36598

Фінанси підприємства. Курс лекцій

Конспект

Финансы и кредитные отношения

Економічний зміст і причини виникнення Фінансова криза на підприємстві це кінцева стадія непрогнозованого процесу втрати під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів потенціалу розвитку у ході котрого структура капіталу та ліквідність підприємства погіршується настільки що це загрожує його подальшому існуванню. Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини що виникають на цьому підприємстві. На практиці з кризою як правило...

Украинкский

2013-09-23

766.5 KB

8 чел.

ТЕМА 1. Фінансова криза на підприємстві. Економічний зміст і причини виникнення

Фінансова криза на підприємстві — це кінцева стадія непрогнозованого процесу втрати (під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів) потенціалу розвитку, у ході котрого структура капіталу та ліквідність підприємства погіршується настільки, що це загрожує його подальшому існуванню. Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві. На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або відсутність у цього підприємства потенціалу для успішного функціонування. З позиції фінансового менеджменту кризовий стан підприємства полягає в його нездатності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності.

Фінансову кризу на підприємстві характеризують трьома параметрами: джерелами (факторами) виникнення; видом кризи; стадією її розвитку. Ідентифікація цих ознак дає змогу правильно діагностувати фінансову неспроможність підприємства та дібрати найефективніші санаційні заходи.

Фактори, які можуть призвести до фінансової кризи на підприємстві, поділяють на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).

Головними екзогенними факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути:

  •  спад кон’юнктури в економіці в цілому;
  •  зменшення купівельної спроможності населення;
  •  значний рівень інфляції;
  •  нестабільність господарського та податкового законодавства;
  •  нестабільність фінансового та валютного ринків;
  •  посилення конкуренції в галузі;
  •  криза окремої галузі;
  •  сезонні коливання;
  •  посилення монополізму на ринку;
  •  дискримінація підприємства органами влади та управління;
  •  політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в країнах підприємств — постачальників сировини (споживачів продукції);
  •  конфлікти між засновниками (власниками).

Вплив зовнішніх факторів кризи має здебільшого стратегічний характер. Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, якщо менеджмент неправильно або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня або недосконало функціонує система раннього попередження та реагування, одним із завдань якої є прогнозування банкрутства.

Можна назвати багато ендогенних факторів фінансової кризи. З метою систематизації їх можна згрупувати в перелічені далі блоки.

  •  Низька якість менеджменту.
  •  Дефіцити в організаційній структурі.
  •  Низький рівень кваліфікації персоналу.
  •  Недоліки у виробничій сфері.
  •  Прорахунки в галузі постачання.
  •  Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції.
  •  Прорахунки в інвестиційній політиці.
  •  Брак інновацій та раціоналізаторства.
  •  Дефіцити у фінансуванні.
  •  Відсутність або незадовільна робота служб контролінгу (планування, аналіз, інформаційне забезпечення, контроль).

Типові наслідки впливу зазначених причин і факторів на фінансово-господарський стан підприємства такі:

  •  втрата клієнтів і покупців готової продукції;
  •  зменшення кількості замовлень і контрактів із продажу продукції;
  •  неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей;
  •  підвищення собівартості та різке зниження продуктивності праці;
  •  збільшення розміру неліквідних оборотних засобів і наявність наднормативних запасів;
  •  виникнення внутрішньовиробничих конфліктів і підвищення плинності кадрів;
  •  підвищення тиску на ціни;
  •  істотне зменшення обсягів реалізації і, як наслідок, недоодержання виручки від реалізації продукції.

Розрізняють три види кризи:

  •  стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху);
  •  криза прибутковості (перманентні збитки вихолощують власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу);
  •  криза ліквідності (підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності).

Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є ідентифікація глибини фінансової кризи. Існують три фази кризи:

а) фаза кризи, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства (за умови переведення його на режим антикризового управління);

б) фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;

в) кризовий стан, який не сумісний з подальшим існуванням підприємства і призводить до його ліквідації.

Фактори кризи:

1.Стратегічна криза: неправильний вибір виробничого майданчика (місця розташування підприємства); неефективна політика збуту та асортиментна політика; недосконале планування та прогнозування; помилкова політика диверсифікації; неефективний апарат упправління; дефіцити в організаційній структурі; відсутність виробничої програми; зайві виробничі потужності; відсутність або недієздатність системи контролінгу; форс-мажорні обставини.

2.Криза прибутковості: несприятливе співвідношення цін та собівартості; невиправдане завищення цін; ризиковані великі проекти; зростання собівартості за стабільних цін; зменшення обороту від реалізації продукції; збитковість окремих структурних підрозділів; придбання збиткових підприємств; значні запаси готової продукції на складі; високі витрати на персонал; високі процентні ставки; неефективна маркетингова політика; форс-мажорні обставини.

3. Криза ліквідності: невраховані вимоги золотого правила фінансування (конгруентність строків); незадовільна структура капіталу; відсутність або незначний рівень страхових (резервних) фондів; незадовільна робота з дебіторами; надання незабезпечених товарних кредитів; великий обсяг капіталовкладень із тривалим строком окупності; великі обсяги низьколіквідних оборотних активів; зниження кредитоспроможності підприємства; високий рівень кредиторської заборгованості; форс-мажорні обставини.

ТЕМА 2. ФІНАНСОВА САНАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВА. ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ

2.1. Економічна сутність санації підприємств

Cанація — це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості і конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді. Тобто санація — це сукупність усіх можливих заходів, які здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення.

Відповідно до українського законодавства санація поділяється на два види – досудова санація та, власне, санація.

Досудова санація - система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які  може  здійснювати власник майна (орган,  уповноважений управляти  майном)  боржника,  інвестор,  з метою  запобігання  банкрутству  боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних,  правових заходів відповідно до законодавства  до  початку  порушення  провадження  у  справі  про банкрутство;

Санація - система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації,  спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом  кредитування, реструктуризації  підприємства,  боргів  і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника;

Типии санаційних заходів:                                           

  •  соціальні;                        
  •  організаційно-правові;                                                                                                                                        
  •  виробничо-технічні;
  •  фінансово-економічні.

Особливе місце у процесі санації посідають заходи фінансово-економічного характеру, які відбивають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств. Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах позики або на умовах власності; на поворотній або безповоротній основі. Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямовані на вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно правових форм бізнесу, підвищення якості менеджменту, звільнення підприємства від непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих стосунків між членами трудового колективу тощо. У цьому контексті розрізняють два види санації: санація зі збереженням існуючого юридичного статусу підприємства-боржника та санація зі зміною організаційно-правової форми та юридичного статусу санованого підприємства (реорганізація).

Виробничо-технічні санаційні заходи пов’язані насамперед з модернізацією та оновленням виробничих фондів, зі зменшенням простоїв та підвищенням ритмічності виробництва, скороченням технологічного часу, поліпшенням якості продукції та зниженням її собівартості, вдосконаленням асортименту продукції, що випускається, пошуком та мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва.

Оскільки санація підприємства пов’язана, як правило, зі скороченням зайвого персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального характеру. Особливо це стосується фінансового оздоровлення підприємств-гігантів або підприємств-міст. В такому разі звільнення працівників може призвести до соціальної нестабільності в регіоні. Саме тому слід вести помірковану політику звільнення у взаємозв’язку із реалізацією соціального плану проекту санації. Тут можуть бути передбачені такі заходи, як створення та фінансування системи перепідготовки кадрів, пошук і пропозиція альтернативних робочих місць, додаткові виплати з безробіття, надання звільненим працівникам позик тощо.

Реструктуризація суб’єкта господарювання — це проведення організаційно-економічних, правових, виробничо-технічних заходів, спрямованих на зміну його структури, системи управління, форм власності, організаційно-правових форм, які здатні відновити прибутковість, конкурентоспроможність та ефективність виробництва. «Санація» є ширшим поняттям, ніж «реструктуризація».

2.2. Класична модель фінансової санації

Цілісний погляд на етапи проведення фінансового оздоровлення окремого підприємства являє собою так звана «класична модель санації», яка широко використовується як основа для розробки механізму фінансової санації суб’єктів господарювання.

Процес фінансового оздоровлення підприємства починається з виявлення (ідентифікації) фінансової кризи. Наступним етапом санації є проведення причинно-наслідкового аналізу фінансової кризи. На підставі поданої інформації (первинні бухгалтерські документи, рішення зборів акціонерів, фінансові плани тощо) визначаються зовнішні та внутрішні фактори кризи, вид кризи, її глибина та якість фінансового стану фірми. У рамках аналізу здійснюється експертна діагностика фінансово-господарського стану підприємства, аналізуються його сильні та слабкі сторони. На підставі результатів причинно-наслідкового аналізу, згідно з класичною моделлю санації, робиться висновок про санаційну спроможність підприємства, доцільність чи недоцільність санації відповідної господарської одиниці. Якщо виробничий потенціал підприємства зруйновано, ринки збуту продукції втрачено, структура балансу незадовільна, то приймається рішення про консервацію та ліквідацію суб’єкта господарювання. У противному разі санація означатиме лише відстрочку в часі ліквідації підприємства і нічого окрім додаткових збитків для власників та кредиторів не принесе.

Ліквідація може здійснюватися на добровільній основі та у примусовому порядку. Добровільна ліквідація підприємства-боржника це процедура ліквідації неспроможного підприємства, яка здійснюється поза судовими органами на підставі рішення власників або угоди, укладеної між власниками даного підприємства та кредиторами і під контролем кредиторів. Примусова ліквідація підприємства це процедура ліквідації неспроможного підприємства, яка здійснюється за рішенням господарського суду (як правило, у процесі провадження справи про банкрутство).

Рис. Класична модель санації

У разі, якщо підприємство має реальну можливість відновити платоспроможність, ліквідність та прибутковість, володіє достатньо підготовленим управлінським персоналом, ринками збуту товарів, виробництво продукції відповідає пріоритетним напрямкам економіки країни, то приймається рішення про розробку санаційної концепції з метою проведення фінансового оздоровлення з одночасним визначенням цільових орієнтирів. Чим раніше на санаційно спроможному підприємстві розпочнеться санація, тим більші шанси на її кінцевий успіх. У разі прийняття рішення на користь санації слід здійснити невідкладні заходи щодо поліпшення ліквідності, платоспроможності підприємства та оптимізації структури капіталу в бік зменшення питомої ваги кредиторської заборгованості. Ідеться про реалізацію так званої першочергової програми. Даною програмою можуть бути передбачені такі санаційні заходи: лізинг замість купівлі, зворотний лізинг, факторинг, заморожування інвестицій, збільшення власного капіталу, пролонгація заборгованості, акції з розпродажу товарів за зниженими цінами та деякі інші.

Окремим аналітичним блоком у класичній моделі є формування стратегічних цілей і тактики проведення санації. При визначенні цілей санації слід враховувати, що кожне підприємство має обмежені ресурси, обмежені можливості збуту продукції та має здійснювати свою діяльність у рамках правового поля держави, в якій воно розташоване. Цілі мають бути реальними та піддаватися кількісному (чи якісному) вимірюванню. Головною стратегічною метою санації є відновлення ефективної діяльності підприємства в довгостроковому періоді.

  Для досягнення цієї мети слід узгодити тактичні цілі, а саме:

  •  сферу діяльності, асортимент продукції та її споживачів;
  •  основні вартісні цільові показники (виручка, прибуток, ліквідність тощо);
  •  соціальні цілі.

Лише за умови досягнення консенсусу щодо тактичних цілей між сторонами, відповідальними за прийняття рішень, можна досягти головної стратегічної мети санації.

Стратегія являє собою узагальнену модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей шляхом координації та розподілу ресурсів компанії. Конкретні оперативні заходи в санаційній стратегії не відображаються. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних вигод, які б забезпечили компанії високу рентабельність. Суть стратегії полягає у виборі найкращих варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень.

Згідно з обраною стратегією розробляється програма санації, яка являє собою послідовний перелік основних етапів та заходів, що передбачається здійснювати в ході фінансового оздоровлення підприємства. Конкретизація програмних заходів здійснюється в плані санації. Програма формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та стратегічних завдань санації.

Наступним елементом класичної моделі санації є її проект, який розробляється на базі санаційної програми і містить у собі техніко-економічне обгрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, строки освоєння інвестицій та їх окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту. Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств має своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об’єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод при здійсненні оздоровчих заходів. Відчутну допомогу тут може надати оперативний санаційний контролінг, який синтезує в собі інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну функції. Завданням санаційного контролінгу є ідентифікація оперативних результатів, аналіз відхилень та підготовка проектів рішень щодо використання виявлених резервів та подолання додаткових перешкод.

2.3. ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВОЮ САНАЦІЄЮ підприємства

Процес організації фінансової санації підприємств можна подати трьома основними функціональними блоками:

  •  Розробка санаційної концепції та плану санації.
  •  Проведення санаційного аудиту.
  •  Менеджмент санації.

План санації розробляють за дорученням власників чи керівництва підприємства консалтингові чи аудиторські фірми в тісному взаємозв’язку із внутрішніми службами контролінгу (якщо такі є на підприємстві). У разі, якщо санація здійснюється у ході провадження справи про банкрутство, то розробляти план повинен призначений арбітражним судом керуючий санацією. Санаційний аудит здійснюється аудиторськими компаніями на замовлення потенційних санаторів, кредиторів та інших осіб, які можуть взяти участь у фінансуванні санації. Вирішальне значення для успішного проведення фінансового оздоровлення підприємства є організація ефективного менеджменту санації. Сутність менеджменту санації можна розглядати у двох аспектах: інституційному та функціональному.

З інституційного боку до менеджменту санації можна віднести всіх фізичних осіб, які уповноважені власниками суб’єкта господарювання чи силою закону провести фінансову санацію підприємства, тобто здійснювати фактичне управління підприємством на період його оздоровлення. Загалом до осіб, які можуть бути носіями менеджменту санації, слід віднести контролюючі органи (наприклад департамент банківського нагляду НБУ, страховий нагляд тощо), консультантів, аудиторів, керуючих санацією, які призначаються відповідно до рішення арбітражного суду, представників банківських установ чи інших кредиторів, досвідчених менеджерів, а також колишнє керівництво підприємства. Вирішення питання з призначенням менеджменту санації належить до числа першочергових заходів у рамках фінансового оздоровлення.

З функціонального боку менеджмент санації — це система антикризового управління, яка полягає в ефективному використанні фінансового механізму з метою запобігання банкрутству та фінансового оздоровлення підприємства. Функціональні сфери менеджменту санації можна розглядати як окремі фази управлінського циклу, причому у процесі санації підприємства такі цикли перманентно повторюються при досягненні окремих стратегічних чи тактичних цілей.

До функціональних сфер менеджменту санації слід віднести такі: а) постановка цілей; б) формування та аналіз проблеми (головна проблема — фінансова криза); в) пошук альтернатив, прогнозування та оцінювання їх реалізації (добір і оцінювання необхідного каталогу санаційних заходів); г) прийняття рішення; д) реалізація (проведення конкретних санаційних заходів); е) контроль; є) аналіз відхилень.  Завдання менеджменту фінансової санації підприємства: сфери: оперативна(цілі) забезпечення ліквідності і управління прибутковістю та оптимізація використання наявних ресурсів – (об’єкти управління) ліквідність і прибутковість; стратегічна - (цілі) забезпечення життєдіяльності підприємства – (об’єкти управління) – конкурентоспроможність.

  •  ТЕМА 3 СИСТЕМА РАННЬОГО ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТА РЕАГУВАННЯ.  ПРОГНОЗУВАННЯ БАНКРУТСТВА

3.1 МОДЕЛІ ПРОГНОЗУВАННЯ БАНКРУТСТВА 

З метою швидкої ідентифікації фінансової кризи, виявлення причин, що її зумовлюють, та розробки антикризових заходів на підприємствах доцільно впроваджувати систему раннього попередження та реагування (СРПР). Система раннього попередження та реагування — це особлива інформаційна система, яка сигналізує керівництву про потенційні ризики, які можуть насуватися на підприємство як із зовнішнього, так і з внутрішнього середовища.

Процес створення системи раннього попередження складається з таких етапів: визначення сфер спостереження; визначення індикаторів раннього попередження, які можуть указувати на розвиток того чи іншого негативного процесу; визначення цільових показників та інтервалів їх зміни за кожним індикатором; формування завдань для центрів обробки інформації; формування інформаційних каналів: забезпечення прямого та зворотного зв’язку між джерелами інформації та системою раннього реагування, між системою та її користувачами — керівниками всіх рівнів.

Розрізняють дві підсистеми СРПР: систему, зорієнтовану на внутрішні параметри діяльності підприємства, та систему, зорієнтовану на зовнішнє середовище.

На базі системи раннього попередження та реагування будується система управління ризиками, яка включає в себе такі блоки завдань: ідентифікація ризиків; оцінка ризиків; нейтралізація ризиків.

Одним із головних завдань СРПР є виявлення загрози банкрутства, тобто прогнозування банкрутства. Основне значення прогнозування банкрутства полягає в своєчасній розробці контрзаходів, спрямованих на подолання на підприємстві негативних тенденцій.

Одним із найважливіших інструментів системи раннього попередження банкрутства підприємств та методом його прогнозування є дискримінантний аналіз. Зміст дискримінантного аналізу полягає в тому, що за допомогою математично-статистичних методів будується функція та обчислюється інтегральний показник, на підставі якого з достатньою ймовірністю можна передбачити банкрутство суб’єкта господарювання.

Дискримінантний аналіз базується на емпіричному дослідженні фінансових показників численних підприємств, певна частка з яких збанкрутіли, а решта — успішно діють далі. При цьому добирається сукупність показників — коефіцієнтів, для кожного з яких визначається питома вага в так званій «дискримінантній функції». Попередником дискримінантного аналізу є тест на банкрутство Тамарі (фінансовий аналітик «Bank of Israel»). В основу тесту Тамарі покладено шість показників: коефіцієнт забезпеченості власним капіталом, прибутковість капіталу; абсолютна ліквідність; коефіцієнт співвідношення вартості товарної продукції до запасів готової продукції на складі; коефіцієнт оборотності основного капіталу; коефіцієнт, що відбиває залежність обороту від реалізації та дебіторської заборгованості.

Існує багато підходів до прогнозування фінансової неспроможності суб’єктів господарювання.

Модель Альтмана (розроблена в 1968 році і відома також під назвою «розрахунок Z-показника» — інтегрального показника рівня загрози банкрутства):

Z = 1,2 А + 1,4 В + 3,3 С + 0,6 D + 1,0 E.

Це п’ятифакторна модель, де факторами є окремі показники фінансового стану підприємства: A — робочий капітал / загальна вартість активів; B — чистий прибуток / загальна вартість активів; C — чистий дохід / загальна вартість активів; D — ринкова капіталізація компанії (ринкова вартість акцій) / сума заборгованості; E — обсяг продажу / загальна вартість активів.

Значення показника «Z» так пов’язане з імовірністю банкрутства:

Z  1,8 — дуже висока;

1,81  Z  2,70 — висока;

2,71  Z  2,99 — можлива;

Z  3,00 — дуже низька.

За деякими джерелами, точність прогнозування банкрутства згідно з цією моделлю -  95%.

Модель Спрінгейта

Z = 1,03 A + 3,07 B + 0,66 C + 0,4 D.

Тут A — робочий капітал / загальна вартість активів; B — прибуток до сплати податків та процентів / загальна вартість активів; C — прибуток до сплати податків / короткострокова заборгованість; D — обсяг продажу / загальна вартість активів.

Вважається, що точність прогнозування банкрутства за цією моделлю становить 92%, проте з часом цей показник зменшується.

Якщо Z < 0, 862, то підприємство є потенційним банкрутом.

Згідно з кількома методиками прогнозування банкрутства побудовано універсальну дискримінантну функцію:

Z = 1,5X1 + 0,08X2 + 10X3 + 5X4 + 0,3X5 + 0,1X6 ,

де  Х1 — cash-flow / зобов’язання;

Х2 — валюта балансу / зобов’язання;

Х3 — прибуток / валюта балансу;

Х4 — прибуток / виручка від реалізації;

Х5 — виробничі запаси / виручка від реалізації;

Х6 — оборотність основного капіталу (виручка від реалізації / валюта балансу).

Здобуті значення Z-показника можна інтерпретувати так:

Z > 2 — підприємство вважається фінансово стійким, і йому не загрожує банкрутство;

1 < Z < 2 — фінансова рівновага (фінансова стійкість) підприємства порушена, але за умови переходу на антикризове управління банкрутство йому не загрожує;

0 < Z < 1 — підприємству загрожує банкрутство, якщо воно не здійснить санаційних заходів;

Z < 0 — підприємство є напівбанкрутом.

Зауважимо, що у вітчизняній практиці зазначені моделі застосовуються мало, оскільки не враховують галузевих особливостей розвитку підприємств та притаманних їм форм організації бізнесу. Ідеться про суто теоретичний характер підходів до прогнозування банкрутства.

3.2. діагностування ймовірності банкрутства методами контролінгу

Служби контролінгу в процесі виконання своїх функцій вдаються до багатьох методів — як загальнометодологiчних і загальноекономічних (спостереження, порiвняння, групування, аналiз, трендовий аналіз, синтез, систематизацiя, прогнозування), так і специфічних.

До головних специфiчних методiв контролiнгу належать такі: бенчмаркінг; вартісний аналіз; аналіз точки беззбитковості; портфельний аналіз; опитування (анкетування); СОФТ-аналіз (аналіз сильних та слабких місць); АВС-аналіз; нуль-базис бюджетування.

Опитування (анкетування)

Щоб правильно діагностувати підприємство, яке перебуває в кризі, виявивши слабкі сторони та санаційні резерви, з методологічного погляду доцільним є опитування працівників усіх структурних підрозділів та керівництва підприємством. Успішно використати цей метод контролінгу (який одночасно є і методом санаційного аудиту) можна лише в разі додержання таких умов:

  1.  керівництво підприємства має брати безпосередню участь в організації опитування;
  2.  з керівництвом потрібно заздалегідь узгодити питання, які вносяться в анкету;
  3.  керівництво має бути готовим сприйняти конструктивну критику й побажання підлеглих;
  4.  опитування не повинно спровокувати конфлікт чи ускладнити стосунки між керівництвом та працівниками;
  5.  участь керівництва та співробітників в опитуванні має бути добровільною;
  6.  анонімність анкетування та оцінки;
  7.  участь в організації анкетування нейтральної сторони;
  8.  результати аналізу опитування мають бути матеріалізовані у формі конкретних заходів щодо вдосконалення тієї чи іншої функціональної ділянки підприємства.

Факторний аналіз відхилень

Мета методу полягає у визначенні та оцінюванні причини відхилень фактичних показників витрат від нормативних (планових). Аналіз відхилень вважається основним інструментом оцінювання діяльності центрів витрат (прибутковості). Відхилення обчислюють за кожним місцем виникнення витрат та  за  кожною їх групою. Відхилення може виникнути в результаті дії трьох основних факторів: зміни обсягів виробництва продукції; зміни цін на ресурси; зміни норм витрат на одиницю продукції.

Факторний аналіз відхилень характеризується двома головними недоліками: враховуються лише внутрішні співвідношення між плановими та фактичними показниками, оскільки базою для порівняння є результати діяльності одного підприємства. Відсутність  порівняння з показниками діяльності інших підприємств зумовлює небезпеку суб’єктивного тлумачення результатів аналізу та помилкових висновків та період, в якому виникли відхилення, не збігається з періодами, коли здійснюється аналіз та настає відповідна реакція на відхилення.

Аналіз точки беззбитковості (Break-Even-Analyse)

Цей метод контролінгу зводиться до визначення мінімального обсягу реалізації продукції (у разі незмінних цін та умовно-постійних витрат), за якого підприємство може забезпечити без-
збиткову операційну діяльність у короткостроковому періоді.
Точка беззбитковості характеризує такий обсяг виробництва й реалізації продукції, якому відповідає нульовий прибуток підприємства — виручка від реалізації продукції дорівнює валовим витратам на її виробництво та реалізацію. Цей метод побудований на тезі, що зі зростанням обсягів реалізації умовно-постійні витрати на одиницю продукції зменшуються. Аналізувати точку беззбитковості можна побудовою графіків, а також за допомогою відповідних математичних розрахунків.

Рис. Точка беззбитковості: F — фіксовані витрати; m — крива, яка характеризує виручку від реалізації;  n — крива сукупних витрат; f — лінія умовно-постійних витрат;  A — точка беззбитковості

Неодмінним елементом аналізу точки беззбитковості є розрахунок маржинального прибутку (суми покриття) — різниці між виручкою від реалізації продукції та умовно-змінними витратами. Маржинальний прибуток — це показник, що характеризує частину виручки, яка спрямовується на заміщення умовно-постійних витрат і формування прибутку від реалізації. На практиці точку беззбитковості, як правило, знаходять, обчислюючи в ній виручку від реалізації або кількість реалізованої продукції. З цією метою застосовують такі математичні формули:

,  ,  

де B — виручка від реалізації в точці беззбитковості, грн.; О — обсяг реалізованої продукції в цій точці, шт. (або інші натуральні одиниці); F — умовно-постійні витрати на випуск товарної продукції, грн.; p — оптова ціна одиниці продукції, грн.; v — умовно-змінні витрати на одиницю продукції, грн.

Бенчмаркінг

Бенчмаркінг (від англ. benchmarking) — це перманентний, безперервний процес порівняння товарів (робіт, послуг), виробничих процесів, методів та інших параметрів досліджуваного підприємства (структурного підрозділу) з аналогічними об’єктами інших підприємств чи структурних підрозділів. Основна мета бенчмаркінгу полягає у виявленні негативних відхилень у значеннях порівнюваних показників і причин таких відхилень та розробці пропозицій щодо їх ліквідації.

Розрізняють три види бенчмаркінгу:

1. Внутрішній бенчмаркінг, який зводиться до аналізу та порівняння показників діяльності різних структурних підрозділів одного й того самого підприємства.

2. Бенчмаркінг, зорієнтований на конкурентів, — сконцентрований на порівняльному аналізі товарів (робіт, послуг), продуктивності виробничих процесів та інших параметрів досліджуваного підприємства з аналогічними характеристиками підприємств-конкурентів. Вважається, що найпридатнішим аналогом для порівняння є «ринковий лідер». Ідентифікація факторів, які призводять до відставання досліджуваного підприємства від лідера, дає змогу розробити рекомендації щодо скорочення відставання.

3. Функціональний бенчмаркінг, що має на меті проаналізувати окремі процеси, функції, методи й технології в порівнянні з іншими підприємствами, які не є конкурентами розглядуваного. Фірми, які застосовують схожі методи, прийоми чи технології і не є конкурентами, охоче йдуть на взаємний обмін первинною інформацією та зацікавлені в реалізації спільних проектів, спрямованих на вдосконалення тих чи інших порівнюваних операцій.

Об’єктами бенчмаркінгу можуть бути: методи, процеси, технології, якісні параметри продукції, показники фінансово-господарської діяльності підприємств (структурних підрозділів).

Розрізняють три фази бенчмаркінгу.

  1.  Підготовча стадія. На цій стадії здійснюють вибір об’єкта бенчмаркінгу та порівняльних аналогів; визначають оцінні показники (наприклад, собівартість, затрати часу, частка браку); збирають необхідну для аналізу інформацію. Зауважимо, що порівняльних аналогів має бути якомога менше. Адже зі зростанням їх кількості витрати на бенчмаркінг підвищуються, а результати стають дедалі поверховішими.
  2.  Аналіз. На підставі порівняння з підприємством-партнером виявляються недоліки в об’єктах бенчмаркінгу та ідентифікуються причини їх виникнення. Критерієм оцінювання процесів, функцій, методів чи виробничих процесів є показники їх продуктивності.
  3.  Впровадження. Виконується робота щодо реалізації результатів аналізу в практичній діяльності підприємства. Увага зосереджується на розробці стратегії і тактики нейтралізації виявлених у ході бенчмаркінгу слабин підприємства.

Вартісний аналіз

Вартісний аналіз — це метод оперативного контролінгу, який полягає в дослідженні функціональних характеристик продукції, що виробляється, з погляду еквівалентності їх вартості та корисності. Отже, в центрі уваги вартісного аналізу перебувають функціональні та вартісні параметри продукції (робіт, послуг). Він має на меті класифікувати функції продукту на функціональні класи: головні функції; додаткові функції та непотрібні функції. Далі розробляються пропозиції щодо мінімізації витрат на виконання кожної функції, а також анулювання другорядних функцій, які потребують значних витрат.

Розглядають два основні завдання вартісного аналізу: зменшення вартості окремих компонентів продукції без зменшення обсягів її виробництва та реалізації; поліпшення функціональних параметрів продукції за мінімальних витрат.

Портфельний аналіз

Портфельний аналіз — ефективний інструмент стратегічного контролінгу. Традиційно цей інструмент використовується з метою оптимізації портфеля цінних паперів інвестора. Фінансист під терміном «портфоліо» розуміє «оптимальний з погляду комбінації ризику та прибутковості набір інвестицій»1. Отже, в основу портфельного аналізу покладено два оцінні критерії: теперішня вартість очікуваних доходів від володіння цінними паперами (проценти, дивіденди) та рівень ризикованості вкладень.

АВС-аналіз

АВС-аналіз є методом контролінгу, застосовуваним з метою селективного добору найцінніших для підприємства постачальників і клієнтів, найважливіших видів сировини та матеріалів, найбільш вагомих елементів витрат, найрентабельнішої продукції, найефективніших напрямків капіталовкладень. АВС-аналіз полягає у виявленні та оцінюванні кількісних значень небагатьох величин, частка яких у загальній сукупності вартісних показників найбільша. Завдяки цьому вдається сконцентрувати увагу на пріоритетних напрямках зниження собівартості продукції, а також визначити реальні шляхи підвищення обсягів реалізації. Ефективність АВС-аналізу сировини (матеріалів) можна істотно підвищити, скориставшись випробуваною в зарубіжній практиці класифікацією окремих її видів: А-сировина — види сировини (матеріалів), на які припадає понад 50% витрат у загальній структурі закупок; В-сировина — види сировини (матеріалів), відповідна частка яких перевищує 25%; С-сировина — інші, незначні за внеском у собівартість види сировини (матеріалів). З метою оптимізації запасів на практиці досить часто АВС-аналіз комбінують з іншим методом контролінгу — XYZ-аналізом. Цей метод контролінгу широко використовується з метою нормування оборотних коштів, для створення виробничих запасів.

ТЕМА 4. ФОРМИ, ПРАВИЛА ТА УМОВИ ФІНАНСУВАННЯ САНАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ

4.1. Форми фінансової санації

Форми фінансування суб’єктів господарювання класифікуються за джерелами надходження капіталу та за правовим статусом інвесторів. За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів — власний та позичковий капітал. Сукупний капітал підприємства складається з власного та позичкового капіталу. Отже, фінансувати санацію можна за рахунок власних коштів підприємства (самофінансування), фінансових засобів власників, за допомогою кредиторів. У виняткових випадках може надаватися державна фінансова підтримка. Санація може бути спрямована на реструктуризацію активів або пасивів.

За формальними ознаками розрізняють два види санації:

а) санація без залучення на підприємство додаткових фінансових ресурсів;

б) санація із залученням нового фінансового капіталу.

У першому випадку санація може набирати таких форм:

  •  зменшення номінального капіталу підприємства;
  •  конверсія власності в борг;
  •  конверсія боргу у власність;
  •  пролонгація строків сплати заборгованості;
  •  добровільне зменшення заборгованості;
  •  самофінансування.

У другому випадку можливі такі форми:

  •  альтернативна санація;
  •  зменшення номінального капіталу з подальшим його збільшенням (двоступінчаста санація);
  •  безповоротна фінансова допомога власників;
  •  безповоротна фінансова допомога персоналу;
  •  емісія облігацій конверсійної позики;
  •  залучення додаткових позик.

Розглядають також автономну санацію, здійснювану з використанням власних коштів підприємства та капіталу його власників, і зовнішню санацію, що відбувається за рахунок коштів кредиторів і держави. Чиста санація полягає в санації балансу неспроможного підприємства. Вона спрямована на формальне покриття засвідчених у балансі збитків.

4.2. Визначення потреби в капіталі

Потреба в капіталі — це виражена в грошовому еквіваленті потреба підприємства у грошових та матеріальних засобах, необхідних для виконання поставлених цілей та забезпечення фінансової рівноваги.

Щоб визначити потребу в капіталі, сукупні витрати підприємства доцільно розмежувати на дві групи: витрати, пов’язані з підготовкою та організацією виробництва (капітальні витрати) та витрати, пов’язані з веденням та обслуговуванням виробництва (поточні витрати).

До першої групи належать витрати на заснування (реорганізацію) підприємства, купівлю та введення в дію основних фондів. Кошти, заморожені в таких витратах, повертаються на підприємство поступовим їх включенням у ціну реалізації продукції протягом тривалого часу. Отже, капітал, необхідний для фінансування зазначених витрат, має бути мобілізований на довгостроковий період. Такий капітал називають інвестиційним.

 Витрати другої групи пов’язані з оплатою праці персоналу та придбанням предметів праці. Вони повністю переносять свою вартість на готову продукцію в поточному виробничому циклі, повністю включаються в ціну реалізованої продукції і повертаються на підприємство через короткий проміжок часу. Для фінансування таких витрат визначають потребу в оборотному капіталі.

Оборотний капітал (оборотні кошти) — це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності процесу виробництва та реалізації продукції.

Рис. Види потреб у капіталі

Головною метою фінансового менеджменту у процесі санації підприємства є мобілізація фінансових ресурсів для виконання двох основних завдань: відновлення (поліпшення) платоспроможності та формування фінансового капіталу для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Щоб виконати перше завдання, підприємству потрібні оборотні кошти, а щодо другого йому знадобиться як інвестиційний, так і оборотний капітал.

Визначення потреби в капіталі, необхідному для відновлення платоспроможності підприємства, є першочерговим завданням фінансового менеджменту на підприємстві, яке перебуває у кризі. У разі виникнення в підприємства дефіциту оборотних коштів можливі перебої в його постачанні, у процесах виробництва та збуту, виникають прострочені платежі й невиправдана заборгованість. Зрештою це призводить до фінансової кризи. З метою відновлення платоспроможності перед підприємством постає нагальна необхідність поповнення фондів обігу, зокрема таких їх елементів, як кошти в касі та на поточних рахунках у банківських установах. Потреба у грошових коштах визначається згідно з оперативною (Crash) програмою та платіжним календарем. Базою для визначення потреби в капіталі є дані аналізу фінансового стану підприємства та розшифрування кредиторської заборгованості за окремими контрагентами, обсягами заборгованості та строками погашення.

Потреба в капіталі для проведення виробничо-технічних санаційних заходів визначається за планом капіталовкладень, а також за організаційним та фінансовим планами проекту санації. Обсяг необхідних фінансових ресурсів обчислюється так: «+» обсяг потреби в інвестиційному та оборотному капіталі; «–» очікуваний обсяг виручки від реалізації окремих об’єктів активів; «» від’ємний (додатний) Cach-Flow (грошовий потік), очікуваний у періоді проведення санації.

Потреба в інвестиційному капіталі визначається на підставі бюджету капіталовкладень, в якому відбито виробничу програму (асортимент товарів, робіт, послуг, які планується виробляти), а також зазначено, яке саме виробниче обладнання, технічну документацію, технологію, «ноу-хау» та в кого, на яких умовах і в який термін слід придбати, суму витрат на придбання.

Визначення потреби в оборотному капіталі для фінансування виробничого процесу є набагато складнішою проблемою, ніж розрахунок потреби в інвестиційному капіталі, оскільки наявність та структура оборотних коштів підприємства залежить від періоду, протягом якого капітал, авансований у виробництво певного продукту, знову надійде на підприємство у складі виручки від реалізації. Цей період досить важко розрахувати, оскільки він зумовлений багатьма невизначеними чинниками.

4.3. ФІНАНСОВА РІВНОВАГА

Для виходу з кризового стану підприємства (і для недопущення потрапляння підприємства в кризовий стан) необхідно забезпечити фінансову рівновагу.

Фінансова рівновага передбачає, що грошові надходження підприємства дорівнюють або перевищують потребу в капіталі для виконання поточних платіжних зобов’язань. Рівняння фінансової рівноваги можна подати в такому вигляді:

Рис. Рівняння фінансової рівноваги (базова модель)

Нерідко у процесі фінансового аналізу використовується не базова модель рівняння фінансової рівноваги, а її модифікація, в якій на боці вхідних потоків замість виручки від реалізації враховується чистий прибуток та амортизація (CASH-FLOW), тоді як на боці вихідних потоків не враховуються поточні виплати в межах операційної діяльності.

Рис. Рівняння фінансової рівноваги (модифікація 1)

Амортизацію та прибуток (CASH-FLOW) можна розглядати як джерела самофінансування підприємства. Надходження від фінансової діяльності (кредити банків, акціонерний, пайовий капітал) формують зовнішні фінансові джерела. Якщо витрати на здійснення поточної операційної діяльності перевищують виручку від реалізації, то у підприємства виникне дефіцит оборотних коштів, який слід буде покрити за рахунок інших джерел.

Рис. Рівняння фінансової рівноваги (модифікація 2)

Використання моделей фінансової рівноваги з метою забезпечення платоспроможності та ліквідності підприємства, що перебуває у кризі, спрямоване на збільшення вхідних грошових потоків та зменшення вихідних.

Збільшення вхідних грошових потоків досягається за рахунок таких основних заходів:

  1.  мобілізації внутрішніх резервів самофінансування;
  2.  рефінансування дебіторської заборгованості;
  3.  стимулювання збуту основної продукції;
  4.  залучення додаткового акціонерного (пайового) капіталу;
  5.  одержання нових позик.

Вихідні грошові потоки зменшуються в результаті таких основних заходів:

  1.  зменшення поточних виплат у рамках операційної діяльності (зниження собівартості продукції);
  2.  реструктуризації кредиторської заборгованості;
  3.  перегляду дивідендної політики;
  4.  заморожування інвестицій.

Система санаційних заходів, що ґрунтується на використанні моделей фінансової рівноваги в довгостроковому періоді, формує тактичний механізм фінансової стабілізації.

4.4. Правила фінансування

Для виходу з кризового стану підприємства (і для недопущення потрапляння підприємства в кризовий стан) необхідно дотримуватись правил фінансування.

Розрізняють такі основні правила фінансування підприємств:

  •  золоте правило фінансування;
  •  золоте правило балансу;
  •  правило вертикальної структури капіталу.

Перші два правила характеризують горизонтальну структуру капіталу та майна підприємства. Останнє стосується лише пасиву балансу. Усі три правила базуються на розрахунку низки показників, що характеризують співвідношення певних статей балансу.

Золоте правило фінансування

Золоте правило фінансування називають також золотим банківським правилом, або правилом узгодженості строків. Це правило вимагає, щоб строки, на які мобілізуються фінансові ресурси, збігалися зі строками, на які вони вкладаються в реальні чи фінансові інвестиції. Це означає, що фінансовий капітал має бути мобілізований на строк, не менший від того, на який відповідний капітал заморожується в активах підприємства, тобто в об’єктах основних та оборотних засобів. Підприємство, додержуючи вимог золотого правила фінансування, забезпечує собі стабільну ліквідність та платоспроможність. Але під час застосування цього правила постає проблема порівняння окремих статей активу та пасиву балансу (окремих об’єктів інвестування та джерел фінансування). Це можна (і є сенс) робити лише на стадії планування фінансово-господарської діяльності. Загалом вважають, що має діяти принцип «загального фінансування», згідно з яким усі активи фінансуються за рахунок усіх пасивів. На практиці застосовуючи золоте правило фінансування, користуються двома умовами, що виражають його зміст:

1.

2.

У разі додержання золотого правила фінансування фінансова рівновага забезпечується за таких умов: 1) інвестований капітал своєчасно (у передбачені строки) вивільняється в результаті господарської діяльності або 2) існує можливість субституції або пролонгації строків повернення капіталу; платежі, строк оплати яких настав, можна здійснити за рахунок надходжень від операційної та інвестиційної діяльності.

Отже, виникає парадокс. Золоте правило фінансування справджується, якщо існує можливість пролонгації чи залучення нового фінансового капіталу в разі настання строків погашення попередньої заборгованості. Проте якщо можлива субституція чи пролонгація, тоді зовсім не обов’язкова паралельність строків, на які залучається капітал, та строків інвестування.

Золоте правило балансу

Золоте правило балансу вимагає не лише паралельності строків фінансування та інвестування, а й додержання певних співвідношень між окремими статтями пасивів та активів. Загалом це правило вимагає виконання двох умов: а) основні засоби мають фінансуватися за рахунок власного капіталу та довгострокових позик; б) довгострокові капіталовкладення мають фінансуватися за рахунок коштів, мобілізованих на довгостроковий період, тобто довгострокові пасиви мають використовуватися не лише для фінансування основних фондів, а й для довгострокових оборотних активів (наприклад, оборотні засоби, авансовані у стратегічні запаси сировини, неліквідні товари тощо). Умови золотого правила балансу унаочнює рисунок.

Правило вертикальної структури капіталу

Правило вертикальної структури капіталу пов’язане з аналізом складу та структури джерел формування капіталу. Прив’язування до активів, тобто до напрямків використання фінансових ресурсів підприємства, у такому разі не здійснюється. Правило вертикальної структури вимагає додержання певного співвідношення між власним і позичковим капіталом підприємства.

Аналізуючи вертикальну структуру балансу, обчислюють два основні показники: коефіцієнт фінансової незалежності та коефіцієнт фінансового лівериджу (коефіцієнт заборгованості).

Коефіцієнт фінансової незалежності, «автономії» Кавт визначається як відношення загальної суми власних коштів до підсумку балансу. Чим більше значення коефіцієнта, тим благополучніший фінансовий стан підприємства (менша залежність від зовнішніх фінансових джерел). Якщо частка власних засобів у структурі джерел фінансування збільшується, то Кавт => 1; якщо існує тенденція до фінансування за рахунок позик, то Кавт => 0.

Важливе значення у процесі аналізу структури капіталу має показник фінансового лівериджу Фл = ПК/ВК, що характеризує залежність підприємства від позичкового капіталу і визначається як відношення позичкового капіталу ПК до джерел власних коштів ВК. Коефіцієнт фінансового лівериджу називають також коефіцієнтом заборгованості. Вважають, що зростання показника фінансового лівериджу свідчить про зростання фінансового ризику, тобто про можливість втрати платоспроможності. І навпаки: за вибраних напрямків інвестування ризик кредиторів тим менший, чим менша частина позичкового капіталу в загальній сумі пасивів.

Щодо структури капіталу існують різні погляди. Одні економісти вважають, що співвідношення власного та позичкового капіталу підприємства має становити 1:1. У такому разі загальна сума заборгованості не повинна перевищувати суму власних джерел фінансування, тобто критичне значення Кавт = 0,5. Згідно з іншими тлумаченнями правила вертикальної структури капіталу, для промислових підприємств частка власного капіталу має становити не менш як 60%; для торгівлі — 50%. Існують також думки, що відношення власного та позичкового капіталу має становити 2 : 1.

Ефект фінансового лівериджу

Щоб визначити оптимальну структуру капіталу, тобто виявити граничну межу використання позичкового капіталу для конкретного підприємства розраховують ефект фінансового лівериджу Ефл. Цей показник доцільно обчислювати у процесі санаційного аудиту підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, маючи на меті визначити відхилення від оптимальної структури капіталу та оцінити ризики, що при цьому виникають, а також під час розробки такої стратегії фінансування санації, яка дасть змогу оптимізувати джерела залучення фінансових ресурсів.

Підвищення рентабельності власного капіталу за рахунок залучення позичкового капіталу, якщо рентабельність активів перевищує проценти за кредит, називається ефектом фінансового лівериджу, або ефектом фінансового важеля.

Ефект фінансового лівериджу характеризує залежність рентабельності власного капіталу підприємства від рентабельності всіх активів, процентів за кредит та коефіцієнта заборгованості. Він вимірює ефект фінансування діяльності та підвищення рентабельності власного за рахунок збільшення частки позичкового капіталу. Різниця (рентабельність активів — відсоткові ставки за кредит) у являє собою так званий диференціал фінансового лівериджу. Якщо диференціал фінансового лівериджу додатний, то будь-яке збільшення коефіцієнта фінансового лівериджу (співвідношення позикового та власного капіталу) зумовлює зростання відповідного ефекту. Проте з підвищенням Кфл зростає ризик, а тому збільшуються процентні ставки за кредитами, що їх одержує підприємство. Це, у свою чергу, зменшує диференціал, знижуючи ефект фінансового лівериджу. Збільшувати Кфл доцільно, якщо його диференціал більший від нуля. Від’ємне значення диференціалу фінансового лівериджу веде до зниження рентабельності власного капіталу. У такому разі рентабельність власного капіталу зменшується тим швидше, чим вища частка позичкового капіталу в структурі пасивів підприємства. Чим вищий коефіцієнт фінансового лівериджу, тим нижчий рівень рентабельності власного капіталу.

ТЕМА 5. ФІНАНСОВІ ДЖЕРЕЛА САНАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА

5.1. Поняття та класифікація внутрішніх джерел фінансової стабілізації

Мобілізація внутрішніх резервів фінансової стабілізації підприємства спрямована насамперед на підвищення (або відновлення) його платоспроможності та ліквідності. Цього можна досягти збільшенням обсягів вхідних грошових потоків (наприклад, за рахунок збільшення виручки від реалізації, продажу частини основних фондів, рефінансування дебіторської заборгованості) або в результаті скорочення вихідних грошових потоків (зменшення витрат, які відносяться на собівартість продукції чи покриваються за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства).

Рис.Класифікація внутрішніх фінансових джерел санації  підприємств

 Збільшення вхідних грошових потоків

Вхідні грошові потоки підприємства класифікують таким чином:

  1.  виручка від реалізації основної продукції;
  2.  надходження у вигляді інших операційних доходів;
  3.  доходи від інвестиційної діяльності;
  4.  кошти, залучені в результаті емісії корпоративних прав;
  5.  кошти, залучені на умовах позики;
  6.  державні дотації та субсидії.

До внутрішніх джерел збільшення грошових надходжень відносять перші три позиції.

Збільшення виручки від реалізації

Коли йдеться про мобілізацію внутрішньовиробничих санаційних резервів, аналізуються всі наявні можливості збільшення виручки від реалізації продукції, виробництво і збут якої є предметом діяльності підприємства. Проте малоймовірно, щоб дії, спрямовані на збільшення виручки від основної реалізації, принесли відчутні результати в короткостроковому періоді. Адже заходи щодо розширення ринків збуту продукції мають, як правило, стратегічний характер. Розмір виручки від реалізації залежить від двох основних факторів: обсягу реалізованої продукції та ціни одиниці такої продукції.

Загалом до основних санаційних заходів у сфері збуту слід віднести такі:

  •  аналіз ринків збуту готової продукції;
  •  перевірка порядку ціноутворення;
  •  здійснення акцій зі спеціального розпродажу;
  •  підвищення якості обслуговування клієнтів;
  •  аналіз сервісних послуг;
  •  застосування гнучкої системи преміювання для продавців (реалізаторів);
  •  запровадження гнучкої системи знижок;
  •  аналіз шляхів збуту;

Реструктуризація активів

Ця група санаційних заходів пов’язана зі зміною структури та складу активів балансу (досить часто ці зміни супроводжуються також змінами у складі та структурі пасивів). В рамках реструктуризації активів виокремлюють такі види санаційних заходів:

1. Мобілізація прихованих резервів. Приховані резерви — це частина капіталу підприємства, що ніяк не відбита в його балансі. Розмір прихованих резервів на активному боці балансу дорівнює різниці між балансовою вартістю окремих майнових об’єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю. Приховані резерви мобілізуються такими заходами:

  •  реалізацією окремих об’єктів основних та оборотних засобів, які безпосередньо не пов’язані з процесом виробництва та реалізації продукції (будівлі й споруди невиробничого призначення, корпоративні права інших підприємств, боргові цінні папери, нематеріальні активи);
  •  індексацією балансової вартості майнових об’єктів, які не можна реалізувати без порушення нормального виробничого циклу (цей метод реструктуризації активів не пов’язаний із реальним підвищенням платоспроможності, проте може безпосередньо поліпшити кредитоспроможність підприємства).

2. Використання зворотного лізингу (господарська операція, що передбачає продаж основних фондів з одночасним зворотним отриманням таких основних фондів в оперативний або фінансовий лізинг). Наприклад, збиткове підприємство продає лізинговій компанії адміністративну будівлю з одночасним укладанням договору про лізинг цього об’єкта нерухомості. Звичайно, у середньостроковій та довгостроковій перспективі використовувати основні фонди, узяті у лізинг, підприємству значно невигідніше, ніж використовувати їх на умовах власності. Крім того, у результаті зворотного лізингу знижується кредито-спроможність підприємства.

3. Здача в оренду основних фондів, які не повною мірою викор. у виробничому процесі.

4. Оптимізація структури розміщення оборотного капіталу (зменшення частки низьколіквідних оборотних засобів, запасів сировини та матеріалів, незавершеного виробництва тощо). Визначення оптимального обсягу та структури запасів є завданням контролінгу матеріальних потоків. При цьому широко використовується так званий АВС-аналіз. Слід ураховувати, що надмірні запаси зумовлюють не лише зниження ліквідності підприємства, а й додаткові витрати, зокрема складські чи робочої сили. Окрім того, існує ризик щодо втрати якості чи знецінення певних видів сировини й матеріалів.

5. Продаж окремих низькорентабельних структурних підрозділів (філій) та об’єктів основних фондів. За рахунок цієї операції підприємство може отримати інвестиційні ресурси для перепрофілювання виробництва на більш прибуткові види діяльності.

6. Рефінансування дебіторської заборгованості це форма реструктуризації активів, що полягає в переведенні дебіторської заборгованості в інші, ліквідні форми оборотних активів: грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення тощо.

До основних форм рефінансування дебіторської заборгованості належать:

1. Факторинг — продаж дебіторської заборгованості на користь факторингової компанії чи банку, іншими словами — це операція з перевідступлення першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи іншому кредиторові (фактору) з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредиторові.

 До найважливіших функцій факторингу належать: фінансування та кредитування: підприємства поступаються правом на одержання грошових коштів згідно з платіжними документами на поставлену продукцію в обмін на негайне одержання основної суми дебіторської заборгованості (за вирахуванням комісійної винагороди факторинговій фірмі); покриття ризику (Delkredere): ризик неповернення кредиторської заборгованості переходить до фактора; управління дебіторською заборгованістю: уся робота зі стягнення заборгованості переходить до компетенції фактора.

2Облік, або дисконтування, векселів. Зміст цієї операції полягає в тому, що банк, придбавши вексель за іменним індосаментом, терміново його оплачує пред’явникові, а платіж отримує лише з настанням зазначеного у векселі строку погашення. Економічна сутність операції дисконтування така: держатель векселя достроково реалізує його банку, тобто комерційний кредит перетворюється на банківський. За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто оплачує вексель за мінусом знижки. Різниця між сумою, що її заплатив банк, придбавши вексель, і сумою, яку він отримає за цим векселем у строк платежу, називається дисконтом.

3. Форфейтинг — кредитування зовнішньоекономічних операцій у формі викупу в експортера векселів та інших боргових вимог, які акцептував імпортер. Продавцем вимог у разі форфейтингу може бути підприємство, яке виконало зобов’язання за контрактом і має намір рефінансувати дебіторську заборгованість, аби зменшити кредитний ризик та підвищити ліквідність (платоспроможність).

ЗМЕНШення вихідних грошових потоків

Одним із головних напрямків підвищення платоспроможності та відновлення фінансової стійкості підприємств, що перебувають у фінансовій кризі, є зменшення вихідних грошових потоків.

Вихідні грошові потоки підприємства можна класифікувати таким чином:

  1.  оплата товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість продукції;
  2.  оплата товарів, робіт, послуг, які не належать до валових витрат;
  3.  здійснення реальних та фінансових інвестицій;
  4.  сплата податків та інших платежів до бюджету;
  5.  повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку.

5.2. ЗОВНІШНІ ФІНАНСОВІ ДЖЕРЕЛА САНАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ

Найбільш зацікавленими в санації неспроможного підприємства особами є його власники (акціонери, пайовики та ін.). Вони, як правило, несуть значний тягар фінансування санаційних заходів. Фінансувати санацію власники можуть у таких формах:

а) внески на збільшення статутного фонду;

б) надання позик;

в) цільові внески на безповоротній основі.

Звичайно, найчастіше застосовують першу форму. У результаті санації балансу підприємство не мобілізує додаткові кошти, проте створюються необхідні передумови (зрівноваження номінальної вартості акцій (часток) з їх ринковою ціною) для залучення зовнішніх фінансових джерел у майбутньому. На практиці з метою санації нерідко слідом за зменшенням статутного капіталу здійснюється його збільшення. Ця операція називається двоступінчастою санацією.

Основні цілі збільшення статутного капіталу підприємства такі:

  •  мобілізація фінансових ресурсів для виконання санаційних заходів виробничо-технічного характеру, модернізації існуючих потужностей, переобладнання чи розширення виробництва;
  •  збільшення частки капіталу, у межах якої власники підприємства відповідають за його зобов’язаннями перед кредиторами, спрямоване на підвищення кредитоспроможності суб’єкта господарювання та його фінансової стійкості;
  •  поліпшення ліквідності та платоспроможності підприємства (збільшення капіталу пов’язане, як правило, із залученням додаткових грошових ресурсів);
  •  акумуляція фінансового капіталу для придбання корпоративних прав інших підприємств, у тому числі з метою посилення впливу на них, поглинання чи придбання їх потужностей.

Методи та джерела збільшення статутного фонду

Статутний фонд збільшують трьома методами:

  1.  збільшенням кількості акцій існуючої номінальної вартості;
  2.  збільшенням номінальної вартості акцій;
  3.  обміном облігацій на акції.

1. Збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості. У такому разі статутний фонд підприємства зростає за рахунок трьох джерел: додаткових внесків учасників та засновників; дивідендів (реінвестиції прибутку); індексації основних фондів. Зрозуміло, реальний приплив фінансових ресурсів на підприємство відбувається лише в разі здійснення додаткових внесків інвесторів в обмін на корпоративні права суб’єкта господарювання. Емісійний дохід (ажіо) — це сума перевищення доходів, отриманих від емісії (випуску) власних акцій та інших корпоративних прав над номіналом таких акцій (інших корпоративних прав). Отже, емісійний дохід становить різницю між курсом емісії та номінальним курсом акцій. Емісійний дохід є одним із джерел формування додаткового капіталу підприємства.

2. Збільшення номінальної вартості корпоративних прав. Збільшення статутного фонду акціонерного товариства збільшенням номінальної вартості акцій є підставою для анулювання реєстрації попередніх випусків акцій. Тому потрібно зареєструвати випуск акцій нової номінальної вартості. У разі збільшення номінальної вартості акцій статутний фонд збільшується за рахунок таких джерел: додаткових внесків власників корпоративних прав підприємства; індексації основних фондів. Цей метод характерний тим, що кожний з акціонерів може доплатити до визначеного рівня нової номінальної вартості акцій. Якщо він відмовився зробити це, емітент зобов’язаний запропонувати акціонерові викупити його акції. Якщо акціонер не доплатив за акції і не прийняв пропозицію емітента щодо викупу належних йому акцій, він має отримати акції нової номінальної вартості в тій кількості, яка визначається діленням загальної номінальної вартості акцій, що йому належать, на нову номінальну вартість акцій. При цьому нова номінальна вартість акцій має бути визначена так, щоб забезпечити виконання умови неподільності акцій та уможливити обмін акцій, які належать акціонеру, на цілу кількість акцій нової номінальної вартості.

3. Обмін облігацій на акції.

У разі збільшення статутного фонду обміном облігацій існуючої номінальної вартості на акції відповідного емітента цей фонд збільшується на загальну номінальну вартість облігацій, що обмінюються на акції. При цьому номінальна вартість облігацій, умовами випуску яких передбачається їх обмін на акції, має дорівнювати номінальній вартості акцій. Метод збільшення статутного фонду обміном облігацій на акції пов’язаний, передовсім, з облігаціями конверсійної позики. Облігації конверсійної позики (конвертовані облігації) — це іменні облігації, які через певний час можна обміняти на звичайні акції підприємства. У науково-практичній літературі з питань санації конверсійні облігації характеризуються як особливо ефективний санаційний інструмент. Вони є однією з форм кредитування санації власниками та кредиторами підприємства. Конверсійні облігації можуть заохотити інвестора до надання фінансових ресурсів, якщо він не ризикує придбати звичайні акції.

Фінансова санація зусиллями власників підприємства, за якої акціонер (пайовик) на добровільних засадах може зробити вибір між деномінацією чи консолідацією, з одного боку, та безповоротною фінансовою допомогою підприємству — з іншого, називається альтернативною санацією. За такої форми санації акціонери (власники) мають зробити вибір: або вони роблять цільові внески, щоб погасити балансові збитки підприємства і зберігають належну їм (в абсолютному і відносному розмірах) частку номінальної вартості статутного фонду, або погоджуються на зниження номінальної вартості своїх корпоративних прав, не здійснюючи жодних доплат. При цьому можна комбінувати варіанти: одні акціонери можуть надати перевагу зменшенню номінальної вартості своїх корпоративних прав, а інші — обрати доплати. Якщо правильно розрахувати ставку доплат, фінансові наслідки обох видів санації для власників корпоративних прав будуть однаковими. Суб’єкт господарювання також у кожному разі отримає одну й ту саму суму санаційного прибутку. Проте йому є сенс обрати додаткові внески. Адже тоді залучаються додаткові ліквідні кошти, тобто поліпшується платоспроможність підприємства.

 Участь кредиторів у фінансовому оздоровленні боржника

Фінансові ризики окремих кредиторів значною мірою залежать від політики, обраної ними щодо боржника, після того як стало відомо, що він опинився у фінансовій кризі. Кредитори можуть діяти одним із розглянутих далі способів.

1. Звернення до арбітражного суду із заявою про оголошення боржника банкрутом з подальшою його ліквідацією. Згідно з Положенням НБУ «Про кредитування», законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», іншими нормативними актами комерційні банки та інші кредитори зобов’язані щоразу, коли контрагент несвоєчасно виконав зобов’язання, вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним законодавством порядку, а у разі неможливості стягнення — порушувати в суді справу про банкрутство боржника, що, як правило, призводить до його ліквідації. При цьому кредитор втрачає, можливо, свого постійного клієнта (яким могло бути підприємство-боржник), а також ризикує, що отриманої виручки від реалізації ліквідаційної маси не вистачить для повного задоволення вимог. Під час провадження справи про банкрутство може бути також укладена мирова угода щодо відстрочення або списання заборгованості.

2. Мораторій. У такому разі кредитор не надає додаткових кредитів і протягом певного періоду не вимагає виконання грошових зобов’язань, строк сплати яких настав. Банк відстрочує погашення кредиту (з можливим підвищенням процентної ставки) у виняткових випадках, коли в позичальника виникають тимчасові фінансові труднощі, спричинені непередбаченими обставинами, і той вживає відповідних заходів, щоб їх усунути. Відстрочення має бути оформлене додатковим договором між позичальником і банком, що є невід’ємною частиною кредитної угоди.

3. Участь у санації боржника. Рішення кредиторів щодо участі в санації боржника залежить від багатьох факторів, зокрема від ризику неповернення кредитів (як банківських, так і комерційних); очікуваних доходів у разі успішного завершення санації; економіко-правових (у тому числі податкових) наслідків участі в санації тощо.

Фінансова участь кредиторів у санації боржників може набирати таких форм:

1) реструктуризація наявної заборгованості;

2) зменшення або списання заборгованості;

3) надання санаційних кредитів.

Форма участі кредиторів у санації істотно залежить від характеру їхніх фінансових та господарських стосунків із боржником. Відповідно розрізняють такі групи кредиторів:

  •  банки та інші фінансово-кредитні установи (за наданими позиками);
  •  постачальники предметів та засобів праці (за поставлену сировину, матеріали, комплектуючі, обладнання, устаткування тощо);
  •  споживачі готової продукції (за авансами одержаної);
  •  працівники підприємства (заборгованість з оплати праці);
  •  державні органи (заборгованість щодо розрахунків із бюджетом та за позабюджетними платежами).

Участь кожної з цих груп у санації залежить від законодавчих обмежень щодо надання санаційних кредитів чи реструктуризації заборгованості, а також від мотивацій кредиторів.

До основних форм реструктуризації заборгованості належать:

а) трансформація боргу у власність;

б) конверсія короткострокової заборгованості в довгострокову;

в) пролонгація строків сплати.

Найбільший інтерес становить форма реструктуризації заборгованості, яка передбачає конверсію (трансформацію) боргу у власність. Це означає, що підприємства-боржники стимулюють кредиторів до придбання корпоративних прав в обмін на боргові вимоги. У результаті такої операції боржник досягає подвійної мети:

  1.  підвищується ринковий курс корпоративних прав, оскільки відбувається їх додаткова закупівля;
  2.  поліпшується структура балансу, оскільки співвідношення власних і позикових коштів зазнає сприятливих для підприємства змін.

Конверсія боргу у власність може відбуватися шляхом емісії нових корпоративних прав; викупу часток (паїв, акцій) у власників з метою їх подальшого обміну на боргові вимоги; емісії (обміну) конверсійних облігацій.

Відстрочені (пролонговані) кредити — це кредити, за якими строк дії кредитного договору продовжений та змінені його умови з об’єктивних причин, які призвели до несвоєчасного повернення позики.

Списання заборгованості означає відмову кредитора від своїх вимог. Вона прирівнюється до безповоротної фінансової допомоги боржникові. Списати заборгованість можна в одній із таких двох форм:

а) повної або часткової відмови від своїх вимог;

в) відмови від кредитного забезпечення.

Списувати заборгованість, як і конвертувати борг у власність, можуть великі кредитори, які зацікавлені в збереженні довгострокових фінансового-господарських відносин з підприємством. У результаті списання заборгованості поліпшується структура капіталу підприємства, підвищуються його платоспроможність та ліквідність.

Завдяки наданню санаційних кредитів підвищується платоспроможність боржника, оскільки залучаються ліквідні засоби. Проте структура капіталу погіршується та знижується рівень фінансової незалежності підприємства через зростання частки позичкового капіталу.

Використанню цієї форми фінансування перешкоджають дві обставини:

  1.  кредитори, щоб виправдати підвищену ризикованість, надають позики за максимальними ставками;
  2.  аби мінімізувати ризик неповернення позик, кредитори вимагають першокласного кредитного забезпечення.

За такої форми участі кредиторів у санації вони можуть або безпосередньо надавати санаційні кредити, або ставати гарантом повернення такого роду кредитів.

Санаційні кредити можуть бути лише середньо- або довгостроковими, оскільки лише за таких умов можуть фінансуватися капітальні вкладення, тобто санаційні заходи виробничо-технічного характеру. Короткострокові кредити, які надаються у разі тимчасових фінансових труднощів, не можна розглядати як фінансову базу для проведення санації підприємств.

Персонал підприємства може фінансувати санацію в таких формах:

а) відстрочення або відмова від винагороди за виробничі результати;

б) надання працівниками позик;

в) купівля працівниками акцій свого підприємства.

5.3. державнА ФІНАНСОВА підтримки САНАЦІЇ підприємств

Якщо мобілізованих фінансових ресурсів із децентралізованих джерел не вистачило для успішного проведення санації чи реструктуризації підприємства, то в певних випадках може бути прийнято рішення про надання суб’єктам господарювання державної фінансової чи іншої підтримки.

Згідно із Господарським кодексом України  у разі збиткової діяльності суб’єктів господарювання держава, якщо вона визнає їх продукцію суспільно необхідною, може надавати їм дотації чи інші пільги.

ТЕМА 6. САНАЦІЙНИЙ АУДИТ

6.1. Сутність та основні завдання  санаційного аудиту

Рішення санаторів, кредиторів, арбітражного суду щодо застосування процедури санації чи мирової угоди може істотно залежати від висновків санаційного аудиту досліджуваного підприємства щодо його санаційної спроможності.

Господарський  суд  в  ухвалі  про  порушення справи про банкрутство може зобов'язати боржника подати аудиторський висновок або провести аудит.  Якщо  у  боржника  немає  для  цього  коштів, господарський  суд  може  призначити  проведення аудиту за рахунок кредитора лише за згодою останнього.

Відсутність аудиторського висновку не зупиняє  провадження  у справі   про   банкрутство   та  не  є  підставою  для  припинення провадження у справі.

Санаційна спроможність це наявність у підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, фінансових, організаційно-технічних та правових можливостей, які визначають його здатність до успішного проведення фінансової санації. До загальних передумов санаційної спроможності відносять та потенціалу для майбутньої успішної діяльності, а саме:

а) стійких позицій на ринку та реальних можливостей збільшення обсягів реалізації;

б) конкурентних переваг;

в) виробничого та кадрового потенціалу;

г) реальної та дієвої санаційної концепції.

Економічними критеріями стійкої санаційної спроможності підприємства є його здатність до забезпечення ліквідності, відновлення прибутковості та одержання конкурентних переваг. Ці кількісні та якісні характеристики тісно взаємозв’язані. Так, досягнення конкурентних переваг можливе лише за наявності стійкої ліквідності та платоспроможності, тоді як орієнтація виключно на забезпечення ліквідності дає змогу підтримати життєздатність підприємства лише в короткостроковому періоді.

Санаційно спроможним підприємство буде тоді, коли продисконтована очікувана вартість майбутніх активів (за умови успішної санації) перевищуватиме вартість його ліквідаційної маси перед проведенням санації.

З правового погляду санаційно спроможним підприємство буде в тому разі, якщо воно здатне підтримувати фінансову рівновагу в довгостроковому періоді, тобто якщо є достатні передумови для відновлення та збереження стабільної платоспроможності, аби кредитори не мали підстав звернутися із заявою до арбітражного суду, порушуючи справу про банкрутство.

З метою визначення санаційної спроможності підприємства під час санаційного аудиту вирішуються такі завдання:

  •  аналізується фінансово-господарська діяльність підприємства;
  •  визначаються причини фінансової кризи, її глибина та можливості подолання;
  •  виконується порівняльний аналіз сильних та слабких сторін підприємства;
  •  здійснюється економіко-правова експертиза наявної в нього санаційної концепції;
  •  оцінюються ризики, пов’язані з реалізацією санаційної концепції;
  •  робиться висновок про доцільність санації чи ліквідації суб’єкта господарювання.

ТЕМА 7. ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ САНАЦІЇ БАНКРУТСТВА ТА ЛІКВІДАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ

7.1. позасудове  врегулювання  господарських спорів

Позов до господарського суду можна подати лише за умови, що буде додержано встановленого порядку досудового врегулювання спорів. Досудове врегулювання спорів, а також їх розгляд регулюється Господарським процесуальним Кодексом України. Досудове врегулювання спорів полягає у зверненні кредитора до дебітора з письмовою претензією про відшкодування заборгованості.

У претензії зазначаються:

а) реквізити заявника претензії та підприємств, на адресу яких направляється претензія; дата та номер претензії;

б) обставини, на підставі яких заявляється претензія; докази, які підтверджують ці обставини;

в) вимоги заявника;

г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовому оцінюванню;

д) перелік документів, які додаються до претензії.

Претензія розглядається в місячний строк (в окремих випадках в двохмісячний строк), який обчислюється з дня одержання претензії.

При розгляді претензії підприємства  та  організації  в  разі необхідності   повинні   звірити   розрахунки, провести   судову експертизу  або  вчинити  інші  дії  для  забезпечення  досудового врегулювання спору. Підприємства та організації, до яких надійшла претензія, зобов’язані задовольнити обгрунтовані вимоги заявника.

Про результати розгляду претензії  заявник  повідомляється  у письмовій формі.

У відповіді на претензію зазначаються:

а)  повне  найменування  і  поштові  реквізити  підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства  чи  організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і  номер претензії, на яку дається відповідь;

б) коли претензію визнано повністю  або частково,  -  визнана сума,   назва,   номер   і   дата   розрахункового документа на перерахування  цієї  суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;

в) коли претензію відхилено повністю або частково, - мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії;

г) перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.

Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові мають бути повернені оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслано документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії. Відповідь на претензію, підписану керівником чи заступником керівника підприємства (організації), надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Якщо претензію про  сплату  грошових коштів, до якої додано платіжну вимогу-доручення,  визнано  повністю  або  частково,  у платіжній вимозі-дорученні зазначається визнана сума.

Платіжні вимоги-доручення  виконуються  установами  банків  у порядку, встановленому Національним банком України.

За необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує  другій  стороні  штраф  у  розмірі  10 процентів від списаної суми.

7.2. судове врегулювання господарських спорів

Якщо претензію залишено без відповіді чи відхилено повністю або частково, заявник, як уже зазначалося, вдається до судового врегулювання спору. Господарський суд порушує справи за позовними заявами зацікавлених підприємств та організацій, чиї права й законні інтереси порушено, а також державних та інших органів, що звернулися до господарського суду у випадках, передбачених законодавством України.

Позовна давність — це встановлений законодавством строк, протягом якого потерпіла сторона для захисту порушеного права може звернутися до суду. Загальний строк позовної давності стосовно захисту прав на відшкодування основного боргу, встановлений чинним законодавством, — 3 роки. Щодо відшкодування неустойки (штрафу, пені), то встановлено скорочений строк давності — 1 рік. Право на позов виникає з того дня, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення свого права. Наприклад, якщо строк виконання зобов’язання за договором чи іншим документом припадає на перше число місяця, але на цей момент його не виконано, то з другого числа поточного місяця сторона, законні інтереси якої порушено, має право на позов, і з цього числа починається відлік строку позовної давності, протягом якого можна звертатися до арбітражного суду для захисту своїх інтересів. Закінчення строку позовної давності до заявлення позову є підставою для відмови у позові.

Важливим елементом позовної заяви є ціна позову. Під ціною позову розуміють суму всіх вимог, поставлених до відповідача. Ціна позову визначається:

1) у позовах про стягнення грошей — стягуваною сумою;

2) у позовах про вимагання майна — вартістю майна, яке вимагається;

3) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, — загальною сумою усіх вимог;

4) у позовах про стягнення іноземної валюти — в іноземній валюті та у гривнях відповідно до офіційного курсу, установленого Національним банком України на день подання позову.

До ціни позову включаються також зазначені в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені), а якщо вони не зазначені, — суми їх, визначені суддею. Якщо ціна позову зазначена неправильно, її визначає суддя.

7.3.  Необхідність, функції та завдання інституту банкрутства підприємств

Загалом законодавство про банкрутство має виконувати три основні функції:

  1.  запобігати непродуктивному використанню активів підприємств;
  2.  реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, маючи значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову санацію (реорганізацію);
  3.  сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Головне у провадженні справи про банкрутство підприємства — якомога повніше задовольнити вимоги кредиторів, які пред’явлені до боржника. Цього можна досягти так:

а) у процесі ліквідаційної процедури продати майно боржника й розподілити виручені кошти між кредиторами;

б) втілити в життя план санації (реорганізації) боржника, що передбачає його збереження.

Господарський суд може застосовувати до боржника такі типи процедур:

а) розпорядження майном боржника;

б) мирова угода;

в) санація (відновлення платоспроможності) боржника;

г) ліквідація банкрута.

Суб'єкт банкрутства (далі - банкрут) - боржник, неспроможність якого виконати свої грошові  зобов'язання встановлена  господарським судом. Суб'єктами банкрутства не можуть бути відокремлені структурні підрозділи  юридичної  особи  (філії, представництва, відділення тощо).

Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника.

7.4 Порушення справи про банкрутство

Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник, кредитор.

Справа про  банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені  боржником  протягом  трьох  місяців  після встановленого  для  їх погашення строку,  якщо інше не передбачено Законом.

Суддя,  прийнявши   заяву   про   порушення   справи   про банкрутство,  не  пізніше  ніж на п'ятий день з дня її надходження виносить і  направляє  сторонам  та  державному  органу  з  питань банкрутства   ухвалу   про  порушення  провадження  у  справі  про банкрутство,  в якій вказується про прийняття заяви  до  розгляду, про введення процедури розпорядження майном боржника,  призначення розпорядника майна,  дату проведення підготовчого засідання  суду, яке має відбутися не пізніше ніж на тридцятий день з дня прийняття заяви  про  порушення  справи  про  банкрутство,  якщо   інше   не передбачено  цим Законом,  введення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

До дати проведення підготовчого засідання боржник зобов'язаний  подати  в  господарський  суд  та заявнику відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.

З метою виявлення всіх кредиторів  та  осіб,  які  виявили бажання  взяти  участь  у  санації  боржника, суддя у підготовчому засіданні виносить ухвалу,  якою  зобов'язує  заявника  подати  до офіційних  друкованих органів у десятиденний строк за його рахунок оголошення  про  порушення   справи   про   банкрутство.   

Для   визначення   фінансового   становища   боржника    в підготовчому  засіданні  суду  чи  під  час  розгляду  справи  про банкрутство суддя може призначити експертизу.  

У разі звернення до суду боржника  із  заявою  про  порушення справи  про  банкрутство  у  підготовчому  засіданні  з'ясовуються ознаки його неплатоспроможності.

Господарський  суд  в  ухвалі  про  порушення справи про банкрутство може зобов'язати боржника подати аудиторський висновок або провести аудит.  

За  результатами  розгляду  заяви  кредитора  та  відзиву боржника  у  підготовчому  засіданні  виноситься  ухвала,  в  якій визначаються:

- розмір вимог  кредиторів,  які  подали  заяву  про  порушення справи про банкрутство;

- дата складення  розпорядником майна реєстру вимог кредиторів, який  має  бути  складений  та  поданий  до господарського суду на затвердження  не  пізніше  двох  місяців та десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду;

- дата попереднього  засідання  суду,  яке  має  відбутися   не пізніше трьох місяців після дати проведення підготовчого засідання суду;

- дата скликання перших загальних зборів кредиторів,  які мають відбутися  не  пізніше  трьох  місяців  і  десяти  днів після дати проведення підготовчого засідання суду;

- дата засідання  суду,  на  якому  буде  винесено  ухвалу  про санацію  боржника,  чи про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури,  чи припинення провадження у  справі  про банкрутство, яке має відбутися не пізніше шести місяців після дати проведення підготовчого засідання суду.

Суд виносить ухвалу про припинення провадження у  справі  про банкрутство  за  наявності таких підстав:

1) боржник   не   включений  до  Єдиного  державного  реєстру підприємств  та  організацій  України  або  до  Реєстру  суб'єктів підприємницької діяльності;

    2) подано  заяву  про  визнання  банкрутом  ліквідованої  або реорганізованої  (крім   реорганізації   у   формі   перетворення) юридичної особи;

    3) у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж боржника;

    4) затверджено звіт керуючого санацією  боржника;

    5) затверджено мирову угоду;

    6) боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами;

    7) кредитори не висунули вимог до  боржника  після  порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.

Ухвала може бути оскаржена у встановленому порядку.

З  метою  забезпечення  майнових  інтересів  кредиторів  в ухвалі  господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство  або  в  ухвалі,  прийнятій на підготовчому засіданні, вказується про введення процедури розпорядження майном боржника  і призначається  розпорядник  майна.

Розпорядник  майна призначається на строк не більше ніж на шість місяців.  Цей строк може  бути  продовжений  або  скорочений судом  за  клопотанням  комітету кредиторів чи самого розпорядника майна  або  власника  (органу,  уповноваженого  управляти  майном) боржника.

Розпорядник майна має право:

- скликати збори  кредиторів  і  брати  в  них  участь з правом дорадчого голосу;

- аналізувати фінансове  становище  боржника  та  рекомендувати зборам кредиторів заходи щодо фінансового оздоровлення боржника;

- звертатися  до  господарського  суду у визначених випадках;

- одержувати винагороду;

- залучати для  забезпечення  виконання  своїх  повноважень  на договірній основі спеціалістів з оплатою їх  діяльності  з  коштів боржника;

- подавати  в господарський суд заяву про дострокове припинення своїх обов'язків;

У процедурі розпорядження майном  за  клопотанням  сторін, учасників  провадження у справі про банкрутство,  або розпорядника майна,  що містить відомості про перешкоджання керівником боржника діям розпорядника майна,  а також про вчинення керівником боржника дій, що порушують права та законні інтереси боржника і кредиторів, господарський  суд  має  право відсторонити керівника боржника від посади та  покласти  виконання  його  обов'язків  на  розпорядника майна.  Про  усунення  керівника боржника від посади господарський суд виносить ухвалу, яка може бути оскаржена керівником боржника у встановленому порядку.

Конкурсні  кредитори  за  вимогами,  які  виникли  до  дня порушення провадження у справі про банкрутство,  протягом тридцяти днів   від  дня  опублікування  в  офіційному  друкованому  органі оголошення про порушення  провадження  у  справі  про  банкрутство зобов'язані   подати  до  господарського  суду  письмові  заяви  з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують.

Вимоги конкурсних кредиторів, що заявлені після закінчення строку,  встановленого для їх подання,  або не заявлені взагалі, - не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає  в  ухвалі,  якою  затверджує  реєстр  вимог  кредиторів.

Боржник разом з розпорядником майна за наслідками розгляду зазначених вимог повністю або частково визнає їх або  відхиляє,  з обгрунтуванням   підстав  відхилення,  про  що  розпорядник  майна повідомляє письмово заявників і господарський суд.

Попереднє  засідання  господарського  суду проводиться не пізніше трьох  місяців  після  проведення  підготовчого  засідання суду.

У  попередньому  засіданні  господарський  суд  розглядає реєстр   вимог  кредиторів,  вимоги  кредиторів,  щодо  яких  були заперечення боржника і які не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів.

За результатами розгляду господарський суд виносить ухвалу, в якій  зазначається  розмір  визнаних  судом вимог кредиторів,  які включаються розпорядником майна до реєстру  вимог  кредиторів,  та призначається дата проведення зборів кредиторів. Ухвала є підставою  для  визначення  кількості  голосів,  які належать   кожному  кредитору  при  прийнятті  рішення  на  зборах (комітеті) кредиторів.

На час дії процедур банкрутства збори кредиторів  обирають комітет кредиторів у складі не більше семи осіб.

До  компетенції  комітету  кредиторів  належить  прийняття рішення про:

- вибори голови комітету;

- скликання зборів кредиторів;

- підготовку та укладення мирової угоди;

- внесення  пропозицій господарському суду щодо продовження або скорочення  строку  процедур  розпорядження  майном  боржника   чи санації боржника;

- звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури  санації,  визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого  санацією,  ліквідатора),  надання  згоди  на  укладення арбітражним керуючим значних угод боржника чи угод боржника,  щодо яких є заінтересованість.

7.5 Процедура санації

Господарський  суд  за  клопотанням комітету кредиторів у строк,  що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном має право винести ухвалу про  проведення  санації   боржника   та   призначення   керуючого санацією.  

Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців. За клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією  або інвесторів  цей строк може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено.

Комітет   кредиторів   приймає  рішення  про  погодження кандидатури  керуючого  санацією,  вибір  інвестора  (інвесторів), схвалення плану санації боржника. Одночасно  з  винесенням ухвали про санацію господарський суд  своєю  ухвалою  призначає  керуючого  санацією.

З дня винесення ухвали про санацію:

- керівник  боржника  відсторонюється  від  посади  у  порядку, визначеному  законодавством  про   працю,   управління   боржником переходить  до  керуючого  санацією.

- припиняються   повноваження  органів  управління  боржника  - юридичної   особи,  повноваження  органів  управління  передаються керуючому санацією. Органи управління боржника протягом трьох днів з  дня  прийняття  рішення  про  санацію  та призначення керуючого санацією  зобов'язані  забезпечити  передачу  керуючому   санацією бухгалтерської та іншої документації боржника,  печаток і штампів, матеріальних  та інших цінностей;

- арешт  на  майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження  його  майном  можуть  бути  накладені  лише в межах процедури санації,  у разі,  якщо вони не перешкоджають  виконанню плану  санації  та  не суперечать інтересам конкурсних кредиторів.
Керуючий санацією має право:

- розпоряджатися майном  боржника   з   урахуванням   обмежень;

- укладати від  імені боржника мирову угоду,  цивільно-правові, трудові та інші угоди;

- подавати заяви  про  визнання  угод,   укладених   боржником,

Протягом  трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника керуючий санацією зобов'язаний подати комітету кредиторів для схвалення план санації боржника.

План санації  повинен містити заходи   щодо   відновлення платоспроможності   боржника,   умови  участі  інвесторів,  за  їх наявності,  у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема  шляхом  переведення  боргу  (частини боргу) на інвестора, строк  та  черговість виплати  боржником  або  інвестором   боргу кредиторам  та  умови  відповідальності  інвестора  за невиконання взятих згідно з планом санації зобов'язань.

План санації повинен передбачати строк відновлення платоспроможності боржника. Платоспроможність вважається відновленою за відсутності ознак банкрутства.

У разі  наявності  інвесторів  план  санації розробляється та погоджується за участю інвесторів.

План  санації  може містити умови про:

- виконання  зобов'язань  боржника  третіми  особами;

- обмін вимог кредиторів  на  активи  боржника  та  (або)  його корпоративні  права;

- задоволення вимог кредиторів іншим способом, що не суперечить закону.  

Заходами щодо відновлення платоспроможності боржника,  які містять план санації, можуть бути:

-  реструктуризація підприємства;

- перепрофілювання виробництва;

- закриття нерентабельних виробництв;

- відстрочка та   (або)   розстрочка   платежів   або  прощення (списання) частини боргів, про що укладається мирова угода;

- ліквідація дебіторської заборгованості;

- реструктуризація  активів  боржника

- продаж частини майна боржника;

- зобов'язання інвестора про погашення  боргу  (частини  боргу) боржника,  зокрема  шляхом  переведення  на  нього  боргу (частини боргу),  та  його  відповідальність  за невиконання взятих на себе зобов'язань;

- виконання зобов'язань  боржника  власником  майна боржника та його відповідальність за невиконання взятих на себе зобов'язань;

- продаж майна боржника як цілісного майнового  комплексу  (для недержавних підприємств);

- одержання кредиту  для  виплати вихідної допомоги працівникам боржника,  які  звільняються  згідно  з   планом   санації;

- звільнення працівників боржника, які не можуть бути задіяні в процесі  реалізації  плану санації;

- інші способи відновлення платоспроможності боржника.

План  санації  розглядається  комітетом  кредиторів,  який скликається   керуючим  санацією  в  чотиримісячний  строк  з  дня винесення  господарським  судом  ухвали  про санацію.  Керуючий  санацією письмово повідомляє членів комітету кредиторів про дату і місце  проведення  засідання комітету  і  за  два тижні до проведення комітету кредиторів надає можливість попередньо ознайомитися з планом санації.

Комітет кредиторів може прийняти одне з таких рішень:

    схвалити план  санації  та  подати   його   на   затвердження господарського суду;

    відхилити  план санації і звернутися до господарського суду з клопотанням  про   визнання   боржника   банкрутом   і   відкриття ліквідаційної процедури;

    відхилити  план  санації, звернутися до господарського суду з клопотанням про звільнення керуючого санацією  від  виконання  ним обов'язків та про призначення нового керуючого санацією.

Господарський  суд  затверджує  план санації боржника, про що виноситься   ухвала,  яка  може  бути  оскаржена  у  встановленому порядку.

За  п'ятнадцять  днів  до  закінчення санації, а також за наявності підстав для  дострокового  припинення  санації  керуючий санацією  зобов'язаний надати комітету кредиторів письмовий звіт і повідомити членів комітету кредиторів про час і  місце  проведення засідання  комітету  кредиторів.  

За  наслідками  розгляду  звіту керуючого санацією комітет кредиторів приймає рішення про звернення до господарського суду  з клопотанням щодо:

- припинення процедури  санації  у  зв'язку  з виконанням плану санації і відновленням платоспроможності боржника;

- продовження встановленого строку процедури санації;

- припинення процедури санації,  визнання боржника банкрутом  і відкриття ліквідаційної процедури;

- припинення процедури санації і укладення мирової угоди.

Звіт керуючого санацією та скарги кредиторів розглядаються на  засіданні  господарського  суду. Якщо  комітет  кредиторів  прийняв рішення про припинення процедури  санації  у  зв'язку  з  виконанням  плану   санації   і відновленням  платоспроможності боржника,  звіт керуючого санацією підлягає  затвердженню   господарським   судом

7.6 Процедура ліквіації

У  випадках,  передбачених Законом (про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом), господарський суд приймає  постанову  про  визнання  боржника  банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

Строк  ліквідаційної  процедури   не   може   перевищувати дванадцяти місяців.

Наслідки визнання боржника банкрутом

 1. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:

- підприємницька діяльність  банкрута  завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

- строк виконання   всіх   грошових   зобов'язань  банкрута  та зобов'язання  щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне  пенсійне  страхування та інші види загальнообов'язкового державного    соціального    страхування,    податків   і   зборів (обов'язкових  платежів)  вважається  таким,  що  настав;  

- припиняється нарахування неустойки (штрафу,  пені), процентів та  інших  економічних  санкцій  по  всіх   видах   заборгованості банкрута;

- відомості про  фінансове  становище  банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;

- укладення угод,  пов'язаних з відчуженням майна  банкрута  чи передачею  його  майна  третім  особам,  допускається лише в визначеному   порядку;

- скасовується арешт,  накладений на майно боржника,  визнаного банкрутом,  чи  інші  обмеження  щодо  розпорядження майном такого боржника.  Накладення  нових  арештів  або  інших  обмежень   щодо розпорядження майном банкрута не допускається;

- вимоги за  зобов'язаннями боржника,  визнаного банкрутом,  що виникли  під   час   проведення   процедур   банкрутства,   можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури;

- виконання зобов'язань боржника, визнаного  банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому законом.

2. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються  повноваження органів   управління   банкрута щодо управління  банкрутом та розпорядження його майном,  якщо цього не було зроблено раніше,  керівник банкрута звільняється з  роботи  у зв'язку з банкрутством підприємства,  про що робиться запис у його трудовій  книжці,  а  також  припиняються  повноваження   власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше.

3. Опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і відкриття  ліквідаційної  процедури  здійснюється  ліквідатором  у офіційних  друкованих  органах  за  рахунок банкрута у п'ятиденний строк з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом.

4. Не дозволяється опублікування або розголошення іншим чином відомостей  про  визнання  боржника  банкрутом  до  дня  прийняття господарським  судом  постанови  про  визнання боржника банкрутом.

У постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд  відкриває  ліквідаційну  процедуру,  призначає  ліквідатора в порядку, передбаченому для призначення керуючого санацією.

За  клопотанням  ліквідатора,   погодженим   з   комітетом кредиторів,   господарський  суд  призначає  членів  ліквідаційної комісії.   

Ліквідатор    (ліквідаційна    комісія)   виконують   свої повноваження до  завершення  ліквідаційної  процедури.

Ліквідатор  з  дня   свого   призначення   здійснює   такі повноваження:

- приймає до  свого  відання майно боржника,  вживає заходів по забезпеченню його збереження;

- виконує функції  з   управління   та   розпорядження   майном банкрута;

- здійснює інвентаризацію  та  оцінку  майна  банкрута згідно з законодавством;

- аналізує фінансове становище банкрута;

- виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута;

- очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу;

- пред'являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банкруту;

-  має право  отримувати  кредит  для  виплати вихідної допомоги працівникам,  що звільняються внаслідок ліквідації банкрута;

- з дня визнання боржника банкрутом та відкриття  ліквідаційної процедури   повідомляє  працівників  банкрута  про  звільнення  та здійснює його  відповідно  до  законодавства  України  про  працю. Виплата   вихідної   допомоги   звільненим   працівникам  банкрута провадиться  ліквідатором  у  першу  чергу  за   рахунок   коштів, одержаних  від продажу майна банкрута або отриманого для цієї мети кредиту;

- заявляє в  установленому порядку заперечення по заявлених до боржника  вимогах  поточних  кредиторів  за  зобов'язаннями,   які виникли  під  час  провадження  у  справі  про  банкрутство,  і  є неоплаченими;  

- вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб;

- передає у   встановленому  порядку  на  зберігання  документи банкрута,  які  відповідно   до   нормативно-правових   документів підлягають обов'язковому зберіганню;

- реалізує майно  банкрута для задоволення вимог,  включених до реєстру вимог кредиторів, у встановленому порядку;

Усі   види  майнових  активів  (майно  та  майнові  права) банкрута,  які  належать  йому  на  праві  власності  або  повного господарського  відання  на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури,  включаються до складу ліквідаційної  маси,  за винятком об'єктів житлового фонду, в тому числі   гуртожитків,   дитячих  дошкільних  закладів  та  об'єктів комунальної  інфраструктури,  які  в разі банкрутства підприємства передаються  в порядку,   встановленому   законодавством,   до комунальної   власності   відповідних  територіальних  громад  без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.

Після проведення інвентаризації та оцінки  майна  банкрута ліквідатор  розпочинає  продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не  встановлено  інший  порядок  продажу майна банкрута.

Кошти,  одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів,  у встановленому порядку:

    1) у першу чергу задовольняються:

    а) вимоги, забезпечені заставою;

    б)  вимоги щодо виплати заборгованості із заробітної плати за три  місяці  роботи, що передують порушенню справи про банкрутство.

    в) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в  господарському  суді  та  роботою ліквідаційної комісії, у тому числі:

    2)  у  другу  чергу  задовольняються  вимоги,  що  виникли із зобов'язань  банкрута перед працівниками підприємства-банкрута,  крім вимог,  задоволених у першу чергу, зобов'язань.

    3)  у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і  зборів  (обов'язкових  платежів).  

    4) у четверту чергу  задовольняються  вимоги  кредиторів,  не забезпечені заставою;

    5) у  п'яту  чергу  задовольняються  вимоги  щодо  повернення внесків   членів   трудового   колективу   до   статутного   фонду підприємства;

    6) у шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги  кожної  наступної  черги  задовольняються  в  міру надходження на рахунок коштів від  продажу  майна  банкрута  після повного задоволення вимог попередньої черги.

У  разі недостатності коштів,  одержаних від продажу майна банкрута,  для повного задоволення всіх вимог однієї черги  вимоги задовольняються   пропорційно  сумі  вимог,  що  належить  кожному кредиторові однієї черги.

У  разі  якщо  господарським  судом  винесено  ухвалу про ліквідацію юридичної особи - банкрута,  майно, що залишилося після задоволення   вимог   кредиторів,   передається   власникові   або уповноваженому   ним  органу.

Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає  до  господарського  суду  звіт  та ліквідаційний баланс.

7.8 Мирова угода

Під мировою угодою у справі  про  банкрутство  розуміється домовленість  між  боржником  і кредиторами стосовно відстрочки та (або)  розстрочки,  а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника,  яка  оформляється  угодою  сторін. Не підлягає прощенню (списанню)  за  умовами  мирової  угоди  заборгованість  із сплати страхових   внесків   на   загальнообов'язкове  державне  пенсійне страхування   та   інші   види   загальнообов'язкового  державного соціального  страхування Мирова  угода  може  бути  укладена  на  будь-якій  стадії провадження у справі про банкрутство.

Мирова угода укладається у  письмовій  формі  та  підлягає затвердженню  господарським  судом,  про  що зазначається в ухвалі господарського  суду  про  припинення  провадження  у  справі  про банкрутство.

7.9 Приховане, умисне та фіктивне банкрутство

Приховане банкрутство: навмисне приховання факту стійкої фінансової неспроможності через подання недостовірних даних, якщо це завдало матеріальних збитків кредиторам, карається позбавленням волі на строк до двох років або штрафними санкціями до 300 мінімальних розмірів зарплати з позбавленням права здійснювати певну діяльність протягом п’яти років.

Об’єктивно факт приховання банкрутства визначається такими двома ознаками:

  •  надання кредитору неправдивих даних про фінансовий стан неплатоспроможного боржника;
  •  причинний зв’язок між поданням таких даних та збитками, що їх зазнав кредитор.

Мотиви та цілі приховання банкрутства:

  •  надія на поліпшення фінансового стану або на виконання фінансових зобов’язань особами, які, у свою чергу, є боржниками даної особи;
  •  спроба одержати банківський кредит для покриття фінансової заборгованості або для привласнення одержаних коштів з наступною ліквідацією підприємства;
  •  прагнення отримати вигідне замовлення на виробництво товарів, робіт, послуг від держави чи інших замовників і т.д.

Суб’єкти прихованого банкрутства:

  •  засновники підприємства;
  •  власники;
  •  посадові особи.

Мінімальне стягнення в разі виявлення факту прихованого банкрутства застосовується:

  •  якщо банкрутство є наслідком банкрутства іншої юридичної особи або воно настало внаслідок порушення іншими підприємствами законодавства (монополізація ринку цін, недобросовісна конкуренція, махінації з фінансовими ресурсами);
  •  якщо воно є наслідком дії форс-мажорних обставин.

Максимальні санкції застосовуються, якщо банкрутство сталося через невміння вести ефективну фінансово-господарську діяльність, брак належної кваліфікації керівництва, халатності, крадіжок, різного роду зловживань, прорахунків в оцінюванні ринків збуту і т.д.

Фіктивне банкрутство, що полягає в явно неправдивій заяві громадянина — засновника або власника підприємства, а також посадової особи певного підприємства про фінансову неспроможність виконання зобов’язань перед кредиторами та бюджетом, карається штрафом від 300 до 500 мінімальних зарплат з позбавленням права здійснювати відповідну діяльність до 5 років.

Умисне банкрутство — це свідоме доведення суб’єкта підприємницької діяльності до стійкої фінансової неплатоспроможності, яка виникає внаслідок того, що власник або посадова особа підприємства з корисливих міркувань вдається до протиправних дій або не виконує чи неналежно виконує свої службові обов’язки, завдаючи істотної шкоди державним або громадським інтересам чи законним правам власників і кредиторів.

1


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

3511. Стратегический менеджмент. Учебное пособие 2.14 MB
  В книге известных английских профессоров рассматривается широкий круг вопросов, связанных с разработкой и практическим осуществлением стратегий развития бизнеса в современных условиях. Дается простое и четкое представление стратегического процесса к...
3512. Детали машин и их взаимозаменяемость 3.34 MB
  Содержит справочно-методические материалы для выполнения курсового проекта по дисциплинам «Детали машин» и «Взаимозаменяемость». Предназначено для студентов технических специальностей педагогических университетов всех форм обучения...
3513. Учебно методический комплекс. Стратегический менеджмент 4.45 MB
  Актуальность разработки учебно-методического комплекса (УМК) по дисциплине «Стратегический менеджмент» обусловлена особенностями учебного плана ;подготовки специалистов по менеджменту, необходимостью практической направленности обучени...
3514. Основы нефтегазопромыслового дела 8.06 MB
  Введение В начале XX века промышленную нефть добывали лишь в 19 странах мира. В 1940 г. таких стран было 39, в 1972 г. — 62, в 1989 г. — 79. Аналогично росло число стран, добывающих газ. Ныне нефть и газ добываются во всех частях света, кр...
3515. Сельскохозяйственная авиация 27 KB
  Сельскохозяйственная авиация Сельскохозяйственная авиация, организация (служба), использующая самолёты и вертолёты для выполнения разнообразных работ в сельском хозяйстве. С. а. применяют для защиты растений, борьбы с сорняками, уничтожения нежелате...
3516. Классификация систем вентиляции 48.5 KB
  Классификация систем вентиляции. Основные элементы вентиляционных систем зданий. Техническая эксплуатация и ремонт систем вентиляции. Вентиляцией называется совокупность мероприятий и устройств, используемых при организации воздухообмена для обеспеч...
3517. Классификация систем водоснабжения и водоотведения зданий 63 KB
  Классификация систем водоснабжения и водоотведения зданий Классификация систем водоснабжения зданий Системой водоснабжения здания или отдельного объекта называют совокупность устройств, обеспечивающих получение воды из наружного водопровода и подачу...
3518. Установление архитектурно-строительной ценности объектов реконструкции 38.5 KB
  Установление архитектурно-строительной ценности объектов реконструкции Здания и ансамбли, подлежащие охране, и требования, предъявляемые к ним. Защитные зоны памятников истории и архитектуры. Мероприятия по сохранению памятников на реконструируемой ...
3519. Человек и культура 68 KB
  Мир культуры человека - это традиции и ритуалы, это нормы и ценности, это творения и вещи - все то, что можно назвать бытием культуры. В этом бытии отражены представления о мире, складывающиеся столетиями в условиях определенного природного...