36095

Історія України. Опорний конспект лекцій, І.М. Гавриленко

Конспект

История и СИД

Первісна історія України. Населення України І тис. Директорія у боротьбі за незалежність україни. Попри різні політичні впливи наука займається відшукуванням об’єктивної істини в її багатогранності. Важливе значення має методологія досліджень, тобто сукупність методів, які застосовуються дослідниками. Для досягнення творчих завдань історики використовують загальнонаукові (наприклад, метод класифікації), специфічно-історичні (хронологічний, описовий, порівняльний тощо) та міждисциплінарні (статистичний, математичний і т. д.) методи.

Украинкский

2015-01-19

1.7 MB

36 чел.

Полтавський  національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка

Кафедра історії

Опорний конспект лекцій

з дисципліни „Історія України”

для студентів І курсів

усіх спеціальностей

Спеціальність

Дата

затвердження робочої

програми

Шифр

електронної бібліотеки

для всіх

6 червня 2006 р.

Лектор:______________ Гавриленко І.М., доцент, канд. іст. наук

  Рецензенти:

Залізняк Л.Л., доктор іст. наук., професор Національного університету „Києво-Могилянська Академія”

Сминтина О.В., доктор іст. наук., доцент Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова

(копії рецензій додаються)

Конспект розглянуто і схвалено на засіданні кафедри історії

протокол №8   від 21.03.2005 р.

Завідувач кафедри  _____________             В.В.Сажко


Зміст

Вступ

Навчальний модуль I

Тема 1. Витоки українського народу та його державності

Лекція 1. Первісна історія України 

Лекція 2. Відлуння грецької цивілізації на українських теренах. Походження слов’ян. Населення України І тис. н. е. 

Тема 2. Русь в українській та світовій історії

Лекція 3. Київська Русь 

Лекція 4. Галицько-Волинське і Литовське князівства в руській історії 

Тема 3. Польський фактор в українській історії ХV - першої половини ХVІІ ст. Козацтво

Лекція 5. Походження козацтва.  Польсько-католицький фактор в українській історії 

Навчальний модуль II

Тема 4. Визвольна війна українського народу середини XVІІ ст. Формування та еволюція козацько-гетьманської держави

Лекція 6. Козацько-селянські повстання кінця XVІ ст. - 1638 р. Визвольна війна 1648-1654 рр. 

Лекція 7. Україна періоду Руїни 

Тема 5. Ліквідація української автономної державності. Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Лекція 8. Україна у ХVІІІ - першій половині ХІХ ст. 

Лекція 9. Україна в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. 

Навчальний модуль III

Тема 6. Україна в революційних процесах 1917-1921 рр.

Лекція 10. Доба Центральної Ради. Гетьманство Павла Скоропадського 

Лекція 11. Директорія у боротьбі за незалежність україни. Остаточне утвердження більшовицької влади на Україні 

Тема 7. Міжвоєнний період історії українського народу (1921-1939 рр.)

Лекція 12. УСРР у 1920-ті роки 

Лекція 13. Розвиток України після сталінського «великого перелому». Західноукраїнські землі у 20-30-ті роки ХХ ст. 

Тема 8. Україна в роки Другої світової війни

Лекція 14. Друга світова війна і Україна 

Тема 9. Суспільно-політичний розвиток України від другої половини 40-х до 80-х рр. XX ст.

Лекція 15. Україна в кінці 1940-х - першій половині 1960-х рр. 

Лекція 16. Розвиток України в період «застою» 

Навчальний модуль IV

Тема 10. Національно-державне відродження українського народу. Незалежна Україна в сучасному світі

Лекція 17. Україна в роки «перебудови» 

Лекція 18. Здобуття Україною незалежності. Сучасний етап розвитку


Вступ

Бути свідомим громадянином держави і не знати її історію – неможливо.

Немало проблем, які має розв’язати наше суспільство зараз та у найближчі роки, мають своє коріння у минулому: далекому чи недавньому. Попередні покоління накопичили колосальний історичний досвід, ігнорування якого вкрай небезпечне. Пізнання цього досвіду – одне з практичних завдань історичної науки.

Слово «історія» – грецького походження, воно означає розповідь про те, що відбулося. Як одна з гуманітарних наук історія вивчає минуле людства в усій його конкретності й різноманітності, узагальнює історичний досвід. Існує всесвітня (загальна) історія та історія окремих країн і народів.

Історія України вивчає минуле нашого народу на основних землях його проживання, а також історію його предків від найдавніших часів до наших днів. Предметом цієї науки є провідні тенденції етногенезу українського народу, його діяльності в усіх сферах суспільного, державно-політичного, соціально-економічного й духовного життя на всіх етапах історичного розвитку.

Історія взаємозумовлена і взаємозалежна з такими явищами як історична пам’ять та свідомість. Історична свідомість – одна з форм суспільної свідомості, що дає змогу людству осмислено відтворювати, реконструювати свій поступальний рух у часі.

Історична пам’ять – це здатність людської свідомості відтворювати минуле. Вона є успадкуванням минулого досвіду, що опредметнюється у відповідних культурних формах (традиціях, пам’ятках, мемуарах тощо), а також існує у вигляді історичної свідомості народу. Одним із виявів історичної пам’яті є спогади учасників певних подій, їхні усні перекази, письмові свідчення. За своєю суттю пам’ять емоційна, особистісно забарвлена, здатна до перекручень і прикрашань, що зумовлює можливість її деформацій (зокрема й цілеспрямованими зусиллями зацікавлених соціальних груп – тоді постає небезпека містифікацій минулого). Критичне сприйняття історичної пам’яті – одне із завдань історичної науки, у якої є всі можливості проникнення в її глибини та відтворення цілісної правдивої картини минулого.

У нашому курсі ми приділятимемо увагу насамперед етно- та соціально-політичному аспектам вивчення історії України. Відразу ж роз’яснимо зміст відповідних термінів. Давньогрецьке «етнос», що збігається з латинським «націо», перекладається як «народ» і означає таку спільність людей, котра усвідомлює свою відмінність від інших за територією проживання й особливостями господарства, самоврядування, культури, мови. Політика є сферою відносин націй, суспільних класів, верств, страт та інших історичних спільнот, що визначається їхніми інтересами й цілями, спрямованими на засвоєння, утримання й використання державної влади.

Історія України, як наука, протягом свого розвитку зазнала різних політичних впливів, що взагалі закономірно. Кожен народ складають окремі соціальні групи, які розглядають багатоманітну історичну дійсність з точки зору своїх прагнень і їм намагаються підпорядкувати життя всього суспільства. Тож не дивно, що минуле України, яскраве і трагічне, викликає далеко не однозначне сприйняття. Одні безмірно героїзують та возвеличують усе, що відбувалося колись на теренах Батьківщини, і твердять про необхідність гордитися ним. На думку інших, історія ця не варта оспівування, оскільки, мовляв, у ній переважали здебільшого непривабливі, а то й ганебні сторінки. Є, на жаль, і люди, байдужі до минулого.

Та, якби там не було, вже в силу геополітичного розташування України, події, що відбувалися тут, нерідко визначали історичні долі всієї Європи.

У взаємних відносинах з іншими народами кожен сприймає чужу історію теж через призму власних інтересів. Так виникає різне трактування тих самих подій – залежне від політичної позиції автора. Наприклад, війна під проводом Богдана Хмельницького може розглядатися як визвольна – з позицій українського народу, як безглуздий селянський бунт, що не мав позитивних в історичній перспективі наслідків, – з польських позицій, чи як реалізація віковічного прагнення українського народу до єднання зі «старшим братом» – з російських позицій.

Якщо брати проблему ширше, то існує кілька концепцій історії України (концепція – це певний спосіб розуміння, тлумачення, інтерпретації якогось явища, процесу, головна точка зору на них, сукупність ідей їх системного висвітлення). Наукова концепція історії України, підвалини якої закладені ще наприкінці ХІХ – в першій третині ХХ ст., передусім – працями Михайла Грушевського, позбавлена ідеологічних пут після здобуття Україною незалежності, активно твориться нинішнім поколінням вітчизняних істориків.

З цією концепцією намагаються конкурувати кілька інших, різною мірою віддалених від істини. Одна з них тримається на переконанні в одвічності українського етносу на займаних ним теренах, і тоді українці зображаються чи не найдавнішим народом у світі. Згідно іншої концепції, ніякої самостійної України раніше не існувало, а була «Малоросія» як складова частина держави російської. Аналогічною, щодо західної частини сучасних українських земель, є відповідна польська історична література. Радянська історична концепція, що походила від сталінського курсу «Історії ВКП(б)» й благополучно пережила свого часу дві десталінізації – хрущовську й горбачовську, ґрунтувалась на імперських російських традиціях, оснащених «класовим підходом».

Попри різні політичні впливи наука займається відшукуванням об’єктивної істини в її багатогранності. Важливе значення має методологія досліджень, тобто сукупність методів, які застосовуються дослідниками. Для досягнення творчих завдань історики використовують загальнонаукові (наприклад, метод класифікації), специфічно-історичні (хронологічний, описовий, порівняльний тощо) та міждисциплінарні (статистичний, математичний і т. д.) методи.

Основоположними принципами історичного наукового дослідження є історизм та об’єктивність. Перше означає, що будь-яке явище чи подія повинні вивчатися в розвитку, починаючи від передумов його виникнення. Друге спонукає істориків здійснювати прискіпливий критичний аналіз джерел на їх достовірність і повноту, залучати якомога більше коло джерел, різноманітних за характером, а головне – за будь-яких обставин зберігати неупередженість. Неприйнятними для вченого є свавільне відкидання одних джерел за рахунок інших, ігнорування й замовчування інформації, що суперечить особистій думці, бажання утвердити власну версію на основі ймовірних припущень, а не доведених фактів. Над істориком не повинні тяжіти ті чи інші національні, класові, релігійні та інші стереотипи.

Часто історикам доводиться звертатися по допомогу до представників інших наук – археології, антропології, лінгвістики, етнографії, математики та інформатики, соціології тощо, адже історичні джерела є різними за походженням: усні, письмові, матеріальні, і в багатьох випадках історична наука не може реконструювати минуле, особливо давнє, самостійно.

Археологія вивчає найдавніше минуле за матеріальними (речовими) джерелами. Антропологія досліджує фізичну будову давньої і сучасної людини, в тому числі її етнічні особливості. Етнографія – наука про матеріальну та духовну культуру сучасних народів. Предметом лінгвістики (мовознавства) є мови сучасних і давніх народів.

Метою вивчення історії України у вищих навчальних закладах є надання студентам знань про сутність соціально-політичних процесів, що відбувалися в минулому й відбуваються в сучасній Україні, їх об’єктивну зумовленість, взаємозв’язки та взаємозалежності. Практичне ж призначення цієї дисципліни полягає у здобутті вмінь аналізувати й оцінювати явища соціально-політичного розвитку українського суспільства в контексті світової історії та виробленні навичок застосовувати набуті знання для прогнозування суспільних процесів. Все це, зрештою, спрямовано на формування свідомості громадянина й патріота України.

Пропонований посібник відповідає навчальній програмі дисципліни «Історія України» і містить, тією чи іншою мірою, практично всі питання, що виноситимуться на підсумковий контроль знань студентів. Поглибленому вивченню матеріалу можуть посприяти також, крім літератури, вказаної наприкінці кожної теми, наступні історичні дослідження, підручники, навчальні посібники та довідники:

  •  Багалій Д. Нарис історії України. – К., 1994.
  •  Бойко О.Д. Історія України: Запитання і відповіді. – К., 1997.
  •  Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К., 2003.
  •  Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1997.
  •  Брайчевский М.Ю. Очерки истории украинского народа. – К., 1991.
  •  Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. – К., 1995.
  •  Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа. – К., 1991.
  •  Грушевський М. Історія УкраїниРуси: В 11-ти томах, 12 книгах. – К., 1991–1998.
  •  Довідник з історії України: У 2-х томах. – К., 1993, 1995.
  •  Довідник з історії України: А–Я. – К., 2001.
  •  Дорошенко Д.І. Нарис історії України: У 2-х томах. – К., 1991–1992.
  •  Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990.
  •  Єфименко О. Історія України та її народу. – К., 1992.
  •  Історія України: Вид. 3-тє / За ред. В.А.Смолія. – К., 2002.
  •  Історія України в особах: ІХ–ХVІІІ ст. – К., 1993.
  •  Історія України в особах: ХІХ–ХХ ст. – К., 1995.
  •  Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997.
  •  Історія України: Курс лекцій: У 2-х книгах / Кер. автор. кол. Л.Г.Мельник. – К., 1991–1992.
  •  Історія України: нове бачення: У 2-х томах / За ред. В.А.Смолія. – К., 1995–1996.
  •  Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996.
  •  Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. – К., 1993.
  •  Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1992.
  •  Малий словник історії України. – К., 1997.
  •  Підкова І.З., Шуст Р.М. Довідник з історії України: У 3-х томах. – К., 1993.
  •  Політична історія України / За ред. В.І.Танцюри. – К., 2002.
  •  Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х томах. – К., 1992.
  •  Рибалка І.К. Історія України. – Ч. 1. – Харків, 1995.
  •  Рибалка І.К. Історія України. – Ч. 2 (Від початку ХІХ ст. до лютого 1917 року). – Харків, 1997.
  •  Светлична В.В. Історія України: Навч. посібник. – К., 2002.
  •  Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991 (та наступні видання).
  •  Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій. – К., 1999.

Текст, позначений подвійними квадратними дужками – [[...]], може бути використаний студентами при підготовці до семінарських занять, або ж призначається для самостійного вивчення.


Навчальний модуль I

Тема 1

Витоки українського народу та його державності

Короткий зміст теми:

Проблема походження людини та людської цивілізації на території сучасної України. Рід, плем’я, племінний союз і етнос (народ). Рада племені, рада старійшин і вождь племені чи союзу племен як зародки державності.

Лінгвістика, писемність, міфологія, археологія, антропологія як джерела дослідження прадавніх історичних витоків українського етносу.

Проблема етнічної ідентифікації археологічних культур (трипільської, ямної, зарубинецької, черняхівської та ін.)

Слов’яни та інші народи у формуванні українського етносу та державності: колонізаційна і автохтонна теорії.

Поліетнічність прадавніх історичних витоків українців і провідна роль східнослов’янських племен в етногенезі українського народу.

Місце прадавнього населення сучасних українських земель у світовій цивілізації свого часу.

Лекція 1

Первісна історія України

Вступ до теми. Україна займає одну з ключових позицій на культурно-історичній карті давньої Європи. До появи на українських теренах власне українців тут проживали сотні стародавніх народів. Вони лишили після себе не лише матеріальні свідчення перебування у формі різноманітних археологічних пам’яток, але й культурні надбання, котрі згодом стали складовими української культури. Тому вивчення минулого, починаючи з найдавніших часів, є неодмінною умовою для правдивого розуміння української національної історії та культури.

Кам’яна доба. Первісна людина на території сучасної України з’явилася ще за доби палеоліту. Так фахівці називають початковий і найдовший період історії, коли відбулося виділення людини з тваринного світу, з’явилися перші штучні знаряддя праці. В ранньому палеоліті почалося й розселення людства з Африканського континенту в Європу та Азію.

На українських землях первісна людина з’явилася у так звану ашельську добу, що датується проміжком від 1,5 млн. до 150 тис. років тому. Це був час найдавніших людей – архантропів, об’єм мозку яких коливався від 800 до 1300 см3 (у сучасної людини 1400–2000 см3). Архантропи освоювали нові території, проживаючи невеликими групами-общинами. Користувалися вони досить однотипними кам’яними знаряддями, наприклад ручними рубилами, виготовляли й знаряддя з кістки, рогів та деревини. Основними господарськими заняттями виступали полювання на диких тварин, у тому числі великих, та збирання рослинної їжі – плодів, ягід, коріння.

Архантропи використовували вогонь, але ще не вміли його штучно видобувати. Оволодіння вогнем мало величезне значення: він забезпечував надійний захист від холоду та звірів, давав можливість заселяти раніше недоступні райони, термічно обробляти м’ясну їжу.

У різних регіонах України знайдено близько 30 ашельських стоянок. Найдавніша з них – Королево, що на березі р. Тиса у Закарпатті, – датується приблизно 1 млн. років. Кам’яні знаряддя праці та сліди їх виробництва виявлені тут на глибині 12 м від сучасної поверхні.

Розселення прадавніх колективів на територію України відбулось, скоріше всього, із західної частини Передньої Азії та півдня Центральної Європи (передусім з Балкан). Освоєння нових теренів було процесом тривалим, що мав, вірогідно, хвилеподібний, перемінний характер.

Подальша еволюція людини привела до появи в середньому палеоліті, інакше – доба мустьє (150–35 тис. років тому), неандертальців, або палеоантропів (давніх людей). В Україні відомо близько 200 їхніх стоянок. Кам’яні знаряддя неандертальців стали досконалішими й більш різноманітними. Особливе значення мали гостроконечники, що використовувались як ножі і, мабуть, як наконечники для списів, а, крім них, – скребла.

Зовні неандерталець був корінної статури, трохи сутулий, з розвинутою мускулатурою (сила його кисті в 5 разів перевищувала можливості сучасної людини). Будову черепа та мозок (об’єм 925–1800 см3) він мав порівняно примітивні, голову – досить велику, видовженої форми, з низьким лобом і нависаючим надбрів’ям.

Будучи сучасниками великого зледеніння з різким похолоданням клімату, неандертальці проживали в печерах, пристосовуючи їх під житло, та просто неба. Їм доводилося вести украй тяжку боротьбу за існування. Люди часто голодували, серед них була висока смертність. 55% неандертальців помирали, не досягши навіть 20-річного віку, і майже ніхто не доживав до 50 років.

Неандертальці мали почуття родинних зв’язків. В багатьох печерах знайдені рештки штучних поховань, що вказує й на зародження релігійних уявлень.

В добу існування неандертальців відбулася поява «людини розумної», латинню «Homo sapіens». Викопних людей сучасного типу ще називають кроманьйонцями, за назвою грота Кро-Маньйон (Франція), де вперше було знайдено п’ять їхніх кістяків. У фізичному плані кроманьйонець відрізнявся від нас хіба-що більшою кремезністю. Розселення цих людей в Європі почалося близько 40–35 тис. років тому. З цього часу й бере початок період пізнього палеоліту, який завершився близько 11 тис. років тому.

Техніка виготовлення знарядь праці й господарство кроманьйонців досягли досить високого ступеня розвитку. Вони створювали різноманітні знаряддя з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фігури тварин. Основним джерелом добування їжі слугувало полювання на великих тварин – мамута, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя. Мисливська зброя стала досконалішою: з’явились дротики, гарпуни, списометалки.

Кроманьйонці споруджували житла на зразок чуму чи яранги, а також землянки і напівземлянки. Як будівельний матеріал використовувалося дерево (жердини), кістки й шкури великих тварин.

Людина пізнього палеоліту мешкала невеликими (до 50 чоловік) общинами. Деякими дослідниками припускається, що в цю ж епоху склався родовий лад. Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм – культ предків і вшанування померлих; магія – віра в те, що заклинаннями та обрядами можна вплинути на хід подій; тотемізм – віра в спільного для конкретного колективу предка із світу тварин чи рослин; фетишизм – поклоніння предметам неживої природи.

По закінченні льодовикового періоду (14–12 тис. років тому) кліматичні умови зазнали значних змін. В результаті потепління склалися ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних. На територіях, де раніше був тундростеп, тундра чи льодовик, виросли ліси. Зникли мамути, шерстисті носороги й інші тварини, котрі виступали головним джерелом їжі в попередні часи. Ліси заселили олень, лось, кабан, бурий ведмідь, вовк, лисиця, бобер, степи – бик, кінь, антилопа-сайга й інші сучасні тварини.

Почалася нова епоха, що дістала назву середнього кам’яного віку – мезоліту (9–6 тис. до н. е.). Умови життя людей, зокрема прийоми добування їжі, різко змінились, що стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені вироби для обробки дерева – долото, сокира, тесло. Почалося широке використання при полюванні досить складного для того часу механічного знаряддя – лука. Великі мисливські колективи, необхідні для вдалого промислу мамутів та бізонів, змінились порівняно невеликими групами лісових мисливців. Озброєна луком людина навчилась забивати тварин на відстані, а дичину – на льоту і мала тепер більшу самостійність та можливість полювати індивідуально.

Крім мисливства одним із основних занять стає рибальство. Були винайдені різноманітні пристосування для цього та човни, видовбані з цільних стовбурів дерев. Важливого значення набуло збирання річкових і морських черепашок, їстівних рослин та ягід. Домашньою твариною та помічником на полюванні став собака.

У добу мезоліту померлих почали ховати вже не на території стоянок, а за їх межами – у давніх родових могильниках.

Поширення мисливства і збільшення кількості населення зумовили певне порушення екологічного балансу. Внаслідок цього в багатьох регіонах склалася ситуація, названа кризою мисливського господарства. Привласнюючі форми господарювання поступово вичерпували себе, а тому їм на зміну йшли відтворюючі – землеробство й скотарство. Це відбулося вже в добу неоліту (новому кам’яному віці), коли давнє населення України VІ–ІІІ тис. до н. е. досягло нового ступеня свого розвитку.

Перехід до відтворюючих форм господарювання називають «неолітичною революцією». У цей час приручаються всі основні види домашніх тварин, виникає примітивне землеробство. Але привласнюючі форми господарювання ще довго відігравали важливу роль у житті людини.

Одним з важливих досягнень стає винайдення керамічного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, створеним людиною. Міцний жаро- та водостійкий посуд використовували для різних цілей – приготування їжі, зберігання сипучих продуктів тощо. Його форми та орнамент на різних територіях мали свої особливості, що дозволяє фахівцям визначати ареали проживання окремих людських спільнот (на теренах України виділено понад 10 неолітичних археологічних культур, котрі вирізняються також специфічним складом виробничого інвентарю, характером поховань і т. п.).

Відмінності в характері господарювання в різних регіонах свідчать про нерівномірність розвитку неолітичного суспільства, зумовлену природним оточенням. На півночі сприятливі умови уможливлювали вдосконалення традиційних форм привласнюючого господарювання. А на півдні, в степовій зоні, вже в пізньому мезоліті стало бракувати дичини, що було однією з причин переходу до примітивного скотарства та землеробства (землю почали обробляти за допомогою мотик з рогу та кістки).

Доба неоліту в цілому належить до первіснообщинної формації, порівняно з попередніми періодами відбуваються лише певні соціальні зміни. Колективні могили, відсутність поховань, що виділялись би багатим інвентарем чи особливостями ритуалу, свідчать про соціальну рівність. Лише поява кам’яних булав у поодиноких похованнях (Маріуполь, Микільське), котрі могли мати значення символів зверхності їхніх власників, вказує на зародження інститутів родової влади. У неоліті, певно, відбувалося й формування перших племінних утворень.

Доба міді–бронзи. Перехідний період від кам’яної доби до бронзової називають мідно-кам’яним віком, або енеолітом (кінець V–ІІІ тис. до н. е.). В цей час населення України оволоділо першим металом – міддю, знайомство з яким відбулося дещо раніше в близькосхідному регіоні. Плавлення і обробка міді вимагали відповідних знань і досвіду, тому з’явилися перші спеціалізовані ремісники, котрі жили за рахунок громад.

Зростання продуктивності праці створило передумови для регулярного обміну, в тому числі міжплемінного, і майнового розшарування суспільства. Намітився перехід від мотичного до ранніх форм орного землеробства. Новації у виробничій діяльності, розвиток ідеологічних уявлень зумовили зміни у комплексі вірувань. Це знайшло відображення у монументальній скульптурі, в орнаменті та поховальному обряді.

Найбільш раннім суспільним утворенням на території України, що вступило в нову епоху, були землеробсько-скотарські племена трипільської культури (назва походить від поселення поблизу с. Трипілля на Київщині, дослідженого В.Хвойкою). Пізніше з’являється ще ряд культур землеробсько-скотарського напряму, пам’ятки яких відомі також на захід від сучасних кордонів України (кулястих амфор, лійкоподібних посудин тощо).

Трипільська культура, поширена на величезній території від південно-східного Прикарпаття до Дніпра (на Україні вона займала все Лісостепове Правобережжя і частково лівобережжя в Середньому Подніпров’ї), розвивалася з кінця V до середини ІІІ тис. до н. е., тобто близько 2 тис. років.

Трипільські племена сформувалися на основі неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського регіону. Антропологічний тип даної людності визначається як східноземноморський. Фактично, ця культура, більш ранні прояви якої відомі, під назвою Кукутені, в Румунії та Молдові, була складовою частиною величезної групи племен і являлася північно-східним форпостом землеробської протоцивілізації Балкан.

Вражають величезна територія поширення (близько 190 тис. км2) та швидкі темпи освоєння трипільцями нових теренів, чого не знала жодна з ранньоземлеробських неолітичних культур Європи.

Основою життєдіяльності трипільців було землеробство, меншою мірою скотарство (воно мало придомний характер), певне значення зберігало мисливство. Для рихлення ґрунту застосовувалися рала й суковатки, а для розбивання грудок – рогові та кам’яні мотики. Надзвичайно високий рівень мали домашні виробництва й общинні ремесла, особливо гончарство (тільки трипільці на той час вміли розписувати посуд та випалювати його у гончарних горнах). Трипільський осередок металообробки належав до найдавнішої в Європі та найрозвинутішої в енеолітичну добу Балкано-Карпатської металургійної провінції.

Поселення розташовувалися певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями, тож певною мірою до Трипілля підходить поняття «культура пересувних землеробів». В умовах лісостепу останнім у середньому кожні 50 років (що відповідає періоду життя двох поколінь) доводилося залишати засновані поселення, через виснаження ґрунту та вирубку лісів переселятися та освоювати нові землі. Цим, зокрема, пояснюється й утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень-гігантів до 450 га, в яких було сконцентровано по кілька великих общин землеробів. Такі поселення зосереджувались у межиріччі Південного Бугу та Дніпра.

Найголовнішим елементом у плануванні цих «протоміст» було створення кількох овалів забудови, діаметр яких сягав 1–3,5 км, з двоповерховими чи одноповерховими спорудами. Вони утворювали вулиці та квартали в центральній частині поселення. Найбільші з поселень (Майданецьке, Тальянки та ін.) налічували від 1600 до 2700 будівель різних типів, як житлових, так і призначених для громадських потреб. Населення найбільших протоміст могло складати понад 10 тис. осіб.

Сприятливі природні умови і розвиток різних галузей натурального господарства зумовлювали значне збільшення населення – у період розквіту культури воно сягало близько 410 тис.

Основним економічним осередком суспільства виступала велика родина, утворена з кількох парних сімей. Місцями проживання великосімейних общин слугували великі будівлі, розділені перегородками на відсіки для парних сімей (мала сім’я могла проживати і в окремій будівлі). Про соціальне розшарування трипільців свідчать, зокрема, скарби та могильники.

Багату інформацію про духовний світ трипільців містить орнамент глиняних виробів. Так, тричленна побудова орнаментальних композицій на стінках багатьох горщиків, можливо, є відображенням триярусної картини світу. У верхній частині горизонтальною хвилястою лінією зображували воду, посередині – сонце, місяць, краплі дощу, а в нижній частині – дерева, людей, тварин.

З культом родючості пов’язані численні жіночі статуетки. Вони передають образ божества, поширеного в усіх ранньоземлеробських племен, – велику богиню-матір, матір-землю, від якої залежала родючість. Відомі також скульптурні зображення домашніх тварин – бика, корови, барана, козла, свині, собаки. Релігійні обряди та церемонії проводились як у звичайних житлах, так і в спеціальних святилищах.

Носії культури досить близько підійшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту (ознаками цивілізації є поява міст та писемності), але так і не змогли зрівнятися з ними. Довготривале проживання трипільського населення на значній території привело на заключному етапі до розчинення спільноти у складному конґломераті інших культур. Вони засвоїли її основні досягнення у господарстві, культурі, ідеології. Ці надбання збереглись у міфології та культах протослов’ян, а також інших індоєвропейців (так називають групу народів, що населяють нині території від Ірландії до Індії і розмовляють на споріднених мовах). Однак відчутних слідів трипільців у наступних культурах доби ранньої бронзи практично не лишилося.

Причини поступового зникнення Трипілля не до кінця з’ясовані. Висунуто кілька гіпотез: порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства; спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську; наростання посушливості клімату; внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного і східного ареалів; експансія степовиків (носіїв ямної культури) на північний захід і племен культури кулястих амфор із заходу на схід (тобто на зайняті трипільцями території). Вірогідно, що діяв не один, а кілька з цих чинників.

Причорноморські степи і Крим в енеоліті займали угруповання з переважанням скотарського способу ведення господарства – носії середньостогівської та інших археологічних культур. Перші з середини ІV до першої половини ІІІ тис. до н. е. займали землі між Дніпром та Доном. Можливо, вони вже приручили коня й перейшли до рухливого пастушого скотарства, що базувалося на розведенні великої та дрібної рогатої худоби. Маючи специфічний уклад життя, ці племена були досить войовничими, про що свідчить багато знахідок бойових молотів, кинджалів, наконечників стріл. Видно, побоюючись нападів степовиків, трипільці й стали будувати поселення-гіганти, щільна забудова зовнішніх кварталів яких дає підстави говорити про їхні оборонні функції.

Виокремленню скотарства зі змішаної землеробсько-скотарської економіки в самостійну галузь сприяло значне поширення степів у зв’язку з наростаючою з кінця ІV тис. до н. е. посушливістю клімату. Ці природні зрушення спричинили розпад пов’язаних за походженням з Балканами землеробських протоцивілізацій і зумовили швидке розселення перших, досить рухливих скотарських народів (номадів) з індоєвропейським мовно-культурним комплексом зі Східної Європи степами Євразії від Дунаю до Монголії. Постійні переходи у пошуках пасовиськ призводили їх до військових сутичок з сусідами та мілітаризації суспільства. А можливість нагромадження багатства (насамперед худоби та товарів від землеробів) у руках окремих сімейств створила умови для майнового розшарування суспільства. В доконаному вигляді утвердились й патріархальні родинні відносини: у тогочасному суспільстві головну роль відігравали чоловіки.

Із розвитком рухливих форм скотарства контакти населення розширюються та охоплюють величезні території, а досягнення та винаходи окремих племен стають надбанням багатьох інших за досить короткий час.

Пов’язані своїм походженням зі середньостогівцями племена ямної культури в другій половині ІІІ тис. до н. е. заселяли широкі степові простори від Приуралля до Дунаю. Про це розповідають курганні поховання, котрі у другій половині ІІІ тис. до н. е. виникають на місцях колишніх трипільських поселень Лісостепового Правобережжя. Характеристику укладу життя ямників яскраво доповнюють матеріали розкопок Михайлівського поселення на Нижньому Дніпрі. Воно функціонувало близько тисячі років і з невеличкого селища з землянковими житлами перетворилося на центр великого племінного об’єднання – фортецю, оточену глибокими ровами і кам’яними стінами (збереглись їх залишки висотою 2,5 м).

До речі, в степах України кургани з’явилися вже наприкінці ІV тис. до н. е. Це були округлі ґрунтові насипи різної висоти, під якими знаходилися поховання. Нерідко над могилами споруджувалися складні архітектурні споруди із землі, дернових вальків, каміння і дерева. Появу курганів дослідники пов’язують з культом сонця.

У ямників переважав обряд поховання померлого, посипаного червоною вохрою, в скорченому вигляді. Поховальну конструкцію робили у формі воза. При цьому справжні дерев’яні дискові колеса від воза знімались і клались у кутах могильної ями. Померлий начебто вирушав у подорож з реального світу в інший. Рештки возів у похованнях є найдавнішими свідченнями використання колісного транспорту на нашій території.

Тоді ж з’явилася перша монументальна скульптура у вигляді різноманітних стел – кам’яних плит прямокутних, трикутних, трапецієподібних контурів. Всі вони, безсумнівно, є культовими пам’ятками, пов’язаними з вшануванням предків, сонця, родючості. Зустрічаються й антропоморфні стели, на яких вигравірувані окремі частини тіла людини та різні предмети.

Порівняно з іншими стародавніми народами Східної Європи племена, котрі населяли територію України, досить рано вступили в епоху бронзи. Цей історичний період тривав близько тисячі років (ІІ тис. до н. е.).

Перший штучний метал (сплав міді з оловом, рідше свинцем або миш’яком) був твердішим, а температура його плавлення – значно нижчою (700–900о проти 1056о у міді). Таку температуру вдавалося отримати навіть у найпримітивніших печах, а то і на вогнищах. Коли люди пересвідчились у перевагах нового матеріалу, з нього почали виготовляти знаряддя праці та зброю. На території нинішнього Донбасу в давнину існували шахти для видобування руд, необхідних для виробництва бронзи.

Розвиток металургії бронзи і поява значної кількості металевих знарядь сприяли подальшому розвитку всього господарського комплексу, взаємовпливу між скотарськими та землеробськими племенами, котрі водночас поглиблювали свою спеціалізацію. Вдосконалювалося общинне ремесло, що сприяло виділенню ремісників різних напрямів, передусім професіоналів-металургів (Причорномор’я), майстрів з виготовлення крем’яних знарядь (Волинь).

Добу бронзи характеризує велика кількість археологічних культур (близько 20): шнурової та багатопружкової кераміки, тшенецько-комарівської, катакомбної, зрубної тощо, котрі належали до різних груп племен. При цьому помітна певна спільність окремих культур на досить значних просторах України та сусідніх територіях, що свідчить про постійні контакти між ними та розселення носіїв окремих культур у різних напрямках.

Загалом, з початком періоду бронзи на історичну арену вийшли конкретні народи, які до того складали нерозчленований масив індоєвропейців. На середину ІІ тис. до н. е. на теренах України простежується існування трьох великих етнічних утворень. Це протослов’яни, що локалізувались у лісостеповому Правобережжі та в Поліссі, угро-фіни, які займали переважну частину лісостепового Лівобережжя, та індоіранці, котрі заселяли всю степову Україну. Поза ними, у межиріччі Десни та Дніпра відома група прабалтських племен. А за доби пізньої бронзи із заходу на українські землі просунулися значні групи фракійського та іллірійського населення.

На півночі України протягом усього періоду добування каменю і виготовлення з нього різноманітних виробів посідало все ще виключно важливе місце, адже крихка бронза не могла повністю витіснити традиційну сировину. На відносно легких ґрунтах Полісся почало розвиватись землеробство, про що свідчать окремі знахідки стародавніх дерев’яних рал. Ще більшого розвитку досягло воно в лісостеповій зоні – найсприятливішій для цього заняття. Тут значно розширився асортимент культурних рослин (кілька сортів пшениці, просо, ячмінь, льон, конопля, горох, сочевиця), розвинулися садівництво (вишня, слива) й городництво (ріпа, цибуля, часник, мак).

Зображення плуга на плитах навісу Таш-Аїр у Криму та наскельні малюнки биків у ярмі в Кам’яній Могилі в Приазов’ї свідчать, що в ІІ тис. до н. е. було відоме орне землеробство. Та в степових регіонах основним виступало скотарство. Тут знали всі види домашніх тварин, передусім велику рогату худобу, поступово збільшувалися отари овець і кіз.

Розвивалися ідеологічні уявлення. З широким використанням у господарстві коня поширився його культ. Особливе місце кінь посів у міфології індоіранських племен. У поховальному ритуалі він виступав посередником між світом живих і царством мертвих. Самі захоронення дедалі частіше робилися під курганними насипами не тільки в степах, а й в інших місцевостях (хоч тут використовувалися й ґрунтові могильники). Під час здійснення поховань значна роль відводилася вогню. Нерідко виконувався обряд кремації (спалення тіла).

Активно вплинути на людське тіло як за життя, так і після смерті намагалися племена катакомбної культури півдня України. Інколи з лиця померлого видалялися всі м’які тканини, а череп вкривався глиною спеціального замісу. Такі «маски» відтворювали риси обличчя людини. На потилицях обличкованих черепів наявні штучні отвори, зроблені під час бальзамування небіжчиків. Удостоювалися подібної честі представники еліти. Дивним нині видається й звичай накладати дітям на голову пов’язки, які здавлювали і поступово деформували череп, надаючи йому досить своєрідної баштоподібної форми.

На основі катакомбної культури у ХVІІІ ст. до н. е. постала культура багатопружкової кераміки. Існувала вона недовго: одне–два століття, однак слід в історії залишила помітний. Її племена першими у північнопричорноморському регіоні оволоділи мистецтвом ведення бою на легких колісницях, запряжених кіньми. Це дозволяло здійснювати успішні військові походи, тож не дивно, що пам’ятки культури поширилися майже всією територією України.

Якщо ямні племена фахівці відносять до ще нерозчленованої індоіранської спільності, то частину катакомбників визначають більш чітко – як індоаріїв. Вони були пращурами тих племен, які під іменем аріїв у другій половині ІІ тис. до н. е. вдерлися на територію Пакистану та Індії і започаткували нову індійську цивілізацію. Носії зрубної культури (ХVІ–ХІІ ст. до н. е.), які зайняли звільнені індоаріями простори від Уралу до Дніпра, належали до північноіранського етносу.

На початку І тис. до н. е., з переходом до виробництва заліза, доба бронзи на території України завершилася. Широке впровадження нового металу сприяло подальшому прогресу людства.

Скіфо-сарматський світ. У І тис. до н. е. на українських теренах з’явилися нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. За своєю активністю з-поміж інших племен виділялися степовики. Вони вміли виготовляти міцну зброю, їздити верхи, мали потужні бойові луки. У них набуло розквіту кочове скотарство.

Про перше з цих племен – «людей кіммерійських» – дізнаємося з «Одіссеї» Гомера. Їхні пам’ятки ІX – першої половини VІІ ст. до н. е. знайдено на просторах від Волги до Дунаю. Походження кіммерійців фахівці пов’язують з найпізнішими племенами зрубної культури. В VІІІ–VІІ ст. до н. е. іраномовні кіммерійці проникають на територію Передньої та Малої Азії, громлять війська місцевих зверхників, спустошують їхні землі (впродовж 722–715 рр. – державу Урарту в Закавказзі, в 705 р. – ассирійського царя Саргона ІІ).

Провідне місце в господарстві кіммерійців посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування. Озброєння воїна складалося з лука, кинджала або меча та списа. Основу війська утворювали загони легкоозброєних вершників-лучників на чолі з родовими вождями.

Мистецтво кіммерійців мало прикладний характер. Створювалися також кам’яні антропоморфні статуї, на яких висікалися зображення різноманітної військової амуніції.

Постійний натиск кіммерійців відчували осілі землеробські племена чорноліської культури (XІ–VІІІ ст. до н. е.), що мешкали північніше. У Лісостепу останні створили перші добре укріплені городища. З метою самооборони вони запозичили від степових нападників їхнє прогресивне для свого часу озброєння.

Подальший розвиток кіммерійського суспільства обірвала навала скіфів.

Найдавніші згадки про скіфів (самі вони себе називали сколотами), датовані серединою VІІ ст. до н. е., містяться в ассирійських клинописах. Володарі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, потім скіфи чверть століття самі панували в Передній Азії. Після того як мідійський цар Кіаксар, запросивши ватажків кочівників на банкет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів у цьому регіоні настав кінець. Вони повернулись на місця своїх основних кочівель – простори Прикубання й Північного Кавказу. А надалі рушили в західному напрямку.

На початку VІ ст. до н. е. скіфи зазнали навалу військ могутнього перського володаря Дарія. Проте кочовики без значних втрат, майже не вступаючи в бойові дії, перемогли персів. Дійшовши до Волги, нападники повинні були повернути назад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їх непереможність.

Про походження скіфів і їх переселення в причорноморські степи розповідає давньогрецький історик Геродот. У середині V ст. до н. е. він перебував у місті Ольвія і описав отримані свідчення у ІV книзі своєї дев’ятитомної «Історії». На його думку, «із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію...»

Перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим відбулося в середині – другій половині VІ ст. до н. е. Причиною передислокації стало намагання кочовиків установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу, а це відкривало широкі можливості для збагачення.

До складу скіфської держави, яка сформувалась наприкінці VІ ст. до н. е., крім іраномовних сколотів, входили різні за походженням народи: кочові й осілі. Поблизу Ольвії жили калліпіди, або, як їх ще називали, елліно-скіфи, північніше від них – аллазони. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби, котрих ще іменували борисфенітами (обидва ці народи, що заселяли лісостепи між Верхнім Дністром і Ворсклою, зараховують до пращурів слов’ян). В степах на схід від Борисфена (Дніпра) проживали скіфи-кочовики, а на берегах Азовського моря та в степовому Криму кочували царські скіфи. Територію довкола населяли й інші народи (елліни, таври, фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будини тощо). Це був багатий світ, у якому різні народи й племена постійно зазнавали взаємовпливів.

Північно-причорноморська Скіфія досягла розквіту в ІV ст. до н. е., коли на короткий час тут виникло державне утворення. Сталося це за царя Атея, який, зокрема, вів війни з Філіпом ІІ – батьком Олександра Македонського. Останній теж намагався контролювати причорноморські землі. Але його намісник у Фракії – Запіріон з 30 тис. воїнів після невдалої облоги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками.

Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою зумовлювала наявність у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Ударною силою скіфів виступала кіннота. Основною зброєю слугував невеликий складний лук, що стріляв до 500 м. Використовувались також дротики, у ближньому бою – списи, сокири, кинджали і, передусім, короткі мечі. Головним захисним засобом був панцир, хоч використовувались і звичайні шкіряні куртки. Ще воїн мав бойовий пояс і щит, його голову прикривав шолом. У загонах важкоозброєних вершників, які формувалися зі скіфської знаті, захищеним був і бойовий кінь.

Щоб убезпечити себе від нападників сусіди скіфів зводили укріплення. У багатолюдному Лісостепу, де продовжували розвиток осілі землероби – нащадки чорнолісців, існувало чимало величезних на той час городищ – Трахтемирівське (понад 500 га), Мотронинське (200 га), Ходосівське (2000 га), Більське (4000 га) та ін. Вражають не тільки розміри укріплених поселень. Висота земляних валів на Більському й Немирівському городищах і нині сягає 8 м при ширині понад 30 м.

Лісостепові племена займалися орним землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, жито, овес, горох, сочевицю. Практикувалось і скотарство: розводилась велика й мала рогата худоба, кінь, свиня. Розвивались садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорного і кольорових металів, а також бронзи. Суспільство в соціальному плані було досить диференційоване.

Ще виразніше розшарування спостерігалось у середовищі кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать численні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, – Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багатства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах.

Скіфська релігія була політеїстичною. Головною богинею виступала Табіті – богиня домашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Папай – володар неба; його дружина Апі – богиня землі, прародителька цього народу; Гойтосір – бог сонця; Фагімасад – бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса – богиня родючості; Таргітай – бог-родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини.

Образотворче мистецтво скіфів мало зооморфний характер (так званий звіриний стиль). Найчастіше зображалися олені, барани, коні, кошачі хижаки, фантастичні грифони. Монументальне мистецтво представлене кам’яними антропоморфними стелами.

Занепад могутньої скіфської держави почався на рубежі ІV–ІІІ ст. до н. е., а в ІІ ст. до н. е. на більшій частині її території з’явилися нові кочові племена. Певний час (до ІV ст. н. е.) Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існувала в степах Кримського півострова.

Сармати, котрі витіснили скіфів, більш як 600 років займали простори від прикаспійських степів до Нижнього Подунав’я і активно впливали на події в античному світі та в щойно народженому ранньослов’янському. Римські автори підкреслювали їхню агресивність і войовничість. Слово «сармат» не є самоназвою цього народу, воно походить від давньоіранського «саоромант», що перекладається як «оперезаний мечем».

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е., племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів (такими були їхні справжні назви) хвилями посунули на захід у пошуках нових пасовиськ. З кінця ІІ ст. до н. е. почалося масове переселення сарматів на територію Північного Причорномор’я. А на рубежі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром, проникнувши аж до Південного Бугу та Дунаю.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їхніх кочових попередників. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав, що «коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою сармати користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами й списами. Зброєю добре володіли й жінки.

В середині І ст. н. е., коли їхнє суспільство досягло найбільшого розквіту, сармати розселилися ще західніше. У їхньому оточенні опинилися пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси – Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Постійні набіги сарматів і вимоги сплачувати данину зумовили переселення на нові території ранньослов’янського населення зарубинецької культури Середнього Подніпров’я.

Поступово бідніші прошарки кочового сарматського населення осідали у Північно-Західному Причорномор’ї. В ІІІ ст. н. е. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів і якась їх частина ввійшла до складу черняхівської культури, що виступала об’єднанням кількох різних народів (детальніше про це йтиметься далі).

***

Ключові терміни та поняття: автохтонна теорія; алани; анімізм; антропологія; арії; архантропи; археологія; археологічна культура; вождь племені; готи; елліни; етногенез; етнос; зарубинецька культура; індоарії; індоєвропейці; колонізаційна теорія; кіммерійці; кочовики; кроманьйонці; кургани; лінгвістика; магія; мезоліт; міфологія; народ; неандертальці; неоліт; неолітична революція; палеоантропи; палеоліт; писемність; племінний союз; плем’я; поліетнічність; праслов’яни; рада племені; рада старійшин; рід; роксолани; сармати; скіфи; сколоти; тотемізм; трипільська культура; фетишизм; цивілізація; черняхівська культура.

Основні дати та події: 1,5 млн. до 150 тис. років тому – ашельська доба (доба раннього палеоліту); близько 1 млн. років тому – перше людське поселення на території України (стоянка Королеве в Закарпатті); 150–40/35 тис. років тому – доба мустьє (середнього палеоліту); близько 40/35–11 тис. років тому – доба пізнього палеоліту; ІX–VІ тис. до н. е. – доба мезоліту; VІ–ІІІ тис. до н. е. – доба неоліту; кінець V–ІІІ тис. до н. е. – доба енеоліту; кінець V – середина ІІІ тис. до н. е. – існування трипільської культури; ІІ тис. до н. е. – доба бронзи; з початку І тис. до н. е. – доба заліза; ІV ст. до н. е. – виникнення державності у скіфів.

Імена: Атей; Геродот; Гомер; Дарій; Запіріон; Тацит; Хвойка Вікентій.

Перевірте себе: Коли з’явилися перші люди на території України? Чим різнилися між собою давні люди: архантропи, палеоантропи, кроманьйонці? Що спровокувало кризу мисливського господарства? Що таке неолітична революція? Які археологічні культури доби бронзи ви запам’ятали? Який кочовий народ є найдавнішим на території України, що згадується в писемних джерелах? Завдяки чому скіфи та сармати здобули в свій час славу непереможних воїнів?

Поміркуйте: Визначте основні риси первіснообщинної формації. Чому трипільські поселення називають «протомістами»? Що дозволяє дослідникам вважати трипільську культуру першою людською цивілізацією на території сучасної України? Коли і в яких народів, що населяли територію України в давнину, з’явилися перші ознаки державності?

Обговоримо на семінарі: Історичні джерела про найдавніше населення на території сучасної України (археологія, антропологія, лінгвістика, міфологія, писемність).

Рекомендована література:

  •  Бунятян К. Давнє населення України. – К., 1999.
  •  Бунятян К., Мурзін В., Симоненко О. На світанку історії. – К., 1998.
  •  Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.
  •  Давня історія України: У 2-х книгах / Кер. автор. кол. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн. 1. – С. 5–9; Кн. 2. – С. 5–69, 79–150, 198–205.
  •  Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С.А.Макарчука. – Львів, 1994.
  •  Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.
  •  Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. – К., 1992.

Допоміжна література:

  •  Вовк Т.А., Отрощенко В.В. Проблеми давньої та середньовічної історії України // Український історичний журнал. – 1997. – № 2.
  •  Гавриленко І.М. В’язівоцька мезолітична стоянка: первісне населення України. – Полтава, 2002.
  •  Історія Русів. – К., 1991. – С. 33–39.
  •  Пріцак О. Що таке історія України // Вісник Міжнародної асоціації україністів. – К., 1991. – № 1.

Лекція 2

Відлуння грецької цивілізації на українських теренах

Походження слов’ян

Населення України І тис. н. е.

Античні міста Північного Причорномор’я. Давньогрецькі міста і неукріплені поселення на північних берегах Понта Евксінського та Меотіди (Чорного й Азовського морів) виникли на завершальному етапі «великої грецької колонізації». В середині VІІ ст. до н. е. були засновані Істрія в Подунав’ї та Борисфен на сучасному острові Березань, поблизу Очакова. Пізніше тут формуються три основних центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані (нині с. Парутино Миколаївської обл.), місто Боспор Кіммерійський з головним осередком у Пантікапеї (сучасна Керч) та Херсонес (околиці сучасного Севастополя). Розселення вихідців з різних місць, передовсім з Мілета, зумовлювалося розвитком торгівлі, пошуками нових джерел сировини (зокрема металу), воєнно-політичними конфліктами. Сам процес розселення греків відбувався як шляхом цілеспрямованої колонізації, так і стихійно.

Спочатку на нових землях створювалися невеликі торгові пункти – емпорії. Тут були склади товарів, якими обмінювалися з місцевим населенням. Для забезпечення оборони такі факторії засновувалися на берегах морів чи річок або ж навіть на островах. Згодом вони розросталися у великі населені пункти, довкола яких зводилися укріплення. Поступово з’являлися висілки і створювалась сільськогосподарська округа – хора. Місто-поліс набирало характерних для античного світу рис.

За устроєм північнопричорноморські держави були різними: демократичні (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні (Пантікапей до утворення Боспорського царства) республіки, або ж монархії (Боспорське царство). Влада належала рабовласникам, хоча в певних акціях брало участь усе вільне доросле чоловіче населення грецького походження.

Греки Північного Причорномор’я вирощували зерно, займалися виноградарством, скотарством, рибним промислом. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металообробка, ткацтво, вичинка шкіри, виготовлення виробів зі скла, різноманітної кераміки – амфор й іншого посуду, в тому числі покритого чорним та червоним лаком, фарбами різних кольорів. Для місцевої знаті виготовлялися найвишуканіші ювелірні вироби. Швидкими темпами розвивалася торгівля, для потреб якої карбували власну монету, крім того з корінним людом вівся й натуральний обмін. Тубільці, збуваючи грекам надлишки хліба, продуктів скотарства і рабів-полонених, отримували вино, предмети розкоші, ремісничі вироби тощо.

У колоніях була широко розвинута грамотність, а грецька мова залишалася офіційною аж до загибелі багатьох північнопонтійських держав. Велика увага приділялась освіті, фізичному вихованню (практикувалися п’ятиборство, стрільба з лука, біг тощо). Розвивались історія та філософія, медицина. Значну роль відігравали театр, музика, література, мистецтво (монументальний живопис, мозаїка, вазопис, скульптура великих і малих форм). Поміж богів особливою популярністю вирізнялись Аполлон, Артеміда, Зевс, Афродіта, Діоніс-Вакх. Велике значення мало й вшанування героїв – Ахілла і Геракла.

Якщо до І ст. до н. е. міста-держави були незалежними утвореннями, то згодом вони підкорилися Риму. Гарнізони направлених з Апеннінського півострова легіонерів розміщувались у місцевих античних поселеннях, і тільки іноді для них створювалися спеціальні табори. Одним з них був Харакс на мисі Ай-Тодор у Криму. У різний час тут перебували солдати І Італійського, XІ Клавдієвого легіонів та інших військових підрозділів.

Впродовж І–ІV ст. н. е. поширюються культи негрецького походження, впроваджується культ римських імператорів, посилюється роль локальних вірувань. А наприкінці цього періоду з’являються перші паростки християнства.

Впливи античних північнопричорноморських міст-держав зумовлювали прискорення розпаду родоплемінних відносин у скіфів, сарматів, інших груп населення. Завдяки чужоземним переселенцям місцеві жителі знайомилися з передовим грецьким та римським культурним надбанням, технічними досягненнями.

Занепад античних міст внаслідок загальної кризи рабовласницького ладу, виведення римських гарнізонів та наступу варварських племен, що входили до складу готського військового союзу, припадає на рубіж ІІІ–ІV ст. н. е.

Проблема походження слов’ян. На історичну арену слов’яни виходять з початком нової ери. Відтоді вони займають чільне місце серед інших етнічних утворень. Однак більш раннє минуле слов’ян писемними джерелами не забезпечене. Щодо їх походження і місця початкового проживання існує кілька теорій (Дунайська, Вісло-Одерська, Вісло-Дніпровська, Дніпро-Одерська тощо).

Доісторичний період слов’янства розділяють на 4 етапи: мовні предки слов’ян – існування германо-балто-слов’янської спільності (неоліт, енеоліт); протослов’яни, які на початку етапу ще не виокремилися з балто-слов’янської спільності, представленої культурами шнурової кераміки, або «бойових сокир» (кінець енеоліту, ІІІ тис. до н. е. – початок ІІ тис. до н. е.); праслов’яни (доба бронзи, друга половина ІІ тис. до н. е.); праслов’яни, що зазнали впливу та інфільтрації фракійців, іллірійців, германців, скіфів та інших народів (кінець ІІ – початок І тис. до н. е.).

Праслов’ян доби бронзи фахівці пов’язують з археологічними пам’ятками тшинецько-комарівської культури, ареал поширення якої у ХV–ХІІ ст. до н. е. охоплював смугу лісостепів завширшки до 400 км, витягнуту від Одеру до Середнього Подніпров’я. Її наступницею наприкінці бронзової доби стала білогрудівська культура Полісся та північних районів правобережного Лісостепу, а у ранньому залізному віці – чорноліська культура Північно-Західної України. Остання зазнала значних впливів фракійського населення, але її північна група впевнено зіставляється з праслов’янами.

Протягом ІІ–І тис. до н. е. праслов’яни, переміщуючись, могли займати різні території в межах окресленого регіону. Нині дедалі чіткіше вимальовується належність до процесу їхньої етнічної консолідації поліської та лісостепової зон Правобережжя Дніпра.

Слов’яни І тис. н. е. Вперше про власне слов’ян – венедів (чи венетів) згадують римські автори І–ІІ ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з VІ ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нашої ери слов’яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами.

Найдавніші археологічні матеріали, що безсумнівно можуть зіставлятися з давніми слов’янами, належать до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті і Десни на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е. – І ст. н. е., тобто була сучасницею сарматів. Її появу не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури. Далі часом йдуть пізньозарубинецькі пам’ятки та київська культура (ІІ–ІІІ ст.).

Зарубинецькі пам’ятки відповідали періоду існування нерозчленованого давньослов’янського – венедського – масиву. До формування ж східного слов’янства – антів – безпосереднє відношення мало населення північного ареалу поширення черняхівської культури (ІІ–ІV ст. н. е.). Це явище насичували провінційні римські впливи, котрі охоплювали всю територію етнічно та культурно багатоликої Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що до черняхівської спільноти входили також скіфо-сарматські, фракійські й германські угруповання. Слов’яни у складі цієї спільноти, очевидно, були залежні політично, особливо після приходу у Північне Причорномор’я готів і створення ними військово-політичного союзу.

Готська навала перервала перший в історії процес культурної, економічної та політичної консолідації слов’янства. Розчленування венедів готським «клином» на східну й західну групи привело до постання антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я (Прикарпаття й Волині). Останні зіставляються з празькою археологічною культурою. А північно-західна периферія слов’янського світу після готської навали продовжила носити стару загальнослов’янську назву венетів (дзедзицька група пам’яток Центральної та Північної Польщі).

Спочатку анти зазнали від готів поразки, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали, що сприяло утворенню в майбутньому могутніх військово-політичних союзів. На відміну від досить мирних зарубинецьких племен тогочасне слов’янство стає більш войовничим, схильним до агресії, експансії на землі сусідів. Тож саме анти перетворюються на основну силу, котра протистояла готам. Згодом слов’яни зайняли місце готського об’єднання у Південно-Східній Європі.

Ці події, датовані кінцем ІV–V ст., вважають початком виникнення нової етнокультурної і соціально-економічної спільності, в якій провідне місце посіли слов’яни. Пам’ятки цього часу, знайдені на межі лісостепової та поліської зон Східної Європи, свідчать що якраз тут зародилися ранньосередньовічні східнослов’янські культури і звідси в часи Великого переселення народів, з кінця V ст. почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід.

Починаючи з VІ ст., коли слов’янські племена активно заявляли про свої права на кордонах Візантійської імперії, на них усе більше звертали увагу тутешні автори. Ось як описав їхнє життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді… Вони вважають, що один із богів – творець блискавок – єдиний володар всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім… А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кожний змінює... часто, місто проживання.

Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають ні хітона, ні плаща, тільки штани... Всі вони і високі, і дуже сильні… Спосіб життя (їх) грубий і невибагливий…»

Після 602 р. писемні джерела антів не згадують. Їхнє сходження з історичної арени пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами. Відтоді дедалі більшу роль на прабатьківщині слов’янства починають відігравати нащадки склавинів, назва яких, не випадково, співзвучна з етнонімом «слов’яни». Північна частина антів злилася зі склавинами, а решта перейшла Дунай і осіла у Візантії.

В археологічних старожитностях існування східнослов’янських племен другої половини І тис. н. е. фіксується пам’ятками корчакської, пеньківської та колочинської культур.

На початку VІІІ ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури формується культура Лука-Райковецька VІІІ–ІХ ст., яка стала підґрунтям Київської Русі. Її пам’ятки поширені у лісовій та лісостеповій зонах України від Дніпра до Закарпаття. Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де у VІІ–Х ст. проживали нащадки антів – волинцівська (VІІ–VІІІ ст.) та роменська (VІІІ–ІХ ст.) культури басейнів Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворскли.

Процес слов’янської колонізації величезних обширів Сходу Європи в цілому завершивсь у VІІІ–ІX ст. В нових умовах старі назви поступово зникали, а їх місце займали нові найменування. Ось як про це розповідає «Повість временних літ»: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами (від слова «дрегва», болото), другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, – за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами».

Племена полян заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь).

В слов’янському господарстві переважало землеробство, передусім підсічне (поліська зона), встановлювалось орне (лісостеп). Поступово перелогова система землекористування, мабуть, почала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, а трохи пізніше й пшениця. Розвивалось скотарство, насамперед вирощування великої рогатої худоби та свиней.

Дедалі більше удосконалювались ремесла. Металообробкою – виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів – займалися майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткацтво, вичинка шкур, обробка каменю і дерева за умов натурального способу життя здебільшого залишалися у родинних межах. Підтвердженням цього були ліпний посуд більшості слов’янських культур і гончарні вироби провінційних римських майстерень, які в післячерняхівський час вийшли з ужитку, їх замінили місцеві вироби. Обмін мав натуральний характер, крім території черняхівської культури, де в різноетнічному середовищі часто використовувались римські срібні денарії.

Економічною основою східнослов’янського суспільства виступала родова власність на землю, а кожна група населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже організовувалось за новими нормами «первісної сусідської общини». В ній господарськими осередками ставали групи родичів із спільною власністю (на відміну від більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряджався рід). Мала сім’я найближчих родичів (батьки і діти) почала відігравати провідну роль тільки за часів державотворення, хоча протягом другої половини І тис. н. е. фіксується тенденція розвитку процесу саме у цьому напрямі.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов’ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримиренних суперечностей із традиціями первіснообщинного ладу був пов’язаний з появою рабства – експлуатації людини людиною. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляв: «Склавини завжди вбивали всіх, хто (їм) зустрічався. Але тепер… вони… вирішили взяти в полон деяких із тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони повертались додому, женучи з собою тисячі полонених».

На першому етапі рабство у слов’ян було тимчасовим – через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних. Таке ставлення переможців до переможених зумовлювалося натуральним господарством і низьким рівнем виробничих відносин. Праця залежних давала ще мало економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для класичного родового устрою.

Воєнні походи попервах були справою добровільною, в них брали участь усі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті І тис. н. е. формуються союзи племен, що мали свої центри, котрі виконували політико-адміністративні й торговельно-ремісничі функцій, відігравали роль культових осередків. Часті сутички з сусідами змушували дбати про створення укріплених поселень – градів.

Досить швидко серед них почав виділятися Київ (крім нього існували й інші – Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні, Битиця на Пслі). Піднесенню Києва сприяли його розміщення на кордоні кількох союзів племен (спочатку тут сходилися племінні території антів та склавинів, пізніше межували сіверяни з древлянами, волинянами й уличами) та вигідне топографічне розташування. Останнє забезпечувало як надійний захист міста, так і контроль за багатьма притоками Дніпра – основними торговельними артеріями середньовіччя. Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок притоку населення з різних східнослов’янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.

У межах союзів племен між їх окремими складовими частинами налагоджувалися тісніші зв’язки. Слов’янське суспільство переходило до нових відносин, за яких більшість населення відсторонювалася від управління й розподілу. В утвореннях такого типу, які називають вождествами, вже існувала нерівність, але не було легалізованого апарату примусу.

Продовжувався процес консолідації східнослов’янських угруповань у «суперсоюзи» племен. У візантійських джерелах ранні переддержавні утворення слов’ян називають Славоніями. Так, на території Середнього Подніпров’я закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття – території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Однак траплялося, що Славонії ворогували не лише з далекими сусідами, а й між собою.

Давні слов’яни досягли відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. У них існували культові будівлі – храми, капища, требища. Одне зі святилищ було відкрите на Старокиївській горі В.Хвойкою.

У таких спорудах або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Найвідоміший серед них Збруцький ідол – Род. Зображення божества являло собою високий чотиригранний стовп, на кожній з сторін якого в три яруси нанесені зображення. Очевидно, ці яруси символізували поширений у давнину поділ Всесвіту на небо – світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Крім антропоморфних божеств слов’яни вшановували звірів, дерева, каміння тощо.

Вірування знайшли відображення в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення – кремації, при чому поховальне вогнище споруджувалось у вигляді будинку. Знатного покійного супроводжували різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Простих общинників (яких було переважна більшість) – ліпний горщик, а то й взагалі нічого. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільностей) насипався курган.

Слов’янська спільність на землях між Прип’яттю та Карпатами на момент розпаду в V–VІІ ст. розмовляла мовою, багато в чому схожою з українською. Безперервність етногенетичного розвитку на цих територіях протягом останніх півтори тисячі років дає підстави стверджувати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. н. е.

З’ясовуючи походження нашого народу, важливо також врахувати, що анти зони Лісостепу (пеньківська археологічна культура V–VІІ ст.) включали сарматський компонент. Тож скіфи й сармати вплинули на формування мови, культури, антропологічного типу українців. Особливо відчутно іранські впливи простежуються в Східній Україні. Нащадки сарматів – алани були важливою складовою сіверян, відомих за археологічними пам’ятками роменської культури ІХ–Х ст. Північно-Східної України.

Неслов’янське населення України в І тис. н. е. В першу чергу назвемо давніх германців – готів. В першій половині І тис. н. е. частина їх зі скандинавського регіону через територію Польщі вирушила на південь і досягла в ІІІ ст. н. е. земель Волині та Поділля. Тут вони мешкали поряд зі слов’янськими та іншими групами населення. Рух германців продовжився й далі – у напрямку берегів Чорного моря. В результаті їх поступової міграції й осідання сформувалася так звана держава Германаріха, яка об’єднала на деякий час під зверхністю готів різні народи: давніх слов’ян, фракійців, сарматів, пізньоскіфські племена. На території Дніпровського Правобережжя остготи (східні готи) проіснували, зберігаючи етнічну відособленість, близько 200 років. Численні пам’ятки черняхівської культури степової та лісостепової України, схоже, залишені якраз різноетнічною людністю імперії Германаріха.

Величезні зміни сталися в Надчорномор’ї після вторгнення в 370 р. у степи Східної Європи тюркомовних гунів. Вийшовши з приуральських степів, вони, як і інші кочовики, рвалися за здобиччю за Дунай, до багатих європейських країн. 3 добою гунів, вважається, почалася середньовічна епоха – було покладено край існуванню рабовласницького ладу в Європі, значно змінилась етнографічна карта.

Римський історик Амміан Марцелін так описує гунів: «Одягаються вони в полотняні сорочки або шкури, харчуються сирим м’ясом та корінням... не мають ані постійних місць помешкання, ані домашнього вогнища, ані законів, ані сталого способу життя, кочують різними місцинами... з кибитками, у яких проходить їхнє життя... Знайшовши місцину, рясно вкриту травою, вони розміщують свої кибитки колом… знищивши увесь корм для худоби, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розміщені на возах... Воюють гуни виключно на конях, здалеку сиплячи на ворогів стріли, і намагаються не братися до рукопашного бою. Озброєні вони мечами, далекобійним луком та арканом, яким стягують противника з коня».

Захопивши Приазов’я, розгромивши Боспорське царство, в 375 р. гуни розбивають в межиріччі Дністра і Бугу війська Готського союзу. Імператор переможених готів Германаріх покінчив життя самогубством. Збереглися відомості, що його заступник на троні Вінітар розпочав війну з антами, вбив їхнього князя Божа й розіп’яв на хрестах 70 знатних антських старшин. Гуни ж виступили на боці слов’ян і вбили Вінітара.

Після розгрому германські племена до кінця ІV ст. перейшли далі на захід (крім деяких, що ще певний час проживали в Криму і навіть були федератами Візантійської імперії). Сарматські ж племена з розпадом черняхівської культури приєдналися до гунів.

Прорвавшись до Центральної Європи, гуни стали силою, що наводила жах на всю Європу. Після спустошливих набігів кочовики створили свою державу в Паннонії (Нижнє Подунав’я). Її розквіт пов’язаний з іменем талановитого полководця Аттіли (правив з 445 р.). Але після його смерті 454 р. ця неміцна політична структура розпалась.

Спадкоємицею Римської імперії, після її занепаду, на сході стала Візантія, котрій вдалось утримати свої позиції в Криму до середини VІІ ст. н. е. А в регіоні причорноморських степів з кінця V ст. хвилями прокочувалися представники тюркських племен болгар, аварів, угрів та хозарів. Це посилило тиск на візантійські володіння варварських племен і змусило Константинополь посилити свої оборонні споруди. В першу чергу укріплювались старі міські центри. Однак потребували захисту й території передгірського та гірського Криму, де проживали піддані імперії або її союзники-федерати.

Вже в часи правління імператора Юстиніана І (527–565) у південно-західній частині Кримського півострова була зведена система так званих довгих стін, які закривали проходи в гірські долини. Це позбавляло кочовиків можливості нападати зненацька. Трохи пізніше поряд із стінами з’являються нові фортеці, де перебували військові гарнізони та в разі небезпеки знаходило притулок мирне населення. Крім того, на узбережжі піднімається ще один укріплений порт – Сугдея (сучасний Судак).

Візантійська адміністрація проводила широкі акції щодо поширення християнської релігії. Будівництво культових споруд на території фортець федератів імперії велося за допомогою візантійських майстрів.

Болгари й угри, перейшовши Дунай і поєднавшись з місцевим населенням, дали поштовх до створення сучасних європейських країн – Болгарії й Угорщини. Доля ж аварів (або, як їх ще називали, обрів) була схожою з долею більшості кочовиків. Її засвідчує все та ж «Повість временних літ»: «Ці обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів (союз племен на Волині).., і насильство вони чинили жінкам дулібським... Були ті обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Накопичуючи під час військових набігів великі багатства, номади за варварськими звичаями їх і використовували. Про це красномовно промовляють «скарби» VІІ–VІІІ ст., чимало яких виявлено, зокрема, на Полтавщині та біля Дніпровських порогів (Мала Перещепина, Нові Санжари, Глодоси, Вознесенка тощо). Крім зотлілих кісток, кінського спорядження та зброї тут знаходили різноманітні коштовні речі. Очевидно, це були поховальні чи поминальні комплекси тюркської знаті. Одночасна або близька смерть багатьох кочових зверхників свідчить про великі битви в Подніпров’ї цих часів.

У VІІ ст. частина Східного Криму потрапляє до складу Хозарського каганату, що змусило Візантію вступити в контакти з новим сильним суперником. Їх відносини в різний час коливались від дружніх до військового протистояння.

Каганат був могутнім об’єднанням, вплив якого певний час поширювався на території від Кавказу до Дунаю. Хазарія протистояла Арабському халіфату і Візантії, підкорила чимало народів і племен (у тому числі й частину східнослов’янських – полян, сіверян, в’ятичів, радимичів). Столицею хозар було місто Ітіль на Нижній Волзі, а на землях Дніпровського Лівобережжя їх населені пункти, де мешкали й болгари та алани, сягали басейну Сіверського Дінця. Саме тут, на Харківщині, біля Верхнього Салтова, знаходилися значні за розмірами городище, відкрите поселення та могильники, котрі виступали головним осередком Хазарії на прикордонні зі слов’янами.

Крім кочівництва, що було привілеєм вищих прошарків суспільства, хозари займалися землеробством, різноманітними ремеслами, посередництвом у міжнародній торгівлі. На рівні свого часу перебувала військова справа, розвитку якої сприяла Візантія, зацікавлена в боротьбі хозарів зі слов’янами. В цілому ж їхнє суспільство переступило рубіж докласових відносин. Серед низів були поширені язичницькі вірування, верхівка на певних етапах приймала іслам, християнство та іудаїзм.

На північних кордонах сучасної України в І тис. н. е. також кипіло життя. Тут, північніше басейнів Прип’яті та Десни, мешкали балтські племена. Вони тісно контактували зі слов’янами. Останні виявляли велику активність і вже у І тис. н. е. асимілювали значну частину балтів на землях сучасних Росії та Білорусі.

Висновки до теми. Україна має дуже давнє і надзвичайно яскраве доісторичне минуле. Її землі населяло розмаїття народів і племен, а перші люди з’явилися тут ще 1 млн. років тому. Події, що сталися на українських теренах у первісні часи, були не тільки підґрунтям власне української національної історії. Вони суттєво вплинули на історичний процес усієї Східної Європи, а деякі з них зумовили історичні долі народів величезних обширів Євразійського континенту.

Пояснюється це геополітичним місцем України на карті Європи. Усілякі новації зі стародавніх культурних центрів Середземномор’я потрапляли у Східну Європу саме через територію України. Так, з Балкан, прийшло сюди землеробство. Близько 6 тис. років тому з надчорноморських степів почалося розселення індоєвропейських народів. Північно-Західна Україна, де ще за доби бронзи зароджується праслов’янський етнічний масив, стала батьківщиною не тільки власне українців, а й більшості слов’янських народів. Звідси, з часом, відбулося розселення слов’ян на Дунай, Одер, Ельбу, Верхній Дніпро, Оку, Волгу, на Балкани. З античних центрів Північного Надчорномор’я культурні впливи греко-римської цивілізації поширювалися серед первісних племен Східної Європи.

Різні за походженням народи залишили свій слід в історії населення країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довші чи коротші) історії. Скіфи та сармати, греки і кельти, фракійці, германці та балти, а також давніші народи – всі вони на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди, стаючи його частинами.

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства. Говорячи про проблему етнічних українців, її не потрібно «опускати» в глибину тисячоліть, занадто удревнювати – там народу, який би іменував себе так, нема. Наші предки мали свої самоназви, і всі вони справили свій вплив на формування духовної й матеріальної скарбниці українського народу, котрий вийшов на історичну арену пізніше – вже в середньовічні часи.

***

Ключові терміни та поняття: авари; анти; білогрудівська культура; болгари; Боспорське царство; Велике переселення народів; венеди (венети); вождества; волинцівська культура; готи; Готський союз; гради; гуни; древляни; емпорій; каганат; київська культура; колочинська культура; корчакська культура; Лука-Райковецька культура; община; остготи; пеньківська культура; первісна сусідська община; пізньозарубинецькі пам’ятки; поліс; поляни; празька культура; праслов’яни; рід; роменська культура; сіверяни; Славонії; склавіни; слов’яни; союз племен; суперсоюз племен; тшинецько-комарівська культура; угри; хозари; хора; християнство; чорноліська культура.

Основні дати та події: VІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. – грецькі міста-колонії в північному Причорномор’ї; І–ІІ ст. н. е – перші згадки про слов’ян (венетів); кінець V – ІХ ст. – слов’янська колонізація Східної Європи; ІІІ чверть І тис. н. е. – формування союзів племен у східних слов’ян.

Імена: Амміан Марселін; Аттіла; Бож; Вінітар; Германаріх; Іоанн Ефеський; Йордан; Прокопій Кесарійський.

Перевірте себе: Які грецькі міста-держави в північному Причорномор’ї ви запам’ятали? Які археологічні культури ми маємо на увазі, коли говоримо про праслов’ян? Як вплинула на історичний розвиток слов’янства навала готів? В яких писемних джерелах знаходимо найдавніші згадки про слов’ян? Які слов’янські племена розселилися на території України на початку ІХ ст.? Який із союзів слов’янських племен існував навколо Києва? Які неслов’янські племена І тис. н. е. вплинули на формування праукраїнського етносу?

Поміркуйте: Які фактори сприяли активізації розселення слов’ян, починаючи з 5 ст. н. е.? Чому рабство не набуло значного поширення у слов’ян? Що дає дослідникам підстави стверджувати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. н. е.? Покажіть на картах Європи та України території, які заселяли слов’яни, готи, гуни, балтські племена, хозари. Як вплинуло на історичну долю праукраїнців сусідство з античними містами-полісами, Візантією, Хозарським каганатом?

Обговоримо на семінарі: Теорії про походження і розселення слов’ян: науковий аналіз їх аргументації. Слов’яни і неслов’яни у формуванні українського етносу та державності.

Рекомендована література:

  •  Баран В.Д. Давні слов’яни. – К., 1998.
  •  Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. – К., 1991.
  •  Бунятян К., Мурзін В., Симоненко О. На світанку історії. – К., 1998.
  •  Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.
  •  Давня історія України: У 2-х книгах / Кер. автор. кол. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн. 1. – С. 5–9; Кн. 2. – С. 5–69, 79–150, 198–205.
  •  Древние славяне и Киевская Русь. – К., 1989.
  •  Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.
  •  Котляр М.Ф. Русь язичницька: Біля витоків східнослов’янської цивілізації. – К., 1993.
  •  Петров В.П. Етногенез слов’ян. – К., 1972.
  •  Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. – К., 1993.

Допоміжна література:

  •  Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ. – К., 1963.
  •  Головацкий Я. Виклади давньослов’янських легенд або міфологія. – К., 1991.
  •  Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991,
  •  Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С.А.Макарчука. – Львів, 1994.
  •  Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., 1989.
  •  Історія Русів. – К., 1991. – С. 33–39.
  •  Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 5–14.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 3–6.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 3–11.
  •  Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. – К., 1994.
  •  Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук І.І.Дерев’янко та ін. Полтава, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 3–9.
  •  Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1990.
  •  Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М., 1959. – Кн. 1. – С. 81–115, 127–133, 373–374; Кн. 2. – С. 647–650; Кн. 5. – С. 108.
  •  Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. – К., 1992.


Тема 2

Русь в українській та світовій історії

Короткий зміст теми:

Руські та іноземні історичні джерела про походження Русі, її етнічність. Етноніми «Русь» і «Україна». Роль державності в утворенні, розвитку й розпаду Русі. Суперечки навколо норманської теорії.

Історична роль князів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого.

Причини феодальної роздробленості і формування політичних центрів розколу Русі: Галича, Суздаля, Новгорода, Чернігова, Полоцька. Роль зовнішнього чинника – татаро-монгольської навали – в загибелі Русі.

Християнство в етнополітичній еволюції Русі. Проблема руської народності.

Галицько-Волинське князівство – державна організація «Малої Русі». Поділ православної церкви на дві митрополії: «всієї Русі» і «Малої Русі». Розпад князівства та обставини утвердження Польщі на Галичині, Угорщини – на Закарпатті й Молдавії – в Північній Буковині. Литовське і руські князівства у створенні та зміцненні нового політичного центру збирання руських земель – Литовсько-Руського князівства. Битва на Синіх Водах 1362 р. – початок ліквідації монголо-татарського іга. Руський етнополітичний вплив у князівстві. Династичні союзи великих литовських і московських князів.

Русь в етнополітичній історії України та інших східнослов’янських народів.

Лекція 3

Київська Русь

Вступ до теми. Першу державу східних слов’ян літописи та інші пам’ятки давньої літератури називають Руссю, або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю. Належала вона до найбільших, економічно, політично й культурно розвинутих держав середньовіччя.

Головним писемним джерелом вивчення історії Русі є літописи. Найвідоміші серед них «Повість временних літ» (складена у Києві близько 1111 р.), Київський XІІ ст., Галицько-Волинський XІІІ ст., а також Новгородські (їх кілька), Суздальський, Московський, Никонівський та ін.

Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. Протягом півтисячоліття вона затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків причорноморських степів. Спустошливі вторгнення спочатку хозар і болгар, далі печенігів, торків, берендеїв, ковуїв, половців, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. І лише страшний удар орд Батия, загибель сотень тисяч руських воїнів та мирних жителів зруйнував цю державу, але, загинувши сама, Русь послабила ворожу силу і тим врятувала від спаплюження й загибелі всю Європу.

Формування Києворуської держави. В процесі розселення слов’ян великі й малі союзи племен поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня – племінні княжіння, що являли собою додержавні об’єднання. «Повість» розповідає, що після смерті Кия, Щека і Хорива «почав рід їх тримати княжіння у полян». Складалися й інші княжіння. На півдні Східної Європи це відбувалося у VІІІ, а на півночі – в ІX ст. Перша ж східнослов’янська держава сформувалася навколо Києва в середині ІX ст., її умовно називають Київським князівством. Якраз воно і стало тим етнокультурним, політичним й соціальним осердям, довкола якого наприкінці ІX ст. почала зростати Руська держава.

Головними ознаками виникнення державності в ранньосередньовічному суспільстві історики вважають наявність відчуженої від народу влади, стягання данини для її утримання, розміщення населення за територіальним (а не племінним) принципом, а також успадкування влади князем.

Безсумнівно, у перших племінних княжіннях існував примітивний апарат влади. Але в них ще не відбулося відокремлення потомственої знаті, крім князівської.

Невелика територія Київського князівства охоплювала землі навколо Києва, головним чином в межах проживання полян. А першими князями, існування яких достеменно відоме, стали Дір (830–850-ті рр.) і його наступник Аскольд. Згідно літопису, обидва вони «володіли полянами й були ратними (воювали) з древлянами й уличами». Йдеться про спроби підкорити землі цих племінних княжінь, як і полочан.

Досить ефектно князівство Аскольда сповістило світ про своє існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі. У 860 р. руський флот з 200 лодій раптово вдерся до бухти Царгорода (Константинополя). Напад виявився настільки несподіваним, що берегова сторожа не встигла натягти над поверхнею води велетенський ланцюг і зачинити вхід до бухти. Візантійському урядові довелося сплатити контрибуцію ватажкові русичів, аби він припинив облогу й повернувся додому.

До часів правління Аскольда деякі вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії на Русі. І саме це, згідно з однією з історичних версій, стало причиною антикнязівського заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви й знать. Для реалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеного варяга – Рюрика. В 879 році Рюрик помер і залишив свого малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега.

Саме останній зробив вирішальний крок на шляху становлення східнослов’янської державності. Близько 882 р. Олег, прозваний сучасниками Віщим, здійснив похід до Києва, де й вокняжився, вбивством Аскольда поклавши край полянській князівський династії Кия. Олег оголосив Київ стольним градом новоствореної держави: «Хай буде Київ матір’ю градам руським». Північ і Південь Русі об’єдналися воєдино, що знаменувало виникнення вже загальноруської держави. В Києві відновився язичницький культ.

Олегове князювання (882–912) почалося зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних княжіннях, зі встановлення на підвладних землях порядку стягання данини (до цього поляни й сіверяни сплачували її хозарам). По тому «Почав Олег воювати древлян і примучив (підкорив) їх, збираючи з них данину по чорній куниці». До кінця правління князеві піддалися ще й ільменські словени, кривичі, радимичі, уличі, можливо, дуліби та хорвати, а також неслов’янські племінні об’єднання – чудь і меря.

[[Варязьке (норманське) походження Олега, а також деякі інші факти, дали підстави вважати норманів засновниками держави у східних слов’ян. Автори цієї теорії – німецькі історики на російській службі: Г.Байєр, Г.Міллер, А.-Л.Шльоцер. Проти неї з переконливою критикою виступали М.Ломоносов, М.Грушевський, інші відомі вчені.

По-перше, процеси державотворення почалися у східних слов’ян набагато раніше, ніж влада у Києві була захоплена загоном варягів, очолених Олегом. По-друге, скандинави були досить нечисленними і дуже швидко ослов’янилися на нових землях, їхні етнічні, ментальні риси розчинилися в місцевому середовищі. Вже син Ігоря, наступника Олега, та Ольги отримав слов’янське ім’я Святослав.]]

Держава Олега залишалася не досить консолідованою. Влада київського володаря в землях племінних княжінь була слабкою, а системи управління, стягання данини й судочинства – примітивними й діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Та країна була, як на свій час, економічно розвинутою й мала велику військову потугу.

907 р. Олег здійснив грандіозний похід на Візантію, внаслідок якого русичі отримали чималу контрибуцію й здобули особливі пільги (яких не мала жодна інша країна) для своїх купців і послів. 911 р. русько-грецька угода була суттєво доповнена. Договори 907, 911 рр. стали першими дипломатичними й правовими актами Руської держави.

Пізніше Олег здійснив кілька походів в землі Арабського халіфату на південно-західному узбережжі Каспійського моря. Близько 912 р. 500 його лодій досягли Волгою берега Каспію. Можливо, саме в цьому поході і наклав головою князь, обставини смерті якого залишаються загадковими.

Будівництво держави продовжив вихований Олегом син варязького конунга Рюрика Ігор (912–945). Він знову приєднав до держави княжіння уличів і древлян, що відпали було після звістки про кончину Олега.

Ігор поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створене Тмутараканське князівство, вчинив два великих походи на Візантію: 941 р. (не дуже вдалий) та 944 р. (завершився підписанням менш вигідної, ніж Олегові, союзної угоди). Більшого успіху було досягнуто в поході 943 р. на узбережжя Каспію, коли руські воїни заволоділи багатими містами Дербентом і Бердаа.

Війни, що приносили славу та багатство князям і дружинникам, відривали від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку держави. Головним джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми слугувало стягання данини, яку князі прагнули увесь час збільшувати. Особливо жорстоким було насильницьке збирання полюддя, що безпосередньо йшло на утримання дружини. Саме під впливом дружинників Ігор, зібравши полюддя в землі древлян, невдовзі повернувся туди, щоб стягти його вдруге, за що був забитий повсталим людом. Зі смертю князя закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.

Святослав, син Ігоря, був ще хлопчиком, і на князівський престол сіла його дружина Ольга (945–964). Вона виявила себе розумним, енергійним і далекоглядним державним діячем. Ольга жорстоко придушила повстання древлян навесні 945 р., штурмом здобувши їх головне місто Іскоростень. Водночас княгиня, певно, збагнула, що настав час встановити розмір данини із залежного населення.

Ольга регламентувала повинності (запровадила «уроки»), створила устави, що їх застосовували дружинники, збираючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції. Спеціально послані представники князівської адміністрації почали приймати данину від населення в укріплених пунктах – «становищах». Ольга влаштувала опорні пункти центральної влади на місцях, поширила адміністративну і судову системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь.

Настання другого етапу в розвиткові руської державності ознаменувалося візитом Ольги до Константинополя близько 946 р. Уперше володар Русі прийшов до Візантії на чолі мирного посольства. Княгиню урочисто прийняв імператор Константин Багрянородний. Правителі уклали союзну угоду.

Ольгу було похрещено патріархом та імператором у головному храмі Візантійської імперії – Софійському соборі. Але руське суспільство виявилось неготовим до запровадження християнства. Навіть сина не змогла княгиня схилити до нової віри.

У 959 р. руське посольство було виряджене до імператора Священної Римської імперії.

Недовге князювання Святослава (964–972) сповнене майже безперервними походами і битвами, внаслідок яких Руська держава значно розширилась. Ось як характеризує князя, прозваного Хоробрим, літопис: «Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багатьох воїнів хоробрих. І легко ходив у походах, мов барс, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м’яса, але, тонко нарізавши конину чи звірину, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підіславши пітник з сідлом у головах. І посилав до інших земель із словами: «Хочу на вас іти!»

Святослав повернув під свою владу племінне княжіння в’ятичів, що потрапило під зверхність хозарів. Для цього йому довелося здійснити похід у межиріччя Оки і Волги. У 968 р. князь завдав нищівної поразки Хозарському каганатові. Потім він звернув погляд на південь, утрутившись у затяжну війну між Візантією й Болгарією. На чолі величезного на той час війська (60 тис. воїнів) Святослав вирушив до Болгарії, розбив сильну болгарську армію й закріпився на Дунаї.

Того ж таки 968 р. на Київ раптово напали печеніги, яким фактично сам Святослав відкрив дорогу на захід, розгромивши хозарів. Вчасно попереджений гінцем князь спішно повернувся до стольного граду й відігнав нападників.

Безперервно воюючи 5 довгих років, Святослав занехаяв державні справи, за що йому дорікали кияни: «Ти, княже, шукаєш чужої землі й про неї дбаєш, а свою залишив напризволяще». Зрозумівши справедливість цих закидів, Святослав провів адміністративну реформу, перед тим як вирушити знову до Болгарії. Старшого сина Ярополка він посадив намісником у Києві, молодшого Олега – в Овручі, стольному граді Древлянської землі, де, мабуть, ще не вщухли сепаратистські настрої. Позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені до Новгорода Великого, боярство якого завжди прагнуло відокремитися від Києва. Цим Святослав продовжив справу зміцнення влади київського князя у землях племінних княжінь.

Похід 969 р. склався менш успішно. Князеві довелося воювати не лише з болгарським царем Борисом, а й з новим візантійським імператором Іоанном Цимісхієм, що порушив мирну угоду з прямодушним і чесним русичем. Імператор з переважаючими силами змусив Святослава зачинитися в болгарському місті Доростолі й обложив його. Але візантійцям не вдалося здобути міста. У 971 р. знесилені сторони уклали мирний договір, який позбавив Русь переваг у зовнішньополітичних зносинах. Водночас Іоанн Цимісхій зобов’язався випустити військо Святослава із зброєю, забезпечивши його харчами на зворотний шлях.

Проте підступний імператор, змовившись з печенігами, вирішив позбутися небезпечного суперника. В дорозі додому Святославу з військом довелося зазимувати у степу, поблизу дніпровських порогів. Навесні 972 р., коли русичі вирушили до Києва, на них зненацька напала орда хана Курі. Святослав загинув у бою.

Між його синами розпочалася запекла боротьба за владу. Олег і Володимир не бажали визнавати верховним князем старшого брата. Щоб стати єдиновладним володарем, у 977 р. Ярополк відправився з військом на Овруч. Олег програв йому битву й трагічно загинув біля брами міста. Не чекаючи нападу, Володимир попрямував до Скандинавії, набрав військо із варягів, професійних воїнів, і 978 р. сам рушив на Київ. У короткій війні Ярополк загинув.

Русь періоду розквіту. Форму Руської держави ІХ–Х ст. історики визначають як дружинну, адже панівний прошарок складався з верхівки княжої дружини. Протягом тривалого часу вона утворювала примітивний адміністративний апарат, стягала данину й чинила суд на місцях.

Існування цієї форми державності завершилося за Володимира Святославича (978–1015), прозваного згодом Великим. З другої половини його князювання Русь набула ознак ранньофеодальної монархії. Своєю діяльністю він ніби з’єднав дві доби: пізню родоплемінну й ранню феодальну.

Князівська дружина перестала брати участь у державних справах. На перший план висунулися бояри, прошарок яких складався з тих же старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії.

Володимир очолив державу все ще не досить консолідованою. Влада племінних вождів і князів на місцях, у віддаленні від центру на багато днів кінного шляху, була майже безмежною. Вони неохоче виконували накази київського князя й привласнювали багато данини, що належала йому. Протягом 981–984 рр. Володимир повернув до складу Русі землі племінних княжінь хорватів і дулібів, відновив владу Києва над княжіннями радимичів і в’ятичів.

Близько 988 р. Володимир провів адміністративну реформу. Вождів основних племінних княжінь замінили 12 його синів. Так було зламано сепаратизм племінної верхівки, а Русь стала об’єднаною країною. Це значно зміцніло систему державної влади на місцях: в усіх ключових містах від імені київського князя збирали данину, управляли і чинили суд його намісники (сини й старші дружинники), котрі, в свою чергу, мали у підлеглості урядовців нижчого рангу, що порядкували у волостях.

Тоді ж князь «почав ставити міста по Десні й по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І почав набирати мужів кращих від словенів, і від кривичів, і від чуді, і від в’ятичів, ними населяв міста (порубіжні), тому що була війна з печенігами». Була створена величезна за розмахом (вали простягалися майже на тисячу км) складна й розгалужена система валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від печенігів.

Для протидії набігам кочовиків Володимиру необхідна була сильна армія. Отож він упровадив військову реформу, встановивши феодальну організацію війська – службу за право володіти землею. Це зміцнило й власну владу князя.

Володимира, який здійснив також судову реформу, заслужено називають першим реформатором на Русі. З літопису відомо, що князь дбав про «Устав земляний», започаткував вироблення уставу (закону), який регулював би суспільні правові відносини, вдосконалив чинний кодекс звичаєвого права – «Закон Руський» – для пристосування його до вимог часу. Володимирів «Устав земляний» продовжив політично-правову лінію, яку накреслила своїми «уставами» й «уроками» княгиня Ольга.

Першою ж реформою князя була релігійна. Одразу по утвердженні на київському столі Володимир спробував запровадити повсюдно монотеїстичний культ, вважаючи, напевне, що його одноосібній верховній владі має відповідати єдиний для всіх у державі бог – Перун. (До того слов’яни-язичники найбільше шанували Дажбога – бога Сонця й добра, Перуна – бога грому, Сварога – бога неба, Дану – богиню води, Стрибога – бога вітрів, Велеса – бога худоби. При цьому місцеві племені культи виводили на провідні позиції різних богів.)

Проте перша релігійна реформа була приречена на неуспіх. Стара, віджила язичницька віра не відповідала новим відносинам у суспільстві, що швидко оновлювалось. Тоді Володимир вирішив запровадити докорінно нову державну релігію. Його вибір припав на християнство православного (візантійського) обряду. Крім традицій, закладених ще Аскольдом і княгинею Ольгою, владному Володимирові у цій вірі не могло не сподобатись підпорядкування церковного владики світському володарю.

[[Нагода не примусила себе довго чекати. 986 р. візантійський імператор Василій, проти якого повстали земельні магнати, попросив у могутнього київського князя допомоги. Володимир не відмовив, але висунув умову: одруження із сестрою імператора Анною. Натомість Василій зажадав, щоб правитель Русі охрестився сам і запровадив цю віру по всій своїй землі. На таких умовах і було укладено русько-візантійську угоду.

Володимир відрядив до Візантії великий як на ті часи (6-тисячний), добре озброєний і дисциплінований загін відбірних воїнів. За їх допомогою Василій здолав ворога, однак віроломний імператор спробував обманути київського князя й відмовив йому в руці сестри. Розлючений Володимир здійснив стрімкий похід до Криму, що належав тоді Візантії, й обложив місто Херсон (околиця нинішнього Севастополя).

Після здобуття русичами Херсона, що був головною житницю імперії, Василій був змушений спішно відіслати сестру до переможця. Урочистий шлюб відбувся у цьому місті восени 989 р. Навесні наступного року Володимир з дружиною повернувся до Києва й енергійно заходився насаджувати християнство. Василій (таке ім’я отримав й руський князь, охрестившись) по всій країні «наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли».

В літописі події трьох років – 988, 989 і 990-го зведені під одним – 988-м, що традиційно вважається роком запровадження нової віри на Русі. Спочатку були похрещені лише жителі Києва, Новгорода і ще кількох міст. Руські люди, яких обертали в нову віру насильно, неохоче відмовлялися від релігії батьків і дідів. Тому християнізація розтяглася на кілька століть.

Запровадження християнства сприяло зростанню міжнародного престижу держави, зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню культури: поширилися писемність і книжність, руські люди познайомилися з кращими здобутками світової літератури і науки. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні (скрипторії), і незабаром країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі.

Поширенню нової віри сприяло те, що церковна служба правилася слов’янською мовою. Однак це викликало й певну культурну замкненість країни, коли латиномовне письменство залишалося довгий час невідомим, а запозичення надбань європейської цивілізації відбувалось, головним чином, через слов’янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через власні переклади грецьких книг. Варто мати на увазі й те, що тогочасна візантійська еліта, відірвана від загальної течії світової суспільної думки, перебувала у стані наростаючої духовної кризи. В подальшому впровадження візантійської моделі християнства зумовило стійку тенденцію відставання Русі від Заходу в багатьох сферах суспільного життя, особливо після розколу християнства у 1054 р. на православну та католицьку гілки.]]

Завдяки старанням Володимира Русь стала найбільшою за розмірами країною в Європі. Завершився процес формування її державної території, визначилися кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов’янської етнокультурної спільності. На сході Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.

Ця могутня імперія складалася з різних племен, мов, релігій і розвивалася не як етнічна, а як політична держава. Руські люди становили переважну більшість її населення. Разом з ними проживало понад 20 інших народів, у тому числі тюркських (печеніги, торки, берендеї, половці, каракалпаки), балтських (лити, пруси, ятвяги), угро-фінських (чудь, весь, меря, мурома, мордва). Неслов’янські племена вливалися до складу Русі здебільшого мирним шляхом, адже впливи слов’ян сприяли їхньому економічному, суспільному та культурному розвитку.

За Володимира Святославича завершився другий етап у складанні державності на Русі. Третій, заключний, припадає на роки правління в Києві його сина Ярослава.

Розбудована Володимиром держава наприкінці його життя виявилась не такою вже згуртованою. Близько 1012 р. замислив лихе проти київського князя вихований ним пасерб Святополк, намісник у Турові. В 1014 р. відмовився сплачувати данину власний син Ярослав, князь Новгородський. Влітку наступного року, готуючись до походу, аби приборкати сина, київський князь раптово помер. Між його нащадками розгорілася кривава боротьба. У ній загинули Святослав та малолітні Борис і Гліб (за їх вбивство Святополк прозваний літописцями Окаянним, від імені біблійного братовбивці Каїна, проте зі скандинавської «Еймундової саги» випливає, що Борис і Гліб загинули від руки Ярослава).

У 1015 р. Ярослав вокняжився в Києві. Під час першого князювання йому довелося відбивати напад численного війська степовиків. 1017 р. «прийшли печеніги до Києва й врубалися в Київ, і ледве надвечір здолав їх Ярослав і переміг печенігів».

1018 р. Святополк, котрий утік 1015 р. до Польщі, захопив було Київ. Та взимку Ярослав вибив його з міста. Навесні 1019 р. Святополк повернувся разом з печенізькою ордою. Вирішальна битва сталася на р. Альті на Переяславщині й принесла перемогу Ярославу, котрий бився в перших рядах війська.

Ярослав Володимирович (1019–1054) доклав багато зусиль до відновлення централізованої держави, що послабилася під час міжусобної війни й вторгнень печенігів. Наприклад, він не зупинився перед тим, щоб кинути до в’язниці рідного брата Судислава – псковського князя, котрий прагнув до самостійності.

У 1024 р. Ярослав зіткнувся з братом Мстиславом, котрий княжив тоді в Чернігові, і розділив з ним по Дніпру Південну Русь. Після скону Мстислава, у 1036 р. Ярослав став, як пише «Повість», «самовладцем Руської землі».

Першочерговим завданням київського князя був захист від печенігів. Ярослав продовжив фортифікування південних рубежів й «почав ставити міста по Росі». Але й ця захисна лінія не допомогла. 1036 р. величезна орда прорвала її й оточила Київ. Князь із загонами вийшов з міста. В результаті «злої січі» печеніги були остаточно розгромлені. А на місці перемоги над нападниками Ярослав наказав закласти Собор Святої Софії.

Основна маса печенігів після поразки відкочувала у Візантію, частина перейшла на прикордонну службу до руських князів, інші залишилися в степу, приєднавшись до менш войовничих торків (гузів), що перекочували сюди зі сходу.

Упродовж майже всього князювання Ярослава русько-візантійські відносини були дружніми. Однак 1043 р. спалахнула війна, спричинена зміною політичного курсу нового імператора Константина ІX Мономаха, що почав чинити перешкоди руським купцям. Морський похід русів на Царгород був невдалим. Тоді Ярослав направив послів до Германії й ряду інших європейських країн, збиваючи коаліцію проти Візантії. До того ж переможці самі потребували допомоги в боротьбі проти навали печенігів, й імператор почав шукати шляхів замирення. Підписану 1046 р. русько-візантійську угоду незабаром скріпив шлюб сина Ярослава Всеволода з цесарівною Марією.

1048 р. король Франції Генріх І посватався до дочки Ярослава Анни. Інша дочка Ярослава, Єлісавета, стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, ще одна, Анастасія, побралася з угорським королем Андрашем І. Київський володар був зв’язаний союзною угодою з польським князем Казимиром, за якого видав сестру Добронегу. Інші сини Ярослава були одружені: Ізяслав – з польською княжною, Святослав – з онукою цісаря Генріха ІІ. Дружиною ж самого князя була дочка шведського короля Олафа Інгігерда. При дворі Ярослава подовгу жили англійський та норвезький принци. Все це принесло великий міжнародний авторитет Руській державі.

Багато зусиль доклав Ярослав для створення нових і розбудови існуючих міст, насамперед Києва. У стольному граді, площа якого порівняно з добою Володимира збільшилася у 7 разів, проживало близько 50 тис. мешканців. Укріплена частина Києва – дитинець сягнула 90 га. «Місто Ярослава» оточили глибокі рови, заповнені водою, та велетенські земляні вали, що мали довжину 3,5 км, висоту – 14 м, товщину в основі – близько 30 м. На валах стояли високі дубові стіни. Місто прикрасили Золоті ворота. Разом з розташованими довкола ремісничо-торговельними посадами площа Києва склала 380 га.

З ім’ям Ярослава пов’язаний розквіт руської культури, насамперед книжності. Сам князь «до книг виявляв охоту, читаючи їх і вночі, і вдень». За це його і прозвали Мудрим. Тоді ж у Києві було утверджено митрополичу кафедру, а на Русі виникли монастирі. Митрополитом київським Ярослав призначив Іларіона. Зроблено це було без відома константинопольського патріарха, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

Князь виступив ініціатором проведення кодифікаційних робіт, завдяки чому з’явився перший писемний збірник правових норм «Руська правда».

За князювання Ярослава будівництво держави завершилось. Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, зрівнявшись із Візантією та Германською імперією. Стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився державний апарат. Було нарешті подолано місцевий сепаратизм. Полюддя все більше замінювалось м’якшими, прогресивнішими формами данини, що відповідало прогресуючій феодалізації суспільства.

Помер князь на 76-році життя і був похований у мармуровому саркофазі в Софійському соборі. На жаль, сини Ярослава не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.

[[Суспільний устрій, господарство, розвиток культури. Великий київський князь зосереджував у своїх руках всю повноту влади – законодавчу, виконавчу, судову та військову. У своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина становила собою постійне військо, що у внутрішніх справах виконувало роль апарату примусу. За свою службу старші дружинники (бояри, великі феодали) одержували землі, молодші («отроки», «діти боярські», «пасинки») – частину військової здобичі або плату. На перших порах дарувалась не територія, а право стягувати з відповідного міста чи села податки. Така форма феодального землеволодіння – помісна – не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. Згодом дедалі більшого поширення набирає вотчина – спадкове, вільно відчужуване володіння.

На політичні рішення князя могли впливати поради та позиція боярської ради, утвореної зі старших дружинників, міської верхівки, вищого духовенства. Боярська рада користувалася правом «вето».

У періоди послаблення князівської влади важливу роль відігравали віча – народні збори дорослого чоловічого населення. Крім жителів міста, право їхнього скликання мали князь та митрополит. Віче володіло досить широкими можливостями впливу – аж до вигнання неугодного князя та запрошення іншого.

Основними верствами феодально залежного населення були:

смерди – більшість селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

закупи – люди, які втративши в силу різних обставин власне господарство, змушені були подаватися в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

рядовичі – селяни, котрі уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала, їх могли продавати, дарувати, передавали у спадщину;

холопи – населення, яке перебувало у цілковитій власності феодала.

Переважна більшість мешканців міст була ремісниками різних спеціальностей. Вони об’єднувались у корпорації на кшталт західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки становили водночас головні площі, на яких вирувало життя, зокрема збиралися віча.

Могутньою і прекрасною були матеріальна та духовна культура Русі. Її народ зводив величні кам’яні храми в містах та дерев’яні церкви в селах, розкішні палаци, здебільшого з каменю й цегли, в два, три й більше поверхів – для князів, пишні дерев’яні хороми для великих бояр, ошатні дерев’яні зрубні житла – для середніх прошарків населення (біднота тулилась у напівземлянках), створював могутні фортифікаційні споруди своїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків, що увійшли до народної пам’яті під поетичним найменням «змійові вали». Навіть порівняно невеликі гради являли собою справжні фортеці з могутніми земляними валами, на яких стояли дубові стіни з численними баштами.

Значного розвитку в Київській Русі набула церковна архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. Ярославом Мудрим було зведено найбільший храм держави – Софійський собор. За його зразком побудовані: Спаський собор у Чернігові, Софійські собори – у Новгороді та Полоцьку.

Витривалі й працелюбні русичі вирощували хліб (основні зернові культури: жито, просо, ячмінь, пшениця й овес; у лісовій зоні використовувалась підсічна система із застосуванням легкої сохи; в степах й лісостепу – перелогова система, плуг із залізним наральником). Не останнє місце посідало скотарство (великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри). Русичі мали розвинені ремесла: ковальське, ювелірне, гончарне, обробку шкіри, дерева й кістки, виготовлення виробів із скла – браслетів, намиста, перснів, кубків, пляшок, віконного скла. Залізо масово добувалося з болотяної руди. Кожна жінка досконало володіла домашніми ремеслами: прядінням, ткацтвом, виготовленням одягу. Багато продукції постачали промисли: мисливство й рибальство, бортництво – добування меду диких бджіл, бджільництво.

На весь світ уславились вироби руських майстрів, наприклад дорогоцінні золоті речі з перегородчастими емалями й більш скромні срібні прикраси. Як і золоті діадеми, князівські барми, іконки, ковтки, хрестики тощо, срібні карбовані браслети з черню київського виробництва належать до найвитонченіших зразків середньовічного мистецтва.

Купців руських добре знали на торгах міст Візантії, країн Кавказу й Арабського Сходу, Поволжя (Хозарський каганат і Волзька Болгарія), Германії, Франції, Угорщини, Чехії, Польщі. На продаж вони везли шкурки куниць, лисиць, бобрів, білок, мед і віск, вироби ремісників (це були шкіряні й металеві вироби, зокрема зброя, витвори ювелірів). Гнали вони й рабів (в самій Русі рабовласництво поширення не набуло). Додому ж поверталися із чужоземними золотими й срібними виробами, посудом, дорогими тканинами (шовк, парча, оксамит), олією, вином, фруктами, різноманітними ремісничими виробами.

Торгівля викликала до життя грошовий обіг. Крім традиційного засобу розрахунків – шкурок хутрових звірів – на ранньому етапі (VІІІ–Х ст.) на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські номісми і міліаресії, західноєвропейські динари. За Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Русь карбувала власні гроші – срібники і златники. З ХІ ст. при розрахунках у великих торгівельних операціях використовувалися срібні зливки – гривни. Останні відомі трьох типів – київського, чернігівського та новгородського.

Міста виступали культурними осередками. Тут діяли школи й книгописні майстерні, виготовлялися твори прикладного мистецтва, при храмах та монастирях існували бібліотеки, писалися ікони, складалися літописи та агіографії – житія святих. Творилася й усна історія у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень та билин, інших фольклорних пам’яток.

Найвідоміший монастир – Києво-Печерський, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

Перші школи в Києві, а можливо і в інших великих містах Русі, започаткував Володимир Святославич. Ярослав Мудрий організував школу в Новгороді, де навчалося триста дітей. Крім початкової освіти, існувало й «навчання книжне», котре передбачало вивчення богослов’я, філософії, риторики, граматики – прообраз майбутньої вищої школи.]]

Занепад Руської держави. Стаття 1054 р. «Повісті» відкривається словами: «Помер великий князь руський Ярослав. Ще за життя свого він дав заповіт синам своїм, мовивши їм: «Ось я залишаю світ цей, сини мої живіть у любові... я доручаю замістити мене на столі моєму в Києві старшому синові моєму, брату вашому Ізяславу, слухайтесь його, як слухались мене, він замінить вам мене; а Святославу даю Чернігів, а Всеволодові – Переяслав, а Ігореві – Володимир (Волинський), а Вячеславу – Смоленськ».

Запровадивши спільне управління державою всім князівським родом, Ярослав поклав початок удільному устрою. Влада великого князя позбулася своєї економічної основи, що посилило його залежність від уділів. Престолонаступництво мало здійснюватися за встановленою чергою: по смерті київського князя його місце займав чернігівський князь, до Чернігова переходив переяславський, до Переяслава – волинський і так далі. Після смерті всіх синів Ярослава княжити в Києві мав почати найстарший нащадок його першого сина. Життєздатною така громіздка система бути не могла: непорозуміння почалися вже за перших Ярославичів.

Брати Ізяслава не забажали визнавати його верховним володарем і дивились на міста із землями, що заповів їм батько, як на особисту спадкову власність – «вотчину». Ізяславу довелося укласти союз із двома молодшими братами – Святославом і Всеволодом. На Русі встановилася незнана раніше форма правління, яку називають тріумвіратом.

Всі державні справи брати вирішували разом: видавали закони («Правда Ярославичів»), ходили в походи на торків і половців (кипчаків, куманів), перевели брата Ігоря з Володимира до Смоленська тощо. Але здебільшого дбали про збільшення власних володінь. 1057 р. Ізяслав захопив Волинь, а коли незабаром потому помер Ігор, тріумвірат поділив між собою Смоленську волость, нічого не залишивши синам покійного. Ізяслав, Святослав і Всеволод 1067 р. заволоділи Полоцькою землею, а її князя Всеслава кинули до київської в’язниці. Новгород привласнив Святослав, Смоленськ – Всеволод. Все це викликало обурення серед молодших Ярославичів і посіяло зерна подальших усобиць.

Після невдалої битви з половцями на р. Альті (1068 р.) тріумвірат дав тріщину й став розпадатися. 1073 р. Святослав звинуватив Ізяслава у змові з недавнім ворогом Всеславом полоцьким, з допомогою Всеволода вибив старшого брата з Києва і сів на його місце. Так скінчився майже 20-літній тріумвірат Ярославичів. Ізяслав утік до Польщі, далі до Германії, та зміг повернутися до Києва лише по смерті Святослава, наприкінці 1076 р.

Тим часом у чвари втрутилися обійдені дядьками й жадаючі багатих волостей-вотчин їх небожі Олег Святославич і Борис Вячеславич. Вони вигнали з Чернігова, вотчини Олега, Всеволода Ярославича, де той сів, коли Святослав утвердився в Києві. Ізяслав прийшов на допомогу братові, разом 3 жовтня 1078 р. поблизу Чернігова вони розгромили Олега з Борисом. Але Ізяслав сам загинув у тій битві, й у Києві вокняжився Всеволод. На Русі відновилась одноосібна монархія. Та їй було далеко до минулої могутності.

Всеволод Ярославич виявився слабким правителем. Його влада поширювалася лише на частину держави – Волинська, Турівська, Муромська землі не підкорились йому. Оскільки князь не любив воювати й ходити в походи, а віддавав перевагу бесідам з вченими людьми й читанню книжок (знав 5 іноземних мов), військову справу він доручив синові Володимиру, як тільки тому виповнилося 12 чи 13 років (в історію він увійшов за родовим іменем матері, доньки візантійського імператора Марії, – як Мономах). Практично державою правив сімейний дуумвірат.

Посадивши сина Володимира князем у Чернігові, Всеволод зневажив переважні права на місто синів свого старшого брата Святослава. Тож довелося йому захищатися від небожів – Святославичів, Давида й Святослава Ігоровичів, а також троюрідних онуків – Рюрика, Володаря й Василька Ростиславичів.

Кончина Всеволода у 1093 р. круто змінила перебіг політичних подій. Сталося несподіване: Володимир, що за життя батька став фактичним правителем Русі й мав найбільшу військову силу, не бажаючи розпалювати чвар, добровільно поступився престолом на користь кузена Святополка (той, як син старшого брата Всеволода Ізяслава, мав переважні права на Київ).

Та міжкнязівські усобиці тривали. Святополк не зумів власними силами приборкати бунтівників, тому уклав союз із Мономахом. Разом вони збройно змусили Святославичів утихомиритися. В 1096–1113 рр. Руссю правив дуумвірат Святополк – Володимир.

Відновлення державної єдності було украй необхідним, адже ще з кінця 1070-х рр. половецькі хани посилили натиск на Переяславщину й південну Київщину. Крім того, Олег Святославич, а за ним й інші князі (переважно чернігівські), почали використовувати степовиків у боротьбі з суперниками на Русі.

Становище особливо загострилося на початку 90-х рр. Майже щороку летюча половецька кіннота вдиралася на Русь, убивала й полонила тисячі людей, палила оселі й міста, витоптувала поля. Навіть об’єднані сили Святополка київського і Володимира, в ту пору чернігівського князя, були у 1093 р. розбиті половцями біля р. Стугни, на підступах до Києва. Тому з 1094 р. з ініціативи Мономаха руські князі почали гуртуватися проти половецьких ханів.

У 1097 р. в Любечі зібрався князівський з’їзд, який проголосив об’єднання сил проти половецької загрози. Було вирішено припинити чвари і скасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь отримував успадковані від батька землі – вотчину, а всі спірні питання мали розв’язуються на князівських з’їздах. Протягом наступних років збиралося ще кілька з’їздів: Витичівський 1100 р., на Золотчі 1101 р. й біля Долобського озера 1103 р.

Між 1103 і 1116 рр. з ініціативи й під командуванням Мономаха відбулося 5 великих переможних походів на степ. Після цього половецькі хани ще чверть століття не насмілювалися нападати на Русь.

У 1113 р. помер Святополк. Кияни не любили нещирого й скупого князя, котрий благоволив лихварям і сам спекулював сіллю. Його смерть збурила повстання в Києві. Віче із заможних городян покликало на престол Володимира, але той не одразу погодився. Немолодий вже князь вагався, чи варто брати на плечі важку ношу керівництва державою. Тільки друге посольство переконало його. Мономах вокняжився в Києві й просидів на престолі до смерті (1125).

Володимир відновив єдиновладну монархію, при цьому визнав за краще не порушувати проголошених за його ініціативою рішень Любецького з’їзду: кожен володіє власною вотчиною. Але найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з-під влади великого князя швидко й жорстоко придушувались.

За Володимира зміцнилися династичні зв’язки: сам він був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, донька – за угорського короля.

Син Володимира Мстислав (1125–1132) теж підтримував єдність Русі, гасив князівські чвари й дбав про консолідацію держави. За допомогою інших князів здійснив кілька успішних походів на половців, загнавши їх за Дон і Волгу, за що був прозваний літописцями Великим. Князь розвинув добрі стосунки з сусідами. Одна з його дочок вийшла заміж за норвезького короля Сіґурда, друга – за датського короля Кнута Лаванда, третя – за майбутнього імператора Візантії Андроніка Комніна, четверта – за угорського короля Гейзу ІІ.

Після смерті Мстислава Володимировича Русь, начебто несподівано, розпалася на півтора десятка князівств, володарі яких, принаймні частина з них, заходилися суперничати з великим князем київським. З 40-х рр. останній перетворився лише на формального главу держави.

Та цей процес, що дістав назву феодальної роздробленості, був цілком закономірним. Причини роздробленості полягали в тому, що впродовж другої половини XІ – першої половини XІІ ст. у країні сформувався клас землевласників-феодалів. Вони стали значною економічною, а відтак і політичною силою. Суспільний поступ привів до вирівнювання соціально-економічного розвитку в центрі держави і в її окремих частинах. Якщо раніше політичне, суспільне, економічне й культурне життя зосереджувалось у Наддніпрянщині, то в XІІ ст. стрімко піднеслися осередки інших земель. Їхні князі й бояри почали вважати обтяжливою залежність від Києва, дбали здебільшого про власні володіння, їх дедалі менше цікавили загальноруські справи.

Передоднем роздробленості історики називають князювання на київському престолі Ярополка (1132–1139), брата Мстислава. Він не зміг зберегти єдиновладдя на Русі, зате одверто піклувався про інтереси свого клану, що викликало протидію інших членів великої родини Мономаха.

Проте Києворуська держава у середині XІІ ст. не розпалася. Змінилася лише форма її устрою. Відносно єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. Державою спільно керувало об’єднання найвпливовіших і найсильніших князів (так званий «колективний сюзеренітет»). Головні питання внутрішньої й зовнішньої політики розв’язувалися на з’їздах – снемах. Київ залишався стольним градом й мрією чи не кожного видного члена родини Рюриковичів. Суперництво за головний престол велося між двома князівськими кланами: Мономашичами й Ольговичами. З часом у це втрутилися й князі з роду галицьких Ростиславичів. Посівши ж престол, кожен князь перетворювався на активного поборника загальноруської єдності.

«І настала смута в усій Руській землі». Київ переходив з рук в руки (за сто років – 46 разів). Відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких ніколи не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Потім стали відносно самостійними Володимиро-Суздальська, Галицька та Волинська землі.

Процес подрібнення князівств характеризують наступні цифри: якщо на середину ХІІ ст. їх налічувалося 15, то на середину ХІІІ ст. – близько 50. Місцеві князі реформували державний апарат, створювали власні збройні сили. Князівства тепер ділилися на волості, куди князі призначали своїх посадників. Однак феодальна роздрібненість аж ніяк не була специфічною рисою Русі. На початку ХІІ ст. в Європі не існувало жодної централізованої держави.

[[Складання української народності. Русь була федеративною та багатоетнічною державою. Враховуючи слабкий контроль центру над тими 15 слов’янськими племенами, що увійшли до її складу, говорити про консолідацію населення країни в єдиний давньоруський народ (зі спільною мовою, культурою та з чіткою етнічною самосвідомістю) недоречно. Місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в ІX–XІІІ ст. були досить відчутними. Літописець повідомляв: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов». Простори держави були заселені нерівномірно, а окремі частини розділені широкими і непрохідними лісами та болотами. Тож і територіальна єдність Русі була відносною.

Формування майбутньої української народності відбувалося на основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів, дулібів, білих хорватів), котрі займали Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську, Галицьку, Подільську землі, а також Буковину і Закарпаття. А на Середній Наддніпрянщині, в Київській землі, утворилося етнічне осердя українського етносу, навколо якого поступово згуртувалося населення інших південноруських земель. Видатною є роль Києва у цьому процесі. При цьому південноруські землі вже у VІІІ–ІX ст., як і згодом, випереджали північні в соціально-економічному та культурному розвитку років на сто, а то й на двісті.

Показово, що українська мовна специфіка виразно простежується у письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ще з ХІІ–ХІІІ ст.

Стосовно назви «Русь» в історичній літературі точилося багато суперечок. Сучасні науковці вважають, що це слово – іраномовного походження, пов’язане з назвою сарматських племен (роси, росомани, роксолани). На межі VІІІ–ІX ст. воно поширилося на Середньому Дніпрі, і літописні поляни стали називатися, як повідомив давній автор, руссю. З часом ця назва поширилася й на інші племена, що увійшли до складу Київської князівської держави. Вірогідно, зі словом «русь» пов’язані й давні назви річок зазначеного регіону – Рось, її приток Росави й Роставиці.

Гіпотеза про норманське коріння слова «русь» не може вважатися прийнятною, оскільки жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги. Крім того, один із найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840–880) чітко називає русів слов’янським племенем.

Назва «Україна» є історично пізнішою. У 1187 р. її вперше фіксує Київський літопис. Спочатку вона вживалася для визначення земель порубіжжя.

За Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилося імення «Україна», яким пізніше, з XVІІ ст., стали позначати етнічну територію українського народу. Хоча ще до цього вживалася назва «народ український». Наприклад, чи не першим, наприкінці ХVІ ст., її почав застосовувати київський католицький єпископ, українець за походженням Й.Верещинський. Цим терміном він позначав усе українське населення, використовуючи його замість поширених назв географічного походження: «подоляни», «волинці» тощо.

Розпад Русі у ХІІІ–ХІV ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні. На це вказує, зокрема, антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України. Українська людність ХVІ–ХVІІІ ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської держави. Як і тоді, українці продовжували називати себе руським народом. Вони добре усвідомлювали свою окремішність від сусідів – литвинів (білорусів) та москалів (росіян).

Отже Київську Русь, козацьку та сучасну Україну можна вважати послідовними, генетично пов’язаними фазами життя одного етносу – українського народу. Це не слід розуміти так, що людність Південної Русі – то українці. Головні риси українського етносу на той час лише формувалися. Тому південних русичів правильніше вважати праукраїнцями.

Варто пам’ятати, що слов’янські племена території сучасної України постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор’я (скіфів, сарматів) та греко-візантійської цивілізації. Своєрідність білоруської нації спричинило формування на слов’янській основі (племена кривичів, дреговичів і радимичів) з участю балтських елементів. Подальший їхній розвиток відбувався у складі Київської Русі, а пізніше – Литовсько-Польської конфедерації. Становлення російського етносу почалося в ході слов’янської колонізації (ільменські словени, в’ятичі) лісових обширів, заселених балтськими й угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.). Згодом, у ХІІІ–ХV ст. великий вплив на росіян справили контакти з татарами Власно російська історія почалася з відокремлення у XІІ ст. Володимиро-Суздальського князівства.]]

Навала орд Батия. Наприкінці XІІ у степах Монголії склалася сильна протодержава, яка за своєю соціальною сутністю була родоплемінною. Велике й могутнє об’єднання союзів племен очолив Темучін, у 1206 р. обраний Чингіс-ханом (великим ханом). Майже одразу монгольська верхівка розпочала завойовницькі війни проти сусідів, загарбавши країни Середньої Азії. 1223 р. у битві на р. Калці, недалеко від пониззя Дніпра, 25-тисячне монгольське військо на чолі з Джебе й Субедеєм розгромило дружини південноруських князів, підтриманих половцями. Поразка була жахливою: загинуло 9 князів та 90% руських воїнів.

То була лише розвідка боєм. Через півтора десятиліття онук Чингіс-хана Батий, якому дід заповів похід на Захід і «подарував» ще не завойовану Європу, розпочав вторгнення за Волгу. Наприкінці 1237 р. величезне добре вишколене кінне військо (від 150 до 200 тис. воїнів) вдерлося на руські землі.

Батиєва навала застала Русь роз’єднаною і страшенно ослабленою, загрузлою в міжкнязівських чварах, у зіткненні егоїстичних інтересів різних кланів. Князі знали, що монголи готуються до походу, але, поглинені ворожнечею, нічого не вдіяли, щоб об’єднати сили. Нечисленні княжі дружини, навіть за підтримки погано озброєного й наспіх зібраного міського ополчення, не мали змоги стримати натиск ворога, що мав перевагу в десятки разів.

Протягом кінця 1237 – зими й весни 1238 рр. монголи здобули штурмом, розграбували й спалили Рязань, Владимир-на-Клязьмі, Ростов, Углич, Твер та інші міста. Заледве не всіх їх мешканців завойовники винищили.

Майже рік потому (до весни 1239 р.) чужинські полчища провели в надчорноморських степах. Відпочивши й підгодувавши коней, вони захопили Переяслав, потім Чернігів. Далі Батий намірився захопити Київ. Однак кияни відмовилися здати місто на вимогу одного з його воєвод – Менгу-хана, а сам він на штурм не наважився.

Минув рік, і восени 1240 р. головні сили Батия оточили стольний град землі Руської. Облога тривала 74 дні. Кияни доблесно билися зі страшним ворогом, завдаючи йому значних втрат. Та перевага була не на їхньому боці. Основний удар монголи завдали з півдня, він припав на Лядські ворота. Не зупиняючись ні вдень, ні вночі, бухали тарани в браму і стіни фортеці, аж поки завойовники не змогли вдертися всередину. Це сталося 6 грудня. Дуже мало киян зосталося серед живих.

По здобутті Києва орди Батия ринули на захід. Вони заволоділи Галицькою і Волинською землями й у середині 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщини, спустошивши їх. Але для завоювання Європи сил вже не вистачило: надто великих збитків зазнало військо монголів на Русі.

У 1242 р. Батий припинив похід на захід і, вогнем і мечем знову пройшовши руськими землями, привів свої орди у Пониззя Волги. Там монголо-татари заснували власну державу – Орду (в історичній літературі вона виступає під назвою Золотої).

Монгольська верхівка спочатку вела кочовий спосіб життя, замінивши в степах знищену нею половецьку аристократію. Основним населенням степової частини Орди залишались половецькі племена. Монголи не внесли істотних змін в етнічний склад населення степів. З часом Золота Орда перетворилась у тюрко-монгольську державу.

Після описаних подій Києворуська держава перестала існувати. На Русі встановилося важке й принизливе вороже панування. Тривало монголо-татарське іго довгих 238 років.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

***

Ключові терміни та поняття: бояри; варяги (нормани); віче; волості; волхви; вотчина; дружина; закупи; «змійові вали»; Золота Орда; католицизм; князівство; князь; колективний сюзеренітет; конунг; монотеїзм; намісники; печеніги; племінні княжіння; «Правда Ярославичів»; поліетнічна держава; половці; полюддя; помістя; посадник; православ’я; ранньофеодальна монархія; «Руська правда»; рядовичі; смерди; становища; татаро-монгольська навала; Тмутараканське князівство; тріумвірат; уділи; уроки; устави; федеративна монархія; феодальна роздробленість; холопи; челядь.

Основні дати та події: 870 р. – початок правління Рюрика в Новгороді; 882 р. – завоювання Олегом Києва; 882–945 рр. – І етап розвитку державності Русі; 882–912 рр. – князювання Олега в Києві; 912–945 рр. – князювання Ігоря; 945–1015 рр. – ІІ етап розвитку державності Русі; 945–964 р. – князювання в Києві Ольги; 946 р. – посольство княгині Ольги до Візантії; 959 р. – посольство княгині Ольги до Риму; 964–972 рр. – князювання в Києві Святослава; 988 р. – прийняття Руссю християнської віри; 1019–1054 рр. – князювання в Києві Ярослава Володимировича (Мудрого), ІІІ етап розвитку державності Русі; 1054–1073 – тріумвірат Ярославичів; 1125–1132 рр. – князювання в Києві Мстислава Володимировича; 1223 р. – битва на р. Калці; 1240 р. – взяття Києва ханом Батиєм.

Імена: Аскольд; Батий; Володимир Великий; Володимир Мономах; Дір; Ігор; Ізяслав, Святослав, Всеволод Ярославичі; Іоан Цимісхій; Кий; Костянтин Багрянородний; Костянтин Мономах; Мстислав Володимирович; Олег; Ольга; Рюрик; Святослав; Чингіз-Хан (Темучін); Ярослав Володимирович (Мудрий); Байєр Готліб; Міллер Герхард; Шльоцер Август-Людвіг; Ломоносов Михайло.

Перевірте себе: Коли почала складатися давньоруська державність? Кого з перших київських князів ви пам’ятаєте? Як називалась перша збірка писаних законів Київської Русі? Хто її створив? Які верстви населення існували в руському суспільстві? Що таке віче? Які реформи провів князь Володимир Великий? Чому князя Ярослава Володимировича називали Мудрим? Коли розпочалась монголо-татарська навала і які наслідки для Русі вона мала?

Поміркуйте: Чим характеризується кожен із трьох періодів розвитку Руської державності? Хто з київських князів прославився як реформатор, хто – як завойовник, хто – як дипломат? Чому варягів (норманів) не можна вважати творцями руської державності? Чи була феодальна роздробленість Русі закономірним історичним процесом? Чи можливо було б її уникнути?

Вивчіть самостійно: Норманська версія походження державності у східних слов’ян. Русько-Візантійські відносини в Х ст. Прийняття Руссю християнства. Суспільний устрій, господарство, розвиток культури Київської Русі в часи її розквіту. Складання української народності. Походження назв Русь і Україна.

Рекомендована література:

  •  Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.
  •  Древние славяне и Киевская Русь. – К., 1989.
  •  Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.
  •  Котляр М.Ф. Введення християнства в Київській Русі та його наслідки. – К., 1985.
  •  Котляр М.Ф. Русь язичницька: Біля витоків східнослов’янської цивілізації. – К., 1993.
  •  Котляр М.Ф. Утворення Давньоруської держави. – К., 1993.
  •  Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996.
  •  Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХII–ХIII вв. – М., 1982.
  •  Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996.
  •  Толочко О., Толочко П. Київська Русь. – К., 1998.

Допоміжна література:

  •  Багринець В.М. Коли і як виникли назви Україна, українці. – Ужгород, 1997.
  •  Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ. – К., 1963.
  •  Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К., 1963.
  •  Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1989.
  •  Вілкул Т.Л. Володимир Мономах: тексти і версії // Український історичний журнал. – 2004. – № 1. – С.53-72.
  •  Вовк Т.А., Отрощенко В.В. Проблеми давньої та середньовічної історії України // Український історичний журнал. – 1997. – № 2.
  •  Історія Русів. – К., 1991. – С. 33–39.
  •  Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 15–66.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 3–6.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 3–11.
  •  Котляр М.Ф. Спадок Ярослава Мудрого // Український історичний журнал. – 2000. – № 4.
  •  Крещение Руси. – М., 1990.
  •  Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук І.І.Дерев’янко та ін. Полтава, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 3–9.
  •  Петров В. Походження українського народу. – К., 1992.
  •  Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // Український історичний журнал. – 2001. – № 2.
  •  Чмыхов Н. Истоки язычества Руси. – К., 1990.
  •  Шип Н.А. Дискусія про термін «Русь» // Український історичний журнал. – 2002. – № 6.

Лекція 4

Галицько-Волинське і Литовське князівства в руській історії

Галицько-Волинське князівство. Наприкінці X – в першій половині XІ ст. адміністративним осередком земель Волині і Підкарпаття був Володимир – місто, що його заснував і назвав власним ім’ям князь Володимир Святославич. Він передав управління краєм своєму сину Всеволодові. Місто Володимир стало осередком єпископства і головним центром розвитку культури у регіоні.

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха.

У 1084 р. в Галичині утворилися три князівства, в яких запанували брати Ростиславичі. Найстарший з них Рюрик володарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину українських Карпат. На північ від нього лежало Звенигородське князівство. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. В 1099 р. він, спільно з Васильком, переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем. На деякий час це припинило напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир, якого літопис називає Володимирком (1124–1153) об’єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича, які «ввели у місто» звенигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього існував єдиний шлях – надання посад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу протидіяти спробам зміцнення князівської влади (боярство могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин). На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш вигідним для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме тих давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.

Розквіту Галицьке князівство досягло під час правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла (1153–1187). Його володіння сягнули вздовж Дністра досить далеко на південь, навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зросло значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові князівства: будувалися нові міста, фортеці.

Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині й Галичини в одному князівстві.

На Волині влада часто переходила з рук в руки. Внук Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136–1142 і 1146–1154 рр., а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої володіння, ведучи змагання за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно час від часу перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які прагнули вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а в окремі періоди – також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь поділили його сини: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі.

Після смерті Ярослава Осмомисла у 1187 р. галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя – Володимира, старшого сина Ярослава. Згодом невдоволені правлінням Володимира бояри намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. Та Володимир, спираючись на підтримку німецького князя Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.

Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу (1199–1205), спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

Формуючи централізовану державу, Роман рішуче виступив проти опозиційно до нього налаштованої частини галицького боярства. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, він здійснив успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, чим підніс міжнародний авторитет держави. У 1202–1203 рр. князь поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави стало подією великої історичної ваги. На заході Південної Русі виник могутній осередок державності, що за своїми розмірами не поступався Священній Римській імперії. Це докорінно змінило політичну ситуацію в країні: центр політичного та економічного життя Київської Русі фактично перемістився на західноукраїнські землі.

Недаремно літописець називав Романа «великим князем», «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів – автократор, засвідчив зміцнення позиції князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Із щирою приязню писав автор літопису, що великий князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись, ...переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...»

В 1205 р. під час війни з Польщею Роман потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

Бояри Галичини, не зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-Волинського князівства, організували заколот. Вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом (4 роки) і Васильком (2 роки) змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами, і «вбито їх було числом 500, а решта розбіглися». В 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і «повісили задля помсти». Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі – це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів.

У 1214 р. з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили «королем королівства Галицького» п’ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю.

Як тільки княжичі Данило і Василько підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини. Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, боротьба княжичів проти бояр, за об’єднання галицько-волинських земель набрала характеру визвольної війни за державну незалежність. Молоді Романовичі спирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Княжичів підтримали міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та ін.). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців – іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення також позиція селян-общинників, що входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії щодо «доброго князя» уже в той час були поширені в народі.

Від чужоземної окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не цьому зятеві, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою. Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. В 1230 р. князь витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р.

Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле.

У тому ж році Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису, Данило напередодні проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)».

Внутрішня політика князя була скерована на посилення держави. Він намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. Вдосконалення системи керівництва державою відбувалося у напрямку до спеціалізації різних адміністративних ланок, у чому Данило спирався на досвід інших країн. Найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський.

За князювання Данила розбудовувалися міста, поставали нові. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.

Столицею свого князівства Данило обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і його брата Василька Романовича. З їх наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем’янець, Угровеськ та ін. До міст Данило запрошував «сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села».

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Зашкодити їй у князя не було сили. У 1240 р. Батий виступає на Київ, де правив Данилів воєвода – Дмитро, котрий і очолив оборону міста. Після тривалої облоги Київ був захоплений, пограбований і зруйнований ворогами. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати – все це завдало невиправного удару економіці і культурі краю. Та Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства, що дозволило відразу після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, були зведені могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який отримав назву на честь Данилового старшого сина Лева. Водночас князеві й далі доводилось воювати з непокірними боярами, котрі робили ставку на Ростислава Михайловича, князя чернігівського та його союзників.

Окрім татаро-монголів та лицарів-хрестоносців, Русь продовжували прагнути завоювати ще й польські та угорські феодали. Данилові Романовичу вдалося вгамувати їхні зазіхання, здійснивши успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю.

Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати у 1246 р. на переговори до Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв руського князя з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. «О, гірша будь-якого зла честь татарська!» – написав з цього приводу літописець. Данило дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Однак подальша його діяльність засвідчує, що Данило пішов на підпорядкування ординцям з тим, щоб отримати передишку і зібрати сили для вирішальної боротьби.

Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувались ханські намісники – баскаки, тут не здійснювалися тотальні переписи населення з метою обкладання даниною. Тож головний обов’язок князя полягав лише в наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

Данило спорудив низку укріплених міст, які мали, за словами літопису, стати опорою «проти безбожних татар». Поступово, спершу дуже обережно, князь почав шукати союзників для боротьби з ординцями і уклав військові угоди зі своїми колишніми ворогами – польськими й литовськими князями та угорським королем.

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич, молодший брат Олександра Невського. Шлюб дочки Данила та Андрія скріпив союз двох найвпливовіших руських князів.

Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія у 1252 р. величезне військо. Втративши престол, той змушений був втекти до Швеції.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, папа римський Інокентій ІV пообіцяв оголосити хрестовий похід проти татар і коронувати князя за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою. Намагаючись використати всі сили у боротьбі проти іга, Данило погодився. У 1253 р. в м. Дорогочині Данило був коронований папським легатом.

Показово, що західноєвропейські хроніки вже задовго до здійснення коронації називали Галицько-Волинське князівство королівством. Тож, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер.

Однак плани хрестового походу залишилися не реалізованими. Не отримавши реальної допомоги, Данило розірвав угоду з Ватиканом і виступив сам проти Орди. Наприкінці 1254 р. його військо відвоювало землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Намірам Данила визволити Київ перешкодила зміна позиції литовського князя Міндовга, який розірвав військовий союз з Галицько-Волинським князівством. Протистояння Литві безперервно тривало впродовж 1255–1256 рр.

В 1258 р. татари на чолі з Бурундаєм повели масований наступ на князівство Данила і змусили його зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Лучеськ, Кременець. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною – сини Данила Лев, Мстислав і Шварно.

Лев (1264–1301) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив спільні походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом, а також Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.

По смерті Лева його син Юрій І (1301–1308 чи 1315) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський.

Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він теж прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення у 1303 р. окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій – володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська. Підпорядковувалась вона безпосередньо Вселенському патріархові в Константинополі (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії – київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об’єднаного князівства.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи – монастирі, єпископії, парафії. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Велика книгописна майстерня діяла при дворі князя Володимира Васильковича. Він «був книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля нього не буде». Князь робив щедрі пожертви церквам. В Холмі за Лева Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов’янську основу тексту літургійних книг.

Літописання в Галицькій землі з’явилось рано. «Повість про осліплення Василька», яка ввійшла в «Повість временних літ», – винятково талановитий твір.

Яскравий вияв високого рівня культури краю – архітектура. Будівництво велося переважно з дерева, кам’яними спершу зводилися лише храми, рідше князівські палати. Місцевий іконопис розвивався під впливом київського.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігалося оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу.

Сини Юрія І Андрій і Лев ІІ (1308 чи 1315–1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. На міжнародній арені вони орієнтувались на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що все більш відчутним ставав натиск на північні окраїни князівства Литви. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Орди, воно здійснювало цілком самостійну зовнішню політику.

Крім мирних угод з хрестоносцями, було досягнуто порозуміння з Литвою і Польщею. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів-князів «непоборним щитом проти жорстокого племені татар». Самі ж Андрій і Лев Юрійовичі титулували себе «божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимирії». Обидва князі померли одночасно за нез’ясованих обставин, існує припущення, що вони загинули у бою з татарами.

Дітей Андрій і Лев не мали, тож пряма лінія династії Романовичів на них увірвалася. Майже два роки галицько-волинський трон лишався без правителя. Лише у 1325 р. галицькі бояри запросили на княжий стіл 14-річного племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ’я отримав ім’я Юрій ІІ Тройденович. Юний правитель не став маріонеткою в руках бояр. Себе він називав «божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі». Юрій ІІ урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон перейде польському королеві Казимиру ІІІ. Галицькі бояри, не задоволені спробами князя запрошувати на державні посади католиків – чехів та німців, отруїли його у 1340 р.

Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства. Цим користувалися сусідні держави. Після смерті Юрія ІІ того ж року польський король Казимир ІІІ напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз «дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон»), але скоро був змушений відступити. «Управителем і старостою» Галицької землі став боярин Дмитро Детько. Очолені ним повстанці не тільки визволили власні землі, але й за допомогою татар спустошили територію Польщі аж до Вісли.

В той же час на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення. В боротьбі за галицькі землі, що йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, і король Казимир ІІІ проголосив себе ще й «правителем Королівства Русі», тобто Галичини.

З 1370 р. Галицьке князівство опинилось під владою Угорського королівства. В 1372–1378 і 1385–1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім’ям. Однак у 1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством.

Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке сформувалось саме в цей час. Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої і правовій системі Молдавського князівства лишилося чимало рис, що зародились у Галицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались українською мовою.

Так, через сто років після занепаду Київської Русі, Галицько-Волинська держава припинила своє існування.

Велике князівство Литовське. Внаслідок Батиєвої навали Київ, колись могутнє місто, залишився лиш тінню колишньої своєї слави. Місто покинули багато бояр, великих купців, навіть православний митрополит. Протягом тривалого часу й князя Київ свого не мав. Майже 80 років титул володаря українських теренів належав монголо-татарам. Але внутрішні чвари між правителями Золотої Орди заважали їм здійснювати безпосереднє управління цими землями.

Довго так тривати не могло. Першими з такої можливості скористалися литовці – до XІІІ ст. відсталі язичницькі племена. Ще за часів Міндовга (1230–1263) вони рушили на західноруські (білоруські) землі. Під проводом наступника Міндовга Великого князя Гедимінаса (1316–1341) почалося включення до складу Литовського князівства сучасних українських теренів. З метою збирання «руських земель» правитель застосовував як воєнні, так і дипломатичні й династичні заходи. Після раптової смерті Юрія ІІ Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедимінаса Любарт, котрий номінально вважався і галицько-волинським князем.

Крім того, Гедимінас, що іменував себе «королем Литовців і Руських», вів активну боротьбу з Тевтонським орденом, завдав кілька поразок німецьким лицарям.

Справу батька продовжив князь Альгердас (Ольгерд Гедимінович, 1345–1377), який проголосив: «вся Русь просто повинна належати литовцям». До 1350-х років він поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а в 1362 р. його військо зайняло Київ.

Експансії Литви сприяла слабкість Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, а в 1362 р. Орда розколюється на дві частини з кордоном по Волзі). У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки татаро-монголам у битві біля Синіх Вод (басейн Південного Бугу).

Поступово підпорядкувавши значну частину Білорусі й України, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі.

Цей перший етап литовського проникнення на Русь історики назвали «оксамитовим». Українці охоче приймали прихід литовців, бо панування останніх було сприятливішим, ніж жорстоке ординське іго. Місцеве населення отримувало захист від нападів татар зі Сходу та Півдня, католиків – із Заходу. Тож опору литовцям воно не чинило, а часто навіть навпаки збройно їм допомагало у боротьбі з ворогом.

За браком людей литовці дозволяли місцевій українській знаті займати найвищі адміністративні посади. Руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали. Кредо литовців було: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо».

Литовська верхівка сама досить швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов’янських підданих, переймаючи мову й звичаї, адже в державі переважав українсько-білоруський етнічний елемент (майже 90% населення). Багато князів з династії Гедимінасів прийняли християнство. Так, 10 з 12 синів Альгердаса були православними. Навіть наприкінці ХVІ ст. у Литовській державі діяло 11 тис. православних церков і лише 700 костелів. Руська мова, а тогочасне населення Білорусі й України називали себе русинами, стала офіційною мовою в литовській державі.

Литовці запозичили руський досвід військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації. Державною правовою основою слугувала «Руська правда».

Литовські князі надавали привілеї – спеціальні особливі грамоти – окремим землям Русі. Хоча українські терени вважалися власністю династії Гедиміновичів, вони зберігали, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, давні місцеві звичаї. Тож майже до кінця XІV ст. Велике князівство Литовське виступало своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої були землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля.

Всі ці факти дозволяють стверджувати, що Велике князівство Литовське багато в чому продовжило державні традиції Київської Русі. У цій новоутвореній країні від народу-завойовника, по суті, залишилася тільки назва. Навіть офіційний титул литовського князя починався словами: «Великий князь Литовський і Руський».

В історичній науці сформувалися два напрями розгляду політичної історії України цього періоду. Згідно з поглядами багатьох російських істориків, у тому числі радянської доби, українські та білоруські землі були загарбані Литвою, а згодом відійшли до Польщі, тож протягом тривалого часу місцеве населення, спираючись на допомогу Московського князівства, вело боротьбу за звільнення, за об’єднання в єдину державу. Другий напрям представлений працями польських, литовських, багатьох українських та деяких російських дослідників. Вони розглядають Велике князівство Литовське і Московське князівство як дві рівноправні держави, дві Русі, що розвивалися осібно.

Висновки до теми. Прогресивний розвиток південної частини східнослов’янського соціуму свого найвищого рівня досягнув впродовж ІХ–ХІІІ ст. Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії. Її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й культурного буття – надзвичайно вагомий. Вийшовши на світову авансцену з походам Аскольда на Константинополь і нажахавши своїх могутніх сусідів, Русь поступово перейшла від воєнних сутичок з суміжними країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Київські володарі уклали мирні й союзні угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріплюючи їх при потребі династичними шлюбами, що було тоді нормою міжнародних відносин. Вагому роль відігравала Русь у міждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.

Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і села, палаци і храми, книги й ікони. Та руський народ зумів вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися досить міцними, вони здобули нове існування в матеріальній і духовній культурі українців. Історичний досвід Русі став також підґрунтям для державного будівництва литовців, росіян, білорусів.

Після занепаду Києва зросла роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру південноруських земель. Об’єднавши всі етнічні українські терени, за винятком Чернігівського князівства, ця держава розвивалася на єдиній національній основі, тоді як Київська Русь була поліетнічною. Тож князівство формувало ідею державності на вітчизняних просторах, уберігаючи їх від поневолення сусідніми державами.

Позиція Галицько-Волинської держави суттєво впливала на політичні процеси в тогочасній Європі, а її правителі за часів розквіту князівства перебували серед найпомітніших постатей європейської політики.

Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з культурами інших народів. Продовжуючи кращі національні традиції, Галицько-Волинське князівство уникло однобічної орієнтації на Візантію та непродуктивних азійських впливів. Натомість воно збагатилося за рахунок надбань західноєвропейської цивілізації.

Занепад Київської Русі, а через 100 років і Галицько-Волинського князівства дав початок кардинальним змінам у становищі українських земель. З середини ХІV ст. вони потрапили в політичну орбіту Литви, і хоча довгий час Велике князівство Литовське фактично продовжувало традиції Русі княжої доби, все ж вітчизняні терени вже не становили серцевину важливих політичних об’єднань. З культурної та економічної точки зору статус України поступово занепадав до рівня важливої, та все ж периферійної провінції. Місцева еліта мало-помалу асимілювалася з культурою та політичними системами чужоземних володарів.

***

Ключові терміни та поняття: баскаки; двірський; Золота Орда; князівство; князь; королівство; король; привілеї; русини; самодержець; Тевтонський орден; хрестоносці; ярлик.

Основні дати та події: 1153–1187 рр. – князювання в Галичі Ярослава Володимировича (Осмомисла); 1199–1205 рр. – князювання в Галичі Романа Мстиславовича; 1199 р. – створення єдиного Галицько-Волинського князівства; 1202–1203 рр. – приєднання Київщини до Галицько-Волинського князівства; 1238–1264 – князювання в Галичі Данила Романовича; 1246 р. – посольство Данила Галицького до Орди; 1253 р. – коронація Данила Галицького та угода з Ватиканом; 1387 р. – Галичина і Холмщина увійшли до складу Польщі; 1316–1341 рр. – князювання Гедимінаса, Великого князя Литовського; 1345–1377 рр. – князювання в Литві Ольгерда Гедиміновича; 1362 р. – приєднання Києва до Литовського князівства.

Імена: Василько Романович; Володимирко Володаревич; Гедимін; Данило Романович (Галицький); Джанібек; Казимир ІІІ Великий; Лев Данилович; Любарт (Дмитро) Гедимінович; Ольгерд Гедимінович; Роман Мстиславович; Юрій І, Юрій ІІ Болеслав; Ярослав Володимирович (Осмомисл).

Перевірте себе: В чому полягала головна особливість політичного життя Галичини в ХІІ ст.? Кого з князів вперше було названо в літописі самодержцем руським? Які території включало Галицько-Волинське князівство в період свого найвищого розквіту? Коли і ким було засновано м. Львів? Як культурна спадщина Галицько-Волинського князівства вплинула на розвиток Молдавського князівства, інших європейських країн?

Поміркуйте: Чому І етап проникнення Литви на Русь називають «оксамитовим»? В чому проявився вплив державних традицій Київської Русі на Велике князівство Литовське? Чи сприятливими були умови для культурного і етнічного розвитку українців в складі Литовсько-Руського князівства? Які два погляди на політичну історію України періоду Великого князівства Литовського існують в сучасній історіографії, який із них поділяєте ви особисто?

Рекомендована література:

  •  Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.
  •  Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.
  •  Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. – К., 1998.
  •  Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К., 1979.
  •  Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984.
  •  Русина О. Україна під татарами і Литвою. – К., 1998.
  •  Чубатий М. Державно-правове становище українських земель Литовської держави під кінець XІV ст. – К., 1991.

Допоміжна література:

  •  Баран В.Д. Княжий Галич в історії України // Український історичний журнал. – 2001. – № 4.
  •  Вовк Т.А., Отрощенко В.В. Проблеми давньої та середньовічної історії України // Український історичний журнал. – 1997. – № 2.
  •  Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 67–89.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 3–6.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 3–11.
  •  Історія Русів. – К., 1991. – С. 33–39.
  •  Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство (до 800-ліття утворення) // Український історичний журнал. – 2000. – № 1.
  •  Котляр М.Ф. Роман і Романовичі в історії та поезії // Український історичний журнал. – 2001. – № 4.
  •  Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук І.І.Дерев’янко та ін. Полтава, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 3–9.
  •  Русіна О.В. Проблеми політичної лояльності населення Великого князівства Литовського у XIVXVI ст. // Український історичний журнал. – 2003. – № 6.


Тема 3

Польський фактор в українській історії

ХV – першої половини ХVІІ ст.

Козацтво

Короткий зміст теми:

Історичне значення Кревської (1385 р.), Городельської (1413 р.) уній в етнічному відособленні південних і західних руських земель від північних і східних. Фактор німецької агресії в об’єднанні Польщі з Литовсько-руським князівством та роль самостійної політики князя Вітовта.

Перехід статусу збирача всіх руських земель до Московської Русі за договором Івана ІІІ з Великим литовським князем Олександром 1494 р.

Руське гетьманство в польській політиці. Військово-адміністративна реформа гетьмана Є.Ружинського.

Підпорядкування Польщею Волині, Брацлавщини і Київщини. Люблінська унія 1569 р. і утворення Речі Посполитої. Брестська унія 1596 р.

Польсько-католицький фактор в українському етно- й державотворчому процесах. Братства, сеймова боротьба проти полонізації й покатоличення

Проблема походження козацтва і Запорозької Січі.

Козацтво й Запорізька Січ як осередки формування українського народу, його державності.

Лекція 5

Походження козацтва

польсько-католицький фактор в українській історії

Вступ до теми. Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для українського народу сприятливі умови існування. Слов’янські князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Перехід українських земель до Польщі поставив під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності. Водночас під владою Речі Посполитої нечувано зміцніли економічні зв’язки українських теренів із Заходом. В нових, надзвичайно тяжких умовах національного та релігійного гноблення єдиною силою, спроможною відстоювати інтереси свого народу, боротися за політичне самовизначення, згуртовувати довкола себе український соціум, стало запорізьке козацтво.

Україна у складі Речі Посполитої. Наступ Польщі на західні землі України розпочав король Казимир ІІІ Великий, у квітні 1340 р. вступивши в Галичину. Місцеве населення не захотіло сприйняти цю владу. Невдовзі галицькі бояри відновили своє правління краєм. Їх підтримала у цій боротьбі Литва.

Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь. Називалося це хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-православних. Нарешті, у 1366 р. Казимир ІІІ підпорядкував собі майже всі зазначені землі. Територія Польщі зросла приблизно в 1,5 рази. Лише частина Волині залишилася під владою Литви.

Спочатку поляки дуже обережно впроваджували свої порядки, та досить швидко почався наступ на православ’я, підтриманий папою римським, а також впровадження латини як офіційної мови. Фактично західноукраїнські терени перетворювались на польську провінцію, тут нав’язувались чужоземні правова та адміністративна системи. Всі привілеї та права надавалися винятково польській знаті та католицькому населенню.

Обидві держави, і Литва, і Польща, перебували під загрозою з боку Тевтонського ордену. Литва, виснажена експансією на схід, крім того страшилася зростання могутності Московського князівства. Поступово визріла ідея її об’єднання з Польщею. В 1385 р. у невеликому білоруському місті була укладена Кревська унія: за руку польської королеви Ядвіги, що означало титул короля Польщі, литовський князь Ягайло (1377–1392) зобов’язувався приєднати землі Литви та України до Польської корони й навернути литовців у католицизм.

Разом з литовськими присяжні грамоти на вірність польському королю підписали київський, волинський та новгород-сіверський князі. Однак спроби швидкого впровадження в життя умов унії посилили опозицію в середовищі литовської та руської верхівок. Очолив спротив князь Вітовт (1392–1430), кузен Ягайла. У 1392 р. Вітовт змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. Від польського короля Вітовт був залежним на ленних засадах, що означало право влади над даною територією за умов виконання військової або адміністративної служби.

Вітовт був здібним та енергійним правителем. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, він запровадив управління своїх намісників в удільних руських князівствах, що звело нанівець колишню їхню автономію.

Князь прагнув витіснити татар з Причорномор’я, однак у битві з татарським військом 12 серпня 1399 р. на Ворсклі зазнав нищівної поразки. Це змусило його дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписав договір (Віленська унія), згідно з яким великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутися Ягайлові.

Військо Вітовта взяло участь у формуванні польсько-литовсько-руської армії, що виступила проти Тевтонського ордену. Очолив цю армію Ягайло, який, ставши польським королем й охрестившись, отримав ім’я Владислава ІІ Ягелла. 15 липня 1410 р. під Грюнвальдом об’єднані сили оточили й завдали нищівної поразки тевтонському війську.

За Городельською угодою 1413 р. Вітовт домігся, щоб Литовське князівство й після його смерті зберігало автономію (на основі васальної залежності від польського короля). Водночас ця унія обмежила участь православних у державному управлінні: лише католики могли бути представлені у великокняжій Раді. Знать же католицького віросповідання Великого князівства Литовського зрівнялась у правах зі шляхтою Королівства Польського, що вбило клин між литовськими феодалами та православним руським народом і його знаттю.

Розширенню сфери впливу католицизму сприяла роздача католицькій церкві українських земель, заснування кількох католицьких єпископських кафедр.

У 1420-х рр. Вітовту вдалося розширити кордони свого князівства на півдні аж до узбережжя Чорного моря. Площа цієї держави становила близько 800 тис. кв. км (для порівняння: теперішня Литва має площу 65,2 тис. кв. км).

Після смерті Вітовта в 1430 р. українці, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, обрали великим князем литовським молодшого брата короля Ягайла – Свидригайла, сіверського князя, який підтримував тісні зв’язки з українським православ’ям. Побоюючись втрати частини земель, поляки окупували Поділля та Волинь. Водночас вони підбурили частину литовців обрати великим князем Сигізмунда, молодшого брата Вітовта. Якійсь час між цими сторонами тривали сутички, та потім почалися переговори, в яких взяв гору Сигізмунд (1506–1548), котрий тримався пропольської політики.

Тільки за часів більш як 40-річного правління Сигізмунда І, коли вдалося добитися політичної стабільності, об’єднати зусилля для боротьби проти зростаючої татарської загрози, ідея унії вкоренилася у свідомість української політичної верхівки.

Кілька слів про сусідів князівства Литовського. В 1443 р. в результаті ослаблення центральної влади Орди, татарська знать, що населяла Крим, заснувала незалежне Кримське ханство. З 1475 р. воно стає васалом султанської Туреччини. В середині XV ст. кримські татари починають здійснювати регулярні набіги на території Причорноморських степів й України, що знаходились під владою князівства Литовського. Великі набіги здійснювалися в середньому раз на 10 років, менші – щорічно. Кожний вершник мав від 2 до 6 коней. Не сходячи з сідел майже цілодобово, пересідаючи на ходу з одного коня на другого, татари за короткий час переходили значні відстані. Їхні набіги відзначалися несподіваністю і швидкістю.

Під час набігів татарська орда, розділившись на багато загонів, захоплювала величезні простори і досягала найбільш глибинних районів Польщі, Литви, України і Росії. Так, у 1527 р. татарське військо досягло Пінська і Любліна, в 1571 р. – спалило і розграбувало Москву.

Наприкінці XV – на початку XVІ ст. на основі Московського князівства утворилася єдина Російська держава. Важливим етапом на шляху її зміцнення було повалення в 1480 р. ординського іга.

Князь Іван ІІІ офіційно проголосив своїм головним завданням боротьбу за «збирання» всіх земель Київської Русі, вважаючи їх своєю «вотчиною». Вже в 1487 р. він спробував дипломатичним шляхом примусити Литву визнати за ним титул «государя і великого князя всея Русі», однак зазнав невдачі.

У 1494 р. великий литовський князь Олександр, намагаючись уникнути конфронтації з Московщиною, вирішив узяти шлюб з дочкою Івана ІІІ. Згідно з укладеним договором відбувся перехід статусу збирача всіх руських земель до Московської Русі. Проте тиск на Литву не припинився: Іван ІІІ звинуватив зятя у тому, що він пригноблює православних. Це стало приводом до початку в 1498 р. російсько-литовської війни, успішної для Росії, яку підтримала певна частина українських та білоруських феодалів Литовської держави.

Взагалі, польський тиск і вплив негативно позначилися на мирних раніше взаєминах між литовцями та українцями. Вибух невдоволення української знаті стався у 1508 р., коли впливовий магнат Михайло Глинський організував, за участю козаків, антилитовське повстання. Проте того ж року сильне польсько-литовське військо змусило Глинського втекти до Москви.

На початок XVІ ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відбила в нього Чернігів і Стародуб на північному сході України, а в 1549 та 1552 рр. воно постраждало від двох великих вторгнень татар. Криза досягла своєї критичної межі під час війни з Московським царством, що тривала з 1562 до 1570 рр. Тепер вже Литва дивилася на Польщу як на свого рятівника.

1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, внаслідок підписання якої утворилася Річ Посполита (в перекладі з польської – «Республіка»). Нова держава мала єдиного виборного короля, сейм, грошову та податкову системи, здійснювала єдину зовнішню політику. Велике князівство Литовське певною мірою зберігало свою автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скарбницю та систему судочинства. Та тепер, до Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям. І вже Річ Посполита стала найбільшою в Європі державою.

Варто зазначити, що українська знать підтримувала ідею унії, оскільки прагнула здобути права, якими користувалися польські шляхтичі (приміром, не сплачувати деякі податки). Польща, котра перебувала на вершині економічної та політичної могутності, приваблювала й тим, що могла забезпечити захист від набігів кримських татар.

Після 1569 р. українські землі Польщі було поділено на 6 воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське та Белзьке, чим ліквідовувалися залишки адміністративної системи давніх руських князівств. Внаслідок частих набігів татар Київське воєводство, найбільше за площею, фактично знелюдніло – осіле населення відходило на північ та захід.

Впродовж XІV–XV ст. на теренах України сформувалися три суспільні стани: шляхта (знать, що отримувала привілеї за службу королю чи великому князеві), міщани (мешканці міст) та селяни. Останні складали майже 80% всього населення. Колективістську общинну форму землекористування було зламано, запроваджувалося наділення землею кожної сім’ї. Водночас селяни мусили нести повинності перед феодалами, спершу досить невеликі: за право користування землею справляли відробіткову або натуральну ренту.

З метою колонізації Південно-Східної України оголошувалися «слободи» – пільги від панщини та повинностей на 10–20 років, чим користувалося багато селян.

Окрему, і досить численну, суспільну верству населення становило православне духовенство – «церковні люди».

Важливе значення в житті населення України мав кодифікований звод законів, відомий під назвою Литовський статут (перше видання – 1529 р., доповнювався у 1566 та 1588 рр.). Він опирався на «Руську правду» і включав елементи звичаєвого права, а також підтверджував шляхетські права й впроваджував нові юридичні поняття, що походили з Німеччини. До речі, мешканці багатьох міст користувалися так званим магдебурзьким правом, яке передбачало самоврядування цих населених пунктів, можливість мати власний суд, земельну власність та звільнення від феодальних повинностей. Львів його отримав ще у 1356 р., Київ остаточно – у 1497 р.

Однак українське населення міст було нечисленним, бо штучно обмежувалося польською владою. Проводився курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні, яке в найбільших містах почало зосереджуватися в руках поляків. Чинилися перешкоди при вступі до цехів – фахових ремісничих об’єднань, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею, що могло забезпечити вищий, ніж у селян, рівень життя. Внаслідок цього в економічному житті великих міст провідну роль почали відігравати, крім поляків, представники інших національностей (вірмени, євреї).

Здійснювалася фактична ліквідація православної віри (закриття православних храмів і монастирів, масове спорудження костьолів і кляшторів (монастирів), знущання над релігійними почуттями православних, насильницьке обернення в католицтво чи уніатство тощо). Православні релігійні процесії перебували під забороною, а православне міщанство примушували платити повинність католицьким священикам. Православним єпископам заборонялося засідати в сенаті.

Протиріччя між українцями і поляками наростали. Унаслідок зернового буму XVІ ст. в Західній Європі, спричиненого притоком з Америки золота й срібла та стрімкого зростання цін на харчові продукти, економіка України, як і власне польська, стала вкрай неврівноваженою, однобокою, адже майже вся господарська діяльність зосередилася на виробництві сільськогосподарської продукції. Водночас міста й промисловість почали занепадати.

Поряд із порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі й дедалі зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої здобувало надзвичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршувалися. Так, 1457 р. шляхта отримала право судити своїх селян. А 1505 р. сейм заборонив селянам кидати свої села без дозволу пана.

Землеволодіння магнатів та шляхти інтенсивно зростали. Наприклад, на Лівобережжі виникла своєрідна держава в державі, так звана «Вишневеччина» з центром у Лубнах. Вона була закладена Олександром Вишневецьким, черкаським і канівським старостою. Основними джерелами зростання великого феодального землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель. На середину XVІ ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Суттєвому збільшенню виробництва та вивозу зерна сприяло запровадження нової форми панських маєтків – фільварків. Ці багатогалузеві господарчі комплекси базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча й зберігали значні риси натурального господарства.

Оскільки влада, багатство та привілеї в Речі Посполитій все більше асоціювалися з поляками, то серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення. А привілейований стан шляхти справляв значний асиміляторський вплив на українську знать. Внаслідок цього відбувалося масове її зречення православ’я, перехід у католицизм, а також на польську мову. Українці стрімко втрачали свою еліту – шляхту.

Все ж невелика купка українських магнатів лишалася відданими своїй вірі: вони засновували у власних володіннях православні школи та друкарні. Найбільшим покровителем православної віри був князь К.Острозький (1527–1608) – «некоронований король України» – один з найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. На Волині йому належало більше ніж 900 міст і сіл. У 1578 р. князь засновує друкарню, якою керував І.Федоров, у 1580 р. відкриває Острозьку академію.

В містах з другої половини XV ст. почали виникати православні братства, які протистоячи зростаючому тиску польсько-католицьких елементів, опікувалися вдовами й сиротами своїх померлих членів, підтримували шпиталі, засновували школи, надавали своїм членам безпроцентні позички. Значну роль у боротьбі за релігійну та професійну рівноправність українського громадянства, православних з католиками відіграло Львівське братство, засноване першим (1463 р.). У 1615 р. було засноване Київське богоявленське братство.

Братські школи ставали центрами формування нової української еліти, науковими осередками, кузнею політичних провідників, сприяли формуванню інтелектуального потенціалу нації, створювали передумови для відкриття навчальних закладів вищого типу (Київський колегіум).

Між православними українцями і католиками-поляками розгорілася справжня релігійна і культурна війна. Розвиваючись як боротьба передусім між різними вірами (у той час для всіх європейців релігія була основним ідеологічним питанням), вона поклала початок першій в українській історії великій ідеологічній дискусії. Мова йшла перш за все про те, котра з церков справді забезпечує спасіння душі – православна чи католицька.

Оскільки українці зазнавали утисків в Речі Посполитій, міщани – дискримінувалися в містах, а православна знать ігнорувалася при розподілі службових посад, кілька православних єпископів вирішили укласти між своєю церквою та Римом унію. Наприкінці 1595 р., після таємних переговорів, двоє з них поїхали до Риму, де папа Клемент VІІІ проголосив офіційне визнання унії.

Католицька влада теж була зацікавлена у зближенні своєї та православної церков в Україні. У 1589 р. була проголошена автокефалія Московського патріархату, глава якого отримав титул патріарха Московського і всієї Русі. Отже Москва мала можливість втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої під приводом захисту православних.

Коли розійшлася звістка про укладену єпископами угоду з папою, православна громада вибухнула від обурення. Князь Острозький пригрозив Польщі підняти збройне повстання. Щоб розв’язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (нині Брест) був скликаний церковний собор – з метою об’єднати католицьку та православну церкви в Україні. Але наслідки Берестейської унії були прямо протилежні: при збереженні перших двох, виникла ще й третя церква – уніатська, або греко-католицька. Цей поділ українців на дві конфесії поклав початок багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східними та західними українцями.

Релігійна полеміка кінця XVІ – початку XVІІ ст. піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству.

Проте розглянутий період ніс не лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

Починаючи з 1597 р. на засіданнях сейму та сенату Речі Посполитої українська православна шляхта повела боротьбу за захист своїх прав, проти наступу католиків та уніатів, які, користуючись підтримкою держави, отримали контроль над більшістю парафій, церковних урядів, прибирали до рук майно.

Безпосереднім приводом до розгляду «українського питання» на сеймі 1597 р. став арешт та знущання над екзархом Константинопольського патріарха Никифором, який активно підтримував православних у Бересті. Його звинуватили у шпигунстві на користь іноземної держави. Католицька більшість сейму не відгукнулась на вимогу православних делегатів припинити політичне переслідування. К.Острозький вимушений був порушити це питання на засіданні сейму. «За віру православну чиниш наступ на права наші, ламаєш вольності наші і, кінець-кінцем, на сумління наше налягаєш, – звертався він до короля, – цим присягу власну ламаєш... Не тільки сам я, сенатор, зазнаю кривди, але бачу, що справа йде до остаточної загибелі всієї Корони Польської, тому що відтепер ніхто вже не застережений у своїх правах і вольностях, і скоро настане велика смута». Однак позитивне рішення ухвалене не було, Никифор помер в ув’язненні.

Надалі українські православні почали ретельніше готуватися до сеймів, виносити на них значиміші політичні питання, шукати союзників і вступати в коаліції. Так, на сеймі 1599 р. вперше виступила організована коаліція (конфедерація) православних і протестантів. На сеймі 1603 р. українці підкріпили свої вимоги демонстрацією військової сили – під командуванням О.Острозького (сина К.Острозького) до місця проведення сейму прибув двохтисячний загін.

Використовувалася й тактика компромісів. Король, потребуючи згоди сейму щодо витрат на війну зі Швецією, вимушений був піти на поступки православним. З-під влади уніатів дозволено було звільнити Києво-Печерський монастир, а право обирати його архімандрита отримали київська шляхта та духовенство, що сприяло перетворенню Києва на оплот православ’я в Україні. На сеймі 1607 р. король зобов’язався роздавати посади та маєтки православної церкви лише «людям руського народу» і «чисто-грецької релігії», скасовував судові декрети проти православних осіб духовного звання.

У 1623 р. припинилося судове переслідування православної церковної ієрархії, що постала у 1620 р. за підтримки козаків. Проте рішення сейму (конституція), за яким дозволялося відкривати нові братства, церкви, монастирі, і яке гарантувало б вільне богослужіння за грецьким обрядом, не було враховане в остаточній редакції. В журналі сейму з’явився запис про відкладення конкретного рішення щодо цього. Все ж, це означало, що «де-факто» українське суспільство добилося визнання своїх вимог. Ще через шість років, у 1629 р., сейм легалізував Київське церковне братство зі шпиталем і церквою. Проте знову конституція виявилася половинчастою, в ній нічого не було сказано про братську школу. Ось так, крок за кроком, з більшим чи меншим успіхом українству вдавалося в низці випадків відстоювати свої права.

Українське козацтво. На кінець XVІ ст. центр подій в Україні знову переміщується на схід у Придніпров’я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На порубіжних із татарами землях формується новий стан – козацтво. Тюркське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей. Вперше цей термін використано у Початковій монгольській хроніці (1240).

Заселення прикордонних окраїн – досить характерне явище початкового періоду східноєвропейської історії. Схожі з козаками соціальні групи виникли в Росії, на Дону, в Угорщині, Хорватії та інших християнських землях, на їхніх незалюднених кордонах з Оттоманською імперією. Але ніде ці «периферійні» стани не відіграли такої великої ролі в суспільстві, як на Україні.

Існує низка версій, спрямованих на з’ясування походження козацтва. Зокрема існувало чимало спроб «вивести» козацтво від більш давніх степових народів – хозарів (козарів), чорних клобуків, черкесів (черкасів), татар. Інші автори генетично пов’язували козаків з різними групами слов’янського населення Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої (автохтонна, болохівська, бродницька, уходницька, захисна, соціальна теорії тощо).

Утворення козацтва було тривалим процесом. Вже у ХІІ–ХІІІ ст. на півдні України з’являються бродники та берладники – вільні ватаги воїнів, які, крім війни зі степовиками, займалися уходництвом, торгівлею. Їх вважають безпосередніми пращурами козацтва.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80–90-х років ХV ст., коли йдеться про населення центральної України, яке ходило на різні промисли («в уходи») – полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою на кордоні між князівством Литовським і Кримським ханством.

Польсько-католицький гніт, що поширився у заселених західних районах України, породжував численних утікачів, особливо поміж селян, які надавали перевагу небезпекам прикордонного життя перед кріпацтвом. Тож в середині XVІ ст. чисельність козаків значно зросла.

Заснував Запорозьку Січ нащадок великого князя литовського Ольгерда Дмитро («Байда») Вишневецький (1516–1563), черкаський і канівський староста. Впродовж 1553–1554 рр. він зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на острові Мала Хортиця укріплення, що стали заслоном від татар. Незабаром Байда зі своїми козаками організував кілька походів у Крим.

Січ являла собою військовий табір і, водночас, козацьку громаду, товариство, організоване на кшталт напівчернечого, напівлицарського ордену, зі своїми звичаями, законами. Головним елементом політичного устрою Війська запорізького була загальна козацька рада. Вона обирала кошового отамана і старшину (суддю, осавула, писаря тощо). Кошовий був військовим головнокомандуючим, зосереджував всю повноту вищої виконавчої, адміністративної та судової влади. У воєнний час він мав право діяти як необмежений диктатор, але без загальної ради всього Війська не міг приймати принципових рішень.

Запорозька Січ розташовувалася в недосяжності від урядової влади. Однак чимало козаків проживало й у порубіжних містах. Як і січовики (ще їх називали низовим козацтвом), городові козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. З 1572 р. польський уряд наймав певну кількість козаків до себе на службу, вносячи їх до реєстру (списку). За службу вони отримували хутори навколо Переяслава, інших прикордонних міст. Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками. Часто стосунки між тими й іншими ставали досить напруженими.

Для козаків, як реєстрових, так і низових, був установлений власний «присуд», тобто вони вийшли з-під юрисдикції місцевої адміністрації. Завдяки цьому козацтво відокремилося від решти населення Речі Посполитої й почало оформлятися в самостійну станову групу.

У 20-ті роки ХVІІ ст. уряд Речі Посполитої санкціонував адміністративно-територіальну побудову реєстрового війська з шести територіальних полків на королівських землях. Невдовзі потому старшина Війська Запорізького розділилася на реєстрову, з розміщенням у прикордонних містах, та нереєстрову – з дислокацією на Січі.

Походи козаків проти татар, а особливо проти їхнього сюзерена – Оттоманської імперії – наймогутнішої держави тогочасного світу, приносили їм гучну славу. Вже у 1595 р. австрійські Габсбурги (правляча династія) послали на Січ свого посла для укладення угоди про спільний виступ проти турецьких військ у Молдові. Встановив контакти із запорожцями й папа римський.

Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 рр. Однак треба пам’ятати, що далеко не кожен з козацьких походів мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був умотивований іншими благородними намірами – війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Частина з них зводилася до корисливого пограбування турецьких берегів.

Отже, Січ діяла як суверенна держава, вступаючи у війни й підтримуючи власні зовнішні стосунки. М.Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним.

Все ж, мова має йти тільки про деформований варіант державності: інтенсивність розвитку військової сфери супроводжувалася примітивністю економічного сектора (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури). Але в процесі українського державотворення Запорозька Січ свій яскравий слід, безумовно, залишила.

Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнювалося українське релігійне й культурне життя. Київ знову став центром православ’я. Для релігійної та культурної верхівки Києва, значна частина якої була пов’язана з Могилянською колегією, це був час духовного злету й інтелектуального розвитку.

Висновки до теми. Польське проникнення в українські землі наприкінці XІV – в середині XVІ принесло з собою примусову католизацію і полонізацію місцевого населення, тотальну колонізацію краю. З одного боку це відкривало шлях до оволодіння українською знаттю надбаннями європейської культури та цивілізації, з іншого – загрожувало українцям цілковитою денаціоналізацією. Люблінська, а згодом Берестейська унії посилили процеси окатоличення та ополячення українства. Загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин між чужоземною панівною верхівкою і поневоленим людом прискорило формування козацтва – надійного захисника й оборонця свого народу від колоніального гніту та нападів татар і Туреччини. У Придніпров’ї, на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу.

Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як вони вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз переконливіші перемоги над ворогами, українське суспільство стало дивитися на козаків не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні цих ключових питань, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок полонізації української знаті. Фактично козацтво посіло те місце, яке в інших країнах належало дворянству.

***

Ключові терміни та поняття: автокефалія; Військо запорізьке; воєводство; городові козаки; греко-католицька церква; Запорозька Січ; католизація; католицизм; кіш; кляштори; коаліція; козацтво; козацька рада; козацька старшина; колонізація; конфедерація; костьоли; кошовий отаман; ленна залежність; Литовські статути; магдебурзьке право; магнати; міщани; Московська Русь; пани; полки; полонізація; реєстр; реєстрові козаки; республіка; Річ Посполита; сейм; селяни; січовики; слободи; унія; уходи; фільварки; «церковні люди»; цехи; шляхта.

Основні дати та події: 1340–1366 р. – експансія Польщі на Галичину і Волинь; 1370–1392 рр. – князювання Ягайла, Великого князя Литовського; 1385 р. – Кревська унія; 1413 р. – Городельська унія; 1401 р. – Віленська унія; 1410 р. – Грюнвальдська битва; 1443 р. – заснування Кримського ханства; 1463 р. – створення Львівського братства; 1480 р. – кінець ординського іга; 1506–1548 рр. – Сигізмунд, Великий князь Литовський; 1508 р. – повстання під проводом М.Глинського; 1553–1554 рр. – заснування січі на о-ві Мала Хортиця; 1569 р. – Люблінська унія; 1572 р. – створення козацького реєстру; 1580 р. – відкриття Острозької академії; 1596 р. – Берестейська унія.

Імена: Вітовт; Вишневецький Дмитро (Байда); Вишневецький Олександр; Глинський Михайло; Іван ІІІ; Казимір ІІІ Великий; Острозький Костянтин (Василь); Острозький Олександр; Свидригайло; Сигізмунд I; Федоров Іван; Ядвіга; Ягайло (Владислав ІІ Ягелл).

Перевірте себе: Коли почалася польська експансія на руські землі? Яких ще сусідів мало Русько-Литовське князівство і в яких стосунках з ними перебувало? Коли Московія перебрала функції «збирання руських земель»? Що мають на увазі під терміном «католизація»? На які соціальні верстви поділялось суспільство в ХV–ХVI ст.? Коли і з яких причин виникло козацтво?

Поміркуйте: Порівняй умови етнокультурного розвитку українців під владою Литовсько-Руського князівства і Польщі. Яку з уній, укладених між Польщею і Литвою можна назвати династичною? Яку – державною? Яку – церковною? Які позитивні або негативні наслідки мали унії для населення українських земель? Чому українське козацтво посіло те місце, яке в інших країнах належало дворянству?

Вивчіть самостійно: Проблема походження козацтва і Запорізької Січі в історичній науці. Політика полонізації в ХVІ – І половині XVІІ ст. Братства і сеймова боротьба проти полонізації й покатоличення.

Рекомендована література:

  •  Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995.
  •  Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.
  •  Голобуцький В.А. Запорозьке козацтво. – К., 1994.
  •  Горбань В.І., Нагорна Т.В. Проблема походження козацтва в історичній науці: Навч. матеріал. – Полтава, 1998.
  •  Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.
  •  Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка. – К., 1992.
  •  Щербак В.О. Українське козацтво: Формування соціального стану (Друга половина ХV – середина ХVІІ ст.). К., 2000.
  •  Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х томах. – К., 1990–1993.

Допоміжна література:

  •  Антонович В.Б. Про козацькі часи в Україні. – К., 1991.
  •  Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991.
  •  Боєчко В.Ф., Чабан А.Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // Український історичний журнал. – 1999. – № 2.
  •  Борисенко В., Заремба С. Україна козацька. – К., 1993.
  •  Гійом Левасер де Боплан. Опис України. – Львів, 1990.
  •  Гурбик А. «Українська Атлантида»: До історії виникнення першої Запорозької Січі // Пам’ять століть. – 1998. – № 5.
  •  Гуслистий К. Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. – К., 1964.
  •  Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. – К. – Запоріжжя, 1997.
  •  Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 83–123.
  •  Козацькі Січі: нариси з історії українського козацтва ХVI–ХIХ ст. – К. – Запоріжжя, 1998.
  •  Кощуба М.В. З історії боротьби проти унії. – К., 1986.
  •  Яковлєва Т.Г. Кримсько-турецький фактор у політиці гетьманів України // Український історичний журнал. – 2003. – № 2.


Навчальний модуль II

Тема 4

Визвольна війна українського народу середини XVІІ ст.

Формування та еволюція козацько-гетьманської держави

Короткий зміст теми:

Козацько-селянські повстання кінця XVІ ст. – 1638 р. і визвольна війна 1648–1654 рр.: проблема їх причин, характеру, ролі в соціально-політичній історії України. Історичне значення діяльності П.Сагайдачного, Б.Хмельницького.

Козацько-гетьманська держава України під проводом Б.Хмельницького

Суперечності московсько-польських інтересів в історичній долі України і розкол серед козацької старшини після смерті Б.Хмельницького. Велика Руїна і поділ України на Ліво- та Правобережну.

Малоросійська політика російського царизму як фактор остаточного етнічного відособлення українців і формування їх в націю.

Поступове обмеження російським царизмом автономії козацько-гетьманської держави України. Гетьман І.Мазепа в історії України.

Лекція 6

Козацько-селянські повстання кінця XVІ ст. – 1638 р.

визвольна війна 1648–1654 рр.

Вступ до теми. Практично всі верстви українського суспільства потерпали від польської сваволі. Однак, якщо його верхівка мала змогу в багатьох випадках відстоювати власні права політичними методами, то простому люду – поспільству – лишалися принципово інші форми протидії.

Українські селяни реагували на процес закріпачення їх польською шляхтою як пасивною непокорою, зокрема втечею на Подніпров’я, так і активним спротивом. Вони здійснювали напади на панські маєтки, знищували майно шляхтичів, вбивали їх самих. Час від часу спалахували антифеодальні повстання. Так, у 1431 р. збунтувалися селяни Бокотської волості на Поділлі. З 1490 до 1492 р. тривало повстання під проводом селянина Мухи.

Виникнення нової соціальної групи – козацтва, вивело цю верству на авансцену української історії. Польська шляхта, коли виникала військова потреба, використовувала козаків, але в мирний час намагалася гнобити «цю своєвільну голоту». Такі стосунки неминуче мали привести до невдоволення українського населення, головною рушійною силою якого стає козацтво.

Перші антипольські козацькі повстання. У 1591 р. гетьман реєстрових козаків К.Косинський, а з ним козаки й селяни, на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститись панам за численні кривди. Повстання було придушене тільки у 1593 р., та покарали повсталих надзвичайно легко, видно побоюючись – щоб не спровокувати нового бунту.

У 1595 р. спалахнуло повстання С.Наливайка, яке охопило Київщину, Брацлавщину, Галичину, Волинь та Білорусь. Бунтівників підтримали загони козацьких ватажків М.Шаули та Г.Лободи. Проте навесні 1596 р., коли повстанці потерпали від голоду, хвороб і втрат живої сили, козацька старшина нишком видала Наливайка полякам, а повстанців переконала скласти зброю. Сталося це в урочищі Солониця, неподалік від Лубен.

Найвизначнішим козацьким гетьманом у період до Богдана Хмельницького був П.Конашевич-Сагайдачний (1614–1622). Уславився він тім, що очолив кілька вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство. З ім’ям гетьмана пов’язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У 1618 р. він взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. У своїй діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і водночас схильністю до компромісів.

Переконаний, що козаки поступаються силою Речі Посполитій, Сагайдачний стримував антипольські повстання, натомість дбав про зміцнення українства. Наприклад, у 1619 р. з тактичних міркувань він погодився на принизливі польські вимоги скоротити реєстр до 3000 осіб, на призначення старшини королем, припинення самостійних виходів у море. Але під прикриттям цього договору в наступному році гетьман добився відновлення православної ієрархії в Речі Посполитій, висвячення на митрополита І.Борецького, трьох єпископів. За пропозицією Сагайдачного весь Запорозький Кіш вступив до Київського братства, тим самим військова сила козацтва була об’єднана з політично слабкою церковною й культурною верхівкою України, тобто відбулося гуртування усіх верств суспільства навколо козацтва. У 1621 р. у битві під Хотином з військами Османської імперії Сагайдачний був тяжко поранений і в наступному році помер.

Після його смерті знов вибухають повстання (1630 р. – під проводом Т.Федоровича, прозваного Трясилом, 1635 р. – І.Сулими, 1637–1638 рр. – П.Павлюка, Я.Острянина та Д.Гуні). Придушивши ці повстання, Польща відповіла жорстокими репресивними заходами, в числі яких були зменшення реєстру, заборона козацького самоврядування, проголошення козаків, не вписаних у реєстр, кріпаками. Гетьмана мав заступити обраний сеймом комісар, який зосереджував у своїх руках усю повноту влади над реєстровиками. Запобігати втечам на Низ (вони прирівнювались до злочину) мала відбудована 1639 р. Кодацька фортеця. Саме Запорожжя контролював розміщений там постійний польський гарнізон.

Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького. Одним з найбільших катаклізмів української минувшини стало повстання 1648 р., аналогів якому, за масштабами, силою і наслідками, важко відшукати на перших етапах нової історії Європи. А пояснюється такий грандіозний вибух народного гніву тим, що на щойноколонізованих теренах Київщини, Брацлавщини та Чернігівщини, котрі стали ареною повстання, чи не наймогутніші та найбагатші в Європі магнати зіткнулися з одним з найнепокірніших народів, готовим і здатним рішуче боротися за свої інтереси.

Великою мірою ця ситуація стала наслідком прикордонної ролі України, присутністю «Дикого поля». Не в змозі власними силами обороняти кордони Речі Посполитої, король дарував магнатам величезні території за умови, що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався, хоч і лише до певної міри, зі зростанням козацтва. Проте із швидким посиленням обох явищ польський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив, щоб розв’язати загрозливі протиріччя, що невпинно загострювалися.

Після, здавалося б, остаточної поразки українських повстань у 1638 р., вимоги шляхти дедалі зростали: ще недавно вільних селян змушували відпрацьовувати в маєтках панів по 3–4 дні щотижня. Крім того, вони мали виконувати на користь феодалів різноманітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку за хату та худобу. Гнів українців викликало й переслідування православ’я польськими католиками. Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.

Каталізатором повстання стали начебто випадкові обставини: лояльний до уряду, заможний і обережний, 50-річний сотник Чигиринського козацького полку Б.Хмельницький (бл. 1595–1657) зазнає образи з боку шляхтича Д.Чаплинського. 1646 р. той зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав на Суботів, убив молодшого сина й викрав жінку, з якою щойно овдовілий сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив підняти проти поляків повстання й очолити його.

Та справжні причини повстання були набагато глибшими. В чому вони проявлялися?

У політичній сфері: згідно з польською імперською доктриною українські землі проголошувалися такими, що раніше належали Польщі, а тепер законно повернуті до її складу. Тож український народ у складі Речі Посполитої позбавлявся будь-яких перспектив національного розвитку.

У національно-релігійній сфері: колоніальна політика постійних утисків православних українців (абсолютної більшості населення) окреслилася досить виразно, а в умовах загострення національно-визвольної боротьби каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток (винищення українців тому, що вони були українцями).

У соціально-економічній сфері: 1) становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового, за суттю фермерського, типу господарства, що вступило в протиріччя з польським фільварково-панщинним, основаним на праці селянина-кріпака; 2) козацькі принципи суспільних відносин докорінно відрізнялися від існуючих у Речі Посполитій і вступили в антагоністичну суперечність з ними, а курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати збройного спротиву; 3) невдоволення широких мас викликали як зростання соціально-економічного визиску селян і міщан, так і закріпачення ще відносно вільного населення Південного й Східного (Слобожанщина) регіонів.

Рушійними силами повстання стали козацтво й селянство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєдналася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, заможне міщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Усі названі верстви прагнули звільнитися з-під влади Польщі, але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були неоднаковими. Зміст боротьби селянства, яке масово покозачилося, полягав у виборенні особистої свободи, права власності на землю та сільськогосподарські угіддя. Низи козацтва і міщанство також прагнули знищення кріпосницьких порядків, тоді як українське шляхетство та реєстрова старшина обмежувались завданнями національного визволення. Їх підтримували верхи міщанства й духовенства.

Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг історії Б.Хмельницький. Він вмів здобувати надзвичайно багато, маючи дуже мало. З юрби некерованого селянства і козаків він створив могутнє високоорганізоване військо; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, знайшов нових діяльних ватажків. Нарешті, в суспільстві, позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він відродив почуття гордості й рішучість боронити свої інтереси.

Повстання почалося з того, що впродовж січня–березня 1648 р. Б.Хмельницький зі жменькою прихильників утік на Запорозьку Січ, за короткий час вигнав звідти польську залогу, домігся гетьманства, залучив на свій бік 6 тис. реєстрових козаків, заручився підтримкою татар, украй необхідною за відсутністю у козаків кінноти.

Під час переговорів з послами коронного гетьмана М.Потоцького (близько середини березня) повстанці висунули вимоги: вивести польське військо з козацьких земель, ліквідувати на них «управління Речі Посполитої», надати Січі право укладати договори із зарубіжними володарями.

Вважаючи ці положення неприйнятними, Потоцький вислав проти бунтівників військо. Однак Хмельницький розбив польський корпус на р. Жовті Води (29 квітня – 16 травня), а потім, 26 травня, розгромив відступаючі загони поляків під Корсунем.

Домігшись блискучих перемог, Б.Хмельницький мав намір продовжити наступ у центральні райони, тому, рухаючись до Білої Церкви, розсилав універсали до населення з закликами братися за зброю. М.Потоцькому він передав програму вимог, що передбачала створення до Білої Церкви та Умані удільного, з визначеними кордонами, козацького краю. Так було вперше сформульовано ідею створення національної держави.

Через відмову хана Іслам-Гірея взяти участь у подальшому наступі, прагнення більшості козацтва замиритися з польським урядом, а також загрозу вторгнення московського війська як союзника поляків у боротьбі з татарами, Б.Хмельницький змушений був припинити похід. Скликана козацька рада вирішила направити посольство до Варшави і добиватися задоволення соціально-економічних вимог козацтва та повернення православним у ряді міст захоплених уніатами церков. Питання автономії козацької України в інструкції обходилося мовчанкою.

Тим часом на заклики Б.Хмельницького український люд масово піднімався проти поневолювачів. Особливо швидко розгорталося повстання на Лівобережжі. У відповідь Я.Вишневецький влаштував справжню різанину. Однак до середини липня, за винятком Чернігова й Стародуба, вся територія краю була звільнена від польського панування.

На останній постаті варто зупинитися окремо. Син брата засновника «Вишневеччини» Михайла Корибут-Вишневецького та Раїни, дочки молдавського господаря Єремії Могили, котра зробила надзвичайно багато для розвитку православ’я на Україні, – Ярема-Міхал Корибут-Вишневецький був князем у Вишнівці й Лубнах, воєводою руським та гадяцьким старостою. Зрозуміло, що селянські бунти не припали до вподоби ополяченому володарю 56 міст і містечок, власнику до 40 тис. селянських дворів.

Восени 1648 р. повстанська боротьба охопила всі етнічні українські землі Речі Посполитої. На середину вересня були звільнені Брацлавське, Київське, Чернігівське, Подільське воєводства, південна й центральна частина Волинського.

За літо Хмельницький сформував більш ніж 100-тисячну армію. Тоді ж почала визрівати ідея необхідності розгрому Речі Посполитої й створення власної держави на території, що явно виходила за межі козацького регіону. Польські урядовці засвідчили існування в українців намірів домогтися «відокремлення Русі від Корони».

Після того, як зібрали армію й поляки під командуванням звиклого до розкошів Д.Заславського, вченого-латиніста М.Остророга та 19-річного О.Конєцпольського (прозваних Хмельницьким, відповідно, Перина, Латина, Дитина), виникла загроза відновлення воєнних дій.

21–23 вересня відбулася битва під Пилявцями, що закінчилася повною поразкою поляків. Ця перемога дозволила українському командуванню перебрати ініціативу у веденні воєнних дій.

Б.Хмельницький вирушив на захід, узявши спочатку в облогу Львів (тривала з 8 по 26 жовтня, але гетьман не захотів руйнування міста), а згодом Замостя (6–21 листопада). До середини листопада був звільнений увесь західноукраїнський регіон. Тут розпочалося формування державних інституцій, зокрема полково-сотенного територіально-адміністративного устрою. Вперше з часів княжої Русі стала реальною можливість об’єднання українських земель у межах власної національної держави. Однак козацька еліта залишалася в полоні автономізму.

Саме тому Б.Хмельницький та його прибічники припустилися великої помилки: замість того, щоб укріпитися на західних кордонах (як це радили М.Кривоніс і П.Головацький), 21 листопада уклали перемир’я з новим королем Польщі Яном Казиміром, пообіцявши повернути армію «на Україну». Перемир’я справді було потрібним, бо армія втрачала боєздатність й не могла проводити взимку наступальні операції на терені Польщі, але в жодному разі не слід було відводити полки від західних рубежів.

Уже під час відходу гетьмана від Замостя почали виявлятися серйозні розходження між його планами та можливими поступками з боку короля. Б.Хмельницький наполягав, щоб польське військо не просувалося далі Старокостянтинова й заборонив магнатам з’являтися до маєтків, розташованих південніше Білої Церкви та на Лівобережжі. В універсалі від 22 грудня до шляхти гетьман повідомив її про своє право виступити в разі необхідності на захист населення Західного регіону. Зі свого боку Ян Казимір домагався від нього розпуску по домівках селян і міщан, а також направив у залишені українським військом райони підрозділи коронної армії.

На початку січня 1649 р. армія Хмельницького відійшла до Києва. А 20 лютого у Переяславі розпочалися українсько-польські переговори. На цей час гетьман, переосмисливши уроки минулорічної боротьби, вперше в історії вітчизняної суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї.

У розмовах з королівськими комісарами було чітко засвідчене право українського народу на створення в етнічних межах проживання власної держави, незалежної від влади польського короля. Гетьман неодноразово наголошував на намірі «відірвати від ляхів всю Русь і Україну». Утворена Українська держава розглядалася ним як спадкоємниця Київської Русі.

За умовами укладеного 25 лютого перемир’я, гетьман добився визнання де-факто автономії козацької України. Кордон між нею і Річчю Посполитою мав пройти по ріках Горинь, Прип’ять та м. Кам’янець-Подільський, через який заборонялося переходити польським підрозділам, урядовцям і шляхті.

Весною Польща здійснює черговий наступ: армія Яна Казиміра прямує через Волинь, військо Я.Вишневецького – через Галичину. Реакція Б.Хмельницького була блискавичною: козаки обложили Вишневецького у фортеці Збараж, а на Казиміра, який поспішив тому на допомогу, напали під Зборовом.

Наступним перемогам Хмельницького завадила зрада татарського хана. Вступивши у таємні переговори з польським королем, той почав вимагати від гетьмана укласти угоду з Польщею, оскільки був принциповим противником розгрому Речі Посполитої й утворення незалежної Української держави. Хан намагався проводити політику «рівноваги сил», що вела до взаємного виснаження України і Польщі й давала можливість Криму відігравати провідну роль у Південно-Східній Європі. До того ж Ян Казимір пообіцяв татарам дозволити «вільно спустошувати край, повертаючись назад» (іншими словами – грабувати й брати ясир на українських землях).

Під тиском цих обставин 18 серпня 1649 р. Б.Хмельницький підписав невигідний для України Зборовський мир. Згідно з ним, територія держави (Гетьманщини) обмежилася Брацлавським, Київським і Чернігівським воєводствами, чисельність козацького реєстру встановлювалася в 40 тис. осіб, передбачалося збереження кріпацтва для селян, а шляхта могла повертатися до своїх володінь.

Внаслідок такої угоди виникли гострі суперечності між козацькою верхівкою та покозаченою голотою – вчорашніми кріпаками. Ці протиріччя заклали підвалини глибокого розколу всередині українського суспільства. Та все ж, юридично Польща визнала систему козацького управління в обумовлених межах.

24 серпня військо Б.Хмельницького припинило облогу Збаража. Воєнна кампанія завершилася. Гетьман змушений був задовольнитися одержанням козацькою Україною автономії у межах Речі Посполитої.

Одним з перших трагічних наслідків договору стало жахливе пограбування татарами земель Волині, Галичини й особливо Поділля, спустошення близько 70 міст.

Наприкінці лютого – на початку березня 1650 р. у Києві зібралася старшинська рада, рішення якої засвідчили прагнення Б.Хмельницького не допустити відновлення національно-релігійних утисків українського люду та обмежити найгрубіші форми експлуатації селянства. З іншого боку, рішення ради зафіксували намагання старшини, яка прагнула посісти в суспільстві місце польської шляхти, перетворити козацтво на привілейований стан, змусити селян визнати своє підлегле становище.

Однак стрімко наростаючу хвилю антифеодальної боротьби зупинити було складно. Селяни і міщани йшли до «козаків джурами» або переселялися за Дніпро й створювали слободи. Посилилися виступи населення на окупованих поляками землях. Влітку соціальна боротьба набрала особливо гострого характеру на Брацлавщині та Лівобережній Україні.

Важливе місце у політиці Б.Хмельницького посідала проблема реорганізації адміністративно-територіального устрою Гетьманщини та зміцнення її державних інституцій. Територіальне ядро козацької України утворили сформовані на початку 1650 р. 16 полків. Старшинська рада перетворилася в головний орган державної влади, що вирішував політичні, економічні, військові та інші справи. Її ухвали ставали обов’язковими для гетьмана. Останній очолював уряд й державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою. При цьому Б.Хмельницький неухильно проводив курс на зосередження в своїх руках всієї повноти влади, а залежність від польської Корони розглядав як чисто формальну.

Керівні військово-адміністративні посади займала генеральна старшина. На території полків влада перебувала у руках полковників, сотників, отаманів. Тож фактично Гетьманат, або Держава Війська Запорозького, був воєнізованим державним формуванням, в якому система козацтва механічно переносилась на адміністративно-територіальну.

На місці станово-шляхетської системи земських і підкоморських судів виросла мережа нових козацьких судів. Налагоджувалося функціонування державних органів у сфері стягнення податків з населення. Серйозна увага приділялася будівництву храмів, розвитку освіти, захисту найбільш обездолених (для бідняків і сиріт у кожному місті й селі будувалися спеціальні притулки), а також боротьбі з кримінальними злочинцями.

Гетьманові вдалося домогтися зміцнення міжнародного становища держави. Влітку 1650 р. Б.Хмельницький погодився прийняти турецьке покровительство і наприкінці року султан взяв його «під крила і протекцію неосяжної Порти». Справа залишалася тепер за відповідною ухвалою старшинської чи генеральної ради. Водночас козацька держава уникла загострення відносин з Росією й домовилася з Трансільванією про координацію дій проти Польщі. Гетьман встановив дружні відносини з Валахією, налагодив стосунки з Венецією, розпочав пошук шляхів порозуміння зі Швецією. Домігшись відмови господаря Молдавії В.Лупула від проведення антиукраїнської політики, Б.Хмельницький почав міркувати про встановлення з ним династичного зв’язку.

Однак проблема нейтралізації негативних наслідків татарсько-польського договору залишилася нерозв’язаною. Кримська верхівка домагалася створення антимосковської коаліції (із залученням до неї козацької України) з метою проведення війни, щоб прилучити землі Астраханського і Казанського ханств. А загострення українсько-польських відносин наприкінці 1650 р. загрожувало зірвати ці наміри й утягти ханство у воєнні дії. Намагаючись уникнути участі в них, Іслам-Гірей тривалий час відмовляв Б.Хмельницькому у допомозі і лише під тиском султана направив наприкінці лютого 1651 р. до 6 тис. татар з наказом ухилятися від боїв з поляками.

Водночас польський уряд, щоб не допустити зміцнення Української держави, направив проти неї армію на чолі з польним гетьманом М.Калиновським.

28 червня 1651 р. під Берестечком, що на Волині, зійшлися 150 тис. польської армії, в тому числі 20 тис. досвідчених німецьких найманців, проти 100 тис. козаків і 50 тис. татарської кінноти. Битва тривала 2 тижні, однак у вирішальний момент татари покинули поле бою. Б.Хмельницький, який вирушив до їхнього табору на переговори, був силою затриманий зрадливими союзниками. Відпустили його тільки після битви, а скінчилась вона страшною поразкою козаків – загинуло близько 30 тис.

Розвиваючи наступ, до початку вересня польська і литовська армії окупували північні, центральні й західні райони козацької України. Київ пав. У відповідь народні маси розгорнули партизанську боротьбу, що набрала особливо великого розмаху на Поділлі й Чернігівщині. Завдяки організаторській діяльності Б.Хмельницького вдалося відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування противника й змусити М.Потоцького погодитися на переговори.

Все ж укладений 28 вересня 1651 р. Білоцерківський договір звів нанівець автономію держави. Її територія обмежилась Київським воєводством, кількість козаків зменшилася до 20 тис., пани одержали право повертатися до маєтків, гетьман був підпорядкований владі коронного гетьмана тощо.

Зрозуміло, що такі умови не могли задовольнити ні уряд, ні населення козацької України. Проти відновлення старих порядків відразу ж виступили широкі кола народних мас, підтримувані радикальним угрупованням старшини.

Намагання Б.Хмельницького стабілізувати становище (шляхом виключення з реєстру 8 тис. козаків, надіслання таємних універсалів мешканцям Брацлавщини з проханням терпляче «зносити підданство панам» й обіцянкою «зняти з них це ярмо» весною та ін.) успіху не мали. Поява на початку весни 1652 р. на Лівобережжі підрозділів польської армії викликала новий спалах боротьби. Серед радикального угруповання старшини визрів задум зміщення Б.Хмельницького. Хоча змова була викрита, а причетна до неї група полковників і сотників страчена, розвиток подій виходив з-під контролю уряду. Виникла загроза вибуху громадянської війни (за словами Б.Хмельницького, борні «Русі з Руссю»), що могла знищити молоду державу.

Гетьман вчасно зрозумів цю страшну небезпеку і розгорнув мобілізацію полків для наступу проти ворожого війська, яке стояло табором під Батогом. У травні Б.Хмельницький вирушив у похід, заручившись підтримкою Криму, що на той час теж був невдоволений політикою Варшави.

1 червня авангард українсько-кримського війська під проводом гетьманського сина Тимоша розпочав бої з противником. Наступного дня підійшов Б.Хмельницький. Перемога козаків була повною. За всю свою середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинуло щонайменше 8 тис. жовнірів, у т. ч. половина всіх гусар Речі Посполитої.

Поразка поляків викликала масове повстання населення проти шляхти, і до початку липня на всій території козацької України відновилося функціонування національних органів влади. Українська держава виборола знову свою фактичну незалежність. Гетьман почав міркувати над створенням 50-тисячної регулярної армії. Зміцнювалась його влада.

Відбулися істотні зміни у соціальній структурі суспільства. Істотно поліпшилося становище селянства, котре здобуло особисту свободу, власницькі права на землю, право вступу до козацького стану. Зміцнився статус православного духовенства. Українці почали відігравати провідну роль у житті міст. Пришвидшився процес формування нової еліти суспільства, що активно формувалася, насамперед, з представників козацтва.

Щоб уникнути продовження війни, Б.Хмельницький намагався в ході дипломатичних переговорів схилити Річ Посполиту до визнання незалежності Гетьманату. Однак польська верхівка виявилася неспроможною відмовитися від імперської ідеї відновлення свого панування.

У лютому 1653 р. 8-тисячна польська армія вирушила в напрямі до Умані, знищуючи на своєму шляху десятки міст і сіл. Та після поразки під Монастирищем, вона відступила з території Української держави.

Весною 1653 р. міжнародне становище Гетьманату несподівано ускладнилося: Б.Хмельницький, домігшись одруження сина Тимофія з донькою молдавського господаря, не передбачив негативних наслідків цієї акції. Османська імперія виступила проти включення Молдавії в сферу політичних інтересів України.

Почали проявлятися й негативні наслідки тривалої боротьби за незалежність. Внаслідок воєнних дій сильного спустошення зазнало Правобережжя (було знищено понад 100 міст і містечок). Разом з голодовками, епідеміями чуми та холери (1650–1652 рр.) вони зумовили тяжкі демографічні втрати (обезлюдніли цілі райони). Значна частина козацтва через скрутний матеріальний стан не могла виконувати військову повинність.

Саме ці фактори у поєднанні з особистим невдоволенням, грабежами татар і невдачами Тимофія у Молдавії викликали 20 червня 1653 р. масовий виступ вояків у таборі під Городком (Поділля) проти політики Б.Хмельницького. Гетьману довелося відмовитися від продовження походу у Галичину й повернутися до Білої Церкви. Влітку він припустився нової помилки у молдавській політиці, внаслідок якої 6–8-тисячне українське військо під проводом Тимофія було оточене у Сочаві молдавсько-валасько-трансільвансько-польськими підрозділами. Погіршилися також відносини з Кримом і Портою.

А в похід проти козацької України виступило нове польське військо на чолі з Яном Казиміром. 29 вересня король виступив до Бара, плануючи подальший наступ до Білої Церкви. Однак, дізнавшись про об’єднання українсько-кримського війська, вирішив повернутися і зупинитися табором біля м. Жванець, сподіваючись на підхід союзників. 21 жовтня там розпочалися воєнні дії.

Б.Хмельницький підійшов до Бара. Маючи дані про важке становище противника (голод, епідемія, дезертирство), він вирішив відмовитися від проведення битви й досягти капітуляції поляків шляхом їх облоги. Вже на початку листопада ті опинилися майже у повному оточенні. До середини грудня від голоду й холоду померло близько 10 тис. вояків і слуг.

Однак Ян Казимір знову зумів домовитися з ханом. Крим погодився на негайну окупацію Гетьманщини польськими підрозділами, повернення туди панів, відновлення повинностей селян і міщан. Тож політичні наслідки Жванецької кампанії виявилися катастрофічними: вони не передбачали навіть української автономії в складі Речі Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством став фатальним для реалізації державної ідеї.

Переяславська угода. І знову перед гетьманом загострилася проблема пошуку допомоги зовні. Реально її можна було одержати від Порти чи Московії. Більшість старшини надавала перевагу останньому варіанту, що зумовлювалося приналежністю тієї до православного віросповідання, наявністю в історичній пам’яті ідеї спільної політичної долі за часів княжої Русі, відсутністю антиросійських настроїв, близькістю мови й культури. А військово-політична слабкістю Росії у порівнянні з Османською імперією давала надію на збереження Україною повнішої державної самостійності.

В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке «під свою государеву високу руку» й розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня посольство В.Бутурліна виїхало в Україну для юридичного оформлення цього акту з боку гетьмана й старшини. У такий спосіб Московія прагнула запобігти небезпечному для себе зближенню України з Портою і небажаному зміцненню Польщі у разі її поразки.

Хоча скликана 18 січня 1654 р. Переяславська рада ухвалила рішення про прийняття протекції царя, подальші переговори ледь не зірвалися через відмову російського посольства присягнути від імені царя, що той не віддасть українців польському королеві й не порушить їхніх прав та вільностей. Лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможності власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися возз’єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана й старшину погодитися на однобічну присягу цареві як протектору.

Наприкінці березня в Москві був укладений договір, що увійшов в історію під назвою «Березневих статей». Він передбачав цілковите збереження за козацькою Україною витворених форм правління, території, судочинства, армії (в 60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністративного поділу, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності в проведенні внутрішньої політики. Важливе значення мала реалізація Б.Хмельницьким ідеї пожиттєвого гетьманства. Суверенітет України частково обмежувався в царині зовнішньополітичної діяльності (заборонялися прямі стосунки з Річчю Посполитою і Портою), а також обов’язком виплачувати данину до московської скарбниці.

У відповідь на підписання Переяславської угоди поляки й татари об’єдналися проти України, уклавши влітку 1654 р. «Вічний договір» про взаємну допомогу. В листопаді 30-тисячна армія вторглася у Брацлавщину. На початок 1655 р. 50 міст Поділля були повністю зруйновані, десятки тисяч подолян знищені. До кінця березня край перетворився на руїну. За допомогою жовнірів татари зруйнували близько 270 міст і сіл, 1 тис. церков, захопили у неволю близько 200 тис. осіб. Тільки немовлят було вбито не менше 10 тис. Ці жахливі події стали важким ударом для гетьмана, котрий почав утрачати надії на можливість одержання від Московії ефективної допомоги. Довідавшись про відхід на початку квітня татар до Криму, він послав у Брацлавщину полки І.Богуна та М.Зеленського, які до середини травня звільнили її землі від поляків.

Дочекавшись підходу московського війська, 11 липня Б.Хмельницький виступив у похід, прямуючи до Галичини. У середині серпня українсько-московське військо взяло в облогу Кам’янець-Подільський, під стінами якого гетьман прийняв шведського посла й погодився на спільні дії зі шведами проти поляків. Не гаячи часу, він вирушив до Львова і після розгрому 29 вересня коронного війська під Городком розпочав облогу міста. На початку жовтня Б.Хмельницький направив війська до західних кордонів України, щоб поширити свою владу на весь цей регіон.

Після того як гетьман заручився підтримкою Георгі Ракоці Семигородського, він здійснив спробу спільного походу на Польщу з метою її розподілу. Позиція Хмельницького була безкомпромісна: всі етнічні землі мали перейти під владу України. Однак, після того, як шведи почали вести збройні дії й проти Московії, в стосунках її з Гетьманщиною з’явилося напруження.

Зрештою Москва, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, в 1656 р. у Вільно (Вільнюсі), не повідомивши українську сторону, уклала мир з Польщею. Обурені козацька верхівка й Б.Хмельницький відкрито звинуватили царя у зраді й порушенні Переяславської угоди.

Тим часом об’єднаний українсько-семигородський похід на Польщу закінчився провалом. Незадоволене козацтво вчинило заколот, звинувативши у поразці гетьмана. 4 вересня 1657 р., уражений звісткою про поразку, Б.Хмельницький помер у гетьманській столиці Чигирині.

Зрозуміло, що українського лідера не оминули невдачі, помилки та прорахунки (серед них були Берестечко, катастрофічна молдавська кампанія, провал спільного козацько-семигородського походу на Польщу, нездатність змусити як союзників, так і ворогів визнати цілісність України). Тож оцінка його постаті відрізняються, залежно від позиції того чи іншого автора.

В середині XІX ст. батько сучасної української історіографії М.Костомаров вихваляв Хмельницького за те, що він установив зв’язки з Росією й закидав йому закулісні зносини з турками. На відміну від нього Т.Шевченко дорікав Богдану, що той віддав Україну під зверхність Росії. Ще гостріше критикував гетьмана інший видатний мислитель XІX ст. – П.Куліш – він, нібито, започаткував добу смерті, розрухи, анархії та культурного занепаду. У XX ст. М.Грушевський висловлював сумніви щодо наявності у Хмельницького чітко окреслених цілей, доводячи, що його вчинки визначалися скоріше обставинами, а не навпаки. Проте більшість видатних українських істориків на чолі з В.Липинським дійшли висновку, що гетьман намагався закласти підвалини української державності свідомо та послідовно й що без цих спроб відродження держави у новітні часи було б неможливим. Радянські, а нині російські історики схвалюють дії Хмельницького, хоч і з інших причин. Вони підкреслюють його роль як провідника повстання пригноблених мас і, особливо, здійснене ним об’єднання (чи, за їхньою термінологією, возз’єднання) України та Московії.

Незалежно від тонкощів наукових оцінок народ завжди проявляв любов до «батька Богдана». У свідомості величезної більшості українців аж дотепер Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного і соціально-економічного звільнення.

***

Ключові терміни та поняття: автономія; «Березневі статті»; визвольна війна; генеральна старшина; гетьман; Гетьманщина; гусари; Дике поле; жовніри; закріпачення; Земський собор; козацтво; козацьке повстання; козацько-селянське повстання; комісар; кріпацтво; магнати; національна держава; панщина; покозачення; полки; Порта; поспільство; рушійні сили; селянське повстання; старшинська рада; універсал.

Основні дати та події: 1431 р. – повстання селян Бокотської волості на Поділлі; 1490–1492 рр. – повстання під проводом селянина Мухи; 1591–1593 рр. – повстання під проводом К.Косинського; 1595–1596 рр. – повстання під проводом С.Наливайка; 1614–1622 рр. – гетьманування П.Конашевича-Сагайдачного; 1630 р. – повстання Т.Федоровича (Трясила); 1635 р. – повстання І.Сулими; 1637–1638 рр. – повстання під проводом П.Павлюка, Я.Остряниці, Д.Гуні; близько 1595–1657 рр. – роки життя Б.Хмельницького; 1648 р. – битви на р. Жовті Води, під Корсунем, під Пилявцями; 18 серпня 1649 р. – Зборівський мир; 1650 р. – угода Б.Хмельницького з Портою (Туреччиною); 28 червня 1651 р. – битва під Берестечком; 28 вересня 1651 р. – Білоцерківський договір; 18 січня 1654 р. – Переяславська рада.

Імена: Богун Іван; Борецький Іов; Бутурлін Василь; Вишневецький Ярема (Корибут-Вишневецький Ярема-Міхал); Головацький Петро; Гуня Дмитро; Заславський Домінік; Іслам-Гірей; Калиновський Марцін; Конєцпольський Олександр; Косинський Криштоф; Кривоніс Максим; Лобода Григорій; Лупул (Лупу) Василь; Наливайко Северин; Осторог Міколай; Острянин (Остряниця) Яцко (Яків); Павлюк Павло; Потоцький Міколай; Сагайдачний (Конашевич) Петро; Сулима Іван; Трясило Тарас (Федорович); Хмельницький Богдан (Зіновій); Хмельницький Тимофій; Чаплинський Даніель; Шаула Матвій; Ян Казимір.

Перевірте себе: Яких ватажків козацько-селянських повстань кінця ХVI – початку ХVII ст. ви запам’ятали? Пригадайте, які політичні, національно-релігійні, соціально-економічні причини призвели до повстання 1648 р. Що послужило приводом до повстання? Кого Б.Хмельницький мав за союзників у війні проти Польщі?

Поміркуйте: Чому визвольну війну під проводом Б.Хмельницького деякі дослідники називають українською буржуазно-демократичною революцією? Які негативні і позитивні наслідки для України мала визвольна війна і гетьманування Богдана Хмельницького? Чи була альтернатива Переяславській раді?

Обговоримо на семінарі: Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького (рушійні сили, характер, значення). Організація української козацької держави Б.Хмельницького.

Рекомендована література:

  •  Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині XVІІ – ХVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.
  •  Землинський В. Богдан Хмельницький. – К., 1989.
  •  Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності. – К., 1994.
  •  Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. – К., 1995.
  •  Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). – К., 1999.
  •  Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVII століття: Причини і початок Руїни. – К., 1998.

Допоміжна література:

  •  Гійом Левасер де Боплан. Опис України. Проспер Меріме. Українські козаки та їхні останні гетьмани. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.
  •  Горобець В.М. Московська політика Б.Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика // Український історичний журнал. – 1995. – № 4.
  •  Горобець В.М. Українська зовнішня політика після Переяслава: стратегічні цілі та тактичні відступи другої половини 1655 р. // Український історичний журнал. – 2000. – №№ 1, 2.
  •  Гуржій О.І. Про особливості українсько-російських взаємовідносин в середині XVІІ ст. (1654–1657 рр.) // Український історичний журнал. – 1992. – №№ 10–14.
  •  Документи Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.). – К., 1961.
  •  Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С.А.Макарчука. – Львів, 1994. – С. 46–56.
  •  Історія Русів. – К., 1991. – С. 33–39.
  •  Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 124–140.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 8–12, 14–15.
  •  Сисин Ф. Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації // Український історичний журнал. – 1995. – № 4.
  •  Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М., 1959. – Кн. 5. – Т. 5. – С. 108–109, 438–458.
  •  Степанков В.С. Переяславська присяга 1654 р.: зміст і наслідки // Український історичний журнал. – 2003. – № 6; 2004. – № 1.
  •  Степанков В.С. Українська революція 1648–1676 рр. у контексті європейського революційного руху XVІ–XVІІ ст.: спроба порівняльного аналізу // Український історичний журнал. – 1997. – № 1.
  •  Чухліб Т.В. Переяславська угода 1654 р. у контексті міжнародного утвердження ранньомодерної Української держави: причини, укладення, наслідки // Український історичний журнал. – 2003. – №№ 1,3; 2004. – № 4.
  •  Яковлів А. Українсько-московські договори в XVІІ–XVІІІ віках і договір гетьмана Б.Хмельницького 1654 року // Український історичний журнал. – 1993. – № 3.

Лекція 7

Україна періоду Руїни

Боротьба за владу: від Ю.Хмельницького до П.Тетері. В ході національно-визвольної революції, розпочатої у 1648 р., на значній частині українських теренів була встановлена місцева адміністрація, а колишня магнатська еліта, як українського походження, так і чужоземного, поступилася владою новій козацькій верхівці. Проте чимало болючих проблем лишилися нерозв’язаними. Серед лідерів, винесених бурхливою хвилею національного відродження до вищих ешелонів влади, виникли гострі суперечності щодо того, чи лишатися Україні під Москвою, чи ж шукати інших покровителів. Дедалі відчутнішими ставали й протиріччя між козацькою старшиною, яка прагнула утвердити за собою вакантне місце шляхти, та селянами й рядовим козацтвом, котрі не бажали втрачати можливість сформувати стан вільних козаків-землеробів.

І настали в Україні часи суспільного розбрату та внутрішніх чвар, чужоземної інтервенції, дальшого спустошення й поділів вже сплюндрованого краю. Називають цей період Руїною.

Виконуючи волю Б.Хмельницького, який вважав, що стабільність нової української держави здатна забезпечити тільки династична монархія, старшинська козацька рада ще в квітні 1657 р. прийняла рішення про встановлення спадковості гетьманства. Однак після смерті Богдана швидко знайшлися інші претенденти на владу. Першим зробив спробу відібрати булаву у 16-річного Ю.Хмельницького полковник Г.Лесницький, але зазнав невдачі. Успішніше діяв генеральний писар І.Виговський (1657–1659): старшинська рада обрала його гетьманом – «поки змужніє» Юрій (невдовзі й це обмеження було зняте).

Однак Виговський дуже швидко, по мірі того як стрімко зростало його власне багатство, почав втрачати авторитет у народі. Невдоволення мас викликало його відверте нехтування традиційними «свободами і вільностями» городового й запорозького козацтва. Після необачної спроби відновити шляхетське землеволодіння на терені Полтавського і Миргородського полків, проти нього піднялися козаки Полтавського полку (на чолі з М.Пушкарем) й Запорожжя.

Протягом лютого–березня 1658 р. І.Виговський вів складну й важкозрозумілу зовнішньополітичну діяльність. З одного боку, він проводив курс на зближення – на антиросійській платформі – з Річчю Посполитою і Кримом, з другого – робив такі поступки Москві, про які та могла лише мріяти. Зокрема, погодився на прибуття воєвод до українських «знатних міст» й передачу їм адміністративної влади, зголосився допустити воєвод з комісарами для складання козацького реєстру й перепису міщан, млинів, оренд тощо, уступив Москві низку білоруських міст, запропонував взяти на себе функції «вмиротворення» Запорожжя й Полтавського полку.

Московія ж, майстерно розігруючи карту примирення сторін, по суті провокувала загострення боротьби між ними, формуючи з козацтва, старшин і духовенства угруповання своїх прихильників. Починаючи з березня в повстанський рух втяглися десятки тисяч селян, міщан і козаків, вони громили маєтки шляхти й старшин, розправлялися з їх власниками, орендарями, збирачами податків. Боротьба переросла в громадянську війну. У ролі політичного керівника виступало Запорожжя, яке під прапором захисту козацьких прав і вільностей від «ляха» гетьмана, домагалося скликання чорної ради.

Дочекавшись у першій половині квітня підходу татар, І.Виговський вирішив розпочати активні операції проти повстанців. Він провів мобілізацію армії. Водночас направив посла до Польщі з повідомленням, що тепер найліпший час для переговорів про повернення козацької України до складу королівства. У першій половині травня українсько-кримська армія розпочала переправу через Дніпро.

Гетьманське військо, безжалісно спустошуючи околиці, оточило Полтаву. На початку червня І.Виговський надіслав ультиматум: визнати його владу і взяти участь у воєнній кампанії проти Московії. М.Пушкар засвідчив готовність скласти зброю, але за умови надіслання назад до Криму орди і відмови гетьмана від московського походу. Тоді І.Виговський пригрозив узяти Полтаву штурмом і всіх бунтівників знищити. У запеклому бою 10 червня в околицях міста повстанці зазнали поразки (полягло, за одними даними, 15 тис., за іншими – 30 тис. осіб). М.Пушкар потрапив до полону і був страчений (за свідченням інших джерел, його було вбито в бою, а голову принесено гетьману).

Частину захоплених до полону повстанців було страчено, інших – віддано татарам. Наступного дня І.Виговський увійшов до Полтави і «козаків велів усіх вирубати, а жінок і дітей і міщан і мужиків всіх віддав татарам», а саме місто дощенту зруйнував. Гетьман дозволив союзникам грабувати міста й села аж до м. Лубни і р. Сули. Щоб довершити розгром опозиції, він наказав стратити кількох полковників і 12 сотників. Усього внаслідок цієї каральної експедиції загинуло щонайменше 50 тис. осіб. Оскільки постраждало переважно населення Лівобережної України, окреслилася вкрай негативна тенденція його протистояння до Правобережжя.

Переговори з Польщею завершилися схваленням 5 липня 1658 р. проекту угоди, статті якої пізніше лягли в основу Гадяцького договору. Виговський прагнув домогтися входження козацької України до Речі Посполитої як суб’єкта рівноправної федерації, що викликало невдоволення правлячих кіл Польщі.

У вересні неподалік Гадяча розпочалися переговори Виговського з Польщею. Значна частина старшин виступила проти розриву договору з Московією. На зібраній 16 вересня козацькій раді українська сторона наполягала на створенні удільного Руського князівства (в етнічних межах України), скасування унії й повернення православній церкві відібраних храмів тощо. Польська – погоджувалася на визнання Руського князівства у межах виключно козацької України (Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств). Нарешті українці пішли на поступки і договір було укладено.

За ним Руське князівство (у тексті немає терміну «Велике») входило на правах формально рівноправного суб’єкта федерації до «єдиної і неподільної Речі Посполитої». Гетьман виступав одноразово київським воєводою і першим сенатором. Влада гетьмана – пожиттєва, а після його смерті король призначатиме нового з 4 претендентів, обраних українськими станами. За польським зразком утворювалися органи влади, відновлювався дореволюційний адміністративно-територіальний устрій. Князівство позбавлялося права на міжнародні відносини, його збройні сили обмежувалися 60 тис. козаків і 10 тис. найманців. У сфері соціально-економічних відносин передбачалося повернення до становища, яке існувало на 1648 р. Лише козакам підтверджувалися всі права і вільності (100 осіб з кожного полку отримували шляхетство). Визнавалася свобода релігійного віросповідання (католицького чи православного), гарантувалися права православної церкви на терені всієї етнічної України. Дозволялося відкриття двох академій і без обмежень шкіл і друкарень.

Отже, Гадяцький договір засвідчував відмову від реалізації ідей соборності та незалежності, ліквідовував соціальні та економічні здобутки української революції, що неминуче мало викликати спалах соціальної боротьби.

Відіславши 18 вересня комісарів і своїх послів до Варшави, гетьман продовжив похід до московського кордону. Але виступ проти війни з Росією козаків і частини старшини змусив його припинити наступ і розпустити армію. Цим скористалося російське військо, котре на початку листопада вступило в Україну. Так розпочалася українсько-московська війна, що зумовила поглиблення розколу серед еліти й спровокувала новий спалах політичної боротьби.

Після прибуття 4–5 тис. жовнірів й одержання звістки про наближення татар наприкінці грудня Виговський вирушив на Лівобережжя, щоб відновити свою владу. По дорозі гетьман вдавався до репресивних заходів: дозволив татарам брати у ясир населення міст і сіл, вороже настроєних до нього, розпорядився розпочати переселення на Правобережжя мешканців Полтавського і Миргородського полків. Це тільки посилювало ненависть населення до гетьмана й штовхали його супротивників в обійми Московії.

На початку квітня 1659 р. російське військо, очолюване князем О.Трубєцким, що загалом налічувало 100 тис. осіб, перейшло в наступ, однак було розбите під Конотопом у червні. Вражену поразкою Москву охопила паніка, царський двір збирався тікати до Ярославлю.

Блискуча перемога відкривала перспективу для успішного завершення протиборства з Московією й припинення громадянської війни. Однак реалізувати її гетьманові не вдалося. По-перше, невдоволена підступністю Варшави старшина почала пошук шляхів до порозуміння з Росією, внаслідок чого воєнні дії велися дуже мляво, по-друге, І.Виговський знову вдався до терору щодо опозиції, що посилило ненависть до нього значної частини населення Лівобережжя (а водночас і промосковські настрої); по-третє, татари, набравши здобичі, повернулися до Криму, а без них воювати гетьман не наважився.

Тим часом у Лівобережжі посилився антигетьманський, і відповідно проросійський, рух. До кінця вересня на вірність царю присягнула більшість лівобережних полковників. Скориставшись сприятливою обстановкою, О.Трубєцкой перейшов у наступ і на початку жовтня увійшов до Переяслава.

Різко погіршилося становище гетьмана і на Правобережжі, де опозиційні сили зосередилися навколо Ю.Хмельницького. На середину вересня у його таборі зібралося близько 10 тис. осіб. Щоб урятувати ситуацію, І.Виговський скликав чорну раду. Та козаки почали звинувачувати гетьмана в ігноруванні інтересів козацької України, й після тривалих переговорів він змушений був повернути клейноди. Близько 24 вересня неподалік від Фастова чорна рада обрала гетьманом Ю.Хмельницького (1659–1663).

Перед новим гетьманом стояли надзвичайно складні завдання: припинити громадянську війну, пом’якшити соціальне напруження, покласти край як охлократичним поривам «черні», так і олігархічній сваволі старшин. І, що найголовніше, запобігти загрозі територіального розпаду України на Лівобережжя, Правобережжя та Запорожжя, домогтися повного суверенітету та об’єднання етнічно-українських земель у межах держави.

Досить складною була зовнішньополітична ситуація. Так, у Лівобережжі перебували московські війська, які користувалися підтримкою значної частини населення, тому продовження війни з Московією означало подальший розвиток громадянської війни. Слід було шукати порозуміння. Водночас розрив договору з Річчю Посполитою ставив Україну перед загрозою відновлення воєнних дій з нею та Кримським ханством. Тому уряд прийняв рішення діяти обережно, граючи на суперечностях між Московією й Річчю Посполитою.

Ю.Хмельницький вирішив укласти новий договір з Московією. Однак, О.Трубєцкой, вдавшись до військового шантажу, домігся на скликаній 27 жовтня 1659 р. раді ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. (українська сторона їх на цей час втратила) та додаткових статей. Зміст договору переносив характер українсько-московських відносин із сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України в складі Росії. Відповідно до нього козацька Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, а той втрачав право призначати й звільняти полковників, карати смертю старшин, виступати у похід без царського дозволу. Заборонялися зносини з іншими країнами. Російські воєводи отримували змогу прибути разом із залогами до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава й Умані. Київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху та ін.

Добре освічений і не позбавлений гострого розуму гетьман Ю.Хмельницький не мав здібностей ні політика, ні полководця. Емоційно неврівноважений, слабкої волі, він не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати кермо влади і швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угруповань. Тому, усвідомлюючи свою слабкість, він уже в лютому 1660 р. почав висловлювати міркування про небажання обіймати гетьманську посаду.

Тим часом у політичній свідомості еліти неухильно зміцнювались небезпечні тенденції: по-перше, відмови від реалізації національної державної ідеї й висунення на чільне місце регіональних політичних інтересів, по-друге, при розв’язанні внутрішньополітичних проблем все більше покладатися на уряди іноземних країн (в залежності від орієнтації тих чи інших угруповань). Все реальнішою ставала загроза розколу козацької України на два гетьманства, оскільки лівобережна старшина, при підтримці Московії, взяла курс на відокремлення від Правобережжя. Становище ж селянства й незаможного козацтва помітно погіршувалося внаслідок величезних зловживань старшини.

Невдоволення широких кіл незаможного козацтва вміло використав у політичній боротьбі запорозький гетьман І.Брюховецький (1663–1668). Він створив собі авторитет найрішучішого борця за козацькі права й вільності. Як палкий прихильник московської орієнтації, Брюховецький часто висловлювався за ліквідацію гетьманату й створення князівства на чолі з російським царевичем Федором.

Зазнавши влітку 1662 р. серйозної поразки під час нового походу в Лівобережну Україну, Ю.Хмельницький остаточно вирішив скласти повноваження гетьмана. В першій половині січня 1663 р. на скликаній у Чигирині козацькій раді гетьманом обирається П.Тетеря (1663–1665).

П.Тетеря підтримав наміри Яна Казиміра розпочати воєнні дії проти Московії, сподіваючись за допомогою Польщі домогтися возз’єднання козацької України. З прибуттям у другій половині вересня 22-тисячного польського війська під проводом короля, він спробував заручитися підтримкою з боку Запорожжя та населення Лівобережжя. Однак боротьба за владу між різними політичними угрупованнями завершилася тим, що Тетеря втік до Польщі, прихопивши клейноди, корогви й залишки архіву.

Гетьманство П.Дорошенка. Новим гетьманом Правобережжя був обраний П.Дорошенко (1665–1676) – поборник ідеї сильної, самостійної, соборної України. Його діяльність розпочалася у дуже несприятливій внутрішній і геополітичній обстановці. Розчленована на два гетьманства держава була знесилена безкінечною війною. Так, на середину 60-х рр. лише Правобережжя втратило близько 70% свого населення.

Складалася сприятлива ситуація для поділу земель України між Московією і Річчю Посполитою. Російський уряд, висловлюючи готовність встановити кордон по р. Дніпро, відмовився від надання істотної допомоги повстанцям Правобережжя й повів курс на інкорпорацію Лівобережжя. Восени 1665 р. І.Брюховецькому було нав’язано укладення нового договору. «Московські статті» передбачали перебування воєвод і московських залог в усіх великих містах, передання збору податків воєводам, здійснення виборів гетьмана лише в присутності царського представника, заборону гетьману зовнішньополітичної діяльності тощо. У березні 1666 р. І.Брюховецький отримав наказ «без затримки» передати воєводам міські ключі, гармати та запаси продовольства у містах. Розпочався перепис населення й збір податків до московської скарбниці.

Реально оцінюючи обстановку, П.Дорошенко прагнув перш за все домогтися зміцнення влади у Правобережжі, щоб згодом приступити до возз’єднання козацької України (при цьому сподівався отримати допомогу з боку польського уряду). Скликана на початку березня 1666 р. розширена старшинська рада підтвердила його гетьманські повноваження і ухвалила направити до короля посольство, аби домагатися виведення польських залог, замирення з Лівобережною Україною, ліквідації унії, повернення православній церкві захоплених храмів і майна, відновлення усіх прав і свобод Війська Запорозького, відкриття українських шкіл і семінарій та ін. Однак, як і слід було очікувати, найважливіші з вимог Ян Казимір відхилив.

П.Дорошенко налагодив добрі стосунки з новим кримським ханом. А в липні–серпні, коли спалахнуло велике повстання Переяславського полку проти московської політики та влади І.Брюховецького, зробив першу спробу поширити свою владу на Лівобережжя. Оскільки повстання було придушене, вона зазнала невдачі.

Восени 1666 р. гетьман дійшов висновку, що об’єднання України під верховенством Польської корони не підтримується більшістю населення, а Річ Посполита не надасть дієвої допомоги у реалізації плану возз’єднання козацької держави. Гетьман вбачав можливість піти на зближення з Портою, володар якої запропонував визнання удільності України та згодився надати військову допомогу на умовах своєї протекції.

Щоб уникнути кровопролитної міжусобної боротьби, Дорошенко закликав козаків всієї України (включаючи Лівобережжя й Запорожжя) зібрати чорну раду на р. Росаві з метою обрання єдиного гетьмана, засвідчуючи готовність покласти свою булаву й визнати владу того, кого обере більшість. Цей крок знайшов розуміння й підтримку козацтва, однак І.Брюховецький та більшість лівобережної старшини відмовилися з’явитися на раду. Тож задум П.Дорошенка не був реалізований.

Чимало уваги наприкінці 1667 – на початку 1668 рр. П.Дорошенко приділив переговорам з Росією. Гетьман погоджувався прийняти царську протекцію лише за низки умов, а саме: у містах і містечках не буде російських воєвод та інших урядників; з міщан і селян не збиратимуться податки; козацькі права і вільності не порушуватимуться; гетьманом обох боків Дніпра стане П.Дорошенко, а І.Брюховецький задовольниться боярством і маєтками. Оскільки московська сторона не погодилася на це, переговори зазнали невдачі.

Важливо відзначити, що на той час лівобережний гетьман І.Брюховецький з гарячого прихильника московської орієнтації став її противником.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережжі вибухнуло антимосковське повстання. До середини березня більшість території краю була звільнена з-під влади московського уряду. Тоді ж стали рішучішими дії Порти, спрямовані на встановлення протекції над Україною. У березні великий візир Мустафа-паша попередив уряд Речі Посполитої, що султан бере козаків під свою опіку й не дозволить їх кривдити. У червні, прийнявши посольство від І.Брюховецького, уряд Порти погодився взяти під протекцію й Лівобережну Україну, якщо на її теренах не буде російських залог.

Дочекавшись підходу татар і заручившись підтримкою значної частини лівобережної старшини, П.Дорошенко вирішив об’єднати козацьку Україну й усунути Брюховецького, для чого направив до того сотників з вимогою віддати клейноди. Брюховецький відмовився. Коли наступного дня військо правобережного гетьмана наблизилося до табору супротивника, козаки, які ненавиділи І.Брюховецького, схопили його й привели до Дорошенка. Останній почав докоряти, чому, мовляв, не хотів здати гетьманство. Вражений перебігом подій, І.Брюховецький мовчав. Відразу по тому, можливо, не без згоди правобережного гетьмана, козаки накинулися на Брюховецького і за мить забили його. Гетьманом возз’єднаної України козацька рада обрала П.Дорошенка.

Здавалося, заповітна мрія цього визначного державного діяча здійснилася. Розіслані ним підрозділи до середини липня звільнили все Лівобережжя. Практично всі стани й соціальні групи українського суспільства підтримували його програму. Однак, розвиток подій пішов іншим шляхом. Уряди Московії, Речі Посполитої й Криму рішуче виступили проти акту возз’єднання Української держави, а частина старшини, переслідуючи егоїстичні цілі, спираючись на допомогу ззовні, розпочала боротьбу за владу. Держава знову розпалася на два гетьманства.

В результаті тривалих переговорів між Росією і Польщею 30 січня 1667 р. в Андрусові (неподалік Смоленська) був підписаний договір про перемир’я на 13,5 років. За ним Лівобережна Україна і Київ залишались у складі Російської держави, а Правобережжя – під владою Польщі. Запорожжям мали правити обидві держави разом, та насправді воно визнавало управління лише з боку Росії.

Андрусівський договір не приніс миру українській землі. На обох берегах Дніпра продовжувалися козацько-селянські повстання. Населення Лівобережжя найбільш було незадоволене намаганням російського уряду урізати політичну автономію України, а головне – втручанням російських воєвод у місцеві справи. Московському уряду довелося в 1669 та 1672 р. в договорах з гетьманами Д.Многогрішним (1669–1672) та І.Самойловичем (1672–1687) обумовити компетенцію російських воєвод лише як воєначальників російських загонів – без права втручатися у будь-які внутрішні українські справи. Російські гарнізони зобов’язані були утримувати себе за рахунок власних коштів, але незаконні постої, викрадання худоби, реквізиції продовольства й інші злочинні дії щодо українського населення не припинялися.

По двадцяти роках після Андрусова, 6 травня 1686 р., між Росією і Польщею був підписаний договір, названий «Трактатом про вічний мир». Він зафіксував остаточне визнання Річчю Посполитою приєднання Лівобережної України до Росії, зафіксував за нею також право на Київ із навколишніми землями та Запорожжя. Більша частина Правобережної України залишилась під владою Речі Посполитої.

Таким чином, за доби Руїни гучні перемоги часів Б.Хмельницького були зведені нанівець нездатністю українців об’єднатися для досягнення спільної мети. В результаті було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення. Зберегти вдалося лише незначну частину колишніх завоювань.

Правління І.Мазепи та його наслідки. Скинення з гетьманства І.Самойловича і вибори на козацькій раді в Коломаці у липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула І.Мазепи (бл. 1639–1709) закінчили розглянутий драматичний період в історії України. Крім того з його ім’ям пов’язана ще одна спроба створення власної держави.

При обранні нового гетьмана були укладені «Коломацькі статті» – договірні умови між старшинами і урядом Росії. Вони суттєво посилювали владу царату на українських землях. Наприклад, гетьманові Лівобережної України заборонялось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана, у Батурині, столиці Гетьманщини, розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). Тобто, в черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи. А завдяки політичному хисту І.Мазепи низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилася нечинною.

І.Мазепа був високоосвіченим політичним діячем і правив майже 21 рік. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, він увів нову категорію козацької старшини – бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. У проведенні внутрішньої політики гетьман спирався на козацьку старшину – роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Дбаючи про збереження у Гетьманщині козацьких прав і вільностей, Мазепа не забував про власні інтереси. За роки правління він став одним з найбагатших феодалів Європи (мав 20 тис. маєтків).

Мазепа знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його сприяння були збудовані й відреставровані понад 20 великих православних храмів, чимало монастирів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін. Він надавав матеріальну допомогу спудеям.

Зі сприяння Мазепи старшина, шляхта й монастирська влада різними способами перетворювали козаків на своїх підданих. Майнова нерівність козацтва була узаконена в 1698 р.: залежно від матеріального становища їх розділили на виборних (несли військову службу) і підпомічників (надавали допомогу виборним при спорядженні тих на службу).

Хоч І.Мазепа пожертвував на благодійні цілі величезні особисті кошти (більше мільйона золотих дукатів та мільйон злотих, 186 тис. крб.), він так і не здобув прихильності простого люду. Його вважали панським, старшинським гетьманом, вірним прислужником московського уряду. Знаючи про службу Мазепи в молодості при дворі польського короля, українська людність вірила чуткам, що гетьман – таємний католик. З політичними конкурентами з числа козацьких ватажків Мазепа розправлявся рішуче й жорстоко.

Довгий час гетьман був у дружніх стосунках з російським царем Петром І (1672–1725, трон посів у 1689 р.). Зі своїм військом Мазепа брав участь у походах Росії проти Туреччини. Але у 1700 р. Петро І, уклавши мир з Туреччиною, почав Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря.

Після проголошення цієї війни російський цар фактично перетворив Україну (в першу чергу її прикордонні землі з Польщею) на свою заручницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Так, укладаючи угоду з польським королем Августом ІІ Сильним про спільні дії проти шведського короля Карла XІІ (1697–1718), він, нехтуючи інтересами України, пообіцяв уступити Речі Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку.

В ході війни зі шведами Петро І почав висувати надмірні вимоги до України: замість захисту власних земель від поляків, татар і турків – битися зі шведськими арміями в Лівонії, Литві, Центральній Польщі. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. Українські загони не могли рівнятися з регулярним військом, зазнавали значних (до 70%) втрат, на чолі загонів ставили російських та німецьких командирів. Козацький дух занепадав. Тисячі українців гинули також на будівництві фортець та нової столиці – Санкт-Петербурга.

Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки. Це збільшувало соціальну напруженість в українському суспільстві.

Остаточно наважився шукати іншого покровителя для України Мазепа, коли польський союзник Карла XІІ С.Лещинський почав погрожувати нападом на Україну, а Петро І відмовився допомогти боронитися від нападників. Коли поповзли чутки про намір царя реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра з юридичного огляду розв’язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов’язана надавати Україні військову підтримку.

Отут Мазепа й зробив свій історичний вибір, почавши переговори зі Швецією. Він пообіцяв Карлові XІІ зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу й військову допомогу в обмін на звільнення краю від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. гетьман виступив з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вільностей і недоторканності українських кордонів.

Однак заклики І.Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Гетьмана мало хто піддержав – головним чином «низовики» під керівництвом кошового отамана К.Гордієнка та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою до табору Карла XІІ лише близько 3 тис. козаків.

Політичний вибір гетьмана став для Петра І вражаючою несподіванкою. За його наказом князь О.Меншиков зруйнував резиденцію гетьмана в Батурині, вирізавши всіх жителів – 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Після поразки 28 червня у Полтавській битві шведсько-українського війська, Мазепа разом з Карлом XІІ відступив у землі, контрольовані турками, де невдовзі помер.

Справу Мазепи у вигнанні продовжив його генеральний писар та найближчий радник П.Орлик (1672–1742). У 1710 р. ним була укладена перша конституція України (за місцем створення – Бендерська). Вона мала форму угоди між гетьманом, що обирався, та козацькою старшиною і називалася «Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького козацтва». Цим документом планувалося: утворення незалежної Української держави в межах етнографічної національної території, визначеної Зборівським миром 1649 р., поділ влади на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (Гетьман та його уряд) і судову (Генеральний суд). Своїм змістом та демократичністю конституція П.Орлика випереджала всі тогочасні європейські суспільно-політичні концепції.

Навесні 1711 р. новий козацький ватажок здійснив військовий похід на Правобережжя. Російська розвідка розгорнула справжнє полювання за П.Орликом та його соратниками. Опальний гетьман змушений був проживати у Швеції, Німеччині, Франції, Греції та Молдові, де й помер. В історію П.Орлик увійшов як останній гетьман, який відкрито домагався створення Української держави.

Петро І, назавжди перейнявшись недовірою до козацької старшини і відкинувши після Полтавської перемоги обіцянки про збереження «козацьких прав і вольностей», вже влітку 1709 р. призначив резидентів (наглядачів) при гетьманському дворі. Вони повинні були стежити за переміщеннями запорожців на кордонах Гетьманщини, боротися з «мазепинською» агітацією, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана І.Скоропадського (1708–1722). Навіть гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону.

Український народ отримав черговий гіркий урок.

Висновки до теми. Перші дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотились українськими теренами наприкінці XVІ – на початку XVІІ ст. через свою стихійність, неорганізованість, нечіткість програмних установок закінчилися поразками. Однак вони відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, прискорювали формування національної свідомості.

Продовження Польщею колонізаторської політики щодо українців, посилення гноблення панами підневільних селян спонукали народ до масового виступу. Зростаюча ж могутність Запорозької Січі робила цей виступ можливим. Повстання, що почалося 1648 р., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася в національну революцію. Остання мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

Головним підсумком боротьби 1648–1657 рр. було створення автономної за статусом української козацької напівдержави зі своєю територією, кордонами (хоча й нечітко визначеними), органами влади, збройними силами, правовими нормами, а також визнання її існування деякими державами. Намітився процес економічної інтеграції українських земель.

Спричинений смертю Б.Хмельницького період Руїни характеризувався відмовою національної еліти від створення незалежної соборної України, намаганням гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхньою неспроможністю консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань, відмовою від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини, домінуванням регіональних політичних інтересів над державними, залученням іноземних сторін до вирішення внутрішніх проблем, чим ті користувалися у власних інтересах.

Лівобережжя та Слобожанщина перебували у складі Російської держави, Правобережжя – Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини, що були тоді наймогутнішими державами Східної Європи. Надчорномор’я, що тільки-но почало освоюватися, відчувало близькість володінь і влади кримського хана. Пошматована на окремі частини, Україна зазнала значних матеріальних і людських втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їх мешканці загинули чи змушені були залишити рідні місця під тиском ворога.

Після укладення між Росією та Річчю Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосередився на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни Малоросією. Перебування краю в сфері російських інтересів підривало демографічний та економічний потенціал України.

Спроба І.Мазепи в умовах кризової ситуації віднайти союзників для збереження української автономії успіху не мала. Крім зовнішніх чинників його поразку зумовили внутрішньополітичні прорахунки та низка негативних особистих якостей.

Тож виступ І.Мазепи та його прибічників лише на короткий час загальмував процеси ліквідації української автономії, які після його поразки почали розвиватися з новою силою. Політичні, соціально-економічні, духовні визиски Москви дедалі дужчали.

***

Ключові терміни та поняття: автономія; Бендерська конституція; бунчукові товариші; виборні козаки; громадянська війна, інтелігенція; «Коломацькі статті»; Лівобережна Україна; «Московські статті»; олігархія; охлократія; «Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького козацтва»; підпомічники; Полтавська битва; Правобережна Україна; резиденти; Руїна; спудеї; старшинська рада; чорна рада.

Основні дати та події: 1658 р. – Гадяцька угода; 1659–1663 рр. – гетьман Ю.Хмельницький; 1959 р. – нова Переяславська угода; 1663–1665 рр. – гетьман Лівобережної України П.Тетеря; 1663–1668 рр. – запорозький гетьман І.Брюховецький; 1665–1676 рр. – гетьман Правобережної України П.Дорошенко; 1665 р. – «Московські статті»; 30 січня 1667 р. – Андрусівське перемир’я; 1669–1672 рр. – гетьман Лівобережжя Д.Многогрішний; 1672–1687 рр. – гетьман Лівобережжя І.Самойлович; 6 травня 1686 р. – укладення «вічного миру» між Росією і Польщею; 1687–1709 рр. – гетьманування І.Мазепи; 28 червня 1709 р. – Полтавська битва; 1689–1725 рр. – царювання в Росії Петра І; 1710 р. – Бендерська конституція.

Імена: Брюховецький Іван; Виговський Іван; Гордієнко Кость; Дорошенко Петро; Карл ХІІ; Лесницький Григорій; Лещинський Станіслав; Мазепа Іван; Меншиков Олексій; Многогрішний Дем’ян; Орлик Пилип; Петро І; Пушкар Мартин; Самойлович Іван; Скоропадський Іван; Тетеря Павло; Трубєцкой Олексій; Хмельницький Юрій.

Перевірте себе: Чому період після смерті Б.Хмельницького називають Руїною? Які події доби Руїни пов’язані з Полтавою і Полтавщиною? Коли і між якими державами укладено Андрусівське перемир’я? Як воно вплинуло на долю України? Кого з гетьманів доби Руїни ви запам’ятали? Яку історичну роль в долі України відіграв І.Мазепа? Чим славний Пилип Орлик? Як відреагувала Росія на «зраду» І.Мазепи?

Поміркуйте: Як ви розумієте народну приказку «Від Богдана до Івана не було гетьмана»? Розгляньте як історичну альтернативу Переяславську угоду і Гадяцький договір: що вигідніше для України? В чому історичне значення конституції, написаної П.Орликом?

Вивчіть самостійно: Велика Руїна і поділ України в другій половині XVІІ ст.

Обговоримо на семінарі: Гетьман Іван Мазепа в історії України.

Рекомендована література:

  •  Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині XVІІ – ХVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.
  •  Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. – К., 1999.
  •  Костомаров Н.І. Мазепа // Український історичний журнал. – 1988. – №№ 8–12.
  •  Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1657–1709. – К. – Полтава, 1995.
  •  Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVII століття: Причини і початок Руїни. – К., 1998.

Допоміжна література:

  •  Антонович В.Б., Бец В.Н. Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах // Український історичний журнал. – 1990. – № 9. – С. 120–134.
  •  Гійом Левасер де Боплан. Опис України. – Львів, 1990.
  •  Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 1412–160.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 6–8, 17–21.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 26–32, 37–41, 43–47.
  •  Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М., 1959. – Кн. 7. – С. 519–522.


Тема 5

Ліквідація української автономної державності

Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Короткий зміст теми:

Ріст старшинського, монастирського й дворянського землеволодіння в Україні й закріпачення селян. Зруйнування Запорізької Січі (1775 р.) і ліквідація Гетьманщини. Набуття козацькою старшиною статусу російського дворянства, поява української інтелігенції та її роль у формуванні української національної самосвідомості.

Поділ Польщі між Росією і Австро-Угорщиною та специфіка етнічного розвитку українців у двох імперіях. Зародження нових соціально-політичних рухів в Україні під впливом Великої Французької революції. Секретна місія В.Капніста (1791 р.). Поширення масонства. Декабристи і Малоросійське товариство. «Руська трійця».

Т.Г.Шевченко і його історична роль для українців. Роль Кирило-Мефодіївського товариства (1846–1847 рр.) в українському національно-визвольному русі.

Революція 1848–1849 рр. в Австро-Угорщині і перетворення Галичини в осередок легалізації українського національно-визвольного руху. Історичне значення діяльності Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка у Львові. Історична концепція М.Грушевського як ідейна основа боротьби українців за національне самовизначення.

Історичні особливості розвитку капіталізму в Україні в складі Російської імперії, місце України в загальноросійському економічному ринку. Колоніальна політика російського царизму щодо України.

Соціальна диференціація селянства і розкол народництва. Ліберали, терористи, анархісти. Формування партії есерів і анархістського руху.

Створення соціал-демократичних організацій в Україні і їх роль в організації І та ІІ з’їздів РСДРП. Більшовизм і меншовизм.

М.Міхновський і формування ідеології українського націоналізму. Створення РУП, її еволюція і розпад на нові партії.

Кадети. Сіонізм і єврейські партії в Україні. Проблема поєднання національних і соціальних завдань визвольної боротьби українського народу в програмах і діяльності політичних партій в Україні періоду загальноросійської революції 1905–1907 рр. та в післяреволюційній політичній боротьбі. Столипінська політика і її наслідки для України. Державна Дума і українці в ній.

Національне питання в політичній боротьбі, пронімецька і проросійська орієнтації українського національно-визвольного руху напередодні та в роки І світової війни.

Лекція 8

Україна у ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.

Вступ до теми. З кінця XVІІ ст. в Україні центром політичного, економічного та культурного життя була Гетьманщина Лівобережжя. Самоврядування, яке зберігало це хай не зовсім самостійне політичне утворення, суперечило основоположним принципам державного устрою Росії. Наступне, ХVІІІ ст. характеризувалося тотальним, майже безперервним наступом самодержавства на права корінного населення Лівобережжя і Слобожанщини. Тривала й затята боротьба імперського централізму завершилася його перемогою: ліквідацією автономії краю, включенням до складу держави цих та ряду інших земель (де загалом проживало 80% українського люду), в тому числі значної частини Правобережжя, а також уніфікацією суспільного та економічного становища всіх територій держави.

Західноукраїнські терени наприкінці XVІІІ ст. потрапили під владу австрійської імперії Габсбургів.

Обидві імперії являли собою величезні територіальні конгломерати, населення яких складалося з етнічно й культурно різноманітних народів, а влада відзначалася надмірною централізацією. Імператори орієнтувалися на власні переконання щодо форм та методів правління, спиралися на заможну верхівку суспільства, утворену представниками чисельно переважаючого етносу, і не відчували потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Представники уряду вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов’язком. За свою покірливість підлеглі мали отримувати обіцяні владою безпеку, стабільність та порядок.

Хоча такий устрій майже цілком влаштовував чималу частину населення, знаходилися все ж сміливці, котрі противилися колоніальній політиці центру.

Утвердження російських імперських порядків на Україні. Проголошення Росії імперією відбулося у 1721 р. – після закінчення Північної війни, з якої вона вийшла впевненою переможницею. Здобувши на Балтійському морі жадане «вікно в Європу», зміцніла російська держава вже не потребувала українського посередництва для прогресивних культурних запозичень. Тож кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом.

Зміцнюючи, не з власної волі, імперську могутність, Лівобережна Україна зазнала значних економічних утисків, наприклад, вагому частину її товарів Петро І дозволив вивозити лише до російських портів. Нещадно експлуатувався демографічний потенціал Гетьманщини: у 1721 р. на будівництво Ладозького каналу були направлені 10 тис. козаків (30% з них загинуло), у 1725 р. під час Дербентського походу з 6790 козаків померли чи загинули 5183 (більше 76%). З царської ласки росіяни почали отримувати в Україні великі землеволодіння, непідконтрольні гетьману, де старанно насаджували кріпацтво.

У 1722 р. Петро І видає указ про заснування Малоросійської колегії – органу управління Лівобережжям. Вона складалася з шести російських урядовців, що постійно перебували на Україні й наглядали за діяльністю гетьмана та його адміністрації. Після смерті в тому ж році гетьмана І.Скоропадського царський уряд не дозволив вибори нового гетьмана, а управління Україною доручив наказному (тимчасовому) гетьману П.Полуботку (1722–1723).

Останній дуже швидко вступив у боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але невдовзі за свої незалежні погляди Полуботок був заарештований і ув’язнений в Петропавловській фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер. Так імператор придушив майже в зародку спробу угруповання козацької старшини обстояти свої політичні й соціальні права.

Економіку краю дуже підривали постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримувались здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, до царської скарбниці з Лівобережжя в 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб., у 1723 р. – 85,9 тис., а в 1724 р. – вже 241,3 тис. крб.

На рубежі XVІІ–XVІІІ ст. Україна значно переважала свою північну поневолювачку за рівнем освіти й культури. Розвиткові національної суспільної думки сприяло функціонування тут першої вищої школи – Києво-Могилянської академії, що набула такий статус з 1701 р. Аж по 1755 р. (до відкриття Московського університету) вона відігравала у Російській державі провідну роль у справі освіти. В академії у різний час навчалися згодом відомі в усьому цивілізованому світі українські діячі: Ф.Прокопович (1681–1736), Г.Кониський (1717–1795), Г.Сковорода (1722–1794), Я.Козельський (1729 – близько 1795 рр.) та багато інших, а також вихідці з Росії, Білорусії тощо.

Однак вже з кінця XVІІ ст. російський уряд почав цілеспрямовано звужувати вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротив видрук українських книг, а здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої, неприязної до «інородців» державної цензури. Одночасно йшло «викачування» інтелектуального потенціалу українців до Росії. Українська церква підпала під значний вплив Московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки серед місцевого духовенства, а й широких кіл простих селян. З 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книг, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з московських книжок.

Збагатившись культурно й інтелектуально за рахунок України а також від безпосередніх контактів із Заходом, Росія здійснила вражаючий стрибок у своєму розвитку. Натомість ізольована і схильна до традиціоналізму Україна почала стрімко скочуватися в трясовину провінціалізму.

Діяльність Малоросійської колегії наштовхувалася на глухе обурення українства. В умовах назріваючої війни з Туреччиною, щоб заручитися підтримкою старшини й козацтва, російський уряд у 1727 р. скасував колегію й відновив колишній устрій, повелівши обрати на гетьмана покірного йому 73-річного Д.Апостола. Після його смерті в 1734 р. виборне гетьманство знов було відмінене. До влади прийшла видозмінена Малоросійська колегія у складі трьох росіян та трьох українців, що отримала назву «Правління гетьманського уряду».

Під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. Україна стала основною базою російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки ж війни були катастрофічними для українського народу: загинуло 35 тис. осіб.

За імператриці Єлизавети для України стався черговий поворот долі: у 1747 р. видається указ «Про буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями». Гетьманом під сильним тиском уряду в 1750 р. був обраний Кирило Розумовський, молодший брат фаворита імператриці Олексія. Однак подальші кроки російської влади свідчать, що наступ на українську автономію був лише дещо уповільнений. До попередніх обмежень гетьманської влади додалася низка нових. Наприклад, у 1761 р. Київ перейшов під пряме імперське управління.

Остаточна ліквідація інституту гетьманства Катериною ІІ, котра щойно прийшла до влади, і створення другої Малоросійської колегії припадає на 1764 р. Свою діяльність імператриця спрямовувала на викорінення залишків автономії й самоуправління на Україні. Будучи, як і Петро І яскравим представником абсолютизму, Катерина ІІ вважала централізований уряд найбільш ефективним і передовим.

Тож вона ніяк не могла примиритися з існуванням Гетьманщини, що виступала центром політичного життя України протягом майже століття. Попри постійне втручання Москви у внутрішні справи, управляли краєм все ж українці, їм належали ключові позиції в адміністрації, судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню національної шляхетської еліти, гордої своїми традиціями. Так, у 1767 р. старшинські посли до Законодавчої комісії відкинули запропоновані Катериною ІІ реформи, впевнено заявивши: «Наші закони найкращі».

Значні зусилля імператриця скерувала на завоювання Півдня України. Тут лежали величезні причорноморські степи, які належали до кримськотатарських володінь, а також контрольовані турками морські шляхи, що відкривали доступ до Середземномор’я й світової торгівлі. Татари були, крім того, досить агресивним сусідом: останній їхній напад на Україну відбувся у 1769 р.

Російсько-турецька війна, що точилася впродовж 1768–1775 рр., завершилася Кючук-Кайнарджійським мирним договором, за яким до складу Росії ввійшли землі між Дніпром і Південним Бугом. Турки зреклися сюзеренітету над Кримським ханством, яке незабаром, у 1783 р., було приєднане до Росії.

По закінченні війни у 1775 р., скориставшись вдалим моментом, Катерина ІІ віддала наказ про знищення Запорозької Січі. Козаки ще не встигли повернутися з фронту, тож російські війська під командуванням генерала Текелі в результаті несподіваного нападу підступно розгромили осередок української свободи. Кошовий отаман П.Калнишевський та козацька старшина, незважаючи на їхній проросійський курс, були заслані на Соловки. Помер останній кошовий Запорозької Січі у віці 112 років, відбувши 25-річне ув’язнення.

Указом 1783 р. українське козацьке військо розформовувалось й зливалось з російською армією.

Двома роками раніше, у 1781 р., відбулася ліквідація полкового територіально-адміністративного поділу Лівобережжя, натомість запроваджувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, підпорядковані безпосередньо урядові в Петербурзі.

Значного лиха простому люду завдав царський указ 1783 р. про закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні (ті позбавлялися права переходити до інших панів). Суттєво погіршило становище населення також від впровадження подушного податку. Водночас хитромудра правителька здійснила підкуп української знаті. У 1785 р. Катерина ІІ видала «Жалувану грамоту дворянству». Зрівняна в правах з російським дворянством знать була звільнена від усякої військової служби для уряду. Тому верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією української автономії.

Траплялися лише поодинокі випадки протесту. Наприклад, у 1791 р. поет, автор антикріпосницької «Оди на рабство», та громадсько-політичний діяч В.Капніст (1758–1823) спробував заручитися підтримкою Прусії в намаганні відновити Гетьманщину. Але таких дій було недостатньо, щоб запобігти поглиненню козацької України Російською імперією. Загалом же місцева знать перетворилась на інертну в політичному відношенні масу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

У 1796 р. на території колишньої Гетьманщини було утворено Малоросійську, Новоросійську, Київську, Подільську і Волинську губернії. Після поширення такої системи управління потреба в Малоросійській колегії відпадає і вона ліквідується.

На початок ХІХ ст. Російська імперія стала однією з найбільших у світі. Окрім величезних розмірів вона помітно відрізнялася від інших європейських держав своїм політичним устроєм: ніде правителі не мали такої необмеженої влади, ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії.

Опорою імперської влади виступали армія й бюрократія. Армія боронила, при нагоді розширяла кордони держави, забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких витрачалася на утримання її самої та армії) й намагалася організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. Царські чиновники вважали: чим більшим числом законів і правил вони обкладуть суспільство, тим ліпше стане в ньому жити. Тож нове володарювання принесло Україні значно жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації.

Хоча місцева верхівка й далі зберігала своє значення (досить обмежене), всі магістральні, визначальні для буття українців рішення приймали міністерські структури у далекому розкішному Петербурзі. Міцніло відчуття, що саме там всемогутній і всезнаючий імператор творить життя своїх підданих, і тільки такий порядок можливий. У міру того, як образ божественно величної Імперії заволодівав уявою місцевої еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї тутешні землі ставали лише частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабшало усвідомлення української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні.

Процес упровадження імперських структур влади остаточної форми набув у 1830-х рр., коли Україну було розділено на 9 губерній за трьома окремими регіонами. До Лівобережної частини входили Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії. На Правобережжі (офіційно воно називалося Південно-Західним краєм) були сформовані Київська, Волинська та Подільська губернії. На Півдні (так званій Новоросії) – Катеринославська, Херсонська й Таврійська. Тоді ж ліквідовувалося й магдебурзьке право, останнім його втратив Київ у 1835 р. В 1840 р. було скасовано дію Литовського статуту.

У губерніях державну владу здійснювали губернатори, яких призначав і увільняв цар. Губернії складалися з повітів, де хазяйнували справники. Повіти мали поділи на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних податків, які йшли на зміцнення імперського режиму.

Весь губернський адміністративно-управлінський апарат був покликаний охороняти владу царизму. Губернатори, проголошені спеціальним царським указом повновладними «хазяями» губерній, мали право контролю над діяльністю будь-якої установи чи підприємства. Практикувалося призначення на посади губернаторів не цивільних, а військових осіб, як правило, генералів, яким у такому разі підпорядковувалися не тільки місцева адміністрація та поліція, а й розквартировані на території губернії війська.

Взагалі армія виступала конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні. Її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення обтяжливими повинностями. Найстрашнішою військовою повинністю був призов до армії, впроваджений на Україні у 1797 р., адже термін служби становив 25 років, що через нелюдську муштру й часті війни було майже рівносильним смертному вироку.

Західна Україна у XVІІІ – на початку XІX ст. Згідно з «Трактатом про вічний мир» Правобережна і Західна Україна перебували у складі Речі Посполитої. В перші десятиріччя XVІІІ ст. тут пожвавився національно-визвольний рух проти польського панства. Він отримав назву гайдамацтва і охопив спочатку Волинь та Поділля, а в середині століття – й Київщину. Поступово поширюючись на Захід України, повстанський рух з’єднався там із рухом опришків. Гайдамацькі рухи тривали до кінця 1760-х років й зрештою вилилися у грандіозне повстання 1768 р., що увійшло до історії як Коліївщина.

Тоді ватага із 70 гайдамаків під проводом М.Залізняка, запорожця з Лівобережжя, почала підбурювати селян Правобережної України до повстання, спрямованого на возз’єднання цих земель з лівобережними. За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто за містом підкорялося повстанцям: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав… На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань – добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католицьких священиків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив І.Гонта – сотник в охороні С.Потоцького, разом зі своїм загоном узявши бік повстанців.

Наприкінці червня в руках бунтівників були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців.

Побоюючись поширення визвольного руху на Лівобережжя, Катерина ІІ наказала надати допомогу полякам. Росіяни діяли підступно. Генерал Кречетников 6 липня запросив на бенкет Залізняка, Гонту та інших ватажків, де заарештував їх. Залізняка й гайдамаків царська влада заслала до Сибіру. А Гонту та 800 його людей видала полякам, які піддали відважного сотника жахливим тортурам (здирали шматками шкіру), потім стратили. Голову його було прибито до воріт Могилева. Наступних кілька років польський воєвода Стемпковський продовжував чинити помсту над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції.

Подальші події показали, що, надаючи допомогу Польщі в придушенні повстання, Росія дбала виключно про власні інтереси. Коли настав час, російський експансіонізм обернувся і в цей бік. Річ Посполита, хоч налічувала 11 млн. населення, виявилася безсилою встояти. Хвалені «золоті вольності», котрі забезпечували польській шляхті необмежені права, настільки ослабили державу, що нею стало просто неможливо управляти. Цим скористалися агресивні сусіди: Росія, Прусія та Австрія, які між собою вирішили розділити територію Речі Посполитої.

У 1772 р. відбувся І поділ Польщі: Східна Білорусь відійшла до Росії, Галичина – до Австрії. Загарбання останньою Буковини після укладення Константинопольської конвенції з Туреччиною датується 1775 р. ІІ поділ Польщі стався у 1793 р., коли був виданий маніфест Катерини ІІ про включення Правобережної України до складу Росії. Нарешті, у 1795 р. (ІІІ поділ) Росія приєднала й Західну Волинь.

Після припинення існування польсько-литовської держави 62% її території та 45% населення дісталися Росії. А українці Галичини і Буковини потрапили під австрійське панування. Крім того, ще з ХVІІ ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало Закарпаття.

Якщо політичне, культурне й соціально-економічне значення Західної України у XVІІІ ст. було ледь відчутним, то під владою Австрії це становище докорінно змінилося, й галичани та буковинці знову почали грати першорядну роль в історії свого народу.

Аж до закінчення XІX ст. західноукраїнське суспільство складалося лише з двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священиків. При цьому умови життя простого люду характеризувалися одним словом: бідність. Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин Австрійської імперії.

Щоправда становище селян дещо поліпшилося внаслідок реформ в дусі освіченого абсолютизму, впроваджених цісарем Йосифом ІІ. Починаючи з 1781 р., правитель здійснив ряд заходів, спрямованих на обмеження кріпацтва. Так, землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше 3 днів панщини на тиждень, для найбідніших кріпаків встановлювалася ще менша панщина. Суворо обмежувалися додаткові повинності. Селянину надавалися такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду. Сільські громади отримали права самоврядування.

Покращувалося становище греко-католицької церкви, вона здобула рівні права з католицькою та протестантською. В 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, Йосиф ІІ заснував у Львові університет, в якому для небагатьох українських студентів було організовано окремий факультет. Викладання тут велося штучною мовою, котра поєднувала церковнослов’янську з місцевою українською говіркою.

Однак вагомого впливу на життя західних українців реформи не мали. Надто обмеженими були можливості економічного розвитку регіону: обмаль землі, нерозвиненість промисловості в містах.

Після смерті Йосифа ІІ (1790) у правлячих колах імперії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Скориставшись цим, поміщики змогли майже повністю відновити свої колишні права та привілеї.

Російська частина України у першій половині XІX ст. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в Україні починається національно-культурне відродження, посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у різних сферах житті – від культури до політики. Відбувається формування української інтелігенції. Ця специфічна верства населення, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури в суспільстві і була неперевершеною в обґрунтуванні та поширенні нових ідей, у мобілізації мас на їх утілення.

На початковому етапі національного відродження інтелігенція зосереджувала свою увагу на рисах української етнічної самобутності. Свідченням зазначеного процесу стало, зокрема, активне збирання та публікація історичних джерел, здійснення досліджень минулого українського народу. Поява праць з історії стимулювала зростання цікавості до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики й мовознавства із загального масиву історичних знань.

Постання української мови як літературної, а також початок сучасної української літератури знаменувала публікація в 1798 р. «Енеїди» І.Котляревського.

Інтелігенція з’являлася в містах, насамперед у тих, де були вищі учбові заклади. Перший у російській частині України університет відкрився у Харкові 1805 р., при чому з ініціативи місцевого дворянства. І лише в 1834 р., коли було засновано університет Св. Володимира, інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва.

Вища освіта найбільшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких штовхали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група перших українських інтелігентів складалася також з синів священиків, міщан і козаків.

Однак варто враховувати, що слабкий розвиток промисловості в Україні не сприяв розбудові міст. Більшість із них виступали передусім торговельними центрами. У ті часи на українських землях не існувало жодного міста з населенням понад 70 тис. осіб. Найбільша Одеса мала 60,1 тис. жителів, Київ – 47,4 тис., Бердичів – 35,6 тис., Харків – 29,4 тис. (для порівняння: в Петербурзі проживало 470,2 тис. осіб, у Москві – 349,1 тис.).

Значна частина українського панства подавалася на службу до центру імперії, здобуваючи там чини й жалування. Тож не дивно, що у 1805 р. в Петербурзі налічувалося понад 132 тис. осіб української шляхти.

У розглядуваний період більше 75% українського населення перебувало в кріпосницькій залежності від поміщиків або виконувало феодальну повинність на користь держави. Поміщицькі селяни переважали в Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральні ренти були основними формами експлуатації. Попри те, що закон 1797 р. обмежував панщину 3 днями, в дійсності вона становила 4–6 днів на тиждень. Селяни відробляли й додаткові повинності (будівельні дні).

Державні селяни вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту, яка забирала майже 40% їхніх прибутків, що було непосильним для більшості родин.

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземелення, яке підривало їхні господарства. Обезземелених і розорених селян, чисельність яких неухильно збільшувалася, поміщики переводили в розряд дворових. Вони жили й працювали на панському дворі. Однією з найжорстокіших форм експлуатації стала місячина, коли такі селяни мусили відбувати постійну панщину з видачею місячного утримання натурою.

Посилення експлуатації селянства викликало його протидію. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи, відмовлялися відбувати панщину, платити оброк, самовільно створювали самоврядування, виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям, псували панський реманент, втікали у південні землі, підпалювали поміщицькі маєтки, чинили збройний опір, зрештою організовували масові відкриті повстання. За неповними даними в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.

Та значної сили набуло лише антикріпосницьке повстання в Поділлі У.Кармалюка (1787–1835), яке тривало впродовж 1813–1835 рр. Відважного ватажка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру, однак він утікав, щоб повернутись в рідні місця й продовжити боротьбу. Під його проводом у повстанському русі взяло участь майже 20 тис. осіб, було здійснено 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсифікувався селянський рух впродовж 1830–1835 рр., коли він поширився й на частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.

Кріпосницьке гноблення викликало протести не лише селян, а й передових представників поміщицького класу. Останні, під впливом ідей Великої Французької революції, а, особливо, побачивши після війни з Наполеоном 1812 р. життя народу в Західній Європі, почали утворювати конспіративні організації, в багатьох випадках спрямовані на здійснення державного перевороту.

Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1817 р. вони виникли в Харкові («Вмираючий сфінкс»), в 1818 р. – в Києві («З’єднані слов’яни»), Одесі («Понт Евксінський») та в Полтаві («Любов до істини»). Членами цих об’єднань були військові, чиновники, поміщики, зокрема такі відомі українські діячі як І.Котляревський, В.Капніст, В.Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху П.Пестель, М.Орлов, М.Бестужев-Рюмін.

Слід, зазначити, що масонські ложі все ж не мали послідовно українського національного спрямування. Одним із завдань, які ставили перед собою організатори лож, було прилучення малоросійського дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Перші таємні політичні гуртки ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Однак в силу своєї замкненості вітчизняне масонство не могло зробитися стрижнем суспільного руху.

Особливо слід виділити «Малоросійське товариство», створене в Полтаві у 1819 р. з ініціативи предводителя переяславського дворянства В.Лукашевича. Винятковість цієї організації полягала в тому, що її засновник виступав за відокремлення України від Росії та приєднання її до Польщі.

Члени масонських лож, що діяли на Правобережній Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою вважали відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і Правобережну Україну.

Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це не припинило їхньої діяльності.

Декабристський рух в Україні започаткувало «Південне товариство», що виникло у 1821 р. Основні його осередки зосереджувалися на Правобережжі. Тут діяли управи Тульчинська (П.Пестель), Кам’янська (В.Давидов і С.Волконський), Васильківська (С.Муравйов-Апостол і М.Бестужев-Рюмін). Наради «Південного товариства» періодично відбувалися у Києві. Декабристи виробляли теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою, зокрема П.Пестель розробив документ під назвою «Руська правда».

Ідейно декабристський рух не мав єдності. Українські декабристи відрізнялися більш радикальними поглядами і виношували ідею царевбивства. Це повинно було сприяти скасуванню кріпосництва і подальшому вільному розвитку сільського господарства.

Після смерті Олександра І декабристи зважилися на непідготовлений виступ і зазнали цілковитої поразки – у Петербурзі (на Сенатській площі в грудні 1825 р.) і в Україні (повстання Чернігівського полку в січні 1826 р.).

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмерло. Однак боротьба проти самодержавства продовжувалася, свідченням чого є слідчі справи жандармського управління щодо пропаганди революційних ідей у Харківському університеті (1826–1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827–1830).

У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революційних подій – у листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Висунувши гасло «За вашу і нашу свободу», повстанці сподівалися долучити до цієї боротьби народи Литві, Білорусі й України. Опанувавши ситуацію, царські війська у вересні 1831 р. захопили Варшаву і придушили повстання.

У 30-х роках міністр народної освіти граф С.Уваров проголосив, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення самодержавства, православ’я і народності. На практиці останнє означало посилення русифікації та новий наступ на права національних меншин.

Першою власне українською нелегальною організацією політичного спрямування стало Кирило-Мефодіївського братство, діяльність якого припадає на 1846–1847 рр. Організаторами товариства були професор історії Київського університету М.Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак і випускник Київського університету В.Білозерський. Складалося товариство всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих (серед останніх був і Т.Шевченко, автор уславленої збірки поезій, що під назвою «Кобзар» вийшла друком у 1840 р.). Протягом приблизно 14 місяців свого існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми, що однак не завадило царській владі жорстоко з ними розправитися, хоча більшість членів товариства робили наголос тільки на культурно-просвітницькій діяльності.

Політичною програмою товариства стала «Книга буття українського народу», авторство якої залишилося нез’ясованим. Крім того, один із членів братства Г.Андрузький розробив начерки конституції майбутньої Української республіки, в якій особлива увага приділялася питанням самоврядування. Разом з іншими територіями Україна мала увійти до конфедерації слов’янських народів. Росії в цьому утворенні місця не передбачалося.

Розбіжності в поглядах членів товариства були досить значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш) – до революційних форм і методів (Г.Андрузький, М.Гулак, Т.Шевченко).

На середину 30-х років XІX ст. припав в Україні початок промислового перевороту. Суть його полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики, від дрібного товарного виробництва – до широкомасштабного, в заміні ручної праці машинною. Нове обладнання й технології вимагали якісно нової робочої сили – дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цим критеріям закріпачені робітники відповідати не могли. Тому неухильно збільшувалася частка вільнонайманої праці. Зростання кількості промислових підприємств та чисельності їхніх працівників стимулювалося казенними замовленнями, насамперед воєнних відомств.

Потреби економіки та поглиблення диференціації промисловості сприяли появі в українських землях нових галузей – кам’яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Якщо спершу промислові підприємства належали переважно поміщикам і розташовувалися в селах та містечках, то надалі вони будувалися в містах, а засновували їх купці, міщани та багаті селяни.

Національний поступ у Західній Україні. Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та розорення багатьох селянських господарств. Дійшло до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім’ї. Кількість таких селян становила близько 2/3.

Феодальні відносини гальмували й розвиток промислового виробництва. Ситуація ускладнювалася колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала в перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили.

Центром політичного життя на Західній Україні виступав Львів. Тут впродовж 1830–1837 рр. відбувалася активна діяльність напівлегального демократично-просвітницького й літературного гуртка «Руська трійця». Його засновники – студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії М.Шашкевич (1811–1843), І.Вагилевич (1811–1866) та Я.Головацький (1814–1888) – поставили собі за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського життя. У 1837 р. вони видали альманах фольклорних творів «Русалка Дністрова» – першу книгу демократичної культури в західноукраїнських землях.

Революційні події 1848 р. в Європі («Весна народів») дали поштовх новій хвилі визвольного руху в Східній Галичині. 2 травня у Львові було створено українську політичну організацію – «Головну руську раду». Її завдання полягало в представництві інтересів українського населення в центральному уряді. Очолена єпископом Г.Яхимовичем (1792–1863), організація налічувала 66 членів, майже половину з яких складали духовенство й студенти-богослови, а другу половину – світська інтелігенція. Крім того, по всій Східній Галичині було засновано 50 місцевих і 13 регіональних її філій.

Головна руська рада виступила з вимогою до імператора надати регіону територіальну автономію. Однак австрійський уряд проігнорував цю вимогу. У 1851 р., після повної реставрації абсолютизму, раду було розігнано.

Довгий час, аж до середини XІX ст., тривав у Західній Україні рух опришків, набувши особливої гостроти в Галичині та Буковині впродовж 1820–1830 рр.

У Північній Буковині найбільшим став виступ під проводом Л.Кобилиці, який у 1843–1844 рр. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично відмовлялися від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Виступ був придушений за допомогою австрійських військ.

***

Ключові терміни та поняття: абсолютизм; гайдамацтво; губернія; губернатор; імперія; інтелігенція; Казенна палата; Коліївщина; консерватизм; контрреформізм; лібералізм; Малоросійська колегія; Малоросійське товариство; Малоросія; масонство; масонська ложа; наказний гетьман; намісництво; освічений абсолютизм; опришки; повіт; поліцейський пристав; «Правління гетьманського уряду»; провінціалізм; промисловий переворот; реакція; реформаторство; «Руська трійця»; самодержавство; Сенат; справник; стани; традиціоналізм; цензура.

Основні дати та події: 1721 р. – проголошення Росії імперією; 1722 р. – заснування І Малоросійської колегії; 1722–1728 рр. – наказний гетьман П.Полуботок; 1727–1734 рр. – гетьман Д.Апостол; 1735–1739, 1768–1775 рр. – російсько-турецькі війни; 1764 р. – утворення II Малоросійської колегії; 1768 р. – Коліївщина; 1772 р. – І поділ Польщі; 1775 р. – зруйнування Запорозької Січі; загарбання Буковини Австрією; 1781 р. – заміна полкового територіального поділу на намісництва; 1783 р. – приєднання Кримського ханства до Росії; укази про розформування українського козацтва, про закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні; 1784 р. – заснування Львівського університету; 1785 р. – «Жалувана грамота дворянству»; 1793 р. – ІІ поділ Польщі; включення Правобережної України до складу Росії; 1795 р. – ІІІ поділ Польщі; 1796 р. – запровадження на території колишньої Гетьманщини губернського устрою, ліквідація II Малоросійської колегії; 1798 р. – публікація «Енеїди» І.Котляревського; 1805 р. – відкриття Харківського університету; 1813–1835 рр. – повстання під проводом У.Кармалюка; 1817–1818 рр. – виникнення перших масонських лож; 1819 р. – «Малоросійське товариство»; 1821 р. – заснування «Південного товариства»; січень 1826 р. – повстання Чернігівського полку; 1830 р. – польське національно-визвольне повстання; 1830–1837 рр. – діяльність «Руської трійці»; 1834 р. – заснування університету Св. Володимира в Києві; 1843–1844 рр. – повстання під проводом Л.Кобилиці; 1846–1847 рр. – діяльність Кирило-Мефодіївського братства; 2 травня 1848 р. – у Львові створено «Головну руську раду».

Імена: Андрузький Георгій; Апостол Данило; Бестужев-Рюмін Михайло; Білозерський Василь; Вагилевич Іван; Волконський Сергій; Габсбурги (династія); Головацький Яків; Гонта Іван; Гулак Микола; Залізняк Максим; Калнишевський Петро; Капніст Василь; Кармалюк Устим; Катерина ІІ; Кобилиця Лук’ян; Козельський Яків; Кониський Григорій; Котляревський Іван; Костомаров Микола; Куліш Пантелеймон; Лукашевич Василь; Муравйов-Апостол Сергій; Пестель Павло; Полуботок Павло; Потоцький Стефан; Прокопович Феофан; Розумовський Кирило; Сковорода Григорій; Стемпковський Юзеф; Шашкевич Маркіян; Шевченко Тарас; Яхимович Григорій.

Перевірте себе: Коли і в зв’язку з якими подіями Україна опинилась під владою двох імперій – Австро-Угорської і Російської? Хто був останнім українським гетьманом? Для чого створювалися Малоросійські колегії? Як змінився наприкінці ХVIII ст. адміністративно-територіальний устрій Лівобережжя? Яким було становище селянства на землях, приєднаних до Австро-Угорщини і Росії? Які селянські виступи ви запам’ятали? В якому місті було відкрито перший на Лівобережжі університет?

Поміркуйте: В якій частині України українці мали більше можливостей для свого національного і культурного розвитку – в Російській чи Австро-Угорській? Обґрунтуйте свій висновок.

Вивчіть самостійно: Т.Шевченко і його історична роль для українців. Кирило-Мефодіївське товариство 1846–1847 рр. і його роль в українському національно-визвольному русі.

Обговоримо на семінарі: Козацько-старшинська і дворянська інтелігенція І половини XVІІІ – І чверті ХІХ ст. у формуванні української національної самосвідомості.

Рекомендована література:

  •  Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття. – К., 1996.
  •  Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині XVІІ – ХVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.
  •  Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. – К., 1999.
  •  Кирило-Мефодіївське товариство: Збірник документів: У 3-х томах. – К., 1990.
  •  Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини (1760–1830). – К., 1996.

Допоміжна література:

  •  Антонович В.Б., Бец В.Н. Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах // Український історичний журнал. – 1990. – № 9. – С. 120–134.
  •  Декабристи в Україні. – К., 1971.
  •  Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 161–201.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 6–8, 17–21.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 26–32, 37–41, 43–47.
  •  Крижановська О.О. Таємні організації в Україні (масонський рух у ХVIII – на початку ХХ ст.). – К., 1998.
  •  Опанович О. Урядові службовці Гетьманщини – українська інтелігенція XVІІІ ст. // Урядовий кур’єр. – 1996. – №№ 240–241.
  •  «Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України. – К., 1987.

Лекція 9

Україна в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Реформи середини XІX ст. та їх вплив на суспільство. Консерватизм, що був панівною тогочасною ідеологією, змушував владу Австрії та Росії з великою підозрою зустрічати будь-які суспільні зміни. Та зі зростанням внутрішнього тиску, тобто небезпеки спалаху активності незадоволених мас, а також під впливом нових ідей, котрі поширювалися Європою, Габсбурги й Романови зрозуміли, що старі порядки не можуть лишатися незмінними. Однак, здійснюючі реформи, правителі обох держав намагались залишити недоторканими основоположні засади своїх режимів.

Безпосереднім поштовхом до реформ в Росії послужила поразка в ході Кримської війни 1853–1856 рр., завдана військами Англії, Франції, Туреччині й Сардинії.

Найнагальнішим завданням була ліквідація кріпосного права. В Галичині це трапилося у 1848 р., на Буковині – 1849 р., в Закарпатті – 1853 р. В Росії ж – тільки 1861 р. При цьому принципові риси російської моделі селянської реформи нагадували австрійську: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, створення органів селянського самоуправління, наділення селян землею та визначення за неї повинностей, викуп селянських наділів.

Селянська община перетворювалась в найнижчу адміністративну одиницю, відповідальну за своєчасність сплати селянами платежів і податків, виконання ними повинностей. Та в Україні общини значного поширення не мали, переважало індивідуальне господарство.

Користуючись відсутністю земельного розмежування, в ході реформи поміщики не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої. Тому 220 тис. українських селян залишилися безземельними, а майже 94% селянських господарств отримали наділи, недостатні для проживання.

Здобувши особисту свободу, селянство залишилося нижчим станом: до викупу землі селяни перебували в залежності від поміщика, виконували рекрутські повинність, для них зберігалися тілесні покарання різками.

Сума викупу становила розмір 11 річних податків з селянського двору. Оскільки вчорашні кріпаки таких коштів не мали, їх сплатила поміщикам держава, надавши селянам позичку на 49 років. Відшкодування селянами відсотків приносило царській казні 63 копійки прибутку на кожен карбованець позички.

Скасування кріпацтва спричинило до цікавих суспільних зрушень в Російській імперії. По-перше, відбулося майнове розшарування селянства: більше половини з них складали бідняки, 30% – середня верства, решта зробились відносно багатими, їх називали куркулями. По-друге, розпочався економічний занепад дворянства.

Часто поміщики, й не намагаючись перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства, продовжували вести розгульне життя. Для вирішення фінансових проблем вони брали позички, а, щоб повернути борги, змушені були продавати землі підприємливим куркулям. Після цього багато дворян переїздило до міст, де вони ставали чиновниками, офіцерами, поповнювали лави інтелігенції.

Крім селянської, були здійснені земська та фінансова реформи 1864 р., міська 1870 р., шкільна 1860–1864 рр., військова 1864–1874 рр., поліцейська та інші.

Виключно важливе значення мала земська реформа. До компетенції земств – самоврядних органів – відійшли місцеві господарські, соціальні та культурні справи, розпорядження майном, утримання і будівництво місцевих шляхів, організація медичного обслуговування населення, народної освіти, налагодження поштового зв’язку, страхування, протипожежна справа тощо. Хоч функції земств були досить обмеженими, вони ставали (на межі 70–80-х років) осередками ліберального руху.

Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Держава мусила стати правовою, оберігати демократичні права особи, мінімально втручатися в економічну сферу, яка мала будуватися за законами вільного ринку, конкуренції. В основу своєї діяльності ліберали поклали тактику пошуку компромісів з урядом.

Згідно з міською реформою, створювалися виборні міські думи (розпорядчі органи) й міські управи (виконавчі).

Перед українцями Австрійської імперії революційний 1848 р. поставив два головних питання: соціально-економічної долі селянства й національних прагнень церковної інтелігенції. Обидві проблеми перепліталися, позаяк поляки, які виступали проти таких прагнень, часто були водночас і шляхтичами, що визискували селян.

Введення імператором Фердінандом конституційного правління 1848 р. дало змогу українцям виражати й захищати у парламенті свої національні та соціально-економічні інтереси. До першого австрійського парламенту потрапили 39 депутатів-українців (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, вимагали поділу Галичини на польську й українську частини. Однак вже в березні 1849 р. парламент був розпущений, а невдовзі скасована й конституція.

За конституцією 1861 р. Галичина дістала автономію й власний сейм. Зі 150 делегатів першого скликання 49 були українцями. Однак прийнятий згодом виборчий закон надав перевагу великим землевласникам, тож кількість українських депутатів дедалі меншала, а поляків зростала.

Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національного руху українців Російської імперії. Зростанню їхньої свідомості перешкоджали: культурне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість влади до всякого плюралізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції, що створила б умови для національного та місцевого самовираження; слабкість громадських організацій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів. Крім того, національні прагнення інтелігенції в аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві наштовхувалися на нерозуміння з боку основної маси населення, неосвіченого й апатичного.

Власне українська інтелігенція проживала переважно у селах та невеликих містах, працюючи земськими вчителями, лікарями, агрономами тощо, тоді як у крупних містах її частка була незначною і значно поступалася російськомовній інтелігенції.

Цементуючою силою нації об’єктивно була українська мова. Як літературну, вивільнену від регіональних діалектизмів, її розвивали, пропагували усним і друкованим словом учені, письменники, митці. Цих діячів української культури охоронці непорушних підвалин Російської імперії затаврували українофілами, всіляко перешкоджаючи їх культурно-просвітницькій діяльності.

Рух українофілів набув поширення після смерті у 1855 р. архіконсервативного царя Миколи І. Вони утворювали громади, відкривали недільні школи, вивчали й пропагували українську історію та культуру.

Перша громада виникла у Петербурзі: в 1859 р. її заснували колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства, повернувшись після амністії із заслання.

Багато корисного на благо українського народу зробили студенти Київського університету, які навесні 1860 р. заснували гурток «Українська громада», очолений В.Антоновичем (1834–1908). До гуртка входили М.Лисенко, Ф.Вовк, О.Русов, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, О.Чужбинський. Активністю відрізнялася також громада в Чернігові, котра видавала щотижневу газету «Чернігівський листок».

Діяльність громад, попри свою поміркованість, викликала підозри з боку влади. У 1862 р. були заарештовані й покарані багато їхніх членів, закриті недільні школи. Антиукраїнська кампанія завершилася таємним циркуляром 1863 р. міністра внутрішніх справ Росії П.Валуєва про обмеження видання книг і заборону викладання в школах українською мовою. Валуєвський указ дозволяв «малороссийским наречием» друкувати тільки художні твори. Українські наукові, релігійні, а особливо педагогічні публікації заборонялися.

Після цього погрому громадівський рух почав згасати. У 70-ті роки «старі» громадівці зберегли лише одну організацію – Київську. Її провідним ідеологом став М.Драгоманов (1841–1895). Громада виступала за перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Щоб обійти обмеження, накладені Валуєвським указом, українофіли встановили контакти з українцями Галичини й використовували їхню україномовну пресу для поширення поглядів, заборонених у Росії.

У самій же Галичині в цей час конкурували дві течії: москвофільство й народовство. Якщо серед москвофілів переважало духовенство, то поміж народовців більшість становили світські особи – адвокати, вчителі, лікарі тощо. Москвофіли орієнтувалися на об’єднання всіх слов’янських народів під патронатом російського самодержавства. Народовці сповідували принципи національного відродження, пропагували народну мову в літературі та школі. В 1873 р. вони започаткували створення у Львові Літературного товариства ім. Т.Шевченка.

Минуло зовсім небагато часу як на українофілів впали нові підозри. Олександр ІІ у 1876 р., перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емс, розпорядився: ліквідувати київську громаду, а її чільних діячів відправити у заслання, вчителів-українофілів замінити на росіян, вилучити зі шкільних бібліотек книжки, написані українською, заборонити видавати цією мовою книги та ввозити їх з-за кордону, користуватися нею в театрі й при викладанні будь-яких дисциплін в початкових школах.

Емський акт остаточно підірвав основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Про шкоду, завдану указом, свідчить хоча б те, що в 1877 р. не було надруковано жодної української книги.

Розвиток промисловості. У 80-х ХІХ ст. промисловий переворот, в цілому, завершився. Втім він характеризувався нерівномірністю розвитку за різними регіонами й галузями господарства.

На Сході (у Харківській, частині Катеринославської губерній) динамічно розвивалася важка промисловість, що притягувала капітали із Західної Європи, а робочу силу – з усієї Російської імперії. Донбасько-Криворізький район став центром видобутку вугілля та залізної руди, виплавки чавуну, сталі. У правобережних та деяких лівобережних губерніях (Київській, Волинській, Подільській, Полтавській, Чернігівській) переважало сільськогосподарське виробництво, розвинулася й переробна промисловість, передусім цукрова. Південь (Херсонська, Таврійська, частина Катеринославської губернії) домінував щодо виробництва та експорту зерна. Торгівля, сільськогосподарське, транспортне машинобудування сконцентрувалися в Одесі, Києві, Миколаєві, Олександрівську, Херсоні, Харкові. Загалом, потужне нарощення промислового потенціалу та концентрація робочої сили Подніпров’я й Донбасу разюче контрастували з розвитком інших регіонів.

Значна кількість підприємств, що виникали, належали іноземцям – підприємцям з Франції, Бельгії, Англії та Німеччини, або акціонерним товариствам. Ініціативних підприємців, ділків, комерсантів, тобто головних суб’єктів капіталістичного розвитку місцевого походження бракувало.

Розвиток промисловості стрімко збільшував присутність на українських теренах неукраїнців. Місцевий люд, що не вмів працювати на промислових підприємствах, а бувало й взагалі боявся машин, здебільшого лишався на селі. Станом на 1897 р. тільки 5,5% українців мешкали у містах, тоді як рівень урбанізації росіян становив 38%, євреїв – майже 44%. Тож представники саме цих націй були найбільш причетні до індустріалізації, зростання міст і почали переважати в царинах суспільства, що активно модернізувалися.

Відтак українців ще більшою мірою, ніж доти, ототожнювали із відсталим селом, дрібним сільськогосподарським виробництвом, яке у більшості районів не могло виборсатися зі стану економічного застою і ручної праці. Ті ж українці, котрі поповнювали склад пролетаріату, швидко потрапляли під вплив російської ментальності.

Процес утвердження капіталістичних (ринкових) відносин на селі супроводжувався масовим зубожінням і обезземеленням селянства. Майже 70% працездатного населення, передусім сільського, не мало постійної роботи. Типовою картиною пореформеного життя стали юрби заробітчан на дорогах. Водночас посилювалися державні пільгові заохочення до вкорінення і зростання національних меншин на українських теренах. Таємні розпорядження властей прямо рекомендували державні (казенні) землі на Україні «віддавати переселенцям із внутрішніх російських губерній, місцеве ж збідніле населення... переселяти в інші частини Росії».

Нестерпний соціально-економічний гніт спричинив масову еміграцію українців у пошуках вільних земель для сільськогосподарського обробітку. Найбільше заохочувалося урядом освоєння Сибіру та Далекого Сходу. Наприкінці XІX ст. українців тут налічувалося близько 225 тис. У населенні Примор’я та Приамур’я їх частка сягнула майже 20%.

Зрушення в організації виробництва до кінця XІX ст. вивели Україну на провідні позиції, особливо в сільському господарстві. Тут збиралося 43% світового врожаю ячменю, 20% – пшениці та 10% – кукурудзи, а частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. Наростаюча індустріалізація перетворила Південь України на основну паливно-металургійну базу держави, що давала майже 70% видобутку кам’яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза і сталі. Національна буржуазія з часом зайняла провідні позиції в цукровій, винокурній, борошномельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості.

Зародження революційних рухів. У 1870-ті роки стало очевидним, що попри скасування кріпацтва економічне становище селян не поліпшилося. Це спричинило до зростання серед дворянської та різночинської інтелігенції радикальних настроїв. Виникали різноманітні за поглядами революційні групи. При цьому національне питання турбувало революціонерів-народників мало.

В народництві існували 3 течії: пропагандистська, анархістська й змовницька. П.Лавров і його прихильники головним завданням вважали пропаганду серед селян і робітників ідей соціалізму й підготовку їх до боротьби проти самодержавства. М.Бакунін та його послідовники вбачали свою місію у підготовці народу до збройної боротьби проти держави й створенні союзу вільних асоціацій виробників. П.Ткачов провідною силою суспільства вважав революційну інтелігенцію, яка мала створити підпільну організацію, скинути царя й повести народ до соціалізму.

Народницькі угруповання існували в Києві (гурток «чайківців», 1872–1874; «Київська Комуна», 1873–1874), Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

Революційний рух призвів до розколу в середовищі українофілів і зменшення їхніх лав: старші громадівці трималися традиційних для себе поглядів, тоді як молодші покоління вступали в контакти з революціонерами й поривали зв’язки з українським рухом.

На цьому тлі вигідно вирізнялася діяльність «Братства тарасівців», що виникло у 1891 р. з невеликої групи студентів Харківського університету. «Тарасівці» не збиралися наслідувати громади з притаманними їм аполітичністю й організаційною аморфністю. Їх метою було створення розгалуженої таємної організації, політичною програмою – досягнення повної автономії і свободи в Україні. Гуртки братства діяли щонайменше в 10 містах, у тому числі в Києві, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Одесі, Катеринославі.

В Галичині народовці на той час заснували свою політичну організацію – Народну раду (1885). Згодом на основі їхніх організацій сформувалися 4 партії – Українська соціал-демократична та Національно-демократична (1899), Русько-українська радикальна (за спрямованістю – соціалістична, 1890) та Християнсько-суспільна партія (1896).

Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства спричинило поширення ідеології марксизму. Перші такі гуртки почали працювати у промислових центрах України з кінця 1880-х рр. За зразком створеного В.Ульяновим (Леніним) у 1895 р. санкт-петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», з 1897 р. аналогічні соціал-демократичні групи виникли в Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. Листівки й прокламації, поширювані ними на підприємствах, закликали робітників боротися за свої права.

Створення Російської соціал-демократичної робітничої партії проголосив І з’їзд соціал-демократичних організацій Росії, що відбувся 1898 р. у Мінську. На ньому 6 організацій представляли 9 делегатів (4 – з України). Влада вдалася до репресій, зокрема 142 члени Київського комітету РСДРП були заарештовані.

Після того, як у 1900 р. В.Ленін налагодив за кордоном випуск загальноросійської газети «Искра», у багатьох містах, у тому числі Харкові, Києві, Полтаві, з’явилися іскрівські групи.

У липні–серпні 1903 р. у Брюсселі і Лондоні відбувся ІІ з’їзд РСДРП. Основна частина делегатів дотримувалася платформи, яку пропагувала «Искра» щодо необхідності встановлення диктатури пролетаріату і побудови партії на засадах «демократичного централізму» (що означало жорстку підпорядкованість місцевих комітетів центральному керівництву).

Незгодні з платформою «Искры» соціал-демократи («економісти», представники єврейської партії «Бунд») залишили з’їзд. Невдовзі й самі іскрівці розкололися на «твердих» і «м’яких». Прибічники Леніна вважали, що тільки організація професійних революціонерів, яка підтримує в своїх лавах залізну дисципліну і постійно очищується від інакомислячих, може стати ефективним інструментом боротьби з царизмом. Натомість «м’яким» іскрівцям (лідер – Ю.Мартов), була до вподоби демократична побудова європейських партій парламентського типу.

Вибори центральних органів партії закріпили перемогу переважаючих чисельно ленінців – більшовиків. «М’яких» іскрівців з цього часу почали називати меншовиками.

У місцевих організаціях РСДРП більшовицька фракція домінувала в Катеринославському, Миколаївському та Одеському комітетах. Навпаки, у Харківському і Київському, а також у Союзі гірничозаводських робітників було більше меншовиків.

Під кінець XІX ст. багато українських діячів усвідомили, що національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, має невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницькі рамки. Одночасно чимало місцевих соціалістів зрозуміли, що, ігноруючи національне питання, соціалізм лишатиметься суспільним рухом зі слабким місцевим корінням.

У січні 1900 р., виникла політична сила, яка планувала поєднати боротьбу за національні права з соціальною революцією. Революційну українську партію заснували у Харкові Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич, Б.Мартос та інші. До 1902 р. кредо партії виражала написана колишнім активним членом «Братства тарасівців» адвокатом М.Міхновським (1873–1924) брошура «Самостійна Україна»: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». РУП мала місцеві організації – вільні громади – у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Львові, проводила масштабну видавничу і культурно-просвітницьку діяльність, розраховану передусім на селян, сільськогосподарських робітників, ремісників.

Поступово у партії розгорнулася дискусія про співвідношення боротьби за національне і соціальне визволення. Значній частині рупівців не подобалися категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання. Не знаходячи підтримки у більшості членів РУП, М.Міхновський у 1902 р. засновує Українську народну партію, яка послідовно обстоювала ідею державної самостійності України.

У 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним керівником став вчений-соціолог М.Порш. Тоді ж відкололася група на чолі з Б.Ярошевським, що проголосила себе Українською соціалістичною партією.

Інша частина, керівне ядро якої утворили письменник В.Винниченко (1880–1951), журналіст С.Петлюра (1879–1926) і М.Порш, у грудні 1904 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Програма УСДРП не містила положення про диктатуру пролетаріату і за змістом більше нагадувала програму німецької соціал-демократії, ніж російської. Українські соціал-демократи виступали за безкоштовну передачу удільних, кабінетських, церковних і монастирських земель у власність органів місцевого самоврядування (муніципалізацію земель). Конфіскація поміщицьких земель не передбачалася. Партія добивалася автономії України і вважала можливим об’єднання з РСДРП на федеративних засадах за умови визнання її єдиним представником українського пролетаріату.

У січні 1905 р. ще одна частина діячів партії на чолі з М.Меленевським заснувала Українську соціал-демократичну спілку, котра досить швидко приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації. Активні контакти спілчани підтримували з бундівцями – членами «Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі й Росії» (скорочено – Бунд, що в перекладі з єврейської означає «союз»).

Взагалі представники єврейського народу відрізнялися значною політичною активністю. Крім марксистського Бунду, їх ідейно згуртовували націонал-сіоністи. Оскільки євреї, як і українці, намагалися вибороти собі культурну автономію, в багатьох питаннях вони надавали сприяння українському руху. Зокрема, рішуче підтримував вимоги української автономії палкий теоретик сіонізму В.Жаботинський з Одеси.

Виникали й інші українські партії. Так, у 1904 р. з ініціативи Є.Чикаленка (1861–1929) утворилася Українська демократична партія. Її розкол спричинив появу Української радикальної партії на чолі з письменниками Б.Грінченком (1863–1910) та С.Єфремовим (1876–1939). Обидві партії – невеликі за складом – стояли на ліберальних позиціях. Після подолання розбіжностей, в 1905 р., вони об’єднались в Українську демократично-радикальну партію.

Взагалі ж, брутальний тиск з боку владних інституцій як Російської, так і Австро-Угорської імперій, цементував у політичній культурі народних мас недовіру до будь-якої державної влади, сприяв поширенню анархічних ідеалів та ідей. Перша анархістська група в Україні виникла в 1903 р. у м. Ніжині Чернігівської губернії. В наступному році з’явилося ще кілька таких груп (Одеса, Житомир тощо).

Українців Російської імперії, що відвідували Галичину та Буковину в перші роки XX ст., незмінно вражали досягнення їхніх західних співвітчизників. Крім партій, тут діяли національні парламентські представництва, наукові товариства, мережа культурницьких організацій («Просвіта»), школи, кооперативи, видавалися газети й книги. Національна інтелігенція працювала в тісному контакті з селянством.

Тривалими зусиллями народовців і представників інтелігенції Наддніпрянщини в 1894 р. у Львівському університеті було відкрито кафедру історії України. Її посів прибулий з Києва 28-річний історик М.Грушевський (1866–1934). Активно включившись у політичне життя, він разом з І.Франком став незабаром ідейним лідером національного руху та символом його єднання обабіч австро-російського кордону.

З приїздом Грушевського до Львова у вітчизняній історичній науці відкрилась нова ера. Багатотомна монументальна праця М.Грушевського «Історія України–Руси» – найвидатніший твір української наукової історіографії – дав історичне обґрунтування української державності й справив визначний вплив на державницьке виховання цілих поколінь.

Під керівництвом М.Грушевського (з 1897 по 1913 рр.) фактично на неофіційну всеукраїнську академію наук перетворилося Наукове товариство ім. Т.Шевченка, засноване у Львові в 1892 р. В історико-філософській секції НТШ працювали, крім нього, І.Крип’якевич, С.Томашівський, М.Кордуба, у філологічній – І.Франко, М.Сумцов, О. та Ф.Колесси, С.Єфремов, А.Кримський, у математично-природничій – В.Левицький, І.Пулюй, С.Рудницький, І.Раковський та багато ін. Значним внеском у світову науку стали 319 томів праць, виданих НТШ до 1914 р. Національна орієнтація кращих учених працювала на «українську ідею», сприяла формуванню національної свідомості, утвердженню українського народу як рівноправного члена співтовариства східнослов’янських народів.

Втім західноукраїнські землі так і не змогли виборсатися з катастрофічної бідності. На рубежі віків тут налічувалося майже 80% бідняцьких селянських господарств. Більшість промислових підприємств залишалися дрібними, недостатньо механізованими, розташовувалися в селах та невеликих містах. Шукаючи виходу, селяни масово виїздили за кордон – до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо.

Буремний початок XX ст. Соціальне напруження в аграрному секторі Російської імперії зростало. Не кращими були умови і в робітників. Низька заробітна плата, жахливі умови праці (тільки офіційно робочий день тривав майже 11 годин на добу), погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас. Вибух народного гніву назрівав.

Навесні 1902 р. селянські заворушення у Полтавській і Харківській губерніях переросли у повстання, спрямовані проти поміщиків і місцевої адміністрації. Водночас із загальноросійськими партіями організовувала й спрямовувала селянський рух, в якому взяло участь понад 150 тис. осіб, Революційна українська партія.

Значним був вплив на селян, виниклої у 1902 р., Партії соціалістів-революціонерів (есерів), члени якої надавали велике значення методам індивідуального терору проти представників влади. Ідеологія есерів являла собою суміш народницьких принципів із марксистськими ідеями.

Влітку 1903 р. робітничий рух на Півдні Росії набув форми загального політичного страйку. Ще дужче позиції царизму підірвала поразка в російсько-японській війні 1904–1905 рр.

Початок першій російській революції поклав розстріл мирної демонстрації робітників у Санкт-Петербурзі 9 січня 1905 р. Він викликав страйки солідарності в Києві, Харкові, Катеринославі, інших губерніях. Відтоді робітничий та селянський рухи набули загрозливого для влади розмаху. По всій Росії почали формуватися численні союзи: інженерів, лікарів, адвокатів, залізничників, селян тощо, які об’єдналися у Союз Союзів. Активізувався земський рух.

Поширення революційних настроїв серед солдатів та матросів засвідчили повстання на панцернику «Потьомкін» (у червні), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П.Шмідта (в листопаді) та деякі інші.

17 жовтня 1905 р. Всеросійський загальний політичний страйк змусив царя Миколу ІІ підписати маніфест, що дарував народу громадянські свободи – недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Скликалась законодавча Державна Дума. Все це сприяло піднесенню громадсько-політичного життя. Скасування заборони на українське друковане слово привело до появи легальної національної преси. В багатьох містах з’явилися осередки культурно-освітньої організації «Просвіта».

У жовтні–грудні 1905 р. в 13 містах України, зокрема в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Кременчуці, шахтарських містах Донбасу, з’явилися нові політичні організації – Ради робітничих депутатів. Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок.

У 1905–1906 рр. розгорнули свою діяльність ліберальні партії – конституційно-демократична Партія народної свободи, «Союз 17 Октября», а також монархічні й чорносотенні – «Союз Русского Народа», «Союз Русских людей».

В ході революції виразніше окреслилися позиції, методи боротьби й масштаби впливу на маси різних партій. Так, РСДРП, Партія народної свободи, «Союз 17 Октября» діяли переважно у великих містах Центральної та Східної України, а також на Півдні. Есери, як і монархічні організації, мали значний вплив у сільській місцевості. РСДРП у період свого найбільшого впливу, навесні 1907 р., налічувало на Україні понад 18 тис. членів, есери – до 10 тис. Партія народної свободи і октябристи мали у своїх лавах по 7–8 тис. членів, тоді як у монархічних організаціях перебувало понад 200 тис. осіб, що становило 50% їх загальноросійської кількості.

Революційні події дали поштовх до поширення анархізму серед різних верств українського суспільства. Головними центрами цього руху стали Катеринослав та Одеса.

Впродовж 1906–1907 рр. страйковий рух робітників почав згасати, але селянський не вщухав і охопив до 70% повітів українських губерній. Серед революціонерів у цей час поширилися терористичні форми боротьби – всього по імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб.

Царський уряд, підштовхуваний масовим селянським рухом, змушений був зайнятися проблемами села. Новопризначений прем’єр-міністр П.Столипін (1862–1911) протягом 1906–1910 рр. почав запроваджувати нову аграрну реформу. З метою піднесення продуктивності сільського виробництва передбачалося створення на селі значного прошарку заможних селян.

Сільська община позбавлялася монополії щодо перерозподілу орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право продажу свого земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з общин, заможні селяни могли вимагати об’єднання земельних угідь, належних їм у різних місцях, в одне рівноцінне – «відруб», а то й взагалі виселитися за межі села і заснувати окреме хутірське господарство. Новостворений Селянський банк надавав «відрубникам» і «хуторянам» для облаштування грошові кредити.

В Україні, де вже було чимало заможних селян (найбільше – на Правобережжі й Півдні), реформа мала цілком позитивні наслідки. На хутори й відруби виселилися 226 тис. селянських господарств, що становило майже половину їх загальної кількості. Активно розвивались ринкові відносини на селі. Зростанню товарності сільського господарства сприяло й ширше застосування машин і добрив.

На основі системи заходів, передбачених аграрною реформою, протягом 1906–1912 рр. до Сибіру переселився майже 1 млн. українських селян. Проте, не маючи достатнього капіталу для обзаведення господарством на нових місцях, багато з них і там змушені були орендувати землю або наймитувати у місцевих заможних землевласників. Через постійні матеріальні нестатки, хронічні голодування, незвичайні кліматичні умови, брак кваліфікованої медичної допомоги смертність переселенців сягала 30–40%. Майже четверта частина їх змушена була повернутися в Україну.

Важливою подією стали вибори до Державної Думи навесні 1906 р., щоправда майже всі ліві партії бойкотували їх. Загалом від України було обрано 102 депутати (за партійною ознакою з них 38 були кадетами і співчуваючими цій партії, 28 – трудовиками, так називалась парламентська фракція, що об’єднувала, в основному, безпартійних селян). 45 депутатів об’єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з Чернігова І.Шрага. Політичною платформою громади стала вимога автономії України, українізації державного управління та освіти. З відповідною декларацією з думської трибуни мав виступити відомий історик, політичний і громадський діяч М.Грушевський, проте 8 липня 1906 р. Дума була розпущена.

Вибори до ІІ Думи відбулися в січні 1907 р. На цей раз у них взяли участь усі вітчизняні політичні сили. Серед 102 депутатів Україну представляли 40 трудовиків, 34 члени правих партій, 11 кадетів, 11 соціал-демократів (6 представників «Спілки», 3 меншовики, 1 більшовик, 1 член УСДРП). Українська громада складалася з 47 депутатів, з переважанням представників лівих партій. Основні вимоги залишилися незмінними: автономія краю, допущення української мови в систему державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р., ІІ Дума також була розпущена.

До виборчого закону були внесені зміни, внаслідок яких селянство позбулося права надсилати до Думи своїх представників. Українська фракція більше не відновлювала своєї роботи.

Після падіння революційного піднесення, у 1907–1909 рр. царизм розгорнув репресії. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися переслідування українства. Заборонялося викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій «Просвіти» були ліквідовані. Така ж доля спіткала практично всі основні українські періодичні видання. Комітет у справах друку заборонив вживати в друкованих виданнях терміни «Україна», «український народ». Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема «Клуб русских националистов», заснований у Києві в 1908 р.

Український визвольний рух опинився в складному становищі. У вересні 1908 р. відбулося створення міжпартійного політичного блоку – Товариства українських поступовців. Активними діячами ТУП були М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, Є.Чикаленко, С.Петлюра, Л.Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням Товариство вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви.

Утиски з боку царату продовжувалися й надалі. В 1914 р. уряд заборонив святкування дня народження Т.Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. У Державній Думі розгорнулася гостра дискусія з українського питання, що справило велике враження на суспільство. Незважаючи на загрозу репресій, українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Поступово національний рух набирав нових сил. Але цей процес на певний час припинила Перша світова війна.

Перша світова війна і Україна. Війна спалахнула у липні 1914 р. як наслідок протистояння двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія). Поступово в її орбіту втягнулися 38 держав світу, 3/4 населення земної кулі.

Українські землі стали ареною найбільш кривавих битв на Східному фронті. Понад 3,5 млн. українців у російській армії і 250 тис. в австро-угорській змушені були воювати за чужі їм інтереси один проти одного.

На початку війни російські війська переможно зайняли більшу частину Галичини і майже всю Буковину. Відразу ж розпочалася насильницька русифікація регіону. Мережа українських шкіл і культурно-освітніх установ ліквідовувалась. Понад 12 тис. представників місцевої інтелігенції, в тому числі греко-католицький митрополит А.Шептицький, були депортовані до Сибіру.

Однак контрнаступ австро-угорських і німецьких військ змусив до осені 1915 р. Росію залишити Буковину й більшу частину Галичини. Навесні 1916 р. унаслідок Брусиловського прориву російська армія знову підійшла до карпатських перевалів. Далі війна набула позиційного характеру.

З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду – міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К.Левицький (1859–1941). Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали легіон Українських січових стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту.

Тоді ж з ініціативи емігрантів зі Східної України Д.Донцова (1883–1973), В.Дорошенка, О.Скоропис-Йолтуховського, М.Меленевського та інших у Відні постав Союз визволення України. Його політична програма передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В.Винниченка зайняла антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!»

Висновки до теми. Стрижнем політики російського царату в Україні було намагання ліквідувати прояви національної самобутності, назавжди зламати волелюбний дух її народу, уніфікувати, згідно з власним зразком, адміністративно-територіальну, політичну та економічну системи. Супроводжувалось це хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами. Щоправда соціальне напруження дещо пом’якшувалося завдяки відкриттю для колонізації родючих земель Причорномор’я, відібраних у запорожців і кримських татар.

На Правобережжі, що перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиблювалося релігійною дискримінацією, у 1768 р. українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. За сприяння російської царської влади Коліївщина зазнала поразки. З другої половини XVІІІ ст. західноукраїнські землі перетворилися на нужденну окраїну Австрійської імперії.

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. у Наддніпрянщині розгорнувся процес національно-культурного відродження. Крім появи досліджень історичного та народознавчого характеру, він знайшов втілення у відновленні й розширенні сфери вжитку української мови, насамперед у середовищі місцевої еліти. Окрім того, найбільш прогресивних представників останньої не могло не стурбувати наростаюче відставання Російської імперії від більш розвинутих країн Заходу. Це знайшло вияв в утворенні низки таємних організації. Однак змовницький етап боротьби з царизмом успіху не мав, а культурницька діяльність могла увінчатися вагомими досягненнями тільки у віддаленій перспективі.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Активно пропагувала демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення новопостала українська література (насамперед завдяки такому титану духа, яким був Т.Шевченко).

Соціально-економічне становище, що об’єктивно погіршувалося, спротив населення, хай і не досить масовий та організований, змушували владу впроваджувати певні зміни в суспільстві. В цьому Австрійська імперія значно випереджала Російську. Реформи середини XІX ст., особливо скасування кріпацтва, сприяли багатьом суспільним змінам, дали суттєвий поштовх розвиткові капіталістичних відносин, модернізації промисловості, однак докорінних проблем не розв’язували.

Австрійські конституції 1848 й 1867 рр. викликали піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві, його організаційне зростання. В Галичині українці дістали можливості різнобічної легальної діяльності, яких не мали в Росії. Відтак розгорнувся процес національної інтеграції: східні та західні українці стали виявляти посилений взаємний інтерес.

Тим часом у Російській імперії визрівало масове невдоволення: селяни страждали від малоземелля та грабіжницьких викупних платежів, робітників не влаштовували жахливі умови праці та мізерна зарплатня, молода буржуазія прагнула політичної влади, яка б забезпечила їй справжні гарантії вільного підприємництва, інтелігенція бажала здобуття громадянських прав і свобод. Народи імперських окраїн дедалі голосніше виступали проти свого напівколоніального статусу.

Різне бачення майбутнього розвитку та шляхів його досягнення привело до оформлення політичних течій народників, соціал-демократів, лібералів (які були складовими загальноросійського руху), а також українського національного руху. На початку XX ст. в останньому абсолютно переважали ліві національно-соціалістичні сили. Українські ліберали та консерватори орієнтувалися на загальноросійські партії відповідного спрямування.

Різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні, призвело у 1905 р. до вибуху народного незадоволення – першої російської революції. Відвоювавши на деякий час певні громадянські права і свободи, революція завершилася поразкою. З 1907 р. почався широкомасштабний наступ реакції.

Існуючі суперечності з сусідніми державами зумовили втягнення обох імперій у 1914 р. у Першу світову війну. Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем стимулювали посилення жорстокості обох правлячих режимів.

***

Ключові терміни та поняття: анархізм; більшовики; Бунд; Валуєвський указ; «відруби»; вільні громади; громадівський рух; громади; громадянські свободи; Державна Дума; диктатура пролетаріату; Емський акт; есери; земства; кадети; куркулі; лібералізм; меншовики; міська дума; міська управа; москвофільство; народництво; народовство; політична партія; промисловий переворот; профспілки; Ради робітничих депутатів; РСДРП; РУП; терор; трудовики; ТУП; українофільство; УНП; фракція; хутір.

Основні дати та події: 1848 р. – введення конституційного правління в Австрії; 1848–1853 рр. – скасування кріпацтва на західноукраїнських землях; 1853–1856 рр. – Кримська війна; 1861 р. – скасування кріпацтва в Російській імперії; 1860 р. – «Українська громада» В.Антоновича; 1863 р. – Валуєвський указ; 1872–1874 рр. – гурток «чайківців» у Києві; 1873–1874 рр. – «Київська комуна»; 1876 р. – Емський акт; 1885 р. – створення Народної Ради; 1891 р. – заснування «Братства тарасівців»; 1892 р. – у Львові створене Наукове товариство ім. Тараса Шевченка; 1898 р. – створення РСДРП; 1900 р. – заснування РУП; 1902 р. – масові селянські повстання у Полтавській і Харківській губерніях; 1903 р. – масові страйки робітників; 1905–1907 рр. – І революція в Росії; 1906–1910 рр. – Столипінська аграрна реформа; 1908 р. – створення ТУП; 1914 р. – початок І світової війни; серпень 1914 р. – заснування у Львові Головної Української Ради.

Імена: Антонович Володимир; Антонович Дмитро; Бакунін Михайло; Валуєв Петро; Винниченко Володимир; Вовк Федір; Грінченко Борис; Грушевський Михайло; Донцов Дмитро; Дорошенко Володимир; Драгоманов Михайло; Жаботинський Володимир; Єфремов Сергій; Кримський Агатангел; Крип’якевич Іван; Лавров Петро; Левицький Кость; Ленін (Ульянов) Володимир; Лисенко Микола; Мартов Юлій; Мартос Борис; Мацієвич Левко; Меленевський Маркіян; Міхновський Микола; Нечуй-Левицький Іван; Петлюра Симон; Порш Микола; Пулюй Іван; Рудницький Степан; Русов Михайло; Русов Олександр; Скоропис-Йолтуховський Олександр; Старицька-Черняхівська Людмила; Старицький Михайло; Столипін Петро; Сумцов Микола; Ткачов Петро; Томашівський Стефан; Франко Іван; Чикаленко Євген; Чужбинський Олександр; Шептицький Андрій; Шмідт Петро; Шраг Ілля.

Перевірте себе: В чому полягала суть селянської реформи 1861 р.? Столипінської аграрної реформи? Які вимоги висували депутати-українці в австрійському парламенті? Чим характеризувався громадівський рух? Чим різняться поняття «народництво» і «народовство»? Про що йшлося у Валуєвському указі? В Емському акті? Яку політичну мету ставили члени «Братства тарасівців»?

Поміркуйте: Визначте особливості промислового перевороту на українських землях.

Вивчіть самостійно: Столипінська аграрна політика і її наслідки на Україні. Державна Дума Росії 1906–1916 рр. і українці в ній.

Обговоримо на семінарі: Формування партії есерів та анархістських організацій. Створення соціал-демократичних організацій на Україні і їх роль в організації І та ІІ з’їздів РСДРП. Більшовизм і меншовизм. Створення РУП, її еволюція і розпад. Партія кадетів.

Рекомендована література:

  •  Бовуа Д. Битва за землю в Україні. 1863–1914. – К., 1998.
  •  Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття. – К., 1996.
  •  Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. – К., 1993.
  •  Касьянов Г. Українська інтеліґенція на рубежі XIX–XX століть: Соціально-політичний портрет. – К., 1993.
  •  Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999.
  •  Новітня історія України: 1900–2000. – К., 2000.
  •  Шип Н. Интеллигенция на Украине (XIX ст.): Историко-социологический очерк. – К., 1991.

Допоміжна література:

  •  Аврех А.Я. П.А.Столыпин и судьбы реформ в России. – М., 1991.
  •  Багатопартійна Українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських партій. – К., 1992.
  •  Болдрин О. Перша спроба організації української політичної партії // Український історичний журнал. – 1995. – № 6.
  •  Вернадський В.І. Українське питання і російська громадськість // Вітчизна. – 1988. – № 6. – С. 172–177.
  •  Доморослий В. Українська громада в ІІ Державній Думі // Віче. – 1998. – № 4.
  •  Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 203–243.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 21–23
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 20–25.
  •  Курас І., Турченко Ф., Геращенко Т. М.І.Міхновський: постать на тлі епохи // Український історичний журнал. – 1992. – №№ 9–11.
  •  Міхновський М. Самостійна Україна. – К. – Львів, 1991.
  •  Присяжнюк Ю.П., Горенко Л.М. Ринкова еволюція аграрних відносин в Україні (друга половина ХІХ ст. – 1905 р.) // Український історичний журнал. – 2000. – № 5.
  •  Старинець О. Виникнення організацій конституційно-демократичної партії (партії народної свободи) в Україні (жовтень 1905 – лютий 1906) // Український історичний журнал. – 1995. – № 6.
  •  Сторінки політичної історії України. – К., 1990. – С. 44–63, 66–105, 357–364, 462–470, 488–495, 559–568.
  •  Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді. – К., 1990. – С. 40–46, 51–54, 57–60, 103–117, 120–123.
  •  Хлинь І.С. Петлюра і петлюрівщина // Український історичний журнал. – 1990. – № 3.
  •  Шморгун П.М. З історії соціал-демократичних організацій України напередодні і в період першої російської революції (1903–1907 рр.): новий підхід // Український історичний журнал. – 1990. – № 2.
  •  Янишин Б.І. Народовці на рубежі 70-80-х рр. ХІХ ст. у контексті політичної культури галицьких українців // Український історичний журнал. – 2001. – № 6.


Навчальний модуль III

Тема 6

Україна в революційних процесах 1917–1921 рр.

Короткий зміст теми:

Лютнева загальноросійська революція 1917 р. і політичні альтернативи її розвитку. Багатовладдя.

Українська Центральна Рада в боротьбі за автономію України і політика загальноросійських політичних партій, Тимчасового уряду та Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів в Україні.

Розвиток шовіністичних і анархістських тенденцій в українському суспільстві в умовах загальноросійської кризи літа–осені 1917 р. Жовтнева революція і Україна. Проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки і проблеми взаємовідносин з Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів та скликання І Всеукраїнського з’їзду Рад. Ультиматум Радянського уряду Росії Центральній Раді і початок війни між РСФСР та УНР.

Створення Української Соціалістичної Радянської Республіки і початок громадянської війни в Україні.

Історичні обставини проголошення Центральною Радою незалежності УНР (ІV Універсал) і німецько-австрійської окупації України. Крах Центральної Ради.

Гетьманство П.Скоропадського. Проблема демократії – диктатури – анархії – монархії в політичній боротьбі.

Утворення Західноукраїнської Народної Республіки, відновлення УНР і УСРР. Політика Директорії і втрачені можливості громадянського миру та національного возз’єднання України на рубежі 1918–1919 рр. Акт Злуки УНР і ЗУНР. Отаманщина і єврейські погроми. Махновський рух.

Історична роль М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри, Н.Махна.

Більшовицька політика і формування націонал-комунізму в Україні в 1919–1920 рр. Роль В.Леніна в остаточному утвердженні Радянської влади.

Лекція 10

Доба Центральної Ради

Гетьманство Павла Скоропадського

Вступ до теми. Кривава виснажлива війна, розпочата 1914 р., викликала повсюдне зростання масового невдоволення в Російській імперії. Чимало страйків і заворушень проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Подібні настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Внаслідок прорахунків уряду, корумпованості й неефективності влади посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, катастрофічно знижувався життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

На початку 1917 р. історія імператорської Росії завершилася. Під натиском масового страйкового руху 27 лютого (за старим стилем) цар Микола ІІ зрікся трону, самодержавство впало, Лютнева революція перемогла. Влада зосередилася в руках ліберальних кіл Державної Думи, члени якої сформували Тимчасовий уряд. Фактично в країні встановився республіканський лад.

На місцях Тимчасовий уряд спирався на торгово-промислову буржуазію, землевласників, чиновництво та інтелігенцію, переважно кадетської орієнтації. А впроваджували його політику спеціально призначені губернські й повітові комісари. Широка демократизація суспільства сприяла на перших порах популярності нового уряду. Однак нездатність піти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів спричинила прогресуюче падіння його впливовості. У центрі й на місцях виникали альтернативні органи влади – Ради депутатів.

Боротьба Центральної Ради за автономію України. Після Лютневої революції в Україні виникли можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення громадських організацій. В першій декаді березня були створені ради робітничих і солдатських депутатів, але тут вони не відігравали провідної ролі й на владу не претендували. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів.

3 (16 за н. ст.) березня на зборах Товариства українських поступовців за участю понад 100 представників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Вибори її керівництва відбулися 7 березня за принципом представництва всіх українських організацій. Головою обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся з Сибіру, де добував заслання.

Спершу Центральна Рада відігравала роль лише київської міської організації. Не відразу вона сформулювала політичні засади своєї діяльності, хоча й закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду права публічного використання української мови в державних, судових та освітніх установах.

На час повернення Грушевського Рада поступалась ініціативою російським політичним партіям і організаціям. Він вирішив зламати цей статус-кво, чому посприяло проведення 19 березня української маніфестації. Стотисячна колона під синьо-жовтими прапорами заповнила центральні вулиці Києва. Віче, що завершило захід, підтримало вимоги автономії України. Для визначення основних політичних гасел наприкінці березня – в першій половині квітня М.Грушевський виступив з низкою публікацій, де зажадав негайно перейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати програму Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з’їзди. На них була продемонстрована одностайність вимоги національно-територіальної автономії, а також прихильність до ідей соціалізму.

Такою була й позиція делегатів Конгресу, що відкрився 6 квітня у Києві за участі дев’ятисот представників різних політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій, в тому числі з Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. Конгрес обрав новий склад Ради зі 118 осіб, підтвердив повноваження М.Грушевського як голови УЦР і призначив двох його заступників – В.Винниченка та С.Єфремова.

УЦР здобула право кооптувати нових членів. В серпні її розрахунковий склад становив 798 мандатів. Повний склад ЦР збирався на загальні збори – Велику раду. Між ними діяв Комітет Центральної Ради, невдовзі реорганізований в Малу раду, яка формувала політику ЦР, виступала із законодавчими ініціативами. Обидві ради формувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою була фракція українських есерів (М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал); українські соціал-демократи (В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш) кількісно поступалися їй, але до січня 1918 р. відігравали у Раді провідну роль. Значний вплив мала також фракція партії соціалістів-федералістів (Дмитро Дорошенко, С.Єфремов).

5–8 травня відбувся 1-й з’їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С.Петлюрою і взяв курс на українізацію решти військових частин.

До цього з’їзду УЦР виявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим урядом. Отримавши впевненість у своїх силах, до Петрограда прибула повноважна представницька делегація України на чолі з заступниками голови Ради. Основна мета візиту полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд офіційно схвалив автономію України у складі Росії (подібні переговори велися і з Петроградською Радою).

Проте цього не сталося. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив у наданні автономії, що викликало вибух політичних пристрастей. ЦР критикувалась за нерішучість. Поширювались вимоги самочинно проголосити автономію. Четверті загальні збори ЦР зобов’язали її підготувати відповідний універсал (державний документ у формі звернення до населення).

І Універсал був оприлюднений 10 червня на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді. Проголошення автономії України викликало друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас. Документ визначив Центральну Раду найвищим органом держави. Закони в Україні мали право схвалювати лише Українські Установчі Збори.

15 червня було створено перший за кілька століть український уряд – Генеральний секретаріат – у складі 8 генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В.Винниченко. Посаду секретаря з військових справ посів С.Петлюра, з земельних справ – Б.Мартос, із міжнаціональних – С.Єфремов. До компетенції останнього відомства входили й питання, пов’язані з захистом українських інтересів за межами держави.

29 червня до Києва прибули міністри Тимчасового уряду – Олександр Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Уряд вже не заперечував проти автономії України, одначе просив залишити її остаточне санкціонування Всеросійським Установчим Зборам. Делегація обіцяла, що приймаючи Закони стосовно України, уряд узгоджуватиме їх з УЦР. Не викликала несприйняття, як раніше, ідея українізації військових частин. Фактично, російський уряд був вимушений визнати ЦР вищою крайовою владою в Україні.

Проте знайдений компроміс став причиною урядової кризи в самій Росії. На знак протесту проти цих найменших поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але все ж більшістю голосів угода була підтримана.

2 липня з Петрограда надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України. У відповідь 3 липня Центральна Рада проголосила ІІ Універсал. В ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, які мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. З одного боку, цей Універсал можна розцінювати як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого – як подальше наполягання на автономії.

Катастрофічні поразки Росії на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння підривали позиції Тимчасового уряду. Розпочате більшовиками 3–5 липня збройне повстання в Петрограді ще більше загострила ситуацію. Наслідками липневої політичної кризи в Росії стали новий склад Тимчасового уряду (на чолі з прем’єр-міністром О.Керенським) і посилення, після придушення повстання, жорстокості у владних структурах.

На початку серпня В.Винниченко, в супроводі інших діячів, прибув до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом. У портфелі делегації лежав й проект Статуту Генерального секретаріату. Однак нова російська урядова комісія категорично відкинула цей документ і замінила його на Тимчасову інструкцію, яка перетворювала Генеральний секретаріат на місцевий орган Тимчасового уряду. Із засудженням таких дій Петрограду на адресу УЦР надійшли сотні телеграм з рішеннями й резолюціями зборів і мітингів.

Явна неспроможність Тимчасового уряду вирішувати нагальні соціально-економічні та політичні питання в умовах загальноросійської кризи літа–осені 1917 р. спричинила зростання авторитету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, більшовизацію й полівіння політичних настроїв народних мас.

Серпнева спроба реакційного заколоту, очоленого генералом Л.Корніловим, хаос, безвладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувся З’їзд народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Рада розпочала підготовку до скликання Українських Установчих Зборів.

Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі з В.Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. Владу захопили більшовики.

Телеграфні повідомлення про переворот почали надходити в Україну з другої половини дня 25 жовтня. Заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів підняти повстання і захопити владу успіху не мали. Того самого дня Малою радою було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні, який підлягав Центральній Раді. До його складу ввійшли представники різних політичних партій та організацій, зокрема й більшовики – Г.П’ятаков, В.Затонський.

Щоб привернути на свій бік якнайбільше демократичних організацій УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголосила на необхідності переходу влади до рук усієї революційної демократії, а не до рад робітничих і солдатських депутатів, які становлять лише її частину.

Проте штаб Київського військового округу, відданий Тимчасовому уряду, відмовився від співробітництва з Крайовим комітетом, а більшовики заявили про вихід з Малої ради. За допомогою козачої дивізії та загону чехословаків частини КВО заарештували більшовицький революційний комітет.

29 жовтня Генеральний секретаріат перебрав на себе справи військові, продовольчі та шляхи сполучення. Наступного дня М.Грушевський представив загальним зборам УЦР проект конституції України як складової частини федеративної Російської держави. Збори поширили владу Генерального секретаріату, крім центральних губерній, також на Херсонську, Катеринославську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Воронезьку. 1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командуючого КВО підполковника Павленка. Того самого дня припинився страйк робітників Києва. Значна частина червоногвардійців міста перейшла до загонів вільного козацтва, відданого українській владі.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада ІІІ Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) у федеративному зв’язку з Росією, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканність особи і житла.

У перший місяць після жовтневого перевороту Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень впроваджувалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало ґрунт для приходу до влади більшовиків, які здійснювали величезну агітаційну роботу і збільшували з кожним днем вплив на маси.

Суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні посилювалися. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд прийняв рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом послугувалося ставлення Центральної Ради до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях – через Україну, чому Рада не перешкоджала. 4 грудня більшовицький Петроград висунув до неї вимогу взяти участь у боротьбі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», інакше протягом 48 годин Рада народних комісарів оголошувала війну Центральній Раді.

Того ж дня в Києві відкрився з’їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнський з’їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР, висловивши повну підтримку Центральній Раді. Генеральний секретаріат у офіційній відповіді Раднаркому рішуче відкинув спроби втрутитись у державне й політичне життя УНР. Крім того, уряд прийняв рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.

Більшовики та їхні прибічники (загалом 124 делегати), будучи у значній меншості, залишили з’їзд, мотивуючи це рішення його неправочинністю.

Більшовицький наступ на Україну. Перші ешелони більшовицьких військ прибули до Харкова, що став їхнім форпостом, 9 грудня. Туди ж приїхала й група делегатів, що залишили київський з’їзд рад. На нашвидкуруч інсценізованому альтернативному з’їзді, 200 делегатів якого представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих, було проголошене встановлення радянської влади, обрано Центральний виконавчий комітет рад України, який своєю чергою створив урядовий орган – Народний секретаріат. Прізвища його членів були невідомими Україні. Навіть Харківські більшовицький комітет і рада робітничих депутатів не бажали визнавати цього уряду.

ЦВК оголосив про повалення Центральної Ради й Генерального секретаріату, скасував їхні розпорядження, поширивши на територію України постанови та декрети РНК, в тому числі про землю, робітничий контроль, націоналізацію промислових підприємств. Тим часом червоні частини (30 тис. воїнів) повели наступ на Донбас, центр і південь України. Першим зазнав удару Катеринослав, де заздалегідь було підготовлено повстання робітників.

Українська влада вживала енергійні заходи для припинення агресії. Було створено Особливий комітет оборони України. Засновувалася армія на засадах добровільності та оплати. Нарешті відкинувши ідеї автономії та федералізму, Мала рада 9 січня 1918 р. ухвалила ІV Універсал, який проголосив самостійність УНР.

У ньому мовилося, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам.

У відповідь проти ЦР спалахнули інспіровані більшовиками збройні виступи в Миколаєві та Одесі. 16 січня підняли повстання окремі частини Київського гарнізону і робітники заводу «Арсенал». Того ж дня неподалік станції Крути, обороняючи Київ від наступу переважаючих більшовицьких сил, 420 студентів, гімназистів і юнкерів прийняли нерівний бій і, в більшості своїй, полягли. Іншої сили Центральна Рада на цьому важливому напрямі виставити не спромоглася.

Війська УНР придушили повстання в Києві, однак наступ більшовиків продовжився. 25 січня члени Малої ради й Ради народних міністрів (таку назву дістав Генеральний секретаріат після проголошення ІV Універсалу) залишили Київ. Врятувати УЦР могла лише допомога країн Четверного союзу.

Про свій намір стати на шлях самостійних міжнародних відносин Генеральний секретаріат оголосив у ноті до всіх воюючих і нейтральних країн ще 11 грудня 1917 р. Розуміючи, що присутність українців – це додатковий важіль впливу, делегації Німеччини та її союзників висловили згоду на їхню участь у переговорах.

Робота мирної конференції розпочалася 28 грудня (9 січня 1918 р.) у Брест-Литовському. Нечисленна українська делегація завзято захищала національні інтереси й зажадала забезпечення територіальної цілісності УНР, тобто «приєднання до України Холмщини та Підляшшя, й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні». Це викликало різке заперечення австрійської делегації.

На останній, найдраматичніший етап переговорів росіяни привезли представників харківського Народного секретаріату й намагалися подати ситуацію так, ніби влади Центральної Ради в Україні вже не існує, а повноправними представниками українців можуть бути лише уповноважені радянського уряду. Ці інсинуації українська делегація відкинула. Не знайшли вони розуміння і в представників Четверного союзу.

Австро-Угорщина, знемагаючи під тягарем воєнних, особливо продовольчих проблем, погодилася укласти таємну угоду про створення в Галичині й Буковині окремого автономного коронного краю. Зрештою представники країн Четверного союзу і УНР підписали досить справедливий мирний договір. Кордони між УНР і Австро-Угорщиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала остаточно визначити спільна комісія. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною, домовилися про обмін військовополоненими й надлишками сільськогосподарських та промислових товарів, зобов’язалися відновити взаємні економічні відносини.

Проте на той час ЦР і уряд УНР змушені були відступити до Житомира. Рада народних міністрів підписала заклики до Австро-Угорщини й Німеччини з проханням про допомогу.

Західноукраїнська Народна Республіка. Із завершенням Першої світової війни західноукраїнськими землями прокотилася хвиля повстання, що швидко переросла в оборонну війну проти військ новопосталих держав (у першу чергу Польщі) і тих, котрі існували раніше (передусім Румунії). Особливої гостроти набула збройна боротьба у Прикарпатті. Це зумовлювалося стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її центру – Львова.

18 жовтня 1918 р. парламентарі, єпископи, лідери політичних партій Галичини та Буковини, які зібралися у Львові, проголосили створення Української Національної Ради – вищого органу західноукраїнських земель. Однак австрійський уряд, відмовившись від обіцяного виділення української частини Галичини, підтримав польську Ліквідаційну комісію, що претендувала на весь регіон. Польське командування готувалося перебрати владу від австро-угорського намісника. Та в ніч на 1 листопада у Львові встановилася українська влада. Справу організував Військовий комітет, створений офіцерами-українцями австрійської армії та представниками січових стрільців. Зміна влади проходило безкровно й в інших місцевостях Східної Галичини. Того самого дня Українська Національна Рада проголосила створення національної держави. Її назву й територіальні межі уточнив закон, ухвалений 13 листопада: Західноукраїнська Народна Республіка.

Ліквідаційна комісія звернулася по допомогу до урядів Антанти і США. При цьому польська влада намагалася всіляко очорнити український визвольний рух та його державницькі цілі. Досить було назвати борців проти польської агресії більшовиками.

Почалися запеклі бої. Польська сторона при підтримці угорських частин здобувала чимдалі відчутнішу перевагу.

Відновлення влади УНР. Перший період радянської влади в Україні пов’язаний з масовим терором. Лише в Києві війська під командуванням колишнього полковника царської армії М.Муравйова знищили до 5 тис. жителів. Внаслідок неефективного управління знизилася продуктивність сотень націоналізованих заводів і шахт, зросло безробіття. Взимку 1918 р. зазнала розгрому велика сільськогосподарська власність. Відповідно до декрету про землю, селяни порозбирали по окремих дворах худобу, реманент, насіння. Країна почала розпадатися на окремі частини. Зокрема були проголошені Одеська та Донецько-Криворізька радянські республіки.

На початку лютого на територію України вступили німецькі й австро-угорські війська загальною чисельністю 450 тис. Вони поступово просувалися на схід і південь країни, не зустрічаючи значного опору радянських військ. В авангардах чужоземних підрозділів ішли нечисленні українські військові частини, за німецьким даними, вони налічували лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів».

Радянський уряд перебував у Києві три тижні, оскільки не спромігся організувати оборону. Перед 25 тис. червоних бійців стояло завдання не стільки воювати, скільки забезпечити вивіз матеріальних цінностей. До кінця квітня вся територія України опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій. Рада народних міністрів й Центральна Рада повернулися до Києва. Зустрічали їх досить стримано. Населення, переживши страхіття більшовицької окупації, не знало, чого чекати від німців і австрійців – вчорашніх ворогів.

Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В.Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до Центральної Ради.

В січні Центральна Рада прийняла земельний закон, в основу якого поклала принцип соціалізації землі. Він не стабілізував ситуацію, бо, з одного боку, підживлював ілюзії біднішої частини селянства, розбурхуючи революційні пристрасті, а з іншого – настроював проти влади як великих землевласників-поміщиків, так і заможних селян. Село потонуло в анархії перерозподілу. Невдоволені були й німці, адже забезпечення їх українським хлібом ставало проблематичним.

Гетьманат П.Скоропадського. Наприкінці березня в Лубнах з ініціативи Української демократично-хліборобської партії відбувся з’їзд хліборобів. Висунувши вимогу відновити приватну власність на землю, встановити гарантований її мінімум для господарства й надати решту землі в оренду малоземельним, з’їзд зажадав поповнити Центральну Раду представниками хліборобів-демократів. До Києва виїхали 200 учасників з’їзду для консультацій з керівництвом УЦР. Але їхня зустріч не привела до порозуміння.

З конфлікту скористався П.Скоропадський (1873–1945) – нащадок давнього гетьманського роду, в минулому генерал-лейтенант царської армії, а з 1917 р. активний провідник українізації армії та керівник вільного козацтва. Навесні він розгорнув бурхливу діяльність, зокрема створив політичну організацію «Українська народна громада», увійшов в контакт з демократично-хліборобською партією і «Союзом земельних власників».

Окупаційне командування, не отримуючи від УНР обіцяної підтримки в постачанні центральних держав хлібом і сировиною, почало втручатися у її внутрішні справи. Так, головнокомандуючий німецькими військами в Україні Айхгорн видав наказ про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти. Мала рада відповіла резолюцією, в якій зазначалося, що втручання в соціально-політичне та економічне життя України є неприпустимим.

Німці, як і П.Скоропадський, хотіли мати в Україні тверду владу. Сторони порозумілися, й імператор Вільгельм ІІ дав на те згоду. Фельдмаршал Айхгорн подбав, щоб переворот не викликав ускладнень. Його наказом було запроваджено німецькі військово-польові суди, обеззброєно синьожупанну дивізію, заарештовано кількох членів уряду УНР. День 29 квітня 1918 р. став останнім для Центральної Ради, яка без бою здала владу в руки проголошеного на з’їзді земельних власників гетьмана. При цьому ЦР встигла ухвалити Конституцію УНР, якою гарантувала широкі громадянські свободи й особливі права національним меншинам. Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову.

30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові інституції. П.Скоропадський оприлюднив два програмних документи – «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, міністри та їхні заступники звільнялися з роботи. Україна перейменовувалася на «Українську державу», її державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішити Сейм. А доти законодавчу і виконавчу владу брав у свої руки гетьман. У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям.

Характерною рисою кадрової політики П.Скоропадського було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників.

Енергійними діями нової влади були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління. Одним з найвизначніших досягнень гетьманату стало наполегливе національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам’янці-Подільському постали національні університети. Почали працювати Українська Академія Наук (перший президент – В.Вернадський, 1863–1945), національний архів, національна бібліотека.

Жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Контакти з державами Центрального блоку залишилися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. Був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Дислокація українських консульських установ поширилася на 22 країни та окремі регіони. Дипломатичні зносини встановилися з 12 країнами Європи.

Однак сподівання П.Скоропадського, що йому вдасться забезпечити участь всіх суспільних класів у політичному житті, виявилися марними. До влади на місцях прийшли консервативні сили, значною мірою зрусифіковані: поміщики, старі земські діячі, військові. Тож режим гетьмана мав порівняно вузьку соціальну базу.

Демократичні сили об’єдналися в опозицію: з травня почав діяти Український національно-державний союз, перейменований у серпні на Український національний союз. У відповідь владою були заборонені з’їзди кількох партій, зупинено випуск низки революційно-демократичних видань, решта підлягала цензурі. Хвиля арештів і репресій зачепила міські думи, повітові та губернські земства. Обмежувались політичні свободи та функції профспілок. В Харкові робітникам не дали відсвяткувати 1 Травня. Посилились переслідування за страйки робітників, незадоволених збільшенням тривалості робочого дня до 12 годин. Покарання за страйк передбачало великі штрафи, ув’язнення до 2 років. Проти робітників використовувались окупаційні війська.

На селі розпочався масовий рух за відшкодування завданих поміщицьким господарствам збитків. Поміщики створювали власні каральні загони, або діяли за допомогою окупаційних військ. Спеціальний циркуляр зобов’язував населення негайно повернути власникам усе відібране у них рухоме майно. Захищав права власників і затверджений гетьманом закон про право на врожай 1918 р.

У червні в двох повітах Київщини ліві есери підняли повстання. В ньому взяли участь 30 тис. селян. У середині червня селянські збройні виступи прокотилися північчю Чернігівщини. Велике повстання влітку охопило землі Волинської губернії. У липні–серпні піднялася антигетьманська хвиля страйкового руху, зокрема припинили роботу майже 200 тис. залізничників.

Під тиском німців та австрійців П.Скоропадський оголосив, що найважливішими державними проблемами є аграрна реформа й розвиток промисловості. 24 жовтня був сформований новий склад уряду, до якого увійшли представники українських політичних партій. Здавалося, відкрито шлях до реальної консолідації суспільних сил, здійснення ефективних реформ.

Та не полишив своїх претензій щодо України Петроград. У липні в Росії було створено Комуністичну партію (більшовиків) України, на яку покладалося завдання відновлення радянської влади. Першу невдалу спробу підняти на повстання селян Чернігівщини більшовики зробили в серпні.

Тим часом ситуація на фронтах світової війни остаточно склалася на користь Антанти. Поразка країн Четверного союзу, революції в Австро-Угорщині та Німеччині позбавили їх можливості й надалі відігравати роль стабілізуючого фактора в Україні. Німці й австрійці були змушені вивести половину експедиційних військ.

14 листопада П.Скоропадський несподівано оголосив зміну урядового курсу, заявивши, що Україні «першій належить виступити у справі утворення Всеросійської федерації. Її конечною метою буде відновлення Великої Росії».

***

Ключові терміни та поняття: автономія; Всеукраїнський з’їзд Рад; Всеукраїнський Національний Конгрес; Генеральний секретаріат; гетьман; Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР); Лютнева революція; Мала Рада; маніфест; Народний секретаріат; Особливий комітет оборони України; Рада Народних Міністрів; Ради депутатів; Рада Народних Комісарів (Раднарком; РНК); Сейм; Тимчасовий уряд; універсал; установчі збори; Центральна Рада; Центральний Виконавчий комітет рад України (ЦВК).

Основні дати та події: 27 лютого 1917 р. – перемога Лютневої революції в Росії; 3 березня 1917 р. – створення Центральної Ради; 10 червня 1917 р. – І Універсал Центральної Ради; літо–осінь 1917 р. – загальноросійська криза; 3 липня 1917 р. – ІІ Універсал Центральної Ради; 24 жовтня 1917 р. – більшовицький переворот в Росії; 7 листопада 1917 р. – ІІІ Універсал Центральної Ради, проголошення УНР; 9 січня 1918 р. – ІV Універсал Центральної Ради, проголошення самостійності УНР; 16–25 січня 1918 р. – більшовицьке повстання в Києві; 29 квітня 1918 р. – ухвалення Конституції УНР, розпуск Центральної Ради, встановлення гетьманату П.Скоропадського; 18 жовтня 1918 р. – створення Української Національної Ради; 13 листопада 1918 р. – проголошення ЗУНР.

Імена: Винниченко Володимир; Вернадський Володимир; Грушевський Михайло; Дорошенко Дмитро; Єфремов Сергій; Затонський Володимир; Керенський Олександр; Ковалевський Микола; Корнілов Лавр; Мартос Борис; Муравйов Михайло; Петлюра Симон; Порш Микола; П’ятаков Георгій; Скоропадський Павло; Христюк Павло; Шаповал Микита.

Перевірте себе: Які події в Росії передували утворенню Української Центральної Ради? Проголошенню УНР? Коли влада в Росії перейшла до рук більшовиків? Коли вперше більшовики прийшли до влади на Україні? Як називалися більшовицькі органи влади? Які функції виконували Мала Рада, Генеральний секретаріат, Рада Народних Міністрів? Хто допоміг гетьману Скоропадському прийти до влади? Які політичні партії брали участь в революційних подіях 1917–1918 рр. в Україні?

Поміркуйте: Чому саме ІІІ Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку? Яких помилок припустилася в своїй діяльності Центральна Рада, що не дозволили їй утриматися при владі у 1918 році. Яка влада – Центральна Рада чи Гетьман – виявилась більш рішучою і корисною для України?

Вивчіть самостійно: Історичні обставини утворення УНР і УСРР, початку громадянської війни на Україні в 1917 р. Гетьманство П.Скоропадського в 1918 р.

Обговоримо на семінарі: Українська Центральна Рада в боротьбі за автономію України і політика Тимчасового уряду, загальноросійських партій та Рад.

Рекомендована література:

  •  Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада. – К., 1997.
  •  Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття. – К., 1996.
  •  Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. – К., 1993.
  •  Касьянов Г. Українська інтеліґенція на рубежі XIX–XX століть: Соціально-політичний портрет. – К., 1993.
  •  Карр Е. Большевистская революция 1917–1923. – М., 1990.
  •  Конституційні акти України: 1917–1920. – К., 1992.
  •  Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – К., 1996.
  •  Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К., 1994.
  •  Нагаєвський І. Українська державність у ХХ столітті. – К., 1996.
  •  Новітня історія України: 1900–2000. – К., 2000.
  •  Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917–1919 рр. – К., 1995.
  •  Реєнт О. Українська революція. – К., 1996.
  •  Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. – К., 1999.

Допоміжна література:

  •  Багатопартійна Українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських партій. – К., 1992.
  •  Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1995. – №№ 2, 5.
  •  Верстюк В.Ф. Український національно-визвольний рух (березень-листопад 1917 р.) // Український історичний журнал. – 2003. – № 3.
  •  Винниченко В. Відродження нації: У 3-х частинах / Репринтне видання. – К., 1990.
  •  Гамрецький Ю. До вивчення національно-визвольного руху в Україні в 1917 р. // Український історичний журнал. – 1990. – № 12.
  •  Гошуляк І. Про причини поразки Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1994. – № 1.
  •  Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – С. 5–38, 121–133, 225–236.
  •  Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 244–282.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. – 23–30.
  •  Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 26–32, 37–41, 43–47.
  •  Копиленко О.Л. Повернення М.С.Грушевського. – К., 1991.
  •  Кудлай О.Б. Боротьба навколо прийняття «Тимчасової інструкції Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» на ІV сесії Української Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1997. – № 5.
  •  Левенець Ю. Ліворадикальні партії в Україні напередодні жовтневого перевороту // Український історичний журнал. – 1992. – № 3.
  •  Литвин С. Симон Петлюра у 1917–1926 роках: Історіографія та джерела. – К., 2000.
  •  Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук І.І.Дерев’янко та ін. Полтава, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 11–21.
  •  Мироненко О.М. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. – К., 1995.
  •  Новий погляд на проблему. Універсали Центральної Ради до Українського народу, на Україні й поза Україною сущого // Український історичний журнал. – 1991. – № 8.
  •  Пиріг Р., Проданюк Ф. Павло Скоропадський: штрихи до політичного портрета // Український історичний журнал. – 1992. – № 9.
  •  Солдатенко В.Ф. До питання про початок громадянської війни на Україні // Український історичний журнал. – 1991. – № 7.
  •  Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – Т. 1. – К., 1996; Т. 2. – К., 1997.
  •  Харитонов В.Л. Лютнева революція в Росії – феномен світової історії ХХ ст. // Український історичний журнал. – 2001. – № 1.
  •  Хлинь І.С. Петлюра і петлюрівщина // Український історичний журнал. – 1990. – № 3.


Лекція 11

Директорія у боротьбі за незалежність україни

Остаточне утвердження більшовицької влади на Україні

Директорія, злука українських земель. Реакція Національного союзу на зміну П.Скоропадським політичного курсу була адекватною: того ж дня, тобто 14 листопада 1918 р., було сформовано Директорію й оголошено повстання проти влади гетьмана. Очолена В.Винниченком, Директорія об’єднала всі невдоволені режимом Скоропадського національні, демократичні сили, що забезпечило успіх повстанню.

Директорію підтримав командир січових стрільців Є.Коновалець та начальник його штабу А.Мельник. На бік Директорії перейшов отаман Болбочан, він захопив владу у Харкові. На Чернігівщині – Сірожупанна дивізія, у Берд