37268

Історія та традиції військового виховання в Україні

Конспект урока

Педагогика и дидактика

Спільне життя й діяльність людей передбачає регулювання та спрямування їхніх взаємодій. Універсальним засобом такого регулювання виступає спілкування. Через це воно є одним із центральних проблем у психологічній науці. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно є засобом передавання суспільного досвіду

Украинкский

2013-09-23

193.5 KB

20 чел.

PAGE  20

АКАДЕМІЯ СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК

ІМЕНІ ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО

Прим. № _____

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри морально-психологічного забезпечення діяльності військ

полковник                          О.В. БОЙКО

“____” __________________ 20__ року

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

для проведення семінарського заняття з навчальної дисципліни

«Військове навчання і виховання»

Т Е М А № 2: «Військове виховання».

Заняття № 3: “Історія та традиції військового виховання в Україні"

 

 Час: 2 години

Мета заняття:

1. Розкрити основні о собливості    військового виховання за часів Київської Русі.

2. Проаналізувати розвиток військового виховання за часів козаччини.

3. Вивчити військове виховання у збройних формуваннях першої половини ХХ століття.

4. Формувати у курсантів риси, необхідні військовому керівнику        для професійної діяльності.

РОЗПОДІЛ ЧАСУ

з/п

СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ

Час

(хв.)

1.

Вступна частина

до 10

2.

Основна частина

70

Заслуховування доповіді

10

Обговорення (відпрацювання) першого питання: «Військове виховання за часів Київської Русі»

20

Обговорення (відпрацювання) другого питання: «Військове виховання за часів Козаччини»

20

Обговорення (відпрацювання) третього питання: «Військове виховання у збройних формуваннях першої половини ХХ ст»

20

3.

Заключна частина

10

ІНФОРМАЦІЙНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

                    

                    

1. Литвиновський Є.Ю., Попович О.І., Савінцев В.І., Стасюк В.В. Морально-психологічне забезпечення підготовки та ведення бойових дій: Навчально-методичний посібник, видання ІІ, доповнене, у двох частинах: частина І. – К.: ВГІ НАОУ, 2002. – 207 с.

2. Стратієнко О.Ф., Ротань М.П. Морально-психологічне забезпечення бойової підготовки та служби військ: навчально-методичний посібник. – К.: КВГІ, 1998.

3. Войсковой вестник. Сборник учебно-методических материалов. Приложение к военно-публицис-тическому и литературно-художественному журналу “На боевом посту”. – М., 2005.

4. «Военная психология и педагогика», под редакцией П.А. Корчемного, 1998 р.

5. www.soldiering.ru

6. www.lisv_lp.gov.ua сайт кафедри МПЗ діяльності військ

7. http://psychology.net.ru

8. http://www.elective.ru/predmets/voenpsy.htm

9. http://www.milpsy.effcon.ru/literatura.html

10. http://armyrus.ru

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Мультимедійний проектор, ноутбук.

ВСТУПНА ЧАСТИНА:

Прийняти рапорт чергового навчальної групи, перевірити наявність курсантів на занятті, їх зовнішній вигляд, готовність до занять.

Оголосити тему заняття, її актуальність та зв'язок з іншими темами, мету та навчальні питання, які будуть розглянуті. Особливу увагу на занятті необхідно звернути на те, що існує об'єктивна потреба в оволодінні всім офіцерським складом загальними поняттями про психологію спілкування у військовому колективі, а також розкрити сутність, функції та структура спілкування, показати шляхи оптимізація спілкування у військовому середовищі із метою якісного використання цих знань в подальшій діяльності військового керівника.

Спільне життя й діяльність людей передбачає регулювання та спрямування їхніх взаємодій. Універсальним засобом такого регулювання виступає спілкування. Через це воно є одним із центральних проблем у психологічній науці. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно є засобом передавання суспільного досвіду, а його зміст спрямований на інтеграцію людей та координацію їхніх дій, вироблення спільних норм і правил поведінки та діяльності, передання наступному поколінню соціального досвіду, налагодження контактів з іншими людьми, обмін думками та почуттями тощо.

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

Військове виховання українського війська має глибокі коріння, що сягають глибини століть. Перші паростки військового виховання можна знайти у давніх слов’ян, у яких навчання військовій справі було необхідним для виховання повноцінного чоловіка. В процесі свого розвитку система військового виховання пройшла кілька етапів, пов’язаних із історичними умовами та тогочасним рівнем військової думки того часу. Можна виділити три основні етапи розвитку військового виховання в Україні. Перший етап – доба Київської Русі – поділяється на такі періоди: додержавницький (до ІХ ст.), період існування єдиної держави (Х-ХІ ст.), період роздробленості та існування Галицько-Волинської держави (від ХІІ до першої половини ХІV ст.).

Другий етап – козацький – поділяється на період зародження та становлення (від кінця XV до першої половини ХVІІ ст.), період України-Гетьманщини (від середини ХVІІ до другої половини XVIII ст.). Перехідною добою між цими двома етапами є литовсько-польська, під час якої українські військові формування хоч і не мали державницького характеру, все ж існували у складі армій Великого Князівства Литовського і Польщі. У XIX ст. на східноукраїнських землях поширилась єдина для всієї Російській імперії система виховання, на заході України – австро-угорська система. Однак це не змогло знищити українські військові традиції, які були відроджені під час Визвольних змагань 1917-1921 років.

Третій етап, який розпочався напередодні Першої світової війни та охопив першу половину ХХ ст. також поділяється на кілька періодів: переддержавницький період – військовий рух у Східній Галичині, створення легіону Українських Січових Стрільців (1911-1917), період існування українських державних урядів УНР, ЗУНР, Гетьманату і Директорії (1917-1920) та період 40-х–50-х років, коли існували українські національні збройні формування, які боролись за українську державність. Отже, традиції військового виховання в Україні пройшли тривалий і складний шлях впродовж багатьох століть.

2.1. Військове виховання за часів Київської Русі

Київська Русь увійшла в історію як могутня європейська держава середньовіччя, яка залишила численні згадки у творах вітчизняних літописців, візантійських істориків, західноєвропейських хроністів та арабських мандрівників. Її географічне розташування (кордони степу і лісостепу) зумовило ще з бронзового віку протистояння скотарів півдня та мисливців і, пізніше, землеробів півночі та заходу. Отже, війна була багатовіковим фактором політичного і соціально-економічного розвитку цієї кордонної країни. Тому військова справа набуває величезне значення у формуванні молодої держави. Ось чому перші згадки про слов’ян пов’язуються з військовою справою, а дружинник і торговці з Русі часто виступали в одній особі. Слов’ян змальовують як хоробрих і здібних до військової справи людей. Так, Прокопій Кесарійський, змальовуючи події 549 р., відзначав силу слов’ян і страх, який відчували по відношенню до них інші народи, піддані Візантії: “…військо склавінів чисельністю не більше, ніж три тисячі, перейшло річку Істр, причому ніхто не виявив їм опору… Без перешкод перейшовши річку Гебр, вони розділилися надвоє. І ось архонти ромейського війська в Іліріці та Фракії, вступивши у бій і з тими, і з іншими, несподівано зазнали поразки… хоч ці (слов’яни) сильно поступались їм у чисельності” [6, с. 200]. Звичайно, така військова майстерність і хоробрість могла бути досягнута лише за умови усталеної системи військово-патріотичного виховання.

У додержавний період історії слов`ян військо складалося з усього народу, здатного до бойових дій. Оскільки війна була справою всіх дорослих чоловіків, можна припустити, що військова підготовка була приватною справою родини. Більшість іноземних авторів не торкалися у своїх творах проблеми виховання воїнів, а переважно змальовували військові сутички, зброю, зовнішній вигляд воїнів тощо.

З появою держави створює професійне військо, спочатку досить нечисельне – дружина. Її очолював князь. Дружина поділялась на групи: старшу і молодшу. Сини князя та “кращі мужі” (боляре) отримували у володіння певне місто або територію для свого утримання. Старша дружина брала участь у князівських з`їздах. Крім того, вони мали власні дружини. У ХІІ ст. старша дружина вже перестала бути військовою силою у власному розумінні цього слова. “Кращі мужі”, з яких вона складалася, зберігали назву дружинників за традицією.

Найміцнішою опорою князя були молодша дружина (“отроці”, “гридні”, “децски”). Тому князь спирався на свою дружину, якщо старша чинила опір його рішенням. Вона була найбільш досвідченою та активною військовою силою. Щодо характеру взаємовідносин між дружинниками, то його можна назвати “товариством індивідуалістів”. Кожен воїн мав високорозвинуте почуття власної гідності і був готовий захищати її з мечем у руках навіть проти власних товаришів, але в бою дружинники виступали як єдина корпорація, забувались усі внутрішні суперечності. Їхній князь – лише перший серед рівних. Так, Лев Діакон писав: “Був серед скіфів (слов’ян – авт.) Ікмор, хоробрий чоловік, шанований за одну свою доблесть, а не знатність…, перший після Сфендослава (Святослава – авт.) командир війська…” [17, с. 78]. Рішення князя можна було оскаржити, іноді примусити його прийняти інше рішення (наприклад, дружина примусила князя Ігоря повернутися за даниною до древлян, що завершилось загибеллю князя). Князь прислухався до думок своєї дружини, зважав на її ставлення до нього. Так, Святослав на пропозицію прийняти християнство відповів: “а дружина моя сему сміятися начнуть” [17, с. 52]. За іншими думками, молодшою дружиною називали саме молодь, що навчалася військовій справі. Поява професійного війська зумовила потребу у військовому вихованні юнаків. Імовірно, саме вони спочатку називалися “молодшою дружиною”.

На той час можна вже спостерігати появу своєрідних “військових династій” – сини дружинників виховувались разом, утворюючи військову аристократію – найкращих професійних вояків, які передавали свої знання та навички у спадок і нічим, крім війни, не займалися.

Військове виховання базувалося на патріотичних засадах. Достатньо згадати слова князя Святослава: “…та не посоромимо землі Руської. Але ляжемо кістьми, бо мертві сорому не мають” [12, с. 51].

До військового життя готувалися вже з малих років. Святослав Ігорович почав воювати змолоду: “сунув копям Святослав на деревлян, і копя полетіло поміж вуха коневі й ударило коня в ноги, – бо був він ще малий” [12, с. 37]. Володимир Мономах ходив на полювання з тринадцяти років. Данило Галицький володів мечем з дитячого віку. Коли бояри хотіли розлучити його з матір’ю та один боярин, Олександр, узяв його коня за повід, “він вийняв меч, і рубнув його, і коня порубав під ним” [12, с. 37]. І Лев, син Данила Галицького, з малих літ ходив у бій під опікою довірених бояр. Існував звичай утримувати старих воїнів, що вже не могли воювати і не мали родини, для навчання молоді. Тогочасне військове навчання і виховання не мало систематичного характеру. Кожен воїн самостійно вдосконалював свою майстерність. З молодих років дружинники вчилися досконало володіти списом, мечем, бойовою сокирою, влучно стріляти з лука. Важливим було також уміння їздити верхи та керувати човном. Значне місце у системі військового виховання належало полюванню. Час від часу влаштовувались “ігрища”, на яких вояки демонстрували свою силу та бойову підготовку. У “Повісті Минулих літ” є оповідання про Кожем’яку, молодого силача, що рвав руками шкіру, затримав у бігу вола і вирвав йому з боку шкіру з м’ясом. Літопис описує його бій з печенізьким велетнем так: “Розміряли місце між обома військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув печеніжина в руку на смерть і кинув ним об землю” [12, с. 38]. Подібне свідчення існує про Тьмутораканського князя Мстислава Володимировича, який у 1022 році переміг князя касогів Редедю “Не зброєю биймося, а поборімся” [12, с. 38].

Таким чином, у військовій підготовці часів Київської Русі неабияка роль надавалася фізичному вихованню, зокрема, боротьбі, яку застосовували у змаганнях серед гриднів. Це можна пов’язати із так званими показовими ігрищами, де бажаючі змагались у силі та спритності. Для таких змагань були окремі майдани, що теж звалися “ігрищами”. На них дружинники мали змогу показати свою майстерність. Отже, основними формами військового виховання, які впливали на формування особистості вояків, були такі:

фізичні вправи та навчання верховій їзді;

вправи, завдяки яким вдосконалювалась майстерність володіння зброєю;

вправи, під час яких відпрацьовувалась взаємодія в колективі.

З досягненням повноліття молодь виконувала доручені справи князя та старших дружинників, найчастіше – перевозити накази, листи і всякі доручення. Із здобуттям військової вправності молоді воїни брали участь у походах. Під час бою вони піклувалися про коней дружинників, найбільш досвідчені з них особисто брали участь у невеликих боях, сутичках і роз’їздах. У 1160 році князь Святослав “перебрав молодь і з берендичами та каепичами пустив на половців” [21, с. 107].

Певний вплив на виховання воїнів справляли традиції військового виховання у скандинавів (варягів). Багато варязьких найманців воювали у війську князя. Вони відрізнялися високим рівнем бойової майстерності. У варягів існувала усталена система військового виховання. Його характерною рисою було віддавання знатних юнаків у родини простих воїнів. Завдяки цьому відбувався більш широкий контакт з однолітками, що сприяло формуванню військової єдності та “почуття ліктя” з раннього дитинства. Із скандинавської міфології також було запозичене особливе ставлення – презирство до смерті, її розглядали як перехід у нову фазу життя. Наскільки повно було запозичено цю систему, сказати важко, але джерела свідчать про те, варязькі традиції у воїнському дусі русичів були досить сильними. Руські дружинники не здавались у полон, що було пов`язане з варязькими уявленнями про “цей” і “той” світи. Лев Діакон писав: “Про тавроскифів (русичів) розповідають ще й те, що вони… ніколи не здаються ворогам навіть переможені, – коли нема вже надії на порятунок, вони… себе вбивають” [17, с. 79-80]. Вважалося, що вмерти у бою почесніше, ніж потрапити у полон. Все це свідчить про вплив військового виховання варягів на професійну підготовку руського війська.

На військову справу Київської Русі вплинули також контакти зі степовиками. Кочівники часто нападали на Русь, але їх інколи наймали князі для боротьби з конкурентами (особливо під час роздробленості).

Контакти з Диким Степом призвели до появи легкої кінноти і нового виду зброї – шаблі. Степова знать часто посилала своїх синів для навчання військовій справі до руських князів. Багато кочівників були васалами останніх. Так, після приходу половців у Степ печенізькі і тюркські племена поступили на службу до київського князя, який поселив їх у Пороссі. Пізніше (середина ХІІ ст.) ці племена отримали назву “чорних клобуків”. У них було яскраво виражене почуття військового обов`язку, на відміну від варягів – найманців. Вірні своєму слову, “чорні клобуки” ніколи не залишали князя, навіть якщо бій програний. Вплив Степу відбився на формуванні як менталітету в цілому, так і, зокрема, більш ускладненого військового “кодексу честі”.

Вплив Візантії на військову справу русичів можна назвати військово-культурним. Візантійці широко використовували наймані загони слов`ян, а з 988 р. в Константинополі постійно перебував шеститисячний варяго-руський корпус, який, зокрема, брав участь у бойових діях на Апеннінському півострові під час германо–візантійської війни [5, с. 20]. Звичайно ці війська приймали християнство (часто лише поверхово), що врешті-решт спричинило у поширення на Русі культу святого Георгія-Юрія, як захисника і покровителя всіх воїнів. Крім того, перебуваючи у країні з багатовіковою історією, найманці не могли не запозичити деякі військово–професійні навички та уміння, які вони поширювали у себе на Батьківщині. Елементом військового виховання став позитивний приклад. В якості цього прикладу виступають воїни, визнані святими, що мали слугувати прикладом не лише бойової майстерності, а й готовності захищати християнську віру.

Таким чином, військове виховання у Київській Русі, що виникло на слов`янський основі, розвивалося під трьома основними впливами: варязьким, степовим і візантійським, базувалося на патріотичному підґрунті та досягло високого рівня, прославивши давньоукраїнську армію по всій Європі.

Традиції військового виховання, що склалися за княжих часів, знайшли своє продовження у наступних століттях і стали основою виховання українського вояцтва в добу Козаччини.

2.2. Військове виховання за часів Козаччини

Через татарську небезпеку у другій половині XVI ст. населення Україні концентрувалося на Поліссі, Волині, Поділлі та в Галичині. Але багаті на рибу, дичину, хутряних звірів долини лісостепових річок приваблювали промисловців-“уходників”. Вільне чоловіче населення навесні спускалося на човнах вниз Дніпром, де займалося рибальством і мисливством, а восени поверталось додому. Напади татар змусили Литву зміцнити свій південний кордон системою фортець. Були побудовані замки у Києві, Каневі, Черкасах, Звенигороді, Вінниці, Брацлаві, Барі, Кам’янці. Отримавши земельні угіддя на умовах виконання обов’язків прикордонної варти, знать будувала замки, в яких набирала з вільного люду козацькі дружини. Ведучими рисами дружинників вважалися відданість сюзерену, готовність до самопожертви, рівність, братерство, корпоративність, право вільного переходу до іншого феодала.

Наприкінці XV – на початку XVI ст. починалася нова доба в історії України – доба Козаччини. Козаки не лише продовжували славні традиції своїх попередників, вони також стали головною рушійною силою у боротьбі українського народу за волю. Майже кожен рік козацькі ватаги на чолі з лицарською шляхтою ходили у глибину татарських степів, на Молдову, штурмували турецькі фортеці, бились із татарськими загонами, звільняли полонених, захоплювали великі гурти степовиків. Особливо уславились організацією козацтва черкасько-каневські старости Остап Дашкевич і князь Дмитро Вишневецький. Професійні воїни-лицарі, вони все своє життя провели у походах. Саме Дмитро Вишневецький здійснив задум Дашкевича і у 1553-54 рр. на острові Мала Хортиця заснував першу Січ. За задумом Дашкевича, тут мали утримуватися 2000 козаків, які повинні були плавати на “чайках” і перешкоджати татарам переправлятися через Дніпро. Французький інженер Г.-Л. де Боплан писав: “Ця держава нездоланна у захисті проти могутності турків і жорстокості татар є міцною перепоною, здатною зупинити їхні безперервні, спустошливі набіги” [2, с. 16].

Основними напрямами військового виховання за часів Козаччини було релігійний, патріотичний, військово-професійний, розумовий, моральний, фізичний. Варто зазначити, що явище козацтва притаманне не лише Україні. Під час турецького володарювання на Балканах також виникали озброєні загони, які, як і українські козаки, вели боротьбу з турками (гайдуки у Сербії, Болгарії, Македонії; арматоли або мартолоси у Греції). Відмінність між українськими козаками та вищезгаданими загонами полягала у більшому відокремленні козаків від простого населення, оскільки з вищезгаданих країн лише Україна мала достатню кількість вільних земель для поселення (взимку гайдуки мусили були полишати військову справу і повертатися додому). Це відбилося на світогляді козаків, які протиставляли себе іншим верствам населення України та створювали власні традиції (в тому числі й військові). Але козаки не протиставляли себе всьому населенню України, виступаючи поборниками православної віри та української культури. Так, гетьман Петро Сагайдачний разом з козаками вступив до Київського братства.

У своїй масі козацтво не було однорідним. Крім поділу на реєстрових і січовиків існували інші категорії козацтва. У “прикордонних краях” мешкали козаки-хлібороби, які в разі небезпеки чи потреби кидали плуг та хапалися за шаблю. Крім них, по Низу шниряли” ватаги неорганізованих козаків-добичників, які не належали до січового товариства і на власний ризик нападали на татар.

Релігійно-патріотичне виховання. Запорізьким козаком-січовиком вважався кожен, кого по прибутті у Січ вписували у військовий список. Вважається, що для цього треба було відповідати таким умовам: бути вільним, не мати сім’ї, знати рідну мову, бути православним та пройти на Запоріжжі підготовку з військової справи не менш ніж три роки. Пізніше, у XVIII ст., підготовка тривала близько року. Кампенгаузен (приватний секретар князя Потьомкіна) пише: “Кандидат, який здатний зносити труднощі січового життя, отримував вовняну козацьку одежу. Один рік він мусить прислужувати старшому козакові, лише після цього отримував повні права січового козака” [3, с. 48-49]. Хоча кандидат до січового козацтва мав відповідати певним умовам (див. вище), фактично до козаків приймали тих, хто не викликав підозри у січовиків. Серед них зустрічались і поляки, і москалі, і волохи, і турки, і татари, і євреї. Однак усі вони, перебуваючи на Запоріжжі, приймали православ’я (якщо до приходу на Січ не були православними). Православ’я стало для козаків різного походження об’єднуючим фактором. Необхідність релігійного виховання була зумовлена неподільністю понять “віросповідання” та “національність”.

Військово-професійне виховання. Служба відбувалася “по черзі”. Одна частина несла службу у січовій залозі, друга – виконувала вартові обов’язки в степу, на службі у флотилії тощо. На службу козак мав приходити з власною зброєю, одягом і харчами. Під час походів козаки дотримувалися суворої дисципліни, беззастережно виконували накази старшини. Безперервні війни, походи загартовували тіло й дух козаків. Поступово упроваджувалась спеціальна система військового виховання юнаків – козацька педагогіка. Вона передбачала такі основні завдання:

підготовка фізично загартованих воїнів – захисників рідного народу;

виховування в підростаючих поколіннях українського національного характеру і світогляду;

формування лицарських моральних чеснот, гуманізму, милосердя;

вироблення нетерпимості до всього, що протистоїть гуманній сутності людини;

виховування високу дисциплінованості;

формування морально-бойових якостей, що особливо необхідні в бою – стійкості, мужності, відваги, здатності переносити суворі випробування заради перемоги над ворогом тощо.

Як бачимо з відповідних джерел, військове виховання у Січі було ефективним і готувало кращих вояків, військова звитяга яких визнавалась навіть ворогами. Так, турецький літописець Наїма писав, що “нема в світі людей сміливіших, що менше дбали би про своє життя й менше лякались смерті” [2, с. 17]. Під час Визвольної війни навіть поляки відмічали хоробрість та звитягу козаків. Наприклад, П’єр Шевалье, який був секретарем французького посольства в Польщі, змальовуючи Берестейську битву зі слів польських офіцерів, писав: “Дві тисячі козаків відступили на малий пагорб, замкнулися в своєму таборі і вирішили боротися... В одному місці серед болота скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натискали на них звідусюди... Нарешті, повністю оточені, вони майже всі загинули, але довелося з кожним з них вести бій. Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти всього польського війська; він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортами, витримав стрілянину поляків проти нього, витративши увесь свій порох, він потім узяв косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити, …хоч і пробитий чотирнадцятьма кулями. Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче умерти, як справжній вояка” [32, с. 161-163]. Отже, з наведених прикладів можна помітити дійовість методів козацького військового виховання.

Для підтримання у війську “послуху та спокою” проводилась профілактика правопорушень. За найтяжчі злочини козаки накладали головами або назавжди залишали Січ, не маючи права повернутись. Найбільш тяжким злочином вважалась втеча з поля бою. Польський хроніст Ставровольський писав, що “коли хто з них утече з битви, не сміє повернутись, бо скарають його смертю” [2, с. 14]. Засудженого прив’язували голим до стовпа, ставлячи коло нього бочку з вином і різки. Кожен, хто проходив повз, випивав чарку вина і б’є засудженого різками, скільки хоче і по чому попало. Важкими злочинами вважалося зваблення чужої дружини, крадіжка тощо [24, с. 51-54].

Козацтво поділялося на дві групи – старші козаки (у свою чергу поділялись на заможних і “голоту”) та молодиків. Хроніст Ставровольський (1628 р.) писав: “Кожен, охочий до воєнної слави... їде Дніпром до козацьких островів, а там їх вождь набирає з тих приходнів військо. Здатних вписує в реєстр... Прийнятих віддає під владу десятників-отаманів; їх вони слухають поки не зміниться їх заняття й становище. В козацькій раді не приймають участі “новики” до трьох літ. За той час вони виконують повинності джурів, а коли що наброять, то їх карають отамани дуже дошкульно. Таких новиків, окрім дев’яти старих вояків, має під собою отаман тридцять, а деколи й п’ятдесят” [2, с. 14]. Молодики становили значний відсоток козацького війська. Той же Ставровольський зазначав: “самих козаків не більше п’ятнадцяти тисяч, але з новиками виходить сорокатисячне військо...” [2, с. 15]. За згадками Еріха Лясоти, молодики жили разом із старшими козаками у куренях, які створювались за територіальним принципом. В обов’язки молодиків входила рибна ловля та “чорна” робота по куреню (прибирання, приготування їжі тощо), за що вони отримували гроші. Водночас козаки-молодики навчалися військовій справі в спеціальних січових школах. Перша подібна школа була заснована за часів гетьманування Петра Сагайдачного (1616-1622). Навчання було платним. Одержані кошти йшли на утримання похилих козаків, які не мали власної родини, однак і не бажали закінчувати своє життя у монастирі. Саме вони і навчали молодиків військовій справі, серед якої особливе місце займало фізичне виховання. У військову підготовку входило: фехтування на шаблях, верхова їзда, стрільба. За свідченнями іноземців, під час тренувань козаки “кулею” гасять свічку”. Вінницький полковник Іван Богун заслужено вважався кращим фехтувальником Європи: він бився з шаблями в обох руках, перемагаючи одразу кількох нападників. Чільне місце відводилося також плаванню та керуванню човнами. Духовна, фізична та психологічна культура козаків були на високому рівні. Молодь охоче переймала від бувалих козаків уміння створювати стаціонарні й рухомі (пересувні) табори з возів, які приступом не могли взяти значно переважаючі сили ворога.

Крім вивчення військової справи, козаки отримували загальну освіту, тобто здійснювалося розумове виховання. Вона складалася з таких ступенів: перший ступінь – сімейне, другій ступінь – родинно-шкільне, третій ступінь – підвищена і, вища освіта. Козаки вчилися читанню, співам, письму, молитвам і закону божому. Устрій “школярів” був подібний січовому. Вони вибирали зі свого середовища двох отаманів (одного – для дорослих, другого – для молодих) строком на один рік. Гроші на навчання вони отримували частково від “наказних” батьків, частково за дзвони та читання псалтирів, продаж ладана в січовій церкві, колядки. Крім того, молодики отримували певну частку від бойових запасів (свинцю та пороху), що приходили до Січі зі столиці на все низове військо. Запорозькі школи поділялися на січові, монастирські та церковно-приходські. Головним учителем у школах був ієромонах-уставник. Він піклувався про здоров’я, лікував і сповідував молодиків, звітував про шкільні справи кошовому отаману.

Молодики, щоб стати повноправними козаками, мали знайти поручителя. За звичаєм, він приводив молодика до куреня та вихваляв його позитивні якості. Спочатку козаки відмовлялися приймати молодика, лише після тривалих переконань поручителя козаки погоджувались прийняти молодика до куреня.

Особливий статус серед молодиків мали так звані джури – ті молодики, які проходили навчання не спільно з усіма, а у відомих козаків. Козаки, що прославили себе у походах, утримували по два-три джури. При отриманні звання “джури” одержували чингал (різновид кинджалу), також вони мали право носити рушницю або пістолі, але не мали права носити шаблю. Через три роки служби у свого наставника вони ставали повноправними козаками.

Для підтримання постійної бойової готовності та формування високого бойового духу у відносно спокійні часи проводилися маневри та паради військ під час так званих “пописів”. Наприклад, такий “генеральний попис” було проведено у 1637 р. перед польським королівським послом: “Вивели все військо в поле, казали їм презентуватися й дати сальву (салют) за здоров’я короля. І виконали вони це так порядно, що кожний міг переконатися, як добре вони приготовані до морського походу” [12, с. 261-262]. Пописи проводилися з часів гетьманування Петра Сагайдачного.

У подальшому, із перетворенням козацтва на привілейований стан (тобто козаки стали власниками, які зобов’язані нести військову службу), козаки втрачають поступово свою високу боєздатність і найчастіше відправляють замість себе наймитів. Але треба зазначити, що козаки перевищували боєздатністю вояків навколишніх держав, зокрема в місцях, які потерпали від нападів татар (особливо запорожці, “військові поселенці” Слобожанщини, з яких формувалися полки легкої кавалерії тощо). Тому перед урядом постала проблема створення професійного війська. Вона була вирішена після Визвольної війни, коли разом з реєстровими козаками використовувались “охотницькі” полки. Створені в кінці 60-х років XVII ст. наймані полки перетворились на частини регулярного війська з широкими військово-політичними функціями (компанійські). Устрій компанійських полків був зазвичай подібним до устрою січового козацтва. Так само “молодики” навчалися у старших козаків, за що останні отримували додаткову платню. “Хто з молодиком служить то шість карбованців і крім цього місячне в натурі або грішми” [12, с. 263] (загалом компанійцям платили по чотири карбованці). За службу “охотники” отримували платню, що звільняло їх від праці на землі і давало можливість присвячувати себе виключно військовій справі. Кандидат до реєстру найманого полку мав прослужити певний час і зарекомендувати себе здібним до військової служби. Після цього його приймали до товариства. Прийом здійснював особисто полковник у присутності осавула та писаря, за розпорядженням гетьмана. Полчани вивчали топографію, вчились володіти шаблею, мушкетом, займались верховою їздою тощо. Для підтримання постійної бойової підготовки проводились ревізії. У 1690 р. І. Мазепа розіслав усім компанійським полкам універсал з наказом “ревізію і пересмотр меж полками учинити, хто єсть годен і способен з товариства впред найдоватись под корогвами... І який доведеться не згодний до служби, того преч оддалити...” [11, с. 78]. Щоб полк не перетворився на юрбу розбійників, регулярно проводилась профілактика правопорушень. Полковий суддя визначав міру покарання – від биття перед полком до смертної кари, залежно від характеру злочину. Служили найманці від 17-18 до 40-50 років, залежно від того, яку несли службу (оперативну чи тилову).

Із втратою державності у XVIII ст. система козацького виховання поступово згорталася, однак західноєвропейські мандрівники другої половини XVIII ст. відзначали високу боєздатність і моральний стан тогочасного козацтва, протиставляючи його російським солдатам. Німецький мандрівник Гаммард, який подорожував по Україні у 1783 році, писав про козаків, що вони “...незрівнянні з іншими арміями. Їхня відвага, мужність, хоробрість, войовничість, послух перевищують вояків найкращих армій Європи. У Семилітній війні (1757-1764 рр.) козаки брали участь на боці Росії проти прусаків. Прусські гусари йшли на ворога так, як римські легіонери на германців. Проте наслідки битви були такі, що козаки своїми списами геть перебили прусських гусарів попід Цорндорфом” [3, с. 46].

Фізичне і моральне виховання. Про виховання дітей козаків згаданий автор пише, що “вони з малих літ учаться їздити на диких конях у степу й володіти зброєю і досягають такої ж майстерності, як гусари на маневрах” [3, с. 47]. У вихованні майбутніх козаків автор спостерігав велику роль принципів і методів морального виховання: дітей козаків виховували у почуття гуманності, правди і прагнення до добра. Широко побутував принцип позитивного прикладу: “Оповідання про козаків, про їхні славні подвиги запалюють молодь чинити найвідважніші діла, й вони знають у війні лише перемогу або смерть – третього не існує” [3, с. 47]. У свідомості козака неодмінно був присутній культ мужності й волі. Г.-Л. де Боплан зазначав: “Вони (козаки) дотепні, проникливі, щедрі, не ласі на велике багацтво, а зате божевільно розкохані на свободі: без неї в них життя не життя, для неї вони здіймають повстання, для неї живуть і гинуть” [2, с. 15].

Таким чином, військове виховання козацької доби, що ґрунтувалося на давньоруських традиціях, було важливим чинником формування боєздатного війська, бойові заслуги якого були знані далеко за межами України. На подібних засадах було побудовано військове виховання у формуваннях більш пізнього часу.

2.3. Військове виховання у збройних формуваннях

першої половини ХХ століття

У ХХ століття український народ вступив без власної держави і війська, розділений між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. В останній українці мали порівняно більше прав і можливостей для національного розвитку. Тому не дивно, що західноукраїнські землі стали осередком виникнення перших у ХХ ст. національних військових формувань і, відповідно, нових концепцій військового виховання. Ще з самого початку століття засновували спортивні товариства “Січ” і “Сокіл”.

Назва “Січ” мала засвідчувати спадкоємність від славетного Запоріжжя, продовження козацьких традицій. Ідеологічною основою січового руху стала мазепинська ідея – ідея створення незалежної соборної України. Хоча за самостійницький дух “Січ” зазнавала переслідувань з боку влади, кількість її осередків невпинно зростала. У грудні 1912 р. у Львові створився Український Січовий Союз на чолі з К.Трильовським.

Ідея створення української військової організації зародилася восени 1911 р. у середовищі таємних гуртків учнів середніх шкіл. Члени цих організацій займалися самоосвітою з української літератури, історії, культури – всього того, що не могло викладатися в імперських навчальних закладах. Ініціатором виступив студент філософського факультету Львівського університету І.Чмола. Кілька школярів і студентів утворили таємний військовий гурток “Пласт”, завданням якого було військове виховання і вишкіл української молоді для майбутньої збройної боротьби за самостійність України. Хоча “Пласт” проіснував лише до осені 1912 р., його діяльність мала велике значення як спроба вперше залучити молодь до військової справи. 15 грудня 1912 р., збори “Українського Студентського Союзу” ухвалили почати військове навчання серед молоді, а 16 грудня Міжпартійний комітет подав на затвердження статут “Українського Стрілецького Товариства”. Одночасно Український Січовий Союз домагався затвердження статуту “Товариства Українських Стрільців”. Коли ж обидва статути було відхилено австрійською владою, в кінці 1912 р. К.Трильовський за сприяння намісника Галичини почав домагатися затвердження статуту суто військового товариства. Слід зазначити, що такі товариства (Стжелєц, Звйонзек Стжелєцкі) вже заснували поляки за допомогою австрійської влади. Зрештою 18 березня 1913 р. таке товариство під назвою “Січові Стрільці” на чолі з В.Старосольським було засновано у Львові. 25 січня 1914 р. було створено товариство Січові Стрільці II” на чолі з Р.Дашкевичем. Окрім того восени 1913 р. у Львові створив “Стрілецькій курінь” при спортивному товаристві “Сокіл” [23, с. 226-227].

Програма діяльності цих товариств передбачала такі основні напрями роботи:

  1.  Ідеологічний – виховання молоді під гаслом боротьби за самостійну соборну Україну, формування мотивів боротьби за її незалежність. З цією метою з 1913 р. видавав журнал “Відгуки”.
  2.  Військовий – всебічна підготовка молоді до військової справи, зокрема, вивчення статутів, тренування з виконання військових вправ, вивчення матеріальної частини стрілецької зброї, стрільби та ін.

Виходили перші військові підручники українською мовою – “Правильник піхотинця” і “Польова служба”, розробляла українська військова термінологія [29, с. 48-51].

Основою військового виховання були традиції Запорізької Січі. Членів товариств виховували в дусі патріотизму, відчуття єдності українського народу, готовності жертвувати особистими інтересами заради справи.

Початок Першої світової війни прискорив появу новітнього українського війська. 2 серпня 1914 р. всі українські політичні партії об’єднали у “Головну Українську Раду”, яка створила “Українську Бойову Управу” на чолі з К.Трильовським. Ця Управа звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати Легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Особливого ентузіазму в уряді та командуванні збройних сил ця ідея не викликала. Згоду було дано відразу, але на підставі імператорського указу від 1851 р. про формування добровільних військових товариств під час війни. Згідно до указу, ці товариства не могли розраховувати на забезпечення за рахунок військового відомства, їх членам не присвоювалися військові звання. Українські добровольці отримували спочатку лише тисячу важких однозарядних гвинтівок системи Верндля, які були зняті з озброєння ще у 1888 р. Хоча до легіону УСС виявили бажання вступити 28 тисяч чоловік, уряд обмежив його чисельність двома тисячами і зажадав присяги на вірність Австро-угорській імперії. За задумом командування, легіон відразу мали відправити на фронт, що було рівнозначно його загибелі. Лише тверда позиція тимчасового командира Т.Рожанковського, який відмовився виконати наказ, врятувала січовиків. З вересня 1914 р. після прийняття присяги легіон УСС (2 з половиною тисячі чоловік) відбув на доукомплектування та вишкіл у Закарпаття. 27 вересня 1914 р. стрільці прийняли бойове хрещення в бою з російськими козачими частинами в районі Верецького та Ужгородського перевалів. У жовтні 1914 р. у складі 55-ї дивізії легіон перейшов у контрнаступ, метою якого було недопущення прориву росіян на Берлін. Але, ввівши в дію резерви, російське командування змусило австрійські війська відійти до Карпат. Взимку 1914-1915 рр. січові стрільці несли сторожову службу в Карпатах, брали участь у переможному зимовому наступі у січні 1915 р. На початку березня 1915 р. легіон УСС займав позиції на схилах гори Маківки. Галицьке й угорське ополчення, на які було покладено оборону гори, не витримали натиску росіян і почали безладно відступати. Тоді 28 квітня 1915 р. в район бойових дій прибули кілька сотень легіону УСС. У ніч на 29 квітня 1915 р. противник атакував позиції січовиків. Особливо напруженими були бої 1-2 травня 1915 р. Українські стрільці і старшини виявили зразок мужності, стійкості і патріотизму. Після запеклих боїв ворога було відкинуто. Наприкінці серпня 1915 р. січові стрільці брали участь у боях в районі між річками Серетом і Стрипою. Але у вересні ініціатива знов перейшла до рук російського командування.

Взимку 1915-16 рр. легіон УСС, переформований у полк, перебував у тилу, займаючись військовою підготовкою і культурно-освітньою роботою. В ході Брусилівського прориву влітку 1916 р. полк УСС прикривав найважливішу ділянку фронту. Бій на горі Лисоні 3-4 вересня 1916 р. завдяки геройській самопожертві українських вояків завершився перемогою. Але в строю залишилося лише 16 старшин і 150 стрільців. Рештки полку було відведено в тил, звідки він повернувся у лютому 1917 р. У березні-жовтні 1918 р., після підписання Берестейського миру, січові стрільці у складі австро-німецьких військ здійснили похід у Наддніпрянську Україну. У жовтні 1918 р. полк було передислоковано на Буковину, а у листопаді 1918 р. – на Галичину, де після проголошення Західно-Української Народної республіки стає ядром Української Галицької Армії [9, с. 36-37].

Бойові заслуги українських січових стрільців були високо оцінені німецькими і австрійськими військовими. Наказ № 122/2 командира 55 дивізії генерала Фляйшмана, виданий після боїв на Маківці, містив такі слова: “Українські стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо глядіти на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих діл та золотий лавровий листок в історії їхнього народу”. У бойовому повідомленні німецького командування до штабу Південної австрійської армії у жовтні 1915 р. говорилося: “З нами йшли до наступу українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ з усієї австро-угорської армії”. Навіть противник визнавав високу боєздатність і незламну стійкість українських вояків. У секретній директиві російського командування говорилося що це “відбірні війська, що називають себе українцями і мріють про відновлення самостійної Малоросії” [23, с. 226-227].

Таким чином, основи військового виховання були закладені у середовищі січового стрілецтва, які передбачали формування свідомого воїна-патріота, дисциплінованого, стійкого перед будь-якими труднощами, довели свою правильність і прогресивність. Вони справили великий вплив на військове виховання в армії УНР і, особливо, в Українській Галицькій Армії.

1917 р. приніс українському народові реальну перспективу створення своєї держави. Послаблена Росія фактично програла війну. У солдатській масі наростало невдоволення, все частіше лунали заклики про укладення миру. Після Лютневої революції народи Російської імперії відкрито висловлювали своє прагнення якщо не до повної незалежності, то принаймні до автономії. В Україні виразником цього прагнення стала Українська Центральна Рада, створена на початку березня 1917 р. Вже 16 березня 1917 р. на нараді військовослужбовців київського гарнізону було створено першу військову організацію – Український Військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка – й ухвалено розпочати створення власної армії [20, с. 29]. У травні було сформовано Перший Український козачий імені гетьмана Богдана Хмельницького полк. Того ж місяця на першому Всеукраїнському військовому з’їзді для загального керівництва українським військовим рухом було створено Український Генеральний Військовий Комітет на чолі з Симоном Петлюрою. Незважаючи на опір російського командування, у діючій армії розгортав рух за “українізацію”, тобто виділення вояків української національності в окремі частини і з’єднання. В цілому ж українське військо формувалося трьома шляхами і мало три типи частин і з’єднань:

українізовані формування діючої армії (наприклад, Перший Український корпус);

частини, сформовані в тилу, як правило, самочинно (наприклад, полк імені гетьмана Б. Хмельницького);

добровольчі частини (курінь Січових Стрільців та інші).

На жаль, тогочасне українське керівництво в особах М.С.Грушевського і В.К.Винниченка не виявило належного розуміння необхідності створення регулярної армії. С.В.Петлюру, який обстоював цю ідею, стараннями Винниченка у середині грудня 1917 р. було усунуто від керівництва Генеральним Секретаріатом Військових Справ (так з 30 жовтня 1917 р. став називатися Український Генеральний Військовий Комітет). Все це призвело до поразки українських військ у січні 1918 р.

Оскільки українська армія того часу формувалася значною мірою стихійно, якихось єдиних принципів і форм військового виховання, на жаль, вироблено не було. Справа військового виховання розвивала по окремих частинах і мала у кожній з них свої особливості, тому ми будемо розглядати військове виховання окремо для кожної частини.

Найкраще військове виховання було поставлено у добровольчих частинах. Прикладом може служити Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (згодом – Перший курінь Січових Стрільців). Днем заснування куреня вважається 19 листопада 1917 р., коли до полку імені Петра Дорошенка, при якому мав формуватися курінь, прибули перші 22 вояки – галичани – колишні військовополонені з австрійської армії. Кістяк склали вояки з легіону УСС. Обставини, за яких проходило створення цього формування (безладдя, революційний хаос) були вкрай несприятливі. Окремі стрільці під впливом революційної демагогії почали агітувати за утворення рад у підрозділах і право вибору командирів. Ситуація змінилась у січні 1918 року, коли до Києва прибуло ще кілька старшин і підстаршин на чолі з Є. Коновальцем. На нараді у “Стрілецькій Раді”, яка керувала куренем, було вирішено провести реорганізацію. Як згадував один із старшин Д. Герчанівський, “...всі одностайно стали проти “виборного начала” і проти “рад” у курені... Військову дисципліну вирішили, щоправда, утримувати не під загрозою кар, а як сувору самодисципліну... Організуючи формації січових стрільців, треба було триматися засади “якість перед кількістю”, бо не байдужий, “дресований” на зразок чужих нам займанницьких армій, а свідомий труднощів, невигод, потреб батьківщини і своїх обов’язків громадянин-вояк потрібен Україні під сучасну пору і на майбутнє” [8, с. 12-13]. На зборах вояків куреня 19 січня 1918 р. було ухвалено відмовитися від рад і виборності командного складу і встановлено організаційні правила, які містили й принципи військового виховання. Наведемо деякі з них:

“…2. Дисципліни в революційній армії не можуть творити ні мертві приписи, ні кари, лише: віра в одну ідею, особистий вплив старшини на його підлеглих, як розумної і владної одиниці, військові зайняття, внутрішній лад, точно означений наказами, та культурно освітня праця.

  1.  Основною ідеєю Січового Стрілецтва є: “Самостійна Українська Народна Республіка...”. В цій ідеї повинні виховувати Січового Стрільця його старшини, щоб він завжди знав, за що повинен збройно боротися.
  2.  Від стрілецького старшини вимагається... особистим прикладом скріплювати витривалість рядовика...

6. Ніяких провин, зокрема, провин проти дисципліни, не можна лишати безкарно. Найменшою карою є докір старшини, найбільшою – виключення з рядів Січового Стрілецтва. Тілесних і принизливих кар Стрілецтво не знає ніяких.

  1.  Виховання Січового Стрільця повинно викликати в нього в першу чергу почуття особистої честі, в другу – почуття гордощів за Січове Стрілецтво... інтенсивною культурно-освітньою працею слід поширити світогляд... стрільця, бо чим вояк більш освічений, тим кращий” [21].

Вищезазначені положення сприяли тому, що курінь Січових Стрільців став грізною силою в українсько-більшовицькій війні, своєрідною “національною гвардією” УНР.

29 квітня 1918 р. до влади прийшов гетьман П.П.Скоропадський. Нове військове керівництво намагалося втілити в життя план організації української армії з восьми корпусів, вироблений ще за часів Центральної Ради. В основу формування корпусів було покладено територіальний принцип. Армія мала нараховувати у мирний час 175 генералів, 14930 старшин, 291221 підстаршину і козака. Але створення армії проходило повільно через протидію німців. Будучи бойовим генералом, Гетьман пам’ятав, які були настрої у війську під час Першої світової війни, коли солдати віддавали життя за незрозумілі їм інтереси. У випадку комплектування частин і з’єднань за територіальним принципом та їх дислокація в районі проживання в разі війні дало б солдатам розуміння захисту власної родини, господарства, домівки. Звичайно, таке комплектування мало певні недоліки, оскільки солдати, звільнивши власну територію, не бажали б іти далі. Цей недолік слід було виправити патріотичним вихованням солдатів, що вимагало необхідної фахової підготовки офіцерського складу. Гетьман віддав наказ про відновлення кадетських корпусів та передачу їх у відання до Військового міністерства (за Тимчасового уряду кадетські корпуси були передані міністерству народної освіти). Було також відкрито військові юнацькі школи – чотири загальновійськові (Київ, Одеса, Чугуїв), Єлисаветградську кінну, Одеську гарматну та Київську інженерну.

Виховання в цих школах мало виконувати такі основні завдання:

  1.  готувати фізично загартованих юнаків;
  2.  формувати у юнаків морально-бойові якості, необхідні у бою: стійкість, мужність, відвагу, витривалість;
  3.  прищеплювати високу дисциплінованість, вірність присязі;
  4.  виховувати почуття любові до Батьківщини та рідного народу.

Гетьманське військове міністерство приділяло велику увагу деполітизації армії. Військовий міністр Рогоза у наказі № 58 від 16 травня 1918 р. зазначав: “Усіх, що в Армії й Флоті, рівно, як і у всіх Управліннях й Установах Військової Офіції ніякої політики бути не повинно” [28, с. 59].

За часів Директорії система військового виховання, на жаль, не набула цілісного, всеохоплюючого характеру. Великою проблемою було політико-ідеологічне виховання українського вояцтва. Принцип деполітизованості армії, закладений ще законом від 25 березня 1918 р., прийнятим Центральною Радою, в тих умовах був шкідливий. Державна влада не мала чіткої ідеологічної бази і політичної платформи. Натомість Червона Армія була сильна ідеологічним вихованням і пропагандистською обробкою своїх вояків. Політичні комісари мали велику владу і повноваження. Контрпропаганда великого успіху не мала. Для контролю лояльності було впроваджено інститут державних інспекторів мужів довір’я” з представників українських політичних партій, які мали дбати про політичну обізнаність військовослужбовців. Проте це нововведення дуже нагадувало інститут політичних комісарів Червоної Армії і сприймалося генералітетом як вияв недовіри. Та й той факт, що “мужі довір’я” належали до різних політичних партій, не сприяв досягненню очікуваного результату. Військове виховання мало свої особливості у кожній частині та з’єднанні.

Дуже добре військове виховання було поставлено у Першій козацько-стрілецькій дивізії (сірожупанників), сформованій ще у 1918 р. на Волині з військовополонених української національності. Дивізія складалася з 4-х піхотних полків, гарматного дивізіону, технічного куреня. У вересні 1918 р. за наказом Гетьмана її було скорочено до розмірів кадрової, але під час антигетьманського повстання вона знов поповнювалась і існувала до 1920 р.

Висока національна свідомість вояків дивізії була зумовлена тим, що серед полонених у німецьких і австрійських таборах провадив свою роботу “Союз Визволення України” на чолі з Д.Донцовим. Цей “Союз” домігся того, що українці були переведені до окремих таборів, де згодом почалося формування двох дивізій, які за кольором одностроїв звалися “сірожупанники” та “синєжупанники”.

У січні 1919 р. при штабі дивізії було створено Інформбюро, яке спочатку було малоефективною структурою, а інструктори культурно-освітньої праці – “інформатори” – часто не відповідали за своїми якостями цим посадам. Ситуація змінилася у квітні 1919 р., коли на чолі Інформбюро став хорунжий Букшований. У полках постали добровільні культурно-освітні комітети. Вони не набирали якоїсь офіційної форми і складалися з осіб, які дійсно бажали безкорисливо працювати на ниві освіти й виховання. У цій справі комітети дуже допомагали командуванню, працюючи у контакті з ним. Ефективною була також взаємодія з Інформбюро. Від нього комітети отримували необхідну літературу і методичні рекомендації.

Особлива увага приділялася вихованню козаків (рядових) у дусі дисциплінованості, поваги до командирів, високої свідомості. Загальна культура, чемність і скромність козаків-сірожупанників у стосунках з цивільним населенням часто призводила до того, що їх приймали за старшин. Завдяки добре налагодженому вихованню старшини дивізії відрізнялися ширшим світоглядом порівняно з офіцерами царської армії, не підлещувались до начальства. Важливим елементом було виховання військової ввічливості. Козаки та старшини не сідали обідати, поки цього не зробить командир частини; жоден старшина не міг дозволити собі палити чи сидіти без дозволу старшого за званням. У приватне життя старшин начальство не втручалося. За словами колишнього старшини дивізії В.Проходи, “...На службі точний виконавець наказів, в свойому персональному житті сірожупанник залишався громадянином-військовим, що не потребував, щоб за кожним кроком його хтось пильнував” [22, с. 116].

Окремо слід розповісти про військове виховання в Українській Галицькій Армії (УГА). На відміну від Наддніпрянської, УГА відразу створювалась як регулярне військо. Її організація багато в чому наслідувала австрійські зразки та досвід полку УСС, який став основою Галицької Армії. Формування армії почалось у листопаді 1918 р. Відомо, що 1 листопада 1918 р. українським військам удалося захопити владу у місті Львові, 13 листопада 1918 р. було проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Проте полякам, які становили більшість населення міста, вдалося витіснити українські частини з галицької столиці. Після виходу зі Львова, неподалік від міста, утворилися групи “Схід” та “Старе село”, пізніше кількість груп зросла. У січні 1919 року УГА було реорганізовано. Всі військові формування було зведено у три корпуси, які складалися з бригад, що включали в себе 3-5 піхотних куренів, артполк, кінну сотню, спецчастини. Великими проблемами в організації армії були нестача старшин з вищою військовою освітою, втома населення від війни [36, с. 87].

У вихованні вояків УГА відчувається значний австрійський вплив. Начальник оперативного управління Генштабу Армії УНР генерал М.О.Капустянський у своїй книзі “Похід українських армій на Київ-Одесу” зазначав: “Галицьку Армію скомплектовано майже виключно з тих елементів, з яких складалася Австрійська Армія, тому цілком зрозуміло, що Галицька Армія мусила заховати деякі риси, аналогічні з австрійською. Ось ці риси: організованість, нахил до муштри і карність навіть у дрібницях, акуратність, упертість і витривалість у боях суцільним фронтом з забезпеченими крилами, порив в атаці, однак без належного завзяття і настирливості довести її до кінця за всяку ціну... Ще помічалася у них відсутність широкої ініціативи і чекання на детальні розпорядження й накази зверху. Але разом з тим Галицька Армія витворила деякі нові позитивні якості, а головне: одноманітний, національно вихований, з палкою любов’ю до свого краю елемент... Вояки багато не вимагали й радо слухали своїх старшин та були м’яким воском у їх руках” [30, с. 100-101]. Військове виховання в УГА базувалося на ідеї соборності українських земель та єдності української нації. Було здійснено спробу поставити справу військового виховання і морально-психологічного забезпечення на професійний рівень. У серпні 1919 р. після відходу за Збруч було створено “Відділ для освіти при команді Етапу УГА”. Його завданням було розширення світогляду стрільців, підтримання бойового духу у військах. Створювалися курси для навчання неписьменних вояків грамоті, проводилися лекції з української історії та літератури. Основну роль у цій справі відігравали старшини, які отримували з відділу необхідну літературу та матеріали. Пізніше було створено “Пресову Кватиру Начальної Команди УГА”, яка ділилася на сім відділів:

  1.  організаційний – організація освітньої та виховної роботи;
  2.  видавничий;
  3.  вічевий – агітаційна робота серед місцевого населення;
  4.  історичний;
  5.  інформаційний;
  6.  бібліотечний;
  7.  театральний.

Пресовій Кватирі підпорядковувались “бюро пропаганди” у корпусах. Проте культурно-освітня праця не змогла набути належного розвитку через ряд несприятливих обставин.

Важливим чинником військового виховання на той час було військове духовенство, або капеланство. Походження останнього терміну таке. Св. Мартин Турський, воїн IV ст. однієї холодної ночі зустрів змерзлого жебрака, і віддав йому половину свого плаща. Під час сну він побачив Христа, вдягненого в цю половину. Вражений вояк прийняв хрещення і присвятив своє життя церкві. А плащ (capella – лат.) св. Мартина почали брати з собою в бій як прапор. Коли плащ став реліквією церкви, при ньому постійно перебував священик – capellanus, який також обслуговував духовні потреби короля [37, с. 2].

У часи війни за державність (1917-1921) військові капелани відігравали велику роль у моральному вихованні українських вояків. Заходи щодо оформлення інституту військового духовенства почались ще за часів гетьмана П.П.Скоропадського. За Директорії було створено Головну Управу Військового духовенства Армії УНР, якою керував митрат протопресвітер о. П.Г.Пащевський – активний діяч за українізацію церкви, учасник Першого Зимового Походу [14, с. 211]. Велика увага приділялася духовній опіці вояків і в УГА. Військове духовенство було організовано на австрійський зразок. Правове становище та обов’язки капеланів регулювалися низкою наказів Державного Секретаріату Військових Справ, виданих у лютому-квітні 1919 р. Цікаво, що для військового духовенства було запроваджено окремий однострій та звання. Планувалося також встановити спеціальну нагороду – Хрест за особливі заслуги (два класи). Військове духовенство стало важливим фактором у військовому вихованні українських вояків. У жорстокий воєнний час людині не важко було розгубити свої моральні якості. Тож задачею капеланів було не допустити спустошення духовного світу бійців, дати їм моральну підтримку. Роль духовенства взагалі і військових капеланів зокрема влучно охарактеризував начільний духівник УГА о. Василь Лаба: “Духовенство вело український народ на змінних історичних шляхах його слави і скорботи та вивело його у повновартий народ” [16, с. 310-311].

Війна за державність 1917-1921 рр. не принесла українському народові омріяної волі. Україна була захоплена й розділена між радянською Росією та Польщею. Проте з початком Другої світової війни з’явився новий шанс відродити незалежність України. Характерною особливістю українського війська у той період було те, що вони являли собою партизанські формування. Військове виховання в цих загонах неминуче повинно було мати специфічні особливості.

Принципи військового виховання в “Поліській Січі” УПА було викладено у “Законі Українського Партизана” (березень 1942 р.). Наведемо деякі його положення:

“…2. Український партизан провадить боротьбу не з-за бажання анархії або жадоби наживи, а для святих національних ідей та високих політичних цілей…

4. Український партизан буде всіма силами та засобами боротися з кожним окупантом України так довго, доки не виборе своєї абсолютно ні від кого незалежної держави – самостійної України…

7. Український партизан не знає, що таке страх, зрада таємниці, пияцтво, розпуста та якійсь інший вчинок, що соромив би його самого, його армію, його рід, його націю та ім’я його славних предків-лицарів…

10. Український партизан як вояк в іррегулярних умовах підлягає на свободі ще більшій моральній та фізичній дисципліні, ніж регулярний вояк за мурами казарм…

  1.  Український партизан ніколи не допустить, щоб у рядах його славної підземної армії поширювалось хоч би й найменшою мірою несумлінне виконання своїх обов’язків”.

Цей закон партизани мали знати напам’ять. За його порушення спочатку передбачалася лише моральна кара у формі різних дисциплінарних заходів, а потім і фізична. Проте, підтримання суворої дисципліни було важкою справою через партизанський характер цього формування [1, с. 117-118]. Тому основна увага зверталась на моральну свідомість вояків. В Поліській Січі існував також інститут військового духовенства. М.Д.Боровець у своїх спогадах згадує о. Дем’яна, колишнього сотника Армії УНР, кавалера ордена Залізного Хреста.

Бандерівська УПА вела свій початок від збройних загонів ОУН(б), що утворились на Поліссі у 1942 р. Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 р. Першим командиром УПА став полковник Р.Клячківський, а начальником штабу – полковник Л.Ступницький. Після реорганізації у листопаді 1943 р. було утворено Головний Військовий Штаб, введено посаду Головного Командира УПА.

Бійців УПА виховували в дусі прагнення до відродження незалежності України; формували в них такі якості, як мужність, відвага, нещадність до ворогів, дисциплінованість. Характерною особливістю військового виховання була партійна пропаганда.

Отже, військове виховання в Збройних силах України має глибокі історичні традиції. Такі його засади, як патріотизм, висока свідомість, дисципліна не втратили актуальності й сьогодні.

________________     _____________________________________________       ______

Розробив:

“____”______________20_____ року

Розглянуто і ухвалено на засіданні кафедри МПЗ діяльності військ

Протокол     від "28" серпня 2011 року №6


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

3097. Химия радиоматериалов 98.06 KB
  Химия радиоматериалов. Определить падение напряжения в линии электропередач длиной L при температуре То1, То2 , То3, если провод имеет сечение S и по нему течет ток I. Дано Материал – Cu То1=-30C То2=0 То3=+30C L=500км S=30мм2 I=250А Найти...
3098. Философы о сущности человека 67.64 KB
  Философы о сущности человека Введение в философию Жизнь с ее сложной паутиной коллизий, наука и культура в целом (куда входят все науки, виды искусства, религия и, разумеется, философия) с их гигантскими достижениями  требуют от нас, и прежде в...
3099. Внешняя среда управления организацией 49.15 KB
  После перехода России к рыночным отношениям, стало образовываться большое количество предприятий. Основной задачей этих организаций стало выживание в подвижной и неопределённой среде. Организация должна отражать состояние внешней сред...
3100. Язык – основной элемент в культуре 37.39 KB
  Видное место в современной культурологии занимает структурализм, основные идеи которого разработаны в работах французских ученых К. Леви-Стросса, Ж. Деррида, Ж. Лакана, М. Фуко и др. Структурализм поставил задачу преодолеть описательность в культуро...
3101. Предмет политологии 41.4 KB
  Предмет политологии 1.Возникновение политологии: её предмет, законы, категории и функции. Политология – одна из самых молодых гуманитарных дисциплин. Она оформилась как самостоятельная отрасль научного знания лишь в конце 40–х гг. ХХ в. Лю...
3102. История фармацевтической технологии. Старинные лекарственные формы 56.05 KB
  Введение На протяжении истории цивилизации лекарственные  формы претерпели существенную эволюцию, обусловленную прогрессом естественнонаучных знаний. При этом одни из них исчезали, другие совершенствовались. Наряду с  этим на разных этапах...
3103. Факторы экологического риска 55 KB
  Факторы риска и их классификация. Понятия и определения В Федеральном законе РФ от 10 января 2002 года "Об охране окружающей среды" дается определение экологического риска, которое гласит, что "экологический риск - вероятность наступления собы...
3104. Топливное хозяйство. Жидкое и газообразное топливо 5.85 MB
  Топливное хозяйство. Жидкое и газообразное топливо ЖИДКОЕ ТОПЛИВО Сырая нефть представляет собой смесь жидких углеводородов различного состава, в которых могут быть растворены твердые углеводороды. Состав рабочей части топлива - Cр + Hр + Sр + Oр...
3105. Сети связи и системы коммутации 13.83 MB
  Сети связи и системы коммутации 1 Единая сеть электросвязи России (ЕСЭ). Состав ЕСЭ. Типы и особенности систем связи ЕСЭ. Основой электросвязи Российской Федерации является Единая сеть электросвязи (ЕСЭ) РФ, обеспечивающая предоставление услуг элект...