загрузка...

36127

Соціальне страхування

Конспект

Налоговое регулирование и страхование

Сутність принципи й роль соціального страхування План Сутність і необхідність соціального страхування в умовах ринкової економіки. Становлення і розвиток соціального страхування. Сутність і необхідність соціального страхування в умовах ринкової економіки. У багатьох країнах діє система взаємодоповнюючого соціального страхування що містить у собі такі елементи як: Державне соціальне забезпечення; Корпоративні соціальні програми; Індивідуальне часткове страхування.

Украинкский

2013-09-21

462.5 KB

14 чел.

Тема 1. Сутність, принципи й роль соціального страхування

План

  1.  Сутність і необхідність соціального страхування в умовах ринкової економіки.
  2.  Становлення і розвиток соціального страхування.

 

  1.  Сутність і необхідність соціального страхування в умовах ринкової економіки.

У ст. 46 Конституції України закріплене право громадян на соціальний захист. Реалізація такого права на практиці – це забезпечення державою достатнього рівня добробуту громадян у визначених випадках передбачених законом.

Відповідно до правового акту МОТ основою сучасної системи соціального захисту є 9 основних видів соціальної допомоги:

  •  допомога при хворобі, безробітті, у зв'язку з нещасним випадком на виробництві, по старості;
  •  допомога родинам;
  •  допомога по вагітності і родам;
  •  допомога по інвалідності;
  •  допомога у випадку втрати годувальника.

У багатьох країнах діє система взаємодоповнюючого соціального страхування, що містить у собі такі елементи як:

  1.  Державне соціальне забезпечення;
    1.  Корпоративні соціальні програми;
    2.  Індивідуальне (часткове) страхування.

Сьогодні функціонують 4 моделі соціального захисту:

  1.  Соціально-демократична модель скандинавських країн – держава бере на себе значну відповідальність у питаннях соціального захисту населення;
  2.  Неоліберальна модель (США) – проблеми відносно питань соціального захисту у відносинах між підприємствами і найманими робітниками вирішуються переважно за участю профспілок;
  3.  Неоконсервативна модель (Німеччина) заснована на тому, що відповідальність окремого підприємця замінена системою колективної відповідальності під контролем держави;
  4.  Система Бевериджа (Англія, Ірландія) – головним завданням держави є захист мінімальних доходів громадян.

Система соціального захисту в Україні в більшому ступені відповідає німецької моделі.

Основними складового соціального захисту в Україні є:

  •  соціальне забезпечення;
  •  соціальна допомога;
  •  соціальне страхування.

Соціальне забезпечення – надання окремим категоріям громадян соціальних виплат за рахунок бюджетів.

Соціальні виплати малозабезпеченим родинам, родинам з дітьми, жертвам війни і т.д. в умовах трансформаційних перетворень економіки є необхідними і доцільними. Однак вони залежать як від економічної політики уряду, так і складання державного бюджету, механізму їхнього надання. Зменшення фінансових можливостей держави може привести до затримки або зменшення розмірів соціальних виплат.

Система соціальної допомоги також побудована на фінансуванні за рахунок коштів бюджету. Однак ці кошти направляються не фізичним особам, а підприємствам і організаціям як компенсація недоотриманих доходів. (Соціальна допомога надається, наприклад, у формі житлових субсидій).

Соціальне страхування створює умови для відтворення робочої сили і захисту громадян у наступних визначених страхових випадках: втрати працездатності, втрати годувальника, безробіттю, досягнення літнього віку і т.д.

Необхідність соціального страхування обумовлена:

  1.  Наявністю громадян, які не можуть брати участь у суспільно корисній праці, а тому не можуть забезпечити собі певний рівень життя за рахунок заробітної плати.
  2.  Наявністю громадян, що є працездатними, але не мають можливості реалізувати свій трудовий потенціал.

Система соціального страхування містить у собі соціальні, економічні, фінансові і правові аспекти.

Соціальні аспекти полягають у створенні універсальної і всеохоплюючої системи захисту всього населення від усіх факторів нестабільності.

З фінансової точки зору соціальне страхування виступає інструментом перерозподілу коштів у суспільстві.

Соціальне страхування впливає на підвищення ефективності діяльності підприємств шляхом матеріального забезпечення й охорони здоров'я працівників. Соціальне страхування створює необхідні економічні умови для збереження працездатності економічно активного населення.

З правової точки зору соціальне страхування – це система юридичних норм, що регулюють соціальний захист населення у наступних визначених страхових випадках (передбачених законодавством).

Соціальне страхування це фінансова категорія, яка виражає економічні відносини, що виникають у процесі розподілу і перерозподілу ВВП шляхом формування фондів коштів і їхнє використання для забезпечення громадян у старості, у випадку тимчасової або постійної втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства, а також охорони здоров'я.

У сфері соціального страхування виникають наступні основні групи фінансових відносин:

  •  між страховими фондами і юридичними особами, платниками обов'язкових внесків;
  •  між фондами і найманими робітниками, за рахунок яких формуються доходи бюджету фонду;
  •  між фондами і державними, місцевими бюджетами в процесі перерозподілу державних фінансових ресурсів;
  •  між фондами й іншими органами, кошти яких використовуються для фінансового забезпечення соціальних програм;
  •  між територіальними і центральними органами фондів з метою забезпечення соціальних виплат на регіональному рівні;
  •  між фондом і окремими категоріями громадян, що одержують за рахунок його коштів матеріальне забезпечення і соціальні послуги;
  •  між фондами й установами, організаціями, що виконують визначені види робіт (проф. навчання, перепідготовку незайнятого населення);
  •  між фондами і фінансовими органами в процесі здійснення контролю за рухом державних фінансових ресурсів.

Матеріальною основою цих відносин є національний доход (ВВП).

Соціальному страхуванню властиві (властиві) 2 функції:

  1.  Розподільна;
  2.  Контрольна (забезпечує повне і своєчасне надходження коштів у соціальні фонди і їхнє цільове використання відповідно до планових завдань).

Керування коштами соціального страхування здійснюють фонди, створені відповідно окремим видам страхування.

  1.  Становлення і розвиток соціального страхування.

У Древньому Римі різні організації, колегії поєднували своїх членів на основі професійних, матеріальних і особистих інтересів (підтримка при втраті працездатності, забезпечення похорону).

У  XIII в. уперше виникли організаційні основи соц. страхування в            м. Дубровик на Балканах, де існувала програма страхування здоров'я на основі внесків застрахованих осіб.

У Середні Століття, гірники Німеччини засновували спільні каси для підтримки потерпілих від нещасних випадків.

Найбільше поширення соціального страхування набуло наприкінці 19 в., що було обумовлено швидким індустріальним розвитком.

Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк у 1883-1889 р. вперше в світі в законодавчому порядку впровадив систему соціального страхування (страхування на випадок хвороби; від нещасних випадків на виробництві, на випадок інвалідності і старості). Система Бісмарка ґрунтувалася на наступних принципах:

  •  соціальне забезпечення засноване винятково на праці, а тому обмежено тільки тими особами, що одержали на це право за свою працю;
  •  обов'язкове забезпечення існує тільки для тих найманих робітників, зарплата яких менше встановленої суми (не можуть користуватися індивідуальним страхуванням);
  •  установлено паритетне співвідношення між внесками найманих робітників і роботодавців, а також між внесками і виплатами;
  •  соціальним забезпеченням керують роботодавці і наймані робітники;
  •  обов'язковість соціального страхування.

У 1942 р. лорд Вільям Бэверидж запропонував нові підходи до політики соціального забезпечення. Рекомендовано було охопити соціальним страхуванням не тільки застрахованих осіб, а також в окремих випадках і членів їхніх родин. План Бэверидржа включаючи в себе 3 принципи соціального забезпечення:

  •  принцип універсальності – соціальне забезпечення для усіх на усі випадки соціального ризику (гарантований мінімум доходів для усіх). (Суперечило положенням Бісмарка);
  •  принцип єдності – єдиний внесок надходив в уніфіковану систему національного страхування (за винятком СНСП, що фінансувалося з бюджету);
  •  інтеграція різних форм забезпечення: страхування, соціальної допомоги й ощадних кас. Цей принцип передбачав координацію соціальної політики, політики охорони здоров'я і політики повної зайнятості.


Тема 2. Іноземний досвід у сфері соціального страхування

План

  1.  Загальна характеристика систем соціального страхування і захисту в країнах ЄС.
  2.   Основні принципи побудови систем соціального страхування  у країнах ЄС.

  1.  Загальна характеристика систем соціального страхування і захисту в країнах ЄС.

Процес створення ефективної системи соціального захисту в Україні залежить від багатьох чинників. Одним із них є використання досвіду зарубіжних країн, де ця система працює тривалий час і має позитивні результати. Значний інтерес являє собою система соціального захисту, яка формується в рамках Європейського Союзу, зважаючи на прагнення України увійти до ЄС. Розглянемо принципи, правові засади та форми соціального захисту в європейських державах-членах ЄС (далі — країни—члени).

Відповідно до положень «Договору про заснування Європейського Співтовариства» кожен громадянин країни—члена Союзу є громадянином Союзу. Працівникам, самозайнятим особам та членам їх сімей надана свобода пересування в межах ЄС (ст. 18). Але така свобода пересування може призвести до втрати багатьох можливостей у галузі соціального захисту порівняно з тими, які вони мають у своїй країні. Для забезпечення високого рівня соціального захисту, виконання положень, які визначені Європейською соціальною хартією та Хартією Співтовариства про фундаментальні соціальні права робітників, Співтовариство здійснює заходи, які сприяють координації дій у соціальному захисті та враховують відмінності національних законодавств щодо соціального захисту.

Відповідно до законодавства країн—членів ЄС наявність права на певний вид соціального захисту і його надання залежить від розміру та кількості внесків, зроблених до відповідних інститутів соціального захисту. Право на соціальний захист (на пенсії або допомоги) може пов’язуватися також із фактом проживання в одній із країн-членів ЄС. Але ж кожна країна має власне законодавство щодо соціального захисту.

Ця проблема знайшла своє відображення у ст. 42 Договору про ЄС (1, с. 225). У вказаній статті йдеться про адаптацію соціального захисту до захисту працівників—мігрантів та його відповідність двом основним принципам: створення можливостей для набуття та збереження права на соціальні виплати шляхом врахування всіх періодів, передбачених в законах окремих країн та надання виплат особам, які є резидентами на території країн—членів ЄС.

Положення ст. 42 Договору про заснування Європейського Співтовариства знайшли своє відображення у Регламенті 1408/71 (1, с. 341). Цей акт визначає, що метою створення європейського законодавства щодо соціального захисту є не гармонізація законодавства країн-членів до європейського, а координація порядку забезпечення осіб, визначених ст. 51, та гарантування того, що внески до фондів соціального страхування, зроблені особою в одній із країн-членів ЄС, даватимуть право на соціальний захист в будь-якій країні-члені ЄС. Також необхідно усунути можливі територіальні обмеження під час використання різноманітних схем соціального захисту. При цьому схеми можуть модифікуватися. Якщо країна не покращує свого законодавства порівняно із законодавством ЄС, то має застосовуватися принцип верховенства права ЄС, коли певні національні норми не використовуються.

У той же час Регламент 1408/ 71 не поширюється на конвенції щодо соціального захисту, укладені між країною—членом ЄС і країною, яка не входить до ЄС, за винятком випадків, коли конвенція стала складовою національного законодавства. Так, наприклад, між Німеччиною і Свазілендом укладена конвенція, за якою певна група прав на соціальний захист, отримана у Свазіленді, прирівнюється до прав, отриманих у Німеччині. Так, громадянин Іспанії, який ніколи не працював у своїй країні, але працював певний період у Свазіленді, а потім певний період у Німеччині, отримав право на пенсію за віком у Німеччині. Якщо він повертається до Іспанії, то для виплати пенсії будуть включені періоди роботи як у Німеччині, так і у Свазіленді.

Регламент 1408/ 71 є комплексним актом, який визначає поняття особи у сфері соціального захисту, суть виплат та принципи, на яких базується соціальний захист. Положення охоплює такі групи осіб, як наймані працівники, самозайняті особи (особи, які забезпечують себе роботою самостійно), члени сім’ї та один із подружжя, який пережив іншого. Працівники та самозайняті особи повинні бути громадянами країни — члена ЄС. Один із подружжя вважається громадянином ЄС, незалежно від національності іншого.

Однак існують різні визначення понять найманий робітник, самозайнятий та члени сім’ї.

Названий Регламент визначає найманих працівників та самозайнятих як осіб «які застраховані примусово або приєдналися до схеми соціального страхування добровільно». Соціальний захист у межах ЄС враховує будь-які схеми (національні) соціального страхування. Схема може бути примусовою і добровільною, із внесками з боку працівників і без таких внесків. Може включати різні види виплат. Ці фактори не є визначальними. Важливий сам факт страхування. Так, працівник—громадянин Великобританії, який знаходиться за межами своєї країни в будь-якій із країн ЄС, не втрачає права на допомогу по тимчасовій непрацездатності. Відповідно до європейського законодавства, якщо особа довгий час підлягала страхуванню в одній із країн—членів ЄС, то вона повинна мати право на соціальні виплати, навіть працюючи поза ЄС.

На відміну від інших законів, що стосуються робітників, законодавство ЄС про соціальний захист не обмежує права тих, хто пересувається в межах ЄС з метою працевлаштування. Але є різниця у праві на виплати частково і повно зайнятих працівників. Частково зайняті працівники мають право на отримання виплат відповідно до законодавства ЄС тільки в тому випадку, якщо вони підлягали соціальному страхуванню за національною схемою. Так, відповідно до Соціального кодексу Німеччини особи, які зайняті у незначних розмірах, не підлягають обов’язковому страхуванню. Якщо вони не застраховані у системі добровільного страхування, то не будуть забезпечуватися за європейським законодавством.

Члени сім’ї — це визначені в законі або визнані такими особи, також це особи, які ведуть спільне господарство за умови проживання під одним дахом із працівником. Також до членів сім’ї належать утриманці працівника. Визначення члена сім’ї різне у різних країнах і, відповідно, різні підстави отримання соціальних виплат. Підстави і види виплат членам сім’ї можна було б уніфікувати, застосовуючи єдине визначення, але це суперечило б основним принципам соціального захисту та обмежило б свободу пересування. Тому використовуються ті поняття, які є у законодавстві кожної країни—члена ЄС.

Виплати сім’ям та одному з подружжя, який пережив іншого, здійснюються за рахунок коштів соціального страхування. При цьому діє обов’язкове правило, суть якого полягає в тому, що названі особи та/або їх годувальники повинні бути застрахованими у системі соціального страхування. Це правило не передбачає винятків. У даному випадку європейське законодавство визначає різницю між виплатами, які гарантуються особі як природне право, і виплатами, право на які виникає виходячи із статусу члена сім’ї робітника чи одного із подружжя. Наприклад, якщо французька сім’я жила у Нідерландах, чоловік працював, підлягав соціальному страхуванню, а дружина перебувала на його утриманні. Чоловік, який отримав право на пенсію в Нідерландах, помирає, а дружина повертається до Франції. В даній ситуації дружина має право на пенсію відповідно до свого статусу, оскільки її чоловік робив внески до пенсійного фонду.

Розмежування природних і набутих прав порушує фундаментальну правову вимогу про єдиний підхід і ставить надання соціальних виплат у залежність від внутрішніх схем соціального захисту.

Усупереч спробам ЄС врегулювати всі питання щодо соціального захисту мігрантів та їх сімей, залишається невирішеною проблема із громадянами, які неспроможні сплачувати страхові внески, та ніяк не регулюється становище громадян із країн «третього світу», які легально проживають в країнах—членах ЄС і осіб, які не входять до членів сім’ї робітників-мігрантів, що є громадянами країни—члена ЄС.

  1.  Основні принципи побудови систем соціального страхування  у країнах ЄС.

Розглянемо основні принципи, на яких ґрунтується законодавство ЄС щодо соціального захисту.

Визначальним є принцип недопущення дискримінації за національною ознакою. Тобто громадяни будь-якої із країн-членів ЄС мають рівні права на соціальний захист у межах ЄС. Даний принцип не поширюється на громадян інших країн.

Здійснення соціальних виплат незалежно від місця проживання особи. Відповідно до вказаного принципу надаються пенсії внаслідок втрати працездатності або смерті від нещасного випадку або професійного захворювання; пенсії за віком; виплати інвалідам. При цьому використовується законодавство однієї чи кількох країн—членів. Особа не може позбавлятися цих виплат із тієї підстави, що вона не громадянин цієї країни за законодавством якої має право на виплати. Але цей принцип поширюється не на всі види виплат. Спеціальні норми застосовуються для визначення права на сімейні допомоги та виплати у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю.

Недопустимість надання особі однакових виплат у різних країнах—членах. Під такими виплатами слід розуміти ті, які мають спільну мету, об’єкт і підставу виплати. Інші критерії є формальними і тому вони не відіграють визначальної ролі. Якщо працівник підлягав соціальному страхуванню у кількох країнах—членах, то, по суті, він може отримувати виплати у різних країнах. Таке право обмежується названим принципом, який деталізується і реалізується у країнах—членах відповідно до їх національного законодавства.

Відповідно до національних законів розмір виплат є різним. Інформація про розміри виплат має бути прозорою, щоб працівники могли вибирати те, що їм вигідніше. Жоден працівник не може бути позбавлений права на такий вибір.

Цей принцип вимагає від країн—членів вироблення спільної концепції щодо класифікації виплат та порядку їх надання. Зокрема, створені спеціальні фонди для перерозподілу коштів на соціальний захист між державами-членами.

Принцип взаємозаліку страхових періодів. Даний принцип поширюється на такі виплати: допомоги у зв’язку з материнством, сімейні, з тимчасової непрацездатності, з інвалідності, на поховання та пенсії за віком. Відповідний орган країни—члена, законодавство якої регулює набуття, збереження чи поновлення права на виплати, пов’язує це право із періодом страхування, зайнятості чи проживання. При цьому допомоги призначаються особі так, ніби вона працювала за законодавством цієї країни. Якщо компетентний орган встановить, що особа не може продовжувати працювати, то до страхового стажу може бути зарахований період страхування в іншій країні—члені. Моментом початку страхування є перший страховий внесок. Якщо особа певний період не працювала або подала неправдиві відомості, то цей період не зараховується до страхового стажу, який дає право на виплату.

Принцип належності до однієї країни. Кожна особа може бути суб’єктом системи соціального захисту тільки в одній країні.

Недопущення погіршення становища. Працівник не повинен відчувати незручності у результаті запровадження загальних правил. ЄС запроваджує норми, які надають певні гарантії мігрантам. Вони можуть вибирати більш вигідні допомоги, якщо мають право на однаковий вид допомоги у кількох країнах. Працівник, який скористався правом на свободу пересування, не може знаходитися у гіршому становищі порівняно з тим, хто цим правом не скористався. Так, у Німеччині досить високий рівень соціальних виплат. Якщо особа отримала право на пенсію у зв’язку з інвалідністю у Німеччині, то після повернення до своєї країни вона отримуватиме пенсію на рівні виплат у Німеччині, відповідно до зроблених нею внесків. Але поряд з цим така особа має право звернутися за місцем проживання за допомогою на утриманців.

Відповідно до Хартії основних прав Європейського Союзу «кожен, хто проживає та легально пересувається в межах ЄС, має право на соціальне страхування та соціальні блага відповідно до правил, визначених правом Співтовариства та національними законами і практикою».

Розглянемо докладніше особливості схем соціального захисту в європейських країнах.

ФРН і Франція — це країни, де соціальне страхування отримало найбільш ранній розвиток і набуло своєрідних класичних форм. У цих країнах передбачені такі види соціального страхування: пенсійне; медичне; на випадок безробіття; від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання.

Порядок соціального страхування у Німеччині закріплений у Соціальному кодексі та окремих законах (наприклад, «Про соціальне страхування самостійних художників»). Великий інтерес являє собою пенсійне страхування. Відповідно до соціального кодексу є особи, які виключені із системи обов’язкового пенсійного страхування (які застраховані за іншою системою та які отримали пенсію у зв’язку зі старістю у повному розмірі) та звільнені (застраховані у системі страхування професійних груп). Пенсії за віком є чотирьох видів: звичайна пенсія; пенсія застрахованим із великим стажем; пенсія за віком інвалідам; пенсія шахтарям, які мають значний стаж роботи під землею.

До страхового стажу зараховуються періоди сплати внесків, вільні від сплати внесків та які враховуються при обчисленні пенсії. Формула обчислення пенсії складається із трьох показників. Це — сума особистих коефіцієнтів (сума винагороди за трудову діяльність); фактор виду пенсії (для пенсії за віком — 1, для пенсії при частковому зниженні працездатності — 0,5); актуальна вартість пенсії (для переведення пенсії, вираженої у сумі особистих коефіцієнтів у суму грошей).

Страхові фонди управляються соціальними партнерами — працівниками й роботодавцями.

У більшості країн основний тягар внесків припадає на роботодавців (в Італії та Іспанії — 4/5). Виняток становлять Нідерланди, де працівники сплачують 2/3 загальної суми внесків.

У Нідерландах система соціального страхування не підпадає під класичну континентальну схему, але є однією із найрозвиненіших у Європі за масштабами виплат і має багато своєрідних рис. Соціальне страхування здійснюється у двох організаційно-фінансових формах: система державного страхування; система страхування найманих працівників. Також існує система страхування самозайнятих осіб на випадок інвалідності.

Державному страхуванню підлягає все населення країни (пенсійне забезпечення, втрата годувальника, інвалідність). Внески сплачує безпосередньо застрахована особа. Пенсії виплачуються всім особам, які досягли пенсійного віку, — 65 років. Розмір пенсії розраховується з мінімальної зарплати і складає 70 % для одиноких пенсіонерів і 100 % — сімейним.

Допомога з державного страхування може надаватись як у грошовій, так і в натуральній формі (путівки, проживання в інтернатах). Система соціального захисту в Нідерландах передбачає: страхування службовців, державне страхування, соціальну допомогу. У разі страхування найманих працівників внески сплачують роботодавці і наймані працівники з фонду заробітної плати. Збір внесків здійснюють промислові страхові асоціації, яких в Нідерландах 17. Керують ними представники роботодавців та найманих працівників. До соціальної допомоги вдаються у двох випадках: у разі крайньої необхідності — як до останнього засобу (її надають муніципалітети); коли допомога по соціальному страхуванню менша гарантованого доходу (надають промислові страхові компанії).

Державне страхування включає пенсії за віком, у разі втрати годувальника. Пенсійний вік становить 65 років.

Пенсія в разі втрати годувальника виплачується залежно від доходу сім’ї. Якщо він перевищує певний рівень, то допомога не виплачується.

Передбачена соціальна допомога дітям до 18 років. Її розмір залежить від: доходу дитини; розміру допомоги батькам; віку дитини; місця проживання дитини (удома чи ні).

Законодавством Нідерландів визначені такі види соціальної допомоги:

  •  допомога дітям;
  •  додаткова допомога безробітним і непрацездатним;
  •  допомога за віком і частковою непрацездатністю;
  •  допомога безробітним;
  •  допомога тим, хто працює за наймом.

Закон про державну допомогу забезпечує мінімальний дохід для кожного громадянина, котрий не має достатніх фінансових засобів.

У Бельгії запроваджені такі види загальнообов’язкового страхування: у зв’язку з інвалідністю; за медичне обслуговування; допомога на дітей; на випадок безробіття; пенсійне (за віком; удівцям, удовам); грошові виплати за щорічні відпустки.

Фонд соціального забезпечення Бельгії наповнюється за рахунок відрахувань працюючих (13,7 %), роботодавців (24,7 %), держави. Кошти надходять на рахунок Національної служби соціального захисту. В Україні лише йдеться про формування соціального бюджету в межах державного бюджету.

В Бельгії державний бюджет становить 1 трлн 635 млрд бельгійських франків. З них 1 трлн 195 млрд — соціальний бюджет. Тобто 73 % бюджету — це страхові фонди соціального бюджету. Найбільше коштів витрачається на виплату пенсій і допомоги у зв’язку з інвалідністю.

Вартість найманої праці в Бельгії дуже висока. Мінімальна зарплата складає 46 000 тис. бельгійських франків (або 4,6 тис. грн). У цій країні найнижчий показник бідності у Європі. Прожитковий мінімум — 21 тис. франків, а мінімальна пенсія — 30 тис. франків на одну особу і 38 тис. на двох (якщо один із подружжя не працював).

Але у Бельгії дуже високі ставки податків, що викликає незадоволення певних верств населення.

У країні прийнятий закон «Про нещасні випадки на виробництві», який передбачає відшкодування непрацездатності; грошову допомогу за часткову втрату працездатності; ренту.

Система соціального страхування ЄС орієнтована на забезпечення соціальних гарантій.

Поряд із досягненнями у сфері соціального захисту, в європейських країнах є ряд проблем:

  •  значне збільшення видатків пенсійного страхування (у зв’яз-ку з несприятливою демографічною ситуацією);
  •  складність забезпечення своєчасного та повного внесення страхових внесків (Португалія, Греція);
  •  неефективність контролю при управлінні фондами соціального страхування через механізм соціального партнерства. Проблема загострилась у зв’язку зі значним зростанням оформлень інвалідності (в Нідерландах — 15 % осіб працездатного віку із загального числа відповідної вікової категорії). Це пояснюється недостатньою зацікавленістю органів управління фондів, які не несуть фінансової відповідальності, в обґрунтованому визначенні підстав для надання допомоги у зв’язку з інвалідністю. Тому Данія й Нідерланди реформують даний вид страхування.

Основні заходи щодо вирішення проблем у сфері соціального страхування: боротьба з шахрайством, обмеження видатків, посилення контролю (в адміністративній сфері); передача функцій соціального страхування приватним некомерційним і комерційним організаціям; використання нових фінансових механізмів.

Одним із шляхів реформування системи соціального захисту також є врахування матеріального стану особи з метою надання її безпосередньо тому, хто потребує допомоги, а не тому, хто може забезпечити себе сам. Цією методикою найбільше користується Великобританія. Матеріальний стан особи враховується при виплаті 34 % усіх видів допомоги.

В Україні формується система соціального страхування континентального типу, перш за все за зразком ФРН. Соціальне страхування здійснюють недержавні некомерційні організації, які керуються соціальними партнерами. Звичайно, неможливо перенести систему соціального захисту розвинених країн на правове поле України. Але, безумовно, позитивний досвід слід використовувати, вибудовуючи власну систему.


Тема 3. Державне регулювання соціального страхування

План

  1.  Сутність, мета і зміст державного регулювання соціального страхування.
  2.  Фінансовий механізм регулювання соціального страхування.

  1.  Сутність, мета і зміст державного регулювання соціального страхування.

Державне регулювання – це важливий елемент керування соціального страхування, формуванням і використанням коштів державних соціальних фондів.

Мета державного регулювання в сфері ЗДСС:

  •  проведення єдиної політики держави в цій сфері;
  •  забезпечення реалізації прав громадян на ЗДСС;
  •  створення умов для ефективного функціонування системи СС;
  •  забезпечення виконання суб'єктами СС вимог законів, нормативно-правових актів;
  •  адаптація системи СС до міжнародних стандартів.

Державне регулювання СС полягає в наступному:

  1.  Розробка і прийняття системи законодавчих, нормативно-правових актів, що регламентують відносини в цій сфері;
    1.  Щорічному перегляді і твердженні розмірів страхових внесків, норм, нормативів з обліком поточної економічної і соціальної ситуації в країні;
    2.  Перегляді видів і розмірів соціальних виплат з метою поліпшення матеріального забезпечення громадян;
    3.  Встановлення обов'язкових вимог до формування страхових резервів з метою забезпечення своєчасності і повноти соціальних виплат;
    4.  Державний фінансовий контроль над виконанням законодавства по формуванню доходів ССФ і цільового використання їхніх коштів;
    5.  Контроль і нагляд за діяльністю центральних і територіальних органів державних страхових фондів, їхньою взаємодією з іншими суб'єктами.

Державне регулювання передбачає створення і функціонування відповідного фінансового механізму , що повинен забезпечувати раціональне керування рухом фінансових ресурсів і формуванням фінансових відносин, що виникають у процесі створення і використання страхових фондів.

  1.  Фінансовий механізм регулювання соціального страхування.

Фінансовий механізм регулювання соціального страхування – це сукупність методів, форм і важелів керування фінансовими ресурсами, що призначені для матеріального забезпечення громадян у страхових випадках.

Фінансові методи відображають вплив фінансів на процеси, що відбуваються в сфері соціального страхування. Їхня дія виявляється в ході формування і використання бюджетів СФ. Фінансові методи діють за допомогою фінансових важелів.

Склад фінансового механізму регулювання соціального страхування.

  1.  Фінансові методи:

Планування, прогнозування, формування бюджету фонду, оперативне керування, перерозподіл, регулювання, використання коштів, контроль і нагляд.

  1.  Фінансові важелі:

Страхові внески, доходи, пільги, фінансові санкції, бюджет фонду, матеріальне забезпечення, витрати на СС.

  1.  Правове забезпечення:

Закони України, Укази Президента, постанови КМУ і правлінь фондів, Накази міністерств.

  1.  Нормативне забезпечення:

Інструкції, методичні розробки.

  1.  Інформаційне забезпечення:

Інформація про платників внесків, одержувачах соціальної допомоги, рух грошей.

Поняття загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування – система права, зобов'язань і гарантій, що передбачає (надання) забезпечення соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення у випадку хвороби, повній, частковій або тимчасовій утраті працездатності, утрати годувальника, безробіття, а також по старості й в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями, громадянами, а також з бюджетних і інших джерел, передбачених законодавством.

Право на забезпечення по ЗДСС мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства і члени їхніх родин, що проживають в Україні.

Види ЗДСС:

У залежності від страхового випадку виділяють:

  •  пенсійне страхування;
  •  страхування в зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими народженням і похованням;
  •  медичне страхування;
  •  страхування від нещасного випадку на виробництві і професійному захворюванні, що привели до втрати працездатності;
  •  страхування на випадок безробіття;
  •  інші види страхування.


Тема 4. Страхування тимчасової втрати працездатності

План

  1.  Умови призначення допомоги з тимчасової втрати працездатності.
  2.  Розрахунок допомоги з тимчасової втрати працездатності.
  3.  Особливості обчислення середньої заробітної плати для визначення допомоги з тимчасової втрати працездатності.

  1.  Умови призначення допомоги з тимчасової втрати працездатності.

Обов'язковому соціальному страхуванню підлягають усі наймані робітники (ст. 253 Кзоту). Тобто допомогу з тимчасової непрацездатності одержують застраховані особи: як працівники підприємств, так і працюючі у фізичних осіб (у т.ч. суб'єктів підприємницької діяльності) по найманню. Система оподатковування (загальна або спрощена), на якій знаходиться роботодавець, значення не має. Лікарняні виплачують у страхових випадках, що спричинили тимчасову непрацездатність, якщо вони відбулися в період роботи. При будь-яких обставинах підставою для призначення даного виду соціальної допомоги є виданий у встановленому порядку листок непрацездатності. Причому Фонд страхування від непрацездатності профінансує зазначені виплати, тільки якщо непрацездатність не зв'язана з нещасними випадками на виробництві або профзахворюваннями. В іншому випадку це "привілей" Фонду страхування від нещасного випадку, тому що порядок виплати допомоги різний у залежності від названих джерел фінансування, розповімо про такі ситуації окремо.

Страхові випадки, що перебувають у віданні Фонду страхування від непрацездатності, перераховані в ст. 35 Закону про страхування від непрацездатності. Важлива умова: потрібно, щоб непрацездатність не була наслідком нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання. Відсутність такого зв'язку представники роботодавця будуть визначати по наданому листку непрацездатності. Видужавши і повернувши до виконання своїх обов'язків, працівник повинний надати його у відділ кадрів (уповноваженій керівником особі). Однак це ще не гарантує виплати допомоги. Справа в тім, що після представника відділу кадрів і табельника лікарняний потрапить на розгляд комісії (уповноваженому) по соціальному страхуванню. Саме вона приймає остаточне рішення: надати допомогу або відмовити. Відкіля такі повноваження? Відповімо: завдяки п. 3 ст. 50 Закону про страхування від непрацездатності задача комісії (уповноваженого) по соціальному страхуванню від непрацездатності — контролювати дотримання законодавства про соціальне забезпечення працівників, у тому числі і витрата коштів Фонду страхування від непрацездатності.

Комісія (уповноважений) у своїй роботі керується окремим нормативним документом — Положенням про комісії. Комісію створюють, якщо кількість найманих робітників (застрахованих осіб) на підприємстві більше 15. Якщо ж них менше — досить на загальних зборах працівників вибрати уповноваженого і наказом керівника затвердити кандидатуру представника від роботодавця.

Документи про призначення допомоги з тимчасової непрацездатності (як і допомоги з вагітності і родів, а також допомоги з догляду за дитиною до трьох років) розглядають не пізніше 10 днів із дня їхнього надходження.

Якщо докладніше, комісія (уповноважений) розглядає підстави і правильність видачі (продовження) листків непрацездатності, дивиться, є чи на них усі необхідні реквізити (підписи лікарів, печатки медичної установи і т.п.). Вона також стежить за нарахуванням і своєчасністю виплати матеріального забезпечення, приймає рішення про відмовлення в його призначенні або про припинення виплати (цілком або частково). Сказане стосується не тільки допомоги з тимчасової непрацездатності, але й інших наданих за рахунок Фонду страхування від непрацездатності видів допомоги (по вагітності і родам, при народженні дитини, по відходу за дитиною до трьох років, на поховання). Також рішення комісії (уповноваженого) необхідно для видання путівки на санаторно-курортне лікування і т п.

За витратою коштів Фонду страхування від непрацездатності стежать його виконавчі дирекції, періодично перевіряючи роботодавців.

Коли можуть відмовити в призначенні допомоги

Якщо вже ми згадали про можливості такого відмовлення не залишимо без уваги і підстави, що роблять його обґрунтованим. Як свідчить ст. 36 Закону про страхування від непрацездатності, допомогу не виплачують, якщо працівник:

1) перебував у відпустці без збереження заробітної плати, творчій відпустці, додатковій відпустці в зв'язку з навчанням,

2) занедужав або одержав травму під час злочину,

3) навмисне наніс шкоду своєму здоров'ю, щоб ухилитися від роботи або інших обов'язків, або симулював хворобу;

4) знаходився під арештом або проходив судово-медичну експертизу,

5)  примусово лікувався по постанові суду;

6)  занедужав або одержав травму внаслідок алкогольного, наркотичного, токсичного сп'яніння або дій, зв'язаних з ними.

Також допомога з тимчасової непрацездатності застрахованій особі можуть не виплатити, якщо в період хвороби воно порушувало режим, установлений лікарем, або не з'являлася без поважних причин у призначений термін на медогляд, у тому числі на лікарсько-консультативну комісію (далі — ЛКК) або медико-соціальну експертну комісію (далі — МСЕК). У подібному випадку з дня порушення застрахований утрачає право на допомогу на термін, установлена комісією (уповноваженим) по соціальному страхуванню.

Будь-яке її рішення обов'язкове фіксують у протоколі, а при відмовленні, на наш погляд, варто послатися на ст. 36 Закону про страхування від непрацездатності і на наявність у листку непрацездатності відповідного запису лікаря (інші підтверджуючі документи).

  1.  Розрахунок допомоги з тимчасової втрати працездатності.

Відсоток оплати листка непрацездатності визначають по статті 37 Закону про страхування від непрацездатності. Він залежить від страхового стажу особи і складає:

60% середньої зарплати (доходу) — особам зі страховим стажем менше 5 років;

  80% середньої зарплати (доходу) — особам зі страховим стажем від 5 до 8 років,

100% середньої зарплати (доходу) — особам зі страховим стажем більше 8 років.

Крім того, без обліку стажу (на пільгових умовах) 100% середнього заробітку одержують:

— застраховані особи, віднесені до 1 — 4 категоріям потерпілих унаслідок Чорнобильської катастрофи;

— один з батьків (особа, що заміняє них), що доглядає за хворою дитиною у віці до 14 років, які постраждали від Чорнобильської катастрофи;

—  ветерани війни й особи, на яких поширюється чинність Закону про статус ветеранів війни.

Під страховим стажем мають на увазі період (суму періодів), протягом якого особа підлягає соціальному страхуванню в зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і сплачує (за нього сплачують) страхові внески у Фонд страхування від непрацездатності в порядку, який встановлений законодавством. Сюди зараховують і час (ст. 7 Закону про страхування від непрацездатності):

—  хвороби;

—  перебування у відпустці в зв'язку з вагітністю та пологами,

— перебування застрахованої особи у відпустці по догляду за дитиною до досягнення їм трирічного віку;

— одержання виплат по окремих видах соціального страхування, крім пенсій усіх видів.

При вирахуванні страхового стажу беруть до уваги загальний виробничий стаж особи до 28.02.01 р. (дата вступу в силу Закону про страхування від непрацездатності), визначений відповідно до Правил № 1658 по записах у трудовій книжці.

Усю необхідну інформацію про страховий стаж і відповідний відсоток оплати бухгалтер підприємства візьме з листка непрацездатності. Щоб розрахувати суму допомоги, йому залишається тільки визначити середньоденну (среднєгодинну) заробітну плату працівника і помножити її на відсоток оплати лікарняного і на кількість робочих днів (годин) непрацездатності. Роблять це так, як описано в Порядку № 1266.

Допомога з тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не зв'язаної з нещасним випадком на виробництві, виплачують застрахованим особам за рахунок Фонду страхування від непрацездатності, починаючи із шостого дня непрацездатності. Оплату здійснюють за весь період до відновлення працездатності або до встановлення МСЕК інвалідності незалежно від того, чи був звільнений працівник у період утрати працездатності (ст. 2 Закону про ставки).

Що стосується перших п'яти днів, то власник або уповноважений їм орган оплачує їх за рахунок коштів підприємства, керуючись Порядком оплати перших п'яти днів. У його п. 2 мова йде про те, що лікарняні виплачують за робочі дні, які приходяться на дні тимчасової непрацездатності працівника, за графіком роботи підприємства. Але період хвороби визначають у календарних днях. Отже, підприємство (фізична особа, що використовує працю найманих робітників) повинне виплатити за свій рахунок лікарняні за робочі дні, які приходяться на перші п'ять календарних днів тимчасової непрацездатності. Наведемо приклади.

Працівник підприємства занедужав у четвер (при п'ятиденному робочому тижні). Тоді з перших 5 календарних днів тимчасової непрацездатності (підтвердженої листком непрацездатності) підприємство оплатить четвер, п'ятницю і понеділок. А починаючи з вівторка посібник будуть нараховувати за кошти Фонду страхування від непрацездатності.

Працівник приніс два листки непрацездатності. Перший — на 3 календарних дні, а другий (як продовження першого) — на 5 календарних днів. Підприємство має оплатити перший лікарняний і два календарних дні другого.

Правда, у деяких випадках "правило п'яти днів" не застосовують, тобто оплачують період хвороби за рахунок Фонду страхування від непрацездатності з першого до останнього дня (але з урахуванням деяких особливостей):

1) при відході за хворою дитиною у віці до 14 років — не більше чим за 14 календарних днів. Якщо дитини потрібно помістити в стаціонар разом із застрахованою особою, то посібник останньому виплачують за весь термін його перебування в стаціонарі;

2) при догляді за хворим членом родини — не більше ніж за 3 календарних дні, а у виняткових випадках — до 7 календарних днів (комісія (уповноважений) враховує вагу хвороби члена родини і побутових обставин);

3) якщо необхідний догляд за дитиною у віці до 3 років або дитиною-інвалідом у віці до 16 років, при захворюванні матері або іншої особи, що фактично здійснює догляд, — без обмеження термінів виплат,

4) у зв'язку з карантином, який установлений санітарно-епідеміологічною службою, — за увесь час відсутності на роботі з цієї причини;

5) у зв'язку з перекладом застрахованої особи по медичному висновку на більш легку, роботу яка оплачується нижче — не більше ніж за два місяці. Дана допомога обчислюється за загальними правилами, але надається у розмірі, що разом із заробітком за тимчасово виконувану роботу не перевищує суми повного заробітку до перекладу;

6) при здійсненні протезування за медичними показниками в стаціонарі протезно-ортопедичного підприємства — за весь період перебування в такій установі з урахуванням часу на проїзд туди і назад;

7) у випадку санаторно-курортного лікування застрахованої особи, якщо тривалість щорічного (основної і додаткового) відпустки недостатньо для лікування і проїзду в санаторно-курортну установу і назад, — за відсутній період.

Якщо працівник занедужав, знаходячись у щорічному (основній і додатковій) відпустці, то право на допомогу за ним зберігається. При цьому за узгодженням із власником, відпустку йому продовжують на кількість днів хвороби, засвідчених листком непрацездатності. Інший варіант: період відпочинку можуть перенести на більш пізній термін (ст. 80 Кзоту). Утім, описане правило працює не завжди. Його не беруть до уваги, коли мова йде про допомогу з доглядом за хворою дитиною, хворим членом родини і при захворюванні матері або іншої особи, фактично здійснюючий догляд за дитиною у віці до 3 років або дитиною-інвалідом у віці до 16 років. Перераховані виплати не надають, якщо застрахована особа під час догляду перебувала в щорічній відпустці, а також у додатковій навчальній або творчій відпустці (п. 6 ст. 35 Закону про страхування від непрацездатності).

І ще одне важливе положення Закону про страхування від непрацездатності: застрахованим особам, що занедужали в період суперечки про незаконність їхнього звільнення з роботи, допомогу з тимчасової непрацездатності надають тільки при поновленні на роботі і винятково з дня винесення рішення відповідним органом.

  1.  Особливості обчислення середньої заробітної плати для визначення допомоги з тимчасової втрати працездатності.

Як ви вже знаєте, для розрахунку допомоги з тимчасової непрацездатності потрібно визначити середньоденну зарплату застрахованої особи.

Розраховують її виходячи з заробітку за останні шість календарних місяців (з 1-го до 1-го числа), що передують місяцеві, у якому наступив страховий випадок. Однак є три виключення з цього правила, коли розрахунковий період може бути й іншим, якщо:

— захворілий працівник відпрацював менше 6 календарних місяців, середню зарплату обчислюють за фактично відпрацьовані календарні місяці;

—  занедужав працівник, що відпрацював менше календарного місяця, розрахунок роблять за фактично відпрацьований період;

—  перед настанням страхового випадку застрахована особа не мала заробітку або якщо непрацездатність наступила в перший день роботи, тоді середній заробіток визначають виходячи з місячної тарифної ставки (посадового окладу), установленої на підприємстві на момент страхового випадку.

Згідно п. 7 Порядку № 1266 базою для вирахування середньої зарплати служить нарахована зарплата (основна і додаткова зарплата, інші заохочувальні і компенсаційні виплати, в тому числі в натуральній формі), що підлягає оподаткуванню з доходів, з яких сплачували страхові внески з урахуванням обмеження, яке установлене в розмірі 15 прожиткових мінімумів доходів громодян, встановлених для працездатних осіб.  

3.  Соціальна допомога (лікарняні, декретні й ін.) на розмір середньої зарплати не впливає – їх не враховують як і робочі дні, що приходяться на період, за який їх виплачують.

4. Усі виплати, що беруть до уваги, враховують у місяці їхнього нарахування. Це повною мірою стосується і сум квартальної і річної премій (винагороди за підсумками роботи за рік). Якщо працівникові виплачені премія або матеріальна допомога у місяці, коли він не працював, то їх усе рівно враховують у місяці нарахування, але тільки в сумі, з якої сплачені страхові внески.

Розрахунок суми допомоги

Він проходить у кілька етапів, коли визначають:

Етап 1. Розрахунковий період і кількість відпрацьованих в ньому робочих   днів (Рв).

Етап 2. Виплати, що враховують при вирахуванні середнього заробітку. Їхня сума і буде базою для розрахунку (Б).

Етап 3. Середньоденну зарплату (Сз). Для цього базу поділяють на кількість відпрацьованих робочих днів у розрахунковому періоді:

Сз = Б  Рв

Етап 4. Середньоденну суму допомоги (Сд) по формулі:

Сд = Сз  В%,

де В% — відсоток розміру виплати, що залежить від страхового стажу і пільгових умов.

Етап 5. Кількість робочих днів тимчасової непрацездатності працівника (за графіком роботи) які приходяться на календарні дні непрацездатності. Ще підраховують скільки з них:

— приходяться на перші 5 календарних днів непрацездатності і будуть оплачені підприємством (Кпр);

— оплатить Фонд страхування від непрацездатності (Кф).

Етап 6. Суму допомоги з тимчасової непрацездатності, яка виплачена за рахунок підприємства (Дпр):

Дпр = Сд  Кпр

Етап 7. Суму допомоги з тимчасової непрацездатності, яка виплачена за рахунок Фонду (Дф)

Дф = Сд  Кф

Етап 8. Загальний розмір допомоги з тимчасової непрацездатності (Дз) — як суму Дпр і Дф.

Подібним чином можна розрахувати тільки суму допомоги з тимчасової непрацездатності в зв'язку з захворюванням або травмою, не зв'язаною з нещасним випадком на виробництві.  У всіх інших ситуаціях допомога, не зв'язана з нещасним випадком на виробництві виплачують у повному обсязі за рахунок Фонду страхування від непрацездатності тому при розрахунку пропускають етап 6 .


Тема 5. Медичне страхування

План

  1.  Аналіз досвіду функціонування медичного страхування.
  2.  Диверсифікація джерел фінансування охорони здоровʼя у країнах з розвинутою економікою.
  3.  Передумови і перспективи впровадження медичного страхування в Україні.

  1.  Аналіз досвіду функціонування медичного страхування.

Відомо, що вітчизняне медичне страхування зародилося на Півдні України в кінці 80-х - на початку 90-х років XIX ст. У цей час прогресивна частина підприємців Одеси почала страхувати своїх робітників від шкоди їх здоров'ю на виробництві у діючих тоді приватних загальнострахових товариствах. При цьому виявилося, що таке страхування було найбільш прийнятне для підприємств середнього масштабу. Для малих підприємств воно було занадто відчутним у фінансовому плані, а для великих - вигідніше було за окремий нещасний випадок виплатити потерпілому компенсацію, ніж платити страхові внески за всіх працюючих. Для середніх підприємств навіть один нещасний випадок із тяжкими наслідками призводив до великих витрат власника виробництва, і тому вигідніше було платити значні страхові суми, ніж збанкрутувати від раптових групових нещасних випадків і захворювань, породжених недосконалістю тогочасного виробництва і низькою кваліфікацією працюючих, а нещасні випадки були не рідкістю на підприємствах. Згодом, окрім Одеси, страхування поширилося на всі промислові центри Херсонської губернії - Миколаїв, Херсон, Єлізаветград. Але з часом виявилося, що така комерційна форма добровільного страхування у приватних страхових компаніях загалом невигідна. У 1896 p. роботодавцями-страхувальниками губернії було сплачено компаніям-страховикам внески на суму, що становила 1,9% загального заробітку застрахованих робітників, а для потерпілих працівників від цих компаній було отримано страхових винагород в сумі, що становила всього 23,9% суми страхових внесків. Решта (76,1%) внесків роботодавців залишилась у прибутку страхових компаній.

Тому серед підприємців виникла ідея активного підтримання фабричної інспекції, в компетенції якої були і соціальні питання на виробництві, запровадження власного добровільного взаємного страхування на некомерційній основі тощо.

У 1899 p. почало діяти "Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів і ремісників від нещасного випадку з їх робітниками і службовцями".

У 1912 р. в Російській Імперії вийшов закон і було введено обов'язкове медичне страхування. Особливостями обов'язкового страхування було: поступовість його запровадження протягом декількох років, територіальна обмеженість поширення (тільки на європейську частину країни), охоплення страхуванням виключно недержавної сфери промисловості. Відповідальними за створення і діяльність страхових організацій були роботодавці, в страхових товариствах повністю, а в лікарняних касах в їх правління входили і виборні від застрахованих. Внески в товариство страхування від нещасних випадків повністю складалися з відрахувань роботодавців, і суми їх залежали від ступеня небезпечності робіт.

Внески в лікарняні каси встановлювались їх правлінням і складались на 1/3 із внесків застрахованих і на 2/3 із доплат роботодавців. При цьому страхова допомога надавалась хоч і в недостатньому обсязі, але в суспільстві було розуміння того, що ця допомога повинна бути в одній організації в комплексі (матеріально-грошова компенсація втраченого заробітку і натурально-професійне лікування). Нагляд за діяльністю страхових організацій здійснювала фабрична інспекція.

Головними недоліками тогочасного обов'язкового медичного страхування (ОМС) були: територіальна і відомча обмеженість дії страхування; керівництво страховими організаціями виключно роботодавцями, причому на перше місце вони ставили особисті та корпоративні фінансові інтереси, хоча частина прогресивних роботодавців в управліннях лікарняних кас певну долю своєї квоти передавала застрахованим і навіть допускала їх до управління касою, як це було в одній з найбільших кас країни - касі Миколаївського суднобудівного заводу "Навіаль", що налічувала майже 16 тис. учасників. Суттєвим недоліком була також відсутність солідарного принципу діяльності через необ'єднання самостійних самоврядних лікарняних кас і товариств у систему. Не було обов'язком для лікарняних кас і створення та утримання своїх медичних закладів, тому переважна їх більшість надавала медичну допомогу тільки членам сімей учасників кас. Протягом років лікарняні каси боролись за передачу лікування застрахованих з рук роботодавців до компетенції кас. Але, не зважаючи на недоліки та недосконалість, становлення і діяльності медичного страхування в тяжкі роки першої світової війни, заходи виявились настільки ефективними, що передача законодавчою новелою в липні 1917 р. лікарняним касам лікувальної справи застрахованих і дозвіл на об'єднання кас в галузеві і загальноміські каси мали великий ефект. У часи НЕПУ (1923 р.) в систему страхової медицини-робмеди перейшли всі лікувальні установи великих промислових підприємств України. За роки громадянської війни і розрухи, коли державна, земська і міська медицина майже повністю занепали, тільки страхова медицина стійко і досить впевнено продовжувала функціонувати. Тому ліквідація радянською владою медичного страхування і страхової медицини настільки негативно позначилась на стані охорони здоров'я, що одразу ж 1921 p. довелось декретом відновлювати обов'язкове соціальне страхування зі складовою медичного страхування і створювати так звану робітничу страхову медицину - робмед. І хоча медичне страхування і страхова медицина стали роз'єднаними (робмед був автономним, але входив до складу єдиної радянської державної системи охорони здоров'я), старий позитивний досвід давався взнаки. Загально-страхові каси поступово створювали свою медичну систему (санаторно-курортні та оздоровчі заклади, лікарська експертиза і довірені лікарі) і все активніше, впевненіше і більш аргументовано претендували на передачу їм страхової медицини, а робмеди ставали дедалі самостійнішими і мали все більші переваги в кількості і якості над рештою радянської системи медицини. Це призвело до явного протиріччя із основними принципами тоталітарної державної системи. Тому в 1927 p. були ліквідовані робмеди, а в 1933 p. і соціальне страхування втратило самостійність, було передано профспілкам, де поступово позбулося складової медичного страхування

  1.  Диверсифікація джерел фінансування охорони здоровʼя у країнах з розвинутою економікою.

Фінансове забезпечення охорони здоров'я в розвинених країнах здійснюється з різних джерел: державного бюджету, коштів підприємств і внесків приватних осіб. Базуючись на цьому, виділяють наступні базові моделі фінансування охорони здоров'я:

Державна, заснована на бевериджевській концепції, що фінансується переважно (до 90%) з бюджетних джерел (системи, що фінансуються за рахунок оподаткування). Оплату медичних послуг проводять з основних прибутків держави. Виділення фінансування на всі здійснювані послуги розглядається як частина процесу планування загальних урядових витрат. За першою формою фінансуються, наприклад, системи охорони здоров'я Великобританії, Канади, Ірландії.

Бюджетно-страхова (бісмарковська концепція), що фінансується за рахунок цільових внесків підприємців, трудящих громадян і субсидій держави (системи соціального страхування). Медичні послуги оплачуються за рахунок внесків в фонд охорони здоров'я. Найпростішим є внесок, що вноситься наймачем і працівником. Внески залежать від платоспроможності, а доступ до послуг залежить від потреби. Медичний фонд (або фонди), як правило, незалежний від держави, але діє в рамках законодавства. При соціальному страхуванні гарантується право на точно обумовлені види послуг і встановлюються такі частки внесків і на такому рівні, які дають гарантію використання такого права. Фінансування з позабюджетних фондів медичного страхування переважає в Німеччині (78%), Італії (87%), Франції (71%), Швеції (91%), Японії (73%) та інш. · Приватнопідприємницька, що фінансується за рахунок реалізації платних медичних послуг, а також за рахунок коштів добровільного медичного страхування. Населення, що страхується виплачує премію страхувальнику, сума якої визначається очікуваною середньою вартістю послуг, що надаються ним, причому схильні до більшого ризику, платять більше. Пряма оплата послуг пацієнтами не відноситься до страхування. Пацієнти сплачують медичні послуги відповідно до тарифів. Така система діє в таких країнах, як США, Південна Корея, Нідерланди.

  1.  Передумови і перспективи впровадження медичного страхування в Україні.

Перехід у новітні часи від адміністративно-командної до соціально орієнтованої ринкової економіки вимагає відродження підтверджених вітчизняним історичним досвідом і досвідом розвинутих країн медичного страхування і похідної від нього - страхової медицини. Для залучення в сферу охорони здоров'я додаткових коштів у зв'язку з економічною кризою в країні необхідні реформи. Одним із дієвих джерел їх надходження є медичне страхування в будь-якій формі.

З початку 90-х років XX століття в Україні почали виникати певні форми добровільного медичного страхування. Всі загальнострахові компанії почали займатися медичним страхуванням в різних обсягах. В останні роки почало стихійно виникати добровільне страхування в некомерційній формі - так звані лікарняні каси. Але при відносно незначному поширенні добровільного медичного страхування комерційна форма і тут превалює. Так, за даними Міністерства охорони здоров'я України в 2000 р. медична допомога була надана майже 300 тис. добровільно застрахованим, при цьому надходження за їх лікування від комерційних компаній в декілька разів перевищують суми, зібрані лікарняними касами. На думку багатьох експертів з соціально-економічним станом країни, розбалансованістю, несталістю та продовженням спаду промислового виробництва, пов'язано багато проблем при запровадженні медичного страхування. Процеси реструктуризації та приватизації засобів виробництва не тільки не стабілізували, а і заглибили соціальні процеси, що відбуваються в суспільстві. За останні 10 років рівень валового національного прибутку та показники індивідуального споживання в Україні зменшилися не менш, як в 3-4 рази. В Україні, як і в інших колишніх соціалістичних країнах практично був відсутній механізм надходження позабюджетних коштів в систему. Внаслідок наростаючого дефіциту фінансування планомірно гіршала якість медичної допомоги населенню. Напруження, що має місце в медичній галузі, обумовлене наявністю суттєвих протиріч між усіма складовими елементами існуючої системи. Це насамперед стосується сфери державного управління галуззю, соціального піклування про здоров'я і сферою професійної медичної діяльності [Бідний В.Г., Орлова Н.М. (2000); Колоденко В.О., 2001].
Медико-демографічну ситуацію, що склалася в Україні останнім часом, Москаленко В.Ф. та співавт. (2001), Бідний В.Г., Орлова Н.М.(2000) та інші визначають як кризову, з низьким рівнем здоров'я дитячого й дорослого населення. Статево-вікова структура характеризується постарінням населення. Відсоток осіб, старших працездатного віку складає 23,3%. Усе це призводить до зміни структури навантаження населення працездатного віку дітьми та людьми похилого віку, яких припадає 768 на 1000 осіб працездатного за віком населення, причому навантаження дітьми знизилось на 7,6%, а особами похилого віку - збільшилось на 1,5%.
 Тому фахівці розглядають реформу системи охорони здоров'я в країні як необхідний комплекс державних, громадських та медичних заходів, що направлені на зміцнення та відновлення здоров'я нації. Розробка ефективної стратегії реформування регіональних систем охорони здоров'я можлива лише за умов врахування інтересів населення в охороні здоров'я. Такий підхід співпадає з принципами реформування систем охорони здоров'я в розвинутих країнах, проголошених ВООЗ для сучасного етапу.

Згідно з Люблянською хартією Європейського бюро ВООЗ (1997 року) та Програмою ВООЗ "Здоров'я для всіх у XXI ст." (1999 р.), головними завданнями урядів на прийдешній період є створення в галузі умов подальшої реалізації принципів справедливості, рівності, доступності та доцільності.

Характерними рисами систем охорони здоров'я повинні бути їх мобільність, динамічність і гранична функціональність. При цьому, захист споживчих можливостей населення (витрати на медичні послуги) розглядається як одне з головних завдань урядів європейських держав підкреслюють, що оскільки головним чинником розвитку системи охорони здоров'я будь-якої країни є джерела фінансування, кожна країна має визначати способи їх дослідження на свій розсуд, керуючись політичною системою, традиціями, економічним статусом і іншими параметрами.

Експерти ВООЗ відмічають складність наукового визначення тієї частини національних ресурсів, яка повинна асигнуватися на служби охорони здоров'я. Країнами з відносно невеликими прибутками на потреби охорони здоров'я витрачається не більше за 2,5% валових національних продуктів (ВНП), в більшості ж розвинених держав - всього лише 1- 2% ВНП, тоді як, наприклад, Німеччина витрачає на це 9,5% ВНП. У американській статистиці часто згадується показник 5,2%, яким характеризується частка асигнувань на медичне обслуговування в структурі ВНП США. В порівнянні з іншими розвиненими країнами ця цифра досить велика.

Держави з великим національним прибутком (США, Англія, Швейцарія) відрізняються більш високими витратами на медичні послуги на душу населення в порівнянні з менш розвиненими країнами (Індія, Єгипет, Мексіка). Дані аналізу свідчать про те, що в економічно розвинених країнах в системі охорони здоров'я витрачається в середньому 74 дол. США на душу населення в рік, тоді як в країнах, що розвиваються, ця сума становить 2 дол. США.

До теперішнього часу в світі склалися три основні форми фінансування охорони здоров'я: бюджетна (державна), бюджетно-страхова і приватна (приватнопідприємницька). Пилипцевич Н.Н. та співавт. (2000) відзначають, що успіх реформування охорони здоров'я, досягнення прийнятного рівня медичної допомоги і показників здоров'я населення багато в чому визначаються правильністю вибраної моделі фінансування, адекватною соціально-економічним і політичним умовам


Тема 6. Страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань

План

  1.  Сутність, задачі і принципи соціального страхування від нещасних випдків на виробництві і професійних захворювань.
  2.  Особливості нарахування страхових внесків на соціальне страхування від нещасних випдків на виробництві і професійних захворювань.
  3.  Особливості виплати допомоги з тимчасової непрацездатності, причиною якої став нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання.

  1.  Сутність, задачі і принципи соціального страхування від нещасних випдків на виробництві і професійних захворювань.

Нормативна база соціального стахування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань:

ЗУ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань, що призвели до втрати працездатності» від 23.09.1999 №1105-XIV «бухгалт.» № 52.2000.

ЗУ «Про страхові тарифи на ЗДСС  від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, що призвели до втрати працездатності» від 22.02.2001 р. №2272-III (бухгалтерія №14/2).

Задачами страхування від нещасного випадку є:

  •  проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасних випадків на виробництві, професійних захворювань та інших випадків загрози здоров'ю застрахованих, викликаних умовами праці;
  •  відновлення здоров'я і працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;
  •  відшкодування матеріального і морального збитку застрахованим і членам їх родин.

Основні принципи страхування від нещасного випадку:

  1.  паритетність держави, представників застрахованих осіб і роботодавців у керуванні страхуванням;
  2.  своєчасне й повне відшкодування збитків страховиком;
  3.  обов'язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору й інших підстав, передбачених законодавством про працю та добровільне страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно;
  4.  формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі;
  5.  диференціація страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму і професійного захворювання на кожному підприємстві;
  6.  економічна зацікавленість суб'єктів страхування в поліпшенні  умов і безпеки праці;
  7.  цільове використання засобів.

Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків – некомерційна самокерована організація, яка діє на підставі статуту, що затверджується правлінням.

При настанні страхового випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законом порядку:

  •  Вчасно й у повному обсязі відшкодовувати збиток, заподіяний працівнику внаслідок ушкодження його здоров'я або у випадку смерті, сплачуючи:

- допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю до поновлення працездатності або встановлення інвалідності;

- пенсію по інвалідності внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання;

- одноразову допомогу у випадку стійкої втрати працездатності або смерті постраждалого.

  •  Організувати похорон;
  •  Сприяти створенню умов для своєчасного надання кваліфікованої невідкладної допомоги;
  •  Організувати цілеспрямоване й ефективне лікування постраждалого у власних спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах або на договірній основі в інших лікувальних закладах;
  •  Забезпечити постраждалому разом з відповідними службами охорони здоров'я, за призначенням лікарів, повний обсяг постійно доступної медичної допомоги (вузькопрофільні лікарі, мед. сестри вдома, забезпечення необхідними лікарськими засобами, протезами).

Фонд створює спеціальну медичну і патронажну службу соціального страхування;

  •  Відповідно до висновку ЛКК або МСЕК проводити навчання і перекваліфікацію постраждалого; працевлаштовувати осіб зі зниженою працездатністю;
  •  Організовувати робочі місця для інвалідів і т.д.

  1.  Особливості нарахування страхових внесків на соціальне страхування від нещасних випдків на виробництві і професійних захворювань.

У цьому різновиді соціального страхування істотним є те, що розмір страхового внеску залежить від класу професійного ризику виробництва, до якого віднесене підприємство, а також знижки до нього (за низький рівень травматизму, професійної захворюваності і належний стан охорони праці), або надбавки (за високий рівень травматизму і неналежний стан охорони праці).

Усі виробництва підрозділяються на 67 класів професійного ризику в залежності від класу, страховий тариф, який визначається у відсотках до фактичних витрат на оплату праці, змінюється від 0,86 % до 13,8 %.

Для бюджетних установ і організацій, що фінансуються або дотуються з бюджету – 0,2 %.

- Охорона здоров'я – 0,2%;

- Сільське господарство – 0,2%;

- Легка промисловість – 1,26% (47 клас) – текстиль;

- Чорна металургія (55 клас) – 2,76%;

- Видобуток вугілля підземним способом (67 клас) – 13,8%

Працівники не несуть ніяких витрат на страхування від нещасного випадку.

Якщо страхувальник здійснює свою діяльність у декількох галузях економіки, він підлягає віднесенню до тієї з них, яка має найбільшу питому вагу в обсязі реалізованої продукції.

Структурні підрозділи підприємства, що не перебувають на самостійному балансі і не є самостійними обліковими одиницями, підлягають обліку за основною діяльністю цього підприємства.

Підсобно-допоміжні виробництва (підрозділи) підприємств, що  здійснюють незалежно від спеціалізації підприємства інші види діяльності і знаходяться на самостійному балансі, при визначенні розмірів страхових внесків відносяться до галузі економіки, якій відповідає їхня діяльність.

У випадку систематичних порушень нормативних актів про охорону праці (внаслідок чого зростає ризик настання страхового випадку) підприємство в будь-який час за рішенням відповідного органу виконавчої дирекції Фонду на підставі відповідного представлення страхового експерта, що обслуговує це підприємство, може бути віднесене до іншого, вищого класу професійного ризику виробництва. Цей захід може мати і зворотну дію, але з початку фінансового року.

Розмір (знижки) надбавки не може перевищувати 50 % страхового тарифу, встановленого для відповідної галузі економіки (ст.47 ЗУ від 23.09.1999 року).

 

  1.  Особливості виплати допомоги з тимчасової непрацездатності, причиною якої став нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання.

 

Підприємство повинно сплатити листок непрацездатності  за весь час до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Допомога виплачується в розмірі 100 %  середнього заробітку. Перші 5 днів тимчасової непрацездатності відшкодовуються за рахунок коштів підприємства, установи, організації. Суму, сплачену працівникові  за рахунок Фонду страхування від нещасних випадків, підприємство зараховує на сплату страхових внесків.

У випадку відсутності на поточних рахунках підприємства коштів на виплату заробітної плати і допомоги із соціального страхування від нещасного випадку на виробництві, виконавча дирекція Фонду за заявою постраждалого перераховує зазначену допомогу на його поточний рахунок у банку або поштовим переказом. Страхувальник повертає ці кошти Фонду при остаточному розрахунку суми страхових внесків.

Якщо працівник працює за основним місцем роботи і по сумісництву, то допомогу буде виплачувати те підприємство, де працівник був травмований. Якщо працівник травмувався за місцем основної роботи, допомогу буде нараховувати бухгалтер основного підприємства. При цьому йому необхідно враховувати доходи працівника по сумісництву на підставі довідки про середню зарплату, наданої з неосновного місця роботи.


Тема 7. Страхування на випадок безробіття

План

  1.  Сутність, задачі і принципи соціального страхування на випадок безробіття.
  2.  Організація управління соціальним страхування на випадок безробіття.
  3.  Джерела формування і напрямки використання коштів Фонду соціального страхування на випадок безробіття.
  4.  Матеріальне забезпечення на випадок безробіття.
  5.  Допомога з часткового безробіття та інші види виплат на соціальне страхування на випадок безробіття.

  1.  Сутність, задачі і принципи соціального страхування на випадок безробіття.

Нормативна база соціального стахування на випадок безробіття:

ЗУ «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. №1533-III.

Для всіх країн світу зайнятість у системі соціальних і економічних проблем займає головне місце і разом з показниками рівня життя виступає своєрідним індикатором соціальних процесів. Для людини робота є джерелом доходу й у той самий час це можливість зайняти визначене місце в суспільстві.

Досвід багатьох країн свідчить, що проблеми зайнятості і безробіття для них протягом десятиліть залишаються гострими. Для рішення цих питань використовується значна частина фінансових ресурсів держави. По останнім статистичним даним частка цілком безробітних серед економічно активного населення Болгарії, Угорщини, Словаччини досягла 10 – 12%, рівень безробіття в Японії складає 3%, Швейцарії – 4,5%, США – 6,1%, Німеччини – 8,3%, Великобританії – 9,2%, Франції – 12,6%, Бельгії – 14,6 %, Іспанії – 24,3%.

Рішення проблеми безробіття залежить насамперед, від того, як вона вирішується в державному масштабі. Важливим напрямком соціального захисту населення є розвиток системи страхування на випадок безробіття.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття – система права, зобов'язань і гарантій, що передбачає матеріальне забезпечення у випадку безробіття по незалежним від застрахованих осіб обставинам і надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду.

Суб'єкти страхування на випадок безробіття – (наймані робітники, а також в окремих випадках члени їхніх родин) – застраховані особи, страхувальники і страховик.

Страхувальниками виступають роботодавці і самі наймані робітники.

Страховик – Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

Принципи страхування на випадок безробіття: 

  •  надання державою гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав;
  •  обов'язковість страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору (контракту) і на інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільності такого страхування особами, що забезпечують себе роботою самостійно, також громадянами – суб'єктами підприємницької діяльності;
  •  цільового використання коштів страхування на випадок безробіття;
  •  солідарності і субсидування;
  •  обов'язковості фінансування Фондом витрат зв'язаних з наданням матеріального забезпечення  у випадку безробіття і соціальних послуг;
  •  паритетності в керуванні страхуванням на випадок безробіття держави, представників застрахованих осіб і роботодавців;
  •  диференціація розміру виплат допомоги по безробіттю в залежності від страхового стажу і діяльності безробіття;
  •  надання на рівні не нижче прожиткового мінімуму, установленої законом допомоги по безробіттю і матеріальній допомозі в період професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації;
  •  законодавче визначення умов і порядку здійснення страхування на випадок безробіття.

Не підлягають страхуванню на випадок безробіття працюючі пенсіонери й особи, у яких відповідно з чинним законодавством виникло право на пенсію.

Видами забезпечення є:

  •  допомога по безробіттю, у т.ч. одноразова його виплата для організації безробітними підприємницької діяльності;
  •  допомога по частковому безробіттю;
  •  матеріальна допомога в період проф. підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного;
  •  допомога на поховання у випадку смерті безробітного або особи, що знаходилося на його утриманні (з 10.07 – 1200 грн.).

Видами соціальних послуг є:

  1.  Проф. підготовка і перепідготовка, підвищення кваліфікації і профорієнтація.
    1.  Пошук роботи і сприяння працевлаштуванню, у    т.ч. надання роботодавцеві дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних і фінансування організації оплачуваних суспільних робіт для безробітних.
    2.  Інформаційні і консультаційні послуги зв'язані з працевлаштуванням.

  1.  Організація управління соціальним страхування на випадок безробіття.

Фонд загальноосвітнього державного соціального страхування України на випадок безробіття – створюється для керування страхуванням на випадок безробіття, здійснення стягування страхових платежів на обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття й акумуляції страхових внесків, для контролю за використанням коштів, виплати забезпечення і надання соц. послуг і для здійснення інших функцій.

Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самокерованою структурою. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб і надання їм відповідних соціальних послуг цим Фондом. Кошти Фонду не включаються до складу Державного бюджету України. Усі застраховані особи - члени Фонду.

Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

Керування Фондом здійснює правління Фонду і виконавча дирекція Фонду. До складу правління входять по 15 представників від держави, застрахованих осіб і роботодавців (на суспільних початках).

Представниками держави є представники центральних органів виконавчої влади, що призначаються КМУ. Представники застрахованих осіб і роботодавців делегуються профспілками, їхніми об'єднаннями й об'єднаннями роботодавців. Термін повноважень членів Правління дорівнює 6 рокам. Правління Фонду очолює голова, що вибирається з членів правління терміном на 2 роки по черзі від представників кожної боку, має 2-х заступників, що разом з головою представляють Правління Фонду, проводить свої засідання у відповідність із затвердженим графіком, але не рідше ніж 1 раз у квартал.

Правління Фондом

  •  направляє і контролює діяльність дирекції Фонду і її робочих органів, визначає перспективи і поточні засідання Фонду;
  •  затверджує документи, що регламентують внутрішню діяльності Фонду;
  •  затверджує бюджет Фонду на поточний рік після встановлення БРЕШУ розміру страхових внесків і звіт про його виконання;
  •  затверджує порядок використання коштів по окремих витратах Фонду;
  •  вирішує поточні питання формування і використання резервів коштів Фонду;
  •  виносить КМУ пропозиції щодо розміру страхових внесків для напрямку в ВРУ й ін.

Виконавча дирекція Фонду є виконавчим органом правління, що забезпечує виконання рішень правління. Функції виконавчої дирекції Фонду покладені на органи державної служби зайнятості. Директор Держ. центра зайнятості центрального органа виконавчої влади в сфері праці і соц. політики і його заступники є відповідно керівниками і заступниками дирекції фонду.

Виконавча дирекція Фонду організує виконання рішень правління Фонду і забезпечує дотримання законодавства про страхування на випадок безробіття, діє від імені Фонду і підзвітна йому в границях передбачених статутом Фонду.

Функції робочих органів виконавчої дирекції Фонду покладені на центр зайнятості АРК, обласних, районних, міських і районні в містах центри зайнятості.

Виконавча дирекція фонду і її робочі органи:

  1.  Ведуть реєстр платників страхових внесків;
  2.  Здійснюють збір страхових внесків;
  3.  Здійснюють оперативне розпорядження фінансовими ресурсами Фонду в границях затвердженого бюджету;
  4.  Виплачують матеріальне забезпечення і надають соціальні послуги;
  5.  Контролюють правильність нарахування, своєчасність сплати страхових внесків, а також витрат по страхуванню на випадок безробіття;
  6.  Представляють інтереси Фонду в судових і інших органах;
  7.  Готують і подають на розгляд правління Фонду:
    •  пропозиції відносно удосконалення законодавства про обов'язкове соц. страхування на випадок безробіття;
    •  пропозиції відносно страхових внесків на наступний рік;
    •  проект бюджету і звіт про виконання бюджету Фонду;
    •  пропозиції відносно розмірів резервів коштів Фонду;
    •  звіт про діяльності;

  1.  Джерела формування і напрямки використання коштів Фонду соціального страхування на випадок безробіття.

Джерелами формування коштів Фонду є:

1.  Страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття:

  •  для роботодавців  – 1,6% суми фактичних витрат на оплату праці найманих робітників, що включають витрати на виплату основна і додаткової ЗП, інша заохочувальна і компенсаційна виплата, у т.ч. у натуральній формі, обумовлена відповідно нормативно-правовим актам, які були прийняті відповідно до ЗУ «Про оплату праці» і підмети оподаткуванню з громадян;

для найманих робітників – 0,6% суми оплати праці, що включає основна і додаткову ЗП, а також інша заохочувальна і компенсаційна виплати в т.ч. у натуральній формі, що підлягають оподаткуванню з громадян.

  1.  Асигнування з бюджету.
    1.  Суми фінансових санкцій за порушення встановленого порядку сплати внесків і використання засобів Фонду, адмін. штрафи.
      1.  Благодійні внески підприємств, установ, організацій і фізичних осіб.

Постанова КМУ від 7.03.2001 р. №225 «Про максимальний розмір фактичних витрат на оплату праці найманих робітників, оподатковуваного доходу (прибутку), сукупного оподатковуваного доходу (граничної суми заробітної плати (доходу)), з яким стягуються страхові внески (збори) у соціальні фонди» встановило максимальний розмір - 1600 грн. на місяць у розрахунку на кожну фізичну особу – платника внесків зборів. (переглядається з 1 березня кожного року).

За підсумками року кожного для фізичної особи – платника внесків проводиться перерахунок страхових внесків, затверджується Міністерством праці і соціальної політики за узгодженням з Міністерством фінансів.

Набирає сили з 1 березня 2001 року.

Кошти Фонду використовуються на:

  1.  Виплату забезпечення і надання соціальних послуг;
  2.  Відшкодування ПФУ витрат, зв'язаних з достроковим виходом на пенсію (у відповідність із ЗУ «Про зайнятість населення»).
  3.  Фінансування витрат на утримання і забезпечення діяльності виконавчої дирекції Фонду і її робочих органів, керування Фондом, розвиток його матеріальної й інформаційної бази.
  4.  Створення резерву коштів Фонду, що створюється з метою забезпечення фінансової стабільності Фонду і не може перевищувати суму, яка необхідна для виплати допомоги з безробіття в розрахунку на місяць. Зберігається на спеціальному розрахунковому рахунку в уповноваженому банку, використовується за рішенням правління Фонду.

Від сплати внесків звільняються:

  •  застраховані особи на період відпустки, які доглядають за дитиною до досягнення їм 3-х літнього віку і відпустки по догляду за дитиною до досягнення їм 6-ти літнього віку при наявності медичного висновку;
    •  застраховані особи в частині одержуваної допомоги з часткового безробіття;
    •  допомога з тимчасової непрацездатності.

  1.  Матеріальне забезпечення на випадок безробіття.

Страховий стаж розраховується як сума періодів протягом яких особа підлягала страхуванню на випадок безробіття.

До страхового стажу прирівнюється виробничий стаж, який здобув працівник за час роботи на умовах трудового договору (контракту) до вступу в силу Закону.

Застраховані особи, визнані у встановленому порядку безробітними, якщо вони протягом 12 місяців, що передують настанню безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня не менш 26 календарних тижнів і сплачували страхові внески, мають право на допомогу з безробіття в залежності від страхового стажу. У противному випадку безробітні особи мають право на допомогу без обліку страхового стажу.

Допомога виплачується з 8-го дня після реєстрації застрахованої особи у встановленому порядку в службі зайнятості.

Загальна тривалість виплат допомоги з безробіття не може перевищувати 360 днів протягом 2-х років. Для осіб предпенсійного віку (за 2 роки до пенсії) не може перевищувати 720 календарних днів.

Допомога по безробіттю може виплачуватися одноразово для організації підприємницької діяльності, що не можуть бути працевлаштовані в зв'язку з відсутністю на ринку праці підходящої роботи (особам, яким виповнилося 18 років).

Застрахованим особам, що мають право на одержання допомоги по безробіття, допомога визначається у відсотках до їх середньої ЗП, яка визначена відповідно до порядку  розрахунку середньої ЗП для розрахунку виплат загальнообов'язкового державного соц. страхувания, які затверджені КМУ, у залежності від страхового стажу:

  •  до 2-х років – 50%;
  •  від 2-х до 6 років – 55%;
  •  від 6 до 10 років – 60%;
  •  понад 10 років – 70%.

Допомога по безробіттю виплачується в залежності від тривалості безробіття:

  •  перші 90 днів – 100%;
  •  наступних 90 днів – 80%;
  •  надалі – 70%.

Допомога безробітним особам, що виплачується без обліку страхового стажу, визначається Правлінням Фонду ( у 2010 році її розмір становить 360 грн.).

Допомога з безробіття особам, що звільнилися з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин виплачується з 91-го календарного дня.

Допомога не може бути вище середньої ЗП, що склалася в галузях національної економіки відповідної галузі за попередній місяць.

Одноразова виплата для організації безробітним підприємницької діяльності здійснюється в розмірі допомоги по безробіттю в розрахунку на рік.

  1.  Допомога з часткового безробіття та інші види виплат на соціальне страхування на випадок безробіття.

Допомога з часткового безробіття встановлюється за кожну годину простою.

Часткове безробіття:

  •  простої на підприємстві або в цеху, ділянці з замкнутим циклом у виробництві, що має необоротний і тимчасовий характер, що триває не менш 1 місяця і не перевищує 6 місяців і не залежить від працівника і роботодавця.
  •  простій протягом місяця, що охопив не менш 30% чисельності працівників підприємства або цехи, ділянки в якому простої складають 20 і більш відсотків робочого часу.

Допомога з часткового безробіття видається з першого дня простою і тривалість його виплати не може перевищувати 180 календарних днів протягом року.

Підприємство не може звертатися за наступним одержанням коштів з Фонду для виплат допомоги з часткового безробіття не раніш ніж через рік після закінчення терміну виплат допомоги з часткового безробіття.

Порядок фінансування виплат по частковому безробіттю встановлюється спеціальним уповноваженим органом виконавчої влади в сфері праці і соціальної політики за узгодженням із правлінням Фонду.

Дотація роботодавцеві на створення додаткових робочих місць надається в розмірі витрат на ЗП прийнятих за напрямком державної служби зайнятості осіб, але не вище ніж середній рівень ЗП у галузях національної економіки відповідної області, у розрахунку на рік. Можливості й обсяг надання дотацій визначаються правлінням Фонду.

Особам, що шукають роботу вперше й іншим незастрахованим особам, визнаним у встановленому порядку безробітними, допомога з безробіття виплачується в розмірі не нижчому ніж встановлено правлінням фонду (у 2010 році – 360 грн.), тривалість не перевищує 186 календарних днів.


Тема 8. Пенсійне страхування

План

  1.  Структура системи пенсійного забезпечення.
  2.  Визначення розміру пенсії за віком.
  3.  Порядок визначення заробітної плати для розрахунку пенсії за віком.
  4.  Пенсія по інвалідності.
  5.  Пенсії у зв'язку із втратою годувальника.
  6.  Пенсія окремим категоріям громадян.
  7.  Пенсії державним службовцям.

  1.  Структура системи пенсійного забезпечення.

Відповідно до Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9.07.2003р. № 1058-IV система пенсійного забезпечення в Україні складається з трьох рівнів:

 Перший рівень – солідарна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, базується на принципах солідарності і субсидування, а також здійснення виплат за рахунок коштів Пенсійного фонду.

 Другий рівень – накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, базується на принципах нагромадження коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді і здійснення витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат.

 Третій рівень – система НДПС, ґрунтується на принципах добровільної участі громадян, роботодавців у формуванні пенсійних нагромаджень з метою одержання додаткової пенсії.

Види пенсійних виплат:

За рахунок засобів Пенсійного фонду в солідарній системі:

  •  пенсія за віком;
  •  пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у т.ч. інвалідності з дитинства);
  •  пенсія в зв'язку з утратою годувальника.

За рахунок засобів Накопичувального фонду:

  •  довічна пенсія з установленим періодом – щомісячна виплата, здійснюється протягом життя пенсіонера, але не менш ніж протягом 10 років із дня її призначення. У випадку смерті пенсіонера її одержують спадкоємці;
  •  довічна обумовлена пенсія – щомісячна виплата, здійснювана протягом життя пенсіонера. Якщо загальна сума довічної обумовленої пенсії, виплачена на момент смерті пенсіонера, менше суми вартості договору страхування на момент його укладання, то різниця сплачується спадкоємцем;
  •  довічна пенсія чоловіка і жінки – виплачується протягом життя пенсіонера, а після його смерті – чоловіку (дружині), якщо досягнуть пенсійного віку протягом їхнього життя.

Застрахована особа сама вибирає один з видів довічних пенсій.

До соціальних послуг за рахунок засобів Пенсійного Фонду  відноситься допомога на поховання (у розмірі 2-х місячних пенсій, що одержував пенсіонер на момент смерті).

  1.  Визначення розміру пенсії за віком.

 Страховий стаж – період, протягом якого особа підлягає  ЗДПС і за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок – сума коштів,  яка розраховується: добуток мінімального розміру заробітної платні і розміру страхового внеску, які встановлюються законом на день одержання заробітної плати.

Страховий стаж обчислюється в місяцях. Неповний місяць роботи, якщо застрахована особа підлягала ЗДПС, зараховується як повний місяць, за умови, якщо сума сплачених за цей місяць страхових внесків не менше мінімального страхового внеску.

Якщо сума менше мінімального страхового внеску, можна здійснити доплату, інакше в страховий стаж зараховується період, визначений за кожен місяць сплати страхових внесків за формулою:

,

де

- тривалість періоду, що зараховується в страховий стаж;

- сума фактично сплачених страхових внесків;

 - мінімальний страховий внесок за відповідний місяць.

 Коефіцієнт страхового стажу:

Кс = ,

де

- сума місяців страхового стажу;

- величина оцінки одного року страхового стажу. За період участі тільки в солідарній системі величина оцінки одного року 1%, а за період участі в солідарній і накопичувальній системах – 0,8%.

≤ 0,75 ( ≤ 0,85) з урахуванням періодів страхового стажу до набрання чинності Закону.

Особи мають право на пенсію за віком після досягнення чоловіками 60 років, жінками – 55 років і наявності страхового стажу не менш ніж 5 років.

 Розмір пенсії за віком:

,

де

- заробітна плата, з якої обчислюється пенсія;

- коефіцієнт страхового стажу.

Мінімальна пенсія встановлюється:

  1.  У розмірі прожиткового мінімуму для осіб, що втратили працездатність (на 2005 рік – 332 грн.);
  2.  За кожний цілий рік страхового стажу понад 25 років (для чоловіків) і 20 років (для жінок) пенсія за віком збільшується на 1% від її (первинно) розрахункового рівня, але не більш ніж на 1% мінімального розміру пенсії.

,

де

- розмір пенсії за віком при неповному стажі роботи;

- розмір мінімальної пенсії за віком;

-  число місяців необхідного повного стажу роботи;

- число місяців фактичного стажу роботи (у такому стажі період більш ніж 15 днів округляється до цілого місяця, а період до 15 днів  включно не враховується).

  (с) На вибір особи, яка звернулася за пенсією, з періоду, за який враховується заробітна плата (дохід) для вирахування пенсії, виключається період до 60 календарних місяців поспіль за умови, що зазначений період складає не більш ніж 10% тривалості страхового стажу.

Мінімальний розмір пенсії за віком при наявності у чоловіків 25, а у жінок – 20 років страхового стажу, встановлюється в розмірі 20% середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України, за попередній рік. Якщо страховий стаж менше зазначеного, пенсія за віком встановлюється в розмірі, пропорційному наявному страховому стажу, виходячи з мінімального розміру пенсії за віком (див. формулу (b)).

Особа, яка одержала право  на пенсію за віком, але після досягнення пенсійного віку заявила про своє бажання працювати й одержувати пенсію з пізнішого терміну, пенсія за віком призначається з підвищенням її розміру за кожний цілий рік страхового стажу після досягнення пенсійного віку (див. таблицю).

  1.  Порядок визначення заробітної плати для розрахунку пенсії за віком.

Враховується заробітна плата за будь-які 60 календарних місяців страхового стажу поспіль до 1.07.2000, незалежно від перерв, і за весь період страхового стажу з 1.07.2000 р.

, 

де

Зс – середня заробітна плата зайнятих у галузях економіки за календарний рік, що передує року звертання за призначенням пенсії;

Ск – сума коефіцієнтів заробітної плати за кожен місяць;

К – кількість місяців страхового стажу, за які розраховані коефіцієнти заробітної плати.

Зв – сума заробітної плати застрахованої особи, з якої сплачені страхові внески;

Зс – середня заробітна плата працівників, зайнятих у галузях економіки України за місяць, за який розраховується коефіцієнт заробітної плати

,

де

Д –  сума доплати, здійснена, якщо сума страхових внесків менше мінімального страхового внеску;

Т – розмір страхового внеску до солідарної системи у відповідному місяці.

Пенсії індексуються відповідно до законодавства про індексацію грошових доходів населення.

Крім того, якщо величина середньої заробітної плати за минулий рік виросла, з 1 березня поточного року розмір пенсії підвищується на коефіцієнт, що відповідає не менш ніж 20% темпів росту середньої заробітної плати в порівнянні з попереднім роком.

Якщо застрахована особа після призначення пенсії продовжувала працювати, здійснюється перерахунок пенсії з урахуванням страхового стажу після призначення пенсії.

Кожен наступний перерахунок пенсії здійснюється не раніше ніж через два роки після попереднього перерахунку з урахуванням страхового стажу.

  1.  Пенсія по інвалідності.

Пенсія по інвалідності призначається у випадку настання інвалідності, яка потягла за собою повну або часткову втрату працездатності внаслідок загального захворювання (у т.ч. інвалідності з дитинства).

Пенсія по інвалідності від нещасного випадку на виробництві і професійному захворюванні призначається згідно ЗУ «Про ЗДСС від НВ  на виробництві і професійних захворювань, що потягла за собою втрату працездатності», виплачується за рахунок коштів Фонду СС від НВ.

Пенсії по інвалідності призначаються незалежно від періоду настання інвалідності: у період роботи, до працевлаштування на роботу або після припинення роботи.

У залежності від ступеня втрати здоров'я інваліди поділяються на 3 групи – встановлюється 1-ша, 2-га, 3-тя – групи інвалідності.

Причини і групи інвалідності, а також час настання інвалідності встановлюються медично-соціальною експертизою (МСЕ).

Органами, що здійснюють МСЕ, є   медично-соціальні експертні комісії (МСЕК). МСЕК організуються в самостійні центри при керуванні охорони здоров'я обласних держадміністрацій.

Направлення на огляд хворого в МСЕК  видається лікарсько-консультаційною комісією (ЛКК) лікувальної установи (форма № 088/0). Після клінічних досліджень, що підтверджують стійкий або необоротний характер захворювання, а також у тому випадку, коли хворий був звільнений від роботи протягом 4 місяців із дня настання тимчасової непрацездатності, або протягом 5 місяців у зв'язку з тим самим захворюванням за останні 12 місяців.

У випадку визнання хворого інвалідом - встановлюється з дня надходження в МСЕК  документів, на підставі яких приймається відповідне рішення.

Повторний огляд інвалідів проводиться через 1-3 роки. Група інвалідності без зазначення терміну  повторного огляду встановлюється:

  •  громадянам при аналітичних дефектах, стійких необоротних змінах і порушеннях функцій органів і систем організму;
  •  при неефективності реабілітаційних заходів, неможливості відновлення соціальної адаптації;
  •  чоловікам старше 60 років і жінкам старше 55 років;
  •  інвалідам, у яких термін повторного огляду настає після досягнення ними пенсійного віку.

Пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання призначається при наявності визначеного страхового стажу на момент настання інвалідності:

  1.  до досягнення 23 років – страховий стаж 2 роки;
  2.  від 24 до 26 років - страховий стаж 3 роки;
  3.  від 27 до 31 років - страховий стаж 4 роки;
  4.  для осіб віком від 31 і більше - страховий стаж 5 років;

Для осіб, що стали інвалідами в період роботи або після її припинення до досягнення 20 років, пенсії призначаються незалежно від стажу.

Пенсії по інвалідності внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання призначаються незалежно від стажу роботи.

Пенсія по інвалідності призначається на весь час інвалідності, встановленої органами МСЕ.

Інвалідам, що досягли пенсійного віку, пенсії по інвалідності призначаються довічно.

Пенсія по інвалідності, в залежності від групи інвалідності, призначається у відсотках до пенсії за віком.

  •  інваліди I групи – 100% пенсії за віком;
  •  інваліди  II групи – 90%;
  •  інваліди  III групи – 50%.

При наявності у непрацюючих інвалідів   II і III груп – 25 (для чоловіків) і 20 (для жінок) років страхового стажу за їхнім вибором пенсія по інвалідності призначається в розмірі пенсії за віком (визначеної на основі фактичного страхового стажу).

При обчисленні пенсії по інвалідності від загального захворювання розраховується пенсія за віком, яку людина могла б одержувати, якби вона доробила до 60 (55) років. При цьому в страховий стаж, при визначенні розміру пенсії, зараховується так званий «умовний» період –з дня встановлення інвалідності до дня досягнення людиною пенсійного віку.

  1.  Пенсії у зв'язку із втратою годувальника.

Пенсія у зв'язку з утратою годувальника призначається непрацездатним членам родини померлого годувальника, що знаходились на його утриманні. При наявності у годувальника на день смерті страхового стажу, що був би необхідний йому для призначення пенсії по інвалідності, а у випадку смерті пенсіонера незалежно від тривалості страхового стажу, непрацездатними членами родини вважаються:

  1.  чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку;
  2.  діти (у тому числі діти, які народилися протягом 10 місяців із дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років. Діти, які навчаються на денній формі навчання у ВУЗах I – IV рівнів акредитації та УТ навчальних закладах, до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років (діти сироти до 23 років незалежно від того, вчаться вони чи ні);
  3.  чоловік (дружина), а у випадку їхньої відсутності – один з батьків, брат, сестра, дідусь або бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працює і доглядає за дитиною померлого годувальника до досягнення нею 8 років.

Пенсія у зв'язку з утратою годувальника призначається в розмірі:

  •  на одного непрацездатного члена родини – 50% пенсії за віком померлого годувальника;
  •  на двох і більше непрацездатних членів родини – 100% пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частинами.

Дітям-сиротам пенсія у зв'язку з утратою годувальника призначається в таких же розмірах, виходячи з розміру пенсії за віком кожного з батьків.

Пенсія на кожного непрацездатного члена родини не може бути менше соціальної пенсії, встановленої для відповідної категорії непрацездатних.

  1.  Пенсія окремим категоріям громадян.

Питання пенсійного забезпечення деяких категорій працівників регулюються окремими законодавчими актами.

Особа має право вибрати, яку пенсію одержувати: або пенсію за солідарною системою, яка призначена відповідно Закону України «Про Загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», або пенсію, яка призначена на основі окремих законів. При цьому різниця між «спеціальною» та «загальною» пенсіями фінансується за рахунок коштів Державного бюджету.

При призначенні «спеціальних» пенсій заробітна плата розраховується в межах максимальної величини фактичних витрат на оплату праці найманих робітників, з якої стягуються страхові внески до соціальних фондів.

У випадку, якщо розмір пенсії перевищує 90% максимальної величини фактичних витрат на оплату праці, з якої стягуються страхові внески  до соціальних фондів, то пенсія виплачується в сумі, що не перевищує зазначений розмір.

Згідно ЗУ «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13.12.1991 №1977 – XII зі змінами та доповненнями пенсія науковим (науково-педагогічним) працівникам призначається в розмірі 80% від сум заробітної плати науковця (визначається згідно ч.2 ст.32 Закону про наукову діяльність і ст. 40 «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»). Пенсія призначається при досягненні пенсійного віку:

  •  чоловікам – при наявності стажу роботи не менш ніж 25 років, у тому числі стажу наукової праці не менш ніж 20 років;
  •  жінкам – при наявності стажу роботи не менш ніж 20 років, у тому числі стажу наукової праці не менш ніж 15 років.

За кожен повний рік роботи понад стажу наукової праці (20 і 15 років) пенсія збільшується на 1 % заробітної плати, але не може бути більше 90% середньомісячної заробітної плати.

  1.  Пенсії державним службовцям.

Державними службовцями є особи, які займають посади в державних органах і їхньому апараті по практичному виконанню завдань і функцій держави, і які отримують заробітну плату за рахунок державних коштів. Встановлені 7 категорій державних службовців.

Питання пенсійного забезпечення державних службовців регулюються ст. 37 ЗУ «Про державну службу» від 16.12.93 р. № 3723 – XII зі змінами та доповненнями.

На одержання пенсії державних службовців мають право особи, які досягли пенсійного віку, при наявності загального виробничого стажу:

  •  для чоловіків – не менш ніж 25 років, у тому числі стажу державної служби – не менш ніж 10 років;
  •  для жінок – не менш ніж 20 років, у тому числі стажу державної служби  - не менш ніж 10 років, що на момент досягнення пенсійного віку працювали на посадах державних службовців, а так само особи, що мають не менш ніж 20 років стажу державної служби – незалежно від місця роботи на час досягнення пенсійного віку.

Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 80% від сум їх заробітних плат, на які нараховується збір, без обмеження граничного розміру пенсії.

Для осіб, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями, в розмірі 80% (див. Постанову КМУ від 31.05.2000 р. № 865).


Тема 9. Недержавне соціальне страхування

План

  1.  Необхідність та значення недержавного соціального страхування.
  2.  Субʼєкти недержавного пенсійного забезпечення.
  3.  Управління пенсійними активами.
  4.  Пенсійні виплати.

  1.  Необхідність та значення недержавного соціального страхування.

В Україні передбачається запровадити всі види соціального страхування. Держава повинна створити умови для широкої участі суб'єктів, що надають послуги із соціального страхування, без переваг окремим страхувальникам залежно від форм власності, організаційно-правових форм тощо. Страхувальникам потрібно дати можливість надавати необмежену кількість послуг із соціального страхування, не відчуваючи перешкод щодо їх потенційних отримувачів.

Згідно із Законом України «Про страхування» від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР до добровільного особового страхування належать такі види:

  •  страхування життя;
  •  страхування від нещасних випадків;
  •  страхування додаткової пенсії;
  •  медичне страхування (безперервне страхування здоров'я);
  •  страхування здоров'я на випадок хвороби;
  •  страхування медичних витрат.

Поряд із особовим страхуванням забезпеченням соціального захисту населення займається недержавне соціальне страхування. В умовах реформування системи соціального страхування відбувається становлення недержавного пенсійного забезпечення та добровільного медичного страхування.

Держава підтримує і розвиває державні види соціального страхування. Стосовно недержавного соціального страхування, то тут наявні негативні моменти, і його зростання відбувається повільно. Вчені вказують на дві причини такого стану. Перша полягає в тому, що недержавне соціальне страхування не витримує конкуренції з державним через нерівність первісних умов на ринку, в яких усі види державного страхування є обов'язковими. Друга причина полягає у слабкій довірі потенційних суб'єктів до компаній, які надають послуги зі страхування, що пов'язане з так званим «трастовим» періодом розвитку цього сектора економіки. З метою подолання недовіри влада повинна запровадити раціональні правила діяльності на ринку та механізм ефективного контролю для державних і недержавних компаній. Це створить рівні конкурентні умови для них, тому що і державні соціальні фонди і недержавні компанії функціонують для надання послуг із соціального страхування.

  1.  Субʼєкти недержавного пенсійного забезпечення.

Недержавне пенсійне забезпечення має яскраво визначену соціальну спрямованість і дозволяє вирішити такі завдання:

  •  забезпечити додатковий до державного соціальний захист населення;
  •  розширити інвестиційні можливості національної економіки.

Для держави такий вид пенсійного забезпечення є одним із засобів залучення фінансових ресурсів, які можуть інвестуватися на тривалі терміни у певні проекти. Активи пенсійних фондів є фундаментом фондового ринку.

Система недержавного пенсійного забезпечення — це складова частина системи накопичувального пенсійного забезпечення, яка грунтується на засадах добровільної участі фізичних та юридичних осіб у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов'язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат.

Суб'єктами недержавного пенсійного забезпечення є:

недержавні пенсійні фонди (НПФ);

страхові організації, які уклали договори страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті;

банківські установи, які уклали договори про відкриття пенсійних депозитних рахунків;

вкладники та учасники пенсійних фондів;

вкладники пенсійних депозитних рахунків;

фізичні та юридичні особи, які уклали договори страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті;

засновники пенсійних фондів;

роботодавці-платники корпоративних пенсійних фондів;

організації суб'єктів, які надають послуги у сфері недержавного пенсійного забезпечення;

органи державного нагляду і контролю у сфері недержавного пенсійного забезпечення;

адміністратори пенсійних фондів;

компанії з управління активами;

зберігачі;

— аудитори;

особи, які надають консультаційні та агентські послуги.

Недержавне пенсійне забезпечення здійснюється за принципами:

законодавчого визначення умов;

зацікавленості фізичних осіб;

добровільності створення пенсійних фондів юридичними та фізичними особами;

добровільної участі фізичних осіб у системі недержавного пенсійного забезпечення та вибору виду пенсійної виплати;

рівноправності всіх учасників пенсійного фонду;

цільового використання коштів тощо.

Недержавне пенсійне забезпечення здійснюється:

пенсійними фондами шляхом укладання пенсійних контрактів між адміністраторами пенсійних фондів та вкладниками;

страховими організаціями шляхом укладання договорів страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті;

банківськими установами шляхом укладання договорів про відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень.

В Україні домінуюча роль у недержавному пенсійному забезпеченні буде належати НПФ, створюваним за корпоративною та професійною ознакою.

Адміністратором недержавного пенсійного фонду може бути:

юридична особа, яка надає професійні послуги з адміністрування недержавних пенсійних фондів;

юридична особа — одноосібний засновник корпоративного пенсійного фонду, який прийняв рішення про самостійне здійснення адміністрування такого фонду;

— компанія з управління активами.

Юридична особа, яка має намір провадити діяльність з адміністрування пенсійних фондів, повинна отримати в Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України ліцензію на провадження такої діяльності.

Адміністратор надає послуги пенсійному фонду на підставі договору, який укладається з радою фонду. Він зобов'язаний:

вести персоніфікований облік учасників пенсійного фонду;

укладати пенсійні контракти від імені пенсійного фонду;

забезпечувати здійснення пенсійних виплат учасникам фонду;

надавати зберігачу розпорядження щодо перерахування грошових коштів для оплати витрат, що здійснюються за рахунок пенсійних активів;

надавати пенсійному фонду агентські та рекламні послуги, пов'язані з його діяльністю;

складати звітність, вести облік тощо.

Ведення персоніфікованого обліку учасників НПФ забезпечується адміністратором та передбачає ведення індивідуальних пенсійних рахунків учасників фонду. В номері індивідуального пенсійного рахунку використовується ідентифікаційний номер Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів.

Управління активами недержавних пенсійних фондів може здійснюватися такими особами:

  •   компанією з управління активами;
  •   банком щодо активів створеного ним корпоративного пенсійного фонду;
  •   професійним адміністратором, який отримав ліцензію на провадження діяльності з управління активами.

Особа, яка отримала ліцензію на провадження діяльності з управління активами пенсійного фонду, не може бути засновником або пов'язаною особою засновників, зберігача пенсійного фонду, засновників корпоративного або професійного пенсійного фонду, якщо з радою такого фонду вона уклала договір про управління активами.

Видача ліцензії на провадження діяльності з управління активами юридичній особі здійснюється на умовах, встановлених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Ліцензія видається особі за умови, що вона має оплачений грошовими коштами статутний капітал на день державної реєстрації особи, не менший ніж:

1) для компанії з управління активами — сума, еквівалентна 300 тис.євро за офіційним обмінним курсом Національного банку України (НБУ);

2) для особи, що отримала ліцензію на провадження діяльності з адміністрування пенсійних фондів, — сума, еквівалентна 500 тис.євро за офіційним обмінним курсом НБУ.

Компанія з управління активами, яка отримала ліцензію, зобов'язана підтримувати розмір власного капіталу на рівні не менше ніж сума, еквівалентна 200 тис. євро; особа, яка отримала ліцензію — на рівні не менше ніж сума, еквівалентна 300 тис. євро.

Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення» встановлені обмеження діяльності осіб, що здійснюють управління активами пенсійних фондів. Вони не мають права:

  1.   використовувати пенсійні активи пенсійного фонду для забезпечення виконання будь-яких зобов'язань, які не пов'язані з функціонуванням фонду;
  2.   здійснювати за рахунок активів пенсійного фонду операції з придбання, набуття внаслідок міни активів, у тому числі цінних паперів, які не можуть бути віднесені до пенсійних активів;
  3.   від імені пенсійного фонду надавати позику або брати позику чи кредит, які підлягають поверненню за рахунок пенсійних активів фонду;
  4.   укладати від імені пенсійного фонду угоди купівлі-прода-жу, міни, дарування та інші угоди щодо відчуження пенсійних активів з його пов'язаними особами, з іншими пенсійними або інвестиційними фондами, які знаходяться у неї в управлінні;
  5.   інвестувати пенсійні активи з порушенням встановлених обмежень;
  6.   безоплатно відчужувати пенсійні активи.

Особа, що здійснює управління активами пенсійних фондів, несе відповідальність перед фондом всім майном, що належить їй на правах власності. Збитки, завдані учасникам фонду внаслідок порушень, відшкодовуються за рахунок резервного фонду особи, а також іншого майна.

Зберігачем коштів пенсійного фонду може бути банк, який: має ліцензію на здійснення діяльності, не є пов'язаною особою фонду, не провадить управління активами створеного ним корпоративного пенсійного фонду і не є кредитором адміністратора або осіб, що здійснюють управління активами фонду.

Зберігач надає свої послуги на підставі договору про обслуговування пенсійного фонду. НПФ може обслуговуватися тільки одним зберігачем. Усі операції з пенсійними активами фонду здійснюються через зберігача. У нього зберігаються активи у формі цінних паперів та документи, що підтверджують право власності на пенсійні активи в інших формах.

Обов'язками зберігача пенсійного фонду є:

  •   відкриття та ведення рахунків пенсійного фонду;
  •   приймання, передача, облік та забезпечення зберігання цінних паперів та документів;
  •   перевірка підрахунку чистої вартості активів пенсійного фонду і чистої вартості одиниці пенсійних внесків, здійсненого адміністратором та особою з управління активами фонду;
  •   виконання розпорядження адміністратора щодо перерахування пенсійних коштів тощо.

Зберігач не може надавати послуги торговця цінними паперами (посередника) пенсійному фонду, з яким він уклав договір про обслуговування.

Зберігач не може використовувати активи пенсійного фонду, які знаходяться на рахунках, як кредитні ресурси.

При зменшенні протягом року чистої вартості одиниці пенсійних внесків фонду більш ніж на 20% зберігач повинен повідомити про це раду пенсійного фонду, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку та Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України.

  1.  Управління пенсійними активами.

Пенсійні активи — активи пенсійного фонду, страхової організації, банківської установи, за рахунок яких здійснюються пенсійні виплати.

До складу активів пенсійного фонду належать:

  •   активи в грошових коштах;
  •   активи в цінних паперах;
  •   інші активи згідно із законодавством.

Пенсійні активи у цінних паперах складаються з:

  1.   цінних паперів, погашення та отримання доходу за якими гарантовано Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів АР Крим, місцевими радами;
  2.   акцій та облігацій українських емітентів, що пройшли лістинг та перебувають в обігу на фондовій біржі або в торговельно-інвестиційній системі, обсяги торгів на яких становлять не менше 25% від загальних обсягів торгів на організаційно оформлених ринках цінних паперів України;
  3.   цінних паперів, погашення та отримання доходу за якими гарантовано урядами іноземних держав;
  4.   облігацій іноземних емітентів із визначеним законодавчо інвестиційним рейтингом;
  5.   акцій іноземних емітентів, що перебувають в обігу на організованих фондових ринках та пройшли лістинг на одній із визначених фондових бірж.

Пенсійні активи фонду в цінних паперах не можуть включати:

  •   цінні папери, емітентами яких є зберігач, особи, що здійснюють управління пенсійними активами, адміністратор, аудитор, засновники фонду;
  •  цінні папери, які не пройшли лістинг фондової біржі або торговельно-інформаційної системи;
  •  цінні папери, емітентами яких є інститути спільного інвестування;
  •  векселі;
  •  похідні цінні папери.

Пенсійні активи не можуть бути предметом застави і повинні використовуватися лише на передбачені цілі. На них не може бути звернене стягнення за зобов'язаннями засновників пенсійного фонду, роботодавців-платників, осіб, що здійснюють управління активами фонду, адміністратора, зберігача фонду та страхової організації, з якою укладено договір страхування довічної пенсії учасником відповідного пенсійного фонду або договір страхування ризику настання інвалідності чи смерті учасника фонду.

Обчислення та визначення чистої вартості активів пенсійного фонду, їх облік, зарахування здійснюються адміністратором та особою, що управляє активами такого фонду.

Пенсійні активи, що накопичуються у пенсійному фонді, можуть бути використані виключно для цілей інвестиційної діяльності фонду, виконання зобов'язань фонду перед його учасниками та оплати витрат, пов'язаних із здійсненням недержавного пенсійного забезпечення.

Пенсійні внески до фонду сплачуються у розмірах та у порядку, встановлених пенсійним контрактом, відповідно до умов обраних пенсійних схем. Розміри внесків можуть змінюватися залежно від пенсійних схем.

Рада пенсійного фонду має право встановити мінімальний розмір страхових внесків — 10% від мінімальної заробітної плати у розрахунку на один місяць.

Розмір пенсійних внесків до корпоративного або професійного пенсійного фонду, що сплачуються за кошти засновників цих фондів і роботодавців-платників, визначається у колективному договорі.

Засновники корпоративних та професійних фондів і роботодавці-платники можуть пропонувати учасникам фондів укладання договору страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду, обов'язкового для всіх учасників фонду. Загальний розмір страхових внесків, які сплачуються за таким видом страхування, не може перевищувати 1% від розміру пенсійного внеску, сплачуваного засновником або роботодавцем-платни-ком за кожного учасника фонду.

Максимальний розмір пенсійних внесків за пенсійними схемами недержавного пенсійного забезпечення не обмежується.

Пенсійні внески сплачуються лише у національній валюті України шляхом зарахування відповідних грошових сум на поточні рахунки фонду в зберігача.

Сукупний прибуток (збиток) від інвестування активів пенсійного фонду складається з:

  •  прибутку (збитку) від здійснення операцій з активами фонду;
  •  пасивних доходів, отриманих на активи фонду (відсотки, які нараховуються та виплачуються на грошові кошти, розміщені на депозитних банківських рахунках, прибуток, який отримується на активи фонду, розміщені у цінні папери).

Розподіл прибутку (збитку) між учасниками фонду здійснюється пропорційно сумам, відображеним на їх індивідуальних пенсійних рахунках, на дату здійснення розподілу. Облік належних учасникам фонду часток прибутку (збитку) проводиться адміністратором на індивідуальних пенсійних рахунках.

  1.  Пенсійні виплати.

Умови та порядок недержавного пенсійного забезпечення, що здійснюється фондами, визначаються за пенсійними схемами. Вони повинні відображати:

  •  опис усіх видів та умов здійснення пенсійних виплат;
  •  порядок визначення розміру пенсійних виплат;
  •  строк, протягом якого здійснюються пенсійні виплати та порядок їх проведення;
  •  порядок та строки сплати пенсійних внесків;
  •  умови та порядок участі у пенсійній схемі;
  •  права та обов'язки вкладника, учасника фонду заданою пенсійною схемою.

Пенсійні фонди можуть здійснювати такі види пенсійних виплат:

  1.   пенсія на визначений строк;
  2.   одноразова пенсійна виплата.

Розміри пенсійних виплат визначаються, виходячи з сум пенсійних коштів, що обліковуються на індивідуальному пенсійному рахунку учасника фонду, тривалості виплати та формули розрахунку величини пенсії.

Для здійснення пенсійних виплат фондами необхідні такі підстави: досягнення учасником фонду пенсійного віку, визнання його інвалідом, медично підтверджений критичний стан здоров'я, виїзд на проживання за межі України, смерть учасника.

Пенсійний вік, після досягнення якого учасник фонду має право на отримання пенсійної виплати, визначається за його заявою. Він може бути меншим або більшим від того, який надає право на пенсію за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, але не більше ніж на 10 років. Учасник фонду подає адміністратору заяву із зазначенням виду пенсійної виплати не пізніше ніж за два місяці до настання пенсійного віку. Виплата пенсії розпочинається з дня досягнення учасником фонду визначеного віку із здійсненням першої виплати протягом 45 робочих днів.

Пенсійні виплати з фонду провадяться незалежно від отримання виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням або з інших джерел.

Довічні пенсії виплачуються учасникам фондів страховими організаціями. Договір страхування довічної пенсії укладається між учасником фонду та страховою організацією з урахуванням вимог законодавчих актів та пенсійного контракту після настання визначеного пенсійного віку. Учасник подає страховій організації довідку адміністратора про обсяг належних йому пенсійних коштів. Кошти можуть бути перераховані до страхової організації повністю або частково.

Страхова організація розраховує розмір довічної пенсії на основі актуарних розрахунків згідно з сумою, що визначена особою. Адміністратор фонду зобов'язаний перерахувати кошти страховій організації, з якою укладений договір страхування.

Виплата пенсії на визначений строк здійснюється адміністратором пенсійного фонду за бажанням учасника. Ця пенсія розраховується, виходячи із строку не менш як десять років від початку здійснення першої виплати.

Для отримання пенсії на визначений строк учасник фонду подає адміністратору заяву. На підставі поданої заяви пенсійні кошти повинні бути перераховані до обраного учасником пенсійного фонду.

Пенсійна виплата може здійснюватись адміністратором одноразово на вимогу учасника фонду в разі:

  •  медично підтвердженого критичного стану здоров'я або настання інвалідності учасника фонду;
  •  коли сума належних учаснику фонду пенсійних коштів на дату настання пенсійного віку не досягає мінімального розміру суми накопичень, встановлених Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України;
  •  виїзду учасника фонду на постійне проживання за межі України.

Пенсійна виплата провадиться одноразово спадкоємцям учасника фонду адміністратором у встановлених законодавством випадках.

Для отримання пенсійної виплати, що здійснюється одноразово, учасники фонду, а у разі смерті учасника — його спадкоємці, подають адміністратору заяву та документи, які підтверджують їхнє право на отримання цієї виплати. Розмір виплати визначається на основі суми коштів, які обліковуються на індивідуальному пенсійному рахунку учасника фонду на день подання заяви на отримання такої виплати.

Держава гарантує дотримання законодавства з метою захисту майнових прав і законних інтересів учасників недержавного пенсійного забезпечення. Державний нагляд та контроль у цій сфері здійснюють:

  •  за діяльністю недержавних пенсійних фондів, страхових організацій, банківських установ — Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України;
  •  за діяльністю осіб, що провадять управління активами пенсійних фондів, та зберігачів — Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;
  •  за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції — Антимонопольний комітет України.

 


Тема 10. Напрямки вдосконалення соціального страхування в Україні

План

  1.  Проблеми соціального страхування в Україні.
  2.  Напрями реформування соціального страхування

  1.  Проблеми соціального страхування в Україні.

Вирішення проблем соціального страхування в Україні відбувається значно складніше й повільніше порівняно з розвинутими країнами. Ринкові трансформації, які розпочалися у 1991 р., на сьогодні ще не завершені, тому соціальна сфера відчуває значний вплив економічної ситуації. Темпи економічного зростання протягом багатьох років були від'ємними і, хоча на сьогодні відзначається певна стабільність виробничих показників, не можна вважати ріст ВВП надійною основою для збільшення розміру соціальних виплат.

Великі розміри внесків до державних соціальних фондів не збільшують надходження коштів від підприємств, організацій, що пов'язано з таким негативним явищем, як «тінізація» економіки. Саме через це розміри обов'язкових внесків до Пенсійного фонду були зменшені для роботодавців з 55,88% на початку 1992 р. до 31,82%, а починаючи з 1997 р., вони становлять 32%. Частка відрахувань до Пенсійного фонду у ВВП поступово зменшувалась з 9,2% у 1992 р. до 8,2% у 1995 р. У 1997 р. вона зросла до 11,2% , а нині має стійку тенденцію до зменшення.

В Україні погіршується демографічна ситуація, хоча вона і відповідає загальній тенденції старіння населення, характерній для розвинутих країн. Протягом 1996-2000 рр. частка осіб, що досягли пенсійного віку, зросла з 22,7% до 23,4%. Ця проблема ускладнюється найнижчим рівнем пенсійного віку (для жінок — 55 років і для чоловіків — 60 років). Старіння населення і необхідність збільшення обсягу коштів для їх забезпечення призводить до зростання пенсійного навантаження на тих, хто працює. Кількість працюючих громадян скорочується внаслідок масового виїзду на роботу за кордон, прихованого безробіття, заняття індивідуальною трудовою діяльністю без офіційної реєстрації.

Система соціального страхування в нашій державі деякою мірою зберігає ще адміністративно-розподільний характер. Вона не завжди ув'язується із соціальною політикою, у зв'язку з чим немає очікуваного ефекту від певних змін. Дії органів законодавчої та виконавчої влади бувають некоординованими та непослідовними. Рішення парламенту можуть бути направлені на забезпечення соціальних гарантій, однак без визначення достатніх джерел фінансування прийнятих програм. Кабінет Міністрів України у своїх постановах звужує дію закону шляхом зменшення розмірів страхових виплат. На практиці мають місце диспропорції у формуванні відповідних джерел доходів, незба-лансованість загальної величини страхових платежів та розподілу фінансових ресурсів між окремими фондами соціального призначення. Не на високому рівні поставлена правова та економічна відповідальність фондів перед страхувальниками та застрахованими особами за несвоєчасність страхових виплат, низьку якість медичних послуг тощо. Виявились недоліки при фінансуванні витрат, пов'язаних з виплатами компенсацій у разі страхового випадку.

Доходи страхових фондів на сьогодні формуються в основному за рахунок обов'язкових внесків роботодавців. Поки що незначна участь працюючих громадян у їх формуванні. Підвищення частки громадян у структурі платників повинно стимулювати їх зацікавленість у зниженні ризиків, турботі про здоров'я, дозволить включити в коло застрахованих непрацюючих членів сімей.

Наповнення бюджетів страхових фондів залежить як від низького рівня заробітної плати більшості працюючих, так і від хронічної затримки з її виплатою, що відповідно відображається на страхових виплатах.

Уряд досить широко залучає досвід розвинутих держав при вирішенні ряду проблем соціального страхування, що не завжди є виправданим. В Україні поки що недостатні власний досвід управління і належні механізми суспільного контролю за діяльністю органів, які розпоряджаються коштами соціального страхування. Наслідками запровадження зарубіжного досвіду в даній сфері є неефективне адміністрування при невиправданому зростанні адміністративних витрат. Тому використання апробованих в інших державах систем соціального страхування необхідно здійснювати з урахуванням національних особливостей шляхом проведення серйозних експериментів з ґрунтовним аналізом їх результатів.

Існують проблеми організаційного характеру: відсутні єдині принципи визначення критеріїв надання соціальних пільг, дублюються окремі соціальні виплати, відсутня чітка спрямованість соціальних виплат на допомогу сім 'ям з низьким рівнем доходів, недостатня узгодженість соціальних виплат з іншими державними витратами тощо. Не вирішено питання узгодженого формування бюджетних видатків та видатків державних соціальних фондів на соціальні виплати на основі використання державних мінімальних соціальних стандартів.

Пенсійне страхування охоплює значну кількість громадян (близько 14,5 млн чол.), а пенсійна система переобтяжена різними пільгами й виплатами. Через Пенсійний фонд відбувається фінансування, крім пенсій за віком, ще й пенсій за інвалідністю, у разі втрати годувальника, соціальних пенсій. Частина коштів на фінансування зазначених виплат поступає несвоєчасно, що призводить до затримки у виплаті пенсій.

Збільшується кількість громадян, які виходять на пенсію ще до досягнення пенсійного віку через наявність пільгових умов і за вислугу років. Кількість дострокових пенсій за віком збільшилася удвічі і становить 28% від загальної кількості осіб, що отримують таку пенсію.

Соціальне напруження посилює значне число привілейованих державних пенсіонерів. Виникає невідповідність між розмірами страхових внесків службовців середньої ланки, народних депутатів та величиною отримуваних ними пенсій, виплата яких відбувається за рахунок зменшення розміру пенсій у інших категорій пенсіонерів. Якщо у світовій практиці допускається розрив між розмірами пенсій у 3-4 рази, то в Україні цей показник досить великий (у 10 і більше разів).

Таким чином, система соціального страхування в Україні має недоліки і не повною мірою відповідає новим реаліям ринкової економіки. Вона потребує глибокої трансформації, кардинальної зміни відносин у цій сфері.

  1.  Напрями реформування соціального страхування

Реформування системи соціального страхування передбачає запровадження п'яти окремих програм обов'язкового державного страхування (пенсійного, медичного, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, на випадок безробіття, а також при нещасному випадку на виробництві та професійному захворюванні). Виокремлення таких видів соціального страхування сприяє підвищенню ефективності організації захисту від конкретних соціальних ризиків. У цьому випадку забезпечується повне врахування природи соціального ризику, облік фінансових витрат, однорідність інтересів застрахованих осіб.

Вже запроваджено чотири види загальнообов'язкового державного соціального страхування: у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, зумовленими народженням та похованням; від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності; на випадок безробіття, пенсійне. Організаційно-фінансові системи страхування від безробіття і від тимчасової непрацездатності в Україні вже існували, тому принциповим моментом реформи було формування соціального страхування від нещасних випадків на виробництві (у 2001 р.).

В Україні з 2004 р. запроваджується трирівнева модель як основа для реформування діючої пенсійної системи у складі: солідарної системи, системи обов'язкового і системи добровільного накопичення. Солідарна система (перший рівень) має бути збережена, однак істотно реформована. Відносний розмір і важливість кожного рівня будуть залежати від економічних та фінансових чинників.

У солідарній системі повинні бути проведені такі зміни:

  •  перегляд порядку нарахування пенсій і прив'язка їх розміру до стажу та попереднього заробітку;
  •  припинення виплат пільгових пенсій за рахунок солідарної системи;
  •  врахування всього трудового стажу й зароблених пенсійних внесків при визначенні величини пенсії;
  •  запровадження єдиного коефіцієнта для обчислення розміру пенсії;
  •  перекладення на державний бюджет фінансування виплат особам, які мають соціальні пенсії;
  •  запровадження нових підходів до фінансування й визначення розміру пенсій за інвалідністю;
  •  підвищення мінімального розміру трудової пенсії;
  •  скасування максимального розміру трудової пенсії;
  •  запровадження індексації пенсії у відповідності до темпів поточної інфляції;
  •  перегляд фінансового забезпечення виплати пенсії сільським пенсіонерам;
  •  здійснення повного персоніфікованого обліку трудового стажу та зроблених страхових внесків.

Призначення пільгових пенсій суперечить засадам пенсійної реформи, бо розмір трудової пенсії, що виплачується як із солідарної, так із накопичувальної систем, має залежати від розміру відрахувань та тривалості трудового стажу. Тому такі пенсії в перспективі потрібно виплачувати з професійних та корпоративних недержавних пенсійних фондів.

Потребує вирішення питання пенсійного страхування осіб, які отримують пенсії у разі інвалідності та втрати годувальника. Нарахування цих пенсій не відповідає загальним принципам пенсійної системи, тобто не залежить від розміру відрахувань та тривалості трудового стажу. Необхідно пенсії за інвалідністю та у разі втрати годувальника перевести до окремої програми соціального страхування.

Ряд вчених-економістів пропонують такі заходи подальшого розвитку системи соціального страхування в Україні:

  •  створення достатньої економічної основи забезпечення відшкодування основних фінансових ризиків, що вимагає встановлення обгрунтованого розміру тарифів страхових внесків, поступового перетворення страхових фондів у фінансово-кредитні страхові компанії;
  •  поступового запровадження трьохканальної схеми надходження коштів до страхових фондів, згідно з якою значна частина навантаження повинна припадати на роботодавця, а менша-розподілятися між працівником та державою;
  •  розширення гарантій забезпечення страхових виплат шляхом створення соціального арбітражу, що дозволило б за допомогою страхових судів перевіряти правомірність дій страхових організацій, вирішувати конфлікти між суб'єктами страхування;
  •  докорінного реформування управління фондами соціального страхування за принципом трипартизму;
  •  створення сприятливих умов для розвитку добровільного страхування, в тому числі на комерційних засадах.

У ході проведення реформи соціального страхування відбудеться формування системи медичного страхування. Існують певні обставини, що істотно ускладнюють його запровадження. Таке реформування системи охорони здоров'я на страхових засадах потребує додаткових фінансових ресурсів. Система медичного страхування може привести до зростання загальних видатків та можливостей для зловживань, коли порушуються взає-морозрахунки між фінансуючими установами та установами охорони здоров'я. Однак реальної альтернативи медичному страхуванню сьогодні немає і тому необхідно його поступово запроваджувати.

Удосконалення соціального страхування на випадок безробіття повинне бути направлене, в першу чергу, на забезпечення безробітних роботою, створення нових робочих місць, стимулювання заняття підприємницькою діяльністю, підвищення розміру соціальних виплат із безробіття.

У подальшому реформуванні системи соціального страхування необхідно вирішити ряд організаційних питань.Потребують оптимізації операції зі сплати страхових внесків до соціальних фондів. У світовій практиці ця проблема вирішується шляхом передачі права на збір страхових внесків податковій службі або іншій структурі з можливим введенням єдиного соціального податку. Так, у Російській Федерації запроваджено такий податок, який надходить до федерального бюджету.

В Україні проводиться експеримент по передачі виконання спільних для всіх страхових фондів функцій однією структурою — Пенсійним фондом України в Запорізькій, Луганській та Львівській областях. До таких функцій відносять збір страхових внесків, облік платників та сум, що від них надійшли.

Запровадження єдиного соціального податку потребує узгодження бази нарахувань по внесках до всіх соціальних фондів, кількості й розміру страхових тарифів. Необхідно детально розробити порядок його надходження на рахунки визначеного державного фонду або іншої структури, де він буде розподілятися і перераховуватися на рахунки фондів соціального страхування, з яких здійснюватимуться безпосередні виплати застрахованим особам.

Введення єдиного соціального податку є одним із перспективних напрямів удосконалення системи соціального страхування в Україні, що вирішуватиметься як в інтересах платників страхових внесків, так і застрахованих осіб.


Данной работой Вы можете всегда поделиться с другими людьми, они вам буду только благодарны!!!
Кнопки "поделиться работой":

 

Подобные работы

7944. Поняття суспільство,суспільне, соціальне, соціум. Суспільство як самоорганізована система 53.5 KB
  Поняття суспільство,суспільне, соціальне, соціум. Суспільство як самоорганізована система У переважній більшості суспільствознавчої літератури (як у минулому, так і тепер) подається тлумачення, що поняття суспільство і соціум є тотожними та рівн...
31521. Соціально-трудові відносини та соціальне партнерство 206 KB
  Соціальнотрудові відносини та соціальне партнерство Зміст учбового матеріалу: Сутність соціальнотрудових відносин та особливості формування в умовах ринкової економіки. Система соціального захисту і соціальної забезпеченості Сутність соціального партнерства 1. Сутність соціальнотрудових відносин та особливості формування в умовах ринкової економіки. Соціальнотрудові відносини – це взаємозалежність і взаємодія суб’єктів цих відносин яка виникає в процесі праці і спрямована на регулювання умов трудового життя.
48196. СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ 1.47 MB
  050104 ФІНАНСИ усіх форм навчання та слухачів ЦПО Суми Видавництво СумДУ 2009 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ для студентів напряму підготовки 0501 спеціальності 7.050104 ФІНАНСИ усіх форм навчання та слухачів ЦПО Затверджено на засіданні кафедри фінансів як конспект лекцій з дисципліни “Соціальне страхуванняâ€. Суми Видавництво СумДУ 2009 Соціальне страхування: Конспект лекцій Укладачі: П.