37534

Філософія, її людські виміри та смисл

Лекция

Логика и философия

Сильні душевні враження впечатления отримані насамперед в дитячому віці. Причому пізнай себе як результат еволюції природи в любові та з любов’ю до неї оскільки вона твоя матір. У зв’язку з цим хто має досвід знає що але не знає чому; хто володіє мистецтвом знає чому тобто знає причину Аристотель. Вони – чомучки почемучки.

Украинкский

2013-09-24

43.43 KB

13 чел.

ТЕМА 1. Філософія, її людські виміри та смисл

ПЛАН

1. Основні концепції походження філософії. Предмет і завдання філософії.

2. Поняття світогляду та його типи: міфологія, релігія, філософія.

3. Головні функції філософії як способи вирішення її завдань.

                                       Коротка анотація змісту 

                                    

Філософія – від гр. філео – любов, софія – мудрість.

Психологічні причини виникнення. – 1. Вроджена людині допитливість, любознательность. 2. Сильні душевні враження/впечатления, отримані насамперед в дитячому віці. 3. Сильне бажання повернути втрачену душевну рівновагу через пошук відповіді на причину, яка вивела зі стану рівноваги. 4. Здивування як від об’єкта, що вивів зі стану душевної рівноваги, так і від того, що людина здатна самостійно знайти відповідь чи відповіді.

Соціальні причини. – 1. Розподіл праці між людьми в суспільстві на виконавчу – фізичну – та творчу – розумову. 2. Наявність вільного часу у певної частини панівного класу, яка має можливість постійно займатись розумово-пізнавальною діяльністю.

Звідси випливає головне завдання філософії – пошук відповідей на причини, які виводять людину зі стану рівноваги. Це здійснюється засобами мислення, яке шукає засадничі основи/підвалини світобудови, що досягається прийняттям певних аксіом, маючи які, можна засобами мислення вивести з них все розмаїття світобудови.

Перший системний Філософ (до нього були мудреці – творці афоризмів або діалогів) Аристотель якраз і визначив філософію як процес мислення про мислення. А мислення визначив як уміння знайти єдину загальну основу сущого, даного людині у сприйнятті через різноманітність об’єктів. Це єдине і загальне, спільне якраз і представлене аксіомами. Для філософії такою вихідною аксіомою стала аксіома – подібне притягується до подібного. 

Інакше: подібне творить подібне за спільною, загальною основою. 

Звідси похідна аксіома: людина як мікрокосм подібна макрокосму.

Звідси заклик філософів і філософії до людини: пізнай саму себе.

Причому, пізнай себе як результат еволюції природи в любові та з любовю до неї, оскільки вона твоя матір.

Філософія як мислення про мислення – це, насамперед, діалог з текстами видатних мислителів, який дозволяє підняти рівень розуміння на їх рівень.

Філософія, розвиваючи мистецтво/навички мислення, це «шлях до мудрості як знання причин, дії яких підпорядковані одиничні предмети» (Аристотель).

У зв’язку з цим, «хто має досвід, знає «що», але не знає «чому»; хто володіє мистецтвом, знає «чому», тобто знає причину» (Аристотель).

Звідси кожен, хто стає на шлях пізнання, має постійно (постійність – атрибутивна ознака закону) розвивати в собі допитливість.

Тепер час поставити запитання до вище викладеного.

1. Як можна перевірити, що людині вроджена допитливість? – Діти у віці до 5-6 років постійно ставлять перед дорослими та один перед одним запитання. Вони – «чомучки», «почемучки».

2. Що саме вражає людину? – Насамперед – невідоме. Без отримання адекватної відповіді людина перебуває в стані страху, а разом із нею вона його долає, тим самим наповнюючи свою свідомість відомими їй знаннями.

3. Чому діти, дорослішаючи, перестають ставити запитання? Від чого це залежить? – Знайдіть варіанти відповідей самостійно.

4. Чому потрібно повертати втрачену душевну рівновагу?

5. Які можуть бути наслідки від стану постійної душевної неврівноваженості?

6. Що таке диво? – Ефект швидкодії: запитав – і відповідь знайшлась.

7. Що таке здивування? – Дайте самостійні варіанти відповідей.

8. Чому виконавська робота не є творчою?

9. Що таке творчість?

10. Чому мислення є творчим? – Тому що знайти спільне, єдине, загальне в різноманітному не так легко – зявляються постійні сумніви в тому, чи обраний варіант вірний.

11. В чому приємність здивування?

12. Яким чином започатковується пізнавальний процес як своєрідний спосіб життя? – Почуттям радісного задоволення від самостійно знайденої причини, що вивела зі стану душевної рівноваги.

13. Що таке мудрість? – Стисле й лаконічне, влучне судження відносно сутності якогось природного або суспільного явища, події. (Знайдіть в афористичній літературі різні визначення мудрості і будете вражені й здивовані від їх кількості та змістовної різноманітності). За Аристотелем, мудрість – це знання першопричин існування всіх одиничних речей.

14. Чому і за що люблять мудрість? – Тому, що вона аксіоматична і не потребує доведень. А також за те, що вона формує у людини самоповагу – будучи окремою одиничною істотою, вона робить її носієм загального, спільного, єдиного, врешті – суспільного.

15. Чому біблійний Бог не радив Адаму і Єві ставати на шлях пізнання?

16. Чому і за що люблять мудреців? – Тому, що вони висловлюють те, що для всіх є очевидною достовірністю, не претендуючи на авторство. За відсутність зверхнього ставлення до людей, за душевну врівноваженість.

17. Чому шанобливого ставлення до філософів-мислителів тією мірою, як це маємо у ставленні до мудреців, немає? – Тому, що вони мислять не аксіоматично – на основі досвіду, а теоремно – засобами абстрагування від свідчень чуттєвого досвіду. А це не для масової людини, через що вона схильна вбачати в цьому своє приниження. Тим більше, що багато хто з мислителів дає підстави для цього, відносячи її до носіїв темного, а не істинного знання.

18. У чому подібність людини і природи? – Насамперед у тому, що вони з’єднані спільними законами існування.

19. Які докази такої подібності за формою? – Людина, починаючи з дитячого віку, сприймає світ персоніфіковано, антропоморфно.

20. Чому людині набагато легше впізнати себе, наприклад, у дзеркалі, на фотографії, ніж пізнати? – Тому, що пізнання – це якраз абстрагування/відчуження від зовнішніх форм буття предметів заради знаходження їх єдиної загальної спільної основи, що для пересічної людини складно, нелегко, хворобливо, небезпечно для здоров’я.

21. Що раніше за людину народилось? – Лінь-матінка.

22. Чому «лінь – матінка?». – Тому що матір захищає своїх дітей від будь-яких хвороб.

23. Чому пізнання – хвороба? – Самостійно.

24. Чому фізика як наука стверджує, що подібне, однойменне – відштовхується, а різнойменне, протилежне – притягується? – Відповідь дайте в кінці курсу, або, принаймні, після вивчення діалектичної методології пізнання. Зараз головне, щоб така аксіома вразила Вашу свідомість, вивела зі стану душевно-пізнавального застою.

25. Як можна пізнати себе самого, будучи природною і суспільною істотою? – Через порівняння себе як певної цілісної системи властивостей з іншими людьми з метою знаходження спільних властивостей, але з різною мірою їх актуалізації/розвиненості, що дає можливість для власного саморозвитку.

26. Чому М.Гайдеггер визначив філософію як «діалог людини з мислителями»? – Очевидно, тому, що такий діалог піднімає людину до найвищого рівня розвитку в ній того, що, власне, робить людину людиною – до формування пізнавального способу життя як життя осмисленого. Віра в Бога як носія розуму мало що дає без того, щоб людина була здатна до автономного мислення.

27. Чому мудрі вислови відрізняються у різних народів? – Самостійно.

28. В чому недолік/обмеженість мудрих афоризмів? – Візьміть будь-який афоризм і спробуйте знайти межу його достовірності.

29. Чому дорослі люди, принаймні, їх більшість, вважають за прояв мудрості вислів: «Я вже нічому не дивуюсь»?

30. Чому студенти не ставлять запитання до викладачів відносно тих проблем, які вони не зрозуміли, хоча викладачі завжди запитують: «Чи є запитання? Чи всі зрозуміли?».

Практичне завдання на семінар: поставте нові запитання і дайте відповіді на ті варіанти, які вже наведені.

Виходьте у своїй підготовці до філософії з наступної максими філософа й письменника, лауреата Нобелівської премії Альбера Камю: «Хочеш бути філософом – пиши романи». Сказане усно забувається, а написане – залишається. Тому до нього завжди можна повернутись і щось змінити, додати нову аргументацію, щось заперечити собі самому попередньому. Головне – не лінуватись.

Активно попрацювавши над обдумуванням викладеного та пошуком самостійних відповідей і нових варіантів наведених відповідей, можна переконатись, що справді об’єкт філософії – Всесвіт в його гармонійній цілісності. Л.Фейєрбах відзначав, що перші філософи були астрономами, а фактично перша форма суспільно-гуманітарного знання – астрологія.  Предмет філософії – пошук загально-родових начал світобудови, з яких засобами мислення можна вивести (народити) всю її предметно-речову і духовну діяльність. Адже засобами органів відчуття охопити Всесвіт в єдиному началі неможливо. Звідси й завдання філософії – розвивати мислення про мислення з метою відкрити шлях світотворчості, світо- і людинопізнання. Шлях – це і є метод, маючи який, людина отримує можливість стати суб’єктом (господарем) своєї волі і долі. Тому її визначають як спосіб духовно-практичного становлення людини в єдності з природопізнанням.

2. Світогляд – форма самосвідомості, яка визначає ціннісно-смислову мотивацію життєдіяльності людини і проявляється у трьох головних типах. А саме: міфологія – проекція душевних схильностей, бажань, інтересів у предмети і явища природи, яка є своєрідним дзеркалом людини; релігія – внутрішнє самоспоглядання душевних властивостей у духовному діалозі з Верховною силою – Богом як синонімом Розуму; філософіяавтономний (оскільки досить незначна кількість людей формує такий тип світогляду) пізнавальний погляд на духовну спадщину людства. Отже, у першому випадку людина мірою своїх душевних складових обирає могутність і потужність природи як свого власного органічного тіла, бачить себе як природорівну істоту. В другому – міра людських бажань визначена розумно-вольовою сутністю Бога, до якої вона причетна як богоподібна істота. Нарешті, філософія піднімає духовну силу людини до пізнавально-перетворчої сили людства, яку вона засвоює як свою власну, як силу власного розуму.

Структурно міфологія включає в себе наступні мотиваційні складові:

а) тотемізм – органічну єдність із природою, представленою різними представниками рослинного або тваринного світу, які виступають як батьки певних людських спільнот, в яких її члени переймають/запозичують спосіб їх життєдіяльності і яких сакралізують/освячують засобами табу – заборони на їх вбивство. Так появляється перша мотиваційна моральна заборона – не вбий, а вчись жити спільно з природним довкіллям. Так народжується почуття патріотизму – любов до Батьківщини як любов до споріднених за природними ознаками людей, оскільки вони вважають певне природне/географічне довкілля необхідною умовою власного життя. Тут тотемні істоти – на половину люди і на половину тварини. Наприклад, людина з прізвищами Земляний, Пшеничний, Лісовик, Вовк, Лисиця тощо.

б) аніматизм – виростає на тотемізмі, тому являє собою сакралізацію/освячення життя, буквально представлене диханням всього навколишнього природного й також суспільного – мова – середовища. Звідси ціннісно-мотиваційна установка – життя вічне, людина і всі живі істоти – вічні істоти. На цій основі пізніше формується право на життя як безумовна й визначальна цінність цивілізованого суспільства. Причому, життя не лише фізіологічне, а значно більшою мірою духовне – всі душевні схильності мають бути реалізовані/здійснені, бо ними безпосередньо дихає людська спільнота й окрема людина.

в) анімізм – органічно виростає на аніматизмі тим чином, що душевні схильності набувають духовного спрямування. Це означає, що хаотична сукупність душевних бажань трансформується у мотиваційно цілеспрямовану діяльність певних героїчних істот, які мають чітко виражений людський образ. Тому на цьому рівні міфологічного світогляду відбувається процес персоніфікації або антропоморфізації природи загалом, близького природного довкілля певними родоплемінними общинами. Створюється своєрідний – рідний для них, тому що свій – божественний пантеон, персонажі якого стають прикладом для наслідування в розвитку тих чи інших душевних нахилів. На цій основі виникає мистецтво скульптури – божества/ідоли зображуються в застиглій могутній формі каменю, хоча до них ставлення як до живих (аніматизм) і вічних – їх не можна тиражувати. Так створилась практика ідолопоклонства, не подолана й донині.

г) магія – якщо духи божеств, що управляють природою і людиною, живі й мешкають у всіх природних явищах, то з ними можна, дотримуючись певних ритуальних методик/практик, утворювати безпосередній контакт для того, щоб довідатись про їх наміри та скоригувати ними власні людські дії. Це і є магічна практика як мотивація до певного способу життєдіяльності. Треба зазначити, що на цій основі утворилась також художня література, персонажі якої якраз і є тими ідолами, поклоняючись яким, людина фактично мотивує свою власну життєдіяльність.

д) фетишизм – можна вважати сутнісним мотиваційно-світоглядним завершенням міфології, оскільки він являє собою специфічну форму життєдіяльності людини, підсилену енергією (у перекладі з грецької це і є діяльність) як власне природно-географічного, так і суспільного довкілля. Фетишизм – це віра людини в діяльну сутність природних явищ і себе самої як діяльної природної і водночас суспільної духовної істоти. Тобто, як природа зцілює людину властивостями своїх об’єктів, так і людина здатна, притягуючись до них і до інших людей, зцілити себе цілеспрямованим способом життя. А ним якраз і є життя самопізнавальне.

Тепер поставимо запитання до п.2 теми.

1. Який світ оглядає людина як носій світогляду?

2. Завдяки чому можливий огляд світу?

3. Чому світогляд є формою самосвідомості?

4. Чому міфологія проектує світ/зміст власної душі в природу?

5. Які бажання, потреби та інтереси є визначальними для людини/дитини?

6. Чим принципово відрізняються бажання, потреби та інтереси за психофізіологічними та соціальними спрямуваннями?

7. Що буквально (в перекладі з грецької) означає слово міф?

8. Чим відрізняється бажання від потреб? Від інтересу? Потреба від інтересу? Інтерес від бажання?

9. Що таке тотем? Що таке тотемізм?

10. Чому у кожної людини і кожного народу є потреба в тотемах?

11. Чому у різних людей і народів різні тотеми? До чого це може призвести і призводить в історії взаємин між ними?

12. Чому навчають людину і народи тотемні істоти?

13. Чому люди проектують своїх тотемів на зоряне небо?

14. Що таке табу? Чому табу накладається на тотемів?

15. Які види мистецтва породжує тотемістична свідомість?

16. Що пізнає людина в тотемах?

17. Чому тотема не можна вбивати, а інших тотемних істот можна?

18. Тотема люблять і водночас відчувають страх перед ним. Чому?

19. Які тотемні істоти властиві українському народу? Які тотеми є головними?

20. Мова народу є його тотемом чи ні?

21. Чому в українських міфах вовчик-братик, лисичка-сестричка, хоча це хижі й підступні істоти?

22. Що таке зооатропоморфізм і яка його природа?

23. Яким чином можна пізнати тотемних істот, особливо тварин?

24. Що буквально означає слово анімус?

25. Що саме тотемізується в аніматизмі і чому?

26. Чим дихають всі без виключення природні об’єкти?

27. Чому людина освячує життя бачачи приклади їх смерті, зникнення і знищення?

28. Як Ви розумієте соціальну функцію аніматизму?

29. У якому вигляді в кожній живій людині продовжують жити померлі?

30. Що таке душа і чому душа людини вічна?

31. Чи може померти душа народу?

32. Т.Шевченко писав: «Не вмирає душа наша, не вмирає …». Підставте потрібне слово, яке він вважав головною ознакою українців?

33. Т.Шевченко писав: «Наша дума, наша пісня, не …, не …». Вставте потрібні слова, що характеризують невмирущість народу.

34. Що буквально означає слово аніма? Чим воно відрізняється від анімус?

35. Чим суттєво і змістовно відрізняється душа від духу?

36. Чому душевні властивості людини набувають антропоморфного вигляду?

37. Чому така велика кількість людиноподібних божественних істот утворюється на рівні анімізму?

38. Чи відчуває страх перед богами людина? Як вона долає його?

39. В чому сутність практики ідолопоклонства?

40. В чому недолік практики ідолопоклонства?

41. Чи можливо людині, вмотивованій ідолами, змінити мотивацію на пізнавальну, а не впізнавальну?

42. Що для звичайної людини демонструє ідол/божество?

43. Чому відношення людини до скульптурного божества аналогічне відношенню до живої істоти?

44. Чому не тільки у людей є бажання мати прихильність богів, але й у богів є бажання мати прихильність від людей?

45. Чому життя богів – постійна героїчна боротьба між собою і людьми?

46. Чому боги живуть над людьми – на Олімпі, в Небі?

47. Чому народи запозичують міфи інших народів і чому вони досить часто мають багато спільного у своєму змісті?

48. В якому виді мистецтва найбільш повно представлене «життя» міфічних персонажів?

49. Чому міфічні персонажі не демонструють виключно позитивні вчинки?

50. Відомо, що різні народи проявляють агресію по відношенню до інших народів. Яка роль у цьому властивої їм міфології?

51. Чому міфи дозволяють давати їх змісту різну інтерпретацію?

52. Чим зумовлена ієрархія богів?

53. В чому проявляється анімізм у взаємовідносинах між людьми і народами, які вже стали зрілими і дорослими, освіченими науковими знаннями?

54. Яким чином тотемізм, аніматизм та анімізм формують магічну практику?

55. Чому магічна сила впливу на людину найбільш потужно проявляється через слово?

56. Завдяки яким якостям певні люди отримують/набувають магічної сили духу?

57. Чому магія є біла й чорна?

58. Чому магія слова потужніша магії рухів?

59. Що у фізичному світі відповідає магії?

60. Які категорії людей мають магічний вплив на інших людей і чому?

61. Чим вчитель відрізняється від мага?

62. Чому такою потужною є вплив магів на народ і народну свідомість?

63. Чому очі – дзеркало душі?

64. Яка причина того, що фетишизм формує позитивне ставлення людини до природних об’єктів?

65. Наведіть приклади фетишизації властивостей об’єктів природи; властивостей людей.

66. Чому товарний фетишизм має більший вплив на людей, ніж моральний, естетичний?

67. Чи можна вважати мудрі вислови проявом фетишизму?

68. Чому у людей різної статі різні об’єкти фетишизму?

69. Які фетиші мають визначати мотиваційну свідомість студента?

70. Які фетиші властиві українцям? Які росіянам?

71. В чому полягає позитивний мотиваційний потенціал міфологічного світогляду?

71. Чому людина має непереборне бажання залишатись дитиною?

72. Чому імя людини пишеться з великої літери? Як і назви природних об’єктів і суспільних інституцій.

73.

Загалом міфологію можна визначити як перенесення душевного простору людини як суспільно-общинної істоти на найближче природне середовище, засобами чого досягається її суб’єктність. Тобто, вона стає активним, мотиваційно спрямованим на об’єкти життєзабезпечення, суб’єктом, оскільки героїчні літературні персонажі виступають для неї як реальні у своєму існуванні, з яких вона бере приклад і до рівня могутності яких намагається дорости. Це вкрай важливий висновок для розуміння того, в чому полягає дорослішання і дорослість.

Міфологія – це процес персоніфікації природи й водночас натуралізації/уприроднення людини. Тому вона також визначається як процес продукування героїчно-магічної історії власного імені людини, де імена мають душевні схильності, що стали духовно спрямованими, суб’єктними. Міф – це віра людини в чудо здійснення своїх бажань, потреб, інтересів. А чудо – це ефект швидкодії: загадав бажання і воно миттєво здійснилось.

Загалом міфологія – це перспективне світобачення, такий огляд світу, завдяки якому людина бачить/оглядає себе саму у всій цілісності природних об’єктів і явищ. Тому на її основі формується об’єктивний як об’єктний спосіб підходу до природи, врешті – виникає наукова свідомість.

Щодо мотиваційних складових релігії як типу світогляду, то вони такі. Але попередньо слід зауважити, що буквально, семантично слово релігія в перекладі означає відтворення зв’язку, його – зв’язку – святість, його освячення, тобто обожнення.

а) віра – сформована на основі міфології мотиваційно визначена переконаність у тому, що кожна людина наділена життєвою енергією, достатньою для життєзабезпечення в тому випадку, коли вона позбудеться практики ідолопоклонства перед чимось просторово зовнішнім відносно неї, а почне поклонятись собі самій, постійно пов’язуючи своє життя із взяттям уроків власного досвіду і досвіду попередників, який передається або традиціями, або ж залученням до знань, носіями яких є тексти. Звідси проголошення текстів Святим Писанням, Священним Письмом. Звідси й необхідність перебування свідомості людини в стані мотивації вірою своєї життєдіяльності. Віри у власні сили, віри в необхідність їх розвитку, пробудження.

б) надія – чуттєвий стан свідомості людини, вмотивований переконаністю в тому, що в ній наявний необхідний для гідного життя життєтворчий потенціал, завдяки чому вона стає активною істотою, яка схиляється не перед кимось або чимось, а перед собою як наділеною, а не обділеною, життєвою енергією істотою. Звідси заздрість церкви, яка монополізувала релігійний світогляд, фактично міфологізуючи його, проявлена у вигляді застереження: «Змирись, горда людино!», та визначивши гординю чи не найбільшим гріхом.

в) любов – чуттєвий стан свідомості, мотиваційна домінанта якого визначає актуалізацію властивого/ї людині таланту/схильності в напрямку до об’єкта їх задоволення. Любов – це притяжіння до об’єкта задоволення змісту таланту/схильності/обдарування тощо; це ефект близькодії, засобами якого бажання і його об’єкт не мають між собою жодних перепон, жодних опосередкувань.

Варто розрізняти релігію як світогляд і релігію в її церковно-конфесійному застосуванні. Остання є нічим іншим, як всього лише уявним, несправжнім, нещирим, хибним використанням міфологічного світогляду. Тому церква визначальну роль надає культово-ритуальній практиці, поклонінню Богу, персоніфікованому, якщо це християнство, в особі Христа, адекватними представниками якого нібито є церковні ієрархи. Ми подали той варіант, який має авторську інтерпретацію, підсилену міркуваннями видатних представників релігійної філософії. Не віра в Бога є сутністю релігії, а віра в божественну, тобто священну і святу мотиваційну цінність моральних чеснот, якими має керуватись людина, але якими складно користуватись, якщо не йти шляхом самопізнання, до чого й закликає філософія як той тип світогляду, який відповідає покликанню людини.

Загалом релігія – це інтроспективне світо-переживання, засобами якого людина оглядає світ власної душі з метою вибору такої схильності, мотиваційна домінанта якої максимально відповідає її покликанню і призначенню. Можна і потрібно у філософському сенсі так розуміти відомий заклик релігійного філософа Христа: любіть ближнього свого, як себе самого. А саме: найближчим для людини є її власний талант, який вона зобов’язана любити, в який зобов’язана вірити і на який зобов’язана надіятись. Тому Л.Фейєрбах і стверджував, що людина відрізняється від тварини тим, що у тварин немає релігії. Звідси не кожен, хто відвідує церкву, є носієм релігійного світогляду: має бути віра в себе, а не ідолопоклонство перед кимось.

Студентам і викладачам рекомендую прочитати праці видатних філософів, починаючи від Августина Святого і закінчуючи Кантом, Гегелем, Фейєрбахом, Шлейєрмахером та ін.

Філософія як тип світогляду має наступні мотиваційні складові, породжені насамперед міфологією та релігією в поданому нами вигляді. При цьому не забуваймо, що філософія виникла в тісній співдружності з міфологією, яку вона по-дружньому, по-доброму, з легкою іронією критикувала, а не огульно заперечувала. Тому вона органічно включає в себе всі складові міфологічного та релігійного світоглядів. Варто лише уміти знайти їх у цілісному філософському знанні.

а)  розум – здатність людини мотивувати свою життєдіяльність висновками, отриманими засобами мислення, спроможного абстрагуватись від духовно-пізнавального досвіду людства і вивести з нього той категоріально-понятійний рівень знань, який надихає індивідуальну свідомість на загально-родовий напрям існування Буття. Розум – це ніщо інше, як само-організаційний принцип світобудови, знаючи який, можна подолати спротив йому з боку невпорядкованих проявів суб’єктивності.

б)  воля – ніщо інше, як безпосередній прояв діяльно-мотиваційної сили розуму, сформованої засобами раціонально впорядкованого мислення, об’єктом дослідження якого людина обрала духовно-пізнавальний досвід, представлений текстами найвидатніших мислителів в історії людства. Воля – це Закон, якому людина не протидіє, а, навпаки, діє усвідомлено в його напрямку. Тому представниками релігійної філософії, як і взагалі філософами, волі надається статус божественної мотиваційної сили. Так, Августин вважав, що атрибутами Бога є розум і воля – лише у своїй гармонійній єдності вони мають творчо-діяльну силу. Тому варто говорити про силу розумно впорядкованої воля та про вольовий розум (на відміну від свавільно-афективного розуму, визначеного силою вродженого характеру).

Загалом філософія – це ретроспективне вольове світорозуміння, яке оглядає світ духовно-пізнавальних надбань людства у всіх його наявних формах. Звідси заклик філософії до людини: пізнай себе як розумно-вольову істоту, як носія всесвітньо-історичного духу пізнання.             

Отже, всі типи світогляду найсуттєвішим чином характеризують людину як соціальну істоту. Міф – єдність людини з природним довкіллям; релігія – духовна єдність із Богом як носієм розумної волі; філософія – єдність людини з пізнавальним досвідом людства. Кожна людина суміщає в собі, хоча й різною мірою, всі визначальні мотиваційні спонуки всіх форм світогляду. Це породжує духовне розмаїття суспільства, але й проблеми роз’єднаності.

Пізнавальна діяльність людини започатковується згідно принципу подібне творить подібне. На цій підставі людина пізнає світ, уподібнюючи себе Всесвіту. Тому говорять також, що філософія – це вчення про безкінечність. Слід також зважати на те, що філософія, шукаючи першооснови буття, формує аксіоматичний метод пізнання, за якого за первинне начало береться якесь допущення, з якого засобами дедуктивного способу мислення виводиться увесь світ як Всесвіт в його умоглядному вигляді. Ось чому філософію цілком справедливо вважають матір’ю всіх наук – вона відкриває закони світобудови задовго до того, як вони емпірично відкриті (перевідкриті) природознавством.

3. Виходячи з визначеної сутності філософії, можна окреслити її головні функції.

Світоглядна забезпечує розумно-вольову, а не афективну (примхливу), мотивацію суспільної поведінки кожного, хто піднімається від любові до мудрості до самопізнавального способу життя, розуміючи, що світ у людині представлений своїми законами. У зв’язку з цим історія філософії – це ніщо інше, як постійне з’ясування співвідношення розуму і волі. Це її основні першоначала.

Онтологічна – вона шукає загальне і єдине начало світобудови, субстанцію, що породжує все її різноманіття. Онтологія – це не тільки вчення про буття, але й про буття сущого, яким для неї є буття розумної волі й вольового розуму. В релігійній філософії носієм таких якостей є Бог, який із волі до світотворчості творить розумно впорядкований світ. Для людини це мета її життя – сформувати розумно-вольовий спосіб життєдіяльності, витіснивши афективно-вольовий.

Гносеологічна – пізнає все, що існує матеріально і духовно, з єдиного і загального начала, тому знає суще в його законах. Але пізнає засобами методологічно оформленого мислення, яким є понятійно осмислена діалектика. Оскільки філософія виходить із аксіоматичної єдності мікро й макрокосму, вона характеризується як система пізнавального оптимізму. Звичайно, в першу чергу це відноситься до макросвіту, адже людина не може за будь-яких умов діяти виключно раціонально, стаціонарно, строго передбачувано.

Логічна – розробляє закони світопізнавального мислення, тому філософія – це мислення про мислення. Звідси завдання філософії – спонукати людину до вироблення в собі стійкої схильності до понятійно оформленого мислення. У межах філософії вироблена формальна логіка (Аристотель) як вчення про закони і правила побудови мисленневого процесу і діалектична логіка як вчення про об’єктивно-істинне знання з точки зору його побудови.

Всі ці функції забезпечують філософії статус науки наук, носія розуму, істини, блага і краси, статус любові до мудрості.

ТЕМА 2. Історичний розвиток світової філософії 

ПЛАН

1. Філософія давніх часів:

 а) давньокитайська  філософія: Лао-цзи, Конфуцій;

         б) давньоіндійська філософія.

2.  Елінсько-римська філософія:

         а) проблеми онтології (Фалес, Геракліт, Демокріт, Епікур);

         б)проблеми гносеології (Платон, Аристотель);

         в) етична проблематика (Епікур, Сенека, Плотін).

3.Філософія Середньовіччя та епохи Відродження:

         а) основні особливості релігійної філософії;

         б) номіналізм і реалізм, його змістовна проблематика;

         в) філософія патристики (Тертулліан, Августин);

         г) докази буття Бога: Ф. Аквінат.

         д) філософські погляди мислителів епохи Відродження (Монтень, Кузанець, Бруно).

4.Філософія Нового часу: проблема методу пізнання, емпіризм і раціоналізм (Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза, Д. Локк, Г. Лейбніц).

5.Філософія німецького ідеалізму 18 – поч. 19 ст.:

         а) критична методологія І. Канта;

         б) ідеалістична діалектика Г. Гегеля;

         в) антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха.

                                  Коротка анотація змісту

        1.а) У давньокитайській філософії представлені головні її аспекти.

 Онтологічний. Світ створений із хаосу завдяки дії двох впорядкувальних духів. Інь – тяжке й важке, темне й непроникливе жіноче начало, яке є суттю землі; ян легке, світле, проникливе чоловіче начало – небо.

Всього п’ять першостихій – вода, вогонь, дерево, метал і земля. Їх субстратна й водночас субстанційна першооснова – ці, тобто єдине, те, що єднає і об’єднує в певні речі, процеси. Це означає, що світ являє собою різноманітні модифікації ян-ці й інь-ці. Все підпорядковується закону неба – дао, конкретним проявом якого є де.

Верховне божество знаходиться на небі – Шан-ді; там же визначається земна доля всього – і природи, і суспільства, і окремої людини. Тому термін  танься – піднебесна – означає країну, державу. „Без неба народ загине. Від милості неба залежить його доля”. Але воля неба – глибока таємниця. Тому добрі й злі вчинки йдуть від людей, а мудрі правителі мають знати природу людини, перш ніж намагатись пізнати природу дао. Конфуцій радив не перейматись тим, що люди не знають мудреця чи правителя, а тим, що вони не знають природи (характеру, мотивів поведінки) людей.

 Гносеологічний аспект. Предмет пізнання – досвід мудреців, враження і спостереження простолюдинів, принципи управління країною, відносини між людьми, вміння вести бесіду. Основа пізнання – емпіричний досвід народних мас. Знання повинні мати прикладне значення – народ має вміти і вчитись жити згідно знань. Це варіант конфуціанства. В даосизмі немає заклику до пізнання, оскільки „хто говорить – не знає”, адже вже сама назва дао є відходом від нього. Має діяти принцип недіяння. Якщо людина стає на шлях пізнання, нею складно управляти. Тому слід вести природовідповідний спосіб життя, підпорядковуючись волі неба, дао. 

 Людина і суспільство. Антропологічна проблематика є головною. Лі – категорія, що означає ритуал, церемонію, благопристойність, повагу. Суб’єкт лі „благородний муж”, „досконаломудрий” тип правителя. Щоб стати ним, треба змінювати свою природу, „виправляти імя”чжен-мін. Краще відразу бути собою, бути відповідним своїй природженій сутності.

 Жень – „людяність”, „гуманність”, „братолюбство”. Соціум дії жень – аристократія; народ нездатний до цього, адже потрібні досить значні розумові й вольові зусилля. Тобто, суспільство має в якості норми ієрархічну будову.

Категорії ієрархії подані поняттями: сяо – покірність і шанування батьків, ді – підлеглість і повага молодшими старших братів, чжун – відданість як всезагальний етичний принцип.

        1.б) індійська філософія виникла в найтіснішій взаємодії з міфологією і релігією.

Слід зауважити, що Брахман, який є сутністю світу, являє собою вселенську людину, пурушу. Тобто, світ подібний людині за духовною ознакою, „образом” якої є дихання. Вихідна формула: „Брахман є атман”.

Космогонія. Начало – безкінечні й безкрайні води, з яких виникло золоте яйце. З яйця виник Праджапаті („володар творінь”) – пращур усіх живих істот. У нього виникло „бажання”  до запліднення і розмноження, тому він „підігрів” себе через тапас („тепло” куриці-насідки) і створив три світила: Агні (вогонь) із землі, Ваю (вітер) із повітря, Адіті (безкінечність) із неба.

Гносеологія. Упанішади пов’язують пізнання із певними станами душі (атмана). Це: 1) активний стан, для пізнання нічого не важить – життєвий досвід; 2) сон зі сновидіннями і без них – початок і розвиток пізнання, оскільки душа відділяється від тіла; 3) турія – повний відхід від будь-яких зв’язків із матеріальним світом, розчинення індивідуальної душі в „стихії”(ефірі) загальносвітового атмана, повне духовне життя, яке не може бути якимось чином вираженим – адже це сфера вічного і безкінечного.

Якщо брати буддизм як фактично етико-філософське вчення, то в ньому теорія пізнання виражена у так званому восьмеричному благородному шляху Будди, який включає правильне розуміння, правильне спонукання, правильну мову, правильну поведінку, правильний спосіб життя, правильне устремління, правильне мислення, правильне споглядання. Правильне означає згідно певних чітко визначених правил, головне з яких – максимально можливе зосередження пізнавально спрямованої свідомості на об’єкті пізнання, або ж процес медитації. 

Сутність людини відображена в поняттях: карма – причинно визначена життєва доля („праця”, „труд”) людини, сукупність її добрих і злих справ, що є основою для нового майбутнього існування, основою певної духовної сутності; дхарма – обов’язок, правило, право, істина, закон (в буддизмі – елемент буття, його складова); сансара – цикли постійних перетворень-перероджень, в яких проходить життя людини; нірвана – вихід (випадіння) із сансари і входження в духовну першооснову – Брахман, що дає можливість розчинитись у ній, знати її як світло, як енергію, але не пізнати її раціональні визначення.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

45366. Познавательный интерес. Его формирование и развитие. Активизация познавательного интереса при обучении информатике 37.5 KB
  Познавательный интерес. Активизация познавательного интереса при обучении информатике. Понятие познавательного интереса Формирование познавательных интересов в обучении.
45367. Методы обучения. Их многообразие и классификация. Специфичность методов обучения информатике 62 KB
  Методы обучения. Методы по логике передачи и восприятия учебной информации индуктивные дедуктивные 3. Методы стимулирования интереса 3. Методы стимулирования и активации долга и ответственности 3.
45368. Индивидуализация и дифференциация обучения. Формы и методы индивидуализации и дифференциации 24 KB
  Модели дифференциации: Модель потоков. Продвинутые средние низкие потоки Модель гибкого состава класса. Некоторые пары вместе Модель разнородных классов. Всё время разные дети на один предмет Интерактивная модель.
45369. Воспитательная система. Многообразие воспитательных систем 60.5 KB
  Многообразие воспитательных систем План Сущность воспитательной системы. Структура воспитательной системы. Этап становления Отработка содержания деятельности и структуры системы Завершающий Обновление и совершенствование системы Разнообразие воспитательных систем 4. Сущность воспитательной системы Воспитательная система – это упорядоченная совокупность компонентов взаимодействие и интеграция которых определяет наличие у школы способностей целенаправленно и эффективно содействовать развитию личности ребенка.
45370. Системы развивающего обучения 47.5 KB
  Системы развивающего обучения План Понятие и сущность развивающего обучения ЗАР ЗБР принципы структура Дидактическая система Л. Зонкова цель принципы методы формы результат Теория содержательного обучения и дидактическая система Эльконина и Давыдова цели требования к процессу обучения. Формы уроков методы результат Теория поэтапного формирования умственных действий Гальперина Талызиной цели 6 этапов Понятие и сущность развивающего обучения С 30г. В России начинается разработка дидактических систем развивающего...
45371. Сущность процесса обучения: его противоречия, функции, этапы 53.5 KB
  Сущность процесса обучения: его противоречия функции этапы. План Сущность обучения Особенности процесса обучения Закономерности процесса обучения Принципы процесса обучения общие спеуифические Противоречия процесса обучения перечисление противоречий задачи для их преодоления Функции обучения Образовательная Воспитательная Развивающая Этапы процесса обучения Живое созерцание Абстрактное мышление Практика Двусторонний характер обучения Процесс преподавания Процесс учения 1. Сущность обучения – то что...
45372. Многообразие форм организации обучения в школе. Психолого-педагогические требования к современному уроку 52.5 KB
  Многообразие форм организации обучения в школе. План Формы организации обучения. Критерии выбора форм организации обучения. Общие формы обучения Фронтальная форма Групповая Парная Индивидуальная.
45373. Педагогическая деятельность и педагогические взгляды В.А.Сухомлинского 38.5 KB
  Нравственное воспитание 6. Воспитание потребностей культура желаний 7. Трудовое воспитание 8. Другие идеи воспитание без наказаний зубрежка основа на эмоциональночувственной сфере 3 составные части воспитательного процесса.
45374. Место и роль государства в политической системе общества 47.01 KB
  Такая ситуация не может не влиять на природу действующих законов и подза конных актов которые порой могут между собой находиться в противоречии. Отсюда систематизация – это упорядочение нормативных актов приведение их в определённую систему. Выделяют такие виды систематизации как: 1 инкорпорация – форма систематизации путём объединения нормативных актов без изменения их со держания в сборник где каждый из актов сохраняет своё самостоятельное юридическое значение. На неофициальные инкорпоративные материалы нельзя ссылаться в процессе...