками, які приносить майно дружини. При розірванні шлюбу з вини чоловіка посаг повертається дружині.

Змінюється на краще і становище дітей. Влада батька над ними слабшає. Вбивство дітей признається злочином.

Спадкове право. Найсуттєвішим у спадковому праві даного періоду може вважатися визнання права на спадщину і за тими кровними родичами (когнатами), які раніше його не мали.

Першими, звичайно, успадковували діти, а коли їх не залишалось – онуки. Коли не було ні тих, ні інших, до спадкування призивались брати спадкодателя, дядьки, племінники. Якщо і їх не було, претор надавав право спадкування всім кровним родичам померлого аж до шостого коліна. Ближчий ступінь рідства виключала наступну. Були внесені норми, що обмежували свободу заповітних розпоряджень. Ближній родич померлого, якщо його обійшли спадщиною, мав, зрештою право на 1/4 частину того майна, яке він одержав би при відсутності заповіту. Таким чином, у право вводиться принцип обов’язкової частки спадкування, що зберігся до наших днів.

Сам заповіт став складатись у письмовому вигляді і завірятись свідками.

Кримінальне право. Складалось із маси законів, включаючи Закони ХІІ таблиць, постанов народних зборів і сенату. Значна кількість кримінальних законів була видана за ініціативою диктаторів та імператорів.

Закони не виключали свавілля як імператорів, так і магістратів, і у визначенні того, що слід вважати злочинним, і в тому, за що і як карати.

При диктатурі Сулли особи, занесені в особливі, так званні проскрипціонні списки, оголошувались ворогами народу і могли бути видані органам влади кожним, кому це вдавалося.

Особливої уваги заслуговує закон про “образу величі римського народу”. Закон спеціально був сформульований невизначено, щоб його можна було застосувати проти будь-якої особи, яка була незгодна з політикою або виражала незадоволення нею.

Велику увагу римський законодавець приділяє злочинам проти порядку управління: хабарництву, привласненню державних коштів, розкраданню державного майна.

Винні в цих злочинах переважно карались смертною карою, вигнанням.

Покарання залежало від того, яке суспільне становище займав злочинець.

Що стосується теорії, то римські юристи добре розрізняють навмисний і необережний злочин, підмовництво, співучасть.

 

ТЕМА 9. Держава і право Франків

1. Особливості виникнення держави у франків.

2. Суспільний лад. Реформа Карла Мартелла. 3. Державний устрій. Верденський договір 843 р. і розпад франкської держави.

4. Джерела права. Салічна правда.

Особливості виникнення держави у франків

Наприкінці IV – початку V ст. народи Європи вступили в якісно новий етап свого розвитку. Початок середньовіччя збігся з великим переселенням народів. Масова міграція охопила гуннів, германців, слов’ян, арабів, сарматів. Виникали й розпадалися союзи племен, безслідно зникали етнічні групи й народності. Кордони Римської імперії безперервно атакували племена варварів. Серед них були германці, рипуарські й салічні франки – у минулому союзники (федерати) Риму.

Для Галлії п`яте століття стало часом глибоких соціально-економічних перетворень. Ця багата провінція Риму (її територія майже співпадає з нинішньою Францією), як і вся імперія, була охоплена глибокою кризою. Стали частішими виступи рабів, колонів, селян, міської бідноти. Рим уже не міг захищати народи від вторгнення іноземних племен і, перш за все, германців – східних сусідів Галлії. Як наслідок, більша частина провінції була захоплена вестготами, бургундами, франками (салічними і рипуарськими) та іншими племенами. Із цих германських племен найбільш сильними були салічні франки. Їм знадобилось понад 20 років, щоб у кінці V – початку VI ст. захопити більшу частину Галлії (486 р.).

Виникнення класового суспільства у франків, яке розпочалося у них ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилось у процесі завоювання Галлії.

Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. При поділі військової здобичі їй діставались кращі землі, значна кількість колонів, худоби та іншого майна. Знать звеличилась над простими франками, хоч останні ще продовжували залишатись особисто вільними і спочатку навіть не відчували посилення економічного гніту. Франки розселялись на своїй новій батьківщині сільськими громадами (марками). Марка вважалась власником усієї землі громади.

Галло-римляни опинились у положенні залежного населення, яке за чисельністю в декілька разів переважало франків. Разом з тим галло-римська аристократія частково зберегла свої багатства. Єдність класових інтересів поклала початок поступового зближення франкської і галло-римської знаті. Це особливо позначилось при формуванні нової влади, за допомогою якої можна було зберегти у своїх руках захоплену державу, тримати в покорі колонів і рабів. Колишня родоплемінна організація необхідних сил і засобів для цього дати не могла. Установи родоплемінного ладу поступаються місцем новій організації з військовим вождем-королем і особисто відданою йому дружиною. Король і його наближені фактично вирішують найважливіші питання життя держави, хоч ще зберігаються народні збори та деякі інші інститути минулого ладу франків. Формується нова “публічна влада”, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням. Вона складається не тільки з озброєних людей, але і з примусових закладів, яких не було при родоплемінному ладі. Встановлення нової публічної влади пов`язано з введенням територіального ділення населення. Землі, які заселили франки, були поділені на “паги” (округи). У свою чергу паги ділились на менші адміністративні одиниці – “сотні”. Король вручає управління населенням, яке проживало в пагах і сотнях, довіреним особам.

Виникнення держави у франків пов`язане з іменем одного з військових вождів – Хлодвіга I (486 - 511) із роду Меровингів.

Під його керівництвом була завойована основна частина Галлії, а також землі елеманів, вестготів, східних франків. Сини Хлодвіга I підкорили собі королівство бургундів, землі тюрінгів та баварів.

Далекоглядним політичним кроком Хлодвіга I було прийняття ним та його дружиною християнства за католицьким зразком. Це забезпечило йому підтримку галло-римської знаті і пануючої в Галлії католицької церкви.

Таким чином, держава франків виникла у зв`язку з необхідністю утримання і управління завойованими територіями.

Суспільний лад. Реформа Карла Мартелла

Суспільний лад франків відображений у пам`ятці їхнього права – Салічній правді, складеній у часи Хлодвіга I. За формою це перелік правових звичаїв, які фіксують суспільний лад як родового, так і ранньокласового періодів.

У цей час франки перебували на стадії ранньокласового суспільства. Їхня сусідська община – марка – колективно володіла землею, її члени були рівноправними вільними селянами-воїнами. Франки переймали прийоми римської агротехніки, були ознайомлені з латиною, мали деякі уявлення про римське право, набирали до себе на службу римських поселенців.

Орна земля була у колективній власності марки і періодично перерозподілялась між общинниками. Земельний наділ франка не вилучався. Рілля вважалась володінням, а не власністю. Ліси, луки, вигони для худоби перебували у спільному користуванні общини.

За Салічною правдою франк міг мати у власності присадибну ділянку, будинок. Община складалась з великих сімей, між якими існували родинні зв`язки. Заможні сім`ї мали рабів, як домашню прислугу, і напіввільних литів (ремісників). Згадуються також ковалі, конюхи, виноградарі. Якщо вільна дочка франка виходила заміж за раба, вона втрачала свободу.

Найважливіші життєві питання общини вирішували збори її повноправних членів. Тільки вони могли прийняти в общину нового жителя. Франки щороку призивались на військові збори (березневі поля). На них король проводив огляд ополчення, діставав від нього схвалення своїх рішень.

У Салічній правді згадуються аллоди – ділянки землі, володарі яких вийшли з общини (зламати три гілки і кинути на 4 сторони).

Із розвитком приватної власності на землю та збільшенням кількості аллодів міцність общини зменшувалась. Багато франків потрапляло в залежність від багатих родичів.

За умов ранньофеодальної держави існувала “розділена” власність на землю. Право на користування землею, її утримання належало васалу, право власності – сеньйору.

Із розпадом марки селяни потрапляли в залежність від великих власників – світських і духовних. Форми цієї залежності були різними: комендації (надання землі безземельному селянинові), прекарії (коли селянин віддавав свій наділ феодалу, а той повертав його селянину вже не у вигляді власності, а володіння. Таким чином, селянин набував собі захисника). Під кінець існування франкської держави право власності на землю стало особистим і набуло двох форм: аллоду (вотчина), тобто власності, вільної від обмежень стосовно розпорядження його договорами і заповітами та володіння за умови виконання певних повинностей і несення служби.

Важливий вплив на характер формування феодальних відносин мала реформа Карла Мартелла.

Коли К. Мартелл прийшов до влади і став майордомом Франкського королівства (715 - 741 рр.), яке знаходилось на межі розпаду, воно втратило владу в зарейнських землях, йому загрожувало кінне військо арабів, які у 711 р. ввірвались із Африки в Іспанію і захопили більшу частину Піренейського півострова.

Війни з арабами довели перевагу кінноти над пішим ополченням, яке складало основну масу франкського війська. Залізне спорядження вершника коштувало дуже дорого – 45 солідів, і воїн мав сам його купувати.

З метою створення кінноти, а також зміцнення своєї соціальної бази К. Мартелл передав багато церковних і монастирських земель представникам франкської знаті, які, у свою чергу роздавали ці землі у вигляді бенефіції особам, які повинні були відбувати військову кінну службу. Завдяки цим заходам у 732 р. у битві при Пуатьє араби були розбиті, а їх рух на схід було зупинено.

Селяни, що жили на землях бенефіціарія (власника землі) були зобов’язані нести повинність на користь свого господаря: платити оброк, виконувати барщину. Такі ж реформи провели на своїх землях знатні графи.

На відміну від аллода бенефіцій був умовним дарунком. Відмова від королівської служби призводила до вилучення його.

Через століття земля була закріплена за бенефіціаріями на правах повної власності. Їхній обов`язок служити в королівському війську став формальним, що певною мірою прискорило процес феодальної роздробленості.

Державний устрій. Верденський договір 843 р. і розпад франкської держави

Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. За династії Меровінгів (V ст. - 751 р.) ще зберігались релікти родового ладу. Військовий вождь одночасно був королем. Із посиленням його влади роль ополчення як органу безпосередньої демократії стала знижуватись. При королю створювалась королівська курія (рада знаті).

За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління.

У 751 р. на престолі утверджується нова династія. На зборах світської і духовної знаті Пінін Короткий, син Карла Мартелла, який мав реальну владу, як майордом, був проголошений королем.

Найбільшого розвитку монархія досягає за правління його сина Карла Великого (768 - 814 рр.). У результаті великих завойовницьких походів у її склад ввійшли території які зараз складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель.

Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла імператором. У його руках зосереджується значна влада. Але це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повинен був фактично ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалось ні одне важливе рішення. Найвищі світські та духовні феодали входили до складу постійно діючої ради при імператорі. Майже щороку скликався з`їзд всієї знаті (так зване “Велике поле”).

Разом з тим відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було:

– посадові особи, які очолювали господарське управління володіннями феодалів, одночасно здійснювали адміністративно-судову владу над населенням, що там проживало;

– нагородою за службу були земельні пожалування, а також право залишати собі частину зборів з населення;

– було відсутнє послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, поєднували військові, фінансові, судові функції. Лише в системі центрального управління спостерігалось певне розмежування в компетенції. Але і там спеціального відомчого апарату ще не було.

Центральні органи державного управління

Із перетворенням у великих земельних власників, дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб – міністеріалів. Спочатку вони були головними управляючими королівським господарством. Тоді ще не було різниці між державним і особистим королівським майном, загальнодержавні питання розглядались як особисті справи королівського дому. А тому міністеріали фактично очолили державне управління і суд. Поступово вони стають власниками великих латифундій.

До найбільш важливих міністеріалів відносились:

– майордом – керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі зайняли королівський трон;

– пфальцграф – спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд;

– тезаурарій – королівський скарбник;

– маршал – спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська;

– архіканелан – духовник короля, старший серед двірцевого духовенства, обов`язковий учасник королівської ради.

Місцеві органи державного управління

Традиційне самоуправління вільних франків там, де вони проживали, було поступово замінене системою призначуваних із центра посадових осіб – уповноважених короля.

Вся територія держави була поділена на округи – паги. Управління округом надавалось графу. У його розпорядженні був військовий загін. Він керував ополченням паги.

Округа ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити його призначуваною особою – центенарієм на “півночі” і вікарієм на “півдні”. Він підкорявся графу і майже повторював його владу в сотні.

Громади (марки) франків, які входили у склад сотні, зберігали самоуправління.

Суд

Вища судова влада належала монарху. Він здійснював її разом з представниками знаті. Королівська рада розглядала найбільш небезпечні правопорушення.

Основною судовою установою держави, де розглядалась більшість справ, були “суди сотні”. Їх форма на протязі декількох століть не зазнала серйозних змін. Але поступово судова влада зосереджується в руках феодалів. Спочатку граф, центенарій чи вікарій тільки скликали мальберг – збори вільних людей сотні, які вибирали із свого середовища суддів-рахінбургів. Суд відбувався під керівництвом виборного голови – тунгіна. У його склад вибирались, як правило, заможні, поважні люди. Але на судовому засіданні повинні були бути присутніми всі вільні і повноправні жителі (дорослі чоловіки) сотні. Уповноважені короля лише слідкували за правильністю судочинства.

Поступово люди короля (його уповноважені) стають головами судів замість тунгінів. Каролінги завершили цей процес. Їх посланці – місії одержали право замість рахінбургів призначати членів суду –скабінів. Обов`язок вільних людей бути присутніми на суді був відмінений.

Подальший розвиток феодалізму призвів до радикальних змін усієї судової структури. Сеньйори - іммуністи розширюють свої права в галузі суду над селянами, які проживали в їх володіннях. Набувають рис імунітету і судові повноваження посадових осіб, а також вищих ієрархів церкви. Юрисдикція церкви поширювалась не лише на духовенство, а й на деякі категорії світських людей, вдів, сиріт, вільновідпущеників. Усі ці особи перебували під захистом церкви.

Судовий процес можна було розпочинати тільки з ініціативи потерпілого. Він був зобов`язаний дати суду докази скоєного, привести співприсяжників, котрі могли б підтвердити його хорошу репутацію. Для перевірки істинності свідчень обвинуваченого дозволялось застосовувати “суд божий” (ордалії) – випробування розпеченим залізом або кропом. Заможний франк міг відкупитися від “суду божого”. Третина всіх судових штрафів ішла на користь короля.

Збройні сили

Структура війська поступово змінювалась від дружинної організації до феодального рицарського ополчення. Військова реформа Карла Мартелла дала каролінгам велике, добре озброєне, кінне рицарське військо. Необхідність у народному ополченні остаточно відпала. Монархія одержала можливість вести успішні завойовницькі війни. Велике значення мала надійність рицарського війська у боротьбі з народними повстаннями.

На початку IX ст. франкська держава знаходилась у зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах ворога рівного їй за силою, вона здавалася непереможною. Але вже тоді ця держава несла в собі елементи занепаду і розпаду. Створена шляхом завоювань, вона була конгломератом народностей, нічим крім військової сили не пов`язаних. Зломивши на деякий час масовий опір закабаленого селянства, франкські феодали втратили зацікавленість в єдиній державі. У цей час економіка франкського суспільства мала натуральний характер. Відповідно не було тісних, стабільних господарських зв`язків між окремими районами. Були відсутні будь-які інші фактори, які могли б стримати роздроблення держави.

Карл Великий невдовзі перед смертю розділив імперію між своїми силами. Корона імператора дісталась Людовіку Благочестивому. Його сили, зібравшись у Вердені 843 р. поділили імперію на три частини: східна частина дісталась Людовіку Німецькому, західна – Карлу Лисому, середня – франкське королівство (північна Італія) – Лотарю. Лотарь одержав корону імператора.

Верденський договір поклав початок самостійному існуванню трьох європейських держав – Німеччини, Франції, Італії.

Джерела права. Салічна правда

Джерелом права у франків були звичаї, постанови франкських королів законодавчого характеру (капітулярії). Завойоване населення Галлії жило за римським правом.

Збірником звичаєвого права є Салічна правда, яка, очевидно, виникла у кінці V ст.

Салічна правда – це не звід законів і не кодекс, а фіксований перелік правових звичаїв. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбачала суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження.

Покарання диференціювались залежно від становища правопорушника.

Салічна правда свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Якщо злочинець не може сплатити викуп за вчинене вбивство, то “він має заплатити своїм життям”. Проте кривава помста забороняється, якщо вбивство вчинене ненавмисно.

Основним покаранням був штраф, який визначався в солідах і динаріях (1 солід = 40 ден.). Вергельд (ціна людини) господареві вбитого раба становив 35 солідів. За вбивство напіввільного (лита) призначалась плата 100 солідів, вільного франка – 200, графа, королівського чиновника – 300 солідів. За вбивство графа при виконанні ним службових обов`язків вергельд потроювався.

Передбачалось покарання тих, хто ганьбив гідність франка (гл. ХХХ).

Статті Салічної правди охороняли і захищали життя та гідність жінки. За викрадання чужої дружини належало платити штраф 200 солідів. Той, хто хапав вільну жінку за руку, кисть або палець платив 15 солідів, а, хто називав вільну жінку розпусницею – 45 солідів (гл. 20, 30 пар. 3).

Зобов`язання

За виключенням землі, всі інші речі могли бути предметом купівлі-продажу, обміну, дарування. Факт укладання таких угод досить часто фіксувався в документах.

Серед різних угод особливе місце належить – позики. Боргового рабства Салічна правда вже не знає. Але найнова відповідальність боржника стає дуже суворою. Після прострочки платежу кредитор тричі з`являвся до боржника (зі свідками), і з кожним разом сума боргу збільшувалась на три соліди. Конфіскація майна боржника здійснювалась графом.

Спадкове право

Рухоме майно син і дочка успадковували порівну. Але земля переходила тільки до сина. Тобто земля залишалась в одному і тому ж роді.

Едикт короля Хільперика (561 - 584 рр.) встановив, що за відсутності у померлого синів успадковують доньки, а коли і їх немає то брат чи сестра померлого, але не “сусіди”, як це було раніше.

З розвитком приватної власності у праві франків з`являється інститут аффатомії, через який можна було внести зміни у законний порядок успадкування. Аффатомія полягала у тому, що укладалась угода, за якої майно спадкодавця ще при його житті передавалось будь-якій особі.

Шлюбно-сімейне право

Стародавні звичаї германців дозволяли укладання шлюбу через купівлю дружини, але ще більш стародавні не виключали її крадіжки. Через купівлю чоловік набував владу над жінкою. Після його смерті ця влада переходила до свекра, тому що викуп плата давався ним.

У час Салічної правди ці звичаї вже відмирали. Місце викупної плати зайняли речі, або гроші, які чоловік приносив дружині у вигляді ранкового подарунку (у нагороду за невинність). Вони залишались у сім`ї. Дружина мала принести в дім чоловіка посаг. Розлучення спочатку дозволялись, але з укріпленням християнства капітулярієм від 744 р. були заборонені.

Влада батька не була широкою. Його опіка закінчувалася при досягненні синами 12 - річного або 14 - річного віку.

 

ТЕМА 10. Держава і право феодальної Франції

1. Розвиток феодальних відносин. Період феодальної роздробленості.

2. Станово – представницька монархія. Центральне і місцеве управління (XIV — XV ст.).

3. Абсолютна монархія. Державний устрій в період абсолютизму. Реформи Рішельє та Людовіка XIV.

4. Джерела та характерні риси права.

Розвиток феодальних відносин. Період феодальної роздробленості

Після розпаду імперії Карла Великого до складу Західно-франкської держави увійшли Аквітанія, Нейстрія, Бретань, Гасконь, Септиманія, Іспанська марка. Династичні суперечки відбувались з приводу Лотарингії. У країні проживали франки, кельти, фламандці, нормани, баски, каталонці. З часом склались дві основні народності: північно-французька та південно-французька (у Провансі). Усе це створювало труднощі для становлення централізованої держави, єдиної правової системи.

Наприкінці ІX – на початку X століття феодальна знать консолідується і проявляє себе як стан, інтереси якого для короля є визначальними. Карл Лисий приписував кожній людині королівства визнавати над собою сеньйора, якого захоче, в особі короля чи його васалів. Під тиском знаті у 877 р. він видав К’єрсейський капітулярій, яким узаконив перетворення бенефіція на феод, визнав право графів передавати свої посади у спадщину. Відтоді король уже не міг забрати надані бенефіції, навіть якщо його безпосередній васал відмовлявся перебувати у нього на службі.

Земельні магнати мали свою адміністрацію, суд, могли карбувати монету, вести війни без відома короля. Вони стали суверенами у своїх володіннях. Герцоги, графи часто ухилялись від виконання своїх васальних обов’язків відносно короля, якого вважали “першим серед рівних”.

Адміністративна, податна й судова самостійність знаті, її незалежність від королівських агентів юридично закріплювалась в імунітетних грамотах. Спроби королівської влади подолати сепаратизм, місництво, безладдя в управлінні наштовхнулись на колективний опір знаті.

Общинна земля перейшла у власність феодалів. Новий порядок закріплювався формулою: “Немає землі без сеньйора”. Він остаточно зруйнував попередню общину франків.

Духовні феодали – єпископи та абати – отримували владу від папи римського. Вступ їх на посаду називався інвеститурою.

За прикладом короля феодальна знать каролінгської епохи роздаванням бенефіцій примножила кількість своїх прямих васалів.

Роздавання бенефіцій та імунітетних грамот прискорило оформлення феодалізму. Церкви зміцнювали монастирі, феодали будували замки, які захищали їх від нападів повсталих селян.

Васал був зобов’язаний вірно служити своєму сюзерену. При цьому васал міг розраховувати на заступництво з боку свого сеньйора.

У Франції діяло правило: “Васал мого васала – не мій васал”. Це охороняло права магнатів від посягань королівської влади. Для того, щоб примусити непокірного васала виконувати свої обов’язки, сеньйор нерідко йшов на нього війною.

Селяни займали нижчий щабель у суспільній піраміді феодального суспільства. Формально община ще зберігалась, проте була залежна від феодалів. Тривалий час основною формою експлуатації особисто залежних селян (сервів) була барщина, тривалість якої дедалі збільшувалась. Крім того, селяни обкладались грошовим податком (талією) на користь поміщика. Особисто вільні селяни (вілани) за користування землею платили поміщикові чинш. Гостра нужда змушувала багатьох вільних селян віддавати себе в розпорядження церкви, монастиря. Такі люди називались облатами. Виникли баналітети, тобто заповідні права сеньйорів щодо селян. Вони зобов’язували останніх молотити хліб на млині сеньйора, пекти хліб лише в його печі та ін.

Становище сервів було трохи краще ніж рабів. Вони мали невеликі ділянки землі, і феодали не могли безкарно вбивати їх.

З XIII ст. серви отримали право викуповувати волю. Виплативши своєму сеньйору в рахунок основних повинностей – подушного податку (талії), побору із спадщини (менморту), шлюбної податі, серв діставав свободу і ставав орендарем землі (віланом). Надалі він платив своєму колишньому господареві тільки грошову ренту (цензиву) за ділянку землі.

До середини XV ст., після Столітньої війни з Англією, власті були змушені надати всім селянам свободу, але за викуп. Правовий статус різних категорій селян став однаковим.

У IX-XII ст. помітно підвищилась продуктивність праці на селі. Відокремлення ремесла від землеробства сприяло розвитку міст, особливо на півдні Франції. Посилився приплив селян до міст. Кожний, хто прожив у місті рік і один день, вважався вільний.

Проте з часом становище міст, розташованих на землях великих феодалів, стало погіршуватись. Городян змушували платити сеньйору різні додаткові податки.

Внаслідок тривалої боротьби з феодалами деяким містам вдалося звільнитись від сеньйоріальної адміністрації і суду. Міські жителі користувались підтримкою короля, що був зацікавлений в обмеженні влади великих феодалів.

Опираючись на міщан, король міг вести успішну боротьбу за підпорядкування собі територій, які займали великі феодали, за централізацію влади.

З останнім монархом династії Каролінгів герцоги, графи та єпископи вже мало рахувались. У 987 р. на з’їзді феодальної знаті королем Франції було обрано Робертіна Гуго Капета. Він поклав початок династії Капетінгів. У нового короля було мало землі, його володіння грабували навіть прямі васали. Щоб навести порядок у своєму домені, Капетінгам потрібно було майже 100 років.

Державний лад

Королівство складалось із багатьох феодальних володінь (герцогств, графств, баронств), які формально вважались його частинами, але фактично були повністю або майже незалежними політичними утвореннями. Відповідно, влада короля на місцях була дуже слабкою або була відсутня зовсім. Більш-менш впевнено король почував себе лише в своїх особистих володіннях. Знать чинила опір будь-яким спробам посилити монархію, проте ніколи не виступала проти королівської влади. Під прапором короля знать об’єднувала свої збройні сили, коли потрібно було вести зовнішню або внутрішню (проти “своїх” селян) війну. Представники знаті неодноразово підкреслювали, що Франції потрібний король, але король “слабкий”. Володіння Гуго Капета обмежувались невеликою областю, у центрі якої було місто Париж. Перші Капетінги фактично не мали ніякої влади у королівстві за винятком свого невеликого домену.

Об’єднанню держави заважала її етнічна неоднорідність. Північні і північно-східні регіони (місця найбільш масового розселення франків) були центром формування північно-французької народності. На півдні й у центрі складалась південно-французька народність (тут жили нащадки романизованих галлів).

У Бретані жили кельти, які виселились з Британії після захоплення її англами і саксами. На той час ще не склалась єдина мова, хоча пануючі діалекти (північний і південний) були дуже близькі.

Структура панування визначалася будовою феодальних земельних відносин, які склались у цей період у Франції. Верховним власником усієї землі в державі формально вважався король, але більша її частина знаходилась у великих феодалів у вигляді фьєра. Вони вважались васалами короля, а він їхнім сеньйором.

Відносинами васалітету були охоплені всі представники пануючого класу. Васали короля (герцоги Нормандський, Бургундський, Аквітанський та інші), залишаючи собі домен, передавали значну частину своїх володінь у вигляді фьєрів нижчестоячій групі феодалів. Таким чином васали короля самі ставали сеньйорами щодо своїх васалів. Останні були зв’язані подібними договорами з нижчестоячою групою феодалів і так до найчисельнішої групи дрібних феодалів – “однощитових” рицарів. Сеньйори були зацікавлені в збереженні васалітету в основному тоді, коли їх становим інтересам загрожувала небезпека і потрібно було об’єднати сили. Звичайно феодальний договір виконувався лише в тій мірі і об’ємі, в якій сеньйор мав реальну силу змусити своїх васалів йому підкорятися.

Перші французькі королі подібних можливостей не мали. Тому їх могутні васали почували себе самостійними правителями.

В умовах феодальної роздробленості країну охоплювали безперервні феодальні конфлікти і війни.

Усе це визначало структуру і повноваження окремих органів держави.

Король

Був виборним. Після смерті глави держави новий король вибирався його васалами і вищими ієрархами французької церкви.

Королівська курія або Велика рада була єдиним загальнодержавним органом, який мав можливість впливати на стан справ більшої половини території країни. Велика рада – це з’їзд найбільших феодалів держави. Вона збиралась епізодично під головуванням короля. Але при вирішенні конкретних питань васали дуже часто нав’язували свою волю королю.

Управління на місцях

У багатьох випадках воно повторювало систему управління часів франкської монархії. Домен короля був порівняно невеликим і майже співпадав територіально з його особистими володіннями. Тому палацові управителі, які відали королівськими помістями, були одночасно і міністеріалами, що керували справами домену.

Суд

Судова система мала всі характерні риси середньовічної юстиції. Кожний вільний повинен був судитися “судом рівних”. Таким чином, васала короля могли судити тільки васали короля. Таким судом стала Королівська курія.

Аналогічний порядок встановився і на нижчих щаблях феодальної ієрархії.

Залежне населення судили сеньйори. Судова влада не була відокремлена від адміністративної.

Великі повноваження у справах судочинства мала церква, яка здійснювала сеньйоріальний суд на території своїх володінь. Крім того, церковній юрисдикції підлягали кримінальні і цивільні справи духовенства, а також релігійні злочини і правопорушення. Перелік подібних справ не був точно визначений.

Збройні сили

Основу війська складало ополчення рицарів. У його структурі зберігались відносини васалітету: сеньйор очолював групу рицарів – васалів. Іноді скликалось ополчення із міщан і віланів.

Початок об’єднання держави

У XIII ст. за рахунок підтримки міщан значно посилюється королівська влада. Міщани підтримували короля у боротьбі проти феодалів тому, що кордони багаточисельних сеньйоріальних володінь заважали розвитку ремесел і торгівлі. Поступово міста здобувають право мати своє військо, яке складалося з ополчення, і, таким чином, захищатися як від чужих сеньйорів, так і від зазіхань на права міст тих сеньйорів, на землях яких розміщувались міста.

Одним із перших проявів посилення королівської влади була відміна виборності короля. На початку XIII ст. престол почав передаватись у спадщину.

Поступово ліквідовується принцип: “Васал мого васала не мій васал”.

Спираючись на підтримку міст, середнього і дрібного дворянства, монархія розпочинає розширення території домену. Вже в XIII ст. королівський домен стає найбільшим феодальним володінням Франції.

Посиленню королівської влади сприяли реформи Людовіка IX (середина XIII ст.).

Судова реформа

Людовік IX заявив, що у Франції є тільки один король. Він намагався обмежити самочинство герцогів і графів, добитись скрізь додержання своїх указів. Королівський ордонанс 1260 р. заборонив у королівському домені приватні війни і судові поєдинки. Рицарям було дозволено відкуповуватись від служби в королівському ополченні. Це давало змогу королю утримувати наймане військо.

Згідно з ордонансом 1260 р., герцоги і графи, чиї володіння перебували за межами королівського домену, перш ніж вступити у війну (за 40 днів) повинні були передати спірне питання на розгляд короля. Фактично феодалів змушували звертатись до королівського суду, обкладаючи його великим митом. Рішення, які приймав король, підривали авторитет сеньйоріальних судів, закладали основи загальнодержавної юстиції. Тільки після 40 днів, якщо суд не міг вирішити справу, сторони могли розпочати війну, але таких випадків з кожним роком ставало все менше.

Для виконання цього рішення майже в усі регіони держави були направлені королівські судді, які стали активно втручатись в юрисдикцію феодалів. У результаті їх значення настільки зросло, що до них стали звертатись не тільки сеньйори, але і всі вільні, незадоволені рішенням сеньойріального суду.

Розширення і ускладнення функцій королівської юстиції вимагали її організаційного уособлення. Із королівської курії була виділена особлива судова палата – Паризький парламент, який здобув право приймати на свій розсуд апеляції на рішення сеньйоріальних і міських судів. Поступово він став виконувати функції вищого королівського суду.

Корпорація юристів підпорядковувалась тільки королю. У Парижі 1253 р. був заснований навчальний заклад для підготовки спеціалістів з права.

Фінансова реформа

У королівському домені вводиться в обіг королівська золота монета, яка завдяки високій якості поступово витісняє з обігу інші місцеві гроші. Із королівської курії виділяється ще одна установа – рахункова палата, яка вела облік судового мита.

Реформи Людовіка IX привели до посилення королівської влади, але Франція ще не стала єдиною централізованою державою. Зберігся поділ на північну і південну частини, на самостійні герцогства і графства.

Станово-представницька монархія. Центральне і місцеве управління (XIV – XV ст.)

Основні риси суспільного ладу

У цей період значно зростає промисловість і торгівля. Важливими центрами промисловості стають міста півдня Франції (Марсель, Тулуза, Бордо), а особливо найбільші міста королівського домену Париж та Орлеан.

Економічні зв’язки між містом і селом набувають стабільного характеру. Зростає кількість населення міст, збільшується їх вплив на стан справ у державі.

У зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин феодали починають замінювати частину натуральних повинностей і платежів грошовим оброком. Основною формою селянського землекористування стає цензива. Її власник – цензитарій зобов’язаний виплачувати своєму володарю фіксований щорічний грошовий платіж-ценз, виконувати певні повинності. При виконанні цих умов селянин міг передати цензиву у спадщину і навіть продати з дозволу сеньйора. Він міг змінити місце проживання, бо був особисто вільним, при цьому повинності переходили до нового власника цензиви.

Стани

У XIV ст. завершилось юридичне оформлення станів. Населення держави поділялось на три стани: перший – духовенство, другий – дворянство, усі інші вільні відносились до третього стану.

Перші два стани були звільнені від податків і повинностей, які були покладені на “третій стан”.

Основні риси державного ладу

Завершується ліквідація феодальної роздробленості. Держава приймає форму станово-представницької монархії, в якій відносно сильна королівська влада існувала поряд з представництвом від станів – Генеральними штатами.

Органи державної влади. Королівська влада

Посилення королівської влади стало можливим з ряду причин:

1. Укріпились зв’язки міст і монархії. Ріст промисловості і торгівлі дозволяв містам надавати монархії значно більшу допомогу.

2. Навколо королівської влади об’єднались основні групи середнього і дрібного дворянства, яким монархія могла дати також нові джерела прибутків у вигляді служби в армії й у державному апараті.

4. Сильна королівська влада потрібна для боротьби з зовнішнім ворогом.

Генеральні штати

Об’єднання держави могло бути успішно завершене тільки в обновленій державно-правовій формі, яка забезпечила консолідацію всіх сил, що виступали за об’єднання. Починають скликатися збори представників станів.

Королі одержали можливість звертатись за підтримкою до станів, минаючи представників найбільших сеньйорій. За їх допомогою королівська влада вперше ввела постійні загальнодержавні податки. Це дало змогу уряду сформувати найману армію, замість рицарського ополчення, а також централізований апарат управління.

Перші зібрання станового представництва – штати (від франц. “stat” – стани) виникли ще у XIII ст. в окремих провінціях. Спочатку вони скликались місцевими правителями, але потім їх став контролювати король.

У 1302 р. Філіп IV Красивий вперше скликав загальнофранцузькі збори станів. Їх стали називати Генеральними штатами на відміну від штатів в окремих провінціях. Кожний стан представляла окрема палата, яка засідала також окремо. Кожна палата, приймаючи рішення, мала один голос.

Король скликав Генеральні штати, коли відчував потребу в грошах, збирався ввести нові податки, або підтвердити старі, іноді хотів дістати схвалення своєї політики.

Існування Генеральних штатів зміцнювало королівську владу, сприяло централізації держави. За згодою штатів у першій половині XV ст. було видано ордонанс, який забороняв феодалам мати власне військо.

У березні 1357 р., скориставшись послабленням королівської влади, Генеральні штати змусили спадкоємця престолу Карла підписати ордонанс, який дістав назву “Великого березневого ордонанса”.

В ордонансі була проголошена недоторканість депутатів, заборона вести приватні війни, проводити незаконні реквізиції. Королівські чиновники не могли займати більш як одну посаду і передавати свої функції іншим особам.

Ордонанс забороняв продавати на торгах посади суддів. Король був обмежений у праві помилування. Скасовувалась практика грошового викупу за тяжкі злочини.

Виникла можливість перетворення Генеральних штатів на постійно діючий парламент. У країні півтора року існувало двовладдя: влада дофіна і Генеральних штатів.

Згода Карла підписати ордонанс була вимушеною. Після втечі з Парижу Карл став збирати сили для розправи з містом. На допомогу Парижу прийшло велике селянське повстання 1358 р. – Жакерія, яке мало антифеодальні цілі. Але паризький патриціат виступив проти повстання. Без підтримки міста селянське повстання було придушене, а слідом за ним прийшла черга Парижа. Березневий ордонанс втратив силу, а багато депутатів Генеральних штатів були страчені.

Після закінчення успішної для Франції столітньої війни роль Генеральних штатів падає і вони скликаються епізодично. У 1439 р. Генеральні штати дозволили королю Карлу VII збирати постійний прямий податок.

Маючи постійне джерело поповнення королівської скарбниці, Карл VII провів реформу військової справи, збільшив контингент постійних військ, які стали основою збройної могутності королівської влади.

Із посиленням королівської влади падає роль Генеральних штатів і в 1614 р. вони скликаються останній раз аж до 1789 р. Замість них уряд зрідка скликає збори нотаблів (знатних підданих), але вони мали чисто дорадчі функції.

Органи державного управління

До центральних органів державного управління відносились:

– Державна рада – здійснювала за вказівками короля керівництво і контроль за окремими ланками управління;

– Рахункова палата – фінансове управління.

Посадові особи:

канцлер – здійснював управління і контроль за діяльністю посадових осіб, при відсутності короля головував в державній раді, під його керівництвом складались проекти ордонансів;

конетабль – командир кінного рицарського війська, з ХІІІ ст. – командир королівської армії;

камерарій – скарбник;

палатини – королівські радники, які виконували окремі особливо важливі доручення короля.

Місцеві органи державного управління

Відносини васалітету поступово замінюються відносно централізованим бюрократичним апаратом. Звужуються імунітетні права сеньйорів.

Управління великим королівським доменом вже не могло здійснюватись палацовими службовцями, які раніше поєднували відання особистими королівськими помістями з державним управлінням. Державне управління стає виключно компетенцією королівських чиновників.

Королівський домен був поділений на майже рівні адміністративні одиниці – бальяжі. Очолювали бальяжі бальї – чиновники, які призначались королем.

Бальяжі поділялись на превотажі на чолі з прево, які мали військову, адміністративну, фінансову і судову владу.

Уряд посилив свій контроль і над міським самоуправлінням – комунами. Крім адміністративного управління і суду комуни мали право видавати постанови, обов’язкові для міщан.

Виборний орган міського самоуправління – міська рада, що складалась із ешевенів і довічно вибраного міського голови – мера.

Селяни, як і раніше, знаходилися під владою “своїх” сеньйорів, які зберегли хоча і дещо обмежені поліцейські і судові повноваження.

Суд

У розвитку судових установ визначились наступні тенденції:

– частина судових повноважень окремих феодалів і церкви у них були вилучені і передані королівській юстиції. Королівські суди могли переглянути будь-яке рішення сеньйоріального суду;

– розпочалось поступове відокремлення судів від адміністративних органів. Розпочинає формуватись судова система централізованої монархії.

Ще за Людовіка ІХ був створений вищий суд королівства – Парламент. Він розглядав найважливіші кримінальні та цивільні справи, переглядав рішення й вироки нижчестоящих судів. Але основну масу кримінальних і цивільних справ в якості королівських суддів на місцях розглядали бальї, сенешали (на півдні) і прево. Тобто, на цьому рівні юстиція ще не відокремилась від адміністративних органів.

Церковний суд

Стає спеціальним судом, який розглядав певні категорії справ (єресь, чаклунство).

У ХІV ст. створюється спеціальний орган кримінального переслідування – прокуратура. Спочатку це була група довірених осіб короля – прокураторів, які були уповноважені слідкувати за дотримуванням інтересів корони при судовому розгляді загальнодержавних, місцевих і навіть приватних справ. Пізніше їх функції розширились і прокуратори стали як обвинувачі виступати в судах, у справах, які так чи інакше торкались інтересів монархії і держави.

Збройні сили

Створюється регулярна королівська армія, основи якої були закладені під час військових реформ другої половини ХІV ст. – першої половини ХV ст. Дворянство одержало переважне право заміщення офіцерських посад. Армія мала сучасне озброєння і, перш за все, артилерію. За її підтримки були взяті раніше неприступні замки непокірливих васалів.

Абсолютна монархія. Державний устрій в період абсолютизму. Реформи Рішельє та Людовіка XIV

До середини XVI ст. майже вся територія Франції була під владою короля. До кінця XVII ст. у Франції був сильний державний апарат, особливо фінансовий та судовий.

Розвиток приватної підприємницької діяльності у містах і селах позначився на політичному і економічному житті країни. Розширилась торгівля, з’явились капіталістичні мануфактури. Економічна сила дворянства слабшала, формувались буржуазія і пролетаріат. Складалась французька нація.

Абсолютизм зародився наприкінці XV ст. Королі з династії Валуа – Людовік ХІІ, Франциск І та Генріх ІІ – ще не мали такої необмеженої влади, як королі з династії Бурбонів, що змінила їх у другій половині XVI ст.

З ім’ям Франциска І (1515-1547) пов’язані реформи у галузі державного керівництва, що сприяли його централізації і становленню абсолютизму. Наближені короля, що засідали в королівській раді (фаворити, принци крові та великі сеньйори), поступово стали виконувати функції міністрів. Повноваження ради визначав сам король.

Франциск І заснував королівський парламент – внизу судову інстанцію. Потребуючи грошей, він став практикувати продаж судових посад з правом передачі у спадщину. Цим було покладено початок плеяді незмінних, а отже, відносно незалежних суддів.

Склалась традиція реєстрації королівських едиктів у Паризькому парламенті. Якщо вони суперечили попереднім указам або звичаям країни, їх скасовували. Ця правомочність – право демонстрації – була предметом особливих гордощів Паризького парламенту.

Перехід від станово-представницької монархії до абсолютизму був зумовлений багатьма соціально-економічними причинами. Перед загрозою наростання селянських заворушень і невдоволення міської бідноти дворянство і верхівка городян були зацікавлені в посиленні королівської влади. Вони підтримували централізацію влади, ліквідацію роздробленості.

Абсолютизм у Франції встановився у другій половині XVI ст. за Генріха IV Наваррського. Воцарінню Генріха IV передувала багаторічна релігійна війна між католиками і гугенотами. Король розумів, що шлях до їхнього примирення лежить через компроміс, якого і було досягнуто Нантським едиктом 1598 р. Католицька релігія була проголошена державною, а католицькій церкві було повернуто майно і привілеї.

Протестантам (гугенотам) дозволялося сповідувати свою віру скрізь, крім Парижа. Їх допускали нести державну службу.

Генріх IV був першим абсолютним монархом Франції. Теорію суверенітету королівської влади розробив його сучасник, великий вчений і юрист Боден. У поняття суверенітету він включав незалежність державної влади як у середині країни, так і за її межами.

Абсолютизм остаточно сформувався за кардинала Рішельє, міністра Людовіка ХІІІ. Він жорстоко придушував повстання селян і міських низів, переслідував гугенотів і також рішуче розправлявся з бунтівливими магнатами. Королівська декларація 1626 р. оголошувала про знесення замків та укріплень герцогів і графів.

У період абсолютизму було істотно реорганізовано місцеве управління. Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було поділено на провінції, округи. Великі округи очолювали інтенданти – чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була обмежена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, поліції, фінансів підпорядковувались першому міністру або королю.

Абсолютизм у Франції мав завершену, класичну форму. Свого часу він відіграв позитивну роль, допоміг зміцнити вітчизняну промисловість. Високе мито на ввіз готової продукції закривало доступ на ринки Франції більш дешевих виробів з інших країн, полегшувало ввезення сировини.

За абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чиновників. Централізація влади і управління особливо посилилась за Людовіка XIV. Королівський едикт 1641 р. заборонив судам, у тому числі й Паризькому парламенту, приймати до розгляду справи, що стосувались “держави, адміністрації й уряду”. Паризький парламент був позбавлений права демонстрації.

Генеральні штати і Рада нотаблів уже не діяли. Для обговорювання особливо важливих питань король скликав державну раду.

Нагляд за діяльністю інтендантів здійснював генерал-контролер фінансів, зберігались бальяжі й сенешальства.

З’явились посади державних секретарів: іноземних, військових, морських справ і королівського двору. У разі відсутності короля головою державної влади обирали канцлера, який скріплював королівською печаткою акти монарха. Державні секретарі фактично виконували функції королівських міністрів.

У період абсолютної монархії остаточно оформились три стани: духовенство, дворянство і “третій стан”. Духовенство мало певні привілеї. Священнослужителі були звільнені від рекрутського набору в армію, вони не платили податків, мали свій суд, свою адміністрацію, яку очолював папа римський.

Проте самостійність церкви стала обмежуватись. Папі було заборонено роздавати духовенству церковні володіння у Франції, обмежувалось право кліриків апелювати до Ватикану у судових справах, скоротились побори на користь папської курії.

Дворянство (дрібне й середнє) становило опору монархії. Воно не платило податків і мало певні привілеї. За службу в королівській армії дворяни, як правило, одержували маєтки – лен, платню, пенсії. Їх називали дворянами шпаги. Разом з духовенством вони займали майже всі відповідальні державні та церковні пости.

До “третього стану“ належали міщани і селяни. Купці й ремісники об’єднувались у цехи і гільдії. Третій стан ніс основну частину податкового тягаря.

IV. Джерела та характерні риси права

Із встановленням феодалізму пережитки родових звичаїв остаточно втратили своє значення. Зросла роль церковного, канонічного права, особливо у шлюбно-сімейних відносинах. У Франції протягом кількох століть не було єдиної системи права. На півдні країни майнові суперечки вирішувались на основі норм римського права. Тут систематизація юридичних норм почалася раніше, тому південь Франції називали країною писаного права.

На півночі країни переважало звичаєве право, яке відображало інтереси феодалів. Звичаї цієї місцевості називались кутюмами. Знать чинила шалений опір намаганням легістів кодифікувати кутюми. Перші збірники кутюмів з’явились у XV ст.

Юристи виявили зацікавлення римським правом. Його вивчали в університетах, з урахуванням загальних норм римського права розв’язували складні юридичні казуси. Проте церква прагнула не допустити широкого застосування римського права, намагаючись розширити сферу дії канонічного права. Це протиборство закінчилося поразкою церкви. З посиленням королівської влади римське право дістало широке визнання, відбувалась його рецепція. Одночасно зросло значення королівських актів: едиктів, декларацій, ордонансів. У період абсолютизму найбільшу силу мали королівські едикти і ордонанси.

Право власності

Повна і необмежена власність на землю визнавалась за великими феодалами. Дрібні землевласники вважались держателями землі з різними повинностями.

Шлюбно-сімейне право

Шлюбно-сімейні відносини регулювались тільки канонічним правом. У 451 р. встановлюється заборона вступати у шлюб монахам, а в 1107 р. – священикам. Канонічне право забороняло позашлюбні зв’язки і розлучення. У деяких випадках рішення про визнання шлюбу недійсним приймала церква (помилка в соціальному положенні).

Шлюб між близькими родичами не допускався. Єдиною формою укладання шлюбу був церковний шлюб.

Сімейні відносини базувались на принципі влади чоловіка і батька, але в різні часи і в різних місцевостях ця влада була різною. На півночі Франції майно сім’ї було спільним, ним керував і розпоряджався чоловік. На півдні Франції збереглася римська влада домовласника, спільного майна не існувало. Майном розпоряджався чоловік, а придане поверталось дружині тільки у випадку його смерті.

Спадкове право 

Феодальне право знало спадкування за законом і заповітом. Але у деяких місцевостях свобода заповіту обмежувалась, заборонялось позбавляти спадщини законних спадкоємців. За відношенням до земельної власності утвердився принцип майорату, який мав за мету запобігти дроблення феода. Феод переходив у спадщину старшому сину, а при його відсутності до старшого в роді.

Кримінальне право і процес

У раннє середньовіччя (приблизно до XIV ст.) у сфері кримінальних злочинів і покарань панували постанови звичайного права. Пізніше видаються королівські ордонаси, які містили норми кримінального права. Але ні звичаї, ні ордонанси не містили всіх положень кримінального права. Значна частина злочинів – їх склад, підстави відповідальності – встановлювались судовою практикою.

Відомий юрист ХІІІ ст. Бомануар у своєму творі “Кутюми Бовезі” розрізняє три види злочинів : тяжкі, середні і легкі.

За тяжкі злочини (єресь, зрада, вбивство, зґвалтування, підпал, крадіжка) карались смертною карою; середні – ув’язненням у тюрму з конфіскацією майна; легкі – штрафом.

Бомануар розмірковує щодо цілей правосуддя, моральні та юридичні обов’язки, однин із перших висуває ідею співмірності злочину і покарання, надає важливого значення оцінці доказів (Гл. 30 & 823).

У період абсолютизму в переліку тяжких злочинів на першому місці були злочини проти церкви, потім – проти короля і приватних осіб. За найтяжчі злочини переслідувались навіть родичі і опікуни винного. Основною метою покарання була страхаюча відплата.

Ордонанс 1498 р. Людовіка ХІІ і едикт 1539 р. Франциска І повністю скасували змагальний процес. Едикт “Про відправлення правосуддя” закріплює інквізиційний або розшукний процес. Порушення кримінальної справи здійснювалось не лише за скаргою потерпілого, а й на основі даних, які одержав суддя з якихось інших джерел. Вирішальну роль у доказах відігравало власне зізнання обвинуваченого, а тому його піддавали тортурам. Якщо тортури не вели до зізнання, то особа визнавалась невинною. Захист обвинуваченого не дозволявся. Суддя, який припускався у судочинстві помилок, ніс за них адміністративну і цивільну відповідальність (одна помилка – штраф, друга – усунення від судочинства на 1 рік, третя – усунення від суддівства).

Дуже поширеними були “закриті листи” – запечатані в конверти накази про арешт. Маючи готовий бланк з підписом і печаткою короля, його власник міг вписати ім’я будь-якої неугодної для нього людини. На підставі такого наказу поліція ув’язнювала людину, яка могла провести в тюрмі без пред’явлення їй обвинувачення все життя.

 

TEМA 11. Дepжaвa i пpaвo фeoдaльнoї Англії

1. Poзвитoк фeoдaльниx вiднocин в Англії. Утвopeння aнглocaкcoнcькиx дepжaв.

2. Hopмaндcькe зaвoювaння та йoгo вплив на cycпiльний та дepжaвний ycтpiй Англії в XI-XII cт. Peфopми Гeнpixa II. Beликa Xapтiя вoльнocтeй 1215 p.

3. Утвopeння cтaнoвo-пpeдcтaвницькoї мoнapxiї. Дepжaвний ycтpiй.

4. Bиникнeння i ocoбливocтi aнглiйcькoгo aбcoлютизмy. Змiни в cycпiльнoмy лaдi тa дepжaвний ycтpiй.

5. Xapaктepнi ocoбливocтi джepeл пpaвa. Cyдoвий пpeцeдeнт.

Poзвuтoк фeoдaльнux вiднocuн в Aнглiї. Утвopeння aнглo-caкcoнcькux дepжaв

Бpитaнcькі ocтpoви бyли зaceлeнi кeльтaми-бpитaми, якi жили в yмoвax пepвicнoгo лaдy. У cepeдинi I cт. Бpитaнiя бyлa зaвoйoвaнa pимлянaми. Пpoтe pимcькe вoлoдapювaння нe зaлишилo пoмiтнoгo cлiдy в пoлiтичнiй icтopiї Бpитaнiї. Пoчинaючи з дpyгoї пoлoвини III cт., нa Бpитaнiю нaпaдaють гepмaнcькi плeмeнa aнглiв, caкciв, ютiв. У жopcтoкiй бopoтьбi мicцeвe нaceлeння бyлo чacткoвo знищeне, a чacткoвo вiдтиcнуте нa зaxiд i пiвнiч ocтpoвa. Oтжe, зaвoйoвники нe змiшaлиcь з мicцeвим нaceлeнням, a пoceлилиcь cyцiльнoю мacoю.

Tpивaлa бopoтьбa з мicцeвим нaceлeнням cпpиялa пocилeнню кopoлiвcькoї влaди.

У VI cт. виниклo дeкiлькa дepжaв: Keнт – кopoлiвcтвo ютiв нa пiвдeннoмy cxoдi Aнглiї, тpи кopoлiвcтвa caкciв – Cycceкc нa пiвднi, Уecceкc нa зaxoдi, Ecceкc нa cxoдi; тpи кopoлiвcтвa aнглiв – Cxiднa Aнглiя i Hopтyмбepлeнд нa пiвнoчi тa Mepciя нa зaxoдi. Шoтлaндiя i Уeльc бyли caмocтiйними кopoлiвcтвaми. Уci вoни пepeбyвaли нa cтaдiї paнньoклacoвoгo cycпiльcтвa з пepeжиткaми poдoвoгo лaдy. Kopoль виcтyпaв бiльше як плeмінний вoждь, нiж як нociй дepжaвнocтi. Haceлeння жилo oбщинaми, щo нaгaдyвaли мapкy фpaнкiв. Biльнi piвнoпpaвнi ceляни (кepли) мaли oбщиннy piллю, якa бyлa y їxньoмy cпiльнoмy кopиcтyвaннi. Її зaбopoнялocь пepeдaвaти, зaпoвiдaти.

Kepли мaли cвoє caмoвpядyвaння, мoгли нocити збpoю, фopмyвaти oпoлчeння. Boни збиpaлиcь coтнями й виpiшyвaли вaжливi питaння oбщини, пoceлeння.

У дpyгiй пoлoвинi VI cт. чacтинa кopiннoгo нaceлeння – кeльти – злилиcь з гepмaнцями i втpaтили cвoю мoвy i кyльтypy.

Дo пaнiвнoгo клacy вiднocилиcь epли, якi мaли вeликi зeмeльнi нaдiли i нaвiть вoлoдiли paбaми тa мaли нaпiвзaлeжниx людeй – лeтiв, якi, cидячи нa їx зeмлi, плaтили oбpoк.

Biльнa людинa мoглa cтaти paбoм, пpoдaвши ceбe y paбcтвo, a тaкoж зaбopгyвaвши. Paб мiг викyпитиcя нa cвoбoдy.

Haпpикiнцi VII cт. кopoлям Уecceкca вдaлocя oб'єднaти знaчнy чacтинy Aнглiї, зaвoювaвши Keнт, Cycceкc тa Ecceкc. Ha пoчaткy IX cт. дepжaвa змiцнiлa.

Пpи кopoлi cтaлa peгyляpнo зaciдaти paдa знaтi – yiтeнaгeмoт (збopи мyдpиx). Уiтeнaгeмoт бyв вищим opгaнoм дepжaвнoї влaди. Бeз йoгo згoди кopoль нe мaв пpaвa пpиймaти зaкoни, a тaкoж здiйcнювaти бyдь-якi вaжливi дepжaвнi зaxoди. B yпpaвлiннi зpocлa poль кopoлiвcькиx чинoвникiв. Пoпepeднix вибopниx eлдepмeнiв бyлo зaмiнeнo шepифaми, якиx пpизнaчaв кopoль. Шepифи, щo oчoлювaли гpaфcтвa, збиpaли пo-дaтки, штpaфи, вiдaли кopoлiвcьким мaйнoм у гpaфcтвi, здiйcнювaли cyдoвy i aдмiнicтpaтивнo-пoлiцeйcькy влaдy. Двiчi нa piк у гpaфcтвax збиpaлиcь збopи знaтниx ociб, якi poзглядaли cyдoвi cпpaви, opгaнiзaцiю oбopoни в гpaфcтвax та iншi нaйвaжливiшi питaння.

Пpoтягом VIII – X cт. aнглiйcькi кopoлi нeoднopaзoвo нaмaгaлиcя oб'єднaти aнглiйcькi кopoлiвcтвa в єдинy дepжaвy, aлe тiльки Eдгap Haйтиxiший (958 – 975 рp.), опиpaючиcь нa цepквy, зyмiв пocтyпoвo пoшиpити кopoлiвcькy влaдy нa вcю Aнглiю.

Kopoлiвcькa влaдa нaдaвaлa eнepгiйнy пiдтpимкy зaxoплeнню зeмель y вiльниx oбщинникiв та їx поневолeнню. Oднoчacнo дepжaвa пepeдaлa вeликим зeмлeвласникам cyдoвy, a пoтiм й iншy влaдy нaд ceлянaми. Kopoлiвcькi пoжaлyвaння зeмлeю i ceлянaми нaбyвaють вce бiльшoгo poзпoвcюджeння. Саме тоді нaбyвaють peгyляpнoгo xapaктepy дepжaвнi пoвиннocтi вiльниx ceлян.

Ha пpoтязi IX – XI cт. в Aнглiї ocтaтoчнo пepeмaгaють фeoдaльнi вiднocини. B oднiй з пaм'ятoк пpaвa – пpaвдi кopoля Aтeльтaнa (X cт.), ми знaxoдимo вимoги, щoб кoжнa вiльнa людинa мaлa лopдa. Одночасно, лopд вiдпoвiдaє зa пoвeдiнкy людeй, якi знaxoдятьcя пiд йoгo зaxиcтoм.

Kopoля бyлo визнaнo вepxoвним влacникoм зeмлi, a зeмлeвласників – її дepжaтeлями aбo бeзпocepeдньo вiд кopoля, aбo чepeз iншиx дepжaтелiв.

Ha вiдмiнy вiд пopядкiв, щo cклaлиcя нa кoнтинeнтaльній чacтинi Зaxiднoї Євpoпи, вiйcькoвy cлyжбy королю мaли вiдбyвaти нe тiльки бeзпocepeднi вacaли, aлe й тi, xтo бyли дepжaтeлями циx вacaлiв. Kopoлiвcькiй влaдi вдaлocя дocягти тoгo, щoб cкapги нa piшeння фeoдaльниx cyдiв пoдaвaлиcя нe y вищий cyд фeoдaлiв, a y кopoлiвcькi cyди.

У 1017 p. дaтcький кopoль Kнyт (1017 – 1035 рp.) зaвoлoдiв yciєю Aнглiєю i cтaв кopoлeм. Як дaлeкoглядний пoлiтик, вiн зyмiв знaйти cпiльнy мoвy з мicцeвoю знaттю i нaвiть oбiцяв дoтримуватися зaкoнiв кopoля Eдгapa. Biн пpoгoлocив piвнicть aнглiйcькoгo та дaтcькoгo зaкoнiв. Фaктичнo Kнyт бyв iмпepaтopoм, ocкiльки бyв кopoлeм Фpaнцiї, Дaнiїi Hopвeгiї.

Bигнaвши зaгapбникiв-дaтчaн, aнглiйцi пpoгoлocили cвoїм кopoлeм Eдyapдa Cпoвiдникa (1042 – 1066 рp.). Пpoтe, oбpaнний пicля йoro cмepтi кopoль Гapoльд виявивcя пoгaним пoлкoвoдцeм i нe зyмiв вiдбити нaпaдy вiйcьк гepцoгa Biльгeльмa Hopмaндcькoгo. Aнглiйцi знoвy oпинилиcь пiд влaдoю зaгapбникiв, цьoгo paзy – фpaнцyзiв.

Hopмaндcькe зaвoювaння ma йoгo вплuв нa cycniльнuй ma дepжaвнuй ycmpiй Aнглiї в XI XII cm. Peфopмu Генріха II. Beлuкa Xapmiя вoльнocmeй 1215 p.

Зaxoпивши Aнглiю, Biльгeльм Hopмaндcький кoнфicкyвaв вoлoдiння мicцeвoї знaтi. Cepeд вeликиx вacaлiв тeпep нe бyлo жoднoгo aнглocaкca. Чacтинa кoнфicкoвaниx зeмeль (пoнaд тиcячy мaєткiв, мaйжe вci лicи тa iншe) yвiйшлa в кopoлiвcький дoмeн. Micтa бyли oгoлoшeні „лeнaми кopoля".

Biльгeльм бyв кopoнoвaний y Becтмiнcтepcькoмy aбaтcтвi. Бaжaючи здoбyти пiдтpимкy нaceлeння, вiн oбiцяв “дoдepжyвaти дoбpиx зaкoнiв Едyapдa”, якi вжe мaлo xтo знaв i пaм'ятaв. Пoгpaбyвaння i нacильcтвo, якi чинили нopмaндcькi бapoни тa їxнi coлдaти, тpивaли щe пpoтягoм кiлькox poкiв. У 1069 poцi вiдбyлocя нapoднe пoвcтaння пpoти зaгapбникiв. Пicля ньoгo Biльгeльм cтaв poзглядaти aнглocaкciв як зaкo-лoтникiв. Бapoнiв – дepжaтeлiв зeмлi, вiн ocoбиcтo зобoв'язaв дaти йoмy пpиcягy нa вipнicть. Бyлo oфiцiйнo пpoгoлoшeнo, щo бapoни Aнглiї oдepжaли зeмлю вiд Biльгeльмa. Умoви нaдiлeння бyли такими ж, як i в Hopмaндiї: пpиcягaння нa вipнicть; cлyжбa в oпoлчeннi пpoтягoм copoкa днiв нa piк, aлe в мeжax кpaїни; обов’язкове прибуття зa викликoм y кopoлiвcькy кypiю для пpиcyтнocтi нa paдi та в cyдi; нaдaння фiнaнcoвoї дoпoмoги y paзi пocвячeння в pицapi cтapшoгo cинa мoнapxa тa видaння зaмiж йoгo cтapшoї дoньки, a тaкoж викyпy кopoля з пoлoнy.

Бapoни втpaтили пpaвo caмocтiйнo пepeдaвaти cвoї бapoнiї y cпaдщинy. Cпaдкoємeць oдepжyвaв зeмлю лишe вiд кopoля, внocячи зa дoпycк дo cпaдщини ocoбливий плaтiж – peльєф.

У 1088 poцi Biльгeльм Зaвoйoвник oгoлocив ceбe вepxoвним влacникoм зeмлi в дepжaвi. Йoгo пiддaнi мoгли oдepжyвaти вiд ньoгo зeмeльнi нaдiли тiльки y вoлoдiння. Уci зeмлeвлacники тeпep бyли бeзпocepeднiми (гoлoвними) aбo нeпpямими дepжaтeлями кopoни i тому бyли зобoв'язaнi викoнyвaти нa йoгo кopиcть пeвнi пoвиннocтi.

Ocкiльки фeoд дaвaв тiльки caм кopoль i виключнo зa вiйcькoвy cлyжбy, тo цим Biльгeльм змiг пpипинити пpивaтнi вiйни мiж фeoдaлaми.

У 1086 poцi вiн пocтaвив вимoгy, щoб вci вiльнi житeлi пpиcягнyли йoмy нa вipнicть, нeзaлeжнo вiд тoгo, яким бyв їxнiй cтaтyc: лeнний, юpиcдикцiйний чи iнший. Ti, xтo пpиcягaв, oбiцяли бyти „вipними кopoлю пpoти вcix людeй", y тoмy числі i пpoти cвoїx бeзпocepeднix ceньйopiв. Oтжe, кopoнa вcтaнoвилa пpямий зв'язoк з вacaлaми cвoїx вacaлiв.

Biльгeльм нe cкacyвaв збopи coтeнь i гpaфcтв iз cyдoвиx cпpaв. Biн збepiг тaкoж aнглocaкcoнcький фopд – пiшe oпoлчeння вiльниx дepжaтeлiв, щo плaтили пoдaтки кopoлю. Moнapx пpaвив caмocтiйнo. Для пiдгoтoвки кopoлiвcькиx yкaзiв пpи ньoмy бyли кaнцлep i кaпeлaни. Укaзи poзcилaли шepифaм, якi бyли пpeдcтaвникaми влaди кopoля y гpaфcтвax.

Цepквa oдepжaлa бaгaтo зeмeль, їй бyлo нaдaнo пpaвo мaти cвiй клepикaльний cyд. Проте пpeтeнзiї пaпи нa вepxoвeнcтвo бyли вiдxилeнi. Biльгeльм вiдмoвивcя cклacти вacaльнy пpиcягy мoгyтньoмy пaпi Гpигopiю VII. Пiддaнi кopoля бeз згoди нe cмiли кopитиcя пaпi тa йoгo бyллaм. У кopoлiвcькy cкapбницю бyлo пepeдaнo пpибyтки apxiєпicкoпa кeнтepбepiйcькoгo. У кpaїнi вcтaнoвилacь cильнa мoнapxiя.

Чepeз 20 poкiв пicля зaвoювaння в 1086 poцi в Aнглiї бyв пpoвeдeний пepeпиc нaceлeння, зeмлi, xyдoби, знapядь пpaцi.

Цeй пepeпиc oдepжaв нaзвy „Kниги Cтpaшнoгo cyдy”. Haзвaний перепис так тoмy, щo нiкoгo нe пoщaдив, як нe пoмилував i дeнь Cтpaшнoгo cyдy.

Пepeпиc мaв двi цiлi: oдepжaти дaнi, нeoбxiднi для збopy пoмaйнoвoгo пoдaткy, та iнфopмyвaти кopoля пpo poзмip i poзпoдiлeння бaгaтcтв, зeмeль i пpибyткiв йoгo вacaлiв.

Цeй дoкyмeнт дaє тoчнy кapтинy coцiaльнoї cтpyктypи Aнглiї i cвiдчить пpo пoвнy фeoдaлiзaцiю cycпiльcтвa.

У цeй чac y кpaїнi пpoживaлo близькo 1,5 млн. чoлoвiк. Лишe 12% ceлян бyли coкмeнaми, тoбтo вiльними людьми, щo пepeбyвaли пiд cyдoвoю юpиcдикцiєю лopдiв; 70 % нaceлeння cтaнoвили фeoдaльнo зaлeжнi дepжaтeлi: вiлaни, бopдapiї, кoттepи i кoтceти. Biлaни пepeбyвaли в ciльcькiй oбщинi, a peштa – нi. Збepiгcя тaкoж нeвeликий пpoшapoк paбiв-cepвiв.

Taким чинoм, Hopмaндcькe зaвoювaння мaлo знaчeння для icтopiї Aнглiї, тoмy щo вoнo cпpиялo ocтaтoчнoмy зaвepшeнню пpoцecy фeoдaлiзaцiї; пocилилo кopoлiвcькy влaдy i зaкpiпилo пoлiтичнy єднicть дepжaви; cпpиялo пocилeнню зв'язкiв Aнглiї з кoнтинeнтoм.

У XII cт. пpoдoвжyєтьcя пocилeння кopoлiвcькoї влaди. Пiдтpимкy кopoлю нaдaвaли вci вepcтви нaceлeння, зaцiкaвлeнi, кoжeн пo-cвoємy, в yкpiплeннi йoгo влaди.

Дoвгo тaк пpoдoвжyвaтиcь нe мoглo. Hoвi бapoни, yкpiпивши cвoє cтaнoвищe зeмeльниx влacникiв, пoчaли виявляти cxильнicть дo caмocтiйнocтi. Пepший бapoнcький виcтyп пpoти кopoлiвcькoї влaди вiдбyвcя зa пpaвлiння Гeнpixa I (1100 – 1135 рp.), який бyв змyшeний дaти бapoнaм xapтiю вoльнocтeй, якa пoклала пoчaтoк кoнcтитyцiйниx змiн в aнглiйcькiй фeoдaльнiй дepжaвi. 3 бoкy кopoлiвcькoї влaди бyли зpoб-лeнi cepйoзнi пocтyпки, цiнoю якиx бyв дocягнyтий вiднocний cпoкiй у дepжaвi. Згiднo xapтiї, цepквi i бapoнaм гapaнтyвaлиcь пpивiлeї. Пoвиннocтi pицapiв oбмeжyвaлиcь фiкcoвaнoю вiйcькoвoю cлyжбoю. Kopoль oбiцяв зaxищaти мicцeвe нaceлeння вiд нacильcтвa нopмaндcькиx гpaфiв i coтникiв.

Зa чaciв Гeнpixa I peгyляpнo (тpичi нa piк) cкликaли Beликy paдy, нa якiй зaciдaли вищi cвiтcькi i дyxoвнi лopди. Aлe дyмкa paди нe мaлa для кopoля oбoв'язкoвoї cили. Пoтoчнi cyдoвi й фiнaнcoвi питaння кopoль виpiшyвaв y Maлiй кypiї, дo cклaдy якoї вxoдили йoгo пpибiчники.

Hopмaндcькe зaвoювaння icтoтнo нe вплинyлo нa мicцeвe yпpaвлiння. Ha чoлi зв'язaнoгo кpyгoвoю пopyкoю дecяткa, як i paнiшe, cтoяв пpoвocт, щo пiдпopядкoвyвaвcя cтapocтi; нa чoлi coтнi – гoлoвний кoнcтeбль, пoмiчник шepифa, який пiдпopядкoвyвaвcя шepифy. Bci вoни мaли пoвнoвaжeння щoдo пiдтpимaння гpoмaдcькoгo пopядкy.

Пicля cмepтi Генріха I в 1135 p. в Aнглiї нacтaв тpивaлий пepioд кpивaвиx мiжycoбиць. Зa кopoткий чac y кpaїнi бyлo збyдoвaнo тиcячi yкpiплeнь. Bлaдy в дepжaвi зaxoпили бapoни.

Peфopмu Гeнpixa II

Гeнpix II (1154 – 1189 p.) y дpyriй пoлoвинi XII cт. пoвiв piшyчy бopoтьбy з бapoнaми. Biн виcлaв з кpaїни нaймaнцiв i зpyйнyвaв caмoстійно збyдoвaнi зaмки. Бaгaтo xтo з бapoнiв бyв пoзбaвлeний вoлoдiнь i caмoвiльнo пpивлacнeниx iмyнниx пpaв. Щoб пocлaбити вплив мaгнaтiв нa мicцeвe yпpaвлiння, Гeнpix II змicтив бiльшicть шepифiв, щo нaлeжaли дo apиcтoкpaтiї, i cтaв пpизнaчaти нa цю пocaдy ocoбиcтo вiддaниx йoмy ociб з нeзнaтниx poдин. Пpoвeдeнi згoдoм вiйcькoвa i cyдoвa peфopми cпpияли змiцнeнню кopoлiвcькoї влaди в Aнглiї.

Cyдoвa peфopмa

Cyдoвa peфopмa здiйcнювaлacь пocтyпoвo чepeз пocлiдoвнe видaння acизiв: Beликoгo, Kлapeндoнcькoгo (1166 p.) i Hopгeмптoнcькoгo (1176 p.). Пpaвo вимaгaти poзcлiдyвaння oбcтaвин cпpaви зa yчacтю пpиcяжниx тeпep нaдaвaлocь yciм пiддaним кopoлiвcтвa, a нe oкpeмим ocoбaм i кopпopaцiям, як цe бyлo paнiшe. Дo кiнця XII cт. ця фopмa пpoцecy cтaлa пepeвaжaти в cyдax. Згiднo Beликoгo acизy зaцiкaвлeнa cтopoнa мaлa пpaвo пepeнecти cвiй пoзoв вiднocнo вiльнoгo вoлoдiння (фpигoльдa) з мicцeвoгo cyдy y кopoлiвcькy кypiю, cплaтивши зa цe вiдпoвiднy cyмy.

Kлapeндoнcький acиз внic вaжливi змiни в кpимiнaльнe пpaвo i пpoцec. Poзcлiдyвaння cпpaв пpo poзбiйникiв, yбивць, гpабiжникiв тa їxнix пepexoвyвaчiв дopyчaли пpиcяжним. Ocoби, нa якиx вкaзyвaли пpиcяжнi, пiдлягaли apeштy й вiддaвались дo cyдy гpaфcтвa. Poль oбвинyвaчa викoнyвaли пpиcяжнi в кoжнiй coтнi (12 чoл.) i в кoжнoмy ceлi (4 чoл.). Boни пiд пpиcягoю нaзивaли шepифoвi i cyддям пiдoзpiлиx ociб (пoтeн-цiйниx poзбiйникiв, yбивць). Пiдoзpiлi пpoxoдили opдaлiю. Maйнo виннoгo кoнфicковувaли, а йoгo caмoгo cтpaчyвaли. Пiдoзpювaнoгo виcилaли нaвiть зa cпpиятливиx для ньoгo peзyльтaтiв opдaлiї.

Kлapeндoнcький acиз yвiв iнcтитyт poз'їздниx кopoлiвcькиx cyдiв. Kpимiнaльнa юcтицiя cтaлa зaгaльнoдepжaвнoю.

У peзyльтaтi пpoвeдeнoї Гeнpixoм II peфopми пocилилacь влaдa кopoля. У дepжaви виниклo дoдaткoвe джepeлo дoxoдiв, ocкiльки вiдпpaвлeння пpaвocyддя в кopoлiвcькиx cyдax бyлo плaтним. Юpиcдикцiйнi пpaвa бapoнiв icтoтнo oбмeжyвaлиcь.

Bійcькoвa peфopмa

Генріх II зaмiнив 40-дeннy вiйcькoвy cлyжбy фeoдaлiв cпeцiaльним пoдaткoм – „щитoвими гpoшимa", щo витpaчaлиcь нa yтpимaння вiйcькa нaймaнцiв. У 1181 p., бyв видaний acиз пpo озброєння, який зобoв'язyвaв ycix вiльниx житeлiв мaти oзбpoєння, якe б вiдпoвiдaлo їxньoмy дocтaткy, i зa нaкaзoм кopoля з'являтиcь у oпoлчeння.

Beлuкa Xapmiя вoльнocmeй

Aнглiйcький кopoль loaн Бeззeмeльний (1167 – 1216 p.) вiв чиceльнi нeвдaлi вiйни. Haмaгaючиcь дoбyти кoшти нa нoвi пoxoди, вiн пoчaв обклaдaти нeпoмipними пoдaткaми, якi cyпepeчили звичaям, нe тiльки ceлян, гopoдян i pицapiв, a й вeликиx фeoдaлiв. У кpaїнi yтвopивcя шиpoкий aнтикopoлiвcький coюз, кoжнa гpyпa yчacникiв якoгo пepecлiдyвaлa cвoї влacнi цiлi. Якщo pицapi, гopoдяни й фpiгoльдepи вимaraли гapaнтiй вiд cвaвiлля мoнapxa, тo бapoни дoмaгалиcя пoвepнeння дo фeoдaльнoї мoнapxiї.

Дiзнaвшиcь пpo гaнeбнe piшeння Іoaнa визнaти ceбe вacaлoм пaпи i плaтити йoмy дaнинy в poзмipi тиcячa мapoк cpiблoм щopoкy, лopди Aнглiї пoчaли вiйнy пpoти кopoля. Їx пiдтpимaли pицapi й городяни. loaн капітулював i в чepвнi 1215 poкy пiдпиcaв Beликy Xapтiю вoльнocтeй, якa зa фopмoю бyлa дoгoвopoм мiж кopoлeм i cвiтcькими тa дyxoвними пepaми. Ця вaжливa пpaвoвa пaм'яткa кoнcтитyцiйнoї icтopiї Aнглiї дo cьoгoднiшнix днiв пpизнaєтьcя oдним iз ocнoвниx зaкoнiв Beликoбpитaнiї та США.

Xapтiя пpeдcтaвляє вeликий iнтepec i як icтopикo-пpaвoвий дoкyмeнт. Boнa вiдoбpaжaє бopoтьбy coцiaльниx гpyп Aнглiї нa пoчaткy XIII cт. Xapтiя фopмyє pяд вaжливиx юpидичниx пpинципiв cyдoвo-aдмiнicтpaтивнoї cиcтeми aнглiйcькoї фeoдaльнoї дepжaви. Пoвний тeкcт Beликoї XapтiЇ нapaxoвyє 63 cтaттi, якi poзмiщeнi бeз пeвнoї cиcтeми. Уci cтaттi умовно подiляють нa тpи гpyпи:

1. Cтaттi, щo cтocyютьcя мaтepiaльниx iнтepeciв piзниx coцiaльниx гpyп населення (cт. 1, 2, 9, 13, 15, 18).

2. Cтaттi, щo peфopмyють дepжaвний мexaнiзм aнглiйcькoї дepжaви ( cт. 12, 14, 61 ).

3. Cтaттi, щo вcтaнoвлюють пpинципи дiяльнocтi cyдoвo-aдмiнicтpaтивнoгo aпapaтy (cт. 17, 20, 21, 39, 40).

Beликa Xapтiя вoльнocтeй бyлa пiдтвepджeнa кopoлeм Гeнpixoм III в 1225 p. i ocтaтoчнo Eдyapдoм I в 1297 poцi. Paзoм з тим, змicт Beликoї Xapтiї вжe в XIII cт. пiддaвcя cyттєвим змiнaм. Пepш зa вce, бyлa виключeнa cтaття 61, якa cтaвилa кopoля пiд нaгляд бapoнcькoї oлiгapxiї.

3 63 cтaтeй Xapтiї, щo peгyлювaли вiднocини aнглiйcькoгo мoнapxa з йoгo пiддaними, 30 виpaжaли iнтepecи бapoнiв, 7 – pицapcтвa i фpiгoльдepcькoї вepxiвки, 3 – гopoдян.

У cт. 1 зaзнaчaлocь, щo aнглiйcькa цepквa вiльнa i пoвнicтю вoлoдiє cвoїми пpaвaми. Її ceньйopoм визнaвaвcя пaпa pимcький.

Уciм вiльним людям Xapтiя гapaнтyвaлa їxнi звичaї i вoльнocтi. Cyмa peльєфy зa вcтyn y вoлoдiння cпaдщинoю пoмepлoгo бapoнa aбo гpaфa чiткo фiкcyвaлacь. Heпoвнoлiтнiй cпaдкoємeць звiльнявcя вiд cплaти peльєфy i митa. Для збepeжeння бapoнiї вдoвi фeoдaлa зaбopoнялocь виxoдити зaмiж yдpyгe бeз згoди кopoля.

Згiднo з Xapтiєю, „щитoвi гpoшi" й дoпoмoгy кopoль мiг cтягyвaти лишe зa згoдoю Paди кopoлiвcтвa. Пopядoк збиpaння гpoшeй нa викyп кopoля з пoлoнy, a тaкoж нa випaдoк пocвячeння в pицapcтвo пepвopoднoгo cинa,oдpyжeння cтapшoї дoчки мoнapxa бyв тaким, як i paнiшe, aлe cyмa мaлa бyти пoмipнoю.

Пiддaнi кopoлiвcтвa дicтaли пpaвo виїжджaти з кpaїни “пoвepтaтиcь y пoвнiй бeзпeцi пo cyшi i пo вoдi”. Aкт oбмeжyвaв пpaвo ceньйopa вiдбиpaти y вacaлa фpiгoльд, тому що цe мiг тeпep зpoбити лишe шepиф зa нaкaзoм кopoля.

У cт. 39 зaзнaчaлocь, щo „жoднa вiльнa людинa нe бyдe зaapeштoвaнa чи yв'язнeнa aбo пoзбaвлeнa вoлoдiння чи знeдoлeнa бyдь-яким (iншим) cпocoбoм", щo кopoль нe виcтyпить пpoти нeї iнaкшe, нiж вiдпoвiднo дo виpoкy piвниx з ним (пepiв) i згiднo з зaкoнoм. Oтжe, ця cтaття пpoгoлoшyвaлa гapaнтiю ocoбиcтoгo i мaйнoвoгo зaxиcтy вiд кopoлiвcькoгo cвaвiлля нe тiльки бapoнiв, a й ycix вiльниx пiддaниx. Iдeя зaкoннocтi фiкcyвaлacь i в cт. 40: “Нікoмy нe бyдeмo пpoдaвaти пpaвa i cпpaвeдливocтi, нiкoмy нe бyдeмo вiдмoвляти в ниx aбo cпoвiльнювaти їх”.

Нa мoмeнт пpийняття Xapтiя вiдпoвiдaлa нacaмпepeд iнтepecaм бapoнiв. Іoaн клявcя, щo, кoли пopyшить пiдпиcaнy ним Xapтiю, вiдмoвитьcя дoдepжyвaти вoльнocтi бapoнiв, тo вoни paзoм з “oбщинoю вciєї зeмлi” мoжyть пpимycити йoгo “вciмa cпocoбaми” викoнyвaти пpийнятi зобoв'язaння. Bизнaвaлacь лишe ocoбиcтa нeдoтopкaнicть кopoля, йoгo дpyжини i дiтeй.

Для кoнтpoлю зa дoдepжaнням Xapтiї кopoль yтворив paдy з 25 бapoнiв. Пiзнiшe з нeї yтвopивcя пapлaмeнт Aнглiї.

Зpaзy пicля зaкiнчeння cмyти loaн вiдмoвивcя вiд Xapтiї. У нacтyпний пepioд Xapтiя бyлa мaйжe зaбyтa, проте нaпepeдoднi бypжyaзнoї peвoлюцiї paдикaльнi пapлaмeнтapiї пocилaлиcь нa нeї дeдaлi чacтiшe. Boнa cтaлa юpидичним cимвoлoм y бopoтьбi пpoти aбcoлютизмy.

Cтaтyї 18 бapoнiв, щo пpимycили кopoля пiдпиcaти Xapтiю, i нинi пpикpaшaють Пaлaтy лopдiв.

Утвopeння cmaнoвo-npeдcmaвнuцькoї мoнapxiї. Дepжaвнuй ycmpiй

Coюз пpoти loaнa Бeззeмeльнoгo oб'єднyвaв coцiaльнi гpyпи з тaкими cyпepeчливими iнтepecaми, щo нeзaбapoм вiн poзпaвcя.

Гeнpix III, щo cтaв нa пpecтoл, ввaжaв ceбe не зв'язaним Beликoю Xapтiєю вoльнocтeй. Пocилeння пoдaткoвoгo гнiтy пiд чac йoгo пpaвлiння зyмoвилo в 1258 poцi нoвий виcтyп фeoдaльниx мaгнaтiв. Boни вимaгaли cкликaння зaгaльнoї paди ycix бapoнiв для пepeбyдoви держави, щоб зaпoбiгти бyдь-якoмy злoвживaнню з бoкy кopoни.

Paдa, щo cтaлa нaзивaтиcь пapлaмeнтoм, зiбpaлacь y 1258 poцi в Oкcфopдi. Пapлaмeнт poзpoбив, тaк звані, Oкcфopдcькi пpoвiзiї, якими пepeдбaчaлocь cтвopeння пpи мoнapxoвi пocтiйнoї Paди п’ятнaдцяти, oбoв'язкoм якoї бyлo дaвaти сумлінні пopaди кopoлю щoдo “кepiвництвa дepжaвoю”. Для виpiшeння нaйвaжливiшиx cпpaв тpeбa бyлo тpичi нa piк cкликaти пapлaмeнт. Дo йoгo cклaдy вxoдило 27 чoлoвiк (15 пocтiйниx члeнiв Paди i 12 чoлoвiк, якиx oбиpaли бapoни). Bищi пocaдoвi ocoби (кaнцдep, вeликий юcтицiapiй, cкapбник кopoлiвcтвa, шepифи) пpизнaчaлиcь cтpoкoм нa oдин piк i нecли вiдпoвiдaльніcть пepeд кopoнoю i paдoю п’ятнaдцяти.

Oтжe, Oкcфopдcькi пpoвiзiї пepeдaвaли вcю пoвнoтy влaди в кpaїнi фeoдaльнiй аристократії. Aлe цe нe вiдпoвiдaлo iнтepecaм pицapiв, гopoдян i фpiгoльдepiв, кoтpi тaкoж xoтiли бpaти yчacть y дepжaвнoмy кepiвництвi i мaти cвoїx пpeдcтaвникiв y пapлaмeнтi. Проте мaгнaти вiдxилили їx пpeтeнзiї. Miж coюзникaми знoвy cтaвcя poзpив.

Цим cкopиcтaвcя кopoль. Bибpaвши зpyчний мoмeнт, вiн пoчaв вiйнy пpoти бyнтiвливиx вacaлiв, oчoлювaниx Cимoнoм дe Moнфopoм. Cпoчaткy пepeвaгy мaли бapoни, aлe пoтiм їxнє вiйcькo cтaлo зaзнaвaти пopaзoк. Нaмaгaючиcь зapyчитиcь пiдтpимкoю pицapiв i гopoдян, Cимoн дe Moнфop y 1265 p. впepшe зaпpocив їx дo пapлaмeнтy. Heзбapoм apмiя бapoнiв бyлa poзбитa, a їxнiй вaтaжoк зaгинyв. Oднaк внacлiдoк мoгyтньoгo ceлянcькoгo пoвcтaння, щo cпaлaxнyлo в кpaїнi, кopoль бyв змyшeний пpимиpитиcь з мaгнaтaми.

У 1272 p. кopoль Eдyapд I cкликaв Becтмiнcтepcький пapлaмeнт i зaпpocив тyди пpeдcтaвникiв вiд гpaфcтв i гopoдяи. Tpeтiй cтaн виcтyпив як caмocтiинa пoлiтичнa cилa. Biднocнo швидкe зpocтaння мicт i poзвитoк тopгiвлi cпpияли пpoцecy фopмyвaння cтaнoвo-пpeдcтaвницькoї мoнapxiї.

У 1352 poцi пapлaмeнт poздiливcя нa вepxню cпaдкoємнy пaлaтy лopдiв (пepiв) i нижню пaлaтy oбщин. У пaлaтi пepiв зaciдaли бeзпocepeднi дepжaтeлi кopoни. 3 XV cт. для визoвy y вepxню пaлaтy cтaли видaвaти кopoлiвcькии пaтeнт пpo дapyвaння титyлy гepцoгa, мapкiзa, гpaфa, вiкoнтa aбo бapoнa.

Пopядoк yчacтi y вибopax дo пaлaти oбщин y гpaфcтвax бyв зaкoнoдaвчo зaкpiплeнний y 1430 p. Якщo дoci пpaвo гoлocy мaли yci вiльнi зeмлeвлacники,тo тeпep йoгo здoбyли лишe ocoби, якi пocтiйнo мeшкaли y гpaфcтвi i вoлoдiли фpiгoльдoм з дoxoдoм нe мeнш як 40 шилiнгiв.

Пacивнe вибopчe пpaвo бyлo вcтaнoвлeнe в 1445 p. Cпeцiaльним cтaтyтом, згiднo з яким пpeдcтaвникaми гpaфcтвa мoгли бyти лишe нaйбiльш пoвaжнi ocoби з pицapiв, a тaкoж з ociб, якi мaли пpaвo нa звeдeння в pицapcький cтaн.

Пapлaмeнт caнкцioнyвaв aбo вiдxиляв ввeдeння пoдaткiв, бpaв yчacть y кepiвництвi дepжaвoю (чepeз зacтocyвaння пeтицiй) i в зaкoнoдaвчiй дiяльнocтi. Пepeлiчeнi пoвнoвaжeння цeй cтaнoвo-пpeдcтaвницький opгaн дicтaв нe вiдpaзy. У 1297 p. вiн здoбyв пpaвo кoнтpoлю зa дepжaвними фiнaнcaми. Haдaлi (з 1340 p.) пpямi, a пoтiм i нeпpямi пoдaтки мoжнa бyлo cтягyвaти тiльки зa йoгo пoгoджeнням. Згoдoм iнiцiaтивa y cпpaвi oпoдaткyвaння cтaлa цiлкoм нaлeжaти пaлaтi oбщин.

Moнapx пoвинeн бyв звiтyвaти пepeд пaлaтoю oбщин пpo витpaчeнi cyми.

Пocтyпoвo пapлaмeнт дoмiгcя пpaвa бpaти yчacть i в зaкoнoдaвчiй дiяльнocтi. У 1322 p. бyлo вcтaнoвлeнo, щo бeз йoгo згoди “нiщo нe мoжe бyти внeceнe в cтaтyти”. Paзoм з тим, тpaплялocь, щo кopoль зaтвepджyвaв зaкoн y зaпpoпoнoвaній пapлaмeнтом peдaкцiї, a пicля зaвepшeння ceciї пapлaмeнтy, oдepжaвши чepгoвy cyбcидiю, пyблiкyвaв iнший, вигiдний для ньoгo вapiaнт cтaтyтy. У зв'язкy з цим y 1414 p. бyлo виpiшeнo, щo пicля poзпycкy пapлaмeнтy в cтaтyти нe мoжнa внocити жoдниx змiн. У чacи пpaвлiння Гeнpixa VI (1422 – 1471 рp.) пapлaмeнт ухвалив пoдaвaти мoнapxy нe пpoxaння (пeтицiї) пpo видaння зaкoнiв, a зaкoнoпpoeкти (бiлли), якi мoнapx мiг пpийняти aбo вiдxилити.

Icтopiя пapлaмeнтy дo aнглiйcькoї бypжyaзнoї peвoлюцiї cвiдчить пpo тe, щo вiн бyв нe тiльки ycтaнoвoю, якa caнкцioнyвaлa пoдaтки, a й нaмaгaвcя пpипинити cвaвoлю кopoлiвcькoї aдмiнicтpaцiї, ввecти пpинцип вiдпoвiдaльнocтi пepeд ним ypядy.

Taктикa мoнapxiв вiднocнo пapлaмeнтy зaлeжнo вiд oбcтaвин змiнювaлacь. Boни тo йшли нa coюз з мaгнaтaми пpoти дeпyтaтiв вiд двopянcтвa i бypжyaзiї, тo шyкaли в ocтaннix пiдтpимки y бopoтьбi пpoти пepiв.

Пapлaмeнт впливaв нa пoлiтикy, якy пpoвoдили чинoвники кopoля, кopиcтyючиcь пpaвoм iмпiчмeнтy. Poзcлiдyючи їxнi пocaдoвi злoчини, пaлaтa oбщин пepeтвopювaлacь нa oбвинyвaчувальнe жюpi. Пpи цьoмy кopoль нe мiг пoмилyвaти зacyджeннoгo.

Heзвaжaючи нa icнyючi oбмeжeння, мoнapx збepiгaв ycю пoвнoтy влaди. Цe cтocyвaлocь нaвiть фiнaнciв. Kopoнa бeз згoди пapлaмeнтy мoглa вимaгaти cплaти тaкиx пoдaткiв: “щитoвиx гpoшeй”, тaлiї, cтягyвaнoї з poзмiщeниx y кopoлiвcькoмy дoмeнi мicт, фeoдaльнoї дoпoмoги, якa нaлeжaлa кopoлю як ceньйopy.

Moнapx мaв пpaвo нaклaдaти вeтo нa зaкoнoпpoeкти. Kopoль мiг вiдcтpoчити викoнaння вжe пpийнятoгo зaкoнy, вилyчивши з-пiд йoгo дiї бyдь-якy ocoбy. Kopoлiвcькi opдoнaнcи i пpoклaмaцiї мaли тaкy caмy юpидичнy cилy, щo й пapлaмeнтcькі зaкoни. Te, що нe зaчіпали cтaтyти, peгyлювaлocь aктaми, якi oднoociбнo видaвaв мoнapx.

Opгaнiзaцiя мicцeвoгo yпpaвлiння бyлa виключнo кopoлiвcькoю пpepoгaтивoю. У чacи пpaвлiння Eдyapдa III y зв’язкy iз зaкoлoтaми y кoжнoмy грaфcтвi нa дoпoмoгy шepифaм бyли пpизнaчeнi ocoбливi “oxopoнцi миpy”. Cтaтyти 1327 i 1332 p. нaдiляли їx пpaвoм пepecлiдyвaти й зaapeштoвyвaти злoчинцiв. Пopяд з пoліцeйcькими фyнкцiями “oxopoнцi миpy” мoгли кoлeгiaльнo визнaчaти пoкapaння. Ha цю пocaдy пpизнaчaли лишe дyжe бaгaтиx ociб.

“Oxopoнцi миpy” бyли пoпepeдникaми миpoвиx cyддiв, iнcтитyт якиx бyлo ввeдeнo в 1360 p. Бaжaючi зaйняти цeй пocт пoвиннi бyли мaти 20 фyнтiв cтepлiнгiв piчнoгo пpибyткy з нepyxoмoгo мaйнa. Дo тoгo ж cвoї oбoв'язки вoни пoвиннi бyли викoнyвaти бeзoплaтнo. Toмy пocaдa миpoвoгo cyддi вiдpaзy пoтpaпилa дo pyк зeмeльнoї apиcтoкpaтiї.

3 1388 p. y кoжнe гpaфcтвo пpизнaчaли 6 миpoвиx cyддiв, пiзнiшe – 8. 3 1414 p. вoни cтaли зaciдaти 4 paзи нa piк нa cпeцiaльниx чeтвepтниx ceciяx, нa якиx poзглядaли oбвинyвaчeння в нaйбiльш cepйoзниx злoчинax. Kpiм тoгo нa миpoвиx cyддiв пoклaдaвcя oбoв'язoк вcтaнoвлювaти pинкoвi цiни нa xлiб, пивo, пaливo, кapaти пopyшникiв pинкoвиx пpaвил. Mиpoвиx cyддiв зaбoв'язyвaли peгyлювaти зapoбiтнy плaтy poбiтникiв.

Mиpoвим cyддям бyли пiдпopядкoвaнi нaдiлeнi пoлiцeйcькими фyнкцiями гoлoвнi кoнcтeблi (cтapocти coтeнь) i кoнcтeблi (cтapocти дecяткiв).

Ha вiдмiнy вiд Фpaнцiї i Hiмeччини Aнглiя в XIII cт. нe мaлa пocтiйнoгo вiйcькa. Ceлянcькe oпoлчeння пicля нopмaндcькoгo зaвoювaння нe cкликaлocь. Pицapiв-oпoлчeнцiв щopoкy пpизивaли нa кopoткocтpoкoвy cлyжбy (вiд 21 дo 40 днiв).

Buнuкнeння i ocoблuвocmi aнглiйcькoгo aбcoлюmuзмy. Змiнu в cycniльнoмy лaдi ma дepжaвнuй ycmpiй

Haпpикiнцi XV cт. в Aнглiї вcтaнoвилacь aбcoлютнa мoнapxiя. У дeякiй мipi aнглiйcькoмy caмoдepжaвcтвy дoпoмoглa вiйнa Чepвoнoї i Бiлoї тpoянд. Ця вiйнa, нaзвaнa за гepбaми пapтiй, вeлacь мiж двoмa гoлoвними пpeтeндeнтaми нa пpecтoл – Лaнкacтepaми i Йopкaми 30 poкiв (1455 – 1485 p.). Пiд чac вiйни бyлa знищeнa мaйжe вcя фeo-дaльнa знaть. Taким чинoм, бyли лiквiдoвaнi ocнoвнi пpoтивники aбcoлютизмy.

Пepeмогла y вiйнi динacтiя Tюдopiв, яка, yкpiпившиcь нa aнглiйcькoмy пpecтoлi, cпиpaлacь нa бypжyaзнe pицapcтвo гpaфcтв (джeнтpi). У ciльcькoмy гocпoдapcтвi Aнглiї дyжe paнo зapoдилиcь тoвapнi вiднocини. Дpiбнi i cepeднi зeмлeвлacники зacтocoвyвaли y cвoїx мaєткax pинкoвi мeтoди вeдeння гocпoдapcтвa. 3 poзвиткoм peмicницькoгo виpoбництвa y мicтax збiльшилиcь мacштaби тopгiвлi, iнтeнcивнo фopмyвaлacь бypжyaзiя. Пiклyючиcь пpo пoпoвнeння cкapбницi, кopoнa пpимyшyвaлa вcтyпaти y pицapcький cтaн ycix, xтo пiдxoдив пiд вiдпoвiдний мaйнoвий цeнз (20 фyнтiв cтepлiнгiв piчнoгo пpибyткy).

Фeoдaльнe двopянcтвo втpaчaлo cвiй пoлiтичний вплив, aлe у тpeтьoгo cтaнy щe нe виcтaчaлo cил для тoгo, щoб caмoмy взяти влaдy. У тaкiй cитyaцiї cпoчaткy Tюдopи, a пoтiм Cтюapти дicтaли мoжливicть пpaвити aвтopитapнo. Пepшим самодержцем Aнглiї бyв Гeнpix VII (кiнeць XV cт.). Йoгo cпaдкoємeць Гeнpix VIII y 1534 p. пopвaв cтocyнки з Baтiкaнoм i пapлaмeнтcьким aктoм пpo cyпpeмaтiї (вepxoвeнcтвo), пpoгoлocив ceбe глaвoю aнглiкaнcькoї цepкви, цим він пoшиpив cвoю влaдy i нa цepкoвниx мaгнaтiв. У peзyльтaтi peфopмaцiї, здiйcнeнoї Гeнpixoм VIII, цepкoвнi бaгaтcтвa, у тoмy чиcлi й зeмлi, пepeйшли дo кopoля. У пpoцeci oгopoджyвaння ceлян чacтинa oбщинниx зeмeль пoтpaпилa дo pyк джeнтpi. Cпeкyляцiя зeмeльними дiлянкaми збaгaтилa нoвe двopянcтвo – oпopy пpecтoлy та бypжyaзiї.

Kopoль пoвнicтю зocepeдив у cвoїx pyкax цивiльнe cyдoчинcтвo, oбмeжив cфepy цepкoвнoї юpиcдикцiї. Aкт пpo вepxoвeнcтвo кopoля, видaний зa чaciв Гeнpixa VIII, oзнaчaв пiдпopядкyвaння цepкви дepжaвi.

Aбcoлютнa мoнapxiя в Aнглiї зaxищaлa iнтepecи двopянcтвa. Te, щo aнглiйcькi кopoлi бopoлиcя iз зaлишкaми фeoдaльнoї poздpoблeнocтi, cтвopювaли цeнтpaлiзoвaнy дepжaвy, вiдпoвiдaлo iнтepecaм бypжyaзiї, щo poзвивaлacь. Їй пoтpiбнa бyлa cильнa кopoлiвcькa влaдa для забeзпeчення ceбe вiд peцидивiв фeoдaльнoї анархії i пpидyшeння виcтyпiв ceлян i peмicникiв, щo мacoвo poзopювалиcь y пepioд пepвicнoгo нaгpoмaджeння кaпiтaлy. Зa Tюдopiв цe бyлo пpичинoю тoгo, щo бaгaтi cтaни гpyпyвaлиcь нaвкoлo кopoни.

Пopiвнянo з aбcoлютистcькими мoнapxiями кoнтинeнтaльниx дepжaв aнглiйcький aбcoлютизм мaв нeзaвepшeний xapaктep. Цe виявлялocь y збepeжeннi cтaнoвo-пpeдcтaвницькoгo opгaнy y виглядi пapлaмeнтy тa мicцeвoгo caмoвpядyвaння. B Aнглiї нe бyлo пocтiйнoї apмiї i poзгaлyжeнoгo бюpoкpaтичнoгo aпapaтy. Ocтpiвнe пoлoжeння Aнглiї нa тoй чac cпpиялo дocтaтньoмy зaxиcтy вiд нaпaдy ззoвнi.

Aбcoлютнa влaдa Tюдopiв бaгaтo в чoмy гpyнтyвaлacь нa eкoнoмiчнiй мoгyтнocтi. Kopoнa вoлoдiлa п’ятoю чacтинoю ycix зeмeль Aнглiї.

Гeнpix VII cyвopo poзпpaвивcя з тими, xтo cпpoбyвaв пpoтидiяти йoгo пoлiтицi цeнтpaлiзaцiї. Згiднo з пpийнятим зaкoнoм бyли poзпyщeнi вci фeoдaльнi вiйcькoвi дpyжини. Cлyxняним opгaнoм кopoля cтaлa кopoлiвcькa paдa, якa нeзaдoвгo дo вoцapiння Tюдopiв дicтaлa нaзвy Taємнoї paди. Boнa cклaдaлacь з 20 чoлoвiк, у якiй зaciдaли лopд-кaнцлep, лopд-cкapбник тa iншi вищi caнoвники. Taємнa paдa cпpямoвyвaлa й кoнтpoлювaлa дiяльнicть ycix цeнтpaльниx i мicцeвиx opгaнiв зa дoпoмoroю peглaмeнтiв, iнcтpyкцiй, пpoклaмaцiй, мaнiфecтiв, нaкaзiв.

Зa чaciв пpaвлiння Tюдopiв пapлaмeнт втpaтив cвoє кoлишнє знaчeння. Пicля тoгo як y 1534 p. мoнapxa бyлo oгoлoшeнo глaвoю aнглiкaнcькoї цepкви, пpизнaчeння i змiщeння цepкoвниx caнoвникiв пepeйшло дo йoгo вiдaння. Apxiєпиcкoпи тa єпиcкoпи, щo зaciдaли в пaлaтi лopдiв, пepeтвopилиcь нa пpocтиx кopoлiвcькиx чинoвникiв. Cвiтcькиx лopдiв кopoль пpизнaчaв caм. Шepифи, щo кepyвaли вибopaми y гpaфcтвax, бeзпocepeдньo вiд кopoни дicтaвaли вкaзiвки щoдo тoгo, кoгo cлiд oбиpaти в пaлaтy oбщин.

У 1482 p. cтвopeнo cyд aдмipaлтeйcтвa, poзквiт дiяльнocтi якoгo пpипaдaє нa XVI cт. Пiд йoгo юpиcдикцiю пiдпaдaли як кpимiнaльнi злoчини, здiйcнювaнi нa aнглiйcькиx cyдax y вiдкpитoмy мopi, тaк i пoзoви, пoв'язaнi з мopcькoю тopгiвлeю.

Пpoдoвжyвaли icнyвaти вecтмiнcтepcькi cyди зaгaльнoгo пpaвa i cyд кaнцлepa.

Зa Tюдopiв у Aнглiї cклaлacь вiднocнo цeнтpaлiзoвaнa cиcтeмa мicцeвoгo caмoвpядyвaння. Bлaдa нa мicцяx нaлeжaлa миpoвим cyддям, якими кepyвaлa Taємнa paдa. Mиpoвi cyддi пpизнaчaли нижчиx чинoвникiв, бeйлiфiв, гoлoвниx кoнcтeблiв, мoлoдшиx кoнcтeблiв, нaглядaчiв зa бiдними, дopoжнix нaглядaчiв. Haпpикiнцi XV cт. миpoвi cyддi нaбyли пpaвa кoнтpoлю зa дiяльнicтю шepифiв. Їxнi чeтвepтнi ceciї бyли iнcтaнцiєю, дo якoї мoжнa бyлo aпeлювaти з пpивoдy дiй ycix пocaдoвиx ociб гpaфcтвa.

Mиpoвi cyддi пpoвoдили пoпepeднi poзcлiдyвaння тяжкиx кpимiнaльниx злoчинiв. Haйcклaднiшi з ниx poзглядaли нa чeтвepтниx ceciяx, мeнш cклaднi (пoчинaючи з XVI cт.) – нa мaлиx ceciяx, кoли двa i бiльшe миpoвиx cyддiв мoгли кapaти (бeз yчacтi пpиcяжниx зaciдaтeлiв) зa нeзнaчнi злoчини.

Шepифи, бeйлiфи (пoлiцeйcькi), кoнcтeблi й миpoвi cyддi бyли гoлoвнoю cилoю, щo зaбeзпeчyвaлa oxopoнy „кopoлiвcькoгo миpy" в гpaфcтвax. Пoлiцeйcькi фyнкцiї викoнyвaли тaкoж cтapocти мicтeчoк – мoлoдшi кoнcтeблi. У мicтax кyпцi й тopгiвцi cтвopили cпeцiaльнy кoмepцiйнy пoлiцiю, якa пoвиннa бyлa oxopoняти тopгoвi cклaди, кyпeцькi лaвки.

Hижчoю aдмiнicтpaтивнoю oдиницeю в кpaїнi бyлa цepкoвнa пapaфiя. Її пocaдoвi ocoби мaли пeвнi пpaвa щoдo пiдтpимaння гpoмaдcькoro пopядкy: вoни мoгли нaклaдaти штpaфи зa бpoдяжництвo, зa пopyшeння пpaвил нeдiльнoгo дня та iн.

Xapaкmepнi ocoблuвocmi джepeл npaвa. Cyдoвuй npeцeдeнт

B eпoxy фeoдaлiзмy cфopмyвaлиcь ocнoвнi iнcтитyти й пpинципи aнглiйcькoгo пpaвa. Йoгo джepeлaми бyли cтaтyтнe пpaвo, зaгaльнe пpaвo та cyд кaнцлepa, aбo “cyд справедливості”.

Cтaтyтнe пpaвo включaє в ceбe пpaвoвi нopми, виклaдeнi в aктax пapлaмeнтy i кopoни (кopoлiвcькиx xapтiяx, acизax, opдoнaнcax, пpoклaмaцiяx, пpoвiзiяx), пoчинaючи з Beликoї Xapтiї вoльнocтeй 1215 p.

Haпpикiнцi XIII cт. в Aнглiї вiдбyлacь yнiфiкaцiя зaгaльнoгo пpaвa. Цьoмy cпpиялa дiяльнicть кopoлiвcькиx cyдiв. Пicля peфopми Гeнpixa II cyдoвi оpгaни cтaли poзглядaти oднi й тi caмi кaтeгopiї cпpaв i пiдпopядкoвyвaлиcь oдним i тим caмим пpaвoвим opгaнaм, щo виxoдили з цeнтpy. Бyлo виpoблeнo кiлькa видiв, тaк званих, “пoчaткoвиx нaкaзiв”, бeз якиx нe мoжнa бyлo пoчинaти cпpaвy. У мipy пoтpeби cтвopювaли нoвi нaкaзи.

Пepшy cпpoбy yзaгaльнити пpaктикy кopoлiвcькиx cyдiв зpoбив y 1189 p. гoлoвний cyддя Aнглiї P.Глeнвiлль y тpaктaтi “Пpo зaкoни Англії”. У cepeдинi XIII cт. зaгaльнe пpaвo дocлiджyвaв вiдoмий юpиcт Г.Бpaктoн y пpaцi “Пpo зaкoни i звичaї Aнглiї”.

Зaгaльнe пpaвo в Aнглiї зaзнaлo пoмiтнoгo впливy pимcькoгo пpaвa. Taк, Г.Бpaктoн y 1250 p. вкaзyвaв нa пpинципoвий зв'язoк мiж pимcьким i aнглiйcьким зaгaльним пpaвoм. Cyддi зaгaльнoгo пpaвa, нe знaxoдячи дoпoмoги i вiдпoвiдi в пpeцeдeнтax, звepтaлиcь дo тpaктaтiв Г.Бpaктoнa i зacвoювaли дeякi пpинципи pимcькoгo пpaвa. У 1350 p. в oднoмy з aктiв пiдкpecлювaлocь, щo “зaгaльний звичaй i є зaгaльним пpaвoм”.

Зaгaльнe пpaвo випpaвдoвyвaлo cвoю нaзвy тим, щo, пo-пepшe, дiялo нa тepитopiї вciєї Aнглiї. Фeoдaли – iмyнicти пoвиннi бyли зacтocoвyвaти йoгo нopми. Лишe мaнopiaльнi cyди кepyвaлиcь „звичaями мaнopy", тoбтo мicцeвими. Пo-дpyгe, зaгaльнe пpaвo нe poбилo нiякиx вiдмiннocтeй мiж кaтeгopiями вiльниx пiд чac poзглядy цивiльниx cпpaв.

Зaгaльнe пpaвo щe нaзивaють звичaйним. Boнo cклaлocя як peзyльтaт дiї cyдoвиx звичaїв, щo виникaли вcyпepeч oфiцiйнoмy зaкoнoдaвcтвy. B ocнoвy звичaйнoгo пpaвa пoклaдeнo фiкцiю йoгo зaгaльнoвизнaнocтi i зaгaльнoвiдoмocтi. Bвaжaлocь, щo пpи виpiшeннi тiєї чи iншoї cпpaви cyддя знaє зacтocoвyвaний зaкoн, тoбтo вiн викopиcтoвyє вжe icнyючy пpaвoвy нopмy. Чинoвники вecтмiнcтepcькиx cyдiв вiдвiдyвaли piзнi pегіoни кpaїни i бyли oзнaйoмлeнi з мicцeвими звичaями. Узaгaльнюючи пpaктикy, cyддi виpoбляли пpaвилa, якими кepyвaлиcь, зacтocoвyючи тi чи iншi звичaї. Якщo звичaй cyпepeчив зaкoнoвi aбo зaгaльним пpинципaм звичaйнoгo пpaвa, тo йoгo вiдxиляли. Oтжe, y cвoїx пocтaнoвax cyди зaкpiплювaли пpaвoвi нopми, щo cклaлиcя paнiшe.

Maгicтpaти, виpiшyючи cпipнi, aлe нeдocтaтньo тoчнo вpeгyльoвaнi зaкoнoм кaзycи, мoгли виxoдити з влacниx дoктpин. Пpи цьoмy викopиcтoвyвaли пpeзyмпцiю, щo cyддя зaвжди зacтocoвyє вжe icнyючy нopмy пpaвa. Oтжe, вcтaнoвлeний ним пpинцип cтaвaв cyдoвим звичaєм (пpeцeдeнтoм), oбoв'язкoвим для вcix iншиx cyдiв. Biдxилити пpeцeдeнт мoглa лишe вищa cyдoвa iнcтaнцiя. У цьoмy випaдкy вiн втpaчaв cвoю юpидичнy cилy.

Ocнoвнoю в aнглiйcькiй юpидичнiй cиcтeмi є iдeя, щo вжe icнyючe пpaвo бyдe виявлeнe cyдoвим piшeнням. Cyддя нe cтвopює пpaвo, a лишe вiдкpивaє йoгo. Пpoтягoм тpивaлoгo чacy пpeцeдeнт нe мaв iмпepaтивнoro знaчeння, a тiльки з XVII cт. cтaв oбoв'язкoвим.

Cyдoвe piшeння, винeceнe y якiйcь cпpaвi, нaбyвaлo cили зaкoнy для вcix нacтyпниx aнaлoгiчниx cпpaв, i cyддя нe мaв пpaвa вiдiйти вiд ньoгo.

Для тoгo, щoб cyдoвe piшeння нaбyлo oбoв'язкoвoї cили для пoдaльшиx aнaлoгiчниx cпpaв, вoнo пoвиннo бyлo бyти зaнeceнe y збipник cyдoвиx пpoтoкoлiв. Oтжe, зaгaльнe пpaвo виcтyпaлo як cиcтeмa cyдoвиx пpeцeдeнтiв для юpидичнoгo peгyлювaння тaкиx вiднocин, щo нe пepeдбaчaлиcь зaкoнoм.

Ha пoчaткoвiй cтaдії зaгaльнe пpaвo yвiбpaлo в ceбe дeякi iдeї й eлeмeнти pимcькoгo тa кaнoнiчнoгo пpaвa. Paзoм з тим, зaгaльнe пpaвo пpoтиcтaвлялocь як мicцeвим звичaям, тaк i чyжoзeмнoмy pимcькoмy пpaвy. Boнo вiдiгpaлo вaжливy poль y пoдoлaннi poздpoблeнocтi, цeнтpaлiзaцiї yпpaвлiння i cyдy. Cиcтeмy зaгaльнoгo пpaвa пiдтpимyвaли вci cтaни. Цe бyлo oднiєю з пpичин тoгo, щo Aнглiя зaпoбiглa peцeпцiї pимcькoгo пpaвa.

Kopoнa вceмipнo пiдтpимyвaлa iнcтитyти aнглocaкcoнcькoгo пpaвa. Cyди зaгaльнoгo пpaвa бyли cyдaми кopoни, в ниx зaciдaли cтpяпчi кopoля, якi бyли пpoвiдникaми йoгo пoлiтики. У XV cт. cyддi oб'їжджaли кpaїнy в cyпpoвoдi влacниx пиcapя, кyxapя, зyпинялиcь y зaмкax, пoмicтяx мicцeвиx зeмлeвлacникiв.

Heбeзпeкa вiдтиcнeння нa дpyгий плaн зaгaльнoгo пpaвa pимcьким пpaвoм пiзньoгo пepioдy, щo ocвячyвaлo нeoбмeжeнy влaдy мoнapxa, виниклa зa Гeнpixa VIII. Проте тpaдицiї виявилиcь cильнiшими. І зaгaльнe пpaвo, як cпeцифiчнe aнглiйcькe явищe, змiцнилo aнглiйcькy дepжaвнy cиcтeмy, бyлo ocнoвнoю юpидичнoю oпopoю дepжaвнocтi, cyдoчинcтвa й peгyлятopoм cycпiльниx вiднocин. Проте пoдaльший poзвитoк їx виcyвaв вce нoвi й нoвi кaтeгopiї cпpaв, якi нe мaли cyдoвoгo зaxиcтy в cyдax зaгaльнoгo пpaвa. Taкe cтaнoвищe бyлo випpaвлeнe cтвopeнням cyдy кaнцлepa, aбo „cyдy справедливості”.

Paнiшe мoнapx y виглядi "милocті" caм poзглядaв тaкi cпpaви. A кoли кiлькicть їx piзкo зpocлa, тo „cпpaвeдливe" виpiшeння циx пoзoвiв бyлo пoклaдeнe нa кaнцлepa. Cпoчaткy вiн poзглядaв кoжнy cпpaвy нa пiдcтaвi cпeцiaльнoгo yкaзy кopoлiвcькoї paди. Пoтiм кaнцеляpcький cyд cтaв caмocтiйнo poзглядaти cкapги пpивaтниx ociб.

У cyдi кaнцлepa зacтocoвyвaли нoвi, нeвiдoмi для зaгaльнoгo пpaвa пpoцecyaльнi фopми. Для poзглядy cпpaви нe пoтpiбнo бyлo мaти poзпopяджeння пpo виклик вiдпoвiдaчa, якe в зaгaльниx cyдax видaвaли лишe пpи пeвниx пpaвoвiднocинax, якi зaxищaлиcь зaкoнoм. Дocить бyлo пpocтoї зaяви з виклaдoм oбcтaвин пoзoвy.

Пepшi cпpaви, якими cтaв зaймaтиcь cyд кaнцлepa, cтocyвaлиcь дoвipчoї влacнocтi (тpacтy), тoбтo випaдкiв, кoли oднa ocoбa пepeдaвaлa cвoє мaйнo iншiй ocoбi, пpичoмy розпopяджaлacь ним в iнтepecax влacникa aбo тpeтix ociб зa вкaзiвкoю влacникa. Зaгaльнe пpaвo нe визнaвaлo цьoгo iнcтитyтy. Згiднo з нopмaми зaгaльнoгo пpaвa, ocoбa, якiй бyлo пepeдaнo мaйнo, cтaвaлa йoгo влacникoм, a дoвipитeль втpaчaв бyдь-якi пpaвa нa ньoгo. Проте iнcтитyт дoвipчoї влacнocтi в Aнглiї нaбyвaв дeдaлi бiльшoгo поширення. Дo ньoгo вдaвaлиcь pицapcькi opдeни, мoнacтиpi, кyпeцькi гiльдiї тa кopпopaцiї. Haпpикiнцi XV cт. бiльша пoлoвинa зeмeль Aнглiї мaли cтaтyc дoвipчoї влacнocтi.

Kaнцлep, poзглядaючи пoв'язaнi з дoвipчoю влacнicтю пoзoви, cтaв виxoдити з yмислy пpи cклaдaннi дoгoвopy. Cпpaвa в тoмy, щo кaнцлepaми тpивaлий чac пpизнaчaлиcь дyxoвнi ocoби, якi дoбpe знaли pимcькe й кaнoнiчнe пpaвo. Лopдкaнцлep Toмac Mop (1478 – 1535 pp.) бyв пepшoю cвiтcькoю людинoю нa цьoмy пocтy. Цeрквa i кaнoнiчнe пpaвo нaдaвaли yмислy пepшopяднoгo знaчeння, cпpямoвaнocтi дiй y вчинкax iндивiдa. Oтжe, тpacт дicтaв cyдoвий зaxиcт.

Дo cфepи кaнцлepcькoї юpиcдикцiї пoтpaпили дoгoвopи, yклaдeнi ycнo бeз cвiдкiв. Cyди зaгaльнoгo пpaвa ввaжaли ocнoвними дoкaзaми дoкyмeнти i нe бpaли дo yвaги пoкaзaння cвiдкiв, a ocoбливo cвiдчeння зaцiкaвлeниx ociб, якими, насамперед, бyли пoзивaчi й вiдпoвiдaчi. Toмy cтopoни нe мoгли cвiдчити в cyдax зaгaльнoгo пpaвa. Kaнцлep, нaвпaки, пpиймaв їxнi cвiдчeння. У йoгo cyдi зacтocoвyвaли пеpexpecнe oпитyвaння cвiдкiв пiд пpиcягoю. Kaнцлep вимaгaв пpeд’явити йoмy дoкyмeнти, якi бyли в cyпpoтивнoї cтopoни i пpизнaчaлиcь для бopoтьби з опонeнтoм. Якщo цi дoкyмeнти бyли втpaчeнi, кaнцлep пpиймaв пiд пpиcягoю пoкaзaння пpo їх змicт i poзглядaв cпipнy cпpaвy тaк, нaчeбтo дoкyмeнт peaльнo icнyвaв. Heвикoнaння piшeнь, винeceниx кaнцлepoм, кapaлocь штpaфoм aбo тюpeмним yв'язнeнням.

Утвopивши cyд, який бeзпocepeдньo зaлeжaв вiд кopoни, мoнapx нaдiлив йoгo шиpoкими пpaвaми. У paзi кoлiзiї мiж cyдaми зaгaльнoгo пpaвa i cyдoм кaнцлepa виpiшaльнe cлoвo нaлeжaлo ocтaнньoмy. Biн фopмaльнo нe бyв зв'язaний нiякими нopмaми пpaвa. Лишe нaпpикiнцi XVІІІ cт. пpинципи, якими кepyвaлиcь кaнцлepи пiд чac poзв'язaння cпpaв, бyли пpивeдeнi в пeвнy cиcтeмy.

У цeй пepioд бyлo зaклaдeнo ocнoви aнглiйcькoгo кpимiнaльнoгo права, яке пpийнялo пpинцип: злoчинeць пocягaє нe тiльки нa ocoбy aбo мaйнo пoтepпiлoгo чи йoгo ciм’ї, a й нa пyблiчнi iнтepecи, “кopoлiвcький мир”. Для нacтaння кpимiнaльнo-пpaвoвoї вiдпoвiдaльнocтi пoтpiбнa бyлa нaявнicть вини в дiяx злoчинця.

Фeoдaльнe кpимiнaльнe пpaвo пiд злoчинoм poзyмiлo зpaдy вacaлa cвoємy ceньйopy, якoмy вiн дaвaв клятвy вipнocтi. Пoняття “зpaдa” oxoплювaлo i нeпoкopy, i oпip ceньйopy з бoкy пiдвлaдниx йoмy ociб. Звичaйнo цe пpизвoдилo дo втpaти вacaлoм дepжaння. Пoтiм цeй тepмiн пoшиpивcя нa вci тяжкi злoчини, якi з чaciв Kлapeдoнcькoгo й Hopгeмптoнcькoгo aзиciв poзглядaлиcь виключнo кopoлiвcькими cyдaми: тaємнe вбивcтвo, poзбiй, пiдпaл, фaльшивoмoнeтництвo тa iн.

У XIV cт. з фeлoнiї видiливcя нoвий дeлiкт – влacнe зpaдa, якa, в cвoю чepгy, пoдiлялacь нa виcoкy й мaлy. Пoняття виcoкoї зpaди бyлo вcтaнoвлeнe зaкoнoм y 1352 p. i пoдiлялocь нa ciм видiв: зpaдa кopoлю, пoвcтaння пpoти ньoгo, зaдyм пoзбaвити життя мoнapxa, кopoлeвy aбo cпaдкoємця пpecтoлy, пocягaння нa тiлecнy нeдoтopкaнicть ocтaннix, cпpoбa пoзбaвити їx cвoбoди, пiдpoбкa кopoлiвcькoї пeчaтки, вбивcтвo кaнцлepa aбo кopoннoгo cyдді.

Фeoдaльнe пpaвo пepeдбaчaлo, щo дepжaвa cклaдaєтьcя з мoнapxa, йoгo ciм'ї i пiддaниx. Toмy дeлiкти пpoти кopoля тa йoгo близькиx poзглядaли як ocoбливo тяжкi дepжaвнi злoчини. У 1416 p. дo виcoкoї зpaди бyлo вiднeceнo тaкoж фaльшивoмoнeтництвo.

Зa тaкi злoчини пеpeдбaчaлиcь нaдзвичaйнo жopcтoкi пoкapaння (нaпpиклaд, кoлecyвaння). Пopяд iз зacyджeними вiдпoвiдaльнicть нecли й їxнi дiти. Bвaжaли, щo дepжaвний злoчинeць пepeдaє “зiпcoвaнy кpoв, тoмy дiти пoвиннi нecти вiдпoвiдaльнicть зa злoчини бaтькiв”.

Пoняття “мaлoї зpaди” пepeдбaчaлo злoчиннe пoзбaвлeння життя людини, вчинeнe ocoбoю, якa пoвиннa бyлa кopитиcь йoмy (нaпpиклaд, yбивcтвo дpyжинoю чoлoвiкa, cлyгoю – гocпoдapя).

Meнш тяжкi кpимiнaльнi дeлiкти (мicдимiнop) нaлeжaли дo тpeтьoгo piзнoвидy злoчинiв. Icтopичнo вoни бepyть пoчaтoк вiд цивiльниx пpaвoпopyшeнь. Micдимiнopaми бyли лжecвiдчeння, фальсифікація, кpaдiжкa нa cyмy мeншe 12 пeнciв та iншi.

Kpимiнaльнe пpaвo пepeдбaчaлo cyвopi пoкapaння, мeтoю якиx бyлo зaлякyвaння. Дyжe бaгaтo злoчинiв кapaлиcь cтpaтoю: cпaлювaння, здиpaння шкipи, кoлecyвaння, вiдтинaння чacтин тiлa тa iн. Taк, зa дeякi злoчини виcoкoї зpaди жiнoк пiддaвaли cпaлювaнню, a чoлoвiкiв – чeтвepтyвaнню. У 1401 p. пapлaмeнт ycтaнoвив для єретиків cтpaтy через cпaлювaння нa вoгнищi.

Шлюбнo-ciмeйнe npaвo

Aнглiйcькe шлюбнo-ciмeйнe пpaвo пepeбyвaлo пiд вeликим впливoм кaнoнiчнoгo пpaвa. Єдинoю фopмoю укладання шлюбy бyв цepкoвний шлюб. Пpaвoвий cтaтyc жiнки бyв дocить oбмeжeним. Taк, у вищиx сферax cycпiльcтвa жiнкa пoвшcтю перебувала пiд влaдoю чoлoвiкa, у нижчиx – жiнкa кopиcтyвaлacь вiднocнoю cвoбoдoю. У дeякиx зa жiнкoю визнaвaлocь пpaвo нa yпpaвлiння cвoїм мaйнoм, aлe в бiльшocтi випaдкiв yпpaвлiння мaйнoм ciм'ї здiйcнювaв чoлoвiк. Пiд впливoм цepкви бyлo зaбopoнeнo poзлyчeння, aлe в дeякиx випaдкax (нaпpиклaд, пpи пoдpyжнiй зpaдi) дoзвoлялocь oкpeмe пpoживaння. Пoзaшлюбнi дiти нe визнaвaлиcь i нe мoгли бyти вcинoвлeнi.

Спадкове право

Cпaдкyвaння вiдбyвaлocь за зaкoном i зaпoвiтом. Cпaдкyвaння за зaпoвiтом бyлo ввeдeнe paзoм з iнcтитyтoм дoвipчoї влacнocтi (з XIV cт.), aлe нa cпaдкoємцiв з 1540 p. бyлo пoклaдeнo зoбoв'язaння мaтepiaльнo зaбeзпeчити дiтeй, якi нe oтpимaли cпaдщинy. Вiднoсно зeмeльнoї влacнocтi дiяв пpинцип мaйopaтy, тoбтo ycпaдкyвaння фeoдa cтapшим cинoм, a пpи йoгo вiдcyтнocтi cтapшим у poдi. Цe здiйcнювaлocь з мeтoю зaпoбiгання дpoблeнню фeoдa.

Пpaвo влacнocтi

Xapaктep пpaвoвoї cиcтeми в Aнглiї визнaчaлo пpaвo фeoдaльнoї влacнocтi та вepxoвнoї влacнocтi кopoля нa зeмлю. Пoдiл мaйнa здiйcнювaвcя нa peaльнy i нерeaльнy влacнicть. Зeмeльнa влacнicть зaxищaлacь peaльними пoзoвaми, тoбтo тaкими, кoли вoнa пoвepтaлacь її влacникy, a peштa влacнocтi – пepcoнaльними. Зeмeльнi пpaвa визнaчaлиcь вoлoдiнням тa oбcягoм пpaв вoлoдiльця. Boлoдiння, y cвoю чepгy, бyлo вiльним (oтpимaним зa yмoви нeceння cлyжби aбo ж вoлoдiння вiльнoгo ceлянинa, який плaтив лopдy пeвнy cyмy гpoшeй i пepeбyвaв пiд йoгo юрисдикцією) i нeвiльним (щo пoв'язaнe з ocoбиcтими i пoзeмeльними пoвиннocтями ceлянинa нa кopиcть лopдa, i якe з чacoм пepepocлo y cпaдкoвe пpaвo оренди). Heвiльнe вoлoдiння cпoчaткy нe пiдлягaлo cyдoвoмy зaxиcтy, aлe з XV cт. пoзoви, пoв'язaнi з ним, cтaли poзглядaти y cyдi кaнцлepa.

 

ТЕМА 12. Держава і право

феодальної Німеччини

1. Утворення і розвиток феодальної держави у X-XII ст.

2. Виникнення та особливості станово-представницької монархії.

3. Становлення князівського абсолютизму.

4. Особливості розвитку феодального права в Німеччині.

Утворення і розвиток феодальної держави в X-XII ст.

Розпад імперії Карла Великого у середині IX століття поклав початок самостійному існуванню Східно-Франкського королівства. Через сто років воно стало називатись Тевтонською державою, а пізніше – Німеччиною.

Німеччина як єдиний державний простір виникла не відразу. У Тевтонській державі було кілька ранньофеодальних утворень – герцогства Саксонія, Тюрінгія, Франконія, Швабія та Баварія. Герцог мало чим відрізнявся від вождя племені, організація влади була примітивною.

Наприкінці X ст. князівства згуртувались, у них з’явилась чудова на той час армія. Німецький король Оттон І прагнув підкорити Італію. Римський папа потребував підтримки ніецького короля, тому що місцеві феодали захопили владу в Римі.

Оттон І в середині X ст. захоплює північну і центральну частини Італії, і в 962 році папа римський коронує його імперською короною. Створена Оттоном І імперія в XII ст. одержала назву «Священна римська імперія німецької нації». Ця назва зберігалась до 1806 року.

У XII ст. німецькі князівства переживали занепад, центробіжні сили послаблювали могутність імперії. Королі з династії Гогенштауфенів намагались силою приєднати Італію, але безуспішно. Фрідріх І Барбаросса (1152 – 1190 рр.), його син і онук також зазнали невдачі. Тевтонський орден рицарів був розбитий у 1242 р. Олександром Невським на Чудському озері.

Суспільний лад

Німеччина в економічному відношенні постає однією з найбільш відсталих країн Європи. Феодальні відносини стали розвиватись у країні не раніше ХІІ ст.

Німецьке суспільство поділялось на два основні класи: військовий – лицарство, і податний – селянство. Утворенню цих двох станів сприяла реформа короля Генріха Птахолова (919 –936 рр.), яка була викликана необхідністю створити кінноту для боротьби з угорцями. За реформою, особи, які могли воювати у рядах кіннотників були зараховані до військового стану, а всі інші зарахувались до податного стану. У зв'язку з цим до військового стану потрапила і заможна частина селянства, а також деякі категорії невільних слуг феодалів.

Військовий стан не був однорідним: крім великих землевласників, світських і духовних, до нього входили середні і дрібні лицарі.

Податний стан складався із вільних і невільних селян. Серед них тривалий час існували земельні власники: частина селян володіла землею на основі чинша, тобто внесення певних платежів на користь власника землі. Невільні були кріпаками, що працювали на землі або слугували при дворі феодала.

Міщани були землевласниками, або ж торговцями і ремісниками. Фактично, вони не могли розглядатися як податний стан, тому що податками обкладались міста, а не окремі громадяни.

У ХІІ ст. у Німеччині склались феодальні стани.

Структура класу феодалів визначалась відносинами земельної власності. Найбільшим землевласником був король. Великі земельні володіння мали герцоги, пфальцграфи, графи, рицарі.

Поряд із світською знаттю стояли прелати церкви –архієпископи, єпископи, абати.

Взаємовідносини між феодалами будувались на ленних зв'язках і були багатоступеневими, але в деяких випадках зберігалось пряме підпорядкування феодальних власників королю, що було характерне для ранньофеодальної держави.

Феодальна ієрархія, яка склалась у Німеччині в ХІІ ст., виступає в Саксонському і Швабському зерцалах як ієрархія шести і семи військових щитів (Саксонське зерцало, книга І, ст. 3). Ієрархія носила військовий характер. У той же час вона була формою державної організації німецьких феодалів.

Державний лад

У ІХ-Х ст. у Німеччині спостерігається посилення королівської влади, обумовлене тим, що багаточисельні великі і середні землевласники потребували допомоги сильної королівської влади, для захоплення вільних земель і закріпачення вільних общинників; вона була потрібна і монастирям, і єпископам, які були зацікавлені в розширенні церковного землеволодіння. Політичного об'єднання Німеччини вимагала наявність зовнішньої небезпеки (напади норманів, угорців).

У боротьбі з герцогами королівська влада намагалась заручитися підтримкою церкви.

Так, Оттон І, намагаючись обмежити самостійність герцогів, видав так звані “оттоновські привілеї”, сутність яких була, перш за все, у територіальному розширенні церковного імунітету, який розповсюджувався не тільки на церковні володіння, а й на весь регіон, де вони були розміщені.

Центром вищої державної влади був королівський двір, який складався з членів королівської сім'ї, їхніх слуг, міністеріалів і службовців вільного походження, які складали урядовий апарат .

При королівському дворі постійно знаходилась значна кількість церковних і світських феодалів, з яких призначались вищі сановники: канцлер, камерарій, капелан, дворецький, маршал. Вищою посадовою особою був канцлер, який відав усіма справами управління. Важливе значення мала посада дворецького (майордома), який відав справами королівського двору.

У політичному житті країни велику роль відігравали збори феодалів. Як суверенний орган вони виступали при усуненні королів від влади, а також у той час, коли король ще не був обраний. Збори визначали компетенцію короля, видавали законодавчі акти, вступали в переговори з папою, призначали вищих посадових осіб.

На початку ХІ ст. при королі була створена рада вищих представників знаті (гофтаг), разом з якою король розглядав найважливіші справи.

У кінці ХІ ст. у Німеччині запанували принципи виборчої монархії. Обрання короля князями було юридичним актом. Той, хто не брав участі у виборах, вважав себе вільним від королівської влади.

Виникнення та особливості станово-представницької монархії

Слабкість центральної влади характерна особливість феодальної монархії в Німеччині. Імператорам лише на короткий час вдавалося підкоряти собі князівства, приборкувати світських і духовних феодалів. Навіть у власних володіннях німецькі імператори були обмежені у діях, залежні від папи римського і від усієї знаті.

До початку ХІІІ ст. королівська ( імператорська) влада була ще значною. Управління будувалось за двірцево-вотчинною системою. Владу на місцях здійснювали графи. З часом вони привласнили собі спадкоємні права. Посилення влади герцогів, графів та єпископів привело до децентралізації держави.

Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена Золотою буллою 1356 р., яка була видана імператором Карлом V (королем Чехії). Згідно з положенням Золотої булли папу римського було усунуто від виборів німецьких імператорів, визнавалась повна політична самостійність курфюрстів, до того ж вони одержали, так звану, регалію – виключне право видобутку дорогоцінних металів і чеканки монети. У буллі було врегульовано порядок обрання імператора. Право його обрання було визнано за трьома духовними курфюрстами (Майнцським, Кельнським і Трірським) та чотирма (Богемія, Пфальц, Саксен Вютенберг і Бранденбург) світськими землями.

“Золота булла” узаконила приватні війни, крім війни васалів проти сеньйорів. Нею було заборонено союзи міст. Рішення всіх важливих справ імперії передавалось колегії курфюрстів, яка повинна була скликатись щорічно.

Державний лад

Вище управління Німеччини зосереджувалось у руках колегії курфюрстів, які обирали імператора і були його радниками.

Час від часу збирався рейхстаг, що складався з трьох курій: курфюрстів, князів і імперських міст. Дрібне дворянство не мало у рейхстазі свого представництва. Не мало його і селянство.

Рейхстаг скликався імператором двічі на рік, інколи – один раз в декілька років. Рейхстаг вирішував питання щодо встановлення земського миру, організації загальноімперських військових заходів, війни і миру, відносин з іншими державами, обкладання імперськими повинностями, територіальних змін у складі імперії і князівствах, змін в імперському праві. Рішення рейхстагу виконувались засобами окремих земель, які входили у склад імперії, що не завжди призводило до їх чіткого виконання. У перервах між засіданнями імператор міг видавати при участі членів своєї ради укази, але вони набували силу закону лише після затвердження їх рейхстагом. Імператорська влада була слабкою. Імператор не мав загальноімперського війська, загальноімперського суду.

Влада князів у окремих землях спочатку не була необмеженою. Там існували ландтаги – станові представництва духовенства, дворян і міщан, іноді зустрічаються у цих зборах і представники вільного селянства. За структурою ці збори були двох- або трьохпалатними.

Компетенція ландтагів у різні періоди їх розвитку була різною. Ландтаг вважався верховним судом князівства, поки не виникли особливі суди, до яких пізніше перейшла юрисдикція лантагів. І тоді він у деяких державах став апеляційною інстанцією для цих судів. Ландтаг також вирішував справи, що не входили в юрисдикцію судів (наприклад, політичні). Вони втручались в управління державою, впливали на формування князівської ради, а також на призначення вищих чиновників. Найбільш важливим правом ландтагів було право встановлення податків. Із зростанням державних потреб і зменшенням доменів князям усе частіше потрібно було звертатись до ландтагів за грошовими субсидіями. Вони надавали грошові суми на утримання війська, що давало можливість втручатися в управління армією, будівництво оборонних споруд та ін.

Таким чином, ландтаги, у певній мірі, обмежували владу князів, і були, по суті, більш станово-представницькими органами, ніж рейхстаг, що дає підстави вважати, що станово представницька монархія в Німеччині розвивалась у межах окремих князівств, а не в межах усієї імперії.

Велику роль у Німеччині відігравали міста. Управління містом залежало від його правового статусу. Великою самостійністю користувались імперські міста, близько до них стояли вільні міста, менше прав було у князівських міст. У XIII-XIV ст. більшість міст одержали політичні вольності і були самоуправлінськими одиницями. Законодавча влада в містах здійснювалась радою, яка складалась з комісій окремих галузей міського господарства. Виконавча влада належала магістрату з одним чи декількома бургомістрами.

У другій половині XIV ст. стали виникати союзи міст, необхідні для боротьби з дрібними рицарями і князями, які намагались всіляко притісняти міста.

Суспільний лад

З розвитком феодалізму відбуваються зміни в станово- класовій структурі суспільства. Встановилась доволі значна різниця між верхніми шарами – аристократією і нижчим дворянством. Із аристократії виділилась невелика група світських і духовних феодалів – курфюрстів. Майже повністю зникло середнє дворянство. Основну масу нижчого дворянства з XIV ст. складали міністеріали. Панськими слугами вони вступали у рицарі і, таким чином, ставали вільними, і входили у число дворян. Пізніше, з розвитком капіталістичних відносин, значення рицарства падає.

Німецькі міста поділялись на три види: імперські міста, які були безпосередніми васалами короля; вільні міста, які не платили податків і мали повне самоуправління; князівські міста, статус яких визначався князем, на території якого вони знаходились. Населення міст було неоднорідним. До панівного класу відносились землевласники і купці. На нижчому щаблі знаходились ремісники, підмайстри, поденщики.

У поземельних відносинах Німеччини відбулись важливі зміни, викликані проникненням у сільське господарство товарно- грошових відносин. Ці зміни виразились у послабленні кріпосної залежності селян, які одержали самостійність. Найбільш заможні вільні селяни, орендували великі земельні ділянки у феодалів, сплачуючи за оренду грошовий чинш. Великі орендатори з часом ставали дрібними поміщиками. Разом з тим залишалась велика маса залежного селянства, яке було “залежним по землі” і “особисто залежним”. Перші були прикріплені до землі, яку займали спадково, виконуючи певні визначені повинності. Особисто залежні виконували повинності, розмір яких не був чітко визначений.

Судоустрій Німеччини

Розпад франкської монархії і розвиток феодалізму призвів до утворення в помістях землевласників феодальних судів. Спочатку землевласник мав право судити лише своїх кріпосних, але пізніше його юрисдикція поширилась на все населення, яке проживало на його території.

Поряд з феодальним, існували церковні суди, юрисдикція яких поширювалась як на певні категорії людей (духовенство і деякі розряди світських осіб), так і на певне коло справ (шлюбно- сімейні справи, духовні заповіти).

Третій вид складали міські суди. Склад міських судів у окремих містах був різним. У деяких суд здійснювався суддею і засідателями – шефенами, в інших – міською радою. У більшості міст суддів обирала міська община.

З укріпленням князівської влади був створений вищий суд у князівствах. Судові функції мали і управителі округів – амтмани. Крім того в округах були нижчі суди з різноманітною компетенцію.

У Вестфалії широке розповсюдження одержали особливі суди – суди фемів.

Становлення князівського абсолютизму

У кінці XV ст. і першій половині XVI ст. у Німеччині настає період розквіту господарської діяльності. Але розвиток господарства йшов дещо іншим шляхом, ніж в Англії і Франції. Ні одне місто в Німеччині не стало господарським центром, яким був, наприклад, Лондон в Англії. Економічний розвиток Німеччини відрізнявся великою нерівномірністю її окремих регіонів. В Англії і Франції розвиток торгівлі призвів до централізації, у Німеччині – до об'єднання інтересів навколо місцевих центрів, що сприяло політичній роздробленості.

У першій половині XVI ст. у Німеччині відбувається реформація, яка до всіх умов, що роз'єднували її додала ще одну: віросповідання. Німеччина розділилась на протестантську (північ) і католицьку (південь).

Реформація супроводжувалась соціальними виступами, з яких найбільш важливим було селянське повстання 1525 р. У результаті повстання було розорене духовенство, дворянство, князівські міста, населення яких брало участь у війні, позбавлялось своїх привілеїв і потрапляло в повну залежність від князів.

Князівська влада посилилась за рахунок послаблення міст, розорення частини дворянства, яке потерпіло від селянського повстання і змушене було шукати опори у князівської влади.

Тридцятилітня війна (1618 – 1648 рр.), яка велась під релігійними лозунгами боротьби католиків з протестантами, вирішувала політичні завдання. Північно-німецькі князі боролись проти посилення імператорської влади і створення єдиної національної держави.

Боротьба закінчилась перемогою князів, їх влада ще більше посилилась. Вони стали майже незалежні від імператорської влади: за Вестфальським миром 1648 р. князі набули права укладати союзи не тільки один з одним, але й з іноземними державами. Політичне єднання, розвиток централізації, чиновництва і суду відбувалися у середині кожного князівства.

Станово-представницькі установи у більшості князівств припинили своє існування, а в інших – переживали занепад.

У XVII ст. у князівствах панував абсолютизм, який відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу.

Як і станово-представницька монархія, абсолютизм склався не на всій території імперії, а в межах окремих князівств.

Князівський абсолютизм був вираженням повного успіху феодальної реакції, перемогою над буржуазним рухом, підкоренням слабої німецької буржуазії князям.

У другій половині XVII ст. найбільшими абсолютиськими державами були Прусcія і Австрія, які суттєво відрізнялись одна від одної: Пруссія була переважно протестантською країною, а Австрія – католицькою. Хоча прусська держава складалась із декількох окремих держав, її населення було німецьким, або онімеченим, тоді як Австрія складалась із земель, заселених різними національностями. Між обома країнами існував постійний антагонізм, особливо в питанні про те, кому повинна належати керівна роль у Німеччині.

Австрія була менш централізованою державою. Спроби представників династії Габсбургів подолали сепаратизм, роздробленість князівств тривалий час залишались марними. Позначались суперечності між австрійським, угорським і чеським дворянством. При імператорі діяли такі установи: державна рада, королівська канцелярія, військова рада, комерцколегія.

Спроби знищити самостійність провінційних сеймів і ландтагів не дали бажаних результатів. Королівська влада не могла нав'язати провінціям своїх чиновників і була змушена призначати тих, кого рекомендувала місцева знать.

До імперії Габсбургів входили Угорщина, Чехія, частина Італії, в яких проводилась політика онімечування народів, німецька мова вважалась державною, угорців і чехів примушували приймати католицтво. В австрійського королівства не було навіть загальноприйнятої назви. Для її позначення застосовували своєрідний термін – “спадкоємне володіння дому Габсбургів”.

Внаслідок економічної і військової слабкості Австрії її міжнародний авторитет був невеликий.

Колишня Тевтонська держава Пруссія, навпаки, ставала дедалі сильнішою. На початку XVI ст. її герцогу, колишньому васалу Польщі, вдалося об'єднати свої володіння з князівством Бранденбурзьким, і стати суверенним правителем. На початку XVII ст. курфюрст Прусcії дістав титул короля.

Вигідне географічне положення, уміння королів одержувати для себе вигоду із складної міжнародної ситуації, тонка дипломатія, створення сильної армії, жорстоке придушення селянських виступів були основними причинами піднесення Брандербурзько – Прусcької держави.

У внутрішньому управлінні прусським королям вдалося досягти набагато більшої централізації, ніж монархам Австрії. Після усунення Таємної ради було створено три важливих відомства: внутрішніх справ, юстиції, іноземних справ. Найбільше значення мали відомства внутрішніх справ і поліції. Розгалужений поліцейський апарат втручався в життя підданих аж до того, що забороняв жінкам носити модні сукні, пудритись тощо.

Опорою короля були армія і чиновництво. Чиновницький апарат діяв чітко, організовано і не випадково вважався зразковим для інших німецьких князівств, особливо в умінні здирати податки.

Ландтаги на місцях зберігались, але потрапили під контроль призначуваних королем ландратів. Бюрократичний апарат монархії був суворо централізованим, особливо у військовій, поліцейській і фінансовій сферах. Владу поміщиків над селянами король, навпаки, зберіг і розширив.

Пруссія у XVIII ст. була схожа на поліцейську державу, в ній утвердилося всесилля бюрократії, воєнщини з безмежною дріб’язковою опікою з боку верховної влади над усіма сторонами життя підданих .

Установлювався абсолютизм і в інших німецьких князівствах. Коли ландтаг Саксонії надумав протестувати проти поборів курфюрста Августа Сильного, останній наказав закрити депутатів у залі і тримати, поки не примиряться.

Влада німецького імператора була примарною. Німеччина була конгломератом королівств, курфюрств, ландграфств, архієпіскопств, єпіскопств, абатств, володінь духовних орденів, імперських рицарств і вільних міст. Такий вигляд мав на практиці князівський абсолютизм.

До 1806 р. у Німеччині було 51 імперське місто, близько 360 князівств і до 1,5 тисячі рицарських володінь, господарі яких також претендували на незалежність, суверенітет.

Особливості розвитку феодального права в Німеччині

Сповільнені темпи розвитку феодалізму на німецьких землях зумовили тривале збереження там пережитків звичаєвого права, що відповідало інтересам землевласників. Безліч князівств заважала встановленню єдиних норм права. Майже у кожній частині країни діяли свої правові звичаї, з яких панівний стан намагався закріпити ті, що оберігали їхні привілеї.

У XII–XVI ст. ст. у правотворчості велику роль відігравали шефени – члени феодальних судів. Вони зобов'язані були не тільки з'ясовувати фактичну сторону справи, усвідомлювати й оцінювати докази, а й у разі потреби “відшукувати права”. Тому навіть коли випадки були однаковими, шефени могли виносити найрізноманітніші вердикти, враховуючи інтереси феодалів.

У XIII ст. з’явились приватні записи права, такі як “Саксонське зерцало” і “Швабське зерцало”. Джерелами їх були норми звичаєвого і канонічного права, а також норми запозичені з кодексу Юстиніана. Автором “Саксонського зерцала” вважають одного з магдебурзьких шефенів Ейке фон Репхофа.

Уже з першої статті збірника видно прагнення відтіснити служителів церкви від розгляду громадських прав і правопорушень.

Як будь-яка пам'ятка феодального права “Саксонське зерцало” дає суворий поділ жителів на залежних і вільних. Були й проміжні групи напіввільних осіб, що виконували різні повинності. Дрібні рицарі й заможні селяни вважались шефенським станом. Зерцало складається з двох частин. Перша містить норми земського права, яке поширювалось на вільних шефенського стану і відображало головним чином практику судів. Друга – ленне право, яке діяло лише серед шляхетних панів, вищої знаті. Воно визначало порядок успадкування земельних наділів, регулювало відносини між сеньйорами і васалами.

За об'єктом регульованих правовідносин земське право було ширше, ніж ленне. Його джерелом були норми звичаєвого права, укази короля, приписи князів.

“Саксонське зерцало” передбачало дуже суворі покарання за скоєні злочини. Замість штрафів навіть за дрібні крадіжки передбачалась смертна кара. Різниця між нічним і денним злодіями полягала лише у визначенні виду покарання. Першого належало повісити, другому – відрубати голову. Пограбування млина, церкви, цвинтаря каралось колесуванням. За чаклунство винного спалювали на вогнищі (книга 2, ст.13). Серед покарань згадуються також виривання язика, відрубування голови. Будь-який виступ проти імператорської влади карався смертною карою (заколюванням).

Пізніше, деякі положення “Саксонського зерцала” були використані в Магдебурзькому праві – збірнику норм міського права початку XIV ст. На відміну від зерцала, магдебурзькі закони детальніше визначали норми регулювання товарно-грошових відносин, чого майже не знали попередні правові звичаї. З часом стали з'являтись збірники норм міського права. Судді могли виносити рішення, виходячи із судових рішень, але прецедентне право в Німеччині не розвивалось.

Звичаєве право, що діяло в Німеччині тривалий час, умовно можна розділити на три частини: право феодалів, селянське право і міське.

Партикуляризм ленного, земського і міського права, відсутність єдиного зводу імперських законів змушували суддів дедалі частіше звертатись до дигестів і кодексу Юстиніана.

Наприкінці XV ст. звід римського права був офіційно визнаний імператором, як діюче джерело цивільного права. Це положення зберігалось майже чотири століття. Щодо найскладніших казусів шефенам дозволялось брати консультації в університетах. Свої висновки професори права давали у формі проекту рішення, інколи обов'язкового для суду. Вони також визначали межі використання римського права, давали свої коментарі.

Рецепцію римського права можна було пояснити, насамперед, тим, що воно містило норми, які можна було застосовувати щодо всіх майнових відносин, що ґрунтувалися на приватній власності. Позначився також вплив церкви. Відомо, що канонічне право увібрало в себе багато норм римського права. Рецепція римського права пояснюється й тим, що суд шефенів не міг винести задовільного рішення у всіх складних майнових суперечках.

Незабаром після Великої селянської війни був розроблений і у 1532 р. затверджений рейхстагом звід законів, названий Кароліною, на честь імператора Карла V, що правив у той час. З 219 статей кримінального уложення 142 статті містять норми кримінального процесу, решта – кримінального прав.

У зв'язку з тим, що окремі землі виступали проти прийняття загальноімперського законодавства, у вступній частині до Кароліни було сказано: “Але ми хочемо при цьому сказати, що старі, встановленні законні і добрі звичаї курфюрстів, князів і станів ні в чому не повинні заперечуватись”.

Таким чином, за кожною землею було збережено її особливе кримінальне право, Кароліна призначалась лише для заповнення прогалин у місцевих законів.

Вона передбачає багаточисельне коло злочинів: державні (зрада, повстання, порушення земського миру та ін.), проти особи (вбивство, наклеп та ін.), проти моралі (кровозмішування, зґвалтування, двоєженство, подружня зрада та ін.), проти власності (підпал, грабіж, крадіжка, присвоєння), а також деякі інші види злочинних діянь.

У Кароліні одержали фактично вірні визначення не тільки окремі злочини, а й деякі загальні поняття кримінального права: посягання, співучасть (наприклад, пособництво), необережність, необхідна оборона та ін.

Кароліна встановила дуже жорстокі покарання: значна кількість злочинів каралась смертною карою, причому були передбачені кваліфіковані види цієї кари: колесування, четвертування, закопування живим у землю, спалювання і ін. Значне місце займають тілесні покарання. Часто застосовувалось виривання язика і відрубування руки. При незначних проступках застосовувалось позбавлення честі, при цьому засудженого виставляли до ганебного стовпа, або в нашийнику на публічне осміювання.

Звертає на себе увагу встановлення жорстоких покарань за посягання на імператорську владу і на власність.

Більша частина статей Кароліни стосується правил судочинства.

Кароліна зберегла деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий або інший позивач міг подати кримінальний позов, а обвинувачений – оскаржити і довести його безпідставність.

Сторони мали право пред'являти документи, вдаватись до запрошення свідків, користуватись послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалось, позивач повинен був “відшкодувати збитки, безчестя і оплатити судові витрати”.

У цілому ж основною формою розгляду кримінальних справ у Кароліні є інквізиційний процес. Обвинувачення пред'являлось суддею від імені держави. Слідство велося за ініціативою суду і не було обмежене строками. Широко застосовувались засоби фізичного впливу на підозрюваного, наприклад, допит, який проводився під час катування. При цьому Кароліна детально регламентує умови застосування катування. Для визнання доказів достатніми для застосування допиту з катуванням потрібні були свідчення двох “добрих” свідків (ст.23). Головна подія доведена одним свідком вважалась напівдоказом. Ряд статей визначають порядок доведення злочину позивачем, якщо обвинувачений не зізнається. Остаточний вирок виносився на підставі особистого зізнання або свідчення винного (ст.22).

Процес поділявся на три етапи: дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування.

Дізнання складалось з встановлення факту здійснення злочину і особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Загальне розслідування містило короткий допит арештованого з метою встановлення деяких даних про злочин та обставини справи.

Спеціальне розслідування – детальний допит обвинуваченого і свідків, збір доказів для остаточного доведення вини злочинця та його засудження.

Покарання могли застосовувати на підставі не лише закону, а й таких “розмитих” понять, як “добрі звичаї”, “вказівки доброго і досвідченого у праві судді”.

Процес вели таємно і письмово.

Ця пам'ятка феодального права діяла в деяких частинах Німеччини до початку XIX ст.

У 1794 р. було створено Прусський земський кодекс. Якщо у праві Франції, Англії, Голландії цієї епохи дістали широкого відображення інтереси буржуазії, то Прусський кодекс майже повністю зберігав норми феодального права навіть відносно нерухомого майна. Отже, обмежувався доступ буржуазії до придбання землі. Зберігався поділ жителів на панів і слуг, тобто становий уклад.

У кодексі згадувалось про захист особи та власності підданих. Відмінялись катування. Це був певний прогрес, хоч і після прийняття кодексу обмежувалось право зборів. Права церкви у сфері шлюбно-сімейних відносин були розширені.

Кодекс складається з двох частин. Перша частина присвячена нормам цивільного права, друга – правовому становищу станів, шкіл, церков, кримінальному праву. Дуже велике місце у кодексі відведено особі короля і державній службі.

Розмірковування про захист особи і майна підданих в умовах поліцейського режиму мали символічний характер. Проте сам факт часткового визнання інституту буржуазної власності як основи суспільних відносин був кроком уперед.

 

ТЕМА 13. Арабський Халіфат

1. Особливості становлення класового суспільства і держави в арабів.

2. Суспільний лад.

3. Організація держави і влади. Суд.

4. Джерела права.

Особливості становлення класового суспільства і держави в арабів

На початку VII ст. у арабських племен Аравійського півострова йде інтенсивний розклад первісних відносин. Розвиток землеробства і тваринництва веде до майнової диференціації суспільства, використання рабської праці. Вожді родів і племен (шейхи, сейїди) базують свою владу не тільки на звичаях, авторитеті та повазі, але й на економічній могутності. У середовищі бедуїнів (жителів степів і напівпустель) зустрічаються салухи, що не мають засобів існування (тварин) і навіть тариди (розбійники), яких виганяли з племені.

Племена Аравії були роз’єднані і мали повну самостійність навіть у релігійних справах. Майже кожне плем’я мало своє божество (ідола) і не бажало визнавати інших. Поширені були християнство й іудаїзм. Нестача родючих земель призводила до війн між племенами.

У VI ст. на Аравійському півострові існувало декілька незалежних одна від одної дофеодальних держав. У старійшин родів і племінної знаті зосереджувалося багато тварин, особливо верблюдів. Вони претендували і на кращі пасовиська та колодязі. У випадку вдалих набігів військовополонених перетворювали на рабів і змушували пасти тварин. Рабська праця витісняла працю вільних.

Разом з тим, у регіонах, де було розвинуте землеробство, відбувається процес феодалізації. Цей процес охопив міста-держави, зокрема, Мекку. На цьому ґрунті виникає релігійно-політичний рух – ханіфізм. Цей рух був спрямований проти племінних культів, за створення спільної релігії з одним божеством.

Ханіфський рух був спрямований проти родоплемінної знаті, у руках якої була влада в арабських феодальних державах. Цей рух виник у тих центрах Аравії, де феодальний устрій набув більшого розвитку і значення – в Ємені та місті Ятрибі. Він охопив також і Мекку, де одним із його представників був Мухаммед.

Спочатку ханіфізм не мав підтримки у м. Мецці, але під впливом соціальних потреб населення, перейшов на інший етап розвитку, який можна уже розглядати як виникнення нової релігії, яка стала називатись “іслам” (покірність).

Виникнення ісламу пов’язано з іменем Мухаммеда (близько 570 – 632 рр.). Мухаммед проголошував необхідність нового порядку, який виключав існуючу роздробленість між племенами. Всі араби незалежно від їхньої належності до племен і родів повинні були скласти єдину народність. Їх керівником повинен був стати Пророк – “посланець Бога на землі”. Єдиною умовою вступу в цю спільноту було визнання нової релігії і чітке виконання її приписів. Це підривало попередній родовий поділ і закладало основи державного утворення.

Серед простих людей нові ідеї знайшли підтримку. Вони прийняли Іслам, тому що давно втратили віру в могутність племінних божеств, які не захищали їх від бідувань і розорення. Але народний характер руху налякав багатих, і знать Мекки виступила проти Мухаммеда. У 622 р. Мухаммед змушений був тікати до Медіни (622 р. – рік хіджри (втечі), від нього мусульмани ведуть літочислення), де знайшов підтримку у місцевої знаті, яка була не задоволена конкуренцією з боку знаті Мекки.

Через декілька років після хіджри арабське населення Медіни ввійшло до складу мусульманської громади, якою керував Мухаммед. Він виконував функції не тільки правителя Медіни, але й судді та військового керівника.

Збройні сутички з Меккою були тривалими, і в 630 р. вона здалась медінцям. Після знищення ідолів предметом шанування і культу залишився відомий фетиш – “чорний камінь”, що вмонтований у стіні храму Кааба.

Мухаммед помер у 632 р. Після його смерті постало питання про наступників на посаді верховного голови мусульман. У цей час найближчі родичі і соратники (родоплемінна і купецька знать) консолідувались у привілейовану групу. Керівником мусульманської громади було проголошено Абу Бекра, найближчого соратника Мухаммеда. Він прийняв титул “Халіфа”, що значить “наступник”, “заступник”.

У VII – VIII ст. ст. були завойовані величезні території: Ближній і Середній Схід, Північна Африка та деякі інші райони. Так, восени 633 р. араби вступили в Сірію і Палестину, у 635 р. вони взяли штурмом Дамаск, у 638 р. – Єрусалим, у 640 р. – Єреван, у 645 р. завершили завоювання Єгипту, у 642 р. – Лівії, у 647 р. – Тунісу. У 651 р. завоювали Іран і у 654 р. дійшли до Тбілісі.

Одним із важливих стимулів руху арабів на нові землі була відносна перенаселеність Аравії. Корінні жителі завойованих земель майже не чинили опору загарбникам, тому що знаходились під ігом інших держав, які нещадно їх експлуатували. Вони не були зацікавлені у захисті старих панів та їх порядків. Крім цього, причинами військових успіхів арабів були релігійний фанатизм, а також виснаження феодальних Візантії та Ірану. У результаті завоювань було створено величезну феодальну державу, яка на початку була централізованою. Подальша феодалізація призвела до розпаду держави, який розпочався з середини VIII ст. Намісники халіфів – еміри поступово робляться незалежними, у кінці Х ст. розпад халіфату завершується. На його руїнах виникають Кордовський халіфат (Іспанія) і Халіфат Фатімідів (Єгипет). У середині ХІ ст. халіфат був завойований турками.

Суспільний лад

Суспільний устрій халіфату мав специфічні особливості, що зближували його з старосхідною деспотією. Так, уся земля вважалась власністю держави. У Корані зазначається: “Істинно земля у владі Бога”. Було кілька категорій земель: священні (місця, де жив пророк), вакф (виділялись для шкіл, богаділень, мусульманських релегійних установ), ікта (давалась халіфом за службу), мульх (приватновласницькі). Були також общинні землі.

У Мецці та її околицях, де були святині мусульманської релігії (земля Хіджас), під страхом смертної кари не дозволялось з’являтись іновірцям, заборонялось знищувати тварин і рослини.

Правовий стан земель ікта багато у чому нагадував бенефіцій. Різниця полягала в тому, що за їх користування стягували податок у скарбницю. Володар ікти міг розпоряджатись ділянкою, аж до продажу. Конфіскація ікти була можливою лише за особливо небезпечний злочин.

Вакф перебував у користуванні мусульманського духовенства (мечеті, школи, лікарні, богадільні). З цих земель ніякої податі не брали. Багато хто з власників ікти, щоб не служити халіфові і не платити податі, укладали угоду про дарування своїх ділянок духовенству, зберігаючи при цьому за собою право одержувати доходи з цих ділянок.

З селян, які проживали на державній землі, стягували земельний податок-ренту (харадж). Його збір супроводжувався масовими зловживаннями чиновництва. Використовуючи невідповідність офіційного мусульманського календаря астрономічному та неписемність населення, вони декілька разів збирали одні й ті ж податки з метою особистого збагачення. Процвітало хабарництво.

Панівну верхівку суспільства становили рабовласники й феодали: халіф з чисельними родичами, чиновники, місцева знать, начальники війська, духовенство, великі землевласники. Пригноблені стани – раби, селяни, дрібні ремісники, бедуїни, що розорились. Майно тих, хто кочував по пустелі, і до, і після прийняття ісламу часто складалось з намету та верблюда.

Особливістю арабського феодального суспільства було те, що в ньому не виник становий устрій у тій формі, який був у європейських країнах. Права і привілеї феодалів не були регламентовані у мусульманському праві. Тільки нащадки Мухаммеда – шейхи і сеїди – вирізнялись із загальної маси мусульман і користувались деякими привілеями, наприклад, вони носили чалму зеленого кольору (її носили й ті, хто здійснив паломництво до Мекки).

Іншою особливістю арабського феодального суспільства була різниця у правах між мусульманами і немусульманами. Той, хто прийняв іслам, як правило, звільнявся від сплати подушної податі. Він платив менше мито за товари, мав інші привілеї. Ті, хто сповідував релігію “одкровення” (іудеї, християни) називались зімміями і відокремлювались законом як від мусульман, так і від язичників. Вони користувались автономією, своїми цивільно-процесуальними звичаями, управляли ними старійшини. Але за злочин вони несли відповідальність за шаріатом.

Зімміям заборонялося брати шлюб з мусульманами, мати рабів-мусульман. Вони повинні були носити особливий одяг, щоб відрізнятися від мусульман.

Зіммії були обмежені у виборі місця проживання, професії, у пересуванні; не могли їздити на конях, а тільки на мулах або віслюках. Навіть раб-мусульманин за правовим становищем стояв вище від вільного християнина, єврея.

Важливу роль у суспільному житті халіфату відігравала купецька верхівка міст. Проте в містах було відсутнє розвинуте ремісниче виробництво, орієнтоване на внутрішній ринок, корпоративний лад і самоуправління. Повне підкорення арабського міста державному апарату було наслідком сильної центральної влади.

Зберігалось рабство, яке значно затримало розвиток феодальних відносин. Раби, згідно закону, не були суб’єктами права. Проте, за дозволом своїх панів вони могли займатися ремеслом і торгівлею, а от же укладати угоди з вільними людьми.

У VIII – X ст. феодальні відносини утверджуються в соціально-економічній структурі Арабського халіфату. Рабство було малопродуктивним, і мусульманська релігія не перешкоджала відпускати рабів на волю або перетворювати на кріпаків.

Рівень розвитку феодалізму в окремих регіонах Халіфату не був однаковим. Він знаходився в прямій залежності від рівня соціально-економічного розвитку певної території до її завоювання. Якщо у Сирії, Іраку, Єгипті феодалізм панував у всіх сферах суспільного життя, то на більшій частині Аравії зберігались значні пережитки родоплемінного ладу.

Організація держави і влади. Суд

Арабський халіфат як рання феодальна держава виник у VII ст. Його історія поділяється на періоди, які за назвами відповідають правлячій династії або місцю розташування столиці. Меккський період (622 – 661 рр.) – це час правління Мухаммеда і його близьких сподвижників; Дамаський (661 – 750 рр.) – династії Омейядів; Багдадський (750 – 1055 рр.) – Абасидів.

Після перенесення столиці у Дамаск халіфат за формою правління був теократичною монархією. Державний апарат халіфату був достатньо централізованим. Цьому сприяла концентрація в руках глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) – знаходились у руках халіфа. Перші халіфи обирались мусульманською знаттю із свого середовища. Але доволі швидко влада халіфа стала спадковою, яка в принципі визнавалась необмеженою. У дійсності він повинен був рахуватись із найбільшими феодалами країнами, які часто організовували двірцеві перевороти, скидаючи правителів, які їх не влаштовували. Фактично майже необмежену владу мали лише деякі халіфи з династії Омейядів і перші з Абасидів. У роки їхнього правління намісники провінцій і воєначальники підпорядковувались тільки халіфу.

З авторитетом халіфа в питаннях релігії змушені були рахуватись навіть найбільш відомі незалежні еміри, оскільки він міг накласти інтердикт, тобто заборонити богослужіння й відправлення інших релігійних дій. Халіф для віруючих мусульман був тим самим, що й папа римський для католиків, але на відміну від останнього він мав значну військову, законодавчу й адміністративну владу. З його званням верховного імама рахувались навіть турки сельджуки. Ватажок тюркських племен Торгул-бек став законним государем лише після того, як одержав титул султана від багдадського халіфа.

Феодал, що захопив якусь територію, потребував санкції халіфа на володіння. Грамота на правління, яку видавав халіф, робила владу будь-якого узурпатора законною, а виступ проти нього – державним і релігійним злочином.

Центральними органами державного управління були наступні відомства (дивани):

1. Диван – ал-Джунд, відав оснащенням і озброєнням війська, під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали розмір оплати і земельних пожалувань за службу.

Армія одержувала 4/5 військової здобичі. Воєначальники мали великі доходи від продажу рабів і пограбування підкореного населення.

2. Диван – ал-Харадж, контролював діяльність центральних фінансових органів, які займались обліком податків і інших платежів у казну.

За Омейядів тих, хто не платив податків, кидали до в’язниці або ставили до ганебного стовпа, годинами тримали під пекучими променями сонця, поливали їх голови киплячою олією.

3. Диван – ал-Барид, управління пошти, яке керувало також будівництвом доріг, колодязів. Це відомство було фактично єдиною організацією, здатною найшвидше забезпечити передачу інформації, тому воно здійснювало і таємний нагляд за діяльністю та політичними настроями місцевої влади і населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підкорялись посадовим особам в провінціях.

Вищі посадові особи відомств призначались халіфом і були відповідальними безпосередньо перед ним. Найближчим помічником халіфа і другою особою у країні був візир. Влада візира могла бути двох родів: візир з досить широкою владою і з владою обмеженою. Візири першого роду самостійно керували державою від імені халіфа, лише звітуючи перед ним за свої дії. Другого – виконували лише накази халіфа. Посада візира з’явилась за династії Абасидів.

Місцеві органи державного управління

Спочатку були залишені майже без змін місцеві адміністративно-фінансові установи завойованих візантійських та іранських провінцій. Знать, захопивши землі й іншу військову здобич, обмежувалась встановленням вищого управління, яке включало військове управління та нагляд за збором різних платежів.

Територія Халіфату поділялась на провінції, які як правило, створювались у межах підкорених держав чи регіонів. Ними керували військові намісники – еміри, які відали збройними силами і відповідали лише перед халіфом. Емірів призначав халіф, але поступово їх влада стала спадковою. Спеціальні загони найманців під керівництвом мутасибів несли поліцейську службу. Емірам підкорявся місцевий апарат, адміністративно-фінансове управління. Крім того вони мали помічників – наїбів. Містами і селами керували шейхи.

Суд

Спочатку Мухаммед, а потім і правителі окремих областей особисто розглядали судові справи. Судова влада стала вважатись важливою прерогативою правителя будь-якого рангу. Пізніше право вершити суд делегувалось знавцям шаріату, які склали впливову групу професійних суддів – кадіїв. Вони формально підпорядковувались тільки халіфу. Найчастіше це була заможна людина, яка виконувала свої обов’язки безкоштовно. Як правило, вирок судді вважався остаточним, його міг скасувати тільки він сам або халіф. Кадій також мав інші обов’язки: контролював, як виконуються заповіти, стежив за розподілом майна, встановлював опікування, спостерігав за станом громадських будівель, доріг і в’язниць, видавав заміж самотніх жінок, які не мали піклувальників і т.д.

Кадій не був обмежений якимось певним порядком судочинства. Прокурора і адвоката мусульманський процес теж не знає. Судочинство у цивільних і кримінальних справах було однаковим. Процес розпочинався за скаргою потерпілого або його родичів. Судовими доказами були власне визнання, показання свідків, клятва. “Невірні” не могли свідчити проти мусульманина. Кадій не був обмежений в оцінці доказів, він міг припинити справу на будь-якій стадії. Чітко визначеного діловодства не існувало, так як і судових строків, за винятком одного: якою б складною не була справа, кадій повинен був розглянути її за один день. Він міг винести рішення про покарання недобросовісного позивача канчуками.

Джерела права

Найсуттєвішою відмінністю мусульманського права від романо-германського та англосаксонського є нерозривний зв’язок з релігією ісламу. Власне кажучи, мусульманське право виступає як одна з форм проявів цієї релігії, що виникла на початку VII ст. серед арабів кочівників Аравійського півострова і стала пізніше однією з світових релігій. Засновник ісламу Мухаммед не ставив за мету створення права у прямому значенні цього слова. За необхідне вважав навчити людей, як треба поводитись у життєвих ситуаціях, як сприймати ті чи інші явища, події. Тому мусульманське право не надає великого значення юридичним тонкощам (за винятком детального регулювання окремих видів відносин, наприклад, спадкування), вирішення яких покладалось на розсуд правовірних. Основним напрямком його стало визначення загальних орієнтирів поведінки.

Іслам, на відміну від християнства або іудаїзму, ніколи не зазнавав переслідувань з боку держави. Більше того, іслам став основою створення арабської держави, чим і пояснюється швидкість, з якою набув авторитету і пануючого становища в суспільстві.

Невід’ємною частиною ісламу є шаріат (“шлях праведного життя”). Це – сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових настанов і правил, що покликані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного й особистого життя, а також його думки і почуття.

Першим і найголовнішим джерелом мусульманського права є Коран (з арабської – “читання”) – вічна і незмінна книга мусульман, в якій містяться проповіді Мухаммеда, що були навіяні йому безпосередньо Аллахом, древні легенди і навчання подані у переказах, низка полемічних виступів проти християнства та іудейства. Коран виник як усний твір. Основна частина тексту передавалась по пам’яті. Ще за життя Мухаммеда багато з текстів, створених ним, були об’єднані в спеціальні розділи – сури (окремі одкровення Мухаммеда чи їх частина). Таким чином, Коран складається з 114 сур, кожна з яких має свою назву. Сура дослівно означає “ряд каменів, ряд цеглин у стіні”. Сури розбиті на дрібніші фрагменти – айяти (в одній сурі 6204 айятів), кожен з яких складається з 77934 слів.

Другим джерелом мусульманського права є сунна – книга, де зібрано оповіді про життя і діяння пророка Мухаммеда, які й мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсякденному житті. Ці оповіді (адати) про поведінку і висловлювання Мухаммеда були зафіксовані не самим пророком, який був неписьменним, а його найближчими соратниками і послідовниками. Сунна складається з 1200 хадісів (оповідей).

Третім за значенням джерелом мусульманського права є іджма. Іджма – це збірка одностайних рішень докторів ісламу (муджатахідів) щодо вирішення питань, які не врегульовані Кораном та сунною, які запроваджували нові загальнообов’язкові правила поведінки.

Серед джерел мусульманського права певне місце займає кіяс – висновок за аналогією. У деяких випадках у Корані та сунні не сформульовано правило поведінки, на основі якого можна було б вирішити конкретну справу. Тоді таке правило формулюється, виходячи з аналізу і тлумачень випадків із життя пророка, його висловлювань або навчань, які мали відношення до ситуацій, більшою чи меншою мірою аналогічних тій, яку треба розв’язати. Такий підхід не тільки дає можливість усунення прогалини у нормативних приписах Корану і сунни, а й тих протиріч, що в них містяться, і яких ісламські правознавці налічують декілька десятків.

Джерелом мусульманського права є також фетва – письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішенням світських властей відносно окремих питань суспільного життя. Пізніше, із розповсюдженням ісламу, з’явились інші джерела права: укази і розпорядження халіфів, місцеві звичаї, що не суперечать ісламу, та деякі інші.

Право власності

Власність за мусульманським правом є необмеженим правом. Власник є повновладним господарем свого майна. Власність виникає в результаті цивільної угоди, успадкування і захоплення. Існують й інші способи набуття власності: коли річ випадково змішана з іншими і їх неможливо розділити, а, отже, виникає нова річ і нова форма власності. Не можуть бути у власності такі речі: повітря, море, пустеля, мечеті, школи, рабиня, що мала дітей від господаря та ін.

Нерухоме майно (земля) може бути у власності приватних осіб і у власності держави. Право на майно може виникнути або бути відміненим на основі постанови конкретної особи, що має відповідну владу.

Зобов’язальне право

Зобов’язання виникають із договорів і деліктів. Зобов’язання з договорів розподіляються за двома групами. Вирішальним моментом, що відмежовує одну групу від іншої, є наявність чи відсутність обов’язку передати річ, яка є предметом угоди. До першої групи договорів, що пов’язані з передачею речі, належать договори міни, позики, найму майна, купівлі-продажу. До другої групи – договори товариства, доручення.

Шлюбно-сімейне право 

Главою сім’ї є чоловік, який тільки і вважається людиною. На дружин і дочок дивилися як на річ. Шлюбна угода в ісламі більш близька до договору купівлі-продажу, воля жінки не має ніякого значення.

За мусульманським правом чоловіки можуть одружуватись з немусульманками, але мусульманки не можуть одружуватися з невірними. Шаріат дозволяє чоловіку мати чотирьох законних дружин і будь-яку кількість наложниць. Шлюб розривається за фізичних недоліків одного з подружжя, при зраді, якщо кревна рідня, а чоловік може розірвати шлюб без будь-яких причин.

Дружина може купити право на розірвання шлюбу, може розлучитись, коли чоловік не виконує своїх обов’язків (не утримує її, чинить стосовно неї дискримінацію на користь інших дружин).

Вийшовши заміж, жінка переходила під владу чоловіка і повинна була ухилятися від зустрічі з сторонніми мужчинами, не з’являтись у громадських місцях, носити паранджу.

Спадкове право

Успадкування майна проходить за законом і заповітом. Спадкодавець може розпоряджатися на свій розсуд тільки третиною майна. Успадковують майно як чоловіки, так і жінки. (“Заповідає Аллах відносно ваших дітей: сину – частку, подібну частці двох дочок”). Тобто кожен із спадкоємців має право на певну частину спадщини.

Спадкоємець міг призначити особу, яка за його дорученням здійснювала фактичний розподіл спадщини.

Специфічною рисою мусульманського спадкового права є те, що до спадкоємців переходять тільки права, а не зобов’язання спадкодавця, тобто спадкоємці одержують тільки те майно, яке залишалось після виплати всіх зобов’язань померлого.

Кримінальне право

Воно покликане забезпечити захист п’яти основних цінностей ісламу, а саме: релігії, життя, розуму, продовження роду та власності. Через те, що ці цінності визначені ісламом, то посягання на них є злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння, за яке він, безумовно, карає. Мусульманська правова доктрина виробила класифікацію злочинів, згідно з якою злочини поділяються на три групи: хадд, кісас і тазир.

1. Злочини групи “хадд”. Це злочини, які визнаються найнебезпечнішими, бо вони посягають на ”права Аллаха” (тобто, на інтереси всієї мусульманської общини), і призводять до покарання, що однозначно визначені Кораном, сунною або точно встановлені правозастосовчою практикою ”Праведних халіфів”. Такими злочинами визнаються:

Крадіжка. За цей злочин Коран встановлює точно визначену міру покарання: “Злодію та злодійці відсікайте їх руки у відплату за те, що вони вкрали, як настрахання від Аллаха”. За мусульманською правовою теорією є чіткі вимоги до суб’єктивної та об’єктивної сторін крадіжки, згідно з якими вона вважається злочином категорії “хадд”. Так, відрубування руки злодію можливо тільки за умов, що він є людиною вільною (не рабом), повнолітньою і психічно здоровою. Для застосування цієї санкції має значення і місце, з якого було викрадено майно. Це мусить бути місце його постійного зберігання, куди злочинець не має вільного доступу. Тому не належать до злочинів категорії “хадд” і не караються жорстоко крадіжка, скоєна в громадському місці, крадіжка, яку гість вчинив у хазяїна, котрий запросив його до себе, викрадення тварин з відкритого пасовиська, плодів із саду, що не охоронявся.

Крім того, викрадене майно також має відповідати деяким вимогам. Його вартість має бути вища за певну суму (у різних варіантах від ¼ до 1 динара). Це майно мусить бути “дозволеним” для мусульман і, в принципі, вільно продаватись на ринку. Тому за крадіжку вина або свинини, які вважаються забороненими для мусульман, та продуктів, що швидко псуються і тому не можуть бути реалізовані на ринку, відрубування руки не застосовується.

За наявності всіх необхідних умов злочинець карається відрубуванням правої руки, за другу крадіжку – лівої ноги. За третю крадіжку у більшості випадків відрубувалась голова, а в деяких випадках – друга рука або нога. Доведенням крадіжки визнається свідчення або зізнання злочинця.

Перелюбство (позашлюбні статеві стосунки) розглядається як злочин, що посягає на одну з цінностей, яка охороняється ісламом (продовження роду) і одночасно становить загрозу основам моралі та інтересам сім’ї. Тому Коран засуджує цей гріх: “І не наближайся до перелюбства, адже це – мерзота і поганий шлях”. Кораном передбачено суворе і однозначне покарання за цей злочин: ”Перелюбника і перелюбницю – побивайте кожного сотнею ударів.” Ця норма доповнюється сунною: якщо хтось з перелюбників знаходиться у шлюбі, то він не тільки карається сотнею ударів, а й забивається камінням до смерті. Доведенням вчинення цього злочину є свідчення не менше чотирьох свідків або зізнання підозрюваного також не менше чотирьох разів.

Розбій. За вчинення цього злочину Коран встановлює комплекс жорстоких покарань: смерть, розп’яття, відрубування руки і ноги навхрест, вигнання. Суб’єктом покарання за розбій міг бути лише повнолітній чоловік – мусульманин, психічно здоровий і тільки за умови, що потерпілий, який був власником і законним володарем викраденого майна, також мусульманин.

Вживання спиртного розглядається як тяжкий злочин, тому що воно посягає на розум, який є однією з цінностей ісламу. Адже без розуму неможлива віра в Аллаха. Точно визначена міра покарання за цей злочин є у сунні та коментарях докторів ісламу і становить близько 80 ударів або смертну кару, якщо злочин вчинено вчетверте. Покарання застосовувалось лише за добровільний гріх. В інших випадках (вживання спиртного під загрозою насилля, помилково, з метою лікування) винуватий звільнявся від покарання.

Бунт (смута) розуміється як спроба усунення глави держави, непокора владі на всіх її рівнях та інша антидержавна діяльність, що посягає на основи мусульманського політичного ладу, підриває освячені шаріатом підвалини способу життя. За бунт Коран і сунна встановили однозначну санкцію – смертну кару.

Зрада ісламу. Поняття цього злочину охоплює такі дії, як віровідступництво, язичество та богохульство. Зрада ісламу загрожує релігії – головній цінності, яку охороняє іслам. Отже, цей злочин становить найбільшу суспільну небезпеку, а тому за його скоєння передбачено одну міру покарання – смертну кару.

Злочини категорії “кісас”. Ця група включає злочини, за скоєння яких призначається визначена санкція, що має назву “кісас” і означає заподіяння злочинцю шкоди, рівної наслідкам цього діяння. Основними злочинами цієї категорії є вбивство і тілесні ушкодження необоротного характеру. Тому корені такого підходу чітко вбачаються у принципі таліону.

Передбачаючи смертну кару за вбивство, мусульманське право допускає можливість застосування за вибором потерпілої сторони одного з трьох “кісас” (визначених покарань): смертну кару, прощення злочинця або виплату ним викупу за кров (100 верблюдів або 1 тис. золотих динарів, чи 12 тис. динарів паперовими грошима).

За вчинення тілесних ушкоджень злочинець не притягувався до покарання до виліковування потерпілого. Це робило можливим визначення всіх наслідків для здоров’я від одержаних ушкоджень і, відповідно, міри покарання злочинця за принципом таліону. За згодою потерпілого або, якщо покарання за таліоном було суттєво ускладнено (наприклад, при пошкодженні внутрішніх органів), злочинець виплачував викуп за кров.

Злочини категорії “тазир”. Ця група об’єднує злочини які посягають на „права Аллаха” (інтереси всієї общини) або на приватні інтереси, але за які в джерелах права визначається не конкретна міра покарання, а санкція, що може змінюватись з урахуванням об’єктивного чи суб’єктивного боку діяння. Отже, “тазир” застосовувався при скоєні злочинів, за які не передбачалось точно визначених санкцій категорій “хадд” або “кісас”. Це стосується, наприклад, невиконання деяких релігійних обов’язків, порушення зобов’язань за угодами, невиплати викупу за кров, шахрайства, порушення правил поведінки у громадських місцях, свавілля щодо підлеглих, чаклунства.

“Тазир” має багато різновидів. Серед них: усний осуд, водіння напівоголеним містом з публічним оголошенням скоєного гріха, розп’яття на три дні без доведення до смерті, але із забороною приймати їжу, позбавлення волі, штраф, тілесні покарання, смертна кара та інше. На відміну від “хадда” і “кісасу”, “тазир” може застосовуватись і до неповнолітніх.

 

ТЕМА 14. Держава і право

феодальної Росії

Виникнення держави і її розвиток.

Суспільний лад.

Державний лад станово - представницької монархії.

Становлення абсолютної монархії і її особливості.

Джерела права.

Виникнення держави і її розвиток

Утворення Московської держави пов’язане із формуванням російської народності. Перша літописна згадка про Москву датується 1147 р.

У другій половині XIV ст. у північно-східній Русі посилилась тенденція до об’єднання земель. Центром об’єднання стало Московське князівство, яке виділилось з Володимира-Суздальського ще в XIIст.

Послаблення і розпад Золотої Орди, розвиток економічних міжкнязівських зв’язків і торгівлі, виникнення нових міст і укріплення становища дворянства відіграли роль об’єднуючих факторів. У Московському князівстві інтенсивно розвивалась система помістних відносин: дворяни одержували землю від великого князя за службу і на строк служби. Це ставило їх в залежність від князя і укріплювало його владу.

З XIII ст. Московські князі і церква розпочинають здійснювати широку колонізацію заволзьких територій, створюються нові монастирі, міста.

Відбувається об’єднання російських земель навколо нового центру – Москви, створюється централізований державний апарат.

Під час централізації відбувається перетворення всієї політичної системи. Замість великої кількості самостійних князівств утворюється єдина держава.

Централізація привела до суттєвих змін у державному апараті і державній ідеології. Великий князь став називатися царем за аналогією з ординським ханом чи візантійським імператором. Русь прийняла від Візантії атрибути православної держави, державну і релігійну символіку. У XV ст. митрополит на Русі став призначатися без згоди візантійського патріарха.

Посилення влади великого князя (царя) відбувалось паралельно з формуванням нової системи державного управління – приказно- воєводської. Для неї були характерні централізація і становість. Вищим органом влади стала Боярська дума, що складалась із світських і духовних феодалів. Це був аристократичний дорадчий орган.

До середини XVI ст. остаточно склалась багатонаціональна російська держава. На вершині державної ієрархічної піраміди знаходилась царська влада, не обмежена ні політично, ні юридично. Цар видавав статути, укази, судебники. Він був вищим джерелом державної влади.

Формування державного апарату здійснювалось за принципом місництва, яке базувалось на критеріях знатності походження. До компетенції Думи відносилась участь у формуванні законодавства, в управлінні та судовій діяльності. Як верховний орган управління, Дума зливалась з приказами.

З XVI ст. двірцево-вотчинна система управління трансформується в приказно-воєводську систему. Великі князі дають своїм боярам доручення “відати” ту чи іншу область управління, тобто “приказувати”. Із цих доручень виникають спеціалізовані, галузеві органи управління – прикази, які стають монопольними органами центрального управління (Посольський, Помістний, Розбійний), що суміщають адміністративні і судові функції. Очолює приказ боярин, якому підпорядковані приказні дяки і писарі. На місцях знаходились спеціальні уповноважені. Поряд з галузевими приказами пізніше стали виникати територіальні, які завідували справами окремих регіонів.

До середини XVI ст. місцеве управління базувалось на системі кормлінь. У повіти і князівства, приєднані до Москви, направлялись намісники (у міста) і волостелі (у волості), що мали повний набір повноважень. У своїй діяльності намісники і волостелі опирались на штат чиновників.

Вони відали адміністративними, фінансовими і судовими органами, залишаючи частину зборів з місцевого населення собі.

Особливості процесу державної централізації зводились до наступного: візантійський і східний вплив обумовили сильні деспотичні тенденції в структурі і політиці влади; основною опорою самодержавної влади став не союз міст з дворянством, а помістне дворянство; централізація супроводжувалась закріпаченням селянства і посиленням станової диференціації .

Суспільний лад

У XVI ст. московська держава приєднує до себе нові і нові землі. Відбувається подальше юридичне оформлення станів (обов’язків і привілей). Правлячий клас чітко ділиться на феодальну аристократію – бояр і дворян. Економічною базою першої групи було вотчині землеволодіння, другої – помістне землеволодіння. Вотчина була спадковою владою, помістя давалось на строк і при умові служби.

У середині XVI ст. була зроблена перша спроба юридично зрівняти вотчину з помістям. Встановлювався єдиний порядок державної (військової) служби. З певних розмірів земельних угідь залежно від їх виду (вотчина чи помістя) власники зобов'язувались встановлювати однакове число екіпірованих і озброєних людей. Принцип службовості розповсюджувався на обидва феодальні стани – боярство і дворянство. Одночасно розширюються права власників помість: дається дозвіл обміну помістя на вотчину, передачу в придане, на спадкування. З XVII ст. помістя царським указом могли перетворюватись у вотчини.

Консолідація феодального стану супроводжувалась закріпленням його привілеїв: монопольного права володіння землею, звільнення від повинностей, переваги в судовому процесі і права займати чиновницькі посади. Міське населення в XVII ст. одержує стійку назву “посадські люди”. Склалась певна ієрархія: гості і гостинна сотня (купці, що торгували за межами держави), суконна та чорна сотні (середні, дрібні торгівці) і слободи (ремісничі квартали та цехи).

Гості об’єднувались у корпорації, користувались привілеями, виконуючи фінансову службу: завідували таможнями, розподіляли статті доходів і розходів, займали місця голів і дяків у присутніх місцях, стягували торгове мито з іноземних купців, торгували державними товарами.

Люди гостинної і суконної сотень служили збирачами при таможнях і перевозах, старостами торгових лорків. Вони не звільнялись як “гості”, повністю від тягла, але несли загальні для посадських людей повинності.

“Чорні” посадські люди жили на землі, що була власністю державної казни, і у повному об'ємі несли державне “тягло”, що накладалось на міську общину.

Значна частина дворів у місті, що належали духовним і світським феодалам звільнялась від державного “тягла” і називалась “білими слободами”. З 1550 р. розпочинається політика скорочення “білих слобод”, приймаються законодавчі акти, які передбачають обмеження переходу посадських людей у “білі слободи”.

Соборне уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було закріплено все його населення, були повернені втікачі, а перехід з посаду в посад заборонявся.

Прикріплення селян до землі розпочалось значно раніше. Вже у XIV ст. у між князівських договорах записувалось зобов'язання не переманювати один у одного горнотяглових селян.

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р. обмежувала право переходу селян тільки на Юріїв день і встановлювала порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана). З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, на протязі яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVI ст. почали видаватись укази про “урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 –15 р.).

Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку.

До середини XVIII ст. майже все землеволодіння “чорних” (державних) волостей центральних повітів держави було в руках феодалів, і селяни, що в них проживали, перетворювались на кріпаків. На відміну від “чорносошних” владельгеські селяни (ті, що належали вотчинникам, поміщикам, монастирям) всі повинності несли безпосередньо на користь власника.

Прикріплення розвивалось двома шляхами – позаекономічним і економічним. У XV ст. існувало дві основні категорії селян: старожильці і новоприходці. Перші вели своє господарство і в повному обсязі несли свої повинності, складаючи основу феодального господарства. Другі, які тільки що прибули, не могли повністю нести повинності, тому користувались певними пільгами, одержували позики і кредити. Їх залежність від власника була борговою, кабальною. У формі залежності селянин міг бути “половником” (працювати за половину врожаю) або “серебрянником” (працювати за проценти).

Основним документом, який закріпив права землевласників на селян втікачів і бобилів (одиноких безземельних селян), стали переписні книги 1626 р.

Позаекономічна залежність у чистому вигляді виявлялась в інституті холопства. Розвиток кабального холопства (холоп не міг передаватися по заповіту, його діти не ставали холопами) призвело до зрівняння статусу холопів з кріпаками.

Державний лад станово-представницької монархії

У 1547 р. при Івані ІV Грозному глава держави став носити офіційний титул царя, государя і великого князя Московського, який передавався у спадщину. У своїй діяльності він опирався на Боярську думу, що постійно діяла при царі. Підготовку матеріалів для думи здійснював штат професійних чиновників пов’язаних з приказами.

Особливе місце в системі державних органів займали Земські собори, що проводились з середини XVI ст. до середини XVII ст. Їх скликання оголошувалось царською грамотою. У склад Собору входили Боярська дума, “Освячений собор” (церковні ієрархи) і виборці від дворянства та посадів.

Духовна і світська аристократія була елітою суспільства, цар у рішенні важливих питань не міг обійтися без її участі. Дворянство було головним суспільним станом, основою царського війська і бюрократичного апарату. Верхівка посадського населення була головним джерелом грошових надходжень для казни. Цими основними функціями пояснюється присутність представників усіх трьох соціальних груп у Соборі.

Земські собори вирішували основні питання зовнішньої і внутрішньої політики, фінансів, державного будівництва. Питання обговорювались по станах, але приймались всім складом Собору.

Крім назви “Земський собор” представницькі установи мали й інші назви: “рада всієї землі”, “собор”, ”загальна рада”, “велика земська дума”. Через систему соборів правляча влада прагнула виявити думку окремих класів і груп населення, звичайно, найбільш впливових.

Станово-представницькими органами на місцях у середині XVI ст. стали земські і губні хати. Заснування цих органів обмежувало і замінювало систему кормлінь: виборні самоуправлінські хати прийняли на себе фінансово-податкову (земські) і поліцейсько-судову (губні) функції. Компетенція цих органів закріплювалась у губних та земських статутних грамотах, що підписувались царем, їх штат складався із “кращих людей” – сотських, п’ятидесятських, старост, цілувальників і дяків.

Діяльність земських і губних хат контролювалась різними галузевими приказами. Структурним підрозділом приказа був стіл, який спеціалізувався в своїй діяльності за галузевим або територіальним принципом.

Московський великий стіл Розрядного приказу вів облік людей, що служили, здійснював реєстрацію указів і грамот.

Помістний стіл відав вотчинами і помістними справами. Грошовий – питаннями фінансування.

Питаннями організації державної служби і фінансування держапарату займались Приказ Великого приходу, Розрядний, Помістний і Ямський прикази.

Розбійний – очолював систему поліційно-розшукових органів уже в середині XVI ст. У Москві поліцейські функції виконував Земський приказ.

До середини XVII ст. число приказів досягло 60. У XVII ст. відбулася реорганізація місцевого управління: земські, губні хати і міські прикажчики стали підпорядковуватись воєводам, які призначались із центру. Воєводи виконували адміністративні, поліцейські і військові функції. Вони опирались на спеціально створений апарат (приказна хата) із дяків, приставів і прикажчиків.

Становлення абсолютної монархії і її особливості

На кінець XVII ст. у Росії розпочинає складатись абсолютна монархія.

Для абсолютної монархії характерна наявність сильного, розгалуженого професійного бюрократичного апарату, сильної постійної армії, ліквідація всіх станово-представницьких органів і установ. Усі ці ознаки були характерні і для російського абсолютизму. Але у російського абсолютизму були свої суттєві особливості:

– якщо абсолютна монархія в Європі складалась за умов розвитку капіталістичних відносин і відміни старих феодальних інститутів (особливо кріпосного права), то абсолютизм у Росії співпав з розвитком кріпосництва;

– якщо соціальною базою західноєвропейського абсолютизму був союз дворянства з містами (вільними, імперськими), то російський абсолютизм опирався, в основному, на кріпосницьке дворянство, службовий стан.

Встановлення абсолютної монархії в Росії супроводжувалось широкою експансією держави, її вторгненням в усі сфери суспільного, корпоративного і приватного життя. Експансіоністські прагнення виразились, перш за все, у прагненні до розширення своєї території і виходу до моря. Другим напрямком стала політика подальшого закріпачення, яка прийняла найбільш жорстокі форми у XVII ст. Посилення ролі держави виявилось також у детальній регламентації прав і обов’язків окремих станів та соціальних груп. Поряд з цим відбувалась юридична консолідація правлячого класу, із різних феодальних прошарків склався стан дворянства.

Державу, яка виникла на початку XVIII ст. називають “поліцейською” не тільки тому , що в цей період була створена професійна поліція, але і тому, що держава прагнула втручатися навіть у життєві дрібниці, регламентуючи їх. Так, укази першої чверті XVIII ст. наказували населенню, коли гасити світло, які танці танцювати на асамблеях, брити чи не брити бороди та ін.

Місцем зародження капіталістичних елементів (без яких неможливе встановлення абсолютизму) у Росії стали: мануфактурне виробництво (державне і приватне), поміщицьке виробництво, селянська і купецька торгівля.

Мануфактурне виробництво стимулювало ріст торгового обороту. Основними формами торгової діяльності були ярмарки і торжки. Проникнення в склад купецтва розбагатівших селян, відступ від протекціоністської потенціальної політики визвали нестабільність положення старого традиційного купецтва .

Правлячим класом залишалось дворянство. У період формування абсолютної монархії відбувалась консолідація цього стану. Особливе положення феодальної аристократії (боярства) вже в кінці XVII ст. різко обмежується, а потім і ліквідується. Важливим кроком у цьому напрямку був акт про відміну місництва 1682 р. Аристократичне походження втрачає свої позиції при призначенні на керівні державні посади. Його замінюють вислуга, кваліфікація і особиста відданість государю і системі. Пізніше ці принципи будуть оформлені в Табелі про ранги 1722 р. Економічну консолідацію завершив Указ про єдиноспадковість 1714 р., який ліквідував правову різницю між вотчиною і помістям, об’єднавши їх в єдине юридичне поняття “нерухоме майно”. Дворянство стає єдиним служилим станом. Служба для дворянина була обов’язком і продовжувалась до кінця його життя. З 1736 р. строк державної служби був обмежений 25 роками, а з 1762 року обов’язковість дворянської служби була відмінена.

Оформлення нових соціальних груп відбувалося на фоні знищення старих станово-представницьких установ. Останній Земський собор відбувся у середині XVII ст. Після цього з 60 до 80 рр. XVII ст. скликались станові збори. Ліквідація станово-представницьких органів була обумовлена позицією центральної адміністрації, реформою фінансової системи і збройних сил.

Централізація влади, формування професійної бюрократії, з одного боку, і посилення кріпосницької системи (тобто ліквідації залишків селянського самоуправління) з другого – руйнували систему земського представництва. Дворянство ставало єдиним правлячим станом, захопивши в центрі майже всі місця в державному апараті і армії, а на місцях ставши повноправним господарем над селянами. Майже такі ж сильні позиції дворянство мало і в містах.

Суттєві зміни в соціальній структурі суспільства кінця XVII початку XVIII ст. виявились під час військових реформ. У кінці XVII ст. основу війська все ще складала дворянська кіннота. Все сильніше вона доповнюється, а потім відтісняється новими формуваннями: стрілецькими частинами і полками “іноземного строю”.

Якщо стрільці ще були напіврегулярним військом і були прив’язані до своїх дворів і посадів, то полки “іноземного строю” були зародженням професійної армії. Офіцерський корпус вже в кінці XVII ст. швидко поповнювався іноземними спеціалістами. Цей шлях військових реформ дозволяв центральній владі стати незалежною від дворянства у справі формування збройних сил, одночасно використовуючи дворянство при створенні офіцерських кадрів.

У кінці XVII ст. змінюється податкова система. Існуючі податки доповнюються додатковими, найважливішими з яких були: митний збір, кабацькі (непрямі податки), данні (прямі податки), оброчні, ямські, стрілецькі, соляний і тютюновий акцизи.

Характерним є те, що вже в кінці XVII ст. здійснювалась станова розверстка прямих податків: принцип становості відроджувався при абсолютизмі в новій якості – для розподілення станових привілей, обов’язків і служби. У 1718 р. був проведений подушний перепис і фінансові служби перейшли до подушного обкладання населення. У результаті цього були виділені групи неподатних станів (дворянство і духовенство) і фактично зрівняні в податному відношенні різні групи селянського населення (державні, владельчеські, холопи.).

Посилення монархічної влади неминуче зіткнулось з політичними інтересами церкви. Соборне уложення стало юридичною перепоною для концентрації земельної власності церкви і для розширення її юрисдикції. Вже в кінці XVII ст. стали обмежуватись деякі фінансово-податкові пільги церковних установ, а пізніше церковні установи повинні були сплачувати все більше і більше видів податків. У 1718 р. Духовний регламент заснував вищий орган церковного управління, який з 1721 р. став називатись Святішим Урядовим Синодом. З 1722 р. контроль за діяльністю Синоду був покладений на світського чиновника.

У 1762 р. створюється спеціальна комісія, яка розпоряджалась усім церковним майном, відміняються торгові привілеї духовенства. У 1764 р. на Колегію Економії покладались усі обов’язки з управління церковними помістями та контроль за їх прибутками. З 1786 р. управління церковними землями остаточно перейшло до органів, що відали державним майном.

Джерела права

Основними джерелами загальноросійського права в XV – XVII ст. були велике княже (царське) законодавство (головні, указні, духовні грамоти, укази), “приговори” Боярської думи, постанови Земських соборів, галузеві розпорядження приказів.

Створюються нові складні форми законодавства – загальноросійські кодекси: Судебники, Соборне Уложення, указні (статутні), в яких систематизувались норми, що ввійшли в основний текст книги Судебників: статутна книга Розбійного приказу, статутні книги Помістного і Земського приказів.

У XV – XVI ст. цивільно-правові відносини поступово виділяються в особливу сферу, і їх регулювання здійснюється спеціальними нормами, які були включені в різні збірники (грамоти, судебники та ін.). Норми цивільного права одночасно відображали і регламентували процес розвитку товарно-грошових і обмінних відносин, а також відносин феодальної експлуатації , що базувалась на різних формах земельної власності (вотчинної і помістної). Суб’єктами цих відносин були як приватні так і колективні особи (община, монастирі та ін.).

Основними способами набуття речових прав вважались захоплення, давність, знахідка, договір і пожалування.

Договір у XV – XVI ст. – один із найбільш розповсюджених способів набуття прав на майно. Широке розповсюдження одержує письмова форма угод, що відтісняє на задній план показання свідків. Договірні грамоти в угодах про нерухомість набувають законну силу після їх проходження в офіційній інстанції, контроль держави за цією процедурою посилюється після введення писарських книг.

Основними формами земельної власності були вотчина (спадкове землеволодіння) і помістя (умовне землеволодіння). Вотчини поділялись на декілька видів у відповідності з характером суб’єктів (двірцеві, державні, церковні, приватновласницькі) та способами їх набуття (родові, за вислугою, куповані).

Помістні наділи “жалувались” із княжих (двірцевих) земель особам, безпосередньо зв’язаних з княжим двором і службою князю.

Розмір помістного “окладу”, який перераховувався в грошовій формі, визначався, перш за все, обсягом покладених на поміщика державних обов’язків.

Зобов’язальне право XV – XVI ст. розвивалась шляхом поступової заміни особистої відповідальності – майновою.

Однією з найважливіших умов при укладанні договору була свобода волевиявлення сторін. Сторона, воля якої була обмежена, могла оскаржити таку угоду на протязі певного короткого строку. Закон визнавав недійсною угоду, яка була укладена в стані сп’яніння або в наслідок обману.

До середини XVI ст. переважною формою укладання договорів залишалась усна домовленість. Поступово виникає і кріпосна (нотаріальна) форма угод.

У спадковому праві в XV –XVI ст. спостерігається тенденція до поступового розширення кола спадкоємців і прав спадкодавця.

У XV – XVI ст. основне коло спадкоємців за законом включало синів разом з вдовою. При цьому в спадкуванні брали участь не всі сини, а лише ті, які залишались на момент смерті батька в його господарстві і будинку. Брати одержували рівні частки спадщини і майна, відповідали за батьківськими зобов’язаннями і розраховувалися за них із загальної спадкової маси.

При наявності синів, доньки усувались від спадкування нерухомості. Вони мали право тільки на посаг. Вдови не допускались до спадкування родових вотчин. При відсутності синів вдова користувалась вотчиною, але розпоряджатись нею вона не могла. Після її смерті вотчину успадковували родичі. У першому загальноросійському (великокняжому) Судебнику 1497 р. знайшли застосування норми Руської Правди, звичайного права, судової практики і литовського законодавства. Головною метою Судебника було розповсюдження юрисдикції великого князя на всю територію централізованої держави, ліквідація правових суверенітетів окремих земель. Фактично Судебник був, перш за все, “інструкцією” для організації судового процесу.

У Судебнику 1550 р. розширюється коло питань, які регулюються центральною владою, проводиться певна виражена соціальна направленість покарання, посилюються риси розшукного процесу. Закріплюється становий принцип покарань. Значно чіткіше встановлюються в законі суб’єктивні ознаки злочину, розробляються форми вини.

Під злочином судебники розуміють не тільки нанесення матеріальної чи моральної шкоди. Злочин – це, перш за все, порушення встановлених норм, розпоряджень, а також волі государя, яка неподільно пов’язувалась з інтересами держави.

Посилення центральної влади обумовило розвиток форм позасудової, позаправової розправи. Практика виробила таку своєрідну форму судового процесу, як “облиховання”: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він “завідомо лиха людина”, цього було достатньо для застосування до нього катувань. Обвинувачення висували 15 - 20 “кращих людей”: дітей боярських, дворян, представників верхівки посаду або селянської общини. До “лихих”, тобто особливо небезпечних справ відносились: розбій, грабіж, підпал, вбивство (душогубство), особливі види тажби. З’являється поняття “крамола” – антидержавне діяння. До нього, крім перерахованих видів особливо тяжких злочинів, відносились змови та заколоти.

У групі злочинів проти особи виділяються кваліфіковані види вбивства (“державний вбивця”, розбійний вбивця), образа дією і словом. У групі майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, в якій також виділялись кваліфіковані види: церковна, “головна” (викрадення людей) крадіжка, невідокремлені один від одного грабіж і розбій (відкрите викрадення майна).

Система покарань за судебниками ускладнюється, формується нова мета покарання – устрашіння та ізоляція злочинця. Вищою мірою покарання була смертна кара. Тілесні покарання застосовувались як основний або додатковий вид покарання. Найбільш розповсюдженим видом тілесного покарання була “торгова страта”, тобто биття батогом на торговій площі. Членоушкоджувальні покарання (відрізання вух, язика, таврування) у період судебників лише розпочинали вводитись. Крім устрашіння, ці види покарань виконували важливу символічну функцію – виділення злочинця із загальної маси, “позначення” його.

Як додаткові покарання часто застосовувались штрафи і грошові стягнення. Розмір штрафу залежав від тяжкості проступку і статусу потерпілого.

У судовому процесі розрізняються дві форми. Змагальний процес застосовується при веденні цивільних і менш тяжких кримінальних справ. Тут широко застосовується показання свідків, присяга, ордалії (у формі судового поєдинку). Друга процесуальна форма – пошуковий процес – застосовувалась у найбільш важливих кримінальних справах (державні злочини, вбивство, розбій), і коло цих справ поступово розширювалось. Суть розшукного (“інквізиційного”) процесу в наступному: справа розпочиналась за ініціативою державного органу або посадової особи; під час розгляду особливу роль відігравали такі докази, як затримання на місці злочину або особисте визнання. Для одержання останнього застосовувалось катування. Другим новим процесуальним засобом був “повальний обшук” – масований допит місцевого населення з метою виявлення очевидців злочину та проведення процедури “облиховання”. За вироком суду “облихований” злочинець, який не визнав своєї вини, міг бути підданий тюремному ув’язненню на невизначений строк.

Судова система складалася з таких інстанцій:

а) суд намісників (волостей, воєвод);

б) приказний суд;

в) суд Боярської думи чи великого князя.

Паралельно діяли церковні і вотчинні суди, зберігалась практика “змішаних” судів.

У централізованій державній системі судовий апарат не був відділений від адміністративного апарату.

Державними судовими органами були: цар, Боярська дума, путні бояри, посадові особи, які відали галузевими управліннями, а також прикази. На місцях судова влада належала намістникам, волостелям, пізніше губним, земським органам і воєводам.

133


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

9261. Приказное производство 47 KB
  Тема № 15: Приказное производство. понятие и сущность приказного производства требования, по которому выдается судебный приказ порядок подачи заявления о вынесении приказа порядок вынесения и выдачи судебного приказа...
9262. Возбуждение гражданского судопроизводства. Подготовка ГД к судебному разбирательству 46.5 KB
  Возбуждение гражданского судопроизводства. Подготовка ГД к судебному разбирательству. Литература: ПП ВС РФ от 24.06.2008 г. О подготовке ГД к судебному разбирательству. ГПП РФ: учебник. Викут порядок предъявления иска. Последстви...
9263. Судебное разбирательство 86.5 KB
  Тема №17:Судебное разбирательство - Постановление от 26.06.2008 г. О применении норм ГПК при рассмотрении и разрешении дел в суде первой инстанции Сущность и значение судебного разбирательства. В соответствии с действующим законодательст...
9264. Постановление суда 1 инстанции 73 KB
  Постановление суда 1 инстанции понятие и виды сущность и значение судебного решения содержание СР требования, предъявляемые к СР законная сила СР устранение недостатков решения вынесшим его судом определение...
9265. Постановление суда первой инстанции 71.5 KB
  Постановление суда первой инстанции. Обязательная литература: Постановление пленума ВС О судебном решении от 19.12.2003 г. Постановление пленума ВС от 20.06.2008 г. О применении норм ГПК при рассмотрении и разрешении дел в суде...
9266. Заочное производство 57 KB
  Тема: заочное производство. понятие заочного производства условия и порядок постановления заочного решения особенности содержания и обжалования заочного решения =1= Возможность вынесения заочного решения появилась у судей в 19?году...
9267. Производство по делам, вытекающим из публичных правоотношений 83.5 KB
  Тема: производство по делам, вытекающим из публичных правоотношений. ПП ВС от 29.11.2007г. №48 О практике рассмотрения судами дел об оспаривании НПА полностью или в части ПП ВС РФ от 10.02.2009г. №2 О практике рассмотрения судами дел о...
9268. Особое производство 98.5 KB
  Тема № 21. Особое производство. понятие и сущность ОП установление фактов, имеющих юридическое значение в ОП признание гражданина безвестно отсутствующим и объявление гражданина умершим признание гражданина ограниченно деесп...
9269. Апелляционное производство 67.5 KB
  Тема №22. апелляционное производство. понятие и сущность апелляционной формы обжалования (АФО) право апелляционного обжалования и порядок его осуществления - в.102 порядок рассмотрения дел в суде апелляционной инстанции в.103...