3675

Загальне мовознавство Конспект лекцій

Конспект

Иностранные языки, филология и лингвистика

ЛЕКЦІЯ № 1 ВСТУП МЕТА: з’ясувати суть, мету, предмет і об’єкт загального мовознавства, його роль і місце в лінгвістичній освіті. ПЛАН 1. Мета, завдання курсу "Загальне мовознавство". 2. Місце серед інших лінгвістичних дисциплін. 3. Загальн...

Украинкский

2012-11-05

147 KB

858 чел.

ЛЕКЦІЯ № 1

ВСТУП

МЕТА: з’ясувати суть, мету, предмет і об’єкт загального мовознавства, його роль і місце в лінгвістичній освіті.

ПЛАН

1. Мета, завдання курсу "Загальне мовознавство".

2. Місце серед інших лінгвістичних дисциплін.

3. Загальне і часткове мовознавство.

4. Теоретичне і практичне мовознавство.

6. Філософські основи мовознавства.

8. Питання загального мовознавства у шкільному курсі мови.

 

Мова – явище складне і багатоаспектне, являє собою організоване ціле, тому виділилася особлива дисципліна, яка вивчає найбільш загальні закономірності походження, розвитку, функціонування мови в її різноманітних зв’язках з людиною, суспільством, історією і культурою.

Курс знайомить з сучасною лінгвістикою, її історією, найбільш важливими напрямками і школами, основними проблемами, ідеями, методологією і методикою наукового дослідження, показує роль вітчизняного мовознавства у розвитку загальної науки про мову.

Мовознавство – одна з найдавніших і розгалужених наук. Складність внутрішньої організації цієї науки полягає в:

1) багатогранності структури об’єкта науки, тобто мови;

2) багатоманітності і різнотипності окремих конкретних мов, якими користується людство;

3) глибині і відмінності зовнішніх зв’язків мови з іншими системами – природою суспільства, культурою, мистецтвом, наукою і поведінкою людства;

4) відмінністю у підході до мови самої науки про неї, відмінністю принципів, аспектів, методів і методик вивчення мови.

Загальне мовознавства досліджує і виділяє спільні риси усіх мов.

Проблеми загального мовознавства:

1) проблема об’єкта лінгвістики, її меж;

2) проблема структурного членування мови і внутрішніх зв’язків мовної структури;

3) проблема функціонування мови;

4) проблема історичного розвитку мови;

5) проблема знаковості мови;

6) проблема мовних універсалій;

7)проблема науки про мову, її методів і методики, її внутрішньої структури і зовнішніх зв’язків з іншими науками.

Прямим об’єктом мовознавства є мова і мовлення. Мова і мовлення перебувають у постійній взаємодії.

Курс загального мовознавства складається з 3 частин – теорія мовознавства, методи і прийоми вивчення і опису мов, історія мовознавства.

Важливу роль для теорії мовознавства відіграють лінгвістичні теорії, систему яких вивчає сучасне мовознавство.

Членуючи мовознавство, учені виділяють такі його складові частини:

  1.  Макролінгвістика
  2.  Мікролінгвістика
  3.  Менталінгвістика

Розрізняють зовнішню і внутрішню лінгвістику.

Без урахування співвідношення мови і мовлення не можуть бути розв’язаними ряд лінгвістичних проблем.

Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлення в основному використовують ті ознаки, які виділив Ф.де С., хоча у дещо зміненому вигляді.

Проблема мови і мовлення актуальна для методики викладання в школі.

Мовознавство має прямий вихід на школу:

1. Вивчається мова як система систем.

2. Вивчаються конкретні питання загального мовознавства: вступні уроки – значення мови як найважливішого засобу спілкування і пізнання; багатство української мови; місце української мови серед інших слов’янських мов, різноманітність мов світу тощо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ковалик І.І., Самійленко С.П. Загальне мовознавство.– К.: В.шк., 1985.– С. 3-5.

2. Березин Г.М., Головин Б.Н. Общее языкознание.– М.: Просвещение, 1979.– С.7-49, 279-292.

3. Степанов Ю.С. Основы общего языкознания.– М.: Просвещение, 1975.– С. 3-4.

4. Кодухов В.Н. Общее языкознание.– М.: В.школа.,1974.– С.3.

5. Филин Ф.П. Очерки по теории языкознания.– М.: Наука, 1982.– С.38-107.

6. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.– К., 1985.

7. Семчинський С.В.(Станіслав Володимирович) Загальне мовознавство.– К.: В.шк., 1988.– С.3-20.

8. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник.– К.: "Академія", 1999.– С.5-19; 156-183.

9. Білецький А.О. Про мову і мовознавство.– К., 1996.– С. 11-18, 125-130, 171- 172.

10. Філософські питання загального мовознавства.– К.: Наукова думка, 1972.– С.5-12.

11. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація.– Дрогобич: Відродження, 1994.– С.71-82; 110-124; 137-140.

ЛЕКЦІЯ № 2

МОВОЗНАВСТВО І СЕМІОТИКА

МЕТА: поглибити знання студентів про знакову природу мови, ознайомити з класифікацією та властивостями мовних знаків, сформувати розуміння семіотики та лінгвосеміотики як наук, що вивчають знакові системи

У лекції розглядаються такі питання:

1. Мова як особлива знакова система.

2. Типи знаків і мовні одиниці.

3. Сутність і суспільна функція знака.

4. Номінативні і комунікативні одиниці як складні знаки.

5. Особливості знаків.

6. Відмінність людської мови від штучних мов і систем сигналів.

У 20-30-х роках 19 століття Вільгельм фон Гумбольдт говорив уже не просто про слова як знаки, а в цілому про мову як сукупність знаків. В них є великий конкретний матеріал, хоч і висвітлений з помилкових позицій.

Ф. де С., говорячи про семіотику, висловив думку про науку, що вивчає життя знаків всередині суспільства. Проте кожна з наук розглядає знак і його використання з якогось одного боку, в одному ракурсі.

Основним поняттям семіотики є знак. 

Знак завжди є знаком чогось.

Семіотика як наука вивчає не конкретні знаки в певних конкретних знакових ситуаціях. Знаки відіграють в житті людини першорядну роль. У суспільстві застосовують знаки кількох типів: знаки-ознаки, знаки-сигнали, знаки-символи і мовні знаки.

Є й інші класифікації знаків.

По Соссюру – знак суть психічна і акустична:

Сучасні вчені говорять про те, що мовний знак – реальний, об’єктивний. Наука, що вивчає мовні знаки називається лінгвосеміотикою.

Мовний знак

Мова всеосяжний засіб не тільки передачі і збереження інформації, але й народження і оформлення думки, емоційно-психічних відношень і актів волевиявлення.

Мова створюється поступово і розвивається в процесі функціонування.

  1.  знак мови здатний вступати в лінійні відношення в складі більш складного знака;
  2.  мовний знак міняється в часі в силу змін умов його застосування;
  3.  один знак мови обов’язково зв’язаний або співвідноситься з іншими;
  4.  знакова система мови зрощена з системою свідомості і через неї зв’язана і співвідноситься з чистотою соціального життя людей;
  5.  мовні знаки функціонують і розвиваються в межах своєї системи і під тиском у ситемі свідомості і соціального життя людей.

Мова володіє різними одиницями і в цьому відрізняється від інших знакових систем.

Класифікація мовних одиниць враховує їх різну знакову природу (сигнала і знака), їх призначення (структурні і комунікативні знаки).

Одиниці, які виражають структурну системність знака, є мовними сигналами і напівзнаками.

Сигнальні знаки – фонеми. З комунікативної точки зору морфеми – сигнальні знаки і структурні.

Основний знак мови – слово. Воно здатне входити в модель речення і в склад висловлювання. 1) як мовний знак володіє і власним значенням (рак і рак (хвороба));

2) слово як знак структурно і соціально мотивоване. Наявність слів і речень як основних знаків мови доказує, що в мові важливу роль відіграє семантика.

Семантика слова відображає позазнаковий світ і спрямована на цей світ, а не лише сама на себе.

Морфема – частково-повний, бо не має роздільного позначуваного, слово – повний знак; словосполучення, речення – комплексні знаки.

Знакова теорія не є єдиною і охоплює не всі суттєві властивості мови як найважливішого засобу спілкування, вираження думки і передачі інформації. Ототожнення знаків і мовних одиниць спричиняє підміну питання про природу мови і її одиничної проблеми методики аналізу мови і мовних одиниць. Лінгвосеміотичне вчення підкреслює специфіку мовних одиниць, їх знаковий і незнаковий характер, а також спрямування основного знака мови – слова – на світ речей і понять.

ЛІТЕРАТУРА

1. Філософські питання мовознавства.– К.: Наукова думка, 1972.– С.13–43.

2. Кодухов В.И. Общее языкознание.– М.: В.шк., 1974.– С. 123 – 133.

3. Хроленко А.Т. Ощее языкознание.– М.: Просв.,1981.– С.33–44.

4. Общее языкознание .–М.: Наука, 1970.–С.96–196.

5. Березин Ф.М.,Головин В.Н. – М.: Просв.,1979.– С. 111–141.

6. Общее языкознание // Под ред. Б.А. Серебренникова.– М.: Наука, 1970.– С.140–168.

7. Солнцев В.И. Языковой знак и его свойства // ВЯ.– 1977.– №2.

8. Ковалик І.І. Лінгвальні категорії, їх властивості і види / Мовознавство.– 1980.– №5.

9. Тищенко К.М. Лінгвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення.– Мовознавство.– 1980.– №1.

10. Семчинський С.В. Загальне мовознавство.– К.: В.шк.,1988.– С. 117–137.

11.Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник.–К.: "Академія", 1999.– С.20–35.

ЛЕКЦІЯ № 3

МОВА, МИСЛЕННЯ, СВІДОМІСТЬ

МЕТА: поглибити взаємозв’язки мови, мислення і свідомості, розкрити механізми мовленнєвої діяльності, мовної здібності і процеси породження мовлення

ПЛАН

1. Мова і свідомість. Проблема домовного мислення.

2. Менталінгвістика як наука про взаємодію мови і мислення.

Треба з’ясувати терміни – мислення, свідомість (вивченням цих понять займаються науки, такі як філософія, логіка, психологія, мовознавство ).

1. Свідомість – весь процес відображення дійсності нервово-мозковою системою людини. Свідомість – це система ідей, вірувань, художніх образів, властивих суспільства – прихована світоглядна програма особистості (Г.Удовиченко)

2. Мислення – процес відображення дійсності у формі понять, суджень, умовиводів. Тобто мислення визначається як "міркування і зіставлення явищ об’єктивної дійсності"(СУМ). Мислення – це здатність людського мозку до відображення.

Мислення складає частину свідомості.

Ученим відомі три типи мислення: чуттєво-образне, технічне і поняттєве.

Мислення одночасно виступає і як особливий вид діяльності мозку, і як засіб адекватного відображення дійсності, і як процес взаємодії пізнаючого суб’єкта, і як динаміка прогнозування і перебудови свідомості із зміною динаміки структури зовнішнього світу. Саме ця багатокомпонентність і послужила основою для того, що мислення стало предметом фізіологічного, теоретико-пізнавального, логічного, психологічного і кібернетичного вивчення.

Мислення людини багатоступеневе.

Філософія стверджує, що мова і мислення перебувають у діалектичному зв’язку і що мова по відношенню до мислення виконує роль засобу.

Зв’язок мови і мислення, теорія мовних значень утворили особливу галузь лінгвістичних знань. Розділ загального мовознавства, який вивчає взаємовідношення мови і мислення, називається менталінгвістикою.

Категорії мислення, пов’язуючись із мовним вираженням, дають можливість вивчати їх у логіці з погляду паралельних зіставлень з формами мови.

І. Перший логічний напрямок у менталінгвістиці – найбільш впливовий.

Основні положення теорії значення: 1) мова є дійсною реальністю думки; мова закріплена в словах – результат людського пізнання; 2) бути вираженим у слові є фактом існування поняття; 3) поняття так само невіддільні від слів, як і слова від понять; слова позбавлені понятійного значення, не є словами.

ІІ. Це психологічна менталінгвістика, для якої властиве підкреслена не відповідність форм мови, лексичних форм і критика логіних менталінгвістів. Основні положення цього напрямку є: 1)структура судження і структура речення в ряді випадків не збігаються; 2) не збігаються логічні і граматичні ктегорії, категорії субстанції (предмет), якості, дії і загальна семантика частин мови (Судження – форма думки); 3) не збігаються логічна форма поняття.

Абстрактно – логічним загальним формам мови протистоїть рухлива ІІІ. Семантика мовленнєвих утворень.

ІV.Четвертий напрямок в менталінгвістиці – понятійний.

функції мови по відношенню до мислення людей:

– участь у формуванні думки:

– функція вираження інформації про роботу думки;

– збудження думки читанням або слуханням, більш-менш адекватно думці автора сприйманого мовлення;

– моделююча функція.

Функції мислення по відношенню до мови:

– функціонування мовних одиниць як знаків;

– мислення є головною умовою знакової природи мовного механізму;

– мислення – головне знаряддя розвитку системи лексичних і граматичних значень;

– мислення – -знаряддя вибору мовних засобів;

– мислення здійснює контроль за побудовою мовлення.

Мова є засобом і результатом мислення. Мова як поверхнева структура представляє глибинну структуру (мислення).

В мовознавстві відомі три підходи до розв’язання проблеми мови і мислення:

– мова і мислення ототожнюються

– мова протистоїть мисленню

  •  грунтується на одному з основних положень матеріалістичного мовознавства.

ЛІТЕРАТУРА

1. Семчинський С.В. Загальне мовознавство.– К.: В.шк., 1988.– С.49-116.

2. Білецький А.О. Про мовуі мовознавство.– К.: Артек, 1996.– С.128-131; 188-205.

3. Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство. Проблеми. Методи– К., 1994.– С.68-144.

4. Кочерган М.П. Загальне мовознавство.– К.: Академія, 1999.– С.36-50.

ЛЕКЦІЯ № 4-5

МОВНІ ЗНАЧЕННЯ

СЕМАНТИКА

МЕТА: ознайомити студентів з такою галуззю мовознавства, як семантика, сформувати розуміння мовних значень, їх класифікаційних типів, поглибити знання про лексичне й граматичне значення слова.

ПЛАН

1. Мовні значення, їх типи, структура.

2. Семантична структура та її конструкти

3. Різні аспекти дослідження мовних значень.

4. Відображальна функція мови.

5.Теорія мовної відносності.

Слово семантика походить від грецького слова semantikos (означаючий). Семантика (або семасіологія) – наука про значення слів, словосполучень, різних типів речень, про їхнє співвідношення до денотатів (позначуваних явищ, предметів).

 Значення словавідношення слова до поняття через різні форми конкретних виявів цього відношення.

В.В.Виноградов твердив, що значення слова визначається не лише пов’язаністю з поняттям, але й зумовленістю законами сполучуваності словесних знаків.

У загальному своєму вигляді значення слова виступає ще під назвою семантема.

Значення слова, в більшості, побудовано так, що являє собою комплексно організовану одиницю. Її складники також виступають відносно самостійними, самодостатніми одиницями і співвідносяться між собою по-різному: то як широкі та вужчі, то як дальші та ближчі.

Учені виділяють 3 складники (інгредієнти) значення:

1) логіко-предметний зміст, закріплений за даним звуковим комплексом;

2) закономірності та своєрідність граматичних засобів у мові, якими реалізується це логічно-предметне значення слова;

3) співвідношення зв’язків слова з усією семантичною системою словника, обов’язковим елементом якого є це значення .

На основі цього мовні значення ділять на 2 типи – структурні та інформативні мовні значення.

У першому випадку – семантика самих мовних одиниць, у другому понятійні та інші категорії і та інформація, що передається за допомогою мовних одиниць і контексту.

Поділ значень на лексичні і граматичні вимагає поділу на 1) значення моделі мовної одиниці і конкретних мовних одиниць і 2) різні види одиниць; мовні одиниці бувають прості і складні, що теж впливає на їх значення.

За структурою мовні значення діляться на 2 групи:

Вказівні (дейктичні, номінативні, означаючі).

Характеризуючі (позначувані, смислові, смислорозрізнювальні (десигнативні).

Інформативні мовні значення діляться на такі види:

1) логіко-мовні значення. Виявляються вони при актуальному членуванні речення;

2) предметно-понятійнійні (когнітивні) значення – значення зафіксовані у словнику мови;

3) емоційно-оцінні (суб’єктивні);

4) стилістичні (конотативні).

Специфіка мвоних значень виявляється в тому, що значення одиниць, категорій і моделей мови можуть бути:

1) прямими і непрямими;

2) мотивованими і немотивованими;

3) системними і асистемними.

Семантична структура формується смисловими відношеннями між лексичними одиницями як по синтагматичній, так і по парадигматичній осі. Конструктивними елементами семантичної структури є смислові відношення.

Семасіологи дійшли висновку, що семантична структура складається з поняття, значення, смислу, змісту.

Отже, конструктами семантичної структури є поняття, смисл, значення, зміст. Хоч у філософській і лінгвістичній літературі ці конструкти нерідко ототожнюються, все ж вони мають суттєві релевантні (розрізнювальні) ознаки. Поняття формується одночасно зі словом у процесі пізнання світу речей, явищ в органічному зв’язку з іторією науки, взагалі цивілізації. Саме в понятті фокусуються різнопланові розумово-психічні, фізично-фізіологічні, соціально-історичні та емоційно-експресивні операції людської діяльності.

Значення породжується реалізацією поняття в конкретних контекстах. Значення стає мовною реальністю тільки тому, що воно неможливе поза звуковим образом, за допомогою якого нижча форма пізнання розвивається в поняття.представлене звуковим образом значення включається в систему семантичної структури мови.

Конструктами смислу є відношення між значеннями в тому чи іншому контексті.

Зміст як конструкт семантичної структури виникає в результаті синтезу смислів, синтаксичних відношень і зв’язків у структурі висловлення. Конструктами змісту виступають, з одного боку, набуті вже знання про навколишній світ і, з другого, – ідеальний аспект синтаксичних інтегрантів – від членів речення до підрядних і головних речень. Зміст, на відміну від інших конструктів семантичної структури, співвідноситься з логічним судженням, але не тотожній останньому.

Мовні значення як змістові одиниці мови діляться на лексичні і граматичні. Ці значення не збігаються зі значенням словникової одиниці і значенням граматичної форми, які виявляються в одному слові (словникова одиниця і граматична форма реально не існують одна без одної).

ЛІТЕРАТУРА

1. Кодухов В.Н. Общее языкознание.– М.: В.шк.,1974.– С.

2. Березин Ф.М., Головин В.Н. Общее языкознание.– М.: Просвещение, 1979.– С.

3. Филин Ф.П. Очерки по теории языкознания.– М.: Наука, 1982.– С.

4. Семчинський С.В. Загальне мовознавство.– К.: В.шк., 1988.– С.99 – 109.

5. Удовиченко В.Г. Загальне мовознавство. Проблеми. Методи. –К,1994.– С.144-161.

6. Пещак М.М. Аспекти дослідження взаємодії форми і змісту в мові // Українське мовознавство.– 1980.– №8.– С.16-25.

7. Мельничук О.С. Методи, проблеми аналізу у співвідношенні ідеального й матеріального в сфері мови // Мовознавство.– 1987.– №1. С.

 

ЛЕКЦІЯ №6

СТРУКТУРА МОВНОЇ СИСТЕМИ.

МОВА ЯК СИСТЕМА СИСТЕМ

МЕТА: Поглибити знання студентів про мовну систему як структурну цілісність. Розкрити поняття системи і структури, подвійного членування мови, відношень між мовними знаками.

У лекції розглядаються такі питання:

1. Мова як система.

 2. Внутрішня і зовнішня структура мови.

 3. Основні і проміжні рівні мовної системи.

 4. Подвійне членування мови.

 5. Частини мови як реалізація міжрівневих зв’язків.

 6. Теорії структури мови.

Слова система і структура вживаються як синоніми. Згодом їх почали розмежовувати Система – це певним чином упорядковане ієрархічне ціле, що має структуру, втілену в субстанцію, і призначене для виконання певних цілей.

 У сучасних дослідженнях виділяють 2 типи систем: 1) гомогенні (складається з однорідних елементів, розміщених в лінійному порядку) і 2)гетерогенні (складаються з неоднорідних елементів (багатоповерхові). Гомогенні наз. Системою , гетерогенні – структурою.

 Мова – гетерогенна система, структура. Вона як структура складається з підсистем Система має властивість не складати суму елементів, а утворювати одиниці нової якості.

 Мовна система охоплює кілька типів одиниць – фонема, морфема, лексема (слово). Ці одиниці фігурують у двох видах – конкретному і абстрактному.

 Усі відношення між одиницями мовної системи є 3-х типів: 1) парадигматичні відношення, 2) синтагматичні відношення – відзначаються схожістю взаємного лінійного розміщення одиниць; 3) ієрархічні відношення – відношення простих одиниць зі складними.

 На цих відношеннях будується внутрішня лінгвістика. Вона досліджує мови і структуру лінгвістичного знака. Відношення внутрімовної системи визначають одне одного, не є ізольованими. Внутрішня структура мови – фонологічна, словотвірна, граматична. Зовнішня структура – стилі і різні ділянки мовленнєвої діяльності (типи мовлення і різні мовленнєві ситуації). Лексема без синоніма (нема парадигми) і лексема з синонімом (є парадигма).

 

 Кожна національна мова має багатоярусну структуру. Система мови складається з часткових систем (підсистем).

 Підсистеми називаються ярусами (рівнями). Одиниці мови входять у систему мови різними властивостями – системотворчими і системонабутими (Схема №3).

 Системотворчі – формують внутрісистемні зв’язки і відношення; Системонабуті – одиниця мови набуває властивості, коли входить у систему Наприклад: рука – руки (це системотворча власт., протиставляється Наз.відм. Знахідному).

 Мова утворює складну систему систем. Відкритість і глибинність системи мови, її зв’язок з нормою, мисленням, суспільством роблять її системою особливого гатунку.

Яруси (рівні) є основні і проміжні 

 Парадигма – сукупність словоформ, властивих слову як представнику певної Частини мови. Так, дієслово має 54 словоформи, прикметник – 36 і т.д.

 Слоформа буває проста (синтетична) і аналітична (складна).

 Прості – афікси (нульові теж), флексії, основи. Парадигма часто не охоплює всієї лексики, яка відноситься до даної Частини мови.

 Категорії (ще Аристотель) як найбільш загальні, вищі поняття, що об’єднують усі інші. Категорії відображають найзагальніші і найсуттєвіші (категоріальні) властивості, ознаки, зв’язки і відношення предметів, явищ об’єктивної дійсності. Кожна наука має свої категорії.

 Виділяють 2 полюси мовної системи: матеріальний – ознаки плану вираження мовних одиниць (мовленнєвий ланцюг – диференційні ознаки фонем). Мовні одиниці за М.– Енг., матеріал мови, її чуттєва природа; ідеальний полюс – план змісту (контекст – диференційні ознаки семантичних одиниць мови). Не будучи мовними одиницями, вони також є ознаками комунікативного та інформативного одиниць мови.

 Наявність ідеального полюса необхідне, щоб мовні одиниці могли виражати і передавати позамовну інформацію – думки, почуття, волевиявлення.

 Проміжні яруси – морфонологічний, словотворчий, фразеологічний.

 Мовні рівні (яруси) не ізольовані, бо мова – засіб передачі не власне значень, а позамовної інформації, з якою вона зв’язана на різних структурних і комунікативних ділянках. 

 У мовознавстві розвинулось 2 групи теорій: субстанціональні і операціональні.

Субстанціональні (онтологічні) теорії намагалися розв’язати проблему структури мовлення, виходячи з комунікативних функцій мови і висуваючи на перший план лексико-граматичні класи слів.

Операціональні (методичні) теорії (їх ще називають структуралістськими) намагалися розв’язати проблему структури мови, висували на перший план структурну функцію мови, ізоморфізм і ієрархію сторін одиниць мови. Структуралістське розуміння мови ґрунтується на ототожненню таких понять, як структура, система і форма мови, перевага надається структурі, побудованій на відношеннях (субстанційні властивості мови розглядаються як релевантні одиниці, тобто виносяться за межі власне лінгвістичного вивчення (релевантний – здатний розрізняти мовні одиниці).

 Теорія ізоморфізму – єдність мови пояснює тотожністю або паралелізмом мовних одиниць. Ця теорія (ізоморфізму або "рівнів інтеграції") цілісність структури мови розглядає на рівні методики опису, що спирається на досягнення сучасної фонології. Автором її є Курилович Е.(Поняття ізоморфізму).

Мовна система – це ієрархічна організована і певним чином упорядкована цілісність взаємозв’язаних внутрішніх систем і підсистем.

Структура мови – спосіб організації мовної системи, відношення і зв’язки між елементами мови. Структура мови розчленована в певний спосіб цілісність складного об’єкта. 

ЛІТЕРАТУРА

1. Семчинський С.В. Загальне мовознавство: Підручник для вузів .– К.: Вища школа, 1988.– С.138-250.

2. Удовиченко Загальні питання мовознавства.– К.: Вища школа, .– С.25-66.

 3. Філософські питання мовознавства.– С. 27-43.

 4. Кодухов В.И. Общее языкознание.– С.133-152.

5. Березин Ф.М., Головин Б.Н. Общее языкознание.– С. 90-110; 142-172.

6. Маслов Ю.С. Об основных и прмежуточных ярусах в структуре языка.–ВЯ,1968,4.

7. Будагов Р.А. Система и антисистема в науке о языке.– ВЯ, 1978,4.

 8. Степанов Основы общего языкознания.– С.7-158.

9. Бородіна М.О. До поняття "слово" в світлі сучасних теорій мови.– Мовознавство.– 1978.– №1.

ЛЕКЦІЯ № 7-8

ІСТОРІЯ МОВОЗНАВСТВА

МЕТА: ознайомити студентів з історією розвитку мовознавчої науки, основними її етапами. З’ясувати питання мовознавства у філології класичної старожитності та у працях учених середньовіччя і ХVІІ – ХVІІІ ст.

У лекції розглядаються питання:

1. Сучасне мовознавство як результат тривалого розвитку науки про мову.

2. Основні етапи історії мовознавства.

3. Лінгвістичні напрямки і школи.

4. Питання мовознавства в філології класичної старожитності

 а) мовознавство в стародавній Індії. Граматика Паніні;

 б) старогрецьке мовознавство;

 в) Китайське і арабське мовознавство.

5. Мовознавство середньовіччя і ХVІІ – ХVІІІ ст.:

 а) багатомовні словники;

б) лінгвістичні погляди Бекона, Декарта, Лейбніца, Руссо, Гердера, Віко;

в) філософські і нормативні граматики. Граматика Арно і Лансло;

 г) нормативні граматики і словники. Слов’янські граматики;

 ґ) "Российская грамматика" М.В.Ломоносова.

 Історичне мовознавство ділиться на 5 етапів :

І. Від стародавньої філології до мовознавства 18 ст. (початковий період історії науки про мову).

ІІ. Порівняльно-історичне мовознавство і філософія мови (відкриття і розвиток).

ІІІ. Логічне і психологічне мовознавство.

ІV. Соціологія мови і неограматизм.

V. Мовознавство ХХ століття і структуральне.

Вітчизняне мовознавство

І. Мовознавство в Росії.

ІІ. Радянське мовознавство.

Звичайно датою народження науки про мову вважається І чверть 19 ст. Як окрема наука, мовознавство виникло в цей час, але зародки науки про мову беруть початок ще в далекій давнині.

Єгипет має найдавнішу фіксовану історію. Єгипетська система письма створена біля ІІ пол. ІVтисячоліття до н.е.

У 1812 році французький учений Жан Франсуа Шамполіон розшифрував Єгипетські ієрогліфи.

Ще одним центром стародавньої культури була Месопотамія Ассіро-вавіл.в ІІІ тисячолітті до н.е. застали там давню культуру - народ шумерів.

Акадійці складали перші словники шумерської мови. Клинопис шумерів сприйняли акадійці, хети, перси, емамійці та інші народи.

В Індії розвинулась досить давня і цікава наука про мову. Їй уже біля 2500 років. Найдавнішою пам’яткою староіндійського літописання були веди (санскритською VEDA - знати). Веди складали з 4-х збірок: Рігведа – книга гімнів, Самаведа – нига пісень, Яджурведа – книга молитов і Атхарведа – книга заклинань.

Індійські вчені намагалися дати пояснення мовним явищам. У ведангах трактувалися питання мови.

Шикша (одна з веданг) – розповідає про фонетику та орфоепію.

Чханда – тлумачення метричної системи та віршування.

В’якарана – викладання граматики.

Нірукта – етимологія і лексика.

Ці 4 веданги визначили об’єкти давньоіндійського мовознавства.

Найвидатнішим мовознавцем вважався Паніні (ІV ст.до н.е.). Він написав знамениту граматику класичного санскриту.

Давньогрецька філологія розвивалася дещо інакше. Тут мовознавство складало частину філософії.

Наука мала 2 аспекти: філософський і граматичний. Грецька філософія намагалася розв’язати проблеми: взаємовідносин між мовою, мисленням і буттям, про походження і сутність мови.

Виділися 2 групи – аналогісти і аномалісти.

Аналогісти відстоювали думку, що в мові діє закон аналогії, категорії мови і категорії мислення ототожнюються.

Аномалісти стверджували, що словами не відповідають речі, а граматичні категорії не відповідають логічним.

Ідеї давньогрецьких учених розвинулися пізніше і лягли в основу мовознавчих досліджень 19 століття.

Мовознавство у давньому Римі не відзначається оригінальністю. Воно наслідує грецьке мовознавство. Граматичні терміни були трансформовані у латинські й відбиті в працях римських мовознавців.

Китайське мовознавство виникло з потреби пояснити пам’ятки старокитайської літератури. Досліджуючи тексти пам’яток, вчені поставили і розв’язували ряд проблем науки про мову:

  1.  Природа є основою виникнення мови, мова – продукт природи.
  2.  Звуки первісної людини зумовлені емоційним збудженням як результат безпосереднього враження від зовнішньої діяльності. Спонукання до мовлення викликане позитивними чи негативними емоціями.
  3.  Слово, назва повинні відповідати суті речі. Найдосконалішими є ті імена, які правильно позначають реальне.
  4.  Мова розвивається. Виразне мовлення – високий рівень розвитку звука.
  5.  Стилістика – штучне сполучення слів – найвищий розвиток мовлення.

На початку 2 тисячоліття н.е. (ХІІІ ст.) філологи Китаю займалися текстологією, ієрогліфікою і діалектологією.

Створюють словик "Про елементи і складні знаки" ще в І – ІІ ст.

 Арабське мовознавство запозичило проблеми з індійського, але більше уваги приділяли лексикографії. У ХІст. Було завершено лексикографічний словник "Диван грецьких мов". Автором цієї праці був Махмуд аль Кашгарі. Він зробив спробу створити багатотомний словник.

Певну сторінку в історії вітчизняного мовознавства відіграло давньоруське мовознавство. Академік Д.С.Лихачов писав: "Знання минулого – це розуміння сучасності. Сучасність – підсумок минулого, а минуле – це нерозвинене майбутнє".

Основні аспекти мовознавства у Київській Русі:

1)шкільництво (школа Я.Мудрого);

2) дипломатична мова;

3) світська література;

4) "Слово";

5) Лексикографія.

Середні віки не дали значного руху вперед у розвитку мовознавства. Латинська мова стала надовго літературною мовою в Європі.

Багато уваги філософським питанням мови приділяли філософи, соціологи, математики, природознавці. Назвемо лише деякі імена: Френсіс Бекон (1561-1626), Рене Декарт (1596-1650), Томас Гоббс (1588-1679), Джон Локк (1632-1704), Гофрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716), Жан-Жак Руссо (1712-1778).

У 17 столітті з’являється ряд філософських і нормативних граматик. Ідея загальної граматики належить французам Антуанові Арно і Клодові Лансло. Вони видали у 1660 році в Парижі граматику під назвою "Граматика загальна і раціональна". А потім вийшла у 1675 році "Логіка, або мистецтво мислити" Арно і Ніколая.

Граматика Пор-Рояля, авторами якої були названі Арно і Лансло, створювалася на матеріалі старогрецької, староєврейської, латинської і французької мов. Але це не порівняльна, а логіко-типологічна граматика.

У цей період розробляються нормативні граматики і словники:

У 1562 році Расмус створює граматику французької мови,

1653 р. Уолліс видає граматику англійської мови,

1596 р. _ Л.Зизаній випускає у Вільно "Граматику словєнскую…",

1619 р. виходить відома граматика М.Смотрицького,

1757 р. "Российская грамматика" М.Ломоносова. Це новий тип граматики. Вона складається з 6 розділів "настанов":

  1.  Загальні проблеми граматики.
  2.  Фонетика.
  3.  Орфографія.
  4.  Словотвір.
  5.  Словозміна (іменників, прикметників, числівників, типи відмін).
  6.  Синтаксис.

Теорія речення і періоду розглядається у праці "Краткоє руководство к красноречию" (1748).

ЛІТЕРАТУРА

1. Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень.– К.: В.школа, 1980.– С.3-23.

2. Ковалик І.І., Самійленко С.П. Загальне мовознавство, Історія лінгвістичної думки.– К.: Вища школа, 1985.– С.6-70 (Законспект. С.29-34; 46-53)

3. Кодухов В. И. Общее языкознание.– М.: Просвещение, 1974.– С.4-25, 30-34.

4. Березин Ф.М. История русского языкознания.– М.: Высшая школа, 1974.– С.5-44.

ЛЕКЦІЯ №9-10

ВИНИКНЕННЯ ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНОГО МОВОЗНАВСТВА І ФІЛОСОФІЇ МОВИ

МЕТА: поглибити знання студентів про порівняльно-історичне мовознавство, ознайомити з представниками цього напрямку в розитку науки про мову.

ПЛАН

  1.  “Порівняльна граматика” Ф.Боппа
  2.  Виникнення германістики (Расмус-Крістіан Раск, Якобс Грімм)
  3.  Виникнення славістики (Йозеф Добровський, Олександр Востоков, Франц Міклошич)
  4.  Порівняльно-історична граматика і лінгвістична концепція Августа Шлейхера
  5.  Розвиток компаритивістики у другій половині ХІХ століття
  6.  Філософія мови Вільгельма фон Гумбольдта
  7.  Іван Якович Франко про мову і мовознавство

Новий етап в історії науки про мову починається з першої половини 19 століття, коли мовознавство остаточно відмежувалося від філології і утворило самостійну науку.

Вирішальну роль тут відіграло:

  1.  пробудження національних рухів у зв’язку з розвитком капіталізму;
  2.  відкриття порівняльно-історичного методу дослідження мови, що дозволяв розглядати мовні явища у процесі виникнення їх, становлення і розвитку, а кожну мову – в її історично-генетичному взаємозв’язках з усіма спорідненими мовами.

Проблема споріднених мов цікавила Данте А. (“De vulgari eloquentia” – Про народне красномовство (305р.)). Він французьку, провансальську та італійську мови об’єднав у романську групу.

Ці ж думки висловив Г.Постеллус (французький учений) ще в 1538 році у книзі “Про спорідненість мов”, де він намагвся довести походження усіх мов від давньоєврейської.

Вирішенням цих пробем займалися Ян Благослав (чеський грамтист), Адам Богорич.

Литовський учений Міколас Літуанус звернув увагу на спорідненість литовської і латинської мов (виявив до 100 схожих слів обох мов).

У “Граматиці слов’янській” 1643 р. І.Ужевич відзначає спільні риси латинської, церковнослов’янської та інших слов’янських мов.

Багато уваги проблемі спорідненості мов приділив М.В.Ломоносов. Споріднені мови за М.Ломоносовим – російська, польська, болгарська, сербська, чеська, словацька, венедська (лужицька) та моравська (старослов’янська), а слов’янські мови споріднені з балтійськими, що видно з словника і граматики. Ломоносов окреслює поняття спорідненості і неспорідненості мов (фінська, мексиканська, китайська).

Узагальнені праці, що заклали основи компаративістики є роботи Франца Боппа і Августа Шлейхера з порівняльної граматики, що спирається на матеріал індоєвропейських мов.

Франц Бопп (1791-1867) в основу порівняння поклав санскрит, виявив схожість

Виникненню германістики сприяли праці Франца Боппа, Расмуса-Крістіана Раска і Якоба Грімма.

Грімма прийнято вважати основоположником історичної граматики.

Раск і Грімм встановили 2 закони пересунення приголосних у германських мовах.

Безпосереднім поштовхом до виникнення славістики послужило вивчення пам’яток старослов’янської мови і порівняння з нею мов інших слов’янських народів. Слов’янське мовознавство своїми успіхами зобов’язане Йозефові Дбровському, Олександров Востокову, Францу Міклошичу.

Олександр Востоков (1781-1864) почав з публікації ліричних поезій і роботи про систему російського віршування. У 1815 році став на службу до публічної бібліотеки помічником хранителя рукописів і зайнявся дослідженням слов’янських мов, особливо російської.

Історичний підхід до мови був підтриманий Ізмаїлом Срезнєським, Ф.І.Буслаєвим.

Першу порівняльну граматику слов’янських мов створив Франц Міклошич (1813-1891) професор Віденьського університету. Він був одним із тих учених, хто закладав основи славістичної науки про мову, користуючись порівняльно-історичним методом.

У першій половині 19століття мовознавці виділили в окрему науку і чітко розмежували з розділи – загальне мовознавство (філософія мови і загальна граматика), порівняльно-історичне мовознавство і часткове мовознавство.

Далі розвиток лінгвістики відбувався в напрямку поглиблення теорії і збагачення фактичного матеріалу всіх розділів мовознавства.

Болгарський лінгвіст В.Георгієв ділить порівняльно-історичне мовознавство на 3 періоди:

  1.  1816-1870рр.
  2.  1871-1916 рр.
  3.  Мовознавство 20 століття.

Б.Дельбрюк перший період ділить на 2.

Шлейхер уважав, що вивчення мовної форми і типологічна та генеалогічна систематика мов становить основний зміст "глотики"(лінгвістики)

 Основні аспекти концепції Шлейхера:

  1.  морфологічна класифікація мов (таблиця);
  2.  родовідне дерево;
  3.  прамова та її реконструкція;
  4.  організм мови і природознавства (на думку Шлейхера закони природознавства можуть бути застосовані до мови як живого організму).

Вчення про мовні типи Шлейхер називав морфологією.

Компаративістика другої половини 19 століття поповнилася новими іменами і дослідниками. Це Б.Дельбрюк ("Основи порівняльної граматики індоєвропейських мов", (1886-1900), А.Мейе ("Вступ у порівняльне вивчення індоєвропейських мов" (1903), Пилип Федорович Фортунатов, Василь Олексійович Богородицький та інші.

Предметом вивчення стає синтаксис. Розробляється теорія географічного варіювання (О.Шухардт), теорія хвиль (І.Шмідт). Переглядається вчення про індоєвропейський вокалізм.

Велике значення мають роботи Олександра Олександровича Потебні, О.І.Соболевського, О.О.Шахматова.

Компаративістика розвивається і в наш час. Одним із головних напрямків розвитку мовознавства у 19 столітті була філософія мови, теорія мовознавства.

Особливе місце належить Вільгельму фон Гумбольдту (1867-1835).

Він мовознавець, літературознавець, філософ і державний діяч. 

Основні принципи філософії мови Гумбольдта вважаються визнання мови та її форми як діяльності і національної свідомості народу.

 Основні аспекти його філософії:

  1.  мова як діяльність;
  2.  мова – "як дух народу";
  3.  форма мови (мова є формою і нічим більше);
  4.  типи мов (типологічна класифікація)

Кожний з цих аспектів зумовив виділення конкретних питань теорії мови, філософії мови:

  1.  походження і сутність мови;
  2.  мова і мовлення;
  3.  мова і народ, мова і нація;
  4.  форма і зміст мови;
  5.  звук – основа мовлення;
  6.  слово як внутрішня форма звука і поняття, як корелят предметності;
  7.  відношення мови до мислення, поняття і предмета;
  8.  суспільна роль мови.

В.фон Гумбольдт належить до числа рідкісних мовознавців, що вміють сполучати знання багатьох типологічних різносистемних мов з тонкими науковими спостереженнями мовних фактів і аргументувати теоретичні узагальнення.

І. Я.Франко (1856-1916)

Учений розробив матеріалістичну естетику. У мовознавчих працях ("Літературна мова і діалекти"(1907), "Етимологія і фонетика в южнорусской литературе" (1894) та ін. Франко приділив увагу літературній мові, ролі художнього слова, виклав питання лінгвостилістики у праці "Із секретів поетичної творчості" визначив місце і роль діалектів у формуванні літературної мови

ЛІТЕРАТУРА

  1.  Григорій Михайлович Удовиченко Загальне мовознавство. Історія лінгвістичих учень.– К.: Вища школа, 1980.– С. 19-36;
  2.  Іван Іванович Ковалик, Степан Пилипович Самійленко Загальне мовознавство. Історія лінгвістичної думки.– К.: Вища школа, 1985.– С. 53-90, 91-106.
  3.  Кодухов Виталий Иванович Общее языкознание.– М.: В.школа, 1984.– С. 20-37.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

29198. Освидетельствование 27 KB
  Для обнаружения на теле человека особых примет следов преступления телесных повреждений выявления состояния опьянения или иных свойств и признаков имеющих значение для уголовного дела если для этого не требуется производство судебной экспертизы может быть произведено освидетельствование подозреваемого обвиняемого потерпевшего а также свидетеля с его согласия за исключением случаев когда освидетельствование необходимо для оценки достоверности его показаний. В случаях не терпящих отлагательства освидетельствование может быть...
29199. Очная ставка 32 KB
  Приступая к допросу на очной ставке следователь спрашивает ее участников знают ли они друг друга и каковы их взаимоотношения это играет существенную роль для оценки показаний полученных на очной ставке. Участники очной ставки с разрешения следователя могут задавать вопросы друг другу. Тактика очной ставки зависит от характера расследуемого дела процессуального положения и нравственнопсихологических свойств допрашиваемых их взаимоотношений и других факторов. Они могут быть результатом добросовестного заблуждения либо заведомой лжи...
29200. РАБОЧИЙ ЭТАП (исследовательский) осмотра места происшествия 29 KB
  ОБЩИЙ осмотр начинается с осмотра места происшествия в целях: ориентировки; решения вопроса об исходной точке и способе осмотра; выбора позиции для производства ориентирующей и обзорной фотосъемки и осуществления ее до внесения изменений в обстановку места происшествия. При ФРОНТАЛЬНОМ способе осмотр ведется в виде линейного осмотра площадей от одной их границы до другой. Осмотр открытой местности целесообразно вести от центра к периферии эксцентрическим методом так как иногда затруднительно в начале осмотра определить границы места...
29201. Допрос несовершеннолетних свидетелей и потерпевших 41 KB
  Специфика допроса несовершеннолетних обусловливается: меньшим чем у взрослых объемом знаний и жизненного опыта; слабой способностью к сосредоточенному вниманию; повышенной внушаемостью; меньшим развитием аналитических навыков при восприятии и оценке воспринятого; тенденцией к смешению реально воспринятого и воображаемого; эмоциональностью суждений и действий. При подготовке к допросу несовершеннолетнего следователь должен выполнить комплекс мероприятий направленных на обеспечение оптимальных условий производства допроса: 1 Решить...
29202. Осмотр — следственное действие 34.5 KB
  Осмотр играет большое значение при расследовании так как именно во время осмотра обнаруживается фиксируется изучается значительная часть следов преступления. Результаты осмотра дают возможность выдвигать следственные версии определять направление расследования. Успех расследования напрямую зависит от качества осмотра. Виды осмотра: осмотр места происшествия местности жилища иного помещения предметов документов ст.
29203. Процессуальный порядок, основные тактические приемы предъявления для опознания 26 KB
  Следователь может предъявить для опознания лицо или предмет свидетелю потерпевшему подозреваемому или обвиняемому. Для опознания может быть предъявлен и труп. Опознающие предварительно допрашиваются об обстоятельствах при которых они видели предъявленные для опознания лицо или предмет а также о приметах и особенностях по которым они могут его опознать.
29204. Обыск — следственное действие 26.5 KB
  Поскольку обыск связан с принудительным вторжением в жилище гражданина и неизбежным вмешательством в его личные интересы для этого требуется санкция прокурора. Лишь в случаях не терпящих отлагательств обыск может быть произведен без такой санкции но следователь обязан в течение суток уведомить прокурора о произведенном обыске. В ходе обыска могут и должны решаться следующие задачи: отыскание и изъятие орудий преступления предметов и ценностей добытых преступным путем а также других предметов и документов которые могут иметь значение...
29205. Тактика следственного эксперимента 30.5 KB
  СЭ могут быть нескольких видов: эксперимент по установлению возможности восприятия какого либо факта или явления по установлению возможности совершения какого либо действия эксперимент по установлению возможности существования какого – либо явления эксперимент по установлению отдельных элементов механизма события. эксперимент по установлению механизма образования отдельных следов события общий порядок производства СЭ предусмотрен ст.
29206. Следственный эксперимент 26 KB
  Принимается решение о проведении эксперимента 2. уясняется цель данного эксперимента 3. определение участников эксперимента и роли каждого из них. подготовка технических средств хода процессуального результата эксперимента а так же составление письменного плата то есть сценария.