36648

Предмет конституційного права

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини які виникають і діють у процесі здійснення влади. Конституційні норми закріплюють устрій України як незалежної держави яка цілком самостійно вирішує всі справи як всередині країни так і за її межами. Таким чином конституційне право України є одним із найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу України в політичній економічній і соціальнокультурній сферах його життєдіяльності.

Украинкский

2013-09-23

303 KB

0 чел.


Предмет конституційного права

У системі національного права України провідною галуззю є конституційне право України, якому властиві і специфічні якісні ознаки, що відрізняють його від інших підрозділів національного права України. Найбільш повно ці ознаки виявляються в особливостях предмета та методу правового регулювання.

Предмет правового регулювання специфічний для кожної галузі права, що дає можливість розмежовувати їх, тому що кожна галузь регулює своїми нормами визначену сферу суспільних відносин.

Предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення влади. Такі відносини опосередковуються правовими нормами, які складають зміст найважливіших джерел конституційного права. Конституційні норми закріплюють устрій України як незалежної держави, яка цілком самостійно вирішує всі справи як всередині країни, так і за її межами.

Таким чином, конституційне право України є одним із найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу України в політичній, економічній і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Жодна інша галузь права не закріплює суспільні відносини, що складають основи повновладдя народу України. Це виняткова прерогатива конституційного права.

Предметом конституційного права є особливі суспільні відносини, які діють в усіх сферах діяльності нашого суспільства; політичній, економічній, соціальній та духовній Це фактичні відносини, що пов’язані:

1) з устроєм держави і організацією влади;

2) з захистом прав і свобод людини (відносини між особою і державою).

Регулювання устрою держави і організації державної влади здійснюється шляхом встановлення основних положень, принципів, що визначають якісну характеристику держави. Це - народовладдя, державний суверенітет, розподіл влади, форма правління, форма державно-територіального устрою. Це також визначення суб’єктів державної влади та засобів її реалізації. Конституційно-правові норми встановлюють систему і види органів державної влади та місцевого самоврядування, правовий статус органів законодавчої, виконавчої і судової влади, порядок їх утворення, повноваження, форми діяльності, регламентують відносини між ними.

Встановлені конституційно-правовими нормами основи взаємовідносин між органами законодавчої та виконавчої влади визначають форму правління в країні, а між центральними та регіональними органами державної влади - форму державно-територіального устрою (ст.ст. 1,2,5,6,7,8 Конституції України).

Друга, дуже важлива сфера відносин, що регулюються конституційним правом, - відносини між особою і державою. Конституційне право не регулює всю сферу цих взаємовідносин (вони регулюються також трудовим, адміністративним, цивільним і іншими галузями права), але конституційне право містить норми основоположні, з яких складається правовий статус особи, її основні права і свободи.

Права і свободи належать людині від народження, вони не можуть бути обмежені ні державою, ні її Основним законом. Норми конституційного права демократичних держав і України в тому числі закріплюють їх соціальну цінність і встановлюють обов’язки держави по їх охороні та захисту (ст.ст. 3, 21 Конституції України).

Саме через права вільної людини складається визначений суспільний лад: форми власності, організація економіки, політична система, соціальні відносини. Демократична держава не може встановлювати соціалістичний або капіталістичний суспільний лад, тобто піддаватися тому чи іншому ідеологічному впливу, у будь-якому випадку, це буде нав’язування бажань однієї частки населення іншій. Інша річ, що державна політика може мати ту чи іншу соціально-економічну спрямованість у залежності від того, які політичні сили опиняться при владі в результаті вільних виборів. Але і при таких умовах конституційним шляхом не можна ліквідувати або змінити права та свободи громадян.

Отже, предметом правового регулювання конституційного права є суспільні відносини, пов’язані з устроєм держави, організацією влади та з захистом свобод людини.

Метод правового регулювання

Поряд з предметом правового регулювання метод правового регулювання є необхідним критерієм уособлення галузі. Для того, щоб визначити ту чи іншу галузь права, необхідно визначити її предмет та метод правового регулювання.

Визначити метод тієї чи іншої галузі права - значить виявити і описати особливості прийомів та засобів установлення та застосування її норм. Метод правового регулювання - це прийоми та засоби регулюючого впливу права на суспільні відносини.

У конституційному праві України з успіхом використовуються загально прийняті методи правового регулювання:

1) Метод заборони. Наприклад, проведення агітації в день виборів забороняється, перешкоджання проведенню виборів забороняється.

2) Метод дозволу, який випливає з загальновідомого принципу - громадянам дозволено все, що прямо не заборонено законом. Наприклад, будь-який житель планети може звернутися з клопотанням про надання громадянства України.

3) Метод регламентування структури - суб’єкт правотворчості детально регулює статус органів, їх структуру, горизонтальні та субординаційні зв’язки між ними, для конституційного права характерним є „свій” метод правового регулювання.

Це метод безпосереднього конституційного закріплення (нормотворення), який займає домінуюче місце, в той час, коли для інших галузей права Конституція займає невелику питому вагу, тобто 1-2 статті.

Зокрема, для цивільного права конституція є джерелом права лише в тій частині, яка стосується власності, підприємництва та інших інституцій, що стосуються ринкових, товарно-грошових відносин.

Особливостями методу безпосереднього конституційного закріплення є:

1) Особливе коло суб’єктів методу правового регулювання.

Відомо, що в переважній більшості такі суб’єкти - це учасники політичних відносин, тобто, учасники мають державно-правовий статус: вони наділені вагомими державно-владними повноваженнями, іншими словами, вони можуть нав’язувати свою волю іншим суб’єктам, які зобов’язані беззастережно підкорятися такій волі.

Такі відносини мають субординаційний (нерівноправний) характер, але практика знає і випадки рівноправності.

2) Установчий характер методу. Деякі суспільні відносини нормами конституційного права регулюються вперше, оскільки раніше їх не було зовсім, або вони регулювалися за межами правових норм. Наприклад, впровадження поста Президента, інституту референдумів, Кабінету Міністрів, фундаментальних прав і свобод громадян України. Так, раніше право на життя, створення сім’ї, на екологічно чисте навколишнє середовище, на вибір місця проживання (еміграції і міграції) тощо законодавством не регламентувались. Це так звані новели, при цьому величезна роль належить Конституції, яку можна вважати установчим документом. Такої характеристики заслуговує все конституційне право - установче право (з цього існує думка про те, що конституція з огляду її природи, не може прийматися Верховною Радою, оскільки це суперечило б ідеї розподілу влад, статусу Верховної Ради. Було б доцільним приймати Конституцію установчими конституційними зборами, делегатами яких могли б бути представники територій, державних і недержавних структур. Потім прийняття конституції могло б бути підтверджено референдумом).

3) Поєднання в методі прямого і опосередкованого регулювання, тобто коли в механізм реалізації норм конституційного права включаються норми інших галузей - кримінального, цивільного.

4) Поєднання стабільності і динамізму в конституційно-правовому регулюванні, що випливає з 2-х основних функцій права: статичної і динамічної.

Норми конституційного права закріплюють переважно статичну функцію права (наприклад, закріплення різноманітних конституційно-правових інститутів). Це пояснюється необхідністю стабілізації, ґрунтовності суспільних відносин, але реакція на життя - це динамічна функція, коли законодавець повинен реагувати на зміни в житті суспільства, його завдання полягає в тому, щоб забезпечити баланс динамічності і стабільності, вчасно, без поспіху і запізнень прийняти нормативні документи.

5) Цей метод носить універсальний характер, його дія так чи інакше впливає на інші галузі права, можна також говорити про інтегруючий, об’єднувальний, системоутворюючий характер цього методу, коли він і в цілому конституційне право „стягує” воєдино всю національну правову систему в бажаному для суспільства напрямку.

Метод правового регулювання конституційного права є однією з найважливіших ознак конституційного права як галузі права, що займає особливе місце в системі національного права України

Інститути конституційного права

Всяка цілісна система має свій 1) склад, компонентність; 2) взаємозв’язок; 3) зв’язок з іншими галузями права.

Конституційне право складається з інститутів і конкретних норм. Правовий інститут (взагалі) - це сукупність певних норм права, які регулюють однорідні відносини всередині галузі права. Інститут права - це сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утворюють однорідну групу. Це повною мірою стосується і конституційно-правового інституту, норми якого відзначаються певною автономією, об’єднуються на основі певних принципів і методів, відзначаються відносною самостійністю правового регулювання. Розрізняють галузеві і міжгалузеві правові інститути. Так, галузевими конституційними інститутами є: інститут прав і свобод людини і громадянина, органів державної влади, інститут громадянства, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування тощо. Прикладом міжгалузевого інституту може бути інститут власності.

Конституційні інститути розрізняються за обсягом відносин, які регулюють; за кількістю норм та за їх юридичною силою; за змістом і структурою; за методами й завданнями правового регулювання. Серед них є надінститути, які охоплюють значне коло суспільних відносин і включають до свого складу ряд інших інститутів (підінститутів), які, в свою чергу, можуть мати більш дрібні структурні підрозділи. Такими надінститутами можна вважати інститути влади народу, державного суверенітету, державної влади тощо.

Конституційні інститути у своїй сукупності утворюють струнку систему, яка є основою Конституції України. Інститути розташовані в певному порядку, належним чином включені до тексту Конституції. Загальне уявлення про систему цих інститутів дає її (Конституції) зміст. Це - інститут загальних засад конституційного ладу, інститут прав і свобод людин та громадянина, інститут прямого народовладдя, інститути законодавчої, виконавчої та судової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування, інститут, що визначає порядок змін і доповнень Конституції.

Конституційно-правові норми, їх структура, зміст і класифікація

Конституційно-правові норми - це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права. Їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам. Разом з тим, конституційно-правовим нормам властивий цілий ряд специфічних якостей і ознак, що є одним із факторів виділення конституційного права в окрему галузь.

Особливості конституційно-правової норми:

1. Конституційно-правові норми характеризуються найвищою юридичною силою у порівнянні з нормами інших галузей права. Відповідно це тягне за собою їх особливу вагу і значення в системі нацiонального права, установчий характер конституційно-правових норм, прямий характер їх дії, особливий механізм реалізації, підвищений рівень охорони з боку держави.

2. Специфіка їх структури полягає у тому, що основну масу конституційно-правових норм складають норми-правила, які регулюють конкретні суспільні відносини, визначають права і обов’язки суб’єктів цих відносин, їх правомірну діяльність. До них відносяться, наприклад, норми, що встановлюють права, свободи і обов’язки громадян, визначають правовий статус державних органів. Крім цього, конституційно-правова норма має особливу юридичну природу, більшість норм у конституційному праві не мають трьохелементної структури, це просто диспозиції.

3. Норми-цілі - являють собою нормативну орієнтацію розвитку суспільства і держави. Наявність норм-цілей - характерна риса сучасних конституцій. Визначаючи основні напрями розвитку суспільства і держави, вони дають орієнтацію законодавчої діяльності. Однак, перенасичення основного закону нормами-цілями може перетворити його лише в програмний документ.

4. До норм-цілей дуже близькі норми-принципи. Вони являють собою нормативне закріплення принципів організації конституційного ладу, організації і діяльності окремих державних органів, конституційних інститутів.

5. Норми-дефініції - містять якісну характеристику тих чи інших конституційних інститутів, окремих органів держави.

Все це говорить про те, що масив конституційно-правової норми надзвичайно різноманітний і багатий як за змістом, так і за формою, а це робить можливою типологію, класифікацію, у відповідності з певними критеріями.

Класифікація:

· За способом впливу на суспільні відносини:

а) зобов’язуючі; б) забороняючі; в) уповноважуючі.

· За формою вираження правових приписів:

а) імперативні (норми, що передбачають один варіант поведінки); б) диспозитивні (альтернативні варіанти поведінки).

· За змістом:

а) матеріальні (відповідають на питання що?); б) процесуальні (відповідають на питання як?).

· За способом регулювання суспільних відносин: а) норми конкретного регулювання; б) норми загального регулювання.

Місце і роль конституційного права в нормативно-правовій
системі України

Предметна характеристика відносин, що складають предмет правового регулювання конституційного права, метод правового регулювання вказують на такі особливості конституційного права:

По-перше, конституційне право є одним з найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу України в політичній, економічній і соціально-культурних сферах його життєдіяльності. Це - виняткова прерогатива конституційного права, оскільки ні одна з галузей права не закріплює суспільні відносини, що складають основи народовладдя.

По-друге, конституційне право регулює особливий вид відносин - політичні відносини. Хоч будь-яка галузь права своїми нормами якоюсь мірою зачіпає такі види відносин, але конституційне право регулює більшу їх частину, найістотніше в політиці. Цим найістотнішим є влада.

У здійсненні повновладдя народу України вирішальна роль і значення належить державній владі, яка закріплена нормами конституційного права.

Закріплюючи повновладдя народу України, конституційне право відповідає по меншій мірі на два питання:

а) кому належить влада?

б) яким чином вона здійснюється, тобто який механізм її реалізації?

На ці питання відповідь дає Основний закон - Конституція України.

По-третє, конституційне право України в системі національного права займає особливе місце, відіграє провідну роль.

Воно складає ядро правової системи нашої держави. Конституційне право започатковує всі інші галузі права, в той же час інтегрує, об’єднує їх в одне ціле. Це забезпечується, насамперед, Конституцією України - основним джерелом конституційного права, яке, в свою чергу, є відправним початком кожної із галузей національного права України.

Поняття і зміст джерел конституційного права

Джерело права - це форма (спосіб) існування правових норм, яка перетворює право (як волю) в об’єктивовану реальність. Право як об’єктивна реальність існує в певних формах (в літературі навіть нерідко ототожнюють поняття „джерело права” і „форма вираження права”). Без такої об’єктивації державна воля народу не може стати матеріальною рушійною силою, яка творить право. Творення права - явище надзвичайно складне і багатогранне. В одних випадках таке творення втілюється в юридичних діях (звичайних актах) державних органів чи безпосередньо народу (його частини), в інших - в письмових актах - документах. Світова практика знає чимало джерел права. Це - акти-документи, традиції, правові (в тому числі й конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають систему джерел права (відповідно - систему джерел галузі права). Все це повною мірою стосується й конституційного права, яке також має відповідну систему джерел.

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство змісту таких джерел, оскільки народовладдя - надзвичайно складний комплекс економічних, політичних, соціальних, соціально-психологічних та інших відносин. Такі відносини виникають при безпосередній реалізації національного, державного та народного суверенітету народу. В таких джерелах втілюються основи конституційного ладу, взаємовідносини особи й держави, національного та адміністративно-територіального будівництва, побудови органів державної влади.

Одна з особливостей джерел конституційного права полягає в тому, що значна їх частина має політичний характер. І це цілком природно, оскільки конституційне право найбільш „політизована” галузь національної системи права.

Важливою ознакою джерел конституційного права є їх вольовий характер. Проблема вольового наповнення джерел конституційного права має неабияке значення для теорії і практики. Державна воля, яка матеріалізується в правових актах, - надзвичайно складне соціальне явище. Тут переплітаються матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та інші фактори.

Джерела конституційного права є результатом правотворчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом. Причому, така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює найбільш важливі відносини - відносини влади.

Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об’єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Це, між іншим, характерно й для інших галузей права, але для конституційного права така комплексність має особливе значення. Конституційне правої не має „паралельної” галузі, як це властиво для цивільного та кримінального права. Цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне право - цілком самостійні галузі національної правової системи. В конституційному праві і матеріальні, і процесуальні норми об’єднуються в одному акті, що обумовлено, насамперед, вимогами законодавчої техніки. Співвідношення матеріальних та процесуальних норм у джерелах конституційного права не однакове. В одних випадках в актах переважають норми матеріального права, які закріплюють здебільшого правовий статус державних органів і їх компетенцію. Це, так би мовити, статичний бік державно-правового становища суб’єктів конституційного права.

Поняття і основні властивості Конституції України

Вважається, що термін „конституція” походить від латинського слова „сonstitutio” - „установа”, „установлення”, „устрій”. Разом з тим, існує думка, що він бере початок від звороту „rem publicum constituire”, з якого починаються акти римських імператорів.

Поява конституцій пов’язана з епохою буржуазних революцій. Першими конституціями цього періоду вважаються конституції штатів Північної Америки: Декларація прав Віргінії (1776 р.), Біль про права Пенсільванії (1776 р.), Конституція Массачусета (1780 р.), Конституція Північної Кароліни (1776 р.), Біль про права Нью-Гемпшира (1776 р.), Конституція Меріленда (1776 р.), конституційні акти, прийняті в штатах Нью-Йорк, Південна Кароліна, Нью-Джерсі, Джорджія.

Конституція - це, як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права й свободи людини і громадянина.

Конституція - особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а Основний закон країни, „закон законів”, як називав його К. Маркс. Конституція оформлює національну систему права, об’єднує діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні.

Соціальне призначення та роль Конституції знаходять своє втілення в її функціях, основними з яких є установча, правотворча, регулятивна, охоронна, політична, економічна, культурна, інформативна та інші.

В сучасному конституційному праві існує дуже багато визначень конституції. В їх основі як правило, лежить одна чи декілька ознак, що стосуються предмету конституційного регулювання і того місця, яке займає конституція в ієрархії джерел права в національній правовій системі.

В цілому, можна стверджувати, що пріоритет віддається визначенню конституції за її змістом, за предметом тих суспільних відносин, які вона регулює.

Юридичні властивості конституції:

1) конституція - це насамперед, закон, тобто, акт виняткової ваги і значення;

2) конституції притаманне юридичне верховенство, найвища юридична сила у порівнянні з іншими правовими актами: ні один акт не може перевищувати конституцію;

3) конституція є основою правової системи країни, її законодавства; поточне законодавство розвиває конституційні приписи, деталізує їх;

4) конституції властивий особливий порядок її прийняття і зміни;

5) існує досить складний механізм реалізації конституції, оскільки її дія відбувається на двох рівнях: на рівні реалізації конституції в цілому та на рівні реалізації конститу-ційних норм.

Виходячи з цього:

Конституція - це Основний закон держави, що закріплює організацію державної влади і регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства й індивідів.

Демократичний потенціал Конституції України проявляється в її рисах, ознаках, які відображають особливість того місця, яке займає Конституція в правовій системі України, специфіку механізму конституційного регулювання суспільних відносин.

До основних ознак Конституції відносяться:

1. Легітимність. Легітимність Конституції України проявилася в тому, що вона була прийнята законним шляхом, законно обраним вищим органом державної влади - Парламентом України - Верховною Радою України. Легітимність її проявляється також через демократичний характер конституційних приписів: закріплення реального народовладдя; механізму поділу влади; народного суверенітету; закріплення положення про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і направленість діяльності держави, що затвердження та забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави. Легітимність Конституції України виражається ще й у тому, що в ній враховані у повній мірі міжнародні стандарти прав і свобод людини, тобто положення важливих міжнародних документів, прийнятих у рамках ООН.

2. Реальність. Ефективність Конституції визначається відповідністю її приписів реальній дійсності. Невідповідність її норм життю робить Основний закон формальним. Реальність Конституції знаходить своє відображення в закріпленні існуючих суспільних відносин.

3. До найважливіших ознак Конституції України відноситься її верховенство в правовій системі. Верховенство Конституції означає її пріоритетне положення в системі законодавства, це прояв доктрини верховенства права, яка знайшла чітке закріплення у ст. 8 Конституції України. Ця ж стаття встановлює, що Конституція України має найвищу юридичну силу, і відповідно закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі і у відповідності з Конституцією України.

Конституція є основою правової системи України, виступає основним нормативним джерелом правової системи. Саме ця роль конституції обумовлює єдність системи права України.

Конституційна система

В конституційному праві розрізняють фактичну і юридичну конституції. Конституція фактична - це реально існуючий суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об’єктивні відносини, які визначають найбільш суттєві економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конституцію складають еконо-мічна, політична та соціальна основи суспільства, які органічно взаємозв’язані між собою. Фактична конституція має місце в будь-якому, в тому числі й безкласовому суспільстві.

Юридична конституція є офіційним визначенням фактичного порядку речей, засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин. Фактична конституція існує незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Фактична і юридична конституції - цілком самостійні явища і ототожнювати їх не можна. З іншого боку, юридична конституція може вважатись похідною від фактичної конституції. Напередодні прийняття Конституції України (в 1991-1996 рр.) фактична конституція значно випереджала юридичну конституцію, яка стала гальмом розвитку основоположних суспільних відносин. Тому приведення юридичної конституції відповідність з конституцією фактичною було першочерговим завданням конституційного будівництва.

Фактична конституція не може не визначати структурні та функціональні характеристики юридичної конституції, головними з яких є реальність і відповідність фактичним конституційним відносинам, відсутність яких призводить до фіктивної конституції.

Конституційний лад можна розглядати як фактичну конституцію держави. Цей лад, з одного боку, є похідним від юридичної конституції, а з іншого - сам впливає на зміст нормативно-правового вираження і забезпечення або незабезпечення юридичної конституції.

Якщо фактична і юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною. Якщо ж вони не збігаються, існують самі по собі, то конституційна система є фіктивною, нереальною. За таких умов юридична конституція і реальний конституційний лад надмірно політизуються. Виникає атмосфера, в якій слова політиків разюче розходяться з практикою, а конституціоналізм як наука приходить до занепаду.

Розбіжність між фактичною і юридичною конституціями може мати місце в будь-яких країнах. І це природно, оскільки певна їх розбіжність запрограмована самим розвитком конституції. Однак, у країнах розвинутого конституціоналізму така розбіжність недовговічна: юридична конституція вчасно приводиться у відповідність з конституцією фактичною. Це стабілізує суспільні відносини, впорядковує їх у відповідності з цілями й завданнями конституційно-правового регулювання.

Розрив між фактичною і юридичною конституціями свідчить про те, що частина її норм стала фіктивною, тобто не відповідає реальній дійсності. Такий стан негативно впливає на суспільні відносини, дестабілізує правову систему, робить її малоефективною. Тому виникає необхідність або привести юридичну конституцію у відповідність з реальною дійсністю, або, навпаки, - привести у відповідність з конституцією суспільні відносини, що фактично існують.

Форма і структура конституції

Форма конституції - це спосіб вираження і організації конституційних норм та інститутів. Істотне значення тут має те, що конституція може функціонувати у вигляді як моноконституційного акта (писана конституція), так і багатьох актів, що у сукупності складають конституцію (неписана конституція). Моноконституційними актами були, до речі, радянські конституції, нинішні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики тощо. Є й протилежні приклади. Так, конституція Швеції складається із трьох актів - Форми правління 1974 р., Акта про престолонаслідування 1810 р, і Акта про свободу друку 1974 р. Конституції першого виду часом називають кодифікованими, другого - некодифікованими.

Конституційна матерія організовується, впорядковується за певною схемою. Така схема, з одного боку, зумовлюється характером і змістом конституції, а з іншого - баченням законодавця конституційної проблематики. Якщо порівняти конституції різних країн, то можна виявити як спільні, так і відмінні риси їх структури. У переважній більшості структура конституції має сталий вигляд, включає низку елементів: преамбулу, основну частину, заключні, перехідні та додаткові положення.

Преамбула є носієм так званої дескриптивної (описової) інформації, яка дає відповідь на такі питання, як цілі та завдання конституції, історичні шляхи її становлення й розвитку, проголошення конституційних ідеалів тощо. В літературі тривалий час дискутується питання про юридичну природу преамбули і, насамперед, таких її елементів, як нормативність та юридична сила. Безперечно, в „класичному” плані преамбула не є типовою правовою нормою (правовими нормами), її політична й ідеологічна функції незаперечні. В цілому преамбула справляє величезний регулюючий вплив, тим більше, що конституція - це правовий акт безпосередньої дії. Преамбула - типова декларація з притаманними їй цілями та завданнями.

Основна частина Конституції включає інститути та норми, які „вичерпують” її зміст. Предметне уявлення про структуру конституції дає Конституція України від 28 червня 1996 р.

У вступній частині зазначається, що Український народ, виражаючи свою суверенну волю, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схваленим 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію - Основний закон України.

Конституція складається з 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень та 14 пунктів Перехідних положень.

Розділ І „Загальні положення” включає 20 статей (ст.ст. 1-20).

Розділ II „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” складається із 48 статей (ст.ст. 21-68).

Розділ III „Вибори. Референдум” включає 6 статей (ст.ст. 69-74).

Розділ IV „Верховна Рада України” (ст.ст. 75-101).

Розділ V „Президент України” (ст.ст. 102-112).

Розділ VI „Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.ст. 113-120).

Розділ VII „Прокуратура” (ст.ст. 121-123).

Розділ VIII „Правосуддя” (ст.ст. 124-131).

Розділ IX „Територіальний устрій України” (ст.ст. 132, 133).

Розділ X „Автономна Республіка Крим” (ст.ст. 134-139).

Розділ XI „Місцеве самоврядування” (ст. ст. 140-146).

Розділ XII „Конституційний Суд України” (ст.ст. 147-153).

Розділ XIII „Внесення змін до Конституції України” (ст.ст. 154-159).

Розділ XIV „Прикінцеві положення” (ст.ст. 160, 161).

Розділ XV „Перехідні положення” (пп. 1-14).

Таким чином, структура конституції досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов’язаних і взаємозумовлених структурних елементів.

Порядок прийняття та внесення змін і доповнень до Конституції

Як правило, для підготовки та прийняття конституції створюється спеціальний представницький орган - установчі збори (конституційна асамблея, конвент). Установчі збори, на відміну від парламенту, є тимчасовим органом, який має окреме, чітко визначене завдання всезагального значення (прийняття конституції або зміна форми державного правлі-ння) і після його виконання припиняє свою діяльність. Інколи установчі збори перетворюються на парламент або ж відіграють роль парламенту, приймаючи звичайні закони.

Буває, що створення конституції доручається звичайному законодавчому органу. В такому разі прийняття Основного закону неодмінно потребує кваліфікованої більшості голосів. Прийняття конституції може здійснюватися і шляхом референдуму.

Законодавством цілого ряду країн передбачено, що остаточно поправка до конституції може бути прийнята після повторного звернення до неї через певний проміжок часу („подвійний вотум”). Так, в Італії поправка має бути прийнята тим самим складом парламенту вдруге. В Нідерландах, Норвегії, Швеції, Фінляндії вже прийняту поправку до конституції необхідно прийняти ще раз, повторно, але вже новим складом парламенту. Природно, в обох випадках діє принцип кваліфікованої більшості.

Одним із способів прийняття та зміни конституції є октроювання, тобто дарування конституції одностороннім актом глави держави (монарха). Прикладом може бути Хартія 1914 р., яку Людовик ХVІІІ „подарував” французькому народу.

Деякі конституції мають договірний характер, хоч нині такі акти майже не спостері-гаються. Прикладом може бути Конституція СРСР 1924 р., Конституційний Договір між Президентом та Верховною Радою від 8 червня 1995р.

Отже, практика розробки та прийняття конституції досить різноманітна. Поділ конституції за способом прийняття та внесення змін і доповнень може вважатися умовним, він обумовлюється історичними умовами становлення і розвитку конституції, зокрема, способами завоювання влади, умовами боротьби класів та соціальних груп, які прагнуть влади. Змінюються історичні умови і може змінитися спосіб прийняття конституції та порядок внесення змін і доповнень.

Внесення змін і введення в дію Конституції України

Розділ XIII Конституції регламентує порядок внесення змін до Конституції України. Головним його призначенням є забезпечення стабільності конституційного устрою, що передбачає таке: Конституція може бути змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку, який відрізняється від внесення змін до поточного законодавства, а також запровадження динаміки розвитку конституційного процесу, що дозволить своєчасно реагувати на конституційному рівні на об’єктивні потреби розвитку суспільства та держави.

Отже, ст. 154 цього розділу визначено коло суб’єктів конституційної ініціативи, яким надається можливість ставити питання про зміну положень Конституції України. До них відносять Президента України і не менш як 1/3 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Тільки вони можуть вносити законопроект про зміни до Конституції України на розгляд Верховної Ради України. Це пояснюється тим, що саме вони є суб’єктами, які безпосередньо репрезентують Український народ. Нагадаємо, що для внесення звичайного законопроекту на розгляд Верховної Ради України чинною Конституцією передбачено набагато ширше коло суб’єктів, що охоплює Президента України, народних депутатів України, Кабінет Міністрів і Національний банк України.

Із цієї статті також випливає, що конституційна ініціатива вказаних суб’єктів про внесення змін до Конституції України оформляється у вигляді законопроекту. Законопроект має бути поданим відповідно до Регламенту Верховної Ради України в письмовій формі, з супровідною запискою, що містить обґрунтування необхідності розроблення і прийняття закону, а також, у необхідних випадках, з пояснювальною запискою, довідкою про фінансові та інші витрати, пов’язані з прийняттям і впровадженням закону, іншими матеріалами й додатками. Якщо вказаних вимог не дотримано або ж форма поданого законопроекту не відповідає встановленим нормам, Верховна Рада України може повернути законопроект його ініціатору.

Обмеження кола суб’єктів конституційної ініціативи з питань внесення змін до Конституції України, надання цього права лише Президентові та принаймні 1/3 народних депутатів, а також передбачення певного чіткого процесу здійснення цього права є суттєвою конституційною гарантією стабільності Конституції та обґрунтованості вимог внесення змін до неї.

У подальшому Конституція України встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України попередньо має схвалити більшість конституційного складу Верховної Ради України. Тобто, для схвалення законопроекту є необхідною більшість голосів від загальної кількості народних депутатів, обраних до Верховної Ради України. Із цього гурту виключаються депутати, повноваження яких припинено в установленому законом порядку, а також депутати, які вибули зі складу Верховної Ради України з будь-якої причини на момент схвалення. Після попереднього схвалення законопроект про внесення змін до Конституції України вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України.

Усе вищесказане стосується таких розділів: II - „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, IV - „Верховна Рада України”, V - „Президент України”, VI - „Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”, VII - „Прокуратура”, VIII - „Правосуддя”, IX - „Територіальний устрій України”, Х - „Автономна Республіка Крим”,
XI - „Місцеве самоврядування”, XII - „Конституційний Суд України”, XIV - „Прикінцеві положення”, XV - „Перехідні положення”.

Після внесення до Верховної Ради України законопроекту про зміни норм щойно згаданих розділів процес їх розгляду і прийняття можна умовно поділити на два етапи. На першому обговорюється і схвалюється законопроект більшістю народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України, що є лише попереднім актом, а на другому вже схвалений законопроект на наступній черговій сесії може бути прийнятим, якщо за нього проголосує не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України. Нагадаємо лише, що чергові сесії Верховної Ради України відбуваються двічі на рік.

У цьому загальному порядку внесення змін до Конституції України є винятки. Вони стосуються можливості внесення змін до розділів: І - „Загальні засади”, III - „Вибори. Референдум” і XIII - „Внесення змін до Конституції України”. По-перше, суб’єктами конституційної ініціативи щодо подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін до цих розділів є Президент України або не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України. По-друге, законопроект про внесення змін у ці розділи Конституції України подається до Верховної Ради України і приймається не менш як 2/3 від її конституційного складу. І, по-третє, він затверджується всеукраїнським референдумом, що призначається Президентом України, і тільки після цього набирає чинності. Тобто, Конституція України встановлює ще складніший порядок для внесення змін у ті розділи, які являють собою її фундаментальну основу, а це, своєю чергою, має запобігти будь-яким спробам змінити її сутність.

Конституція України встановлює також, що повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII з того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання. Тобто, Конституція забороняє повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII цієї Конституції з того самого питання на розгляд Верховної Ради України того самого скликання.

Конституція України проголосила, що її не можна змінити, якщо зміни передбачають:

1) скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина. Це положення породжено тим, що в сучасних державах права і свободи людини і громадянина є непорушними і недоторканними, а тому якщо законопроект, що змінює Конституцію, передбачає скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, Верховна Рада України зобов’язана його відхилити, а Конституцію залишити незмінною;

2) ліквідацію незалежності України. Остання проголошена ст. 1 Конституції, де сказано, що Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою;

3) порушення територіальної цілісності України, що, своєю чергою, суперечить ст. 2 Конституції, за якою територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Конституція України не може бути змінена також в умовах воєнного або надзвичайного стану. При цьому під останнім розуміють особливий правовий режим діяльності державних органів, органів самоврядування, підприємств, установ та організацій, який тимчасово допускає обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, покладає на них додаткові обов’язки. Правовий режим надзвичайного стану спрямований на убезпечення громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій та епізоотій, а також для захисту прав і свобод громадян, конституційного ладу під час масових порушень правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України через насильство.

Конституція встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і стосовно якого так і не було прийнято закону, може бути поданий до Верховної Ради України повторно, але не раніше ніж через рік від дня винесення рішення щодо цього законопроекту. Тобто, Конституція забороняє повторне подання до Верховної Ради України того самого законопроекту про внесення змін до неї, якщо Верховна Рада його вже розглядала і відхилила, раніше ніж через рік від дня ухвалення рішення щодо цього законопроекту.

Конституцією України також передбачено, що Верховна Рада України протягом усього строку своїх повноважень не може двічі змінювати ті самі положення Конституції України. Тобто, протягом чотирьох років роботи Верховної Ради України можлива лише одноразова зміна тієї чи іншої статті Конституції, окремого її положення.

Усі законопроекти про внесення змін до Конституції України розглядаються Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України. Останній повинен сформулювати вмотивований висновок щодо відповідності законопроекту таким вимогам:

1) чи не скасовуються або ж обмежуються права і свободи людини і громадянина;

2) чи не спрямований він на ліквідацію незалежності України;

3) чи не порушує територіальної цілісності України;

4) за яких умов передбачається внесення змін до Конституції України;

5) чи не розглядатиметься законопроект Верховною Радою України повторно, протягом року від дня винесення рішення щодо аналогічного законопроекту;

6) чи відповідає законопроект вимозі про те, що Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати ті самі положення Конституції України.

Висновок Конституційного Суду України щодо конституційності законопроекту є важливою юридичною гарантією проти можливості порушення Основного закону. Без нього Верховна Рада України не може прийняти законопроект до свого розгляду.

Розділ XIV „Прикінцеві положення” Конституції України присвячений набиранню нею чинності. А самі розроблення і прийняття нової Конституції України закономірно спричинені якісними змінами, що стались у державному і суспільному житті нашої країни.

Ясна річ, що набирання Конституцією чинності ще не вирішує проблеми втілення у життя всього нового, що вона проголошує і закріплює, але вона повинна розглядатись усіма як Основний закон нашої держави, відповідно до якого мають прийматися інші нормативно-правові акти, загалом функціонувати правова система країни. При цьому під останньою розуміють сукупність усіх правових явищ, а також державних і недержавних органів та організацій, що існують і функціонують у суспільстві з приводу створення, реалізації та охорони права.

Принагідне хотілося б зауважити, що норми Конституції України є нормами прямої дії, тобто вони для їх фактичного дотримання будь-якими суб’єктами не вимагають їх дублювання й конкретизації іншими нормативними актами. Вони безпосередньо можуть використовуватись усіма, а держава гарантує можливість звернення до суду за захистом конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції.

Саме тому таке велике значення має вказаний розділ. Адже набирання чинності Конституцією України саме й передбачає, що вона стає єдиним, справді Основним законом, згідно з яким здійснюється регулювання суспільного і державного життя з допомогою права. Усе це вимагає точного визначення часу набрання нею чинності, оскільки саме відтоді виникають конституційні (найголовніші) права, свободи та обов’язки, відповідно до неї починають здійснюватися правова реформа, організаційна перебудова державних органів і т. ін.

Отже, у ст. 160 Конституції України вказано, що вона набирає чинності від дня її прийняття. Це практично означає, що набирання Конституцією чинності збігається з днем її прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Доцільно відразу зазначити, що порядок прийняття Конституції є дещо специфічним порівняно з іншими законами. Так, у ст. 94 Конституції передбачено, що закон набирає чинності через десять днів від дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Тобто, перша Конституція незалежної України, з огляду на її надзвичайну важливість, набрала чинності до її офіційного оприлюднення, в порядку, передбаченому самою Конституцією України (вищезгаданою ст. 160).

Офіційне опублікування Конституції України через певний термін після її прийняття і набирання чинності було спричинене необхідністю відпрацювання чіткої конституційної мови, правопису і лексики, застосування юридичної термінології, внесення редакцій-них та інших технічних змін і доповнень за повної незмінності вже прийнятого 28 червня 1996 р. юридичного змісту Конституції.

Текст Конституції України було офіційно оприлюднено згідно із Законом України „Про прийняття Конституції України і введення її в дію”. Його головними положеннями є ствердження факту прийняття Конституції України; визнання такою, що втратила чинність, Конституції (Основного закону) України від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами й доповненнями; визнання таким, що втратив чинність Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України „Про основні засади органі-зації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на пері-од до прийняття нової Конституції України”.

Стаття 161 Конституції проголошує: „День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України”. Це зумовлено величезним історичним значенням Конституції України для українського державотворення і на цій основі здійснення Українським народом права на самовизначення, забезпечення прав і свобод людини, громадської злагоди та безпеки, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави в Україні. Саме тому вказане конституційне положення зобов’язує державу офіційно визнавати цей день як визначну подію в житті Українського народу, що передбачає необхідність здійснення нею відповідних заходів з організації свята.

Функції конституції

Функції конституції - це основні напрями регламентуючого впливу конституції на ті суспільні відносини, що становлять її предмет. Функції конституції можна поділити на соціальні і юридичні.

Соціальні функції:

1. Політична - конституція фіксує основну політичну лінію розвитку суспільства, держави та їх підрозділів - політичний плюралізм.

2. Ідеологічна - вона фіксує основоположні ідеї, які визначають суть духовного життя суспільства: ідеї гуманізму, демократії. Основа тут - ідеологічний плюралізм - співіснування різноманітних ідей, поглядів.

3. Економічна - конституція закріплює найважливіші суспільні відносини, які складають економічний устрій держави, в першу чергу, це різноманітність форм власності - економічний плюралізм.

4. Програмна - конституція визначає певні орієнтири, перспективи розвитку суспільства, а не тільки фіксує рівень досягнутого.

5. Інформативна - конституція дає інформацію - що є суспільство, що є держава, який її державний механізм.

Усі ці функції випливають із змісту конституції, вони не повинні домінувати над ним.

Юридичні функції (правові):

1. Установча - конституція визначає інститути держави, суспільства, вона може стверджувати ті інститути, що вже склалися, а може утворювати нові.

2. Регулятивна - вона реалізується у формі загальних і конкретних регуляторів. У конституції більше загальних регуляторів.

3. Охоронна - конституція фіксує необхідні механізми охорони конституційного ладу, серед яких є конституційна відповідальність.

Правова охорона Конституції

Правова охорона Конституції є необмінною умовою забезпечення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності.

Належний рівень правової охорони Конституції - необхідний атрибут правової держави, яка є найважливішим елементом побудови громадянського суспільства.

Правова охорона, як свідчить світова практика, здійснюється у різноманітних формах, головними з яких є конституційний контроль і конституційний нагляд.

Основна відмінність між ними полягає в тому, які заходи впливу при порушенні Конституції можуть бути застосовані відповідними органами.

Органи конституційного контролю можуть безпосередньо втручатись у діяльність підконтрольних органів, скасовувати чи призупиняти незаконні акти. Органи конституційного нагляду подібних повноважень не мають - вони можуть лише повідомити про неконституційність прийнятого правового акту.

За своєю природою органи конституційного нагляду покликані давати оцінку законності правових актів та фактичних дій піднаглядних суб’єктів як за своєю ініціативою, так і за своїми статутними повноваженнями.

Світова практика знає декілька варіантів організації конституційного контролю. В одних випадках цю роль виконують спеціальні, конституційні суди (Німеччина, Італія), в інших - загальні суди, особливо верховні (США, Японія).

Зарубіжна теорія і практика надає перевагу судовим органам конституційного контролю, тобто конституційній юстиції і конституційній юрисдикції. Це повністю узгоджується і з ідеєю розподілу влад, з ідеєю панування права.

Розрізняють такі види конституційного контролю:

1) попередній - коли нормативно-правовий акт знаходиться на стадії розробки і ще не вступив у законну силу;

2) наступний - коли перевірка здійснюється після прийняття акта.

За правовими наслідками контроль може бути:

1) обов’язковим;

2) факультативним.

За формою розрізняють:

1) абстрактний - питання про відповідність певного акта Конституції розглядається поза конкретними обставинами його застосування. Орган конституційного контролю або підтверджує конституційність даного акта, або позбавляє його юридичної сили (цей вид контролю може бути як попереднім, так і наступним);

2) конкретний - пов’язаний з обставинами, що виникли в процесі застосування відповідного нормативно-правового акта (цей вид може бути лише наступним).

Конституційна юстиція, сутність якої полягає в перевірці законів та інших нормативно-правових актів на відповідність їх Конституції спеціальними або загальними судами, наділеними повноваженнями скасовувати чи призупиняти неконституційні положення цих актів, - неодмінний атрибут правової держави, на шлях розбудови якої стала Україна.

Такий інститут знайшов своє втілення як в Конституції України, так і в Законі „Про Конституційний Суд України”. Однак, це лише початкові кроки становлення і затвердження конституційного контролю в Україні.

Роль Конституції України на сучасному етапі розвитку
держави і суспільства

Конституція як елемент державно-організованого суспільства була завжди. Важко заперечувати, що характер своєрідних конституцій носили такі загальновідомі історичні правові пам’ятки часів рабовласництва-феодалізму, як закони Ману, Хаммурапі, XII римських таблиць, Руської правди тощо.

Конституція сьогодні має виражати інтереси не стільки держави, скільки інтереси громадянського суспільства, головною цінністю якого є людина. Це є мірилом соціальної цінності і ефективності конституції. Відтак, між іншим, вирішується давня суперечка: чи є конституція законом суспільства, чи держави. Відповідь однозначна: вона повинна бути основою, правовою базою ефективного рішення загальних справ громадянського суспільства, могутнім засобом його самозбереження і розвитку, забезпечення реалізації прав і свобод людини.

Будь-яка конституція виникає і діє насамперед для того, щоб визначити устрій (лад) держави, а не суспільства, хоч індиферентною до справ суспільства вона не може бути.

Конституція України, відповідаючи загальнолюдським конституційним стандартам, втілює в життя конституційні ідеали: здорове екологічне середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування надбанням людства в сфері політики, економіки, культури тощо.

Порядок створення, статус та повноваження
Конституційного Суду України

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Статус Конституційного Суду України визначається статтями 147-153 Конституції України та Законом України „Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р.

Завдання Конституційного Суду України полягають у гарантуванні верховенства Конституції України як Основного закону держави на всій території України.

Діяльність Конституційного Суду України базується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості винесених ним рішень.

Конституційний Суд України складається з І8 суддів. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду України призначається на дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.

На суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності.

До повноважень Конституційного Суду України належить:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

· законів та інших правових актів Верховної Ради України;

· актів Президента України;

· актів Кабінету Міністрів України;

· правових актів Верховної Ради автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями:

· Президента України;

· не менш як сорока п’яти народних депутатів України;

· Верховного Суду України;

· Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

· Верховної Ради автономної Республіки Крим.

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З цих питань Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Конституційний Суд України за зверненням Президента або Кабінету Міністрів дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.

За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Закон України „Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р. визначає:

· статуc суддів Конституційного Суду України та гарантії їхньої діяльності;

· порядок організації та діяльності Конституційного Суду України;

· процедуру конституційного провадження (подання звернень, розгляд справ, постановлення рішень і висновків);

· особливості провадження в окремих категоріях справ;

· час набирання цим Законом чинності, уточнення щодо юрисдикції Конституційного Суду України, питання організаційного та матеріального забезпечення його діяльності.

Поняття та принципи конституційного ладу України

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року, заклала основи для демократичного розвитку суспільства і держави, обумовила інтерес до проблеми конституційного ладу як системи політико-правових гарантій держави.

Сьогодні термін „конституційний лад” активно використовується у науковій літературі, але, на превеликий жаль, нормативного визначення „конституційного ладу” досі немає, хоча потреба в цьому існує.

Сучасні вчені-конституціоналісти частіше вживають термін „суспільний лад” і тлумачать його як організацію суспільства, обумовлену визначеним рівнем виробництва, розподілу і обміну продуктів, характерними особливостями суспільної свідомості та традиціями взаємодії людей у різних сферах життя, що охороняється державою і правом.

Як правило, „основи суспільного ладу” включають в себе:

а) основи економічних відносин;

б) основи політичних відносин;

в) основи духовного життя суспільства.

Ця класифікація у визначеній мірі умовна, тут не згадується про основи правового статусу особи, однак, особа присутня в усіх перелічених відносинах (без людини їх би просто не існувало).

Незважаючи на існуючі розбіжності, практика сучасного конституціоналізму доводить, що саме економічні відносини, політичні та духовне життя суспільства є складовими елементами суспільного, конституційного ладу. Конституційний лад завжди повинен мати певне організаційне відтворення, відбиття – зовнішню формулу. Конституційний лад в організаційно-структурному аспекті (або відтворенням конституційного ладу) є взаємопов’язане та взаємообумовлене функціонування таких елементів, як економічна система, політична система, духовне життя суспільства.

Саме через ці три елементи найбільш повно розкривається така категорія, як конституційний лад.

Конституційне регулювання основ економічних, політичних відносин, основ духовного життя суспільства має певну системність. В ньому знаходить відображення існуюча структура суспільства, його характер. У своїй сукупності такі норми дають уявлення про засади соціалістичного (в сучасних умовах – тоталітарного соціалізму) або капіталістичного суспільства, про орієнтацію суспільства на соціалізм чи капіталізм, про основні риси постсоціалістичного устрою у поєднанні з різними підходами (наприклад, Конституція Польщі 1952 р., окремі положення якої діють на рівні з Конституцією 1992 р., конституція РСФСР 1978 р., що діяла до 1993 р.).

Таким чином, дійсно економічні, політичні та суспільні відносини у сфері духовного життя суспільства відіграють провідну роль і разом складають суспільний устрій держави. Закріплені нормами Основного закону, ці відносини складають конституційний лад.

На жаль, конституціоналісти України мало уваги приділяють науковому обґрунтуванню та тлумаченню поняття „конституційний лад України”. Певну увагу поняттю конституційний лад у своїх роботах приділяв видатний український вчений Л.П.Юзьков. Саме він дав на сьогоднішній день єдине, наукове визначення конституційного ладу.

Конституційний лад – це є фактична конституція, тобто сукупність тих суспільних відносин, які закріплені юридичною конституцією, або складаються на основі реалізації юридичної конституції.

Існуючий конституційний лад України, передбачений її Конституцією, характеризується насамперед рядом загальних принципів, зокрема суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою обґрунтованістю, історизмом, наступністю, програмним характером, гарантованістю.

Суверенність конституційного ладу полягає насамперед у визначенні, встановленні конституційного ладу народом і можливості його зміни лише волею народу. Право визначати й змінювати конституційний лад України, зазначається у ст. 5 Конституції, належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Суверенність конституційного ладу означає суверенітет народу і держави (ст. 1, 5 Конституції). Відповідно до ст. 2 Конституції суверенітет України поширюється на всю її територію.

Демократизм конституційного ладу означає, насамперед, існування необмеженої влади народу (як щодо належності її народу, так і щодо здійснення її народом).

Основою й гарантом демократизму конституційного ладу є демократизм Української держави та державних інститутів, передбачених Конституцією: парламенту, судів та інших органів державної влади і державних організацій.

Безпосереднім показником демократизму держави є, зокрема, й система політичних прав і свобод громадян України (право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами та ін).

Гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні і гарантуванні Конституцією такого порядку, який ґрунтується на реальній і всебічній повазі до особи, людини і громадянина, забезпеченні прав і свобод особи, їх гарантуванні. Відповідно до ст. З Конституції людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод є, за Конституцією, головним обов’язком держави. Безпосереднім доказом цього є те, що Конституція приділяє найбільше уваги серед всіх інститутів саме особі: із 161 статті Конституції правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина присвячено 48 статей.

Гуманізм конституційного ладу виявляється також у закріпленій Конституцією національній, економічній, соціальній, культурній і екологічній політиці держави.

Важливою рисою конституційного ладу є його реальність, дійсність, тобто наявність цього ладу де-юре і де-факто. Конституційний лад кожної країни - це офіційний державний і суспільний лад та офіційна система інших суспільних відносин, проголошених і закріплених актом вищої юридичної сили - конституцією.

Конституційний лад має бути не формальним, символічним, а справжнім, реальним, тобто відображати реально існуючі суспільні відносини на момент прийняття відповідної конституції і на перспективу.

Іншим, не менш важливим принципом конституційного ладу є системність, тобто послідовність, логічність, всебічність і повнота закріплення в Конституції основних інститутів суспільства і держави.

Важливим принципом конституційного ладу України є також наступність, акумулювання того позитивного, що було в українському державотворенні, в державному і суспільному ладі України в минулому, в тому числі, в далекому минулому. Це випливає як з Преамбули Конституції, так і з її змісту, зокрема положень щодо характеристики нашої держави, державних символів, прав та свобод людини і громадянина, форм прямого народовладдя, місцевого самоврядування та інших інститутів, які були характерні для України в минулому або передбачались і закріплювались її попередніми конституціями, починаючи з Конституції гетьмана Пилипа Орлика (1710р.).

Однією з істотних рис чинного конституційного ладу України є те, що він містить елементи програмного характеру щодо розвитку держави, суспільства та їх окремих інститутів. Конституція, проголошуючи нашу державу суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою, не лише закріплює досягнуте, реальне в її функціонуванні і розвитку, а й визначає напрями її подальшого розвитку, її перспективу. Це стосується, зокрема, соціального, правового характеру держави, якою вона має ставати, системи передбачених і закріплених Конституцією соціальних і культурних прав та свобод людини і громадянина, що лише з часом можуть бути реалізовані. Програмний характер певною мірою мають положення щодо політичного, економічного й ідеологічного плюралізму суспільства, щодо місцевого самоврядування тощо.

Поряд з загальними принципами конституційному ладу України властиві деякі особливості, зокрема принципи здійснення державної влади шляхом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову; верховенства права; прямої дії норм Конституції; визнання й гарантування місцевого самоврядування; судового захисту прав і свобод людини і громадянина; органічності міжнародних договорів щодо національного законодавства України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою; єдиного громадянства; єдиної державної мови; цілісності і недоторканності території України; непорушності права приватної власності; пріоритетності права власності українського народу на природні ресурси; захисту прав усіх суб’єктів права власності; свободи інформації; недопустимості використання Збройних сил України, інших військових формувань для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності; адміністративної автономії окремих адміністративно-територіальних одиниць (Автономна Республіка Крим) тощо.

Поняття конституційно-правового статусу особи

Життєдіяльність особи відбувається у певному юридичному середовищі, в межах певної правової системи. Між ними існують тісні зв’язки, які законодавчо опосередковуються державою у формі юридичних прав і обов’язків, які в своїй сукупності становлять правовий статус особи.

Статус – слово латинського походження і означає становище, стан кого-небудь або чого-небудь, відповідно, правовий статус особи – це сукупність прав, свобод, обов’язків особи, що визначаються і гарантуються державою.

Правовий статус закріплює досягнутий рівень свободи особи, людини в суспільстві, виступає важливим засобом ефективного задоволення потреб і інтересів кожної людини, створення і використання умов для всебічного розвитку особи. Правовий статус служить юридичною основою і засобом підвищення соціальної активності, залученню кожного громадянина в активну діяльність по управлінню державними і суспільними справами, в розвиток економічного виробництва. Послідовна реалізація прав, свобод і обов’язків дає кожній особі сильні засоби для пізнання закономірностей суспільного розвитку, для завоювання свободи. Права, свободи і обов’язки – це основні елементи правового статусу особи.

Цей статус є мірою свободи, тобто співвідношення можливого і необхідного в поведінці кожної людини, він є основою правоздатності людини, відкриває їй можливість для будь-яких законних дій. Але в той же час, зміст прав, свобод і обов’язків особи повинен базуватися на єдності суспільних і особистих інтересів і визначатися реальними сус-пільними відносинами. За своїм обсягом поняття свободи людини повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, за якими людина має право робити все за винятком того, що прямо заборонено законом. Свободу людини характеризує також принцип рівних можливостей, правового сприяння і правової охорони, який закріплюють демократичні конституції, у тому числі і Конституція України. Водночас свобода людини як об’єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, маючи витоки у системі інших соціальних норм, які панують у демократичному суспільстві. Слід пам’ятати, що поняття свободи може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого – конкретизується у можливості вчиняти конкретні дії в межах, наданих людині мораллю та правом. Можливості такого роду, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб’єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття „права людини” і „права громадянина”.

Права людини – це природні, невідчужувані права, які належать їй в силу народження. До їх числа відносяться права на життя, свободу, безпеку, власність, фізичну і психіч-ну недоторканість, гідність особи, особисту і сімейну таємницю та інші.

Права громадянина – пов’язані з фактом громадянства, належності до визначеної держави, політичного співтовариства. Ці права особи як члена політичного співтовариства, пов’язані з актами і діями державних органів. До їх числа відносяться, наприклад, виборчі права, право на об’єднання в політичні партії, право на участь в управління справами держави і т.п. Однак, не існує чіткої межі між правами людини і правами громадянина, їх розподіл має здебільшого загальнотеоретичний характер. І ті, й інші повинні забезпечуватися державою, її органами. В той же час, деякі вчені вважають, і в цьому, на наш погляд, є сенс, що „права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні”. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина – лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.

Враховуючи це, суть правового статусу особи повинна визначатися загальнолюдськими цінностями. Це цінності такого характеру:

· визнання людини найвищою соціальною цінністю в державі;

· свобода людини має бути першоосновою її розвитку і розвитку всього суспільства;

· визнання природних прав і свобод людини як фундаментальних;

· рівність усіх перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності та інших ознак (мова йде не про фактичну рівність, т. я. це горизонт, до якого потрібно дотягнутися, мається на увазі рівність перед законом);

· єдність і взаємообумовленість прав, свобод і обов’язків людини (ст. 29 „Загальної декларації прав людини” – „обов’язок потрібен, щоб реалізувати права”);

· взаємна відповідальність і повага держави і особи;

· кожна людина, де б вона не перебувала, має право на захист, і в першу чергу, судовий.

Правовий статус особи (громадянина) – це основа юридичного виразу прав людини. Він не є монолітним цілим – це економічне, політичне, соціально-культурне становище особи. Правовий статус – це елемент структури більш високого ґатунку, це елемент фактичного становища особи в суспільстві. Фактичний соціальний статус, тобто реальне положення людини в даній системі суспільних відносин, лежить в основі правового статусу. Право лише закріплює це становище, вводить його в законодавчі рамки. Суспільний і правовий статуси співвідносяться як зміст і форма. У додержавному суспільстві певний соціальний статус був, а правового не було, оскільки там не було і права.

Фактичне становище особи визначається не тільки правовими нормами, а й безліччю інших соціальних норм: моральних, релігійних, сімейних тощо. Фактичне становище особи - це:

· її становище як особистості, яка має свою совість, свої ідеї;

· її матеріальне становище, тобто наявність певної власності, можливість проявляти свою волю, економічна незалежність, обсяг матеріальних благ;

· соціальний стан особи, рівень її соціальної захищеності на випадок непередбачених явищ, речей, подій;

· її духовний рівень, реальна участь у духовному житті, бажання користуватися духовними благами, внутрішня потреба у духовному спілкуванні;

· її місце у політичному житті, бажання брати участь у втіленні політичних ідей.

Правовий статус особи – це опосередковане правом її фактичне становище.

Сукупність основних прав, свобод і обов’язків створює конституційно-правовий статус людини і громадянина. Ті ж права і обов’язки, що містяться у поточному законодавстві, можуть лише „уточнювати відповідні конституційні положення. При цьому поточне законодавство не може суперечити основним конституційним принципам правового статусу людини і громадянина в Україні.

До таких принципів відносять:

1. Принцип невідчужуваності та непорушності основних прав і свобод людини (ст. 21 Конституції України).

У даній статті знайшли своє відображення ідеали свободи та людської гідності. Причому, вільність і рівність людей розглядаються з позицій природних прав, тобто таких, які притаманні кожній людині з народження і існують незалежно від діяльності держави. За таких обставин стає зрозумілою вимога Конституції, за якою права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Дані положення закріплюють загальновизнаний цивілізованим людством і нормами міжнародного права принцип невід’ємності від людини її прав і свобод.

Принцип непорушності прав і свобод людини означає, що вони не можуть бути скасовані волею законодавця чи порушені в процесі реалізації Конституції та прийнятих у відповідності з нею законів.

2. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції України). Цей принцип покликаний забезпечити рівність громадян між собою та перед законом в усіх сферах суспільних відносин незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови та інших ознак.

Таким чином, цей принцип покликаний забезпечити рівність, однаковість прав і вихідних позицій кожного у його відносинах з іншими фізичними та юридичними особами. Те, що одні особи досягають більш високого положення у суспільстві, ніж інші, є не порушенням принципу рівноправ’я, а результатом того, що різні громадяни по-різному реалізовують свої здібності і суспільні можливості.

3.Принцип єдності прав і обов’язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції України) означає, що надання прав, передбачених у конституції та законах України, одночасно передбачає покладання на неї відповідних обов’язків. З іншого боку, покладання обов’язків тягне за собою надання особі відповідних прав. Таким чином, не повинна складатися ситуація, коли всі переваги, що випливають з факту володіння певними правами, зосереджуються в однієї групи громадян, а весь тягар виконання юридичних обов’язків – покладається на іншу.

Принцип єдності прав і обов’язків означає ще й те, що кожному праву людини відповідає обов’язок інших суб’єктів створювати відповідні умови для реалізації цього права.

Так, громадяни України мають право на відпочинок, яке, поряд з іншим, включає і встановлення перерв у роботі протягом робочого дня для відпочинку і прийому їжі. Виходячи з змісту цього права, працедавець зобов’язаний не тільки забезпечувати перерви в роботі, але й обладнати відповідним чином певні місця для прийому їжі та відпочинку працюючих.

Покладання на громадянина певного обов’язку означає наявність у того чи іншого суб’єк-та відповідного права вимагати такої поведінки, яка випливає із сутності даного обов’язку.

Наприклад, Конституція України зобов’язує громадян додержувати вимог Конституції та законів (ст. 68). Ці положення надають відповідним суб’єктам (державним та громадським органам і організаціям, їх посадовим особам, іншим громадянам) право вимагати від громадян правомірної поведінки, а в разі невиконання норм, права – ставити питання про притягнення винних до юридичної відповідальності.

4. Особа в Україні володіє широким колом прав і свобод (ст. ст. 25-63 Конституції України), права і свободи, закріплені у Конституції України, не є вичерпними (ст. 22 Конституції України).

Під правами і свободами в юриспруденції розуміється особлива юридична можливість поводити себе певним чином, вимагати відповідної поведінки від інших суб’єктів, користуватися певним соціальним благом. Сукупність цих прав покликана забезпечити активну участь людини і громадянина України в усіх сферах суспільних відносин і задоволення їх законних потреб та інтересів. Але реалізація людиною і громадянином своїх прав має певні межі. У демократичній правовій державі недопустимі зловживання особою правами і свободами. Їх здійснення не повинно виходити за рамки тих повноважень, які випливають із змісту того чи іншого права, а також не повинно порушувати законні права та інтереси інших осіб.

Права й свободи людини і громадянина, закріплені у чинній Конституції України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому система прав і свобод може бути розширена та вдосконалена і, в той же час, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції України).

5. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані (ст. 22). Найголовніша практична цінність прав і свобод полягає у їх реальності, у тому, якою мірою ці права можуть бути здійснені людиною і громадянином у повсякденній реальності. З метою забезпечення реальності прав і свобод в Україні створюється і функціонує система їх гарантій, тобто засобів та умов, що покликані забезпечити повне і безперешкодне здійснення людиною і громадянином своїх прав і свобод.

У цій системі виділяють економічні, політичні і юридичні гарантії. В сучасних умовах побудови основ правової держави, коли право повинно відігравати все більшу роль в житті суспільства, на перший план висуваються юридичні гарантії прав і свобод.

Основний зміст і призначення юридичних гарантій полягає у створенні таких правових інститутів, які б забезпечували можливість реалізації прав і свобод, а також охороняли їх від всіляких порушень.

Прикладом юридичних гарантій, що містить у собі Конституція України , є заборона будь-якого прямого чи непрямого обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг за расовими і національними ознаками, а також заборона всякої проповіді расової чи національної винятковості, ворожнечі або зневаги. До юридичних гарантій прав і свобод слід віднести також і діяльність правоохоронних органів – суду, прокуратури, органів внутрішніх справ та національної безпеки.

6. Важливим принципом конституційно-правового статусу особи в Україні є взаємна відповідальність держави і особи (ст. 56 Конституції України). Це означає, що не тільки особа несе перед державою відповідальність за виконання покладених на неї обов’язків, але й держава повинна відповідати перед особою за виконання своїх обов’язків перед нею.

Проголошення Конституцією права на відшкодування моральної та матеріальної шкоди серед основних прав громадян є значним кроком на шляху всебічного забезпечення прав і свобод людини. Здійснене вперше в конституційній практиці, воно свідчить про реальність визначеного в рамках державної політики принципу пріоритету загальнолюдських цінностей.

Типологія правового статусу – це його класифікація, розподіл за певними критеріями. Класифікувати правовий статус можна за такими підставами:

1. За джерелом права, де визначається, фіксується те чи інше право особи. В залежності від цього виділяють:

· конституційний статус особи;

· цивільний статус особи;

· кримінальний статус особи;

· адміністративний статус особи тощо.

2. В залежності від характеру зв’язків між державою і особою виділяють статус:

· громадян;

· іноземних громадян;

· осіб без громадянства;

· осіб з подвійним громадянством;

· осіб біженців.

3. В залежності від суті і змісту прав і свобод виділяють:

· громадянський (особистий) статус;

· політичний статус;

· соціальний статус;

· культурний статус;

· економічний статус;

· екологічний статус.

4. За колом осіб, які охоплюються певним правовим статусом:

· загальний правовий статус, який поширюється на всіх громадян;

· спеціальний правовий статус, який стосується певних категорій людей (вчителів, депутатів, студентів);

· індивідуальний (персоніфікований) правовий статус (Президента, Голови Верховної Ради).

Концепція прав людини і її відбиття в Конституції України

В історії політико-правової думки і юридичній практиці склалося чотири різних підходи до проблеми правового статусу особи, прав людини.

1. Ліберальна концепція прав людини виходить з природних, невідчужуваних прав людини і закріплення в законодавстві таких умов, які забезпечують вільний розвиток особи. В конституційному законодавстві країн, де застосовується така модель, акцент робиться на тій групі прав, які відносяться до автономії особи, хоча в новітніх конституціях країн заходу і багатьох країн, що розвиваються, все частіше закріплюються соціально-економічні права. Обмеження, що накладаються на особу, при здійсненні нею прав і свобод, пов’язані, головним чином, з питаннями забезпечення громадянської моралі, охорони здоров’я, громадського порядку, попередження насильства, а також правами інших осіб: здійснюючи свої права, не можна посягати на права інших.

Що стосується обов’язків, то в умовах цієї моделі вони формулюються в конституціях або в дуже обмеженому вигляді, або взагалі не згадуються.

2. Другий підхід до проблеми правового статусу особи пов’язаний з марксистко-ленінською концепцією і знайшов своє відображення в соціалістичних конституціях. У своїй основі це колективістський підхід. Він ґрунтується на пріоритеті колективу (суспільства, класу, об’єднання і т.п.) відносно особи. У даному випадку на перше місце висуваються соціально-економічні права, вони вважаються головними , пріоритетними. В конституціях соціалістичних країн розрізняють права громадян (людини) та права трудящих, дуже часто соціально-економічними і політичними правами можуть користуватися лише трудящі.

При даному підході в конституціях закріплюється широкий перелік обов’язків громадян поряд з суспільством і державою, деякі з них, по суті, мають моральний характер. Обмеження прав особи доволі численні і визначаються не межами прав інших осіб, як вважається, а інтересами суспільства і держави, іноді – політичними настановами, настановами правлячої партії, ідеологічними догмами, своєрідною мораллю (наприклад, негативне ставлення до матеріального збагачення).

3. Третій підхід до правового статусу особи пов’язаний з традиційним (класичним) мусульманським правом.

За мусульманським правом вселенський суверенітет належить Аллаху, людина невільна розпоряджатися собою, її дії передбачені веліннями Аллаха. Основна увага в правовому регулюванні приділяється не правам, а обов’язком перед Аллахом, перед общиною правомірних мусульман. Розбіжності моралі і права в багатьох відносинах зникають: молитва у визначений час – не лише морально-релігійний, але й правовий обов’язок. Обмеження в правах людини при даному підході ґрунтуються, в першу чергу, на релігійних канонах.

4. Свій підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві і в сучасний час в тому чи іншому обсязі зберігається у різних племен, головним чином, у Тропічній Африці та Океанії. Суть його полягає в тому, що людина розглядається як невід’ємна „клітинка” племен, по суті, в неї не має більш-менш важливих справ, які б вона могла реалізувати окремо від племен, її права реалізуються колективно і в колективі. Навіть особисті питання, наприклад, питання шлюбу, вирішуються за участю вождів племен.

При існуванні різних підходів або їх елементів в конституційному регулюванні всіх країн з питань правового статусу особи спостерігається процес уніфікації. Особливо він посилився в останні десятиліття, і, в першу чергу, завдяки зусиллям Організації Об’єд-наних Націй, у відповідність з актами цієї Організації приводять своє законодавство не лише країни-учасники. У багатьох конституціях найважливіші з цих актів (Загальна декларація прав людини І948 р. і інші) згадуються як основа для конституційного регулювання правового статусу особи.

Розробники проекту Конституції України 1996 року, зокрема моделі конституційно-правового статусу особи і громадянина, спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Конституції України зі 48 статей розділу ІІ, що присвячені правам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав і свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов’язки громадян.

Розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і свобод. Людину не можна позбавити її природних прав – це принижує її природу. Невід’ємні права людини – відправний пункт в обґрунтуванні свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших цінностей цивілізації.

Система конституційних прав, свобод і обов’язків

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.

Громадянські права - це можливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних і деяких інших потреб.

Сюди відносять такі суб’єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання і т. ін.

Політичні права - це можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об’єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об’єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати, приймати закони й виносити рішення загальнодержавного та місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних і органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об’єднання громадян (політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство.

Економічні права - це можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну та колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок тощо.

Соціальні права - це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Це право на охорону здоров’я; право на житло; право на матері-альне забезпечення у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (харчування, одяг, житло).

Екологічні права - це права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто, це право на безпечне для життя і здоров’я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди і т. ін.

Культурні права - це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Сімейні права - це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та обов’язки у шлюбі та сім’ї; право на державну охорону сім’ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов’язані з їхніми обов’язками. Основний обов’язок громадянина - це встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної, обов’язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні та духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов’язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов’язки разом з конституційними принципами та гарантіями утворюють основи правового становища громадян або конституційний статус особистості в Україні. Становище, статус громадян України визначається не лише його правами, а й тими обов’язками, що їх він несе перед державою, перед іншими громадянами, перед організаціями.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина

Гарантії конституційних прав громадян залежить від рівня демократії, розвитку економіки, правової культури суспільства, від ступеню незалежності судової влади, від помірності встановлених законом обмежень та інших факторів.

Ці гарантії прийнято поділяти на:

· соціально-економічні;

· політичні;

· юридичні.

У країнах ринкової економіки соціально-економічним та політичним гарантіям у конституційному праві приділяється мало уваги, акцент робиться на детально розроблених юридичних гарантіях.

Основними соціально-економічними гарантіями прав громадян є володіння власністю, що дає можливість людині незалежно здійснювати свої права; свобода вибору занять; існування соціальної держави; все більш масовий характер „середнього класу”. Політичні гарантії прав пов’язуються з різними формами здійснення влади народу, особливо з вільними та регулярними виборами, проведенням референдумів, поділом влади, багатопартійністю, свободою опозиції, з участю громадян в управлінні. Найважливішою юридичною гарантією є існування правової держави. В новітніх конституціях йде мова про основні засоби юридичного захисту прав. До них відносять: звернення до суду, роль судді у захисті конституційних прав, роль президента як гаранта цих прав, діяльність омбудсмена.

Юридичні гарантії - це норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї діючої системи права в цілому з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм усіх найбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою. Юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина; першочергового значення вони набувають при практичній реалізації суб’єктивних прав громадянина. Тобто, юридичні гарантії - це передбачені законом спеціальні (специфічні) засоби практичного забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Конституція України створює широку юридичну основу для активізації діяльності по забезпеченню юридичних гарантій прав людини та громадянина.

Юридичні гарантії прав та свобод людини і громадянина можна умовно поділити на гарантії реалізації й гарантії охорони (захисту) прав і свобод. Спочатку необхідно, щоб права і свободи були реалізовані, а потім вже вони потребують захисту.

Гарантії реалізації прав та свобод:

1) конкретизація меж прав і свобод, їх законодавча фіксація ( межі конституційних прав і свобод визначаються не тільки конституцією, а й нормами інших галузей права);

2) чітке визначення юридичних фактів, з якими пов’язана реалізація конституційних прав і свобод;

3) чітка процесуальна форма реалізації права ( для конституційного права це найбільш актуально. Конституція формувалася за принципом „що робити”, і зовсім мало уваги приділялося нормам, які б відповідали на питання „як”, мається на увазі, як реалізувати те чи інше право).

Гарантії охорони (захисту) прав і свобод:

1) Наглядово-контрольна діяльність держави, а саме:

· парламентсько- правозахисна;

· конституційний контроль;

· прокурорській нагляд;

· судовий контроль;

· адміністративний нагляд ( нагляд за особами, які повернулися з місць позбавлення волі і ще не стали на шлях виправлення).

2) Заходи – попередження (наприклад, оголошення карантину, надзвичайного стану, введення президентського правління).

3) Заходи – припинення правопорушення ( вони вступають у дію, коли почалося правопорушення).

Зокрема, відповідно до ст. 62 Конституції особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду завдяки безпідставним засудженням.

4) Заходи – відновлення порушеного права.

Конституція України піднесла на якісно новий рівень систему юридичних гарантій охорони прав і свобод громадян. На сторожі конституційних прав та свобод громадян України стоїть суд. „Права і свободи людини і громадянина захищаються судом”,— сказано у ст. 55 Конституції. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту - аж до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань; звертатися за захистом до суду та інших державних органів тощо (ст. 55).

5) Заходи по усуненню перешкод, пов’язаних з реалізацією права.

6) Юридична відповідальність.

Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати (понести) позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто, це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини.

Співвідношення норм міжнародного і національного права

Співвідношення міжнародного і внутрішнього права держави має ряд аспектів: по-перше, вплив, який внутрішні норми (національне законодавство) можуть здійснювати у процесі створення міжнародно-правових норм, на їх зміст; по-друге, вплив міжнародно-правових норм на норми внутрішнього державного права, на їх створення, зміну, застосування; по-третє, питання про безпосередню дію міжнародно-правових норм у сфері внутрішньодержавних відносин; по-четверте, проблема застосування правових норм у випадках розбіжностей між внутрішньодержавними і міжнародними нормами, що стосуються одного і того ж предмета регулювання.

У законодавстві нашої держави утвердилося правило приведення національних норм у відповідність з міжнародними договорами. Можна виділити, з одного боку, норми, за яких прийняття законів зумовлено думкою компетентних державних органів (норми, що управомочують), а з іншого - норми, що приписують, якими на державу покладаються певним чином сформульовані обов’язки. До першого варіанту належить, наприклад, п. 1 ст. 21 Конвенції ООН з морського права: „Прибережна держава може приймати у відповідності з положеннями даної Конвенції та іншими нормами міжнародного права закони та правила, які відносяться до мирного проходу через територіальне море”. До другого варіанту - п. 2 ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права: „Всякий виступ на користь національної, расової, релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства, має бути заборонений законом”.

Норми міжнародного права справляють вплив на норми національного права, їх зміст і застосування. Ступінь такого впливу різний.

В одних випадках узгоджені державами міжнародно-правові норми можуть включати зобов’язання розробки і видання певних (що відповідають міжнародній угоді) внутрішніх правових актів, не вирішуючи наперед питання про їх конкретні формулювання і встановлюючи лише загальні напрямки державної регламентації. Характерними в цьому плані є окремі норми дипломатичного і консульського права, а також ряд постанов міжнародних пактів про права людини, угод та конвенцій з територіальних питань, торгово-економічних угод і т. д. Міжнародні угоди можуть передбачати зобов’язання держав щодо скасування тих внутрішньодержавних правових актів (норм), які суперечать прийнятим ними міжнародно-правовим нормам. Наприклад, згідно з ст. 2 Міжнародної Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, кожна держава-учасник має вжити ефективних заходів „для виправлення, скасування чи анулювання любих законів і постанов, які ведуть до виникнення чи увіковічення расової дискримінації усюди, де вона існує”.

Інколи міжнародно-правові норми визначають наперед конкретний зміст (навіть визначення) внутрішньодержавних правових актів.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні, культурні права визначення зобов’язання держав, які беруть в ньому участь, визнавати і забезпечувати право на працю, включаючи положення, за яким „жінкам мають гарантуватися права не гірші тих, якими користуються чоловіки, із рівною винагородою за рівну працю” (ст. 7). Підписуючи цей пакт, держави зобов’язуються привести своє законодавство у відповідність з міжнародно-правовою нормою.

На практиці використовують такі форми приведення законодавства у відповідність із міжнародними договорами:

· розробка і прийняття принципово нових законодавчих актів, раніше невідомих правовій системі держави (наприклад, Закон України „Про біженців”);

· прийняття законів, що замінюють ті, які раніше діяли і які істотно змінюють нормативний зміст (Закон України „Про державний кордон України”, який замінив Закон СРСР „Про державний кордон СРСР”);

· прийняття актів, які вносять часткові зміни і доповнення у чинне законодавство (приєднання колишнього СРСР в 1973 р. до Всесвітньої (Женевської) Конвенції про авторське право 1952 р. зумовило потребу в приведенні ряду норм цивільного законодавства у відповідність з положеннями цієї Конвенції).

Окрім того, називають такі способи приведення в дію у сфері внутрішньодержавних правовідносин норм міжнародного права: відсилка, тобто згадування у внутрішньодержавному акті якоїсь міжнародно-правової норми як правила, яке враховується при встановленні змісту внутрішньої норми; рецепція, тобто безпосереднє сприймання внутрішньодержавним актом міжнародно-правової норми без зміни тексту; трансформація, тобто перевтілення міжнародно-правової норми у норму внутрішньодержавного права шляхом видання спеці-ального державного нормативного акту, що може бути пов’язано з конкретизацією і частковими корективами відповідних нормативних положень. Можливе використання в одному внутрішньодержавному акті усіх трьох вказаних способів, або двох із них.

Визначають також форми безпосереднього застосування норм міжнародного права у внутрішньому праві:

· самостійне застосування норм міжнародних договорів та інших джерел - без прямої участі норм національного законодавства, але не поза сферою їх впливу;

· спільне застосування норм міжнародних договорів і „споріднених” норм національного законодавства, що пов’язано з функціонуванням вказаних вище правозастосовних комплексів;

· пріоритетне застосування норм міжнародного права замість норм національного законодавства при їх взаємній невідповідності, тобто у колізійних ситуаціях.

Поняття і зміст громадянства

Під громадянством України розуміють правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах і обов’язках. Громадянин України - це особа, яка набула громадянства України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Питання громадянства України регулюються Конституцією України, Законом України „Про громадянство” від 18 січня 2001 р., міжнародними договорами України. При цьому, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України, застосовуються правила міжнародного договору.

Вищезгадане законодавство України про громадянство ґрунтується на принципах:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянства (підданства) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянства України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України „Про громадянство України” (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис „громадянин України”, а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

4) особи, які набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

1) паспорт громадянина України;

2) свідоцтво про належність до громадянства України;

3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4) тимчасове посвідчення громадянина України;

5) проїзний документ дитини;

6) дипломатичний паспорт;

7) службовий паспорт;

8) посвідчення особи моряка;

9) посвідчення члена екіпажу;

10) посвідчення особи на повернення в Україну.

Підстави та форми набуття громадянства України

Громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Так, наприклад, регламентуючи набуття громадянства України за народженням, діюче законодавство України встановлює, що особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України. Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України. Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Встановлюючи порядок набуття громадянства України за територіальним походженням, передбачається, що особа, яка сама або принаймні один з її батьків, дід чи баба, повно рідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України згідно зі ст. 5 Закону України „Про правонаступництво України”, а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно - Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України. Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, вищезазначених і є особою без громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника. Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народженням громадянства іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника тощо.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) зобов’язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони). Особи, які є іноземцями, повинні взяти зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони. Зобов’язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України, за якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років. Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах і перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в’їхали в Україну особами без громадянства, на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянства України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Датою набуття громадянства України у цих випадках є дата видання відповідного Указу Президента України.

Особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземного громадянства, повернулася в Україну на постійне проживання і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України. Ця особа бере зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновляє подружжя, один з якого є громадянином України, а другий іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішення про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування.

Дитина, яка проживає на території України та є особою без громадянства або іноземцем і над якою встановлено опіку чи піклування осіб, одна з яких є громадянином України, а друга - іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування, якщо вона у зв’язку з встановленням опіки чи піклування не набуває громадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в державному дитячому закладі України, що по відношенню до неї виконує обов’язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного типу, якщо принаймні один з батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, за умов, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними або оголошені померлими.

Іноземець або особа без громадянства, яка проживає в Україні на законних підставах, визнана судом недієздатною, над якою встановлено опіку громадянина України, набуває громадянства України з моменту набрання чинності рішенням про встановлення опіки.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий - особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий - іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків. Датою набуття громадянства України в цих випадках є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання стає громадянином України. Датою набуття громадянства України у випадку, передбаченому цією статтею, є дата народження дитини або дата набуття громадянства України батьком, якщо він набув його після народження дитини.

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Припинення громадянства України

Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина. Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням. Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства України. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України. Дитина, яка набула за народженням громадянства України, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини. Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий - іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем. Дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з усиновителів.

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянства, якщо вийде з громадянства України. Вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою. Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України у цих випадках є дата видання відповідного Указу Президента України.

Громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянства іншої держави. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянства іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо: а) діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянства іншої держави; б) діти, які є громадянами України й усиновлені іноземцем, набувають громадянства усиновителя; в) громадянин України автоматично набув громадянства іншої держави внаслідок одруження з іноземцем; г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянства України і не подав у порядку, передбаченому законодавством України, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) якщо особа набула громадянства України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до набрання чинності рішенням про припинення громадянства України користується всіма правами і несе всі обов’язки громадянина України.

Рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується, якщо особа набула громадянства України шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянства України.

Повноваження органів, що беруть участь у вирішенні
питань громадянства

У вирішенні питань громадянства Президент України:

1) приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і Закону України „Про громадянство” про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України;

2) визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання прийнятих рішень;

3) затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.

Комісія при Президентові України з питань громадянства:

1) розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід з громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв і подань;

2) повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України;

3) контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань громадянства.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи здійснюють такі повноваження:

1) приймають заяви разом з необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

2) готують подання про втрату особами громадянства України і разом з необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

3) приймають рішення про оформлення набуття громадянства України відповідними особами;

4) скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства України у визначених законодавством випадках;

5) виконують рішення Президента України з питань громадянства;

6) видають особам, які набули громадянства України, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документи дитини, довідки про припинення громадянства України;

7) вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;

8) ведуть облік осіб, які набули громадянства України та припинили громадянство України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства раз на півріччя інформує Комісію при Президентові України з питань громадянства про виконання рішень Президента України з питань громадянства.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України здійснюють аналогічні повноваження, що передбачені законодавством України, відносно осіб, які постійно проживають за кордоном.

Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань громадянства, Міністерством закордонних справ України та їх органами, можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку до суду.

Дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок і строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з питань громадянства, можуть бути оскаржені у судовому й адміністративному порядку.

Особи, які постійно проживають за кордоном, оскаржують неправомірні дії чи бездіяльність посадових осіб дипломатичних представництв чи консульських установ України у встановленому законом порядку до суду.

Посадові та службові особи, які порушили законодавство України, несуть відповідальність у порядку, передбаченому законами України.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

8859. Виды и назначение отчетности 84.27 KB
  Виды и назначение отчетности Цель лекции: студент должен познакомиться с видами отчетности и системой их показателей Содержание. Понятие отчетности. Классификация отчетности. Виды отчетности. Требования, предъявляемые к отчетно...
8860. Сценарий экологического праздника. И кошке доброе слово приятно. Сценарий экологического праздника 63.5 KB
  Сценарий экологического праздника И кошке доброе слово приятно Цель: представить и обобщить результаты коллективной творческой деятельности учащихся в ходе реализации экологического проекта Кошкин дом. Задачи: обобщить и дополнить знания уча...
8861. Гуманному отношению к животным посвящается 273 KB
  Гуманному отношению к животным посвящается Цель: Формирование системы ценностных ориентаций учащихся через осознание своей роли в экомире расширение положительных нравственных качеств личности, таких как гуманизм, сострадание, милосерди...
8862. С любовью к животным. Класный час 69.5 KB
  Классный час, посвященный Всемирному Дню Защиты животных С любовью к животным ( 3 -7 кл) Цель: Воспитание учеников, как активных, отзывчивых людей. Воспитание гуманных общечеловеческих качеств у детей - забота, сострадание. Воспитание чув...
8863. Классный час на тему: Мы в ответе за тех, кого приручили 46.5 KB
  Классный час на тему: Мы в ответе за тех, кого приручили! Цель: определить причины появления на улицах бездомных собак, обратить внимание жителей на эту проблему. Задачи: Узнать, как собака стала домашним животным, чем является собака для чело...
8864. Классный час: Собака - друг человека. А друзей не бросают в беде 124 KB
  Классный час: Собака - друг человека. А друзей не бросают в беде Цель: воспитание гуманного отношения к бездомным животным и ответственности за домашних питомцев. Прогнозируемый результат: получение школьниками опыта переживан...
8865. Окружающий мир. Про кошек и собак 118.5 KB
  Предмет - Мир вокруг нас Краткая аннотация проекта: Проект проводится в рамках предмета Мир вокруг нас для учеников 2 класса. Метод проектов при изучении тем Про кошек и собак, Как ухаживать за кошкой и собакой позволяет детям не только раскры...
8866. Собака - друг человека 73.5 KB
  Тема: Собака - друг человека Продолжительность: Класс: 2 класс Технологии: компьютерная презентация Аннотация: Урок по теме Собака - друг человека проводится в рамках Года добрых дел. На этом уроке рассматривается произведение Б. Заходера Песн...
8867. Основи фізіології праці і комфортні умови праці 153 KB
  Основи фізіології праці і комфортні умови праці Класифікація основних форм діяльності людини Шляхи підвищення ефективності трудової діяльності людини Класифікація основних форм діяльності людини Характер і організація трудової діяльності роблять сут...