36113

Планування діяльності підприємства. Планологія як наука про планування

Конспект

Менеджмент, консалтинг и предпринимательство

Процес планування діяльності підприємств має багато складових: виробництво реалізація продукції її собівартість забезпеченість трудовими матеріальними і фінансовими ресурсами фінансові результати роботи фінансовий стан підприємства його інвестиційна діяльність. У практиці традиційного технікоекономічного планування на вітчизняних підприємствах такі пофакторні розрахунки завжди супроводжували розробку планів із підвищення продуктивності праці і зниження витрат на виробництво продукції. Враховуючи і те що підприємствам які працюють в...

Украинкский

2015-01-14

1.33 MB

14 чел.

ТЕМА 1. СУТНІСТЬ ПЛАНУВАННЯ І ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ЗДІЙСНЕННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ

1.1 Планологія  як  наука про планування  

Планування як самостійна галузь знань та особлива сфера людської діяльності, являє собою сукупність систематизованих знань про закономірності формування і функціонування різних господарських систем.

Ціль науки планування як складової економічної науки - описати, обґрунтувати та передбачити процес і явища дійсності (теоретичне відображення дійсності). Роль її та потреба в ній з боку суспільства зростає. Основим призначенням планування є зведення до мінімуму розбіжностей між імовірним і бажаним (оптимальним) майбутнім складних економічних організацій за умов певних дій під впливом навколишнього середовища. 

До факторів, що обумовлюють зростаючу роль науки планування в загальнополітичному, соціальному, економічному і культурному середовищі можна віднести:

  •  перехід до ринкових відносин та зміну методів господарювання, що потребує перебудови систем планування на всіх рівнях управління економікою;
  •  розвиток науково-технічного прогресу, зростання чисельності управлінських кадрів;
  •  зростання масштабів суспільного виробництва, ускладнення господарських зв'язків, розширення міжнародних зв'язків.

Наука планування - це система упорядкованих знань про суть, методологію, методику і організацію планування.

Суть планування полягає в розробці та обґрунтуванні цілей, визначенні найкращих методів і способів їх досягнення при ефективному використанні всіх видів ресурсів, необхідних для виконання поставлених завдань, і встановленні їх взаємодії. Отже, реалізація процесу планування включає вибір соціально-економічних цілей організації за наявних альтернатив, обґрунтування засобів використання обмежених ресурсів для досягнення поставлених цілей у майбутньому.

Сам процес планування проходить чотири етапи:

1) розробку загальних цілей;

2) визначення конкретних цілей на даний період із наступною їх деталізацією;

3) визначення шляхів і способів досягнення цілей;

4) контроль за процесом досягнення поставлених цілей шляхом зіставлення планових показників із фактичними та коригування цілей.

У процесі планування кожне підприємство повинно відповісти на такі запитання:

  •  що повинно бути зроблено і для чого?
  •  коли це буде зроблено і хто його буде робити?
  •  де це буде зроблено, і що для цього необхідно?

Вирішення цих питань є функцією планування, яка є основою для прийняття рішень та являє собою управлінську діяльність, що передбачає розробку цілей і завдань управління виробництвом, а також визначення шляхів реалізації планів для досягнення поставлених цілей.

При вивченні поведінки соціально-економічної системи з подальшим плануванням цієї поведінки необхідно враховувати нестійкість такої системи, її динамічність і невизначеність, пов’язану із впливом людського і природно-ресурсного факторів. Саме тому регулювання соціально-економічної системи може бути забезпечено за умови врахування законів суспільства, традицій, нормативно-правових і суспільно визнаних відносин.

Методологія планування - це сукупність теоретичних висновків, загальних закономірностей, наукових принципів розробки планів, їх обґрунтування та опис відповідно  до сучасних вимог ринку, які перевірені передовою практикою. За допомогою планування здійснюється перетворення "ірраціональності у раціональність", досягається більша сумісність інтересів, передбачуваність і взаємодія тріади "економіка – людина - природа". Основою суспільства є матеріальне виробництво і відносини в сфері виробництва, які визначають суспільне буття людей. Усередині суспільного виробництва вирішальна роль належить її головній сфері - матеріальному виробництву, яке і є об'єктом науки планування.

Процес планування діяльності підприємств має багато складових: виробництво реалізація продукції, її собівартість, забезпеченість трудовими, матеріальними і фінансовими ресурсами, фінансові результати роботи, фінансовий стан підприємства, його  інвестиційна діяльність. Саме це і є об'єктами планування діяльності підприємств, які розглядаються як єдине ціле і за допомогою яких розкривається його предмет.

Оскільки планування - це процес підготовки рішень про цілі, способи і методи їх досягнення шляхом цілеспрямованої порівняльної оцінки різних альтернативних варіантів дій у передбачуваних умовах, їх прийняття завжди пов'язано із використанням ресурсів, то ресурси підприємства і є загалом предметом планування на підприємстві.

Планування як складова економічної науки ґрунтується передусім на загальних взаємопов'язаних методах наукових досліджень: аналізі та синтезі, дедукції та індукції. Йому властиві такі методи досліджень як системний підхід, конкретно-історичний підхід, комплексний підхід, метод експерименту, моделювання, а також методи спеціальних досліджень.  

Метод дає опис того, як повинна виявлятися наукова і практична діяльність людей у прикладній сфері науки. Методи науки планування створюють систему різних засобів та прийомів вивчення і узагальнення явищ дійсності в сфері планування соціально-економічних об'єктів.

Одним із методів дослідження є метод системного підходу та раціонального вибору, який дозволяє підходити до дослідження кількісних і якісних параметрів проход ження ймовірних процесів із системних позицій. Він передбачає, по-перше, розгляд сис тем планування виробництва як єдиного цілого, зі своїми законами розвитку, вивчення об'єкта управління із врахуванням усіх його аспектів: економічного, соціального, технічного, організаційного,  екологічного та психологічного; по-друге, можливість поділити систему на підсистеми і дослідити їх взаємодію, оскільки кожна підсистема діє як на всі інші підсистеми, так і на систему в цілому. Таким чином створюється можливість розкрити закономірності і зв'язки підсистем, їх співвідношення та субординацію. За системним підходом кожний об'єкт планування розглядається як комплекс взаємопов'язаних елементів зі своїми законами розвитку, які об'єднані для досягнення спільної мети.

Конкретно-історичний підхід як один із методів дослідження науки планування,  передбачає вивчення відносин планування як процесів, що знаходяться в стадії роз витку та змінюються під впливом діючих на них факторів. Всі процеси розглядаються в тісному зв'язку з історичними обставинами, що складаються в тій чи іншій країні.

 Комплексний підхід є ширшим поняттям, ніж системний, оскільки він реалізується за допомогою останнього. Він передбачає:

  •  сумісне використання методів дослідження не тільки однієї, але і багатьох наук;
  •  розгляд всієї сукупності цілей планування за рівнями;
  •  розгляд різних проблем планування з точки зору часових інтервалів тощо.

 Експеримент - це метод пошуку або уточнення взаємозв'язку соціально-економічних явищ дослідним шляхом. Він необхідний для апробації запланованих рішень.

Моделювання. Суть цього методу полягає в створенні такого аналогу (моделі)  процесу, що планується, в якому відображались би найважливіші особливості й властивості та відкинуті другорядні риси.

У плануванні моделювання застосовується:

  •  коли необхідно розробити проект системи, не будуючи його в реальному житті;
  •  коли необхідно удосконалювати існуючу систему, а експеримент на реальній
  •  системі неможливий або економічно невигідний, наприклад, в силу великих витрат;
  •  коли експеримент в реальній системі пов'язаний з її розвалом.

Моделювання дозволяє вибрати серед реальних і раціональних варіантів планового процесу найоптимальніший. Для цього застосовуються різні типи моделей: графічні, числові, логічні, табличні та інші.

Методи спеціальних досліджень - це дослідження соціального характеру для визначення процесів, які не піддаються кількісній оцінці, тобто проводяться за допомогою анкетування, інтерв'ю та інших аналогічних методів.

Місце науки планування визначається її зв'язками з предметами інших наук: економічною теорією, галузевими економіками, економічною географією, правовими науками, статистикою, обліком, фінансами і кредитом, технічними і природничими науками, соціологією і психологією, математикою, кібернетикою, інформатикою.

1.2. ПРОЦЕС ПЛАНУВАННЯ І ВИБІР РІШЕНЬ, ФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ ПЛАНУВАННЯ

Основу управління господарськими процесами на підприємстві складають управлінські рішення.

Головною особливістю управлінських рішень є те, що їх приймають для забезпечення безперебійного функціонування об'єкта управління.

Планування можна розуміти як процес прийняття рішень, який передує майбутнім діям. Результатом планування є прийняття органом управління рішення про те, що, де і яким чином потрібно зробити. Способи і методи обґрунтування планових рішень є ланкою, що поєднує теперішнє з майбутнім. Вони в деякій мірі визначають науково-технічний рівень планування та якість планів.

Управлінські рішення не можна розглядати як довільну дію. Передумовою підготовки та прийняття управлінського рішення завжди є наявність проблеми, тобто встановлення невідповідності між фактичним і бажаним станом діяльності виробничого, комерційного чи іншого суб'єкта, що перешкоджає його ефективному функціонуванню та розвитку.

У процесі планування здійснюється альтернативний раціональний вибір. При цьому для кожного з варіантів існує обмеження щодо засобів його досягнення. Критеріями раціональності тих чи інших варіантів плану містять різні підґрунтя, які пов’язані з їхнім запозиченням з окремих галузей знань, зокрема:

1. технічна раціональність задає вибір тієї альтернативи, за якої досягається найкраще забезпечення рішень наявним потенціалом;

2. юридична раціональність обґрунтовує вибір варіанту, який у найбільшій мірі відповідає законам суспільства;

3. економічна раціональність базується на порівнянні вигод із затратами на їхнє здійснення і, як правило, зводиться до оцінки ефективності використання ресурсів;

4. соціальна раціональність передбачає порівняння планів із точки зору їхнього внеску у підтримку та поліпшення діючих соціальних інститутів;

5. контекстуальна раціональність здійснює оцінку компромісів, тобто виділяє і звертає особливу увагу тільки на основні (вибрані) проблеми (фактори впливу) при порівняно меншому врахуванні інших можливих проблем (факторів). 

Врахування при прийнятті планових рішень багатоаспектності і взаємопов’язаності проблем передбачає використання декількох критеріїв раціональності або застосування метараціонального підходу до комплексної і різнобічної оцінки наслідків варіантів планових рішень. 

Планування як розумовий процес, що здійснюється людиною, не може відбуватись відокремлено від її світогляду, власної філософської позиції. У плануванні виділяють три основні філософські концепції: формальну, інкрементальну і системну. Вони по-різному визначають цінність процесу планування, спираються на різні припущення, мають відмітні методичний апарат і інструментарій.

Таблиця 1.1

Характеристика основних концепцій планування

Характеристика концепції

Концепції планування

формальна

інкрементальна

системна

Сутність

спирається на кількісні моделі, які вважаються точним відображенням проблем; ставить наголос на передбаченні

ґрунтується на людських знаннях, інтуїції, набутому досвіді; ставить наголос на реакції

є синтезом обох згаданих підходів; прагне забезпечити адаптацію до зовнішнього оточення, враховує невизначеність середовища і динамізм процесів, що в ньому відбуваються

Позитивні сторони

  •  логічна структурованість і емпірична обґрунтованість
  •  актуальна, коли об’єктивні дані неповні, ненадійні, і для пояснення проблем та підготовки рішень не існує адекватних надійних теорій;
  •  забезпечує різноманітність  способів рішень проблем
  •  планування розглядається не як дискретний процес, а як процес у неперервному  розвитку;
  •  проблеми не «вирішуються», а «розв’язуються» і постійно перевизначаються через процесс навчання;
  •  першочергова увага приділяється найбільш назрілим проблемам

Недоліки

  •  перелік альтернатив невиправдано обмежений рамками об’єктивних, кількісних порівнянь;
  •  механістичний погляд у майбутнє (результати відомі або обчислені у межах статистичних границь похибок);
  •  порівняно нехтує людською стороною планування і відособлюється від суб’єктивного характеру соціальних систем
  •  виключення можливості застосування формалізованих моделей;
  •  отриманий план є прийнятним для більшості учасників, але не оптимальним;
  •  найчастіше неприйнятна у рішенні абсолютно нової проблеми
  •  план розглядають як обмежене ціле*, тому контроль його реалізації охоплює весь план у комплексі, а не окремі його фрагменти;
  •  прояв екстраполяції тенденцій*, а саме: альтернативні сценарії майбутнього створюються, спираючись на сьогоднішні дії, а не на те, що принесе майбутнє

* Примітка: вказані недоліки системного підходу до планування за сприятливих обставин можна кваліфікувати як переваги.

1.3. ПЛАНУВАННЯ ЯК ФУНКЦІЯ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

Управління являє собою цілеспрямовану координацію суспільного виробництва. Це управління машинами, механізмами і т. п. При цьому здійснюється і управління людьми та їх відносинами, які виникають у процесі виробництва.

У ринкових умовах організація, планування, мотивація, контроль і регулювання, які необхідні для формування і досягнення цілей, повинні бути як результативними, так і ефективними.

Відомий вчений у сфері управління П. Друккер, підкреслив, що результативність є наслідком того, що "робляться потрібні і правильні речі". А ефективність - наслідок того, що "ці речі створюються правильно" [13]. Планування в цьому випадку виконує велику роль, вирішуючи питання про те, якими повинні бути цілі організації, що повинна робити організація і як це робити. Саме за допомогою планування керівництво підприємства прагне встановити основні напрями для прийняття рішень, які забезпечать цей процес як єдине ціле.

Сприйняття сутності планування діяльності господарюючого суб’єкта, виходячи з моделі організації, заснованій на теорії систем, передбачає врахування таких положень:

  1.  організація – це центр дій;
  2.  організація – це цілеорієнтована структура потенціалу і процесів;
  3.  упправління організацією реалізується через вплив елементів її потенціалу на об’єкти середовища;
  4.  планування є однією з основних функцій управління поряд із організацією, регулюванням і контролем.

Таким чином, сутність планування, як функції управління підприємством, полягає в обґрунтуванні цілей і шляхів їх досягнення на основі виявлення комплексу завдань і робіт, а також визначення ефективних методів, способів і ресурсів усіх видів, необхідних для виконання цих завдань та встановлення їх взаємозв'язку. Планування є основною ланкою та організаційним початком всього процесу реалізації цілей підприємства.

Планування (у широкому сенсі) – це прийняття управлінських рішень, пов’язаних із майбутніми подіями, на основі систематичної підготовки цих рішень (тобто систематичного встановлення цілей і підготовку заходів, необхідних для їхнього здійснення). Таким чином, планування охоплює процес складання і прийняття планів.

Планування (у вузькому розумінні) – це систематизована підготовка рішень для формування майбутнього стану організації. Головний сенс планування полягає у підвищенні ефективності діяльності підприємства шляхом цільової орієнтації та координації всіх процесів, виявлення ризиків і зниження їх рівня, підвищення гнучкості й адаптованості до змін.

Основними загальними функціями управління підприємства є планування і прогнозування, організація, координація і регулювання, активізація і стимулювання, облік, аналіз і контроль.

Планування у структурованій за різновидами управлінській діяльності є основою для прийняття управлінських рішень.

Прогнозування в управлінському циклі передує плануванню і його завдання полягає в науковому передбаченні розвитку виробництва, а також у пошуку рішень, які забезпечать розвиток виробництва та його частин в оптимальному режимі.

Організація - це діяльність, що направлена на створення та розвиток структури господарської системи, включає регламентацію окремих елементів процесу управління і, залежно від об'єкту, поділяється на організацію виробництва, організацію праці і організацію управління.

Завданням координування є забезпечення необхідної узгодженості дій працівників підприємства, тобто координація їх дій відповідно до плану.

Функція регулювання полягає в ефективному регулюванні та забезпеченні нормального проходження виробничих процесів на підприємстві. Якщо процес прийняття рішень відбувається без систематичної підготовки, то мають місце інтуїтивні імпровізовані рішення. Такі рішення, як правило, приймаються за умов нестачі інформації і безпосередньо перед їхньою реалізацією. Сутність регулювання за даним підходом полягає в розробці прийнятого рішення в деталях і наданні розпоряджень щодо його виконання. Тому регулювання вважається частиною процесу планування.

Облік є базою для планування та аналізу виробничо-господарської діяльності з метою контролю та підвищення ефективності виробництва шляхом виявлення резервів.

Роль контролю як функції управління полягає в тому, що він є засобом здійснення зворотного зв'язку в системі управління. Головний його сенс - у створенні гарантій виконання планових рішень.

До процесів контролю включають:

  •  визначення результатів діяльності на основі зіставлення результатів здійснення рішень із запланованими;
  •  порівняння показників очікуваного і фактичного виконання планів;
  •  аналіз ймовірних відхилень від запланованих показників;
  •  перевірка припущень;
  •  перевірка методичної та змістової узгодженості планового процесу.

Активізація в управлінні досягається комплексним застосуванням методів модального і матеріального стимулювання. В основі матеріального стимулювання знаходяться матеріальні потреби особистості, а в основі морального - соціальні потреби людини (потреби в спілкуванні, повазі тощо).

Планування розпочинається із розробки загальних цілей, далі визначаються конкретні, деталізовані цілі на заданий період, визначаються шляхи та засоби їх досягнення, і нарешті, здійснюється контроль за досягненням поставлених цілей. При цьому планування, передбачаючи майбутнє, завжди ґрунтується на визначених гіпотезах стану оточуючого середовища.

Оскільки на будь-якому підприємстві планування базується на неповних даних, навіть якщо на ньому чітко налагоджена система бухгалтерського і статистичного обліку, існує проблема в тому, що деякі аспекти функціонування економічної системи не піддаються оцінці, а залежать від зовнішнього середовища, яке характеризується швидкою мінливістю. В західній економіці ця мінливість пояснюється, в першу чергу, високою насиченістю споживчого попиту, його індивідуальним і швидкозмінним характером.

Вимоги з боку попиту диктують зрушення інших факторів зовнішнього середовища: технологій, комунікацій, соціальних відносин тощо. Показники ринку стають вихідними для складання плану підприємства. Тому при прийнятті рішень потрібно опиратись на постійне поновлення даних про зовнішнє середовище, їх аналіз, пошук нових стратегій і підходів. Оскільки прийняття рішень може здійснюватися за невизначеності умов, тобто враховувати декілька гіпотез зміни навколишнього середовища, коли може бути задана ймовірність тієї чи іншої ситуації, то рішення можуть бути прийняті з ризиком. Якщо ж немає можливості навіть оцінити ймовірність настання подій, то рішення приймаються за правилами так званого "феномену невизначеності".

Оцінка зовнішнього середовища здійснюється для того, щоб:

  1.  виявити зміни, що існують у середовищі;
  2.  визначити, які фактори зовнішнього середовища можуть становити загрозу для підприємства. Наприклад, контроль діяльності конкурентів дозволить керівництву підприємства постійно бути готовим до всіляких дій конкурентів;
  3.  оцінити, які фактори зовнішнього середовища можуть сприяти досягненню цілей діяльності підприємства.

При аналізі зовнішнього середовища можна отримати наступні важливі результати: спрогнозувати непередбачувані обставини, розробити заходи щодо їх запобігання, перетворити потенційні загрози та ризики у вигідні можливості.

Новим явищем у теорії та практиці сучасного управління, економічного аналізу, планування, управлінського обліку та менеджменту є контролінг. Контролінг переводить підприємства на якісно новий рівень управління, направляючи діяльність різних служб та підрозділів підприємства на досягнення оперативних та стратегічних цілей.

Основними концепціями контролінгу є концепції, орієнтовані на систему обліку, на управлінську, інформаційну систему та систему управління з акцентом на планування, контроль та координацію. Суттю концепції, орієнтованої на систему управління з акцентом на планування і контроль, є участь у плануванні та контролі діяльності структурних підрозділів. Роль та завдання контролінгу в плануванні полягає в координації планів різного рівня та розробці консолідованого плану підприємства, розробці методів планування, графіків складання планів, надання інформації для складання планів, перевірці планів, складених підрозділами підприємства. Координуючи діяльність всієї системи управління підприємством на досягнення поставлених цілей, контролінг виконує функцію "управління управлінням". Розглядаючи планування як функцію контролінгу, можна зробити висновок про те, що ціллю цієї функції в системі контролінгу є координація окремих виробничих планів по відношенню до загального плану в рамках як короткострокового, так і довгострокового планування, складання бюджету та розробка планової та цільової інформації.

1.4. МЕТОДИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ПЛАНОВИХ РОЗРАХУНКІВ

Планування за умов визначеності зовнішнього середовища часто зводиться до поставлення єдиної простої головної цілі, що задається у вигляді екстремума, і вибору альтернативи, яка приводить до максимізації цілі за наявних обмежень. Досягнення оптимуму кількісно встановлюється за допомогою обчислень, наприклад, із використанням математичного програмування.

Дещо ускладнюються всі вказані процедури за умов множинності головних цілей, якщо вони ще й конкурують між собою. Альтернативних рішень при цьому може бути безліч. У випадку безмежної кількості альтернатив вибирають компромісне рішення, що найбільш близьке до оптимального. Вибір рішення з обмеженого набору альтернатив вимагає застосування спеціальних підходів, основними з яких є аналіз затрат і результатів, а також метод попарних порівнянь.

Прийняття рішень може здійснюватись за невизначеності умов, тобто коли треба враховувати декілька гіпотетичних ситуацій щодо стану зовнішнього середовища. Якщо може бути задана ймовірність настання тієї чи іншої ситуації, то це називають прийняттям рішень за умов ризику. Для цих випадків за допомогою методів математичної статистики кількісно визначається оцінка настання цільового ефекту, а вибір альтернатив здійснюється тими методами, що і за умов множинності цілей і визначеності зовнішнього середовища. Якщо ж немає можливості навіть оцінити ймовірність настання подій, то рішення приймаються за правилами з урахуванням так званого феномену невизначеності, а саме: «міні-максу», «максі-максу», «песимізму-оптимізму». Контроль здійснюється виключно порівнянням фактичних значень показників із запланованими, що і дає можливість перевірити, вплив яких ситуацій було враховано.

Виконання функцій планування передбачає використання системи планових розрахунків, за допомогою якої відбувається процес перетворення наявної інформації у інформацію для планування, результатами чого є обчислення та аналіз натурально-уречевлених, трудових і вартісних показників, які характеризують розвиток подій на підприємстві від початку і до кінця планового періоду.

Сьогодні в процесі планування широко використовуються різні методи та інструментарії розрахунків.

Термін "метод" походить від грецького, що в перекладі означає "шлях до чогось", тобто знання про те, якими способами, в якій послідовності потрібно розв'язувати ті чи інші завдання. В плануванні існуючі методи обчислення планових показників поєднано у три узагальнюючі групи: екстраполяції, пофакторні та нормативні.

Методи екстраполяції, які на практиці називають ще плануванням від досягнутого рівня, полягає в тому, що величина планових показників визначається на основі їхньої динаміки, яка склалась у попередніх періодах:  фактично досягнута величина показника у базисному (звітному) періоді коригується на середній відсоток її зміни. При цьому темпи зміни показника або приймаються такими, що склалися в минулому, або підправляються (зменшуються чи збільшуються) плановиком, виходячи з власного досвіду та інтуїції. Метод екстраполяції є простим і зручним у використанні, але він припускає збереження існуючих тенденцій, темпів і пропорцій у майбутньому і, по суті, не враховує наслідків можливих змін. Сфера доцільного використання цього методу обмежується попередніми укрупненими проробками альтернативних варіантів планів.

Більш обґрунтованим вважають пофакторний метод. Він передбачає коригування фактичних показників за базисний період шляхом розрахунку їхньої зміни під впливом чинників. У практиці традиційного техніко-економічного планування на вітчизняних підприємствах такі пофакторні розрахунки завжди супроводжували розробку планів із підвищення продуктивності праці і зниження витрат на виробництво продукції. Достатня методична відпрацьованість, гнучкість і простота, а також можливість інтегрування різних розділів планів і показників забезпечували досить високу ефективність його застосування, особливо у поточному і перспективному плануванні.

Методично правильне визначення впливу факторів на планові показники повинно відповідати таким вимогам:

  •  сукупний вплив окремих факторів у сумі повинен дорівнювати абсолютній величині змінного показника - тобто, якщо вплив деяких факторів не можна виявити, то весь розрахунок стає марним;
  •  при визначенні впливу окремих факторів на той чи інший показник необхідно чітко враховувати вплив кожного фактора окремо і вплив факторів один на одного [23].

При розрахунку за факторами, як правило, не враховується вплив "перехідної економіки" (теоретично цей вплив врахувати можна, практично - неможливо), а при розрахунки ку за окремими факторами не враховується функціональна залежність між ними. Враховуючи і те, що підприємствам, які працюють в умовах ринку, цей розрахунок не потрібен ний, оскільки завдання щодо зниження собівартості продукції і підвищення продуктивності їм не ставиться, використання цього методу планування є недоцільним.

Порівняно з попередніми найбільш точним є нормативний метод, за яким планові показники обчислюються на основі встановлених норм і нормативів. Доцільне використання нормативного методу планування обмежується процесами з унормованим залученням ресурсів: праці, сировини та матеріалів, палива та енергії, обладнання, фінансових коштів тощо. Це вимагає чітко налагодженої нормативної бази, як правило, інтегрованої з системою бухгалтерського обліку.

Для визначення ступеня обґрунтованості показників, застосовують спеціальні методи планування: економіко-математичне моделювання, балансовий метод, пробно-статистичний та матричний метод.  За допомогою спеціальних економіко-математичних моделей розробляється .декілька варіантів плану, в яких найважливіші планові показники оптимізуються. Цей метод дає можливість знайти найбільш ефективні рішення, і з багатьох варіантів вибрати найоптимальніший. Балансовий метод застосовується для забезпечення погодження потреб і ресурсів. У практиці планування баланси розробляються для різних видів ресурсів: матеріально. трудових, фінансових. Баланси складаються з двох частин: перша частина відображає усі напрямки витрат ресурсів відповідно до потреб, а інша - джерела надходження цих ресурсів. Пробно-статистичний метод передбачає використання фактичних статистичних даних за попередні роки і середніх величин при встановленні планових показників, недоліком цього методу є те, що він не враховує зміни ринкової кон'юнктури на момент планування. Матричний метод планування являє собою побудову взаємозв'язків між виробничими підрозділами і показниками.


ТЕМА 2.
НОРМАТИВНА БАЗА ПЛАНУВАННЯ

Створення нормативної бази планування - це основа раціональної організації і планування діяльності підприємств різних форм власності.

Формальне планування в умовах перехідного періоду, зниження рівня планової роботи позначилось і на зменшенні уваги до створення нормативної бази. В умовах ринкових відносин основою наукового обґрунтованого планування є нормативна база.

Нормативна база планування складається із системи норм і нормативів. Нормативний метод планування - це один із методів обґрунтування планів, що використовується на всіх стадіях планової роботи: у ході економічного аналізу результатів господарської діяльності, у визначенні потреби в різних видах ресурсів. В його основу покладено економічні норми та нормативи – науково обґрунтовані величини, що характеризують кількісну та якісну міру витрат робочого часу, матеріалів і грошей.

Норми - це максимально припустима величина абсолютної витрати сировини, матеріалів, палива, енергії, витрати праці для виготовлення одиниці продукції (чи виконання роботи) встановленої якості в умовах виробництва планового року.

Нормативи - це показники, які характеризують відносну величину (ступінь) використання знарядь і предметів праці, їх витрати на одиницю площі, ваги, обсягу.

Норми і нормативи повинні бути обґрунтованими, прогресивними, динамічними й охоплювати всю сукупність використаних ресурсів. Норми, незалежно від того, витрати якого елемента вони визначають, повинні мати системний характер та забезпечувати раціональне використання живої й уречевленої праці.

На макрорівні на основі норм і нормативів визначаються потреби економіки в засобах і предметах праці, а населення - у продовольчих і промислових товарах, усіх видах послуг. З використанням норм витрат ресурсів формуються планові міжгалузеві баланси виробництва та розподілу продукції суспільного виробництва. Норми є основою для розробки планових матеріальних балансів.

Система норм і нормативів містить десять основних груп: 1) ефективності суспільного виробництва; 2) витрат і запасів сировини, матеріалів, палива та енергії; 3) витрат трудових ресурсів і заробітної плати; 4) використання виробничих потужностей і тривалості їх освоєння; 5) капіталовкладень і капітального будівництва; 6) потреби показників використання, а також запасів в обладнанні; 7) фінансів; 8) витрат на виробництво: 9) соціально-економічних; 10) охорони навколишнього середовища.

За економічним змістом та за сферою впливу на господарську діяльність усі нормативи можна поділити на два типи. Економічні нормативи першого типу характеризують вимоги, що висуваються суспільством до ефективності використання ресурсів. До них належать: норматив ефективності капіталовкладень, тарифи, процент за кредит, нормативи виплат у бюджет за використання природних ресурсів (рента), валютні курси та ін. Специфічність цих нормативів полягає в тому, що вони фіксують мінімально припустиму величину економічної ефективності використання різних ресурсів, тобто суспільно виправданий розмір їх витрат для досягнення найбільшого економічного ефекту.

Економічні норми другого типу регламентують взаємовідносини між державою та підприємствами, а також між учасниками виробничого процесу з питань розподілу одержаних результатів між виробничими одиницями, трудовими колективами, окремими працівниками. До цього виду належать нормативи розподілу валового прибутку, у т.ч. податки на прибуток, штрафи та неустойки, нормативи оплати праці та утворення засобів економічного стимулювання. Ці нормативи мають забезпечувати узгодження інтересів держави та окремих трудових колективів і, відповідно, створювати зацікавленість підприємницьких структур у максимальному використанні виробничих можливостей.

За змістом норми і нормативи, що використовуються у поточному плануванні, поділяють на такі:

  1.  нормативи витрат праці;
  2.  норми потреби підприємства в устаткуванні;
  3.  фінансові нормативи;
  4.  календарно-планові нормативи.

Призначення норм і нормативів, використовуваних у поточному плануванні, та відповідальні за організацію розробки окремих норм і нормативів охарактеризовані у табл. 2.1.

Нормативи витрат праці включають:

1. норматив часу - це розрахункова величина часу, що необхідна для виконання окремих елементів роботи, операцій. Цей норматив використовується для нормування ручних, машинних і апаратурних операцій. Розробляються нормативи основного, допоміжного часу, часу на відпочинок, нормативи підготовчо-заключного часу, часу на обслуговування робочих місць відповідно до типу і методів організації виробництва;

2. норматив чисельності використовується для визначення кількості працівників, регламентує їх чисельність, для виконання одиниці обсягу роботи чи окремої функції;

3. норма виробітку - це обсяг роботи, в натуральних одиницях, що повинен бути  виконаний за одиницю часу (годину, зміну, місяць);

4. норма обслуговування - це регламентована кількість одиниць устаткування,  апаратів, площ, які повинні обслуговуватися одним робітником чи групою робітників  за одиницю робочого часу (зміну, місяць).

Таблиця 2.1

Норми і нормативи для поточного планування


Норми потреби підприємства в устаткуванні включають:

1. Норми потреби в устаткуванні основного виробництва - це кількість устаткування певного виду, яке потрібне в умовах, що відповідають плановому рівню технології й організації виробництва продукції (роботи) устаткування певного виду для випуску протягом планового періоду одиниці продукції (роботи) установленої якості, обсягів, які передбачені планом виробництва.

2. Норми потреби в устаткуванні загального призначення і допоміжно-обслуговуючих виробництв - це кількість певних видів машин, верстатів, агрегатів і т. ін.,що приходяться на певну суму (грн.) вартості промислово-виробничих фондів.

Нормування кількості устаткування і його використання ведеться за групами устаткування. Для цього розробляються нормативи обслуговування, режими робіт, ремонту. На підставі зазначених нормативів визначаються виробничі потужності підрозділів і підприємства в цілому.

Основні ремонтно-експлуатаційні норми є такими:

а) тривалість міжремонтних періодів чи обсяги робіт, які виконуються між ремонтами;

б) норми простою устаткування в ремонті;

в) структура ремонтних циклів;

г) вартість ремонтної одиниці;

д) трудомісткість ремонту (умовної чи фізичної одиниці);

є)     витрати матеріалів на ремонтні роботи і т.ін.

Фінансові нормативи - це розрахунки підприємства з бюджетом, банками й іншими установами та організаціями. Вони поділяються на види в залежності від учасників (дебіторів або кредиторів) при проведенні таких розрахунків, а отже виділяють:

1.  Нормативи при взаємовідносинах з бюджетом:

а)нормативи відрахувань до бюджету, що включаються в ціну продукції, яка реалізується:

  •  податок на додану вартість;
  •  акцизний збір;
  •  мито і збори;

б)нормативи відрахування до бюджету, що нараховуються на фонд заробітної плати:

  •  відрахування до Пенсійного фонду;
  •  відрахування у фонди соціального страхування;

в) нормативи відрахування до бюджету, що вираховуються з виплаченої заробітної плати:

  •  прибутковий податок;
  •  відрахування до Пенсійного фонду та фондів соціального страхування;

г) нормативи відрахувань у бюджет із прибутку:

  •  податок на прибуток;
  •  місцеві податки і збори, що включаються в собівартість продукції.

2. Нормативи при взаємовідносинах з банками:

  •  процент за банківський кредит;
  •  процент на депозитний вклад у банк.

При оперативно-календарному плануванні на підприємстві застосовуються календарно-планові нормативи. Залежно  від типів виробництва й методів його організації вони поділяються на такі види:

  •  величина партій запуску - випуску деталей, виробів у багатосерійному та серійному виробництві;
  •  періодичність повторення партії деталей, виробів у багатосерійному та серійному виробництві;
  •  тр ивалість виробничого циклу виготовлення партії деталей, виробів у багатосерійному і серійному виробництві;
  •  такт потокової лінії в масовому виробництві;
  •  тривалість виробничого циклу виготовлення виробів в одиничному та дрібносерійному . виробництві;
  •  матеріали в незавершеному виробництві в одиничному та дрібносерійному виробництві;
  •  запаси деталей, виробів у масовому та багатосерійному виробництві;
  •  календарні випередження по технологічним переробкам в одиничному і дрібносерійному виробництві.

Додатково кожна з груп норм і нормативів може класифікуватися за такими ознаками: 1) за часом дії; 2) за характером розповсюдження; 3) за ступенем агрегування продукції; 4) за ступенем деталізації.

За часом дії у плановому році норми і нормативи поділяють на:

  •  перс пективні — використовуються для розробки стратегічних планів. їх величина розробляється на основі виробленої стратегії з урахуванням перспектив технічного прогресу.  Вони наочно показують резерви виробництва;
  •  пот очні — поділяються на річні, квартальні, місячні. На основі цих норм ведеться робота з поточного планування на підприємстві, визначаються потреби, укладаються угоди  по  постачанню сировини, матеріалів, напівфабрикатів. Поточні норми розробляються на основі оперативних норм і заходів щодо економії ресурсів;
  •  оперативні - діють у даний момент і використовуються для оперативно-виробничого планування. За ними видаються в цехах матеріали на даний місяць, декаду, зміну. На їх основі встановлюються розцінки по заробітній платі.

У міру впровадження організаційно-технічних заходів норми переглядаються.

 За характером розповсюдження норми і нормативи поділяють на:

  •  цехові, заводські — розробляються на підприємстві;
  •  міжзаводські - розробляються для однотипного виробництва;
  •  галузеві — регламентують витрати всіх підприємств галузі;
  •  міжгалузеві - розробляються на визначені види робіт і процесів, характерних і здійснюваних приблизно в однакових умовах на підприємствах різних галузей промисловості. Наприклад, навантажувально-розвантажувальні роботи, транспортні операції.

Одним із видів галузевих норм є типова норма. Це — регламентовані витрата виробничих ресурсів на виготовлення типового представника, групи однорідних видів продукції при організаційно-технічних умовах, що є характерними для більшості підприємств. До типової норми відноситься, наприклад, норма вмісту цементу в їм3 бетону, що забезпечує бетону задані властивості при раціональному використанні цементу і заповнювачів. Типові норми дозволяють оцінити обґрунтованість і прогресивність діючих на підприємстві виробничих норм, витрати ресурсів.

 За ступенем агрегування продукції норми і нормативи поділяють на:

  •  подетальпі (поопераційні) - характеризують витрати матеріалів чи витрати праці, необхідні для виготовлення деталі (на окрему операцію) відповідно до креслень і технічних умов;
  •  вузлові - характеризують витрати ресурсів для виготовлення визначеного вузла;
  •  індивідуальні - встановлюються на конкретний вид готової продукції чи робіт;
  •  групові — визначаються на основі індивідуальних норм як середньозважені величини. Вони встановлюються на групу однойменної продукції у натуральному чи вартісному вигляді.

За ступенем деталізації норми і нормативи поділяють на:

  •  специфіковані— визначають величину витрати конкретного виду матеріалу (із зазначенням марки, сорту, типорозміру) на виробництво одиниці виробу;
  •  зведені — складаються по укрупненій номенклатурі матеріалів.

Для підвищення якості норм і нормативів важливе значення мають методи їх розробки. На підприємствах застосовуються такі методи нормування: розрахунково-аналітичний, дослідний, дослідно-статистичний і комбінований.

Розрахунково-аналітичний метод є єдиним науковим методом нормування. Він ґрунтується на вивченні факторів, що визначають витрати ресурсів на встановлення кількісного впливу кожного з них чи їх сукупності на рівень норми. Технічний розрахунок витрати ресурсів поєднується з аналізом виробничих умов. Цей метод передбачає ретельне вивчення технологічного і трудового процесів виготовлення Продукції, передового досвіду економії ресурсів, проведення необхідних розрахунків: Особливо доцільно його застосовувати в нормуванні основних матеріалів і витрат праці у всіх галузях промисловості, а також палива й енергії в енергомістких виробництвах.

Дослідний метод ґрунтується на визначенні норм і нормативів на основі спостережень, лабораторних дослідів і експериментальних досліджень. Він застосовується більш широко, але є менш точним порівняно з розрахунково-аналітичним, тому що не враховує впровадження нової техніки і прогресивної технології, передового досвіду, наукової організації праці. Тому дослідний метод не сприяє виявленню і використанню резервів економії  матеріальних і трудових ресурсів. Його доцільно застосовувати для нормування  витрат допоміжних матеріалів, сировини і матеріалів у виробництвах, заснованих. на хімічних технологіях, а також у видобувних галузях.

Дослідно-статистичний метод нормування праці полягає у встановленні норм на основі фактичних даних про витрати праці чи матеріалів на одиницю продукції у минулий період. Він є неточним, тому що спостерігається значне відхилення фактичних витрат від планових. Це обумовлено тим, що при дослідно-статистичному методі не проводиться аналіз факторів, які вплинули на підвищені витрати ресурсів, не забезпечуся виявлення і використання внутрівиробничих резервів. Тому дослідно-статистичний метод може використовуватися при орієнтованих і укрупнених розрахунках.

Комбінований метод нормування - спосіб розробки індивідуальних норм витрат сировини, матеріалів, палива й енергії із використанням одночасно двох або трьох методів розрахунково-аналітичного, дослідного і дослідно-статистичного. На практиці досить часто мають місце випадки, коли величина корисних (чистих, теоретичних) витрат того чи іншого виду сировини, матеріалу визначається розрахунково-аналітичним методом, а обсяг технологічних відходів і втрат - дослідним. Такий спосіб належить до комбінованого.

Впровадження прогресивної технології виробництва, наукових методів організації праці, розвиток раціоналізації приводять до постійної зміни нормативної інформації на підприємстві, необхідності її систематичного перегляду. Доцільно робити суцільний перегляд норм праці один раз у два-три роки при одночасній атестації робочих місць.

Для визначення норм і нормативів, що підлягають перегляду, а також перевірки їх якості, на підприємствах проводиться аналіз. Із цією метою визначається питома вага норм, встановлених розрахунково-аналітичним, дослідним і дослідно-статистичним методами; вивчається ступінь їх виконання, структура (частка корисних витрат ресурсів у загальних витратах, основного часу в трудомісткості продукції, коефіцієнтів виходу придатного продукту). За його результатами розробляються і впроваджуються заходи щодо підвищення якості норм і нормативів.

Основою організації нормувальної роботи є залучення до роботи із встановлення норм колективу працівників підприємства і максимальне наближення нормувальної роботи до вирішення тих питань, від яких залежить рівень норм. Це означає що норми витрат матеріалів за їх вмістом у готовому продукті (чиста вага) повинен визначати працівник, що проектує продукцію; нормативи технологічних відходів розробляються технологом, що проектує процес виготовлення продукції, він також бере активну участь у визначенні норм трудомісткості; норми тривалості виробничого циклу розробляє апарат керівника виробництва. Активну участь у цій роботі беруть відділи головного конструктора, головного технолога, головного механіка, головного енергетика, інструментальний відділ ц інші.

Нормування палива й енергії здійснює бюро (група) по нормуванню витрат паливно-енергетичних ресурсів у складі відділу головного енергетика.

Норми і нормативи використання знарядь праці розраховує відділ головного механіка із залученням відділу головного технолога, технологічних бюро цехів, відділу праці

Встановлення норм і нормативів праці проводить відділ праці та заробітної плати за участі відділу головного технолога, цехових технічних бюро і бюро праці, майстрів, робітників.

Норми і нормативи організації виробничого процесу розробляє виробничо-диспетчерський відділ із залученням відділу головного технолога і виробничо-диспетчерських бюро цехів.

Організація фінансових нормативів покладена на фінансовий відділ підприємства.   Позитивний вплив на якість норм робить така організація нормувальної роботи, коли активну участь у ній беруть робітники і фахівці цехів, ділянок, працюють спільні нормувальні бюро.

На величину норми впливає рівень техніки, технології, організації виробництва і праці, а також рівень кваліфікації кадрів. У зв'язку з цим важливе значення має впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу.

Основним органом, який здійснює організацію розробки норм витрат матеріальних ресурсів на підприємстві* є бюро (група) розробки матеріальних нормативів, що підпорядковане головному технологу чи головному інженеру. Воно здійснює методичне й організаційне керівництво розробкою нормативної бази, виявляє резерви економії матеріальних ресурсів.

За участі відділів головного технолога, головного конструктора, головного металурга, матеріально-технічного забезпечення, бюро розробки матеріальних нормативів створює подетальні, специфіковані, поопераційні і зведеш норми витрат сировини і матеріалів  і на нову продукцію; організовує щорічний перегляд діючих норм витрат; готує і доводить  І до відділів і цехів підприємства діючі норми витрат та показники їх зниження, контролює їх виконання; розробляє план організаційно-технічних заходів щодо економії матеріальних ресурсів, організовує їх реалізацію і контроль за виконанням; виконує аналіз фактичних питомих витрат сировини та матеріалів за звітний період; бере участь у розгляді раціоналізаторських й інших пропозицій, що впливають на зміну норм витрат; вивчає причини утворення відходів і готує пропозиції по їх зменшенню чи використанню.

Розробка прогресивних норм здійснюється в наступній послідовності:

  •  проводиться аналіз використання ресурсів і виявляються внутрішньовиробничі  резерви по їх економії;
  •  розробляються заходи щодо мобілізації і використання резервів економії ресурсів, розглядаються передумови впровадження й освоєння прогресивних норм;
  •  розраховується економічна ефективність даних заходів.

План заходів щодо економії сировини і матеріалів розробляється для кожного підрозділу й у цілому для підприємства. Він є складовою частиною плану технічного й організаційного розвитку підприємства.


ТЕМА 3. Система планів організації

3.1 Планування як процес управлінської діяльності в організації

План – це кількісне відображення цілей та розробка шляхів їх досягнення, результат процесу планування.

План підприємства – це завчасно розроблена система заходів, що передбачає цілі, зміст, збалансовану взаємодію ресурсів, обсяг, методи, послідовність і строки виконання робіт по виробництву і реалізації товарів.

Планування – це процес перетворення цілей підприємства в прогнози та плани, процес визначення пріоритетів, засобів та методів їх досягнення.

Виділяють 3 напрями планування: прогресивне, ретроградне, кругове.

Прогресивне – здійснюється від нижчих рівнів управління до вищих.

Ретроградний - здійснюється від верху до низу шляхом деталізації показників плану підприємства. Структурні підрозділи повинні перетворювати плани, що надходять, у плани своїх підрозділів.

Круговий метод – синтез двох методів, проходить у 2 етапи. На І проходить поточне планування за основними цілями(зверху вниз), на ІІ – кінцевий план на основі деталізованих планів (знизу-вверх).

Процес планування проходить у такі етапи

  1.  Визначення цілей планування, які стають факторами форми і методу планування.
  2.  Аналіз проблем,
  3.  Пошук альтернатив виходу з проблемної ситуації та розроблення необхідних дій
  4.  Прогнозування – формування уяви про розвиток ситуації, яка планується.
  5.  Оцінка – проводяться оптимальні розрахунки для вибору найкращої альтернативи.
  6.  Прийняття планового рішення – оформляється єдине планове рішення.

Побудова системи планування повинна відповідати принципам.

  1.  Єдності – планування повинно носити системний характер. Елементами процесу планування є окремі підрозділи та окремі складові процесу планування. Плани і процеси повинні бути змістовно пов’язані. Змістова орієнтація досягається відповідністю системи планування і орг.структури підприємства. Взаємозв’язок між підрозділами здійснюється на основі координації на горизонтальному рівні, єдиний напрям планової діяльності – у рамках вертикальної єдності всіх підрозділів.
  2.  Координація  планової діяльності окремих функціональних підрозділів – планування жодної частини підприємства не можна здійснювати ефективно, якщо воно не буде пов’язане з плановою діяльністю його окремих одиниць. Зміни в планах підрозділу повинні бути відображені в планах інших підрозділів.
  3.  Інтеграція  планування – кожна підсистема планування діє у загальній стратегії підприємства, окремий план – це частина більш високого підрозділу й підприємства в цілому, всі плани утворюють взаємопов’язану та узгоджену систему. Узгодження планів може відбуватися послідовно, паралельно, комбіновано (зустрічним потоком).
  4.  Участі – кожен працівник підприємства стає учасником планової діяльності. При цьому він одержує глибше розуміння цілей підприємства, повну інформацію про різні сторони діяльності, одержує додаткову мотивацію до праці.
  5.  Безперервності – планування здійснюється в межах встановленого циклу і так, щоб плани безперервно змінювали одне одного у зв’язку із змінами зовнішнього та внутрішнього середовищ.
  6.  Гнучкості – план і процес планування може змінювати свою направленість у зв’язку з виникненням непередбачуваних ситуацій. Цьому сприяє розробка альтернативних планів, але без «надлишку планування», що знижує ефективність процесу.
  7.  Точності – плани повинні бути конкретизовані і деталізовані достатньо.

Для ефективного функціонування системи планування на підприємстві слід створити організаційні, інформаційні, кадрові передумови. Орг.структура управління повинна бути адекватною системі планування, органи управління та організаційні одиниці повинні перекриватись.

Форми (види) планування і планів можна класифікувати за такими ознаками.

  1.  За обов’язковістю планових завдань

Директивне планування – це процес прийняття рішень, які мають обов’язків характер для об’єктів планування. Директивні плани надмірно деталізовані і носять адресний характер. Доцільно застосовувати у сфері соціальної політики, охорони здоров»я , екології.

Індикативне планування – форма державного планування макроекономічного розвитку. Не носить обов’язково характеру, але має обов’язкові завдання. Основне завдання – забезпечити збалансованість та координацію всіх показників розвитку економіки.  Має інформаційний, орієнтуючий характер.

3.2. РІЗНОВИДИ ПЛАНІВ ТА ЇХ КОМПЛЕКСИ

Як зазначалось раніше, планування є важливою функцією управління, яка, як і управління, видозмінюється в процесі розвитку економіки.

Перехід до ринкової концепції управління вимагає перегляду всіх елементів планування. Автоматична заміна планування ринковими регуляторами не пройшла й не могла: більше того, самі ринкові методи управління виникнути не можуть. Необхідно було на плановій основі створити умови для їх формування через роздержавлення, приватизацію, реструктуризацію, санацію тощо.

Планування як форма державного впливу на економіку існує у всіх країнах. Воно органічно вписується в ринковий механізм господарювання. В процесі планування важливо визначити, що і як повинна планувати держава, а що - самі суб'єкти господарювання. Щоб вирішити цю проблему розглянемо види планування.

За змістом і формою прояву розрізняють такі види (форми) планування і планів:

1. З точки зору обов'язковості планових завдань розрізняють директивне та індикативне планування.

Директивне планування — це процес прийняття рішень, які мають обов'язковий характер для об'єктів планування. Вся система соціалістичного народногосподарського планування носила виключно директивний характер, силу закону. Директивні плани мали, як правило, адресний характер і відрізнялися надмірною деталізацією. Таке планування може бути ефективним засобом вирішення багатьох завдань, які мають загальнонаціональне значення, наприклад, у сфері охорони навколишнього середовища.

Індикативне планування є найбільш розповсюджена у всьому світі форма державного планування макроекономічного розвитку. Індикативне планування є антиподом директивного тому, що цей план не має обов'язкового до виконання характеру, хоча в ньому можуть бути і обов'язкові завдання. В цілому він має направляючий, рекомендаційний характер. Основне завдання такого планування не тільки в тому, щоб дати кількісну оцінку показників, що характеризують динаміку, структуру та ефективність економіки, а насамперед в тому, щоб забезпечити ув'язку та збалансованість всіх показників розвитку економіки. Індикативне планування має інформаційний, орієнтуючий характер (контрольні цифри, економічні регулятори).

Індикативне планування застосовується і на мікрорівні. У цьому випадку при складанні перспективних планів застосовується індикативне, а в поточному плануванні - директивне планування.

На відміну від плану (індикатору), зобов'язання (директива) пов'язане з прийняттям рішення про конкретні дії.

2. Залежно від терміну, на який складається план, і ступеня деталізації планових розрахунків прийнято розрізняти довгострокове (перспективне), середньострокове і короткострокове (поточне) планування.

Перспективне планування охоплює період понад 5 років - 10, 15, 20 років. Такі плани визначають довгострокову стратегію підприємства, соціальний, економічний та науково-технічний розвиток. Таке планування потрібно відрізняти від прогнозування.

Прогнозування - це процес передбачення, побудований на ймовірності, науково обґрунтованому судженні про перспективи розвитку об'єкта в майбутньому.

Середньострокове планування проводиться на період від 1 до 5 років. На деяких підприємствах Середньострокове планування сумісне з поточним. У цьому випадку складається п'ятирічний план, в якому перший рік деталізується до рівня поточного плану і є по суті короткостроковим плануванням

Поточне планування охоплює період до 1 року - піврічне, квартальне, місячне, декадне, тижневе і добове планування.

3. За складом планових рішень розрізняють:

а) стратегічне планування;

б) поточне (оперативно-календарне планування);

в) зведене планування загальних результатів та фінансове планування.

При стратегічному плануванні на основі поставлених цілей визначаються обсяги і структура продуктово-асортиментної програми підприємства, а також структура і обсяги ресурсів (потенціалу), необхідних для виробництва і реалізації продукції. Стратегічне планування безпосередньо пов'язане з діяльністю підприємства у так званому довгостроковому періоді, оскільки зміна потенціалу передбачає планування розміру підприємства, структури виробництва, виробничої потужності, структури капіталу, а також організаційної структури, юридичної форми і системи управління підприємством у цілому. Основна мета стратегічного планування полягає у створенні потенціалу для виживання підприємства в умовах динамічної зміни зовнішнього середовища, що породжує невизначеність перспективи. В результаті такого планування підприємство ставить перспективні цілі і виробляє шляхи їх досягнення.

На сьогодні стратегічне планування зайняло своє місце в ряді функцій менеджменту. Багато в чому воно набуло нового змісту, збагатилося за рахунок синтезу з новим підходом. Сьогодні, поряд із формальними, кількісними методами, стратегічне планування використовує творчий, інтуїтивний підхід. Не будучи універсальним методом досягнення успіху в бізнесі, воно в той же час створює основу для успішної діяльності підприємства.

Стратегічне планування складається з ряду взаємозалежних етапів. Спочатку проводиться дослідження зовнішнього і внутрішнього середовища організації, потім визначаються основні орієнтири підприємства, на наступному етапі, у рамках стратегічного аналізу, порівнюються результати першого і другого етапів, визначаються можливі варіанти стратегій, потім вибирається один із варіантів і формується власна стратегія; на останньому етапі готується остаточний стратегічний план, виходячи з раніше проведених розробок, пропозицій нижчих рівнів.

Стратегічний план підприємства базується на:

  •  визначенні попиту на продукцію, що виробляється або може бути вироблена;
  •  прогнозуванні її збуту та можливостей збільшення експорту й зменшення імпорту;    збільшення на цій основі обсягів виробництва та реалізації продукції;                   
  •  перевірці збалансованості прийнятих обсягів із наявними потужностями й технологічним забезпеченням, а також розробці заходів, спрямованих на реконструкцію й   технічне переоснащення виробничих потужностей з урахуванням екологічних вимог  і конкретних пропозицій щодо поставок устаткування та матеріальних ресурсів на такі цілі;
  •  вивченні можливостей забезпечення виробництва матеріально-технічними ресурсами;
  •  визначенні перспективи соціального стану трудового колективу; кількості робочих місць (у тому числі тих, що звільнятимуться у сфері матеріального виробництва), оплати праці, витрат прибутку на соціальні цілі;  
  •  вивченні можливостей фінансування заходів плану за рахунок власного прибутку, державних асигнувань, кредитів, іноземних інвестицій тощо;                        
  •  визначенні кінцевих результатів роботи підприємства за даним планом: обсягів виробництва та реалізації продукції, собівартості та ціни, чистого прибутку, ефективності виробництва, ступеня ризику.

У процесі поточного планування, на відміну від стратегічного, планування проводиться на короткостроковий період на базі визначеної виробничої програми, заданого потенціалу та системи управління, охоплює всі сфери виробничо-господарської діяльності підприємства, підпорядковує їх досягненню цілей. Традиційно комплекс планів відображає функціональні сфери діяльності (функціональні підсистеми планування), а саме: випуск продукції, її реалізацію; забезпечення виробництва необхідними засобами (обґрунтування виробничою потужністю), матеріальними та трудовими ресурсами; визначення витрат і фінансових результатів. У підсистему поточного планування , входить також розробка планів у розрізі виробничих і обслуговуючих підрозділів підприємства, які конкретизують досягнення загальних цілей для кожного з них. У рамках поточного планування розробляються також окремі проекти здійснення загальних стратегічних та поточних планів, які не передбачають змін у потенціалі підприємства.

Які основні відмінності між стратегічним та поточним плануванням?

Основне питання стратегічного планування - чого хоче досягти підприємство в майбутньому? Поточне планування зосереджене на тому, як підприємство повинно досягти такого стану. Тобто різниця між стратегічним і поточним плануванням — це різниця між цілями і засобами.

Інші відмінності:

• прийняття рішень нарівні поточного планування, як правило, буває менш суб'єктивним, тому що менеджерам, які займаються поточним плануванням, більше доступна конкретна інформація. При поточному плануванні застосовують кількісні методи аналізу, які базуються на комп'ютерних технологіях;

виконання поточних рішень краще відслідковується, менш піддається ризику, оскільки такі рішення стосуються, в основному, внутрішніх проблем;

поточні рішення легше оцінюються, тому що можуть бути виражені в більш конкретних цифрових результатах;

для поточного планування характерно також тяжіння до рівнів окремих підрозділів - виробничих, регіональних, функціональних.

Оперативно-календарне планування є завершальним етапом у плануванні господарської діяльності підприємства. Основне його завдання - в конкретизації показників поточного плану з метою організації планомірної та ритмічної роботи підприємства і його структурних підрозділів. Воно пов'язує всі елементи підприємства в єдиний виробничий організм, включаючи технічну підготовку, виробництво, матеріально-технічне забезпечення, створення і підтримку необхідних запасів матеріальних ресурсів, збут продукції.

Якщо стратегічне планування розглядається як пошук нових можливостей підприємства, поточне потрібно вважати процесом створення передумов для реалізації цих нових можливостей, а оперативно-календарне планування - процесом їх реалізації.

Основною функцією зведеного планування є визначення сукупних фінансово-економічних результатів діяльності підприємства та фінансове планування.

Планування інвестицій і проектів розглядають як особливий комплекс, що займає проміжне місце між стратегічним та поточним плануванням, або виокремлюють його за належністю до довгострокового періоду функціонування підприємства, як тільки воно передбачає зміну потенціалу підприємства.

Проект - це задум (завдання, проблема) та необхідні засоби його реалізації із метою досягнення бажаного економічного, технічного, технологічного чи організаційного результату. Під проектом розуміють також сукупність організаційно-правових та розрахунково-фінансових документів, необхідних для здійснення визначених дій.

Інвестиційний проект - це комплекс заходів зі створення нового або модернізації діючого виробництва товарів, або надання послуг із метою отримання доходів і досягнення соціального ефекту.

Бізнес-план - це документ, який є результатом комплексного дослідження основних сторін діяльності підприємства; опис функціонування новостворюваного чи реконструкції діючого підприємства; робочий інструмент підприємця для організації своєї роботи. Бізнес-план на відміну від плану підприємства відображає розвиток одного конкретного напрямку його роботи на визначеному ринку. Підприємство може одночасно мати кілька бізнес-планів. Ступінь деталізації обґрунтувань у бізнес-плані може бути різним. У малому бізнесі бізнес-план та план підприємства можуть збігатися і за обсягом, і за змістом.

3.3. ЗМІСТ ПОТОЧНИХ ПЛАНІВ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ЇХ РОЗРОБКИ

Основним завданням поточного плану у загальній системі планування на підприємстві є чітке визначення всієї сукупності практичних засобів, необхідних для здійснення намічених стратегічним планом цілей, конкретизованих щодо визначеного планового періоду (року).

За умов централізованого планового управління економікою було уніфіковано склад поточного плану промислового підприємства. Згідно з Типовою методикою розробки техпромфінплану виробничого об'єднання (комбінату), підприємства основними розділами поточного плану були:

1. Виробництво та реалізація продукції.

2. Технічний розвиток і організація виробництва.

3. Показники підвищення економічної ефективності виробництва.

4. Норми і нормативи.

5. Капітальні вкладення і капітальне будівництво.

6. Матеріально-технічне забезпечення.

7. Праця і кадри.

8. Собівартість, прибуток та рентабельність підприємства.

9. Фонди економічного стимулювання.

10. Фінансовий план.

11. Соціальний розвиток колективу.

12. Охорона природи і раціональне використання природних ресурсів.

В сучасних умовах склад поточного плану, назви та змістове наповнення кожного з розділів, перелік показників визначається підприємством самостійно. Хоча незалежно від складу розділів загальний зміст поточного плану є практично єдиним. Основою, на якій розробляються всі розділи плану підприємства і його підрозділів є план виробництва і збуту продукції. Поточне планування передбачає розробку планів на всіх рівнях управління підприємством та за всіма напрямками його діяльності на більш короткі періоди (квартал, місяць).

Склад розділів та показників плану залежить від специфіки і галузевої приналежності підприємства, методів управління, традицій, економіки тощо.

У розширеному варіанті поточний план може мати наступні розділи:

1. Економічна ефективність виробництва.

2. Норми і нормативи.

3. Планування виробництва і збуту продукції.

4. Матеріально-технічне забезпечення підприємства.

5. Персонал і оплата праці.

6. Планування витрат виробництва.

7. Фінансовий план.

8. Інновації.

9. Інвестиції і капітальне будівництво.

10. Соціальний розвиток колективу.

11. Охорона природи і раціональне використання природних ресурсів.

У першому розділі розраховуються наступні показники підвищення економічної ефективності:

  •  узагальнюючі показники;
  •  показники використання праці;
  •  показники використання необоротних активів, оборотних засобів і капітальних вкладень;
  •  показники використання матеріальних ресурсів.

У результаті розрахунків економічної ефективності повинні бути знайдені рішення, які б забезпечували більш ефективне використання ресурсів у плановому періоді та підвищували ефективність господарської діяльності підприємства.

Другий розділ "Норми і нормативи" передбачає такі основні види норм і нормативів:

норми витрат живої праці (норми часу за видами виробів та робіт, коефіцієнт виконання норм, співвідношення чисельності різних категорій робітників тощо);

• норми витрат предметів праці (витрати сировини та основних матеріалів, допоміжних матеріалів для технологічних потреб, напівфабрикатів, палива, відходів і втрат і т.д.);

норми та нормативи використання засобів праці (коефіцієнт використання середньорічної виробничої потужності, питома вага встановленого обладнання, норми зняття продукції з одиниці обладнання, годинна продуктивність, норми трудомісткості ремонту   і одиниці обладнання в плановому періоді тощо);                                           

норми і нормативи вдосконалення організації виробництва, включаючи тривалість виробничого циклу, обсяг незавершеного виробництва, норми виробничих запасів сировини, матеріалів, палива;   

     У третьому розділі "Планування виробництва і збуту продукції" планується наступне:       

  •  виробництво і реалізація продукції у натуральному і вартісному вигляді;
  •  зміна залишків готової нереалізованої продукції;
  •  баланс виробничих потужностей і їх використання.

Основним завданням даного розділу поточного плану є визначення оптимального обсягу продукції (послуг), який може бути вироблений та реалізований у плановому періоді, пошук можливостей найбільш повного задоволення попиту на дану продукцію.

У четвертому розділі "Матеріально-технічне забезпечення" розраховується потреба в сировині та матеріалах, паливі та енергії, обладнанні, необхідних для виконання виробничої програми.

У п’ятому розділі»Персонал і оплата праці" встановлюється загальна чисельність і структура персоналу, додаткова потреба в персоналі, джерела забезпечення додаткових потреб, звільнення персоналу, загальний обсяг фонду оплати праці, структура фонду оплати праці.

У шостому розділі "Планування витрат виробництва":

  •  складаються планові калькуляції собівартості основних видів продукції та кошторис витрат на виробництво продукції по підприємству;
    •  виявляються непродуктивні витрати та розробляються заходи щодо їх ліквідації;
      •  створюється база для розрахунку цін на продукцію.

У цьому розділі необхідно встановити раціональну структуру витрат виробництва, співвідношення між постійними та змінними витратами, застосовуючи прогнозний рівень витрат та повний облік резервів.

У сьомому розділі "Фінансовий план":

  •  визначається фінансовий результат;
    •  розраховується рентабельність видів випущеної продукції;
    •  оцінюється вплив на собівартість, прибуток і рентабельність збільшення витрат на освоєння виробництва нової продукції;

-> розробляються заходи щодо удосконалення комерційного розрахунку та госпрозрахункових взаємовідносин між підрозділами підприємства.

Фінансовий план розробляється за схемою, що відповідає положенням (стандартам) бухгалтерського обліку [П(С)БО], складається за видами діяльності: операційною, інвестиційною та фінансовою.

Оперативне фінансове планування містить розробку та виконання таких оперативних планів:

  •   оперативного фінансового плану (балансу надходжень і видатків коштів);
  •   платіжного календаря;
  •   кредитного плану;
  •   касового плану.

У восьмому розділі "План інновацій" планується технічний розвиток виробництва, організаційні та економічні нововведення, а також управління ними.

Зміст плану інновацій може бути різним, але він повинен передбачити наступне:

  •  освоєння нових та підвищення якості існуючих видів продукції та послуг;
  •  застосування прогресивної технології, механізації та автоматизації виробництва;
  •  удосконалення організації виробництва, праці та управління;
  •  капітальний ремонт і модернізацію діючого обладнання, введення передової техніки;
  •  економію матеріалів, палива, енергії;
  •  проведення науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт.

У дев'ятому розділі" План інвестицій і капітальне будівництво" планування проводять за наступними показниками:

• приріст виробничих потужностей за рахунок заходів щодо технічного переобладнання і побудови нових об'єктів;

приріст виробничих потужностей за рахунок реконструкції;

  •  введення в дію виробничих потужностей за рахунок розширення діючих і побудови нових об'єктів;
  •  введення в дію основних виробничих і невиробничих фондів (у т. ч. об'єкти охорони природи);

• обсяг капітальних вкладень і будівельно-монтажних робіт;

  •  обсяги незавершеного будівництва;
  •  інші напрямки інвестицій.

У десятому розділі "Соціальний розвиток колективу" плануються заходи по вирішенню таких завдань:

  •  покращення умов і охорона праці, покращення здоров'я працівників;          
  •  покращення соціально-культурних та житлово-побутових умов працюючих;   
  •  удосконалення стилю і методів керівництва колективом.                  

 В одинадцятому розділі "План охорони природи та раціональне використання природних ресурсів" передбачаються наступні напрямки діяльності:

охорона і раціональне використання природних ресурсів;

охорона повітряних басейнів;                                          

охорона та раціональне використання земель;                            

охорона та раціональне використання мінеральних і природних ресурсів,   

 Загальний порядок розробки поточного плану є таким. Спочатку кожен із розділів  плану розробляється окремо як проектний варіант. Далі відбувається взаємне коригування розділів до повного їх узгодження і збалансування як за матеріально-фінансовими ресурсами, так і за періодами виконання. Це дозволяє створити динамічну систему взаємозв'язку виробничих, технічних, економічних, операційно-технічних заходів, спрямованих на досягнення поставленої мети; передбачити порядок і черговість виконання робіт; встановити терміни і відповідальних виконавців з усього спектру різноманітних операцій, які передбачені планом; визначити джерела і розміри фінансування, а і також припустимі витрати щодо кожного заходу, етапу і виду роботи.               

Структура планових органів як основна частина процесу управління підприємством може базуватись на таких організаційних формах:                        

 1) з централізованими функціями планування;    

2) із децентралізованими функціями планування.

На підприємстві з централізованими функціями планування при вищому керівництві створюється спеціальна служба планування відділ планування та контролю, який займається розробкою перспективних та поточних планів та слідкує за ходом їх виконання.

При децентралізованій системі планування планова робота здійснюється на трьох рівнях. На рівні вищого керівництва підприємства існує центральна служба планування, яка займається розробкою тільки перспективних планів. У кожному виробничому відділі є свій плановий відділ, який складає поточний план відділу. На кожному підприємстві є відділ виробничого планування і контролю, який займається поточним техніко-економічним і оперативно-календарним плануванням. Централізація перспективного планування та децентралізація поточного сприяє підвищенню ініціативи відділів при використанні виробничих можливостей. Основна робота по плануванню виконується у виробничих підрозділах із врахуванням специфіки їх роботи.

Місце центральної служби планування в складі апарату вищого керівництва підприємством може бути також різним. Наприклад, в американських фірмах найбільш часто застосовуються такі варіанти розміщення центральної служби планування:

  •  в складі провідних управлінь фірми поряд із такими структурними підрозділами центрального апарату управління, як управління кадрів, правове управління, управління фінансами тощо.
  •  може бути виведена із складу провідних управлінь і підпорядковуватися тільки директору фірми [9].

У вітчизняній практиці планування носить децентралізований характер і зосереджено практично у всіх функціональних відділах підприємства. Керівництво роботою з економічного планування на підприємстві, направлене на організацію раціональної господарської діяльності, виявлення та використання резервів виробництва виконує планово-економічний відділ (ПЕВ). Саме він організовує проведення комплексного економічного аналізу діяльності підприємства, бере участь у розробці заходів щодо підвищення ефективності виробництва.


ТЕМА 4. МАРКЕТИНГОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ПЛАНУВАННЯ ЗБУТУ ПРОДУКЦІЇ

4.1.ФОРМУВАННЯ ПЛАНУ ЗБУТУ 3 УРАХУВАННЯМ ДОСЛІДЖЕНЬ РИНКУ, ЖИТТЄВОГО ЦИКЛУ ПРОДУКЦІЇ І ДЕТЕРМІНАНТІВ ПОПИТУ

Думаю, що треба скоротити і описати з погляду продукту як результату діяльності організації

Цей розділ найгірший із відсканованих

Збут підприємством товару - це процес реалізації промислової продукції з метою задоволення потреб і запитів споживачів та отримання прибутку (виручки).

Основне завдання плану збуту - розробка та обґрунтування реальної збутової програми, яка охоплює найбільш суттєві аспекти ринку: ціноутворення, заходи щодо сприяння збуту, просування товарів на ринку, систему розподілу та постачання продукції та ін. Постійне дослідження ринку необхідно проводити за допомогою маркетингу.

Маркетинг - це комплекс заходів у сфері досліджень торговельно-збутової діяльності підприємства із вивчення усіх факторів, які впливають на процес виробництва і просування товарів та послуг від виробника до споживача.

За допомогою маркетингу керівництво підприємства одержує необхідну інформацію про те, які вироби і чому хочуть купувати споживачі, про ціни, які споживачі готові заплатити, про те, у яких регіонах попит на дані вироби найбільш високий, де збут продукції підприємства може принести найбільший прибуток. За допомогою маркетингу визначається, у які види виробництва, в яку галузь найвигідніше вкладати капітал, де заснувати нове підприємство.

Маркетинг також дозволяє зрозуміти, яким чином виробник, підприємство, повинні організовувати процес збуту своєї продукції, як треба проводити кампанію по просуванню на ринку нових виробів, будувати стратегію реклами тощо. Маркетинг дозволяє розрахувати різні варіанти ефективності витрат на виробництво та реалізацію виробів  і послуг, визначити, які види продукції продані, якому споживачу та у якому регіоні принесуть найбільшу віддачу на кожну гривню, вкладену у виробництво, транспортування, збереження, рекламу та збут.

Маркетинг - це комплекс заходів щодо дослідження всіх питань, пов'язаних із процесом реалізації продукції підприємства. Сюди входить:

  •  вивчення споживача;
    •  дослідження мотивів його поведінки на ринку;
    •  аналіз власного ринку підприємства;
    •  дослідження продукту (робіт, послуг);
    •  аналіз форм і каналів збуту (реалізації) продукції;
    •  аналіз обсягу товарообігу підприємства;
    •  вивчення конкурентів, форм і рівня конкуренції;
    •  дослідження рекламної діяльності;         
    •  визначення найбільш ефективних способів просування товарів на ринку;
    •  вивчення "ніші" ринку - області виробничої чи комерційної діяльності, у якій підприємство має найкращі можливості (порівняно з потенційними конкурентами) з реалізації своїх порівняльних переваг для збільшення товарообігу.

Служба маркетингу на підприємстві - спеціальний підрозділ, основними завданнями якого є:

1) комплексне вивчення ринків і перспектив їх розвитку, виявлення незадоволених потреб у товарах і послугах, пристосування виробництва до вимог споживачів;

2) вивчення діяльності конкурентів, стратегії і тактики їх впливу на покупців (реклами, цінової політики, інших методів конкурентної боротьби), формування попиту і стимулювання збуту, планування і здійснення збутових операцій, забезпечення умов для стійкої реалізації товару; ринкова організація виробництва, науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт.

Керівники служби маркетингу та його співробітники повинні вміти вибирати вигідні ринки, аналізувати ринкову ситуацію, готувати рекомендації щодо випуску нових товарів і давати прогнози ринків, розробляти стратегію, тактику і програму маркетингу, виробляти основні вимоги до товару, його асортименту, визначати цінову і збутову політику підприємства, і контролювати їх здійснення.

Природно, що для окремого, конкретно взятого підприємства, у відповідності зі специфікою його діяльності, мірою значимості кожного з елементів маркетингу за ступенем їх значимості для успіху підприємства в конкурентній боротьбі, досягнення високих фінансових результатів постійно змінюється в часі у всіх галузях в залежності від зміни структури виробничих витрат і характеру економічного середовища, у якому діє підприємство.

Робота з організації збуту починається із вивчення ринку та проведення маркетингових досліджень:

  •  досліджуються потреби ринку;
  •   інформуються потенційні клієнти про їхні потреби, а також товари та послуги, що задовольнять ці потреби;
  •  визначаються ціни на продукцію та прогнозуються власні ціни. При виявленні потреб ринку необхідно скласти уявлення про загальний попит на ринку.

Попит - це відношення між ціною товару і його кількістю, яку покупці хочуть та в змозі придбати.                                                           

Формування попиту - дії підприємства, метою яких є повна інформованість потенційних покупців про товар, його особливості, технічний рівень, економічні параметри, ціни, додаткові послуги, які надаються при придбанні товару, про сервіс, а також про фінансову надійність самої фірми-продавця, її репутацію. Основний інструмент формування попиту - реклама. Особливо важливе формування попиту при виході підприємства на ринок, де воно раніше не виступало, і його товар невідомий покупцям, а також при виході на ринок із новим товаром, про споживчі властивості якого покупці не мають інформації.

Закон попиту стверджує, що чим нижча ціна товару (за інших рівних умов), тим більша його кількість, яку покупці хочуть та можуть придбати і навпаки.

При вивченні попиту на продукцію визначаються:                           

1) загальна місткість ринку протягом планового періоду

2) місткість територіального ринку, де розміщене підприємство;

3) результати ринкового тестування, яке проводиться з метою вивчення можливостей реалізації нового товару;

4) результати аналізу даних про реалізацію продукції в минулих роках.

 Постійне дослідження ринку необхідно проводити маркетинговим службам усіх підприємств. Обсяги збуту продукції широкого вжитку плануються на основі договорів, що укладаються між виробником і споживачами, та інших замовлень. Планування збуту продукції промислового призначення, життєвий цикл яких більш тривалий, має свої особливості через те, що менше значення має чутливість до ринку.

План збуту такої продукції розробляється на основі державного замовлення і контракту, портфеля інших замовлень, договорів, які укладаються між виробниками і споживачами. При плануванні збуту цієї продукції необхідно враховувати, у які роки (періоди) життєвого циклу товару буде вироблятися та реалізовуватись така продукція.

Життєвий цикл товару - це концепція, що визначає послідовність періодів існування товару, період часу,   протягом якого товар продається на ринку.

Етап 0 - етап розробки формування зразка нового товару, складання розрахунків витрат (на створення, виробництво і реалізацію товару) і передбачуваних прибутків від його реалізації;

Етап 1 - етап виведення на ринок або впровадження, поява товару на ринку у вигляді дослідної (пробної) партії. Обсяг продажу невеликий, прибуток на одиницю продукції невисокий. З метою залучення покупців збільшуються витрати на рекламу та сервісне обслуговування;

Етап 2 - етап росту або зростання попиту, визнання товару покупцями, швидке збільшення попиту на нього, зростання обсягу реалізації, одержання відносно великого прибутку, стабілізація витрат на рекламу. На цій стадії товар приносить основну частину прибутків за весь період життєвого циклу;

Етап 3 - етап зрілості, період задоволення попиту на даний товар.

Знижуються темпи зростання попиту, стабілізуються витрати на рекламу. Для підтримки попиту на товар збільшують витрати на рекламу, підвищують якість товару, поліпшують сервіс, знижують ціни;

Етап 4 - етап насичення - на цьому етапі вже неможливо знайти нові групи споживачів товару, у цьому разі необхідно знизити ціну на товар, щоб утримати покупців, прибуток зменшується;

Етап 5 - етап занепаду, період різкого зниження обсягу реалізації товару. Підприємство або посилює рекламу, змінює методи збуту, знижує ціну, або знімає товар із виробництва.

Крім того, існує також зв'язок між ціною товару і його кількістю, яку продавці хочуть і можуть продати - це е закон пропозиції. Він стверджує, що (за інших рівних умов) чим вища ціна товару, тим більше бажання продавця зробити цей товар доступним (виробити його, запропонувати на продаж).

Які ж фактори (детермінанти) впливають на обсяг попиту на товар?

Найістотніша детермінанта - ціна товару. Цінова еластичність попиту - ступінь зміни обсягу збуту продукції в залежності від динаміки цін на неї. Еластичність попиту різна для різних товарів і залежить від їх новизни, особливостей виробництва і споживання, рівня конкуренції або, навпаки, монополізації ринку, включаючи доступ на ринки.

Існують ще ряд факторів, які впливають на обсяг попиту: якість товару, упаковка, реклама товару, ціна взаємозамінних товарів, доходи покупців; діяльність продавців, торгових агентів, сервісне обслуговування, канали поширення тощо.

Особливу увагу слід звернути на такий параметр як якість товару. Підвищення якості продукції - довгий процес, який потребує удосконалення технології виробництва, закупки нового обладнання та ін. Тому підприємство, яке виробляє продукцію вищої якості, одержує перевагу у часі, завдяки цьому розширює свою частку на ринку і збільшує обсяг збуту.

Упаковка товару зберігає його, полегшує транспортування і використання, пропонує товар споживачеві у більш привабливому вигляді. Тому упаковка сприймається як складова частина якості товару.

Сервісне обслуговування - це додаткові послуги споживачам, наприклад, завантажування товару, оформлення кредиту, консультації та інше. Деякі підприємства надають особливі сервісні послуги з метою залучення більшої кількості споживачів, що впливає на збільшення збуту продукції.

Вибір каналів розподілу товару має важливе значення для його збуту, форми таких каналів залежать від властивостей товарів, розміру партій, порядку реалізації, зберігання і обслуговування.

Місцезнаходження підприємства є важливим у роздрібній торгівлі. Магазини, зосереджують частіше на житлових масивах, у місцях, які зв'язують місце роботи і| проживання покупців. Це дозволяє реалізувати більшу кількість товарів.           

Використання товарного асортименту як параметра впливу на збут - це внесення до асортименту торгового підприємства товарів, не характерних для його спеціалізації. Це веде до збільшення кількості покупців, покупок і, як результат - до збільшення обсягу збуту.

Додаткові параметри впливу на збут також мають велике значення для збільшення обсягів збуту продукції. Діяльність продавців і торгових агентів - це робота, яка проводиться з покупцями у місцях проживання споживачів, при обслуговуванні по телефону, на замовлення тощо. Така діяльність збільшує кількість покупців і обсяг збуту товару [26].

Закінчується робота по плануванню збуту складанням портфеля замовлень. У ринковій економіці портфель замовлень формує відділ маркетингу підприємства самостійно. Як правило, портфель замовлень складається із трьох розділів:             

1) поточних замовлень, що забезпечують ритмічну роботу підприємства в даний період;

2) середньострокових замовлень на 1-2 роки;                                  

3) перспективних замовлень, біля двох років.                                   

Найважливішим фактором, який визначає рівень і рентабельність продажів, є відповідність асортименту і номенклатури продукції запитам споживачів. Під номенклатурою розуміють укрупнений перелік продукції, що випускається підприємством за видами, типами, ґатунками, фасонами, кресленнями. Наприклад, у номенклатурі автомобільного заводу можуть виділятися наступні види продукції: автомобілі легкові і вантажні тягачі; автобуси; піднімальні крани; мотоблоки; запасні частини. У той же час асортимент кожного виду виробу представлений різними марками машин, виділеними відповідно до їхнього призначення, потужності, вантажопідйомності й інших параметрів продукції.

Асортимент продукції - склад і співвідношення окремих видів виробів у продукції підприємства, галузі виробництва або в будь-якій групі товарів.              

Асортимент товарів - набір різних товарів, їх видів і різновидів, об'єднаних за будь-якою ознакою. Розрізняють виробничий і торговий асортимент,               

Виробничий асортимент - набір товарів, який виробляється промисловістю і  сільським господарством, відображає спеціалізацію промислового і сільськогосподарського виробництва, і формується в залежності від цієї ознаки.

Торговий асортимент - набір товарів, які пропонуються для продажу населенню і в роздрібній торгівлі.                                                        

Асортиментна позиція - це конкретна модель, марка чи розмір продукції, що продає підприємство. Набір взаємозалежних товарів має назву асортиментні групи. Номенклатура чи товарний асортимент включає всі асортиментні групи, пропоновані підприємством до продажу.

При плануванні номенклатура чи товарний асортимент можуть характеризуватися:

різноманітністю (виходячи з кількості пропонованих асортиментних груп чи номенклатурних позицій); глибиною (виходячи з кількості позицій у кожній асортиментній групі); порівняльністю (виходячи зі співвідношень між асортиментними групами з погляду спільності кінцевого споживання, каналів розподілу, груп споживачів та діапазону цін).

Різноманітний асортимент при плануванні дозволяє орієнтуватися на різні вимоги споживачів і стимулювати покупки в одному місці. Одночасно він вимагає вкладення ресурсів у різні категорії продукції, що пов'язано із деякими труднощами.

Глибокий асортимент може задовольняти потреби різних купівельних сегментів  в одному товарі, максимізувати використання місця в торгівельних точках, перешкоджати появі конкурентів, пропонувати діапазон цін і стимулювати підтримку дилерів. Однак він також збільшує витрати на підтримку запасів, модифікацію і реалізацію товарів. Крім того, у процесі планування і виготовлення продукції можуть виникнути труднощі у диференціації між схожими асортиментними позиціями.

Порівнюваність асортименту впливає на процедури планування і керування. Зазвичай порівняний асортимент планувати легше, ніж непорівнянний. Він дозволяє підприємству  спеціалізуватись у сфері виробництва й обслуговування споживачів, створити позитивний імідж підприємства та забезпечувати стабільні відносини в каналах збуту. Однак надмірна спеціалізація і концентрація може зробити підприємство вразливим перед загрозою з боку зовнішнього середовища, коливань у збуті, уповільнення росту потенціалу в силу того, що опір робиться на обмежений асортимент товарів.

При плануванні номенклатуру й асортимент прийнято вимірювати кількістю найменувань типорозмірів продукції і співвідношенням питомих ваг окремих видів виробів (робіт) у виробничій програмі підприємства.

Номенклатура й асортимент піддаються постійним змінам, причому асортимент змінюється в більшій мірі, ніж номенклатура.

Кожне підприємство, як правило, поставляє на ринок кілька товарів чи послуг. Окремі товари відіграють різну роль на ринку і мають неоднакове значення з погляду інтересів підприємства. Тому, вибираючи стратегію підприємства, необхідно диференціювати ці продукти. У маркетинговому стратегічному плануванні така диференціація здійснюється шляхом визначення так званих стратегічних господарських одиниць або центрів (СГЦ) і застосування до них методів портфельного аналізу (аналіз господарського портфеля чи портфеля видів діяльності). Господарський портфель — група СГЦ, які належать одній організації. Портфель, як сума СГЦ, істотно відрізняється від простої суми його частин.

Найпопулярніші методики аналізу господарського портфеля організації зводяться до побудови двовимірних матриць, одна з її осей — оцінка перспектив розвитку ринку, а інша оцінка конкурентоспроможності відповідних СГЦ. Незалежно від того, яку з методик застосовують, портфельний аналіз проводиться за однією схемою: СГЦ оцінюють з позицій відносної конкурентоспроможності (порівняно з основними конкурентами) і перспектив розвитку (зростання) відповідних СЗГ.

Виділяють такі основні етапи портфельного аналізу:

1. Фіксація одиниць аналізу  СГЦ, які використовують для позиціювання на матриці господарського портфеля. 

2. Визначення параметрів матриць господарського портфеля, які характеризують потенціал ринку та організації.

3. Побудова та аналіз поточного господарського портфеля, який характеризує стан організації. Матриця поточного стану дає змогу оцінити позицію кожного СГЦ у господарському портфелі організації, з’ясувати, чи кожен вид діяльності вписується в загальну картину організації, відповідає їй. Визначають, чи СГЦ є стратегічно привабливим, тобто чи має можливості для спільної діяльності з іншими СГЦ, і чи відповідає загальному стратегічному напряму розвитку організації. СГЦ, які не мають стратегічної відповідності, вважають претендентами на виключення, якщо вони не дають значних фінансових результатів.

  1.  Динамічний аналіз матриць, тобто побудова цільового господарського портфеля для оцінки перспектив організації, визначення, для яких СГЦ ці перспективи найкращі, а для яких — гірші. Найважливішими показниками при цьому вважають зростання обсягу продажу та прибутку, частку в загальному доході організації тощо. Зазвичай розробляють кілька сценаріїв зміни СГЦ. Перспективи зростання окремих СГЦ визначають ефективність господарського портфеля загалом. Від неосновних видів діяльності, які поступаються в конкурентній боротьбі і не мають шансів на успіх, переважно відмовляються, а СГЦ з добрими перспективами зростання обсягу продажу та прибутку розглядають як пріоритетні при інвестуванні.

Аналіз асортиментного портфеля припускає використання різних методів. Одним із найвідоміших методів є так звана матриця Бостонської консалтингової групи, розроблена в 60-х роках. 

При побудові матриці “зростання — частка ринку” (рис.4.1) використовують два критерії: темпи збільшення обсягу попиту, як характеристику привабливості СЗГ; частку ринку відносно пріоритетного конкурента, як характеристику конкурентоспроможності організації. Вертикальна вісь матриці “зростання частка ринку” відповідає річним темпам приросту попиту на конкретний продукт організації, що є характеристикою її привабливості. Темп приросту рангується від 0 до 20 %, хоч верхня межа може бути й більшою. Базова лінія поділяє види діяльності, які характеризуються низькими та високими темпами приросту. Якщо номенклатура продукції організації здебільшого одногалузева, ця лінія відповідає середньогалузевим темпам приросту.

Рис. 4.1. Матриця “зростання – частка ринку”

Позиціювання СГЦ на полях матриці “зростання — частка ринкудає змогу виділити чотири основні категорії СГЦ (за термінологією американських плановиків): “знаки питання”, “зірки”, “грошові мішки” і “собаки”.

Знаки питання(швидке зростання  мала частка) охоплюють три типи товарів: нова торгова марка на ринку; продукти, які з різних причин не змогли закріпитися на ринку і не мають перспектив підвищення конкурентоспроможності; продукти, які перейшли в цю категорію з “зірок” . Ця продукція переважно відповідає фазі впровадження ЖЦП, тому вимагає значних коштів на підтримання росту. Вона перебуває у менш вигідному положенні, ніж продукція пріоритетного конкурента, але все ж має шанс на успіх, тому що ринок розширюється. Якщо цим товарам не надати фінансової підтримки за рахунок інших СГЦ, то вони, проходячи фази ЖЦП, потраплять до категорії “собак”. Водночас існує стратегічна альтернатива: інвестування (збільшення частки ринку та перехід у “зірки”) чи вихід з ринку.

Зірки” (швидке зростання велика частка ринку) це товари-лідери на швидкозростаючому ринку. Вони вимагають значних коштів для підтримання росту. Грошовий потік від цих СГЦ невеликий, тому що економія від масштабів випуску та нагромадженого досвіду нівелюється потребою у значних капіталовкладеннях. Якщо ж інвестиції скоротити, то можуть погіршитись довгострокові перспективи цих товарів, тобто відбудеться їх перехід у наступну категорію, яка приносить основну масу прибутку. Стратегічна альтернатива розширювати або утримувати лідерство на ринку.

Грошові мішки” (низьке зростання — велика частка ринку) — це СГЦ, які є генераторами прибутку. Вони здатні дати більше коштів, ніж це потрібно для підтримання власної частки ринку, тому їх можна використати для підтримання інших СГЦ, в першу чергу, для розроблення нової продукції. Загальна орієнтація утвердження лідерства на ринку.

Собаки” (повільне зростання — мала частка ринку) — це товари, які займають найгірше положення, тому доцільно позбуватися їх. Однак організації в деяких випадках зберігають ці види продукції в своїй номенклатурі. Привабливі ринки збуту, які певною мірою захищені від різких коливань попиту та значних нововведень і здатні істотно змінити пріоритети покупців, мають змогу підтримувати конкурентоспроможність продукції навіть за умов відносно малої частки ринку. Стратегічна орієнтація “собак”вихід з ринку або продовження діяльності без інвестицій.

Згідно з моделлю ЖЦП найпривабливішою для організації є така послідовність переходу СГЦ з однієї категорії в іншу: з першої — в другу, а потім — в третю і, якщо неможливо уникнути, — в четверту, тобто типовий шлях відповідає впровадженню, зростанню та зрілості ринку певного товару .

Побудова матриці, яка дає змогу проаналізувати поточний стан портфеля видів діяльності, є попереднім етапом. Наступним кроком є визначення бажаного господарського портфеля — цільового — виходячи з того, який з варіантів розвитку сприятиме досягненню організацією бажаних цілей.

До основних переваг матриці ”зростання  частка ринку”, розробленої БКГ, належать: використання об’єктивних критеріїв привабливості та конкурентоспроможності СГЦ, зменшення рівня суб’єктивізму; забезпечення  поєднання видів діяльності;  сприяння прийняттю обґрунтованих рішень про вибір стратегічних позицій на ринку і розподіл коштів між окремими СГЦ. Водночас застосування матриці ”зростання — частка ринку” має чимало обмежень: результати аналізу вважають обґрунтованими, якщо СГЦ у майбутньому залишатиметься в тій же фазі ЖЦП, а очікуваний рівень нестабільності буде незначним; визначення конкурентоспроможності за показником відносної частки ринку є справедливим тільки для фази зростання за умови, що технологія стабільна, попит зростає швидше від пропозиції та конкуренція не дуже гостра; матрицю можна застосовувати в галузях з масовим виробництвом (за умови наявності ефекту досвіду”); матриця ґрунтується на понятті “внутрішньої” конкурентної переваги та не враховує “зовнішню”тощо.

Таким чином, використання портфельного аналізу дає змогу оцінити різні види діяльності організації, вибрати інвестиційні стратегії для кожного із них, прийняти рішення щодо коригування виробничої структури організації. До основних переваг матриці "зростання-частка ринку", розробленої Бостонською консалтинговою групою, належать: використання об'єктивних критеріїв привабливості та конкурентоспроможності СГО, зменшення рівня суб'єктивізму; забезпечення поєднання видів діяльності; сприяння прийняттю обґрунтованих рішень про вибір стратегічних позицій на ринку і розподіл коштів між окремими СГО; простота і зрозумілість.

Матриця Бостонської консалтингової групи ґрунтується на двох критеріях, що не завжди забезпечує задовільний результат. Більш детальний варіант матриці Бостонської консалтингової групи був запропонований компанією "General Еlectric" у співпраці з консультативною компанією "МсКіпsеу", яку називають матриця "привабливість-конкурентоспроможність" (рис.4.2).

Рис. 4.2. Матриця “привабливість конкурентоспроможність”

Особливістю матриці є те, що її можна застосовувати в усіх фазах життєвого циклу товару за різних умов конкуренції. У матриці виділяють такі типові положення, які відповідають певним категоріям СГО у матриці "зростання - частка ринку":

  •  Зона А (низька привабливість - слабка конкурентоспроможність) - це найневигідніша зона. Стратегічна орієнтація - продовження діяльності без інвестицій, як це властиво для категорії "собак".
  •  Зона В (висока привабливість ринку - слабка конкурентоспроможність) за основними ознаками відповідає "знакам питання". Стратегія - інвестування або вихід з ринку.
  •  Зона С (висока привабливість - сильна конкурентоспроможність) - найвигідніше положення, аналогічне "зіркам".
  •  Зона В (низька привабливість - сильна конкурентоспроможність) відповідає "дійним коровам". Пріоритетна стратегія - низька активність, захист своєї позиції без додаткових витрат.

Проміжні зони матриці займають менш чіткі позиції, їх важче інтерпретувати тому, що середня оцінка може означати поєднання високої оцінки для одного критерію з низькою оцінкою для іншого або ж середні оцінки для двох критеріїв.

Загалом дана матриця є довершенішою, оскільки в ній розглядається істотно більше чинників, внаслідок чого вона не призводить до спрощених висновків, як Бостонська матриця. Вона гнучкіша, оскільки показники вибираються, виходячи з конкретної ситуації. Однак, на відміну від матриці БКГ, в ній відсутній логічний зв'язок між показниками конкурентоспроможності і грошовими потоками. Оскільки даний метод не виходить із будь-якої окремої гіпотези, то його застосування ширше. Разом із тим, деякі дослідники зазначають, що на противагу матриці БКГ, результати, які отримуються, засновані на суб'єктивних оцінках. Для підвищення об'єктивності оцінок рекомендується залучати групу незалежних експертів [20].

Основні загальні недоліки методів портфельного аналізу, які властиві і матриці "General Electric – МсКіпsеу" ("привабливість - конкурентоспроможність): труднощі обліку ринкових відносин (кордонів і масштабу ринку); дуже велика кількість критеріїв; при зростанні чинників більш складною проблемою стає їх вимірювання.

Окрім того, існують й інші моделі портфельного аналізу, такі як:                

  •  матриця "галузева привабливість - конкурентоспроможність" (направленої політики);                                                                     
  •  матриця ADL, в основі портфельного аналізу лежить концепція життєвого циклу галузі;
  •  матриця Ансоффа (призначена для опису можливих стратегій підприємства в умовах зростаючого ринку);
  •  тривимірна схема Д. Абеля (визначення галузі бізнесу в трьох вимірюваннях: 1) групи покупців, що обслуговуються (хто?); 2) потреби покупців (що?); 3) технологія, що використовується при розробці і виробництві продукту, проекту (як?);
  •  проект РІМS (Ргоfit Іmpact оf Магкet Strategy - вплив ринкової стратегії на прибуток) як інструмент стратегічного аналізу тощо.

Напрями розширення ділової активності організації залежать від ринку (освоєний чи новий для неї), на якому вона діє, і товару (освоєний чи новий), який вона реалізує. Ці напрями відображені у матриці, яку запропонував І.Ансофф (табл. 4.1) .

Таблиця 4.1  

Матриця “товар — ринок”

Тип ринку

Тип товару

освоєний

новий

Освоєний

Стратегія глибокого проникнення на ринок

Стратегія розроблення нового товару

Новий

Стратегія розширення ринку

Стратегія диверсифікації

Використання цієї матриці дає змогу раціонально розподілити зусилля та ресурси організації, а також визначити характер її дій на ринку. Розглянемо сутність кожної з перелічених стратегій.

Стратегію глибокого проникнення на ринок (освоєний ринок — освоєний товар) можна застосувати для ненасичених ринків, де пропозиція значно поступається попиту, і тоді, коли не до кінця використані можливості товару та ринку. Організація прагне збільшити обсяг продажу продукції на освоєних ринках різними способами, зокрема шляхом залучення нових споживачів товару, заохочення їх до частішого використання товару або багаторазового споживання, пошук нових можливостей використання; залучення колишніх клієнтів організацій-конкурентів унаслідок поліпшення товарів або послуг, зміни позиціювання марки, істотного зниження ціни, розширення збутової мережі, стимулювання збуту; захоплення ринку внаслідок придбання організації-конкурента для завоювання її частки ринку; створення спільного підприємства для контролю над більшою часткою ринку; захисту свого положення на ринку.

Стратегія розширення ринку (новий ринок освоєний товар) полягає у пошуку нових ринків для товару, який вже виробляється. Це може бути експорт продукції чи пошук нових способів розподілу товару. Для цієї стратегії можливі такі альтернативи: освоєння нових сегментів (пропозиція товарів виробничого призначення споживчому ринку, зміна позиціювання товару, пропозиція товару в іншому сегменті ринку); пошук нових каналів збуту (ввести товар в іншу мережу, яка істотно відрізняється від наявної); територіальна експансія (впровадження в інші регіони країни або інші країни).

Стратегія розроблення (удосконалення) товару (освоєний ринок  новий товар) передбачає створення нових модифікацій товару для існуючих ринків. Ефект може бути досягнутий за умови, що імідж організації та її продукції доволі високий, а випуск нової моделі виробу зацікавить споживачів. Однак існує небезпека, що конкурент запропонує значно дешевший і якісніший товар. Стратегія розвитку товару може бути реалізована в таких варіантах: збільшення кількості функцій або характеристик товару; розроблення нових моделей або варіантів товару з різним рівнем якості); модифікація гами товарів з метою зниження витрат виробництва або збуту.

Стратегія диверсифікації застосовується в тому випадку, коли організація знаходить привабливі для себе можливості поза традиційною сферою своєї діяльності. В деяких випадках диверсифікація є необхідністю. Наприклад, коли ринок збуту, на якому діє організація, має тенденцію до скорочення. Отже, диверсифікація — це стратегія виходу організації в нові для неї сфери діяльності. 

4.2. Маркетингові дослідження як основа для планування і розроблення стратегій діяльності організації

Для проведення ефективної оперативної маркетингової діяльності за виробленими оптимальними стратегіями неможливо обійтись без широкого комплексу маркетингових досліджень.

Маркетингові дослідження охоплюють усі стадії життєвого циклу товару (послуги) від вибору і розробки нового товару до його реалізації й аналізу думок про нього покупців [3, c.12]. Природно що жодна фірма не в змозі провести всі бажані дослідження, тому з усього різноманіття напрямків їй на кожний момент необхідно виділити найбільш актуальні і спробувати максимально повно викласти їх, найкраще в табличній формі. Якщо вибрати об‘єкти і їх характеристики відповідно до тих, які будуть об‘єктами майбутнього впливу даної фірми, то отримаємо таблицю, наприклад таку, як  таблиця 4.2.

Таблиця 4.2

Маркетингові дослідження елементів ринку

Характе-ристики

Об'єкти досліджень

Товар, послуга

Споживач (клієнт)

Посередники

Конкуренти

1

2

3

4

5

Грошові

Витрати на виробництво

і просування товару і послуг, розрахунковий прибуток

Сегментація за рівнем

доходів, цінові

переваги сегментів, психологічний вплив різних знижок і пільг

Фінансовий

стан

посередників, результати комерційної діяльності, пільги, гарантії оплати

Співвідношення

ціни і прибутку, витрати на рекламу і маркетинг, майбутні інвестиції,

стратегія цін

Кількісні

Об'ємні

характеристики ринків збуту, оптимальні

розміри груп, кількісний асортимент послуг, терміни турів

Обсяги середнього

споживання товару,

відсоток покупців,

знайомих з товаром фірми, їх статево-вікова структура

Кількісний склад посередників

для кожного ринку,

оптимізація термінів подорожей і розмірів груп (туристичних потоків)

Частки ринку кожного конкурента, їх характеристики:

об'ємні (вага, розміри) і часові (терміни, тривалість)  

Якісні

Індивідуальне обслуговування,

рівень сервісу,

потреба у оновленні турів, розширення якості і асортименту послуг

Вимоги до основних і

непрямих властивостей

товару, сегментація

за якісними показникам (професія, національно-релігійні відмінності, рівень освіти і ін.)

Пошук нових і закріплення старих

посередників,

сумлінність і

пунктуальність, ставлення до різних видів туризму і транспорту

Відмінні характеристики

товарів,

якість, рекламні

позиції, частки

ринку за

різними

сегментами

Суб'єктивні

Туристські

переваги фірми,

образ товару,

імідж фірми

Сегментація за суб'єктивними

характеристиками (хобі, властивості характеру, виховання, і ін.), пріоритети, ставлення до туризму

Переваги за товарними групами, ставлення до фірми,

рівень і культура

взаємин

Суб'єктивні переваги ринків і товарів, культура конкурентної боротьби

Після вибору та аналізу окремих потенційних об‘єктів для дослідження та їх характеристик необхідно чітко спланувати порядок його проведення.

Традиційна послідовність збору маркетингової інформації і проведення маркетингових досліджень представлена на схемі (рис. 4.3) [7, c.30].

Виявлення і формулювання проблем, що стоять перед фірмою

Формулювання цілей

Планування проведення дослідження за кожною ціллю

Вибір джерел інформації і визначення широти охоплення

Збір інформації

Узагальнення й аналіз даних

Формування рекомендацій і прогнозування їхньої ефективності

Рис. 4.2. Схема проведення маркетингового дослідження.

Природно, що не всі дослідження можна "підігнати” до цієї схеми - варіантів виникає безліч. Проте, для гнітючого більшості досліджень бажано зберігати представлену послідовність, оскільки пропуск окремих її етапів може викликати нераціональну витрату засобів та навіть їх повну втрату.

Найважливішим з етапів маркетингового дослідження є виявлення і формулювання проблем, що стоять перед фірмою, тому розглянемо його докладніше.                                          

Виявлення проблем повинне починатися з аналізу положення фірми, визначення її довго- і короткострокових цілей і формулювання напрямків їх реалізації.

Роботи з даного етапу досліджень варто проводити у визначеній послідовності, розробленій провідними спеціалістами фірми за конкретними питаннями. На цьому етапі краще накидати якнайбільше можливих напрямків досліджень. Це можуть зробити фахівці не тільки з маркетингу, але і інші працівники фірми, у яких у процесі поточної роботи нагромадився великий інформаційний матеріал, що вимагає перевірки. Звичайно всі ці пропозиції групуються за якими-небудь ознаками і потім аналізуються фахівцями зацікавлених підрозділів. Приблизна схема виявлення окремих проблем для дослідження представлена на рис. 4.4.

Аналіз цілей і задач фірми

Визначити галузі економіки, в яких працює фірма

Узагальнення результатів с наступним формулювання проблем

Які товари виробляє і які послуги надає фірма

Найбільш і найменш конкурентноздатні товари (послуги) фірми

Визначити ресурси, якими володіє фірма

Перелічити проблеми внутрішньої організації роботи фірми

Аналіз збуту товарів і послуг

Визначити основні групи товарів і послуг фірми

Вибрати найменш і найбільш вдалі товари (послуги) в кожній групі

Виявити проблеми збуту кожного товару на різних ринках

Визначити витрати, ціну, прибуток від рекламних заходів

Порівняти планові і фактичні обсяги реалізації

Задати можливе розширення асортименту і визначити його перспективи

Аналіз покупців, споживачів

Виявити основні сегменти покупців ваших товарів і послуг

Виявити основні мотиви покупки товарів і послуг (наприклад, туру)

Визначити частку постійних клієнтів фірми

Визначити частку постійних і випадкових клієнтів фірми

Аналіз посередни-ків

Визначити основні групи посередників фірми і їх роль

Виявити найбільш ефективні групи посередників

Виявити основні проблеми в роботі з посередниками

Аналіз конку-рентів

Визначити своїх конкурентів, і порівняти ваші і їх частки ринків

Порівняти ціни на аналогічні товари власної фірми і фірм-конкурентів

Порівняти споживчі властивості "своїх" і "чужих" товарів (послуг)

Визначити тиск конкуренції і її небезпеку для фірми

Порівняти збутові тенденції конкурентів

Порівняти мотивацію покупки у конкурентів їх постійних покупців

Рис. 4.4. Виявлення і формулювання проблем, що стоять перед фірмою

 

Якщо фірма ставить перед собою завдання покращити свою конкурентну позицію завдяки таким заходам, як: збільшення наявної частки ринку, асортименту послуг, зменшення ціни на них тощо у відповідності з вибором певної конкурентної стратегії, пов‘язаної з попередньо вибраною концепцією маркетингу (удосконалення діяльності підприємства послуг; удосконалення послуг; інтенсифікації комерційної діяльності; традиційного маркетингу; соціально-етичного маркетингу ), то їй потрібно провести практично всі вказані на рис. 4.4 види аналізів (аналіз цілей і задач фірм, аналіз збуту товарів і послуг, аналіз покупців, аналіз споживачів, аналіз посередників), але, можливо, не розкриваючи всі намічені на рис.4.4. питання.

При проходженні всіх етапів маркетингового дослідження ми підходимо до останнього етапу “формування рекомендацій і прогнозування їх ефективності”. Хоча вважається, що після даного етапу дослідження закінчується, однак воно має своє продовження – реалізацію рекомендацій, отриманих в ході дослідження і контроль за їх виконанням [7,c. 43]. Для того, щоб цілісно побачити весь процес дослідження, можна скласти його узагальнену  схему  (див. рис. 4.5).

Етапи

Дії

Виконавці

Поточний аналіз стану об'єкта і виявлення кола проблем

Обстеження об'єктів (ринок, товар, покупці, конкуренти) і виявлення відхилень у їх характеристиках

Відділи і служби маркетингу

Виявлення проблем, що вимагають вирішення

Вибір найбільш істотних на досліджуваний період проблем

Фахівці з маркетингу

Формулювання цілей дослідження

Аналіз кожної проблеми і визначення цілей дослідження

Фахівці з маркетингу

Розробка планів обстеження об'єктів

Визначення шляхів досягнення цілей

Фахівці з маркетингу

Вибір джерел інформації

Визначення можливих джерел інформації і вибір з них найбільш перспективних

Фахівці з маркетингу

Збір інформації за кожною проблемою

Визначення кола осіб для збору інформації, видача їм завдань, визначення методів,

засобів, термінів виконання;

одержання результатів виданих завдань

Фахівці з маркетингу, працівники інших підрозділів, посередники

Аналіз отриманої інформації

Вибір методів аналізу; визначення ступеня вірогідності інформації і її джерел;

проведення її аналізу

Фахівці з маркетингу, аналітики

Узагальнення результатів дослідження

Підведення підсумків, визначення варіантів вирішення проблеми, вибір найбільш перспективних рекомендацій і передача їх відповідним керівникам

Фахівці з маркетингу, керівники відділів

Вибір і впровадження обраних варіантів

Оцінка наданих рекомендацій, вибір з них найбільш перспективних, їх ранжирування за термінами реалізації

Керівники відповідних служб

Контроль за ефективністю використання рекомендацій

Оцінка результатів використання на практиці кожної з обраних рекомендацій

Фахівці з маркетингу, керівники фірми

Рис. 4.5. Схема проведення маркетингових досліджень

Потреба в аналізі такої форми існує у фірм, що ведуть велику дослідницьку роботу. Природно, що не кожна фірма може самостійно проводити всі ті дослідження, що виникають у ході попереднього планування. За виникнення такої потреби у дослідженнях частину їх фірма може здійснити сама, частину для неї можуть виконати спеціальні дослідницькі фірми. При цьому частина задач може бути проігнорована.

Отримана в процесі дослідження інформація має бути проаналізована. Для цього використовуються різні традиційні і нетрадиційні методи.

4.3. ПЛАНУВАННЯ РЕКЛАМИ

.

У здійсненні розробки плану збуту вирішальне значення має його стимулювання, яке може привабити покупців і підтримувати привабливість до товару чи фірми високою споживчою цінністю і репутацією для споживачів товарів та послуг. У цьому особливу роль відіграє комунікаційна політика підприємства і, зокрема, планування реклами.

Комунікаційна політика - це комплекс заходів щодо забезпечення інформованості споживачів та посередників, інших контактних аудиторій про фірми або її товари з метою просування товарів. До комунікаційної політики належить реклама, засоби стимулювання збуту, персональний продаж, робота із засобами масової інформації, організація участі в ярмарках та виставках, фірмовий стиль, упаковка тощо.

Цілями комунікаційної політики можуть бути: збільшення обсягів продажу;  зменшення товарних запасів;  виведення на ринки нового товару;  створення певного іміджу фірми або його удосконалення та ін.

Основними інструментами комунікаційної політики є: реклама;  стимулювання збуту;  персональний продаж; пропаганда.

Реклама (фр. rесlате, від лат. rесlате - вигукую, кричу) — має декілька значень:

1) повідомлення про конкретний товар, послугу;

2) вид комунікативного зв'язку між виробником і споживачем;

3) комерційна (що обслуговує сферу ринкового обміну) пропаганда споживчих властивостей товару (послуг) з метою стимулювання його продажу, яка містить вибіркову інформацію про товар і яка формує певне уявлення покупця про товар.           

З економічної точки зору реклама - це оплачена форма не персональної презентації та просування товарів і послуг із чітко визначеним джерелом фінансування.

Для реалізації маркетингових цілей застосовують такі види реклами:

Інформаційна реклама застосовується переважно з метою створення попиту на етапі виведення нового товару на ринок (інформація про товари, форму, образ підприємства).

Переконуюча  реклама застосовується на етапі збільшення випуску продукції з метою  переконання споживачів у перевазі певної марки товару. Часто набуває форми порівняльної реклами (переконує у необхідності здійснення покупки, викладає переваги товару).

Нагадувальна  реклама використовується на етапі зрілості для того, щоб змусити споживача згадати про товар (нагадує про товар, місце його продажу).

Підкріплююча реклама після купівлі запевняє покупців товару у правильності вибору.

Престижна  реклама створює певний імідж підприємства.

Засобами поширення реклами підприємства є:

  •  друкована реклама (газети, журнали, книги, довідники, листівки, плакати, каталоги. проспекти, візитні картки і т. і.);
  •  зовнішня реклама (великогабаритні плакати, електрифіковані і світлові панно з нерухомими, анімаційними чи запрограмованими написами, просторові конструкції тощо);
  •  реклама на транспорті (усередині і зовні транспортних засобів, на зупинках, залізничних і автовокзалах, аеро- і морських портах);
  •  екранна реклама (кіно- і телереклама, слайди, радіореклама);

Планування рекламної діяльності здійснюється в наступних напрямках:

  •  визначення цілей і задач рекламних дій і рекламних кампаній;
  •  розробка рекламних звернень;
  •  вибір стратегії і тактики поширення рекламних звертань;
  •  контроль і оцінювання ефективності рекламної кампанії.

Рекламна стратегія закладає основу планування рекламної діяльності рекламодавцем. Вона дозволяє визначити ключові моменти рекламної програми: керівництво для дії, вказівки, що треба робити. Таким чином, стратегія формує стійку політику, яка виражається в такому:

•    як позиціонувати товар або послугу на ринку;

•    які переваги або відмітні властивості товару або послуги повинні бути представлені;

•    якою повинна бути цільова аудиторія;

•   які найбільш діючі способи передачі звернення варто вибрати.

Рекламна стратегія допомагає домогтися поставлених цілей, роблячи товар або послугу максимально привабливими для цільової аудиторії, у рамках виконуваної задачі або розв'язуваної проблеми.

При виробленні рекламної стратегії розглядається вирішення ряду проблемних питань, які можна сприймати як перегляд інструментів для формулювання такої стратегії, що є в розпорядженні рекламодавця. Основні стратегічні рішення дають відповіді на наступні питання [19]:

•    Хто складає цільову аудиторію? Хто користається товаром, купує його, приймає пов'язані з ним рішення? Де знаходяться ці люди?

•    У чому полягає проблема? Які недоліки необхідно усунути?

•    Чого хоче споживач? З урахуванням виявлених слабких сторін - що шукає споживач? Які властивості товару його цікавлять, яку якість або ціну, які функціональні характеристики він хоче бачити в цього товару? Що сильніше всього впливає на мотивацію цільової аудиторії?

•    Що може дати даний товар або послуга? Які матеріальні вигоди він пропонує? Які функції продукту показує? Якими достоїнствами він володіє? У чому полягають його недоліки?

•   Наскільки продукт у стані витримати конкуренцію? Які його переваги і недоліки, сильні і слабкі сторони в порівнянні з аналогічною продукцією конкурентних фірм?

•    Як щонайкраще донести дане звернення до цільової аудиторії? Які фізичні способи краще застосувати? До яких засобів масової інформації або інших засобів комунікації варто вдатися?

Контрольний перелік питань, пов'язаних з виробленням стратегії реклами [24]:

•  Чи є даний продукт новим, чи він вже одержав визнання на ринку?

• Що може "робити" даний продукт (точне формулювання)?

• Які основні властивості і плюси продукту?

• Наскільки продукт у стані витримати конкуренцію на ринку?

• Чи є ціна конкурентноздатною?

• Хто складає цільову аудиторію?

  •  користувач/покупець/особа, що приймає рішення?
  •  на які групи за обсягом і категоріями можна розділити цільову аудиторію?

• Чого хочуть представники цільової аудиторії від даної категорії продукту/ послуги (їх вимоги) ?

• Як вони оцінюють даний продукт згідно з цими критеріями?

• Які поточні слабкі сторони системи збуту?

• Які можливості збуту продукту наявні на даний момент?

• Який поточний рівень поінформованості цільової аудиторії про продукт? про категорію, до якої він відноситься?    

• Що складає ключову перевагу продукту і може бути запропоновано споживачу в якості основної його характеристики?

• Який найбільш ефективний спосіб підвищення поінформованості споживача?

Планування рекламної кампанії передбачає наступні послідовні етапи:

  •  визначення цілей та об'єктів рекламної кампанії;
  •   визначення цільової аудиторії реклами;
  •   вибір засобів реклами;
  •   підготовка рекламного звернення;
  •   розробка графіків виходу реклами;
  •   складання бюджету просування товару;
  •   попередня оцінка ефективності реклами.

Важливою складовою планування рекламної діяльності є формування бюджету витрат на рекламу.

Класифікація витрат на рекламу (за Завьяловим П.С. [8]) включає такі 3 групи витрат. 

ПЕРША ГРУПА — статті витрат, що покриваються з бюджету рекламного відділу фірми

А. Оплата рекламної діяльності, що проводиться за допомогою: газет, журналів; буклетів; театралізованих програм; вуличної реклами; усної реклами; реклами в місцях продажу; реклами на дрібні, дешеві товари; прямої споживчої реклами; реклами цін; реклами на транспортних засобах, що рухаються; поштової реклами.

Б. Адміністративні витрати:

  •  Оплата зарплати всього персоналу відділу ;
  •  Оплата діяльності усіх фахівців підприємства, приваблюваних до проведення реклами;
  •  Комісійні, що виплачуються рекламному агентству;
  •  Заробітна плата продавців, що виконують завдання відділу реклами;
  •  Транспортні витрати працівників відділу, пов'язані з їхньою професійною діяльністю.

В. Операційні витрати :

  •  Оплата роботи друкарень (у тому числі оплата вартості паперу, барвників);
  •  Оплата вартості роботи телебачення, радіо, фотомайстерень;
  •  Оплата витрат з проектування упакування (рекламна складова);
  •  Оплата транспортних витрат з переміщення реклами.

ДРУГА ГРУПА — статті витрат, що включаються або виключаються з бюджету на розсуд підприємства: 1) організація і проведення розпродажів і ярмарків; 2) пожертвування на благодійні цілі; 3) розробка інструкційних карт; 4) виробництво упаковки; 5) рекламування за допомогою прес-агентств; 6) розробка прайс-листів ; 7) телефонні розмови з продавцями рекламованої продукції; 8) спеціальні знижки з цін; 9) участь у торгових організаціях; 10) фінансова підтримка споживачів; 11) підготовка аналітичних звітів; 12) витрати на створення, оформлення й експлуатацію демонстраційних залів; 13) рекламні витрати торгових організацій; 14) діяльність з рекламування продукції серед працівників свого підприємства.

 ТРЕТЯ ГРУПА статті витрат, що, як правило, не включаються в бюджет і фінансуються за статтею «Загальні витрати": 1) виготовлення зразків рекламної продукції; 2) демонстрація реклами; 3) участь у виставках; 4) опитування населення; 5) оплата приміщення, у якому розміщається відділ; 6) амортизація використовуваного устаткування; 7) телефонні розмови; 8) транспорт, використовуваний для реклами продукції; 9) страхові внески; 10) премії; 11) участь в асоціаціях і інших організаціях, що відноситься до рекламної діяльності; 12) рекламування діяльності продавців продукції; 13) внески в спеціальні рекламні фонди торгових організацій; 14) науково-дослідна робота з питань реклами й ін.

До особливостей формування рекламного бюджету відносять [12]:

  •  етап життєвого циклу товару. Як правило, для реклами нового товару та розповсюдження комерційної рекламної інформації про новий товар необхідні досить значні асигнування, на рекламу, щоб споживач погодився придбати новинку. Як кажуть фахівці, для першого етапу забагато грошей та реклами не буває. Для рекламування відомих споживачеві товарних марок підприємства необхідно витрачати менші суми, хоча на другому етапі вже з'явилися конкуренти, та їх потрібно «перекричати» своєю рекламою, тому деякі фахівці радять витрачати, на другому етапі навіть більше грошей, ніж на першому;
  •  відомість товару серед споживачів та відомість про відмінності товару від аналогічних товарів конкурентів. Товарна марка, яка дуже схожа на інші марки у своїй товарній категорії, потребує більш інтенсивної реклами, а отже, і грошей, щоб виділити її серед інших. Якщо товар має унікальні характеристики, реклама має бути націленою на підкреслення відмінностей, а це теж потребує більших витрат на рекламу;
  •  частота показу рекламного звернення. За багаторазового доведення рекламного звернення до потенційних споживачів необхідно мати більший рекламний бюджет для сплати показу рекламного звернення у мас-медіа;
  •  частка ринку. Для збільшення частки ринку або витіснення конкурентів витрачається більше зусиль, ніж за простого підтримання ринкової частки на наявному рівні, а це вимагає значних коштів;
  •  перешкоди ринку. На ринку з великою конкуренцією та великими витратами на рекламу, щоб не пасти задніх або щоб зовсім не піти з ринку, необхідно мати неабиякі гроші, щоб утриматися на необхідному для даного ринку рівні.

Ці та інші особливості зумовлюють потребу постійного коригування попередньо визначеного бюджету на рекламу.

Розмір загального бюджету на рекламу визначається на запланований період (зазвичай це рік) із можливим розбиттям за місяцями та кварталами.

Визначення розміру бюджету на рекламування потребує, щоб прибуток, продаж або частка ринку були конкретними завданнями рекламних комунікацій. Менеджер має зіставити витрати на майбутні заходи з рекламування, значення яких визначається на початку року, із прибутком, продажем або часткою ринку, що очікуються на кінець року.

Щоб оцінити ефективність витрат на рекламні комунікації, фахівці рекомендують скористатися формулою прибутку від реклами:

Р = SW - S • [(О +А) + (R + D)] – F,

де Р — прибуток, тис. гри.; S— обсяг продажу, у натуральних одиницях виміру; W — прогнозована ціна продажу товару, грн. за натуральну одиницю виміру; О — витрати на продаж одиниці товару, грн.; А — змінні витрати, що залежать від обсягу виробництва, а точніше, продажу, грн. на одиницю виміру товару; F постійні витрати, що не залежать від обсягів виробництва товару та його продажу, грн. на весь обсяг випуску товару; R — витрати на рекламу товару, грн. на одиницю виміру товару; D витрати на обслуговування та стимулювання, грн. на одиницю товару.

Для того щоб розробити план рекламування, підприємство повинно створити базу даних:

  •  довідкові дані про продукцію підприємства;
  •  довідкові дані про атрибути продукції підприємства та конкурентів;
  •  довідкові дані про конкурентів підприємства;
  •  фактичні дані про витрати конкурентів на товаропросування;
  •  фактичні дані про обсяги продажу та витрати на товаропросування підприємства (не менше ніж за рік);

перелік носіїв реклами та їхня характеристика тощо.

Бізнес-план рекламної діяльності підприємства повинен мати бази даних для аналізу та наступних розрахунків, а також такі документи: бюджет рекламування, план рекламування окремих груп продукції, макети рекламних звернень, розрахунок обсягів рекламних звернень, розрахунок сум контрактів та видів робіт у розрізі окремих засобів масової інформації.

Для визначення бюджету рекламування рекламодавці найчастіше використовують такі п'ять методів [1], [8], [12], [19]: перший — усе, що ви можете собі дозволити, другий — виходячи з приросту обсягів продажу товарів даної групи, що планується на наступний період, третій — за паритетом із конкурентами, зі схожими умовами становища фірми на ринках продажу товарів, четвертий— виходячи з тієї частки прибутку від продажу товарів даної групи, що планується, п'ятий — залежно від цілей та завдань, які постають перед підприємством у наступному плановому періоді.

Використовуючи перший метод, підприємство спочатку виділяє кошти на всі елементи маркетингу, крім комунікацій (товаропросування). Залишок становить бюджет комунікацій, в основному рекламування.

Розрахунки в разі застосування цього методу виконують у такому порядку:

1. Розробка прогнозу загального обсягу ринку.

2. Прогнозування частки ринку даного підприємства.

3. Прогнозування обсягу продажу товарів даного підприємства.

4. Встановлення продажної ціни дистриб'юторам.

5. Розрахунок суми надходжень від продажу.

6. Розрахунок змінних витрат.

7. Розрахунок суми валового прибутку.

8. Обчислення суми постійних витрат.

9. Розрахунок частини валового прибутку (залишку після вирахування постійних витрат).

10. Обчислення витрат на маркетинг.

11. Розподіл витрат за напрямками.

12. Затвердження бюджету рекламування.

Цей метод найпростіший, використовується невеликими фірмами, а також великими в разі виходу на ринок із новим товаром. До недоліків цього методу належить відсутність зв'язку витрат на рекламу зі стратегією фірми та небезпека того, що взагалі не залишиться коштів на рекламу.

Метод, що передбачає розрахунок бюджету рекламування на підставі приросту продажу, дає змогу фірмі будувати свій бюджет на базі тих тенденцій стосовно асигнувань на рекламу, що існували в період, який передує плановому. Тобто фірма збільшує або зменшує витрати на рекламування в наступному періоді на певний відсоток, беручи за основу асигнування поточного періоду. Цей метод використовують також порівняно невеликі фірми. Переваги цього методу — наявність вихідної точки для розрахунків, побудова бюджету на минулих успіхах фірми та майбутніх тенденціях, зручність розрахунків. Недолік - те, що розміри бюджету тісно пов'язано з інтуїтивними передбаченнями.

Сутність третього методу: бюджет рекламування залежить від дій конкурентів. Його можуть використовувати як малі, так і великі фірми. Він дає вихідну точку для розрахунків, має чітку орієнтацію на ринок, дає можливість визначити межу фінансування витрат на рекламу. Але це — метод не лідера, а того, хто наздоганяє. Крім того, є певні труднощі під час визначення витрат конкурентів на рекламу. Метод базується на припущенні ідентичності фірми та її конкурентів: однакові або майже однакові виробничі умови, етап життєвого циклу фірми та її продукту, ідентична цінова політика, а також однаковий імідж. Але це буває рідко, тому фірма повинна дещо коригувати свої витрати з урахуванням цих особливостей.

Четвертий метод дає змогу фірмі пов'язувати бюджет рекламування з тими сумами, що надходять від продажу. Тому протягом багатьох років частка витрат на рекламування залишається постійною. Вона становить частку від продажу у відсотках. Цей метод використовує обсяги продажу товарів як базу, має добру адаптивність, взаємозв'язаний із продажем. Але за його використання відсутні зв'язки з цілями фірми, рекламування «тягнеться» за продажем і від нього залежить, а не впливає на продаж. Тому витрати автоматично зменшуються в період малого за обсягом продажу (коли корисним може бути зростання витрат на рекламування) та зростають за великих обсягів продажу (коли корисним може бути зменшення витрат на рекламування). Тому цей метод може призвести до зайвих витрат.

Використовуючи п'ятий метод, фірма чітко пов'язує свої загальні цілі, а також цілі маркетингу та товаропросування, визначає, які завдання необхідно вирішити в галузі рекламування для досягнення цих цілей і, виходячи з цього, розраховує бюджет рекламування. Це найкращий метод. Він чітко окреслює цілі, пов'язує витрати з виконанням завдань плану. За цим методом легко визначити ефективність витрат на рекламу. До недоліків методу належить складність визначення цілей та конкретизації завдань. Цей метод можуть використовувати фірми зі значним капіталом, що мають спеціалістів із планування рекламної діяльності та реалізації цих планів та можливість проводити широкомасштабні рекламні кампанії.

     Досить відомими методами формування рекламного бюджету, крім 5 розглянутих вище є [12]:  

1) метод незалежного усередненого прогнозу (НУП); 2) метод п'яти запитань (5П); метод Пекхема (метод черговості виходу товару на ринок); 3) метод тестової реклами; 4) метод Шроєра. Як ці методи рекомендується застосовувати на певних етапах ЖЦП, показано в табл. 4.2.

Завданням менеджера з реклами є встановлення початкового рекламного бюджету. Якість планування рекламних заходів полягає в тому, що менеджер поступово добирає найбільш ефективні в подальших розрахунках. Тобто розмір бюджету та методи його визначення залежать від кваліфікації менеджера з реклами. Крім того, менеджер має контролювати рекламну кампанію та під час її проведення оптимізувати витрати грошей, тим самим визначаючи, як витрачатиметься рекламний бюджет і чи був початковий його варіант ефективним та економічно правильно розробленим.

Таблиця 4.2

Методи, які рекомендують фахівці для визначення розміру рекламного бюджету

Ситуація

Основний метод

Додаткові або контрольні методи

1. Виведення на ринок нової товарної категорії

Метод цілей і завдань (разом із даними тестової реклами та експертними оцінками НУП)

Метод НУП / 5П

2. Нова марка в категорії, що вже існує

Метод Пекхема

3. Стабільна товарна марка категорії, що вже існує протягом певного (тривалого) часу

Метод Шроєра (якщо товарна марка продається в кількох регіонах), метод цілей і завдань

Тестова реклама, статистичне прогнозування, метод НУП / 5П

У плані рекламної діяльності підприємства вказуються основні види реклами, конкретні рекламні засоби, які будуть застосовуватись у плановому періоді, їх накладання або кількість необхідного часу мовлення, кількість охоплених споживачів, вартість рекламних послуг, терміни подачі рекламних матеріалів.

Ефективність реклами оцінюється з погляду на комунікаційну та збутову діяльність. Перший показник - це витрати на рекламу в розрахунку на одного покупця, а другий - витрати на рекламу в розрахунку на одиницю обсягу збуту продукції. У процесі аналізу рекламної діяльності за звітний період визначаються фактичні відхилення від планових показників. Зменшення відносних витрат свідчить про ефективну рекламну діяльність підприємства.

Але в будь-якому випадку цінність реклами визначається кінцевими показниками господарської діяльності підприємства, насамперед, приростом збуту продукції, товарообігу, одержанням прибутку, хоча є і такі види реклами, що розраховані на довгострокове замовлення і спрямовані тільки на підтримку марки, престижу фірми перед споживачами. Дослідження реклами вказує керівництву підприємства також на необхідність посилення рекламної кампанії, пошук нових засобів впливу на споживача, підвищення його інтересу до продукції підприємства, і як наслідок - на збільшення її збуту.

Для того, щоб рекламна кампанія підприємства була ефективною в умовах ринку, при плануванні необхідно дотримуватися наступних рекомендацій, які підтверджені досвідом багатьох прибуткових фірм США і країн Західної Європи:

1. Чітко усвідомлювати відношення того, для кого призначена продукція підприємства на ринку, кому повинна бути адресована реклама. Всі акценти в рекламній кампанії повинні бути розставлені таким чином, щоб максимально продемонструвати споживачу, які саме вигоди він зможе одержати від її використання, проілюструвати її неповторні й унікальні риси, поліпшені характеристики і т.п.

2. Робити усе можливе, щоб товарний знак, марка підприємства були помітні на ринку, щоб їх не могли переплутати. З цього починається підвищення престижу марки. Інакше буде важко розраховувати на постійне залучення уваги споживачів до виробів, які б засоби реклами на ринку не використовували. Потрібно також знайти будь-який яскравий, що запам'ятовується символ чи товарний знак, марку для підприємства.

3. Реклама продукції не повинна бути занадто настирливою.

4. У рекламі, як ні в якій іншій сфері бізнесу, потрібні нововведення, винахідливість. Необхідно прагнути дати початок новим тенденціям. Ризик тут, звичайно,! більший, ніж при використанні традиційних підходів, проте і віддача вища.

5. Спиратися в рекламі потрібно не на емоції, а на факти. Один із підходів може бути такий. Потрібно зрозуміти, з якими проблемами стикаються споживачі, продемонструвати їм за допомогою реклами, як вони зможуть їх задовольнити, якщо придбають продукцію Вашого підприємства. Доцільно заручитися в рекламній кампанії офіційно зареєстрованою думкою експертів про виріб (фахівців із професійних асоціацій, визнаних авторитетів у тій чи іншій сфері, представників спілок по захисту прав споживачів) і послатися на неї в рекламі.

6. Формулювати помітні заголовки і підзаголовки в рекламних проспектах продукції. Використовувати в рекламі просту мову, загальнодоступні терміни і висловлювання. Дослідження рекламних оголошень, проведені в універмагах США, показали, що споживачі найкраще запам'ятовують рекламні заголовки і звертання, що складаються не більш як з 8-Ю слів. На довші повідомлення споживачі увагу рідше. Але зовсім інакша справа з рекламними проспектами. Дослідження показують, що в рекламі товарів виробничого призначення проспекти, що містять більш як 350 слів, значно ефективніші. У той же час варто уникати великих рекламних повідомлень на телебаченні.

7. Використовувати в рекламі ілюстрації і наглядні приклади. Використовувати у рекламі фотографії завжди краще, ніж рисунки. Вони привертають більше уваги, створюють в очах споживачів привабливий образ товару, люди їм більше довіряють.

8. Використовувати купони й інші форми преміювання споживачів у рекламних проспектах і каталогах. Купони повинні бути оздоблені малюнком, який пояснює покупцям їхнє призначення й умови використання. На купонах обов'язково повинен стояти торговий знак чи марка, символ підприємства.

9. Створювати навколо підприємства і виробів атмосферу широкої гласності. Інформація про підприємство повинна бути доступною споживачам.

10. Не «знімати» рекламу, не переконавшись в тому, що вона цілком вичерпала свій потенціал. При цьому потрібно пам'ятати, що повторні звернення завжди дають більший результат, ніж разові.

4.4. ПЛАНУВАННЯ ЗБУТУ ПРОДУКЦІЇ

План збуту продукції - це обсяг продукції і послуг, який визначається попитом у процесі дослідження ринку й буде реалізований у плановому році.

У будь-якому плані збуту, як правило, вказується кількість продукції кожного виду, а також робіт і послуг, які будуть реалізовані в запланованому періоді.

При рівномірних поставках обсяг продажу на плановий період можна визначити як добуток середньодобового випуску продукції на період часу за наступною формулою:

Озб = Ос Тпер,

де Озб - запланований обсяг збуту продукції, грн.; Ос - середньодобовий випуск (обсяг) продаж, грн.; Тпер - запланований період збуту (днів, місяць, квартал, рік).

При нерівномірному чи нестабільному виробництві, наприклад, при сезонних коливаннях виробництва, план збуту, як правило, складається на кожний місяць.

До річного плану збуту продукції підприємства включають: обсяг реалізації продукції на внутрішньому ринку, вартість реалізованих напівфабрикатів і комплектуючих виробів власного виробництва, величина експортних поставок товарів, нормативи запасів готової продукції, обсяги наданих робіт і послуг виробничого характеру у ринкових цінах.

План обсягу продажів може мати наступну структуру:

1. Дослідження кон'юнктури ринку -  аналіз продажу за попередній період;  сегментація ринку;  вибір цільового ринку;  прогноз розвитку ринку.

2. Планування асортименту -  формування структури асортименту;  планування освоєння нових виробів.

3. Оцінка конкурентоздатності.

4. Планування ціни.

5. Прогнозування великими групами.

У процесі аналізу продажу розраховуються і аналізуються наступні показники:

1) абсолютний приріст обсягу продаж у натуральному і вартісному вигляді;

2) зміна номенклатури (асортименту) продукції;

3) індивідуальний індекс фізичного обсягу реалізованої продукції, як відношення кількості даного виду продукції, реалізованої у звітному році до кількості продукції, реалізованої у базовому періоді;

4) коефіцієнт відповідності асортименту продукції структурі потреб у ній;

5) загальний вартісний індекс продажу;

6) залишок нереалізованої продукції;

7) відмова покупців від раніше укладених договорів;

8) повернення продукції споживачами в зв'язку з низькою якістю;

9) рентабельність продажу;

10) рентабельність обороту, як питома вага прибутку підприємства від реалізації продукції, на товарному ринку по відпускних цінах підприємства.

При плануванні ціни на продукцію в процесі обґрунтування обсягу продажу можуть застосовуватись наступні альтернативні методи ціноутворення:  на основі витрат;  з орієнтацією на рівень конкуренції;  параметричні (ті, що залежать від характеристики товару та його якості).

План збуту продукції визначається виходячи з обсягу товарної продукції з урахуванням зміни нереалізованих залишків на початок і кінець розрахункового періоду.

До залишку нереалізованої продукції належать:

  •  запаси готової продукції на складі постачальника;
    •  товари, відвантажені споживачам, але не оплачені ним.

Залишок готової продукції на складі на початок планового періоду визначається за даними на кінець звітного року (перепланованого), на кінець планового - за нормативом власних обігових коштів на плановий період. Але оскільки у складі обігових коштів продукція рахується за плановою виробничою собівартістю, то для включення в розрахунок залишків, її необхідно перевести у вартість за гуртовими цінами за допомогою коефіцієнта, який визначається відношенням товарної продукції у планових цінах до її виробничої собівартості. Якщо ж норматив готової продукції на складі встановлюється у днях, то відношення добового випуску у вартісному вигляді на норматив продукції на складі у днях.

Залишки відвантаженої, але не сплаченої на початок планового періоду продукції визначаються за даними на кінець звітного періоду, на кінець планового періоду - розраховуються на основі встановленого за фактичними даними минулих періодів співвідношення між залишками відвантаженої продукції, але не сплаченої, і залишками готової продукції на складі.

Після розрахунку всіх показників, з яких складається обсяг збуту, визначається план реалізації (збуту) продукції підприємства за такою формулою:

РП = ТП + НРПп – НРПк,

де РП - плановий обсяг реалізації (збуту), грн.

ТП- плановий обсяг товарної продукції, грн.;

НРПп - залишки нереалізованої продукції на початок планового періоду, грн.;

НРПк - залишки нереалізованої продукції на кінець планового періоду, грн.

План обсягу збуту продукції визначається у діючих цінах на час складання плану Фактичний обсяг реалізованої продукції визначається:  за фактично діючими цінами протягом звітного періоду, це необхідно для розрахунку валового прибутку від реалізації продукції;  за плановими цінами - для оцінки виконання плану збуту продукції.

На першому етапі на основі планових показників виробництва визначаються обсяги потреб у ресурсах та їх основні постачальники. При недостатності тих чи інших ресурсів необхідно узгодити план виробництва і збуту продукції з урахуванням фінансово-економічних і матеріально-технічних пріоритетів.

Другий етап розробки плану збуту передбачає розробку програми руху потоків виробів по всьому розподільчому ланцюгу: від виробничих підрозділів підприємства до торгових центрів кінцевого продажу, чи навіть до окремих споживачів продукції. Ця стадія пов'язана з плануванням потреби у складських приміщеннях і транспортних засобах. При дефіциті останніх, за необхідністю переглядаються вже намічені програми товарообігу.

На заключному етапі розробки плану збуту складається програма масових переміщень товарів, оптимізується схема розміщення складських приміщень і транспортних потоків, складаються календарні плани-графіки підготовки товарів для відвантаження і поставок.

Важливою характеристикою ефективності розроблених планів збуту можуть бути витрати збуту, які коливаються у зарубіжних підприємствах, залежно від виду продукції і умов поставок, у межах від 2 до 20% загального обсягу продажу товарів.

На вітчизняних підприємствах витрати, пов'язані зі збутом продукції, плануються і визначаються фактично за звітний період у статті "витрати на збут". Вони розраховуються на плановий період і включаються у кошторис витрат.

Витрати на збут до конкретної продукції належать по-різному, залежно від того, які це витрати: прямі чи непрямі. Прямі витрати можна віднести безпосередньо до окремих виробів (витрати на тару, рекламу, транспортування у зазначений район ринку).

Непрямі витрати (комісійні виплати організаціям збуту, дослідження ринку та виявлення потреби у продукції, проведення ярмарків, презентація товару та інші маркетингові витрати) при калькулюванні собівартості окремих виробів розподіляються між виробами пропорційно виробничої собівартості.

Значну частину у непрямих витратах на збут займають комісійні виплати організаціям збуту, їх розмір залежить від каналів збуту продукції.

Із метою зниження цін на товари підприємства скорочують канали збуту, реалізують свою продукцію у фірмових магазинах підприємства або застосовують методи прямого продажу - безпосередньо кінцевому споживачу.

Політика стимулювання збуту проводиться стосовно тих товарів, на які можна підвищити попит, є надія збільшити обсяг збуту і прибуток підприємства.


ТЕМА 5. ПЛАНУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ

5.1. ПЛАН ОПЕРАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ

лише до обробної промисловості)

Важливим розділом поточного плану підприємства є виробнича програма або план виробництва та реалізації продукції.

Виробнича програма визначає необхідний обсяг виробництва продукції у плановий період, який відповідає номенклатурою, асортиментом і якістю вимогам плану продажу. Вона обумовлює завдання по введенню в дію нових виробничих потужностей, потребу в матеріально-сировинних ресурсах, чисельності персоналу, транспорті тощо. Цей розділ плану тісно пов'язаний із планом праці і заробітної плати, планом по витратах виробництва, прибутку і рентабельності, фінансовим планом.

Виробнича програма підприємств визначає склад, кількість і обсяг продукції, яка повинна бути виготовлена у плановий період і поставлена споживачам. Відображаючи головне завдання господарської діяльності, вона є головним розділом планів підприємства. Всі інші розділи планів розробляються у відповідності з виробничою програмою і спрямовані на забезпечення її виконання.

Основним завданням виробничої програми є максимальне задоволення потреб споживачів у високоякісній продукції, яка випускається підприємствами при найкращому використанні їхніх ресурсів та отриманні максимального прибутку. З метою вирішення цього завдання в процесі розробки виробничої програми на всіх рівнях потрібно дотримуватися наступних вимог: 1) правильне визначення потреби в продукції, що випускається, і обґрунтування обсягу її виробництва попитом споживачів; 2) повне ув'язування натуральних і вартісних показників обсягів виробництва і реалізації продукції; 3) обґрунтування плану виробництва продукції ресурсами, і в першу чергу, виробничою потужністю.

Виробнича програма складається із 2-х розділів: плану виробництва продукції в натуральному (умовно-натуральному) вигляді та плану виробництва у вартісному вигляді.

В основу розробки виробничої програми повинна бути покладена реальна потреба в конкретній продукції. На рівні промислового підприємства конкретизація потреби в продукції забезпечується за допомогою попиту споживачів і господарських договорів за розгорнутою номенклатурою виробів.

Для того, щоб вірно сформувати виробничу програму підприємства, у його бізнес-плані повинна бути представлена така важлива інформація, як характеристика пропонованої продукції, оцінка можливих ринків збуту та конкурентів, стратегія маркетингу.

При плануванні виробничої програми необхідно використовувати наступні матеріали:

1)  перспективний план виробництва продукції і послуг;

2) прогноз потреби у продукції підприємства, який складається на підставі досліджень змін ринкових елементів у часі, тобто попиту, пропозиції, цін, кількості конкурентів тощо;

3) державний контракт та державне замовлення на продукцію підприємства - якщо таке існує;

4) результати вивчення поточного попиту на продукцію;

5) договори на виробництво та постачання продукції, які укладаються в результаті вільного продажу виробів на гуртових ярмарках;

6) заходи щодо спеціалізації і кооперування виробництва;                     

7) заходи щодо збільшення виробничих потужностей підприємства;

8) дані про залишки нереалізованої продукції у попередньому періоді.

Підставою для визначення обсягу поставок конкретної продукції є портфель замовлень і господарські договори.

Обсяг випуску по окремих виробах обґрунтовується виробничою потужністю. У процесі такого обґрунтування на підприємствах з'являються внутрішньовиробничі диспропорції у завантаженні устаткування, розробляються шляхи їхнього усунення, а також заходи щодо розширення спеціалізації і кооперування виробництва.

Виходячи з натуральних обсягів постачань і виробництва, розраховується загальний обсяг продукції у вартісному вигляді: обсяг товарної продукції, валової продукції, реалізованої, чистої, умовно-чистої продукції.

Розробка завдань із випуску виробів у натуральному вигляді є найважливішою частиною роботи при складанні виробничої програми. Важливість її визначається тим, що споживачам потрібна продукція визначених видів, здатних задовольнити наявні потреби. На основі виявлення цих потреб формується програма виготовлення конкретних виробів.

Планування виробничої програми в натуральному вигляді передбачає: визначення номенклатури й асортименту продукції, яка випускається; розрахунок потреби в продукції, обсягу виробництва по календарних періодах року (у головному плані) і обґрунтування планованих обсягів виготовлення продукції виробничою потужністю, матеріальними і трудовими ресурсами.

В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка містить натуральні та вартісні показники.

Натуральними показниками виробничої програми є обсяг продукції в натуральних одиницях за номенклатурою і асортиментом.

Номенклатура - це перелік назв окремих видів продукції, а асортимент - це різновид виробів у межах даної номенклатури. Натуральні показники представлені у фізичних одиницях виміру (штуки, тонни, метри).

Номенклатура виробів підприємства може бути централізованою та децентралізованою.

Централізована номенклатура формується шляхом укладання державних контрактів і державних замовлень.

 Децентралізована номенклатура формується підприємством самостійно на основі вивчення ринкового попиту на свою продукцію та встановлення прямих контактів  із споживачами шляхом укладання договорів поставок.   Значення натуральних показників виробничої програми в умовах ринку зростає, і оскільки саме вони дають можливість оцінити ступінь задоволення потреб споживачів у певних товарах із врахуванням якісної характеристики товарів.

Одним із найважливіших етапів розробки виробничої програми є визначення потреби в ресурсах.

Основним методом визначення цієї потреби є метод прямого розрахунку відповідно до питомих норм її витрат. Так, потреба підприємств у предметах праці розраховується шляхом множення питомих норм витрат сировини і матеріалів на планові обсяги виробництва. Потреба в знаряддях праці (машини, устаткування) визначається, виходячи із передбачених обсягів робіт, виконуваних з їхньою допомогою, і прогресивних норм продуктивності.

Поряд із цим враховується потреба на капітальне будівництво, створення резервів і т.п.                                                                              

Потреба в продукції погоджується з можливостями її виробництва. При цьому методи такого ув'язування мають свої особливості залежно від рівня планування.

Головним засобом ув'язування потреби і ресурсів є розробка матеріальних балансів. На підставі плану випуску продукції підприємством розробляються річні, квартальні і місячні виробничі програми цехів. Виробнича програма цеху містить завдання по номенклатурі і загальному обсязі продукції. У завданні по номенклатурі вказується кількість найменувань виготовлених окремих видів продукції у натуральному вигляді. Планово-облікові одиниці (номенклатурні позиції), у яких встановлюється завдання цехам за номенклатурою, мають різний ступінь деталізації для різних цехів і типів виробництва. Для випускаючих (складальних) цехів програма складається за найменуванням та кількістю готових виробів відповідно до плану виробництва підприємства. В одиночному і серійному виробництві для заготівельних та обробних цехів номенклатурне завдання встановлюється, зазвичай, в комплектах деталей на сторону, виробах, вузлах. В умовах масового виробництва цим цехам планується випуск заготовок і деталей за окремими найменуваннями.

Виробнича програма кожного цеху обґрунтовується виробничою потужністю окремих груп обладнання, зіставленням їх сумарного корисного фонду роботи та завантаження в машино-годинах. Такі розрахунки дозволяють виявити "вузькі місця" в цеху і вжити заходів щодо усунення диспропорцій у завантаженні обладнання.

На основі виробничих програм основних цехів складаються плани виробництва для допоміжних, обслуговуючих підрозділів підприємства: ремонтних, інструментальних, енергетичних цехів, транспортного господарства. Виробничі програми допоміжних цехів розробляються відповідно до встановленої потреби в їхній продукції та послугах.

Виходячи з планів цехів, розробляються виробничі завдання для ділянок. Заключним етапом планування виробництва є доведення завдань із виконання окремих виробничих процесів та виготовлення продукції безпосередньо до бригад і робочих місць,

Кожне підприємство розробляє свою виробничу програму самостійно, виключаючи державний контракт та державне замовлення.

Державний контракт і державне замовлення формується на основі пропозицій міністерств і відомств - державних замовників. Фінансування державного контракту проводиться за рахунок коштів Державного бюджету, а державного замовлення - за рахунок власних коштів підприємства та організацій і наявних кредитних ресурсів. Відповідальність замовників (споживачів) та виконавців за виконання державного контракту і державного замовлення визначається укладеними договорами (контрактами) та законодавством України.

Система державного замовлення розповсюджена у всіх країнах з розвинутою ринковою економікою та не суперечить її принципам. Більше того, державне замовлення є престижним для підприємства і отримується, як правило, на конкурсній основі шляхом проведення тендерів. Державне замовлення надається тим підприємствам, які забезпечують більш ефективне його виконання.                            

Виконавці державного контракту та державного замовлення забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами самостійно, шляхом укладання прямих договорів із підприємствами-постачальниками та посередницькими організаціями.

Виробнича програма є важливим розділом, на основі якого проводиться планування потреби матеріально-технічних, трудових, енергетичних ресурсів, розраховується собівартість, прибуток та інші фінансові показники.

У поточному плануванні виробнича програма складається, як правило, на рік. В умовах динамічності внутрішнього та зовнішнього середовища розробляти виробничу програму на довший період не доцільно. Тому процес підготовки до виконання річної виробничої програми починається з її розподілу по кварталах і місяцях. Оскільки ритмічність виробництва має виключно велике значення для підвищення його ефективності, покращення якості продукції і всієї роботи, необхідно більш детально розподіляти річний обсяг виробництва та реалізації продукції по кварталах і місяцях,

Розподіл річних завдань по кварталах (місяцях) необхідно здійснювати з врахуванням наступних факторів:

  •  встановлених договорами строків поставки продукції споживачам;
  •  збільшення випуску продукції за рахунок приросту і покращення використання виробничих потужностей, а також за рахунок заходів, передбачених планом інновацій;
  •  терміна введення в дію нових потужностей та обладнання;
  •  забезпечення рівномірного завантаження всіх виробничих підрозділів;
  •  підвищення серійності (масовості) виробництва;
  •  кількості робочих днів у кожному кварталі;                              
  •  можливого вибуття основних виробничих засобів, а також зупинення окремих агрегатів, ділянок та цехів для ремонту обладнання;
  •  зняття з виробництва застарілих видів продукції, які не відповідають своїми техніко-економічними показниками сучасному рівню розвитку науки і техніки, і таких, що не користуються попитом, та їх заміна на нові;                               
  •  сезонності і змінності роботи (надходження сировини);                    
  •  сезонності збуту продукції.

           - обсягу поставок (обсяг продажів) і-го виду в натуральних одиницях;     

- запасів готової продукції на складі відповідно на початок і кінець планового періоду в натуральних одиницях.

Запаси готової продукції на початок планового періоду визначаються за їх фактичної величиною на кінець звітного періоду. Величина запасу готової продукції на кінець планового періоду визначається виходячи із терміну зберігання продукції на складі і тривалості планового періоду.

Однак, натуральні вимірники не дозволяють визначити загальний обсяг та структуру виробництва на багатопрофільних диверсифікованих підприємствах, розрахувати витрати та прибуток підприємства від реалізації продукції.

План поставок пов'язаний із показниками обсягу реалізації та випуску продукції в натуральному вигляді. Спостерігається його залежність від таких показників, як:

- обсяг (план) поставки готової продукції і-го найменування споживачам;

- обсяг (план) реалізації продукції;

- змінна залишків відвантаженої, але не оплаченої продукції на початок і кінець планового періоду;

- план випуску готової продукції і-го найменування;

- зміна залишків готової продукції на складі на початок та кінець планового періоду,

Термін постачання визначається на основі укладених договорів із підприємствами і організаціями, споживачами. Для цього в договорах повинні бути визначені конкретні умови постачання: повний асортимент, кількість та термін постачання по бажаній позиції, спеціальні вимоги до якості продукції; обсяги партій і періодичність їх постачання; способи транспортування продукції.

Для узагальнюючої характеристики виробничої діяльності підприємства, окремих галузей та промисловості в цілому визначається обсяг продукції у вартісному вигляді. Основними вихідними даними при цьому є випуск продукції в натуральному вигляді та ціни.

Вартісними показниками виробничої програми є обсяги товарної, валової, реалізованої, чистої, умовно-чистої продукції, нормативної вартості обробітку, валового і внутрішньозаводського обороту, обсяг незавершеного виробництва.

Товарна продукція - це загальна вартість усіх видів готової продукції, робіт та послуг виробничого характеру, що буде підготовлена до реалізації. До обсягу товарної продукції належить готова продукція, послуги, капітальний ремонт свого підприємства, ремонтні роботи, напівфабрикати та запчастини на сторону, капітальне будівництво для непромислових господарств власного підприємства, роботи, пов'язані з освоєнням нової техніки, тара, що не входять до гуртової ціни виробу.

Обсяг товарної продукції залежить від значень таких показників, як:

  •  випуск продукції і-го виду в натуральних одиницях;
    •  гуртова ціна підприємства одиниці виробу і-го виду, грн.;
    •  кількість видів продукції, що виготовляється на підприємстві;
    •  вартість робіт та послуг на сторону, грн.

Товарна продукція розраховується на основі виробничої програми в натуральному вимірі за такою формулою:

,

де ТП — товарна продукція, грн;

n — кількість найменувань продукції, що виробляється у плановому періоді;

Ці — ціна і-го виробу, грн;

Nі — кількість і-тих виробів у виробничій програмі.

Товарна продукція планується у діючих і порівняльних цінах. Розрахунок товарної продукції в діючих цінах необхідний для визначення обсягу продажу, у порівняльних цінах товарна продукція визначається для розрахунків динаміки та обсягу виробництва, інших показників.

Роботи і послуги невиробничого характеру не належать до товарної продукції (наприклад, капітальний ремонт будівель, послуги транспорту підприємства і науково-дослідні та проектні роботи стороннім споживачам тощо).

До валової продукції (ВП) належить уся продукція у вартісному виразі, незалежно від ступеня її готовності. Цю величину визначають у залежності від зміни таких показників, як:

- вартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.;

- вартість інструменту для власних потреб на початок і кінець планового періоду, грн.

Валовий оборот підприємства (ВО) - це обсяг валової продукції незалежно від того, де вона буде використана, в межах підприємства, чи поза ним.

Внутрішньозаводський оборот підприємства (ВЗО) - це та кількість продукції, яка використовується всередині підприємства для подальшої переробки.

Реалізована продукція (РП) - це продукція, яка відвантажується споживачеві, і за яку надійшли кошти на розрахунковий рахунок підприємства-постачальника або мають надійти у зазначений термін. Обсяг реалізованої продукції змінюється у залежності від:

- суми залишків готової нереалізованої продукції відповідно на початок і кінець і планового року, грн.;                                                                                 

- суми залишків відвантаженої продукції, за яку час оплати не настав, і продукція на відвантаження, що зберігається у покупців відповідно на початок та кінець планового періоду, грн.                                                     

Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» продаж товарів - це будь-які операції, що здійснюються згідно договорів купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію, незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатного надання товарів. Не вважаються продажем операції з надання товарів у межах договорів комісії, схову (відповідального зберігання), доручення, інших цивільно-правових договорів, які не передбачають передачу прав, власності на такі товари.                                                     

Виробнича програма - це саме та кількість продукції, яку потрібно виробити в плановому році, щоб забезпечити план продажу (план реалізації).

Чиста продукція розраховується так: із вартості товарної продукції виключається вартість уречевленої праці (сировини, матеріалів, купованих напівфабрикатів, перенесену вартість засобів виробництва та ін.) і таким шляхом визначається вартість обсягу виробництва, на який будуть витрачені власні кошти підприємства і отримано відповідний прибуток. 

Обсяг чистої продукції підприємства (ЧП) обчислюється за формулою:

ЧП =ТП - (М + А) ,

де          М - матеріальні витрати на виробництво продукції, грн.;

А - сума амортизаційних відрахувань за відповідний період, грн.

Чиста продукція - це вартість створена на підприємстві. Чиста продукція може бути обчислена як сума основної та додаткової заробітної плати працівників підприємства з відрахуваннями на соціальні заходи і прибутку. Показник умовно-чистої продукції (УЧП):

УЧП = ЧП + А.  

В матеріаломістких галузях використовується показник нормативної вартості обробітку (НВО), який визначається як добуток показників нормативної вартості обробітку одного виробу і-го виду (НВОі) і кількості виготовлених виробів і-го виду (Ni,):

HBO=,

НВОі = ЗПрі + ЦВi + ЗВі + Пі ,

де     ЗПрі - зарплата виробничих робітників (основна і додаткова з відрахуванням на соціальні заходи) на одиницю виробу і-го виду, грн.;

ЦВі - виробничі витрати цеху на одиницю виробу і-го виду, грн.;

ЗВі - загальновиробничі витрати на одиницю виробу, грн;

Пі - прибуток, що припадає на одиницю виробу і-го виду, грн.

Величина незавершеного виробництва у вартісному вигляді (НЗВ) визначається за формулою:

де          N - кількість виробів в натуральних одиницях;

С - собівартість одного виробу, грн.;

Тц - тривалість циклу виготовлення одного виробу, робочих днів;

Кнз  - коефіцієнт наростання затрат при виготовленні виробу, який визначається за формулою

або ,

де          М - сума матеріальних витрат на виробництво одного виробу, грн.;

С1 - собівартість одиниці виробу без матеріальних витрат, грн.;

С0 - одноразові витрати на початок циклу виготовлення продукції, грн.;

Сі - поточні витрати на виробництво, грн.

До складу незавершеного виробництва входять заготовки, деталі, комплекти, які знаходяться на різних стадіях виробничого процесу та підлягають наступній обробці або складанню, а також вироби у складанні та на випробуваннях.

Зміна залишків незавершеного виробництва в складі валової продукції планується при значному збільшенні обсягу виробництва в плановому періоді порівняно зі звітним, знятті з виробництва окремих видів продукції, створенні запасу при переході на випуск нових виробів зі значною тривалістю виробничого циклу. Забезпечення безперебійної та ритмічної роботи підприємства вимагає створення нормативної величини незавершеного виробництва, що обумовлена необхідністю наявності визначеної кількості напівфабрикатів на кожному робочому місці, в процесі їх переміщення.

Обсяг незавершеного виробництва впливає на результати роботи підприємства, оскільки він потребує обігових коштів, а це негативно позначається на економічному стані підприємства. В той же час, забезпечує нормальний хід виробничого процесу, його безперервність і ритмічність. Тому величина незавершеного виробництва повинна підтримуватись на оптимальному рівні.

Величина незавершеного виробництва на початок планового періоду визначається на основі даних про його наявність на кінець звітного періоду. В масовому виробництві на величину незавершеного виробництва продукції впливають наступні фактори: число робочих місць; кількість виробів, що одночасно знаходяться на одному робочому місці; спосіб передачі деталей з однієї дільниці на іншу; план виробництва та собівартість одиниці продукції.

Нормативна величина незавершеного виробництва на кінець планового періоду в масовому виробництві (НЗВмк) визначається за формулою:

де           РМі - кількість робочих місць;

ДО - кількість одночасно оброблюваних деталей (напівфабрикатів), шт.;

    ДМі - кількість деталей (напівфабрикатів), що знаходяться між операціями, шт.;

ТРni - величина транспортної партії, шт.;

Сі  - собівартість виробів (напівфабрикатів), грн.;

(і = 1,2,3... т - кількість виробів (напівфабрикатів).

У серійному виробництві нормативна величина незавершеного виробництва залежить від середньодобового випуску певного виду продукції, тривалості виробничого циклу, коефіцієнта готовності виробу та його собівартості. В його основі лежить наступна залежність показників:                                             

,

де   НЗВкс - нормативна величина незавершеного виробництва на кінець планового періоду по цеху, дільниці серійного типу виробництва;

Ni - плановий випуск і-го виробу в натуральному вигляді;                   |

Д— кількість днів у плановому періоді;                                      

Сі - собівартість і-го виробу, грн.;

Тці - тривалість виробничого циклу виготовлення виробу;

Кгі - коефіцієнт наростання затрат у виробництві по і-му виробу, що характеризує ступінь його готовності.

Коефіцієнт наростання затрат - це відношення середньої собівартості виробу в незавершеному виробництві до собівартості готового виробу.

В одиничному виробництві величина незавершеного виробництва залежить від коефіцієнта готовності виробу і його собівартості. Вона визначається за формулою:

,

де         Г - процент готовності виробу на початок і кінець планового періоду;

Ді - кількість днів з моменту запуску виробів у виробництво на початок і кінець планового періоду.

Для оцінки залишків незавершеного виробництва у відпускних цінах їх собівартість множиться на коефіцієнт перерахунку собівартості продукції у товарну продукцію, який визначається як відношення товарної продукції у незмінних цінах до її собівартості.   


ТЕМА 6. ОПЕРАТИВНО-КАЛЕНДАРНЕ ПЛАНУВАННЯ

6.1. ЗМІСТ І ЗАВДАННЯ ОПЕРАТИВНО-КАЛЕНДАРНОГО ПЛАНУВАННЯ

Це буду писати я, тому даю тобі лише для ознайомлення

Сформована на кожному етапі планування виробнича програма підприємства повинна бути деталізована у часі та доведена до конкретних виробничих підрозділів на етапі оперативно-календарного планування. Успішне вирішення цього завдання включає широке використання економіко-математичних методів, засобів обчислювальної техніки та способів обробки даних, що реалізуються в рамках системи оперативно-календарного планування виробництва.

У процесі оперативно-календарного планування виконуються розрахунки та встановлюються завдання цехам, виробничим дільницями і робочим місцям по випуску конкретних виробів, вузлів і заготівок; нормативи руху предметів праці у виробництві (нормативи запасів, розміри партій, періоди їхнього запуску-випуску та ін.); календарні графіки, якими встановлюється послідовність та строки виготовлення продукції на кожній стадії виробництва.                                                          

Основними завданнями оперативно-календарного планування на підприємстві е:

1) забезпечення ритмічного виробництва відповідно до встановлених обсягів і номенклатури, а також своєчасного виготовлення та постачання продукції споживачам;

2) забезпечення рівномірності та комплектності завантаження устаткування, працівників і площ, що сприятиме кращому використанню виробничих активів;

3) забезпечення максимальної безперервності виробництва, тобто забезпечення найменшої тривалості виробничого циклу, що сприятиме зменшенню незавершеного виробництва та прискоренню оборотності обігових коштів;

4) створення умов для розвитку передових форм організації праці, а також для автоматизації об'ємних та календарних розрахунків на основі використання сучасної обчислювальної техніки.   

За обсягом робіт, що виконуються, відповідно до їх змісту, оперативно-календарне планування розподіляється на календарне планування та диспетчерське регулювання.

Календарне планування - це деталізація річної виробничої програми підприємства за строками запуску-випуску кожного виду продукції і за виконавцями - в основних виробничих підрозділах першого рівня (заводах виробничого об'єднання або цехах), а всередині - на виробничих дільницях та робочих місцях.

Календарне планування містить розробку:

  •   календарно-планових нормативів;
  •   планів-графіків руху предметів праці в часі та просторі у процесі виробництва;
  •  у процесі календарного планування виконуються розрахунки завантаження устаткування та площ (об'ємні розрахунки);
  •  доведення виробничих завдань на основі розроблених планів-графіків до підрозділів, виробничих дільниць і робочих місць [26].

Диспетчерське регулювання - це процес, який забезпечує оперативне регулювання процесу виробництва шляхом систематичного обліку та контролю за виконанням змінно-добових завдань, поточної підготовки виробництва, оперативного усунення недоліків і відхилень, що виникають.

Основними вихідними даними для оперативно-календарного планування є:

  •  план випуску продукції по кварталах і місяцях;
  •   технологічний маршрут та технологічний процес обробки деталей і складання виробів із нормами часу за операціями;
  •   режими роботи цехів, виробничих дільниць;
  •   план ремонту устаткування.

Оперативно-календарне планування виконується у масштабі підприємства по цехах і масштабі окремих цехів - по дільницях та робочих місцях.

У зв'язку з різними об'єктами планування розрізняють міжцехове і внутрішньоцехове оперативно-календарне планування.

Міжцехове планування включає встановлення цехам взаємопов'язаних виробничих завдань, розроблених за даними виробничої програми підприємства і забезпечення узгодженості у роботі цехів при виконанні цієї програми.

Міжцехове планування спрямоване на підтримання налагодженої, ритмічної роботи основних виробничих підрозділів (заводів, цехів), забезпечення безперебійного їх постачання та обслуговування допоміжними цехами і службами.

Виробничі програми підприємства розробляються на рік із розбивкою по кварталах. Цехові оперативні виробничі програми складаються на квартал із розподілом по місяцях. Встановлюється планове завдання - програма випуску продукції у плановому періоді для кожного цеху з обґрунтуванням відповідними об'ємними розрахунками. Календарний план регламентує строки руху продукції у цехах заводу, не розкриваючи часткових, внутрішньоцехових післяопераційних строків виробництва по кожному предмету. Диспетчеризація забезпечує облік, контроль і оперативне регулювання робіт між цехами. У процесі розробки і доведення виробничих програм до цехів, ці програми уточнюються та коригуються в залежності від результатів роботи попереднього місяця.

Міжцехове планування здійснюється виробничо-диспетчерським відділом (ВДВ) підприємства.

Внутрішньоцехове планування спрямоване на розподіл номенклатури робіт, які задані календарним планом цеху між дільницями, і доведення планових завдань до кожної виробничої дільниці та робочого місця. Зміст робіт по внутрішньоцеховому плануванню залежить від розмірів цеху, його виробничої структури і в загальному вигляді включає планування роботи дільниць та підготовку завдань для робочих місць.

Робота виробничих дільниць планується на основі календарного плану цеху, що надходять з міжцехового рівня системи оперативно-календарного планування.

Ціль планування роботи дільниць - це формування плану виготовлення планово-облікових одиниць даного рівня для кожної виробничої дільниці на кожний планово-обліковий період.

Внутрішньоцехове планування і регулювання виробництва в цеху виконує виробничо-диспетчерське бюро (ВДБ), на дільниці - майстер за допомогою ВДБ.

Межі міжцехового і внутрішньоцехового планування можуть змінюватися із розвитком або впровадженням автоматизованої системи управління виробництвом (АСУВ).

У процесі розробки виробничих програм застосовується ланцюговий метод, який полягає в тому, що завдання встановлюються у порядку, зворотньому до ходу технологічного процесу, тобто від складання готових виробів до заготовки і визначення потреби у матеріалах, сировині та напівфабрикатах.

Система оперативно-календарного планування характеризується певною планово-обліковою одиницею та планово-обліковим періодом.

Планово-облікова одиниця являє собою сукупність робіт, яку розглядають як єдине ціле при плануванні, обліку, аналізі та оперативному регулюванні виробництва. Планово-обліковий період являє собою відрізок часу (зміна, доба, місяць, декада тощо), на який формуються планові завдання.

В умовах одного і того ж типу виробництва можуть застосовуватися різні планово-облікові одиниці продукції, яка виготовляється (табл. 6.1).

Таблиця 6.1

Планово-облікові одиниці та сфера їх застосування

Планово-облікова одиниця       

одиночне

дрібносерійне

серійне

багатосерійне

 масове

Виробниче замовлення       

+

+

+

Вузловий комплект

+

+

+

Груповий комплект

+

+

+

Машинокомплект

+

+

+

+

Добокомплект

+

+

+

+

+

Умовний машинокомплект

+

+

+

+

Деталь

+

+

+

Виробниче замовлення - це комплекс робіт, які виконуються на договірних із замовником засадах.

Вузловий комплект - вузол або складальна одиниця виробу.

Груповий комплект - технологічно та конструктивно однорідна група деталей, які мають спільні планово-організаційні ознаки: черговість подачі на складання, яка повторюється, однакова періодичність запуску-випуску.                         

Машинокомплект застосовується в умовах вузької спеціалізації та містить повний комплект вузлів і деталей, які входять до виробу.                            

Добокомплект складається з деталей, вузлів та всіх виробів, які підлягають виготовленню протягом доби і застосовуються при відсутності у виробничій програмі підприємства провідного виробу (виробу-представника).

Умовний машинокомплект формується шляхом зведення всієї номенклатури продукції до умовного виробу. В цей умовний виріб входять деталі, вузли і вироби, які необхідно виготовляти до певного моменту.

Деталь як планово-облікова одиниця застосовується при незмінності виготовлення продукції у серійному та масовому виробництві.                           

Вибір тієї чи іншої планово-облікової одиниці практично визначає наперед організацію системи оперативного планування виробництва на підприємстві.

У сучасному виробництві широко розповсюджені різні системи оперативного планування, що визначаються як внутрішньофірмовими факторами, так і зовнішніми ринковими умовами.

Система оперативного планування виробництва - це сукупність різних методик та технологій планової роботи, що характеризується ступенем централізації, об'єктом регулювання, складом календарно-планових показників, порядком обліку та руху продукції та оформленням облікової документації. Ця система являє собою сукупність методів та способів розрахунку основних планово-організаційних показників, які необхідні для регулювання ходу процесу виробництва та споживання товарів і послуг з метою осягнення запланованих ринкових результатів при мінімальних витратах економічних ресурсів і робочого часу. До основної характеристики будь-якої системи оперативного планування належать: методи комплектування календарних завдань підрозділом підприємства, взаємопов'язані роботи цехів та ділянок, вибрана планово-облікова одиниця, тривалість планового періоду, способи і прийоми розрахунків планових показників, скад супроводжуючої документації та інші. Вибір тієї чи іншої системи оперативного планування в умовах ринку визначається, головним чином, обсягом попиту на продукцію і послуги, витратами і плановими показниками, масштабом та типом виробництва, організаційною структурою підприємства й іншими факторами.

Найбільшого розповсюдження в теперішній час набули: подетальна, позамовна та покомплектна системи оперативного планування та їх різновиди, які застосовуються багатьох великих вітчизняних підприємствах та закордонних фірмах, а також у лому та середньому підприємництві.

Подетальна система планування призначена для умов високоорганізованого та стабільного виробництва. За цією системою планується і регулюється рух виконаних робіт, технологічних операцій і виробничих процесів по кожній деталі на певний плановий період-час, зміну, день, тиждень тощо. В основі подетальної системи лежить точне планування такту, ритму роботи поточних ліній і виробничих ділянок, правильне значення нормальних технологічних, транспортних, страхових, міжопераційних і циклових запасів та постійна їх підтримка в процесі виробництва на суворому розрахунковому рівні. Застосування цієї системи потребує розробки складних календарно-оперативних планів, що містять показники обсягу випуску і маршрут руху деталей кожного найменування за всіма виробничими стадіями і технологічними операціями. Тому подетальне планування доцільно застосовувати при обмеженій та стійкій номенклатурі продукції, яка випускається в умовах багатосерійного і масового виробництва.

Позамовна система оперативного планування застосовується, в основному, в одичному і дрібносерійному виробництві з його різноманітною номенклатурою і невеликим обсягом продукції, що випускається, та невеликим обсягом виробничих послуг. У цьому випадку об'єктом планування, або основною обліковою одиницею, є окреме виробниче замовлення, що містить декілька однотипних робіт конкретного споживача-замовника. Дана система планування базується на розрахунках тривалості виробничих циклів і нормативів випереджень, за допомогою яких встановлюються Змовником або ринком потрібні строки виконання як окремих процесів або робіт, так і всього замовлення в цілому.

Покомплектна система оперативного планування застосовується, головним чином, в серійному і масовому виробництві. Як основну планово-облікову одиницю використовують різні деталі, що входять до збірного вузла або загального комплекту товарів, згрупованих за певними ознаками. За покомплектної системи планування календарні завдання виробничими підрозділами розробляються не по деталях окремого найменування, а за укрупненими групами, комплектними деталями на вузол, машину, замовлення, або обсяг робіт і послуг. Ця система сприяє скороченню трудомісткості як планово-розрахункових робіт, так і організаційно-управлінської діяльності персоналу лінійних функціональних служб підприємства. При даній системі значно підвищується гнучкість оперативного планування, поточного контролю і регулювання ходу виробництві що в умовах ринкової невизначеності є важливим засобом стабілізації виробництва.

Окрім розглянутих трьох систем оперативного планування на вітчизняних підприємствах застосовуються такі їх підсистеми як: планування за тактом випуску виробів, планування по запасах, планування по випередженнях, планування на склад.

Планування за тактом випуску виробів передбачає вирівнювання тривалості технологічних операцій на всіх стадіях загального виробничого процесу у відповідності з одиничним розрахунковим часом виконання взаємопов'язаних робіт. Такт, у даному випадку, є важливим планово-економічним регулятором ходу виробництва на робочих місцях.

Наприклад, на Запорізькому автомобільному заводі діє для суміжних виробництв єдиний організаційний такт, що дорівнює 1 хв., протягом якої виконуються різні провідні процеси на синхронізованих робочих місцях станочників і збірників, а на трьох поточних лініях головного конвеєра сходять три нових автомобілі. За допомогою такту визначаються основні об'ємні і календарні показники планового випуску машин.

Планування по запасах передбачає підтримку на розрахунковому рівні запасу заготівок, напівфабрикатів і комплектуючих, що призначаються для подальшої обробки і зборки на кожній стадії виробництва. Для забезпечення ритмічної роботи взаємопов'язаних виробничих ділянок і поточних ліній визначаються нормальні розміри виробничих запасів, що являють собою відповідний запас заготівок. За призначенням запаси бувають технологічні, транспортні, страхові, міжопераційні або міжциклові. Розмір запасу може бути встановлений у деталях або днях.

Планування на склад або ринок здійснюється при випуску продукції та її постачанні на продаж у значних обсягах при невеликій трудомісткості і невеликій кількості технологічних операцій. При цій системі визначається необхідна кількість готових виробів, які повинні постійно знаходитись у проміжних або кінцевих стадіях виробництва і продажу продукції.

Розрахункові запаси продукції повинні безперервно підтримуватись на такому рівні, який забезпечував би безперервний хід виробництва і збуту продукції. Якщо запас продукції знижується до запланованої точки замовлення, то необхідно підвищити його до запланованого рівня. Така система, крім "точки замовлення" передбачає також розрахунок мінімального і максимального запасів, і тому має назву системи "мінімум-максимум".

Оперативне планування виробництва відіграє значну роль у забезпеченні своєчасного випуску та постачанні продукції споживачам на основі раціонального використання ресурсів за певний проміжок часу, а його удосконалення сприяє  піднесенню та зростанню ефективності виробництва в ринкових умовах.

6.2. РИТМІЧНІСТЬ ВИРОБНИЦТВА

Основним завданням оперативно-календарного планування є забезпечення ритмічності і рівномірності виробництва.

Рівномірне виробництво - виробництво продукції відповідно до плану графіка.

Ритмічність виробництва - виробництво у рівні проміжки часу однакового обсягу продукції на всіх стадіях виробничого процесу.

Оцінка рівномірності та ритмічності проводиться за допомогою наступних методів їхнього розрахунку:

1. Подекадний метод оцінки ритмічності полягає в тому, що розраховуються, а потім зіставляються планові та фактичні відсотки по декадах, відхилення від запланованих відсотків свідчить про рівень ритмічної або неритмічної роботи.

Плановий відсоток ритмічності (Крт.пл) за декаду розраховується за формулою:

Крт.пл = Дд / Дм ,

де         Дд - кількість робочих днів у декаді;

Дм - кількість робочих днів за місяць.

Фактичний відсоток визначається відношенням декадного фактичного випуску продукції у відповідних вимірниках до загального обсягу продукції, виробленої за місяць.

2. Метод оцінки за допомогою коефіцієнта рівномірності (Кр ) виконання виробничої програми визначають за формулою:

,

де          ВПфі - фактичний випуск продукції за і-тий день, але не більше планового, тис. грн.;

ВПплм -  план випуску продукції на місяць, тис. грн.;

Для оцінки ритмічності роботи підрозділів або підприємства використовується коефіцієнт ритмічності, розрахований за допомогою коефіцієнта варіації (Кv )

,

де  - середнє квадратичне відхилення;

х - середня арифметична варіаційного ряду.

,

де          d - відхилення від середньої арифметичної варіаційного ряду;            

- число випадків повторення (частота) відхилення.                        

При рівномірному виробництві та випуску продукції значення коефіцієнта варіації ближче до нуля, а коефіцієнт ритмічності дорівнює 1. Цей коефіцієнт показує тільки рівномірність виробництва без зв'язку з виконанням плану, розраховується на підприємствах і в підрозділах масового та багатосерійного типу виробництва [26].

6.3. ОСОБЛИВОСТІ ОПЕРАТИВНО-КАЛЕНДАРНОГО ПЛАНУВАННЯ НА ПІДПРИЄМСТВАХ ОДИНИЧНОГО, СЕРІЙНОГО ТА МАСОВОГО ТИПІВ ВИРОБНИЦТВА

Усі елементи оперативно-календарного планування (системи, нормативи, планово-облікові одиниці, розрахунки руху предметів праці в часі та просторі тощо) залежать від типу виробництва підприємства. Тому слід розрізняти особливості оперативно-календарного планування на підприємствах різних типів виробництва.

ОДИНИЧНЕ ВИРОБНИЦТВО характеризується широкою номенклатурою виготовлення різних виробів одиницями або невеликими серіями за окремими замовленнями без регулярної повторюваності у плановому періоді або повторюваності через нерівні проміжки календарного часу.

Головним завданням оперативно-календарного планування на підприємствах одиничного типу виробництва є забезпечення своєчасного виготовлення різних виробів відповідно до узгоджених термінів, встановлених замовниками, а також рівномірного завантаження і роботи усіх виробничих підрозділів та ланок при більш коротких виробничих циклах та менших витратах на виготовлення продукції.                    

У силу такої специфіки застосовується позамовна система планування, тобто об'єктом планування є замовлення. До обсягу робіт із виконання замовлення входить не тільки виробництво виробу, але і вся технічна підготовка (конструкторська, технологічна) та випробування, які займають значну частину у загальній тривалості циклу виконання замовлення.

Особливістю календарного планування в одиничному виробництві є тісний взаємозв'язок роботи виробничо-диспетчерського відділу підприємства з роботою служб технічної підготовки виробництва: відділами головного конструктора, головного механіка. Планові терміни виконання замовлення повинні бути узгоджені з черговістю подачі технічної документації у підрозділи підприємства. Звідси і головне завдання оперативного планування - забезпечити виконання замовлення у встановлені строки.  

Календарне планування одиничного виробництва включає документальну розробку замовлення, формування оптимального портфелю замовлень на календарний період, розподіл програмного завдання по цехах, дільницях і по календарних періодах часу (міжцехове і внутрішньоцехове планування), а також розрахунок календарно-планових нормативів.

Отже, на підприємствах одиничного типу використовуються такі системи оперативно-календарного планування:

  •  позамовна - при короткому циклі складання виробу (до одного місяця);
    •  комплектно-вузлова та комплектно-групова системи (при тривалості складального циклу більше одного місяця).

При плануванні виробництва уніфікованих і нормалізованих деталей використовується подетальна система "на склад"; при цьому терміни запуску-випуску замовлення цих деталей не пов'язані з термінами запуску-випуску замовлення або складальних комплектів. Планово-облікова одиниця для підприємства в цілому складається із одного чи декількох конструктивно-закінчених виробів одного найменування, а для цеху - замовлення являє собою товарний комплект деталей, вузлів, що входять у ці замовлення.

Календарно-планові розрахунки в одиничному виробництві проводять у порядку, зворотному технологічному процесу, починаючи від заключної фази, тобто випробування виробу. Такий підхід обумовлений необхідністю встановлення строку його запуску, який вказується у договорі із замовником.

Календарно-планові розрахунки містять:

  •  розрахунок тривалості виробничого циклу виготовлення виробу;
  •  визначення календарних випереджень у роботі окремих виробничих підрозділів із виготовлення виробу;
  •  складання плану-графіка виконання замовлення;
  •  складання зведеного графіка виконання замовлень, що встановленні у виробничій програмі на плановий період;
  •  розрахунки завантаження устаткування і виробничих площ по календарних періодах (об'ємно-календарні розрахунки) і коригування зведеного графіка з метою вирівнювання завантаження по окремих планових періодах.

Провідним нормативом, на основі якого виконуються календарно-планові та об'ємно-календарні розрахунки, є тривалість виробничого циклу виготовлення виробу. Визначення тривалості циклу починається з побудови циклового графіка (циклограми) складання виробу, при цьому використовується складальна схема виробу, яка розкриває  його розчленування на вузли, підвузли та інші складальні сполучення,            

Початковим етапом побудови циклограми є дата здачі виробу замовнику, від неї будуються послідовно пов'язані між собою складальні процеси, а також процеси, що» виконуються паралельно з іншими операціями [26].

Тривалість окремих процесів складання (tск) розраховується за формулою:

,

де        ТРН - нормативна трудомісткість складальної операції, норм-год.;

Ч - чисельність робітників, які виконують цю складальну операцію, осіб;

КВН. пл - плановий коефіцієнт виконання норм.

Наступним етапом розрахунку тривалості виробничого циклу виготовлення виробу є визначення тривалості циклів оброблюваної та підготовчої фаз. Цей розрахунок проводиться з метою встановлення початку запуску деталей в обробку, що забезпечить вчасне їх виготовлення і подачу у складальний підрозділ.

На основі циклових графіків встановлюються календарні випередження за етапами виробничого процесу.

Під випередженням розуміють відрізок часу, за який кожний попередній частковий процес повинен випереджати наступний процес. Випередження планується з метою забезпечення завершення виробничого процесу у запланований термін. При побудові циклового графіка необхідно враховувати міжцехові перерви, які мають страховий характер і становлять 3-5 днів.                                               

При виготовленні складних технічних виробів замість циклових графіків будуються мережні, машинним способом (ЕОМ, ПК) з використанням мережних моделей, за допомогою яких визначаються критичний шлях складання виробу і роботи, які виконуються паралельно.

За критичним шляхом визначається тривалість виробничого циклу. Календарні графіки розробляються спочатку відповідно до окремих замовлень, а потім будується зведений графік запуску-випуску всіх виробів, які встановлені у виробничій програмі на плановий період.

Оперативні виробничі завдання цехам встановлюються на основі зведеного річного графіка запуску-випуску виробів.

Склад замовлень, що включаються в оперативну виробничу програму, визначається:

  •  термінами виконання замовлень, встановленими у договорах;
  •  встановленим порядком проходження замовлень по цехах і запланованими випередженнями, що намічені у зведеному графіку запуску-випуску виробів;
  •  ступенем технічної і організаційної готовності замовлення до виробництва і випуску у плановому місяці у кожному підрозділі з урахуванням стану запасів по замовленнях, які переходять із попереднього місяця.

Виробнича програма цеху, що встановлена на місяць, є основою для розробки завдань для кожної дільниці та робочого місця. Розробка місячних завдань виробничим дільницям починається з складання по-детальних планів за такими даними:

  •  конструкторсько-технологічними специфікаціями;
  •  картами технологічних процесів;
  •  картами розшифровки комплектів;
  •  термінами початку і закінчення робіт.

Після складання подетальних планів дільницям, проводяться об'ємно-календарні розрахунки за групами устаткування і використанням площ. В результаті таких розрахунків встановлюється змінність роботи дільниць, окремих груп устаткування і уточнюється потреба у робітниках визначених професій. При складанні зведеного графіка виконуються розрахунки завантаження устаткування і площ роботами з виготовленням різних замовлень в усіх підрозділах підприємства.

При цьому необхідно забезпечити таке завантаження усіх ланок виробництва, щоб воно було на рівні їхньої пропускної спроможності та рівномірним протягом планового періоду.

Оперативно-календарне планування в серійному виробництві має також свої особливості.

Серійне виробництво характеризується випуском більш обмеженої номенклатури виробів періодично повторювальними серіями.

У зв'язку з цим основним завданням календарного планування у серійному виробництві є забезпечення періодичності виготовлення виробів відповідно до плану при повному та рівномірному завантаженні устаткування, площ, робітників.

Для вирішення цього завдання важливе значення мають календарно-планові нормативи, основними з яких в серійному виробництві є:

  •   розмір партій (серій) виготовлення виробів;
  •   нормативний розмір партій деталей і періодичність їх запуску-випуску;
  •   тривалість виробничих циклів виготовлення деталей, вузлів і серій виробів;
  •   випередження запуску-випуску партій деталей і складальних одиниць;
  •   запаси.

На підставі проведених розрахунків будуються календарні плани-графіки роботи виробничих дільниць і окремих груп устаткування.

Основним календарно-плановим нормативом у СЕРІЙНОМУ ВИРОБНИЦТВІ є визначення серії виробів і нормативного розміру партій запуску заготівок, деталей у виробництво.

Якщо обсяг випуску окремих виробів невеликий, то розмір серії виробів встановися на рівні річного завдання. Якщо кількість виробів, що планується у річній виробничій програмі, значно більша, то вона розподіляється на декілька партій, випуск яких планується у відповідних кварталах і місяцях. При цьому виникає потреба визначення економічно доцільного розміру партій з метою досягнення рівномірного завантаження устаткування і раціонального використання трудових ресурсів.

Визначення нормативного розміру партій деталей необхідне для:

  •   розрахунку нормативної тривалості виробничих циклів і календарних випереджень у роботі послідовних виробничих ланок;
  •   регламентації періодичності переналагодження устаткування;
  •   визначення нормативного середнього рівня незавершеного виробництва;
  •   побудови календарних планів-графіків.

Збільшення розміру партії сприяє кращому використанню устаткування і підвищенню продуктивності праці за рахунок зменшення кількості переналагодження устаткування і зниження витрат підготовчо-заключного часу в середньому на одну деталь, а також зменшення трудомісткості операцій у результаті їхнього багаторазового повторення. Обробка деталей великими партіями має і негативні сторони, а саме: збільшуються тривалість виробничого циклу, запаси деталей у незавершеному виробництві, що потребує доповнення складських площ, при цьому уповільнюється оборотність обігових коштів. Тому необхідно визначити такий розмір партій, який забезпечив би мінімальні витрати і збитки, тобто той розмір, що визначає оптимальну партію,                                                           

Мінімальний розмір партій деталей (ПДмін) визначається на підставі встановленого завчасно припустимого відсотка витрат часу на підготовчо-заключні роботи за такою формулою:

де          Тпз - норма підготовчо-заключного часу на партію, хв.;

Тшт - норма штучного часу на одну деталь із урахуванням коефіцієнта виконання норм, хв.;

- коефіцієнт припустимих витрат часу на переналагодження устаткування (приймати 0,06-0,1).

Якщо партія деталей у процесі обробки проходить низку операцій, то величина Тпз   Тшт беруться по тій операції, яка має найбільше співвідношення між ними, тобто  Тпз / Тшт - максимальне.

Розмір партії, який розрахований по цій операції, приймається і для всіх інших операцій обробки деталей у даному підрозділі.

Розрахований розмір партії деталей коригується з урахуванням умов організації виробництва, зручності планування - норма повинна бути рівною або кратною місячній програмі випуску деталей, не менше змінного або півзмінного випуску. Існують також 2 групи методів визначення розміру партії предметів праці:

До першої групи належать методи встановлення розміру партії, виходячи тільки із трудових параметрів, наприклад:

де          ППтін - мінімальний розмір партії предметів праці, шт.;                     

- коефіцієнт припустимих втрат часу на переналагодження обладнання (0,03-0,10 залежно від виду обладнання і типу виробництва - менше значення для багатосерійного виробництва);                                                            Тпз- час підготовчо-заключних робіт, які приходяться на партію деталей, хв.;   

Тшт - норма штучного часу, хв.               

 

Друга група методів базується (з різними уточнюючими коефіцієнтами) на визначенні сумарних мінімальних витрат, пов'язаних із переналагодженням і збереженні запасів, залежних від розміру партії.

У цьому випадку оптимальний розмір партії можна розрахувати за формулою:

,

де         Np   - річний обсяг випуску, шт.;

Внал - витрати на наладку та інші роботи по підготовці до запуску, грн.;

Сд - собівартість деталі (предмету праці), грн.;

Кн - коефіцієнт, що враховує витрати на збереження запасів.

Періодичність запуску-випуску деталей в обробку, або ритм серійного виробництва (Rз-в), визначається за формулою:

,

де         ПП - прийнятий розмір партій, шт.;

Nсд - середньодобова потреба у даній деталі.

Із метою спрощення оперативного планування і регулювання ходу виробництва доцільно уніфікувати розраховані значення періодичності запуску-випуску різних деталей і довести їх до двох-трьох варіантів або прийняти єдину періодичність для всіх деталей, що виробляються на дільниці. Рекомендуються такі уніфіковані величини періодичності виготовлення деталей: три місяці (3М), один місяць (М), півмісяця (М/2) та ін. Розмір партій встановлюється за даними нормативної періодичності запуску-випуску партій на відповідній дільниці, тобто

ПП = Rз-в N.

Кількість запусків ( Кзап ) у плановому періоді розраховується за формулою:

Кзап = Фпл / Rз-в ,

де     Фпл - фонд часу у плановому періоді, годин або днів.

Тривалість виробничого циклу виготовлення партії деталей складається із технологічного циклу і міжопераційних перерв. При визначенні технологічного циклу обов'язково враховуються види руху предметів праці при проходженні партії по операціях.

Міжопераційні перерви встановлюються з урахуванням особливостей організації виробництва на дільницях, а також характеру продукції, що виробляється,         

З огляду на тривалість виробничого циклу виготовлення виробів, деталей, їхніх партій встановлюються календарно-планові випередження. Вони використовуються для визначення термінів запуску у виробництво партій деталей і вузлів у відповідності із строками випуску виробів.

В умовах серійного виробництва залежно від його особливостей можуть застосовуватись покомплектні та подетальні системи планування:

  •  машинокомплекти, вузлові, групові комплекти, системи планування за номерами комплектів, система безперервного оперативно-календарного планування;
  •  система "на склад", система "Р-Г". Система "на склад" застосовується при плануванні виробництва уніфікованих і стандартних деталей, по яких терміни запуску-випуску не пов'язані з випуском особливих виробів. Система "Р-Г" - розрядна система, використовується у багатономенклатурному серійному виробництві для планування роботи обробляючих і заготівельних підрозділів.

МАСОВЕ ВИРОБНИЦТВО характеризується стійким випуском обмеженої номенклатури виробів, великими обсягами випуску, високим рівнем безперервності та ритмічності виробничого процесу, широко застосовуваним методом потоку.

Головним завданням оперативного планування у вищезгаданих умовах є організація і забезпечення безперервного руху деталей, та виконання цих операцій у встановленому ритмі роботи.

Великі обсяги виробництва продукції при обмеженій номенклатурі окремих виробів, стабільні, строго повторювані процеси масового виробництва дозволяють застосувати подетальну систему планування. При цьому за об'єкт планування приймаються окремі деталі, складальні одиниці, окремі вироби. Високий рівень ритмічності виробництва може бути досягнутий ще у процесі підготовки виробництва детальним розрахунком календарно-планових нормативів: такту і ритму поточних ліній, кількості робочих місць по операціях і їх завантаження, нормативних графіків і нормативних рівнів незавершеного виробництва, розміру запасів. Що стосується рівня незавершеного виробництва, то його можна розрахувати як суму запасів, види яких наведені в табл. 6.2.

Таблиця 6.2

Види запасів у масовому виробництві

Місце утворення    

Характер запасу

Призначення

Внутрішньолінійний

Цикловий   

Технологічний

Транспортний

Оборотний

Міжлінійний

Поточний

Страховий

Транспортний

Оборотний

Постійний запас

У масовому виробництві використовуються такі подетальні системи оперативно-календарного планування:                                                  

1) за тактом потоку;                                               

2) за термінами міжцехових подач;

3) за стандартними термінами міжцехових подач;

4) "на склад",                                                            

При використанні системи за тактом потоку всім виробничим підрозділам планується єдиний такт випуску.

При другій і третій системах планування цехам, що випускають продукцію, плануеться такт випуску, а усім іншим розробляються стандартні плани-графіки, у які визначаються строки або розробляються стандартні плани-графіки подачі деталей вузлів у складальний цех. Система "на склад" може застосовуватись для планування роботи цехів, що виконують обробку деталей і заготівельні роботи.

При плануванні роботи однопредметних безперервних потокових ліній розраховуєш такт роботи ліній (r) за формулою:

r = Феф / N ,

де      Феф - ефективний фонд часу роботи устаткування, годин;

         /V- виробнича програма випуску деталей, шт.

Такт є вихідною величиною для організації роботи потокових ліній та всіх розрахунків перебігу виробничого процесу. Наприклад, для розрахунку ритму передачі д талі з операцій на операцію у випадках, якщо передача проводиться не після кожної такту, а періодично, партіями, що транспортуються, ритм передачі (R) визначається за формулою:

R = r * n1 ,

де       п1 - величина транспортної партії, шт.

Такти і ритми у масовому виробництві розраховуються по виробах і деталях в усі цехах і дільницях.

Календарне планування масового виробництва здійснюється на основі застосування системи "за ритмом випуску". Ця система базується на вирівнюванні продуктивності усіх виробничих ланок за розрахованим тактом випуску готових виробів. У цьому випадку розподіл програмного завдання по виробничих підрозділах і календарних відрізках часу проводиться у порядку, зворотному ходу технологічного процесу. З один і той же відрізок часу (такт, годину, зміну тощо) на різних стадіях виробничої процесу повинно бути виготовлено стільки комплектів заготівок, деталей, складальних одиниць, скільки за той же час повинно бути випущено готових виробів.

Для планування потокового виробництва та розробки календарно-планових нормативів необхідні розрахунки кількості робочих місць на лінії, що забезпечить виконана змінного і годинного завдання по кожній операції.

Розрахунок кількості робочих місць (РМ) ведеться по кожній операції за формулою:

РМ = Тшт  / r .

Важливою умовою безперервності і ритмічності перебігу потокового виробництв є наявність та підтримання на регламентованому рівні запасів.

Оперативно-календарне планування на підприємствах різних типів виробництва має ряд особливостей, але які б системи та методи оперативного планування не застосовувалися на кожному підприємстві, їхня мета одна - забезпечити рівномірність пере бігу виробничого процесу і випуск якісної продукції у необхідній кількості та у встановлені строки.


ТЕМА 7. ПЛАНУВАННЯ РЕСУРСНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ

7.1. ЗМІСТ ПЛАНУВАННЯ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИРОБНИЦТВА (МТЗ) ТА ПОСЛІДОВНІСТЬ ЙОГО РОЗРОБКИ

План матеріально-технічного забезпечення виробництва (МТЗ) є одним із основних розділів плану економічного і соціального розвитку підприємства. Розробка планів МТЗ сприяє успішному вирішенню проблем забезпечення сировиною, матеріалами, комплектуючими, паливом, енергією та іншими видами ресурсів, необхідних для здійснення процесу виробництва. Одночасно із цим в плані матеріально-технічного забезпечення визначаються постачальники і терміни поставок матеріалів. При складанні плану враховують повну потребу в матеріальних ресурсах, потрібних для виробництва продукції, експериментальних та ремонтних робіт, виготовлення технологічних інструментів. Потребу в матеріальних ресурсах розраховує відділ матеріально-технічного забезпечення разом із відділами головного механіка, головного енергетика, технічним та планово-економічним відділами. Від якісного та своєчасного обґрунтування плану залежить виконання виробничої програми підприємства.

У ході розробки плану матеріально-технічного забезпечення повинна передбачатися максимально можлива економія ресурсів. Це досягається шляхом заміни дорогих і дефіцитних матеріалів більш дешевими, скорочення відходів за рахунок впровадження нових прогресивних технологій, більш точного розрахунку конструкцій та ряду інших методів. Економія матеріальних ресурсів сприяє прискоренню темпів росту виробництва.

Саме тому основним завданням плану матеріально-технічного забезпечення є визначення оптимальної потреби підприємства в матеріальних ресурсах для здійснення виробничо-господарської і комерційної діяльності. При цьому розрізняють потребу до витрачання і потребу до постачання.

Потреба до витрачання встановлює кількість матеріалів, які необхідні підприємству для виконання плану обсягу продаж та інших робіт, пов'язаних із виробництвом і реалізацією продукції, для ремонтно-експлуатаційних потреб, капітального будівництва.

Потреба до постачання показує, скільки підприємство повинно отримати матеріалів із зовнішніх джерел.                                                 

 План матеріально-технічного забезпечення складається з двох частин:       

  •  розрахунків потреби в матеріально-технічних ресурсах;            
  •   балансів матеріально-технічного забезпечення,                     

Розрахунок потреби в матеріально-технічних ресурсах в залежності від характеру матеріалів, що застосовуються, здійснюється в наступних таблицях:            

  •  потреба в сировині й матеріалах;                                   
  •  потреба в паливі та енергії;
  •  погреба в обладнанні.

Вихідними даними для розробки плану матеріально-технічного забезпечення є:

• плановий обсяг випуску продукції в асортименті та номенклатурі;         

прогресивні норми витрат матеріальних ресурсів;

  •  інформація про кон'юнктуру ринку товарів;                              
  •   аналіз витрат матеріальних ресурсів у звітному періоді;                 
  •   зміна залишків незавершеного виробництва на початок і кінець планового періоду;
  •  плани технічного і організаційного розвитку, технічного переозброєння і реконструкції підприємства, капітального будівництва.

У зміст планування МТЗ входить:                                       

  1.  визначення потреби в матеріалах, устаткуванні, паливі, енергії на базі норм їх витрачання;                                                                
    1.  розрахунок норм запасів усіх товарно-матеріальних цінностей на плановий період
    2.  облік, контроль і аналіз виконання планів забезпечення;             
    3.  поточне регулювання забезпечення виробничих підрозділів підприємства.

Розраховується план матеріально-технічного забезпечення в річному, квартальному та місячному розрізах.                                                    

У річному плані визначається потреба всіх підрозділів і служб підприємства в матеріальних ресурсах та визначаються обсяги їх поставок на рік, у тому числі по кварталах.

У квартальному плані визначається потреба підприємства по розгорнутій номенклатурі, та уточнюється обсяг завдань на плановий квартал. На основі цього плану складаються специфіковані замовлення постачальникам, і визначається форма поставок - транзитна або складська.                                              

Місячні плани являють собою лімітну карту відпуску матеріалів відповідному підрозділу підприємства.                                                           

Розробка річного плану МТЗ починається знизу, з підрозділів підприємства, і являє собою визначення потреби в матеріальних ресурсах, які необхідні для виконання виробничої програми, будівельних і ремонтних робіт. Вихідними даними розробки плану є виробнича програма випуску продукції, план капітального будівництва, план технічного розвитку, норми і нормативи витрат матеріалів. Підсумовуючи потребу по кожному із напрямків, визначають загальну потребу в матеріальних ресурсах, джерела її покриття та складають баланс матеріально-технічного забезпечення по визначеній формі.

В балансі матеріальних ресурсів  зіставляються потреби в матеріальних ресурсах із джерелами й розмірами їх задоволення, та визначається кількість матеріалів, які будуть постачатися зі сторони. Баланс складається по кожному виду ресурсів. В загальному вигляді матеріальний баланс являє собою наступну рівність:

Пв.п + Пнзв.п + Пр.е + Пк + Пз = Ооч + Онзв.п + Мв.р + ОПс ,

де           Пв.п - потреба в виконанні виробничої програми, грн.;

Пнзв.п - потреба в поповненні незавершеного виробництва, грн.;

Пр.е - потреба в ремонтно-експлуатаційних роботах, грн.;

Пк - потреба на капітальне будівництво, грн.;

Пз - потреба в формуванні перехідних запасів, грн.;

Ооч - очікуваний залишок на початок планового періоду, грн.;

О нзв.п - залишок матеріалу в незавершеному виробництві на початок планового періоду, грн.;

Мв.р - величина мобілізації внутрішніх ресурсів, грн.;

 ОПс - обсяг постачання матеріалів зі сторони, грн.

Розробка балансів МТЗ є передумовою для планування розподілу матеріальних ресурсів між виробничими одиницями, що входять до складу підприємства. Підприємство встановлює виробничим одиницям ліміти на матеріальні ресурси і перерозподіляє їх у встановленому порядку з врахуванням змін виробничої програми.

Визначення потреби в матеріально-технічних і енергетичних ресурсах проводиться як в натуральному, так і в вартісному виразі з метою узгодження цього розділу плану з планами по витратах, фінансовим планом

У своїй діяльності підприємство використовує різноманітні матеріально-технічні ресурси: сировину, матеріали, паливо, енергію, комплектуючі вироби тощо. В процесі виробництва вони перетворюються на продукцію (послуги) і підлягають постійному поповненню. Постачання матеріально-технічних ресурсів має бути своєчасним відповідно до витрат.

Матеріально-технічні ресурси підприємство купує на ринку, де продавцями і постачальниками є безпосередньо підприємства-виробники або організації-посередники. Купівля матеріально-технічних ресурсів безпосередньо у виробників, тобто організація постачання за прямими зв'язками, вигідніша тому, що забезпечує можливість оперативного врахування спеціальних вимог покупця до продукції, конкретних побажань щодо її складу, конструкції, оформлення, планування тощо. За прямими зв'язками поставляються передусім ті матеріально-технічні ресурси, які потрібні постійно та у великій кількості, а також вироби за індивідуальними замовленнями й складне устаткування. Проте вся номенклатура матеріально-технічних ресурсів, потрібних у виробництві, яка сягає іноді десятків тисяч найменувань і типорозмірів, не може поставлятися за прямими зв'язками. Ті ресурси, які потрібні в невеликій кількості, періодично або нерегулярно, економніше буває купити у посередників - оптових фірм і магазинів. Вони комплектують певний асортимент товарів для продажу і територіальне розміщуються неподалік від підприємств та організацій-споживачів. Нерегулярна або періодична купівля матеріально-технічних ресурсів, передусім із однорідними стандартизованими властивостями, може здійснюватися на товарних біржах, де концентрується інформація про продаж продукції та рівень поточних цін.

Коло основних постачальників підприємства є досить стабільним, особливо за умови масового та серійного виробництва, коли існує постійна потреба у великій кількості тих самих матеріалів. Але періодично виникають нові завдання, які потребують нових матеріально-технічних ресурсів і відповідно - нових постачальників (освоєння нової продукції, заміна та вдосконалення технологічних систем, нове будівництво тощо). Проте і без цього може виявитися потреба замінити окремих постачальників, розширити їх коло. Тому важливою є проблема вибору постачальників.

Вибирати постачальників матеріально-технічних ресурсів потрібно за такими критеріями: відповідність виробничої потужності постачальників потребам підприємства в матеріалах, якість і ціна останніх, репутація постачальника, його територіальна віддаленість та оперативність постачання, швидкість реакції на потреби покупця, умови розрахунків, можливість надання кредиту тощо. Ці характеристики постачальників ретельно аналізуються та вибирається той партнер, який забезпечує найкращі умови постачання за мінімальних витрат.

Між постачальником та споживачем матеріально-технічних ресурсів укладається договір, що регламентує всі умови постачання: кількість, якість, ціну товарів, термін доставки, форму розрахунків, відповідальність за порушення договору. До основних обов'язків постачальника входять: поставка продукції на умовах угоди. Умови постачання містять: основні обов'язки сторін, ціну продукції, що постачається, упаковку та маркування, умови транспортування, страхування та інше. Правильний вибір постачальника в умовах ринку справа досить складна, і помилка може дорого коштувати підприємству.

Після вивчення ринку сировини та матеріалів потрібно скласти специфікації на потрібні види матеріальних ресурсів. Специфікація повинна містити найменування і характеристику матеріалів, вимоги до них. До специфікації включають всі характеристики і стандарти потрібного матеріалу.

Після складання специфікацій складають список можливих постачальників для кожного виду матеріальних ресурсів. Джерелом інформації для складання списку постачальників є вивчення ринку сировини і матеріалів.

Ціна матеріальних ресурсів — одна із суттєвих умов договору. Вона зазначається в угоді або у специфікації, або в окремому протоколі, який є частиною угоди.

Ціна в угоді може бути твердою (фіксованою) або змінною. В ринкових умовах постачальники матеріалів рідко погоджуються на фіксовану ціну.

Якщо на момент укладання угоди важко визначити конкретну ціну, тоді сторони можуть передбачити фіксацію вхідної ціни, яка протягом виконання угоди може змінюватись за узгодженим сторонами методом. Така ціна має назву змінної, вона по суті е ринковою в момент виконання угоди. У цьому випадку в розділі "Особливі умови угоди" зазначаються точні способи визначення змінної ціни.

Змінну ціну, яка враховує інфляцію, можна визначити так:                     

Ц = Цу • [Ум • (Цсер.п / Цсер.у)+ Узп • (Зпер.п/ ЗПсер.у)+ І]

де           Цу - ціна одиниці продукції на момент укладання угоди;    

Ум - питома вага в ціні продукції матеріальних ресурсів;       

Узп - питома вага заробітної плати в ціні продукції;                

 Цсер.п - середня ціна одиниці матеріальних ресурсів на момент постачання продукції;

Цсер. у - середня ціна матеріальних ресурсів на момент укладання угоди;

ЗПсер.п - середня заробітна плата у постачальника на момент поставки продукції;

ЗПсер.у - середня заробітна плата у постачальника на момент укладання угоди;

І питома вага у ціні інших її елементів.             

                           

Важливе значення при плануванні матеріально-технічного забезпечення має аналіз ефективності використання матеріальних ресурсів.

Ефективність використання матеріальних ресурсів визначається з метою:

  •  об'єктивної оцінки стану споживання ресурсів у основному та допоміжному виробництві, обсягів запасів;
  •  контролю величини витрат на їх придбання та збереження;
  •  прийняття рішень з питань організації економії ресурсів та розробки шляхів раціонального використання.

Ефективність використання ресурсів підприємства визначається за допомогою показників використання матеріальних ресурсів, які можна умовно поділити на дві групи: загальні і конкретні. До загальних показників належать матеріаловіддача та матеріаломісткість. Ці показники визначаються у вартісних та натурально-вартісних величинах. Вони розраховуються в цілому по народному господарству, галузі та підприємствах,

Матеріаловіддача у вартісному виразі визначається на рівні галузі і підприємства як відношення продукції в грошовому виразі до витрачених на її виробництво матеріальних ресурсів, і показує, скільки вироблено продукції в грошовому виразі на 1 гривню матеріальних ресурсів. Визначається за формулою:

Мв = ВП І МВ ,

де          Мв - матеріаловіддача;                                                   

ВП - вартість валової продукції, тис. грн.;                                   

МВ - вартість матеріальних витрат, тис. грн.

Матеріаломісткість показує величину витрат матеріальних ресурсів на виробництво одиниці продукції (роботи). Визначають загальну і конкретну матеріаломісткість.

Загальна матеріаломісткість визначається на рівні народного господарства та галузі як витрат матеріальних ресурсів у вартісному виразі до виробленої продукції за формулою:

Мм = МВ І ВП ,

де  Мм - матеріаломісткість.

Матеріаломісткість визначає фактичний обсяг матеріальних витрат в розрахунку на виробництво одиниці продукції. Вона характеризує один із важливих елементів ефективності виробництва - рівень використання матеріальних ресурсів.

До конкретних показників належать: коефіцієнт використання сировини та матеріалів, коефіцієнт розкрою, коефіцієнт вилучення, витратний коефіцієнт тощо.

Коефіцієнт використання характеризує міру використання сировини та матеріалів на виробництво продукції і визначається як відношення корисних (чистих, теоретичних) витрат сировини та матеріалів до норми їх витрат на виробництво одиниці продукції.

Витратний коефіцієнт є оберненою величиною коефіцієнту використання.

Коефіцієнт виходу (вилучення) продукції із сировини визначає, скільки одержано чистого продукту і який рівень відходів.

Ці коефіцієнти характеризують рівень технології та організації виробництва певного виду продукції.

7.2. ПЛАНУВАННЯ ПОТРЕБИ В МАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСАХ

(вибрати найголовніше - початок, бо решту я візьму для обр/пром)

При плануванні потреби в матеріально-технічних ресурсах для основного виробництва використовуються різні методи розрахунку. Найбільш загальними з цих методів є метод прямого розрахунку; методи, що ґрунтуються на обліку даних про рецептурний склад продукції, нормативних строках зносу, формулах хімічних реакцій.

Методи визначення потреби в ресурсах - це способи встановлення кількості матеріальних ресурсів, потрібних для здійснення виробничої та  іншої діяльності підприємства. Основні дані для визначення потреби - це погоджені з попитом пропорції підприємства щодо виробництва товарів і послуг та норм витрат на їх виготовлення. При плануванні матеріально-технічного забезпечення використовують різні методи визначення потреби в матеріалах залежно від наявності потрібних даних, специфіки технологічних процесів виготовлення продукції, призначення матеріалів та інших особливостей виробництва і споживання матеріалів.

Метод прямого розрахунку дозволяє одержати науково обґрунтовані дані про величину планових витрат матеріалів. Суть його полягає в тому, що розрахунки планової потреби матеріальних ресурсів проводяться шляхом множення норми витрат на відповідний обсяг виробництва чи роботи у плановому періоді. Методом прямого розрахунку визначається потреба в сировині і матеріалах для випуску готової продукції при встановлених нормах їх витрат. Якщо один і той же вид матеріалу використовується для виготовлення кількох видів виробів, потреба в ньому ( Пм) визначається за формулою:

де         Нві, - норма витрат матеріалу на і-й виріб;

Ni,- виробництво і-го виробу в плановому періоді;

п - кількість видів виробів, для яких використовується даний вид матеріалу.

Цей метод має багато різновидів залежно від норм, які використовуються (на деталь, на виріб), а також від виробничої програми. Потреба в матеріалах на вироби розраховується за нормами на кожну деталь, яка є складовою виробу, і для кожного виду матеріалів окремо. На основі подетальних норм складають зведену норму потреб матеріалів на вироби. Річну потребу в основних матеріалах визначають шляхом множення технічно-обґрунтованих норм на виробничу програму.

Планові нормативи визначають питомі витрати матеріалів на одиницю продукції чи обсяг виробництва, прикладом такого нормативу може бути коефіцієнт використання матеріалів (Квм), який визначається як відношення чистої маси виробу ( мч) до норми витрат матеріалу ( Нв ):

Квм = мч / Нв .

За співвідношенням між чистою вагою продукції та вагою витрачених матеріалів розраховується коефіцієнт вилучення матеріалів.

При плануванні виробництва нової продукції, для якої не встановлені норми витрат матеріалів, потреба в них визначається методом аналогії. При цьому методі нові вироби за допомогою відповідних коефіцієнтів прирівнюються до виробів, що мають обґрунтовані норми витрат матеріалів, і потреба (Пм) визначається за формулою:     

Пм = Нвб * Nн * К ,

де          Нвб - норма витрат матеріалу на аналогічний базовий виріб;

- запланований випуск нового виробу в натуральному виразі;

К - коефіцієнт, який враховує особливості матеріалу при виробництві нового виробу.

У якості коефіцієнта К може бути використане відношення маси нового до маси базового виробу.

Коефіцієнт, який розраховується за співвідношенням між чистою вагою продукції та вагою витрачених матеріалів називають коефіцієнтом вилучення матеріалів.

При багатономенклатурному виробництві (підприємства швейної, взуттєвої, радіотехнічної, підшипникової та інших галузей промисловості) потреба в матеріалах визначається за типовим представником, тобто виробом, що найбільш повно відображає витрати матеріалів на всю групу (партію) продукції, представником якої він є, за формулою:                                                            

Пм = Нвт * Nг ,

де          Нвт -  норма витрат на типового представника;                      

  - програма випуску всіх виробів даної групи.                        

У галузях хімічної промисловості при розрахунку потреби у вихідній сировині і матеріалах використовуються формули хімічних реакцій, молекулярна маса і норма технологічних втрат. Для цих цілей може бути використана наступна формула:           

Пм = Nр * (Мс * Ксч * 100)/ (Мг * Кгч * (100 – Квтр)),

де           Nр - програма виробництва готової продукції в натуральних одиницях;       

 Мс - молекулярна маса вихідної сировини (матеріалів);                   

 Ксч - вміст в ній чистої речовини, %;                                    

 Мг - молекулярна маса готового продукту;                              

 Кгч - вміст в ній чистої речовини, %;                                     

К.втр - технологічні втрати в процесі виготовлення продукції, %.              

Якщо на момент розрахунку на підприємстві відсутні дані про обсяг виробничої, програми в натуральному виразі, а також норми витрат матеріальних ресурсів, то потреба в них визначається методом динамічних коефіцієнтів:                   

Пм = Вмф * Івп *  Ін ,

де          Вмф - фактичні витрати матеріалів за минулий період;  

Івп - індекс зміни виробничої програми;                                

Ін - індекс середнього зниження норм витрат матеріалів у плановому періоді,   

У таких галузях як металургійна, харчова, виробництві будівельних матеріалів використовується метод рецептурного складу. Спочатку розраховується обсяг придатної продукції для виконання виробничої програми, ливарні заготівки, скломаса за формулою:

,

де         ППР - продукція придатна для обробки;

ВЧj - чорнова вага j-го виробу (деталь);

Nj  - програма виробництва j-го виробу.

Потреба в кожному конкретному компоненті, який входить до складу шихти, визначається на підставі рецептури, яка зазначає відсотковий склад кожного компонента сировини та планового виходу придатної продукції за формулою;

Ki = Ппр * (Пв / Пп),

де          Кі - і-й компонент;

Пв - питома вага конкретного компонента в шихті, %;

Пп - плановий вихід придатної продукції, %.

При визначенні потреби в сировині і матеріалах можна використовувати методи екстраполяції, математичної статистики, теорії ймовірностей, а також моделі багатофакторного регресивного аналізу. В останньому випадку аналізу підлягають фактори, які впливають на величину потреби:

у = f (х1, .x2, ..., хn),

 де у - потреба в матеріалах на плановий період;

х1, .x2, ..., хn - фактори, що впливають на цю потребу.

Факторами аналізу є структура і величина виробництва продукції, динаміка зміни норм витрат матеріалів, строки зносу продукції, дані про впровадження нових прогресивних матеріалів і замінників тощо.

Потреба в матеріалах для поповнення незавершеного виробництва ( Пнзв) розраховується з врахуванням тривалості виробничого циклу і планового випуску продукції і визначається:

Пнзв=НЗВк- НЗВоч)*Нв

де          НЗВк - обсяг незавершеного виробництва на кінець планового періоду;

НЗВоч - очікуваний обсяг незавершеного виробництва на початок періоду (очікуваний залишок);

Нв - норма витрат матеріалу на виріб (деталь);

n - кількість найменувань виробів (деталей).

Потреба в матеріалах для поповнення незавершеного виробництва планується при зростанні обсягу виробництва і збереженні попередньої тривалості виробничого циклу, введенні в експлуатацію виробництв і цехів для виготовлення нових видів виробів.

При наявності даних про кількість окремих деталей і вузлів в незавершеному виробництві потреба в матеріалах на його зміну визначається за детальними нормами, а якщо таких даних підприємство не має - за укрупненими показниками норм витрат даного виду матеріальних ресурсів на 1 тис. гри. незавершеного виробництва. В цьому випадку використовується коефіцієнт, завдяки якому коригується обсяг незавершеного виробництва

Кнзв = (НЗВк - НЗВп) / ТПп *100

де         НЗВк, НЗВп - обсяг незавершеного виробництва на кінець і початок планового періоду

ТПп - програма випуску товарної продукції.

Потреба в матеріальних ресурсах у капітальному будівництві розраховується з врахуванням джерел надходження матеріальних ресурсів для здійснення будівельно-монтажних робіт (замовники, підрядні та спеціалізовані субпідрядні організації).

Потреба в матеріальних ресурсах для дослідно-конструкторських та науково-дослідницьких робіт визначається на основі заявок конструкторських та технологічних відділів.

Для ремонтно-експлуатаційних потреб в основному використовуються допоміжні матеріали, паливо, електроенергія. Для їх розрахунку використовують метод, який базується на нормативних строках зносу ресурсів і вибирається облікова одиниці, що в найбільшій мірі відображає витрати даного матеріалу: верстато- (машино)година (для витрат змащувальних матеріалів), людино-зміна (для витрат спецодягу, спецвзуття), одиниця реалізованої продукції (для витрат тари та пакувальних матеріалів), обсяг роботи внутрішньовиробничого транспорту (для витрат палива і змащувальних матеріалів, ремонтних матеріалів).

Потребу в змащувальних матеріалах на плановий період визначають із врахуванням специфіки їх споживання:

Пмз = Нвз  • Ч •  Дрп •  Кз •Тзм ,

де          Пмз - кількість необхідних змащувальних матеріалів;                      

Нвз - норма витрат змащувальних матеріалів на одну машино-годину роботи даного обладнання, кг;                                                      

Ч - число працюючих одиниць обладнання, од.;

Дрп - планова кількість робочих днів підприємства на рік, дні;

Кз - коефіцієнт змінності обладнання;

Тзм - тривалість робочої зміни, год.

Методика розрахунку потреби в інструменті також відображає фактори, які визначають їх витрати. Спочатку уточнюється номенклатура необхідного інструменту, потім по кожному його найменуванню розраховується час роботи.

Річна потреба в ріжучому інструменті (Прі) розраховується за наступною) формулою:

Прі = Тm • Nр / (L / I +1) - Тi,

де         Тm - машинний час роботи даним інструментом для виготовлення одиниці продукції, год.;

Nр - річна програма випуску продукції, шт.;

L - довжина робочої частини інструменту, мм;

/ - частина інструменту, що заточується за одну заточку, мм;

Тi - час роботи інструменту між двома заточками, год.

Для діючого виробництва потребу в інструменті розраховують так: визначають його витрати для виконання певного обсягу виробництва, а також зміну величини обігового фонду протягом планового періоду. Потрібна кількість інструменту на плановий період  розраховується за формулою:

Ір = Iп + Oфп - Oфф,

де          Іп - витрати інструменту в плановому періоді, шт.;

Офп - потрібний обіговий фонд інструменту, шт.;

Офф - фактичний обіговий фонд інструменту на початок планового періоду, шт.

Витрати оснащення визначають різними методами залежно від типу виробництва та особливостей експлуатації. В основу розрахунків мають бути покладені питомі норми витрат технологічного оснащення на кожну операцію або середні норми на одиницю випущеної продукції (чи верстато-годину роботи устаткування).

У масовому та багатосерійному виробництві норму витрат інструменту визначають, виходячи з обсягу робіт на 1000 (або 100) верстато-годин роботи певної групи верстатів.

Знаючи норму витрат певного інструменту, можна визначити витрати його на програму оброблюваних деталей.

У багатосерійному та масовому виробництві витрати / визначаються так:

Ір = Nd • Hbi / N ,

де          Nd - кількість деталей, оброблюваних цим інструментом, шт.;

Hbi - норма витрат ріжучого інструменту на 100, 1000 деталей, шт.;

N - кількість оброблюваних деталей, на які визначалась норма витрат (100,1000).

У дрібносерійному й одиничному виробництві:

Ip =Tpв  Hbi1 / Tpn ,

де          Тpb - час роботи верстатів, який витрачається на обробку даної групи деталей; год.;

Hbi1 - норма витрат ріжучого інструменту на 100, 1000 год. роботи верстатів, шт.;

Tpn - час роботи верстатів, на який розраховується норма витрат, год. (100, 1000).

Потреба в матеріалах для виготовлення інструменту розраховується залежно від кількості інструменту, яка повинна бути виготовлена за плановий період, і норм витрат матеріалів на виготовлення кожного типу інструменту.               .

Потреба в матеріалах на ремонт обладнання (Прем) залежить від типу і кількості обладнання, що підлягає ремонту, і виду ремонтних робіт. На підприємствах машинобудування за основу розрахунку беруть норми витрат матеріалів на одну ремонтну одиницю і обсяг ремонтних робіт, виражений в одиницях ремонтної складності:

де          - коефіцієнт, що враховує витрати матеріалів на огляди та міжремонтне обслуговування;

Нвк - норми витрат матеріалів на одну ремонтну одиницю при капітальному ремонті обладнання;

R1, R2, R3 - сума ремонтних одиниць обладнання, що підлягає відповідно капітальному, середньому і малому ремонтам;

- коефіцієнт, що характеризує співвідношення між нормою витрат матеріалів при середньому і капітальному ремонтах;

- коефіцієнт, що відображає співвідношення між нормою витрат матеріалу при малому і капітальному ремонтах.

Потреба в матеріалах на ремонт будівель (Пбуд)на плановий період в натуральних одиницях визначається виходячи із питомої ваги матеріальних витрат в загальній вартості ремонтних робіт і структури витрат:                          

Пбуд = Qp*Ym*Rm/(104 * Ц) ,

де          Qp - обсяг ремонтних робіт, грн.;                                       

Ym - питома вага матеріальних витрат в ремонтних роботах, %;          

Rm - питома вага даного матеріалу в загальних матеріальних витратах, %;

Ц - планова ціна одиниці матеріалу, грн.                                

Відмінні особливості визначення потреби в обладнанні витікають із різної участі у виробничому процесі обладнання порівняно з матеріалами.                 

Обладнання переносить свою вартість на готовий виріб частково, практично не змінюючи своїх фізико-хімічних властивостей, а матеріали після їх споживання втрачають свою споживчу вартість, переходячи в новостворений продукт, і повністю переносять на нього свою вартість.                                              

Вибір методів планування потреби залежить від призначення обладнання. Основними напрямками використання обладнання є:

  •  укомплектування виробничих об'єктів, що будуються;
  •  заміна фізично та морально застарілого обладнання;
  •  поповнення парку діючих машин на підприємстві.

Визначення потреби в новому обладнанні для заміни зношеного і морально застарілого базується на розрахунку економічної ефективності та доцільності впровадження нового обладнання замість його модернізації і капітального ремонт, Рішення про таку заміну приймається керівництвом підприємства на основі висновку компетентної комісії спеціалістів. При цьому враховується можливість придбання нового обладнання на заміну списаного, залежно від фінансового стану підприємства.                                                         

Потреба в додатковому обладнанні для збільшення виробничої потужності підприємства визначається на основі розрахунку необхідної кількості обладнання для виконання виробничих планів. Якщо розрахована потреба в обладнанні більше його наявності, то підприємство повинно придбати недостатню його( кількість, звідси величина потреби в придбанні визначається як різниця між потребою та наявністю обладнання на підприємстві. Однак, при цьому необхідно враховувати можливість раціонального використання наявних машин, передачі обладнання з "широких" дільниць тощо.                                      

Потреба в запасних частинах для забезпечення роботи обладнання встановлюється на основі прогресивних норм їх витрат і кількості працюючих машин.  

В залежності від конкретних особливостей роботи машин, норми витрат можуть встановлюватись в середньому на 100 машин або на основі даних про строки зносу кожної деталі машини.                                                 

Потреба в паливі частіше всього визначається шляхом множення обсягу роботі в плановому періоді на норму його витрат, при цьому норми витрат різних видів паливі встановлюються в одиницях умовного палива.   Для визначення кількості палива в натуральному виразі розраховану цим методом потребу ділять на тепловий еквівалент (відношення калорійності даного палива і калорійності умовного палива).

Потрібна кількість палива на технологічні та енергетичні цілі визначається прямим розрахунком на підставі норм витрат умовного палива, які встановлені на одиницю продукції або робіт за формулою:

,

де         Ппі - потреба в і-у виді палива в натуральних одиницях;

Nj - план виробництва у-го виду продукції;

Нвуп - норма витрат умовного палива на виконання одиниці у-го виду робіт (одиниці продукції);

КЕ - калорійний еквівалент і-го палива.

Загальну потребу в енергії (ПЕ з) визначають таким чином (одиниця виміру кВт-год):

ПЕз = Нве * Nпл + Евл + Ест + Евт ,

де          Нве - планова норма витрат енергії на одиницю продукції;

Nпл - плановий обсяг випуску продукції в натуральному або вартісному виразі;

Евл - витрати енергії на власні потреби (опалення, освітлення та ін.);

Ест - енергія, яка буде відпущена стороннім споживачам;

Евт - втрати енергії в мережах.

Потреба в енергії (парі) для опалення будівель залежить від об'єму і теплової характеристики будівлі, температури всередині приміщення і зовні, тривалості опалювального періоду і різниці між тепловмістом пари і конденсату.

Потреба в енергії на технологічні цілі визначається виходячи з норм її витрат на одиницю продукції та планового обсягу її виробництва в натуральному або грошовому виразі.

Кількість електричної енергії для технологічних цілей розраховується двома шляхами:

а) на планову програму;

б) за потужністю встановленого устаткування.

Перший метод значно точніший. Він застосовується при масовому та багатосерійному виробництві; в цьому разі кількість необхідної електроенергії (ПЕмех) визначають так:

де           m - кількість найменувань виробів одного типорозміру;

Впоб - потужність, яка використовується при обробці одного виробу, кВт;

Тм - норма машинного часу на обробку одного виробу, год.;

п - кількість виробів одного найменування, шт./рік;

Кве - коефіцієнт, який враховує втрати електроенергії.

Необхідна кількість електроенергії ( Пеу) за потужністю встановленого устаткування розраховується так:

        де Вп - загальна потужність встановленого устаткування, кВт.;      

Фц - фонд часу роботи цеху, год./рік;                                   

К1, К2, К3, К4 - відповідно коефіцієнт використання устаткування по потужності, коефіцієнт використання устаткування по часу, коефіцієнт машинного часу (відношення машинного часу до штучно-калькуляційного), коефіцієнт врахування втрат енергії в мережах

Потреба в електроенергії на освітлення визначається в залежності від площі приміщення, норми і кількості годин освітлення. На цій основі встановлюється необхідна кількість освітлювальних приладів відповідної потужності. Кількість електричної енергії, яка іде на освітлення, визначається за формулою

 ,

де          S - виробнича площа цеху, дільниці, м2;                                  

Тосв - тривалість роботи цеху з освітленням, год./рік;

Впосв - питома потужність освітлюваних точок (25 Вт/м2);

Кв - коефіцієнт втрат в електричних мережах.

Витрати електроенергії на вентиляцію визначаються виходячи з потужності вентиляційних установок і кількості годин їх роботи за плановий період.

7.3. ЗАПАСИ І РЕГУЛЮВАННЯ ЇХ РОЗМІРІВ

Складовою частиною річної потреби підприємства в матеріальних ресурсах є ЇХ потреба на утворення виробничих запасів сировини і матеріалів. Створення необхідних запасів повинно забезпечувати безперервну роботу підприємства і прискорена оборотності оборотних засобів.

Запаси - це матеріальні активи, які:

  •   утримуються для подальшого продажу;
  •  перебувають у процесі виробництва з метою подальшого продажу продукт) виробництва;                                               
  •   утримуються для споживання під час виробництва продукції.           

У господарській діяльності запаси поділяють на:                          

  •  сировину, основні й допоміжні матеріали, комплектуючі вироби та інші матеріальні цінності, що призначені для виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, обслуговування виробництва й адміністративних потреб;                  
  •  незавершене виробництво у вигляді незакінчених обробкою і складанням деталей, вузлів, виробів та незакінчених технологічних процесів. Незавершене виробництво на підприємствах, що виконують роботи та надають послуги, складається я витрат на виконання незакінчених робіт (послуг), щодо яких підприємством ще и| визнано доходу;
  •  готову продукцію, що виготовлена на підприємстві, призначена для продажу і відповідає технічним та якісним характеристикам, передбаченим договором або іншим нормативно-правовим актом;
  •  товари у вигляді матеріальних цінностей, що придбані (отримані) та утримуються підприємством із метою подальшого продажу;
  •  малоцінні та швидкозношувані предмети, що використовуються не більше ; одного року або нормального операційного циклу, якщо він більше одного року;

Склад запасів визначається їх найменуваннями або однорідними групами (видами).

Запаси створюються з метою сприяння:

1. Обслуговуванню споживачів (наявність запасів - важливий чинник утримування споживачів, пов'язаний із можливістю постачання продукції у будь-який час).

2. Гнучкості виробництва (здатність швидко переходити на виробництво іншої продукції завдяки запасам, можливість задовольнити попит на продукцію, яка в даний час І не виробляється).

3. Визначеності виробництва (чим більш невизначена ситуація на ринку, тим більша . необхідність страхування створенням резервних запасів).