36120

ПОЛІТОЛОГІЯ. Курс лекцій

Конспект

Политология и государственное регулирование

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНИ. ДЕРЖАВА ГОЛОВНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ. Проте в новий час розвиток політичної думки та уявлень про державу призвів до відокремлення науки про державу та її обособлення від політичної науки.

Украинкский

2013-09-21

5.29 MB

54 чел.

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ТАВРІЙСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРОТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра «Філософії і соціології»

Городецька О.Г.

ПОЛІТОЛОГІЯ

конспект лекцій

Мелітополь 2009


ЗМІСТ

1.

ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКОВА ТЕОРІЯ

3

2.

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

8

3.

РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНИ

14

4.

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

23

5.

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

28

6.

ДЕРЖАВА — ГОЛОВНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

33

7.

ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ

40

8.

СУТНІСТЬ І РОЛЬ ДЕМОКРАТІЇ В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

45

9.

СУТНІСТЬ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

51

10.

ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЇХ ФУНКЦІОНУВАННЯ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ

56

11.

ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

61

12.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

68

13.

ІДЕОЛОГІЯ ТА ПОЛІТИКА

73

14.

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА СУСПІЛЬСТВА

81

15.

ПОЛІТИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ

86

16.

ВИБОРИ ТА ВИБОРЧІ СИСТЕМИ

93

17.

ПОЛІТИКА ТА ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ

98

18.

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ І СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

106


ЛЕКЦІЯ №1

ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКОВА ТЕОРІЯ План

1.  Політика як соціальне явище.

2.  Політологія як самостійна навчальна дисципліна.

3.  Предмет, метод, структура та функції політології.

4.  Взаємозв’язок політології з іншими соціальними науками.

1.  Політика як соціальне явище

Вивчення  будь-якої  науки  починається  зі  з'ясування,  що  та  як  вона  досліджує,  як виникла і розвивалась, які її найхарактерніші риси, місце та роль у пізнанні і перетворенні суспільства.  Політологія  — наука про політику, роль якої, особливо на певних етапах розвитку суспільства, важко переоцінити.

Що таке політика, яка стала невід'ємною частиною людського існування?

Політика — одне з найбільш поширених і багатозначних слів у багатьох мовах світу. До сучасної мови та культури термін «політика» увійшов як запозичення з давньогрецької (politike

— мистецтво управління державою). Він ґрунтується на давньогрецьких поняттях, пов'язаних із державою,  владними  відносинами,  наукою  управління  людьми  та  суспільством. Давньогрецький мислитель Аристотель (384-322 pp. до н. е.) у своєму трактаті «Політика» сформулював тезу про те, що політика — це сфера загальних, публічних, загальнозначимих інтересів різних груп людей. Одночасно вона є засобом вирішення задач управління загальними справами, єднання суспільства. За Аристотелем, політика — це мистецтво управління державою, а держава ототожнювалась із суспільством, у межах якого відбувалося співіснування людей.

До XIX ст. політика традиційно розглядалась як вчення про державу. Проте в новий час розвиток  політичної  думки  та  уявлень  про  державу  призвів  до  відокремлення  науки  про державу та її обособлення від політичної науки. Уявлення про політику значно розширились, і вона стала предметом різних тлумачень.

У  зв'язку  з  цим  сьогодні  можна  виділити  такі  основні  тлумачення  поняття

«політика»:

A  сфера діяльності та сама діяльність індивідів, соціальних верств і груп, класів, націй та

держав щодо влади;

A  мистецтво управління державою, участь у справах держави, визначення завдань, форм, змісту діяльності держави;

A  система принципів та норм регулювання життя суспільства в цілому і соціальних груп, які є в суспільстві;

A  концепції, програми дій щодо влади та власне дії.

Кожне з  цих визначень містить розуміння політики як сфери міжгрупових відносин щодо використання влади, її публічних інститутів для реалізації їх загальнозначних інтересів та потреб. Найбільш точне визначення поняття «політика» дав видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920): «Поняття «політика» має надзвичайно широкий сенс та охоплює всі види діяльності з самостійного керівництва. Кажуть про валютну політику банків, дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна згадати про шкільну політику міської чи сільської спільноти, про політику правління, яке регулює діяльність корпорації, врешті-решт, навіть про політику розумної дружини, яка намагається керувати своїм чоловіком».

Політика, це особлива сфера діяльності між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання та використання державної влади.

Найістотнішою складовою в політиці є устрій державної влади. Політика нерозривно пов'язана з інтересами тих, хто бореться за завоювання або утримання влади. Суспільство завжди було поділене на різні соціальні групи та категорії людей. Критерії поділу можуть бути:


класові,  професійні,  майнові,  статеві,  вікові  тощо.  Проте  люди  можуть  і  об'єднуватися за різними ознаками: за рівнем освіти, ціннісними орієнтаціями тощо. Тобто існує чимало причин, що як об'єднують, так і роз'єднують людей, які є членами певних соціальних груп та різняться інтересами.

Інтерес, як соціальне явище, — це об'єктивно обумовлений мотив діяльності певної людини, певної соціальної групи або держави, спрямований на досягнення конкретної мети.

Людські інтереси спрямовані не стільки на предмет їх задоволення, скільки на соціальні інститути, існуючі заклади, норми взаємовідносин між людьми, на всі фактори, від яких залежить  розподіл  матеріальних  і  духовних  благ.  Прагнення  до  влади  (завоювання  та утримання) завжди пов'язане з суперечностями та конфліктами між значними суспільними групами на основі розподілу різного роду благ. Тому політичні явища та процеси — це концентроване виявлення економічних інтересів різних суспільних груп.

Структура політики включає наступні елементи:

1. Суб'єкти політики:

A  Соціальні групи

A  Шари

A  Маси

A  Організації, що беруть участь у процесі реалізації державної влади

2. Політична влада

3. Політичні відносини

4. Політична свідомість

5. Політична культура

6. Політична організація

Специфіка державної політики в тому, що вона, відбиваючи та захищаючи інтереси

певної соціальної групи, повинна враховувати також інтереси всіх інших соціальних верств та груп, що існують в суспільстві, немов інтегруючи їх. Тобто збереження цілісності суспільства, досягнення та підтримання громадської згоди — одне з найважливіших завдань державної політики.

Функції політики:

- регулятивна;

- організаційна;

- розподільна;

- запобігання і регулювання конфліктів;

- соціалізації.

В політології розрізняють три рівні існування політики: Мегарівень охоплює світовий політичний процес у всіх його взаємозв’язках і опосередкуваннях, весь геополітичний простір, міждержавні відносини і міжнародну політичну проблематику. Макрорівень характеризує функціонування політики в національно-державному та регіональному масштабі. Мікрорівень охоплює окремі організації-партії, профспілки, корпорації тощо.

Політика з'являється там і тоді, де і коли немає природної згоди, але існує потреба та необхідність  в  узгодженій  поведінці.  У  цьому  сенсі  політика  є  регулятором  суспільних відносин, реалізуючись шляхом їх орієнтування, спрямування розвитку в багатьох галузях або в усій їх сукупності.

2.  Політологія як самостійна навчальна дисципліна

Термін "політологія" походить від двох грецьких слів: „politike” - державні і суспільні справи і „logos” - вчення, наука, тобто політологія - наука про управління державою.

Основні етапи розвитку політології:

1. Політична думка Стародавнього Сходу;

2. Політичні навчання Стародавньої Греції й Стародавнього Рима;

3. Політичні навчання Середньовіччя;

4. Епоха Відродження і просвітництва;


5. Політичні навчання Нового часу;

6. Появу політології як правило, пов'язують із іменем Френсиса Лейбеpa, який у 1857 p. почав читати в Колумбійському університеті (США) курс лекцій з політичної теорії і заснував кафедру історії політичної науки, яка стала орієнтиром для відкриття у 80-х роках XIX ст. ряду інших кафедр політологічного профілю здебільшого на юридичних факультетах університетів США.

У  Європі  першою  спеціалізованою  установою  політичних  досліджень  стала  Вільна школа політичних наук (сьогодні Інститут політичних досліджень Паризького університету), що виникла у Франції в 1871 році. Політологія успішно розвивалася і в інших європейських країнах, зокрема в Німеччині й Італії. Саме представників цих країн прийнято вважати класиками сучасної політології. Мова йде про видатного німецького соціолога й політолога Макса Вебера (1864-1920), найвідомішими працями якого є «Вчений і політика», «Політика як професія і покликання», «Протестантська етика і дух капіталізму»; італійського соціолога й політолога Гаетано Моско (1858-1941), автора творів «Теорія урядів і парламентська система»,

«Сучасні конституції», «Основи політичної науки», «Історія політичних доктрин» та ін; італійського соціолога, економіста, політичного мислителя  Вільфредо Парето  (1848-1923), який написав праці «Соціалістичні системи», «Перетворення демократії», «Трактат із загальної соціології» та ін.

На початку XX століття потужний розвиток політології спостерігається в першу чергу в США, де вже у 1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук, 1906 р. - часопис «Огляд американської політичної науки», а з 1939 р. почав виходити «Журнал політичних досліджень». Що ж до Європейського континенту, то активне утвердження політичної науки там через існування тоталітарних режимів (Німеччина, СРСР, Італія) та їхніх сателітів розпочалося тільки після Другої світової війни, чому активно сприяла американська політична школа та ЮНЕСКО, яка в 1948 р. організувала міжнародний колоквіум політологів (м. Париж), де було вирішено вживати термін «політична наука» в однині і визнано, що основним предметом її вивчення є: 1) політична теорія; 2) політичні інститути; 3) партії, групи і суспільна думка; 4) міжнародні відносини.

Розвитку світової політичної науки й особливо європейської сприяло створення 1949 р. у рамках ЮНЕСКО Міжнародної асоціації політичних наук (МАПН).

Що стосується України, то активний процес становлення української політології розпочався тільки після проголошення її незалежності 1991 року. Уже в перші роки самостійності була заснована Українська асоціація політологів (1993). В університетах країни загальнообов'язковою стала навчальна дисципліна «Політологія». Був запроваджений учений ступень кандидата і доктора політичних наук. Стали видаватись відповідні підручники, словники, монографії.

У визначенні предмета політології на сьогодні не існує єдиного підходу, що зумовлено багатозначністю терміна "політика" і можливістю різноманітних засобів його характеристик.

Політологія - система знань про політику, політичну владу, політичні відносини та політичні процеси, про організацію політичного життя суспільства.

3.  Предмет, метод, структура та функції політології

Як всі науки, політологія має об’єкт та предмет пізнання. Зараз існує три основних підходи до визначення  предмета політології : перший підхід полягає у тому, що політологія розглядається лише як одна з наук про політику нарівні із політичною філософією, політичною психологією  та   іншими  науками;   другий  підхід   ототожнює  політологію  та   політичну соціологію як найбільш загальні науки про політику; третій підхід визначає політологію як загальну інтеграційну науку про політику в усіх її проявах, що включає в себе і політичну соціологію, і політичну філософію, і теорію держави та права та ін.

Об’єктом політології є політична дійсність, або політична сфера сучасного суспільства.

До  політичної  сфери  відносять:  політичні  відносини  й  процеси,  засобу, використовувані  для  досягнення  політичних  цілей,  механізм  функціонування  політичних


інститутів, діяльність політичних партій і рухів, рівень політичної культури суб'єктів політики, вивчення основних проблем міжнародних відносин.

Предметом політології є феномен політичної влади, закономірності її функціонування та розвитку та її використання у суспільстві.

Сучасні політологи вважають, що межі політології постійно змінюються , а іноді навіть важко визначаються. Постійно збільшується число тем, які вивчає політологія. Це відбувається тому, що сучасна політика застосовується в дуже широкому колі царин людської діяльності.

Закони і категорії політології, як і будь-якої суспільствознавчої дисципліни, є науковими узагальненнями. Закономірне в політичному житті виявляється через діяльність суб'єктів політики та їх взаємодію. Закони політології виражають суть політичних явищ та суттєвий, необхідний, об'єктивний і регулярний зв'язок між ними.

Закон – це необхідний, істотний, стійкий і повторюваний зв'язок між явищами.

Закони політології :

< Закони структури;

< Закони функціонування;.

< Закони розвитку.

Категорії  -  загальні  форми  мислення,  які  відображають  найсуттєвіші,  закономірні зв'язки і відношення реальної дійсності.

Категорії політології:

Політика, політичні інтереси, політичні цінності, політична боротьба, політична влада,

політичний режим, політична демократія, свобода, політична свідомість, політична ідеологія, політична культура, державний лад, політичний інститут, держава, політична система, політична організація, суб'єкт політики, політичні відносини, політична думка, політична діяльність, політичне рішення, політичний процес, політичний конфлікт, політичне лідерство, політична соціалізація та ін.

Важливе місце  в  політології посідають  методи  та  засоби  досліджень. Як  будь-яка наука,  політологія  використовує  загальні  та  специфічні  методи  дослідження,  способи  та підходи до вивчення даних.

Методи політології - наукові способи, прийоми вивчення різних явищ політичної сфери суспільства.

Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження.

1. Серед  методів теоретичного пізнання (загальні методи), тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі: інституціональний мето; соціологічний метод; історичний метод; системний метод; порівняльний метод; структурно-порівняльний метод; антропологічний метод; психологічний метод; біхевіористичний метод; нормативно-ціннісний метод.

2. У другу групу входять  філософські та загально-логічні методи, які використовуються не тільки в політології, але й в інших науках: діалектичний метод; метод сходження від абстрактного до конкретного;аналіз і синтез; індукція і дедукція; узагальнення.

3. Поряд з теоретичними в політології застосовуються численні емпіричні методи збору і аналізу інформації, запозичені з природничих наук, кібернетики і соціології. До них відносять: опитування; спостереження; статистичні методи; математичні методи; метод моделювання.

Структура політології  як  науки  охоплює:  загальну  політологію, теорію  політичних систем та їх елементів, теорію соціального управління, теорію політичної ідеології, теорію міжнародних відносин, практичну політологію.

Місце і роль будь-якої науки визначаються функціями, що вона виконує.


Функція (від лат. function - виконання) - роль, яку певний соціальний інститут, явище, процес виконує стосовно потреб суспільної системи.

Функції політології:

1. Функція раціоналізації політичного.

2. Описова функція.

3. Роз'яснювальна функція.

4. Прогностична функція.

5. Інструментальна (або прикладна) функція.

4. Взаємозв’язок політології з іншими соціальними науками

Політологія як самостійна наука має свій специфічний предмет дослідження, завдяки чому вона виокремилась у самостійну дисципліну. Проте політологія взаємодіє та тісно пов'язана з рядом інших суспільних наук, об'єктом яких, певною мірою, є політична сфера суспільного життя.

Філософія, як відомо, претендує на роль загальнометодологічної дисципліни, предметом дослідження якої є найбільш універсальні принципи мислення та пізнання. Філософське обґрунтування політики використовується політологією для формування загального погляду на політику, розуміння її взаємозв'язку з іншими секторами суспільного життя, аналізу політики.

Політична історія досліджує процес розвитку політичного життя суспільства, державних інститутів, партій та рухів. Взаємозв'язок політології та історії визначається тим, що, з одного боку, політична наука допомагає створити теоретичну базу аналізу реальної еволюції політичних процесів; з іншого — історія та сучасна політична практика є не тільки критеріями визначення правильності теоретичних висновків політичної науки, а й основою нових узагальнень та висновків.

Найтісніше взаємопов'язані соціологія і політологія. Політологія активно сприймає соціологічні методи вивчення політичного життя, особливо тих явищ та процесів у політиці, які відбуваються за участю значних мас людей. Проте залишаються і принципові відмінності в предметі їх дослідження. Політологія розглядає політику як процес, підкорений певним закономірностям. У центрі уваги політології є політика, її складові, рух та ефективність; політичної соціології — людина в політиці, взаємозв'язок політичних і соціальних відносин.

Правова наука пов'язана з урегулюванням відносин та поведінки людей в процесі суспільного життя, в тому числі у сфері політики. Спільним між політологією і правовою наукою є те, що вони досліджують державно-правові проблеми та явища. Важлива відмінність між політологією і правознавством випливає з різниці між політичною та адміністративно- правовою сферами управління. Друга відмінність між політологією і правознавством — у тому, що норми права досить визначені, а політика більш мінлива та непостійна.

Політична економія, економічно обґрунтовуючи політичні процеси, дає можливість бачити в останніх боротьбу за реалізацію економічних інтересів. Економіка має вирішальний вплив на політичні явища шляхом вольових зусиль людини, яка, перебуваючи в неоднорідних умовах, по-різному сприймає її вимоги, використовує різні засоби, форми та методи впливу.

Соціальна психологія вивчає закономірності та механізми формування, функціонування і розвитку суспільно-психологічних явищ, процесів та станів, суб'єктами яких є різні соціальні групи, верстви, індивіди. Предметом її вивчення є суспільно-психологічні явища, в тому числі у сфері політики. Крім того, кожна з цих наук виконує щодо іншої методологічну роль: знання політичних закономірностей дає можливість розкрити сутність психологічних явищ у сфері політики, а знання психологічних закономірностей допомагає виявити глибинну сутність політичних процесів. На межі політології та соціальної психології склалася та розвивається відносно  самостійна  наукова   дисципліна   —   політична  психологія,  предметом  якої   є психологічні фактори політичної поведінки людей.

Зрозуміло, політологія взаємодіє не тільки із зазначеними вище науками. Взаємозв'язок політології існує з географією, антропологією, етнографією, демографією. Сучасна політична наука виявляє інтерес до предметів вивчення таких природничих наук, як біологія, екологія тощо.


ЛЕКЦІЯ № 2

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ План

1.  Політичні ідеї Стародавнього Сходу.

2.  Політична думка періоду Середньовіччя і Відродження.

3.  Політичні ідеї Нового часу.

4.  Політичні теорії ХІХ ст.

5.  Політична думка ХХ ст.

1. Політичні ідеї Стародавнього Сходу

Політичні знання зародилися в глибокий давнині в країнах Стародавнього Сходу. Формування політичної думки зв`язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства – родів, племен, общин, - на різноманітні соціальні спільності, виникають класи та різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. Єдиним у становленні і розвитку політичних ідей у всіх стародавніх народів Індії, Китаю, Стародавнього Єгипту, Греції, Персії Риму є те, що вони сягають корінням в джерела міфології і оперують міфологічно-релігійними уявленнями про місце людини в світі.

Головним питанням для китайських філософів була проблема ефективного управління суспільством. Вони запропонували декілька варіантів рішення цього питання: два головних (Конфуціанство та Легізм ) і два побічних (Моізм та Даосизм).

Конфуціанське рішення  проблеми  складається  у  розробці  патріархально- патерналістської версії деспотичної держави.

Конфуцій (Кун Фу-цзи (551 - 479 рр. до н.е.) вважав, що найвищої ефективності управління державою можна досягти лише на принципах патріархально-кланової форми підлеглості - по старшинству в родині. Держава у Конфуція - це одна велика родина, де влада імператора - влада батька, а відносини правителів і підданих - родинні відносини.

Конфуцій пропонує будувати відносини у середині держави на засадах принципів доброчинності, які заточені у системі «правил поведінки» - норм та ритуалів ''Лі''.

Конфуціанство ( а з VІ ст. н.е. - неоконфуціанство ) було не тільки панівною ідеологією у Китаї, але й отримало розповсюдження в Японії, Кореї, В’єтнамі та інших країнах.

Зовсім інше вирішення проблеми найкращого адміністрування запропонувала доктрина легізму, яка найбільш послідовно викладена  Шан Яном (400 - 338 рр. до н.е.). Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засаді доброчесності і запропонував альтернативний варіант управління на засаді твердої системи адміністративних наказів - законів ''Фа''.

Шан Ян вважав, що основний фактор, що підриває засади суспільства - це торгівці та ремісники, котрі знаходяться поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він враховував, що це шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може існувати тривало тільки при зворотному співвідношенні - «слабкий народ» - «сильна держава».

Слабким народом може бути лише контрольований народ, він повинен бути постійно заляканим та дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави - матеріальне стимулювання приватних власників, метод «рівняння майна» тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих - до добровільної віддачі частини майна бідним; метод нагород та покарань тощо.

Але реалізація ідей легізму призвела до краху династії Цинь у кінці ІV ст. до н. е. Конфуціанство, а нелегізм стало офіціальною ідеологією китайської імперії аж до Синхайської революції 1911-1913 pp.

Окрім конфуціанства та легізму , у політичній думці Китаю треба виділити ще два варіанти рішення проблеми стабілізації політичних структур.


1-й - порівняльні ідеї моїзму, висунуті Мо-цзи (479 - 400 рр. до н.е.). Їх сутність - у

''казарменій'' мінімізації споживання. Мо-цзи належить здогадка про  договірне походження держави.

2-й - даосизм (від кит. дао - шлях) - суть якого у відмові від штучних форм співжиття та поверненні  до  природної  простоти  та  примітивізму.  Держава  повинна  бути  маленькою державою - селищем, а народ - неписьменним, що дозволить зробити головними методами державного управління "мудрість простоти", засновану не на знаннях, а на інтуїції.

Основним підсумком китайської політичної думки була розробка унікальних методів бюрократичного управління суспільством.

Політичні вчення в Стародавній Греції. Видаткову роль у формуванні і розвитку духовної і політичної європейської культури має філософська спадщина Древньої Греції та Риму. Вона виникає  в умовах поділу суспільства на вільних та рабів і політична думка того часу, у тому числі і демократична, розвивається як ідеологія тільки для вільних. Свобода – це головна цінність. Політика у Древній Греції – це право діяльності вільних, а труд – це обов’язок рабів.  Виходячи  з  цієї  імперативної  установи,  ціль  політичного життя  для  полісів  була  в пошуках розумної межи справедливості, яка віддзеркалює спільний інтерес усіх громадян полісу. Інакше говорячи, у центрі суспільної думки знаходилися проблеми становлення і розвитку державного ладу, співвідношення громадянина та спільноти, правові та морально – етичні норми поведінки людей. Умовно ці теоретичні пошуки можливо розділити на три періоди:

1.        ІХ – VІ ст. до н.е., - умовний період первісних міфологічних уявлень, зв`язаний зі становленням державності Стародавньої Греції. Процеси розвитку державності відображені у творчості Гомера, Гесіода, знаменитих «семи мудреців», до яких належить Солон. Формуються філософські погляди про державу в творах Піфагора і піфагорійців, Геракліта. Фалесу належить така аксіома життєвої поведінки: “Не роби сам того, що ти гудиш у других”. По Солону, той, хто в період державної смути відмовляється зі зброєю у руках стати на бік  якоїсь політичної сили, повинен бути засуджений до вигнання за відсутність громадянської позиції.

2.        У – перша половина ІV ст. до н.е.,- період переходу до раціонального осмислення, зв`язаний з розквітом філософської і політичної думки про державу в Стародавній Греції, що знайшло відображення в ученнях Демокрита, софістів, Сократа, Платона і Аристотеля. Питання про збереження полісної єдності в умовах відказу від колективного сімейного права власності і переходу до індивідуальної приймає першочергове значення. Попрання справедливості і закону розглядається як антисуспільний і антибожественний вчинок.

3.        друга  половина  ІV  –  ІІ  ст.  до  н.е.  –  це  період  еллінізму.  Початок  занепаду державності в Стародавній Греції, та розквіту політичної практики суспільної думки Риму. Грецькі поліси підпадають під володіння Македонії, а потім Риму.

2. Політична думка періоду Середньовіччя і Відродження

В епоху Середньовіччя, тобто у V-XVI ст., філософсько-етичні концепції політики в Західній Європі витісняються релігійною (християнською) концепцією. Центральною проблемою політичних вчень цього періоду є питання: яка влада повинна мати пріоритети — духовна (церква) чи світська (держава)? Ідеологи церкви доводили, що могутність правителів походить від церкви, а церква одержала свою владу безпосередньо від Христа; звідси — християнські государі зобов'язані підпорядковуватися главі християнської церкви.

Аврелій Августін (354 - 430 рр.) та Фома Аквінський (1226 - 1274 рр.) - основні творці християнської політичної концепції. У їх вченнях християнська переконливість, навіть фанатизм, сполучалися із реалізмом та помірністю.

Аврелій Августін різко протиставляв церкву та державу. Він стверджував, що держава пов'язана із царством диявола, але в той же час обговорював ідею оновлення «граду земного» у руслі християнської доброчесності.

Фома Аквінський прийшов до висновку, що держава має позитивну цінність. Вона не тільки зберігає мир, але і є виявом божого провидіння та волі в ім'я людей. Політика на його думку означає моральну відповідальність, спрямування волі людини у всіх соціальних діях. В


роботі «Сума теології» Ф.Аквінський розглядає  вічне право, божественне право, природне право, позитивне право.

Вічне право - мудрість бога, як правителя усього. З нього витікає  божественне право - заповіді, які усім відомі, природне право - належить людям як свідомим моральним та соціальним істотам. Існує один стандарт істини та справедливості, він природний і усі його знають.  Позитивне право ( те, що існує насправді) необхідне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир. Якщо позитивне право, яке увів суверен протиріч природному - воно незаконне і у цьому випадку Ф.Аквінський визнавав право народу на виступ проти монарха у тому випадку, коли влада виступає проти бога та моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію, або коли правитель починає діяти несправедливо. Але остаточне рішення про долю влади, на думку Ф.Аквінського залежить від церкви. Так виглядає вчення Фоми про державу.

Завдяки Християнству політична думка піднялась на новий рівень. Воно стверджувало, що людині від Бога даний індивідуальний спосіб існування та підкреслювало її цінність. Поряд з  цим Християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а сприймати владу тільки як тягар відповідальності.

У галузі політики головне відкриття Відродження: людина, а не Бог - центр Всесвіту - висловив Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527рр.)

Він є автором нового наукового методу «доктрини моральної доцільності», теорії політичного республіканізму, які зробили великий вплив на англійську та американську політичну думку ХV та XVІІІ ст.

В політичних трактатах «Володар», «Міркування з приводу першої декади Тита Лівія»

він сформулював основні положення своєї політичної концепції :

1.  політика повинна розглядатися як  самостійне явище, що  не  залежить від  моралі і релігії;

2.  держава є вищим проявом людського духу, а служіння державі - змістом, метою і щастям людського життя;

3.  найкраща форма правління - республіка, демократія, яка забезпечує свободу людини і її відповідальність за свої дії;

4.  у громадян повинні бути розвинуті громадянські чесноти, а якщо їх нема, то створити сильну  державу  можливо  за   допомогою  ідеального  монарха,  причому  для   досягнення політичної мети він може використовувати всі засоби, не рахуючись з вимогами моралі.

Мислитель вирізняв три форми держави: одновладдя, правління небагатьох, правління всього народу і констатував види влади — монархію, аристократію та демократію. Найкращою вважав «змішану владу», яка втілила б у собі найкращі риси кожного виду влади.

З Макіавеллі починається формування буржуазної політичної думки, яка розглядає політику як самостійне явище, вільне від релігії. Проте він увійшов в історію як засновник маккіавелізму - політичної ідеології, яка нехтує нормами моралі для досягнення політичних цілей.

3. Політичні ідеї Нового часу

Одним із перших теоретиків політики раннього Нового часу по праву вважають французького мислителя і правознавця Жана Бодена (1530-1596). У своїй роботі «Шість книг про республіку» він першим дав визначення суверенітету як найважливішої ознаки держави: суверенітет державної влади означає вищу, необмежену, неподільну владу, незалежну ні від Папи, ні від імперії, ні від внутрішньокласової боротьби. Боден так само, як і Макіавеллі, чітко відокремив політику від релігії та моралі. Як ідеолог французького абсолютизму, головними рисами абсолютної влади вважав її необмеженість та неподільність.

Задовго до Монтеск'є Боден звернув увагу на вплив навколишнього середовища на побут, темперамент, психологічні особливості людей і форми їхнього співіснування, виклавши власну геополітичну теорію у книзі «Метод легкого вивчення історії». Боден зазначав, що для жителів півдня  характерною  є  звичка  до  споглядання,  що  дала  можливість  їм  відкрити  таємниці природи,  установити принципи математики, осягнути сутність релігії  та  небесних  тіл.  Від


жителів середньої смуги походять закони, звичаї, адміністративне право, торгівля, красномовство і політика. У жителів півночі зародилися механіка, гармати, плавка металів, друкарство.  Жителі  півдня  скаредні,  частіше  вдаються  до  страху  Божого,  жителі  півночі цінують фізичну силу, схильні до здирства, а люди середньої смуги керуються законами і справедливістю.

Томас Гоббс (1588 - 1679рр.), якого вважають батьком сучасної політології. Своє політичне вчення він виклав у філософській праці «Про громадянина» та трактаті «Левіафан».

Державу Гоббс розглядав як людське, а не божественне устаткування. На його думку вона виникла на засаді суспільного договору із істотного додержавного стану. У своїй роботі

«Левіафан» Т. Гоббс описує хаос додержавного суспільства, у якому була війна усіх проти усіх. Люди шукали миру і знайшли його шляхом суспільного договору. Першим суспільним договором, на думку Гоббса, був заповіт (союз) між Богом та патріархом Авраамом, згідно з яким Бог обіцяв Аврааму свій захист, а Авраам зобов’язав себе та своє потомство підкоритися велінням, уставам та законам Бога. На думку Гоббса, абсолютна влада держави — гарант миру і реалізації природних законів, серед яких особливо виділяв вимогу рівності всіх перед законом і захист приватної власності.

Джон Локк (1632-1704) — англійський мислитель, виклав свої політичні погляди в праці «Два трактати про державне управління». Локка вважають засновником лібералізму, він першим чітко розділив поняття «особистість — суспільство — держава» і поставив особистість над усе. Лібералізм - це вчення та суспільно-політична течія, яка містить у собі установу на забезпечення волі особистості та інших громадянських та політичних прав індивіда та обмеження сфери діяльності держави. Згідно з ідеями Дж. Локка, людина від народження має істотні невід'ємні права (життя, воля, власність).

Крім того, Локк вважав, що держава та суспільство - не одне і теж, і падіння держави не означає кінця суспільства. Заслугою Локка також є висунення концепції поділу державної влади на законодавчу, виконавчу (яка виконує і судові функції) та федеративну, що відає міждержавними відносинами. Це, на його думку, має запобігти деспотичному використанню влади.

Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755) — видатний французький мислитель, один з основоположників буржуазного лібералізму. Заслугою Монтеск'є є всебічна розробка теорії поділу влади, а також розробка проблеми чинників, що визначають «образ правління».

Монтеск'є виділив  три гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову. Крім того, поділ влади припускає надання їм спеціальних повноважень із тим, щоб обмежувати і стримувати один одного, коли «одна влада зупиняє іншу». Держава, на думку Монтеск'є, з'являється тоді, коли стан війни, що виникає у суспільстві, не може бути припинено без насильства. Суспільний договір, за концепцією Монтеск'є, є не угодою, а лише передачею народом влади правителям; при цьому народ тільки делегує свою владу. Він може без згоди правителів змінити форму правління, якщо правителі зловживають одержаною владою і правлять тиранічно.

Ще одне досягнення Монтеск’є - теорія соціального та історичного детермінізму. Закономірності суспільного життя Монтеск'є розкриває через поняття загального духу

законів (звідси — назва його головної праці «Про дух законів»). Проблеми форми правління вирішуються у тісному зв'язку з теорією факторів суспільного розвитку. Моральні і фізичні фактори в їх сукупності безпосередньо впливають на природу і принципи різних форм правління. Особливого значення Монтеск'є надавав географічним факторам.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) — видатний французький просвітитель, представник політичної думки XVIII ст. Руссо був представником інтересів не тільки «третьої верстви», куди   входили   фінансисти  і   купці,   але   й   інтересів  задавлених  нуждою   і   гнобленням представників «четвертої верстви» — найбідніших селян, ремісників, робітників. Ядром його політичної програми є ідея народного суверенітету як основний принцип республіканського ладу. Головне в концепції Руссо - егалітаризм, ідея майнової, соціальної і політичної рівності. На його думку - найкращий державний устрій - республіка, в якій верховний властитель - народ, участь в управлінні - громадянський обов’язок кожного, спільна воля виражається рішенням більшості громадян, верховна влада - неподільна.


Тріаду в ліберальній схемі «особистість — суспільство — держава» Руссо виставляє в іншій послідовності: «суспільство — держава — особистість», заперечуючи самостійну роль особистості  і  підпорядковуючи її  інтересам  суспільства.  Руссо  проголошував ідеї  рівності людей та культу природи й почуттів.

Перемога буржуазних революцій в Європі і Північній Америці викликала відповідну реакцію з боку феодально-аристократичних верств та їх ідеологів. Їх політичні концепції являли собою принципово іншу течію політичної думки ХVІІІ - XІX ст. - консерватизм.

4.  Політичні теорії ХІХ ст.

У XIX ст. Англія —  батьківщина європейського лібералізму —  дала світу багатьох гідних його представників: Ієремію Бентам (1748-1832) — один із видатних теоретиків моралі і права, представник утилітаризму (лат. utilitas — користь, вигода). Утилітаризм - це теорія, яка визнає корисність вчинку повним критерієм його моральності. На погляд Бентама людина у своїх вчинках керується принципами користі та особистої вигоди. Вільна реалізація особистих інтересів  -  це  найвище  благо  та  задача  діяльності  держави.;  Дж.  С  Мілл  (1806-1873)  — яскравий представник класичного лібералізму та ін.

У Франції антифеодальну ідеологію французької буржуазії виражало багато політичних мислителів; найвидатніші з них — Б. Констан (1767-1830), якого вважають духівником лібералізму на європейському континенті, і Алексіс Токвіль (1805-1859) — видатний теоретик демократії та, одночасно, послідовний ліберал. Він створив зовсім іншу ліберальну політичну теорію. Її головним посиланням є те, що демократичні ідеї неухильно пробивають собі дорогу у багатьох країнах. Але демократії притаманні два небажаних наслідки: демократія не дає народові самого вправного уряду; демократія - це політична тиранія більшості.

А.Токвіль визначив також дві основних переваги демократії: демократія сприяє добробуту найбільшої кількості громадян; демократія забезпечує політичні свободи та широку участь мас у політичному житті.

Німеччина представлена багатьма мислителями, які розробляли проблеми лібералізму. Найвидатніші з них — Іммануіл Кант (1724-1804) і Георг Фрідріх Гегель (1770-1831).

І.Кант заклав основи сучасної концепції правової держави. Держава, за Кантом - це об'єднання безлічі людей, які підлягають правовим законам. Держава діє трьома засобами: видає закони; здійснює виконавчу та розподільну діяльність; виробляє юрисдикціонні акти.

Звідси виникає функціональний розподіл органів влади на законодавчу, виконавчу та судову. У теорії Канта робиться спроба поєднання ліберальної, радикально-демократичної та авторитарної лінії розвитку політичної думки.

Кант проводить чітке розмежування деспотичних та республіканських форм правління. Деспотичним правлінням може бути і абсолютна монархія і демократія, бо у обох випадках суб'єкти влади одночасно створює закони та сам їх виконує. Республіканським правленням може бути конституційна монархія, якщо в ній виконавча влада відділена від законодавчої. Кант вважав, що змінювати державний устрій можна тільки шляхом конституційних реформ.

Г. Гегель один із перших розробив і розмежував категорії «громадянське суспільство» і

«правова держава», створив основи теорії групових інтересів, які розглядав як базу суспільного. Громадянське суспільство на думку Гегеля - це визначена сукупність формально рівних індивідів, приватновласницькі інтереси яких тісно переплетені між собою. Громадянське суспільство є сферою соціально-економічної діяльності. Держава - сфера політичної діяльності. Громадянське суспільство представляє свої інтереси та приймає участь у справах держави через законодавчі органи.

Особливе місце в розвитку вчень про політику і політичні системи посідає марксизм. Його основоположниками К. Марксом (1818-1883) і Ф. Енгельсом (1820-1895) написані багатотомні праці з перебудови суспільства. Основними ідеями марксизму у сфері політології є: політика, політичні відносини; держава; економічно панівний клас панує і політично, й ідеологічно; політичні погляди людей; аналіз суспільного стану класів, соціальних верств і груп; в альтернативному (комуністичному) суспільстві на місце держави прийде комуністичне самоврядування народу.


Держава  породжується  не  вільною  волею  людей,  а  є  закономірним  результатом розподілу праці та пов'язаного з ним утворення соціальних класів. Головним у марксистському аналізі політики як суспільного явища виступає положення про сутність класової боротьби як боротьби політичної, спрямованої на завоювання та утримання влади.

5.  Політична думка ХХ ст.

Розвиток політичної думки кінця XIX — початку XX ст. пов’язаний з іменами таких значних представників європейської політичної традиції, як М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.

Політична теорія М.Вебера. Значною мірою на формування сучасної парадигми політичної науки вплинули праці німецького філософа, соціолога, історика Макса Вебера (1864

– 1920). Він перший з європейських учених, котрий усвідомив фундаментальність феномена влади та вторинність державно-правових інституцій, відмовився від суто юридичного уявлення про владу. Стрижневою лінією його міркування є тлумачення панування як влади , що дає право керувати одним і вимагає послуху від інших. Вебер розробив соціологію панування, використавши три головних типи легітимного (суспільно визнаного панування).

Веберевське переосмислення ідеї класичної демократії полягало в тому, що система легального панування потребує джерела додаткової легітимації з боку традиції та/або харизми. Тим самим, учений пропонує концепцію плебісцитарної демократії на чолі з вождем, який стоїть над усіма іншими центрами і силами влади.

Слідом за Вебером і інші вчені висунули власні теорії політичного розвитку. Однією з найбільш значущих стала теорія політичних еліт, основоположниками якої були представники італійської  школи  Вільфредо  Парето  (1848-1923),  Гаетано  Моска  (1858-1941)  і  німець Роберт Міхельс (1876-1936), який переїхав із Німеччини до Італії. Теорія еліт — це теорія про поділ людей у будь-якому суспільстві на еліти і маси.

Г. Моска розвивав уявлення про те, що в усіх суспільствах, від слаборозвинених до могутніх, існує два класи людей — клас правлячих і клас керованих. Реальна влада, всупереч міфам про народне представництво, насправді завжди перебуває в руках «політичного класу» та завжди переходить від меншості до меншості, і ніколи — до більшості. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, вважав Моска, — утопія, несумісна із законами товариства і людської природи.

Незалежно  від  Г.  Моски,  теорію  еліт  розробляв  В.  Парето.  Він  також  поділяв суспільство на еліту і не еліту. Власне еліта поділяється на правлячу і не правлячу (контреліту). Існують два типи еліт: «леви» і «лиси». Він розглянув питання про «масову циркуляцію еліт» або революції: про витиснення і заміну старої еліти контрелітою за допомогою мас. Головним результатом революційних змін стає поява нової еліти, із деякою домішкою старої.

Р. Міхельс відкрив закон, що управляє всіма соціальними організаціями, і назвав його

«залізним  законом  олігархії».  Відповідно  до   цього  закону  будь-яка  значна  громадська організація не може управлятися всіма її членами і влада концентрується в руках тих, хто здатен керувати.

Починаючи з середини XX ст., відбувається швидкий і плідний розвиток політичної науки у США; саме американські вчені започаткували біхевіористський напрям у дослідженні політичних процесів. Одним із основоположників сучасної політичної науки є Ч.Меріам (1874-

1953). Він вважав, що реальні політичні процеси відтворюються в різних точках земної кулі. Завдання політологів — спостерігати і перевіряти зроблені теоретичні висновки, розробивши при цьому більш точні механізми вивчення типів спілкування і поведінки або статистичного виміру тих процесів, що постійно повторюються. Прихильником біхевіористського підходу до політичної науки був представник чиказької школи Г. Лассуелл (1902-1978). Йому належить заслуга розробки типології політичних особистостей, визначення типів політиків. Він висловив гіпотезу про «волю до влади» політиків як суб'єктивну компенсацію фізичної або духовної неповноцінності. Головне завдання політичної науки Лассуелл вбачав у дослідженні питання про розподіл цінностей у суспільстві, тому що до цієї проблеми зводиться специфіка політичної діяльності. Той, хто розподіляє цінності, той і має владу.


ЛЕКЦІЯ №3

РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНИ План

1.  Політична думка Київської Русі.

2.  Політична думка часу козацько-гетьманської держави і українського Відродження.

3.  Розвиток революційно-демократичних ідей ХІХ - початку ХХ ст.

4.  Політичні концепції українських мислителів кінця ХІХ - ХХ ст.

1.  Політична думка Київської Русі

Політичні ідеї та теорії, які створювалися видатними політичними діячами, мислителями

України, тісно пов’язані з її історією, відбивають політичні процеси і їх тенденції.

Поява власності, розподіл суспільства на класи, боротьба за землю та саме існування з аланами, гунами, готами, печенігами, половцями, зумовили виникнення у ІX ст. великої феодальної держави східних слов'ян із центром у Києві - Київської Русі.

Періодизація розвитку політичної думки Росії співпадає з етапами у становленні та розвитку російської державності. Оскільки Україна дуже довго входила у склад Росії, то й розвиток української політичної думки тісно пов’язаний з політичною думкою Росії.

Отже, величезне значення для зміцнення феодального ладу, посилення давньоруської держави та княжої влади мало прийняття у 988 р. Християнства. Воно прийшло на зміну ідеологічним формам первісного суспільного ладу, висловлюючи потребу суспільства у новому типі ідеології та світогляду. Християнство залучило давньоруську державу до політичного та культурного життя європейських народів, сприяло розвитку писемності та освіти.

Разом з християнським вченням у Давню Русь почали проникати нові політичні поняття, за допомогою яких усвідомлювались актуальні питання суспільного життя. Предметом політичних міркувань були такі проблеми, як походження держави, правомірність панування правлячої династії, шлях укріплення княжої влади.

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були:

1.  погляди на походження держави і князівської влади

2.  правове регулювання суспільних відносин

3.  стосунки між церквою і державою

4.  проблеми єдності та суверенності політичної влади

5.  об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського,

6.  самостійності й незалежності Русі

До пам’ятників давньоруської літератури в яких відображена актуальна для того часу політична проблематика, відносяться: "Слово про закон і благодать" Іларіона (1049 р.); "Повість  временних  літ"  (1113  р.);  "Правда  Руська"  (XI  ст.);  "Повчання"  своїм  дітям Володимира Мономаха (1125 р.); "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.).

"Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, наближеної до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження. "Слово" написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.

Вихідною  проблемою  "Слова"  є   питання  про   співвідношення  закону  та   істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Питання богообраності народів. За Старим Заповітом таким народом є лише іудеї, які залишившись в межах закону втрачають свою богообраність. Теза про рівність християнських народів незалежно  від  часу  прийняття  ними  віри  слугує  Іларіону  для  доведення  рівності  Русі  з Візантією. Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління.

"Повість временних літ" Автор - монах Києво-Печерської лаври Нестор, перша редакція 1113 р. Одним із найважливіших питань у "Повісті..." є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами.

Особлива  увага  приділяється  обґрунтуванню  законності  й  необхідності  князівської влади, яка є винятковою, що ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної


маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних.

"Руська правда". Це перший писаний слов'янською мовою кодекс законів авторства Ярослава Мудрого (1019 - 1054). "Правда Ярослава", "Правда Ярославичів" (1073- 1076) широка редакція "Руської правди" (початок XII ст.).

Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни - штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. "Руська правда" регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

"Повчання"   (бл.   1117)   Володимира   Мономаха   (1053-1125)   -   великого   князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. Воно написане у формі заповіту - звернення Володимира Мономаха до своїх синів. В автобіографічній частині подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя - правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами.

Крім моральних настанов, "Повчання" містить практичні вказівки щодо керівництва державою,  управління  підданими,  правил  поведінки  з  ними  в  деяких  типових  ситуаціях, зокрема під час війни. Мономах звертає особливу увагу на дотримання закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих.

"Слово о полку Ігоревім" (1187). Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, автор у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців "собі слави шукати", а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.

Основні ідеї мислителів Київської Русі.

Серед  ідей  слід  назвати  насамперед  універсалізм  в  погляді  на  історію  людського

суспільства, що знайшло вияв: в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не однодержавності, а братерству, співпраці між князями; в уявленні  про  русичів  як  представників  єдиної  спільності  слов'ян;  включення  слов'ян  до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.

Тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій.

2. Політична думка часу козацько-гетьманської держави і українського

Відродження

У ХІІ - ХVІ ст. українські землі були роз’єднані і грабувалися - спочатку татаро- монгольською навалою, а потім Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, турками, кримськими татарами. До середини ХVII ст. влада в країні належала польському королеві, а потім  російському  цареві.  Боротьба  українського  народу  проти  соціального  гноблення,


колонізації та окатоличування вилилась у хвилю повстань, а потім призвела до утворення Запорізької Січі, яку історики називають християнсько-демократичною республікою з чіткою структурою громадських інститутів та військовою організацією на чолі з гетьманом.

Цей був період литовсько-білорусько-українського співжиття. Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: "Старовину не рушити, нового не вводити", сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини регулював Литовський статут, складений на основі "Руської правди". Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки і брала участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями.

Інша ситуація склалася на землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти, керуючись релігійними відмінностями. Замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.

Люблінська унія політично об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу - Річ Посполиту і українські землі, які знаходились у складі литовської держави, були інкорпоровані у склад Речі Посполитої. Так завершується литовсько-руський період в історії України,   який   є   перехідним   між   княжою   і   польсько-козацькою   добою.   Знаходження українських земель у складі Речі Посполитої мало негативні і позитивні наслідки.

З середини XV ст. Київ стає центром раціоналістично-гуманістичного руху, що охопив українсько-білоруські землі Великого князівства Литовського. Для піднесення політичної ролі Києва певну роль відіграло культурне відродження.

Найбільш помітними особистостями цього часу, представниками реформації раннього гуманізму слід назвати С. Оріховського, Х. Філалета, І. Вишенського.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) Найвідомішими творами є дві промови "Про турецьку загрозу". Автор називає два найбільших блага, що забезпечують могутність держави.  Одним  є  щастя,  яке  дається  божественною  долею,  іншим  -  розсудливість,  що дарується природою.

С. Оріховський-Роксолан розглядає питання організації державної влади у праці "Напучення польському королю Сигізмунду Августу" (1543). Працю написано у формі звернення підданого до правителя, складається вона з двох книг.  У першій йдеться про вимоги, яким має відповідати особа короля. Це - прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. У другій книзі автор дає низку конкретних порад щодо тих дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих.

Стосовно проблеми співвідношення церкви й держави він виявив непослідовність: спочатку активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб'єктом влади в державі мусить бути король, церква ж має опікуватися лише духовними питаннями. Пізніше він визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церковної (папської) влади над світською.

Заслугою С. Оріховського було й те, що він чи не один з перших у тодішній Європі, спираючись на досягнення античної думки, приступив до розробки ідеї природного права в своїй брошурі "Про природне право".

Христофор Філалет це псевдонім дрібного шляхтича, який проживав на Волині. Його праця "Апокрисис" (бл. 1598) була відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарги "Синод брестський" (1597), спрямованої на захист Брестської унії.

Філалет у обстоював ідею рівності людей незалежно від становища у суспільстві та віросповідання. Він виходив з ідей суспільного договору і природного права, обмеження влади монарха законом, обстоював вимогу створення справедливого закону і його суворого дотримання як підданими, так і королем.

Філалет, ґрунтуючись на ідеях суспільного договору і природного права, заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а й римського папи. В дусі протестантизму Філалет


вважав незаконними втручання папи у світські справи і намагання підпорядкувати собі світську владу. Він обґрунтовував право простих віруючих брати участь у вирішенні церковних справ.

Іван Вишенський (між 1545/1550-1620), український православний полеміст, є автором багатьох трактатів, спрямованих проти унії, найвідомішим є "Писання до єпископів, які втекли від православної віри".

Основна ідея Вишенського - ідея соціальної рівності. У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту. І.Вишенський сформулював концепцію соборності правління християнською церквою, в основі якої лежить ідея рівності всіх людей. Визначаючи принцип ранньохристиянської рівності основним у визначенні соборності, він виступав за те, щоб всі церкви   були рівні між собою і будували свої відносини й управлялися соборно. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.

Суспільно-політичні  засади  козацько-гетьманської  держави  і  погляди  Пилипа

Орлика.

З часів Люблінської унії зростає роль південних степових районів України, куди почали

втікати від панщини. На цих територіях одним із головних завдань стала організація відсічі татарським  нападам.  Для   цього  сформувався  прошарок  вільних  звитяжних  людей,  які поступово перетворили військове ремесло на свою професію. Вони дістали ім'я козаків. Ця назва тюркського походження означає вільну, незалежну людину.

У нижній течії Дніпра, за порогами, в 1522-1554 рр. на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький створив військову формацію - Запорозьку Січ. Термін "козак" спочатку не означало якогось стану чи класу, а лише вказувало на заняття - степові промисли. Козацтво розвивалося на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалася.

Перемоги військ  Б. Хмельницького навесні і восени 1648 р. підірвали не лише військові сили, а й політичні та ідеологічні підвалини Польської держави, ліквідували її зверхність на Наддніпрянській Україні і були основними чинниками у відродженні української державності.

Б. Хмельницький висунув власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності. Він був першим і, на жаль, останнім в історії України доби феодалізму політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об'єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства. Хмельницький не лише висунув завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічно українські землі, а й зробив усе можливе для його розв'язання.

На Січі порядкувала громада. Всі справи - військові, господарські, покарання і помилування винних, вибори січової старшини, зовнішні зносини і т.д. - вирішувала Січова рада, на якій всі козаки користувалися рівним правом. Вищою владою на Січі були військові чиновники - кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар.

Після укладення Переяславської угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії.

Пилип Орлик (1672-1742). Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й запорозькими козаками "Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького", відомий ще як "Конституція Пилипа Орлика" або "Бендерська Конституція". Договір, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, було укладено 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах.

Конституція  складається  з  двох  частин.  У  вступній  частині  стисло  подана  історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів. Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа.

Найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне обґрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави.


Києво-Могилянська академія - центр української політичної думки.

В Києві на початку XVII ст. визначаються два основних осередки культури й освіти -

Київське братство (засноване в 1615 р.) і група вчених-просвітників при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. На основі Київського братства та Лаврської школи, заснованої Петром Могилою, була  утворена в  1632  р.  Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія. У XVII ст. колегія не мала офіційного статусу,  але  вона  була  першим  українським  вищим  навчальним  закладом  з  європейським рівнем освіти, де вивчали п'ять мов, у тому числі грецьку, латинську, і сім вільних наук - граматику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику.

Значний інтерес становить доробок діячів Могилянської академії, починаючи від її засновників - Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили - аж до просвітників першої половини XVIII ст., зокрема С. Яворського, Ф. Прокоповича.

Петро Могила (1574-1647) - церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний Києво-Печерським архімандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков.

Він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про ідеального володаря. Сенс царської впади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками.

Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є попередником руху за європейську спільноту.

Стефан Яворський (1658-1722) був українським і російським церковним діячем - митрополитом Муромським та Рязанським, місцеблюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий як автор праці "Камінь віри" (1715) та численних проповідей.

Владні відносини в російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче - купецтво, духовні чини і в самому низу - простий народ. Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. Він доводив, що "царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами".

Феофан Прокопович (1681 - 1736) э автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську" (1718), "Духовний регламент" (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми  державного  правління:  демократія,  аристократія  і  монархія.  Найкращою  з  них  є монархія. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха набуває абсолютистського характеру.

На підтримку Петра І було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення держави і церкви. Він обґрунтовував ідею підпорядкування церкви державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодержець - освічений монарх, "філософ на троні", що дбає про інтереси народу.

3. Розвиток революційно-демократичних ідей ХІХ - початку ХХ ст.

На початку XIX ст. українські землі були поділені в основному між двома континентальними імперіями - Австрійською імперією Габсбургів та Російською імперією Романових.

В середині ХІХ ст. (наприкінці 1845 - на початку 1846 рр.) виникло Кирило- Мефодїївське Товариство з ініціативи чиновника канцелярії Київського генерал-губернатора М. Гулака,  ад'юнкта  Київського  університету  М.  Костомарова  та  студента  університету  В.


Білозерського.  Пізніше  до  них  приєдналися  Т.  Шевченко,  П.  Куліш,  О.  Маркевич,  Г. Андрузький та ін. Через 15 місяців братство було розгромлене поліцією після зради одного з нових членів, а члени братства були засуджені до різних термінів ув'язнення.

Микола Костомаров (1817-1885) - автор головного програмного документа Кирило- Мефодіївського братства під назвою "Закон Божий" (Книги буття українського народу)".

Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу - рятувати слов'янство.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною. У Києві й Новгороді князь вважався атрибутом держави, але він обирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв вимог народу або зловживав владою.

Тарас Шевченко (1814-1861) справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова, але у його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин і суспільного ладу в цілому.

Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов кілька етапів.

Перший етап позначається романтизмом та певною ідеалізацією козацького минулого. У другий період, який тривав з часу повернення в Україну після звільнення з кріпацтва й до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, Т. Шевченко працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він засуджує самодержавство, класове розшарування, "землячків", які, поїхавши на чужину, повертаються в Україну підручними колонізаторів. Причини становища українського народу він вбачає в діях зовнішніх сил, у внутрішніх чварах, у невідповідності української правлячої еліти - гетьманів і козацької старшини - завданням національного й соціального визволення.

Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення, він мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Політичний  ідеал  Т.  Шевченка  -  це  демократична  республіка,  де  вирішальна  роль  мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.

Продовжували ідеї братства громадівці – М. Драгоманов і С. Подолинський. Михайло Драгоманов (1841 - 1895) визначний український історик. Драгоманов не

поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини ("живлення"), тоді як існують не менш важливі потреби - розмноження, пізнання, розваги.

Поняття "громада" є ключовим у поглядах М. Драгоманова. Головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Громада є первинною ланкою організації суспільного життя. Вони будують федерацію знизу догори, стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Самоврядування мало здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи.

Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М. Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці.

Принцип федералізму був визначальним у поглядах М. Драгоманова й на національне питання. Україна мала бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської,  Харківської,  Поліської  та  ін.)  і,  у  свою  чергу,  входити  до  побудованої  на федеративних засадах Росії.

Сергій Подолинський (1850-1891) стояв на більш радикальних позиціях у питанні побудови нового суспільства. Ідея соціально-політичної рівності є центральною у політичних поглядах С. Подолинського. Програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, рівних можливостей для всебічного культурного розвитку. Основним осередком соціалістичного суспільства має стати громада, яка є основою для ведення господарства та органом політичного самоврядування, поєднуватиме в собі законодавчу, виконавчу й судову владу.


Україна майбутнього має бути спочатку федеративною демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потому стати членом всенародного вільного союзу - міжнародної федерації.

На відміну від М. Драгоманова, котрий виступав за еволюційний шлях переходу до соціалізму, С. Подолинський засобом цього переходу вважав революцію у формі збройного повстання:

4. Політичні концепції українських мислителів кінця ХІХ - ХХ ст.

Соціалізм. Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. - М. Грушевський і  В. Винниченко тяжіли до соціал-демократизму. Передували їм ідейно Іван Франко і Леся Українка.

Іван Франко (1856-1916) - поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько- політичний діяч.

І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму. Франко підкреслював, що експлуататорські держави з їхніми установами та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові. Він не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції і не поділяв марксистської ідеї стосовно "історичної місії пролетаріату".

За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів".

Головний засіб здійснення народом своєї влади - це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову.

Михайло Грушевський (1866-1934) - видатний український історик і політичний діяч, Голова Української Центральної Ради. У питанні про форму української державності погляди М. Грушевського зазнали певної еволюції - від ідеї федеративних форм організації державного життя української нації до ідеї національної незалежності України.

Під час революції 1905-1907 рр. М. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної  та  обласної  автономії  і  забезпечення  національних  прав  усіх народів.

Жовтнева революція змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й  суверенітету України,  свідченням чого  став  прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918р. IV універсал, який проголосив Україну, самостійною народною республікою.

Володимир Винниченко (1880-1951) був одним із організаторів Революційної української  партії,  членом  Центрального  Комітету  Української  соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату (уряду Української Народної Республіки).

Винниченко  як  соціаліст,  розв'язання  національного  питання  підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у "федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла". Перебуваючи в еміграції, Винниченко змінив свої погляди на українську державність. У праці "Заповіт борцям за визволення" (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення.


Консерватизм Наприкінці XIX-на початку XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму, але помітне місце в історії української політичної думки посідають також ідеї консерватизму, які особливо активізувались у XX ст.

В'ячеслав Липинський (1882-1931) автор понад 200 наукових праць ("Листи до братів- хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму" (1926), "Україна на переломі 1657-

59" (1920), "Замітки до історії українського державного будівництва у XVII столітті" (1920) та ін).

Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути". Він вважав, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Нація у В. Липинського виступає як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно  від  їхньої  етнічної  приналежності. Важливою  умовою  побудови  держави Липинський вважав її релігійну єдність. Релігія може примирити українство, але він застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури.

В. Липинський наголошував, що географічне положення України, історичне минуле, економічні інтереси вимагають економічного і воєнного союзу суверенної Української держави з Росією і Білоруссю.

Стефан Томашівський (1875-1930) виклав свою концепцію у працях "Українська історія", "Під колесами історії" (1925), "Про історію, героїв і політику" (1929).

Державницька концепція С. Томашівського ґрунтується на ідеї особливої ролі Галичини та  уніатської  церкви  в  українському  державотворенні.  Основними  чинниками,  на  яких базується його концепція, є земля, нація і держава.

Важливу роль в українському державотворенні С. Томашівський відводить уніатській церкві. Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашівського українська державність виступає у формі клерикальної монархії.

Націоналізм М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський вважали, що до революції

1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше - неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів.

Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців.

Микола Міхновський (1873-1924). У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою "Самостійна Україна". Вона вважається першим програмним документом українського націоналізму.

Він  розглядає  правові  підстави перебування України  у  складі  Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна - самостійна держава з республіканським устроєм - вступила у договірні відносини з Московською монархією як "вільний з вільним" і "рівний з рівним". Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності.

Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви - інтелігенції.

Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в "X заповідях УНП" - заснованої М. Міхновським Української народної партії.М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту "Самостійна Україна" (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників і Сенатом.

Дмитро Донцов (1883-1973) був головним ідеологом руху, автором численних творів

("Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Дух нашої давнини" (1944).


Відповідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах.

Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя.

Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна ґрунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності.

Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути "творче насильство", що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

У 20-30-х роках ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій.

Свою модель майбутньої української державності, заснованої на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (1897-1941). Він є автором низки праць - "Робітництво і ОУН", "ОУН і селянство", "Націократія", "Нарис проекту Основних Законів (Конституції) Української держави" та ін.

М. Сціборський був автором політичної доктрини націоналізму.

М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції.

Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління.

Ідеологія  нового  українського націоналізму є  теоретичною  засадою  діяльності політичних організацій націонал-радикального спрямування в сучасній Україні.

Націонал-демократизм Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям.

Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського. Згодом націонал-демократизм набув певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за українську державність у 1917-1920 рр. перебували в основному на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї національно-державної незалежності.

І. Франко надавав великої ваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює "стяг національності", національної мови, письменства, народної освіти. Особливо дбав він про національну мову.

Ці  поняття  не  передбачали обов'язкового відокремлення всіх  націй,  що  входили до складу  Російської  імперії.  Кожна  нація  має  право  на  свою  державність,  але  національна політика має спиратися на усвідомлення фактичних відносин.

С. Дністрянський, В. Старосольський та О. Бочковський пропонували вирішувати національне  питання  в   демократичних  формах.  Провідною  ідеєю   їхніх   державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.

У сучасній Україні носіями націонал-демократичних ідей тією чи іншою мірою виступають правоцентристські партії - Українська республіканська партія, Народний рух України, Український народний рух, Демократична партія України, Християнсько- демократична партія України та деякі ін.


ЛЕКЦІЯ №4

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА План

1.  Поняття, суть і природа влади.

2.  Основні концепції політичної влади.

3.  Форми та механізм політичної влади.

4.  Легітимність політичної влади.

1. Поняття, суть і природа влад

Політична влада є одним з центральних понять політології. Сам термін “влада” не має однозначного визначення, що пояснюється його складністю та неоднозначністю. Загалом владу визначають як право і реальну можливість здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим людям.

Влада – це реальна здатність суб’єкта соціального життя (соціуму) здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів – авторитету, права, насильства.

Основними видами влади також є: політична, економічна, духовна, сімейна, релігійна. Політологію, звичайно, цікавить влада політична, яка є ядром політичної системи суспільства, її організаційним та регулятивно-контрольним започаткуванням.

Ознаками влади є монополія на примус, тривалість у часі, легітимність, законність. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків та відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримки життєздатності та збереження цілісності суспільства

Політична влада здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”:

A  По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу.

A     По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична.

A     По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Державна влада — вища форма політичної влади що спирається на спеціальний управлінсько-владний апараті і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення. Вона є офіціальною, легальною формою прояву сили.

Державна влада функціонує за  політико-територіальним принципом. Це  означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка).

Структура влади включає в себе:

I. Органи влади та особи, які здійснюють владні функції (суб’єкти влади).

II. Тих, на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спілки та ін. (об’єкти влади).

III. Зв’язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, а також соціальний та політичний контроль – це механізм влади.

Основними рисами політичної влади є:

A  Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність.


A  Легітимність влади – це добровільне визнання громадянами існуючої влади, довіра до неї, визнання її справедливою, прогресивною.

A  Верховенство влади – це обов’язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства.

A  Всезагальність влади – тобто її публічність означає, що політична влада діє на основі права від імені суспільства.

A  Моноцентричність влади – означає існування загальнодержавного центру прийняття рішень (системи владних органів).

A  Ефективність та результативність влади полягає у тому, що програма влади повинна реалізовуватися в конкретних результатах.

2. Основні концепції політичної влади

Існують різні концепції влади:

Телеологічна концепція влади. Представником якого був Т. Парсонс,  інтерпретує владу

як засіб досягнення певної мети, запланованих результатів. Вона є засобом обміну, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити основні потреби соціальної спільноти.

Біхевіористська концепція влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади.

Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є політична система. Існують три підходи до визначення поняття: макропідхід — влада як властивість або атрибут макросоціальних систем (Талкот Парсонс, Д. Істон); мезопідхід-— влада на рівні конкретних систем — сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Кроз'є); мікропідхід — влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи (Т. Кларк, М. Роджерс).

Структурно-функціональна концепція. Розглядає владу як відносини між керівниками і підлеглими, що ґрунтуються на співвідношенні винагороди і покарання.

Реляціоністська концепція влади (от фр. relation - донесення) постає як можливість і здатність одних індивідів управляти процесом прийняття рішень на локальному чи національному рівні, без огляду на активний чи пасивний опір інших індивідів чи соціальних груп.

Інстпрументалістська концепція тлумачить владу як набір певних інструментів. На думку О. Тоффлера,  основними інструментами влади є сила, багатство і знання..

Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу.

3. Форми та механізм політичної влади.

Основними формами політичної влади є: панування; політичне керівництво;

управління.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

1.  монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне

правління однієї особи (монарха);

2.  тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

3.  диктатура  –  нічим  не  обмежена  влада  особи,  партії  або  соціальної  групи  в суспільстві, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим;

4.  аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

5.  олігархія — влада небагатьох багатих;

6. тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій   більшості,   яка   володіє   високим   майновим   цензом,   часто   — військовою силою;


7.  теократія — влада церкви;

8.  охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;

9.  демократія  —  влада  народу  на  основі  закону  та  забезпечення  прав  і  свобод громадян;

10. партократії – партійної верхівки, номенклатури;

11. бюрократії     —      панування     вищого     державного     чиновництва,     засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі;

12. технократія – вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта;

панування технологічного мислення.

Основними функціями політичної влади є:

1.  Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільнозначущих, історично визначених цілей.

2. Регулятивна  функція  влади  забезпечує  створення  політичних  механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

3. Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб’єктів володарювання, їхніх політико-організаційних структур.

4. Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

4. Легітимність політичної влади

Термін "легітимний" означає "законний". Поняття легітимності й легітимізму виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. "Легітимістами" називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів.

Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають  три основні суб'єкти:

населення; уряд; зовнішньополітичні структури.

Ознаки легітимності політичної влади

A  Згідно  з  ліберально-демократичною  позицією  легітимною  потрібно  визнавати

тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур.

A  Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність.

Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

<традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

<харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади (Цезар, Наполеон, Ленін);

<раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники


обираються  через  демократичні  процедури  й  відповідальні  перед  виборцями,  правлять  не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи.

Д. Істон виділяє інші принципи легітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою (колишній СРСР);

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму (Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом);

3) особиста (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера (США, де президент повинен володіти персональною легітимністю).

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності (делегітимізації влади) — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі:

1. суперечність  між   пануючими  в   суспільстві   універсальними  цінностями  та

егоїстичними інтересами правлячої еліти;

2.        суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою;

3.        відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу;

4. бюрократизація і корумпованість державного апарату;

5.       націоналізм та  етнічний сепаратизм у  багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади;

6.        дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

<  підтримка постійних контактів з населенням;

<  проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;

<  посилення  ролі   правових  методів   досягнення  цілей   та   постійного  оновлення законодавства;

<  врівноваженість гілок влади;

<  виконання правил  політичної гри  без  ущемлення інтересів сил,  які  беруть  у  ній участь;

<  організація  контролю  з  боку  організованої  громадськості  за  різними  рівнями державної влади;

<  зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

<  подолання правового нігілізму населення тощо.

Стосовно легітимності влади в Україні слід визнати її низький рівень до всіх політико- владних інститутів. До сказаного слід додати, що в Україні переважає легітимність, яка ґрунтується на ірраціональних засадах: традиційна, харизматична. Інші види легітимності на сучасному етапі політичного розвитку країни набувають все більшого поширення.

За рівнем публічності влада в Україні зберігає ще форму скритості і таємничості (криптократії). Однак після Помаранчевої революції та політичної реформи політична влада стала більш публічною внаслідок зростання політичної конкуренції і розширення діапазону свободи у ЗМІ. Для забезпечення публічності влади на рівні стандартів розвинутої демократії


необхідно юридично закріпити: право громадян на отримання інформації про доходи і майно політиків та чиновників, результати їхньої діяльності шляхом розміщення такої інформації у офіційних друкованих та електронних ЗМІ; легальне лобіювання громадськими організаціями своїх  інтересів;  статус  незалежної  фахової  громадської  експертизи  політичних  проектів  у рамках громадського телебачення і радіомовлення; право уповноважених представників громадськості бути присутнім на пленарних засіданнях парламенту та місцевих рад.

Якщо аналізувати владу на рівні інституційних суб'єктів, то слід зазначити, що їхнім недоліком є незбалансованість повноважень між основними політичними інститутами держави, а  також величезний обсяг регуляторних функцій у соціально-економічній сфері. Внаслідок цього  відбувається  жорстка  боротьба  між  владними  суб'єктами  на  всіх  рінях  політичної системи, оскільки влада сьогодні дає можливість розподіляти матеріальні і фінансові ресурси.

За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де- факто — ще зберігає атрибути олігархо-кланового режиму. Олігархія — це група людей, яка перебуваючи  на  вершині  політичної  влади  і  використовуючи  владні  механізми  з  метою нещадної експлуатації природних і трудових ресурсів, нагромадила потужні фінансові та інформаційні ресурси. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційної мети інтереси. На нинішньому етапі, коли посилюється політична конкуренція й активізується громадськість, олігархо-кланові механізми у всіх політичних структурах значно послабилися.

Влада в Україні недостатньо збалансована й ефективна. Якщо до 2004 р. політична влада в Україні була в основному зосереджена в руках Президента, то зараз розподілена між двома владними центрами (Президентом і Прем'єр-міністром, який спирається на парламентську більшість). При цьому слід зазначити, що дублювання багатьох управлінських функцій двома політичними центрами послаблює ефективність державного управління.


ЛЕКЦІЯ №5

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА План

1.  Поняття політичної системи.

2.  Сутність, структура і функції політичної системи.

3.  Типологія політичних систем.

4.  Політична система України

1. Поняття політичної системи

Сучасні суспільства являють собою складні системні утворення, що складаються з декількох органічно пов'язаних між собою підсистем: економічної, політичної, культурної, правової, етнічної та ін. Політологія розглядає систему як єдність структури (соціально- політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всієї системи.

Політична  система  виникла  з  поділом  суспільства  на  класи  та  появою  держави.  У процесі еволюції державне організованого суспільства вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася.

Основоположником системного підходу в політології вважають американського дослідника Дэвіда Істона, який у творах «Політична система» (1953), «Системний аналіз політичного життя» (1965) та ін. Д. Істон вбачав сенс політичної системи у врахуванні взаємодії з середовищем, зміст системного аналізу політичного життя — у виявленні засобів підтримки рівноваги з середовищем, а призначення політичної системи — у зменшенні соціальних відмінностей, подоланні суперечностей і політичних конфліктів.

За Д. Істоном, політична система — це організм, що саморегулюється, розвивається та реагує на імпульси, які надходять ззовні. Отже, політична система є відкритим утворенням: вона піддається численним впливам зовнішнього середовища. Система має вхід, на який ззовні надходять імпульси у формі вимог (конструктивних і деструктивних), підтримки чи протесту. Вихід інформації — це результат функціонування політичної системи, він здійснюється у вигляді рішень та політичних дій, які тим чи іншим чином впливають на зовнішнє середовище (див. рис. 1).

Економічні, культурні, соціальні ресурси

Вхід

ВИМОГИ

ПІДТРИМКА АПАТІЯ

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА

РІШЕННЯ І ДІЇ

Вихід →

Економічні, інформаційні, правові, силові ресурси

ЗОВНІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ

Рис. 1. Політична система за Д. Істоном

Модель Д. Істона дає змогу уявити становище та умови дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних рішень.

Не менш цікаві ідеї висловив і американський політолог Габріэль Алмонд («Порівняльні політичні системи», «Порівняльний політичний аналіз»). Політичну систему він розглядає як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Він зазначає, що будь-яка політична система  є  багатофункціональною та  має  свою  власну  структуру;  крім  того,  всі  політичні системи є змішаними у культурному плані та, незалежно від принципу поділу влад, деякі функції політичних систем лишаються неподільними.. Змішаність політичних систем у культурному сенсі означає, наприклад, що лише в ідеалі може відтворитися «чисте» президентське або «чисте» парламентське правління, ті чи інші «чисті» різновиди політичної культури, свідомості тощо.

Модель політичної системи Г. Алмонда долає певні вади моделі Д. Істона, тому що вона враховує психологічні, особистісні аспекти політичної взаємодії, імпульси, що надходять не тільки зовні, від народу, громадянського суспільства, але й імпульси, що виробляє правляча


еліта. У даній моделі головна увага приділяється множині та різноманіттю інтересів всередині системі, їх зіткненню та поєднанню, врахуванню цих інтересів самою системою.

Отже, системний підхід розкриває сутність політики як цілого; надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою, культурою, соціальною структурою; висвітлює канали впливу політичної поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить найзначніше призначення політики – забезпечення єдності, соціальної інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності.

2. Сутність, структура і функції політичної системи

Сучасні інтерпретації політичних систем вирізняються різноманіттям теорій та концепцій, навіть визначень категорії «політична система» існує понад два десятки.

Політичної системи – це сукупність взаємодіючих між собою норм, ідей та заснованих на цьому політичних інститутів і дій, які організують політичну владу та механізми взаємозв'язку громадян і держави.

Формування політичної системи — це процес, який пов'язаний з поступовим набуттям політичними відносинами низки суттєвих  ознак:

A  стійка взаємозалежність різних елементів політичного життя (за відсутності яких може виникнути розпад системи і дезінтеграція соціуму);

A впорядкованість політичних відносин, оптимальне поєднання їх розвитку та стабільності;

A  культурне   підґрунтя   політичної   системи,   що   полягає   в   спільності   духовних цінностей, політичних символів, силі переконань, що сприйняті членами політичної спільноти;

A  політичній системі властиве спільне реагування усіх складових елементів на зовнішні впливи та реакції. Саме із взаємодії, кооперації народжується здатність політичної системи до швидкої мобілізації необхідних ресурсів для вирішення певної загальної проблеми.

Врешті, політична система належить до класу відкритих системних утворень, тобто вона піддається різним впливам не тільки внутрішніх, а й зовнішніх чинників і формує власні механізми самозбереження та опору руйнівним діям.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Розглядаючи  структуру політичної системи, слід зазначити, що  саме ті  соціальні інститути (організації, установи, усталені порядки) та соціальні норми, традиції, які так чи інакше  пов'язані  зі   здійсненням  політичної  влади,   і   є   найважливішими  компонентами політичної системи. Політичні інститути, норми і рішення, які відіграють роль засобів вироблення та реалізації політичних програм, стратегій чи акцій, є регулятором діяльності соціальних суб'єктів політики, можна вважати елементами сучасних політичних систем.

Політична система містить такі  компоненти:

1.  інституційний — складається з різних соціально-політичних інститутів та установ;

2. функціональний — сукупність функцій, які здійснюються окремими соціально- політичними інститутами та їх групами (політична участь, діяльність, здійснення влади, вплив на громадське життя, політична соціалізація);

3.  регулятивний  —  комплекс  політико-правових  норм  та  інших  засобів  регулювання взаємин між суб'єктами політики, політичні рішення і технології;

4. комунікативний — сукупність відносин між суб'єктами політичної системи, що стосуються влади, а також опрацювання і здійснення політики;

5.  ідеологічний — сукупність політичних ідей, теорій, концепцій, стратегій і доктрин.

Кожен із компонентів політичної системи має свою власну структуру, особливі, часом специфічні  форми  внутрішньої  організації.  Так,  серед  структурних  елементів  політичної


системи слід назвати найважливіші, що відтворюються в будь-якому державно-політичному утворенні сучасності:

1. Політичні інститути — держава, її органи і установи; політичні партії та рухи, інші громадсько-політичні  об'єднання;  інститути  виборів,  парламентаризму,  політичного плюралізму, демократії, автократії тощо.

2. Політичні відносини, які  відбивають зв'язки між класами, етносами, соціальними групами, між особою, суспільством і державою, всередині політичних організацій щодо оволодіння, організації та використання влади.

3. Політичні принципи та норми, завдяки яким соціальні інтереси і політичні устої отримують офіційне визначення та правове закріплення.

4. Політична культура, політична ідеологія, політична свідомість. Вони відбивають політичні прагнення та інтереси через ціннісну оцінку людьми політичних явищ у вигляді певних ідей, поглядів, теорій, духовно-політичних орієнтацій, уявлень і переконань.

5. Політична участь і поведінка — комплекс стереотипів, зразків і  стандартів, що складають моделі й типи політичної діяльності, функціонування (чи бездіяльності) індивідів, груп, інших спільнот.

6. Соціальні суб'єкти політики — індивіди (громадяни, політичні лідери), політичні групи і колективи, класи, нації, народ.

7. Механізми політичної комунікації — перш за все діяльність ЗМІ, політична агітація та пропаганда, вплив на громадську думку, засоби політичної конкуренції, політичний маркетинг, механізми політичного конфлікту чи співробітництва, діалогу тощо.

У західній політології загальновизнаною є класифікація функцій політичної системи, як у запропонували  Г.  Алмонд  і  Дж.  Пауелл:  вони  виокремили  ті  функції,  що  забезпечують

«збереження системи» в цілому, а кожна окремо — задовольняє певну потребу політичної організації.

1. Функція політичної соціалізації підтримує існуючу політичну систему. Вона означає процес набуття людиною політичних знань, переконань, вірувань, цінностей, емоцій і традицій, що притаманні даному суспільству.

2.  Функція  адаптації,  зокрема,  реалізується через  політичне  рекрутування (лідерів, еліт), тобто добір і підготовку суб'єктів влади, які здатні знаходити найефективніші шляхи політичного розвитку.

3.  Функція  реагування,  завдяки  якій  політична  система  відповідає  на  сигнали  та імпульси, що надходять ззовні чи зсередини. Вона стає особливо важливою, коли з'являються нові вимоги соціальних груп, партій, опозиції, якими не слід нехтувати.

4. Екстракційна функція — здобуття ресурсів із природного, зовнішньоекономічного й внутрішнього середовищ.

5. Функція дистрибутивна, націлена на розподіл матеріальних і духовних благ, послуг, статусів і привілеїв, і виконує це завдання.

6. Функції регулювання і контролю, адже вона здійснює свій вплив на суспільство шляхом координації поведінки груп та індивідів.

3. Типологія політичних систем

Оскільки на процес формування і функціонування політики впливає досить багато чинників - історичні традиції, культура, економічний розвиток, правова система, геополітичні умови, зрілість громадянського суспільства та інші чинники, у сучасному світі склалося певне різноманіття політичних систем.

Типологію політичних систем здійснюють на основі різних критеріїв. Якщо за базову ознаку прийняти характер взаємин політичної системи із зовнішнім середовищем, то можна виокремити  закриті  (автаркії)  та  відкриті  політичні  системи.  Автаркії  мають  обмежені зв'язки із зовнішнім середовищем, самодостатні та не сприймають цінності чужих систем і культур (наприклад, колишній СРСР, Албанія). Відкриті політичні системи рухливі та сприйнятливі, успішно опановують цінності та політичні досягнення інших систем, активно ведуть обмін ресурсами розвитку з зовнішнім світом.


Загальновизнаною в західній науці є типологія Г. Алмонда, основою якої є комплексний критерій — тип політичної культури та вирізнення політичних ролей. Відповідно виокремлені такі політичні системи:

1. Англо-американська, з гомогенною (цілісною) політичною культурою, коли політичні цілі  поділяє  практично  все  суспільство;  з   розвинутою  системою  політичних  відносин, інститутів і чіткою спеціалізацією їх функцій; з багатоманітною структурою політичних ролей, які диференційовані відповідно до функцій політичної організації та різноманіття форм політичної участі; влада і вплив розподілені між різними ланками політичної системи; партійна система зазвичай двопартійна; висока політична стабільність.

2. Континентально-європейська, яка характеризується фрагментарністю (мозаїчністю) політичної культури; наявністю всередині національних культур протилежних ідеалів, цінностей, орієнтацій, що притаманні певній соціальній верстві, етносу, групі, партії; має місце співіснування старих і нових культур. Саме тому розподіл політичних ролей і функцій відбувається не у межах суспільства, а всередині класу, еліти, партії.

3. Доіндустріальні та частково індустріальні, мають змішану політичну культуру, в якій наявні різні види несучасних зразків (традиційна, патріархальна, містечкова тощо), а також включені політичні субкультури місцевого походження (роду, племені, клану, громади). Партійні системи або гегемоністського типу, або мультипартійні (атомізований плюралізм); слабка політична стабільність, нерідко порушено гармонію розподілу влади між її гілками.

4. Тоталітарні — ґрунтуються на тоталітарній свідомості та політичній культурі, що утворює примусовий тип політичної активності. Політичні ролі практично не виокремлені; немає громадських політичних об'єднань, монолітна однопартійна система зорієнтована на пріоритет класових, національних, расових або релігійних цінностей, тому її моноідеологією може бути комунізм або фашизм; політична стабільність забезпечується тотальним контролем за масовою та індивідуальною свідомістю і поведінкою.

Французький політолог Ж. Блондель поділяє політичні системи на п'ять категорій за змістом і формами управління:

1. Ліберальні демократії, в яких прийняття політичних рішень зумовлено цінностями свободи, права, індивідуалізму особи, власності.

2. Комуністичні (авторитарно-радикальні), орієнтовані на пріоритет соціальної рівності, справедливого розподілу соціальних благ, планування, нехтування ліберальними досягненнями.

3. Традиційні, з олігархічними формами правління, консервативні за характером, поділ економічних ресурсів і соціальних статусів зазвичай здійснюється нерівномірно (в інтересах традиційних еліт).

4. Популістські, які склалися в країнах, що розвиваються після Другої світової війни; є авторитарними за деякими методами влади заради збільшення соціальної рівності у розподілі благ в економічній і соціальній сферах та через необхідність послідовно здійснювати реформи, яких потребує модернізація.

5. Авторитарно-консервативні,   метою   яких   є   збереження   усталеної   соціальної нерівності, нехтування ліберальним розумінням прав і свобод, обмеження політичної участі населення.

4. Політична система України

Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються наступними факторами:

По-перше, відносна стабільність системи, здатна легко трансформуватися в

нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами.

По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою сприйнятістю соціальних новин. Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства.


По-третє, політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації.

По-четверте, сучасна політична система України - це перехід від не правового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо правових актів органів політичної влади.

Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалась в усіх сферах суспільства:

1.   в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна

криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу зазнає значних втрат;

2. в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації найважливіших структур життєдіяльності соціуму;

3.  в сфері культури (зокрема в сфері освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно передовим, прогресивним стандартам та потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової "практичної моралі", значна частина населення все ще перебуває під впливом "культурного шоку", зв'язаного з швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї;

4. не сформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством.

Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної.

Політична система України етатизована (одержавлена) з недосить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури - сил, що включаються в контроль над "каналами розподілу" і "нуворишів", здатних "стимулювати" в необхідному для них напрямку діяльності політиків і бюрократичного апарату.

Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового соціалізму до капіталізму, доповнену деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до демократичного соціалізму.

В сучасній Україні існує і специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити направлення подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від надто величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.

В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади,  тобто  верховенством  влади  в  межах  державних  кордонів  І  незалежністю  ззовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей.

Основними напрямками формування і розвитку політичної системи України є:

1. побудова демократичної соціальної правової держави;

2. утвердження громадянського суспільства;

3.        подальший   розвиток   й    вдосконалення   політичних   відносин,   політичних принципів та норм;

4. зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;

5. вдосконалення діяльності засобів масової інформації.


ЛЕКЦІЯ №6

ДЕРЖАВА — ГОЛОВНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ План

1.  Поняття держави.

2.  Ознаки і функції держави.

3.  Устрій сучасної держави.

4.  Правова і соціальна держава.

1. Поняття держави. Теорії виникнення держави

Держава  –  основний  інструмент  політичної  системи  суспільства,  який  організує,

направляє та  контролює спільну діяльність і  відношення людей, суспільний груп, класів, асоціацій.

Саме поняття "держава" звичайно вживається в двох значеннях.

У широкому сенсі це країна, суспільство, народ, що розташовані на певній території і подаються  органами  вищої  влади.  В  цьому  значенні  звичайно  говорять  про  німецьку, англійську, українську держави.

У вузькому, власному значенні термін "держава" значить організацію, що має верховну владу на певній території.

Держава - це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально- неоднорідному   суспільстві,   яка   забезпечує   цілісність   і   безпеку   суспільства,   здійснює управління загальносуспільними справами.

Основні теорії виникнення держави можна згрупувати у такі основні групи:

1) Теологічна теорія (представники - ідеологи релігій Стародавнього Сходу,

католицької церкви, ісламу). Ця теорія пояснює походження держави Божою волею. Звідси виводиться  залежність  держави  від  релігійних  організацій  і  діячів,  покора  усіх  перед державною владою.

2) Патріархальна теорія (представник - Аристотель). Держава - це результат розвитку сім'ї. Абсолютна влада правителя є продовженням влади батька у сім'ї.

3) Договірна теорія (представники - Г. Гроцій. Т. Гобс, Ж.-Ж. Русо та ін.). Держава - це результат  договору,  укладеного  між  суверенним  правителем  і  людьми.  Появі  держави передував "природній стан", коли люди мали "природні права" (Ж.-Ж. Русо) або коли йшла "війна всіх проти всіх" (Т. Гобс).

4) Психологічна теорія (представники - Л. Петражицький, Дж. Фрезер та ін.). Держава

- це організація, яка утворилася для керівництва суспільством з боку визначених осіб. Це керівництво є необхідне, бо люди мають психологічну потребу у підпорядкуванні.

5) Теорія насильства (представники Л. Гумилович, Є. Тюрінг). Походження держави пояснюється актом насильства, завоюванням одного народу іншим. З метою підкорення завойованих народів створюється держава її к особливий апарат примусу.

6) Марксистська (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) пов'язує виникнення держави одночасно з поділом суспільства на класи. Суть держави - фактична диктатура певного (панівного) класу.

Ознаками держави є:

 2. Ознаки і функції держави

1. Наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової).

2. Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу.

3. Населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах держави.

4. Монополія на легальне застосування сили. Для цього держава створює спеціалізовані органи примусу, які використовує у ситуаціях, встановлених законом..


5. Наявність державної мови, якою визнається мова націй, котра складає більшість населення держави.

6. Апарат держави, тобто наявність системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, регулювання, контроль).

7. Наявність національної правової системи. Правова система держави закріплює санкціоновані державою нормативні регулятори суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися усі суб'єкти і об'єкти політики.

8. Наявність державної мови, якою визнається мова націй, котра складає більшість населення держави

Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення.

Залежно від тривалості дії функції держави поділяють на постійні (відображають напрямки державної діяльності, що здійснюються на всіх етапах її розвитку) та тимчасові (напрямки діяльності держави, які зумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства); залежно від значення — на головні та допоміжні; врешті, найчастіше говорять про внутрішні та зовнішні  функції держави.

Внутрішніми функціями держави є:

1. політична  –  найважливіша функція  держави,  що  забезпечує  політичну стабільність,

здійснення  владних  повноважень,  вироблення  політичного  курсу,  який  би  поділяли найширші верстви суспільства, або утримання політичного панування класу-владника;

2. економічна організація, координація, регулювання економічних процесів за допомогою податкової та кредитної політики, створення стимулів і пільг економічного росту

3. організаторська – функція держави складається у використанні організаційних важелів для здійснення владних повноважень, реалізації виробленої політики: виконання рішень, формуванні й використанні кадрів для державного апарата, здійснення контролю виконання нормативних актів, інформаційного забезпечення політики;

4.   соціальна полягає в задоволенні потреб людей у житлі, праці, підтримці здоров'я, в соціальних гарантіях дітям, пенсіонерам та інвалідам; у страхуванні життя та власності;

5. правова,  яка  передбачає  забезпечення  правопорядку,  усталеного  правового  режиму, захист прав і свобод людини і громадянина, охорону суспільного ладу від руйнівних дій екстремістів;

6. культурно-виховна, що спрямована на задоволення культурних потреб населення, залучення його до творінь світової художньої культури, створення умов щодо самореалізації особи у творчості й аматорстві.

Зовнішні функції держави

Оборонна функція держави полягає в захисті її безпеки, суверенітету й територіальної

цілісності від зовнішніх посягань.

Дипломатична функція передбачає встановлення, підтримку і роз виток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями.

Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами.

3.  Устрій сучасної держави

Форма  держави  постає  через  її  формотворчі  фактори,  якими  виступають  форма

державного правління, форма державного устрою та політичний режим.

Важливим компонентом, який визначає форму держави, є форма державного правління.

Форма державного правління - це спосіб організації верховної влади, процедура утворення політичних інститутів і встановлення норм їх взаємовідносин із населенням.

Форма державного правління є суттєвою характеристикою будь-якої держави як способу соціальної організації, упорядкованого й керованого улаштування суспільства.

Існують дві форми державного правління:  республіканська і монархічна.


Монархія (від гр. «єдиновладдя») — це форма правління, за якої влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного володаря, голови держави — монарха (короля, царя, шаха, імператора, еміра тощо).

Головні ознаки монархії:  монарх — головне джерело влади і права; влада передається за спадком; здійснюється безстроково; не залежить від населення (підданих).

Монархії класифікуються на обмежені (конституційні, парламентські) та необмежені

(абсолютні).

Сучасний монархічний лад є в п'ятдесяти країнах світу: у понад десяти розвинених країнах і в понад двадцяти країнах, які звільнились від колоніалізму.  Абсолютні монархії (Катар, Саудівська Аравія, Оман, Брунею); і теократичні  (світська влада в руках духовенства - Ватикан);  конституційні (парламентські) монархії (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.); дуалістичні монархії (влада між монархом і парламентом: Йорданія, Бахрейн, Кувейт, Марокко).

Абсолютна монархія (лат. absolutes - безумовність, необмеженість) - це максимальна централізація управління суспільством, вся верховна влада зосереджена в руках монарха.

Конституційні,  або  парламентські  монархії  характеризуються  тим,  що  коронована особа є главою держави, вважається її символом, уособленням єдності нації. Як суб'єкт влади в державі може виступати джерелом права (видавати або затверджувати закони, її іменем чиниться правосуддя, вона представляє державу на міжнародній арені, призначає главу уряду та міністрів, однак робить це відповідно до пропозицій лідерів партійних фракцій, що здобули більшість у парламенті. Хоча державне управління в конституційних монархіях здійснюється від імені корони, уряд тут формується парламентським шляхом.

У дуалістичній монархії повноваження монарха є обмеженими в законодавчій сфері, проте достатньо широкими у сфері виконавчої влади. Парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархій має тенденцію до переростання в конституційні монархії або в республіки.

Республіка (від лат. «суспільне діло») — це форма правління, за якої голова держави є виборним і змінюваним, а його влада вважається похідною від волі виборців та представницького органу.

Головні ознаки республіки: джерелом влади в республіці є народ; влада обирається; є строковою; несе політичну відповідальність перед виборцями.

За способом формування державних органів і принципами взаємин між ними вирізняють

президентські, парламентські та змішані (президентсько-парламентські) республіки.

1. Прямий мандат народу, яким наділений президент (лат. praesidens - той, що сидить попереду) у президентській республіці, дозволяє йому та його урядові діяти незалежно від законодавців, зосереджувати широкі повноваження в окремих структурах виконавчої влади, що надає врядуванню оперативності й дієвості. Самостійність уряду президентської республіки, його певна незалежність від розстановки сил у парламенті уможливлюють здійснення ним цілісного, якомога менш політично заангажованого й кон'юнктурного державного курсу, проводити його оперативно, не залежати від тривалих парламентських дебатів і голосувань. Президенти, обрані народом на визначений термін, можуть приписувати собі авторитет, що походить із прямих виборів, без огляду на позицію їхньої політичної партії у парламенті.

Президент республіки зазвичай має право вето на закони, що їх ухвалює парламент, хоча й не може достроково розпустити його. Так само й парламент не в змозі оголосити недовіру уряду і президенту. Статус, роль і авторитет глави держави у президентській республіці обумовлені тим, що він обирається незалежно, окремо від парламенту на прямих і загальних виборах або особливою колегією виборщиків, яких у свою чергу обирає населення.

Президентська система правління спирається на концепцію розподілу влад. Президент як глава виконавчої влади може формувати уряд із представників своєї партії чи блоку, не дивлячись на те, чи має вона більшість у парламенті. Президентська система дає переваги виконавчій владі перед законодавчою. Сам же парламент контролюється верховним судом,


котрий  слідкує  за  відповідністю  конституції  законам,  що  приймаються  (США,  Бразилія, Аргентина, Венесуела, Болівія, Сирія та ін.).

У президента президентських республік є адміністративний апарат держави, який часто (особливо в США) має більше влади, ніж сам уряд. Президенти мають також певні прерогативи у призначенні суддів і право амністії.

2. Для  парламентської республіки характерним є: формування уряду на парламентських засадах, коли він складається з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у парламенті; уряд відповідає перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку; його глава (прем'єр-міністр, канцлер) часто є першою керівною особою в державі; може бути президент із обмеженими прерогативами.

Перевагою парламентської республіки є те, що, спираючись на парламентську більшість, уряд здатен справляти значний зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні.

Прем'єр-міністр, на відміну від президента в президентській республіці, відповідає перед парламентом. І прем'єр-міністр, і уряд залишаються при владі, доки користуються підтримкою більшості. Тому, як правило, уряд формується на партійній основі, а прем'єр-міністром стає лідер партії, яка перемогла на парламентських виборах. Нині проступає тенденція концентрації влади в руках прем'єр-міністра і наближення його прерогатив до прерогатив президента в президентській республіці.

Парламенту  належать  пріоритетне  право  роботи  над  законодавством  і  бюджетом, функція контролю над урядом. Правом політичного управління володіє окрема партія чи коаліція, які мають парламентську більшість, із якими пов'язана також виконавча і законодавча влада. Глава держави у такій системі виконує представницькі функції, призначає прем'єр- міністра із лідерів правлячої партії чи коаліції політичних сил. Така система функціонує в Німеччині, Італії, Індія, Туреччина, Ізраїль та ін.

У парламентських республіках президент (глава держави) може впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, Німеччина).

3.  Президентсько-парламентська (напівпрезидентська) республіка  (Франція, Фінляндія, Польща, Росія, Болгарія, Австрія, Ірландія, Португалія) характеризується подвійною підзвітністю уряду — президентові і парламенту. Ця форма правління поєднує сильну президентську владу з ефективними можливостями контролю за урядом з боку парламенту. З одного боку, президент має широке коло повноважень: є головою держави, головним командуючим, має право відкладального вето щодо рішень парламенту, призначає прем'єр- міністра, може розпустити парламент і призначити нові вибори, запровадити надзвичайний стан тощо. Водночас парламент має можливість контролювати діяльність уряду і прем'єра через слухання важливих питань, звітів, затвердження бюджету країни, винесення вотуму недовіри (резолюції догани) уряду і президенту (імпічмент).

В напівпрезидентській республіці з'єднується сильна президентська влада з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис, як президентська і парламентська і в різних країнах істотно відрізняється в ту або іншу сторону. Головна риса напівпрезидентської республіки подвійна відповідальність уряду перед президентом і парламентом. Класичним взірцем напівпрезидентської республіки є Франція.

Україна – парламентсько-президентська республіка.

Форма державного устрою - це територіально-організаційна структура держави, розподіл державної влади та державного суверенітету між центром і окремими складовими частинами держави.

Виділяють  три  форми  державного  устрою:  унітарна  держава,  федерація, конфедерація.

1. Найпоширенішим видом територіально-політичної організації суспільства є  унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку побудову держави, за якої верховна суверенна влада цілком зосереджена в центрі, а складові (департаменти, області, воєводства тощо) не


мають ознак політико-державної самостійності, а є тільки адміністративно-територіальними одиницями. В унітарній державі утворюються загальні для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи влади; функціонує єдина система законодавства, правова і грошова системи, єдине громадянство. Усі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус без політичної самостійності, але є автономними в господарчій і соціально-культурній сферах. Унітарні держави — це Польща, Угорщина, Україна, Болгарія, Італія, Швеція, Данія, Франція, Іспанія та ін.

Унітарна держава характеризується простотою устрою єдиною конституцією і громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду, діючих без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль центру над місцевими органами влади.

Для цілого ряду унітарних держав характерна наявність певної автономії для вхідних в їхній склад створень. Деякі з цих автономій створені за історико-географічною ознакою (більшість областей Італії і Іспанії), по національно-територіальному (Іспанія - Басконія, Каталонія; Індія - союзні території і округи).

Унітарні держави бувають централізованими (Великобританія, Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Італія, Іспанія).

Федерація - це союзна держава, до складу якої входять державні утворення, що наділені юридичною та політичною самостійністю (штати, республіки, кантони, землі), для яких характерні національні, соціально-економічні, територіальні відмінності.

2. Принцип федералізму полягає у розмежуванні компетенції федеральної центральної влади та владних повноважень суб'єктів федерації. Цей принцип означає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному плані  не  є  єдиним  цілим,  а  складається  з  суб'єктів  федерації. Суб'єкт федерації володіє установчою владою, має право приймати власну конституцію, мати свою судову та правову системи. Федеральні закони отримують безумовний характер. У конституціях федерацій розмежовуються компетенції федеральних і місцевих органів влади. До сфери компетенції центральної влади належать питання розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації, фінансів, оподаткування, організації структури та діяльності вищих органів влади, зовнішньої політики, оборони країни та ін.

Члени федерації не володіють індивідуальним суверенітетом і правом одностороннього виходу з союзної держави.

Сьогодні федераціями є 20 країн світу: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Німеччина (ФРН), Індія, Канада, Мексика, Росія, США та ін. Федеративні держави мають у своєму складі різну кількість суб'єктів федерації.

Федерація як форма територіального устрою держави показала свою життєздатність. Чого не можна сказати про конфедерацію.

Конфедерація є союзом суверенних держав, що створюється для досягнення конкретної загальної мети

3. Фактично — це союз декількох незалежних держав, які об'єднуються для проведення єдиної політики в спільних цілях (наприклад, для спільної оборони, розв'язання економічних, енергетичних, транспортних проблем тощо). Для здійснення узгодженої політики конфедерації утворюють окремі органи управління; але їх рішення не мають сили безпосередньої дії та повинні затверджуватися центральними органами влади країн-членів. У конфедерації немає єдиного вищого законодавчого органу, єдиного громадянства; країни-учасниці самостійно здійснюють міжнародну діяльність, можуть за власною волею залишити конфедерацію і розірвати конфедеративний договір.

Ця форма державного об'єднання достатньо міцна і звичайно еволюціонує в федерацію, або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776 – 1787рр.), Швейцарії (до

1848г.), Германію (1815 – 1867рр).


4.  Правова і соціальна держава

Правова держава, на думку сучасної науки, це реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення захистити людину від державного терору, дрібної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу особи і її основні права.

Правова держава – це держава, обмежена в своїх діях правом, що захищають свободу і інші права особи і що підпорядковують владу волі суверенного народу.

У відношеннях між державою і громадянами пріоритет належить правам людини, що не можуть бути порушені законами держави і її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу, необхідно розподілити владу на законодавчу, виконавчу і судову.

По відношенню до громадян у правовій державі застосовується принцип  "Дозволено все, що не заборонено законами, відповідними конституції".

Правова держава формувалася поступово, на базі відповідних ідей і елементів державності, деякі з яких з'явилися ще в глибокій стародавності. Наприклад, про владу закону, однакового для всіх громадян говорив ще в VІ в. до н. е. давньогрецький архонт Солон, про співвідношення природних прав людини писали Аристотель і Цицерон. Концепція правової держави склалася в XVІІ-XІX сторіччі в працях Локка, Монтеск’є, Канта, Джефферсона та ін.

Самий термін "правова держава" склався в XІX сторіччі в працях німецьких юристів

К.Велькера, Р.фон Моля та ін.

В політичних системах багатьох країн принцип правової державності сьогодні доповнюється принципами демократії, заохочення участі мас в політичному житті і соціальної держави.

Враховуючи  вже  існуючий  досвід  виникнення  і  розвитку  різноманітних  правових держав, можна виділити їхні наступні загальні  ознаки:

1. Наявність розвиненого громадянського суспільства.

2. Обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи, суспільного порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власне благополуччя.

3. Правова рівність всіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави.

4. Загальність права, його розповсюдження на усіх громадян, організації і заснування, в тому числі органи державної влади.

5. Суверенітет      народу,      конституційно-правова      регламентація      державного суверенітету.

6. Розподіл законодавчої, виконавчої і судової властей держави.

7. Пріоритет в державному регулюванні громадянських відношень засобу дозволу над засобом заборони.

8. Свобода і права інших людей – єдиний обмежувач свободи індивіда.

Ані класична ліберальна теорія правової держави, ані спроба адміністративно- командного соціалізму не змогли забезпечити кожній людині матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність.

У відповідь на недосконалість цих концепцій вченими була створена теорія, а потім і практика соціальної держави.

Соціальна держава – це держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності; а в ідеалі приблизно однакових стартових можливостей для реалізації життєвої мети, розвитку особи.

Діяльність такої держави направлена на загальне добро, затвердження в суспільстві соціальної справедливості. Вона намагається згладити майнову та іншу соціальну нерівність, допомагає слабким і обездоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.

Витоки соціальної держави сходять до соціальної практики, що заснована в далекому минулому. Ще в стародавності деякі правителі піклувались про найбільш бідних громадян. Але основне навантаження по соціальному забезпеченню слабких і знедолених в той час лежало на більших сім'ях і общинах.


Індустріалізація і урбанізація зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні питання і класову боротьбу в суспільстві. Рішення цього питання зажадало різкого розширення об'єктів соціальної політики і її перетворення в одне з ведучих напрямків діяльності держави.

В результаті цих процесів, приблизно в 60-х роках ХХ сторіччя виникли соціальні держави. Необхідною умовою з виникнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволить їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.

Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає в себе:

A  перерозподіл суспільного доходу в користь менш забезпечених верств суспільства;

A  політику зайнятості і забезпечення прав робітника на підприємстві;

A  соціальне-страхування;

A  турбота про безробітних, молодь, інвалідів, перестарілих;

A  розвиток доступного для всіх освіти, охорони здоров'я, культури і т. ін.

Теорія соціальної держави з'явилася конструктивною відповіддю на критику недосконалості правової держави в її класичному ліберальному варіанті, її неспроможності забезпечити реальні права і добробут всім громадянам.

Між правовим і соціальним типами держав є як єдність, так і певні відмінності. Єдність їх перебуває в тому, що обидві вони закликані забезпечувати добро індивіда.

Правова  держава  –  індивідуальну  свободу  і  основоположні  негативні  права  особи  за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади.

Соціальна держава – гідні умови існування кожного.

Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова держава за своїм задумом не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, соціальна держава безпосередньо займається рішенням цих проблем, хоча і прагне не підривати такі основи ринкового господарства, як поодинока власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність і т. ін.

На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити добробут усіх громадян за допомогою порівняльного розподілу матеріальних благ, соціальна держава орієнтується на забезпечення кожному гідних умов життя в першу чергу за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефективності, підвищення індивідуальної активності і відповідальності.

Безпосередньо до проблем становлення громадянського суспільства правового і соціального типу держав примикає проблема громадянства.

Громадянство – це приналежність особи до певної держави, що тягне за собою розповсюдження на неї прав і обов'язків, встановлених законодавством держави. В державах з монархічною формою правління термін "громадянство" замінюється терміном "підданство".

Порядок набуття або втрати громадянства регулюється законодавством кожної держави. При цьому звичайно розрізняється набуття громадянства в силу народження, в порядку натуралізації або укорінення.

При рішенні питання про набуття громадянства в силу народження застосовуються два принципи: національний і територіальний.

Національний принцип означає, що громадянство дитини залежить тільки від громадянства його батьків, незалежно від того, де вона народилася.  Територіальний принцип означає, що громадянство зв'язане тільки з місцем народження і не зв'язане з громадянством батьків.

Більшість цивілізованих країн сполучають в своєму законодавстві обидва принципи з обов'язковим дотриманням певних умов.

В  будь-якій  державі  проблеми  громадянства  вирішуються  на  основі  певних законодавчих  актів.  В  Україні  такими  актами  є  "Декларація  про  державний  суверенітет України" і закон "Про громадянство України". Слід відзначити, що українська держава принципово підходить до проблеми громадянства і її рішення.


Лекція №7

ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ

План.

1.  Сутність і структура політичного режиму.

2.  Тоталітарний політичний режим.

3.  Авторитарний політичний режим.

4.  Демократичний політичний режим.

5.  Політичні режими України

1.  Сутність і структура політичного режиму

Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів здійснення політичної влади. Носієм зв`язків та відносин, тобто показником того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи іншого політичного режиму.

Політичний  режим  складається,  принаймні,  з  трьох  компонентів, які  зберігають певну автономність.

Перший компонент, який складає зміст поняття “політичний режим” – це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету. Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв`язані з рівнем розвиненості самого права, його роллю в механізмі політичного володарювання.

Другий компонент змісту поняття “політичний режим” також має кілька вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу влади, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Третій змістовий компонент політичного режиму – це методи здійснення політичної

влади.

 

Таким чином, політичний режим є осередком взаємодії комплексу компонентів, кожний

з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Тому політичні режими і відрізняються один від одного, передусім, своєю політичною системою (її структурою, пріоритетами, методами дії тощо).

Політичний режим розкриває характер відносин між: 1) державою і громадянами; 2) вищими органами державної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими органами);   3)   державою   і   органами   регіонального   і   місцевого   самоврядування,   а   у федеративних державах — між державою і суб'єктами федерації; 4) державою і партіями; 5) правлячими елітними групами і опозицією; 6) виборчою системою і формою державного правління;  7)   партією  і   групами  тиску;   8)   ідеологічними  і   неідеологічними  формами політичного процесу.

Політичний режим – сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеології, стану політичної культури.

Класифікація  політичних   режимів   достатньо   різноманітна.   Наприклад,   політичні режими можна класифікувати:

2.  за рівнем демократичності (народний – антинародний);

3.  за ступенем розвинутості політичної системи (авторитарно-демократичний, відкритий та закритий, легітимний та нелегітимний);

4.  з  точки  зору  форм  правління  (режим  парламентського  типу,  президентського правління, монархічні, республіканські тощо) ;

5.  за кланово-груповими критеріями (режим “білої меншості”, “чорних полковників”, “червоних кхмерів” тощо).

Оцінки політичних режимів мають і символічний сенс, і тому дозволяють утворити образ країни, держави, тип правління без конкретного аналізу (наприклад, абсолютистський,


царський, “попередній” режим тощо), нерідко в персоніфікованій формі, за ім`ям глави держави

(режими Гітлера, Піночета, Хусейна, Кастро тощо).

Широко відомі три типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Кожен з них має свої ознаки, які складають сутнісну основу їх різниці один від одного.

2.  Тоталітарний політичний режим

Поняття «тоталітаризм» з'явилося у філософсько-політичному лексиконі в 30-40х роках XX ст. з праць Джованні Джентіле, а у політику його ввів вождь фашистської партії Італії — Беніто Муссоліні. У західній політології феномен тоталітаризму гостро обговорювався з 50-х років ХХ століття (Х. Аренд, К. Фридрих, З. Бжезинський, А. Арон та ін.).  Автори вважають, що тоталітарним можна називати той політичний режим, який має:

A  єдину офіційну ідеологію, стосовно якої повинен жити кожен член суспільства і яка

відображає все політичне життя;

A  єдину масову партію, яка очолюється лідером-вождем;

A  систему терористичного політичного контролю, усунення будь-якої опозиції режимові;

A  монополію партії на контроль за всіма засобами масової інформації;

A  монополію партії на контроль за збройними силами;

A  централізоване керівництво економікою за допомоги бюрократичної координації.

Тоталітарний режим характеризується абсолютним контролем держави над усіма галузями суспільного життя, повним підкоренням людини політичній владі та пануючій ідеології.

До цього слід додати, що тоталітаризм — явище XX ст. Він не був характерний для деспотичних і тиранічних режимів попередніх століть, оскільки тоді не існувало таких могутніх технічних і психологічних механізмів контролю за людиною і суспільними інститутами, не було такої концентрації влади в руках політичних угруповань, як у XX ст.

Ідейним джерелом тоталітаризму виступали соціалістичні та націоналістичні утопії початку ХХ століття, що містили раціоналістичне обґрунтування позитивно сформульованих цілей майбутнього суспільного розвитку.

У кожній з країн, що пережили цей режим, тоталітаризм мав специфічні вияви, але можна виокремити й систему його загальних ознак:

1. Загальна політизація та ідеологізація суспільства.

2. Держава прагне до глобального панування і контролю над усіма сферами соціального

життя.

 

3. Монопольний  державний  контроль  над  економікою,  ЗМІ,  культурою,  освітою,

релігією, аж до приватного життя громадян та їх поведінки; діє політична цензура.

4. Неправова регламентація суспільних відносин, діє принцип — «дозволено лише те, на що прямо вказує закон».

5. Державна влада дуже бюрократизована.

6. Домінуючим методом управління стає насильство, примус і терор.

7. Однопартійна система, фактичне панування однієї партії; політична опозиція заборонена і фактично відсутня.

8. Функціонує тільки офіційна державна ідеологія.

9. Безконтрольність репресивних органів держави.

10. Економічною основою є велика власність: монополістична, державна, громади.

11. Надцентралізація і надконцентрація державної влади на чолі з диктатором (фюрер, вождь) та його оточенням.

12. Громадянське суспільство відсутнє чи придушене.

13. Права  національних  меншин  формально  декларовані,  а  в  дійсності  —  суттєво обмежені.


Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі пройшов такі етапи: період воєнного комунізму 1917—1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму); 1921—1929 pp. (авторитарний режим); 1929— 1956 pp. (тоталітарний режим), 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але загалом режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР розпочався за «горбачовської перебудови», коли впала «залізна завіса» ідеологічного монізму (грец. monos — один) й закритості суспільства.

3.  Авторитарний політичний режим.

В основу авторитарного режиму покладено зосередження більшості влади в руках однієї особи чи групи осіб. На відміну від тоталітарного режиму він допускає певні елементи демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть боротьбу політичних партій.

Авторитаризму, як методу управління, притаманні:

A  скасування або значне обмеження політичних прав і свобод громадян;

A  обмеження  діяльності  політичних  партій  та  інших  суспільних  угрупувань, можливості опозиції зведені до мінімуму;

A  народ не визнається як головне джерело і суверен влади;

A  дії державних інститутів суворо регламентуються;

A  не реалізується принцип поділу влади.

Авторитарний режим є державно-політичним устроєм суспільства, за якого встановлюється режим особистої (групової) влади за формальною участю народу.

Втіленням класичного авторитаризму стала абсолютна монархія (її апологія знайшла розкриття в теорії Ж. Бодена). Сучасна політологія вважає авторитаризм проміжним станом суспільства між тоталітаризмом і демократією. Він виникає внаслідок різкого послаблення прерогатив парламентських та інших демократичних інститутів, нестійкості уряду і його неспроможності проводити ефективну політику, через спроби лавірувати між різними соціальними верствами заради збереження правлячої еліти. Усе це використовується як привід для встановлення режиму «твердої влади» чи «залізної руки».

Головними рисами авторитаризму слід вважати:

< надмірну централізацію,

< строгу ієрархію у відносинах між суб'єктами влади,

< пряме спирання на військово-каральний апарат.

Авторитарні режими сучасності мають ряд важливих ознак:

1. У  центрі й  на  місцях відбувається концентрація всієї  влади  в  руках  однієї особи (групи)  чи  державного  органу  та  водночас  відбувається  відчуження  народу  від  реальних важелів влади.

2. Принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову практично ігнорується.

3. Роль представницьких органів влади обмежена, хоча вони можуть існувати.

4. Політичні права і свободи громадян значною мірою обмежені.

5. Держава припускає існування легальної опозиції, але всемірно намагається звузити можливості її дії.

6. У країні може існувати декілька партій, але «карликових» і невпливових; їх політична роль мізерна, вони мають лояльно ставитися до влади; політичний плюралізм — імітується.

7. Принципів виборності державних органів та підконтрольності посадових осіб з боку населення майже немає.

8. Методи державного управління здебільшого командні, адміністративні, але терор і масові репресії практично не застосовуються; режим часто звертається до соціальної демагогії.

9. Держава  відмовляється  від  тотального  контролю  над  усіма  сферами  суспільного

життя.

 

10. Зберігається  часткова  цензура  (зокрема  над  ЗМІ),  в   режимі  «напівгласності»

дозволено критикувати окремі недоліки державної політики.


11. У суспільстві домінує офіційна ідеологія, але дозволяються й інші ідейні течії за умови лояльності до режиму влади.

12. Церква формально відокремлена від держави, але фактично підтримує правлячий клас та перебуває під державним контролем.

13. Силові  структури  практично  непідконтрольні  суспільству  та  використовуються нерідко у суто політичних цілях; особистість не має гарантій безпеки у взаємовідносинах із владою.

14. Державний  сектор  економіки  досить  великий  і  жорстко  регулюється  державою; вільне приватне підприємництво дозволяється, але не є високоефективним; громадянське суспільство може існувати, але залежить від держави.

15. У суспільстві та державі процвітає корупція, кумівство, клановість; норми моралі в основному консервативного, традиційного характеру.

16. Права національних меншин суттєво обмежені.

17. Соціальною опорою влади є більшість населення, що поділяє офіційну ідеологію;

легітимність лідера ґрунтується на силі, вольових якостях, інколи на харизмі.

Авторитарні політичні режими найбільш поширені в історії людства. Найвідомішими його формами є:

A  військовий режим, що має кілька різновидів ( військово-диктаторський, військово-

демократичний, військового державного перевороту, авторитарний преторіанізм, що базується на насиллі найманих військ);

A  монархічний режим (абсолютна монархія, дуалістична монархія); теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю релігійних діячів;

A  персоніфікований режим (персональна тиранія, в якій влада належить вождю й спирається, передусім, на поліцію; матримоніальна тиранія, де влада впродовж тривалих років передається спадково).

Починаючи з 60-х років ХХ ст., у багатьох країнах світу встановлювався військовий режим так званого “нового” або “м`якого” авторитаризму. Його головною метою було не тільки утворення “нової держави”, але й реалізація серйозних економічних реформ, які б забезпечили вихід держави посттоталітарного періоду з економічної прірви й подальше еволюційне переростання авторитарного суспільства в демократичне. Приклад тому: Іспанія, Південна Корея, Аргентина, Чилі, держави Східної Європи.

4.  Демократичний політичний режим.

Поняття «демократія» багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної  культури,  певних  політичних  цінностей,  політичного  режиму.  Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн.

Демократія правління народу, обране народом, для народу.

Загальними ознаками демократії є:

1. визнання народу джерелом влади і сувереном у державі;

2. рівноправність громадян;

3. підлеглість меншості більшості під час прийняття рішень;

4. повага до прав та інтересів меншості;

5. виборність ключових органів держави.

Головні характеристики демократичного режиму:

1. Населення   бере   участь   у   формуванні  та   здійсненні   державної   влади   завдяки

безпосередній (референдум, плебісцит) та представницькій (вибори) демократії.

2. Владу поділено на незалежні гілки — виконавчу, законодавчу і судову.

3. Закон панує в усіх галузях суспільного життя; він юридично закріплює, а політична практика гарантує широкий спектр прав і свобод особистості; діє принцип: «все, що не заборонено — дозволено».

4. Правову   державу   розбудовано;   діє    громадянське   суспільство   з    розвинутою інфраструктурою.


5. Легальна опозиція користується всіма політичними правами і свободами, діє в межах закону; політичні рішення приймаються з урахуванням інтересів соціальної меншості; громадяни вільно висловлюють свої думки та позиції.

6. Виборність  та  змінюваність  центральних  і  місцевих  органів  державної  влади,  їх підзвітність виборцям; легітимність державної влади.

7. Функціонує  багатопартійна  (чи  двопартійна)  система,  за  якої  одна  партія  (блок)

змінює іншу на законних засадах у результаті виборів.

8. Засоби масової інформації цілком вільні від цензури; існує принцип гласності.

9. У політиці домінують методи переконання, узгодження, компромісу; легальні засоби насильства звужені до необхідного мінімуму державного примусу та юридичного припинення.

10. Дії силових структур (армії, поліції, спецслужб) регулюються законом і перебувають під демократичним контролем суспільства.

11. У суспільстві й державі немає пануючої офіційної ідеології; за умов  плюралізму більшість ідейних течій протистоять одна одній. Зберігаються та пропагуються загальнолюдські й соціальні національні цінності, згідно з якими формується суспільна свідомість.

12. Церкву відокремлено від держави, держава не втручається у справи церкви й релігії;

державна влада має світський характер, у суспільстві діє свобода совісті й віросповідань.

13. Права національних меншин забезпечуються, як правило, у повному обсязі.

У демократичних суспільствах також наявні негативні явища: тимчасові політичні конфлікти і кризи; економічні негаразди й кризи; корупція в державних органах влади; зростання злочинності тощо. Проте, критикуючи дії влади, більшість населення все ж свідомо підтримує демократичні цінності.

5.  Політичні режими України

Політичний режим України вважається проміжним, він поєднує риси:

A  тоталітарного у вигляді деяких рис політичної культури;

A  авторитарного у вигляді відчуженості влади від громадян;

A      анарходемократичного і охлократичного у вигляді широких повноважень представницьких органів, відсутності жорсткої виконавчої вертикалі, використання популістських настроїв певних соціальних груп.

Після підписання конституційного договору і прийняття нової Конституції переважає авторитарно-демократичний режим із створеними конституційними передумовами для трансформації у демократичний.

На сучасному етапі  для політичного режиму України характерні такі риси:

1) громіздка структура установ державної влади з слабо розвинуті громадські інститути впливу на владу;

2)  патерналістські,  опікунські  функції  держави  не  тільки  у  соціально-економічній сфері, а й у сприянні розвитку елементів громадянського суспільства;

3) малоефективний механізм стримувань і противаг;

4) політична неструктурованість державної влади;

5) партійна система фінансово, матеріально залежна від влади і фінансово-домінуючих соціальних груп;

6) слабка взаємодія між партіями і групами тиску;

8) відсутність чітко оформлених ідеологічних орієнтацій, цивілізованих форм ідеологічного плюралізму, цивілізованого центризму в політиці.

Політичний режим України можна назвати опікунською демократією, де  державна влада перебуває в парадоксальній ситуації: з одного боку, покликана розвивати законодавство, громадські інститути, з іншого - об'єктивно їх гальмує в силу інерції збереження бюрократичних структур.


ЛЕКЦІЯ №8

СУТНІСТЬ І РОЛЬ ДЕМОКРАТІЇ В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

План

1.  Поняття демократії.

2.  Концепції демократії.

3.  Основні ознаки та принципи демократії.

4.  Розвиток демократії в сучасній Україні.

1.   Поняття демократії

Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

У сучасній політичній мові термін "демократія" – один з найбільш розповсюджених і багатозначних. Як відомо, "демократія" переводиться з грецького як "влада народу".

В другому значенні слово "демократія" трактується більш широко – як форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності її членів, періодичної виборності органів керування і прийняття рішень у них по більшості. У цьому значенні йдеться мова про партійну, профспілкову, виробничу і т.п. демократії.

У третьому значенні демократія розглядається як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного пристрою і відповідний йому світогляд.

Демократія як світоглядний ідеал, перетворюючись в мету діяльності людей, дає початок демократії як визначеному соціальний руху –  четверте значення терміна "демократія".

Демократія форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів  Давньої  Греції  (Демокрита).  У  класифікації  держав,  запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і  процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами.  Вживається  воно  і  стосовно  організації  та  діяльності  окремих  політичних  і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова,

учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють  пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм.

Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.


Референдум,  який  інколи  називається  плебісцитом  (що  в  дослідному  перекладі  - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, в грудні того року 1991 р. - Український референдум - про незалежність України.

Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до ЗМІ.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії  воля  народу  виражається не  прямо,  а  через  інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються.

Представницька демократія порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Плюси і мінуси кожної форми демократії.

Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої

демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:

1.  на складність прийняття погоджених рішень;

2.  на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу;

3.  на  високий  ступінь  маніпульованості  суспільною  думкою  з  боку  професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам;

4.  на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування.

Прибічники  прямої  демократії,  навпаки,  вказують  на  її  істинність  і  критикують

представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів:

1.  відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;

2.  пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;

3.  відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;

4.  зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;

5.  на послаблення демократичного контролю знизу.

Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи  і  можуть  залучати  експертів  для  оцінок  цих  рішень.  Нарешті,  якщо  при  прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.

Розвиток  сучасних  комп'ютерних  технологій  приносить  нові  моменти  в  розвиток сучасної  демократії.  Прибічники  прямої  демократії  пов'язують  вирішення  проблеми абсентеїзму з розвитком "комп'ютерної демократії" або "телепатичної демократії".

Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямої і представницької демократії. Демократія є постійним процесом удосконалення, тому що сучасні її форми не є ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля про те, що демократія є найгіршою формою правління, за винятком всіх інших форм, які час від часу випробовувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вона дозволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень потенційного насильства. В умовах демократії між рішеннями влади і   реакцією суспільства існує зворотний зв'язок. Відповідні сигнали суспільства можуть виражатися у вигляді підтримки або критики, що є можливим завдяки незалежній пресі.


2. Концепції демократії

У залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: особистість, соціальна чи група народ як цілісна спільність, усі концепції демократії можна розділити на три великі групи: 1) колективістські (тоталітарні) теорії; 2) індивідуалістичні (ліберальні); 3) плюралістичні (теорії груп).

І. У своїй історично першій, античній формі демократія явно тяжіла до

колективістської моделі. Вона була заснована на загальній зацікавленості вільних громадян у збереженні рабовласництва, що було переважно спільним, общинним, а також цілого ряду соціальних привілеїв. Для античної демократії були характерні фактичне ототожнення народу з більшістю населення, а також необмежена влада більшості над меншістю і беззахисність особистості стосовно держави.

Колективістські  погляди  на  демократію  досить  яскраво  виражені  в  комуністичних утопіях Т.Мору, Є.Кабе й інших комуністів-утопістів. Однак детальну теоретичну розробку і концептуальне вираження вони одержали в Руссо, якого нерідко називають творцем теорії тоталітарної демократії. Ідеї Руссо (принцип народного суверенітету, прямого голосування і др.) знайшли своє вираження в конституції Франції 1789 р. Тоталітарний напрямок теорії демократії Руссо одержала подальший розвиток і практичне завершення в ленінській і сталінській теорії демократії, а також у реальних моделях "соціалістичної демократії", що дотепер існують у комуністичних державах.

Незважаючи на істотні розходження, колективістські теорії демократії мають ряд загальних рис. Це:

1.  заперечення автономії особистості, розгляд її як складової частини, органа єдиного народного, національного, класового і т.п. тіла, цілісного організму;

2.  первинність   народу   у   здійсненні   влади,   прийнятті   рішень,   що   визначають поводження кожного громадянина;

3.  гомогенність, однорідність народу по своєму складу, що усуває ґрунт для конфліктів між індивідами і державою;

4.  необмеженість, абсолютність влади більшості, що ототожнюється з народом, над меншістю, у тому числі окремою особистістю.

Теорії колективістської демократії показали свою практичну неспроможність чи, щонайменше, несумісність з демократією в її сучасне розумінні.

ІІ. На відміну від колективістських теорій демократії, що не розчленовували держава, суспільство й особистість, її  індивідуалістичні концепції виділяють особистість із суспільства і держави. Вони приділяють першорядну увагу створенню інституціональних і інших гарантій для індивідуальної волі, що запобігають усяке придушення особистості владою. Які ж найбільш характерні риси цієї групи теорій?

Характерні риси:

1) визнання особистості первинним, у кінцевому рахунку головним джерелом влади,

пріоритет прав особистості над правами держави;

2) переважно негативне розуміння індивідуальної волі, тобто як відсутність обмежень, небажаного втручання;

3) обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення індивідуальної і групової автономії і волі;

4) обмеження компетенції і сфери діяльності держави переважно охороною суспільного порядку, безпеки громадян, соціального світу і т.п., його невтручання в справи цивільного суспільства, пріоритет ринкового саморегулювання суспільства над державним, політичним керуванням;

5) поділ влади, створення противаг як умови ефективного контролю громадян над державою, запобігання зловживань владою.

Типове ліберальне розуміння демократії дав американський президент Рейган: "Демократія  –  не  стільки  спосіб  правління,  скільки  спосіб  обмежити  уряд,  щоб  воно  не заважало розвитку в людині головних цінностей, що дають родина і віра" .


Таке трактування демократії не ідеальне і зазнає критики в першу чергу по наступним напрямкам.

1. Характерна для лібералізму обмеженість у розумінні волі (лише як негативної волі) веде до поглиблення соціальної нерівності і наростанню соціальних конфліктів, не задовольняє інтересам більшості громадян і в кінцевому рахунку ставить під сумнів саму демократичну форму правління.

2. Потреби економічного і соціального розвитку вимагають розширення державного регулювання, проведення активної інвестиційної, податкової й іншої господарської політики.

3. Надмірний акцент на особистості, її волі не дозволяє побачити головного суб'єкта реального політичного життя – групу.

ІІІ. Ідею зацікавленої групи як реального творця політики, боротьби за владу і її здійснення розвиває й обґрунтовує третя група теорій демократії –  плюралістичні концепції. Найбільш видні представники плюралістичної теорії політики і демократії – А.Бентлі, Г.Уоллєс, Дж. Медісон, Г.Ласки й ін.

Якщо узагальнити різноманітні теорії плюралістичної демократії, то можна виділити в них ряд загальних рис. До них відносяться:

1)  визнання  зацікавленої  групи  центральним  елементом  демократичної  політичний

системи, що гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод особи;

2) розгляд суперництва і балансу групових інтересів як соціальної основи демократичної влади, її динаміки;

3)  розвиток  ідеї  втримання  і  противаг,  її  поширення  з  інституціональної  сфери

(лібералізм) на соціальні відносини;

4) узаконення "розумного егоїзму", особистого і групового інтересу як генератора політики;

5) значне розширення сфери діяльності держави, розгляду його як арбітра, що зберігає рівновагу інтересів і все суспільство, що забезпечує саморегулювання;

6) твердження про дифузії, розпиленні влади і правлячої еліти в сучасній демократичній державі;

7) трактування множинних, плюралістичних еліт як головного провідника впливу мас на політику;

8) турбота про формування демократичної культури;

9) підтримка державою соціально защемлених груп і індивідів з метою підвищення їхніх життєвих шансів і зміцнення соціальної справедливості.

З плюралістичними концепціями демократії цілком сумісні теорія і практика соціальної держави. Плюралістичні теорії демократії зберігають майже всі цінності ліберальної демократії, але дають їм специфічну інтерпретацію й збагачують цілим рядом нових ідей.

До недоліків цих концепцій звичайно відносять:

1)   ідеалізацію  дійсності,  перебільшення  групової   ідентифікації  населення,   участі

громадян у групах інтересів;

2)ігнорування чи недостатній облік впливу численних соціальних шарів на владу, і насамперед пріоритетного впливу бізнесу, бюрократії, профспілок, УПК;

3) тенденційне трактування держави як нейтрального арбітра, що прагне до справедливого сполучення інтересів усіх шарів і громадян;

4) поглиблення протиріччя між рівністю і волею, обмеження волі на користь рівності;

5) підготовку сприятливого ґрунту для тоталітаризму, оскільки широка політизація суспільства,  утручання  держави  в  економічні  процеси  і  сферу розподілу доходів  підриває основи  ринкової  економіки,  звужує  рамки  цивільного  суспільства  і  тим  самим  сприяє посиленню тоталітарних тенденцій.

3.  Основні ознаки та принципи демократії

Від критеріїв (ознак, показників) демократії залежить не тільки оцінка зрілості суспільства, а й визначення напрямів його подальшої демократизації. Кожна нова історична епоха вносила корективи до критеріїв демократії.


Як слушно зауважив Р. Дарендорф (ФРН), демократія не може бути «правлінням народу» в буквальному розумінні. Народовладдя й самоуправління передбачають, насамперед, свободу вибору народом компетентних керівників, а також можливість народу впливати на них і в разі потреби замінювати їх достойнішими й компетентнішими.

Основними ознаками демократії є:

A  Серед головних критеріїв демократичності суспільства — наявність

фундаментальних прав і свобод людини.

A  свобода засобів масової інформації

A  рівність всіх громадян перед законом.

A  система стримування й противаг.

A  наявність політичного й ідеологічного плюралізму.

A  можливість громадян відкрито висловлювати й виражати свій протест

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль.

A  Принцип більшості. Цей  принцип не  можна абсолютизувати і  вважати бездоганно

демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію.

A Принцип плюралізму. Демократична організація суспільства неможлива без його дотримання. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб'єктів політики.

A Принцип рівності. Цей принцип демократії проголошений Великою французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й правах».

A  Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова гілки влади відокремлені   та   достатньо   незалежні   одна   від   одної.   Водночас   вони   постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної політики.

A  Виборність основних органів державної влади. Усі громадяни за таких умов мають

виборчі права і реальну можливість брати участь у виборах.

A  Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

A  Незалежний контроль. Відсутність контролю за діяльністю державних структур з боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо.

Для  демократизації  суспільства  важливим  є  вироблення  дієвих  засобів  боротьби  з

бюрократизмом: розвиток реальної критики; радикальне зміцнення законності й правопорядку; створення ефективного механізму своєчасного самооновлення політичної системи.

4.  Розвиток демократії в сучасній Україні.

Щоб демократія стала у суспільстві новою діючою системою влади, важливо щоб люди не тільки розуміли сутність її основних принципів, а й були згідні жити згідно з цими принципами – самостійно, без постійної опіки, всесильної влади, з усією повнотою відповідальності.

Наша країна не дуже багата демократичними традиціями. По суті, протягом всього періоду радянського тоталітаризму в Україні не розвивалися елементи особистих свобод і правової держави, демократичної свідомості суспільства та особистості. На сьогоднішньому етапі важливо не прискорювати штучними засобами процес демократизації суспільного життя, проте не варто і гальмувати його схожими методами. Демократія має визрівати на національному  ґрунті  поступово  і  послідовно,  її  межі  повинні  бути  обумовлені  логікою розвитку посткомуністичного суспільства, його трансформацією.


Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні є:

< розширення економічної свободи;

< радикальна  зміна  інститутів  суспільства,  усієї  системи  цінностей  й  психології людей, які породила тоталітарна система;

< підвищення рівня політичної дисципліни і політичної культури громадян;

< встановлення ефективного контролю суспільства над політикою можновладців;

< подолання економічних проблем.

Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня:

· політичної активності громадян;

· економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства;

· співвідношення політичних сил;

· розвитку національної ідеї та правосвідомості.

Сучасна модель демократії – плюралістична. Це система представницького правління, за якою парламентарі обираються народом і є відповідальними перед ним.

Сучасною політичною наукою  та  всією  громадсько-політичною думкою  сформовано чіткі засади демократичної політики:

A  оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

A  гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;

A  демократизм і моральність у здійсненні політики;

A  громадянськість і патріотизм.

A  Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

A  конкретно  історичні  умови  розвитку  соціуму,  геополітичні  умови  й   географічне розташування держави;

A  рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;

A  спрямованість  національної  ментальності,  рівень  розвитку  політичної  та  правової свідомості;

A  етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

A  відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;

A  реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості.


Лекція №9

СУТНІСТЬ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

План.

1.  Поняття політичної партії, її виникнення, етапи розвитку.

2.  Функції політичних партій.

3.  Типологія політичних партій і партійних систем

4.  Партії і партійна система в Україні.

1.  Поняття політичної партії, її виникнення, етапи розвитку

Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп.

Термін "партія" (від лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину великої спільноти. Сучасним політичним партіям передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади вже було недостатньо державних політичних структур.

В Стародавньому Римі  у ІІ  –  І  ст. до н.е. протистояли партії  оптиматів (знаті) і

популарів (простого народу).

В  епоху  Середньовіччя  виникали  та  діяли  партії:  в  Італії  XII—XV  ст.  між  собою

ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели — тимчасові об'єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.

У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії. Їх появі сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав; розвиток робітничого руху.

Масові політичні партії як інститут європейської культури у сучасному розумінні сформувалися лише в середині ХХ ст. і поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів. Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують.

Політична партія - це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадин, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, а  нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій.

Відомий німецький політолог  М. Вебер виділяв три періоди в  розвитку партій як суб’єктів політичної діяльності: у XVI—XVII ст. в Європі — це аристократичні групи, що об’єднували невелику кількість представників політичної еліти; у XVIII—XIX ст. — це вже політичні клуби, що орієнтувалися на залучення до активної політичної діяльності людей, впливових не тільки в політиці, а й в інших життєво важливих сферах суспільного життя; у ХІХ—ХХ ст. формуються сучасні  масові партії. Всі стадії пройшли лише дві англійські партії - вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії.

До кінця XIX ст. масові партії виникли в Англії (ліберали й консерватори), а також на Заході континентальної частини Європи (соціал-демократи). Першою масовою партією вважається засноване в 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії.

Ознаки політичних партій:

1.  добровільність об’єднання;

2.  певна тривалість існування в часі;

3.  наявність організаційної структури;


4.  прагнення влади;

5.  пошук народної підтримки.

Політичні партії утворюються:

< внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які

виникли та існували окремо в різних місцях країни;

< у надрах масових рухів;

< внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну;

< під виливом міжнародної партійної системи;

< як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;

< внаслідок діяльності лідерів, які організували партії “під себе”;

< на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;

< з ініціативи профспілок ( лейбористські партії у Великобританії, Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами цих партій і фінансують їх).

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.

Основна мета діяльності політичної партії здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Структура політичної партії:

A  ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти);

A  рядові члени партії;

A  прибічники.

2.  Функції політичних партій

Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого не можливе функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід'ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії.

Отже, до основних функцій партій належать:

1.  Соціальна. З'ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних

груп.

2.  Активізації та об'єднання. Представлення інтересів великих суспільних груп на державному рівні.

3.  Ідеологічна. Формування ідеології та політичних доктрин: теоретичних концепцій, партійної програми, оцінок подій, закликів, соціально-політичних стратегій тощо.

4. Політична. Участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів; участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності.

5.  Управлінська. Участь у здійсненні державної влади.

6.  Електоральна. Організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло.

7.  Виховна.  Інституалізація  політичних  конфліктів;  формування  громадської  думки;

політичне виховання суспільства або його частини.

8.  Кадрова. Формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок; рекрутування та соціалізація нових членів.


3.  Типологія політичних партій і партійних систем

Типологізація партій здійснюється за різними ознаками. Найістотніші з них такі: ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи і засоби діяльності, політичний статус, соціальна основа й електорат.

1. За ідеологіями як певними системами політичних цінностей партії поділяються на: комуністичні і неокомуністичні, соціал-демократичні, ліберальні і неоліберальні, консервативні і неоконсервативні, фашистські і неофашистські. Типологія партій передбачає також поділ їх за політичним темпераментом — ліві, центристські, праві.

2. Політична платформа, як правило, включає такі блоки проблем: удосконалення державних і  правових інституцій, соціально-економічна стратегія, духовно-культурна політика. Кожний із цих блоків можна розбити на вужчі.

3.  Організаційна  структура  передбачає  організаційні  принципи  побудови  партії, статус її органів, взаємозв'язки між структурними ланками.

Масові партії об'єднують велику кількість людей, що гуртуються у первинних структурах, мають фіксоване членство. Основне джерело їх фінансування — членські внески. Масові партії, як правило, э бюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партійними масами і партійною елітою.

За характером внутрішньої субординації розрізняють три типи партій: централізовані з вертикальною структурою управління, децентралізовані з горизонтальними координуючими і управлінськими ланками, фракційні.

4. За методами і засобами діяльності парти поділяються на авангардні та парламентські.  Авангардні партії, які претендують на керівництво всім народом, вдаються до силових методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів терору) на владу для розв'язання власних програмних цілей. Партії  парламентського типу (ліберальні, соціал-демократичні та неоконсервативні) помірковані, вони користуються тими засобами, які не виходять за межі правового поля.

5. Статус партії характеризує її місце та роль у суспільстві і державі та передбачає юридичний, територіальний і владний аспекти.

6. Що стосується соціальної основи і електорату, то досередини XX ст. партії мали чітко виражену класово-соціальну орієнтацію. Згодом, коли соціальна структура стала мобільнішою, на зміну класовим почали приходити загальнонародні партії, за термінологією західних політологів, «партії для всіх».

Залежно  від  багатьох  обставин,  а  надто  від  політичного  режиму,  в  кожній  країні формується певна партійна система.

Партійна система – це сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, а також місце і вплив у державному механізмі.

Типологія партій передбачає декілька варіантів:

1) тритипова схема М. Дюверже, згідно з якою партійні системи поділяються на однопартійні, двопартійні і мультипартійні;

2) тритипова система Б. Гаврилишина, який поділяє партійні системи на олігархічні, противаг (боротьби за владу) і колегіальні (співпраці при владі);

3) семитипова схема Дж. Сарторі з таким поділом партійних систем: однопартійна, гегемоністська, домінування, двопартійна, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізована.

Політична наука (згідно Дж.Сарторі) виокремлює такі типи партійних систем,

кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:

1. Однопартійна, в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії, Малі, Лівії та ін.;

2. Гегемоністська система характеризується панівним становищем однієї партії при відсутності партійної конкуренції, а також — наявністю декількох партій, які мають


організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Така система в

Китаї;

3. Система домінування передбачає наявність декількох політичних партій, одна з яких упродовж  тривалого  часу  перемагає  на  виборах  і  одноосібне  формує  уряд.  Ця партійна система мала місце у Швеції – Соціал-демократична робітнича партія, і в Японії, де Ліберально-демократична партія від 1955 р. незмінно формує уряд;

4. Двопартійна  система  відзначається  домінуванням  двох   потужних  політичних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша — в опозиції. Класичними країнами з двопартійною системою є Великобританія і США.

5. Система  обмеженого  (поміркованого)  плюралізму  характеризується  наявністю багатьох партій, проте у парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Наприклад, ФРН.

6. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму. Ознаками є  багато партій,  серед  них  потужними  є  крайні  праві  і  крайні  ліві.  Характерне  гостре ідеологічне розмежування між центром і право-лівою опозицією. Наприклад, Італія, Латвія.

7. Атомізована партійна система характеризується  наявністю величезної більшості партій, або їх зовсім нема, кількість партій значення не має – всі вони невпливові. Через  це  уряд  формується  або  на  позапартійній  основі,  або  на  засадах  широкої коаліції; авторитарний або перехідний політичний режим.

4.  Партії і партійна система в Україні

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі в Україні, політики перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак — просто демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності (Український культурологічний клуб у Києві 1987 p.), товариство Лева та молодіжний дискусійний політклуб у Львові, 1987 p.). Згодом почали формуватися організації політичного спрямування.

У становленні української багатопартійності виділяють три етапи.

1. Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.).

Перший  розпочався  наприкінці  1980-х  рр.  з  перебудови,  демократії  і  гласності  в

масштабі всього Радянського Союзу. На цьому етапі в Україні активно розгорнула роботу Українська Гельсінкська Спілка, виникла Українська демократична спілка. У 1989 р. була створена численна суспільно-політична організація «Народний рух України» (Рух). Наприкінці

1991 р. уже налічувалося 12 партій, з яких 11 (за винятком КПУ) виступали за суверенітет, ринкові відносини, плюралізм, проти комуністичної ідеології.

2. Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 p. — до подій 19—24 серпня

1991р.).

Другий період пов'язаний з проголошенням незалежності України і тією якісно новою

ситуацією, що склалася. В Україні почала формуватися нова політична система суспільства, і політичні партії отримали офіційний статус повноцінних, повноправних суб'єктів політичної системи. Характерною рисою цього періоду було розмежування партій на прихильників політики Президента і опозиції. Колишній Президент України Л. Кравчук значно спростив механізм правового регулювання реєстрації партій: для цього, крім програми й документів про створення, треба додати список з однією тисячою членів партії. Було створена «правове поле» стимулювання як нечисленних партій, так і амбіційних, псевдополітичних лідерів.

3. Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 p. до виборів до Верховної Ради

України в березні 1994 p.).

Третій  період  (1993-1994  рр.  і  дотепер)  характеризується  стрімким  збільшенням

чисельності партій. Так, напередодні виборів 2002 р. у Мін'юсті було зареєстровано понад 120 партій, що представляли весь спектр багатопартійності в Україні.


Сучасні політичні партії в державі за їх ідеологічними та політико-соціальними концепціями можна поділити на такі групи:

Ліві партії (комуністи-соціалісти) — КПУ, СПУ, ПСПУ та ін. Ці партії відрізняються

своїм чисельним складом, впливом на політичне життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих, соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти співробітництва України з МВФ, НАТО.

Лівий центр (соціал-демократи) — СДПУ (о), Партія труда, Партія регіонального відродження України, Всеукраїнська партія трудящих, Українська партія Справедливості тощо. Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності, політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні, зміцнення  і  розвиток  Української  держави,  відродження  і  розвиток  української  нації,  її культури, мови, входження України в європейське і світове співтовариство.

Центристські партії (ліберали) — ЛДПУ, ЛПУ, Трудова Україна, НДП, Аграрна партія України, Партія регіонів тощо. Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів, вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів України, свободу особи, входження України в європейські і світові структури.

Правий центр (націонал-демократи) — Народний рух України, Українська Республіканська партія, Партія Зелених України, ХДПУ, партія «Реформи і порядок», «Наша Україна», БЮТ. Їх об'єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій українського народу, його культури, мови, вони обстоюють цінності християнської моралі в суспільному й особистому житті людей, пріоритет духовних начал; за дотримання національно-культурних прав усіх інших етнічних груп, що входять до складу українського народу, за зміцнення сім'ї, моральних норм. Вони є прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами.

Праві партії (націонал-радикали) — Українська Національна Асамблея, Соціал- національна  партія  України,  УКРП,  Конгрес  Українських  Націоналістів,  Організація українських націоналістів в Україні, «Свобода». Основним для них є втілення національної ідеї в   усіх  сферах  життєдіяльності  української  нації.  Виступають  за  розвиток  національної свідомості українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню Українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації, утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя; за плідне її співжиття в колі волелюбних народів світу, за вирішення соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української держави були українці.

Із наведеного вище можна зробити висновок про те, що в Україні створюється багатопартійна система, яка відповідає перехідному періоду суспільства від тоталітаризму до демократії.  З   поглибленням  економічних  реформ   і   складанням  ринкових   відносин,  за позитивної зміни і стабілізації соціальної структури суспільства відбудуться і якісні зміни у партійній системі. За сучасних тенденцій стає очевидним, що більшість існуючих сьогодні партій об'єднуються в блоки або припиняють своє існування. Поступово будуть формуватися партії  впливові  і   стабільні,  з   визначеним  політичним  спектром,  що   мають  підтримку конкретних соціальних верств і груп.


ЛЕКЦІЯ №10

ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЇХ ФУНКЦІОНУВАННЯ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ

План.

1.  Поняття громадських організацій і рухів.

2.  Функції громадських організацій.

3.  Класифікація громадських об’єднань.

1.  Поняття громадських об’єднань і рухів

Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.

Громадські об'єднання об'єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об'єднання. Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Ціна, яку платить людина за краще відображення й задоволення власних потреб та інтересів організацією, полягає в обов'язку коритися встановленим у ній правилам. Членам організації визначено різні ролі, що їх вони повинні виконувати, аби сприяти успішному виконанню цілей усієї організації. В такий спосіб обмежується довільний характер поведінки людини. Коли виникає потреба, організація може вимагати підпорядкування власних інтересів громадським; здійснення діяльності, в доцільності якої окремий член організації не зовсім упевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій, властивих організації (це, зокрема, можуть бути загальноприйняті зразки поведінки).

Відзначають, що громадські об'єднання виникають здебільшого знизу, але іноді й за ініціативою згори, створюються для реалізації різних потреб і суспільних інтересів та діють в інтересах своїх членів. Громадські організації та рухи - це спільна життєдіяльність людей, що передбачає їхню взаємну залежність і потребу одне в одному та забезпечує збереження й розвиток соціального організму.

Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.

Партії виростають із суспільних рухів і організацій. Суспільні рухи і організації утворюють те соціальне середовище, в якому діють політичні партії. Вони доповнюють дії партій або перешкоджують розповсюдженню їх впливу на суспільство, виступають базою для перебудови існуючих партій або появі нових. Приклади тому: “Солідарність” - у Польщі, Народний Рух початку 90-х рр. - в Україні, Національний фронт - у Чехословаччині, тощо.

Громадські  рухи   —   це   структурно  неоформлені  масові   об'єднання  громадян  і організації   різних   соціально-політичних   орієнтацій,   діяльність   яких,   як   правило,   має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.

Різниця між організаціями і рухом відносна. Кожна масова організація функціонує як суспільний рух. Наприклад, профспілковий, жіночий, молодіжний тощо.


Характерною особливістю сучасних масових суспільних рухів і організацій є те, що вони, як правило, пов`язані безпосередньо з політикою, або побічно впливають на якість діяльності політичних інститутів.

Дослідники масових демократичних рухів і громадських організацій виділяють такі причини їх виникнення:

A  зростання кризових явищ в різних сферах суспільного життя;

A  загроза війни та використання хімічної зброї;

A  зростання загрози економічної катастрофи;

A  необхідність захисту прав, свободи та життєвого рівня людини;

A  подолання регіональних військових та міжнаціональних конфліктів;

A  зростання освітнього та культурного рівня різних прошарків населення.

Польський політолог Є. Вятр виділяє чотири стадії, які проходить громадське формування у своєму розвитку.

На першій створюються передумови виникнення суспільного об’єднання і створюється ініціативна група.

Друга включає формування програмних документів, які віддзеркалюють об`єднані індивідуальні прагнення.

Третя – це перевірка життєздатності громадського об’єднання, його відповідності потребам людей.

Четверта – це затухання діяльності, коли завдання виконані, або життя довело неможливість реалізації цілей.

Таким  чином,  громадські організації і  рухи  –  це  суспільні  сили,  які  намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на владні структури.

Громадські організації та рухи надають широкі можливості для суспільної ініціативи мас, виявлення їхнього самоврядування завдяки демократичним принципам їхнього устрою, які, до речі, властиві більшою чи меншою мірою всім громадсько-політичним об'єднанням громадян - політичним партіям, громадським організаціям і рухам.  Такими принципами є:

A  добровільність членства,

A  виборність усіх керівних органів,

A  підзвітність і підконтрольність керівництва членам організацій,

A  гласність у роботі,

A  колегіальність.

Громадські об'єднання найчастіше реалізують себе у вигляді формальних і неформальних громадських організацій і громадських рухів. Формальні громадські організації відзначаються своєю масовістю. Вони створюються для реалізації довгострокових цілей як за ініціативою громадян, так і державних органів. Їм притаманні такі риси: чітка структура; свій статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний адміністративний апарат.

На  базі  формальних  громадських  організацій  часто  виникають  неформальні. Неформальні громадські організації можуть бути як масовими, так і локальними. Іноді їх важко відрізнити від господарських об'єднань, кооперативів, хоча всім їм властиве соціальне спрямування, а також відсутність офіційної реєстрації та чіткої програми; незалежність від офіційних державних органів; діяльність на принципах самоврядування; нетипові програми й нетипова діяльність. До неформальних організацій можна віднести, наприклад, різні аматорські об'єднання, клуби авторської та аматорської пісні, молодіжні організації, групи оздоровчо- духовних систем

2.  Функції громадських організацій

На основі законодавче визначених прав і обмежень громадські об'єднання виконують низку  функцій.  Щоправда,  однозначного  погляду  щодо  них  ще  не  вироблено,  проте найчастіше називають опозиційну, захисну, виховну, кадрову функції.

Опозиційна функція, її роль полягає в запобіганні надмірній централізації й посиленні влади держави, сприянні прогресивному розвитку громадянського суспільства.


Захисна функція. Вона спрямована на задоволення та захист інтересів, потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів, уряду, а також законодавчу ініціативу, контроль за виконанням своїх рішень і угод здержавними установами, органами, переговори з ними тощо.

Виховна функція. Націлена на формування в громадян моральної, політичної, управлінської, правової культури, національної самосвідомості, відповідальності за справу і свою поведінку, свідому трудову дисципліну; виховання ініціативності, творчого підходу, професіоналізму, підприємництва.

Кадрова функція. Полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для державних та громадських органів, установ, організацій. Звичайно, при цьому не обійтися без цілеспрямованої  кадрової  політики,  системи  відповідних  навчальних  закладів,  семінарів, курсів тощо.

Непартійні громадські об'єднання виконують й інші важливі функції, зокрема в межах паблік рілейшнз (зв'язків з громадськістю): інтегративну (єднання, консолідація мас),  комунікативну (інформаційне забезпечення, розширення спілкування, підвищення ролі громадської думки, підтримка нею певних починань, організацій).

На сучасному етапі в демократичних суспільствах громадські об'єднання перебирають на себе все більше функцій державних установ, борються з бюрократизацією суспільного життя, здійснюють громадський контроль над ними, впливаючи на державну політику і розвиток суспільства загалом.

3.  Класифікація громадських об’єднань

Громадські   організації   класифікують   за   різними   критеріями.   За   структурною організацією (мета, статут, членство тощо) їх поділяють на масові громадські організації, громадські самодіяльні органи та громадські рухи.

Масові громадські організації - це добровільні, організаційно оформлені об'єднання громадян, які мають на меті задоволення і захист інтересів своїх членів, діють за статутом на основі принципів самоврядування і законності.

До них належать профспілкові, кооперативні, молодіжні, жіночі, творчі, добровільні товариства, релігійні та інші організації. Ці об'єднання мають довгострокові цілі, програму, статут, який зареєстрований державними органами у встановленому порядку.

Профспілки. Це найдавніші й наймасовіші організації працюючих, об'єднують понад

300 млн. осіб. Існують Всесвітня федерація профспілок (70 країн, 200 млн. членів), Всесвітня конфедерація праці (15 млн. членів).

Профспілки водночас із захистом економічних, матеріальних інтересів своїх членів виконують широкі соціальні та суспільно-політичні функції: обстоюють інтереси працюючих щодо робочого дня, відпусток, фінансової політики, організації виробництва, умов праці, соціально-культурних та побутових умов, безробіття, професійної підготовки тощо.

У боротьбі за інтереси працюючих профспілки послуговуються різноманітними засобами та методами: від переговорних до радикальних (вимоги, заяви, угоди, альтернативні рішення, контроль, експертні оцінки, страйки, маніфестації, голодування, мітинги тощо).

Молодіжні організації. Основними їхніми цілями і завданнями є захист різноманітних потреб та інтересів молоді, мобілізація та інтеграція молодіжних структур на виконання соціальне значущих завдань, виховна робота. Молодіжні формування помітно впливають на зміцнення миру, співробітництва і дружби між народами, на збереження і захист природи.

Нині існує Всесвітня Федерація Демократичної молоді. Великий авторитет у світі має Міжнародна спілка студентів. У більшості країн світу виокремлюються два рівні груп молодіжних організацій залежно від цілей і залучення молоді до суспільно-політичного життя.

Об'єднання молоді, предметом діяльності яких є  соціально-економічні та політичні проблеми. Це суспільно-політичні клуби, національно-культурні, історико- культурні, патріотичні, екологічні, благодійні та інші організації, асоціації, союзи, а також ініціативні групи, їхня діяльність спрямована на сприяння розвитку національних культур і


охорону історичних пам'яток, збереження природи і боротьбу за демократію, мир та певні ідейно-політичні ідеали, вирішення повсякденних гострих життєвих проблем («громадські ініціативи»), боротьбу із безробіттям, за вирішення житлової проблеми (скватери) тощо.

Наприклад, до Всесвітньої федерації демократичної молоді належать союзи молоді соціал-демократичної, революційно-демократичної, соціалістичної і комуністичної орієнтацій. В Україні на сучасному етапі відбувається реформація молодіжних організацій, їх демократизація, пошуки орієнтирів і форм діяльності.

Об'єднання дозвільного характеру. Здебільшого вони діють у культурній сфері — образотворче мистецтво, самодіяльний театр, література, кіно, музика (рок-клуби, джаз- клуби), танці тощо. Багато їх у спортивно-оздоровчій сфері. Серед них формування, що культивують нетрадиційні види спорту, об'єднання фізичного і духовного вдосконалення (східні єдиноборства, воєнно-патріотичні клуби тощо).

Жіночі громадські об'єднання. Вони послідовно борються за рівноправність жінок, за поліпшення умов материнства і дитинства, за мир, демократію, національну злагоду, соціальний прогрес. Одна тільки Міжнародна Демократична Федерація жінок об'єднує 135 жіночих організацій із 117 країн світу. У кожній державі існують національні організації — спілки жінок, союзи матерів, ділових жінок тощо.

Творчі об'єднання. Це добровільні союзи, що об'єднують людей творчих професій (Спілка письменників, Спілка художників, Спілка композиторів, Спілка журналістів тощо). На різних етапах їхня роль у суспільно-політичному житті країн і на міжнародній арені неоднакова. Особливо вагома вона на переломних етапах, які потребують консолідації національного духу, вияву міжнародної злагоди, міжнародного діалогу.

Добровільні товариства. Здебільшого діють вони у сфері науки, техніки, культури, освіти, спорту, соціальної допомоги, розвитку дружби з народами зарубіжних країн та ін. Покликані   розвивати   самодіяльність   громадян,   їхню   соціальну,   творчу   та   політичну активність, задовольняти їхні інтереси.

Релігійні організації. Вони є важливою складовою політичної системи суспільства. Церква може підтримувати або не підтримувати певні державні починання, суттєво впливати на масову свідомість віруючих. Більше того, служителі культу мають законне право на участь у політичному житті. Міжнародні релігійні організації відіграють вагому роль у спілкуванні народів. У їхньому полі зору перебувають не лише релігійні питання, а й турбота про збереження миру, злагоди, високу духовність і моральні чесноти, гуманізм та любов до ближнього.

Кооперативні організації, їх не можна ототожнювати із соціально-економічними об'єднаннями, до яких належать кооперативні спілки, асоціації керівників підприємств, спілок орендарів та підприємців тощо. Кооперативні об'єднання — особливий тип непартійних громадських об'єднань, які, маючи матеріальний інтерес, належать до політичної системи суспільства і відіграють у ній певну роль. До кооперативних організацій відносять споживчу кооперацію  в   селі   й   місті,   кооперативи  для   задоволення  житлово-побутових  потреб, садівничо-городні товариства та ін.

Громадські самодіяльні органи, їх створюють при державних органах: комітети захисту миру, ветеранів війни і праці, жінок, батьківських рад; вуличні, квартальні комітети, різні клуби, неформальні об'єднання. Вони не мають офіційного членства, статуту, чітких програм, а цілі можуть бути як соціальне значущими, так і асоціальними. Окремі з них представлені організаціями на міжнародному рівні: групи за звільнення в'язнів совісті, репрезентовані організацією Міжнародна амністія; комітети захисту миру — Всесвітньою радою Миру; жіночі комітети — Міжнародною Демократичною Федерацією Жінок та ін.

Рухи  як  вияв  громадської  ініціативи  характеризуються  відсутністю  чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою.

В історичному аспекті виділяють такі громадські рухи:

A  антифашистські — у країнах Європи періоду 30-х—40-х років XX ст.;

A  національно-визвольні рухи країн Азії, Африки, Латинської Америки;


A  нові громадські рухи, утворені наприкінці 70-х — на початку 80-х років XX ст. в індустріальне розвинутих країнах (антивоєнний рух);

A  рух проти загрози війни, за мир;

A  екологічний рух (захист довкілля, природи);

A  молодіжний і жіночий рухи;

A  альтернативні    рухи     (рухи     громадських    ініціатив:    вирішення    проблем повсякденного життя з ініціативи громадян; розробка соціальних програм, альтернативних муніципальним чи урядовим тощо).

A  регіоналізм (рух  місцевого населення за збереження своєї культури, соціальної, національної самобутності, проти засилля чужих цінностей).

Характерно,   що   саме   на   основі   громадських   організацій   і   рухів   виникають   і розвиваються в сучасній політиці так звані групи тиску. Переслідуючи неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і справляють неабиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний французький політолог Ж.-М. Денкен запропонував два основних критерії їх типології:

По-перше, це природа відстоюваних інтересів.

По-друге, протилежність приватних і публічних груп.

Групи тиску представляють досить широкий спектр організацій громадян. Однак їх можна об'єднати загальним, прийнятим у сучасній політології поняттям.

Групи тиску — це громадські об'єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії.

Групи  тиску  мають  у  своєму  арсеналі  значну  кількість  засобів  впливу на  тих,  хто приймає політичні рішення, і на громадську думку. До найпоширеніших належать різноманітні інформаційні впливи (підготовка об'єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при владних структурах консультативних груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (особисті зв'язки, шантаж і т. ін.); насильство і тероризм (політичного, ідеологічного характеру).

Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб'єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого — веде до зрощування найсильніших груп тиску з партійними і бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тенденцій.

В багатьох країнах широко практикується така форма тиску на законодавців, як лобізм (від англ. Lobby - кулуари ).  Лобізм виник як специфічний інститут політичної системи США для  впливу  конкретних  приватних  та  громадських  організацій  на  процес  ухвали  рішень органами влади з питань внутрішньої і зовнішньої політики. Політична практика американського лобізму активно поширюється в інших країнах, в тому числі й в Україні.

Найбільш придатними на роль лобістів вважаються колишні чиновники законодавчих і виконавчих органів влади, які підтримують зв`язки зі своїми колишніми колегами, а також досвідчені адвокати, які близько знайомі із закулісним життям законодавчих та урядових установ.  Виділимо групи засобів лобістів:

A  засоби лобізму інформаційного ракурсу;

A  засоби лобіювання, пов`язані з фінансовим його забезпеченням.

Для багатьох лобізм є синонімом корупції і, як бачимо, не без підстав. Проте лобізм - це не тільки підкуп, шантаж, а й вагоміший метод стратегічного розв`язання політичних, економічних, регіональних проблем, оскільки на нього працюють високопрофесійні експерти, котрі пропонують і здійснюють соціально - конструктивні ідеї.

Таким чином, суспільно-політичні організації і рухи в демократичних країнах є невід`ємним компонентом політичного життя. Політичні партії, уряд, законодавці не можуть не рахуватися з суспільно - політичними організаціями і повинні постійно шукати шляхи взаємодії та діалогу з ними. Але особливістю громадських організацій є те, що вони не ставлять собі за мету завоювати державну владу, що є характерним для політичних партій. Вони створюють системи груп тиску, під впливом яких формується державна політика.


Лекція №11

ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО План

1.  Сутність політичної еліти.

2.  Типологія еліт, функції та механізми рекрутування еліти.

3.  Сутність, ознаки, функції політичного лідерства.

4.  Сучасні теорії та типологія політичного лідерства.

1.  Сутність політичної еліти.

Влада в кожній країні, незалежно від політичного режиму, здійснюється визначеною групою людей - елітою. Головними фігурами в історичному процесі є історичні особистості, а народні маси не здатні до історичної творчості. Ще Сократ вчив, що суспільством управляють

”кращі люди”, Платон вважав, що управляти державою повинна каста аристократів, яка утримує в смиренні народ. Сучасні, класичні концепції еліт розроблені в к. ХІХ - п. ХХ ст. в працях Т.Моски, В.Парето, Р.Міхельса, М.Вебера та ін.

Слово еліта (від лат. eligere та фр. elite означає кращий, добірний, обраний).

Політичну еліту традиційно трактують як найвищу за соціально-політичним статусом, відносно привілейовану, автономну групу, що становить меншість суспільства, якій притаманні певні видатні політичні, соціально-економічні і психологічні властивості та яка безпосередньо бере участь у прийнятті та здійсненні рішень щодо реалізації державної та іншої політичної влади.

Що таке еліта? У відповіді на запитання наука виявляє більш розбіжностей, ніж згоди. На думку іспанського політолога Л. С. Саністебана, політична еліта завжди є «організованою меншістю, що володіє владою».

Теорія еліти — це сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що необхідними складовими будь-якої соціальної структури є найвищі привілейовані верстви, правляча меншість, яка панує над іншим населенням.

Італійський соціолог  В. Парето (1848-1923) у своїх поглядах виходив з того, що світом за всіх часів правила і має правити вибрана меншість, яка наділена видатними соціальними і психологічними якостями, — еліта.  Головна теза Парето полягає в тому, що люди надзвичайно відрізняються один від одного за розумом, талантами, працелюбством, духовним багатством. Отже, сукупність осіб, яких вирізняють видатні результати чи високі показники у певній галузі життєдіяльності, і становить еліту. В. Парето поділяє еліту на «правлячу», що безпосередньо чи  опосередковано (але  ефективно) здійснює  управління, і  «не-правлячу» —  контреліту, людей, які мають характерні для еліти ознаки та якості, але не мають доступу до керівних функцій через  свій  статус та  інші  перепони. Він  сформулював  закон  «циркуляції еліти». Кожна з цих еліт має свої фази, зокрема: 1) піднесення до влади й утвердження на владному керівництві та 2) занепад і деградація – втрата панівного становища, перехід до контреліти. Головні типи еліти, які визначив В. Парето, - це «леви», для яких характерні консерватизм, жорсткі  силові  методи  правління  та  утримання  стабільної  політичної  системи,  і  «лиси», майстри політичної демагогії, комбінацій та омани, прагматики та новатори, за часів правління яких суспільство і політична система нестабільні, динамічні або свідомо оновлюються.

Г. Моска (1858-1941), італійський політолог, доводив неминучість поділу будь-якого суспільства на дві нерівні за соціальним станом і роллю верстви — клас керівників і клас керованих. Правлячий клас фактично виправдовує свою владу, спираючись на певні універсальні моральні принципи, які відповідають його інтересам і цінностям. Моска аналізує проблему формування (рекрутування) політичної еліти та її специфічних якостей. Найважливішим критерієм формування керівного класу є здатність управляти іншими людьми, тобто  організаційні здібності,  а  також  матеріальні, моральні  й  інтелектуальні переваги.  Г. Моска  також  зробив  свій  внесок  до  розробки  питання  динаміки  еліти;  постійні  зміни  в


політичній еліті він бачить у двох тенденціях: перша — аристократична; друга — демократична. Особливістю такої динаміки є те, що через її посилення аристократична еліта може деградувати до автаркії, тобто закритися («ефект фортеці»); а посилення другої тенденції, відповідно, формує так звану «відкриту» демократичну еліту, що визнає сучасні механізми ротації, демократичного представництва і контролю.

Німецький політолог Р. Міхельс (1876-1936) зробив значний внесок у розвиток теорії політичної і, зокрема, партійної еліти.  По-перше, в його роботах отримав подальший розвиток організаційний підхід до  пояснення головних важелів елітарної влади.  По-друге, Міхельс, запропонував так званий «залізний закон олігархії» щодо політичних партій, який обґрунтовує виділення правлячої верхівки партії і захоплення нею влади як незворотний процес.

Р. Міллс структурний склад еліти представляє так:  політична верхівка (президент, його радники,  вища  адміністрація);  економічна  верхівка  (керівники  транснаціональних корпорацій);  військова верхівка (командування та стратеги Пентагону). Р. Міллс започаткував теорію «плюралізму еліт» у суспільстві, який є наслідком соціальної стратифікації, а кожна страта фактично виокремлює та формує власну еліту.

Правлячі політичні еліти — це соціально-політичні групи, які посіли найвищі позиції в суспільстві та володіють всією повнотою влади і можливостями впливу на суспільство.

М. Бердяєв на підставі історичного аналізу досвіду різних народів, держав, культур визначив коефіцієнт еліти як відношення високоінтелектуальної частини населення до загальної  кількості  письменних. Як  тільки  цей  коефіцієнт знижувався  до  одного  відсотка, імперії (держави) припиняли існування, в суспільстві починалася стагнація, сама ж еліта перетворювалася на касту.

Ральф Дарендорф визначає еліту як групу, яка здійснює владні функції щодо впливу на суспільство. Владний підхід реалізує елементи як структурного, так і функціонального методів, щоб визначити склад і соціальні функції еліти. Зокрема, Р. Дарендорф включає до її складу: 1) економічних  лідерів;  2)  політичних  лідерів;  3)  професорів  і  вчителів;  4)  духівництво;  5) видатних журналістів; 6) військових; 7) суддів і адвокатів. Зрозуміло, що міра впливовості цих груп в еліті буде не рівнозначною.

2. Типологія еліт, функції та механізми рекрутування еліти

Структурний склад еліти традиційно містить:

— «кращих»  представників  класу  (соціальної  верстви),  тобто  тих,  хто  має  значні матеріальні ресурси та соціальні позиції;

— найбільш спеціально (фахово) підготовлених членів соціального угруповання щодо політичної (державницької) діяльності;

поповнюється еліта (якщо вона є відкритою, а не автаркічною) із підлеглих верств суспільства найбільш талановитими і корисними особами.

Аби  опанувати  та  упорядкувати  численні   різновиди  елітних  груп  у  сучасному суспільстві, слід застосувати певні критерії.

Типи еліт:

1.   Еліти   в   соціумі   виокремлюють  згідно   зі   сферами   їх   життєдіяльності  та   за

функціональним   призначенням,   зокрема    виділяють:    політичну,    економічну,    духовну, інформаційну, національно-етнічну, військову, професійну еліту та деякі субеліти.

1.1. Політична еліта складається з груп, політичних лідерів та осіб, які безпосередньо здійснюють політико-владні рішення; це особи, що обіймають високі посади в органах державної влади, як громадянського, так і військового характеру. Виходячи з обсягів повноважень влади, вирізняють три рівні правлячої еліти:

1.2. Економічна еліта — це найбільш багаті та могутні члени суспільства, так звана

«фінансово-промислова олігархія»: найкрупніші власники, банкіри, керівники фінансово- промислових груп, голови провідних корпорацій, керівництво підприємств військово- промислового  комплексу,  власники  великих  капіталів,  зокрема  «нувориші»  (нові  багаті).


Реалізуючи свої інтереси, економічна еліта прямо чи опосередковано здійснює вплив на зміст і характер рішень, які приймає політична еліта.

1.3. Духовна еліта представлена мерітократією (інтелектуальною елітою), церковно- релігійною елітою, елітою світу мистецтва (богема, андеграунд) та ідеологічною елітою (в партіях та ідеологічних установах).

1.4. Інформаційна еліта — «інфократія» — складається з видатних діячів ЗМІ, журналістів, керівників теле- і радіоканалів, видавництв, газет, журналів тощо. Вона небезпідставно вважається «четвертою владою», адже контролює, керує і дозує потоки інформації та здійснює значний вплив на формування громадської думки.

1.5. Національно-етнічні еліти, як і аристократію (родову, племінну) у деяких суспільствах відносять до так званих традиційних еліт. Їх вплив на політичний процес досить значний, якщо ці еліти залишаються при владі в традиційних суспільствах, в яких панують системи традиційних (у тому числі релігійних) цінностей.

1.6. Військова еліта (« генералітет») або складає необхідну частку політичної «еліти влади», або автономно керує політичними процесами за умови відповідних диктаторських режимів.

1.7. Професійна еліта за складом нагадує інтелектуальну, але принципом її виокремлення є наявність елітних професій у суспільстві: юристи (адвокати, судді тощо), лікарі, вчені, політики, психологи, соціологи, менеджери та ін. (цей набір залежить від конкретних умов і рівня розвитку держави).

Соціологи  та  політологи  вирізняють  також  специфічні  субеліти  —  «криміналітет», маргінали, демографічні еліти («золота молодь», феміністки), сексуальні меншини тощо. Вони не здійснюють постійного впливу на політику, а тяжіють до її «тіньових» форм і технологій, але також мінливо.

2.  За  місцем у  політичній системі  еліти поділяються на  правлячу (еліту влади) і опозиційну (контреліту). Правляча еліта безпосередньо здійснює функції державної влади (чи сприяє просуненню важливих політичних рішень).

3.  За структурою і характером внутрішніх зв'язків виокремлюють еліти з високим ступенем інтеграції (поєднані) та еліти з низьким рівнем інтеграції (роз'єднані).

4.  За ступенем представництва серед еліт виділяють ті, що мають високий рівень (масштаби) соціальної репрезентативності, й такі, що мають низький ступінь представництва, тобто відбивають інтереси дуже вузьких сегментів суспільства.

5. Еліти поділяються на «відкриті» та «закриті» згідно з інтенсивністю їх циркуляції та засобами рекрутування, що характеризують добір в еліту.

Функції політичних еліт:

1. функція соціального моніторингу;

2. стратегічна функція;

3. інтегративна;

4. організаційна;

5. функція рекрутування (висунення).

Політична  наука  виявила  два  головні  механізми  рекрутування  еліти:  система гільдій та антрепренерська.

Характерними  рисами системи гільдій є:

1. закритість, відбір претендентів на вищі посади в основному з нижчих верств самої еліти;

шлях вгору повільний та еволюційний;

2. висока міра інституціоналізації відбору через наявність численних формальних вимог для зайняття посад;

3. відносно невеликий і закритий круг електорату;

4. як правило, відтворюється вже існуючий (усталений) тип лідерства.

Номенклатурний механізм формування за часів адміністративно-бюрократичної системи  —  це  один  із  найтиповіших  варіантів  системи  гільдій:  конкурентна  боротьба відсутня у відкритому вигляді; висока політизація та ідеологізація всіх елементів системи; домінують родинні зв'язки.


Антрепренерська система характеризується:

1. відкритістю, широкими і  реальними можливостями різних  соціальних груп  увійти до еліти;

2. незначною кількістю вимог (фільтрів) щодо претендентів;

3. широким колом електорату;

4. реальним і високим конкурсом при відборі;

5. первинністю значення індивідуальних якостей претендента.

Цей механізм рекрутування еліти більшою мірою відповідає динаміці сучасного життя та застосовується при ліберально-демократичних режимах. Система гільдій за сучасних умов наявна у традиційних суспільствах і в консервативних режимах та інституціях.

3. Сутність, ознаки, функції політичного лідерства

Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера. Наприклад, Платон зазначав, що правителями можуть бути лише філософи. У своїй утопії досконалої держави мислитель обумовлює право філософів на володарювання тим, що вони володіють істиною та постійно її осягають.  Арістотель вважав, що на ранніх етапах розвитку суспільства лідерами (царями) ставали старші та досвідченіші голови родин. Далі, на його думку, право володарювати отримує той, хто перевищує інших розумом.

Мислителі Середньовіччя обґрунтовували право монарха на володарювання «божою волею». Проте, на їх погляд, у такій волі є раціональний момент, який полягає в тому, що Богу простіше керувати ходом історії за допомогою обранців-королів.

В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала теорія італійця  Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головне є те, що в основі людської природи — інтерес або жадоба влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав, вимагають мужності, Особистого впливу та авторитету.

Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький філософ  Фрідріх Ніцше (1844—1900). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої

— це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР).

Французький   соціолог   Габріель   Тард   (1843—1904)   вважав,   що   лідер   є   рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

Г. Гегель вважав, що мета, яку мають великі люди і якій вони віддають усю пристрасть, вбирає момент загального, тобто історичні особи стали великими саме тому, що вони бажали та здійснювали  велике,  до  того  ж  не  уявне,  а  дійсне.  Щодо  історичних  подій,  то  вони  є результатом вільної творчості великих людей.

Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.

Термін «лідер» (з англ. — ведучий, той, хто керує іншими людьми) має чимало визначень. Наприклад, лідером називають:

A  особу, яка спроможна впливати на інших з метою інтеграції загальної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даної спільноти;

A  особу, за якою дана спільнота визнає право прийняття рішень, значущих з погляду


групового інтересу;

A  індивіда, який має найяскравіші якості («корисні» для даної групи), завдяки чому його діяльність є найпродуктивнішою (наприклад реакція, швидкість у спортсмена).

Політичний лідер (від англ. ведучий, керуючий)— це учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної мети.

Політичне лідерство має певні ознаки:

1.  наявність власної програми, уміння реалізувати її;

2.  популярність,  авторитет,  відповідальність.  Тільки  той  хто  здатен  узяти  на  себе відповідальність, і може виступати в ролі лідера;

3.  постійно своєю практикою доказувати право на лідерство і виправдовувати кредит довіри;

4.  Здатність виражати й відстоювати інтереси тієї або іншої соціальної групи

5.  Наявність "команди" помічників і виконавців.

6.  політичний вплив на оточуючих повинен бути постійним, всезагальним і поширюватися на всіх членів керованої спільноти;

7.  лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

На всіх рівнях діяльності політичне лідерство реалізується певними функціями.

Американський історик Р. Такер виділяє три основні фази-функцй в діяльності лідерів:

1)  функція  оцінки:  від  лідера  завжди  чекають  об'єктивної,  мудрої,  а  головне  —

своєчасної оцінки подій;

2) пропонуюча функція: лідер пропонує певну політичну лінію, тобто напрям дій, який розв'язуватиме проблемну ситуацію в інтересах групи;

3) мобілізуюча функція: лідер покликаний досягти підтримки групою даного ним визначення її становища і запропонованого плану дій.

Інші дослідники виокремлюють такі лідерські функції, як:

1.     діагностична  -  люди  очікують  від  лідерів  авторитетної,  точної  і  своєчасної  оцінки

політичної ситуації у суспільстві;

2. стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;

3. мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;

4. інтегративна -  люди  очікують від  лідерів створення атмосфери, в  якій  різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;

5. патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;

6. персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської  системи,  виражені  терміном  "перебудова",  у  суспільній  свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.

4. Сучасні теорії та типологія політичного лідерства.

Сучасна політологія дає кілька пояснень цьому через концепції витоків політичного лідерства,  як  тих  причин,  що  породжують  його.  Основними  з  них  є  концепції  рис, ситуативна, послідовників і психологічна.

1. Концепція (теорія) рис (Френсис Гальтон, Енрі Богардус) склалася на основі аналізу

ролі видатних осіб в історії. Згідно з нею лідерство є результатом наявності у лідера певних психологічних і соціальних рис (гострий розум, тверда воля, енергійність, компетентність, організаторські та ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність і т. п.

2. Ситуативна концепція пропонує розглядати лідера у зв'язку з певною конкретною ситуацією (Віллі Ділл, Генрі Хіптон, Анрі Голднер та ін.). Причина лідерства полягає не в


індивіді та притаманних йому рисах, а в тій ролі, яку він має виконувати за конкретних обставин. Обставини визначають вибір лідера та його поведінку. Позиції і дії лідера, прийнятні в  одних  ситуаціях, є  непридатними для  інших  ситуацій.  Так,  наприклад, мітингова стихія робить затребуваним тип політика-агітатора, але ця людина може виявитися неефективною як політик, здатний запропонувати програму виходу країни з кризи.

3. Концепція визначальної ролі послідовників (конституентів), запропонована Ф. Стенфордом, трактує лідерство як особливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Феномен лідерства пояснюється наявністю у лідера послідовників, а в ширшому плані - конституентів, тобто всіх суб'єктів політики, які взаємодіють з одним лідером і впливають на нього: активістів, прихильників, виборців тощо. Відносини між лідером і конституентами виступають у вигляді ряду взаємопов'язаних ланок: конституенти - послідовники - активісти - лідер. В демократичних державах претенденти на лідерство можуть розраховувати на успіх лише у разі збігу їхнього іміджу з очікуваннями широкого загалу - конституентів.

4. Прибічники  психологічної концепції (Зігмунд Фрейд, Эрих Фромм, Теодор Адорно та ін.) вважають, що в основі суспільного життя лежить людська психіка. Вона є керівною і визначальною щодо інших явищ людського буття. Людина за своєю природою є егоїстичною і владолюбною істотою, прагне до панування над іншими людьми, її дії визначаються волею до влади (Ф. Ніцше), підсвідомими сексуальними інстинктами (3. Фрейд), або іншими психічними мотивами. Слідом за 3. Фрейдом деякі дослідники вважають лідерство виявом невротичного стану особи лідера і навіть певним видом божевілля.

5. Інтерактивний аналіз.

Інтерактивний аналіз ураховує чотири головних моменти лідерства:

1.  риси лідера;

2.  завдання, які він покликаний виконувати;

3.  його послідовників і конституентов;

4.  систему їхньої взаємодії, механізм взаємин лідера і його конституентов.

Кожен  політичний  лідер  має  специфічні  риси  характеру  метод  взаємодії  з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо. Виходячи з різних критеріїв, можна визначити деякі типи політичних лідерів.

Одним із перших, хто запропонував характеризувати політичних лідерів за відповідною типологією, був М. Вебер. Виходячи з трьох типів легітимного панування, він виділив три типи лідерства:

1. Традиційне лідерство, що властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовуючи свою діяльність.

2. Раціонально-легальне лідерство означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.

3. Харизматичне лідерство (харизма — винятковий дар, талант, властивий людині), за якого влада над іншими ґрунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він призначений виконувати певну наперед визначену місію. Це зумовлює покірність підлеглих. І тут влада залежить від особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Харизматична особа здійснювала владу в різних політичних системах: Ю. Цезар у Римській імперії, Наполеон у Франції, Гітлер у Німеччині, Муссоліні в Італії, Ленін у Росії, Мао у Китаї та ін.

Сучасна політична наука пропонує різні критерії типології лідерства. Так, наприклад, Г.Лассуелл розрізнив три типи лідерства:

A  лідер-ідеолог, який маніпулює ідеями, концепціями суспільної перебудови (К.Маркс,

Мао Цзедун, А.Лінкольн);

A  лідер-агітатор,   який   маніпулює   емоціями,   настроями послідовників,   який уміє захопити маси (Ф.Кастро, М.Л.Кінг);

A  лідер-організатор, який маніпулює ситуаціями. Більшість сучасних політиків виступають в ролі адміністраторів і менеджерів.


Р. Такер і В. Хагеман виділяють консервативний, революційний та реформаторський

типи лідерів за їхнім ставленням до перспективи суспільного розвитку.

1.  консервативний лідер у своїй діяльності спирається на традиційні настанови та норми, намагається зберегти давні цінності, адаптувати їх до нових умов, протидіє соціальним змінам;

2.  революційний — основні свої дії спрямовує на фундаментальні зміни відповідно до інших соціальних ідеалів чи до власних переконань, які ґрунтуються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологічних схемах, відкидаючи повністю існуючі цінності;

3.  реформаторський — вірить в ухвалену більшістю ідеальну модель суспільства, визначає відхилення від цієї моделі й намагається їх виправити, орієнтуючись при цьому на істотні зміни  лише  деяких  із  суспільних  порядків  зі  збереженням  основ  суспільного  ладу. Відповідно до орієнтації лідери використовують ті чи інші методи й засоби політичного керівництва.

Типологія   політичних   лідерів   Маргарет   Херманн,   хоча   сам   підхід   може   бути використаний для характеристики лідерства взагалі. Згідно з цією типологією виділяються чотири основні типи лідерів:

1.  лідер-«прапороносець»  —  видатна  людина,  яка  має  власне  бачення  дійсності, власний погляд на події та шляхи їх розвитку (Ленін, М Ганді, М. Кінг);

2.  лідер-«служитель»  виступає   у   ролі   виразника   інтересів   своїх   прихильників, виборців, діє від їх імені — такі лідери схильні до популізму (Г. Коль, Л. Брежнев);

3.  лідер-«торговець» схожий на продавця товару, який прагне умовити покупця купити товар. Цей тип лідера повинен переконати осіб, які «купують» його ідеї або плани, аби залучити людей до їх здійснення (Р. Рейган);

4.  лідер-«пожежник» швидко реагує на ті проблеми, що постають перед суспільством, відгукується на події і проблеми, діє відповідним чином (Ф.Рузвельт, Ш.де Голль).

На практиці більшість політичних лідерів вбирають риси всіх чотирьох типів у різних комбінаціях.

Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика з найближчим оточенням (командою політика). Відповідно відрізняють:

1. авторитарний стиль, який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера.

Головний метод керівництва -директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість;

2. демократичний  стиль.  В  цьому  випадку  для  лідера  характерне  урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих;

3. відсторонений (ліберальний) стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний метод керівництва - прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком.


ЛЕКЦІЯ 12

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО План

1. Поняття громадянського суспільства

2. Структура і ознаки громадянського суспільства.

3. Формування громадянського суспільства в Україні.

1. Поняття громадянського суспільства

Сама ідея громадянського суспільства бере початок у Стародавній Греції та Давньому Римі, зокрема з творчості Платона, Цицерона та ін., коли склались уявлення про громадянство, громадянина і виникло поняття суспільства як спільності громадян. Однак тривалий час саме поняття «громадянське суспільство» ототожнювалося з державою. Поняття «політія» визначало одночасно права суспільства, форму правління, конституцію, особливості державного управління. А суспільство — це сукупність громадян, які мешкають у політії — місті-державі, що відрізняється від села. Громадянин у Давньому Римі — особисто вільна людина (тобто не раб), підданий Римської імперії (не іноземець), мешканець Італійського півострова (а не провінції або колонії). Римлянин мав громадянські обов'язки: служив в армії, брав участь у народних зборах і політиці. Він мав права, навіть привілеї: його не можна було віддати на ганебну страту — розіп'яти на хресті.

У своєму головному творі «Монарх» Н. Макіавеллі підкреслює, що глава держави не повинен зловживати своїми правами і порушувати майнових та особистих прав своїх підданих. У його творі вже чітко простежується опис елементів громадянського суспільства як спільності людей, що протистоїть державі, яка прагне своїми діями підірвати будь-яку самодіяльність суспільства, щоб панувати над ним.

Від XVII ст. мислителі не ототожнювали громадське суспільство з існуючою державою або реальними формами державного управління. Дж.Локк, наприклад, вважав абсолютну монархію, яка деяким уявлялась єдиною формою правління у світі, насправді несумісною з громадянським суспільством і, отже, неможливою формою громадянського правління. Тобто поняття «громадянське суспільство», яке з'явилося в XVII ст., вже тоді містило в собі такі важливі елементи, як договір, облік та реалізація інтересів громадян.

Відповідно до теорії «суспільного договору», люди укладають угоду й створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в собі частину їхніх природних прав. Так виникає громадянське суспільство, котре, на відміну від природного, додержавного, є станом, у якому існує держава. У конвенційних теоріях держави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо) громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного стану, а влада — як похідна відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Істотний вклад у розробку теорії громадянського суспільства зробив німецький філософ Г. Гегель. У своїй праці «Філософія права» він докладно висловив погляди на громадянське суспільство. Для нього громадянське суспільство — це передусім система потреб, що ґрунтується на приватній власності і загальній формальній рівності людей. Гегель вважав, що громадянське суспільство може виникнути лише на певному, досить високому етапі розвитку людства, протиставляючи йому дикість, нерозвинутість, нецивілізованість. Під громадянським суспільством розуміється класичне буржуазне суспільство, створене, за його словами, лише в сучасності. Головним елементом у громадянському суспільстві, вважав Гегель, є людина — її роль, функції, становище.

Основними принципами, на яких ґрунтується громадянське суспільство, Гегель називає:

а) приватну власність;

б) особисту свободу;

в) публічну проінформованість;

г) вільно сформовану суспільну думку;

ґ) справедливі і суворо дотримувані закони.


Вагомий внесок у розвиток ідей про громадянське суспільство зробили К. Маркс та Ф. Енгельс. Маркс прийшов до чіткого усвідомлення того, що у вивченні держави необхідно спиратися на аналіз громадянського суспільства. Не держава породжує суспільство, а навпаки – родина і громадянське суспільство складають передумови держави. У своїх ранніх працях К. Маркс використав поняття «громадянське суспільство» для позначення ним структури родини, станів, класів, власності, розподілу, реального життя людей, підкреслюючи їх об'єктивний характер та економічні підстави. Сфера діяльності громадянського суспільства, за Марксом, не тільки економіка, а й культура, ідеологія і породжені ними суспільні рухи.

Відомий італійський політичний діяч  і  вчений  А.  Грамши, аналізуючи механізм

панування керівного класу в першій половині XX ст.,  виокремив три його складові частини, три «суспільства»: економічне (економічний фундамент панування буржуазії — її володіння засобами виробництва і розподілу), політичне і громадянське. Сукупність тих частин, які здійснюють функцію примусу і безпосереднього панування (військового, поліцейського, правового), становить «політичне суспільство». Однак такого суспільства, яке відповідало б системі «охорони суспільного порядку і дотримання законів», не існує. Воно переплітається з тією частиною суспільства, яка іменується «громадянським суспільством».

Наведені підходи показують, що громадянське суспільство було історично представлене як найрозумніше та найдоцільніше влаштування людського буття. І мислителі визначили основні характерні риси цього етапу:

1) розвиток громадянського суспільства був пов'язаний з падінням станово-феодального ладу, з виникненням капіталістичних виробничих відносин;

2) громадянське суспільство виникає на певному етапі суспільного розвитку і пов'язане з історичними формами; воно є силою, яка разом з державою становить діалектичну єдність;

3) у   межах   громадянського  суспільства  невпинно  зростає   значення  людини,   що перетворюється з підданого на громадянина, як особистості.

Громадянське суспільство називається так не тому, що воно складається з громадян, а тому, що створює певні умови для громадян.

Протягом більшої частини XX ст. проблема громадянського суспільства не отримала належного розвитку не тільки в нашій країні, але й на Заході. Сам термін «громадянське суспільство» знову став актуальним у 1970-80 рр. Головною причиною цього була різка активізація експансії держави у сфери приватного життя громадян не лише в соціалістичних, але і в несоціалістичних, розвинутих країнах. Суттєвим змістом цього процесу було переусвідомлення поняття громадянських прав. Громадянство наповнювалося соціальним змістом, перетворюючись у юридично закріплене право громадянина на отримання від держави певної послуги – безкоштовної освіти, медичної допомоги, пенсії тощо.

У  1980-ті  роки  з'явилося  нове  трактування  поняття  «громадянське  суспільство», пов'язане з іменами таких політичних діячів та вчених, як В. Гавел, Дж. Кін, А. Арато, У. Уейр. Формулюють своє розуміння громадянського суспільства і російські та вітчизняні вчені – А.Мигранян, В. Ступишин, Ю. Васильчук, І. Кравченко та ін. Отже, виникло багато різних визначень поняття «громадянське суспільство», у кожному з яких акцентувався певний аспект.

Громадянське  суспільство  –  це  вільне,  демократичне  правове  суспільство, зорієнтоване на конкретну людину, яке створює атмосферу поваги до правових традицій і законів, забезпечує свободу творчої і підприємницької діяльності, створює можливості досягнення благополуччя індивідів та реалізації прав людини і громадянина, виробляє механізми обмеження і контролю за діяльністю держави.

Становлення і розвиток громадянського суспільства є особливим періодом у розвитку відносин між людиною і державою. Громадянське суспільство виникло в період буржуазних революцій у процесі і в результаті відокремлення держави від соціальних структур, обособлення його як відносно самостійної сфери суспільного життя і одночасно деетатизації (роздержавлення)  ряду  суспільних  відносин.  У  процесі  становлення  і  розвитку громадянського суспільства формувалась сучасна правова держава. Становлення структур громадянського суспільства відбувалось у процесі втілення в політичній, соціально- економічній сферах вчення про вроджені невідчужувані права людини.


Розвинене громадянське суспільство передбачає існування демократичної правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та права громадян.

Передумовами громадянського суспільства є:

A  ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності;

A  множинність незалежних політичних сил і партій;

A  недирективно формована громадська думка;

A  вільна особистість з розвиненим почуттям власної гідності.

2. Структура і ознаки громадянського суспільства

Структура – це внутрішня будова суспільства, яка відображає багатоманітність і взаємодію його складових, забезпечує цілісність і можливість розвитку.

Основною, базовою одиницею громадянського суспільства є людина з її вродженими потребами та інтересами, які формально виражаються в юридичних правах і обов’язках. Складовими частинами структури громадянського суспільства виступають різні колективи й об’єднання людей та стійкі взаємозв’язки (відносини) між ними.

Структуру сучасного громадянського суспільства можна уявити у вигляді п’яти основних систем, що відображають відповідні сфери його життєдіяльності. Це соціальна, економічна, політична, культурна та інформаційна системи.

1. Соціальна система охоплює сукупність об’єктивно сформованих спільнот людей та взаємовідносин між ними. Це первинна, базова ланка громадянського суспільства, яка справляє визначальний вплив на життєдіяльність інших його підсистем.

У соціальній системі слід насамперед позначити блок відносин, зв’язаних із приватним життям людини та її вихованням. Це інститути сім’ї та відносини, обумовлені її існуванням, які забезпечують поєднання біологічного і соціального начал у суспільстві.

Інший блок складають відносини, які відображають суто соціальну сутність людини. Це конкретні відносини людини з людиною як безпосередньо, так і в різних колективах.

Третій блок утворюють опосередковані відносини між крупними соціальними об’єднаннями людей (групами, прошарками, класами, націями, расами).

2. Економічна система являє собою сукупність економічних інститутів та відносин, у які вступають люди у процесі реалізації відносин власності, виробництва, розподілу, обміну і споживання сукупного суспільного продукту.

В  якості первинної ланки тут  виступають відносини власності, які  пронизують всю сферу економічних відносин. Відносини розподілу, обміну, споживання суспільного сукупного продукту є важливою частиною економічної системи, однак вони в певній мірі функціонують і в межах іншої системи – соціальної.

3. Політичну систему складають цілісні саморегульовані елементи (організації) – політичні партії, суспільно-політичні рухи, об’єднання і політичні (владні) відносини між ними. Сутнісним елементом тут виступають відносини із приводу влади, які пронизують політичну систему на рівні всіх її структур.

4. Культурна система утворюється із відносин між людьми, їх об’єднаннями, державою та суспільством у цілому із приводу культурних благ і відповідних матеріалізованих інститутів, установ (освітніх, наукових, культурних, релігійних), через які реалізуються ці відносини. Важливою складовою сфери культури є також відносини, які обумовлюють виникнення і розвиток науки, культури, релігії.

5. Інформаційна система складається в результаті спілкування людей один з одним безпосередньо і через засоби масової інформації. В якості її структурних елементів можуть виступати суспільні, муніципальні і приватні організації, установи, підприємства, а також громадяни та їх об’єднання, які здійснюють виробництво і випуск засобів масової інформації.

Елементами структури громадянського суспільства є:

A  недержавні соціально-економічні відносини та інститути (власність, праця,

підприємство);

A  незалежні від держави виробники (приватні фірми, банки, корпорації);


A  політичні партії і рухи;

A  суспільні об'єднання та організації (асоціації, спілки, товариства тощо);

A  сфера охорони здоров'я та освіти;

A  родина;

A  церква тощо.

У   сучасній  літературі  з   політології  існує   досить  широкий  кількісний  розкид  у

визначенні ознак — від двох до десяти.

Найістотнішими з них є:

1. економічна свобода, що ґрунтується на праві кожного громадянина мати власність

та отримувати справедливу винагороду за чесну працю. Вільний власник повинен бути вільним від диктату, від втручання державних органів політичної влади в його виробничі справи;

2.   розвинутість і розгалуженість демократії. Термін «демократія» тут трактується як основний спосіб організації, підпорядкування та регулювання відносин між елементами соціальної структури суспільства, головним чином — у сфері їх економічних та соціальних інтересів. Демократія будь-якого рівня припускає наявність «керуючих» і «керованих». Ступінь зрілості громадянського суспільства залежить від співвідносин цих елементів демократії;

3.   найповніше забезпечення прав і свобод людини і громадянина, безумовне визнання та захист природних прав;

4.   рівність усіх перед законом і правосуддям, гарантований захист прав і свобод на підставі закону;

5.   гарантована законом можливість громадян об'єднуватися в незалежні від держави та партії суспільні об'єднання за інтересами та професійними ознаками;

6. свобода громадян в утворенні партій та громадських рухів;

7. свобода слова, преси, поглядів;

8.   існування механізмів, що стабілізують відносини між державою і громадянським суспільством, та забезпечення функціонування останнього державними структурами.

Інститут громадянського суспільства  — форма організації і засіб здійснення спільної діяльності громадян, спрямованої на захист власних прав та інтересів.

І.г.с можуть бути формальними і неформальними, до них відносять:

A  громадян та їх групи,

A  громадські організації,

A  політичні партії,

A  професійні спілки,

A  організації роботодавців,

A  благодійні організації,

A  творчі спілки,

A  релігійні організації,

A  засоби масової інформації,

A  самоврядні територіальні громади, A  органи самоорганізації населення, A   трудові і навчальні колективи та ін.

3. Формування громадянського суспільства в Україні

1 грудня 1991 року народ України на всенародному референдумі висловив свою суверенну волю побудувати українську незалежну державу. А почався цей процес ще до референдуму — з ухвалення Верховною Радою в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Її засадним принципом було сучасне розуміння суверенітету народу як багатогранного поняття. Декларація передбачала народовладдя, утвердження громадянства Української держави, її економічну самостійність, екологічну безпеку, національно-культурне відродження українського народу. Водночас гарантувався вільний національно-культурний розвиток усім національностям, що проживають в Україні. Так, проголошуючи Україну суверенною національною державою, Декларація виходила з того, що український народ як


єдине джерело державної влади в республіці — це громадяни всіх національностей, що живуть в Україні. Наступний історично значущий крок — це ухвалення Конституції України 28 червня

1996 року.

Нині   процеси   формування   в   Україні   громадянського   суспільства   та   створення незалежної, демократичної, соціальної та правової держави відбуваються паралельно. Громадяни, громадські організації та різноманітні політичні інститути України за цих умов намагаються ефективно використати досвід передових, демократичних країн щодо захисту прав і свобод кожної людини.

Суспільний прогрес в Україні за сучасних умов можливий не тільки через включення до процесу суспільного розвитку всіх можливостей і потенціалу демократичної держави, а й через використання здобутків громадянського суспільства. Людина, взаємодіючи з державою і громадянським суспільством, повинна виступати не тільки в ролі суб’єкта приватного права, а і як носій публічного права. Право визначати та змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою. З цього приводу в Конституції нашої держави зазначається: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Громадянське суспільство потребує і створює передумови для децентралізації державної влади шляхом передачі значної частини її функцій органам самоврядування. Воно розвивається в умовах правової держави і саме є базою для неї. Рівновага між громадянським суспільством і державою – важливий чинник стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчужености та політичного безсилля народу.

За роки незалежности в Україні склалась мережа інститутів громадянського суспільства, завдяки яким суспільне життя набуло певних рис громадянського суспільства, рис, які істотно відрізняють  його  від  життя  за  комуністичного  режиму.  Формально  існує  правове  поле, необхідне для захисту прав особи та для її добровільної участи у вирішенні громадських справ.

Громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр сили, з яким би мусили рахуватися владні структури, не стало противагою владі.

В Україні, у зв’язку з традиційно скептичним ставленням до недержавних структур, основна частина громадських функцій централізована. За даними Інституту соціології НАН України,  навіть  стосовно  таких  суто  духовних  інституцій  громадянського  суспільства,  як

«громадські організації», «церква», «творчі спілки», «організації за інтересами», близько 30% респондентів вважають державне керівництво ними єдиним ефективним засобом їх розвитку. Та й взагалі рівень довіри населення до державних і недержавних структур гранично низький.

Для подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства в Україні необхідно:

1. Законодавчо врегулювати багаторівневу систему відносин між органами державної

влади та інститутами громадянського суспільства.

2. Шляхом узагальнення результатів теоретичних досліджень створити концепцію ефективної взаємодії на горизонтальному і вертикальному рівнях усіх структур громадянського суспільства з чітко зорієнтованою діяльністю та функціями усіх його інститутів.

3. Провідними осередками діяльності інститутів громадянського суспільства повинні стати місцеві структури, яким простіше лобіювати інтереси окремих громадян.

4. Для активізації роботи громадських організацій необхідно визначити пріоритетні напрямки їх діяльності.

5. Забезпечити інформованість населення про діяльність інститутів громадянського суспільства з альтернативних джерел .

Отже, в сучасній Україні надзвичайно актуальним залишається завдання активізації процесу політичної модернізації, в рамках якого громадянське суспільство – це не окремі інститути, які діють в країні, а колективні актори політичного процесу, що розвиваються самостійно за сприяння держави.


ЛЕКЦІЯ № 13

ІДЕОЛОГІЯ ТА ПОЛІТИКА План

1.  Сутність ідеології, її взаємодія з політикою.

2.  Характеристика ідейно-політичних сил різного спектра.

3.  Сучасні політичні ідеології.

1.  Сутність ідеології, її взаємодія з політикою

Поняття  «ідеологія» (як  вчення  про  ідеї)  ввів  до  філософського обігу  французький вчений Дестют де Трасі (1754-1836), який належав до групи «ідеології» часів Великої французької революції. У творі «Елементи ідеології» він розглядав ідеологію як науку про закони походження людських ідей з почуттєвого досвіду, на головні принципи якої повинні спиратися політика, етика тощо.

У другій половині XIX ст. сформувалася нова