36681

ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ВІДРОДЖЕННЯ

Лекция

Логика и философия

Короленка Кафедра філософії Опорний конспект лекції з курсу ФІЛОСОФІЯ на тему: ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ВІДРОДЖЕННЯ для студентів ІІ курсів усіх факультетів Полтава2011 Тема: Філософія середньовічного суспільства та Відродження ПЛАН 1. А звідси й космоцентризм філософії – намагання зрозуміти сутність природи космосу світу в цілому. Для філософії середньовіччя головним орієнтиром стала не природа а Бог. Саме цим і зумовлювався теоцентризм філософії епохи середньовіччя – істинною реальністю всього світу є Бог а не...

Украинкский

2013-09-23

98.5 KB

9 чел.

PAGE  14

Міністерство освіти і науки України

Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка

Кафедра філософії

Опорний конспект лекції

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ВІДРОДЖЕННЯ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

Полтава-2011

Тема: Філософія середньовічного суспільства та Відродження

ПЛАН

1. Філософія Середньовіччя

1.1. Патристика. Августин Блаженний.

1.2. Схоластика. Фома Аквінський

2. Філософія Відродження

1. Філософія Середньовіччя

Філософська думка західноєвропейського середньовіччя виникла на основі феодальних суспільних відносин, які стали панівними в країнах Західної Європи в V–ХV ст. Установленню соціальних структур феодалізму сприяли істотні зміни в духовному житті. Саме в IIV ст. н.е. виникає і завойовує собі панівне становище християнство, ідеологія та організація якого виражала новий суспільний устрій, що йшов на зміну рабовласницькому суспільству.

Давньогрецькі філософи намагалися зрозуміти сутність природи, космосу. Та все ж головну увагу вони зосереджували на відношенні “світ – людина”, де і надприродні сили, і природа, і людина розглядалися як складові частини єдиного космічного порядку. А звідси й космоцентризм філософії – намагання зрозуміти сутність природи, космосу, світу в цілому., що особливо було характерним для ранніх філософських учень стародавньої Греції.

Для філософії середньовіччя головним орієнтиром стала не природа, а Бог. І зумовлювалось це тим, що в середньовічному суспільстві першорядне значення надавалося духовному світові, найдосконалішим утіленням якого мислився Бог. Видимий світ, природа і людина зображувалися як творіння Бога. Сам же Бог – всемогутній, вічний та незмінний. В уявленні людей він є вищою формою буття й вищим благом. Саме цим і зумовлювався теоцентризм філософії епохи середньовіччя – істинною реальністю всього світу є Бог, а не природа.

Необхідно звернути увагу на те, що західноєвропейське суспільство виникло на руїнах рабовласницької цивілізації Стародавньої Греції і Риму. Тому християнська релігія і філософське мислення середньовіччя чимало взяло з духовної культури минулих цивілізацій. Багато думок було запозичено з філософських учень Платона, Арістотеля, неоплатоників, стоїків та інших, хоча процес асиміляції античної спадщини проходив у складних умовах, непослідовно і суперечливо.

Становлення християнської філософії середньовіччя починається періодом апологетики (грец. апологія – захист), представники якої були першими авторами в філософії, які відстоювали й обґрунтовували християнське віровчення проти язичницької релігії та античної філософії.

До західних (латиномовних) апологетів відносять Тертулліана, Лактанція й інших. Серед найбільш відомих представників східної (грекомовної) апологетики були такі християнські мислителі, як Юстін, Клімент, Оріген та інші.

Серед апологетів особливою агресивністю щодо античної культури, зокрема філософії, відзначався Квінт Тертулліан (бл. 160–220). Зокрема, йому належить оцінка Сократа як знаряддя диявола, створеного для того, щоб вести людство до загибелі. А взагалі-то корінь зла – у самій філософії, бо вона, як вказував Тертулліан, “породила всі єресі”. У нього є чимало висловів, де в категоричній формі відстоюються християнська релігія і церква. Не обмежуючись лише твердженням “Ми не потребуємо допитливості після Христа, нам не потрібні дослідження після Євангелій”, зазначалось зокрема в його основній праці «Апологетикум» (197), де він усіляко відстоював ідею, яка потім стала головною в католицтві, відносно переважного права церкви на істину; Тертулліан – прихильник тілесності душі, що, на його думку, підтверджується Біблією. Йому ж належать і вислови щодо непримиренності християнського і язичницького світоглядів, про наближення кінця світу і страшного суду, а також ідея, згідно з якою джерелом морального зла у світі є людина, її вільний вибір, бо вже в особі Адама людина вибрала не добро, а зло й тим самим увела його в світ і т.п.

Та все ж більшість християнських мислителів цього періоду, зокрема представники грекомовної апологетики, не проявляли такої ворожнечі щодо античної спадщини. Проблема співвідношення віри і знання, теології і філософії вперше ґрунтовно була поставлена Кліментом (бл. 150–215). Він називав філософію “неоціненним скарбом”, і хоча не всі здатні бути філософами, але той, хто має цей дар, не повинен нехтувати ним. На думку Клімента, саме істинна філософія, даючи нам знання про предмети божественні й людські, є наукою про наші відносини з Богом і світом. Він переконаний у тому, що в релігії не менше ніж в інших галузях знання не можна вважати себе знавцем справи, не вивчивши спочатку наук та філософії.

Оріген (185–253) теж давав високу оцінку людському розуму й філософії, хоча й віддавав перевагу релігії та вірі. Для нього інтелектуальна діяльність є засобом з’ясування положень релігії. Оріген так висловив свою точку зору на взаємовідносини християнства і філософії: як правильно зрозуміла Біблія не заважає розсудливій філософії, так і правильно застосована філософія не шкодить Біблії.

1.1. Патристика. Августин Блаженний.

Формування християнської філософії середньовіччя завершується періодом патристики (лат. “патер” – батько, отець). У цей період найбільш авторитетні мислителі – “отці церкви” – розробляють основні принципи християнської філософії. У IV ст. на Сході досить відомими з них були “три світочі каппадокійської церкви” (Каппадокія – область у Малій Азії) – Григорій Назіанзін, Василій Кесарійський (Великий), Григорій Нісський, на Заході – Амвросій Медіоланський (Міланський), Ієронім Блаженний і Аврелій Августин. Як філософ раннього християнства серед східних “отців церкви” особливу увагу привертав до себе Григорій Нисський (325–394). Спираючись на принципи неоплатонізму, він чимало зробив для обгрунтування ідеї “троїстості” християнського Бога, а також закріплення уявлення про Всевишнього як найбільш досконалу духовну істоту, розроблення вчення про безсмертя душі тощо.

Однак найбільш визначним філософом періоду патристики був Аврелій Августин (354–430). Головне місце в ученні Августина займала ідея Бога. Бог – не лише вище буття і вище благо, але й надприродна істота, яка створює весь світ та людину. До того ж всемогутній і нескінченний Бог підноситься над створеним ним світом. Августин не обмежувався твердженням, що Бог є єдиним джерелом виникнення кожної речі й усіх живих істот. Він відстоював положення про безперервність процесу божественного творіння. У християнстві Бог недосяжний і недоступний для пізнання, хоча й відкривається людям у текстах Святого письма. Проте за допомогою душі людина може вступати в контакт із ним. Душа має початок і не має кінця. Вона не матеріальна, безсмертна, існує й після загибелі тіла, в яке вона вселила життя. Тіло ж гріховне й смертне, воно прив’язує людину до земного буття. На думку Августина, душа як безтілесна, нематеріальна субстанція не може знаходитися в одному якому-небудь місці, вона розсіяна по всьому тілу. Бог же не знаходиться в жодній із людських душ. Та все ж він осяює душі своїх обранців, завдяки чому і стає можливим пізнання істини. Виходячи зі свого вчення про душу, яке є першим документом подібного типу в християнській філософії, Августин висловлював положення про розумову і вольову діяльність душі, що має важливе значення для теоретичного обґрунтування догматів християнства.

Надаючи перевагу емоційній і вольовій діяльності людини порівняно з раціональною, релігійна філософія тим самим висувала на перший план перевагу віри над розумом. А звідси стверджувався й авторитет церкви як останньої інстанції в доказі будь-якої істини. Отже, християнське бачення світу базувалось переважно на вірі як вихідній основі орієнтації людини в світі. Сама ж людина, завдяки закладеній в ній божій іскрі, стає, на думку Августина, паном і вінцем божественного творіння. З усіх чудес навколишнього світу найвизначнішим є людина, бо створена вона за образом та подобою Бога.

Необхідно звернути увагу і на філософсько-історичну концепцію Августина. Характерним є те, що в ній виправдовуються одні держави й осуджуються інші залежно від їх підлеглості вищому авторитетові і керівництву церкви.

Важливим є й те, що на відміну від античної філософії, де в період розквіту давньої Еллади було сформульоване Протагором відоме положення “людина є мірою всіх речей”, у філософії Августина мірою всіх речей стає Бог, як вища ідея та вища досконалість. Тим самим в ученні Августина була закладена ідея історичного прогресу. Правда, прогрес як стан безперервної зміни і розвитку, становлення нового і старого розумівся ним не в земних умовах, а в небесному царстві. У своїй основній праці “Про град божий” Августин поділяв історію земного людства на шість періодів: від гріхопадіння Адама і Єви й до Страшного суду. Причому останній, шостий період, який почався від Христа, закінчується Страшним судом і загибеллю земної цивілізації. Розробляючи свою концепцію всесвітньої історії, Августин проводив аналогію між шістьма днями божественного творіння, шістьма віковими особливостями людського життя і шістьма епохами, як вони зображені в Біблії та історії християнства. Історія, в його розумінні, осмислена, має свою мету, її основою є Божий промисел, опіка Бога над людством. Елементи діалектичного підходу в розумінні історичного процесу мають місце також у зображенні двох людських угруповань – “земних людей” і “людей неба” та в інших положеннях філософсько-історичної концепції Августина.

1.2. Схоластика. Фома Аквінський

Філософська і богословська думка середньовіччя чимало взяла з учення Арістотеля. В цьому плані показовою стала релігійна філософія Фоми Аквінського (1225/26–1274 рр.).

Фома Аквінський – визначний представник середньовічної схоластики в Західній Європі. Він доклав чимало зусиль, щоб обґрунтувати і систематизувати цей напрям середньовічної філософії. В той час філософія викладалася в школах при монастирях, а звідси і її назва схоластика (грец. “схола” – школа). Якщо в першому періоді, який продовжувався до ХІІІ ст., домінуючим було вчення Августина, яке базувалося на платонізмі і неоплатонізмі, то в другому – з ХІІІ по XV ст. – провідну роль стали відігравати ідеї Фоми Аквінського.

На цей час важливе місце в християнській філософії зайняла проблема співвідношення віри й знання. Згідно з розповсюдженою тоді концепцією “двох істин”, наука і філософія виводять свої істини, спираючись на досвід і розум, а релігійне віровчення – з божественного прозріння, Святого письма.

Фома Аквінський проголошував гармонію віри і знання. Він визнав, що деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя людської душі та ін.). Одночасно він намагався довести, що більшість із них не підвладні філософії і науці, знаходяться значно вище від людського розуму, а тому доступні лише вірі. Тим самим “Ангельський доктор” , як його називали, віддав перевагу вірі над знанням. Вона нібито більш достовірна, ніж знання. Адже людський розум часто помиляється, в той час як віра спирається на абсолютну правдивість Бога. Віра також дається кожній людині, а наукове знання доступне далеко не кожному. Крім того, віра, яка породжується відданістю людини Богу, морально цінніша, ніж знання.

Отже, гармонія віри й знання, що неодноразово проголошувалось Фомою Аквінським, зокрема в основних його працях “Сума істин католицької віри проти язичників” та “Сума теології”, тлумачиться досить однобічно. Теологія ставиться значно вище від філософії, наука і філософія оголошуються служницями богослов’я.

У наш час чимало традицій середньовічної схоластики, в тому числі концепція гармонії віри і знання, всіляко пропагується “неотомізмом” – офіційною філософією Ватикану. Неотомізм (лат. ім’я Фома вимовляється – Тома, звідси “томізм”) – одна з провідних течій релігійної філософії ХХ ст., яка виросла з “покатоличеного” арістотелізму та філософсько-теологічної системи Фоми Аквінського. Надзвичайно важливе місце в ньому займають категорії матерії й форми. Взявши за основу арістотелівську ідею пасивної матерії й активності форми, Фома проголосив, що створення світу “з нічого” почалося зі створення першої матерії. Однак у Арістотеля Бог, як “першодвигун”, є чисте мислення, форма всіх форм, вища мета всього світового процесу. Він не бере безпосередньої участі у земних справах, які зумовлюються взаємодією матерії і форми. А у Фоми Бог постійно бере участь у всіх справах, він діє в кожній речі згідно з її особливостями. Але форма як суть буття по-різному організовує та одухотворяє матерію. Якщо на нижчому ступені розвитку, куди відносяться неорганічні тіла, вона складає лише зовнішню визначеність речей, то на наступних щаблях форма все активніше реалізується як провідне начало. Зрештою, досягнувши вищого ступеня, форма починає розвиватися сама по собі, незалежно від матерії. До того ж у своїй якості – розумної душі – вона не гине разом зі смертю тіла. Як така, що органічно пов’язана з матерією, людська розумна душа є вічним і безсмертним продуктом божественного творіння.

Таке уявлення про матеріальне і духовне відповідало середньовічній картині світу, в центрі якої знаходився Бог, а вершиною його творіння на землі була людина, котра покликана виконувати роль сполучної ланки між світом духовних і матеріальних сутностей.

Одна з основних проблем середньовічної схоластики – співвідношення загального й одиничного. Ті з її представників, які визнавали за загальними поняттями (універсаліями) право на реальне існування до одиничних речей дійсності, стали називатися реалістами. Не важко підмітити, що середньовічний реалізм досить близький до вчення Платона про ідеї. Подібно Сократу Платон вважав самопізнання джерелом будь-якого знання. Але найбільш гідним об’єктом вивчення Платон визнавав тільки поняття Лише поняття, здобуте мисленням, має сталість, що рятує цей світ від мінливості та примарності. А тому варто лише від почуттєвого сприйняття перейти до поняття, що приховується за ним, щоб нашим очам відкрився справжній, постійний, вічний та незмінний світ. Просто треба уявити, що для будь-якого з оточуючих нас предметів десь є певний ідеал, за зразком якого, з огріхами й помірками, створений увесь світ, що постає перед нашими очима.

Отже, перед тим як створити дещо в дійсності, людині треба побудувати його в своїй голові. Але ж так само працює будь-який столяр: обміркує, який він хоче стіл, і зробить його. При цьому змайстрований стіл ніколи не буває такий гарний як задуманий: чи то рука зрадить йому, чи то дошка погана попадеться. Звідки ж в умі столяра його задум прекрасного столу, якщо на світі він таких столів ніколи не бачив? Мабуть, він зазирнув подумки в якийсь світ, де існує цей ідеальний стіл, побачив його і постарався відтворити цей Стіл у дереві. Процес переосмислення нашого світу, в результаті якого нашим очам  відкривається безсмертна краса вічного світу ідей Платон назвав другою навігацією. Самому Платону цей осягнений розумом світ ввижався настільки виразно й зримо, що він так і назвав цей найкращий Стіл «ейдосом», по-нашому – «видом», «образом» столу. З тих пір введений Платоном термін «ейдос» став загальнофілософським поняттям, яке ми називаємо ідеєю.  

Саме тому один із відомих реалістів Ансельм Кентерберійський у своїй спробі “онтологічного” доведення буття виходив із того, що Бог реально існує, оскільки існує поняття Всевишнього.

У цілому ж для реалізму здебільшого А.Августина і  Фоми Аквінського характерними були такі уявлення про “універсалії”: чим більше вони носять загальний характер, тим об’єктивнішим та реальнішим є їх самостійне існування.

Протилежною була позиція номіналізму (лат. nomån – імя). Представники цього напряму схоластичної філософії середньовіччя (Росцелін, П’єр Абеляр, Іоанн Дунс Скот та інші) виходили з того, що загальні поняття – лише імена, які не мають реального існування поза одиничними речами. Представник, наприклад, крайнього номіналізму Росцелін вважав, що не існує ніякої об’єктивності загального не лише в дійсності, але й у голові пізнаючого суб’єкта. Він оголошував універсалії лише “звуками голосу”, а в дійсності визнавав право на реальне існування лише за одиничними предметами. Дещо іншу позицію займав П’єр Абеляр, який вважав, що знання людини про навколишній світ – це в основному знання про одиничні предмети, які й існують реально. Універсалії ж виникають лише в процесі абстрагування. Вони існують тільки в голові людини, а поза нею їх немає, тобто об’єктивність загального він обмежував лише розумом людини.

У цілому ж суперечності між номіналізмом і реалізмом носили абстрактний, відірваний від життя характер, що значною мірою було властивим для філософії і теології середньовіччя взагалі. Та незважаючи на це, філософські вчення мали певні методологічні й світоглядні засади. Вже мислителі раннього середньовіччя намагалися теоретично обґрунтувати основні положення християнського віровчення. Діяльність як апологетів, так і особливо представників релігійної схоластики більш пізнього періоду наочно свідчила, що становлення філософських концепцій середньовіччя здійснювалось як формування загальнотеоретичної основи християнства, що знайшло свій прояв у світоглядній, ідеологічній та інших функціях філософії в духовному житті тогочасного суспільства.

Цілком зрозуміло, що розглядуваними проблемами ніяк не обмежується характеристика середньовічної філософії. На її розвиток у країнах Західної Європи значною мірою вплинули філософська думка Візантії і мусульманського Сходу. Справа в тому, що в східній частині Римської імперії – Візантії – перехід до феодалізму здійснювався поступово, еволюційним шляхом, без різкого розриву з античною культурою. На відміну від Західної Європи у Візантії більш старанно зберігалися і засвоювалися досягнення грецької філософії. Для багатьох представників християнської філософії Візантії, особливо в XIVXV ст., характерною була проповідь індивідуалізму, акцентувалася увага на внутрішньому духовному світі людини, при збереженні інтересу до історії та політики.

Філософська думка Київської Русі, а також Закавказзя теж зазнали на собі духовний вплив Візантії.

Детально не спиняючись на філософії мусульманського Сходу, відмітимо лише, що пожвавлення міського життя в Х– ІІ ст. в арабських країнах привело до розквіту філософської думки в цьому регіоні, народи якого в епоху середньовіччя (аж до 2-ої половини ХІІ ст.) значно випереджали в культурному розвитку Західну Європу.

Нагадаємо, що наприкінці ХІ ст. християнська Європа починає війну з мусульманською Азією, війну, яка завдала багато шкоди Східній Європі, Візантії. Безпосередня мета цієї війни (в ході її було здійснено вісім “хрестових походів” 1096–1270 рр.) – звільнення від мусульман “святої землі” Палестини і “гробу господнього”. В результаті цих війн Європа отримала не лише шахи, але й знайомство з мусульманською культурою, зокрема філософією, а через неї – і з своєю власною ( значною мірою втраченою) філософією (античною, греко-римською). Адже арабська філософія спиралася на Платона, Арістотеля, Плотіна та інших античних філософів і вчених.

Учення видатних арабських мислителів цієї епохи – Аль-Фарабі, Ібн-Сіни (Авіценни), Ібн-Рущда (Аверроєса) значно вплинуло на духовне життя, розвиток науки й культури в європейських країнах.

2. Філософія Відродження

Філософська думка набуває свого дальшого розвитку в епоху Відродження. Головною передумовою нових процесів у духовному житті суспільства стало піднесення продуктивних сил, виникнення в Західній Європі в XVXVI ст. капіталістичних суспільних відносин. Це, в свою чергу, стимулювало прогресивні зміни в галузі науки і культури. Особливість філософської думки епохи Відродження пов’язана з процесом звільнення її від середньовічної схоластики, де вона була підпорядкована теології. Самостійності по відношенню до церкви набувають економіка, політика, природничі науки, мистецтво. Ренесансні гуманістичні новації почали відчуватися в усіх сферах суспільного життя. Ця нова епоха виступила як епоха Відродження античної культури, способу життя, мислення, світосприймання. Саме тому це нібито “повернення” до античності осмислювалося як Відродження, Ренесанс.

Студентам треба зрозуміти, що нова духовна культура Західної Європи, виникнувши як підсумок середньовічної, водночас несе і специфічні риси, яких не мала ні антична, ні середньовічна. Процес формування нової буржуазної культури супроводжується принциповою зміною світогляду, зміною способу думки, що відображало якісні зміни у самому способі життя. Буржуазний спосіб життя орієнтувався на природу, природне буття як справжню реальність. Конкретним існуванням природної реальності для мислителів того часу виступає не природа як така, а природна людина. Природна людина претендує на роль вищої реальності, не принижуючи при цьому людини божественно-духовної, навпаки, підносить узагалі саму людину до рангу “божественного” буття, обожнює її.

Специфічною рисою епохи Відродження став гуманізм. Звернення до людини, її буття в усілякій різноманітності аспектів, єдність душі і тіла – ось коло проблем нового осмислення людини гуманістами Відродження. Особистість набуває більше самостійності, прагне стати сама собою. Звідси і нова самобутність особистості, нова соціальна позиція – гордість, самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту.

Різносторонність – ось ідеал людини, здатної приписувати всі свої заслуги власним зусиллям. Бог у світоглядних уявленнях гуманістів Відродження продовжує відігравати роль “творця” світу, але поряд із ним з’являється людина. Людина формально залежна від Бога (вона створена ним), та, будучи наділеною здатністю творити і мислити, людина поруч із богом фактично починає відігравати роль істоти, “співрівної” Богові.

Людина – це не просто природна істота, вона – творець самої себе і цим відрізняється від інших природних істот. Поступово формується новий погляд на взаємовідносини людини з природою – природа оголошується не храмом, створеним раз і назавжди, а майстернею, лабораторією, об’єктом творчої думки й справи. Природа – це механізм, а отже, може бути пізнана та використана у виробничій діяльності. Людина повинна не тільки користуватись готовими природними формами, але і творити сама так, як говорить природа. Вона є хазяїном у природі.

Людська діяльність, як діяльність принципово творча, є одним із центральних моментів антропологізму гуманістів Відродження. Важливою рисою нового світогляду епохи Відродження стала орієнтація його на мистецтво. В центрі ренесансного мистецтва стоїть нова людина. В мистецтві з’являються титани художньої думки та творчості – Шекспір, Сервантес, Рафаель, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі. Велич людини, безмежність її можливостей , краса її тіла й могутність думки стали джерелом натхнення. Цим і зумовлений антропоцентризм філософії Відродження.

Мислителі епохи Відродження боролись проти схоластики, за суверенні права науки. Найбільш передові з них утверджували права розуму та науки, сприяючи цим розвиткові матеріалістичного світогляду. В цьому плані великого значення набула натурфілософія – вчення про природу, вільне від теологічних поглядів.

Природа тлумачиться пантеїстично. Бог – творець фактично стає тотожним своєму творінню – світові. Так виникає пантеїзм, згідно з яким Бог, на відміну від християнських уявлень про позаприродний характер Бога, “присутній скрізь” у світі, “пронизує” собою все буття, є “живою душею”, самим “ життям” світу. Пантеїзм є типовим виявом специфічної для Відродження компромісної (між відживаючим феодалізмом і молодим буржуазним суспільством) “двоцентрової” картини світу. Поряд із традиційним Богом-творцем з’являється формально підпорядкований, але фактично “співрівний” Богові, другий світовий творчий центр – людина, як “другий бог”.

Одним із провідних представників пантеїзму ренесансної епохи був Нікола Кузанський (1401–1464 рр.). У його розумінні природа, включаючи й людину, є похідною від Бога, як вищого, абсолютного буття . Поділяючи принцип християнського монізму, він стверджував, що “єдиному ніщо не протилежне”, тобто робить висновок: “Єдине є все”. Зближуючи Бога з природою, він приписує їй і відповідні характеристики (безкінечність та ін.). Стверджуючи, що єдине не має протилежності, філософ робить висновок, що воно тотожне безкінечному, але при цьому безкінечне трактується як таке, більшим від якого нічого не може бути – “максимум”; єдине – це “мінімум”. Так був відкритий принцип сходження протилежностей на основі математичних доказів того, що безкінечна лінія є і трикутник, і коло, і куля.

Глибокі думки Нікола Кузанський висловлював й у теорії пізнання. Переконаність у безкінечності світу приводить його до нового розуміння людських знань. Він виділяє різні ступені пізнання , даючи характеристику кожному з них. Перший ступінь – відчуття – дає лише образи речей. Над ним височить розум. Але він не розмежовував почуття і розум, а лише стверджував , що це різні ступені досягнення знань. Він розумів важливу діалектичну істину, що всі речі навколишнього світу складаються з протилежностей, виходячи із закону протиріччя.

Важлива властивість розуму – це здатність мислити безкінечно. Таким чином, Нікола Кузанський розвиває діалектичне вчення про “збіг протилежностей”. Збіг протилежностей – це найважливіший методологічний принцип його філософії. Приклади такого збігу він бере з математики : по мірі того, як ми збільшуємо радіус кола, воно все більше збігається з дотичною до нього, зникає протилежність прямого і кривого.

Поглиблення природних знань в епоху Відродження знайшло свій вираз у низці відкрить. Важливою прикладною й одночасно світоглядною природною наукою стала астрономія. Астрономія поєднувала в собі ретельні спостереження руху небесних світил і теоретичне осмислення Всесвіту. Ціла низка астрономічних знань своє найбільш загальне втілення знайшла в пануючій з античності геоцентричній системі Арістотеля – Птолемея.

Суть її полягала в тому, що Арістотель вважав космос кінечним, за межами якого знаходиться божественний двигун. Арістотелівська космологія включала в себе уявлення про колові та рівномірні рухи Сонця і планет навколо нерухомої Землі по особових ефірних сферах.

У цих умовах і виступив великий польський астроном та філософ Ніколай Копернік (1473–1543 рр.). Він навчався в Краківському університеті, в якому досить відчутним був вплив гуманізму. Особливе значення для формування його світогляду і наукових інтересів мали астрономічна й математична школи, які існували в університеті. Філософію, медицину, право, мови – він вивчав в Італії. Але головною справою його наукового життя була астрономія.

Копернік приходить до переконання в хибності теорії Арістотеля – Птолемея. Важливі положення геліоцентричної системи світу знаходять обґрунтування в головній праці його життя “Про обертання небесних сфер“.

Ідея цього великого твору полягає в тому, що, по-перше, Земля не становить нерухомого центру світу, а обертається навколо своєї осі, і , по – друге, вона обертається навколо Сонця , яке знаходиться в центрі Всесвіту. Вчений уперше з’ясував, що Місяць обертається навколо Землі.

Значення геліоцентричної системи вийшло далеко за межі астрономії, мало великий вплив на розвиток філософських ідей і спонукало розвиток матеріалістичного світогляду.

Ставлення католицької церкви до теорії Коперніка було не однозначним. Церковники були зацікавлені в реформі календаря. Вони відмічали, що нова теорія дає можливість більш точно обчислювати рух планет, ніж система Арістотеля – Птолемея, але одночасно зрозуміли ворожість цієї теорії християнському віровченню.

Відкриття Коперніка зміцнило переконання в здатності людини, людського розуму пізнавати істину. Цей гносеологічний оптимізм поступово підводив до матеріалізму. Але для цього необхідно було науці і філософії подолати дві помилки Коперніка: 1.Спостереження привели його до висновку, що небо” нерухомих зірок” нескінченне, а відстань до нього величезна порівняно з відстанню від Землі до Сонця. Але все ж таки він поділяв пануючу точку зору про скінченність Всесвіту; 2. Виходячи з його теорії, Земля перестала бути центром Всесвіту, але такий центр все–таки зберігся. Це було Сонце.

Спростування цих помилок Коперніка, подальший розвиток його системи випадає на долю великого італійського мислителя, представника матеріалістичної філософії Відродження – Джордано Бруно (1548–1600 рр.).

Світогляд Бруно в цілому матеріалістичний, але за своєю формою це пантеїзм. Бог остаточно “переселяється” в природу, природа є “Бог у речах”. Зближення Бога і природи в натурфілософській концепції Д.Бруно носило характер реабілітації матерії, спростування догми творіння світу, про його початок та грядущий кінець. Ця концепція була спрямована проти уявлень про пасивну “першу матерію”, яка дає початок конкретним матеріальним об’єктам лише внаслідок впливу на неї активної форми, за якою криється Бог, як вираз абсолютної, універсальної активності матерії.

Таким чином, ми знаходимо у Бруно нове розуміння матерії. Матерія у нього – активне, самодіяльне начало, а не пасивний, аморфний продукт, який набуває ту чи іншу ознаку завдяки впливу створених Богом форм. Матерія розглядається ним у єдності з формою, ототожнюється з природою. Однак у цій єдності матерії і форми провідна роль належить матерії. Матерія – праматір усіх речей. Вона спроможна безкінечно виробляти величезну кількість форм.

Бруно стоїть на позиціях визнання безкінечності природи. В його працях набувають подальшого розвитку ідеї пантеїзму, до того ж він свідомо дотримується точки зору про безкінечність простору і незліченність світів. Це головні ознаки його матеріалістичного, антитеологічного світогляду. Він відмовляється від точки зору Коперніка, згідно з якою Сонце – центр Всесвіту. На його думку, такого центру у Всесвіті взагалі не існує. Будь-яка планета може бути розглянута уявним спостерігачем, котрий знаходиться на ній, як центр Всесвіту. Те , що Арістотель, Птолемей, схоласти, Копернік розглядали як останню, охоплюючу весь Всесвіт сферу нерухомих зірок, Бруно вважав сонцями інших, віддалених від нас на величезну відстань світів. Він стверджував, що зірки як віддалені від нас сонця також мають своїх супутників. Ця точка зору підтвердилася астрономами лише в середині XX ст. Дж. Бруно вважав , що інші світи також населені. Цей погляд витікав із гілозоїзму, якого він дотримувався , як і інші натурфілософи, його сучасники. Бруно підтримував думку Платона про душу Всесвіту, намагався пояснити мінливість , постійно перебуваючу у розвитку світу.

Одна з тогочасних трудностей полягала в неможливості пояснити причину руху планет, Сонця, зірок на тій підставі, що не був відкритий закон всесвітнього тяжіння. Душа Всесвіту і душі окремих планет як частини його, на думку Бруно , пояснювали цей рух.

Із матеріалістичних позицій розв’язував Бруно і питання про пізнаваність світу. При цьому він виходив з того , що людина як частина природи, “мікрокосм” (малий світ) має здатність відображати, пізнавати “макрокосм” (великий світ). Він визнавав почуття й розум як ступені пізнання, при цьому протиставляв їх один одному. Пізнання за допомогою почуттів має обмежені можливості. Воно не в змозі пізнавати безкінечність, так само як і величезні віддалі у Всесвіті. Головне місце в пізнанні посідає розум. І лише наука може дати справжні знання .

Учення Бруно було осуджене церквою як єретичне. Церковники вимагали, щоб він відмовився від своїх поглядів. Але Бруно віддав перевагу смерті, аніж зреченню своїх поглядів. У 1600 р. Бруно був засуджений інквізицією до страти— спалення на вогнищі.

Послідовником Коперніка і Джордано Бруно був італійський учений Галілей (1564–1642), який вважається основоположником природознавства, а також експериментально-математичного методу дослідження природи. Він вивів найважливіші принципи механічного тлумачення світу. Його відкриття в галузі астрономії надали подальшого розвитку матеріалістичному світоглядові, здобули йому славу “Колумба неба”. Відкриття Галілеєм супутників Юпітера наочно підтвердило достовірність геліоцентричної теорії Коперніка, а відкриття Молочного (Чумацького) Шляху було яскравим доказом наявності великої кількості світів у Всесвіті.

Галілей, займаючись питаннями механіки, відкрив цілий ряд її законів. Уперше в історії розвитку людського пізнання поняття закону природи набувало наукового змісту. Ці закони він використав для доказу теорії Коперніка. Копернік у свій час вважав, що при рухові Землі у світовому просторі повинен виникати вихор, змітаючи все з її поверхні. І власне в цьому був один з аргументів проти теорії Коперніка. Галілей же встановив, що рівномірний рух тіла не відбивається на процесах, які здійснюються на поверхні. Наприклад, на кораблях рухомому і нерухомому падіння тіл відбувається однаково.

Своє вчення Галілей виклав у “Діалозі про дві головні системи світу Птолемеєву і Копернікову”. Ця книга послужила приводом для звинувачення вченого з боку католицької церкви.

Він був притягнутий римською інквізицією до суду, формально змушений відмовитись від своїх поглядів. Його книга була заборонена.

Матеріалізму мислителів і філософів епохи Відродження властиві були історична обмеженість та непослідовність. Однак це не зменшує їхньої ролі у відстоюванні й розвитку наукового світогляду, в обґрунтуванні вирішальної ролі досвіду в пізнанні людиною природи.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

53518. Калейдоскоп знань – нетрадиційна форма проведення уроків 707 KB
  Такі уроки допомагають учителю урізноманітнювати роботу учнів знімають напруження від звичної навчальної діяльності переключають увагу школярів вони є цінним засобом виховання розумової активності дітей що активізує психічні процеси викликає в учнів живий інтерес до процесу пізнання. Навчальний день для учнів 1 і 2 класів починається з лінійки де кожному класу вручається свій маршрутний лист. У маршрутному листі записуються уроки які будуть проводитися для учнів даного класу: математика українська мова читання музика Я і Україна. З...
53519. Геометричні перетворення 2.37 MB
  Яку найменшу кількість клітинок треба заштрихувати щоб фігура на рисунку мала вісь симетрії А. 6 Вісь симетрії Достатньо замалювати три клітинки. Які літери мають вісь симетрії А які центр симетрії № 5. За якою ознакою складені наступні літери алфавіту: А Д М Т П Ш вертикальна вісь симетрії В Е З К С Ю Є горизонтальна вісь симетрії Ж Н О Ф Х вертикальна та горизонтальна вісь симетрії Б Г Л Р У Ц Ч Щ Я літери не мають ні горизонтальної ні вертикальної вісі симетрії Паліндром це абсолютний прояв...
53520. Літературний калейдоскоп. Хороша книга 67 KB
  Сприяти формуванню читацьких смаків, Розширювати читацькі інтереси учнів; заохочувати до читання книг; розвивати пам'ять учнів, уміти переказувати та розповідати цікаві уривки з прочитаних творів; виховувати любов до книги.
53521. Математичний калейдоскоп 1.07 MB
  Перевірити знання учнів 5 класу з вивчених тем; розвивати логічне мислення, увагу, творчі здібності, вміння працювати в групі; виховувати наполегливість, взаємодопомогу.
53522. Я не мислю України без калини 35 KB
  Це харчова, лікарська, медоносна рослина. З неї готують варення, повидло, компоти, киселі, мармелад, начинку для цукерок, муси, приправи для мясних страв, чайно-кавовий сурогат. Калина - пізньовесняний медонос та фарбувальна рослина.
53523. Без верби й калини нема України 176 KB
  Розширити знання дітей про вербу і калину, як рослини-символи України; показати, як оспівував їх український народ; розвивати спостережливість, творчі здібності, тренувати пам’ять, мислення, зв’язне мовлення учнів; виховувати у дітей любов до рідного слова, до національний традицій, народної мудрості, до краси і гармонії навколишнього світу, любов до рідного краю.
53524. Посадіть калину коло серця 96 KB
  Нема такого села де б за тином чи біля криниці у лузі чи на березі річки не росла не квітла б навесні рясним білим цвітом не рум’яніла червоними ягідками з осені аж до зими калина. Калина - символ України. А коли зима приходить стоїть калина у червоному намисті урочиста і красива. Копали криницю недалеко від того місця де росла калина то вода буде чистою й смачною.