36680

ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ. Лекція

Лекция

Логика и философия

Проблема методу пізнання. Проблема методу пізнання. Спочатку ці обидва види матеріалізму виступають спільно: і той і інший розпочинають критику схоластики з питання про метод пізнання з метою подолання не лише схоластичної відірваності від досвіду практики але й притаманного схоластиці ідеалізму. Бекон в Англії Декарт у Франції Спіноза в Голландії – при всіх відмінностях їх один від одного збігаються між собою у цьому розумінні мети й завдань пізнання.

Украинкский

2013-09-23

107 KB

6 чел.

PAGE  2

Міністерство освіти і науки України

Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка

Кафедра філософії

Опорний конспект лекції

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

Полтава-2009

ТЕМА: ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

ПЛАН

1. Проблема методу пізнання. Емпіризм та раціоналізм

2. Проблема субстанції. Спіноза і Лейбніц

3. Агностицизм Дж. Берклі та скептицизм Д. Юма

4. Проблема матерії у французькому просвітництві

1. Проблема методу пізнання. Емпіризм та раціоналізм

Із кінця ХVІ ст. у багатьох країнах Західної Європи відбувається розпад феодально-кріпосницьких відносин, пролетаризація значної частини селян та ремісників, виділення буржуазії з “третього стану” в самостійний клас, що очолив опозицію широких верств населення проти феодальної влади. Розвиток ремесел, мануфактур, зростання міст і торгівлі, “хрестові походи” за ринки й колонії, всілякі озброєні торговельні експедиції поступово змінили економічне обличчя Англії, Голландії, Італії та інших країн.

Перша половина ХVII ст. була по суті періодом становлення нових буржуазних виробничих відносин, первісного накопичення капіталу і політичного потенціалу буржуазії, закономірним наслідком якого стали перші буржуазні революції у Нідерландах, Англії, Франції.

Розклад феодальних відносин суттєво підірвав диктатуру церкви, хоча релігія все ж зберігала значний вплив на людей. Недивно тому, що ранні буржуазні революції здійснювались під ідейним знаменом реформованої релігії  протестантизму. Лише у ХVІІІ ст. буржуазна революція у Франції має вже не релігійну оболонку, а відкрито проголошує буржуазні політичні ідеали. В цілому залишаючись для маси людей джерелом політичних і моральних ілюзій, релігія, проте, у науці і філософії втрачає своє попереднє пануюче положення.

Для передових буржуазних ідеологів формою світогляду, що найбільш відповідала інтересам науки про природу, яка спиралася перш за все на практику матеріального виробництва, стала матеріалістична філософія і часто неусвідомлений матеріалізм дослідників природи. Спочатку ці обидва види матеріалізму виступають спільно: і той, і інший розпочинають критику схоластики з питання про метод пізнання з метою подолання не лише схоластичної відірваності від досвіду , практики, але й притаманного схоластиці ідеалізму. Безплідність схоластичної псевдонауки матеріалісти роз’яснювали помилковістю методик, основними рисами яких були некритичне додержання авторитету, догматизм, умоглядність, відсутність систематичного емпіричного спостереження, експерименту, поспішність і методологічна необґрунтованість узагальнень, однобічна перевага дедукції.

Швидкий розвиток капіталістичної промисловості викликав величезний розквіт природознавства. Це не могло не вплинути на зміну розуміння завдань науки і філософії. Гаслом матеріальністів (філософів та дослідників природи) Нового часу є не ”наука для науки”, а зростання влади людини над природою, вдосконалення сили, здоров’я і краси людини. Бекон в Англії, Декарт у Франції, Спіноза в Голландії при всіх відмінностях їх один від одного— збігаються між собою у цьому розумінні мети й завдань пізнання.

Найважливішою формою дослідного дослідження, що відігравало значну роль у теоретичному обґрунтуванні нової історичної форми матеріалізму, а саме метафізичного матеріалізму ХVІІ–ХVІІІ ст., став експеримент. Розвиток експерименту зробив можливим теоретичне обґрунтування вчення про причинність, розроблення якого є видатною заслугою матеріалізму ХVІІ–ХVІІІ ст.

ХVІІІ століття називають епохою наукової революції завдяки розквіту саме експериментально-математичного природознавства, що зумовило і нову орієнтацію філософії. Якщо у середні віки вона виступала у поєднанні з теологією, а в епоху Відродження з мистецтвом та гуманітарним знанням, то тепер вона спирається головним чином на науку. Й оскільки наука займає головне місце у світогляді цієї епохи, то у філософії на перший план виступають проблеми теорії пізнання гносеології.

Нова гносеологічна проблематика зростає на ґрунті критики схоластики. При цьому стара, що йде від середніх віків, полеміка між номіналістами, які спираються на досвід, і раціоналістами, котрі висувають як найбільш вірогідне пізнання з допомогою розуму, також виявляється у нових формах. Ці два напрями у ХVІІ ст. являють собою емпіризм і раціоналізм.

Френсіс Бекон (1561–1626). Засновником емпіризму, що свідомо поставив перед собою завдання розробити науковий метод на базі матеріалістичного розуміння природи, став Ф. Бекон. Він був, за словами Маркса, істинним родоначальником англійського матеріалізму і дослідних наук Нового часу.

Найвищим завданням пізнання Бекон проголосив завоювання природи й удосконалення людського життя. Йому належить відомий афоризм: “Знання – сила”, у якому відображена практична спрямованість нової науки. Бекон підкреслює, що знання може стати силою, якщо тільки воно є істинним. Лише істинне знання сприяє успіху людських дій. Наука спроможна перемагати природу, оскільки вона сама “підкорюється” природі, тобто діє згідно з її законами. Місія науки, за Беконом, полягає у тому, щоб пізнати причинний зв’язок природних явищ заради використання цих явищ для блага людей. Бекон націлює науку на пошук своїх винаходів не у книгах, а у полі, у майстерні, у кузні і т. ін. Знання, що не дає практичних здобутків, Бекон вважає за непотрібну розкіш, а умоглядну схоластичну науку, яка відірвана від життя, безплідною, марною.

Для того, щоб оволодіти природою і поставити її на служіння людині, необхідно, за переконанням Бекону, докорінно змінити наукові методи дослідження. Головний його твір “Новий Органон”, де вже сама назва вказує, що автор свідомо протиставляє своє розуміння її методу тому розумінню, на якому базувався “Органон” (збірка логічних робіт) Арістотеля. Силогістика Арістотеля, говорить Бекон, є зразком дедуктивного методу, яким користувалися антична наука та у середні віки. За допомогою цього методу думка рухається від очевидних положень (аксіом) до окремих висновків. Дедуктивний метод не можна вважати результативним, він мало пасує для пізнання природи. Будь-яке пізнання, стверджує Бекон, і будь-який винахід повинні рухатися від вивчення окремих, поодиноких фактів до загальних положень. Такий метод дістає назву індуктивного. Індукція (що у перекладі “наведення”) мала місце і в Арістотеля, але він не надавав їй такого універсального значення, яке побачив у ній та використав Бекон.

Здобути істинне, об’єктивне знання людині, на думку багатьох філософів ХVІІ ст., нелегко: людина наражається на оману, джерелом якої є особливості самого суб’єкта, що пізнає. Тому очищення розуму від помилок, згідно з Беконом, повинно стати обов’язковою умовою реформи науки. Потрібно знайти засоби для усунення суб’єктивних перешкод, які Бекон називав “ідолами” або “примарами”. Він визначав 4 їх види : “ідоли печери”, “ідоли театру”, “ідоли площі”, “ідоли роду”. Перші “ідоли печери” пов’язані з індивідуальними особливостями людей, із їх психологічним складом, пристрастями, вихованням і т. ін. У цьому смислі кожна людина дивиться на світ немовби із своєї печери, і це призводить до суб’єктивного викривлення картини світу.

Якщо цих ідолів легко позбавитися, то “ідоли театру” важче піддаються усуненню, джерело яких віра в авторитети , яка заважає людям самим вивчати природу. Ще важче подолати “ідолів площі”, джерело котрих –само спілкування людей, використання мови. Разом із мовою люди мимоволі засвоюють забобони минулих поколінь, що відбилися у виразах мови. Але найнебезпечнішими є “ідоли роду”, оскільки вони містяться у самій людській сутності, у почуттях й особливо у розумі людини. Людина міркує про природу за аналогією з власними властивостями, і звідси походить найгірша з помилок телеологічне розуміння речей – роз’яснення через мету, коли замість питання “Чому?” ставиться питання “Для чого?”.

Проте при створенні наукового методу, вважає Бекон, недостатньо розв’язати лише негативне завдання – усунути “ідолів”. Необхідне і позитивне вчення – вчення саме про метод дослідження. Бекон, вивчаючи історію науки, дійшов висновку, що у ній чітко визначаються два шляхи, або методи дослідження: 1) догматичний та 2) емпіричний. У першому випадку вчений схожий на павука, бо розпочинає роботу із загальних умоглядних положень і намагається вивести з них усі окремі випадки. У другому вчений працює, як мурашка, тобто прагне до максимального накопичення фактів. За виразом самого Бекона, істинно науковий метод це розумова переробка матеріалу, який надає досвід, практика. Вчений повинен уподібнюватися бджолі, що збирає з квітів солодкі соки і переробляє їх у мед власною діяльністю.

Метод, за Беконом, це шлях, головний засіб дослідження. До нього відносяться: 1) знаряддя, що вдосконалюють спроможність нашого сприйняття; 2) знаряддя, що вдосконалюють мислення людини. Науку рухає також, учив він, не пасивне спостереження, а експеримент, тобто активне випробування природи. З другого боку, головною умовою прогресу знання Бекон вважає вдосконалення здатності умовиводу, найважливішою формою якого є, згідно з його вченням, правильна індукція.

Окрім матеріалістично обґрунтованої теорії індукції, Бекон розробив систему класифікації наук, яка базується на відмінності між спроможностями людського пізнання. За Беконом, є три спроможності пізнання: пам’ять, уявлення і розум (або мислення).На пам’яті ґрунтується природна та суспільна історія, на уяві поезія, на розумі філософія, математика, природознавство.

Знання про людину, або антропологія, становить особливий відділ знання. Людина розглядається або як окрема особистість , або як член суспільства. В останньому випадку такого плану знання складає політику, знання якої, за Беконом, може бути привілеєм лише тих людей, які присвятили себе виключно діяльності управління державою. Наука про людську особистість поділяється на науку про тіло фізіологію і на науку про душу психологію.

У другому своєму важливому творі утопії “Нова Атлантида” Бекон розвиває думку про перетворення всієї виробничої основи суспільства за допомогою науки і техніки. При цьому Бекон вказує на видатну роль науки для раціоналізації виробництва, наслідком чого, за його словами, буде величезне зростання багатств і всебічний розвиток економіки.

Рене Декарт (1596–1650 рр.). Якщо до Бекона розвивається традиція європейського емпіризму, що звертається до досвіду, то Декарт стоїть біля джерела раціоналістичної традиції Нового часу. Але оскільки і по лінії емпіризму, і по лінії раціоналізму йде критика середньовічної свідомості , то для обох напрямів гостро стоїть проблема забобонів та помилок. Тому не випадково, що не лише Бекон, але й Декарт розпочинає свої філософські міркування саме з критики, яке має у нього форму універсального сумніву – сумніву не тільки в істинності, але й узагалі у реальному існуванні самого світу.

Як і Бекон, Декарт відштовхується від сумніву у вірогідності всього, що до цього часу вважалося безперечним знанням. Ні дані відчуттів, ні результати мислення не дають такого знання, вважає Декарт. Ілюзії почуттів викривляють відчуття, роблять ненадійними їх свідчення. Помилки міркування роблять сумнівними висновки розуму. Але Декарт не скептик і не агностик. Він гадає, що починати треба із загального радикального сумніву. Такий сумнів у Декарта  лише попередній захід, метод установлення вірогідності істини. Вірогідним у будь-якому випадку залишається те, що існує сумнів. (Я можу сумніватися в існуванні всього, крім існування самого сумніву. Сумнів – це акт мислення. Оскільки я сумніваюсь, я мислю. Cogito egro sum я мислю, отож я існую. Можливо, моє тіло не існує у дійсності, мені тільки здається, що у мене є тіло. Але я безперечно знаю, що, як істота, що мислить, я не привід, я існую) .

Декарт, як і Бекон, убачає найважливішу мету знання у пануванні людини над силами природи і в удосконаленні самої людської природи. Він шукає безумовно вірогідний принцип (тезу) для всього знання і метод, за допомогою якого можна, спираючись на цей принцип, спорудити таку ж вірогідну будову всієї науки. Вірогідна опора будови це положення “Я мислю, отож я існую”. Цей принцип, згідно з Декартом, єдиний та універсальний. Саме такий і потрібен для того , щоб зробити знання обґрунтованими й перетворити їх на наукові, подолати їх безладдя, коли вони являють собою уривки різних свідчень, гіпотез і положень. Вірогідність вихідного принципу вважається у Декарта доведеною, якщо його формулювання задовольняє вимоги ясності, що по суті може бути віднесеним до недоліків його вчення. У нього критерій істинності або помилковості ідей цілком знаходиться у сфері самої свідомості, у той час як увесь наш досвід свідчить, що критерій істини полягає у практичній діяльності, у житті.

Узагалі в основі свого вчення Декарт – ідеаліст. Але його ідеалізм полягає не у твердженні, що нібито моїм мисленням породжується буття мого тіла (такої думки у нього немає), а у тому , що існування мислення більш безсумнівне і вірогідне для нас, ніж існування тіла або матерії. Інакше кажучи, Декарт обґрунтовує ідеалізм не онтологічно, а гносеологічно, не як характеристику буття, а як характеристику нашого пізнання буття.

У вченні ж про буття він не тільки визнає, що поряд із матеріальною субстанцією існує також і духовна субстанція, але й стверджує, що над обома як істинна субстанція здіймається бог.

Припущення Декартом незалежного одне від одного існування двох першоначал матеріального і духовного складає основну рису його філософського світогляду. Ця риса дуалізм. У своїй космології (вченні про будову світу), у космогонії (вченні про походження і розвиток сонячної системи), у фізиці, у фізіології Декарт матеріаліст. У той же самий час у психології, у теорії пізнання, в ученні про буття Декарт – ідеаліст.

Отже, з ім’ям Декарта пов’язані значні перетворення у природних науках ХVІІ ст.: гіпотеза про природний розвиток планетної системи, гіпотеза про розвиток життя на Землі згідно із законами природи і т. ін., виникнення нового напряму у філософії (картезіанства), протилежного схоластиці, розвиток багатьох політичних ідей на захист демократії та свободи.

Але ж з усіх природних наук першої половини ХVІІ ст. найбільшого розвитку набули механіка твердих і рідких тіл та математика. Саме у доведеннях й аргументах, що розвивала математика, Декарт побачив перевагу над будь-якими іншими науковими положеннями. Якщо філософія, писав Декарт, підніметься на висоту математичної вірогідності, вона здобуде таке ж значення у практичному житті людей, яке має математика.

За Декартом, математика повинна стати головним засобом пізнання природи, бо поняття природи Декарт суттєво змінив, залишивши у ньому лише ті властивості, які становлять предмет математики: протяжність (величину), фігуру і рух.

Узагалі, за Декартом, головну роль відіграє розум, а не відчуття. У самому процесі пізнання Декарт виключну роль відводив дедукції. Вихідними положеннями всієї науки він вважав аксіоми. У логічному ланцюгу дедукції (від загального до окремого), що слідує за аксіомою, кожна його ланка також вірогідна, як і вся аксіома. Проте для ясного і чіткого уявлення всього ланцюга дедукції потрібна неослабна сила пам’яті. Тому безпосередні очевидні вихідні положення, або інтуїція, мають переваги порівняно з міркуваннями дедукції.

Озброєний вірогідними, за Декартом, засобами мислення інтуїцією і дедукцією розум може досягти вірогідного знання лише тоді, коли буде керуватися істинним методом. На цих засадах раціоналізму Декарт будує своє вчення, яке викладено у “Міркуванні про метод” (1637 р.). Метод Декарта базується на 4-х вимогах: 1) допускати як істинні лише такі положення, які уявляються розумом ясно і чітко, не викликають ніяких сумнівів; 2) роз’єднувати кожну проблему або завдання на складові проблеми (завдання); 3) методично переходити від відомого і доведеного до невідомого й недоведеного; 4) не робити ніяких пропусків у логічних ланцюгах дослідження. Де ці 4 вимоги виконуються, там, на думку Декарта, є наявними передумови для відкриття істини, для знаходження вірогідного начала філософії.

Можливість знаходження істини випливає також із існування вроджених ідей (але це ще не готові сформульовані істини, а лише здатність розуму до аксіом і положень). До вроджених ідей Декарт відносив ідею бога, а також ідеї чисел та фігур. Ці ідеї й істини розглядаються ним як утілення природного світла розуму.

Щодо матеріальної субстанції, головним атрибутом якої є протяжність, то її Декарт ототожнює з природою, а тому цілком упевнено заявляє, що все в природі підпорядковано чисто механічним законам, які можуть бути відкритими за допомогою математичної науки— механіки. Треба зазначити, що до Декарта ніхто не наважився ототожнити природу з протяжністю, тобто з чистою кількістю. Не випадково саме Декартом у найбільш чистому вигляді було створено уявлення про природу як про величезну механічну систему, якій спричиняє рух божий “поштовх”. Декарт став одним із творців класичної механіки, під впливом якої у ХVІІ ст. формується механістична картина світу, що була основою природознавства і філософії аж до початку XХ ст.

2. Проблема субстанції. Спіноза і Лейбніц

Бенедикт Спіноза (1632–1677 рр.). Услід за Беконом та Декартом Спіноза вважає метою філософії завоювання влади над зовнішньою природою й удосконалення людської природи.

Він розвинув ідеї своїх попередників і доповнив їх ученням про свободу. Це вчення виходить, з одного боку, із детермінізму, що був установлений природознавством, а з другого показує, як у межах природної необхідності й у злагоді з нею можлива людська свобода. Відправним пунктом у розв’язанні цієї проблеми є вчення Спінози про природу.

Спіноза, який відчув на собі сильний вплив Декарта, не сприйняв його дуалізму і створив моністичне вчення про єдину субстанцію, яку він назвав Богом, або природою. Називаючи субстанцію Богом, або природою, він тим самим підкреслює, що це не є Бог теїстичних релігій, він не є особистість, наділена свідомістю, могутністю і волею, не є творець природних речей. Спіноза визначає субстанцію як причину самої себе (causa sui), тобто як те, що існує через само себе і пізнається із самого себе. Таке уявлення про злиття бога і природи , що лежить в основі вчення Спінози, називають пантеїзмом.

Спіноза вчив, що природа, яка є причиною самої себе, не потребує для свого існування нічого іншого. Природа , з одного боку, виступає як природа, що творить, а з другого як природа, що створена. Спіноза розчиняє бога у природі і тим обґрунтовує матеріалістичне розуміння природи.

Природа, на думку Спінози, вічна й безмежна, вона і причина, і наслідок, і сутність, і існування.

Від субстанції, як необумовного буття, слід відрізняти, згідно зі Спінозою, світ окремих кінцевих речей, або сукупність модусів. Субстанція єдина, її сутність виключає будь-яку множину, численність. Модусів, навпаки, існує безліч. Вони відносяться до єдиної субстанції як численні точки, що розташовані на прямій, до самої цієї прямої.

Природа як субстанція з усіма своїми властивостями існує сама по собі, незалежно від розуму і поза розумом. Нескінченний розум міг би осягти субстанцію в усіх видах або аспектах, у її безмежності. Але наш людський розум не є безмежним. Тому він осягає сутність субстанції як нескінченну лише у двох зв’язках: по-перше, як протяжність, по-друге, як мислення. Протяжність і мислення Спіноза називає атрибутами субстанції. (Учення Спінози про атрибути спрямовано проти дуалізму Декарта, у якого протяжність та мислення утворюють дві незалежні субстанції. У Спінози вони – атрибути єдиної субстанції).

Слід звернути увагу на те, що людина як предмет пізнання не має, з точки зору Спінози, ніякого виключення у загальній будові світу. Людина є істота, у якій модусу протяжності – тілові – відповідає модус мислення душа. Як би ми не розглядали людину: як щось тілесне, або як щось духовне – і в тому, і в іншому випадках вона частина природи. Психологія людини, її пристрасті й бажання, мотиви й цілі її поведінки є таким же предметом пізнання, як і будь-яке інше явище природи.

Те, що Спіноза розглядає людину лише як “річ” природи, а не як істоту, що належить до історичної соціальної системи, “натуралізує” всю його етичну концепцію, вчення про свободу.

Необхідною умовою розроблення етики Спіноза вважав попереднє пізнання тілесних процесів і зв’язків у людині. Він наблизив метод психології до методів механіки й фізики, а складність та різноманітність психічного життя  до двох основних і звичайних начал: 1) до розуму й 2) до пристрастей, або афектів. Волю він ототожнював із розумом. Спіноза виділяв три види афектів: радість, печаль і жадання. Із цих первісних афектів походить безліч інших. Але всі вони випливають із намагання зберегти своє існування. Людина керується не моральним законом добра і не відразою до зла, а тільки прагненням до власної користі та самозбереження.

На цих натуралістичних засадах і побудовано вчення Спінози про свободу. Він виключає будь-яку свободу волі. Однак Спіноза не відкидає можливість свободи для людини. Він роз’яснює, що поняття про свободу не суперечить поняттю про необхідність. Річ, яка існує необхідно, може у той же самий час бути свободною, якщо вона існує за необхідністю однієї лише власної природи. У цьому смислі свободна, по-перше, субстанція-природа, бо її існування зумовлено лише її власною сутністю. По-друге, у цьому смислі є також свободною і людина, як “річ” природи.

Людина може бути несвободною від своїх пристрастей, тобто бути залежною від афектів, але ця незалежність може бути подолана. Будь-який афект, говорить Спіноза, є пасивним станом. Він перестає бути пасивним, як тільки ми створюємо про нього ясну й чітку думку, ідею, тобто пізнаємо його. Свобода і є пізнання необхідності, тобто ясне та чітке уявлення про те, що необхідно, що проминає закономірно. Ця діалектична ідея Спінози є видатним здобутком матеріалістичної філософії.

Свобода для Спінози це панування розуму над почуттями, подолання почуттєвих афектів пристрастю до пізнання. Радість пізнання затамовує інші афекти, може привести людину до величної свободи, відзначав Спіноза. “Не сміятися, не плакати, не проклинати, а розуміти” ось максима спінозівської етики.

У порівнянні з Англією і Нідерландами Німеччина другої половини XVII ст. була країною відсталою. Вона являла собою безліч державних і адміністративних одиниць та центрів.

Усюди зберігалася феодальна роздробленість. У цих умовах релігійна ідеологія зберігала своє пануюче положення. Матеріалізм, який почав було розвиватися під впливом деяких успіхів фізичних, біологічних і медичних наук, занепав і не перетворився у міцну силу , як це сталося у передових країнах Західної Європи. І в цей тяжкий для Німеччини час у німецькій науці з’явився геніально обдарований учений Г. В. Лейбніц.

Г. В. Лейбніц (1646–1716 рр.). Характерна риса всієї наукової діяльності Лейбніца прагнення поєднати теорію з практикою. Лейбніц відкрив незалежно від Ньютона диференціальне та інтегральне обчислювання, винайшов обчислювальну машину, придатну для ряду операцій над великими числами, аж до добування коренів, висунув думку про автоматичне регулювання машин. Питання техніки і технології він ставив у зв’язок з принциповими питаннями науки й наукового світогляду.

Так, як і Декарт, і Спіноза, Лейбніц розвиває вчення про буття у формі вчення про субстанцію. Якщо Декарт зводив матеріальність, тілесність до протяжності, то Лейбніц вважав, що із протяжності можна вивести лише геометричні, а не фізичні властивості речей: їх рух, опір, інерцію й т. ін. Тому, стверджував Лейбніц, необхідно в субстанції припускати такі властивості, з яких можна було б вивести основні фізичні характеристики тіл.

Лейбніца не задовольнив ані Декартів дуалізм субстанцій, ані вчення Спінози про єдину субстанцію: якщо б існувала лише одна субстанція, то, на думку Лейбніца, всі речі були б пасивні, а не активні. Те, що речі мають власну дію, дістає в нього висновку, що всі речі – це, по суті, сили. Будь-яка річ субстанція, отже, численність субстанцій нескінченна. Кожна субстанція, або сила, “одиниця” буття, або “монада”. Монада, за Лейбніцем, не матеріальна, а духовна одиниця буття, свого роду духовний атом. Будь-яка окрема монада є разом і душа, і тіло.

Первісними якостями монад є самостійність та самодіяльність. Завдяки монадам матерія має здатність до вічного руху. Лейбніц говорив , що ніде немає незначних, непотрібних і рутинних мас, всюди спостерігається діяльність, немає жодного тіла без руху, жодної субстанції без активного прагнення. Можна зазначити, що Лейбніц у цьому зв’язку через теологію підійшов до принципу нерозривного (й універсального, абсолютного) зв’язку матерії і руху.

Як субстанції монади незалежні одна від одної. Між ними немає фізичної взаємодії, або, за словами Лейбніца, “вони не мають вікон, через які будь-що могло б у них уходити або з них виходити”. Проте як незалежні монади не ізольовані безумовно: у кожній монаді віддзеркалюється вся світова будова, вся сукупність монад. Тому Лейбніц називав монаду “живим дзеркалом” Всесвіту. В цьому сенсі кожна з монад уподібнюється субстанції Спінози: вона є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога (першомонади), який створив весь світ монад. У той же час будь-яка монада сприймає, нібито переживає в самій собі весь космос у всьому його багатстві і різноманітності, але далеко не всі монади володіють “світом розуму”, щоб чітко це усвідомлювати. Навіть розумні монади людські душі – мають у собі більше несвідомих, ніж свідомих уявлень, і лише першомонада (Бог) бачить усе існуюче при яскравому світлі свідомості.

За Лейбніцем, відносини між душею та тілом не зводяться ні до їх взаємодії, ні до постійної їх співдії. Це відношення “наперед установленої гармонії”. Бог раз і назавжди встановив цю відповідність, наче майстер, що надав суворо синхронний хід двом годинникам.

Узагалі всі монади у Лейбніца розрізняються за своїм рангом залежно від того, якою мірою їх діяльність стає зрозумілою і чіткою, тобто переходить на рівень усвідомленої. У цьому плані монади становлять нібито драбину живих істот, нижні сходинки якої складають мінерали, далі рослини, тварини, кінець кінцем людина: на вершині Лейбніц розміщує вищу монаду Бога. Зростання свідомості або розумності ось Лейбніців критерій щодо визначення ступеня розвинутості монади.

У цілому поняття розвитку у Лейбніца дуже широке. В природі, стверджує він, усе перебуває в розвитку. При цьому не відбувається ні виникнення, ні знищення. Розвиток є лише зміна первісних форм шляхом малих змін. Лейбніц у принципі відкидає можливість будь-яких стрибків або розривів безперервності у розвитку. Він залишається відданим цьому погляду також у питаннях біологічного розвитку. Тут він заклав основи так званої теорії преформізму, згідно з якою біологічний індивід, сурово кажучи, не народжується, а лише розгортається із зародку, вже попередньо існуючого. Лейбніц доповнює цю теорію теорією “трансформації” : всюди у природі відбувається безперервний процес зміни речей.

Учення Лейбніца про монади вплинуло і на його теорію пізнання. Несвідомий стан монади, на його думку, це “перцепція” . Навпаки, “апперцепція” це вже усвідомлення власного внутрішнього стану, або, інакше кажучи, є “рефлексія”. Поява “рефлексії” означає перехід до пізнання. Ця властивість притаманна не всім монадам, а лише вищим із них душам.

Лейбніц приймає положення емпіризму, відповідно до якого для пізнання потрібні почуття. Він також згоден із твердженням, що в нашому розумі немає нічого, чого раніше не було б у відчуттях. Проте, за Лейбніцем, досвід і, отже , відчуття не спроможні роз’яснити у знанні головне: необхідність та загальність деяких істин. Ні узагальнення даних досвіду, ні індукція не можуть бути джерелами для таких істин. Загальність і необхідність надбання розуму, а не відчуттів. Тому, приймаючи знамениту формулу емпіризму, Лейбніц стверджує, що у розумі немає нічого, чого б не було перед тим у відчуттях, за винятком самого розуму. Визнаючи наявність, таким чином, у розумі деяких уроджених ідей, він, однак , вважає, що людському розуму притаманні не стільки ідеї, скільки свого роду схильності, які під впливом досвіду нібито чіткіше проступають і, врештірешт, усвідомлюються цілком.

Поряд із питаннями теорії пізнання Лейбніц багато приділяв уваги розробленню питань логіки. Він не тільки удосконалив і розвинув ряд положень арістотелівської логіки, але й був справжнім засновником математичної логіки.

3. Агностицизм Дж. Берклі та скептицизм Д. Юма 

Дж. Берклі (1684–1753 рр.). Англійський єпископ Дж. Берклі представник того кола, що протистояло Просвітництву. У своїх трактатах (“Трактат про начала людського знання”), (“Три розмови між Гіласом і Філонусом”) Берклі не приховує, що його головна мета боротьба проти матеріалізму та всіх його проявів у науці. Він стверджує, що само поняття “матерія” треба викоренити з ужитку, бо в основі його лежить нібито неправильне припущення, що ми можемо, відволікаючись від окремих властивостей речей, які сприймаємо відчуттям, створювати ідею про загальний для них речовий субстрат. Ми сприймаємо лише окремі речі, вчить Берклі, і кожне з цих сприйняттів являє собою суму окремих відчуттів, або , за Берклі, “ідей”. Такими є ідеї кольору, запаху, дотику. “Бути” завжди значить “бути у сприйнятті”. Абстрактна ідея матерії, згідно з Берклі, не може додати до властивостей речей жодної з тих, що відкриваються за чуттєвим сприйняттям.

Учення Берклі суб’єктивний ідеалізм. Відкинувши буття матерії, воно визнає існування лише людської свідомості, у якій Берклі визначає “ідеї” і “душі”. Ідеї це суб’єктивні якості, що ми сприймаємо. Душі це нематеріальні суб’єкти духовної діяльності, що сприймають. На думку Берклі, ідеї цілком пасивні. Навпаки, душі активні, діяльні. Така відмінність потрібна Берклі для того, щоб запобігти тлумаченню, нібито речі виникають завдяки сприйняттю і зникають, коли припиняється сприйняття. До того ж Берклі стверджує, що суб’єкт, який сприймає, у світі не один.

Річ, яку припинив сприймати один суб’єкт, може сприйматися іншим. Навіть якщо б усі суб’єкти зникли, речі продовжували б існувати як сума “ідей” у розумі Бога. Бог це такий суб’єкт, який не може щезнути. А тому не може щезнути і весь створений ним світ речей.

Таким чином, Берклі своїм визнанням Бога робить крок до об’єктивного ідеалізму. В цілому ж беркліанство як теоретичне обґрунтування релігійного світогляду стало згодом одним із джерел посткласичної філософії кінця XIX і початку XX ст.

Д. Юм (1711–1776). Англійський філософ , психолог, історик й економіст Д. Юм був сучасником Берклі. Якщо Берклі войовничий прихильник ідеалізму та релігії, то Юм, на відміну від нього, – скептик і агностик. Замість послідовної точки зору Берклі (зовнішній світ є моє відчуття) вчення Юма це усунення самого питання про те, чи існує щось поза моїми відчуттями.

Завдання знання Юм убачав не в адекватному пізнанні буття, а у спроможності знання бути керівним для практичної орієнтації. При цьому єдиним предметом вірогідного знання і доведення Юм вважає об’єкти математики – кількість і число; всі інші об’єкти дослідження стосуються лише фактів, які не можуть бути доведені логічно, а виводяться виключно з досвіду. Проте сам досвід Юм розумів ідеалістично. Дійсність, на його думку, це потік “вражень”. Причини, що породжують їх, принципово не пізнаються. Ми не можемо також знати, запевняє Юм, чи існує зовнішній світ. Існують лише, вважає він: 1) враження наших почуттів і 2) враження внутрішньої діяльності душі. Від цих двох видів первісних вражень залежать ідеї пам’яті та ідеї уяви. У першому випадку ідеї відтворюються у тій же черзі, що і виникли. В уяві ідеї зазнають вільного сполучення.

Причинний зв’язок явищ, за Юмом, якщо й існує у дійсності, то також не пізнається. Причинно-наслідкові зв’язки це просто результат звички сприйняття людьми послідовності подій як вражень почуттів. Людина, стверджує Юм, як істота, що теоретизує, є безсилою і нетямущою, але як істота практична і діюча, вона володіє достатніми гарантіями для успіху своїх практичних дій. Головна гарантія почуття віри.

Таким чином, у теорії пізнання Юм – агностик, на практиці ж він захищає точку зору звичайного “ здорового глузду”. Скептицизм Юма є теоретичним обґрунтуванням утилітарного і розсудливого умонастрою буржуазії, яка, за виразом Енгельса, “у льодяній воді егоїстичного сподівання потопила... священний трепет релігійного екстазу, лицарського ентузіазму, міщанської сентиментальності”.

4. Проблема матерії у французькому просвітництві

У другій чверті XVIII ст. сформувався широкий і міцний рух – Просвітництво. Його представники критикували феодалізм та його культуру, вимагали встановлення нових прогресивних суспільних відносин, виступали на захист трудящих, за їх право на освіту та культуру. Вони вірили в людину, її розум і високе покликання.

Значний внесок в цей рух внесли енциклопедисти – французькі філософи, письменники і публіцисти XVIII ст., які брали участь у визнанні «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», 35 томів його ввійшли в 1751-1780 рр. у Франції за редакцією Дідро і Д’Аламбера. Вона систематизувала наукові досягнення передової думки XVIII ст. До авторів належали Монтеск’є, Вольтер, Гельвецій, Гольбах, Руссо, Бюффон, Маблі, Кондільяк, Тюрго.

Монтеск’є запропонував тлумачити історію як природний, зумовлений законами процес. Виступив за розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади.

Вольтер – деїст (від лат: dues – Бог). Визнавав Бога першоосновою світу, заперечуючи його втручання в явища природи та в хід суспільних подій. Виступав проти кріпосництва, за рівність громадян перед законом, критику приватної власності рішуче заперечував, розумним державним ладом вважав конституційну монархію на чолі з освіченим монархом. Причину зміни історії вбачав у зміні ідей.

Руссо вважав, що суспільство у якому існує нерівність повинно бути ліквідованим, нове повинне базуватися на принципах суспільного договору. Його суспільний договір – це заклик повернутися назад до первісної простоти і рівності природного стану людини.

Ідейним вождем енциклопедистів був Дені Дідро. Він відстоював вчення про вічність і нескінченність природи, яка ніким не створена, крім неї і поза нею немає нічого.

Представниками французького матеріалізму були у XVIII ст. Ламетрій, Гольбах, Гельвецій. Важливим принципом французьких матеріалістів був принцип заперечення надприродних сил, пояснення природи з неї самої. Матерія як сукупність усього існуючого тотожна природі. У Гольбаха і Гельвеція матерія складається з неподільних атомів, у Ламетрі й Дідро – з молекул, яким властива ще й чуттєвість (гілозоїзм). У теорії пзнання французькі матеріалісти були сенсуалістами [Для сенсуалізму відчуття – єдине джерело знань].


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

80165. Нарушения нормальной эксплуатации, обусловленные нарушениями в работе вспомогательного оборудования реакторной установки 114 KB
  Рассматривается ситуация, связанная с прекращением подачи охлаждающей воды системы промконтура (TF) на потребители системы. Указанное нарушение может явится следствием отказов в цепях блокировок и механических повреждений насосов
80166. Аварийные режимы, обусловленные несанкционированным изменением реактивности 130 KB
  Мгновенное прекращение расхода теплоносителя в одной из петель первого контура. Срыв естественной циркуляции первого контура. эквивалентную разрыву трубопровода Ду 55; компенсация течи аварийными насосами происходит при давлении контура равным 5560 кгс см2 т.С разрыв трубопровода 1 контура контроль параметров работы механизмов СБ на расхолаживании первого контура при наличии течи эквивалентным Ду 55мм в соответствии с требованиями разделов Течи 1 контура.
80167. Аварийные режимы, обусловленные нарушением режима теплоотвода по второму контуру 163 KB
  Рассматривается авария, связанная с резким увеличением расхода пара от ПГ в результате разрыва главного паропровода 2 контура при работе блока на любом уровне мощности. Предполагается мгновенный разрыв одного из паропроводов.
80168. Аварийные режимы, обусловленные разуплотнением первого контура 298 KB
  В связи с тем, что размер и место утечки является фактором, ограничивающим нормальную работу реакторной установки и вспомогательных систем (например: системы ТК, системы ТF),возможность работы реакторной установки на мощности определяется для каждого конкретного случая.
80169. Максимальная проектная авария – разрыв трубопровода первого контура большого диаметра 131 KB
  В результате выброса горячего теплоносителя давление и активность под оболочкой резко возрастают. С момента разрыва по сигналу аварии происходит запуск механизмов систем обеспечения безопасности. В случае обесточивания секций надежного питания
80170. Аварийные режимы, обусловленные неисправностями предохранительных клапанов компенсатора давления 112 KB
  6 Когда давление в первом контуре уменьшится менее 160 кгс см2 при условии открытого положения УР21S09 закроется УР21S08 что приведет к закрытию главного клапана УР21S01 НУ12 для бл. Когда давление в первом контуре уменьшится до 155 кгс см2 примерно через 35 сек. 7 Давление в УР20W01 увеличивается но не достигнет точки разрыва мембраны 62 кгс см2. 10 Возможно срабатывание АЗ РУ вследствие снижения давления над активной зоной ниже 148 кгс см2.
80171. Тяжелые аварии на АЭС 469 KB
  Тяжелые аварии на АЭС План лекции 1. Ошибки в действиях оперативного персонала при аварии на АЭС ТриМайлАйленд и ЧАЭС. До Чернобыльской аварии случившейся через семь лет авария на АЭС ТриМайлАйленд считалась крупнейшей в истории мировой ядерной энергетики и до сих пор считается самой тяжёлой ядерной аварией в США в ходе неё была серьёзно повреждена активная зона реактора часть ядерного...
80172. Снятие АЭС с эксплуатации 576 KB
  Основные термины и определения Термин Определение Прекращение эксплуатации Заключительный этап эксплуатации энергоблока который реализуется после принятия решения о снятии его с эксплуатации а также в течение которого он приводится к состоянию когда ядерное топливо отсутствует на его территории или находясь в пределах этой территории размещено только в хранилищах отработавшего ядерного топлива предназначенных для долгосрочного безопасного хранения Окончательное закрытие Этап снятия энергоблока с эксплуатации в течение...