36651

Інституціональні форми інтеграції у світове господарство

Лекция

Мировая экономика и международное право

Участь України у Європейських та Євразійські інтеграційних процесах 4. Розрізняють наступні ознаки відкритості економіки: частка зовнішнього торговельного обороту у загальному обсязі виробництва; частка експорту в загальному обсязі виробництва; частка імпорту в загальному обсязі споживання не більше 30; експортна квота – відношення валового експорту до ВВП якщо більше 10 економіка відкрита; імпортна квота – відношення валового імпорту до ВВП – характеризує ступінь залежності країни від імпорту; інвестиційна квота – питома вага...

Украинкский

2013-09-23

92.54 KB

7 чел.

Тема 18. Інституціональні форми інтеграції у світове господарство


ТЕМА 18

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ІНТЕГРАЦІЇ У СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

1. Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки

2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

3. Участь України у Європейських та Євразійські інтеграційних процесах

4. Міжнародні економічні організації

1. Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки

Ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, ступеня її інтеграції у світове господарство.

Світове господарство - сукупність національних економік, взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою на основі міжнародного поділу праці.

Для того, щоб національна економіка стала часткою світового господарства, вона повинна бути відкритою. Антиподом відкритої економіки є закрита економіка – автаркія.

Розрізняють наступні ознаки відкритості економіки:

  1.  частка зовнішнього торговельного обороту у загальному обсязі виробництва;
  2.  частка експорту в загальному обсязі виробництва;
  3.  частка імпорту в загальному обсязі споживання (не більше 30%);
  4.  експортна квота – відношення валового експорту до ВВП (якщо більше 10% - економіка відкрита);
  5.  імпортна квота – відношення валового імпорту до ВВП – характеризує ступінь залежності країни від імпорту;
  6.  інвестиційна квота – питома вага іноземних інвестицій (прямих та портфельних) до ВВП;
  7.  частка закордонних інвестицій по відношенню до внутрішніх інвестицій.

Все більшого значення в світовому господарстві набуває процес глобалізації економіки.

Глобалізація - категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х pp. XX ст. набуває форми постійного й неухильно зростаючого міжнародного перетворення національних економік.

У світове господарство входить понад 230 національних господарств, які перебувають на різних щаблях суспільного розвитку.

Класифікація країн, що входять до світового господарства:

1. Залежно від рівня економічного розвитку (головний критерій - ВВП на одну особу): високорозвинені (понад 10 країн); розвинені (приблизно 25 країн); середньорозвинені; слаборозвинені (приблизно 150 країн, у них ВВП на одну особу в 11-15 разів менше ніж у розвинутих); нерозвинені (Ангола, Шрі-Ланка).

2. За галузевою структурою: індустріальні; індустріально-аграрні; аграрно-індустріальні; аграрні.

3. За ступенем інтеграції у світове господарство: інтегровані; слабоінтегровані.

У світовому господарстві виникають протиріччя між розвиненими і слаборозвиненими країнами: близько 40% населення світу бідні.

Зв'язки національної економіки зі світовим господарством здійснюються через:

  1.  торгівлю - частка національної продукції йде на експорт, а частина доходів йде на імпорт (закупки закордонних товарів);
  2.  ціни на світовому ринку;
  3.  фінанси - великі інвестори, такі як корпорації або банки, діють у міжнаціональному масштабі;
  4.  міжнародні валютні відносини;
  5.  обмін науково-технічною інформацією і технологічними розробками;
  6.  переміщення робочої сили.

На сучасному етапі світове господарство все виразніше набуває ознак цілісності, цей процес зумовлений дією наступних факторів:

  1.  прагненням народів світу виживати в умовах нарощування ядерних потенціалів;
  2.  розгортанням НТР;
  3.  інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці;
  4.  необхідністю об'єднання країн для розв'язання глобальних проблем.

З проголошенням державної незалежності Україна стала суб'єктом світового господарства.

Об'єктивними причинами, що перешкоджають входженню України як рівноправного партнера до світового господарства на початку XXI ст., є:

  1.  низька конкурентоспроможність її продукції на світовому ринку;
  2.  переважання в експорті України паливно-сировинної групи;
  3.  низька частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності в експорті;
  4.  незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;
  5.  велика питома вага бартерних операцій;
  6.  відсутність стабільного законодавства, науково обґрунтованої політики зовнішньоекономічної діяльності.

Матеріальною основою світового господарства є поділ праці між країнами, який виходить за межі національного господарства.

Міжнародний поділ праці - категорією, яка охоплює міжнародну спеціалізацію та міжнародну кооперацію країн у виробництві певних товарів та послуг з метою реалізації їх на зовнішньому ринку.

Економічні вигоди, отримані країнами з різним рівнем продуктивності, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі у міжнаціональному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація - процес створення і поглиблення стійких зв'язків між підприємствами різних країн або окремими країнами.

2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

Світовий розподіл праці є рушійною силою інтеграційних процесів. Кожна держава самостійно з'ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства. Світова історія є чергуванням інтеграційних і дезінтеграційних процесів у розвитку суспільства.

Процес інтеграції як економічне явище, сутність якого полягає у взаємному пристосуванні й об'єднанні національних господарств декількох держав з однотипним соціально-економічним устроєм, є об'єктивним наслідком посилення взаємозалежності процесів економічного життя.

Економічна інтеграція - це об'єктивний, усвідомлений і направлений процес зближення, зрощення і взаємодії національних господарських систем, що містить потенціал саморегулювання і саморозвитку, в основу якого покладено економічний інтерес самостійних господарюючих суб'єктів і міжнародний поділ праці.

Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового господарства (рис.18.1).

Перший шлях – еволюційний з поступовим виділенням специфічних природних та штучних економічних ресурсів, яких у даний час потребує суспільство. Цей шлях базується на інстинктах самозбереження, еволюційному розвитку потреб людства та науково-технічному прогресі. Сьогодні еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно-історичними традиціями країни: західноєвропейський (Євросоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська економічна рада, 1989р.) центри розвитку.

Другий шлях - прискорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі війни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів. Рушійною силою прискорення інтеграційних процесів став розвиток торгового капіталу.

Рис. 18.1 Шляхи інтеграції до світового господарства

Інтеграційні об'єднання в світі розрізняються за глибиною процесів, що в них відбуваються. Історично інтеграція еволюціонує через кілька основних форм, кожна з яких свідчить про ступінь її зрілості (див. рис. 18.2). Для України особливий інтерес становлять принципи утворення зони вільної торгівлі та створення митного союзу.

Першою, найпростішою формою наближення країн одна до одної є підписання преференційних торгових угод. Вони підписуються або на двосторонній основі між окремими країнами, або між уже існуючим угрупованням та окремою країною. Відповідно до цього країни створюють одна одній режим найбільшого сприяння. Преференційні угоди передбачають збереження національних митних тарифів кожної країни, що підписала їх, ніяких міждержавних органів для управління не створюється.

Рис. 18.2. Форми міжнародної економічної інтеграції

Другою формою інтеграції є зона (асоціація) вільної торгівлі (ЗВТ), що передбачає створення пільгової зони регіонального типу, у межах якої відбувається повна відміна митних тарифів у взаємній торгівлі при збереженні національних митних тарифів у відносинах з третіми країнами. В умовах зони вільної торгівлі зростає внутрішня, а на цій основі і взаємна торгівля країн-членів. Зона вільної торгівлі може координуватися невеликим міждержавним секретаріатом, що діє в якійсь із країн-членів.

ЗВТ є торговельним режимом, який не забирає у її країн-членів жодної частки їхнього національного суверенітету, незалежності їхньої зовнішньоторговельної політики. ЗВТ не започатковує незворотних інтеграційних процесів між країнами.

До позитивних моментів угод про вільну торгівлю слід віднести, насамперед, більш стабільний та передбачуваний характер торгової політики країн-учасниць.

До негативних моментів відносять посилення конкуренції на внутрішньому ринку, що не завжди позитивно відбивається на якості і технічному рівні виробів вітчизняної промисловості. Виникає навіть загроза витіснення іноземними конкурентами вітчизняного виробника з його ж внутрішнього ринку в разі ненадання йому підтримки з боку держави.

Третім, більш розвиненим за ступенем інтегрованості, рівнем економічної інтеграції є митний союз (МС). Це узгоджена відміна групою країн національних митних тарифів і введення спільного митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі щодо третіх країн. Метою створення цього союзу є полегшення взаємної торгівлі країн-учасниць. Він передбачає безмитну внутрішньоінтеграційну торгівлю товарами і послугами, повну свободу пересування їх всередині регіону.

Країни-члени МС вже не виступають у міжнародних торговельних відносинах як самостійні суб'єкти, вони втрачають частку свого національного суверенітету. Щоб управляти єдиним зовнішнім митним тарифом, країни-члени МС змушені впровадити спільну зовнішньоторговельну політику. Більше того - МС має значний вплив на формування бюджету країн-членів, розподіл митних надходжень тощо. Для їх адміністрування найчастіше (але не завжди) запроваджується спільний наднаціональний орган, якому надаються повноваження щодо розподілу чи використання митних надходжень відповідно до рішень країн-членів.

Митний союз перетворюється на спільний ринок (СР), коли країни, що інтегруються, домовляються про свободу руху не тільки товарів і послуг, а й факторів виробництва - капіталу, робочої сили. Причому свобода пересування робочої сили - це далеко не запровадження безвізового режиму перетину кордону, а впровадження умов, за яких кожен громадянин кожної із країн-членів СР має рівні умови щодо найму на роботу в будь-якій країні, постійного побуту, соціального захисту тощо. Ці так звані чотири фундаментальні свободи передбачають відмову країн СР від ще більшої частки власного суверенітету й запровадження цілого ряду спільних політик (не лише митної чи комерційної, а й конкурентної, антимонопольної, сільськогосподарської, соціальної, захисту навколишнього середовища тощо). Фактично країни СР створюють конфедеративне утворення, яке разом з економічним розвитком еволюціонує до передачі більших повноважень наддержавного органу і ще більшого обмеження національного суверенітету.

На найвищому рівні інтеграція набирає форми економічного та валютного союзу, який передбачає об'єднання національних економік кількох країн на основі митного союзу, спільного ринку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики. На цьому етапі виникає потреба в установах, наділених правом не тільки координувати дії та спостерігати за економічним розвитком, а й приймати оперативні рішення від імені угрупування в цілому. Уряди погоджуються передати частину своїх функцій наднаціональним органам, наділеним правом приймати рішення з важливих питань організації.

Перехід до «вищої» форми можливий лише за умови досягнення помітного прогресу у вирішенні всіх проблем, характерних для «нижчих» форм, а також послідовного вдосконалення реалізації політики, спрямованої на отримання вигод усіма країнами-учасницями об'єднання. Це спонукає до посилення не лише економічної, але й політичної інтеграції, а з тим - формування політичного союзу.

Поряд з інтеграційними процесами активно посилюються процеси дезінтеграції. Дослідники відзначають, що у сучасному світі інтеграція та дезінтеграція розвиваються асинхронно, як два різноспрямовані процеси. При цьому дезінтеграційні явища і процеси можуть мати не тільки локальний характер (провінція Квебек у Канаді, Шотландія та Уельс у Великобританії, Корсика у Франції, Каталонія та Країна Басків в Іспанії, дезінтеграційні процеси в Росії, Азії тощо), але і глобальний (наприклад, розпад Радянського Союзу).

Посилення дезінтеграційних процесів у світі на сучасному етапі пов'язано, перш за все, з ростом культурної і національної невизначеності (мультикультуралізм), наявністю невирішеної та складної проблеми щодо втрати національних суверенітетів країнами, різних підходів до реалізації ідеології прав людини у різних об'єднаннях тощо. Ці процеси охопили багато держав світу, зокрема Західну та Східну Європу, породжуючи сильні відцентрові тенденції усередині Європейського Союзу.

Важливою ланкою у реалізації принципів відкритої економіки є вільні економічні зони, діяльність яких лібералізує та активізує зовнішньоекономічну діяльність держави.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х - початку 60-х років XX століття і мають широке розповсюдження. На початку 90-х років, за різними оцінками, у світі нараховували понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, роботою забезпечено більше 3 мільйонів осіб.

У загальному визначенні ВЕЗ - це територія, що має вигідне географічне розташування, має свій політичний центр, більш пільговий, у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави, режим господарської діяльності.

ВЕЗ - розповсюджений інструмент інвестиційно-інноваційної політики долучення національної економіки до світового господарства.

Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було надане в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року.

Найбільш поширеними у світовій практиці є ВЕЗ сталого виробничого спрямування, створення яких повинно розв'язати питання:

  1.  стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього валютних коштів;
  2.  зростання зайнятості населення;
  3.  перетворення зони у полігони з випробування нових методів господарювання, впровадження інноваційних технологій та сприяння росту національного господарства.

Аналіз світового досвіду показав, що основними концептуальними підходами до створення ВЕЗ є територіальний і функціональний.

Територіальний підхід є традиційним, загально усвідомленим, зменшує ризики держави, на території якої створена спеціальна зона. Як варіант територіального підходу можна розглядати і формування зони вільної регіональної торгівлі ВАСЕАН, до якої входять Японія, Південна Корея, Китай, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд, Малайзія, Філіппіни, В'єтнам, Лаос.

Результатом функціонального підходу є «точкові» зони, представлені окремими підприємствами (офшорні фірми, магазини «дьюті фрі»). Гнучкість та мобільність функціонального підходу більше відповідає сучасним умовам розвитку світового господарства та інтересам міжнародних інвесторів, не обмежуючи їх місцем розташування відповідної фірми в країні.

Перше місце за кількістю спеціальних економічних зон посідає Азія, у першу чергу «нові індустріальні» країни АСЕАН. Основними інвесторами місцевих підприємств є фірми Японії, а продукція направляється, насамперед, на ринок США.

Друге місце за кількістю і розвитком ВЕЗ займає Латинська Америка, де такі зони функціонують у Мексиці, Бразилії, Чилі, деяких інших країнах. Найбільша з них знаходиться на кордоні Мексики і США з розрахунком на використання дешевої місцевої робочої сили першої країни і збут продукції на ринки другої.

Як спеціальні «податкові гавані» (податковий притулок, фіскальний оазис, невелика держава чи територія, яка проводить політику залучення іноземних кредитних капіталів шляхом надання податкових та інших пільг) розглядають:

  1.  Люксембург - пільговий податковий режим для банків;
  2.  Швейцарію та Ліхтенштейн - для холдингових посередницьких і торгових компаній;
  3.  Багамські острови - повне звільнення від прибуткового податку.
  4.  В Ірландії, Ліберії передбачають для комерційних структур повне звільнення їх від податку, Ліхтенштейну, Антильських островів, Панами - обкладання невеликим паушальним податком. Швейцарія - встановлений низький розмір податку.

Центр «офф-шор» є різновидом податкової гавані. Невеликі держави або території, зазвичай розташовані на морських узбережжях і в місцях розвинутого міжнародного туризму, що проводять політику долучення до світового господарства шляхом перерозподілу кредитних потоків, іноземних кредитних капіталів. Найбільш відомими центрами «офф-шор» є Беліз, Панама, Ліберія, Кіпр, Мальта, Сінгапур, Гибралтар, Штат Делавер у США. Вести комерційну діяльність на території країни реєстрації офшорної компанії, як правило, заборонено. Центри «офф-шор» іноді називають офшорними зонами. Вони мають визначену спеціалізацію, в основу якої закладені різні типи юрисдикцій (банківські, трастові (довірчі), страхові). Але ці центри можуть служити місцем відмивання "брудних грошей" і проведення різного роду фінансових афер.

3. Участь України у Європейських та Євразійські інтеграційних процесах

Друга половина XX століття пов'язана зі створенням та поглибленням інтеграційних процесів у Європі, де вони набули довершеної форми. Найбільш розвинутим у світі інтеграційним об'єднанням є Європейський Союз, який пройшов усі основні етапи інтеграційного процесу, розширив своє членство з 6 до 27 країн.

Виділяють внутрішні та зовнішні фактори, що сприяли європейській інтеграції.

Серед внутрішній факторів слід відзначити такі:

  1.  порівняно мала територія Європи, близькість країн;
  2.  обмеженість ресурсів;
  3.  розвиток транспортних можливостей;
  4.  потреба національних підприємств в розширенні ринку, взаємопроникнення капіталу.

До зовнішніх факторів можна віднести:

  1.  політичне протистояння зі США
  2.  конкурентне засилля з боку економіки США та країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону на чолі з економікою Японії.

Для Європейського Союзу характерна своєрідна організація його роботи. Країни, що склали ЄС, залишаються незалежними суверенними націями, але при цьому вони делегували частину своїх законотворчих повноважень європейським інституціям для того, щоб рішення з конкретних питань, які представляють спільний інтерес, могли б прийматися на загальноєвропейському рівні. До головних законотворчих інституцій ЄС відносяться:

  1.  Європейський Парламент, який представляє громадян ЄС і безпосередньо ними обирається;
  2.  Рада Європейського Союзу, яка представляє країни-члени ЄС;
  3.  Європейська Комісія, яка представляє інтереси Союзу в цілому.

Цей «інституційний трикутник» виробляє політику та закони (директиви, законотворчі акти та рішення), чинні на всій території ЄС.

У процесі поглиблення західноєвропейської інтеграції та під час світової фінансової кризи 2008 – 2010 років проявились внутрішні та зовнішні суперечності, пов'язані з нерівномірністю господарського розвитку та диспропорціями економічної структури за територією.

У складі ЄС сформувались дві групи країн - економічно сильні (Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія) та економічно відносно слабших (Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція та країни, що ввійшли до складу ЄС 1 травня 2004 р. та 2007 р.). Тобто не зважаючи на високий рівень інтеграції для ЄС зберігаються значний перепад економічних потенціалів країн-членів, неоднаковий рівень економічного розвитку.

Взаємовідносини між Україною та Європейськи Союзом

Активне залучення нашої держави до європейських інтеграційних утворень є стратегічною метою зовнішньої політики. Вибір України на користь євроінтеграційного курсу є обґрунтованим і закономірним, оскільки Україна:

  1.  історично є складовою християнської макроцивілізації (українці становлять 3% християн світу);
  2.  поєднує в національній ментальності східно - та західнохристиянські цінності, зокрема: колективну й індивідуальну свободу, православну споглядальність, містику і співчутливість з католицькою дієвістю, раціоналістичністю і прагматизмом; для українців характерна європейська толерантність щодо інших політичних, ідеологічних та релігійних систем тощо.

Рух України до Євросоюзу вмотивований не лише притягальною силою його економіки та стандартів життя. ЄС, крім того, неухильно наближається до формування демократичної форми національно-територіального устрою у вигляді федерації. Головною перевагою європейської моделі федерації над євразійською (найбільш послідовно реалізованою в СРСР) є можливість поєднувати інтереси усіх суб'єктів інтеграційного процесу, не нівелюючи національну ідентичність народів, не асимілюючи їх зусиллями макроетносу. Саме у демократичності зазначеної системи міжнародних (міжетнічних) відносин усередині федерації, у гарантуванні нею національного суверенітету членів союзу закладено вирішальний мотив вибору інтеграційного вектора України.

Перспективність Євросоюзу для України пов'язана також із формуванням його власної системи безпеки. Незважаючи на те, що ЄС понад 50 років перебуває під військовим протекторатом США - країни, яка на три чверті забезпечує фінансову сторону діяльності НАТО, - ідея та практика створення європейської самооборони набуває динамічного розвитку.

Таким чином, приєднання України до Євросоюзу може сприяти вирішенню ключових завдань:

  1.  збереженню державності, створенню сприятливих умов для подальшого національно-культурного розвитку;
  2.  підключенню до загальноєвропейських економічних ринків і комунікацій.

Проте процес входження України до Європейського Союзу є довготривалим та непростим і вимагає проведення багатьох реформ, що допоможуть розвивати економіку на якісно новому рівні та поступово досягати європейських стандартів життя. На сьогоднішній день інтеграція до ЄС є неможливою, оскільки обсяг ВВП на душу населення в Україні становить 2 274 дол. СІНА проти 31 026 дол. США у країнах ЄС, і гіпотетичне приєднання України матиме негативні наслідки, перш за все, для економічної ситуації в Євросоюзі та Єврозоні зокрема.

Побоювання в ЄС пов'язані і з небезпекою напливу відносно дешевої робочої сили з України, що поставить в скрутне становище уряди багатьох країн ЄС (особливо Німеччини, Бельгії, Франції), де рівень безробіття протягом останніх років невпинно зростає, як наслідок збільшується тягар соціальних витрат, розмір дефіциту бюджету.

З багатьма суттєвими ризиками стикнеться й Україна у результаті інтеграції до єдиного загальноєвропейського простору:

  1.  фінансовий тягар внесків країни-члена ЄС
  2.  зростання конкуренції з боку розвинутих фірм європейських країн,
  3.  згортання низки галузей вітчизняного виробництва,
  4.  ліквідація неконкурентоспроможних підприємств,
  5.  соціальні наслідки тощо.

Незважаючи на всі ризики, прагнути до інтеграції з Європейським Співтовариством потрібно, оскільки це є свідченням якісно нового рівня, стосунків з розвинутими країнами світу, суттєвого підвищення стандартів життєвого рівня населення, дотримання європейських норм особистої безпеки, гарантованих прав і свобод громадян.

Після вступу України до СОТ, розпочалися офіційні переговори між Україною та Європейським Союзом про створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі (ЗВТ). ЗВТ покращить умови для українських підприємців, які прагнуть здійснювати експорт до ЄС, а також сприятиме здешевленню продукції ЄС для українських споживачів і підприємств, що планують імпортувати проміжні товари.

Євразійські інтеграційні процеси та участь у них України

Співдружність Незалежних Держав (СНД)

Співдружність Незалежних Держав (СНД) є добровільним об'єднанням суверенних країн як самостійних і рівноправних суб'єктів міжнародного права з метою регулювання за допомогою міжнародно-правових засобів, міждержавних договорів й угод політичного, економічного, гуманітарного, культурного, екологічного й іншого співробітництва держав-учасниць. СНД не має наднаціональних повноважень.

Україна входить до складу СНД на засадах асоційованої, а не повної участі в діяльності Співдружності. Це дає їй змогу активно працювати в основних органах СНД і разом з тим дистанціюватися від рішень, які за своїм профілем порушують національний суверенітет або не відповідають власним інтересам України чи її міжнародним зобов'язанням стосовно інших держав та організацій.

Подібний вибір України спричинений характером реальних економічних відносин між Росією та країнами СНД. Так, російська економічна експансія не обмежується монополією на нафту, газ, інші природні ресурси. Економічне проникнення в інші країни СНД відбувається за допомогою потужних російських банків, фінансових компаній і трастів, промислових об'єднань. Вони створюють у країнах СНД спільні підприємства, беруть участь в акціонуванні перспективних підприємств, засновують фінансово-промислові групи.

Політика України в СНД не є в достатній мірі ініціативною, а спирається до певної міри на інерцію, хоча і з спробою розстановки власних акцентів. Україна намагається здійснювати свою співпрацю в рамках Співдружності Незалежних Держав з урахуванням обраного державою стратегічного курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію.

Пріоритетними напрямами діяльності України в рамках СНД визначено:

  1.  послідовне впровадження зони вільної торгівлі за участю всіх держав-учасників СНД з урахуванням вимог СОТ;
  2.  ініціація розробки проектів щодо реалізації потенціалу України як транзитної держави, ліквідації надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, боротьби з організованою злочинністю і незаконною міграцією і т.п.;
  3.  поглиблення багатостороннього співробітництва в галузях енергетики, транспорту, агропромислово-комплексу, охорони здоров'я, науки, соціальній сфері;
  4.  розв'язання „заморожених" конфліктів на пострадянському просторі, протидія трансграничній злочинності і співпраця в правоохоронній сфері.

Єдиний економічний простір (ЄЕП)

Заява про намір сформувати Єдиний економічний прості (ЄЕП) чотирьох держав була прийнята на зустрічі Президента Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Російської Федерації і України в м. Москві 23 лютого 2003 року. З метою розробки відповідної чотирьохсторонньої Угоди Сторонами було створено спільну Групу високого рівня (ГВР), яка підготувала до вересня 2003 року проекти Угоди і Концепції про формування Єдино економічного простору.

19 вересня 2003 року в м. Ялті, під час проведення Саміту голів держав-учасниць СНД, Президентами Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Російської Федерації і України була підписана Угода про формування Єдиного економічного простору, ратифікована парламентами всіх чотирьох держав 20 квітня 2004 року.

Згідно даної Угоди передбачається формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), який об'єднує митні території країн, на якому функціонують механізми регулювання економік, які ґрунтуються на єдиних принципах, що забезпечують вільний рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили та здійснюється єдина зовнішньоторговельна та узгоджена, тією мірою і в тому обсязі, в яких це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції та підтримання макроекономічної стабільності, податкова, грошово-кредитна та валютно-фінансова політика.

Угодою про формування Єдиного економічного простору передбачено:

  1.  формування зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень, яка передбачає незастосування у взаємній торгівлі антидемпінгових, компенсаційних та спеціальних захисних заходів;
  2.  уніфікація принципів розробки та застосування технічних регламентів та стандартів, санітарних та фітосанітарних норм;
  3.  гармонізація макроекономічної політики;
  4.  створення умов для вільного руху товарів, послуг, капіталу та робочої сили;
  5.  гармонізація законодавств держав-учасниць у тій мірі, в якій це необхідно для функціонування ЄЕП, включаючи торгову та конкурентну політику;
  6.  формування єдиних принципів регулювання діяльності природних монополій, єдиної конкурентної політики та забезпечення недискримінаційного доступу та рівного рівня тарифів на послуги суб'єктів природних монополій.

Україна погодилася нести зобов'язання за угодою за умови, що її положення не суперечитимуть її Основному закону - Конституції. Таким чином, підписання Україною Угоди про формування Єдиного економічного простору із зауваженнями робить її участь в цьому об'єднанні формальністю, у зв'язку з тим, що угода про ЄЕП суперечить відразу декільком статтям Конституції, де йдеться про винятковість владних повноважень Верховної Ради, Президента і Кабінету Міністрів України. Крім того, із зауважень виходить, що Україна самостійно визначає свої подальші зовнішньоекономічні кроки. Це відповідає принципу державного суверенітету, оголошеного статтею 1 Конституції України, і фактично нівелює узяті нашою державою зобов'язання в угоді про ЄЕП.

Також згідно Угоди одним з основних етапів існування ЄЕП є створення зони вільної торгівлі. Проте ніщо не заважає країнам СНД вільно торгувати між собою ще з 1994 року, коли власне був підписаний договір про вільну торгівлю. Даний документ був ратифікований парламентами всіх країн СНД, окрім Росії. Крім того, формування митного союзу у рамках ЄЕП може зробити неможливим створення у майбутньому зони вільної торгівлі України з ЄС та може перешкодити її інтеграційним процесам до європейської спільноти.

Таким чином, Україна нібито і зацікавлена в інтеграції до Єдиного економічного простору, але разом виступає лише за створення зони вільної торгівлі, що навряд чи вдасться, оскільки це суперечить цілям Росії, котра розглядає ЄЕП як спробу на відновлення власного політичного домінування на пострадянському просторі. Тому перспективи функціонування даного інтеграційного об'єднання є досить розмитими.

Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС)

В геоекономічному розумінні Чорноморський регіон концентрує як економічні, так і транспортні інтереси багатьох країн. Тому 25 червня 1992 р. президенти Азербайджану, Вірменії, Болгарії, Грузії, Молдови, Румунії, Туреччини, України, голови урядів Албанії, Греції та РФ в Стамбулі прийняли Босфорську заяву і підписали Декларацію про заснування Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), де передбачено створити сприятливі умови для співробітництва в торгівлі, промисловості, транспорті, зв'язку, науці, техніці, енергетиці, сільському господарстві, туризмі, екології. ЧЕС передбачає обмін економічною інформацією, створення умов для контактів ділових людей, визначення галузевих проектів тощо.

Однією з найболючіших проблем для регіону є фінансування проектів його розбудови. Бюджетних коштів країн для цього не вистачає. Щоб сформувати сприятливий інвестиційний клімат, вони змушені орієнтуватися на банківські джерела. У 1994 р. підписано Угоду про створення Чорноморського банку торгівлі й розвитку (ЧБТР) в Салоніках, метою якого є сприяння торгівлі й фінансування спільних проектів у галузі інфраструктури й енергетики з капіталом 1,5 млрд. дол. США з пропорційним розподілом голосів. Найбільшу квоту мають РФ, Туреччина, Греція – по 16,5% голосів (внесок по 75 млн. дол. США); за ними йдуть Україна, Болгарія, Румунія - по 13,5%; Азербайджан, Албанія, Вірменія, Грузія - по 2,0%. У червні 1997 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про створення ЧБТР.

Для України система ЧЕС є важливим елементом у розвитку стратегії довгострокового співробітництва з країнами Сходу. Україна виявляє зацікавленість у реалізації в рамках ЧЕС проектів щодо модернізації нафтопереробних заводів, створення нових потужностей, зокрема терміналів на берегах Чорного моря для прийняття нафти і газу, здійснення наукових досліджень з іноземними фірмами щодо використання нетрадиційних джерел енергії, технічного переозброєння металургійних підприємств та багатосторонньої програми виробництва електронної техніки для різних галузей народного господарства.

Україна є активним учасником ЧЕС та партнером Чорноморського банку торгівлі та розвитку. Подальше співробітництво нашої держави у рамках ЧЕС є взаємовигідним та сприяє залученню коштів в українську економіку.

ГУАМ

10 жовтня 1997 р. у Страсбурзі на зустрічі президентів чотирьох держав пострадянського простору (Грузії, України, Азербайджану і Молдови) було утворено політико-консультативний форум під абревіатурою ГУАМ. 24 квітня 1999 р. на Вашингтонському саміті НАТО до ГУАМ приєднався Узбекистан (ГУУАМ), який вже у 2005 році вийшов зі складу даної організації.

Проте добрі наміри ефективної та плідної співпраці щодо створення потужного інтеграційного об'єднання ГУАМ так і залишилися нереалізованими. Так, товарна торгівля між країнами-членами ГУАМ має слабку динаміку розвитку, яка характеризується різкими коливаннями. За 2000-2005 рр. частка експорту країн ГУАМ, який спрямовувався на ринки інших членів об'єднання, зросла лише на 1,6%. - з 2,5% у 2000 р. до 4,1% у 2005 р.

Крім того, активність та спад співробітництва між країнами-членами ГУАМ залежать від торговельної політики РФ. Зростання геополітичної та економічної вагомості РФ, в першу чергу за рахунок посилення торговельного та енергетичного тиску на країни СНД, «розмиває» самостійну економічну основу інтеграційного потенціалу ГУАМ.

Між країнами ГУАМ зберігається також низький рівень виробничої кооперації та взаємного інвестування. Серед учасників ГУАМ відсутні навіть потенційні інвестиційні донори, здатні взяти на себе консолідуючу роль у фінансуванні спільних проектів у сферах транзиту, машинобудування, енергетики. Україна, претендуючи на роль економічного лідера в альянсі, демонструє найнижчу інвестиційну активність - станом на 1.04.2006 р. обсяги інвестицій з України в ГУАМ складають лише 3,2 млн. дол., що більш як у десять разів менше за обсяги інвестицій, вкладених Азербайджаном, Грузією та Молдовою в Україну.

Азійсько-Тихоокеанський регіон та можливості для України

Одним із головних завдань зовнішньополітичного курсу України є піднесення на якісно новий рівень співробітництва України з країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР), який має величезний економічний, інвестиційний і технологічний потенціал.

Одним з перших необхідних кроків є відкриття українських представництв при інтеграційних інститутах в АТР. Це надасть можливість розробляти довгострокові плани співробітництва, вчасно схоплювати та реагувати на економічні потреби і можливості регіону, у відповідності з ними перебудовувати систему пріоритетів у зовнішньоекономічній діяльності, бути готовою до будь-яких економічних регіональних змін.

По-друге, видається вкрай важливим опрацювання і вироблення комплексу пропозицій щодо заходів, спрямованих на створення оптимальних транспортних коридорів з Південно-Східної Азії (ПСА) в Європу через Україну. Йдеться про використання можливостей Одеського порту, шлях до якого є значно коротшим, ніж до портів Фінляндії, якими зараз користуються постачальники з ПСА.

По-третє, Україна як європейська країна, яка на даному етапі перебуває у процесі інституалізації своїх взаємин з ЄС, не може стояти осторонь поглиблення діалогу між країнами АТР та реалізації проектів, які ініціюються Японією та Китаєм. У їх форматі відкриваються значні економічні, транзитні, культурні можливості для співпраці.

Для України перспективним напрямом є поглиблення стосунків з Китаєм шляхом входження до Шанхайської організації співробітництва (ШОС), яка була створена 15 червня 2001 року в Шанхаї. Метою діяльності цієї організації є утворення до 2020 року зони сприятливої для розвитку торгівлі (зона вільної торгівлі), послуг, діяльності банків, інвестицій, обміну технологіями та економічної співпраці, а також боротьби з тероризмом.

Україну, безсумнівно, цікавить зона вільної торгівлі, що планується створити в ШОС, яка є альтернативою аналогічної зони у рамках ЄЕП. Крім того, особливий інтерес становить членство в цій організації «тандема» Китаю і Росії. Також є підстави сподіватися, що у випадку вступу України в цю організацію традиційний перманентний «тиск» Росії на Україну частково буде демпінгований Китаєм. Крім того, Україна зможе більш щільно співробітничати в рамках ШОС з Китаєм із меншою оглядкою на Росію, яка таке співробітництво особливо не вітає.

4. Міжнародні економічні організації

З метою розвитку міжнародної економіки, зовнішньої торгівлі та валютно-фінансового співробітництва у світовому господарстві були створені міжнародні фінансово-економічні організації. Роль цих організацій різноманітна. Одні з них здійснюють регулювання міжнародних валютних відносин, надають позики, технічну допомогу, в інших переважає інформаційно-аналітичний аспект діяльності. До об'єднань, що мають світове значення, належать, насамперед, Світова організація торгівлі, Міжнародний валютний фонд та група Світового банку.

Світова організація торгівлі (COT) - це міжнародна організація, метою якої є розробка системи правових норм міжнародної торгівлі та контроль за їх дотриманням. Головними цілями COT є забезпечення тривалого і стабільного функціонування системи міжнародних торговельних зв'язків, лібералізація міжнародної торгівлі, поступове скасування митних і торговельних обмежень.

COT має статус спеціальної організації ООН і представляє організаційно-правову основу системи міжнародної торгівлі. COT формує міжнародні правила, яких країни-члени повинні дотримуватися при здійсненні торговельних відносин, а також забезпечує умови для проведення багатосторонніх переговорів, направлених на глобальну лібералізацію торгівлі.

Однією з головних умов приєднання нових країн до СОТ є приведення їхнього національного законодавства і практики регулювання зовнішньоекономічної діяльності у відповідність до положеннями пакета угод Уругвайського раунду. На заключному етапі приєднання відбувається ратифікація національним законодавчим органом країни-здобувача всього пакета документів, погодженого в рамках Робочої Групи і затвердженого Генеральною радою. Після цього зазначені зобов'язання стають частиною документів СОТ і національного законодавства, а сама країна-кандидат одержує статус члена СОТ.

Процес вступу України до системи ГАТТ/СОТ розпочався 30 листопада 1993 року, коли до Секретаріату ГАТТ було подано офіційну заявку Уряду України про намір приєднатися до ГАТТ, і закінчився 5 лютого 2008 року на засіданні Генеральної ради Світової організації торгівлі в Женеві затвердженням Протоколу про прийом України в члени СОТ. Україна стала 152 членом Світової організації торгівлі.

Проте після цієї події розпочався новий етап роботи.

По-перше, Верховна Рада України 10.04.2008 р. ратифікувала Протокол про вступ до СОТ.

По-друге, уряд повинен після цього ефективно організувати процес імплементації зобов'язань України перед СОТ, зокрема, шляхом реформування національної регуляторної політики, що визначає конкурентоспроможність українських компаній щодо іноземних конкурентів.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) - це міжнародна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої представницької установи ООН. МВФ був створений на Бреттон-Вудській конференції (1944 р.) і розпочав свою діяльність з березня 1947 р. Місце розташування - Вашингтон.

Створений спочатку як механізм спостереження за системою фіксованих валютних курсів, МВФ поступово трансформувався у найбільш впливову глобальну організацію, яка регулює міжнародну макроекономіку. Його політика та діяльність визначаються статутом, який має назву Статті Угоди МВФ. Для досягнення головної мети - забезпечення стабільності міжнародної економіки - МВФ виконує сьогодні чотири основні функції: регулювання, нагляд, фінансування та технічне сприяння.

Оскільки МВФ є організацією акціонерного типу, то його ресурси складаються із внесків країн-членів, для кожної з яких встановлюється вступна квота. До складу МВФ входить 185 країн світу, статутний фонд становить 217,4 млрд. СДР (близько 300 млрд. дол. США).

Україна стала членом МВФ 3 вересня 1992 р. Вступний внесок - 665 млн. СДР (майже 900 млн. дол. СІНА). Враховуючи гостру нестачу валюти, Україна скористалася Фондом запозичення, створеним при МВФ для країн-членів, які переживають фінансові труднощі. Борг, оформлений як безстроковий і безпроцентний, потрібно буде викупити в майбутньому. Розмір квоти України становить 1372 млн. СДР (1921 млн. дол. США), - 0,65% статутного фонду МВФ. Україна делегувала своє представництво та захист інтересів на Раді директорів МВФ Нідерландам, які вважаються країною-опікуном України. Завдяки членству в МВФ Україна може отримати досить значні кредити для структурної перебудови економіки, стабілізації валюти і залучати іноземні інвестиції.

Світовий банк є міжнародною організацією, яка була створена у 1944 році як Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Коли він розпочинав свою діяльність, спрямовану на прискорення ліквідації наслідків Другої світового війни, до його складу входило 38 країн, з того часу їх кількість зросла до 185. Україна стала 167 членом банку 3 вересня 1992 року, здійснивши підписку на 908 акцій ($1315,9 млн. акціонерного капіталу).

Світовий банк не є «банком» у загальному розумінні цього слова, це міжнародне співтовариство країн або «акціонерів», які мають своїх представників у Раді виконавчих директорів. Ці представники визначають політику Банку і здійснюють нагляд за його діяльністю.

Світовий банк підтримує зусилля країн, спрямовані на інвестування капіталу у людські ресурси шляхом будівництва шкіл, оздоровчих центрів, постачання питної води та електроенергії, формування орієнтованих на розвиток урядів та захисту довкілля, надає консультації і позики для впровадження конкретних проектів.

Світовий банк охоплює п'ять різних організацій:

  1.  Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) надає допомогу країнам з середнім рівнем доходу. Більшість своїх коштів МБРР одержує шляхом продажу облігацій на міжнародних ринках капіталу.
  2.  Міжнародна асоціація розвитку (МАР) підтримує найбідніші країни з доходом на душу населення не більше, ніж $885, яким вона надає безвідсоткові позики, технічну допомогу та консультації з питань політики.
  3.  Міжнародна фінансова корпорація (МФК) сприяє розвитку країн-клієнтів шляхом фінансування інвестицій у приватний сектор.
  4.  Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАТІ) заохочує іноземні інвестиції шляхом надання гарантій іноземним інвесторам на покриття збитків, спричинених некомерційними ризиками у країнах, що розвиваються, створюючи, таким чином, сприятливі можливості для інвестицій у цих країнах.
  5.  Міжнародний центр врегулювання спірних питань щодо інвестицій (МЦВСПІ) забезпечує інструменти для врегулювання шляхом погоджувальних або арбітражних процедур спірних питань щодо інвестицій між іноземними інвесторами та країнами-одержувачами інвестицій.

Світовий банк надає позики, ставки відсотку по яких значно менші, ніж ставки відсотку за кредитами комерційних банків. Банк також надає позики країнам, які часто не можуть знайти інші джерела безвідсоткових позик.

Крім того, Світовий банк встановлює для своїх країн-позичальників набагато більший термін погашення позик порівняно з комерційними банками. У деяких випадках термін погашення настає через десять років.

Існує два види позик, які надає Світовий банк:

  1.  інвестиційні позики для товарів, робіт і послуг з метою підтримки проектів економічного і соціального розвитку у широкому діапазоні секторів;
  2.  системні позики для підтримки політики та інституційних реформ.

Основні партнери Світового банку - це уряди і населення його країн-членів. Разом з тим Банк - це єдина організація в світі, що допомагає країнам з перехідною економікою та країнам, що розвиваються, шляхом надання позик або грантів. Наприклад, у різних частинах світу - в Африці, Азії, у Карибському басейні, Європі та Південній Америці - існують банки регіонального розвитку. Деякі комерційні банки також позичають кошти країнам, що розвиваються.

Окрім МВФ та Світового банку існують ще регіональні фінансово-економічні інститути. Зокрема, у Європейському регіоні слід відзначити Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробанк, ЄБРР) - фінансово-кредитний інститут, який надає допомогу країнам від Центральної Європи до Центральної Азії для проведення ринкових реформ, активного інтегрування економік цих країн у міжнародні господарські зв'язки. Створений в квітні 1990 року (штаб-квартира - в Лондоні).

Стратегія ЄБРР спрямована на підтримку структурних та галузевих економічних реформ, шляхом розвитку конкуренції, приватизації та підприємництва. ЄБРР сприяє розвитку приватного сектора, зміцненню фінансових закладів та правових систем, а також розвитку інфраструктури, яка є необхідною для підтримки приватного сектора.

Через надання позик та здійснення інвестицій ЄБРР стимулює надходження до приватного та державного секторів економіки згаданих країн додаткових фінансових ресурсів, допомагає мобілізувати місцевий капітал на реалізацію проектів розвитку національної економіки.

Проекти, які підтримуються ЄБРР, мають сприяти сталому розвитку економіки країни, бути фінансово самоокупними та екологічно безпечними.

Банк є міжнародною організацією, до складу якої входить 63 члени (61 країна, Європейський Союз та Європейський інвестиційний банк).

Свою діяльність Банк будує за стратегією керованого зростання, на основі жорсткого дотримання здорових банківських принципів. ЄБРР працює лише на комерційних засадах. На відміну від МВФ, надає тільки цільові кредити під конкретні проекти приватним і державним структурам на потреби розвитку економіки. 60% позичкових засобів спрямовуються у приватний і 40% - у державний сектор. Крім цільових кредитів, ЄБРР здійснює прямі інвестиції, а також надає технічну допомогу (консультації, курси навчання банкірів та менеджерів, допомога в організації систем розподілу продовольства).

Україна стала членом ЄБРР у серпні 1992 р. після підписання Президентом України Указу „Про членство України в Європейському банку реконструкції і розвитку" N379/92 від 14 липня 1992 р. У 1993 р. відкрилось представництво Банку в Києві.

Процес співпраці України з ЄБРР характеризується не лише широким діапазоном галузей та напрямків діяльності, а й досить позитивною динамікою щодо кількості проектів та обсягів фінансування. Сумарні фінансові зобов'язання по понад 130 проектам за весь період діяльності ЄБРР в Україні становлять близько 2,87 млрд. євро.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

30460. Глава государства в зарубежных странах 16.16 KB
  Глава государства в зарубежных странах. Во всех современных государствах имеется институт главы государства. Глава государства рассматривается как высшее должностное лицо считающееся носителем исполнительной власти и верховным представителем государства в сфере международных отношений. Обычно главой государства выступает либо выборный президент в республиках либо наследственный монарх.
30461. Правительство в зарубежных странах 15.82 KB
  В зависимости от формы правления правительства формируются двумя основными способами: парламентским право на формирование правительства в этих странах получает та политическая партия которая имеет большинство мест в нижней палате парламента страны.; внепарламентским право на формирование правительства в этих странах имеет не парламент а избирательный корпус. Состав и структура правительства очень разнообразны и в ряде стран Великобритании никак не регулируются что позволяет каждому новому...
30462. Функции и структура судебной власти в зарубежных странах 15.31 KB
  Суды первой инстанции рассматривающие дела по существу: мировые судьи полицейские суды районные суды суды судебных округов и др. Суды второй инстанции особые апелляционные или высокие суды в странах тоталитарного социализма такого звена нет куда можно обращаться с жалобой на решение суда первой инстанции. Суды кассационной инстанции. Это либо вышестоящий суд либо верховные суды иногда официально называющиеся кассационными.
30463. Принципы судоустройства и судопроизводства в зарубежных странах 14.95 KB
  Ни один государственный орган должностное или иное лицо не вправе указывать суду как ему следует решить то или иное дело; судьи решают дело на основе закона и личного убеждения. Нельзя отказывать в приеме дела по причинам отсутствия закона или его неясности. возможность обжалования и пересмотра судебного решения путем апелляции повторное рассмотрение дела по существу по процедуре первой инстанции кассации проверка выполнения закона судом. К числу особых принципов в сфере уголовного процесса относятся: право обвиняемого на...
30464. Конституционная юстиция в зарубежных странах 14.95 KB
  Существует несколько моделей конституционного контроля. Европейская модель конституционного контроля получила самое широкое распространение после Второй мировой войны постоянно совершенствовалась и теперь она воспринимается на других континентах. Для обоснования конституционного контроля использовались три основных теории12. Впрочем сами конституции в странах с такого рода режимами можно считать таковыми лишь условно: никакого конституционного строя там разумеется быть не может.
30465. Формы политико-территориального устройства в зарубежных странах 15.18 KB
  Главное различие между обеими формами заключается в том что при унитарной форме территория государства состоит из политикоадминистративных или административных единиц тогда как при федеративной форме высшие территориальные единицы представляют собой государствоподобные образования или даже государства субъекты федерации. означает не что...
30466. Принципы распределения компетенции между федерацией и ее субъектами в зарубежных странах 15.91 KB
  В первую очередь он механизм регулирует отношения равновесия на основе принципа разделения власти между всеми имеющимися центрами власти в государстве. С его помощью происходит реализация разграничения полномочий между ветвями власти без чего не может нормально функционировать не только федеративное государство но и любое другое. Вопервых разделение власти между центром и регионами имеет конституционноправовое обоснование. В случаях же возникновения коллизий между центром и регионами в отношении разделения власти...
30467. Статус субъектов федерации и иных носителей государственной автономии в зарубежных странах 14.96 KB
  Эти договоры не могут противоречить праву и интересам Союза а также правам других кантонов. С нижестоящими иностранными властями кантоны могут иметь дело непосредственно а в остальных случаях отношения кантонов с заграницей осуществляются через посредство Союза. В заключение следует отметить специфическую особенность трех кантонов Швейцарии это Аппенцелль Базель и Унтервальден которая заключается в том что каждый из них состоит из двух полукантонов а общекантональной власти там не существует. Каждый из полукантонов имеет свою...