3767

Національна символіка України

Реферат

Политология и государственное регулирование

Національна символіка України Згадаймо, як 26 квітня 1989 року на велелюдному мітингові, що зібрався на площі Ринок у Львові з нагоди третьої річниці Чорнобильської аварії, замайоріли синьо-жовті прапори з жалобними стрічками. А кілька днів по тому...

Украинкский

2012-11-05

4.39 MB

49 чел.

Національна символіка України

Згадаймо, як 26 квітня 1989 року на велелюдному мітингові, що зібрався на площі Ринок у Львові з нагоди третьої річниці Чорнобильської аварії, замайоріли синьо-жовті прапори з жалобними стрічками. А кілька днів по тому на першотравневій демонстрації проспектом Леніна пройшли три колони львів'ян, які несли червоні і синьо-жовті стяги. Усі ці події викликали радість серед досить значної частини населення Львівщини, а водночас сум'яття й страх серед іншої. Справа стає дійсно серйозною, оскільки окремі люди, як з табору прихильників, так і супротивників, розпочали справжні політичні спекуляції з цього приводу, що аж ніяк не можна схвалювати. Синьо-жовті прапори маяли також 22 травня того ж року в Києві на урочистому закритті Всесоюзного Шевченківського свята біля пам'ятника Кобзареві, що теж спричинило далеко неоднозначну реакцію і не зовсім умотивовані дії тодішньої влади. Нині, напередодні 20-ї річниці своєї незалежності Україна має ціле покоління молодих громадян, для яких державна символіка є предметом гордості, а не сумнівів і спекуляцій.

На мій погляд, даний посібник познайомить з повною, історично об'єктивною й науково вірогідною розвідкою про історичну українську символіку, що творилась упродовж багатьох століть. Це допоможе певною мірою зняти напруження і насторогу між окремими групами населення.

Отож чим є, по суті, гербова відзнака у формі тризуба, синьо-жовті прапори, національний гімн «Ще не вмерла Україна» — національними чи

націоналістичними символами?

ГЕРБ — ТРИЗУБ

Найдавніші археологічні знахідки тризуба на українських землях походять з І століття нашої ери. Очевидно, він міг бути символом племені, котре проживало тоді, чи знаком влади. Як називалося це плем'я — невідомо, ймовірно воно згодом влилося до об'єднання племен давніх слов'ян, що пізніше створили свою державу — могутню Київську Русь. Зображення тризуба, яке дуже мало відрізнялося од офіційно прийнятого герба Української Народної Республіки (УНР), належить до рубежу XXI століть, часів князювання в Києві Володимира Великого (980—1015 рр.), який міг успадкувати цей знак від своїх предків. Тризуб зберігся на золотих і срібних монетах Володимира, став спадкоємним геральдичним знаком для його нащадків — Святополка І Окаянного (1015—1019 рр.), Ярослава Мудрого (1019— 1054 рр.). Він є в гербі Анни Ярославни, королеви Франції. Про це писали академіки Б. Рибаков й І. Крип'якевич. Аналогічне клеймо має й цегла, знайдена під час розкопок Десятинної церкви в Києві (986—996 рр.) та Успенського собору у Володимирі-Волинському (1160 р.). Зображення його знаходять на цеглі й камінні інших церков, замків, палаців, на зброї, посуді, перснях; відомий цей знак і з рукописів.

Цікавими археологічними знахідками є трапецієподібні підвіски з розкопок у Новгороді, при чому зображення на одній з них у всіх деталях збігається зі знаком на срібних монетах князя Володимира. Окрім того, про що пише академік Б. Рибаков у згаданій праці, по одній підвісці із знаком тризуба й ускладненим малюнком знайдено у Києві, в Бєлгороді, на Рюриковому городищі, у Новгороді.

Протягом кількох століть тризуб був поширений по всіх князівствах Київської Русі, зазнавав змін, включно з переходом до двозуба, що був геральдичним знаком Ізяслава Ярославича (1054—1078 рр.), Святополка II Ізяславича (1093—1113 рр.), галицько-волинського князя Льва Даниловича (1264—1301 рр.) та інших, але весь час зберігав свою первісну Володи-мирову основу. Керамічні плитки, цегла, інші речі з такими символами знаходили під час археологічних розкопок давнього Галича археолог Я. Пастернак (1930—1940 рр.), ленінградський вчений М. Каргер (1950-ті роки), науковці Інституту суспільних наук АН УРСР В. Ауліх (1985 р.) та Ю. Лукомський (1988 р.). Знаки тризуба-двозуба траплялися під час розкопок літописного Звенигорода І. Свєшникову. Досі відомо понад 200 відмін цього геральдичного знака з різноманітними варіантами — додавався хрест на одне з рамен чи збоку, півмісяць, орнаментальні прикраси тощо.

Матеріали археологічних розкопок наведено в працях багатьох істориків, карбовано в серії значків «Русские воины XXIII вв.» (Москва, 1980 р.), на художніх конвертах серії «Старинные русские монеты» (Москва, 1986 р.) тощо.

Одностайної думки щодо значення тризуба вчені не мають. Подібні зображення відомі на давніх солярних знаках в Індії та інших країнах світу. Не виключене й скандинавське походження тризуба. Однак відомо, що ще

з доісторичних часів число три, тріада завжди мали символічне значення. Існує дуже багато теорій про те, чим був цей знак — символом державної влади, військовою чи релігійною емблемою, монограмою, геометричним орнаментом абощо. Та якогось задовільного пояснення жодна з них не дає. А втім, очевидно, за часів Київської Русі тризуб уживали як знак князівської влади Рюриковичів. Як припускає Б. Рибаков, підвіски з тризубом могли бути знаками князівської адміністрації, за типом татарських пайдзе. Натомість А. Молчанов припускає, що це були печатки дипломатичних і зовнішньоторговельних представників Київської Русі у зносинах з Візантією та іншими державами.

Проте тризуб не був офіційним гербом Київської Русі в сучасному розумінні. На думку І. Крип'якевича, справжні герби прийшли до нас із західних країв і вперше трапляються на західноукраїнських землях у XIV столітті. Тоді гербові відзнаки стали загальновживаними. Їх знаходять на печатках галицьких бояр. Окремі феодальні роди як своє династичне знамено вживали тризуб аж до XV століття, але вже з XII століття його почав змінювати герб з архангелом Михаїлом. Свої гербові зображення дістають окремі міста. Наприклад, місто Володимир-Волинський мав знак св. Юрія. Приблизно в цей час з'являється герб Галицької держави — лев.

Відзнаку у формі тризуба використовували українські частини в складі австрійської армії — Українські січові стрільці — під час першої світової війни. Скульптор М. Бринський виконав проект бойового ордена Української Галицької Армії — «Золотий тризуб» 4-х ступенів, який мав стати відзнакою за хоробрість. Символіку зі знаком тризуба використовували бійці УГА під час польсько-української війни 1918—1920 років. З деякою видозміною тризуб протягом певного часу існував і в ЧУГА (Червоній Українській Галицькій Армії). Як державний герб УНР тризуб на синьому тлі був схвалений 12 лютого 1918 року Малою радою в Коростені, зображення опубліковано 1 березня 1918 року в Києві та затверджено Центральною Радою 22 березня 1918 року у формі великого й малого герба з відповідним орнаментальним облямуванням.

Автором проектів був художник В. Кричевський. Тоді ж (22 березня 1918 р.) схвалено велику і малу печатки УНР зі знаком тризуба.

Він став фігурувати на державних банкнотах УНР (автори проектів Г. Нарбут, О. Красовський, В. Кричевський, І. Мозалевський). Як герб тризуб залишився і в часи гетьманату (1918 р.), а далі й за Директорії (1918—1920 рр.). Закон Ради Державних Секретарів про самостійність земель Австро-Угорської монархії від 12 листопада 1918 року, схвалений Національною Радою у Львові 13 листопада 1918 року, передбачав для Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) герб у вигляді золотого лева на синьому тлі, обернутого вправо. Від часу об'єднання УНР і ЗУНР (акт Соборності України, проголошений у Києві 22 січня 1919 року) державним гербом став золотий тризуб на синьому тлі. Символіку із зображенням тризуба в 20-40-х роках XX століття використовували різні політичні угруповання Західної України — праві і ліві — зокрема, з певною відмінністю (середній зуб у формі меча) і Організація українських націоналістів (ОУН). Тризуб із середнім зубом у формі хреста — релігійні угруповання.

Як державний герб тризуб було визнано 15 березня 1939 року Сеймом Карпатської України, що проголосив самостійність цього регіону.

ПРАПОР СИНЬО-ЖОВТИЙ

Прапор як символ чи засіб сигналізації виник за античних часів і поширився в Європі, включно з сучасними українськими землями, в добу середньовіччя. За належністю прапори поділяються на дер-і. міжнародні, терито-(провінцій, міст і т. д.); військових і цивільних організацій, товариств, об'єднань, церковних громад тощо. Під терміном прапорництво слід розуміти три поняття: ПРАПОРОЗНАВСТВО або ВЕКСИЛОЛОГІЯ, що є допоміжною історичною дисципліною, ПРАПОРНЕ МИСТЕЦТВО — прикладна галузь, що займається творенням і виготовленням прапорів та ПРАПОРНЕ ПРАВО — допоміжна юридична дисципліна, яка визначає правові підстави використання прапорів.

За правилами вексилології, порядок кольорів у багатоколірних прапорах ведеться зверху вниз — першим називають той колір, котрий є верхнім, і т. д.

Позаяк матеріальні пам'ятки Київської Русі з цієї ділянки відсутні, дещо з прапорництва можемо почерпнути з тогочасних писемних і мистецьких творів — літописів, біографій, («Житіє Бориса і Гліба», «Слово о полку Ігоревім»), дещо віднайти в іноземних джерелах, зокрема візантійських і болгарських («Хроніка Манасії» та ін.). Прапорні відзнаки є на килимі королеви Гертруди, печатці короля Юрія Львовича, на новгородських і московських мініатюрах. Із цих джерел можна довідатися, щонайдавніші прапорні полотнища були трикутно-клинові. На зламі XIII і XIV століть з'являються чотирикутні прапори з клиновими полотнищами на вільному кінці. Найвживанішим кольором був червоний. Вживали також білий, блакитний кольори, рідше — жовтий. Починають існувати також колірні сполучення. Прапорними зображеннями були здебільшого небесні світила, хрести, родові княжі знаки тризуби-двозуби тощо. Як наконечники держаків використовували хрести, списові вістря, волосяні «чілки». На цей час у Західній Європі вже усталилися державні прапори, натомість у нас цього не було, кожен князь мав стяг дещо відмінний од інших. Прапор Руської землі був переважно червоним із золотим тризубом-двозубом, а корогва Галицько-Волинського князівства — відповідно до кольорів свого герба — блакитна (синя) із золотим левом, з такими стягами галицькі полки брали участь у Грюнвальдській битві 1410 року.

Цікаву версію щодо походження синіх і жовтих кольорів висунув мовознавець зі Львова М. Рогович. На його думку, слово «хохол», що ним представники інших національностей інколи називають українців, — монгольського походження. Слово це складене: «хох» — синій, голубий, небесний, «улу» (юлу) — жовтий. Кінцева голосна редукується і ми дістаємо теперішнє звучання. Вважаємо цю гіпотезу дуже цікавою, адже сині й жовті кольори могли бути кольорами племінних об'єднань слов'ян ще перед монгольською навалою, а саме слово перейшло в мову наших сусідів, втративши своє первісне значення. Розвиваючи цю гіпотезу, можна припустити, що саме такими об'єднаннями племен монголо-татари називали могутнє Галицько-Волинське князівство, яке під проводом князя Данила Галицького так і не скорилося східній навалі. Цілком імовірно, що синього й жовтого кольорів уживали племена на цій території й значно раніше.

По тому, як українські землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського, особливо інтенсивно починає розвиватися територіальне прапорництво. Кожна земля, повіт мають свої прапори. Однак починає спостерігатися цікава закономірність. Якщо в Києві, можливо під польським впливом, до геральдики входять білий і червоний кольори (білий, зелений, архангел Михаїл на червоному полі), то в гербах західних земель трапляються в основному синій і жовтий кольори, що йшло від традицій Галицько-Волинського князівства. Ці кольори бачимо в гербах Львівщини, Поділля, Холмщини, Закарпаття. Наприклад, корогва Перемиської землі була блакитною із золотим двоголовим орлом, відповідно до такого самого герба.

Водночас розвивалося міське прапорництво — магістратів, цехів, військових відділів. Відома «Золота корогва» Київського магістрату. Під ренесансним впливом збагачуються форми і кольори на прапорах магнатів-землевласників, церковних та державних діячів.

Прапор Великого князівства Литовського в XV столітті був червоним із золотим тризубоподібним знаком Гедиміновичів — так званими «колонами», а трохи пізніше замість «колон» на прапорі з'явився білий вершник на білому коні з мечем у правій руці й блакитним щитом у лівій, так звана — «погоня». Прапор польського короля з XV століття був червоним з білим орлом у короні.

Великого розквіту набуло українське прапорництво в героїчну козацько-гетьманську добу. Йшло збагачення форм полотнищ, колірної гами, посилення національних прикмет у формі й змісті, створення системи військово-полкових, сотенних стягів, прапорів для морських походів тощо. З цього часу залишилося багато писемних і речових пам'яток. Тоді ж з'являється новий прапорний колір — «малиновий», який, на наш погляд, видозмінився з червоного кольору київської землі й став основним у запорозьких козаків. Виникає інститут козацької старшини, яка порядкує прапорами. Так, головними стягами (у XVII ст. вони були переважно червоно-малиновими із зображенням архангела Михаїла, а також гербом гетьмана) відав генеральний хорунжий. Свої прапори мали полки, сотні, запорозькі курені. Окрім малинового, у козацьких полках були корогви різних кольорів: жовті, сині, зелені та інші. Синя й жовта барви найчастіше трапляються в козацькому одязі часів Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648—1654 рр.), а; пізніше — гайдамаків часів Коліївщини.

Цікаве свідчення щодо кольорів козацьких полків наводить М. Грушевський, описуючи за відповідними історичними джерелами битву під Гомелем 1651 року. «Наступ почався 4 червня, в неділю. О восьмій годині рано, при зміні варти, побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою; потім показалася друга, червона корогва, а коло неї три білі, й дві чорні, і дві жовто-«облочисті» (блакитні — Б. Я.); під ними 8 тисяч козаків, кінних і піших, вибраного війська». Під час облоги Львова 1655 року за Хмельницьким несли одну червону корогву й другу — з образом св. Михаїла, що простромлює змія. «За цими корогвами,— писав польський міщанин,— ішли інші корогви, більш-менш 34, на них видно було герби майже всіх дальніх воєвідств і повітів — окрім нашого білого орла в короні...» Блакитні (сині) полотнища із золотими чи жовтими зображеннями хрестів і почасти інших знаків — небесних світил, зброї, святих Михаїла, Юрія та інших стали переважати в XVII столітті. Лицьовий бік полкових і сотенних знамен мав нову емблему — лицаря козака із самопалом у золотому чи жовтому щитовому полі на блакитному полотнищі, а зворотний — полкову або сотенну емблему відповідного кольору з установленим зображенням. Запорожці витворили спеціальні корогви для морських походів — біле полотнище із зображенням св. Миколи. Збереглася також інша морська корогва — червона з козацькою чайкою. Синя і жовта барви поширюються і у XVIII столітті. Поєднання їх знаходимо в полкових знаменах Київського, Лубенського, Чернігівського полків. 1717 року для Полтавського полку було справлено нову корогву — блакитну з жовтим хрестом.

Із занепадом Гетьманщини, поділом українських земель між Росією і Австрією, зникають українські військові, територіальні та інші прапори. На українських землях у межах царської Росії можна було вживати лише біло-синьо-червоні прапори імперії. Традиції козацького прапорництва зберігалися серед решток запорозького війська над Дунаєм, Дністром, Бугом, Азовським морем і найдовше — на Кубані.

Державний прапор Австрійської монархії спочатку був жовтий з чорним двоголовим орлом, за пізніших часів його вживали як поздовжній, двоколірний (чорно-жовтий). Наприкінці XVIII — на початку XIX століть для Галичини австрійська влада пробувала запровадити такі прапори: блакитно-червоно-жовтий, блакитно-червоний, червоно-блакитний, а для Буковини — блакитно-червоний, однак ці прапори не утрадиційнилися. У жовтні 1848 року Головна Руська Рада у Львові ухвалила за остаточні символи українського народу герб Романовичів — золотого лева на блакитному полі і похідне від нього жовто-синє сполучення кольорів прапора. Під цими знаменами у Львові, Дрогобичі, Яворові, Стрию формувалися загони Народної гвардії. З'явилися прапори галицьких самодіяльних товариств, що були або блакитні з золотим левом, або поперечно-двопільні: жовто-сині чи синьо-жовті. Ці колірні сполучення швидко поширилися на українських землях, що перебували під владою Австро-Угорщини, а на початку XX століття, особливо після революції 1905 року в Росії,— і на Наддніпрянській Україні. Порядок кольорів не був усталений, тому вживали як жовто-сині, так і синьо-жовті їхні поєднання. Питання національних кольорів не викликали ніяких сумнівів і під час полеміки, що спалахувала на шпальтах львівських і київських газет 1909—1912 років — національними кольорами було визнано синю й жовту барви. Суперечки точилися лише з приводу порядку вживання кольорів. Жовто-сині прапори використовували Українські січові стрільці. 22 березня 1918 року Центральна Рада в Києві ухвалила Закон про державний прапор Української Народної Республіки, який був жовто-блакитним. У 1918 році, після державного перевороту, вчиненого багатими землевласниками на чолі з гетьманом П. Скоропадським, порядок кольорів було змінено на синьо-жовтий. Таким він залишився й після повалення гетьманату наприкінці 1918 року і встановлення влади Директорії. 13 листопада 1918 року було проголошено закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. Артикул 5 цього закону проголошував герб (золотий лев на блакитному полі, обернутий направо), прапор держави (блакитно-жовтий) та печатку (герб із написом довкола «Західно-Українська Народня Республіка»).

У проекті Конституції УНР 1920 року записано: «Артикул 10. Державними барвами Української Держави є барви синя і жовта. Артикул 11. Прапор військової фльоти є синій-жовтий з державним гербом золотої барви в лівому розі синьої частини прапора. Прапор торговельної фльоти є синій-жовтий.

Вибір кольорів був умотивований такими міркуваннями: символами України є чисте небо — символ миру (синій колір) та пшеничне поле — символ достатку (жовтий колір).

Як сказав поет:

Наш стяг пшениця у степах

Під голубим склепінням неба.

20 березня 1920 року ухвалено крайовий синьо-жовтий прапор для Закарпатської України як складової частини Чехословаччини, 15 березня 1939 року він був прийнятий як державний прапор Карпатської України.

У Галичині 1920-1939 років вживали як синьо-жовті, так і жовто-сині прапори. У цей час інтенсивно велися дискусії, яким має бути порядок кольорів. Прихильники німецьких традицій у геральдиці вважали, що спочатку має йти барва герба, а потім його фону (золотий тризуб на синьому тлі). Цього правила додержували поляки, узаконивши в серпні 1919 року біло-червоний прапор Польщі. Однак, скажімо в Угорщині, Боснії та інших країнах, як дослідив А. Гречило, це правило діяло навпаки, тому супротивники законів німецької геральдики мали також істотні аргументи: українська вексилологія формувалася під різними впливами, втискати її в рамки формальних традицій геральдики на німецький кшталт не можна. Серед тих, хто безапеляційно твердив про жовто-синє поєднання кольорів був Т. Скотинський, що видав 1935 року у Львові брошуру «Український герб і прапор».

Як національний прапор українського народу, синьо-жовте знамено було визнане окупаційною владою панської Польщі в Галичині (20-30 рр. XX ст.). Прапор вивішували на всіляких народних зборах з нагоди відзначення національних свят, святкуваннях Шевченкових роковин тощо. Було багато випадків, коли з хлібом-сіллю та синьо-жовтим прапором цілими селами у вересні 1939 року трудящі Галичини зустрічали радянські війська, що однак, скінчилося трагічно для багатьох організаторів цих зустрічей — невдовзі багато хто з них був репресований і знищений сталінським режимом. У повоєнний період (після 1949 р.) українці на еміграції, незалежно від політичних поглядів, використовують як національний символ синьо-жовте знамено.

Прапор організації українських націоналістів (ОУН), створеної у Відні 1929 року, і пізніше УПА — Української повстанської армії, як політично-військових угруповань, був червоно-чорний. Стосовно цього було ухвалено спеціальну постанову на 2-му Великому зборі ОУН у квітні 1941 року.

Перший прапор Української РСР був встановлений у березні 1919 року. Це було червоне полотнище із золотими ініціалами УСРР у верхньому куті з золотим облямуванням. Після того, як республіка ввійшла до складу СРСР, створений новий прапор: червоний із золотими схрещеними молотом і серпом, червоною п'ятикутною зіркою, облямованою золотом і внизу ініціалами УРСР.

21 листопада 1949 року Президія Верховної Ради УРСР схвалила новий прапор: горизонтальна смуга (на дві третини висоти прапора) — червона, а нижня (на одну третину) — блакитна. На верхній смузі — золоті схрещені серп і молот, над ними п'ятикутна червона зірка, облямована золотом.

Як допоміжна історична дисципліна прапорознавство або вексилологія в Радянському Союзі фактично не розвивалася. Річ у тім, що ідеологам сталінізму й неосталінізму абсолютно невигідно було доходити до суті історичної символіки того чи іншого народу, бо це завжди ототожнювалося з націоналізмом. До певного часу навіть досить багаті прапорні збірки музеїв, зокрема українських (Полтави, Дніпропетровська, Львова), не експонувалися, а перебували у запасниках. Достеменно нічого не відомо про великі колекції українських прапорів Ермітажу, Оружейної палати московського Кремля, музеїв Кракова та Варшави.

ГІМН

«ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА»

Слова національного гімну «Ще не вмерла Україна» написав у 60-х роках XIX століття відомий український поет, етнограф, фольклорист, член Російського географічного товариства (1873 р.), лауреат золотої медалі Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 р.) та Уваровської премії петербурзької Академії наук (1879 р.) Павло Чубинський (1839—1884 рр.). Поезія, уперше надрукована 1863 року, швидко розійшлася в народі, серед інтелігенції, студентів, гімназистів. Певний час її навіть приписували Тарасові Шевченку. Музику написав західноукраїнський

композитор і диригент Михайло Вербицький (1815—1870 рр.). Слід зазначити, що в тексті гімну, найбільш усталеному й канонізованому, два рядки належать поетові Миколі Вербицькому, а музику до слів

П. Чубинського, крім Михайла Вербицького, писали й інші українські композитори, зокрема Кирило Стеценко.

«Ще не вмерла Україна» не був єдиним гімном. За національні гімни вважали також «Заповіт» Т. Шевченка, «Вічний революціонер»

(сл.І. Франка, муз. М. Лисенка), «Не пора» (сл. І. Франка, муз.

Д. Січинського). Свої два гімни «За тебе, Україно» (сл.В. Щурата, муз. С. Людкевича) та «Для тебе, Україно,живем» (сл. О. Грицая, муз.С. Людкевича) мали українські емігранти в Америці й Канаді. У Галичині, окрім, «Ще не вмерла Україна» й «Заповіту», на урочистостях співали також «Не плакати нам» (сл. Г. Гордого, муз. Й. Кишакевича)та давній галицько-український гімн «Мир вам, браття» (сл. І. Гушалевича, муз.

Д. Січинського), а також церковний гімн «Боже великий єдиний, нам Україну храни» (сл. О. Кониського, муз. М. Лисенка) та ін.

Українці Закарпаття співали гімнів «Я русин бив» та «Подкарпатськії русини» (сл. О. Духновича), що був офіційним гімном краю до 1938 року.

Особливо широко вживали гімн «Ще не вмерла Україна» в роки встановлення влади ЗУНР і УНР, однак спеціального закону, що монополізував би його як єдиний державний гімн, не було. Партійний гімн Організації українських націоналістів — «Зродились ми великої години». До речі, провідники ОУН досить скептично ставилися до гімну «Ще не вмерла Україна».

Як бачимо, і гербова відзнака у формі тризуба, і синьо-жовті прапори мають давнє походження, несуть у своїй суті певну історичну пам'ять. Не має націоналістичних тенденцій і гімн «Ще не вмерла Україна», перейнятий мотивами українського романтизму минулого століття. Інша річ, що свого часу ці символи віддали на відкуп націоналістичним колам. Ми ж маємо досить прикладів, коли деякі «революціонери від культури» в перші пореволюційні роки хотіли викинути на смітник історії навіть твори Т. Шевченка й О. Пушкіна. А хіба не найбільшими втратами історичних пам'яток стала безоглядна боротьба з релігією, наслідком чого зруйновано величезну кількість церков, монастирів, соборів, серед них унікальний Михайлівський Златоверхий у Києві? Під час громадянської війни на Україні, у 40-50-х роках на західноукраїнських землях націоналістичні елементи, використовуючи певною мірою національну символіку, пролили багато крові українського народу. Але ж і сталінські опричники під святими червоними стягами революції знищували ні в чому не винних людей не лише на Україні, а й у всіх областях і краях Радянського Союзу. Хіба в цьому винна символіка? А чи може, людиноненависницькі ідеї та дії?

Жорстока класова боротьба точилася і на польських землях, зокрема під час другої світової війни, у повоєнні роки між буржуазною Армією Крайовою і народною Армією Людовою. Але ці обидва угруповання, незважаючи на те, що сповідували супротивні погляди, ішли під одними національними біло-червоними прапорами.

Нині нам слід переосмислити ставлення до історичної пам'яті народу, складовою частиною якої є і давня історична символіка, поглибити дослідження з вексилології, започаткованими на Україні видатними українськими істориками Д. Яворницьким та І. Крип'якевичем. Очевидно, треба позбутися й тендеційності, яка ще часто має місце в публікаціях останнього часу, зокрема в статті В. Ткаченка «Національна символіка: минуле і сучасне» . Щоб підтвердити свої слова, автор послуговується і цитатами з творів К. Маркса, вириваючи їх з контексту, хоча класики марксизму дуже уважно ставилися до історичних традицій кожного народу. А натяк на те, що, мовляв, відродження давньої історичної символіки спричинить психологічну обстановку громадянської війни, м'яко кажучи, дивний. Тут вбачається просто перевірений жупел націоналізму, яким страхали наліво і направо як за часів Сталіна, так і пізніше, за часів його ідейних спадкоємців. Ми ж повинні чітко усвідомити, що історична символіка є передусім пам'яткою українського народу і під таким кутом зору до неї ставитися.

На наш погляд, нема ніяких підстав пов'язувати сучасну державну символіку СРСР та УРСР із злочинствами минулого, як це роблять окремі, по-екстремістському настроєні члени деяких неформальних об'єднань. Водночас неупередженим має бути й ставлення до давньої історичної символіки українського народу: синьо-жовтого прапора, давнього знака Рюриковичів — тризуба. Історія завжди мститься за фальсифікацію її. А тому питання, чи має право на існування давня національна символіка є справою самого народу після того, як він дізнається про неї всю правду, хоч би якою солодкою чи гіркою вона була.

Національний прапор

(за Андрієм Гречилом)

Здавна різні народи використовували під час воєнних змагань певні символи, що мали вказувати місце збору воїнів. Найчастіше це був шматок тканини, прикріплений до списа. На князівських стягах давніх слов'ян зображували поганських богів, тотемні знаки, а після прийняття християнства — Ісуса Христа, різних святих. З утрадиційненням на наших землях засад геральдики (кінець XIII століття) пов'язана поява й утвердження постійних земельних

гербів, на основі яких пізніше сформувалися національні символи.

Українське синьо-жовте колірне сполучення — одне з найдавніших серед сучасних національних прапорів. Походить воно від герба Галицько-Волинського князівства — золотого лева в синьому полі, який з'явився в другій половині XIII століття. На цей самий час усталилися державні знаки і в сусідніх країнах — Польщі, Чехії, Угорщині.

Найраніше з відомих зображень лева зустрічається на печатці з грамоти 1316 року князів Андрія і Лева II; проте вважають, що ця печатка належала ще князеві Леву Даниловичу.

Лев як герб Русі виступає в XIV столітті й на інших княжих печатках, а після розпаду князівства — на печатках польських королів та литовських князів, які захопили українські землі, на монетах, карбованих у 1350—1410 роках у Львові з написом «Монета Русі», на архітектурних деталях тощо.

1410 року ополчення Львівської землі брало участь у звитяжній Грюнвальдській битві під синьою корогвою із зображенням жовтого лева, що спинається на скелю.

Такі самі барви мало знамено Перемиської землі (на синьому полотнищі жовтий двоголовий орел під короною).

Золотий лев, що спинається на скелю, став гербом Руського воєводства, утвореного 1434 року (об'єднувало Львівську, Галицьку, Перемиську, Сяноцьку, а з XVI століття і Холмську землі). Відомі спроби загарбників «полонізувати» цей герб, змінивши колір поля на червоний, однак «Руський лев» зберіг свої барви й був самобутнім знаком західноукраїнських земель аж до кінця XVIII століття.

Розвиток козаччини мав значний вплив на українське прапорництво. Наймаючи козаків для воєнних походів, монархи дарували їм клейноди, які пізніше залишалися і використовувалися козаками. Так, 1593 року імператор Священної Римської імперії Рудольф II передав запорізьким козакам прапор, через рік його посол Еріх Лясота привіз ще один. Ці прапори, як і корогви, даровані цісарем Максиміліаном та семигородським князем (з їхніми гербами), козаки втратили після поразки повстання під проводом Наливайка та Лободи.

Під час національно-визвольної війни 1648—1654 років козацьке військо використовувало прапори різної барви із зображеннями зірок, хрестів, місяців, гетьманських або земельних гербів. Ось як описує очевидець штурм козаками Чернігівського полку міста Гомеля 1651 року: «Наступ почався 4 червня в неділю. О восьмій годині рано, при зміні варти, побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою, потім показалася друга червона корогва, а коло неї три білі й дві чорні, і дві жовто-облочисті (тобто — блакитні), під ними 8 тисяч козаків кінних і піших вибраного війська». Як вони виглядали видно з опублікованих Я. Ісаєвичем зразків козацьких прапорів.

Основним клейнодом був блакитний прапор з червоно-білим орлом, дарований 1646 року польським королем Владиславом IV. У лютому 1649 року польські посли передали в Переяславі Б. Хмельницькому «нову королівську корогву, червону з білим орлом і написом «Ioannes Casimsrus rex». Ці два прапори були втрачені 1651 року під Берестечком.

Після того, як 1655 року козаки зняли облогу Львова, очевидець цієї події свідчить, що за Хмельницьким несли прапори з його гербом «Абданк» та із зображенням архангела Михаїла, який простромлює змія (мабуть, символів Гетьманщини та Запоріжжя). Павло Алеппський під час перебування на Україні бачив гетьманську корогву, зшиту з чорної та жовтої смуг. У Переяславі 8 січня 1654 року Бутурлін передав царські знамена із зображеннями св. Антонія, Феодосія і Варвари.

З цього видно, що Гетьманщина користувалася в XVII столітті різноколірними прапорами. Існували полкові, сотенні, курінні та інші корогви (великий полковий прапор знамена й значки (малий полковий прапор). Запорожжя мало своє власне прапорництво. Велика корогва Запорозької Січі була червона із зображенням на лицьовому боці білого архангела Михаїла, а на зворотному — білого грецького хреста, оточеного золотими небесними світилами: сонцем, півмісяцем та зірками. Прапори куренів і паланок були переважно малинові із зображеннями святих або хреста (під впливом цього наприкінці XIX століття виникло не зовсім обгрунтоване твердження, що запорозький прапор був малиновий). Корогва для морських походів була біла із зображенням св. Миколи. Збереглася також інша морська корогва — червона з козацьким кораблем та чорним двоголовим царським орлом.

Крім військових прапорів, були в XVIXVIII століттях міські (магістратські), цехові та інші. Так, місто Богуслав одержало 1620 року привілей, у якому визначався прапор: «між берегами зеленими річка блакитна, на якій 3 скелі з хрестами золотими». У XVIII столітті поширилися прапори з поєднанням блакитного і жовтого кольорів. Так, 1717 року для пошиття прапорів Полтавського полку було закуплено блакитний та жовтий лудан, а також «справлено полковую короговь» — блакитну з жовтим хрестом. 1758 року розроблено «абрысъ» для виготовлення прапорів Лубенського полку: на одному боці на блакитному полі було зображення козака із самопалом у золотому щиті (трактованого як національний герб), а на другому — полкова або сотенна емблема. Відомий подібний прапор Домонтівської сотні Переяславського полку (1762 року) та інші.

За свідченням сучасників, у жовті жупани та в блакитні шаровари й контуші були вдягнені гайдамаки Ґонти під час повстання 1768 року.

Після поділу Польщі 1772 року Галичина потрапляє під владу Австрії, давні синьо-жовті символи було скасовано, а для «королівства Галіції та Лодомерії надумано нові герб та штандарт (спершу синьо-червоно-жовтий, потім синьо-червоний, а після виділення Буковини 1849 року — червоно-синій; для Буковини синьо-червоний). 

 

У березні 1848 року в Австрійській імперії вибухнула революція, що дала поштовх і для українського національно-визвольного руху. Другого травня у Львові було створено Головну Руську Раду, яка займала лояльне становище щодо австрійської влади. І коли в червні на ратуші Львова з'явився синьо-жовтий прапор, члени Ради поспішили відмежуватися, заявивши, що «то не Русины оучинили, и наветъ не знаютъ, кто тое оучинивъ».

У квітні 1848 року австрійська влада дозволила створити Національну гвардію «для підтримання порядку». У 19-му параграфі її Статуту зазначалося, що «каждий баталіон маетъ корогву, а каждий швадронъ штандаръ, оздобленій колорами краю». Під час слов’янського з’їзду в Празі (2—16 червня) українська та польська делегації дійшли згоди, що загони Національної гвардії в Галичині «за відзнаки матимуть герби обох народів побіч себе».

Однак, насправді почалось активне створення загонів польської гвардії. Це спричинило опір українського населення. Так, селяни Старого Милятина відмовлялися вступати до гвардії «під знаком орла єдиноглавого» (тобто — польської) й вимагали організувати «Руську гвардію». 20 вересня Головна Руська Рада видає відозву до українського народу в справі організації загонів Національної гвардії. У Стрию, Дрогобичі, Яворові, Бережанах та інших містах і селах створюються такі загони, освячуються сині хоругви із золотим «Руським левом». Звертаючись від сільських громад до Ради, «много депутованих просили, даби їм для села зараз штандар руський зо Львова спровадити, ібо тут нема добрих ремісльників, котрії би такий штандар чесно зділати могли». Тому широкого вжитку набули прапори з двох горизонтальних смуг «у руських барвах» — синьо-жовті та жовто-сині (першою, за правилами вексилології — науки про прапори — зазначається верхня барва). Описуючи перший з'їзд українських вчених у Львові, Яків Головацький подає: «Дня 7/19 жовтня въ четверъ 1848 г. отвореньш зоставъ соборъ ученыхъ рускихъ и любителей народного просвіщеній... О 11-й годині сойшлися для отворенія собора все собраніи члены и многіи госте съ отзнаками русконародными до музеальной сали. Красно прибраніи стены поразили сильнымъ впечатліниемъ очи всехъ присутствовавшихъ. Першій разъ Русины узрелися въ месци, где имъ все припоминало народность. — Под образомь державного монарха спочило дві хоругви синожовти... окна и столпьі украшени були народними барвами — при сихъ посліднихъ стреміли по парі прапорові тожъ синожовтом барвьі»... І далі пояснює символіку кольорів:... «народни барвы просвіщали намъ и выображали не богатства, збытокъ, але сильную, щирую волю, благое намереніе. Синій цвьть, якъ чисте небо южнои Руси, ясный, погодливый, якъ душа щирого нескаженого Русина, изыображаве миръ и спокой, якого до розвитій нашого народного потреба. Золотый цвітъ, якъ тій зорниці на ясномъ небі, изыображали ясное світло, до котрого намъ стремитися належитъ». Це тлумачення національних барв поширилося серед народу. М. Устиянович у вірші «Братки» пише:

Їх барви красні

Мають бути конче,

Сли само небо,

Сли місяць і сонце,

Сли й нарід руський

Їх цвіт почитає

І дуже радо

Ним ся украшає

Галичина наприкінці XIX століття була своєрідним «українським П'ємонтом», тож не дивно, що відроджені національні барви швидко було сприйнято й на інших українських територіях. Тому, коли в 1911—1913 роках на сторінках київських і львівських часописів зав'язалася полеміка про українську національну символіку (у ній брали участь І. Крип'якевич, К. Широцький, С. Томашівський та інші),— питання національних барв не викликало жодного сумніву (не був погоджений тільки порядок розміщення синього та жовтого кольорів на прапорі).

Після лютневої революції 1917 року по країні прокотилася хвиля масових мітингів і демонстрацій. У Києві такий мітинг відбувся 29 (16 старого стилю) березня. На ньому робітники, солдати, інтелігенція йшли під червоними та жовто-блакитними прапорами. У київській газеті «Последния новости» був надрукований вірш Ядова «16 марта», у ньому є такі рядки:

А под этим лучезарным

сводом

В вихре труб ликующего

звона,

Над свободшлм радостншм

народом

Гордо рдеют красные

знамена.

Не сдержать ликующей

стихіи,

Не обнять очами всей

 картины...

Вот сіяют желто-

голубые

Гордо флаги «Вільной України».

Під цими ж прапорами відбувалися масові маніфестації в Харкові, Севастополі та багатьох інших містах України.

18 травня в Києві відкрився І Український військовий з'їзд, на який Петроградська делегація прислала синьо-жовтий прапор з написом: «Хай живе національно-територіальна автономія». Улітку 1917 року частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори. Під національними та червоними прапорами 22 листопада в Києві святкувалося проголошення Української Народної Республіки.

14 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила «Тимчасовий закон про фльоту Народної Української Республіки», у якому зазначалося: «2. Прапором Укр. Військової фльоти є полотнище о двох — блакітному і жовтому — кольорах. В кряжі блакітного кольору історичний золотий тризубець з білим внутрішнім полем в ньому. 3. Прапором Укр. торговельної фльоти є полотнище о двох — блакітному і жовтому — кольорах» . За гетьмана П. Скоропадського також на блакитно-жовтій основі опрацьовано кількадесят різних державних службових прапорів. Зокрема, наказом по морському відомству від 18 липня 1918 року було затверджено новий військово-морський прапор: «...білий прапор з рівним синім хрестом, який ділить прапор на 4 рівних частини. Ширина хреста 1/2 всієї довжини прапора. Відступивши на 1/8 ширини хреста, проходить коло нього такої ж ширини (теж 1/8 ширини хреста) синя смужка, крім тих його боків, які прилягають до крижа. В крижі ж теж, відступивши на 1/8 ширини хреста від його боків, міститься національний прапор Держави (складений з блакитної і жовтої горизонтальних смуг), в центрі якого міститься золота печатка св. Володимира такої ж ширини, як хрест і в 1,5 рази вища своєї ширини. Прапор шиється з матерії відповідного кольору, а печатка малюється бронзовою фарбою».

У листопаді 1918 року почалася національно-визвольна боротьба на Західній Україні. Тимчасовий основний закон, ухвалений 13 листопада у Львові Українською Національною Радою, проголосив державним прапором Західноукраїнської Народної Республіки синьо-жовтий (артикул У).

20 березня 1920 року ухвалено крайовий синьо-жовтий прапор Підкарпатської Русі (як складової частини Чехословаччини), а також крайовий герб, що складався з двох полів: срібного з ведмедем (символ Закарпаття) та синьо-жовтого (символ єдності з Україною).

Синьо-жовті прапори були і в проектах Конституцій УНР, розроблених 1920 року Всеукраїнською Національною Радою (у Кам'янці на Поділлі, 9—13 травня) та Урядовою Конституційною комісією Української держави (у Тарнові (Польща), 1 жовтня).

Поширилося й нове тлумачення барв: синьої, як чистого неба — символ миру, жовтої, як пшеничного лану — символ багатства України. У міжвоєнний період на Західній Україні (окупованій Польщею) почалися дискусії про порядок кольорів на прапорі. Історично склався і був визнаний синьо-жовтий, однак прихильники жовто-синього (блакитного) обґрунтовували свою позицію тим, що за правилами геральдики зверху вміщується барва основного символу, а знизу — барва поля герба (герб УНР — золотий тризуб у синьому полі). Таке правило справді існувало в німецькій геральдиці для створення міських прапорів. Його використали поляки, узаконюючи в серпні 1919 року біло-червоний прапор. Але, скажімо, в Угорщині, Боснії та інших землях воно діяло навпаки. Оскільки українська вексилологія й геральдика з огляду на історичні обставини формувалися під різноманітними впливами й не мали (на відміну од польських) єдиних усталених правил, то зовсім не зрозуміло, навіщо було штучно переносити вимоги німецької геральдики на українських грунт, та ще й для національного прапора? Ще більше цю плутанину посилила видана 1935 року у Львові брошура Т. Скотинського «Український герб та прапор».

Незважаючи на ці дискусії, коли 1939 року було проголошено незалежність Карпатської України (після анексії Німеччиною Чехії й розпаду Чехословацької республіки), Перший Сейм Карпатської України 15 березня в Хусті ухвалив закон, ч. І, у якому, зокрема, зазначалося: «Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня».

Через те, що непорозуміння тривали й після війни серед українців на еміграції, Українська Національна Рада 27 червня 1949 року ухвалила, що до остаточного встановлення державних символів незалежною владою на Україні — національним прапором є синьо(блакитно) - жовтий .

В УРСР державним прапором за Конституцією 1919 року (ст. 35) було прийнято червоне полотнище із золотою абревіатурою (пізніше доповнене золотим серпом і молотом). Подібні прапори мали й інші республіки СРСР. 21 листопада 1949 року Указом Президії Верховної Ради УРСР червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним, верхня смуга якого (2/3) — червона, а нижня (1/3) — лазурова. У верхній частині прапор має золоте зображення серпа, молота і п'ятикутної зірки. Вживання лазурової барви пояснювали тим, що нібито під лазуровими прапорами український народ на чолі з Богданом Хмельницьким боровся проти чужоземних загарбників і возз'єднався з російським народом. (Важко сказати, звідки взялася така версія. Може, мали на увазі дарований козакам польським королем Владиславом IV блакитний прапор з біло-червоним орлом?).

Синьо-жовтий прапор, як і національні прапори інших народів СРСР, піддавався сталіністами всілякому паплюженню. Так, ширилися вигадки, що синьо-жовті барви запозичені Мазепою з шведського прапора. Цю нісенітницю спростовують історичні матеріали. Ось як описує перебування в Бендерах Мазепи та його прибічників після Полтавської битви очевидець: «...полки українські і курені запорозькі стояли в порядку зі зброєю, військо було нечисленне, але з кожним днем збільшувалося. Орел України (!) і Архангел Запоріжжя повівали над військом...» Парадоксально, але «орел України» був нічим іншим, як двоголовим російським орлом. Про це свідчать і дослідження надмогильної плити гетьмана. Можна ще додати, що тоді ж (1709 р.) у Бендерах козакам було передано від турецького султана блакитно-червону корогву: «На червонім тлі півмісяць і над ним срібна звізда, а на блакитному тлі золотий хрест Східної церкви. Знам'я се було посвячене царгородським патріархом, був се символ злуки ісламу з християнством». На жаль, не зовсім об'єктивний характер має стаття В. Ткаченка «Національна символіка: минуле і сучасне» («Радянська Україна», 1989, 26 лютого). Автор пише: «Було б великою натяжкою в конкретних умовах громадянської війни, коли нація була розколота на два табори, що протиборствували, вважати тризуб і жовто-блакитний прапор приналежністю етнічної культури». Що цей антагонізм у символіці надуманий, свідчить (крім наведених попереду фактів) те, що під червоними та синьо-жовтими прапорами відбувалося 1919 року в Києві перше за Радянської влади відзначення роковин Т. Шевченка; під цими самими прапорами проходило Шевченківське свято 1920 року в радянській Одесі; з цими ж «приналежностями етнічної культури» частини Червоної Української Галицької армії воювали за Радянську владу. Якщо зважити, що приїзд Директорії 19 грудня 1918 року до Києва був зустрінутий «національними та червоними відзнаками», то за такою логікою й на червоний прапор можна чіпляти ярлик контрреволюції.

Далі автор статті твердить, що українська символіка «остаточно дискредитована тим, що фігурувала на нашивках бандерівських бойовиків», та робить висновок: «...в наявності діалектичне заперечення із збереженням суттєвих, а не формальних сторін суспільного буття». Коли цю думку розвинути далі, то виникне питання: а чи не дискредитоване сталіністами червоне знамено, під яким вони чинили свої криваві «подвиги», чи не спрофановане воно роками застою? Може, В. Ткаченко вважає, що червоний прапор, користуючись його словами, також «як символ давньої ідеології відійшов у минуле разом з епохою»? А чи не краще не приписувати національним символам вигаданих ознак, не навішувати на них фальшивих ярликів?

Окрім того слід усвідомити, що Організація Українських Націоналістів мала свою власну символіку. Прапором ОУН було блакитне полотнище з особливою відміною тризуба (мечем замість середнього зуба). Після розколу в цій організації на початку 1940 року цей прапор залишився за ОУН-мельниківцями. ОУН-бандерівці на проведеному в квітні 1941 року в Кракові II Великому зборі ОУН прийняли окрему постанову: «Організація Українських Націоналістів вживає свойого окремого організаційного прапора чорної та червоної краски. Уклад і обов'язуючі пропорції будуть ухвалені окремою комісією». Треба пам'ятати і те, що в міжвоєнний період на Західній Україні національний прапор використовувався.

Тепер ставлення до національної символіки в нашій країні змінюється. Виявляється, що вона зовсім не націоналістична, а навпаки — має гуманний зміст. Так, у прапорі Естонії синій колір є символом чистого неба, чорний — родючої землі, білий — чистої душі народу; у прапорі Литви жовта барва символізує сонце, зелена — ліси й луги, червона — литовську землю.

Серед певної категорії населення нашої республіки побутує думка, що український національний синьо-жовтий прапор створений самим народом; під час історичних звершень він ставав символом боротьби за його національні й соціальні права. У ньому втілені віковічні прагнення до миру, праця, краса та багатство рідної землі. Це одна точка зору, але існують й інші. В країнах Прибалтики національні прапори проголошено Державними прапорами, замість вигаданих 1953 року. Офіційно визнано національні прапори й у країнах Закавказзя.

На початку століття Мстислав Рус писав у вірші «Наш прапор»:

Прапор Руси повіває

Синьо-жовтий, злотом тканий,

А на нім завіт сіяє

Мономахом ще нам даний.

Гей! Єднайтесь рідні діти,

Бо в єдности наша сила

Єдність може лиш злучити,

Що незгода розлучила...

Біографічна довідка

Гречило Андрій Богданович народився у Львові 19 листопада 1963 р. У 1970-80 рр. навчався у Львівській СШ № 76 ім. Юлдаша Ахунбабаєва, яку закінчив із золотою медаллю, а 1980-85 рр. – на Архітектурному факультеті Львівського політехнічного інституту, який закінчив із відзнакою. У 1985-90 рр. працював архітектором у Львівській філії інституту “Діпроміст” (згодом перейменований в “Укрзахідцивільпроект”). Брав активну участь у процесах національного відродження (з 1988 р. був членом Української Гельсінської спілки, а також Товариства Лева і Народного Руху), публікував перші дослідження про національні символи у нелегальних виданнях (“Поступ”, “Скарбниця”) та виступав із лекціями на цю тему. У 1990-1994 рр. – депутат Львівської міської ради, голова постійної комісії архітектури та будівництва, голова фракції УРП. Потім – старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського Національної академії наук (працює від 1990 р.). Кандидат історичних наук (тема дисертації: “Українська міська геральдика: тенденції розвитку”, 1996 р.). Доцент кафедри Давньої історії України та архівознавства Львівського національного університету ім. І. Франка (з 1999 р.). Голова Українського геральдичного товариства (від 1990 р.). Член Міжнародної академії геральдики (AIH, від 2004 р.). Голова комісії спеціальних історичних дисциплін Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Україні (з 2007 р.). У 1992-1993 рр. – член Комісії Президії Верховної Ради України у питаннях заснування державних нагород. У 1994-1999 рр. – член Комісії по державних нагородах України при Президентові України. Від 2000 р. – член Комісії державних нагород і геральдики при Президентові України. Редактор вісника “Знак”, бюлетня “Гардаріки” та “Генеалогічних записок Українського геральдичного товариства”.

Практична робота

Займається дослідженнями та практичною роботою в галузі геральдики, прапорництва, емблематики. Співавтор Малого державного герба України, затвердженого 1992 р., а також автор понад 1000 гербів та прапорів багатьох областей, районів, міст і сіл України, навчальних закладів (зокрема – системи символів Львівського Національного університету імені Івана Франка та його підрозділів), церковних структур, фізичних осіб. Автор понад 300 статей та 6 монографій: Затвердження гербів міст Правобережної України в 1791-92 рр. – К., Львів, 1997; Українська міська геральдика. – К., Львів, 1998; Герби міст України (ХІV - І пол. ХХ ст.). – К., 2001 (спільно з Ю.Савчуком і І.Сварником); Герби та прапори міст і сіл Рівненської області. – К., Львів, Рівне, 2002 (спільно з Ю.Терлецьким); Герби та прапори міст і сіл України. – Львів, 2004. – Част. 1; Сучасна символіка Костопільщини. – Рівне, 2006 (спільно з Ю. Терлецьким)).

ДО ПИТАННЯ

ПРО ДЕРЖАВНИЙ ГЕРБ УКРАЇНИ

(за В. Модзалевським та Г. Нарбутом) Життя йде таким темпом, що, здається, не можна зупинятися на різних подробицях, до яких треба однести і питання про герб України, але все-ж таки це питання треба розв'язати, і розв'язати так, щоб потім нам не робили закидів наші нащадки.

Перш за все треба розглянути ті проекти герба, які вже пропонуються і навіть були прийняті до вживання.

Серед таких гербів на першому місці треба поставити герб, яким користувалась Українська Народна Республіка.

 

Основою його був прийнятий знак, що зустрічається на монетах св. Володимира. Цей знак з деякими відмінами ми бачимо також на монетах князя Святополка та князя Ярослава Мудрого. Цілком подібний до цього знаку мається знак також на цеглині, добутій із розвалин Десятинної церкви. Професор М. Грушевський цей знак, про якого теж написано декілька статей, визнає за родовий гербовий знак князя Володимира і його нащадків і за знак старої Київської держави Володимира Великого. Після наради, яка відбулася ще в листопаді 1917 р. по ініціативі Генерального Секретарства Народної Освіти з приводу герба і яка не прийшла ні до яких висновків, Мала Рада (12 лютого 1918 р. в м. Коростеню), а потім і Центральна Рада (22 березня 1918 р.) прийняли цей знак за герб Української Народної Республіки.

На жаль, великий і малий герби Української Народної Республіки, а також велика і мала її печатки, яких було ухвалено Центральною Радою того ж 22 березня 1918 року, не витримують ніякої критики з боку геральдичного (ми не торкаємося їх виконання з боку художнього).

Перш за все треба сказати, що в геральдиці нема нічого такого, що не мало-би свого значіння. Через це, дивлячись на згадані малюнки гербів печаток, що прийняті Центральною Радою, з боку геральдичного треба визнавати їх принаймні за чотири ріжних герби, позаяк «Знак Володимира» на них намальований в одному разі — одною чорною лінією, в другому — двома лініями, «щит» на одних малюнках має якісь «ромби» в кількості 10, на других — в кількості двох; мала печать має «щит», обведений лінією (теж «ромб»), велика — лінії такої не має, але в низу «щита» вміщено якийсь орнамент (може це український орнамент?) і т. д. Крім того, в середині знаку Володимира вставлені теж «ромби», з'єднані якимись кривими і прямими лініями. Ми не можемо уявити собі, чим, роблячи це все, керувався художник, якому було доручено намалювати , не звертаючи ніякої уваги на вимоги геральдики і навіть цілком незнайомий з нею.

Тут треба також вказати ще на одну важливу помилку, якої припущено в гербі, ухваленому Центральною Радою. Ми розуміємо тут самий характер знаку Володимира. Цей знак, принаймі на його срібних монетах, має характер плетіння, тоді, як на прийнятих Центральною Радою гербах він такого характеру не має.

Зважаючи на все це, треба визнати, що герб, прийнятий Радою для вживання в інституціях Української Народної Республіки, з боку геральдичного являється невдатним... (Журнал «Наше минуле», 1918, № 1 с.119—121)

Біографічна довідка

МОДЗАЛЕВСЬКИЙ Василь Львович (1882—1920) —український історик, фахівець джерелознавства, генеалогії, геральдики. Служив у Києві військовим інженером. 1906 р. за співробітництво з нелегальною соціал-демократичною газетою «Голос солдата» був ув'язнений. Потім працював у Петербурзі, завідував Музеєм української старовини В. Тарновського в Чернігові та керуючим справами губерніальної архівної комісії. 1918 р. повернувся до Києва і працював секретарем редакції часопису «Наше минуле» та секретарем Комісії для заснування Української академії наук. Після створення академії обраний керівником Постійної комісії для складання Біографічного словника діячів України та членом ряду інших комісій. Серед праць В. Модзалевського — ґрунтовний генеалогічний довідник «Малороссийский родословник» (в 4-х томах. К., 1908-1914).

НАРБУТ Георгій Іванович

(1886 -1920) — український графік. З 1906 р. перебував у Петербурзі, де зблизився з членами мистецького об'єднання «Мир искусства». З 1917 р. — професор, згодом ректор Української академії мистецтв у Києві. Глибоке творче зацікавлення українською історичною старовиною, давнім мистецтвом становило одне із основних джерел вироблення його художнього стилю. З юнацьких літ захоплювався геральдикою. У Петербурзі товаришував і творчо співпрацював з ентузіастами цієї справи С. Тройницьким, Г. Лукомським, О. Шарлеманом, «став членом редакції журналу «Гербовед», малює безліч гербів, у яких,— як зазначає мистецтвознавець П. Білецький,— не знайти найменшого порушення вельми складних правил штрихування й кольорування, встановлених свого часу для кожного з них. Нарбут не тільки графік, він — вчений, дослідник» (Георгій Нарбут. К., 1983, с. 13). 1919 р. разом з Лукомським був залучений до участі в розробленні українського радянського герба і печатки. Творчість Георгія Нарбута — це яскрава сторінка в українському мистецтві. Його цілком справедливо називали одним з найвизначніших графіків сучасності. Рання творчість Нарбута зазнала значного впливу широковідомого об'єднання художників «Світ мистецтва». Крім творчості художників «Світ мистецтва» у галузі театрально-декораційного мистецтва та книжкової графіки, визначальний вплив на Нарбута справило давнє українське малярство і графіка XVII—XVIII століть, геральдика українських родів, графіка українських рукописів і стародруків. З часом Нарбут виріс у глибоко оригінального митця, довкола якого утворилась ціла школа з його послідовників у галузі графіки й ілюстрування книжок. Ним, разом з його сучасниками: Василем Кричевським, Тимофієм і Михайлом Бойчуками, Іваном Падалкою, Василем Седлярем, Оленою Кульчицькою, Антоном Середою, Олексою Новаківським, Петром Холодним та іншими майстрами започаткував стильові ознаки українського мистецтва 20 — 30-х років в графіці.

Нарбут, Ілюстрація до «Енеїди» І. Котляревського

Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка», в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, малюнка й кольору. У вирішенні літер абетки Нарбут об'єднав досягнення як української рукописної та друкованої книги, так і досягнення західноєвропейських майстрів шрифту. Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишається неперевершеною завдяки високій майстерності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва.

Останнім великим мистецьким задумом Нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть він встиг виконати лише одну ілюстрацію.

 

БОЛСУНОВСЬКИЙ Карл Васильович

(1838–1924) – історик-нумізмат, археолог, музейний діяч. Н. в м. Сквира. Навч. у Київ. ун-ті. Істор. дослідження розпочав під впливом В.Антоновича. Певний час (на поч. 20 ст.) працював хранителем Мінц-кабінету Київського художньо-промислового і наукового музею; один із організаторів нумізматичного кабінету (згодом – музею) Вищих жін. курсів у Києві. Чл. багатьох наук., краєзнавчих і мистецьких т-в України, Росії, Польщі, а також архів. комісій у Катеринославі (нині Дніпропетровськ) і Чернігові. Брав участь у проведенні кількох археол. з’їздів і розкопок (зокрема, в Києві під кер-вом В.Хвойки). Зібрав власну колекцію пам’яток нумізматики, археології, історії, нар. мист-ва. 1917, після переїзду до м. Сквира, на базі колекції заснував музей, офіц. дир. якого був з 1919. Автор наук. праць і публікацій з проблем нумізматики, сфрагістики, геральдики, символіки трипільської орнаментики (див. Трипільська культура), історії раннього християнства і його запровадження на землях слов’ян (див. Християнізація слов’ян). Вивчаючи геральдичні знаки давньорус. князів, висловив оригінальні гіпотези щодо походження тризуба – «знака Рюриковичів». Один із перших дослідників такої групи сфрагістичних пам’яток, як пломби. 1892–94 видав їх перший каталог. Працював над біографічним нарисом, присвяченим Т.Шевченку, з яким був особисто знайомий (зберігся в рукопису).

Твори: Заметки о загадочной фигуре на монетах великого княжества Киевского. К., 1889 [у співавт.]; Дрогочинские пломбы. К., 1892–94; Русские монетные гривны, их форма и происхождение. К., 1903; Автономные монеты Галицкой Руси XIV–XV в. К., 1905; Родовой знак Рюриковичей Великих Князей Киевских. Геральдическое исследование, предназначенное к чтению на XVI Археологическом съезде в г. Чернигове. К., 1908; В.В.Антонович как нумизмат. Исторический очерк. СПб., 1912.

РОДОВИЙ ЗНАК РЮРИКОВИЧІВ, ВЕЛИКИХ КНЯЗІВ КИЇВСЬКИХ. ГЕРАЛЬДИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ, ПРИЗНАЧЕНЕ ДЛЯ ПРОЧИТАННЯ НА XIV АРХЕОЛОГІЧНОМУ З'ЇЗДІ В м. ЧЕРНІГОВІ [1904 р.]

Багаті на результати розкопки в садибі Г. Петровського минулого 1907 року виявили серед інших пам'яток шматок кахлі (?) з обрисами своєрідної фігури, аналогічної загадковому знаку на монетах, що приписуються великому князеві Володимирові Святому.

Науковий інтерес, спричинений цим несподіваним відкриттям, нагадав нам давню брошуру (видану 1887 року у вельми обмеженій кількості примірників) з єдиною метою викликати обмін думок з цього питання, а найважливіше: яке значення мала ця загадкова фігура і з чого вона складена?

Тепер, убачаючи в нововідкритій пам'ятці, коли не абсолютно тотожний знак із знаками на златниках і срібляниках київського типу, то безперечно прототип їх, вважаю своєчасним доповнити названу брошуру сфрагістичними й геральдичними міркуваннями. Додається точний рисунок з фотографії цієї цеглини для порівняння; на жаль, цеглина відламана знизу, й хоч не дає повного рисунка загадкової фігури, та все-таки за накресленням горішньої частини не можна сумніватися в аналогії його із знаками на монетах.

Усі нумізмати, які писали про монети великих князів київських, дійшли єдиного висновку стосовно «загадкової фігури», що вона являє собою родовий знак, печатку або герб великих князів київських, і тільки. А питання, що вона зображує, з чого складена, лишається дотепер відкритим.

Уважно вдивляючись у рисунок фігури на нововідкритій цеглині і порівнюючи його з такими ж рисунками на монетах, складається переконання, що це найпростіша форма других — прототип усіх знаків цього роду.

Далі, на більш давніх монетах, як і на цеглині, вона має вигляд геометричної фігури, але з бігом часу ця форма шляхом різних ускладнень і додатків суто геральдичного характеру набирає вигляду середньовічного герба, що особливо помітно, коли порівняти з рисунками на монетах пізніших князів Київського уділу.

Не вдаючись у надмірну критику різних поглядів, висловлених попередніми дослідниками, які вбачали в цьому знаку птаха, корогву, тризуб тощо, ми схиляємося до думки тих, хто вбачає в ньому вираз абстрактної ідеї або поняття.

Це останнє нам здається більш імовірним, і ми зупинимося на ньому.

 Якби різьбяр монетних штемпелів, який зумів ясно й виразно передати лик Спасителя та рисунки самого князя, захотів зобразити птаха (голуба), прапор, або інший предмет із зовнішнього світу, то в нього, безперечно, вистачило б уміння зобразити їх так виразно й близько до природи, що цей предмет легко можна було б упізнати з першого погляду і він би не попереджував сумнівів і суперечливих тлумачень, тлумачень, викликаних пізнішими його формами. Причому, на монетах великого князя Ярослава він справді скидається на птаха, а на монетах Володимира Ольгердовича він справді зображує корогву; та це вже герб, що виник у XIV столітті, й до того ж у чернігівській лінії Рюриковичів з Брянська.

Те саме слід сказати й про майстра знайденої нині кахлі; на такому великому предметі майстер певно зумів би зобразити будь-яку річ, а тим часом це, безперечно, монограма; тому очевидно, що різьбяр перших рисунків, зробивши поряд з іншими ясними зображеннями й круговий напис, хотів неодмінно зобразити щось таке, що мало більше внутрішній сенс, ніж зовнішній вигляд. У свій час, тобто за його виникнення, значення цього знака без сумніву було ясним і зрозумілим для всіх, та потім, внаслідок ускладнення геральдичних умов, цей знак, доповнений різними додатками, втратив свій первісний вигляд і, зрештою, вийшла ціла серія різних варіантів, тому його первісний сенс був зовсім забутий.

З-поміж більш важливих думок, висловлених з цього приводу, не можна обминути мовчанкою думку академіка А. А. Куника: цей учений по- в'язує загадкову фігуру із скандінавськими руками взагалі й, зокрема, з так званими «зв'язаними рунами» , які вживали, щоб виразити право власності на певну річ, позначену ними. Цей здогад, при всій своїй науковості, використати не можна, тому що всі київські князі, прийнявши християнство, були вже під впливом візантійської культури, а не далекої поганської півночі, з якою стосунки майже припинилися. Тому, на нашу думку, замість шукати пояснення загадкового знака в «північних рунах», чи не природніше пошукати аналогії на півдні Росії, у колоніях стародавньої Греції, в її чорноморських колоніях, у столиці Босфору, нарешті, у самій Візантії.

Декотрі з монограм на доданій таблиці, а надто на монетах могутнього Босфорського царства, за своїм зовнішнім виглядом становлять більшу аналогію з розглядуваним знаком, і саме читання підтверджує звичай скорочувати написи до розміру умовного знака — монограми, якими прикрашали монети, як це ми бачимо в цікавих дослідженнях шановних нумізматів X. X. Гілля та О. Л. Бертьє-Делагарда.

Щоб унаочнити вищесказане, ми додаємо таблицю з усіма варіантами аналогічних знаків, відомих на монетах великого князя київського, починаючи з найдавніших і більш простих, а саме: три типи загадкових фігур на золотих монетах великих князів київських, три форми на срібляниках великого князя київського. Відтак спроба розкласти ці фігури на складові частини дала, без прибільшення, грецьке слово — ВАСІЛЕУС (титул, яким користувалися всі монархи Сходу, а також царі Босфору за часів їхньої політичної незалежності від Риму та Візантії).

На візантійських монетах Херсонеса Таврійського (стародавнього Корсуня), що мав дуже близькі як торговельні, так і політичні зносини з Києвом, ім'я царя звичайно зображували у вигляді монограм.

На стародавніх монетах південнослов'янських народів титул або ім'я особи, яка карбувала монету, часто зображували у вигляді монограми, як це бачимо далі. Нарешті в наших дослідженнях гербів руських родів київської, Галицької, Волинської і Подільської земель ми виявили багато зображень родових емблем, складених з літер кирилівської абетки, а іноді з монограм, що криють у собі ім'я власника печатки.

Справді, був давній звичай ставити на монетах монограми, що криють у собі титул чи ім'я царя, або архонта, який карбував монету; він був загальнопоширений у Греції, Малій Азії та всіх її колоніях на берегах Чорного моря; подібні монограми завжди прикрашають монети царів Босфору, що трапляються в різних скарбах на класичному грунті м. Києва і доводять торговельні й політичні зносини його з цими центрами освіти.

Сам звичай уживати літери для творення знаків власності вельми давній і зберігався в слов'ян до XVI століття. Ми можемо навести такі докази: у хорватів уже в XII столітті був звичай значити ініціалами своїх дідів (предків) межі своїх володінь. Про це зберігся документ 1247 року; ця обставина нагадує нам межові рубежі (знаки) північних слов'ян (сіозпа), що використовувалися на Русі та в Польщі: їх вирізьблювали на деревах або, як у Хорватії, на межових каменях; ці знаки були улюбленими емблемами й для лицарських гербів. Цей звичай існував дуже довго, і тому в геральдиці накопичилося багато гербів з ініціалів, запозичених навіть з кирилівської абетки, як це чудово довів п. Даровський. Ми нарахували в польській геральдиці до п'ятдесяти гербів з емблемами, що виникли з літер кирилівської абетки, а саме з літер: П, М, Ш, Щ, X і т. д. впереміш з місяцем, хрестами, квітами, стрілами тощо — саме такими символами, котрі бачимо й на більш ранніх гербах київських Рюриковичів

Тривале вживання на півдні слов'янських земель і на Русі глаголиці, літери якої складені симетрично, повинно було відбитися й на використанні літер запровадженої опісля кирилиці: їх теж почали застосовувати до знаків власності, зберігаючи в монограмах орнаментаційну симетрію, а потім ці знаки власності перейшли в родові знаки й геральдичні емблеми, тож природно вони зберегли в собі характер цих загальних причин: сполучування літер в емблеми з доданням хреста, місяця, зірки, стріли та подібних предметів ми бачимо не тільки в руській геральдиці, виділеній Даровським, а й на родових знаках Рюриковичів, що їх ми розглядаємо.

Загадковий знак на нововідкритій кахлі через відсутність у ньому літери Р розкласти на ім'я «Владимира» без пересад неможливо; а тим часом він дуже легко розкладається на літери грецької абетки й складає слово ВАСІЛЕУС, причому вийшло воно в значенні титулу, яким користувалися тоді всі монархи Сходу, рівно ж і візантійські імператори, звідки було запозичене. Ось чому наступники Володимира Великого: великі князі Святополк, Ярослав-Георгій, нарешті Ярополк-Петро і далі ставили на своїх монетах той самий знак як титул, успадкований від Володимира Святого.

А зміна в орфографії, наявна між складом прототипу й пізнішими накресленнями, могла статися з вини різьбяра штемпелів монет.

На нашу думку, проблему значення загадкового знака і його складу можна розв'язати так:

1. Загадковий знак, запозичений з Візантії, утворився з літер грецької абетки, які складають титул монарха.

  1.  Цей титул після Володимира Святого зберегли всі його наступники до Ярополка-Петра включно.
  2.  Після змін, від додання хреста і місяця, він дістав значення геральдичної емблеми, через що його й слід вважати за герб Рюриковичів.

 

ЗНАК РЮРИКОВИЧІВ

не тризуб, а якір-хрест

(за Г. Шаповаловим)

 У зв'язку з публікацією статті Б. Якимовича Г. Шаповалов ділиться думками з приводу походження та значення геральдичного знака Рюриковичів — тризуба. Він вважає, що аналіз зображень його на монетах та печатках, нові археологічні знахідки дають підставу припустити, що гербом князів Київської Русі був не тризуб, а судновий якір.

Щоб довести це, Шаповалов пропонує проаналізувати найвідоміше зображення знака на срібній монеті початку XI століття, так зване «Ярославле сребро».

На перший погляд здається, що на монеті дійсно зображено тризуб. Коли так, то чому його середній «зуб» угорі вінчає кільце, а в нижній частині він має завершену деталь? Відповіді на це запитання практично немає. Версія щодо стилізації також далеко не задовольняє.

А що, як справді погодитися з думкою, що це зображення якоря? Навіть, коли воно стилізоване. Припустімо, бічні зубці — роги якоря, середній — веретено, яке закінчується кільцем, щоб прив'язати линву (рим), а трикутна деталь, що виступає в нижній частині якоря,— так звана п'ятка. Родовий знак Рюриковичів відповідає досить відомому типові стародавніх якорів, поширеному у басейнах Середземного й Чорного морів, Дніпра. Подібні залізні якорі, досить незвичайної конструкції, часто знаходили біля узбережжя Болгарії, Румунії та Криму. Особливість їхньої конструкції полягає в тому, що роги, якими якір чіпляється за дно, розташовані не під кутом до веретена, а перпендикулярно. Крім того, тільки якорі цього типу в нижній частині мають п'ятку. Серед науковців довго дискутувалося, яким часом датувати ці якорі. Та ось у 1956—1962 роках на чорноморському узбережжі Румунії було розкопано стародавній порт Томі (сучасна Констанца). Археологи з'ясували, що його будівлі зруйнував землетрус у V столітті нашої ери. Разом з іншими старожитностями серед руїн знайшли залізні дворогі якорі такої самої незвичайної конструкції. Стало зрозумілим, що їх використовували на суднах у І—V століттях. Пізніше, під час підводних розкопок ранньовізантійського судна VII століття біля острова Ясі Ада в Середземному морі було знайдено ще дванадцять подібних якорів. Останні такі знахідки (біля узбережжя Франції) датують IX століттям. 1974 року залізний якір візантійського типу знайдено також у Дніпрі біля острова Хортиці.

Зображення подібного якоря виявлено під час розкопок літописного міста Білоозера на Вологодщині. Тут, у культурному шарі X — початку XI століть відкопано бересту з малюнком дворогого якоря, подібного до хортицького.

Принагідно нагадаємо, що згідно з договорами Русі з Візантією, ця остання зобов'язувалася забезпечувати якорями судна київських флотилій.

Тепер спробуємо довести, чому саме якір зображено на монетах київських князів. З давніх-давен його вважали священною річчю, оскільки він належав до найважливіших (якщо не єдиного) засобів рятування корабля на морі в негоду. Звідси перетворення якоря на священний символ надії і віри, порятунку та твердості. Сліди поклоніння якорям, як культовим речам, простежуються ще в Стародавньому Єгипті. Нещодавно в Єгипті на березі Червоного моря розкопано святилище, споруджене з кам'яних якорів. Як свідчать написи, його побудували на честь плавання до Понту за Сесостриса І (1972—1927 роки до нашої ери)7. Священні якорі зберігалися в спеціальних храмах богів морів та річок, їм приносили жертви, коло них молилися. Найбагатші храми карбували монети із зображенням водних богів, або священних якорів. Такі монети широко відомі в Стародавніх Греції, Фінікії, Карфагені, Сірії, Римі та інших країнах за різних часів.

Грецька колонізація разом із широко розвинутим судноплавством принесла в Північне Причорномор'я ще й традиції освячення якоря. Тут з'являються численні (можливо культові) зображення якорів на територіях стародавніх поселень-портів Пантикапея, Ольвії, Херсонеса та інших. Багато з них дуже стилізовані. Основними елементами середньовічного якоря є вертикальна деталь — веретено та горизонтальна — роги. Стародавні митці часто зображували тільки роги.

Такий вигляд має малюнок якоря на мармуровому леві з Ольвії. Деколи зображували роги й веретено якоря, тоді утворювався не двозуб, а тризуб (як, наприклад, малюнок якоря, зображеного на вапняковій плиті з Пантикапея).

Такі самі зображення-символи згодом лягли в основу знака Рюриковичів. На це звернув увагу ще В. Драчук, який багато років присвятив вивченню стародавніх знаків Північного Причорномор'я. Він дійшов висновку, що передісторію знаків Рюриковичів «можна шукати серед знаків Північного Причорномор'я римської доби і тамгоподібних зображень на ранньосередньовічних виробах з Придніпров'я» .

У XXII століттях стилізований якір завжди зображували на монетах міста-порту Херсонеса. Відомо, що Київська Русь підтримувала тісні зв'язки з Херсонесом, а в 988—989 роках князь Володи мир захопив це місто, у ньому і хрестився. Зрозуміло, що відносини з Херсонесом, який входив до складу могутньої Візантії, мали неабиякий вплив на формування геральдичних уподобань київських князів.

Десь у XXII століттях двозубі та тризубі символи якоря поширюються і на Русі. 1912 року в Києві, біля Десятинної церкви було знайдено свинцеву печатку князя Святослава Ігоревича із символом якоря-двозуба, що увінчує хрест.

На монетах Володимира Святославича та Ярослава Мудрого маємо зображення складностилізованих символів якорів-тризубів (також «під хрестом»). А на свинцевій печатці Ізяслава Ярославича, що князював у Новгороді в 1052—1054 роках, цей знак уже скидається на якір, хоч і прикрашений рослинним орнаментом. Дослідники ще не зважилися назвати його якорем. Та 1983 року (знову ж таки в літописному Білоозері, де раніше під час розкопок виявлено малюнок другого якоря) найдено свинцеву печатку XIXII століть. З одного її боку, як і на монеті Ярослава Мудрого, зображено святого Георгія, з другого—якір. До того ж, саме візантійського типу — дворогий, із п'яткою внизу.

 

Стилізовано зображено навіть шток. Саме цієї знахідки, гадаю, , бракувало, щоб розкрити таємницю знака Рюриковичів. Вона дає змогу простежити подальшу еволюцію якоря-хреста, що прикрашає багато пам'яток нашої історії.

Слід нагадати, що значення якоря, як священного символу, зберігається і в ранньому християнстві. Християнський теолог та письменник Климент Александрійський перелічує такі символи ранньохристиянської віри як хрест, якір, риба тощо. З писемних джерел відомо, що наприкінці І століття нашої ери християни вирізьблювали якорі на своїх перснях. Вони ототожнювалися з хрестами.

Зараз важко сказати, звідки походить дохристиянський символ хреста. Припускають, що це пов'язано з дерев'яним хрестоподібним приладдям, за допомогою якого первісні люди добували вогонь,— воно тривалий час вважалося священним у багатьох народів. Тож не дивно, що магічний знак хреста в різному вигляді трапляється з давніх-давен чи не в усіх народів. Не виключено, що магічного значення набували й інші хрестоподібні утворення в тих чи інших пристроях, винайдених людством. Але можливе й таке припущення: дворогі якорі (спочатку кам'яно-дерев'яні, а потім залізні) були відомі вже на початку І тисячоліття до нашої ери. До важливих елементів їх належав шток, який разом з веретеном утворював у верхній частині якоря хрест. Зважаючи на те, що якореві поклонялися ще в дохристиянських культах, логічно припустити й викорис тання його як символу християнства у нових хрестоподібних формах. Так якір стає ще й хрестом.

До речі, найстрашніше карали невільників-веслярів у відкритому морі, коли їх прив'язували до якоря й топили. Можливо, людей розпинали на якорях наче на хрестах ще задовго до появи Христа, а біблійні дерев'яні хрести на Голгофі — це вже імітації верхньої частини якоря (сказати б сумний побічний продукт технічних здобутків людства на морі). Поєднання хреста з якорем в один символ цілком логічне. А що таке поєднання існує, немає ніякого сумніву. Так у західноєвропейській геральдиці відомий символ «якірного хреста». У східноєвропейській князівсько-культовій геральдиці очевидно утворився символ «якір-хрест», у якому якір розташовано внизу, а хрест — угорі.

У XXI століттях у геральдиці Київської Русі бачимо стилізовані зображення якорів у вигляді двозубів та тризубів майже завжди з хрестом угорі, який зображували окремо.  

В XIXII століттях на численних свинцевих печатках, знайдених у Києві та Новгороді, маємо вже поєднання цих двох символів. До того ж шток міститься нижче від хреста і править за основу для нього. Роги якоря часто стилізували рослинним орнаментом, а в XIVXV століттях вони трансформувалися в підніжжя (основу) хреста — спочатку вигнуте угору, а потім у зовсім рівне.

 

Гадаю, це пов'язано з тим, що давня Русь за цих часів перестає бути могутньою морською державою, й первісна ідея символу поступово забувається.

 

У часи запорозького козацтва, коли чайки мореплавців з Дніпрових берегів були гідні слави давньоруських лодій, відновлюється й символіка київських князів. Так, у гербах гетьманів Війська Запорозького Б. Хмельницького та І. Мазепи основним геральдичним символом був двозубий якір-хрест. Входив він і до герба відомого київського митрополита П. Могили.

  

І зараз у християнській символіці інколи трапляється цей символ (наприклад, хрест на бані Воскресенського собору Новоєрусалимського монастиря під Москвою). З усього викладеного можна зробити висновок, що позаяк Київська Русь була міцна морська держава, то в X столітті, запроваджуючи християнство, київські князі взяли за свій родовий знак якір — і не тільки як символ мореплавства, а й досить відомий у візантійському світі символ нової віри, коріння якого сягало поганської доби з теренів Середземномор'я. ТРИДЕНТ, ЙОГО ЗМІСТ ТА ІПОСТАСІ

(за Олексієм БРАТКОМ, лексику збережено)

За найдавнішими (до речі, і найсучаснішими) постулатами, основою світобудови є стан повної рівноваги всіх сил — Велике Ніщо, або Абсолют (за термінологією квантової фізики — Вакуум). Порушення рівноваги у якійсь частині Абсолюту відразу проявляє потенцію цієї частини — два полюси, що діють як дві протилежні енергії. Різні вчення дають різні назви цим полюсам-енергіям: позитивна й негативна, чоловіча й жіноча, батьківська й материнська, Мудрість і Знання, розум і душа, -ян та -інь тощо.

Повністю врівноважене поєднання протилежних сил знову повертає їх до стану Абсолюту (Вакууму), неврівноважене породжує третю силу, синівську енергію, або ж силу тяжіння, чи любов. У цьому разі усталюється три сили-енергії, які й творять різні комбінації енергій і часток — «квантовані поля» (за релігійною термінологією — «проявлений світ»).

Троїстість структури, проявленої у нашому тримірному просторі, християнський релігійний світогляд відображає уявленням найвищої сили (Бога Творця) у трьох іпостасях (Бог один та троїстий у лицях), зображенням богів із троїстою постаттю, триликими, часто з сакральною символікою — хрестом, тридентом (тризубом) , триязиким полум'ям, рівностороннім трикутником та шестикутною зіркою. Хрест — знак тримірного всесвіту, життя. Разом з тим, у ньому підкреслюється значимість синівської енергії (третьої сили — Любові). Це зроблено шляхом такого поєднання чоловічої енергії (споконвіку зображуваної (вертикальним стовпом ) з жіночою (зображуваною горизонтальним знаком ), при якому обидва протилежні символи немов би зникають, зливаючись в один. Подвійного значення набирає

своєрідна форма хреста-петлі так звана «Паша», поширена в

індійській символіці.

Тридент (тризуб) символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест: Мудрість, Знання і Любов (або -ян, -інь та-ці), але вже як три рівноправні сили, що виходять з єдиного спільного для всіх джерела —Абсолюту (Вакууму, Дао). Ті ж сили, зображені у хресті й тризубі, репрезентує рівнобічний трикутник та шестикутна зірка. Остання символізує поєднання триєдиної позитивної чоловічоі енергії («вогненної» енергії Шіви), спрямованої вгору з триєдиною негативною жіночою («вологою» енергією Вішну), спрямованою вниз . Отже зірка, складаючись з двох рівнобічних трикутників, накладених один на одного, символізує єдність обох сил та їхнього породження — третьої синівської сили.

Заміна у зірці прямих ліній хреста на рівнобічні трикутники додає символові додаткового значення, вказуючи не лише на троїстість світобудови, а й на троїстість кожної з сил, що творять світобудову. У хетів ідея троїстої єдності життєтворчих сил (джерела життя) символізувалась як рівностороннім трикутником, так і тризубом, у ранніх християн — тільки трикутником, у ведантистів — тризубом і триязиким полум'ям.

Життєтворча енергія в усіх вченнях асоціюється і ототожнюється з вогненною енергією. У Рігведі гімн на честь бога вогню Агні має такі слова:

Один і той же ти завжди, Великий Агні, та трояко Являєш нам себе..?

Триєдина вогненна енергія Шіви у шестикутній зірці зображена трикутником, а в скульптурному чи рисованому зображенні самого Шіви — тризубом, або триязиким полум'ям . Так само зображена ця енергія на короні та в руках Вішну. Бачимо тризуба в руках хетського бога Тешуба й ассірійського Вула, споріднених римському Юпітеру. Тримають тризуба грецькі боги — Деметра, Трентолем, Посейдон, римський Нептун, засновник ламаїзму Падма Самбхава та низка інших життєдайних богів і святих. У такому значенні тризуб уже символізує не стільки світобудову, скільки світотворення, життєтворчу силу, і це його значення найпоширеніше.

Усі три символи здавна мирно живуть як на Україні, так і в усьому світі. У християнській символіці ми також зустрічаємо знаки трикутника, шестикутної зірки та символ трійці.

Крізь рівнобічний трикутник із стін християнських храмів дивиться на нас «Всевидяче око» — світотворча сила християн. З прийняттям на Русі християнства тризуб поєднують зі знаком хреста. Таке поєднання і сьогодні можна побачити на маківках реставрованих Золотих воріт і Володи-мирського собору в Києві та інших церквах України (тризуб при цьому зменшено на користь хреста).

Усі три символи акцентують різні аспекти світобудови; графіка кожного знака лаконічно чітка і промовиста. Якщо хрест не підкреслює ні статики, ні динаміки світобудови, а концентрує увагу на значимості для неї третьої сили, то іудейська зірка плетивом свого рисунка наголошує на статиці двох сил. Тризуб, зображаючи триєдність світобудови і троїстість полум'я енергії, символізує динамічний аспект, принцип вогню і поступу.

Коли ж тридент (триденс, тризуб) став національним символом нашого народу? За найдавнішими переказами, тризуб і жовто-блакитна барва були символами легендарної Антлантиди і ніби то відтоді шануються нашими пращурами, нащадками атлантів. Чи ймовірно це? Жартівливий ритуал моряків широко популяризував тризуб грецького бога Посейдона (римське ім'я — Нептун, скіфське — Тагімасад) як бога моря. Однак, далеко не всі знають, що Посейдон також бог річок та інших прісних вод, конярства, родоначальник атлантів і царських скітів.

Як і годиться, Посейдон заповів своїм нащадкам закони і символіку. За свідченням Платона, царі атлантів, виконуючи заповіт, кожні 5-6 років збиралися для взаємоконтролю у головному святилищі Посейдона. Обов'язковими атрибутами зустрічі було священне блакитне вбрання і золота дошка (на ній царі записували свої рішення), які після ритуальної зустрічі залишались у святилищі як історичні документи і священні реліквії Атлантида, повідомляють легенди, була затоплена водами моря і захована на морському дні Посейдоном, котрий і досі зберігає цю символіку (голубе вбрання і золотий тризуб). А якщо не всі нащадки Посейдона були поглинуті потопом?

Як відомо, значна частина українських земель унікальна в тому, що ніколи повністю не заливалася водами морів й океанів, отже не зазнавала руйнації від «світового» потопу. Якщо припустити, що перекази єгипетських жерців, передані Платоном, та скіфські й еллінські міфи відображають реальні події, то цілком імовірно, що тризуб, як і жовто-блакитна барва, «живуть» на українській землі з «допотопних» часів, тобто з часів легендарної Атлан-тиди, а так звані царські скіти є нащадками атлантів.

Але навіть і в тому разі, коли міфи не відбивають реальності, і ніякої Атлантиди ніколи не було, ситуація не змінюється — тризуб, за свідченням археологічного аналізу наскельних знаків, гончарних виробів, зброї, монет, прикрас та інших матеріальних знахідок з найдавніших часів шанувався на території України як могутній магічний знак життєтворення. Він лежить в основі найархаїчніших культів наших предків — культу Великої Родоначальниці Праматері, культу життєдайного Вогню (триєдного Агні) та культу сіяча мудрості, вогненосного Змія (Нага, Дракона).

Усі ці культи тісно пов'язані знаком тризуба — символом триєдиної сутності життєтворчих сил — енергій Праматері, Вогнища й Змія. Ця триєдність зображалась у вигляді тризуба в руці Великої Матері чи трипалих лап Змія біля неї, а також триязикого (трисвітного, триголового) полум'я Вогнища-Агні, й триголового Змія чи трипалих його кінцівок. Символіку породжуючого начала, першопредка — Великої Матері (Праматері), тривогненного Змія та трисвітного Вогнища зустрічаємо на археологічних знахідках у найдавніших культурних шарах по всій території України. В усіх цих зображеннях тризуб має пряме відношення як до культу Великої Матері, так і до культу Змія.

В індо-іранської гілки причорноморських аріїв, що відокремилися від наших пращурів близько 7 тисяч років тому, культ Великої Матері і Змія та символу їхньої життєдайної троїстої сили-тризуба вже існував у високо розвинутій формі.

У тисячолітньому русі від Наддніпрянщини до Ірану та Індії ця гілка аріїв лишала різні сліди, в тому числі й знаки своїх культів та символів.

Так, тризуб зустрічається на Кавказі(1), у Середній Азії(2), в Ірані(3) і Північній Індії(4).

У стародавньому князівстві Джаму (тепер штат Джаму і Кашмір), далеко на сході від України, у глухому гірському краї височить священна гора з три-кутою вершиною, в глибині якої понад чотири тисячі років тому поселилась Велика Матір, що прийшла сюди із Заходу. Відтоді цю триголову гору індійці звуть українським словом Трикута, у її надрах заховано святилище Великої Матері — Вайшну Деві, як її називають індійці.

Тисячі й тисячі паломників пробираються крутими гірськими дорогами, а потім довгими тунелями до великої печери, що в середині гори. Тут, під охороною довговолосих жерців, за трьома стародавніми магічними каменями височить бронзова постать богині з високо піднятим тризубом у правій руці. Побували тут і радянські історики: «Вона була всюди, могутня прадавня Велика Матір-богиня,— пише Л. Шапошникова. — Всюди були сліди її ступнів, врізаних у камінь гір. Всюди був її символ — тризуб. Той тризуб, якого піднімали на ворога в жорстоких війнах королі зміїв. Той самий тризуб, який охороняв кам'яні лінги великого бога гір Шіви. Тризуб пов'язував воєдино усіх трьох: Велику Матір, Зміїв і Шіву».

Так, Шіва, друг Зміїв-Нагів, грізний чотирирукий бог, «від погляду якого розпадаються держави, а від танцю — гинуть світи», над усіма іншими знаками підносить тризуб.

Чому така шана тризубові від Великої Матері і Шіви? Велика Матір — богиня народження і смерті; у ній замикається цикл — народження, життя, смерть, відродження. Шіва — бог смерті, руйнації і народження. Обидва, по суті, є богами поступу. Тризуб глибоко шанується в Індії. Численні його зображення на прапорах, щитах та одежі індійських артистів бачили в різних куточках світу.

Шанування символу на Україні і в Індії, досить віддалених між собою, не є випадковим. Загадковий індійський бог Шіва зі своїм тризубом не місцевого походження. Це «прийшлий» бог, культ якого до Індії принесли арійські племена.

Прабатьківщину арійських племен вчені довго не могли встановити, але в міру нагромадження знань завдяки порівняльному мовознавству, аналізу священних текстів іранських та індійських аріїв (Авести і Рігведи), археології, зіставленню давніх переказів індійських та іранських аріїв про географічні та історико - етнічні особливості їх прабатьківщини з сучасними географічними та історико-етнічними даними вдалося незаперечно встановити, що прабатьківщина аріїв знаходилася у Північному Причорномор'ї, а саме — у Наддніпрянщині та Наддністрянщині. Звідси символ тризубу арії занесли до Середньої Азії та Ірану, де він тривалий час був верховним знаком місцевих жрецьких та царських династій, а також до Індії, у якій він і досі лишається містичним символом.

На прабатьківщині індоіранських аріїв культи Великої Матері, Змія та тризуба продовжували жити повнокровним життям. Тричленні структури були найхарактернішими для пізньоарійської (скітської) ідеології, космології, громадського ладу, політичної і жрецької організацій, символіки кольорів.

Скітський міф про народження змієногою богинею від першолюдини Таргітая трьох синів — Глибинцаря, Гори-царя і Сонцецаря, (особливо, якщо прийняти їх відповідність з трьома зонами космосу — підземною, земною й небесною) є відображення акту світотворення. По аналогії з космосом будували скіти й свою трикомпонентну структуру суспільства.

За скітськими міфами, царювати над скітами починає наймолодший син Таргітая (Довгомогутнього) — Колоксай (Сонцецар) завдяки своєму, шлюбу з богинею Табіті (богинею троїстої природи, трисвітного вогню). Вважається, що Табіті є однією з іпостасів Великої Богині-матері. Так у світоглядові скітів (сколотів), набуваючи нових якостей, живуть тисячолітні культи Великої Матері, Змія та трисвітного вогню-тризуба. Після занепаду Скіфської держави тризуб і двозуб продовжують своє життя в Причорномор'ї як знаки боспорських царів та антських зверхників.

 

Традиція саме цих знаків Північного Причорномор'я і знайшла своє продовження у так званих знаках Рюриковичів та у визнанні тридента національним символом України.

КОЗАЦЬКІ ПЕЧАТКИ

(за В. Зарубою)

У відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки імені Вернадського АН України зберігається унікальний комплекс документальних пам'яток — «збірки Новицького». Вони налічують близько тисячі листів і універсалів, зібраних першим на Лівобережній Україні компанійським (охоче-комонним) полковником Іллящем Федоровичем Новицьким з 1670 по 1697 рік; Він одержував кореспонденцію від гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи, генеральної, полкової та сотенної старшини, міських урядовців, духовних та приватних осіб. Листи ввійшли до шести книг колекції, умовно названої архівістами збірками Новицького.

У книгах чимало печаток міських магістратів, монастирів, козацької старшини і приватних осіб. Більшість з них добре збереглися і можуть служити чудовим джерелом для сфрагістів, щоправда, великі гетьманські печатки висипалися майже всі, особливо Самойловичеві. Лишилися тільки червоні та бурі плями на папері. Але відбитки їхні добре видно.

Основою гетьманських печаток є постать козака з рушницею через ліве плече і з шаблею при лівому боці. Це зображення в XVIXVIII століттях було гербом українського козацького війська, як низового (запорозького), так і городового (гетьманського).

 

Печатка Івана Самойловича має діаметр 40 міліметрів. Між обідками напис: «Печать Малой России войска его царского пресветлого величества запорожского». В центрі — постать козака у верхньому одязі типу чумарки, прикрашеному візерунком, із застібками. Він підперезаний поясом, у чоботях, козак стоїть у густій траві. Фігура трохи випнута вперед (можливо, художник хотів показати, як під вагою рушниці з ременем плечі воїна подалися назад).

Зразком полковницьких печаток є печатка Максима Ілляшенка. Вона має форму правильного восьмикутника. В центрі на фігурному щиті — родовий символ. Довкола літер «МИПВЕЦПВЗЛ», що означають «Максим Ілляшенко, полковник війська його царської пресвітлої величності запорозького лубенський».

 

 

Листи сина І. Новицького — Григорія скріплені печаткою з родовим гербом, на якому з'єднані три гаки з шестикутними зірками посередині

Серед інших печаток — особисті знаки Леонтія Свічки, Івана Максимовича, Григорія Новицького, печатки Київської ратуші, монастирів — Рихловського Миколаївського, Києво-Печерського.

БИТИНСЬКИЙ Микола

(псевд. – М.Оверкович; 24.11.1893–24.12. 1972) – мистецтвознавець, художник, геральдист. Автор кількох десятків наук. розвідок та малярських тв. у царині геральдики, вексилології, фалеристики тасфрагістики, що сприяли становленню й формуванню підвалин укр. геральдики та ін. спорідненихспеціальних історичних дисциплін. Н. в м. Літин. Початкову (1904–08), худож. (від. малярства Худож.-пром. шк., 1908–12) та пед. (дворічні пед. курси, 1912–14) освіту здобув у м. Кам’янець-Подільський. 1914–17 перебував на військ. службі у рос. армії. У ранзі молодшого старшини брав участь у подіях української революції 1917–1921. Збройну боротьбу завершив у складі 6-ї Січової стрілецької дивізії, інтернованої у листопаді 1920 на тер. Польщі. Виконував обов’язки заст. нач. культ.-освіт. від. Групи інтернованих укр. військ у таборі Олександрово. 1922–23 працював учителем укр. навч. закладів у таборі Щипйорно. 1924–29 навч. на істор.-літ. від. Українського високого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі. 1939 учителював в Укр. держ. г-зії в с. Білки (нині село Іршавського р-ну Закарп. обл.), де вступив до лав Карпатської Січі. Певний час перебував на службі в Управі Музею визвольної боротьби України в Празі, а 1942–45 – на примусовій праці в Німеччині. 1945–50 учителював в укр. освіт. закладах у таборах для переміщених осіб, займався політ., громад., культ.-освіт. роботою.

1951 емігрував до Канади, де працював викл. історії України та укр. Мистецтва на курсах українознавства ім. І.Котляревського в м. Торонто. Автор підручників «Архітектура», «Українське малярство», поетичної збірки «В громі і бурі». У різні роки співпрацював у багатьох укр. час. у Польщі,Чехословаччині, Німеччині, Канаді та США. Найбільш знані мистецькі праці з укр. геральдики та фалеристики: Держ. відзнаки України, виготовлені у 30-х рр. 20 ст. на замовлення уряду УНР на еміграції, «Альбом гербів українських земель» (32 таблиці), проект відзнаки – хреста ім. Симона Петлюри та інші. Помер у м. Торонто.

Герби українських земель за М. Битинським

Література

  1.  Рибаков Б. Знаки собственности в княжеском хозяйстве.— М., 1940.
  2.  Крип'якевич І. Герб України. — Львів, 1913.
  3.  Седова М. Ювелирные изделия древнего Новгорода (XXV вв.). —М., 1981.
  4.   Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ —Львів, 1912.
  5.  Грушевський М. Історія України-Русі. — Т. 9. — К., 1928.
  6.  Крип'якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська.
  7.  Устрій Української Держави. Проекти Конституції Української Народної Республіки. —Львів, 1920. — С. 34.

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

48713. Проект железобетонного моста под железную дорогу 713 KB
  Предполагая применение устоев обсыпного типа и учитывая, что отверстие моста составляет 68 м, намечена пятипролетная схема моста с разрезными типовыми балками 516,5 м. Необходимая длина моста между крайними точками устоев
48715. Анализ активного АRC-звена 758 KB
  Расчет LCфильтра. В результате решения задачи II требуется: привести схему рассчитанного фильтра и таблицу значений параметров его элементов; привести качественную характеристику ослабления рассчитанного фильтра; определить ОПФ фильтра; полином знаменателя полученной функции представить в виде произведения линейных и квадратичных сомножителей с вещественными коэффициентами; рассчитать ослабление фильтра на границе границах полосы пропускания; составить пояснительную записку. Расчет RC фильтра. В результате решения задачи...
48717. Исследование активного RC фильтра 359.5 KB
  БончБруевича Кафедра теории электрических цепей Курсовая работа: €œИсследование активного RC фильтра Выполнил : Студент группы Р98 Факультета РС РВ и ТВ Костромитинов Олег Александрович. Постановка задачи Найти операторную передаточную функцию фильтра составив и решив соответствующую систему узловых уравнений. Найти АЧХ и ФЧХ фильтра построить их графики. Оценить тип фильтра ФНЧ ФВЧ ППФ .
48718. Исследование активного RC-фильтра 971.5 KB
  Построить годограф передаточной функции по петле обратной связи 1 звена фильтра, разомкнув цепь обратной связи на входе усилителя звена. Убедиться в устойчивости звена
48719. Исследование активного RC - фильтра 268.5 KB
  БончБруевича КУРСОВАЯ РАБОТА ПО ДИСЦИПЛИНЕ Основы теории цепей Исследование активного RC фильтра Выполнил: ...
48720. ИССЛЕЛОВАНИЕ АКТИВНОГО RC–ФИЛЛЬТРА 331 KB
  СанктПетербург 2001 Задание к работе 1 Найти операторную передаточную функцию фильтра. 2 Найти АЧХ и ФЧХ фильтра. Построить графики АЧХ и ФЧХ и оценить тип фильтра. 3 Найти переходную характеристику 1го звена фильтра и построить ее график.