36685

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА І КУЛЬТУРА. ФОРМАЦІЯ І ЦИВІЛІЗАЦІЯ У СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ

Лекция

Логика и философия

Філософське поняття культури. Навпаки врахування специфіки індивідуальної свідомості її багатогранності неповторності всього того що становить сутність духовності особистості є надзвичайно важливою умовою формування та розвитку цінностей духовної культури свідомості людини. Філософське поняття культури. Існує декілька сот визначень того що можна назвати культурою десятки підходів до її вивчення теоретичних концепцій моделей культури.

Украинкский

2013-09-23

89.5 KB

4 чел.

Міністерство освіти і науки України

Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка

Кафедра філософії

Опорний конспект лекції

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА І КУЛЬТУРА. ФОРМАЦІЯ І ЦИВІЛІЗАЦІЯ У СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

Полтава-2009

ТЕМА: ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА І КУЛЬТУРА. ФОРМАЦІЯ І ЦИВІЛІЗАЦІЯ У СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ

ПЛАН

1. Поняття духовного життя суспільства.

2. Суспільна свідомість, її структура та роль у житті суспільства.

3. Філософське поняття культури. Людина як суб’єкт творчої діяльності в культурі.

4. Культура, формація і цивілізація, їх взаємозв’язок. Проблема спрямованості історії.

1. Поняття духовного життя суспільства

Духовне життя суспільства – досить складне поняття. Воно охоплює багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життє-діяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, а також процеси їх виробництва, поширення і перетворення суспільних і індивідуальних ідей у внутрішній світ людини.

У духовному житті виділяють як сам світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій і т. ін.), так і його носіїв, тобто соціальних суб’єктів (індивіди, верстви, класи, етноси). В зв’язку з цим розрізняють особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ і духовне життя якогось соціального суб’єкта, наприклад етносу, або суспільства в цілому. Основу духовного життя становить духовний світ людей, їх духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом із тим, духовний світ окремої людини неможливий поза духовним життям суспільства. Тому духовне життя – це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного.

Основні складові духовного життя такі: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.

2. Суспільна свідомість, її структура та роль у житті суспільства

Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв’язку з іншими видами суспільного виробництва, тобто духовне виробництво є насамперед формуванням духовних потреб людей поряд із їх іншими потребами, є виробництвом суспільної свідомості.

Суспільна свідомість – це сукупність ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють та відтворюють суспільне буття і які вироблені людством у процесі освоєння природи й соціальної історії. Суспільна свідомість не лише віддзеркалює в поняттях суспільне буття, але і творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття.

Теорії, ідеї не обмежуються лише ідеальним існуванням, а, відображаючи певні інтереси людей, здатні перетворюватися у реальність, втілюватися у практику. Процес розвитку суспільної свідомості – це активний, мобілізуючий, інтегруючий фактор прогресу суспільства. (Але за певних обставин суспільна свідомість здатна виступати і деструктивною силою суспільного розвитку, гальмуючи поступальний хід соціального прогресу.) Все залежить від того, якому соціальному суб’єктові належать ті чи інші ідеї, якою мірою вони адекватні національним і загальнолюдським цінностям, розкриттю духовного потенціалу особистості.

Індивідуальна й суспільна свідомість мають загальне джерело – буття людей, в основі якого лежить практика. Їх діалектична єдність не означає абсолютної ідентичності. Індивідуальна свідомість більш конкретна і багатогранна, ніж суспільна; вона включає в себе неповторні, притаманні тільки даній людині особливості, що формуються на основі специфічних особливостей її конкретного буття. Свідомістю індивіда є не тільки знання, а й ставлення до буття, до діяльності і до самої свідомості.

Суспільна свідомість – це не просто арифметична сума індивідуальних свідомостей, а нова якість. Суспільна свідомість відображає об’єктивну дійсність глибше і повніше, абстрагуючись від тих або інших конкретних характеристик та властивостей індивідуальної свідомості, вбирає в себе найбільш значиме, суттєве. Зазначене не означає нівелювання свідомості індивіда. Навпаки, врахування специфіки індивідуальної свідомості, її багатогранності, неповторності всього того, що становить сутність духовності особистості, є надзвичайно важливою умовою формування та розвитку цінностей духовної культури, свідомості людини. Суспільна свідомість як надзвичайно складне явище, що має динамічну і складну структуру, містить в собі ще й різні рівні – буденну та теоретичну свідомість, а також ідеологію й суспільну психологію.

Об’єктивна дійсність суперечлива і багатогранна, всі її явища, процеси, моменти відображаються на якісно різних рівнях суспільної свідомості з різною мірою логічної систематизованості й узагальнення буття. Саме міра відображення глибини пізнання людиною дійсності, міра проникнення в сутність явищ суспільного життя лежить в основі виділення буденного та теоретичного зрізів структури суспільної свідомості.

Буденна свідомість людей розвивається на основі їхнього повсякденного досвіду, вона охоплює об’єкти буття, як правило, з неприхованої, очевидної сторони. Буденний рівень суспільної свідомості включає емпіричні знання, погляди, настрої, традиції, почуття, волю.

Теоретичний рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об’єктивної дійсності, розкрити закономірності їх розвитку та функціонування, виявити найбільш суттєві риси процесів і явищ. Буденну свідомість (на відміну від теоретичної) не слід, однак, розглядати як якусь неповноцінну, поверхневу, неминуче обмежену. В межах своєї предметної сфери вона дає досить істинне знання. В процесі практичної діяльності у повному обсязі можна керуватися здоровим глуздом, що лежить в основі буденної свідомості. Буденна свідомість постійно еволюціонує, безперервно ускладнюється, що здійснюється під впливом суперечливих процесів, які відбуваються у світі. Тут важливо, щоб буденна свідомість максимально повно відходила від неправильного, ілюзорного, спотвореного відображення об’єктивної дійсності, переводилась у сферу відповідності її суспільному буттю, міцного знання, наповнювалась елементами загальнолюдських цінностей. Практика свідчить, що інколи складається ситуація, коли буденна свідомість досить оперативно, хоча і поверхнево реагує на суперечності, проблеми суспільного буття, а теоретична свідомість чи не бачить їх, чи не вважає за потрібне звертати увагу на свій рівень узагальнення. Взагалі обидва рівні свідомості – теоретичний і буденний – на практиці, в живому житті перебувають у діалектичній єдності та взаємозалежності. Більше того, відрив теоретичного рівня від буденного неприпустимий, оскільки це неминуче призводить до схоластики, догматизму, відірваності від практики (особливо в галузі ідеології).

Суспільна психологія та ідеологія також виступають важливими елементами структури суспільної свідомості. Так, суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої діяльності через призму повсякденних інтересів. Тут досить вагомим є елементи стихійності, емоційності, імпульсивності і т.ін. Якщо суспільна психологія постає як чуттєва сторона духовних цінностей людини, не фіксуючи глибинних, а лише зовнішні сторони людської діяльності, то ідеологія являє собою сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, логічно стрункій формі відображає соціально-економічні умови життя людей. Ідеологія (будь-яка: ліберально-демократична, комуністична, націонал-соціалістична, соціал-демократична та ін.) виступає як вищий науково-теоретичний рівень духовних цінностей. Офіційна ідеологія, ідеологія панування, як правило, є такою, що ототожнюється із владними структурами, має свій апарат із засобів впливу на масову свідомість.

Нова якість сучасного розуміння ідеології полягає в тому, що ми маємо пам’ятати: ніяка ідеологія не повинна набувати характеру державної, офіційної, примусової, носити монополістичний характер, утонізуватися, а виходити з ідеологічного плюралізму, суперництва різних ідеологій. Як свідчить практика, сподівання на повну “деідеологізацію” суспільства, тобто позбавлення ідеології взагалі, не виправдалися.

Отже, структура суспільної свідомості може бути унаочнена так (див. схему).

Кожна з конкретних форм прояву суспільної свідомості (політика, право, мораль, релігія тощо) має свою специфіку, яка діє як на буденному, так і на теоретичному рівні.

Рівні та форми суспільної свідомості

3. Філософське поняття культури. Людина як суб’єкт творчої діяльності в культурі

Поняття “культура” – одне з найбільш популярних у міркуваннях про вічні філософські проблеми. Існує декілька сот визначень того, що можна назвати культурою, десятки підходів до її вивчення, теоретичних концепцій, моделей культури.

В основу поняття “культура” покладена потреба в теоретичному осягненні суттєвих здобутків у суспільному бутті людини, які розпочалися у Новий час і викликали глибокі зміни у ставленні людини до природи, суспільства, самої себе. Вперше культура стає предметом філософського дослідження як одна з центральних категорій просвітницької “філософії історії” (Вольтер, Тюрго, Кондорсе, Віко, Гердер), яка займалася інтерпретацією історичного процесу та історичного пізнання.

Ідея культури визначала ступінь розвинутості розумового начала історичного процесу, втіленого в релігії, науці, мистецтві, праві, моралі як об’єктиваціях розуму. “Філософія історії” ототожнювала культуру з формами духовного і політичного саморозвитку людини й суспільства, виходячи з визнання багатьох типів та форм культури, що утворюють певну послідовність в історії, якусь єдину лінію духовної еволюції людства.

У історії філософського осмислення культури можна виділити основні моделі культури. “Натуралістична” модель зводила культуру до предметно-речових форм її прояву, бачила в культурі людське продовження природи (Вольтер, Руссо, Гольбах). Культура є нібито вища ланка розвитку “природної людини”, її здібностей; завдяки культурі людина не виключається з природи, а продовжує її. Згодом французькі просвітники замінили поняття “культура” терміном “цивілізація”, позбавили культуру статусу категорії, звели її до природних механізмів людської поведінки [Просвітники Німеччини в центр своєї уваги ставили моральне виховання, тобто пов’язували поняття “культура” з особистісним розвитком людини, тоді як “цивілізацію” ототожнювали з соціально-політичним життям людей].

У ХХ ст. завершується формування так званої “класичної” моделі культури. Вона є свого роду наслідком визволення людини з-під жорстокої залежності від природного й божественного світів. У цій моделі людина – суб’єкт культури – виступає як розумна динамічна істота, яка розвиває свої духовні потенції, як творець культури. Тут культура виступає чисто духовним утворенням.

У марксистській філософії ця класична модель культури здобула матеріалістичну інтерпретацію: культура усвідомлюється не як чисто духовна проблема виховання і просвіти індивіда, а як проблема створення необхідних умов (перш за все – матеріальних) для всебічного та цілісного розвитку людини. Це тлумачення базується на тому, що культура може бути зрозумілою не із самої себе, а тільки у зв’язку із суспільством, із працею; що культура є не лише сукупністю результатів, але й самим процесом людської діяльності.

Некласична (модерністська)” модель культури орієнтується на повсякденне життя людини. Культура особистості, етносу, соціуму розглядаються як елементи культурної реальності, що взаємодіють між собою і сприймаються людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення свого буття. Для модерністської моделі характерні песимізм, ідея абсурдності, “темності” світу, пріоритет особистого перед суспільним, небажання впорядкованого моделювання світу і т. ін.

І класична, і некласична моделі культури, однак, припускають можливість пізнання суб’єктом культурної реальності та її відтворення. “Постмодерністська” модель такі можливості відкидає. Cвіт протидіє впливу на нього людини, навіть “мстить” намаганням його “творчо перебудувати”, тобто світ не тільки не піддається людським зусиллям, а й не вміщується в будь-які теоретичні схеми (Бодріяр). Не треба систематизувати (= раціонально пізнавати) світ.

Таким чином, філософія вивчає культуру не як особливий об’єкт, подібний до природи, суспільства, людини, а як загальну характеристику світу як цілого.

Філософське розуміння культури є осмисленням втіленого в ній прагнення до нескінченності й універсальності людського розвитку. Культура охоплює всі сторони життя людини, постає як процес відтворення людини в усьому багатстві її властивостей і потреб, процес утворення людиною власної родової суті. З точки зору філософії, культура – це весь світ, у якому людина знаходить себе, це міра людського в людині, міра її розвитку.

Культура – це своєрідний “генотип” суспільного організму, що визначає його будову і розвиток. Вона представлена в продуктах матеріальної і духовної діяльності, в соціальних нормах і духовних цінностях, у відношеннях людини до природи і у відносинах між людьми. Людський світ великий і строкатий – політика, економіка, релігія, наука, мистецтво тощо, всі ці сфери людської діяльності перетинаються й впливають одна на одну. Кожна сфера – це віддзеркалення інших.

Людину в світі культури можна розглядати “по частинах”, у межах якоїсь сфери. Тоді, наприклад, політична культура буде вміщувати в себе найкращі способи політичного вибору і дії, цінності й ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми соціальних взаємин та ін. У моральній культурі буде зафіксований досягнутий суспільством рівень уявлень про добро, зло, честь, справедливість, обов’язок. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Естетична культура втілює естетичні цінності (прекрасне, піднесене, трагічне та ін.), засоби їх утворення і застосування. Нині важливого значення набуває екологічна культура, яка вміщує нові цінності та способи щодо виробничої, політичної й іншої діяльності, скеровані на збереження Землі як унікальної екосистеми. Існує безліч різних видів культури (економічна, наукова, релігійна), які відображають багатоманітність форм діяльності суспільної людини. Єдність світу культури визначається цілісністю самої людини з усіма її властивостями, інтересами і прагненнями. Культура не існує поза своїм живим носієм – людиною.

Індивід засвоює культуру через мову, виховання, спілкування. Картина світу, оцінки, цінності, способи сприйняття природи, часу, ідеали закладаються у свідомість особистості традицією і непомітно для індивіда, змінюються в процесі суспільної практики. Біологічно людині дається лише організм, що має лише певні здібності, потенційні можливості. Опановуючи існуючі в суспільстві норми, звички та засоби діяльності, індивід засвоює і змінює культуру. Ступінь його залучення до культури визначає міру його суспільного розвитку, міру людського в людині.

Культура містить у собі як стабільні, так і мінливі моменти. Стійкість у культурі – це традиція: елементи культурної спадщини (ідеї, цінності, звичаї тощо) зберігаються й передаються від покоління до покоління. Є традиції наукові, релігійні, моральні, національні, трудові та інші. Завдяки традиціям нові покоління не починають “із кам’яної сокири”. Система традицій визначає сталість суспільного організму.

Але культура не може існувати без оновлень. Творчість, зміна – інший бік розвитку суспільства. Єдність традицій і оновлення – універсальна характеристика будь-якої культури.

Людина є суб’єктом творчої діяльності в культурі. Будь-яка новація – наукова, художня, технологічна – має індивідуального автора. Кожна культурна цінність має неповторний, унікальний характер. Будь-яка новація в культурі, що має глибокий зміст і цінність, перевіряється часом, заново оцінюється наступним поколінням людей.

Вступ людства в інформаційну епоху утворює культуру, що знаходиться під перехресним впливом сил технологічного, економічного й політичного порядку та містить безпрецедентні можливості поширення інформації, різних поглядів і систем цінностей, перетинання традицій, стилів життя, світоглядів.

Якщо розглянути генезис характеру культури, то помітно, що в доіндустріальному середовищі основний тягар припадає на особистий контакт з іншою людиною, вчителем, мудрецем. Пізніше сформувалася книжкова культура, яка панувала до нашого часу. В постіндустріальному, інформаційному суспільстві все більшого значення набуває “екранна” культура, утворена на основі аудіовізуальної техніки, сполучення комп’ютера з відеотехнікою і новітніми засобами зв’язку. Виробництво, зберігання, передача й споживання інформації відбувається на принципово іншій технологічній базі, що призводить до корінних змін у культурі.

4. Культура, формація і цивілізація, їх взаємозв’язок. Проблема спрямованості історії 

Найпоширенішим визначенням культури на буденному рівні свідомості залишається таке: це все те, що створено людством, тобто “друга природа”, надбудована над природою натуральною.

Світ культури, таким чином, – це світ матеріальних і духовних цінностей, що стосуються людини і наповнені людським смислом. Будь-який зовнішній вираз культури є виявленням ступеня розвитку самої людини.

Мірою розвитку суспільства в цілому виступає цивілізація. Дане поняття довго залишалося у затінку наукових інтересів радянських учених. Вважалося, що поняття “суспільно-економічна формація” цілком вистачає для характеристики етапів розвитку людства. Або ж поняття “цивілізація” використовувалось як синонім “культури”, або ж навіть і як її повна протилежність, тобто як щось лише технократичне.

Поняття “цивілізація” з’явилося спочатку у французькій мові в середині ХVІІІ ст. у руслі теорії прогресу. Просвітники називали цивілізацією ідеальне суспільство, основане на засадах розуму і справедливості.

Пізніше, на початку ХІХ ст., виникла “етнографічна концепція цивілізацій”, в основу якої було покладене уявлення про те, що у кожного народу – своя цивілізація (Т. Жоффруа).

У цілому в другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст. сформувалося три підходи до розуміння “цивілізації”: 1) унітарний (цивілізація як ідеал прогресивного розвитку людства – єдиного цілого); 2) щаблевий (цивілізація як певний щабель розвитку людства); 3) локально-історичний (цивілізації як якісно різноманітні унікальні етнічні або історичні суспільні утворення).

У цей час Ф. Гізо, який заклав базу “етноісторичної концепції цивілізацій”, здійснив також спробу розв’язати протиріччя між ідеєю прогресу єдиного людського роду і реаліями культурно-історичної різноманітності народів. Він вважав, що, з одного боку, існують локальні цивілізації, а з іншого – над ними є ще й Цивілізація як прогрес людства в цілому.

Однак подальші намагання розв’язати це протиріччя скінчилися утвердженням у європейській філософсько-історичній думці методології однолінійного прогресизму. Вона стверджує, що в історії діють сили і закони, які мають універсальний характер, а національні історії є лише особливими випадками їх прояву. Світова історія стала розглядатись як процес переходу з одного стану в інший, більш розвинутий і досконалий. Окремі народи у своїй історії швидше або повільніше йдуть по одній лінії прогресу, де більш розвинуті європейські країни ніби завдають мету та ідеал суспільного розвитку взагалі.

У рамках цієї методології з’явилися концепції “історичних” і “неісторичних” народів; закон “трьох стадій розвитку моральності” (сім’я, громадське суспільство, держава) Гегеля; закон “трьох стадій еволюції думки” (теологічна, метафізична, позитивна) О. Конта; теорія “суспільно-економічних формацій” (докласова, класова, безкласова) Маркса.

Цікаві визначення “цивілізації” виробили М. Данилевський, О. Шпенглер, Г. Бокль, Дж. Тойнбі, Л. Гумільов, які використали різні принципи пояснення суті цивілізації (географічні, етнопсихологічні, локально-історичні тощо). Не втратила значення і думка Ф. Енгельса з цього приводу (див. гл. ІХ його праці “Походження сім’ї, приватної власності і держави”).

Цивілізацію слід розуміти як соціокультурне утворення, соціальне буття самої культури.

За визначенням американських істориків У. та А. Дьюрентів, цивілізація – це “соціальний порядок”, який забезпечує культуротворення. Дійсно, цивілізацію доцільно розглядати як міру розвитку суспільства. Вона має і технологічний аспект, і соціальну визначеність, і історичну конкретність. Цивілізація є наслідком розвитку продуктивних сил та виробничих відносин, яку Енгельс визначав як історичний щабель суспільного розвитку, що прийшов на зміну варварству та відзначався суспільним розподілом праці, появою класів і держави, формами духовного виробництва (мистецтвом, наукою, релігією тощо), становленням моногамної сім’ї. Тобто цивілізація є переходом від підкорення природі до підкорення системі суспільних відносин, яка дедалі все ускладнюється. Таким чином, з одного боку, поняття “цивілізація” повинно вміщувати всю соціальну організацію суспільного життя та культури, механізм утворення й накопичення соціокультурного багатства. І саме ці конкретні “організації” і “механізми” дають загальну картину конкретно-історичних форм життя, локальних культур як складових світової культури. А з іншого боку, культура сама орієнтує на визначення якісної характеристики соціальності.

Останній чинник, у свою чергу, робить доцільним визначати два рівні цивілізації як два ступені зрілості або досконалості загальних механізмів культуротворення. Ці два рівні цивілізації відрізняються між собою тим, що вони дають людям, усім членам суспільства. В середині них діють різні соціальні закономірності та механізми розвитку. Закон цивілізації першого типу – без антагонізму немає прогресу. Антагонізми випливають із форм пригноблення праці або господарчих укладів (східно-деспотичного, рабовласницького, кріпосницького), які переплетені у тій або іншій пропорції в реальній історії конкретних суспільств (від Стародавнього Єгипту до Київської Русі), що вже вийшли з варварства, але ще не дійшли до капіталізму. Антагонізми рухають також вперед і ті суспільства, які вже розвивають капіталістичний уклад, що базується на найманій праці. З одного боку, капіталізм, товарне виробництво обов’язково веде до розвитку продуктивних сил у світовому масштабі, тобто до формування світових механізмів культурного розвитку, а з іншого – антагонізми класичної експлуатації загрожують небезпекою “втратити плоди цивілізації” (Маркс). Щоб цього не сталося, треба було корінним чином змінити всю систему суспільних відносин (форми власності, розподілу, соціального захисту), тобто змінити характер капіталу, який завжди діє як суспільна сила. (Реформи Ф. Рузвельта свідчили про початок цього процесу, до того ж кривавий урок 1917 року теж уже був засвоєний. У 30–50-ті роки відбувається колосальна перебудова всієї системи капіталізму з орієнтацією на високий рівень споживання, гуманізм, культ здоров’я та сім’ї, демократизм політичних систем, автоматизоване виробництво, безвідходні технології, вдосконалені засоби інформації і зв’язку, тобто напрями подолання всіх форм відчуження праці.) Таким чином, закон розвитку цивілізації другого типу – це гармонізація соціальних інтересів, економічних систем, політичних режимів, відносин з природою тощо. Ця гармонізація можлива лише на певному рівні загальнокультурного розвитку людства взагалі й особистості зокрема. Культура працює як характеристика соціального, як вияв гуманістичного сенсу людської практики. Отже, єдність культури й цивілізації зумовлюється історичним місцем і призначенням людини в системі природного та суспільного універсуму.

Цивілізаційний підхід до проблеми спрямованості світової історії (незважаючи на розмаїття поглядів мислителів) виявився все ж таки продуктивнішим, ніж формаційний. Вироблене у свій час Марксом поняття “суспільно-економічна формація” можна вважати досить вдалим терміном, оскільки він охоплює відразу два зрізи людського суспільства – суспільство як процес і як стан, структуру системи відносин між людьми. Найчастіше цей термін Маркс застосовує до буржуазного суспільства, але жодного разу – щодо первісного суспільства. Якогось єдиного, канонічного визначення суспільно-економічної формації у працях К. Маркса і Ф. Енгельса немає. Воно є робочим поняттям, бо використовується поряд із термінами “історична формація”, “економічна формація”, “суспільна формація”, “формації суспільного виробництва” тощо. У передмові “До критики політичної економії” (1859) Маркс використовує термін “суспільно-економічна формація” у найширшому значенні – не як історично визначена економічна структура суспільства, а як та економічна структура, що історично не детермінована. Він писав, що у загальних рисах азіатський, античний, феодальний і сучасний буржуазний засоби виробництва можна визначити як прогресивні епохи економічної суспільної формації. У начерках листа до Віри Засулич Маркс накреслив поділ історії на три великі формації: 1) первинну (або докласову) – це доцивілізаційне суспільство; 2) вторинну – це класове суспільство; 3) третинну – безкласове суспільство (див. схему).

Пізніше, у часи сталінізму, формаційний підхід до історії вульгаризується, поступово трансформується у формаційний редукціонізм, намагання втиснути всесвітньо-історичний процес у горезвісну “п’ятичленку” (первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична формації). Якщо поєднати або накласти Марксові уявлення про три суттєві типи суспільства, Енгельсові ознаки цивілізації та сучасні уявлення про світову культуру, можна визначити, що: 1) цивілізація – це певний ступінь розвитку людської культури, “надбудови” над природою; 2) формація – це певна суспільна структура, що визначає стан соціальної зрілості суспільства. Це характерні відмінності в середині цивілізації, і до первісного суспільства (яке ще базується на присвоєнні природних речей, а не на виробництві як такому) застосовувати терміни “цивілізація” і “формація” не варто.

Таким чином, цивілізація – це перетворений людиною світ, а культура – це внутрішній здобуток самої людини. Одне без одного важко уявити і зрозуміти.

Отже, визначення спрямованості історії має спиратися на з’ясування і суті цивілізації, і смислу культури, і призначення людини та цінностей людського буття. Історія, яку творять люди, має наповнюватись високим, гуманістичним сенсом. Тобто прогрес повинен мати в першу чергу не технократичні риси, а “людське обличчя”.


філософська

елігійна

естетична

моральна

правова

політична

Суспільне буття

Буденна свідомість 

(Суспільна психологія й емпіричні знання)

Теоретична свідомість

(Ідеологія і наукові знання)

Суспільна свідомість

 

Відображення суспільного буття, складова частина духовної культури суспільства