36682

АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Лекция

Логика и философия

Короленка Кафедра філософії Опорний конспект лекції з курсу ФІЛОСОФІЯ на тему: АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ для студентів ІІ курсів усіх факультетів Полтава2011 Тема: Антична філософія VI ст. Періодизація античної філософії. Класичний період давньогрецької філософії 4. Періодизація античної філософії.

Украинкский

2013-09-23

147.5 KB

9 чел.

PAGE  17

Міністерство освіти і науки України

Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка

Кафедра філософії

Опорний конспект лекції

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

Полтава-2011

Тема: Антична філософія (VI ст. до н.е. – V ст. н.е.)

ПЛАН

1. Філософія як загадка еллінського генія. Періодизація античної

              філософії.

2. Досократівська філософія

3. Класичний період давньогрецької філософії

4. Елліністична філософія.

1. Філософія як загадка еллінського генія. Періодизація античної

              філософії.

Давня Греція Як її тільки не називали: колиска цивілізації; вітчизна демократії; невичерпне джерело прекрасного; грецьке диво. І якщо вже Еллада була справжнім чудом античності, то її філософію вважають справжнім восьмим дивом світу.

Чому саме греки? Чому в Давній Греції  виник каскад думок, ідей і теорій, які завершились створенням філософії? Протягом століть філософія як одне із безсмертних творінь грецького генія хвилює вчених.

Грекам був притаманний забобон щодо їх винятковості з-поміж інших народів. Подібно римлянам грекам взагалі не була властива скромність в тому значенні, як зараз розуміємо її ми. Вони не вважали непристойним відверто демонструвати свої заслуги, привселюдно говорити про свої переваги. Само прославлянням не гребували ні поети чи скульптори, ні ремісники чи художники. Ким би людина не була – головне щастя полягало в тому, щоб здобути добру славу в сучасників і нащадків. Як розповідав батько історії Геродот, після великої морської перемоги над персами в 480 р. до н.е. поблизу о.Саламін неподалік від Афін грецькі воєначальники відкритим голосуванням вирішували, хто із греків найдостойніший нагороди за доблесть і кожен подав голос за самого себе.

Іноді прагнення слави спонукало до вельми сумнівних справ: сумно відомий Герострат підпалив храм Артеміди в Ефесі, щоб тільки прославитися. Жага слави, котра мучила якогось Павсанія, стала причиною смерті Філіппа, батька Олександра Македонського. Запитавши якогось софіста, як можна здобути найбільшої слави, Павсаній отримав відповідь: «Вбити того, хто зробив найбільше». До нашого часу збереглись поетичні списки – свого роду давньогрецька «книга рекордів Гіннесса» : переліки людей, які прославились огрядністю чи худиною, низьким або велетенським зростом, тупістю чи мудрістю.

Звичайно, що за такої уваги до власної репутації і бажання прославитись, греки дуже вразливо реагували на осудження чи ганьбу.

З ін6шого боку, до славолюбства греків і боязні ганьби додається ще одна цікава риса – дух суперництва, змагання, що пронизував будь-які сфери діяльності людини. У Давній Греції змагались усі: ремісники, орачі, пастухи, теслярі, поети, музиканти. Так, наприклад, в місті Еліді влаштовувались змагання в красі серед чоловіків, а в Афінах під час свята Анфестерій змагались, хто більше вип'є вина з великих кухлів. До суперництва спонукали не стільки блага, що здобувались внаслідок боротьби, скільки бажання бути кращим серед кращих, прагнення досягти найбільшого. У греків боротьба в життєво важливих сферах – на війні, в політиці чи економіці часом ставала не боротьбою за перемогу чи посаду, а самоціллю. Дух суперництва виявлявся навіть там, де успіх не обіцяв нічого, крім визнання того, що ти досягнув більшого, ніж твій суперник.

Розглянувши всі ці фактори, сучасний петербурзький вчений Зайцев запропонував оригінальне вирішення загадки «грецького дива». Згідно його агональної теорії (з грецької «агон» означає «змагання»), орієнтація греків на успіх і прагнення всюди бути першими, розповсюдились і на духовні, інтелектуальні сфери діяльності людини, надавши могутнього поштовху філософії, науці та мистецтву, мобілізувавши всі найкращі сили греків буквально в будь-якій справі, за яку б вони не брались. Четвертим, останнім фактором були також відсутність догм і їх охоронців та схильність греків до всього нового, їх сміливість у руйнуванні традиційних устоїв суспільства. Отже, філософія в Давній Греції виникла завдяки любові до свободи – свободи слова, свободи думки та свободи дії. Відчуття саме свободи піднесло грецький дух і розум на неосяжну висоту.

Антична, тобто грецька і римська філософія існувала понад 1000 років (із VI ст. до н.е. до VI ст. н.е.). За цей час вона пройшла, як і вся антична культура, повний цикл від зародження до розвитку, а через нього – до занепаду і загибелі. У зв’язку з цим історія античної філософії поділяється на 4 періоди:

1) зародження та формування (VI ст. до н.е.)

2) зрілість і розквіт (V – VI ст. до н.е.)

3) занепад – грецька філософія епохи еллінізму й філософія періоду Римської республіки (ІІІ – І ст. до н.е.)

4) період занепаду і загибелі в епоху Римської імперії (І – V ст. н.е.).

Одні античні філософи називаються фізиками, завдяки вивченню природі; інші – етиками, завдяки міркуванню про людську мораль; треті – діалектиками, завдяки відшуканню істини у прихованому змісті речей. Фізика, етика і діалектика є  3 частини філософії: фізика навчає про світ і все, що в ньому міститься; етика – про життя і властивості людини; діалектика ж піклується про докази для фізики і етики. До філософа Архелая включно існувала лише фізика; від Сократа бере початок етика, а від Зенона Егейського – діалектика.

Основні ідеї античної «фізики», які здійснили надзвичайний вплив на західну філософію, чудово обґрунтував сучасний дослідник Ричард Тарнас:

1) Світ – облаштований космос, чий порядок нагадує гармонію всередині людського розуму.

2) Космос як цілісність є вираженням все проникаючого розуму, який має своє призначення і ціль і доступний безпосередньому сприйняттю людиною.

3) Аналіз за найглибшою своєю суттю виявляє деякий позачасовий порядок, взірцевий щодо свого часового, конкретного прояву. Таким чином, оточуючий нас світ виявляється нібито поділеним на дві частини: «Світ ідей» і «Світ речей», який є його матеріальною, недосконалою копією.

4) Пізнання внутрішньої будови і змісту світу вимагає від людини свідомого розвитку своїх пізнавальних можливостей – таких, як розум, інтуїція, дослід, оцінка, уява і пам’ть.

5) Безпосереднє пізнання найглибшої суті дійсного світу – потреба не тільки розуму але і душі, оскільки знання істини сприяє не лише інтелектуально росту, але й духовному звільненню.

2. Досократівська філософія

Іонійська культура була представлена Мілетською школою і філософом-одинаком Гераклітом. Як правило, початкові періоди людської історії не помічаються нами. Що ж стосується Греції, то коли за виникнення філософії означає занепад міфологічного мислення і становлення раціонального знання, то ми можемо більш-менш точно визначити точну дату і місце місце народження грецького розуму. На початку VI ст. до н.е. в Мілеті Іонійському (західне узбережжя Малої Азії) такі мислителі, як Фалес (625 – 547 рр. до н.е.), Анаксімандр (610 – 547 рр. н.е.) і Анаксімен (585 – 525 рр. до н.е.) створили першу школу філософського розуму, акме (духовний розквіт) якої припадає на 565 – 547 рр. до н.е., як точну дату виникнення філософії в Греції. Мілетці поклали початок новому типу міркувань про природу, зробивши останню предметом систематичного безпристрасного дослідження природи(historia) і запропонували споглядальну цілісну картину світу (theoria). На їх думку, не існує нічого, окрім природи (physis). Все, що мислиться як першопочаток позбавляється ореолу величності і таємничості і до нього можна ставитись як до цілком звичайного явища. Для мілетцьких мислителів прешопочаткові явища і сили, які створили світоустрій (kosmos), пояснюється аналогічним процесам, що спостерігається у повсякденному житті. Віднині не початкове освітлює і перетворює повсякденне, а навпаки: повсякденне робить початкове тим, що ми осягаємо, пропонуючи моделі, які дозволяють зрозуміти, як виник світ і світовий порядок.

Виникнення грецької філософії – це процес переходу від міфологічного ототожнювання (образу і речі, людини і природи, об’єктивного і суб’єктивного) до встановлення відмінності між образом речі та самою річчю, між суб’єктивним й об’єктивним. Цей перехід здійснили перші грецькі натурфілософи або як греки їх називали – фізики. Взявши предметом своїх спостережень явища природи, вони зробили стрибок від чуттєвого образу до поняття, від релігійно-міфологічної віри до філософського розуму. Іонійські натурфілософи займалися переважно космологічними, астрономічними, фізичними і тому подібними проблемами. Як мислителі, вони поєднували в своїх натурфілософських ученнях абстрактно-логічне мислення з художньо-інтуїтивним пізнанням світу як космосу, як універсальної гармонії. Але їх концепції не були вільні від фантастичних уявлень й антропоморфічних аналогій. Натурфілософські вчення про першоелементи давали можливість будувати загальний світогляд і пояснити, не вдаючись до допомоги богів, загальну картину світу. Головним методом античної філософії та науки стає метод дедукції і логічної аргументації.

Фалес (625 – 547 рр. до н.е.), перший із “семи мудреців”, вважається засновником школи в Мілеті. Він був тісно пов’язаний із близькосхідною культурою. Фалес вважається першим математиком і фізиком в Іонії (передбачив сонячне затемнення, вписав прямокутний трикутник у коло, довів ряд теорем та ін.). Початком усього він вважав воду, а світ бачив одухотвореним і заповненим богами.

Анаксімандр (610–547 рр. до н.е.), учень і послідовник Фалеса, розширив поняття початку всього існуючого до поняття “апейрона”, тобто до першопочатку, того, що лежить в основі всього існуючого. Апейрон означає щось безмежне, безкінечне, але матеріальне, речовинне, вічне. Анаксімандр одним із перших створив раціональну модель космосу, не вдаючись до допомоги богів та божественних сил, у якому Земля займала центральне місце і була охоплена водною та повітряною сферами. Зірки, Місяць, Сонце уявлялись йому отворами в повітряній сфері, за якою була розташована сфера вогню. Він накреслив географічну карту, дав загальний нарис геометрії, перший припустив зародження життя на межі моря і суходолу із мулу під впливом небесного вогню.

Анаксімен (585 – 525 рр. до н.е.), учень Анаксімандра, вважав, що все виникає із повітря через його розрідження і згущення.

У філософії мілетської школи уже не стільки важливі відповіді, скільки запитання, які ставлять перед людиною. І коли немає відповідей на ці запитання, то тоді слід їх інакше поставити. Завдяки цьому мілетська школа і заслужила свою безсмертну славу.

Геракліт (бл. 520–460 рр. до н.е.) з Ефеса розглядав як першопочаток всього існуючого вогонь. Урочисто і натхненно звучать славнозвісні його рядки: «Світ єдиний, не створений ніким, ні з богів, ні з людей, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що в міру то загоряється, то гасне». Геній Геракліта виявився в тому, що вогонь виступає як символ постійної зміни у світі, вічного становлення всього існуючого, його горіння і перетворення в інше. У полум'ї гераклітівського вогню ввесь світ набуває мінливих форм. Вогонь поєднує всі процеси в природі.

 Важливе місце в його філософії займає ідея “логосу”, об’єктивного закону всесвіту. Логос – це принцип порядку і міри, той же вогонь, але для почуттів він виступає як вогонь, а для розуму є логосом. За Гераклітом, душа людини – єдність протилежностей вологого і вогняного. Чим більше вона має вогню, тим душа краща. Сухий, вогняний компонент душі – це її логос. Геракліт остаточно усунув із Всесвіту спокій, відсутність руху. «Все тече, все змінюється: неможливо двічі увійти в одну і ту ж річку, бо на того, хто входить в неї набігають все нові й нові води: одночасно вода і надходить, і відходить». Та вода в яку ми входили, уже далеко відійшла. Змінюємось і ми самі: у дитинстві ми були не ті, що зараз, і на старості не будемо тими, що є нині. Більше того, мить назад ми були не ті, що зараз. Ось я говорю: «мені 45 років» - коли я починаю це казати, це була правда, коли закінчую – це вже неправда, бо зараз мені вже не рівно 45 років, а 45 років і одна секунда. Я не можу сказати про людину «вона жива», бо від першої до останьої миті життя вона поступово помирає. Я не можу сказати про людину «вона спить», бо ввесь її сон – це поступове готування до пробудження. Коротше кажучи, я не можу сказати про людину «вона є», а тільки – «вона стає», тим-то і тим-то. Буття немає – є тільки вічне становлення.

Звідки ж береться ця вічна зміна і вічний рух? Що штовхає світ у цей запаморочливий біг перемін? І Геракліт відповідає: «боротьба протилежностей». Якщо в мілетців діалектика доведена до принципу переходу кількості в якість багатогранного – в єдине, одиничного – в загальне, то Геракліт, приймаючи все це, пішов ще далі, уявивши світ як боротьбу протилежностей, і навіть як їх суперечку, їх війну, котру він оголосив загальною рушійною силою світу. Геракліт стверджував: «Війна – це батько всього і всьому цар: одних вона покликала бути богами, інших – людьми, одних вона зробила рабами, а інших - вільними».

Геракліта називали найзагадковішим філософом епохи. Найбільша загадка міститься в наступному афоризмі Геракліта: «Вічність є граюче дитя, котре розставляє шахи: царство над світом належить дитині». Світ тільки ввижається людині хаосом, але в ньому приховані неясний порядок і краса, подібні порядку і красі шахової гри. А тому людина у пошуках розгадки таємниці цього світу уподібнюється дитині, котра хоча й не знає правил світової шахової баталії, проте забавляється перестановкою та зміною фігур лише з одною метою: спіймати і розгадати цю незвідану таємницю і правду вічного становлення і вічної боротьби.

Грекам було важко зрозуміти Геракліта і вони прозвали його «Темним». Коли Еврипід, отримуючи назад прочитану Сократом книгу Геракліта, запитав, яка його думка про Геракліта, той відповів: «Те, що я зрозумів чудове. Сподіваюсь і те, чого я не зрозумів, таке ж. Однак, потрібен делоський водолаз, щоб його зрозуміти». Але Геракліт саме цього й хотів. Глибоко зневажаючи своїх сучасників за те, що вони залишались глухими до його дуже абстрактних і «темних» проповідей і воліли віддаватись своїм земним пристрастям і радощам, Геракліт жовчно промовляв: «Ослам солома краща за золото». Коли ефесці виганяли зі свого рідного міста найкращого гераклітового друга Гермодора, примовляючи: «нехай ніхто не буде серед нас найкращим», Геракліт заявив: «Один для мене краще десяти тисяч, коли він – найкращий».

У пам'яті греків Геракліт залишився як «сумуючий філософ» - сумуючий з приводу людської нікчемності. Люди метушаться все своє життя, кидаючись то в один, то в другий бік, у пошуках найкращого життя не помічаючи, що життя подібне бурхливому потоку несе їх до смерті. Якби Геракліт був поетом, він міг би приєднатися до чудових слів Мікеланджело, точно характеризуючих дух епохи:

О в этот век, постыдный и унылый!?

Не жить, не чувствовать – удел завидный?!

Отрадней спать, отрадней камнем быть!!

Італійська філософія. В кінці VI ст. до н.е. центр європейської філософії, що зароджувалася, зміщується з Іонії в сукупність грецьких полісів-колоній, виведених на узбережжя Південної Італії та Сицилії. Філософія італійців була подальшим кроком у становленні античної філософії. До італійської філософії належать Піфагорійський союз, школа елеатів і Емпедокл. Піфагорійці пов’язали філософію з математикою та поставили питання про числову структуру Всесвіту; елеати довели поняття субстанції до поняття буття як такого і виявили діалектичність часу, простору і руху.

Піфагорійський союз. Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор, життя якого пов’язане з багатьма легендами. Про нього розповідали дива. Білий орел злітав з неба і сідав йому на праве плече, дозволяючи себе гладити. Якось на березі моря він побачив рибалок, які надриваючись тягли важку сітку з води, зупинився і сказав їм: «У сітці буде 518 рибин». І пішов далі. Так  і виявилось, і до тих пір доки риб рахували на сухому піску жодна з них не сконала.

Він казав, що після смерті душа людини переселяється в нове тіло і починає нове життя, ставлячи мітку у вигляді родимок у чоловіка на правому передпліччі, а в жінки – на лівому, бо все праве на тілі людини – чоловіче, а все ліве – жіноче. Родимки на передпліччі розташовуються так, що нагадують певну геометричну фігуру, здебільшого трикутник. Вчення Піфагора - окремий   випадок формування філософії під впливом математики. Філософія записана у величезній книзі, що розгорнута перед нашими очима. Але не можна зрозуміти книгу, не знаючи мови і не розрізняючи букв, якими вона написана. Написана ж вона мовою математики, а її букви  - це трикутники, чотирикутники, кола, конуси, піраміди й інші геометричні фігури, без допомоги яких розум людський не може зрозуміти в ній ні слова. Після 34-х річного мандрування він заснував школу в м. Кротоні – Піфагорійський союз, який був закритою організацією, а філософсько-релігійне вчення – таємним.

Вчення в Піфагорійському союзі продовжувалося 15 років: перші 5 років – учні мали мовчати, за що їх називали акусматиками (з гр. - послушник), що привчало їх до зосередженості. Піфагор проводив  з ними заняття вночі із-за фіранки. Урок починався зі слів: «Чи знаєте ви для чого у вас два вуха і один рот? – Щоб більше слухали і менше говорили» . Тому акусматики не мали права ставити запитання вчителю. Наступні 5 років учні, яких уже називали математиками (з гр. - вчений) , розмовляли з учителем віч-на-віч. Заняття починались зі слів: «Той, хто знає математику, той знає те, що вище Бога». І, нарешті, останні 5 років учнів іменували філософами (з гр.. – шукачі істини). Настанови Піфагора починались зі слів: «Найсвященнішае на світі – листок мальви, наймудріше – число, а після нього- той із людей, хто дав усім речам імена».

Подібно семи мудрецям Піфагор давав настанови як треба жити. Але в мудреців все було сказано коротко і ясно, а Піфагор свідомо говорив загадково, в алегоричному плані. Ці заповіді прозріння називались акусмами і були предметом роздумів акусматиків. Всього акусм було 33. і лише 13 з них склали потім моральний кодекс філософа:

  1.  «Не говори без світла» (Не використовуй темних і заплутаних фраз: завжди говори ясною і зрозумілою всім мовою).
  2.  «Не переступай через терези» (Дотримуйся в усьому міри).
  3.  «Не молись проти сонця» (Не зраджуй своєму ідеалу).
  4.  «Не розламуй хліба надвоє» (Не порушуй дружби).
  5.  «Не подавай руки без розбору» (Не заводь дружби з першим-ліпшим, хто зустрівся тобі на життєвій дорозі).
  6.  «Не ходи по колоді, що хитається» (Не довіряй лицеміру).
  7.  «Не розгрібай вогонь ножем» (Гарячу й гонористу людину різкими словами не зачіпай).
  8.  «Не носи зображень Бога в персні» (Не виставляй напоказ перед людьми свою душу).
  9.  «Не ходи торованим шляхом» (Іди своїм власним шляхом, не будь коментатором або прихильником чужих ідей).
  10.  «Не заходь у церкву по дорозі назад» (Не розглядай службу Богу як щось другорядне; не розпочинай декілька справ відразу – берись за одну і виконуй її до кінця).
  11.  «»Не їж серця (Не засмучуй себе горем; не підточуй свою душу зайвими турботами і пристрастями).
  12.  «Не їж бобів» (Не випробовуй своєї долі, бо за допомогою бобів давні греки кидали жереб).
  13.  «Взувай першою праву ногу, а мий - ліву» (Правий бік у піфагорійців вважався щасливим).

Улюблені вислови Піфагора: «Початок – це половина всього» і  «Все підвладне числу». Найціннішим піфагорійці вважали початок. Природу ж початку у всьому важко розпізнати. У науці зовсім непроста справа  - осягнути та чітко  відрізнити, дивлячись на частини предмету пізнання, який їх спільний початок. Бо велика їх відмінність зокрема та відносно всього в цілому є небезпека неправильно вказати початок. Якщо істинний початок залишиться непізнаванним, нічого цінного після цього не виникне. Те ж саме піфагорійці говорили про владу. У давньогрецькій мові «влада» і «початок» позначались одним і тим же словом. Порівняйте в українській мові «початок» і «начальство», «начальник». Отже, якщо початок – половина всього, то влада інша половина цього всього. А щоб оволодіти природою, потрібно знати її: знання – це сила. У піфагорійців саме число і приймалось за початок усього. Про це свідчать висловлювання піфагорійців про числа: «Що таке божество?  Одиниця», «Де немає числа і міри – там хаос і химери, «Наймудріше – це число, «Числа керують світом».

Піфагор (576–496 рр. до н.е.) вважав, що число володіє речами, а також  моральними і духовними якостями. Він навчав, що “душа є гармонія”. Гармонія розуміється піфагорійцями як числове відношення. Головною ідеєю піфагоризму є положення про те, що число – основа всього сутнього. Тому піфагорійці захоплювалися математикою, яку вони перетворили з емпіричної в теоретичну науку. У космології Піфагор був одним із перших геоцентристів. Він навчав про “гармонію сфер”. Кожна планета, рухаючись навколо Землі в ефірі, утворює монотонний звук особливої висоти.

Філософська школа елеатів виникла в Елеї. Головні представники школи – Ксенофан, Парменід, Зенон – зробили новий крок у розвитку давньогрецької філософії. В іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців – математична, в елеатів вона вже філософічна, тому що ця субстанція – буття. Отже, формування античної філософії закінчується в школі елеатів.

Ксенофан із полісу Колофона (580–450 рр. до н.е.) вперше висловив ідею про те, що боги створюються людьми за своїми образом і подобою. Він вважав, що бог – це чистий розум, сила якого в мудрості. За Ксенофаном, бог є все, але “все” береться не в різноманітності, а у вищій єдності, в думці.

Парменід із Елеї (540-462рр. до н.е.) розробив учення про буття. Буття не виникає і не зникає. Воно однорідне, єдине і нерухоме. Парменід вважав, що “мислення та буття – одне і те ж”. Думка відкриває повноту буття. Тому буття – це те, що можна пізнати тільки розумом. Важлива ідея елеатів – розрив між збагненним розумом. Важлива ідея елеатів – розрив між збагненним розумом буття (вічним і незмінним) і чуттєво сприйманим світом (змінним і непостійним). Вони вперше протиставили знання (розумом збагненне буття) думці (чуттєво сприйманому світу). Буття є благо. За Парменідом, єдине буття – те ж саме, що бог. Буття є, а небуття немає. Небуття не можна ні пізнати, ні в слові виразити, отже, воно не існує.

Зенон із Елеї (бл. 490–430 рр. до н.е.), учень Парменіда, захищаючи й обґрунтовуючи його вчення про буття, відкидав мислимість чуттєвого буття, множинність речей та їх рух. Він доводив, що прийняття існування порожнечі і множинності веде до протиріччя (його апорії “Дихотомія”, “Ахілл”, “Стріла”, “Стадій”). Слід зазначити, що апорії Зенона не втратили свого значення й для сучасної науки, розвиток якої пов’язаний із розв’язуванням протиріч, виникаючих при відображенні реальних процесів руху.

Емпедокл з Акраганта (бл. 490–430 рр. до н.е.) вважає за першопочаток 4 стихії: землю, воду, повітря, вогонь. Оскільки ці початки пасивні, то він усі процеси в світі пояснює боротьбою двох антагоністичних сил, не фізичних, а психічних згідно зі своєю природою. Філія, любов, виступає як космічна причина єдності і добра. Нейкос, ненависть – причина безлічі й зла. Любов поєднує різнорідне та розділяє однорідне. Ненависть розділяє різнорідне і поєднує однорідне. Емпедокл намагався розвязати питання про походження, доцільність існування предметів. Він вважав, що спочатку тварини і рослини були механічними і випадковими сполученнями окремих органів, котрі вільно рухалися в просторі, з яких залишилися лише життєздатні, доцільні істоти.

Анаксагор із Клазомен (бл. 500–428 рр. до н.е.) біля 30 років прожив в Афінах і став засновником афінської філософської школи. Він відкидав стихії як першопочаток. На його думку, земля не більше першопочаток, ніж золото, вода – не більше, ніж кров. Анаксагор началами речей вважав найменші, невидимі, надчуттєві частинки вогню, води, золота та ін., які він називав “насінням усіх речей”, а Арістотель – “гомеомеріями”. Якості вічні і незмінні, гомеомерії нескінченно подільні. Він висунув тезу “Все у всьому”, що означає – в будь-якому місці космосу вміщуються гомеомерії всіх видів. Кожна річ містить у собі насіння всіх речей, але її якість визначається якостями тих гомеомерій, які в ній переважають. Разом із тим кожна гомеомерія неоднорідна. Вона є Безліч, що вміщує в собі всі інші речі, але більш дрібного порядку.

Оскільки гомеомерії пасивні, то роль активного начала в філософії Анаксагора відіграє Нус, творець космосу із первісного хаосу. Він рухає світ і пізнає його. Нус приводить первісну суміш у круговий рух, у результаті якого утворюється Земля, потім Небо, Місяць, Сонце. Анаксагор – засновник панспермії. Насіння живих істот падають із неба на землю разом із дощем.

Демокріт (460-371рр. до н.е.) з Абдер – енциклопедист, який розробив найбільш розвинену матеріалістичну філософську концепцію. Життя Демокріта повчальне відданістю науці. Сам Демокріт заявляв, що одному причинному поясненню він віддає перевагу над володінням перським престолом. Демокріту належало близько 70 праць, але жодна з них до нас не дійшла. Нам відомі лише окремі цитати з його праць (близько 300 фрагментів).

Першоначала Демокріта – атоми (буття) і порожнеча (небуття). Атомісти, фізично тлумачивши елейське поняття “небуття”, першими стали вчити про порожнечу як таку. Атом – неподільна, абсолютно щільна, непроникна, незмінна частка речовини. Зовнішні властивості визначаються їх формою (кулястою, вуглуватою, випуклою), число яких безмежне. Крім зовнішньої форми, порядку, розміщення і величини, для атома характерний рух у порожнечі. Рух – найважливіша властивість як атомів, так і всього реального світу.

Атоми Демокріта зовсім безякісні, тобто позбавлені будь-яких властивостей – кольору, звуку, запаху тощо. Всі ці якості виникають у суб’єкті внаслідок взаємодії атомів і чуттєвих органів. Отже, Демокріт одним із перших в історії стародавньої філософії став вчити про суб’єктивність чуттєвих або, як стверджували європейські філософи Нового часу, вторинних якостей. Первинні ж якості об’єктивні. Це форма, розмір, рух атомів.

За Демокрітом, світ у цілому – це нескінченна порожнеча, наповнена багатьма світами, число яких безмежне, тому що ці світи утворені нескінченною кількістю атомів різних форм. Земля знаходиться на однаковій відстані від усіх точок оболонки космосу, а тому – нерухома. Навколо неї рухаються зірки. Зірки – не інші світи, вони належать до нашого світу. Кожний світ замкнутий, кулястий. Проте число світів безмежне. Світи не вічні, одні з них виникають, інші перебувають у розквіті, треті гинуть.

Демокріт стверджував, що живе виникло із неживого за законами природи без втручання бога і розумної мети. Він вважав душею не якусь понадматеріальну субстанцію, а фізичну суть. Душа – тільки сукупність атомів, виступає джерелом руху й життєздатності тіла.

Важливе місце у філософії Демокріта належить вченню про причинність, згідно з яким зв’язок між причиною і наслідком має необхідний характер. Ніщо не виникає без причини, вільно. За Демокрітом, випадковість суб’єктивна, випадковим є те, причину чого ми не розуміємо. Згідно з атомістами, й у світі панує тільки необхідність.

3. Класичний період давньогрецької філософії

Сократ (бл. 470–399 рр. до н.е.) – перший афінський (за народженням) філософ. Наприкінці життя притягнутий до суду за “введення нових богів і розбещування юнацтва”, був засуджений до смерті; відмовившись урятуватися втечею, він випив отруту у в’язниці.

Центральне місце в філософії Сократа належить людині як моральній істоті. Його моральна теорія суворо раціональна, за якою доброчесність ототожнена із знанням. На думку Сократа, розуміючи, що добре і що погано, ніхто не може вчинити погано. Зло – результат нерозуміння доброго. Заклик, написаний над входом до храму в Дельфах: “Пізнай самого себе” став для Сократа таким же девізом, як і його вислів: “Я знаю, що я нічого не знаю”. Самопізнання для Сократа означає пізнати себе як соціальну, моральну істоту. А тому в центрі філософії Сократа знаходяться саме етичні проблеми.

Зміст античної етики можна викласти декількома тезами:

1)  Існує доброчесність – сукупність позитивних якостей в будь-якій людині, основними з яких вважались справедливість, мудрість і почуття міри.

2)    «Доброчесність є знання» - насамперед знання того, що таке гарно і що таке погано. Це знання приховане в глибинах людської душі, але може бути пізнано людиною ціною тривалих інтелектуальних зусиль або ж внаслідок інтуїтивного осягнення.

3)    Доброчесність є найвище благо і щастя, мета і зміст людського життя.

4) Для своєї повноти благо як добро має поєднувати душевну доброчесність з тілесним благом (красою і гарною будовою тіла, здоров’м і силою) і соціальним благом (багатством, високим суспільним статусом, вірними друзями і успіхами батьківщини).  

Заслуга Сократа в історії філософії полягала також у використанні діалогу як основного методу пошуку істини. Сократ першим підвів знання до рівня поняття. Він прагнув критично обговорити всі можливості певної точки зору. Антидогматизм Сократа доводиться, зокрема, його відмовою від претензій на володіння позитивним знанням. Тому він вважав себе не вчителем мудрості, а лише людиною, яка збуджує в інших потяг до істини.

Платон з Афін (427–347 рр. до н.е.), учень Сократа, один із найбільших і найглибших мислителів світової філософії, творець послідовної філософської системи об’єктивного ідеалізму. Російський філософ XIX ст. Володимир Соловйов пов’язав творчість Платона зі спробою зрозуміти неспрведливе осудження найдемократичнішою державою тодішнього світу Афінами – його вчителя Сократа: «Вбитий батько, але не кровний, а духовний, вихователь мудрості, батько найкращої людської душі. Це ще дещо особисте, хоча і високе ставлення. Але ось і світове вже значення: вбитий праведник. Вбитий не злочинцем, не зрадою заради якоїсь вигоди, а врочистим публічним осудженням законної влади, волею рідного міста. Це ще б мого бути випадковістю коли б праведник був би законно вбитий за якусь справу, хоча й не винну, але побічну його праведності. Але він вбитий саме за неї, за правду, за рішучість виконати моральний обов’язок до кінця…

Як же надалі жити в цьому царстві зла, як жити там де праведник має померти?

Той світ в якому праведник має померти за правду не є справжній, дійсний світ. Існує інший світ, де правда живе. Ось звідки й виникає життєва основа переконання Платона в існуванні ідеального світу відмінному і протилежному примарному світу чуттєвих явищ» (Соловьев В. С. Жизненная драма Платона// соч.: В 2-х т. – М., 1988. – Т. 2. – С. 601-602, 605).

 У 386 р. до н.е. він відкрив свою філософську школу – Академію, яка проіснувала 915 років – до 529 р. н.е. Платон був першим філософом, більшість праць якого дійшла до нас на відміну від праць свого вчителя Сократа, який завжди навчав усно. Майже всі праці мають художньо-діалогічну форму, в яких центральне місце відведене Сократу.

Центральне місце в його концепції належить вченню про ідеї (ейдоси – вид), які є виявленням істинно суттєвого, надчуттєвого буття, збагненного тільки розумом. Ідея об’єктивна, безвідносна, вічна, є надчуттєва причина і зразок усіх речей, безумовне джерело їх реальності. Разом із тим, “ідея” Платона виступає як поняття, як думка, що виявляє істинне буття. Сукупність “ідей” утворює “ідеальний світ”. На вершині ієрархії “ідей” – ідея Блага, яка визначає порядок у світі, його доцільний устрій: все прямує до благої цілі. Бог є саме благо. Таким чином, “ідея” виступає причиною, зразком і метою всіх речей.

Другим началом всесвіту Платон вважав матерію – деякий простір, дещо безформне, невидиме, невловиме. Матерія – джерело безлічі, речовості. Вона “мати”, “годувальниця”. Матерія вічна й ідеями не утворюється.

Світ речей – проміжний світ існуючого, який виникає в результаті поєднання ідеї і матерії. Світ речей, який ми чуттєво сприймаємо, – це світ виникнення, розвитку та загибелі.

Платон запроваджує третє начало, поряд з ідеями і матерією – душу космосу, світову душу як утворюючу силу, джерело руху, життя, натхненності, свідомості і пізнання. Душа космосу обіймає світ ідей та світ речей, пов’язує їх.

Платон розглядав космос як утілення бога в матерії, перетворення фізичного світу в живий організм. Він визначає космос як “живу істоту”, обдаровану душею і розумом.

У своєму вченні про душу Платон виходив із протиставлення тіла й душі. Тіло – смертне, душа – безсмертна. Тіло живої істоти складається із часток вогню, землі, води і повітря, запозичених із тіла космосу. Ці частки повинні бути повернуті космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим притулком душі. Як тіло, так і душа утворені богом. Душі утворюються із душі космосу. Душа має розумну й нерозумну частини. Зміст буття людини, за Платоном, залежить від того, хто переможе: низьке пожадливе, нерозумне, пов’язане з тілом начало душі, або розум, духовне начало душі. Платон також порівнює душу з грецькою колісницею з двома кіньми (воля і пристрасть) та візницею (розум). Візниця намагається побачити занебесну сферу, тобто ідеальний світ. Платон розвинув учення про переселення душ, які можуть вселятися як в тіла людей, так і в тіла тварин та рослин залежно від ступеня подолання вищою частиною душі її низькості.

Платон розглядав процес пізнання як споглядання. Знаходячись на небі, душі живляться спогляданням ідеального світу. Вселившись у тіло, вони забувають про нього, але залишаються здатними до пригадування. Земна красота стимулює їх у цьому напрямку. За Платоном, люди з народження знаходяться ніби в печері і бачать лише тіні речей, а не самі речі. Таким чином, люди живуть у світі тіней, у примарному, нереальному світі, а істинний світ (світ ідей) можна побачити за допомогою розуму.

Платон багато уваги приділяв проблемі влаштування ідеальної держави, головним принципом устрою якої повинна бути справедливість, що базується на ідеї нерівності людей, котра, в свою чергу, зумовлена нерівномірністю розвитку в людях частин душі (розумної, вольової, прагнучої). Тому в державі повинно бути три групи громадян, три стани: 1) філософи-керівники, 2) охоронці і купці, 3) хлібороби, ремісники.

Арістотель із Стагіри (384–322 рр. до н.е.), учень Платона (навчався в його академії 20 років), вихователь Олександра Македонського, засновник своєї філософської школи – Лікею, один із найбільших древньогрецьких філософів.

Арістотель виділяє філософію із сфери знання, називає її “першою філософією” (пізніше отримала назву “метафізики”), предметом якої є не природа, а те, що існує понад нею, надчуттєві нерухомі і вічні сутності. “Друга філософія” має предметом безпосередньо природу, включає групу фізичних дисциплін, спирається на “першу філософію”.

Арістотель виділяє два першоначала: матерію і форму. Все, що існує в природі, складається з матерії та форми. Форма у Арістотеля є “суть буття” речі, її “перша суть”. Матерія є безформною, невизначеною речовиною, “те, із чого річ складається”, “із чого річ виникає”. Матерія, як і форма, – вічна. Матерія пасивна, виступає носієм можливості. Оформлюючись, вона переходить із стану можливості в стан дійсності. Форма є повна дійсність, але не дійсна річ, що має домішок матерії.

Аристотель, розкритикувавши погляди свого вчителя Платона, запропонував власне вчення, що є нібито перевернутим вченню Платона (внаслідок чого , за легендою, виникло відоме прислів’я : “Amicus Plato sed magis amicus est veritas” – “Платон мені друг, але істина – ще більший друг ): первинні не ідеї, як гадав Платон, а реальні одиничні речі -  сутності, які обумовлються чотирма видами причин.

Арістотель виділяє 4 вищі причини речей: 1) форма як суть, суть буття речі(адже бадь-яке «навіщо» зводиться в кінцевому підсумку до визначення якоїсь речі, а перше «навіщо» і є причина і початок всього); 2) матерія як покладений в основу субстрат; 3) рушійна причина (“те, звідки починається рух”); 4) цільова причина (“те, заради чого”). Наприклад, скульптор, створюючи статую, надає їй форму, яку він мав у голові як мету, що визначає всі його дії, а мідь або мармур служать йому матеріалом. Таким чином, чотири причини розпадаються на дві групи: на матерію і формально-цільову причину.

Триєдиною причиною в Арістотеля стає Бог. Тим самим “перша філософія” обертається теологією. Саме Арістотель уводить цей термін до філософії. Слід наголосити, що Бог Арістотеля виступає як формальна причина, як вмістилище всіх надприродних, надчуттєвих суттєвостей. У ролі рушійної причини Бог – першодвигун, хоча сам він нерухомий. Бог виступає цільовою причиною, джерелом доцільності світу. Як форма, першодвигун і ціль, Бог зовсім позбавлений матерії. Бог – чиста дійсність, вища реальність. Бог Арістотеля – філософський бог, це розум, який мислить сам за себе, і думка його є мислення про мислення, тобто Бог Арістотеля поєднує предмет мислення й саму думку.

Арістотель увінчав геоцентризм, кулястість Землі, скінченність і замкненість космосу в просторі. Світ складається з п’яти елементів: землі, води, повітря, вогню та ефіру. Бог рухає першу сферу нерухомих зірок, рух якої передається іншим сферам, на яких закріплені планети.

За Арістотелем, душа є формою тіла, суть живих тіл, причина як джерело і мета руху. Він виділяє: 1) рослинну душу (репродукування і харчування); 2) тваринну душу (сприйняття і відчуття); 3) розумна душа (мислення).

Арістотель вважав, що людина створює себе сама. Моральність, доброчесність – здобуті якості душі. Оскільки душа має розумну і нерозумну частини, то перша породжує доброчесність, друга – пороки. Моральна доброчесність є мудра середина між двома крайностями, вадами. Головне в набутті доброчесності не самі знання, як вважав Сократ, а виховання, звичка. Моральна доброчесність здобувається шляхом виховання добрих звичок.

У політичному устрої Арістотель припускав владу закону. Головне в державі – це громадянин. У державі Арістотель виділяє законодавчу, адміністративну і судову частини. Він прихильник індивідуальної приватної власності. За Арістотелем, держава, яка складається із людей “середнього” достатку, буде мати найкращий державний устрій і буде найбільш стабільною. Він виділяє “правильні” держави (монархія, аристократія, політія), устрій яких спрямований на здобуття загальної користі, і “неправильні” (тиранія, олігархія, демократія), в котрих домінують приватні інтереси.

Арістотель вважається “батьком логіки” як систематизованої науки про мислення і його закони. Біологія як наука також починається з Арістотеля, який не тільки зібрав і систематизував великий фактичний матеріал, здійснив низку біологічних відкриттів, але й створив цілісну біологічну концепцію, що визначила науковий пошук аж до ХVІІІ ст.

4. Елліністична філософія.

Останній, третій період історії античної філософії, пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця ІV ст. до н.е. і закінчується у V-VІ ст. н.е. Цей період охоплює близько, восьми віків. Філософія цього періоду існує у вигляді декількох основних напрямів, мало пов'язаних один з одним. Це: епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон із Кітіону). Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного філософського дослідження. Закінчився цей період розвитку філософії у 529 р. н.е., коли указом візантійського імператора Юстиніана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософах була заборонена їхня діяльність.

Епікур (341-270 рр., до н. е.) філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу «Сад».

Епікур розділяє своє вчення на три частини – "каноніку" -вчення про пізнання, "фізику" – вчення про природу та "етику".

Вчення про буття. За Епікуром у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються із неподільних часток – атомів. Ці атоми розрізняються за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на відміну від Демокріта, в якого атоми рухались прямолінійно, в Епікура вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору із сучасним розумінням руху елементарних частинок.

Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа також складається із атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, з часом розпадаються, а разом з ними і людська душа. "Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще нема, а коли смерть настане, – нас уже нема". Погоджуючись з думкою усіх людей. Епікур визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм поклонятися і не чекати від них  допомоги чи покарання.

В етиці  Епіку,  критикуючи вчення кіренаїків і особливо Аристіппа, що насолода – єдине благо для людини, так званий гедонізм, запропонував своє власне вчення евдемонізм, в основі якого лежало поняття щастя, а не насолоди, яке на відміну від Аристіппа чітко класифікувало поняття насолоди.Недарма Епікур любив повторювати: «Задоволення є щастя дурнів, а щастя є задоволення мудрих». Всі задоволення за Епікуром поділяються на: 1) природні і необхідні задоволення – потреби; 2) природні, але непотрібні задоволення – насолоди і 3) неприродні і непотрібні задоволення – розкоші (бажання слави, багатства, почестей).  Насолоду Епікур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у суспільних та державних справах. Справжнє щастя для людини Епіку назвав атараксією – відчуття безмежного задоволення внаслідок цілковитої незворушності людської душі і відсутності фізичного болю тілом людини - апонією. Багато уваги епікурійці приділяють боротьбі з забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх перед смертю.

Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальнені уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають з наслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителі в наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі був Тіт Лукрецій Кар (99/95 – 55 рр. до н. е.). До нас дійшла його поема "Про природу речей", у якій він послідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.

Наприкінці ІУ ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи – Зенон із Кітіону (бл. 336-264 рр. до н. е.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії поставили перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у суспільстві. Замість теорії "вільного поводження", досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність в сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей мас місце індивідуалізація людини, підняття Її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але "мудрого необхідність веде, дурного ж – волочить". Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний, згідно з вченням стоїків, спосіб ставлення до світу – апатію (відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство). У плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в філософії, як скептикам. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360-270 рр. до н.е.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.

Скептицизм, невіра в можливість пізнання світу, особливо поширюються в переломні періоди розвитку суспільства, коли старі суспільні ідеали занепадають, а нові ще не склалися. Учення скептицизму особливо поширилось в період середньовічної філософії, коли панувала схоластика і треба було брати на віру навіть все абсурдне. У пізніші часи скептицизм перейшов в нову форму – агностицизм, який висував тезу про принципову неможливість пізнання, освіту та обмеженість людського розуму в пізнанні.

Родоначальником римського неоплатонізму вважають Плотіна (205-270 рр.). Неоплатонізм – течія античної філософії пізнього еллінізму. Особистісною специфікою його є вчення про збереження внутрішнього спокою особистості і її захисті від різного роду потрясінь, характерних для цього періоду історії Римської імперії і пов’язаних з її розпадом.

Уся сфера буття, що втілюється в послідовності розум-душа-Космос, виявляється лише проявом першопочатку, трьома його іпостасями: розум і душа – здійснення єдиного в вічності, Космос в часі. Він формулює вчення про єдине як про першопочаток усього сущого, яке вище за суще і знаходиться за „межами сутності” тобто трансцендентне.

Після Плотіна усі течії суспільної думки пронизані містицизмом. Завершує розвиток неоплатонізму Прокл (410-485рр.) який залишив після себе метод тріадичності. Усе в світі богів Космосі і в філософії розвивається за тріадами. Перший момент її – перебування в собі; другий – вихід із себе; третій – повернення в себе. У цій тріаді розвиток є регресивним.

Творчістю Прокла завершується антична філософія. У 529 р. декретом імператора Юстиніана була закрита Платоніська Академія в Афінах, що формально завершило більш ніж тисячолітнє сходження античного духу самого до себе, – вважає О.Г.Спіркін.

Антична філософія ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства. Кожне нове покоління, отримуючи вищу освіту, просто з необхідністю повинне заглибитися у вічно свіжий потік юної філософської думки. Багато проблем, над якими роздумували античні філософи, не втратили своєї актуальності і понині.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

75432. Передачі кочення 566.5 KB
  У регулювальних передачах кочення передавання моменту обертання здійснюється за допомогою конусних або кулькових елементів кочення рис. Елементами кочення в регулювальних планетарних передачах є наприклад конусні диски які обертаються планетарно навколо привідного вала рис. Рис. Фрикційна передача з Рис.
75433. Безконтактні вимикачі 32.5 KB
  Давач чи датчик У більшості сучасних словників української мови термін давач подається як єдиний можливий відповідник російського терміну рос. датчик. Слово датчик увійшло в українську як калька з російської і деякі словники фіксують обидва терміни давач та датчик хоч подають останній як менш рекомендований.
75434. Класифікація безконтактних вимикачів за принципом дії: індуктивні, ємкісні, оптичні, магніточутливі (геконові) 67.5 KB
  За вхідними фізичними величинами що підлягають перетворенню давачі бувають: електричні та магнітні; теплових величин; механічних величин; оптичних параметрів; форми та розмірів; акустичних величин; концентрації та складу; іонізаційного випромінення. За фізикохімічними ефектами що лежать в основі роботи вимірювальних перетворювачів розрізняють давачі: резистивні; ємнісні електростатичні; індуктивні та електромагнітні; електричного заряду напруги або струму; зміни геометричних розмірів маси або положення; оптичних ефектів;...
75435. Безконтактний індуктивний давач 129.5 KB
  Спектр застосування індуктивних безконтактних давачів обширний і включає практично всі галузі промисловості де необхідна автоматизація процесів. Переваги безконтактних індуктивних давачів: немає механічного зносу відсутні відмови повязані зі станом контактів...
75436. Давач Хола. Застосування індуктивних безконтактних вимикачів 376 KB
  Зараз знайдені матеріали, які мають досить великий коефіцієнт Холла. Давач Хола можна також використати як пристрій для підрахування кількості обертів. Давачі Холла, що їх виготовляє компанія Honeywell поділяються на лінійні та цифрові.
75437. Безконтактний ємнісний давач 283.5 KB
  В індуктивних генераторних ВПБ перетворювачем є індуктивність. У ємнісних ВПБ перетворювачем є конденсатор коливального контуру. Як і для інших типів генераторних перетворювачів основним параметром ємнісних ВПБ є максимальна відстань впливу. Через властивої ємнісний ВПБ чутливості до запилености зазору вони не знайшли такого широкого застосування як індуктивні але окремими підприємствами ведеться серійне виробництво цих вимикачів.
75438. Переваги та недоліки ємнісних давачів 263 KB
  При цьому можливий монтаж і обслуговування ВБЄ зовні резервуарів і бункерів. Можливе застосування штирових ВБЄ для контролю протікання рідини в трубах. ВБЄ застосовується також для підрахунку чи позиціонуванні різноманітних об’єктів неметалевих матеріалів.
75439. Оптичні давачі. Безконтактний фотоелектричний давач 2.23 MB
  Фотодавачі складаються з джерела випромінювання фотоприймача перетворювача сигналу і підсилювача сигналу. У порівнянні з іншими типами давачів фотодавачі мають ряд переваг. Діапазон дії фотодавачів істотно перевершує індуктивні ємнісні магнітні й ультразвукові.
75440. Інфекційні захворювання 99.5 KB
  Сприйнятливість до інфекційних захворювань залежить від безлічі факторів: від віку перенесених і супутніх захворювань харчування вакцинації. За останні десятиліття в лікуванні інфекційних захворювань було зроблено величезний крок вперед. В останні роки були відкриті збудники раніше невідомих інфекційних захворювань з якими людина стикнувся в результаті зміни навколишнього середовища і міграції населення. Адже навіть просто вимиті вчасно руки після відвідин убиральні або по приходу з вулиці можуть врятувати вас від ряду кишковоінфекційних...