36114

Бюджетна система України

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Сутність призначення і роль бюджету держави. Роль бюджету у фінансовокредитному механізмі. Основним джерелом формування бюджету держави є ВВП. Роль і місце бюджету в суспільстві визначається фінансовою моделлю країни.

Украинкский

2013-09-21

363 KB

5 чел.

Тема 1. Сутність, призначення і роль бюджету держави.

  1.  Бюджет як економічна категорія.
  2.  Бюджетна політика, стратегія та тактика.
  3.  Роль бюджету у фінансово-кредитному механізмі. 

  1.  Бюджет як економічна категорія

Фінансова система включає чотири сфери:

1) фінанси суб’єктів господарювання (мікрорівень);

2) державні фінанси (макрорівень);

3) міжнародні фінанси (світове господарство);

4) фінансовий ринок (забезпечуюча сфера).

Бюджет держави – складова ланка державних фінансів (рис. 1.1).

Ланки

Бюджет
держави

Цільові
фонди

Державний
кредит

Фінанси
підприємств

Рівні

Загальнодержавні
фінанси

Державний
бюджет

Загально-державні

фонди

Державні
позики

Фінанси державного
сектора

Місцеві фінанси

Місцеві
бюджети

Регіональні фонди

Місцеві
позики

Фінанси муніципального
господарства

Рис. 1.1. Система державних фінансів

Бюджет держави – центральна ланка фінансової системи суспільства. У фінансовій теорії і практиці його розглядають з двох позицій:

– за сутністю економічної категорії;

– за матеріальним вираженням цієї категорії.

Як об'єктивна економічна категорія бюджет відображає частину розподільних відносин, пов'язану з формуванням і використанням основного централізованого фонду грошових коштів держави. Бюджетним відносинам властиві такі ознаки:

– розподільний характер. За допомогою цих відносин здійснюються розподіл і перерозподіл ВВП та національного багатства країни з метою забезпечення держави таким обсягом бюджетних ресурсів, який вона потребує для повноцінного виконання своїх функцій;

– вартісне вираження відносин, тобто носієм бюджетних відносин виступають гроші;

– формування і використання централізованого фонду грошових коштів держави, як кінцева мета бюджетних відносин.

Основним джерелом формування бюджету держави є ВВП. Держава як учасник розподільних процесів організовує розподіл і перерозподіл ВВП в інтересах усіх членів суспільства та суб'єктів суспільного відтворення. З одного боку, держава як власник засобів виробництва має право на певну частку ВВП на стадії його первинного розподілу. З іншого – держава виконує суспільні функції (управлінську, соціальну, економічну), конституційно закріплені за нею, які без необхідного обсягу грошових коштів виконати неможливо. Тому держава організовує перерозподільні процеси з метою централізації частини ВВП у відповідному бюджетному фонді, що по суті є платою суспільства за виконання державою своїх функцій.

Як економічна категорія бюджет відображає відносини щодо формування на загальнодержавному і регіональних рівнях централізованих фондів, призначених для реалізації функцій держави.

Специфічними ознаками даних відносин є:

1. Перерозподільний характер – бюджет виконує функції перерозподілу ВВП між галузями, регіонами, соціальними верствами населення, перерозподіл у часі при використанні державних позик.

2. Всеохоплюючий характер – ними охоплені всі юридичні і фізичні особи.

3. Законодавче регулювання – здійснюється за трьома напрямами:

Бюджетним кодексом;

законами, що регламентують надходження доходів і фінансування видатків;

прийняттям щорічного закону (рішення) про бюджет на наступний бюджетний рік.

Роль і місце бюджету в суспільстві визначається фінансовою моделлю країни.

З точки зору послідовності розподілу ВВП існують два варіанти:

1) в умовах ринкової економіки;

2) у межах адміністративної економіки. –

У ринковій економіці створений ВВП спочатку розподіляється між його виробниками. Робітники і службовці отримують заробітну плату, підприємці – прибуток. Після цього здійснюється формування бюджету шляхом оподаткування доходів юридичних і фізичних осіб.

При адміністративній економіці держава спочатку централізує в бюджеті необхідну частину ВВП, а залишок розподіляється між його виробниками.

За рівнем централізації ВВП в бюджеті умовно виділяють три моделі:

1) американська (25-30%);

2) західноєвропейська (30-40%);

3) скандинавська (50-60%).

Бюджет як економічна категорія характеризує рух грошових потоків між державою та юридичними і фізичними особами. Цим відносинам притаманний суперечливий характер. Є два способи вирішення фінансових протиріч:

1. Встановлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП та його централізації в бюджеті. Критерії оптимальності – забезпечення економічного зростання та встановлення соціальної гармонії в суспільстві. З одного боку, бюджет не повинен підривати фінансову базу юридичних і фізичних осіб, з іншого, – створювати утриманські тенденції у суспільстві.

2. Зростання ВВП – основний показник, що характеризує економіку країни. Економічний розвиток дає можливість забезпечувати постійне зростання доходів усіх суб’єктів фінансових відносин. Разом з тим, оскільки потреби держави відносно стабільні, то в разі зростання ВВП її відносна частка може зменшуватись.

  1.  Бюджетна політика, стратегія та тактика.

Бюджетна політика є складовою економічної політики держави та фінансової політики. Основа бюджетної політики – розроблення напрямів використання бюджету відповідно до засад соціально-економічного розвитку суспільства. У процесі такого розроблення держава визначає конкретні форми, методи і види організації бюджетних відносин. Практична реалізація бюджетної політики полягає у сукупності заходів довгострокового (стратегічного) та короткострокового (тактичного) характеру, які здійснює держава через бюджетну систему. Отже, в узагальненому вигляді політика – діяльність держави з використання бюджетних відносин для забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства.

Теоретична концептуалізація бюджетної політики полягає у тому, що ця політика є категорією надбудови. Вона обумовлюється економічними відносинами, економічним базисом, безпосередньо пов'язана з економікою. Співвідношенням між базисом і надбудовою визначаються відмінності і взаємозв'язок таких понять, як бюджет і бюджетна політика. Бюджет як об'єктивна економічна категорія і частина економічних відносин є елементом базису, тоді як бюджетна політика, як і політика взагалі, становить надбудову.

Бюджетні відносини є основою бюджетної політики, визначають її зміст. Ці відносини об'єктивні, не залежать від свідомості; бюджетна політика є формою свідомої діяльності людей. Таким чином, бюджетна політика не може змінювати зміст бюджетних відносин.

Бюджетна політика тісно пов'язана з економікою. Так, політика може впливати на економіку як позитивно, так і негативно. У зв'язку з цим держава, формуючи бюджетну політику, зобов'язана дотримуватись таких основних умов: урахування вимог всіх об'єктивних економічних законів і закономірностей розвитку суспільства; вивчення і врахування попереднього досвіду господарського, фінансового і бюджетного розвитку; вивчення і врахування досвіду інших країн; врахування конкретного етапу розвитку суспільства, особливостей внутрішньої та міжнародної обстановки; дотримання комплексного підходу до розроблення і реалізації заходів бюджетної політики, політики у галузі фінансів, ціноутворення, кредиту, заробітної плати тощо.

На практиці бюджетна політика потребує правового оформлення. Держава визначає методи, обсяги та форми формування бюджетного фонду, відображає їх у законодавчих і нормативних актах. Фінансовий апарат держави, органи місцевого самоврядування на основі чинного законодавства розробляють і видають нормативні документи, які дають можливість встановити єдині у державі правила формування і використання коштів бюджетного фонду держави. Від якості та повноти правового регулювання залежить успішність проведення бюджетної політики.

Зміст бюджетної політики полягає у визначенні курсу, завдань і напрямів діяльності держави у сфері формування і використання коштів бюджетного фонду. Відповідно до змісту вітчизняною фінансовою наукою сформульовані найважливіші завдання бюджетної політики:

– розроблення науково обґрунтованої концепції розвитку бюджету як важливого інструменту регулювання соціально-економічних процесів. Ця концепція формується на основі вивчення потреб сучасного стану суспільного розвитку, всебічного аналізу стану розвитку економіки і соціальної сфери глобальних тенденцій соціально-економічного розвитку та стратегічних пріоритетів держави;

– визначення основних напрямів мобілізації й використання бюджетних ресурсів на перспективу і поточний період; при цьому виходять із шляхів досягнення поставлених цілей, передбачених економічною політикою, враховуючи зовнішні і внутрішні чинники, можливості зростання бюджетних ресурсів;

– здійснення практичних дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей.

Завдання бюджетної політики як сукупності заходів держави щодо організації та використання бюджетних відносин для забезпечення соціально-економічного розвитку полягають у реалізації основної мети – забезпечення належного життєвого рівня населення відповідно до соціальних стандартів. Ця мета досягається шляхом оптимізації розподілу валового внутрішнього продукту між галузями економіки, територіями, соціальними групами.

На бюджетну політику впливають внутрішні і зовнішні чинники. До зовнішніх чинників відносять залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами, експертних можливостей самих держав, її інтеграції зі світовими економічними системами. Внутрішніми чинниками вважають стан розвитку економіки, соціальної сфери, організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, стан розвитку кредитування тощо.

Бюджетна політика має об'єктивне і суб'єктивне начала. Об'єктивне начало полягає у тому, що ця політика функціонує у реальних економічних процесах, зумовлених об'єктивними економічними відносинами. Суб'єкт політики не може обійтися без бюджетної політики, її уникнути. Тому під час формування політики суб'єкт має детально ознайомитися з характером розподільних процесів, освоїти їхні особливості, розробити віртуальну модель політики, яка базувалася б на об'єктивних процесах. Без такої роботи практичні заходи бюджетної політики будуть неефективними або шкідливими.

Суб'єктивне начало бюджетної політики полягає у розробленні конкретних пріоритетів, напрямів, завдань і засобів реалізації бюджетних відносин на практиці. Об'єктивне та суб'єктивне начала є, з одного боку, важливими взаємопов'язаними складовими єдиної бюджетної політики, а з іншого – самостійними елементами, перший з яких функціонує у базисі, а другий – у надбудові. Ігнорування цих складових може мати негативні наслідки як для суб'єкта, так і для суспільства в цілому.

Залежно від періоду і характеру завдань, що вирішуються, бюджетну політику ділять на бюджету стратегію та бюджетну тактику.

Бюджетна стратегія – тривалий курс бюджетної політики, розрахований на перспективу, що передбачає вирішення глобальних завдань, визначених економічною стратегією. Такий курс передбачає прогнозування світових тенденцій розвитку бюджетного механізму, формування концепції створення і використання бюджетних ресурсів, окреслення принципів організації бюджетних відносин. Таким чином, бюджетна стратегія – цілісна система дій держави, спрямована на реалізацію мети, завдань та пріоритетів тривалого курсу бюджетної політики,розрахованого на тривалу перспективу, що передбачає вирішення глобальних завдань, визначених економічною стратегією. Бюджетна стратегія має бути складовою економічної стратегії і корелювати з політичною, соціальною, гуманітарною, військовою та іншими стратегіями держави.

Метою стратегії має бути забезпечення відповідних цілей держави, незва жаючи на втручання з боку зовнішніх сил чи обставин. В іншому випадку стратегія може бути зведена до конкретного плану дій або послідовності їхнього виконання, що не дасть можливості такий документ назвати стратегічним.

Розроблення бюджетної стратегії – складний творчий процес. Він має включати такі складові: можливість бюджетної системи (визначення реалістичності завдань і відповідності наявних ресурсів); врахування та встановлення особливостей внутрішніх і зовнішніх зв'язків між елементами системи (визначення дійсних причинно-наслідкових зв'язків і резервів); визначення наявних загроз здійсненню бюджетної стратегії та об'єктивних її обмежень.

Якщо бюджетна стратегія пов'язана з вирішенням перспективних завдань, то бюджетна тактика охоплює переважно поточні питання і спрямована на вирішення завдань конкретного етапу розвитку суспільства шляхом своєчасної зміни способів організації бюджетних взаємовідносин, переорієнтації бюджетного механізму, перерозподілу фінансових ресурсів.

Бюджетна тактика – форма реалізації бюджетної стратегії, комплекс адаптивних заходів впливу держави на стан функціонування конкретних бюджетних взаємовідносин з метою надання їм параметрів, визначених завданнями бюджетної стратегії. Головною функціональною характеристикою та критеріальною ознакою тактики є саме адаптивність. Межі та орієнтири такої адаптивності задаються стратегією.

Якщо стратегія формується, як правило, під впливом політичних та ідеологічних засад, то тактика безпосередньо залежить від дій держави і може мати самостійний характер. У такому випадку тактика гальмує бюджетну стратегію або обмежує її, спричинює неузгодженість у діях окремих інститутів державної влади, державного управління та місцевого самоврядування.

Тактичні дії держави відображаються у бюджетному законодавстві, нормативних актах Кабінету Міністрів України, інших органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, щорічних бюджетах, бюджетних програмах (короткострокових). Такі нормативні акти й документи конкретизують зміст бюджетної політики та механізм її реалізації. Тактичні дії мають бути гнучкими відповідно до зміни поточних соціально-економічних умов і завдань.

У цілому бюджетна стратегія в діалектичній єдності з бюджетною тактикою становить бюджетну політику держави. Таким чином, бюджетна політика держави – діяльність органів державної влади, державного управління та місцевого самоврядування з визначення стратегічної мети, напрямів, завдань і пріоритетів розвитку бюджетних відносин, засобів бюджетної тактики для їхнього досягнення, а також застосування цих засобів.

  1.  Роль бюджету у фінансово-кредитному механізмі

Реалізація бюджетної політики, успішне її впровадження до життя забезпечується за допомогою бюджетного механізму. Бюджетний механізм є найдинамічнішою частиною бюджетної політики.

Фінансово-кредитний механізм є сукупністю фінансових методів впливу на соціально-економічний розвиток країни. Він складається з двох підсистем:

1) фінансове забезпечення;

2) фінансове регулювання.

Фінансове забезпечення здійснюється у таких чотирьох формах:

1. Самофінансування – покриття витрат за рахунок власних коштів. Це – вихідна форма.

2. Кредитування – покриття витрат за рахунок позичених коштів. Це – регулююча форма.

3. Акціонерний капітал – форма колективного капіталу, яка дає змогу концентрувати великі ресурси.

4. Бюджетні асигнування – форма державного фінансового забезпечення. З одного боку, вона є підпорядкованою, тобто використовується тоді, коли не вистачає інших джерел або їх важко сформувати (це насамперед непривабливі для приватного бізнесу сфери діяльності). З іншого боку, ці асигнування можуть виконувати регулюючу роль при порушенні рівноваги цін, наприклад субсидії виробникам сільськогосподарської продукції.

За певних історичних умов бюджетні асигнування відіграють дуже важливу роль у формуванні національної економіки на основі кейнсіанської теорії бюджетного мультиплікатора.

Фінансове регулювання пов’язане з податковою системою і регулюючою функцією податків та з бюджетним субсидіюванням. Особлива роль належить бюджетному вирівнюванню.


Тема 2.  Бюджет як основний фінансовий план держави.

  1.  Сутність бюджету як фінансового плану держави.
  2.  Сутність кошторисного фінансування. 

  1.  Сутність бюджету як фінансового плану держави.

Бюджет як основний фінансовий план являє собою розпис доходів і видатків держави, який затверджується органами законодавчої і представницької влади у вигляді закону. Як фінансовий план бюджет відображає економічну, соціальну, військову, міжнародну політику держави.

Видатки на економічну діяльність визначаються двома чинниками:

а) масштабами державного сектора економіки;

б) економічною політикою держави (чому віддається перевага – бюджетному фінансуванню чи податковому регулюванню).

Рівень соціальних видатків визначається фінансовою моделлю суспільства.

Доходи бюджету характеризують податкову політику держави.

В Україні бюджет як фінансовий план має певні відмінності від бюджету як економічної категорії, оскільки до нього включаються фонди цільового призначення. Тому для оцінки реальної бюджетної політики необхідно проаналізувати статті доходів і видатків «чистого» бюджету (без цільових фондів).

Включення цих фондів до бюджету зумовлено двома причинами:

– наданням їм законодавчої сили;

– необхідністю здійснення державного контролю за коштами цих фондів.

Стан бюджету як фінансового плану характеризується трьома показниками:

– рівновага доходів і видатків;

– бюджетний надлишок – перевищення доходів над нормативними видатками;

– бюджетний дефіцит – перевищення видатків над постійними доходами (податки та податкові доходи бюджету). За наявності бюджетного дефіциту встановлюються джерела його покриття (державні позики, емісія грошей).

Причиною бюджетного дефіциту є потреба держави витрачати коштів більше, ніж це дозволяють фінансові можливості. Уникнути дефіциту теоретично досить просто – скоротити видатки або збільшити податки. Однак на практиці, як правило, це зробити досить важко, а іноді й неможливо.

Бюджетний дефіцит є складним явищем, яке не може мати однозначної оцінки. Визначають різні види бюджетного дефіциту.

За формою прояву бюджетний дефіцит поділяється на відкритий і прихований:

відкритий – офіційно визнаний у законі про бюджет;

прихований – офіційно не визнається. Його форми: завищення планових обсягів доходів; включення у склад доходів бюджету джерел покриття бюджетного дефіциту. Прихований дефіцит – більш негативне явище, ніж відкритий.

За причинами виникнення бюджетний дефіцит буває вимушеним і свідомим.

Вимушений є наслідком низького рівня виробництва ВВП. Зумовлений недостатністю фінансових ресурсів у країні.

Свідомий визначається характером фінансової політики держави – вона намагається знизити рівень оподаткування для стимулювання економіки. Недостатні ресурси держава мобілізує за допомогою позик. Крім того, використання державних позик необхідне для регулювання фінансового ринку, індикатором якого є державні цінні папери. Для них встановлюється мінімальний рівень процентних ставок при максимальній надійності, за їх допомогою держава стимулює або стримує фінансовий ринок.

За напрямом дефіцитного фінансування розрізняють активний і пасивний бюджетні дефіцити.

Активний – це спрямування коштів на інвестиції в економіку, що сприятиме зростанню ВВП.

Пасивний – покриття поточних витрат.

Джерелами покриття дефіциту виступають:

1) державні позики;

2) грошова емісія.

Використання державних позик вимагає:

– наявності тимчасово вільних коштів у кредиторів держави;

– довіри з боку кредиторів до держави;

– заінтересованості кредиторів (досягається за рахунок високих гарантій повернення боргу і процентної політики);

– наявності реальних доходів від використання позичених грошових коштів, які дають можливість повернути борги і сплатити проценти.

Державні позики вимагають чіткої системи погашення державного боргу. Джерелами цього погашення можуть бути:

1) додаткові податкові надходження, які отримує держава завдяки зростанню ВВП на основі інвестування позичених коштів;

2) підвищення рівня оподаткування;

3) зменшення видатків;

4) випуск нових позик.

Грошова емісія може використовуватися тільки в умовах жорсткого контролю за використанням цих грошей. Вона виходить з обмеження відношення бюджетного дефіциту до ВВП на рівні 2–3%. У разі використання грошової емісії основним чинником дефіциту є напрям направлення цих коштів – в інвестиції чи на поточні витрати. Якщо кошти спрямовуються в інвестиції, то це дає можливість отримати певний дохід, що, в свою чергу, амортизує сплеск інфляції. В разі використання коштів на поточні витрати інфляція стає невідворотною.

  1.  Сутність кошторисного фінансування. 

Для запровадження ефективного державного контролю за витрачанням бюджетних коштів державними установами, що фінансуються з Державного і місцевих бюджетів із 1997 р. було здійснено перехід на фінансування цих установ на основі кошторису. Визначення кошторису подано в Бюджетному кодексі України.

Кошторис є основним плановим документом бюджетної установи, який надає повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно.

Розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за управління бюджетними асигнуваннями і здійснення контролю за виконанням процедур та вимог, установлених Бюджетним кодексом.

Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та провадять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, установлених кошторисами.

Будь-які зобов'язання, взяті фізичними та юридичними особами за коштами Державного бюджету України без відповідних бюджетних асигнувань або ж з перевищенням повноважень, установлених цим Кодексом та Законом про Державний бюджет України, не вважаються бюджетними зобов'язаннями. Витрати Державного бюджету на покриття таких зобов'язань не можуть здійснюватися.

Після отримання товарів, робіт та послуг відповідно до умов узятого бюджетного зобов'язання розпорядник бюджетних коштів приймає рішення про їх оплату та подає доручення на здійснення платежу органу Державного казначейства України, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами.

Державне казначейство України здійснює платежі за дорученнями розпорядників бюджетних коштів у разі:

наявності відповідного бюджетного зобов'язання для платежу в бухгалтерському обліку виконання Державного бюджету України;

відповідності напрямів витрачання бюджетних коштів бюджетному асигнуванню;

наявності у розпорядників бюджетних коштів невикористаних бюджетних асигнувань.

У кошторисі визначається загальний обсяг, цільове надходження, використання за статтями з поквартальною регламентацією. Форми кошторису та супровідні документи розробляються і затверджуються Міністерством фінансів та Державним казначейством України.

Затвердженню кошторисів передує процес формування лімітів і витрат у підпорядкованих установах. Вищі організації мають враховувати об'єктивну потребу в коштах кожної установи, виходячи з основних її виробничих показників, обсягу виконаної роботи, штатної чисельності та намічених заходів щодо скорочення витрат у плановий період.

За таких умов мають виконуватися вимоги щодо забезпечення фінансовими ресурсами, насамперед щодо витрат на заробітну плату з нарахуванням на соціальне страхування, а також на господарське утримання установи. Асигнування на придбання обладнання, капітальний ремонт приміщень тощо, які не є першочерговими, можуть передбачатися лише за умови забезпечення коштами невідкладних витрат.

Кошторис складається всіма бюджетними установами на календарний рік і затверджується в установленому порядку.

Кошторисне фінансування охоплює соціально-культурну сферу, науку, управління, армію. Суть кошторисного фінансування полягає у виділенні бюджетних асигнувань на основі спеціального розрахункового документа –  кошторису. Визначення обсягів фінансування ґрунтується на:

1) показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності бюджетної установи (оперативно-сітьові показники);

2) нормативах видатків у розрахунку на певний кількісний показник.

Оперативно-сітьові показники поділяються на дві групи:

а) виробничі показники, які характеризують профільну діяльність даної установи (наприклад, кількість учнів у школі), що, в свою чергу, розмежовуються на:

– вихідні –  об’єктивно існуючі на даний період часу;

– похідні –  визначаються за певними нормами (наприклад, кількість класів у школі залежить від кількості учнів і норми граничної наповнюваності класів);

б) загальні показники, які характеризують будівлю бюджетної установи (наприклад, площа приміщень, кубатура будівлі, санітарно-технічний устрій).

Норми витрат характеризують обсяг витрат на одну розрахункову одиницю.

Залежно від бази розрахунку розрізняють узагальнені та постатейні нормативи. Узагальнені характеризують обсяг витрат з усіх статей на певний виробничий показник, наприклад норми видатків на охорону здоров’я на одного жителя. Постатейні нормативи відображають норми витрат у розрізі окремих статей.

Нормативи поділяються:

за методом обчислення:

  •  розраховані на основі фізіологічних потреб (на харчування, освітлення, опалення тощо);
  •  розраховані на основі статистичних спостережень;

за характером використання:

  •  обов’язкові (встановлюються органами державної влади та управління);
  •  факультативні (визначаються галузевими органами чи бюджетними установами).

Кошторис –  це плановий документ, в якому встановлюється обсяг бюджетних асигнувань, їх постатейний і поквартальний розподіли.

Види кошторисів:

а) індивідуальний –  для кожної бюджетної установи;

б) зведений –  по групі однорідних закладів (загальноосвітні школи, дитячі дошкільні заклади та ін.);

в) на централізовані заходи, які проводяться відповідним органом управління;

г) загальний –  обсяги фінансування для окремого органу управління (наприклад, загальний кошторис відділу освіти включає: зведені кошториси по загальноосвітніх школах, школах-інтернатах, дитячих дошкільних закладах і на централізовані заходи).

Складання кошторису проводиться у відповідності з економічною класифікацією видатків.

У процесі складання кошторису всі витрати можуть бути поділені на дві групи. До першої належать видатки на оплату праці, планування яких здійснюється, виходячи зі специфіки окремих галузей соціальної сфери. Решта видатків плануються за стандартною методикою, яка виходить з обсягів закупівлі товарів і послуг та діючих цін і тарифів.


Тема 3. Бюджетний дефіцит і джерела його фінансування.

  1.  Сутність бюджетного дефіциту та його класифікація.
  2.  Джерела фінансування дефіциту бюджету та їх класифікація. 

  1.  Сутність бюджетного дефіциту та його класифікація.

Бюджетний дефіцит – дуже складне економічне явище, у якому віддзеркалюються різні аспекти соціально-економічного розвитку суспільства, ефективність економічної політики держави. Він має різні вияви, характеризується розмаїттям причин, чинників і наслідків.

Сучасна фінансова наука передбачає класифікацію бюджетного дефіциту за такими ознаками:

– строком виникнення;

– місцем виникнення;

– формою вияву;

– причинами виникнення;

– напрямами дефіцитного фінансування;

– критерієм визначення складових;

– строком дії;

– зв'язком із державним боргом.

За строком виникнення розрізняють плановий і звітний бюджетний дефіцит. Плановий дефіцит – затверджений у законі про Державний бюджет України обсяг перевищення видатків над доходами, тобто дефіцит бюджету відповідно до основного фінансового плану держави. Звітний бюджетний дефіцит – фактичний обсяг дефіциту відповідно до річного звіту про виконання Державного бюджету України. Як правило, величина планових та звітних обсягів не збігається у різних співвідношеннях.

За місцем виникнення бюджетний дефіцит поділяється на зовнішній і внутрішній. Зовнішній дефіцит – різниця між зовнішніми видатками та надходженнями від зовнішніх джерел. Внутрішній дефіцит характеризує перевищення обсягів загального дефіциту над зовнішнім.

За формою вияву розрізняють відкритий, прихований і квазіфіскальний бюджетний дефіцит. Відкритий дефіцит – офіційно затверджений стан бюджету у законі про Державний бюджет України на плановий рік чи у рішеннях сесій місцевих рад про відповідний місцевий бюджет. У цих документах не тільки фіксуються загальні обсяги дефіциту, а й конкретизуються джерела його фінансування. Прихований бюджетний дефіцит, на відміну від відкритого, офіційними документами не визнається. На практиці є кілька варіантів прихованого і напівприхованого дефіциту, пов'язаних зі свідомим завищенням планових обсягів доходів, включенням до складу доходів таких джерел, які використовують не для фінансування планових видатків, а для покриття бюджетного дефіциту.

Квазіфіскальний (квазібюджетний) дефіцит – прихований дефіцит бюджету, обумовлений квазіфіскальною діяльністю держави. Такими видами діяльності є:

– фінансування державними підприємствами надлишкової зайнятості у державному секторі і виплата ними зарплати за ставками, вищими від ринкових, за рахунок банківських позик чи шляхом нагромадження взаємної заборгованості;

– нагромадження у комерційних банках, які відокремилися від державного банку на початкових стадіях економічних реформ, великого портфелю непрацюючих позик;

– окремі операції, пов'язані з державним боргом, а також фінансування Національним банком України збитків від заходів зі стабілізації обмінного курсу валюти, безпроцентних і пільгових кредитів уряду, кредити рефінансування комерційним банкам на обслуговування окремих видів боргів, а також рефінансування сільськогосподарських, промислових і житлових програм за пільговими ставками.

Наявність прихованого і квазіфіскального дефіциту бюджету є негативним і небезпечним для суспільства явищем, оскільки фальсифікує показники основного фінансового плану країни та можливості держави.

За причинами виникнення бюджетний дефіцит буває вимушеним і невимушеним. Вимушений дефіцит пов'язаний із необхідністю витрачати коштів більше, ніж їх можна мобілізувати. Він є наслідком стихійних лих, епідемій, воєн, розрухи, економічної кризи, супроводжується дефіцитом фінансових ресурсів, якого уникнути неможливо. Невимушений бюджетний дефіцит (іноді його називають свідомим) виникає внаслідок проведення неефективної фінансової політики та некваліфікованого керівництва фінансовою системою.

За напрямами дефіцитного фінансування розрізняють активний і пасивний бюджетний дефіцит. У цілому різниця між цими видами дефіциту полягає у тому, що активний дефіцит дає змогу підштовхнути, активізувати подальший розвиток економіки і зростання капіталу, а пасивний – підкоряється законам інфляції.

Активний бюджетний дефіцит пов'язаний із нестачею бюджетних ресурсів для фінансування капітальних видатків (інвестицій). Дефіцитне фінансування інвестицій у цілому можна вважати позитивним явищем, оскільки воно передбачає активний вплив бюджету на економічні процеси у суспільстві. Теоретичні засади дефіцитного фінансування інвестицій базуються на кейнсіанстві, зокрема на його постулатах "бюджетного мультиплікатора". Пасивний бюджетний дефіцит характеризується спрямуванням дефіцитних коштів на фінансування поточних видатків, зокрема на соціальний захист населення, соціально-культурні заходи, оборону, управління. Таке витрачання коштів означає їхнє поглинання, що відображає пасивне реагування держави на складне фінансове становище у суспільстві.

За критеріями визначення складових дефіциту виділяють три його види: фактичний, структурний і циклічний. Фактичний дефіцит – це різниця між поточними видатками і поточними доходами держави. Циклічний бюджет – результат дії "вмонтованих" стабілізаторів, тобто механізмів, які дають можливість знизити амплітуду циклічних коливань рівнів зайнятості і випуску, ве застосовуючи частих змін економічної політики, а структурний відображає різницю між видатками і доходами бюджету в умовах повної зайнятості.

Характеризуючи взаємозв'язок між цими видами, можна зробити висновок, що фактичний дефіцит є зовнішнім виявом розбалансованості дохідної та видаткової частин бюджету, а структурний і циклічний – його внутрішніми складовими. Якщо фактичний дефіцит відображає реальні доходи і видатки бюджету та дефіцит за відповідний рік, то структурний – дефіцит за умови повної або високої зайнятості потенціальних виробничих і трудових ресурсів, а циклічний – результат недонадходження доходів бюджету внаслідок циклічних коливань в економіці. За допомогою циклічного бюджету можна виявити вплив ділового циклу на бюджет та визначити зміни видатків, надходжень, які виникають через те, що економіка не працює за потенційного обсягу виробництва, а перебуває у стані піднесення чи спаду.

Обсяг циклічного дефіциту визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом. Основні відмінності між структурним і циклічним бюджетами пов'язані з відмінностями між автоматичними і дискреційними стабілізаторами. Якщо структурні надходження і видатки в основному складаються з дискреційних програм, встановлених законодавством, то циклічні видатки і дефіцити включають такі податки і видатки, які автоматично пристосовуються до стану економіки. У разі спаду виробництва, у зв'язку зі скороченням податкових надходжень і зростанням державної допомоги з безробіття, кожний відсотковий пункт зменшення норми безробіття на відповідну суму збільшує циклічний дефіцит.

На практиці існує також тісний зв'язок зі структурним і фактичним дефіцитом. Наприклад, коли уряд ставить за мету скоротити дефіцит бюджету шляхом підвищення ставок податків і зменшення видатків, то відповідно й зменшується структурний дефіцит. За збільшення державою соціальних виплат зростають структурні видатки і збільшується структурний дефіцит.

У країнах з перехідною економікою проблеми структурного дефіциту бюджету ускладнюються маніпулюванням його розмірами, зокрема за допомогою таких інструментів впливу:

– податкова "амністія";

– стягнення прострочених платежів;

– відстрочення розрахунків з постачальниками;

– запровадження додаткових чи тимчасових податків;

– відстрочення виплат зарплати працівникам державного сектору;

– відстрочення індексації зарплати відповідно до темпів інфляції;

– розширення практики приватизації державної власності тощо.

За строками дії бюджетний дефіцит поділяється на стійкий і тимчасовий. Стійкий дефіцит спостерігається у довгостроковому періоді, а тимчасовий – у короткостроковому. Тимчасовий дефіцит, як правило, пов'язаний з касовими розривами у бюджеті, зокрема з незбіганням строків здійснення видатків зі строками надходження доходів. Тимчасовий дефіцит ще називають касовим.

За зв'язком із державним боргом розрізняють первинний та операційний бюджетний дефіцит. Первинний дефіцит – різниця між величиною дефіциту бюджету і виплатою відсотків за борг. Цей дефіцит дорівнює різниці між су-мою трансфертів та державних закупівель товарів і послуг та податковими надходженнями до бюджету за формулою

Дефіцит = (державні закупівлі товарів і послуг бюджету + трансферти + виплати з обслуговування боргу) - податкові надходження.

У випадку випуску урядом державних цінних паперів для фінансування первинного бюджетного дефіциту зростають основна сума державного боргу і коефіцієнт його обслуговування.

Отже, в національній економіці збільшується тягар боргу. Сума відсотків за державний борг дорівнює добуткові державного боргу та реальної відсоткової ставки. У випадку перевищення у національній економіці реальної відсоткової ставки над темпами зростання ВВП, весь приріст останнього буде спрямовуватися на виплату відсотків з обслуговування державного боргу. Для зменшення цього співвідношення, з одного боку – темпи зростання реального ВВП мають перевищувати величину реальної відсоткової ставки, а з іншого – збільшення частки первинного бюджетного надлишку має бути постійним.

Операційний дефіцит – дефіцит державного бюджету із вирахуванням інфляційної частини відсоткових платежів з обслуговування державного боргу.

У цілому основною причиною виникнення бюджетного дефіциту є випередження темпів зростання бюджетних видатків порівняно зі зростанням доходів бюджету. Конкретні причини можна об'єднати у такі групи: об'єктивні (або вимушені), суб'єктивні (невимушені або свідомі).

У результаті об'єктивних причин, пов'язаних з вимушеними діями держави виникає необхідність збільшувати видатки бюджету за відсутності необхідного обсягу доходів, зокрема:

- надзвичайними обставинами (війни, епідемії, стихійні лиха тощо);

– необхідністю здійснення великих державних вкладень у розвиток економіки з метою її структурної перебудови, що у майбутньому може забезпечити приріст валового внутрішнього продукту, зміцнити економічну могутність держави та підвищити матеріальний і культурний рівень життя населення. Це явище відображає не кризу в економічному житті суспільства, а державне регулювання економіки, спрямоване на забезпечення прогресивних зрушень у суспільстві;

– необхідністю підвищення рівня доходів громадян у зв'язку з відставанням їхнього обсягу від прожиткового мінімуму та ін.

До суб'єктивних причин, пов'язаних з невимушеними, свідомими діями держави, у результаті яких виникає бюджетний дефіцит, належать:

– кризові явища в економіці, її розвал, що супроводжується скороченням обсягів валового внутрішнього продукту, різким зниженням ефективності виробництва, інфляційними процесами;

– неефективність внутрішніх та зовнішніх фінансово-кредитних зв'язків;

– наявність значного тіньового сектору в економіці та низька податкова дисципліна;

– значне зростання і нераціональна структура бюджетних видатків;

– надмірне зростання соціальних видатків порівняно з темпами зростання валового внутрішнього продукту;

– надмірні витрати на утримання апарату управління;

– надмірні витрати на оборону та мілітаризацію економіки у мирний час;

– нездатність влади тримати під контролем фінансову ситуацію у державі;

– недосконалість, неузгодженість і часті зміни фінансового законодавства;

– ігнорування та свідоме ухилення від виконання чинного законодавства суб'єктами фінансових відносин;

– корупція в органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування, судової влади та правоохоронних органах.

Якщо об'єктивні причини є вимушеними, не залежать від бажання чи небажання держави і не свідчать про низький рівень державного фінансового менеджменту, то суб'єктивні причини безпосередньо пов'язані з неефективним державним фінансовим менеджментом і за бажанням державної влади можуть бути усунені повністю.

Отже, бюджетний дефіцит у цілому як особливе фінансове явище не обов'язково є негативним і надзвичайним. Сьогодні у світі практично немає жодної держави, яка б не стикалася з бюджетним дефіцитом. Звичайно, за умов ідеального становища в економіці дефіцит відсутній і держава може оптимально зіставляти обсяг своїх доходів відповідно до фінансових можливостей без будь-якої шкоди для суспільства. Однак насправді це буває дуже рідко, оскільки економічні кризи є поширеним явищем.

  1.  Джерела фінансування дефіциту бюджету та їх класифікація. 

У сучасній теорії і практиці фінансів у зв'язку з бюджетними дефіцитами вживають такі поняття: фінансування бюджету, джерела фінансування (покриття) бюджетного дефіциту, дефіцитне фінансування. Два останніх поняття були відомі в Україні, а перше – запозичене на Заході та введене в українську фінансову практику з прийняттям Бюджетного кодексу. За Кодексом фінансування бюджету – надходження та витрати у зв'язку зі зміною обсягу боргу, а також залишку готівкових коштів за бюджетом, які використовуються для покриття різниці між доходами і видатками бюджету.

На практиці фінансуванням бюджету вважають групу певних фінансових операцій, джерелами фінансування бюджетного дефіциту – види фінансових ресурсів, а дефіцитним фінансуванням – тип фінансової політики.  

Фінансування бюджету характеризується такими ознаками:

– операції з фінансування бюджету включають як надходження, так і витрачання бюджетних ресурсів;

– у бюджеті фінансування відображається окремо, оскільки не належить ні до доходів, ні до видатків;

– на відміну від брутто-основи відображення показників доходів і видатків бюджету, фінансування має чисту основу;

– так само як бюджетне сальдо може набувати форми не тільки дефіциту, а й надлишку, так і фінансування бюджету може бути як "позитивним", так і "від'ємним";

– операції з фінансування бюджету мають на меті: профінансувати бюджетний дефіцит, погасити державний борг, покрити тимчасові касові розриви при виконанні бюджету, забезпечити ліквідність бюджетного фонду;

– розмір бюджетного дефіциту (або надлишку) дорівнює розміру нетто-фінансування (перевищення позитивного фінансування над від'ємним – дефіциту, а інакше – профіциту).

Перераховані ознаки свідчать, що фінансування бюджету є ширшим і складнішим поняттям, ніж джерела фінансування бюджетного дефіциту. У фінансуванні бюджету враховуються не тільки залишки готівки, що використовуються для покриття бюджетного дефіциту, а й операції з іншими активами, призначені для управління ліквідністю бюджетного фонду.

Стосовно джерел фінансування бюджетного дефіциту, то їх розрізняють за кредиторами, інструментами залучення, економічним впливом (інфляційнії неінфляційні, виходячи з впливу на чисту вартість уряду, з огляду на мультиплікаційний ефект тощо).

Міжнародний валютний фонд пропонує для використання дві класифікації фінансування: за типом кредитора і за типом боргового зобов'язання (табл. 3.1). Аналогічні класифікаційні ознаки встановлені також Бюджетним кодексом України. Для фінансування дефіциту в Україні призначені внутрішні і зовнішні запозичення. При цьому емісійні кошти НБУ не можуть бути джерелом фінансування дефіциту.

Таблиця 3.1

Класифікація фінансування бюджету: підхід МВФ

Фінансування за типом кредитора

Фінансування за типом боргового зобов'язання

1. Внутрішнє фінансування:

від інших суб'єктів сектору державного управління;

від органів грошово-кредитного регулювання;

від депозитних банків;

інше внутрішнє фінансування;

коригування.

2. Зовнішнє фінансування:

від міжнародних інститутів розвитку; від іноземних урядів; інші запозичення за кордоном; зміни готівки, депозитів і цінних паперів, які утримуються з метою управління ліквідністю

1. Довгострокові облігації.

2. Короткострокові облігації та векселі.

3. Інші довгострокові позики.

4. Інші довгострокові позики й аванси.

5. Інші зобов'язання.

Зміни залишків готівки, депозитів і цінних паперів, які уряд утримує з метою управління ліквідністю

За результатами співпраці з МВФ Україна уклала Технічний меморандум із взаєморозуміння, у якому визначено, що фінансування дефіциту консолідованого уряду включає:

– чисту суму казначейських векселів;

– чисту суму позик уряду, наданих національною банківською системою;

– загальну суму приватизаційних надходжень;

– різницю між надходженнями від розміщення і погашення будь-яких облігацій, емітованих урядом або НБУ для нерезидентів з метою фінансування дефіциту;

– різницю між отриманням і погашенням урядом іноземних кредитів (включаючи проектні кредити і кредити, отримані з метою подальшого кредитування підприємств);

– чисту зміну депозитів уряду в банках-нерезидентах та інших інститутах-нерезидентах;

– чисті надходження від розміщення інших боргових зобов'язань або інших фінансових інструментів, емітованих урядом.

У цілому операції з фінансування бюджету мають на меті забезпечити не лише покриття дефіциту, а й управління ліквідністю бюджету, про що свідчать дані табл. 3.2.

Таблиця 3.2

Призначення фінансування бюджету

Управління ліквідністю бюджету

Покриття бюджетного дефіциту

Мета

Подолання тимчасових касових труднощів, які за оцінкою мають ліквідуватися до закінчення бюджетного періоду

Покриття розриву між річною сумою бюджетних доходів і видатків

Джерела покриття (за інструментами)

1. Короткострокові (до 1 року) боргові інструменти (векселі та облігації).

2. Короткострокові (до 1 року) позики.

3. Використання депозитів, грошових резервів, інших ліквідних активів, зменшення залишків готівки на бюджетних рахунках

1. Довгострокові (більше 1 року) боргові інструменти (облігації)*

2. Довгострокові позики (кредитні угоди строком більше 1 року).

3. Реалізація акцій, утримувачем яких є Уряд.

4. Використання депозитів, грошових резервів, інших ліквідних активів, зменшення залишків готівки на бюджетних рахунках

Наведені у табл. 3.2 завдання мають різну специфіку, яка вимагає адекватного підходу до них у ході бюджетного планування і виконання бюджету.

Основний обсяг операцій, пов'язаний із залученням джерел фінансування бюджетного дефіциту в ринкових економіках здійснюється на фінансових ринках. Емітуючи ринкові боргові інструменти, держава виступає великим позичальником фінансових ресурсів. Необхідність фінансування бюджетного дефіциту і використання з цією метою фінансових інструментів започаткували один із важливих механізмів існування фінансового ринку. Державні цінні папери дають змогу трансформувати державний борг у фінансовий актив кредиторів, який приносить їм прибутки.

Таким чином, розкриваючи зміст фінансування бюджету як групу фінансових операцій, пов'язаних з покриттям дефіциту бюджету, ми охарактеризували це економічне явище, зосереджуючи увагу на його класифікації за двома ознаками: типом кредитора, що характеризує категорію кредитора або власника боргового зобов'язання; типом боргового зобов'язання, що характеризує вид фінансового інструмента запозичення коштів.

Класифікаційна ознака фінансування бюджету за типом кредитора передбачає, що джерела покриття дефіциту (фінансування) поділяються на внутрішні і зовнішні. Внутрішні джерела – це надходження від сектору державного управління, тобто обсяг запозичень за рахунок емісії цінних паперів, що здійснює Міністерство фінансів України, надходження від органів грошово-кредитного регулювання і банківських установ та інші внутрішні джерела. Зовнішні джерела включають позики, отримані від міжнародних організацій та іноземних комерційних банків та ін.

Класифікація фінансування бюджету за типом боргового зобов'язання передбачає, що фінансові зобов'язання держави включають такі види.' облігації внутрішньої та зовнішньої державної позики та інші державні цінні папери, довго-, середньо- і короткострокові позики та кредити, зміна обсягів готівкових коштів, депозитів і цінних паперів, що використовуються для управління ліквідністю у розрізі внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування.

Такі ознаки безпосередньо стосуються класифікації джерел фінансування бюджетного дефіциту як виду фінансових ресурсів. Ці джерела класифікують за способом залучення, за характером впливу на інфляційні процеси і за рівнем управління.

Так, за способом залучення джерела фінансування бюджетного дефіциту поділяють на емісійні та неемісійні. Емісійні джерела пов'язані з додатковим залученням грошової маси для покриття державних видатків і супроводжуються емісією грошей. Неемісійні джерела відображають взаємовідносини між державою як позичальником і юридичними та фізичними особами, урядами інших країн та міжнародними фінансовими організаціями як кредиторами і не мають безпосереднього відношення до емісії грошей.

За характером впливу на інфляційні процеси джерела фінансування дефіциту бюджету бувають інфляційні і неінфляційні. Інфляційним джерелом виступає монетизація дефіциту, яка відбувається за надання урядові позик центрального банку, купівля центральним банком державних цінних паперів, а також завдяки додатковій емісії грошей. Кредитна емісія використовувалася в Україні з 1991 до 1995 р. і була практично єдиним джерелом покриття бюджетного дефіциту. Внаслідок використання інфляційних джерел розвивається неконтрольована інфляція, знецінюються гроші, відбувається зубожіння населення. Неінфляційні джерела суттєво не впливають на інфляційні процеси і включають запозичення на внутрішніх і зовнішніх фінансових ринках, залишки бюджетних коштів, трансферти (у вигляді безоплатної і безповоротної фінансової допомоги), накопичення заборгованості (прострочення платежів за борги або куплені товари, підвищення податків тощо).

За рівнями управління розрізняють центральні і місцеві джерела фінансування бюджетного дефіциту. Центральні джерела – це емісійні і неемісійні джерела, які використовуються урядом для покриття дефіциту державного бюджету. Місцевими вважаються неемісійні джерела, які використовуються органами місцевого самоврядування для фінансування дефіцитів місцевих бюджетів. Як правило, до останніх належать внутрішні місцеві запозичення, кредити комерційних банків, вільні залишки коштів місцевих бюджетів тощо.

У цілому теоретично можливі три основних варіанти фінансування бюджетного дефіциту: продаж державних активів, державні запозичення та монетизація дефіциту.

Продаж державних активів для покриття дефіциту вважається досить рідкісним явищем. Воно характерне для перехідних економік. Враховуючи обмеженість, цей метод не є універсальним, а разовим.

Державні запозичення є найпоширенішим методом покриття бюджетного дефіциту, оскільки Не має інфляційного характеру, та здійснюється у вигляді зовнішнього та внутрішнього фінансування.

Зовнішнє фінансування може забезпечуватися на загальних або пільгових умовах. Держави – позичальники найбільш зацікавлені у пільговому зовнішньому кредитуванні (отримання безповоротних субсидій із-за кордону, безвідсоткових позик, пільгових позик з низькими ставками та тривалими строками погашення), оскільки завдяки йому дефіцит не тільки не впливатиме негативно на економіку, а й може бути позитивним, якщо фінансування буде пов'язане з продуктивним використанням ресурсів. Загалом зовнішнє фінансування є найменш інфляційним.

Внутрішнє боргове фінансування бюджетного дефіциту часто розглядають як антиінфляційну альтернативу монетизації. Однак за його допомогою інфляцію можливо тільки віддалити, а не уникнути. У випадку розміщення облігацій державних позик серед населення, інфляційне напруження слабшатиме. Якщо центральний банк скупить такі облігації, то зможе розширити свої квазіфіскальні операції, що сприятиме зростанню інфляційного тиску. За обов'язкового розміщення позик внутрішнє боргове фінансування перетворюється у додатковий податковий тягар. Зростання внутрішнього боргу зумовлює збільшення видатків на його обслуговування, що сприяє збільшенню бюджетного дефіциту і державної заборгованості.

Отже, державні запозичення, з одного боку, розширюють фінансові можливості держави, є ефективним інструментом вилучення зайвих коштів з обігу, на відміну від підвищення податків психологічно не викликають опору. З іншого боку, вони перетворюють взяті урядом позики у національний борг, витісняють частину приватних інвестицій, державний бюджет обтяжується видатками на обслуговування боргу, а критичні його розміри загрожують державі дефолтом.


Тема 4. Бюджетний устрій та побудова бюджетної системи України.

  1.  Основи бюджетного устрою.
  2.  Бюджетна система України. 

  1.  Основи бюджетного устрою

Структура бюджету розглядається у горизонтальному і вертикальному розрізах. У горизонтальному вона характеризується складом доходів і видатків, а також їх питомою вагою. У вертикальному розрізі структура бюджету розглядається за рівнями державної влади та управління і характеризується взаємопов’язаними поняттями «бюджетний устрій» і «бюджетна система».

Бюджетний устрій визначає, яким чином здійснюється побудова бюджетної системи.

Бюджетна система відображає сукупність усіх видів бюджетів, що створюються в даній країні відповідно до її бюджетного устрою.

Бюджетний устрій ґрунтується на таких засадах:

1. Виокремлення видів бюджетів, що створюються в даній країні.

2. Встановлення принципів побудови бюджетної системи.

3. Розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи.

4. Визначення характеру і форм взаємовідносин між бюджетами.

Теоретично можливі три варіанти виокремлення видів бюджетів:

а) створення єдиного бюджету для всієї країни;

б) створення окремих регіональних бюджетів.

Як перший, так і другий варіанти мають суттєві недоліки і не знайшли застосування;

в) створення на кожному рівні адміністративного поділу централізованих і децентралізованих видів бюджетів.

У відповідності з таким підходом у бюджетній системі виділяються:

– центральні бюджети;

– місцеві бюджети.

До центральних належать централізований бюджет країни (в Україні – Державний бюджет) і центральні бюджети федеративних утворень (наприклад, Республіканський бюджет Автономної Республіки Крим).

Місцеві бюджети розрізняються за рівнями адміністративного поділу і поділяються на:

– централізовані відповідно до певної адміністративної одиниці (обласні, районні, міські);

– децентралізовані (міст, сіл, селищ і районів у містах).

Принципи побудови бюджетної системи характеризують взаємозв’язок і підпорядкованість бюджетів. Можливі два альтернативних варіанти:

а) принцип єдності;

б) принцип автономності.

Перший – принцип єдності – означає, що всі бюджети, які створюються у даній країні, являють собою одне ціле. Цей принцип забезпечується:

1) затвердженням на кожному рівні сукупного (зведеного, консолідованого) бюджету (наприклад, бюджету України, бюджету області і т. ін.);

2) єдиною системою доходів і видатків;

3) управлінням бюджетом з єдиного центру – Міністерства фінансів.

Принцип єдності дає можливість здійснювати централізоване управління бюджетом, однак не створює заінтересованості у місцевих органів влади.

Другий – принцип автономності – означає, що кожний бюджет, який створюється в країні, є відносно відокремленим і формується незалежно від інших бюджетів. Автономність досягається за рахунок:

1) затвердження і виконання кожного бюджету окремо;

2) чіткого розмежування доходів і видатків між бюджетами;

3) необмежених прав місцевих органів влади і управління у затвердженні й виконанні власних бюджетів.

За умов додержання принципу автономності втручання згори неможливо.

В Україні Бюджетний кодекс передбачає принципи єдності і самостійності. Це два взаємовиключні поняття. Водночас обидва принципи суттєво обмежені: з одного боку, єдиний бюджет не створюється на жодному рівні; з іншого, – реальної самостійності у місцевих органів влади немає.

Більшість країн будують бюджетні системи за принципом автономності.

Розмежування доходів і видатків між окремими бюджетами починається з розподілу видатків. Оскільки бюджет є фінансовою базою держави, то в основі розмежування видатків лежить визначення меж функцій між окремими рівнями державної влади й управління. Розподіл видатків може ґрунтуватися на двох принципах: відомчій підпорядкованості і територіальному розташуванні об’єктів фінансування.

– Принцип відомчої підпорядкованості означає, що суб’єкт бюджетного фінансування отримує кошти з того бюджету, який відповідає рівню органу управління цим суб’єктом (наприклад, КНЕУ фінансується з Державного бюджету України, оскільки університет підпорядкований Міністерству освіти України).

– Принцип територіального розташування означає, що фінансування здійснюється з бюджету тієї адміністративної одиниці, на території якої знаходиться суб’єкт фінансування.

На даний час основним є принцип відомчої підпорядкованості.

Розподіл доходів є похідним від розподілу видатків і має в своїй основі такі принципи:

– забезпечення надійної фінансової бази для фінансування закріплених видатків;

– встановлення залежності між зусиллями органів влади й управління та формуванням доходів відповідних бюджетів;

– встановлення заінтересованості місцевих органів влади у пошуку і мобілізації фінансових ресурсів і недопущення адміністративного вилучення доходів для бюджетів вищого рівня.

Розподіл доходів ґрунтується на встановленні загальнодержавних податків і платежів та місцевих податків і зборів.

Загальнодержавні податки та обов’язкові платежі поділяються на:

  •  закріплені – доходи, які повністю або частково (за твердо фіксованим нормативом) надходять до даного бюджету;
  •  регулюючі – такі доходи, від яких встановлюються відрахування до бюджетів нижчих рівнів відповідно до їх потреб, тобто нормативи відрахувань диференціюються в розрізі окремих бюджетів і періодично (як правило, щорічно) змінюються.

На даний час в Україні переважають закріплені доходи. Бюджетне регулювання має досить обмежений характер.

Місцеві податки і збори закріплюються за місцевими бюджетами відповідно до того, який орган їх встановлює. При цьому може також визначатися їх розподіл між окремими ланками місцевих бюджетів.

На даний час у розподілі видатків склались такі пропорції:

з Державного бюджету фінансуються видатки на оборону (практично повністю), народне господарство (переважна частина), на утримання органів загальнодержавної влади та управління, прокуратури, судової влади, митних і податкових органів, окремі видатки на соціальний захист населення і незначна частина видатків на соціально-культурну сферу;

з місцевих бюджетів фінансується переважна частина видатків на соціально-культурну сферу, утримання місцевої інфраструктури, місцевих органів влади та управління.

Взаємовідносини між бюджетами. У процесі виконання бюджетів основними є зовнішні бюджетні потоки – вхідні і вихідні. Разом з тим існують і взаємовідносини між окремими ланками бюджетної системи – внутрішніми бюджетними потоками, які відображають перерозподіл доходів і видатків між бюджетами.

Форми взаємовідносин:

– Субсидіювання – передача коштів з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня з метою надання фінансової допомоги. Існує три види субсидування: субсидії, субвенції, дотації. Субсидія може бути цільовою (на конкретні видатки) і знеособленою. Вона не пов’язується безпосередньо з фінансовим станом бюджету, який її отримує. Субвенція – різновид цільової субсидії, яка передбачає участь у фінансуванні певних заходів і програм бюджету, що її видає, та бюджету, що її отримує. Дотація – цільова фінансова допомога на покриття дефіциту відповідного бюджету. Залежно від можливостей бюджету, що її видає, покриття може бути повним або частковим.

– Вилучення коштів – явище, зворотнє дотації, тобто передача коштів бюджетного надлишку з бюджетів нижчого рівня до бюджету вищого рівня.

– Бюджетні позички – надання коштів з бюджетів вищого рівня бюджетам нижчого рівня на покриття тимчасового касового розриву (незбіг у часі фінансування видатків і надходження доходів).

Бюджетні позички мають такі ознаки:

безпроцентний характер;

мають бути погашені до закінчення бюджетного року;

видаються органами влади чи управління тільки безпосередньо підпорядкованим їм органам.

– Взаємні розрахунки – передача коштів з одного бюджету до іншого в зв’язку з перерозподілом між ними доходів чи видатків після затвердження бюджетів. При такому перерозподілі виникає надлишок коштів в одному бюджеті і нестача (в такому ж розмірі) в іншому.

За характером взаємовідносин між бюджетами вони можуть бути договірними чи обов’язковими. Субсидіювання та бюджетні позички здійснюються на договорній основі, вилучення коштів і взаємні розрахунки – в обов’язковому порядку. За напрямами проведення взаємні розрахунки розподіляються на вертикальні і горизонтальні. В Україні існують тільки вертикальні взаєморозрахунки.

  1.  Бюджетна система України

Бюджетна система України визначена Бюджетний кодексом, відповідно до якого бюджетна система України включає:

Державний бюджет; Республіканський бюджет Автономної Республіки Крим; місцеві бюджети.

Місцеві бюджети поділяються за рівнем адміністративного поділу на:

обласні;

міські (міст державного та обласного підпорядкування з районним поділом);

районні;

бюджети міст (обласного і районного підпорядкування без районного поділу);

сіл;

селищ;

районів у містах.

Згідно з фінансовою термінологією централізовані види бюджетів позначають прикметниками (обласний, районний, міський), а децентралізовані – іменниками у родовому відмінку (бюджети міст, селищ, районів).

В основі побудови бюджетної системи лежить адміністративно-територіальний поділ даної країни. При цьому виділення бюджетів здійснюється за наявності відповідного органу управління. Так, специфічною ознакою України є те, що на сільському рівні можуть утворюватись єдині для кількох сіл органи влади. Тоді створюється й один бюджет.

Бюджетну систему України можна представити у вигляді схеми на рис. 4.1

Рис. 4.1. Бюджетна система України


Тема 5. Міжбюджетні відносини і система бюджетного вирівнювання.

  1.  Сутність міжбюджетних трансфертів.
  2.  Трансферти, які надаються з Державного бюджету місцевим бюджетам.
  3.  Міжбюджетні трансферти між місцевими бюджетами.
  4.  Порядок надання міжбюджетних трансфертів. 

  1.  Сутність міжбюджетних трансфертів.

Україна згідно з Конституцією є унітарною державою, але так історично склалося, що рівень економічного розвитку областей є різним. Для сталого соціального забезпечення необхідно застосовувати механізм перерозподілу між доходами і видатками областей через Державний бюджет. Така ж ситуація існує і всередині самих областей між її окремими містами та районами.

У Бюджетному кодексі України передбачено спеціальний механізм міжбюджетних трансфертів, які, у свою чергу, базуються на фінансових нормативах бюджетної забезпеченості та відповідних коригуючих коефіцієнтах.

Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості використовується для розподілу міжбюджетних трансфертів. Цей норматив визначається діленням загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців чи споживачів соціальних послуг тощо.

Загальний обсяг фінансових ресурсів, що спрямовується на виконання бюджетних програм місцевими бюджетами, розподіляється між видами видатків відповідно до пріоритетів бюджетної політики держави.

При розраховуванні фінансового нормативу бюджетної забезпеченості може передбачатись певний обсяг нерозподілених видатків, який об'єднує видатки на ті призначення, установлення нормативів щодо яких є недоцільним.

Коригуючі коефіцієнти фінансових нормативів бюджетної забезпеченості. Фінансові нормативи бюджетної забезпеченості для місцевих бюджетів коригуються коефіцієнтами, що враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від:

кількості населення та споживачів соціальних послуг;

соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та інших особливостей (з часу їх визначення) адміністративно-територіальних одиниць.

Коригуючі коефіцієнти затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Види міжбюджетних трансфертів передбачені Бюджетним кодексом (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Схема міжбюджетних трансфертів

  1.  Трансферти, які надаються з Державного бюджету місцевим бюджетам.

У Державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам:

дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим та міст обласного підпорядкування;

субвенція на здійснення програм соціального захисту;

субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень унаслідок надання пільг, установлених державою;

субвенція на виконання інвестиційних проектів;

інші субвенції.

У Державному бюджеті України затверджується обсяг дотації вирівнювання та субвенцій окремо для бюджету Автономної Республіки Крим, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим, міст обласного підпорядкування та районних бюджетів, а також коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, якщо є підстави для надання та отримання відповідних міжбюджетних трансфертів.

Дотації вирівнювання бюджетам міст Києва та Севастополя, міст республіканського значення АРК, міст обласного підпорядкування і районним бюджетам. Дотація вирівнювання бюджетам міст Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим, міст обласного підпорядкування і районним бюджетам визначається як перевищення обсягу видатків, перелік яких визначено Бюджетним кодексом і які розраховуються із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів:

над кошиком доходів бюджетів місцевого самоврядування – для бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим та міст обласного підпорядкування;

над доходами, визначеними частиною другою ст. 66 Бюджетного кодексу, – для районних бюджетів.

Розподіл обсягу міжбюджетних трансфертів згідно із Бюджетним кодексом та Законом "Про Державний бюджет України" між бюджетами міст Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим, міст обласного підпорядкування і районними бюджетами, визначається на основі формули.

Формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів, визначених Бюджетним кодексом, затверджується Кабінетом Міністрів України і має враховувати такі параметри:

фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти до них;

кількість мешканців та кількість споживачів соціальних послуг;

індекс відносної податкоспроможної відповідного міста чи району;

прогнозний показник кошика доходів бюджетів місцевого самоврядування для бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим та міст обласного підпорядкування і прогноз доходів, визначених Бюджетним кодексом, – для районних бюджетів;

коефіцієнт вирівнювання.

Обсяг кошика доходів відповідного бюджету визначається із застосуванням індексу відносної податкоспроможності бюджету міста чи району на основі даних про фактичне виконання відповідного бюджету за три останні бюджетні періоди.Індекс відносної податкоспроможності є коефіцієнтом, що визначає рівень податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці порівняно з аналогічним середнім показником по Україні у розрахунку на одного мешканця.

Для визначення індексу відносної податкоспроможності відповідних бюджетів використовується кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування, розрахований відповідно до Бюджетного кодексу, а також доходи, передбачені цим кодексом.

При визначенні індексу відносної податкоспроможності кошик доходів місцевого самоврядування збільшується на суму втрат у доходах, що виникли внаслідок надання пільг платникам податків згідно з рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад.

Індекси відносної податкоспроможності відповідних бюджетів не можуть змінюватися і переглядатися частіше, ніж раз на три роки.

Коефіцієнт вирівнювання застосовується до обчисленого за формулою обсягу дотації вирівнювання і визначається в межах від 0,60 до одиниці. При цьому загальний обсяг коштів, на який зменшується сума дотацій вирівнювання, є тотожним загальному обсягу коштів, на який зменшується сума коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів у разі застосування коефіцієнта вирівнювання.

  1.  Міжбюджетні трансферти між місцевими бюджетами.

Міські (міст Києва і Севастополя, міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим та міст обласного підпорядкування) та районні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах дотації вирівнювання бюджетам районів у містах, бюджетам сіл, селищ, міст районного підпорядкування та їх об'єднань, а також кошти, що передаються з цих бюджетів.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим та відповідні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах такі види міжбюджетних трансфертів:

субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів спільного користування;

субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань;

субвенції на виконання інвестиційних проектів;

інші субвенції.

Субвенції з Державного бюджету України на виконання інвестиційних проектів. Субвенції з Державного бюджету України на виконання інвестиційних проектів надаються з Державного бюджету України бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя з їх подальшим перерозподілом для бюджетів місцевого самоврядування.

Субвенції на виконання інвестиційних проектів надаються на засадах конкурентності між бюджетами місцевого самоврядування та передбачають фінансову участь бюджету отримувача субвенції у здійсненні програми чи проекту. Органи місцевого самоврядування, у яких середньорічний фактичний обсяг видатків на утримання бюджетних установ за три останні бюджетні періоди менший за обсяг, визначений згідно з фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості, мають пріоритетне право на отримання субвенції на виконання інвестиційних проектів.

Основні засади надання субвенцій визначаються окремим законом, порядок та умови їх надання визначаються Кабінетом Міністрів України, а обсяг субвенцій на наступний бюджетний період визначається Законом про Державний бюджет України.

  1.  Порядок надання міжбюджетних трансфертів. 

Дотація вирівнювання та субвенції з Державного бюджету України місцевим бюджетам перераховуються з рахунків Державного бюджету України органами Державного казначейства України бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва і Севастополя, міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим та міст обласного підпорядкування і районним бюджетам. Перерахування коштів, що передаються до Державного бюджету України з бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів міст Києва і Севастополя, бюджетів міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим та міст обласного підпорядкування, районних і обласних бюджетів, забезпечується відповідними органами Державного казначейства України.

Порядок перерахування дотації вирівнювання та субвенцій з Державного бюджету України місцевим бюджетам, коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, а також порядок перерахування міжбюджетних трансфертів між місцевими бюджетами визначаються Кабінетом Міністрів України і мають забезпечувати своєчасність, рівномірність, гарантованість та повноту перерахування трансфертів.


Тема 6. Система доходів бюджету.

  1.  Методи та джерела формування доходів бюджету.
  2.  Склад і структура доходів бюджету України. 

  1.  Методи та джерела формування доходів бюджету

Доходи бюджету можуть формуватися на основі чотирьох методів централізації грошових коштів:

  •  пряме вилучення доходів з державного сектора;
  •  отримання доходів від державних угідь, майна і послуг;
  •  перерозподіл доходів юридичних і фізичних осіб за допомогою
    податків;
  •  залучення позик.

У державному секторі функціонування держави характеризує її підприємницьку діяльність. Як і будь-який підприємець, держава має право на отримання підприємницького доходу – прибутку. Весь створений у державному секторі прибуток за правом власності належить державі. Однак певні права на цей прибуток належать і колективу підприємств. Тому практично ніколи весь прибуток державного сектора не вилучається до бюджету. При цьому у взаємовідносинах державних підприємств з бюджетом може застосовуватись як пряме вилучення доходів (шляхом платежів з прибутку), так і оподаткування прибутку на загальних засадах. В умовах ринкової економіки, коли переважає приватний сектор, застосовується податковий метод. В умовах адміністративної економіки домінує пряме вилучення доходів.

Надходження від державного сектора, зазвичай, незначні. Це пояснюється двома причинами:

а) держава, як правило, працює в непривабливих для приватного бізнесу сферах діяльності;

б) у більшості випадків діяльність державних підприємств носить неприбутковий характер, вона спрямована на виробництво певних товарів чи послуг, а не на отримання прибутку.

Доходи від державних угідь, майна і послуг формуються на основі прав власності держави. В Україні дотепер існує загальнонародна власність на землю. Отже, всі угіддя, надра, корисні копалини належать державі. Тому доходи від їх використання спрямовуються до бюджету держави. Формою таких доходів є платежі за ресурси: лісовий дохід, плата за спеціальне використання прісних водних ресурсів, плата за спеціальне використання надр при видобуванні корисних копалин. Надходження від державних прав власності навіть в Україні мінімальні – 2%.

Податковий метод формування доходів бюджету характеризує перерозподіл доходів юридичних і фізичних осіб. На відміну від прямого вилучення доходів в державному секторі, може здійснюватись тільки на підставі законів.

Позичковий метод означає формування доходів бюджету на поворотній основі. За нормальних умов основу доходів бюджету складають податки (95–98%) і позики (2–5%).

Крім реальних доходів, які формуються на основі вказаних методів, держава може використовувати емісійний дохід. Щодо поточного року – це дохід, що забезпечує фінансування поточних видатків. Однак під час емісії внаслідок інфляції збільшується тільки номінальна кількість грошей, а реальна вартість фінансових ресурсів не змінюється.

Джерелами формування доходів виступають:

– створений ВВП;

– національне багатство (відображає накопичені матеріальні цінності і розвідані природні ресурси). Використовується тоді, коли не вистачає ВВП чи є певний надлишок природних ресурсів.

Найнадійніше джерело – створений ВВП.

Джерела формування доходів бюджету також поділяються на внутрішні і зовнішні. Зовнішні характеризують міжнародний перерозподіл фінансових ресурсів і можуть формуватись на основі таких методів:

1) прямий перерозподіл (наприклад, репарація);

2) міжнародний кредит;

3) оподаткування експортно-імпортної діяльності;

4) валютне регулювання – відхилення встановленого курсу валют від реального їх співвідношення;

5) ціновий механізм – у світі склався певний масштаб цін, який призводить до міжнародного перерозподілу ресурсів.

  1.  Склад і структура доходів бюджету України

Система доходів бюджету України відображає практично всі методи їх формування. Вона характеризується такими надходженнями:

1. Податкові надходження

– прямі податки –

податок на прибуток підприємств;

прибутковий податок з громадян;

земельний податок (плата за землю);

податок на промисел;

– непрямі податки –

податок на додану вартість;

акцизний збір;

мито;

– платежі за спеціальне використання природних ресурсів –

лісовий дохід;

плата за воду;

плата за корисні копалини;

– плата за державні послуги, рентні та компенсаційні доходи –

державне мито;

рентні платежі за нафту і газ, що видобуваються в Україні, та різниця в цінах на природний газ;

відрахування на геолого-розвідувальні роботи;

відрахування на дорожні роботи;

інші надходження;

– місцеві податки і збори.

2. Неподаткові надходження:

від приватизації майна державних підприємств;

від реалізації дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння;

від реалізації державних матеріальних резервів;

інші.

3. Внески до цільових фондів.

4. Державні позики.

Останнім часом податкові надходження становлять 55–60%, неподаткові – до 10%, внески у цільові фонди – 10–25%, державні позики на покриття бюджетного дефіциту – 15%. У складі податкової системи прямі податки дорівнюють 50–55%, непрямі – 40–45%, платежі за ресурси – близько 1%, плата за державні послуги і компенсаційні доходи – 2–5%, місцеві податки і збори – до 2%.


Тема 7. Система видатків бюджету.

  1.  Класифікація видатків бюджету.
  2.  Склад і структура видатків бюджету України. 

  1.  Класифікація видатків бюджету.

Класифікація видатків бюджету здійснюється за такими ознаками:

а) за роллю у відтворенні виробництва;

б) за суспільним призначенням;

в) за галузями економіки і соціальної сфери;

г) за цільовим призначенням;

д) за рівнями бюджетної системи;

е) за формами бюджетного фінансування.

За роллю у відтворенні виробництва виокремлюються поточні і капітальні видатки бюджету.

Поточні характеризують витрати на утримання підприємств, об’єктів, установ і закладів виробничої і соціальної інфраструктури.

Капітальні – це видатки на створення нових та розширення діяльності діючих підприємств, установ і закладів.

Відповідно до такого розподілу видатків може формуватися два окремих бюджети – поточний і бюджет розвитку. В Україні Бюджетним кодексом передбачено виокремлення видатків на поточні і капітальні цілі, але окремі бюджети відповідно до такого розподілу не складаються, хоча в умовах кризи вбачається доцільним створювати два окремих бюджети:

поточний – має забезпечуватись поточними доходами і бути збалансованим;

бюджет розвитку – може бути дефіцитним і забезпечуватись за рахунок позик, в т. ч. цільових інвестиційних.

За суспільним призначенням видатки відображають функції держави:

– економічну – видатки на економічну діяльність і науку;

– соціальну – видатки на соціальний захист і соціально-культурну сферу;

– оборонну – видатки на оборону;

– управлінську – видатки на органи державної влади і управління, правоохоронні органи, судову владу і прокуратуру, митну і податкову службу, зовнішню політичну діяльність.

У видатках бюджету також виокремлено видатки на обслуговування внутрішнього і зовнішнього державного боргу.

За галузями економіки і соціальної сфери видатки бюджету розрізняються відповідно до різних галузей: промисловість, будівництво, транспорт, сільське господарство, освіта, охорона здоров’я та ін.

За цільовим призначенням виокремлюють видатки: на капітальне будівництво, капітальний ремонт, оплату праці, комунальних послуг та інші витрати.

За рівнем бюджетної системи розрізняються видатки: Державного бюджету, Республіканського бюджету Криму і відповідних місцевих бюджетів.

За формами бюджетного фінансування існують такі види видатків:

проектне фінансування – фінансування з бюджету інвестиційних проектів;

бюджетні кредити – надання фінансової допомоги з бюджету суб’єктам підприємницької діяльності на поворотній основі;

кошторисне фінансування – виділення бюджетних асигнувань на підставі кошторису;

бюджетні трансферти – державні субсидії, субвенції, дотації.

  1.  Склад і структура видатків бюджету України

До складу видатків бюджету України відповідно до прийнятої структури бюджетної класифікації відносяться:

1. Державне управління.

2. Міжнародна діяльність.

3. Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу.

4. Національна оборона.

5. Правоохоронна діяльність та забезпечення безпеки держави.

6. Освіта.

7. Охорона здоров’я.

8. Соціальний захист та соціальне забезпечення.

9. Житлово-комунальне господарство.

10. Культура і мистецтво.

11. Засоби масової інформації.

12. Фізична культура і спорт.

13. Промисловість та енергетика.

14. Будівництво.

15. Сільське господарство, лісове господарство, рибальство і мисливство.

16. Транспорт, шляхове господарство, зв’язок, телекомунікації та інформатика.

17. Інші послуги, пов’язані з економічною діяльністю.

18. Заходи, пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та соціальним захистом населення.

19. Охорона навколишнього природного середовища і ядерна безпека.

20. Попередження та ліквідація надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха.

21. Поповнення державних запасів і резервів.

22. Обслуговування державного боргу.

23. Державні цільові фонди (за винятком Фонду для здійснення заходів по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення).

24. Видатки, не віднесені до основних груп.

За функціональною ознакою структура видатків бюджету України в останні роки характеризується такими показниками: видатки на економічну діяльність – 15–20%, науку – до 2%, соціальний захист населення – близько 15%, соціально-культурна сфера – близько 25%, національна оборона – до 5%, державне управління та правоохоронна діяльність і забезпечення безпеки держави – до 10%, видатки цільових фондів – 10–25%, обслуговування державного боргу – до 10%, інші видатки – до 5%.


Тема 8. Видатки бюджету на економічну діяльність держави та науку.

  1.  Видатки бюджету на економічну діяльність.
  2.  Видатки бюджету на науку. 

  1.  Видатки бюджету на економічну діяльність.

Видатки бюджету на економічну діяльність включають такі форми фінансування:

– капіталовкладення;

– операційні витрати;

– кредити і дотації.

Фінансування капіталовкладень може здійснюватись за двома напрямами:

а) у відомчому розрізі;

б) у розрізі інвестиційних проектів.

Галузевий підхід полягає в тому, що загальна сума виділених бюджетом капіталовкладень направляється міністерствам і відомствам, які, в свою чергу, розподіляють цю суму між підприємствами та організаціями. Цей підхід є основним в Україні, хоча має недолік – розпорошення коштів. Фінансування інвестиційних проектів, навпаки, дозволяє концентрувати ресурси на реалізації основних завдань.

Обсяг капіталовкладень, що фінансуються з бюджету, визначається двома чинниками:

можливостями бюджету;

наявністю необхідних та ефективних проектів.

Виділення з бюджету фінансування на капіталовкладення на даний час не має ніякої нормативної бази (наприклад, відповідно до Закону «Про освіту» щорічно на її фінансування повинно виділятись 10% національного доходу і хоча, як правило, цього розміру не додержуються, але база для планування існує). Тобто планування капіталовкладень йде від досягнутого рівня, а не від потреб.

Вартість інвестиційних проектів визначається в їх кошторисах. Виділення бюджетних асигнувань на капіталовкладення при фінансуванні інвестиційних проектів здійснюється на конкурсній основі таким чином:

1. На підставі визначених критеріїв (термін окупності, рентабельність, мінімальність ризиків та економічна ефективність і соціальна значимість проекту) здійснюється конкурсний відбір проектів.

2. Проводиться тендер (конкурс) серед виконавців того чи іншого проекту.

В основі механізму виділення коштів на капіталовкладення лежать потреби у забезпеченні певних темпів економічного зростання (приріст ВВП).

Операційні витрати, які являють собою видатки бюджету на утримання виробничої інфраструктури, включають:

фінансування геолого-розвідувальних робіт;

фінансування лісового і водного господарства;

землевпорядкувальні роботи;

заходи по боротьбі зі шкідниками рослин, хворобами тварин та епідеміями;

утримання насіннєвих станцій і племінних господарств.

Фінансування геолого-розвідувальних робіт проводиться за рахунок двох джерел: бюджету та коштів підприємств. З бюджету фінансуються роботи з пошуку нових родовищ корисних копалин, за рахунок підприємств видобувної промисловості – роботи в межах існуючих родовищ.

Фінансування бюджетом геолого-розвідувальних робіт забезпечується спеціальним компенсаційним доходом – відрахуваннями на геолого-розвідувальні роботи, які вносять у бюджет підприємства видобувної промисловості. Обсяги фінансування і суми надходжень відрахувань між собою врівноважені, але не збалансовані. Щороку існують незначні відхилення між цими показниками. Залишок відрахувань використовується у поточному році на фінансування інших видатків. Якщо їх недостатньо, то ці видатки перекриваються іншими доходами бюджету. Вартість геолого-розвідувальних робіт визначається на підставі спеціальних кошторисів, які розраховуються, виходячи з обсягів цих робіт та існуючих розцінок.

Утримання лісового і водного господарства віднесене на видатки бюджету в зв’язку з тим, що на даний час ці ресурси – загальнонародна власність. У бюджеті існують цільові доходи, пов’язані з фінансуванням вказаних витрат, – лісовий дохід і плата за використання прісних водних ресурсів. Проте на відміну від геолого-розвідувальних робіт доходи і видатки за цими напрямами не врівноважені – видатки набагато вищі.

Землевпорядкувальні роботи включають заходи з підвищення і відновлення родючості ґрунтів (наприклад, протиерозійні заходи, тобто боротьба з вітряною і водною ерозією ґрунтів).

Заходи по боротьбі зі шкідниками рослин та хворобами тварин.

Протиепідемічні заходи у цілому фінансуються з бюджету в тих випадках, коли вони охоплюють певний регіон, поточні витрати – і безпосередньо тим чи іншим господарством. Виділення коштів бюджету здійснюється на підставі кошторису. У такому самому порядку, тобто на кошторисній основі, фінансуються насіннєві станції і племінні господарства, які забезпечують потреби відповідного регіону.

Бюджетні кредити надаються підприємствам державного сектора на тимчасові потреби в разі фінансових ускладнень. Вони можуть бути безпроцентні або з невисокою процентною ставкою.

Державна дотація являє собою виділення з бюджету коштів на покриття збитків суб’єктів господарювання в тому випадку, коли збитковість визначається певною фінансовою політикою держави в сфері ціноутворення (як правило, обмеження рівня цін). Може надаватись у сумі, що повністю відшкодовує збитки чи покриває їх частково, що визначається станом бюджету. Обсяг дотації встановлюється як різниця між витратами і доходами підприємств. Виділення коштів може проводитись на підставі планових чи фактичних розрахунків.

  1.  Видатки бюджету на науку. 

Джерело фінансування наукових досліджень залежить від їх характеру. Розрізняють два напрями наукових досліджень:

– фундаментальні;

– прикладні.

Фундаментальними дослідженнями є пошукові теоретичні напрями науки. Визначити наперед результативність та ефективність таких досліджень дуже складно, тому неможливо встановити їх вартісну оцінку. У зв’язку з великим ризиком використання інвестованих коштів ці дослідження фінансуються за допомогою бюджету або спеціальних фондів.

Прикладні дослідження пов’язані з визначенням форм і методів впровадження в практику результатів фундаментальних досліджень, які завершились певними винаходами. Оскільки в даному випадку можливе прогнозування ефективності таких робіт, встановлення їх вартісної оцінки, то фінансування може здійснюватись за рахунок коштів замовника. Певна частина таких досліджень фінансується за рахунок Державного інноваційного фонду, який включається до Державного бюджету.

В Україні існує певна спеціалізація наукових закладів. Академічні науково-дослідні заклади, підпорядковані Національній академії наук, займаються насамперед фундаментальними дослідженнями, тому їх діяльність фінансується з Державного бюджету. У частині прикладних досліджень фінансування здійснюється головним чином за рахунок замовника.

Другу групу складають відомчі заклади, основний профіль яких – прикладні дослідження, спрямовані на розвиток даної галузі. Фінансування здійснюється за рахунок централізованих коштів міністерств і відомств або за кошти замовників. Якщо відомчі заклади ведуть фундаментальну тематику, то в цій частині вони отримують кошти з бюджету.

Бюджетне фінансування науки здійснюється двома способами:

фінансування наукових закладів;

фінансування наукової тематики.

Фінансування наукових закладів ґрунтується на складанні їх кошторису. Обсяг фінансування насамперед визначається штатним розписом. Сума витрат на зарплату розраховується шляхом множення кількості посад на середню ставку зарплати, яка склалась в даному закладі. Ставка зарплати залежить від посади (лаборант, інженер; науковий співробітник) і наукового ступеня (кандидат, доктор наук) та вченого звання (старший науковий співробітник). Штатний розпис наукового закладу затверджує його керівник. Другу основну статтю витрат складають витрати на проведення наукових досліджень – придбання та обслуговування спеціальної техніки, обладнання, матеріалів для проведення досліджень, що визначається профілем наукового закладу.

При фінансуванні наукової тематики розробляються кошториси на кожну тему. Визначену суму асигнувань отримує той науковий заклад, який буде розробляти цю тему.


Тема 9. Видатки бюджету на соціальний захист населення і соціальну сферу.

  1.  Склад видатків на соціальний захист і соціальну сферу.
  2.  Фінансування освіти.
  3.  Фінансування охорони здоров’я.
  4.  Фінансування культурно-освітніх закладів.
  5.  Фінансування закладів соціального забезпечення. 

  1.  Склад видатків на соціальний захист і соціальну сферу.

Видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення включають:

  •  виплату пенсій і допомоги;
    •  пільги ветеранам війни і праці;
    •  допомогу сім’ям з дітьми;
    •  інші види соціальної допомоги;
    •  пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу;
    •  дитячі заклади-інтернати;
    •  притулки для неповнолітніх;
    •  програми соціального захисту неповнолітніх;
    •  будинки-інтернати для пристарілих та інвалідів;
    •  кошти з бюджету, що передаються до Фонду соціального захисту інвалідів України;
    •  молодіжні програми;
    •  інші заклади та заходи в галузі соціальної політики.

Видатки на соціальну сферу включають:

– фінансування освіти:

  •  загальноосвітні школи;
    •  школи-інтернати;
    •  дитячі дошкільні заклади;
    •  професійно-технічні училища;
    •  заклади післядипломної освіти;

– фінансування охорони здоров’я:

  •  медичні заклади;
    •  санітарно-епідеміологічна служба;
    •  інші заклади;

– фінансування культури:

  •  театри;
    •  музеї;
    •  бібліотеки;
    •  клуби;
    •  заповідники;

– фінансування засобів масової інформації:

  •  телебачення і радіомовлення;
    •  преса, книговидання;
    •  інші;

– фінансування фізичної культури і спорту.

  1.  Фінансування освіти.

Основну частину видатків бюджету на освіту складає фінансування загальноосвітніх шкіл. В основі визначення обсягів фінансування лежать два показники:

– вихідний – кількість учнів;

– похідний – кількість класів.

Ці показники відображаються на дві дати – 1 січня і 1 вересня планового бюджетного року. Кількість учнів на 1 січня планового року приймається на рівні контингенту на 1 вересня поточного року. Кількість учнів на 1 вересня планового року визначається з урахуванням повного переходу учнів з класу в клас. Наприклад, кількість учнів 2-х класів на 1 вересня дорівнює кількості учнів 1-х класів на 1 січня. Кількість учнів перших класів на 1 вересня поточного року встановлюється на основі перепису дітей в районі функціонування школи. Кількість учнів десятих класів визначається з урахуванням вступу до ПТУ і коледжів випускників 9-х класів.

Кількість класів визначається на кожну дату, виходячи з нормативів наповнюваності одного класу.

Оскільки бюджетний рік не збігається з навчальним, окрім показників на 1 січня і 1 вересня, розраховуються середньорічні за такою формулою:

.

Система зарплати вчителів складається з трьох складових:

а) оплата навчальних годин;

б) доплата за перевірку зошитів;

в) додаткові доплати.

Основним елементом виступає оплата навчальних годин, яка визначається за такою формулою:

,

де: С – ставка зарплати вчителя. Встановлюється в залежності від освіти (середня, середня спеціальна, неповна вища, вища) і кваліфікаційних категорій (вчитель, вчитель-методист, заслужений вчитель, народний вчитель);

Кг – кількість годин педагогічного навантаження на тиждень;

Нг – норма педагогічного навантаження вчителя на тиждень.

Доплата за перевірку зошитів встановлена для вчителів початкової школи та в старших класах з таких предметів: мова та література, математика, іноземна мова. Сума доплати визначається за формулою:

,

де: Нз – норматив оплати за перевірку зошитів з даного предмету.

Додаткові доплати встановлені за класне керівництво, завідування навчальними кабінетами, дослідними майстернями і ділянками, ведення позакласної фізкультурної роботи, завідування бібліотекою.

Розрахунок зарплати вчителів здійснюється у спеціальному документі – тарифікаційному списку, в рядках якого відображаються дані по кожному вчителю. Графи показують основні відомості і розрахунок зарплати:

– освіта, номер диплома;

– кваліфікаційна категорія;

– предмет;

– навчальне навантаження на тиждень у розрізі трьох груп класів (1–4, 5–9, 10–11);

– сума оплати педагогічного навантаження і доплати за перевірку зошитів по кожній групі класів;

– додаткові доплати (по кожному виду).

Підсумкова графа – загальна сума зарплати за місяць. У тарифікаційному списку підсумки підбиваються по рядках (зарплата кожного вчителя) і графах (обсяг педагогічного навантаження, зарплата, доплати і сумарна зарплата).

Керівники шкіл отримують зарплату, що складається з двох частин, – ставка директора чи завуча та оплата педагогічної роботи. При цьому для них встановлені обмеження – максимальний обсяг їх педагогічного навантаження не повинен перевищувати 2/3 від нормативу (тобто 12 год).

Основним напрямом витрат по школі є фонд зарплати, який складається з трьох елементів:

1) педагогічного персоналу;

2) адміністративно-управлінського персоналу;

3) обслуговуючого персоналу.

Фонд зарплати вчителів планується у розрізі трьох вищезазначених складових системи зарплати. Планування фонду оплати педагогічного навантаження здійснюється на основі двох показників:

1) кількості педагогічних ставок;

2) середньої ставки зарплати.

Педагогічна ставка – це умовна розрахункова ставка, що відповідає нормативу педагогічного навантаження. Кількість педагогічних ставок розраховується по кожній групі класів шляхом ділення загальної кількості годин педагогічного навантаження по даній групі на норматив навантаження. Загальна кількість годин зафіксована у тарифікаційному списку і визначається виходячи з кількості класів у кожній групі та обсягу годин за планом. Крім того, враховується ділення класів на групи з окремих предметів – праця, фізкультура, іноземна мова.

Середня ставка зарплати визначається шляхом ділення суми оплати навчальних годин (з тарифікаційного списку) на кількість педагогічних ставок по даній групі класів.

Розрахунок річного фонду зарплати проводиться в розрізі двох періодів – за січень – серпень і вересень – грудень. Це пов’язано з тим, що з початком кожного навчального року, як правило, змінюється кількість класів у кожній навчальній групі. У січні – серпні кількість педагогічних ставок на 1 січня по даній групі множиться на середню ставку зарплати станом на 1 січня і на 8 місяців (у сільських школах на 8,5 місяця). За вересень – грудень кількість педагогічних ставок на 1 вересня множиться на середню ставку зарплати станом на 1 січня і на 4 (3,5) місяці.

Фонд зарплати за перевірку зошитів планується в розрізі груп класів шляхом множення середньорічної кількості класів у даній групі на середні витрати на перевірку зошитів на один клас. Середні витрати визначаються діленням суми доплати за перевірку зошитів за тарифікаційним списком на кількість класів на 1 січня.

Додаткові доплати плануються в розрізі кожного виду доплат шляхом множення відповідних показників на встановлений норматив доплати:

– за класне керівництво – середньорічна кількість класів на норматив доплати;

– за керівництво кабінетами – кількість кабінетів на норматив доплати;

– за ведення позакласної фізкультурної роботи – залежно від чисельності класів у школі.

Фонд зарплати адміністративно-управлінського персоналу:

– директор;

– заступники;

– організатори масової роботи.

Кількість посад заступників та організаторів залежить від кількості класів у школі, а ставка зарплати директора та його заступників – від кількості учнів у школі. Планування фонду заробітної плати визначається шляхом множення кількості посад на ставку зарплати.

Фонд зарплати обслуговуючого персоналу планується шляхом множення кількості посад на ставку зарплати. Кількість посад визначається за встановленими нормативами, наприклад кількість прибиральниць встановлюється за нормативами площі на одну прибиральницю.

Нарахування на зарплату включають відрахування до Пенсійного фонду – 32%, Фонду соціального страхування – 4%, Фонду сприяння зайнятості – 1,5%.

У фінансуванні дошкільних закладів існують певні особливості. Планування фонду зарплати здійснюється за спрощеною методикою: кількість посад множиться на середню ставку зарплати. Кількість посад вихователів та їх помічників встановлюється за нормативом на одну групу. Норматив залежить від тривалості перебування дітей у закладі: найпоширене – 12-годинне перебування дітей, за якого норматив становить 2 вихователя + 2 помічника.

Кількість посад іншого персоналу встановлюється за типовими штатними розписами виходячи з чисельності дітей у даному закладі.

Основною особливістю планування фонду зарплати є виділення коштів на заміщення працівників, які перебувають у відпустці. Сума цих витрат планується шляхом множення загальної кількості днів відпустки з даної посади на середньоденну зарплату.

Загальною особливістю для шкіл-інтернатів та дитячих дошкільних закладів є встановлення часткового покриття витрат за рахунок батьківської плати. Ця плата зараховується не на рахунки даних закладів, а в бюджет. Вся сума витрат за кошторисом фінансується з бюджету.

Система вищої освіти в Україні зараз включає дві групи закладів:

– І–ІІ рівней акредитації – коледжі, технікуми, інститути;

– ІІІ–ІV рівней акредитації – інститути, університети, академії.

Фінансування вищої освіти здійснюється за рахунок двох джерел:

1) бюджет;

2) платне навчання.

Фонд заробітної плати вищих закладів освіти містить 5 елементів:

1) професорсько-викладацький склад;

2) адміністративно-управлінський персонал;

3) навчально-допоміжний персонал;

4) обслуговуючий персонал;

5) фонд погодинної оплати праці викладачів.

Фонд зарплати професорсько-викладацького складу визначається шляхом множення кількості посад на середню ставку. Кількість посад встановлюється за нормативом кількості студентів на викладача, який диференційовано за формами навчання (очна, вечірня, заочна). Зарплата викладачів залежить від посади (асистент, старший викладач, доцент, професор), наукового ступеня (кандидат наук, доктор наук) і вченого звання (доцент, професор).

Фонд погодинної оплати праці викладачів розраховується за нормативом (1–2%) до фонду зарплати професорсько-викладацького складу і використовується для оплати праці залучених до викладання фахівців народного господарства і наукових закладів.

Фонд зарплати адміністративного, навчально-допоміжного та обслуговуючого персоналу визначається на підставі штатного розпису вищого навчального закладу освіти, який затверджується ректором.

  1.  Фінансування охорони здоров’я.

Кошторисне фінансування медичних закладів ґрунтується на таких показниках:

по стаціонару – кількість ліжок і ліжко-днів;

по поліклініках – кількість лікарських відвідувань.

Кількість ліжок характеризує лікарняні місця. Розрізняють нормативну потребу і фактичну їх наявність. Нормативна потреба визначається, виходячи з чисельності жителів і показника госпіталізації в розрахунку на рік. Фактична наявність характеризує кількість встановлених в медичному закладі ліжок. Кількість ліжко-днів – добуток від множення кількості ліжок на кількість днів функціонування одного ліжка на рік.

Кількість лікарських відвідувань визначається шляхом множення чисельності жителів у районі обслуговування на середню кількість відвідувань лікарні на рік (приблизно 30 разів). Загальна кількість відвідувань розподіляється за окремими спеціалістами – хірурги, терапевти і т.п.

Система заробітної плати медичних працівників встановлюється в розрізі категорій: лікарі, середній та молодший медичний персонал, адміністративно-управлінський та обслуговуючий персонал.

Система зарплати лікарів ґрунтується на встановленні ставки зарплати та системи підвищень і надбавок. Ставка зарплати залежить від посади (лікар-хірург, лікар-інтерн чи лікарі інших спеціальностей) та кваліфікаційної категорії. Крім того, ставка в частині надбавки може залежати від місцезнаходження лікарні – місто чи сільська місцевість. Надбавки до зарплати також встановлюються за шкідливі і небезпечні умови праці (інфекційні лікарні, рентген-кабінети), за роботу у вихідні і святкові дні та нічний час.

Ставки зарплати середнього медичного персоналу залежать від посади (медична сестра, акушерка, фельдшер, зубний лікар), категорії і стажу роботи. Для молодшого медичного персоналу ставки встановлені в залежності від посади (сестра – операційна, сестра – хазяйка, сестра – ванниця). На середній і молодший медперсонал поширюються надбавки за шкідливі умови праці та роботу у вихідні і святкові дні та нічний час.

Для медичних працівників зарплата розраховується, виходячи з обсягів роботи. Дозволяється поєднувати обов’язки медичної сестри та санітарки.

Для адміністративно-управлінського та обслуговуючого персоналу встановлені тверді ставки заробітної плати.

Фонд зарплати розраховується шляхом множення кількості посад на середню ставку зарплати. Середня ставка зарплати медперсоналу встановлюється на підставі тарифікаційного списку.

Кількість посад лікарів визначається в розрізі стаціонару і поліклініки: по стаціонару – виходячи з нормативу кількості ліжок на одного лікаря (15–30 ліжок), який диференційовано в розрізі відділень (хірургічне, терапевтичне і т. д.); враховуються також посади завідувачів відділеннями, лікарів-інтернів та лікарів-спеціалістів; у поліклініці – на основі кількості лікарських відвідувань у розрізі спеціалістів і встановлених нормативів прийому на одного лікаря; в поліклініці також передбачаються посади завідувачів відділеннями (за наявності певної кількості лікарів даного профілю).

Кількість посад середнього медперсоналу визначається по стаціонару виходячи з кількості цілодобових постів. Кількість постів, у свою чергу, встановлюється відповідно до нормативів кількості ліжок на один пост, які диференціюються в розрізі відділень і встановлюються окремо для денних і нічних годин. Кількість посад на один пост визначається шляхом ділення річного балансу часу в годинах (365 × 24) на кількість годин роботи однієї медсестри на рік. Крім того, враховуються посади старшої медсестри, медсестри для організації індивідуального догляду за тяжкохворими та посади медсестер у лікувально-діагностичних кабінетах. У поліклініці кількість посад медсестер встановлюється за нормативом відповідно до кількості посад лікарів (як правило, 1:1 і більше).

Кількість посад молодшого медперсоналу визначається аналогічно середньому медперсоналу. Відмінність полягає в тому, що норматив кількості ліжок на один пост дещо більший.

Кількість посад обслуговуючого персоналу встановлюється за типовими штатними розписами.

Крім бюджетних асигнувань, джерелом фінансування медичних закладів можуть бути доходи, які надходять від підприємств, організацій та установ за укладеними угодами на проведення медичного обслуговування їх працівників, доходи від надання платних послуг (видача довідок та ін.), надходження від спонсорських і благодійних внесків.

У страховій медицині об’єктом медичного страхування виступає здоров’я громадян. На відміну від особистого страхування, де також об’єктом може бути здоров’я громадян, страхове відшкодування виплачується не безпосередньо застрахованому, а у вигляді плати за лікування в медичному закладі.

Існують дві форми медичного страхування: обов’язкове і добровільне. Як правило, мінімум медичних послуг забезпечується обов’язковим страхуванням, додаткові – добровільним.

Страховиком може бути як держава (обов’язкове страхування), так і недержавні страхові компанії, страхувальниками: 1) держава (за рахунок бюджету – бюджетно-страхова медицина); 2) роботодавці; 3) громадяни.

  1.  Фінансування культурно-освітніх закладів.

Установи культури можуть здійснювати свою фінансову діяльність як на основі кошторисного фінансування, так і комерційного розрахунку. В кошторисному порядку фінансуються ті з них, які не мають реальних можливостей самостійно заробляти гроші і послуги яких повинні мати доступний характер, – бібліотеки, музеї, заповідники. Клуби, палаци і будинки культури на даний час фінансуються на мінімальному рівні.

Комерційний розрахунок може бути повним або частковим. Повний розрахунок передбачає повну самоокупність і отримання прибутку, частковий характеризується покриттям витрат як за рахунок бюджетних асигнувань, так і за рахунок надання платних послуг. Такий метод фінансової діяльності встановлюється, наприклад, стосовно театрів загальнонаціонального значення.

Фінансування бібліотек ґрунтується на показнику бібліотечних фондів. Фонд заробітної плати бібліотекарів визначається множенням кількості посад, розрахованої за встановленими нормативами бібліотечного фонду на одну посаду, на середню ставку заробітної плати. Фонд заробітної плати обслуговуючого персоналу встановлюється за типовими штатними розписами.

В аналогічному порядку фінансуються музеї. Чисельність штатних працівників-спеціалістів визначається за нормативами музейних фондів на одного працівника, посади обслуговуючого персоналу – за типовими штатними розписами. Частина витрат на утримання музею здійснюється за рахунок встановленої вхідної плати.

Клуби, палаци і будинки культури фінансуються в змішаному порядку, тобто за рахунок бюджету і отримання доходів від платних послуг. За рахунок бюджету фінансується заробітна плата. Штатний розпис розробляється окремо для кожного закладу в залежності від того, які гуртки, секції в ньому функціонують.

  1.  Фінансування закладів соціального забезпечення. 

Соціальне забезпечення – це надання фінансового забезпечення тим громадянам, які внаслідок певних об’єктивних причин не можуть мати достатніх власних доходів або не перебувають на чийомусь утриманні. До системи соціального забезпечення належать:

1) будинки-інтернати для пристарілих та інвалідів;

2) притулки для неповнолітніх;

3) дитячі заклади-інтернати (для дітей з різними відхиленнями у здоров’ї).

Фінансування вказаних закладів здійснюється на кошторисній основі. В основі складання кошторису лежать показники кількості ліжок і ліжко-днів.


Тема 10. Видатки бюджету на оборону та управління.

  1.  Видатки бюджету на оборону.
  2.  Видатки бюджету на управління. 

  1.  Видатки бюджету на оборону.

Фінансування оборони залежить від прийнятої воєнної доктрини. Існують три основні її типи:

1. Повна відмова від військових видатків.

2. Створення могутньої воєнної супердержави.

3. Фінансування оборони за принципом мінімальної достатності.

Фінансування видатків на оборону в Україні здійснюється на основі третього принципу. Переважна частина видатків фінансується з Державного бюджету. Місцеві бюджети забезпечують утримання військових комісаріатів.

Видатки на національну оборону включають:

утримання Збройних Сил;

закупівлю озброєння і військової техніки;

капітальне будівництво;

науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи;

інші видатки.

Утримання армійських частин здійснюється на основі кошторису. Основні статті видатків – грошове утримання військовослужбовців та заробітна плата вільнонайманих. Планування цих видатків здійснюється за загальноприйнятою методикою: кількість посад множиться на середній розмір грошового утримання чи ставку. Кількість посад визначається кількістю військових підрозділів (взводів, рот, батальйонів і т. д.). Розмір грошового утримання залежить від двох основних чинників – посади та військового звання. Також встановлюється надбавка за вислугу років. Важливе місце в кошторисі займають видатки на утримання військовослужбовців – харчування, обмундирування, витрати на проведення бойової підготовки (навчання, стрільби, польоти).

Фінансування придбання озброєння та військової техніки визначається потребами, пов’язаними з постійною заміною техніки і озброєння в зв’язку із закінченням термінів експлуатації та моральним старінням.

  1.  Видатки бюджету на державне управління. 

До видатків бюджету на управління відносяться три напрями фінансування:

  •  державне управління;
    •  міжнародна діяльність;
    •  правоохоронна діяльність та забезпечення безпеки держави.

Державне управління включає:

  •  функціонування законодавчої влади;
    •  функціонування виконавчої влади;
    •  утримання Президента України та його апарату;
    •  утримання фінансових та фіскальних органів;
    •  загальне планування і статистичні служби;
    •  інші видатки на загальнодержавне управління.

Міжнародна діяльність включає:

  •  міжнародне співробітництво;
    •  реалізацію міжнародних угод;
    •  міжнародні культурні, наукові та інформаційні зв’язки.

Правоохоронна діяльність та забезпечення безпеки держави включає:

  •  органи внутрішніх справ;
    •  внутрішні війська;
    •  суди;
    •  прокуратуру;
    •  кримінально-виправну систему;
    •  прикордонні війська;
    •  митні органи;
    •  Службу безпеки України;
    •  професійно-пожежну охорону;
    •  Національну гвардію України;
    •  Головне управління урядового зв’язку;
    •  інші правоохоронні органи.

Фінансування органів управління здійснюється за кошторисом. В основі фінансування лежить штатний розпис. Чисельність персоналу та ставки зарплати встановлюються відповідними керівними структурами. Особливе місце займають видатки на утримання та експлуатацію автотранспорту і поштові й телеграфні витрати.

Тема 11. Видатки бюджету на обслуговування державного боргу.

  1.  Сутність, чинники та форми державного кредиту.
  2.  Державний борг та видатки на його обслуговування. 

  1.  Сутність, чинники та форми державного кредиту.

Державний кредит являє собою досить специфічну ланку державних фінансів. Він не має окремого фонду фінансових ресурсів; кошти, що мобілізуються за його допомогою, проходять через бюджет. В окремих випадках за його допомогою залучаються кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти.

Державний кредит може виступати у двох формах: ощадна справа і державні позики.

Ощадна справа належить до державного кредиту, якщо залучені кошти спрямовуються в доходи бюджету. Однак, як правило, ощадні банки, незалежно від форми власності, діють на комерційних засадах і мобілізовані кошти формують їх кредитні ресурси. Частина цих ресурсів може спрямовуватись на придбання державних цінних паперів і таким чином відноситися до державного кредиту.

Державні позики є основною формою державного кредиту. За правовим оформленням розрізняють: державні позики, що надаються на підставі угод, державні позики, забезпечені випуском цінних паперів. Угодами оформлюються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інститутів. За допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

Оформлення державних позик може здійснюватись двома видами цінних паперів – облігаціями і казначейськими зобов’язаннями (векселями). Облігація являє собою боргове зобов’язання держави, за яким у встановлені терміни повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (під конкретні проекти). Казначейські зобов’язання (векселі) мають характер боргового зобов’язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Виплата доходу здійснюється у формі процентів. Казначейськими зобов’язаннями, як правило, оформлюються короткострокові позики (іноді середньострокові – казначейськими нотами), облігаціями – середньо- та довгострокові.

Залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні (надаються юридичними і фізичними особами даної чи інших країн), і зовнішні (надходять ззовні – від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інститутів).

Відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до 1 року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років) позики.

За характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні (з нульовим купоном). За процентними позиками дохід встановлюється у вигляді позикового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, яка змінюється в залежності від різних чинників, насамперед попиту і пропозиції на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводитися щорічно, раз на півріччя, щоквартально. У виграшних позиках виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Дисконтні позики характеризуються тим, що державні цінні папери купуються з певною знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Вказана різниця формує дохід кредитора.

Державний кредит є сукупністю найрізноманітніших форм і методів фінансових відносин. Такий підхід націлений на створення сприятливих передумов для залучення коштів як для держави, так і для її кредиторів. Різноманітність форм дозволяє максимально врахувати різнобічні інтереси юридичних та фізичних осіб.

Залучення позик повинно мати в основі два чинники – мінімізацію вартості позики та встановлення стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринку.

Мінімізація вартості позики досягається, по-перше, за рахунок процентної політики, по-друге, за рахунок умов випуску і погашення. Процентна політика відображає при цьому два протилежних фактори: мінімізацію вартості позики і максимізацію її привабливості, яка, в свою чергу, залежить від достатньо високого процента. На фінансовому ринку державні цінні папери мають найнижчий процент, який виступає свого роду індикатором цього ринку.

Стабільність державних цінних паперів досягається за рахунок оптимізації насиченості ними фінансового ринку. Цінних паперів, з одного боку, має бути достатньо для максимізації надходжень від державних позик, а з іншого – не повинен мати місце їх надлишок, який може спричинити падіння курсової ціни.

  1.  Державний борг та видатки на його обслуговування. 

Використання державою у своїй фінансовій політиці залучення коштів на кредитній основі призводить до формування державного боргу і необхідності чіткої системи управління ним.

Державний борг – це сума заборгованості держави своїм кредиторам. Розрізняють поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борги.

Поточний борг – це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році разом з належними до сплати в цей період процентами з усіх випущених на даний момент позик. Капітальний борг – це загальна сума заборгованості і процентів, що мають бути виплачені за позиками.

Внутрішній борг – це заборгованість кредиторам всередині даної держави; зовнішній борг – кредиторам за межами даної країни.

Управління державним боргом полягає у забезпеченні платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів. Це відноситься як до поточного, так і до капітального боргу. Щодо поточного боргу, необхідно забезпечити реальні джерела його погашення. Відповідно для капітального боргу важливо встановити такі терміни його погашення, що будуть співвідноситися з наявністю належних для цього джерел.

В управлінні внутрішнім і зовнішнім боргами існують певні специфічні ознаки. Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність за зовнішнім боргом залежить насамперед від валютних надходжень.

При недостатній платоспроможності держави можуть застосовуватись такі способи коригування позикової політики:

конверсія;

консолідація;

уніфікація;

обмін за регресивним співвідношенням;

відстрочка погашення;

анулювання.

Конверсія державного боргу – це зміна дохідності позик. Вона відбувається внаслідок зміни ситуації на фінансовому ринку (наприклад, рівня облікової ставки центрального банку) чи погіршення фінансового стану держави, коли остання не в змозі виплачувати передбачений дохід.

Консолідація – це перенесення зобов’язань по раніше випущеній позиці на нову позику з метою подовження терміну позики. Проводиться у формі обміну облігацій попередньої (чи попередніх) позики на нові. В окремих випадках може застосовуватись і скорочення термінів позики.

Уніфікація являє собою об’єднання кількох позик в одну. Вона спрощує управління державним боргом і може проводитись як окремо, так і в поєднанні з консолідацією.

Обмін за регресивним співвідношенням облігацій попередніх позик на нові проводиться з метою скорочення державного боргу. Це вкрай небажаний спосіб, оскільки це не що інше, як часткова відмова держави від своїх боргів.

Відстрочка погашення означає перенесення термінів виплати заборгованості. При цьому у даний період виплата доходів не проводиться.

Анулювання боргів означає повну відмову держави від своєї заборгованості. Однак це не може розглядатись як допустимий варіант. Авторитет держави, як і будь-якого боржника, залежить від визнання нею своїх боргів і забезпечення їх повного погашення у встановлені терміни.

 


Міжбюджетні трансферти

отація вирівнювання

Субвенція

Взаємні розрахунки

Інші дотації


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

11288. Изучение явления дисперсии света и определение показателя преломления вещества призмы 1.34 MB
  Изучение явления дисперсии света и определение показателя преломления вещества призмы Указания содержат краткую теорию дисперсии света и порядок выполнения лабораторной работы. Методические указания предназначены для выполнения лабораторной работы ст...
11289. Магнитное вращение плоскости поляризации (эффект Фарадея) 328 KB
  Магнитное вращение плоскости поляризации эффект Фарадея Указания содержат краткое описание рабочей установки методику изучения явления вращения плоскости поляризации в магнитном поле и получения зависимости угла вращения плоскости поляризации от индукции магн...
11290. Изучение явления интерференции света при помощи бипризмы Френеля 273.5 KB
  Изучение явления интерференции света при помощи бипризмы Френеля Указания содержат краткое описание рабочей установки и методику получения интерференции с помощью бипризмы Френеля. Методические указания предназначены для студентов инженерных специальностей в
11291. ОПЫТ ФРАНКА И ГЕРЦА 202 KB
  ОПЫТ ФРАНКА И ГЕРЦА Цель работы. 1.Определение первого потенциала возбуждения атомов инертного газа аргон или криптон по вольтамперной зависимости IU электронной лампы. 2. Определение энергии возбуждения атомов инертного газа длины волны и массы излученного фот
11292. Электропроводность полупроводников 666 KB
  Электропроводность полупроводников Указания содержат краткие сведения об электропроводности полупроводников основы зонной теории твердых тел и порядок выполнения лабораторной работы. Методические указания предназначены для выполнения лабораторной работы студен...
11293. Вольт-амперные характеристики p-n переходов 521.5 KB
  Вольтамперные характеристики pn переходов В краткой форме рассмотрены процессы протекающие в pn переходе полупроводникового диода. Методические указания предназначены для студентов инженерных специальностей всех форм обучения в лабораторном практикуме по физик
11294. Изучение явления поглощения света 635 KB
  Изучение явления поглощения света Указания содержат краткую теорию поглощения света и порядок выполнения лабораторной работы. Методические указания предназначены для выполнения лабораторной работы студентами всех форм обучения в лабораторном практикуме по физи
11295. Определение индукции магнитного поля соленоида 254 KB
  Определение индукции магнитного поля соленоида Указания содержат краткое описание рабочей установки и методику определения индукции магнитного поля соленоида. Методические указания предназначены для студентов инженерных специальностей всех форм обучения в лаборат
11296. Изучение автоколебаний (на примере лампового генератора) 471 KB
  Изучение автоколебаний на примере лампового генератора Указания содержат краткое описание метода и экспериментальной установки для изучения автоколебаний в простейшем ламповом генераторе с индуктивной обратной связью определение частоты электромагнитны...