36131

Соціальна робота та соціальні технології

Конспект

Социология, социальная работа и статистика

Специфіка технологій соціальної роботи. Критерії ефективності процесу технологізації соціальної роботи. Державноправові засади соціальної роботи. Основні нормативні акти щодо питань соціальної роботи.

Украинкский

2013-09-21

1003.5 KB

73 чел.

PAGE  6

зміст

[1]
ЛЕКЦІЯ № 1. СОЦІАЛЬНІ ТЕХНОЛОГІЇ, ЇХ ТИПОЛОГІЯ (2 години).

[1.1] Поняття та сутність соціальних технологій.

[1.2] Структура та основні характеристики соціальних технологій.

[1.3] Класифікація соціальних технологій

[2] Лекція № 2. Специфіка технологій соціальної роботи(2 години).

[2.1] Визначення соціальних технологій в соціальній роботі.

[2.2] Критерії ефективності процесу технологізації соціальної роботи.

[2.3] Умови реалізації соціальних технологій в соціальній роботі.

[3] Лекція № 3. Комунікативна техніка в соціальній роботі(2 години).

[3.1] Комунікативна техніка - основа професійної діяльності соціального працівника.

[3.2] Компоненти стилю професійної діяльності спеціаліста.

[3.3] Визначення та функції вербальної та невербальної комунікації в соціальній роботі.

[4] Лекція № 4. Правовий інструментарій в соціальній роботі (2 години).

[4.1] Державно-правові засади соціальної роботи.

[4.2] Основні нормативні акти щодо питань соціальної роботи.

[4.3]  Основні напрямки розвитку законодавчо-правової бази соціальної роботи.

[5] Лекція № 5. Медико-соціальні методи в соціальній роботі (2 години).

[5.1] Поняття та форми медико-соціальної допомоги клієнтам.

[5.2] Групи клієнтів, що потребують медико-соціальної допомоги.

[5.3] Медико-соціальні заходи, що організуються в закладах соціального обслуговування населення.

[6] Лекція № 6. Соціально-психологічні методи в соціальній роботі (2 години).

[6.1] Галузі психологічної науки, знання яких використовується в соціальній роботі.

[6.2] Психосоціальна робота - нова галузь практичної психології.

[7] Лекція № 7. Соціальна діагностика (4 години).

[7.1] Поняття соціальної діагностики.

[7.2] Загальна схема методики виконання соціальної діагностики.

[7.3] Принципи та методи, що використовуються для дослідження соціального об'єкту.

[8] Лекція № 8. Соціальна адаптація та соціалізація (3 години).

[8.1] Сутність соціальної адаптації в соціальній роботі.

[8.2] Активний та пасивний типи адаптаційного процесу.

[8.3] Особливості соціальної адаптації клієнтів в закладах соціального обслуговування населення.

[8.4] Етапи адаптаційного процесу у клієнтів в закладах соціального обслуговування.

[9] Лекція № 9. Соціальна реабілітація (3 години).

[9.1] Сутність соціальної реабілітації.

[9.2] Мета та завдання соціальної реабілітації.

[9.3] Напрямки соціальної реабілітації: соціально-середовищна орієнтація та соціально-побутова адаптація.

[10] Лекція № 10 Соціальна опіка та піклування (3 години).

[10.1] Поняття та сутність опіки та піклування.

[10.2] Категорії громадян, над якими може бути встановлено опіку.

[10.3] Категорії громадян, над якими може бути встановлено піклування.

[11] Лекція № 11 Соціальні консультування (4 години).

[11.1] Поняття та принципи соціального консультування.

[11.2] Види консультативної допомоги.

[11.3] Технології соціального консультування.

[11.4] Фактори успішності проведення соціального консультування.

[12] Лекція № 12 Інновація в соціальній роботі(3 години).

[12.1] Загальне поняття про інноватику.

[12.2] Основні характеристики нововведення.

[12.3] Типи нововведень.

[13] Лекція № 13 Соціальне прогнозування, проектування та моделювання (4 години).

[13.1] Основи прогнозування в соціальній роботі.

[13.2] Сутність соціального проектування.

[13.3] Сутність, види та функції моделей та моделювання.

[13.4] Сутність соціального проектування

[14] Технології соціальної роботи з сім'єю (4 години).

[14.1] Поняття сім'ї з точки зору різних наук.

[14.2] Типологія сімей.

[14.3] Види соціальної допомоги сім'ям.

[15] Лекція № 15 Технології соціальної робот з дезадантивними дітьми та молоддю (3 години).

[15.1] Поняття та ознаки соціальної дезадаптації.

[15.2] Цілі та завдання закладів для дезадаптованих дітей та підлітків.

[15.3] Проблеми бездоглядності та безпритульності неповнолітніх.

[16] Лекція № 16 Технології соціальної робот з клієнтами різного віку (4 години).

[16.1] Проблема вікової типології в соціальній роботі.

[16.2] Технології подолання девіантної поведінки дитини.

[16.3] Програма технології формування та розвитку особистості в соціальній роботі.

[17] Лекція № 17 Технології соціальної робот із дітьми, що мають функціональні обмеження (4 години).

[17.1] Поняття та моделі дитячої інвалідності.

[17.2] Діагностика стану дитячої інвалідності.

[17.3] Проблеми інвалідів у різних сферах життя.

[18] Лекція № 18 Технології соціальної роботи з військовослужбовцями (3 години).

[18.1] Характеристика військової служби

[18.2] Програма соціальної підтримки та допомоги військовослужбовцям.

[18.3] Форми соціальної роботи з військовозобов'язаною молоддю та членами їх родин.

[19] Лекція №   19 Технології соціальної роботи з „дітьми вулиці" (3 години).

[19.1] „Діти вулиці" та їх шлях до вулиці.

[19.2] Соціально-правові основи захисту дітей, що потребують соціально-педагогічної допомоги.

[19.3] Причини виникнення соціального явища - „діти вулиці".

[20] Лекція № 20 Технології соціальної роботи з обдарованими дітьми (4 години)

[20.1] Характеристика та ознаки творчої обдарованості.

[20.2] Типологія обдарованості.

[20.3] Особливості творчої обдарованості та її проблеми у дитини.

[21] Лекція 21 Технології соціальної роботи з дітьми-сиротами

[21.1] Законодавче визначення сирітства в Україні

[21.2] Особливості відрахування студентів із ВНЗ

[21.3] Орієнтовний перелік пільг та гарантій студентам-сиротам

[21.4] Сприяння працевлаштування студентської молоді та сучасні особливості «відпрацювання» випускників-бюджетників.

[21.5] Технологізація соціальної роботи із сиротами у вищій школі


Мета вивчення курсу

Мета вивчення курсу "Технології соціальної роботи" полягає в опануванні основних технологічних аспектів соціальної роботи

Завдання:

  •  ознайомитись з теоретичними засадами соціальних технологій.
  •  визначити можливості реалізації спеціально-наукових методів у
  •  соціальній роботі.
  •  охарактеризувати загальні технології діяльності соціального працівника.
  •  вивчити технології організації соціальної роботи з різними групами клієнтів.

Перелік дисциплін, які необхідні для вивчення дисципліни, та дисциплін, які будуть забезпечуватися цією дисципліною. Соціальні технології в галузі соціальної роботи базуються на досвіді соціального обслуговування, принципах та теоретико-методологічних закономірностях, відкритих соціальними науками: соціологією, теорією соціальної роботи, теорією управління, правом, соціальною педагогікою, валеологією та ін.

  1.  
    ЛЕКЦІЯ № 1. СОЦІАЛЬНІ ТЕХНОЛОГІЇ, ЇХ ТИПОЛОГІЯ (2 години).
    1.  Поняття та сутність соціальних технологій.

Технологія (від гр. techne - мистецтво, майстерність, вміння + logos - вчення) - система знань про способи й засоби обробки і якісного перетворення об'єкта.

Технологізація соціальної сфери, поняття "соціальна технологія" утвердились не відразу. Ще в 70-х pp. XX ст. піддавалась сумніву сама можливість технологізації соціальної сфери. Однією з перших робіт, в якій ґрунтовно розглядалося поняття "соціальна технологія", була монографія болгарського вченого Ніколи Стефанова "Суспільні науки і соціальна технологія. Він підкреслював, що соціальні процеси, якими б складними вони не були, піддаються технологізації.

У науковій літературі є різні підходи до визначення сутності соціальних технологій. Зокрема стверджується, що технологія - це:

  •  спосіб управління, регулювання і планування соціальних процесів;
  •  сукупність прийомів, методів і впливів, що застосовуються для досягнення поставлених цілей;
  •  мистецтво, майстерність, уміння, сукупність методів обробки і якісного перетворення об'єкта;
  •  система знань про способи і засоби обробки і якісного перетворення об'єкта;
  •  переведення мови науки на конкретну мову рішень, нормативів;
  •  спосіб цілеспрямованого вирішення суспільних проблем у вигляді певного набору процедур і операцій;
  •  практична діяльність, яка характеризується раціональною послідовністю використання інструментарію для досягнення якісних результатів праці.

Будучи необхідним елементом людської діяльності, технологія відповідає на запитання "як це зробити", припускаючи, наявність певного порядку, правил, норм, заборон, ланцюжок процедур і операцій, етапів реалізації в будь-якому виді діяльності, будь то виробництво автомобілів або морозива, розробка нових комп'ютерних програм або підготовка фахівця, формування нового колективу або гідних умов життєдіяльності людей. Одним з перших дослідників, які розглядали проблему формування соціальних технологій на концептуальному рівні, був американський філософ. Поппер. При цьому, вихідний пункт міркувань Поппера полягав у тому, що до середини ХХ століття багато макросоціальні теорії, а також різні соціально-утопічні теорії і створені на їх основі проекти по внесенню змін в існуючі соціальні системи, довели свою неспроможність як факторів принципового і глобальної перебудови суспільства. На думку К. Поппера, соціальна життя не потребує тотальному перетворення і в супровідному його тотальному насильстві. Вдосконалення соціальної системи можливо в процесі поступової, "частковою" роботи, тобто соціальної технології, спрямованої на вирішення конкретних вад соціального життя. Виходячи з такого розуміння, К.Поппер визначив соціальні технології як спосіб застосування теоретичних висновків в практичних цілях (19.С.65)Серед трактувань цього поняття, що дані в тлумачному словнику "Социальные технологии" (1995), можна виділити визначення М.Маркова, В.Дудченко, В.Макаревича. На думку М.Маркова, соціальна технологія являє собою спосіб реалізації складного процесу шляхом розчленування його на систему послідовних процедур і операцій, які слід виконувати одно¬значно. У визначенні В.Дудченко і В.Макаревича акцент робиться на можливості відтворення соціального процесу.

На думку професора В.Іванова, соціальні технології - це сукупність операцій, процедур соціального впливу для отримання оптимального соціального результату.

Кожне із наведених визначень соціальної технології відоборажує її певний істотний аспект, що має важливе значення для загальної характеристики як соціальної технології, так і технології соціальної роботи. Найбільш поширене визначення соціальних технологій:

Соціальні технології - це система знань про оптимальні способи перетворення і регулювання соціальних відносин і процесів у життєдіяльності людей, а також сама практика алгоритмічного застосування оптимальних способів перетворення і регулювання соціальних відносин і процесів.

У сучасному понятті "технологія" виділяють три аспекти:

  •  науковий: технологія являє собою науково розроблене рішення певної проблеми, що ґрунтується на досягненнях теорії і практики;
  •  формально-описовий: технологія - це модель, опис цілей, змісту, методів і засобів, алгоритмів дій, що застосовуються для досягнення запланованих результатів;
  •  процесуально-дієвий: технологія - це сам процес реалізації діяльності, послідовність та порядок функціонування і зміни всіх його компонентів, в тому числі об'єктів і суб'єктів діяльності.

Що стосується поняття "соціальне", аналізу якого присвячена величезна за обсягом література, то дане поняття, з одного боку, широко вживається в значенні "громадський ", "відрізняється, що протистоїть природному". З іншого боку, використовуються різні контексти "вузького" розуміння соціального (соціально-побутового, мікросоціального, тобто того, що оточує індивіда, забезпечуючи відтворення його життєдіяльності, а також колективного, спільного буття людей і ін.). Все це, зрозуміло, спеціально офарблює, визначає зміст та обсяг поняття "соціальні технології", яка все більше стійко характеризується як сукупність методів вирішення тієї чи іншої соціальної проблеми.

  1.  Структура та основні характеристики соціальних технологій.

Соціальні технології мають відповідати всім вимогам до технології, але особливості об’єкту їх впливу – суспільства, соціальних груп, особистості – накладають на їх побудову певний відбиток.

Специфічними рисами соціальних технологій є:

1. МУЛЬТИДИСЦИПЛІНАРНІСТЬ – соціальні технології як правило використовують теорії, концепції та методи, розроблені різними науками.

2. ІЄРАРХІЧНІСТЬ – соціальні технології передбачають використання у ролі окремих процедур і методів технології нижчого порядку

3. РІЗНОСПРЯМОВАНІСТЬ – соціальні технології як правило одночасно впливають на різні об’єкти, зміна одного соціального об’єкту призводить до зміни інших, з ним пов’язаних.

4. ГНУЧКИЙ ХАРАКТЕР – висока варіативність завдань, процедур, методів і критеріїв оцінювання.

5. Складність у СТАНДАРТИЗАЦІЇ та визначеності ефективності впливу.

Структуру соціальних технологій можна розглянуту виходячи з визначення технології – як способу організації діяльності на основі її поділу на процедури, іх координації і синхронізації та вибору оптимальних засобів і методів виконання.

ПРОЦЕДУРИ – відносно завершені і незалежні одна від одної дії суб’єктів діяльності, що можуть здійснюватись одночасно, або в певній послідовності, але спрямовуються на вирішення окремих завдань діяльності. Залежно від особливостей діяльності процедури можуть називати етапами, операціями, напрямами роботи, видами діяльності тощо. Завдання кожної процедури можуть вирішуватись різними методами. МЕТОДИ  -  способи здійснення процедури.  Метод в свою чергу може являти собою як розроблену і апробовану технологію(методику), так і загальний підхід до здійснення діяльності. Кожна процедура може передбачати кілька методів здійснення діяльності і наявних ресурсів.

  1.  Класифікація соціальних технологій

Будь-яка соціальна технологія використовується адресно і супроводжується тими чи іншими нюансами. Вона не може бути спроектована чи застосована без врахування як об'єктів, так і суб'єктів соціальної дійсності. Важливим чинником багатоманітності соціальних технологій є різний рівень кваліфікації, професіоналізму, досвіду, якими повинні володіти розробники і виконавці соціальних технологій.

Класифікація - це система підпорядкованих понять (класів, об'єктів) певної галузі знання чи діяльності людини, що використовується як засіб для встановлення зв'язків між цими поняттями чи класами об'єктів. Роль класифікації в пізнанні надзвичайно велика. Вона дозволяє систематизувати досліджувані об'єкти за певними ознаками з урахуванням якісної характеристики кожного із них. Слід зазначити, що навіть найпростіші соціальні технології мають складну структуру, в результаті чого будь-яка класифікація не може бути однолінійною та являє собою складне розгалуження.

Основою класифікації соціальних технологій можуть бути такі ознаки:

  •  ступінь асоційованості об'єкта впливу (особистість, суспільство, соціальні групи, трудовий колектив);
  •  масштаби та ієрархія впливу (глобальні, континентальні, регіональні і т.ін.);
  •  сфера соціалізації і життєдіяльності людей (виробнича, політична, соціальна, духовна);

Глобальні технології, мета яких - вирішення загальнолюдських проблем. Під цими технологіями розуміють такі цілі, методи, способи, які сприяють з'ясуванню не тільки внутрішньодержавних, а й світових тенденцій розвитку, зв'язку суспільства і природи. Одним із різновидів цих технологій є технологія глобального моделювання (дослідження питань збереження миру в світі, природи, забезпечення зростаючого населення Землі продовольством, енергією).

Регіональні технології вивчають і реалізують закономірності територіального соціального життя. Локальні соціальні технології застосовуються для вирішення місцевих проблем, що можуть містити як типові, так і оригінальні особливості.

За ступенем новизни технології поділяють на інноваційні і рутинні. Інноваційні соціальні технології - методи і прийоми діяльності, спрямовані на нововведення у суспільстві. Це інноваційна діяльність, у результаті якої створюються та матеріалізуються суспільні ініціативи, котрі приводять до якісних змін в різних сферах життя, раціонального використання матеріальних, економічних і соціальних ресурсів.

Рутинні соціальні технології характеризуються такими методами впливу на соціальні процеси, що засновані на минулому досвіді, мають незначну наукоємність, не мотивують соціальний об'єкт, соціальну систему до змін. Вони відповідають такому типу соціальної організації й типу управління, що знаходяться в стадії регресу, замкнутості, відірваності від змін внутрішнього і зовнішнього середовища.

Специфіка соціального впливу на об'єкт може визначатися також рівнем суспільних відносин. У цьому зв'язку можна користуватися типологією, запропонованою проф. Л.Дяченком. Він поділяє соціальні технології на 3 групи: технології макросистем чи макротехнології, що включають в себе регіональні підсистеми суспільства, класи, партії, великі соціальні групи; мезотехнології - технології рівня міста, населеного пункту, великого трудового колективу; мікротехнології, які розраховані на невелике об'єднання людей, суспільні процеси на макрорівні, включаючи технологічні процедури самоорганізації!, що забезпечують раціональне використання особистісного потенціалу.

Досить відомі такі технології:

  •  інформаційні технології - являють собою оптимізацію самого інформаційного процесу, його відтворення і функціонування;
  •  історичні технології - передбачають осмислення історичного досвіду за законами соціальної технологізації, тобто технологізацію історичних знань як умови політичного, економічного, духовного і соціального діагностування;
  •  демографічні технології - вивчають та виробляють способи механізму відтворення населення, зміни його чисельності, складу і розміщення;
  •  політичні соціальні технології - методи вирішення політичних проблем, вироблення політики, її реалізації, здійснення політичної діяльності;
  •  соціальні технології згоди - методи досягнення порозуміння більшості населення стосовно вирішення найбільш актуальних питань суспільного життя (до цього типу можна віднести соціальні технології вирішення конфліктів);
  •  адміністративно-управлінські технології - способи безпосереднього (прямого) оперативного впливу на об'єкт;
  •  психологічні технології - способи впливу на психологічні процеси, властивості, явища, відносини, волю, характер особистості, міжособистісні взаємини.


  1.  Лекція № 2. Специфіка технологій соціальної роботи(2 години).
    1.  Визначення соціальних технологій в соціальній роботі.

Виділяючи соціальні технології в соціальній роботі як науці, необхідно враховувати, що вона являє собою таку сфери людської діяльності, функція якої - вироблення і теоретична систематизація об'єктивних знань про певної дійсності - соціальної роботи (а при розумінні соціальної роботи в широкому сенсі - соціальних відносинах, соціальній сфері). Однією з найважливіших завдань як науки є аналіз існуючих форм і методів соціальної роботи, розробка оптимальних методів і технологій вирішення різних соціальних та інших проблем стосовно до різних осіб, верствам і групам населення.

Коли мова йде про соціальну роботу як навчальної дисципліни (циклі навчальних дисциплін), сутністю соціальних технологій є цілісне уявлення про зміст соціальної роботи, її основних напрямках, інструментарії, методи та організації, тобто ці технології мають в основному учбовий, інформаційний характер.

У цьому зв'язку важливо розрізняти загальне й особливе в технологіях освіти в області соціальної роботи, що пов’язано з системою навчання: отримання середньої спеціальної та вищої освіти (з урахуванням ступенів вищої освіти, неповної вищої освіти, бакалаврату, спеціальної освіти, магістратури), аспірантура і докторантура, система підвищення кваліфікації та самоосвіти.

Розглядаючи соціальну роботу як особливий вид діяльності, сутність соціальних технологій можна інтерпретувати в першу чергу як сукупність прийомів, методів і дій державних, громадських та приватних організацій, фахівців і активістів, спрямованих на надання допомоги людям, підтримки, захисту, особливо так званих вразливим верствам і групам населення. Саме в соціальній роботі як діяльності в концентрованому вигляді соціальні технології постають як узагальнення накопичених і систематизованих теоретичних знань, досвіду, навичок і практики роботи суб’єктів соціальної діяльності.

Такий загальний підхід дозволяє, на наш погляд, зробити наступний крок на шляху конкретизації технологій, застосовуваних у соціальній роботі (маються на увазі фактично всі три згаданих аспекту соціальної роботи, в яких технології виступають переважно у формі знань - наука, - знань і умінь - навчання, - знань, умінь, досвіду, практики - діяльність).

  1.  Критерії ефективності процесу технологізації соціальної роботи.

В умовах динамічних соціальних змін у світовій практиці все більше утверджується інноваційний метод освоєння соціального простору - його технологізація. Соціальна технологізація - це процес оптимізації соціуму, переборення його розбалансованості, активний вплив на розвиток соціальних систем шляхом використання соціальних технологій.

Однією з корінних причин розбалансованості світу, яка приховує в собі зростання різного роду вибухів і катастроф, є суперечність між особою та суспільством. Від вирішення цієї кардинальної проблеми багато в чому залежать темпи соціального прогресу, його ціннісні орієнтири і духовні принципи. Посилення цієї суперечності веде до деградації особистості, до посилення апатії і відчаю людини, до утвердження несправжніх духовних цінностей, що, як результат, породжує антисоціальну поведінку, зростання агресивності, виникнення військових конфліктів, міжнаціональної ворожнечі, тероризму і т.ін. Соціальні технології виступають як наукомісткий ресурс, використання якого дозволяє не лише вивчити і передбачувати різноманітні соціальні зміни, й активно впливати на практичне життя, отримувати ефективний прогнозований соціальний результат.

Необхідність технологізації в соціальній сфері зумовлена також тим, що проникнення егалітарних, договірних начал у всі аспекти громадянських взаємовідносин, гуманізація свідомості і діяльності  зробили актуальним питання про перегляд всіх зв'язків між людьми з раціональної точки зору, про їх переорганізацію на ґрунті ефективності, прагматизму, мінімізації витрат. Процес технологізації розвивається уже давно, достатньо розроблені і   досить ефективні політичні технології, технології розробки форм і змісту засобів масової комунікації, освітні технології та ін. Специфіка технологічного підходу до соціальної сфери полягає в тому, що перетворенню піддається суспільство в цілому, окремі його верстви і групи, стосунки між людьми чи їх думки й почуття. Це вказує на складність технологій соціальної роботи, бо ж у соціальні процеси залучено багато індивідів, наділених розумом і волею. Причини і наслідки соціальних процесів пов'язані між собою відносинами вірогідності. Більше того, соціальні технології - це, напевно, єдиний тип технологічного процесу, який заснований на відносинах не об'єкта і суб'єкта, а значною мірою на відносинах "суб'єкт-суб'єкт". Без підтримки учасників соціального процесу, без згоди індивіда, сім'ї, групи, яким надається професійна допомога, не можна перетворити ті обставини, які стали причиною застосування соціальних технологій.

Технологізація є основою для концептуального й проектувального освоєння різноманітних галузей і аспектів соціальної діяльності. Вона дозволяє:

  •  аналізувати і систематизувати на науковій основі практичний досвід і його використання;
  •  комплексно вирішувати соціальні проблеми;
  •  знижувати вплив несприятливих обставин;
  •  оптимально використовувати ресурси, що є в наявності;
  •  створювати сприятливі умови для розвитку людини.

Значення соціальної технологізації полягає насамперед у тому, що вона робить людську діяльність більш раціональною, включаючи в неї лише ті процеси і операції, які необхідні для вирішення поставленої мети.

  1.  Умови реалізації соціальних технологій в соціальній роботі.

Можна стверджувати, що найважливішими умовами технологізації практичної діяльності в соціальній сфері є такі:

  •  об’єкт впливу має певний ступінь складності;
  •   необхідність виділення елементів системи об'єкта соціального впливу;
  •   наявність можливості формалізації реальних процесів і демонстрації їх у вигляді певних операцій, процедур, показників;
  •   наявність можливості відтворення і повторюваності операцій, процедур чи показників у нових умовах.

Отже провідна перевага технологічного підходу до соціальних процесів полягає в науковому підборі таких методів, засобів і способів діяльності, за допомогою яких можна забезпечити її максимальну результативність. Ключовою ланкою будь-якої технології є детальне визначення кінцевого результату і чіткого шляху його досягнення. Ще однією з позитивних властивостей технології є відтворення, тобто можливість її реалізації іншою людиною після спеціального навчання, освоєння.


  1.  Лекція № 3. Комунікативна техніка в соціальній роботі(2 години).
    1.  Комунікативна техніка - основа професійної діяльності соціального працівника.

Специфіка соціальної роботи полягає в тому, що при вирішенні поставлених перед нею проблем вона прямо або побічно впливає на всі форми і види суспільних відносин та діяльності людей, всі сторони суспільства. Виявлення та вирішення цих проблем здійснюється насамперед за допомогою встановлення і підтримання контактів з представниками державних служб, громадських організацій і об'єднань, громадянами і соціальними групами (клієнтами), які потребують допомоги, захисту, підтримки, що вимагає, у свою чергу, високого розвитку у соціальних працівників комунікативних здібностей.

Таким чином, професію соціального працівника можна назвати комунікативної, оскільки його практична діяльність передбачає спілкування, і успіх цієї діяльності значною мірою залежить від його комунікативної компетентності - в міжособистісної комунікації, міжособистісному взаємодії, міжособистісному сприйнятті. Крім того, інтенсифікація соціальних зв'язків, розширення поля спілкування збільшують психологічні навантаження і створюють напруженість у процесі спілкування. Високий рівень комунікативної компетентності захищає соціального працівника від цих навантажень і сприяє інтенсивному міжособистісному спілкуванню.

Спілкування характерно для всіх сфер життя людей, це умова і засіб формування систем відносин суспільства і самої людини. Але як особливий феномен життєдіяльності суспільства спілкування має специфічні змістовними і функціональними характеристиками.

Зазвичай виділяють перцептивную, комунікативну і інтерактивну функції спілкування. Мається на увазі, що спілкування - це одночасно сприйняття партнерами один одного, їх обмін інформацією, діями і рольовими впливами, встановлення певних взаємин.

  1.  Компоненти стилю професійної діяльності спеціаліста.

Комунікативні засоби спілкування надзвичайно різноманітні. До них відносяться:

мовні (вербальні) кошти:

  •  лексика; стилістика, граматика; семантика;
  •  немовні (невербальні) кошти:
  •  оптокінетичні (жестикуляція, міміка, напрямок погляду, візуальний контакт, почервоніння і збліднення шкіри, стереотипи моторики);
  •  паралингвистические (інтенсивність, тембр, інтонація голосу, його діапазон, тональність);
  •  екстралінгвістичні (паузи, темп мови, її connectivity, сміх, покашлювання, заїкання);
  •  проксемические (персональний простір, фізична дистанція контакту: інтимна (від 0 до 40-45 см), особиста (від 45 до 120-150 см), соціальна (150-400 см), публічна (від 400 до 750-800 см), кут повороту до співрозмовника;
  •  предметні контактні, тактильні дії (рукостискання, обійми, поцілунки, поплескування, поштовхи, погладжування, торкання);
  •  нюхові кошти (пов'язані з запахом).
    1.  Визначення та функції вербальної та невербальної комунікації в соціальній роботі.

В області передачі змісту мови співвідношення вербальних і невербальних засобів надзвичайно суперечливо. Особливо важко виявити "подвійний план" структури тексту, смислові відтінки, підтекст, а також справжнє ставлення мовця до змісту своїй промові. Недарма фахівці з комунікації відзначають, що є 500 способів сказати "Так" і 5000 способів сказати "Ні"

Які ж механізми впливу спілкуються один з одним людей?

1. Зараження - несвідоме відтворення емоційного стану в умовах масового взаємодії з іншими людьми - індукторами - на основі співпереживання з ними;

носить, як правило, невербальна характер.

2. Навіювання - одностороннє довільне, цілеспрямоване зараження іншої людини мотивацією тих або інших дій, змістом уявлень або емоційних станів, за Допомогою, як правило, мовного впливу на основі некритичного сприйняття дій, що вселяє особи ("заражающая маніпуляція").

Дія цього механізму багато в чому визначається низкою зовнішніх факторів, які можуть сприяти або перешкоджати його ефективності:

  •  кількість членів групи, що максимальний вплив на індивіда, повинна бути дорівнює трьом;
  •  вплив групи залежить від положення індивіда в цій групі: найменш конформны особи, слабо залежні від групи і відчувають високу ступінь визнання з боку цієї групи;
  •  однаковість оцінок у групах, які використовують колегіальну систему відносин, виразніше, ніж в директивних групах але адекватність оцінок вище у другому типі груп, шануй обумовлене особливостями комунікативних зв'язків:
  •  при публічному висловлення думок їх вплив сильніше, ніж при повідомленні їх письмово або за допомогою якихось технічних засобів;
  •  випробувані, значно відхильні від еталона (при індивідуальному обстеженні) і значно розлючені в оцінках з групою, більш різання змінюють свої оцінки в умовах групи;
  •  внушающее вплив інтенсивніше в дифузною групі, ніж в колективі, у зв'язку з ефектом коллективистского самовизначення;
  •  особи у віці 17 років і більше відкривають зниження ступеня конформності;
  •  конформність дівчаток на 10% вище, ніж конформність хлопчиків;
  •  більш внушаемы особи, що володіють інертною і слабкою нервовою системою.

3. Переконання- усвідомлене, аргументована, логічно і фактично обґрунтоване вплив на систему поглядів і подання, а також на мотиваційно-ціннісну сферу іншої людини.

4. Наслідування - засвоєння форми поведінки іншої людини на основі як свідомої, так і неусвідомлюваної ідентифікації з ним ("надходити як інший").

Традиційне спілкування розділяється на ділове і міжособистісне. У діловому взаємодії його учасники виконую" соціальні ролі, отже, в ньому запрограмовані цілі спілкування, його мотиви і способи здійснення контактів. На відміну від ділового у міжособистісному, неформальному спілкуванні відсутній жорстка регламентація поведінки, емоцій, інтелектуальних процесів. Сутність міжособистісного спілкування - це взаємодія людини з людиною, а не з предметів];. Оптимальне міжособистісне спілкування - це завжди спілкування діалогічну.


  1.  Лекція № 4. Правовий інструментарій в соціальній роботі (2 години).
    1.  Державно-правові засади соціальної роботи.

Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України,є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституція України).

Соціально-правовим першоджерелом національного законодавства України вважаються документи, розроблені міжнародним співтовариством в Організації об'єднаних націй: Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, а також факультативний протокол (1966) до нього.

У 1973 році Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала обидва пакти, а 25 грудня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла постанову про приєднання нашої країни до Факультативного протоколу до Пакту про громадянські та політичні права.

Незважаючи на це лише 17.07.1997 року Верховною Радою України було прийнято Закон «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини». Так закінчилось довготривале очікування ратифікації Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини, що була прийнята 4 листопада 1950 року та вступила в силу З вересня 1953 року.

Конвенція являє собою правовий інструмент із власною судовою системою. Діяльність її ґрунтується на європейських цінностях - принципах демократії та панування права, а також громадянських прав людини.

Документом, що доповнює Конвенцію з питань захисту соціально-економічних прав, стала Європейська соціальна хартія, яка була підписана державами-членами Ради Європи в Турині 18 жовтня 1961 року, вступила в силу 26 лютого 1965 року. На початку XXI ст. її підписали 20 держав: Австрія, Бельгія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Велика Британія, Туреччина, Фінляндія, Франція, Швеція.

У 1991 році було прийнято Протокол про внесення поправок до Європейської соціальної хартії, що спричинив певні зміни в системі контролю за виконанням положень хартії.

Наступними по важливості соціально-правовими нормативами були документи Міжнародної організації праці (МОП). Ця організація була заснована в 1919 році з метою співробітництва у справі забезпечення тривалого миру в усьому світі та усунення соціальної несправедливості шляхом поліпшення соціально-економічних умов праці. З 1946 року МОП стала першою спеціалізованою установою Організації Об'єднаних Націй.

Нині членами МОП є 174 держави, Україна входить до неї з 1954 року МОП - єдина міжнародна організація в світі, що діє за принципом трипартизму (до ЇЇ складу входять представники уряду членів-учасників, організації роботодавців і найманих працівників національного рівня).

  1.  Основні нормативні акти щодо питань соціальної роботи.
  •  Декларація від 15.12.92 р. № 2859 «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні».
  •  Закон України від 21.06.01 р. № 2558-111 «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю».
  •  Закон України від 07.03.02 р.№ 3109-111 «Про внесення змін до деяких Законів України».
  •  Закон України від 26.04.01 р. № 2402-111 «Про охорону дитинства».
  •  Закон України від 05.02.1993 р. № 2998-ХП «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».
  •  Указ Президента України від 23.06.01 р. №467/2001 «Про додаткові заходи щодо вдосконалення соціальної роботи з дітьми, молоддю та сім'ями».
  •  Постанова Кабінету Міністрів України від 03.10.01 р. № 1291 «Про розвиток центрів соціальних служб для молоді».
  •  Постанова Кабінету Міністрів України від 21.01.98 р. № 63 «Про подальший розвиток мережі центрів соціальних служб для молоді та підвищення ефективності їх діяльності».
  •  Постанова Кабінету Міністрів України від 26.04.02 р. № 564 «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу».
  •  Постанова Кабінету Міністрів України від 26.04.02 р. № 565 «Про затвердження Положення про прийомну сім'ю».
  •  Постанова Кабінету Міністрів України від 13.06.02 р. № 809 «Про розвиток мережі центрів ресоціалізації наркозалежної молоді «Твоя перемога».
  •  Постанова Кабінету Міністрів України від 25.07.02 р. № 1062 «Про затвердження порядку проведення конкурсу проектів програм, розроблених громадськими організаціями, стосовно дітей, молоді, жінок та сім'ї».
  •  Постанова Кабінету Міністрів України від 26.09.02 р. № 1434 «Про затвердження Положення про Фонд соціального захисту інвалідів».
  •  Наказ Державного комітету України у справах сім'ї та молоді від 04.02.02 р. № 10 «Про затвердження Положення про Державний центрт соціальних служб для молоді».
  •  Наказ Державного комітету статистики України, Державного комітету України у справах сім'ї та молоді від 25.03.02 р. № 133/136 «Про затвердження форми державної статистичної звітності № 1-ЦССМ та інструкції щодо її заповнення».
  •  Наказ Державного комітету України у справах сім'ї та молоді від 04.02.02 р. № 13 «Про затвердження критеріїв ефективності діяльності державного, республіканського (АР Крим), обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, міських, районних у містах, сільських і селищних центрів соціальних служб для молоді».
  •  Наказ Державного комітету України у справах сім'ї та молоді від 04.02.02 р. № 14 «Про затвердження Типового положення про спеціалізовані
  •  служби центрів соціальних служб для молоді».
  •  Наказ Державного комітету України у справах сім'ї та молоді від 04.02.02 р. № 11 «Про затвердження порядку здійснення працівниками центрів соціальних служб для молоді соціального інспектування з метою забезпечення супроводу неблагополучних сімей».
  •  Наказ Державного центру соціальних служб для молоді від 01.08.02 р.№ 67 «Про Раду директорів регіональних центрів соціальних служб для молоді при ДЦССМ».
  •  Наказ Українського державного центру соціальних служб для молоді від 16.02.01 р. № 16. «Про затвердження положення про громадську науково-консультативну раду сприяння діяльності і розвитку центрів ССМ».
  •  Наказ Державного центру соціальних служб для молоді від 10.04.02 р. № 21 «Про єдиний порядок (стандарт) щодо розробки та друку методичної та соціальної рекламної інформації центрами ССМ».
  •  Наказ Державного центру соціальних служб для молоді від 30.08.02 р. № 79 «Про затвердження Інструкції з обліку роботи з клієнтами в центрах ССМ».
  •  Наказ Державного центру соціальних служб для молоді від 04.09.02 р. № 80 «Про затвердження Примірних положень про спеціалізовані служби центрів ССМ».
  •  Наказ Державного центру соціальних служб для молоді від 13.06.02 р. № 57 «Про затвердження стандарту планування діяльності центру соціальних служб для молоді».
  •  Наказ Державного комітету України у справах сім'ї та молоді від 04.09.02 р. № 709 «Про затвердження соціальних стандартів і нормативів здійснення соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей центрами соціальних служб для молоді».
  •  Наказ Державного комітету України у справах сім'ї та молоді від 04.04.02 р. № 9 «Про порядок погодження призначення на посади та звільнення з посад директорів центрів соціальних служб для молоді».
  •  Наказ Державного комітету України у справах сім'ї та молоді від 04.04.02 р. № 12 «Про затвердження Типової структури і штатів республіканського (Автономної Республіки Крим), обласних. Київського та Севастопольського міських, районних, міських та районних у містах центрів соціальних служб для молоді».
  •  Наказ Державного комітету України у справах сім'ї та молоді від 04.04.02 р.№ 15 «Про основні завдання та функції відділів і Типові професійно-кваліфікаційні характеристики посад державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування центрів соціальних служб для молоді».
    1.   Основні напрямки розвитку законодавчо-правової бази соціальної роботи. 

Проект закону “Про соціальні послуги” регулює порядок на отримання послуг, організацію, координацію роботи та контроль за наданням соціальних послуг.Однак актуальними залишаються питання правового визначення поняття “клієнт” і “користувач соціальних послуг”. Надання допомоги особам, які потребують соціальних послуг зумовлено обов’язками держави у пенсійному забезпеченні, наданні пільг, допомог тощо. Клієнт — особа, яка звертається в соціальну службу за допомогою внаслідок того, що не може власними зусиллями вирішити певні соціальні, соціально-психологічні, соціально-педагогічні проблеми, і потребує допомоги. Користувач соціальних послуг — особа, яка є об’єктом соціального впливу з боку соціального працівника з метою соціалізації, соціальної адаптації тощо. Наприклад, це стосується мобільної соціальної роботи, при якій з дітьми проводяться різні спортивні, оздоровчі, культурно-масові заходи.


  1.  Лекція № 5. Медико-соціальні методи в соціальній роботі (2 години).
    1.  Поняття та форми медико-соціальної допомоги клієнтам.

Медико-соціальна допомога являє собою комплекс проведених на державному та муніципальному рівнях інтегрованих заходів. Це сфера діяльності, види, напрямки та організаційні форми якої залежать як від політики держави в області охорони здоров'я населення, так і від сучасної концепції здоров'я і теорій соціального захисту населення.

Медико-соціальна допомога розглядається як новий вид мультидисциплінарної професійної діяльності медичного, психолого-педагогічного і соціально-правового характеру, спрямованої не тільки на відновлення, але і на збереження і зміцнення здоров'я різних груп населення. Медико-соціальна робота принципово змінює характер комплексної допомоги у сфері охорони здоров'я, припускаючи системні медико-соціальні впливу на більш ранніх етапах розвитку хвороби та соціальної дезадаптації, які є потенційними причинами важких ускладнень, інвалідності і смерті.

Медико-соціальну роботу можна умовно розділити на профілактичну та патогенетическую.

Медико-соціальна робота, яка має профілактичну спрямованість, - це попередження соціально залежних порушень соматичного, психічного та репродуктивного здоров'я; формування установок на здоровий спосіб життя; забезпечення доступу до інформації з питань охорони здоров'я; участь в розробці цільових програм медико-соціальної допомоги на різних рівнях; соціальне адміністрування; забезпечення соціального захисту прав громадян в питаннях охорони здоров'я та ін.

Медико-соціальна робота, яка має патогенетическую спрямованість, передбачає організацію медико-соціальної допомоги; проведення медико-соціальної експертизи; здійснення медичної, соціальної та професійної реабілітації інвалідів; проведення соціальної роботи в окремих областях медицини і охорони здоров'я, проведення корекції психічного статусу клієнта; створення реабілітаційної соціально-побутової інфраструктури; забезпечення наступності у взаємодії фахівців суміжних професій та ін.

  1.  Групи клієнтів, що потребують медико-соціальної допомоги.

Медико-соціальної допомоги можуть потребувати такі групи клієнтів:

  •  Люди з наркотичною залежністю.
  •  Оточення людей з наркотичною залежністю, передусім його сім’я (цей соціально-психологічний феномен має назву «созалежність»)
  •  Люди з алкогольною залежністю.
  •  Оточення людей з алкогольною залежністю, передусім його сім’я.
  •  Люди з обмеженими функціональними можливостями.
  •  Сім’я, в котрій є людина з обмеженими функціональними можливостями.
  •  Люди з онкологічними хворобами.
  •  Оточення людей з онкологічними хворобами, передусім сім’я.
  •  Люди, котрі потребують паліативної допомоги.
  •  Сім’ї та оточення людей, котрі потребують паліативної допомоги, та інщі.

  1.  Медико-соціальні заходи, що організуються в закладах соціального обслуговування населення.

Профілактичні програми спрямовані на попередження споживання алкоголю або наркотиків, зловживання ними, а також попередження будь-яких форм поведінки, що відхиляється. Об'єкти цілеспрямованого впливу - в основному діти і підлітки в цілому і ті групи, в яких ризик залучення до прийому ПАР особливо великий. До груп ризику відносяться діти з обтяженої (особливо в наркологічному плані) спадковістю; виховуються в неблагополучних, дисфункціональних сім'ях; виховуються в сім'ях з наявністю осіб, що зловживають алкоголем або хворих алкоголізмом і наркоманією; обтяжені в органічному, особистісному, поведінковому плані, в тому числі зі зниженим рівнем інтелекту, що відстають в особистому і соціальному розвитку. Робота з такими групами ризику ведеться в навчальних закладах, спеціалізованих установах та ін.

Лікувальні програми передбачають раннє виявлення та направлення на лікування хворих з тієї або іншої наркологічної проблематикою. Центральне місце займають власне терапевтичні програми, мета яких - надання хворим лікувальної допомоги, утримання їх у режимі тверезості або відмови від прийому наркотиків (тобто в ремісії), проведення заходів вторинної і третинної профілактики (відновлення фізичного, особистісного і соціального статусу хворих). Не менш важливі програми, в рамках яких здійснюється соціально-психологічна допомога членам сімей і найближчого оточення клієнтів, коригується їх особистісний, сімейний і трудової статус - це програми "допомоги на робочих місцях" (безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях тощо.)1.

Спеціалізовані програми, нерозривно пов'язані з терапевтичними, передбачають реабілітацію, реадаптацию, ресоціалізацію наркологічних хворих. В рамках цих програм долаються розриви і протиріччя між особистістю і суспільством. Колишній хворий знову об'єднується у макро- і мікросоціум з максимальним урахуванням його індивідуальних особливостей, схильностей, можливостей, а також з урахуванням реалій його сімейного та трудового модусу, цієї громади, соціально–економічної ситуації в ній.

Мережа установ соціального обслуговування, що займаються профілактикою і рішенням наркологічних проблем, у Росії лише почала формуватися. Створюється нормативно-правова база діяльності соціальних працівників у наркології.

До заходів паліативної допомоги відноситься і організація хоспісів. Треба відзначити, що хоспіс не слід сприймати як установа, призначений для безнадійних хворих, в якому вони вмирають, - хоспіси допомагають помираючому людині прожити життя, не переживаючи почуття страху, по можливості повноцінно, отримуючи медичну, соціальну та психологічну допомогу. У рамках медичної допомоги проводяться симптоматичне лікування і знеболювання; соціальні працівники організовують матеріальну підтримку, допомогу в забезпеченні гарантованих прав клієнтів та їх сімей та ін.; психологи і соціальні працівники допомагають позбутися від почуття страху, депресії, проводять психологічні тренінги для родичів.


  1.  Лекція № 6. Соціально-психологічні методи в соціальній роботі (2 години).
    1.  Галузі психологічної науки, знання яких використовується в соціальній роботі.

Без відповідних знань в області психології соціального працівника важко претендувати на оволодіння методами психологічного впливу на клієнта.

Соціально-технологічні методи, методики, прийоми та засоби, процедури мають відносну самостійністю, але вони в першу чергу залежать від тієї наукової школи, в рамках якої вони були створені. Психологія надає великі можливості використання в соціальній роботі різних методів впливу на особистість.

Існуючі психологічні методи містять не тільки різноманітні методологічні та теоретичні положення, але й пропонують різні технології.

Коротко зупинимося на характеристиці можливих психологічних підходів до технології соціальної роботи.

Глибинна психологія (психодинамічні теорії) - психоаналізу (3. Фрейд), індивідуальна психологія (А. Адлер), аналітична психологія (А. Берн) та ін.

Поняття "психологічний захист" було введено представниками психоаналітичного напряму та трактувалося ними як здатність запобігання грізних клінічних наслідків конфлікту свідомого й несвідомого. Сучасні психодинамічні теорії мають досить широкий спектр відмінностей, але всіх їх об'єднує опора на ідеї класичного психоаналіз З. Фрейда. У ранній концептуальної схеми 3. Фрейда (свідоме - підсвідоме - несвідоме) психологічний захист виступає як засіб вирішення конфлікту між свідомим і несвідомим. По Фрейду, захисні механізми вроджені, запускаються в екстремальних ситуаціях і виконують функцію "зняття" внутрішнього конфлікту. Надалі в цю початкову концепцію були внесені істотні корективи: психологічний захист розуміється не як природжений, а як набутий в процесі індивідуального розвитку структурний компонент психіки; акцентується спрямованість психологічного захисту, насамперед, на социогенные конфлікти; механізми і варіанти психологічного захисту розглядаються як продукти розвитку і навчання; набір захисних механізмів, на відміну від стереотипних схем 3. Фрейда ("Вона" - "Я" - "Понад Я"), визначається як глибоко індивідуальна характеристика особистості, яка зумовлює загальний рівень адаптованості.

Людина з раннього дитинства переживає різні кризи, конфлікти між зовнішніми (соціальними) силами і внутрішніми (несвідомими), де він (особа) намагається знайти певний баланс. Тому соціального працівника як психолога необхідно знати і навчити клієнта користуватися самосвідомим механізмом як регулятором розвитку особистості, подолання стійких негативних явищ, або "комплексів".

Існують різні варіанти основних захисних механізмів особистості, з допомогою яких індивід оберігає себе від психологічних травм і неприємних переживань. Коротко зупинимося на декількох з них: "витіснення" - нездійсненні бажання і неприйнятні подання витісняються із свідомості заради спокою, це приносить моментальне звільнення; "заміщення" - перенесення хворобливих симптомів на заміщення об'єкт (недоліки: відреагував відчуває звільнення, а напис об'єкт часто страждає, проте може виникнути ефект бумеранга - повернення негативу до початкового суб'єкту); "сублімація" - енергія напруги повністю реалізується в соціально-корисної діяльності: творчість, спорт і т.д. (недоліки: упускаються причини напруги, сублімоване напруга не зникає - можлива фрустрація); "втеча" - людина уникає критики і завдяки цьому - психологічної напруги (недоліки: причини не з'ясовуються, можливі в майбутньому проблеми з саморегуляцією); "оглушення" - наркотики (алкоголь) усувають конфлікти, страхи і т.п., досягається відчуття сили, створюється ілюзія відходу від страхаючих дійсності (недоліки: залежність від алкоголю, наркотиків, розвиток хвороб)і т.п.

Також важливими механізмами психологічного захисту є: фіксація (затримка на одній стороні, формою захисту), регресія (повернення при загрозі стресу в більш ранню стадію розвитку), перенесення (переміщення несвідомих переживань у фізичну сферу, наприклад в головний біль), провокаційну поведінку - людина поводиться так, щоб спровокувати у іншої людини гнів або любов.

Бихевиористское (психологія поведінки) напрям в соціальній роботі - соціальне научение, тренінг соціальної компетентності; самонавчання; когнітивна терапія; раціонально-емоційна терапія (А. Эоллис) та ін. Сутність цього напряму полягає в тому, щоб використовувати вплив оточення на поведінку людини. Для біхевіоризму важливі думки і вчинки людини, їх мотиви. Вихідна методологічна позиція - це акцент на конкретних діях і вчинках людини.

Тому при цьому підході соціального працівника як психолога необхідно вступити в така взаємодія з клієнтом, яка відкрилася б йому цінність і сенс життя, його місце в соціальній дійсності, індивідуальність, а з іншого боку- знайти і показати перспективи життєдіяльності, нові ціннісні орієнтири.

У технологічному аспекті соціальна робота будується на наступних методичних принципах: відкритість і ясність плану роботи з клієнтом для його активізації; аналіз та володіння інформацією про вчинках і поведінці клієнта; облік детермінованості вчинку і його результатів попереднім дією (функціональний аналіз); спільне вироблення соціально значущих цілей, які передбачають конкретний план дій на майбутнє. Можливі й інші методи, технічні прийоми, наприклад: тренування наполегливості, тренування релаксації, моделювання поведінки і заохочення за бажане поведінку, стратегія запобігання рецидивів і багато іншого.

Однією з форм психологічного захисту, що реалізується на поведінковому рівні, є феномени "уникнення" (деяких тим, що мають емоційно-особистісний значення, ситуацій, книг, фільмів і т.д.) і "відходу" (з сім'ї, професійної або вікової групи). Життєве поняття "уникати труднощів" часто обумовлено не стільки прагненням до легкого життя, скільки нездатністю пристосуватися до нових умов спілкування, проживання або діяльності. Багато феномени психологічного захисту проявляються в рамках вищої форми соціальної регулювання - морального вибору, реалізованого у вигляді мовчазної засудження або схвалення, або у вигляді активного захисту.

Гуманістичний напрямок - гештальттерапія (Р. Перле), групова терапія (ДО. Роджерс), логотерапія (В. Франкл), психодрама (Дж. Морено) та ін. Основи теорії гуманістичного напрямки полягає в тому, що життя і доля, дії людини залежать від його внутрішнього стану, а не його оточення. У цьому полягає відмінність від психодинамічної теорії, яка робить акцент на минулому, яке впливає на даний, і від бихевиористской теорії, що акцентує увагу на впливі оточення на особистість.

Послідовники цього напряму прагнуть досліджувати формування складних, цілісних психофізіологічних систем, психічних явищ односторонньо через сприйняття, пам'ять, мислення, особистість і міжособистісні відносини. Гештальттерапія використовує при цьому широко схематичні прийоми мікротехніки для аналізу психічного впливу на клієнта. Наприклад, такі, як сприйняття "тут і тепер", директивність, мовні зміни, метод "порожнього крісла" і багато іншого.

  1.  Психосоціальна робота - нова галузь практичної психології.

Психологія вивчає психічну діяльність людини (відчуття, сприйняття, пам'ять, волю, мислення та ін.). Вона досліджує характер мислення людини, сприйняття людьми подій і явищ навколишнього світу і вироблену на цій основі інтерпретацію подій, ставлення до них і до пов'язаних з ними явищ.

Професія спеціаліста соціальної роботи ще дуже молода. В даний час з 120 тис. соціальних працівників майже половина має вищу або середню професійну освіту, але профільне, тобто соціальне, медичне, юридична, педагогічне або економічне, - тільки 8% з них.

Варіанти психологічної допомоги людині різноманітні. Але вони тільки тоді ефективні, коли застосовуються в поєднанні теорії, методології і технології використання психологічних знань. Фахівцеві в області соціальної роботи важливо вміти вибрати і використовувати в практичній діяльності методи, відповідні індивідуальності конкретної людини і враховують його соціальні потреби та інтереси.

Відповідно до світової практики, щодо використання психологічних методів при наданні допомоги людині існують дві точки зору. Одні вважають, що психологічної практикою можуть займатися лише фахівці, які мають спеціальну медичну освіту. Наприклад, Американська психоаналітична асоціація допускає в число своїх членів тільки дипломованих лікарів. Інші вважають, що вимоги до практикуючих психологів не повинні бути такими суворими. Так, у Великобританії кожен третій психоаналітик не має медичної освіти. У більшості західних країн роль соціального працівника надання психологічної допомоги населенню постійно зростає. Так і в США зараз число соціальних працівників, зайнятих у сфері охорони психічного здоров'я, перевершує загальне число психіатрів і психоаналітиків, що працюють у цій області. Розвиток мережі психологічних служб, як показує досвід, має важливе економічне значення. За оцінками західних фахівців, один рубль, вкладений у розвиток системи психологічної допомоги населенню, дозволяє уникнути вкладення десяти рублів у розвиток медичної психіатричної служби.

На жаль, надання психологічної допомоги населенню не має сформованих культурно-історичних традицій в російському суспільстві. Для порівняння: у Франції рано чи пізно до психолога звертається 80% населення, тоді як для нашого співвітчизника характерно критичне ставлення (страх перед візитом до психолога (психіатра, психоаналітика і т.д.), працює комплекс: "тільки психи звертаються до психолога" і т.д.

Сучасна практична психологія стає конкретної живий наукою, коли вивчає і дає відповіді на багато питань виховання і навчання, психічного розвитку людини (дитини), трудової діяльності, вносить норми поведінки в повсякденне життя. У роботі практичного психолога склалися чотири основні напрямки: психодіагностика, психокорекція, психологічне консультування і психопрофилактика. Такий поділ праці й наступна глибока спеціалізація в кожній області, що включає як додаткові теоретичні знання, так і технологічну практику, дозволяє досягти високого рівня професіоналізму.

Соціальна допомога населенню надається за тим же напрямках практичної психології:

- повідомлення клієнту об'єктивної інформації про його розладах на основі психодіагностики. Клієнт виробляє власне ставлення до отримання інформації та приймає рішення про її використання;

- психологічна корекція, за допомогою якої для клієнта розробляється індивідуальна програма певного виду діяльності (читання, письмо, рахунок і т.п.) у відповідності з загальними вимогами;

- психологічне консультування, мета якого - допомогти індивіду знайти якомога більше варіантів поведінки, думок, почуттів, вчинків для активної взаємодії з людьми і соціальними групами всередині соціуму;

- психопрофілактична робота, спрямована на те, щоб завчасно попереджати можливі порушення в розвитку індивіда, створюючи умови для повноцінного психічного розвитку на кожному віковому етапі.

Важливим напрямком є психотерапія - організоване вплив на психіку клієнта з метою її відновлення або трансформації. Як правило, вона здійснюється соціальними працівниками за сприяння медиків. Терапевтична технологія володіє великою кількістю психотехнічних, інструментальних, тренінгових методів впливу.

Слід визнати, що у вітчизняній технології поки немає систематичного керівництва з різних методів психотерапевтичного впливу, яке дозволило б соціального працівника досить швидко і точно знайти ефективний метод і запропонувати оптимальний варіант його застосування в конкретних умовах.

  1.  Лекція № 7. Соціальна діагностика (4 години).
    1.  Поняття соціальної діагностики.

Соціальна діагностика - найважливіший компонент соціальної технології та сфера діяльності практичного соціального працівника. Технологія соціальної діагностики включає принципи, алгоритм процедур і способів перевірки різних методів дослідження соціальних процесів. В основі діагностики лежить проблема аналізу та узагальнення факторів, що характеризують соціальний розвиток людини, соціальних груп, суспільства.

Практично соціальна діагностика використовується в самих різних галузях життя і діяльності людей. Фахівець соціальної роботи є автором або учасником прикладних психолого-педагогічних, соціологічних, економічних обстежень, займається консультуванням у вирішенні соціальних проблем, корекцією і реабілітацією, формами і методами терапевтичного впливу і т. д. Але найчастіше в діяльності соціального працівника діагностика виступає в якості вихідної, цілком самостійної сфери діяльності. З соціальної діагностики стану клієнта повинні починатися і нею ж закінчуватися дії соціального працівника. Як область практики, вона орієнтована на професійні знання та вміння, пов'язані з практичним застосуванням певних процедур, прийомів і методів.

При проведенні діагностичних обстежень певна технологія звільняє дослідника від субъективистского підходу, відображає рівень компетентності спеціаліста і адекватно висловлює конкретну соціальну ситуацію.

Соціальна діагностика вирішує типові для неї завдання, до яких відносяться:

- виявлення специфічних соціальних якостей, особливостей розвитку та поведінки клієнта;

- визначення ступеня розвиненості різних властивостей, їх виразності в кількісних і якісних показників;

- опис діагностованих особливостей клієнта, коли це необхідно;

- ранжирування специфічних властивостей клієнта.

У технології соціальної діагностики виділяють певні процедурні етапів:

- ознайомлення з клієнтом, постановка задач, виділення складу діагностованих ситуацій, параметрів ситуації, вибір основних показників та критеріїв;

- вимірювання та аналіз показників;

- формулювання і оформлення висновків по діагнозу.

Соціальна діагностика є необхідною ланкою перетворювальної практики в циклі: діагноз - прогноз - програма - впровадження. Будучи важливим технологічним інструментом, вона перш за все збагачує кадри соціальних служб теоретичними і емпіричними знаннями, допомагає глибше зрозуміти соціальні проблеми та перспективи їх розвитку.

  1.  Загальна схема методики виконання соціальної діагностики.

Незалежно від застосовуваних методів будь-який технологічний процес в соціальній діагностиці має подібну структуру, окремі елементи якої змінюються в залежності від конкретних умов. Початковим етапом його завжди є скарга клієнта або його близьких сусідів, заява працівника органу охорони порядку, педагога, тобто поява соціальної проблеми. Сам індивід, який є центром уваги такої проблеми, може не усвідомлювати її наявності (дитина, розумово відсталих людей алкоголік або наркоман, не розглядає свій стан як життєве утруднення або не знає, що може звернутися за допомогою). Тому працівники соціальних служб не можуть обмежуватися рішенням проблем виключно тих клієнтів, які звернулися до установи соціального обслуговування, - при всіх організаційних та інших складнощі у функції територіального центру входить виявлення соціальних проблем на підвідомчій території.

Якщо наявність важкій життєвій ситуації констатувати досить просто, то, як правило, зовсім не просто визначити її сутність, причини і шляхи виходу з неї. Практика показує, що далеко не всі клієнти мають навички серйозного соціального аналізу, більшість з них привчені до пошуку простих, однозначних відповідей на складні питання або воліють зручні форми ілюзій, самообману для пояснення своїх труднощів. Тому наступний етап діагностичного процесу - збір і аналіз даних про соціальної ситуації. На цьому етапі спеціаліст використовує два типи дослідницьких методів: історико-генетичні і структурно-функціональні.

Історико-генетичні методи покликані визначити час, джерела і причини зародження соціальної проблеми, простежити ступінь її прояву на різних стадіях життя клієнта. Цілий ряд соціальних патологій має спадкову природу або, принаймні, соціально успадковується. Якщо ми в даний час не можемо однозначно сказати, чи є зв'язок пияцтва й алкоголізму індивіда з пияцтвом його батьків або прабатьків результатом вроджених біологічних передумов, успадкованих від попередніх поколінь, або це вплив сімейного способу життя, то спадкування особистісних рис, які сприяють алкоголізму (інфантильність, конформність і т.д.), не підлягає сумніву. Успадковуються багато захворювань, у тому числі психічні. Вроджені передумови обумовлюють темперамент, багато риси характеру, інтелектуальний статус індивіда.

Може бути, ще більше значення питання соціальної спадковості. Мимоволі, можливо навіть не бажаючи того, особи сприймають мову і способи мислення свого етносу, моральні норми і типи емоційних реакцій свого суспільства, переваги і забобони своєї сім'ї. Підлітковий бунт і властиве дорослим людям звільнення від сприйнятих установок, раціональне ставлення до них і самовиховання здатні справити в индивиде величезні зміни, зовні настільки значні, що люди недооцінюють значення тих психічних установок, які вони увібрали в ранньому дитинстві в родині і найближчому соціальному оточенні. Однак досвід показує, що в кінцевому рахунку консервативні елементи свідомості візьмуть гору, і ставлення до світу у людини, що переходить у категорію людей похилого віку, на 80% визначається тим, що було сприйнято їм в дитинстві.

Інтернати та їм подібні установи для дітей можна розглядати в цьому сенсі як квазисемью; примітивні, деформовані норми взаємин, сприйняті там, випускники дитячих будинків намагаються перенести в створювані ними власні родини, що часто призводить до їх розпаду.

Збір відомостей про генезис соціальної проблеми передбачає використання методів соціальних біографій (або сімейних біографій), методу генограммы, особливо часто застосовують в соціальній роботі з сім'єю, і т.д. Соціальний працівник цілеспрямовано збирає відомості, розпитуючи клієнта і (або) його близьких; іноді виникає необхідність використання архівних даних (наприклад, у разі протиправної поведінки когось з попереднього покоління, наявності захворювань батьків або прабатьків). Звичайно, в таких бесідах (їх може бути декілька) потрібно проявляти такт і керуватися правилом розумної достатності. Оскільки предмет бесіди нерідко буває дуже делікатним, клієнти можуть болісно сприймати "лобові" питання про девиантном поводження, негативні звички або здаються їм ганебними захворюваннях - своїх або своїх близьких. У цьому випадку інформація може бути отримана непрямим шляхом, за допомогою узагальнюючих розпитувань; збір даних вимагає наявності певного довіри між фахівцем і клієнтом. Відомості, зібрані соціальним працівником, повинні бути необхідними і достатніми: їх обсяг повинен з максимальною повнотою відповідати змісту проблеми, не залишаючи нерозкритих її сторін, але за винятком надмірність матеріалу для аналізу.

Слід також пам'ятати, що навіть найбільш шокуюче поведінку родичів, предків, близьких -- це не привід для того, щоб виносити вирок самому опитуваному: син або онук алкоголіка зовсім не приречений сам стати алкоголіком, а родич злочинця ~ людиною, що порушує закон. Кожен індивід може відповідати (юридично і морально) тільки за свою поведінку, і то лише в тому випадку, якщо він володіє достатнім інтелектом і самосвідомістю, щоб оцінити свою поведінку і керувати ним.

Структурно-функціональні методи діагностики передбачають отримання даних про поточний стан соціальної проблеми, будові соціального об'єкта і зв'язках, що з'єднують різні його елементи, його функціональності або дисфункциональності, тобто про те, чи відповідає його діяльність своїм призначенням чи ні. Неправильно було б думати, що структурно-функціональні методи застосовуються переважно при аналізі групових клієнтів - сім'ї, класу, трудового або студентського колективу. Навіть проводячи соціальну діагностику особистості, необхідно вивчити її соціальну мережу, функціонування в соціальному оточенні, нарешті, внутрішній стан, структуру самої особи, гармонійність або дисгармоничность її внутрішніх елементів, узгодження або розлад соціальних ролей і т.д.

З арсеналу засобів соціальний працівник використовує в першу чергу спостереження, яке дозволяє, по-перше, дізнатися оцінку ситуації клієнтом (клієнтами), познайомитися з його (їх) трактуванням наявної проблеми. У процесі спостереження фахівець сприймає як вербальну (словесну), так і невербальну інформацію (міміка та інтонація клієнта, його жести). Ці два потоки інформації, як правило, не збігаються, оскільки вербальне спілкування - це самопрезентація клієнта, що підкоряється деяких соціальних правилами навіть у тому випадку, якщо клієнт не зацікавлений у свідомому обмані. Кожна людина при комунікативному взаємодії приховує риси свого характеру, які вона вважає своїми недоліками; кожен хоче виглядати найбільш привабливо і проявляти свої кращі якості (проте в конкретних умовах привабливими для клієнта можуть вважатися саме його недоліки). Клієнт з великим артистизмом, видимої щирістю і переконливістю може створювати бажаний спосіб, щоб маніпулювати надають йому допомогу фахівцем.

Спостереження - це професійний атрибут спілкування соціального працівника з клієнтом, який використовується постійно, незалежно від того, на якому етапі технологічного процесу відбувається взаємодія - діагностичному, терапевтичному, етапі кризової інтервенції і т.д. Проявляючи эмпатийное співчуття до важкій життєвій ситуації клієнта, фахівець повинен одночасно аналізувати результати спостереження, за винятком впливу емоцій. Можливо, в результаті однократного контакту це зробити складно, але фахівець діагностує ситуацію на протязі всього процесу взаємодії. На основі поведінки людини, сукупності його вербальних і невербальних повідомлень робиться висновок про його особистісні особливості, характер його соціальних ролей. Спостереження за сімейними (груповими) взаєминами дозволяє зробити висновок про їх стан та функціонування.

Важливе значення на даному етапі має також залучення до соціальної діагностиці фахівців суміжних областей діяльності.

Так, діагностика інтелектуального статусу і психічного здоров'я осіб (особливо дітей), що проводиться психологами і психіатрами, може не тільки представити дані, вкрай необхідні для розуміння сутності труднощів клієнтів та їх сімей, але і стати основою для вибору стратегії подальшої роботи з ними: психолого-педагогічна корекція і вирівнювання для сприяння навчання дітей у звичайній школі, порушення процедури розгляду випадку на психолого-медико-педагогічної комісії для переведення дитини під допоміжну школу, лікування захворювання, яке зумовлює шкільні та сімейні труднощі, і т.д.

Залучення юристів, а в деяких випадках співробітників органів внутрішніх справ допомагає визначити правовий статус клієнта - наприклад, відрізнити дійсного біженця від професійного жебрака, який використовує такий статус для свого промислу. У разі якщо знань самого спеціаліста з соціальної роботи недостатньо, щоб розібратися в деяких казусных випадках правового становища клієнта, юрист, спираючись на існуюче законодавство (досить, втім, непослідовне), намагається знайти правові підстави для захисту соціальних прав клієнта. Нарешті, у ряді випадків (особливо при розгляді ситуації осіб з обмеженими можливостями) фахівець звертається до лікаря: медичний висновок також використовується в ході соціальної діагностики клієнта. Звичайно, було б чудово, якщо б кожен громадянин в результаті регулярної диспансеризації добре знав стан свого здоров'я і міг вчасно реагувати на погіршення його, але ситуація як у соціальній сфері в цілому, так і в охороні здоров'я зокрема виключає можливість постійного контролю за самопочуттям людей, тому соціальний працівник на основі свого знайомства з медико-соціальними дисциплінами, життєвого досвіду і суб'єктивних скарг клієнта повинен уміти робити висновок про наявність або відсутність медичних проблем і необхідності звернення до медичної установи.

Зібрані таким чином відомості піддаються аналізу: зіставлення ряду даних, їх сортування на важливі і малозначні, диференціація ознак.

Наприклад, такі явища, як депривация, ескапізм, розлади спілкування, можуть бути наслідком різних соціальних процесів, тому в ході аналізу даних всебічно розглядаються причини і наслідку.

Як правило, зібрані дані рідко бувають несуперечливими і однозначно вказують на одну соціальну патологію; у кожному конкретному випадку є набір декількох типів соціальних проблем. Тому в ході найбільш важливого етапу - постановки соціального діагнозу - специалист не просто робить висновок про сутність та причини життєвого труднощі клієнта, а ранжирує наявні проблеми, виділяючи головну, від якої залежить вирішення всіх інших або яка може бути вирішена на даному рівні можливостей або при даному рівні знань.
Соціальна діагностика відноситься до найбільш загальним комплексним соціальних технологій, що використовуються на всіх етапах соціальної роботи та соціального обслуговування. Вивчення наукових знань та оволодіння навичками, що дозволяють займатися діагностичної діяльністю, відноситься до числа необхідних умінь фахівців з соціальної роботи в будь-якій галузі діяльності.

  1.  Принципи та методи, що використовуються для дослідження соціального об'єкту.

Соціальна діагностика - досить складний і відповідальний вид діяльності фахівців з соціальної роботи. Вона вимагає відповідної професійної майстерності, оскільки стосується долі людей, різних соціальних груп. На основі соціального діагнозу виділяються пріоритети і здійснюється вибір у наданні тієї чи іншої соціальної допомоги. У зв'язку з цим соціальний працівник повинен дотримуватися ряд соціально-етичних вимог - принципів діагностики.

  •  Принцип конфіденційності. Нерозголошення результатів соціального діагнозу без персонального згоди на це особи, яке було об'єктом дослідження. Якщо це діти, то на розголошення результатів обстеження обов'язково потрібна згода батьків або осіб, які їх замінюють.
  •  Принцип наукової обґрунтованості. Результати аналізу повинні бути, як мінімум, валідними (достовірними) і надійними.
  •  Принцип ненанесения збитку. Діагностичні результати в жодному разі не повинні бути використані на шкоду людині, який піддався дослідження.
  •  Принцип об'єктивності. Висновки дослідження повинні робитися на основі науково обґрунтованих, об'єктивних даних і не повинні залежати від суб'єктивних установок тих, хто проводить дослідження або користується його результатами.
  •  Принцип ефективності. Не слід пропонувати людині такі рекомендації, які за підсумками діагнозу для нього марні, можуть призвести до небажаних або непередбачуваних наслідків.


  1.  Лекція № 8. Соціальна адаптація та соціалізація (3 години).
    1.  Сутність соціальної адаптації в соціальній роботі.

Адаптація займає істотне місце в змісті соціальної робо¬ти. Вона характеризує, з однієї сторони, процес взаємодії об'єкта соціальної роботи з соціальним середовищем, а з іншої - є відоб¬раженням певного результату соціальної роботи, який може виступати критерієм її ефективності.

Під соціальною адаптацією розуміється процес активного пристосування людини до нових для неї соціальних умов жит¬тєдіяльності шляхом активного їх засвоєння; вид взаємодії осо¬бистості чи соціальної групи з соціальним середовищем.

Соцільна адаптація - це інтегративний показник стану інди¬віда, що відображає його можливості виконувати певні біосоціальні функції, а саме: адекватне сприйняття оточуючої дійсності і власного організму; адекватна система ставлення і спілкуван¬ня з оточуючими; змінність (адаптивність) поведінки відповід¬но до рольових очікувань інших.

Соціальна адаптація є одним із основних механізмів соціа¬лізації, одним із шляхів більш повної соціалізації.

Змістом соціальної адаптації є зближення цілей і ціннісних орієнтацій групи і індивіда, який входить в неї, засвоєння ним норм, традицій, групової культури, входження в рольову струк¬туру групи.

У ході соціальної адаптації здійснюється не тільки присто¬сування індивіда до нових соціальних умов, а й реалізація його потреб, інтересів і прагнень; особистість входить у нове соціаль¬не оточення, стає його повноправним членом, самостверджується і розвиває свою індивідуальність. У результаті адаптації фор¬муються соціальні якості спілкування, поведінки і діяльності, що прийняті в суспільстві, завдяки яким особистість реалізовує свої прагнення, потреби, інтереси і може самовизначитися.

Процес соціальної адаптації передбачає прояв різноманітних комбінацій прийомів, способів, стратегій соціальної адаптації. Поняття "стратегія" в загальному можна визначити як спрямо¬вуючий, організуючий спосіб ведення дій, поведінки, розрахо¬ваних на досягнення не випадкових, щоденних, а значущих, визначальних цілей.

  1.  Активний та пасивний типи адаптаційного процесу.

Є. Завьялова і С. Посохова розрізняють індивідуальні стра¬тегії адаптації в зв'язку з пошуковою активністю особистості, що спрямована на вдосконалення системи взаємодії з оточую¬чим середовищем і з самою собою. Пасивна стратегія найбільш характерна для людей, які знаходяться в стані соціального чи емоційного шоку, і виявляється в прагненні людини захистити себе насамперед як біологічну одиницю, залишити незмінним минулий спосіб життя, використати налагоджені й ті, що були раніше ефективними, стереотипи взаємодії з оточенням і з са¬мою собою. Ядром пасивної системи адаптації є негативні емоційні переживання: тривога, відчуття втрати, нездоланності перешкод; минуле здається прекрасним незалежно від реаль¬ності; частішають агресивні реакції у ставленні до оточуючих і до себе; людина боїться взяти на себе відповідальність за прий¬няття ризикованих рішень.

Пасивна стратегія формує певний тип особистості, в струк¬турі якої домінуюче місце займають надобережність, педан¬тичність, ригідність, надання переваги регламентації над будь-якою творчою активністю, орієнтація на прийняття колективно виробленого рішення, потяг до обезособлювання, беззастереж¬не прийняття соціальних норм, відповідальне виконання звич¬них обов'язків.

Активна стратегія адаптації - стратегія, що центрована на внутрішньо особистісних і зовнішніх соціальних перебудовах особистості, на зміні попереднього способу життя, на переборенні труднощів і руйнуванні відносин, що її не задовольняють. При цьому людина орієнтується на власні резерви, готова і здатна відповідати за свої дії і рішення. В основі активної стратегії адаптації лежить реалістичне ставлення до життя, здатність бачити не лише негативні, а й позитивні сторони дійсності; людина сприймає перешкоди як такі, що можна здолати. Поведінка характеризується цілеспрямованістю і організованістю. Центрована на переборенні, активна стратегія формує відповідний тип особистості, для якого властиві: соціальна спрямованість дій і рішень; соціальна впевненість і впевненість у собі; висока особиста відповідальність, самостійність, комунікабельність; високий рівень домагань і висока самооцінка; емоційна стійкість.

  1.  Особливості соціальної адаптації клієнтів в закладах соціального обслуговування населення.

Відділення соціально-побутової адаптації  створюється для забезпечення не менше 30-ти відвідань у день осіб похилого віку, інвалідів (яким виповнилось 18 років і старше) і потребують соціально-побутової та психологічної адаптації, надання соціально-побутових, соціально-педагогічних, психологічних послуг з метою усунення обмежень життєдіяльності, підтримання соціальної незалежності, відновлення знань, вмінь та навичок з орієнтування в домашніх умовах, ведення домашнього господарства, самообслуговування, поведінки у суспільстві, сприяння розвитку різнобічних інтересів і потреб осіб, організації дозвілля і відпочинку.

У закладах надаються такі соціальні послуги:

- соціально-педагогічні послуги - організація індивідуального корекційного процесу з відновлення знань, вмінь та навичок з орієнтування в домашніх умовах, ведення домашнього господарства, самообслуговування, поведінки у суспільстві, виховування навичок спілкування, автономного проживання у суспільстві, виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів і потреб, організація дозвілля і відпочинку (проведення лекцій, бесід, зустрічей, створення самодіяльних художніх колективів, гуртків тощо);

- психологічні послуги - організація надання консультацій з питань психічного здоров'я та поліпшення взаємин з оточуючим соціальним середовищем, психологічна корекція, надання методичних порад (надаються у разі відсутності у територіальному центрі відділення соціально-медичних послуг);

- соціально-побутові послуги - соціально-побутова адаптація осіб похилого віку, інвалідів з метою усунення обмежень життєдіяльності, підтримка соціальної незалежності, навчання трудовим навичкам, адаптація до посильної трудової діяльності;          - інформаційні послуги – надання інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації;

-  інші соціальні послуги.

  1.  Етапи адаптаційного процесу у клієнтів в закладах соціального обслуговування.

Стратегія соціальної адаптації являє собою індивідуальний спосіб адаптації особистості до суспільства і його вимог. Для нього визначальним є досвід ранніх дитячих переживань, неусвідомлюваних рішень, що приймаються відповідно до суб'єктив¬ної схеми сприйняття ситуацій, і свідомий вибір поведінки, зроблений відповідно до цілей, прагнень, потреб, системи цінностей особистості.

Стратегії соціальної адаптації індивідуальні і неповторні для кожної особистості, але можна виділити деякі ознаки і риси, що є загальними, характерними для ряду стратегій адаптації.

Науковці визначають також такі стадії соціальної адаптації (схема 7.1.):

1. Початкова стадія, коли індивід, який адаптується, лише вловлює правила поведінки, але система цінностей соціуму ним ще не визнається.

2. Стадія терпимості, коли і соціальне середовище, і індивід визнають рівноцінність еталонів поведінки у ставленні один до одного.

3. Стадія пристосування, "акомодації", - пов'язана із взає¬мними поступками: індивід визнає і приймає систему ціннос¬тей середовища, але й представники цього середовища визна¬ють деякі його цінності.

4. Стадія повної адаптації, "асиміляції", коли індивід відмов¬ляється від попередніх зразків та цінностей і повністю приймає нові.

 


  1.  Лекція № 9. Соціальна реабілітація (3 години).
    1.  Сутність соціальної реабілітації.

Соціальна реабілітація - комплекс заходів, спрямованих на відновлення людини в правах, соціальному статусі, на покра¬щання її здоров'я, дієздатності. Цей процес спрямований також і на зміну соціального середовища, умов життєдіяльності, пору¬шених чи обмежених з певних причин.

Здійснення соціальної реабілітації значною мірою залежить від дотримання її основних принципів: етапності, диференційо¬ваності, комплексності, спадковості, послідовності, безперерв¬ності у проведенні реабілітаційних заходів, доступності і пере¬важної безоплатності для тих, хто її найбільше потребує (інваліди, пенсіонери, біженці та ін.).

Реабілітація - комплекс медичних, соціально-економічних, педагогічних, професійних і юридичних заходів, спрямованих на відновлення (чи компенсацію) порушених функцій, дефек¬ту, соціального відхилення.

Реабілітація може бути стихійною чи організованою. У пер¬шому випадку передбачається, що особистість інтуїтивно нала¬годжує відносини з власним організмом і оточуючим середови¬щем на більш чи менш прийнятному для себе рівні. Організована реабілітація ставить своєю метою скоротити терміни відновлення соціальної норми, підвищити якість само¬стійної роботи особистості за рахунок професійної допомоги. Процес соціальної реабілітації має тривалий характер.

  1.  Мета та завдання соціальної реабілітації.

Основні цілі соціальної реабілітації, можна охарактеризувати наступним чином. По-перше, відновлення соціального статусу, соціальної позиції суб'єкта. По-друге, досягнення суб'єктом певного рівня соціальної, матеріальної та духовної незалежності. І, нарешті, по-третє, підвищення рівня соціальної адаптації суб'єкта до нових умов життєдіяльності.

Організовуючи свідомий і цілеспрямований процес досягнення цих цілей, необхідно пам'ятати, що найчастіше об'єктом социальнореабилитационной діяльності виступає доросла людина, сформувався як особистість, з системою, що склалася потреб, інтересів та ідеалів, і з усталеною системою навичок, знань і навичок. Ця обставина призводить до того, що, втративши звичні для нього можливості життєдіяльності, людина прагне до їх повного і абсолютного відновлення, причому в найкоротші терміни. Таке прагнення може виражатися в тому, що він відкидає спроби надати йому новий соціальний статус і нові можливості для самореалізації і життєдіяльності. Подібне опір є природною первинної реакцією людини на негативна зміна звичного образу і стилю життя. У подібних умовах, фахівець, що організує процес соціальної реабілітації, повинен чітко уявляти собі наступне:

- у чому причина конкретної кризової ситуації, в якій опинився суб'єкт;

- наскільки актуальні і значущі для людини втрачені або зруйновані цінності і відносини;

- які власні характеристики, потреби, можливості і здібності суб'єкта, на які можна покластися, надаючи йому социальнореабилитационную допомогу .

  1.  Напрямки соціальної реабілітації: соціально-середовищна орієнтація та соціально-побутова адаптація.

Соціально-побутові реабілітація спрямована на відновлення функцій самообслуговування, досягнення самостійності в побуті і відновлення соціальних зв'язків особистості. Для цього відділення соціально-побутової реабілітації пропонує пройти заняття в спеціально створеної моделі житлового приміщення, яке містить всі життєво важливі "блоки": санітарно-гігієнічний, кухонний, спальний і гостинний.

Основні напрямки діяльності відділення соціально-побутової реабілітації:

- виявлення реабілітаційного потенціалу клієнта (оцінка рівня творчої активності, оцінка рівня мотивації до професійної діяльності, зіставлення фізичної дефекту з можливостями і видами адаптації в побуті і соціумі)

- навчання користуванню технічними засобами реабілітації (ортопедичне, протезне встаткування, тренажери)

- розвиток соціально-побутові навичок (навчання самообслуговування, користування побутовою технікою, навчання основам домоводства)

- проведення занять з соціально-комунікативної адаптації та профілактики дезадаптації (створення клубів спілкування, проведення масових заходів з метою відновлення комунікативних зв'язків клієнта)

- соціально-педагогічна корекція, що включає в себе ряд заходів по відновленню соціально-побутові навичок (заняття за індивідуальними програмами)

Соціально-побутові адаптація

* Інформування та консультування з питань соціально-побутової реабілітації пацієнта і членів його сім'ї.

* Навчання пацієнта самообслуговування.

* Адаптационное навчання сім'ї пацієнта.

* Навчання хворого і інваліда користування технічними засобами реабілітації.

* Організація життя пацієнта в побуті (адаптація житлового приміщення до потреб хворого і інваліда).

* Забезпечення технічними засобами реабілітації (у програмі вказуються необхідні заходи для створення побутової незалежності пацієнта).

* Сурдотехника.

* Тифлотехника.

* Технічні засоби реабілітації

Соціально-середовищного реабілітація

* Проведення соціально-психологічної та психологічної реабілітації (психотерапія, психокорекція, психологічне консультування).

* Здійснення психологічної допомоги родині (навчання життєвих навичок, персональної безпеки, соціального спілкування, соціальної незалежності).

* Сприяння у вирішенні особистих проблем.

* Консультування з правових питань.

* Навчання навичкам проведення дозвілля і відпочинку.

Послуги по соціально-середовищний реабілітації

Послуги по соціально-середовищний реабілітації включають в себе:

- визначення найбільш розвинених функцій інваліда для його орієнтації в навколишньому середовищі і подальшого підбору на цій основі виду громадської або сімейно-побутової діяльності;

- навчання інвалідів навичкам орієнтації і переміщення в навколишнім середовищем, безпечного користування засобами транспорту, вміння самостійно купувати промислові та продовольчі товари, відвідувати громадські місця, володіти іншими навички самостійного життєзабезпечення,;

- консультування з облаштування і забезпечення доступності житлового приміщення інваліда (з урахуванням його обмежень життєдіяльності);

- сприяння у створенні умов інвалідам для безперешкодного доступу до об'єктів соціальної інфраструктури (житлових, суспільних і виробничих будівель, будівлям і спорудам, спортивних споруд, місць відпочинку, культурно -видовищним і іншим установам);

- сприяння в наданні інвалідам технічних засобів реабілітації, включаючи допомогу в забезпеченні тифлотехническими засобами реабілітації сліпих і слабозрячих інвалідів і сурдотехническими засобами - глухих та слабочуючих.

Послуги з соціально-побутової адаптації

Послуги з соціально-побутової адаптації включають в себе:

- навчання інвалідів самостійно орієнтуватися в навколишнього побутової обстановці, правильно сприймати та аналізувати її стан, адекватно реагувати на що відбуваються в ній зміни;

- навчання інвалідів навичок самообслуговування в побуті, користування побутовими приладами;

- обладнання житлових приміщень спеціальними засобами і пристосуваннями відповідно до індивідуальної програми реабілітації інваліда;

- сприяння адаптації інвалідів до діяльності в окремих соціально-побутових умовах, пристосуванні до цих умов і до своїх обмеженнями життєдіяльності.


  1.  Лекція № 10 Соціальна опіка та піклування (3 години).
    1.  Поняття та сутність опіки та піклування.

Порядок організації соціальної опіки і піклування в Україні здійснюється на основі Декларації прав дитини, Конвенції ООН про права дитини, ратифікованої Україною у 1991 p., а також більш ніж 15 нормативно-правовими актами, які регулюють соціальний захист дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків. Серед них: Конституція України, Кодекс про шлюб та сім'ю (гл. 15), Закони України "Про освіту", "Про охорону дитинства", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні", Національна програма "Діти України".

Соціальна опіка — комплекс засобів для створення нормального соціального середовища для життєдіяльності неповнолітніх, які не досягли 15 років, і громадян, визнаних судом недієздатними внаслідок душевної хвороби.

Соціальне піклування — комплекс засобів для створення нормального соціального середовища для життєдіяльності неповнолітніх віком від 15 до 18 років і над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. Піклування також може бути встановлено над особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права.

Об'єктами соціальної опіки і піклування е: неповнолітні діти, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин лишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей; повнолітні особи, для захисту їх особистих і майнових прав та інтересів, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки, (ст. 128 Кодексу про шлюб та сім'ю.)

Суб'єкти соціальної опіки і піклування. Опіка і піклування встановлюються державною адміністрацією районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських чи районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ з опіки і піклування покладається на відповідні відділи та управління місцевих державних адміністрацій районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад щодо осіб, які не досягли 18 років; щодо осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок психічного захворювання; щодо осіб, визнаних судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами; щодо дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров'я.

У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети селищних і сільських рад. Органи опіки і піклування здійснюють свою діяльність відповідно до Кодексу про шлюб і сім'ю і правил, що затверджуються у порядку, встановлюваному Кабінетом Міністрів України. Соціальні служби для молоді відповідно до ст. б Закону "Про становлення та розвиток молоді в Україні" уповноважені проводити соціальну роботу з дітьми-сиротами і дітьми, які залишилися без піклування батьків, а також з прийомними сім'ями.

  1.  Категорії громадян, над якими може бути встановлено опіку.

Опіка установлюється над неповнолітніми,  які не досягли п'ятнадцяти років і залишились без піклування батьків, а також над громадянами,  визнаними судом  недієздатними  внаслідок  психічних захворювань.

    2.2. Опіка  встановлюється  над  неповнолітніми   віком   від  п'ятнадцяти  до  вісімнадцяти років та над громадянами,  визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.  Піклування також може бути встановлене над особами,  які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права. Опіка  (піклування) над неповнолітніми дітьми встановлюється, якщо батьки:

  •  померли;
  •  невідомі;
  •  визнані в судовому порядку безвісно відсутніми або померлими.

    Опіку  (піклування) може бути встановлено і при житті батьків неповнолітніх дітей у випадках, коли батьки:

  •  судом  позбавлені  батьківських прав або прийнято рішення про відібрання  дитини  і  передачу  її  під опіку незалежно від того, позбавлені  вони  батьківських  прав чи ні, оскільки перебування з ними небезпечне для життя дитини;
  •  визнані у  встановленому  порядку  недієздатними або обмежено дієздатними (психічно хворі,  розумово відсталі або перебувають на тривалому  стаціонарному  лікуванні  в  лікувально-профілактичному закладі чи на державному утриманні в будинках-інтернатах);
  •  понад  шість  місяців  не  можуть  займатись вихованням своїх дітей  (засуджені  до  позбавлення волі на тривалий час за скоєння злочину, за станом здоров'я (інваліди I-II групи) тощо);
  •  понад  шість  місяців  не  проживають  разом з дитиною та без поважних  причин  не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють  щодо дитини батьківської уваги та турботи або підкинули (залишили)   дитину,   і   це  підтверджено  відповідними  актами, складеними органами внутрішніх справ;
  •  відмовились від дітей в установленому законом порядку;
  •  виїхали на постійне місце проживання або  на  постійне  місце роботи за кордон чи перебувають у довготривалому відрядженні;
  •  перебувають під слідством.

  1.  Категорії громадян, над якими може бути встановлено піклування.

Над  повнолітніми  дієздатними  особами,  які за станом здоров'я  не  можуть  самостійно  захищати свої права і виконувати свої  обов'язки,  піклувальник  може  бути  призначений лише на їх прохання. Опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування.

Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування - над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.


  1.  Лекція № 11 Соціальні консультування (4 години).
    1.  Поняття та принципи соціального консультування.

Консультування як технологічний спосіб вирішення соціальних завдань - це процедура, що часто використовується у соціальній роботі, в медичній, юридичній практиці спеціалістами різних напрямів з метою орієнтації громадян, окремих осіб, сімей, груп, общин шляхом порад, вказівок і забезпечення необхідною інформацією.

Консультування - технологія соціальної роботи, яка полягає в дослідженні проблеми клієнта, находженні разом з ним позитивних шляхів її вирішення, наданні порад і рекомендацій щодо наявності для цього соціальних ресурсів.

У багатьох роботах, присвячених консультуванню в соціальній роботі, підкреслюється, що найбільш важливим у ньому є "дозвіл людям почути самих себе".

Консультування є процесом, в якому людина досягає більш високого рівня особистісної компетентності. М. Катц писав, що консультування займається не тим, щоб навчити людей приймати мудрі рішення, а тим, щоб навчити їх приймати рішення по-мудрому. Саме таким чином можна досягти дійсного само-посилення (тобто збільшення і більш широкого використання власного потенціалу) клієнта. У консультуванні не заохочують¬ся пасивність і залежність клієнта. Навпаки, створюється ситуація, коли клієнт відчуває себе людиною, яку розуміють, чують, поважають. Це сприяє розвитку довіри клієнта до самого себе і зростанню його здатності приймати власні рішення.

Найбільш важливий результат консультування - перетворен¬ня внутрішнього світу клієнта. Основа цих змін - переосмислення життєвих цінностей. Інформація консультанта може реалізовувати різні функції консультування: бути каталізатором і фасилітатором, що прискорює і полегшує роботу, виступати засобом мобілізації ресурсів особистості, засобом, що формує мотивацію дій. У своїй більшості консультації допомагають особі, яка кон¬сультується, комплексно і об'єктивно оцінити проблеми, глибше їх усвідомити й здійснити оптимальний вибір варіанту дій, по¬ведінки. Консультант сприяє ліквідації дефіциту інформації про об'єкт та предмет дослідження чи перетворення, озброює клієнта новими підходами, інноваційною інформацією.

Результатами консультування можуть бути: покращання розуміння (проблеми, себе, оточуючих); зміна емоційного ста¬ну; здатність до прийняття рішення; здатність до здійснення даного рішення; підтвердження своїх думок, почуттів, рішень; отримання підтримки; пристосування до ситуації, яку немож¬ливо змінити; пошук і вивчення альтернатив; отримання прак¬тичної допомоги через прямі дії (консультанта й інших спец¬іалістів, яких залучив консультант); розвиток наявних умінь і навичок, набуття нових; отримання інформації; реагування на дії інших людей та ситуацію.

Основними принципами проведення консультацій є:

1. Доцільність і цілеспрямованість. Консультація повинна мати конкретну мету, чітко вирішувати поставлене завдання, проблему.

2. Добровільність і ненав'язливість. Той, кого консультують, може в будь-який момент відмовитися від допомоги консуль¬танта. Ефективність консультації визначається цінністю ідей, а не статусом консультанта.

3. Методична грамотність і компетентність. Ядром технології процесу консультування є встановлення довірливих взаємин консультанта і того, кого консультують. Грамотний консультант повинен мати широку ерудицію і бути компетентним в галузі обговорюваної проблеми, вміти методично грамотно, переконливо вести консультації.

Консультування здійснюється різними способами залежно від різноманітності умов діяльності і особистісних якостей клієнтів, від концепцій і методів втручання, що використовуються професіоналами. Згідно з моделлю організаційного розвитку успішна зміна складається із таких стадій: розблокування, зміна, заблокування. На першій стадії потрібно піддати сумніву попе¬редні норми і цінності; "створити порожній простір для нових", розблокувавши існуючі установки. Зміни відбуваються лише за наявності ідентифікації і інтерналізації. Якщо клієнт ідентифікує себе з іншим, у кого є бажані установки, це може сприяти бажан¬ню змінитися. Інтерналізація - процес апробації, адаптації й використання нових установок, цінностей. Заблокування - ос¬таточне прийняття і інтеграція бажаних установок, коли ново¬введення стає стійкою частиною особистості чи процедур її діяль¬ності. На цьому етапі необхідні час і підтримка, "негайно та постійно заохочувана поведінка".

Консультування не є одномоментною акцією, це - процес. Воно має протяжність у часі, тому в цьому процесі можна вид¬ілити декілька етапів.

Основні з них:

  •   вияв причин, що спонукали клієнта звернутися за кон¬сультацією;
  •  аналіз, оцінка і діагностика проблеми;
  •  формулювання проблеми і визначення цілей консультації;
  •  встановлення стратегії і плану дій;
  •  здійснення відповідних дій;
  •  оцінка результатів консультації і висновки.

Утвердження і суспільне визнання соціальної роботи як важливої підгалузі соціального захисту населення багато в чому визначається посиленням ролі спеціалістів соціальної роботи як консультантів.

  1.  Види консультативної допомоги.

У практиці соціальної роботи зустрічається і широко ви¬користовується декілька типів консультування (схема 10.1.):

 

  •  • загальне консультування клієнтів спеціалістами соціальної роботи;
  •  • спеціальне консультування клієнтів за направленням соціальних працівників спеціалістами соціальних служб чи закладів;
  •  • навчальне консультування спеціалістів соціальних служб і організацій працівниками вищестоящих організацій і закладів. Воно включає роботу з персоналом, роз’яснення змісту законів, соціальної політики, програм, процедур, спрямованих на поліпшення соціального обслуговування населення;
  •  • договірне консультування спеціалістами соціальних організацій з різних організаційних, економічних, професійних і інших питань.

За формою розрізняють групове і індивідуальне консультування, за змістом - конкретне і програмне.

Конкретне консультування здійснюється в тих випадках, коли мова йде про вузькоспеціальну проблему індивіда, групи, сім'ї і та ін. При цьому, як правило, відбувається не тільки передача додаткової інформації, що допомагає індивіду по-новому побачити проблему, яка його хвилює, а й надання підтримки клієнту. На практиці нерідко трапляється, що клієнт потребує саме морально-психологічної допомоги для втілення знань, які вже має, у практичну дію.

Програмне консультування можна визначити як двосторонній процес вирішення проблем, в ході якого консультант допомагає закладу чи організації об'єктивно проаналізувати їхню діяльність. У такого роду консультації акцент робиться на способах забезпечення у планах організації реальності заходів, на способах надання діючих соціальних послуг, а не на особистій проблемі окремо взятого клієнта, окремої персони. Іншим різновидом програмної консультації передбачається зосередження основної уваги на організаційних питаннях, наприклад, у випадку напруженості в стосунках між співробітниками, що негативно впливає на результат роботи колективу.

Може існувати ще одна форма консультування - поєднан¬ня конкретного і програмного підходів. Спеціаліст соціальної роботи, який застосовує такий підхід і форму консультування, розпочинає консультацію конкретного типу, допомагаючи співробітникам соціальних закладів у вирішенні проблем окре¬мих клієнтів. Але в ході консультування консультант оператив¬но застосовує як отриману додаткову інформацію, так і конк¬ретні результати, узагальнює їх і переключає увагу на вирішення програмних чи структурних проблем, що стосуються даної ка¬тегорії клієнтів в цілому.

Учені виділяють також 2 види консультування: контактне (очне) та дистантне (заочне). Контактне консультування по¬лягає в тому, що консультант зустрічається з клієнтом і між ними відбувається бесіда. Дистантний вид консультативної діяльності не передбачає прямого спілкування з клієнтом. У даному випадку спілкування відбувається по телефону чи з допомогою листування.

  1.  Технології соціального консультування.

Контактна бесіда - найбільш поширений вид консультування. Умовно консультативну бесіду можна розділити на чотири етапи.

1. Знайомство, початок бесіди. Успіх бесіди багато в чому залежить від того, наскільки соціальний працівник зможе проявити себе доброзичливим і зацікавленим співбесідником. Оптимальна позиція консультанта у ставленні до клієнта – це позиція рівності.

2. Розпитування клієнта, формулювання і перевірка консультативних гіпотез. Умовно можна виділити декілька напрямів роботи соціального працівника на цьому етапі: а) консультант підтримує контакт з клієнтом; б) консультант стимулює клієнта на подальшу розповідь; в) консультант сприяє цілеспрямованому розвиткові бесіди; г) консультант осмислює те, що говорить клієнт. Через 15-20 хвилин після початку бесіди консультант повинен уже достатньо добре розбиратися в проблемах клієнта, бути готовим до того, щоб перейти до формулювання і перевірки консультативних гіпотез. Друга фаза розпитування - перевірка гіпотези. Якщо в першій фазі консультант задавав загальні питання, що стимулюють клієнта до монологу, то в другій фазі характер питань принципово змінюється. Формулювання стають більш вузькими, спрямованими на уточнення ідей, що виникли у консультанта.

3. Вплив. Найпростіший спосіб впливу - акцентування на суперечностях у розповіді клієнта, переструктурування і пере-формулювання оточуючої його реальності за допомогою комен¬тарів типу: "На початку нашої бесіди ви скаржились на те, що син часто конфліктує з вами, але тільки-що ви розповіли про декілька ситуацій, в яких самі виступали ініціатором конфліктів, а син не лише не старався звинувачувати вас, а, навпаки, шукав шляхів до примирення. Що ви думаєте з цього приводу?" Обговорення інших варіантів поведінки і реагуван¬ня можна почати з питань типу: "Чи не здається вам, що в цій ситуації можна було б поводитися по-іншому?" Мета консуль¬танта - допомогти клієнту сформулювати якомога більше

варіантів поведінки, а потім, уважно аналізуючи їх, вибрати той, що підходить найбільш.

4. Завершення бесіди. Цей етап включає: підведення підсумків бесіди; обговорення питань, що стосуються подаль¬ших стосунків клієнта із соціальним працівником чи іншими необхідними спеціалістами.

Специфічним видом консультативної діяльності є дистантне консультування. Основна його форма - телефонне консуль¬тування (телефон довіри - ТД) дозволяє багатьом громадянам, які не можуть зважитися прямо звернутися до спеціаліста-консультанта або не мають такої можливості, отримати заочно по¬ради і рекомендації з проблем, що їх хвилюють.

Особливістю телефонного консультування є анонімність, що сприяє формуванню у клієнта фантазійного образу консуль¬танта. Відсутність зорових вражень посилює навантаження на звуковий канал сприйняття. Тому особливого значення набу¬вають тон, тембр, швидкість мови, паузи, тривалість мовчання. Основні ж прийоми і методики телефонного консультування (вислуховування, перефразування, резюмування й т.ін.) співпа¬дають з тими, що використовуються в контактному консульта¬тивному процесі.

Алгоритм бесіди по ТД.

1. Знайомство - формується первинний образ співбесідника.

2.  Вислуховування - один з методів зняття напруження у клієнта. Мета вислуховування - створення дистанції між клієнтом і проблемою, чому сприяє проговорювання конфлікту.

3. Аналіз проблеми - спільно з клієнтом виділяються елементи проблеми, що потім розподіляються на дві групи: ті, що залежать від наших бажань, зусиль, волі; і ті, що від нашої волі не залежать чи вимагають значних часу і сил. Таким чином виз¬начається мотиваційна вага кожного елемента проблеми.

4.Визначення цілей, усвідомлення мотивів поведінки клієнта.

5. Прийняття рішення - даний етап не є необхідним, тому що лежить за межами компетенції консультанта (за виключенням деяких кризових ситуацій, де є потреба у керівництві клієнтом).

Правила і принципи ведення бесіди по ТД.

  •   не беріть слухавку відразу. Оптимальний варіант інтервалу між сигналом і зняттям слухавки - 2-3 сек. Менший інтервал може збентежити клієнта, більший змусить нерішучого повісити слухавку;
  •   починайте мовний контакт, вимовляючи оповіщувальну формулу, що прийнята на вашому ТД;
  •   не кладіть слухавку першим, навіть якщо вже попрощалися з клієнтом. Розмова може мати продовження, і взагалі, клієнт не повинен чути коротких гудків;
  •   не нашкодьте! Якщо сумніваєтесь, використовуйте більш обережний, м'який варіант висловлювань;
  •   пам'ятайте, що ви не несете відповідальності за життя співбесідника;
  •   не говоріть постійно за словами клієнта:"Так, так". Ви потрібні для того, щоб він зміг побачити свою проблему "чужими очима", з деякої відстані;
  •   нав'язуючи свою думку чи відстоюючи свою правоту, ви самостверджуєтеся, і тільки.
    1.  Фактори успішності проведення соціального консультування.

Результат консультування багато в чому залежить від досяг¬нення взаєморозуміння між консультантом і тим, кого консульту¬ють. Для цього необхідно дотримуватись таких технологічних умов:

а) позиція консультанта не повинна суперечити поглядам клієнта;

б) слід наочно показати клієнту, що дії, яких від нього очікують, будуть сприяти і відповідати задоволенню його потреб і інтересів;

в) за всіх рівних умов люди легше приймають позицію тієї особи, до якої відчувають позитивне емоційне ставлення, і відкидають позицію тієї, до кого відчувають негативні емоції. Автор одного із практичних посібників з практи¬ки соціальної роботи, що виданий Британською асоціа¬цією соціальних працівників, В. Колшед наводить такий перелік якостей ефективного консультанта:

1.Емпатія, чи здатність бачити світ очима іншої людини.

2. Повага до клієнта, здатність реагувати на проблему клієнта таким чином, щоб передати йому впевненість у її успішному вирішенні.

3. Конкретність, чіткість, тобто спосіб комунікації з іншою людиною, коли поглиблюється ясність своїх висловлювань.

4. Знання себе і прийняття себе, а також готовність і вміння надавати іншим допомогу в самопізнанні.

5.Щирість, вміння поводитись природно у взаєминах з клієнтом.

6. Конгруентність - співпадіння того, що повідомляється вербально, з мовою тіла.

7. Робота з тим досвідом, який є на момент консультування; вміння реагувати на те, що відбувається в момент зустрічі.

До вмінь професійного консультування також відносять:

  •   надавати людині можливість закінчити говорити без реагування зі сторони консультанта;
  •  точно відображувати і відтворювати зміст бесіди і почуття;
  •  підсумовувати етап інтерв'ю таким чином, щоб просуну¬ти бесіду дальше;
  •  прояснювати співбесіднику свою власну роль;
  •  використовувати відкриті питання;
  •   використовувати підказку так, щоб сприяти просуванню співбесідника вперед у його розповіді;
  •  створювати безпечні умови для вияву почуттів співбесідника;
  •   пропонувати експериментальне (тобто таке, що йде від реального, а не від уявлюваного досвіду) розуміння проблеми, ситуації;
  •  відчувати, як інша людина впливає на консультанта;
  •  бути толерантним при мовчанні;
  •  контролювати свою власну тривогу і розслаблятися;
  •  визначати і спрямовувати напрям ходу бесіди;
  •   реєструвати прояви амбівалентності, непослідовності і вміти протистояти їм при необхідності;
  •  бути толерантним до болючих тем;
  •  генерувати і обговорювати альтернативні плани дій;
  •  оцінювати витрати і здобутки у випадку досягнення мети.

  1.  Лекція № 12 Інновація в соціальній роботі(3 години).
    1.  Загальне поняття про інноватику.

Сьогодні, коли діалектика суспільного розвитку зумовила створення та затвердження нових соціальних установок і нової соціальної політики, а також формування нового соціального мислення, соціальна робота набуває все більш чіткі структурні обриси як особливий вид професійної, наукової та освітньої діяльності. Сучасні організації та установи, що здійснюють свою діяльність в соціальній сфері, повинні адаптуватися до нових реалій навколишнього світу, передбачити тенденції майбутніх змін. В ході вирішення цієї задачі розробляються і впроваджуються різні нововведення в соціальній сфері нашого суспільства. Саме вони все частіше визначаються вченими як соціальні інновації (від лат. innovatio - введення в практику нового).

Поняття "соціальна інновація" можна визначити як свідомо організоване нововведення або нове явище в практиці соціальної роботи, що формується на певному етапі розвитку суспільства відповідно до поточних соціальними умовами і має метою ефективні позитивні перетворення в соціальній сфері.

Під інноваційним процесом розуміється процес генерування нової ідеї, розробки, експериментальної апробації, її поширення та використання. Інноваційний процес включає в себе інноваційну діяльність, яка розуміється як діяльність, спрямована на використання наукових знань і практичного досвіду з метою отримання нового або поліпшення продукту, способу його виробництва .(технологія) і вдосконалення соціального обслуживания1. Він складається з таких складових, як процес пошуку і розробки нової ідеї, її експериментальної апробації, поширення та використання.

Період від виникнення до практичного застосування нового являє собою інноваційний цикл, тривалість якого може варіювати залежно від багатьох факторів, що викликають гальмування процесу. Серед основних факторів гальмування можна виділити соціально-економічні та психологічні.

До першої групи відносяться насамперед гострий дефіцит фінансування нововведення, явний недолік професійно підготовлених кадрів, перспектива скорочення робочих місць і поширення безробіття у міру розвитку конкретного інноваційного процесу.

Соціальною базою, суб'єктом соціальних нововведень є інноватори. А.І. Ласкавий пропонує кваліфікувати їх по ряду підстав: по типу інноваційної діяльності - творці (автори ідеї та її популяризаторы) та реалізатори (автори технологічного процесу освоєння і впровадження нововведення); по відношенню до основної спеціальності - професіонали і самодіяльні інноватори; але кількістю учасників - колективні та індивідуальні інноватори; по предметі інноваційної діяльності - інноватори - розробники нових матеріальних продуктів, нових технологій, методів діяльності, нових соціальних норм і відносин.

В останні роки инноваторами розроблені, наприклад, у соціальної медицини - сучасні методи лікування від алкоголізму, на виробництві - нові методи стимулювання трудової діяльності, в педагогіки - нові методи навчання, коли поряд з традиційними, класичними формами не остання роль відводиться інноваційному навчання. Воно не тільки передає соціальний досвід одного покоління до іншого, і формує особистість індивіда як активно чинного соціального суб'єкта, здатного адаптуватися до нових умов. Всі ці нововведення, їх технології і методи і становлять предмет соціальних інновацій.

У зв'язку з тим, що багато організацій і підприємства соціальної спрямованості змушені постійно пристосовуватися до мінливих обставин, розвивати традиційні або шукати кардинально нові способи вирішення соціальних проблем, особливу розвиток отримала нова галузь знань - соціальна інноватика, що досліджує питання теорії і практики соціальних нововведень1.

Інноваційні соціальні технології являють собою такі методи, прийоми інноваційної діяльності, які спрямовані на створення і матеріалізацію нововведень в суспільстві, реалізацію таких ініціатив, які викликають якісні зміни в різних сферах соціального життя, призводять до раціонального використання матеріальних та інших ресурсів в обществе2. Інноваційні технології існують у двох формах: у вигляді програм і документів і як реально що розвиваються, у відповідності з цими програмами соціальні процеси.

  1.  Основні характеристики нововведення.

Соціальні інновації мають ряд особливостей порівняно з матеріально-технічними. Якщо перші є, як правило, результатом колективної творчості, то при розробці матеріально-технічних інновацій переважає індивідуальне авторство. Крім того, віддача від соціальних інновацій кілька віддалена у часі, їх ефект не проявляється швидко і не має конкретного характеру, що найчастіше характерно для матеріально-технічних нововведень. Специфікою соціальних інновацій є також їх більш чітка обумовленість зовнішнім середовищем, більш широка сфера застосування в залежності від групових та особистісних якостей людей, задіяних у здійсненні цієї інновації.

  1.  Типи нововведень.

Соціальні інновації досить різноманітні, що в першу чергу обумовлене різноманіттям явищ соціального життя. При класифікації соціальних інновацій використовуються різні підстави.

Виходячи з поняття рівня та об'єму соціальних нововведень можна виділити інновації глобального характеру, спрямовані на вирішення загальнолюдських проблем, а також регіональні та локальні інновації, які представляють більш вузькі інтереси регіонального і місцевого значення.

По сферах суспільного життя виділяють інновації соціальні, політичні, економічні, інновації в культурно-духовній сфері, в соціальних структурах та інститутах.

За масштабом використання розрізняють одиничні соціальні інновації, які здійснюються на одному об'єкті, і дифузні, поширювані на багато об'єкти.

У відповідності зі структурою соціальної сфери в цілому, компонентами якої є освіта, управління, зайнятість населення, пенсійне забезпечення, культура, спорт, здоров'я людей і т.д.можна виділити педагогічні, освітні, правові, управлінські соціальні інновації і т.д.


  1.  Лекція № 13 Соціальне прогнозування, проектування та моделювання (4 години).
    1.  Основи прогнозування в соціальній роботі.

Технології соціального прогнозування (від грец. prognōsis - передбачення, prediction) - незамінний інструментарій соціального передбачення, дослідження і вирішення соціальних проблем сучасного світу.

Будь-яке соціальне явище мінливе і володіє здатністю стихійного саморозвитку. Практична цінність технологій прогнозування полягає не в останню чергу тому, що складені прогнози можуть служити прикладом "негативного" варіанти розвитку. Слід також зауважити, що розвиток соціального явища відбувається незалежно від того, написаний чи його теоретичний шлях чи ні, і якщо розвиток явища збігається з його прогностичним описом, то це збіг ніколи не буває ідеальним.

Розробка прогнозу - спеціальне наукове дослідження конкретних перспектив розвитку будь-якого явища (у нашому випадку соціального). Мета прогнозування - не просто передбачати ті або інші явища майбутнього, а сприяти більш ефективному впливу на них у потрібному напрямку.

Структура соціального прогнозування може бути представлена як сукупність його філософських аспектів і технологічних підходів: 1) гносеологія й логіка наукового передбачення; 2) методологія соціального прогнозування; 3) методика соціальних прогнозів (анкетування, экстраполирование, моделювання, прогнози на базі аналізу патентів і т.д.).

Соціальне прогнозування залежно від глибини прогнозного дослідження може бути розкрито і уточнено за рахунок введення додаткових інформаційних даних по різних блокам - науково-технічного, інформаційного, медико-біологічному, соціально-економічного, демографічного, етнічною, етичним, економічному, соціологічним, навчально-культурній, містобудівній, військово-політичному, геокосмическому.

В даний час налічується близько 150 різних методів і процедур прогнозування. Їх поділяють на три основні групи: загальнонаукові, интернаучные, частнонаучные, - основу яких складають як практичні і теоретичні дані.

До общенаучным методів належать аналіз, синтез, екстраполяція, інтерполяція, індукція, дедукція, аналогія, гіпотеза, експериментування та ін. Интернаучными є індуктивний метод, мозкова атака, метод Дельфи1, а також утопія і фантастика. Частина методів заснована на переробці науково-технічної інформації (прогнозування розвитку науки і техніки) і на різних теоріях (морфологічного аналізу, огинаючих кривих, на основі дозвільних матриць, методом проб і помилок і т.п.). Частнонаучные методи - це прогнози по изобарическим карт, швидкості добігання хвилі, зрив лавин, тестів і т.д.

Соціальне прогнозування тісно пов'язане з інноваційною діяльністю, так як являє собою прийоми, спрямовані на технологічне забезпечення реалізації ініціатив, які викликають якісні зміни в різних сферах соціального життя, призводять до раціонального використання прогностичних знанні, матеріальних та інших ресурсів суспільства,

Основоположником глобального прогнозування на основі системного аналізу є американський учений Дж. Форрестер.

Він використовував математичні методи та ЕОМ для створення варіанту моделі економічного розвитку суспільства з урахуванням двох найважливіших чинників: чисельності населення і забруднення навколишнього середовища. Його послідовники - члени Римського клубу - намагалися знайти прогностичне вирішення соціальних завдань: розглянути взаємозв'язок розвитку суспільства з глобальними проблемами, погіршенням "якості життя в сучасному світі з метою розробки можливих моделей світового розвитку. В 1992 р з'явився перший глобальний прогноз Римського клубу під назвою "Межі зростання"; його автори під керівництвом Д. Медоуза побудували динамічну модель світу, в якій в якості вихідних даних були використані основні, на думку авторів, компоненти динаміки зміни світової системи: населення, капіталовкладення, земне простір, забруднення, використання природних ресурсів.

Результати соціального прогнозу дозволили авторам зробити наступний висновок: якщо б збереглися що існували на кінець 60-х роках тенденції і темпи розвитку економіки до зростання населення, то глобальна екологічна катастрофа була неминучою.

Картина була наступною: значна частина населення Землі помре від голоду і виснаження природних ресурсів не вистачить на виробництво необхідних матеріальних благ, навколишнє середовище буде настільки забруднена, що непоправно деградує і стане непридатною для проживання в ній людини. "Кінець світу" предрекался орієнтовно в 2100 г.

На підставі створеного соціального прогнозу фахівці запропонували негайно звести до нуля зростання народонаселення і виробництва.

Технологічно найбільш обґрунтованою є робота "Людство у поворотний пункт" М. Месаровича і Е. Пестела, представників Римського клубу, в якій комплексна взаємозв'язок економічних, соціальних і політичних процесів, стан навколишнього середовища і природних ресурсів представлені як складна багаторівнева ієрархічна система.

Прогнозне бачення авторів відкидає неминучість "Єдиної" глобальної екологічної катастрофи. Майбутнє людства вони представляють як ланцюг тривалих, різноманітних криз - екологічних, енергетичних, продовольчих, сировинних, демографічних, - можуть поступово охопити всю планету, якщо суспільство не сприйме їх рекомендації переходу до "органічного зростання", сводимого в їх трактування до збалансованого і диференційованого розвитку всіх частин планетарної системи за прикладом живого організму, кожна клітина, кожен орган якого функціонують в інтересах цілого.

  1.  Сутність соціального проектування.

Інформаційний аспект в технологіях соціального прогнозування займає особливе місце - це сукупність знань, інформації, даних і повідомлень, які формуються і відтворюються в суспільстві і використовуються індивідами, групами, організаціями, класами, різними соціальними інститутами для регулювання соціальної взаємодії, суспільних відносин між людиною, суспільством і природою.

Поетапно процес соціального прогнозування може бути представлений наступним чином:

1) вибір об'єкта соціального прогнозування; це може бути будь-який соціальний об’єкт - від індивіда до людства як складової частини ноосфери;

2) вибір напрямку дослідження: економічний, соціологічне, юридична, власне соціальне і т.д.; у дослідженнях соціальної сфери дуже важко дотримуватися певного напрямку, тому значна частина досліджень носить комплексний характер;

3) підготовка і обробка інформації з прогнозної проблеми; відповідає вимогам інформація - одна з гарантії достовірності прогнозу, а значить, ключовий момент технології соціального прогнозування;

4) вибір способу прогнозу одного з методів або сукупності методів в певній послідовності, що відповідає вимогу науковості дослідження;

5) власне прогнозне дослідження;

6) обробка результатів, аналіз отриманої інформації стосовно до проблеми дослідження;

7) визначення достовірності прогнозу.

  1.  Сутність, види та функції моделей та моделювання.

В соціальному прогнозуванні все більше поширення одержує метод прогнозного моделювання соціальних процесів. Всі кількісні технології, що використовуються в прогнозуванні, по суті є методами моделювання (від лат. modulus - міра, норма; від франц. modele - зразок, прообраз) - однієї з основних категорії теорії пізнання, багатопланового методу, який передбачає дослідження реально існуючих предметів, явищ, соціальних процесів, органічних і неорганічних систем.

Моделювання як технологія соціального прогнозування - це дослідження об'єктів різної природи на їх аналоги (моделях) на рівні структур, функцій і результатів.

Мета моделювання - відтворити дані, які оцінюють натуральні навантаження, хід роботи об'єкту, а також досліджувати його внутрішні процеси. Потреба в моделюванні виникає в тому випадку, коли дослідження безпосередньо самого об'єкта неможливо, важко, занадто дорого, або вимагає занадто тривалого часу- це як раз і відноситься до соціальних об'єктів, представленим окремими людьми, соціальними групами, суспільством в цілому.

Моделювання - багатофункціональний дослідження, яке застосовується для визначення або уточнення характеристик існуючих або знову споруджуваних об'єктів. Його основний наукової завданням є відтворення моделі на підставі її схожість з існуючим об'єктом. Модель повинна мати схожість з оригіналом, але не бути його повним аналогом (це основна умова), так як в цьому випадку моделювання втрачає сенс. Основна відмінність моделі від оригіналу - здатність до гнучкого прогнозним зміни, не впливає на вихідні дані моделі. Соціальна модель може являти собою математичне рівняння, графічне відображення різних факторів, таблиці взаємозалежних ознак (подій, явищ) і т.д. На відміну від фізичної соціальна модель не копіює досліджуваний об'єкт або явище, а перетворює значення ознак соціального явища або процесу, вибраних в якості незалежних, у значення інших ознак, вибраних в якості залежних. Інформаційне значення соціальної моделі можна оцінювати за ступенем точності відображення (прогнозування) змін, що вивчаються соціальних процесів і явищ (залежні ознаки) при нових значеннях незалежних ознак (об'єктивних умов).

Необхідно враховувати, що моделювання завжди застосовується разом з іншими загальнонауковими і спеціальними методами, на основі міждисциплінарного підходу, особливо коли воно використовується для дослідження глобальних проблем, що відрізняються багатоманітністю, тобто ті, по суті, все життєдіяльність людини. Моделювання в таких випадках є багато модельною побудовою. Воно зберігає свої сутнісні характеристики при моделюванні і більше "вузьких" проблем соціальної сфери: демографічної ситуації в умовах ринкових відносин (в окремих конкретних регіонах); динаміки зайнятості; стану освіти, охорони здоров'я, сфери послуг, ринку житла і т.д. - так як ці проблеми в сутності являють собою складні соціальні компоненти.

  1.  Сутність соціального проектування

Проектування (від лат. projektus - кинутий вперед) - специфічна діяльність, результатом якої є науково-теоретично і практично обґрунтоване визначення варіантів прогнозованого і планового розвитку нових процесів і явищ. Проектування - одна із форм відображення дійсності, процес створення прообразу (прототипу) об'єкта, явища чи процесу.

Метою проектування є перетворення об'єктивної дійсності, коли створюються (чи передбачається створення) об'єкти, явища, процеси, які б відповідали  бажаним якостям.

За своєю сутністю проектування охоплює практично всі сфери діяльності людини і суспільства, тісно взаємодіючи, з однієї сторони, із прогнозуванням, з іншої - з плануванням та іншими функціями управління.

У сучасних умовах зростаючою потребою стає проектування соціальних систем, яке в принципі зводиться до визначення майбутнього стану конкретного соціального об'єкта, процесу в межах певної програми і плану.

Соціальне проектування стало науковою і практичною проблемою не так давно. Ще в 70 pp. XX ст. переважно писали про соціальне планування.

Серед найбільш частих дефініцій проектування, що зустрічаються у вітчизняній і зарубіжній літературі, можна назвати такі:

  •  • проектування - пристосування засобів, що є в наявності, для досягнення мети, координація складових частин чи окремих дій для отримання необхідного результату;
  •  • проектування - це конструювання варіантів оптимального з так званої мети, майбутнього стану об'єкта;
  •  • проектування - це моделювання дій щодо їх здійснення, допоки не з'явиться повна впевненість у кінцевому результаті;
  •  • проектування - прийняття рішень в умовах невизначеності.

Узагальнюючи, можна визначити соціальне проектування як конструювання соціальної дійсності.

Основними елементами проектної діяльності, її найважливішими теоретичними категоріями є конструювання, система, об'єкт, суб'єкт проектування, методи соціального проектування, умови проектування, механізми соціального проектування.

Основною метою соціального проектування як специфічної управлінської діяльності є створення проектів. Соціальний проект призначається для відображення майбутнього бажаного стану системи, що виникає внаслідок певних дій людей, за наявності певних фінансових, трудових, матеріальних і інших ресурсів, у тому числі інтелектуальних, пізнавальних, евристичних, ціннісних. Соціальний проект являє собою такий різновид програми, де відображені не тільки актуальні орієнтири, загальні завдання, а й уточнені терміни досягнення конкретних завдань, скоординовані зусилля виконавців на основі глибокого вивчення початкового рівня розвитку об'єкта і використання соціальних нормативів.

  1.  Технології соціальної роботи з сім'єю (4 години).
    1.  Поняття сім'ї з точки зору різних наук.

Нестабільність сімейного способу життя відображається насамперед у зростанні кількості розлучень, у постійному скороченні кількості дітей на кожну сімейну пару.

У більшості розвинутих країн спостерігається другий демографічний перехід від малодітної до переважно однодітної сім'ї, що викликане не економічними, а насамперед соціальними причинами. Відсутні дані, за якими можна було б зробити висновок про те, чи безповоротний другий демографічний перехід,

чи це тимчасовий, можливо, циклічний процес, і стереотипи сімейного життя знову відродять модель сім'ї, яка має середню кількість дітей, або навіть багатодітної сім'ї.

На фоні загального скорочення народжуваності відбувається зростання кількості позашлюбних дітей. Ще однією ознакою нестабільності сімейного способу життя є переконання, що самотність є привабливим і комфортабельним стилем життя.

В Україні за останні роки поширені орієнтації на роздрібнення сімей і, як наслідок, - переважання простих (нуклеарних) сімей; розповсюдження малодітності та надмірної однодітності; стійка тенденція формування підвищеної частки неповних сімей, які складаються з матері і дітей (частіше, ніж батька і дітей), внаслідок підвищеної розлученості і безшлюбного материнства; розповсюдження різних форм шлюбно-сімейних стосунків, заснованих на консенсуальних (юридично не оформлених) шлюбах; значна і стійка частка сімей (порівняно з високо урбанізованими країнами світу), у складі яких перебувають один із батьків подружжя або інші родичі (як наслідок міцних родинних стосунків, властивих ментальності українського населення); поширення безшлюбної самотності та підвищення частки одинаків не лише у старшому, а й у молодшому шлюбному віці (як наслідок матеріальної невлаш¬тованості, особливо відсутності житла тощо, підвищеної смертності у середньому і старшому віці, трудової міграції).

Такі тенденції в розвитку сучасної сім'ї породжують багато соціальних проблем, у вирішенні яких значну роль повинні відіграти соціальні служби.

  1.  Типологія сімей.

Практика соціальної роботи з сім'єю завжди спирається на конкретний тип сім'ї. Для діяльності соціального працівника можна запропонувати класифікацію сімей на основі різних критеріїв (табл. 16.1).

Під важкою неблагополучною сім'єю розуміють сім'ю, в якій спостерігається соціальна невлаштованість батьків і, як наслідок, постійний психологічний надрив, підкріплений алкого¬лем, асоціальною поведінкою, відчуженням від оточуючих, хуліганством, злодійством та ін.

Можна поділити неблагополучні сім'ї на три групи:

1) превентивні - сім'ї, в яких проблеми мають незначний прояв і знаходяться на початковій стадії розвитку неблагополуччя;

2)  сім'ї, в яких соціальні та інші протиріччя загострюють взаємостосунки членів сім'ї один з одним і оточенням до критичного рівня;

3)  сім'ї, які втратили будь-яку життєву перспективу, інертні у ставленні до своєї долі і долі своїх власних дітей.


Таблиця 16.1 Класифікація сімей

За структурою

Повні сім'ї:

з однією дитиною;

з двома дітьми (одностатевими);

з двома (різностатевими);

з трьома і більше дітьми;

із старшими членами сім'ї (з

бабусею, дідусем і ін.);

діти зведені;

діти нерідні;

усиновлені

Неповні сім'ї:

чоловік і дружина;

одинока мама;

батьки розлучені;

виховує один батько;

виховує опікун

За матеріальним  забезпеченням

Сім'ї:

з дуже високим достатком;

з високим матеріальним достатком;

із середнім матеріальним достатком (забезпечена),

з низьким матеріальним достатком (малозабезпечена),

нужденні (за межею бідності)

За виховним потенціалом

Сім'ї:

соціально здорова, благополучна у виховному плані;

соціально здорова, але неблагополучна у виховному плані;

соціально нездорова, неблагополучна у виховному плані;

соціально нездорова, негативна у виховному плані

Сім'ї:

сильна у виховному плані;

стійка у виховному плані;

нестійка у виховному плані;

слабка з виховної точки зору з втратою контакту з дітьми і контролю над ними;

слабка з виховної точки зору з постійною конфліктною атмосферою;

слабка з виховної точки зору з агресивно-негативною атмосферою;

маргінальна (з алкогольною, сексуальною деморалізацією, наркотичною залежністю);

злочинна;

з правопорушеннями;

з психічними відхиленнями

За взаєминами

Сім'я:

гармонійна;

компромісна;

нестійка;

несправжня;

конфліктна;

різко конфліктна;

споживацька

За спрямованістю

Сім'ї, орієнтовані:

на діяльність;

на спілкування;

на самозадоволення (егоїстична)

За соціально-правовою стійкістю

Сім'я:

соціально стійка;

соціально нестійка;

асоціальна;

криміногенна

  1.  Види соціальної допомоги сім'ям.

Види і форми соціальної допомоги, мета яких - збереження сім'ї як спеціального інституту в цілому і кожної конкретної сім'ї, що потребує підтримки, можна поділити на екстрені, тоб¬то спрямовані на виживання сім'ї (екстрена допомога, терміно¬ва соціальна допомога, термінове вилучення із сім'ї дітей, які перебувають у небезпеці), і такі, що спрямовані на підтримку стабільності сім'ї, на соціальний розвиток сім'ї та її членів.

Зупинимось на видах екстреної допомоги сім'ї за наявності внутрішньосімейної жорстокості.

Форми жорстокого ставлення не зводяться до фізично¬го насильства - це будь-яке насильство щодо особистості члена сім'ї - його права розпоряджатися своїми фізични¬ми, психічними і іншими здібностями, наприклад, заборо¬на спілкуватися з друзями чи сусідами, заборона на позадомашню зайнятість дружини, набуття освіти, насмішки, образи, необґрунтована критика.

Захист більш слабших членів сім'ї, у першу чергу дітей, від жорстокого ставлення в сім'ї - одне із найважливіших завдань соціального працівника. Часто діти, які піддавались жорстокому ставленню, налякані, не в змозі розповісти про те, що з ними відбувається, через нерозуміння, малий вік, інтелектуально-психічні обмеження чи з якихось інших при¬чин. Тому слід знати прямі і непрямі ознаки жорстокого ставлення до дітей у сім'ї: агресивність дітей, роздрато¬ваність, відчуженість, байдужість, надмірна поступливість, підвищена сексуальна інформованість, неспокійний сон, нічне нетримання сечі та ін. Дитина не довіряє дорослим, може робити спроби втеч із дому, самовбивства.

До технологій, що використовуються у випадку сімейно¬го насильства, відноситься організація соціальних притулків, які дають можливість батькам і дітям (за кордоном існують притулки і для чоловіків) перечекати в безпечному місці кризу сімейної ситуації. Але, як правило, обмеження тільки таким видом допомоги може бути непродуктивним, бо невирішені сімейні конфлікти періодично загострюються.

Дослідники пропонують такі етапи та зміст соціальної реа¬білітації потерпілих від насильства:

1. Діагностичний. Одержання даних про дитину чи молоду особу, які знаходяться у несприятливих умовах, екстремальній ситуації. Діагностика особистості, умов, ситуації, оцінка ресурсів і прийняття рішення про:

  •  кризове втручання;
  •   взяття клієнта на соціальну реабілітацію (в притулку, ден¬ному центрі соціально-психологічної допомоги, як патронаж на дому тощо);
  •   здійснення окремої роботи з членами сім'ї: корекційної, попереджувально-профілактичної, навчання самодопомозі.

2. Проективний. Пропозиція соціальних послуг клієнту та членам його сім'ї, визначення мети, завдань стратегії реабілітації, вироблення мети і завдань роботи (спільно з клієнтом, з членами його сім'ї - по можливості, спільно з усіма фахівцями, причетними до проблеми клієнта). Моделювання засобів, методів, прийомів роботи, передбачення можливих труднощів у реабілітації клієнта.

3. Організаторський. Залучення фахівців до здійснення соціальної реабілітації (укладення угод, формування групи фахівців з різних спеціальностей для надання допомоги в конкретному випадку). Організація взаємодії між суб'єктами соціальної роботи:

  •  • на функціональному рівні (відповідно до спільної мети, конкретних завдань діяльності, через поділ процесу спільної діяльності між виконавцями);
  •  • на міжособистісному рівні між суб'єктами або між клієнтом і суб'єктами соціальної роботи: через нараду, суперечки, дискусії як безпосередня трансформаційна взаємодія (спрямована на зміни в клієнті, мікро- та макросередовищі);
  •  • на рівні організації: наявність організації (установи) для соціальної реабілітації, керівництва в особі одного з фахівців, наділеного особливими повноваженнями (відповідального за життя і здоров'я людини);
  •  • у просторі: в одній установі чи в кількох установах одночасно (дружні клініки для молоді, реабілітаційні центри, на дому; через створення єдиного соціалізуючого простору з безпосередніми особистими контактами між учасниками реабілітації, обміну між ними діями, інформацією, із взаємною перцепцією;
  •  • вироблення плану соціальної реабілітації з урахуванням думки клієнта, пропозицій фахівців, залучених до реабілітації.

4. Практично-діяльнісний: надання соціальних послуг клієнту на основі:

  •  • кризового втручання в сім'ю і життя людини, яка зазнала насильства, для відновлення її стану і соціального статусу;
  •  • "допомоги для самодопомоги" потерпілим від насильства і членам їх сімей для підвищення соціального статусу жер¬тви, подолання агресивності, тендерних стереотипів, самореалізації (в позитивну сторону) тих, хто застосовував насильство в сім'ї.

5. Оцінка ситуації і стану клієнта й прийняття рішення про завдання та зміст програми з ним і членами його сім'ї.

Кризове втручання - напрямок соціальної роботи, що ши¬роко використовується в практиці боротьби з насильством у сім'ї за кордоном. В Україні кризове втручання нині пов'язуєть¬ся лише з соціальним інспектуванням сім'ї з подальшим поз¬бавленням батьків батьківських прав. Стосовно дорослих членів сім'ї кризове втручання в соціальній роботі не практикується. Разом з тим існує нагальна потреба у кризовому втручанні в сім'ї, де є насильство щодо її членів, яке загрожує життю, здо¬ров'ю членів родини як засіб запобігання незворотним на¬слідкам насильства, його ескалації.

Робота з сім'єю алкоголіка передбачає насамперед виявлен¬ня основної причини зловживання спиртними напоями. Для цього необхідно вивчити всіх членів сім'ї, а також соціальну біографію. Причиною зловживань алкоголем може бути сімей¬на схильність, деякі особливості сімейного статусу (нестійкість особистості, інфантильність, залежність), традиції сімейного чи соціального оточення, ілюзорна спроба відійти від проблем. Досить часто виявляється сукупність цих причин. Необхідний серйозний аналіз цих причин, бо ж іноді не пияцтво є причи¬ною конфліктів у сім'ї, а, навпаки, до пияцтва вдаються саме для того, щоб таким способом (хоча б у своїй уяві) перебороти конфліктність. Далі розробляється програма з алкоголезалежною особою, її сім'єю, соціальним оточенням - це лікувальні заходи, консультації, психотерапія і психокорекція, можливо, соціально-трудова реабілітація алкоголіка і його сім'ї. Медична реабілітація осіб, які зловживають алкоголем, дотепер була ма¬лоефективною, бо ж після реабілітації пацієнт повертається у те саме середовище, де в нього виявилась звичка до алкоголю. Тому робота з такою сім'єю передбачає формування мотивації клієнта і його сім'ї до безалкогольного способу життя і побудо¬ви нової системи взаємостосунків; психокорекційні заходи, спрямовані на виховання особистості, здатної бути господарем своєї долі; введення клієнта в об'єднання чи клуби осіб - при¬хильників безалкогольного способу життя або створення тако¬го об'єднання. Однією із найбільш ефективних технологій є створення сприятливого середовища, для позбавлення від ал¬коголізму, - рух "Анонімні алкоголіки", а також програми "Анонімні діти алкоголіків", "Анонімні наркомани" та ін.

На стабілізацію сім'ї, відновлення її функціональних зв'язків, нормалізацію стосунків між подружжям, між батьками і дітьми, взаємин всіх вказаних членів сім'ї з оточуючими спрямовані середньотермінові технології.

Робота з конфліктною сім'єю чи сім'єю, емоційний клімат в якій незадовільний, починається, як правило, після заяви одного із подружжя, хоч іноді приводом для констатації серйозних сімейних проблем можуть бути спостереження шкільного чи соціального педагога, дитячого лікаря, що свідчать про негативні психосоматичні наслідки сімейної напруженості для здоров'я дітей. Соціальна робота з такою сім'єю розпочинається з ретель¬ного вивчення дійсної сімейної проблеми, про яку подружжя найчастіше має неправильне уявлення, ознайомлення з особистісними особливостями подружжя, їхніми сімейними і шлюбними установками. Труднощі можуть бути зумовлені будь-якою з названих причин. Слід відмітити, що зовнішні затруднения - матеріально-економічні обмеження, невпев¬неність у завтрашньому дні, безробіття тощо - як правило, тільки загострюють сімейні конфлікти, виявляють істинні їх причини. Негативні риси особистості, у першу чергу істе¬ричність, компенсовані в процесі соціалізації чи самовихован¬ня, під впливом зовнішніх причин можуть знову актуалізува¬тися і стати причиною постійних конфліктів. Серйозні розходження в сімейно-шлюбних установках можуть залиша¬тися невиявленими досить довго, але в переломні, вузлові моменти розвитку сімейного життя чи під впливом зовнішніх труднощів з'ясовується, що подружжя дотримується різних моделей сім'ї (егалітарних чи патріархальних), має різні, що не співпадають, погляди на виховання дітей, емоційні, побутові, фінансові проблеми та ін.

Відповідно сімейна терапія включає в себе находження ком¬промісу в культурно-смисловій сфері, корекцію соціально-пси¬хологічних стереотипів, що накопичилися, формування нави¬чок неконфліктного спілкування.

До методів, що активно застосовуються, відноситься так звана так-терапія - аутодіагностична і психокорекційна ме¬тодика, за допомогою якої конфліктуюче подружжя раціона¬лізує свої, у цілому негативні, емоційно-психічні взаємини. У ході її здійснення пропонується відповісти "так" чи "ні" на ряд чітко сформульованих питань стосовно різних сторін взаємин подружжя. У результаті балансу своїх позитивних чи негативних відповідей один із подружжя може пом'якши¬ти своє ставлення до іншого, якого звик звинувачувати у всіх гріхах, і визначити свої істинні наміри - хоче він покращан¬ня стосунків чи розлучення.

Інша діагностична методика - популярний на Заході метод "скульптурної групи": члени сім'ї візуалюють своє уявлення про сімейні взаємини, створюючи скульптурну групу, причому при обговоренні місця в ній кожного члена сім'ї він реально оцінює свою позицію і неспівпадіння своєї оцінки з оцінкою інших.

Одна із різноманітних методик - побудова генограми сім'ї, тобто схеми сімейної історії, що створюється за певни¬ми правилами і яка відображує взаємини в поколіннях пра¬батьків, батьків і в самій досліджуваній сім'ї. Сімейна генограма - один із методів, що широко застосовується в сімейній терапії. Метод генограми дозволяє зобразити всі родинні зв'язки у вигляді графічної схеми. Психотерапевт пропонує кожному члену сім'ї зобразити графічно своє уявлення про сім'ю з допомогою певного набору символів. Генограма вклю¬чає імена і вік всіх членів сім'ї, а також вказуються дати на¬роджень, смертей, розлучень та розривів стосунків. У свою чергу, психотерапевт на основі опитувань та спостережень також складає повну генограму сім'ї.

Цей процес досить захоплюючий - створення свого гене¬алогічного дерева є однією з глибинних потреб людей. Крім того, у ході його створення члени сім'ї, які, можливо, практично не спілкувалися протягом тривалого часу, разом з сімейним тера¬певтом і за його участю залучаються до спільної діяльності, доповнюючи один одного. Зрештою, підсумкова картина харак¬теризується значною інформативністю: надмірна кількість вдів чи випадків розлучень у висхідних чи бокових гілках сім'ї мо¬жуть відповідно свідчити про негативну біологічну схильність або про наявність вроджених особистісних проблем.

Діагностична діяльність повинна допомогти клієнтам усві¬домити і визнати необхідність зміни їхніх сімейних взаємин, змінити мотивацію до тривалої, складної роботи, спрямованої на самозміну, переборення власних, небажаних стереотипів. Слід підкреслити, що існуючі методики маніпулятивного впливу на особистість, яка не бажає залучити свої власні трансформаційні можливості, непродуктивні.

Технології корекції сімейних взаємин численні: їх вибір визначається обставинами конкретної соціальної ситуації, вклю¬чаючи як характерологічні риси клієнтів, так і особистісні якості самого спеціаліста з сімейної терапії, його смаки і переваги.

  1.  Лекція № 15 Технології соціальної робот з дезадантивними дітьми та молоддю (3 години).
    1.  Поняття та ознаки соціальної дезадаптації.

Поняття "дезадаптовані діти" має соціальний чи соціально-психологічний відтінок і характеризує дану категорію дітей з по¬зицій соціальної норми, а точніше - невідповідності їй. Оскільки соціальна адаптація - це включення індивіда чи групи в соціаль¬не середовище, пристосування їх до відповідних правил, систе¬ми норм і цінностей, то соціальна дезадаптація підлітків - це порушення процесу соціального розвитку, соціалізації індиві¬да. Найбільш характерними проявами соціальної і психолого-педагогічної дезадаптації цих дітей є їх агресивна поведінка, конфлікти з вчителями і ровесниками, вживання алкоголю і наркотиків, здійснення правопорушень (бійки, крадіжки й ін.) невідвідування школи, бродяжництво, спроби суїциду і т.ін.

У літературі перераховується декілька факторів, що впливають на процес дезадаптації підлітків: спадковість (психофізична, соціальна, соціокультурна), психолого-педагогічний фактор (дефекти сімейного і шкільного виховання), соціальний фактор (соціальні і соціально-економічні умови функціонування суспільства), соціальна діяльність самого індивіда, тобто активно-вибіркове ставлення до норм і цінностей свого оточення, особисті ціннісні орієнтації і здатність до саморегуляції своєї поведінки. У дослідженнях наголошується насамперед на соціальній зумовленості відхилень, що не виключає впливу індивідуальних особливостей особистості.

Сучасний стан українського суспільства не тільки не сприяє вирішенню проблеми дезадаптації дітей і підлітків, але, навпаки, загострює її. Можна виділити декілька політичних, соціально-економічних, духовно-моральних факторів, що впливають на збільшення кількості соціально дезадаптованих підлітків:

  •  надмірна комерціалізація суспільства;
  •   розпад цілого ряду соціальних інститутів, які раніше працювали на дитинство;
  •   погіршення соціально-економічних умов функціонування сім'ї (низький матеріальний рівень, погані житлові умови);
  •  зниження моральної культури суспільства та сім'ї;
  •  криміналізація суспільства, зростання впливу культу сили;
  •  втрата престижу освіти і чесного заробітку.

Досить суттєвими є психологічні фактори. У вітчизняній та зарубіжній літературі накопичений великий обсяг даних, який свідчить про те, що на формування дезадаптації здійснюють вплив такі з них:

  •  • занедбаність як наслідок зовнішньо несприятливих умов життя і виховання, недостатньої уваги до дитини;
  •  • депривація як результат повної відсутності зі сторони батьків теплих, близьких взаємин з дитиною, необхідних для її повноцінного розвитку;
  •  • фрустрація, зумовлена тим, що дуже часто задоволенню життєво важливих потреб дитини заважають неперебо-римі труднощі;
  •  • внутрішній конфлікт, формування комплексу особистісних проблем як перепон у сфері спілкування і діяльності, взаємин з людьми.

. Соціальна дезадаптація - це процес, який може бути зворотним. На думку багатьох вчених і практиків, можна не тільки попереджувати відхилення в соціальному розвитку дітей і підлітків, а й управляти процесом ресоціалізація соціально дезадаптованих дітей і підлітків.

  1.  Цілі та завдання закладів для дезадаптованих дітей та підлітків.

Види соціальної роботи з дітьми визначає Закон України "Про соціальну роботу з дітьми та молоддю" (21.06.2001 p.). Для повноцінної соціальної роботи з дезадаптованими дітьми та підлітками необхідне створення для них системи закладів, завданнями яких  мають бути:

  •  профілактика бездоглядності, бродяжництва, дезадаптації;
  •   психолого-медична допомога дітям, які потрапили з вини батьків чи у зв'язку з екстремальною ситуацією (в т.ч. і з фізичним і психологічним насильством) у безвихідне становище;
  •   формування у дітей та підлітків позитивного досвіду соціальної поведінки, навичок спілкування і взаємодії з оточуючими людьми;
  •   виконання опікунських функцій у ставленні до тих, хто залишився без батьківської уваги і турботи, засобів до існування;
  •   психологічна і педагогічна підтримка, що сприяє подолан¬ню кризових станів особистості;
  •  сприяння поверненню в сім'ю;
  •  забезпечення можливості отримати освіту;
  •  турбота про подальший життєустрій дітей.

Іншими словами, основна мета діяльності таких закладів - соціальний захист і підтримка дітей, їх реабілітація і допомога в життєвому визначенні.

Досить велика різноманітність типів закладів соціально-педагогічної підтримки для дітей групи ризику склалася в Росії, ознайомлення з досвідом діяльності яких має значення і для соціальної роботи в Україні. Це, зокрема, такі заклади.

Центр соціально-трудової адаптації. Завдання центру - створення умов для початкової професійної підготовки, профорієнтаційно-виховної роботи серед учнів, здійснення контролю за дотриманням прав підлітків у сфері виробництва та ін.

Центр невідкладної соціально-психологічно-педагогічної допомоги. Завдання: надання практичної допомоги дітям і підліткам, які постраждали від жорстокого поводження, фізичного, психологічного, сексуального насильства, тимчасово позбавлені сімейного піклування і засобів до існування.

Центр сімейного виховання. Основне завдання - робота з неблагополучними сім'ями; підвищення педагогічних, психологічних, юридичних знань батьків; збереження сім'ї, її реабілітація; підготовка підростаючих поколінь до шлюбу.

Кризовий центр "Гарний друг" створений як соціально-педагогічний заклад для надання допомоги дітям і підліткам, котрі знаходяться у важких, кризових життєвих умовах, коли стає неможливим чи небезпечним проживання дитини дома.

Психолого-медико-педагогічна служба. У її структуру входять: психологічний відділ, дефектологічний відділ, постійно діюча психолого-медико-педагогічна консультація. За результатами рекомендується навчання в класах компенсуючого навчання, навчання у допоміжній школі.

Центр постінтернатної адаптації. Завдання: створення необхідних матеріальних і психолого-педагогічних умов для розвитку особистості вихованців соціально-педагогічних закладів; створення сприятливих умов, наближених до домашніх, що сприяють розвитку особистості й адаптації в суспільстві; надання психолого-медико-педагогічної та соціальної допомоги випускникам закладів соціально-педагогічної підтримки дитинства; захист прав і інтересів випускників на всіх рівнях соціального забезпечення.

Центр здоров'я і освіти. Завдання: заняття спортом, зміцнення здоров'я, рекреація дітей та підлітків.

Заклади подібного спрямування існують і в Україні, підпорядковуючись різним відомствам. Значну роль у роботі з проблемними дітьми та підлітками відіграють служби у справах неповнолітніх.

Виходячи з Конституції України та Конвенції ООН про права дитини, Закон України "Про органи та служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх", введений в дію у 1995 p., визначив правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх, спеціальних установ для неповнолітніх, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактика правопорушень серед неповнолітніх.

Служба у справах неповнолітніх районних держадміністрацій (міськвиконкомів) здійснює практично всю діяльність по захисту прав і законних інтересів неповнолітніх. За обсягом своїх можливостей і повноважень вона є основною ланкою в структурі органів і служб, на яких покладена конкретна робота з неповнолітніми. Основні завдання Служби: здійснення державної політики щодо соціального, правового захисту неповнолітніх та попередження правопорушень серед них, зокрема надання їм інформаційної, правової, психолого-педагогічної, медичної та соціальної допомоги; профілактична робота з неповнолітніми та батьками, що спрямована на попередження скоєння неповнолітніми правопорушень та злочинів, запобігання прояву негативних явищ у підлітковому середовищі; координація зусиль місцевих органів державної влади, органів самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у вирішенні питань соціального і правового захисту неповнолітніх, організації роботи щодо запобігання правопорушенням та бездоглядності серед них.

  1.  Проблеми бездоглядності та безпритульності неповнолітніх.

Безпритульні діти – діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ї або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання (відповідно до Закону України „Про охорону дитинства ”).

Бездоглядні діти – діти, не забезпечені сприятливими умовами для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку (матеріальне благополуччя сім’ї, належне виховання, догляд та дбайливе ставлення до дитини, здорова моральна атмосфера тощо). Відповідно дитяча бездоглядність – це послаблення чи відсутність нагляду за поведінкою, розвитком, самопочуттям дитини з боку батьків чи осіб, які їх замінюють.

Феномен безпритульності і бездоглядності дітей, які виховуються в умовах вулиці, – багатоаспектний. Дитяча бездоглядність – один із кроків до соціальної дезадаптації, безпритульності. Водночас усі безпритульні діти є бездоглядними. Складність феномена підтверджує неможливість інколи чітко визначити, до якої категорії – „бездоглядна” чи „безпритульна” – належить дитина. Тому під час ідентифікації важливі не стільки наявність певного місця проживання, скільки термін її перебування на вулиці (досвід „вуличного життя”), бажання повернутися у рідну домівку чи державний заклад і можливість реабілітації асоціальних батьків.

На запитання бездоглядною чи безпритульною вважати дитину, яка два роки проживає на вулиці, мандрує з місця на місце, при цьому має домівку, де живуть її батьки-алкоголіки, але не хоче туди повертатися, можна дати відповідь – і бездоглядна, і безпритульна. Тому ці два поняття потрібно розглядати паралельно, не намагаючись у всіх випадках розмежовувати їх.

Проблема дитячої безпритульності та бездоглядності не нова для України. На думку вітчизняних вчених, безпритульність є відображенням політико-економічного і культурного стану соціуму, це закономірний наслідок криз перехідного етапу у розвитку країни.


  1.  Лекція № 16 Технології соціальної робот з клієнтами різного віку (4 години).
    1.  Проблема вікової типології в соціальній роботі.

Під віковою структурою населення розуміється співвідношення чисельності різних вікових груп людей, що створює базу для всіх розрахунків демографічного, соціального, економічного характеру. Вікова структура населення формується під впливом природного й механічного руху населення, людських втрат у періоди природних і соціальних катаклізмів.

Існують різні класифікації віку. У статистиці, наприклад, найчастіше використовують класифікацію віку Б. Урланіса:

  •  0-2 роки - ясельний вік;
  •  3-6 років - дошкільний вік дитинства;
  •  7-15 років - шкільний вік дитинства;
  •  16-24 роки - юність;
  •  25-44 - зрілість;
  •  45-59 років - повна зрілість;
  •  60-69 років - літній вік;
  •  70-79 років - рання старість,
  •  80-89 років - повна старість,
  •  90 років і більше - глибока старість.

Більшість вітчизняних соціальних працівників користується соціально-

педагогічною класифікацією, де вікова періодизація зазвичай співвідноситься з етапами соціалізації. Тут існують різні періодизації. На думку відомого російського вченого А. Мудрика, досить зручною із соціально-педагогічної точки зору є така вікова класифікація:

  •  дитинство (від народження до 1 року),
  •  раннє дитинство (1-3 роки),
  •  дошкільне дитинство (3-6 років),
  •  молодший шкільний вік (6-10 років),
  •  молодший підлітковий (10-12 років),
  •  старший підлітковий (12-14 років),
  •  ранній юнацький (15-17 років),
  •  юнацький (18-23 роки) вік,
  •  молодість (23-30 років),
  •  рання зрілість (30-40 років),
  •  пізня зрілість (40-55 років),
  •  літній вік (55-65 років),
  •  старість (65-75 років),
  •  довголіття (понад 70 років) [18, с 10].

Крім того, у руслі індивідуальної соціальної роботи з клієнтом на базі вікового підходу йому необхідно надавати конкретну допомогу з вирішення завдань (проблем), які перед ним стоять.

З тією чи іншою мірою умовності можна виділити три групи завдань кожного віку:

  •  S природно-культурні (досягнення на кожному віковому етапі визначеного рівня біологічного дозрівання, фізичного і статевого розвитку, що мають певні нормативні розходження в тих чи інших регіонально культурологічних умовах);
  •  S соціально-культурні (пізнавальні, моральні, ціннісно-смислові), специфічними для кожного віку в конкретному соціумі, з одного боку, пред'являються особистості у вербалізованій формі інститутами й агентами соціалізації, а з іншого, що існують у вигляді визначених норм і цінностей у суспільній практиці, не збігаючись один з одним і нерідко взаємно суперечачи;
  •  S соціально-психологічні (становлення самосвідомості особистості, її самовизначення в актуальному житті й на перспективу, самоактуалізація й самоствердження), які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи їх вирішення.

Якщо якесь завдання залишається невиконаним, то це або затримує розвиток особистості, робить його недосконалим, або спотворює особистість. Можливий і варіант, коли те чи інше завдання, не розв'язане в певному віці, спочатку зовні не виявляється в розвитку особистості, але через певний період воно «спливає», що призводить до нібито немотивованих вчинків, рішень, змін в особистості.

  1.  Технології подолання девіантної поведінки дитини.

Соціальна робота з дітьми також припускає типологізацію їх за групами девіантно-кримінальної поведінки.

У дитячих девіаціях найбільш яскраво виступають такі психологічні особливості:

  •  висока афективна зарядженість поведінкових реакцій;
  •  імпульсивний характер реагування на ситуацію фрустрації;
  •  короткочасність реакцій із критичним виходом;
  •  низький рівень стимуляції;
  •  недиференційована спрямованість реагування;
  •  високий рівень готовності до девіантних дій.

Таким чином, девіантні діти часто виявляють систему властивостей, які свідчать про значні емоційні поруяіення (вони, як правило, імпульсивні, дратівливі, запальні, агресивні, конфліктні), що утруднює їхнє спілкування в навколишньому середовищі й створює певні труднощі з позицій соціальної роботи з ними.

Для дітей з девіантною поведінкою характерні такі властивості емоційно-вольової й ціннісно-нормативної сфер особистості, як тривожність, дефектність ціннісної системи (мета і сенс життя).

Дитяча девіація як форма поведінки знаходиться в прямій залежності від комплексного особистісного утворення, набутого в дитинстві, що детермінує й забезпечує реалізацію девіантної поведінки. Факт наявності дитячої девіації визначається реальними суперечностями, що виникають у житті кожної дитини. З одного боку, для повноцінної життєдіяльності дитина має потребу в постійному опорі в прагненнях до задоволення власних потреб, оскільки такий опір (чинників середовища і внутрішніх умов) забезпечує феномен актуального самопочуття й створює можливості розвитку. З іншого боку, подолання опору задоволенню тієї чи іншої потреби завжди являє собою напруження, а за відсутності відповідного емоційно-вольового ресурсу призводить до деструктивних ефектів (конфлікт, стрес, агресія, девіація тощо).

Девіантна поведінка дитини може бути позитивною, коли вона ламає застарілі норми й об'єктивно сприяє її розвитку (дитяча творчість), і негативною, об'єктивно перешкоджаючи її розвитку чи загрожуючи життю (утеча з дому й бродяжництво, страхи й нав'язливість, наркотизм, вандалізм, гомосексуалізм, суїцид і т. ін.).

Наведемо деякі приклади з галузі типології девіантної поведінки дитини.

«Вуличні діти» (представники групи «бомж») - діти, які втекли з дому через різні обставини. Дитяче бродяжництво є своєрідною формою протесту чи образи на вчителів, батьків. Іноді втечі зумовлені страхом перед можливим фізичним покаранням за непорядний вчинок чи за погану успішність у школі. Значно рідше втеча з дому і бродяжництво не мають очевидних мотивів (раптова зміна настрою, що негативно впливає на критичну оцінку дитиною ситуації, імпульсивно виниклий нескоримий потяг за типом «готове рішення» і т. ін.). Прагнення до бродяжництва, як правило, виникає періодично й може бути пов'язане із сезонними факторами (весняно-літні, літньо-осінні цикли). Втечі з дому, в більшості випадків, здійснюються поодинці, без усякої підготовки й роздумів про можливі труднощі та негаразди (нічліжка де прийдеться, голодне існування, змушене жебрацтво, злодійство і т. ін.). У таких умовах дитина нерідко потрапляє до асоціальної чи кримінальної компанії, починає вживати алкоголь, наркотики і т.ін.

Діти, підвладні страхам і нав'язливим думкам. Виникнення різних страхів (фобій) досить характерне для дитячого віку. Найчастіше це невротичне побоювання темряви, самітності, розлуки з батьками й близькими, підвищення уваги до свого здоров'я. У старшому дитячому віці найбільш поширеним острахом є дисморфобія (необгрунтована переконаність у наявності в собі фізичного недоліку, неприємного для навколишніх). Таким дітям необхідна консультація соціального працівника в галузі підліткової психіатрії.

Діти-вандали. До цієї категорії дітей відносять тих, хто займається безглуздим знищенням культурних і матеріальних цінностей, чия поведінка характеризується вандалізмом як різноманітного виду руйнівного поводження: від засмічення місць загального відпочинку й витоптування газонів до розгромів торгових та ін. точок під час масових безладь. Пік вандалізму припадає на 11-13 років (Д. Елліот, М. Лебланк, Р. Мейбі та ін.). Вандалізм також має місце в структурі кримінальної активності осіб 13-17 років.У сучасному світі однією з найпоширеніших форм вандалізму в дитячому (і не тільки) середовищі є графіті, що наносить значний фінансово-соціальний збиток міському середовищу в багатьох країнах.

Серед усіх видів дитячої девіантності особливе місце займає девіантна віктимність дитини.

Віктимність у рамках девіантної поведінки і психології особистості -психологічна властивість особистості, що виникає внаслідок дефекту інтерактивного культурогенезу та характеризується схильністю особистості стати жертвою фрустрації соціогенних і персоногенних впливів, що ведуть до деформації розвитку особистості [7, с 91). Через свою соціальну некомпетентність дитина стає жертвою поведінки, що має певні відхилення, - через це настає девіантна віктимізація дитини.

Віктимна дитина як психологічний феномен має такі основні індикатори:

  •  - тривожність (відчуття внутрішньої напруженості, гіперестезична реакція);
  •  - емоційна ригідність (непіддатливість, жорстокість, негнучкість);
  •  - емоційна в'язкість (енергія емоцій, що виникла, не розряджається, а дитина зациклюється на негативних життєвих проявах);
  •  - емоційна монотонність (енергія стимулів не перетворюється на енергію емоцій, а розум слабко виявляє себе, тому що бере мало участі в оцінці зовнішніх і внутрішніх впливів);
  •  - емоційне огрубіння (втрата тонких емоційних диференціацій як здатності визначати доречність тих чи інших емоційно забарвлених реакцій і відповідно дозувати їх);
  •  - емоційна тупість (явне недорозвинення чи втрата вищих емоцій);
  •  - втрата емоційного резонансу (повна чи майже повна відсутність емоційного відгуку на різні події);
  •  - алекситимія (знижена здатність чи утруднення у вербалізації емоційних станів на основі ослаблення когнітивно-афективної сфери: труднощі у визначенні, ідентифікації й описі власних переживань; складність у проведенні розходжень між почуттями й тілесним відчуттям; зниження здатності до символізації, про що свідчить бідність уяви, фантазії; сфокусованість більшою мірою на зовнішніх подіях, ніж на внутрішніх переживаннях).

Таким чином, детермінантами дитячої девіантності є такі позиції:

  •  - девіантність виникає як механізм компенсації віктальності особистості;
  •  - девіантність - це наслідок психологічної деформації особистості, що призводить до втрати механізму суб'єктної регуляції соціального функціонування особистості;
  •  - девіантність програмується в процесі порушеного культурогенезу в сімейній та освітній системах розвитку особистості.

Соціальна робота з дітьми девіантно-кримінальної поведінки - це, насамперед, процес їхньої педагогічної реабілітації, що не може здійснитися «зверху» шляхом реформ та указів. Цей процес за своєю суттю є суто гуманістичним, і тому соціальний працівник тут мусить спиратися у своїй діяльності на надання допомоги дитині в розвитку її «самості» через запуск психологічних механізмів саморегуляції її поведінки, яким би деформованим і суперечливим не був його «внутрішній світ».

Невдачі соціальної діяльності з педагогічної реабілітації неповнолітніх насамперед вказують на недооцінку соціальними педагогами внутрішніх психологічних регуляторів поведінки дитини, якими є її споконвічна природна активність дитини; мотиваційно-потребнісна сфера дитячої особистості, що лежить в основі її поведінки; суб'єктивний життєвий досвід; здатність до самодетермінації, саморегуляції, самопізнання, самовдосконалення; цінності творчості, переживання, відносин; здатність до самоактуалізації, емпатії, рефлексії; внутрішнє відчуття дитиною своєї гідності; здатність до сублімації, навіювання, наслідування і т. ін.; здатністьтдо пошуку сенсу життя та його усвідомленого вибору.

З огляду на зазначене педагогічна реабілітація дітей з девіантно-кримінальною поведінкою вимагає індивідуального підходу, що припускає забезпечення допомоги підлітку у засвоєнні соціальних норм поведінки в поєднанні з самоусвідомленням ним власних особистих можливостей; надання допомоги дитині в усвідомленні й вивченні власного унікального набору потенціалів; активізацію самостійного розвитку підлітка, згідно з визначеним самою особистістю масштабом; надання допомоги в усвідомленні підлітками глибокого особистісного змісту саморозвитку як важливого інструмента соціалізації.

  1.  Програма технології формування та розвитку особистості в соціальній роботі.

Духовне оновлення України, процес демократизації суспільства, що значною мірою впливають на всі сфери людської життєдіяльності, передбачають створення сприятливих умов для утвердження атмосфери творчості та співробітництва, багатогранного розвитку особистості, її здібностей і талантів. Саме тому сьогодні особливо актуальним є завдання по створенню сприятливого соціального середовища для розвитку творчої особистості юного громадянина. Мається на увазі не лише вплив сім'ї, школи, громадськості на формування особистості, а й тих чинників, які важче виявляються, прогнозуються:

  •  творче, культурне, релігійне оточення індивіда;
  •  національні традиції;
  •  вплив суспільно-економічних умов;
  •  вплив засобів масової інформації тощо.

Творчість - це одна з основних філософських категорій, якою здавна користується людство. Саме тому творчість, творча діяльність людини є предметом дослідження різноманітних галузей наукового знання. Філософська наука пропонує визначення творчості як діяльності, результатом якої є створені матеріальні й духовні цінності.

Психологія визначає творчість як діяльність, що породжує щось якісно нове, чого досі не існувало.

У педагогіці творчість визначається як свідома, цілеспрямована, активна діяльність людини, спрямована на пізнання та перетворення дійсності, створення нових, оригінальних предметів, витворів, що ніколи раніше не існували, з метою вдосконалення матеріального та духовного життя суспільства.

Розглядаючи творчість суспільства як процес, що спрямований на перетворення світу, здійснення історичного розвитку, дослідники характеризують творчість особистості як вищий ступінь її активності, що спрямований на подолання конкретних суперечностей з метою пошуку істини.

Таким чином, «творчість» у широкому розумінні слова розглядається як діяльність, що породжує щось якісно нове.

У наш час автори теорії творчості застосовують термін «життєтворчість», визначаючи ЇЇ як духовно-практичну діяльність особистості, що спрямована на проектування, планування, програмування й творче здійснення нею свого індивідуального життя. Особистість у цьому процесі виступає як розвинена індивідуальність, суб'єкт свого індивідуального життя, а об'єктом творчих діянь особистості виступає її власне життя.

Висновок: для соціальної роботи більш типовим є твердження, що творчість - це показник продуктивної діяльності людини. При цьому творчість розглядається як один із видів людської діяльності, спрямованої на розв'язання суперечності (творчого завдання), і для якої необхідні об'єктивні (соціальні, матеріальні) та суб'єктивні особистісні умови (знання, вміння, творчі здібності), а результат має новизну та оригінальність, особисту та соціальну значущість, а також прогресивність.

Специфіка творчості в діяльності соціального працівника полягає в соціальній зумовленості творчих дій (через посередництво директивно- інструктивних матеріалів, у яких конкретизовано соціальне замовлення суспільства); гуманізмі цього виду творчості, спрямованого на «пробудження» в особистості кращих рис і якостей; суб'єктивній свободі вибору дій, що розвиває почуття особистої відповідальності та сприяє піднесенню соціального педагога на особистісному, професійному рівнях.


  1.  Лекція № 17 Технології соціальної робот із дітьми, що мають функціональні обмеження (4 години).
    1.  Поняття та моделі дитячої інвалідності.

Законодавство України створює основи соціальної політики у сфері соціального захисту дітей-інвалідів та їхніх батьків. На виконання Конвенції ООН про права дитини в Україні прийнято Національну програму "Діти України", закони України "Про охорону дитинства" і "Про державну соціальну допомогу дітям-інвалідам та інвалідам з дитинства".

У Законі "Про охорону дитинства" дається визначення поняття "дитина-інвалід". Дитина-інвалід — дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту.

У законі зазначається, що проведення державної політики спрямовано на реалізацію цільових програм з охорони дитинства і передбачає надання дітям пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі виховання, навчання, підготовки до трудової діяльності, заохочення наукових досліджень з актуальних проблем дитинства.

У Законі України "Про державну соціальну допомогу дітям - інвалідам та інвалідам з дитинства" встановлюються права і гарантії дітей і батьків на отримання пенсій і соціальних допомог.

  1.  Діагностика стану дитячої інвалідності.

Залежно від характеру захворювання визначаються соціально-медичні класифікації дітей-інвалідів. Соціальний аспект класифікації дітей-інвалідів знаходиться у правовій парадигмі, має юридичне підґрунтя і розглядається з погляду визначення категорій дітей із функціональними змінами і патологічними станами, які дають право на встановлення інвалідності на різні терміни (на 2 роки, на 5 років, до 16-річного віку) залежно від діагнозу.

В основі цієї класифікації — перелік медичних показань, що дають право на отримання соціальної пенсії дітям-інвалідам віком до 16 років, що затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України № 175 від 1992 р. Так, до переліку медичних показань, які дають право на отримання соціальної пенсії на термін до досягнення 16-річного віку входять такі патологічні стани, як: стійко виражені паралічі або глибокі парези однієї і більше кінцівок, стійкі генералізовані гіперкінези, виражені порушення координації; олігофренія або недоумство різного генезу, що відповідає ступеню ідіотії або імбіцильності; відсутність або сліпота одного ока; патологічні стани, які виникають при відсутності або вираженій недорозвиненості життєво важливих органів, що призводить до стійкого порушення функцій; виражені стійкі необоротні порушення опорно-рухового апарату; недостатність функцій залоз внутрішньої секреції; глухота та ін. (всього 23 назви).

Показанням для визначення інвалідності у дітей є патологічні стани, які виникають при уроджених спадкових, здобутих захворюваннях та після травм. Питання про встановлення інвалідності розглядається після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають республіканська, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедо-хірургічне, відновного лікування, неврологічне, психіатричне, туберкульозне, пульмонологічне, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне, нефрологічне та ін.). Своє рішення спеціалісти фіксують у карті стаціонарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби. Консультативний висновок (витяг) видається на руки батькам (опікуну) дитини(підлітка) - інваліда для лікарсько-контрольної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання дитини. Медичний висновок оформлюється ЛКК дитячих лікувально-профілактичних закладів.

  •  Категорія дитячої інвалідності зумовлює специфіку медичного патронажу: загальномедична допомога, догляд медичної сестри вдома, лікування у лікарні. Програми медичного страхування у багатьох країнах світу передбачають оплату ліків і різні медичні послуги. Програми соціально-медичної реабілітації забезпечують вибір і використання різнобічних допоміжних засобів:
  •  • протезів (пристроїв, які повністю чи частково замінюють відсутні частини тіла і відновлюють, наскільки це можливо, порушену функцію);
  •  • ортопедичних засобів (терапевтичних пристроїв, які не тільки пасивно підтримують певні суглоби, але також полегшують, поліпшують і контролюють функціональну роботу порушених органів);
  •  • технічних засобів (пристроїв, які компенсують функції, що з різних причин більше не діють або діють ненормально внаслідок фізичних чи сенсорних порушень: спеціальних виделок, ложок, тарілок, чашок, туалетів, сходинок, пандусів та ін.; спеціальних апаратів для дітей з частковою втратою зору і слуху).

Допоміжні засоби і пристрої полегшують життя дитини, допомагають її інтеграції у середовище своїх однолітків.

Сім'ям дітей-інвалідів забезпечується право на грошову допомогу на догляд за дитиною-інвалідом до досягнення нею 16-річного віку обсягом у 100 % мінімальної заробітної платні, яке визначається в Законі "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", соціальну пенсію дітям-інвалідам віком до 16 років, дітям-інвалідам — у разі втрати годувальника до 18 років — в Законі "Про пенсійне забезпечення".

Певні гарантії жінкам, які мають дитину-інваліда, закріплені у Кодексі законів про працю. Матерям таких дітей забороняється відмовляти при прийнятті на роботу, знижувати заробітну платню і звільняти з роботи. Обов'язковим є працевлаштування цих жінок у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору (ст. 184).

Українське законодавство визначає норми, що регулюють діяльність суспільства стосовно дітей" яким встановлено інвалідність і які мають вади психофізичного розвитку. Найбільш важливими з них є захист прав дитини на освіту, охорону здоров'я, пенсійне забезпечення, матеріальну допомогу, соціальний патронаж, доступ до комунікації та об'єктів матеріального оточення.

  1.  Проблеми інвалідів у різних сферах життя.

У сучасних соціально-економічних умовах в Україні намітилась тенденція до зростання кількості інвалідів. Якщо на початку 1991 р. в Україні було 1629 тис. інвалідів, то у 2004 році – 2 млн. 760 тис. інвалідів, що становить 5,6% від усього населення України. 1 млн. 330 тис. інвалідів — працездатного віку, 75% із них не працевлаштовані.

До цього призводить різке падіння життєвого рівня населення, наявність багатьох чинників, таких як погіршення довкілля, зокрема, внаслідок Чорнобильської катастрофи, зростання травматизму на виробництві і в побуті, загальне погіршення здоров’я населення, зростання злочинності тощо, які впливають на збільшення кількості інвалідів. Таким чином, проблема інвалідів в Україні ще тривалий час залишатиметься однією з найскладніших для розв’язання.

Крім того, надзвичайною є проблема інвалідизації осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі. Передусім це пов’язано з такими хворобами, як туберкульоз, СНІД та інші. Зараження відбувається безпосередньо в місцях утримання позбавлених волі. Відповідальності за це ніхто не несе. Оскільки засоби лікування таких хворих вкрай обмежені, то, виходячи на волю не вилікуваними, вони стають загрозою для значної частини населення – бути зараженим.

У 1992-му році Генеральна Асамблея ООН прийняла Всесвітню програму дій щодо інвалідів, а Рада Європейського Союзу проголосила 2003 рік Європейським роком інвалідів. У міжнародних документах перед державами ставляться вимоги вживати всіх необхідних заходів для забезпечення інвалідам умов для їх активної участі в трудовій діяльності і громадському житті, розкриття свого потенціалу.

У великих містах деякі проблеми інвалідів вирішуються легше, ніж у сільській місцевості. Це, перш за все, можливість для деяких інвалідів отримати лікування, освіту або працевлаштування, можливість доступу до культурного життя, можливості займатися тими видами спорту, які підходять для громадян з обмеженими можливостями.. Багато чого залежить від ентузіастів та ставлення місцевої влади до цих проблем. Так, на початку вересня у Харкові, вперше в Україні в гімназії імені В.Короленка для дітей з вадами зору побудована сенсорна ігрова площадка. На невеликій площі розмістилися спеціальні пристосування, які допоможуть дітям краще вивчити простір і навколишній світ, та й просто погратися  – бо це ж діти!

Найважливішою проблемою є створення робочих місць для інвалідів.  В Балаклійському районі майже не виконуються вимоги ст.20 Закону України «Про соціальну захищеність інвалідів» стосовно 4%-ої квоти створення робочих місць. У 2004 році за планом потрібно було створити 227 робочих місць, фактично створено 119. З цього приводу Голова організації звернувся до райдержадміністрації, до прокурора Балаклійського району Корсуна Р.А. В.П.Вечерін стверджує, що від цього страждають не тільки інваліди, але й втрачає державний бюджет, тому що якби інваліди працювали, то сплачувалися б внески до пенсійного фонду, комунальні та податкові внески.

Дуже важливою проблемою для інвалідів є проблема освіти. Декілька років тому великі надії покладалися на систему дистанційної освіти, яка дійсно є зручною для інвалідів. Майже нічого не вийшло з цього, тому що ця система потребує певних матеріальних затрат – потрібен комп’ютер, підключення до Інтернету і т.і. Якби в Україні був прийнятий розумний закон про благодійність, який передбачав нормальні пільги для тих, хто здійснює благодійну діяльність, можливо, вирішення цієї проблеми покращилося б.


  1.  Лекція № 18 Технології соціальної роботи з військовослужбовцями (3 години). 
    1.  Характеристика військової служби

Соціальна робота, як уже говорилося, є наданням допомоги особам або соціальним групам, які знаходяться у важкій життєвій ситуації, уразливому становищі, не можуть самостійно впоратися зі своїми труднощами і тому потребують сприяння фахівців. На перший погляд військовослужбовці, які знаходяться в нормальних соціальних обставин, по самому характері своєї діяльності, набору особистісних якостей, відповідних цієї діяльності, не можуть ставитися до вразливим верствам населення: це, як правило, люди середнього віку, що вважається найбільш сприятливим, їх стан здоров'я перебуває під невсипущим професійним наглядом, нарешті, представники Збройних Сил, одного з найбільш шанованих соціальних інститутів, володіють високим соціальним статусом, і їх матеріальне становище досить стійко.

Проте сама специфіка професійної діяльності, пов'язаної з військової служби, містить у собі певні об’єктивні фактори, які негативно впливають на військовослужбовців і виконання ними певних функцій. Це характерно для збройних сил будь-якого сучасного суспільства, але особливості положення військовослужбовців в Російській Федерації обумовлюють особливу складність їх соціальної ситуації, і це не може не позначатися на їх самопочуття і діяльності.

Перш ніж розглядати комплекс проблем людей, які несуть службу, необхідно привести деякі дефініції, які згідно з чинним законодавством встановлюють статус обумовлених явищ.

Громадянин, що проходить військову службу, є військовослужбовцем і має правове положення, визначене законом.

Для проходять військову службу встановлюються склади військовослужбовців: солдати і матроси; сержанти і старшини; прапорщики і мічмани; а також офіцери: молодші, старші, вищі. Від приналежності до того чи іншого складу залежить статус військовослужбовця, його субординаційна позиція, матеріальне становище, побічно - стан здоров'я, сімейні обставини та ін. Тому соціальні проблеми військовослужбовців певною мірою можуть бути згруповані залежно від їх приналежності до того чи іншого складу.

Військова служба може здійснюватися за призовом (для солдатів і матросів, сержантів і старшин) або за контрактом - для всіх складів військовослужбовців.

Деяким категоріям призовників встановлюється відстрочка від призову (наприклад, на час навчання на денному відділенні вищого навчального закладу та в інших випадках); умови і терміни таких відстрочок встановлюються федеральними законодавчими органами і можуть змінюватися.

Терміни військової служби за призовом встановлюються законодавцем, для проходять військову службу за контрактом - контрактом.

Проблеми військовослужбовців (і їх сімей) обумовлені покладеними на них обов'язками щодо збройного захисту держави, що передбачає виконання поставлених завдань в будь-яких умовах, у тому числі з можливим ризиком для життя. Це визначає особливості тієї соціально-рольової системи, в якій вони діють. Функціональні обов'язки військовослужбовців суворо регламентовані, а субординаційна структура є жорстко ієрархічної. Накази вищих осіб не обговорюються і підлягають неухильного виконання незалежно від ставлення до наказу того особи, яка його отримує. Крім того, у військовослужбовця (і в ряді випадків його сім'ї) відсутня можливість вибору заняття і місця проживання. Людина, що проходить військову службу, часто піддається впливу несприятливих факторів: емоційна й фізичні перевантаження, вплив шуму, вібрації, хімічних реагентів, замкнутого простору, монотония, сенсорна депривация, постійна вимушений контакт з іншими військовослужбовцями, відсутність можливості самоти, міжособистісна напруженість, міжособистісні конфлікти,

  1.  Програма соціальної підтримки та допомоги військовослужбовцям.

Технології соціальної роботи з військовослужбовцями і їх сім'ями розрізняються залежно від характеру і глибини їх соціальних проблем, що в значній мірі визначається приналежністю до призовної або контрактному контингенту, певного складу військовослужбовців, тривалістю їх перебування на військовій службі.

Військовослужбовці потребують захисту своїх прав і у проведенні освіти-адаптаційних і культурно-рекреаційних заходів, що виробляють звичку до перебування в досить монотонних умовах військової служби, в постійному оточенні одних і тих же людей.

Цілі соціальної роботи в самому загальному виді полягають в тому, щоб відновити фізичні і психічні сили військовослужбовців, скорегувати їх особисті установки, навчивши терпимо ставитися до примусового спілкування з іншими: внести елементи соціальної справедливості в субординационные відносини, характерні для військової служби.

Соціальна робота з військовослужбовцями здійснюється як безпосередньо в умовах Збройних Сил, так і в суспільстві в цілому. Неправильно було б думати, що в армії вона є обов'язком тільки заступників командирів по роботі з особовим складом. Безумовно, саме вони в першу чергу повинні займатися соціального захисту військовослужбовців, так само як військові психологи, юристи, фахівці військово-медичних установ. Однак стройові командири і керівники будь-якого рангу також повинні забезпечувати в межах своєї компетенції соціальну захищеність підлеглих їм військовослужбовців і їх сімей. Одна з найважливіших завдань - дотримання всіх прав і пільг, які належать військовослужбовцям у відповідності з чинним законодавством, забезпечення таких соціально-побутових умов, які не руйнують здоров'я і працездатність людей, що несуть службу.

Завдання соціальної роботи з військовослужбовцями, які несуть службу за контрактом - соціальне та юридичне консультування з усіх питань, пов'язаних з їх правами і можливостями до і після звільнення, правами членів їх сімей, захист їх інтересів перед командуванням частини, вищими інстанціями, органами місцевої влади, У разі порушення таких прав офіцер, який здійснює соціальну роботу, направляє інформацію про це в порядку підлеглості і сприяє відновленню прав. У його обов'язки входить роз'яснення військовослужбовцям та членам їх сімей нормативної бази вирішення конфліктних ситуацій, надання допомоги в обігу в інстанції, компетентні вирішити конфлікт.

Важливу роль грає соціально-педагогічна допомогу дітям військовослужбовців, проведення педагогічної корекції з метою ліквідації труднощів у навчанні, усунення виховних дефектів, соціальної реадаптації дітей і підлітків, що мають проблеми. Чималий виховний потенціал має система дитячих військово-спортивних таборів, клубів і гуртків, що допомагає відродити у підлітків уявлення про високий соціальний статус військової служби, повагу до праці батьків.

Одна з функцій соціальної роботи в Збройних Силах - забезпечення сприятливих соціально-побутові та соціально екологічних умов для військовослужбовців. Поліпшення умов праці та побуту військовослужбовців, усунення антропогенного забруднення навколишнього середовища, безсумнівно, сприятиме підвищенню працездатності військовослужбовців і їх здібностей до соціального функціонування.

Одна з важливих функцій соціальної роботи - розвиток соціальних комунікацій, ліквідація міжособистісної напруженості, конфліктів, згуртування військових колективів (особливо в закритих військових містечках, гарнізонах, надовго відірваних від родини, суспільства). З цією метою застосовуються конфліктологічні  процедури, технології посередництва, методи групової терапії у вигляді бесід, ігор і т.д., тренінги спілкування і навчання комунікативних навичок, виявлення психологічної сумісності або несумісності індивідів для комплектування найбільш життєздатних або стабільних колективів.

Технології психологічного тренінгу, психотерапії та психокорекції найбільш поширені в роботі з великими групами людей, до яких, безумовно, належать і військовослужбовці. Стимуляція позитивних психологічних реакцій і придушення або згладжування негативних реакцій необхідні в умовах постійного і вимушеного спілкування з іншими людьми. Потрібно вчити людей пом'якшувати негативні риси свого характеру, практикувати атрактивну (притягаючі) спілкування, який нейтралізує можливу агресію з боку оточуючих, вирішувати проблеми доконфликтной стадії. За допомогою аутотренінгу військовослужбовці можуть навчитися управляти своїми емоціями, відновлюватися після сильних навантажень. Приведення такої роботи можливо також у формі групової терапії, тобто у формі створення груп самодопомоги і взаємопідтримки.

  1.  Форми соціальної роботи з військовозобов'язаною молоддю та членами їх родин.

Клуб роботи з допризовною молоддю - це також одна із форм соціальної роботи з допризовною молоддю. Досвід такої діяльності ЦСССДМ у різних областях (у 2001-2002 роках) засвідчує позитивні результати.

Основними завданнями функціонування клубу по роботі з допризовною молоддю є:

  •  формування у молоді почуття любові до України, українського народу;
  •  підвищення зацікавленості та готовності юнаків до служби в армії;
  •  наповнення корисним змістом дозвілля і відпочинку молоді, профілактика негативних явищ;
  •  моральний і інтелектуальний розвиток, фізичний гарт юнаків;
  •  правова освіта молоді.

Проблемним питанням діяльності клубу є матеріально-технічне забезпечення. Це питання вирішується на підставі угод між військовою частиною і ЦСССДМ, що дозволяє використовувати у роботі клубу технічну базу військової частини, залучати офіцерів до роботи з молодими військовослужбовцями. Тому до роботи з допризовною молоддю залу­чаються також спеціалісти ЦСССДМ, військкомату, тренери спортивної ніколи.

Форми роботи з допризовною молоддю добираються залежно від актуальних проблем:

  •  фізична підготовка юнаків під керівництвом тренера спортивної школи;
  •  психологічна підготовка юнаків до служби в армії, що здійснюється психологом ЦСССДМ у формі тестів, тренінгів, рольових ігор, бесід, лекцій;
  •  бесіди про особливості військової служби, що проводяться офіцерами військової частини;
  •  заняття по вивченню законодавства про військову службу, забезпечення правового захисту і підтримки допризовної, призовної молоді, військовослужбовців та членів їх сімей, проводяться спеціалісті) ми центру, військкомату;
  •  попереджу вально-профілактична робота з молодими людьми (профілактика СНІДу, ВІЛ-інфекції, наркоманії, алкоголізму, суїциду).

Окрім спеціалістів, до зустрічей з молоддю залучаються юнаки, які проходили або проходять військову службу, що дозволяє окреслювати переваги та труднощі військового життя.


  1.  Лекція №   19 Технології соціальної роботи з „дітьми вулиці" (3 години).
    1.  „Діти вулиці" та їх шлях до вулиці.

За останніх 10 - 15 років кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. З’явилася нова категорія дітей, яких звично називають “діти вулиці". У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

У Законі України "Про охорону дитинства" (2001 р.) визначені поняття “безпритульна дитина”, “дитина-сирота”.

В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% - біологічні, тобто реально не мають батьків. Решта — діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на “вулицю”, і вулиця стає них домівкою.

За визначенням ЮНІСЕФ, “діти вулиці” - це неповнолітні, для яких вулиця стала постійним місцем перебування. Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. Паралельно функціонують два поняття: “діти, які працюють на вулиці” і “діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю”.

За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй до “'дітей вулиці” належать:

  •  діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);
  •  діти, які підтримують контакт з сім’єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти);
  •  діти — вихованців будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості “дітей вулиці”, в першу чергу, зумовлене динамікою сімейного життя. Як зазначилось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році: “Дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду”.

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень визначення основних характеристик “дітей вулиці”, з’ясування їх стилю життя й потреб:

  •  більшість “дітей вулиці” - діти підліткового віку;
  •  хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;
  •  більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях;
  •  надто часто “діти вулиці” проживають у нетипових для України сім’ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;
  •  серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;
  •  значна частина “дітей вулиці” мають проблеми з найближчими родичами;
  •  значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до такого статусу має низьке матеріальне становище сім’ї;
  •  значна частина “дітей вулиці” заробляють гроші самостійно, причому дуже часто “робота” дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжка, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;
  •  “діти вулиці” часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;
  •  діти нерегулярно харчуються, часто голодують;
  •  “діти вулиці” вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять цигарки. Причини появи соціального явища “діти вулиці”.

Реальна ситуація в Україні свідчить, що проблема “дітей вулиці” з’явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді навіть важко пояснити, що спонукає дитину залишити родину, школу, близьких людей і йти на вулицю. Проте, сьогодні можна стверджувати, що існує ряд факторів, які, в основному, дозволяють зрозуміти, чому все частіше діти обирають такий ненадійний і часто небезпечний спосіб життя.

  1.  Соціально-правові основи захисту дітей, що потребують соціально-педагогічної допомоги.

За останніх 10 - 15 років кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. З’явилася нова категорія дітей, яких звично називають “діти вулиці". У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

У Законі України "Про охорону дитинства" (2001 р.) визначені поняття “безпритульна дитина”, “дитина-сирота”.

В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% - біологічні, тобто реально не мають батьків. Решта — діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на “вулицю”, і вулиця стає них домівкою.

За визначенням ЮНІСЕФ, “діти вулиці” - це неповнолітні, для яких вулиця стала постійним місцем перебування. Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. Паралельно функціонують два поняття: “діти, які працюють на вулиці” і “діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю”.

За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй до “'дітей вулиці” належать:

  •  діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);
  •  діти, які підтримують контакт з сім’єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти);
  •  діти — вихованців будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості “дітей вулиці”, в першу чергу, зумовлене динамікою сімейного життя. Як зазначилось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році: “Дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду”.

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень визначення основних характеристик “дітей вулиці”, з’ясування їх стилю життя й потреб:

  •  більшість “дітей вулиці” - діти підліткового віку;
  •  хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;
  •  більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях;
  •  надто часто “діти вулиці” проживають у нетипових для України сім’ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;
  •  серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;
  •  значна частина “дітей вулиці” мають проблеми з найближчими родичами;
  •  значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до такого статусу має низьке матеріальне становище сім’ї;
  •  значна частина “дітей вулиці” заробляють гроші самостійно, причому дуже часто “робота” дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжка, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;
  •  “діти вулиці” часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;
  •  діти нерегулярно харчуються, часто голодують;
  •  “діти вулиці” вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять цигарки.

Причини появи соціального явища “діти вулиці”.

Реальна ситуація в Україні свідчить, що проблема “дітей вулиці” з’явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді навіть важко пояснити, що спонукає дитину залишити родину, школу, близьких людей і йти на вулицю. Проте, сьогодні можна стверджувати, що існує ряд факторів, які, в основному, дозволяють зрозуміти, чому все частіше діти обирають такий ненадійний і часто небезпечний спосіб життя.

  1.  Причини виникнення соціального явища - „діти вулиці".

1. Соціально-економічні умови появи ”дітей вулиці”:

  •  погіршення матеріального становища значної частини населення України;
  •  збільшення незайнятих дітей та підлітків;
  •  економічна експлуатація дорослими дитячої праці (залучення до жебракування, крадіжок, махінацій);
  •  послаблення відповідальності батьків за утримання і виховання дітей;
  •  загострення розбіжностей і конфліктів між батьками та дітьми;
  •  ослаблення роботи з організації дозвілля дітей за місцем їхнього проживання і навчання;
  •  негативні тенденції у засобах ЗМІ, пропаганда насилля і легкого життя.

2. Відмежування дітей від сім’ї:

  •  безробіття обох чи одного з батьків;
  •  відсутність постійного місця роботи батьків чи залучення їх до так званого “човникового бізнесу”:
  •  відсутність постійного житла;
  •  розлучення батьків;
  •  асоціальний спосіб життя одного чи обох батьків;
  •  примус дітей дорослими членами родини до жебракування;
  •  злочинні дії батьків;
  •  різноманітні форми насилля, спрямованих і на дітей;
  •  раннє або позашлюбне материнство;
  •  неповна родина;
  •  новостворені родини


  1.  Лекція № 20 Технології соціальної роботи з обдарованими дітьми (4 години)
    1.  Характеристика та ознаки творчої обдарованості.

Обдарованість - це система, що розвивається протягом життя якість психіки, яке визначає можливість досягнення людиною більш високих, неабияких результатів в одному або декількох видах діяльності порівняно з іншими людьми.

Обдарована дитина - це дитина, який виділяється яскравими, очевидними, іноді видатними досягненнями (або має внутрішні передумови для таких досягнень) в тому або іншому виді діяльності.

Обдарованість часто проявляється в успішності діяльності, що має стихійний, самодіяльний характер. Наприклад, захоплений технічним конструюванням дитина може будинку з ентузіазмом будувати свої моделі, але при цьому не проявляти аналогічної активності ні в шкільній, ні в спеціально організованій позашкільної діяльності (гуртку, секції, студії). Крім того, обдаровані діти далеко не завжди прагнуть демонструвати свої досягнення перед оточуючими. Так, дитина, який складає вірші, розповіді, може приховувати своє захоплення від педагога.

В якості однієї з причин відсутності проявів того або іншого виду обдарованості може бути брак необхідних знань, умінь і навичок, а також недоступність (в силу умов життя) предметної області діяльності, відповідної даруванню дитини. Таким чином, обдарованість у різних дітей може бути виражена в більш або менш очевидною формі. Аналізуючи особливості поведінки дитини, викладач, психолог і батьки повинні робити свого роду "допуск" на недостатнє знання про його справжні можливості, розуміючи при цьому, що існують діти, чию обдарованість вони поки не змогли побачити.

Обдарованість у дитячому віці можна розглядати як потенціалу психічного розвитку по відношенню до подальших етапів життєвого шляху особистості.

Виходячи з цього, в практичній роботі з дітьми замість поняття "обдарована дитина" слід використовувати поняття "ознаки обдарованості дітей" (або "дитина з ознаками обдарованості").

Мотиваційний аспект поведінки обдарованої дитини може бути описаний наступними ознаками:

  •  Підвищена виборча чутливість до певних сторонам предметної дійсності (знаків, звуків, кольором, технічних пристроїв, рослин і т.д.) або певних форм власної активності (фізичної, пізнавальної, художньо-виразною і т.д.), що супроводжується, як правило, переживанням почуття задоволення.
  •  Підвищена пізнавальна потреба, яка проявляється в ненаситної допитливості, а також готовність за власною ініціативою виходити за межі вихідних вимог діяльності. Яскраво виражений інтерес до тих або інших занять або сферами діяльності, надзвичайно висока захопленість будь-яким предметом, занурена в ту або іншу справу. Наявність настільки інтенсивної схильності до певного виду діяльності має своїм наслідком разючу завзятість і працелюбний. Перевагу парадоксальною, суперечливою і невизначеною інформації, неприйняття стандартних, типових завдань і готових відповідей.
  •  Висока вимогливість до результатів власної праці, схильність ставити сверхтрудные цілі і наполегливість у досягненні, прагнення до досконалості.

Психологічні особливості дітей, що демонструють обдарованість, можуть розглядатися лише як ознаки, які супроводжують обдарованість, але не обов'язково як фактори, її породжують. Блискуча пам'ять, феноменальна спостережливість, здатність до миттєвих обчислень і т.п. самі по собі далеко не завжди свідчать про наявність обдарованості. Тому наявність зазначених психологічних особливостей може служити лише підставою для припущення про обдарованість, а не для висновку про її безумовному наявності.

Слід підкреслити, що поведінка обдарованої дитини зовсім не обов'язково повинно відповідати одночасно всім перерахованим вище ознаками. Поведінкові ознаки обдарованості (інструментальні і особливо мотиваційні) варіативні і часто суперечливі у своїх проявах, оскільки багато в чому залежать від предметного змісту діяльності та соціального контексту. Тим не менш, навіть наявність одного з цих ознак повинно привернути увагу спеціаліста і орієнтувати його на ретельний і тривалий час аналіз кожного конкретного індивідуального випадку.

  1.  Типологія обдарованості.

  Систематизація видів обдарованості визначається критерієм, покладеним в основу класифікації. У обдарованості можна виділити як якісний і кількісний аспекти.

Серед критеріїв виділення видів обдарованості можна назвати наступні:

1. Вид діяльності і забезпечують її сфери психіки.

2. Ступінь сформованості.

3. Форма проявів.

4. Широта проявів у різних видах діяльності.

5. Особливості вікового розвитку.

За критерієм "вид діяльності і забезпечують її сфери психіки" виділення видів обдарованості здійснюється в рамках основних видів діяльності з урахуванням різних психічних сфер і відповідно ступеня участі певних рівнів психічної організації (зважаючи на якісне своєрідність кожного з них).

До основних видів діяльності відносяться: практична, теоретична (враховуючи дитячий вік, краще говорити про пізнавальної діяльності), художньо-естетична, комунікативна і духовно ціннісна. Сфери психіки представлені інтелектуальної, емоційної і мотиваційно-вольовий. В рамках кожної сфери можуть бути виділені наступні рівні психічної організації. Так, в рамках інтелектуальної сфери розрізняють сенсомоторний, просторово-візуальний і понятійний-логічний рівні. В рамках емоційної сфери рівень емоційного реагування та емоційного переживання. В рамках мотиваційно-вольової сфери - рівні стимули, постановки цілей і смыслопорождения.

Відповідно можуть бути виділені наступні види обдарованості:

  •  У практичній діяльності, зокрема, можна виділити обдарованість у мистецтвах, спортивну та організаційну.
  •  В пізнавальній діяльності - інтелектуальну обдарованість різних видів залежно від предметного змісту діяльності (обдарованість у галузі природничих і гуманітарних наук, інтелектуальних ігор і ін.).
  •  В художньо-естетичної діяльності - хореографічну, сценічну, літературно-поетичну, образотворчу і музичну обдарованість.
  •  У комунікативної діяльності - лідерську і аттрактивную обдарованість.

І, нарешті, в духовно-ціннісної діяльності - обдарованість, яка виявляється в створенні нових духовних цінностей та служіння людям.

Кожен вид обдарованості передбачає одночасне включення всіх рівнів психічної організації з переважанням того рівня, який найбільш значущий для даного конкретного виду діяльності. Наприклад, музична обдарованість забезпечується всіма рівнями психічної організації, при цьому на перший план можуть виходити або сенсомоторні якості (і тоді ми говоримо про виртуозе), або емоційно-експресивні (і тоді ми говоримо про рідкісну музичності, виразності і т.д.). Кожен вид обдарованості по своїх проявах охоплює тією чи іншою мірою всі п'ять видів діяльності. Наприклад, діяльність музиканта-виконавця, будучи за визначенням художньо-естетичної, крім того, формується і проявляється в практичному плані (на рівні моторних навичок і виконавчої техніки), пізнавальному плані (на рівні інтерпретації музичного твору), в комунікативному плані (на рівні комунікації з автором виконуваного твори і слухачами), духовно-ціннісному плані (на рівні додання сенсу своєї діяльності як музиканта).

Класифікація видів обдарованості за критерієм "вид діяльності і забезпечують її сфери психіки" є найбільш важливою в плані розуміння якісного своєрідності природи обдарованості. Цей критерій є вихідним, тоді як решта визначають особливі, в даний момент характерні для людини форми.

За критерієм "рівень сформованості обдарованості" можна диференціювати:

  •  актуальну обдарованість;
  •  потенційну обдарованість.

Актуальна обдарованість - це психологічна характеристика дитини з такими готівкою (вже достигнутьтми) показниками психічного розвитку, які проявляються в більш високому рівні виконання діяльності конкретної предметної області порівняно з вікової та соціальної нормами. У даному випадку мова йде не тільки про навчальної, але і про широкому спектрі різних видів діяльності. Особливу категорію актуально обдарованих дітей складають талановиті діти. Вважається, що талановита дитина - це дитина, досягнення якого відповідають вимозі об'єктивної новизни і соціальної значущості. Як правило, конкретний продукт діяльності талановитої дитини оцінюється експертом (висококваліфікованим фахівцем у відповідній сфері діяльності) як відповідальний в тій чи іншій мірі критеріям професійної майстерності та творчості.

Потенційна обдарованість - це психологічна характеристика дитини, який має лише певні психічні можливості (потенціал) для високих досягнень в тому або іншому виді діяльності, але не може реалізувати свої можливості в даний момент часу в силу їх функціональної недостатності. Розвиток цього потенціалу може стримуватися поруч несприятливих причин (важкими сімейними обставинами, недостатньою мотивацією, низьким рівнем саморегуляції, відсутністю необхідної освітнього середовища і т.д.). Виявлення потенційної обдарованості вимагає високої прогностичности використовуваних діагностичних методів, оскільки мова йде про ще несформировавшемся системному якості, про подальший розвиток якого можна судити лише на основі окремих ознак. Інтеграція компонентів, необхідна для високих досягнень, ще немає. Потенційна обдарованість проявляється при сприятливих умовах, що забезпечують певний розвиваюче вплив на вихідні психічні можливості дитини.

За критерієм "форма прояву" можна говорити про:

  •  явною обдарованості;
  •  прихованої обдарованості.

Явна обдарованість виявляє себе в діяльності дитини досить яскраво і чітко (як би "сама по собі"), в тому числі і при несприятливих умовах. Досягнення дитини настільки очевидні, що його обдарованість не викликає сумніву. Тому фахівцеві в області дитячої обдарованості з великим ступенем імовірності вдається зробити висновок про наявність обдарованості або високих можливості дитини. Він може адекватно оцінити "зону найближчого розвитку" і правильно скласти програму подальшої роботи з таким "перспективним дитиною". Проте далеко не завжди обдарованість виявляє себе так явно.

Прихована обдарованість проявляється в атипової, замаскованій формі, вона не помічається оточуючими. В результаті зростає небезпека помилкових висновків про відсутність обдарованості такої дитини. Його можуть віднести до числа "неперспективних" і позбавити необхідної допомоги і підтримки. Нерідко в "гидке каченя" ніхто не бачить майбутнього "прекрасного лебедя", хоча відомі численні приклади, коли саме такі "неперспективні діти" добивалися найвищих результатів. Причини, що породжують феномен прихованої обдарованості, криються в специфіці культурного середовища, в якій формується дитина, в особливостях його взаємодії з оточуючими людьми, в помилки, допущені дорослими при його виховання та розвиток, і т.п. Приховані форми обдарованості - це складні по своїй природі психічні явища. У випадках прихованої обдарованості, не проявляється до певного часу в успішності діяльності, розуміння особистісних особливостей обдарованої дитини особливо важливо. Особистість обдарованої дитини несе на собі явні свідоцтва його незвичайності. Саме своєрідні риси особистості, як правило, органічно пов'язані з обдарованістю, дають право припустити у такої дитини наявність підвищених можливостей. Виявлення дітей з прихованою обдарованістю не може зводитися до одномоментного психодіагностичного обстеження великих груп дошкільнят і школярів. Ідентифікація дітей з таким типом обдарованості - це тривалий процес, заснований на використанні багаторівневого комплексу методів аналізу поведінки дитини, включення його в різні види реальної діяльності, організації його спілкування з обдарованими дорослими, збагачення його індивідуальної життєвого середовища, залученні його в інноваційні форми навчання тощо.

За критерієм "широта проявів у різних видах діяльності" можна виділити:

  •  загальну обдарованість;
  •  спеціальну обдарованість.

Загальна обдарованість виявляється по відношенню до різних видів діяльності і виступає як основа їх продуктивності. Як психологічного ядра загальної обдарованості виступає результат інтеграції розумових здібностей, мотиваційної сфери і системи цінностей, навколо яких будуються емоційні, вольові і інші якості особистості. Найважливіші аспекти загальної обдарованості - розумова активність і її саморегуляція. Загальна обдарованість визначає відповідно рівень розуміння того, що відбувається, глибину мотиваційної та емоційної залученості в діяльність, ступінь її цілеспрямованості.

За критерієм "особливості вікового розвитку" можна диференціювати:

  •  ранню обдарованість;
  •  пізню обдарованість.

Вирішальними показниками тут виступають темп психічного розвитку дитини, а також ті вікові етапи, на яких обдарованість проявляється в явному вигляді. Необхідно враховувати, що прискорене психічний розвиток і відповідно раннє виявлення талантів (феномен "вікової обдарованості") далеко не завжди пов'язані з високими досягненнями в більш старшому віці. У свою чергу, відсутність яскравих проявів обдарованості в дитячому віці не означає негативного висновку щодо перспектив подальшого психічного розвитку особистості. Прикладом ранньої обдарованості є діти, які отримали назву "вундеркінди". Вундеркінд (буквально "чудесний дитина") - це дитина, як правило, дошкільного та молодшого шкільного віку з надзвичайними, блискучими успіхами в будь-якому певному виді діяльності - математики, поезії, музики, малюванні, танці, співи і т.д.

Особливе місце серед таких дітей займають інтелектуальні вундеркінди. Це не по роках розвинені діти, чиї можливості проявляються у надзвичайно високій випереджальному темпі розвитку розумових здібностей. Для них характерна надзвичайно ранній, з 2-3 років, освоєння читання, письма; оволодіння програмою трирічного навчання до кінця першого класу; вибір складної діяльності за власним бажанням (п'ятирічний хлопчик пише "книгу" про птахів з власноруч виготовленими ілюстраціями, інший хлопчик у цьому ж віці становить власну енциклопедію з історії і т.п.). Їх відрізняє незвичайно високий розвиток окремих пізнавальних здібностей (блискуча пам'ять, незвичайна сила абстрактного мислення і т.п.).

Існує певна залежність між віком, у якому проявляється обдарованість, і областю діяльності. Найбільш рано дарування проявляються у сфері мистецтва, особливо в музиці. Трохи пізніше обдарованість проявляється у сфері образотворчого мистецтва. У науці досягнення значних результатів у вигляді видатних відкриттів, створення нових областей і методів дослідження тощо відбувається зазвичай пізніше, ніж в мистецтві. Це пов'язано, зокрема, з необхідністю придбання глибоких і широких знань, без яких неможливе наукові відкриття. Раніше інших при цьому виявляються математичні дарування (Ляйбніц, Галуа, Гаус). Дана закономірність підтверджується фактами біографій видатних людей.

  1.  Особливості творчої обдарованості та її проблеми у дитини.

Однак при цьому слід враховувати специфіку обдарованості в дитячому віці (на відміну від обдарованості дорослої людини):

1. Дитяча обдарованість часто виступає як прояв закономірностей вікового розвитку. Кожен дитячий вік має свої передумови розвитку здібностей. Наприклад, дошкільнята характеризуються особливою схильністю до засвоєння мов, високим рівнем допитливості, надзвичайної яскравістю фантазії; для старшого підліткового віку характерними є різні форми поетичного і літературної творчості і т.п. Високий відносна вага вікового фактору в ознаках обдарованості іноді створює видимість обдарованості (т.е. "маску" обдарованості, під якою - звичайна дитина) у вигляді прискореного розвитку певних психічних функцій, спеціалізації інтересів і т.п.

2. Під впливом зміни віку, освіти, освоєння норм культурної поведінки, типу сімейного виховання і т.д. може відбуватися "згасання" ознак дитячої обдарованості. Внаслідок цього вкрай складно оцінити міру стійкості обдарованості, що проявляється даними дитиною на певному відрізку часу. Крім того, виникають труднощі щодо прогнозу перетворення обдарованої дитини в обдарованого дорослого.

3. Своєрідність динаміки формування дитячої, обдарованості нерідко виявляється у вигляді нерівномірності (порушення) психічного розвитку. Так, поряд з високим рівнем розвитку тих або інших здібностей спостерігається відставання в розвитку письмової та усної мови; високий рівень спеціальних здібностей може поєднуватися з недостатнім розвитком загального інтелекту і т.д. У підсумку за одним ознаками дитина може бути ідентифікований як обдарований, за іншими - як відстає в психічному розвитку. 4. Прояви дитячої обдарованості найчастіше важко відрізнити від навченості (або ширше - ступеня соціалізації), що є результатом більш сприятливих умов життя даного дитини. Ясно, що при рівних здібностях дитина з родини з високим соціально-економічним статусом (в тих випадках, коли родина докладає зусилля по його розвитку) буде показувати більш високі досягнення у певних видах діяльності порівняно з дитиною, для якого не були створені аналогічні умови.

Оцінка конкретної дитини як обдарованого значною мірою умовна. Самі чудові здібності дитини не є прямим і достатнім показником його досягнень в майбутньому. Не можна закривати очі на те, що ознаки обдарованості, що виявляються в дитячі роки, навіть при самих, здавалося б, сприятливих умовах можуть або поступово, або досить швидко зникнути. Облік цієї обставини особливо важливий при організації практичної роботи з обдарованими дітьми. Не варто використовувати словосполучення "обдарована дитина" в плані констатації (жорсткої фіксації) статусу певного дитини, бо очевидний психологічний драматизм ситуації, коли дитина звикла до того, що він "обдарований", на наступних етапах розвитку раптом об'єктивно втрачає ознаки свою винятковість. Може виникнути болюче питання про те, що далі робити з дитиною, який почав навчання в спеціалізованому навчальному закладі, але потім перестала вважатися обдарованим.


  1.  Лекція 21 Технології соціальної роботи з дітьми-сиротами 
    1.  Законодавче визначення сирітства в Україні

Аналіз літературних джерел дозволяє виявити причини виникнення сирітства:

  •  • економічні – безробіття, відносно невеликий прожитковий рівень, невпинний ріст цін на товари та послуги, відсутність можливості оздоровитись сім’єю;
  •  • демографічна криза – ріст чисельності розпаду сімей, числа позашлюбних дітей, різні девіації у вигляді алкоголізму, наркоманії, тютюнопаління, ріст злочинності серед підлітків;
  •  • педагогічна запущеність шлюбних відносин – втрата традицій та обрядів, зниження виховного потенціалу сім’ї, порушення прав дітей, жорстке відношення до найближчого оточення;
  •  • зменшення виховної компоненти системи освіти – практична відсутність будинків юнацтва, шкіл фахової майстерності, відсутність бажання до книго читання, інтелектуальних та спортивних занять;
  •  • практичний розрив поколінь, відсутність по більшій мірі пропаганди здорового способу життя, патріотизму тощо.

В.І. Судаков вважає що існує багато причин росту бідності і загострення тенденції поляризації сучасного українського суспільства. Найсуттєвіші він поділяє на три групи:

  •  низькі стандарти життєзабезпечення населення, що існували в Радянському Союзі, слабку мотивацію людей до високо інтенсивної праці, свідоме заохочення політичним керівництвом працездатного населення до пасивних, конформістських моделей поведінки за допомогою необґрунтованих популістських обіцянок «змінити життя на краще», небажання органами влади конструктивно вирішувати багато назрілих соціально-економічних проблем міжнаціональних взаємодій, значну зовнішню заборгованість держави;
  •  порушення економічних зв’язків у масштабах колишнього СРСР, низька ефективність виробничої діяльності державного сектора економіки, перехід на світові ціни, закритість і перенасиченість західних ринків, спад промисловаго виробництва, змкшена неповна зайнятість і зростання безробіття, руйнування і  деградація соціальної інфраструктури;
  •  зниження реальних доходів значної частини населення, стале існування заборгованостіпо виплптах заробітної плати, пенсій, стипендій; несвоєчасно організовані заходи по індексації заробітної плати і соціальних виплат, щоістотно відстали від реального рівня постійно-зростаючих споживчих цін; надання пільг та соціальних виплат без урахування матеріального стану певних категорій населення – дітей, пенсіонерів, інвалідів, самотніх людей, багатодітних родин, і безробітних; зниження рівня забезпечення соціально-трудових прав і соціальних гарантій громадян з боку держави.

З часів розпаду СРСР в Україні була докорінно змінена законодавча база соціального захисту дитинства. Та й на це були свої причини. У період з 1992 по 2010 роки органами державної влади по відношенню до дітей-сиріт було прийнято понад 40 нормативно – правових актів.

Сирітство – це явище яке характеризує спосіб життя дітей та молоді, які в силу різних подій залишились без батьківського піклування.

У відповідності до чинного законодавства закріплено 4 основні категорії сиріт []:

дитина-сирота — дитина, в якої померли чи загинули батьки;

діти, позбавлені батьківського піклування, — діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти;

статус дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, — визначене відповідно до законодавства становище дитини, яке надає їй право на повне державне забезпечення і отримання передбачених законодавством пільг та яке підтверджується комплектом документів, що засвідчують обставини, через які дитина не має батьківського піклування;

особи із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, — особи віком від 18 до 23 років, у яких у віці до 18 років померли або загинули батьки, та особи, які були віднесені до дітей, позбавлених батьківського піклування.

Щоб уникнути непотрібних уточнень для подальшого використання будемо вважати що вищезазначені чотири категорії щодо сирітства зводяться до поняття «сиріт», у випадку ж розбіжностей при аналізі автор буде окремо вводити ремарки у кожному необхідному випадку.

Формами влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування є:

  •  усиновлення;
  •  встановлення опіки, піклування;
  •  передача до прийомної сім’ї, дитячих будинків сімейного типу, до закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

Заклади для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, — медичні, освітні, виховні заклади, заклади та установи органів праці та соціального захисту населення, в яких проживають діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування;

державні соціальні стандарти для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа, — встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами мінімальні норми і нормативи забезпечення дітей-сиріт, дітей, які залишилися без батьківського піклування, та осіб з їх числа;

державне утримання дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб із їх числа — повне забезпечення відповідно до державних соціальних стандартів матеріальними та грошовими ресурсами дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб із їх числа для задоволення їх життєво необхідних потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності;

соціальний супровід — робота, спрямована на здійснення соціальних опіки, допомоги та патронажу соціально незахищених категорій дітей та молоді з метою подолання життєвих труднощів, збереження, підвищення їх соціального статусу.

Соціальний супровід - це діяльність спеціаліста (або групи спеціалістів), спрямована на створення необхідних соціально – психологічних умов розвитку прийомних дітей та дітей – вихованців у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу. Завдання соціального супроводу – сприяти адаптації дитини в новій сім’ї, створенню позитивного психологічного клімату в сім’ї, умов розвитку дітей з урахуванням індивідуальних потреб кожної дитини, забезпечення оптимальних умов життя дитини та захисту її прав.

  Специфічні особливості які притаманні дітям – сиротам обумовлені у першу чергу відсутністю сім’ї, нормальних сімейних відносин. Це і є визначальними чинниками які впливають на розвиток даної категорії дітей.

Проблема сирітства обговорюється давно, проте до того часу залишається маловивченою і незрозумілою природа цієї антигуманної форми батьківської поведінки – відмова батьків від своєї дитини, залишення її в пологових будинках тощо.

Досить таки значний вплив на поширення соціального сирітства мають асоціальна поведінка батьків, поширення алкоголізму та наркоманії, відповідно до бурхливих змін нового часу це зумовлюється ще й безробіттям, бідністю, зростання злочинності.

До того ж немало важливою є допомога недержавних громадських організацій, бізнес – структури, приватні особи. Громадські організації постійно працюють над вирішенням самих актуальних проблем сиріт, створюють освітні та креативні програми, сприяють адаптації тощо. У міжнародній практиці проблемами сирітства займається ЮНІСЕФ, ЮНЕСКО, уповноважені по правам дітей тощо.

З 1995 року в Україні започатковано уповноваженого по правам дитини. Ця інституція по правам дитини вперше у світі була запропонована у Швеції в 1809 році, і лише у XX столітті вона була поширена у світі. Головними цілями уповноваженого по правам дитини є незалежний контроль за діяльністю органів державної влади по забезпеченню прав дітей, їх захист тощо.

Нерегулярно, але все ж – таки готується Державна доповідь про становище дітей в Україні (остання редакція за підсумками 1999 р.): Соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Готується групою вчених при підтримці відповідних Міністерств КМУ. Ця доповідь являє собою офіційний документ, створений з метою забезпечення державних інституцій об’єктивною аналітичною інформацією про положення дітей і тенденції його змін, містить дані про здійснення економічних, правових, соціальних та інших заходах по забезпеченню виживання, захисту та розвитку дітей. Доповідь створюється на основі статистичних даних міністерств, відомств, матеріалів виконкомів, органів державної влади на місцях, результатів наукових розробок наукових установ.

Через ряд докорінних змін у суспільстві з часів розпаду СРСР, зміни форми державного устрою тощо з 2006 року в Україні прийнятий новий Сімейний кодекс. Його прийняття сприяло розширенню нормативно – правової бази, яка стосується дітей пільгових категорій: сиріт та позбавлених батьківського піклування. Прийнято новий кримінальний кодекс. Мали місце зміни в Цивільному кодексі.

Значні зміни відбуваються і в системі освіти. Захист прав дітей у частині отримання ними якісної освіти є однією з найважливіших компонент у соціальному захисті дитинства в цілому. Середня освіта в Україні є загальнообов’язковою, а батьки, або особи які їх заміняють, зобов’язані забезпечити його отримання.

Держава створює таким громадянам умови для отримання ними освіти, корекції розвитку, соціальної адаптації на основі спеціальних підходів.

Аналіз Конституції на факт законодавчого закріплення права громадян на отримання середньої та вищої освіти.

Для дітей та підлітків з відхиленням розвитку органи управління освітою та соціальними захистом створюють спеціальні заклади (корекційні), які забезпечують їм лікування, виховання та навчання , соціальну адаптацію та інтеграцію до суспільства.

Для підлітків з девіантною поведінкою, які досягли одинадцятирічного віку, та які потребують особливих умов виховання та навчання створено цілу мережу закладів, що забезпечують їх медико – соціальною реабілітацією, освітою, професійною підготовкою.

Рис. 2. – Кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за місцем навчання на початок навчального року (за даними Держкомстату України) [  ].

  1.  Особливості відрахування студентів із ВНЗ

Особливим моментом у  навчанні студентів пільгових категорій, сиріт зокрема, у ВНЗ є поява боргів, постійний безпідставний пропуск занять, яке в найгіршому випадку призводить до вимушеного відрахування підопічних. Офіційна причина подібних відрахувань - невиконання студентом навчального плану, злісної неявки на пари та значної кількості заборгованостей. Цей вид роботи можливий у разі коли інші заходи виховного и корекційного впливу вже не здатні врегулювати питання навчання на користь студента. Питання відрахування (припинення перебування) сиріт із ВНЗ необхідно врегульовувати із різними установами, такими є органи студентського самоврядування, органи опіки (піклування) міських та районних адміністрацій за місцем основного проживання сиріт тощо. Причому питання відрахування (припинення перебування) усіх неповнолітніх студентів (у т.ч. сиріт) необхідно письмово узгоджувати із ОСС ВНЗ, управлінням у справах дітей, органами опіки  із обґрунтуванням клопотання щодо відрахування.

Відрахування студентів-сиріт, які на час відрахування є повнолітніми – можливе у разі письмового оповіщення органів опіки про фактичне відрахування, без потреби отримання їх дозволу.

Обґрунтування клопотання щодо відрахування, які краще зазначити у листуванні з органом опіки (піклування) можуть бути:

• Зазначити що при вступі до ВНЗ студента-сироту було зараховано на навчання поза конкурсом;

• через відсутність житлової площі в місті студента було поселено до студентського гуртожитку та відповідно до статусу звільнено від сплати за проживання;

• видано «Єдиний квиток» для користування, яким користувався до моменту закінчення (припинення навчання) у ВНЗ;

• під час навчання студент щорічно залучався до соціальних заходів які було проведено у ВНЗ та місті (із врученням грошової допомоги та матеріальних цінностей тощо);

• під час навчання постійно видавались квитки на культурно-мистецькі, спортивно-масові заходи які проводились в ВНЗ та місті;

• за час навчання студенту щорічно надавалась безкоштовні путівки до санаторію-профілакторію ВНЗ, сезонного оздоровлення тощо. На постійній основі проводився контроль за станом здоров’я за допомогою лікарняних установ  із залученням провідних фахівців медичної галузі;

• додатково до факультетських заходів з виховання та корекції (куратори академічних груп та інші особи які відповідають за виховну роботу на факультеті) проводилась виховна та корекційна робота з боку комісії соціального захисту профспілки студентів, інших споріднених організацій. За результатами вищезазначеної роботи неодноразово подовжувалась сесія для ліквідації академічних заборгованостей, але нажаль результативність таких дій була невиправданою;

• на даний момент студент не атестований з якої кількості предметів, передбачених учбовим планом семестру (навчального року). Академічні заборгованості пояснювались тим фактом, що студент практично не відвідував заняття, і має понад 160 (наприклад) пропущених годин академічних пар через тривалу хворобу, але він постійно відмовлявся від допомоги спеціалістів і документального підтвердження його хвороби не має (або студент не атестований з 22 дисциплін, передбачених учбовим планом та має 354 год. пропущених академічних пар без поважних обставин;

• додатково з  цим студентом неодноразово проводились співбесіди головою комісії соціального захисту у профкомі студентів (ОСС), але це також не давало позитивних результатів. Декілька разів голова комісії соціального захисту відвідувала студента в гуртожитку (у разі його проживання) для чергової співбесіди з ним щодо пропущених пар та не атестації по дисциплінах. Але жодного разу в гуртожитку, де студент проживає, його не застала.

• 12.10.10 року студент (-ка ) написала заяву на ім’я ректора ВНЗ з проханням дозволити скласти академічну заборгованість до 30.11.10. Заява була підписана деканом факультету, головою профкому студентів та ректором, однак до теперішнього часу жодна заборгованість студенткою не ліквідована. Документи, що давали б підстави Дар’ї Олександрівні бути відсутньою на парах не має.

• також до відповідних звернень бажано надавати фотокопії документів у вигляді додатків: особиста справа студента-сироти; службові декана відповідного факультету, акти перевірок наявності студента на академічних заняттях; витяг з протоколу засідання профкому студентів (ОСС) про відрахування сироти; журнал куратора з виховної роботи тощо.

• Враховуючи багаторазові звернення декана факультету було погоджено: відрахувати студента із правом подальшого поновлення (у т.ч. на заочне відділення відповідної спеціальності); діі адміністрації відповідного деканату щодо відрахування вважати виваженими, направити листи до органів опіки та піклування, проінформувати деканат факультету та студента про прийняте рішення.

В будь-якому випадку краще додатково зазначити об’єм проведеної роботи із опікуном (піклувальником), класним керівником, вихователем із попереднього місця навчання (перебування), залучення додаткових посадовців до вирішення того чи іншого питання, відмітити питання фінансування та отримання житлової площі, путівок на оздоровлення; неодноразових звернень адміністрації факультетів з пропозиціями щодо відрахування та відповіді ОСС на ці запити тощо.

Для розуміння особливостей побудови роботи, розглянемо технологію соціальної роботи зі студентами сиротами та студентами, позбавленими батьківського піклування. Ця категорія студентства потребує найбільш вагомої частки сил та часу, а тому цей приклад і буде найбільш яскравим для початківців студентського самоврядування. Названа вище Комісія соціального захисту ОСС ЗНТУ займається профорієнтаціною роботою із сиротами ще до моменту вступу, а саме коли випускники шкіл та інтернатних закладів лише замислюються про перспективи вступу до навчальних закладів різних типів та форм. Як не дивно, але будучи випускниками-абітурієнтами, сироти навіть не замислюються про важливість факту професійного самовизначення, адже факт отримання «бажаної» освіти є запорукою успішної реалізованості на ринку праці, достойного рівня життя тощо.

Заходи з професійного самовизначення проводяться у загальноміському масштабі з участю сиріт відповідних вікових категорій – випускники шкіл, закладів шкіл – інтернатів та професійно – технічних установ. До організації і проведення долучаються обласне відділення Дитячого фонду, обласна служба зайнятості, обласна служба у справах дітей, ОСС та приймальні комісії навчальних закладів тощо.

Після проведення серії профконсультацій у різних формах більшості сиріт все ж таки вдається обрати прийнятну спеціальність, яка відповідає власним схильностям та знанням. Знання в свою чергу у цієї категорії студентів є досить таки обмеженими та специфічними. Головними факторами так званої специфічності є низький освітній рівень більшості сиріт, оскільки мало хто приділяв у їх житті уваги до змістовного навчання та виховання. Головне що виконують вчителі, вихователі та адміністратори виховних установ – це вирішення «кричущих», нагальних проблем, а от питанням довгострокових перспектив не приділяють, нажаль, особливої уваги.

Зі вступом до ЗНТУ тієї чи іншої дитини-сироти орієнтовно в середині серпня, соціальний працівник органу студентського самоврядування ЗНТУ починає виконувати покладену на нього соціальну місію, а саме - адаптувати «маленького» студента до умов ВНЗ. З метою детального вивчення того чи іншого сироти, йому пропонується заповнити аплікаційну форму – облікову картку студента пільгової категорії (зразок додається), яка до завершення навчання буде важливим інструментарієм в роботі соціального працівника.

Також проблемним питанням є розрахунок попередніх місцць навчання із сиротами, де вони отримували середню освіту. Досить таки непоодинокі випадки неповного фінансового розрахування нібито з огляду на те, що «підйомні» - це кошти які виплачуються по завершенню навчальних закладів, не обов’язково виплачувати з огляду на те що немає перерви у навчанні, і абітурієнти одразу ж вступають до наступного навчального закладу. Це свідомий обман адміністрацій в адресу пільговиків. При первинному діалозі із студентами-першокурсниками було б гарно цей факт обговорювати, особливо беручи взнаки факт того що в абітурієнтів влітку значно падає матеріальна підтримка з боку держави, та попри це необхідно робити доленосні кроки свого подальшого становлення.

Як свідчить статистика, до університету вступає третина студентів пільгових категорій, які потребують влаштування у студентські гуртожитки, оформлення офіційних наказів на звільнення від сплати за проживання у гуртожитку студентів-сиріт, безпосереднє надання ордеру на займання місця у студентському гуртожитку, підготовка документів для нарахування державних коштів на харчування, придбання одягу та взуття, м’якого інвентарю, літератури тощо.

  1.  Орієнтовний перелік пільг та гарантій студентам-сиротам

Аналізуючи нормативно – правову базу сирітства, можна виявити орієнтовний перелік пільг та гарантій студентам-сиротам, а саме:

• абітурієнти з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування приймаються до навчальних закладів поза конкурсом; діти – сироти зараховуються на повне державне утримання і в період навчання до досягнення ними 23-річного віку (або завершення ВНЗ) забезпечуються продуктами харчування, одягом, взуттям і м’яким інвентарем;

• дітям-сиротам при вступі до ВНЗ надається безоплатно комплект нового одягу і взуття на суму не менш як 12 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а також грошова допомога в розмірі не менш як 2,5 неоподаткованого мінімуму доходів громадян;

• надання студентам-сиротам місць у студентських гуртожитках є першочерговим. У разі проживання сиріт у гуртожитку, їм надаються такі ж права, як і іншим мешканцям гуртожитків. При поселенні до гуртожитків вони проходять усі необхідні інструктажі з техніки безпеки, користування електричними та газовими приладами, які є в наявності; ознайомлюються із правилами внутрішнього трудового розпорядку; отримують перепустку, де вказується житлове місце, проводиться реєстрація мешканця, постановка на військовий облік, надається необхідний інвентар тощо;

• забезпечуються обідами та безплатним проживанням у гуртожитку. При працевлаштуванні після закінчення навчального закладу їм виплачується одноразова грошова допомога в розмірі двох прожиткових мінімумів, а також видається одяг і взуття на суму не менш як 16 неоподаткованих мінімумів доходів громадян;

• на рівні із усіма студентами, сироти можуть залучатись до господарських робіт із самообслуговування. Мають право користуватись приміщеннями навчального, культурно-побутового, медичного та спортивного призначення, камерами зберігання, іншим обладнанням та майном гуртожитку. З-поміж інших прав, має право обирати органи студентського самоврядування гуртожитку і бути обраним до їх складу, через органи студентського самоврядування гуртожитку брати участь у вирішенні питань, пов’язаних з поліпшенням житлово-побутових умов, організації культурно-виховної роботи і дозвілля, роботи працівників гуртожитку та інших передбачених «Примірним положенням про студентський гуртожиток вищого навчального закладу». Соціальному супроводу та соціалізації в цілому в студентському гуртожитку можуть сприяти додатково вихователі та завідувач гуртожитку, представники органів студентського самоврядування та первинних профспілкових організацій;

• студентам-сиротам призначається академічна та соціальна стипендія, а у разі особливих досягнень в навчанні, громадській, спортивній чи аматорській діяльності можуть бути призначені іменні стипендії органів державної влади, місцевого самоврядування, різних громадських організацій тощо;

• студентам ВНЗ з числа сиріт щорічно надається матеріальна допомога за рахунок стипендіального фонду, а також коштів, передбачених на утримання зазначених закладів, у розмірі не менш як 8 неоподаткованих мінімумів доходів громадян;

• у період канікул студентам-сиротам виплачуються добові за час перебування у дорозі (туди і назад) та вартість проїзду транспортом до закладів чи сімей, де вони виховувалися;

• зарахованим на повне державне утримання студентам з числа дітей-сиріт, що не виїжджають до місць організованого відпочинку в дні канікул, а також під час їх хвороби видається готівка в межах установленої норми на харчування;

• дітям-сиротам, які навчались у ВНЗ і перебували на повному державному утриманні, при їх працевлаштуванні видається одяг, взуття, м’який інвентар і обладнання на суму не менш 40 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а також одноразова грошова допомога в розмірі двох прожиткових мінімумів. За бажанням, випускникам навчальних закладів може бути виплачена грошова компенсація у розмірі, необхідному для придбання одягу і взуття;

• діти-сироти після закінчення (припинення) навчання у державному навчальному закладі, а також молодь цієї категорії після проходження строкової служби в Збройних Силах України забезпечуються позачергово житлом. Задля цього соціальний працівник повинен всіляко сприяти у питанні постановки на облік для отримання житла – районні адміністрації за місцем проживання сиріт, БТІ тощо;

•збереження права на житло (яке було успадковане від рідних);

• студенти повинні безоплатно проходити медичне обслуговування та обов'язкові медичні огляди, які здійснюються двічі на рік;

• студенти ВНЗ мають змогу покращувати стан здоров’я шляхом безкоштовного оздоровлення у санаторіях-профілакторіях ВНЗ, спортивно-оздоровчих таборах, лікувально-оздоровчих комплексах тощо;

• також передбачено видачу студентам-сиротам «Єдиного квитка» встановленого зразка, при пред’явлені якого надається право на безплатне відвідування кінотеатрів, виставок, музеїв, спортивних споруд, безоплатний проїзд у громадському міському (приміському) транспорті (крім таксі).

• Коли на момент вступу студент вже мав соціальний статус сироти, то йому вже мала б бути призначена пенсія по втраті годувальника. Цей вид матеріальної підтримки передбачений у відповідності до закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та виплачуються за умови навчання у ВНЗ до досягнення сиротами 23 років.

  1.  Сприяння працевлаштування студентської молоді та сучасні особливості «відпрацювання» випускників-бюджетників. 

Нормативно-правова база, яка регулює питання отримання першого робочого місця, ґрунтується на Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, що затверджений Постановою КМУ від 22 серпня 1996 року [Студент у законодавчому просторі, 240-252]. Згідно п.6 цього Порядку, випускник зобов’язаний глибоко оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати у замовника не менше трьох років, а вищий навчальний заклад забезпечити відповідні якість та рівень підготовки фахівця з вищою освітою.

Відповідно п.14 зазначеного Порядку: «у разі неприбуття молодого фахівця за направленням, або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням, протягом трьох років випускник зобов’язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання, та компенсувати замовнику всі витрати» [ , 242].

Згідно п.17 цього ж Порядку, випускники вищих навчальних закладів працевлаштовуються на місця, доведені до вищого навчального закладу виконавцями державного бюджету[ , 243].

Поряд із такими, здавалось би «загрозливими» до студентів нормами чинного законодавства, на офіційному сайті профільного міністерства, а саме Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, оприлюднено роз’яснення щодо питань працевлаштування випускників вищих навчальних закладів у наступному формулюванні:

«Основним завданням, що стоїть перед вищими навчальними закладами, є здійснення освітньої діяльності, яка забезпечує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Цей закон не містить умов про обов’язковість трирічного відпрацювання та відшкодування у встановленому порядку до державного бюджету вартості навчання. Не зазначено у законі й те, що вищий  навчальний заклад зобов’язаний гарантувати випускникові його працевлаштування – в обов’язки вищого навчального закладу входить сприяння працевлаштуванню своїх випускників. Будь-які матеріальні претензії до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, тому що відсутні правові механізми, які б зобов’язали його відшкодувати до державного бюджету вартість навчання. Враховуючи сучасні умови розвитку економіки України, у тому числі, значне зменшення державного сектору (від 0 % до 30 %, залежно від галузі економіки) керівництво вищих навчальних закладів, за умови відсутності запитів від державних підприємств, установ та організацій, може сприяти працевлаштуванню випускників на підприємства, установи та організації інших форм власності, оскільки вони теж є платниками податків і вносять внесок у розвиток економіки країни.» [електронний ресурс сайт МОН].

В загальному ж випадку відпрацьована раніше система розподілу студентів була якісною та досить таки показовою. Складалась вона з двох етапів:

  •   попередній розподіл, що включає зустріч студента із потенційними роботодавцями перед дипломуванням;
  •   кінцевий розгляд кандидатур, отримання направлення молодого фахівця на роботу.

Фома направлення на роботу зазвичай заповнюється кадровою службою вищого навчального закладу, далі видається на руки випускнику, який вже повинен прибути на робоче місце. На зворотньому листі цього направлення зазначають суму місячного заробітку студента (колишні звичайні студенти в розмірі мінімальної академічної стипендії, сироти – в розмірі соціальної стипендії). Ця сума і буде першою заробітною платою молодому спеціалісту за перший місяць роботи за місцем направлення.

Додатковим стимулюючим фактором щодо працевлаштування сиріт є можливе отримання ними матеріальної допомоги у зв’язку із працевлаштуванням. Згідно встановленої процедури вона виплачується за місцем попереднього навчання сиріт, при представленні документів, що засвідчують прийняття на роботу. Розмір такої допомоги випускникам-сиротам встановлюється Постановою КМУ №226 та складає в 2011 році  та складає орієнтовно 5000,00 грн.

Останнім часом на загальнодержавному рівні ведеться політика щодо створення у кожному ВНЗ структурного підрозділу по сприянню працевлаштуванню студентів та випускників. Є певні надії студентського загалу щодо серйозності намірів держави забезпечити кожного першим робочим місцем, і тим самим сприяти соціальному становленню випускників.

Різноманіття осіб пільгових категорій у ВНЗ досить таки велике. Найбільш показовим полем діяльності студентських профспілок та самоврядування є робота із студентами-сиротами. Адже соціальна підтримка цієї категорії потребує витрат суттєвих ресурсів не лише матеріального спрямування, а й корекційного, соціального, педагогіко-психологічного, медичного тощо.

Виховання та навчання (соціалізація) сиріт у ВНЗ є державною справою, що вимагає особливого планування, фінансування, управління та координації зусиль між усіма агентами соціалізаційних впливів на молодіжне середовище. Під час навчання у ВНЗ у студентах закладаються фундаментальні основи особистості, її здатність до адекватної оцінки соціальних процесів тощо.

Система ВНЗ України (881 заклад) отримує державне замовлення фахівців, у тому числі з числа абітурієнтів пільгових категорій, зокрема – сиріт. Загальна кількість сиріт у ВНЗ МОН складає понад 11 тисяч студентів, що обумовлює збільшення обсягів роботи осіб, які відповідальні за виховну, корекційну, соціальну роботу у відповідних навчальних закладах.

Вступаючи до ВНЗ, молодь з числа сиріт є дещо обмеженою у соціальних зв’язках зі своїм оточенням, більшість не має змоги розраховувати на матеріальну чи моральну підтримку рідної сім’ї, близьких людей, через це формування у цієї категорії громадян мотивації до отримання якісної вищої освіти, досягнення успіху, активної життєвої позиції, закладення основ успішної кар’єри є вельми актуальним та перспективним у формуванні високоосвіченої та адаптованої особистості. Головним орієнтиром якісної підготовки сиріт до життя є питання їх спроможності конкурувати на ринку праці після закінчення ВНЗ поруч із «звичайними» випускниками.

Із закінченням загальноосвітніх закладів починається складний та багатогранний процес – вибір життєвого шляху. Відбувається безпосередня реалізація намічених планів за основними напрямками: вступ і навчання у ВНЗ, організація змістовного дозвілля, пошук нових контактів, роботи тощо. У деяких випадках поновлюються контакти із кримінальним світом, утриманство тощо.

Набагато глибші проблеми у абсолютної більшості випускників інтернатних закладів. Життя їх плине без довгої перспективи, вони не наповнюють його реальним змістом, не здатні відразу підібрати інструмент для досягнення мети, боязко приймають самостійні рішення, їм також притаманна недооцінка себе, відсутність культури спілкування та емоційної культури зокрема.

Є різні підходи до формування соціальної роботи зі студентами у ВНЗ. За часів Радянського союзу головними виконавцями виховної роботи вищої школи були куратори академічних груп. Також вирізнялась у той час роль та місце комсомольських організацій. За останні два десятиліття інститут кураторства майже зник зі студентського життя, і на це є свої суто «економічні» причини.

Правонаступниками комсомольських організацій у наш час стали студентські профспілки та органи студентського самоврядування (далі - ОСС) ВНЗ у різних формах. Так, перші є яскравими захисниками прав та інтересів студентської молоді, другі ж активно набирають оберти. Але дуже важко провести грань між цими структурами, бо націлені вони у будь-якому випадку на головне: соціальне становлення студентської молоді. Контингент «співробітників» студентського самоврядування формується різними способами: у когось вирішальною була порада близьких чи знайомих, у когось рідні працювали у правозахисних (громадських) організаціях, у когось просто багато вільного часу, покликання працювати на суспільний результат, або така діяльність закладена в рамках особистої «генетичної» програми.

Виховна робота у більшості вищих навчальних закладів здійснюється здебільшого в рамках щорічних разових заходів. Для якісної соціалізації сиріт необхідно вести цілий ряд комплексних заходів, які б в цілому забезпечували гармонійний розвиток підопічних, сприяли б змістовному навчанню, залучали їх до спортивно-масової, наукової, громадської діяльності, створювали відповідні мотивації та, врешті-решт, відчували б власну відповідальність за підготовку цієї категорії студентів до дорослого життя.

  1.  Технологізація соціальної роботи із сиротами у вищій школі

Зі вступом до ВНЗ тієї чи іншої дитини-сироти орієнтовно в середині серпня, соціальний працівник починає виконувати покладену на нього соціальну місію, а саме - адаптувати «маленького» студента до умов ВНЗ. З метою детального вивчення того чи іншого сироти, для визначення напрямку соціальної роботи студенту пропонується заповнити аплікаційну форму – облікову картку студента пільгової категорії (зразок додається), яка до завершення навчання буде важливим інструментарієм в роботі соціального працівника.

В ВНЗ мають діяти  механізми по роботі зі студентами-сиротами та позбавленими батьківського піклування, розподілений по курсам навчання, які можна згрупувати в три періоди:

I період – адаптаційний (триває майже весь перший курс);

II період – основний (найбільш тривалий – II – IV курси);

III період – завершальний (кінцевий курс навчання у ВНЗ).

I період – адаптаційний.

Враховуючи особливості адаптаційних процесів під час першого курсу навчання на схемі нанесено головні завдання цього періоду:

•вступ абітурієнта до ВНЗ;

• організація надання державних пільг та гарантій, поселення студентів – сиріт до студентських гуртожитків (у разі потреби);

• ознайомлення студентів із створенням власного бюджету, примірним використанням власних коштів;

• чітке консультування щодо особливостей користування майна гуртожитку, особливостей приготування їжі, місць закупівлі якісних продуктів харчування, місць побутового обслуговування; вести підготовку до подальшого проживання у комунальних квартирах з роз’ясненням про особливостей оплати за комунальні послуги тощо;

• проводити бесіди із залученням фахівців різних закладів з пропагуванням здорового способу життя, форм сімейної підтримки; різноманітні правові зустрічі;

• ознайомлення сиріт із особливостями суспільного життя, районування міста, розміщення бібліотек, центральних магазинів, лікувальних установ;

• задля чіткого розумінні структури інституцій з прав людини у ВНЗ, місті, області, держави тощо;

• діагностика проблем, індивідуальних характеристик, виявлення індивідуальних факторів, які можуть вплинути на процес професійної підготовки студента – сироти;

• узгодження питання адаптації та інших супутніх труднощів;

• ознайомлення із особливостями навчального процесу у ВНЗ, зазначення відмінностей від інтернатних закладів, ПТНЗ, загальноосвітніх шкіл тощо;

• попередження конфліктів з учасниками навчального, побутового процесів;

• розробка графіку індивідуальної та колективної виховної роботи;

• контроль за станом здоров’я студентів –сиріт, ведення трьохстороннього діалогу між спеціально уповноваженим органом охорони здоров’я, студентом та Комісією соціального захисту, розробка відповідно до цього графіку санаторно – курортного оздоровлення та лікування (у разі потреби);

•регулярне проведення профконсультаційної роботи;

• сприяння у постановці на квартиий облік для отримання упорядкованого житла (у разі потреби);

У відповідності до поставлених задач було визначено методи їх досягнень: анкетування, індивідуальна бесіда, тестування, консультування із залученням фахівців (куратори академічних груп, заступники декана з виховної роботи, юрконсульти, психологи тощо).

Анкетування представляє собою надання відповідей на чіткі запитання поставлені у анкеті. Як і будь – яке інше анкетування, ґрунтується на думці що студент – сирота відверто відповідає на питання. З анкети можна отримується інформація про соціальне положення, рівень освіти, поінформованість особи щодо певних прав, особливості поведінки, плани на майбутнє тощо (Додаєтья).

Індивідуальна бесіда – метод дослідження, який організується з метою вивчення індивідуальних особливостей , які анкетуванням виявити важко, таким чином краще можна пізнати наприклад. емоційно – вольову сферу студента – сироти.

Консультування – вид послуг, який надають, як правило, фахівці відносно поставлених питань. Найбільш частими є питання соціального та юридичного характеру, організації навчального процесу та науково – дослідної роботи. У студентів – сиріт, які мають проблеми з навчанням, вадами фізичного розвитку частіше виникають консультативні питання по здачі академічних заборгованостей – від факту можливої перездачі, до темінів на додаткове опрацювання матеріалу. При проведенні подібних консультацій дуже важливим є те щоб на них були присутні студенти – сироти старших курсів навчання оскільки це дозволяє приникнутись довірою, бальш ефективно вирішити відповідні проблеми.

II період – основний (найбільш тривалий – II – IV курси)

У цьому періоді студент – сирота перебуває лише тоді, коли він успішно адаптувався до нових умов навчання, проживання, не має академічних боргів, а тому може спокійно приступати до нового навчального року та етапу в своєму житті.

Як свідчить практична діяльність близько 20 відсотків студентів – сиріт все ж таки мають борги після літньої сесії, але наданий час (близько 2-х літніх місяців) вони використовують за призначенням, та видко переходять до нового семестру.

Адаптаційні процеси у студентів цього періоду майже повністю узгоджуються, та протікають плавно.

Завдання до II періоду наступні:

• подальше проведення профорієнтаційної та роз’яснювальної роботи;

• перепоселення студентів – сиріт до гуртожитків, у разі потреби зміни оточення – зміна кімнат, гуртожитків тощо;

• широке інформування про можливе підвищення статусу у зв’язку і залученням до громадської, спортивної, науково – дослідної роботи, діяльності по проведенню факультетських, університетських, загальноміських закладів тощо;

• сприяння у отриманні додаткової вищої освіти (у випадку коли це передбачено ВНЗ, відповідними угодами та при високому середньому балі залікової книжки);

• організація вітальних заходів до Дня захисника вітчизни, 8-го березня, Дня св. Миколая, Новий рік тощо;

•створення умов для отримання якісної основної вищої освіти

• попередження конфліктів з учасниками навчального, побутового процесів;

• розробка графіку індивідуальної та колективної виховної роботи;

• подальший контроль за станом здоров’я студентів –сиріт, ведення трьохстороннього діалогу між спеціально уповноваженим органом охорони здоров’я, студентом та Комісією соціального захисту, розробка відповідно до цього графіку санаторно – курортного оздоровлення та лікування (у разі потреби).

Зустрічі із адміністрацією ВНЗ та обговоренням проблем студентів, організація круглих столів

У відповідності до поставлених задач II етапу було визначено методи їх досягнень: анкетування, індивідуальна бесіда, тестування, екскурсії, прямі ефіри на телебаченні, консультування із залученням фахівців (куратори академічних груп, заступники декана з виховної роботи, юрконсульти, психологи), ведення журналів виховної роботи кураторами та заступниками деканів з виховної роботи тощо.

У цьому періоді було добавлено такий захід як екскурсія – це культурно – масовий захід з елементами виховного процесу (музеї, виставки, кінозали тощо). Значення екскурсій – перш за все для накопичення уявлень та життєвих фактів, допомагає встановлювати зв’язки теорії та практики.

Прямі ефіри на телебаченні – додаткове залучення уваги громадськості до проблем найменш захищених верств населення.

Проведення круглих столів – це форми групових занять з активною участю слухачів, дати спробу наукового вирішити ті чи інші проблеми життєдіяльності, набути навики та вміння наукової дискусії.

Зустрічі із адміністрацією ВНЗ та обговоренням проблем студентів – сиріт. Це зібрання метою якого є знайомство із керівництвом ВНЗ, висвітлення їх діяльності, при виникненні проблем знали що завжди є велика кількість осіб, які готові прийти на допомогу.

III період – завершальний (кінцевий курс навчання у ВНЗ)

У цьому періоді студент – сирота перебуває лише тоді, коли він успішно адаптувався, має гарні показники в усіх сферах своєї життєдіяльності, гарні відгуки з боку адміністрації факультету, структурних підрозділів ВНЗ, та бачить сенс у отриманні повної вищої освіти.

Завдання до III періоду наступні:

створення умов для повної самореалізації студентів – сиріт, їх залучення до організації та проведення  до громадської, спортивної, науково – дослідної роботи, діяльності по проведенню факультетських, університетських, загальноміських закладів тощо;

проведення щотижневого контролю куратора академічної групи та завідувача випускаючої кафедри за ходом виконання графіка дипломування студентів – сиріт;

розвиток контактів студентів – сиріт із потенційними працедавцями;

подальша тісна співпраця із органами місцевого самоврядування у частині отримання упорядкованого житла (по завершенні навчання у ВНЗ);

сприяння у вирішенні індивідуальних проблем студентів – сиріт;

У відповідності до поставлених задач III етапу було визначено методи їх досягнень: анкетування, індивідуальна бесіда, тестування, екскурсії, прямі ефіри на телебаченні, консультування із залученням фахівців (куратори академічних груп, заступники декана з виховної роботи, юрконсульти, психологи), ведення журналів виховної роботи кураторами та заступниками деканів з виховної роботи, участь у ярмарках вакансій, зустрічі із керівництвом підприємств, установ та організацій, допомога у працевлаштуванні тощо.

Ярмарка вакансій – це захід, який періодично проводиться для підбору необхідних фахівців на вакантні місця та у кадровий резерв.

Зустрічі із керівництвом підприємств та організацій. Це зібрання студентства, у т.ч. пільгових категорій із керівництвом керівництвом підприємств, установ та організацій, яка має на меті донести інформацію про матеріально – технічну базу підприємств, кваліфікаційні вимоги, які виставляє ринок праці, про специфіку майбутньої професійної діяльності. Зазначена підтримка допоможе студентам – сиротам адекватно оцінити свої знання, вміння, навички тощо

Якісна робота надасть змогу зформувати такі риси особистості як самостійність, самодостатність, самозабезпеченість, готовність до оволодіння професійними якостями тощо.

Однією із найскладніших проблем у сиріт є ще й питання отримання житла у разі його відсутності. З цією метою законодавчо передбачена необхідність постановки на чергу для отримання житла, але через відсутність державних коштів на будівництво житла, воно майже не надається сиротам-випускникам. Чи не єдиним регіоном в Україні, де будують соціальне житло, є Запорізький. Цей регіон є зразком впровадження програм забезпечення соціальним житлом випускників інтернатних закладів та дітей-сиріт. Так, влада Запорізької області в м. Мелітополь організувала створення соціального гуртожитку. Сироти, яким поталанило проживати в цьому об’єкті, мають також можливість навчання у навчальних закладах цього міста – ПТНЗ, коледжі, академії, університети.

Головними орієнтирами для «активіста» громадського руху мають бути реалізованість власних сил, прагнення до особистого становлення, бажання допомогти тим, хто дійсно цього потребує. Становлення працівників студентського самоврядування залежить від певної сукупності факторів. Їх безпосередня участь в організованих та особистих програмах становлення і буде визначати реалізованість сил та амбіцій тієї чи іншої особи. Серед організованих заходів треба розуміти участь у семінарах, тренінгах, конференціях студентського самоврядування, відрядженнях, виступах перед різними групами населення тощо. Але є й альтернативні, можна навіть сказати «доповнюючі» програми становлення – особисті. Так на особисте самоопрацювання треба віднести такі моменти, як вивчення законодавчих, аналітичних, статистичних, соціологічних, педагогічних, психологічних напрацювань теорії і практики. Саме від розуміння та своєчасного опанування першої та другої компонент, – організованих та особистих програм зростання - залежить гармонійний розвиток кожної особистості.

Для ілюстрації наведу приклад. У кожному ОСС чи студентській профспілці статутом (положенням) передбачений підрозділ, відповідальний за роботу зі студентами пільгових категорій. Для чіткого розуміння і оперативного реагування «молодим посадовцям» - інструкторам, керівникам секторів, комісій тощо необхідно багато в чому розумітися. Причому ширина цього розуміння є досить значною, адже щоб допомогти студенту, необхідно не лише «співчувати», що він опинився в тій чи іншій скрутній ситуації, але й адекватно до ситуації поводити себе. Якщо у студента помер один з батьків, перше, що треба зробити - це не просто допомогти написати заяву на матеріальну допомогу, яка прийде через декілька місяців, а все ж таки  висловити як мінімум співчуття студенту, та як максимум – додатково сприяти вирішенню емоційних та правових проблемних питань.

Багато що в таких випадках залежить від фаху, за яким навчаються ці «соціальні працівники». Найідеальніший варіант, коли таким фахом є «Соціальна робота», хоча це поодинокі випадки, адже далеко не в кожному ВНЗ готують саме соціальних працівників, педагогів, психологів тощо. Практика свідчить, що і в технічних вищих навчальних закладах можна досить якісно організувати відповідну роботу. Так, у ОСС Запорізького національного технічного університету, починаючи від вступу абітурієнтів пільгових категорій і завершуючи закінченням навчання, з ними ефективно працює структурний підрозділ – Комісія соціального захисту. Його головний інструментарій – механізм захисту прав та інтересів осіб пільгових категорій.

Аналіз рівня соціалізації сиріт у ВНЗ та правових передумов її здійснення, дозволив зробити висновки, щодо існування проблем, вирішення яких певною мірою поліпшить соціалізацію відповідних індивідів. Сам по собі факт матеріальної підтримки сиріт не вирішує повною мірою соціального забезпечення. Додатково до цього напрямку роботи необхідно займатись змістовною, постійною роботою у контексті соціально-педагогічного, психологічного супроводу.

Використання наведеного механізму роботи дасть змогу оновити зміст роботи у сфері вищої освіти та відповідних сфер суспільства в цілому, підвищити конкуренцію випускників-сиріт на ринку праці порівняно із молоддю зі звичайних сімей, вирішити найбільш проблемні питання, наведені у актуальних національних доповідях з сирітських проблем. 


Основна література

  1.  Актуальні проблеми теорії і практики соціальної роботи на межі тисячоліть: Моногр.  -К.:УДЦССМ. 2001.-334 с.
  2.  Актуальні аспекти соціальної роботи з девіантною молоддю: Метод, посіб. — Донецьк, 1996.— 112 с.
  3.  Антология социальной работьі. В 5 т. / М. Ф. Фирсов (сост.) — М.: Сварогь-НВФСПТ. 1994-1995.
  4.  Бочарова В. Г. Социально-педагогическая концепция социальной работьі в России: проблеми, перспективьі // Социальная работа. -1992. - Вип. б. - С. 11-18.
  5.  Бурая Н. ТІ. Соціальна робота: Навч. посіб. — X.: Ун-т внутрішніх справ. 1996. — 104 с.
  6.  Василькова Ю. В., Василькова Т. А. Социальная педагогика. Курс лекций: Учеб. пособие для студ. пед. вузов й колледжей. — М.: Изд. центр "Академия". 1999. — 440 с.
  7.  Василькова Ю. В. Методика и опьіт работьі социального педагога. — М, 2001. — 157 с.
  8.  Виховання в сім'ї дітей з особливими потребами / Упоряд. І. Б. Іванова. - К.: УДІДССМ, 1998.-83 с.
  9.  Введення в соціальну роботу: Навч. посіб. — К.. 2001. — 288 с.
  10.  Тендерний аналіз українського суспільства. — К., 1999. — 294 с.
  11.  Тендерний паритет в умовах розбудови сучасного українського суспільства. - К.. 2002. -121 с.
  12.  Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. - М.„ 1998. - 600 с.
  13.  Динамика ценностей в социальной работе / Под ред. Стивена Шардлоу. - Амстердам; К., 1996. 184 с. - Сер. Социальная работа.
  14.  Доузл М., Марш П. Ориентированная на решение задачи социальная работа. — Амстердам; К., 1997. — 137 с.
  15.  Жіноче лідерство. Практика. Підруч. для тренерів / Відп. ред. О. Суслова. - К., 1997. -17 с.
  16.  Звєрева І. Д. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю в Україні: теорія і практика. — К.: Правда Ярославичів. 1998. - 394 с
  17.  История социальной педагогики: Становлеине и развитие зарубежной социальной педагогики: Учеб. для студ. вузов В. И. Беляев, Т. А. Дубровская й др. — М.: Еардарики, 2003.— 255 с.
  18.  Інновації у соціальних службах: Навч.-метод, посіб. Т. В. Семігіна, В. В. Покладова. І. М. Грига та ін. — К.: Унів. вид-во "Пульсари". 2002. — 168 с.
  19.  Коваль Л. Г., Звєрева І. Д., Хлєбік С. Р. Соціальна педагогіка: Навч. посіб. - К.: ІЗМН. 1997.-392 с.
  20.  Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. —К.: Парлам. вид-во, 2002. — 87 с.
  21.  Клейберг Ю. А. Психология девиантного поведения: Учеб. пособие для вузов. — М.. 2001.—160 с.
  22.  Лукашевич М. П, Мигович І. І. Теорія і методі соціальної роботі: Навч. посіб. — 2-ге вид., допов. і випр. — К.: МАУП, 2003. -168 с.
  23.  Луков В. А. Социальное проектирование. — М, 1998. -492 с.
  24.  Макаренко А. С. Педагогическая позма. — К.: Рад. пік., 1988. -512 с.
  25.  Максимова Н. Ю. Психологія адиктивної поведінки: Навч. посіб. - К.: ВПЦ "Київський ун-т", 2002. - 308 с.
  26.  Максимова Н. Ю., Мілютіна К. Л. Соціально-психологічні аспекти проблеми насильства / Комітет сприяння захисту прав дитини. - К., 2003. - 342 с.
  27.  27.Міщик Л. І. Теоретико-методичні основи професійної підготовки соціального педагога у закладах вищої освіти. — Запоріжжя: Промінь. 1997. — 370 с.
  28.  Мустаева Ф. А. Основи социальной педагогики: Учеб. для студ. вьісш. пед. учеб. заведений. — 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Акад. проект. 2001. — 416 с.
  29.  Олиференко Л. Приємная семья — институт защитьі детства. Социальная педагогика. —2003.—№2. —С. 77-88.
  30.  Основні напрями соціальної політики України на період до 2004 року: Указ Президента України від 24 травня 2000 р. №717 / 2000.
  31.  Основьі социальной работьі: Учеб. для студ. вузов / П. Д. Павленок, А. А. Акмалова и др. - М.: ИНФРА-М, 2003. - 394 с
  32.  Осьмак Л. Профілактика асоціальних форм самоствердження підлітків // Рідна пік., 1997.-№3-4.-С 37-40.
  33.  Пилипенко О. І. Методологічні підходи до соціальної роботи з групами ризику. Сучасна соціологічна парадигма. - МАУП,. 2000. - С.76-80.
  34.  Пилипенко 0.1. Метод арттерапії в соціально-педагогічній роботі // Проблеми педагогічних технологій / Упоряд. І. Д. Звєрева. Вип. 1: Волинський акад. дім. 2003. - С 78-92.
  35.  Пилипенко 0.1. Новітні технології в роботі психолога з групами ризику // Вісн. Київського нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. К.: Вид. центр "Київський університет", 2000. — С 48-52.
  36.  Проблеми педагогічних технологій / Упоряд. І. Д. Звєрева. Вип. 1: Волинський академ. дім. 2003.—282 с.
  37.  Профілактика і терапія засобами мистецтва: Наук.-метод, посіб. / Під заг. ред. О. І. Пилипенка. -К.:А.Л.Д., 1996.-56 с
  38.  Психология социальной работьі / О. Н. Александрова, О. Н. Боголюбова. Н. Л. Васильєва и др.; Под общ. ред. М. А. Гулиной. - СПб.: Питер, 2002. - 352 с. - (Сер. Учебник нового века). 39.Селевко Г.,  Селевко А.  Технологии социально-педагогической работьі // Социальная педагогика. — 2003. — № 1,2.
  39.  Сидорова Л. Дети "группьі риска": помощь, поддержка, зашита // Социальная педагогика. — 2003. — № 2. — С. 98-100.
  40.  Социальньїй педагог: проблеми подготовки и професіонального становлення /Л. И. Воронова, Л. И. Родина и др. — Самара, 2001. - 164 с.
  41.  Социальная работа Под общ. ред. В. И. Курбатова. - Ростов н/Д: Феникс. 1999. — 576 с.— (Сер. Учебники, учебньїе пособия).
  42.  43. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / 1. Д. Звєрева, О.В. Безпалько. С. Я. Харченко та ін.; За заг. ред. І.Д. Звєревої, Г. М. Лактіонової. -   К.: Центр навч. літ., 2004. - 265 с.
  43.  Соціальна робота в Україні: теорія і практика: Посіб. Для підвищ, кваліфікації працівників ЦССМ / За заг. ред. А. Я. Ходорчук. - К., 2001. - Ч. 1; 2.
  44.  Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. Е. И. Холостовой. - М., 2000. - 424 с.
  45.  Справочное пособие по социальной работе /Л. С. Алексеева. П. В. Бобкова, Г. Ю. Бурлака и др.; Под ред. А. М. Панова, Е. И. Холостовой. - М.: Юристь, 1997. -168 с.
  46.  Тетерский С. В. Введение в социальную работу; Учеб. пособие. - М., 2000. - 496 с.
  47.  Технологии социальной работьі: Учебник / Под общ. ред. Е. И. Холостовой. - М.:ИНФРА-М.. 2003. -400 с.
  48.  Технология социальной работьі: Учеб. пособие для студ. вьісш. учеб. заведений / Под ред. И. Г.Зайньїшева. — М, 2000. - 204 с.
  49.  Технологии социальной работьі: Учеб. для студ. Вузов Т. В. Шеляг и др.: Е. И. Холостова (общ. ред.). - М: ИНФРА-М, 2003. - 399 с.
  50.  Управлінські аспекти сощальної роботи: Курс лекцій. - К.: МАУП. 2002. - 376 с
  51.  Философия социальной работьі: Моногр. Под ред. В. И. Митрохина. - М.: МГСУ Союз, 1998. -208 с.
  52.  Хмелева Н. Зтический кодекс социального педагога и социального работника // Социальная работа. — 2002. — № 2.- С. 17-19.

  1.  

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

79151. Учение пятидесятников о крещении Духом Святым 11.87 KB
  Внешним признаком КДС для большинства пятидесятников является говорение на иных языках. обладают даром говорения на языках. Учение пятидесятников о КДС которое обязательно должно сопровождаться внешним проявлением в виде говорения на иных языках не находит подтверждение в Св. Так в день пятидесятницы крестилось около 3000 человек но они не говорили на языках Деян.
79152. Пятидесятнические теории говорения иными языками 14.2 KB
  Из Деяний следует что апостолы говорил на национальных языках но в послании к 1Кор. Правда сейчас теория говорения на смешанных языках не получила своего распространения. Писания о предназначении дара говорения на иных языках. Широкое распространение дара говорение на иных языках в ранний период церковной истории было вызвано необходимостью проповедью христианства в языческом и многоязычном мире который требовал знамений служивших для религиозного сознания верующего человека подтверждением истинности какой либо доктрины.
79154. Сущность и происхождение учения теософов 35.48 KB
  Своим возникновением совеременное движение теософов обязано Елене Петровне Блаватской прим №1. Естественно что с этих пор индуизм и буддизм стали приобретать всё большее значение в системе теософов и антихристианские настроения Елены Блаватской сменились открытой враждебностью к евангельской вере. Секта теософов разделяется на несколько организаций некоторые из которых стали независимыми от Мадрасского центра.
79155. Происхождение Вселенной 18.16 KB
  Так краеугольным камнем ее теософии является фраза: Все ведущее к единству есть добро; все ведущее к разъединению есть зло. Всегда ли разъединение есть зло А как быть тогда с разотождествлением добра и злаЧеткое разделение этих категорий и выбор между ними главный принцип зороастрийской религии. С точки зрения зороастризма смешение добра и зла есть искажение божественной истины и любое учение пропагандирующее смешение этих понятий объявляется еретическим подобно тому как манихейское учение искажающее сущность зороастризма и...