36688

СВІДОМІСТЬ. Опорний конспект лекції

Лекция

Логика и философия

Дух душа свідомість їх місце в духовному світі людини. Роль несвідомого в житті людини. Дух душа свідомість їх місце в духовному світі людини Проблема свідомості цікавила людство з давніх часів. Пояснюється це тим що свідоме і духовне в діяльності людини тісно пов’язані між собою.

Украинкский

2013-09-23

89.5 KB

13 чел.

PAGE  2

Міністерство освіти і науки України

Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка

Кафедра філософії

Опорний конспект лекції

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«СВІДОМІСТЬ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

Полтава-2009

ТЕМА: СВІДОМІСТЬ

ПЛАН

1. Дух, душа, свідомість, їх місце в духовному світі людини.

2. Свідомість, її походження і сутність.

3. Свідомість і несвідоме. Роль несвідомого в житті людини.

4. Свідомість і мова, їх взаємозв’язок.

1. Дух, душа, свідомість, їх місце в духовному світі людини

Проблема свідомості цікавила людство з давніх часів. У історико-філософському плані свідомість нерідко розглядається в контексті таких понять, як дух, духовність, душа. Пояснюється це тим, що свідоме і духовне в діяльності людини тісно пов’язані між собою. Однак світоглядний та методологічний аспекти цієї проблеми вимагають також доповнення і конкретизації їх взаємодії такими поняттями, як “дух” і “душа”.

Слід зазначити, що в європейській культурно-філософській традиції, як відмічається в літературі, виділяються дві сторони духовного: об’єктивно-духовне – безпосередньо не пов’язане з людиною та її намірами, і суб’єктивно-духовне – пов’язане з внутрішнім світом і духовною активністю суб’єкта. Перше переважно позначалося словом “дух”, а друге – словом “душа”.

Декілька зауважень щодо категорії “дух”. Геракліт був одним із перших філософів Стародавньої Греції, який спробував осмислити дух у вигляді Логоса, світового закону, начала всього існуючого. Гераклітівський Логос властивий не лише Космосу, а й людині. Він проникає в її душу, втілюючись і проявляючись у вигляді слова та мислення людини.

У Анаксагора близьким до цього є поняття “Нус”, яким він називав світовий розум, що має повні знання про все і володіє величезною рушійною силою.

На визнанні первинності духовного начала в розвитку природи і суспільства базувалося чимало філософських учень. Носіями цієї ідеї були Платон, Гегель, Сковорода та інші видатні мислителі. Кожен із них по-своєму розумів цю проблему, мав свій підхід при розгляді духу, ідеї, свідомості в історико-культурному процесі. До речі, розмаїття філософських учень, в яких ідея духу виступає то у вигляді поняття (панлогізм), то як божественна субстанція (пантеїзм), чи у вигляді загальної одухотвореності природи (панпсихізм) і т. ін., значною мірою зумовлено цими обставинами. Це ще раз свідчить про те, що роль особи в історико-філософському процесі досить таки вагома. Від видатної особистості значною мірою залежить глибина аналізу духовної ситуації часу, унікальності історичного процесу, прогнозування розвитку подій тощо. Гегель не випадково назвав філософію епохою, осягненою в думці. Звичайно, при цьому не можна недооцінювати належність мислителя до того чи іншого напряму у філософії. Адже об’єктивно істинне знання повинне узгоджуватися з правдою життя.

Отже, категорія “дух” має культурно-історичне призначення. Вона використовується представниками різних філософських течій і шкіл як при розгляді нематеріальної першооснови світу, так і розумової діяльності людини.

Причому у філософських ученнях раціоналістичного напряму дух ототожнюється з мисленням, свідомістю, а в різних течіях ірраціоналізму – з волею, інтуїцією, почуттями.

Спроба Гегеля зобразити мислення у вигляді абсолютного духу, якому він надав форму всезагальності, об’єктивної й абсолютної першооснови всього існуючого, не має собі рівних в ідеалістичній філософії. Серед філософів-марксистів у свій час не приділялося належної уваги аналізу понять “дух”, “душа” та деяких інших категорій. Досить часто вони підмінялися категорією “свідомість”. Ототожнювати поняття “дух”, “духовність”, “духовне життя” з свідомістю немає сенсу. Цілком очевидно, що поняття “духовне життя суспільства” не можна замінити поняттям “свідоме життя”, як і поняття “духовність” особистості істотно відрізняється від її “свідомості”. Смислове навантаження цих понять неоднозначне. Не можна забувати й того, що ототожнення названих понять не сприяє як вивченню духовності індивіда, так і дослідженням космічно-природної основи людського буття. Не варто також абсолютизувати й протиставляти жодного з них, що теж гальмує процес пізнання.

Мають місце й інші нюанси розгляду цієї проблеми. Так, існує припущення, що дух є специфічно космічним утворенням, у якому зосереджена духовна енергія людства. Таким чином намагаються обґрунтувати космічно-природну буттєвість людини.

Відомий французький філософ і палеонтолог Тейяр де Шарден вважав, що існує лише одна реальність – “...енергія, рухома універсальна сутність, звідки все виникає і куди все повертається, як в океан. Енергія, новий дух. Енергія, новий бог”.

Очевидно, справа полягає насамперед у тому, що дійсну сутність духу важко зрозуміти без його зв’язку з людиною. Адже дух притаманний людині, він живе в ній, хоча й існує в різних надіндивідуальних формах, у тому числі у вигляді знання, ідеалів і духовних цінностей, надбань науки, мистецтва, моралі, релігії, філософії. Дух живиться життям особистості, її духовним світлом.

Похідним від категорії “дух” є поняття “духовність” та “душа”. Духовність – показник соціального буття людини. Вона є проявом внутрішнього світу особистості, спрямованого на спілкування з культурними й природними цінностями. В основі духовності, як і духовного життя людини взагалі, лежить свідомість. Але різні прояви духовності не можна звести лише до свідомості. Як відомо, свідомість не обмежується понятійним мисленням, хоча й виникає на його основі. Вона проявляється не тільки в абстрактно-логічній, а й у чуттєвій формі. Людина здатна миттю усвідомлювати почуття болю, причини ж його виникнення аналізуються дещо пізніше.

Духовність включає в себе також різні прояви чуттєво-емоційної діяльності індивіда. Важко собі уявити людину без надій, мрій, прагнень, переживань. Лише шляхом з’ясування свого місця у світі, відносин з іншими людьми, навколишнім середовищем, з урахуванням набутих знань, переконань, вірувань, сподівань тощо людина стає особистістю.

“Духовність, – відмічав С. Б. Кримський, – пов’язана з вибором свого власного образу, своєї долі та ролі”. Душа – одне із провідних понять в історії філософії, яке тісно пов’язане з розглядуваними раніше філософськими категоріями. Детально не спиняючись на ролі душі в становленні і розвитку духовного життя людини й суспільства, відмітимо лише деякі моменти цього питання. Насамперед, слід зазначити, що душа є осередком духовності в людині. І хоча душею не вичерпується духовний світ індивіда, та все ж вона є джерелом примноження і збереження духовного багатства особистості. Справа, напевно, полягає ще й у тому, що оскільки душа є витоком духовності і свідомості людини, а в надрах її зароджується дух, то вона по суті справи є генератором духовної культури людства.

2. Свідомість, її походження і сутність

Переходячи до розгляду свідомості, необхідно звернути увагу на наявність різних точок зору, гіпотез, концепцій стосовно її суті, обставин виникнення та ролі в культурі і цивілізації.

Значні труднощі тут полягають також у тому, що людина є тим субстанційним полем, де зосереджуються пошуки і переплітаються інтереси представників наукової та філософської думки, в тому числі релігійно-міфологічного напряму, а також пророцтва прихильників містики й окультизму.

Виникнення людини і свідомості розглядається в релігійних вченнях, зокрема в християнській релігії. У християнській антропології людина – результат божественного творіння. Створення людини за образом і подобою Божою розглядається як непорушна основа людської сутності. І людина може й повинна, як свідома, розумно-моральна істота, освоїти дарований їй світ, підпорядковуючи свою діяльність вищим духовним цінностям. Таким є висновок вчення про богоподібність людини – головної концепції сучасної православної антропології.

Серед концепцій походження людини, якими займається наука, можна назвати еволюційну теорію Ч. Дарвіна. Згідно з нею, в результаті дії природних факторів відбору, потреб пристосування до навколишнього середовища, внаслідок еволюційного розвитку наших далеких предків, виникла людина як високоорганізована жива істота.

Чимало приділяли уваги питанням сутності й структури свідомості такі відомі представники світової філософської думки ХХ ст., як Е. Гуссерль, Ж.-П. Сартр, Х. Г. Гадамер, К. Леві-Стросс та ін.

Поряд із цим необхідно додатково спинитися на окремих положеннях цієї багатопланової проблеми, розглядаючи при цьому виникнення свідомості у зв’язку з походженням людини і соціуму.

Певний інтерес викликають концепція космогенезу Тейяра де Шардена та трудова теорія антропогенезу, яку поділяє значна частина науковців і філософів.

Учення про космічну еволюцію – космогенез – викладено в книзі Тейяра де Шардена “Феномен людини”. В основі цієї концепції лежить ідея панпсихізму, тобто визначення того, що Всесвіту властиве духовне начало, яке й спрямовує його розвиток. Універсум із самого початку повинен бути одухотвореним, інакше космос, який створений із матерії, не може утримувати людину і включати думку.

“...Від біосфери до виду, – пише він, – все це лише величезне розгалуження психізму...”. Елементарними носіями цілісності космосу, на його думку, є молекула, клітина, психіка, які властиві йому завжди, але втілюються в людині, її свідомості, духовності.

Мислитель і гуманіст Тейяр де Шарден справедливо оцінив появу людини і людської цивілізації: “Людина – не статичний центр світу,.. а вісь і вершина еволюції, що набагато прекрасніше”.

Можна дискутувати з приводу завершення формування єдиного людства, ноосфери, духовного центру універсуму Омега, припинення еволюції тощо, але навряд чи можна спростувати те, що людина органічно пов’язана з космосом. Біологічні ритми людського організму, активність, хвороби людини – все це знаходиться в залежності від космічних процесів.

При розгляді цього питання слід звернути увагу на так званий антропний принцип сучасної науки про космос. Суть його полягає в тому, що набір основних фізичних констант – гравітаційна постійна, швидкість світла та ін. – в принципі дозволяють появу людини. При зміні хоча б деяких із них, наприклад, швидкості світла чи різних видів взаємодій – слабких, ядерних, гравітаційних, електромагнітних, які є способом існування матеріальних об’єктів у неживій і живій природі, життєдіяльність людини і соціуму була б неможлива. Інакше кажучи, людська цивілізація має космічно-природничу основу свого буття.

Трудова теорія антропогенезу – важливий напрям у розробленні наукового пояснення виникнення людини та її свідомості. Аналізу ролі праці в становленні людської цивілізації значну увагу приділяли основоположники марксистського вчення К.Маркс і Ф.Енгельс.

Узагалі послідовники теорії антропогенезу надають праці вагоме місце в процесі формування людини. Але чимало науковців і філософів, у тому числі представників зарубіжної філософії ХХ ст., не погоджуються з цим. Так, американський філософ і антрополог Льюїс Мемфорд відмічав, що “Карл Маркс помилявся, коли стверджував, нібито матеріальні засоби виробництва є центральним моментом і спрямовуючим чинником у розвитку людства”. На його думку, у примітивній техніці не було нічого специфічно людського, крім використання і збереження вогню доти, доки людина не перебудувала свої фізичні органи. Він також поділяє точку зору, що гра більшою мірою, ніж праця, була формуючим елементом у людській культурі, а різного роду ритуали, символи, слова, образи, способи поведінки були принципово важливим заняттям ранньої людини, необхіднішим для виживання, ніж виготовлення знаряддя, і набагато більш істотним для її наступного розвитку.

Американський антрополог Джефрі Гудмен та відомий японський дослідник перспектив розвитку людини і суспільства Йонезі Масуда надають особливого значення біологічним чинникам виникнення людини сучасного типу – розвиткові лобних частин головного мозку, наявності складного голосового органу, що має ротове і горлове відділення, без чого неможлива членороздільна мова, а також вправного відставленого пальця. На думку Й. Масуди, нові досягнення палеоантропології підірвали еволюційну теорію генези людини, а поява комп’ютерів п’ятого покоління, створення роботів із широким діапазоном розумових здібностей та інформаційної мережі людського рівня створить ситуацію, при якій стане можливим перетворення Homo sapiens’а в нову біосоціальну істоту – Homo intelligens’а .

Можна навести висловлювання й інших авторів, які ставлять під сумнів основи трудової теорії антропогенезу. Однак не варто ігнорувати обставини, за яких наші далекі предки потрапили в складну ситуацію – загинути або ж оволодіти новим способом свого буття. За допомогою знарядь і засобів праці вони зуміли пристосуватися до нових умов, стали поступово предметно пізнавати навколишній світ, формувати логічний образ дійсності, завдяки поєднанню мислення з трудовою діяльністю олюднювати природу, створювати духовний світ культури. Поряд із цим слід зазначити, що виробництво знарядь не на всіх етапах генезису людини здійснювалося в результаті свідомої трудової діяльності. Не тільки австралопітеки, що мандрували саванами Африки (5–2,5 млн. років тому), не виробляли кам’яних знарядь праці, а й хабіліси – люди вмілі (2,5–1,5 млн. років тому), які вважаються творцями першої кам’яної культури, користувалися знаряддями праці й полювання переважно на умовно-рефлекторній основі. Що ж стосується пітекантропів і синантропів (1,5 млн. – 200 тис. років тому), зокрема останніх, то за свідченнями науковців, названі предки сучасної людини при здійсненні трудових операцій (обробка каміння, добування вогню та ін.) проявляли вже елементарні форми мовного спілкування і логічного мислення.

Поява неандертальця (200–40 тис. років тому) означала виникнення нового етапу переходу від біологічного до соціального. Зросла питома вага свідомого начала в діяльності цього попередника сучасної людини. Неандертальці не лише штучно добували вогонь, а й споруджували житла, виготовляли одяг із шкір тварин, у них складалися сімейно-родові відносини, використовувалися обряди поховання. Прогресувало мовне спілкування і розумова діяльність.

Кроманьйонець (40 тис. років тому) – сучасний тип людини. Кроманьйонці істотно відрізнялися від своїх попередників як у предметно-практичній діяльності, так і в духовному розвитку. Знаряддя праці, які вони виробляли, були більш досконалими й різноманітними, мовне спілкування змістовнішим, еволюція сімейно-побутових відносин привела до виникнення парної сім’ї, значно зріс і збагатився інтелектуальний потенціал.

Мова стала предметно сприяти діяльності людини, здійснювати свою комунікативну функцію, стимулювати процес пізнання і спілкування людей. Це наочно підтвердило, що свідомість не існує поза мовою, вони органічно пов’язані між собою.

Поява кроманьйонця означала виникнення Homo sapiens – людини розумної, унікального творіння природи і найвищої цінності суспільства. Таким чином, людина та її свідомість є не тільки результатом біологічної еволюції, а й суспільно-історичної діяльності людей. За певних умов соціальне середовище почало відігравати вирішальну роль у генезі людини.

Виникнення свідомості зумовлено дією таких соціальних факторів, як праця, спілкування людей у колективі, членороздільна мова.

Свідомість – вищий рівень психічного життя людини, невід’ємна складова частина її духовного світу.

Свідомість тісно пов’язана із здатністю людського мозку відображати навколишній світ. Не спиняючись на еволюції різних форм відображення (це питання достатньою мірою висвітлено в літературі), слід відмітити, що здатність до відображення є загальною властивістю інформаційної взаємодії об’єктів і систем неживої, живої та соціально організованої матерії. Свідомість же відображає дійсність у понятійних, ідеальних образах, що є вищою формою відображення на відміну від інших.

Свідомість – осмислене відображення дійсності, яке реалізується на основі цілеспрямованої діяльності людини. В ході цієї діяльності поряд з почуттями і мисленням функціонує і такий структурний компонент свідомості, як воля. Вольові зусилля дають можливість людині контролювати свої дії, формулювати цілі та домагатися виконання поставлених завдань.

Свідомість – це також самосвідомість суб’єктів діяльності.

Самосвідомість, або рефлексія, дає можливість людині з’ясувати свої дії, мотиви поведінки, думки, становище у суспільстві тощо. Рефлексія, як відмічається у філософській літературі, – це набута свідомістю здатність зосереджуватися на самому собі; здатність уже не просто пізнавати, а пізнавати самого себе; не просто знати, а знати, що знаєш. Завдяки рефлексії людина на відміну від тварини виділяє себе з навколишнього світу, оцінює своє місце в ньому, протистоїть йому. В процесі самосвідомості і самопізнання людини важливу роль відіграє такий структурний компонент свідомості, як пам’ять.

Свідомість – це знання, що виникає в процесі предметно-практичної діяльності людей. Без такого знання на основі пізнання, праці і спілкування людей неможливе буття людини й суспільства. Отже, свідомість – особливий духовний стан, який властивий лише такій високоорганізованій істоті, як людина, та людському освоєнню світу.

Говорячи про походження і сутність свідомості, необхідно звернути увагу й на те, що у філософській літературі свідомість і мислення нерідко ототожнюють. Свідомість і мислення збігаються в процесі пізнання, але це ще не свідчить про їх однозначність. Свідомість виникає на основі понятійного мислення в процесі аналізу та синтезу предметних відносин дійсності. Поряд із цим, свідомість включає і чуттєво-емоційне ставлення людини до світу. В структурному плані свідомість є більш широким поняттям, ніж мислення. Вона є системою вищого рівня психічної діяльності, структурні компоненти якої тісно взаємопов’язані і взаємодіють між собою. Структура свідомості, зокрема індивідуальної свідомості сучасної людини, включає в себе, крім понятійного мислення, також і відчуття, сприйняття, уявлення, емоції, волю, пам’ять. Відповідно до цих структурних компонентів формуються й такі основні функції свідомості, як регулятивна, пізнавальна, оціночна. Понятійна ж основа свідомості людини включає такі основні форми мислення: наочно-дійове, наочно-образне і вербально-понятійне. На основі цих форм мислення формуються відповідні їм способи мислительної діяльності людей.

Так, на основі наочно-дійової форми мислення виникає практичне мислення. Саме цей спосіб мислення притаманний організаторам виробництва, економістам, менеджерам, інженерам, операторам та іншим фахівцям. Основним засобом прояву мислення є дія. Але для досягнення позитивних результатів найменше підходить метод спроб і помилок, тому їх діяльність повинна носити системний, науково осмислений характер. Не можна також зводити всі способи мислительної діяльності, зокрема практичне мислення, до ринкових відносин. Не все, що оточує нас, є товаром. Особливо це стосується людини, індивідуальність якої не повинна бути підпорядкована товарним відносинам купівлі-продажу. Людина не товарний манекен, нею не можна як завгодно маніпулювати, торгувати як річчю чи предметом мистецтва. Людина – неповторна особистість, найвища цінність у світі. І вона не повинна використовуватись як засіб для забезпечення інших людей чи здійснення агресивної внутрішньої та зовнішньої політики. Таким є кредо філософії гуманізму.

Художнє мислення формується на засадах наочно-образного мислення. Цілком очевидно, що творчий задум художника на картині не виражається словом, але його реалізація потребує достатньо високого рівня розвитку понятійного мислення.

Наукове мислення виникає на основі вербально-понятійного мислення. Воно пов’язане з наочно-дійовою і наочно-образною формами мислення. Але властивим йому є розсудкова й розумова мислительна діяльність людини. Причому якщо розсудкове мислення займається логічними операціями на рівні повсякденної практики, то розумове не обмежується результатами повсякденного досвіду, а, синтезуючи нові ідеї, проникає значно глибше в сутність явищ і процесів.

Як відомо, поняття й системи понять широко застосовуються в різних науках і наукових теоріях. Та понятійне мислення властиве не тільки науковцям. Воно є специфічним видом мислення людини взагалі. Сучасна людина досить активно застосовує як розсудкове, так і розумове мислення. Цілком очевидно, що організатору виробництва – економістові, науковцю чи інженеру, – не слід обмежуватися в своїй діяльності лише “розсудковою мудрістю”, а необхідно творчо аналізувати проблеми, використовуючи при цьому понятійний апарат наукового мислення.

3. Свідомість і несвідоме. Роль несвідомого в житті людини

Психіка людини не може існувати без свого матеріального носія, головного мозку. В цьому полягає одна із істотних рис психічного. Особливістю психіки людини є також те, що вона не обмежується лише свідомістю. Крім свідомості є й такі рівні психічної діяльності людини, як несвідоме, а також підсвідоме і надсвідоме.

Концепцію несвідомого вперше сформулював відомий німецький філософ ХVІІ–ХVІІІ ст. Г. В. Лейбніц. У праці “Монадологія” він характеризував несвідоме як нижчу форму душевної діяльності. Трохи пізніше англійський мислитель ХVІІІ ст. Д. Гартлі пов’язав несвідоме з діяльністю нервової системи людини. З позицій ірраціоналізму намагався пояснити несвідоме А. Шопенгауер. Але особливу увагу цій проблемі приділив З. Фрейд. Учення про свідоме та несвідоме, їх взаємодію було покладено в основу психоаналізу З. Фрейда.

Несвідоме та його призначення в психоаналітичній системі розглядалося у відповідному розділі курсу лекцій з філософії. Тому варто спинитися лише на окремих сторонах цієї проблеми.

Насамперед, слід нагадати, що в літературі несвідоме характеризується як сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму.

До цього рівня психіки відносять сновидіння, стани гіпнозу, маячні ідеї та дії при психічних захворюваннях, лунатизм, різні види інстинктів і т. ін. Деякі форми несвідомого, зокрема жах, тривога, інстинкти тощо, з часом можуть усвідомлюватися людиною, ставати проявом її свідомої діяльності.

Підсвідоме – соціальний аспект несвідомого, який проявляється при переході від свідомого підходу до автоматичного виконання певних видів діяльності людини. Так, деякі прості операції робітника на конвейєрі можуть бути доведені до автоматизму. Автоматизм, як і інтуїція, має місце в різних сферах людського буття, що свідчить про вплив несвідомого на інші рівні психіки людини.

Надсвідоме – рівень психіки особливо властивий періоду творчої діяльності людини, коли нові ідеї входять у її свідомість уже після того, як вона керується певними положеннями. Навряд чи можна ставити під сумнів, що творчість митців культури має свідоме начало. Та поряд із цим творчий запал особистості не завжди регламентується свідомістю, деколи він проявляється незалежно від неї, а витоки цього натхнення, очевидно, криються в безодні несвідомого.

Пізнання й творчість не можуть бути сліпим знаряддям фактів. Вони повинні бути унікальним сплавом реального та ідеального, де є місце як свідомому, так і несвідомому в процесі духовного освоєння світу.

Підсумовуючи, слід зазначити, що свідомість та несвідомерівні психічної діяльності людини, які пов’язані між собою. Їх не можна ототожнювати, а також і протиставляти одне одному. Кожен із них має свою історію й своє соціальне призначення. Безумовно, свідомість відіграє вирішальну роль у генезисі людини і суспільства. Завдяки свідомості людина виділилася із тваринного світу, олюднила природу, створила духовну культуру та сучасну цивілізацію. Але діалектика свідомого і несвідомого цим не вичерпується. Як уже відмічалося, несвідоме та близькі до нього різновиди психіки відіграють значну роль у діяльності людини. Справа не тільки в тому, що людина відчуває все, що діє на неї, хоча далеко не повністю усвідомлює цей процес. Реальністю є й те, що несвідоме проявляється не тільки у вигляді сновидінь, станів тривоги і т.п., а й діє як вагомий соціальний фактор в економічній та інших сферах життя суспільства. Соціальне несвідоме, яке було відкрите К.Марксом, функціонуючи у вигляді об’єктивних, підступних сил, достатньою мірою не пізнаних і не усвідомлених, істотно впливає на життя людей. Із повною підставою можна сказати, що різні прояви індивідуальної психіки людини є також і побічним результатом стихійної дії соціально несвідомого, його різнобічного впливу на особистість.

4. Свідомість і мова, їх взаємозв’язок

При розгляді цього питання студентам необхідно звернути увагу на співвідношення свідомості, мислення і мови. 

Доповнюючи сказане раніше, слід констатувати, що мислення – один із важливих проявів свідомої діяльності людини. “Мислення як активний, цілеспрямований процес, – зазначив Д. І. Дубровський, – здійснюється свідомо, є формою діяльної свідомості”.

Можна погодитися з тим, що еволюція форм мислення зумовлювалася активним спілкуванням людей. Спочатку мислення здійснювалося за допомогою жестів як форми позначення існуючих об’єктів, далі – символічних та знакових жестів, а потім і шляхом словесних, мовленнєвих форм. Не потрібно заперечувати складність розвитку мислення людини, в тому числі й впливу на його формування мови жестів, хоча проблема існування позасловесного мислення значною мірою залишається дискусійною, що теж заслуговує уваги тих, хто вивчає філософію.

Безумовно, понятійне мислення є єднальною ланкою між свідомістю і мовою в процесі їх становлення, вдосконалення і розвитку.

Свідома діяльність людини також неможлива без наявності єдиної системи мислення, мови і мовлення. Мова – це система знаків, яка служить засобом спілкування людей, а “мовлення – це мова плюс думка”. З цього приводу В. А. Звегінцев справедливо зауважував: коли говоримо про проблему взаємовідношення мови й мислення, то маємо справу не з двома, а з трьома величинами – мисленням, мовою і мовленням.

У літературі мова інколи характеризується як форма символічного буття людини. Так, В. А. Канке пише, що мова є символічним виразом у звуковій і письмовій мовленнєвій діяльності психічного життя людини.

Отже, свідомість, мислення і мову потрібно розглядати у взаємозв’язку, не протиставляючи їх у складній системі психіки людини. Очевидно, мова жестів є початковим етапом становлення членороздільної мови, а не особливою стадією мовних стосунків людей. Поява звукових знаків із певним смисловим навантаженням у результаті спілкування людей між собою і навколишнім середовищем свідчила про виникнення свідомості та членороздільної мови.

Звичайно, є чимало звуків, які передають психічний стан людини – сміх, стогін та ін., але вони не є мовою. Особливість природної мови полягає в тому, що вона поєднує звуковий знак і його значення.

Звуковий знак набуває статусу слова, коли він стає способом матеріалізації логічних понять.

Причому одне й теж слово може включати в себе декілька змістових значень. Так, слово “коса” дається для позначення не тільки відповідного знаряддя праці, а й річної та морської піщаної коси і т. ін. Це також свідчить про посередницьку функцію мови між свідомістю, мисленням і навколишнім середовищем.

Таким чином, мова в єдності з мисленням і природним, членороздільним мовленням забезпечують здійснення відповідних функцій свідомості і мови, зокрема комунікативної, означальної, регулятивної функцій спілкування людей. І при наявності такої структурної системи психіки в ході активних зусиль людини світ відображається в її свідомості не пасивно, а у вигляді збуджуючих, цілеспрямованих мотивів діяльності, що й забезпечує процес створення необхідних матеріальних і духовних цінностей, соціальних здобутків цивілізації.