36596

Філософія. Курс лекцій

Конспект

Логика и философия

Філософське знання має свою специфіку, яка докорінно відрізняє його від конкретно-наукового знання. Річ у тім, що коли наукове знання на певному етапі історичного розвитку є точним, однозначним і тому загальноприйнятним для всіх людей, то філософське знання є поліфонічним, плюралістичним. Це означає, що на одні і тіж самі питання в різних філософських школах даються різні відповіді, які, що суттєво важливо, мають рівноцінне значення

Украинкский

2013-09-23

643.5 KB

74 чел.

ЗМІСТ

                                                                                                          

Мета і завдання нормативно навчального курсу “Філософія”……………….

Програма нормативного навчального курсу “Філософія”……………………

Лекція 1.Філософія як специфічний тип знання………………………………

Лекція 2.Зародження основних парадигм філософствування………………...

Лекція 3.Філософія Середньовіччя та Доби Ренесансу……………………….

Лекція 4.Західноєвропейська філософія Нового Часу…………………………

Лекція 5.Винекнення і розвиток сучасної філософії………………………….

Лекція 6.Гуманістичні тенденції розвитку сучасної філософії………………

Лекція 7.Плюралізм течій сучасної філософії…………………………………

Лукція 8.Смисл і призначення філософії………………………………………

Лекція 9.Людське усвідомлення об’єктивної реальності……………………..

Лекція 10.Граничні засади буття людини у світі………………………………

Лекція 11.Людське усвідомлення суб’єктивної реальності……………………

Лекція 12.Пізнання і творчість…………………………………………………..

Лекція 13.Методи і форми наукового пізнання ……………………………….

Лекція 14.Суспільство як обєкт філософського пізнання …………………….

Лекція 15.Анатомія суспільства…………………………………………………

Лекція 16.Людина як субєкт історичного процесу……………………………..

Лекція 17.Філософія Духу………………………………………………………..

Лекція 18.Філософія історії………………………………………………………

Мета і завдання курсу “Філософія”

 Головна мета курсу – підготувати спеціаліста , здатного бути на рівні сучасної світової культури і цивілізації, і тим самим стати активним учасником своєї епохи , гідним громадянином і палким патріотом України , душею яких виступає філософія.

Завдання курсу:

Ознайомити студентів

         -з основними парадигмами філосовствування та галузями філософського знання (онтологією, гносеологією, логікою, філософською              антропологією, основами соціальної філософії, тощо);

        -функціонуванням знання в сучасному інформаційному суспільстві та особливостями взаємозв’язку науки і техніки із сучасними соціальними і етичними прблемами;

         -з умовами формування особистості , її свободи , відповідальністю за збереження життя ,природи , культури;

виробити вміння

-застосувати одержані знання при вирішенні професійних завдань;

-проникати у сутність явища та процесів реального світу і свідомо застосовувати наукову методологію у пізнавальній, практичній, виробничій та організаційно-виховній діяльності;

-аналізувати соціальнозначущі проблеми і процеси, факти і явища суспільного життя ;

-досягати консенсусу шляхом діалогу як засобу вирішення соціальних і етичних проблем.

ЛЕКЦІЯ 1. Філософія як специфічний тип знання

 1.Специфіка філософського знання.

2.Філософія і світогляд.

3. Філософія в системі культури.

Провідна ідея .Світоглядна природа філософського знання і соціальна  обумовленість його функцій.

       

Ключові терміни .Світогляд “клітинка” філософського знання .Світоглядна  і  методологічна функції філософії.  Галузі філософської діяльності : онтологія, гносеологія , праксеологія, аксіологія, історія філософії, філософія релігії, філософія культури, аналітична філософія, філософія природи , філософія духу, етика, естетика , комунікативна філософія, ккатегорії.

 

1.1. Філософське знання  має свою специфіку, яка докорінно відрізняє його від конкретно-наукового знання. Річ у тім, що коли наукове знання на певному етапі історичного розвитку є точним , однозначним і тому загальноприйнятним для всіх людей, то філософське знання є поліфонічним, плюралістичним .Це означає, що на одні і тіж самі питання в різних філософських школах даються різні відповіді, які, що суттєво важливо, мають рівноцінне значення.Інакше кажучи, в філософії не існує однозначних і загальнопрйнятих положень.Саме тому філософія є особливим видом знання; це “софійне” знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить і значення терміну філософія- від грецьких слів  філео-любов і софія-мудрість (“любов до мудрості”). Такий переклад , звичайно ж , не висвітлює сучасного змісту цього слова, але є в ньому і зерно істини .Людину, яка добре знає свою справу, ми називаємо “обізнаний фахівець”. Епітет “мудрий” не пасує до цього прикладу.Він вживається тоді , коли треба охарактеризувати ставлення людини до життя взагалі.Це ставлення виявляється у вчинках , а обгрунтовується загальним поглядом на місце людини у світі , її світоглядом.Філософію пов’язують саме із світоглядом, часто називають його основою. Щоб така характеристика філософії стала зрозумілою, потрібно розібратися в тому , яке місце у системі людських знань та поглядів  на життя посідає світогляд, а яке-філософія.

Сукупність знань, необхідних для розумового керівництва діяльністю суспільства і людини , можна уявити у вигляді піраміди , яку поділено на кілька рівнів таким чином , що кожен вищий її рівень обгрунтовує успішне використання знань нижчого рівня.

Знання технологічного рівня дають змогу безпосередньо керувати діяльністю, відповідаючи на запитання “як?”: як різати метал , як провести  урок , як лікувати хворого? Для того щоб виробити “рецепти” технологічного рівня , треба знати , що являє собою той предмет , та царина реальності , з якою ми маємо справу .Це рівень емпіричного   опису явищ дійсності.

Технологічні рекомендації та емпіричні описи завжди мають обмежену ділянку використання .Зрозуміло , що  виникає прагнення з’ясувати  чому , відповідно до закономірностей і яким саме чином влаштовані певні явища , як щодо них треба діяти ? Тут знання переходять на теоретичний рівень.

Уявімо тепер суспільство або людину , які достатньою мірою володіють технологічними , емпіричними  і теоретичним  знаннями , тобто всіма засобами , необхідними для здійснення сучасного науково-технічного прогресу та особистої участі в ньому. Такі  знання зрештою не гарантують розумного життя .Сучасна наука і техніка можуть сприяти розквіту життя , а можуть занапастити його в нуклеарній або екологічній катастрофі. Все залежить від того , задля чого використовуються ці могутні засоби ? Яким є наш ідеал ? Що надає сенсу нашій діяльності, як ми уявляємо собі покликання та призначення людини і місце її в цьому  світі? Відповідь на ці запитання дає методологічний рівень знань.

Кожен рівень знання має три ступені : думку, науку і осяяння .Засобом і знаряддям думки є розсудок , наука  - логіка, осяяння –інтуїція. Інтуїції підпорядковується розум. Це абсолютне знання засноване на тотожності розуму  який пізнає із об’єктом пізнання.

Отже те, що ми насправді знаємо- це не світ сам по собі , а те що ми з ним робимо ;ми перетворюємо в практику , так би мовити , наш образ світу , модель , охайно зібрану з цеглинок , здобутих у процесі навчання і освоєння мови.

Знання є сигналом і символом оточуючого нас світу є його образ , що складається в систему наукових уявлень , функціонує на рівні повсякденності,

міститься в інших духовних формах .Воно виробляє в собі певні категоріальні форми осягнення дійсності , прцедури власного розвитку , понятійний аппарат , мовні вирази тощо.

Розум людини здатен продукувати знання як духовне забезпечення  активної взаємодії людини з об’єктивним світом , як ствердженням себе в ньому. Разом з тим духовне самоствердження людини в світі не зводиться виключно до пізнавального відношення. В філософії науково – об’єктивний підхід поєднується з оціночим, оцінюючим.

Специфіка філософського знання в значній мірі визначається такими проблемами , які досліджуються в філософії .До найважливіших проблем філософії відносяться такі:

--хто така людина і яке місце займає вона в світі ?

--яка природа Світу , Космосу? В чому полягає причина і основа його формування ? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування Всесвіту , чи він є самодостатнім і не потребує для свого буття ніяких зовнішніх сил ?

--в чому полягає сенс людськогожиття в цілому ? І чи існує сенс взагалі?

--в чому суть людського щастя ?  І як , якими шляхами і законами людина може стати щасливою?

--як слід розуміти добро і зло ? Яка їх роль у житті індивіда і людських спільнот?

--людина і доля чи вільна істота людини, чи над нею панує фатум, доля ? Чи визначено її життєвий шлях заздалегіть , чи ні ?

На ці та інші питання  неможливо дати однозначні і вичерпні відповіді , і тому кожне нове покоління  людей  пробує відшукати своє власне тлумачення цих життевоважливих проблем людського існування .

Філософія вивчає , отже, такі питання , котрі включаються у світогляд людини .Саме тому філософія тісно і безпосередньо пов’язана з світоглядом.

 

 1.2.Світогляд –  це не просто знання про навколишній світ або про людину в ньому , це певна  система поглядів на місце і роль людини у світі .Саме ця проблема є каменем спотикання будь-якого світогляду і як така являє собою основне питання світогляду : Людина – Світ. Студентам важливо уяснити , що світогляд людини має інтегрований , цілісний карактер ,а не є просто сумою його сновних частин .Разом з тим світогляд не є чимось аморфним , безструктурним : у ньому виділяються відносно самостійні компоненти .До найважливіших з них відносяться : знання, переконання , оцінка минулого і віра у майбутнє, воля.

Знання виробляє у собі певні категоріальні форми осягнення дійсності , процедури власного розвитку , понятійний аппарат , мовні вирази тощо. У світогляд входять не всі і не будь-які знання , а лише ті, які є життевоважливі для людини.

Цінності – позитивне або негатиане відношення до явищ оточуючого світу , яке грунтуєтьяся на потребах та інтересах людей , культурі певного соціуму .

Переконання –інтелектуально-емоційна позитивна оцінка певних ідеалів , норм, дій і вчинків , на які людина орієнтується у своєму житті .

Оцінка минулого і віра в майбутнє теж входять в структуру світогляду .Людина живе не лише в “тепер”; яке є миттєвістю , а й проектує своє майбутнє , а також оцінює минуле.

Воля – психологічна здатність людини підпорядковувати свою діяльність , вчинки свідомо поставленим цілям. Воля – це серцевина особистості , те, що робить людину особистістю.

В структуру світогляду варто включити і самосвідомість .Це – один із найістотніших компонентів свідомості , який полягає в усвідомленні себе в якості суб’єкта практичної і пізнавальної діяльності , в оцінці своїх дій , потреб і інтересів , своїх почуттів і думок , мотивів поведінки та ідеалів , свого становища в природному і соціальному середовищі .

У світогляді віддзеркалюється суттєве (те , що є у взаєминах дюдини і світу ) з точки зору того , що стверджують певні ідеали необхідного (того, що має бути відповідним до життєвої позиції носія світогляду). Тому світогляд , образно кажучи , не тільки уявлення про храм , ідеал , до якого ми наближаємося  , а й про стратегію цього руху , принцип шляху до обраного храму.

Світогляд у будь-якій своїй формі (стихійний , більше чи менше усвідомлений , науково обгрунтованій , релігійній тощо) існує в будь-якому суспільстві і в будь-якої людини.Однак найчастіше ми користуємося визнаними світоглядними настановами , ледве усвідомлюючи це . так само як ми не думаємо про роботу серця , доки воно не захворіє.Людина , яка не звикла розмірковувати про принципи та ідеали , вважає , що всі люди , у всіх епохах, у всіх культурах прагнуть приблизно до одного – до звичайного , зрозумілого для неї та найближчого  її оточення. Тим часом це далеко не так. У історичні епохи представники різних соціальних груп і окремі особистості  явно неоднозначно відповідають на основне питання світогляду.

Наприклад , в індустріальному супільстві , яке складається у 17ст. в Західній Європі , утвердилася думка , що призначення людини – в активній діяльності , в пізнанні та перетворенні світу відповідно до зростання людських потреб (“Знання – це сила!”).

У добу Середньовіччя сенс життя вбачали у служінні Богові, в поведінці , яка дає змогу потрапити у Царство небесне .Давні греки вбачали свій ідеал у мірі , що упорядковує земний світ , а в Давній Індії сенсом життя вважали повну владу над усіма бажаннями , згасання всіх потреб і перехід у стан нірвани , в якому людина зливається з Всесвітнім Духом , випростовується з ланцюга перероджень.Світогляд має історичний характер .Це означає , що індивідуальний світогляд змінюється на протязі життя окремої людини , а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства .На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду : міфологія , релігія і філософія .

Міфологія (від грецького “міф”- переказ , оповідь і “логос ”-вчення )-це такий спосіб розуміння природніх і суспільних явищ , що полягає в одухотворенні і пересоніфікації цих явищ , наділені їх людськими за характером , але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями .Міфологія є універсальним типом світогляду первинних суспільств; Для філософського осмислення міфологічного світогляду  важливо звернути увагу на :1)тематику міфів , яка охоплює світоглядні проблеми ; 2)на ідентичність цієї тематики у різних народів .

Релігія (від лат.religio-набожність, святиня )-така форма світогляду , в якій освоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний , потойбічний і поцейбічний , грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити , що найважливішою ознакою рілігії є існування надприродної істоти –Бога .Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога.

Філософія є таким історичним типом осмислення світу , який вирішує всі світоглядні питання виключно раціональним , логічним шляхом, відкидаючи міфи, емоції , віру і т.п. феномени людини .Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому , що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом .Особливістю філософського світогляду є абстрактно – понятійна форма освоєння дійсності .

Отже філософія – основа світогляду . Якщо науки типу фізики управлюють виробництвом засобів людської діяльності , то філософія управляє виробництвом мети цієї діяльності .Філософія дає людині загальний орієнтир у світі , допомагає їй знайти своє місце в ньому .Для цього філософія , по-перше , допомогає кожному в своїй свідомості створити загальну картину світу і показати місце людства в космосі і місце кожної окремої науки в системі людського знання в цілому  ; по-друге , повинна розглянути загальну структуру суспільства і особистості ,тобто дати їх принципову схему (якщо провести аналогію з машиною) або розкрити їх анатомію(Якщо провести аналогію з організмом); по-третє, філософія зобов’язана проаналізувати загальні закономірності відношення людини до світу .

Філософська абстракція йде ще далі .Всезагальний “каркас ” світу і будь-якого предмету , загальна структура людської діяльності в світі – ось Всесвіт філософа. І результати її вивчення служать основою для взаєморозуміння і координації дій людей , досліджуючи всесвіти окремих наук.

Інакше кажучи , коли стикаються різні світогляди або відбувається зміна світоглядів (уявлень про Храм і Шлях), виникає потреба осмислити ситуацію , звернутися до рефлексії , зробити порівняльний аналіз різноманітних світоглядів і здійснити вірний вибір світогляду . Саме за таких ситуацій і виникає потреба у філософії як рефлексії світогляду. Ставлення людини до світу – це безпосередній предмет філософських роздумів.

 1.3.Філософія як сфера духовної культури виконує певні соціальні функції . В осмисленні , порівняльному аналізі  і в обгрунтуванні світогляду філософія виконує дві функції : світоглядну і методологічну .Осмимислюючи й обгрунтовуючи свої світоглядні ідеали , філософія виконує власне світоглядну функцію.Осмислюючи й або перетворення його на наукових засадах потребує різних філософських підходів .Проте порівняння і критичний аналіз різних світоглядів і відповідних їм філософських напрямків передбачають існування у філософії цілком визначеного загального “інструментарію”, що дає змогу здійснювати світоглядну функцію.

Методологічна функція не зводиться до методології пізнання , хоча й передбачає її .Йдеться про стратегічний рівень методології людської діяльності в цілому .Філософська рефлексія покликана зіставити й оцінити різні засоби цієї діяльності , долаючи оману удаваної наявності , наприклад , що найвірніший шлях до досягнення певного результату – це матеріальні дії , суворо підпорядковані означеній меті .Є потреба , є об’єкт ,  який за допомогою певних знань та знаряддя перетворюється на продукт , що задовольняє цю потребу. Все інше – лише лірика , прикраси , наголошує філософія функціоналістської техногенної цивілізації.

Гносеологічна функція – розкриває можливості філософії  у пізнанні об’єктивного світу і людини , починаючи від констатації і пояснення фактів аж до прогнозування і еврістичного передбачення .

Соціальна функція конкретизується у комунікативній і практично – перетворюючій. У комунікативній – філософія може об’єднувати або роз’єднувати людей на основі єдності або відмінності ідей чи світоглядних позицій .Практично – перетворююча виражає зв’язок філософських знань з питанням , з практикою.

Отже вихідним пунктом філософської рефлексії є “клітинка” філософського знання .  “Клітинка” – це поняття , введене до вивіреної методології , означає найзагальніше абстрактне відчуття головного протиріччя , яке лежить в основі  розвитку будь-якої системи . Крок за кроком думка рухається від абстрактного до конкретного , розгортаючи вихідну “клітинку ”у складну систему відносин , яка характеризує це явище в його цілісності.

Застосовуючи такий підхід до філософії , ми повинні з’ясувати вихідне , найзагальніше і водночас фундаментальне протиріччя у ставленні людини до світу .Людина на відміну від тварини перетворює навколишній світ і робить це за програмами, які не задані їй від природи (як у бобра чи бджоли), а творяться самою людиною. У результаті цього виникає потрійна суперечність .По-перше, між суб’єктивною реальністю (внутрішнім світом людини) та об’єктивною реальністю (незалежним від неї середовищем , яке людина намагається змінити ,відповідно з своїми планами ).По-друге , люди живуть і перетворюють світ , взаємодіючи  один з одним .По-третє, безперервно змінюючи світ та саму себе людина прориває обмежений горизонт тваринного існування , залишаючись при цьому кінечною істотою , смертною , вона прилучається до безмежності природи культури  і духу.

“Клітинка” філософського знання описує ці фундаментальні суперечності , без аналізу яких не можна зрозуміти те чи інше вирішення питання про місце людини у світі з допомогою таких філософських понять як :  об’єкт, суб’єкт, скінченне , нескінченне.Співвідношення їх можна уявити у вигляді такої схеми:

 

Де С – суб’єкт ; О – об’єкт ;С        О- суб’єктивно-об’єктивні відносини ;С                 

       С – суб’єктивно – суб’єктивні відносини ;                 -    знак нескінченності , що лежить за площиною С - О та С - С відносини (“криниця вічності – за образним висловом  Ф.Ніцше”).

Ця “клітинка” дає змогу порівняти різні типи світогляду з гранично загальної точки зору .Отже , існують позиції , які взагалі заперечують нескінченність світу , зводячи все до наявної суми суб’єктивних даних (скептицизм , позитивізм); інші визнають нескінченність об’єктивної реальності , матерії (матеріалізм) або реальність лише суб’єкта (суб’єктивний ідеалізм); треті розглядають світ як функцію С-О аспекта людської діяльності (прагматизм).У діалектичному матеріалізмі “клітинка” набуває вигляду основного питання філософії , що має дві сторони :1)питання про первинність буття (об’єктивної реальності ) або свідомості (суб’єктивної реальності ); 2)питання про те , чи спроможна свідомість адекватно відобразити, пізнати буття .На перший план тут виходять  С-О відношення , а нескінченність трактується як невичерпність об’єктивної реальності , матерії. С-С відносини та глибину суб’єтивної реальності розуміють як похідні  С-О відносин та матерії. Але життя засвідчує , що суто функціональне ставлення до духовності  (зведення її до функції зовнішнього середовища ) недостатньо ані для розуміння , ані для вирішення ключових проблем сучасності .Людину не можна “обробляти” як “гвинтик” з допомогою “інженерії людських душ” : С-С відносини та нескінченність духу потребують іншого підходу , ніж керування С-О відносинами.Тому основне питання філософії – це лише одне серед інших суттєвих питань , які розглядає і вирішує філософія , а  не єдине головне питання .

Основне питання світогляду органічно пов’язане з категоріями. Філософські категорії відрізняються від інших понять єдністю їх універсальності і світоглядної значущості .Універсальність категорій полягає в тому , що вони віддзеркалюють такі властивості , які виражають сутність ставлення людини до світу , без них відобразити таке ставлення неможливо , (такі властивості у філософії називають атрибутивними ).Світоглядна значущість їх полягає в тому , що без цих атрибутивних властивостей не можна ані сформулювати , ані осмислити будь-яке вирішення основного питання світогляду .В будь-якому світогляді так чи інакше виявляється ставлення до природи, об’єктивної і суб’єктивної реальності до співвідношення скінченного і нескінченного.Сутність людського ставленя до досвіду задається відносинами між чотирма вказаними атрибутами. Подальший філософський аналіз передбачає конкретизацію  висхідної категоріальної “клітинки”.Такий рух думки дістав у філософії назву сходження від абстрактного і є досить ефективним методом.

Таким чином , можна зробити ще один крок у конкретизації розуміння філософії , охарактеризувавши її як категоріальну рефлексію.

Усвідомивши світоглядне уявлення про місце людини у світі і стратегію реалізації відповідних світоглядних ідеалів, філософія конкретизує власні функції у ряді галузей , які становлять сутність вселюдських відносин. Ось їхня коротка характеристика.

Щоб зрозуміти місце людини у світі , треба по- філософськи осмислити самий світ . Ця галузь філософської діяльності має назву онтології  (вчення про буття).

У різні епохи світ не лише пізнається окремими науками , а й формується певна категоріальна картина світу .Та чи можливо сьогодні осмислити світ і місце людини в ньому , не прагнучи зрозуміти природу , суспільство та їх взаємодію як систему , не враховуючи нерівнозначності (вірогідного характеру ) природних та соціальних процесів, не сподіваючись на ефект самоорганізації більше , ніж на утопічне загальне регулювання “зверху”? Онтологія описує категоріальний “кістяк” світу і будь-якого явища в ньому таким чином, щоб з’ясувати аспект вихідної “клітинки”: як можлива людина в цьому світі , або яким має бути світ, спроможний породити людину із свідомістю її? Виконуючи світоглядну функцію у галузі онтології , філософія обгрунтовує відповідну категоріальну картину світу , а реалізуючи методологічну функцію, з’ясовує стратегію поведінки , адекватну прийнятій категоріальній картині.

В осмисленні людини філософія створює соціальну філософію (філософію історії) і філософську антропологію, аналізуючи картину суспільства (сукупної людини) і людину як цілісну особистість (світоглядна функція), а також відповідну їм стратегію життєдіяльності (методологічна функція).Ці обидві реальності (сукупна людина та людина - особистість) розглядаються з позиції співвідношення в них об’єктивної та суб’єктивної реальності, скінченного та нескінченного .

Таким суттєвим моментом вселюдських відносин є насамперед перетворення (будь-якого об’єкта ) і спілкування (будь-яка взаємодія любих суб’єктів).Філософська рефлексія їх здійснюється у праксеології (праксіс-дія) та в етиці (етос-вдача, звичай), де з’ясовується, як саме можливі ефективне перетворення і людське спілкування .Світоглядна функція реалізується в обгрунтуванні ідеалів перетворення і спілкування , а методологічна – у знаходженні оптимально та морально допустимих шляхів щодо здійснення цих ідеалів.

Перетворення і спілкування можливі лише на грунті напрацьованих самою людиною програм, які діятимуть тільки тоді, коли вони правильно відбивають світ, висловлюють життєвий сенс і ключові цінності орієнтації людини. Цьому відповідають такі сутнісні моменти , як пізнання та ціннісно- орієнтована діяльність , які осмислюються у гносеології (“гнозіс”-знання ) , або в теорії пізнання і аксіології (“аксіс”-цінність).Світоглядна  функція філософії полягає в обгрутуванні набутої системи цінностей та ідеалів пізнання , а методологічна – у зясуванні шляхів та законів пізнання і в реалізації життєвих сенсів , ключових цінностей , наприклад , що є істина , як пізнати її і як жити відповідно до істини.

Для збереження цілісності людина потребує ще й окремих духовних “скріплень”.ДоꗬÁ‹Й естетиці  і філософії релігії. І, нарешті, філософія потребує самоосмислення власного шляху , мети , перспектив. Це завдання вирішується в історії філософії. Отже, філософські функції набувають двоповерхового вигляду.

ЛЕКЦІЯ 2.Зародження основних парадигм філософствування.

 1.Культурно історичні передумови виникнення філософії.

2.Своєрідність філософії стародавньої Індії і Китаю.

3.Логіка філософського розвитку античної філософії.

Провідна ідея. Без проти філософії історія філософського знання буде          неповною ,а хронологічні рамки її генези істотно обмеженими.

Ключові питання. Міф. Логос. Релігія. Філософія. Ідеалізм. Матеріалізм. Дуалізм. плюралізм. Креаціонізм. Веди. Упанішади. Сутри. Локаята. Вайшешика. Пуруша. Даосизм. Конфуціанство. Скептицизм. Епікуреїзм. Стоїцизм. Неоплатонізм. Естезіс.

 

 2.1.Зрозуміти сутність і функції філософії допомагає історія її.В історії людської цивілізації склалися два глобальних типи культури-східна і західна, котрі досить відчутно відрізняться одна від одної. Ці відмінності вплинули і на філософські вчення Сходу і Заходу. Вся східна культура побудована на підпорядкуванні індивіда колективу, на розчиненні індивідуального в суспільному. Культ спільності тут переважає над культом людської особистості ,її суверенності і недоторканості. Це зумовило той факт, що індивідуальне творче начало в філософії стародавнього сходу виражено вкрай слабо. Історія практично не залишила нам імен індійських філософів, їх індивідуальний внесок розчинений у колективній творчості. У філософських вченнях людина розглядається як проблема особистості не знайшла в цій філософії актуалізації .У такому підході знайшла відображення стабільність соціально-економічних форм східної цивілізації і повне підпорядкування особи жорсткому кастовому поділу суспільства.

Якщо в західній культурі домінує раціоналістичний підхід в розуміння світу і людини , то в східній на перший план висуваються ірраціоналістичні – містичні форми осягнення дійсності. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття, східна культура головнону увагу звертає на проблему постійного самовдосконалення людини , а не на перетворення світу відповідно до потреб людини, що характерно для Західної цивілізації. Східна культура формує сприйняття реального предметно-чуттєвого світу як химерної фікції, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось “справжнім”. Тим то філософія Сходу обертається своєрідною філософською міфологією, орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і практично байдужості до раціоналістичних методів осягнення світу.

Походження філософії залишаєтьяся багато в чому загадковим: не маючи змоги вивести філософію  з її емпіричних передумов, вчені схиляються до думки , що у своєму походженні вона “звалилася з неба”.

Історично філософія зароджується в результаті декількох сприятливих умов і передумов :якщо такий збіг відсутній (як у цивилізації доколумбової Америки, у Месопотамії та Єгипті), можна говорити лише про можливість , а не про справжнеє формування її.Які ж мотиви і обставини покликали філософію до життя?

Насамперед слід визначити психологічні передумови виникнення філософії. Вже стародавні мислителі замислювалися над тим, що ж відбувається із свідомістю , коли вона із передфілософського стану трансфомується у філософський , і відобразили якісну особливість цього переходу словом “здивування”: філософія , з цієї точки зору, виникає як продукт не розуміючої думки.

Спосіб поведінки думки в момент вининення філософії називають рефлексією. Тобто зусиллям, з яким свідомість спрямовує погляд на себе , відбивається у собі .У рефлексії і закладено специфіку філософської раціональності. Взята як осмислена й методично застосувала процедура рефлексія є самосвідомістю-теоретичним висловлюванням. З неї ж філософія починається історично.

Крім психологічних , існують духовні витоки філософського знання. Серед них два основних – емпіричне знання і міфологія. Відповідно до цього в науці конкурують дві моделі походження філософії: “гносеогенної”, що виводить філософію з доісторичного пізнавального досвіду, і , “міфоченна”, яка виводить її з традиційної міфології .Обидві ці концепції грунтуються на перекамливих припущеннях і доповнюють одна одну .Знання і міф передують філософії , але способи взаємодоповнення їх різні .Емпіричний досвід не перетворюється на філософію автоматично. Їх неможливо пов’язати причинно –наслідковими відношенням: емпіричне знання–причина, філософія-наслідок. Отже філософія народжується з емпіричного знання , не інакше як “дивуючись” йому , і тим самим вказує на його обмеженість і спонукає до удосконалення.

Інші зв’язки між міфологією і філософією. З першого погляду міф і філософія є принципово різними типами мислення: міф-це доісторична , колективно-несвідома форма світогляду, а філософія, навпаки, вже у свіїх перших історичних проявах про себе як про індивідуально-самосвідому любов до мудрості. І вже не філософія , що формувалася , при всій конфронтації з традиційною міфологією знаходиться з нею в одиному еволюційному ряду і є природним продовженням її. Отже любов до мудрості не виникає миттєво, а виробляється поступово , походження її – тривалий процес, всякому філософія починається раніше, ніж закінчується міфологія.

Однак і духовні передумови не забезпечують походження філософії, якщо цю подію не супроводжують соціогенні причини. В еволюції філософії маємо справу не з “чистим” мисленням, а з конкретними історичними індивідами, які займаються теоретичною діяльністю. Доісторична родоплемінна спільність не могла надати індивідові такої можливості (це було б збитковим для суспільства). Теоретичне знання виявляється не раніше ніж розумова праця відокремлюється від фізичної. Філософія для свого самовизначення потребувала дозвілля. Професіоналізація філософської діяльності розпочинається із руйнування соціально-економічної структури родового ладу і винекнення держави, яка надає індивідові мінімум умов для його духовного,  в тому числі теоретичного , самовизначення. У різних регіонах цей процес відбувається по-різному. В Єгипті і Вавілоні філософія, не завершивши циклу свого становлення, зупиняється на стадії передфілософії. Цьому сприяли дві вирішальні обставини: по-перше, давньо-східна державність (деспатія) узурпувала владу над первісно-родовим соціумом, у результаті чого відбувалася консервація як общинного устрою, так і нерозривно пов’язаних з ним традиційних міфологічних структур мислення ; по-друге , монополія жерців на знання перешкоджала розвиткові позакультової думки, вираженням якої могла бути лише філософія. Становлення філософії, її предметне і методологічне самовизначення відбувалися лише в Індії, Китаї і Греції (у період , який визначається як “осьовий час” з епіцентром у середині 1 тисячоліття до н.е.).

 2.2.Отже, у трьох осередках стародавньої цивілізації (Індії, Китаї і Греції) майже одночасно виникає філософія. У розвитку філософської думки давньої Індії дослідниками виділяються такі періоди: Ведичний (Упанішади), Післяведичний (Емпіричний), Філософських Сутр(Афоризми, Висловлювання).

Першим пам’ятником міфологічно-філософської думки стародавньої Індії були “Веди” (знання). Веди в основному складаються із гімнів богом. Чимало є в них і космічних гімнів, в яких робляться спроби осмислити проблеми походження світу,  його витоків. У цілому вони відображаються стадії розвитку первісного суспільства на рівні примітивно–міфологічного пояснення дійсності (наївно-реалістичний світогляд).

Найбільш чітко філософський аспект Вед виражений в “Упанішадах ” (утаємниче вчення), а яких філософська думка, де філософія виокремлюється від міфології і релігії. У філосфських ідеях упанішад головна увага спрямована на проблему субстанції буття, яка вирішується як з матеріалістичних так і з ідеалістичних позицій.

Післяведичний період характеризується процвітанням брахманізму , буддизму, джайнізму. У відомих емпіричних поемах “Фамаяна” і “Махабхарта” згадується такі філософські школи як сахк’ю, йога, локаята, які займалися розробкою проблем логіки і теорії пізнання.

Філософські Сутри були першим свідченням систематичного самостійного висловлювань, призначених для вивчення на пам’ять , із послідуючи-локаятики) першоосновою всього реальноіснуючого вважала чотири елементи: Землю, Воду, Вогонь, Повітря Вони вічні і за їх допомогою можна пояснити  розвиток Всесвіту від найпростіших організмів до появи філософії, тобто Мислення.

Усі філософські школи Китаю, висуваючи та обгрунтовуючи свої ідеї , постійно зверталися до класичних книг китайської освіченості : “Книга пісень”(Ши цзин), “Книга історії”(Шу цзин), “Книга порядку”(Лі шу ), “Книга перемін”(І цзин). У “Книзі перемін” містяться перші філософські осмислення проблем людського існування, основи і принципи філософського мислення. Разом з тим - це книга ворожбиі пророкувань.Основні її поняття –“Інь”, “ян”, “дао”.Теорія “Інь-ян” єдина для всієї китайської культури.Згідно з цією теорією існують дві сили , дві тенденції , які взаємно заперечують одна одну , але і взаємодоповнюють .Одна сила петенційно завжди містить у собі іншу і на вищому ступені розвитку може перетворюватися у неї.

Філософія стародавнього Китаю представлена багатьма школами, але найбільш чітко її характерні риси репрезентовані у конфуціанстві і даосизмі.

Центральне місце у крнфуціанстві займають проблеми моральної поведінки людини, проблеми життя держави, сім’ї й управління суспільством. Конфуцій особдиве місце приділяв вихованню людини у дусі поваги до інших людей, до суспільства. Головною метою конфуціанства було досягнення стабільного, поступово еволюціонуючого суспільства. Вчення Конфуція отримало широке розповсюдження в Китаї та за його межами і в модифікованому вигляді існує і понині.

Основні поняття даосизму  викладені у книзі “Даодецзинь”, написані послідовниками Лао-цзи.Даосизм – це насамперед філософське вчення про Всесвіт, про буття. Даосизм був спрямований на гармонізацію взаємин з природою. Основну мету послідовники даосизму вбачали в досягненні довголіття,  стану просвітлення і безсмертя.

Отже , в цьому індійському варіанті філософствування просліджується “розмитість” меж між людиною та природою у взаємовідношенні “людина-світ”, з домішуванням морально-етичної тематики над натуралістично-емпіричною. У філософській парадигмі переважає “філософська міфологія”, орієнтована на містичне переживання, одухотворення буття.

Китайський варіант філософствування характеризується “історизацією”міфів , більш реалістичною увагою до питань державотворення , до виявлення стосунків між вищими і нижчими , батьками і дітьми .У філософській парадигмі більш – менш чіткої фроми набуває тенденція поступового виокремлення філософської думки з міфологічного контексту.

 2.3.Антична філософія , тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у 6 ст. до н.е. у Греції і проіснувало до 6 ст. н.е. Виникненню античної філософії сприяла низка таких обставин, без яких воно було б неможливим. По-перше, філософія зародилася за умов утвердження зрілих рабовласницьких відносин і встановлення демократичного ладу , який дав індивідові (вільному громадянинові) можливості для його зростання і самоствердження. По-друге, античне міфологічне мислення розвивалося в основному поза будь-яким культом і незалежно від нього і вже в передісторичну епоху досягло високого рівня раціоналізації, які передують появу філософської раціональності. По-третє, антична філософія складалась в обстановці плідних ділових і світоглядних контактів греків з країнами Стародавнього Сходу , які значно розкидали їхні культурні й пізнавальні інтереси спонукавши тим  самим до самостійних теоретичних пошуків і узагальнень.

Слід звернути увагу насамперед на те , що філософія Стародавньої Греції започатковує європейську філософію. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття “Логос” як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає у таку рису менталістику західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Грецька філософія , особливо рання , за своїми проблемними інтересами є є космоцентричною, тобто орієнтованою насамперед на космос як на безумовну реальність і найвищу цінність. Вона починається з постановки питання про першооснову всього сущого (“архе”), про ту невидиму і розумово осяжну єдність світу , яка схована за чуттєво сприйнятною різноманітністю явищ. Таке “предметно-речове” бачення світового унівесуму і становить ментальне підгрунтя західної філософської парадигми, типові риси якої знаходимо в античній філософії давньої Еллади.

Яка ж логіка поступального руху античної філософської думки? Яка специфіка прогресуючого розвитку філософії? Уже у найдавнішій період свого становлення в ній  намітилтся протилежні підходи щодо вирішення цих питань, а разом з тим і розкол на комфронтуючі тенденції.

Мілетська школа відповіла на ці питання з позиції наївного матеріалізму. Її представниками були Фалес, Анаксимандр, Анаксимел. Першооснову речей вони вбачали в образі певного тілесного елемента , або матеріальної стихії (“стойхенон”). Для Фалеса-це вода, для Анаксимена-повітря, для Анаксимандра-“апейрон”, середнє між ними, а тому невизначений стан речовини. Вперше в історії мислителя Фалес поставив проблему начала матеріальної дійсності під кутом зору понятійного її осмислення . У  Фалеса на відміну від міфології світ мислення і світ буття не відривний один від одного , а начало світу шукає в матеріальній дійсності , а не поза матеріальним буттям як це було в міфології Але у Фалеса виникли труднощі при доведенні відмінного із тотожного і навпаки.

Тому Анаксимандр виходить з іншого принципу : “із нічого ніщо і не виникає”. Для пояснення сутності існуючого застосовує дещо нескінченне – “апейрон”, як щось безмежна в усіх напрямах .Тобто , на відміну від Фалеса, який кінечне (ваду) проголошував началом нескінченного. Анаксимандр началом нескінченного проголошує саме нескінченне. У нього виникнення і зникнення здійснюється так же як і у Фалеса, але з тією різницею , що воно відбувається через діалектичну суперечність. “Апейрон” ніби “приречує” предмети на знищення через їх звиникнення , відокремлення і в той же час “апейрон” також “приречиний” тим , що знову виникають кінечні предмети і т.д. Тобто з “апейрона” виникають  і в ньому ж зникають предмети у вічному процесі руху матерії. Отже “ Апейрон” наділявся безмежною потенцією, але він виявився дуже невизначеним.

Анаксимен же абстрактну субстанцію “апейрон”  знову наближує до чуттєвого даного , до кокретного , фізичного і проголошує “Повітря”, як безмежне першоначало . Повітря не так “визначене”, як вода , і не так невизначене , як “Апейрон”. Повітря як щось проміжне між ними . Тобто повітря в собі самому містить джерело і є головною причиною цілісності і космосу. Всі причини речей  Анаксімен зводить до нескінченного повітря.

Отже, мілетська школа , поставивши питання про основу сущого, не змогла пояснити яким чином речі , що зазнають змін , можуть мати у своїй основі дещо загальне , яке перетворився у різні форми, виражає стабільне.

У той же час постановка мілетцям проблеми руху відкрила шлях до більш глибокого розуміння сутності руху . Новий крок у цьому напрямку зробив Геракліт. За Гераклітом , буття Всесвіту здійснюється на основі віковічних перетворень природної стихії вогню, “мірами згасаючого” і “мірами спалахуючого”. Разом з тим Геракліт розвинув наївні діалектичні уявлення своїх попередників, започаткувавши усвідомлення  діалектики як філософського методу мислення , він указав на універсальне джерело руху і змінення речей : це джерело-протиріччя як єдиність (“гармонія”) і боротьба протилежностей , які прогнозують космос у цілому і кожне явище окремо.

Отже, матеріалізм іонійських філософів за своєю конкретно історичною формою гілозаїстичний, в чому головним чином і проявляється його світоглядна непослідовність.

Елеатська метафізика відкриває початок ідеалізму .Подібно до своїх попередників піфагорійці та елеати шукали першопричинні основи буття , але їхня увага при цьому була сконцентрована не на речовинному субстраті світобудови , а не пануючому “управлінському началі” (на незмінному конструктивно-розумовому принципі), яке надихає все рухливе і мінливе , а саме непідвладне просторово-часовій стихії становлення .Ксенофан визнанням незмінності першоначала (Бога) і всього сущого засновує принцип , розвиток якого породив метафізику Парменіда , протилежну діалектиці Геракліта. Началом у Ксенофана виступає не матеріальне , а саме “Божество” до якого не можна застосовати поняття “розвиток ”. Субстанція світу і Бог одне і те ж , Бог є втіленням якісної єдності і абсолютної незмінності.

Елеати заперечубть числовий ідеалізм піфагорійців і постулюють абстактний символ єдиного , неділимого, вічного і нерухомого Буття , незалежного від чуттєво сприйнятних речей з народженням їх , мінливим існуваннямі смертю. Парменід , за логікою філософського розвитку, послідовник Ксенофана, але в філософській системі Парменіда, метафізичне розмежування істинного Буття (єдиного Бога) від неістинного (Буттяреалї того Буття, яке є предметом дослідження істини; і аналізу думки, яка розповсюджується на фізичний світ.

У відповідальності з двома пластинами філософського вчення із метою побудови про них знання Парменід застосовує дві аксіоми : 1) “Буття є, небуття нема”- як шлях істини ; 2) “Буття нема , небуття є”-як хибний шлях . Тобто джерелом істини Парменід вважає розум , мислення , а джерелом заблудження –відчуття . Отже, два протилежні положення (істина і заблудження) і джерело їх знання (мислення і відчуття) застосовуються Парменідом до двох основних понять його філософської системи – Буття і небуття .Таким чином розум пізнає те , що не рухається , вічно незмінне; чуттєві органи пізнають те , що плине , позорність, видимість. Разом з тим Парменід втрачає довіру до самоочевидності емпіричного досвіду , до реальності зовнішнього світу і відокриває шлях метафізиці як ученню про потойбічні і недоступні для чуттєвого пізнання сутності.

Найбільш закінченої форми грецький матеріалізм набуває у світогляді Демокріта. Він пов’язав увесь накопичений досвід науки і практики з послідовною матеріалістичною теорією буття і пізнання .У вченні про буття Демокріт головне завдання вбачав у поясненні феномена руху. У пошуках причин його він висуває гіпотезу щодо найдрібніших неподільних частинок , або атомів, і пустулати, в якій ці частки рухаються завдяки притаманній їм силі ваги. Отже , всі процеси в природі є продуктом протиріччя між атомами і пустотою як умовою можливості руху їх. Послідовно проводячи цей детерміністичний принцип, Демокріт дає матеріалістичне пояснення походженню космосу із спонтанного вихрового руху атомів . З позиції атомостики Демокріт тлумачить сутність і функції психічних явищ , зводячи душу й усі розумові процеси до руху й асоціацій особливих вогнеподібних атомів, що відзначаються тонкістю, легкістю та інтенсивною здатністю проникати будь-куди.У теорії пізнання Демокріт, вірний висхідній атоміністичний передумові , доходить до припущення подвійного роду якостей об’єктів, що пізнаються : якостей справжніх , притаманних самим об’єктом , і якостей уявних , залежних від нашої здібності чуттєвого спийняття. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

Якщо в центрі уваги демократичних шкіл був космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні люлини. І вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини , її життя .Тому –то вчення Сократа є вододілом у розвитку античної філософської думки. Сократ висуває думку про те, що істинним світом є її внутрішній світ. Пізнання цьго світу здійснюється не чуттєвістю , а розумом, раціональністю. Він вважає , що в багатьох своїх характеристиках люди  одинакові , тому пізнання однієї людини дає знання  про людей і світ  в цілому. “Людина, пізнай саму себе . і ти пізнаєш весь світ”- таке філософське кредо Сократа.

Крім Сократа , філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля.

Традиція античного ідеалізму набула свого ситематичного вираження у філософії Платона (427-347рр. До н.е.). Ця філософія за своїми світоглядними цілями і призначенням змикається із релігією і є її теоретичним обгрунтуванням і виправданням.

У вчені про світ Платон пропонує довільну умоглядну конструкцію , подібну до міфа про творення . Він допускає ізольоване існування позачергового і позапросторового світу ідей (безтілесних сутностей, увінчаних ідеєю блага), відповідно з якими творець з нерозумної і хаотичної стихії матеріального світу формує і впорядковує космос і кожну окрему річ у ньому .Речі лише приречені до ідей , наслідують їх, є їхніми копіями, тінями , відображеннями.

Гносеологія платона грунтується на догмі безсмертя душі:

-до свого народження душа мала всю сукупність істинного знання ;

-з втіленням її вона втрачає безпосередній контакт із світом ідей і зберігає у собі лише згадку про них;

-пізнання і є оживлення і пробудження пам’яті (пригадування ) про сутності , що їх колись споглядала людська душа безпосередьо у світі ідей;

-засобом, що веде , керує і наближає душу яка пізнає , до потойбічної реальності ,-є діалектика ,яка символізується Платоном у міфопоетичному образі Ероса-філософсько –естетичного натхнення , що звільняє душу з полону поцейбічного світу і спрямовує її погляд на нетлінні і самосущі Істини, Добро  і Красу.

Отже, платонізм – це систематизованого розроблена інтуїція тіла .Платон не знає ідеального світу в його чистій ідеальності , а тому він мислитель Бога абсолютно імонетним світові. У платонізмі обожнений космос, тому тут немислиме таїнство перетворення , бо всі субстанції , а серед них і людина , мисляться  абсолютно вічними , і тому кожна людина  є принципово боголюбна,  само ж божество є формалізована ідея.

Платон все життя проповідував всезагальну гармонію. Але гармонія буває різна:

-одна-жива, вона активно бореться з безпорядком, з розкузданими ефектами. Цн гармонія “Піра” і  “Федра” ;

-друга-застійна, вона заснована на насильстві, не втілює в собі живих протиріч життя і вимагає гумової “дубинки”.

Класичний період представлений іменами Платона  , який розвинув накреслену Сократом гуманістичну лінію філософських пошуків і Арістотеля. Який підвів  підсумок досократівської і класичної античної філософії .В особі Арістотеля грецька філософія досягла найвищого розквіту й продуктивності. Творчий доробок Арістотеля розподіляється на праці : 1)написані  і опубліковані у період співробітництва в Академії  Платона ;  і  2)праці написані після того як він залишив Академію.

Праці періоду діяльності в академії не збереглися і відомі лише їх назви і фрагменти . За змістом трактати Арістотеля розподіляються на 7 груп:

  •  логічні трактати (“Органон”);
  •  філософські трактати (“Фізика”);
  •  біологічні трактати (“Про душу”);
  •  твори “Першої філософії”(“Метафізика”);
  •  етичні твори (“Нікомахова етика” , “Евдемова етика”);
  •  Соціально-політичні й історичні твори (“Політика”);
  •  Праці про мистецтво, поезію, риторику (“Риторика”, “Поетика”);

Філософія Арістотеля розподіляється на три галузі :

  •  теоретичну –про буття і частини буття , виділяючи “першу філософію”як науку про перші причини і начало;
  •  практику-про діяльність людини;
  •  поетичну – про поетику і риторику.

Хоча Арістотель за традицією називає філософське знання “мудрістю”, характер самої філософії у нього змінюється . Вперше в історії філософії філософське знання зближується з науковим, ставиться в один ряд.філософія відверто називається наукою .Отже, за Арістотелем , філософія постає наукою , що досліджує суще як таке , а також те, що притаманне йому саме по собі.

Велич Арістотеля не в тому , що він спробував узагальнити і систематизувати класичну філософську спадщину античності , а в цьому , що йому вдалося зберегти поліфонію (багатоголосся ) старогрецької філософської думки, її “вагання ”, “пошуки”, “пробний”  характер систем.

Кризовий щодо рабловласницького суспільства і перехідним (до феодалізму) характер епохи еллінізму виявляється у після арістотілевської філософії виразним інтересом до проблем морально-етичного плану , до суб’єктивної тематики. Ця обставина чітко простежується в усіх трьох провідних філософських напрямках елліністичної філософії-епікурїзмі, стоїцизм, скептицизм.

У 306 р.до н.е. Епікур застосував в Афінах філософську школу. Відроджуючи концептуально положенняя демокрітівської філософії він надав їй зовсім іншого звучання. Якщо у Демокріта атоми рухаються у порожнечі      виключно під необхідності  , то в Епікура поруч з дією необхідністю – атом проявляє властивість “самочинного відхилення ”від “лінії необхідності”. Головний сенс своєї ідеї про самочинне відхилення від лінії необхідності Епікур вбачає в правилі “мудрого життя”- у “відхиленні від незадоволення ”,яке випливає з цієї ідеї.

Стоїки виходили з того , що в світі панує невблаганна необхідність , людина  повністю залежить від зовнішнього світу . Треба глибоко вивчати природу і її необхідність , щоб добровільно підкорятися їй. І мудрість , і невіглас підкоряється необхідності , але “мудрого необхідність веде , дурня ж – волочить.” Мудрість допомагає стримувати ефекти . Для стримування ефектів треба виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність. Тільки таким чином можна виробити ідеальний саосіб відношення досвіду–апатію (відсутність переживань, безпристрастність).

Скептицизм  так само як і епікуреїзм та стоїцизм , констатує “розчинення” індивіда у суспільно-природничому світопорядку. Це “розчинення” (на відміну від класики) витлумачується скептиками як суто “тілесне” лише у тій мірі, у якій людина продовжує залишатись природною істотою. Кожен з елліністичних філософських напрямків вказує на наявність певної сфери (духовної), у якій людина (нехай і обмежена) виявляє свою непідвладність зовнішніх необхідності. Звідси і позиція можливості “відгородитися” від світу зовнішньої необхідності і “втечі” від нього у глибинних власного (духовного) світу – атараксія (епікурейці і скептики), апатія (стоїки). Отже елліністична філософія аж ніяк не бідніша за змістом від класики.

                     

                                       


Леція 3.Філософія Середньовіччя та доби Ренесансу.

             1.Особливості західно та східно-эвропейської релігійної філософії.

2.Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

         3.Пантеїзм і скептицизм як специфічні риси натур-філософії          Відродження.

           4.Філософсько- гуманістична думка українського Ренесансу (16-17 ст.).

 

Провідна ідея :Теоцентризм як духовно-ідеальне тлумачення реальності;

Антропоцентризм-відкриття людині як вільної і  необмеженої у своїх можливостях істоти.

Ключові поняття. Християнство. Теологія. Теоценризм. Креаціонізм. Одкровення. Фідеїзм. Гностицизм. Апологетика. Патристика. Схоластика.

Універсалії . Номіналізм. Пантеїзм. Гілозоїзм. Раціоналізм. Ірраціоналізм. Теорія “подвійної істини” . Реформація.

 3.1. Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. 4ст.)  привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підгрунті і починає формуватися середньовічна філософія , ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності .У центрі уваги Середньовіччя був Бог і пов’язана з ним ідея спасіння (Теоцентризм). Філософське мислення цього періоду релігійне – засноване на принципі креаціонізмі (творіння): світ створено з нічого , за одним лише вільним воловиявленням Бога. Релігійна схоластика середньовіччя висунула дві неортодоксальні моделі  космосу , які випереджують натурфілософію Відродження і Нового часу:

-Бог не творить світ за своєю волею , а спонтанно проростає в нього , еманує(вливається) в нього за внутрішньою потребою своєї природи;

-світ не створений Богом, світ існує вічно (ідея вічності).

У трактуванні природи загальних понять (універсалій) виділяються дві схоластичні теорії : реалізм і номіналізм . Реалізм продовжує “лінію Платона”- зливається з церковною ортодоксією. Універсалії існують онтологічно, реально, утворюючи самостійний і безтілесний світ сутностей, первинних щодо людського мислення й одиничних предметів.

Номіналізм продовжує “лінію Демокріта” – орієнтує на світ одиничних об’єктів. Справжніми є лише речі , що чуттєво сприймаються . Сутність будь-якої речі тотожна з індивідуальним тілесним існуванням.

Найвідоміших серед “отців” західної церкви був Августин Блаженний , який систематизував  християнський світогляд , спираючись на принципи платонізму .Він ототожнює Бога з буттям .На відміну від Бога створений світ не володіє самостійністю, поскільки він існує завдяки творцю.Звідси мінливий характер всього,  що ми зустрічаємо в світі. Аргументація ведеться на логічній основі “Старого заповіту ” і Платона. Універсалії існують онтологічно.

Відомим систематизатором  середньвічної схоластики був Фома Аквінський, який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідоміший його твір “Сума теології”. Аквінський намагався обгрунтувати принципи християнської теології, посилаючись на логічне вчення Арістотеля, відкинувши мктеріалістичні й діалектичні ідеї, піддав теологічній обробці ті розділи вчення Арістотеля, що йшли у руслі ідеалізму і метафізиці. Згідно з поміркованим реалізмом Аквінського -  універсалії існують трояко:

-до речей , у розумінні Бога;

-у речей , як їх суинісні смисли;

-після речей як поняття про них у розумінні суб’єкта пізнання ;

Хоча  Фома Аквінський і підпорядковує  науку релігії, але розмежувавши сфери їх застосування, він відкрив можливості і для розвитку наукового знання-підпорядковувався вірі,  а науковий інтерес – релігії.

 

 3.2.Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з 11 ст. (найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати  “Слово і закон і благодать” Іларіана ), й триває до середини 14 ст.(загибель 1340 р. князя Юрія 2 кладе кінець незалежності галицько – волинського князівства , культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі ). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що структурували світогляд і відображалися у всьому  масиві результатів творчості. Тоді філософія ще не виділилася  у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу .

Вагомий вплив на розвиток Київської   Русі  здійснило хрещення Русі (988р.). Ця подія привела до того , що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія , християнська література . Здобутки  античної філософії проникли в культуру Русі через твори християнських авторів і в християнській “обробці”. Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології , причому  така частина , яка підпорядкована  теології. Цей крок на тривалий період визначив русло ровтику давньоруської філософії – вона існувала як підпорядкована релігії частина культури.

Ще одна осбливість культури  Київської Русі  полягає в тому , що християнство, християнські та античні твори були відомі лише вузькому колу суспільства , духовний  еліті . Все це зумовлює той факт , що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку  мала перш за все просвітницький характер ; основне завдання вбачалося в тому , щоб роз’яснити народу основні положення християнства і християнської філософії.

Основною проблемою філософії цього періоду є людина , смисл її буття , розуміння людського щастя та шляхів його досягнення , співвідношення Бога  і людини. Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі  започатковує  Київський митрополит Іларіон, який в 1050 році написав твір “Слово про закон і благодать”. Іларіон  осмислює історію людства , вказуючи на її цілісний характер , розглядає проблему  смислу людського життя , свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв’язати на основі християнських догматів.

Більш чітко і систематизовано Київського  Климента Смолятича (середина  12 ст.). Аналізуючи життєво-смислові проблеми людського буття , Смолятич виходить із того , що вже викладена в Біблії ; завдання ж розуму і філософії , зокрема , полягає в тому , щоб правильно зрозуміти цю божественну істину.

Одинією з найяскравіших потатей серед діячів  культури Київської Русі 12 ст. є Кирило єпископ Туровський. Його творчість – не лише високий зразок володіння словом , вона насичена глибоким моральним чуттям , що й зумовило високий авторитет єпископа. В творчому доробку Кирила поряд з урочистими “Словоми” виділяють ряд “Бесід ”, послання сучасним йому політичним і церковним діячам.     

 В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого і невидимого , що становлять суть християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежності “внутрішнього” і “зовнішнього” : як це антитеза співвідносяться – церковне й світське, християнське і поганське. Зрештою зовнішнім є темрява , а внутрішнім-світло.

Ця особливість в розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі – проблеми людини. І це цілком закономірно, оскільки в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу.

Пам’ятники культури періоду Київської Русі відображають переважно два рівні суперечностей давньоруського суспільства: боротьбу трудящих проти соціального гноблення та міжусобні суперечки в стані панівного класу суспільства . Основне спрямування теоретичних концепцій , що виникають у зв’язку з осмисленням цих концепцій , визначається прагненням до їх пом’якшення , до гармонізації суспільного життя. Ця теорія соціального примирення апелює передусім до сфери моралі. Виховання кожної людини відпоівдно до принципів любові, милосердя і терпіння і приведе до мирного і дружнього соціального життя.

Охарактеризований тип філософствування становить зміст філософії в українській культурі і охоплює час з кінця 10 ст. до середини 15 ст. Як вважають дослідники, остаточним кінцем історії культури в цілому і філософської, зокрема, княжої доби слід вважати 1470 р., коли було скасовано Київське удільне князівство.

 3.3 Філософія Відродження (15-16 ст.)- це посередницька ланка між  середньвічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу .В сфері культури доба Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на люлину . Філософське мислення цього періоду – антропоцентричне. Гуманізм і різнобічність особи. З антропоцентризмом пов’язаний культ краси. В цю епоху живопис стає головним видом мистецтва (Боттичеллі, Леонардо да Вінчі, Рафаель – у їх творчості світосприйняття Ренесансу набуває найвищого вираження).

Філософія повертається до вивчення природи . Змінюється методологічна стратегія мислення:

-схоластичний раціоналізм поступається місцем вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання;

-на зміну формалістичної доказовості арістотелівської логіки приходить платонівська філософія.

Всесвіт стає предметом дослідницького інтересу .Філософія природи в особах Джордано Бруно (1548-1600) і Бернардіно Телезіо (1509-1588) спиралася на геліоцентричну систему світу Міколая Коперника (1473-1543).

Традиційна ідея Бога демонсрується у двох напрямах:

-Бог або розчиняється у природі (натуралізується);

-або піддається етико-раціоналістичній обробці;

Тобто :

-або пантеїстичний  матеріалізм ;

-або християнський гуманізм;

І все таки філософія відродження не відходить остаточно від схоластичних стеоретипів світорозуміння. Термінологічний і частково смисловий інвентарій (наприклад , Бог) все ще збереглися.

Одну із причин натурфілософських концепцій , Відродження створив Микола Кузанський (1401-1464). Його філософські переконання звернені одним боком до схоластики, а другим – до майбутньої філософськох класики 17 ст.(Дволикий Янус) - це порівняння стосується всієї філософії 15-16 ст. Бог як абсолютне начало заключає у собі весь світ, але в петенціалному вигляді. Творення світу виступає як процес розгортання Бога, його переходів природи.

Подальше звільнення думки від спадщини середньвіччя було продовження новоєвропейськоюфілософською класикою.

 3.4 В Україні у 16 ст. вніслідок специфічних соціально-економічних умов поширювання й розвивалися переважно ідеї раннього гуманізму . Якісно новий , вищий рівень розробки цих проблем починається з часу відкриття Києво-Могилянської академії.

У розвитку ренесансного гуманізму в Україні можна виділити три етапи . Перший (приблизно до середини 16 ст.) типологічно схожий із раннім італійським.У цей час гуманістів цікавлять суспільно – політична проблематика , питання єтики й естетики. У другому періоді (з другої половини 16 – до пол. 17 ст.) ідеї у переплетінні з реформаційними , а також з ідеями візантійського Відродження ; активно формується історична самосвідомість українського народу , розвивається ідеал гуманістичного патріотизму . Третій період – друга третина 17-початок 18 ст. Протягом цього періоду розробляється весь комплекс гуманістичних ідей у значно меншому переплетінні з реформаційними . В усякому разі, офіційно останні відкидалися.

Що ж спричинило поширень ідей гуманізму в Україні у першій половині 16 ст.? Передусім , соціально-економічний прогрес, що розпочався на українських землях наприкінці 15 ст.і був зумовлений вступом феодалізму у фазу розвитку простого товарного виробництва. Зачинателями гуманістичної культури в Україні  й найвизначнішими гуманістами 15-16 ст. були Юрій Дрогобич , Павло Русин, Лукаш , Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території в так званому Руському воєводстві Польщі.

Ренесансна культура в своєму західноєвропейському варіанті розвивалася ранніми українськими гуманістами з кінця 15 ст.в межах елітарної  течії з характерною для неї витонченою інтелектуліазованісю, переважно наднаціональним і позавіросповідним характером, будучи адекватною формою відображення спрямованої на секуляризацію суспільної свідомості  світської феодальної верхівки.

Середньовічні принципи філософствування починають зазнавати значної деформації в 16 ст. у зв’язку з періорієнтацією філософської думки від богопізнання  до пізнання людини та її самоцінності. Ренесансне бачення людини в контексті інших гуманістичних ідей поступово стало надбанням і української думки. Українські гуманісти епохи Відродження стояли на точці зору креаціонізму , але не всі вважали , що людина створена Богом і “по Божому образу”. Деякі визначали людину як “досконалий витвір природи”. Розміркувуючи над визначенням місця людини в світі , кураїнські мислителі , вирішували цю проблему в дусі філософсокого антропоцентризму з його кваліфікацією людини як найвищої цінності.

Як і західноєвропейські гуманісти епохи Відродження , українські мислителі вважали голоною рушійною силою історичного розвитку й суспільного прогресу такі фактори , як виховання , освіта , знання, а також доброчинство , звитяга, катріє, на їх думку , не тільки даром пророди , але й набувається протягом життя ; особливо залежать від початкових знань і від доброчесного виховання , освіти.


Лекція 4.  Захiдноєвропейська фiлософiя Нового часу.

              1.Формування нової парадигми фiлософствування.

2.Києво-Могилянська академiя i фiлософiя Просвiтництва.

3.Мiсце нiмецької класичної фiлософiї в iсторiї фiлософської думки.

4.Проникнення iдей нiмецької класичної фiлософiї в Україну.

Провiдна iдея: Зрозумiти-значить пiзнати.

Ключовi поняття. Акциденцiя. Атрибути .Субстанцiя .Модуси.Емпiризм. Рацiоналiзм. Сенсуалiзм. Iнтуїцуя. Iндукцiя. Дедукцiя. Детермiнiзм. Експеримент. Рефлексiя. Свобода. Матерiя. Рух. Реальне .Iдеальне. Трансцендентальне .Абсолютна iдея. Субєктивне .Обєктивне. "Рiч у собi". Iнобуття. Вiдчуження. Опредметнення. Розпредметнення. Практика. Антиномiї.

4.1. Визначальною особливiстю Нового часу є зародження i утвердження нового суспiльного устрою , який  висуває  i  обгрунтовує  новi цiнностi i засади людського буття XVII та XVIII ст. - доба  видатних досягнень у фiлософiї науцi i культурi. XVII ст. визначають,  як столiття генiїв та вiльнодумства, а XVIII ст.-як  столiття  Просвiтництва. Що ж нового принесла ця доба в розумiння  природного  i соцiального свiту; чим поновила загальнолюдську скарбницю методiв i прийомiв пiзнання й перетворення свiту, якi соцiально-етичнi iдеали висунула.

В центрi нового свiтогляду була вже не вiра, а розум.  Основнi парадигми Нового часу: "Знання - то сила!" (в основi  ставлення  людини до свiту лежить знання; перевага надається фактичному,  позитивному знанню явищ дiйсностi, що базуються на науцi й експерементi);  друга парадигма -опануй природою в iмя користi й успiху самого  життя (прагматично дiловий пiдхiд до свiту, що виробляється на  основi впровадження науки в виробництво, є типовим для Нового часу). Iстинно справжнiм буттям свiтовою субстанцiєю визнається природа. Парадигма стає  полiментальною  (англiйською,  нiмецькою,  французькою).Домiнуюча фiлософська тенденцiя-матерiалiзм.

Фiлософiя наслiдує природознавство, як науку за формою i  стилем. Цiлiсна картина свiту доповнюється знаннями  iї  частин,  елементiв, компонентiв. Усi характеристики якiсних особли-востей речей зводились до кiлькiсних.

Визначальна iдея- детермiнiзм (всезагальне, причинно зумовленi явища i процеси природи).

Розум Нового часу спрямований на пiзнання речей, якi  вони  є самi по собi; i на розумiння предметiв та буття, виключно як предмету пiзнання.

Прагнення до систематизацiї кiлькiсних дiй  i  диференцiацiя знання викликають розвиток теоретичного  мислення.  Тому  поруч з розвитком чуттєвого, емпiричного  пiзнання  свiту  розвивається i рацiональне, математичне мислення .Цi два типи пiзнання i  формують основнi напрямки фiлософського мислення Нового часу: емпiризм  та рацiоналiзм, найбiльш яскравими виразниками яких  були  вiдповiдно англiйський  фiлософ  Ф.Бекон  i  французький  фiлософ   Р.Декарт. Емпiризм (вiд грец. "емпiрiя"-досвiд)-вважає чуттєвий  досвiд єдиним джерелом знань. Рацiоналiзм(вiд лат. "рацiо"-розум) вважає розум думку вищим ступенем в системi фiлософських  цiнностей,  основою пiзнання та дiяння людини. Достовiрне знання не може бути  виведеним з досвiду.  Воно може бути виведене тiльки iз самого розуму.

 Започатковує вивчення методiв осягнення природи  англiйський фiлософ Френсис Бекон (1561-1626). Основне завдання фiлософiї  вбачав у створеннi нового методу пiзнання. У своєму  головному  творi "Новий органон" Ф.Бекон виклав основи  матерiалiстичного  розумiння природи i подав  фiлософське  обгрунтування  iндуктивного  методу пiзнання. Вiн вважав, що iндукцiя необхiдна форма доведення  i  метод пiзнання природи. Iндукцiю Бекон  вважав  ключом  до  пiзнання природи, методом, що допомагає розуму людини аналiзувати  розкладати i роздiляти природу, вiдкривати властивостi i закони притаманнi їй. Його основна теза: "Немає нiчого в розумi, що перед цим не  пройшло б через вiдчуття". На основi чуттєвих даних  ми  дiстаємо  достовiрне знання. Але досвiд дає нам iстинне знання тiльки тодi  коли свiдомiсть буде звiльнена вiд помилкових суджень ("iдолiв",  "привидів"). Таких iдолiв Бекон видiляєє чотири групи: "iдоли  роду" , "iдоли печери", "iдоли ринку", "iдоли театру", "iдоли  роду"-це  помилки,  властивi всьому роду людського. Вони зумовленi спiльною для всiх людей природою, недосконалiстю самого людського розуму.

Усвiдомлення природи цих iдеалiв допоможе подолати перешкоди на шляху пiзнання.

Матерiалiзм Ф.Бекона був  систематизований  Томасом  Гоббсом (1588-1679)-англiйським фiлософом. Вiн намагався надати метафiзичному матерiалiзму класичну механiстичну  форму. Т.Гоббс  визнавав матерiальнiсть свiту, первиннiсть матерii.

У Францiї це завдання вирiшував Рене Декарт(1596-1650), фiлософ, математик, основоположник  аналiтичноi  геометрiї,  представник класичного рацiоналiзму. У своїх працях ("Роздуми про метод", "Начала фiлософii") вiн намагався розробити унiверсальний  метод  пiзнання, тобто такий метод, яким би могли керуватися вченi усiх галузей знання.

Фiлософська система Декарта складається з  двох  самостiйних частин:

-з матерiалiстичної фiзики, як вчення про природу;  і

-з iдеалiстичної метафiзики.

Фiлософствування як мислення повинне розпочинатися iз  самого себе. Вимогу такого початку вiн виражає аксiомою: "У всьому належить сумнiватися". Пошук iстини передбачає сумнiв. Iстинного  знання, за Декартом, людина досягає лише за допомогою розуму . Але  не  досить мати добрий розум, головне -вмiти його застосовувати, використовувати iстинний спосiб його застосування. Таким  методом  Декарт вважає рацiональну дедукцiю.

Декарт був прихильником  дуалiстичної  позицiї  при вирiшеннi проблеми субстанцiї (першооснови, сутностi всього  iснуючого).  Вiн стверджує про два начала свiту: матерiальне i духовне, якi  iснують паралельно i незалежно одне вiд одного. Як повязанi мiж  собою  матерiя i мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю -вiдповiсти  на цi питання Декарт не змiг.

Основний внесок у вчення про субстанцiю в  фiлософii  Нового часу  зробили  нiдерландський  мислитель  Бенедикт  Спiноза та нiмецький фiлософ Готфрiд Лейбнiц.

Фiлософський  дуалiзм  Р.Декарта  був  подоланий  Б.Спiнозою (1632-1677). Свої погляди вiн виклав у працях "Про Бога  людину  та ii щастя","Етика". Саме в "Етицi" розвинутi i висвiтленi  основнi  його iдеї. Вiн  розробив моністичне вчення  про  матерiальнiсть  свiту. Спiноза довiв, що свiт вiчний i являє собою єдину неподiльну  природу виражену в двох формах: матерiальнiй i iдеальнiй.

Критикуючи Декарта, Спiноза стверджує, що iснує лише одна субстанцiя. Вона поєднує в собi два атрибути - протяжнiсть i  мислення. Ця єдина субстанцiя i є природою у її цiлокупностi,  або  Богом. Субстанцiя нiким не створюється, вона є причиною самої  себе.  Таке розумiння субстанцiї мiстило як дiалектичну  iдею  взаємодii  мiж конкретними матерiальними утвореннями, так водночас i iдею iх  матерiальної єдностi. Однак Спiноза вiдкидав атрибутивнiсть руху,  за його думкою, рух не є невiд’ємною властивiстю матерiального свiту, а лише його модусом (вторинною, похiдною  характеристикою).  Це  було антидiалектичним моментом у фiлософii Спiнози.

Англiйський фiлософ Джон Локк(1632-1704) дав в основному матерiалiстичне обгрунтування людських знань iз свiту почуттiв. Критикуючи теорiю Декакта про вродженi iдеї, Локк  довiв,  що  джерелом знань людини, джерелом всiх її iдей є чуттєвий досвiд. Вiн  вважав, що органи чуття -дають простi iдеї, а мислення - систематизує, комбiнує їх створює бiльш або менш цiльнi пямяття про речi  i  явища зовнiшнього свiту. Цим самим вiн доводив, що iдеї i  поняття  людини мають своїм джерелом зовнiшнiй свiт.

Проти  Спiнози  i  Локка   виступав    Г.Лейбнiц(1646-1716)-нiмецький фiлософ-iдеалiст, математик, фiзик, iсторик, юрист, мовознавець.  Головний  фiлософський  твiр - "Монадологiя".   Створена    ним оригiнальна система  обєктивного  iдеалiзму  складається  з  двох роздiлiв: “теорiя монад” i “теорiя пiзнання”.

 Монади або простi субстанцii (як  духовнi  субстанцiї  Всесвiту) Лейбнiц розподiляє на три  категорiї:  монади  життя;  монади душi; монади духи. Вказуючи на нерозривнiсть духовного i  тiлесного в кожнiй монадi, Лейбнiц визнавав як первиннiсть  i  безсмертнiсть душi, так i вiчнiсть iснування складних субстанцiй, наприклад,  рослинних i тваринних органiзмiв. Всупереч декартiвському дуалiзму  i вченню Спiнози про субстанцiї з пасивними модусами Лейбнiц  намагався вiдшукати динамiчнi начала  для  пояснення  рiзноманiтностi свiту.

Посилаючись на вiдкритий  ним  закон  збереження  “живих  сил”, Лейбнiц стверджував, що всi речi  володiють  власною  силою  внутрiшньою здатнiстю безперервно дiяти. На його думку поняттю  “монада” вiдповiдають: у математицi-  нумарична  одиниця  i  диференцiал;  у фiзицi- сила з ii  механiчним  законом  дii;  у  хiмii  -  атом;  у бiологii органiчнi форми; у психологii – перцепцiя (сприйняття  одиницi свідомості); у логiцi - суб’єкт судження; у правi - юридична  особа, iндивiд.

Отже монада надiляється духовною природою i виступає як протилежнiсть матерiального атома. “Монада”- поняття, яким  позначається найпростiший елемент неподiльної частинки буття.

Спростувати матерiалiзм з позицii субєктивного iдеалiзму намагався  Джордж  Берклi(1685-1753). На  вiдмiну  вiд  прихильникiв обєктивного iдеалiзму вiн визнавав за первинне свiдомiсть  субєкта. Iснуючими речами вiн визнавав лише тi речi, якi  данi  у  сферi свiдомостi iндивiдуума. Речi є комбiнацiї рiзних  вiдчуттiв,  тобто елементiв  свiдомостi.  Визнаючи  реальнiсть  вiдчуттiв  як  єдину реальнiсть Берклi своi зусилля спрямував на доведення того, що матерii як обєктивноi реальностi не iснує.

Слiдом за Берклi з позицiй суб’єктивного iдеалiзму  Давид  Юм (1711-1776) намагався довести, що метою науки i фiлософii є описування вiдчуваємого як єдиноi реальностi. На його думку- змiст людського пiзнання вичерпується двома рядами  уявлень:  першим  рядом уявлень - є безпосереднi враження з  якими  людина  зустрiчається, коли вона бачить, любить тощо; другий  ряд  уявлень-складають  iдеї (опосередкованi, менш нагляднi уявлення, якi є  вiдображенням  вражень). Тобто, враження первиннi а iдеi вториннi  Обидва  ряди  уявлень вiдрiзняються лише ступенем iнтенсивностi i образностi.

Через всю фiлософiю XVII ст. однiєю з центральних її тез проходить думка про “розумнiсть” свiту. Ця думка трансформується в XVIII ст. в iдею Просвiтництва як головноi рушiйноi сили iсторiї;  джерела i головного засобу досягнення людством рiвностi,  братерства  i свободи, тобто стану вiдповiдностi вимогам розуму.

У французькому матерiалiзмi видiлилися два напрямки:  один  з них виходив з теоретичних основ  матерiалiстичноi  фiзики  Декарта-Жюльєн Ламетрi(1709-1751), Денi Дiдро(1713-1784);  другий  виходив  з  теоретичних  джерел  матерiалiстичного  сенсуалiзму  Локка-Клод Гельвецiй(1715-1771), Поль Гольбах (1723-1789). Тобто Ламетрi i Дiдро розробляли матерiалiстичну  фiлософiю  природознавства, а Гельвецiй i Гольбах основну  увагу  зосередили  на  розробцi  матерiалiстичного сенсуалiзму.

Дiдро у працi “Думки про  пояснення  природи”  писав: “Неосяжну сферу наук я собi уявляю як широке поле, однi частини якого  темнi,а другi – освiтленi. Фiлософськi науковi працi мають  своєю  метою або розширити межi освiтлених дiлянок, або примножити на полi джерела свiтла”.

Другий послiдовник фiлософii природи  Ламетрi-  усi  духовнi переживання людини ставив у безпосередню залежнiсть вiд стану органiзму. У працi “Людина машина” вiн писав: “Душа i тiло засинають одночасно. У мiру того як затихає рух кровi, приємне почуття  миру  i спокою розповсюджується по всьому органiзму; душа вiдчуває, як  разом з повiками томно тяжiє вона, як слабне разом з волокнами  мозку i як, мало-помалу нiби паралiзується разом  з  усiма  мускулами тiла…”

Представники матерiалiстичного сенсуалiзму (Гольбах,Гельвецiй) також заявляли про непорушнiсть законiв природи, про  iх  незалежнiсть вiд людської волi, Гольбах у працi “Система природи”  писав,  що  “Матерiя є все те, що дiє на нашi вiдчуття”; що “матерiя не залежить вiд свiдомосi i впливає на вiдчуття людини”.

Здогадка французьких матеріалістів XVIII ст. про те, що саме рух надає матерiї рiзноманiтностi, багатство проявiв i  властивостей, виявилась великим досягненням  науки  i  фiлософiї.  Створивши вчення про природу, матерiю i рух прийшли  до  висновку,  що  фiлософiя  безпредметна  без  науки,  а  наука  не  володiє  основними вихiдними принципами без фiлософiї.  Але  їх  фiлософiя  була  метафiзичною i носила споглядальний характер.

 4.2. Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної культури й філософської думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової ментальності, що виникає на грунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму. Ці два напрямки розвитку тогочасної української думки викристалізовуються в складному процесі еволюції традиційних форм духовності, витворених книжністю княжої доби,містичним і раціоналістичним рухами XIV-XV ст. та їх синтезуванням із надбаннями раннього українського гуманізму, що вирізнявся певною мірою наднаціональним характером і схильністю до наслідування здобутків європейського Заходу, які згодом модифікуються під дією "семантичного поля" української культури. Якісно онвий, вищий рівень розробки цих проблем починається з часу відкриття Києво-Могилянської академії.

Завдання академії було чітко окреслено: збагатити вихідців з різниз земель України знаннями, а потім розіслати їх по всіх усюдах, аби розносили знання, мистецькі новинки, спосіб мислення і упроваджували їх в життя. Тому Київська академія виконувала два призначення: по-перше, навчального закладу, по-друге, власне акдемії в сучасному розумінні цього слова, як об"єднання вчених цілого народу.

Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов"янському світі. Професори академії читали курси боогслов"я, риторики. Філософії в навчальних закладах інших країн. Всі без винятку професори академії при вирішенні проблем буття виходили із релігійних позицій. Для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування Всесвіту. Разом з тим відношенням Бога і Світу тлумачилося неоднаково. Одні професори дотримувалися пантеїстичного розуміння зв"язку Бога і Природи; інші виходили з деїстичної позиції. У цьому ж руслі розглядалося і питання зв"язку Бога і людини.

У розумінні будови Всесвіту професори академії дотримувалися в основному арістотелівського-птоломеївської концепції; хоча вони і знали про геліоцентричну систему Коперніка, але піддавали її критиці.

Г.С.Сковорода(1722-1794) - видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі. Його філософська концепція - це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною. Головна проблема філософії Сковороди -це проблема людини. Його філософія "практична", госкільки він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати  лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про всіт , про людину, її щастя і шляхи його досягнення.

Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На його думку, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент - будує власне життя на засадах, осяянних правдою істини.        

Г.С.Сковорода здійснив глибокий вплив на весь подальший розвиток української філософії.

4.3   Класична німецька філософія за своїми теоритичними результатами, впливом на такі домінантні, наприкінці XIX і в XX ст. філософські школи, як марксистська, франкфуртська школа соціальних досліджень, французький екзистенціалізм та інші, стала одним з найвидатніших досягнень світової філософської думки. Вона не тільки зробила великий внесок у розвиток діалектики в методології , онтології, гносеології, а й з разючою глибиною досліджувала кардинальні для світогляду і долі людської культури проблеми й співвідношення “мікрокосмосу” людської особи, особливо його моральної складової частини, з суспільними нормами моралі, між ними й пізнавальними здібностями людини ( І. Кант ) , між пізнавальними і вольовими діяльнісними можливостями людини й суспільства ( І. Фіхте ); Між об’єктивними законами історії і діяльністю різних суб’єктів історичного процесу – людини, народів, об’єднань їх у різні епохи ( Г. Гегель ), нарешті між людиною, взятою в усій своєрідності її природи , і суспільством у перспективі усуненя деформуючих їхню сутність релігійних іллюзій (Л. Фейєрбах ).

Родоначальником класичної німецької філософії є Іммануіл Кант ( 1724-1804 ) – творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Теоритична діяльність Канта розподіляється на два періоди:

  •  докритичний ( до 60-х рр. XVIII ст. ), коли І. Кант виступає як стихійний матеріалість, який обгрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання вірішує оптимістично;
  •  критичний ( з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається “критикою розуму” – змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностецизму. Кант поставив за мету вірішити питання про межі пізнання, про предмет науки

Приступаючи до аналізу процесу пізнання Кант виходив з того, що існує незалежний від свідомості людей зовнішній світ, який є джерелом наших відчуттів. Пізнання людини, на думку Канта проходить три ступені:

  •  ступінь чуттєвого споглядання;
  •  ступінь здорового глузду ( розсудку );
  •  ступінь розуму.

На думку Канта, процес пізнання полягає у накладанні апріорних форм чуттєвості, категорій здорового глузду й ідей розуму на “матеріал” відчуттів. Він вважає, що наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не може бути. Наші знання накопичуються, але Кант виступає агностиком, оскільки заперечує пізнавальність сутності. Людина, на думку Канта, повинна розглядатись у двох значеннях: як явище і як “річ в собі”. Поведінка людини як явище підпорядкована законам природи, її вчинки не свобідні, а необхідні, причинно обумовлені; поведінка же людини як “речі в собі” не підпорядкована закону причинності, свобідна від законів природи і відбувається у відповідності з категоричним імперативом.

Найвищою цінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов’язок. Вічні надії на щастя філософ ставить в тісний зв’язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зробила себе гідною щастя, заслужила його своєю поведінкою. Кант, на відміну від Декарта, уже міг, базуючись на наукових фактах, заявити: “ Дайте мені матерію, і я покажу вам, як із неї повинен виникнути світ.”

В історії філософії Нового часу Іоган Фітхе ( 1762 – 1814 ) посів місце як творець останньої класичної системи суб’єктивного ідеалізму. Його філософія – це діалектичний суб’єктивний ідеалізм, де діалектично трактується свідомість суб’єкта і розкривається активно діяльна природа мислення.

На думку  Фіхте, свідомість і буття тотожні за своєю сутністю, “не-Я” буття, об’єкт – це друга невід’ємна від “Я” його сторона, або протилежність. Тобто абсолютне “Я” – це нерозривна єдність суб’єктивного і об’єктивного як протилежних і одночасно взаємопов’язаних сторін свідомості, з діалектики яких конструюється існуюча реальність, усі речі і явища.

Діалектика суб’єктивного і об’єктивного, стверджував Фіхте, здійснюється в межах свідомості; чисте ”Я” під впливом якогось зовнішнього поштовху, обмежуючи себе, виробляє “не-Я”, чисте “Я” реалізує і утверджує свою власну реальність. Отже, об’єкт, або те , що зветься зовнішнім світом, це проукт обмеження діяльності чистого “Я”, одна із сторін його як самосвідомості.

Філософську діяльність Фрідріх Шеллінг (1775-1854) розпочав як послідовник філософської системи Фіхте, але став критично переглядати суб’єктивний ідеалізм Фіхте і створювати свою систему об’єктивного ідеалізму. Головний недолік у філософії Фіхте, Шеллінг вбачав у тому, що в ній не розроблялося питання про реальність природи і механізми її розвитку.

Переробляючи систему суб’єктивного ідеалізму, та критикуючи матеріалізм Спінози ( за визнання матерії у вигляді єдиної субстанції світу ) і вчення дуалістів про двохсубстанційну основу світу, Шеллінг створив свою оригінальну об’єктивно-ідеалістичну філософію тотожності духу і природи, суб’єкта і об’єкта. У філософській системі Шеллінга одвічним джерелом всього сущого вважається абсолютний, вічний розум, або абсолютне “Я”. Весь світ, за Шеллінгом, духовний, багатоманітність його форм є прояв і наочно образне вираження абсолютного “Я”, духу, розуму. Абсолютний розум, як першооснова і джерело ідеального і матеріального, суб’єктивного і об’єктивного, становить собою відвічно абсолютну тотожність суб’єктивного і об’єктивного тобто їх яксно однакову духовну сутність.

В історію прогресивної філософської думки Шеллінг увійшов саме завдяки розвинутих ним окремих елементів і принципів діалектики в розумінні природи, історії, мистецтва, духовного життя загалом. Його метод конструювання поруч с антиноміями Канта і синтетичним методом Фіхте підготував передумови винекнкння діалектичного методу Гегеля – найбільш розвиненої форми ідеалістичної діалектики.

Найповніший, яскравий розвиток і завершення класичний ідеалізм отримав у філософії Георга Гегеля (1770-1831). Гегель – об’єктивний ідеаліст. Первинним вважав світову ідею ( відірваний від людини розум ), а вторинним – все матеріальне ( як ніби втілення і конкретне вираження цієї ідеї ).

У створенні картини світу, Гегель керувався вченням про тотожність мислення та буття, духу і природи, суб’єкта і об’єкта. Саме через це матеріальна дійсність у нього часто розчинялась у логічних визначеннях,  матеріальні процеси зображувались як логічні процеси.

У вирішенні онтологічної проблематики Гегель лише повторював попередніх філософів – ідеалістів. Новий крок у розвитку філософської думки Гегелем полягав у тому, що він розглядав ідею як довільний неперервний процес розвитку. Гегель завершив ідеалістичну ( позитивну ) діалектику – діалектику світової ідеї – як першооснову і джерело всього існуючого. Ідея, за Гегелем, не дещо побічне речам і духовним явищам, а сутність яка знаходиться завжди в них і проявляється через них. У діалектиці Гегель вбачав перш за все вираження суперечливого розвитку категорій як первинних по відношенню до речей і природи духовних сутностей. Діалектика, говорив Гегель, всезагальна – вона існує не тільки для філософської свідомості, бо “те про що в ній іде мова, ми вже знаходимо також і в кожній буденній свідомості і у всезагальному досвіді. Він характеризував діалектику як рушійну душу істинного пізнання, як принцип, що вносить в зміст науки внутрішній зв’язок і необхідність.

Загальний закон збігу онто– і філогенезу у пізнаний ( який регулює відношення людей до попередніх ступенів духовної і матеріальної культури ) був сформульований Гегелем у праці “Феноменологія духу”. Такий збіг філогенезу і онтогенезу – дуже важливий закон розвитку. Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження ( теза ), заперечення цього ствердження ( антитеза ) і заперечення, зняття протилежностей ( синтез ). У синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан. У діалектиці понять, у їхньому взаємозв’язку, взаємопереходах Гегель виразив дійсну діалектику, діалектику речей.

У праці “Наука логіки” Гегель ставить завдання показати саморух поняття. Весь процес саморуху поняття здійснюється діалектичним шляхом. Заключена в кожному понятті “заперечність”, яка і складає його обмеженість, однобічність, виявляється поштовхом до саморозвитку цього поняття. Поки поняття не досягне свого вищого пункту – абсолютної ідеї, до тих пір кожен із ступенів його розвитку дає тільки відносну, але не кінцеву, не повну істину. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення.

 У праці “Філософія історії” Г. Гегель аналізує світову історію як розвиток духу в часі. Історія має свою мету. Ця мета – розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільстві. Оскільки реалізація свободи з необхідністю має в собі те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також прогресом у свідомості свободи. З цієї точки зору Гегель розрізняє три головних етапи світової історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей; сучасні “германські” народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.

Отже перед нами не випадковість, а глибоко закономірна тенденція – прагнення побудувати всю філософію як науку про діяльність, основними “видами” якої є теорія, практика та їх єдність, діяльність взагалі. Теорія і практика ( діяльність ) утворюють структуру філософської системи, є її складовими частинами. Особливості цієї структури дуже важливі, тому спинимось на них докладніше.

Пригадаємо, першою фундаментальною працею І. Канта була “Критика чистого (тобто теоритичного ) розуму”, друга – “Критика практичного розуму”, нарешті, третя – “Критика здібності судження” – є синтезом двох попередніх. Отже, теорія – практика – мистецтво, становлять три частини, розділи І. Канта.

Філософія Фіхте, викладена у праці “Науковчення”, розчленовується на дві частини – на “теоритичне науковчення” і “практичне науковчення”. Щоправда, у ній відсутній синтез цих двох частин вчення, але його здійснює Шеллінг.

“Ситема трансцендентального ідеалізму” Шеллінга склається з трьох ступенів – “системи теоритичної філософії”, “системи практичної філософії”, і “філософії мистецтав”.

Аналогічні думки висловлює і Гегель, хоч вся його система не грунтується на зв’язку між теоритичним і практичним. Так, розділ “Ідея” в третій частині “Науки логіки” розгортається тріадично: “теоритична ідея – ідея блага – абсолютна ідея”.

Таким чином, першою характерною рисою структури філософської системи є підпорядкування теоритичного розуму практичному. І. Кант з цього приводу пише: “ Через практичний закон, який заповідає нам існування найвищого можливого в світі блага, постулюється можливість і об’єкта чистого практичного розуму, об’єктивної реальності якому, не міг надати спекулятивний ( теоретичний ) розум. (“Критика практичного розуму”).

Афористично формулює цю проблему Фіхте: “Ми діємо не тому, що пізнаємо, а пізнаємо тому, що призначені діяти; практичний розум є корінь всякому розуму”.

Нарешті, Гегелю належить глибока думка про перевагу практичного над теоритичним, бо “перше має достоїнство не тільки загального, але й просто дійсного”. До ідеї “як збігу поняття з об’єктом, до “ідеї” як істини, Гегель приходить через практичну, доцільну діяльність людини. Безпосередньо підхід до того, що практикою своєю доводит людина об’єктивну правильність своїх ідей понять, знань, науки.Ці положення представники німецької класичної філософії розвинули, зрозуміло, на ідеалістичній основі, бо вони знають лише один, теоритичний вид праці. Для них практика є ”практичний розум” ( Кант, Фіхте ), або “практична ідея”, “ідея блага” ( Гегель ).Другою глибокою рисою зазначеної структури філософії є вчення про єдність теорії і практики. У своїх системах німецькі філософи розглядають теорію і практику, взяті окремо, як однобічні. Хоч практика і вища від теорії, але без теорії вона не є “повна істина”. І практика, і теорія становлять єдність протилежностей, що доповнюють одна одну. Тому-то Кант і Фіхте розвивабть їх як частини їх систем, як ступені розвитку пізнання і намагаються побудувати третю частину ( або ступінь ) філософії, яка була б синтезом теоритичного та практичного розуму.Третя характерна риса структури філософської системи – це намагання знайти коло тих категорій, які дали б систематичне зображення єдності і теоритичного і практичного розуму. “Кант і Шеллінг вбачають його у формі художньої діяльності. Тому синтетичним завершенням їх систем є “ філософія мистецтва”. Гегель таке поєднання знаходить у понятті “ідея”. У “ Філософії природи” він подає його у послідовності: 1) теоритичний процес; 2) практичне відношення; 3) творчий, або інакше – художній потяг”.Лише у Фіхте відсутня третя частина системи. У чому ж суть такого синтезу і чому саме в мистецтві вбачали його класики німецької філософії ? Як ми вже з’ясували, теорія і практика є основними видами діяльності. Діяльність, з одного боку, не зводиться до теорії або практики, а виходить за межі кожного з цих видів, є загальним щодо них. З другого боку, вона охоплює і теорію і практику. Діяльність є, скажімл, теорія і водночас ширше від неї, тобто такою ж мірою і практика, і – навпаки. Отже, діяльність є тотожність, або єдність теоритичного і практичного, які мають значення несамостійних видів, а моментів, підпорядкованих сторін певного цілого.Глибокі міркування з цього приводу містяться в працях Гегеля. Зокрема, у “Філософії природи”, описуючи істотні властивості теоритичного і практичного, Гегель відзначає: а) “Практичне відношення має справу лише з окремими продуктами природи або з окремими сторонами продуктів… б) …оскільки наша мета, а не самі предмети природи є для цьоговідношення кінцевою метою, то ми їх перетворюємо в засоби, призначення яких полягає не в них, а в нас, так, наприклад, їжу ми перетворюємо в кров”. Практичне відношення , за Гегелем, знищує, “заперечує” предмети. Навпаки, “в теоритичному” відношенні до природи: а) …ми відпускаємо речі на свободу… б) …предмети набувають для нас визначення загальності… те, що ми їх перетворюємо в щось загальне. Чим більше зростає доля мислення в уявленні, тим більше зникає природність, одиничність і безпосередність “речей… Жива діяльність природи замовкає в тиші думки”.            4.4. Західноєвропейський романтизм сприяв не тільки літературно - культурному розвиткові українського письменництва, а й формуванню філософської думки в Україні, де суттєве значення мало сприйняття й осмислення на початку XIX ст. ідей класичноі німецької філософії Канта, Фіхте й особливо Шеллінга. Дещо пізніше російськомовна філософія України знайомиться з філософськими ідеями Гегеля шляхом студій української молоді в німецьких університетах і через запрошення до країни західних професорів, серед яких в основному були вихідці з Німеччини. Характерно, що саме через Україну йшло проникнення ідей Канта, Фіхте, Шеллінга в Росію шляхом перекладу їх праць на російську мову. Першим хто приніс шеллінгіанство в Україну й Росіцю, був професор Петербурзької медико-хірургічної акдемії, виходець з України Д.М.Велланський. Удосконалюючи свої знання за кордоном, у Вюрбурзі він прослухав лекції Шеллінга, став поширювачем і захисником його ідей, пристовуючи їх до теоретичного узагальнення природничих наук. Співзвучно до романтичних ідей раннього Шеллінга він вважав, що метою дослідження природи є не емпіричне й поверхове пояснення окремих фактів, а пошук загальних принципів, єдності й гармонії в природі. Саму природу,світ він розглядав як народження, відображення, суттю якого є абсолютний розум, абсолютна ідея, наголошував, що весь всіт володіє життям, і все, що в цьому є, то лише види прояву цього " загального життя ". Тут нема абсолютного спокою, все перебуває в стані постійного руху, під яким він розумів винекнення нового, сходження, розвиток. Із точки зору Велланського, життя неорганічного світу розкривається в динамічних процесах магнетизму, електризму та хімізму, створених матерією. Справжньою філософією він вважав фізіологію, яку не відокремлював від фізики. Що ж стосується пізнання, то Велланський, пов"язува його з трьома самосвідченнями людини: момент спостерігаючого суб"єкта, розгляд об"єкта й пізнання самого себе. Тільки тоді, коли людина пізнає себе, знайде в собі внутрішній світ, здійснюється пізнання абсолютної сутності природ. Звідси випливає реальна послідовність наук: фізика-органічна фізика або фізіологія - антропологія. Філософію Велланський ставив вище від поезії, наголошував, що вона не може бути справою всіх людей, і філософії не можна нікого навчити, оскільки для неї потрібна природна самостійність кожного. Ідеї натурфілософії Шеллінга знайшли сприятливу основу для свого розвитку в Рішельєвському ліцеї; провідниками їх тут стали М.Д.Курляндцев, К.П.Зеленецький, Й.Г.Міхневич.М.Д.Курляндцев - перший перекладач праць Шеллінга на російську мову, пропагандист шеллінгівської філософії. Дотримуючись позицій об"єктивного ідеалізму Шеллінга, близьких до пантеїзму, властивого романтичній традиції, він стверджував, що природа й людина створені єдиним, вічним началом - Богом, вони одухотворені божою думкою, природа постає як гармонійне ціле, витвір досконалого життя. Як прихильник дедуктивно - синтетичного методу в дослідженні природи він критикував всеіндектувізм, метафізичні погляди, захищав єдність і взаємозвя"зок усіх явищ природи, ідею динамічного її розвитку. Шеллінгіанство під впливом романтичних традицій було притаманне Й.Г.Міхневичу, професору Київської духовної академії. Філософію він розглядав як науку свідомості, котра вивчає все те, що є в ньому, тобто загальні начала, початкові форми, вічні закони й конечні цілі. Як така наголошував Міхневич, філософія є знання не тільки суб"єктивне, а й предметне, оскільки без знання предмета, що пізнається, не буває знання пізнаючого суб"єкта. Міхневич високо оцінював філософію Гегеля. Але переважаючим в його творчості все ж таки залишаються елементи романтизму.

                               


Лекція 5.    Виникненя і розвиток сучасної філософії.

Нові теоретико-гносеологічні проблеми XX ст.

Філософія неопозитивізму і постпозитивізму.

Проблема людського буття в психоаналізі.

Українська філософія XIX-XX ст. у контексті світової філософії.

Провідна ідея: Сучасне філософствування полягає у невпинному сполученні історичних форм розуміння

Ключові поняття: Філософська антропологія. Філософсько-біологічна антропологія. Культурно-філософська антропологія. Філософсько-релігійна антропологія. Матеріалістична діалектика. Позитивізм. Неопозитивізм. Пост позитивізм. Фрейдизм. Неофрейдизм. Філософія серця.

5.1 У розвитку світової філософської думки виникла ситиуація коли класична прадигма Новогу часу - механістичний матеріалізм XVII – XVIII ст. і німецький класичний ідеалізм XIX ст. – вступили в стадію кризи. “Науковчення” Фіхте, “Трансцедентальний ідеалізм” Шеллінга, “Розвиток ідеї” у Гегеля – це різні форми ідеалістичного розуміння процесу розвитку пізнання, ототожнені з розвитком самої дійсності. Всі вони виходили з Кантівської філософії трансцендентальної естетики і суб’єктивності простору і часу. Але в той же час намагалися спростувати кантівську непізнавану “річ у собі”. Для класичної філософії, не дивлячись на відмінність філософських систем, характерна спільність розуміння мети і завдань філософії. У сучасній філософії, навпаки, на перший план виходять відмінності, загальнофілософський стержень руйнується, відбувається виділення і локалізація окремих філософських проблем, які оформляються в в смостійні напрямки. Не випадково з кінця XIX і на початку XX ст. виникає багато філософських напрямків з приставкою “нео-“ , яка, з одного боку визначала генетичну спорідненісь з вихідними філософськими системами, а з другого, навпаки, -  підкреслювала свою відмінність від класичних філософських схем.У середині XIXст. У Німеччині склалась своєрідна інтелектуальна ситуація. Вона характеризується, по-перше, крахом ідеалістичних систем філософії Шеллінга і Гегеля і, по-друге, зростаючим впливом на розвиток теоритичної філософії з боку природничих наук: фізики, фізіології, медицини. А розвиток цих наук у свою чергу висував питання, відповідь на які могла дати тільки філософія і філософські науки: логіка, теорія пізнання, діалкетика. У природодослідників виникла проблема пошуку філософської традиції, представники якої глибоко розробляли питання логіки, теорії пізнання і методології. Але де шукати цю традицію? Зрозуміло, про повернення до спекулятивних філософських систем Шеллінга та Гегеля не могло бути й мови. Білше того, в широких колах інтелігенції переважає байдуже ставлення до спроб зрозуміти і осмислити процес всесвітньо-історичного розвитку суспільства. Тому опорою для них став не Гегель ( і тим більше не Шеллінг ), а Кант. Отже треба повернутися назад до Канта. Повернутися для того, щоб виправити його помилку ( визнання “речі у собі” ) і зробити Канта відправним пунктом нового дослідження. Лозунг про необхідність повернення до філософських поглядів Канта ( “Назад до Канта” ) висунув філософ Отто Лібман у праці “Кант і епігони”.У 70-80-х рр. Минулого століття неокантіанство швидко завойовує провідне становище в Німеччині, набуває форму розгорнутої доктрини. Воно розгортається на ряд “шкіл”, головні з них: Марбурська та Баденська.Представниками марбурської школи були Герман Коген (1842-1918) і Пауль Наторп (1854-1924). У центрі проблематики – математичне природознавство. “Трансцендентальний метод” у трактовці марбурської школи зводиться до звілнення наукового пізнання від психологізму, тобто від антрпологічного обгрунтування єдності наукового знання: не структура свідомості суб’єкта що пізнає є джерелом єдності наукового знання, а логічна структура науки, якої сам Кант не міг ще розкрити. Завершенням цієї тенденції було перетворення теорії пізнання у “логіку чистого пізнання”.Якщо Марбурська школа орієнтована на математичне природознавство, то Баденська ( Вільгельм Віндельбанд – 1848-1915, Генріх Ріккерт – 1863-1936 ) – на історію.Проблема пізнання, на думку Віндельбанда, визначається тим, що філософська теорія – будь  то логіка, етика чи естетика – має справу з подвійним емпіричним матеріалом. І завдання філософії по відношенню до чього матеріалу полягає в тому, щоб “визначити у якій мірі в функціях людського розуму, з яких у процесі історичного розвитку виростають універсальні явища культурного життя, знаходять своє свідоме вираження всезагальні, незалежні від спецефічних умов людської природи, раціональні начала.Другий представник школи – Ріккерт, розвивав вчення про метод історичного пізнання на основі принципу цінності. Він намагався надати історичному методу, як методу “ставлення до цінності”, об’єктивний характер. Ріккерт вважав, що “ставлення до цінності” і “оцінка” не тотожні. Оцінка – суб’єктивне ставлення, яке виходить за межі встановлення фактів. “Оцінювати – значить схвалювати або засуджувати. А відносити до цінностей – ні те, ні інше.” Отже, антиномія сущого і належного, яка покладена в основу розуміння історії, у гносеологічному плані веде до несумісності поняття і дійсності, з необхідністю породжує ірраціоналізм і алогізм.Філософські питання, які висунуло перед людством XXст., - це своєрідні філософські антиномії або ряд антиномій, котрі пронизують усі види філософії як форми свідомості – філософську антропологію ( філософсько-біологічна, культурно-філософська, філософсько-релігійна ), аксіологію, гносеологію, праксеологію, саєнтизм та ін.Найважливішими принципами аналізу філософських напрямків XX ст. є, по-перше, точне визначення головних філософських та позафілософських ( наукових чи суспільних ) чинників породження й розвитку тієї чи іншої школи; по-друге, науковість і об’єктивність; по-третє, принцип історизму, який вимагає зіставлення основних ідей філософського напрямку чи школи з контекстом попереднього і сьогоднішнього культурно-історичного життя суспільства.Суттєвими рисами філософії XX ст. є, по-перше спеціалізація її шкіл і напрямків на вирішення різних проблем науки і людини; по-друге, зосередження зусиль на пошуках свого читача, “споживача” серед різних груп населення; по-третє, взаємозв’язок таких діалкетично пов’язаних тенденцій, як плюралізм ( у значенні свободи філософського дослідження, розширення “ділянок” якісно різних філософських проблем ) і монізм ( як вибір певного, одного, онтологічного, гносеологічного та іншого першоначала ), як вираз тенденції пошуку філософського синтезу вчень різних шкіл.Основними школами і напрямками у філософії XX ст. є позитивіській, антропологічний, релігійно-філософський, марксистський, неопозитивістський і постпозитивістський, герменевтичний та ін. Які основні ідеї репрезентовані в цих напрямках, якою мірою вони підносять менталітет людства на новий щабель і в чому їх невдачі ?

5.2 Одним з найбільш впливових напрямків західного філософського мислення є позитивізм. Як самостійна течія, позитивізм оформився у 30-ті роки 19 ст. Засновником позитивізму вважають французького філософа Огюста Канта ( 1798-1857 ). У центрі уваги позитивістської філософії – питання про відношення філософії і науки. Головна теза – справжнє, позитивне знання про дійсність може бути одержане лише у вигляді результатів окремих спеціальних наук, а філософія як самостійна наука, що претиндує на змістовне дослідження особливої сфери реальності, не має права на існування.Позитивістську програму з урахуванням її еволюції можна описати так:Пізнання треба звільнити від філософської інтерпритації;“Традиційна” філософія, як метафізична, доктринерсько-догматична повинна бути замінена, або спеціалізованими науками (“наука – сама собі філософія”); або узагалненим і економним оглядом системи знань; або вченням про співвідношення між науками; або вченням про їх мову;У філософії треба прокласти новий ( середній ) шлях, який піднісся б над протилежність матеріалізму й ідеалізму.У своєму розвитку позитивізм пройшов три основних етапи:Перший, початковий ( О. Кант – Франція, Г. Спенсер – Англія, Ардиго – Італія, Михайловський – Росія );Другий, махізм або емпіріокритизм ( Е. Мах – Австрія, Р. Авенаріус – Швейцарія );Третій, неопозитивізм ( А. Уайтхед і Б. Рассел – Англія, Л. Вітгенштейн і Р. Карнап – Австрія).Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Кантом (1798-1857). Вся попередня філософія, на його думку, орієнтувалась на теологічні і “метафізичні” питання і тому ніколи не була наукою. Вона націлювалась на осягнення “внутрішньої природи речей”, на пошуки “перших і кінцевих причин”, смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають беспосередньому спостереженню; саме тому попередня філософія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому, щоб створити нову, “позитивну” філософію, яка б займалась такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. До теоретиків “метафізики” Кант відносив також претензії науки і філософії на пізнання причин і сутності тих явищ, які пізнаються, так як начебто в процесі пізнання законними будуть лише відповіді на запитання “чому”, внаслідок яких причини мають місце явища. Тому, незважаючи на притензії дискредитувати розрізнення ідеалізму та матеріалізму як “метафізичне”, О. Кант схилявся до позиції феноменологічного ідеалізму.У другій половині XІX ст. розпочинається етап так званого “другого позитивізму”. Його засновники Е. Мах (1838-1916), Р. Авенаріус (1843-1896) та їхні послідовники на основі ідеї першої історичної форми позитивізму про нейтральність “позитивної” філософії стосовно ідеалізму і матеріалізму запропонували своєрідну модель реалізації її. В основу пояснення світу вони поклали досвід, який фактично зводили до відчуттів і розглядали їх нейтральні щодо ідеалізму та матеріалізму елементи досвіду.На початку XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії – “третій позитивізм”, або “неопозитивізм”. Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоритичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму ( 20-ті – поч. 30-х років ) головна увага зосереджується на розробці такої методики, за допомогою якої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових. Та методика –“верифікація” – була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно співставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу “псевдотвердженням” і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М. Шлік (1882-1936), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу “верифікації”.Неопозитивізм на семантичній стадії . Представники академічної семантики: А. Уайтхед (1861-1947), Б. Рассел (1872-1970), Л. Вітгінштейн (1889- 1951), А. Кожибський (1879-1950). Виникнення загальної семантики пов’язане з виходом у світ книжки польського інженера Альфреда Кожибского “Наука і здоров’я: вступ до неарістотелівської системи і загальної семантики” у США в 1933 р. У передмові зосереджувалась увага читача на тому, що “Загальна семантика – нова екстенсіональна дисципліна”, яка пояснює нам і вчить нас, як більш ефективно використовувати нашу нервову систему…Вона не медична наука, а подібно бактеріології незалежна від медицини і від психології взагалі, розумової гігієни і педагогіки зокрема. Тобто вона формулює нову неарістотелівську систему організації, яка діє в усіх сферах науки і життя.Метод загальної семантики базується на таких основних принципах: не-повноти, не-тотожності, само-рефлективності.Принцип не-повноти означає, що кожне поняття репрезентує факт з багатьма властивостями, лише за допомогою однієї спеціальної властивості; при цьому кожна людина може репрезентувати факт за допомогою різних специфічних властивостей.Принцип не-тотожності спрямований проти ототожнення самих речей між собою, слів з речами, різних вживань одних і тих же слів, абстракцій різних рівнів.Принцип само-рефлективності у застосуванні до мови означає, що теоритично ми можемо мати мову про речі, мову про мову тощо… Щодо людської поведінки, то це означає, що людина може впливати на світ, потім впливати на свій вплив, потім на вплив вищого порядку і так до нескінченності. Отже, фактично роль логічного пізнаня представники загальної семантики зводять до опису і систематизації чуттєвих даних, а для розуміння істини характерний конвенціоналізм.Логічний позитивізм став джерелом двох напрямків у філософії XX ст.:“ Філософії повсякденної мови” (Людвіг Вітгінштейн) і“ Філософії критичного раціоналізму” (Карл Поппер ).Спосіб аналізу Карла Поппера не схожий на той, що практикує “ Філософія повсякденної мови”.У ранньому позитивізмі на сполучені двох принципів ( верифікації і конвенціоналізму ) формувалось розуміння будови науки як сукупність умовних теоритичних конструкцій, створених з допомогою умовних логічних засобів на базі емпіричних ( фактуальних ) констатацій – ( “протоколів” ) які після цього піддаються зведенню, ( редукції ) до цих протоколів.У 60-х. роках XX ст. Поппер оголосив про створення ним нової концепції – “Критичного раціоналізму”. Він добавляє ще три критерії оцінки наукових теорій, а саме, “ступінь підтвердження”, “ступінь істинності”, “ступінь правдоподібності.” На останній стадії еволюції своїх поглядів Поппер визнав, що об’єктивна істина існує десь у третьому “світі”, “поза” суб’єктом, а суб’єкт у своїх пізнавальних зусиллях може досягнути її частинок, хоча ніхто твердо не знає, чи дійсно йому вдалося добитись саме цього. Такий варіант агностицизму знайшов у пізнього Поппера втілення в його онтологічній ( світоглядній ) концепції “Трьох світів”. Згідно онтологічної концепції “Трьох світів”, людина має справу з трьома абсолютно різними і ніби самостійними “світами”. “Світ 1” – це фізична природа; “Світ 2” – це людська індивідуальна психіка; “Світ 3” – це логічний світ знання і культури, який охоплює всі можливі об’єкти мислення, які в своєму логічному вигляді складають істину. Цей “світ” Поппер порівнює із “світом ідей “ Платона і “абсолютним духом” Гегеля. Саме К. Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об’єднуються терміном “постпозитивізм”.Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники ( Томас Кун, Імре Лакатош , Пол Фейерабенд та ін.) висувають тезу про зв’язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постпозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.Однією з відмінних рис сучасного “постпозитивізму” є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтверджені теорії. Так, І. Лакатош , аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає, що для науки XX ст. типовою є така ситуація: “коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експерементальній техніці, вважати недосконалими теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експерементаторами.” Тобто, основні засилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому  полягає недосконалість емпіричного ( фактичного ) матеріалу, а не теорії ( як це було в позитивізмі ).Постпозитивісти, реабілітуючи “метафізику”  як особливий різновид раціонального знання, внесли значний внесок у розробку проблеми соціокультурної детермінації науки, хоча робиться це непослідовно. Т. Кун заявляв, що його скептицизм відноситься до “філософської позиції” взагалі.Пол Фейєрабенд сформулював концепцію епістемологічного або методологічного анархізму, згідно якої у науковому пізнанні необхідний плюралізм теорі, гіпотез й інших форм знання, для чого треба висувати алтернативні, у т. ч. непідтверджені і неперевірені закони і гіпотези. Він вважає, що наукова раціональність не є кращою, а тим більше єдиною формою рацінальності. Тому джерелом альтернативних ідей можуть бути знахарство, шаманство, містика, східні культури, здоровий глузд і т. д. Його методологічний анархізм, сформульований у вигляді гасла “все зійде”, включає в себе визнання того, що не існує привілейованих норм і завжди знайдуться факти і обставини у яких можуть “зійти”, знадобиться норми, стандарти і концепції, відкинуті в інших умовах.

5.3 Засновником психоаналізу є австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Психоаналіз в його класичній формі був заснований на зламі XIX-XX ст., коли намічалось руйнування традиційних уявлень про психічне життя людини, у цей період нові відкриття і досягнення природознавства рельєфно оголили незадоволеність механістичних і натуралістичних тлумачень людини. Багатьом мислителям стало зрозуміло, що зведення людини до природніх характеристик не дозволяють проникнути в таємницю людського буття, в галузь “ внутрішнього” життя людини, яке не піддається натуралістичним інтерпритаціям і не виявляється з допомогою емпіричного спостереження.Фрейд поставив за мету дослідити людську природу в двох площинах: вивчити природні елементи людської істоти і розкрити психічний потяг, внутрішній світ, смисл людської поведінки та значення культурних і соціальних утворень для формування психічного життя людини і її психологічних реакцій.Диференціація інстанцій у психіці людини висвітлена Фрейдом у працях: “По той бік задоволення” (1920) , “Масова психологія і аналіз людського “Я” (1921), “Я” і ”Воно” (1928).Модель особистості складається з трьох елементів: “Воно” ( Id) – глибинний пласт підсвідомого потягу (тобто архаїчна безособова частина ), основа діяльного індивіда, яка управляється тільки “принципом задоволення” в супереч соціальній реальності;“Я” (Ego) – сфера свідомого. Посередник між “Воно” і соціальною реальністю. Здійснюється порівняння діяльності “Воно” з принципом соціальної реальності, з доцільності і необхідністю;“Над-Я” (Super Ego) – внутрішня совість, “Цензор”, критична інстанція, яка виникає як посередник між “Воно” і “Я” в силу невирішеності конфлікту між ними. Нездатності “Я” приборкати підсвідомі поривання і підпорядкувати їх вимогам “принципу соціальної реальності”.Вивчаючи механізм роботи людської психіки Фрейд помітив, що глибинний, природний її пласт (“Воно”) функціонує за довільно обраною програмою одержання найбільшого задоволення. А так як у задоволенні пристрасті індивід стикається із зовнішньою реальність, яка протистоїть “Воно”, в ньому виділяється “Я”, яке намагається приборкати підсвідомий потяг і спрямувати їх у русло соціально схваленої поведінки “Воно” поволі, але владно диктує свої умови.Найбільш відомими послідовниками Фрейда були Карл Юнг (1875-1961) і Еріх Фромм (1900-1980). Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму.Фромм – амереканський філософ, психолог, соціолог. Його праці “Втеча від свободи”, “Духовна суть людини”, “Психоаналіз і релігія” посідають значне місце у філософській антропології. Людину він розглядає як унікальне творіння всесвіту, незбагненне й загадкове. На думку Фромма, сутність людини слід шукати в історично відтвореній суперечності, яка відбиває унікальність людини як соціоприродної істоти. Він вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціального. З одного боку людина належить до світу тварин, але з іншого – вона відокремлення від тваринного світу. У підсумку Фромм стверджує, що суть людини – в її унікальності, одночасній належності до природи і до культури. Розробляючи концепцію особистості, Е. Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. У річищі цієї проблематики рекомендується робота “Психоаналіз і релігія”, в якій розглядається “авторитарний” і “гуманістичний” моменти у релігії. Захищаючи гуманістичні принципи, Е. Фромм намагається знайти прибічників усюди, у тому числі і в релігії. Філософ вважає, що підняло їх до рівня “заповіді”, яка начебто стоїть над людськими відносинами. Водночас у християнстві є й інші “заповіді”, які викликають непорозуміння. Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст Е. Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила об’єднати людей через загальнолюдські цінності.

5.4  Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без грунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії. Центральною проблемою, що проходить через філософію Юркевича й становить її квінтесенцію, є прблема людини.Юркевич виходить із того, що людина пізнає світ за допомогою уявлень, понять та ідей. Він допускає можливість того, що саме у явищі й силою явища людський дух виховується до тієї духовної самосвідомості, яка несе в собі зародки або основи всякого феноменального життя. Подібно до того, як два стани людського духу  - визначення ззовні і самовизначення – передбачають один одного, нероздільні в діяльному дусі, так і ідея відкривається в плоті й крові, в життєвій взаємодії з тим середовищем, у якому виховується людський дух до її усвідомлення.Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу. Людський дух – це своя власна ідея, а не ідея роду. Завдяки цьому людина здатна до індивідуального розвитку, до вільного обрання та вільної постановки цілей життя й діяльності. Морально ж гідність особистості полягає у вільному, бажаному, а не вимушеному виконанні законів справедливості. Здійснення добра можливе як акт щирої душі, щирого серця. Оскільки ж душа в людині органічно пов’язана з її тілом, то , природно, постає питання про тілесний орган духовної діяльності людини. Одні вважають таким органом голову, як вмістилище мозку, інші - серце. Розв'язання проблеми, таким чином, набирає характеру розв’язання дилеми: “серце – голова”.Юркевич виступає лише проти абсолютизації інтелектуального начала в моральному житті людини. Твердження, що всі сторони душевного життя можна звести до мислення, є однобічним і помилковим. Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Саме на критиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і створює він свою систему, яку називає “Філософією серця”.Отож, у світогляді Юркевича, в його “Філософії серця” виявляється характерне для української духовності усвідомлення неповноти й недостатності абстрактно-спекулятивного, виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського буття. В його вченні продовжується традиція української класичної філософії, започаткована ще Іларіоном, К. Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя. Такий підхід до розуміння людини й світу зближує Юркевича з поглядами засновників “філософії життя“, та екзистенціалізму.


Лекція 6  Гуманістичні тенденції розвитку сучасної філософії

Антропологічна філософія.

Особливості феноменологічної методології

Проблема людини в екзистенціалізмі

Екзистенціальні тенденції Київської філософської школи.

Провідна ідея: “розум, спілкування розумів” здійснюється як діалог    Культур.

Ключові поняття. Плюралізм. Антропологізм. Інтиїтивізм. Існування.                                Екзистенціалізм. Феноменологія. Феноменологічна                                 Редукція. Інтенціональність. Свобода. Діяння. Турбота.

6.1 Cуть антропологічного підходу у філософії зводиться до спроби визначення основи і сфери “власне людського” буття,  людської індивідуальності, суб’єктивно-творчих можливостей людини, зробити її мірою всіх речей і через неї пояснити як її власну природу, так і сенс і призначення оточуючого світу. Антропологічний принцип виражається у спробах визначити основи і сфери людської особливості та суб’єктивності. Антропологічні напрями філософії виступали проти класичного раціоналізму XVII – XVIII ст. та саєнтистських напрямів у західній філософії XIX – XX ст. вони не лише спробували протиставити абсолютизації претензій розуму на вирішення філософських проблем нераціональності детермінанти самовизначення людини – “вітальні ” параметри і властивості її, а нераціональні форми осягнення людиною світу і самої себе (емоції ентуіція тощо), а й в багатьох випадках вдалися до протилежної абсолютизації “вітальних ” вимірів і не раціональних форм осягнення людини. Наслідком цього був ірраціоналізм, який тією або іншою мірою характерний для цих напрямків. Ірраціоналістична абсолютизація найяскравіше виявляється у філософії життя. У Німеччині її представляли Фрідріх Ніцше (1859 – 1941). У категорії “життя”, на думку Ніцше виражається воля до акумуляції сили; Дільтея – факти волі, спонукань та чуттів людини; Бергсона – космічна сила – “життєвий порив”. Бергсон був схильний “впроваджувати” у світ елементи духовного досвіду, які його більше всього цікавили, якась напвінстиктивна свідомість, яка стоїть на межі з “безсвідомим духом”. Але бголовне в його концепції –прагнення побудувати картину світу, яка по-новому пояснювала б еволюцію природи і розвиток людини, та їх єдність. Він піддав критиці містифікований безособистісний “розум” у якому філософи минулого вбачали джерело і двигун розвитку природи.  Отже, ірраціоналізм, обстоюючи в даних випадках заперечення розуму як суттєвої якості людини, а в других – заперечуючи розум як істотний компонент процесу осягнення людиною світу і самої себе, не тотожний визнанню реальності нераціональних особливостей людини. Ці особливості існують. Тому говорити про глобальний ірраціоналізм антропологічних напрямів безпідставно. Питання це вирішується конкретно, на основі врахування особливостей кожної філософської школи, аналізу постановки і розв’язання окремих філософських проблем.

6.2 Феноменологічний метод німецького філософа Едмунда Гуссерля (1853 – 1938) грунтується на ідеї специфіки філософського вивчення свідомості, яке полягає в застосуванні методу інтуіції. Цей метод, за вченням Гуссерля, дає змого філософії стати на позиції внутрішнього входження в потік людської свідомості, що забезпечує можливість безпосереднього споглядання, “бачення” структур ”чистої свідомості”. Феноменологія, за словами Гуссерля, це філософська “археологія”, яка шукає скритий і втрачений сенс. Філософія, повинна служити обгрунтуванням всієї системи  наукового пізнання бути вченням про науку (науковленням), бути логікою наукового пізнання. Головне завдання феноменології виявляти сутність і стуктуру пізнання (і мислення), та та визначати його предметні зв’язки. Феномени є компонентами процесу переживання істини. Розглянути феномен як цілісність можна тільки в тому випадку, якщо його “схопити” в інтуіктивному акті. Для цього Гуссерль рекомендує спосіб (метод) руху до специфічно – феноменологічної позиції аналізу – феноменологічної функції. Сутність якого полягає в тому, щоб змінити “природну установку” свідомості, зверненої до зовнішного світу, і спрямувати всю увагу на саму ж свідомість, на її “чисту” структуру, звільнивши її від всього емпіричного. Основний метод “виявлення” сутності й структури свідомості є метод “безпосереднього входження” в потік свідомості, інтуїтивного безпосереднього, але одночасно умоспоглядального “вбачання сутності”. Феноменологічний метод є метод безпосереднього “злиття” з потоком свідомості. Отже, феноменологія виявилась “теорією пізнання” нового типу. Вона робить своїм предметом  особливий факт, особливий стан свідомості – потік феноменів. Феномени мають таку структуру: мовна оболочка; психічні переживання; “смисл” і “значення” вираження та пізнавального переживання; передбачуваний через значення “предмет”. Звільнення свідомості від емпіричного змісту здійснюється з допомогою “редукції” і найважливішою особливістю такої споглядаючої свідомості є “інтенціональність”, тобто спрямованість свідомості на що-небудь. Феноменологічний метод Гуссерля мав значний вплив на екзистенціалістську методологію застосування філософських категорій. Феноменологічний мето описування свідомості екзістенціалісти використали таким чином, що з допомогою його вони описали не стільки свідомість, що пізнає, скільки повсякденну свідомість, яка перебуває в стані страждання, емоціональної навантаженості і навіть перевантаженості негативними почуттями. Основні форми емоційного стану повсякденної свідомості – це турбота, провина, страх, відповідальність, страх смерті тощо. Саме через них людина виходить на структуру реальності. При всій специфічності застосування і тлумачення перелічених філософських категорій різними екзістенціоналістами, головними філософськими питаннями для них залишаються питання про критерії розрізнення справжнього і несправжнього існування, або буття, людини і питання про можливості, межі і способи досягнення справжнього існування. Саме в зв’язку з цими питаннями і на їхній основі робляться спроби вирішити такі важливі, актуальні проблеми, як свобода, відповідальність, гуманізм. У чому ж полягають особливості екзистенціалізму у його найвидатніших представників?         

6.3. Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з відомих її представників був німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889 – 1976). При побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об’єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизована за допомогою теоретичних абстракцій і категорі буття, як це мало місце у – традиційній філософії. Хайдеггер вважає, що розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього)  дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (мейбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою конечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти  свій унікальний життєвий шлях. “Масова, стандартизована” людина – це несправжня людина; в ній не має нічого унікального і неповторного, що й робить людину індивідуальністю. У такому підході і такій оцінці людини та її призначення проявляється  гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера. Ще два відомі французькі екзистенціалісти Жан Поль Сартр (1905 – 1980) Альбер Камю (1913 – 1960) філософські погляди яких в цілому збігаються з поглядами їхніх німецьких колег. У системі поглядів Сартра, яка включає і пошук синтезу акзестенціалізму з марксизмом, і розробку концепцій її негативної діалектики, головне місце посідає концепція свободи. Свободу людини він розглядає в дусі повного індетермінізму. Свобода – це “дирка в бутті”, оскільки людина є такою, якою вона себе вільно обирає. Справді, якщо існування передує сутності, то посиланнями не4 раз і незавжди дану людську природу нічого пояснити не можна. Інакши кажучи, немає детермінізму, людина вільна, людина – це свобода. Парадоксальним чином свобода із мети перетворюється на приреченість – людина приречена на свободу через свою відповідальність і перед собою, і перед іншими людьми. Не менше парадоксів в екзистенціальних пошуках А. Камю. Так, у “міфі про Сізіфа” на основі  античного міфа про те, що Сізіф був приречений богами підіймати на гору камінь, який знову і знову катиться донизу, Камю розкриває далеко не тривіальний вимір людського життя – трагічний егоїзм. Навіть тоді коли у Сізіфа не має жодної надії на осмисленість того, що він “робить”, - а це було його життя (якщо це можна назвати життям), - він не здається, він цінує свою гідність. Тут прямо як у словах Лесі Українки: “без надії таки сподіватись...” Філософська мудрість ХХ ст. перекликається з самим життям: філософи відтворили такі звичайні і незвичайні колізії нашої доби, які пробуджують творчу думку, совість, а головне, допомагають людям. Хіба це не до нас звертається Камю прикладом свого Сізіфа: “Так, важко. Так, в тумані контури майбутнього. Але завжди, за самх несприятливих умов, слід залишатися людиною, берегти як найвищу цінність свою людську гідність”! Сартр вважає, що сутність людського уснування виражає свобода. Свобода людини проявляється в її виборі майбутнього. Майбутнього що не має, воно представлене множиною можливих варіантів і тому людина завжди знаходиться у ситуаціїї вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією і свободою. Отже, саме вибір і свобода є вияв справжньої сутності людини.

6.4. Українська класична філософія XVIII – XIX ст. як специфічний філософський феномен виявляє у своїх характеристиках певну парадоксальність, яка стає помітною в другій ХІХ ст. йдеться про  досить високий загальнокультурний рівень класичної української думки не тільки на “загальноімперському”, а й європейському рівні. Виникає питання, чи не є вияв це того  зазначеного ж п. Сартром екзистенціального парадокса, коли найбільшою мірою свобода притаманна людям у ситуаціях обмеження та скутості (Сартр славить свободу “в’язня, скутого кайданами ”, оскільки саме ця скутість і стимулює зростання у в’язня  нейпристрастнішого бажання свободи  визволення)? Змушена обставинами національного гніту, українська світоглядно-філософська думка зберігає свій виразно-національний дух. Більше того, як докласична доба, так і особливо класична створили в Києві настільки стійку україноментальну культурну атмосферу, що нею визначалися істотні риси російськомовної київської екзистенціально-філосоіської школи початку ХХ ст. до     якої      входили     Бердяєв     (1874  –  1948),    Л. Шестов    (1866  –  1938),В. Зельковський (1881 – 1962) та ін. Філософська позиція Бердяєва грунтується на переконаності в наявності глибокої кризи  сучасного людства, ознаки якої вбачаються в поширенні науково-раціоналістичного розуміння світу, яке “розриває” цей світ на суб’єкт і об’єкт. Подолання кризи, згідно з Бердяєвим, лежить у “повернені до буття та живого досвіду, в подоланні всіх штучних і хворобливих перегородок між суб’єктом і об’єктом.має бути створено нову філософію тотожності, за духом  близьку до шеллінгової, але збагнену всіма новітніми завоюваннями”. Наука, за шестовим, взагалі дає лише суто формальні пояснення, адже самі “повторюваність” і “закономірність” явищ природи, до яких апелює наука, залишаються нез’ясованими, загадковими і таємничими. Після порівняно нетривалого захоплення позитивістсько-натуралістичною “модою”, яка захопила таких видатних мислителів, як Франко і Драгоманов, в Україні знову починають переважати романтично – екзистенціальні настрої. Позитивістська тенденція при цьому не зникає остаточно, її репрезентують досить відомий професор Київського університету О.О.Козлов (1831 – 1900) і певною мірою його колега професор М.Я.Грот (1852 – 1899). Проте в університетах на початку ХХ ст. все ж переважають платонівські - “синехологічний спірітуалізм” професора О.М.Гілярова (1856 – 1938), неокантсанські – професор Г.О.Челтанов (1862 – 1936) та інші екзістенціально – гуманістичні тенденції. Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна для творчості Лариси Косач – Лесі Українки (1871 – 1913). Міфілогічно-антеїстична ідея органічної “наповненості” природи пронизує зміст одного з найвідоміших її драматичних творів “Лісова пісня”.                                    Глибоко екзистенціальною є й творчість відомого українського письменника та мислителя Михайла Коцюбинського (1864 – 1913). Одна з провідних тем його творчості – відчуження людини, втрата органічного зв’язку з ненькою землею, природою. Це відчуження – результат “завойовницького” ставлення людини до природного буття.       Видатний український мислитель, політичний діяч Володимер Винниченко (1880 – 1951) виробляє своєрідну світоглядну позицію “конкордизму” (людина має жити в “згоді” сама з собою, з природою, з іншими людьми, з нацією). Уйого творах виразно чується екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації. Виразно чується в творах письменника й екзистенціальні мотиви “межових” ситуацій (все дурниця, і мораль, і кохання, і життя – є тільки один біль).


Лекція 7. Плюралізм течій сучасної філософії

1 Філософія життя.

2 Філософія постмодернізму.

3 Антропологічні  орієнтації  філософської  гермелевтики трагматизму   та  інструменталізму.

4 Релігійно філософські напрями.

5 Новітня Українська філософія.

 

Провідна ідея. Погляд змінюється “сферою бачення”.

Ключові поняття. Гермелевтичне коло. Гранична ситуація. Віра. Біфуркація. Дезірант. Діалектична теологія. Космогенез. Премодерн. Модерн. Постмодерн. Персоналізм. Прагматизм. Інструменталізм. Сенергетична теорія. Конгеніальність. Розум. Тангенціальна і радіальна енергії. Філософія надії. Проблематична ситуація. Філософія нестабільності.

7.1. “Філософія життя” спирається на протест життя проти перебільшеної ролі розсудку в сучасному суспільстві, на протесті душі проти помилки і викликаних нею оречевлення, техніфікації і обездушування людині. Сьогодні це виглядає як апофеоз “сильної людини”, всупереч вульгаризованому “буденному” і “опосередкованому” життю обивателя. Це пристрасна апологія “волі до влади” (Ніцше) і проповідь людини як “хижого звіра” яка використовує техніку в якості “життєвої техніки” (Шпенглер), це заклик до нестримного розв’язування низьких інстиктів і фізіологічних потреб, до “звільнення життєвих сил”, які ведуть до межі існуючих морально-правових норм “потай бік добра і зла”. “Філософія життя” об’єднує таких несхожих і водночас єдиних у своїх антираціоналістичних і міфологічних установках на осягнення світу мислителів, як А. Шопенгауер (1788 – 1860), Е.Гартман (1826 – 1906), Ф.Ніцше (1844 – 1900), О.Шпенглер (1880 – 1936) та ін. Якщо до цього часу істину шукали в розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональних проявах: підсвідомому, надсвідомому (різноманітних проявах людської душі). На зміну “філософії розуму” прийшла “філософія життя”. Життя розуміється як вічний, безперервний потік, рух творчіст. Тому наука не може бути ефективним засобом пізнання життя, воно не піддається раціональному осмисленню. Життя можна зрозуміти завдяки інтуіції, містичним проявам.  Засновує “філософію життя” Артур Шопенгауер, котрий вважає, що розум в житті людини і в світі в цілому скромну суто технічну роль. Основні життєвоважливі процеси відбуваються без участі інтелекту. Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує його – це “світова воля”, а зовсім не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічне розгортання вона отримує в творчості Фрідріха Ніцше. У філософській творчості Ніцше поєднуються дві основні тенденції. З одного боку, Ніцше – прямий ідейний нащадок західної філософської класичної тенденції – античної філософії, філософії Нового часу. З другого боку, Ніцше є виразником ірраціоналістичної тенденції європейської культури. Злиття цих двох тенденцій багато в чому обумовило багатоплановість і суперечливість як самої творчості Ніцше, так і його наступного впливу.  На місце пояснення “філософія життя” ставить “герменестику”, тобто те чи інше тлумачення, інтерпретацію світу, яка взагалі-то може бути довільною. На підставі того, що “філософи життя” рішуче заперечували панраціоналізм Просвітництва, їхня позиція отримала назву “бунт проти розуму”.

7.2. На початку 90-х років ХХ ст. у західній філософії дають себе відчутно знати спроби сформулювати якісно новий підхід до визначення природи філософії та ролі її в житті суспільства. Корені цих справ криються в суперечностях таких філософських шкіл та напрямів, як філософський структуралізм, неопозитивізм. Однобічність цих типів філософії як це показано в попередніх лекціях, полягає в абсолютизації “структур” і орієнтації головним чином на науку при спробах відповісти на запитання: “Так чим же несправді є філософія? Якою вона повинна бути?” Різновидами постмодернізму є постекзистенціалізм пізнього Хайдеггера; пост - позитивізм     Фейєрабенда,    пост - структуралізм   Дерріда   і   Делеза. Головними прадставниками постмодернізму є французькі філософи Ж.Дерріді і Ж. Ліотар. Постмодернізм зв’язаний з поглядами “пізнього” Л.Вітгенштейма. точками стикання і перетину філософських їх філософських програм є: 1) заперечення “метефізики” як синоніма теоретичної філософії із своєю самостійною раціональною системою категорій, з належною їй системою раціонального світогляду і відповідними домаганнями на розробку і законне використання загальнофілософської методології; 2) “антисаєнтизм”, який спрямовано не тільки проти абсолютизації домагань науки на домінуючу роль в ситсемі людських знань, а й проти оцінки науки як норми, парадигми, побудови філософії і водночас проти раціональної “метафізики” як законодавця наукового знання і знання взагалі. Ключовим методои реалізації цих цілей є метод деконструкції, аналогічний методові філософської терапії у Вітгінштейма. Цей метод призначений для того, щоб виявити безпідставність тієї парадигми дослідження і розуміння мови, яка склалася ще за часів античності і відповідно до якої на грунті помилкового розуміння співвідношення усної мови та письмових текстів, письма, склалась “метафізика”. Для останньої є характерними логацентризм і уявлення не тільки про об’єктивність наукового знання, а й про знання взагалі. Цей метод грунтується на такій моделі розуміння мови, теорії знаків і “метафізики”, згідно з якою історично в стихіному розвитку мови на основі так званого фоноцентризму (а потім і паралельно з ним) ще за часів античності сформувався цілий ряд інших центризмів: логоцентризм, егоцентризм, етноцентризм. Фоноцентризм – це визначення провідної ролі голосу, мови щодо письмового слова, письма. У структурі традиційної метафізики це зумовило таку мовно-категоріальну сітку взаємовиключаючих і водночас взаємодоповнюючих протилежностей, опозицій, корені яких розкриваються  у семіології – науці про мовні знаки. До таких позицій відносяться “розумоосягнення - чуттєве”, “розумове - природнє”,“внутрішньо-зовнішнє”, “тотожнє-відмінне”, “присутність-відсутність”, “голос-письмо” тощо. Підсумуючи характеристику поглядів представників пост-модернізму, слід підкреслити, що адекватне прочитання, зрозуміння даного напрямку “в одному ключі” (чи то тільки в позитивному чи то тільки негативному) неможливе. Відмова від розуму, теоретичної філософії є своєрідним виразом кризи нашої епохи і кризових явищ у самій філософії. Не можуть сліпі бути поводарями сліпих у лабірінті суперечностей сучасного світу.  

7.3. Філософська герменевтика – одна із найважливіших течій у західній філософії ХХ ст. У найбільш загальному вигляді герменевтику визначають як мистецтво тлумачення текстів, і в цьому розумінні вона має глибокі корені. Ще у філософії Стародавньої Греції герменевтика виникає як мистецтво інтерпретації стародавніх поетів, а християнські письменники – як мистецтво інтерпритації Біблії. Засновником герменевтики Нового часу вважається Фрідріх Шлейєрмахер (1768 – 1834), німецький богослов-філософ. Він розумів герменевтику як вчення про способи проникнення в індивідуальний духовний світ апостолів – авторів євангельских текстів (насамперед як мистецтво розумінні чужої індивідуальності). Пізніше на основі цієї тези  склалось більш широке поняття герменевтики як методу, який стосується всіх наук про дух і претендує на реконструювання внутрішнього психічного світу творчої особи, яка жила і діяла в далеку від нас історичну добу. Можливість трансформації герменевтики  в філософію закладена феноменологією. У супротив класичній гносоології з її суб’єкт-об’єктноюдихатомією, Гуссерль показав, що свідомість предмета і предмет свідомості невіддільні один від одного. Первинною реальністю в феноменології виступає не “свідомість”, не “мислення”, не “дух” з одного боку, а “життєвий світ” із самого початку підданий суб’єкт-об’єктному членуванню. Свідомість постає в феноменології як поле значень або смислів – тим самим відкривається можливість інтерпретацій, а значить герменевтики. Однак герменевтика в рамках вчення Гуссерля – неможлива, так як інтерпритація в нього вторинна по відношенню до рефлексії. На його думку для втлумачення власного змісту свідомість потребує лише зверження на саму себе. У Хайддегера герменевтика виступає як радикалізація трансцедентальної феноменології Гуссерля. Завданням радикалізації трансцидентальної феноменології є сприяння постановці питання в антологічному аспекті, тобто запитувати не про умови мислимого сущого, а про умови його буття. Реальність на яку спрямоване пізнавальна зусилля суб’єкта, є завжди проінтерпретована, тобто певним способом засвоєна реальність. Ці наслідки із герменевтичної феноменології Хайддегера і виводить Гадамер, розробляючи концепцію філософської герменевтики. Вихідний пункт філософської герменевтики – онтологічний характер герменевтичного кола.  Герменевтичне коло – особливість процесу розуміння, пов’язана з його циклічним характером. Різні модифікації герменевтичног кола пов’язані з усвідомленням взаємообумовленості пояснення і інтерпритації з одного боку, і розуміння – з другого, для того щоб щось зрозуміти, його треба пояснити і навпаки. Тобто в інтелекті інтерпритатора, коли він розуміє твір, відбувається “конгеніальність” (близкість по духу) інтерпритації. Мова, вірніше, ті певним чином зафіксовані й узгодженні значення (предметні смисли), котрі вона несе в собі і виражає, - саме воний підлягають розпізнанню, засвоєнню і відтворенню інтерпретатором у її первісній суті за допомогою певного роду  мисленої діяльності, основоположною операцією якої виступає розуміння. Існують такі види герменевтичної діяльності: філологічна; релігійно-догматична (наприклад, протистантська); релігійно-критична (наприклад, у спілози); філософсько-онтологічна (Хайддегер-2-й період творчості); методологічна.       Проект герменевтики як онтології викладений в працях Юргена Хабермаса (1929) та його послідовників (Апель, Рікьор). Вони орієнтують герменевтику на службу філософського синтезу, який повинен поєднати “філософію аналізу” з “філософією існування”, тобто Вінгінштейна з лінією Хайдеггера! Їх приваблює герменевтика як засіб аналізу “апріорних умов комунікації” та реставрація трансценденталізму. Хебермас відстоює ефективність рефлексії в розумінні, підкреслюючи раціонально-критичний момент герменевтичного пізнання. Для Хабермаса герменевтика – інструмент критики “лжесвідомості” і спотворених форм комунікації. Вона лише інтегративний момент “теорії комунікативної дії”. Отже для найповнішої стадії в історії герменевтики притамання не тільки перетворення її у філософію з універсальними претензіями – об’єктом дослідження якої є мова – письмова (текст) або усна. Основна увага зосереджується на мові як тексті в його предметності. Предметності яка стає носієм “об’єктивності” без якої не може існувати філософія і в тойже час цілком достатньої для неї. Творцями трагматизму вважаються Уільям Джеймс (1842 – 1910) і Джон Дьюі (1859 – 1952). Основа філософського вчення Джеймса – розуміння досвіду і функції свідомості – викладена в праці “Начала психології”. Людина для Джеймса – це істота, організм що знаходиться в певному середовищі який прагне вижити і активно пристосуватися до змінних умов. Свідомість – це неперервний “потік думки”, суб’єктивного життя, або потік досвіду. Цей потік життя, досвіду або свідомості в своєму початковому вигляді виступає як “чистий досвід”, основа або субстрат, бо нам довелось жити “у світі, в якому досвід і реальність складають одне і теж .” Інший розум, інші світи із токож самого одноманітного і невиразного хаосу! Мій світ – це лише один з мільйонів реальних для тих, хто може їх абстрагувати. Тільки в одному пункті, в поділі всього Всесвіту на дві частини вони розходяться остаточно: в розподілі світу на “Я” і “Не-Я”. Так уявляє Джеймс ставлення людини до оточуючого світу. Із всіх основоположників і представників прагматизму саме Джону Дьюся судилося було завдати сильного впливу на духовне життя США. У багатьох відношеннях він був головним американським філософом першої половини ХХ ст. Його основні праці “Дослідження з логічної теорії”, “Як ми мислимо”, “Нарис з експерементальної логіки”. Центром зацікавленості в мисленні Дьюі була людина і її практичні проблеми. Логіка ж приваблювала його лише постільки, поскільки її можна було розглядати як засіб аналізу і розробки універсального підходу до вирішення цих людських проблем. Сходження від буденної до теоретичної свідомості може здійснюватися різними шляхами. В інструменталізмі воно здійснюється двома лініями: біологічною і цілісною інтерпретацією досвіду. Під досвідом Дьюі розуміє не тільки спосіб або метод дослідження, не тільки спосіб нашого відношення до оточуючого світу але і сам цей світ, включаючи і нас самих. Усе, що є,- це досвід або те, що входить в досвід. Центральне поняття “інструментальної логіки” Дьюі - “проблематична ситуація”. Дьюі говорить, що особистісний сумнів патологічний, якщо він не являється відображенням ситуації, яка сама проблематична. тому і перетворення такої “екзистенціальної ситуації” може бути здійснене шляхом усунення “порушення рівноваги у взаємодії організму і середовища, тобто” тільки з допомогою операцій, які дійсно змінюють існуючі умови, а не одними лише “ментальними” процесами.       

 

7.4. Сучасні філософські напрями релігійної орієнтації на заході виникли в основному в руслі християнського релігійно – теологічного комплексу або у безпосередньому зв’язку з ним. Концептуально стійкими та ідеологічно впливовими узахідному світі є неотомізм і персоналізм. Відродження філософії томізму (філософії Ф.Аквінського) відбувається в кінці минулого століття. Перед релігійними філософами постало завдання оновити томізм, що і було зроблено. Одним із головних принципів Ф.Аквінського – твердження про “гармонію віри і розуму”, релігії та науки – набуває в текстах сучасних його послідовників цілком модерного звучання. Багаторічний конфлікт між прихильниками науки і релігії  тлумачився як результат трагічного непорозуміння і як неправильне осягнення алегоричного характеру змісту “святого письма”. Перевагою поширення неотовізму одержав у країнах католицікого віросповідання. Основні представники його  Етьєн Жильсон (1884 – 1978), Жак Марітен (1882 – 1973) – Франція, Карл Барт (1866 – 1968) – швейцарія, цільові установка леотомізму зумовили його гносеологічні, онтологічні і антропологічні побудови. Теорія пізнання неотомістів склектична: в ній релігійна віра і раціональне пізнання співіснують, але не “гармоніюють” одне з одним. Кінцевий об’єкт пізнання, як і віри, утворює Бог, епістемологія неотомізму у кінцевому підсумку є богопізнанням. Проте повноваження релігії і філософії, як і науки, у розумінні Бога не рівноцінні. Право говорити про те, що таке Бог, який він у своїй самосущій природі,  надане лише вірі, тобто релігійному досвідові. Розум же у своєму дослідженні має можливість і право судити лише про те, чим Бог не є. Як і теорія пізнання, космологія неотомістів двоїста і ставить за мету пристосувати орістотельску телеологію до християнського монотеїзму. У середині ХХ ст. передтоміською філософією постала проблема модернізації теоретико-догматичних засад. Можна відзначити два напрями теоретичних перетворень і нововведень католицької теорії і насамперед традиційного томізму. Представники першого з них намагаються асимілювати деякі наукові ідеї і відкриття, зокрема християнизувати еволюційну теорію Ч.Дарвіна. найпоказовіша у цьому відношенні позиція католицького філосоіа, богослова і вченого – палеонтолога Теяра де Шардена (1881 – 1955). У праці “Фаномен людини” він прагне примирити вчення Дарвіна про розвиток органічного світу  з християнським єдинобожжям.  У його космології ідея всезагального становлення стала панівним мовтивом. Всесвіт еволюціонує від хаотичної невизначеності до впорядкованої структури космосу. Однак у розумінні основ та рушійних сил космогенезу Тейяр де Шарден залишився християнським теологом, хоча і не ортодоксальним. Первинну основу світу у нього створює духовно-енергетична субстанція, певний космічний “психізм”, який втілює себе у різноманітті предметних форм і структур. При цьому космічним процесом керують не природні закони, які вивчає наука, а надкосмічнийц Бог, якого Тейяр де Шарден називає точкою “Омега”, ототожненою з вселенським Ісусом Христом. “Омега” є водночас і внутрішнім імпульсом речей до розвитку і удосконалення, і зовнішнім щодо них притягальним ідеалом. Або метою (Богом). Таким чином, християнський еволюціонізм Тейяра де Шадена у принципі не порушує догматичних основ томістської доктрини.  Представники іншого напряму у сучасному католицькому богослов’ї прагнуть модернізувати томістську доктрину шляхом онтропологізації її. Теологія як вчення про бога розбавляється вченням про основи і сенс людського життя.   Персоналіз як філософський напрям виник на межі ХІХ – ХХ ст., насамперед у США (Е.Брайтмен) і у Франції (Е.Муньє) та ін. Його цільова світоглядна постанова – це примирити релігію, головним чином християнський теїзм, з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі персоналістського світогляду лежить переконання в субстанціанальності особистійсного начала як у людині, так і бутті взагалі. Ця основоположна персоналістська аксіома насамперед визначала характер тлумачення суб’єктивно-об’єктивного відношення, а разом з ним і напрям розвитку, філософські можливості персонолістської доктрини.основне питання філософії вирішується персоналістами у традиціях суб’єктивного ідеалізму. Вихідний пункт їх філософствування – людська індивідуальність, яка усвідомлює сама себе. Ця індивідуальність багато в чому близька до поняття “Я” в класичному суб’єктивному ідеалізмі, проте не тотожна йому. 7.5. Позитивні зрушення в українській філософії, що почалися в 60-ті роки й призвили до “другого” її відродження, значною мірою були ініційовані діяльністю визначного філософа Павла Копніна (1922 –1971), що в 1958р. Приїхав з Москви до Києва й очолив одну з найбільших філософських кафедр столиці України (кафедру філософії Політехнічного інституту). Багато в чому українська філософія доби “другого відродження” завдячує проникливому розуму, винятковій передбачливості та організаторському таланту саме  П.Копніна. проте не мало залежало і від тих, кого треба було “організовувати”, хто був готовий для сприйняття нових ідей. Таких немало налічувалося серед філософської молоді, яку не влаштовував вульгарний натурфілософський онтологізм і не менш вульгарний соціологізм. Завдяки Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування – з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освовується людиною в процесі її пізнавальної діяльності, й ширше – на світоглядне осмисле6ння світу. В результаті акцент філософських міркувань переносився з невблаганних “об’єктивних законів” розвитку всього і вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб’єкта, на пізнавальні та цілісні регулятиви людської життєдіяльності. Напрям наукових пошуків Капніні виявився дотичним до популярного тоді на Заході неопозитивізму, тим-то філософи жартома між собою називали спрямування досліджень Капніна та його учнів “червоним позитивізмом”. У інституті філософії, він заснував відділ логіки наукового дослідження. Створився авторський колектив, Капнін видав книгу “Логіка наукового дослідження” (1965), що стала своєрідним маніфестом філософської групи, відомої згодом в Україні та світі (книга перекладалась за кордоном кількома мовами) як Київська філософська школа. Відмітною особливістю названої праці була націленість на вихід за межі власне “позитивістського” ракурсу розгляду проблем пізнання, прагнення осмислити їх у більш широкому контексті питань філософської гуманістики. Отже, не дивно, що завершальним акордом книжки стало співвіднесення наукової картини світу зі світоглядом. Цілком логічно поряд з “червоним позитивізмом” починає зводитись на ноги ще одне філософське дітище “шістдесятників”- “червоний екзистенціалізм”. Розглядаючи діяльність як спосіб людського буття й водночас як спосіб даності людині об’єктивної реальності, українська філософія, залишаючись у межах матеріалізму, надає останньому вельми специфічного звучання. Це –онтропоцентричний матеріалізм, який не може не тяжіти в загально філософському плані до визнання взаємозахопленостісутнісних властивостей людини (а не лише лінійної залежностіідеального від матеріального, раціонального від чуттєвого і т.ін.), а в плані соціально-філософському до визнання людської особистості ініціюючим началом будь-яких історичних новацій і починань – згодом-категоріальної структури естетичної свідомості (А.Конорський, В.Іванов). На початку 60-их років виразно вимальовується чи не найвідмітніша риса антропологічної зорієнтованості філософії “шістдесятників” в Україні: в цій філософії дедалі помітнішим ставало те, що є виразом світоглядної національної ментальності, духовна спорідненість з екзистенціально – кардоцентричною філософською спадщиною Г.Сковороди й П.Юркевича. Отже, у вітчізняній філософії протягом останнього 30-річчя виразно вимальовується неоднозначна ситуація. Існували фактично дві філософії. Одна - “офіціоз”, вираженням якого були передусім партійно-ідеологічні постанови “директивних” органів. Інша тенденція – то була реальна дослідницька діяльність, яка в багатьох своїх виявах і результатах зовсім не відповідала канонам офіціозу. На зламі ХХ й ХХІ столітя виникає могутній запит на індивідну унікальність, можливість появи якої задана нарощеннями матеріальними і духовнимиумовами суспільства, а також проривом людини в усвідомлення свого космічного призначення. Філософія у своїх новітніх напрямах переорієнтовується на індивідність: екзистенціалізм, персоналізм, феноменологія. Заслуговує на увагу постструктуралізм, в якому звернення до індивідності здійснюється під кутом зору обгрунтування деструктивної поведінки, носіями якої можуть бути безумці, ворожії, діти, художники, революціонери, шизофреніки, що не приймають структурованих і апробованих суспільством способі діяння, а на підставі вивірених власною думкою і досвідом альтернатив обирають свій шлях індивідної буттєвості. Натомість працюючому і знаючому індивіду приходить індивід дезірант (прагнучий). Суспільна природа індивідності стимулює індивідний потяг до неповторного самовияву, здатнього вивести систему за межі усталених параметрів її фінкціонування. У позиції біфуркації, добре описаної синергетичною теорією і філософією нестабільності лише незапрограмований вияв індивідуальності може привести розхитану систему у принципово інший стан, в очікуванні якого знаходиться сучасне людство.


Лекція 8  Смисл і призначення філософії

1 Проблемне поле філософії

2 Предметні рівні, дисципліни і метод філософії

3 Філософія як герменевтична діяльність.

Провідна ідея. Філософія  –  це  особлива  форма   рефлексії   людини  над                                      буттям і над самою собою.

Ключові поняття. Мудрість. Мудрий. Квазіемпідичний характер. Філософія культури. Філософія мови. Інтерпретація. Розуміння. Самосвідомість. Рівні філософії. Види герменевтичної діяльності. Філософський текст. Подвфйна форма свідомості.

8.1 Як відомо з попередніх лекцій – філософія з самого початку прагне побудувати зв’язану систему понять, бо філософія як любов до мудрості є ні що інше, як любов до мудрого слова. Історично цей факт означає подолання життєвої мудрості і перехід до раціонально обгрунтованїсистеми знання. Побудувати систему абсолютного і остаточного знання філософ не може (і не зможе ніколи), але прагнення до цього, тобто прагнення до мудрості, стає суттю філософії. Воно виражається, зодного боку, у вироблені раціональних уявлень про сутність світу і людини, а з другого – в регулюванні поведінки і співжиття людей. Прагнення до мудрості відображає момент  ціннішого відношення до буття. Може навіть стояти питання: а чи не являється мудрість, чи мудре філософствування, тією віссю координат на якій “зав’язані” всі інші різновиди філософських роздумів? Прагнення до мудрості надає філософії особливий цілісний характер і робить її відкритою системою, яка становить собою рефлексію над всезагальними, громадськими питаннями буття і одночасно над конкретно-практичним використанням результатів даної рефлексії житті людей. Прагнення до мудрості надає філософії особливу цілісну позицію, спрямоване на інтегративне сприйняття світу. Вічне прагнення до мудрості не дозволяє філософії піти в галузь чистих абстракцій, перетворитись в гру розуму, непотрібну людині. Філософська мудрість – нескінченнй процес пошуку істини – ніколи не може призупинитись. Не оволодіння істиною, а пошкк її – ось мета філософії. При цьому вона досліджує все, в тому числі і знання (які інколи здаються їх носіям абсолютними), з точки зору їх значимості для людини, з метою з’ясування можливостей людини і її місця в світі. Мудрість не тотожня багатознанню, яке “розуму не навчає”. Мудрий розуміє, а не тільки знає: своїм інтелектуальним поглядом він охоплює життя в цілому, не зупиняється на констатації  емпіричних її проявів, не обмежується встановлення м того, що є “насправді”. Роздуми про життя, врозуміння життєвого досвіду  не можуть бути виведені із навчання. Філософії не можна навчитися, засвоївши одну чи декілька філософських систем. Мета повинна полягати в тому, щоб навчитись філософськи мислити, філософствувати, розвинути певну культуру мислення. Філософ повинен вміти відчувати специфіку філософської проблематики, її граничність, щоб не виступало в якості об’єкта його досліджень. Філософія на відміну від науки не завжди відповідь, але філософія – завжди запитлива, для неї значима сама постановка проблеми. “Вічність” філософської проблематики пояснюється граничним характером філософських питань, тим, що вони стосуються найзагальніших проблем буття і людського інування й “мігрирують” з епохи в епоху, отримуючи те чи інше рішення в залежності від соціокультурної ситуації і особистості філософа. людСька думка постійно переосмислює іх в світлі нового досвіду, нових знань, стосовно до унікальної конкретної ситуації. Філософія в цілому виступає як позачасовий діалог мислителів всіх епох і поглядів, у якому стикаються різноманітні точки зору і синтезуються в єдиному загальнолюдському розумовому процесі протилежні концепції. У рамках цього загального діалогу відбувається повернення до “старих” проблем і відкриття нових. Отже, філософії –це особлива форма рефлексії людини над буттям і над самою собою (філософська мудрість), яка основується не тільки на розумово-дискурсивному способі мислення, але і на безпосередньо-інтуітивному, художньо-емоційному його осягненні, яке має не меті відобразити цілісність і єдність світу!

8.2 Розглядаючи різні варіанти розуміння філософії на всьому протязі її історії, можна виявити, що для них характерне визнання своєрідної “роздвоєності” її предмету. Як відомо філософія завжди розглядалась, з одного боку, як раціонально-теоретичне осягнення буття, а з другого, як певна форма ціннісної свідомості. У конкретних філософських системах ці дві сторони філософії можуть сполучатися самим різним способом. Ми вже розглядали саєнтистські орієнтації, в рамках яких філософи намагаються будувати предмет філософії за способом точних наук, і антисаєнтистські, представники яких виходять з того, що філософія взагалі не являється і не може бути наукою. Однак навіть у цих крайніх випадках “роздвоєність” предмету філософії зберігається. Виступаючи як раціональне пізнання буття, філософія, безумовно спрямована до науки як до якогось ідеалу, хоча сама філософська раціональність всередині філософії розуміється значно ширше, так же як і поле застосування такої раціональності. Чим же відрізняється філософія від науки? Що відповісти на це питання, спочатку треба визначити, як розуміється тут поняття “наука”? самим традиційним способом, на рівнв буденної свідомості можна відповісти на поставлене питання так: наука – це перш за все природознавство, інколи до нього добавляється математика, і весь цей комплекс називається точними науками. Крім того, філософія – багатосистемне і багатофункціональне утворення, яке при вирішенні тих чи інших проблем обертається доних однією із своїх сторін. Цими сторонами виступають філософські концепції. Єдина мета, об’єднуюча все філософське знання, - з’ясування сутності буття і людини, а також взаємовілносини між світом і людиною, між людиною і суспільством – досягається різним способом, що створює цілісну палітру уявлень, хоча кожна з філософських концепцій претендує на єдино вірне розуміння проблеми. Для філософії завжди становила інтерес проблема виявлення сутності і призначення людини, розмірковування про її місце, про її відношення з світом і з іншими людьми і т.д. У цьому плані філософія відповідала на “запити” доби, виступаючи самосвідомістю культури. Крім предметної галузі існує філософія як особлива наука про останні цілі людського розуму, яка надає цінність всім іншим видам знання, виявляючи їх значення для людини. Саме в цьому плані вона виступає як філософська мудрість. Філософ, який прагне до такої мудрості, повинен осягати те, на скільки знання може сприяти досягненню вищої мети людини і людства.  Отже, можна сказати, що в загальному плані предметом філософії є буття як особливо складена система, що включає такі його підсистеми, як Світ і Людина. Філософія виступає як знання про граничні взаємовідношення (закономірності) між світом і людиною на всіх рівнях буття. Людина, будучи частиною буття (світу) і взаємодіючи з ним, ставить питання про сутність і походження світу, питання про те, що лежить в основі світу: матеріальна чи духовна субстанція. Вона намагається виявити основні форми прояву світу, ставить питання про те, єдиний чи множинний світ, у якому напрямку він розвивається і розвивається взагалі. Окремі науки також відповідають на ці питання в рамках власного предмету. Але лише філософія ставить їх у певній формі, говорячи про найбільш загальні передумови буття, про всезагальні взаємовідносини між світом і людиною. Даний предметний рівень ми можемо позначити як онтологічний. Являючись частиною буття, людина в той же час протистоїть йому і усвідомлює це своє протистояння. Це дозволяє їй розглядати весь оточуючий світ як об’єкт пізнання, при чому не тільки зовнішній світ, але і саму себе як частину світу, а також організовану сукупність людей – суспільство. На цьому рівні філософія у граничній формі ставить питання про пізнаваність світу і обгрунтованості нашихзнань про нього. Представники окремих наук у рамках свого предмету ніколи не ставлять питання про пізнаваність світу, бо сам предмет науки будується на обмеженні буття, і це дозволяє сприймати його як принципово пізнаване. Загальна гносеологічна проблематика знаходить самі різноманітні варіанти її вирішення в філософії. Людина здійснює свою діяльність в результаті практичного освоєння буття, предметного світу. Практика є ніби активним зв’язуючим моментом між світом і людиною, між буттям і мисленням. У цьому плані завдання філософії – на основі пізнання загальнолюдських цінностей і інтересів виробити якусь загальну систему норм даної діяльності, її параметри і обмеження. Ця галузь досліджень відноситься до  проксеологічного предметного рівня філософії. Кожному рівню філософії відповідають  певні філософські дисципліни. Крім того, існують“допоміжні” філософські дисципліни. До галузей філософського знання відносяться: філософська антропологія, етика, естетика, метафізика і антологія, соціальна філософія, логіка, гносеологія, філософія мови, філософія релігії, філософія права, політична філософія, історія філософії. Сутність філософії як форми теоретичної свідомості визначається не тільки предметом, але і методом. Проблема виділення загального філософського методу досить складна. Не випадково процес навчання філософії кардинально відрізняється від навчання  конкретної науки. Тут велике значення надається історії предмету, яка не тільки знайомить з розвитком філософських проблем і їх хронологією, але і являється власним проблемним полем філософських досліджень. У науці знання її історії є лише допоміжним і не завжди обов’язковим. Можна засвоїти теорію відносності Енштейна, не знаючи будь яких тонкощів історії фізики. Справа в тому, що завдвння конкретної науки полягає в одержанні кінечного знання. Його може зчасом замінити більш істинне, більш адекватне, але само воно залишається в історії як щось завершене. Філософія крім одержання загальних знань, виходить також із завдання розуміння світу, яка модифікується в залежності від зміни історичного контексту і соціокультурної ситуації.

8.3 Специфіка філософії полягає, як відомо, у “квазіемпідичному характері” її узагальнень. Це особливо наочно проявляється у філософській мові. Філософ здійснює оформлення своєї раціональної рефлексії над буттям, використовуючи все багатство мови, від наукових понять до художніх засобів вираження. Тому в понятійному апараті філософії можна зустріти і слова буденної мови, і наукові терміни, і елементи поезії чи іншої вербальної творчості. Вже ткт закладена проблема прринципової багатозначності понять, якими оперує філософ. Нерідко філософ створює власну сітку понять, значеня яких може не співпадати із загальноприйнятими. У гуманітарній інтерпретації важлива передача смислу, а це неминуче пов’язане з пошуком механізма смислоутворення сприймаючої культури, чого не вимагається наприклад, математиці, яка завжди однаково відображає сутність об’єкта за певною кількісною характеристикою. Таким чином, об’єктом гуманітарного знаннявиступає текст в його найбільш широкому значенні як знакової системи, яка здатна бути (або в дійсності є) носієм смислової інформації і має мовну природу. Дослідження тих чи інших феноменів культури – предмет гуманітарних наук, а зв’ясування сутності всієї системи культури – предмет філософії. Саме тому філософію часто називають  як самосвідомість культури. Центральною категорією герменевтики як мистецтва інтерпретації “текстів” є “розуміння”. Це зближує герменевтику з філософією культури і з філософією мови, відкриває можливість  сворення філософської герменевтики. Розуміння так же, як і здібність до праці, здібність до розумної діяльності, мови, віри, також як соціальність, є сутністною властивісю людини. В цих умовах розуміння філософії саме як герменевтичної діяльності, заснованої на розкритті смислів, стає актуальним культурним завданням. Об’єктом філософії як герменевтичної діяльності є текст як якась смислова вторинна реальність. Ця реальність живе за своїми законами.  Кожна доба, кожний історичний пласт у житті людського суспільства шифрує знаки цієї реальності по-своєму, у відповідності зі своєю метою і уявленнями про істину, добро, справедливість і красу. Завдання філософського дослідження в розшифровці смислів засобом інтерпритації. Методи філософської інтерпритації відрізняються специфікою і різноманітністю. Справа в тому, що в філософії дуже часто інтерпритація  здійснюється на вторичному або на ще більш віддаленому від реальності рівні, тобто філософія виступає як “інтерпретація інтерпретації”. При цьому герменевтика – мистецтао інтерпритації, осягнення сенсу діалогових відношень – “сплітається” з філософськими методами дослідження, збагачує їх і сама виводиться на раціональний рівень, набуває філософський статус. Варто особливо підкреслити, що герменевтика, гуманітарні науки і філософія розвиваються в єдиному історико-культурному колективі, залежать одна від одної, впливають одна на одну. З одного боку, дослідження герменевтики неможливе без осмислення шляху її історичного розвитку і дослідження її вихідних принципів, основ, тобто без філософського осмислення її як певного типу знання. З другого боку, вивчення філософських проблем гуманітарних наук неможливо без герменевтичного проникнення в соціокультурний контекст, без історичного аналізу середовища функціонування гуманітарної культури, в якій гуманітарні науки самі стають невід’ємним її моментом, які живуть в історії і творять історію. Вони розвиваються разом з розвитком суспільства і його культури.  Філософія реалізується у пульсуючій багатомірності варіантів рішення тих чи тих проблем, історичних підходів. І все разом це створює поле філософськьї діяльності. У ній ніколи попередній матеріал не відкидається повністю як застарілий і непотрібний  (як часто буває у конкретних науках), але зато він постійно інтерпретується  послідуючими філософами, які можуть досить значно змінити смисл, стиль і навітьціннісні орієнтири автора.  Філософія є подвійною формрю свідомості, у якій органічно сплітаються раціонально-теоретичні і ціннісні аспектидуховної взаємодії Людини із Світом. Філософію не можна засвоїти, не пропустивши її через власну свідомість, фактори ж, впливаючі на прилучення людини до тієї чи іншої філософської системи, надзвичайно різноманітні. Філософія спирається на весь пізнавальний досвід людства і не повинна замикатись в рамках “найновішої супернаукової” методології. Аналізуючи пізнавальну діяльність, філософія показує, шо вона не зводима до науки і пізнання світу має більш широкий, не обмежений наукою характер.  Таким чином, філософія займає в культурі інтегруюче становище, протистоїть – абсолютизації окремих сторін останньої. В якості раціонально-теоретичної форми свідомості філософія виступає як самосвідомість теоретичної діяльності, ціннісна форма свідомості – самосвідомость форм ціннісно світоглядного осягнення світу, що дозволяє їй бути самосвідомістю загальнолюдської культури і висуває раціональні і ціннісні орієнтири перед Людиною і Людством. В основі філософської рефлексії лежить герменевтика інтерпретація, в процесі якої розшукується і конструюються загальнокультурні і особистісні сенси буття і людського існування.

              Лекцiя № 9      Людське усвiдомлення об`эктивної реальностi

Мiсце онтологiї у структурi фiлософського знання.

Історичнi долi свiту.Моделi свiту

Криза онтологiї i її сучаснi iнтерпретацiї.

Провiдна iдея. людина не може будувати уявлення про буття                             тiльки на фундаментi спецiальних наук.

Ключовi поняття. Онтологiя структура фiлософського знання моделi свiту. Метафiзика буття. Субстанцiональний матерiалiзм. Субстанцiональнiй iдеалiзм. Мiфофiзизчна модель свiту. Якiсна визначеннiсть. Кiлькiсна визначеннiсть. Номологiчна модель свiту. Природний і штучний свiти. Картина свiту. Буття.       

9.1 Видiляючи предметнi рiвнi у проблемному полi фiлософiї, вже зазначалося, що найважливiшим виступає онтологiчний. Саме тут людина ставить питання про сутнiсть буття (свiту, космосу), проте, що лежить в його основi, про основнi форми його iснування i напрямки його розвитку. Окремi науки вiдповiдають на цi питання лише в рамках власного предметного поля. Наприклад, фiзик виходячи з певної концепцiї, може стверджувати, що свiт кiнечний або, що простiр i час є певними заданими "вмiстилищами" реальних об`єктiв i вiдношень.        Фiлософiя ставить данi проблеми  у найбiльш загальній, граничнiй формi, видiляючи всезагальнi передумови буття i дослiджуючи найзагальнiшi взаэмовiдношення мiж свiтом i людиною. Звiчайно, вiдповiдi на поставленi питання можуть бути при цьому рiзними, у звязку з рiзноманiтними способами мислення. У якостi основи свiту можуть бути прийнятi, як духовнi, так i матерiальнi утворення, одна чи декiлька субстанцiй тощо. Загалбним тут виступає пiдхiд до постановки i рiшення проблеми на граничному онтологiчному рiвнi. Як вiдомо, iсторико-фiлософськiй традицiї онтологiчна проблематика розроблялась у рамках метафiзiки. Термiн « онтологiя » походить вiд давньогрецьких слiв "онтос" (суще) i  "логос" (знання), позначає собою знання про суще, або метафiзiку буття. Таке розумiння онтологiї до цього часу-як  вчення про граничнi, фундаментальнi структури буття. Виокремлення онтологiї в окрему фiлософську дисциплiну означає, що вона, будучи основоположною частиною метафiзiки, не ототожнюється з нею. Це свого роду метафiзика буття, в усiх його багатоманiтностях, тому онтологiя операється на iншi теоретичнi дисциплiни, а також на конткретнi науки.

9.2 Онтологiя виникає в iсторiї людської культури одночасно з фiлософiєю. Фiлософiя на вiдмiну вiд емпiричних наук, з самого початку повинна була вiдстоювати своє право називатись наукою. Емпiрична наука не потребує такого самовиправдовування: наявнiсть дослiду i як матерiалу для узагальнення, i як кретерiю ефективностi iдеї служило достатньою гарантiєю доцiльностi науки. Але фiлософiя претендувала на осмислення того, що в припринципi не могло бути предметом дослiду. Тому визначальним для самообгрунтування фiлософiї було питання про те, чи може мислення (думка), не залежно вiд дослiду вiдкрити об`єктивну загальнозначиму iстину. У якостi базової передумови побудови онтологiї завжди виступала якось штучно сконструйована iдея сутностi буття. Фiлософи виходили з того, що така iдея дозволяє мислено поєднати рiзнi предмети i явища свiт за ознакою їх iснування. Iснування рiзних предметiв i явищ i визнавалось як таким. Але поруч з цим виникало питання про те, що ж лежить в основi свiту чи нема якогось особливого утворення, яке або мiстить в усiх предметах i явищах свiту, або iз нього всi їх можна видiлити.  Поняття, "субстанцiя" (першооснова, сутнiсть) i позначає якусь реальну основу конкретного свiту, що проявляється в самих рiзних формах iснування предметiв i явищ.  Стосовно вирiшення питання, про те, скiльки субстанцiй лежить в основi буття, склались два основних напрямки. Тi фiлософи, якi вважають, що в основi свiту лежить одна єдина субстанцiя, звуться монiстами. Наприклад, Б.Спiноза створив монiстичне вчення про субстанцiю, яка у нього є причиною самої себе: "Пiд  субстанцiю я розумiю те, що iснує само в собi i немає потреби у представленi другої речi, iз якої воно повинне було б утворитись". Субстанцiя спiвпадає з мислячим, iнтелектуальним Богом. "Бог ... перша причина всiх речей, а також причина самого себе". У результатi Бог зливається з природою, що в iсторiї фiлософiї називаэться помтеїзмом. Конкретнi речi породжуються єдиною субстанцiєю, стаючи її проявами, чи модусами. Тi, що вважають, що в основi єдності свiту лежать два вихiдних начала-дух i матерiя - називаються дуалiстами. Дуалiстичний варiант створює у своiй метафiзицi Р. Декарт. Як вiдомо монiстичне розумiння єдностi свiту в iсторiї фiлософiї розвивалось в двох основних фiлософських напрямках - iдеалiстичному i матерiалiстичному. Iдеалiстичний монiзм виходить з того, що в основi свiту лежить дух, iдеальне начало (Бог, Iдея, Абсолютний розум ). Матерiалiстичний монiзм кладе в основу свiту матерiальне начало. Правда, слiд зауважити , що в обох вiпадках мова йшла про мислиння матерiальне начало. Матерiю не можна було "потрогати", точно также, як i "iдею". Для фiлософiї притаманне взаємопроникнення школ i концепцiй, тому будь-якi класифiкацiї у нiй досить умовнi. Розгянемо два названих пiдходи. Субстанцiйний матерiалiзм. Матерiалiстичнi тлумачення сутностi буття iсторiчно виникають рамки iдеалiстичних варiантiв, що вiдображають первиннiсть чуттєво-конкретного пiдходу, заснованого на певному «спрощеннi» проблеми, її зведення до бiльш простих i зрозумiлих чуттєвих образiв, якi створювались за принципом аналогїї. У якостi центрального елементу онтологiчної картини субстанцiйного матерiалiстичного монiзму виступало якесь конкретне, реальне начало (або група начал ). Субстанцiйний iдеалiзм. Пошуки фiлософами основоположної структури буттяв рамках даного напрямку приводили до уявлення про спiвпадання буття i мислення про нього. Варiантiв точок "перетину" буття i мислення було дуже багато, але найбiльшзначимим з них було вчення про буття давньогрецького фiлософа Парменiда, яке Гегель охарактеризував, як начало метафiзики фiлософії у власному розумiннi цього слова. Дальнiший розвиток фiлософiї пiшов таким способом, що на неї все бiльше впливали природничi науки, а iдея субстанцiальностi як пояснюючого фактору буття стала набувати конкретно-науковi риси. Звичайно, у фiлософiї розвивались i iншi лiнiї у трактовцi буття, але безумовно, що орiєнтацiя на науковi кретерiї стала магiстральною лiнiєю розвитку фiлософiї з даного питання. У звязку з розвитком наук Нового часу iдея субстанцiальностi свiту переходить у нову якiсть i будуэться, виходячи з фiзичних уявлень. Таким чином ,ми побачили, що для всiх субстанцiйних концепцiй характерним э монiстичне уявлення про свiт, тобто позитивне вирiшення питання про эднiсть свiту, хоч у це вкладався рiзний змiст.

9.3 Моделі світу. Питання про сутність світу і принципи його влаштування ще у міфологічній сівдомості, сьогодні ми можемо реконструювати у вигляді «міфологічної моделі». Цілісність приймання світу у міфі приводила до здогадок, які об»єктивно не могли бути реалізовані в наукових моделях світу (в усякому разі до виникнення ейнштейнівської фізики), які будуються швидше на «розчленуванні» буття, ніж на сприйнятті його як єдиного цілого. Світ у міфоепічній моделі споконвічно розуміється як складна система відносин людини і оточуючої природи. У цьому смислі світ є результат переробки інформації про середовище і саму людину, причому «людські» структури і схеми часто екстраполюються на середовище, яке описується на мові антропоцентричних понять. У результаті перед нами постає універсальна картина світу, побудована абсолютно на інших засадах, ніж це здійснюється при абстрактно-понятійному сприйнятті світу , характерному для сучасного мислення. Вказані універсальність і цісність уявлень про світ у міфологічній свідомості були обумовлені слабкою розподіленістю суб`єктивно-об`єктивних відносин або навіть повною її відсутністю. Світ уявлявся, єдиним і невіддільним від людини. Це у свою чергу породжувало особливості сприйняття світу не як його чуттєвого відображення, що характерно для сучасної свідомості, а як його відбитого (заломленого) через систему суб`єктивних образів. Ми вже говорили, що світ, таким способом, виявлявся фактичносконструйованою реальністю. Міф був не просто оповіданням про світ, а якоюсь ідеальною моделлю, у якій події інтерпритувались через систему героїв і персонажів. Тому реальністю володіли саме персонажі і герої. А не світ як такий. Поруч з міфом не могло бути в свідомості не-міфа, якоїсь безпосередньо даної реальності. Міф є пізнавальне позначення. Відзначимо тепер основні риси даноїміфологічної моделі світу. Перш за все це повна тотожність природи і людини, що дозволяє зв`язати в єдине зовнішнє далеко відстоящі одна від одної речі явища і предмети, частини людського тіла тощо. Для даної моделі характерне розуміння єдності просторово-часових відношень, які виступають у якості особливого упорядковуючого начала космоса. Вузлові точки простору і часу (святі місце і святі дні) задають особливу причину детермінацію всіх подій, опять же плов»язуючи воєдино системи природних і, наприклад, етичних норм, виробляючи в кожній з них особливу космічну міру, якій повинна слідувати людина.  Космос розуміється одночасно як якісна і кількісна визначеість. Кількісна визначеність описується з допомогою особливих числових характеристик, через систему сакральних чисел, космологізуючих найважливіші частини Всесвіту і найвідповідальніші (ключові) моменти життя (три, сім, десять, дванадцять, тридцять три і т.п.), і несприятливих чисел, як образів х часу, безуклінності, зла (наприклад тринадцять). Якісна визначеність проявляється у вигляді системи персонажів міфічної картини світу, які протиставляються один одному. Дана модель світу заснована на власній логіці на досягненні поставленої мети окружними шляхами, через подолання якихсь життєвоважливих протилежностей, що мають відповідно позитивне і негативне значення (небо-земля, день-ніч, білий-чорний, придки-нащадки, старший-молодший, життя-смерть тощо). Таким чином,світ спокнвічно трактується діалектично і досягнути будь-якої мети напролом неможна (щоб увійти до хатки Бабиячи, ми не обходимо будиночок, що було б логічно в нашійреальності, а просимо саму хатинку розвернутися «до нас передом, а до лісу задом»). Діалектика протилежних начал, протистоячих дій і явищ дозволяє створити цілу систему класифікації світу (якийсь аналог системі категорій), яка у міфопоетичній моделі і виступає засобом упорядкування буття, «відвойовуючи нові частинки хаоса і космологізуючи його. Всередині ж космічно-організованого просстору все зв`язане одне з одним (сам акт думки про такий зв`язок є для первісної свідомості вже об`єктивізація цього зв`язку: думка-річ); тут панує глобальний і інтегральний детермінізм. Усі ці уявлення  про єдність світу за певної інтерпритації, як побачимо далі, переходять у філологію, яка, спираючись одночасно на дані наук. Створює різного роду моделі єдності світу. Так, речевно-субстрактна модель вбачає єдність світу в єдності фізико-хімічного субстракта і властивостей. Дані сучасної науки показують, що об`єкти неживої природи складаються із однакових хімічних елементів. Розкриття внутрішньої структури атома і виявлення все нових елементарних частинок дозволяють ставити питання єдиної теорії елментарних частинок, що описують субстрактну єдність елементів. у біології генетичні дослідження показують,що в основі всіх живих організмів лежить генетичний код, який складається з чотирьох амікислот. Встановлюється тотожність фізико-хімічного складу живої і неживої матерії тощо. Накінець, встановлено, що всі речовини і елементи світу взаємозв`язані між собою з допомогою електромагнітних і гравітаційних полів.              

 


ЛЕКЦІЯ 10  Граничні засади буття людини у світі.

Реальність буття і небуття.

Просторово-часові рівні буття.

Рух і розвиток.

Системність буття.

Провідна  ідея:  Буття  –  те  найближче  для  людини,  що  залишається  для  неї                            найдальшим.                    

Ключові поняття: Мультиверсум. Універсум. Гетерархічність буття. Буття. Небуття. Буття і ніщо. Наявне буття. Для-себе-буття. Буття-для-одного. Монада. Буття речей. Буття людини. Буття індивідуалізованого духовного. Буття об’єктивованого духовного.

10.1. Для філософії нема нічого раз назавжди встановленого, безумовного, святого. На всьому і в усьому бачить вона відбиток неминучого падіння, і ніщо не може встояти перед ним, крім неперервного процесу виникнення і знищення. Небуття оточує нас з усіх сторін. Воно у нас. Воно переслідує і наздоганяє нас, воно на мить відпускає нас, воно чекає, воно знає що ми його здобич, що нам нікуди від нього не утікти. Небуття небачиме, воно не дане безпосередньо, воно завжди ховається за спину буття. Небуття вбиває, але вбиває руками буття. Небуття гониться за буттям по п’ятах. Буття спрямоване вперед, не розбираючи шляху, втішаючи себе думкою про прогрес, але попереду знаходить тільки небуття. Усе більші швидкості, все вищі темпи життя, все більш дальші переміщення у просторі,- хіба це не прагнення буття хоч би на мить відірватись від небуття? Але кожного разу небуття одним стрибком наздоганяє нас. Воно зустрічає нас біля нашої мети; ми тікаємо від нього, а воно, посміхаючись, йде нам на зустріч. Буття тільки тінь небуття, його виворіт. Воно як виблискуюча усіма кольорами веселка плівки нафти на поверхні океану, океану небуття. Воно як хвиля, що біжить перед кораблем, кораблем небуття… Буття перебуває у небутті як дитина в утробі матері. Небуття повсюди і завжди: у диханні, у співі солов’я, у булькотанні дитини… Воно – саме життя! Історична помилка свідомості полягала у виведенні небуття із буття. Тобто, філософія розпочинається з абсолютизації буття, з вимислення якогось позачасово перебуваючого начала, субстанціональної підкладки, якщо і змінної, то лише у своїх зовнішніх властивостях: вода Фалеса, апейрон Анаксимандра, повітря Анаксимена, вогонь-логос Геракліта… Накінець елеати поставили крапку над “і”, цілком і повністю відкинули небуття. Атомісти, правда, відновили небуття, але вони поставили його поруч з буттям і звели до фізичної порожнечі, тобто ніби підмінили субстанцію модусом. Платон придушив небуття могильною плитою вигаданого ним позачасового світу. Арістотель одягнув на небуття маску потенційного. Християнська філософія стала трактувати буття як силу, що творить із небуття весь світ. Але чи не приховано в ідеї творіння із нічого визнання первинності і абсолютності небуття? Не часто ми знаходимо визнання значення небуття. Пригадайте! Згідно пізнього будизму “дхарми” не мають дійсного значення, а в дійсності існує тільки порожнеча, яка тотожна з “нірваною”, яка (порожнеча) тільки ілюзіорно виступає як світ у його багатоманітності. Спробу аналізу категорії небуття ми знаходимо у філософії вайшешіка. Там відрізняли відносне небуття (сансарча-абхава) – відсутність будь-чого в іншому ( S – є не Р) і абсолютне небуття– відмінність однієї речі від іншої ( S не є Р). Відносне небуття виступає як неіснування до виникнення (праг-абхава), неіснування після знищення (дхванса-абхава) і відсутність зв’язку між двома речами (атьянта-абхава). Філософія Нового часу не змогла відповідно оцінити категорію небуття. Навіть Бергсон у суперечності з основами своєї філософії розумів небуття як буття чого-небудь що невідбулося, як якусь абсолютизацію обманутого очікування. Навіть Ніцше не зміг винести образ небуття (згадайте гадюку, що залізла в горло сплячому) і шукав заспокоєння в ідеї вічного повернення. Навіть Сартр не зміг зрозуміти небуття як онтологічний принцип, приписавши його тільки свідомості, буттю для себе. Протягом 25 століть філософи, взявшись за руки, водили хоровод навколо небуття, намагаючись заклясти його. Не тільки страх перед буттям, але і труднощі пов’язані з його розумінням, заставляють людину творити “культуру буття”. Але тепер, коли людство повернулось обличчям до космосу, коли люди стали всього лише землянами, їм відкрились просторово-часові інтервали, де майже нічого нема… Але не тільки перед собою, але і в повсякденному, буденному світові відкрили земляни сили, здатні все перетворити у небуття. Небуття вже не безобідна порожнеча Демокріта, а дещо, здатне розчинити в собі будь-яке буття… Ось чому тепер легше уявити і зрозуміти небуття, ось чому можлива “філософія небуття”. Отже, небуття – це специфічна активність, проявами якої є рух, розвиток, свобода. Ступінь передіснування світу або його будь-якої частини і за своїм змістом включається у більш загальну категорію ніщо. Що ж стосується існування окремого предмета – то це є межа, за якою даний предмет ще не існує або вже не існує. Тобто небуття як самопричина заперечує само себе. Небуття небуття є буття. Для цього породження не потрібно нічого, крім небуття.         У матеріалістичній філософії категорія буття вживається у таких значеннях:у розумінні чуттєво сприймаємої матерії;як фактичне існування (екзистенція) будь-чого матеріального;у розумінні виникнення і знищення як різновидності становлення матерії.У ідеалістичній філософії категорія буття вживається у таких значеннях:буття як співпадання протилежностей поза суб’єктом і об’єктом;буття як нескінченна сукупність ідей;сутність як логічна категорія буття;як чиста діяльність у її різноманітних формах.Буття проявляється у таких формах:буття речей, процесів (проявляється у вигляді буття речей та процесів природи, як цілого і буття речей та процесів створених людиною);буття людини (проявляється у вигляді буття людини і у світі речей і специфічно людського буття);буття ідеального (проявляється у вигляді індивідуалізованого і позаіндивідуалізованого духовного буття);соціальне (у вигляді індивідуального і суспільного буття).Отже, буття – це філософська категорія, яка позначає незалежне від свідомостііснування об’єктивного світу, природи, матерії, а в суспільстві – процес матеріального життя.

10.2. Час породжує простір. Простір – це зупинений час, послідовність, яка стала рядопокладеністю. Якби існувала світова свідомість, то простір можна було б назвати її пам’ятю. У просторі більше буття, ніж у часі: всі частини простору існують. Тому в просторі вбачають символ буття. Але в просторі достатньо небуття, щоб служити і символом небуття (хаос Гесіада, простір як небуття у Платона і Демокріта).

Єдність часу і простору за яким скривається єдність буття і небуття, нестійка. Вираженням цієї нестійкості є рух. У русі є сторона відповідна небуттю і сторона, відповідна буттю. Перше – це енергія, а друге – це матерія. У матерії міститься стільки енергії, скільки треба, щоб повернути її у небуття. Отже буття первинне, свідомість вторинна, бо в свідомості більше буття, ніж у підсвідомому бутті. Свідоміть – вищий тип буття. У ній буття торжествує і терпить свою найбільшу поразку.

Уява про простір і час не завжди так сильно залежала від фізико-геометричних знань, як це характерне для сьогоднішньої свідомості, що дає привід задуматись про те, а чи не являються вони також моментом історичного розвитку, який, можливо, буде подоланий, і чи не рано ми відкинули ті уявлення про них, які панували у більш ранні моменти людської культури.

Людина завжди живе у якомусь просторі, усвідомлюючи свою залежність від таких її характеристик, як розміри, границі, обсяги. У первісній свідомості, проникнутій уявленнями міфоепічного мислення, простір виступає як якась протилежність “не-простору”, тобто хаосу – якомусь утворенню, у якому ще відсутній порядок. Хаос – потенційний праобраз простору, якась розкрита прірва, порожнеча, в якій все перебуває. Із властивості простору давні відмічали перш за все це властивість розгортання, розповсюдження простору по відношенню до особливого світового центру, як якоїсь точки, із якої здійснюється або колись здійснювалось це розгортання і через яку ніби проходить стріла розвитку, вісь розгортання. У міфологічній свідомості для простору характерна певна культурна заданість значення місця, у якому може опинитися людина. Центр простору – це місце особливої сакральної цінності. Отже, можна сказати, що простір у міфологічну добу трактувався не тільки як якась фізична характеристика буття, а становив собою своєрідне космічне місце, у якому розгорталась світова трагедія борющихся один з одним богів, персоніфікованих добрих або злих сил природи, людей, тварин і рослин. Це було вмістилище всіх предметів і подій, життя яких було в просторі певним чином упорядковане і підлегле якимось закономірностям. Це був образ перш за все культурного простору, який був різнорідний, а тому його окремі місця були наповнені специфічними смислами і значеннями для людини.

Поняття простору і часу завжди перебували в центрі уваги філософів, особливо коли мова йшла про моделювання загальної уяви про світ, тобто побудову онтологічної системи. Зазначені складності в розумінні категорій простору і часу надають даній проблемі широкого комплексного характеру і не можуть бути зведеними лише до фізичних інтерпретацій. Тому філософське розуміння простору і часу, з одного боку, завжди пов’язане з розвитком наук (і не тільки фізики), а з другого боку, здійснюється в рамках загального онтологічного і гносеологічного підходу. Зупинимось на різних інтерпретаціях понять у філософії і науці.

Простір розумівся як: абсолютна протяжність, порожнеча, до якої включалися всі тіла і яка від них не залежала( Демокріт, Епікур,Ньютон); протяжність матерії і ефіру (Арістотель, Декарт, Спіноза) або форма буття матерії (Гольбах, Енгельс); порядок співіснування і взаємного розміщення об’єктів (Лейбніц); комплекс відчуттів і досвідних даних (Берклі, Мах) або апріорна форма чуттєвого споглядання (Кант).

Час трактувався так: тривалість існування і міра змін матерії (Арістотель, Декарт, Гольбах) або форма буття матерії, що виражає тривалість і послідовність змін (Енгельс, Ленін); форма прояву абсолютної вічності, як минуща тривалість (Платон, Августин, Гегель); абсолютна тривалість, однорідна для всього Всесвіту (Ньютон); відносна властивість речей, порядок послідовності подій (Ляйбніц); форма упорядкування коплексів відчуттів (Берклі, Юм, Мах) або апріорна форма чуттєвого споглядання (Кант).

Більшість даних уявлень про простір і час можна звести до двох основних концепцій. Субстанційної і реляційної концепції.

У науковій моделі світу, розпочинаючи від Ньютона і Галілея, час і простір розглядалися як особливого роду сутності, як якісь нетілесні субстанції, які існують самі по собі, незалежно від інших матеріальних об’єктів, але завдають на них суттєвого впливу. Вони становлять собою ніби вмістилище тих матеріальних об’єктів, процесів і подій, які відбуваються у світі. При цьому час розглядається як абсолютна тривалість, а простір як абсолютна протяжність. На дану трактовку простору і часу посилався Ньютон при створенні своєї механіки. Дана концепція домінує у фізиці аж до створення спеціальної теорії відносносі.

У реляційній концепції простір і час розглядаються як особливого роду відношення між об’єктами і процесами. У новій фізичній теорії простір і час трактуються з позиції реляційної моделі, як більш адекватної сучасним фізичним уявленням. Ми звертаємо увагу саме на момент вибору моделі для інтерпретації, так як у сучасній фізиці існують і уявлення, що базуються на модернізованому розумінні субстанційної концепції. Отже, з реляційних позицій час – це форма буття матерії, що виражає тривалість існування і послідовність зміни станів різних систем. А простір – форма буття матерії, що виражає структурність і протяжність різних систем. Простір і час мають цілий ряд атрибутивних, тобто невід’ємних властивостей.

Атрибутивні властивості простору:

  •  протяжність, тобто рядопокладеність і співіснування різних елементів. Це означає, що до кожного елементу можна додати або відняти другий елемент простору. Протяжність породжує структурність об’єктів, що проявляється в системі внутрішніх зв’язків елементів, які збирають у єдине ціле;
  •  неперервність, що проявляється у характері переміщення тіл від точки до точки і розповсюдженні впливів з допомогою полів як процес передачі матерії, енергії, інформації;
  •  відносна дискретність (перевність), яка забезпечує відносно відокремлене існування тіл у природі;
  •  трьохвимірність, яка ность всезагальний характер. Усі створювані в науці n-мірні простори є лише абстракції, зручні для описування. Реальний простір тривимірний, і всі явища можна відобразити в трьох просторових координатах.

Отже  простір – це форма  координації співіснуючих  матеріальних об’єктів, їх

рядоустановленості, взаємозв’язку одного з одним. Тобто простір характеризує структурність матерії, стає формою вираження цієї структурності.

Атрибутивні властивості часу:

- незворотність, яка означає, що час протікає з минулого через нинішнє до майбутнього. Минуле – всі ті події, що здійснились. Воно впливає на нинішнє і майбутнє. Майбутнє – ті події, які можуть відбутись, виникнувши з нинішнього. Нинішнє охоплює всі події і системи, які реально існують. Отже, взаємодія можлива лише при одночасному існуванні об’єктів. Об’єкти, що існували в минулому, недоступні впливу, так як вони перейшли в інший стан. Ми можемо лише змінювати наші уявлення про минуле, що, звичайно, може змінити і трактування деяких подій для нинішнього. На майбутнє ж впливати можливо, створивши систему причин і передумов виникнення певної події. Але до тієї пори, поки вона не реалізована, вона залишається лише в потенціальному вигляді. Таке трактування часу називається динамічним. Існує і статична концепція, згідно з якою минуле, нинішнє і майбутнє існують одночасно, рядопокладено, а отже, між ними можлива і взаємодія.

Отже час – це форма координації матеріальних процесів, яка полягає в зміні їх стану, тирвалості, переході від одних етапів їх розвитку до інших. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану різних систем; одномірність, асиметричність (рух від минулого до майбутнього), необоротність, єдність загального та особливого, неперервності та дискретності.

Однак простір і час – це не тільки фізичні поняття, але і особливі феномени культури. Тому їх розуміння в значній мірі залежить від історичних і інших соціокультурних умов. Як засвідчує лінгвістичний аналіз, представники різних культур навіть сприймають по-різному. Відмінності в розумінні простору і часу істотно впливають не тільки на специфіку їх сприйняття, але і на специфіку їх використання навіть у фізиці. Культура, яка виражається через мову, детермінує образи і уявлення про світ, у тому числі й наукові, зафарбовує науку в національні кольори. У різночасових культурах існує “вертикальна відмінність” простору і часу.

Як бачимо, розуміння простору і часу залежить не тільки від знання їх фізичного смислу, але і від їх суб’єктивного сприйняття. Поскільки світ становить собою ієрархічне, багаторівневе утворення, ми можемо виділяти і відповідні цим рівням поняття, що характеризують специфічні просторово-часові відношення. Наприклад, ми можемо говорити про історичнй або соціальний час. Він має свою специфіку. Це не просто фізичний час, перекинутий на історію. Для природничих наук час – це сукупність однорідних відрізків. А історія – сукупність неоднорідних подій. Є періоди, коли час ніби застигає, а є періоди таких історичних перетворень, коли в життя одного покоління ніби вміщуються цілі століття.

Цілком природно, що як простір зв’язаний з часом і рухом матерії, так і час – з простором.

10.3. Упроцесі розвитку важливо зрозуміти як і за яких обставин простий рух перетворюється у висхідний процес у прогресивний розвиток. Рух реалізує себе в просторі і часі, він виступає як сутність часу і простору. Тобто сутність руху виражають два основних поняття: а) нескінченна неперервність і б) дискретність, яка виступає як заперечення неперервності. Ці два поняття мислимі в єдності й взаємопроникненні (через заперечення) як різні сторони однієї і тієї ж сутності, і виражають рух як протиріччя, як єдність протилежностей. Поєднання у часі буття й небуття передається поняттям “зміна”. Ним охоплюється виникнення і зникнення, чергування речей або окремих їхніх ознак, будь-які метаморфози буття взагалі. Якби не його постійна мінливість, буття було б нездатним розгортатися в світи, кожен з яких ладен жити своїм особливим життям. Отже, є потреба пильніше придивитися до мінливості буття, до змін у ньому. А для цього потрібно помислити їх у певній відстані від буття, тобто в абстракції, абстрактно. Абстрактним виразом усіх змін узагалі, безвідносно до іхнього носія, способу й напряму їх здійснення є поняття “рух”. Співвідносним з ним (корелятивним) поняттям, яке виражає незмінність, сталість будь-чого, є поняття “спокій”.

Здавалося б, що може бути простішим, ніж рух і спокій? Досить лишень уважно дослухатись повсякденного життєвого досвіду. Й справді, рух і спокій – це не такі вже самоочевидності. Скажімо, що в бутті переважає – рух чи спокій? Ми добре знаємо: щоб розпочати й підтримувати рух, потрібно докласти зусилля, аби подолати спокій. А щоб здійснити ці зусилля, треба витрачати певні ресурси, скажімо, енергетичні. Отже, виходить, рух є похідним, а спокій – первинним? Але тоді звідки береться мінливість буття, що обіймає нас звідусюди? Ми не тільки оточені нею – ми в ній, вона в нас, ми самі є нею. Чи відчували ви тягар мінливості, обтяжливість руху? Так само знаєте вже, мабуть, як нелегко позбутися марнотливих змін, досягти справжнього спокою. Йдеться про внутрішній душевний спокій, який забезпечується свободою від марних поривань, дає впевненість у своїх силах і живить самозростання всіх сил і здатностей людини.

Так склалося, що одним із засадових духовних компонентів європейської цивілізації стало цінування й ствердження руху – дії, звершення, подорожування, пошуку, усілякого творення. На Сході ж, навпаки, все, що пов’язане з рухом, мінливістю, минущістю, сприймалося й витлумачувалося як вияв недостойності буття. Всією традицією, повчаннями мудреців, мистецтвом і релігією людини спрямовується тут до здобуття нею внутрішнього спокою. В межах буддистського світогляду абсолютний спокій – нірвана – стає абсолютною цінністю.

ХХ сторіччя напрочуд багате на наукові відкриття. Але, можливо, найбільше з них – це відкриття констант та їхнього принципового значення в побудові Всесвіту. Особливу увагу привертають до себе константи мікросвіту. Скажімо, якби баріонний заряд був за величиною іншим, протони не могли б утворювати ядра атомів; якби константа електромагнітної взаємодії мала іншу величину, не могли б утворюватися електронні оболонки атомів. І таких постійних, що скеровують дію законів природи, відкривають дедалі більше. Отож, виходить, не таке це просте питання: що панує в бутті, що є абсолютним – мінливість чи сталість, рух чи спокій?

Для того, щоб повністю усвідомити парадокси руху, а отже, дійти висновку про суперечливість, неузгодженість наших знань про світ, про форми його існування, потрібно було мислити рух як вільне, нічим не перешкоджуване переміщення у просторі, а сам світ уявляти як такий, що дозволяє такий рух, отже, сам є нескінченним за своїми просторовими характеристиками. 20-25 років тому у світовій науці почалися суттєві зрушення, які дедалі частіше називають сучасною науковою революцією. Фізики відкрили, що на фундаментальному рівні організації матерії відбувається спонтанне (не викликане ззовні) порушення симетрії. Вчені почали маніпулювати поняттями “вихідний вакуум”, “великий вибух”, “старіння протона” й таке інше. Виникли нові науки комплексного характеру – нерівноважна динаміка, синергетика, фізика живого тощо. Особливого значення набуває синергетика – теорія самоорганізації. В межах цих нових наук і наукових теорій здобуто знання, що вже суттєво вплинули на вибудовувану сучасну наукову картину світу й на сам спосіб її сприйняття та розуміння. На наших очах сучасна наука народжує новий стиль мислення – нелінійне мислення. Дуже важливо, щоб ці світоглядні новації сучасної науки зустрілися з тими передумовами та окремими зразками нелінійного мислення, які можна віднайти в світовій філософії. Ми конче потребуємо цього саме сьогодні. Бо сьогодні нам як ніколи потрібен неупереджений погляд і здатність до нелінійних рішень щодо перспектив розвитку людства.

Прикладом ефективного нелінійного мислення може бути картина світу, яка вибудовується сьогодні в синергетиці. Світ тут розглядається як складно зорганізований і такий, що не установлений, а установлюється. Все, що визначає світ як структурно зорганізований, що ввіходить до його складу, являє собою систему - певне поєднання елементів у функціюючу цілісність. Системи перебувають у координаційних та субординаційних зв’язках між собою, а кожна з них знаходиться також у процесі взаємообміну речовиною, енергією та інформацією із середовищем. Кожна система постійно піддається ентропійному тиску з боку середовища, й здатність її витримувати цей тиск є показником її внутрішньої організації. Чим одноріднішою є система, чим менш вона структурована, тим мешою є її здатність витримувати ентропійні впливи середовища. Чим більшою є її внутрішня багатоманітність, тим більше у неї можливостей щодо самоорганізації, щодо вдосконалення в якусь іншу, досконалішу систему.

Отже, розвиток – це зміна змін. Це закон і спосіб здійснення буття. Розвиток – це постійне самозростання буття, набуття ним дедалі нових смислових ознак. Імператив сприйняття розвитку: “Цінуймо багатоманітність, запобігаймо спрощенню – й ми посприяємо розвитку природи, культури, людини!”

Коли ми мислимо розвиток як загальний спосіб здійснювання буття, як самозростання його смислової наповненості, ми ніяк не можемо обминути думкою людину в її ставленні до світу. До того первинного світу, який звичайно називають Всесвітом і який Сковорода називав “миром обительним”. Справді, якщо буттю притаманні постійні зміни з їх необоротністю, спрямованістю, поступальністю, то логічно припустити, що людина посідає певне місце в процесі цих змін, у загальному процесі світового ринку. А таке припущення породжує цілу низку питань, від яких ніде дітися. А це припущення не таке вже й самоочевидне. Крім можливості бути узгодженою з законами буття, у людини є й інша можливість – бути узгодженою із світом трансцендентного. Але прийняття за дійсне першої або другої можливості не позбавляє нас від труднощів при осмисленні людини в світовому розитку.

10.4. Є думка, що такі питання взагалі є нерозв’язними або принаймі перебувають за межами раціонального пояснення. Проте згадаймо, у який спосіб ми дістали у першому питанні цієї лекції поняття “буття”, “людина”, “трансценденція”. Тоді ми дійшли висновку, що поняття ці пов’язані сутнісно, й цей їхній сутнісний зв’язок висловлюється тезою: “ Людина є істотою, яка постійно трансцендує”. Але ця теза є гранично загальною. Вона потребує своєї подальшої конкретизації через віднайдення індивідуально-життєвих та універсально-космічних форм трансцендування людини у світі. Саме останнє й потребує свого з’ясування насамперед. Саме цього вимагає внутрішня логіка ідеї розвитку як смислового самозростання й розгортання буття.

Людина завжди намагалась зрозуміти улаштування світобудови і з’ясувати ті зв’язки, які існують у світі. У філософії були розвинуті два основних напрямки вирішення цих питань. Один з них був пов’язаний з положенням, що будь-який предмет, об’єкт або явище складають собою суму складових його частин, тобто що сума частин і складає якість цілого предмету. Прихильники другого виходили з того, що будь-який об’єкт має деякі внутрішні невід’ємні якості, які залишаються в ньому навіть при відокремленні частин. Отже, вирішуючи проблему можливості існування об’єкту (від самого простого до самого складного включаючи світ у цілому, буття у цілому), філософія оперувала поняттями “частина” і “ціле”.

Дані поняття немислимі одне без одного. Ціле завжди складається з якихось частин, а частина завжди є одиницею якогось цілого. Причому якщо властивість цілого легко звести до суми властивостей частин, то наявність якоїсь внутрішньої властивості цілосності як такої менш наглядна і уявити її складніше. У певному розумінні останнє було загадковим для розуму, поскільки при цьому мислилась якась властивість, якої не було в частинах, а отже, вона з’являлася ніби із невідкуди.

В історії філософії дані альтернативні позиції відомі під назвами “меризм” (від грец. мерос – частина) і “холізм”(від грец.холос – ціле). Варто ще раз зосередити увагу на тому, що обидві концепції були тісно взаємопов’язані, абсолютизування кожної з них вихідної позиції виявляло слабкості протилежної сторони. Аргументи, які висувались прихильниками цих концепцій, як правило, базувались на беззаперечних фактах, а те що виходило за ці рамки, просто ігнорувалося.

Мерізм виходив з того, що поскільки частина передує цілому, то сукупність частин не породжує нічого якісно нового, але лише якісну сукупність якостей. Ціле тут детермінується частинами. Тому пізнання об’єкта є перш за все його розчленування на більш дрібні частини, які пізнаються відносно автономно. А вже потім із знань частин складається уявлення про об’єкт. Такий підхід до дослідження об’єкта отримав у науці назву елементаристського, він заснований на методі редукції (зведенні) складного до простого. Сам по собі підхід дуже ефективний, поки мова йде про відносно прості об’єкти, частини яких слабо взаємопов’язані між собою. Як тільки у якості об’єкту виступає цілісна система типу організму або суспільства, то зразу відчуваються слабкості такого підходу.

Холізм виходить з того, що якість цілого завжди перевершує суму якостей його частин, тобто в цілому ніби присутній якийсь залишок, який існує поза якостями частин, можливо, навіть до них. Ця якість цілого як такого забезпечує зв’язаність предмету і впливає на якості окремих частин. Відповідно пізнання реалізується як процес пізнання частин на підставі знання про ціле. Такий підхід, при всій його зовнішній привабливості, часто приводив, однак, до мислительного конструювання вказаного “залишку”, що приводило до спекулятивних пояснень реальних процесів. Так, у біології холізм конструює “якийсь специфічний елемент (фактор) х, який організовує всю структуру живого і спрямовує його функціонування і розвиток; цей елемент – духовний (ентелехія), він непізнаваємий”.

Однак обидва ці зовні протилежні підходи можна сумістити у єдиному діалектичному розумінні співвідношення частини і цілого. Дійсно, розвиток фізики, наприклад, довгий час йшов в руслі редукціоністської методології, що було досить ефективним і дозволило людині побудувати струнку фізичну картину світу. Однак, як тільки фізика проникла на рівень елементарних частин, виявилося, що закони фізики тут абсолютно інші і відрізняються від статистичної фізики. Відмінність була в тому, що невизначеність класичної фізики пояснювалась відсутністю знання про рух елементарних частин. А у квантовій механіці співвідношення невизначеностей виступає у якості основних фізичних уявлень, що виходять з принципової неможливості встановити одночасно і місцезнаходження, і швидкість частинки. Особливо ефективно проявився антиредукціоністський підхід у соціальних науках і біології, у яких досліджувані об’єкти носять цілісний характер.

У діалектиці виробляється принцип цілісності, заснований на розумінні того, що в цілому існує взаємозв’язок між частинами, який сам по собі володіє різними властивостями, зокрема здатністю здійснюватися. На основі взаємодії частин можуть виникати такі цілосності, де важливу роль відіграють самі взаємозв’язки.

Становлення системного підходу в якості загальнонаукового методу і створення загальнонаукових методологічних концепцій здійснюється у сфері не-філософського знання, головним чином у рамках сучасної логіки і методології науки. Якщо системний підхід як загальнонауковий метод спирається на знання систем реальної дійсності, то філософський принцип системності заломлює проблему частин і цілого (у тому числі і її вирішення системним підходом) через призму граничного філософського відношення до світу, тобто через призму онтологічних, гносеологічних, методологічних і світоглядних проблем. Це саме філософський принцип, який має методологічне значення для побудови всіх інших форм теоретичної рефлексії відносно системних досліджень включаючи і системний підхід. Діалектика частини і цілого історично розробляєма у філософії, таким чином, стимулювала розвиток подібних методів у науках, а знання, одержані в науках про конкретні системи, дозволили значно уточнити дану філософську проблематику через інтерпретацію проблеми частини і цілого у термінах системного підходу. Розглянемо основні терміни.

Система – упорядкована множина взаємопов’язаних елементів, що володіють структурою. Елемент – неподільна далі відносно проста одиниця складних предметів і явищ. У деяких випадках він здатний до самостійного існування. У системі він виконує певні функції.

Якщо поняття елементу і системи ще якось нагадує за їх визначенням поняття частини і цілого, то ще одне поняття “структура”, яке є центральним, пов’язане з іншим розумінням улаштування складних об’єктів. Це поняття можна співставити з поняттям організації, тобто зв’язку між елементами, яка носить не випадковий характер і визначає будову об’єкту саме в даній формі. Це деякий упорядкований зв’язок, тому ми можемо визначити структуру як відносно стійкий і упорядкований зв’язок елементів, разом утворюючих ціле (1). У той же час, як нам вже відомо, стійкий і повторюваний зв’язок становить собою закон. Відповідно можемо виділити ще одне визначення, що відображує цю сторону системи. Структура є сукупність законів, що виражають зв’язок елементів у системі.

Отже, принцип системності означає, що, досліджуючи різні об’єкти, ми повинні підходити до них як до системи, тобто перш за все виявляти елементи і зв’язки, які між ними існують. При цьому вивчаючи елемент, ми повинні виділяти перш за все ті його властивості, які пов’язані з його функціонуванням у даній системі. Адже сам по-собі, як окремий об’єкт, він може володіти необмеженим числом властивостей. У системі ж він проявляється тією чи іншою своєю стороною. Тому деякі об’єкти можуть бути елементами різних систем, включатись у різні взаємозв’язки.

У філософському розумінні такий підхід дозволяє нам розглядати буття теж як особливого роду систему. Це означає, що ми можемо виділяти в ньому різні рівні і підрівні, виявляти самі різноманітні системи зв’язків, тобто різні структури, розглядаючи ці структурні зв’язки як особливого роду закономірності, які можна пізнавати. Причому виявляється, що на такому граничному рівні дослідження буття грані, розділяючі, наприклад, ідеалізм і матеріалізм, стираються і явища постають як різні інтерпретації однієї проблеми. І та й інша позиція здатні пояснити світ, і та й інша – відносно недостатні. Буття певним способом упорядковане, причому наявність нескінченного числа структурних рівнів дозволяє робити висновок про його структурну нескінченність. Воно становить собою різноманітність структур, різних цілісних систем, які в свою чергу взаємозв’язані між собою в рамках більш загальної системи.

Так, у загальній системі буття існують різні форми матеріальних систем, які мають свої специфічні зв’язки. Наприклад, матерія може існувати у вигляді речовини і поля. Речовина – це різні частинки і тіла, яким притаманна маса спокою (елементарні частинки, атоми, молекули). Поле – це вид матерії, який зв’язує тіла між собою. Частинки поля не мають масу спокою: світло не може покоїтись. Тому поле неперервно розподілене у просторі. Виділяють такі поля: ядерне, електромагнітне і гравітаційне. Якщо ми досліджуємо структуру речовини, то виявимо, що внутрішній його простір ніби занятий полями. Це фактично система “речовина-поле”, і в загальному обсязі даної системи на долю частинок речовини припадає менша частина її обсягу.

У матеріальному улаштування світу можна виділити такий рівень його матеріальної організації як неорганічна природа, жива природа і соціум. Отже, матеріальний світ (обмежений доступними на нинішній день просторово-часовими масштабами) включає у себе в якості підсистем і живу прирду, і соціум, які начинаються на різних просторово-часових етапах і набувають специфічні властивості відносно передуючих рівнів. Усе це разом складає єдину систему.

Такий підхід до трактування буття дозволяє також дати типологію систем за характером зв’язку між елементами. У цьому випадку виділяються такі види систем: сумативні, цілісні, неорганічні, органічні.

Отже, підводячи підсумок, можна сказати, що принцип системності означає такий підхід до дослідження об’єкта, коли останній розглядається у якості цілісної системи, коли він досліджується через виокремлення елементів і взаємозв’язків між ними, коли кожен досліджуваний об’єкт розглядається у якості елементу більш загальних систем, при цьому виділяються системи причинкових зв’язків і наслідків, і любе явище розглядається як наслідок системи причин, а дослідження елементів здійснюється з позиції виявлення їх місця і функцій в системі. Поскільки один і той же елемент володіє багатьма властивостями, то він може функціонувати в різних системах. При дослідженні високоорганізованих систем необхідно розуміти, що змістовно система богатше любого елемента, тому тільки причинного пояснення недостатньо. Наприклад, у суспільстві важливим фактором виступають принципи доцільності системи і специфічні культурно-людські відносини (моральні, правничі, релігійні норми тощо).


Лекція 11.Людське усвідомлення суб’єктивної діяльності.

1. Свідомість як пізнавальне і духовно-практичне відношення до  дійсності.

2. Свідомість, логіка і дійсність.

3. Свідомість і несвідоме в мисленні.

Провідна ідея: Образ як мисленне відображення дійсності в голові людини - це особлива суб’єктивна картина реальності.

Ключові поняття: Суб’єктивна реальність. Духовне життя. Дух. Душа, Психічне. Свідомість. Ідеальне.Відображення. Інформація. Цілепокладання. Творчість. Усвідомлення. Підсвідомість та понадсвідомість. Мова. Самосвідомість. Суспільна та індивідуальна свідомість. Знання.                                     Цінності. Норми. Суспільна психологія та ідеологія. Форма суспільної свідомості.

11.1 Особливе місце проблеми свідомості в історії культури і філософії пояснюється певною мірою двома обставинами:

- по-перше, свідомість граничне поняття філософії як такої, про що вона б не була. Будь-то філософія природи,суспільства, права, науки, моралі тощо. Основним знаряддям і передумовою аналізу в будь-якому випадку тут буде виступати так чи інакше розуміюча свідомість, яка відкриває філософу можливість його особистісної реалізації, що знаходить вираження в тексті й тим самим існуючої в культурі. Не просто у вигляді досягнутої суми знань, а у вигляді саме реалізованої думки і способу буття.

- по-друге, обставина, яка робить цю проблему особливо складною, полягає в тому, що одночасно свідомість - це досить дивне явище, яке є і якого в тойже час неможливо схопити, уявити як річ. Тобто про неї у принципі неможливо побудувати теорію. Ні у вигляді граничного філософського поняття, ні у вигляді реального явища, що описується психологічними й іншими засобами, свідомість не піддається теоритизації, об’єктивуванню. Будь-яка спроба в цьому напрямку неминуче зазнає невдачі. У міру наближення до неї свідомість, як тінь, вислизає від дослідника. Тому в філософії залишається лише один спосіб міркування про явища подібного роду. Про них можна говорити або міркувати, тільки застосовуючи опосередковану, побічну мову описування. Тобто спираючись на вже існуючі правила і уявлення, що стосуються самого міркування про явище.

Перш ніж перейти до філософського аналізу основних властивостей свідомості, необхідно уточнити ряд понять, які пов’язані з її психологічними характеристиками і які також ми повинні використати при дослідженні феномена свідомості.

Найважливішим з них виступа поняття образу як відображення дійсності в мисленні, в голові людини. Це - особлива суб’єктивна картина реальності. У певному відношенні образ можна ототожнити з поняттям “психічне відображення”, адекватність якого залежить від психічних можливостей і від стану психіки людини. Таке трактування зводить поняття образу до перцептивних і  раціональних форм знання(відчуття, уявлення, сприйняття, поняття тощо). Існує також розширення розуміння образу, до якого включаються культурні, світоглядні, наукові і суспільніхарактеристики свідомої діяльності людей. У цьому випадку ми інколи говоримо про образ світу, спосіб життя, ідеальному образі науки, типовому образі сучасної людини тощо.

Здатність спрямовувати мисленні або практичні діяльнісні зусилля на об’єкт любої природи(реальної. ідеальної, чуттєвої) виражається в понятті увага. А ідеальний бажаний результат будь-якого виду людської діяльності фіксується у понятті мети, яка представляє собою мисленне пророкування реального результату. Цінності є надбання суспільства або його структурних компонентів(груп) і визначають рівень нележного, якісь еталонні зразки діяльності в сфері науки(істина), моралі(добро), практичного відношення до себе й інших людей(справедливісь, обов’язок, чесність, щастя), мистецтво(краса, прекрасне), правового регулювання суспільного життя(юридичні закони і норми). Існують поняття і протилежні зазначеним.

Сукупність внутрішніх або зовнішнвх умов, спонукаючих до виконання певних дій свідомого або навіть несвідомого характеру виступає як мотив, який служить регулятором повеедінки людини. Знання мотивів, допомагає розкрити і пояснити причини вчинків людей, а також дати оцінку іх діяльності.

І нарешті, у людськвй свідомості присутні особливі переживання життєвих ситуацій і станів, що проявляються як емоції. Емоції відносяться до внутрішнього(душевного життя). Вони можуть носити усвідомлений і спонтанний характер. Сильний емоційний стан особистості приводить її в стан аффекта. Аффект супроводжується функціональними змінами діяльності внутрішніх органів і може виражатись зовнішніми реакціями.

Свідомість становить собою єдність трьох моментів: відчуття людиною сого існування, відчуття присутності в даному місці і в даний момент й ідентифікації себе в світі(розрізнення себе і світу). Відсутність хоча б одного із зазначених моментів розцінюється як руйнування свідомості. Ми будемо розуміти свідомість як основу нашого досвіду, активне начало практичного і пізнавального відношення до дійсності.

Як світ свідомості  пов’язаний з об’єктивною реальністю? Ідеальний світ свідомості відображає явища об’єктивного сівту, виражаючи їх смисловий зміст у знакових понятійних формах. Зміст поняття є смисл, ідея. Смисл повинен бути зрозумілий багатьом. Це сумісне надбання багатьох людей, сумісна думка. Вираження думки в певних формах(поняттях, судженнях, умовиводах) є предметом вивчення логіки. Відображення світу в свідомості може бути безпосереднім іконкретним - це образи-сприйняття світу, одержані з допомогою органів чуття. Але як тільки людина ставить собі завдання уявити відображений світ у вигляді, зрозумілому для інших людей, вона починає користуватися природною мовою. Загальнозначимі логічні форми і слова природної мови опосередковують і роблять абстрактними безпосередні сприйняття об’єктивної реальності. Світ свідомості, об’єктивна реальність і мова невідривно пов’язані один з одним.

Основними характеристиками свідомості є співвідношення її з світом знання, ідеальність, інтерсуб’єктивність, предметність і направленість(інтенціональність); свідомість розкривається у його зв’язку з логікою і дійсністю, а також з безсвідомим.

Вже сама граматична структура слова “свідомість” наводить на думку про те, що свідомість тісно пов’язана з галуззю людського знання, причому такої, яка зрозуміла багатьом(сумісне знання). Це є частина фіксованого людського досвіду. І зазначимо, така частина, без якої безпосереднього практичного досвіду бути не може. Якби не було так, то кожного разу, приступаючи до самих простих практичних дій, людина була б змушена знову відкривати для себе зміст світу знання.

Слід звернути увагу на помилковість ототожнення свідомості з мисленням. Такий підхід не може бути визнаним вірним як з конкретно-наукової, так і зфілософської точки зору, так як униможливлює виявлення специфіки людської свідомості і особливостей філософського відношення до неї. Свідомість зв’язана з мисленням, але її соціальна сутність не може бути пояснена з точки зору фізіологічних особливостей людської психіки.

Раціональне дослідження свідомості дає нам можливість встановити, що вона володіє властивістю, якої не спостерігається у предметів об’єктивного світу. Цією властивістю є ідеальний характер її сутностей. Термін “ідеальний” розуміється тут як “мислимий”, “можливий”. Тоді, цілком природньо, об’єктивний світ слід вважати “дійсним”. Дана властивість свідомості дозволяє говорити про світ свідомості як особливу реальність, наповнену особливими сутностями, які можуть бути названі “ідеями”. Саме вони складають зміст світу свідомості.

Поскільки свідомість зв’язана з галуззю знань людини, а суттєвою частиною цієї галузі є наука, яка складає об’єктивне знання, то виникає питання, яким чином ідея може бути об’єктивною. Ідея може бути об’єктивною, коли вона зрозуміла багатьом носіям свідомості, тобто у певній ступені незалежна від внутрішнього індивідуального, суб’єктивного фактору. А саме тоді, коли вона стає інтерсуб’єктивною, доступною для всіх. Така доступність для розуміння повинна мати достатню підставу. У науці цією підставою може бути теоретичне доведення або емпірична(дослідна) перевіряємість. У звичайних життєвих ситуаціях об’єктивність ідей закріплюється у практиці її застосування, фіксується в лексиці мовного матеріалу, що і є достатньою підставою для її прийняття і розуміння. Будь-які способи позуміння ідей пов’язані з тією властивістю, яка була названа інтерсуб’єктивністю.

Свідомість пов’язана з розумінням їх не можна представити оддне одному. Що ми розуміємо в ідеї? По-перше, те, що ідея, а разом знею і свідомість спрямовані на певний предмет. Ми мислимо ідеї для того, щоб говорити з їх допомогою про предмети думки(при чому неважливо яких, можливих чи реальних, людина може розмірковувати про будь-які речі). Отже, свідомість завжди спрямована на певний предмет, вона завжди предметно змістовна. Не буває безпредметної свідомості, Уявлення свідомості як безпредметної, незв’язано-споглядального “потоку мислення” суперечить сутності свідомості як феномена, безпосередньо зв’язаного з об’єктивним знанням. Саме принцип предметності дає нам можливість використовувати слова і стоячі за ними ідеальні значення для розмови про ту дійсність, до якої ці слова відносяться, яку вони представляють, виражають, позначають. Потік мислення відноситься до індивідуального світу. Той, хто захоче що-небудь сказати про нього чи пояснити його іншій людині, змушений буде скористатися звичайною мовою, її словами і соячими за ними поняттями, тобто перейде в світ об’єктивного знання і зробить предметом свого міркування “безпредметний потік мислення”.

Предметність і спрямованість свідомості разом складають таку її властивість, яку прийнято називати інтенціональністю. Внутрішній світ свідомості - це зв’язані один з одним елементи, реальні акти людської діяльності, спрямовані на об’єкт свідомої установки. Феномен свідомості неможливо навіть уявити собі без спрямованості на мислимий предмет.

Ідея завжди зв’язана із змістовною стороною мисленної діяльності. З цієї точки зору її можна розглядати як сукупність ознак предмету думки, що сладає зміст поняття, або смисл висловлювання про певну ситуацію, або сутність конкретної концепції, теорії, гіпотези. Цілком природньо, що не буває неоформленого змісту. Формою представлення ідеї є її логічні форми-поняття, судження, умовивід.

11.2 Термін “логіка” має два значення. По-перше, він позначає природну здатність людей до розсудкової діяльності, здатність розмірковувати, мислити, робити висновки, узагальнення, аналізувати і здійснювати численні логічні операції. Ця здатність розвивається в процесі становлення людини як особистості у відповідних умовах суспільного життя. Здатність до розсудкової діяльності формується з раннього віку паралельно з засвоєнням рідної мови і вихованням. Всі люди в цьому чи іншому ступені можуть розмірковувати, так само як вони вміють користуватись природною мовою. Механізми, що управляють розсудковою діяльністю, закріплюються і фіксуються на рівні несвідомих структур. Але дії цґих структур не приводять однозначно до абсолютно правильного мислення, рівно як стихійне користування правилами природної мови не забезпечує літературно граматного її вживання.

Для того, щоб усунути можливість появи логічних помилок, необхідно стихійні, підсвідомі механізми розсудку вивести на раціонально-усвідомлений рівень, тобто необхідно навчання. Саме другий  смисл терміну “логіка” і зв’язаний з цим моментом. Логіка - це наука , що вивчає розсудкову діяльність людей, Більш точне її визначення: логіка - це наука про форми і закони правильного мислення(інколи говорять “правильної розсудкової діяльності”, підкреслюючи тим самим абстрагування від мислених процесів, які не мають логічної природи). Предметом логіки у такому розумінні стає природназдібність людей до розсудкової діяльності, безгранична стихійна галузь розмірковувань, а основною- є виявлення, формулювання і дослідження законів і правил такої діяльності, з тим щоб вивести їх на свідомий рівень і одержати можливість навчання людей логічно правильному мисленню.

Рішення цього завдання повинно опиратись на метод. У чому полягає специфіка логічного методу? Вивчаючи процеси розсудкової діяльності, логіка бере тільки збоку їх форми, спеціально відволікаючись від змісту. Тому логіку інколи називають ще “формальною логікою”. Всі логічні правила формулюються по відношенню до форми думок, що забезпечує всезагальність їх застосування. Конкретний зміст не має значення.                     

Мислення(розсудкова діяльність) має ідеальний характер. Для того щоб думка могла бути передана іншим людям і ті її срийняли і зрозуміли, необхідно “матеріалізувати” її ідеальний зміст. Матеріальним засобом вираження думки є мова(зазначимо, як природний, так і штучний). Думка виражається в мові. Логіка вивчає не мову, а мислення. Мова - лише засіб вираження думки. Адекватний цей засіб чи ні - це особлива проблема. Без великої натяжки можна навіть стверджувати, що “думка висловлена є брехня”. Але тим паче іншого засобу вираження думки не існує.  

Логічна форма є те загальне, що є в різних за змістом думках. Більш точне розуміння логічної форми можна одержати, як це не дивно, після вивчення конкретних логічних форм. Даний факт, до речі, свідчить про те, що інколи точні визначення не потрібні, тим більше що в даному випадку весь зміст логіки як науки є не що інше, як визначення логічної форми. Чітке уявлення про висхідний предмет логіки виникає лише в кінці навчання.

Загальність логічної форми по відношенню до будь-якого змісту повинна бути зрозуміла на інтуїтивному рівні. І зовсім не важливо, чи відбувається це міркування в математиці, хімії, фізиці, у казках, міфах, літературі чи у звичайних життєвих ситуаціях; важливо, що всюди логічні форми однаково байдужі до змісту. Саме томузастосування законів і правил логіки має всезагальний характер. Всю багатоманітність логічних форм можна класифікувати, звести їх до трьох основних класів, які звуться поняттями, судженнями, умовиводами.

Змістом мислення називається сукупність ознак, що виділяються у предметі думки. Існує ряд термінів, які характеризують зміст мислення і близьких один до одного за семантичними властивостями, таких наприклад, як “мета”, “концепції”, “значення”, “ідея”. Не вникаючи в тонкощі, ми можемо вважати дані поняття синонімами. Поняття, судження і умовивід як конкретні думки репрезентують собою синтетичну єдність форми і змісту, в яких думка локалізується співвідносячись з предметом думки. Слова нашої мови як правило, багатозначимі. Точність і однозначність, необхідні для забезпечення розуміння при обміні думками, досягаються за рахунок врахування контекстів застосування слів.

Міркуючи про предметність мислення, ми повинні звернутись до поняття дійсності. У широкому розумінні слова дійсність розуміється як той предмет, на який може бути спрямована свідомість. Дійсність є предмет мисленної установки. Прмрода цього предмету може бути будь-якою, свідомість може бути спрямована на будь-які об’єкти: сприймаємі з допомогою органів чуття або  не сприймаємі; існуючі реально чи в можливості(мислимі); це можуть бути речі, властивості, відношення; реальні або мислимі ситуації(стан справ) іїх комбінації тощо. Вводячи поняття “дійсність”, ми одержуємо чотирьохчленну схему: дійсність- свідомість -логіка-мова. Кожну пару з цієї схеми можна розглядати окремо, і ці парні відношення будуть представляти реальні проблеми, рішенняяких привело до виникнення конкретних наукових дисциплін. Наприклад, відношення між мовою і дійсністю вивчається в особливому розділі мовознавства, який називається семантикою.

Відношення між дійсністю і свідомістю є основним для вирішення питання про зміст свідомісті. У загальному виглядіможна сказати, що це відношення дозволяє виявити ддва суттєвих моменти, про які вже говорилось. Нагадаємо їх коротко. Перший характеризує властивість спрямованості свідомісті. Всі акти свідомісті є специфічними установками на будь що, спрямованими актами. Іншими словами, свідомість можлива, якщо є спрямованість її на певну предметну галузь. Реальне ж “наповнення” світу свідомісті змістом пов’язане з другим моментом, який характеризує відношення між свідомістю і дійсністю. Цим моментом є предмет співвіднесення свідомісті. Як ми вже зазначали, свідомість безпредметною не буває.

Тут зразу можуть виникнути заперечення, що, мовляв, існують такі поняття, як “чиста свідомість”, “безмістовний потік думок”, “думка взагалі” тощо.  На таке заперечення можна відповісти таким чином. Поняття “потік свідомості”, “чиста свідомість” є психологічно навантаженими і виникли в контексті вирішення проблеми співвідношення мислення і свідомості. Нас же в даному випадку ця проблема нецікавить, поскільки ми розглядаємо категорію “свідомість” у її відношенні до категорії ”дійсність”, тобто з філософської, а не з психологічної точки зору.

Зазначимо далі, що зміст свідомості відноситься до суб’єктивної реальності. Треба чітко зафіксувати, що концепти мають форму і зміст, але останнє не може бути виявлене “всередині” свідомості. Для виявлення сутності концептуального змісту свідомості треба ввести ще декілька припущень. Припущення перше: зміст і форма концептів можуть стати зрозумілими і доступними для розуміння тільки в комунікативних актах, тобто в актах обміну думками. Друге допущення пов’язане зпроблемою вираження думок у формах, доступних для сприйняття. Цими формами є мовні вираження. Ідеальний зміст цих лексичних одиниць мови і є те, що було назване концептом. Люди розуміють мовні вирази, так як ідеальний концептуальний зміст мови є загальним здобутком всіх членів даної мовної спільноти.

Важливо зазначити, що мисленний зміст не зводиться до об’єктивної думки, не є абсолютно довільним. Інакше спілкування людей було б неможливим, вони не розуміли б один одного. Засобом переведення ідеальних концептуальних утворень у матеріальні, чуттєво сприймаємі явища з давніх давен виступає логіка. Розуміння у комунікативних актах забезпечується спільністю концептуального змісту свідомості й універсальністю логічних форм.

Варто зауважити що виявлення логічної форми думки є за суттю завданням, зворотнім до відношення методу наповнення мовних висловлювань концептуальним змістом. Форма думки виявляється у процесі аналізу мови.

           

11.3 Серед численних варіантів розуміння позасвідомого, віддається перевага тому, згідно з яким позасвідоме “представляє собою функціональний компонент психіки, “локалізований” поза свідомістю суб’єкта, який завдає постійний, інколи детермінуючий вплив на свідомість і поведінку суб’єкта, старанно і витончено скритий як від вторгнення зовнішнього дослідника, так і від внутрішнього погляду самого суб’єкта”.

Всі відомі спроби пояснити позасвідоме зводилось до описування якигось його функцій або властивостей. Одна із таких спроб пов’язана з розподілом сфери  позасвідомого на дві галузі: індивідуальне позасвідоме і колективне позасвідоме. Обидві галузі відносяться до неусвідомленої психічної діяльності, яка базується на принципах і механізмах регуляції поведінки, глибоко укорінених у психіці, але не контрольованих з боку свідомості. Позасвідомі принципи і механізми регуляції поведінки можуть бути вродженими і набутими.

Існує можливість термінологічних способів позначення позасвідомого - “ідеальні неусвідомлювані спонукальні сили дій людей”; “коефіцієнт свідомість”, “духовна колективність”, “консенсус”; “типи духовних укладів”; “Воно”; “архетипи колективного позасвідомого”; “передрозуміння” і “передструктура розуміння”; “забобони як умова розуміння”; “позасвідоме в теорії кращого розуміння”, “позасвідоме в теорії фреймів”(сучасна обчислювальна лінгвістика) тощо.

Спроба раціонального пояснення ірраціональних явищ в пізнанні - складне філософське завдання. Причинами таких явищ може бути прагнення до економії “роззсудкової енергії” і часу дискурсу; внаслідок цього трривіальна інформація, легко відновлювана у випадку надобності, не проговорюється. Але з другого боку, неусвідомлювані моменти є включеними в механізми діяльності людей. Дія цих механізмів обумовлена біологічними, психічними і соціальними причинами. Самі ці механізми можуть бути навіть закладені в генетичному спадкоємному апараті люддини і розвиватись, “включаючись” в певний час і впевних умовах настільки, наскільки останні дозволяють це зробити. Але і цього виявляється ще недостатньо. Існують набуті стереотипи мисленної, творчої, пізнавальної і будь-якої іншої діяльності, функціонуючі на всіх рівнях позасвідомого і відображаючі особливості соціальної, колективної і індивідуальної психіки людей.

Таким чином, існування в психіці людини утаємниченої галузі позасвідомого є беззаперечним фактом. Позасвідоме(неусвідомлюване) існує в психіці, і мисленній діяльності. Психіка і мислення більш широкі категорії, ніж свідомість. Всякі акти свідомості суть акти мислення, але в той же час у мисленні і в психіці існують без-і позасвідомі моменти. Їх наївність вказує методологічний орієнтир у пошуку рушійних причин діяльності людей. Усвідомлювані і неусвідомлювані фактори є внутрішніми причинами чи спонукаючими мотивами діяльності людей зовнішні причини і фактори пов’язані саціокулатурнимиі матеріальними умовами. Все в цілому складає систему факторів, визначаючих життя людини.

Одне із цікавих досліджень, у якому розглядаються стани свідомості, близькі до “рушійних причин” дій людей,- “Методологія історії” А.С.Лаппо Данилевського. В ньому аналізується поняття “консензус”, змістом якого служать подібні стани свідомості, що виникли в різних індивідів під дією одинакових життєвих умов. Матеріальні передумови життя людей у знятому вигляді проявляються в якості загальних рис їх індивідуальної свідомості. Лаппо-Данилевський застосовує поняття “загальна група станів свідомості(підкреслюючи момент спільності),“колективна психологія”(вказує на існування психологічних особливостей у замкнутих колективах людей, об’єднаних за різних обставин: за професійними інтересами, відомчо-груповими зв’язками, салонно-світськими ознаками тощо). “Одне і те ж розташування духу усвідомлюється її (загальною за станами свідомості групою) членами як загальне і викликає однорідні продукти культури, хоч би форми їх були різні. У цьому розумінні можна встановлювати якесь типове співвідношення між станами свідомості, а також характером даної групи й однорідністю відповідних продуктів культури”.

Урахування такого фактора має велике значення у науковому дослідженні і вивченні культури взагалі. Одинакові умови існування приваблюють у членів однієї групи подібні стани свідомості, тобто “особливого роду “систему відчування, бажань, уявлень” тощо, притаманному звичайно кожному з них чи кожному з їх більшості”. Такі психологічні стани що характеризують культурні і національні типи людей, кладуться в основу при поясненні продуктів культури. “В силу принципу консензуса елементи даної соціальної системи визначаються взаємозалежними: вони прагнуть до солідарності один з одним”. Діями “ідеальної людини” пояснюють узгодженість продуктів культури: один пануючий національний чи культурний тип людини відображується в усіх продуктах культури; дані в одній свідомості  здібності аюо нахили урівноважуються під впливом пануючої(типовою) особливості і приходять до гармонії.

багато уваги неусвідомлюваним факторам мисленної діяльності надається в сучасній герменевтиці і феноменології.

Під кутом зору феноменології реальні речі виступають у свідомості як явища, вони складають “абсолютне імманентне буття” - предмет феноменології. Можливість його пізнання визначена рефлексією, спрямованою на інтенціональні переживання. Це буття є “ідеальне буття”. і воно специфічним способом існує поруч з емпіричним буттям, але абсолютно “незалежно” від нього, з нього “виключені всі зв’язки емпіричного світу”. Ідеальне буття вбачається шляхом особливого спрямування уваги або здопомогою особливої “установки”.

Щож ще входить до змісту ідеальної “речі”, крім результатів обгрунтування ? Все, що відноситься до світу ідеального буття, постає для нас з певним “коефіцієнтом свідомості”. Дія “коефіцієнту свідомості” не може бути знята абстракціями й ідеалізаціями(передумовами пізнання, передумовами розуміння) наукової теорії, тобто теоретична пізнавальна діяльність здійснюється не замість актів свідомості, а разом з ними. Коефіцієнти свідомості “супроводжують будь-які акти свідомості. Якщо зміст актів свідомості “поміщається в дужках”, то за думками саме з емпіричним світом можуть бути збережені через систему позначень індивідуальних предметів і конкретних особистостей, виражених в мові здопомогою одиничних термінів і власних імен, значенням яких виступають індивідуальні сутності. У решті випадках значення є ідея.

Феноменологічна методологія ніскільки несуперечить психологічним дослідам. Навпаки, вона сприяє стрункій постановці проблеми. “Духовна колективність”, “духовний уклад”, “тип доби”, “тип народу” - поняття етнічної психоллогії, наповнюючі конкретним змістом загальну філософську категорію “коефіцієнт свідомості”. Виявилось, що феноменологія, будучи теорією “абсолютного імманентного буття”, головною проблемою якого є специфіка методів дослідження чистої свідомості і її вираження, може бути інтерпритована в термінах етнічної психології. І тоді стає зрозумілим, що специфіка логічних розмірковувань у цій галузі залежить від невиразимої явним способом інформації і глибинних структур(як їх назвати - “коефіцієнти свідомості”, передструктури розуміння або будь-яким чином - не має значення), внутрішніх, імпліцитних утворень, не враховувати які дослідник не має права, так як вони багато в чому будуть визначати специфіку вивчаючих явищ. Об’єктивний зміст і суб’єктивне вираження “продуктів культури” єдині, нероздільно злиті в пізнаваємому явищі, наукові описування якого повинні бути розділені, а отже, різні будуть і логічні підстави, на які спираються наукові методикию

Для розуміння об’єктивного сенсу призначені феноменолого-герменевтичні методи з властивими їм логічними прийомами, а для “симпатичного спів-переживання” - психологічні наукові методики, логічні основи яких, у свою чергу, мають власну специфіку. Джерела всякої конкретної дії і переживання знаходяться у духовному укладі. Саме він визначає життя не тільки окремої людини, але і суспільства.

Психологічні методики повинні “вміти” виявляти тільки психологічно усвідомлюване, так як дійсний суб’єкт не може бути тотожній абстрактному суб’єкту пізнання, в ньому є всі сфери буття, у тому числі несвідома і навіть підсвідома.

Отже не усвідомлюваний нами зміст нашої свідомості сам не є однорідним. Підвалини його утворює те, що пов’язане із забезпеченням життєдіяльності нашого організму, якось надлишкова інформація, яка виходить за межі свідомо контрольованого каналу зв’язку з навколишнім світом. Але певний шар неусвідомлюваного складає те, що витіснене туди із наої свідомості.

Але хоч би то як витлумачувати неусвідомлюване - позитивно чи негативно, - воно є істотною складовою загальної системи свідомості. Понад те, свідоме й неусвідомлюване суттєво доповнюють одне одного. Наприклад, свідоме визначається дискретністю. Сприйняття, враження, думки ми можемо івдрізняти між собою. А неусвідомлюване, навпаки, є континуальним. Тут панує безперервність потоку смислів. Акти усвідомлення підлягають контролю, перевірці, повторенню, кординуванні в часі. Неусвідомлюване ж позбавлене цих ознак. Свідоме найкраще виражається у вербальних формах, а неусвідомлюване виявляє себе переважно мовою символів.

Таким чином, розгляд свідомості в різних структурних її аспектах - з боку її компонентного складу й з боку рівнів її організації - переконує нас у тому, що це - цілісна система. Всі складові свідомості доповнюють і взаємно передбачають одна одну. І таким системнотвірним чинником, що поєднує всі можливі елементи системи, всі її структурні виміри в межах свідомості - є самосвідомість.

                 


Лекція 12.      Пізнання   і  творчість
.

           1. Емпірична  модель  теоріі   пізнання.

           2. Емпіризм  і  раціоналізм.

           3. Синтетична  модель  теоріі  пізнання.

   Провідна  ідея Відображувана  природа  і творчий  характер  пізнання .

   

Ключові  поняття Гносеологія.  Агностизизм.Суб єкт  і  об єкт  пізнання. Відображення.Інформація.Сенсуалізм.Раціоналізм.Пізнавальний  образ.Пізнавальна позиція.Творчість.Діяльність.Абсолютна  і  відносна  істина.Догматизм.Релятивізм.Опридметнення  і  розпредметнення.   

          

           

           12.1.Що  пізнає  людина Розкриваючи специфіку  пізнавального  відношення  людини  до  дійсності, необхідно   з ясувати  структуру  даного  відношення. Людина  живе  в світі, здійснюючи  постійний  інформаційний і енергетичний  обмін  зним  за  схемоювплив  зовнішнього  світу  на  людину-сприйняття-обробка  інформаціі-орієнтування- прийняття  рішення-дія(або бездіяння )спрямованв  назовні.Дана  схема  працює  як на  раціональному  так  і на  рефлекторно-безсвідомому  рівнях.Коли  в в ній  не  відбувається  ніяких  порушень ,коли  все  зрозуміло,тоді  здійснюється  звичайна  взаємодія  людини  з  дійсністю.Як  тільки  дана  схема  починає  давати  перебоі  і  не  дозволяє  приймати  виразні  і  звичні  рішення  і  діяти  стандартним  способом,виникає  невизначеність  у  відношенні  людини  з світом.Прагнучи  усунути  невизначеність ,людина  задається  питаннями  на  зразок  слідуючих”чому  так  відбувається”,”Які  засоби  потрібні  для  усунення  невизначеності”,”Чи  корисне  буде  це  усунення”,”Які  наслідки  можуть  наступити” тощо.

            Дана  ситуація  називається  пізнавальною.Вона  може  виникнути  як  у  повсякденному  житті , так  і  в  науковій  практиці.Діі  людини  в  пізнавальній  ситуаціі  залежать  від  умов  пізнання,які  можна  назвати  пізнавальним  контекстом,останній  включає  природно – географічний,економічний,матеріально-технічний,соціокультурні  і  теоритичні  моменти.Можливість  і  успішність  пізнання  багато в  чому  визначаються  також  засобами  пізнання,до  яких  відносяться  пізнавальні  здібності,дані  людині  від  природи,і матеріально-технічні  засобиЮстворені  людиною.Пізнавальні  здібності-  цеіндивідуальні  якості  людинивідчуття, уявлення,сприйняття,розум,воля,інтелект,талант,інтуіція,пам ять,уява.Пізнавальні здібності  часто  називають  джерелами  пізнання.        

               У  теоріі  пізнання  прийнято  відрізняти  джерело  пізнання-органами  чуття і  логічне  мислення(розум,розсудок),суб”єкт  пізнання,наділений  тільки  що  названими  загальними  здібностями,і  об єкт  пізнання.Розглянемо  основні  концепціі  теоріі  пізнання.

               В якості  мети  пізнання  часто  розглядають   абсолютно  достовірне  знання,це”ідеал  знання” , який дозволяє  виявити  критерій науковості.Історія  філософії  дає  два  основних  підходи  до  проблеми  пізнання

  •  визначальною  є  чуттєва  ступінь пізнання,розум  володіє  відносною  самостійністю
  •  Визначальною  є  раціональна  ступінь  пізнання.

Ці  підходи  розділяють  два  великих  філософських  напрямиемпіризм і раціоналізм.Вони розходяться  в розумінні  досвіду,знання і по-різному  вирішують  проблему  вроджених  ідей.

                 Згідно  емпіризму,першою і другою  частиною  досвіду  є результати  діяльностей  чуттєвих  органів.При  цьому  предмет  пізнання  є активним  аначалом,а  суб”єкт  пізнання  пасивний,займає  споглядальчу  позицію.Його  пізнавальні  можливості  залежать  від  його  пізнавальних  здібностей – на  скільки  точно  і в якому обсязі він  може  сприймати  інформацію про  зовнішній  світ. Другою  частиною  досліду  є  результати  діяльності  розуму(аналіз,синтез, дидукція,аналогія  тощо).Раціональна  діяльність  зводиться  до  комбінування,який  поставляється чуттєвими  органами,і  не дає  принципово  нового  знання.

                  Розглянемо  основні  поняття,які  стосуються раціональної  щаблини пізнання

                   Аналіз- спосіб  мисленного  розчленування  об”єкта  пізнання на  частини  з  метою  виявлення  його  структурних  елементів і відношень  між  ними .

                   Синтез-поняття,                         аналізу,що  характеризує  поєднання  різних  елементів  у  єдине  ціле.

                   Аналогія-спосіб  розмірковування,за  якого  конкретному  предмету  присвоюються  ознаки,раніше в нього  були  відсутні,на  основі  його  подібності  з  іншим  предметом.

                    Дедукція-логічний  спосіб  міркування,користуючись  яким  з істинних  засновків  при  суворому  дотриманні  правил  логіки з необхідністю  отримують  істинний  висновок. В основі  дидуктивних  висновків  лежить  відношення  логічного  слідування.

                    Індукція-логічний  спосіб  міркування,з допомогою  якого  із  спеціального  знання  одержують  загальне.Оскільки  реальний  перебір всіх  вихідних  засновків  неможливий  висновок  тут  носить  ймовірносний  характер .

                     Розуміння  знане  як  описування  результатів  впливу  зовнішнього  світу на  органи  чуттів  і як  внутрішнього  стану  свідомості  ,а також  абсолютизація  ролі  емпіричного  ступеня  пізнання  часто є причиною  скептицизму,теоретико-пізнавальна  установка  якого  - принциповий  сумнів  у  достовірності  знання  , отримуваного за  допомогою органів  чуття.Скептицизм  апелює  до  здо рового  глузду і гносеологічного  психологізму  на  основі  слідуючих  аргументів.

                     1.Аргумент  від  кількісного  різноманіття  світу. Різноманітність речей і явищ світу досить значиме,що єдине пізнання недосяжне для маленької і неповнолітньої людини.

                     2.Аргумент від різноманітності людей. Самі люди неодинакові,що приводить до різного сприйняття одних і тих же речей. Якщо це так,то яким чином може існувати одиничне і всезагальне знання про світ?

                     3.Аргумент від відчуттів. Різноманітність у сприйнятті одних і тих же речей конкретним індивідом наводить про думку на те, що будь-яка річ володіє нескінченною множинністю ознак, частина яких, у тому числі і визначальні, можуть залишитись за межами сприйняття.

                     4.Аргумент від стану людини. Сприйняття конкретною людиною будь-якої речі залежить від її організму і може бути різним у різні періоди її життя.

                      Скептицизм підкреслює ненадійність чуттєвих органів , їх залежність від отоючих умов, звичаїв,традицій і рекомендує  утримуватись від  суджень про зовнішній  світ.Послідовний  скептицизм ,особливо  у  варіанті  емпіризму,переносить  недоліки  власних міркувань на  саму  істину.Сенсуалістський  характер  теорії  пізнання  емпіризму  приводить  до  переконання  у  здійсненні  двох  реальностейсвіту  явищ  та світу  речей у собі.Світ  явищ  чуттєво  сприймаємий(точніше  він  сам  результат  діяльності  чуттєвих  органів),а світ речей  в собі можна  лише  мислити ,абсолютного  знання  про  нього  ми  не  маємо.Згідно  скептицизму  об”єкт  пізнання  активно  впливає  на  суб”єкт  пізнання, який  займає  пасивну і споглядальну  позицію.В результаті  скептицизм  приходе  до  положення  про  відносність  істини.

          Представники  емпіризму  головним  джерелом  пізнання  визнають  чуттєві  органи  людини,розглядаючи  раціональні  здібності  лише  як  засіб  для  обробки  чуттєвих даних.Немає  нічого  в  розумі  ,  чого б не було  у  чуттях.Межі  творчої  активності  розуму  обмежені  тим матеріалом  ,Який  вже  даний  за  допомогою  органів  чуття.

           Найважливішим  структурним  елементом  у  емпіричній  моделі  пізнання виступає досвід. Досвід заснований на сприйняттях,образах,одержаних в наслідок діяльності  чуттєвих  органів.Знання  про  зовнішній  світ  називаються  при  цьому  відуттями, або  зовнішнім чуттям.Змістом  знання  у даному  випадку  є властивості  тіл ,визначаємі  за  їх  впливом  на  органи  чуття.Наші  відчуття  подібні  до  приборів  спостереження(телескопу, мікроскопу,підзорною  трубою),спрямованих  на  об”єкт  спостереження.Ми  не  знаємо ,  як  може  повести  себе  зовнішній  світ,тому  займаємо  ніби  позицію  очікування,чекаємо  інформаційного сигналу  від  світу, наші  відчуття  завжди  налаштовані  на  сприйняття  таких  сигналів.

            Поскільки  у  різних  людей  поділ  сприйняття  дійсності  різний,знання,одержуване  таким  способом,не є однаковим.Виникають  нерозуміння,а  також  сумніви  у  пізнавальних  здібностях  людини.Людська  природа  обмежена  в  можливостях  проникнення у  світ  речей  ,і  це  змушує  людину  винаходити  все  більш  складні  і  тонкі  прибори  з  однією  лиш  метоюзбільшити  можливості  органів  чуття  і  розширити  в  кількісному  відношенні  спостережень, які  залежали б  від  індивідуальних  особливостей  конкретного  спостерігача.

                 Другою  складовою  частиною  досвіду є  знання  про  суб”єктивний  світ,  про  діяльність  нашого  мислення(нашої  душі).Воно  досягається  з  допомогою  рефлексії,розуму  розсудку.Інколи  це  називають  внутрішнім  чуттям.Тут  знанню  доступні   явища  які  виникають  і  без  діялбності  органів  чуття(пригадування, аналіз,синтез, виявлення  подібності,аналогія ,різні типи логічних  висновків,мисленний  експеримент,виявлення  протиріч  між  думками тощо).

                 Поняття  досвіду є  визначальним  для  емпіричних  концепцій  теорії  пізнання,і  перш  за  все  у  зв”язку  з  проблемою  існування  дійсної  реальності- основи  нашого  пізнання,у  якій  ми  не  маємо  права  вагатися.Саме  досвід  робе  наше  пізнання  переконливим , добросовісним,виводить  його на  високий  теоритичний  рівень.

                Яке  ж  знання  про  зовнішній  світ  одержуємо  ми  з  допомогою  сприйняттяЗрозуміло,  що  фізичне  влаштування  світу  не  може  володіти  якостями  людського  сприйняття  його.В  кращому  випадку  ми  можемо  сказати, що  світ  влаштований  таким  чином , що  після  його  впливу  на  наші  органи  чуттів  ми  одержуємо  сприйняття,які  називаємо  певними  якостями  , і  закріплюємо  за  ними  конкретні  назви.

                Якщо  знання  про  зовнішній  світ  співпадає  з  нашим  сприйняттям  його, то  виходить,  що  ми  знаємо  про  зовнішній  лише  те , що  нами  сприйнято,поскільки  сприйняття  не  належить  зовнішньому  світу , а  являється  властивостями  нашої  свідомості.Залишаючись  на  цій  точці  зору  ми  не  можемо  бути  упевнені  в  існуванні  зовнішнього  світу,  незалежного  від  нас.                                             

              Навіть  якщо  допустити  , що  стани  свідомості  виникають  в  наслідок  впливу  предметів  зовнішнього  світу  на  наші  чуттєві  органи, то  висновок  про  можливості  пізнання  буде  досить  песимістичнимзнання  є  сокупність  внутрішніх  станів  свідомості   , воно  жорстко  обумовлене  можливістю  чуттєвих  органів,за  межі  цих  можливостей  переступити  неможливо.Така  позиція  у  питанні  про  природу  знання  є  причиною  сумнівів  у  пізнавальних  можливостях  людини.Що  і  позначилось  як  скептицизм.

              Як  бачимо,  чи  розуміється  відчуття  як  результат  впливу  зовнішнього  світу  ,чи  як  стан  свідомості   людини   , залежної  від  людської  природи – обидві  емпіричні  інтерпритації   поняття   “знання”  приводять  до  однобічної   його   трактовки  і   до  сумнівів  у   можливості   пізнання   зовнішнього   світу .

              Однак  не  все   пізнається   через   відчуття.Наприклад,  ідея   причинно – наслідкових  відношень  не  виникає  як  результат  безпосереднього   спостереження   з  допомогою  чуттєвих  органів.Ми  можемо   прямо   спостерігати   лише  просторовий  вплив  предметів  ,  часову  послідовність  їх ,  але  не  саме  поняття   причини.Ще  наглядніше  нечуттєва  природа   ідеї  причинності   стає  при  розгляданні   явищ  більш   складних,ніж  механічна   взаємодія,наприклад  таких  як  хвороба.Можемо  прямо  спостерігати   симптоми  хвороби(підвищення  температури   тіла,пониження  життєвого  тонусу  тощо) , але  ж  не  вони  являються  причиною  її  виникнення.

               Не  пізнаються   через  відчуття  й  ідеї простору,часу,субстанції,гармонії ,симметрії ,руху ,  спокою.Пояснення  походження  таких  ідей  на  основі  відчуттів  неминуче  включає  в  себе  психологічні і  навіть  ірраціональні   моменти.Спостерігаючи  неоднократно  повторюючі   явища  ,слідуючі  одне  за  одним  в  часі ,  людина  привчається очікувати  слідом  за  появою  першого  відчуття  друге.Так  виникає  ідея  причини  ,і  самопояснення  цього  явища  спирається  на  звичку ,тобто  на  явно  нераціональну  складову  людської  життідіяльності.Звідси  виходить,що  наше  знання  включає  і  елементи  нечуттєвої  природи  ,  які  ще   більше  суб”єктивні ,ніж  відчуття.

              Але  якщо  допустити ,  що  все  знання  про  зовнішній   світ  суб”єктивне  і  обумовлене  внутрішнім  станом  свідомості,  то  вже  не  можна   буде  говорити  про  те,  що  знання  вірно  відображає   властивості  ,  зв”язки  і  відношення  предметів   зовнішнього  світу  ,  що  воно  об”єктивно   істинне,не  залежить  від  свідомості  окремого   індивіда .Більше  того  ,  якщо  все  знання   суб”єктивне  ,  то  не  можна  довести  існування  зовнішнього  світу.Ми  можемо  тоді  лише  показувати  на   зовнішній     світ  пальцем і  говорити  при  цьому   ”Ось  це і  є  об”єктивна  реальність”.І  виникає  парадоксальна  ситуація”з  одного  боку  ,  предмети  зовнішнього  світу  активно  впливають  на  чуттєві   органи   пізнаючого  суб”єкта, а  з  другого  боку,поскільки  все  знання  пов”язується  лише  з  внутрішнім  досвідом,у  суб”єкта  нема  переконливих  доказів  для  доведення   існування  тієї  самої  реальності ,  яка  на  нього  впливає.

                Отже ,  виявляється  ,  що  з  позиції  суб”єктивного  походження  знання  питання  про  існування   зовнішнього  світу  не  має  позитивного  вирішення.Це  суперечить  принциповим   засобом  емпіричної   теорії  пізнання  ,  згідно  з  якою  зовнішній   світ  активно  впливає  на  органи  чуттів  пізнаючого   суб”єкта.

                 Парадокс  виникає  внаслідок   помилковості  самої  емпіричної  моделі   теорії  пізнання – у  підміні   реального  предмету  пізнання   результатами  діяльності  чуттєвих  органіввідчуттями, сприйняттями  і  уявленнями.Причина  цієї  помилки   заснована  на протиставленні  суб”єкта  і  об”єкта  пізнання , на  розведенні  їх ,  у  результаті  чого  суб”єкт  займає  в  процесі  пізнання   пасивну ,  споглядальчу  позицію   очікування  впливу  зовнішнього  світу   на  його  чуттєві  органи.А  активність  суб”єкта  спрямована  не  на  зовнішнє, а  всередину  самого  себе,  він  ніби  “вмикається”  після  одержання   сигналу  із  зовнішнього  світу.

                     

12.2.    Прагнучи  уникнути  звинувачень   у  скептицизмі  ,  раціоналізм  відновляється   від  посилання  на  чуттєві  дані,  як  на  основу  досвідного  знання.Дані  чуттєвих  органів   можна  вважати   справжніми  лише  як   факти  свідомості  ,але  посилаючись  на  них   ,  будувати  істинне  знання  про  зовнішній  світ  небезпечно.

                      Самою  тяжкою   для   емпіризму  і  раціоналізму  виявилась  проблема  природи  і  походження  нечуттєвіх  елементів  свідомості – загальних  ідей  і  пояснення  факту  беззаперечної  їх  наявності  в  складі  знання.

               Як  же  вирішують  цю  проблему  раціоналістиВони  звертаються  до  вчення  про  вроджені  властивості  нашої  свідомості.Багато  нечуттєвих  елементів  свідомості, на  їх  думку, виникають  з  властивостей  самої  свідомості.Вона  існує  як  самостійний  світ   і  може  без  звернення  до  зовнішнього  світу  і  досвіду  конструювати  ідеї  причинності    , часу, субстанції, простору  тощо.

                Отже ,  можливе  адекватне  знання  про  світ умови  для  нього  виникають  в  середині  людської  свідомості,  і  джерелом  такого знання  є  раціональна  діяльність  суб”єкта  пізнання  - його  розсудкова  здібність  чисто  логічним  способом  здобувати  із  змісту  загальних  ідей  всі   знання  про  зовнішній  світ  . Результати  ж  знання  в  силу  тотожності  буття  і  мислення   приписуються  зовнішнім  об”єктом.

                 Основний  висновок   емпіричної  теорії   пізнання  прямо  протилежний  раціоналізму.Умови  винекнення  знання  знаходяться  поза  суб”єктом  пізнання, основним  джерелом  пізнання  є відчуття  , саме  ж  знання  є  результат  обробки  матеріалів,  одержаних  чуттєвими  органами.Розум,  звичайго,  бере  участь  у  обробці  чуттєвих  даних  , але  він  не  додає  до  знання  нічого  нового.

                   Ні  та,  ні  друга  із  розглянутих  моделей  теорії  пізнання  не  володіє  вирішальними  перевагами, але  у  них  позначені  найслабіші  точки  гнопеологічної  проблематики  і  підготовлений  грунт  для  виникнення  синтетичних  концепцій.

                    Засновник  німецької  класичної  філософії  Імануіл  Кант  справив  великий  вплив  на  наступний  розвиток  свіиової  філософської  думки.Актуальність  його  ідей  невтрачена  і  для  нашого  часу.Можна  вважати  ,  що  Кант  підвів  підсумок  попередньому  розвитку  філософії  і  багато  в  чому  визначив  її  проблематику  в  подальшому.Особливо  це  стосується  теорії  пізнання.

                     Кант  виходить   з  відмінності  чистого  і  емпіричного  пізнання. Будь-яке  пізнання  розпочинається  з  досвіду.Зовнішні  предмети  лише  впливають  на  наші  органи  чуттів , спонукаючи  до  життя, пізнавальні  здібності  людини.Розсудок  пов”язує,порівнює,синтезує  чи  аналізує  одержані  уявлення  ,  переробляє  чуттєві  враження  у  пізнанні.Таке  пізнання  Катт  називає  досвідом, пізнання  за  часом,пізнання  за  часом  не  може  передувати   досвіду.Воно  розпочинається  з  досвіду.Як  відомо, за  Кантом,  пізнання  розпочинається   не   тільки     лише  з  досвіду,  але  повністю  знього  походить.Це  положення  суттєво  відрізняє  його   теорію  пізнання  від  концепції  емпіризму.Матеріал  чуттєвих  органів  дає  лише  першопочатковий  поштовх.Наші  пізнавальні  здібності  додають  щось  від  себе.Отже,  знання  має  тенденцію  до  відокремлення, воно  в  певній  мірі  не  залежить  від чуттєвого  матеріалу,може  існувати   самостійно.Так  виникає  уявлення  про  чисте  знання  ,  яке  може  бути  названим  теоритичним.Розподіл  знання  на  теоретичне  та  емпіричне  мало  дуже  великі  наслідки.На  цьому  розподілі  базувалось  багато  методологічних  програм  аж  до  нинішнього  часу.

                     Наведемо  визначення  основних  термінів,  що  використовуються  Кантом  І  фактично  ним  були  вперше  введені.

                     Апостеліорне  знання – сукупність  суджень  ,  кожне  з  яких  залежить  з  досвіду.Зміст  апостеріорних   суджень  засновується   на  чуттєвому  матеріалі.Істинність  таких  суджень  залежить  від  ступеня  дійсності ,  яка  відображається  з  дрпомогою  чуттєвих  органів  людини  зі  всіма  випливаючими  звідси  наслідками.

                       Апріорне  знання – сукупність  суджень   , які,  на  відміні  від  апостеріорних  не  залезать  від  досвіду.Тільки  таке  знання  володіє  ознаками  необхідності ,  всезагальності  і  доказовості.Апріорні   судження  є  достовірними.

                       Тут  мимоволі  виникає  бажання  порівняти  апріорне  та  апостеріорне  знання з  істинами  розуму  й  істинами  факта  Лейбніца.Апріорне  знання , також  як  істини  розуму,  є  необхідним  ,  а  апостеріорне  знання   аналогічне   істинам  факту , носить  випадковий  характер.Тому  Кант  в  подальшому  спирається   на  апріорне  знання,  саме  воно  повинне  надати   науковим  положенням  достовірний  характер.

                        Великого   значення  в  теорії  пізнання  Канта  набуває  розпізнання  аналітичних  і  синтетичних  суджень.Аналітичні  судження  не  можуть  нічого  добавити  нового  нашому  знанні, так  як  предикат  у  таких  судженнях  складає  частину  змісту  суб”єкта.Синтетичні  судження  , навпаки , здатні  давати  нові  знання  нести  нову  інформацію.

                         Принциповою  основою  всіх  теоретичних  наук  є  апріорні  синтетичні  судження,  і  головним  завданням  філософії  у  зв”язку  з  цим  постає  питання  про  обгрунтування  їх  можливостей.Відповісти  на  таке  питання -  значить  пояснити  які  бувають  джерела  знанняЮ види  знання  і  які  межі  застосування  пізнавальних  здібностей  у  кожному  вигляді  знання.

                           Кант  виділяє  три  види  знання    математику  ,  природознавство,  теоретичну  філософію(метафізику) – і  форму  відповідно  питання : як  можлива  чиста  математика, як  можливе  чисте  природознавство і  “ як  можлива   метафізика  як  наука”.Зрозуміло ,  Кант  не  піддає  сумніву  реальному  існуванню   цих  розділів  знання.Навіть  метафізика ,  на  його  думку,  є  “вид  знання” і  його  треба  розглядати  у  відомому  сенсі  як : метафізика  існує  якщо  не  як  наука  ,  то  у  всякому  випадку,  як  природне  уподпбання  (людини)(metaphizika  naturalis).Насправді  людський  розум  в  силу  власної  потреби  і  зовсім  не  спонукаємий  однією  тільки  суєтністю  всезнайства  невпинно  доходить  до  таких  питань ,  на   які  не  можуть  дати  відповідь  ніяке  досвідне  застосування  розуму   і  запозичені  звідси  принципи : тому  у  всіх  людей  як  тільки  розум  у  них  розширюється  до  спикуляції , дійсно  завжди  була  і  буде  яка  небудь  метафізика.А  тому  і  стосовно  неї  варто  поставити  питання : як  можлива  метафізика  в  якості  природньої  схильності  тобто з        природи  людського  розуму.Виникають  питання  ,  які  чистий  розум  задає  собі  і  на  які  спонукаємий  власною  потребою , він  намагається , на  скільки  може дати  відповідь?”

                 Щоб  підійти  до  обговорення  названих  питань  ,  ми  повинні  зрозуміти  Кантівське  розмежування  явищ  і  речей  в  собі.Нагадаємо,  що  до  Канта  такого  розмежування  не  робилось.Під  явищами  розуміли  сокупність  предметів   і  пройесів  нашого  досвіду,  за  межами  якого  знаходяться  придмети  ,  що  не  потрапили  в  межі  нашої  уваги.Останні  складають  дійсність  ,  пізнавально  нами  не  засвоєну – величезний  чужий  несвідомий  світ . Така  уява  служила  основою  ,  як  ми  вже  зауважували,  для  наївних  форм  скептицизму,  а  в  суспільному  житті  привоила  до  виникнення  релігійно-  містичних  поглядів.

                 Специфіка  підходу  Канта  полягає  в  тому ,  що,  згідно  з  його  теорією  ,  один  і  той  же  об”єкт  нашої  пізнавальної  установки  може  опинптися  і  пізнавальним  ,  і  принципово  не  пізнавальним.Як  це  можливо?Будь-який  предмет  (і  це  варто  особливо  підкреслити  ) існує  безвідносно  до  людини , яка   хоче  його  пізнати, незалежно  від  неї , як  річ  сама  по  собі.Коли  людина  спрямовує  на  нього  увагу  ,  той  стає  об”єктом  чуттєвого  споглядання, “і  значить,  ми  можемо  пізнавати  предмет  не  як  річ  існуючу  сама  по  собі  , а  лише  постільки ,  поскільки  він  суб”єкт  чуттєвого  споглядання,  тобто  як  явище.”

                       У  предметі  пізнання  виділяється  те,  що  Кант  називає  об”єктом  чуттєвого  споглядання,і  взаємодія  між  ним  і  органами  чуттів  приводить  до  виявлення  особливих  сутностей,  які  є  ,  власне  , явища,наші  уявлення .Це  особливий  предметний  світ  ,  мислимий  на  основі  єдності   категорій  ,  суб”єктивна  реальність  ,   світ  результатів  чуттєвих  сприйнять.А  що  таке  сам  “об”єкт  чуттєвого  сприйняття?”.Це  якийсь  трансцендентальний  об”єкт,  який  володіє  єдиною  властивістю : можливістю  виступати  у  зіткненні  з  нашими  чуттєвими  органами; це  те . що  складає  об”єктивну  реальність , світ  ,  який  осягається  розумом,  його  можна  лише  уявляти, до  нього  входять  предмети  нечуттєвого  споглядання.Трансцендентальний  об”єкт “ позначає  лише  дещо    = x ,  про  яке  ми  нічого  не  знаємо  і  взагалі  знати  не  можемо”, він  може  бути  лише  співвіднесений  з  єдністю  внутрішньої  самосвідомості  при  утворенні  понять  може  служити  основою , забезпечувати  єдність  багатоманітних  сприймаємих  властивостей  речі  ,  забеспечувати  і  укріплювати  устійливість  поняття  про  речі.Трансцендендальний  об”єкт  не  може  бути  навіть  уявлений  без  відношення  до  чуттєвих  даних, так  як  у  супротивному  випадку   його  не  можна  було  б  і  уявити.Це  ”не  предмет  пізнання  сам  по  собі , а  тільки  уявлення  про  явища  у  вигляді  поняття  про  предмет  взагалі, який  визначається  за  допомогою  багатоманітного  у  явищі.”

                        Таким  чином  будь-який  предмет  пізнання  роздвоюється  на  явища  і  річ  у  собі.Сукупність  явищ  складає  чуттєво-сприймаємий  світ  , а  сукупність  печей  у  собі  -  світ, який  не  сприймається  чуттєвими  органами.Кожен  зцих  світів  не  тільки  даний  нашій  свідомості  не  одинаковим  способом, але  і  має  різне  пізнавальне  значення.Світ  речей  у  собі  не  доступний  для  досвідного  пізнання  його.” Мешканці ”- предмети  розсудку , а  раз  так , то  ”основне  питання  полягає  в  тому ,  що  і  наскільки  може  бути  пізнання  розсудком  і  розумом  незалежно  від  всякого  досвіду”.Наше  емпіричне  почуття  безперервно  прогресує  ,  доставляє  нам  все  більш  поглиблене  пізнання  про  світ , але  який  би  не  був  йей  прогрес  він  ніскільки  не  наближає  нас  до  знання  речей  у  собі , які  залишаються  недосягненими  для  чуттєвих  форм  сприйняття  і  пізнаються  лише  як  об"”кти  чуттєвого  споглядання  як  явища.Разом  з  тим  явище  і  річ  у  собі  не  можна  уявити  незалежними  одне  від  одного.Відмінність  явищ  і  речей  у  собі  зроблена  Кантом  для  того , щоб  окреслити  коло  пізнавальних  можливостей  людини.В  це  коло  входять  одні  тільки  предмети  досвіду.Але”у  нас  завжди  залишається  можливість , якщо  не  пізнавати ,  то  в  усякому  випадку  осмислити  ці  предмети  так  як  і  речі  самі  по  собі.”Адже  у  противному  випадку  ми  прийшли  до  безсмисленного  ствердження  ,  ніби  явище  існує  без  того  чим  являється”.

                Зазначимо  ,  що  поняття  речі  у  собі   “є  тільки  демаркаційне  поняття  ,  яке  служить  для  обмежень  домагань   чуттєвості  і  тому  має  тільки  негативне   застосування.” Але  без  нього   не   можна    обійтись  ,  так  як  чуттєвий  матеріал  не  буде  з  чим  зв”язувати.Непізнаваний  світ  речей  у  собі  і  його  реальне  існування  спошукають  пізнавальну   допитливість  і  стимулюють  висування  пізнавальних  гіпотез.  Річ  у  собі  можна  уподобити  певному  субстанційному  нагалу,  невидимому, недоступному  для  чуттєвих  органів  ,  але  тим  паче  є  необхідним   носієм  потенційних    “подразників”   чуттєвості.У  цьому  полягає  позитивний  сенс  

Речі  у  собі.Іншими  словами  ,  предмети  постають  нашому  розсудкові  так  ,  як  вони  існують(речі  у  собі), а  нашій  чуттєвості – так , як  вони  являються(явища) ,  тобто  у  якості  предметів  досвіду.Поняття  явища  і  речі  у  собі   характеризують  пізнавальні   можливості  людини.

                    Вчення  про  пізнавальні  здібності  яякант  основує  на  схемі   поступального  одержання  знання:чуття,розсудок,розум.Новизна  Кантівського  вчення   про  пізнавальні  здібності   полягала  в  тому  ,  що  він  увів  розсудок  -  третє  джерело  пізнання -  поруч  з   чуттєвістю  і  розумом.

                    Чуттєвість  є  здібність  до  відчуттів   ,  реалізація  якої  дає  багатий  матеріал   наочних  уявлень.Але  самі  по  собі  ці  уявлення  не  є  загальні.Розсудок  вносить  єдність  у  цю  багатоманітність  ,  за  певними  правилами   він  сентизує  уявлення  і  ніби  розкладає  їх  по  відповідних  засіках  на  основі  наявних  категорій.Таке  упорядкування  і  синтез  пов”язані  ,зокрема, з  використанням  апріорних  форм  чуттєвості,  якими  є  простір  і  час.Простір – апріорна  форма  зовнішнього  спілкування,  а  час – апріорна  форма  внутрішнього  споглядання.Саме  вони  забезпечують  розсудковому  синтезу  всезагальність  і  необхідність  суджень.За  Кантом,  будь- яке  знання  становить  собою  сукупність  суджень   ,  а  апріорні  синтетичні   судження  є  цого  самою  чуттєвою  частиною  .

                     Однак  розсудок  , активно  перетворюючи  і  сортируючи  емпіричний  матеріал   “ не  тільки  нічого  не  знає   про  межі  своєї  компетенції ,  але  і  не  хоче  знати”.Розсудок  прагне  до  розширення   своєх  компетенції  , прагне  проникнути  за  межі   можливого  досвіду,стати  своєрідним  “законодавцем” для  природи,джерелом  її  законів. “Отже,”- писав  Кант,- ми  самі   вносимо  порядок  і  закономірність  у  явища   ,  які  ми  називаємо  природою  І  їх  не  можна  було  б   найти  у  явищах  ,  як  би  ми   чи   природа нашої  душі   не   вклали  їх  першоначально.” Так  виникають  трансцендентальні  ілюзії  ,  які  знаходяться  за  межами  можливого   досвіду.Але “джерелом  трансцендентальної  ілюзії  є  не  розсудок  ,  а  розум.Ілюзія  полягає  у  наддосвідному  розширенні  розсудку  ,однак  до  цього  розширення  розсудок  спонукається  не  сам  з  собою  ,  але  підкоряються  керівництву   І  вимогам  розуму.“Приборкувати  свавілля  розсудку  , надаючи  цому  принципові  правила  його  діяльності, - не  єдиний  обов”язок  розуму.Розум  утримує  абсолютні  принципи  ,  які  він  ні  звідки  не  запозичує  і  з  яких  можуть  поставати  всі  решта  понять. Він  включає  аппарат  дедукції.Підставляючи  В  якості  більшої  посилки  силлогізму  знання,  заснована  на  абсолютних принципах  ,  ми  одержуємо  все  остальне  знання.Але  поскільки  на  розсудковому  рівні  знання  лише  формально  впорядковане   і  всезачальне  ,  існує  можливість  помилки(іллюзії  знання).Зазначимо  ,  що  ця  помилка  нелогічного  характеру  (правила  логіки  дотримані):розсудок  може  синтизувати  помилки  чуттєвого  сприйняття,  подаючи  їх  у формально  правильних  структурах.

                       Велике  значення  в  діяльності  розуму  мають  категорії.Це – граничні  поняття  , поняття  про  предмети  взагалі.Вони  роблять  споглядання  предмета  конкретним  і  створюють  можливість  висловлювати  про  нього  судження.Категорія  фактично  робить  можливим  емпіричне  споглядання  предмета  в  досвіді,  підводячи  багатоманітне  у  спогляданні  об”єднуючу  основу, яка  і  служить  принципом  утворення  конкретного  поняття  про  споглядаємий  предмет.Крім  того  категорія  не  дозволяє  робити  предметом  споглядання  будь – яку  частину  ,  частину  судження.З  точки  зору  традиційної  логіки  просте  судження  (елементарна  частина  розсудкової  діяльності) складається  із  суб”єкта  і  предиката.Операція  обертання  суджень    дозволяє  міняти  місцями  суб”єкт  і  предикат  ,  що  ,  в  свою  чергу  повинне  привести  до  зміни  предмета   думки ,перенесення  мисленної  установки  на  іншу  сутність.

              ньому  мислиться  ознака  предмету  думки(людина).У  другому  судженні  це  ж  саме   поняття  стає  суб”єктом  і  претендує  на  роль  самостійного  предмету  думки.Але  катигорія  субстанції  не  дає  можливості  мислити  ознаки  як  предмети  ,  бо  саме  , навпаки,  предмети  є  носіями  ознак.

                       Звідси ,  зрозуміло ,  не  виходить , що  логічні  операції  (зокрема  обертання  суджень)марна  річ.Вони  дають  нам  можливість  подивитись   на  мислимі  сутності  з  різних  сторін  ,  розкрити  їх  зміст  , уточнюють  думку.Просто  треба  завжди  мати  наувазі ,  що  судження  другого  типу  вивідне  , залежне  від  тих  посилок  ,  з  яких  воно  одержане  за  правилами  логіки.Пізнавальна  діяльність  неможлива  без  відчуттів  і  категорій.  Знання – це  людський  спосіб  уявлення  світу. Воно  не  може  не  залежати  від  природи  людських  пізнавальних  здібностей.Суттєво  ,  що  категорії – це  незалежні  від  емпіричного  матеріалу  сутності, вони  становлять  собою  чисті  форми.Знання  стає  самим  собою , коли  відчуття  “вливаються”  у  певні  форми  і  їх  синтез приводить  до  утворення  понять  ,основних “ клітинок “ знання.Категорії – це  поняття  нашого  розсудку  ,  який  підводить  досвідний  матеріал ,чуттєві  дані  під  категорії,оформляє  чуттєвість.Категорії – це  апріорні  форми  розсудкової  діяльності, умови  можливого  досвідного  пізнання.

                      Категорії  не  можна  вивести  емпіричним  ,  досвідним  шляхом  із  спостережень  над  природою  ,  яка  дана  нам  як  сокупність  явищ.Навіть  більш  того , категорії  і  розум  встановлюють , як  відомо ,закони  явищам.І  ось  тут  виникає  питання ,яке  Кант  називає  загадкою:”Яким  чином  категорії  можуть  визначити  зв”язок  багатоманітного  в  природі,  не  виводячи  цей  зязок  із  природи?”Кант  вирішує  цю  загадку  ,  виходячи  з  визначення  (тобто  із  прийнятого  ним  розуміння)явища  і  речі  у  собі.Закони  існують  тільки  у  відношенні  до  суб"”кту,розсудок,діючи  на  основі  категорій  ,  здатний  розкрити  закономірності   в  явищах.Речі  у  собі, із  властивими  їм  закономірностями,  існують  незалежно  від  суб”єкта.Розсудок  і здібність  уяви  переробляють  багатоманітність  чуттєвого  досвіду.Але  ця  переробка  відбувається  через  сітку  категорій.Тому  про  речі  у   собі   ми  нічого  не  знаємо. Наше  знання  є  прояв  речей  у  собі  ,  специфічним  способом  одержане з  допомогою  вищих  пізнавальних   здібностей.Воно  представляє  собою  інтелектуальний  синтез   розсудку  і  чуттєвості.Викладені  принципи  розуміння  процесу  пізнання  дозволили  Канту  ,  виходячи  із  загальнофілософських  і  гносеологічних  передумов ,  висунути  оригінальне  уявлення  про  сутність  науки.

                     Отже , якщо  знання   не  виходе  в  результаті  впливу  зовнішнього  світу   на  людину (на  її  пізнавальні  здібності),  то  залишається  прийняти  , здавалось  би , абсолютно  неможливе  припущення  про  те  ,  що  знання  є  результат  впливу  пізнаючого  суб”єкта  на  зовнішній  світ.Тут  варто  відмітити  ,  що  багато  речей  визначаються  нашою  звичкою,  яка  в  певний   момент  стає  безсвідомим  регулятором  людської  поведінки  ,  включаючи  пізнавальне  відношення  до  світу.Створюється  певна  традиція.Вихід  за  її  межі  пов”язаний  з  тим  ,  що  і  називає  Кант  революцію  у  способі  наукового  мислення.У  теорії  пізнання   такою  революцією  було  прийняття  точки  зору,  що  знання  є   результатом  впливу  людини  на  зовнішній  світ.Закони  розуму  підпорядковують  природу.Закони  розуму ,  розсудку  і  чуттєвості  обумовлюють  те,  що  людина  ,слідуючи  цим  законам  ,  в  стані  взяти  у  природи.За  межами  її  пізнавальних  здібностей  лежить  якесь   x   , про  яке  ми  нічого  не  можемо  знати . У  такому  випадку  походження  апріорних  суджень  абсолютно  очевидно:вони  суть  продуктів  діяльності  розуму.

              

12.3. Всі  розглянуті  концепції  виходили  з  розподілу   філософського  знання  на  метафізику  і  практичну  філософію.Метафізика  становила  собою  те , що  ми  нині  назвали  б  теоретичною  філософією.І  теорія  пізнання  будувалась  як  її  основний  розділ.При  цьому  підрозумівали  головним  чином  наукове  пізнання,  яке  в  свою  чергу  було  орієнтоване  на  природничі  й  математичні  науки ,  які  знаходились  на  підйомі.Така  ситуація  визначила  специфічне  розуміння  досвіду  в  теоріях  пізнання такого  типу.По  суті  справи  наявним  способом  передбачалось  ,  що досвід  пов”язаний  тільки  з  емпіричними  фактами.У  цьому  випадку  залишалось  повністю  поза  зоною  уваги  гігантська  галузь  дійсно   людського  життєвого  досвіду.Зовсім  не  враховувалось  ,  що  людина  крім  науки  живе  у  світі  мистецтва  ,  моральних  уявлень,  релігійних  переживань , правничих  побудов,  політичних  пристрастей.Більше  того  ,  багато  представників  сцієнтистські   орієнтованих  гносеологією  категорично  заявили  ,  що  вся  гуманітарна  сфера  не  є  наукою.Та  і  чого  можна  було  чекати  від  прибічників  теоріх  пізнання,  суб”єктом  якої  була  істота  ,  У  “жилах  якох  замість  живох  крові  тече  розріджений  сік  розуму.”(В.Дильтей).

                   Завданнч  таких  теорій  пізнання  похитнулись  ,  коли  було  показано  ,  що  навіть ,  здавалось  би  ,самі  достовірні  основи  їх  - емпіричні  факти – не  є  за  своєю  сутністю  емпіричними.Отже  навіть  у  природничому  пізнанні  не  обійтися  без  інтерпретації, причому  долю  раціонального  тут  мож  визначити  з  допомогою  спостереження  і  експериментаІ  метод  інтерпретації  виявляється  істотно  необхідним  для  осягнення  сенсу  тих  утворень  ,  у  структуру  яких    увійшли  емпіричні    факти – абстракції.Виявилось,що  емпіричні  дослідні  факти(свідчення  органів  чуття  ,  показання  приборів), навіть  елементарні  ,  не  являються  споглядально  очевидними  і  їх  описування  ,  відповідно  ,  не  можуть  бути  елементарними,  абсолютно  надійними  підставами  знання (“протокольними  реченнями”).Їх  самих  вимагається   зрозуміти  ,  витлумачити.Таким  способом,для  природознавства  як  для  будь-якого  пізнання    ,  важливою  виявилась  мовна  співвіднесеність  розуміння  із  смислом  емпіричних  даних.Це  відкриття   допомогло  виявити  “момент  розуміння  в  усякому  пізнанні  світу  і  тим  самим  підтвердити  універсальність  герменевтики.”У  той  же  час  виявилась  неспроможність  застосування  класичних  теорій  пізнання  в  галузі  гуманітарних  наук.

                        Гуманітарні  науки  мають  єдину  предметну  галузь      ,  яку  можна  для  зручності  умовно  позначити  як  текст.”Текст – первинна  даність  (  реальність)І  вихідна  точка  будь – якої  гуманітарної  дисципліни.Конгломерат  різноманітних  знань  і  методів  ,  що  називаються  філологією   ,  лінгвістикою  , літературознавством, наукознавством  тощо.”

                         Пізнання  тут  пов”язане  з  розумінням  ,  осягненням  сенсу  ,інтерпретацією.Інтерпретація  в  даному  випадку  - це  відповіді  на  величезну  кількість  питань  ,  які  ставляться  з  приводу  трактуємих  текстів.Не  перервний  діалог  лежить  в  основі  такої  інтерпретації “Точні  науки- це  монологічна  форма  знання: інтелект  споглядає  річ  і  висловлюється  про  неї  . Тут  тільки  один  суб”єкт – пізнаючий (споглядаючий) і  розмовляючий  (який  висловлюється).Йому  протистоїть  тільки  безмовна  річ.Будь-який  об”єкт  знання ( у  тому  числі  і  людина)  може  бути  сприйнятий  як  річ.”Але  суб”єкт  як  такий  не  може  сприйматися  і  вивчатися    як  річ ,  бо  як  суб”єкт  він  не  може  залишаючись  суб”єктом  ,  стати  безголосним, отже, пізнання  його  може  бути  тільки  діалогічним.”

                          Гуманітарне  пізнання  має  принципово   системний  характер.Окремі  гуманітарні(історичні , текстологічні , філософські  тощо) факти  мало  що  означають  і  тим  більше  мало  що  можуть  пояснити. А  пояснення  - головне  завдання  будь-якого  знання ,  прагнуючого  до  високої  ступені  теоретичності  і  доказовості.  З  успіхом  можна  використати  факти  тільки  пояснені ,  для  чого  важлива  вся  система, до  якої  вони  входять, з  врахуванням  історичних  і  в  цілому  суспільних  обставин.Науки  про  природу  і  науки  про  дух – це  дві  половини  людського  інтелектуального  глобусу,  границя  між  ними  досить  не  визначена,  особливо  якщо  ми  будемо  шукати  її  у  предметній  галузі.Відмінність  між  ними  виявляється переважно  в  методах   пізнання.

                         Зазначимо ,  що  як   серед  природничих  ,  так  і  серед  гуманітарних  наук  відрізняються  науки   теоретичні  і  прикладні.Так , наприклад , по  відношенню  до  філософії  вже  в Арістотеля  І  Платона   ми  виявляємо  чітке  вживання  терміну  “теорія”.Філософія   в  них  була  теоретичним  знанням   на  від.

                         Сутністю  всіх  гносеологічних  питань  є  проблема  розуміння  як  осягнення  сенсу .Тому  в  теорію  пізнання  вапто  включити  питання  про  відношення  особливого  типу  буття – пізнаючого  розуму – до  інших  видів  буття:морального , релігійного ,естетичного ,суспільного.Необхідно  відновити  первинну  традицію  і  втрачений  авторитет  філософії  і  гуманітарних  наук.

Аналізом  розуміння  ,як  відомо, герменевтика ,яка  з  давніх-давен  становила  собою  мистецтво  інтерпретаційної  діяльності.Вона  відповідає  на  питання:”як  можливе  розуміння?,”її  фундаментальним  апріорним  поняттям  є  “сенс”. Саме  сенс  у  герменевтиці  -  мета  осягнення.Аналізом  сенсу  і  методів  його  одержання  займається  феноменологія, яка  в  свою  чергу  вважала  інтуітивно  виразним  поняття “розуміння” й  ігнорувала  його  аналіз.Синтез  цих  двох  концепцій  дозволяє  усунути  неповноту   їх  методик  і  історично  приводить  до  утворення  нової   дисципліни – герменевтичної  феноменології.

                        Згідно  герменевтичної  феноменології ,  принциповими  підвалинами  розуміння  як  акту  пізнавальної  діяльності  є  філологічний  ,  історичний  і  психологічний  методи  ,  об”єднуємі  під  назвою  “історичний  підхід”,Який  можна  виділити  в  особливий  відділ  знання,  що  описує  умови  розуміючої  діяльності.Умови  розуміння  утворюють  контекст, у  якому  “ живе ” аналізуємий  текст. Контекст  відтворюється  за  допомогою   філологічної,історичної  і  психологічної  інтерпретацій   на  основі  герменевтики  і  критики.Таке  розуміння  герменевтики  синтетично  злите  з  феноменологією, не  є  простим  зібранням  практичних  правил  і  порад  для  тлумачення  текстів, а претендує  на  наукове  дослідження  і  розвиток  законів  розуміння.Філософським  завданням  герменевтики  стає  аналіз  самого  акту  розуміння,метою  герменевтичного  методу  -  розуміння  сенсу  тексту  вйого  соціокультурному  контексті.Феноменологія  допомагає  ж  відкрити   об”єктивний  сенс  досліджуваного  явища.Теорія  пізнання , спираючись  на  таку  базу  ,  стає  багатшою,витончішою  і  гнучкою.

                          Теорія  пізнання  стає  дієвою  тільки  тоді  ,  коли  в  ній  зливаються  теоретичні  і  практичні  пошуки,  теоретична  і  практична  філософії   (розподіл  яких  аж  до  нинішнього  часу  вважався  досягненням  розвитку  історико – філософської  думки і  реального  розвитку  наук  ,  кожна  з  яких  пишалася  своєю  незалежністю  від  філослфії).На  завершення  хотілось  би  нагадати  слова  Г.Г.Гадамеда:” Я  переконався  в  тому  ,  що  цей  Арістотелівський  зразок  науки  про  практичне  знання  і  його  тісний  зв”язок  з  етосолі  представляє  собою  єдиний  зразок  теорії  науки ,  згідно  з  яким  герменевтичний  досвід  осмислення,невпинно  продовжуючоговиражати  себе  засобами  мови  ,осмислення,яке  ніколи  не  розпочинається  з  нуля   і  ніколи  не  замикається   на  нескінченності  ,-може  бути  зрозумілим  як  першооснова  всієї  філософської  думки.”

66


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

39374. Введение в изучение культуры Италии 179 KB
  Во все эпохи Италия, Апеннинский полуостров и ближайшие острова, их природные и антропологические богатства привлекали исследователей. Начиная с мифологической эпохи, история, культура, цивилизация этой части света, находит свое отражение в устном и письменном творчестве
39375. Збільшення прибутку на підприємстві на прикладі ВАТ «Биттехніка» 910 KB
  Мета в дипломної роботи складається у вивченні економічного аналізу прибутку, витрат та обсяг виробництва на підприємстві. Визначити взаємозв’язок впливу на прибуток таких факторів як обсяг та витрати виробництва методом CVP аналізу й побудови графіку беззбитковості.
39376. Проектирование двухступенчатого механического привода 1.61 MB
  механизм лебедки по рекомендациям [Чернилевский с. Определим угловую скорость 3го вала: Определим мощность 3го вала: Для двухступенчатого привода подберем двигатель и произведем кинематический и силовой расчет если мощность и угловая скорость выходного вала известны и соответственно равны: Мощность требуемая от электродвигателя: где общий КПД привода: По ГОСТ 1952381 выбираем ближайший по мощности электродвигатель 4А200М6У3 [Чернилевский с. 227] выполняя условие для которого При данной частоте вращения общее передаточное...
39377. ОБЩАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА РЫНОЧНОГО ХОЗЯЙСТВА 489 KB
  Общественное разделение труда предполагает специализацию, обособление отдельных видов конкретного труда (труда в особой целесообразной форме - например, труд пекаря, гончара). Развитие общественного разделения труда выражается в увеличении числа профессий и специальностей
39378. Процесуальний порядок оскарження постанови про порушення кримінальної справи 539.75 KB
  Кожна кримінальна справа може бути порушена лише за на- явності приводу і достатньої підстави за відсутності обставиш що виключають провадження у справі.
39379. Структурно-функциональная теория социальных систем Т. Парсонса 15.3 KB
  Из бесчисленного множества человеческих действий и взаимодействий (интеракций), соответствующих определенным социальным ролям, складывается социальная система. Парсонс сформулировал положение о трехкомпонентной структуре социальной системы...
39380. Расчет привода 518 KB
  Выбор двигателя. От типа двигателя его мощности частоты вращения и прочего зависят конструктивные и эксплуатационные характеристики рабочей машины и ее привода. Мощность двигателя зависит от требуемой мощности рабочей машины а его частота вращения от частоты вращения приводного вала рабочей машины.3 Определяем требуемую мощность двигателя по формуле 3 2.
39381. Г. Зиммель о принципе понимания и социологии конфликтов 15.78 KB
  Принцип понимания занимает особое место в социологии Зиммеля. Он позволяет разрушить барьер бесстрастного объективизма-рационализма, отделяющий познающего субъекта от познаваемого объекта
39382. ПРОБЛЕМА ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ЗАВИСИМОСТИ КАНАДЫ ОТ США 93 KB
  Библиографический фон исследования включает в себя достаточно широкий круг отечественных и иностранных исследовательско-аналитических работ, посвященных экономической зависимости Канады от США, выражающейся в особой чувствительности к изменению экономической и политической ситуации в США