3769

Українське відродження або нова русифікація

Книга

Политология и государственное регулирование

Вступ День 2 листопада 1998 р. починався як звичайний робочий день, котрі заповнюють більшість нашого життя. Залишилася в минулому виборча лихоманка, а Верховна Рада України, нарешті, пережила "спікеріаду" й занурилася до роботи. Здавалося, що на як...

Украинкский

2013-02-09

1.49 MB

5 чел.

Вступ

День 2 листопада 1998 р. починався як звичайний робочий день, котрі заповнюють більшість нашого життя. Залишилася в минулому виборча лихоманка, а Верховна Рада України, нарешті, пережила "спікеріаду" й занурилася до роботи. Здавалося, що на якийсь час суспільно-політична активність мала б зменшитися. Однак, як це часто буває на "фронті" життєвих проблем, затишшя на одній ділянці раптом перекрив спалах на іншому. Деякі політичні сили, не полишаючи спроб послабити, а в перспективі і повністю знищити українську державність, вчинили чергову атаку на неї.

Цього разу фракція Комуністичної партії України виступила із заявою "Про порушення прав і свобод громадян України по безперешкодному, вільному розвитку і використанню рідної мови у всіх сферах життя" з метою знову загострити суспільні відносини в державі на мовному підґрунті. Ось окремі із тез, викладених у цій заяві, що дають уяву про її загальну спрямованість:
"С объявлением независимости Украины, а особенно после принятия Конституции Украины, некоторые политические силы в нашем обществе искусственно обостряют языковые конфликты, концентрируя свои усилия прежде всего против русского языка и русской культуры, а также культур национальных групп, проживающих в Украине. И дело не только в языке. Искажается, чернится история братских народов, особенно России, культивируется русофобия."
"По нашему мнению, (необходимо – авт.) официальное признание официального статуса русского языка (в Украине – авт.), предоставление национальным группам (компактно проживающим) права свободного использования, обучения на родном языке, что во многом способствовало бы разрешению ряда сложных социально-экономических проблем, смягчению социально-классовой напряженности."

На підтвердження викладеного у заяві наводилися жахливі факти і цифри, що мали б свідчити про "культивування русофобії", утиски російської мови в Україні. Під час першого її прочитання мав би виникнути праведний гнів щодо українських націоналістів, котрі вчинили замах на права мовних меншин в державі. Однак, за докладнішого аналазу цієї заяви, з'ясовується, що наведені цифри – річ лукава. Особливо, якщо відокремити їх від історії питання та об'єктивної сучасної реальності.

Важливість мовного питання в суспільстві визначається тим, що мова є однією із найважливіших цеглинок у фундаменті нації. Саме у ній відображено і зафіксовано найглибші витоки свідомості народу та його ментальність. Мова – це генератор і найвища форма патріотизму, Божий дар і берегиня культури, історії, традицій, творець культури. Вона репрезентує народ у світі, є ореолом нації й етнічним кордоном. Ось яке місце мові у визначенні поняття "народ" відводила "Українська радянська енциклопедія":

"Народ – конкретно-історична форма спільності людей, об'єднаних єдиною мовою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв'язками, живими рисами культури і характеру". (Українська радянська енциклопедія. - ТЛО. – С.24.)

"Та чи інша спільнота людей, – писав всесвітньо відомий філософ Ф.Ніцше, – може виникнути тільки в результаті свідомого використання мови". (Цит. за: Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – Дрогобич, 1997.-С.50.)

Дослідження, проведені у серпні 1992 р. відділом етносоціології Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. М.Рильського АН України, з'ясували, що серед факторів, які найбільше об'єднуюють людей однієї національності, українці на перше місце поставили мову, а вже потім народні звичаї, пісні та історію.( Кафарський В. Нація і держава: культура, ідеологія, духовність. – Івано-Франківськ, 1999. – С.208.)

Тим часом КПУ у своїй заяві, як і деякі інші кола, про котрі піде мова у цій роботі, вимагають визнання двомовності українського народу, щоб цим захистити росіян від русофобії. Це типові вимоги "російськомовних" носіїв "престижної" мови, котрі намагаються бути більшими росіянами, аніж самі росіяни. Звідки взялося це явище нашого сьогодення? Що ж діється з російською мовою в Україні? І яким насправді є становище мови української? Відповіді на ці запитання присвячена ця книга.

Мусимо констатувати, що офіційні заяви, подібні до заяви комуністів у стінах Верховної Ради України 2 листопада 1998 р., мають конкретну політичну мету. Що ж за мету переслідувала фракція КПУ? В чому полягає сутність несподівано схожої з комуністичною позиції Російської Православної Церкви і відверто шовіністичних російських організацій? Та і чи такою вже несподіваною є ця схожість?

Цим та багатьом іншим питанням української мовної історії і сучасності присвячена ця книга. Адже Україна – наша Батьківщина, її доля не може бути байдужою для кожного чесного громадянина, кожного патріота.

II
До історії питання

1. Витоки і становлення української культури.

Щоб зрозуміти всі аспекти мовного питання в нашому суспільстві, побачити справжнє сучасне становище української мови в Україні, варто докладно дослідити як тривіковий мовний і культурний досвід перебування України в складі Росії, так і розвиток українства до 1654 р. Тільки порівнюючи здобутки української культури "до" і "після", ми, нарешті, зрозуміємо ті процеси, котрі призвели до сучасного стану речей, а також зможемо осягнути всю велич і трагізм історичного шляху нашої мови.

Немає жодних сумнівів у автохтонності і спадкоємності матеріальної та духовної культури населення України з прадавніх часів. Етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків, починаючи з найдавніших археологічних культур, так званих Трипільської, Чорноліської, Черняхівської та інших, знайдених науковцями на стародавніх східнослов'янських землях – Наддніпрянщині, Поліссі, Волині, Галичині й Прикарпатті. Саме тут внаслідок тривалого етномовного і культурного розвитку наших предків утворився український народ з неповторною співучою мовою. Цей процес мав чимало віхових етапів: прадержава антів, великі об'єднання племен, заснування Києва на перехресті багатьох культур, різноманітні контакти із Візантією, кочовиками, варягами тощо.

Національний розвиток стимулювався безперервною жорстокою боротьбою з кочовим степом за виживання. Зрозуміло, що найважче доводилося прикордонним племенам, але саме вони швидше за інших розвивалися й загартовувалися в цій боротьбі. За легендою, коли кочовики-хазари зажадали від полян – засновників Києва – данину, ті замість данини дали хозарам "від дому по мечу". Степовики правильно розцінили подібну "данину" як символ непокори. "Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку, – сказав хан за переказом літописця, – а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!" (Пророцтво збулося, коли через два століття київський князь Святослав вщент погромив Хазарський каганат). Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави й лідером серед племен, з яких утворився майбутній український народ: древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів (волинян), білих хорватів.

Рання історія України-Русі пов'язана з діяльністю династії полянських князів. Про них відомо мало, оскільки згодом літописці намагалися обґрунтувати захоплення влади в Києві варязькою династією Рюриковичів відсутністю державності у предків українців. Однак така точка зору, хоча й стародавня, навряд чи відповідає дійсності. Процес творення української державності давній, як і процес творення самого українського народу. Польський хроніст Ян Длугош (помер у 1480 р.), який, вочевидь, користувався стародавніми літописними джерелами, повідомляє, що "після Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їх сини й племінники багато літ панували у русичів, доки спадщина не перейшла до двох рідних братів – Аскольда і Дира" (Цит. за: Історія народів Росії. Курс лекцій – К., 1992. – ч.1. – С.47.).

А варяги після захоплення влади в Києві у 882 р. швидко асимілювалися й перестали відрізнятися від місцевого населення, інакше просто не утрималися б на князівстві. Так постала династія Рюриковичів, котра аж до середини XIV ст. вела Україну-Русь і загалом всю Київську державу крізь страшні випробування й славетні досягнення. Імена князів – Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького та інших – стали віховими в нашій історії не лише через їх військово-політичну діяльність, а насамперед внаслідок їх просвітництва. Адже культурне становлення будь-якого народу втілюється в піднесенні освіти, літератури, мистецтва, науки, що завжди було неможливим без підтримки влади. Саме досягнення княжої доби становлять фундамент сучасної української культури і мови, саме в тих часах ми ще й сьогодні шукаємо і знаходимо натхнення задля державотворчої діяльності.

* * *

Поступове оформлення і зростання Київської держави, розширення різноманітних зв'язків з іноземними країнами, а особливо культурно-просвітницька діяльність Кирила та Мефодія і прийняття християнства, спонукали владу звернути пильну увагу на розвиток освіти. Київ починає посилати своїх людей до Візантії на науку й закладає в себе перші школи. Як правило, школи існували при монастирях, хоча освіту там давали не лише церковну, але й світську. В 1086 р. у Києві навіть відкрили школу для дівчат, що зустрічається не вельми часто в історії середньовічної Європи. Взагалі ж, як стверджує польський дослідник Ванчура, у XIII ст. у Києві та поблизу нього було понад 200 шкіл, де навчались понад 1000 учнів. Найкращі з учнів мали можливість підвищувати освіту за кордоном, переважно у Візантії. Зокрема, маємо відомості, що в 1030 р. князь Ярослав Мудрий відрядив продовжувати освіту за кордоном 300 київських учнів. Освітня система в Україні-Русі мала три типи шкіл:

1. Палацова школа – державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя;
2. Монастирська або церковна школа – найбільш поширений на Русі та в середньовічній Європі навчальний заклад. Першу таку заснував Володимир Великий при Десятинній церкві у Києві невдовзі після свого хрещення. Її традиції продовжила школа Ярослава Мудрого при Софії Київській, що за своїм рівнем наближалася до Константинопольського університету. Серед інших найпопулярніших церковних шкіл були заклади при Києво-Печерській лаврі й Троїцькому монастирі. Зокрема, лаврська школа готувала вище духовенство, художників, лікарів, перекладачів, каліграфів тощо. Тільки до 1240 р. зі стін монастиря вийшло понад 50 єпископів.
3. Приватна школа – займалася переважно домашнім навчанням дітей купецького і ремісничого прошарків населення. Усі школи організовувалися за грецьким зразком, а викладали в них здебільшого священики, ченці та дяки, як і в решті європейських країн.

Окрім суто богословських дисциплін вивчалися мови, філософія, діалектика, математика тощо. Серед іншого вивчалися привезені грецькими вчителями твори Платона, Аристотеля, Сократа, Епікура, прообрази підручників "Фізіолог" (популярна зоологія), "Шестиднев" (про створення світу), а також "житія" святих, князів.

Можливість освіти своєю рідною мовою призвела до виникнення в Україні-Русі власної книжної справи. В цьому сенсі найбільшим культурним центром країни був Софійський собор у Києві. Тут виникла своєрідна академія – гурток високоосвічених книжників і вчених, зайнятих перекладом з грецької та створенням нових літературних творів. При соборі існувала перша книгописна майстерня, звідки перекладені з грецької книжки розходилися по інших монастирях. З Софією Київською пов'язана поява літописання на Україні-Русі та найвищі досягнення українського середньовічного слова: укладення першого літописного зводу 1037-1039 рр., написання й проголошення знаменитого "Слова о законі і благодаті", розробка основ першої систематизованої збірки давньоруських законів "Руська правда", створення "Ізборника Святослава" тощо. Князь Ярослав Мудрий 1037 року заснував при Софії бібліотеку, пошуки котрої й сьогодні не дають спокою багатьом дослідникам старовини.

Книжки, які вийшли зі стін Софії, стали основою для створення нових бібліотек, зокрема у Києво-Печерському монастирі, котрий протягом століть був і залишається значним центром духовно-культурного життя нашого народу. Саме там створювалися такі видатні пам'ятки української історії та слова, як "Повість временних літ" і "Києво-Печерський патерик". З плином часу подібні культурно-просвітницькі вогнища виникнуть в інших місцях, зі своїми бібліотеками, книгописними майстернями, центрами літописання, школами.

Завдяки цьому зростав загальноосвітній рівень суспільної та державної еліти, котра поступово відходила від войовничого варварства, перейнятого у варягів. Князь Володимир Великий забирав дітей представників вищих суспільних станів "на учіння книжне". Саме до цього покоління київських учнів належить митрополит Іларіон – автор згаданого вище філософського трактату "Слово о законі і благодаті" і найосвіченіша людина свого часу на Русі. Про Ярослава Мудрого Київський літопис свідчить записом від 1037 р.: "Ярослав любив книги… і пильнував до них і часто читав їх і вночі й вдень, і зібрав многих переписувачів і перекладав з грецького на слов'янське письмо; і переписали вони багато книг" [Цит. за: Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993. – С.43.]

Ярослав прищепив повагу до освіти і рідного слова своїм дітям. Донька Ярослава Анна, яка стала королевою Франції, мала високу освіту і брала участь в управлінні країною. Про це свідчать такі записи в деяких державних актах: "у присутності королеви Анни", "за згодою моєї дружини". Анна листувалася з папами римськими Миколою II та Григорієм VII, будувала церкви за взірцем київської Софії, подарувала Євангеліє королівському храму в Реймсі, написане кирилицею, на якому багато століть присягали французькі королі, посідаючи трон. Красномовний факт: чоловік Анни король Генріх І, як і більшість монархів середньовічної Європи, був просто неписьменним. В Україні-Русі існувала зовсім інша княжа традиція. Наприклад, князь Всеволод, батько Володимира Мономаха, знав п'ять мов.

З XII ст. Київська Русь як держава поступово занепадала, однак рівень культури залишався високим. Потужного і страшного удару по ній завдала монгольська навала. Досить сказати, що в Києві після походу монголів з 50 тис. мешканців залишилося живими ледве 2 тисячі, з 8 тис. дворів – 200, з 40 кам'яних монументальних споруд – лише 4. На якийсь час центр українського життя перемістився з Придніпров'я на захід, де сформувалося міцне Галицько-Волинське князівство, котре сучасники вважали щитом Європи від монголо-татар.

* * *

Монгольська навала вплинула на історичні долі нашого народу не менше, ніж, наприклад, включення козацької держави до складу Росії. Однак вона не припинила розвитку української культури та мови, хоча тепер цей розвиток набув деяких особливостей. Тим не менше, ще й сьогодні дехто вважає, начебто після монгольського походу центр культурного життя Русі перемістився на північний схід до сучасної Росії. Це твердження не є новим, оскільки протягом існування Російської імперії, СРСР, а також в сучасній Росії (подекуди навіть в Україні) було та залишається чимало дослідників, котрі намагалися обґрунтувати виключні права Росії на спадщину Київської Русі. Варто зупинитися на цьому докладніше.

За царських, а особливо радянських часів набула широкого поширення точка зору про наявність в Київській Русі єдиного давньоруського народу-творця великої держави. За царату він взагалі був російським, згодом вважався предком росіян. За панування КПРС ця теза дуже добре вписувалася в офіційну політику створення "нової історичної спільноти" радянського народу. Мовляв, оскільки "древнерусская" народність ще за часів існування Київської Русі усвідомлювала свою єдність, яка збереглася назавжди, то в русифікації українців немає нічого протиприродного. Адже наявність єдиної давньоруської народності припускає і наявність єдиної мови, від котрої пішла, звичайно, російська, а українська набула своїх відмінностей лише через полонізацію.

Твердження про Київську Русь як "колиску трьох братніх народів" не витримує елементарної критики. Усі європейські середньовічні письмові джерела говорили про Русь виключно як про Київську землю, "Lant Zu Kiewen" за етнонімом з німецької "Пісні про Нібелунгів". Навіть російські пам'ятки, як-от перший Новгородський літопис, дуже часто говорили про поїздки новгородців "на Русь" в розумінні поїздок до Києва, Чернігова, Переяслава. Так само "їздили на Русь" з Суздаля, Володимира та інших міст майбутньої Росії, приєднаних до Київської держави лише завдяки активній зовнішній політиці її князів (Див.: Наливайко Д. Этноистория Украины в отображении западных источников раннего нового времени // День. – 1999. – 26 июня.).

Їх експансія спрямовувалася насамперед на північ і схід (тобто у землі сучасних Білорусії та Росії), де у лісових, тобто порівняно безпечніших місцевостях, проживали менш розвинуті племена.

Приєднання нових територій до Київської держави та придушення постійного сепаратизму супроводжувалося тривалими війнами. Згадаймо хоча б війну 883 р. князя Ігоря з древлянами й спалення княгинею Ольгою їх столиці Іскоростеня. Як вважає професор Сахаров, князь Володимир Великий навіть виробив цілу програму походів на підкорення представників "древнерусской" народності. У 981 р. він придушує сепаратизм і накладає нову данину на в'ятичів, а через три роки здійснює похід на радимичів. Загалом в державі налічувалося до 200 племен, що перебували на різних щаблях розвитку, належали до різних мовних груп. Керувати такою величезною та різнорідною територією було вельми складно. Різні за етнічним складом і розвитком регіони зв'язків між собою практично не мали. Навіть пересування по країні викликало чимало труднощів через відсутність будь-яких шляхів сполучення Лише взимку на санях або іноді влітку ріками на човнах-лодьях київські дружини здійснювали походи по безмежних територіях за даниною і полюддям. Щоб придушити місцевий сепаратизм князь Володимир Великий почав ставити на княжіння в найважливіших містах бояр, дружинників, своїх синів, оскільки місцевій еліті не довіряв. Зокрема, старший син Вишеслав князював у Новгороді, а після його смерті туди відрядили Ярослава. Ізяслав отримав Полоцьк, Святослав – Туров, Гліб – Муром, Всеволод – Володимир тощо. Проте багато територій входили до складу держави лише номінально. К.Маркс не даремно порівнював Київську Русь з імперією Каролінгів. Розпорошена культурно і політично, вона, врешті-решт, розпалася так само, як і всі інші середньовічні європейські імперії. Про яку ж єдину давньоруську народність можна говорити?

Об'єднавчі процеси на Русі були надто слабкими, щоб призвести до утворення якоїсь загальної єдиної народності. Наприклад, наполеглива боротьба київських князів за Полоцьк у Х-ХІ ст. завершилася загалом безрезультатно. Полоцьк вів своє осібне життя, як і місцеві племена дреговичів та радимичів, з яких утворився білоруський народ. Стосовно росіян як виключних творців і спадкоємців Київської Русі, то варто зазначити, що перша згадка слова "Україна" зустрічається в Київському літописі у записі від 1187 р. щодо Переяславщини, а від 1189 р. – і Галичини. Проте Київський літопис дійшов до нас не в оригіналі, а в складі Іпатіївського списку XV ст. (за назвою Іпатіївського монастиря, що знаходився на території сучасної Росії). Тобто, дуже ймовірно, що слово "Україна" існувало як назва наших земель раніше XII ст. І, до речі, існувало воно не в розумінні "окраїна", оскільки ніяких центрів в Росії, по відношенню до яких Україна могла б вважатися окраїною, тоді не існувало. Для порівняння: за офіційною точкою зору назва "Росія" виникла тільки наприкінці XV ст., а поширення набула протягом XVI-XVII ст. Москва ж вперше згадується як маленька застава під 1147 р.

Про походження українців і росіян з однієї спільної народності також не варто говорити. Майбутній український народ утворився з слов'янських племен, які жили переважно в межах сучасної України: полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів (волинян), білих хорватів. Ще в XIX ст. в цьому не мали сумнівів відомі лінгвісти та історики – В.Ключевський, П.Шафарик, А.Кримський, О.Котляревський. Створення великої держави Київської Русі стало першим значним досягненням українського народу. Турецький мандрівник Ельвія Челебі, який у 1657 р. побував в Україні, згодом писав, що українці – це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. Коли студенти запитали знаменитого російського історика В.Ключевського, якою мовою розмовляло населення Київської Русі, той відповів: "Такою ж, якою розмовляють українці і тепер" (Цит. за: Вакулюк П. Історія українців // Українська газета. – 1999. – 25 листопада). За М.Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина з Київщини, а історик-лінгвіст В.Ягич писав: "У Києві XII-XIV століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу" (Цит. за: Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич, 1994.-С.189.).

Академік А.Кримський у статті "Древнекиевский говор" 1906 року прямо писав про близькість старокиївської мови до сучасної йому мови українців північної і середньої Київщини: "Я убежден, что, в виду такого положения дел, какая-нибудь киевсколетописная котъка, сидящая на присъпъ и умильно глядящая на голубьникъ, пока не будет облита укропомъ из гълъка или вспугнута хъртьом, покажется для бестенденциозного великоруса не великорусской кошкой, а предком нынешней киевкой кішки, сидящей на присьпі и глядящей на голубник (голубятник). Гълькъ окажется современным киевским глеком (кувшином) и укропъ – не огородным растением (как прежде всего склонен был бы подумать нынешний великорусе), но просто кипятком (что легко может разъяснить любая сельская баба из Киевщины), а киевс-колетописный хърть будет для бестенденциозного великоруса несомненным предком нынешних киевских хортів (охотничих собак), который и в Х-ХП веке, как и его малорусский потомок – хорт теперь, устраивал ловы (т.е. охоту) на погану котьку (погану кітьку), словно на вЪверицу (вивірщю, т.е. белку)" (Погрібний А. Нахабна брехня в "українській" газеті "Комсомольская правда" // Вечірній Київ. – 1999. – 20 жовтня.). І далі академік Кримський робить висновок: "Сколько нынешних великоруссов из разъединенных провинциальных захолустий, из-за тридевяти земель от Киевщины пришлось бы вместе собрать для того, чтобы они совместными силами сумели объяснить на основании живого великорусского языка если не все, то хоть некоторые из этих летописных слов, свободно объясняемых из нынешней киевской малорусской речи! А подобных слов можно набрать из Киевской летописи целую гору, – и нефилологи-великоруссы, обыкновенная публика, будут чувствовать себя перед этим старокиевким словарем, выражаясь по-летописному невЪгласами (невігласами=невеждами). Только по капелькам, одно к одному, эти слова (и то не все) могут быть выисканы в разрозненных великорусских говорах или в старых великорусских рукописях, – да и там часто под сомнением, не заимствованы ли они из южнорусских оригиналов… В конце концов окажутся и в Киевской летописи, и в других списках киевских памятников исключительно малорусские слова и обороты, известные только у малоруссов, совершенно чуждые великоруссам" (Погрібний А. Нахабна брехня в "українській" газеті "Комсомольская правда" // Вечірній Київ. – 1999. – 20 жовтня.). Щоправда, продовжують точитися розмови про начебто велику близькість сучасної російської мови з церковнослов'янською (староболгарською), на котрій дійшли до нас літературні твори Київської Русі. Проте насправді ця близькість має зовсім інше підґрунтя. Більшість стародавніх руських творів, як, наприклад, "Слово о полку Ігореве", дійшли до нас не в оригіналі, а у російському переписі – як середньовічному (у списках, складених в російських монастирях), так і більш пізньому (під час перевидання у XVIII-XIX ст.) Внаслідок тривалого й детального вивчення російським та радянським дослідникам вдалося з'ясувати, "що, намагаючись по можливості точніше відтворити слова (смислові одиниці тексту), видавці (відомий збирач рукописів граф Мусін-Пушкін із наступниками – авт.), в дусі свого часу, припускалися істотних відхилень в переданні написання, тобто орфографій давньоруського рукопису. Крім того, видавці іноді не змогли правильно прочитати й відтворити текст, не завжди розуміли значення окремих слів." (История русской литературы XI-XVI1 веков. – М., 1985. – С.104.).

Російський народ, на думку професора А.Шахматова, утворився із суміші слов'янських племен в'ятичів, кривичів, словен з угро-фінами. Так, наприклад, до цього часу точно не відомо походження назви міста Суздаль, вперше згаданого літописцями у 1024 р. Неслов'янське походження мали також Ростов (вперше згаданий як центр племені мері у 873 p.), Муром (головне місто племені муроми)… Державотворчий процес у Новгороді, що відбувався під тиском варягів одночасно з таким же процесом у Києві, був результатом союзу літописних словенів та кривичів з угро-фінськими племенами іжора, карела, чудь, весь, а в ХІ-ХП ст. під новгородський вплив потрапляють землі латгалів, естів, фінів.

Таке походження російського народу знайшло офіційне підтвердження. Ще в 1940 р. радянський дипломат Є.Синіцин на протокольній зустрічі з діячами міністерства зовнішніх справ Фінляндії так говорив про витоки етнічних росіян:"… Ваше приглашение… не случайно. Оно вызвано голосом многовекового доброго соседства наших народов, которое началось с древнейших времен, когда финские племена, известные как чудь, и великорусское племя мирно встретились в юго-восточных степях Приуралья. Историческая наука отмечает, что по характеру финские племена были кроткими и не воинственными, что отмечалось также у русских. Эти свойства наших предков способствовали мирному продвижению и расселению в новых местах… Она подтверждает, что финские и русские названия рек, озер и поселений идут не сплошными территориями, а располагаются вперемешку.

Ученые отмечают, что ваши предки передали русским некоторые свои антропологические черты. Так, скуластость великоросса, преобладание смуглого цвета лица и особенно типичный великорусский нос, покоящийся на широком основании, с большой вероятностью относятся на счет финского влияния." (Синицин Е. Резидент свидетельствует. – М., 1996. – С 89-90.)

Згодом нових рис до російського національного характеру додали тривалі контакти з монголо-татарами. Цей вплив був таким значним, що російський мовознавець князь Н.Трубецькой у 1920-30-х рр. називав росіян за походженням туранцями (тюрками), яких із слов'янами поєднує тільки мова.

Лише у XII ст. завдяки українській колонізації з Придніпров'я на інородному Верхньому Поволжі з'явилися міста з відомими в Україні назвами: Володимир, Юрьєв, Звенигород, Галич (в сучасній Костромській області). Відзначаючи великий вплив на майбутніх росіян з боку південних слов'ян, той же професор Шахматов стверджував: "Батьківщина нашої великоруської літературної мови – Болгарія. Але утворилася вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві" [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.191.]. У цьому немає нічого дивного, адже привнесена з Болгарії Кирилом і Мефодієм грамота розходилася по землях безмежної держави з київських монастирів. На місцевому ґрунті вона утворила суміш з тамтешніми "говорами", котрі з часом вплинули на створення нових мов.

Самоусвідомлення і державотворчий процес в російських землях розпочалися, на думку Ключевського, лише з 12 ст., а взагалі Володимиро-Суздальщина історично розвивалися на два століття пізніше, ніж українські землі. Спровоковані волхвами язичницькі заворушення проти насаджуваного з Києва християнства тривали тут і в XI ст. Ймовірно не були християнами Володимиро-суздальські воїни, котрі захопили Київ у 1169 р., оскільки літописець називав їх "поганцями", що за тодішньою традицією означає язичників. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив звідти на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. Саме так культура Київської Русі й християнство торували собі шлях до цих земель. У 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів. Врешті-решт, вони знищили Юрія Долгорукого.

Наступник Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський вже відверто розглядав Київ у якості конкурента за панування на Русі й відрядив дружини 11 князів на чолі зі своїм сином Мстиславом на Київ. Михайло Грушевський вважає це першою україно-московською війною (хоча Москва ще не мала ніякої ваги). Місто грабували два дні, вивозячи надбання багатьох століть на північ. Саме тоді Вишгородська ікона Божої Матері потрапила до Володимира-на-Клязьмі й відома тепер всьому світу як Володимирська. Чимало цінностей виявилися назавжди втраченими. Зайняті своїми усобицями українські князі були вражені тим, що сталося. Коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці повернули назад.

Саме з 1169 р. остаточно перестала існувати політична (не етнічна, котрої взагалі не було ніколи!) спільність Київської Русі і територій майбутньої Росії, хоча російські та радянські історики завжди доводили, що цей рубіж встановили монголо-татари. Саме з 1169 р. – за 70 років до навали хана Батия – Володимиро-Суздальська земля розвивалася окремо від України-Русі, зосередившись на стосунках зі Сходом. Першочергова увага надавалася завоюванню волзьких булгар і мордви. Остаточно підтвердила східну орієнтацію російських земель монгольська навала, коли Північно-східна Русь перетворилася на найважливіший улус Золотої Орди і активно брала участь у ординських справах.

Отже, новоутворений російський народ, який згодом проголосив себе старшим братом серед трьох східнослов'янських народів, насправді ніколи не був у спільній "колисці". Адже, поки він народився, Київська Русь уже розпалася. Ізольований від західних впливів, він все більше уподібнювався східним народам з типовою для них традицією деспотичної влади. Орієнтована на Захід Новгородська земля з її сильними вічовими (тобто демократичними) традиціями, на жаль, програла Москві боротьбу за гегемонію в майбутній Росії. Остаточно її добив Іван Грозний, вчинивши у Новгороді різанину і закріпивши деспотичне самодержавство.

Згодом росіяни самі відмовилися від спадщини Новгороду, намагаючись вести історію своєї державності саме від Києва. Факту існування на Придніпров'ї народу з культурою, мовою, побутом, звичаями, більш схожими із західними слов'янами, ніж предками росіян, намагався дати пояснення у своєму "вченні" засновник цілої історичної школи М.Погодін. За ним виходило, що територію Середнього Придніпров'я та Києва заселяли "великороси". Але під час монгольської навали все населення або вирізали, або воно втекло на північно-східні землі. їм на зміну із Галичини в Придніпров'я прийшли "малороси". Академік А.Соболевський додавав, що "великороси" заселяли Київщину аж до кінця XV ст., а малоросійський народ із своїм наріччям утворився на Галичині та Волині й заповнив "етнічний вакуум" у Придніпров'ї після виходу звідти "великоросів" на терени сучасної Росії. Саме цим "погодінці" на замовлення російської влади намагалися довести, чому Київ, з котрого офіційно проголошувався початок 1000-річної російської державності, чомусь опинився поза етнічними російськими землями. Саме таким чином Погодін з послідовниками намагалися вкрасти в українців їхню історію. За радянських часів історична наука відмовилася від погодінської версії, але оскільки замовлення влади не змінилося, почали доводити, нібито перенесення центру Київської Русі з берегів Дніпра на північ – у Володимир-на-Клязьмі – відбулося ще раніше, у XII ст. за Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського. Політичний підтекст тут очевидний. Ніякі історичні негаразди так і не піддали сумніву визначальну роль Києва в державно-політичному й культурному житті Русі. Етнічна єдність населення Придніпров'я, Сіверщини, Галичини, Волині, інших регіонів України, яка уможливила створення великої держави Київської Русі й базувалася на спільній українській мові, культурі, побуті, звичаях, була настільки сильною, що її не змогли порушити ані феодальні усобиці, ані встановлюване загарбниками розділення народу державними, ідеологічними, релігійними кордонами, ані проведені поневолювачами протягом багатьох століть спроби асиміляції українців.

2. Напередодні об'єднання з Росією

З XIV ст. розпочався тривалий період бездержавності нашого народу. Однак поступове закріплення на українських землях влади Литви, як не дивно, до деякої міри сприяло виживанню та майбутньому піднесенню України. По-перше, литовці перейняли спадщину Київської Русі й боронили її від монголо-татар. Досить зазначити, що нова держава офіційно іменувалася Великим князівством Литовським, Руським та Жмудським. Іноді великі литовські князі на своїх печатках навіть іменували себе також і князями Малої Русі. Згодом Москва небезпідставно розглядала литовське князівство, котре включало українські, білоруські, деякі російські землі, як небезпечного конкурента у справі збирання руських земель. А українські історики, починаючи від Антоновича та Грушевського і аж до сучасних дослідників, переважно називають ту державу литовсько-руською, зважаючи на великий руський (тобто український і білоруський) культурний вплив на тогочасних литовців.

По-друге, санкціонована Папою Римським агресія орденів хрестоносців проти Литви на тривалий час запобігла розповсюдженню в князівстві католицтва, тому язичницька Литва активно переймала спадщину Київської Русі. У князівстві продовжувала діяти "Руська правда", а великі литовські князі, як правило, володіли поряд із латиною і німецькою також руською (тобто українською та білоруською) мовою, котра була мовою переважної більшості населення держави і офіційною мовою уряду. Стара українська та білоруська знать, котра походила ще від князівсько-боярських родів, посіла значне становище в Литві. Варто згадати хоча б імена гетьманів Острозького і Сапеги. Власне литовська шляхта, одержавши українські землі у володіння, часто приймала православ'я, слов'янські імена й асимілювалася. Яскравим прикладом може бути волинський князь Любарт-Дмитро, котрий мало не все життя присвятив обороні українських земель від польських і ординських зазіхань. Рід Коріатовичів тоді міцно викорінився на Поділлі, відтиснувши орду далі на південь. Великий князь Вітовт у 1384 р. для утвердження своєї влади шукав підтримки впливової православної знаті й перехрестився з католицтва у православ'я, одержавши нове ім'я Олександр. Коли згодом, з міркувань династичного шлюбу з польською королевою Ядвігою, він знову покатоличився, православне ім'я собі зберіг.

Час від часу столиця держави взагалі розташовувалася поза межами самої Литви. Зокрема, за Вітовта вона була в білоруському Гродно. Набране в українських землях ополчення, дружини місцевої знаті завжди складали значну частину литовських військ. Уже згаданий вище польський хроніст Ян Длугош перелічив 21 з 40 хоругв (полків) зі складу армії Вітовтг у Грюн-вальдській битві 1410 р., і серед них київську, дрогичинську, стародубську. Сучасні історики ще додають луцьку, володимирську, ратненську, новгород-сіверську і декілька загонів з Поділля. Останнє тоді було густо заселене й мало значні сили. Досить зазначити, що під Грюнвальдом Поділля також представляли ще З з 7 набраних в українських землях полків польської королівської армії.

По-третє, саме литовським князям Україна завдячує звільненням від монгольського ярма. В битві на Синій Воді, котру за традицією датують 1362 р. (або ж, як пише Супрасльський літопис, за князювання Ольгерда, 1341-1377 рр.), орда зазнала цілковитого розгрому. Це стало результатом єдності литовської влади, української знаті та простого люду. Адже більшість власне литовських дружин у той час відбивали напади хрестоносців на свої землі на далекому північному заході. Військо збиралося для походу в степ у Києві. Великий загін на чолі з Любартом-Дмитром прибув з Волині, а Коріатовичі, які до того платили данину татарам, привели дружини з Поділля. Очолив похід сам князь Ольгерд, при якому перебував добірний литовський загін. Значні сили прийшли на допомогу з Білорусі. Зокрема, на Синій Воді відзначилася хоругва з Новогрудкова.

Ця битва значить для України ще більше, ніж для росіян перемога на Куликовому полі в 1380 р. Адже вона звільнила нас від монголо-татарського ярма. На жаль, вичерпних даних про цю видатну подію не збереглося. До того ж радянська історична наука намагалася взагалі не згадувати про перемогу на Синій Воді, а якщо і згадувала, то в якості прологу до Куликовської, хоча ці дві битви зовсім не пов'язані між собою і мали різні наслідки.

Тим часом майбутня Росія залишалася підвладною монголо-татарам аж до 1480 р., не маючи змоги позбутися цього кошмару. Усунута ординцями від зв'язків з Європою, Росія зосереджувалася на власній домонгольській спадщині та все більше й більше відставала у своєму розвитку.

Порівняння з монголо-татарським ярмом в російських землях робить оцінку литовського владарювання в Україні більш об'єктивною. Безперечно, панування орди несло нашому народу тільки страждання й занепад. Разом з тим Литва не тільки перейняла чимало із спадщини Київської Русі, але й своїми постійними контактами з Європою надавала українській культурі нових стимулів до подальшого розвитку.

Зокрема, великий литовський князь Вітовт дозволив німецьким колоністам селитися в Україні. Вони принесли з собою Магдебурзьке право, котре з часом дуже поширилося в наших землях. Навіть місто Чорнобиль свого часу мало це право самоврядування і також два щорічних великих ярмарки загальнодержавного значення. Вітовт також сприяв кримським татарам у відокремленні від Золотої Орди, і на перших порах Кримське ханство не вчиняло нападів на Україну. На місці майбутньої Одеси за наказом Вітовта заснували поселення, куди з українських земель направилися 12 тисяч селян і 400 возів.

Загалом склалися сприятливі обставини для розвитку української культури і мови, що призвело до духовного відродження нашого народу після страшних нападів орди. Рушійною силою цього процесу з кінця XV ст. стала просвітницька діяльність українського духовенства, міщан, а також знаті, котра посіла значні посади в князівстві. Звичайно, остання мала у цьому найбільші можливості завдяки великим коштам, маєткам, державним посадам і власним військовим силам. Яскравим прикладом може бути життя та діяльність князя Костянтина Острозького - найвидатнішого українця XV ст.

Він належав до першого десятка магнатів України і мав 91 земельне володіння, власні подвір'я у Вільно, Луцьку, Мінську, право проводити ярмарки без сплати мита в Луцьку та інших містах. У 1497 р. князь К.Острозький став гетьманом, а до 1500 р. здобув усі найвищі посади Великого князівства Литовського. Згодом він став каштеляном віленським, тобто православний шляхтич очолював владу в місцевостях, котрі були головним оплотом католицтва у Литві.

Король Сигізмунд називав князя Костянтина Острозького "руським Сципіоном". Усіх його битв не перелічити, але слід особливо відзначити великі перемоги над татарами, котрі здійснювали згубні набіги на Україну. Так, у 1497 р. в битві на річці Вебеж він знищив 300 татарських вельмож і полонив двох ханичів, а у 1512 р. завдав поразки 20-тисячній орді.

Князь К.Острозький активно захищав православну церкву в Україні, заснував 6 монастирів, до 10 церков, подарував їм багато книг та ікон. Це особливо важливо, якщо врахувати, що українська освіта тоді перебувала у підпорядкуванні церкви. Школи й шпиталі, як правило, існували при церквах і монастирях, часто на гроші шляхти. Зокрема, Костянтин Острозький, утримуючи своїм коштом у Острозі православного дяка ("уставника"), зобов'язав його "школу держати". А шляхтич Ходкевич у своєму Заблудові в 1562 р. навіть призначив місцевим православній церкві й католицькому костьолу спеціальне утримання, щоб вони "на науці дітей держали".

Українська знать та міщани традиційно відправляли дітей вчитися грамоті й молитвам до православних шкіл, оскільки поряд із мовою саме грецька віра в Литві вважалася ознакою руських (українців і білорусів). Діти найбагатших отримували початкову освіту вдома. Тільки після засвоєння рідної мови й молитов, прищеплення православної віри батьки турбувалися про вивчення дітьми латини, без якої було неможливо посісти державну посаду. Але придушення грецької освіти турками, через що не стало в кого запозичити нове в освітянській справі, в поєднанні із відставанням власної школи від потреб життя, з часом призвели до згубних наслідків.

* * *

Поступовий занепад Великого князівства Литовського та його інкорпорація до складу Польського королівства різко змінили становище українства. Західна Європа переживала добу Відродження. Разом з реформаційними рухами поширювалися ідеї гуманізму. До Речі Посполитої потрапили єзуїтські колегії та протестантські школи. Знання, котрі давали в цих школах, були значно вищими, ніж в православних закладах, а також більше відповідали практичним потребам Речі Посполитої. Після закінчення навчання українська молодь виходила гуманітарно освіченою, з науковими знаннями, а часто й з новими релігійними поглядами. Як результат, XVI ст. стало часом сильного покатоличення й полонізації української шляхти. Видатний український історик Володимир Антонович наприкінці XIX ст. досліджував стародавні акти і знайшов 700 прізвищ українських шляхетських родів, які перейшли до католицтва і полонізувалися.

Думка про заснування своїх власних учбових закладів, які б паралізували шкідливі впливи латинських і протестантських шкіл на українську молодь, здійснюється в останній чверті XVI ст. Син князя Костянтина Острозького Костянтин Костянтинович заснував кілька шкіл на Волині та академію в 1580 р., котра проіснувала до смерті свого засновника, оскільки подальші нащадки магнатського роду Острозьких полонізувалися.

Острозька академія була першим православним вищим учбовим закладом. Поряд із богослов'ям тут давали світську освіту, вивчали філософію, церковнослов'янську та грецьку мови, робили переклади книг рідною мовою. При академії діяла друкарня. Якщо для деяких наук не вистачало православних викладачів, то академія залучала протестантів. Так, надолужити відсталість допомагав математик, філософ і астролог Ян Лятос з Краківського університету.

Особливий внесок у покращення становища нашої мови зробили українські міщани. Постійний контакт з європейцями прискорював їх культурний розвиток. В нагоді стало надбання містами вже згадуваного вище Магдебурзького права. Висока європейська міська культура, до котрої залучилися українські міщани, призвела до появи нових форм розвитку української мови і культури. За свідченням відомого вченого і культурного діяча І.Огієнка, в 1491 р. на замовлення української общини Кракова німецький друкар Швайцпольт Фіоль надрукував кирилицею Часословець та Осьмигласник, котрі не лише були оформлені за зразком тогочасних західноукраїнських рукописних книг, але й набрані згідно тогочасного українського правопису. Першим друкованим виданням автора-українця слід вважати поетичну книгу "Прогностична оцінка 1483 року" Юрія Дрогобича, присвячену папі римському Сиксту IV.

На постаті Юрія Дрогобича варто зупинитися докладніше. Юрій Котермак з родини дрогобицького ремісника за 45 років свого життя пройшов шлях від звичайного бойківського хлопчини до одного з провідних інтелектуалів XV ст. З 15 років він працював писарчуком у Львові у генуезького купця Айнольфа Тедальді, згодом навчався і викладав в університетах Кракова і Болоньї, став доктором філософії та медицини. У Болоньї він користувався таким авторитетом, що в 1481 р. був обраний ректором Болонського "університету медиків та артистів", де викладалися усі науки, крім права. Згадаємо, що мова йде про один з основних осередків гуманістичної науки в Італії ренесансної доби. До наших днів дійшли його рукописні праці, зокрема, "Оцінка сонячного затемнення 4 липня 1479 року", "Трактат про оцінку наслідків затемнення" тощо. В історії Болонського університету він залишився під ім'ям Джорджо да Леополі, тобто Юрія зі Львова. Теперішній ректор університету Фабіо Роверсі-Монако у своїй вітальній промові зазначив, що слава Болонського університету завдячує яскравій інтелектуальній традиції, представленій багатьма знаменитими іменами. Серед них був і наш співвітчизник Джорджо да Леополі, в історії української науки та літератури більше відомий як Юрій Дрогобич [Юрій Дрогобич. Український ректор Болонського університету // Панорама. - 1999. - №6. - С.65]. Але повернемося до книгодрукування в Україні й згадаємо, що першодрукар Росії Іван Федоров, тікаючи від терору і реакції в московських землях, знайшов собі притулок саме в Україні. Московські попи та опричники вбачали в друкарстві бісівські прояви. Інакше не могло й бути через тривалий період ізоляції Росії, викликаний ординським ярмом. У цьому не вина, а біда Росії. Освічені завдяки європейським культурним впливам українці виявилися далекими від подібного неуцтва. Князь К.Острозький тривалий час допомагав Федорову, забезпечував йому захист. У 1572-1573 рр. українським коштом він заснував у Львові друкарню й видав 1574 року "Апостол", з якого починається постійне книгодрукування в західноукраїнських землях. Проте Федоров, ймовірно, виявився не засновником, а тільки фундатором постійного книгодрукування в Україні [Див.: Тимошик М. Наші предки ніколи не лякалися книги // Голос України. - 1999. - 10 вересня]. Це підтверджує напис на могильній плиті Федорова у Львові, котрий у перекладі І.Крип'якевича звучить так: "Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих…" [Див.: Тимошик М. Наші предки ніколи не лякалися книги // Голос України. - 1999. - 10 вересня]. Звичайно, процес друкування книжок був у XVI ст. вельми дорогим і технічно складним. Потреби, умови та можливості для його появи складалися поступово і свідчили про високий розвиток суспільства. По Україні друкарство розповсюдилося досить швидко. З 1606 р. починає діяти велика друкарня при Києво-Печерському монастирі. За 15 років тут було надруковано близько 30 назв книг, головно релігійного змісту. Це перевищувало загальну кількість усіх назв книжок, надрукованих в Україні до того часу. Загалом до 1654 р. в Україні було 24 друкарні, а в Росії лише дві. Життя Федорова ілюструє, що в московських землях його таланти вважали не просто непотрібними, а й навіть небезпечними. У той же час можна вважати глибоко символічним, що доля звела Федорова саме із князем К.Острозьким, а друкарня Федорова розмістилася у Львові, де в скрутний час її викупило Львівське братство.

У XVI ст. Львів користувався правом самоврядування і досяг значного економічного й культурного розвитку. Саме українська православна община Львова найпершою створила власну міську українську організацію - Успенське братство. У 1586 р. братство заснувало школу, щоб через виховання молоді підвищувати релігійний і моральний стан суспільства. Тут незалежно від стану й достатку вчилися граматиці, риториці, діалектиці, арифметиці, молитвам, а в практичних потребах також латині й польській. Від протестантських і католицьких шкіл вона відрізнялася лише увагою до рідної мови й православним спрямуванням. Важливий культурний осередок, братська школа стала зразком для багатьох інших.

У XVII ст. головні осередки освіти і культури поступово переміщуються на схід України - під захист козацтва. Львівська братська школа поступається першістю школі Київського братства. Крім того, завзяття митрополитів Іова Борецького і Петра Могили можна порівнювати за масштабами діяльності з самим Ярославом Мудрим.

Петро Могила був людиною європейської освіченості й розумів, що майбутнє України великою мірою залежить не тільки від осягнення її народом власного історичного досвіду, але й від прилучення його до загальноєвропейських цінностей. Активний захисник православ'я, котрий відбудував чимало зруйнованих святинь, він разом із тим не замикався лише на спадщині Київської Русі. Оскільки єзуїтські колегії краще підготовлювали своїх учнів до громадського життя і державної служби, Петро Могила організував православну школу за єзуїтським зразком. Це була тогочасна найвища освіта європейського рівня, перетворена в зброю захисту православ'я від католицтва. Восени 1631 р. постала школа при Києво-Печерському монастирі. Латинська мова викладання і предмети єзуїтської програми в православній Лаврській школі викликали невдоволення і підозри. В Україні, як і в московських землях, теж було чимало неуків, котрі не бажали сприймати європейські досягнення. Однак тут новаторів не цькували, як Івана Федорова в Росії, і, врешті-решт, життя підтвердило історичну правоту Петра Могили. У 1632 р. Київська братська і Лаврська школи злилися в колегію - майбутню Києво-Могилянську академію. Вона виховала плеяду видатних вчених-просвітителів і зробила значний внесок у розвиток духовності не лише українського, але й інших східнослов'янських народів. Високий рівень освіти в цьому першому в Східній Європі університеті визнавали навіть вороги - єзуїти і уніати. Уніатський митрополит (згодом католик) Касіян Сакович прямо дорікав уніатам: "Що ваші школи? Вони нічого не варті не тільки в порівнянні з латинськими, а й з школами Петра Могили - Київською та Гойською" [Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. -С.56.].

Додамо сюди також і те, що більшість тогочасної української еліти мала змогу і бажання поліпшувати свою освіту в найкращих західноєвропейських університетах. Наприклад, князь Йосиф-Езекіїл Курцевич на початку XVII ст. навчався в університеті італійського міста Падуя. Після повернення в Україну він став архімандритом Запорозького монастиря в Трахтемирові, згодом був єпископом. Юний Іван Мазепа навчався в 50-х рр. XVII ст. в Києво-Могилянській колегії, Краківському університеті. Є документ, згідно з яким він у 1657 р. вивчав артилерійську справу в голландському місті Девентер (у Голландії тоді були найкращі військово-учбові заклади в Європі). Саме тому Мазепа згодом ніс службу при Івані Виговському, який теж мав європейську освіту. Коли в жовтні 1659 р. двадцятирічний Мазепа привіз королю Яну Казимиру листи Виговського, король залишив освіченого козака при своєму дворі. Тим часом в Росії цар Петро І мусив силою відправляти молодих людей навчатися до Європи.

Традиції освіченості, закладені серед українців у ті часи, зберігалися ще тривалий час, не зважаючи на всі трагічні обставини історичної долі України. Останній гетьман України Кирило Розумовський вчився у Західній Європі, з 1750 р. очолював Імператорську Академію наук. У 1750-1764 рр. його стараннями почав оживати Батурин. Тут працювали цегельний, свічковий, кахляний, кінний заводи, суконна та килимова фабрики, декілька млинів, великий шовковичний сад, лікарня й парафіяльна школа. Був навіть проект відкриття в Батурині університету. Однак доля не надала Розумовському можливості реалізувати цей проект.

Освітній рух в Україні охоплював не лише шляхту й міщан. Із міст, де діяли православні братства, він йшов до села, не зважаючи на обмежені права селянства. Чужинці, які відвідували в XVII ст. українські землі, у своїх працях звертають увагу на таке явище, як селянські братства. Так, Павло Алепський, який відвідав Україну в 1654 р., свідчить, що в українських селах всі діти вчаться в школах, навіть сироти, котрих утримують в шпиталях, а письменних людей багато не тільки серед чоловіків, а й серед сільського жіноцтва [Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - С.56.].

Селянські братства створювали власні шпиталі та школи, де дітей вчили дяки. В одному лише 1679 р. новгород-сіверська друкарня випустила понад 6 тис. примірників різноманітних підручників для початкових шкіл. Хоча надалі можливості сільської освіти залишалися скромними, проте вони сприяли розвитку яскравих народних талантів. Згадаємо, що Тарас Шевченко хоч і був кріпаком, але одержував початкову освіту, щоб через роки пробудити Україну своїм талантом. Тим часом російські селяни-кріпаки в усі часи писати й читати переважно не вміли.

* * *

Високий розвиток європейської культури, особливо освіти, справили великий вплив на тогочасну українську мову. Вона навіть до деякої міри повторювала зміни становища національних мов у середньовічній Європі.

Оскільки офіційною мовою спілкування вважалася латина, то національні мови в Європі зазнавали переслідувань. Ще у 2-й пол. XV ст. в Німеччині виганяли німецьку мову із шкіл. 1485 року архієпископ Майнцу заборонив усі видання німецькою. В Італії великий Данте мусив обстоювати своє право писати рідною мовою в теоретичному "Трактаті про італійську мову", написаному латиною. Те саме відбувалося й у Франції, де гідності та переваги французької доводилися в 1548 р. у маніфесті Дюбелле і Ронсара "Захист і вславлення французької мови".

Переоцінка ставлення до національних мов була пов'язана з появою книгодрукування, особливо книг для світської освіти й на продаж (книжки рідною мовою швидше продавалися), а вдосконалення процесу друкування зменшувало їх ціну. Саме тому розвиткові книгодрукування в Україні приділено такої уваги в цьому дослідженні. На жаль, у релігійній літературі, котра складала більшість друкованих книг, переважно користувалися штучними мовами, незрозумілими більшості населення: латиною (в Європі), церковнослов'янською і навіть грецькою (в Східній Європі). Про переклад біблійних книг з цих мов народною розмовною мовою добре сказав І.Огієнко: "Ідея Святого Письма живою мовою була в передових людей XV-XVІ віків настільки дозрілою, що за неї вхопилися тоді представники всіх вір. В цім проявився той звичайний культурний поступ, який бачимо в історії всіх церков". [Шуба О. Релігія в етнонацюнальному розвитку України. - К., 1999.-С.145.]

Реалізація цього великого задуму часто відігравала вирішальну роль у ствердженні національної мови. Наприклад, великомасштабне видання перекладеної Лютером з латини Біблії поступово перетворило франконський діалект, котрим писав Лютер, на основу майбутньої німецької літературної мови, а німці з різних держав почали відчувати себе єдиним народом. За 20 років існування лютерового перекладу Біблії його видавали 23 рази, і кожна 2-3 родина в Німеччині мала його вдома. Це потягло за собою сплеск німецькомовного друкування та інтересу до власної мови й історії. У 30-ті рр. XVI ст. з'явилися перші німецькі граматики, а трохи згодом і перші праці з історії та описової географії Німеччини.

За подібною схемою відбувалося бурхливе зростання національної свідомості і в Україні. З початку XVI ст. робляться перші спроби використання української мови для наближення Святого Письма до розуміння простого народу. Серед перших і найважливіших кроків було Пересопницьке Євангеліє, створене у Пересопницькому монастирі на Волині ченцем Саноцьким протягом 1556-1561 рр. Про його значення сучасні мовознавці говорять так: "Пересопницьке Євангеліє - це писемна пам'ятка, в якій всебічно і цілком виразно відображаються основні фонетичні, граматичні і лексичні риси живої української мови XVI століття, які стверджують уже на цей час її буття як самостійної мови серед інших слов'янських" [Білодід О., Бражник І. Клятва на Пересопницькому Євангелії // Церква і національне відродження. - К., 1993. - С.71.].

Крім того, Євангеліє прикрашене українським рослинним орнаментом, що робить його унікальним фоліантом. Свого часу ним володів Іван Мазепа, його читали Тарас Шевченко й Іван Франко, сьогодні на ньому присягають президенти України.

У 1581 р. Острозька академія видала першу повну українську Біблію. Як і в Німеччині, це потягло за собою створення в Україні в XVІ-XVII ст. інших унікальних пам'яток тогочасної української мови, зокрема, граматик Л.Зизанія, М.Смотрицького, І.Ужевича. Піднесення освіти, інтерес до власної історії, активна відбудова П.Могилою колись зруйнованих святинь Київської Русі, про що вже була мова вище, - все це сприяло консолідації національних сил, котре спричинило могутній вибух Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького й відтворення української державності.

Проте українська мова не одразу вторувала собі шлях в усіх сферах суспільного життя нашого народу. Аристократія переважно полонізувалася, а у середовищі церковних інтелектуалів писати мовою "простого народу" вважалося ознакою низького стилю. Церковнослов'янська з відчутним впливом староболгарської залишалася для них такою ж незаперечною, як у католиків латина. У творах світських авторів, навпаки, спостерігалася тенденція користуватися народною (тобто українською) мовою й зачіпати конкретні суспільні проблеми. Найяскравіше це втілилося в козацьких літописах та різних історичних компіляціях і хроніках, традиція котрих продовжувалася з Київської Русі: літописи Грабянки, Лизогуба, Лукомського, Самовидця, Львівський, а також Густинський, Супрасльський, Сафоновича, Кохановського тощо. На жаль, всі ці твори хоча і відбивали пульс українського життя, але не викликали належної зацікавленості з боку тодішніх видавництв.

* * *

Порівняно з Україною рівень освіти й культури у "старшого брата" в Росії був значно нижчим. Загалом на Росії дуже відбилися довгі століття повної ізоляції через монголо-татарське ярмо. Відсутність зв'язків із Західною Європою, котра могла дати поштовх подальшому розвитку культури, в поєднанні із знищенням Візантії турками і занепадом грецької освіти призвели до консервації в Росії Володимиро-Суздальської спадщини. Паростки нового нещадно придушувалися опричниками й церковниками (згадаймо хоча б долю Івана Федорова). Вони, за словами Миколи Костомарова, "вважали себе єдиними правдивими православними в усьому світі й не довіряли навіть грецьким книгам і грецькому духовенству, від якого стародавня Русь прийняла християнство" [Ґудзик К. Початок - кияни в Москві // День. - 1999. - 30 липня.]. Російський академік О.Пипін у 1996 р. прямо зазначав, що в Московському царстві тоді панував "церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння й затятість" [Шпиталь І. Малоросійське неохуторянство // Вечірній Київ. -1999. -27 лютого.].

В той же час Україна в складі Литви та Речі Посполитої була залучена до сфери європейського культурного впливу і розвивалася значно швидше, ніж звикле до самоізоляційного застою Московське царство. Потреба протистояти наступу католицької реакції й протестантизму примушувала українців шукати нові форми культурного розвитку, оскільки після падіння Візантії запозичати у греків виявилося уже нічого. Ставкою в боротьбі культур і мов була полонізація українського народу та відмова від православ'я. В XVI ст. католики й протестанти в Україні часто брали гору в цій боротьбі. Свідченням тому є швидка полонізація українських магнатських родів. Протистояти подібному впливу за відсутності власної освіти європейського рівня було важко. Стараннями князя Костянтина Острозького, Петра Могили, інших подвижників та братств удалося зламати згубний стан справ.

Необхідність постійної боротьби проти високоосвіченого, підступного й небезпечного супротивника разом з можливістю переймати найкращі європейські здобутки вивели українську культуру на високий рівень. Завдяки цьому став можливим процес національного державотворення та вибух Визвольної війни у XVII ст.

Високий рівень української культури порівняно з Росією тоді не піддавався сумніву. Професор Платонов вказує в своїй "Русской истории": "В Москві мало знали грецьку мову і грецьку науку, а самих греків звикли підозрювати в тому, що вони втратили чистоту віри через Флорентійську унію й турецьке ярмо" [Ґудзик К. Вказана стаття.]. Проте відставання Московського царства ставало все більш разючим і почало загрожувати самому його існуванню, бо позначалося на всіх сферах життя. У той час, як в Україні XVII ст. селяни вміли читати й писати, в Московському царстві, за свідоцтвом Котошихіна, навіть серед вищої верстви - боярства - траплялися люди цілком неписьменні, хоч вони й засідали в Боярській думі, в найвищій установі, котра вирішувала державні справи [Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - С.53]. За словами того ж академіка О.Пипіна, "в Москві нарешті зрозуміли, що для книжної справи потрібні вчені люди; у себе вдома таких людей не було, їх почали запрошувати з Києва" [Шпиталь І Вказана стаття.]. Вже з кінця 40-х рр. XVII ст. на прохання російського уряду (а саме, царського улюбленця Ф.Ртищева) до Москви поїхали київські ченці Єпіфаній Славинецький, Арсен Сатановський, Дамаскін Птицький, котрі працювали там над перекладом і виправленням текстів Біблії, а також інших церковних книг.

У 1649 р. київські ченці відкрили в Москві першу школу. Єпіфаній Славинецький започаткував також бібліотеку. З його ініціативи до східних середземноморських країн відрядили Арсенія Суханова з місією розшуку старовинних рукописів. Суханов привіз понад 700 манускриптів для згаданої бібліотеки. Перший в московських землях вищий учбовий заклад - Греко-латинську школу в 1664 р. заснував випускник Києво-Могилянської колегії білорус Симеон Полоцький. У 1682 р. київський професор Стефан Яворский реорганізував її у Слов'яно-греко-латинську академію, а в XVIII ст. вихідці з України заснували більше 20 семінарій по Росії.

Загалом же великий вплив українських діячів на піднесення, європеїзацію російської культури свідчить про велетенський духовний та культурний потенціал України тих часів. Тому розмови про те, що об'єднання з Росією було єдино можливим шляхом порятунку українського народу від полонізації безпідставні. М.Драгоманов у своїй статті "Втрачена епоха" доводив, що українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. Так чи інакше, але українська культура встояла в боротьбі з полонізацією й піднеслася ще вище, ніж в домонгольську добу. Імпульс, отриманий нею в ті часи, дозволив пережити подальші випробування.

3. У братніх обіймах. (Українська мова в Російській імперії)

Народ, доколе сохранит веру, язык, обычаи и законы,
не может считаться покоренням
Імператриця Катерина II

Російському історику В.Ключевському належить такий вислів: "Історія Росії є історією країни, що колонізується". Під гаслом "збирання" стародавніх руських земель Росія з XV ст. провадила експансію на далеких та ближніх сусідів. За період 1462-1914 рр. її територія збільшилася майже в 1000 разів – з 24 тис. кв. км. до 23,8 млн. кв. км, тобто зростала із швидкістю 80 кв. км. на день. [Субтельний О. Україна: історія. – К., 1992. – С159.].

Ця експансія найчастіше відбувалася під виглядом "визволення народів", "об'єднання", "приєднання" і "добровільного возз'єднання". Ф.Енгельс так писав про це: "Всяке загарбання території, всяке пригноблення царизм здійснював не інакше, як під приводом просвітництва, лібералізму, визволення народів" [К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори – Т.22. – С.23]. Зрозуміло, що жодне з цих "возз'єднань" не було "добровільним" ні за суттю, ні за формою, а слугувало витонченою політикою звичайних загарбань. Щодо України ця політика проводилася в кілька етапів:

1. 1654-1783 рр. – поступовий наступ на права України й перетворення її з союзницької держави на звичайну провінцію імперії;

2. початок XVIII – початок XX ст. – активне проведення російським урядом політики русифікації українського народу;

3. середина XVIII – початок XX ст. – асиміляційна політика царату, спроба штучної зміни етнічної структури населення України.

Усі ці процеси взаємопов'язані, доповнювали один одного й наклали значний відбиток на історичні долі нашого народу та його мови. Тому варто дослідити їх докладніше.

Перетворення України на російську провінцію.

Ймовірно, немає в російській історії питання, висвітленого більш тенденційно і брехливо, ніж питання входження України до складу Росії. Дивна відсутність тексту україно-російського договору створювала велике поле для різних фальсифікацій, як, наприклад, рішення КПРС 1954 року про те, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до возз'єднання і що саме це возз'єднання було основною метою розпочатої у 1648 р. визвольної війни. Відповідно діяльність Богдана Хмельницького підносилася за розуміння того, що "порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом".

Насправді український народ в усі часи вбачав заслуги Богдана Хмельницького у створенні козацької держави, боротьбу за яку він очолював, а не у "возз'єднанні" з Росією. Возз'єднання частин може мати місце, якщо раніше вони були єдиним цілим.

А про яке "возз'єднання" може йтися, якщо Росія утворилася значно пізніше, ніж розпалася Київська Русь?

Фактично лише Москва розглядала Переяславську раду й "березневі статті" 1654 р. як привід до поступового поглинання України. Сама ж Україна розглядала цей договір як типовий військовий союз проти Польщі, продиктований поточним моментом, бо життя показало, що покладатися на союз із Кримом не варто. У багатьох документах виразно йде мова про Україну після договору 1654 р. як про незалежну державу, а не як холопів московського царя, яким було все без виключення населення Росії. Отже, не дивно, що Україна залишила собі всі атрибути держави, вела самостійну дипломатію, укладала нові договори й союзи з іншими країнами. Російський стольник Хлопов ще у 1663 р. писав про події в Україні як про події "в Малороссийском государстве", а в далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбовано: "родом з Королевства Малороссийского, полка Ниженского" [Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – С.27.].

На виконання договору навесні 1654 р. Московське царство розпочало спільні з Україною бойові дії проти Польщі. Майже одразу ж розпочалися і порушення умов договору з боку Москви. Поява у Києві та інших українських містах московських гарнізонів, втручання царських чиновників у фінансові справи українців викликали занепокоєння козаків. Справжня ворожнеча виникла між союзниками в Білорусії. Всупереч договору, за яким всі захоплені території мали належати тому, чиї війська їх захопили, Москва намагалася привести захоплену козаками Гомельщину до присяги царю, хоча саме білоруське населення надавало перевагу козацькому устрою і присягало гетьману (так постали Могилівський і Білоруський полки).

Останнім ударом по зносинах держави Хмельницького з Московським царством виявилося досягнення у Вільнюсі в 1656 р. сепаратного миру між росіянами і поляками. Договір 1654 р. передбачав, що Україна та Росія вестимуть спільну війну проти Польщі й не вживатимуть жодного однобічного дипломатичного заходу щодо цієї війни без погодження із союзником. А у Вільнюсі спеціально послану українську делегацію навіть не допустили до переговорів. Побоюючись, що московити принесуть в жертву українські інтереси, гетьман і козацькі полковники відкрито звинуватили царя в зраді й порушенні Переяславської угоди. Безперспективність союзу з Москвою зрозумів ще сам Хмельницький, коли після білоруських подій уклав воєнну конвенцію з Швецією. У роздратованому листі до царя гетьман порівнював поведінку Москви з поведінкою союзників України шведів: "Шведи – люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно" [Субтельний О. Вказана праця. – С.126].

У Москві зрозуміли, що шлях до повного підпорядкування України буде складним і тривалим, але від обраної політики не відступалися. її основними моментами було:

а) поступове розширення російської влади (і відповідно обмеження українського суверенітету) укладенням нового договору з кожним новим гетьманом;

б) роздмухування чвар у козацькій старшині і таємна підтримка серед них опозиції до будь-якого сильного гетьмана незалежно від його стосунків з Москвою;

в) поступове насадження в Україні московських військ, чиновників, законів і перебирання ними реальної влади від старшини.

Смерть Богдана Хмельницького застала українську козацьку старшину у важкий момент. У її розумінні визвольна війна мала лише вигнати з України польську шляхту і магнатів, замінивши їх на свою українську знать. Але маси простого люду під час війни покозачилися й вимагали закріплення їх нового соціального статусу вільних воїнів і землеробів. Це призвело до тривалої боротьби за булаву між різними кандидатами, що розпорошувало українські сили.

Уже перше питання – про гетьманського наступника – вирішувалося складно, бо з ідеї династії гетьманів Хмельницьких нічого не виходило. Нові гетьмани авторитету Богдана Хмельницького не мали, й проти них одразу виникала опозиція незадоволених. Москва намагалася використати складне становище гетьманів для втілення своїх задумів: введення воєвод до українських міст і передання їм функцій управління й збору податків, підпорядкування Київської митрополії московському патріарху тощо.

Гетьман Іван Виговський виступив рішуче проти спроб Москви обмежити самостійність гетьманської держави й зосередився на пошуках противаги московському впливу в Україні. Збройним шляхом він придушив промосковську партію полковника Мартина Пушкаря й поновив зв'язки з Польщею. Москва відчула загрозу своїм зазіханням на Україну, негайно виступила, однак у битві під Конотопом зазнала поразки. Російський історик Сергій Соловйов так описував її наслідки: "Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович з'явився перед народом у жалобному вбранні і Москву охопила паніка… Ходили поголоски, що цар збирався перебратися до Ярославля за Волгою і що Виговський наступає прямо на Москву" [Субтельний О. Вказана праця. – С.133].

Здавалося б, що тепер намаганням Москви щодо підпорядкування України можна покласти край, але розбрат в українській верхівці зробив свою справу. Кілька промосковських полковників звинуватили Виговського в тому, що "він продає Україну полякам", і повстали. Москва негайно скористалася моментом і перехопила ініціативу. Розбитий під Конотопом князь Олексій Трубецькой повернувся в Україну з новим військом, а Іван Виговський, не маючи змоги продовжувати війну, втік до Польщі.

Однак факт війни з Україною практично скасовував україно-російську угоду 1654 р. Адже і сама Москва визнавала законність обрання Виговського гетьманом. Трубецькой настояв на зустрічі з переобраним на гетьманство 18-річним сином Богдана Хмельницького Юрієм у таборі свого війська, де переконав його підписати новий Переяславський договір. Робився вигляд, що Юрій лише поновлює дію договору, укладеного Московським царством з його батьком. Але насправді Юрій повірив підробленому тексту договору 1654 р. М.Грушевський в 9 томі своєї фундаментальної "Історії України-Руси" писав; що "замість автентичних статей, московські дяки підсунули українській стороні довільну переробку-фальсифікат". Трагедія подальшої історії козацької України в тому, що цей фальсифікований документ став єдиним офіційним текстом так званих "Статей Богдана Хмельницького", і його підтримували згодом всі гетьмани.

Переяславська угода 1659 р. містила такі пункти, з котрими Богдан Хмельницький ніколи не погодився б. Вони знаменували собою великий крок Москви уперед в її намаганнях міцніше вхопитися за Україну. Зокрема, тепер російські гарнізони розташовувалися не тільки у Києві, але й в інших великих містах України, козакам заборонялося вести війни і вступати у зовнішні зносини без дозволу царя. Не дозволялося їм також без схвалення Москви обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників. Також козацьке військо мало за наказом царя виступати в походи.

Подібний стан речей не міг не призвести до вибуху козацького невдоволення. Адже ще 5 років тому за Богдана Хмельницького перед ними тремтіли всі сусіди, а тепер уже починалося відверте нав'язування їм чужої волі ззовні. У 1660 р. Юрій Хмельницький перейшов на бік поляків і розірвав договори з Москвою. Російська армія зазнала поразки на Волині й залишила Правобережну Україну. Цим відбувся фактичний розподіл України на польську і російську сфери впливу. Постали також два гетьмани – правобережний і лівобережний, – котрі, однак, були не більше як маріонетками чужоземних володарів. Оскільки Росія не могла проковтнути одразу всю Україну, вона пішла на укладення в січні 1667 р. з Польщею договору про розділ українських земель по Дніпру. Цим вона знову грубо порушила договір 1654 р., за яким зобов'язувалася боронити Україну від поляків. Росія мала передати Польщі навіть Київ, але обурення козаків і скрутне становище самих поляків дозволили уникнути передання міста.

Короткочасно об'єднані в складі Речі Посполитої та держави Богдана Хмельницького українські землі після "Вічного миру" 1667 р. виявилися розділеними аж до 1919 р., коли 22 січня було проголошено Акт злуки Західної та Наддніпрянської України. Історія засудила всі договори, якими Петербург і Москва проводили розділи Польщі в ХVII-ХХ ст. Проте варто не забувати, як Москва і Варшава вчиняли розділи України в XVII ст., також у 1920 р., бо коротка пам'ять призводить до повторення трагедій.

Через безперервні соціальні конфлікти й чвари між політичними групами Україна поступово втрачала свій державний суверенітет. Московське царство вже розглядало Україну як свою територію, хоча і з місцевою специфікою. Від колишньої державності залишалася принаймні автономія. Лише за гетьманування Петра Дорошенка з'явився навіть не шанс, а тільки натяк на можливість опанування становища українською старшиною. Зростання влади гетьмана одразу викликало занепокоєння Москви, і вона застосувала перевірену тактику підтримки суперників гетьмана. Врешті-решт, Дорошенко склав клейноди черговому московському ставленику Самойловичу. Решту життя він провів у Росії у "почесному засланні".

Приблизно у цей же час у світогляді української старшини почали відбуватися зміни. Втративши віру у відновлення держави Богдана Хмельницького, вони все більше зосереджувалися на влаштуванні власних справ. Яскравим прикладом цього може бути діяльність гетьмана Лівобережжя Івана Брюховецького, котрий першим з гетьманів висловив бажання "постати перед ясними монаршими очима" у Москві. Там він уклав з Росією нову угоду, за якою великі українські міста вже повністю переходили під російське управління, збір податків в Україні переходив до російських урядників, давалася згода на призначення Москвою українського митрополита, а кожний наступний гетьман мав обиратися в присутності царських посланців і затверджуватися в Москві. За це Брюховецький отримав боярський титул і дружину з боярського роду. Одержав шубу з соболів у нагороду від царя й генеральний обозний Петро Забіла, котрий очолював промосковську старшину в Батуринському перевороті 1672 р., коли за непоступливість Москві було скинуто з гетьманства Дем'яна Многогрішного.

Поступки Москві й поведінка її урядників викликали обурення в Україні. Ігумени київських монастирів навіть заявили воєводі Шереметьєву, що вони, якщо Москва пришле митрополита, "замкнуться в своїх монастирях", мовляв, "краще смерть прийняти, ніж бути в Києві московському митрополитові" [Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.42.]. Гетьман Лівобережжя Дем'ян Многогрішний прямо казав, що московські війська, введені в Україну начебто для оборони, завдають тільки шкоди. Однак через відсутність єдності в суспільстві далі протестів справа не пішла.

Москва впевнено крокувала до своєї мети – повного підкорення України, – змінюючи гетьманів залежно від потреб. Кожний новий гетьман підписував з нею договір, котрий все більше обмежував українські права. Мало того, вони самі прохали про це, а московський цар лише робив вигляд, що задовольняє прохання старшини. Проте, не зважаючи на найбільшу слухняність, майже всі гетьмани закінчували однаково – засланням до Сибіру.

Не був виключенням з цього правила й Іван Мазепа, котрий тривалий час вважався близьким соратником Петра І. Досить згадати, що за активну військову допомогу молодому цареві в здобутті Азова Мазепа одержав перший російський орден Андрія Первозванного за №2, тоді як сам Петро І одержав цей орден лише за №6.

Для України межа XVII-XVII ст. виявилися похованням останніх здобутків козацької державності й повним знищенням усіх статей договору 1654 р. Заборонялися самостійна дипломатія, економічні відносини з Кримом, розгляд царських нормативних актів щодо України… Заборонялося "голосов испущать", що "Малороссийский край гетманского регимету", а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм [Там само. – С.54.]. Москва обіцяла допомогу Україні на випадок нападу поляків, однак не в бездоріжжя. Зате в Батурині для контролю над гетьманом розмістився цілій полк московських стрільців. Тим часом козацькі полки воювали в Прибалтиці й будували Санкт-Петербург, втрачаючи в боях, від хвороб, непосильної праці по 50-70% свого складу. Петро І примусив українців торгувати з європейськими країнами лише через Росію, щоб прив'язати Україну ще й економічно. Як зауважив Іван Франко, прорубания вікна до Європи на Неві було пов'язано із закриттям тих вікон, через які лилося світло культури з Європи в Україну. Результати україно-московського союзу 1654 р. Герцен оцінював так: "Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю… Москва, или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей" [Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К., 1998. – С.80.].

Посилення російського диктату викликало незадоволення в Україні й виступ гетьмана Мазепи в Північній війні на боці Швеції. Видатний митець слова Микола Гоголь зазначав у своїх "Роздумах Мазепи", написаних водночас із повістю "Тарас Бульба" в 1834-1835 рр.:

"Такая власть, такая гигантская сила и могущество (царя Петра І – авт.) навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно, принадлежавший Петру издавна (тобто росіяни – авт.), униженный рабством и деспотизмом, покорялся, хотя с ропотом…

Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим казачеством, хотевшему пожить своей жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с народом русского самодержца…

Все это занимало "преступного" гетмана. Отложиться? Провозгласить независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя?..

В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войною на шведов…" [Гоголь Н. Полное собрание сочинений. – М., 1952. – Т.9. – С.83-84.]

Геніальний російський поет Олександр Пушкін чітко виклав позицію Мазепи в поемі "Полтава":

Без милой вольности и славы,
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украине быть уже пора…

Однак поразка шведів наперед визначила долю українських сподівань. Спершу Петро І серією демагогічних маніфестів звинуватив Мазепу у намаганнях видати Україну полякам, православну церкву уніатам, а себе виставив їх захисником. Потім за наказом Петра Меншикову "Батурин… другим на приклад сжечь весь" російські війська вщент зруйнували й вирізали гетьманську столицю [ Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.69].За перехід на бік Мазепи Запорізької Січі російське військо під командуванням полковників П.Яковлева і Г.Галагана зруйнувало Січ і вбило всіх козаків, котрі там були. Мен-шиков, головний ініціатор зруйнування Січі, доповідав Петру І, що "живьем взято старшини и казаков с 300 человек", яких він наказав "по достойности казнить". Кошовий отаман Степанен-ко писав гетьманові Скоропадському, як це робилося: "Голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано… мертвих із гробов многих не тилко товариства, но і чернецов одкуповано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано" [Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.73]. Терор охопив усі міста й містечка підвладної цареві України. В Лебедині, на Слобожанщині, при царській квартирі діяла слідча комісія, яка з жорстокими тортурами допитувала людей. Врешті-решт, Мазепа за спробу звільнити Україну від московського поневолення був підданий анафемі російською православною церквою.

Надалі спроб антиросійських виступів в Україні вже не було. Але остаточне поглинання Росією Гетьманщини розтягнулося ще на тривалий час. Царат потребував козацької підтримки у багаточисельних війнах з Туреччиною і ретельно уникав антагоністичних сутичок з "малоросами". Порівняно сприятливим для української автономії було правління імператриці Єлизавети, яка взяла морганатичний шлюб з вихідцем із козаків Олексієм Розумовським. На цей час припала "золота осінь" Гетьманщини. Однак загалом російська влада намагалася обмежити українське самоврядування.

Так продовжувалося, поки Росія не затвердилася у Північному Причорномор'ї. Ще в 1735 р. царат для контролю над Січчю розташував навпроти неї Новосіченський ретраншемент з російським гарнізоном так само, як колись поляки розбудували фортецю Кодак. Але царат на цьому не зупинився, будуючи на козацьких землях нові слободи й гарнізони. 1770 року Пилип Львівський писав з цього приводу останньому запорізькому отаману Калнишевському: "Вічная пам'ять нашим степам. Проспали." [Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.135]. Після переможної російсько-турецької війни 1768-1774 рр. розвиток подій різко прискорився. Німкеня Катерина II негативно ставилася до будь-яких регіонів з особливим статусом і намагалася урівняти всі провінції в їхньому безправ'ї перед її абсолютною владою.

Козаки завзято воювали, і вище командування відзначало їх заслуги. Калнишевський отримав золоту медаль, майже тисяча козаків – срібні. В своєму рескрипті Катерина II обіцяла козакам "усугубить милости". 4 червня 1775 р., коли більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія генерал-поручика Текелі ("10 пехотных полков, 8 кавалерийских, 8 донских и 37 гусарских эскадронов") оточила Запорізьку Січ. При потребі генералу Прозоровському доручалося "произвести диверсию" проти запорожців з боку Слобідської України [Кудрявцев Л. "Наш завзятий Головатий не вмре, не загине…" // Независимость. – 1999. – 9 июня]. Запорізьку Січ зрівняли із землею. Отамана Калнишевського й старшину, не зважаючи на їх проросійський курс і минулі заслуги, заарештували та заслали до Сибіру й Соловків. Зокрема, останнього запорізького отамана Калнишевського з 1776 по 1803 рр. (до смерті) утримували в Соловецькому монастирі, де його замурували в казематі й подавали їжу через вузький отвір.

Напередодні остаточного закріпачення України Катерина II не ризикувала залишити Січ – символ волі українського народу, його прагнення до свободи. Тим більше, що у 1768 р. запорожці відіграли провідну роль у антифеодальному повстанні гайдамаків на Правобережжі, а після поразки повстання Омеляна Пугачова сховали на Січі деяких його послідовників. У "Маніфесті про зруйнування Січі" Катерини II сказано, що на Запоріжжя втекли від панів 50 тис. селян. У цьому вбачалася як небезпека кріпосницькій політиці, так і можливість створення запорожцями незалежної території.

У 1781 р. під приводом адміністративної реформи в імперії було скасовано старий полковий устрій в Україні. Потім перестало існувати славетне козацьке військо, полки котрого переформували на регулярні уланські або гусарські. Нарешті, у 1783 р. відбулося юридичне закріпачення селян. Російська і радянська пропаганда стверджували, що поширення російської влади в Україні полегшувало становище українського народу, але насправді ситуація була протилежною. Герцен так висловився про сутність російської політики щодо України: "Добровольно присоединившись к Великороссии, Малороссия выговорила себе значительные права. Царь Алексей поклялся их соблюдать. Петр I, под предлогом измены Мазепы, оставил одну лишь тень от этих привилегий, Елисавета и Екатерина ввели там крепостное право. Несчастная страна протестовала, но могла ли она устоять перед этой роковой лавиной, катившейся с севера до Черного моря и покрывавшей все, что носило русское имя, одинаковым ледяным саваном рабства?" [Дзюба І. Вказана праця. – С.81.]

Русифікація як офіційна політика царату щодо України.

Яким же чином могло статися так, що стародавня українська культура і мова, котрі в литовсько-руську добу значно збагатилися завдяки контактам з передовими ідеями Західної Європи часів Відродження та реформації, витримали жорстку боротьбу на виживання з полонізацією й покатоличенням, раптом у подальшому опинилися на порозі реального зникнення? Адже на відміну від Речі Посполитої Росія ніби-то була державою народу, близького до українців етнічно, культурно, релігійно. В чому ж річ?

Як вже зазначалося вище, в XVII ст. московіти були порівняно темними й малоосвіченими, через що вдалися до послуг вчених людей з України. Всіх діячів, котрих Україна дала Росії, неможливо перелічити. Досить згадати, що на формування російської літературної мови великий вплив справила "Слависька граматика" Мелетія Смотрицького, а біля витоків новітньої російської літератури стояв ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович – права рука Петра І в церковних справах. Російський синод у деякі часи складався з українців на три чверті.

Перший театр у Москві заснував українець С.Чижинський, перший набір студентів Московського університету в 1755 р. активно робили в Україні. Через брак викладачів на перших порах викладачами в Москві призначали навіть студентів Києво-Могилянської академії. Великий попит на українців був у Колегії Закордонних Справ, де завжди потребували знавців латини, грецької, польської, німецької, турецької мов. Українці в якості перекладачів збагатили також російську науку й культуру. Зокрема, Г. Полетика переклав російською твори Аристотеля, Епіктета, Ксенофонта; С. Гамалія – твори Сен-Мартена, Я. Бема, Юнга; О. Лобисевич – "Слово президента де-Монтеск'є" з французької тощо. Україна дала Росії економістів і науковців А. Рубановського, О. Самборського, М. Ліванова, Є. Десниць-кого, Г. Бужинського, Т. Прокоповича, багатьох письменників, малярів, композиторів. Українцями були славетний педагог К. Ушинський, академіки Російської (згодом Всесоюзної) академії наук А. Ясинський, П. Юркевич, Д. Петрушевський, І. Грабар, основоположник геохімії В. Вернадський… До слави російської культури зараховані українські митці Врубель, Савченко-Бєльський, Репін та інші. Російський дослідник С. Бессонов у 1871 р. зазначав: "Прибульці (малороси) зайняли тут (у Великоросії) найвидніші і найвпливовіші місця, від ієрархів до управлінь консисторій, ними влаштованих, від вихователів царської родини до настоятелів монастирських, до ректорів, префектів і учителів ними таки заснованих шкіл, до кабінетних і типографських учених, діловодів, дяків, секретарів. Усе майже підпадало під їх безперечний вплив: богословське учення, виправлення священного й богослужебного тексту, друк, церковна адміністрація, храмовий і домашній спів, ноти." [Шаров І. 100 видатних імен України. – К., 1999. -- С.55.]

На жаль, коли вони включалися в російську імперську культуру, збагачували її видатними творами, одночасно русифіковувалися, і часто потрібні спеціальні генеалогічні дослідження, щоб встановити їх українське походження. Яскравим прикладом може бути феномен того ж Гоголя, котрий чимале місце у своїй творчості присвятив Україні, але разом із тим писав, що "…сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская", а також висловлював жаль, що Тарас Шевченко "пишет на малороссийском наречии". До того ж, якщо у XVII ст. від'їзд українських діячів до Росії був добровільним і нечисленним, то у XVIII-ХХ ст. він став однією з найнебезпечніших форм колоніального визиску України імперією.

Поки таланти викачувалися до центру, власна українська освіта, слово, література поступово відставали у своєму розвитку, полегшуючи царському урядові справу русифікації України. Зокрема, від'їзд освітян до центру призвів до того, що рівень викладання в Києво-Могилянській академії занепав, і вона поступово перетворилася з високоавторитетного і широкопрофільного освітнього центру на провінційний духовний навчальний заклад. Петиції гетьмана О. Розумовського й старшини до Катерини II про відкриття у Києві замість академії світського університету, створення ще одного університету в Батурині, а також світських гімназій були імператрицею рішуче відхилені. Відсутність сучасної вищої школи в Україні примусила старшину, про потяг котрої до освіти вже йшлося раніше, направляти своїх дітей навчатися до Росії, звертаючись до великоруських шкіл. Це дуже сприяло їх русифікації, оскільки діти легше втягувалися до течії імперської російської культури. Найталановитіші та енергійні з них, як правило, так і залишалися в центрі, надаючи перевагу державній службі.

Саме за тих часів бере свій початок процес "відтоку розумів" з України до Росії, котрий не припинявся й за часів СРСР. Небезпека цього явища для України стане більш зрозумілою після таких слів академіка Вернадського: "…Таланты никогда не возобновляются непрерывно. И даже если бы оказалось, что процесс их создания в нашем народе еще длится, всегда одни личности механически не могут быть заменены другими. Надо использовать в данный момент то, что дала сейчас нам жизнь – великий дар прошлых поколений." [Удовик С. Неизвестный Вернадский // День. – 1999. – 30 октября]. Свого часу М.Драгоманов у статті "Втрачена епоха" наголошував: "Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу… Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка від'їжджає з України, кожна копійка, що витрачена не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротньою." [Субтельний О. Вказана праця. – С.254.]. Актуальність цих слів безсумнівна і сьогодні.

* * *

Цілеспрямована державна політика викорінення української мови у Російській імперії XVIII століття пов'язана в першу чергу з іменами Петра 1 і Катерини II. "Великий реформатор" започаткував цю політику, коли видав перші офіційні розпорядження про обмеження мови. Зокрема, 1720 роком датований указ про заборону книгодрукування українською мовою і про вилучення текстів, написаних по-українськи, з церковних книг. В указі особливо наголошувалося, щоб "вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, а и оныя церковныя старыя книги с такими же церковными книгами справливать, прежде печати, с теми высокороссийскими печатьми, дабы никакой розни (тобто відмінностей від російської мови – авт.) и особого наречия не было". [Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1991. – С.301.]

Цей курс продовжили наступники Петра 1. Наприклад, Петро III у 1729 р. наказав усі державні постанови і розпорядження, котрі торкалися України, переписати з української на російську. Однак головна увага царських урядів у 1-й пол. XVIII ст. зосереджувалася на придушенні українського самоврядування. Акти проти мови видавалися тільки в контексті цієї політики.

Комплексну атаку на українство вчинила Катерина II. її діяльність вінчала собою процес повного поневолення української козацької держави, котра тим не менше за час свого існування в складних умовах продемонструвала високу життєздатність. Зруйнування в 1775 р. Запорізької Січі – живого вогнища свободи й джерела можливої нової визвольної війни українців – стало найболючішим ударом, котрий остаточно зламав опір російському наступові на Україну. Мало того, на думку "золотої Катерини" нові покоління українців мали забути про своє славетне минуле й навіть не думати про можливість іншого життя, як у кріпацтві російського царату: "Сии провинции надлежат легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу (тобто не думали про свою суверенну державу – авт.)… Когда в Малороссии гетьмана не будет, то должно стараться, чтобы век и имя гетьманов исчезло…" [Козирський В., Шендеровський В. Мовний Чорнобиль // Голос України. – 1996. – 12 червня.]

Намагаючись стерти запорожців з народної пам'яті, Катерина II навіть оголосила, що "вживання слова "запорозький козак" розглядатиметься нами як образа нашої царської величності" [Субтельний О. Вказана праця. – С.161].

Для полегшення процесу русифікації цариця зробила все, щоб зруйнувати українську освіту. Петиції про створення сучасних українських університетів, як уже зазначалося вище, вона відхилила, а існуючу в Києві академію русифікувала. У 1753 р. її спеціальним указом в Києво-Могилянській академії повністю заборонили викладання українською мовою.

Подібної сили ударом, але не по минулому чи сучасному тодішньої України, а по її майбутньому стала заборона Катериною II українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях. У Слобідській Україні за переписом 1732 р. у чотирьох з п'яти слобідських полків (перепису п'ятого, Острогозького, полку не збереглося) нараховувалося 125 шкіл: 20 у Харківському, 25 у Охтирському, 33 у Ізюмському, 47 у Сумському [Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1990. – С.192.]. За переписом 1740 р. в семи з десяти лівобережних полків існувало 866 початкових шкіл з трирічною програмою освіти на 1094 села. Школи розташовувалися як у козацьких слободах, так і в монастирських чи панських селах. У полкових містах і сотенних містечках могло бути і по декілька шкіл. Зокрема, у Харкові і Охтирці було по 4, в Ізюмі та Сумах по 5 шкіл. Мешканці села Межирічів утримували на церковних дворах цілих 7(!) шкільних хат [Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1990. – С.193]. Гетьман Олексій Розумовський намагався охопити освітою всіх козацьких синів, а Катерина спробувала підмінити в них мову викладання російською. Адже політична самосвідомість може існувати лише там, де є народна освіта національною мовою, а такі речі в плани імператриці не входили.

З середини XVIII ст. великоруська канцелярська мова опанувала все діловодство в Україні. Стара книжна українська мова через цензурні утиски поступово відмерла. Серед останніх її представників можна вважати "мандрівного філософа", "українського Сократа" Григорія Сковороду, котрий писав свої твори українською книжною мовою з сумішшю церковнослов'янських, українських та великоруських елементів. Близькість мов та заборони цензури поступово привели українських письменників до користування виключно російською. Українська мова залишалася тільки в побуті й народній творчості, а освічені у російських вузах представники старшини дивилися на неї як на провінціалізм без майбутнього. Катерина II гідно продовжила політику Петра І і, здавалося, була близькою до її трагічного для України фіналу. "Я повернула те, що було відірване", – викарбували у 1793 р. на медалі, присвяченій російській імператриці.

Тарас Шевченко так оцінив досягнення цих двох найбільших російських монархів XVIII ст.:

Тепер же я знаю:
Це той Первий, що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову-сиротину,
Кати! Кати! Людоїди!

Українці мали забути свою історію, культуру, мову, врешті-решт, самих себе, і стати зручними для управління. Чингіз Айтматов дав влучну назву цьому явищу – манкурти. Саме в таке майбутнє будуть заганяти наш народ російські монархи аж до самого фіналу династії Романових. Становище погіршувалося швидко і, здавалося, безповоротно. Навіть О.Павловський, з-під пера котрого у 1818 р. вийшла граматика живої народної мови, був певен, що українській мові не довго вже судилося жити і що його граматика може стати останнім свідченням про неї. Принаймні він мотивував свою працю суто антикварними мотивами, називаючи українську мову "ані живою, ані мертвою", "наріччям, яке зникає". Російський критик В.Бєлінський написав таке: "…Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні їм наріччя" [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. -- С.29.].

Але саме в цей скрутний час, коли пророцтв про її швидке вимирання – розпачливих або зловтішних – не бракувало, наша мова, як і неодноразово раніше, знову дістала нове життя. Цього разу під пером Котляревського, Квітки, Гребінки та інших. Оскільки стара українська книжна мова через цензурні утиски поступово вийшла з ужитку, той, хто бажав надати своєму творові місцевий, український характер, мусив звертатися до народної мови. Пануючі у суспільстві псевдокласичні течії, супутниками котрих були літературні переробки класичних сюжетів на простонародний лад, сприяли цьому. Яскравими прикладами цієї течії в українській літературі стали знамениті переробки Котляревським "Енеїди", Лобисевичем "Буколіка" давньоримського поета Вергілія.

Творчість видатних митців слова формувала нову літературну українську мову на народно-розмовній основі. Справжнім вибухом народного таланту й Божої благодаті стали життя і творчість Тараса Шевченка. Вихід "Кобзаря" був подією унікального значення, поза як у ньому українська мова сягнула літературної довершеності. До речі, подібну за значенням роль у формуванні сучасної літературної мови на народно-розмовній основі творчість великих поетів відігравала і в інших європейських народів. Наприклад, Данте і Петрарка в італійській мові.

Тарас Шевченко спростував твердження таких російських літературних критиків, як В.Бєлінський, котрі вважали українську мову мертвою, а "говір" українських селян не здатним передавати витончені думки і почуття. Відповідаючи на принизливі для української мови випади Бєлінського, поет писав:

Теплий кожух,
тільки шкода -
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.

* * *

Відродження національного життя в XIX ст. – після тривалого наступу Росії на права та козацький устрій українського народу – відбувалося у відповідності з новими умовами та реаліями суспільного буття. Мова слугувала могутнім фактором національного українського руху, викликаючи занепокоєння царату, оскільки кінцевим етапом цього руху завжди була українська державність. Уряд перейшов до політики пригноблення всіх можливих форм національно-культурного життя народу, вбачаючи в ньому реальне підґрунтя відродження в майбутньому політичної самосвідомості України. На нараді в Міністерстві внутрішніх справ Росії в 1876 р. напередодні прийняття сумнозвісного Емського указу прямо наголошувалося: "Допустить создание особой простонародной литературы на украинском наречии значило бы положить прочное основание к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем, хотя может быть и весьма отдаленном, отчуждение Украины от России" [Козирський В., Шендеровський В. Вказана стаття.]. Відповідно до цієї думки придушення української мови і русифікація українців слугували б "прочным основанием" до неможливості в майбутньому "отчуждения Украины от России".

Царський режим, дотримуючись заповідей Катерини II про небезпеку Росії, якщо українці не забудуть хто вони такі й звідки походять, розпочав новий наступ на паростки українства. 1847 року зазнало розгрому Кирило-Мефодієвське товариство. Заборонили найкращі твори Шевченка, Куліша, Костомарова. Довідавшись про царський вирок для Шевченка, Бєлінський сказав, що присудив би йому не менше. Поняття "гуманності", яке Бєлінський запровадив до російської мови, на українців, певно, не розповсюджувалося.

На боці уряду виступило й чимало інших представників російської еліти. Якщо раніше М.Карамзін у своєму коментарі до української граматики зауважував, що вона "писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською", то тепер про українську мову взагалі говорили, як про вигадку "австрійських агентів". Для обґрунтування царських заборон у середині XIX ст. з'явилася вже згадувана "погодинська теорія". Хоча академік Погодін був відомий з "надмірної пристрасті до фантастичних побудов", як характеризував його тогочасний "Словарь Брокгауза и Ефрона" [Энциклопедический словарь – СПб., 1898. Т.24 – С.32.], проте його фальсифікаторська теорія знайшла публіцистичну підтримку в статтях М.Каткова і філологічну – в працях академіка А.Соболєвського. Позаяк українська мова у Придніпров'ї подавалася "прийшлою", то вона не мала історичного права на існування в цій частині України.

Згодом Погодін та подібні йому "господа"-дослідники забрали в українців не лише історію Київської Русі, але й відмовили їм у самому праві бути народом. Виявляється, українці – це етнічні росіяни, котрі були монгольською і литовсько-польською силою відірвані від свого народу й після тривалого спілкування з поляками набули деяких місцевих особливостей. Таким чином, українська мова є засміченим полонізмами діалектом російської і має бути відчищеною. Тобто українці мають розмовляти своєю "історичною" російською мовою. Це вже навіть не шовінізм, а звичайне дикунство, але саме воно слугувало науковим обґрунтуванням русифікації.

Головний удар по мові спрямовувався через освіту – саме там, де українська інтелігенція вбачала найкращий шлях до морального і культурного піднесення народу. У 1832 р. на Правобережжі, щоб перетворити його на "істинно російську землю", позакривали всі польські школи (українських майже не було) і реорганізували на імперських засадах із переведенням на російську мову навчання. У Києві створили російський університет імені Святого Володимира, завдання якого міністр освіти С.Уваров характеризував так: "Університет Св. Володимира – моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети… поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Русі." [Субтельний О. Вказана праця. – С191.].

1862 року закрили безкоштовні недільні українські школи для дорослих, організовані інтелігенцією. Царські чиновники доводили, що недільні школи є змовою з метою пропаганди українського сепаратизму, а в діях їхніх творців українофілів – вбачали підривну діяльність. У 1864 р. статутом про початкову школу запроваджувалася вимога проводити навчання виключно російською мовою. "Кінцевою метою освіти всіх інородців, що живуть в межах нашої батьківщини, незаперечно повинно бути обрусіння…", – пояснював міністр освіти Росії Д.Толстой у 1870 р. [Білодід І. Ленінська теорія національно-мовного будівництва в соціалістичному суспільстві. – К., 1969. -СІ 5.].

Окрім освіти важливими інструментами русифікації українців за царського режиму були православна церква і армія. Докладніше про це піде мова трохи згодом, але варто зазначити, що обидві ці інституції протягом всього існування російської влади вважалися чи не найголовнішою опорою царату. Тому не дивно, що вони опинилися у авангарді царської національної політики.

Апогеєм русифікаторської політики царату стали нормативні акти, відомі в історії як Валуєвський циркуляр і Емський указ. Вони офіційно визначали ставлення Російської держави до будь-якого українського національного руху.

Таємний обіжник (циркуляр) міністра внутрішніх справ П.Валуєва від 18 липня 1863 р. (дивися додаток №1) був докладною цензурною інструкцією для державних органів влади. Ним заборонялося надавати цензурний дозвіл на друкування духовних та популярних україномовних освітніх книг, закривалася газета "Чернігівський листок". Також заборонявся український театр. Адміністративних репресій зазнали відомі українські діячі, серед яких О.Кониський, П.Чубинський, П.Єфименко, В.Лобода, С.Ніс. Сам міністр Валуєв не приховував свого ставлення до української мови, коли заявляв, що "ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може" [Білодід І. Ленінська теорія національно-мовного будівництва в соціалістичному суспільстві. – К., 1969. -СІ 5.].

Особливо цікавим у циркулярі Валуєва є те, що він у своїх заборонах, начебто, спирався на побажання самих українців: "…Можливості вживання в школах цього наріччя (тобто української мови – авт.) не тільки не розв'язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі" [ Національні процеси в Україні. – Т.1 – С.260.]. Інші точки зору українців просто не друкували, а ввезення і поширення в Російській імперії непідконтрольної цензурі української преси, як, наприклад, львівської газети "Мета", заборонили.

Твердження, буцімто самі поневолені народи відмовляються від своїх мов на користь російської, було улюбленою пропагандистською тезою царського режиму та російських шовіністів і великодержавників різного ґатунку. Впритул до цього постає питання про роль русифікованих інородців у придушенні національно-культурного життя своїх народів. В.Ленін прямо зазначав, "що обрусілі інородці завжди пересолюють щодо істинно руського настрою" [В.І. Ленін, КПРС про боротьбу з націоналізмом. – К., 1976. – С.123.]

Емський указ 1876 р. доволі часто згадується в літературі ще як "закон Юзефовича". Запеклий ворог українського національного руху помічник попечителя Київського учбового округу М.Юзефович належав до провокаційних чинників, що породили цей указ. Зокрема, доповідна записка нашого "землячка" царському уряду, подана наприкінці 1874 р., містила доволі простору аргументацію, нібито українофільство є австро-польською інтригою. Юзефович вбачав в ньому "замаскований соціалізм" і "приховане зазіхання на державну єдність Росії". Також він дав спотворену оцінку історії "Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства" й праць Чубинського, Антоновича, а також "Киевского Телеграфа".

Юзефовича викликали до Петербурга для участі в спеціальній нараді щодо українського руху, яка відбулася в Міністерстві внутрішніх справ (дивися додаток №2). Там він додав наклепів проти товариства "Просвіта", газети "Правда" та М.Драгоманова.

Пасквіль Юзефовича, посилений матеріалами Головного управління у справах друку, становив підвалини цензурного акта 1876 р. Назву Емський він отримав за німецьким містом Емс, де його підписав Олександр II, коли лікувався тамтешніми водами. Декілька пунктів імператорського указу, сформульованих нарадою, мали припинити українофільську пропаганду, поширення україномовної друкованої літератури та ввезення її з-за кордону (дивися додаток №.3).

Перший пункт містив заборону перевезення книжок з-за кордону без дозволу Головного управління в справах друку.

Другий пункт забороняв друкувати українською мовою оригінальні твори й переклади. Виняток – історичні пам'ятки і твори письменників, які мали друкуватися російським правописом. Цензурна перевірка всіх цих творів перепокладалася з місцевих комітетів на Головне управління в справах друку.

Третій пункт ставив під заборону сценічні вистави та видання нот українською мовою.

Одночасно із запровадженням Емського указу закрили Київський відділ географічного товариства, почали переслідувати М.Драгоманова й вчителів-українофілів, усунено декількох професорів з Київського університету. Зокрема, Драгоманова звільнили з посади доцента університету за статтю "О педагогическом значении малорусского языка…" Указ зобов'язував "прийняти як загальне правило", щоб в Україні призначали вчителями етнічних росіян, а українців посилали до Петербурзького, Казанського та Оренбурзького учбових округів. У 1876 р. тільки з Київського округу вислали 8 педагогів [Іванишин В., Радович-Винницький Я. Вказана праця. – С40.]. Небезпека Емського указу полягала не лише в тексті його пунктів, але вона посилювалася тим, що цензурна практика завжди виходила за межі літери указу. Як наслідок – 1877 року в Російській імперії не видано жодної української книжки. З російськомовних текстів викреслювали навіть окремі українські слова. Українську пісню і романс, аби вони прозвучали зі сцени, доводилося перекладати французькою, а на ювілеї 1.Котляревського в Полтаві було заборонено промови українською мовою.

На початку 1881 р. з обґрунтованими запереченнями проти Емського указу виступили навіть генерал-губернатори київський (М.Чертков) і харківський (князь Дондуков-Корсаков). Вони вказували на те, що подібні крайнощі не придушать українського слова, а лише спричинять роздратування серед українського суспільства. їхні міркування підтримав начальник Головного управління в справах друку князь В'яземський.

Пропозиції Черткова поставити українське слово в однакові умови з російським хоча і залишилися без уваги, проте зовсім їх не розглядати уряд уже не міг. Була проведена нова особлива нарада, котра внесла доповнення до другого пункту Емського указу – дозвіл друкувати українські словники. Також Олександр III дозволив друкувати окремі сценічні твори українською мовою, але російським правописом. Формування цілком українського театру, як і раніше, заборонялося. На місцеву владу покладався обов'язок контролювати публічне виконання українських пісень, дозволених цензурою. Зокрема, циркуляр 1881 р. вимагав спеціального дозволу губернатора чи генерал-губернатора на проведення кожної окремої вистави. У випадку одержання такого дозволу, трупа мала того ж вечора поставити аналогічну "великоруську" виставу.

Хоча Емський указ був до певної міри визначальною віхою боротьби Російської імперії з українством, історичною крапкою він не став. Царат діяв послідовно. Того ж 1881 р. було накладено заборону на викладання в народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою. 1884 р. влада остаточно заборонила українські театральні вистави по всіх губерніях Малоросії, а в 1888 Олександр III видав указ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами. Під заборону вже потрапляли не лише саме слово "Україна", але й "Малоросія". Вважалося, що ніяких відмінностей між різними гілками східних слов'ян немає-є один єдиний російський народ. А щоб це всім було зрозуміло, в 1892 р. заборонили перекладати будь-які твори з російської на українську. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелія мав наслідком для М.Лободовського позбавлення права вчителювати. Отже, існувала тільки єдина російська мова.

Подібну думку втокмачували з дитячих років, для чого в 1895 р. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, "хоча б за суттю змісту вони уявлялися би благонадійними". [Іванишин В., Радович-Винницький Я. Вказана праця. – С26.].

Результатом цілеспрямованої кампанії русифікації стало безпрецедентне зростання неписьменності, що охопила 80% українців. Після багатьох десятиліть перебування в складі "єдиновірної", "слов'янської" Росії українські селяни з переважно письменних стали подібними до "братніх" російських кріпаків – темними й безголосими. 2 червня 1913 р. на засіданні IV Думи Г.Петровський виступив з наступною промовою: "Я мушу вам сказати, що розвідка 1652 року архідиякона Павла Алепського про письменність на Україні говорить, що майже всі домашні, і не тільки чоловічий персонал, але й жінки і дочки, вміють читати. Переписи 1740 року і 1748 року говорять, що в семи полках Гетьманщини – Полтавської і Чернігівської губерній на 1904 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Одна школа припадала на 746 душ.

В1804 р. видано було указ про заборону вчитися українською мовою. Результати національного гніту позначаються далі. Перепис 1897 р. показав, що найбільш малописьменний народ у Росії – українці. Вони на найнижчому ступені. Це було в 1897 р. і тоді виходило на 100 душ населення 13 письменних." [Дзюба І. Вказана праця. – С.82.]. Українські комуністи-боротьбисти в 1920 р. у пояснювальній записці до проекту свого декрету про сприяння розвиткові культури українського народу, зазначали (цитується мовою оригіналу) "Віковий процес систематичного та пляномірного "обрусительства" привів до того, що колись майже поголовно грамотний (тобто письменний – авт ) український нарід до 1898 року мав грамотної людності лише 13,5%, міста з центрів кристалізації культурних здобутків перемінились в джерела насильного насаджування іншої культури" [Національні процеси а Україні Історія і сучасність Ч 1 – К , 1997 С 552].

Маючи самобутню історію, що сягає в глибину століть, маючи багатющий фольклор, оригінальну художню літературу, покоління українців ризикували поступово втратити все. Для початку царатом спотворювалося уявлення про власну духовність. Надалі уряд послідовно придушував українське слово, котре і без того вже перебувало на колоніальному становищі й не могло розвиватися на всю силу генетично закладених у ньому можливостей. За цих умов стає краще зрозумілою вся велич письменницького та громадянського подвигу Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, Миколи Лисенка, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинською всього покоління фундаторів новітньої української духовності

* * *

Перша російська революція дещо послабила національно-культурний гніт, проте не щодо українського слова. Депутати Думи ухвалили дозвіл навчатися інородцям у школах рідними мовами польською, татарською, латиською і навіть – "заради сміху" – єврейською "Але українцям, писав М Грушевський, і на сміх не схотіли позволити" [Іванишин В , Радевич Винницький Я Вказана праця – С 43]. Навпаки, лише один куратор П Зілов у 1905-1912 р.р. закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 вчителів, а 822 вчителів "перевів" до інших шкіл (дивися додаток №4). Коли в 1905 р. 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет є "загальнодержавна інституція", тому в його стінах може бути тільки російська мова [Іванишин В , Радевич Винницький Я Вказана праця – С 44]. Директори гімназій прямо зобов'язувалися надавати кураторам учбових округів таємну "референцію" про політичну та мовну благонадійність кожного абітурієнта. У гімназії в Миргороді був напис: "Въ стенахъ гимназии строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи" [Іванишин В , Радевич Винницький Я Вказана праця – С 41].

Після придушення в Роси першої революції знову посилився наступ реакції проти "революційних ексцесів". Українські клуби розпустили, україномовна преса, що в такій різноманітності з'явилися в 1905р, практично зникла, а розмови про українізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування. Тільки 1904 року Російська академія наук, нарешті, офіційно визнала українську мову мовою(!), однак, за свідченням П Стебницького, вже з наступного року цензура активно розпочала виключати з неї такі слова, як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя". 1908 року указом Сенату Російської імперії україномовну культуру оголосили шкідливою, бо вона "може викликати наслідки, що загрожують спокою та безпеці". Голова уряду Столипін, якими б прогресивними не були б його економічні погляди, щодо українського питання залишався імперіалістом. У 1910 р за його наказом закрили всі українські культурні товариства, видавництва, заборонили читання лекцій українською мовою. Окремим циркуляром заборонялося створення будь-яких товариств з "інородців", враховуючи і українців. Врешті-решт, Столипін добалакався до того, що оголосив боротьбу з українством державним завданням, котре стоїть перед Росією від XVII століття.

Характерно, що точку зору офіційної влади підтримувала значна частина російської інтелігенції. Відомий "прогресист" і ліберал П Струве, наприклад, пропагував ідею України без українців: "Я полагаю, что будучи по традиции украинофильским, русское прогрессивное общественное мнение должно энергично, без всяких двусмысленностей и поблажек вступить в идейную борьбу с украинством, как с тенденцией ослабить и отчасти даже упразднить великое приобретение нашей истории – общерусскую культуру" [Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К , 1998 -С 103]. Не надто відрізнялася від позицій чорносотенців і точка зору партії кадетів ("російської ліберальної опозиції") її центральний комітет під час зустрічей з українськими представниками у Києві й Петербурзі однозначно відкинув навіть вимогу звичайної автономії України, хоч ця вимога, за їх власним визнанням, "не зазіхала ні на єдність Росії, ні на монархічний принцип" [Горовський Ф. Шляхом розквіту і зближення. – К.. 1974. – С.67].

Щодо існування української освіти той же П.Струве вважав, що "створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення" [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.43.]. Йому вторив чорносотенець професор І.Сікорський, котрий поширював наступну думку: українська і російська мови нібито різняться лише фонетично, збігаються за духом, а тому є одним і тим самим. Оскільки існування паралельних мов є розкіш, то в українській мові немає потреби, досить самої російської, К.Каутський не визнавав можливості розвитку суспільних функцій у мов пригноблених царатом народів, оскільки вони були приречені на асиміляцію. У Києві 1908 року постав "Клуб русских националистов", котрий ставив собі за мету "вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні". А VII дворянський з'їзд 1911 року в Москві постановив, що "…урядова школа не може мати інородницького характеру, в ній повинна без будь-яких поступок панувати державна мова". І далі: "Навчання повинно відбуватися російською мовою. Нам, дворянам, належить сказати, що школа повинна бути російською і Росія для росіян" [Национальные школы РСФСР за 40 лет. – М., 1958. – С.14.].

26 січня 1911 р. цензура наклала арешт на "Кобзар", котрий під редакцією історика-фольклориста В.Доманицького видавався з 1907 р. майже без купюр. А в 1914 р. царат заборонив відзначати і 100-літній ювілей Тараса Шевченка. Також Микола II видав указ про заборону української преси. Як зазначала російська реакційна газета "Киевлянинъ", "український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом" [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.27.]. Навіть Ленін визнавав становище, в якому опинився український народ, нестерпним: "Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою" [Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т.32. С.ЗЗЗ.].

Незважаючи на такі несприятливі умови початок XX століття виявився дуже плідним для українського життя. Появу численних талантів на межі віків підготувало культурне середовище Галичини, куди після Емського указу поступово перемістився весь літературний рух, спрямований на збереження національно-культурної та мовної ідентичності народу. Професор Я.Головацький у 1848 р. очолив нововідкриту кафедру української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 став ректором університету. Саме йому належить вислів, котрий тоді возвеличив українську мову і отримав велику популярність: "Бандке называет его прекраснейшим из славянских, Мицкевич – из русских языков, Бодянский превозносит его поэтичность и музыкальность и ставит наравне с греческим и итальянским, Коубек и Мацеевский считают его лучшим чешского, Раковецкий сожалеет, что он не сделался господствующим во всей России, а знаменитый великорусский писатель Даль-Луганский признает ему первенство пред великорусским народным и книжным языком" [Грушевський М. Вказана праця. С.327.]. У Львові 1893 року було реорганізовано засноване двадцятьма роками раніше Наукове товариство ім. Т.Шевченка, котре розпочало видавати свої "Записки…" (у 1892-1917 вийшло понад 120 томів), а крім того "Етнографічний збірник" (за той же період 35 томів), "Матеріали до української етнології" (14 томів), збірники історико-філософської секції (15 томів), філологічної (15 томів) тощо. Практично це товариство відігравало роль національної академії наук. Виходило чимало українських часописів: "Правда", "Зоря", "Народ", "Житіє і слово", "Літературно-науковий вісник". Безумовно українська національна революція 1917-1920 рр. стала можливою лише завдяки цій діяльності. Видатний російський філософ М.Бердяев зазначав, що росіяни і не помітили, як поряд з ними постала ціла українська нація, котру вони досі навіть відмовлялися вважати окремим народом. Мало того, Російська імперія всіляко намагалася обмежити і придушити український рух, використавши для цього початок 1-ї Світової війни. Царський міністр закордонних справ С. Сазонов з неприхованим задоволенням казав: "Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху" [Субтельний О. Вказана праця. – С.299.]. Зокрема, варто було Михайлу Грушевському повернутися з Європи до Києва у листопаді 1914 р., як його одразу заарештували й вислали до Симбірську, згодом до Казані, і лише завдяки ходатайству Російської академії наук йому дозволили переїхати в Москву (не в Україну) та знову зайнятися науковою діяльністю.

Восени 1914 р. російські війська перейшли в наступ на південно-західному фронті й захопили Галичину та Буковину. З вересня (21 серпня ст. ст.) вони здобули Львів. Російські козаки одразу спалили бібліотеку Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Верховний головнокомандуючий російською армією великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що "російський народ об'єднався" і що "завершено діло Івана Калити" (тобто збирання руських земель Москвою). Відповідно до цього новопризначений генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський так накреслив програму своїх дій: "Галиция и Лемковщина – искони коренная часть единой великой Руси; на сих землях местное население всегда было русским, потому все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство" [Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.445.]. Тепер Західній Україні доводилося в стислі строки пройти весь шлях русифікації та придушення українства, котрим Наддніпрянська Україна йшла майже 250 років. Чорносотенця Бобринського навіть більшовик Ленін називав "душителем" України.

Одразу в зайнятій російськими військами Галичині й на Буковині було заборонено друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгромлено товариство "Просвіта", розпочалися гоніння на Українську Церкву. Для вчителів організували курси російської мови, оскільки на неї планували перевести всі українські школи. А поки що їх просто закрили.

У боротьбі з українцями, або, як називав їх Бобринський, "мазепинцями", адміністрація спиралася на москвофілів та "великополяків". Кредо москвофілів ще у 1866 р. було викладено у львівській газеті "Слово": галицькі русини є одним народом з великоросами, котрий живе від Карпат до Камчатки; українська мова є "говором" російської з відмінностями вимови (навіть видали керівництво під назвою "В один час выучиться малорусину по-великорусски"); оскільки української мови немає, то працювати над українською літературою не варто – є готова російська, котру треба засвоїти. "Москвофіли" навіть вітали Валуєвський циркуляр 1863 року, заперечуючи право українського народу на національне самовизначення. А лідер "вшєхпольської" партії професор С.Грабський прямо вітав прихід російських військ – "на землю русску" [Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.445.].

З самого початку окупації Галичини розпочалися масштабні арешти. Тільки через київські в'язниці було перевезено вглиб Росії понад 12 тис. осіб, серед них багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 р. арештовано митрополита А.Шептицького й вивезено до монастирської в'язниці в Суздалі, де він пробув до революції 1917 р. Вивезено ректора Львівської семінарії отця Й.Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства. Ставлення росіян до галицьких українців відомий тодішній політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як "європейський скандал". У 1915 р. під час відступу російської армії з Галичини почалося масове виселення українців та євреїв, яких уряд вважав за шпигунів і просто "неблагонадійних осіб", до Сибіру, На Холмщині, Волині, Поділлі війська палили виселені села.

Складається враження, що під час 1-ї світової війни українство залишалося для Росії небезпечнішим рухом, ніж німецький! На відміну від репресій щодо українства російська адміністрація на Галичині не зачіпала німецьких шкіл, установ і закладів. Невже саме так росіяни розуміли слов'янську солідарність? Та ще й доводили, начебто полонізованих росіян в окремий український етнос видумали німці. Лише короткочасність перебування Західної України в складі Росії стала на перешкоді реалізації програми Бобринського і Трєпова – губернатора Галичини в 1916 р. після відомого Брусиловського прориву.

Тільки з поваленням царського режиму пробудилися надії на вільний розвиток народів імперії, на побудову суспільства соціальної та національної справедливості. Ф.Енгельс у листі від 4 січня 1888 р. писав: "Повалити царизм, знищити цей кошмар, що тяжіє над усією Європою, -- ось, на мій погляд, перша умова визволення національностей у центрі і на сході Європи. Якщо царизм буде роздавлений…, Малоросія вільно вибере свою політичну позицію" [К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори. – Т.37. – С.4-5.].

Свого часу В.Бєлінський стверджував, що саме "возз'єднання" з Росією відкрило Україні двері до цивілізації, освіти, науки і культури. Насправді ж ці двері виявилися шляхом до рабства. Весь час перебування України у складі Росії виявився одним великим випробуванням української культури та мови на життєздатність. Однак придушення культури і тотальна русифікація були не єдиним способом царату перетворити український народ на безрідне губернське населення. Надійне закріплення російської влади в Україні потребувало перетворення її (а також інших неросійських земель) разом із власне Росією на єдиний геополітичний простір. Саме тому царат намагався змінити етнічний склад населення, і тим самим надати русифікації вигляду природного процесу.

Асиміляція українства в Російській імперії.

Як відомо, населення Російської імперії складалося з 146 народів, із яких власне росіян було 43%, тобто менше половини. Утримувати настільки різнорідну й велетенську державу під постійним контролем однією лише військовою силою було неможливо. Небезпека існуванню імперії вбачалася в самому факті існування в її межах окремих народів зі своїми мовами, історією, традиціями. Тому царський уряд гарячково шукав шляхи перетворення України на рядову денаціоналізовану провінцію.

Перші кроки політики асиміляції українців відносяться до межі ХVІІ-ХVШ ст., коли 1687 року при обранні на гетьманство Івана Мазепи були укладені так звані "Коломацькі статті". У них містився пункт, яким Москва зобов'язувала гетьмана І старшину дбати про зміцнення зв'язків між двома народами (важливо, що тут Москва чітко визнавала існування двох окремих народів), зокрема – сприяти мішаним шлюбам.

Спроба Мазепи відтворити незалежну українську державність хоча і виявилася невдалою, однак продемонструвала Москві, наскільки хиткою є її влада над Україною. Для надійного її утримання Росія потребувала міцно вкоренитися в Україні. Саме тому царат перейшов до цілеспрямованої політики асиміляції українців, котра відбувалася одночасно з русифікацією і мала різні прояви.

Першим її "теоретиком" можна вважати Федора Салтикова – представника інтелектуальної еліти з оточення Петра І. У своїх "Изъявлениях прибыточных государству" він присвятив Україні цілу главу під назвою "О содержании Украины Черкасской", де визнав факт наявності в минулому небезпечної для Роси самостійності України. Далі Салтиков констатував, що в українців "старые несостоятельства их мыслимые воли остались" і що небезпека рецидивів сепаратистських настроїв буде існувати, "если у них такая вольность останется" [Келеберда А , Текило А Как нас в русских переделали // Вечерние вести -1999 – 19 ноября]. Окрім обмеження гетьманської влади Салтиков запропонував вжити заходів для розмивання українського народу. Зокрема, планувалося влаштовувати шлюби між російськими дворянами й доньками козацької старшини. У нижчих станах в якості женихів мали виступати солдати російських військ. Якби вдалося реалізувати цей план, мріяв Салтиков, "украинский народ в доброе и постоятельное состояние приведется и воплотится в российский народ". Царський "інтелектуал" запевняв, що подібна політика щодо України цілком виправдана, оскільки "по сему образцу Ирландия и Веская сторона в Англии приведена под владение англичан и ныне також де проходит и Шотландия" [Келеберда А , Текило А Как нас в русских переделали // Вечерние вести -1999 – 19 ноября].

Салтиковські настанови згодом доповнювали нові "теоретики", і асиміляція набирала обертів. Тривалі заборони, приниження національної мови і культури мали зробити з українців безрідних байстрюків. Після цього вони внаслідок пропаганди, залучення на державну службу, мішаних шлюбів перетворювалися на політичних росіян, не зважаючи на їхнє справжнє етнічне походження. З'являлися такі собі "малороси", "люди двох націй" – однієї (української) за походженням, іншої (російської) за самовідчуттям. Найяскравішим продуктом політики асиміляції може бути людина з близького оточення імператора, нащадок козацького роду Віктор Кочубей, котрому належать такі слова "Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший. Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (тобто України авт ) з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства мікроскопічні погляди мене не турбують" [Субтельний О Вказана праця -С 189].

Подібне стосувалося насамперед української еліти, котра єдина могла очолити боротьбу народних мас за незалежність України Вже до кінця XVIII ст українська старшина активно русифікувалася і стала часткою російського дворянства подібно до того, як на межі ХVІ-ХVІІ ст наші стародавні княжі та боярські роди масово полонізувалися і ставали часткою шляхти Речі Посполитої.

Особливо прискорився цей процес після видання Катериною II у 1785 р "Хартії дворянських вольностей", за якою українська старшина зрівнялася у правах з російськими дворянами. З одного боку тепер у неї з'являлася можливість отримувати найвищі посади в імперії, аж до канцлерів та міністрів. Але з іншого боку в такий спосіб царат міцніше прив'язував Україну до влади своєї корони. Прагнення до кар'єри і станового благополуччя, на думку Катерини II, переборювало "умоначертания прежних времен". Адже чимало українців замість захисту інтересів та вольностей самої України витрачали свої сили, розум, енергію та життя на подальше "збирання" Росією різних земель. Таких прикладів можна наводити багато князь О Безбородько (канцлер Російської імперії), граф П Завадовський (міністр освіти), Д Трощинський (міністр фінансів), В Капніст, В Кочубей, Г Полетика, а ще Милорадовичі, Вронченки, Миклашевські, Скоропадські.

Згодом, вже за радянських часів, українці, дбаючи про свою кар'єру, ставали не просто "людьми двох націй", а змінювали в паспортах національність. Деякі змінювали й прізвища, наближаючи їх до російських царату не довелося дожити до такого бажаного фіналу своєї асиміляційної політики, але в нього виявилися гідні продовжувачі справи. На жаль, ця хвороба ще й сьогодні дає рецидиви, особливо серед українців у Роси Але і в самій Україні дехто з представників нашого народу відчуває ностальгію за перебуванням в складі "великої га сильної" російської (також і радянської) імперії. Гордість за це прищеплювалася поряд із приниженням статусу українців і стала одним з виявів асиміляційної політики російських урядів.

* * *

Щоб процес русифікації відбувався легше, царат активно намагався "розбавити" українців етнічними росіянами. Виходили з того, що чим більше їх буде постійно мешкати в Україні, тим міцнішим буде контроль російської влади над цими землями. До того ж в середовищі росіян і представників інших народів знаходила підтримку русифікаторська національна політика російського уряду в Україні.

Тут ми підходимо до дуже гострого питання про наявність в Україні значної групи етнічних росіян (біля 11 млн згідно офіційної статистики). Така велика їх кількість використовується в якості аргументу в суперечках про надання російській мові державного статусу в Україні. До уваги не береться, що поряд є велика країна з цією державною мовою, а для більшої ваги створюються теорії про віковічну присутність російської мови в Україні.

Безумовно, вона з'явилася в наших землях разом із її носіями, тобто росіянами. Але сталося це не в сиву давнину і не стихійно. Ще в 1820 р маркіз Габріель де Кастельно так писав про українців "Численна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини – і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах" [Іванишин В, Радевич-Винницький Я Вказана праця – С 49].

Чи могло бути інакше, якщо, наприклад, у Харкові 1665 року за підрахунками І.Багалія мешкало 2282 українців чоловічої статі і 133 росіянина, 1668 року 1491 і 75, 1670 – 2101 і 415 відповідно [Багалій Д Вказана праця С 211]. У Києві ще 1742 року на 20 тис мешканців було тільки 129 росіян – "великороссийских торговых людей" [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.48.]. Загалом же протягом XVIII-XIX ст. найчисленнішу категорію росіян в Україні становили солдати розташованих тут військ. Це справило навіть деякі зміни в українській мові: слово "москаль", котрим спершу називали виключно солдат, з плином часу перетворилося на побутову назву всіх етнічних росіян. Потік до України російських поселенців – дворян, відставних солдат, селян та Інших – хоча і був постійним, проте не вельми масштабним. Зокрема, з часів Петра І тут стали виникати поселення старовірів, котрі тікали від переслідувань у Росії.

Звичайно, російська влада намагалася змінити стан справ. Українців намагалися "розбавити" представниками інших народів, більш сприятливих до русифікації. 1751 і 1753 pp. внаслідок переїзду сербів з імперії Габсбургів на запорізьких землях утворилися так звані Нова Сербія і Слов'яносербія. Уряд асигнував на їх облаштування значні кошти – 109 053 рублі, а додатково ще по 124 957 рублів щорічно. Колишня німецька принцеса Катерина II прагнула заселити багаті стародавні козацькі землі вихідцями із Прусії. Зокрема, саме так з'явилися на півдні України німецькі колонії: Люстдорф, Нойбург, Маріеншталь, Кляйн-Лібенталь (неподалік Одеси). Також Катерина II запрошувала болгар, молдаван, греків… Тим часом 14 тис. козаків імператриця переселила з України на Тамань і далі на Кубань.

До речі, південні землі зовсім не були пустелею. Саме тут в численних слободах козаки селили втікачів, кількість котрих все збільшувалася (нагадаємо, 50 тис. у 1775 p.). Однак самостійна українська колонізація степу царицю не влаштовувала. Вона щедро роздавала колоністам-мігрантам обіцянки та пільги, які не могли й наснитися українським чи російським кріпакам: 60 десятин землі на душу, звільнення від податків на 30 років, спадкове право купувати кріпаків тощо. Українці мусили безплатно давати вози для перевезення майна нових хазяїв.

Приблизно через п'ятнадцять років О.Суворов (тоді ще генерал) силою виселив на півдні України 32 тис. душ чоловічої статі на виконання планів Бакуніна. Взагалі бакунінські задуми йшли значно далі: викинути татар, заселити українцями кримські степи, а на обжиті ними місця переселити росіян, а татар вигнати. Проте для Російської імперії велич цих планів виявилася недосяжною. Тому ще в 1800 р. українці загалом в Україні становили 90% населення, а на Лівобережжі їх чисельність сягала 95%.

Протягом XIX ст. частка українців зменшилася до 80% завдяки активізації економічного розвитку імперії. Відбувався поступовий перерозподіл ресурсів з сільського господарства до промисловості. До України потягнулися російські та єврейські підприємці, наймані працівники тощо. Звичайно вони селилися в містах, які зростали пропорційно зростанню промисловості. Як зазначає О.Субтельний, у 1832 р. близько 45% власників заводів і 50% купців в Україні були не українцями. З плином часу ситуація погіршувалася. Наприкінці століття українці складали тільки 25% шахтарів, 30% металургів, близько половини працівників цукроварень, 25% вчителів, 16% юристів, 10% письменників і художників в Україні [Субтельний О. Вказана праця. – С.242.]. Уряд стимулював процес переїзду росіян до України. За законами від 21 листопада 1869 р. та 13 червня 1886 р. "в десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати.. ," [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.49.].

Як наслідок, на зламі століть українці складали лише третину міського населення України. Стало правилом, що чим більшим було місто, тим меншим був відсоток українців серед його мешканців. Зокрема, у 1897 р. в Одесі українців було всього 5,6%. У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60% мешканців, у 1897 – 22%, а в 1917 – тільки 16% [Субтельний О. Вказана праця. – С.242.]. Російський характер міст України посилювали євреї, котрі найчастіше розмовляли російською мовою. На 1863 р. їх тут нараховувалося до 50 тис. – більшість з тих, хто жив у Російській імперії.

На відміну від міста українське село асиміляційна політика і всеохоплююча русифікація царату охопила значно менше. Селянство, яке на зламі ХІХ-ХХ ст. складало 90%) населення, переважно не сприйняло насадження російської мови, і на весь трагічний XX вік разом із інтелігенцією стало рушійною силою українського руху. Саме в тих часах слід шукати початки дисонансу між міським, переважно російськомовним, населенням і сільським, переважно україномовним, що маємо і нині.

Поки росіяни та русифіковані євреї, німці, серби, молдавани масово їхали до України, українські селяни навпаки масово з неї виїжджали. До цього спричинила так звана столипінська аграрна реформа. Оскільки поміщицьке землеволодіння влада активно захищала, наше селянство, відчуваючи гострий брак землі, аби вижити, було змушене їхати освоювати нові території на окраїнах імперії. Між 1896 і 1906 pp., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн. українців. Після 1906 р. цей рух помітно збільшився:

Роки і ходоків обох статей (у тис. душ)

Рух переселенців повернулося обох статей (у тис.душ)

З того числа переселенців чоловічої статі (у тис. душ)

Оселилося

1900

219,3

33,8

39,6

1905

44

3,8

27

1906

216,7

6,1

44,8

1907

577

27,2

207,9

1908

758,8

37,9

245,2

1909

707,5

82,3

245,3

1910

353

114,9

232,5

1911

326,1

117

181,5

1912

259,6

57,3

156,5

1913

327,9

42,9

?

1914

241,8

27,6

?

Таблицю взято з: Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.427-428.

У 1914 р. на Далекому Сході проживало близько 2 млн. українців. Цілий край, названий "Зеленим клином", ще й сьогодні нагадує про себе нетиповими для Східної Азії назвами населених пунктів: Українка, Чернігівка, Ромни, Новокиєвський Увал… (Дивися карту №1).

Тим часом росіян переселилося на Схід в пошуках земель вдвоє менше, ніж українців. Російські селяни надавали перевагу міграції до міст, де ставали пролетарями та їхали працювати на підприємства Україні. Загалом же; як стверджує В.Покшишевський у своїй праці "География населения СССР", за XIX ст. і до 1917 р. міграційний потік росіян у степові губернії України і на Північний Кавказ склав більше 8 млн. чоловік. Це було ще одним каменем у фундамент нової структури етнічного складу населення України, "розмивання" українського народу.

Політика російського царату щодо українства вкладалася у красномовну мрію Пушкіна про часи, коли "все славянские реки сольются в русском море". Однак не кожен міг роздивитися те, що ховалося за цими вельми благородними лаштунками. В.Ленін, аналізуючи справжній стан речей в імперії, висловився так: "…Переслідування рідної мови всіх націй становить неначе особливе завдання уряду. Переслідуються особливо слов'янські нації: білоруси, українці і поляки… Чорносотенці і їхні лакеї називають Росію великою слов'янською державою, мабуть, тільки тому, що в цій великій державі практикується надзвичайно велике гноблення слов'янських народностей."

Багаторічне перебування в складі Російської імперії виявилося важким випробуванням для України. На порядку денному постійно поставали питання про національне виживання українського народу. Важко сказати, чи випадало щось подібне на долі інших європейських народів, але Україна витримала цей іспит. На жаль, як виявилося, лише для того, щоб загартуватися перед новими випробовуваннями.

Українська національна революція 1917-1920 pp

Діалект!
А ми його надишем
Міццю духа і вогнем любові
І несмертним слід його залишим
Самостійно міме культурні мови.
І. Франко.

Лютнева революція 1917 p., завдяки якій було повалено царат, поклала край цілеспрямованій політиці знищення української мови. Пробудилися надії на розвиток в Росії демократичних порядків, де б населення не зазнавало національних та соціальних утисків. Росія перестала бути імперією, проте майбутнє хоча і здавалося райдужним, однак залишалося невизначеним.

Протягом 1917 p. і пізніше переважна частина української демократичної інтелігенції небезпідставно пов'язувала свої сподівання на національне відродження України з діяльністю Центральної Ради. Адже після проголошення Української Республіки 20 листопада 1917 р. всі її уряди (включаючи і гетьмана Скоропадського), попри зміни в партійному складі та у загальнополітичній орієнтації, дбали про розвиток національної культури.

Щоб зрозуміти, який імпульс для свого розвитку отримала тоді наша мова, проаналізуємо становище в усіх сферах, пов'язаних з українським словом.

Освітяни стикалися із значними труднощами у своїй праці переважно у русифікованих містах, де українізація викликала опозиційні настрої. У квітні 1917 р. відбувається Перший Всеукраїнський учительський з'їзд, одна з ухвал якого вимагала дезросійщення освіти й того, "щоб всі ті особи, що займали досі відповідальні посади і тільки перешкоджали справі народної освіти, були увільнені од місць і замінені другими". Через кілька місяців Другий Всеукраїнський учительський з'їзд наголосив, що українська національна школа є "не тільки ідеальне гасло, а конкретна психологічна, педагогічна і соціально-політична вимога" [Погрібний А. Якби ми вчились так, як треба… – К., 1998. – С.18.]. Завдяки організації вивчення української мови в учительських семінаріях початкові школи легко переходили на українську за умови забезпечення відповідними вчителями. Складніша була справа з українізацією середніх шкіл, де батьківські комітети і педагоги поставилися вороже до можливих змін. Тому міністерство освіти, щоб уникати конфліктів, вважало за доцільніше засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати старі російські. Уже в березні 1917 р. в Києві відкрили Українську гімназію ім. Т.Шевченка та 2-гу Кирило-Мефодіївську гімназію, згодом додалася ще одна. За гетьманату їх було прийнято на державний кошт. Протягом літа 1918 р. по містах і навіть деяких селах відкрили 54 українських гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні вже близько 150. У гімназіях, котрі залишилися з російською мовою навчання, як обов'язкові учбові предмети ввели українську мову, історію та географію України, історію української літератури [Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.500.].

Фактично наново було розбудовано українську вищу школу. Зокрема, у Києві з'явилися Українська педагогічна академія, Український народний університет (17 вересня 1918 р. перетворений на Київський державний український університет). 22 жовтня 1918 р. другий університет відкрили в Кам'янці-Подільсько-му, передбачалося створення ще декількох в інших містах. "Просвіта" та земство у Полтаві заснували Історико-філологічний факультет.

За Центральної Ради була розпочата, а за гетьмана доведена до логічного завершення справа створення низки різноманітних національних інституцій. Засновано Національну бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманату в ній уже було понад 1 000 000 книжок, в тому числі стародруків. За кількістю і якістю свого фонду Національна бібліотека України могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

Заснували Українську державну академію мистецтв, Державну археологічну комісію, Український історичний музей, Український державний архів, в якому мали зосередити документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду.

Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії наук, заснованій у Києві 14 листопада 1918 р. Оскільки М.Грушевський відмовився стати президентом академії, її очолив В.Вернадський, а серед фундаторів були М.Василенко, С.Єфремов, А.Кримський, В.Науменко… Академія мала історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний відділи. Протягом багатьох років академія залишатиметься осередком, що концентрував найкращі наукові сили України. Більшовики згодом намагатимуться довести, що саме вони заснували УАН 1919 року, а не гетьман Скоропадський у 1918.

Особливо разючими були успіхи української преси і книгодрукування. У березні-квітні 1917 р. з'явилися щоденні газети "Нова Рада" (за ред. В.Винниченка), "Народна Воля" (далі "Боротьба"; за ред. М.Шрага) тощо. З культурологічних і літературно-мистецьких видань слід відзначити квартальник історії, культури й мистецтва "Наше минуле" (Київ, 1918-1919 pp.), "Літературно-критичний альманах" (1918), "Шлях" (1917-1918). Загалом в Україні діяло 106 друкованих видань у 1917,212-у 1918. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв; 1918-їх нараховувалося вже 104. Серед них: "Час", "Вік", "Дзвін", "Сяйво", "Криниця", "Вернигора", "Друкар", "Союз" (Харків), "Сіяч" (Черкаси) та ін. Одним з найпродуктивніших було видавництво "Дністер" у Кам'янці-Подільському, де в 1919-1920 pp. розташовувалися урядові установи УНР. Динаміка випуску українських книжок за назвами в умовах війни досить промовиста: 1917 р. – 747, 1918 – 1084, 1919 – 665 [Історія української літератури XX століття. – К., 1998. – С.19.]. До речі, у 1913 р. українською мовою було видано лише 228 назв книжок [Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С. 171.]. За часів гетьманату розгорнулося масштабне друкування українських підручників, на що уряд асигнував значні кошти. За висловом Д.Дорошенка 1918 рік, тобто гетьманська доба, "надовго може бути незрівнянним, недосяжним по скількості виданнів і накладів" [Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.501.].

Роки української революції та визвольних змагань стали часом піднесення театрального життя. Уже в 1918 р. у Києві діяло три українські театри: Державний театр драми та опери, Державний народний театр "Молодий театр". У Народному, котрий 1919 року злився з драматичним, виступали М.Заньковецька й П. Саксаганський, а "Молодий театр" очолював Лесь Курбас, котрий, разом із класикою, сміливо інтерпретував на сцені твори української літератури ("Чорну пантеру" В.Винниченка, етюди О.Олеся, "У пущі" Лесі Українки). У 1920 р. у Вінниці під опікою Української Галицької армії було створено Театр ім. І.Франка.

1917-1920 – роки відновлення української державності – стали також періодом рішучих заходів щодо організації українського музичного життя. За гетьманської доби засновано Республіканську капелу під орудою О.Кошиця. 2 січня 1919 р. Головний отаман Директорії Симон Петлюра запросив до себе Кошиця й наказав відрядити капелу в гастрольну подорож по Європі з метою привернення уваги світової громадськості до України. Колектив Кошиця намагався піснею донести до європейців думку, що світ буде бідніший стільки, скільки не буде на його карті держави Україна.

Що це вдалося, свідчить уже перша рецензія на генеральну пробу, яку капела провела 10 травня 1919 р. у Празі в присутності музичних критиків і професорів консерваторії, серед яких були найвидатніші композитори і диригенти. Згодом серед відозв про виступи української капели в Празі будуть надруковані і такі: "Я думаю, що ми мало про них знали і тяжко кривдили їх, коли несвідомо з'єднували їх проти їхньої волі в одне ціле з народом московським. Наше бажання бачити лише Великоросію є надто слабким аргументом проти природи українського народу";

"Публіка стояла шпалерами по боках вулиць. Було надзвичайно урочисто. Потім чехи казали, що вони не зустрічали так самого Масарика." [Ткач М. У пошуках вектора істини // Голос України. – 1999. -17 квітня.].

Пригадаємо, що за царату українська пісня в самій Україні мала бути перекладеною на російську чи французьку, щоб пролунати зі сцени. Надалі капела силою національного мистецтва "штурмуватиме" Австрію, Швейцарію, Францію, Голландію, Англію, Бельгію, Німеччину, Польщу, Іспанію… Уже не існуватиме УНР, а капела "підкорить Європу" і вирушить до Америки. Щоб підкреслити значення цієї акції варто зазначити, що сучасна Україна так і не спромоглася організувати подібну музичну подорож, і тому сьогодні Європа часто згадує нас лише в контексті Чорнобильської катастрофи чи виступів футбольного клубу "Динамо" (Київ).

Республіканська капела О.Кошиця була найвідомішою, проте не єдиною, що постала в ті роки в Україні. Помітне місце в тогочасному українському музичному житті відігравали капела "Думка" під проводом К.Стеценка, утворений гетьманом державний симфонічний оркестр під керівництвом О.Горілого, Музично-театральний інститут ім. М.Лисенка в Києві, українські оперні трупи в Києві та Харкові тощо.

Варто зазначити, що всі ці досягнення після двох з половиною сотень років утисків царської Росії відбувалися на тлі кривавої війни. Генерал Денікін та його оточення з Добровольчої армії твердо стояли на валуєвській платформі: "України не було, нема і не буде". Боротьба з українством стала головною метою Денікіна, Драгомирова, Бредова, Лукомського та інших білих генералів. Це з найбільшою яскравістю виявилося в Києві: на другий день по вступі "добровольці" почали здирати україномовні вивіски, в тому числі з Української Академії наук. Далі – всі українські школи, університет, академію, установи переробили в російські. Назву "Україна" заборонили, замість неї ввели "Юг Росії", "Малоросія".

Дещо подібним виявилося і більшовицьке ставлення до українства. Більшовики у свої перше (лютий-березень 1918 р.) та друге (лютий-серпень 1919 р.) завоювання Києва виявили нерозуміння національних почуттів та потреб українського народу і навіть вороже ставлення до них.

За цих умов головною силою в створенні інфраструктури національної культури виступила сама українська громадськість. Для її більшості влада УНР була своєю, а більшовицька радянська – чужою. Проте поразка УНР в конфлікті з Радянською Росією призвела до узурпації більшовиками демократичних завоювань національно-визвольного руху і краху українського національного відродження.

5. Рівноправність мов по-більшовицьки

Я вірив комуні
-Цього не таю
-Та прозрів я від болю
За мову свою.
Д.Павличко.

Поза всякими сумнівами, лідер більшовиків В.Ленін належить до геніїв XX ст., проте злих геніїв. Не було в історії інших діячів, котрі б так ґрунтовно розробили проблеми боротьби за владу та реалізували їх на практиці. Будь-які справи цей апологет революції розглядав лише в цьому контексті.

Однак партія російських більшовиків РСДРП(б) у перші часи свого існування порівняно з деякими іншими політичними організаціями (наприклад, лівими есерами) на загал не вважалася радикальною. Висловлювання її лідера свідчили про його начебто демократичні вподобання. У роки боротьби проти царату він виглядав союзником українського руху в боротьбі за національні права нашого народу, коли різко критикував "шайку Романових, Бобринських, Пуришкевичів" за їхню політику придушення України під виглядом "защиты отечества" великоросів. "Не може бути вільним народ, котрий пригнічує чужі народи", [К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори. – Т.18. – С.488.] – цитував Ленін Енгельса й додавав, що швидкий економічний розвиток Великоросії вимагає звільнення країни від насильства великоросів над іншими народами.

Ленін прекрасно розумів глибинну сутність мовного питання. Мову і територію він називав "вічними" в понятті батьківщина, підкреслюючи цим їх значення серед найважливіших ознак нації, батьківщини. А оскільки "державна" російська мова була серед засобів насильницької русифікації пригноблених царатом народів Росії, то боротьбу українського народу проти царату Ленін прямо визначав як рух "…до свободи і до рідної мови…" [Ленін В.І. Твори. – Т.23. – СІ 13.].

Національне відродження після повалення царату, як і боялися російські "майже-Бісмарки", призвело до відновлення державницьких прагнень українського народу. Ленін на шляху до влади і тут також намагався виглядати найбільшим демократом, беззастережно підтримавши устремління українців. У своїх червневих 1917 року статтях "Україна" та "Україна і поразка правлячих партій Росії" він, зокрема, наголошував: "Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з'єднання в одну державу двох народів" [Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т.25. – С.71.]. "Але саме для того, щоб цей союз був добровільним, російський робітник, … стоїть зараз за право відокремлення українців, не нав'язуючи їм своєї дружби, а завойовуючи її ставленням як до рівного, як до союзника і брата в боротьбі за соціалізм" [Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т.25. – С.71.]. Згодом "Декларація прав народів Росії" Раднаркому (РНК) Радянської Росії закріплювала право народів на вільне самовизначення аж до відокремлення.

Однак на практиці все це залишилося словами, котрі були викликані тактичними міркуваннями більшовиків. З точки зору ленінської теорії національні рухи оцінювалися як перехідне явище буржуазного характеру: "Генеральні штаби в теперішній війні (1-й світовій – авт.) ретельно намагаються використати всякий національний і революційний рух у таборі їх супротивника… Ми були б дуже поганими революціонерами, якби у великій визвольній війні пролетаріату за соціалізм не зуміли б використати всякого народного руху проти окремих лих імперіалізму в інтересах загострення і розширення кризи" [Білас І. Передумови червоного терору // Військо України. – 1993. – №12. -С.71.]. При цьому більшовики виходили з проголошеної в "Комуністичному маніфесті" Маркса ідеї про те, що "робітники не мають батьківщини". Захоплення і утримання влади – ось що вважалося головним лейтмотивом їхньої діяльності, і для цього були в нагоді будь-які засоби.

З приходом до омріяної влади більшовики відкинули старі гасла. Розмови про права українського народу на самовизначення припинилися, бо тепер в РСДРП(б) запанував інший підхід. Однієї Росії більшовикам було мало, робився замах на весь світ. "Ми хочемо якомога більшої держави, – писав Ленін, – якомога тіснішого союзу, якомога більшого числа націй, що живуть у сусідстві з великорусами… Ми хочемо революційно-пролетарської єдності, з'єднання, а не розділення" [Ленін В.І. Твори. – Т.26. – С146.].

Більшовицькі бажання великої держави зрозумілі, адже світова революція тягнула за собою світову війну з буржуазією, і тут доводилося думати про наявність для цього достатніх ресурсів. Зокрема, Ленін у панічній телеграмі до Києва повідомляв Раковського та Йоффе: "Абсолютно невідворотна загибель всієї революції без швидкої перемоги в Донбасі" [Ленин В. Воєнная переписка. – М., 1956. – С.137.]. Л.Троцький у своїх інструкціях комуністичним агітаторам казав просто: "Пам'ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами." [Українська революція і державність. – К.,1998. – С.204.]. Свердлов З березня 1919 р. у Харкові однозначно заявив: "Ви знаєте, що порятунок всієї революції – не тільки російської, але й міжнародної знаходиться в руках України?" [Романчук О. Ультиматум. – К.,1990. – С.9.].

Така позиція більшовиків стане зрозумілою, якщо врахувати економічне значення України для Росії. Воно і в ті роки було мало не визначальним. Так, у розпалі імперіалістичної війни (1915-1916 pp.) з України на заводи Росії надходило 96,7% прокату, 68% сортового металу, 99% двотаврових балок і швелерів, 53% солі, 81% олова, 90% срібла… Влітку 1918 р. господарники Росії говорили про велику скруту, пов'язану з втратою разом з Україною 92% всього виробництва цукру, 65% – чавуну, 77% -вугілля, не говорячи вже про хліб [Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду. – К., 1996. – С.245.].

Виходячи з цього, більшовики перейшли до відкритого наступу проти України. З грудня 1917 р. російський РНК ухвалив "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради". Цей ультиматум виявив лицемірство і агресивність російських більшовиків щодо України. На його початку стверджувалося таке: "…Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо Українську Народну Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською Республікою на федеративних чи тому подібних відносинах між ними. Все, що стосується національних прав й національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, у той же час, без обмежень і безумовно" [Ленін B.I. Повне зібрання творів. – Т. 35. – С. 137.]. Але після чотирьох незаконних щодо незалежної держави вимог наприкінці ультиматуму знаходилася справжня його суть: "У випадку неодержання задовільної відповіді на ці питання протягом терміну – сорока восьми годин, Рада Народних Комісарів буде вважати (Центральну – авт.) Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії та на Україні" [Ленін B.I. Повне зібрання творів. – Т. 35. – С. 139.].

Після цього РНК приступила до перших конкретних дій. Зазнав розгрому революційний штаб українських військових частин м. Петрограда, котрий категорично вимагав від РНК визнати право України на самовизначення аж до відокремлення. 8 керівників штабу заарештували, а з україномовних книжок червоногвардійці розклали вогнище. Портрету Тараса Шевченка роботи Трутовського повиколювали очі. У Мінську, Рославлі під Смоленськом, Петрограді, Москві, Ризі страчували українських військовиків за вірність Центральній Раді й спробу повернутися до України [Держалюк М. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 pp. – К., 1998. – С.21.].

Згодом те саме чекало українство і в самій Україні, коли туди вдерлася банд.гвардія полковника Муравйова. Ці "північні дружини" з Москви, Іваново-Вознесенська, Воронежа і петроградських матросів співали, просуваючись на Київ:

Эх, яблочко,
сбоку красное,
Что Украине конец
-Дело ясное…

Вони вчинили страшний погром, намагаючись терором задавити в українських головах саму думку про опір Радянській (тобто закамуфльованій російській) владі, до ідеології котрої поступово органічно увійшов великодержавний російський шовінізм. Муравйов прямо говорив у своєму наказі: "Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, за будь-яку ціну підтримуємо її силою цих багнетів" [Тараненко М., Шевчук В. Історія української державності. – К., 1999.-С.317.].

У той час самої української мови було достатньо для знищення людини. "Досить згадати розстріли червоногвардійцями в Києві, Полтаві й інших містах людей за їх українську мову, за знайдений папірець нею написаний…" – це із статті Василя Блакитного у газеті "Вісті ВУЦВК" від 3 червня 1921 р. Більшовик В.Затонський згадував: "Можливо, ба навіть напевно, постраждали неповинні – у такому ділі всяке буває… Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Мені кажуть:

Га, спіймався голубе!

Та й тут же таки, мабуть би, розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча… Як пригадую, влетіло й М.О.Скрипникові… Знову-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича" [Романчук О. Вказана праця. – С.52.].

Приховуючи агресію, РНК, ВЦВК, ЦК РСДРП(б) Росії у зверненні від 8 грудня 1917 р. (тобто одразу після ультиматуму) відверто блюзнірствували: "Брати українці, вас запевняють, ніби ми виступаємо проти самовизначення України. Це – брехня! Ми ні на хвилину не думаємо замахуватися на права України. Революційний пролетаріат один лише зацікавлений у тому, щоб за всіма націями було забезпечене право на самовизначення аж до відокремлення." [Тараненко М., Шевчук В. Історія української державності. – К., 1999.-С.317.]. Але через деякий час, коли в Україні вже буде вдосталь більшовицьких військ, Москва відкине прикриття і покаже справжнє обличчя. Раднарком Росії 24 грудня 1918 р. просто відкликав визнання УНР: "…Україна не визнається більше Радянським Урядом Російської Республіки самостійною державою". [Белебеха І. Україна і комунізм у злочинних особах: Хто ми? Хто нами керував? Що ми за нація? // Українська газета. – 1999. – № 7.]

* * *

Події 1918 р. продемонстрували більшовикам неможливість утримання України однією лише військовою силою. Більшовики не одержали в Україні підтримки, оскільки з самого початку вважалися тут чужими. Затонський констатував реальність так: "Наше становище тут (тобто в Україні – авт.) погіршується тим, що ми представляємо собою партію великоросів" [Діяк І. Хто захистить наш народ і державу: Комуністична партія України чи Українська комуністична партія? – К., 2000. – С.9.]. Один з майбутніх членів ЦК КП(б)У Г. Пятаков зазначив: "Працювати (в Україні – авт.) під назвою російських більшовиків дуже важко, і це відштовхує від нас маси" [Діяк І. Хто захистить наш народ і державу: Комуністична партія України чи Українська комуністична партія? – К., 2000. – С.9.].

Тому більшовики в черговий раз змінили тактику. Ставка тепер робилася на створення різноманітних структур з українським виглядом, але підпорядкованих Москві. З тих же міркувань ЦК РКП(б) перестав заперечувати ідею створення партії більшовиків України, в котрій вбачали надійний інструмент забезпечення свого керування Україною. У липні 1918 р. в Москві відбувся І з'їзд КП(б)У, де ця парторганізація, нарешті, утворилася в якості складової частини РКП(б). У постанові ЦК КПУ "Про 60-річчя встановлення Радянської влади в Україні" прямо вказувалося: "Комуністична партія України утворилась на основі ленінських ідеологічних, організаційних і тактичних принципів як одна з організацій єдиної РКП(б), її бойовий загін" [Радянська Україна. – 1977. – 27 листопада.].

В одностайно ухваленій І з'їздом КП(б)У резолюції "Україна і Росія" була викладена мета її створення: "І з'їзд Комуністичної партії України вважає, що завданням нашої партії на Україні є, порвавши рішуче з помилками минулого, боротися за революційне об'єднання України з Росією на началах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки на шляху до створення всесвітньої пролетарської комуни." [Буценко Ф. У дні Першого з'їзду більшовиків України. // Спогади про Перший з'їзд КП(б)У. – К.,1958. – С.42-43.]. Через деякий час II з'їзд КП(б)У підтвердив "об'єднання України з Росією" своїм головним завданням.

Окрім партійних структур постали й державні радянські. У листі до головнокомандуючого Червоною Армією РСФРР Вацетіса, датованому 29 листопада 1918 р., Ленін так пояснював причини появи Українського Радянського Уряду: "З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів" [Українська революція і державність. – СІ75.].

Однак проголосити ці органи українськими не означало, що український народ автоматично сприйме їх за такі. Укомплектовані переважно етнічними росіянами та євреями, вони і надалі були чужими для українців. Наприкінці березня 1918 р. австро-угорські представники так оцінювали більшовицький рух в Україні: "Партія більшовиків України рекрутується не із уродженців України. Паралельна Рада у Харкові сформована з команди інституту Смольного. Українці в основному – соціалісти, зате росіяни і євреї здебільшого більшовики, їхня мета – об'єднання з Росією" [Держалюк М. Вказана праця. – С.94.]. Варто зазначити, що на І з'їзді КП(б)У в Москві серед 65 делегатів від 4264 членів партії українцями були лише 3,2% [Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.104.]. І це на ЗО млн. населення України! Через це Москва намагалася надати своїм кадрам хоча б сценічного українського вигляду. Наприклад, Ленін особисто заборонив Антонову-Овсієнку називатися Антоновим.

Зрозумівши обстановку, Ленін задля перемоги у війні знову-таки з міркувань тактики стосовно національного питання в Україні підкреслював необхідність "особливо енергійно боротися проти залишків (іноді несвідомих) великоруського імперіалізму і шовінізму у "російських" комуністів… саме в національному питанні, як порівняно мало важливому.., йти на поступки" [Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т.30. – С.243.]. Офіційне ставлення більшовицької влади до української культури викладалося у резолюції ЦК РКП(б) "Про Радянську владу на Україні": "Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.д.) протягом віків придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов'язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури…Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас. Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою." [В.І.Ленін про Україну. – 4.2. – К., 1970. – С.359-360.]. Однак змінивши ЦК РКП(б) на ЦК КП(б)У, Москву на Київ, російське прізвище на українське радянські функціонери не перетворювалися на українців, бо не знали української мови. А це одразу впадало у вічі, тому Ленін наказував Сталіну в телеграмі від 22 лютого 1920 р. до Харкова: "Необхідно негайно завести перекладачів в усіх штабах і військових установах, зобов'язавши безумовно всіх приймати заяви і папери українською мовою. Це безумовно необхідно – щодо мови всі поступки і максимум рівноправності." [Білодід І. Вказана праця. – С.34.].

Все це були показні тактичні кроки для залучення до лав КП(б)У українських "лівих" задля збільшення чисельності Компартії України й внесення розколу до лав українських державників, де також переважали "ліві" різного ґатунку. Словоблуддя більшовиків завжди слугувало лише для камуфлювання їхніх справжніх намірів.

Тим часом практичне ставлення більшовиків до української мови втілювалося у зовсім інших словах. Уже згадуваний вище один із керівників КП(б)У Г.Пятаков ще у 1917 p. відверто заявляв, буцімто "й думки не може бути про якусь там Україну, тому що все це-вигадки націоналістів" [Романчук О. Вказана праця. – С 10.]. Пятаков вважав гасло самовизначення націй реакційним, а існування національних держав – минулим етапом. Відряджений з Москви головою українського радянського уряду за рішенням ЦК РКП(б), прийнятим на засіданні 16 січня 1919 р., колишній болгарський емігрант Х.Раковський проголосив лозунг диктатури російської культури в Україні. За словами голови московського партійного керівництва Л.Каменева, сказаними ним на II з'їзді КП(б)У, в Україні, Фінляндії, Польщі "гасло самовизначення націй перетворилося у зброю контрреволюції". Як зізнавався М.Скрипник, "для більшості членів нашої партії (тобто КП(б)У – авт.) Україна не існувала як національна одиниця" [Тут кується живий зв'язок між Сходом і Заходом // Голос України. – 1999. – 10 квітня.]. Навіть Ленін, який колись проголосив право українців на самовизначення включно до відокремлення, уже на VIII з'їзді РКП(б) заявив, що національні почуття, можливо, й існували раніше в Україні, але тепер вони викорчувані німцями, і навіть уголос висловив сумнів у тому, що українська мова справді є мовою мас.

Незадовго до цього Ленін мав зовсім протилежну точку зору: "Той не марксист, той навіть не демократ, хто не визнає і не відстоює рівноправності націй і мов, не бореться з усяким національним гнітом або нерівноправністю… Так само і великоруський марксист скотиться в болото націоналізму, не тільки буржуазного, але й чорносотенного, якщо він забуде хоч на хвилину вимогу повної рівноправності українців або їх право на утворення самостійної держави." [В.І. Ленін, КПРС про боротьбу з націоналізмом. – С.48-49.]. Чим, як не проявами російського великодержавного шовінізму, прихованими під марксистськими ідеями, можна пояснити наведену вище позицію більшовиків?

* * *

Ухил до великодержавного шовінізму серед партійних та радянських керівників особливо проявився наприкінці громадянської війни. Синдром ображеної "великодержавної гідності" – за втрачені території України, Білорусії, Кавказу, Середньої Азії, Прибалтики, як колись за Польщу та Фінляндію – став властивий російським комуністам разом з широкими верствами населення Росії. Тоді значного поширення набула імперська психологія відродження "єдиної та неподільної" на більшовицькому підґрунті. І чим віддаленішою ставала перспектива світової революції, тим відчутніше виявляла себе тенденція до закріплення результатів революції хоча б у кордонах колишньої Російської імперії. Лідер Союзу російського народу, чорносотенець, монархіст В.Шульгін, який приймав у Миколи II зречення від престолу, ще у 1920 р. писав: "Прапор єдиної Росії фактично піднесли більшовики… Інтернаціонал виявився знаряддям розширення території… для влади, яка возсідає в Москві… Соціалізм змиється, але кордони залишаться… Російська мова во славу Інтернаціоналу знову посіла шосту частину суходолу… Байдуже хто.., Ульянов чи Романов, робитиме справу Іоанна Калити… щодо збирання докупи російських земель" [Білас І. Минуле – не сон, а страшна дійсність // Голос України. -1996. – 18 квітня.].

У 1920-1921 pp. КП(б)У зазнала великої чистки. З неї викинули практично весь український елемент, звинувачений в "націонал-ухильництві". їм на заміну із РСФРР їхали нові більшовики для зміцнення партійно-державного апарату. Підсумком такої кадрової політики РКП(б) стало те, що на 1 квітня 1922 р. серед членів КП(б)У українців було 11920 (23,3%), зате росіян – 27490 (53,6%), євреїв – 6981 (13,6%), поляків – 1241 (2,4%). На одного члена компартії України, котрий постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською [Лизанчук В. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо // Народна газета. – 1999. – №10]. Українські комуністи (боротьбисти), спираючись на свої традиційні зв'язки з масами, передусім селянством, небезпідставно називали тоді КП(б)У "окупаційною партією гастролерів". Крім того, партійні організації армії та ЧК, що за чисельністю становили 30-40%о від кількості комуністів в Україні, у 20-ті pp. взагалі не підлягали партійному обліку в КП(б)У [Держалюк М. Вказана праця. – С.130.].

М.Бухарін і Г.Зінов'єв недаремно іменували КП(б)У "російсько-єврейською партією". До 1953 p., коли на посаду першого секретаря ЦК Компартії України допустили О.Кириченка, серед десятка партійних керівників не було жодного етнічного українця.

Аналогічне становище склалося в державних органах. Наприклад, у 1923 р. із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабів українською мовою володіли лише 797 [Діброва С, Панчук М. Вогонь і попіл // Про минуле заради майбутнього. – К., 1989.-С.76.]. У колегіях наркоматів республіки налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Основна частина службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% – з росіян і тільки 14%о з українців [Лизанчук В. Вказана стаття.]. Серед студентів вузів УСРР в 1922 р. 41% становили євреї, 30% росіяни і лише 23% українці [Держалюк М. Вказана праця. – С.94.].

Шовіністи розглядали утворення СРСР як відновлення "Великої Росії" у більшовицьких межах. Будь-які спроби покращити становище української мови в УСРР наштовхувалися на опір влади. Причому ініціатива належала середній ланці партійно-радянського керівництва, а також колишнім царським чиновникам, залученим до роботи в якості фахівців. Спроби відстоювання прав української мови в Україні могли закінчитися підозрами в політичній неблагонадійності. Зокрема, голові уряду УСРР Х. Раковському належать такі слова: "Українські меншовики й есери жадають признання української мови в державних установах. Визнання української мови як урядової могло б означати панування української буржуазії та куркульства." [Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – СІ33.]. Один з українців-делегатів дванадцятого партійного з'їзду розповідав про "високопоставлених товаришів з України", які свідчили, що "об'їздили всю Україну, розмовляли з селянами і в них склалося враження, що українська мова там не потрібна" [Білас І. Передумови червоного терору. – С.86.].

Така реакційна позиція перегукувалася з лиховісними Валуєвським циркуляром і Емським указом. Секретар ЦК КП(б)У Д.Лебедь навіть виступив з "теорією" боротьби в Україні двох культур – міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша. На жовтневому 1922 року пленумі ЦК КП(б)У Скрипник і Фрунзе піддали критиці положення Лебедя про витіснення в процесі історичного розвитку української культури російською, кваліфікуючи такий погляд як ухил до великодержавного шовінізму. Згодом Скрипник писав, що ці хибні погляди про "переборення української культури селянства та асимілювання її вищою російською культурою міста" в 1921 р. проповідував Зинов'єв [Бабій Б. Союз РСР і роль України в його утворенні. – К., 1972. -С122.]. Насправді, Зинов'єв виступив з ідеєю обмеження вживання української мови лише сільською місцевістю значно раніше, ще на V з'їзді КП(б)У 17-20 жовтня 1920 p., оскільки, мовляв, все одно кінцевою буде перемога "більш висококультурної російської мови". Зокрема, він змальовував завдання більшовиків у сфері культури в Україні наступним чином: "Зробити так, щоб ніхто не міг підозрювати, що ми хочемо заважати українському мужикові говорити українською мовою… Врешті-решт, через скількість років переможе та мова, котра має більше коріння, котра є життєвіша, культурніша" [Марусик Т. І знову про мову // Вечірній Київ. – 2000. – 12 лютого.].

XII з'їзд РКП(б) у своїй резолюції з національного питання дав різку оцінку "теорії" Зинов'єва-Лебедя: "…Розмови про переваги російської культури і висування положення про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурами більш відсталих народів (українською, азербайджанською, узбецькою, киргизькою та ін.) є не що інше, як спроба закріпити панування великоруської національності." [КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. – К., 1954. – 4.1.-С.667.].

* * *

Побачивши ріст великоруського централізму і кадрового шовінізму в процесі створення СРСР, Ленін усвідомив небезпеку для Радянської влади. Він добре розумів, що саме ставлення до національних мов і місцевих кадрів становить національну політику держави, а діяльність Зинов'єва, Лебедя, Дзержинського, Орджонікідзе, Сталіна та інших провокувала нові народні заворушення й ставила під сумнів владу РКП(б) в національних республіках, оскільки будила в них найгірші спогади про нерівність минулих царських часів: "Ні до чого так не чутливі "скривджені" націонали, як до порушення цієї рівності, хоча б навіть з необачності, хоча б навіть у формі жарту, до порушення цієї рівності своїми товаришами пролетарями" [В.І.Ленін, КПРС про боротьбу з націоналізмом. – С.125.].

Зокрема, мовне становище Ленін констатував так: "У нас є, наприклад, в Комісаріаті освіти чи коло нього комуністи, які кажуть: єдина школа, тому не смійте вчити іншою мовою, крім російської! По-моєму, такий комуніст – це великоруський шовініст. Він сидить у багатьох з нас і з цим треба боротися." [В.І.Ленін. Повне зібрання творів. – Т. 38. – С.178.]. У записах "До питання про національності, або про "автономізацію", зроблених 30-31 грудня 1922 p., Ленін знову гостро засудив факти великодержавного шовінізму в галузі розвитку мов, що були проявами політики русифікації і вважав за потрібне "…запровадити найсуворіші правила відносно вживання національної мови в інонаціональних республіках, які входять до нашого союзу, і перевірити ці правила особливо ретельно" [Там само. – Т.36. – С.552.]. Подібним було ставлення Леніна і до питання кадрової політики: "Т.Каменев! Великоруському шовінізмові оголошую бій не на життя, а на смерть…Треба абсолютно домогтись, щоб у союзному ЦВК голосували по черзі росіянин, українець, грузин і т.д." [Там само. – Т.36. – С.203.].

Проте боротьба з проявами шовінізму далі ленінських висловлювань не пішла. Починаючи з демократичних гасел безумовного визнання національних прав і самовизначення народів, більшовики до початку 20-х pp. практично повернулися до старої імперської політики придушення українства. Відновилися мовні утиски, а денаціоналізоване майбутнє проголошувалося партійними бонзами як неминуче.

Щоправда, задля закріплення Радянської влади на національних окраїнах нової імперії партія проголосила політику "коренізації", і це разом із боротьбою на олімпі в самій партії після смерті Леніна призвело до значних змін у національній політиці в кращий бік. Раптово тиск на українську мову значно послаб.

6. Українізація

За офіційними радянськими твердженнями, рівність націй у країні Рад була здобута Жовтневою революцією, однак формальність цього з'ясовував ще Ленін, коли у 20-х pp. неодноразово і категорично вказував на необхідність наполегливої боротьби з російським великодержавним шовінізмом. Початок роботи з забезпечення фактичної рівності націй оголосив X з'їзд РКП(б) у 1921 р. Він накреслив такі найближчі завдання з допомоги "невеликорусским народам":

"а) развить и укрепить у себя советскую государственность в формах, соответствующих национально-бытовым условиям этих народов;

б) развить и укрепить у себя действующие на родном языке суд, администрацию, органы хозяйства, органы власти, составленные из людей местных, знающих быт и психологию местного населения;

в) развить у себя прессу, школу, театр, клубное дело и вообще культурно-просветительные учреждений на родном языке;

г) поставить и развить широкую сеть курсов и школ, как общеобразовательного, так и профессионально-технического характера на родном языке…" 1

Однак реалізація цієї програми була неможливою, оскільки "наявність численних кадрів старих партійних працівників росіян за походженням як у центральних установах партії, так і в організаціях компартій національних республік, не обізнаних з нравами, звичаями і мовою трудових мас цих республік і тому не завжди чуйних до їх запитів, породила в нашій партії ухил у бік недооцінки національних особливостей і національної мови в партійній роботі, погордливо-зневажливе ставлення до цих особливостей, ухил до великоруського шовінізму." 2

XII з'їзд РКП(б) кваліфікував російський шовінізм як "отражение былого привилегированного положения великороссов". Щоб не допустити відриву партії від пролетарських мас національних республік та втратити владу в них, РКП(б) проголосила політику "коренізації", тобто формування місцевих комуністичних кадрів.

Необхідність цього процесу в Україні пояснювалася вельми просто. За даними перепису за мовною ознакою членів КП(б)У 1922 року своєю розмовною мовою російську назвали 79,4% членів КП(б)У, а українську – лише 11,3%. На VIII Всеукраїнській партконференції 13 березня 1924 р. в КП(б)У українців разом з кандидатами було 45%.3

У більшості держустанов, громадських організацій, установ політосвіти, вищих і середніх учбових закладів УСРР українською мовою не користувалися. Хоча в 1922 р. українці становили 80% населення УСРР, але більшість літератури, преси друкувалися російською мовою.4 Зокрема, з усіх опублікованих в Україні в 1922 р. книжок лише 27% були україномовними, а українських газет і часописів було тільки 10. 5

1 КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. -М., 1954.-Т.1.-С.559.
2 КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. – Ч. 1. -С.670.
3 Держалюк М. Вказана праця. – С.94.
4 Бабій Б. Вказана праця. – С.123.
5 Субтельний О. Вказана праця. – С.339.

Хоча абсолютна більшість селян України були українцями, на І з'їзді комітетів незаможних селян (комнезамів) українською мовою говорили лише 22,7% делегатів, на II з'їзді – 24,7%. 1

Політика "коренізації" ініціювалася з Москви і спочатку нагадувала просто кампанію укорінення радянських владних структур. Почалися масові набори до партії місцевих кадрів. З 1922 по 1937 pp. загальна кількість українців-членів КП(б)У зросла у 5,4 рази. 2 У нагоді стала внутрішньопартійна боротьба за владу, яка розгорнулася ще за життя Леніна між Сталіним і Троцьким разом із Бухаріним, Риковим, Зинов'євим… У цій боротьбі Сталін потребував підтримки найбільшої "обласної організації" РКП(б) – КП(б)У. Апаратна і суспільна підтримка з боку України посилювала позиції Сталіна в "колективному керівництві" ВКП(б) і СРСР. Тому він навіть стимулював українізацію, розраховуючи на нові національні партійні кадри в боротьбі з кадрами старими. Проте завдяки старанням українських комуністів та інтелігенції вона перетворилася на широку політичну концепцію під назвою "українізація", яка включала в себе:

1) виховання трудящих України в революційно-класовому дусі, з відчуттям власної національної свідомості і гідності та інтернаціональним ставленням до інших народів;

2) виховання російського населення в Україні в дусі поваги й уважного ставлення до українського національного життя;

3) українізація партійного, радянського, господарського, всього суспільного життя;

4) українізація великих міст і промислових центрів;

5) опанування пролетаріатом української мови та культури;

6) українізація культурно-освітньої справи;

7) наповнення української радянської державності в складі СРСР реальним змістом;

8) забезпечення національно-культурних потреб українців в інших республіках СРСР.

Перші реальні кроки в напряму майбутньої українізації було зроблено у 1923 p., коли з'явилися декрети Раднаркому і ВУЦВК "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" і "Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Однак реально проблема мови у партії постала після масових наборів до неї місцевих кадрів, котрі почалися в 1924 р.

1 Бабій Б. Вказана праця. – С.123.
2 Горовський Ф. Вказана праця. – С.60.

Партія повинна була дбати про видання української преси і книг, якщо хотіла спілкуватися з трудящими їхньою мовою. Передумови цього визріли у 1925 p., коли, по-перше, витворився український елемент в партії, а по-друге, з'явилася нова українська інтелігенція в містах. Як наголошує відомий культуролог Ю.Шерех (Шевельов) у праці "Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941)", саме з цього моменту і починається низка наполегливих та послідовних заходів по українізації життя в УРСР. Підтверджує цю тезу думка секретаря ЦК КП(б)У з ідеології М.Попова, який свого часу зазначав, що "широка робота партії в галузі українізації розгорнулася… десь за літа 1925 року".

Фундаментом політики українізації став декрет ВУЦВК і Раднаркому України від 30 квітня 1925 р. "Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату". Нагадаємо, що більшість чиновників складали росіяни та євреї, і їх опір впровадженню української мови влада ламала адміністративними заходами. Від урядовців у наказовому порядку вимагали цілковитого переведення діловодства на українську мову не пізніше 1 січня 1926 р. У деяких регіонах цей процес проводився навіть раніше і у більш жорсткі терміни (дивися додаток №5). Кожен службовець мав скласти іспит з української мови й культури, а для тих, хто не знав мови, організовували спеціальні курси. Спочатку їх проводили після роботи безплатно, але після 1927р. особи, які не спромоглися вивчити мову, мусили платити за таке навчання. Щоб попередити прихований опір українізації з боку урядовців, постановою ВУЦВК та РНК УРСР від 6 липня 1927 р. "Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури" вводилися конкретні санкції до порушників: "За ламання правил цього положення винні підлягають кримінальній відповідальності. Співробітників, що не вживали належних заходів щодо вивчення української мови або мови відповідної місцевої національної більшості, а також тих з них, що виявляють негативне відношення до українізації, керівники відповідних установ й організацій адміністративно звільняють, не надаючи вихідної допомоги й без попереджень" [Цит. за: Марусик Т. Що змінити легше – мову чи уряд? // Вечірній Київ. -1996.-16 травня.] Сьогоднішніх чиновників, ймовірно, такі документи шокували б.

Адже вони вже десять років неспроможні виконати вимоги Закону про мови 1989 року, завжди пояснюючи це мільйоном різних причин.

На відміну від адміністративної "коренізації" в інших республіках українізація призвела до великого культурного піднесення і розширення сфери вживання української мови в Україні. Вона базувалася на ухвалених червневим 1926 року пленумом ЦК КП(б)У "Тезах про підсумки українізації", котрі протягом п'яти років будуть політичними директивами в Україні. На їх виконання українізація, зокрема, преси у травні 1930 р. становила 89%. [Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – С.131.] Досить сказати, що тоді в УРСР лише три газети виходили російською мовою: в Одесі, Сталіно (тобто Донецьку – авт.) і Маріуполі. Центральний орган ЦК КП(б)У – газета "Комуніст" – почала виходити українською з 16 червня 1926 р. її тираж 1930 року сягнув 122 тис. примірників. А газета для селян "Радянське село" виходила 600-тисячним тиражем. Серед книжкової продукції у 1932 р. українськими були 65% назв книг і 77% загального тиражу.

У 1927 р. за енергійної участі М.Скрипника у Харкові працювала конференція щодо впорядкування українського правопису. Щоправда, до її роботи втручалося Політбюро ЦК КП(б)У, котре спромоглося визнати "політично недоцільним введення в український правопис нових термінів "дж", "дз", а також недоцільним уникнення апострофа", начебто в політбюро сиділи більші лінгвісти, ніж на конференції мовознавців. Проте 4 вересня 1928 р. новий правопис української мови, названий "скрипниківським", було затверджено постановою РНК УРСР, і він проіснував до 1933 p., коли М.Скрипник застрелився.

Найбільшого успіху українізація досягла в освіті. Якщо 1922 року українських початкових шкіл було 6105, то 1925 року -10774,1930 – 14430. Українських семирічних шкіл тоді було 1732 (російських 267), а загалом 77% школярів навчалися українською мовою. [Тактичний підмет і стратегічний присудок // Голос України. – 1999. – 26 червня.] Нагадаємо, що українці становили тоді 80,1% населення УРСР, тому українізація середньої освіти вперше за всю історію нашого народу майже відповідала існуючій потребі. На майбутнє школи планувалося українізувати на 95%, проте вища освіта залишалася українізованою тільки на 30% – в основному це були педагогічні та сільськогосподарські вузи.

За царських часів існування українських театральних труп заборонялося. У кращому випадку їм доводилося грати російські переклади українських п'єс на "пристосованих сценах". 1931 року в Україні працювало 66 українських, 12 єврейських і 9 російських стаціонарних театрів. При цьому грали українською мовою як твори українських авторів, так і світову класику.

Провідна роль в процесі українізації належала наркомату освіти, котрий очолював О.Шумський, а з 1927 р. М.Скрипник. Завдяки старанням останнього вдалося створити близько 500 українських шкіл та два вузи на території Російської Федерації -з тих часів поки що недосяжне явище.

Через нечисленність нової української інтелігенції, пов'язаної з партією, підтримка українізації могла прийти лише з боку інтелігенції старої, котра повернулася в Україну з еміграції. Українським комуністам вдалося залучити до процесу українізації, зокрема, М.Грушевського, М.Вороного, В.Самійленка… Щоб полегшити процес українізації Скрипник ставив питання про прийняття до партії професора Лозинського, Леся Курбаса та інших згодом репресованих діячів. Також він намагався добитися у Політбюро дозволу на в'їзд із Західної України 1500 вчителів, оскільки наркомат освіти відчував нестачу кадрів.

Варто зазначити, що при цьому національні права інших народів в Україні 20-х – поч. 30-х pp. не зазнавали утисків. З 1924 року діяв Центральний комітет національних меншостей при ВУЦВК та Рада національних меншостей при Наркоматі освіти. У1929 р. при Етнографічній комісії Академії наук УРСР створили кабінет національних меншин. На території України діяли німецькі, єврейські, болгарські та інші національні сільради. Ще 1935 року існували 627 німецьких шкіл, 468 єврейських, 238 польських, 186 молдавських, 54 болгарських, 23 грецьких, 10 чеських, 6 татарських (це поза Кримом, котрий перебував тоді в складі РРСФР), 6 вірменських, а також білоруські, латиські, киргизькі, туркменські, узбецькі й ассирійські. Багатьма з цих мов видавалася література, діяли педагогічні училища, наприклад, у Маріуполі для греків Донеччини.[Дзюба І. Бо то не просто мова, звуки. – К., 1990. – С.99.] (Дивися додаток №6).

Політика українізації сприяла і змінам в етнічній структурі міського населення. Протягом століть однією з найбільших проблем української історії було протистояння між українським селом і неукраїнським містом. XV з'їзд партії проголосив курс на індустріалізацію країни, і це призвело до значного напливу селян у промислові центри. Якщо за Столипіна важке становище на селі спонукало селян їхати з України на Схід, а до українських промислових міст масово прибували російські робітники, то кампанія індустріалізації викликала нестачу робочої сили в межах всього СРСР. Тисячі російських робітників більше не йшли на Південь у пошуках праці, відтак новозбудовані підприємства України спиралися на місцеву робочу силу. Якщо у 1926 р. лише 6% українців належали до робітників, то в 1939 р. уже майже 30%.

Протягом 1926-1930 pp. завдяки напливу українських селян чисельність міських мешканців Радянської України подвоїлася. У 1920 р. українці складали 32% міських жителів і здебільшого в невеликих містах. У 1939 р. вже понад 58% міського населення були українцями: [Таблицю взято з: Субтельний О. Вказана праця. – С.355.]

Частка українців у промислових центрах у 1923-1933 pp.

 

 % у 1923

% у 1933

Харків

38

50

Запоріжжя

28

56

Дніпропетровськ

16

48

Традиційне панування російської культури в промислових центрах Донбасу й Лівобережжя з їхніми великими російськими і єврейськими общинами серйозно похитнулося. Однак згортання українізації призупинить цей процес.

* * *

Слід зазначити, що політика українізації весь час стикалася з шаленим опором. 1927 року ЦК КП(б)У навіть звернувся до Виконкому Комінтерну в справі російського націоналістичного збочення в партії, яке перешкоджало українізації: 

"Це збочення полягає в ігноруванні і недооцінці значення національного питання в Україні, що часто прикривається інтернаціоналістичними фразами, зокрема:

1) у приниженні значення України як частини СРСР, в намаганні трактувати утворення СРСР як фактичну ліквідацію національних республік;

2) у проповідуванні нейтрального ставлення партії до розвитку української культури, у трактуванні її як відсталої, "селянської" у противагу руській, "пролетарській";

3) у спробах за всяку ціну зберегти перевагу руської мови у внутрішньому державному, громадському й культурному житті України;

4) у формальному ставленні до проведення українізації, що її визнається тільки на словах;

5) у некритичному повторюванні шовіністичних великодержавних поглядів про так звану штучність українізації, про незрозумілу народові "галіційську" мову й т. ін. І в культивуванні цих поглядів всередені партії;

6) у намаганні не проводити політики українізації по містах і серед пролетаріату, обмежившись тільки селом;

7) у надто тенденційному роздмухуванні окремих перекручувань під час проведення українізації і в спробах виставити їх як цілу політичну систему порушення прав національних меншостей (росіян, євреїв)." [Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?- C.129-130.]

На практиці це мало різні прояви. Зокрема, у 1931 р. група делегатів і присутніх на з'їзді робітників харківських заводів наголошувала в листі до Президії XII Всеукраїнського з'їзду Рад (цитується мовою оригіналу): "Мы узнали, что такой важный орган диктатуры пролетариата нашей республики, как ГПУ, подавляющее большинство его аппарата и личного состава войск сформированы из элемента ни социально, ни национально не связанных с украинской советской действительностью. Это в большинстве выходцы из семей еврейских торговцев и деклассированного русского, случайного для Украины элемента, пролезшего туда различными путями и способами. 

Настоящих рабочих и крестьян-бедняков там нет, а это не может не отражаться на работе органа, стоящего на страже диктатуры пролетариата на Украине, а также не влиять на политику в государственном масштабе УССР. Почему там не обращают внимания на украинизацию, даже не считают её за настоящую политику партии и правительства…"1

"Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну і ту ж мету, не тільки стверджують відмінність наріч – намагаються зробити наріччя мовою", – обурювався М.Горький у листі до директора Державного видавництва України О.А.Слісаренка з приводу спроби видання роману "Мать" в українському перекладі (дивися додаток №7). Горький.не лише заборонив перекладати свій твір українською, але й висловив жаль, що за царату протестував проти переслідувань української мови. "Ненадовго ж тебе вистачило! – прокоментував тоді видатний український мовознавець С.Єфремов того листа. – Легко було висловлювати співчуття, коли воно тебе ні до чого не зобов'язувало". 2

Коли так оцінювали нашу мову "світочі" братнього народу, то чого можна було очікувати від, за висловом Леніна, "тієї істинно російської людини, великороса-шовініста, негідника і ґвалтівника, яким є типовий російський бюрократ?" На XII Всесоюзному з'їзді ВЛКСМ у 1928 р. "улюбленець партії" М.Бухарін обережно визнавав: "На Україні ми спостерігаємо інколи, як російські елементи, особливо зі старого чиновницького апарату, ні за що не бажають навчатися української мови. Вони досі дивляться на Україну, як на "Малоросію", яка повинна постачати вареники й "малоросійське сало", витинати козачки і т.д. на користь "справжніх росіян", "Росії" і т.д. Ця панська, антипролетарська, великодержавна ідеологія просотується і до низів." 3 

1 Президиуму XII Всеукраинского съезда Советов // Чорна книга України. -К., 1998. -С.22.
2 Цит. за: Аборигенізація з анекдотами і без // Голос України. – 1999. – 26 червня.
3 Цит. за: Бурмака В. Харків, Харків, де твоє обличчя? // Голос України. -1999.- 16 липня.

Зауважимо, що Бухарін надто обережний у своїх висловлюваннях на відміну від Леніна, котрий говорив прямо: ".. .пошкребти" котрогось комуніста і знайдеш великоруського шовініста".1 Відомий український економіст М.Волобуєв-Артемов тоді дійшов до таких висновків: "Стикаючись і дискутуючи з працівниками російської Головполітосвіти у практичних питаннях, хворобливо сприймаючи спроби трактувати українську культуру і український Наркомат освіти як провінційні, я поступово дійшов висновку про неможливість успішного розвитку українського культурного будівництва у співпраці з росіянами".2

Позитивне або принаймні нейтральне ставлення центру до українізації продовжувалося рівно стільки, скільки на партійному олімпі в Москві тривала боротьба за владу. Однак коли Сталін домігся одноосібної влади, його політика щодо України кардинально змінилася. Причина була проста: УРСР за матеріальними і людськими ресурсами практично дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим. Особисті інтереси Сталіна тепер збігалися з інтересами партійно-державного центру, і для нього на перший план вийшла потенційна загроза українського сепаратизму. У Москві не забули старих застережень царських часів про те, що будь-який український рух рано чи пізно закінчується питанням про державну незалежність України. Засудження на різних рівнях російського великодержавного шовінізму якось разом зникли, а натомість постали розмови про "український буржуазний націоналізм". Спостерігаючи за українізацією з еміграції, Симон Петлюра дійшов наступної думки: "Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків, коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть".3

1 B.I. Ленін. Повне зібрання творів. – Т. 38. – С.177.
2 Цит. за: Шаповал Ю. Я помилявся, взявши на себе провину… // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – С105.
3 Цит. за: Тактичний підмет і стратегічний присудок // Голос України. -1999.-26 червня.

Саме так і розвивалися події в процесі закріплення Сталіна при владі. Початком поступового наступу на українізацію можна вважати 26 квітня 1926 p., коли Сталін у своєму листі "Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У" дав чітку санкцію на боротьбу проти "національного ухилу".

Удар спершу звернувся на колишніх членів партії "боротьбистів", які у 20-х pp. увійшли до КП(б)У. Саме "боротьбистська" партія дала тодішній системі значні культурницькі сили, перетворені згодом владою на "шумскізм", "хвильовизм", "волобуєвщину"… Не можна не погодитися з словами згаданого вже Ю.Шереха (Шевельова), що при вивченні подій у хронологічному порядку складається враження, що за кожен здобуток українізації доводилося платити втратою української сили.

* * *

Аналізуючи результати політики українізації з висоти сьогодення, можна констатувати: завдяки старанням українських комуністів та інтелігенції українізація вийшла за межі формально-адміністративної політики "коренізації", як розуміли її у Москві. Якби цей курс був повністю здійсненим, то досягнення України в економіці, науці, мистецтві були б просто вражаючими. Тим не менше українська мова тоді вперше за попередні 400 років історії на більш-менш тривалий час посіла провідне місце у себе вдома, в Україні. Попри суворий ідеологічний нагляд зберігався певний світоглядний і естетичний плюралізм у сфері літератури та мистецтва, і вони переживали бурхливе піднесення, що дає підстави називати цей час добою культурного відродження України.

Саме українізації ми повинні завдячувати тим, що наша мова і культура знайшли в собі сили пережити нову хвилю русифікації, котра за своїми масштабами набагато перевершувала всі попередні.

7. Шлях до "нової історичної спільноти"

Великий русский язык – язык свободы и равенства, дружбы и созидания, излучающий свет будущего, язык многонационального советского народа
– воплотил в себе добрую надежду и высокую правду нашего века – всепобеждающую правду
идей социализма и коммунизма.
 

Секретар правління Союзу письменників РРФСР Д.Кугультинов. 

Ці слова Кугультинова є яскравою ілюстрацією того, як за радянських часів російська мова перетворилася на обов'язковий атрибут політичної благонадійності громадян. Чому так могло статися?

Згортання "українізації" одночасно стало початком доти небаченої в історії атаки на українську культуру. її метою було вже не просто надійне підпорядкування України Москві, а повне знищення етнічної самоідентифікації українців, щоб не допустити можливості українського відродження (тобто українського сепаратизму, з погляду Москви) в майбутньому. Нова імперія СРСР ставила перед собою глобальні завдання, і тому будь-які прояви національного самовизначення мали бути виключені в принципі. Україна повинна була перетворитися на географічне поняття, а українці як народ мали залишитися тільки на сторінках енциклопедії.

Грандіозна імперія будувалася на фундаменті з кісток мільйонів людей, а розчином слугувала кров. Враховуючи досвід Російської імперії, котру роздирали протиріччя між регіонами, населеними народами, різними не лише культурно, але й цивілізаційно, радянське керівництво намагалося нівелювати всі народи СРСР до одного рівня. Уся та частина населення, котра вижила після терору, штучного голоду, депортацій, мала слугувати матеріалом для здійснення головної цілі компартії – створення нового особливого типу людини. Партія реанімувала стару імперську політику русифікації, бо російська культура закладалася до фундаменту "радянського народу". Усе інше – меншо-варте, націоналістичне чи контрреволюційне. СРСР мав стати країною стерильних комуністів.

На цьому шляху до творчості нової людини комуністи мали подолати мовно-культурну відмінність між народами СРСР, перемішати їх. Робилося це універсальними методами, перевіреними ще царатом: русифікація неросіян, фізичне знищення тих, хто міг стати цьому на заваді, асиміляція. Всі ці взаємо доповнювані процеси мали в результаті призвести до зникнення національних особливостей народів СРСР і до створення на їх базі єдиного денаціоналізованого "радянського народу".

Знищення інтелігенції.

Більшовики, звичайно, розуміли, що свідома національна інтелігенція є головною перешкодою на шляху до русифікації великих мас українського народу. Інтелігенція зберігала надбання національної культури і впливала на підростаюче покоління, могла викликати у молоді сумніви у перемозі соціалізму, розповсюджувати інакодумство та критикувати марксистське вчення. Тому інтелігенція розглядалася червоними як першочерговий політичний ворог.

На перших початках вислання було кращим випадком для української національної інтелігенції. Але з кінця 20-х pp. проти неї починається цілеспрямований терор. Пов'язано це було з вже згаданою вище примарою українського сепаратизму. Сталін довів боротьбу з ним до логічного кінця. Оскільки традиційно носіями української національної ідеї були селяни й інтелігенція, Москва намагається знищити обидва ці прошарки. На долю селян впали колективізація, голодомори і депортації. Доля інтелігенції виявилася не менш трагічною – терор, концтабори й заслання.

Микола Куліш у своїй комедії про українізацію "Мина Мазайло", поставленій харківським театром "Березіль" Леся Курбаса весною 1929 p., поклав до вуст одного з персонажів – "експерта з українського питання" дядька Тараса – такі слова: "їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!" Дядько попереджав немарно: вже через рік постала справа СВУ.

Сфальсифікований судовий процес над так званою "Спілкою визволення України" (СВУ), котрий відбувся 9 березня-19 квітня 1930 р., став справді епохальним в історії України, хоча і не був першим (наприкінці 20-х pp. більшовицькі спецслужби вже атакували українську академічну науку, організувавши справу "Київського обласного центру дій").

По справі СВУ до кримінальної відповідальності притягалися видатні науковці, діячі українізації, половина з яких працювала в системі Української Академії наук: віце-президент УАН, талановитий лінгвіст С.Єфремов, відомий історик академік М.Слабченко, літератори й мовознавці Г.Холодний, Л.Старицька-Черняхівська, педагоги В.Дурдуківський, О.Гребенецький, Г.Іваниця, відомі науковці й професори Й.Гермайзе, К.Товкач та інші. Загалом 474 особи, з яких до вищої міри покарання засудили 15 чоловік, ув'язнили в концтаборах – 192, вислали з України – 87. З долученої до справи схеми "Про діяльність СВУ по секціях", складеної 4 квітня 1930 p., видно, що не всіх запідозрених вдалося заарештувати. Зокрема, по літературній лінії планувалося притягнути до відповідальності М. і К.Лисенків, М.Рильського – загалом 14 чоловік. [Пристайно В. Жертви терору. Як ДПУ боролося з українською академічною наукою // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1994. – №1. – С.71.]

Щоб зрозуміти, який це був удар по українській мові, варто зазначити, що серед репресованих були люди, котрі того часу складали передовий загін мовознавців, чий внесок у розвиток української мови тоді був визначальним. Арешт і суд стали анафемою на їх праці. Зокрема, С.Єфремов разом із А.Кримським редагував видання з 1924 р. академічного "Російсько-українського словника", котрий став надійною і достатньо повною збіркою українських слів та ідіом. У 30-ті pp. після репресування Єфремова видання словника на літері "П" припинили.

На газетних шпальтах вирували пристрасті з приводу СВУ. Характерною є реакція органу ЦК і Харківського окружкому КП(б)У газети "Комуніст": "Зухвалий замах відщепенців і української контрреволюції з допомогою імперіалістів знищити Радянську Україну викликає обурення трудящих УРСР". 23 листопада 1929 р. на мітингу викладачів і студентів вищих учбових закладів у Харкові спалювали серед інших і солом'яну фігуру Єфремова. Оболванювання мас розгорталося швидкими темпами, розбудовуючи (за словами голови ДПУ УРСР Балицького) "українську пролетарську культуру". Продовжуючи цю розбудову, 22 березня 1931 р. Політбюро ЦК КП(б)У спеціально розглянуло питання про діяльність "Українського національного центру" (УНЦ). Ця організація тут була оцінена як така, що вела далі ворожу соціалізму лінію СВУ. Наступала нова розправа.

Більшість осіб, яким інкримінувалась участь в УНЦ, були службовцями, працювали в системі народної освіти, в наукових закладах. До них приєднали і двох видних діячів української науки – академіків М. Гру шевського та М.Яворського. Засновані цими науковцями історичні школи після звинувачення їх у дрібнобуржуазному націоналізмі зазнали розгрому. Процес над УНЦ готувався як відкритий, але його натхненники не пішли на ризик, оскільки навіть непосвяченим у тонкощі кримінальної казуїстики була очевидна відсутність доказів вини. Тому звинувачених судила за закритими дверима трійка ОДПУ СРСР, котра присудила ув'язнення на 3-6 років. 

У 1934-1941 pp. 33 з 50 членів УНЦ повторно арештували за антирадянську діяльність і шпигунство. 21 з них розстріляли, 12 – визначили тривалі строки ув'язнення. Більшість з них померли в таборах.1

Надалі знищення української інтелігенції сягнуло небачених ніде й ніколи масштабів. Із 85 українських мовознавців тільки за урядування у Києві П.Постишева ліквідували 62.2 Репресії не обминули навіть науковців із світовим ім'ям. Зокрема, загинув у таборах видатний український математик, п'ятдесятирічний академік М.Кравчук, звинувачений в участі у міфічній націоналістичній організації, яка проводила диверсії "на культурному фронті".

Ціле покоління митців українського слова – поетів та письменників – увійшло до історії свого народу як "Розстріляне відродження". Загинули талановиті митці Г.Косинка, Д.Фальківський, К.Буревій, О.Влизько, А.Крушельницька, В.Мисик… В карельському урочищі Сандормох на честь 20-ї річниці Великої Жовтневої революції капітан НКВС Матвеев власноручно розстріляв близько тисячі в'язнів, в тому числі 240 діячів української науки та культури.3 Капітанський револьвер стратив квіт українського Відродження, в тому числі таких митців нашого слова, як Л.Курбас, М.Куліш, М.Зеров, В.Підмогильний, М.Вороний, М.Ірчан, В.Поліщук, О.Слісаренко, П.Филипович, Г.Епік, М.Яловий (Юліан Шпол), М.Яворський… Московський журналіст Є.Белтов, збираючи матеріали про репресованих в СРСР у 1930-50-ті pp., писав: "Те, що зробили з українською літературою, погано піддається опису… Є дані про те, що всього репресовано майже 500 українських літераторів, які активно працювали у 20-30-х рр".4 За іншими підрахунками, з 259 українських письменників, що друкувалися у 1930 p., після 1938 р. продовжували працювати лише 36. З усіх інших власною смертю померли 7, наклали на себе руки 8, зникли безвісті 16, розстріляні 17, а 175 після арешту заслані.5

1 Там само. – С.85.
2 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – Дрогобич, 1997. -С.189.
3 Галатенко В., Корніяка М. Чорна книга Бориспільщини. – Бориспіль, 1998.-С11.
4 Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. -К.Д994.- С.37.
5 Там само.

В умовах переслідувань друкованої української літератури здавна носіями українського національного самовідчуття були кобзарі. Влада звернула "увагу" і на них. Був скликаний перший Всеукраїнський з'їзд кобзарів. Декілька сотень прибулих на нього народних співців заарештували, більшість з них розстріляли. Відомий російський композитор Шостакович з обуренням писав у своїх мемуарах, що кобзарі були "живими музеями живої історії країни, що включає всі її пісні, всю музику й поезію, і всі ці нещасні сліпці (більшість кобзарів були сліпцями – авт.) були вбиті… Нападати на сліпих – що може бути нижче?" [А.Буллок. Гитлер и Сталин: жизнь и власть. – Смоленск, 1998. – Т.1. – С.383.]

З приєднанням восени 1939 р. Західної України до СРСР репресії поширилися і туди. Зазнала розгрому "Просвіта", знищена в Радянській Україні ще в 20-х pp. Загалом ті з українських (та й не лише українських) письменників, художників, митців, хто в 30-ті pp. не йшов на компроміс із владою, закінчували своє життя в Сибіру чи на Півночі.

Репресії не припинялися й під час війни. У Гелія Снегірьова читаємо: "У 1941 році Л.М.Старицьку-Черняхівську разом із найстарішим, найзнаменитішим українським вченим, академіком Агатангелом Кримським дуже ввічливо всадовили біля під'їзду Академії в автомобіль, щоб відвезти до евакуаційного поїзда – до Києва підходили німці, а стариган Кримський щось не дуже поспішав з від'їздом. Одвезли їх чомусь… у арештантський товарняк. . ." [Цит. за: Лавренюк С. Він жив… // Незалежний оглядач. – 1990. – №1. – С.39.]

Не всі з тих, кого силоміць везли до Уфи, переживали дорогу. Біля Салтанова під Харковом охоронці зачинили в клуні й спалили живцем евакуйовані культурні кадри України, в тому числі поета В.Свідзинського і народного артиста І.Юхименка.

Окрім знищення фізичного практикувався й моральний терор, що знайшов вираження у цькуванні, придушенні свободи творчості. Яскравий приклад – доля О.Довженка, одного з найкращих українських письменників та кінорежисерів. Партії не сподобалися його твори "Україна у вогні" й "Перемога", де війна висвітлювалася зовсім не так, як у офіціозі.

Зокрема, цензори так інформували про це Г.Маленкова:

"…Редакція журналу "Знамя" наприкінці 1942 року прийняла до друку політично помилкову і шкідливу повість "Перемога" (автор Довженко), в якій чітко виражені чужі більшовизму погляди націоналістичного характеру. При описі боїв, котрі вела й веде Червона Армія на українських ділянках радянсько-німецького фронту, Довженко намагається переконати читачів, що за Україну борються лише українці… Шкідливість повісті "Перемога" також у неправильному поясненні причин відступу Червоної Армії на початку війни… Управління пропаганди заборонило публікацію цієї повісті. В новій повісті "Україна у вогні" Довженко припускається ще більш грубих політичних помилок." [ Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – К., 1997. – 4.2. – С.351.]

Пригадали й те, що жоден з героїв Довженка не називає Україну радянською. На виконання сановного розпорядження Секретаря ЦК ВКП(б) О.Щербакова щодо Довженка вжили конкретних заходів:

"1. По телефону дані вказівки т. Литвину (секретар ЦК КП(б)У по пропаганді) про неприпустимість публікації повісті Довженка в українських виданнях.

2. По лінії Головліту дані секретні вказівки Україні та цензорам всіх центральних видавництв, а також облкрайлітам.

3. Керівники всіх центральних літературно-художніх видавництв і журналів так само попереджені про неприпустимість публікації повісті Довженка.

4. В Управлінні пропаганди проведено нараду редакторів всіх центральних газет, літературно-художніх журналів і видавництв, де також дані відповідні вказівки про повість Довженка." [ Там само.]

12 лютого 1944 р. за те, що в повістях Довженка "мають місце грубі політичні помилки антиленінського характеру", Політбюро ЦК КП(б)У відкликало Довженка з складів Всеслов'янського Комітету, Комітету по Сталінських преміях при РНК СРСР, редакції журналу "Україна", а також звільнила від керівництва Київською кіностудією.

Переслідування української інтелігенції тривали й надалі, особливо після "відлиги" Хрущова, коли знову різко активізувалася політика русифікації. Навесні 1963 року партійний ідеолог УРСР А.Скаба нищівно розгромив літературознавців Івана Світличного та Євгена Сверстюка, й особливо Івана Дзюбу. Яскравим прикладом морального цькування, може бути атака на Олеся Гончара за роман "Собор", ініційована першим секретарем Дніпропетровського обкому партії О.Ватченком. Ось його оцінки твору на березневому 1968 року Пленумі ЦК КПУ: "Новий роман письменника, та ще й члена КПРС, Гончара являє собою не лише ідейно порочний, а шкідливий і пасквільний твір. Мені здається, що тільки з такої оцінки треба виходити в нашій політичній і виховній роботі з людьми".1 Крім того, партійний бонза запропонував "серйозно задуматися товаришам, які займаються в центральному Комітеті письменницькими організаціями", а також порекомендував Київським обкомові й міськкомові партії "глибше займатися" первинною парторганізацією письменників. Лідер КПУ П.Шелест додав до аналізу роману, "що не встиг його прочитати", але тим не менше оголосив більшість рецензій такими, які "необ'єктивні і надмірно захвалюють цей твір".2 Ось так, не читаючи творів, партія визначала їх шкідливість, визначала добре й погане, що можна і що ні.

1 Цит. за: Савельев В. 50-80-ті: час пошуків і втрачених можливостей // Про минуле заради майбутнього. – С.167.
2 Там само.

Як у 30-ті pp. ціле покоління українських митців слова стало називатися "Розстріляним відродженням", так і цього разу так звані шестидесятники потрапили до таборів. Символом цих подій стала доля українського поета Василя Стуса. Система так і не спромоглася його зламати, як, до речі, і багатьох інших синів свого народу, хоча "найгуманніший" суд не зупинявся перед винесенням смертних вироків. Як згадував один з арештантів, "влада була налякана розвитком національного руху в Україні. Вони розуміли, що в 1972 році неможливо було дозволити собі такі масові репресії, як у 30-ті роки, але вони застосували масові, припустимі за мірками 70-х років. Хвиля арештів торкнулася великої кількості людей. Внаслідок арештів 1972 року національне життя в Україні було паралізоване надовго. Це було сплановано, наче військова акція.

Обшуки проводилися одночасно в усіх. Акція була повною раптовістю після появи генерала Федорчука (голова КДБ УРСР в ті часи – авт.) з його фізіономією типового карателя…"1 Про масштаби переслідувань у 70-80-ті pp. талановитих митців, оголошених відступниками, дисидентами, антирадянщиками, у виданому в США дослідженні "Національні проблеми останньої імперії" говориться так: "Відомі понад 1200 прізвищ українців, які зазнали судових або позасудових переслідувань за звинуваченням у так званому "українському буржуазному націоналізмі". І це лише незначна частина – близько 10% всієї кількості осіб, які зазнали переслідувань… Під час хвилі арештів на початку 1972 р. лише в західних областях України і лише протягом місяця заарештовано 1000 осіб. Такі хвилі арештів проходили по всій Україні періодично, відома хвиля відбулася 1974 p., а на початку 1977 р. чуємо про нові арешти, які, можливо, є початком нової хвилі."2 Михайло Горинь згадує, що українці були традиційно найчисельнішими серед політв'язнів у СРСР: "Кучинський особливий (табір – авт.) чисельно був невеликий. На час мого прибуття у грудні 1982 р. тут знаходилося 24 політв'язні, з яких більша половина – українці. Саме українська група політв'язнів потерпала найбільше. Протягом одного 1984-1985 року загинули 4 українці: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус."3

Чобіт спецслужб топтав паростки українства, котрі з великою натугою пробивалися крізь бетон консервації Системи. Але вони пробивалися…

* * *

Мета всіх цих переслідувань, як уже зазначалося вище, полягала в тому, щоб викоренити тих, хто міг стати в Україні на заваді встановленню комуністичної монополії на духовність, свідомість людини та суспільства. Спочатку Москва просто недовіряла будь-якому українцеві за його походження. Це стосувалося і членів партії, незважаючи на їх минулі заслуги: Подвойський, Затонський, Скрипник, Коцюбинський…

1 Млечин Л. Председатели КГБ. Рассекреченные судьбы. – М., 1999. – С.525.
2 Цит. за: Україна: друга половина XX століття. – К., 1997. – С. 179.
3 Горинь М. Поїздка в минуле // Український форум. – 1999. – 8 липня.

Дійшло до того, що у 1932 р. придворний кремлівський поет Дем'ян Бєдний у розмові з англійським журналістом З.Граббсом навіть сказав: "Повірте, нікому з українців ми тут не довіряємо, хоч би був найкращий комуніст. Нікому з них не можна вірити".1 У фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України зберігається оригінал листа відомого українського політичного та культурного діяча Володимира Винниченка від 15 вересня 1933 p., який було адресовано членам політбюро та до Москви – особисто Сталіну. Цей лист можна вважати запізнілим прозрінням Винниченка, котрого усунули від активної діяльності за те, що був українцем і боровся проти національного гноблення свого народу (дивися додаток №8).

Для надійності влади Москви в Україну в масовому порядку відряджалися на керівні посади в усіх сферах життя росіяни. Безперервності цей процес набув разом із згортанням українізації, коли протягом 30-х pp. українські кадри були винищені, а натомість прибули російські функціонери. Деякі вчені охарактеризували ці зміни в Україні як "повернення росіян": десятки тисяч "передових працівників" з Росії для проведення колективізації українського села в 30-ті pp., 80 тис. працівників для "советизации" Західної України після війни…2 Подібне спостерігалося в культурі й освіті. Зокрема, відомий наш митець О.Довженко у розмові з Бажаном, Яновським, Рильським, характеризуючи це становище, зазначав: "Чому в Грузії кіно роблять грузини, в Росії – росіяни, а в Україні – і грузини, і росіяни, і євреї, але тільки не українці… Якщо грузин, росіян і євреїв з кіно вигнати, тоді зовсім нікому буде працювати в кіно України – адже українців немає".3

1 Цит. за: Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.105.
2 Докладніше див.: Кондратюк А. Ідейно-політична робота парторганізацій у період соціалістичної перебудови західно-українського села (1944-1950 рр).-Львів, 1972. – С13.
3 Цит. за: Тримбач С. Довженко – это наше почти все // День. – 1999. – 15 сентября.

Де ж тоді поділися всі українські таланти, котрими наша земля, незважаючи на складну історію, ніколи не була бідною? Усі власне українські кадри спрямовувалися Москвою у віддалені куточки безмежної імперії, де відірвані від батьківщини, вони порівняно легше сприймали русифікацію: Тюмень, Сибір, Хан-ти-Мансійський край… Перелік можна продовжувати.

Як писав свого часу Тарас Шевченко, "сини мої на чужині, на чужій роботі".

Це був один з аспектів типової імперської політики перемішування народів, котра не припинялася аж до розвалу СРСР. Зокрема, у 1953 р. серед 75 випускників нафтового факультету Львівського політехнічного інституту тільки 6 мали залишитися працювати в Україні, до того ж переважно росіяни. Інші, враховуючи всіх випускників-українців, одержали розподіл по безмежному СРСР. Автор цих рядків мав їхати працювати до Уфи, в Башкирію. Завдяки несподіваному повороту долі цього тоді не сталося.

Саме у 1953 р. один-єдиний раз за радянських часів на нетривалий період вивіз українських спеціалістів з України призупинився, і вони залишилися працювати в Україні, розвивати її господарство, а не вкладати свої таланти в створення благ для радянсько-російської імперії. Пов'язано це з ім'ям… Берії.

У 1953 р. сталінський поплічник і кат Л.Берія в межах боротьби за владу на партійному олімпі вирішив скористатися досвідом "батька народів" і обіпертися на національні республіки-союзні й автономні. Республіки висловлювали незадоволення з того, що їм на роль всіляких начальників присилають людей з іншого кінця країни, котрі не знали ані місцевих умов, ані мови – і не бажали знати, проте вели себе по-панськи. Берія зважив, що республікам треба надати більше прав у просуванні місцевих кадрів і навіть пропонував у рівняти статус національних мов з російською. З часом він знищив би ці кадри так само, як це зробив Сталін, коли після здобуття влади йому вже не була потрібна їх підтримка. Однак у червні 1953 р. Берію заарештували, а його зміни в національній політиці швидко скасували.

Як і за царських часів, радянською владою знову робилася ставка на перетворення українців на малоросів (тобто українець походженням і росіянин свідомістю) – перший крок до повної денаціоналізації. Тільки такий перевертень міг посісти будь-які керівні посади, а в 30-ті pp. і просто вижити. Нарком освіти О.Шумський так оцінював подібне явище: "У партії панує російський комуніст, що з підозрою та недружелюбством, щоб не сказати сильніше, ставиться до комуніста-українця. Панує він, спираючись на шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдо-інтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяковим ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його (може, іноді по-українському), якщо це дасть йому можливість здобути посаду".1

Яскравим прикладом такого малороса може бути "генерал" української радянської літератури О.Корнійчук, якому належить наступний вислів: "Украинский народ знает так называемую "культуру" зоологических националистов – Грушевских, петлюр, ефремовых, винниченок, Шаповалов, – наймитов иноземных".2 Це говорить малорос про тих, хто і перед смертю не відмовився від українства. Або ж виходець з Житомирщини генерал КДБ В.Федорчук, з приходом котрого на керівництво КДБ УРСР в 1970 р. по всій Україні покотилася хвиля репресій і арештів української інтелігенції, котра не припинялася до середини 80-х pp. Ще яскравішим типом сучасного "малороса" увійшов до історії голова КПУ В.Щербицький. Призначений "виправляти" "націонал-ухильництво" свого попередника П.Шелеста, Щербицький своїм безмежно слухняним виконанням вказівок Москви, готовністю жертвувати інтересами України, потуранням русифікації намагався дістати підвищення на партійний олімп, але свого не досяг. Також його "соратник" В.Маланчук – "очі й вуха" головного партійного ідеолога Суслова в Україні. У своїй боротьбі з "українським буржуазним націоналізмом" він добрався навіть до творів Шевченка, котрі нещадно "коригувала" цензура.

1 Цит. за: Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.105.
2 Цит. за: Малишевский И. "Кобзарь" под серпом и молотом // Зеркало недели. – 1999. – 28 августа.

Великий Кобзар так написав про подібних малоросів:

А тим часом перевертні
Нехай підростають,
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помогайте, недолюдки,
Матір катувати.

Русифікація.

Тим, хто вважає поняття "русифікація" штучно видуманим націоналістами для оцінки світлого радянського минулого української культури, напевно, буде важко усвідомити, що, починаючи з часів одноосібного правління Сталіна і надалі, русифікація була офіційною національною політикою СРСР. Звеличувалися всі аспекти російської культури й підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР. Причому робилося все це під виглядом розвитку інтернаціоналізму, пролетарської солідарності та "дружби народів".

Показово, що Сталін відкинув прохання російських комуністів про створення на території РРФСР власне Російської радянської республіки як політично відокремленої республіки росіян. Це могло б стати на заваді намаганням центру створити один імперський радянський народ на російській мовно-культурній основі під словесну теорію про інтернаціоналізм, що призначалася лише на експорт. У цьому контексті не викликає подиву висновок радянських ідеологів, за яким російська мова й культура найкраще відповідають завданням розвитку інтернаціональної дружби, співпраці та прогресу: "Російську мову вивчають трудящі всього світу. Маркс свого часу віддав належне могутній російській мові, вивчаючи її та використовуючи в своїх працях російські першоджерела… В нашій ситуації російська мова є мовою міжнаціонального спілкування народів СРСР. Знання російської мови дозволяє народам СРСР оволодівати найвищими культурними цінностями." [Цит. за: Субтельний О. Вказана праця. – С.367.] Зрозуміло, з такою думкою в СРСР сперечатися було просто небезпечно, коли вже сам Маркс "віддав належне" російській мові.

Поступово вихваляння величі російської мови перейшли в ідеалізацію самого російського народу за його революційні успіхи. Ось типове твердження цієї пропагандистської лінії: "Російський народ – це великий народ. Він допомагає всьому людству рухатися до перемоги демократії і соціалізму. Під керівництвом свого робочого класу найпередовіший російський народ першим в історії звільнився від капіталістичного гніту й експлуатації.

Російський робітничий клас допоміг звільнитися від національного, політичного і економічного гніту всій численній сім'ї народів, що населяють колишню царську Росію." 1

У серпні 1939 р. під час підписання відомого радянсько-німецького пакту про ненапад й секретних додатків до нього міністр зовнішніх справ гітлерівської Німеччини Ріббентроп після спілкування зі Сталіним дійшов цікавого висновку: "Сталін облишив думку щодо світової революції, він готовий перейти до ідеології російського націоналізму"2 Під час війни, коли ідеологія пролетарського інтернаціоналізму збанкрутіла, Сталін дійшов висновку, що у смертельному двобої німецькому шовінізмові може протистояти тільки націоналізм, який корениться у природному інстинкті самозбереження кожного народу. Тому "батько народів" відкрито зробив ставку на російський народ – головний, найчисельніший в СРСР, загартований у боях за імперську "єдину неділиму". На параді 7 листопада 1941 р. у напівоточеній Москві вождь сказав, звертаючись до військ:

"На вас дивляться поневолені народи Європи, які потрапили під ярмо німецьких загарбників, як на своїх визволителів. Велика визвольна місія випала на вашу долю. Будьте ж гідними цієї місії! Війна, яку ви ведете, є війна визвольна, війна справедлива. Хай надихає вас у цій війні мужній образ наших великих предків – Олександра Невського, Дмитра Донського, Кузьми Мініна, Дмитра Пожарського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова!"3

1 Там само.
2 Цит. за: Науменко К. Як Сталін і Гітлер "життєвий простір" ділили // Високий замок. – 1999. – 27 серпня.
3 Цит. за: Бабійчук І. Грузин Сталін – найбільший націоналіст. Російський // Вечірній Київ. – 1996. – 19 листопада.

Сталін чітко грав на таємних струнах російського патріотизму, межуючого з націоналізмом: месіанізм, історична виключність Росії, Росія як неодноразова рятівниця Європи, слава російської зброї тощо. Послідовно продовжуючи цей курс протягом війни, "батько народів" повернув армії звання і погони царської армії, встановив найвищі військові нагороди – ордени О.Невського, О.Суворова, М.Кутузова, Ф.Ушакова, П.Нахімова.

Він розпустив III Комінтерн і відпустив з більшовицького полону Російську православну церкву на умовах традиційної для неї співпраці зі світською владою.

На урочистому прийомі 24 травня 1945 р. Сталін назвав вирішальним фактором перемоги над Німеччиною у війні російський народ – "найбільш видатну націю". І при цьому зовсім не обмовився про роль партії. Пізніше про цю промову будуть намагатися не згадувати, оскільки вона надто вже не в'язалася з образом пролетарського інтернаціоналіста, зате публічно змальовувала грузина Сталіна найбільшим російським націоналістом (дивися додаток № 9). Я би міг, він перетворився б на етнічного росіянина, проте специфіка національного походження не дозволила б всьому світові забути про його справжню національність. Тому "батько народів" задовольнявся псевдонімами "Іванов", "Васильєв", котрі оберталися навколо імені російського царя Івана Васильовича Грозного, з яким Сталін так любив себе порівнювати.

Навіть Ленін, хоч із запізненням, але визнавав, що Сталін боровся за повалення царського самодержавства, проте не за розпад Російської імперії. Саме тяжіння Сталіна до імперського спадку Росії зробило з нього одного з розпалювачів 2-ї світової війни, адже всі його передвоєнні походи зверталися на території, котрі колись входили до складу Російської імперії: Прибалтика, Польща, Фінляндія. Врешті-решт, наприкінці війни він приєднав території, втрачені Російською імперією у війнах 1904-1905 та 1914-1918 pp., і розширив кордони держави так, як це не мріялося жодному російському цареві.

Після смерті Сталіна цей курс не зазнав змін. СРСР приділяв значну увагу боротьбі з буржуазною західною культурою, що давало новий поштовх великоросійському шовінізмові. На практиці це виглядало так. Для кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, котрий запропонував цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього російський автор, а для кожного славетного діяча Заходу знаходився російський з іще похвальнішими досягненнями. Висміюванням в народі цієї ідеологічної кампанії стало глузування про те, що Росія є батьківщиною слонів.

Тим не менше, аж до розпаду СРСР всі партійні зусилля "на культурному фронті" та в освіті спрямовувалися на підкреслення винятковості усього російського. Навіть найжорстокіші російські царі всупереч історичній правді подавалися як мудрі, передові діячі. Найкривавіші сторінки їх державницької діяльності, котрі за всього бажання ніяк не вдавалося виправдати, просто замовчували. Експансія Російської імперії тлумачилася як дуже прогресивний акт в історії поневолених Росією народів. У підручниках з української літератури обов'язково зазначалося, що "кожний український письменник творив і розвивався під благотворним впливом великої російської літератури". На озброєння була взята, свідомо проігнорована всією російською інтелігенцією в XIX ст. як неспроможна, точка зору Віссаріона Бєлінського про меншовартість і залежність української культури від російської, ніби саме входження України до складу Російської імперії відкрило світ для української культури.

Увесь цей екскурс до історії офіційного сприйняття найвищим радянським керівництвом ідеології російського великодержавного шовінізму дає відповідь на те, чому партія так круто змінила національну політику СРСР і повернула її на старі імперські засади, проти яких сама ж і боролася. Адже у 20-х pp. більшовики зрозуміли історичну неминучість задоволення елементарних потреб українського народу, і намагалися лише, щоб відбувалося це під контролем партії й у бажаних для неї межах та формах.

Роль Сталіна у цій метаморфозі визначальна. Він, котрий на початку своєї політичної кар'єри був малозначущим засланцем без дому, сім'ї, грошей, професії, а став найстрашнішим в історії диктатором, поза сумнівами дав радянській імперії такий імпульс розвитку, якого вона не могла позбутися аж до самого кінця свого існування. Так, Ленін стояв біля витоків комуністичного тоталітаризму, але саме Сталін створив Систему, надавши їй історичної довершеності. Одним з її аспектів і була тотальна русифікація всіх неросійських народів СРСР з метою їх денаціоналізації.

* * *

Початки цілеспрямованої політики русифікації слід шукати у діях Сталіна по згортанню українізації. Висунувши претензії на особливе становище російської культури в СРСР, радянські ідеологи могли доводити, що нова політика Сталіна уособлювала не повернення до традиційного російського шовінізму, а була надійним шляхом до прогресу, соціалізму та інтернаціоналізму. Водночас зникли неодмінні раніше заклики до "перекриття кисню" великоросійському шовінізмові, а натомість партія раптом заговорила про небезпеку місцевого націоналізму. 1932 року Сталін прислав до України своїх довірених людей нищити "український буржуазний націоналізм", а насправді будь-які вияви української національності, національного життя, національної культури, освітні, наукові кадри. Донедавна було модно хизуватися успіхами українізації – тепер стає модним хизуватися нищенням української культури, рапортувати про кількість знищених учених, письменників тощо. У 1934 р. на XII з'їзді КП(б)У лунали такі рапорти:

"Лише на початку листопадового пленуму було викрито і викинуто з науково-дослідних установ ВУАН і Наркомосвіти 248 контрреволюціонерів, націоналістів, шпигунів і класових ворогів, серед них 48 ворогів з партквитком. Тепер цього елемента викинуто з установ значно більше. Ось нещодавно, в грудні, нам довелося зовсім закрити Науково-дослідний інститут історії культури ім. Багалія, бо виявилося, що цей інститут – знов-таки, як і ряд інших наукових організацій, як, приміром, Українська Радянська Енциклопедія, Інститут Шевченка, в якому орудував Пилипенко, – був притулком контрреволюції."[ Цит. за: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – С.130.]

Знищення української інтелігенції, особливо напередодні грандіозного голодомору українських селян, досягло своєї мети. Не було кому протестувати проти штучного голоду, а національна культура й наука виявилися обезглавленими. Проте одного фізичного винищення основи українського буржуазного націоналізму, яким офіційно вважалися українські інтелігенція та село, було замало. Письменник В.Астаф'єв говорив у одному з інтерв'ю: "Усі ці куркулі, виселені до Ігарки, вимирали, але билися, намагалися захистити діточок грамотою. Грамота була – все. Посібники були – не були, а всі навчалися жадібно." [Цит. за: Млечин Л. Вказана праця. – С.367.] Ймовірно це в крові у наших селян, адже потяг до науки, як вже зазначалося вище, у них не могли придушити ані католики-полонізатори, ані російські кріпосники. Радянська Система вирішила, що їй це під силу.

Протягом 30-х pp. відбувалася грандіозна атака на українську мову в усіх установах суспільства. Саме в ті часи остаточно закарбувалося в українській підсвідомості побоювання власної мови. Не за те, що вона погана чи хороша, а тому, що генетична пам'ять підказувала: ця мова смертельно небезпечна для її носіїв. Уже в 1935 р. Постишев зізнавався, що "члени Комуністичної партії України почали деукраїнізовуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою". Аналогічні зміни розгорталися і в пресі. За твердженням Ю.Шевельова, якщо 1933 року вага російських газет, котрі видавалися в Україні, становила 10,1%, то на 1940 р. вона сягає 22,2%, не враховуючи російської преси, яка завозилася до України. Відсоток українських часописів за той же час впав до 45% від загальної кількості виданих в Україні.

У літературі стало за політичний принцип наголошувати, що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотворним впливом Росії. Всі праці з історії української літератури, створені до 1917 р. або поза межами "підцензурної радянської" України, аж до розвалу СРСР не рекомендувалися для вивчення і не перевидавалися, належали до заборонених видань.

У багатьох випадках знову виринає деукраїнізаційний двоподіл село-місто. На разючу відміну від кінця 20-х pp., коли влада підтримувала українізацію в містах, у 30-ті pp. вона енергійно намагалася поширити вплив російської культури на селі. Протиставлення проглядалося інколи навіть у газетних назвах: "Соціалістична Харківщина" і "Харьковский рабочий" у Харкові, "Чорноморська комуна" і "Знамя коммунизма" в Одесі, тощо.

Відбулася "модернізація" української мови з метою знищення здобутків українізації. Абетку, граматику і словник змінили у напрямку наближення їх до російської. В українській освіті масово запроваджували обов'язкову російську мову. Так вирішили Рада Народних Комісарів СРСР і ЦК ВКП(б), а РНК УРСР і ЦК КП(б)У в 1938 р. окремо видали постанову (дивися додаток №10). Щодо процесів, які відбувалися в українській освіті в 20-х pp. під час українізації, то резолюція XIV з'їзду КП(б)У 18 червня 1938 р. містила наступну оцінку:

"XIV з'їзд КП(б)У з особливою силою підкреслює необхідність ліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні російської мови в неповних середніх і середніх школах, а також у вузах. Буржуазні націоналісти, троцькісти і бухарінці ішли на всю гидоту і підлість, щоб вигнати велику російську мову з наших шкіл і вузів. Зусилля троцькістів, бухарінців і буржуазних націоналістів були спрямовані на відрив українського народу від братерської дружби з великим російським народом, на відрив Радянської України від Союзу Радянських Соціалістичних Республік і відновлення капіталістичного рабства." [Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С.259.]

Щоб було краще зрозуміло, про яке ставлення до російської мови за українізації йдеться, варто дати деякі пояснення. Постановою ЦК КП(б)У від 19 квітня 1927 р. російська мова обов'язково вивчалася в якості окремого учбового предмету в усіх школах і вузах УРСР поряд із українською. Тією ж постановою принципово застерігалося, що обов'язкове вивчення російської мови "ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні пануюче становище, що його вона мала за царату".[ Культурне будівництво в Українській РСР; збірник документів; важливіші рішення Комуністичної Партії і Радянського Уряду, 1917-1960. – К., 1961. -Т.1.-С.348.] Постанови ж 1938 р. фактично вперше втілювали в життя державний статус російської мови в СРСР, хоча відкрито це не говорилося. Відчуваєте різницю?

Слід зазначити, що ця хвиля русифікації проковтнула не лише українську освіту, але й освіту мовами інших народів, котрі проживали в УРСР. У 1938 р. ліквідували всі національні сільради й учбові заклади німців, євреїв, болгар, вірмен, греків, татар та інших народів, утворені за часів українізації, про які вже йшлося вище. З постанови ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 p.: "Перевіркою встановлено, що вороги народу – троцькісти, бухарінці й буржуазні націоналісти, які орудували в НКО УРСР, насаджували особливі німецькі, чеські, швецькі, грецькі й інші школи, перетворюючи їх в очаги буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей… Виходячи з рішення ЦК ВКП(б), Політбюро ЦК КП(б)У визнає недоцільним і шкідливим дальніше існування особих національних шкіл, особливих національних відділів та класів при звичайних радянських школах і постановляє реорганізувати особі національні німецькі, польські, чеські, швецькі й інші школи і технікуми в радянські школи звичайного типу (тобто російські – авт.), а також ліквідувати особі національні відділи, відділення і класи при звичайних школах, технікумах і вузах…"1

Одночасно із згортанням вживання української мови в Україні подібні удари завдавалися українству і в інших регіонах СРСР. Зокрема, в 20-ті pp. українізація сягнула Зеленого Клину. Тут відновилися українські школи, з'явилися 17 українських національних районів. У Благовіщенську існував у 1926-1932 pp. Український педагогічний інститут. В Хабаровську виходила українська щоденна газета "Соціалістична перебудова". 1935 року всю цю культурну автономію українців ліквідували.2

На Кубані було понад 200 українських шкіл, в районах виходили українські газети, в Кубанському педінституті був український факультет. Після сталінського голодомору українців все це було ліквідовано. До безлюдних станиць нащадків запорізьких козаків завезли селян із російських закутків. А із впровадженням на селі паспортизації за Хрущова усі вцілілі українські кубанці були записані росіянами.3 Так історичний український край остаточно став російським.

Водночас влада маніпулювала українською культурою. Зокрема, вона терміново замовила відомому ленінградському скульпторові М.Манізеру пам'ятник Тарасу Шевченку, котрий і сьогодні стоїть в парку біля Київського Національного університету його імені. Л.Троцький з цього приводу зазначав: "Сталінська бюрократія ставить, щоправда, пам'ятники Шевченку, але з тим, щоб сильніше придушити цим пам'ятником український народ і змусити його мовою Кобзаря прославляти кремлівську кліку насильників".4

* * *

Влада намагалася обмежити українську мову традиційним для неї селом, офіційно ототожнюваним з консервативністю і відсталістю.

1 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С.257-258.
2 Історія української літератури XX"століття. – Кн.1. – С.38.
3 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.54.
4 Цит. за: Белебеха І. Україна і комунізм у злочинних особах: Хто ми? Хто нами керував? Що ми за нація? // Українська газета. – 1999. – № 3.

Деякі послаблення русифікаторської хвилі сталися лише під час війни, оскільки в боротьбі з німцями націоналізм з усією ясністю виявився набагато сильнішим стимулом, ніж марксизм, і Сталін намагався забезпечити собі симпатії українців.

Було створено номінальні наркомати закордонних справ і оборони УРСР, котрі очолили драматург О.Корнійчук і осипаний державними почестями партизанський командир С.Ковпак. Запроваджено престижну військову нагороду – орден Богдана Хмельницького, а війська південної ділянки грандіозного радянсько-німецького фронту отримали назву Українських фронтів з нумерацією від першого до четвертого. У 1944 р. ЦК КП(б)У наважився увійти з пропозицією до Сталіна про створення на честь визволення України від німецької окупації спеціальної медалі "За звільнення Радянської України", Почесного Червоного Прапору для військових частин та Почесної Бойової Грамоти УРСР. Але тут Кремль уже не дав дозволу на їх встановлення, побачивши в них прояв української самостійності, тим більше, що напис на ескізі медалі був українською мовою. [Див.: Сергійчук В. Медаль, якої Сталін позбавив мільйони // Військо України. – 1997. – №7. – С.87-90.]

Відчутно послабився контроль за культурною діяльністю українців, а патріотичний вірш Володимира Сосюри "Любіть Україну!" навіть був відзначений Сталінською премією.

Проте незабаром війна закінчиться, і все повернеться на свої місця. У серпні 1946 р. побачила світ постанова ЦК КП(б)У про небезпеку українського націоналізму. Боротьбу проти нього лідер КП(б)У М.Хрущов та його заступник з ідеології К.Литвин розгорнули за підказкою Москви. Зокрема, Литвин критикував академічну "Історію української літератури" за те, що зображала розвиток української літератури ізольовано від класової боротьби й недостатньо підкреслювала позитивний вплив російської літератури. Подібній критиці піддали й видану в 1943 р. під редакцією М.Петровського "Історію України". Оперу К.Данькевича критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на "вузьких" українських темах. Зазнали критичних нападів журнали "Вітчизна" і "Перець". Тепер сталінські посіпаки з великою ненавистю накинулися на вірш В.Сосюри "Любіть Украшу" за природний заклик поета любити свій край і народ. "Я мушу про щастя співати, коли моє серце в крові", – писав Сосюра у своєму щоденнику. У 1951 р. звинувачений у "націоналізмі" поет був змушений опублікувати принизливе каяття.

Поряд із загальним повоєнним зростанням освітнього рівня народних мас українська мова все більше і більше відходила на задній план. Яскравим прикладом може слугувати Західна Україна, де вже в 1950 р. існували 24 вузи на 33 тис. студентів, але викладання починаючи з 1953 р. велося російською мовою.1 Остаточно припинила існування українська освіта в місцях проживання українців за межами УРСР. Зокрема, по війні перестали існувати десятки українських шкіл в самій лише Брестській області. 2

Ознакою лояльності до влади були наукові відкриття на кшталт О.Корнійчука, котрий у передмові до виданого в 1950 р. "Кобзаря" написав таке: "его (тобто Тараса Шевченка – авт.) защищала великая партия Ленина-Сталина". 3 Особливої жорстокості набуло полювання на українство під час короткого перебування на Україні Л.Кагановича. Якраз тоді, коли очікувалася нова сталінська хвиля русифікації та чисток, "вождь народів" раптово помер 5 березня 1953 р.

1 Субтельний О. Вказана праця. – С.427.
2 Винниченко І. Українці Білорусі, координуйтеся! // Україна молода. -1999.-9 липня.
3 Цит. за: Малишевский И. Вказана стаття.

* * *

Смерть Сталіна створила політичний вакуум на партійному олімпі, котрий раптово позначився і на становищі української мови. Як уже зазначалося вище, Л.Берія у боротьбі за владу зробив ставку на підтримку партійних кадрів з національних республік, як це зробив у 20-х pp. Сталін. Фактично Берія вів мову про припинення боротьби з націоналізмом і нову політику коренізації, котра на українському підґрунті мала знайти вияв у вигляді нової українізації. Берія пропонував розвивати національну культуру, викладати на рідних мовах, хотів запровадити національні ордени. Це зігрівало душу місцевим секретарям, на підтримку котрих і розраховував Берія.

Він подав до президії ЦК записки про становище в Україні, Білорусії, Прибалтиці. В них говорилося про репресії та розкуркулювання в Литві й на Західній Україні, про насильницьку русифікацію і помилки в кадровій політиці. За його записками одразу приймалися рішення – про висування національних кадрів, про те, що провідні республіканські працівники мають знати місцеву мову і нею вести діловодство.

Відповідно до записок Берії, наприклад, у Латвії почали перевід діловодства на латиську мову, а всіх номенклатурних працівників, котрі її не знали, відрядили у розпорядження ЦК КПРС. Деякі партпрацівники одразу забули російську, оскільки з Москви прибуло загрозливе попередження: "Не виконаєте вказівку, будете притягнуті до партійної відповідальності. А, можливо, і не тільки партійної." [Цит. за: Млечин Л. Вказана праця. – С.343.] Після цього секретар латиського ЦК А.Пельше навіть наважився відкрито дати наступну установку: "Кадри потрібно латишизуватй".

У червні 1953 р. Берія поставив перед ЦК питання про повну відсутність національних кадрів у органах МВС Білорусії, республіканських, обласних і районних партійних і радянських організаціях, а також про відсутність викладання білоруською мовою у вузах, хоча в 30-ті pp. таке викладання ще було.

Внаслідок записки Берії у Києві відбувся пленум ЦК КПУ, котрий визнав незадовільною роботу республіканського політбюро по керівництву західними областями, скасував переведення викладання у вузах на російську і практику висування на керівну роль працівників не з України.

Першого секретаря ЦК КПУ росіянина Л.Мельникова за всі ці порушення зняли, а натомість призначили керувати першого в історії КПУ українця О.Кириченка. Однак той вірним Берії не залишився, а в липні 1953 р. на пленумі ЦК КПРС при обговоренні злочинних дій Берії закинув йому таке звинувачення:

"В записке Берия непонятно почему фигурируют такие термины: "западно-украинская интеллигенция"," западно-украинские кадры", "русаки", "русификация"… И это в то время, когда на Украине давно вышли из употребления эти слова. Украинский и советский народ единая семья, и нет в ней западных украинцев и восточных украинцев.. ." [Там само. – С.353.]

Від себе додамо, що в цій радянській родині в перспективі місця для українців взагалі не було, як і для представників інших національностей. Народи мали зникнути в радянському "казані". Показовим є хоча б те, що Берія у своїх записках до республіканських ЦК відкрито визнав наявність самого процесу русифікації неросійських народів в СРСР, на що миттю зреагував ЦК КПРС. На суді Берію звинуватили, зокрема, в тому, що він намагався підірвати дружбу народів СРСР з великим російським народом.

Слів немає – Берія був сталінським поплічником і катом. Зрозуміло, що після приходу до влади він би скасував ініційовані ним процеси національного відродження і повернувся б до русифікації так само, як свого часу це зробив Сталін. Однак на той час імперія опинилася в такому злиденному стані, що "закручувати гайки" далі було просто небезпечно. Серія повстань прокотилася навіть по таборах ГУЛАГу, котрі придушувалися із застосуванням регулярних військ. Шефам спецслужб реальне становище СРСР завжди було відоме краще за інших, а тому саме вони були ініціаторами обмежених реформ в імперії. Випадок з Андроповим підтверджує цю тезу.

Швидке знищення Берії поставило хрест на можливості нової українізації, а "відлигу" 50-х pp. ми пов'язуємо з ім'ям Хрущова. Хоча процес русифікації в цей час дещо послабшав, однак говорити про якесь покращення становища української мови не доводиться.

Взагалі Хрущов дуже тепло ставився до України, проте ставлення це було якимось вибірковим, чим нагадувало шовіністичного російського політика П.Струве. Той також любив Україну, але вів ідейну боротьбу з українством. Хрущову до такої боротьби було не звикати. У довоєнний період по прибутті Хрущова до Києва мало не щотижня спускалися по інстанціях з наказом знищити величезні списки забороненої літератури, завізовані членами Політбюро ЦК КП(б)У. Після війни подібний процес створення "вогнищ радянської культури" продовжився з новою силою, а особливо на Західній Україні. Заступник голови Комітету у справах мистецтв УРСР О.Пащенко відрядив до Львова групу колишніх армійських офіцерів, котрі навчалися у мистецьких вузах, із завданням вилучення та знищення з архівів, музеїв, галерей документів і мистецьких творів "націоналістичного" й "антирадянського" змісту. Понад дві тисячі таких творів знайшли і знищили тільки у Львові. Живопис, графіку, старовинні грамоти палили, скульптуру розбивали молотками.1 1964 року виникла пожежа у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві. Від вогню і води загинули 414 000 одиниць зберігання. Начебто пожежу влаштував якийсь Погружальський – людина із психічними вадами. Але журналіст А.Шевчук одержав п'ять років ув'язнення за намагання написати правду про цей злочин влади. Справжня українська книга в єдиному примірнику передавалася в спецхрани (як і література на іноземних мовах), все інше якщо не спалювалося, то в кращому разі перероблялося як макулатура. О.Довженко писав: "Був у Ворошиловграді інститут імені Шевченка, звичайно з викладанням російською мовою, в якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Таких других не було й нема у всій Європі.. ."2

1 Найхолодніше недержавним народам. У добу "холодних" війн // Голос України. – 2000. – 29 січня.
2 Цит. за: Кущ П. Ще не вмерла українська! Однак ледь "балакає"… // Голос України. – 1999. – 5 серпня.

Десталінізація і помпезне святкування 300-річчя возз'єднання російського та українського народів призвели до того, що поступово зазвучало обережне невдоволення жалюгідним станом української мови. Причому скарги ці лунали як із середовища інтелігенції, так і студентства, робітників, окремих партпрацівників: особливий статус в СРСР російської мови не може означати, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як "Захистимо українську мову!" та "Розмовляймо українською!", можна було почути дедалі частіше.

Українцям вдалося домогтися окремих поступок з боку Кремля. У 1957 р. постав "Український історичний журнал", через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії (щоправда, як відповідь на аналогічний проект у середовищі української еміграції), згодом "Словник української мови", "Історія української літератури", "Історія українського мистецтва", дуже детальна "Історія міст і сіл України", якої не мали росіяни. Українською мовою видавалися пам'ятки історії України, як, наприклад, "Історія війни козаків проти Польщі" француза П.Шевальє. З'явилися україномовні журнали з природничих і суспільних наук, а створення в УРСР осередків сучасних галузей науки (зокрема, фізики, кібернетики тощо) українська інтелектуальна еліта намагалася використати для поширення сучасних знань українською, а не російською мовою. Також простежуються намагання використати створені десталінізацією можливості для реабілітування діячів української культури і науки, а також їх ідей.

У останньому вже крилася відверта небезпека для комуністичної ідеології, тому після нетривалого процесу послаблень, котрий виявився побічним продуктом десталінізації, Москва знову повернулася до політики русифікації. Але тепер інструменти цієї політики були значно витонченішими, ніж за Сталіна. Ніяких грубих наскоків, арештів, насильства, а тільки удавана свобода вибору, демократія по-радянськи. Саме це спадає на думку під час аналізу хрущовської реформи освіти 1958 року.

Ті положення широкої перебудови освіти, котрі стосувалися вивчення національних мов, містили визначальну суперечність. Формально школярі були зобов'язані вивчати російську і рідну мови, як і раніше. Підступність полягала в тому, що передбачалося право батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. Забувалося, що свобода вибору можлива тільки за умови фактичної рівності статусу обох мов, чого на практиці не існувало. Тому "свобода" вибору мови в Україні означала свободу невибору української мови. Адже з огляду на цілий ряд обставин слід було чекати, що багато батьків не стануть обтяжувати своїх дітей вивченням української мови, оскільки в реальному житті вона застосування не знаходила, а російська була практичнішою. Внаслідок цього зростав наплив учнів до російських шкіл, а українські зникали через штучно створену непотрібність. Це дуже нагадує процес полонізації через освіту дітей української знаті в XVII ст., про що вже йшлося вище. Як зазначали польські вчені, руська мова "на прохання громадян Великого Князівства Литовського наприкінці XVII ст. була замінена польською мовою".[ Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С57.] Звичайна логіка поневолювачів: українці, мовляв, самі просили.

Між іншим, так само робила й Катерина II, коли 1782 року надумала для "исправления нравов" українців завести замість козацьких полкових шкіл російські "народные школы", проте не інакше як на прохання самих українців:

"Желаю, чтобы вы (лист імператриці адресовано її соратникові в Україні графу П.Румянцеву – авт.) тамошних несколько называемых панов склонили к подаче челобитной, в которой бы они просили об лучшем у них учреждении школ и семинарий…"1

Теж саме ми зустрічали при обґрунтуванні введення Валуєвського циркуляру й Емського указу.

Хрущовська реформа освіти викликала чимало протестів. Відомі сини українського народу М.Рильський і М.Бажан писали в грудні 1958 р. на сторінках "Правды":

".. .Єдино правильним вирішенням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов'язкове і рівноправне вивчення і української, і російської мов у всіх школах УРСР. Таке рішення відповідатиме принципам ленінської національної політики. Отже, буде і по-справжньому демократичним."2

1 Цит. за: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – С.91.
2 Цит. за: Ільєнко І. На сторожі слова // Випробування істиною. – К., 1989. -С.114.

До цієї позиції приєднався і третій наш поет-академік П.Тичина. Він категорично заявив, що як Голова Верховної Ради УРСР виступає проти закону, де є пункт про вибір батьками мови навчання для своїх дітей. Адже корифеї українського слова добре розуміли, що ніхто не буде справді цікавитися думкою батьків школярів. Мовний статус школи вирішуватиметься в нетрях партійно-бюрократичної ієрархії.

Однак, попри протести, хрущовська реформа освіти завдала сильного удару по вивченню національних мов. На практиці це виглядало наступним чином.

Середня освіта: в містах України 1958 року в українських школах навчалося тільки 22% дітей проти 77% у 1930 p., як це вже зазначалося вище. При цьому вважати українські школи справді українськими вельми складно, оскільки все внутрішнє життя в них велося російською. Тим не менше й такі школи у великих центрах УРСР (Харкові, Донецьку, Одесі та ін.) обраховувалися одиницями.

Навіть у Києві того самого 1958 року в українських школах навчалися 22 тис. учнів, а в російських – 60 тис.1 У майбутньому співвідношення україномовних і російськомовних шкіл в УРСР буде належати мало не до найбільших державних таємниць.

Повністю російськомовною стали вища, середня технічна освіта, професійне навчання, ремісничі училища, школи ФЗН. Останнє мало велике значення для русифікації робітничого середовища, адже сільська молодь, з якої виходили заводські майстри, потрапляла до російськомовних ремісничих училищ і шкіл ФЗН. Нерідко це пояснювали відсутністю україномовних підручників і посібників, видання котрих штучно гальмувалося. Зокрема, за даними Книжкової палати УРСР у 1963 р. Тех. видав випустив 11 російськомовних підручників і лише один україномовний, незважаючи на гострий брак саме останніх. Загалом же в тиражах українських видавництв відсоток української книжки впав з 80% у 1950 р. до 66% у 1963.2

Стосовно преси, то в УРСР видавалося в 1950 р. лише 11,4% щодо всесоюзної кількості періодичних видань, а в 1963 – уже 6,5%. З них власне україномовними залишилися тільки 3,3%, хоча частка українців в населенні СРСР була 17% – тобто фактичне відставання від потреби в 4-5 разів.3

1 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – С.153.
2 Там само.-С.119.
3 Там само.-С.120.

Радянська цензура чергового разу пройшлася і по творчості Тараса Шевченка, "підправляючи" його слово. Під грім гопаків і салютів 300-річчя возз'єднання України та Росії з шевченкових видань зникли два, як їх називають спеціалісти, "Богдана": вірші "Якби-то ти, Богдане, п'яний" і "За що ми любимо Богдана". їх і потім не знайти в радянських "Кобзарях". З творчості Івана Франка викреслили вірш "Нам пора для України жити".

Загалом "хрущовська відлига" ясно продемонструвала, що навіть у період відносної лібералізації режим не відмовляється від політики русифікації. Наступна брежнєвська консервація Системи органічно її продовжить, черговий раз посиливши тиск на українську мову. Що ж стосується пожвавлення всіх форм українського життя (літературного, мистецького, наукового), яке звично пов'язується лише з "хрущовською відлигою",

то насправді воно було відгомоном глобальних зрушень у політичному, соціальному, культурно-мистецькому прогресі людства: саме 50-60-ті pp. позначені рішучою боротьбою за соціальну справедливість, права людини в різних країнах, крахом колоніальної системи, виникненням опору в "соціалістичному таборі" (німецькі, угорські, згодом чехословацькі події) тощо.

* * *

Русифікаційна хвиля 60-80-х pp. проходила під знаком створення "радянського народу". Оскільки тримати в одній купі більше ста народів з різними самобутніми культурами, мовами, історіями лише сталінськими насильницькими методами було вже неприйнятно, радянські ідеологи перемістили наголос із національних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Саме в цьому полягав спосіб формування у різних народів відчуття спільної тотожності й мети.

Цю епохальну формулу вивела постанова ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік": "За роки будівництва соціалізму і комунізму в СРСР виникла нова історична спільність людей – радянський народ. Він сформувався на базі суспільної власності на засоби виробництва, єдності економічного, соціально-політичного і культурного життя, марксистсько-ленінської ідеології, інтересів і комуністичних ідеалів робітничого класу." Формула містила декілька найважливіших тез:

- за радянської влади всі народи СРСР переживають небувалий розквіт, оскільки національний гніт ліквідований і утверджена рівність між народами; створюються національні за формою, але соціалістичні за змістом культури народів СРСР;

- внаслідок наявності у народів СРСР спільної бази у перерахованому вище вигляді, відбувається зближення між ними ("естественно исторический процес сближения социалистических наций");

- внаслідок зближення, наявності спільної бази і спільних завдань народи СРСР ідуть до злиття;

- внаслідок злиття народів СРСР постає новий тип історичної спільності – радянський народ.

Ідея злиття народів СРСР в єдиний народ закладалася до фундаменту радянської імперії ще Леніним, котрий писав, що "…метою соціалізму є не тільки знищення роздробленості людства на дрібні держави і будь-якої відособленості націй, а й злиття їх".1 Сталін, як відомо, значно розвинув ленінське вчення, надавши йому історичної довершеності: "Треба дати національним культурам розвинутись і розгорнутись, виявивши усі свої потенції, щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою в період перемоги соціалізму в усьому світі".2 Іншими словами, мови народів СРСР мали досягти апогею свого розвитку, щоб потім назавжди зникнути.

Згодом радянський народ розумівся як міжнаціональна спільність "на ґрунті єдності соціально-класової, економічної та політичної структури, марксистсько-ленінської ідеології, морально-психологічних установок".3 Конституція СРСР 1977 р. уже вільно оперувала цим терміном і стверджувала, що саме радянський народ формує підвалини СРСР, затверджуючи їх в основному законі держави.

За цими ідеологічними розбудовами приховувалася стара політика русифікації. Оскільки росіяни переважали чисельно, оскільки вони займали більшість посад, оскільки вони створили комуністичну партію, революцію, радянську систему, оскільки російська мова є основним засобом спілкування в СРСР, оскільки росіяни практично є цементом різнорідного СРСР, то чим більше інші народи країни уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим ставатиме почуття взаємної солідарності, котре веде до їхнього злиття в радянський народ. Відповідно до цього Радянська держава вбачала своїм головним завданням створення умов "для поглиблення і збагачення інтернаціональних, міжнаціональних відносин, заснованих на принципах рівності, братньої співпраці та взаємодопомоги з метою зближення, а в історичній перспективі й злиття націй".4

1 Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т.27. – С.265.
2 Сталін Й.В. Твори. – К., 1950. – Т.12. – С.364.
3 Горовський Ф. Вказана праця. – С.28.
4 Шевцов В. Национальный суверенитет (проблемы теории и методологии). -М, 1978.-С.96.

Найголовнішим напрямом реалізації цієї програми залишалося вирішення мовного питання.

Швидке зростання міжнаціональних зв'язків і співробітництва народів СРСР, за словами Л.Брежнева, "ведет к повышению значения русского языка, который стал языком взаимного общения всех наций и народностей СССР", а тому перетворило російську мову "в общесоветскую ценность и обеспечило его интенсивное распространение среди народов СССР".1 Брежнев як великий "знавець" історії світової літератури прямо зазначав у книжці "Целина", що "всякая национальная культура, замкнутая в себе, неизбежно проигрывает, теряет черты общечеловечности". Ю.Андропов уже в бутність генсеком ЦК КПРС так заявив в доповіді з приводу 60-річчя СРСР про радянський народ і важливість російської мови у його створенні:

"Каковы же наиболее значимые итоги нашего развития? Сформировались социалистические нации, образовующие новую историческую общность – советский народ. <.. .> Фактором исключительного значения в экономической, политической и культурной жизни страны, в сближении всех наций и народностей, в их приобщении к богатствам мировой цивилизации служит русский язык, естественно вошедший в жизнь миллионов людей любой национальности."2

1 Холмогоров А. Новая историческая общность людей. – М., 1975. – С.29.
2 Комсомольская правда. – 1982. – 22 декабря.

Оскільки російська мова слугувала штучним посередником для доступу до надбань світової культури, то будь-які виступи проти її засилля тлумачилися як націоналістична самоізоляція. Крім того, російська мова слугувала головним засобом "комуністичного виховання трудящих", тому протести проти русифікації вже тягнули на виступ проти всієї Системи. А з історії добре відомо, як Система розправлялася зі своїми політичними ворогами.

Прикриваючись таким виключним статусом російської мови, Москва проводила систематичну кампанію розширення її вживання в Україні. Русифікація відбувалася в двох напрямках. Перший – наближення української мови до російської, другий – підміна української мови російською. Вони органічно взаємодоповнювали один одного. Зокрема, в українському мовленні широко запроваджувалися вагомі елементи російської, котрі негайно нормативно закріплювалися в "Українському правописі", різних словниках і наукових працях.

Подібне відбувалося також у мовах інших народів, де іноді різноманітна термінологія на 70-80% запозичувалася із російської. На практиці ж вимальовувалося не взаємне збагачення мов, а поширення "суржика", котрий поступово замінювався повним переходом на "человеческую речь".

Але основна увага у радянській мовній політиці приділялася впровадження російської мови як "другої рідної мови". Для російської мови мало не законодавчо створювалися неабиякі привілеї. У жовтні 1978 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видали постанову "Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках" (так званий "Брежнєвський циркуляр"). У травні 1983 р. з надр Політбюро ЦК КПРС вийшла постанова "Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" ("Андроповський указ"). В них, як зазначала газета "Правда", "намічено комплекс заходів, спрямованих на створення умов, що полегшували б населенню національних республік вивчення російської мови, розширення і покращення підготовки вчительських кадрів, зростання їх кваліфікації". [Правда. -1983. -27 мая.] А через неповний місяць на черговому Пленумі ЦК КПРС генсек К.Черненко у доповіді про "актуальні питання масово-політичної роботи партії" зазначав:

"ЦК КПСС и Совет Министров СССР недавно приняли постановление по созданию условий, облегчающих населению национальных республик изучение русского языка. Его надо активно проводить в жизнь." [Правда. – 1983. – 15 июня.]

Про те, якої уваги надавав ЦК КПРС цій проблемі, свідчить сама періодичність видання русифікаційних керівних настанов. Наступна вийшла вже у травні 1984 р. – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи".

На основі цих та багатьох інших постанов про "поліпшення", "покращення", "полегшення", "подальше вдосконалення" русифікації партійні органи-й урядові структури СРСР розробляли

деталізовані заходи щодо запровадження російської мови і витіснення мови корінного населення.

Не залишали поза увагою жодної дрібниці. Зокрема, в постанові 1984 року писалося: "У національних школах союзних республік виділяється додатково 2-3 години на тиждень у ІІ-ХІ (XII) класах на вивчення російської мови".1 За рахунок чого знаходили ці додаткові години? Звичайно за рахунок обмеження викладання національних мов, оскільки норми навантаження на учнів не можна було перевищувати. Але в московській настанові про це не йдеться – ініціативу віддавали органам на місцях. Прикладом такої ініціативи може бути "реорганізація" сімферопольською владою у березні 1982 р. єдиної на весь Крим української школи-інтернату імені Т.Шевченка, утвореної наприкінці 1959 р., на російську школу-інтернат для дітей із затримкою психічного розвитку. У Кіровограді, де 76% населення складали українці, внаслідок діяльності маланчуківської адміністрації з 30 середніх шкіл українськими залишилися тільки чотири, хоча до того було 26.2

1 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.47.
2 Павличко Д. Бути господинею у власному домі // Випробування істиною – С.52.

По кожній московській постанові місцеві ЦК партії повинні були проінформувати про хід їх виконання. Наприклад, у повідомленні ЦК КПУ від 26 травня 1983 р. про виконання Постанови ЦК КПРС "Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших учбових закладах союзних республік" знаходимо перелік вжитих заходів "по створенню умов для підвищення рівня викладання та вивчення російської мови – мови дружби й братерства народів СРСР, засобу міжнародного спілкування":

"Практичний курс російської мови введено в якості обов'язкового предмету в усіх педагогічних інститутах і училищах. Розширено прийом до аспірантури… У бюджеті на утримання закладів просвіти, починаючи з 1984 p., щорічно передбачаються асигнування в сумі 2,5 млн. руб. на підвищення ставок заробітної платні вчителям початкових класів, котрі ведуть заняття з російської мови, вчителям російської мови та літератури 4-Ю класів. Збільшено стипендіальний фонд на 357 тис. руб.

для виплати підвищеної стипендії студентам, котрі займаються по спеціальності "Російська мова та література" 1 (дивися додаток №11).

Дискримінаційний факт підвищеної зарплатні вчителям російської мови у порівнянні з вчителями національних мов на 15% є значно промовистішим, ніж усі слова пропаганди щодо рівності, братерства і дружби народів. Він яскраво свідчив про другосортність неросійських мов у СРСР. На практиці це знайшло втілення у величезних мовних диспропорціях в освіті, де успішність навчання залежала від доброго володіння російської мови.

Якщо в 1985-1986 навчальному році українською мовою навчалось 48,2% школярів УРСР, то в 1990-1991 їх частка зменшилась до 47,9%. За п'ять років "перебудови" приріст контингенту російськомовних учнів перевищив приріст україномовного контингенту в 2,7 раза.2 У 1987 р. тільки в 14 обласних містах України функціонувало 1087 російських шкіл і лише 66 українських.3 Якщо за переписом 1989 р. українці в УРСР складали 72,1% усього населення, росіяни – 22,1%, то українських і "змішаних" шкіл було лише 28%, а російських – 72%. У Донецьку, Луганську, Сімферополі, Миколаєві, Чернігові українських шкіл не було зовсім, у Запоріжжі – 1 (російських 95), Харкові – 2 (російських 156), Одесі – 3 (російських 90). У Києві українських шкіл було 34, російських – 152, "змішаних" – 88.

1 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. -Ч.2.-С.510.
2 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.45.
3 Харченко В. Корені шовінізму // Вечірній Київ. – 1990. – 12 травня.

При цьому "змішані" школи фактично теж були російськомовними, оскільки двомовного навчально-виховного процесу в них не дотримувалися. Ось що повідомляв про це знаний наш поет М.Рильський, коли 21 січня 1963 р. як депутат Верховної Ради СРСР писав міністрові освіти УРСР А.Бондар:

"До мене звернулася група батьків, діти яких навчаються в Київській школі №127 (Дарниця). Вони висловлюють цілком зрозуміле занепокоєння, що в цій українській школі діти чують українську мову лише на уроках. На перервах і в розмовах з учнями поза уроками вчителі говорять з ними російською мовою. До речі, тривожні сигнали з цього приводу надходять до мене і з інших міст республіки, зокрема, з Донбасу. <…>

Неправильним мені здається ставлення до української мови і в школах з російською мовою викладання. Вивченню цієї мови <.. .> приділяється менше уваги, ніж вивченню будь-якої іноземної мови".1

Подібне становище склалося в усіх інших національних республіках СРСР. Зокрема, в Азербайджані серед 200 тисяч учнів російськомовних шкіл азербайджанцями була половина, а у власне азербайджанських школах російська мова викладалася починаючи з підготовчого класу і до десятого включно, поділяючи при цьому класи на підгрупи. 22 квітня у день народження Леніна щорічно відбувався пропагандистський день російської мови, тоді як національна мова подібного свята не мала. Навчання російській організували навіть у дитячих садках. "Словом, – писав з Баку кореспондент "Правды" Л.Таиров, – русский язык стал для многих азербайджанцев с раннего детства близким, родным. Русская речь звучит на улицах, во время работы, в цехах, на нефтепромыслах и плантациях, в домах и театрах."2 Якщо ж ситуація була іншою, то за справу брався ЦК Компартії Азербайджану, як у випадку з педінститутом імені М.Ахундова: "Но пройдешься по коридорам, заглянешь в библиотеки или общежитие института – русская речь здесь явно не преобладает. В чем дело?"3 ЦК терміново попіклувався про створення в інституті російськомовного середовища. Витіснення ж азербайджанської мови не зацікавило ані журналіста, ані ЦК. В обґрунтуванні реформи середньої освіти 1984 р. завдання останньої визначалося словами Андропова:

"Партия добивается того, чтобы человек воспитывался у нас… как гражданин социалистического общества, активный строитель коммунизма, с присущими ему идейными установками, моралью и интересами, высокой культурой труда и поведения".4

1 Цит. за: Ільєнко І. "Вказана праця. – С115.
2 Правда. – 1983. – 22 августа.
3 Там само.
4 Правда. – 1984. – 4 января.

А комунізм, як відомо, говорить "по-русски". "Кожен народ любить свою мову, – зазначав перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький, – і одночасно з любов'ю і повагою ставиться до російської мови – мови революції, мови великого Леніна. Свідомо і добровільно обрана всіма народами Радянського Союзу як засіб міжнаціонального спілкування і співробітництва, вона відіграє величезну об'єднавчу роль, служить справі інтернаціонального згуртування трудящих, обміну матеріальними і духовними цінностями, взаємозбагаченню національних культур". [Горовський Ф. Вказана праця. – С.206-207] .Аргументи на кшталт "російська мова – мова революції, мова Леніна" були неспростовними. Після такого офіційного визнання владою особливого становища російської мови в СРСР, ті, хто спробував би вимагати встановлення в країні реальної рівності мов, ризикували перетворитися на антирадянщиків. Будь-який вияв любові до свого рідного – прагнення зберегти мову, народні традиції, національну історію – все це таврувалося московсько-комуністичними інтернаціоналістами як вияв "українського буржуазного націоналізму". На жаль, комуністи воліли бачити Україну "в єдиній родині народів-братів" без української мови, без українських традицій, без власної історії, без права українців на свободу. Нацисти не визнавали подібних прав за євреями і відбирали у них життя. Це був геноцид. А хіба невизнання права українців на власний розвиток та свободу не є їх духовним холокостом?

* * *

Практично повністю російськомовною в Україні була вища і середня спеціальна освіта. Мало того, доступ українців до неї обмежувався. Чисельність українців серед студентства не відповідала частці українців у населенні УРСР, хоча здавна відомо: чим у більшого числа громадян є шанси отримати освіту, тим вища ймовірність знайдення серед них справжніх талантів та їх розкриття. У той же час кількість росіян у вузах УРСР набагато переважала їх питому вагу в населенні республіки. Зокрема, в 1960-1961 навчальному році українці складали 62,5% студентства УРСР (хоча їх частка в населенні була 76,8%), тоді як росіянами були 30% студентів (при частці населення 16,9%). Яскравою ілюстрацією привілейованого становища росіян і російської мови може слугувати стан справ у вузах Івано-Франківська. За переписом 1970 р. 95% населення області складали українці, а українську мову рідною визнавали 95,1%. 

Разом із тим серед 13 тис. студентів обласного центру українцями були 10 тис. (тобто 76,9%), а росіянами – 2338 (тобто майже 18%), хоча останніх було менше 4% населення області (47 тис. чол. на 1 млн. 249 тис. загальної чисельності населення).1 Подібну приховану нерівноправність слід вважати ще одним проявом політики русифікації, адже становище російської мови не відповідало питомій вазі росіян на території України:2

 

% серед зайнятого населення, котрий має:

вищу освіту

середню спеціальну освіту

1970

1979

1970

1979

Українська РСР

євреї

28,3

38,4

21,4

25

росіяни

9,8

14,6

14,3

19,2

білоруси

6,5

9,8

11,5

16,2

українці

4,7

7,6

9

14,3

 

Білоруська РСР

євреї

24,8

33,8

21,0

24,3

росіяни

14,1

21,6

18,7

21,9

білоруси

12,4

18

18,3

21,2

українці

4

7

8,3

13,8

 

РРФСР

євреї

46,8

56,7

17,3

17,5

буряти

9,1

15,9

9,2

14,7

осетини

9,2

14,6

12,9

17,5

українці

9,4

14,0

13,5

19,1

адигейці

7,6

12,4

10,1

15,9

білоруси

6,9

10,5

11,6

16,5

росіяни

6,5

10,2

11,5

17,1

1 Добрик В. Півстоліття в сім'ї народів-братів // Прикарпатська правда. -1972. – 29 березня.
2 Див.: Итоги всесоюзной переписи населения 1979 г. – М., 1989. – Т.4. -4.2. – Кн.2. – С. 182 – 208; 220-229.

Подібні процеси відбувалися і у друкованій продукції. Найцікавіші та найважливіші публікації виходили російською мовою, тому штучне обмеження тематики української періодики

знижувало інтерес до них. З падінням тиражу цих видань влада отримувала зручний привід для їх закриття. Протягом 1960-1980 pp. частка україномовних журналів знизилася з 46% до 19%; відсоток україномовних книжок впав з 60 до 24.1

У 1972 р. партійні органи заборонили відзначати ювілей музею І.Котляревського, а наступного, 1973 року, заборонили і ювілей його славетної "Енеїди". Під заборону потрапило видання наукових записок, підготовлених працівниками музею і науковцями Полтавського педінституту.2 Системі були потрібні заклади по "комуністичному вихованню трудящих". Міністерство культури СРСР 1984 року видало наказ про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Наглядач сірого кардинала й ідеолога Системи М.Суслова в Україні – секретар ЦК КПУ по ідеології В.Маланчук взявся виправляти Тараса Шевченка і українських літераторів. Коли Суслову доповіли, що в Україні готується "Шевченківська енциклопедія" (до неї ще й зараз руки не дійшли), той заборонив, вважаючи її енциклопедією націоналізму. Врешті-решт, "Енциклопедія" перетворилася на "Шевченківський словник", з якого іронізували обізнані іноземці, адже статті про твори Шевченка у "Словнику" були, а самі твори з "Кобзарів" вилучили. Ще у 30-ті pp. присланий з Москви секретар ЦК КПУ Н.Попов (1933-1937 pp.) заявляв: "Мы никогда не простим Шевченко его националистических стихов".3

1 Субтельний О. Вказана праця. – С.452.
2 Див.: Полтава. Історичний нарис. – Полтава, 1999. – С.218-219.
3 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – СІ66.

Хода русифікації спостерігалася щоденно у дрібницях: перестали оголошувати українською мовою назви зупинок у метро, повідомляти час по телефону, не вели репортажі українською зі спортивних змагань. Навіть на концертах перші дві пісні треба було співати по-російськи. У 1989 р. Пленум ЦК КПРС видав постанову про "законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної", а в 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

Про ефективність мовної русифікації можна робити висновки, виходячи з динаміки змін у переписі населення за мовною

ознакою. Так, за даними перепису 1959 р. в Україні більше як 2 з 32 мільйонів українців (тобто приблизно 6,5%) вважали російську мову своєю рідною, а в 1979 р. таких було вже майже 4 мільйони з 36,5 (тобто понад 10%).1

Свого часу КПРС поклала чимало зусиль у боротьбі проти "маоїстського" Китаю. Радянська пропаганда лила гіркі сльози з приводу мовних утисків некитайців у КНР (уйгурів, монголів, тибетців, чжуанів, тощо), котрі складали разом 6% населення країни. При цьому вона абсолютно не помічала, що цілий український народ, котрий сам складав 17% населення СРСР, зазнавав таких самих обмежень в можливостях одержати освіту рідною мовою, користуватися надбанням своєї культури. Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це могло поставити під сумнів її політичну лояльність. Так, наприклад, радянські слідчі органи у "справі" поета В.Стуса надали великого значення такій заяві "свідка": "Я одразу зрозумів, що Стус – націоналіст, бо він весь час розмовляв українською мовою".2 Перший секретар ЦК КПУ П. Шел ест був усунутий Москвою зі своєї посади в 1972 р. по звинуваченню у "м'якості" до українського націоналізму, котра знайшла свій вияв у тому числі і в закликах "як найдорожчий скарб" берегти "прекрасну українську мову". Як згадує народний депутат Верховної Ради України, член КПУ Б.Олійник, "в СРСР той, хто говорив українською, та ще й правильно, сприймався з підозрою – за ним приглядали спецслужби".3

1 Підраховано за: Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С.446, 508.
2 Субтельний О. Вказана праця. – С.452.
3 Стапененко С. Борис Олийнык: "И все-таки, я думаю, мировое правительство существует!" // Сегодня. – 1999. – 6 июля.

У відкритому листі з в'язниці в червні 1975 р. щодо долі українського дисидента Івана Дзюби відомий правозахисник В.Буковський, звертаючись до голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна, зазначав: "Я – росіянин. І мені дуже боляче за мою країну, в якій офіційні особи відкрито проповідують шовінізм, де русифікація піднесена до рангу державної політики… Можна здеморалізувати Івана Дзюбу, але ж не Дзюба породив русифікацію України, а вона – Дзюбу. Насильницька русифікація проводиться не тільки самим фактом вивезення українців, вірмен, литовців та інших на "перевиховання", а й у дрібницях: у затримці листів національними мовами, в забороні інших, крім російської, мов під час побачень і т.п. Постійні намагання нацьковувати росіян на українців, вірмен і т.п., всіх на росіян, а євреїв на українців.. ."1 Протест проти русифікаційного вбивства рідної мови яскраво виразив поет М.Дорізо, представник маленького саамського народу з Кольського півострова, котрий у 60-х рр. нараховував лише 1800 чоловік:

Я не хочу, чтоб Пушкина язык,
Язык Некрасова, Тургенева, Толстого,
Как ни могуч он ни был и велик,
Стал бы заменой языка родного.
Родная речь, как я горжусь тобой,
Обогатившей род наш человечий!
Но пусть навеки русского прибой
Не захлестнет слова саамской речи
.2

Деякі результати хвилі русифікації 60-80-х рр. підбивалися у Програмі КПРС 1986 року, де звітувалося: "національне питання, яке залишилося від минулого, в Радянському Союзі успішно розв'язано".3 Подальший розвиток у цьому напрямі ніс з собою "у віддаленій історичній перспективі повну єдність націй", тобто повну денаціоналізацію, котру можна так описати словами А.Крижанівського: "Грузин, який забув грузинську, – не грузин. Киргиз без киргизької – манкурт. Тільки той естонець, хто спілкується естонською. А українець, який не забув рідної мови? Український буржуазний націоналіст."4 Якби історія відпустила комуністичному тоталітаризму трохи більше часу, то цей сумний фінал виглядав би досить ймовірним.

1 Цит. за: Україна: друга половина XX століття. – С179.
2 Погрібний А. Малоросійство та холуйство: день сьогоднішній // Літературна Україна. – 1999. – 15 квітня.
3 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С.511.
4 Цит. за: Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.149.

Асиміляція

Керівництво КПРС, як уже зазначалося вище, приділяло дуже значну увагу проблемам нацменшин у КНР.

В Китаї здійснюється насильницька асиміляція, бідкався журнал "Коммунист" у 1967 році, розгортається масове переселення китайців до національних, особливо до прикордонних районів. У Синьцзяні число китайців збільшилось з 3% у 1949 р. до 45% у 1966. В Тибеті, де раніше китайців майже не було, вони становлять тепер третину населення. В ході так званої "культурної революції" по суті знищуються національні кадри.

Критикуючи великодержавну політику Мао Цзедуна "та його групи" в національному питанні, керівництво КПРС діяло за давньоримським прислів'ям: у чужих очах смітинку бачу, а у власних і колоди не помічаю. Бідні монголи й тибетці в Китаї! Хто як не КПРС про них ще попіклується?! Треба думати, що політика КПРС щодо українців могла викликати занепокоєння лише у керівництва КПК – Компартії Китаю. Адже асиміляція українців, котру проводив російський царат, згодом була підхоплена партією більшовиків. І темпи асиміляції в УРСР не поступалися асиміляції у Синьцзяні.

До XVII ст., як уже зазначалося вище, етнічних росіян в Україні майже не було. Незважаючи на всі зусилля, царату не вдалося помітно вплинути на український народ, лише ізолювавши його переважно в селі. Питома вага українців у імперії в 1795-1897 рр. змінилася незначним чином – зменшилася з 22,08% до 21,63%. А за період з 1897 по 1959 рр. цей рівень зменшився відчутніше – до 18,20%.1 Проте якщо вести рахунок за мовною ознакою, то кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, зменшилася до 15,62%.2

1 Кабузан В., Махнова Г. Численность и удельный вес украинского населения в 1795-1959 гг // История СССР. – М.. 1965. – 4.1. – С.35.
2 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – С. 180.

Тим часом загальна кількість росіян на теренах імперії зросла з 55 400 300 чоловік у 1897 р. до 114 113 600 у 1959 р. Тобто збільшилася більш як удвічі, незважаючи на великі втрати населення у двох світових, громадянській війнах, від масового терору, репресій більшовиків, голоду. За рахунок чого відбулося подібне істотне збільшення, якщо умов для збільшення народжуваності в ті складні часи не існувало? Відповідь на це питання лежить на поверхні, її обережно визнавали навіть у СРСР: может быть объяснен слиянием с ними отдельных групп других народов, в частности довольно "Повышенный прирост общей численности русских частично многочисленных групп украинского населения на Кубани и Северном Кавказе".1

Саме так виглядав фінал проголошеного метою національної політики партії злиття націй в одну історичну радянську спільноту. Денаціоналізовані українці спершу русифікувалися, забуваючи рідну мову, "розбавлялися" етнічними росіянами, а згодом і самі ставали "паспортними" росіянами й навіть змінювали прізвища. Як бачимо, формула асиміляції проста. Уявлення про її етапи і наслідки в УРСР дає наступна таблиця:2

роки

населення

українців

росіян

інших

1926

29 019 747

23 218 860
80%

2 677 166
 9,20%

3 123 721
 10,80%

1959

41 869 046

32 158 493
 76,80%

7 090 813
16,90%

2 619 740
 6,30%

1970

47 126 517

35 283 857
74,90%

9 126 331
 19,30%

2 716 329
 5,80%

1979

49 609 333

36 488 951
 73,50%

10 471 602
 21,10%

2 648 780
5,40%

1989

51 471 499 3

37 419 053
72,70%

11 355 582
 22,10%

2 677 399
 5,20%

Варто пояснити цю таблицю. У 1926 р. в межах тодішньої УРСР, котра не включала Галичину, Закарпаття, Буковину, Крим, Волинську і Рівненську області, співвідношення росіян до українців становила 1:8,7, тобто майже дев'ять статистичних українців на одного росіянина. У 1959 р. ця пропорція становила уже 1:4,5, а в 1989 – 1:3,3.4 Тобто кількість росіян щодо українців зросла багатократно, незважаючи на всі возз'єднання українських земель (тільки у 1945 р. до УРСР приєднали майже 7 млн. західноукраїнського населення, де росіян не було). У чому ж річ?

1 Народы европейской части СССР. – М., 1964. – Т.1. – С.22.
2 Таблицю взято з: Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С50.
3 Вечірній Київ. – 1992. – 1 липня.
4 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.50.

Радянські часи були періодом постійного чисельного зменшення українців. Кількість загиблих під час війни і терору 1917-1920 рр. навіть неможливо підрахувати, оскільки ніякої статистики не велося. Дослідник І.Семененко вважає, що за 1919-1920 рр. знищено 300-400 тис. чоловік, не враховуючи померлих від голоду й хвороб у концтаборах, в'язницях, бупрах.1 На думку М.Держалюка, "всього в боротьбі за соціальне і національне визволення під час української революції 1917-1922 рр. загинуло понад 0,5 мільйона українців, десятки тисяч емігрувало".2 Десятки тисяч розстріляли під час терору 20-30-х рр. Ще більше померло в концтаборах. Як стверджує відомий український правознавець О.Мироненко, протягом 1937-1941 рр. то таборів ГУ-ЛАГ кинули 5 172 688 чоловік, з котрих українці нараховували 14%.

Особливого удару по нашому народу завдали штучні голодомори. У 1921-1923 рр. в Україні голодували 4,5 мільйони селян, з них 1,3 мільйони вмерло.3 Точну кількість жертв голодо-мору-33 неможливо підрахувати. У останні часи СРСР, коли радянських дослідників було допущено до цієї теми, з'явилися цифри від 2-3 до 5-7 млн. померлих.4 Принаймні за прихованими справжніми даними перепису 1937 р. населення УРСР з 1926 зменшилося на 15 млн. чол. Ще близько 1 мільйона померли у 1946-1947 рр., коли Україна пережила черговий штучний голод.5

Під час Великої Вітчизняної війни завдяки "мудрому" керівництву партії Україна втратила 8-10 млн. чоловік – точно підрахувати взагалі неможливо.6

1 Семененко В. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922). -Харків, 1995.-С.244.
2 Держалюк М. Вказана праця. – С.142.
3 Там само. -С. 142
4 Див.: Діброва С Сталінський "Великий перелом": погляд із 80-х // Про минуле заради майбутнього. – С. 104-105.
5 Лисенко М. Биківня: злочин без каяття. – Бровари, 1996. – С.54.
6 Уклін вам, хто боронив Вітчизну і творив Перемогу! Доповідь Президента України Л.Д.Кучми на урочистому засіданні, присвяченому 54-й річниці Перемоги // Урядовий кур'єр. – 1999. – 12 травня.

Не меншим ударом виявилося і створення так званого сталінського "коктейлю народів". Внаслідок роботи по ліквідації куркулів як класу було зруйновано понад 200 тис. найбільш дієздатних і заможних селянських господарств, виселено сотні тисяч "куркулів" та членів їх сімей.

У грудні 1929 р. Політбюро ЦК ВКП(б) визначило цифру куркулів, до котрих мали застосовуватися репресивні заходи – 5-6 млн. чол.1 Згодом були нові й нові рішення. Лише на одній з нарад в ОГПУ 3 травня 1933 р. Сталін особисто накреслив завдання додатково виселити з України ще 145 тис. селян.2 За неповними даними, постраждало від такого розкуркулення близько 1 млн. чоловік.3 Сотні тисяч українців залишили батьківські землі через насильницькі переселення і депортації. У 20-х рр. при ЦВК СРСР навіть існував Всесоюзний Переселенський Комітет, де затверджувалися плани переселень і давалися вказівки відповідним органам. За проектом постанови ВУЦВК від 1925 р. Наркомзем УСРР подав до нього план на 1925/26 рр., згідно якого підлягали переселенню "12 000 дворів, або 60 000 їдців" до наступних регіонів4:

  Регіон

дворів

їдців

1. Надволжжя

1 400

7 000

2. Сибір

3 000

15 000

3. Далекий Схід

3 000

15 000

4. Уральський край

600

3 000

5. Північний Кавказ

4 000

20 000

Грандіозні депортації впали на Західну Україну. За неповними даними, з осені 1939 р. по осінь 1940 р. з території Західної України та Західної Білорусії було депортовано 312 тис. сімей, або 1 млн. 173 тис. 170 чоловік.5 За 1944-1952 рр. із семи тодішніх західноукраїнських областей були депортовані ще 203 662 особи.6

1 Доля "куркуля" // Вечірній Київ. – 2000. – 19 січня.
2 Волкогонов Д. Семь вождей. – Кн.1. – С.262.
3 Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Вказана праця. – С.378.
4 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С.52
5 Парсаданова В. Депортации населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939-1941 гг // Новая и новейшая история. – 1989. – №2. – С.36.
6 Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. – К., 1994.-С.82.

Апофеозом вакханалії можна вважати наказ №0078-42 від 22 червня 1944 р. за підписом Л.Берії та К. Жукова про депортацію всіх українців за межі батьківщини, але їх виявилося занадто багато навіть для сталінської каральної машини. – Слід зазначити, що велика кількість спец. поселенців з України так і не повернулася додому після послаблення режиму. Радянська влада намагалася будь-що затримати їх десь у Сибіру чи Казахстані.

Наприклад, Президія Верховної Ради СРСР видала окремий указ від 9 листопада 1956 р. про заборону колишнім активістам оунівського підпілля повертатися в західні області України. На його виконання постановою ЦК КПУ створювалася комісія, котра розглядала справи репресованих осіб, персонально вирішуючи питання про дозвіл на повернення з місць ув'язнення чи заслання. Багатьом пропонувалося їхати не додому, а в інші місця СРСР, мотивуючи це економічною необхідністю, перенаселеністю західноукраїнських областей тощо. Так, із 170 тис. "західняків", котрі тоді поверталися із заслання, отримали дозвіл їхати на Галичину тільки 60 тис. вигнанців. З них 6 тис. потім добровільно (І) поїхали назад до місць заслання, ще 6 тис. – до інших регіонів. Майже 400 чоловік засудили повторно. Після смерті Сталіна на заміну депортаціям прийшов добровільно-примусовий вивіз робітників з України на освоєння Півночі, Цілини, на "будови віку". Наприклад, в Казахстані УРСР укомплектувала понад 70 радгоспів. Протягом 1954-1956 рр. з України за путівками ЦК ЛКСМУ на цілинні землі виїхало більше 80 тис. молодих людей, переважно механізаторів та спеціалістів сільського господарства. В окремо взятому 1971 р. за комсомольськими путівками виїхало на ударні будови за межі республіки понад 3 тис. юнаків і дівчат.1 Значна частина випускників українських вузів одержувала розподіл на працю поза межами України, поки на власне українські будови прибували спеціалісти з інших республік. Ось дані про кількість спеціалістів-випускників Івано-Франківського Інституту нафти та газу, направлених по закінченню навчання працювати за межі України.2

 

Росія

Біл\Молд

Каз\Азер

Узб\Турк

Груз.\Вір.

Разом

% випуску

1985 1984 1983

255
191
202

6\7
17\4
20\8

11\3
9\7
9\6

14\3
3\11
6\11

1\3
1\0

303
236
262

45,6
35
37,7

1 Горовський Ф. Вказана праця. – С170.
2 За матеріалами Архіву Івано-Франківського Інституту нафти та газу.

Чимала кількість з тих, хто за розподілом після завершення навчання або за комсомольською путівкою поїхали з України, так і осідали на далеких землях.

"Перемішування" населення СРСР передбачалося широкими програмами на виконання директив і постанов з'їздів КПРС та планів п'ятирічок. Цей процес тлумачився як такий, що "веде до соціального і етнічного згуртування нації (радянської – авт.): усунення віджилих мовних і побутових відмінностей, вирівнювання соціально-класової структури тощо".1 Зокрема, жителів Прикарпаття масово переселяли до Амурської області, як колись за Столипіна. Щоправда, тепер українців уже не везли у товарних вагонах під вартою, а всіляко запрошували, роздаючи пропагандистські обіцянки пільг, грошових виплат і довготермінових позик для облаштування на новому місці, купівлю корови тощо. Заохочувати до переїзду мали й грошові виплати за вияв бажання переселитися з України – по 150 крб. на члена родини. Місцеві ради приймали заяви бажаючих і організовували перевезення, а преса агітувала за переселення: "Шановні прикарпатці! Усіх, хто виявить бажання переселитися на родючі землі Амурської області, чекає тепла, гостинна зустріч, відповідне господарське влаштування і робота по душі."2

У результаті терору, голодоморів, депортацій і війни генофонд української нації було підірвано, а сама нація опинилася розпорошеною по безмежній імперії. На початок 80-х рр. 23% українців від загальної їх кількості проживали в радянських республіках поза межами України. В УРСР почав відчуватися брак не лише робочих рук, а просто нестача населення, і Москва активно практикує так зване "допідселення" на звільнені від українців місця. Серед громадян, котрих масово завозили на проживання до УРСР з інших регіонів СРСР, переважали етнічні росіяни. До того ж розселялися вони компактно й у великих промислових центрах. Загалом внутрішньо імперські міграційні процеси в СРСР були в ЗО разів інтенсивнішими за царську Росію.3

1 Там само. -С.126.
2 Докладніше див.: Медяник І. Там, де чекають переселенців // Прикарпатська правда. – 1972. – 2 лютого.
3 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.192.

Зокрема, "коли в 1931 р. виявилося відставання вугільної промисловості Донбасу, Російська Федерація направила туди понад 31 тисячу своїх посланців. На підприємствах РСФРР готувалися кваліфіковані кадри для роботи на новобудовах України."1 Відповідно українські кадри їхали допомагати новобудовам у інших республіках.

Після голодомору-33 вимерли цілі села. Італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго в службовій записці послу Італії у Москві повідомляв про масовий геноцид українців, зазначаючи, що наслідком лиха буде російська колонізація України, яка змінить її етнічний характер. У той час Радянська влада активно "допідселювала" на звільнені місця етнічних росіян: 6500 родин з Горьківського краю на Одещину, 3500 родин із Західної області на Дніпропетровщину, 4500 родин з ЦЧО на Харківщину, 3500 родин з Іванівської області на Донеччину2 (дивися також додаток №12).

У оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету від 29 грудня 1933 р. під грифом "Терміново. Таємно." на ім'я начальника ГУЛАГ ОГПУ Бермана повідомлялося "про поселення в Україну станом на 28 грудня ц. р. …21 856 колгоспних господарств, 117 149 чоловік, 14 879 коней, 21 898 корів та 705 голів різної худоби…" Повідомлялося, що план перевезень колгоспників в Україну, за даними РНК СРСР, виконано на 104,7%. Заступник голови чекістів УРСР Карлсон доповідав ЦК КП(б)У про переселення із Середньої Азії "баїв": на території колишнього Херсонського округу 1800 господарств і Меліто-польського-1100. "Всього з утриманцями… 18000 чоловік". Подібні категорії громадян, між іншим, відірвані від звичного культурно-мовного середовища, значно легше русифікувалися й асимілювалися. Всього ж у 1933-1937 рр. Всесоюзним переселенським комітетом при РНК СРСР та переселенським відділом НКВС СРСР в Україну було переселено 44 457 родин (221 485 чол.)3

1 Українська Радянська енциклопедія. – Т.П. – С. 188.
2 Список районов доприселения с.х. населения 1-й очереди // Сергійчук В. Як нас морили голодом. – СІ05-107.
3 Белебеха І. Україна і комунізм у злочинних особах: Хто ми? Хто нами керував? Що ми за нація? // Українська газета. – 1999. – № 1.

Такі "вливання" тривали й у подальшому. В УРСР, особливо в Криму після тотального виселення звідти кримських татар, вірмен, греків та інших, масово осідали радянські військові пенсіонери.

Це були як етнічні росіяни, так і русифіковані інородці представники "радянської нації". Великий наплив росіян до України відбувався також під вивіскою "плідного обміну спеціалістами". Зокрема, заохочуваний урядом масовий переїзд російських промислових робітників, партійних працівників, чиновників до Західної України призвів до того, що чисельність росіян там за 1945-1959 рр. зросла з 0 до 330 тис. чол. (а це 5% тамтешнього населення, зосереджених переважно в містах). Про темпи свідомої політики "перемішування" населення СРСР, котре мало полегшити русифікацію й асиміляцію "націоналів", свідчить статистика міграційних процесів в Україні. Так, протягом 1965 р. за межі республіки виїхало 362 тис. чол., а натомість прибуло 478 тис; за 1969 р. – 509 і 593 тис. чол. відповідно; в 1970 р. – 428 і 578 тис. Загальна інтенсивність міграційного обороту України становила 8,5% населення (тоді як загалом по Союзу – тільки 6%).1

Ще одним не менш ефективним інструментом асиміляції, ніж "перемішування" населення під різними приводами, були мішані шлюби. Вони офіційно вважалися "показником зближення націй і водночас вагомим фактором дальшої інтернаціоналізації суспільного життя". "Значення таких шлюбів полягає в тому, що вони фіксують зрослий рівень спілкування соціалістичних націй, активно сприяють руйнуванню національних перегородок у такій "чутливій" сфері, як сімейно-побутова, особисті стосунки людей".2

1 Горовський Ф. Вказана праця. – С. 168-169.
2 Там само.-СІ86-187.

В принципі нічого осудного у мішаних шлюбах немає і не може бути. Вони існували споконвіку. Проблема полягає лише в тому, що мішані шлюби прямо використовувалися для асиміляції українців різними завойовниками. Зокрема, мішані шлюби були інструментом полонізації української шляхти поряд із покатоличенням у ХVІ-ХVІІ ст. Львівський архієпископ Ян Порохницький, що сам належав до полонізованого українського роду, залишив таке свідчення про роль мішаних шлюбів у механізмі асиміляції:

"Коли траплялося, що була панна-одиначка з маєтністю або вдова багата, то королі своїх поляків-шляхтичів посилали до Русі, помагали їм своїми впливами, і так (вони), женячись часто, наповнили Русь і запровадили віру правовірну католицьку римську…"1

Згодом так само чинитиме Росія у своїх намаганнях русифікувати українську старшину. Щоправда тепер ціллю такої шлюбної політики будуть виступати не лише українські вдовиці, але й самі козацькі полковники, котрим підшукуватимуть дружин із знаних російських родів. Наприклад, гетьман Іван Брюховецький, якому в Москві дарували титул боярина і знайшли дружину зі знатного боярського роду, у відповідь зробив чимало для закріплення російської влади в Україні.

Але особливих успіхів у цій шлюбній політиці досягла більшовицька влада при намаганнях створити "радянський народ". Саме тому кількість мішаних шлюбів так зросла під час радянського "перемішування" народів:

Відсоток мішаних шлюбів в Україні

Початок ХХ ст.

32

1927

6,5

1969

26,63

При цьому в містах цей відсоток досягав і більших значень: 35-36% у Києві, 46,7% у Харкові.4 Оскільки серед мішаних шлюбів росіяни складали більшість порівняно з представниками інших народів, то й діти від таких шлюбів часто ставали "носіями" російської культури й "паспортними" росіянами. Ще б пак, адже російська у нас офіційно була мовою міжнаціонального спілкування.

Загалом кількість росіян і тих, хто подібним чином перетворився на росіян, в Україні, незважаючи на великі жертви під час репресій та війни, зросла від 1926 до 1989 р. на 8 678 416 осіб – у 4,2 рази. Тим часом кількість українців, незважаючи на возз'єднання всіх українських земель в межах однієї держави, збільшилася неістотно – тільки в 1,6 рази!5 Порівнюючи дані переписів 1959 і 1970 рр. одразу впадає у вічі те, що за 11 років частка українців у населенні УРСР зменшилася з 76,2 до 74,9%, хоча їх фізична чисельність зросла на три мільйони.

1 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця. – С.91.
2 Там само. – С.453.
3 Горовський Ф. Вказана праця. – С188-169.
4 Там само.
5 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.50.

Варто проілюструвати цей процес на прикладі окремих регіонів, особливо такого специфічного, як Донеччина. У 1926 р. тут проживало 64,1% українців і 26,1% росіян. Наплив українських селян до промислових центрів під час українізації начебто повинен був сприяти поступовому виправленню диспропорцій в етнічному складі населення здавна русифікованих міст цього регіону. Але не так сталося, як гадалося. Замість українізації почався процес русифікації та асиміляції української більшості російською меншістю. Про причини такого явища дає уявлення інформація з постанови ЦК КП(б)У:

"В той час, коли навіть в індустріальних спілках українське робітництво складає більшість, в робітничих бібліотеках спостерігається неприпустиме явище: українська книжка, що повинна обслуговувати культурні потреби українського робітництва, складає мізерний процент (у 50 бібліотеках гірників Сталінщини українська книжка в 1928 році складає тільки 7,7%, У бібліотеках будівельників тієї ж округи лише 9%)".1

Згодом українізацію припинили, і ЦК КП(б)У почав піклуватися про протилежний процес. Серед перших результатів стало зменшення у 1939 р. кількості українців на Донеччині до 39% і збільшення росіян до 31%. За даними перепису 1989 р. українців у Донецькій області налічувалося вже тільки 50,7%, а росіян – 43,6%.2 При цьому українських шкіл, культурних закладів майже не було, тому ще років через двадцять Донеччина перетворилася б на цілком російський регіон.

1 Культурне будівництво в Українській РСР; збірник документів; важливіші рішення Комуністичної Партії і Радянського Уряду, 1917-1960. – Т.1. – С.424.
2 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.49-50.

Відчутні зміни сталися за той же час і в структурі населення Криму. До війни чисельність росіян тут збільшувалася стрімко, але їх серед усіх кримчан залишалася приблизно однаковою. Так, у 1926 р. з 714,1 тис. кримчан росіяни складали 301,4 тис, а в 1939 р. – 558,5 тис. росіян з 1 126,8 тис. усього населення. У 1944 р. після німецького відступу в Криму залишалося 780 тис. жителів. 200 тис. українців, 191 тис. татар і 27 тис. болгар, вірмен, греків, німців, караїмів були депортовані, а натомість завезли населення з Росії, переважно її північних областей. Цілеспрямована політика влади, врешті-решт, зробила Крим настільки "російським", що 300 тис. місцевих українців записали росіянами, оскільки вони вважали рідною російську мову, а української не знали.1 Подібну долю КПРС готувала всій Україні. За планами радянських ідеологів неросіяни мали складати на своїх територіях не більше 60% населення, а в містах – 40%.2

1 Вербицька І. Кримські напади на українців // Українська газета. – 2000. – №4.
2 Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – С.192.

Про сутність полонізації XVІ-XVІІ століть уже йшлося вище.

Як і раніше, росіяни концентрувалися здебільшого у великих містах. їх частка в населенні УРСР не перевищувала 22%, проте їх вплив завдяки урядовій підтримці значно переважав цю частку. Загалом же політика асиміляції неросіян викликала докорінні зміни в етнічному складі України. Такі народи, як поляки, євреї, кримські татари, німці, які протягом тривалого часу відігравали важливу роль в історії України та урізноманітнювали її культуру й етнічну мозаїку, в радянський період втратили своє значення або фактично зникли. Українці витримали цей тиск лише завдяки своїй життєздатності й багаточисельності.

8. Не тільки зросійщення.
(Доля української мови в інших державах)

Російський імперіалізм протягом історії був і є далеко не єдиною силою, котра прагнула знищити українську мову. Практично всі держави, до складу котрих входили українські землі, намагалися денаціоналізувати й асимілювати українців. Вивчаючи минуле, іноді дивуєшся, яким чином наш народ взагалі спромігся зберегти свою українськість, адже різноманітні "усиновителі" не гребували будь-якими засобами для знищення нашої мови.

Політика русифікації українців за своїми масштабами, системністю, ідеологічним і науковим обґрунтуванням мала в історії один аналог – політику полонізації. Вона тривала стільки ж, скільки існувала польська влада на українських землях, з перервами на російське чи австрійське панування, коли польський народ сам ставав об'єктом денаціоналізації.

Її головний удар спрямовувався проти української еліти, а також церкви, оскільки тривав поряд із спробою покатоличення українців. Єзуїтський полеміст П.Скарга доводив: "Греки обдурили тебе, о руський народе, бо, давши тобі святу віру, вони не дали тобі грецької мови, змусивши тебе використовувати слов'янську, аби ти ніколи не зміг дійти до правдивого розуміння і знання… адже за допомогою слов'янської мови ніколи не можна пізнати істину".1 Замість рідної мови єзуїти пропонували католицтво і латину для пізнання істини, польську для підвищення свого соціального статусу, збагачення і кар'єри.

Цікаво, що наукове обґрунтування полонізації у XVII ст. зовсім не відрізнялося від пізнішої русифікаторської концепції Погодіна. Ось як "переконував" полонізований і покатоличений молодий князь Острозький представників львівського православного братства: "Українці – то осколок польського племені, в давнину відірваний ворожими силами від рідного польського кореня та обплутаний схизмою (тобто православною вірою – авт.). В ній (тобто в схизмі – авт.) вони і досі скніють, хоч ойчизна (тобто Польща – авт.) і намагається повернути їх у своє лоно. Русчизна затьмарила наш розум, кинула в серця наші заздрощі і злобу до єдинокровних братів-поляків."2 Згодом, уже на початку XX ст., подібно до російських чорносотенців з їх ідеєю "триєдиного русского народа" поляки говоритимуть про Україну як третього складника "троїстої єдності майбутньої Речі Посполитої". До речі, поляки також перейняли від росіян трактування назви "Україна" як "окраїна". Звісна річ, окраїна уже не Росії, а Польщі. Саме в цьому переконував 5 січня 1939 р. міністр закордонних справ Польщі полковник Бек райхсканцлера Німеччини Гітлера. Польський історик-емігрант О.Галецький в своїй "Історії Польщі" 1956 року теж трактував "Україну" як окраїну держави Ягеллонів. Як бачимо, не надто відрізнялися один від одного різноманітні "усиновителі" та "возз'єднувачі" українських земель із своїми центрами. Не надто відрізнялися між собою і процеси полонізації та русифікації, котрі однаково намагалися знищити українську мову, заступивши її відповідно польською чи російською.

1 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця. – С.90.
2 Цит. за: Незалежний П. Держава, нація, еліта // Народна газета. – 1999. – №27.

* * *

Вибух Визвольної війни у 1648 р. на тривалий час призупинив процес полонізації. Тепер уже для самої Польщі на порядку денному постало питання збереження власної державності. Тому аж до межі XVІІ-XVШ ст. полонізаційні процеси були досить слабкими. Стимулювали їх стабілізація польської влади в Галичині та на Правобережжі й повернення шляхетських порядків. 1696 року, ліквідовуючи наслідки козаччини, за ухвалою польського сейму в судах і установах Правобережної України запроваджувалася польська мова. Поновилися й утиски православної церкви. У 1760-х рр. у Київському і Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій. Далі насувалося нове закріпачення українського селянства, котре спричинило спалахи гайдамаччини та Коліївщини.

Полонізація українців не припинялася, незважаючи на поступовий наступ на саму польську державність. 1789 року розпорядженням Едукаційної комісії польського сейму закрили всі українські школи. Польський тиск призвів до такої ворожнечі українців та поляків, що під час відомих польських повстань зазнали невдачі усі спроби шляхти залучити до боротьби з російськими військами українських селян. Навпаки, у більшості своїй українці надавали перевагу православній російській владі, аніж поверненню польських порядків. Як уже зазначалося, російська влада після придушення польського повстання 1830 р. на Правобережжі розігнала всі польські установи і виселила більшість шляхти. У мовному питанні повністю виключалася польська, натомість у державних, судових, освітніх закладах впроваджувалася російська. Полонізація змінилася русифікацією.

Західна Україна, котра потрапила під владу Австрії, також не уникала продовження процесу полонізації. Адже Відень для утримання своєї влади на Галичині робив ставку на лояльність поляків, тому не зважав на польські утиски українців. Наслідуючи польську шляхту аж до переходу на польську мову, місцева українська еліта зневажала селянство і "мову свинопасів". Вона взагалі не ототожнювала-західних українців з Україною, вважаючи їх рутенами – групою греко-католицького населення Галичини з особливою говіркою.

Якоїсь української освіти в Східній Галичині практично не існувало. Українську мову можна було почути лише в однокласних парафіяльних школах, запроваджених австрійцями у 1774 р. За межами початкової освіти мова навчання була якщо не німецькою, то обов'язково польською. Проте в 1817 р. поляки прибрали до своїх рук всі школи Західної України, остаточно витіснивши з освіти українську мову.

Щоправда, австрійський імператор Йосиф II низкою реформ значно полегшив становище західних українців. Це стосувалося як соціального становища українського селянства, так і неприпустимості релігійних утисків греко-католицької церкви з боку поляків. У 1784 р. він заснував у Львові університет, де для українських студентів, зважаючи на їхнє переважне незнання латини й німецької, організували окремий "Студіум рутенум". Тут предмети викладалися штучною мовою, котра поєднувала церковнослов'янську з місцевою українською говіркою. Тим не менше, завдяки цьому закладові українці отримали можливість познайомитися із здобутками західноєвропейської культури та науки. "Студіум рутенум" практично нагадував окремий український інститут при Львівському університеті, де діяли філософський і богословський факультети.

Хоча 1808 року "Студіум рутенум" закрили, а наступники Йосифа II його політику здебільшого не підтримували, в українців саме завдяки Иосифу II в цілому залишилося позитивне ставлення до Габсбургів. Відданість династії вкоренилася так глибоко, що сучасники називали українців "тирольцями Сходу" за аналогією з селянами гірської частини Австрії, котрі під час революційних заворушень завжди надавали підтримку монархічній владі.

Увага австрійської влади до українців обумовлювалася тим, що вона завжди намагалася використати їх як противагу намаганням поляків відродити свою державність. Тим-то поляки згодом довго звинувачуватимуть Габсбургів у "винайденні русинів" (тобто українців), вважаючи, що українці є побічним продуктом австрійської політики, а не окремим народом. Особливо це проявилося в бурхливий 1848 р., коли серед інших вимог українців до австрійської влади було запровадження в школах і адміністративних установах Східної Галичини української мови. Нечуваною подією став вихід того року україномовного тижневика "Зоря Галицька". Також той рік дав українцям перший досвід політичної боротьби в їх новітній історії.

Проте з часом Габсбурги були змушені піти на значні поступки полякам. Намісник Галичини поляк А.Голуховський послідовно розширював польський вплив, замінюючи німецьких чиновників поляками, розширюючи вживання польської мови у школах. З 1869 р. польська мова остаточно закріпилася в якості офіційної мови освіти й адміністрації провінції. Полонізація українців сягнула таких масштабів, що Голуховський спробував покінчити з українством у Львівському університеті, перевів україномовні видання на латинську абетку, намагався накинути греко-католицькій церкві римський календар. Австрійська влада не зважала на поступове перетворення Галичини на польську "державу в державі".

Втім, придушити український рух полякам не вдалося. Навпаки, кін. ХІХ-поч.XX ст. для Західної України стали часом значної активізації українства, перетворюючи Східну Галичину на центр українського життя, який мав значний вплив на Українську революцію 1917-1920 рр.

* * *

Політика полонізації українців залишалася незмінною майже все XX ст. – починаючи від польсько-української війни 1918-1919 рр. і до соціалістичної ПНР включно. Віра в дійовість полонізації ґрунтувалася на припущенні щодо готовності сприймати вельми привабливу, на думку самих поляків, польську культуру і мову неполяками, тому що їх національний рух недостатньо сильний, аби протистояти полонізації.

Одразу після збройного розгрому Західно-Української Республіки й остаточного закріплення польської влади, на Західній Україні поновився наступ на українську мову. У 1924 р. – через чотири роки по закінченні війни на Сході – Польська республіка видала закон про обмеження вживання української мови в адміністративних органах та судах на підвладних полякам українських землях. Міністр освіти С.Грабський здійснив реформу освіти (lex Grabski), витіснивши українську мову з шкіл. Як 1696 року ліквідовувалися польські поступки українській мові, здобуті внаслідок Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, так 1924 року ліквідовувалися здобутки українства під час національної революції 1917-1920 рр.

Поляки взялися за чергове викорінення української мови з притаманною їм рішучістю. Якщо в 1922-1923 навчальному році в Східній Галичині існували 2532 українські школи, то в 1929-1930 їх залишилося 749.1 У 1937 р. їх залишалося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл скоротилася з 440 до 8(!). На рівні середньої освіти становище було ще гіршим: 1931 року одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, одна українська – на 230 тис. українців.2

У Львівському університеті ліквідували українські кафедри, а самих українців намагалися туди не допускати. Коли ж українські викладачі та студенти влаштували свій власний неофіційний "таємний" університет у Львові, польські націоналісти за підтримки офіційної влади почали його погроми. Це тривало кілька років, доки читати лекції українцям українською мовою стало неможливо навіть в умовах підпілля. Проте в 1920-1925 рр. тисячі студентів встигли хоча б частково одержати українську вищу освіту. У період свого розквіту "таємний" університет включав 54 професори, 15 кафедр і близько 1500 студентів.3

Навесні 1925 р. польська поліція здійснила облаву на осередки українських організацій Волині, мотивуючи це тим, що "збільшовичені українські товариства створили КПЗУ (Компартію Західної України – авт.)". Польські газети звинувачували українські "Просвіти" у широкій комуністичній агітації. Це було достатнім приводом для їх закриття. На Лемківщині уряд припинив діяльність усіх читалень "Просвіти" у 1932-1936 рр. Подібна ситуація склалася і у видавничій справі. Якщо у 1928 р. у Польщі було 439 українських видань загальним тиражем 2 935,8 тис. примірників, то у 1934 їхня кількість зменшилася до 346 з тиражем 724 тис.4

1 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.27.
2 Субтельний О. Вказана праця. – С.379.
3 Там само.
4 Про що писали 30 років тому? // Український календар. – Варшава, 1968. -СЛІЗ.

Щоб розділити українців, польська влада розпочала пропаганду серед карпатських гуцулів, лемків та бойків ідеї про їх окремішність від решти українського народу. Відповідно робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову. Тим часом на Холмщині та Поліссі влада перевела на польську мову управління православною церквою, богословську освіту і навіть богослужіння.

Подібно до російської політики асиміляції та "розбавлення" українців росіянами, Польща за двадцять міжвоєнних років переселила на Західну Україну десятки тисяч так званих "осадників" з наданням їм земель та пільг. Часто їх вербували з колишніх польських військових. Зокрема, в 1919-1929 рр. з Польщі прибули 77,2 тис. переселенців. У Галичині й на Волині польській меншості належало до 50% землі.1 Щоб придушити загальне невдоволення українців, влада провела кампанію їх пацифікації ("умиротворення"), розташовуючи в населених пунктах великі підрозділи поліції та військ. Ті вдавалися до насильства, застосовуючи колективну відповідальність сіл за антипольські виступи. Першочергового розгрому з боку поліції та загонів польських націоналістів зазнавали українські громадські установи, зокрема, "Просвіти". Через всі ці утиски немає нічого дивного в тому, що восени 1939 р. західні українці радо зустрічали Червону Армію. Тільки після цього українська мова в українських землях змогла вийти з підпілля. Поки знищувалися рештки польських впливів Радянська влада підтримувала все українське, а русифікація розгорнулася дещо пізніше.

Після 2-ї світової війни, коли землі Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини увійшли до складу повоєнної Польщі, все тамтешнє українське населення (482 109 чоловік) на основі угоди з СРСР про "обмін" населенням було депортоване до СРСР.2 Ще 140 575 українців і членів змішаних польсько-українських родин в межах операції "Вісла" 1947 року уряд насильницьки переселив з батьківських земель на територію Східної Німеччини, котра відійшла до Польщі й звідки вже викинули німецьке населення.3 Польський дослідник Є.Місила вважає, що загальна кількість виселеного українського населення сягала до 150 тис. осіб.

1 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.52.
2 Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. – 4.2. – С.391.
3 Акція "Вісла": вигнані з рідної землі // Голос України. – 2000. – 22 січня.

При цьому щоб полегшити асиміляцію українців, їх розміщували "врозсип" між поляками, не більше 3-4 родин в одну місцевість. Ізольовані в польськомовному оточенні, вони значно легше полонізовувалися. Жодних питань про українські школи, громади, зрозуміло, виникнути не могло. У програмних засадах акції "Вісла" чітко сказано: "Основною метою переселення поселенців за акцією "Вісла" є їх асиміляція в новому польському середовищі. Докласти зусиль, щоб цієї мети було досягнуто. Не вживати до цих поселенців назви "українець". У разі, якщо з поселенцями на Повернені Землі проб'ється інтелігентський елемент, треба його поселяти окремо і далеко від громад, де живуть поселенці з акції."[Там само.]

Мало того, у 60-80-ті рр. в ПНР кількість українських шкіл зменшилася із 152 до 29. [Іванішин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.28.] 1977 року відповідним розпорядженням змінили українські назви 110 населених пунктів, і лише протест польських інтелігентів змусив уряд повернути історичні назви частині місцевостей. Польща – шляхетська, мілітаристська чи соціалістична – ніколи не відмовлялася від прагнення стати етнічно однорідною країною. З 1340 р. обмежена на Заході німецьким тиском, вона, врешті-решт, практично домоглася свого, щоправда, ціною втрати більшості земель на Сході. Українська ж мова під Польщею всупереч антиукраїнській політиці останньої вижила лише завдяки зусиллям і жертовності українського громадянства.

* * *

Окрім русифікації та полонізації історія дала українській мові ще одне подібне випробування – румунізацію. Про неї згадують менше, оскільки Румунія загалом недовго владарювала на окремих українських землях. Проте саме румунізація явила приклад досягнення мети в боротьбі з українською мовою.

Історична доля розпорядилася так, що українська громада в Румунії формувалася не від доброї волі. Переважно це були вигнанці: соратники гетьмана Мазепи та Пилипа Орлика, втікачі із Запорізької Січі після її зруйнування російськими військами, шукачі кращої долі та вільних земель, котрі не бажали їхати за океан чи на Далекий Схід…  

Так сталося, що більшість із них пустила коріння у Південній Буковині та Мараморщині (відповідно Сучавський та Марамуреський повіти). Крім того, в міжвоєнний час деякі українські землі перебували під владою Бухаресту. Як тут склалася доля української мови?

1919 року повної румунізації зазнали 38 українських шкіл, 1920 – ще 84. Серед перших були українські гімназії в Чернівцях, Кіцмані та Вижниці, де готували національно свідомі педагогічні кадри. За ними повністю румунізували місцеві ремісничі школи, а також Чернівецький університет. [Мелодію гімну заглушив обурений свист // Урядовий кур'єр. – 1999. – 28 серпня.] Подібно до Польщі, румунська влада у 1924 р. – через п'ять років по окупації Буковини та Бессарабії з частиною сучасної Одещини – видала закон, згідно якого всі румуни, котрі "загубили матірну мову" (зрозуміло, про кого йдеться), мають давати освіту дітям лише в румунських школах. Врахуємо, що Буковина з австрійських часів мала автономію та широку систему україномовного шкільництва. До 1927 р. усе це ліквідували. Вціліли такі крихти, як міністерське розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялися лише кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців. Але 1933 року скасували й це. А 9 вересня 1934 р. всіх українських вчителів, які вимагали вивчення української мови, спеціальним розпорядженням міністерства виховання Румунії звільнили з роботи "за вороже ставлення до держави і румунського народу". Українська мова так і не знайшла доступу до шкіл Буковини протягом усього періоду румунської окупації.

Агресивність румунізації перевершила навіть Польщу. Для її виправдання Бухарест провів свій перепис населення на Буковині, щоб довести: румунізація проводиться на прохання місцевого населення. Зокрема, якщо за австрійським переписом 1910 року українці були найчисленнішою нацією Північної Буковини, то за румунським "переписом" 1919 року найчисленнішими виявилися вже румуни. У 1927 р. префекти окупованих повітів розіслали таємні інструкції на місця щодо порядку проведення нового перепису. Його мета залишалася старою – довести, що Північна Буковина є історичною румунською землею, тому українській мові тут не місце. Тоді цю акцію зірвали українські депутати румунського парламенту А.Лукашевич і Ю.Лисан, виступи котрих набули значного розголосу. Проте національна та мовна статистика населення фальсифікувалася румунським урядом і надалі. Аби зменшити чисельність української громади в Румунії, уряд Чаушеску, наприклад, офіційно запровадив такі "національності", як "гуцул", "русин", "хохол". Оскільки українців не дуже багато, то немає і потреби в якихось україномовних школах, виданнях. А "гуцули" й "хохли" питання про свої мовні права взагалі не ставили.

Загалом шовіністична ідея "Великої Румунії" за своєю сутністю схожа на "Польщу від моря і до моря" або "єдину та неподільну Росію". І засоби були подібні. Навіть падіння фашистського режиму й прихід до влади комуністів нічого не змінили в національній політиці Румунії. Досить згадати, що гімн СРР починався словами: "Партія, Чаушеску, Румунія…" Про інтернаціоналізм не згадувалося. Протягом 60-80-х pp. закрили всі українські школи та ліцеї, заборонили Українську греко-католицьку церкву. Утиски під час прийому до вузів та на державні посади призвели до масової зміни українцями своєї національності, які відмовлялися від мови, змінювали прізвища. З 840 тис. українців Румунії в 1979 р. визнали свою етнічну приналежність лише 159 тис.1 Не дивно, що за переписом 1992 р. українське населення Румунії зменшилося ще більше – до 66 тис. (хоча за неофіційними даними його щонайменше втричі більше).2

Демократичні зміни в Румунії виявили, що реалізовувати надані конституцією 1992 року національним меншинам права вже особливо немає кому. Українська община здебільшого пасивна. Більшість місцевої молоді українського походження після навчання в педінститутах України не може, або не хоче викладати українську мову в Румунії. На виділені румунською владою в Сучавському педагогічному училищі 25 місць для дітей-українців – майбутніх викладачів рідної мови – претендувало лише вісім абітурієнтів, кілька з яких виявилися румунами. Навіть богослужіння в українських православних церквах для нащадків козаків ведуть священики-румуни.3 Українська громада в Румунії з часом таки може зовсім зникнути, асимілюватися, оскільки думки тамтешніх українських дітей одягнуті в румунські слова.

1 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.28.
2 Самсоненко Л. Ким вважають себе українці в Румунії // Урядовий кур'єр. -1999.-23 березня.
3 Там само.

* * *

Українському населенню Закарпаття протягом своєї історії довелося перебувати в складі трьох держав: Угорщини, Чехословаччини та на сучасному етапі – Словацької республіки. З одного боку українцям Закарпаття до певної міри пощастило, коли у 1919 р. їх землі потрапили до складу Чехословаччини – найдемократичнішої з новостворених держав Східної Європи. Треба сказати, що чехи не забули тривалих польсько-українських суперечок на Празькому конгресі 1848 р. Чехи скликали Слов'янський конгрес, аби узгодити спільні інтереси в боротьбі проти Габсбургів, і були досить здивовані, коли з'ясувалося, що поляки не бажають визнавати українців за окрему націю з рівними мовними правами. Досягнення компромісу для врятування роботи конгресу стало тоді можливим завдяки чеському втручанню в суперечку.

Мовна політика чехів, котрі свого часу самі зазнали інтенсивного понімечення, своїм лібералізмом принципово відрізнялася від полонізацій, румунізацій, русифікацій… Уряд підтримував українське шкільництво. В 1938 р. у Закарпатті працювало 469 народних, 138 фахових і 23 городянські школи, де домінувала українська мова. Крім того, діяли 5 українських гімназій і 4 вчительські семінарії.[ Українцеві знайти роботу було найважче // Голос України. – 1999. – 28 серпня.] Історик О.Субтельний наводить трохи інші дані: 851 українська початкова школа й 11 гімназій.

Так чи інакше, але уважне ставлення чеського уряду до української освіти свідчить про фактичне визнання ним прав української мови, чого майже ніколи і ніде більше не спостерігалося. Навчання в народних школах було обов'язкове і безплатне. Що ж до середньої освіти, то учні з незаможних родин, які добре вчилися, звільнялися міністерством освіти від шкільних сплат, хоча загалом середня освіта в Чехословаччині коштувала дорого. Крім того, старанні учні й студенти Закарпаття могли розраховувати на державну стипендію й прожиток в державних інтернатах під час навчання у вузах Чехословаччини.

"В ім'я об'єктивності сьогодні мусимо визнати, – писав в середині 60-х pp. професор П.Стерчо, – що коли б не так поставлене шкільництво, Закарпаття не могло б було дійти до своїх Славних Березневих днів 1939 року, Закарпаття не могло б було видати з-поміж себе ряд інтелігентів світового рівня, Закарпаття не могло б було дати з себе невмирущих борців за волю України. Очевидно, шкільництво не було одиноким чинником у цьому напрямі, але воно було важливою передумовою." [Там само.]

Проте, з іншого боку саме українці Закарпаття виявилися найбезправнішими в історії серед усіх західних українців. Угорці, чия влада тут протрималася майже століття, не забули їх підтримку російських військ та австрійської влади під час придушення угорського національного повстання під проводом Лайоша Кошута. "Русина (себто українця – авт.) на Угорщині не вважають людиною… На русинів перенесли мадяри всю ненависть, якою палали на росіян за погром 1849 р. Нищити русинів зробилося немов патріотичним обов'язком мадярським", – писав львівський журнал "Життя і слово" на рубежі XX ст. [Там само.]

За таких умов під впливом посиленої мадяризації більшість освічених українців асимілювалися. Для них з'явився особливий термін – мадярони. Число українських початкових шкіл з 479 у 1874 р. було зведено нанівець до початку XX ст. Україномовні видання зникли. Опір мадяризації чинили окремі особи. Серед них був і Августин Волошин, практично все життя якого пройшло під знаком цієї боротьби. Саме угорські війська окупували Карпатську Україну в 1939 p., змусивши уряд Волошина емігрувати. На закарпатські терени повернулася мадяризація. "Го модьор кеньир есий – мадьорул ийш бесий!" ("Якщо їси мадярський хліб, то по-мадярськи й говори!") – повчали угорці.

Як завжди, головний удар завдавався по освіті, адже українську мову мали забути насамперед діти. На шляху до повної мадяризації українців угорський уряд спирався на твердження, начебто місцеве населення є окремим русинським народом, котрий не має відношення до України, а протягом століть мав органічні зв'язки з угорцями. Але влада Будапешту над українськими землями була не надто довгою, щоб українці зреклися батьківської мови на румунський кшталт. Проте створена угорцями для полегшення мадяризації українців ідея русинства не зникла в історії разом із мадяризацією.

* * *

Починаючи з 1990 p., коли з ініціативи обласних органів Компартії України створилося культурно-освітнє Товариство карпатських русинів, політичне русинство знову вийшло із архівів на світ Божий. Як колись за угорських часів, у самоназви карпатських українців "русин" і "руський" почали вкладати політичний антиукраїнський зміст.

Намагання купки авантюристів створити новий, четвертий східнослов'янський народ аби виступати від його імені, зіткнулися з необхідністю створення нової русинської мови. Настоятель ужгородського Кафедрального Свято-Хрестовоздвиженського собору УПЦ Московського патріархату о.Димитрій Сидор розпочав друк свого перекладу Євангелія на "русинский язык", котрим слугувала говірка його рідного села. Також для кодифікації штучного "язичія" 16-17 квітня 1999 р. у словацькому місті Пряшеві проходив міжнародний науковий семінар під керівництвом професора з Канади П.Магочі, що фактично виявилося черговою атакою на українську мову і втручанням до внутрішніх справ України. Адже разом із створенням "русинського народу", а часто й попереду його, творилися якісь псевдо офіційні структури з чіткою політичною метою: "Временное правительство Подкарпатской Руси", "національно-визвольний комітет", "відповідальне командування робітничої армії русинського народу"…

Дуже швидко розмови політичних русинів перейшли від автономії Закарпаття в складі України до "возз'єднання" з Чехо-Словаччиною, а після її розпаду – з Угорщиною (повернення у лоно Святостефанської корони). Міжнародні карпатознавчі конференції в Ужгороді під час обговорення проблем історії, культури і мови Закарпаття неодноразово давали оцінку політичному русинству й підкреслювали, звідки дмуть вітри у його вітрила. Із резолюції конференції 1991 року: "Орієнтація Товариства карпатських русинів на Москву, Прагу і Будапешт веде фактично до асиміляції корінного населення Закарпаття (українці за переписом 1989 р. складали 78% населення краю – авт.), відриву його від природних етнічних коренів української історії і культури".1

У випадку з угорським впливом усе начебто зрозуміло. Русинство є відголосом мадяризації, а з набуттям ним політичних рис перетворилося на приховану форму сепаратизму. Сучасна Словаччина всіляко намагається "русинізувати" українську громаду в цій країні. Принаймні авантюристи політичного русинства намагаються представляти всіх українців Словаччини. Відповідно "русинский язык" має викладатися для українських дітей у школах замість української мови. А от тісний зв'язок ідеї окремого "русинського народу" з політикою русифікації українців проглядається не одразу.

"Науковим комуністам", теоретикам інтернаціоналізму та "нової історичної спільноти" дуже вигідно було сприяти русинізації Закарпаття для полегшення русифікації та "советизации" краю. Сьогодні цю ж ідею підхопили відтворювачі померлого СРСР у вигляді Великої Росії. Серед них колишній секретар Закарпатського обкому КПУ з ідеології, нині народний депутат України І.Мигович і колишній завідувач відділом агітації та пропаганди цього ж обкому М.Макара, нині директор бутафорського Інституту карпатознавства Ужгородського університету. За ними виходить, що русинський народ жорстоко пригноблюється і асимілюється Україною. Навіть світоч російської демократії О. Солженіцин, погоджуючись у книзі "Архипелаг ГУЛАГ" дати волю і незалежність Україні, не обминув "увагою" долю бідних русинів під українською владою: "А Карпатская (Червонная) Русь?.. Требуя справедливости к себе, как справедливы будут украинцы к карпатским русским?"2 І знову про русинів у шовіністичній фантазії "Как нам обустроить Россию": "…В отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи…"3

1 Цит. за: Мишанич О. Політичне русинство – сепаратизм у дії // Літературна Україна. – 1999. – 13 травня.
2 Солженицын А. Малое собрание сочинений. – М., 1991. – Т.7. – С.43.
3 Солженицын А. Как нам обустроить Россию. – Л., 1990. – C.11.

Тисячу разів правий був академік В.Вернадський коли зазначав, що "російська демократія закінчується там, де починається українське питання". [Цит. за: Іванченко Р. "Українське питання" в розрахунках російських політиків // Літературна Україна. – 1996. – 21 листопада.]

* * *

Як бачимо, українська мова протягом століть вважалася ворогом не лише офіційних Росії-СРСР з їх політикою русифікації, але й практично усіх інших сусідів України. Полонізація, румунізація, мадяризація за своєю сутністю, ідеологією, засобами в основному повторювали русифікацію, адже мета в них була одна – асиміляція українців. У вирі цих процесів українській мові довелося пройти через важкі випробовування, проте жодній силі не вдалося звести її нанівець. Навпаки, після тривалих утисків відбувалися злети українства, короткочасність котрих обумовлювалася лише зовнішньополітичними обставинами. Врешті-решт, історія поставила крапку на цих утисках, але від нас залежить, щоб подібне не повторилося. Сумна доля українства Румунії наочно свідчить про небезпеку безбатченків. 

ІІІ
Сучасне становище української мови:
чи є зміни?

Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову
Ліна Костенко.

1. Українська мова і армія

Армія традиційно є одним з усталених суспільних та державних інститутів. Усі досягнення і проблеми даного суспільства чи держави відображаються у ній найяскравіше. Зокрема, і мовне питання також.

На початку перебування у складі Росії Україна тривалий час мала власне козацьке військо, з існуванням котрого царат мирився, враховуючи потребу в ньому для війни з Туреччиною. Російська влада на українських землях підтримувалася власне російськими військовими залогами. Наприклад, у 1737-1738 рр. в Україні знаходилися 50-75 російських полків. Однак з остаточним закріпленням Росії у Північному Причорномор'ї потреба в українському війську в царата відпала. Влада почала вбачати в самому факті його існування небезпеку українського повстання. Тому 1775 р. під час повернення з чергової війни проти Туреччини російські війська зруйнували Запорізьку Січ, а в 1783 р. всі українські козацькі полки розформували. Натомість створили регулярні уланські, до яких на 6-річний термін вербували українських селян та інородців. На відміну від старих українських загонів ці нові з'єднання вже можна було використати для русифікації українців, котрі несли в них службу.

Проте оскільки до російської армії за власним бажанням потрапляла порівняно невелика частка українців, русифікація в армії охоплювала небагатьох.

Найстрашнішим ударом по українству виявилося запровадження в Україні 1797 року рекрутчини – військового призову. Термін військової служби тоді становив 25 років. Фактично ж служба була пожиттєвою, бо нелюдська муштра і часті війни

значно скорочували життя. Звичайно, армійська служба активно застосовувалася у політиці масштабної русифікації неросіян у Російській імперії, навіть йшла в її авангарді. Адже протягом такого тривалого терміну перебування у замкнутому, скутому кийовою дисципліною російськомовному оточенні українці були приречені на зросійщення. Ну, а для придушення незадоволення російські офіцери мали значний вибір засобів: від гауптвахти й шпіцрутенів до арештантської роти чи заслання на Кавказьку війну.

Подібне становище зберігалося аж до самого кінця існування імператорської армії. Між іншим, серед перших частин петроградського гарнізону, котрі під час Лютневої революції 1917 року виступили проти царату, був Волинський полк. Навіть утворився революційний штаб українських військових частин Петрограда, серед завдань котрого була й просвіта солдатів-українців в революційному дусі, але українською мовою.

Радянська влада швидко усвідомила небезпеку для себе з боку власне українських військ. Петроградська та подібні до неї українські військові організації в Росії зазнали розгрому. Згодом зникли українські червоні з'єднання, як Червоне козацтво, Богунський, Таращанський полки, 1-а і 2-а Українські радянські дивізії… З метою укріплення політичної (та й проросійської також) свідомості їх підсилили комуністами й комсомольцями з Росії, котрих лише у першій половині 1919 р. відрядили до Західного та Південного фронтів, куди входили українські частини, 40 тис. [Краснознаменный Киевский. – К., 1989. – С.42.] Для більшої надійності до складу Українських радянських дивізій ввели інтернаціональні полки. Червоних командирів-українців поступово знищили, як В.Боженка, Т.Черняка, М.Щорса.

Так українські червоні війська, "розмиті" росіянами й інтернаціоналістами, поступово втратили український дух, і їх перекинули воювати подалі від України. В них запанувала російська мова – мова робітничого класу найбільш революційного народу, оскільки українська мова вважалася проявом петлюрівщини.

Поки українці воювали на Кавказі, Тамбовщині, у Середній Азії, саму Україну наводнювали російські частини. Робилося це "на прохання" КП(б)У, котра у резолюції, затвердженій на Гомельській конференції в жовтні 1919 р., стверджувала: "Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні бути місцевого походження".1 Як результат, у 1-й половині 1920 р. на українських теренах дислокувалося 1,2 млн. бійців Червоної Армії та Продовольчої армії.2 Українців серед них, за радянськими статистичними даними 1921 р., було лише 8%.3

* * *

Внаслідок подібної політики мовні порядки у новоствореній Червоній Армії копіювали царське військо. Мільйони українських юнаків після кількарічного перебування в армії на теренах Радянської Росії поверталися до України (якщо взагалі поверталися) національно та мовно деморалізованими, перетвореними на важіль російського впливу на решту української молоді. М.Скрипник на XII з'їзді РКП(б) так оцінював ситуацію:

"Армия до сих пор остается орудием русификации украинского населения и всего инородного населения. Правда, ПУР (політичне управління – авт.) за последнее время начал выписывать газеты на национальных языках. Но вся эта работа еще впереди, и нам необходимо принять меры, чтобы наша армия не была орудием русификации…"4

1 Цит. за: Білас І. Передумови червоного терору // Військо України. – 1993.–№12.–С85.
2 Кульчицький С. Доба національного відродження // Голос України. – 1999. – 8 травня.
3 Бойко Ю. Шлях нації. – К.,1992. – С.73.
4 Цит. за: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – С134.

Однак інший промовець на з'їзді був ще більш різким: "Тов. Скрыпник коснулся этого вопроса. Это – вопрос об армии. Но он не поставил все точки над "і". Ведь нельзя забывать того, что Красная Армия объективно является не только аппаратом воспитания крестьянства в пролетарском духе, – она является аппаратом русификации. Мы переводим десятки тысяч украинских крестьян в Тулу, заставляем их на русском языке воспринимать все… Здесь есть инерция великорусского командного аппарата – у нас в огромной массе командный состав русский.

Ведь можно даже переведенных в Тулу украинских крестьян при русском командовании политически и культурно воспитывать на украинском языке. Здесь другой вопрос – вопрос о создании кадров армии, говорящих на национальном языке."1

Порівняно полегшувало проблему українізації військ в УРСР те, що VIII з'їзд РКП(б) з метою перекладення витрат на утримання військ з центру на республіки постановив перспективу переходу до територіальних військових з'єднань. В умовах повоєнної руїни це був найдешевший варіант армії. До 1930 р. на територіальну систему перевели 58% усіх стрілецьких дивізій Червоної Армії.2 Ще на 1 січня 1938 р. в складі армії нараховувалося 35 територіальних дивізій і 2 окремих полки.3 Саме на їх базі за рішенням XII з'їзду ВКП(б) почали створюватися національні з'єднання Червоної Армії, 5-річну програму розгортання котрих ще 1924 року затвердила Революційна Військова Рада СРСР. Так у Збройних Силах СРСР з'явилися національні військові формування. Вже навесні 1925 р. вони складали 10% усієї чисельності армії.4 X з'їзд КП(б)У 1927 року спеціально розглянув питання українізації культурно-політичної роботи у цих військах. Українська мова впроваджувалася, у першу чергу, в офіцерських школах і територіальних з'єднаннях, розташованих в УРСР. Мало того, вживалися заходи, щоб україномовна література надсилалася до військових частин і поза межами України. Радянські військові історики, перераховуючи регіони СРСР, де програма розгортання національних формувань була успішно виконана, ставили Україну на перше місце, попереду Білорусії, Закавказзя, Середньої Азії та Поволжя.

Крапку на українській мові в армії було поставлено разом із згортанням українізації. Радянський імператор Сталін готувався до війни за перемогу світової комуністичної революції. Індустріалізація супроводжувалася швидким накачуванням м'язів, тотальною мілітаризацією. Поступово територіальні національні з'єднання переформовувалися на загальносоюзні за екстериторіальним принципом комплектування.

1 Там само.
2 50 лет Вооруженных Сил СССР. – М., 1968. – С.174.
3 Павловский И. Сухопутные войска СССР. – М. 1985. – С.65.
4 50 лет Вооруженных Сил СССР. – С. 180.

Разом із переформуванням до військових колективів приходила російська мова. Після спеціальної постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 7 квітня 1938 р. останні національні частини зникли, і національні мови знову поступилися місцем у казармі російській. Це співпадало із загальною імперською політикою мовної уніфікації, але пояснювалося виключно потребами підвищення боєздатності перед неминучою війною проти капіталістів.

Пояснення були начебто логічними. Адже військовий підрозділ, де накази віддаються різними мовами, – це небоєздатний підрозділ. Лише мова, що за будь-яких обставин миттєво сприймається на всіх рівнях і в усіх ланках, може підняти комунікабельність і взаємодію між складниками військового колективу. Однак подібні обґрунтування виглядають вельми хиткими, коли застосовуються для ігнорування в армії лише української чи, скажімо, білоруської мов. Згадаємо, що 1941 року Москва не зупинилася перед відновленням національних дивізій, серед особового складу котрих переважали представники однієї нації, а накази віддавали їхніми рідними мовами. Досить було того, щоб російську знали хоча б їхні старші командири. І це ніяк не погіршувало боєздатність цих формувань, укомплектованих вірменами, азербайджанцями, естонцями, латишами, литовцями… Загалом існували 2 управління національних стрілецьких корпусів (8-й Естонський і 130-й Латиський), 17 стрілецьких та гірських стрілецьких дивізій, 5 кавалерійських дивізій тощо. [Военный энциклопедический словарь. – ML, 1986. – С.481.] Севастополь захищала 95-а Молдавська стрілецька дивізія, назву котрої ви і сьогодні можете знайти серед інших частин безсмертного гарнізону на обеліску на центральній міській площі Нахімова. От тільки української мови не можна було почути в лавах армії переможниці на офіційному наказовому рівні. Хтось "нагорі" вирішив, що тим 6 мільйонам українців, котрі воювали у складі діючої армії, буде достатньо самої російської, адже її добре розуміють. Складається враження, що проблеми для української мови полягають у її спорідненості з російською.

* * *

Після війни Радянська Армія перетворилася на один з головних інструментів русифікації неросіян. Як зазначала передовиця газети "Красная звезда" від 20 січня 1973 р. під назвою "Язык нашей дружбы и братства", висока наукова організація, різноманітна оснащеність всіх родів військ, складність процесів командного програмованого управління, динамізм дій, коли "человеку некогда мысленно переводить команду с одного языка на другой, надо мгновенно ее понять и приступить к исполнению. А это может сделать только воин, свободно владеющий русским языком".

Теоретичні й практичні заняття в армії та на флоті велися однією мовою міжнаціонального спілкування – російською. Цьому сприяла кадрова політика, коли в одному підрозділі могли опинитися представники десятків національностей. У випадку з українцями це також означало, що нести службу доводилося поза межами України. Тобто протистояти російськомовному середовищу, в яке штучно помістили українців, було практично неможливо. Натомість до України їхали служити представники інших народів СРСР, переважно росіяни, підкріплюючи політику русифікації та асиміляції України. Зокрема, у 1990 р. 70-75% офіцерів трьох військових округів України були росіянами, а у внутрішніх військах МВС їх частка навіть сягала 80%. Тим часом українські офіцери здебільшого починали нести службу по так званому "великому колу": Крайня Північ, Сибір, Забайкалля, Середня Азія, іноді групи військ у Східній Європі і лише під пенсію з'являлася надія повернутися до України. Зокрема, того ж таки 1990 року офіцерський склад Забайкальського і Далекосхідного округів на 60% складали українці.

Питома вага українців у офіцерському корпусі Радянської Армії (понад 40%) значно переважала частку українців у населенні СРСР. Ось яким був типовий життєвий шлях цих офіцерів та їхніх дітей. Гарнізонні містечка далеко від України в російськомовному оточенні, де ступінь знання російської прямо впливає на перспективи кар'єри. Тим часом діти навчаються в російських школах на російській культурі (для того й тягнули українців служити подалі від України, бо у містечку де-небудь в Казахстані ніхто не стане створювати умови для вивчення дітьми українців своєї рідної мови), а згодом "відточують" російську мову у вузах або тих же військових училищах. Все це було ще одним аспектом вікової послідовної політики русифікації українства з метою їхньої асиміляції Росією.

* * *

Створення у 1992 p. Збройних Сил України начебто відкрило українській мові шлях до війська. Вперше за триста років армія перестала бути інструментом русифікації українців, проте і на цьому шляху довелося зіткнутися з масою проблем.

Не можна казати, що вище військове керівництво не надавало відповідного значення цьому питанню. Перший міністр оборони України генерал Морозов сам вивчив українську, подаючи приклад підлеглим, а потім підписав директиву Д-30 про офіційне впровадження державної української мови в армії. Реалізація цієї директиви, ряду інших наказів, врешті-решт, Конституції України і Закону про мови висвітили чимало труднощів.

По-перше, майже з нуля довелося розпочинати створення україномовної військової еліти. Головним чинником тут є виховання майбутніх офіцерів на національно-патріотичних традиціях українського народу, професійне оволодіння як своєю безпосередньою військовою справою, так і державною українською мовою. Відчутно гальмує цю справу нестача україномовних навчально-методичних посібників та іншої учбової бази. Зокрема, з 200 000 книжок загального фонду бібліотеки Національної Академії оборони України – єдиного навчального закладу в країні, котрий готує генералів та офіцерів оперативного і стратегічного рівнів – україномовними є лише 3%, та й то переважно видання з історії, народознавства, політології. Спеціальних військово-технічних праць українською мовою не просто бракує, а поки що майже немає. Подібна ситуація в єдиних у своєму роді й унікальних військових інститутах та університетах Києва, Харкова, Одеси, Севастополя, де всупереч директиві міністра оборони викладання провадиться російською мовою, тобто мовою іноземної держави. Навчання військ здійснюється за радянськими бойовими настановами, які, зрозуміло, також були російськомовними.

По-друге, наявність великої кількості військовиків-неукраїнців, котрі української мови ніколи не знали, а подекуди і не бажають знати, значно вповільнила її повернення до армії. Фактичним результатом стало перетворення Збройних Сил, які раніше були виключно російськомовними, на двомовні, як і сучасне українське суспільство в цілому. Двомовність є протизаконною з правової точки зору, оскільки військова служба є державною службою. Під час відвідин однієї з військових частин Президент України Л. Кучма прямо наголошував, що армія державна, тому і мова у ній повинна бути державною. Стаття 11 Закону про Збройні Сили України прямо вказує, що у Збройних Силах України використовується державна мова, якою за Конституцією є українська. Ігнорування ж у Збройних Силах чинних законів і наказів є небезпечним і для держави, і для суспільства. Крім того, застосування двох мов у Збройних Силах є зневагою не лише державної мови, а й прав тих військовиків, котрі готові та бажають перейти на українську (наприклад, серед курсантів Київського військового інституту управління та зв'язку таких у 1997 р. було70% [Сусь Б. Українській армії – українську мову // Літературна Україна. – 1999. – 2 вересня.]).

З одного боку принциповим досягненням стало прийняття тимчасових статутів Збройних Сил. Це готує підґрунтя для щоденного україномовного службового спілкування у військах. Але з іншого боку поки що вочевидь те, що в бойовій обстановці будуть звучати саме російські команди, особливо у технічних родах військ – авіації, ППО, на флоті. Старше покоління українських офіцерів ніколи спеціально не вивчало української мови, знає її лише на побутовому рівні, тому не здатне вести динамічний діалог українською в повсякденній службі поза парадами чи урочистими зборами. До того ж неможливо швидко знайти адекватну заміну російській системі команд, термінології, професійному жаргонові, котрі складалися віками. Але останнім часом складається враження, що дехто саме цими аргументами обґрунтовує небажання щось змінювати в становищі української мови в армії, котра завдяки такому формалістичному підходові штучно обмежується російською.

Можливо, дехто просто не розуміє важливості мовного питання в армії. До речі, заступник міністра оборони Росії А. Кокошин у 1995 р. так підкреслював значення рідної мови для збройних сил, зрозуміло, маючи на увазі російську: "Главенствующее внимание к языку должно пронизывать всю воспитательную работу в армии и на флоте, при подготовке офицерских кадров… Для единства России, усиления ее влияния в мире Пушкин, создавший современный литературный язык нашей страны, сделал больше, чем многие тысячи самых крупных государственных сановников и генералов."[Кокошин А. Армия и политика. – М., 1995. – С.250.] Коли ж, нарешті, і в Україні всі усвідомлять значення рідної мови для своєї армії?

Поки що можна констатувати лише порівняне покращення мовної ситуації у збройних силах, але загалом воно залишається нерозв'язаним, як і в усьому суспільстві. Ймовірно, тільки разом їх і можна буде остаточно вирішити.

2. Українська мова і церква

"Кожна віра, – писав І.Огієнко, – найміцніше зв'язана з рідною мовою народу, бо рідна мова – то основний родючий ґрунт кожної віри. Рідна мова – шлях до Бога." [Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки. – Львів, 1995. – С.23.] Це дуже добре розуміли візантійські місіонери, котрі принесли християнство на нашу землю. Щоб процес сприйняття нової віри проходив у язичників легше, вони застосовували у богослужбовій практиці їхні місцеві мови, не нав'язуючи канонічну грецьку, як це робили католики з латиною. Так жива слов'янська (майбутня українська) мова потрапила в церкву, де в суміші зі староболгарською згодом дала церковнослов'янську. Хоча вона й відрізнялася від розмовної мови, проте сприймалася нашими предками значно легше, ніж канонічна грецька, дозволяючи швидше адаптуватися до нової релігії.

Однак з часом церковнослов'янська сама перетворювалася на консервативну канонічну мову православ'я, все більше і більше несхожу на живу розмовну мову народу. Тому в середньовіччі постало питання про наближення цієї так званої "книжної" мови до зрозумілої широким народним масам, або ж і цілковита відмова від неї.

Відомо, що це питання порушувалося одночасно в багатьох країнах середньовічної Європи, де народи вимагали створення національної церкви – з вживанням рідної мови, здешевленим обрядом, без інквізиційних багать та індульгенцій. Так постала Реформація, у фундаменті котрої лежали переклади церковних текстів з латини на рідні мови. 

Дещо подібною була і доля української мови в церкві. Під впливом європейських реформаційних рухів та виходячи з потреб протистояння покатоличенню, Українська православна церква (УПЦ) розширювала вживання української мови замість церковнослов'янської, починаючи з перекладів нею релігійних книг: надруковані німцем Швайцпольтом 1491 року Часословець і Осьмигласник, "Літургікон" 1508 року, Пересопницьке Євангеліє (1561 р.) ченця Саноцького і архімандрита Григорія, Крехівський Апостол 1572 року, львівський "Апостол" Івана Федорова (1574 p.), перша повна українська Біблія (1581 р.) Острозької академії…

Під час переписування книжок від руки часто використовувалися місцеві діалекти, фонетичні та лексичні елементи, що сприяло їх поширенню серед народу. Це також створило можливість вживання української мови безпосередньо у богослужінні. Українські церковні книжки активно завозилися і до Московського царства, де бракувало власних освічених людей, а до православних українців ставилися менш підозріливо, ніж до європейців або навіть греків. Саме тому, наприклад, Острозька Біблія у 1663 р. була перевидана у Москві. Сотні представників української церкви на запрошення з Росії несли туди освіту в XVII-XVIII ст.: Ф.Прокопович, С.Яворський, Д.Туптало, С.Полоцький… У 1700-1762 pp. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади Росії, тоді як власне росіяни – лише 47. [Субтельний О. Вказана праця. – С.179.] Я к уже зазначалося, вони засновували і очолювали церковні, освітні, культурні установи, виправляли тексти релігійних книжок та робили нові переклади. Був час, коли Синод на три чверті складався з українців, а всі єпископи Росії, з Сибіром включно, також були українцями, переважно вихованцями Київської Академії. [Полонська-Василенко Н. Вказана праця. – С.386.]

Проте все це зовсім не похитнуло притаманної московитам фанатичної віри у власне месіанство. Навпаки, вони почали коригувати українців, що незабаром перетворилося на відвертий диктат. Натхненником цього на перших порах було московське духовенство, котре швидко збагнуло небезпеку з боку української церковної літератури.  

Книгодрукування поширювало прогресивне вільнодумство, яке могло розхитати московський абсолютизм із середини. Ще в 1622 р. з подання патріарха Філарета московський цар Михайло наказав спалити всі наявні у державі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" К.Ставровецького. Патріарші розпорядження і ухвали соборів інкримінували українським авторам "примрачная реченія", а на противагу вводили офіційні посібники з правилами "о произношеніи россійских букв".

Більше того, пильне око московського патріарха і "освященнаго собора" робило все можливе не тільки для припинення ввезення до Росії книг з України (із-за "литовскаго рубежа", з "черкасской земли", як тоді вони говорили), але й намагалися знищити книгодрукування в самій Україні, як до того переслідували свого першодрукаря Івана Федорова. Цар Олексій Михайлович у договорі з поляками вимагав, щоб "все те, в котрих местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был безчестных воровских книг никому с нашего королевского величества подцаных нигде не печатати под страхом смертной казни".[Цит. за: Харчук Б. Слово і народ // Випробування істиною. – С.64.]

Активна діяльність запрошених з України "вчених людей" незабаром теж почала викликати занепокоєння московської державної та церковної влади. На церковному соборі 1690 р. були піддані осуду "кіевскія новыя книги" П.Могили, С.Полоцького, Э.Славинецького, Л.Барановича, А.Радивиловського та інших авторів, накладено на них "проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но многогрубо". [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.23.] Це було першими кроками у тривалій боротьбі російської церкви з українською мовою.

* * *

Ставлення Російської Православної Церкви (РПЦ) до української мови в богослужінні та україномовної релігійної книги стане більш зрозумілим, якщо з'ясувати роль, котру все життя відігравала РПЦ у Російській державі. Саме виникнення РПЦ з власним патріархом на чолі тісно пов'язане із світською владою, дії котрої вона постійно освячувала.  

Протистояння патріархів з князями та царями в Росії були явищами поодинокими і найчастіше закінчувалися на користь останніх. Яскравим прикладом може бути позбавлення патріаршого сану в 1656 р. Никона за намагання встановити зверхність церковної влади над світською. Щоб остаточно придушити можливі незгоди патріарха з можновладцями, "європеїзатор Росії" Петро І для управління церквою створив замість патріархії Святіший Синод. З часом РПЦ перетворилася на частину державної машини Росії, апарат забезпечення царської влади. Начебто від імені Бога вона накладала політичні анафеми: гетьман І.Мазепа, російські народні отамани С.Разін і О.Пугачов. Усе це були політичні вороги царів-імператорів, котрі ніколи не посягали на Бога, а ставили під сумнів всевладдя царату. До речі, Мазепа належав до великих меценатів (сучасною мовою), відбудовував чимало церков, дарував книжки та ікони, але бажав звільнення козацькій Україні. Анафема щодо нього, в розумінні кривавого "революціонера" Петра І, мала стати анафемою прагненням українського народу до волі.

Російські царі вважалися одночасно і главами держави, і главами церкви, верховними захисниками й охоронцями догматів православної релігії. Микола II у бесіді з членами Синоду 5 березня 1905 р. навіть прямо запропонував в патріархи самого себе. [Докладніше див.: Волкогонов Д. Ленін. – М., 1994. – Кн.2. – С.225.] Так намагалися розв'язати кризу, породжену за чверть століття (1880-1905 pp.) диктаторського правління церквою обер-прокурора Святішого Синоду Победоносцева, котрий зробив РПЦ заборолом найчорнішої реакції в країні. За свідченням О.Лотоцького, його називали в Петербурзі "великим інквізитором Російської церкви".

Усе зводилося до формули: "Один правитель, одна віра, один закон, одна мова". РПЦ ідеологічно обґрунтовувала потреби Російської держави, підтримувала імперську національну політику, великодержавний шовінізм, ідеологи котрого вбачали у православ'ї істинне джерело російського патріотизму. Справжніми патріотами Росії вважалися лише православні віруючі. Свого часу богослов Г.Соколов так писав з цього приводу: "Вітчизна і православ'я для народу є синонімами.  

Захищати свою вітчизну – те саме, що боротися за православ'я, а захищати православ'я і православних – стояти за батьківщину".1

Зрозуміло, що РПЦ не могла залишитися осторонь національної політики російського уряду, котрий намагався укріпити імперію асиміляцією інородців. Підкреслюючи роль церкви в русифікації неросійських народів, єпископ Веніамін писав: "Православ'я повинно вести боротьбу не просто з чужою вірою, а й з чужими національністю, звичаями і звичками".2 Офіційно вважалося, що особи, які прийняли православ'я у вигляді РПЦ, ставали не лише членами цієї церкви, а й росіянами. Недаремно наверненим у православ'я давали російські імена та прізвища. "Перехід з однієї релігії в іншу, – наголошувалося в огляді перепису населення Росії 1897 року, – нерозривно пов'язаний в Росії із втратою попередньої національності і рівносильний залученню цієї особи або цієї групи осіб до іншої чи інших національностей".3 Про глибину вкорінення такої думки свідчить хоча б висловлювання великого російського письменника та мислителя Ф.Достоєвського: "Понятие "русский" определяется не составом крови, а отношением к Православию".4

Перетворення православ'я на засіб русифікації досягло таких масштабів, що філософ М.Бердяев відзначав: "Московський шовінізм у московській церкві – це… суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному".5 Наш видатний письменник Пантелеймон Куліш, аналізуючи стан з духовністю в Росії XIX ст., зазначав, що в країні".. .нема віри ні руської, ні грецької, а є віра царська".6 Як наслідок, церква втратила авторитет у народі й співвідповідала за злочини царату. Це була одна з причин того, чому російський народ на критичному етапі історії зневірився в усьому й став легкою жертвою "нової релігії" комуністів. "Святіший Синод, – пророче писав Бердяев напередодні скликання Помісного Собору в серпні 1917 р., – в

1 Цит. за: Шуба О. Вказана праця. – С.86.
2 Там само. – С.90.
3 Там само.
4 Цит. за: Не забывать дорогу к храму // Русский вестник. – 1999. – Февраль.
5 Цит. за: Шуба О. Вказана праця. – С.84.
6 Цит. за: Махун С. "Гарячий Куліш" // День. – 2000. – 27 січня.

останній період свого існування зазнав такого ж розкладу, що й бюрократія, в ньому була та сама гнилість, що й у державній владі. Церковне управління було нав'язане старою державною владою і поділяє його долю."1

У 1943 р. після відомої нічної розмови трьох ієрархів зі Сталіним, цей Валтасар відпустив РПЦ з більшовицького полону. За активного сприяння сталінської влади відбувся Архієрейський Собор, котрий обрав патріарха Олексія. Проте насправді московська патріархія з моменту свого відновлення разом із своїми статутами, положеннями, ритуалами існувала не більше, як сценічна бутафорія, повністю підпорядкована державі. І досягнуто це було руками вищого церковного керівництва, в усьому підпорядкованого голові Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР. Останній важив у церкві куди більше, ніж сам патріарх.

Першим офіційним наглядачем над релігією став генерал держбезпеки Г.Карпов – продовжувач справи обер-прокурора Святішого Синоду Победоносцева. Майже двадцять років він "тримав на контролі" РПЦ, перетворивши її на слухняний напівсвітський орган. Фактично вона була філією ЦК КПРС у церковних справах, забезпечуючи владу партії на цьому "фронті". На практиці це втілилося у дії та заяви, подібні вислову протоієрея Беспалка з селища Володимирівка Марійського району на Донеччині: "Програма КПРС – це голос з неба, нам нічого не лишається, як йому підкорятися".2 Подібне стало можливим у церкві тому, що для РПЦ було не звикати знаходитися в служінні конкретним інтересам російської державної влади. І не мало значення якої Росії – імперсько-шовіністичної чи радянської.

1 Цит. за: Голос православ'я. – 1999. – Вересень.
2 Цит. за: Сергийчук В. Была ли Программа КПСС вещим голосом с неба? // Независимость. – 1995. – 7 апреля.

Особливі відносини РПЦ з державою не припинилися й після розпаду СРСР. Патріарх Олексій II на п'яту річницю свого патріаршества 7 червня 1995 р. в присутності кесаря Б.Єльцина заявив про те, що церква "рука об руку з державною владою буде вести Росію до величі та могутності". Дійшло до абсурду – фактичної спільності (хоча й неофіційної) завдань та мети діяльності РПЦ і реакційних російських кіл. Священик Д.Дутко: "Коммунисты сейчас – патриоты, так называемые фашисты – тоже патриоты, любящие свой народ, отзывчивые к горю народному. <…> Ведь это чудо: коммунист и священник заодно. Более того: и чекисты заодно, они даже просили прощения за то, что арестовали меня." [Дутко Д. Причина всему – золотой телец // Русский вестник. – Февраль. – 1999.] Воронізький епископ Мефодій навіть освятив прапор російських фашистів з РНЄ. Коли нещодавно депутат Держдуми Росії колишній генерал А.Макашов дозволив собі антисемітські висловлювання, він знайшов підтримку в російському суспільстві тільки серед керівництва КПРФ, котре відмовилося засудити висловлювання свого партійного товариша, а також серед фашистів РНЄ та частини ієрархії РПЦ. Схоже на те, що в минулому "православні комуністи" з РПЦ тепер поступово перетворюються на "православних фашистів".

Фактично РПЦ сьогодні намагається знов зробити з православ'я офіційну ідеологію Російської держави, активно виступаючи у якості "троянського коня" російської великодержавної політики. Москва відверто заявляє, що Україна перебуває в сфері її геополітичних інтересів і використовує всі можливі й неможливі засоби просування свого контролю в усі сфери діяльності Української держави. Виконуючи політичне замовлення Кремля, РПЦ намагається посилити, вплив на українське православ'я через Українську Православну Церкву – філію Московського Патріархату. Все, що працює на возвеличення Росії, "віковічної дружби" з нею, всіляко заохочується і підтримується. Як бачимо, принципи життя та діяльності РПЦ залишаються незмінними від самих початків її існування у XV ст.

* * *

Боротьба з українською мовою в церкві тісно пов'язана не лише із загальнодержавною політикою русифікації в Російській імперії, але й із активними намаганнями РПЦ знищити Українську православну церкву, поглинути її та розтворити в собі. Боротьба ця сягає ще середньовічних часів, коли князі Північно-Східної Русі намагалися для підриву політичного впливу Києва перевести катедру митрополита Київського до Володимира-на-Клязьмі. Врешті-решт, це вдалося, а після монгольського погрому з посиленням Москви митрополит перебрався вже туди.1

Митрополити-великороси на цій посаді знаходилися під значним контролем московських князів, і тому більше слугували їх інтересам, аніж православним всієї Русі. Наприклад, святитель Алексій сприяв утворенню Московської централізованої держави і благословляв московського князя на боротьбу за підкорення Твері.

До того ж частина православної пастви опинилася в складі Великого Князівства Литовського, котре Москва вважала своїм конкурентом у справі збирання земель Русі. Митрополит, що сидів у Москві не міг одночасно бути захисником політики Московської держави і пастирем для українських єпархій. Зрозуміло, що Москва не могла не використати вплив митрополита на них для збільшення свого контролю над українськими та білоруськими землями. Неодноразово українські єпископи повідомляли Константинопольському Патріарху про те, що митрополити у Москві не дбають про єдине Христове стадо, а догоджують інтересам московських правителів. Патріарх у свою чергу намагався вплинути на митрополитів. Зокрема, Патріарх Каліста писав митрополитові Олексію так: "Святиня твоя добре знає, що коли тебе хіротонісали, то хіротонісали в митрополита Київського і всієї Росії (тільки так, а не про Русь щодо Московії говорили константинопольські патріархи – авт.), не однієї частини, а всієї Росії. Нині ж чую, що ти не відходиш ні в Київ, ні в Литву, а відвідуєш тільки одну частину (тобто московську – авт.), а другу (тобто українську – авт.) залишив без пастиря, без нагляду й учіння отцівського".[Цит. за: Неправда московських анафем. – К., 1999. – С.217.]

Врешті-решт, святитель московський Іона у 1448 р. сам проголосив автокефалію РПЦ, і остаточно вона сформувалася із розділенням єдиної митрополії, запровадженої ще князем Володимиром Великим, на дві окремі: Київську та Московську. Київська митрополія залишилася у складі Константинопольського Патріархату, а Московська надала перевагу самоізоляції разом із Московською державою. Тим не менше, московські церковні владики не полишали надії зібрати всіх православних під свою руку, тоді як московський цар благословлявся зібрати їх під своєю світською владою.

Зрештою, саме для реалізації останнього і було створено Московський патріархат. Тільки 1686 року царгородський патріарх Діонісій під тиском обставин (політична воля Великого візира Османської імперії, в чиїй владі він перебував, а також спокуса одержати 120 соболів та 200 червінців в дарунок від московських послів) легітимізував самопроголошену московську патріархію.

* * *

Зрозуміло, що якась окрема українська церква в цю схему не вкладалася, як і окрема Українська держава. Після "возз'єднання" України з Росією РПЦ ще 34 роки вела боротьбу за включення до свого складу Київської митрополії, поки 1686 року Іван Самойлович у боротьбі за гетьманську булаву не погодився на вимоги Москви. Тоді одразу ж почалася русифікація нових єпархій.

Уже в XVII ст., як зазначалося вище, в Москві недоброзичливо ставилися до української церковної книжки. Спершу церковні владики обмежували її поширення в Росії, а 1721 року влаштували пожежу, яка знищила бібліотеку Печерської лаври у Києві (до речі, це був не останній подібний захід у боротьбі проти українського слова). Але тепер, застосовуючи інструменти світської влади, вони отримали можливість взагалі не допускати їх написання. За розпорядженням уряду діяв спеціальний цензор, котрий виправляв українські тексти перед друкуванням. Коли 1726 року один з київських ігуменів просив дозволити надрукувати акафіст св. Варварі, написаний київським митрополитом, згода на це була надана з умовою, що акафіст буде перекладено "на великороссийское наречие". Те саме повторювалося й пізніше. У 1769 р. Київська лавра ходатайствувала перед Синодом про дозвіл друкувати українські букварі, бо московські в Україні не купують. Але Синод відмовив. Навіть старі книжки українського друку єпархіальному начальству наказали вилучати й замінити надісланими з Москви.

З останньої чверті XVIII ст. київські митрополити згідно з урядовими побажаннями запровадили російську мову викладання у Київській академії, а згодом і в інших духовних школах. Особливу старанність у витісненні української мови виявив у 1780-х pp. митрополит Самуїл Миславський, котрий запровадив у академії російські підручники та російських викладачів. Кількох студентів відрядили до Московського університету вивчати російську мову для майбутнього її викладання у Київській академії. У 1786 р. Миславський наказав також, щоб в усіх церквах священики та дяки правили службу й читали молитви "голосом, свойственнымъ россійскому наречію".1

За півстоліття до цього викладачі-українці у московських землях створювали школи й мимохідь призвичаювали учнів-великоросів до української вимови. Тепер вживалися заходи з виправлення цих наслідків та викорінення української мови в українських духовно-освітніх закладах. Київський митрополит Гавр. Кременецький зневажливо говорив про неї, як про "простонародное старинное здешнее, с польским и славянским смешанное наречие", і намагався навіть українські історичні пам'ятки перекладати "на чистый российский слог".2

Для усунення української вимови давалися спеціальні настанови по церкві. Єпархіальні начальники зобов'язувалися слідкували, аби священики і дяки читали церковнослов'янською з дотриманням великоросійської, а не української вимови.3 На Правобережжі після приєднання до Росії особливу увагу звернули на те, щоб і тут священики промовляли молитви російською мовою.

1 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.24.
2 Грушевський М. Вказана праця. – С.304.
3 Там само. – 302.

Подібне перетворення відбувалося і з духовенством. "Революціонер" Петро І надавав перевагу освіченим українцям та білорусам замість надто консервативних росіян. Але така надмірна увага до перших сприяла їх зросійщенню так само, як і русифікації української церкви. Особливо це стало помітно у XVIII ст., коли великоросійське духовенство розпочало виходити з ролі учня українців. Московська синодальна цензура розгорнула переслідування в церкві не лише української мови, але й усього українського, виганяла ніби "єресь" із православ'я. За її поданням у 1800 р. з'явився царський указ про заборону будувати церкви в українському стилі. Згодом так само заборонили українське малярство й різьбу.

Тотожність обґрунтування русифікації в церкві та у суспільстві ще раз наводить на думку про використання РПЦ світською російською владою у якості найголовнішого інструменту русифікаційної політики. Так, наприклад, зроблений П.Морачевським у 1860 р. український переклад Біблії, хоча і був схвалений комісією Петербурзької Академії наук, проте надрукований не був через заборону Синоду РПЦ. Останній вважав, що наявність україномовної Біблії "призведе до ослаблення зв'язку Малоросії з Росією". [Див.: Шуба О. Вказана праця. – С.146.] Спеціальними указами 1881 року заборонялося проголошення церковних проповідей українською мовою, а 1888 – хрещення українськими іменами. У 50-річчя смерті Тараса Шевченка РПЦ не дозволила правити панахиду за упокій душі українського поета. Коли на початку XX ст. один з майбутніх фундаторів Державного банку УНР К.Клепачівський, який навчався тоді у Житомирській духовній семінарії, разом з кількома однодумцями звернувся до ректора з проханням про дозвіл виконувати ранкову літургію українською мовою, рішення ректора було однозначним: всіх відрахувати із семінарії.

Навіть після 1917 р. робилося все можливе, аби не допустити українську мову до церкви. Митрополит М.Єрмаков намагався не допускати українців на посади єпископів в Україні, а з приходом білогвардійської влади церкви, де мали місце богослужіння українською мовою, переосвячувалися. Мало того, на це закривала очі радянська влада, відома своїм загальним негативним ставленням до "опіуму для народу". Політбюро ЦК КП(б)У схвалювало репресії щодо автокефалістів і затвердило програму роботи з розкладу серед них. Інакше, наприклад, важко пояснити причини переслідування чекістами Євгена Тичини – брата українського поета Павла Тичини. Він був регентом Новобасанської автокефальної церкви, а заарештований 1923 року проходив у справі №56 "Дело об организации банды с целью подрыва Советской власти" і звинувачувався в тому, що "принимал участие в украинизации церкви (какова работа считается как политгруппировка)".2 [Сосновська Т. Як я Женю – свого брата – рятував у ЧК // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1994. – №1. – С164.]

Таким чином, викорінення української мови, знищення самої української церкви – все це завжди було одним з аспектів вікової російсько-радянської політики з асиміляції України. 

* * *

Привид українського сепаратизму жахав Москву, тому і після розвалу Російської імперії Кремль не відмовився від старої національної політики. Незалежна від Московського патріархату українська церква самим фактом свого існування ставила під загрозу владарювання Москви в Україні. Тому до війни зазнала цілковитого розгрому Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Після війни радянська влада офіційно об'явила "зрадницькою" іншу українську церкву – греко-католицьку (УГКЦ). У 1946 p. HKBC зібрав у Львові 235 заляканих делегатів і провів небачений досі в історії церков "собор". Учасникам дійства НКВС сплачував добові. Собор розірвав Берестейську унію 1596 р. і "возз'єднав" УГКЦ із маріонетковим Московським патріархатом. Згодом так само зробили з Карпато-Руською православною церквою, котра перебувала під юрисдикцією Сербської церкви. Там теж фігурували агенти НКВС під виглядом "місцевого духовенства". У їх "проханні", написаному під диктат начальника політуправління Радянської Армії Л.Мехліса, містилися такі слова:

"Великому вождю, Маршалу Радянського Союзу, товаришу Иосифу Вісарионовичу Сталіну. Ми, підписані нижче представники Православних Общин в Карпатській Русі, виражаючи волю всього руського православного народу, просимо включити Закарпатську Україну (Карпатську Русь) до складу СРСР у формі: Карпаторуська Радянська Республіка… У нас всі знають, що "от Карпат до Владивостока и Кремля все русская земля"… Чому наш народ не втік раніше за Карпати до галичан в Польщі? А саме тому, що наш народ ніколи не поділяв і не погоджувався з ідеологією галицьких, українствуючих…" [Чорна книга України. – К., 1998. – С.61.]

Перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов звернувся тоді до Сталіна з пропозицією таємно знищити верхівку УГКЦ на Закарпатті, котра аж ніяк не поділяля позицію провокаторів з числа політичних русинів й не бажала підкорятися Москві в особі російської церковної влади. Сталін нічого проти не мав, і архієпископ УГКЦ на Закарпатті Т.Ромжа потрапив у "автокатастрофу". В лікарні Ужгорода його отруїли. 

Подібними методами зміцнювалася радянсько-російська влада не лише на українських землях, але й у Прибалтиці, де НКДБ провів низку заходів з ліквідації автокефалії православних церков Латвії, Литви, Естонії. Цікаво, що так само діяв і російський царат. Зокрема, імператриця Катерина II намагалася насильницьки навернути українських греко-католиків у православ'я з підпорядкуванням РПЦ. У цьому не може бути нічого дивного, адже Московська патріархія слугувала звичним провідником державної політики. Тому світська влада і за Російської імперії, і за СРСР намагалася розширити вплив РПЦ, тобто свій власний вплив. Уже згадуваний генерал держбезпеки Карпов доповідав Сталіну: "З метою паралізувати спробу створення православних церков Близького Сходу і обмеження дій Грецької церкви (тобто усунути конкурентів впливові у православному світі маріонеткового московського патріарха – авт.) доцільне періодичне надання грошової допомоги православним церквам: Антіохійській, Олександрійській і Єрусалимській з боку Руської Церкви".  [Цит. за: Якунін Г. Справжнє обличчя московської патріархії у минулому // Народна газета. – 1997. – №5.] Православна Церква Чехії та Словаччини з приходом радянських військ також була "добровільно" перепідпорядкована від Сербської церкви Московському патріархатові. У 1947-1948 pp. сталінське МДБ намагалося провести Всеправославний собор, на якому московський патріарх отримав би статус Вселенського, тобто пересунувся з п'ятого місця в ієрархії патріархів на перше. Однак створити своєрідного православного Папу Московського не вдалося.

Боротьбу за утримання під своїм контролем якомога більшої частки православного світу Московський патріархат продовжує і сьогодні. Як і раніше, це в інтересах також і світської російської влади, котра подає патріархатові посильну допомогу. Зокрема, за ініціативою РПЦ влада здійснює репресії щодо релігійних організацій, котрі не підкоряються патріарху. Яскравий приклад – збройне захоплення органами влади в ніч з 29 на ЗО вересня 1997 р. Богоявленського Собору УПЦ Київського патріархату в м.Ногінську під Москвою. Таким є відношення РПЦ до організацій, котрі ставлять під сумнів її монополію на духовність та монополію Москви на політичну владу в межах православного слов'янського світу. 

Виходячи з цих установок, РПЦ засуджує прибічників Єдиної Помісної Автокефальної Української Православної Церкви, бо це начебто руйнує єдність православних слов'янських народів. Між іншим, надання автокефалії Грузинській церкві в 1946 р. не зруйнувало СРСР. Автокефалію сьогодні мають також православні церкви Болгарії, Польщі, Румунії, Сербії, Естонії, навіть Албанії. Проте Україні відмовляється у праві на автокефалію, хоча за кількістю православних вона переважає усі ці країни разом узяті, а її православна церква існувала протягом 988-1686 pp. Однак Помісний Собор РПЦ, на якому теоретично мало б розглядатися питання про автокефалію Української православної церкви, вже вкотре відкладається. Натомість українцям пропонується УПЦ Московського патріархату – начебто українська за формою, але незмінна філія РПЦ за сутністю.

Зокрема, це яскраво простежується у ставленні до української мови, котре в УПЦ МП копіює РПЦ найгірших часів обер-прокурора Победоносцева. Діяльність РПЦ в Україні завжди мала відверто антиукраїнське спрямування на повне знищення духовності нашого народу та його русифікацію. 13 вересня 1998 р. новопризначений єпископ Кіровоградський і Олександрійський УПЦ МП Пантелеймон в Свято-Покровській церкві м.Олександрії заборонив хору співати духовний гімн "Боже Великий Єдиний, нам Україну храни", а також виголошувати проповіді українською мовою. Між іншим, формально кожен приход вільний сам обирати мову служіння, але тільки формально. Навчання в духовних закладах, як правило, ведеться російською мовою. В національних релігійних центрах України, котрі з XVII ст. перебувають в руках РПЦ, – Києво-Печерській та Почаївській лаврах, Спаському соборі в Чернігові, Іллінському монастирі – все русифіковано. Церковні ятки і лавки переповнені духовною літературою з Москви, усі написи, назви, путівники, об'яви російською. У Києво-Печерській лаврі екскурсії територією нижньої Лаври та печерах проводяться монастирськими пастирями тільки російською.

Картина дискримінації української мови стане більш зрозумілою, якщо врахувати, що Україна ще в 70-ті pp. складала 60% всіх православних громад Московського патріархату, а до 70% семінаристів були українцями. Небезпека політики РПЦ під прикриттям УПЦ МП стає особливою і сьогодні, зважаючи на місце У ПІД МП в українському суспільстві:1

Назва Церкви

Кількість православних громад

01.01.1997

01.01.1998

01.01.2000 2

УПЦ МП

6882

7386

8500

УПЦ КП

1529

1901

2500

УАПЦ

1167

1063

988

1 Таблицю взято з: Владіс В. Україна та Росія в дзеркалі релігійної статистики // Вечірній Київ. – 1998. – 24 жовтня.
2 Зеркало недели. – 2000. – 4 марта.

Про неукраїнський характер УПЦ МП свідчить також і те, що вона разом із РПЦ вважає святим суздальського князя Андрія Боголюбського, роль котрого в історії Київської Русі вже розглядалася вище. Предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир (Сабодан) – постійний член Синоду РПЦ. Як митрополит так званої "української" православної церкви Сабодан виступає лише в Україні, а за її межами "перетворюється" на митрополита київської митрополії РПЦ. Саме в такій якості він був представлений в Єрусалимі під час відзначення 2000-ліття Різдва Христового, коли разом з іншими московськими попами оточував Єльцина. Отже, держава українська, а церква в ній – російська, чужоземна. 1997 року Сабодан офіційно відмовився від претензій на автокефалію УПЦ, бо Московському патріархатові було незручно втрачати обличчя своєю відмовою Україні. Мало того, УПЦ МП активно співпрацює з усіма політичними силами, котрі прагнуть знищення Української держави та повернення України "в лоно российской державы". За ініціативою Тверського руху "біля витоків трьох слов'янських рік" патріарх Олексій II провів Хресний хід "по місцях, де колись проживало єдине населення Давньої Русі" "з метою духовного пробудження та єднання слов'янського світу". Відповідно до цього в Україні постав "Союз православных братств", котрий, підтримуючи на минулих президентських виборах відновлювача СРСР голову КПУ П.Симоненка, пропагував: "Врятуй, Господи, нас від чуми,

Кучми і прочія лютия напасті! Укріпи, Господи, раба Твого Петра, даруй покаяння щире та перемогу на супротивния!"1 У мовному контексті Симоненко "предоставит равенство для свободного развития украинской и русской равноправных культур", "в школы вернет нормальные программы", "восстановит Родину". І все це можна було зустріти в листівках, розповсюджуваних у головному храмі Києво-Печерської лаври – Трапезній церкві. Щодо "хресної ходи" Олексія II, то про недвозначні політичні цілі тієї акції говорилося так: "Святійше та Блаженнійше благословіння виконані – Русь містично єдина!"

Голова КПУ П.Симоненко віддячив за підтримку УПЦ МП, коли вибухнув нападками в пресі на ворогів православ'я, якими "є передусім представники войовничих українських націоналістів (тобто УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ – авт.)"2 Як бачимо, представник філії однієї російської організації в Україні допомагає іншій у справі утримання й посилення її впливу в нашій державі: "Комуністи і православна церква мають, отже, значний соціальний простір для спільної діяльності, для тісного співробітництва".3

1 Україна молода. – 2000. – 14 січня.
2 Симоненко П. Комуністи про церкву та її роль у житті сучасної України // Голос України. – 1999. – 26 травня.
3 Там само.

* * *

Як бачимо, українські церкви переслідувалися всіма завойовниками в усі часи, намагаючись закріпитися в Україні поширенням дії на її теренах то католицтва, то Московського патріархату. Чужі церковні центри історично діяли не на користь України, викорінювали українську мову, гальмуючи процес здобуття української незалежності. Національна ж церква навпаки цей процес прискорювала, і саме тому зазнавала переслідувань.

Сьогодні ситуація принципових змін не зазнала. Перебування УПЦ під юрисдикцією Московського патріархату впливає на мовну ситуацію в Україні в цілому. УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ відразу стали на шлях повної українізації літургії. Поступово переходять з російської на українську мову протестанти. Користуються українською мовою в богослужінні також українські римо-католики. І тільки УПЦ МП – філія РПЦ в Україні – твердо дотримується церковнослов'янської та російської мов.

Між іншим, комісія Всесвітньої Ради Церков та Комітету Європейських Церков у лютому 1993 p., вивчаючи релігійно-церковне життя в Україні, дійшла висновку, що для послаблення міжконфесійної напруги доцільно було б проводити богослужіння в одному храмі почергово національною і церковнослов'янською мовами. До речі, 71,1% опитаних українців бажали б, щоб богослужіння велося у церкві рідною мовою.1 Наприкінці XIX ст. після офіційної царської заборони виголошувати церковні проповіді українською мовою, М.Костомаров у статті "Малорусское слово" відзначав, що через це "скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви… якесь вороже ставлення до духовенства".2 Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.

Але УПЦ МП ігнорує все це, пояснюючи своє небажання православними традиціями. Виявляється, русифікація українців через церкву – це традиція. Адже об'єктивно УПЦ МП сьогодні виховує серед зросійщених українців нелюбов до рідного слова, формує думку про непотребу спілкування українською мовою, мовляв, удосталь і однієї російської. Ще б пак! "Усе, що спрямоване зараз на єднання людей, треба підтримати", – підкреслив патріарх Олексій II. "Канонічна єдність православ'я в усіх східнослов'янських країнах, – підспівує йому голова КПУ П.Симоненко, – становить об'єктивну духовну основу зміцнення єдності слов'янських народів, бо православне культурно-історичне надбання є спільним багатством українського, російського та білоруського народів".3

1 Шуба О. Вказана праця. – СІ55.
2 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.26.
3 Симоненко IL Вказана стаття.

Як бачимо, на захист русифікації через єдину російську церкву об'єднуються всі поборники "єдиної, неподільної" в усіх її варіантах, в тому числі православні ідеологи-політикани й колишні борці проти "опіуму для народу". Адже збереження та поширення русифікації українців надає їм відчуття спільності з Росією. На такому підґрунті в майбутньому можна буде поховати Українську державу, відроджуючи "Велику Росію" в імперському або радянському варіантах. Чи не це завжди було і залишається головною метою діяльності РПЦ? Чи не тому УПЦ МП стримує процес об'єднання українського православ'я і утвердження української мови в усіх сферах суспільного життя України? Історія вже давно дала відповіді на ці запитання, однак вони чомусь залишаються риторичними.

Аналізуючи все викладене вище, слід зазначити, що сучасний стан розділеного православ'я і панування РПЦ на наших теренах є не лише наслідком розшматованості українських земель і української Церкви впродовж тривалого часу, а й закономірною протидією українським національно-державним інтересам. Вихід із цієї ситуації цілком очевидний – становлення єдиної Української Помісної Православної Церкви. Української не за назвою, а за сутністю. Говорячи про економічне, соціальне, духовне укріплення України XXI століття, Президент Л.Кучма у присвяченій 2000-літтю Різдва Христова промові зазначав:

"Держава, не втручаючись у внутрішні, суто церковні справи, сприятиме… об'єднавчим процесам, котрі могли б (і повинні!) привести до утворення єдиної Помісної Православної Церкви".

Виключення негативного впливу РПЦ можливе тільки через об'єднання українського православ'я – головний інструмент у формуванні української політичної нації й у побудові великої і могутньої держави, головний інструмент у припиненні багатовікової русифікації та мовно-культурному відродженні.

3. Українська мова і наука

Здавна українська земля славилася не лише своїми природними багатствами, чорноземами, кліматом, але й талантами. Наш народ виростив і подарував світу цілу низку видатних дослідників, вчених, конструкторів, винахідників: митрополит-філософ Іларіон, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич, митрополит-освітянин Петро Могила, геолог і палеонтолог М. Андрусов, хіміки В.Вернадський, А.Бабко, мікробіологи Д.Заболотний, І.Мечников, патофізіолог О.Богомолець, математик М.Остроградський, фізик І.Палюй, сходознавець і славіст А.Кримський, вчені в галузі техніки електрозварювання Борис та Євген Патони, один із піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів Ю.Кондратюк, конструктор космічних ракет С.Корольов, авіаконструктор І.Сікорський…

Отже, українська наука існувала за всіх часів, але, на жаль, часто її не знали в світі саме як українську. Більшість із вчених були змушені їхати з України або ж працювати на збагачення та прославлення Росії. Ну а владні структури, чиновники від науки як за Російської імперії, так і за СРСР робили все можливе, щоб українські таланти пов'язували себе не зі своїм народом, а насамперед із російсько-радянською державою. Ідентифікувати ж нашу науку не за державою, а за українською мовою було неможливо, оскільки вихід за межі галузей філології автоматично означав неприпустимість української мови в науковій сфері. Скрізь панувала виключно російська – такий собі варіант елітної наукової мови, якою була свого часу латина: "науковою мовою абсолютної більшості галузей АН УРСР є російська, а не українська мова".1 Оскільки Вища атестаційна комісія, яка присуджує наукові ступені, знаходилася у Москві, то всі дисертації та наукові праці писалися російською мовою. Змін не відбулося навіть тоді, коли Редакційно-видавнича рада АН УРСР листом за 7 квітня 1988 p., нарешті, дозволила вченим публікувати роботи українською мовою. У свідомості наших вчених російська вкоренилася настільки глибоко, що на дев'ятому році незалежності українська мова в українській науці перебуває у зародковому стані.

Пов'язано це переважно з тим, що чимала кількість науковців сама не вважає за потрібне переходити до української мови. Натомість панують думки, подібні до точки зору академіка П.Толочка: "Говорячи про російську мову, як другу мову в Україні, ми не повинні забувати, що вона є однією із шести мов міжнародного спілкування… Тож було б нерозумним, переважно з політичних міркувань, відмовлятися від російської мови і, по суті, добровільно прирікати себе на ізоляцію… Наші українські наукові журнали, монографії і статті практично ніхто у світі не читає. У цьому можна переконатися, погортавши англомовні, німецькомовні чи, навіть, польськомовні видання з будь-якої тематики, посилань на наші праці ви там не знайдете, чого не скажеш про російськомовні видання."2

1 Україна. – 1990. – №45. – С.19.
2 Толочко П. Хто або що загрожує українській мові? – К., 1998. – С.25.

А раз так, то якщо науковці хочуть донести до світу результати своєї праці, оприлюднювати їх варто міжнародною російською мовою, і не варто переходом до української прирікати нашу науку на самоізоляцію.

Здавалося б, що прибічники подібної точки зору мали б знати причини описаного ними явища. Адже великі досягнення української науки в світі були відомі як радянські (а тепер російські). Друкування монографій українською, а не на державною і міжнародною російською мовою автоматично означало неможливість донести свої думки та ідеї до світового співтовариства, де українську науку, як і загалом всю радянську, саме завдяки мові вважали російською. Співвідношення наукових робіт (назв), виданих видавництвом Академії наук УРСР, за мовами наприкінці хрущовського "лібералізму" виглядало наступним чином:

  Російською    Українською
1962        188(60%)      166(49%)
1963        136(46,5%)    122(40%)
1964        163(51%)      156(53,5%)

Надалі цей показник збільшувався з цією самою тенденцією. У 1970 р. з'явився наказ про захист дисертацій тільки російською мовою і тільки в Москві. Додамо також, що україномовні видання були переважно працями з літературознавства (звичайно, під ідейним контролем партії), мовознавства та політичні. У негуманітарній сфері їх значно менше, а з фізико-математичних і технічних наук з року в рік майже зовсім не було. За даними Книжкової палати УРСР 1963 року Тех..видав випустив 121 назву книжок російською мовою і тільки 32 українською. З них підручників для вузів українською лише 1, російською – 11, хоча вузи відчували гострий брак українських підручників. Це був ще один спосіб тихого витіснення української мови з вищої освіти й науки в Україні.

Так само Державне видавництво літератури з будівництва і архітектури в 1963 р. видало 122 роботи російською й 11 українською мовами; Медвидав – 188 російською та 54 українською.

На 1966 р. планувалося по 4 наукових видавництвах УРСР ("Техніка", "Здоров'я", Сільгоспвидав, Державне видавництво літератури з будівництва і архітектури) 709 видань російськомовних і 657 україномовних з обсягом 9314 і 5334 друк. арк. відповідно. При цьому українська література переважно популярного характеру, а серйозна науково-технічна майже вся російськомовна. Наприклад, видавництво "Техніка" за розділом фізико-математичні науки планувало на той самий 1966 р. 28 видань російською і аж одне (!) українською. З 102 республіканських міжвідомчих наукових збірників 86 російською мовою, а українською тільки 16. Навіть міжвідомчі наукові збірники Сільгоспвидаву переважно російськомовні.

"Замовлення на літературу за зведеним тематичним планом видавництв України на 1965 рік" з техніки, хімії, будівництва, архітектури, комунального господарства визначають 517 назв видань, з яких 82 українською мовою (тобто 16%), що в 5,6 разів менше, ніж російською. У тому числі:

  •  технічна література – 259 російською та 44 українською мовами;
  •  хімія – відповідно 35 і 5;
  •  будівництво і архітектура – 140 і 34.

Знову таки україномовні видання – це переважно другорядні речі і популярні брошури.[ Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – С120-122.] У 80-ті pp. серед наукових часописів негуманітарного профілю, здається, тільки "Український ботанічний журнал" видавався українською мовою.

Тож звідки могли взятися, як пише академік П.Толочко, в англомовних, німецькомовних чи польськомовних виданнях з будь-якої тематики посилання на наші праці, якщо весь світ знав їх як російські? Звичайно, ви знайдете там посилання лише на російськомовні видання, адже україномовних відповідного рівня просто не було. Через такий стан речей всі минулі досягнення радянських часів приписуються Росії, а українській науці доводиться практично наново завойовувати світове визнання. Зробити це в умовах сучасної економічної скрути й обмеженого фінансування науки надзвичайно складно.

Але повернення українській науці власного імені через повернення до рідної мови академік П.Толочко вважає нерозумною відмовою від російської мови, "переважно з політичних міркувань". Така відмова, за П.Толочком, є, по суті, добровільним приреченням себе на самоізоляцію від решти наукового світу, де української мови не знають, а російська відома добре. Дозволимо собі не погодиться і з цим твердженням шановного академіка.

У 60-ті pp. загальний потік наукової інформації за мовною ознакою розподілявся наступним чином: 50% – англійською, 20% – російською (тут праці і українських науковців), 30% – французькою, німецькою, італійською, японською, іспанською та деякими іншими мовами разом узятими. Сьогодні ж картина змінилася кардинально. Об'єм російськомовної наукової інформації у світовому потоці зменшився в 4 рази. [Чеботарев А. Иностранные астронавты учат русский язык // Морской сборник. – 1997. – №4. – С.39.] За таких умов ризикнемо стверджувати, що саме перебування у російському мовному полі поступово заведе українську науку до ізоляції від світового співтовариства, де вже давно панує англійська. Потрібне повернення до рідної мови і паралельне вивчення англійської, котру ми дійсно знаємо мало. Тільки тоді українська наука перестане працювати на ім'я Росії й виходитиме у світ без російського посередництва.

Звичайно, цей процес не буде швидким. Спеціальна термінологія в українській мові розвинута недостатньо, і то її біда, а не вина. Проте якщо мотивувати цим своє небажання щось зробити для впровадження української мови в наукову сферу, то взагалі нічого не зміниться на краще. Тим більше, що є конкретні та яскраві позитивні приклади.

Свого часу видатний український вчений-математик М.Кравчук разом із академіком Калиновичем уклали тритомник українського математичного словника. Перші вдалі спроби створення української хімічної номенклатури, на думку істориків, належать І.Горбачевському (1905 p.). Після жовтневого перевороту, коли в Україні почалося короткотривале національне відродження, ця номенклатура лягла в основу термінології, розробленої та ухваленої з'їздами українських хіміків. У 20-х pp. серед 21 наукового інституту УРСР існував Інститут української наукової мови. Наші вчені навіть за найгірших часів русифікації, за сталінських репресій не відмовлялися від рідної мови. їх зусиллями українська наукова мова збереглася та розвивалася, щоб у майбутньому перетворитися на повсякденність.

Вони подарували її тисячам студентів, котрі навчилися самі й вчать своїх учнів найскладнішим галузям науки рідною мовою.

Тому неможливо говорити про непридатність української мови для використання в галузях сучасної науки зі складною термінологією. Ще на початку 70-х рр. саме українською мовою з'явився двотомник "Енциклопедії кібернетики". Аналогічного видання в світі не було, тому його переклали російською та англійською мовами. У Дніпропетровському державному університеті зараз виданий словник по ракетно-космічній техніці. Доктор технічних наук, професор Ю.Іщук, який є членом Вченої ради Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України, розповідав, як прекрасно використовувалася українська мова при захисті докторської дисертації В.Броварця "Синтези біорегуляторів гетероциклічної природи на основі ациламінозмішених вінілфосфонієвих солей та їх аналогів" 11 червня 1999 р. Цікаво, що жодних проблем з українською не виникло і в опонента при захисті цієї дисертації доктора хімічних наук, професора, завідувача кафедри органічної хімії Казанського хіміко-технологічного інституту ім. Кірова (Татарстан, Росія) Віктора Володимировича Москви, котрий виїхав з України до Казані ще 54 роки тому. [Див.: Іщук Ю. Українською говорять іноземці. А ми… // Вечірній Київ. -1999.-24 липня.] От тільки деякі місцеві вчені усе ніяк не перейдуть на українську мову, оскільки вона, мовляв, термінологічно відстала.

Здавалося б, де термінологія може бути ще складнішою, аніж в математиці, хімії? Однак насправді проблеми з українською мовою виникають лише там, де її просто не бажають знати. Зокрема, журнал "Нафтова і газова промисловість", головним редактором котрого тривалий час довелося бути авторові цих рядків, зіткнувся з великим опором під час переходу з російської на українську мову в 1992 р. Хоча українці складають переважну більшість спеціалістів у цій галузі господарства України, знаходилися бажаючі стверджувати, начебто перехід на українську мову призведе до втрати журналом свого читача. Мовляв, відмова від російської стане ударом по авторитету журналу в колах спеціалістів, бо української ніхто не знає. Але в житті виявилося протилежне: тираж зріс в декілька разів, а передплачують його зацікавлені спеціалісти з багатьох країн Європи, Китаю, навіть самої Росії. І українська мова не тільки не стала на перешкоді, але навпаки сприяла піднесенню авторитету України в цій специфічній галузі науки та виробництва. Адже вдалося вийти з російської "тіні" у світовому науковому співтоваристві.

Що ж стосується російської мови як однієї з шести мов міжнародного спілкування, то ми не повинні забувати, за рахунок чого вона отримала подібний статус. Останній залежить від кількості людей, котрі цією мовою користуються. У випадку з російською це часто було пов'язано з відмовою громадян від власної рідної мови через багаторічну русифікацію. То чи варто використовувати міжнародний статус російської в якості аргументу для збереження принизливого становища мови української?

Буремний злам на межі 90-х

Трагічна історія української мови зумовила гостроту мовного питання в сучасній Україні. 16 царських указів про заборону нашої мови, шкіл, церковних відправ, книг, преси, перекладів, театральних вистав… Радянські постанови та розпорядження, що обмежували сферу її використання. "Керівна і спрямовуюча" комуністична партія ніколи не виконувала своїх же проголошених законів. Галасливо рекламований інтернаціоналізм насправді нічим не відрізнявся від російського великодержавного шовінізму, присмаченого більшовицьким лицемірством. Офіційно створювана двомовність на практиці зводилася до російської одномовності. Насувалася глобальна і всеохоплююча національна катастрофа, оскільки червоний спрут проник до найпотаємніших глибин народної скарбниці духу, підкрався до самих основ національного буття. Руйнувалася віра, знищувалася мова, нав'язувалася перебрехана історія, культивувалися більшовицькі псевдоцінності, деформовувалася народна душа.

Однак саме в цих потугах творчості нової людини й знаходилася смерть комуністичного тоталітаризму. Відлучення українців (як і багатьох інших народів СРСР) від своєї мови, а значить і від культури, створювало у них почуття меншовартості, котре лише посилювало нігілізм серед населення. Радянське суспільство деградувало не тільки економічно, але й морально, хоч і будувалися нові промислові підприємства, лікарні, школи, вищі навчальні заклади, кінотеатри, спортивні зали, будинки відпочинку… В цьому і полягав один з парадоксів комуністичної системи, що призвів її до краху, від якого не могла врятувати ані найпотужніша у світі армія, ані найбільші запаси нафти, газу й іншої сировини.

Послаблення режиму – загальна ознака "ери Горбачова" – спричинило значний підйом боротьби за національні права практично в усіх республіках СРСР. Так було за всіх часів, коли слабшала влада імперського центру над подневоленими народами. Так сталося 1917 року, коли було проголошено Українську Народну Республіку, так повторилося і через 70 років. І однією з перших вимог до комуністичної влади з боку мільйонів українців, що вийшли на мітинги 10-12 років тому, була вимога вжити заходів на захист української мови. Це яскраво свідчило про могутній процес національного пробудження в Україні, котрий набув такого масштабу, що влада вимушено пішла на поступки. У відповідь на вимоги громадськості було розроблено проект Закону "Про мови в Українській РСР". В його обговоренні взяли участь десятки тисяч людей, в тому числі об'єднаних в такі організації, як Товариство української мови імені Т.Шевченка, створене на початку 1989 р. Врешті-решт, закон про мови було прийнято.

Сталася ця важлива для суспільно-політичного і духовного життя України подія наприкінці того ж 1989 року. Сьогодні можна також стверджувати, що цей закон став і одним з найзнаменитіших актів, прийнятих Верховною Радою УРСР 11-го скликання. Ст.2 цього закону вперше проголошувала українську мову в Україні державною. При цьому закон не обмежувався декларацією на кшталт Конституції УРСР, а містив конкретні вимоги щодо запровадження української мови в усіх сферах суспільства, зобов'язував органи влади і посадових осіб забезпечити проведення нею дошкільного виховання, навчання у закладах освіти усіх видів та рівнів, ведення ділової документації в усіх установах, на підприємствах, в органах управління, внутрішніх справ, тощо. На виконання закону Рада Міністрів розробила і прийняла спеціальну "Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року".

Щоправда, редакція закону, прийнята Верховною Радою УРСР, була менш радикальною, аніж того вимагала громадськість. До того ж термін введення у дію окремих статей закону визначався у 10 років, відраховуючи від 1 січня 1990 р. тоді це здавалося цілою вічністю.

І ось ця вічність минула. З тих часів уже в незалежній Українській державі приймалося чимало інших документів, котрі, як це не дивно, ще більше пом'якшували цей такий нерадикальний Закон про мови. Наприклад, "Закон України про середню освіту", постанова Кабінету Міністрів "Про затвердження комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови" 1997 року… Гальмуванню процесу впровадження в життя державного статусу української мови не змогла стати на заваді навіть Конституція України, де у ст.10 стверджується наступне:

"Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України."

То яку ж нову реальність функціонування української мови ми тепер можемо констатувати?

Державна служба та урядовці.

"Закон про мови в УРСР" недвозначно визначав українську мову мовою державних, партійних, громадських органів, підприємств і установ. Крім того, ст.6 зобов'язувала:

"Службові особи державних, партійних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності – і іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків". [Культура і життя. – 1989. – 5 листопада.]

Якщо службова особа не знала української, то вона була "повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації (йдеться, зрозуміло, про українську, оскільки російською володіли тоді всі – авт.) в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків". [Там само.] Згідно постанови Верховної Ради УРСР "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 р., для поступового впровадження в життя цих вимог до службовців встановлювався термін 3-5 років.

Здобуття Україною незалежності, здається, мало б прискорити процес впровадження в життя державного статусу української мови. Однак не так сталося, як гадалося.

У перші роки державної незалежності виник дисонанс між найвищими посадовими особами, котрі послуговувалися українською мовою, та чиновницьким апаратом, котрий не бажав розлучатися з російською. Дехто трактував вказані Верховною Радою 3-5 років не як термін введення в дію вимог Закону про мови, а як відстрочку їх введення. Тобто перехід на українську розпочнеться через 3-5 років "після обіду". А за цей час від незалежності України, мовляв, нічого не залишиться: "Мы временно потеряли Украину". То навіщо ж вчити українську?

Подібні думки були досить поширені серед представників владного апарату. Чого їм було боятися, якщо за невиконання вимог Закону про мови не було встановлено жодної відповідальності? Навпаки, будь-які спроби хоч якось пожвавити українізацію апарату державної влади стикалися з голосним репетуванням пострадянських чиновників про насильницьке розгортання цього процесу. У цьому зв'язку варто було взяти на озброєння досвід українізації 20-х pp. Ось які вимоги містили у собі декрети Раднаркому, протоколи та резолюції засідань ЦК КП(б)У, розшукані в архівах і опубліковані доктором історичних наук професором В.Сергійчуком: [Див.: Освіта. – 1998. – 16-23 вересня.]

"Ті (службовці – авт.), що знають українську мову, зобов'язані нею користуватися".

"Службовці повинні вивчити українську мову упродовж року". "Особи, що не вивчили української мови у відведений термін, підлягають безумовному звільненню з державної служби. Звільнений не може бути прийнятий у жоден з державних органів без знання української мови.". "Тих, службовців, що злісно чинять опір (впровадженню української мови – авт.), звільняти без вихідної допомоги". 

Вже минуло не 3-5, а всі 10 років від введення в дію Закону про мови, а наш сучасний чиновник усе ще вчить українську, і буде вчити ще стільки ж, приказуючи: не поспішати, не силувати, не форсувати. Наприклад, Одеська адміністрація, заслухавши аналіз стану виконання Закону про мови і виявивши, що він не виконується, ухвалила не активізувати процес, а "продовжити" його виконання до 2005 р.

Не останню роль у цьому відіграла і не завжди послідовна позиція представників найвищої української влади. Під час не дуже вдало підготовленої чиновницьким апаратом першої "тронної" промови у Верховній Раді у 1995 p., новообраний президент заявив про доцільність надати російській мові в Україні статусу офіційної, що є синонімом державної. Через п'ять років, під час перебування у Сімферопольському університеті, "гарант Конституції" окрім того, що всупереч вимогам закону виступав недержавною мовою, ще й підтримав ректора М.Багрова у його намірах вести викладання в університеті переважно російською. І хоча більше до подібних тез президент не повертався, чиновницький апарат на місцях сприйняв це в якості своєрідної індульгенції за невиконання положень Закону про мови. Адже наш чиновник, здебільшого бере приклад з начальника. Отже, цілком правий віце-прем'єр-міністр України М.Жулинський, коли говорить, що у абсолютної більшості службовців зовсім немає проблеми незнання української мови, а є проблема її невикористання. Тут не допоможуть ніякі декрети і закони, а лише підвищення авторитету державної служби й добрий приклад начальників. У цьому сенсі найкраще повівся перший міністр оборони України К.Морозов, котрий, як це вже зазначалося вище, сам вивчив українську для прикладу підлеглим.

Нехтуючи справою, місцеві органи виконавчої влади у більшості зірвали виконання Державної програми впровадження української мови на період до 2000 р. Харківська міська адміністрація навіть піддала ревізії Конституцію, коли, перевищуючи свої повноваження, ухвалила надати російській мові статус державної у Харкові. Залишається російськомовним діловодство в суді, правоохоронних органах. Під виглядом захисту російської мови проти впровадження української виступили високі посадові особи. Зокрема, народний депутат України (тоді голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації) І.Чиж, директор Інституту соціології НАН України В.Воронін, директор Національного інституту україно-російських відносин при Раді національної безпеки і оборони України С.Пирожков написали листа до органів вищої влади держави, в якому йдеться про "юридично необґрунтоване силове й протиправне прискорене виключення російської мови й культури зі сфери освіти, офіційної інформації та державно-політичного життя, штучне руйнування історичної спорідненості української і російської мовної та художньої культур".1 Невідомо чому, але перепустки чиновників Кабінету Міністрів всупереч вимогам діючого законодавства двомовні. При спілкуванні з питань служби державна мова часто ігнорується.

Російською мовою говорить значна кількість народних депутатів, створюючи абсурдну ситуацію, коли офіційні особи прямо в законодавчому органі порушують закон. І спробуйте їм щось довести! Вони одразу змішають до купи необхідність дотримання посадовими особами вимог закону про державну мову із міфічним примусом їх особисто зректися російської мови. Цікаво, як би зреагували, наприклад, члени ізраїльського Кнесету, якби серед них знайшовся бажаючий порозмовляти арабською мовою у стінах цього поважного закладу? Варто навести слова міністра іноземних справ Латвії Індуліса Берзиньша про те, як цивілізовано вирішили цю проблему у нього на батьківщині:

"Ми вже домоглися свого – наша латвійська мова є державною, вона реально скрізь функціонує. Ніхто не може собі уявити, що, наприклад, у парламенті хтось говорить по-російськи. От якщо до нас приїде російський президент, то, звичайно, він буде виступати російською мовою – через переклад. Російську мову, якою я володію, розглядаю як інструмент спілкування".2

1 Цит. за: Продовження русифікації? // Вечірній Київ. – 1999. – 4 квітня.
2 День. – 2000. – 26 лютого.

А у нас деякі депутати надають перевагу російській, хоча українську достатньо знають і зобов'язані нею послуговуватися саме як народні депутати Верховної Ради України, а не Державної Думи Росії. Потрібно, щоб Верховна Рада встановила відповідальність за порушення мовного законодавства.

У грудні 1999 р. Конституційний Суд України остаточно роз'яснив, що українська мова є обов'язковим засобом спілкування для посадових осіб державної влади і місцевого самоврядування в Україні при виконанні ними своїх повноважень, у діловодстві, а також у публічних сферах суспільного життя. Сподіватимемося, що рішенням Конституційного Суду поставлено остаточну крапку в цьому питанні. Тільки б вона не перетворилася на кому.

Освіта

Інтернаціоналізм і рівноправність мов по-радянськи абсолютно розходилися з практикою, коли робилося все можливе, аби українська мова поступово забулася, особливо молоддю. Як завжди, перший і найсильніший удар завдавався по українській освіті, котру, врешті-решт, звели у 80-х pp. до формальності. Навіть у селі – традиційному оплоті нашої мови – діти і молодь здебільшого користувалися україно-російським суржиком. А це вже був передостанній крок до поступової повної заміни рідної мови російською. На жаль, сьогодні не всі пам'ятають і розуміють, наскільки великою була небезпека над нашим народом у 80-ті pp. Як же можна говорити про духовність без мови народу? Душа і серце народу, його мудрість і досвід зосереджуються саме у мові. Тому можна легко зрозуміти почуття і позицію тих, хто прагнув прийняття Закону про мови й гаряче відстоював ідею повернення української мови насамперед до освіти.

Вимоги Закону про мови 1989 року щодо освіти містилися у статтях третього розділу цього документу. Його лейтмотивом було твердження про українську мову як мову виховання та одержання освіти в Україні:

"В Українській РСР навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах провадиться українською мовою".

"В Українській РСР навчальна і виховна робота в професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах провадиться українською мовою…"

Як же на практиці втілювалися вимоги цього закону?

Середня освіта. Слід принципово зазначити, що законодавче запровадження української мови у середній освіті ні в якому разі не означало якихось утисків інших мов. Зазначалася лише необхідність реалізації державного статусу української, але у місцях компактного проживання окремих етнічних груп, а також з метою забезпечення вільного розвитку всіх мов, допускалося створення окремих класів, шкіл, інститутів, навчальних груп з рідною мовою навчання. Насамперед це стосувалося угорської, румунської, болгарської, грецької тощо. Однак "вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов'язковим".1

На жаль, через політичну гру деяких народних депутатів, остання вимога щодо української мови так і залишилася невиконаною. Верховна Рада України оголосила 1998 роком всеукраїнської акції "Передаймо нащадкам наш скарб – рідну мову", а іншою рукою заходилася цей же скарб нищити. Всупереч логіці, порушуючи ст. 10 Конституції України, з проекту Закону про загальну середню освіту вилучили ст.7, де йшлося про обов'язковість вивчення української мови в усіх середніх навчальних закладах держави. Тобто, допускається сама можливість побудови національної освіти державною мовою іншої країни. Неймовірна більш ніде, окрім України, річ!

Чому ж тоді дивуватися, що навіть через вісім років незалежності України є регіони, де української мови в школах майже немає. Зокрема, в Донецькій області українських шкіл аж 4%, зокрема в Макіївці – 1,6%, Маріуполі – 2%, Ясинуватій і ряді інших міст – жодної.2 У самому Донецьку лише в 1999 – після трьох років гострої дискусій – відкрили першу українську гімназію, та й те відкриття перетворили на трагікомічний фарс завдяки пікетуванням "на захист" російської мови. У Криму існує лише одна українська гімназія в Сімферополі, поневіряння котрої у пошуках приміщення можуть бути яскравим прикладом справжнього ставлення місцевої влади до української освіти. Розуміючи, що зовсім відмовитися створювати українські школи ризиковано, голова Верховної Ради Криму Л.Грач запропонував не вводити українську до існуючих шкіл, а будувати для неї нові школи. І хоча б половину коштів повинен виділити сам Київ, оскільки йому це потрібно більше, аніж представникам кримської влади. Розрахунок комуніста Л.Грача точний: у держави коштів немає. Якщо хтось вважає, що українська громада Криму єдина у своїх проблемах, то нехай не обманюється. Наприклад, у місті Ізюм на Харківщині з 50 тис. населення українці

1 Культура і життя. – 1989. – 5 листопада.
2 Мушкетик Ю. Не так тії вороги // Літературна Україна. – 1999. – 18 березня.

становлять більшість, однак українська школа лише одна. У Чернігові, за словами Ю.Мушкетика, за повоєнних радянських часів не лишилося жодної української школи, після 1991 р. відкрили декілька, але зараз повернулися до "здобутків" повоєнного радянського часу.1 Отже, статистичні цифри розширення українських мовних обріїв формуються переважно за рахунок західних областей, де влада Москви існувала не так довго, тому почалося швидке відродження.

Проте не можна казати, що все так погано. Значно ліпшими є справи там, де місцева влада приділяє належну увагу розвитку української шкільної освіти. У Києві на 1990 р. з 310 середніх шкіл українськими були тільки 45 (це 34 тис. дітей – тобто 10% школярів міста). У 124 школах навчання проводилося російською мовою, ще 141 школа значилася "змішаною". Міська рада ще до проголошення незалежності України вирішила повернути дітям рідну мову. Протягом наступних семи років питома вага учнів, які навчаються українською збільшилася до 87%, а в початкових класах 1998 року вже 96% дітей вивчають українську.2 Загалом по Україні на 1998 р. 75,5% шкіл були українськими (дивися додаток №13). Проте вивчення української мови як державної поступово впроваджується й у інших національних школах поряд із вивченням їх рідної мови. Ось як виглядає кількість годин за тиждень на предмети мовно-літературного циклу в школах з неукраїнською мовою навчання:3

У школах з 6-денним навчальним тижнем

Обов'язкові предмети   Класи    5  6  7  8  9  10 11
Укр. мова і література                 5  5  4  4  4  4   3
Рідна і зарубіж. Література        3  3  3  3  3  4   4
Рідна мова                                    2  2  2  2  1   1

У школах з 5-денним навчальним тижнем

Обов'язкові Предмети          Класи    5   6  7  8  9  10  11
Укр. мова і література                       4,5  4  4  4  3  3,5  3
Рідна мова і література                      5,5  5  4  4  4   4   4

1 Там само.
2 Голібардов Є. "Русская общіна" фактично не визнає права українців на побудову Української держави // Вечірній Київ. – 1998. – 23 жовтня.
3 Таблиці взято: Освіта України. – 1999. – 22 вересня.

Міністерством освіти України спеціально розроблені програми вивчення української мови у школах з різними мовами навчання: дві програми для російських шкіл (для 1-3 та 5-11 класів), 3-ступеневий курс державної української мови для угорських шкіл, відповідна програма для румунських шкіл. Розробляється та видається чимало посібників і підручників. Зокрема, "Буквар", "Чарівне слово", "Жайворонок. Усне мовлення", "Українська мова" для різних класів…

Загалом не слід забувати, що сили, кошти, увага, надані українській школі, ніколи не пропадуть марно. Адже вони вкладаються у створення патріотичного покоління, котре має цементувати всі цеглинки нашої державної будівлі.

Вища освіта. Значення вищої освіти важко переоцінити. Саме вона безпосередньо формує особистість майбутньої еліти нації. Відсутність такої еліти автоматично знімає питання про державність такої нації, тому не дивно, що і за Російської імперії, і за СРСР української вищої освіти практично не існувало. У зв'язку з цим у Законі про мову 1989 року вперше закладалася вимога одержання в Україні вищої освіти українською мовою. Адже тільки за цієї умови вона могла вважатися справді українською.

Зрозуміло, що наприкінці 80-х pp. негайний перехід вищої освіти на українську мову викладання був неможливий просто технічно, тому закон виявився досить поміркованим у цій справі. Допускалася підготовка національних кадрів для етнічних меншин у вищих навчальних закладах України їхніми рідними мовами, але незалежно від цього в ст.28 закону стверджувалося:

"В усіх групах з російською мовою навчання та не україномовних навчальних закладах, незалежно від їхнього підпорядкування, забезпечується вивчення української мови". [Культура і життя. – 1989. – 5 листопада.]

Що ж, немає слів! І статус державної за українською мовою збережено, і права представників інших національностей враховано. Проте чи виконується насправді Закон про мови у його розділі щодо вищої школи попри всі оптимістичні звіти-заяви ректорів та деканів вищих навчальних закладів, попри офіційну статистику?

Якщо зважати не на "середній показник", котрим оперує статистика, а на реальний стан справ, то загальна картина виглядає не вельми привабливо. 

За тими ж статистичними довідниками, якщо хоч один викладач у вузі читає лекції українською мовою (часто це курс "Ділова українська мова"), то вуз зараховується до тих, де викладання провадиться українською мовою. Навіть за таких умов є 26 вищих навчальних закладів на сході та півдні України, де українська мова на повному нулі. [Мушкетик Ю. Вказана стаття.]