36690

РОЗВИТОК ФІЛОСОФІЇ В УКРАЇНІ

Лекция

Логика и философия

Закорінення філософії України відбувається за часів Київської Русі. До визначення витоків її дослідники приходять лише в другій половині ХХ ст. Дмитро Чижевський в книзі «Філософія на Україні» стверджує, що українська філософія починається з Г.Сковороди

Украинкский

2013-09-23

86 KB

2 чел.

PAGE  2

Міністерство освіти і науки України

Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка

Кафедра філософії

Опорний конспект лекції

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«РОЗВИТОК ФІЛОСОФІЇ В УКРАЇНІ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

Полтава-2009

ТЕМА: РОЗВИТОК ФІЛОСОФІЇ В УКРАЇНІ

ПЛАН

Витоки і національні особливості філософії України.

Становлення і розвиток філософської думки в Х – ХІV ст.

Філософія Відродження і Просвітництва (ХV – XVІІІ ст.).

Філософія українського романтизму ХІХ ст.

Українська філософська та суспільно-політична думка ХІХ – ХХ ст.

Витоки і національні особливості філософії України

Закорінення філософії України відбувається за часів Київської Русі. До визначення витоків її дослідники приходять лише в другій половині ХХ ст. Дмитро Чижевський в книзі «Філософія на Україні» стверджує, що українська філософія починається з Г.Сковороди. Але в 60-70 рр. ХХ ст. київські філософи переконливо показують, що в братських школах, Острожському науково-освітньому центрі, Києво-Могилянській академії формується професійна філософія, філософські ж ідеї виникають в Культурі Київської Русі.

З точки зору періодизації історії української філософії існує підхід, відповідно до якого називають три основних періоди. Перший – це часи Київської Русі, коли філософія ще не виокремилась в сферу самостійного теоретичного мислення. Це практична філософія, що втілилася у різні форми культури Х – ХV ст., пов’язаних проблемою «Людина-Бог». Другий період – пов'язаний з діяльністю братств, Острозького центру і Києво-Могилянської академії (ХV – XVІІІ ст.) – період культури українського бароко. В центрі української філософії проблема «Людина–Всесвіт». Формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичного мислення. Її вершина –філософія Г.Сковороди. Третій період (ХІХ – перша третина ХХ ст.) – українська філософія культури романтизму з основною проблемою «Людина–Нація». Вона включає професійно-філософське знання (Памфіл Юркевич) і непрофесійну філософію, пов’язану з художньою літературою.

Домінуюча ідея українського менталітету – це ідея необмеженої свободи. Відомою є і глибока емоційність українців, ніжне відношення до різної природи, романтичний дух нації тощо. Ці та інші особливості української ментальності дослідники історії філософії України втілюють у трьох головних принципах: екзистенційність (любов до свободи), антеїзм (любов до природи, праці, Землі) та кордоцентризм (ліричність, сердечність).

Становлення і розвиток філософської думки в Х – ХІV ст.

Становлення вітчизняної філософської думки пов’язують з розвитком духовної культури Київської Русі – першої східнослов’янської ранньофеодальної держави, що займала майже всю територію Східно-Європейської рівнини (від Балтики до Чорного моря і від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя).

Найдавніші збережені пам’ятки писемності Київської Русі, які є джерелом пізнання історії філософської думки тих часів, датуються кінцем

Х – серединою ХІ  ст., коли створюються «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, Остромирове Євангеліє та Ізборники Святослава.

Наприкінці ХІ ст. було відчутним протистояння між християнським і слов’янським язичним світоглядом. Язичництву був притаманний пантеїзм (природа = Бог). Християнству – ідея боротьби двох протилежних першопочатків, що ототожнюються з Богом і дияволом. Людина несе моральну відповідальність за свій свідомий вибір між двома силами.

Філософській думці Київської Русі властива «етизація» культури в цілому. Знання цього періоду – це своєрідний морально-філософсько-теологічний синкретизм. Християнське світорозуміння сформувалось внаслідок взаємопроникнення культур стародавнього світу – грекоримської і близькосхідної.

Крім старослов’янських перекладів біблейських книг, існували  твори Іоанна Златоуста, Василія Кесарійського, Юстиана Філософа, що складали Ізборник. Авторитетом для руських мислителів був Іоанн Дамаскін. Переклади візантійських творів слугували важливим джерелом інформації щодо ідей античної філософії, на ґрунті якої формувалась візантійська думка. Найбільш відомими на Русі античними мислителями були Аристотель і Платон.

Крім зв’язків з Візантією, існували ще відносини з Болгарією. Слов’янські просвітителі Кирило і Мефодій не тільки створили «книжну словесність», але й започаткували у слов’янській писемності філософську термінологію.

У «Шестидневі» Іоанна Болгарського міститься думка про роль ангельського чину. Увесь світ, кожна людина довірені управлінню і піклуванню певного ангела. З цим же пов'язаний і особливий культ Божої Матері в духовному житті Київської Русі.

Певне місце в історії філософської думки в Україні посідають «Повчання» Володимира Мономаха, «Послання» Климента Смолятича, «Моління» Даниїла Заточника, «Слово о полку Ігоревім»  тощо.

У філософській думці східних слов’ян періоду Київської  держави і після її розпаду у зародковому стані наявні дві тісно переплетені між собою тенденції – містична та раціоналістична. Перша простежується у «Посланні» Київського митрополита до великого князя Володимира Мономаха. Цей твір спирався на філософію Платона, якій притаманне було дуалістичне трактування світу й людини. Митрополит Никифор розглядав людину як істоту, що складається з двох частин невидимої душі і видимого матеріального тіла. Кінцевою метою розуму він вважав пізнання Бога і його творінь.

Раціоналістичну тенденцію пов’язують з «Молінням Даниїла Заточника». Джерелом добра і зла визначається життєвий досвід і розум людини. Розум є цінність, що вища за багатство, воїнську доблесть і владу. Образ Премудрості Софії зближується з образом Богоматері, яка мислиться як активний творчий першопочаток. Вона будівниця дому, захисниця «граду земного» перед Богом. Філософія мислиться як знання і повчання на основі знання. Вона тлумачиться не просто як абстрактне теоретизування, але як практична мораль.

Отже, в становленні і розвитку філософської думки Київської Русі основна проблема – це буття людини в контексті буття світу. Боротьба проти руйнівних сил спирається на моральну, божественну основу і набуває форму конфлікта між Добром і Злом.

3. Філософія Відродження і Просвітництва (ХV – XVІІІ ст.)

Українське Відродження у цілому і пожвавлення філософсько-гуманістичної думки припадає на литовсько-польську добу в історії України. В Україні Відродження прийшло з півночі Європи, де проходило у формі Реформації. Українці одержували освіту у Празі, Кракові, Лейпцигу, Парижі, Римі та ін. Вихідці з України викладали в університетах за кордоном. Не згасав інтерес до античної філософії. Ці ренесансні явища у культурі України кінця ХV – початку XVІ ст. мали наднаціональний характер, адже носії духовної культури спирались перш за все на загальні ідеї, відроджували античну культуру, використовували латинську мову, орієнтувались на створення єдиної міжнародної «держави вчених».

Один із представників цього періоду Франциск Скорина вважав, що український народ зможе відновити славу Київської Русі через просвіту, центром якої є Біблія. Переклад Святого писання, здійснений Скориною, був великим поштовхом до розвитку духовного життя на Україні. Він також переклав на зрозумілу для простих людей давньослов’янську мову «Псалтир», «Апостол» та інші богословські книги. Пропагуючи ученість та просвіту, він з гуманістичних позицій покладав великі надії на кінцеву перемогу любові до людини над злом.

Пізніше просвітницьку справу Скорини продовжив Іван Федоров, засновник книгодрукування у Росії та Україні, який видав першу повну українську Біблію («Острозька Біблія»).

У другій половині ХVІ ст. польський уряд і католицька церква активно здійснювали політику покатоличення України. У боротьбі з наступом на духовне життя України в кінці ХVІ ст. на початку ХVІІ ст. виникають і набувають все більшого значення організації православного населення міст, так звані «братства». Вони сприяли будівництву церков, організації шкіл і друкарень. І якщо на першому етапі свого розвитку вони, оголосивши себе охоронцями «істинної» сутності християнства, тяжіли до античності та культурних пам’ятків Київської Русі, то пізніше обрали шлях синтезу латинської і греко-слов’янської культур.

Це було викликано необхідністю забезпечення логічно обґрунтованого захисту світоглядних принципів народного життя України. Для цього потрібно було обґрунтувати істинність православної догматики шляхом її зіставлення з істинами католицької схоластики. Саме це і стає предметом навчання в першому вищому навчальному закладі східних слов’ян – Києво-Могилянській академії (1616-1817 рр.). Виникнувши як середній навчальний заклад (колегія), Київська братська школа об’єднується з печерською школою і під керівництвом настоятеля Печерської лаври, видатного українського і молдавського державного і культурного діяча ХVІІІ ст. Петра Могили (1596-1647 рр.) стає вищим навчальним закладом. Пізніше, з 1701 р. ця школа отримує формальний статус академії. Академія, що була відкрита для дітей усіх станів, давала різноманітні знання, серед яких значне місце відводилося філософії, що вперше виділилася з курсі теології як пізнання людини і природи, на відміну від власне теології як пізнання людини і природи, на відміну від власне теології як пізнання Бога.

Слід зазначити, що цей навчальний заклад певною мірою продовжував традиції активної соціальної діяльності полемістів у ХVІІ ст. Найвідоміші з них, такі, як Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький та інші, спираючись на раннє християнські, візантійські та пізньоантичні неоплатонівські ідеї послідовників Діонісія Ареопагіта, піддавали різкій критиці кардинальні базисні догми католицизму, в першу чергу ідею сходження Духа Святого від Бога – Сина.

Діяльність Києво-Могилянської академії відбувалося в епоху українського Просвітництва. Самим авторитетним представником Просвітництва був Феофан Прокопович (1681-1736). Вчений і ректор академії він сприяв розвитку філософії в академії, в якій читалися курси діалектики, логіки, фізики (натурфілософії), психології, метафізики. В людині цінував гідність, освіченість і розум. Києво-Могилянська академія підготувала славну когорту українських мислителів. Серед них перше місце по праву належить Г.Сковороді.

Григорій Савович Сковорода (1722-1794) вперше в історії української культури найбільш зріло розробив філософію, в якій чітко реалізувалися найважливіші риси української ментальності: кордоцентризм, антеїзм, екзистенціалізм, абсолютна свобода, спрямованість у самопізнання тощо. Головний предмет роздумів – Людина як емоційно-вольова істота. Центр людини – серце, дух. Серце породжує думки, прагнення і самопочуття. Головна ідея філософії – самопізнання Людини. Мислення Сковороди діалектичне (антитетичне). Діалектика пронизує весь його філософський світогляд, в основі якого лежить учення про три світи і дві натури.

Три світи – це макрокосм (природа), мікрокосм (людина) і символічний світ, основою якого є Біблія. А дві натури: спосіб існування буття. Це натура, що видно, тобто та, що дана нам у відчуттях, і та, що не видно, внутрішня, котра підсильна лише інтелектуальному баченню.

Філософія Сковороди – морально-практична. Ідеї неоплатонізму, німецьких містиків ХVІ – ХVІІ ст., народна і християнська символіка – це те, що лежить в основі його філософії. Він знаходить щастя людини в «сродном труде», в праці «по серцю». Його філософію справедливо називають «філософією серця», етичного гуманізму, яку продовжили філософи-романтики (Гоголь, Кирило-мефодіївці та ін.).

Європейське Просвітництво вплинуло на формування національної української самосвідомості. На початку ХІХ ст. відкривається Харківський університет (1805 р.), Київський (1834р.), що сприяло появі прогресивних мислителів-іноземців. Багато філософів України стає послідовниками німецької класичної філософії.

Соціально-гуманістичне звучання просвітницько-матеріалістичні тенденції отримали в ідеях, розроблених і запропонованих декабристами (Південне товариство та Товариство об’єднаних слов’ян). Вони поділяли ідеалістичні програми розуміння соціальних питань, вбачаючи в освіті, боротьбі з неуцтвом основні методи перетворення, гуманізації суспільних відносин.

Філософія українського романтизму ХІХ ст.

Інтерес української філософії до проблеми людини, її духовного світу, свободи набуває своєї специфіки у формі типових рис передромантичної свідомості. Він стає пружиною філософсько-теологічної думки, котра веде до формування українського романтичного світогляду. До ідеї передромантичної свідомості можна віднести ідеї історизму, нації, героїчної особи.

У творах народу і професійного мистецтва, котрі є виявом душі народу, культурних традицій і духовності, відбивається специфіка українського світосприймання, основні риси національного світогляду. Назва її – філософія серця. У основних рисах вона виникла у Г.Сковороди, сформувалась остаточно у ХІХ ст. у П.Юркевича, закріплюється як стійка світоглядна позиція в українському романтизмі, виявляючи себе у творчості М.Гоголя, П.Куліша, Т.Шевченка, її вплив на українську духовність, культуру настільки великий, що в певній трансформації вона знайшла виявлення у літературі і мистецтві ХХ ст. Секрет такого впливу у тому, що основи цього філософського світогляду базуються на характерних особливостях національної психології і світосприймання українців.

Гуманізм творчості П.Юркевича (1827-1874) виражений в основній його ідеї: людина починає свій моральний розвиток із руху серця, вона завжди хоче зустрічати радісні істоти, кохати і бути коханою, зігрівати і самій зігріватися дружбою і взаємною повагою. Відповідно до його вчення мислення і буття тотожності. Істина відшукується не тільки мисленням, а й «серцем», бо пошук її пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями, пориваннями людини. В цьому процесі досягнення істини знання поєднується з вірою.

Як і у Г.Сковороди, у П.Юркевича символ «серце» багатозначний. Одне з його значень – серце як душевний стан людини. Це одночасно факт і свідомості, і чуттєвої сфери, врешті-решт це виявлення духовності людини, «загальний стан душі» - неповторний та ідеальний.

На думку М.Гоголя, пошук правди – це заглиблення в себе, у свою душу, бо через неї лежить шлях у світ. Душа людини є не стільки шляхом пізнання, скільки його глибинним витоком. Як Г.Сковорода і П.Юркевич, так і М.Гоголь називає душу «серцем».

Серце людське – це безодня незвідана, тут ми кожної хвилини помиляємось. Єдиний шлях самоствердження, самовдосконалення, що допоможе уникнути помилок – улюблена справа людини, що поглинає всю її. Близько до ідеї Г.Сковороди про «сродний труд», М.Гоголь стверджує неповторність людини, її право на власний моральний шлях у житті.

Головну причину поневірянь народних мас Т.Шевченко (1814 - 1861) вбачав у кріпацтві і гнобленні самодержавства. Він розвінчував ілюзію народу про «доброго царя», першим звернувся до народу із закликом до повстання, був поборником революційного знищення кріпацтва, виступав за єднання і дружбу з російським та іншими народами.

Соціологічні погляди поета пройняті ідеєю розвитку, матеріалістичні за своїм характером: безкінечність і вічність матерії, безсмертність природи тощо. Неоднозначно оцінюється світогляд Т.Шевченка: від матеріаліста, войовничого атеїста і діалектика до ідеаліста, глибоко релігійного мислителя. Його філософію можна характеризувати як «філософію трагедії». Україна в творчості Т.Шевченка – це світ наявного буття, що є дисгармонійним і конфліктним, і джерело народної культури, що дозволяє виявити власну філософію життя. Це перш за все мотив долі, лихої та доброї, правди, слави, теми сирітства, чужини, ностальгії за рідним краєм. Все це дозволяє стверджувати, що філософія Т.Шевченка, втілена у його творчості і власному життєвому шляху, являє собою дійсну духовну квінтесенцію культури українського народу. Це дійсно український мислитель-романтик, який вважав, що поезія покликана розтопити «людям серце» і нести їм велику правду.

На думку Пантелеймона Куліша (1819-1897), природа «влаштована Божою мудрістю», а свідомість існує незалежно від матерії,тому можливе безсмертя душі, потойбічне життя. Попри усі суперечності оцінок світогляду П.Куліша, безсумнівним є те, що він любив рідну землю, виступав за автономію України у складі Росії. Мислитель вважав, що український народ повинен розвиватися своїм, самобутнім шляхом, зберігати хутірський характер життя, що є показником вищої моралі і цілісності народної душі.

І Т.Шевченко, і П.Куліш були найвідомішими членами Кирило-Мефодіївського товариства (проіснувало з грудня 1845 р. до березня 1847р.). Основні ідеї, які об’єднували близько ста представників різночинної інтелігенції, полягали у створенні вільної федерації слов’янських народів, ліквідації самодержавства, кріпосництва, релігійної дискримінації, національного гноблення, формування умов для розвитку національної культури, освіти, мови.

Автор програмного документа Кирило-Мефодіївського братства  «Книга буття українського народу», Микола Костомаров (1817 – 1885). Утопічна, але сповнена справді загальнолюдським змістом програма, сприяла проникненню у свідомість народу України ідеї власної самоцінності. Діяч намагався вперше дати «модель» українського народного характеру в статті «Дві руські народності» (росіяни та українці). Модель він виводить з глибин духу, з його минувшини. У цілому М.Костомаров пропагував ідею месіанства українського народу. Також з позицій релігійної філософії та ірраціоналізму він стверджував, що Бог дав світу духовний початок, що безпосередньо сприймається серцем і примирює віру з розумом. Микола Костомаров один із перших звернув увагу на роль народу як рушійної сили історії.

Вчення про серце ввійшло складовою частиною у так званий «російський космізм», у першу чергу в систему учня П.Юркевича – Володимира Соловйова (1853-1900), і фактично стала основою російськомовної філософської школи «київського гуманізму», репрезентованої іменами М.Бердяєва (1874-1948), Л.Шестова (1866-1938) та інших, яка виступила в кінці ХІХ – на початку ХХ ст..

Цих представників школи «київського гуманізму», української романтичної філософії характеризує тяжіння до екзистенціальних проблем, які з’являються в європейській філософії лише в 20-х роках ХХ ст.. Л.Шварцмана (Шестова) вважають засновником екзистенціалізму  Україні. Спочатку він захоплювався марксизмом, від якого згодом відійшов. Л.Шестов розуміє філософію як вияв першооснови людського життя. Висловлює ідеї трагічності ситуації особистості, недолугості гуманізму і прогресу; заперечує раціоналізм, науку, закони природи тощо. Пафос філософії Л.Шестова вбачають у ствердженні багатовимірності людини.

Філософії свободи людини присвятив своє життя Микола Бердяєв (1874-1948). Теж спочатку захоплювався марксизмом, а згодом відходить від нього. Здійснюючи мислення в дусі української ментальності, він в центр свого філософствування ставить людину. Розуміючи філософію як процес пізнання людського існування та пізнання світу через людське існування, він стверджує, що особистість більш загадкове, утаємничене явище, ніж світ. Його філософія – оригінальний синтез світобачення попередників, професійних філософів. Влив екзистенційної романтичної філософії, її мотивів простежується у творчості Лесі українки (Лариса Петрівна Косач – Квітка, 1871-1913), яка створила романтично-екзистенційний художній світ, де злилися і сердечність, і моральна чистота вчинків та почуттів, і нерозривна єдність особистості та природи. У філософських роздумах відстоювала матеріалістичну та історичну ідею соціальної перебудови суспільства в інтересах трудящих. У народі бачила могутню творчу силу історії.  

Революційний демократ Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913), відчувши вплив марксизму, втілив у художній творчості вікові сподівання українського народу на землю та волю. Щастя можливе лише у єднанні з природою, в гармонії з нею. Його хвилює воля народу, якого капіталізм може лишити і хати, і землі. У формі художньої творчості, «потоці свідомості» Михайло Коцюбинський розкриває психіку особистості, її екзистенційний внутрішній світ.

Українська філософська та суспільно-політична думка ХІХ – ХХ ст.

Поряд з творами передових мислителів, що розповсюджувалися університетськими філософами та літературно-науковими журналами, певне значення у поширенні ідей філософсько-соціологічного характеру мала усна поетична творчість українського народу і ті нечисленні твори, що належали вільнодумцям з глибин народних мас.

Поет, байкар та мислитель Павло Грабовський (1864-1902) засуджував експлуатацію та грабіжницьку політику стосовно селянства, критикував релігійні погляди, позитивно оцінював англійський та французький матеріалізм. Явища природи та суспільства він розглядав у постійному розвитку. Історію роздумів як закономірний процес поступового розвитку.

Іван Франко (1856-1916) був переконаний в однобічності як матеріалізму так і ідеалізму. Авторитетом для нього в царині філософії є «позитивна філософія, що базується на найцікавішому природному знанні». Сам І.Франко визначає свою позицію як раціоналізм, тобто такий підхід до речей, явищ дійсності, коли факти позитивних наук вважаються достатнім підґрунтям для їх існування і розвитку. Матерія – первинна, свідомість – вторинна, явища природи підкоряються об’єктивним законам розвитку, світ пізнаваний.

Приділяючи велику увагу національному питанню у розвитку суспільства, І.Франко ніколи не протиставляв українську націю іншим, у його творчості й натяку немає на якусь її «винятковість» або «місію».

Моральним ідеалом для письменника є всебічно вихована особистість, її повна свобода. Гуманізм і солідарність, на його думку, характеризують моральний прогрес. Негативно ставився І.Франко, Л.Українка, П.Грабовський, М.Коцюбинський до концепції про диктатуру пролетаріату. Така ж позиція була притаманна і відомому вченому М.П.Драгоманову (1841-1895). Він був соціалістом, і в основу свого вчення вкладав мужикофільство, що прагнуло винайти такий суспільний лад, у якім би кривда була зведена до мінімуму. Основною одиницею своєї будови вважав громаду як найменшу суспільно-політичну організацію. Він заперечував утопічну теорію загальної соціальної революції.

Рятуючись від переслідування царського уряду, ряд вчених виїхав у завітну Європу. Серед них був і філософ Д.Чижевський (1894 – 1977), М.Грушевський (1866 – 1934), В.Вінниченко та ін..  

Плідно працюючи, вони сприяли зростанню авторитету українського народу на світовому рівні.

Філософська думка України після 1917 р. була піддана серйозним історичним випробуванням. Основними творчими центрами були Київ і Харків. Соціально-економічні і політичні перетворення внесли зміни і в філософську культуру. Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію в різні політичні об’єднання. За межі України попали багато представників філософської культури. І все ж в Україні формується потужний, суперечливий революційний-романтичний рух, який об’єднує вчених, письменників, філософів, суспільно-політичних діячів.

Суперечності суспільного життя Радянської країни відбилися в культурі України ідеями революційного романтизму та розчарування. Загальмували розвиток філософії в другій половині 20-х років репресії. Вона сконцентрувалась на виправданні політичних постанов, коментуванні і «Короткого курсу історії ВКП(б)».

Після смерті Й.Сталіна почалось відродження філософської думки в Україні. Воно співпало з приїздом у 1958 році до Києва з Москви росіянина Павла Васильовича Копліна (1922 – 1971), який очолив кафедру філософії Київського політехнічного інституту, а згодом – університету, на кінець – Інститут філософії Академії Наук України. Навколо нього згуртувався колектив філософів (І.Бичков, С.Кримський, М.Попович та ін.). П.Коплін націлив філософів на дослідження того, що залежить від людини, що засвоюється нею в процесі діяльності. Було здійснено антрополітичний поворот у філософських дослідженнях. Плідно працювали філософи і в напрямі світоглядно-гуманістичної проблематики, питань філософської культури. Здійснювались історико-філософські дослідження. Школа філософа Володимира Шинкарука досліджувала проблеми діалектики, логіки, гносеології у 90-і роки пріоритет надається філософському аналізу присвяченому історії України та її культури, актуальним проблемам становлення незалежної суверенної української держави. Ця робота продовжується і нині.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

2200. Теплопередача через многослойную цилиндрическую стенку 223.07 KB
  Конвективная теплоотдача от газов, лучистая теплоотдача от газов к стенке. Конвективная теплоотдача к воде. Теплопередача через многослойную цилиндрическую стенку.
2201. Решение задач по кузнецову 84.72 MB
  Понятия числовой последовательности и ее предела. Понятие предела функции в точке. Понятие функции, ограниченной в окрестности точки. Теорема об ограниченности функции, имеющей предел. Понятие непрерывности функции. Доказать непрерывность функции cos x. Теорема об отношении бесконечно малой функции к функции, имеющей предел, отличный от нуля. Понятие бесконечно большой функции. Теоремы о связи бесконечно больших функций с бесконечно малыми.
2202. Измерение микротвердости покрытий и тонких слоев материала 379.18 KB
  Ознакомиться с конструкцией и работой прибора ПМТ-3. Освоить методику измерения микротвердости различных объектов.
2203. Экономическая теория, ее основные показатели 2.93 MB
  Потребности общества и факторы производства. Ограниченность ресурсов. Кривая производственных возможностей. Альтернативные издержки. Закон убывающей эффективности. Развитие технологических способов производства. Исторические формы организации производства. Научно-технический потенциал. Новая техника и технология. Уровни организации экономической системы.
2204. Защита территории от затопления 541.9 KB
  Технология строительства нагорного канала механизированным способом. Закрепление откосов канала растительным грунтом. Выбор машин для вскрышных работ и разработки и транспортировки грунта. Сводный укрупненный план организации строительства. Охрана природы и окружающей среды в период проведения работ.
2205. Определение эквивалента металла объединённым методом 22.34 KB
  Определить эквивалент металла. Определить металл. Определить ошибку опыта.
2206. Управление в биомедицинских системах 831.22 KB
  Основные принципы управления. Управление по отклонению (принцип обратной связи). Характеристика компаундирования. Математическое описание систем управления. Линейные детерминированные системы. Правила преобразования структурных схем.
2207. Методические указания по экономическому обоснованию дипломных проектов на мехфаке 90.2 KB
  Методика организационно – экономической оценки основных приемов и способов производства. Определение выхода продукции в расчете на гектар земли (урожайность) и на голову животных (продуктивность). Определение чистого дохода и уровня рентабельности. Экономическая эффективность конструкторской разработки.
2208. Задачи по электротехнике и электронике 218.93 KB
  Структурные схемы электронного усилителя электронного генератора. Составление схемы двухполупериодного выпрямителя. Трехфазный асинхронный электродвигатель с короткозамкнутым ротором.