36689

БУТТЯ, СУБСТАНЦІЯ, МАТЕРІЯ

Лекция

Логика и философия

БУТТЯ СУБСТАНЦІЯ МАТЕРІЯ для студентів ІІ курсів усіх факультетів Полтава2009 ТЕМА: БУТТЯ СУБСТАНЦІЯ МАТЕРІЯ ПЛАН 1. Філософське поняття буття. Основні форми буття. Філософське поняття буття.

Украинкский

2013-09-23

147.5 KB

41 чел.

PAGE  20

Міністерство освіти і науки України

Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка

Кафедра філософії

Опорний конспект лекції

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«БУТТЯ, СУБСТАНЦІЯ, МАТЕРІЯ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

Полтава-2009

ТЕМА: БУТТЯ, СУБСТАНЦІЯ, МАТЕРІЯ

ПЛАН

1. Філософське поняття буття. Основні форми буття.

2. Поняття субстанції.

3. Філософське поняття матерії. Структурні рівні організації матерії

4. Простір і час

5. Рух і розвиток

1. Філософське поняття буття. Основні форми буття. 

У найбільш широкому значенні слова буття є всеохоплюючою реальністю, найзагальнішим поняттям про існування всього. Буття – все те, що існує: це і матеріальні речі, і процеси, і властивості, і зв’язки, і відносини. Навіть плоди фантазії, казки, міфи й т. ін. існують як духовна реальність. Тобто буття охоплює як матеріальне, так і духовне. Воно є, таким чином, дещо реально існуюче.

Питання про те, як усе існує, яке його буття, розглядаються в онтології. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття, система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Термін “онтологія” запровадив у ХVІІІ ст. німецький філософ Р. Гоклініус. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.

Сутність онтології виявляється в аналізі відношень, зв’язків і взаємодій між категоріями й поняттями, відображеними на схемі (див. с.5).

Ця схема відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття. Вона дає змогу охопити єдність багатоманітного, універсального у зв’язках та взаємодіях, що реально й об’єктивно, ідеально і суб’єктивно існують у світі, відображаються у свідомості. Запам’ятаємо, що світ, який є, був і буде, – набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність.

Серед основних форм буття розрізняється:

  •  буття речей (тіл), процесів, що у свою чергу поділяється на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;
  •  буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;
  •  буття духовного (ідеального), що існує як індивідуальне духовне й об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;
  •  буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід ураховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднано певною загальною основою.

Філософія використовувала терміни “бути”, “буття” для визначення не просто існування, а того, що гарантує існування.

Антитезою буття, або дещо, є ніщо. Всі конкретні форми буття, наприклад, зірки, рослини, тварини, ніби “виникають” із небуття і стають наявним, актуальним буттям. Але буття вже існуючого, як би довго воно не тривало, приходить до кінця й “повертається” в небуття, втрачаючи дану форму буття.

Діалектика і полягає у тому, що перехід у небуття є знищенням даного виду буття та перетворенням, становленням його в іншій формі. Утворення тієї або іншої форми буття є результатом переходу однієї форми буття в іншу. Небуття завжди відносне, в абсолютному смислі небуття немає.

Категорія буття – одна із найбільш стародавніх філософських категорій. Усі вчення античності містили її як центральну категорію. Чи то була сукупність природних елементів, або логос, який виконував роль енергійного принципу всього існуючого, – все це так або інакше являло собою конкретні форми прояву буття. Інша річ, як тлумачилося таке буття: чи розглядалося воно 1) як дещо первинне або 2) як дещо віддзеркалююче іншу буттєву сутність, яка недосяжна для безпосереднього сприйняття; тобто воно фактично розумілося у діапазоні від почуттів до абстрактних сутностей, або принципів, які організовують видиме буття світу, і є тією або іншою мірою досяжними для пізнання чи, навпаки, недосяжними.

Вперше термін “буття” використав античний філософ Парменід (V–ІV ст. до н.е.) для визначення і водночас розв’язання однієї реальної проблеми. За часів Парменіда люди почали втрачати віру в традиційних богів Олімпу, міфологія стала вважатися вигадкою, тим самим руйнувалися основи і норми світу, головною реальністю якого були боги й традиція. Світ уже не здавався міцним і надійним, люди втратили життєву опору. Філософія Парменіда відчула ситуацію і принесла деяке заспокоєння, бо поставила на місце влади богів владу розуму, владу думки. Але це була не звичайна думка про речі і предмети світу, про потреби повсякденного існування, а абсолютна думка. Лише суще може мислитись, міркує Парменід, а не-суще не може ані мислитись, ані промовлятися. Звичайно, ми можемо мати думку про не-суще (небуття), але ж ця думка сама є, існує, тобто є щось суще, буття. Тому тільки суще, буття є, а не-сущого ж, небуття немає.

Парменід сповістив людей про відкриття нової сили, сили абсолютної думки, яка утримує світ від перекидання у хаос, забезпечує світу стабільність і надійність, і таким чином людина знову може набути впевненості у тому, що все з необхідністю буде підвладне якомусь порядку.

Після Парменіда вся школа елеатів чітко протиставляла істинне буття – чуттєвому світові, а знання – уяві. Уяві дано лише мінливе, тимчасове, непостійне. Істинне буття є незмінним, вічним, воно досяжне лише для розуму, воно єдине і нерухоме.

“Буття за істиною” і “буття за уявою” мають місце й у Платона, але буття у нього множинне – це світ незмінних і вічних ідей. Множинним є буття й у Демокрита, який розумів його як щось елементарне, просте, подільне на частки (“атом”). Атомів безліч, вони і є буття; а порожнеча, в якій атоми перебувають, – це небуття.

Арістотель зберігає розуміння буття як чогось незмінного, стійкого й нерухомого, але ж він, на відміну від своїх попередників, ставить завдання винайти дещо усталене і у чуттєвому світі, щоб зробити можливим вірогідне наукове знання про мінливий природний світ. Арістотель ототожнює буття і сутність, а під сутністю він розуміє окрему річ, предмет (індивідуум); але ж сама сутність не є тим, що сприймається почуттями, почуттями сприймаються лише властивості тієї або іншої сутності, сама ж вона – єдиний, подільний, невидимий носій усіх цих властивостей – усього того, що робить предмет “саме цим”, не дозволяючи йому злитися з іншими. Тобто буття у Арістотеля – загальний предикат, який відноситься до всіх категорій (якість, кількість, місце, час, дія, стан та ін.). Арістотель подолав протиставлення сфер буття. Характеристика буття як єдності, подільності, сталості залишається у Арістотеля найважливішою; при цьому неділимі як перші сутності (саме ця людина), так і сутності вторинні (людина, жива істота).

Середньовічна християнська філософія розрізняє буття божественне та буття утворене, тобто Бога і світ, який він створює із нічого та підтримує власною волею. Людині надана можливість вільного руху до досконалого божественного буття. Християнство розвиває античне уявлення про тотожність буття і довершеності (блага, істини й краси), а також (у традиції арістотелізму) визначає дійсне буття, тобто актуальне, і можливе буття, тобто потенційне: сутність та існування. Але ж цілком актуальним вважається лише буття Бога.

У епоху Відродження відбулася “реабілітація” тілесності, набув загального визнання культ матеріального, природного буття. В натуралістичних концепціях ХVІІ–ХVІІІ ст. буття тлумачиться як реальність, що протистоїть людині, як суще, яке людина охоплює своєю діяльністю. Тобто буття – це об’єкт, а людина – суб’єкт. Об’єкт – застигла реальність, яка підкорена сліпим законам, що діють автоматично без втручання будь-яких зовнішніх сил. Буття, таким чином, ототожнювалося з природою як деяким механізмом, що діє сам по собі.

У Новий час бере початок інший спосіб тлумачення буття, при якому воно визначається на шляху рефлективного аналізу свідомості (тобто аналізу самосвідомості), або ж на шляху осмислення буття крізь призму людського існування. Теза Р. Декарта “я мислю, отже, я існую” (cogito ergo sum) означає: буття суб’єкта осягається в акті самопізнання. Філософи Нового часу пов’язують проблему буття лише з людиною, відмовляючи буттю в об’єктивності. Людина, її свідомість, її проблеми, її життя стали сприйматися як єдине безсумнівне та істинне буття.

Людина в статусі суб’єкта пізнання стала центральною фігурою всіх подальших картин світобудови і світогляду. Відбувся розрив з Абсолютом, який згодом багато філософів ХХ ст. назвали “роковим”, а видатний німецький філософ М. Хайдеггер назвав “онтологічним нігілізмом” [негативне ставлення до чогось]. Це означає відмову від визнання існування такого, незалежного від людини буття, а врешті-решт – відмову від Бога.

Але цей процес ішов поступово. Кант, не відкидаючи існування речей самих по собі, розглядає буття не як властивість речей, а як зв’язок судження: “Буття не є реальний предикат, інакше кажучи, воно не є поняття про щось таке, що могло б бути доданим до поняття речі... У логічному застосуванні воно є лише зв’язка в судженні”. Для Фіхте істинним буттям стає вільна, чиста діяльність абсолютного Я, а матеріальне буття є продуктом цієї діяльності. У Фіхте вперше як предмет філософського аналізу виступає буття культури, буття, створене діяльністю людини.

У Шеллінга буття, або природа, є лише нерозвинутий розум, “що дрімає”.

У системі Гегеля буття розглядається як перший, безпосередній і вельми невизначений щабель у сходженні духа до самого себе; абсолютний дух лише на мить матеріалізує свою енергію, а в своєму подальшому русі й діяльності самопізнання долає відчуженість буття від ідеї та повертається до самого себе, бо сутність буття складає ідеальне. Для Гегеля істинне буття збігається з абсолютним духом і є не інертною реальністю, а об’єктом діяльності, сповненим неспокою, руху й фіксованим у формі суб’єкта.

Тенденція до тлумачення буття як продукту діяльності духу характерна для філософії кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

У деяких філософських концепціях акцент робиться на специфічній формі буття – людському існуванні. У німецького філософа Ф.Ніцше, наприклад, поняття буття тлумачиться як узагальнення поняття життя. Емпіріокритицизм вбачає єдину буттєву реальність у людських відчуттях, а екзистенціалізм стверджує, що людина – і тільки вона – є істинним та кінцевим буттям, бо питання про буття – це питання про його сенс, а сенс завжди завдає сама людина.

Марксистська філософія ототожнює буття з природою, стверджуючи, що буття “взагалі є відкритим питанням, починаючи з тієї межі, де закінчується наше поле зору” (Енгельс). Буття є тільки те, що може бути визначено (визначити = покласти край, обмежити) науковим раціональним знанням і практикою. Воно є об’єктивний світ (природа й суспільство), даний людині в її предметно-практичній діяльності. Тобто в марксизмі проблема буття аналізується у двох напрямах. Перш за все буття розглядається як матерія, при цьому виділяються різні сфери буття: неорганічна і органічна природа, біосфера і суспільне буття. Другий напрям пов’язаний саме з розглядом суспільного буття, і тут вихідним пунктом є практика та розуміння буття як буття історичного, як результату соціальної практичної діяльності. Буття – це реальний процес буття людей. Крім того, соціальне буття не відокремлено від матерії, у ньому функціонують її універсальні закони.

Таким чином, у ХХ ст. спостерігається послаблення ідеї величного об’єктивного буття Абсолюта, Бога і т. ін. Онтологічний нігілізм дійшов до панування матеріалізму не лише в теорії, а й у житті. Матеріальні потреби були визнані головними, домінуючими в житті окремих людей і цілих спільнот. В умовах відмови від традиційного розуміння буття як вищої та надмежової реальності людині здаються непотрібними різні трансцендентальні акти, тобто вміння виходити за межі чуттєвого досвіду й робити предметом визначення буття, яке не збігається з кінцевим, емпіричним світом. Ніхто вже не розмірковує про вічність.

Поступово втрачається враження того, що взагалі є істинне існування чогось, що має бути основою життя і діяльності людей. Звідси виходить надія людини лише на саму себе, на власний розум. Набувши впевненості у власному розумі, люди повірили у свою здатність змінювати світ, спираючись на закони світобудови, відкриті розумом. Соціальні утопії, вчення анархістів, теорії “наукового соціалізму» – всі вони виходили із міркування про можливості переконструювання суспільства і природи за допомогою розуму та предметно-дійових сил людини. Людина намагалася зайняти місце Бога на Землі. Філософські вчення зреагували на ці намагання по-своєму: метафізична проблема буття перестала їх приваблювати, вона відсунулась на периферію уваги філософів, які зайнялися проблемами гносеології [вчення про пізнання], діяльнісної природи людини, її свободи, прав тощо.

Але ж ХХ століття не виправдало сподівань на розум: страхітливі війни, засоби масового знищення людей, тоталітарні політичні режими, техногенні й екологічні катастрофи продемонстрували нездатність людей влаштувати своє життя на засадах справедливості та розумності.

Розум не забезпечив гармонію і порядок у світі. Виникло відчуття безопорності, хиткості в усіх сферах життя – в економіці, політиці, моралі. На зміну “онтологічному нігілізму” прийшло заперечення розуму і розміркованості людського існування . [Хрестовий похід проти розуму розпочався ще в середині ХІХ ст. Сучасник і учень Гегеля, датський філософ С. К’єркегор виступив проти самовпевнених зазіхань розуму, а Ф. Ніцше оголосив розум “хворим павуком”, павутина якого обплутала життя людей і зробила його виснаженим та знекровленим. Похід проти розуму в ХХ ст. зумовлений небезпекою людського існування: розуму було відмовлено в кредиті довіри з боку людини й суспільства. І саме в зв’язку з цим були згадані і реабілітовані у філософії ХХ ст. імена К’єркегора, Ніцше, Паскаля, інших “критиків розуму”.]

Немає однозначної відповіді на питання: чому люди відмовилися спочатку від Бога як опори буття, а згодом зневірилися в розумі як опорі світобудови і порядку, тобто відмовилися від ідеї буття в його суб’єктивній формі. Людству ще належить або знайти відповідь на це питання, або ж визнати власне безсилля у визначенні подібних питань.

Відмовившись від Бога і не сподіваючись на розум, людина ХХ ст. залишилася віч-на-віч із власним тілом. Розпочався культ тіла, який замінив культ духу й розуму, а це – головна ознака язичництва. Неоязичництво швидко поширилося по планеті завдяки телебаченню і засобам масової інформації: еротика, масові оргії на взірець діонісійських, відкритий вплив на інстинкти та їх задоволення, низка чуттєвих насолод, нестримна експансія людиною власної “натури”. Зростає жах осмислення беззмістовності, алогічності, нерозумності життя, відсутності будь-яких гарантій буття. Сформувалася епоха тотального плюралізму, для якого немає ієрархії цінностей, немає пріоритетів. Виникло величезне розмаїття цінностей, кожна з яких замикається на особистісне “я так хочу”, без будь-яких намагань співвіднести себе з іншими. Ми опинилися в ситуації часів Парменіда: ніхто не знає, як правильно жити, ніхто не має права диктувати, яким повинне бути життя. Все виправдано тим, що нічого в цьому світі не існує вічно і тому немає еталонів істинності й міри буття.

У сучасній філософії постмодерну людині радять не будувати ілюзій із приводу надбання нових цінностей замість зруйнованих старих, а просто сприймати життя таким, яким воно є, без спроб диктувати, яким йому бути. Світ повсякденності перетворився в головну цінність і головну тему філософських міркувань. У цьому світі панують миттєві інтереси кінцевих емпіричних індивидів, кожен із яких вважає себе законодавцем власних етичних, естетичних, політичних та інших прагнень.

Добро, Істина, Краса – ці Абсолютні цінності – відсунуті на периферію суспільного й індивідуального життя і свідомості.

Філософія більше не працює з категоріями “сутність”, “закон”, “причина”, за допомогою яких утворюється усталений порядок буття, його визначеність; головною ознакою суспільства і природи проголошується невизначеність. Розробляється нова концепція самоорганізації природи як процесу взаємодії протиріч: неусталеного-усталеного, дезорганізації-організації, хаосу-порядку. Однозначно передбачити результат такої взаємодії неможливо: в ситуаціях невизначеності діє вірогідність як міра перетворення можливості на дійсність. Згодом вірогідно-невизначені характеристики були перенесені на суспільство.

Отже, розглянуті нами зміни щодо розуміння буття пов’язані з глибинними світоглядними зрушеннями, які філософія осмислює, розглядаючи тему буття кожен раз заново. Нове тлумачення буття у філософії стане можливим у тому випадку, якщо сформується світогляд, докорінно відмінний від сучасного. Але це питання майбутнього.

2. Поняття субстанції

Поряд із категорією “буття” в історії філософії щодо картини світобудови використовувалися й інші поняття. Одне з них – “субстанція”. Воно походить від латинського “substantia” – сутність, або те, що покладено в основу.

Давньогрецькі філософи Фалес, Анаксімандр, Анаксімен, слідом Піфагор, Геракліт, Емпедокл дійшли висновку, що існує матеріал, з якого складені всі речі, те, що згодом і було названо субстанцією. За Фалесом усе складається з води, за Анаксімандром – із повітря, за Гераклітом – із вогню, а за Емпедоклом – із землі, води, вогню та повітря. Ці уявлення здаються наївними, але ще тоді філософи помітили, що всі речі, що виникають, утворюються не з нічого, а з інших речей, і хоча вони гинуть, перетворюються не в ніщо, а в інші речі. Отже, звідси випливає, що вічних речей немає, а є дещо, що лежить в основі, тобто матеріал, із якого створено все у світі, а саме – субстанція світу. Перші філософи також усвідомили, що існує велика відмінність між тим, як виглядають явища природи, що ми спостерігаємо, і тим, які вони є насправді. Так, Анаксімандр припускає, що субстанція світу – це неспостережуване, невизначене речовинне утворення, початок усього – “апейрон” (“туманна маса, з якої виникли всі небеса і всі світи в них”). Міркування Піфагора ще більш абстрактні: він вважає, що все на Землі і на небі складається з чисел, що невід’ємні від речей; числа (складені із подільних одиниць) та числові відношення – основа всього у світі.

Таким чином, окрім положення про те, що саме являє собою субстанція світу, ці мислителі сформулювали важливий філософський принцип – принцип елементарності. Він стверджує, що всі речі зводяться до деяких елементів (одного чи декількох), вельми відмінних від речей, які утворюються з них. За дві з половиною тисячі років конкретні тлумачення і розуміння цього принципу зазнали значних змін, але ж сам принцип дожив до нашого часу, довів свою плідність і в науці минулих століть, і в сучасній науці. Живучість цього та деяких інших принципів зумовлена тим, що вони відображають універсальні зв’язки й відносини.

Так, сучасну фізику високих енергій, за словами академіка Є. П. Веліхова, ще й досі цікавить глибинний устрій матеріального світу, все те, що повинно відповісти на одвічне інтригуюче питання: “З чого зроблений наш світ?” Але ж чим глибше ми занурюємося у речовину, чим детальніше бачимо її “будову”, тим більше спостерігаємо якесь безладдя, хаос, якому дали назву “киплячий вакуум”. Так, на відстані 1033 см у вакуумі відбуваються такі бурхливі процеси спонтанного народження і перетворення речовини у випромінювання, що не можна визначити, де початок, а де кінець елементарних часток.

Сучасне розуміння категорії “субстанція” стосується перш за все визначення загальної основи всього єдиного буття, що поєднує і матеріальне, і духовне. Тут відносне (а саме гносеологічне) протиставлення матерії та духу втрачає своє значення. Отже, субстанціяце об’єктивна реальність, що розглядається з боку її внутрішньої єдності. Субстанція єдина в усіх своїх формально суперечливих властивостях – це теоретично й експериментально доведений факт. Або ж можна запропонувати і таке визначення: субстанція – це матерія в аспекті єдності всіх форм її руху.

Не треба дивуватися, що основні філософські категорії ніби “перетікають” одна в одну. Особливо це стосується понять “субстанція” і “матерія”, бо в історії філософської думки більшу універсальність і застосування набула саме категорія “матерія”. Про “субстанцію” згадували лише у випадках, коли треба було довести єдність світу, взаємозалежність його частин та часток.

Співвідношення головних філософських категорій “буття”, “субстанція” і “матерія” можна уявити, наприклад, таким чином:

під кутом зору факту, існування, наявності

це буття

об’єктивна

реальність

під кутом зору внутрішньої єдності, зв’язку “всього з усім”

це субстанція

під кутом зору протиставлення власному “Я”

це матерія

3. Філософське поняття матерії. Структурні рівні організації матерії

Світ, у якому ми живемо і частиною якого ми є, – це матеріальний світ. Він містить у собі предмети та процеси, які перетворюються, виникають та зникають, відображаються в нашій свідомості й існують незалежно від неї. Жоден з цих предметів, узятий сам по собі, не може ототожнюватися з матерією, але вся багатоманітність разом із їх зв’язками складає матеріальну дійсність. Усі ці характеристики знаходять конкретний вираз у формуванні та розвитку поняття про матерію.

У історії філософії поняття “матерія” завжди було предметом тривалих суперечок матеріалізму та ідеалізму. Звісно, що матеріалізм, коріння якого занурені в матеріально-виробничу практику людини, вважає проблему матерії і матеріальної світобудови найважливішою, він навіть зробив співвідношення матерії й свідомості основним питанням філософії.

Початково поняття “матерія” ототожнювалось із конкретним матеріалом, із якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Подібне розуміння зустрічаємо у філософії стародавнього світу, наприклад, у представників давньоіндійської школи локаяти або давньокитайських матеріалістів.

Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення її побутового розуміння.

Сам термін “матерія” (hyle) був запроваджений Платоном, який намагався з його допомогою пояснити причину розмаїття чуттєвого світу. Якщо ідея у Платона є щось незмінне і визначається через “єдине”, то матерію він вважає “початком іншого” – мінливого, плинного, непостійного. Саме у цій якості матерія і є для Платона принципом чуттєвого світу. Вона вподібнюється позбавленому властивостей субстрату (матеріалу), ще не має форм, вона лише можливість, а не дійсність, тому ототожнюється з небуттям.

Але інші представники давньогрецької філософії в більшості випадків під матерією розуміли найдрібніші частинки – атоми, або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами буття.

Арістотель, узагальнюючи здобутки класичної давньогрецької філософії, у книзі “Метафізика” писав, що “більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають, і на що, як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, – це вони вважають елементом і початком речей”.

Матерія в перекладі з латинської (“materia”) означає “речовина”. Тому матерія ще дуже тривалий час ототожнювалася саме з речовиною. А ще звідси виникла деяка плутанина з використанням термінів “субстанція” і “матерія”, особливо в плані тлумачення одвічності, неутворюваності та незнищуваності певної основи світу.

Етапи у розвитку матеріалістичного напряму в філософії від наївного і метафізичного до діалектичного матеріалізму приносили нові аспекти у розумінні суті й властивостей матерії. Так, у період середньовіччя все матеріальне вважалося продуктом божественного творіння, а разом з тим грішним і не вартим уваги дослідників. Згодом, у ХVІІ–ХVІІІ ст., на хвилі розквіту загального природознавства, механіки і математики в основу тлумачення матерії кладеться вже не якась “першоречовина”, а певний комплекс, сукупність первинних, незмінних властивостей, загальних для всіх матеріальних об’єктів. Так, ознаками матеріальності вважається маса, інертність, протяжність, твердість, непроникність, механічний рух. Носіями цих властивостей вважалися ті ж самі “першоцеглинки”, атоми, незмінні найменші частки.

Якщо для філософів стародавнього світу матерія – це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р. Декарта (ХVІІ ст.) матерія – це складова частинка предмета, а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл – безліч, то матерія – це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута та аксиденса. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття (тобто самостійне, самодіяльне), під атрибутом – невід’ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, під аксиденсом – довільні, випадкові, необов’язкові риси субстанції. Тому Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об’єм, бути тривимірною.

І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: 1) протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла); 2) інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); 3) вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації (причому інертність та вага згодом об’єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і водночас мірою її кількості).

У той же самий час виникає й інша тенденція в розумінні матерії. Так, для Д. Бруно і Б. Спінози матерія – це весь світ у цілому (до того ж Спіноза теж використовує термін “субстанція”). Ця тенденція виявилася більш плідною і набула значно більшого поширення, її продовжують Д. Дідро, П. Гольбах, Л. Фейєрбах. Зокрема, Поль Гольбах дає таке визначення: “Матерія – взагалі є все те, що впливає якимось чином на наші почуття”. Тобто Гольбах визначає матерію як усе те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення, піднімається на вищий рівень абстракції.

Майже до початку ХХ ст. пануючою залишилася так звана механістична картина світу. Але низка відкриттів на межі ХІХ–ХХ ст. (рентгенівське випромінювання, радіоактивність, відкриття електрона та інших частинок, теорія квантів, теорія відносності) зруйнувала механістичну картину світу. Наприклад, з’ясувалося, що атом уже не може вважатися межею подільності, що електрони та інші елементарні частинки вже не підкоряються закону незмінності маси (при колосальних швидкостях маса зростає), що нові об’єкти в науці – фізичні поля (електромагнітне, ядерне, гравітаційне й інші) – взагалі не мають маси спокою, чітких форм, розмірів, а фотон є водночас і елементарною частинкою, і квантом поля й таке інше. Тобто криза в природознавстві стала наявною і потребувала філософського аналізу та узагальнення. З того часу (а саме з 1908 року) в матеріалізмі класичним вважається ленінське визначення матерії як філософської категорії для визначення об’єктивної реальності, що дана людині в її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них. Але ж це визначення є певною мірою обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому із самого початку онтологічний зміст.

Якщо не зосереджуватися тільки на цьому визначенні матерії, то можна відокремити:

Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час; г) детермінація[Детермінація – причинна зумовленість].

Гносеологічні принципи: а) пізнаваність; б) об’єктивність; в) реальність.

Таким чином, узагальнене визначення категорії “матерія” має базуватися на тому, що це – об’єктивно-реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.

Отже, поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу.

Матерія як філософська категорія – незакостеніла, незмінна форма або вмістилище всього існуюючого в світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об’єктивно-реального буття світу – пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна впорядкованість та інше.

Системність в організації матерії – не тільки її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії: 1) неорганічного; 2) органічного; 3) соціального.

До структури матерії на неорганічному рівні (неживої природи) з точки зору сучасної науки належать: елементарні частки, фізичний вакуум (особливий стан матерії, де відбуваються складні процеси утворення і зникнення елементарних часток), зірки, молекули, планети, планетні системи, галактики (сукупність взаємопов’язаних планетних систем та зірок), системи галактик, метагалактики (системи взаємодіючих скупчень галактик). Таємниці матерії за межами елементарних часток і метагалактик люди ще не пізнали.

Рівень живої природи включає органічне і соціальне життя. Органічний структурний рівень має підрівні: підорганізмений, організмений, надорганізмений. Нуклеїнові кислоти, білки (доклітинний рівень життя), клітини й одноклітинні організми, багатоклітинні організми (рослини та тварини), популяції (сукупності особів одного виду), біоценози (сукупності популяцій, що мешкають на даній ділянці суші чи води і знаходяться у певному зв’язку з довкіллям), біосфера (глобальна система життя, утворена внаслідок взаємодії біоценозів).

На певному етапі розвитку в біоценозі виникають особливі популяції живих істот, які, завдяки своїй здатності до праці, переходять із біологічного рівня існування на соціальний. У межах біосфери утворюється людське суспільство. На соціальному рівні в структурі матерії можна виділити: особистість, родину, плем’я, народність, націю, клас, расу, суспільство, людство тощо. Обов’язковою умовою функціонування як суспільства в цілому, так і окремих його елементів є духовне життя людей, їх мислення й свідомість.

Матерія невичерпна, тобто розмаїття конкретних об’єктів, у яких вона існує, нескінченне. Але ж безкінечний її зміст не хаотичний; він упорядкований певним чином. Структурні рівні та системна організація матерії сприяють осягненню всієї картини світобудови і цілісності буття.

Матерії притаманні численні властивості: невичерпність, пізнаваність, незнищуваність й інші. Але серед них є такі, без яких вона взагалі неможлива. Такі властивості називають атрибутами. До них належать рух, простір, час.

4. Простір і час

Коли людина повертається до свідомості із забуття й одразу не може збагнути, що з нею коїться, вона звертається за допомогою до тих, хто при цьому присутній: “Де я?”, “Котра година?”. Отже, справжня ствердність людини в бутті найперше передбачає визначеність щодо її місця знаходження та її положення в часі. Й щоб локалізувати у світі будь-яку подію, достатньо мати відповідь тільки на два запитання: “Де?” та “Коли?”. Іншими словами, простір і час є найзагальнішими формами буття. Без них воно не має дійсної визначеності.

Простір є найзагальнішою характеристикою буття як усталеного. Сама ж усталеність буття виявляється у співіснуванні й одношеренговості всього, чому притаманне буття. Будь-які матеріальні об’єкти і навіть духовні утворення неможливі поза простором. Тому розрізняють фізичний простір, геологічний простір, простір живих систем, соціальний простір, духовний простір. Скажімо, фізичний простір, який ми звичайно й ототожнюємо з простором як таким (бо існуємо в ньому як фізичні тіла стосовно інших фізичних тіл, і це наша перша визначеність щодо них), визначається протяжністю, тривимірністю (довжина, ширина, висота), симетричністю. А в живих організмах симетрія доповнюється асиметрією. Всім живим організмам притаманна “правизна” та “лівизна”, живі клітини не могли б функціонувати без осмосу – однобічної проникності клітинних оболонок тощо. Й хоча організм побудовано згідно з властивостями тривимірного фізичного простору, саме його функціювання виходить за межі тривимірності. Процес травлення, наприклад, має набагато більше визначальних характеристик, які називають параметрами. Так само багатовимірним і далеким від простої симетричності є будь-яке соціальне явище. Кожен із нас є водночас сином (дочкою), товаришем, приятелем, спортсменом, просто доброю людиною, аматором у якійсь царині творчості, членом якоїсь громадської організації і таке інше. Всі ці ознаки – наші визначеності в межах соціального простору. Їх, як бачимо, може бути значно більше від трьох.

Але в усіх конкретних виявах простору залишається як необхідна його ознака – його метричність, тобто те, що він піддається вимірюванню, те, що він виступає умовою певного розгортання буття в його усталеності. Загальною характеристикою простору є також єдність перервності та неперервності, або, як ще кажуть, дискретності та континуальності.

На відміну від простору, який виражає усталеність буття і його структурність, час характеризує буття як плинне, здатне до зміни своїх станів. Виступаючи формою впорядкування моментів загального процесу плину буття, їх співвідносності один щодо одного, час виражає тим самим структуру буття як процесу. Загальними ознаками часу є тривалість, необоротність, одновимірність (плин від минулого до майбутнього), ритм, єдність континуальності й дискретності. Щоправда, й тут, як і з простором, усі ці ознаки повною мірою справджуються лише стосовно фізичного часу. Людина, наприклад, ладна перенестися в історичне минуле. Достатньо лише поїхати туди, де люди ведуть ще архаїчний спосіб життя. За допомогою наших духовних здатностей ми можемо повернути на дійсність минуле або майбутнє (література, кіно тощо). Своєю практичною діяльністю людина здатна прискорювати або вповільнювати плин часу, ущільнювати його, згортати або розгортати.

Хоч би як конкретно являло себе буття, час завжди є істотним для нього. Навіть одвічність буття ми можемо висловити так: “Буття було, є і буде”. Отже, одвічність буття стверджується як одночасне його перебування відразу в трьох модусах часу – в минулому, теперішньому й майбутньому.

За словами видатного філософа-екзистенціаліста М. Хайдеггера, істина буття полягає в тому, що воно відбувається. Прислухаємося: від-був-а-ється. Отже, буття здійснюється “тепер” завдяки тому, що немовби відштовхується від того, яким воно вже було. Подія = по-дія, тобто вона викликана якоюсь попередньою дією. В події буття і час взаємоприлучені одне до одного. Завдяки цьому буття дістає стійкість у постійній борні з небуттям. Його тривання й слідування, тобто здійснення буття в часі, є першою і головною подією світу. З іншого боку, будь-яка минула подія, незважаючи на те, що час її вже “пройшов”, все ж зберігає свою приналежність до буття. Минуле не є оберненням буття в небуття – воно є корінням буття, підґрунтям його теперішнього стану. А часом (коли настає відповідний час) воно навіть набуває значення буття більш достатнього, ніж сучасне. Так відбувається, зокрема, в ситуації відродження, коли в минулому шукають джерело смислів, здатних запліднити сучасність.

Так само не є формою небуття й майбутнє. Воно міститься в бутті вже “тепер”, але в особливій, потенційній формі – у вигляді можливостей. Із часом вони здійсняться, а там і спливуть у минуле, щоб потім за певних обставин і в новому смисловому контексті знову з’явитися у формах реального буття.

Із простором та часом пов’язані чи не найважчі і чи не найтривожніші питання, які постають перед людиною, коли вона звертається думкою до глибин буття. Чи має час початок і кінець? Що таке вічність? Яким має бути простір і стан буття взагалі за умов вічності? Яку роль відіграють простір та час на рівні фундаментальних взаємодій у Всесвіті? Чи не є просторово-часова структура Всесвіту такою, що перевищує межі дії відомих нам фізичних законів?

На початку ХХ ст. фізика виявила глибинний зв’язок між простором і часом [Загальна теорія відносності А. Ейнштейна доводила, що в системах, які рухаються з колосальними швидкостями, час плине повільніше, довжина скорочується, а маса зростає. Тобто рух, простір, час взаємопов’язані значно складніше, ніж вважалося до того.]. Час був визначений як четвертий вимір світу, а просторово-часовий зріз нашої Метагалактики охарактеризований формулою 3+1 (три просторових виміри і один часовий). Ця фундаментальна характеристика передумовила матеріальну будову Метагалактики.

Сучасна наука вважає, що можуть існувати світи з іншими просторово-часовими параметрами. Вчені припускають, що при народженні нашої метагалактики існував десятивимірний простір-час. Чотири виміри (формула 3+1) стали формами буття матерії на макроскопічному рівні, шість – зумовили структуру мікросвіту, розміри якого менше ніж 10-33 см. Очевидно, що ця структура не має аналогів в макросвіті, в якому живе людина.

5. Рух і розвиток

Абстрактним виразом усіх змін взагалі, безвідносно до їх носія, способу і напряму їх здійснення, є поняття “рух”. Співвідносним із ним (корелятивним) поняттям, яке виражає незмінність, сталість будь-чого, є поняття “спокій”.

Від самого виникнення античної філософії рух і спокій були предметом її постійної уваги. Згадаємо, саме твердження про те, що рух не можна істинно помислити, було головним аргументом Парменіда та його послідовників на користь ідеї про абсолютність буття. Але славнозвісні апорії Зенона (“Стріла”, “Ахілл і черепаха”) продемонстрували труднощі, з якими неминуче стикається людський розум у спробі осягнути рух в його сутності. Тим самим вони виявили, що рух не можна належним чином осмислити, не пов’язуючи його з іншими загальними характеристиками буття, такими, як простір і час, скінченність і нескінченність, єдність і множинність, кількість і якість тощо. Логіка елеатів дійсно несподівана й досить парадоксальна. Але вона була необхідною ланкою розвитку філософського мислення. Вона переконливо засвідчила, що повсякденного досвіду недостатньо, щоб осягнути сутнісний рівень буття.

Уже Платон (діалог “Софіст” та ін.) показав, що на сутнісному рівні як загальну характеристику буття рух необхідно розглядати в нерозривній єдності із спокоєм. Згодом у Арістотеля, особливо в часи пізньої античності, ця ідея набула докладної аргументації. Що таке, власне, спокій? Це не просто відсутність руху. Його можна витлумачити і як рух з нульовою швидкістю. Понад те спокій – це також рух з безкінечно великою швидкістю. Адже тіло, яке рухається з безкінечно великою швидкістю, вмить заповнить собою всі точки простору, буде знаходитися скрізь і не матиме куди рухатися. Отже, воно перебуватиме в спокої. Таким чином, абсолютний рух є абсолютний спокій. Звідси в Арістотеля ідея “першорушія”. Те, що рухає весь світ (тобто є абсолютною рушійною причиною), саме має перебувати у спокої.

Пізніше, в середньовічній філософії, такий підхід до осмислення сутності руху було використано як один із засобів доведення буття Божого.

У межах новоєвропейського матеріалізму ХVІІ–ХVІІІ ст. рух тлумачиться як атрибут (тобто всезагальна і необхідна характеристика) матерії. Ця ідея прийшлася до ладу всьому спрямуванню європейської науки, ввійшла до її світоглядного базису і з певними корективами живить її ще до сьогодні.

Відкриті свого часу античними філософами парадокси ідеї абсолютності руху (рух із безмірно великою швидкістю є спокій, рухома точка за безмірно великої швидкості набуває безмірно великих розмірів тощо) впродовж тривалого часу залишалися “прихованими” в глибинах філософської і наукової свідомості. Про них знали, але їм не надавали значення. Вся їх руйнівна сила виявилася лише тоді, коли остаточно сформувалася наукова картина світу, сперта на класичну механіку. Упорядкований згідно з Ньютоновими законами Всесвіт ніяк не узгоджувався з парадоксами руху, а класична наука нічим не могла допомогти при їх розв’язанні. Це стало можливим лише в контексті ідей наукової революції першої третини ХХ століття. Найперше, це ідея Ейнштейна про нескінченний характер швидкості руху в нашому Всесвіті. Гранично великою, як тепер усім нам відомо, є швидкість кванта світла. Це та абсолютна “точка відліку”, та незмінна величина принципового значення – константа, без якої сучасна наука не може дати лад усім здобутим значенням про процеси у мега- і мікросвіті.

ХХ сторіччя напрочуд багате на наукові відкриття. Але, можливо, найбільше з них – це відкриття констант та їх принципового значення в побудові Всесвіту. Особливу увагу привертають до себе константи мікросвіту. Скажімо, якби баріонний заряд був за величиною іншим, протони не могли б утворювати ядра атомів; якби константа електромагнітної взаємодії мала іншу величину, не могли б утворюватися електронні оболонки атомів. І таких постійних, що скеровують дію законів природи, відкривають дедалі більше. Отож, виходить, не таке це просте питання: що панує в бутті, що є абсолютним – мінливість чи сталість, рух чи спокій?

Для того, щоб повністю усвідомити парадокси руху, отже, дійти висновку про суперечливість, неузгодженість наших знань про світ, про форми його існування, потрібно було мислити рух як вільне, нічим не перешкоджуване переміщення у просторі, а сам світ уявляти як такий, що дозволяє такий рух, отже, сам є нескінченним за своїми просторовими характеристиками. А в античні часи і в середні віки люди уявляли собі світ зовсім інакше. Хоча античні мислителі й виробили абстрактне поняття руху з безмірно великою швидкістю, вони все-таки не припускали можливість його реального здійснення. Космос (усе впорядковане буття) уявлявся їм гармонійно влаштованим, довершеним, отже, просторово обмеженим. І було витворено чимало філігранних мисленнєвих побудов, щоб довести необхідність для космосу бути саме обмеженим. Середньовіччя переймає від античності цю модель світу в головних її рисах. При цьому додається ще ідея ієрархічності світобудови, наявності у світі певних щаблів буття. Тому можливості для вільного переміщення у просторі тут ще менші, ніж в античній моделі світу.

Відповідно й сам рух сприймався і мислився в античності та середньовіччі як багатоманітний за своїм змістом і формою свого здійснення. Так, Арістотель визначав такі головні різновиди руху: рух щодо місця, рух щодо якості, рух щодо кількості. Потрібні були масштабні соціальні перетворення, виникнення океанського мореплавства, світового ринку, швидке поширення на всі ланки суспільного життя товарних відносин, щоб сформувалася й зміцніла ідея однорідності простору і часу, а відповідно – ідея однорідності, універсальності руху. В науці це пов’язане з іменем Галілео Галілея (1564–1642), а у філософії – з іменем Томаса Гоббса (1588–1679), котрий визначив рух як неперервне переміщення. Саме таке розуміння руху найбільшою мірою відповідало потребам і можливостям тодішньої науки, лідером якої стала механіка. Отож, і розбудовану на ґрунті таких уявлень картину світу називають механістичною.

Світоглядним ґрунтом механістичної картини світу став матеріалізм ХVІІ–ХVІІІ ст. Щоправда, тут не обходилося без протиріч. Визнаючи рух за спосіб існування матерії (матеріальної субстанції, яка є абсолютною підвалиною всього існуючого), матеріалізм як певний тип філософського мислення не міг продумувати цю ідею до кінця. А це означало порушувати питання про кінцеву причину здійснення самого руху, про його джерело. Дехто знаходив відповідь у визнанні джерелом руху творіння матерії й руху деякою абсолютною духовною субстанцією без будь-якого її подальшого впливу на матеріальний світ. Цей варіант матеріалізму стали називати деїзм (від лат. Deus – Бог). Таких поглядів дотримувалося чимало просвітників ХVІІІ сторіччя (наприклад, Вольтер), близькими до деїзму були Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, своєрідно переломилися ідеї деїзму в ученні Канта.

Послідовне ж дотримання матеріалістичної позиції приводило до тієї думки, що джерело руху міститься в самій матерії. Отже, матерії притаманний саморух. Першим на цьому наголосив англійський філософ Джон Толанд (1670-1722). Тим самим остаточно було стверджено ідею про те, що рух є сутністю матерії. Згодом один із фундаторів діалектичного матеріалізму – Фрідріх Енгельс (1826–1895) – скаже, що в світі немає нічого, крім матерії, яка рухається.

Але, визнаючи рух за сутність матерії, ми неминуче повинні дійти питання: що є сутністю руху? Що визначає спосіб здійснення руху, надає йому сенс?

Відповіддю, знайденою на шляхах важких, суперечливих філософських шукань, буде слово “розвиток”.

Ідея розвитку передбачає уявлення про певну просторово-часову відкритість та впорядкованість світу в певному напрямку. Отже, розвиток складають зміни: а) необоротні; б) здатні нагромаджуватися й набувати більшого масштабу; в) які внаслідок цього викликають появу нових властивостей і якостей. Але не всі зміни є саме такими. Скажімо, зміна місця у просторі (просте переміщення) безпосередньо ніяк не пов’язана з розвитком. Не спричиняють розвитку й так звані функціональні зміни – ті, що становлять процеси самовідтворення. Наприклад, склад крові людини повністю оновлюється приблизно за три місяці.

Таким чином, розвиток являє собою здійснення послідовних необоротних якісних змін. Оскільки зміни є необоротними, то вони визначають функціонування системи, якій вони притаманні, як те, що має певне спрямування. Спрямованість – неодмінна ознака розвитку. Будь-яка спрямованість. Говорячи “розвиток”, ми, як правило, уявляємо собі зростання, сходження, вдосконалення. Але ж і старіння – це також розвиток, принаймні необхідний його етап. Бо інакше позбавлялися б сенсу молодість і зрілість.

Справа в тому, що саме внаслідок своєї необоротності розвиток не є однорідним. Стани існування будь-якої системи відрізняються за масштабом і характером можливостей, що відкриваються для зміни стану. Коли переважають можливості формотворення, появи нового, тоді зміни системи відбуваються у напрямі зміцнення й удосконалення системи. Такий тип розвитку звичайно називають прогресивним, або прогресом. Співвідносний з ним тип розвитку, який демонструє переважання, навпаки, руйнівних тенденцій, який здійснює спрощення й збіднення форм, дезінтеграцію цілісності тощо, називають регресивним, або регресом.

Прогресивний характер будь-якої системи не є безумовним, не є “прогресивним назавжди”. Прогрес завжди несе в собі “прихований” регрес, який згодом “виходить на поверхню”. Таким чином, розвиток є взаємодією прогресивних і регресивних змін, певним типом їх поєднання.

Саме тому розвиток як такий не можна ототожнювати з прогресом. Розвиткові притаманні такі загальні риси, як спрямованість і поступальність. Ідея поступальності розвитку (як “зміни-по-щаблях”) характеризує необоротність цього процесу понад будь-яку можливу його спрямованість. Ідея поступальності процесу розвитку застерігає від спрощеного його тлумачення і разом із тим забезпечує можливість розглядати світ у перспективі його масштабних змін.

Згадані суттєві ознаки розвитку були винайдені і досліджені насамперед у філософії ХІХ–ХХ століть (Гегель, Маркс, Бергсон, Тейяр де Шарден та інші).

Наука впродовж тривалого часу сприймала ідею розвитку як деяку загальну світоглядну схему й не мала засобів до застосування її в межах конкретних наукових досліджень. Винятком стала біологія. Еволюційна модель Чарльза Дарвіна (1809–1882) навіть була сприйнята як загальна модель будь-якого розвитку. Це тому, що об’єкт наукового дослідження в біології – життя – це така ланка буття, яка, можливо, найбільшою мірою виявляє здатність змінюватися способом розвитку. Науки про неорганічний світ давали лише непрямі дані на користь ідеї розвитку (трансформація хімічних елементів, взаємоперетворення мікрочастинок і таке інше). За слушним висловом нобелівського лауреата з Бельгії Іллі Пригожина, наука все ще залишається наукою про буття й тільки в два останні десятиріччя почала набувати рис науки про становлення.

Особливого значення набуває синергетика – теорія самоорганізації відкритих нелінійних систем. Світ тут розглядається як складно зорганізований і такий, що не встановлений, а встановлюється. Все, що визначає світ як структурно зорганізований, що входить до його складу, являє собою систему – певне поєднання елементів у функціонуючу цілісність. Системи перебувають у координаційних та субординаційних зв’язках між собою, а кожна з них знаходиться також у процесі взаємообміну речовиною, енергією та інформацією із середовищем. Кожна система постійно піддається ентропійному тискові з боку середовища, й здатність її витримувати цей тиск є показником її внутрішньої організації. Чим одноріднішою є система, чим менш вона структурована, тим меншою є її здатність витримувати ентропійні впливи середовища. Чим більшою є її внутрішня багатоманітність, тим більше у неї можливостей щодо самоорганізації, щодо вдосконалення в якусь іншу, досконалішу систему.

Одна із засадових ідей синергетики полягає в тому, що саме у процесі перетворення, у формоутворенні нового, здійснюється відповідна реакція на ентропійний тиск середовища. Внаслідок цього збільшується структурованість світу, зростає й збагачується його багатоманітність. Такий процес не є прямим, лінійним. Він із необхідністю включає точки повороту в процесі змін – так звані точки біфуркації. Це стани найбільшої нестійкості системи, коли відкриваються різні варіанти для подальшого розвитку. Це моменти “вибору” подальшого шляху самоорганізації, і тут надзвичайно велику роль відіграє випадковість, бо в стані максимальної нестійкості на характер процесу самоорганізації може справити вплив такий чинник, який за інших умов в іншому стані системи залишився б непомітним. Це означає, що процес розвитку не є запрограмованим раз і назавжди. Він включає цілий спектр можливих напрямів необоротних змін та можливостей несподіваної зміни їх спрямувань. Справді, розвиток – це зміна змін. Це закон і спосіб здійснення буття. Розвиток – це постійне самозростання буття, набуття ним дедалі нових смислових ознак.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

61434. Город. Фрагмент урока по английскому языку в 3 классе 210.4 KB
  Дидактическая: закрепление навыков говорения, аудирования, чтения по теме “Город”. Развивающая: продолжить формирования навыков диалогической, монологической речи...
61435. Конспект уроков русского языка 46.49 KB
  Прогнозируемые результаты: Учащиеся опознают сложные предложения и определяют их роль в речи; употребляют в речи и конструируют как синтаксические синонимы сложносочинённые предложения с различными союзами а также сложноподчинённые и бессоюзные сложные предложения.
61438. География мирового хозяйства 14.13 KB
  Поскольку существуют мировое капиталистическое хозяйство и мировое социалистическое хозяйство развитие которых подчинено принципиально различным закономерностям постольку необходимо подвергать анализу тенденции развития не только...
61439. Экономическая и социальная география как наука, её место в системе географических наук 87.73 KB
  Экономическая и социальная география мира – общественная географическая наука, изучающая развитие экономики и размещение населения в мире в целом, в отдельных регионах и странах.
61441. Фізико-географічне положення Північної Америки 26.39 KB
  Порівняти фізикогеографічне положення Північної та Південної Америки. З’ясувати вплив ФГП на природу Північної Америки. Вивчити географічну номенклатуру берегової лінії Північної Америки.