36125

Релігієзнавство. Основи філософських знань

Конспект

Религиоведение и мифология

Філософія релігії Мені довелося потіснити знання щоб звільнити місце вірі І. Центральний об’єкт релігійної віри – Бог саме з нього виводиться зміст усієї релігії. Розподіл філософії та релігії на самостійні форми суспільної свідомості відбувається лише в Новий час коли починають розвиватися природничі науки механіка. Філософія прагне заповнити емоційнодушевну пустоту відновити властиву релігії психологічну рівновагу.

Украинкский

2013-09-21

181 KB

9 чел.

PAGE  2

Черкаський кооперативний економіко-правовий коледж

Циклова комісія соціально-економічних дисциплін

 

Конспект лекцій

з дисципліни «Основи філософських знань»

Розділ ІІ. Релігієзнавство

Підготувала доцент, кандидат політичних наук Деркач Ж.В.

Черкаси

Свідомість людей  завжди була тісно пов’язана із релігійним світосприйняття і філософією.

Релігійна свідомість – це сукупність знань, вихідних положень однієї із

світових релігій, уявлень, які основуються на релігійних постулатах, переконаннях, що визначають поведінку людей у відповідності з релігійними нормами. Кожен народ має релігію, його вірування в бога пов‘язані з соціально-психологічними властивостями і потребами людини, тому релігійна свідомість сприяє формуванню неповторної ментальності.

Філософія релігії

Мені довелося потіснити знання, щоб

звільнити місце вірі

І.Кант

Релігія була центральною формою суспільної свідомості аж до епохи Просвітництва, в якій спочатку філософія, а потім наука і етика почали створювати їй конкуренцію. Так виник атеїзм, який не є самостійною формою суспільної свідомості, а виступає своєрідним протиставленням релігійній свідомості. Без цього протиставлення атеїзм не мав би сенсу.

Релігія - це не випадкова гілка культурної еволюції, а обумовлена форма усвідомлення людьми оточуючої дійсності і самих себе. Релігійна свідомість відповідає об’єктивним потребам людського духу і тому допоки ці потреби повністю не задовольняються іншими формами суспільної свідомості, релігія залишається джерелом етичних цінностей, психологічною відрадою і підтримкою, гарантією справедливості.

Сутністю релігійної свідомості є подвоєння світу, а саме визнання поряд з природним і соціальним буттям другого потустороннього світу, в якому, у відповідності усім світовим релігіям, знаходять чи знайдуть своє вирішення всі протиріччя земного буття, що хвилюють людський дух.

Центральний об’єкт релігійної віри – Бог, саме з нього виводиться зміст усієї релігії. Бог для основної маси віруючих є не стільки філософським чи взагалі раціональним принципом, що пояснює походження світу від божого першо-початку, скільки є основою моральної сфери, сенсу людського буття.

Взаємовідносини між релігією і філософією історично змінювались. Якщо матеріалістична філософія послідовно протиставляє себе релігійному світогляду, то різні напрямки ідеалістичної філософії прагнуть до союзу з теологією.

Найбільш тісними ці зв’язки помічаються в традиціях східної філософії, де не завжди визнаються відмінності між філософією і релігією.

Але в європейській культурі відносини між релігією та філософією неоднозначні. В античності релігійні уявлення входили в склад філософії в якості її компонента (мається на увазі лінія Платона), в середні віки навпаки, уже релігія отримавши первинність у суспільному житті, почала включати в себе філософію (вона розглядалась як засіб досягнення необхідної аргументації в теологічних диспутах).

Розподіл філософії та релігії на самостійні форми суспільної свідомості відбувається лише в Новий час, коли починають розвиватися природничі науки, механіка.

У ХХ столітті тісно пов‘язані з релігією ідеалістичні концепції філософії. Філософія прагне заповнити емоційно-душевну пустоту, відновити властиву релігії психологічну рівновагу. Початок століття був відзначений появою різних філософських напрямків, які поставили на перше місце внутрішнє самовідчуття людини. Такою є філософія життя (А.Бергсон), екзистенціалізм (М.Хайдегер, К.Ясперс та ін.), вчення П.Тейяра де Шардена – французького філософа, вченого і теолога, який прагнув усвідомити людину як мету еволюційного розвитку природи. Аналогічними у своєму прагненні до синтезу з релігією виявились і різні ідеї персоналізму (Л.Шестов, П.Рікер). Саме в ХХ столітті почала розвиватись і аксіологія – вчення про цінності (М.Шелер, М.Вебер), - це філософський напрямок, який присвячений обґрунтуванню у складі філософських знань духовних абсолютів і норм.

Протягом історії розвитку людства релігійність, релігійна свідомість людей набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого становлення від примітивних культур суспільства до складних релігійних систем і основних світових релігій сучасності. На початку становлення релігійної свідомості її основу складали  анімістичні, тотемістичні, фетишистські, магічні уявлення. Анімізм – це донаукове містичне уявлення первісних людей, згідно з яким кожна річ має свого духа, душу, одухотворяються сили і явища природи. На основі таких уявлень формується релігійне вірування тотемізм (тотем – алгонкінське, буквально – його рід) – це віра в спільне походження й кровну спорідненість між групою людей (родом) і певним видом тварин, рослин або явищем природи. Люди починають поклонятися фетишам – предметам, наділеним надприродною чудодійною силою, їх обожнюють, починають виготовляти амулети, які символізують відповідні фетиші. Зароджується і розвивається магія, як сукупність прийомів і обрядів, які мають чудодійну силу і можуть задобрити душі природних речей і явищ, здійснити мрії, відвести біду.

Поглиблення розподілу праці, утворення приватної власності, а потім і держав сприяло розвитку релігійних вірувань і появи ідеї богів, як сил, що стоять над людиною і її земним життям. Політеїзм, як віра в багатьох богів, має різну основу і зміст вірувань, які відзначаються традиціями, світоглядними і культурними основами різних племен і нардів: обожествляються душі померлих, природні явища.

В різні періоди історичного розвитку наради поступово приходять до монотеїзму (віра в одного бога). Цей шлях проходить через конкретну духовну культуру народу з її особливостями суспільно-економічного життя, географічного ландшафту і клімату. З’являється велика кількість монотеїстичних релігій. Значна їх частина виходить за межі однієї країни і стає світовою релігією. До світових релігій перш за все відноситься християнство з його трьома напрямками: православ’я, католицизм, протестантизм. В рамках цих напрямків, а також між ними і поза їх існуванням існує велика кількість християнських течій і сект. Досить впливовою релігією є буддизм, який має два напрямки: махаяну і хінояну, а також досить самостійну гілку – ламаїзм та значну кількість сект. До світових релігій відноситься іслам, який складається з сунізму і шиїзму, іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, синтоїзм, даосизм, зороастризм.

Первісні релігійні культи збереглись на  значній території планети, вони піддавались впливу християнства, ісламу у ході колонізації. Та місцеві традиційні культи і локальні релігії розповсюджені на 70% населення Африки, у внутрішніх районах В’єтнаму, у гірських районах Південно-Східної Азії,  папуасів Океанії, аборигенів Австралії та Америки.

В сучасному світі нараховується біля трьох тисяч різних релігійних культів. Найбільш розповсюджені релігійні течії заслуговують на глибокий аналіз.

Осмислюючи філософію і догмати  основних світових релігій  можна прийти до висновку, що в основі розвитку лежать три стародавні культурні пласти:

  •  це стародавні країни Близького Сходу, Північної Африки і півдня Європи, на терені яких сформувалися Зороастризм, Іудаїзм, Християнство, Іслам;
  •  це стародавня Індія, культура якої проявилась у вченнях індуїзму, буддизму;
  •  це стародавній Китай, який дав життя філософсько-релігійним теоріям конфуціанства і даосизму.

Основні світові релігії

Релігійні погляди Вавілону, Єгипту, Ірану, Греції поступово сформували єдине бачення Бога як творця Світу, визнання людини, як єдності смертного тіла і вічної душі, що в лоні божої сили може перебувати в благодаті раю чи муках пекла. Протягом тисячоліть формувалися релігійні культи, які сотворили історію створення світу, показали причину його руйнації, як боротьбу між Добром і Злом, визначили кінець цієї боротьби Страшним Судом, який повинен відновити гармонію світу.

Зороастризм

Зороастризм – релігійне вчення іранського пророка Заратустри – можливо найдавніше із світових релігійних откровеній. Точно його вік встановити важко. Протягом багатьох віків тексти Авести – головної священної книги зороастрійців – передавалися в усній формі. Записали їх лише в перших віках нашої ери. Головний пророк релігії – Заратустра родом з мідійського міста Рагі, скоріше всього він жив в VІІІ – VІІ ст. до нашої ери. Він є автором невеликих поем “Гати”, які і дають нам відомості про релігію і його пророка.

В релігії возвеличується бог Ахурамазда (порядку і справедливості).

Його проголосив Заратустра несотворенним Богом, що існує вічно і є творцем всього благого: світла, правди, доброти, знання, святості і доброчинності. Джерелом зла у всесвіті оголосив Ангро-Майньою (злого духа), який також несотворим і є носієм зла. Ці дві протилежності буття Заратустра бачив у вічному зіткненні: “Воістину, - говорив він, - є два первинних духа, близнята, що славляться своєю протилежністю в думці, в слові і в дії – вони обидва, добрий і злий. Коли ці два духа зійшлися вперше, то вони сотворили буття і небуття, і те, що чекає, врешті решт, тих, хто іде шляхом брехні, - це найгірше, а тих, хто йде шляхом добра, чекає найкраще. І ось із цих двох духів один, що слідує брехні, вибрав зло, а другий – Дух Найсвятіший, обряджений в найміцніший камінь (в небесну твердь) увібрав праведність”.1

Отже, царство Ахурамазди уособлює позитивну сторону буття, а царство Ангро-Маньою – негативну.  Ахурамазда знаходиться в ніким не створеній стихії світла, Ангро-Маньою – у вічному мороці. Протягом довгого часу ці області, розділені пустотою, ніяк не стикались. І лише створення Всесвіту зіткнуло їх і породило постійну боротьбу, змішавши  нашому світі добро і зло.

Спочатку Ахурамазда створив шість вищих божеств:

  •  Воху Мана (“Благий помисел”);
  •  Аша Вахішта (“Краща праведність”) – божество, що втілює закон істини;
  •  Спента Армайті (“Святе благочестя”), втілює те, що добре і праведне;
  •  Хшатра Вайр”я (“Бажана влада”) – це сила, яку кожна людина повинна проявляти, прагнучи до праведного життя;
  •  Хаурватат (“Цілісність”);
  •  Амертат (“Безсмертя”).

Усі разом вони були відомі як Амеша Спента (Безсмертні Святі). Кожне божество було пов’язане і володарювало якимось явищем: небесами із каміння, землею, вогнем, водою, рослинами. Воху Мана покровительству вав корові, а людина з її розумом і правом вибору належала самому Ахурамазді.

Ангро-Маньою – це тьма, брехня, зло і незнання. Він також має шість могутніх богів: Злий Розум, Хвороба, Руйнування, Смерть і т.п. Під його покровительством також знаходяться злі боги – деви, а також багато злих духів. Щоб захиститись від зла, людина повинна щоденно молотися, очищатися, приносити жертву.

Війна між Ахурамаздою і Ангро-Манью розгорілася в момент світо творення. Спочатку Ахурамазда створив всіх вільними від тілесної оболонки, потім надав разом з помічниками матеріальну форму. Та в той же час, коли творіння стало матеріальним, воно стало доступним злу.

Напад Ангро-Манью ознаменував початок нової космічної ери – “Зміщення”; протягом якої цей світ – це суміш добра і зла, а людина знаходиться під постійною небезпекою зійти зі шляху доброчинності.

Основна ідея Заратустри в тому, що добро може перемогти лише за допомогою чистих, світлих сил і дякуючи участі людини. Людина створена союзником Бога і працює разом з ним для досягнення перемоги над злом. Фізична смерть не припиняє людське існування. Кожна душа, розставшись із тілом, буде судима за те, що сотворила в житті. На вагах правосуддя будуть зважуватися думки, слова і справи кожної душі: добрі – на одній чаші, злі – на іншій. Якщо переважать добрі – то душа потрапить в рай; злі – в пекло.

В кінці світу і на початку ери “Розподілу” відбудеться загальне воскресіння мертвих. Тоді праведники отримають “майбутнє тіло”, а земля віддасть кістки померлих. Після воскресіння буде Останній Суд. Люди повинні будуть пройти через річку розплавленого металу, яка для праведних буде парним молоком, а для злих – пекельним металом, який знищить їх назавжди. Для праведних людей настане час вічного життя в царстві Бога на землі.

Це вчення, що знайшло своє місце в Ірані, мало вплив і на Індію, і на народи південної Європи. Поєднуючись з іудаїзмом і християнством, зороастризм сприяв появі різних вчень та єресей в середні віки.

Іудаїзм

Ця релігія почала утворюватись ще в ІІ тисячолітті до нашої ери і розповсюджена в основному серед євреїв. Історія її розвитку пов’язана із завоюванням давніми євреями Палестини, а далі підкорення іудейської держави римлянами, що привело до розсіювання іудеїв по світу, утворення релігійних общин – синагог, які очолювали равини. Вони давали знання, регулювали відносини між віруючими. Давньоіудейська Біблія це книги Старого заповіту, які  складались протягом ХІІІ - ІІ ст. до нашої ери. Складання Талмуда – другого за значенням після Біблії джерела іудейського віровчення – завершено равинами у V ст. нашої ери.

Вчення іудаїзму проголошує культ єдиного бога Яхве; ідею “богообраності” єврейського народу, віру в пришестя месії – небесного спасителя; очікування кінця світу, воскресіння мертвих. Ця релігія має специфічні обряди: обряд обрізання, поважається піст, їжа розпділяєтьсая на дозволену (кошарну) і недозовену (трефну).

Іудаїзм має кілька течій. Так, у Вавілоні у VІІІ столітті виникло караїмство (від давньоєврейського – “караїм” - чтець), яке не визнає Талмуд, а усю увагу концентрує на Старому заповіті.

Досить популярною у стародавні часи була каббала (переказ) – містичне вчення, яке складається з елементів піфагоризму і християнства, суть якого викладена у книзі ХІІІ століття – Зогар – містичному коментарі Тори. У ХVІ - ХVІІ століттях каббала в основному займалась магією і чаклунством та символічним тлумаченням Старого заповіту. Каббалістична містика сприяла появі хасидизму – другої секти іудаїзму.

Хасидизм виник в ХVІІІ столітті серед віруючих Польщі та України як вираження протесту бідних верств єврейського населення. Засновник секти Ізраїль Бешт і його послідовники, використовуючи каббалу і містицизм, виступили проти равинів, відстоюючи вивчення Біблії і Талмуду як істинне служіння богу, і доводили, що головне в житті віруючого – це благочестива поведінка, фанатична молитва, виконання заповітів, які тільки і дозволяють людині знайти спільну мову з богом.

Християнство

Ця релігія виникла в І тисячолітті нашої ери у східних провінціях Римської імперії внаслідок злиття і взаємопроникнення ідеї ряду месіанських сект іудаїзму. Згідно з християнським вченням, засновником нової релігії є Ісус Христос – Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов з небес на землю, влюднився через народження  його Дівою Марією. Він дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страдницьку смерть з метою спокути первородного гріха, воскрес і вознісся на небо. Як невід’ємна іпостась Святої Трійці Христос зайняв своє місце справа від Отця і ще раз має прийти у світ для здійснення Страшного Суду.

Ісус Христос подарував людству життєствердні моральні ідеї, які сьогодні складають основу загальнолюдських моральних цінностей:

“…любіть ворогів ваших, благословляйте проклинаючи вас, благотворіть неневидячих вас і молітесь за ображаючих вас і проганяючих  вас”

“… не протився злу. А хто вдарить тебе в праву щоку твою, поверни до нього і другу”. (Із Євангелії від Матвія 5:43-44)

Спаситель разом з учнями своїми дарував віру добра, щирості, любові і рівності усіх перед богом. Складною була історія розвитку християнства, ця віра зазнала і утисків, і переслідувань під час становлення, а потім і розпаду. Та усі конфесії християнства зберегли у своїх вченнях основні настанови месії.

Після розпаду Римської імперії на дві частини – Західну й Східну – на християнською церквою нависла загроза розколу. Східною церквою значною мірою керував візантійський імператор. На Заході ж, де влада римських імператорів занепадала, зростав вплив єпископів.

Намагання римських пап керувати східними патріархами викликало опір не лише східного духовенства, а й візантійських імператорів. Стосунки між західною і східною церквами ускладнювалися також догматичними, теологічними та обрядовими розбіжностями між ними.

Західне християнство

Східне християнство

Переважало латинське і латино мовне населення, тому латина стала основою релігійного мовлення.

Переважало грецьке населення і саме обряди і звичаї цієї етнічної групи впливали на розвиток християнства.

Латинці зневажали греків, заздрили їхньому багатству і цивілізації.

Приділяє більше уваги питанням богослов‘я.

Ставили на перше місце обрядовість, дисципліну, систему управління церквою.

Загострена увага до будь-яких єресей.

Причащалися усі віруючі прісним хлібом, а вином лише духовенство.

Причащалися усі віруючі квасним хлібом і вином.

Христилися п‘ятірнею.

Христилися трьома пальцями.

Забороняло розлучення, вихід з духовного сану, встановило монополію на тлумачення Біблії.

Богослужіння велося грецькою або місцевою мовою.

Встановило догмат про супрематію пап (папа – намісник бога на землі).

Не визнавали догмат про суперматію, “благодать” і “чистилище”.

Встановили догмат на “благодать”, за яким святі люди створили запас благодаті і церква (звичайно за гроші) може видавати ці благодаті у формі індульгенції.

Стверджували, що Дух Святий сходить лише від Бога-Отця, а Богом-Сином лише передається.

Встановили догмат, згідно  якому після смерті душа тимчасово перебуває  в “чистилищі”,  тому рідні можуть купити прощення гріхів.

Стверджували що Святий Дух сходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

Приводом до розколу  християнської церкви стали ієрархічні чвари 858 р. у Константинополі. За два роки до цієї дати на патріарший престол обрали ігумена Ігнатія. Проте родичі візантійського імператора передали владу над східною церквою протосекретарю Ігнатія Фотію. Обурений Ігнатій погрожував, що викляне кожного, хто визнає Фотія патріархом. Щоб заспокоїти збурене духовенство, імператор скликав вселенський собор і запросив на нього папу Миколи І. Папські легати марно намагалися довести на соборі не канонічність обрання Фотія патріархом. Тоді папа скликав у Римі церковний собор, на якому викляв Фотія, тобто відлучив його від церкви. Розгніваний імператор відіслав папі листа з категоричною вимогою не втручатися надалі у справи східної церкви, папа відповів йому в тому ж дусі – процес церковного розколу розпочався. Закінчилося все тим, що в 1054 році папський легат Гумберт і константинопольський патріарх Михайло Керуларій публічно викляли один одного й очолювані ними церкви, остаточно розколовши християнський світ.

Відтоді шляхи західної і східної церкви розійшлися. Західну церкву стали називати римо-католицькою (“вселенською”), східну – греко-католицькою (або православною – “істиною”).

Схизма (розкол) 1054 року породила небезпечний конфесійний шовінізм. Взяття й пограбування Константинополя хрестоносцями в 1204 році остаточно звело глуху стіну між візантійською і латинською церквами.

Спроби возз’єднати християнську церкву робилися впродовж усього Середньовіччя.

Так, у 1274 році візантійський імператор Михайло VІІІ Палеолог, з метою заручитися підтримкою папи, погодився на злуку обох церков. Однак православне духовенство і навіть миряни не визнали рішень ІІ Ліонського собору про унію.

У середині ХV століття візантійський імператор Іоанн VІІ Палеолог, щоб заручитися підтримкою європейських держав у боротьбі з турками-османами, погодився передати православну церкву під папську юрисдикцію. На Флорентійському соборі 1438 року було складено акт про злуку обох церков, однак православні владики, повернувшись до Константинополя, відмовилися від унії.

Значний вплив і на західні, і на східні християнські доктрини мали праці Августина Блаженного (354-430), який жив у роки занепаду Римської імперії. Він народився в місті Тагаст (нині Соук Арас в Алжирі), його мати була християнкою, уже в юності дивував своїм розумом, багато навчався в Римі, Мілані. В 32 роки прийняв християнство і повернувся на батьківщину на релігійну службу у місто Гіппон (нині Аннаба) де до кінця життя служив єпископом. Августин стверджував, що бог знає, хто буде врятований, доля людини визначена. Важливим є лише духовний прогрес людини і це давало основу церкві ставити себе вище держави і її правителів.

Для Бога, вважав богослов, немає минулого, теперішнього, майбутнього, Бог є скрізь і завжди як творча сутність.

А для людини історичний процес проходить в часі і має початок і кінець.

Всю людську історію поділив на шість періодів: 1) від Адама до потопа – немовля чий; 2) від потопа до Авраама – дитячий; 3) від Авраама до Давида – отроцтво; 4) від Давида до Вавілонського полону – юність; 5) від полону до Христа – зрілість; 6) від Христа до кінця світу – період старіння.

Значну увагу приділяє вченню про царство земне і царство Боже і висловлює віру, що духовне зміцнення приведе до того, що Боже царство поглине земне і настане Вічний мир і безсмертя.

Августин Блаженний залишив велику творчу спадщину: 500 проповідей і 200 листів, які і зараз складають основу християнської теології. Значну увагу приділяв питання моралі:

“Зла людина шкодить самому собі раніше, ніж зашкодить іншому”.

“Той, хто добрий – вільний, навіть якщо він раб, той, хто злий – раб, навіть якщо він король”. (Августин Блаженний)

Православ’я

Основні положення православного віровчення зафіксовані в двох джерелах: “священному писанні” (Біблія) і в “священних переказах” (матеріалах помісних і вселенських соборів ІV – VІІІ ст., праці “святих отців”, давні богослужіння). Найважливіші догмати викладені в Символі віри, який прийнятий на перших двох вселенських соборах. Це вчення про тройцю  (Бог-Отець, Син Божий, Дух Святий), догмати боговтілення, покутування, воскресіння і вознесіння Ісуса Христа як боголюдини, визнання святості  апостольської церкви, необхідності хрещення і віра у воскресіння мертвих.

Основу православної обрядовості складають християнські таїнства: хрещення, помазання, причащання хлібом і вином, покаяння, шлюб, священство і соборування.

Важливе місце належить богослужінню, яке здійснюється в храмі духовенством і віруючими, головне богослужіння – це літургія, або обідня, під час якої здійснюється причастя і яка завершується проповіддю.

Визначальну роль відіграє культ святих, яких церква прославляє як чудотворців і почитає їх останки (мощі) як хрест чи ікону.

До основних обрядових вимог відноситься дотримання постів – систематичне утримання від м’ясної  і молочної їжі по середам і п’ятницям, а також перед Пасхою (сім неділь), різдвом (40 днів), Успіням (дві неділі) і через неділю після трійці (від восьми до 40 днів).

Кульмінаційними моментами обрядовості є церковні свята. Найважливіші із них: Пасха (день воскресіння Христа) і 12 свят, вісім із яких присвячені Христу та іншим особам християнської трійці (різдво Христове, хрещення Господнє, стрітення, преображення, входження Господнє в Єрусалим, вознесіння, п’ятидесятниця або трійця, воздвиження Христа), а 4 - богородиці (різдво богородиці, введення в храм, Благовіщення і Успіня богородиці).

Духовенство вважається посередником між богом і людьми, воно поділяється на дияконів, ієреїв (священників) і архієреїв (єпископів, архієпископів і митрополитів). Архієреї назначаються тільки із монахів.

Для православ’я характерні чоловічі і жіночі монастирі, але в храмах жіночих монастирів служать священики і диякони – чоловіки. Головні чоловічі монастирі називаються лаврами.

Католицизм

Одна із особливостей католицизму – положення про філіокву (лат. – досл. “і від сина”), що означає: дух святий сходить і від Бога і від його сина. В католицизмі розвинений культ богородиці – діви Марії і проголошені догмати про народження нею сина божого через непорочне зачаття і її тілесне воскресіння на небо. Практикується відпущення гріхів через продаж індульгенцій.

Особливе місце відводиться духовенству, за допомогою якого віруючі спілкуються з богом, і папі, який до кінця життя є главою церкви.

Поряд із “священним писанням” (Біблія) визнається і “священні перекази” – релігійні традиції (соборні постанови і особливо усні розповіді, що дійшли через апостолів та отців церкви). Все духовенство зобов’язане дотримуватися целібату – обітниця не одружуватися, щоб повністю віддавати себе церкві.

Для католицизму характерна чітка централізація церковних організацій, на чолі з Ватиканом – теократичною державою у Римі. Така діяльність церкви дає можливість виступати католицизму в усьому світі як впливова організація, що прагне до об’єднання християнських церков, засуджує насильство, тероризм, соціальну нерівність, ігнорування норм загальнолюдської моралі.

Протестантизм

Протестантизм (від лат. – який заперечує, не погоджується) виник в результаті антикатолицької Реформації, яка почалася в ХVІ столітті в Європі і об’єднує в сучасних умовах (часто лише тільки загальною назвою) велику кількість течій церков, сект, які відрізняються догмами, будовою, походженням.

Одним із головних постулатів нової релігії є проголошення положення про те, що спасіння досягається особистою вірою, а не за допомогою духовенства, втручання церкви. Протестанти відмовилися від  верховенства римського папи, від розкішного прикрашання культових споруд і священників. Вони заперечили віру в чистилище, куль ангелів, святих, мощей та інших реліквій. Відсутнє поклоніння богородиці, немає монашества. Служителі культу можуть вступати в шлюб. Кількість таїнств скорочена: хрещення і причастя. Богослужіння проводиться на національній мові і кожний віруючий може його здійснити.

Основною книгою вважається Біблія – особливо Новий заповіт, але не признаються “священні перекази” і створюються свої перекази. Для цієї релігії характерний соціальний протест, що проявляється в есхатології (очікування кінця світу і страшного суду), в аскетизмі (самопожертвуванні) і в хімізмі (“друге пришествіє” Христа і встановлення тисячолітнього царства божого на землі). Відзначаються і інші особливості, характерні для окремих сект: поглиблення містицизму і фанатизму віруючих у зв’язку з безпосереднім “спілкуванням з богом”, ізоляція від “світу” і суспільства, відмова від виконання деяких суспільних і громадянських обов’язків.

Протестантські течії по-різному реформували католицизм. Найбільш радикальні реформи проведені були лютеранством, основаним у Германії Мартином Лютером в 1517 році. Родоначальник протестантизму проголосив ідеї про загальну святість, про рівність усіх віруючих перед богом, про виправдання вірою.

Мартін Лютер (1483-1546) народився в Німеччині в місті Єйслебені отримав університетську освіту, ступінь доктора теології. Незадоволення церквою у Лютера росло поступово. Побувавши в Римі, він був вражений продажністю і бездуховністю духовенства.

В 1517 році на дверях церкви у Вітенберзі вивісив свої 95 тез, в яких засудив церкву і практику торгівлі індульгенціями. Одна із ключових ідей – це спасіння через посередництво віри, вважав, що усі члени церкви – як духовні, так і миряни – мають однакові права. Слово боже повинне бути доступним і зрозумілим, тому зробив переклад Біблії на німецьку мову. Виступив проти втручання церкви у світські справи, проти целібату. Сам одружився у 42 роки на 26-річній бувшій монашці. Його підтримували не лише прості люди, а й знатні особи. Ще за його життя лютеранство було визнане не лише в Німеччині, а й в Данії, Норвегії, Ісландії, Швеції.

Вождями реформації в Швейцарії (30-ті роки ХVІ століття) були Ульріх Цвінглі і Жан Кальвін, які започаткували цвінгліанство і кальвінізм, що потім з”єднались . Головним догматом кальвінізму є вчення про абсолютне визначення долі людини: щодо створення світу бог вирішив, хто з людей спасеться, а хто попаде в пекло.

Жан Кальвін (1509-1564) народився у Франції, отримав хорошу освіту, але його схильність до протестантизму змусили його переїхати до Женеви, де він не лише очолював протестантську общину, а довгий час управляв містом, надавши правлінню теократичного звучання.

Кальвін заохочував старання в роботі, освіті, був жорстоким по відношенню до єретиків (за його правління кілька осіб було спалено за підозрінням у магії, сумніви в доктринах релігії). Він не визнавав авторитету Риму, всіх людей вважав грішниками і спасіння може прийти лише через віру. Кальвінізм отримав визнання у Швейцарії, Нідерландах.

Досить поверхневою була реформація в Англії: створена англіканська церква в 1534, яка проголосила англіканський символ віри з 39 статей, але зберегла основні догмати і обряди католицизму і є державною релігією Великої Британії.

Пізній протестантизм дав життя цілому ряду релігійних сект.

Баптистизм (від грецького – занурюю у воду) виник в 1609 році в Голландії. Вони спростили релігійні культи і організацію церкви. Общинами управляють виборні особи , усі віруючі рівні. Сенс життя бачать в досягненні “вічного блага” в потойбічному світі. Тому в земному житті пропагують ідеї хорошої поведінки, гуманізму.

Адвентисти (віл лат. - пришестя) виникли в 30-х роках ХІХ століття в США. Вони вірять про близьке “друге пришестя Христа, здійснення страшного суду”., не визнають ікон і хреста. Для секти характерна активна місіонерська діяльність, виплата десятини в касу общини, необхідність готувати себе до Страшного суду через стриманість.

П’ятидесятники – їх назва походить від дня сходження святого духу на землю на п’ятидесятий день після воскресіння Ісуса Христа. Вважають, що людина – це раб гріха, тому треба відрікатись від земних благ і служити богу..

Вони вірять, що святий дух може прийти до кожного і це проявляється в глоссолалії (іноговоріння), тому молитви супроводжуються не психічним збудженням.

Секта свідків Ієгови виникла в США в ХІХ столітті. Вони проповідують, що скоро прийде Ісус Христос на землю і в запеклій битві (армагедон) переможе сатану, воскресить померлих свідків Ієгови і створить тисячолітнє царство. Ієгова – це є бог, батько Христа2.

Іслам

Основоположним догматом ісламу (араб. - покірність) або мусульманство. є віра в Аллаха. Аллаха вважають творцем всього сущого: і неба, і землі, і людей. Він правитель світу. Якщо мусульманин підкорюється волі бога, то його чекає райське небесне блаженство, коли порушує заповіді Аллаха, його чекають пекельні муки в загробному житі.

Поява ісламу пов‘язана з іменем Мухаммеда (біля 570-632 рр.). Мусульмани проголосили його великим пророком, посланником Аллаха, автором священної книги Коран (читання). Він народився в Меккі, рано осиротів. Був пастухом і по гонщиком верблюдів. Одружився на багатій вдові, зайнявся торгівлею. З 610 року почав проповідувати нову віру. Але в Меккі не був визнаний і в 622 році здійснив хіджру – переселився в Медину. Община, створена ним, розросталась, в 630 році перемогла Мекку. Похоронений в Медині. Перед своєю смертю в 632 році Мухам мед уже управляв всією Південною Аравією. Аравійські бедуїни були відомі як жорстокі воїни.  Невелике військо арабів, об‘єднаних Мухаммедом і натхненних вірою в істинного Бога, змогло здійснити великі завоювання. До 642 року покорили Месопотамію, Сирію, Палестину, Єгипет, розбили Персію.

В 711 році араби захопили Північну Африку і дійшли до Атлантичного океану, захопивши Іспанію. Лише в 732 році мусульманські війська, які дійшли до центру Франції, зазнали поразки від франків. За століття бедуїни-воїни, натхненні словом пророка, створили імперію, що простяглася від кордонів Індії до Атлантичного океану. І скрізь в завойованих країнах з‘являлась велика кількість послідовників ісламу.

Не усі завоювання були тривкими, Перси, хоча і зберегли віру пророка, домоглися незалежності від арабів. Іспанці, лише через сім століть  в результаті християнської Реконкісти (повернення) відвоювали весь півострів. Месопотамія, Єгипет, Північна Африка залишились арабськими.

А нова релігія продовжувала розповсюджуватися і за межами мусульманських завоювань.

Священна книга мусульман Коран написана арабською мовою і складається з 114 сур (розділів). Зміст Корана включає:

  •  заклинання і прокляття;
  •  есхатологічні тексти (про світоявлення, страшний суд, рай пекло);
  •  запозичення із індійських і християнських джерел;
  •  давньоарабські фольклорні тести;
  •  норми, які регулюють майнові і сімейні відносини.

Сунна (звичаї, передані від предків) основана на розповідях людей, що знали Мухаммеда, про його справи, вчинки, вчення.

Основним догматом ісламу є дотримання наступних правил:

  •  вірити в єдиного Бога Аллаха і визнавать Мухаммеда його пророком;
  •  молитися п‘ять разів на день у визначений час;
  •  дотримуватись 30-денного посту в місяць рамазан;
  •  платить податок і подавать милостиню на користь мечеті;
  •  хоча б раз за життя відвідати Мекку чи інше “святе місце”.

Специфічним для мусульманства є наявність шаріата (законоположень), який регулює усі сторони особистого і суспільного життя мусульман.

Слід зазначити, що основні мотиви вчення Мухаммеда співпадають з біблейськими і він ніколи не говорив, що відкриває щось нове, зазначав, що Аллах задовго до нього відкрився єврейським, християнським пророкам. Він не визнавав себе послідовником інших, говорив, що бог відкрився йому і закликав зберегти віру в Аллаха. Мухам мед засуджував трійцю, бо вважав, що Бог єдиний, був і буде завжди.

В сучасному світі від Ірана до Марокко простягаються арабські держави, які об‘єднані не лише ісламом, а і спільною мовою, історією, культурою. Можливо те, що Коран написаний арабською мовою, спасло цю мову від розпаду на діалекти. Наслідки арабських завоювань, розповсюдження ісламу продовжують суттєво впливати і на сучасну політику.

Основою філософії і релігії стародавньої Індії стали Веди, які складалися протягом 1000 років з 1500 до 500 року до нашої ери. В них закладені основні ідеї про єдність світу, про людину, як частину світу, що існує у відповідності з кармою і проходить свій шлях, постійно перероджуючись під владою Бога.

Ідея самопізнання і самозаглиблення, визначеність земного шляху і служіння вищому розуму ми знаходимо і у брахманізмі, і в буддизмі, і в індуїзмі.

Буддизм

Ця  релігія виникла у VІ столітті до нашої ери  у Стародавній Індії. Основна маса  буддисті в зосереджена в країнах Азії (Центральна, Південна, Південно-Східна).

Ранній буддизм багато взяв із брахманізму, а саме сприйняв вчення про переселення душ, про перевтілення і зробив його основою свого віровчення.

. він запропонував ідею релігійної рівності і можливість звільнення від  земних страждань.

Засновником буддизму вважається індійський принц невеликого князівства, що знаходиться у підніжжя Гімалаїв на кордоні сучасної Індії і Непалу. Його мати Майя померла через кілька днів після народження сина, якого назвали Сідхартха. Батько дуже любив дружину і усі свої почуття переніс на сина, оточив його багатством, красою і безтурботністю життя. Хлопчик був здібний до наук, допитливий і, хоча його відмежовували від людських страждань, він прагнув пізнати істину життя.

На тридцятому році Сідхартха Гаутама залишає дім і йде подорожувати, взявши з собою лише три  одежі (верхню, нижню і рясу жовтого кольору) чашу для пиття, бритву, голку, пояс і сито (щоб не проковтнути з водою якусь комаху). Він шукав мудрості у школі санкхьї, де отримав знання з філософії брахманізму, жив серед йогів, а потім усамітнився у джунглях. Через шість років, пізнавши власну мудрість, Сідхартха поніс своє вчення людям, поступово завойовуючи усе більше прихильників.

Його вчення включає чотири основні тези. Перша істина проголошує: “Все у світі наповнене злом і стражданням”, яка вказує, що усі дороги життя ведуть до страждань. Все тече, змінюється знаходиться у безцільному стрімкому русі. Куди б ми не глянули, скрізь незадоволеність, погоня за власною тінню, розрухою. Нове творення теж несеться на зустріч загибелі.

Друга істина – “причина страждань відкрита”. Страждання виникають від бажання буття, насолоди, влади. В людині ще до народження розвивається Трішна – прагнення до насолоди, до життя і схильність до чуттєвого, - саме воно формує волю до життя.

Третя істина : “Припинити страждання можливо”. Треба викорінить земні чуттєві бажання і поєднатися з Тишею і Спокоєм,  покритись бронею байдужості і нічого не чекати від суєтного світу.

Єдина гідна мета для людини – це звільнення від всього, навіть від самого себе. Цю мету Сідхартха запропонував у четвертій істині – про шлях звільнення. Він включає в себе:

  1.  правильні погляди, основані на “благородних істинах”;
  2.  правильну рішучість, а саме готовність до подвигу заради істини;
  3.  правильну мову, доброзичливу, щиру і правдиву;
  4.  правильну поведінку, а це означає не причиняти зла;
  5.  правильний спосіб життя: мирний, чесний, чистий;
  6.  правильні зусилля: самовиховання і опанування собою;
  7.  правильна увага – це активна пильність свідомості;
  8.  правильне зосередження: вірні методи спостереження і медитації.3

Оволодівати цими принципами  необхідно поступово. Вища ступінь, яку повинна досягти людина – це повне володіння своїм тілом і своїми почуттями. Входження в нірвану – повне відмежування від світу і пізнання вищих істин мудрості під силу лише найдостойнішим.

Сідхартха Гаутама був визнаний як істинний учитель. Його почали називати Будда, що означає “озорений істиною”, “освітлений знаннями”.

За вченням Будди, якщо людина не може досягти нірвани, то її чекає нове народження і нові життєві страждання. Таке вчення основується на своєрідному розумінні душі. Тіло і душа складаються  із різних комбінацій драхми (матеріальних і психічних). Стара конструкція драхми гине і створюється нова і самопізнання дозволяє вплинути на очищення  людини від земних бажань.

Філософія буддизму пропагує високі моральні принципи людяності, але подавляє активну творчу діяльність земного життя людини.

У вченні Будди багато уваги приділено роздумам над людською мораллю: “… ніколи в цілому світі ненависть не припиняється ненавистю, а відсутністю ненависті припиняється вона”, “Гарно сказане слово людини, якого вона не дотримується, таке ж безплідне, як і прекрасна квітка з приємним забарвленням, але позбавлена пахощів”. (Сідхартха Гаутама)

Індуїзм

В сучасній Індії найбільше розповсюджена релігія індуїзм, який виник у VІ – ІV ст. до нашої ери як реформований брахманізм. Ця релігія не однорідна, має різну догматику, обрядовість, не має єдиних керівних органів.

Спільним в індуїзмі є визнання давніх літературних пам’ятників “Вед” (“веда” - знання), а також наслідування ученню про сансаре – неприпинення життя душі, постійні її страждання і перевтілення після смерті в різні живі істоти у відповідності з кармою і в залежності від дотримання кастового роз порядку життя, від виконання призначеного обов’язку – драхми.

Індуїзм пропагує положення про ахімсе – не заподіяння зла – і про аватаре – можливість періодичних втілень головного бога в інше божество, людину чи тварину . Головними богами є Брахма, Шіва і Вішну, вони відповідно втілюють творчу, руйнівну і охоронну силу. Брахма – творець Всесвіту, але його культ не досить розповсюджений. Більше індуси поклоняються Шиві, він вважається втіленням грізних і руйнівних сил природи, є носієм її вічного народження і смерті. Він сам і його дружина Калі (богиня життя і смерті) зображаються як багатоликі і багаторукі людські фігури чорного кольору, обвиті зміями і гірляндами черепів.

Вішну вважається втіленням вічно живої благотворної природи. Він миролюбний, але схильний до витівок. При виняткових обставинах – втрата добро порядочності людьми чи виникнення загрози релігії і Богам – Вішну втілюється в якийсь тілесний образ і спасає ситуацію. Таких перетворень (аватар) багато, але частіше згадується десять: перші чотири - це тварини (риба, черепаха, кабан, лев), п’яте – карлик-велетень, шосте – воїн, сьоме – Раши, син царя Айодх’ї, восьме – Крішна – , дев’яте - в якості Будди, а десяте – це майбутнє народження у вигляді месії. Вчення про аватари свідчить про єдність індуїзму з буддизмом, вченням Крішни.

Жреці індуїзму не тільки відправляють культ, а й слідкують за віруючими, щоб вони дотримувались морально-побутових і ритуальних настанов.

Кожному із головних богів присвячуються храми, куди  під час релігійних свят стікаються віруючі із жертвоприношенням для богів.

Релігійні вчення давнього Китаю відрізняються  великою своєрідністю. Китайці фактично не мали своєї міфології (її місце зайняли історичні легенди про мудрих правителів). Жреців як намісників персоніфікованих богів, храмів на їх честь не було. Вищими божествами були померлі предки, духи природи. Релігійні ідеї мають високий ступінь абстракції. Вони вважали, що є Вищий Початок і Господь, як верхня все загальність холодна і сувора, яку не можна любить і не можна з нею з’єднатись..

Велике Небо карає недостойних і винагороджує добродійних, є вищим розумом, справедливістю і доброчинністю. Імператор – “син Неба” і править піднебесною допоки не втратив доброчинність.

Даосизм

Засновником даосизму був філософ Лао-цзи, що жив у кінці VІ століття до нашої ери. Китайські історики пишуть, що протягом багатьох років Лао-цзи виконував обов’язки головного хранителя архіву царського двору, але, розчарований занепадом моралі, подав у відставку і пішов на захід. Більше його не бачили.

На кордоні Лао-цзи залишив служителям свій твір – Дао-де-цзін. У центрі доктрини мислителя – вчення про велике Дао. Поняття це настільки багатогранне, що неможливо дати йому визначення. Дао – це джерело всього і стоїть над усім. Воно безтілесне, туманне і не визначене, його не можливо пізнать ні зором, ні слухом, ні дотиком. Усе видиме буття безмежно нижче нього. Воно не існує так, як існують гори, дерева, люди. Його реальність стоїть над реальністю земного і чуттєвого.

Дао – це віддалена від світу заборонена сутність. Воно пронизує увесь всесвіт своїми незримими тонами, проявляється як незрима енергія. Піднімаючись над Всесвітом, Дао творить його, регулює вічну гру двох полярних начал космосу: Янь та Інь. Всі істоти  наповнені Ці – це життєва сила, першосубстанція, яка робить живим все живе і сущим все суще.

Дао управляє усіма істотами і веде їх до  досконалості, яка полягає у досягненні кінцевої мети – Спокою. Пізнання Дао повинне стати головним сенсом людського життя. Осягнути його не можна ні шляхом дослідження, ні зовнішнім спостереженням. Мудрець посягає Дао не виходячи з дому, а через очищення і самозаглиблення.

Люди терзаються жадібністю, заздрощами, честолюбством. Правителі гноблять народ, затівають війни, щоб захопити чужі землі. Вони створюють штучні рамки для людини і тільки ще більше її відводять від святої природності.

Вся людська діяльність, за даосизмом, - безплідна суєта. Люди метушаться, поспішають, а Дао знаходиться в божественній безтурботності.  Необхідно утверджувати на землі царство Дао. Все, що ми називаємо прогресом, тільки відвертає увагу від посягнення Дао. Даосизм заперечує знання, науку, соціальні норми цивілізації.  Люди повинні віддаватись природному ходу речей, необхідно відійти від пристрастей, від життєвих проблем і радостей. Треба з’єднатися з Дао і знайти спокій ця теза є реакційною, бо заперечує прогрес. Хоча є у мислителя ідеї, до яких варто дослухатися і сьогодні: “Той, хто знає людей – розважливий. Той, хто знає себе – освічений. Той, хто перемагає людей – сильний. Той, що перемагає себе – могутній. Хто діє наполегливо, має волю. Хто не втрачає свою природу – довговічний. Хто помер, але не забутий - безсмертний”. “Благополуччя створюється повагою, а нещастя утворюється від насилля”.

В перших віках Лао-цзи був обожнений і  почав сприйматись як втілення самого Дао. Він пережив 9 внутрішніх перетворень і являвся на землю і в зовнішніх перевтіленнях (наприклад, у Будді). Сьогодні ця релігія зберігає своїх прихильників у Китаї, Монголії.

         

Конфуціанство

Найбільш розповсюджена релігія Китаю – конфуціанство – взяла за основу філософсько-етичне вчення Конфуція (Кун-цзи) і його учнів, які розкрили погляди учителя у книзі “Лунь-юй” – “Бесіди і судження” (VІ століття до нашої ери).                 

Конфуцій жив в епоху, коли Китай займав лише незначну частину сучасної території. Мислитель народився в невеликому царстві Лу на сході Китаю у сім‘ї воїна, він був одинадцятою дитиною, яку народила третя юна дружина сімдесятирічного батька. В 16 років хлопчик став сиротою і поступив на державу службу, паралельно багато вчився, пізнаючи культуру і обряди свого народу. У сорок років став учителем, у ході навчання значну увагу приділяв етиці і правилам життя, визначеним усіх ходом історії народу. В п‘ятдесят років почав управляти провінцією Чжунду, зарекомендував себе як умілий керівник. До шестидесяти років займав різні відповідальні пости, а потім повністю присвятив себе пізнанню мудрості, подорожуючи з учнями по Китаю протягом 13 років. Помер мислитель у 479 році до нашої ери.

Усі проблеми, якими займався Конфуцій стосувались людини і людських відносин. Кожна людина, вважав мислитель, незалежно від її походження повинна прагнути стати благородною і пізнати Дао (за Конфуцієм Дао – це комплекс ідей, принципів і методів, за допомогою яких можна направити людей на шлях істинний). Благородна людина повинна бути наділена началом “вень” – культурність, але цього недостатньо. Конфуцій вперше вводить в практику поняття “жень” – гуманність, яке є центральною у вченні мислителя. Гуманність він зводить до того, що не слід іншому заподіювати того, чого не бажаєш для себе. Людина по природі своїй більше схильна до добра, ніж до зла. Конфуцій збирався перемогти зло силою проповіді. Удосконалюючи себе, людина повинна побороти свої пристрасті і жити у злагоді з принципами Порядку і Середини (чжунюн). Середина – це ідеальний стан суспільства і його членів. Він досягається поміркованістю в усьому, обдуманістю вчинків, неквапливістю і педантичністю при виконанні правил. Щоб існувати разом, зазначав Конфуцій, люди повинні засвоїти спільну для всіх мораль, яку він узагальнив у п‘яти чеснотах: мудрість, гуманність, вірність, повага старших і мужність. Кожна людина повинна вести себе у відповідності з тим становищем, яке вона займає..

Управління суспільством буде успішним тільки тоді, колі воно основане на правилах етикету – “лі”, які включають гуманізм, синівську повагу (сяо), чесність і відвертість, постійне прагнення до внутрішнього удосконалення, ввічливість. І відносини у суспільстві повинні формуватися як у добропорядній сім”ї. Влучні афоризми мислителя дійшли до наших днів:

“Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді і в державі, і в сім‘ї до тебе не будуть відчувати ворожнечі”.

“На зло відповідають справедливістю. На добро відповідають добром”.

“навчатись і не міркувати – марнотратство часу, міркувати і не навчатись - згубно”.

Лише у ІІ столітті до нашої ери конфуціанство стало офіційною ідеологією і залишалось такою до 1911 року.

Хоча конфуціанство як релігія має розбіжності із проповідями Конфуція  (небо визнається як божество, яке наділене моральною свідомістю і уважно стежить за всім, що відбувається на землі), мислитель з 59 року до нашої ери обожнений, на його честь побудовані храми. Релігійні культи здійснюються главами сімей, старійшинами родів і чиновниками. Кожна сім‘я, рід мають свій храм, в якому, перед символізуючи ми пращурів табличками, здійснюються  обряди пожертвування.

Майже вся увага в цій релігії сконцентрована на соціально-етичних проблемах. Основний принцип конфуціанства –  чжен мін (виправлення імен)  полягає в тому, щоб кожна людина знала своє місце в житті у відповідності з її станово-класовою, сімейною належністю, яка встановлена у відповідності з законами Неба.

 

Релігія і церква в сучасній Україні

Релігія завжди займала виключне місце у житті будь-якої країни, бо вона є осередком збереження та поширення духовності та моралі людства. Зараз в період історичних змін, що відбуваються у нашому суспільстві, створюються сприятливі умови для регенерації релігійних конфесій, для посилення їх ролі в житті як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Релігія є первинною, глибинною основою людського світосприймання. Людське суспільство – усвідомлення людьми їх певної спільності - виникло саме на підставі релігії,  тоді як усі інші об’єднання(держава, господарство, культура) мають уже похідний, вторинний характер, тому релігія є основою будь-якої соціальності.

У процесі становлення і розвитку української нації релігія займає особливе місце. Адже боротьба за волю нашого народу супроводжувалася боротьбою за православну віру.

Польській політиці покатоличення була протиставлена боротьба за зміцнення позиції православ’я. Українське козацтво підняло православну віру на вищий щабель ідейної і духовної єдності. Під проводом Петра Сагайдачного у 1620 році Військо Запорізьке записалося  до Київського братства, допомогло у відновленні української православної ієрархії, обранні київського митрополита. Спробою спасти національні основи українського православ’я доцільно вважати Берестейську унію 1596 року, яка привела до об’єднання православної церкви України і Білорусії з католицькою.

Після возз’єднання України з Росією у 1654 році спостерігається тотальне підкорення української православної церкви російському патріархату. Та на усіх етапах загострення боротьби національної зростала і боротьба релігійна, що привело до утворення трьох незалежних православних церков на сучасному етапі: Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ-КП), Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ-МП) і Українська Автокефальна  Православна Церква (УАПЦ).

Міжконфесійні суперечки, що точаться уже в умовах незалежності засвідчують диструктивність “возз’єднання” України і Росії, трагізм багатовікової залежності української церкви від Московського патріархату.

Відомо, що в радянські часи проти Української православної церкви використовувалися найруйнівніші засоби боротьби від організації “Спілки войовничих безбожників” (1925 р.), масового спалення предметів релігійного культу, ікон, книжок, тотального руйнування храмів до ліквідації Української Автокефальної Православної (1930р.) і Греко-католицької (1946 р.) церков та  масових репресій проти священнослужителів.

В сучасній Україні окрім трьох православних церков діють самостійні Греко- і Римсько-католицька церкви (УГКЦ і РКЦ). Діє 1031 релігійна організація, в яких 17613 релігійних громад, 172 монастирі, 68 духовних закладів. Серед релігійних організацій 3854 громади протестанської церкви (Всеукраїнський союз об’єднань християн-баптистів, Всеукраїнський Союз Християн віри Євангельської (п’ятидесятники), Церква адвентистів 7-го дня, Релігійна організація свідків Ієгови, Пресвітеріанська церква та інші); іудейські церкви (87 громад), релігійні громади мусульман (192 громади).

Свобода релігійного  віросповідання сприяє  вільному духовному розвитку представників різних національностей,  що проживають на території нашої держави. Релігійні питання фокусують три основні напрямки суспільного розвитку:

а) національний – релігійною основною української нації є православна церква, тому важливим стає збереження її культових основ;

б) політичний – протистояння православних конфесій  поглиблює політичний розлад у суспільстві, тому  слід шукати конфесійної єдності;

в) етичний – християнська церква завжди несла зразки вищої гуманістичної моралі і  сучасне громадянське суспільство повинне опиратися на її принципи.

Отже, Україна є багатоконфесійною державою, тому завдання держави - забезпечити повноцінний правовий статус церкви, умови для реалізації прав і свобод віруючих громадян. Все це відображено в Конституції України:

- церква відокремлена від держави;

- кожна людина має право на свободу совісті та вільний вибір;

-  усі релігійні організації  мають вільні права;

- усі міжконфесійні та церковні справи вирішуються віруючими без втручання держави та нерелігійних організацій;

-  церква стоїть поза політикою;

- усі віруючі рівні перед законом і мають право на рівний захист законом.

Українська держава у стосунках між церквою і державою діє у повній відповідності до законодавства, захищаючи право громадян на свободу віросповідання. Це відповідає вимогам ст. 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Гарантуючи рівність церков перед Законом, держава визнає і дотримується положення, що жодна з них не може претендувати на панівну роль в суспільстві та статус державної. Конституція України, інші правові акти, що розвивають її положення, гарантують дотримання принципу невтручання органів державної влади у справи церкви, а церкви - у діяльність представницьких та виконавчих органів влади.

Разом з тим наша держава  розвиває державно-церковні відносини шляхом забезпечення повноцінного правового статусу всіх церков, створення умов для здійснення обрядів усіх релігій, забезпечення їх культовими спорудами через повернення відібраних будівель конфесіям, сприяння будівництву нових..

Права і обов'язки віруючих розкриваються в законі "Про свободу совісті та релігійні організації"", ухваленого Верховною Радою 23 квітня 1991 року. Цей закон складається з шести розділів,  які включають наступні положення:

1. Для громадян України сповідування будь-якої релігії або не сповідування ніякої не дає переваг чи обмежень у правах і обов'язках. Незалежно від віросповідання, громадяни України є рівними в усіх галузях економічного, політичного, соціального й культурного життя і несуть рівну відповідальність за порушення закону.

            2. Розпалювання на релігійному грунті ворожнечі й ненависті, нанесення образи релігійним почуттям громадян тягнуть за собою відповідальність згідно з Кримінальним кодексом України.

3. Громадяни України рівні у здобутті освіти  незалежно від світогляду, переконань, віросповідання. Релігійне виховання громадян ніяким чином не є обов'язком держави. У той же час навчатися релігії та здобувати релігійну освіту як середню, так і вищу, громадяни України мають право в духовних навчальних закладах, створених релігійними організаціями.

 4. Деталізується конституційна гарантія права на свободу совісті. Свобода совісті - це гарантована державою можливість людини вільно і незалежно визначати особисте ставлення до релігії і здійснювати відповідні дії. Суть права на свободу совісті визначається певними чинниками по відношенню до прав людини:

  •  мати свою релігію і власні переконання;
  •  приймати іншу релігію або переконання;
  •  не сповідувати ніякої релігії;
  •  відкрито виражати і вільно поширювати свою релігію;
  •  право батьків виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань;
  •  право на таємницю сповіді.

5. Закон забороняє примус та насильство в будь-якій формі при визначенні особою свого ставлення до релігії, до її сповідування, до участі або неучасті у богослужіннях, обрядах і церемоніях. Релігія – це справа совісті кожної конкретної людини. Здійснення свободи сповідання релігії або переконань може бути обмежене тільки законом і тільки з мотивів, які передбачені законам та відповідають міжнародним зобов’язанням України.

6. Держава не втручається у кадрові питання релігійних організацій, оскільки діяльність церковних посадових осіб здійснюється в межах чинного законодавства України. Основною ланкою церковної структури виступає релігійна громада. Саме тут віруючі громадяни реалізують своє право на колективне сповідування віри, створення вільно доступних місць для богослужінь та зібрань. Держава визнає та забезпечує можливість утворення чи відновлення (діючих у минулому) релігійними громадянами своїх ієрархічних структур.

7. Релігійній організації може бути відмовлено в отриманні прав юридичної особи, якщо її статут або діяльність суперечать чинному законодавству (ст. 15), а сама релігійна організація відмовляється підпорядковуватися встановленому в державі порядку.

8. Оскільки релігійні організації утворюються з метою задоволення духовних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і ця їх діяльність безприбуткова, то для її забезпечення кожній релігійній організації надається право засновувати виробничі підприємства та добродійні заклади (ст. 19). Ці підприємства і заклади організаційно підпорядковуються засновнику.

9. Для проведення благодійної, культурно-освітньої роботи релігійні організації можуть засновувати відповідні підрозділи (ст. 23), які входять до складу релігійної організації у формі відділів, секторів тощо. Товариства, братства та інші об'єднання віруючих громадян, утворені при релігійних організаціях, можуть мати свої зареєстровані статути і діяти як юридичні особи на правах громадських організацій.

Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" має ще цілий ряд важливих положень, які регулюють діяльність релігійних конфесій.. В цілому даний Закон повною мірою забезпечує правову основу взаємовідносин Української держави і церкви, стоїть на сторожі інтересів релігійних організацій, людини і суспільства. Він відповідає основним стандартам міжнародного права в галузі прав і свобод людини і громадянина.

Отже, у своїй діяльності Україна  відносно релігії та церкви принципами законності та соціальної справедливості, а саме:

  •  громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх ставлення до релігії;
  •  створення сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму;
  •  взаємної релігійної і світоглядної терпимості та поваги між віруючими і невіруючими та їх об‘єднаннями;
  •  визнання традицій, внутрішніх настанов релігійних організацій;
  •  подолання негативних наслідків державної політики минулого щодо релігії та церкви;
  •  підтримка релігійних організацій  при виконанні ними своїх статутних завдань.

Література

  1.  Берзин Э. Конфуцианство // Наука и жизнь. – 1994. - №5
  2.  Блок М. Антология истории, или Ремесло историка. – М.:»Наука», 1986
  3.  Бурдье П. Социология политики: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и предисл. Н.А.Шматко. – М.: SocioLogos, 1993
  4.  Васильев Л.С. Проблемы генезиса китайской мысли / формирование основ мировозрения и ментальности. – М.: «Наука», 1989
  5.  Воронкова В.Г. Філософія: Навчальний посібник. – К.: ВД “Професіонал”, 2004
  6.  Горський В.С. Історія української філософії.- К.: Наукова думка.- 1996
  7.  Гудима А.М. Релігієзнавство.- Тернопіль, 2000
  8.  Дзюба В.І., Степанов О.П. Сходження до гуманізму.- К.: Либідь, 1997
  9.  Іллін В.В. Філософія: Підручник: В 2 ч. – К.: Знання, 2002
  10.  Історія релігії в Україні: навч. посіб. для вузів / За ред.. А.М.Колодного, П.Л.Яроцького.- К.: Знання, 1999
  11.  Калінін Ю.А., Харковщенко Є.А. Релігієзнавство: Підручник для вузів.- К.: Наук. думка, 2002
  12.  Кривуля О.М. Філософія: світ – людина – дух. Навч. посібник. – Харків: ТОВ “Прометей”, 2003
  13.  Лубський В.І., Криленко В.М. Історія релігії. – К.: Знання, 2002
  14.  Мудрецы Поднебесной.- Симферополь: «Реноме», 2003
  15.  Ницше Фридрих. По ту сторону добра и зла: Сочинения.- М.: ЗАО Узд-во ЭКСМО-Пресс, Харьков: Узд-во “Фолис”, 2000
  16.  Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. посіб.- К.: Вища школа: Т-во “Знання”, КОО, 1999
  17.  Петрик В.М. Новітні та нетрадиційні релігії.- К.: Знання, 2002
  18.  Петрушенко В.Л. Основи філософських знань. – К.: Каравела, 2002
  19.  Рассел Б. Історія західної філософії: Пер. з англ..- К.: Основи, 1995
  20.  Релігієзнавство: Підруч. для вузів / За ред.. С.А.Бублика.- К.: Хрінком, 2001
  21.  Рыжов К.В., Рыжова Е.В. Сто великих пророков и вероучителей.- М.:Вече, 2002
  22.  Сучасна зарубіжна філософія: Течії і напрями. Хрестоматія: Навч. посіб./ Упор. В.В.Лях, В.С.Паденок.- К.: Ваклер, 1996
  23.  Тойнби А.Д. Цивилизация перед судом истории: Пер. с англ.- М.: Прогресс”- “Культура”, 1996
  24.  П.С.Таранов 120 философов / жизнь, судьба, учение/ в 2 томах, “Реноме”, г. Сімферополь, 1997
  25.  Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник/ І.В.Бичко, В.Г.Табачковський, Г.І.Горак та ін.. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1994
  26.  Філософія: Навчальний посібник/ І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко, І.В.Бойченко та ін..; За ред.. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1999
  27.  Філософія: Підруч. для вузів / За ред.. М.І.Горлача, В.Г.Кременя. - Х.: Консул, 2001
  28.  Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. Минск:ООО «Попурри», 1997.
  29.  Ходькова Л.П. Релігієзнавство: Навч. посіб. для вузів. - Львів: Афіша, 2000
  30.  Черній А.М., Лахно А.І. Релігієзнавство: Навч. посіб. для вузів. – К., 2002
  31.  Шопенгауэр А. Мир как воля и представление. – Мн.: ООО Попурри”, 1999
  32.  Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологи мировой истории. – Образ и действительность. – Мн.: ООО “Попурри”, 1998

1

2

3


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

27678. Привлечение заведомо невиновного к уголовной ответственности (ст. 299), отличие этого преступления от вынесения неправосудных приговора, решения или иного судебного акта (ст. 305) 28.5 KB
  299 отличие этого преступления от вынесения неправосудных приговора решения или иного судебного акта ст. 2 Объективная сторона применительно к рассматриваемому составу преступления конкретные действия должностных лиц выражаются в привлечении заведомо невиновного в качестве обвиняемого путем вынесения соответствующего процессуального документа. Квалифицирующим признаком данного преступления является привлечение заведомо невиновного к уголовной ответственности соединенное с обвинением в совершении тяжкого или особо тяжкого преступления....
27680. Понятие субъекта преступления в уголовном праве. Общие признаки субъекта. Специальный субъект преступления и его признаки. Проблема уголовной ответственности юридических лиц 33.5 KB
  Специальный субъект преступления и его признаки. Субъект преступления – это лицо совершившее преступление и способное в соответствии с законом понести за него уголовную ответственность. Субъект преступления является одним из обязательных элементов состава преступления.
27682. Понятие судимости и ее правовые последствия. Погашение и снятие судимости. Сроки погашения судимости 31.5 KB
  Эти сроки зависят от следующего: – было лицо осуждено условно или отбывало реальное наказание; – от вида наказания назначенного осужденному связано наказание с лишением свободы или не связано; – от категории совершенного преступления в случае когда осужденному назначается наказание в виде лишения свободы. 86 УК судимость учитывается при рецидиве преступлений и при назначении наказания. 18 УК; 4 влияет на применение условнодосрочного освобождения от отбывания наказания и др. Судимость погашается: – в отношении лиц условно осужденных –...
27684. Понятие убийства. Убийство без отягчающих и смягчающих обстоятельств. Отличие этого преступления от причинения смерти по неосторожности (ст.109УК). Постановление Пленума Верховного Суда РФ от 27 января 1999 г. №1 «О судебной практике по делам об убийстве» 25 KB
  Отличие этого преступления от причинения смерти по неосторожности ст. Убийство то есть умышленное причинение смерти другому человеку. Объективная сторона убийства причинение смерти. Субъективная сторона характеризуется психическим отношением субъекта к своим действиям бездействию и последствиям наступившей смерти потерпевшего.