36103

КОМЕРЦІЙНЕ ПРАВО

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Навчальний посібник розрахований для студентів неюридичних навчальних закладів I – IV рівня акредитації які вивчають трудове право України а також для всіх хто цікавиться проблемами господарського законодавства. МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ДЕПАРТАМЕНТ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ АГРАРНОЇ ОСВІТИ ТА НАУКИ НАВЧАЛЬНОМЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР ПО ПІДГОТОВЦІ МОЛОДШИХ СПЕЦІАЛІСТІВ КОМЕРЦІЙНЕ ПРАВО ПРОГРАМА ІЗ СПЕЦІАЛЬНОСТІ 5. Вивчення господарського законодавства передбачає вміння майбутніх фахівців на практиці застосовувати набуті знання вміння та...

Украинкский

2013-09-21

1.44 MB

28 чел.

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

БОБРИНЕЦЬКИЙ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИЙ ТЕХНІКУМ ІМ. В.В.ПОРИКА

"КОМЕРЦІЙНЕ ПРАВО"

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Номінація: досвід впровадження інноваційних технологій навчання.

м. Бобринець 2006

Автор: Чорний Олег Вікторович, викладач суспільних дисциплін Бобринецького сільськогосподарського технікуму, спеціаліст I категорії.

Рецензент: Лашкул Георгій Олексійович, викладач суспільних дисциплін Бобринецького сільськогосподарського технікуму, спеціаліст I категорії.

Анотація: Посібник підготовлений відповідно до навчальної програми "Комерційне право" затвердженої навчально - методичним центром 07 червня 2004 року. У посібнику розкрито основні глави курсу комерційного права. На підставі аналізу сучасних законодавчих і нормативно-правових актів й практику їх застосування подано проблемні питання і шляхи їх вирішення. Показано роль основних положень комерційного права у регулюванні суспільних відносин. Посібник містить матеріал , який можна використовувати під час лабораторно-практичних занять.

Навчальний посібник розрахований для студентів неюридичних навчальних закладів IIV рівня акредитації, які вивчають трудове право України, а також для всіх, хто цікавиться проблемами господарського законодавства.

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ДЕПАРТАМЕНТ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ, АГРАРНОЇ ОСВІТИ ТА НАУКИ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР ПО ПІДГОТОВЦІ

МОЛОДШИХ СПЕЦІАЛІСТІВ

КОМЕРЦІЙНЕ ПРАВО ПРОГРАМА

ІЗ СПЕЦІАЛЬНОСТІ 5.050202

"ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА"

ДЛЯ СТУДЕНТІВ АГРАРНИХ ВИЩИХ

НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

1-2 РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ

2004

КОМЕРЦІЙНЕ ПРАВО

ПРОГРАМА

ІЗ СПЕЦІАЛЬНОСТІ 5.050202

"ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА"

ДЛЯ СТУДЕНТІВ АГРАРНИХ ВИЩИХ

НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

1-2 РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ 

Укладач:        Кульчіцький С.А. - викладач Таращанського агротехнічного коледжу

Рецензенти:                   Власенко   Н.С.,   викладач   Ново каховського агротехнічного коледжу; Шавров    В.В.          викладач    Вишнянського державного аграрного технікуму

Редактор :                      Салмай Н.М.

Відповідальна за випуск:                       Шома Т.В.

Розглянуто та схвалено на засіданні циклової комісії юридичних дисциплін Вишнянського державного аграрного технікуму (Протокол №8 від 23.03.04).

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

У сучасних умовах розбудови ринкової економіки важливого значення набуває правовий рівень забезпечення господарської діяльності. Укладаючи договори або вирішуючи інші питання, пов'язані з організацією і здійсненням господарської діяльності, необхідно керуватись правовими нормами господарського законодавства. Побудова правової держави можлива лише шляхом підвищення правосвідомості та правової культури громадян, а також створення надійного механізму реалізації правових норм.

Програма дисципліни "Комерційне право" керується Господарським кодексом від 16.01.03 р., у якому визначено поняття господарської діяльності, а також підприємницької, яка на відміну від господарської здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Законодавство в даному випадку ототожнює комерційну і підприємницьку діяльність.

Мета дисципліни - сформувати у студентів систему правових знань із комерційного права, базуючись на знаннях з основ правознавства.

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні знати:

• об'єкт, предмет і метод комерційного права;

• поняття і основні правові норми здійснення підприємницької діяльності;  правовий статус підприємств, господарських товариств, об'єднань;

• поняття договору; процес організації, здійснення претензійно-позовної роботи; правові засади обмеження монополізму;

• процес захисту прав суб'єктів господарської діяльності;

• діюче господарське законодавство.

Уміти:

• розпізнавати різні види господарських правовідносин;

• використовувати правові норми при вирішенні проблемних питань;

• правильно      орієнтуватись     у     системі      господарського законодавства.

Вивчення господарського законодавства передбачає вміння майбутніх фахівців на практиці застосовувати набуті знання, вміння та навички, що може бути досягнуто шляхом збалансованої методики, яка поєднує в собі вивчення теоретичних аспектів права та їх практичне застосування на     заняттях за допомогою  вирішення  конкретних ситуацій з урахуванням практики господарських та загальних судів

України, тестів, контрольних питань та усних опитувань студентів.

Наведений у програмі тематичний план є орієнтовним. При складанні робочої навчальної програми викладач у разі необхідності вносить обґрунтовані зміни і доповнення в межах загальної кількості годин, передбаченої навчальним планом.

Зміни  і  доповнення  повинні  бути  обговорені  на  засіданні циклової комісії та затверджені заступником директора з навчальної роботи.

Орієнтовний тематичний план

№ п\п

Назва теми

Кількість годин

всього

у тому числі

теоретичні

практичні, семінарські

самостійне вивчення

  1.  

Поняття, метод і система комерційного права  

2

1

-

1

  1.  

Господарське законодавство                                           

2

1

-

1

  1.  

Суб'єкти господарського права                                  

6

4

-

2

  1.  

Правове регулювання відносин власності                                               

5

4

-

1

  1.  

Господарський договір                                

5

2

2

1

  1.  

Відповідальність у господарських правовідносинах                                     

6

2

2

2

  1.  

Правове регулювання банкрутства                                                   

6

2

2

2

  1.  

Правові засади антимонопольного регулювання                                               

4

2

-

2

  1.  

Правове регулювання

приватизації державного майна                              

4

-

2

2

  1.  

Правове регулювання біржової діяльності                                           

4

2

-

2

  1.  

Правове регулювання цін та ціноутворення                                                  

4

2

-

2

  1.  

Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності                              

6

2

2

2

Всього                                                     

54

24

10

20

1.    Поняття, метод та система комерційного права

Господарська діяльність: поняття і види (підприємницька або комерційна і непідприємницька (некомерційна). Правове регулювання підприємницької діяльності. Принципи здійснення підприємницької діяльності.

Об'єктивні    підстави   державного    керівництва   економікою.

Форми (планування, управління, контроль,  нормативне регулювання) і методи    (адміністративні    і    економічні)    державного    керівництва економікою.

2.    Господарське законодавство

Поняття господарського законодавства як джерела господарського права. Особливі ознаки господарського законодавства. Господарський кодекс України.

Поняття господарсько-правової норми. Особливості та види господарсько-правових норм.

Систематизація господарського законодавства за критерієм юридичної сили і за предметом правового регулювання.

Необхідність і напрями вдосконалення господарського законодавства. Роль судової практики в удосконаленні господарського законодавства.

3.    Суб'єкти господарського права

Поняття, ознаки та види суб'єктів господарського права. Індивідуальні підприємці як суб'єкти господарського права. Господарські організації: поняття, ознаки та види.

Поняття та характерні риси підприємства. Види підприємств. Загальні основи правового статусу підприємств (створення, компетенція власників майна підприємства, припинення діяльності). Особливості правового статусу окремих видів підприємств: державних, комунальних, орендних.

Поняття і види господарських товариств. Загальні засади правового статусу господарських товариств: правові засади створення, функціонування, припинення діяльності.

Особливості правового становища акціонерних товариств та їх види - відкриті акціонерні товариства і закриті акціонерні товариства. Порядок створення акціонерних товариств. Органи акціонерного товариства. Права та обов'язки акціонерів. Правове становище товариства з обмеженою відповідальністю. Правове становище товариства   з   додатковою   відповідальністю.   Правове   становище повного товариства. Правове становище командитного товариства та його учасників (повних учасників та вкладників).

Загальні основи правового статусу господарських організацій, що здійснюють управління господарською діяльністю, зокрема, і координацію такої діяльності:

господарські об'єднання - поняття, види, організаційно-правові форми;

промислово-фінансові групи - поняття, порядок створення, особливості правового становища;

галузеві міністерства і відомства - поняття, ознаки, функції, компетенція.

4.    Правове регулювання відносин власності

Відносини власності в сфері економіки і право власності.

Право власності в об'єктивному розумінні і право власності в суб'єктивному розумінні. Види (форми) права власності в суб'єктивному розумінні. Види (форми) права власності залежно від суб'єктів цього права (право державної власності, право комунальної власності, право приватної власності).

Економічні перетворення відносин власності в процесі сучасної економічної реформи.

Право повного господарського відання і право оперативного управління як похідні права від права власності на засоби виробництва.

Види права власності на засоби виробництва.

Правові титули майна підприємства. Порядок формування і склад майна підприємства. Основні фонди. Обігові кошти. Нематеріальні активи. Спеціальні фонди і резерви.

5.    Господарський договір

Поняття та ознаки господарського договору.

Види господарських договорів за критеріями: обов'язковості (плановані та регульовані); за термінами дії (довгострокові, середньострокові, короткострокові та разові); за взаємним становищем сторін (вертикальні та горизонтальні); за економічним змістом та юридичними ознаками (договори на реалізацію майна; договори на передачу майна в користування; підрядні договори; транспортні договори; договори на надання банківських послуг; договори на надання інших послуг; договори про спільну діяльність, установчі договори).

Порядок укладання господарських договорів, їх зміни і розірвання. Нові способи укладення господарського договору (шляхом торгів, аукціонів, тендерів, шляхом конкурсів, шляхом переговорів) та традиційний спосіб.

Зміст господарського договору (істотні умови, звичайні і випадкові умови). Модель господарського договору.

Форма господарського договору. Модифікації письмової форми (повна, скорочена, стандартна або договір приєднання і нотаріальна).

Способи забезпечення належного виконання господарських договорів: господарсько-правові та цивільно-правові.

Практичне заняття

Набуття практичних навичок щодо складання договорів поставки; підряду на капітальне будівництво; на перевезення; оренди основних фондів, зокрема договору лізингу.

6.    Відповідальність у господарських правовідносинах

Поняття та ознаки господарсько-правової відповідальності. Класифікація господарсько-правових санкцій: за критерієм змісту впливу (грошові та натуральні), за критерієм характеру порушених відносин (майнові та організаційні).

Функції господарсько-правової відповідальності.

Підстави господарсько-правової відповідальності: юридичні та фактичні. Поняття вини в господарському праві.

Поняття форми господарсько-правової відповідальності (за критерієм спрямованості впливу і механізму реалізації).

Відшкодування збитків як вид господарсько-правової відповідальності: поняття, сфера застосування, механізм реалізації.

Сплата неустойки як вид господарсько-правової відповідальності: поняття, сфера застосування, механізм реалізації.

Сплата неустойки як вид господарсько-правових санкцій: поняття, сфера застосування, механізм реалізації.

Господарсько-адміністративні штрафи як вид господарсько-правових санкцій: поняття, сфера застосування, форми, механізм реалізації.

Штраф та пеня.

Оперативно-господарські санкції: поняття, сфера застосування, механізм реалізації.

Планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції: поняття, сфера (випадки) застосування, механізм реалізації. і            Господарсько-організаційні        санкції:   поняття,       сфера застосування, види, механізм реалізації.

Практичне заняття

Розгляд справ по господарських правопорушеннях.

7.    Правове регулювання банкрутства

Поняття та соціально-економічне призначення банкрутства. Ознаки банкрутства.

Матеріально-правові та процесуально-правові умови порушення провадження у справі про банкрутство. Порядок і наслідки порушення провадження у справі про банкрутство.

Сторони у справі про банкрутство: правове становище боржника і кредитора (кредиторів) у справах про банкрутство.

Підготовче засідання господарського суду у справі про банкрутство: призначення (мета), учасники, зміст, правові наслідки.

Попереднє засідання господарського суду у справі про банкрутство: призначення (мета), учасники, зміст, правові наслідки.

Визнання боржника банкрутом: призначення (мета), учасники, зміст, правові наслідки.

Практичне заняття

Вироблення практичних навичок щодо визнання боржника банкрутом.

8.    Правові засади антимонопольного регулювання

Поняття і призначення антимонопольного регулювання. Поняття конкуренції, монополії, домінуючого становища на ринку товарів, зловживання монопольним становищем.

Антимонопольні органи та їх компетенція.

Види монополістичних правопорушень: індивідуальні (зловживання монопольним становищем на ринку), групові (антиконкурентні узгоджені дії), дискримінація підприємців органами влади та управління.

Організаційно-правові методи боротьби з монопольними зловживаннями.

Майнова відповідальність за порушення антимонопольного законодавства (відшкодування збитків, конфіскація, господарсько-адміністративні штрафи) та порядок її застосування.

9.    Правове регулювання приватизації державного майна

         Поняття приватизації державного майна. Цілі та принципи приватизації. Правове забезпечення приватизації державного майна. Державна програма приватизації: призначення, зміст, порядок і форма затвердження.

Об'єкти приватизації та поділ на їх групи. Об'єкти, що не підлягають приватизації. Категорії державних підприємств, що приватизуються шляхом акціонування із залишенням у державній власності контрольного або блокуючого пакета акцій.

Суб'єкти приватизації (державні органи приватизації, покупці, посередники), їх правове становище. Роль фінансових посередників (довірчих товариств, інвестиційних фондів та інвестиційних кампаній) у процесі приватизації.

Етапи приватизації державного майна (майна державних підприємств). Комісія з приватизації державного підприємства: роль, порядок створення, склад, функції. План приватизації (основний та альтернативний): порядок розробки, зміст, порядок та наслідки затвердження (не затвердження).

Способи приватизації (конкурентні та неконкурентні), порядок їх застосування.

Угоди приватизації: поняття, види, зміст, форма, порядок надання та виконання, відповідальність за порушення договірних зобов'язань.

Відповідальність за порушення встановленого законом порядку приватизації.

Практичне заняття

Розглянути угоди приватизації.

10. Правове регулювання біржової діяльності

Поняття, юридичні ознаки та види бірж.

Правове становище товарної біржі: порядок створення, функції, права та обов'язки.

Біржові угоди: поняття, види, порядок укладання.

Правила біржової торгівлі як обов'язковий внутрішній документ товарної біржі: призначення, місце в системі нормативних актів, що регулюють біржову діяльність, зміст, порядок прийняття. Процедура проведення біржових торгів. Відповідальність за порушення правил біржової торгівлі. Правовий статус фондової біржі: поняття організаційно-правова форма (акціонерне товариство), порядок створення, реєстрації, внутрішні документи (статут та правила фондової біржі), їх зміст, порядок прийняття. Контроль за діяльністю фондових бірж з боку Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Особливості припинення діяльності фондової біржі.

11. Правове регулювання цін та ціноутворення

Поняття та функції ціни. Політика ціноутворення. Види цін та порядок їх встановлення.

Правове регулювання контролю за додержанням дисципліни цін. Відповідальність за порушення дисципліни цін.

12. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Поняття зовнішньоекономічної діяльності. Нормативні акти, що регулюють          зовнішньоекономічну          діяльність.          Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності. Спеціальні вимоги щодо здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Ліцензування та квотування. Зовнішньоекономічний договір: поняття і види, зміст, форма, порядок укладання, зміни та розірвання.

Правовий режим іноземних інвестицій: поняття іноземних інвестицій та іноземного інвестора, форми іноземних інвестицій, об'єкти інвестування, правове становище підприємства з іноземними інвестиціями, державне регулювання іноземного інвестування, гарантії захисту прав іноземних інвесторів.

Правовий режим спеціальних (вільних) економічних зон: поняття та види вільних економічних зон, порядок створення спеціальних (вільних) економічних зон, управління вільними економічними зонами, особливості правового регулювання господарської діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах; порядок ліквідації спеціальних (вільних) економічних зон.

Семінарське заняття

Література

Щербина B.C. Господарське право України. - К.: Атіка, 2001.

Ніколаєва Л.В., Старцев О.В., Пальчик П.М., Іваненко Л.М. Підприємницьке право. - К.: Істина, 2001.

Щербина B.C. Господарське право. Практикум. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

Ніколаєва Л.В. Комерційне право. Практикум. - К., 2001.

Конституція України, 28.06.03.

Господарський кодекс, 16.01.03.

Цивільний кодекс, 16.01.03.

Земельний кодекс, 25.10.01.

Господарський процесуальний кодекс України, 06.11.91 (назва у редакції Закону України від 21.06.01 № 2534).

Повітряний кодекс України, 04.05.93.

Кодекс торговельного мореплавства, 23.05.95.

Про власність: Закон України від 07.02.91 № 697.

Про господарські товариства: Закон України від 19.01.91 № 1576.

Про форми власності на землю: Закон України від 30.01.92 № 2073.

Про охорону праці: Закон України від 14.10.92 № 2694

Про оренду державного та комунального майна: Закон України

від 14.04.95 № 2269.

Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28.12.94 № 334 (в редакції Закону України від 22.05.97 № 283 із змінами і доповненнями).

Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності: Закон України від 03.03.98 № 147.

Про джерела фінансування органів державної влади: Закон України від 30.06.99.

Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні: Закон України від 16.07.99 № 996.

Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти: Закон України від 22.02.2000 № 1490.

Про управління майном підприємств, установ і організацій, що є у загальнодержавній власності: Постанова Верховної Ради України від 14.02.92 №2116.

Про управління майном, що є у загальнодержавній власності: Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.92 № 8. Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств: Декрет Кабінету Міністрів України від 31.12.92 № 24.

Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.91 № 959.

Про інвестиційну діяльність: Закон України від 18.09.91 № 1560.

Про заставу: Закон України від 02.10.92 № 2654.

Про захист прав споживачів: Закон України від 12.05.91 № 1023 (у редакції Закону України від 15.12.93 № 3682) із змінами і доповненнями.

Про міжнародні договори України: Закон України від 22.12.93 № 3767.

Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України від 24.02.94 №4002.

Про транспорт: Закон України від 10.11.94 № 232.

Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах: Закон України від 15.09.95 № 327.

Про поставки продукції для державних потреб: Закон України від 22.12.95 №493.

Про державний матеріальний резерв: Закон України від 24.01.97 №51.

Про електроенергетику: Закон України від 16.10.97 № 575.

Про оренду землі: Закон України від 06.10.1998 № 161.

Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності: Закон України від 23.12.98 №351.

Про державне оборонне замовлення: Закон України від 03.03.99 № 464.

Про гербовий збір: Закон України від 13.05.99 № 643.

Про концесії: Закон України від 16.07.99 № 997.

Про угоди про розподіл продукції: Закон України від 14.09.99 № 1039.

Про транзит вантажів: Закон України від 20.10.99 № 1172.

Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти: Закон України від 22.02 00 № 1490.

Про перевезення небезпечних вантажів: Закон України від 06.04.00 № 1644.

Про майнову відповідальність за порушення умов договору (контракту) при виконанні робіт на будівництві об'єктів: Закон України від 06.04.00 № 1641.

Про планування та забудову територій: Закон України від 20.04.00 № 1699.

Про укладення договорів оренди приміщень підприємствами й організаціями торгівлі, громадського харчування та сфери послуг: Закон України від 29.12.92 № 20.

Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності: Постанова Верховної Ради України від 19.12.92 № 2889.

Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів): Наказ Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України від 05.10.95 № 75.

Вступ.

Як відомо, одним зі стратегічних напрямків зовнішньоекономічної політики України є інтеграція до наднаціональних та глобальних структур і процесів. Це стосується насамперед проблем приєднання України до таких високорейтингових інституцій, як COT, ЄС, ЄЕП. Проте становлення цього законодавства відбувається надто повільно з двох причин. Перша полягає в тому, що з розпадом СРСР Україна успадкувала суперечливу систему управління економікою: монополію державної власності, низьке мотиваційне середовище підприємницької діяльності, низьку ефективність господарювання, субсидиційний характер виробництва тощо. Друга причина — хибність вибору економічної політики. Проаналізувавши розвиток економіки України в перші роки незалежності, бачимо, що було вибрано хибний економічний шлях. Так, було взято курс на грошово-кредитну експансію, збільшення видатків бюджету, дефіцит якого покривався прямою емісією національного банку. Не функціонували механізми економічної відповідальності за результати господарської діяльності, здійснювався патерналізм (субсидування) неефективних виробництв, а боротьба з монополією відбувалась за рахунок руйнування виробничих комплексів. У цей період знизились рівні соціальної спрямованості економіки, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави. З метою вирішення зазначених проблем було прийнято низку пакетів (поколінь) господарсько-правових актів. Зокрема, це були закони України "Про зміну і доповнення Конституції Української РСР", "Про підприємництво", "Про ціни і ціноутворення", "Про захист прав споживачів", "Про підприємства в Українській РСР", "Про власність", "Про банки і банківську діяльність", "Про систему оподаткування" та ін. Загалом господарське законодавство цього покоління забезпечувало розширення прав підприємств, багатоманітність суб'єктів господарювання, певний розвиток конкуренції в народному господарстві. Основні напрямки реформування господарського законодавства значною мірою визначені у Програмі економічних реформ і політики України, затвердженій Кабінетом Міністрів України в 1992 р. Законодавство того часу вже було спрямовано на комерціалізацію економіки. Проте значного підвищення ефективності господарської діяльності підприємств не відбулося. Крім того, у подальшому у правовому регулюванні різних сфер життєдіяльності, у тому числі й у сфері господарсько-правового регулювання, почали утверджуватись як стійкі тенденції ринкового фундаменталізму або радикальної лібералізації економіки. Це призвело, по-перше, до дії в господарюванні принципу "дозволено все, що не заборонено", а по-друге (як результат) — до анархії в економіці. Центральне місце в пакетах правових актів посідають документи, спрямовані на приватизацію державної власності та реалізацію ідеї згортання ролі держави в управлінні народним господарством, зведення її функцій до збирання податків і виконання ролі "нічного сторожа". По-третє, з безлічі господарсько-правових актів, що приймались і належали до різних поколінь, багато було суперечливих. З метою усунення цих недоліків, посилення публічних засад регулювання господарської діяльності, закріплення раціональної її організації у відповідних несуперечливих господарсько-правових актах було розроблено новий Господарський кодекс України. Цей кодекс спрямований на забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою всіх суб'єктів господарювання; свободи підприємницької діяльності в межах, визначених законом; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборону незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини (ст. 6 ГКУ).

Центральне місце серед господарюючих суб'єктів у системі правового регулювання господарської діяльності посідає підприємство. За умов поступового переходу до ринкових відносин розширюється і вдосконалюється сфера правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності. У цьому зв'язку підвищуються вимоги до майбутніх фахівців управлінців, які вимагають наявності ще ґрунтовніших знань господарського права та практичних навичок застосування правових норм при здійсненні суб'єктами господарювання господарської діяльності.

Запровадження в Україні законодавче врегульованого на рівні кодексу механізму подання та використання державної допомоги у сфері розвитку господарських відносин сприяло стимулюванню на загальних засадах економічного розвитку менш розвинених чи пріоритетних галузей, регіонів, окремих суб'єктів господарювання, що зумовило підвищення загального добробуту та розвиток економіки держави загалом. Єдині підходи до подання державної допомоги покликані сприяти усуненню нерівності між суб'єктами господарювання та їх зарубіжними конкурентами, позбавити останніх можливості використовувати подання державної допомоги в України для ініціювання необґрунтованих антидемпінгових та інших захисних заходів, що безпідставно обмежують українських товаровиробників на світових ринках.

Основна мета пропонованого посібника — сформувати систему правових знань, основних інститутів господарського права на основі базових знань з правознавства, цивільного права та інших галузевих і міжгалузевих правових дисциплін.

Завдання посібника — сформувати навички роботи з нормативними документами; уміння розв'язувати конкретні правові ситуації, що виникають у господарській діяльності, на основі національного та міжнародного законодавства; здатність реалізовувати право у різних сферах діяльності, усвідомлювати відповідальність при здійсненні юридичне вагомих дій.

Вивчення комерційного права крім зазначеного передбачає вміння застосовувати здобуті знання на практиці, що може бути досягнуто застосуванням збалансованої методики, що поєднує вивчення теоретичних аспектів господарського права та їх практичне застосування на семінарських заняттях за допомогою вирішення конкретних ситуацій з урахуванням практичних навичок

Тема 1. Теоретичні основи правового регулювання господарської діяльності

1. Поняття, предмет, методи і типи правового регулювання господарської діяльності

Господарська діяльність має певні ознаки, за якими потребує правового регулювання. Виходячи із загальної теорії держави та права розглянемо основні з них.

1.  У процесі господарської діяльності виникають відносини між юридичними та фізичними особами. Ці відносини не належать до явищ об'єктивної дійсності, що розвиваються за законами природи, а тому потребують правового регулювання з боку держави. Відповідно до Конституції України Господарський кодекс України (далі — ГКУ) від 16 січня 2003 р. встановлює відповідні правові засади господарської діяльності (господарювання), що базуються на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності.

2. У відносинах, що виникають у процесі господарської діяльності, визначально беруть участь свідомі й вольові суб'єкти, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Йдеться про те, що право не може регулювати дії, які не залежать від свідомої волі суб'єктів господарської діяльності — недієздатних осіб.

У ст. 2 ГКУ визначається, що учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

3. Господарська діяльність — найважливіший вид суспільних відносин, що має принципово важливе значення для держави (істотно впливає на стан економіки), об'єднань людей (юридичних осіб) і конкретних осіб (приватних підприємців, споживачів). Предметом регулювання господарського права є господарська діяльність.

Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється задля досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва — підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Діяльність негосподарюючих суб'єктів, що спрямована на створення й підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування і здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

Під організаційно-господарськими розуміються відносини між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарськими є відносини між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами (ст. З ГКУ).

4. Господарська діяльність — це вид суспільних відносин, що об'єктивно потребує і піддається юридичній регламентації. Тому важливо розмежувати відносини у сфері господарювання й інші види відносин. Так, згідно зі ст. 4 ГКУ до предмету правового регулювання господарської діяльності не належать:

 •  майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України (далі — ЦКУ). Так, цивільним законодавством (ст. 1 "Відносини, що регулюються цивільним законодавством" ЦКУ) регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. У ст. 9 ЦКУ "Застосування цивільного кодексу України до врегулювання відносин у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин" встановлено: положення ЦКУ застосовуються для врегулювання відносин, що виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Законом можуть передбачатись тільки особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання;

•  земельні, гірничі, лісові та водні, щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря;

•  трудові відносини;

•  фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів;

•  адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання. Особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються, зокрема, Господарським кодексом України. Правила ГКУ застосовуються також до господарських відносин, що виникають із торговельного мореплавства і не врегульовані Кодексом торговельного мореплавства України.

Базисом, на якому сформувалося правове регулювання господарської діяльності та відповідно до якого ця діяльність потребує юридичної регламентації, є конституційні основи правопорядку у сфері господарювання. Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

До конституційних основ правового господарського порядку в Україні належать такі: право власності українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині й суспільству; право кожного володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання всіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції в підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці; захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.

 Таким чином, суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку з додержанням вимог законодавства.

Отже, спираючись на визначені ознаки, за якими господарська діяльність потребує правового регулювання, можна визначити предмет правового регулювання господарської діяльності. Це визначені законодавством України основні засади господарювання в Україні, господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, між суб'єктами господарювання та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, а також нагляд і контроль за цією діяльністю з боку держави з метою усунення незаконності в галузі господарювання, що може призвести до негативних наслідків як для суб'єктів господарювання, підприємців та споживачів, так і для економіки України загалом.

Загальними вважаються принципи господарювання в Україні:

•  забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою всіх суб'єктів господарювання;

•  свобода підприємницької діяльності в межах, визначених законом;

•  вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

•  обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

•  захист національного товаровиробника;

•  заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Норми права регулюють господарську діяльність, охороняються заходами державного примусу в разі їх порушення чи загрозою застосування юридичних санкцій. Таким чином, нормативно-правове регулювання господарської діяльності включає відносини у сфері господарювання, що регулюються Конституцією України, ГКУ, законами України, нормативно-правовими актами Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

 Правове регулювання господарської діяльності здійснюється за допомогою відповідних прийомів або способів за формою відтворення державного примусу.

1.  Дозвільні засоби (правовстановлюючі норми) надають суб'єктам право на здійснення передбачених законом позитивних дій (наприклад, право "...самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону" — ст. 44 ГКУ).

2.  Зобов'язувальні засоби (обов'язкові норми). Зобов'язують суб'єктів господарської діяльності виконувати передбачені законодавством позитивні дії (наприклад: "Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення..." — ст. 153 ГКУ).

3.  Заборонні засоби (заборонні норми). Встановлюють зобов'язання суб'єктів господарювання утримуватися від певних дій (наприклад, заборона дій, віднесених законодавством до недобросовісної конкуренції — ст. 32 ГКУ, Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції").

Перелічені засоби правового регулювання господарської діяльності (дозвіл, зобов'язання, заборона) ефективно діють лише в тісному взаємозв'язку. Так, дозвільний засіб щодо певної поведінки суб'єкта у процесі господарської діяльності буде реальним лише за наявності обов'язків інших суб'єктів господарювання задовольняти потреби, які в цьому зв'язку виникли в уповноваженого суб'єкта.

У ст. 12 ГКУ висвітлюються такі засоби державного регулювання господарської діяльності, як державне замовлення, державне завдання; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих засобів державного регулювання господарської діяльності, встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання крім ГКУ визначаються й іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законодавством.

Крім способів правового регулювання господарської діяльності визначають його типи. Типи правового регулювання підприємницької діяльності — це особливості загального порядку правового регулювання господарської діяльності в певному конкретному випадку: дозволу чи заборони. З огляду на це розрізняють такі типи правового регулювання господарської діяльності:

1.  Загальний дозвіл — це тип правового регулювання, який базується на презумпції дозволу виконувати ті чи інші дії. Безумовно, випадки прямої заборони законом тих або інших дій становлять виняток. Цей тип правового регулювання господарської діяльності виходить з формули: дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом (наприклад: "Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом" — ст. 43 ГКУ). Оскільки основна мета здійснення підприємницької діяльності полягає в одержанні прибутку, цей тип доволі актуальний. Суб'єкт підприємницької діяльності, керуючись нормами, які регулюють певну поведінку у процесі цієї діяльності, має можливість виконувати будь-які дії, не заборонені законом.

2. Звільнення від заборони — це тип правового регулювання господарської діяльності, в основу якого покладено загальну заборону здійснення певних дій, але при цьому формується конкретне звільнення від неї, тобто робиться виняток із загальної заборони. У цьому типі правового регулювання господарської діяльності реалізується принцип: заборонено все, за винятком того, що прямо дозволено законом (наприклад, дискримінація суб'єктів господарювання органами влади та управління заборонена. "... Законом можуть бути встановлені винятки... з метою забезпечення національної безпеки, оборони, загальносуспільних інтересів" — ст. 31 ГКУ).

Метод правового регулювання господарської діяльності — це сукупність прийомів впливу права та державної влади на регулювання господарської діяльності та їх суб'єктів і закріплення їх в нормативно-правових актах.

Розрізняють два методи регулювання господарської діяльності:

•  загальний (автономний) — дає право всім учасникам господарської діяльності займатися нею, закріплює відносну незалежність при вступі в підприємницькі правовідносини, а з виникненням правовідносин дає можливість автономно використовувати свої зобов'язання, якщо не виникає конфліктів, які потребують втручання державних органів;

•  спеціальний (авторитарний, державний) — застосовується на випадок правової нерівності суб'єктів господарської діяльності. Зокрема, у разі юридичної санкції за порушення законодавства найчастіше однією стороною є держава, другою — підприємці.

2. Механізм і стадії правового регулювання господарської діяльності

Як зазначалося, правове регулювання господарської діяльності — це дія права на відносини, що виникають у процесі господарської діяльності, за допомогою певних юридичних засобів, через систему яких ці відносини розвиваються в межах, визначених відповідними нормами права. Сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка суб'єктів господарювання приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться в нормах права, називається механізмом правового регулювання підприємницької діяльності.

З визначення поняття механізму правового регулювання господарської діяльності випливає, що це явище комплексне, а тому визначимо його складові.

1. Норми права є основою механізму правового регулювання господарської діяльності. Адже саме з юридичних норм, їх змісту починається правовий вплив на відносини, що виникають у процесі господарської діяльності між суб'єктами господарювання і державою. Якість правового регулювання цієї діяльності залежить від того, якою мірою норми права враховують закономірності господарських відносин, а також від рівня загальної і правової культури законодавчого корпусу. Безпосереднім чинником виникнення правових норм є правотворча діяльність держави, що полягає у прийнятті, зміні або скасовуванні певних правових норм.

 2.  Правові відносини між суб'єктами господарювання, тобто такі, що відбуваються в межах, визначених нормами права. Норми права, що регламентують господарські відносини, надають останнім юридичну форму — учасники господарської діяльності стають суб'єктами господарських правовідносин, що взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками. Отже, правові відносини — це форма, в якій визначена у правовій нормі модель поведінки суб'єктів господарювання.

3.  Акти реалізації прав і обов'язків — це дії суб'єктів господарської діяльності згідно з приписами правових норм. Реалізовуватися права і обов'язки можуть як у межах певних правовідносин (наприклад, право найму працівників), так і у вигляді окремих актів (право суб'єкта розпоряджатися річчю, яка йому належить). На процес правового регулювання господарської діяльності завжди істотно впливають такі чинники, як законність, правосвідомість і правова культура.

Процес правового регулювання господарської діяльності складається з кількох стадій.

1.  Правова регламентація господарської діяльності. На цій стадії передбачається розробка правових норм як загальнообов'язкових правил поведінки при здійсненні господарської діяльності.

2. Виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків — перехід від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних господарюючих суб'єктів.

3.  Реалізація (фактичне застосування) суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

3. Роль держави у функціонуванні механізму правового регулювання суспільних відносин

Держава регулює найважливіші суспільні відносини, у тому числі й господарську діяльність. З метою ефективного управління цією діяльністю держава видає нормативно-правові акти, які є обов'язковими для всіх суб'єктів господарювання, державних органів і посадових осіб.

Основні риси державного регулювання:

1. Державне регулювання господарської діяльності є попередньою стадією реалізації економічної політики, має державно-політичний характер.

2.  Соціальне призначення державного регулювання господарської діяльності полягає в організації та впорядкованості господарських відносин, учасниками яких відповідно до ст. 2 ГКУ є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

3.  Реалізація соціального призначення здійснюється шляхом реалізації функцій забезпечення перспективного розвитку підприємництва.

4.  Функції реалізуються із застосуванням відповідних методів.

5.  Суб'єктом державного регулювання господарської діяльності є Верховна Рада України.

6.  Об'єктом державного регулювання господарської діяльності є процеси і тенденції господарювання.

7.  Формою відтворення державного регулювання господарської діяльності є акт регулювання (Господарський кодекс України), в який трансформується політичне рішення.

Принципи державного регулювання господарської діяльності:

•  принцип законності;

•  принцип забезпечення економічної багатоманітності та рівного захисту всіх суб'єктів господарювання;

•  принцип справедливості, добросовісності, розумності;

•  судовий захист прав у сфері господарювання при їх порушенні;

•  принцип обмеженого втручання (обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів і безпеки суспільства та держави — абз. З п. 1 ст. 6 ГКУ);

•  захист національного товаровиробника (абз. 4 п. 1 ст. 6 ГКУ);

•  заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські правовідносини.

Характер зв'язків держави і механізму правового регулювання зумовлений нерозривним зв'язком між державою і правом. Саме держава як апарат політичної влади здійснює через свої органи правотворчу, правозастосовчу і правоохоронну діяльність. Тому діяльність державних органів є необхідною умовою функціонування механізму правового регулювання господарських відносин. У функціонуванні механізму правового регулювання господарських відносин особливу роль відіграє правозастосовча діяльність державних органів, яка уособлює її діяльність щодо реалізації відповідних владних повноважень. Правозастосування стає необхідним тоді, коли для виникнення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків наявності власне норми права недостатньо і постає потреба у виданні відповідними державними органами додаткових індивідуальних актів, що надають чинності механізму правового регулювання. Завдання правозастосовчої діяльності — продовжити запрограмоване правотворчістю загальне нормативне регулювання за допомогою норм права. Допоміжним інструментом при цьому є індивідуальна регламентація, що здійснюється за допомогою актів застосування права і виявляється в уточненні реального правового положення суб'єктів. Отже, правозастосовча діяльність держави доповнює процес правового регулювання, створюючи можливості для реалізації прав і обов'язків суб'єктів господарювання, якщо постає потреба в додаткових індивідуальних актах державних органів. Так, конституційною нормою закріплено право громадян займатися підприємницькою діяльністю ("кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом" — ст. 42 Конституції України). Але для реалізації цього права потрібно мати видані державними органами відповідні індивідуальні акти, що регламентують порядок набуття цього права згідно із Законом України "Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб — підприємців" від 15 травня 2003 р.

4. Ефективність правового регулювання господарських відносин

Метою видання правових приписів є досягнення необхідного суспільне корисного результату. Саме тому суспільство зацікавлено, щоб юридичні норми, які регулюють господарську діяльність, досягали мети, визначеної при їх виданні. Аналіз цих питань і становить проблему ефективності правового регулювання господарських відносин в Україні.

Термін "ефективність" означає результат (наслідок) якогось явища. Ефективність органічно пов'язана з результативністю, дієвістю певних заходів, дій, приписів. Критерієм ефективності правових норм (і права загалом) є міра досягнення поставлених перед ними цілей. Розрізняють цілі найближчі й кінцеві, прямі й непрямі та ін. Загальновизнано такі основні цілі правового регулювання господарських відносин:

•  закріплення за допомогою юридичних засобів відносин, які склалися в економіці України і вважаються "господарськими";

•  стимулювання існуючих господарських відносин, що відповідають загальному інтересу суспільства і держави;

•  створення умов для розвитку сфери господарських відносин (господарсько-виробничих, організаційно-господарських та внутрішньогосподарських відносин);

•  розмежування відносин у сфері господарювання з інших видів відносин з метою встановлення чітких юридичних норм. Співвідношення фактичних результатів дії юридичних норм з цілями, що передбачались при їх виданні, виявляє ефективність або неефективність цих норм. Рівень досягнення цих цілей і визначає рівень ефективності певної норми права. Таким чином, при визначенні ефективності норми права враховуються такі дві обставини: цілі, що визначались при її виданні, і досягнуті результати.

Розглянемо основні чинники забезпечення ефективності правового регулювання господарської діяльності.

1. Відповідність вимог норм права рівню соціально-економічного розвитку держави. Норми права зумовлюються економічними чинниками не автоматично. Право є продуктом свідомої діяльності людей, тому економічні закономірності розвитку суспільства можуть або правильно визначатись і відбиватись у праві, або спотворюватися в ньому. З огляду на це з'являються норми, що не відповідають економічним та іншим соціальним вимогам сучасного етапу розвитку суспільства. Це пояснюється насамперед об'єктивними проблемами пізнання реальної дійсності, а також суб'єктивістськими підходами до правотворення. Як засвідчує досвід, такі правові акти, як правило, з часом доопрацьовуються відповідно до реальних вимог соціально-економічного розвитку суспільства або скасовуються.

2.  Рівень досконалості господарського законодавства. Що досконаліше законодавство, то швидше і ефективніше досягаються цілі, визначені при створенні конкретних юридичних норм. Неузгодженість окремих норм права, наявність прогалин, відсутність реальних санкцій окремих норм — усе це негативно позначається на рівні ефективності правового регулювання господарської діяльності.

3. Рівень правової культури учасників господарювання. Цей чинник доволі місткий і охоплює режим законності при правотворчості та правозастосуванні, рівень правосвідомості тощо. Сутність правової культури полягає в тому, що всі суб'єкти господарських відносин мають бути обізнані зі змістом правових норм, чітко усвідомлювати свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки, неухильно дотримувати їх. Без цього правові вимоги не можуть бути ефективними. Суб'єкти правових вимог (учасники господарювання) поділяються на дві групи: суб'єкти, для яких знання законодавства є службовим обов'язком (юристи, економісти, фінансисти та ін.); усі інші суб'єкти (споживачі, громадяни-підприємці). Суб'єкти першої групи одержують інформацію про нормативні акти за службовою лінією, з офіційних джерел, а суб'єкти другої групи — з інших джерел, насамперед із засобів масової інформації.

Проте лише знання права суб'єктами господарських відносин не забезпечує його ефективності. Необхідні ще умови для його реалізації.

Таким чином, реалізація норм права суб'єктами господарської діяльності є безпосереднім результатом правового регулювання господарської діяльності. Підсумком правового регулювання господарської діяльності є результат сукупної дії всіх ланок механізму правового регулювання: нормативних актів, які складаються з норм права, правовідносин у сфері господарювання (суб'єктивних прав та юридичних обов'язків господарюючих суб'єктів) та індивідуальних актів (актів застосування) при їх сукупному впливі як на поведінку кожного суб'єкта господарювання, так і на формування господарських правовідносин загалом.

5. Підприємництво як вид господарської діяльності

Основним законодавчим актом, що регулює стан і розвиток підприємництва в Україні, є Господарський Кодекс України. Цей Кодекс відповідно до Конституції України встановлює правові основи господарської діяльності (господарювання), що базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності, визначає загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами і юридичними особами на території України, встановлює гарантії свободи підприємництва і його державної підтримки.

У ст. 42 ГКУ визначається: підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Матеріальну базу підприємницької діяльності становить власність. Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, будинки, засоби виробництва, виготовлену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо) для здійснення підприємницької діяльності. При цьому всім власникам забезпечуються рівні умови реалізації своїх прав.

Залежно від форми власності розрізняють підприємництво державне, колективне і приватне.

Державне підприємництво — це діяльність державних підприємств, що випускають товари і послуги, необхідні для розвитку національної економіки.

Приватне підприємництво ґрунтується на власності окремих громадян України з правом наймання робочої сили.

Колективне підприємництво ґрунтується на власності трудового колективу, іншого статутного товариства, громадської і релігійної організації.

Що ж до форм підприємництва, то в малому бізнесі переважає приватний бізнес, а у великому і середньому, зважаючи на світовий досвід, пріоритет повинен надаватися формам бізнесу, що базуються на обмеженій матеріальній відповідальності його учасників.

Оскільки будь-яка економічна діяльність пов'язана з типовими фазами відтворювального циклу (виробництво — обмін — розподіл — споживання), розрізняють такі види підприємницької діяльності: виробничу, фінансову і комерційну.

Виробниче підприємництво поширюється здебільшого на виробництво і споживання товарів та послуг і здійснюється на виробничих підприємствах та організаціях.

Комерційне підприємництво поширюється на обмін, розподіл і споживання товарів та послуг і здійснюється у сфері торгівлі, на товарних біржах.

Фінансове підприємництво поширюється на обіг і обмін вартостей, тобто охоплює комерційні та ощадні банки, фондові біржі.

Найважливішим є виробничий вид підприємництва, після нього комерційний і замикає ланцюг фінансовий. Виробниче підприємництво найважче, тому на сучасному етапі, коли багато бізнесменів прагнуть швидко "зняти вершки", переважає комерційне і торгово-посередницьке підприємництво.

Підприємницька діяльність становить сукупність послідовно або паралельно здійснюваних угод, кожна з яких обмежена порівняно нетривалим, чітко окресленим часовим інтервалом. Угодою є взаємодія двох або кількох господарчих суб'єктів, які господарюють в інтересах одержання взаємної вигоди, що ґрунтується на письмовому договорі або на усній угоді.

Підприємництво здійснюється на основі принципів, які висвітлені у ст. 44 ГКУ, а саме:

•  вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

•  самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

•  вільного найму підприємцем працівників;

•  комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

•  вільного розпоряджання прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших передбачених законом платежів;

•  самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Умови для розвитку підприємницької діяльності:

•  створення законодавчої і нормативної бази (надання всім господарюючим суб'єктам гарантій щодо цілісності їх власності, створення для всіх учасників ринкових відносин рівних прав, надання повної економічної свободи тощо);

•  конкурентний режим господарювання;

•  формування елементів ринкової інфраструктури (система товарних і фондових бірж, комерційних банків, вільний доступ до ресурсів, кредитів, інформації);

•  заохочення і розвиток дрібного підприємництва;

•  створення сприятливого економічного середовища (податкові та фінансові пільги, прямі державні дотації, фінансування ризикових проектів інноваційного характеру). Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця. Порядок створення, діяльності, реорганізації і ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України. Якщо цей порядок спеціальним законодавством не передбачений, підприємець керується Законом України "Про підприємництво" і власним статутом.

Свобода підприємницької діяльності

Відповідно до ст. 43 ГКУ підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, що не заборонена законом.

Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами.

Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, висвітлені у гл. 2 підручника, перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюється виключно законом.

Здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування.

 Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених ч. 2 ст. 64 Конституції України.

 Загальні гарантії прав підприємців

Державні гарантії в Україні поділяються на загальні та майнові. Загальні полягають у тому, що держава гарантує всім підприємцям незалежно від вибраних ними організаційних форм підприємницької діяльності рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Держава законодавче забезпечує також свободу конкуренції між підприємцями, захищаючи споживачів від проявів конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.

У ст. 47 ГКУ регламентовано, що держава гарантує всім підприємцям незалежно від вибраних ними організаційних форм підприємницької діяльності рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою виконання підприємцем поставок, робіт чи послуг для державних потреб.

Майнові гарантії передбачають недоторканність майна і забезпечення захисту права власності підприємця. Вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ними майна забороняється, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.

Збитки, що завдані підприємцеві внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, які захищаються законом, відшкодовуються йому згідно з чинним законодавством.

Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами місцевого самоврядування у підприємця основних і оборотних фондів, іншого майна допускається відповідно до ст. 41 Конституції України на підставах і в порядку, передбачених законом.

 Збитки, що завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами чи юридичними особами, органами державної влади чи органами місцевого самоврядування його майнових прав, відшкодовуються підприємцю відповідно до ГКУ та законів України.

Підприємець або громадянин, який працює у підприємця за наймом, у передбачених законом випадках може бути залучений до виконання в робочий час державних або громадських обов'язків з відшкодуванням йому відповідних збитків органом, який приймає таке рішення. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом.

З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади на умовах і в порядку, передбачених законом:

•  надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

•  сприяють підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;

•  здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або переданням їх підприємцям у визначеному законом порядку;

•  стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

•  подають підприємцям інші види допомоги.

Держава сприяє розвитку малого підприємництва, створює необхідні для цього умови (ст. 48 ГКУ).

Органи державного управління будують відносини з підприємцями, використовуючи:

•  податкову і фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і відсотків за державними кредитами; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій;

•  державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні й інші норми і нормативи;

•  науково-технічні, економічні та соціальні, державні та регіональні програми.

Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо це не стосується передбачених законодавством України прав державних органів із здійснення контролю за діяльністю підприємців.

Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки щодо своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі видання державним або іншим органом акта, що не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду або арбітражу із заявою про визнання такого акта недійсним.

Не допускається прийняття державними органами актів, що ставлять у привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності.

Організаційні форми підприємництва

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких передбачених законом організаційних формах на вибір підприємця.

Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємництва окремих організаційних форм визначається ГКУ та відповідними законами України.

Щодо громадян та юридичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, положення ГКУ поширюються на ту частину їх діяльності, яка за характером є підприємницькою (ст. 45 ГКУ).

Право найму працівників і соціальні гарантії щодо використання їх праці

Підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити належні й безпечні умови праці, оплату праці не нижче визначеної законом та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України (ст. 46 ГКУ).

Відповідальність суб'єктів підприємництва

У ст. 49 ГКУ встановлено зобов'язання підприємців не заподіювати шкоди довкіллю, не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави.

 За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність.

Діяльність іноземних підприємців в Україні

Особливості здійснення підприємницької діяльності на території України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні іноземними юридичними особами й громадянами визначаються ГКУ та відповідними законами України.

Якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлюються інші правила щодо підприємництва, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору. Правила міжнародних договорів України, чинних на момент прийняття Конституції України, застосовуються відповідно до Конституції України в порядку, визначеному цими міжнародними договорами (ст. 50 ГКУ).

Припинення підприємницької діяльності

Підприємницька діяльність припиняється в таких випадках:

•  з власної ініціативи підприємця;

•  у разі закінчення строку дії ліцензії;

•  у разі припинення існування підприємця;

•  на підставі рішення суду у випадках, встановлених ГКУ та відповідними законами України.

Порядок припинення діяльності підприємця встановлюється законом відповідно до вимог ст. 51 ГКУ.

Контрольні питання

1.  Наведіть визначення поняття "правове регулювання господарської діяльності". Чи відрізняється воно від поняття "державне регулювання господарської діяльності"?

2.  За якими принципами діє система господарювання в Україні?

3.  Засоби правового регулювання господарської діяльності.

4.  Що таке типи правового регулювання господарської діяльності? Перелічіть їх.

5.  Методи правового регулювання господарської діяльності.

6.  Що таке механізм правового регулювання господарської діяльності? Перелічіть його складові.

7.  Яку роль відіграє держава в механізмі правового регулювання господарської діяльності?

8.  За якими принципами держава регулює господарську діяльність?

9.  У чому полягає ефективність правового регулювання господарської діяльності?

10. Що таке підприємництво?

11. Державні гарантії прав підприємців.

12. Наведіть визначення поняття "підприємницька діяльність".

13. На яких принципах ґрунтується підприємницька діяльність?

Тема 2  Суб'єкти господарювання

1. Загальні засади, поняття і види суб'єктів господарювання

Поняття суб'єкта господарювання

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і відповідальні за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

До суб'єктів господарювання належать:

•  господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГКУ, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані у встановленому законом порядку;

•  громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

•  філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Суб'єкти господарювання реалізують власну господарську компетенцію на основі прав власності, господарського відання, оперативного управління та оперативно-господарського використання майна відповідно до визначення цієї компетенції ГКУ та відповідними законами України.

Суб'єктами господарювання є господарські організації, які діють на основі прав власності, господарського відання чи опертивного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та ГКУ.

Суб'єкти господарювання — відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій — можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна без статусу юридичної особи. Зазначені умови регламентуються ст. 55 ГКУ.

Суб'єкти господарювання зарубіжних країн

У зарубіжних країнах носіями юридичних прав і обов'язків можуть бути окремі громадяни, іноземні особи без громадянства (фізичні особи), об'єднання фізичних та юридичних осіб, а також державні підприємства та органи. У зарубіжній юридичній науці майнова правосуб'єктність розкривається через поняття права та дієздатності фізичних осіб, а особи, що об'єднали свої капітали, визначаються, як правило, поняттям юридичної особи. У господарському законодавстві зарубіжних країн юридичні особи розглядаються як конкретні види суб'єктів господарювання. Порядок надання суб'єктам господарської діяльності правосуб'єктності залежить від вимог національного законодавства певної країни та її місцезнаходження. Загальними умовами для визнання учасників господарської діяльності суб'єктами права є визначення найменування, під яким підприємець повинен вступати в господарські правовідносини, і державна реєстрація підприємства. До обов'язкових зобов'язань можна також зарахувати обов'язок суб'єктів господарювання вести бухгалтерські книги та складати в зазначені строки балансові звіти за результатами своєї господарської діяльності. У більшості зарубіжних країн цей обов'язок закріплений за всіма суб'єктами господарської діяльності й розглядається як важливий захід контролю над ними з боку державних органів.

У законодавстві країн з розвиненою економікою багато уваги приділяється реєстрації суб'єктів господарювання. Зазвичай реєстрація здійснюється у спеціальному реєстрі з визначенням характеристик суб'єкта, що реєструється, за якими можна отримати повну інформацію про нього. Так, згідно з німецьким Торговельним кодексом та Комерційним кодексом Франції при реєстрації насамперед подається інвентарна відомість, де фіксується сукупний обсяг установчого капіталу у грошовій та натуральній формах . Порядок реєстрації, форма реєстру та можливість отримання зазначеної в цій відомості інформації мають публічний характер. Реєстрація повинна бути здійснена у відповідні строки, які чітко визначаються законодавством країни.

Господарські товариства як суб'єкти господарювання можуть здійснювати свою діяльність за різними організаційно-правовими формами, а саме повні, командитні та акціонерні товариства, акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю.

У країнах Західної Європи до об'єднання осіб належать товариства, що засновані на особистій участі його членів (повне товариство), для участі в яких достатньо внести лише певну частку в майно акціонерного товариства. Визначено також, що товариства класифікуються за ознакою майнової відповідальності товариства і поділяються на три групи .

До першої групи належать товариства, члени яких відповідають за боргами товариства в повному обсязі, усім своїм особистим майном.

У другу групу входять товариства, одна частина членів яких несе повну відповідальність за зобов'язаннями товариства, а друга відповідає лише в розмірі вкладів, зроблених ними до капіталів товариства (командитні та негласні товариства).

До третьої групи зараховують товариства, члени яких відповідають лише розміром своїх вкладів у капіталі товариства, тобто не ризикують усім своїм особистим майном (акціонерні товариства).

У країнах Західної Європи вирізняються державні підприємства, у Великій Британії — публічні корпорації, у США — державні корпорації або агентства, у Німеччині та Франції — публічні підприємства та публічні установи .

За правовим становищем державні підприємства у Великій Британії, Франції та ФРН поділяються на три організаційно-правові форми :

•  підприємства, капітали яких організовано у формі торговельних товариств, діють згідно із законодавством про торговельні товариства і, як правило, це акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю;

•  підприємства, капітали яких не підлягають розподілу на акції чи паї, діють згідно з нормативними актами, виданими для діяльності конкретних підприємств;

•  казенні товариства, не наділені господарською самостійністю.

 У країнах Західної Європи до державних належать підприємства з високим рівнем ризику і невисоким рівнем прибутку. У США корпорації класифікуються за основними видами:

•  утворені для отримання прибутку;

•  утворені не з метою отримання прибутку;

•  публічні.

До корпорацій, що утворені для отримання прибутку, належать підприємницькі, залізничні, транспортні та банківські, які діють згідно із законом про підприємницькі корпорації штату Нью-Йорк 1963 р.

Корпорації, що не мають на меті отримання прибутку, діють згідно із законом про непідприємницькі корпорації 1970 р.

Публічними вважаються муніципальні корпорації, окружні й такі, що утворені з метою задоволення інтересів суспільства, і їх правове становище визначається характером діяльності.

Об'єднання підприємств класифікуються за способами правового закріплення відносин у межах певної групи. У ФРН згідно із законом про акціонерні товариства 1965 р. вони поділяються на три типи.

До першого типу належать об'єднання, в яких одне підприємство стосовно інших є головним, тобто впливає на залежні підприємства, які юридичне самостійні.

До другого типу зараховують об'єднання підприємств з такими характерними ознаками:

•  конкретному підприємству (головному) товариства належать усі акції інших підприємств (залежних);

•  залежні підприємства юридичне самостійні;

•  головне та залежні підприємства розташовані на території ФРН;

•  факт вступу залежного підприємства до складу головного фіксується в торговому реєстрі;

•  рішення про вступ залежного підприємства до складу головного набирає силу після схвалення його зборами членів головного товариства, і це рішення повинно бути прийнято більшістю акціонерів.

Третій тип об'єднань становить групу підприємств, заснованих на підприємницьких договорах.

Акціонерним правом ФРН передбачено кілька видів підприємницьких договорів, визначених законом про акціонерні товариства 1965 р.

 Правове становище акціонерних товариств та їх об'єднань тісно пов'язано з правосуб'єктністю їх філіалів. І можливість утворення філіалів становить важливий елемент з позицій права. На правовий статус філіалу впливають такі чинники:

•  порядок формування статутного капіталу;

•  мета утворення;

•  спосіб відносин між материнською компанією (засновником) та філіалом.

У Франції філіали утворюються трьома способами :

•  на базі підприємств (підрозділів) материнських компаній;

•  приєднанням діючого самостійного підприємства до материнської компанії шляхом придбання контрольного пакета акцій;

•  утворенням нового підприємства, діяльність якого відрізняється від діяльності материнської компанії.

У Франції існують такі форми філіалів:

•  формальний, засновником якого є лише одна материнська компанія, що прагне не допустити участі в капіталі інших акціонерів з метою забезпечення максимального контролю над філіалом;

•  асоціація, що утворюється з метою спільної розробки, виробництва та збуту партнерами на паритетній основі за відповідними угодами;

•  фінансовий, що утворюється для фінансування особливо великих та ризикованих щодо фінансування проектів, в яких беруть участь кілька материнських компаній.

2. Загальні умови створення і державної реєстрації суб'єктів господарювання

Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у спеціально передбачених законодавством випадках також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виокремлення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта (суб'єктів) господарювання з додержанням вимог законодавства.

Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виокремлення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

 Створення суб'єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства (ст. 56 ГКУ).

Установчі документи суб'єкта господарювання

Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а в передбачених законом випадках — статут (положення) суб'єкта господарювання.

В установчих документах повинні зазначатись найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, а також порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передання йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші передбачені законом умови діяльності суб'єкта господарювання, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, відомості про органи управління і контролю, їх компетенцію, умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші передбачені законодавством відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Статутом (положенням) визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону (ст. 57 ГКУ).

 Державна реєстрація суб'єкта господарювання

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців — це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення фізичної особи статусу підприємця, а також вчинення інших передбачених законом реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Порядок державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців такий:

•  перевірка комплектності документів, які подаються державному реєстратору, і повноти відомостей, вказаних у реєстраційній картці;

•  перевірка документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у державній реєстрації;

•  внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу — підприємця до Єдиного державного реєстру;

•  оформлення і видача свідоцтва про державну реєстрацію, а також виписки з Єдиного державного реєстру.

Зміни до установчих документів юридичної особи, а також прізвища та/або імені та/або по батькові (далі — імені) або місця проживання фізичної особи — підприємця підлягають обов'язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних змін до записів Єдиного державного реєстру у встановленому законом порядку.

Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації.

Представництва, філії іноземних компаній в Україні підлягають акредитації на території України в установленому законом порядку.

Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановлених ГКУ.

1 Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців з Єдиного державного реєстру (ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців")

 Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до ст. 29 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" з метою здійснення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи засновники (учасники) або уповноважений ними орган чи особа повинні подати реєстратору особисто (або надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

•  заповнену реєстраційну картку на здійснення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи;

•  нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, яким затверджено зміни до установчих документів;

•  оригінал установчих документів юридичної особи з відміткою про їх державну реєстрацію;

•  два примірники змін до установчих документів юридичної особи та два примірники установчих документів у новій редакції або два примірники установчих документів у новій редакції;

•  документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за здійснення державної реєстрації змін до установчих документів. У разі внесення до статуту змін, пов'язаних зі зменшенням статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи, крім зазначених документів додатково подається документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації відповідного повідомлення.

У разі внесення до установчих документів змін, пов'язаних зі зміною складу засновників (учасників) юридичної особи, крім зазначених документів додатково подається або копія рішення про вихід юридичної особи зі складу засновників (учасників), завірена в установленому порядку, або нотаріально посвідчена копія заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників), або нотаріально посвідчений документ про передання права засновника (учасника) іншій особі, або рішення уповноваженого органу юридичної особи про примусове виключення засновника (учасника) зі складу засновників (учасників) юридичної особи, якщо це передбачено законом або установчими документами юридичної особи.

У разі внесення до установчих документів змін, пов'язаних зі зміною складу засновників (учасників) юридичної особи на підставі факту смерті фізичної особи — засновника (учасника) та відмови інших засновників (учасників) у прийнятті спадкоємця (спадкоємців) померлого до складу засновників, крім зазначених документів додатково подається нотаріально посвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи або відповідна довідка органу реєстрації актів громадянського стану чи судове рішення про оголошення громадянина померлим.

У разі внесення до установчих документів змін, пов'язаних зі зміною найменування або місцезнаходження юридичної особи, крім зазначених документів додатково подається свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи.

У разі внесення до установчих документів змін, пов'язаних зі зміною мети діяльності установи, крім зазначених документів додатково подається копія відповідного судового рішення.

Державному реєстратору забороняється вимагати від юридичної особи документи для здійснення державної реєстрації змін до установчих документів, якщо вони не передбачені законом.

Якщо документи для здійснення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи подаються засновником (учасником) юридичної особи або особою, уповноваженою засновниками (учасниками), особисто, то державному реєстратору додатково подаються паспорт і документ, що засвідчує його (її) повноваження.

Документи для здійснення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) засновникам (учасникам) юридичної особи або уповноваженій ними особі з відміткою про дату надходження документів.

Дата надходження документів для державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

Про залишення документів, поданих для державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, без розгляду засновникам (учасникам) юридичної особи або уповноваженій ними особі не пізніше наступного робочого дня з дати їх надходження державним реєстратором видаються (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів без розгляду та документи, що подавалися для державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, відповідно до опису.

Залишення документів, які подавалися для державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, без розгляду не перешкоджає засновникам (учасникам) юридичної особи або уповноваженій ними особі повторному зверненню до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.

Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, у таких випадках:

•  якщо документи подані за неналежним місцем здійснення державної реєстрації;

•  документи не відповідають встановленим вимогам;

•  документи подані не в повному обсязі;

•  документи подані з порушенням законодавче встановленого строку.

Державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи здійснюється за процедурами, передбаченими законодавством для державної реєстрації юридичної особи.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати здійснення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи повинен видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) засновникам (учасникам) юридичної особи або уповноваженому ними органу один примірник оригіналу установчих документів у новій редакції, один примірник оригіналу установчих документів у старій редакції з відмітками державного реєстратора про державну реєстрацію змін до установчих документів і передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про державну реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру й відомості з реєстраційної картки на здійснення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи.

У разі здійснення державної реєстрації змін до установчих документів, пов'язаних зі зміною найменування або місцезнаходження юридичної особи, державний реєстратор крім передбачених документів додатково повинен видати (надіслати рекомендованим листом) засновникам (учасникам) юридичної особи або уповноваженому ними органу нове свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи та свідоцтво, яке було замінено, з відміткою про видачу нового свідоцтва.

При створенні у процесі приватизації та/або корпоратизації відкритих акціонерних товариств повинен бути поданий також звіт про наслідки підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера громадянина — платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Власник (засновник) або уповноважені ним органи відповідальні за невідповідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що подаються для реєстрації.

Відповідно до ст. 89 ЦКУ юридична особа підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до державного реєстру, відкритого до загального ознайомлення.

Відповідно до ст. 58 ГКУ державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови в державній реєстрації юридичної особи.

Відмова в державній реєстрації з інших мотивів забороняється.

Відмова в державній реєстрації, а також зволікання з нею можуть бути оскаржені.

До Єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місце знаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом

Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється у строк не пізніше десяти днів з дня подання зазначених документів. Реєструючий орган зобов'язаний протягом цього строку видати суб'єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в установах банків.

Відомості про державну реєстрацію суб'єкта господарювання включаються до Єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації суб'єкта господарювання. Відмова в реєстрації суб'єкта господарювання з інших мотивів забороняється.

Відмову в державній реєстрації суб'єкта господарювання може бути оскаржено в судовому порядку.

Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Одержані таким суб'єктом доходи стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку

Перереєстрація суб'єкта господарювання здійснюється в разі зміни форми власності, на якій засновано суб'єкт, або організаційної форми господарювання чи найменування суб'єкта господарювання і здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання здійснюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду в разі визнання установчих документів недійсними або такими, що суперечать законодавству, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших передбачених законом випадках.

Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання.

Законодавством України можуть передбачатися спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарювання.

Суб'єкти господарювання господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГКУ, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку, мають право відкривати філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття вказаних підрозділів, як зазначалося, не потребує їх реєстрації. Суб'єкт господарювання лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган шляхом внесення додаткової інформації у свою реєстраційну картку.

3. Припинення діяльності суб'єкта господарювання

Порядок припинення діяльності суб'єкта господарювання регламентується відповідними нормами законодавства .

Відповідно до ст. 59 ГКУ припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виокремлення, перетворення) або ліквідації за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним (ними) органів, а також інших осіб — засновників суб'єкта господарювання .

Відповідно до ст. 104 ЦКУ юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, виокремлення, перетворення або ліквідації.

У разі злиття суб'єктів господарювання всі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, утвореного внаслідок злиття.

У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.

У разі поділу суб'єкта господарювання всі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, утворених внаслідок поділу.

У разі виокремлення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта.

У разі перетворення одного суб'єкта господарювання на інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

Суб'єкт господарювання ліквідується:

•  з ініціативи осіб;

•  у зв'язку із спливом строку, на який він створювався, або в разі досягнення мети його створення;

•  у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

•  у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

Порядок припинення юридичної особи у процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом. У ст. 106 ЦКУ регламентовано, що злиття, приєднання, поділ, виокремлення та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а в передбачених законом випадках — за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.

Відповідно ст. 107 ЦКУ кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання. Після спливу строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання чи перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які повинні містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняються, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.

Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення. Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розподільчого балансу передаються до органу, який здійснює державну реєстрацію статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог ГКУ.

Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи — правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася. У ст. 108 ЦК передбачається перетворення юридичної особи як зміна її організаційно-правової форми і в результаті цього перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи

Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети "Урядовий кур'єр" або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання (ст. 59 ГКУ).

4. Загальний порядок ліквідації суб'єкта господарювання

Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яку створює власник (власники) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представники (органи) або інший визначений законом орган, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГКУ. Ліквідувати суб'єкт господарювання може також уповноважений на це орган управління суб'єкта, що ліквідується.

 Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок і визначає строки здійснення ліквідації, а також строк для подання претензій кредиторами, що не може бути менший за два місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який здійснює ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує у друкованих органах повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки подання кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально в письмовій формі у встановлені ГКУ чи спеціальним законом строки.

Водночас ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, і виявлення вимог кредиторів з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, що ліквідується, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність і повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

Порядок розрахунків з кредиторами при ліквідації суб'єкта господарювання

Претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено ГКУ та законами України.

Черговість і порядок задоволення вимог кредиторів встановлюються відповідно до закону.

Претензії, що не задоволені через відсутність майна суб'єкта господарювання, претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники в місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

 5. Підприємство: поняття, види і організаційні форми

5.1. Підприємство як організаційна форма господарювання

Підприємство — це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування чи іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГКУ та відповідними законами України.

Підприємства можуть створюватись з метою здійснення як підприємництва, так і некомерційної господарської діяльності.

Якщо законом не встановлено інше, підприємство діє на основі статуту.

Підприємство є юридичною особою, що має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку з власним найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб (ст. 62 ГКУ).

Підприємства в Україні здійснюють діяльність відповідно до вимог ст. 62-71 ГКУ, якщо інше щодо підприємств окремих видів не передбачено ГКУ відповідними законами України.

Якщо чинним міжнародним договором України, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про підприємства, то застосовуються правила міжнародного договору.

5.2. Види і організаційні форми підприємств

Залежно від передбачених законодавством форм власності в Україні можуть діяти такі види підприємств:

•  приватне, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

 колективної власності;

•  комунальне, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

•  державне, що діє на основі державної власності;

•  засноване на змішаній формі власності (на основі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші передбачені законом види підприємств.

Так, якщо у статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить щонайменше 10 %, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100 %, вважається іноземним.

Залежно від способу утворення (заснування) і формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, що не поділяється на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, якого призначає, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, корпоративних прав, у тому числі через органи, які вони створюють, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є підприємства кооперативні, створені у формі господарського товариства, а також інші, у тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встановлюються ГКУ, іншими законодавчими актами України.

Підприємства залежно від чисельності працівників і річного обсягу валового доходу від реалізації продукції поділяються на малі, середні та великі.

 Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей самий період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей самий період перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства вважаються середніми.

Якщо підприємство залежить від іншого підприємства, воно визнається дочірнім.

Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть встановлюватись особливості господарювання (ст. 63 ГКУ).

5.3. Організаційна структура та управління підприємством

Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).

Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами.

Підприємство самостійно визначає власну організаційну структуру чисельність працівників і штатний розпис.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.

Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що розміщуються за її межами, регулюється ГКУ та відповідними законами України.

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.

Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Для управління господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства.

У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), де визначаються строк його найму, права, обов'язки і відповідальність, умови матеріального забезпечення, звільнення з посади та інші умови найму за погодженням сторін.

Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

Керівник підприємства може бути звільнений з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом), відповідно до закону.

На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, що регулює виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів визначаються законодавством про колективні договори.

Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог ГКУ, законодавства про окремі види підприємств і закону про трудові колективи.

Рішення із соціально-економічних питань щодо діяльності підприємства виробляються і приймаються його органами управління за участю трудового колективу і уповноважених ним органів.

Особливості управління підприємствами окремих видів (організаційних форм підприємств) встановлюються ГКУ та законами про такі підприємства (ст. 65 ГКУ).

5.4. Майно підприємства

Майно підприємства становлять виробничі та невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

До джерел формування майна підприємства належать:

•  грошові та матеріальні внески засновників;

•  доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності;

•  доходи від цінних паперів;

•  кредити банків та інших кредиторів;

•  капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

•  майно, придбане у інших суб'єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку;

•  інші не заборонені законодавством України джерела. Цілісний майновий комплекс підприємства визнається нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод на умовах та в порядку, визначених ГКУ і відповідними законами України.

Майнові права підприємства реалізуються в порядку, встановленому ГКУ та іншими законодавчими актами України.

Природними ресурсами підприємство володіє і користується в установленому законодавством порядку за плату, а в передбачених законом випадках — на пільгових умовах.

Підприємство випускає, реалізує та купує цінні папери відповідно до законодавства України.

Держава гарантує захист майнових прав підприємства. Вилучення державою у підприємства майна, яким воно користується, здійснюється лише у випадках і порядку, передбачених законом (ст. 66 ГКУ).

5.5. Господарські відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями та громадянами і зовнішньоекономічна діяльність підприємства

Відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів.

Підприємства вільні вибирати предмет договору, визначати зобов'язання та інші умови господарських відносин, що не суперечать законодавству України.

Підприємство має право реалізовувати самостійно всю продукцію, що не ввійшла до державного замовлення або державного завдання, на території України і за її межами, якщо інше не передбачено законом.

Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України й іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Порядок використання коштів підприємства в іноземній валюті визначається ГКУ та відповідними законами України.

Підприємство, яке здійснює зовнішньоекономічну діяльність, може відкривати за межами України представництва, філії та виробничі підрозділи, що утримуються за кошти підприємства (ст. 67, 68 ГКУ).

5.6. Соціальна діяльність підприємства

Питання поліпшення умов праці, життя і здоров'я, гарантії обов'язкового медичного страхування працівників підприємства та їх сімей, а також інші питання соціального розвитку вирішуються трудовим колективом за участю власника або уповноваженого ним органу відповідно до законодавства, установчих документів підприємства та колективного договору.

Підприємство забезпечує підготовку кваліфікованих робітників та спеціалістів, їх економічне і професійне навчання як у власних навчальних закладах, так і в інших закладах освіти за відповідними угодами. Підприємство надає пільги відповідно до закону своїм працівникам, які навчаються без відриву від виробництва.

Пенсіонери та інваліди, які працювали на підприємстві до виходу на пенсію, нарівні з його працівниками користуються наявними можливостями медичного обслуговування, забезпечення житлом, путівками в оздоровчі та профілактичні заклади, іншими передбаченими статутом підприємства соціальними послугами та пільгами.

Власник, органи управління підприємства зобов'язані забезпечити для всіх працівників підприємства належні й безпечні умови праці. Підприємство відповідає в установленому законом порядку за шкоду, завдану здоров'ю та працездатності його працівників.

Підприємство зобов'язане забезпечувати сприятливі умови праці жінок та неповнолітніх, надавати їм роботу переважно в денний час; жінок, які мають малолітніх дітей, а також вагітних жінок переводити на легшу роботу з нешкідливими умовами праці, надавати їм інші передбачені законом пільги. Підприємство зі шкідливими умовами праці повинно створювати окремі цехи, дільниці для надання жінкам, неповнолітнім та окремим категоріям працівників більш легкої роботи.

Підприємство самостійно встановлює для своїх працівників додаткові відпустки, скорочений робочий день та інші пільги, а також має право заохочувати працівників інших підприємств, установ, організацій, які його обслуговують.

Підприємство має право забезпечувати додатковою пенсією незалежно від розмірів державної пенсії працівника, який став інвалідом на цьому підприємстві внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання. У разі смерті працівника підприємства при виконанні ним службових обов'язків власник, підприємство добровільно чи за рішенням суду забезпечують сім'ю працівника допомогою відповідно до закону.

Підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно до закону кількість робочих місць для працевлаштування неповнолітніх, інвалідів, інших категорій громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність підприємства за невиконання цієї вимоги встановлюється законом (ст. 69 ГКУ).

5.7. Об'єднання підприємств

Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші види діяльності) на умовах і в порядку, визначених ГКУ та законами України.

За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких входить управління державними або комунальними підприємствами, можуть утворюватись об'єднання підприємств на умовах і в порядку, встановлених ГКУ та відповідними законами України.

Види об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодо здійснення ними господарської діяльності визначаються ГКУ, інші питання їх діяльності регулюються законодавством України (ст. 70 ГКУ).

5.8. Облік і звітність підприємства

Облік і звітність підприємств здійснюються відповідно до нормативно-правових актів України та вимог ст. 19 ГКУ, зокрема всі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші визначені законом дані.

Передбачені законом відомості підприємство надає органам державної влади, органам місцевого самоврядування, іншим підприємствам, установам, організаціям на договірній основі або в порядку, передбаченому установчими документами підприємства (ст. 71 ГКУ).

6. Державні та комунальні унітарні підприємства

6.1. Державні унітарні підприємства

Правова регламентація діяльності державних та комунальних унітарних підприємств міститься у ст. 73—78 ГКУ.

Державне унітарне підприємство — це організація, утворена компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, що входить до сфери його управління.

Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції в межах, визначених ГКУ та законодавчими актами України.

Майно державного унітарного підприємства перебуває в державній власності й закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи оперативного управління.

Згідно зі ст. 73 ГКУ обов'язкова норма полягає в тому, що найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова "державне підприємство".

Державне унітарне підприємство не відповідає за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і підзвітний цьому органові.

Законом можуть бути визначені особливості статусу керівника державного унітарного підприємства, у тому числі встановлено підвищену відповідальність керівника за результати діяльності підприємства.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні або казенні підприємства.

Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, що діє на основі статуту за принципами підприємництва і відповідає за наслідки своєї діяльності всім належним йому на праві господарського відання майном згідно з ГКУ та відповідними законами України.

Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання уповноваженим органом, до сфери управління якого входить це підприємство. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом.

Якщо вартість активів державного комерційного підприємства за результатами його діяльності виявиться меншою, ніж передбачений статутом підприємства розмір статутного фонду, орган, до сфери управління якого входить це підприємство, зобов'язаний у встановленому законодавством порядку зменшити його статутний фонд, але не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду.

Держава і орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не відповідають за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених ГКУ та відповідними законами України.

Збитки, що завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у передбачених законом випадках та порядку на корпоратизоване (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються ГКУ та відповідними законами України.

Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств регламентовані ст. 75 ГКУ.

Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного та соціального розвитку й виборі контрагентів.

Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, спрямовуються на інвестування виробничої діяльності цього підприємства.

 Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть здійснюватися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить це підприємство.

Державні комерційні підприємства за рахунок прибутку (доходу) утворюють такі спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:

•  амортизаційний;

•  розвитку виробництва;

•  споживання (оплати праці);

•  резервний;

•  інші, передбачені статутом підприємства.

Порядок визначення нормативів відрахувань до цільових фондів державних комерційних підприємств, їх граничні розміри, порядок формування і використання встановлюються законами України.

У разі зміни керівника державного комерційного підприємства обов'язково здійснюється ревізія фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку, передбаченому законом. Інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних підприємств визначаються законом.

Казенним є підприємство, що створюється в таких галузях народного господарства:

•  де згідно із законом можуть здійснювати господарську діяльність лише державні підприємства;

•  основним (понад 50 %) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава;

•  за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

•  переважає (понад 50 %) виробництво суспільне необхідної продукції (робіт, послуг), яке за умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

•  де приватизація майнових комплексів державних підприємств заборонена законом.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У цьому рішенні визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить створюване підприємство. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства здійснюються відповідно до вимог ГКУ за рішенням органу, у компетенцію якого входить створення такого підприємства.

Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному у статуті підприємства.

Казенне підприємство є юридичною особою, що має відповідні рахунки в установах державного банку та печатку зі своїм найменуванням.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує його статут, призначає керівника, дає дозвіл на здійснення господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Найменування казенного підприємства повинно містити слова "казенне підприємство".

Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного цьому підприємству майна і має право вилучати у нього майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, а також розпоряджатися ним у межах своїх повноважень.

Казенне підприємство не має права відчужувати або в інший спосіб розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

До джерел формування майна казенного підприємства входять:

•  державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення;

•  кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства;

•  цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;

•  кредити банків;

•  передбачена статутом частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності;

•  інші не заборонені законом джерела.

Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого воно входить.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава в особі органу, до сфери управління якого входить казенне підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями цього підприємства.

Порядок розподілу та використання прибутку казенного підприємства визначаються його статутом відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України за законом. Інші особливості господарської та соціальної діяльності казенних підприємств визначаються ГКУ, законом про державні підприємства та іншими законодавчими актами України.

Форма організації державно-капіталістичних підприємств, при якій їх капітал не поділяється на акції чи паї

Така система організації є єдиною в Англії, переважає у Франції, використовується у ФРН.

Серед організаційно-правових форм державно-капіталістичних підприємств найбільший інтерес становить форма, яку в Англії називають публічною корпорацією (public corporation), а у ФРН — публічною установою (offenliche Anstalt). У Франції підприємства, які мають основні ознаки англійської публічної корпорації, визначаються як публічна установа (etablissement publique) або як публічне підприємство (enterprise publique). У подальшому підприємства цієї групи називатимемо публічними корпораціями.

В англійській правовій науці було вироблено загальне поняття публічної корпорації, що зводиться до такого. Публічна корпорація — це правовий інститут, що виконує функції економічного і соціального характеру від імені держави, але як незалежного суб'єкта права. Публічна корпорація відповідальна за свою діяльність перед державою в особі уряду, але водночас має власне майно, а також правові ознаки комерційного підприємства.

Принципи правової організації французьких державних підприємств, капітал яких не поділений на акції, в основному збігаються з принципами організації публічних корпорацій Англії. Тут так само виявляється прагнення максимально наблизити правовий статус державних підприємств до статусу приватнокапіталістичних підприємств, наділивши їх водночас певними публічно-правовими функціями і зробивши підконтрольними державі.

Державні підприємства, так само як і приватні, підлягають звичайному оподатковуванню і підпорядковуються нормам приватного права. Службовці державних підприємств (за винятком дуже невеликої кількості керівників) не є державними службовцями. Усі суперечки, що випливають з господарських договорів підприємств, розглядаються не адміністративними, а загальними судами.

Разом з тим, оскільки діяльність державних підприємств не вичерпується суто господарськими, комерційними завданнями, а виконують і адміністративні, управлінські функції, що властиві державним органам, то й суперечки щодо останнього аспекту їх діяльності підсудні не загальним, а адміністративним судам, і відповідні правовідносини підпорядковуються нормам не цивільного чи торгового права, а адміністративного.

У ФРН так само багато підприємств державного сектора організовано у формі не акціонерного товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю, а так званих публічних установ. Форма публічних установ у ФРН для організації промислових підприємств не використовується. За таким принципом організовано державні фінансові та кредитні установи (починаючи з державного банку), підприємства зв'язку, транспорту і з надання комунальних послуг. Щодо права інститут публічної установи відрізняється і від англійської публічної корпорації, і від публічних установ та підприємств Франції. Річ у тім, що публічні установи у ФРН трактуються як юридичні особи публічного права на відміну, наприклад, від торговельних товариств. Це має не лише теоретичне, а й практичне значення. Положення і повноваження таких підприємств дуже близькі до положення звичайного органу керування. Наприклад, щодо однієї з найбільших публічних установ — Федерального банку — у законі прямо сказано, що його правове положення — це положення державного відомства.

Відповідно до цього працівники таких державних підприємств вважаються, за деяким винятком, державними службовцями. Ці підприємства на відміну від організованих у формі торговельних товариств, а також державних підприємств, що існують в Англії і Франції, користуються податковими пільгами, їх правовідносини здебільшого підпорядковуються нормам не цивільного чи торгового права, а адміністративного права, і відповідно суперечки розглядаються не загальними, а адміністративними судами. Це, звичайно, не означає, що застосування норм приватного права тут взагалі виключається. Наприклад, відмовлення громадянину в наданні послуг, які надає певне підприємство (наприклад, ощадна каса, залізниця), трактується як протиправне заподіяння шкоди і дає потерпілому право подати позов на основі відповідних статей цивільного законодавства.

Економічне значення такого різновиду державно-капіталістичних підприємств, як казенне незначне. Через це таких підприємств порівняно мало. Виникнення й існування таких підприємств набагато меншою мірою, ніж уже розглянуті різновиди, пов'язано з державно-монополістичними тенденціями. У Франції це переважно порохові заводи, гобеленові майстерні, пошта, телеграф, телефон, поліграфічні підприємства та деякі інші. У ФРН у веденні федерації перебувають державна військова монополія, друкарня федерального уряду та інші, у веденні земель — пивоварні заводи, підприємства з видобутку солі й торфу, окремі виноградарські господарства. В Англії це порохові заводи і королівські доки.

Казенні підприємства не мають ні юридичної, ні господарської, ні фінансової самостійності. Вони не платять податків; усі їх доходи і витрати проходять через державний бюджет. І за законом, і фактично вони входять у систему державного керування й безпосередньо керуються певним міністерством чи відомством, органом місцевого самоврядування. В обороті вони діють не від власного імені, а від імені держави чи тієї її частини, у веденні якої перебувають (земля, громада). Усяке майно, виділене державою для діяльності таких підприємств, може бути використане за розпорядженням компетентних органів для будь-яких інших цілей, безпосередньо не пов'язаних з діяльністю цих підприємств.

6.2. Комунальні унітарні підприємства

Комунальне унітарне підприємство — це підприємство, що утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника — відповідної територіальної громади і виконує його функції в межах, визначених ГКУ та законодавчими актами України.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває в комунальній власності й закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або оперативного (комунальне некомерційне підприємство).

Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне підприємство" і вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить це підприємство.

Комунальне унітарне підприємство не відповідає за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і підзвітний цьому органові.

Збитки, що завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених ГКУ щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших передбачених законодавством вимог.

 7 Господарські товариства

7.1. Поняття і види господарських товариств

Порядок створення і діяльності окремих видів господарських товариств регулюється ст. 79-92 ГКУ, Цивільним кодексом України та іншими законами України.

У ст. 79 ГКУ наводиться таке визначення: господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Принципово новим є регламентація в зазначеній статті того, що у випадках, передбачених ГКУ, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, споживачі, наділені господарською компетенцією органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також громадяни, громадські та інші організації, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються ГКУ та відповідними законами України.

Господарські товариства є юридичними особами.

Як зазначалося, суб'єкти господарювання є юридичними особами, які стали засновниками або учасниками господарського товариства і водночас зберігають статус юридичної особи.

Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.

До господарських товариств належать:

•  акціонерні;

•  з обмеженою відповідальністю;

•  з додатковою відповідальністю;

•  повні;

•  командитні.

Акціонерним є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості, і відповідає за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик пов'язаних з діяльністю товариства збитків у межах вартості належних їм акцій.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і відповідальне за своїми зобов'язаннями тільки власним майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик пов'язаних з діяльністю товариства збитків у межах своїх вкладів.

1.  Товариство з обмеженою відповідальністю (Gesellschaft mit beschrankter Haf tung, societe a responsabilite limited) — організаційна форма капіталістичних підприємств, що увібрала властивості і капіталістичних, і персональних торгових товариств.

Вперше легалізоване в 1892 р. у Німеччині товариство здобуло визнання і в інших країнах переважно континентальної Європи.

У ФРН діє закон про товариства з обмеженою відповідальністю від 4 липня 1980 p., що набрав чинності з 1 січня 1981 р. У Франції цьому виду торгового товариства присвячений спеціальний розділ закону про торгові товариства 1966 року. У Швейцарії ця форма регулюється нормами Зобов'язального закону (ст. 772-828).

2.  Товариство з обмеженою відповідальністю є статутним торговим товариством. Статут, що потребує нотаріально засвідченої форми, повинен бути підписаний усіма майбутніми учасниками товариства. Зазвичай потрібна наявність не менше двох засновників. У ФРН законом 1981 року легалізовано можливість створення товариства однією особою. Правомірність товариств, усі паї яких у результаті централізації капіталу в межах об'єднання зосереджувалися в руках одного учасника, давно визнавалася судовою податковою практикою капіталістичних країн. Однак вперше визнано можливість заснування товариства з обмеженою відповідальністю однією особою, що підписує статут і подає його для реєстрації. До обов'язкових реквізитів статуту належать дані про фірмове найменування і місцезнаходження товариства, предмет діяльності, розміри пайового капіталу і розмір кожного паю.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів І яке відповідальне за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до внеску кожного з учасників.

Повним є господарське товариство, усі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном.

1. Повне товариство (societe en nom collectif, offene Handelge-sellschaft, partnership), що належить до персональних торгових товариств, відоме законодавству всіх капіталістичних країн. Незважаючи на деякі розбіжності в побудові цієї організаційної форми капіталістичних підприємств, слід зазначити подібність основних ознак цього виду об'єднання осіб у праві континентальних країн.

Закон Франції про торговельні товариства 1966 року (ст. 10) визначає повне товариство як об'єднання, учасники якого, що називаються також товаришами, є комерсантами і несуть за зобов'язаннями товариства необмежену і солідарну відповідальність.

Законодавство Франції прямо передбачає, що частки участі не можуть бути цінними паперами.

Згідно з правом ФРН учасник повного товариства не може мати торгового підприємства в однорідній з повним товариством сфері господарства, а також брати участь в іншому однорідному товаристві як необмежене відповідальний учасник. У разі порушення учасником цього правила законодавство ФРН надає товариству право вибору між вимогою відшкодування збитку і вимогою визнання, що угоди, здійснені за власний рахунок учасником, розглядалися б як угоди, здійснені за рахунок товариства.

У ФРН учаснику надається право на одержання 4 % номінальної суми зробленого внеску. Якщо розмір отриманого товариством прибутку виявиться недостатнім, то в цьому разі частка кожного учасника відповідно зменшиться. Якщо ж отриманий прибуток перевищує 4 % номінальної суми частки участі, то в іншій частині прибуток розподіляється порівну.

2.  Повному товариству країн романської і німецької систем права у США та Англії відповідає особливий вид товариства — партнершип, регульований спеціальними нормативними актами.

 На відміну від права континентальних країн за зобов'язаннями з договорів партнершипа його учасники несуть спільну відповідальність (§15 Закону про партнершип США; § 10 Закону про партнершип Англії).

Водночас за зобов'язаннями з деліктів, здійснених учасниками партнершипа, передбачається солідарна відповідальність.

Командитним є господарське товариство, в якому один або кілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми внесками (вкладники).

1.  Відповідно до § 161 Торгової угоди ФРН товариство, що здійснює торговельну діяльність під загальним фірмовим найменуванням, є командитним, якщо один чи кілька товаришів відповідають перед кредиторами товариства в розмірі визначеного внеску, а інші товариші відповідають необмежене.

Командитистом може бути як фізична, так і юридична особа. У ФРН юридична особа може бути водночас повним товаришем. Легалізація такої можливості зумовила широке використання особливого різновиду командитного товариства.

Командитне товариство, поєднуючи елементи персональних і капіталістичних товариств, стало перехідною формою від повного товариства до акціонерного. Значення цієї організаційної форми підприємств у тій чи іншій країні визначається різними факторами, серед яких важливе значення має податкова політика держави.

Командитисти не мають права здійснювати представництво товариства. У Франції командитист не може бути представником товариства навіть за наявності у нього доручення. Недотримання цього розпорядження спричиняє необмежену майнову відповідальність командитиста солідарне з повними товаришами за зобов'язаннями, узгодженими на підставі доручення угод.

У ФРН право на представництво товариства мають лише повні товариші. Як учасники товариства командитисти не мають права на представництво, але можуть представляти товариство як прокуристи і торгові уповноважені.

2. Командитному товариству континентальної Європи в Англії і США відповідає форма партнершипа з обмеженою відповідальністю (Limited partnership). В Англії ця організаційна форма підприємств, що врегульована законом 1907 року (Limited Partnership Act 1907), не дістала поширення. В усіх штатах США, крім Луїзіани, діє законодавство, засноване на однаковому законі про партнершипа з обмеженою відповідальністю. У США цій формі товариства надано сприятливий податковий режим.

В Україні учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва (ст. 80 ГКУ).

1. Законодавство капіталістичних країн континентальної Європи передбачає такі основні види торгових товариств: повне, командитне, акціонерне та з обмеженою відповідальністю.

Подібні організаційні форми підприємств легалізовані в Англії і США. В окремих відносинах регулювання їх своєрідне. Загалом повному і командитному товариствам континентального права в Англії і США відповідають товариство (partnership) і товариство з обмеженою відповідальністю (limited partnership), акціонерному товариству і товариству з обмеженою відповідальністю — відповідно компанія з обмеженою відповідальністю і її різновид — приватна компанія.

Правове регулювання окремих видів торгових товариств різниться. Однак є й загальні ознаки для класифікації організаційних форм підприємств. Особливого значення за такої класифікації правова доктрина надає розподілу торгових товариств на об'єднання осіб і об'єднання капіталів.

2. До об'єднань осіб (персональних товариств) належать повне та командитне товариства, подібні до них в основних рисах партнершипа і партнершип з обмеженою відповідальністю в Англії і США.

Найхарактернішим для цього виду торгових товариств є повне товариство.

3.  Відомий також розподіл торгових товариств залежно від визнання чи не визнання за об'єднаннями як такими властивості особливого суб'єкта права.

Як правило, властивість юридичної особи у країнах визнається за об'єднаннями капіталів.

Що ж до персональних товариств, то у ФРН та Швейцарії дотепер за ними не визнається властивість особливого суб'єкта права, незважаючи на законодавче закріплення і за повним, і за командитним товариством важливих властивостей юридичної особи. Не визнання за персональними товариствами властивості особливого суб'єкта права звільняє об'єднання від сплати корпоративного податку і податку з майна, тому що суб'єктами оподаткування є тільки учасники об'єднання. Проте у Франції всі види товариств — цивільні й торгові — вважаються юридичними особами. Як і у наведеній щойно класифікації, у цьому розподілі немає чіткого розмежування, тому що ступінь прояву правосуб'єктності не однаковий. Існують перехідні форми, і, крім того, слід враховувати можливість, що надається в окремих країнах, поєднання різних організаційних форм, у тому числі товариств, визнаних особливим суб'єктом права, і товариств, за якими такої властивості не визнається. Так, у ФРН великого поширення дістало поєднання командитного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.

4. Залежно від підстави виникнення товариства поділяються на договірні та статутні. До договірних товариств у ФРН та Швейцарії належать повні та командитні товариства. В основу створення таких об'єднань покладено договір особливого різновиду, тому що з нього виникають права й обов'язки не тільки у відносинах між особами, що його підписали, а й між учасниками та об'єднанням як таким навіть тоді, коли об'єднання не є юридичною особою. Особливий характер договору виявляється також у тому, що за наявності відповідної умови в договорі допускається можливість зміни його змісту за рішенням не всіх учасників товариства, а лише більшості з них.

Договірний характер окремих торгових товариств визначає необхідність наявності принаймні двох осіб для створення об'єднання. Проте в деяких країнах вважається, що незважаючи на договірний характер товариства, зосередження всіх часток участі в руках одного члена не зумовлює припинення його існування. Наприклад, у Франції зосередження всіх часток участі в руках однієї особи надає лише право особам, що мають відповідний інтерес, вимагати в суді припинення існування товариства. До статутних товариств при цьому належать акціонерні та з обмеженою відповідальністю. Постанови статуту регулюють корпоративні відносини, особливо організаційну структуру товариства, функції та правомочності органів, а також пов'язані з членством у товаристві права та обов'язки учасників. Компетентні органи державної влади перевіряють постанови статуту з позицій їх відповідності чинному законодавству.

7.2. Правове становище акціонерних товариств

Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими.

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед наперед визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.

Для того щоб створити акціонерне товариство, його засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і здійснити державну реєстрацію акціонерного товариства.

Загальна номінальна вартість випущених акцій повинна дорівнювати розміру статутного фонду акціонерного товариства, який не може бути менший від розміру, визначеного законом.

Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності зі створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. Якщо у створенні товариства беруть участь громадяни, договір має бути посвідчений нотаріально.

Засновники акціонерного товариства несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникають, відповідно до установчого договору.

Відкриту підписку на акції при створенні акціонерного товариства організовують його засновники. Засновники в будь-якому разі зобов'язані бути держателями акцій на суму не менше 25 % статутного фонду і строком не менше двох років.

Порядок створення акціонерних товариств, у тому числі проведення установчих зборів, визначається законом.

 Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите в порядку, передбаченому законом.

Особливості створення та діяльності державних акціонерних товариств визначаються ГКУ, законом про державні підприємства та іншими законодавчими актами. Інші особливості діяльності акціонерних товариств визначаються ГКУ, законом про господарські товариства та іншими законами України.

Зумовлене капіталістичним способом виробництва акціонерне товариство як форма торгового товариства виникло на початку його розвитку і широко використовується в сучасних умовах. У формі акціонерного товариства діють як приватно-, так і державно-капіталістичні підприємства. До цієї форми належать також підприємства змішаної економіки.

Поняття акціонерного товариства

Найповніше визначення поняття акціонерного товариства міститься в § 1 Закону про акціонерні товариства ФРН: 1) Акціонерним є товариство, що володіє власною правосуб'єктністю. За зобов'язаннями товариства перед кредиторами відповідає лише майно товариства. 2) Акціонерне товариство має розбитий на акції основний капітал.

У ст. 73 Закону про торгові товариства Франції наведено таке визначення цього поняття: "Акціонерне товариство — це товариство, капітал якого розбитий на акції і яке засновується між учасниками, що відповідають за збитки лише в межах їхніх внесків. Учасників не може бути менше семи".

Акціонерному товариству у праві Франції та ФРН відповідає в Англії публічна компанія з обмеженою відповідальністю в межах номінальної суми паїв.

З наведених визначень поняття акціонерного товариства випливають і його основні відмітні правові особливості, що зумовили велике поширення цієї організаційної форми в усіх системах права капіталістичного світу:

•  акціонерне товариство визнається юридичною особою;

•  акціонерне товариство несе перед кредиторами виняткову майнову відповідальність у межах належного йому майна;

•  для акціонерного товариства характерна наявність акціонерного (статутного) капіталу, поділеного на частини, що називаються акціями.

 Поняття статутного капіталу

Відмітною рисою акціонерного товариства є наявність статутного капіталу визначеного розміру. У ФРН під основним статутним капіталом (Grundkapital) розуміється номінальна грошова сума, що підлягає внесенню акціонерами як винагорода за придбання членства в акціонерному товаристві.

Відомі два способи утворення акціонерного капіталу:

•  шляхом публічної підписки на акції;

•  розподілом акцій між засновниками без звертання до публіки. Особливе положення існує у США та Англії, де розрізняють

капітал номінальний, випущений та оплачений.

Номінальний капітал — це загальна сума капіталу, на який компанія має право випустити паї.

Випущений капітал — це частина номінального капіталу, на суму якої випущено паї для розподілу між пайовиками.

Оплачений капітал — це частина випущеного капіталу, що оплачена пайовиками, які зробили внески за всіма паями. Співвідношення між зазначеними видами капіталу визначається правлінням.

Поняття і види акцій

Акція є особливим документом, що засвідчує членство в акціонерному товаристві. Законодавство всіх країн світу передбачає право акціонера вимагати видачі акції. Як документ, з яким пов'язані права, що випливають із членства, стосовно акціонерного товариства акція є об'єктом права власності й має ціну, хоча й становить, за висловом К. Маркса, паперовий дублікат дійсного капіталу. Кожна акція — і в цьому виявляється природа акціонерного товариства як об'єднання капіталів — закріплює право на членство в об'єднанні.

Для прискорення обороту прав, втілених в акціях, акції зазвичай наділяються властивістю цінних паперів. З визнання акцій цінними паперами випливає: реалізація закріплених в акціях прав неможлива без пред'явлення документа; порядок відступлення пов'язаних з акцією прав спрощений.

7.3. Установчі документи і порядок державної реєстрації господарського товариства

Установчим документом повного і командитного товариств є засновницький договір. Установчим же документом акціонерного товариства, товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю є статут.

Згідно зі ст. 57 ГКУ установчі документи господарського товариства повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів товариства, порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів та ін. Ці відомості називаються загальними.

Статут акціонерного товариства крім загальних відомостей повинен містити відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань з викупу акцій.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю крім загальних відомостей повинен містити відомості про розмір часток його учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів. Статутом може встановлюватись також порядок визначення розміру часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, і додаткових внесків учасників.

Засновницький договір повного і командитного товариств крім загальних відомостей повинен визначати розмір часток його учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. У засновницькому договорі командитного товариства вказується тільки сукупний розмір часток вкладників у майні товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

У найменуванні господарського товариства повинен зазначатись вид товариства, для повних і командитних товариств — прізвища (найменування) його учасників, які несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування господарського товариства не може містити відомості про належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.

До установчих документів господарського товариства можуть бути включені також відомості про інші умови його діяльності, що не суперечать закону. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк.

 Установчі документи господарського товариства в передбачених законом випадках погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

Порушення законодавчих вимог щодо змісту установчих документів господарського товариства є підставою для відмови в його державній реєстрації. Зазначені вимоги регламентовані ст. 82 ГКУ.

Державна реєстрація господарського товариства здійснюється в порядку, передбаченому ст. 58 ГКУ.

Особливості реєстрації господарських товариств, які здійснюють банківську і страхову діяльність, а також професійну діяльність на ринку цінних паперів, визначаються ГКУ та відповідними законами України.

Господарське товариство набирає статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Зміни, які сталися в установчих документах господарського товариства і які вносяться до державного реєстру, підлягають державній реєстрації за тими ж правилами, що встановлені для державної реєстрації товариства. Господарське товариство зобов'язане у п'ятиденний строк повідомити орган, що здійснив реєстрацію, про зміни в установчих документах товариства.

Господарське товариство може відкривати рахунки в банках, а також укладати договори та інші угоди лише після його державної реєстрації. Угоди, укладені засновниками товариства до дня його реєстрації, визнаються такими, що укладені з товариством, тільки за умови їх подальшого схвалення товариством в порядку, визначеному законом та установчими документами.

Угоди, укладені засновниками до дня реєстрації товариства і в подальшому не схвалені товариством, спричинюють правові наслідки лише для осіб, які уклали ці угоди.

7.4. Майно і майнові відносини в господарських товариствах

Господарське товариство є власником:

•  майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески;

•  продукції, виробленої в результаті господарської діяльності товариства;

•  доходів, одержаних від господарської діяльності товариства;

•  іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом.

Вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, у тому числі в іноземній валюті.

Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, якщо інше не передбачено законом.

Забороняється використовувати для формування статутного фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані у кредит та під заставу. Фінансовий стан засновників — юридичних осіб щодо їх здатності здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства у передбачених законом випадках повинен бути перевірений відповідним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників — громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом.

Фонди господарського товариства

Як зазначалось, сума вкладів засновників та учасників господарського товариства становить статутний фонд товариства.

Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду в порядку, встановленому ГКУ та прийнятим відповідно до нього законом.

Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.

У господарському товаристві створюються резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 % статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим від 5 % суми прибутку товариства.

 Прибуток господарського товариства утворюється з надходжень від його господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З економічного прибутку товариства сплачуються передбачені законом податки та інші обов'язкові платежі, а також відсотки по кредитах банків і облігаціях. Прибуток, що одержується після зазначених розрахунків, залишається у розпорядженні товариства, яке визначає напрямки його використання відповідно до установчих документів товариства.

7.5. Права і обов'язки учасників господарського товариства

Учасники господарського товариства мають право:

• брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених ГКУ та відповідними законами України;

•  брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частку (дивіденди);

•  одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, зборів органів управління товариства тощо;

•  вийти в передбаченому установчими документами порядку зі складу товариства.

Учасники товариства мають також інші права, передбачені ГКУ, відповідними законами України та установчими документами товариства.

Учасники господарського товариства зобов'язані:

•  додержувати вимог установчих документів товариства, виконувати рішення його органів управління;

•  вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені установчими документами, відповідно до ГКУ та закону про господарські товариства;

•  нести інші обов'язки, передбачені ГКУ, відповідними законами України та установчими документами товариства.

7.6. Управління господарським товариством

Управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначаються видом товариства, а у визначених законом випадках — учасники товариства.

Посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а в разі створення ради товариства (спостережної ради) — голова і члени цієї ради. Обмеження щодо поєднання однією особою зазначених посад встановлюються законом.

Посадовими особами господарського товариства не можуть бути особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією України та законодавством несумісною з перебуванням на цих посадах, а також особи, яким перебування на відповідних посадах заборонено рішенням суду.

Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господарському товариству, у межах і порядку, передбачених законом та установчими документами товариства.

7.7. Облік і звітність господарського товариства

Облік і звітність господарських товариств здійснюються відповідно до ст. 19 ГКУ: первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складання статистичної інформації, а також надання відповідно до вимог закону фінансової звітності та статистичної інформації про господарську діяльність товариства та інших нормативно-правових актів.

Перевіряють фінансову діяльність товариства державні податкові органи, інші органи державної влади в межах визначених законом повноважень, а також ревізійна комісія (ревізор) господарського товариства та/або аудитори.

Згідно зі ст. 90 ГКУ достовірність та повнота річного балансу і звітності господарського товариства у визначених законом випадках повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською організацією).

7.8. Припинення діяльності господарського товариства

Припинення діяльності господарського товариства відбувається шляхом його ліквідації або реорганізації.

Ліквідація господарського товариства здійснюється ліквідаційною комісією, яку призначає його вищий орган, а в разі припинення діяльності товариства за рішенням суду — ліквідаційною комісією, що формується відповідно до рішення суду.

 З дня утворення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління справами господарського товариства. Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту її утворення публікує інформацію про ліквідацію господарського товариства і здійснює інші дії відповідно до вимог ст. 58—61 ГКУ та законодавчих актів України.

Розрахунки з кредиторами в разі ліквідації господарського товариства здійснюються відповідно до загальних вимог розрахунків з кредиторами, що регламентуються ст. 61 ГКУ, з урахуванням таких особливостей:

•  кошти, що належать господарському товариству, у тому числі від продажу його майна в разі ліквідації, після розрахунків з оплати праці осіб, які працюють на умовах найму, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством, та іншими кредиторами розподіляються між учасниками товариства в порядку і на умовах, передбачених ГКУ, законом про господарські товариства та установчими документами товариства, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію;

•  майно, передане товариству його засновниками або учасниками у користування, повертається в натуральній формі без винагороди. У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його кошти не підлягають розподілу між учасниками товариства до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних гарантій погашення заборгованості.

Ліквідація господарського товариства вважається завершеною, а товариство таким, що припинило свою діяльність, з дня внесення запису про його ліквідацію до державного реєстру.

8. Підприємства колективної власності

8.1. Поняття і види підприємств колективної власності

Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).

 До підприємств колективної власності належать:

•  виробничі кооперативи;

•  підприємства споживчої кооперації;

•  підприємства громадських та релігійних організацій;

•  інші підприємства, передбачені законом.

15.2. Правові положення господарської діяльності кооперативів

Правові питання діяльності виробничого кооперативу регулюються ст. 94—110 ГКУ та відповідними законами України.

Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися в різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом.

Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог ГКУ та законодавчих актів України.

З метою здійснення господарської діяльності на засадах підприємництва громадяни можуть утворювати виробничі кооперативи (кооперативні підприємства).

Відповідно до ст. 95 ГКУ виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в його діяльності.

Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну та будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі статуту.

Найменування виробничого кооперативу повинно містити слова "виробничий кооператив" або "кооперативне підприємство".

Принципи діяльності виробничого кооперативу такі:

•  добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;

•  особиста трудова участь членів кооперативу в діяльності підприємства;

•  відкритість І доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;

•  демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при прийнятті рішень;

•  розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

•  контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом.

Загальні умови створення виробничого кооперативу

Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці та особи без громадянства. Членів виробничого кооперативу не може бути менше, ніж три.

Рішення про створення виробничого кооперативу приймається його установчими зборами.

Виробничий кооператив вважається створеним і набирає статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації відповідно до вимог ГКУ.

Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають статут кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову участь у діяльності кооперативу.

Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих кооперативів, а також членами кооперативів інших типів (споживчих, житлових тощо).

Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви громадянина. Член кооперативу робить вступний та пайовий внески в порядку, визначеному статутом виробничого кооперативу. Рішення правління (голови) кооперативу про прийняття у члени кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами. Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначаються статутом кооперативу.

Членство у виробничому кооперативі припиняється в таких випадках:

•  у разі добровільного виходу з кооперативу;

•  у разі припинення трудової участі в діяльності кооперативу;

•  у разі виключення з кооперативу у випадках І порядку, визначених статутом;

•  у разі незатвердження загальними зборами членів кооперативу рішення правління (голови) про прийняття до кооперативу;

•  у разі смерті члена кооперативу.

Порядок і майнові наслідки припинення членства у виробничому кооперативі визначаються ГКУ та статутом кооперативу.

Виключення з виробничого кооперативу (звільнення члена кооперативу з кооперативного підприємства) може бути оскаржено до суду.

До основних належать такі права членів виробничого кооперативу:

•  участь в управлінні кооперативом, право голосу на загальних зборах членів кооперативу, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом;

•  користування послугами кооперативу;

•  одержання кооперативних виплат та частки доходу на пай;

•  одержання достовірної та повної інформації про фінансово-господарську діяльність кооперативу;

•  одержання паю в разі виходу з кооперативу в порядку і строки, визначені його статутом.

Основні обов'язки членів виробничого кооперативу полягають у дотриманні статуту кооперативу та виконанні рішень його органів управління.

Статутом виробничого кооперативу можуть передбачатися також інші права та обов'язки членів кооперативу.

Майно виробничого кооперативу становить колективну власність кооперативу. Виробничий кооператив є власником будівель, споруд, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.

Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок право користування належною їм земельною ділянкою в порядку, визначеному земельним законодавством. За земельну ділянку, передану в користування виробничому кооперативу, з останнього може справлятися плата в розмірах, визначених загальними зборами членів кооперативу.

 Для здійснення господарської та іншої діяльності виробничий кооператив за рахунок власного майна формує відповідні фонди.

Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий і неподільний фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу (за винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються. Порядок формування і розміри неподільного фонду встановлюються статутом.

Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах та/або пропорційно очікуваній участі члена кооперативу в його господарській діяльності.

Фінансові ресурси виробничого кооперативу формуються за рахунок доходу від реалізації продукції (робіт, послуг), пайових та інших внесків членів кооперативу, кредитів та інших надходжень, не заборонених законодавством.

Управління виробничим кооперативом здійснюється на основі самоврядування, гласності, участі його членів у вирішенні питань діяльності кооперативу.

Вищим органом управління виробничого кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До органів управління кооперативу належать правління (голова) кооперативу та ревізійна комісія (ревізор) кооперативу. Статутом виробничого кооперативу може передбачатись спостережна рада кооперативу. Члени ревізійної комісії (ревізор) кооперативу не можуть бути членами його правління (головою кооперативу) чи спостережної ради.

До компетенції та повноважень загальних зборів членів виробничого кооперативу входить:

•  внесення змін до статуту кооперативу;

•  обрання шляхом прямого таємного голосування голови кооперативу, членів правління кооперативу, ревізійної комісії (ревізора), спостережної ради кооперативу;

•  затвердження напрямків розвитку кооперативу;

•  заслуховування звітів органів управління кооперативу про їх діяльність;

•  визначення видів і розмірів фондів кооперативу, порядок їх формування та використання;

•  затвердження правил внутрішнього розпорядку кооперативного підприємства, річного звіту і балансу кооперативу, порядку формування і розподілу доходу кооперативу, рішень правління (голови) кооперативу про прийняття нових членів;

•  вирішення питань про входження кооперативного підприємства до об'єднань підприємств (кооперативів), участь кооперативу в заснуванні інших суб'єктів господарювання;

•  прийняття рішення про реорганізацію або ліквідацію кооперативу.

Загальні збори мають право приймати будь-які інші рішення, пов'язані зі статутною діяльністю виробничого кооперативу.

Загальні збори членів кооперативу проводяться щорічно після закінчення фінансового року. Вони можуть скликатися також у будь-який час за рішенням правління (голови) кооперативу чи з ініціативи не менше третини членів кооперативу, якщо інше не передбачено статутом.

Загальні збори правомочні приймати рішення, якщо на них присутні більше половини членів виробничого кооперативу. Рішення з перелічених щойно питань приймаються більшістю голосів загальної кількості членів кооперативу.

Правління виробничого кооперативу створюється в кооперативі, до складу якого входить не менше десяти членів.

До компетенції та повноважень правління кооперативу входять:

•  розробка та внесення на затвердження загальних зборів напрямків розвитку кооперативу;

•  скликання загальних зборів членів кооперативу і контроль за виконанням прийнятих ними рішень;

•  внесення на затвердження загальними зборами рішення про прийняття до кооперативу нових членів та припинення членства;

•  забезпечення збереження майна кооперативу;

•  організація здійснення незалежних аудиторських перевірок діяльності кооперативу;

•  вирішення питання навчання членів кооперативу, співробітництва з вітчизняними та іноземними організаціями;

•  делегування виконавчому директору кооперативу права приймати відповідні рішення з питань компетенції правління, якщо це передбачено статутом кооперативу;

•  вирішення інших питань діяльності кооперативу.

 Правління очолює голова кооперативу, який обирається загальними зборами членів виробничого кооперативу. Функції голови кооперативу і порядок його відкликання визначаються статутом кооперативу.

Члени правління можуть обирати зі свого складу заступника голови та секретаря правління відповідно до статуту кооперативу.

Члени правління кооперативу працюють переважно на громадських засадах. У статуті кооперативу може бути передбачено винагороду за роботу членів правління.

Періодичність проведення засідань правління кооперативу визначається статутом кооперативу. Рішення приймаються більшістю голосів за наявності на засіданні не менше двох третин членів правління кооперативу.

Якщо до складу виробничого кооперативу входить менше десяти членів, функції та повноваження правління здійснюють загальні збори та голова кооперативу відповідно до статуту.

Компетенція і повноваження виконавчого директора виробничого кооперативу

Правління виробничого кооперативу може наймати виконавчого директора для оперативного управління діяльністю підприємства. Виконавчий директор не може бути членом кооперативу.

Виконавчий директор здійснює свою діяльність на умовах контракту, який укладає з ним правління кооперативу, і виконує функції відповідно до статуту.

Виконавчий директор відповідальний за свою діяльність перед кооперативом.

У разі відсутності у виробничому кооперативі посади виконавчого директора кооперативним підприємством керує голова кооперативу.

Якщо членів виробничого кооперативу понад п'ятдесят, у ньому може створюватися спостережна рада для контролю за діяльністю виконавчого директора кооперативного підприємства.

Спостережна рада обирається загальними зборами з числа членів кооперативу у складі трьох-п'яти осіб. Член спостережної ради не може бути членом правління чи ревізійної комісії. Порядок обрання членів спостережної ради та її голови, а також порядок діяльності ради встановлюються статутом кооперативу.

 З метою контролю за фінансово-господарською діяльністю виробничого кооперативу обирається ревізійна комісія, а в кооперативі, до складу якого входить менше десяти членів, — ревізор.

Ревізійна комісія (ревізор) обирається загальними зборами з числа членів кооперативу відповідно до його статуту. Членами ревізійної комісії (ревізором) не можуть бути члени правління чи спостережної ради виробничого кооперативу.

Ревізійна комісія (ревізор) підзвітна загальним зборам членів виробничого кооперативу.

Господарська діяльність виробничого кооперативу

Виробничий кооператив відповідно до його статуту самостійно визначає основні напрямки господарської діяльності, здійснює її планування і організацію.

Виробничий кооператив реалізує свою продукцію, надає послуги за цінами і тарифами, які встановлює самостійно або на договірній основі, а в передбачених законодавством випадках — за державними цінами і тарифами.

Відносини виробничого кооперативу з іншими підприємствами, установами, організаціями та громадянами в усіх сферах господарської діяльності встановлюються на основі договорів.

Дохід виробничого кооперативу формується з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці найманого персоналу. Дохід спрямовується на сплату податків та інших обов'язкових платежів, погашення кредитів, покриття збитків, відрахування у фонди кооперативу, кооперативні виплати, виплату часток доходу на паї тощо.

Кооперативні виплати — це частина доходу виробничого кооперативу, що розподіляється між членами кооперативу з урахуванням їх трудової та іншої участі в діяльності кооперативу. Нарахування і виплата часток доходу на паї здійснюються за підсумками фінансового року з доходу, що залишається в розпорядженні кооперативу, з урахуванням необхідності формування його фондів. За рішенням загальних зборів членів кооперативу виплата часток доходу на паї може здійснюватись у грошовій формі, товарами, цінними паперами тощо.

 Порядок використання доходу виробничого кооперативу визначається статутом кооперативу відповідно до закону.

Виробничий кооператив самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність відповідно до закону. Порядок використання коштів кооперативу в іноземній валюті встановлюється законом та статутом кооперативу.

Майнові відносини члена виробничого кооперативу з кооперативом у разі припинення членства в кооперативі та щодо переходу паю регулюються цивільним законодавством.

Особливості майнової відповідальності виробничого кооперативу полягають у тому, що він відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним йому майном. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску, якщо більший розмір відповідальності не передбачено законом або статутом кооперативу. Виробничий кооператив не відповідає за зобов'язаннями членів кооперативу.

Виробничий кооператив може застрахувати своє майно і майнові права за рішенням загальних зборів членів кооперативу, якщо інший порядок не встановлено законом.

Припинення діяльності виробничого кооперативу

Виробничий кооператив за рішенням загальних зборів членів кооперативу може бути реорганізований у підприємства інших форм господарювання в порядку, визначеному статутом кооперативу відповідно до вимог ГКУ.

Виробничий кооператив ліквідується в загальному порядку ліквідації суб'єкта господарювання, передбаченому ГКУ, з урахуванням таких положень:

•  ліквідація виробничого кооперативу здійснюється ліквідаційною комісією, призначеною загальними зборами членів кооперативу, а в разі його ліквідації за рішенням суду — ліквідаційною комісією, сформованою відповідно до цього рішення;

•  розпорядження землею виробничого кооперативу, що ліквідується, здійснюється в порядку і на умовах, передбачених земельним законодавством. Майно кооперативу, що залишилося після розрахунків з бюджетом та кредиторами, розподіляється між членами виробничого кооперативу пропорційно вартості їх паю.

8.2. Правові засади діяльності підприємств споживчої кооперації

Споживча кооперація в Україні — це система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об'єднань), а також підприємств та установ цих організацій, яка є самостійною організаційною формою кооперативного руху.

Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство — самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має частку в його майні.

Споживче товариство є юридичною особою і діє на основі статуту.

Споживчі товариства можуть на добровільних засадах об'єднуватись у спілки, інші передбачені законом форми об'єднання, єдину спілку споживчих товариств України та мають право вільного виходу з них.

Власність споживчої кооперації складається з власності споживчих товариств, спілок (об'єднань) та їх спільної власності і є однією з форм колективної власності. Володіння, користування та розпорядження власністю споживчої кооперації здійснюють її органи відповідно до установчих документів товариств, спілок (об'єднань).

Об'єкти права власності споживчої кооперації можуть перебувати у спільній власності споживчих товариств, спілок (об'єднань), їх частка у власності визначається договором.

Правові засади організації та діяльності споживчої кооперації визначаються законом.

Споживчі товариства, їх спілки (об'єднання) можуть утворювати для досягнення своїх статутних цілей підприємства, установи та інші суб'єкти господарювання відповідно до вимог ГКУ та законів України.

 Підприємствами споживчої кооперації визнаються унітарні або корпоративні підприємства, утворені споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств відповідно до вимог ГКУ та інших законодавчих актів з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об'єднань).

 9. Приватні підприємства та інші види підприємств

9.1. Правове становище приватних підприємств

Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається ГКУ та законами України.

Приватним визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи.

9.2.  Селянське (фермерське) господарство: поняття і правове становище

Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

Відносини, пов'язані зі створенням та діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулюються ГКУ, законом про селянське (фермерське) господарство, а також іншими законами України.

9.3. Правове положення орендного підприємства

Орендним визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

Орендодавець — юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.

Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна підприємства (структурного підрозділу), де створено цю організацію.

 Орендодавцями щодо майнових комплексів, які належать до державної або комунальної власності, є Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а також органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами управляти майном, що належить відповідно Автономній Республіці Крим або перебуває в комунальній власності.

Законом визначаються об'єкти державної та комунальної власності, на основі яких не можуть створюватись орендні підприємства.

Передання в оренду майнових комплексів не припиняє права власності на це майно. Передавати цілісні майнові комплекси в суборенду забороняється.

Орендар відповідальний за забезпечення цілісності та збереження отриманого в оренду майна і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати завдані йому збитки.

Орендоване підприємство може бути визнано банкрутом у порядку, встановленому законом.

Порядок укладення договору оренди майнового комплексу та інші питання створення і діяльності орендного підприємства регулюються ГКУ та відповідними законами України.

9.4. Правове становище підприємств з іноземними інвестиціями

Підприємство, створене відповідно до вимог ГКУ, у статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство набирає статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України.

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/ або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначаються ГКУ, законом про режим іноземного інвестування в Україні, іншими законодавчими актами.

9.5. Правове становище іноземних підприємств

Іноземним є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Іноземні підприємства не можуть створюватися у визначених законом галузях, що мають стратегічне значення для безпеки держави.

Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до законодавства України.

Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльності іноземних підприємств визначаються ГКУ, законом про режим іноземного інвестування та іншими законами України.

10. Об'єднання підприємств

10.1. Поняття і види об'єднань підприємств

Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до ГКУ та законів України мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.

Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові.

Об'єднання підприємств є юридичною особою.

Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється на загальних засадах відповідно до ст. 58 ГКУ.

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватись як господарські об'єднання або як державні (комунальні) господарські об'єднання.

Господарським є об'єднання підприємств, утворене з ініціативи підприємств незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність.

Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

Державним (комунальним) господарським є об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або у визначених законом випадках рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання) або компетентних органів місцевого самоврядування.

Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

10.2. Організаційно-правові форми об'єднань підприємств

Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.

Асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації.

 У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатись у господарську діяльність підприємств — учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

Консорціум — тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, у порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники одного концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

Державні та комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

10.3. Правовий статус підприємства — учасника об'єднання підприємств

Підприємства — учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюються положення ГКУ та законів щодо регулювання діяльності підприємств.

      Підприємство — учасник господарського об'єднання має право:

•  добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи статутом господарського об'єднання;

•  бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом, засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання не встановлено інше;

•  одержувати від господарського об'єднання в установленому порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства;

•  одержувати частину прибутку від діяльності господарського об'єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати також інші права, передбачені засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання відповідно до законодавства.

Підприємство, яке входить до складу державного або комунального господарського об'єднання, не має права без згоди об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.

Рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір) та статут об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством.

Господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об'єднання.

У повноваження вищого органу господарського об'єднання входять:

•  затвердження статуту господарського об'єднання та внесення у нього змін;

•  вирішення питання про прийняття в господарське об'єднання нових учасників та виключення учасників з його складу;

•  утворення виконавчого органу господарського об'єднання відповідно до його статуту чи договору;

•  вирішення фінансових та інших питань відповідно до установчих документів господарського об'єднання. Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору належать до його компетенції.

Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням здійснюють правління об'єднання і генеральний директор об'єднання, який призначається на посаду та звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Склад правління визначається статутом об'єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об'єднанням визначається статутом об'єднання відповідно до закону.

Управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бути доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) на умовах, передбачених установчими документами відповідного об'єднання.

Спори, що виникають між учасниками об'єднання, вирішуються в порядку, передбаченому статутом об'єднання, або в судовому порядку відповідно до закону.

Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо).

Майно передається об'єднанню його учасниками у господарське відання або в оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об'єднання. Вартість майна об'єднання відображається в його балансі.

Господарське об'єднання має право утворювати за рішенням його вищого органу управління унітарні підприємства, філії, представництва, а також бути учасником (засновником) господарських товариств. Утворені господарським об'єднанням підприємства діють відповідно до положень ГКУ, законів України та статуту підприємства, затвердженого об'єднанням.

Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об'єднання.

Підприємства — учасники об'єднання можуть вийти з його складу зі збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання.

Вихід підприємства зі складу державного (комунального) господарського об'єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

Припинення об'єднання підприємств відбувається в результаті його реорганізації в інше об'єднання або ліквідації.

 Реорганізація господарського об'єднання здійснюється за рішенням підприємств-учасників, а державного (комунального) — за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

Ліквідація господарського об'єднання здійснюється за рішенням підприємств-учасників, а державного (комунального) — за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Ліквідація об'єднання підприємств здійснюється в порядку, встановленому ГКУ щодо ліквідації підприємства. Майно, що залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом об'єднання підприємств чи договором.

10.4.  Правове положення промислово-фінансових груп

Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи).

Промислово-фінансова група є об'єднанням, яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції.

До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші підприємства, наукові та проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності. У складі промислово-фінансової групи визначається головне підприємство, яке має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи як учасника господарських відносин.

Промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання.

Порядок утворення та інші питання діяльності промислово-фінансових груп визначаються законом про промислово-фінансові групи, іншими нормативно-правовими актами.

10.5. Асоційовані підприємства. Холдингові компанії

Асоційовані підприємства (господарські організації) — це група суб'єктів господарювання — юридичних осіб, пов'язаних відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі у статутному фонді та/або управлінні.

Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.

Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає тоді, коли одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.

Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає тоді, коли між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства у статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.

Про наявність простої чи вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано в органах преси відповідно до ст. 58 ГКУ.

Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається холдинговою компанією. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування відповідно до вимог ГКУ та законів України.

Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки.

Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності й буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство.

Законом можуть визначатися й інші форми об'єднання інтересів підприємств: союзи, спілки, асоціації підприємців тощо.

11. Громадянин як суб'єкт господарювання. Особливості правового статусу інших суб'єктів господарювання

11.1. Громадянин у сфері господарювання

Громадянин визнається суб'єктом господарювання в разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГКУ.

Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

•  безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

•  із залученням або без залучення найманої праці;

•  самостійно або спільно з іншими особами.

Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно засновника та/ або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо або права і обов'язки, визначені укладеним за його участю договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених ст. 44 ГКУ.

Громадянин-підприємець зобов'язаний:

•  у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

•  повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню в реєстраційних документах;

•  додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість виготовлюваних товарів (робіт, послуг), додержувати встановлених законодавством правил обов'язкової сертифікації продукції;

•  не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

•  вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

•  своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і розмірах, встановлених законом.

Громадянин-підприємець зобов'язаний додержувати вимог, передбачених ст. 46 ГКУ ("...підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижчу від визначеної законом та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України") і 49 ГКУ ("...не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави"), а також законодавчими актами України, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до ГКУ та законодавства України.

11.2. Особливості статусу іноземних суб'єктів господарювання

Іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено ГКУ та відповідними законами України.

Іноземні юридичні особи при здійсненні господарської діяльності в Україні мають такий самий статус, як і юридичні особи України, з особливостями, передбаченими ГКУ, законами України, а також міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Контрольні питання

1.  Хто є суб'єктами господарювання? їх правовий статус.

2. Порядок утворення суб'єктів господарської діяльності.

3. Порядок здійснення державної реєстрації господарюючих суб'єктів.

4.  Порядок припинення діяльності суб'єктів господарювання та їх ліквідації.

5. Чим відрізняються господарські суб'єкти зарубіжних країн та порядок їх утворення від сучасних суб'єктів господарювання та порядку їх утворення в Україні?

6. Наведіть визначення поняття підприємства та класифікацію підприємств за видами.

7. З яких джерел формується майно підприємств?

8. Види підприємств за формами власності та кількістю їх працівників.

9. Види підприємств за чинним законодавством та особливості їх утворення.

10. Розкрийте поняття господарських товариств: види, порядок утворення і припинення діяльності.

11. Правове становище підприємств з іноземними інвестиціями та іноземних підприємств.I

Тема 3 Майнова основа господарювання

1. Майно суб'єктів господарювання

1.1. Правовий режим майна суб'єктів господарювання

Майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом.

Вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом.

Збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.

Право власності та інші майнові права суб'єктів господарювання захищаються у способи, зазначені у ст. 20 ГКУ (визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з передбачених законом підстав; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних, оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій; встановлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом).

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права: господарського відання, оперативного управління, а також оперативного використання майна.

 Право власності — основне речове право у сфері господарювання.

Відповідно до ст. 134 ГКУ суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на власний розсуд, одноосібне або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (або їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на правах власності, господарського відання чи оперативного управління або на основі інших форм правового режиму майна. Майно, що використовується в господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються ГКУ.

Повноваження власника регламентовані ст. 135 ГКУ, де вказано, що власник майна має право одноосібне або спільно з іншими власниками на основі належного йому (або їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на власний розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним (або ними) суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його (або їх) органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним (або ними) суб'єктів господарювання відповідно до законодавства. Власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на правах власності та господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності — на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у встановлених законом межах інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до ГКУ та інших законів. Власник має також право здійснювати організаційно-установчі повноваження на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГКУ та законів України. Державні та комунальні підприємства можуть бути об'єднані за рішенням власника (уповноваженого ним органу) у державні (комунальні) господарські об'єднання, передбачені ГКУ.

Відповідно до ст. 136 ГКУ право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГКУ та законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має також право на захист своїх майнових прав від власника.

Відповідно до ст. 137 ГКУ правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), для здійснення некомерційної господарської діяльності в межах, встановлених ГКУ та законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується або використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Нові регламентації відповідно до ст. 138 ГКУ набрало право оперативного використання майна. Суб'єкт господарювання — відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації використовує надане йому майно для здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання майна. Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання в межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, відповідно до закону.

У ст. 133 ГКУ визначається, що господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (володіння, користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України. Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна. Суб'єкти господарювання, які здійснюють господарську діяльність на основі права оперативного використання майна, не можуть мати статусу юридичної особи і реалізують свою господарську компетенцію в межах статусу, визначеного господарською організацією, до складу якої вони входять. Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання.

1.2. Майно і джерела його формування у сфері господарювання

Майном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються в діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів (ст. 139 ГКУ).

Залежно від економічної форми, яку набирає майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будівлі, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що згідно із законодавством належить до основних фондів.

Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що згідно із законодавством належить до оборотних засобів.

 Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші в національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні папери. Відповідно до ст. 143 ГКУ суб'єкт господарювання має право випускати власні цінні папери, реалізовувати їх громадянам і юридичним особам, а також купувати цінні папери інших суб'єктів. Види цінних паперів, умови і порядок їх випуску, реалізації та придбання суб'єктами господарювання встановлюються ГКУ та відповідними законами України.

До джерел формування майна суб'єктів господарювання належать:

•  грошові та матеріальні внески засновників;

•  доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

•  доходи від цінних паперів;

•  капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

•  надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

•  кредити банків та інших кредиторів;

•  безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

•  інші джерела, не заборонені законом.

Правовий режим майна суб'єктів господарювання встановлюється ст. 133 ГКУ, Цивільним кодексом України та відповідними законами України з урахуванням зазначених видів майна.

1.3. Особливості правового режиму державного майна у сфері господарювання

Згідно зі ст. 141 ГКУ до державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності та передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його в господарській діяльності. Держава через уповноважені органи державної влади здійснює також права власника щодо об'єктів права власності українського народу, зазначених у ч. 1 ст. 148 ГКУ.

Відповідно до закону управління об'єктами державної власності здійснюють Кабінет Міністрів України і за його уповноваженням центральні та місцеві органи виконавчої влади. У передбачених законом випадках управління державним майном здійснюють також інші суб'єкти.

Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передання об'єктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється в порядку, встановленому законом.

Не можуть бути об'єктами передання з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Види майна, що може перебувати виключно в державній власності, відчуження якого недержавним суб'єктам господарювання забороняється, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються законом.

1.4. Прибуток (дохід) суб'єкта господарювання

Прибуток (дохід) суб'єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань.

Склад валового доходу та валових витрат суб'єктів господарювання визначається законодавством. Для цілей оподаткування законом може встановлюватися спеціальний порядок визначення доходу як об'єкта оподаткування.

 Порядок використання прибутку суб'єкта господарювання визначає власник (власники) або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів. Порядок використання прибутку державних підприємств встановлюється відповідно до закону.

Держава може впливати на вибір суб'єктами господарювання напрямків та обсягів використання прибутку через нормативи, податки, податкові пільги та господарські санкції відповідно до закону (ст. 142 ГКУ).

1.5. Підстави виникнення майнових прав і обов'язків. Майновий стан і облік майна суб'єкта господарювання

Майнові права і обов'язки суб'єкта господарювання можуть виникати:

•  з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;

•  з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом;

•  внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом;

•  внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

•  внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності;

•  з інших обставин, з якими закон пов'язує виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання.

Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом. Зазначений перелік регламентований ст. 144 ГКУ.

Відповідно до ст. 145 ГКУ майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав і зобов'язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону.

Правовий режим майна суб'єкта господарювання змінюється за рішенням власника (власників) майна у спосіб, передбачений ГКУ та прийнятими відповідно до нього законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом.

Правовий режим майна суб'єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного (комунального) підприємства відповідно до закону або здавання цілісного майнового комплексу підприємства чи комплексу його структурного підрозділу в оренду.

Законом можуть бути визначені також інші підстави зміни правового режиму майна суб'єкта господарювання.

Суб'єкти господарювання зобов'язані на основі даних бухгалтерського обліку складати фінансову звітність за формами, передбаченими законодавством, здійснювати інвентаризацію належного їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до вимог закону та установчих документів суб'єктів господарювання.

1.6. Приватизація державних та комунальних підприємств

Майно єдиного цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його окремих підрозділів, що є єдиними (цілісними) майновими комплексами і виокремлюються в самостійні підприємства, а також об'єкти незавершеного будівництва та акції (частини, паї), що належать державі у майні інших суб'єктів господарювання, можуть бути відчужені на користь громадян чи недержавних юридичних осіб і приватизовані цими особами відповідно до закону.

Приватизація державних (комунальних) підприємств здійснюється не інакше як на виконання державної програми приватизації, що визначає цілі, пріоритети та умови приватизації, і в порядку, встановленому законом.

Державні (комунальні) підприємства чи їх майно приватизуються в такі способи:

•  шляхом купівлі-продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, іншими способами, що передбачають конкуренцію покупців;

•  шляхом викупу цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства, зданого в оренду, у випадках та порядку, передбачених законом;

•  шляхом викупу майна державного (комунального) підприємства в інших передбачених законом випадках.

 Загальна дозвільна норма, яка регламентується ст. 146 ГКУ, полягає в тому, що кожний громадянин України має право на придбання державного майна у процесі приватизації в порядку, встановленому законом. Загальні умови і порядок здійснення приватизації державних (комунальних) підприємств або їх майна визначаються законом. В окремих галузях народного господарства законом можуть бути визначені особливості приватизації майна державних підприємств. У процесі приватизації державного (комунального) підприємства права працівників підприємства, що приватизується, гарантуються законом.

2. Використання природних ресурсів у сфері господарювання

2.1. Правовий режим використання природних ресурсів у сфері господарювання

Умови використання і особливості правового режиму використання природних ресурсів у сфері господарювання висвітлено у ст. 148-151 ГКУ.

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України та законів України.

Правовий режим використання окремих видів природних ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) встановлюється законами.

Природні ресурси можуть надаватися суб'єктам господарювання для використання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом. Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до ГКУ та відповідних законів України. Кабінет Міністрів України забезпечує державний облік природних ресурсів, що належать до державної власності, перебувають в управлінні Автономної Республіки Крим, належать до комунальної власності й можуть використовуватись у господарській діяльності.

Суб'єктам господарювання може передаватись у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства, а також сільськогосподарським підприємствам для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (у тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншими спеціальними законодавчими актами.

2.2. Права і обов'язки суб'єктів господарювання щодо використання природних ресурсів

Права суб'єктів господарювання щодо використання природних ресурсів

Згідно зі ст. 152 ГКУ суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право:

• експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;

•  використовувати для господарських потреб у встановленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці;

•  одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів;

•  одержувати пільгові коротко- та довгострокові кредити для реалізації заходів ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів;

•  вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.

Обов'язки суб'єктів господарювання щодо використання природних ресурсів

Згідно зі ст. 153 ГКУ суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний:

•  використовувати природні ресурси за цільовим призначенням, визначеним при їх наданні (придбанні) для використання в господарській діяльності;

•  ефективно і економне використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

•  здійснювати заходи своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їх якості у процесі господарювання;

•  своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;

•  здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;

•  відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів.

 3. Використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності

3.1. Загальні положення правового регулювання відносин щодо використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності

Відповідно до ст. 154 ГКУ відносини, що пов'язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються ГКУ, Цивільним кодексом України та іншими законами. До відносин, пов'язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ та відповідними законами України.

У ст. 155 ГКУ визначаються об'єкти прав інтелектуальної власності у сфері господарювання. Ними визнаються:

•  винаходи та корисні моделі;

•  промислові зразки;

•  сорти рослин і породи тварин;

•  торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

•  комерційне (фірмове) найменування;

•  географічне зазначення;

•  комерційна таємниця;

•  комп'ютерні програми;

•  інші об'єкти, передбачені законом.

Загальні умови захисту прав інтелектуальної власності на зазначені об'єкти визначаються Цивільним кодексом України.

3.2. Правомочності суб'єктів господарювання щодо використання винаходу, корисної моделі та промислового зразка

Право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок відповідно до законодавства України засвідчується патентом.

Відносини суб'єкта господарювання, який є роботодавцем для винахідника (винахідників) або автора (авторів) зазначених об'єктів, щодо прав на одержання патенту і права використання зазначених об'єктів інтелектуальної власності регулюються Цивільним кодексом України та відповідними законами України.

Використанням винаходу, корисної моделі чи промислового зразка у сфері господарювання визнається:

•  виготовлення, пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання із зазначеною метою продукту, що охороняється відповідно до закону;

•  застосування способу, що охороняється відповідно до закону, або пропонування його для застосування в Україні за умов, передбачених Цивільним кодексом України;

•  пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання із зазначеною метою продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється відповідно до закону.

Суб'єктам господарювання належить право попереднього використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка за умов, передбачених Цивільним кодексом України.

Згідно зі ст. 156 ГКУ володілець патенту може передавати свої права щодо використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка як внесок у статутний фонд підприємства. Правила цієї статті застосовуються також до регулювання відносин, що виникають у зв'язку з реалізацією у сфері господарювання прав на сорти рослин та породи тварин.

3.3. Правомочності суб'єктів господарювання щодо використання торговельної марки

Право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом у випадках і порядку, передбачених законом.

Використанням торговельної марки у сфері господарювання визнається її застосування на товарах та при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов'язаній з упровадженням зазначених товарів і послуг у господарський (комерційний) обіг. Свідоцтво надає право його володільцеві забороняти іншим особам використовувати зареєстровану торговельну марку без його дозволу, за винятком випадків правомірного використання торговельної марки без його дозволу. Суб'єкти права на торговельну марку можуть проставляти попереджувальне маркування, яке вказує на те, що торговельна марка, яка застосовується, зареєстрована в Україні. Суб'єкти права на торговельну марку, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть на підставі договору з виробником товару (послуг) використовувати свою торговельну марку з торговельною маркою виробника, а також замість його торговельної марки. Право інтелектуальної власності на торговельну марку може бути передано як внесок до статутного фонду суб'єкта господарювання. У разі банкрутства суб'єкта господарювання право на торговельну марку оцінюється разом з іншим майном цього суб'єкта (ст. 157 ГКУ).

У ст. 158 ГКУ визначаються правомочності щодо використання торговельної марки, право на яку належить кільком особам. Зокрема, у цій статті зазначається, що торговельна марка, право на яку належить кільком особам, є маркою, що відрізняє товари і послуги учасників об'єднання підприємств (торговельна марка об'єднання, спільна торговельна марка) від однорідних товарів і послуг інших суб'єктів господарювання або використовується спільно кількома суб'єктами в інших випадках, передбачених законом.

Реєстрація торговельної марки, право на яку належить кільком особам, здійснюється в порядку, встановленому законом.

3.4. Правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційного найменування

Суб'єкт господарювання — юридична особа або громадянин-підприємець — може мати комерційне найменування. Громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім'я. Відомості про комерційне найменування суб'єкта господарювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Суб'єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб'єктом, тотожне комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше. Правовій охороні підлягає як повне, так і скорочене комерційне найменування суб'єкта господарювання, якщо воно фактично використовується ним у господарському обігу. Якщо комерційне найменування суб'єкта господарювання є елементом його торговельної марки, то здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і торговельної марки. Особа, яка використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов'язана припинити таке використання і відшкодувати завдані збитки (ст. 159 ГКУ).

3.5. Правомочності суб'єктів господарювання щодо використання географічного зазначення

Відповідно до ст. 160 ГКУ право на використання географічного зазначення мають лише суб'єкти господарювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення.

Використанням географічного зазначення суб'єктом господарювання вважається його застосування:

•  на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а також на упаковці;

•  у рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо.

Суб'єкти господарювання, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на підставі договору. Умови надання правової охорони географічного зазначення визначаються законом.

Вироби іноземного походження або у встановлених законодавством випадках їх упаковка, а також вироби вітчизняного виробництва чи їх упаковка, призначені для експорту, повинні містити інформацію про країну їх походження. Інформація про країну походження повинна розміщуватись у доступному місці виробу (упаковки) та нанесена у спосіб, що відповідає встановленим вимогам. Забороняється використання суб'єктами господарювання напису (клейма) "Виготовлено в Україні" або аналогічного за змістом щодо товарів іноземного походження. Уповноважені органи державної влади контролюють дотримання зазначених вимог відповідно до закону (ст. 161 ГКУ).

3.6. Правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційної таємниці

Суб'єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів охорони її конфіденційності. Строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності умов, зазначених у ч. 1 ст. 162 ГКУ. Особа, яка протиправне використовує комерційну інформацію, що належить суб'єкту господарювання, зобов'язана відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, що становить комерційну таємницю, має право використовувати цю інформацію на власний розсуд. До відносин, пов'язаних з комерційною таємницею, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України та законів України.

4. Цінні папери в господарській діяльності

4.1. Цінні папери та їх види

Суб'єкти господарювання в межах своєї компетенції та відповідно до встановленого законодавством порядку можуть випускати та реалізовувати цінні папери, а також придбавати цінні папери інших суб'єктів господарювання (ст. 163 ГКУ).

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передання прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

В Україні можуть випускатись і перебувати в обігу пайові, боргові та інші цінні папери. У сфері господарювання у передбачених законом випадках використовуються такі види цінних паперів:

•  акції;

•  облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик;

•  облігації місцевих позик;

•  облігації підприємств;

•  казначейські зобов'язання;

•  ощадні сертифікати;

•  векселі;

•  інші види цінних паперів, передбачені ГКУ та відповідними законами України.

Цінні папери можуть бути іменними та на пред'явника.

Іменні цінні папери передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), якщо інше не передбачено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають переданню. Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Порядок іменної ідентифікації цінних паперів у бездокументарній формі встановлюється законом. Правовий режим цінних паперів визначається ГКУ та відповідними законами України.

4.2. Умови, порядок випуску і придбання цінних паперів суб'єктами господарювання

Суб'єкт господарювання — юридична особа у випадках і порядку, передбачених законом, має право випускати від свого імені акції та облігації підприємства і реалізовувати їх громадянам та юридичним особам. Право на випуск акцій та облігацій підприємства виникає у суб'єкта господарювання з дня реєстрації цього випуску у відповідному органі державної влади.

Суб'єкту господарювання забороняється випуск акцій та облігацій підприємства для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю.

Суб'єкти господарювання, виключною діяльністю яких є діяльність, пов'язана з випуском та обігом цінних паперів, мають право випускати інвестиційні сертифікати.

Установи банків, що приймають на депонування кошти від юридичних осіб та громадян, видають їм письмові свідоцтва, які засвідчують право вкладників на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому (ощадні сертифікати).

Суб'єкти господарювання мають право в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, випускати в обіг векселі — цінні папери, що засвідчують безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити визначену суму грошей власнику векселя.

Цінні папери (або їх бланки) виготовляються лише на державних підприємствах, що мають ліцензію Міністерства фінансів України, і охороняються.

Особливості випуску цінних паперів у бездокументарній формі визначаються законом (ст. 165 ГКУ).

Відповідно до ст. 166 ГКУ суб'єкти господарювання можуть придбавати акції та інші цінні папери за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та відсотків за банківський кредит, якщо інше не встановлено законом.

Цінні папери оплачуються суб'єктами господарювання у гривнях, а у випадках, передбачених законом та умовами їх випуску в обіг, — в іноземній валюті. Незалежно від виду валюти, якою здійснено оплату цінних паперів, їх вартість виражається у гривнях.

Операції купівлі-продажу цінних паперів здійснюють їх емітенти, власники, а також торговці цінними паперами — посередники у сфері випуску та обігу цінних паперів.

4.3. Державне регулювання ринку цінних паперів

З метою реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів, створення умов для ефективної мобілізації та розміщення суб'єктами господарювання фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства та захисту прав учасників фондового ринку здійснюється державне регулювання ринку цінних паперів (ст. 166 ГКУ).

Відповідно до ст. 166 ГКУ державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, статус, порядок організації та діяльності якої визначаються законом. Інші органи державної влади здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах повноважень, визначених законом.

Форми державного регулювання ринку цінних паперів, порядок здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів суб'єктами господарювання та відповідальність цих суб'єктів за порушення правил зазначеної діяльності визначаються ГКУ та прийнятими відповідно до нього законодавчими актами.

 5. Корпоративні права

5.1. Зміст корпоративних прав

Відносини, що пов'язані з управлінням корпоративними правами держави, регулюються ГКУ, іншими прийнятими відповідно до нього законами та нормативно-правовими актами (ст. 172 ГКУ).

Корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (ст. 167 ГКУ).

Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

5.2. Реалізація і оцінка корпоративних прав держави

Відповідно до ст. 168 ГКУ корпоративні права держави здійснюються визначеними законом центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Функції центральних органів виконавчої влади та уповноважених осіб:

•  здійснюють правомочності щодо участі в управлінні господарською організацією відповідно до частки (акцій, паїв) держави у статутному фонді цієї організації;

•  ведуть реєстр державних корпоративних прав;

•  здійснюють оцінку державних корпоративних прав;

•  здійснюють контроль за ефективністю діяльності господарської організації щодо реалізації належних державі корпоративних прав.

Правомочності з управління корпоративними правами держави здійснюються безпосередньо відповідними органами виконавчої влади, якщо:

•  держава має сто відсотків часток (акцій) у статутному фонді господарської організації;

•  суб'єкт господарювання, щодо якого здійснюються корпоративні права держави, бере участь у державних та регіональних програмах, що фінансуються з Державного бюджету України;

•  не відбувся конкурс з призначення уповноваженої особи через відсутність претендентів або якщо пропозиції конкурсантів не відповідають умовам конкурсу;

•  в інших випадках, передбачених законом.

У решті випадків управління корпоративними правами держави здійснюється із залученням уповноваженої особи.

Умови передання повноважень та завдання з управління корпоративними правами держави, у тому числі щодо юридичної відповідальності уповноважених осіб, є обов'язковою частиною відповідного рішення Кабінету Міністрів України та договору з уповноваженою особою.

Управління корпоративними правами територіальних громад здійснюється відповідно до положень ст. 168 ГКУ, якщо інше не встановлено законом.

Корпоративні права держави та активи суб'єктів господарювання, у статутному фонді яких визначено частку держави, підлягають оцінці за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України, відповідно до вимог закону.

Уповноваженою особою з управління корпоративними правами держави може бути громадянин або юридична особа, що визначена за результатами конкурсу, з якою відповідний центральний орган виконавчої влади укладає договір доручення з управління корпоративними правами держави.

Порядок проведення конкурсу з визначення уповноваженої особи на виконання функцій з управління корпоративними правами держави встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 170 ГКУ).

Відповідно ст. 171 ГКУ центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України для здійснення необхідних заходів з управління корпоративними правами держави, координації діяльності органів виконавчої влади в цій сфері та надання необхідних відомостей іншим органам державної влади, відповідно до законодавства формує і веде реєстр корпоративних прав держави.

6. Особливості управління господарською діяльністю в державному секторі економіки

Згідно зі ст. 22 ГКУ держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Повноваження суб'єктів управління в державному секторі економіки — Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання — визначаються законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, які мають право здійснювати виключно державні підприємства, установи і організації.

Держава реалізує право державної власності в державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, які належать до цього сектора і здійснюють діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання в державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог ГКУ та інших законів України. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання в передбачених законом випадках можуть здійснюватися на договірних засадах.

Держава застосовує до суб'єктів господарювання в державному секторі економіки всі передбачені ГКУ засоби державного регулювання господарської діяльності з урахуванням особливостей правового статусу цих суб'єктів.

 Законом встановлюються також особливості здійснення анти-монопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності в державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

Процедура визнання банкрутом застосовується до державних підприємств з урахуванням вимог гл. 23 "Визначення суб'єкта підприємництва банкрутом" ГКУ. Так, у ч. З ст. 209 "Неспроможність суб'єкта підприємництва" ГКУ визначається, що суб'єктом банкрутства (банкрутом) може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи господарської організації. Щодо банкрутства державних комерційних підприємств законом передбачаються додаткові вимоги та гарантії права власності українського народу. У ч. 4 ст. 211 "Заходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів господарювання" ГКУ встановлено, що досудова санація державних підприємств здійснюється за рахунок бюджетних коштів, обсяг яких встановлюється законом про Державний бюджет України. Умови здійснення досудової санації державних підприємств за рахунок інших джерел фінансування погоджуються з органом, наділеним господарською компетенцією щодо боржника, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У ч. 1 ст. 214 "Державна політика з питань банкрутства" ГКУ визначається, що державну політику із запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єкта підприємництва або визнання його банкрутом щодо державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, а також суб'єктів підприємництва інших форм власності в передбачених законом випадках здійснює орган державної влади з питань банкрутства. У ч. З ст. 217 ГКУ передбачено, що процедури, передбачені для неплатоспроможних боржників, не застосовуються до казенних підприємств. До державних підприємств, які відповідно до закону не підлягають приватизації, зазначені процедури застосовуються в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх у встановленому порядку з переліку об'єктів, що не підлягають приватизації.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону .

 Контрольні питання

1.  Що становить основу правового режиму майна суб'єктів господарювання?

2.  Порядок використання природних ресурсів у сфері господарювання.

3.  Що є джерелами формування майна у сфері господарювання?

4.  Особливості правового режиму державного майна у сфері господарювання.

5.  Порядок використання в господарській діяльності інтелектуальної власності.

6.  Умови порядок випуску і придбання цінних паперів суб'єктами господарювання.

7.  Наведіть визначення цінних паперів та перелік їх видів.

8.  Поняття і зміст корпоративного права, реалізація і оцінка корпоративних прав держави.

Тема 4 - 5

Договірне право. Загальні положення

Споконвіку договір використовувався як засіб організації і регулювання товарного обміну. Із розвитком суспільних відносин його зміст набув нових рис, ускладнилися засоби забезпечення виконання передбачених договором зобов'язань. Особлива увага почала привертатися до процесу укладання договору із законодавчим врегулюванням існування в Україні різних форм власності, створенням численних суб'єктів підприємницької діяльності, із проведенням державою ліберальної зовнішньоекономічної політики тощо.

Поступово позбавляючись командно-адміністративних методів регулювання економіки, органи влади фактично передають ці важелі в руки господарюючих суб'єктів, за допомогою договорів відносини між якими і складається можливість постійного співробітництва між ними.

1. Поняття та ознаки господарського договору

Поняття "господарський договір" законодавством України не визначене. Стаття 173 ГК України лише дає загальне визначення господарського зобов'язання — ним визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Також у ст. 179 ГК України міститься визначення господарсько-договірних зобов'язань як майново-господарських зобов'язань, що виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів.

Зважаючи на те, що господарський договір є різновидом цивільно-правової угоди, тобто — за своєю юридичною природою — є погодженою дією двох або більше сторін, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.ст. 202, 626 ЦК України), на нього поширюються загальні положення гл. 16, глав 47—53 та інші положення ЦК України щодо угод (зобов'язань) у разі, якщо вони не суперечать положенням господарського законодавства України. Підтвердженням цього є ч. 7 ст. 179 ГК України, відповідно до якої господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Поняття господарського договору виступає у двох аспектах: 1) під поняттям "договір" розуміються правовідносини, що виникають із договору як юридичного акта; 2) мається на увазі правовий документ, яким зафіксовано виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників1.

Господарський договір опосередковує відносини (конкретніше, як йшлося вище, — зобов'язання), що виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами, а також органами державної влади, органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією. Іншими словами, характерною ознакою господарського договору є те, що він укладається між суб'єктами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між одним чи декількома такими особами і негосподарюючою юридичною особою, в тому числі органами влади. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами — громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ч. З ст. 175 ГК України).

Укладення господарських договорів між суб'єктами господарської (підприємницької) діяльності зумовлює необхідність набуття ними цього статусу шляхом їх державної реєстрації, процедура проведення якої розглядалася вище.

Проте вищевказаним не обмежуються ознаки господарських договорів. Окрім суб'єктного складу такого договору, важливе значення має його предмет. Ним, як йшлося вище, є майново-господарські зобов'язання сторін, необхідність оформлення яких зумовлює існування господарського договору.

Згідно з ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Господарським зобов'язання, відповідно, стає у разі, коли воно виникає з приводу чи у зв'язку зі здійсненням суб'єктами господарської (зокрема підприємницької) діяльності, ознаки якої наводяться у ст. З (ст. 42) ГК України.

Таким чином, господарським є договір, укладений між суб'єктами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між одним чи декількома такими особами і негосподарюючою юридичною особою з приводу чи у зв'язку зі здійсненням ними господарської (зокрема підприємницької) діяльності.

Виникає питання про правомірність віднесення до господарських категорії договорів, що безпосередньо не є господарською діяльністю, проте укладаються в зв'язку зі здійсненням такої діяльності. Наприклад, суб'єкт підприємницької діяльності укладає договір оренди вільного приміщення, що належить іншому суб'єкту підприємницької діяльності, для розміщення в ньому свого офісу. Для орендаря наявність офісу виступає необхідною передумовою здійснення власної підприємницької діяльності, метою якої є отримання прибутку. Орендодавець, в свою чергу, отримує від здачі в оренду приміщення доход, який, за вирахуванням суми валових витрат та суми амортизаційних відрахувань, також стає його прибутком.

Проте, такий договір не можна вважати господарським. Власне використання офісу (розміщення в ньому меблів, оргтехніки, знаходження директора і персоналу) ще не є діяльністю, що підпадає під ознаки підприємницької. Це є діяльністю для задоволення власних потреб суб'єкта підприємницької діяльності (якщо, звичайно, орендар не займається виставковою діяльністю і вищенаведене розміщення майна в орендованому приміщенні не проводиться в межах його основної діяльності), що, в свою чергу, як вірно зазначається в юридичній літературі, не може вважатися предметом господарського договору'. Для орендодавця договір також не буде вважатися господарським, за винятком випадків, коли така діяльність проводиться систематично (систематична здача в оренду приміщення для проведення виставок).

Законодавством встановлений і специфічний орган, який вирішує спори, що виникають із господарських відносин, — господарський суд. Так, відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

2. Укладання, зміна і розірвання господарських договорів

Як зазначалося вище, на господарські договори поширюються загальні положення гл. 16, глав 47—53 та інші положення ЦК України щодо угод (зобов'язань) у разі, якщо вони не суперечать положенням господарського законодавства України.

Згідно зі ст. 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

ГК України у ч. З ст. 180 перераховує істотні умови, характерні для господарських договорів незалежно від видів: предмет Договору, ціна договору та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги Щодо якості визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів — державних стандартів України, кодексів усталеної практики, класифікаторів, технічних умов, міжнародних, регіональних і національних стандартів інших країн (ст. 15 ГК України), а у разі їх відсутності — в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому гл. 21 ГК України. Так, згідно з ч. З ст. 189 ГК України суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Вимога щодо обов'язкового встановлення умови про строк в господарському договорі означає фактичну заборону використання безстрокових договорів у господарській практиці, правомірність укладення яких встановлена, зокрема, ЦК України (ст.ст. 763, 846 та ін.). Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Згідно зі ст. 627 ЦК України сторони є вільними, зокрема, в укладенні договору та у визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу та інших актів законодавства. Однією з таких вимог є положення ст. 633 ЦК України щодо укладення публічних договорів. Відповідно до цієї статті підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Також він не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необґрунтованої відмови підприємець має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

Іншим винятком з правила про вільний вибір умов договору містить інститут договору приєднання — договору, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Такі договори затверджуються відповідними нормативними актами, що видаються компетентними державними органами (див., зокрема, Типовий договір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2004 р. № 266, Типову форму договору про закупівлю зерна за бюджетні кошти, затв. наказом Міністерства аграрної політики України від 9 січня 2004 р. № 3, Типову форму договору доручення на виконання функцій з управління пакетом акцій, що належить державі, затв. наказом Фонду державного майна України від 1 березня 2004 р. № 383). Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Відповідно до ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Так, згідно зі ст. 186 ГК України не допускається укладання у спрощений спосіб організаційно-господарських договорів (ст. 176 ГК України).

Загальне правило щодо викладення господарського договору у формі документа, підписаного сторонами, не означає обов'язкового викладення його на папері із власноручними підписами уповноважених представників сторін. Відповідно до ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Договори у подібній формі можуть укладатися за вимогами Закону України від 22 травня 2003 p. № 851-IV "Про електронні документи та електронний документообіг". Використання при їх вчиненні електронно-числового підпису здійснюється за правилами Закону України від 22 травня 2003 p. № 852-IV "Про електронний цифровий підпис". Природно, на таких договорах відбиток печатки не ставиться.

Крім підписання договору від імені юридичної особи, законодавством або установчими документами останньої може бути передбачене наступне затвердження такої угоди засновниками (учасниками). Так, відповідно до ст. 41 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства" до компетенції загальних зборів акціонерного товариства віднесено затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства.

Власне процедура укладення господарського договору розглядається у частинах 2—8 ст. 181 ГК України. Так, проект господарського договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір (підписує, ставить відбиток печатки) і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у 20-денний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у 20-денний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом 20 днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо). Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона — виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений 20-денний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Загальні вимоги щодо оформлення господарського договору, як і будь-якого іншого первинного документа, містяться в п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку. Первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

При застосуванні засобів обчислювальної та іншої оргтехніки реквізити можуть бути зафіксовані у вигляді коду.

Залежно від характеру операції та технології обробки даних до первинних документів можуть бути включені додаткові реквізити: ідентифікаційний код підприємства, установи, номер документа, підстава для здійснення операцій, дані про документ, що засвідчує особу-одержувача, тощо.

Зміна умов господарювання суб'єкта підприємницької діяльності може спричинити необхідність унесення змін до відповідного договору або його розірвання. За загальним правилом ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у 20-денний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Законодавством передбачені випадки розірвання господарського договору та відмови від його виконання. Наприклад, ч. 5 ст. 268 ГК України передбачено, що у разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, — вимагати повернення сплаченої суми. В той же час за ч. 2 ст. 320 цього Кодексу у разі якщо підрядник не береться своєчасно за виконання договору або виконує роботу настільки повільно, що закінчення її до строку стає явно неможливим, замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

Як вірно зазначають деякі автори, інститути розірвання та відмови від виконання господарських договорів мають єдину правову природу — припинення договірних відносин, проте відрізняються за способами їх здійснення. Якщо розірвання договору — це спосіб припинення договірних відносин шляхом звернення правомочної особи до зобов'язаної, то відмова від договору — це спосіб припинення договірних зобов'язань правомочною особою в односторонньому порядку1. Відмова від виконання договору (зобов'язання) є одним з видів оперативно-господарських санкцій (п. 1 ч. 1 ст. 236 ГК України).

3. Визнання господарських договорів недійсними і неукладеними

Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені § 2 гл. 16 ЦК України. У ГК України недійсності господарських угод (зобов'язань) та її наслідкам присвячені ст. ст. 207, 208. Крім того, Пленум Верховного Суду України 28 квітня 1978 р. видав постанову № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", а Президія Вищого арбітражного суду України 12 березня 1999 р. — роз'яснення № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними".

ЦК України виділяє різновиди недійсних угод: нікчемні, якщо їх недійсність встановлена законом (див. ст. 224, ч. 2 ст. 661, ч. 4 ст. 698, ч. З ст. 719, ч. 2 ст. 780, ч. 1 ст. 998 та ін. ЦК України), та оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (див. ч. З ст. 668 та ін. ЦК України; ч. 5 ст. 27 Закону України від 4 березня 1992 р. № 2163-ХІІ "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 р.); ч. 2 ст. 20 Закону України від 6 березня 1992 р. № 2171-ХІІ "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції Закону від 15 травня 1996 р.) та інші акти). Визнання нікчемної угоди недійсною судом не вимагається, на відміну від оспорюваних угод, які визнаються недійсними тільки судом (частини 2—3 ст. 215 ЦК України).

Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності угоди є недодержання в момент її вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1—3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, у якій містяться загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності угоди:

—  зміст угод не може суперечити ЦК України, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства;

—  особа, яка вчиняє угоду, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

—  волевиявлення учасника угоди має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

—  угода має бути спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені нею;

— угода, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною 4 ст. 203 ЦК України встановлені вимоги, що угода має вчинятися у формі, встановленій законом. Проте, наприклад, згідно зі ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми угоди, яка встановлена законом, не має наслідком її недійсність, крім випадків, встановлених законом. На відміну від цього, ст. 220 ЦК України встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо ж сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

В процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема, шляхом укладення нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону в певній частині; погодження його з відповідним державним органом, якщо це необхідно для цього договору. Сторони також не позбавлені права укласти угоду про внесення змін до договору з метою приведення його у відповідність із законом або про розірвання договору. Якщо згадана угода не суперечить чинному законодавству, суд у резолютивній частині рішення затверджує її (п. 2 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними"). Проте в будь-якому разі сторона, яка з'ясувала невідповідність договору законодавству, не має права, посилаючись на це, самостійно відмовитися від його виконання.

Згідно зі ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила угоду, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, така угода може бути визнана судом недійсною. При цьому істотне значення має помилка щодо природи угоди, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів угоди не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Якщо одна із сторін угоди навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (див. істотне значення помилки), така угода визнається судом недійсною. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню угоди, або якщо вона замовчує їх існування.

Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цієї угоди.

Угода, яка вчинена внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсною. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням угоди внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Угода, яка вчинена особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, також може бути визнана судом недійсною незалежно від того, хто був ініціатором такої угоди. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цієї угоди.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивною є угода, яка вчинена без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цією угодою, і визнається судом недійсною. Вона є недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання мнимо' угоди, господарський суд приймає рішення лише про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків. У разі коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сторони не позбавлені права звернутися з позовами про його витребування, тому що у зв'язку з відсутністю у такої угоди будь-яких правових наслідків, сторони повинні бути приведені до попереднього стану.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваною є угода, яка вчинена сторонами для приховання іншої угоди, яку вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що угода була вчинена сторонами для приховання іншої угоди, яку вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо угоди, яку сторони насправді вчинили.

Нікчемна угода або угода, визнана судом недійсною, є недійсною з моменту її вчинення. Якщо за недійсною угодою права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Згідно з загальним правилом ст. 216 ІДК України недійсна угода не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з її недійсністю. У разі недійсності кожна із сторін такої угоди зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на її виконання, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсної угоди другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Зазначені правові наслідки застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних угод. Наприклад, згідно зі ст. 208 ГК України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконання зобов'язання обома сторонами — в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Формулювання ст. 208 ГК України є найчастішою підставою для подання органами державної податкової та державної контрольно-ревізійної служб позовів про визнання недійсними відповідних угод. Проте слід зауважити, що компетенція цих органів суттєво обмежена законами України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.) (п. 11 ст. 10) та від 26 січня 1993 р. № 2939-ХІІ "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" (п. 8 ст. 10), які встановлюють їх повноваження стягувати в доход держави лише кошти, одержані за незаконними угодами. При цьому майно, що було отримане за цим договором, залишається у власності набувача.

Необхідними умовами для визнання угоди недійсною відповідно до ст. 208 ГК України є її укладення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства та наявність наміру хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків. Доказами протиправних намірів сторін (сторони) можуть бути, наприклад, вироки у кримінальних справах, де встановлені факти злочинного ухилення від оподаткування, шахрайства, розкрадань, інших зловживань з боку керівництва фірми-банкрута або її контрагентів. Це може бути довідка реєстратора про те, що контрагент банкрута або власне банкрут не виявлені за місцем реєстрації і перебувають у розшуку, документи про накладення на їх майно і банківські рахунки арешту ще до підписання відповідної угоди тощо. Особливо це стосується майна, що є предметом відповідної угоди, яку визнають недійсною. Доказом може стати і довідка про відсутність до моменту підписання угоди у покупця достатніх коштів для розрахунків за нею. Доказом є і використання як предмета угоди майна, Що не належить продавцю, який до того ж не має ніяких повноважень щодо його відчуження, або вчинення продажу майна банкрута після порушення справи про банкрутство.

До угод, що підпадають під ознаки ст. 208 ГК України, належать, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу — землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, » надрами, іншими природними ресурсами (ст. ст. 14, 15 Конституції України, розділ II Закону України від 7 лютого 1991 р № 697-ХІІ "Про власність"), на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні) Також у разі відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності (ст. 227 ЦК України) договір, безпосередньо пов'язаний з такою діяльністю, повинен бути визнаний недійсним на цій підставі (п. 10 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемної угоди може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Крім того, суд може застосувати наслідки недійсності такої угоди з власної ініціативи (див. п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України).

З проблемою визнанням договору недійсним безпосередньо пов'язана проблема визнання його укладеним або, відповідно, неукладеним.

За змістом ст. 638 ЦК України (ч. 2 ст. 180 ГК України) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся) — ст. 181 ГК України.

Відсутність згоди між сторонами з умов, що належать до істотних (незалежно від причин), і є головною правовою підставою для визнання договору неукладеним. На практиці здебільшого йдеться про такі ситуації: 1) з наявних документів неможливо зрозуміти, про що саме домовились сторони; 2) досягнуті домовленості неможливо виконати саме через невизначеність умов і вимог до виконавця1.

Наслідки визнання договорів неукладеними чітко не визначені чинним законодавством і є предметом гострих суперечок v літературі. Одні автори вважають за можливе застосовувати до договору, визнаного неукладеним, наслідки, передбачені для недійсних договорів; інші схиляються до застосування до таких договорів наслідків, передбачених гл. 83 ЦК України щодо безпідставного набуття, збереження майна.

На нашу думку, більш обґрунтованою є друга позиція. Дійсно, договір, що не містить усіх істотних умов, встановлених законом, не відповідає останньому (§ 2 гл. 16 ЦК України). Проте недійсною може бути визнана лише укладена угода (п. 17 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 Р- № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними"). Тобто якщо сторони не дійшли згоди з будь-якої умови, що визнається істотною, це означає, що договір як юридичний факт не відбувся, а, отже, не виникає жодних правовідносин між його сторонами, оформлення яких можна визнати таким, що не відповідає вимогам закону. В свою чергу, це означає, що до неукладеної угоди не можна автоматично застосовувати наслідки, передбачені для недійсних угод.

За відсутності спеціального положення щодо наслідків визнання договору неукладеним найбільш доцільним є застосування в таких випадках ст.ст. 1212—1215 ЦК України. Адже підстав для придбання за договором, що був визнаний неукладеним, ніколи не існувало, оскільки не існувало власне договору. Підстави ж для придбання за договором, що його в майбутньому буде визнано недійсним, були, незважаючи навіть на те, що договір, визнаний недійсним, вважається таким з моменту його укладення; недійсний договір як юридичний факт зберігається, проте правовідносин з нього не виникає.

Згідно зі ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Крім того, згідно зі ст. 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (ст. 536 ЦК України).

4. Попередній договір

Статтями 6, 42, 43 ГК України проголошено принцип свободи підприємницької діяльності, що означає право підприємців без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. В процесі такої діяльності між суб'єктами підприємницької діяльності складаються певні взаємовідносини, юридичним оформленням яких найчастіше є договір; відповідно, означений принцип свободи підприємницької діяльності знаходить своє втілення і в господарських договорах. В цьому контексті він означає можливість вільного вияву волі сторін на вступ у договірні відносини, можливість вільного обрання партнера майбутнього договору тощо1.

Із принципом свободи договору тісно пов'язана можливість укладання суб'єктами підприємницької діяльності попередніх договорів. Адже таке укладання є своєрідним обмеженням свободи підприємницької діяльності, яке, щоправда, впроваджується власне підприємцями за взаємної згоди.

Поняття попереднього договору

За змістом ст. 182 ГК України (ст. 635 ЦК України) попереднім вважається договір, згідно з яким суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

Характеристика попереднього договору

1. Предметом попереднього договору є укладення в майбутньому основного господарського договору.

Насамперед слід зазначити, що намір сторін укласти в майбутньому основний договір закріплюється саме за допомогою договірної конструкції — попереднього договору. Як ЦК (ч. 4 ст. 635), так і ГК України (ч. 6 ст. 182) спеціально зазначають, що угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ній немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили

попереднього договору, не визнається попереднім договором і це породжує юридичних наслідків. До укладення попередніх поговорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

2.  Основний господарський договір укладається на умовах, передбачених попереднім договором.

На практиці виникає питання про те, які умови можна вважати істотними в попередньому договорі. Судячи з вищенаведеного визначення, ними можна вважати обов'язок у майбутньому укласти основний договір, а також строки укладення такого договору. В попередньому договорі повинні зазначатися умови, що є істотними, в свою чергу, для основного договору. Проте, як вірно зазначається в юридичній літературі, в попередньому договорі можуть зазначатися лише деякі, а не всі істотні умови основного договору. Це обґрунтовується тим, що якщо б на момент виникнення договірних правовідносин були всі істотні умови основного -договору, то відпала б необхідність в укладенні попереднього договору1. Хоча при цьому зберігається ймовірність того, що в майбутньому, коли визначаться всі істотні умови основного договору, його укладення в силу як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників втратить актуальність (економічну доцільність) для однієї з його сторін.

Згідно із ч. 2 ст. 182 ГК України попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. У цьому договорі визначається і порядок погодження істотних умов майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором (абз. 3 ч. 1 ст. 635 ЦК України).

Попередній договір може містити й ті умови, що їх необхідно оперативно виконувати до моменту укладення основного договору. Іншими словами, деякі умови попереднього договору повинні виконуватися після його укладення незалежно від строку Укладення основного договору. Після з'ясування решти умов виникає можливість укласти основний договір, у якому можна буде здійснити коригування того, що було виконане за попереднім договором.

3.  Основний господарський договір повинен бути укладений У певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору. Вказівка на те, що законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору, міститься в абз. 2 ч. 1 ст. 635 ЦК України.

Попередній договір не можна вважати способом забезпечення виконання основного договору. Незважаючи на те, що попередній договір тісно пов'язаний із майбутнім основним договором, цей договір укладається і діє незалежно від укладання основної угоди. З моменту укладення основного договору попередній договір припиняється як такий, що виконаний належним чином (ст. 599 ЦК України).

Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Перевагами попереднього договору є можливість притягнення до відповідальності за порушення його умов і, як наслідок, стягнення завданих цим збитків, в тому числі й не одержаних доходів (упущеної вигоди), а також укладення основних договорів за рішенням суду (ст. 187 ГК України).

4. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — у письмовій формі (абз. 4 ч. 1 ст. 635 ЦК України).

5. Виконання господарських договорів

Загальні положення про виконання зобов'язань, зокрема тих, що містяться у господарських договорах, містить гл. 48 ЦК України, а також гл. 22 ГК України.

Так, відповідно до ст. 193 ГК України (ст. 526 ЦК України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання — відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Іншими словами, належність виконання зобов'язань полягає у вимозі точного додержання сторонами всіх їх умов1 і означає виконання їх відповідно до встановлених вимог. Останні встановлюються законодавством, зокрема, щодо реального виконання зобов'язань належними сторонами, в повному обсязі, у встановлений строк (термін), у встановленому місці та у визначеній валюті.

Насамперед боржник повинен реально виконати зобов'язання. Частина 3 ст. 193 ГК України встановлює положення про те, що застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона (кредитор) відмовилася від прийняття виконання зобов'язання (див. ч. 6 ст. 193 ГК України).

Згідно зі ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 194 ГК України дозволяє покласти виконання господарського зобов'язання в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона (кредитор) зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою — безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто. Також кредитору надається право, якщо інше не передбачено законом, передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень (ст. 195 ГК України). Наприклад, відповідно до п. 7.5 ст. 7 Закону України від 21 грудня 2000 р. № 2181-ІП "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" забороняється будь-яка уступка податкового зобов'язання або податкового боргу платника податків третім особам, а також уступка контролюючим органом права вимоги податкового боргу платника податків іншим особам.

За змістом ч. 4 ст. 193 ГК України (ст. 529 ЦК України) боржник повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Стаття 530 ЦК України передбачає необхідність виконання господарського зобов'язання у встановлений строк (термін). Умова щодо строку (терміну) є істотною для господарського договору відповідно до ч. З ст. 180 ГК України. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі ст. 197 ГК України (ст. 532 ЦК України) господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання. У разі якщо воно не визначене, зобов'язання повинно бути виконано:

- за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна — за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

-  за грошовими зобов'язаннями — за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

— за іншими зобов'язаннями — за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

Особливі правила передбачені законодавством щодо виконання грошових зобов'язань. Так, згідно зі ст. 198 ГК України

платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства, що не виключає використання грошового еквіваленту в іноземній валюті (ст.ст. 524, 533 ЦК України). Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Частина 7 ст. 193 ГК України не допускає односторонньої відмови від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмову від виконання або відстрочку виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконане належним чином. Додатково у ст. 236 одним з видів оперативно-господарських санкцій ГК України називає односторонню відмову від виконання свого зобов'язання управненою стороною із звільненням її від відповідальності за це — у разі порушення зобов'язання другою стороною. Подібне положення (більш загального характеру) міститься у ст. 525 ЦК України, яка підставою односторонньої відмови від зобов'язання та односторонньої зміни його умов додатково називає випадки, передбачені договором.

Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, що розглядаються у наступному параграфі.

6. Заходи забезпечення виконання господарських зобов'язань

Зобов'язання осіб, що сформульовані в договорі того чи іншого виду, передбачають належне і реальне їх виконання в установлений строк. Проте практика доводить: укладення договору ще не гарантує його виконання. Далеко не кожний підприємець має перевірених часом надійних партнерів, тому укладення договору ще не гарантує його виконання. Способи забезпечення стимулюють належне виконання договірних зобов'язань відповідно до норм чинного законодавства. Тож чітке усвідомлення сутності і принципів застосування конкретних заходів забезпечення виконання господарських зобов'язань набуває сьогодні особливої актуальності.

Заходи забезпечення виконання господарських зобов'язань регулюються гл. 49 ЦК України, а також спеціальними актами законодавства, присвяченими цьому питанню, — законами

України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХП "Про заставу", від 5 червня 2003 р. № 898-IV "Про іпотеку", а також від 18 листопада 2003 p. № 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". ГК України містить лише загальну ст 199, в якій відсилає до положень ЦК України з питань забезпечення виконання зобов'язань, а також ст. 200 щодо банківської гарантії. Діють також відповідні підзаконні нормативні акти і акти судової влади.

Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язань може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому неустойка й завдаток як засоби майнового характеру спонукають до належного виконання зобов'язання, тобто правомірно казати про вплив на боржника через загрозу застосування економічних (штрафних) санкцій у разі неналежного виконання ним зобов'язання, а не про повну забезпеченість інтересів кредитора через функцію відшкодування, притаманну, зокрема, заставі, поруці та гарантії1.

Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

У ст. 548 ЦК України встановлюється правило щодо забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом. При цьому забезпеченню підлягає лише дійсне зобов'язання. З огляду на похідний характер заходів забезпечення від основного зобов'язання недійсність останнього спричиняє недійсність угоди щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено ЦК України (виняток, зокрема, встановлено ст. 562 ЦК України щодо гарантії). В свою чергу, недійсність угоди щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання.

Угода щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми угода Щодо забезпечення виконання зобов'язання є нікчемною.

6.1. Неустойка

Поняття неустойки

Згідно зі ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) е грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Неустойка є засобом цивільно-правової відповідальності. Виконуючи функцію майнового стимулювання, неустойка надає стороні за договором (кредитору) можливість стягнення з боржника визначених сум (штрафу, пені) без необхідності надання доказів про завдані збитки і втрачену (упущену) вигоду (див. ст. 355 ЦК України). Зважаючи на це, неустойка є найпростішим і найзручнішим способом визначеної (гарантованої) компенсації втрат кредитора при невиконанні або неналежному виконанні стороною за договором (боржником) взятих на себе зобов'язань.

Характеристика неустойки

1.  Неустойка виступає в формах штрафу і пені. Ці різновиди неустойки мають істотні особливості.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежне виконаного зобов'язання. Маючи стимулюючу функцію, штраф застосовується як при простроченні виконання зобов'язання, так і з інших підстав: невідповідність якості, кількості, стандартам та іншим умовам договору. Розмір штрафу встановлюється у вигляді відсотка або в обумовленій сторонами сумі2.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Неустойка у вигляді пені характеризується "нарощуванням" свого розміру, оскільки вона стягується за кожний наступний проміжок часу при невиконанні зобов'язання, що триває.

2.  Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Згідно з ч. 2 ст. 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Так, Законом України від 22 листопада 1996 р. № 543/96-ВР "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" встановлено положення, відповідно до якого за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, проте який не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Іншим прикладом визначення неустойки в законі є положення ч. 2 ст. 231 ГК України, згідно з яким у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

- за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі 20% вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

— за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1% вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад ЗО днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості.

Відповідно до ч. 5 ст. 29 Закону України від 4 березня 1992 р. № 2163-ХІІ "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 р.) у разі порушення встановлених умовами договору купівлі-продажу строків внесення інвестицій у встановленому обсязі покупцями сплачується пеня у розмірі 0,1% вартості не внесених інвестицій за кожний день прострочення; в разі ж розірвання договору купівлі-продажу у зв'язку з невиконанням умов договору щодо внесення інвестицій внесені частково інвестиції не повертаються, а в разі невнесення інвестицій на день подачі позову про розірвання договору покупець сплачує штраф у розмірі 10% загального обсягу інвестицій. А за ст. 14 Закону України від 24 січня 1997 р. № 51/97-ВР "Про державний матеріальний резерв" за прострочення поставки, недопоставку (неповне закладення) матеріальних цінностей до державного резерву постачальник (виготовлювач) сплачує неустойку в розмірі 50% вартості недопоставлених (незакладених) матеріальних цінностей; за поставку (закладення) до державного резерву матеріальних цінностей, не придатних для тривалого зберігання, некомплектних або таких, що не відповідають умовам контракту (договору) щодо їх якості та асортименту, постачальник (виготовлювач) сплачує штраф у розмірі 20% вартості забракованих або таких, що не відповідають умовам державного контракту (договору), матеріальних цінностей.

Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Також розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

3. Боржник повинен передати кредиторові неустойку в разі порушення боржником зобов'язання.

Згідно зі ст. 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. При цьому кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання (ст. 617 ЦК України).

На відміну від боржника, який зобов'язаний сплатити кредиторові неустойку, стягнення неустойки для кредитора є його правом. В разі, якщо сторони домовилися про несплату або про зменшення суми неустойки, таку домовленість необхідно оформити шляхом внесення змін до угоди про неустойку або до основного договору, якщо останній містить відповідні положення про встановлення неустойки. Інакше кажучи, відповідно до п. 1.22 Закону України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.) несплачена сума як "сума заборгованості платника податку перед іншою юридичною чи фізичною особою, що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності", вважатиметься безповоротною фінансовою допомогою і, відповідно, валовим доходом кредитора (підпункт 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств") із можливими санкціями в разі неврахування цього моменту і відповідного заниження об'єкта оподаткування.

Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі; також за загальними правилами ч. 2 ст. 552 ЦК України вона не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Проте вже за ст. 232 ГК України якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Також передбачається можливість встановлення законом або договором випадків, коли:

—  допускається стягнення тільки штрафних санкцій;

—  збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції;

—  за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

6.2. Порука

Поняття поруки

Згідно зі ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Іншими словами, поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником, причому як частково, так і у повному обсязі.

Порука в літературі називається одним з найбільш дієвих способів забезпечення зобов'язань. Це пояснюється тим, що перед кредитором відповідальним є не боржник, який не виконав зобов'язання, а нові особи, майновий стан яких не викликає сумнівів у кредитора, що не є притаманним іншим способам забезпечення виконання зобов'язання1.

Укладення договору поруки може бути обумовлене як бажанням сторін (насамперед кредитора) основного договору, так і вимогами закону. Згідно з п. 8.8 ст. 8 Закону України від 21 грудня 2000 р. № 2181-ПІ "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" встановлюється можливість укладення договору податкової поруки, за яким банк-поручитель зобов'язується перед податковим органом відповідати за належне виконання платником податків обов'язків із погашення його податкового зобов'язання або податкового боргу.

Характеристика поруки

1.  Відносини поруки оформляються договором, укладеним у письмовій формі — за загальним правилом у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення договорів поруки у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо (ст.  181  ГК України). Недодержання письмової форми тягне недійсність договору поруки.

Відносини поруки не можна вважати встановленими за листом особи із пропозицією виступити поручителем, оскільки подібний лист не є договором.

2.  Поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Насамперед це означає, що Договір поруки укладається між поручителем та кредитором.

Існує декілька варіантів встановлення відносин поруки за Договором. Це може бути окремий договір між кредитором і поручителем (див. схему 4); договір за участю кредитора, поручителя і боржника. Законодавство також не забороняє об'єднувати договір поруки із основним зобов'язанням, де поручитель бере участь як третя особа разом із кредитором і боржником1. Зазвичай боржник не бере участі в договорі поруки. Проте він не позбавлений права укласти з поручителем договір про надання поруки. Хоча відносини боржника і поручителя не обов'язково оформляються договором; для їх встановлення достатньо листа боржника із відповідним проханням.

Самостійним способом забезпечення господарських зобов'язань є майнова порука. За змістом ст. 11 Закону України "Про іпотеку" за договором майнової поруки майновий поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку іпотекою нерухомого майна, що належить майновому поручителю. На відносини майнової поруки не поширюються норми, що регулюють інститут поруки; вона регулюється винятково нормами щодо застави нерухомого майна (див. схему 5). У цьому разі майновий поручитель є іпотекодавцем відповідно до іпотечного договору і несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання боржником. У разі порушення боржником основного зобов'язання майновий поручитель відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя нерухомим майном, що є предметом іпотеки.

3.  Згідно з ч. З ст. 553 ЦК України поручителем може бути одна особа або кілька осіб. На відміну від загальних ЦК і ГК України, спеціальне законодавство встановлює певні обмеження на участь у відносинах поруки. Так, Закон України від 12 липня 2001 р. № 2664-ІП "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у п. 7 ч. 1 ст. 4 відносить надання поруки до фінансових послуг; відповідно, на ці відносини поширюється ст. 5 зазначеного Закону, яка дозволяє надавати фінансові послуги фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності.

Оскільки законодавство не містить прямого дозволу на надання фізичними особами поруки, відповідно поручителями можуть виступати лише юридичні особи, причому ті, що мають статус фінансових установ. Частина 4 ст. 5 Закону надає можливість надавати окремі фінансові послуги (в тому числі поруки) юридичним особам, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, в порядку, передбаченому Положенням про надання окремих фінансових послуг юридичними особами — суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, затв. розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22 січня 2004 р. № 21.

Поручителем же за договором податкової поруки може бути виключно банк (п. 8.8 ст. 8 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами").

4. Згідно зі ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщ0 договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (див. схему 6). За змістом ст. 543 ЦК України це означає, що кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від боржника та поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.

Норма щодо солідарної відповідальності боржника і поручителя є диспозитивною, що, в свою чергу, не виключає встановлення субсидіарної відповідальності цих осіб (див. схему 7). В такому разі кредитор має право вимагати від поручителя сплати заборгованості тільки в разі відсутності у боржника грошових коштів, необхідних для належного (повного) виконання зобов'язання.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, то і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, договором поруки може бути встановлено обмежену відповідальність поручителя, наприклад, шляхом визначення суми поруки або шляхом посилання на визначену частину збитків, за погашення яких поручитель несе відповідальність'. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

5.  До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, тому він має право зворотної вимоги до боржника (право регресу). Крім того, відповідно до ст. 558 ЦК України поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника.

6.  Стаття 559 ЦК України встановлює випадки припинення поруки. Порука припиняється:

-  з припиненням забезпеченого нею зобов'язання;

- у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;

— якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;

- у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

- після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом 6 місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

6.3. Гарантія

Поняття гарантії

Згідно зі ст. 560 ЦК України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Відповідно, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Характеристика гарантії

1.  Надання гарантій, як і порук, вважається фінансовою послугою в розумінні ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" Тому, відповідно, гарантами можуть виступати лише юридичні особи, що мають статус фінансових установ. Щоправда, на відміну від поруки, законодавство не передбачає можливості інших юридичних осіб, які не є фінансовими установами, здійснювати операції з надання гарантій. На це додатково вказує перелік можливих гарантів, наведений у ст. 560 ЦК України, які усі за визначенням Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" е фінансовими установами.

2.  Гарант відповідає перед бенефіціаром за виконання принципалом основного зобов'язання. При цьому ЦК України не передбачає попереднього звернення кредитора до боржника або солідарної відповідальності боржника та гаранта — у разі наявності факту порушення зобов'язання з його боку кредитор може одразу звертатися до гаранта.

Відповідно до ст. 563 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Для цього кредитор пред'являє до гаранта письмову вимогу про сплату грошової суми відповідно до виданої гарантії. Кредитор може пред'явити таку вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.

Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

Згідно зі ст. 569 ЦК України гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Крім того, гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

3.  Відповідно до ст. 562 ЦК України зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання. Відповідно, гарантія є винятком із загального правила про похідний характер заходів забезпечення виконання зобов'язань.

4.  Гарантія діє протягом строку, на який вона видана, і є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

5. Статтею 568 ЦК України встановлені випадки припинення зобов'язань гаранта перед кредитором. До таких належать:

-  сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію;

-  закінчення строку дії гарантії;

-  відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

6.4. Завдаток

Поняття завдатку

Згідно зі ст. 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.

Характеристика завдатку

1.  Сторонами відносин надання завдатку можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, незалежно від наявності у них статусу суб'єктів підприємницької діяльності.

2.  Подібно до інших способів забезпечення виконання зобов'язань (наприклад, неустойки) завдаток визначає мінімальний обсяг відповідальності сторони, що порушила договір. Однак У порівнянні з неустойкою завдаток допускає тільки забезпечення виконання зобов'язання в цілому. Якщо воно виконане (або порушене) в частині, завдаток може стягуватися в повному обсязі незалежно від характеру порушення і розміру шкоди, Що фактично була заподіяна. Із наведеного вище визначення випливає, що завдаток видається в рахунок належних платежів уже після того, як сторони взяли на себе певні обов'язки, тобто угода, що забезпечується завдатком, вже була укладена. Тобто завдаток видається з метою засвідчення укладення договору та забезпечення його виконання.

Вищенаведене ставить під сумнів законність внесення завдатку за попередніми договорами. Адже, як йшлося вище, основна мета попереднього договору — укладення в майбутньому основного договору. Наприклад, у попередніх угодах (договорах) на купівлю-продаж квартири, що укладається між громадянами, зазвичай вказується строк, протягом якого основний договір купівлі-продажу повинен бути укладений. Проте у тих же попередніх договорах часто міститься угода про завдаток, за якою покупець нерухомості вносить продавцеві певну грошову суму в рахунок належних із нього платежів за основним договором, якого ще не укладено. Тому, на нашу думку, такі суми не можуть бути визнані завдатком, невиконання попередньої угоди, відповідно, не тягне за собою застосування санкцій, передбачених ст. 571 ЦК України, а сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, за ч. 2 ст. 570 ЦК України вважається авансом.

Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.

У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

3. Завдаток слід відрізняти від суміжного інституту авансу. Поняття останнього міститься в п. 2 Інструкції з бухгалтерського обліку запасів товарно-матеріальних цінностей комерційних банків України, затв. постановою Правління Національного банку України від 20 серпня 1999 р. № 419, за яким авансом вважається, зокрема, сума коштів, що сплачується (перераховується) відповідно до умов укладеного договору в рахунок майбутніх платежів за матеріальні цінності.

Аванс, як і завдаток, виконує поряд із платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на відміну від завдатку, аванс ніколи не має забезпечувального значення. Тобто, якщо сторона, що одержала аванс, не виконала своїх зобов'язань за договором, вона має повернути стороні-платнику лише суму авансу, а не подвійну його суму. Аналогічно, якщо в разі невиконання зобов'язання відповідальною буде сторона, яка передала аванс, вона, незалежно від факту невиконання цього зобов'язання, має право вимагати повернення авансу1.

6.5. Застава

Поняття застави

Згідно зі ст. 572 ЦК України (ст. 1 Закону України "Про заставу") в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед Іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) .

Застава, як і більшість заходів забезпечення виконання зобов'язань, має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Нею може бути забезпечена лише дійсна вимога, зокрема така, що випливає з кредитного договору, договорів купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.

За ст. 574 ЦК України застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Термінологією Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" застава рухомого майна, що виникає на підставі договору, є приватним обтяженням; публічним є обтяження рухомого майна, яке виникає відповідно до закону або рішення суду (ст. 4).

В силу закону виникає, зокрема, податкова застава, яка п. 1.17 ст. 1 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними Цільовими фондами" визначається як спосіб забезпечення податкового зобов'язання платника податків, не погашеного у строк, у силу податкової застави орган стягнення має право в разі невиконання забезпеченого податковою заставою податкового зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами у порядку, встановленому законом.

Характеристика застави

1. Сторонами договору застави (заставодавцем і заставодержа-телем) можуть бути фізичні, юридичні особи та держава (ст. 11 Закону України "Про заставу"). При цьому заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави (ч. 2 ст. 583 ЦК України). Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.

Державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності, здійснює заставу належного йому майна за погодженням із засновником цього товариства у порядку, передбаченому для державних підприємств.

З моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства або відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі корпоратизації, застава їх майна здійснюється з дозволу відповідного органу приватизації, що надається за Порядком погодження органами приватизації умов договорів застави майна підприємств, затв. наказом Фонду державного майна України від 6 лютого 2001 р. № 163.

Механізм застосування податкової застави органами державної податкової служби закріплюється відповідним Порядком, затвердженим наказом Державної податкової адміністрації України від 28 серпня 2001 р. № 338.

2. Згідно зі ст. 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Ним може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Залежно від предмета застави визначається законодавство, яке застосовується до відповідних відносин. Зокрема, якщо предметом застави є рухоме майно, на відповідні відносини, окрім загальних положень Закону України "Про заставу" та ЦК України, поширюється Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"; якщо нерухоме — Закон України "Про іпотеку".

Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини, вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом. Наприклад, не може бути заставлено право на отримання пенсії чи заробітної плати, на аліменти, на відшкодування шкоди, завданої життю чи здоров'ю. Не можуть бути предметом застави речі, які неможливо відчужити: паспорт, посвідчення особи, інші документи.

Якщо право не передається, його не може бути заставлено. Не можуть бути предметом застави особисті немайнові права, наприклад, право громадянина вибирати місце проживання, право громадянина бути автором картини чи іншого художнього твору, право на ім'я. Ці права не можуть бути відчужені, а отже — і передані.

Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом. Так, предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації. Статтею 15 Закону України від 9 квітня 1999 р. № 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" заборонено місцевим державним адміністраціям використовувати об'єкти державної власності, власності територіальних громад, що перебувають в їх управлінні, як заставу.

Майно та кошти благодійної організації також не можуть бути предметом застави (ст. 19 Закону України від 16 вересня 1997 р. № 531/97-ВР "Про благодійництво та благодійні організації").

3. Заставодержатель має право одержати задоволення з вартості майна, що заставляється. "Задоволення з вартості майна" є юридичною природою застави. Тому в разі невиконання умов основного договору до заставодержателя не може автоматично перейти майно, передане заставодавцем.

Згідно зі ст. 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. При цьому за рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

4. За змістом ст. 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. Тлумачення поняття "звернення стягнення" міститься в ст. 50 Закону України від 21 квітня 1999 p. № 606-XIV "Про виконавче провадження", за якою звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті (описі), вилученні та примусовій реалізації.

Арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а у разі потреби — в обмеженні права користування майном або його вилученні у боржника та передачі на зберігання іншим особам. Види, обсяги і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою відповідальність зберігача майна, передбачену законом.

ЦК України передбачає випадки, коли право звернення стягнення на предмет застави настає достроково, зокрема, у разі ліквідації юридичної особи-заставодавця, в разі виникнення загрози загибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета закладу не з вини заставодержателя, якщо заставодавець відмовляється замінити предмет закладу (ч. 2 ст. 46 Закону України "Про заставу").

Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом, за вимогами Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. № 1448.

Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК України.

Сторони договору застави можуть передбачити інші шляхи реалізації заставленого майна. Такими шляхами можуть стати конкурс, тендер, реалізація на біржі та інші види реалізації. Хоча на практиці сторони не обумовлюють спеціально в договорі інший порядок реалізації, покладаючись на встановлену законом можливість реалізації заставленого майна з аукціону (публічних торгів).

5. Стаття 584 ЦК України (ст. 12 Закону України "Про заставу") встановлює орієнтовний перелік істотних умов договору застави. Так, у договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.

Договір застави підлягає укладенню у письмовій формі (ст. 13 Закону України "Про заставу"). Якщо предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Застава нерухомого майна (іпотека) підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених ст. 4 Закону України "Про іпотеку". Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна (див. Порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 2004 р. № 830).

Якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та застав, які зареєстровані пізніше (ст. 588 ЦК України).

6.6. Притримання

Згідно зі ст. 594 ЦК України кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання. Так, відповідно до ст. 163 Кодексу торговельного мореплавства України під час прийому вантажу одержувач зобов'язаний відшкодувати витрати, зроблені перевізником за рахунок вантажу, внести плату за простій судна в порту вивантаження, а також сплатити фрахт і плату за простій у порту навантаження, якщо це передбачено ; в коносаменті або іншому документі, на підставі якого перевозився вантаж, а у випадку загальної аварії — внести аварійний внесок або надати належне забезпечення. Перевізник може не видавати (іншими словами — притримати) вантаж до сплати ; зазначених сум або надання забезпечення. Стаття 856 ЦК України передбачає, що якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору підряду, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника. При цьому до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї — боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.

Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

За змістом ст. 594 ЦК України право на притримання виникає при одночасному існуванні таких умов:

—  повинен бути предмет притримання — річ, що належить боржнику і яку кредитор повинен передати першому або вказаній ним особі;

- має існувати зобов'язання, згідно з яким боржник зобов'язується оплатити вартість самої речі або відшкодувати пов'язані з нею витрати та інші збитки;

—  зобов'язання боржником не виконане в строк.

Слід зауважити, що на притримання як на захід забезпечення виконання зобов'язань поширюються загальні вимоги ст. 547 ЦК України щодо вчинення угоди із забезпечення виконання зобов'язання у письмовій формі. Тому якщо застереження про притримання відсутнє в основному договорі або якщо відсутня угода про притримання, викладена у формі окремого документа, притримання речі кредитором буде неправомірним.

Відповідно до ст. 595 ЦК України кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Він відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі також несе кредитор, якщо інше не встановлено законом. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.

Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до положень ст. 591 ЦК України щодо реалізації предмета застави.

7. Відповідальність за порушення договірних зобов'язань

Загальні положення щодо відповідальності за порушення господарсько-договірних зобов'язань

Загальні засади відповідальності за порушення цивільно-правових зобов'язань містяться у гл. 51 ЦК України. Розділом V ГК України встановлені особливості відповідальності за правопорушення у сфері господарювання; відповідно, відповідальність за такі правопорушення вважається господарсько-правовою.

Згідно зі ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених законодавством та договором. Господарськими санкціями, у свою чергу, визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові Наслідки.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Він відповідає за невиконання або неналежне і виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення і господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Обставини непереборної сили і форс-мажорні обставини за законодавством є випадками звільнення сторін від господарсько-правової відповідальності. На практиці ці поняття почасти ототожнюються, проте в юридичній літературі вже з'являються розробки, що їх розрізняють.

За змістом ст. 218 ГК України непереборною силою є надзвичайні і невідворотні обставини за даних умов здійснення господарської діяльності. Виникнення цих явищ не залежить від волі, свідомості і бажання як конкретного суб'єкта, так й інших людей. Враховуючи це, в літературі висловлюється думка, що непереборною силою можуть бути лише стихійні природні явища'. Підтвердження цієї тези можна знайти в Правилах надання населенню послуг з водо-, теплопостачання та водовідведення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 1997 р. № 1497, які визначають непереборну силу як наслідки надзвичайних ситуацій техногенного, природного або екологічного характеру.

Проте вже Закон України від 6 квітня 2000 р. № 1641-III "Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об'єктів" під непереборною силою розуміє надзвичайні обставини та події (землетрус, ураган, шторм, повінь; війна та воєнні події, зруйнування внаслідок дії вибухових приладів, що знаходяться у землі; радіаційне, хімічне зараження, інші надзвичайні та невідворотні події), які не можуть бути передбачені сторонами під час укладення відповідного договору та в разі виникнення яких неможливо вжити відповідних заходів. Тобто Закон до подій стихійного характеру додає ще й події суспільного життя.

Непереборна сила — це універсальна обставина, що звільняє від відповідальності як у договірних, так і в деліктних зобов'язаннях; форс-мажорні обставини звільняють від відповідальності за невиконання або неналежне виконання лише договірних зобов'язань, суб'єктами яких є сторони за договором.

Непереборна сила визнається підставою для звільнення від відповідальності незалежно від того, чи було відповідне положення зазначене в договорі, чи ні; умовою ж застосування форс-мажорних обставин є посилання на них у договорі.

Не вважаються обставинами, що звільняють сторону від відповідальності, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів (ч. 2 ст. 218 ГК України).

Згідно з ч. 2 ст. 217 ГК України у сфері господарювання за ініціативою учасників господарських відносин застосовуються такі види господарських санкцій:

—  відшкодування збитків; - штрафні санкції;

—  оперативно-господарські санкції.

7.1. Відшкодування збитків

Відповідно до ч. 2 ст. 224 ГК України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; — додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

—  матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках передбачених законом.

При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволене у добровільному порядку, — на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.

ГК України дозволяє сторонам господарського зобов'язання за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.

Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб'єктам, — зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.

Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків. Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше.

Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняє зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначених у ч. З ст. 193 ГК України.

7.2. Штрафні санкції

Згідно зі ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді неустойки, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (інститут неустойки розглядався нами в попередньому параграфі). Сплата штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, так само як і відшкодування збитків, не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, передбачених у ч. З ст. 193 ГК України.

7.3. Оперативно-господарські санкції

Згідно зі ст. 235 ГК України оперативно-господарськими санкціями є заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. При цьому до суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором. Тобто для можливості застосування оперативно-господарських санкцій необхідне їх пряме передбачення у договорі.

У господарських договорах сторони можуть передбачати використання, зокрема, таких видів оперативно-господарських санкцій:

~ одностороння відмова від виконання свого зобов'язання Управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це — у разі порушення зобов'язання другою стороною;

~ відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди Другої сторони;

~ відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

~ відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

- встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

— відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.

Наведений перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у частині першій цієї статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.

Відповідно до ст. 237 ГК України підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.

Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

Тема 6. Правове регулювання біржової діяльності.

1. Поняття про біржову діяльність.

1.1 Біржова торгівля як основа біржової діяльності.

Основою біржової діяльності є біржова торгівля. Біржова торгівля виникла внаслідок удосконалення взаємовідносин виробництва і торгівлі, оскільки торгівля є саме тим ланцюгом, який сполучає виробництво зі сферою задоволення потреб споживачів. Чітка й злагоджена організація виробництва передбачає забезпечення його всіма необхідними елементами: робочою силою, предметами й засобами праці тощо. Водночас виробництво ніколи не створюється заради самого процесу виробництва. Воно слугує для задоволення потреб людей і суспільства в цілому.

Виробництво й торгівля взаємопов'язані. Виробництво передбачає, щоб певні товари, узгоджені за обсягом, асортиментом і ціною, були доставлені замовнику в установлений термін. Якщо ринок визначає, яку продукцію виробляти, в якому обсязі, в який термін, для якого споживача тощо, то торгівля — лише асортимент, загальний товарообіг, прибутки або збитки продавця.

 Перехід до ринкових відносин зумовлює відродження бірж. Світова практика багатьох країн ринкової економіки довела, що біржа — це інструмент ціноутворення на економічно збалансованій основі співвідношення попиту й пропозиції. Біржа (з латинської — гаманець) — установа, в якій здійснюється купівля-продаж товарів масового попиту, цінних паперів, валюти тощо.

Біржа — це обладнане «ринкове місце», яким розпоряджаються її власники і яке надається в користування професіоналам біржового торгу — брокерам, маклерам та іншим учасникам біржових торгів, що придбали брокерське місце на певний період часу на біржах відкритого типу.

3 огляду на економіку біржа — це організований у певному місці, регулярно діючий за встановленими правилами оптовий ринок, на якому здійснюється оптова торгівля товарами за зразками і стандартами або контрактами на їх поставку в майбутньому за цінами, які офіційно встановлено на основі результатів торгу. Торгівля здійснюється через обмін усними інструкціями між представниками брокерських фірм в торговій залі — трейдерами. Як засвідчує досвід, автоматизовані системи купівлі-продажу цінних паперів, що виникли в останні роки, не в змозі цілком замінити брокера у використанні всіх резервів для укладання найвигідніших угод для своїх клієнтів.

Біржа є юридичною особою, яка має власне або орендоване майно, діє на підставі статуту, власних правил біржових торгів та чинного законодавства. Від свого імені вона може укладати договори, контракти та інші угоди, бути позивачем і відповідачем у державному арбітражному або третейському суді. Біржа відображує картину того, які товари користуються попитом і які насамперед треба виробляти товаровиробникові. Без посередницьких спрямованих зусиль біржі не можна налагодити й розвивати вертикальні та горизонтальні торгові зв'язки.

Наявність цивілізованих бірж дає змогу підприємствам самостійно добирати канали реалізації, форми розрахунків і будувати економічні взаємовідносини не за натуральним принципом «товар — товар» (бартерний обмін), а за принципом, загальноприйнятим у всьому світі, — «гроші— товар—гроші».

Безпосередньо з виробництвом пов'язана не торгівля взагалі, а оптова торгівля, яка здебільшого здійснюється безпосередньо товаровиробниками, незалежними оптовими посередниками, а також через біржі, аукціони, ярмарки.

Біржова торгівля сформувалась на базі місцевих ринків і ярмарків.

Місцевому ринку притаманні такі риси:

  •  ринок обслуговує в основному невеликі території;
  •  торгівля здійснюється регулярно (щодня або у визначені дні);
  •  її основою є привселюдне проведення торгів і відсутність обмежень видів товарів, які є об'єктами купівлі-продажу;
  •  торгівля ведеться невеликими партіями товару і після операцій купівлі-продажу товар передається з рук у руки, що виключає необхідність оформлення документів, які підтверджують зміну власника;
  •  ціни на товари встановлюються на основі  попиту і пропозиції;
  •  покупець товару, як правило, є його споживачем;

Основні риси місцевого ярмарку.

  •  ярмарок обслуговує значно більшу, ніж ринок, територію (район, регіон, область тощо) і стимулює розвиток як внутрішнього, так і міжнародного товарообігу;
  •  має епізодичний характер (раз чи кілька разів на рік);
  •  торгівля здійснюється наявним товаром, але по окремих видах товарів може здійснюватися за зразками, каталогами;
  •  ціни на товари встановлюються  на основі  попиту і пропозиції;
  •  торгівля ведеться великими партіями товарів з відстроченим часом  передачі їх покупцям  і  оформленням спеціальних документів  (договорів,  контрактів),  які підтверджують передачу прав власності на товари.

Біржа дає змогу створити ефективніший механізм торгівлі і для захисту інтересів продавців і покупців від впливу на них несприятливих змін цін. Біржова торгівля є самостійною і специфічною формою оптової торгівлі.

Біржа — це установа, де регулярно функціонує оптовий ринок і на основі співвідношення попиту і пропозиції здійснюється купівля-продаж товарів (товарна біржа), цінних паперів (фондова), іноземної валюти (валютна), інформації (інформаційна), науково-технічних розробок (біржа інтелектуальних ресурсів).

1.2 Функції біржі.

Біржа, основою діяльності якої є біржова торгівля, виконує такі функції.

1.  Організація  проведення  торгів.  Насамперед — це добре обладнане «ринкове місце»   (біржова зала), де могла б розміститися достатня кількість продавців і покупців, що беруть участь у біржових торгах. Багато сучасних бірж широко застосовують електронні торги з використанням комп'ютерних систем. Це не потребує фізичної присутності покупців і продавців в одному місці, а дає змогу здійснювати торгівлю через   електронні   комп'ютерні   мережі.   Така  організація торгівлі потребує належного матеріально-технічного забезпечення  (обладнання комп'ютерами  біржової зали, робочих місць учасників торгів),  розробки  й  чіткого дотримання правил торгівлі всіма його учасниками.

Організацію біржових торгів має забезпечувати штат висококваліфікованих працівників біржі.

2.  Розробка біржових контрактів — це стандартизація вимог до якісної характеристики біржових товарів  і  до розмірів партій товарів, розробка єдиних вимог до розрахунків за біржовими угодами тощо.

Біржа встановлює жорсткі вимоги щодо товарів, які допускаються до біржових торгів. На підставі цих вимог розроблено біржові стандарти, які мають бути враховані продавцями і покупцями на біржах.

Типові біржові контракти дають змогу прискорити оформлення укладених угод.

3.  Розв'язання спірних питань. Під час біржових торгів між учасниками біржової торгівлі можуть виникати спірні ситуації (помилки,  нечітка робота технічного  персоналу, відмова від виконання контрактів, письмового укладання угод, порушення правил торгів тощо). Ці питання вирішуються безпосередньо на біржі відповідним нейтральним органом — третейським або арбітражним судом біржі.

4.  Котирування й регулювання біржових цін. За умови концентрації   великого   попиту   та   пропозиції   на   біржі, укладання  великої кількості угод,  відсутності державного регулювання зменшується вірогідність впливу неринкових факторів на ціну, що максимально наближає її до реального попиту й пропозиції.

Біржову ціну встановлюють в процесі її котирування, це розглядають як найважливішу регулювальну функцію біржі. Котирування цін — це визначення діючих на біржах цін на товари, курси цінних паперів і валют. Такі ціни встановлюються спеціальною (котирувальною) комісією станом на початок і закінчення торгів.

З метою розробки стратегії поведінки продавців і покупців на наступних біржових торгах біржі публікують ціни на товари в біржових бюлетенях. Ціни є орієнтиром для потенційних виробників товарів, власників цінних паперів, покупців, органів державної влади тощо.

5.  Біржове страхування (хеджування) учасників біржової торгівлі від несприятливих для них коливань цін. Для цього на біржі  використовуються спеціальні види угод і розробляється механізм їх укладання.

Біржа створює умови для того, щоб покупці і продавці товару за своїм бажанням могли виступати на біржових торгах у ролі клієнтів або учасників. Інтереси клієнтів біржі представляють брокери, які виконують їхні заявки. Це підвищує довіру до біржі, залучає до участі в ній ринкових спекулянтів, підвищує кількість продавців, покупців і посередників.

 6.   Гарантування  виконання  угод досягається  через біржові системи клірингу і розрахунків. З цією метою біржа використовує  систему безготівкових розрахунків  шляхом заліку   взаємних   вимог   і   зобов'язань   учасників   торгів, проведення грошових розрахунків клієнтів через банківські рахунки біржі, застосування штрафних санкцій.

7.  Інформаційна діяльність, збір і реєстрація біржових цін з подальшим їх узагальненням і публікацією, надання клієнтам, іншим зацікавленим організаціям інформації про наявність товарів, публікація такої інформації в газетах, журналах, інформаційних агенціях — все це є надзвичайно важливою функцією біржі.

8.   Сприяння   реалізації  товарів   за   оптимальними цінами  відбувається на основі  прямої зустрічі  попиту й пропозиції,   поставки   товару   (форвардний   контракт)   та процесу його виробництва (ф'ючерсний контракт).

1.3  Види бірж.

Біржі класифікують залежно від виду біржового товару, принципу організації, правового статусу, рівня спеціалізації, місця і ролі в світовій торгівлі, форми участі відвідувачів у біржових торгах та інших ознак.

За видом біржового товару в світовій практиці прийнято виділяти такі види бірж: товарні (в тому числі товарно-сировинні), фондові, валютні біржі і біржі праці.

За принципом організації (ролі держави в створенні бірж) розрізняють публічно-правові (державні) біржі та приватно-правові (приватні).

Публічно-правові біржі (відкритого типу) діяли в дореволюційній Росії. Такі біржі перебувають під контролем або безпосередньо ними керують спеціальні органи управління. Членом такої біржі може стати будь-який підприємець, якого занесено в біржовий реєстр і який є її співзасновником. Особи — не члени біржі допускаються до здійснення торгових операцій відповідно до придбаних ними разових квитків. Біржі такого виду функціонують в Європі (Франції, Бельгії, Нідерландах).

Приватно-правові біржі діють в Англії, США та інших країнах. На цих біржах доступ відкрито тільки для вузького кола осіб, які входять до біржової корпорації. Кількість членів таких бірж обмежена. Біржа цього виду є пайовим товариством, статутний капітал якого складається з певної кількості паїв (сертифікатів). Кожний член біржі повинен бути власником хоча б одного паю (сертифікату), який дає йому право укладати угоди в приміщенні біржі.

За правовим статусом створені біржі в основному реєструвалися як акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю. Така форма організації бірж пояснюється рівнем ділової і економічної культури, історичними традиціями, а також відсутністю жорсткої правової основи, яка регламентує їх створення і функціонування. Це надавало засновникам бірж більшу свободу при підготовці необхідних документів, давало змогу закласти такий механізм управління і розподілу прибутку, який найбільшою мірою влаштовував би їх. Засновників приваблювало й те, що біржу у формі товариства з обмеженою відповідальністю можна було зареєструвати в місцевих органах влади.

Оскільки держава має стимулювати роботу бірж, орієнтованих на некомерційний характер діяльності, з 1995 р. біржі починають перетворюватися на некомерційні асоціації.

 За формою участі в торгах біржі бувають відкритими і закритими.

В торгах на відкритих біржах, крім постійних членів, можуть брати участь й інші бажаючі, які придбали відповідне право. Відкриті біржі бувають двох типів:

  •  «ідеально» відкриті біржі, на яких контрагенти можуть не користуватися послугами брокерів-посередників. На таких біржах забезпечується вільний доступ до біржового кільця клієнтів-продавців і клієнтів-покупців. «Ідеально» відкриті біржі характеризуються прямими зв'язками виробників і споживачів;
  •  відкриті біржі змішаного типу, на яких безпосередньо і водночас з продавцями і покупцями працюють дві групи посередників: брокери — від імені та за рахунок клієнтів, і дилери — від свого імені та за свій рахунок.

Згідно зі статутами, більшість товарних бірж у нашій країні є закритими. З метою збільшення біржового обороту інколи до участі в торгах залучаються й клієнти (продавці і покупці) шляхом надання їм за визначену плату статусу разового чи постійного відвідувача.

Ступінь відкритості біржових зборів безпосередньо пов'язаний з торговою стратегією біржі. Часто для пожвавлення торгівлі відкритість біржі використовують в рекламних цілях. Відкриті біржі — це більш демократичний і привабливий для клієнтів спосіб участі в торгах, на яких непрофесійним учасникам надаються послуги брокерів.

Створення необхідної біржової інфраструктури і вдосконалення біржової торгівлі призводять до більш закритого характеру діяльності бірж.

Торги на закритих біржах зорієнтовані на професіоналів, формування ділових зв'язків на основі взаємної довіри між торгівцями, для співпраці яких необхідною умовою є обмежена кількість випадкових відвідувачів біржі.

Отже, для біржі, яка захищає інтереси біржових посередників, закритий характер привабливіший і відповідає самій суті концепції біржі як організації (асоціації) торгівців (посередників), яку створено для забезпечення торгівлі й задоволення їхніх інтересів.

За номенклатурою товарів біржі поділяються на універсальні, спеціалізовані і вузько- й широкоспеціалізовані.

На універсальних біржах широкого попиту торгівля ведеться різного роду товарами.

Спеціалізовані біржі мають спеціалізацію за певними групами товарів.

  Вузькоспеціалізовані біржі здійснюють операції лише по кількох видах товарів.

Суть спеціалізації зводиться до того, що до складу акціонерів (членів) біржі або до її спеціалізованої секції вводять безпосередніх виробників тієї чи іншої товарної групи. За рахунок цього на біржі досягають високої концентрації покупців і продавців відповідного виду товару, а біржовий торговий обіг при цьому зростає.

Товарні біржі, які відроджуються в Україні, здебільшого є універсальними, що об'єктивно пов'язано з необхідністю на даному етапі забезпечити максимальний біржовий оборот. Разом з тим спеціалізація товарних бірж у країні вже розпочалася.

Спеціалізація бірж залежить ще й від таких факторів: місця створення біржі (наприклад,    у Донбасі товарно-сировинні  біржі спеціалізуються на торгівлі вугіллям, продукції машинобудівного комплексу); статусу засновників і членів біржі, взаємовідносин між ними.

Світова практика стверджує, що спеціалізовані біржі мають ряд переваг:

  •  збільшення біржового обороту;
  •  зниження витрат на торгівлю;
  •  розширення регіону дії;
  •  послаблення диктату монополізованих виробників;
  •  об'єктивніше встановлення цін на товари;
  •  кваліфікованіше проведення обробки біржової інформації тощо.

За місцем, роллю, функціями, які виконують біржі, ринкової орієнтації у світовій торгівлі їх прийнято поділяти на міжнародні та національні.

Міжнародна біржа — це особливий вид постійно діючого оптового ринку, який охоплює кілька країн і на якому здійснюються угоди купівлі-продажу на певні біржові товари. Міжнародні біржі обслуговують конкретні товарні й фондові ринки. В їх роботі можуть брати участь представники ділових кіл різних країн. Ці біржі можуть вільно розпоряджатися прибутком, отриманим від біржових операцій, укладати спекулятивні (арбітражні) угоди, які дають можливість отримувати прибуток на різниці в котирувальних цінах на біржах різних країн.

Країни, в яких функціонують міжнародні біржі, беруть на себе зобов'язання чітко дотримуватися відповідного валютного, торговельного і податкового режимів, які забезпечують їхню діяльність. Міжнародні біржі поділяються на товарні, фондові й валютні.

Міжнародні товарні біржі функціонують у трьох країнах з розвинутою ринковою економікою і надійною кредитно-фінансовою системою. В Англії — Лондонська біржа ФОКС і Лондонська біржа товарів; у США — біржі, які діють в Нью-Йорку і Чикаго; в Японії — біржі, що здійснюють угоди з товарами, які обертаються на світовому ринку. В 90-х роках на обсяг діяльності цих бірж припадало 98 % всього біржового обороту.

До міжнародних товарних бірж належать деякі біржі, що обслуговують регіональні ринки. На них укладаються угоди по окремих видах товарів. Такі біржі функціонують в США, Франції та Китаї (Гонконгу).

Національні біржі діють у межах однієї країни. Вони враховують особливості розвитку виробництва, обігу й споживання матеріальних ресурсів, що притаманні даній країні. При цьому валютний, податковий і торговельний режими забороняють проведення арбітражних угод і участь у біржових торгах фірм і осіб нерезидентів країни місцезнаходження біржі.

На території СНД міжнародними називають Московську міжнародну фондову біржу, Міжнародну продовольчу біржу, Кузбаську міжнародну товарно-сировинну біржу, Українську міжнародну валютну біржу. На сьогодні такі біржі вважати міжнародними в повному розумінні цього слова не можна, оскільки ні валютний, ні торговий, ні податковий режими, які діють у цих країнах, не забезпечують вільного переміщення прибутку, отриманого в процесі біржової діяльності. Участь у торгах і навіть у складі членів окремих іноземних компаній не дають підстави вважати такі біржі міжнародними.

Залежно від сфери діяльності біржі умовно поділяють на центральні (столичні), міжрегіональні і регіональні (локальні).

Як засвідчує світова практика, територіальне розташування бірж у країні має відповідати центрам торговельних зв'язків і транспортних шляхів. Наприклад, Гамбурзька біржа кави та Міжнародна Нью-Йоркська біржа кави, цукру і какао знаходяться не в місцях виробництва, а в центрах міжнародної торгівлі — центральні (столичні) біржі.

Міжрегіональні біржі, як правило, сполучають райони виробництва і споживання товарів.

Регіональні біржі — це здебільшого обласні біржі, які можуть мати філії.

Більшість бірж України є регіональними (локальними).

 За основними видами угод світова практика біржової торгівлі виділяє такі види бірж: реального товару; ф'ючерсні; опціонні; змішані.

Біржі реального товару характерні для початкового етапу біржової торгівлі. Найсуттєвішою рисою бірж реального товару є обов'язкова поставка товару після проведення торгів. За кордоном біржі реального товару збереглися тільки в деяких країнах і мають невеликі обороти. Переважно це країни, що розвиваються, оскільки інфляція, можливість шахрайства й ошукування стримують розвиток ф'ючерсних і форвардних контрактів. У більшості європейських країн існують біржові торги з реальним товаром — спотові контракти. Торгові операції за цим видом контрактів становлять у країнах, що розвиваються, 10... 15 % загального біржового обороту.

Ф'ючерсні біржі виникли внаслідок розвитку біржової торгівлі і перетворення бірж реального товару на спеціалізований ринок торгівлі контрактами. Основними ознаками ф'ючерсної торгівлі є:

  •  зв'язок з ринком реального товару, який може здійснюватися через великий відтинок часу (в окремих випадках навіть за кілька років); 
  •  заздалегідь чітко визначена вартість стандартизованого контракту;
  •  узгоджені кількість, якість, ціна, умови поставки товару, що   відображується   в   контракті,   який   стає   об'єктом торгівлі;
  •  повна уніфікація умов поставки товару;
  •  незабезпеченість угоди реальним товаром на момент її укладання;
  •  замінність контрагентів, яка забезпечується перепродажем цих контрактів.

Ф'ючерсні біржі є своєрідними фінансовими інститутами, які обслуговують торгівлю контрактами, їх локалізують у місцях найбільшої концентрації грошових ресурсів або в провідних фінансових центрах.

Перетворення товарної біржі із ринку реальних товарів на ринок прав на товари —- це процес посилення ринку фінансового капіталу.

Як специфічний інститут, що обслуговує потреби ринку, ф'ючерсна біржа водночас впливає на фактичні ціни угод з реальним товаром і в кінцевому результаті — на прибутковість підприємств. Ф'ючерсна біржа доповнює механізми кредитування підприємств-виробників.

Форма страхування ціни або прибутку в разі здійснення ф'ючерсних угод має назву хеджування. За умов хеджування учасники угод отримують можливість застрахувати себе від збитків, що можуть бути наслідком змінення цін протягом терміну угоди.

Істотну роль у сучасній світовій економіці відіграють опціонні біржі як засіб страхування учасників біржової торгівлі, оскільки це дає змогу покупцям опціонів зменшити можливі збитки під час укладання та виконання біржових угод.

Біржі, на яких здійснюються операції, що передбачають поєднання різних видів угод, називають змішаними.

Якщо ф'ючерсні біржі виникли ще в 40-х роках XX ст. (з 1948 р. в США), то опціонні з'явилися порівняно недавно (в 80-ті роки). У багатьох країнах з ринковою економікою на біржах можна укладати водночас як ф'ючерсні, так і опціонні угоди. На українських біржах можна укладати водночас угоди як з реальним товаром, так і ненаявним (форвардні, ф'ючерсні угоди). Опціонні угоди на біржах України поки що не укладають. Вітчизняні біржі можна умовно вважати змішаними.

Залежно від характеру комерційної діяльності розрізняють біржі прибуткові (комерційні) і неприбуткові (некомерційні). Згідно з чинним законодавством України біржі е неприбутковими організаціями. Грошові кошти засновників і членів біржі, які отримані за контрактами, укладеними на біржі, спрямовуються на компенсацію витрат, пов'язаних з функціонуванням біржі, на оновлення обладнання й технологічного процесу, стимулювання працівників біржі тощо.

2. Товарна біржа та принципи її діяльності.

2.1 Формування товарних ринків

Основним змістом діяльності товарної біржі є створення найсприятливіших умов для укладання товарних угод, а головною функцією — організація постійно діючого оптового товарного ринку і надання посередницьких послуг учасникам біржових торгів. Нормальне функціонування товарної біржі можливе в умовах ринкового середовища, самостійності підприємств різних форм власності й господарювання, насичення ринку біржовими товарами, великої кількості продавців, покупців і посередників, стабільності грошової системи, розвинутої інфраструктури.

Товарна біржа — постійно діючий оптовий ринок, що функціонує в певному місці та відповідно до встановлених правил торгівлі й регламенту.

Угоди на товарній біржі укладаються на стандартні партії товарів, що дає можливість здійснювати операції не лише без попереднього огляду товару, а й взагалі на поки що неіснуючий, але передбачуваний товар (наприклад, майбутній урожай).

Механізм діяльності біржі залежить від умов формування й функціонування товарного ринку. Крім того, сучасний ринковий механізм діє як ефективний регулятор суспільного виробництва, але тільки в тому разі, коли він поєднує ринок споживчих товарів і послуг, сировини й засобів виробництва, робочої сили, землі, капіталу та інформації.

Механізм функціонування товарної біржі передбачає вільну торгівлю товарами в певному місці й у певний час за ринковими цінами. Кожна біржа може самостійно визначати асортимент товарів, які мають бути об'єктами біржової торгівлі. За цих умов ураховуються вимоги до біржових товарів та контрактів на них.

Об'єктами ринкових відносин вважають як кінцеві результати виробничого процесу, так і фактори виробництва (засоби виробництва, робочу силу, капітал тощо).

Об'єктом угоди на товарній біржі переважно є масовий однорідний товар (бавовна, зерно, метал тощо). За останні роки біржовим товаром стали також деякі стандартизовані види продукції машинобудівельних і хімічних галузей (аудіо- і відеокасети) тощо.

Продавець зобов'язаний доставити покупцю проданий товар в установлений час та за певною ціною. Здебільшого угоди, які укладаються на товарних біржах, носять терміновий характер, а найпоширеніший термін — 6 місяців. Товарні біржі є місцем торгівлі, яка базується на грі на підвищення та зниження цін. Товарні біржі можуть співіснувати разом із фондовими, а можуть бути самостійними, навіть, по окремих товарах.

Товарна біржа створюється як добровільне об'єднання юридичних та фізичних осіб, яким це не заборонено чинним законодавством.

Державна реєстрація біржі здійснюється за встановленим порядком для підприємств відповідних організаційно-правових форм.

Діяльність товарних бірж здійснюється відповідно до Закону України «Про товарні біржі» від 16 грудня 1991 р. та чинного законодавства України, статуту біржі, правил біржової торгівлі та біржового арбітражу. Основні умови розвитку товарних бірж:

  •  економічна самостійність господарських суб'єктів, яка базується на багатоукладності форм власності;
  •  необмежена кількість учасників підприємницької діяльності в сфері товарного виробництва й торгівлі;
  •   інформованість  кожного господарського суб'єкта про поточну економічну й біржову кон'юнктуру;
  •   вільне ціноутворення;
  •  вільний вибір партнерів за угодою та здійснення підприємницької діяльності;
  •  відкритість економіки держави для зовнішньоекономічних зв'язків;
  •  мобільність обігу матеріальних, трудових, фінансових та інших видів ресурсів.

Класифікація товарних бірж за основними ознаками:

за організаційно-правовими формами діяльності:

  •  AT відкритого типу; AT закритого типу; за характером здійснення біржових угод:
  •  реального товару; форвардні; ф'ючерсні; опціонні; комплексні; за регіоном дії:
  •  місцеві  (регіональні);  міжрегіональні;  національні; міжнародні;
  •  за ступенелі відкритості:
  •  відкриті (публічні); закриті; за характером реалізованих товарів:
  •  вузькоспеціалізовані; спеціалізовані; універсальні.

Для товарного ринку, як і для будь-якого іншого, найважливішими є поняття попиту й пропозиції.

Попит — це платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці можуть і мають намір заплатити за необхідні для них товари та послуги.

Пропозиція — це сукупність товарів і послуг на ринку, які продавці чи виробники готові продати за певними цінами.

Діалектична залежність попиту і пропозиції полягає в тому, що попит через ціни, обсяги та асортимент виготовлених товарів визначає обсяг і структуру пропозиції, впливаючи в такий спосіб на виробництво. Рівновага та співвідношення між попитом і пропозицією є своєрідним індикатором збалансованого і пропорційного розвитку суспільного виробництва, обміну й розподілу праці в сфері матеріального виробництва, безперервності процесу суспільного відтворення матеріальних та духовних благ. Співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ринкових цін від вартості товарів і послуг (у разі перевищення попиту над пропозицією ціни відхиляються від вартості вгору, а в разі перевищення пропозиції над попитом — униз). Співвідношення між попитом і пропозицією щільно пов'язане з ціноутворенням.

Залежно від характеру взаємовідносин між продавцем і покупцем формуються вільні (відкриті), замкнені та регульовані ринки.

У разі вільних (відкритих) ринків немає жодних обмежень під час купівлі-продажу товарів.

Замкнені ринки обслуговують внутрікорпоративні (внутрігалузеві) поставки.

На регульованих ринках здійснюються операції з купівлі-продажу товарів відповідно до міжнародних товарних угод.

Серед товарних ринків важливе місце посідають: посередницький ринок, до якого відносять товарні біржі, аукціони, торги, інші організації, що купують товари й послуги для подальшого перепродажу з прибутком, та ринок проміжних товарів.

Для посередницьких ринків характерна купівля-продаж чітко визначених товарів: для товарних бірж — товарів з певними ознаками, які є масовими, взаємозамінними; для аукціонів — товарів, що користуються підвищеним попитом і мають індивідуальні ознаки (хутро, вироби мистецтва тощо); для торгів — машини, обладнання, виробництво яких потребує попереднього узгодження відповідних техніко-економічних характеристик.

Кожний товарний ринок має певні специфічні риси, пов'язані з особливостями економ