37708

Глобальна культура сучасного світу

Лекция

Обществознание

Одне за другим виникали поняття індустріального, постіндустріального, інформаційного суспільств, що с доказом прискореного загального розвитку, і водночас песимістичні прогнози щодо глобальних викликів: екологічного

Украинкский

2014-10-01

197.5 KB

14 чел.

Тема 13. Глобальна культура сучасного світу

План  лекції

  1.  Періодизація культури ХХ-ХХІ ст.
  2.   Основні тенденції розвитку культури в XX ст.

1.Періодизація культури ХХ-ХХІ ст.

Час, про який йтиметься далі, називають новітньою добою, оскільки, порівняно з Новим часом, це зовсім інша культурна епоха. XX ст. зазнало стільки глобальних потрясінь, стільки радикальних змін, що воно не могло вже перебувати навіть у динамічному соціально-культурному темпоритмі XIX ст. На цей час припало дві наймасштабніші в історії світу війни, революції, що завершилися встановленням тоталітарних режимів у деяких країнах, фашизм у своєму найжорстокішому варіанті, національно-визвольний рух, що радикально змінив політичну картину світу. У цьому драматичному столітті були й Освенцим, і Гулаг, і випробування ядерної зброї, і протистояння двох таборів, озброєних ядерними боєголовками, та ін. Однак відбулися і Нюрнберзький процес, коли вперше в історії па лаві підсудних опинилися не просто особи, а й злочинці організації, створені ними, а також самі ідеї, які підштовхнули їх до людиноненависницької практики; і демонтаж Тоталітарної системи в СРСР, у результаті чого колишні радянські республіки набули суверенітету і стали незалежними державами. Політика у цьому драматичному столітті невипадково перетворилась на домінуючу форму свідомості, практично кожна людина залучена вині до осмислення тих чи інших світових процесів. Ця обставина своєрідно відобразилася й на художній культурі, в якій виникли нові жанри: політичний роман, політична пісня, політичний плакат, політична вистава. Всього декілька десятків років тому почалося освоєння космосу, увійшли у широкий вжиток телевізор, комп'ютер, Інтернет, мобільний зв'язок і з'явилася величезна кількість нових технологій. Одне за другим виникали поняття індустріального, постіндустріального, інформаційного суспільств, що с доказом прискореного загального розвитку, і водночас песимістичні прогнози щодо глобальних викликів: екологічного, військово-ядерного, демографічного, енергетичного, продовольчого та ін.

"Внутрішню" незбалансованість західної цивілізації відчули ще наприкінці XIX ст. представники філософії життя — філософського напряму, який відкидав систематичний спосіб міркування як такий, що не відповідає життєвій реальності, і пропонував пояснювати явища за допомогою інтуїції та безпосереднього переживання. Класики нового способу філософування — А. Шопенгауер та Ф. Ніцше, а також О. Шпенглер, В.Дільтей, X. Ортега-і-Гассет, які представляли "історичний" його варіант — філософію культури, — гостро відчували початок кризи європейської цивілізації. В їх особі європейська свідомість "повстала" проти благодушності, що запанувала у християнському середовищі, і ціною "бунту" набула тієї гостроти і трагічності світовідчуття, які були давно втрачені. Трагічний мотив, що лежав в основі філософії А. Шопенгауера і Ф.Ніцше, розвинутий о. Шпепглером і X. Ортегою-і-Гассетом та ін., плідно підживив мистецтво кінця XIX — початку XX ст., давши таких митців, як Г. Ібсен, Т. Манн, О. Блок, О. Скрябін, пізніше — М. Селін,

А. Камю, Ж.П. Сартр та ін. Виникнувши у XIX ст., філософія життя найбільший вплив мала в першій чверті XX ст. Пізніше її значення зменшилося, але низка її положень продовжує жити в екзистенціалізмі, персоналізмі, прагматизмі та інших філософських напрямах і течіях.

Водночас сформувалася низка естетичних теорій, в яких творчість розглядалася поза її соціально-політичним контекстом, зосереджуючись тільки на художніх моментах. Загальна їх назва — "Мистецтво для мистецтва". Вони були представлені поетичною школою "Парнас" у Франції, творчістю О. Уайльда в Англії, "Світом мистецтва" в Росії "срібного століття". Така умовна назва російської культури початку XX ст. спершу мала дещо іронічний характер, однак надалі й донині сприймається як висока оцінка її досягнень: це відомі релігійні філософи (М. Бердяєв, П. Флоренський та ін.), художники та архітектори стилю модерн, театральні пошуки (свідчення тому успіх сезонів російського балету С. Дягілева у Парижі — тріумф театру, музики, сценографії). Видатні поети утворили кілька об'єднань: акмеїсти (засновники М. Гумільов та С. Городецький, до них приєдналися А. Ахматова, М. Кузьмін, В. Нарбут, О. Мандельштам — усі вони увійшли в "Цех поетів"), які турбувалися про логічність у задумі, композиції, майстерність у дрібницях, зрозумілість, "справжність"; імажиністи (В. Шершевич, А. Марієнгоф, С. Єсенін на початку своєї творчості та ін.), які обстоювали самоцінність образу як такого; футуристи (В. Маяковський, О. Кручених, українець М. Семснко та ін.), що вимагали права поетів на розширення словника, ігнорування розділових знаків, нові вільні поетичні рими тощо. Окремо стояли символісти (А. Бєлий, О. Блок), а також Б. Пастернак, М. Цветаєва та ін. Паралельно в Європі у так званій прогресистській критиці та публіцистиці для оцінення певної художньої школи й окремих діячів мистецтва, у творчості яких переважали песимістичні умонастрої, культ краси як вищої цінності, індивідуалізм та естетизм, було поширене ідеологічне кліше "декадентство" (букв. — занепадництво). Це поняття ввели французькі поети-символісти Ш. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо та ін. Пізніше так називали бельгійського драматурга М. Метерлінка, австрійського поета Р. Рільке та О. Уайльда. Приблизно в той самий час формувався новий стиль.

Цей стиль називали Сецесіон в Австрії (частково в Україні), Артнуво у Франції, Югендштіль ("молоде мистецтво") — в Німеччині, модерн — в Росїі та Україні. Художники поривали з традицією XIX ст., в основному з побутовим реалізмом. Вони прагнули нового стилю, мріяли відкинути башту з "чистого мистецтва", порушити стінку, що роз'єднує мистецтво "високе" і ужиткове, яке оточує людину, зробити побут людини вишуканим і стильним. Австрієць Г. Клімт написав картину "Поцілунок", яку шанують в Австрії як ікону. Плеяда блискучих російських художників - М. Врубель, Л. Бакст, В. Борисов-Муєатов, О. Головін, М. Реріх, що об'єдналися в групу "Світ мистецтва", прагнули втілювати у творчості нову програму. Українці Ф. Кричевський (триптих "Життя", який набув визнання на європейській виставці), блискучий Г. Нарбут з його віньєтками, заставками, "Абеткою" підтверджували, що йдеться про нове слово у мистецтві.

Модерн виник невипадково. Принаймні дві особливості духовного життя Європи зумовили його появу. Перша з них полягала у тому, що світ впевнено рухався шляхом урбанізації та техніцизму, схиляння перед машиною. Однак модерністи не хотіли такої цивілізації та залишилися на її узбіччі, оскільки вони благоговіли перед органічними природними формами. Друга особливість була у тому, що унікальна зустріч Сходу і Заходу (започаткована знайомством з японською гравюрою) похитнула гордий європоцентризм і викликала інтерес до всього східного, а особливо до філософії, яка надихає східне мистецтво. Тому в новому бачимо досить дивне поєднання рис: еклектизму (поєднання різних стилів), романтизму, почуттєвості і східної декоративності. Це стосується не тільки живопису" який стає театральним, і не дивно, що саме на цей час припадають вищі досягнення мистецтва театральної декорації та сценографії, писання декорацій, костюмів, оформлення спектаклів, театральних завіс, інтер'єрів. На зламі XIX і XX ст. відбулося безпрецедентне в історії культури злиття театру і живопису. Явище це було характерне для різних європейських шкіл живопису, але в Росії (а також в Україні) цей рух був особливо широким і потужним, охопив у 1880—1930 рр. майже всіх кращих художників стилю модерн та авангард. Розпочали його російські художники В. Васнецов і Б. Полєнов, за якими пішли М. Врубель, К. Коровін, художники, що групувалися навколо об'єднань "Світу мистецтва", "Блакитної троянди", "Бубнового валета", а далі — художники різних напрямів російського й українського авангарду 10-х років і різних угруповань 20-х років Майже всі кращі художники цього періоду писали кар тини за власними театральними декораціями. Улюбленими сюжетами стали сам театр, цирк, кафе, естрада Сценографією захоплювалися, крім уже названих, К.Сомов, В. Сєров, М. Добужинський, Л. Бакст, О. Бенуа, а також авангардисти Н. Гончарова, Б. Татлін М. Шагал, А. Лентулов та ін. (Росія), К. Малевич, О. Екстер, А. Петрицький, Б. Меллер, Б. Хвостенко-Хвостов, П. Челіщев та ін. (Україна).

На сценічних майданчиках різних театрів з'являлися перші зірки різних видів мистецтва. Наприклад у 1913 р. у Петербурзі в Луна-парку була представлена опера "Перемога над сонцем" з прологом В. Хлєбнікова за лібрето О. Кручених на музику К. Матюшина в декораціях і костюмах К. Малевича. Київські, московські, петербурзькі, одеські, вітебські художники, то занурюючись у своєрідну атмосферу певної історичної доби, писали, картини на теми спектаклів, відтворюючи сцени життя як театралізовані вистави, то взагалі тлумачили життя як театр,, то безпосередньо замальовували театральні спектаклі (із глядацького залу чи з глибини сцени, як О. Бенуа), а то писали картини за власними театральними декораціями.

В архітектурі модерн — це передусім принцип вільного поводження з формою. Шукаючи нові форми, архітектори намагалися максимально використати лінії карнизів, розташування сходів (що інколи вигинаються досить фантастично і динамічно), асиметричність фасадів (улюблений мотив для прикраси — маскарони, лотоси, іриси, різної форми вікна, балкони й еркери). Найвідоміший твір іспанського архітектора А. Гауді — незавершений собор Ля Саграда Фамілія (Барселона) — це безліч кривих ліній і нагромадження декоративних елементів, які творять майже містичний образ.

В Україні архітектурний модерн мав три напрями: чистий (В. Городецький — "Будинок з химерами", І. Лєдохівський — будинок клініки в м. Києві на вулиці Гончара, Е. Брадтман — особняк на розі вулиць Банківської та Лютеранської); стилізаторський (В. Городецький — костьол у м. Києві, караїмська церква, будівля Національного музею образотворчого мистецтва); раціоналістичний (А. Вербицький — житловий будинок на розі вулиць Стрілецької та Рейтарської, Г. Гай — Бессарабський ринок тощо). Хоча модерн проіснував лише 20—30 років, вплив його в той час на всі види художньої творчості був величезним. Ознаки його помітні в усьому: в архітектурі, живописі, монументальному мистецтві, книжковій графіці, плакаті, рекламі, дизайні, одязі.

2.Основні тенденції розвитку культури в XX ст.

Розвиток зарубіжної та вітчизняної культури у XX — на початку XXI ст. відбувається у складних, часто суперечливих обставинах, коли соціальні, політичні, військові, екологічні катаклізми впливають на людську особистість, змінюють її ціннісні орієнтири, трансформують соціокультурний розвиток.

На рубежі XIX—XX ст. у світі завершується перехід до капіталістичного способу виробництва, створюються могутні монополії, провідні західні держави розподіляють світ на сфери впливу, колонізуючи відсталі в економічному відношенні країни. Науково-технічна революція, започаткована у XIX ст., істотно вплинула на розвиток виробничих сил, сприяла індустріалізації, урбанізації, піднесенню загального освітнього рівня населення.

На фоні загального економічного зростання на початку XX ст. у світі наростають економічні і політичні протиріччя, що, зрештою, призводять до Першої світової війни та соціальних революцій. Перша світова війна (1914—1918 pp.) мала катастрофічні наслідки для людської цивілізації, оскільки знищила традиційні уявлення про гуманістичні ідеали, створила сприятливі обставини для Жовтневої революції 1917 р. в Росії, що на довгі десятиліття поділила світ на два ворожих табори.

У 20-х pp. провідні західні держави на певний час вступають у період економічного зростання, створюється Ліга націй (1919)— міжнародна організація, що ставила на меті обмеження озброєнь, боротьбу за мир і безпеку народів. У цей час на Заході зростав рівень життя населення, поліпшувалися умови праці і соціального захисту робітників, зменшувалася кількість масових виступів. На жаль, період соціально-економічної стабільності виявився нестійким. Деяким державам (США, Франція) вдалося подолати кризові явища демократичними засобами. Проте в ряді країн до влади приходять радикально настроєні політики. Фашистська диктатура встановлюється в Італії (Б. Муссоліні, 20-ті pp.), у Німеччині до влади приходять нацисти на чолі з А. Гітлером, в Іспанії розпочинається громадянська війна.

У XX ст. в ряді країн встановлюються тоталітарні режими. Тоталітаризм (фр. totalite — сукупність, повнота, від лат. totus — увесь, цілий) — форма державного правління, що характеризується повним (тотальним) контролем суспільства, ліквідацією демократичних свобод (СРСР, фашистська Німеччина, згодом Китай). Сфера культури за таких умов також підконтрольна державному впливу. За умов відсутності свободи творчості митці змушені дотримуватись певних регламентованих приписів, обмежень, а мистецтво в цілому має обґрунтовувати ідеї, що проголошуються владою. Тоталітарна держава бореться з усіма мистецькими напрямами та діячами культури, які не підтримують офіційного курсу, не дотримуються державної ідеології. Проголошується цілковите підпорядкування інтересів і свободи особистості інтересам держави. Формується тоталітарна свідомість, коли людина, не маючи змоги брати участь у громадському житті, вірить, що правляча партія та її лідер повністю виражають її інтереси, стає пасивною, з пригніченою психікою, безпринципною.

Друга світова війна (1939—1945), жорстокіша і кровопролитніша за попередню, вплинула на світогляд мільйонів людей. «Багатомільйонні людські жертви, втрата незліченних матеріальних і культурних цінностей підірвали віру в гармонію світовлаштування, спонукали до перегляду попередніх уявлень про призначення і критерії культури, духовності».

У XX ст. руйнуються колоніальні імперії, які мали численні володіння в Азії, Африці, Латинській Америці. Позбулися своїх заморських територій Великобританія, Франція, Іспанія, Португалія, Голландія, Італія тощо, натомість на політичній карті світу з´явилися нові молоді незалежні держави. У кінці століття зазнала краху світова соціалістична система і розпалася одна з найбільших тоталітарних держав — Радянський Союз.

Новітній час в історії людства — це період, коли наукові відкриття та технічні досягнення не лише поліпшували якість життя, а призводили до глобальних екологічних катастроф, сприяли створенню зброї масового знищення, причому науковці не передбачали трагічних наслідків застосування своїх відкриттів у майбутньому. Нобелівські лауреати П. Кюрі, М. Склодовська-Кюрі, Е. Резерфорд, Н. Бор, досліджуючи питання радіоактивності та відкриваючи нові хімічні елементи, не знали, що колись їхні наукові здобутки перетворяться на жахи Хіросіми і Нагасакі чи Чорнобильську катастрофу.

Глобальними техногенними катастрофами з тяжкими наслідками для навколишнього середовища людство розплачується також за надмірну урбанізацію.

XX століття позначилося також нечуваним геноцидом, гонкою озброєнь, дегуманізацією суспільних відносин. У той же час людина нечувано розширює свій науковий і творчий потенціал, реалізує ідеї, які раніше вважалися фантастичними, а в галузі художньої творчості прагне знайти нові, нетрадиційні форми самовираження. У минулому столітті людство почало усвідомлювати «історію як процес самореалізації людини в культурі».

Отже, західна культура XX ст. розвивалася у тісному зв´язку з політикою, в умовах, коли змінювалися стереотипи людської поведінки з орієнтацією її на діловитість, підприємливість, уміння забезпечити себе і родину матеріальними благами.

На рубежі XX—XXI ст. людство зіткнулося з проблемами, від вирішення яких залежить доля цивілізації. Ці проблеми прийнято називати глобальними (фр. global — загальний, всесвітній, від лат. globus — куля) — загальними, поширеними на всю планету. До першорядних з них сьогодні належать подолання екологічної кризи, пов´язаної з катастрофічними наслідками людської діяльності; відвернення війни із застосуванням зброї масового знищення, створення без´ядерного ненасильницького світу; подолання голоду, злиднів, неграмотності; пошуки нових джерел сировини, що забезпечили б наступний розвиток економіки.

На зміст західної культури впливали наукові відкриття та технічні здобутки в різних галузях: освоєння космосу, розвитку комп´ютерних технологій, систем комунікації, появи нових синтетичних матеріалів, досягнення в галузі біології (клонування, генна інженерія). Завдяки таким глобальним змінам сучасне суспільство називають «постіндустріальним», «інформаційним» тощо.

Західна культура, особливо образотворче мистецтво, розвивалася у двох напрямах:

—      дальший розвиток реалізму класичного мистецтва, удосконалення і пошук нових форм виразності у межах цього художнього напряму;

—      пошуки принципово нових засобів художньої виразності, що привели до появи культури модернізму.

Для художньої культури XX ст. властиві відсутність єдиного мистецького стилю і панування цілого ряду течій, особливо в образотворчому мистецтві; зв´язок митців з політикою, протистояння їх мілітаризації, гонці озброєнь, кровопролитним війнам, боротьба за мир, проти фашизму і тоталітаризму; філософічність культури, постійне оновлення засобів художньої виразності, коли на зміну одному напряму приходить інший; поява нових видів мистецтва (кіно і телебачення), що роблять значний вплив на маси.

На рубежі XIX—XX ст. все більше європейських митців відмовляються від традиційних форм виразності і шукають нові естетичні зображальні засоби, відмінні від реалістичних. У цей час виникає велика кількість несхожих між собою художніх напрямів, які прийнято називати терміном «модернізм». Модернізм (фр. moderпе — сучасний, новітній) характеризується розривом з ідейними і художніми принципами класичного мистецтва, відмовою від відтворення чуттєво-конкретної дійсності, предметності світу. Модернізм відмовляється від правдоподібності, відображення реальних узагальнених образів та форм реального життя.

Модернізм — це своєрідна художньо-естетична реакція на економічну, політичну, духовну кризу буржуазного суспільства XX ст.

Зараз у культурології використовуються два поняття — «модерн» і «модернізм». Модерном називають мистецтво кінця XIX — початку XX ст. Хронологічні рамки модернізму — початок XX ст. — 60-і pp. Культуру від 70-х pp. XX ст. до наших днів прийнято називати культурою постмодернізму.

У мистецтві початку XX ст. виникає також авангардизм (фр. avante-garde — передовий загін), що об´єднав найрадикальніші кола модерністів, які прагнули докорінно оновити художню практику, шукали новаторські засоби вираження форми і змісту творів, боролися за все нове у мистецтві.

Модернізм виявився в усіх галузях художньої творчості. Основні естетичні принципи модернізму в літературі — потік свідомості, в образотворчому мистецтві — заперечення зображальності, у музиці — заперечення звукової організованості (мелодії, гармонії, поліфонії; електронна музика), в театрі — відсутність логіки розгортання драматичної дії. Часто формалістичне новаторство для митців ставало самоціллю. З´являються нові жанри: колаж, інсталяція, хепенінг, перформанс тощо. Для модернізму характерні елітарність, відстороненість від масової культури.

Найбільшого поширення модернізм набув у образотворчому мистецтві. Батьківщиною модернізму стала Франція. У Парижі, французькій столиці, на початку XX ст. жило і працювало багато молодих талановитих художників, вихідців з різних країн, які шукали нові шляхи у мистецтві: П. Пікассо, А. Матісс, Ж. Брак, А. Модільяні, М. Шагал, О. Архипенко та ін. Молоді художники влаштовували виставки своїх творів, дискутували з приводу різноманітних художніх течій.

Одним із перших напрямків модернізму на початку XX ст. став фовізм (фр./auves — дикий), для якого характерна кольорова експресія, поєднання яскравих кольорів, декоративність, життєрадісність, пластична деформація предметів. Фовізм як напрям з´явився у 1905 р., коли молоді художники (А. Матісс, А.Марке, Ж. Руо, А. Дерен) виступили з критикою натуралістичної правдоподібності класичного живопису, зокрема імпресіонізму.

Визначним представником фовізму був Анрі Матісс. Творчості художника («Червоні рибки», «Танок» (іл. 1), «Музика») властиві життєствердність, оспівування молодості і грації. Дослідники відзначають мотиви давньогрецького вазопису у творах французького художника. Сучасники фовістів побачили у їх творах лише відмову від вишуканості імпресіоністів. Проте «Фовізм був спробою повернути живопису первинну силу і перебороти вишуканий естетизм кінця століття, хисткість форм, душевне сум´яття художників, вдихнути в мистецтво молодість і здоров´я, збільшити силу його впливу, прискорити темп і цим надати йому сучасного відчуття життя».

Один з найвідоміших напрямків модернізму — кубізм — з´явився у 1908 р. Основоположниками цього напрямку вважаються П. Пікассо, Ж. Брак, Ф. Леже. Це була перша течія в живописі, яка повністю відмовилася від естетичного принципу наслідування дійсності класичного мистецтва.

Кубісти вважали, що живописний твір повинен передавати якісь узагальнені філософські ідеї, а не об´єктивні реалії життя. Кубізм (фр. cubisme, від cube — куб) — напрям, представники якого зображували дійсність у вигляді комбінацій геометричних форм (куба, кулі, циліндра, конуса тощо) та деформованих фігур. Першим кубі стичним твором вважається картина П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» (1907). Твір був настільки новаторським, що його не відразу сприйняло навіть найближче мистецьке оточення художника. Фігури жінок, зображених на полотні, спотворені і деформовані, плоскі, відсутня система перспективи та ілюзія тривимірного простору. Кубісти зображували людську фігуру чи предмети не такими, якими бачили, а такими, якими їх уявляли чи знали. У творах кубістів переважає коричнева, темно-зелена, сіра кольорова гама. Часто в картинах кубістів початковий вигляд зображуваного предмета важко уловлювався («Скрипка і гітара» П. Пікассо (іл. 2)), бо художники через комбінації геометричних форм прагнули висловити внутрішню сутність образу, нові моделі світосприйняття.

Батьківщиною експресіонізму стала Німеччина, де у 1905 р. виникла мистецька група «Міст», куди увійшли студенти архітектурного факультету Вищого технічного училища в Дрездені Е. Кірхнер, Ф. Блейль, Е. Хеккель, К. Ротлуфф. Молоді художники, займаючись живописом та графікою, дискутували про естетичні принципи мистецтва і вважали, що їхня група повинна єднати класичне мистецтво минулого та сучасну художню культуру як міст єднає два береги ріки. Експресіоністи головним вважали відображення суб´єктивних уявлень автора, тяжіли до ірраціональності, загостреної емоційності, що призводило до різких кольорових контрастів, геометрично спрощених форм, деформацій зображуваного, підкреслення предметів чіткими контурами графічних чорних ліній («Група художників» Е. Кір-хнера, «Вітрильні човни в гавані» Е. Хеккеля).

Художники-експресіоністи прагнули якомога виразніше передати ідейний зміст твору, загострено емоційне суб´єктивне сприйняття світу, не надаючи уваги точності відтворення об´єктивної реальності, експресіонізм вплинув на інші галузі художньої культури багатьох країн Європи та Америки.

Естетичні принципи абстракціонізму виклав основоположник цього напряму російський художник В. Кандинський (1866—1944) у книзі «Про духовне в мистецтві» (1911). Абстракціоністи (лат. abstractus — відокремлений) цілковито відокремилися від реалістичного зображення предметів і явищ навколишнього світу, намагаючись передати якісь ідеї, боролися проти сюжетності в живописі. Такий безпредметний живопис великої уваги надавав семантиці кольорів. В. Кандинський вважав, що білий — колір добра, радості, щастя, асоціюється зі святістю, чистотою; зелений — символ надії, синій — викликає тяжіння до чогось надприродного; червоний викликає почуття тривоги; фіолетовий має в собі щось хворобливе, чорний — колір смутку, жовтий — абсолютний колір.

Життя В. Кандинського пов´язане з багатьма країнами, відповідно, він зазнав впливу багатьох мистецьких напрямів — імпресіонізму, фовізму, експресіонізму. Художник народився в Москві, середню освіту здобув в Одесі, навчався в Московському університеті, згодом жив за кордоном — у Німеччині та Франції. У своїй творчості послідовно відходить від відображення реального світу до напівабстракцій та абстракціонізму, намагаючись виразити глибинні істини буття, гармонійно поєднуючи плями, лінії, кольори, що впливають на людські почуття.

Абстракціонізм набув поширення в російському та українському живописі напередодні Першої світової війни. Російський художник, поляк за походженням К.Малевич (1878—1935), який народився у Києві, став засновником супрематизму — одного з напрямів абстракціонізму, програмним твором цього напряму стала його картина «Чорний квадрат» (1913). Твори супрематизму являють собою комбінації кольорових геометричних фігур (квадрат, трикутник, коло); зображують світ, позбавлений об´ємів і відтінків, звільнений від побутовості. Супрематисти прагнуть знайти досконалу форму, яка, у поєднанні з кольором, є знаковою. Ідеї супрематизму поділяли О. Розанова, Л. Попова, О. Родченко, Е. Лісицький, В. Татлін тощо. На початку 1919 р. К. Малевич переїжджає до Вітебська, працює викладачем у художній школі, якою керував М. Шагал. Тут К. Малевич створює групу «Уновис» («Утвердители нового искусства»), об´єднавши своїх однодумців. Художники-супрематисти працювали в різних галузях і малювали плакати, вивіски, продовольчі картки, створювали рисунки для тканин, декорували будівлі і транспорт. У 1922 р. К. Малевич очолює інститут художньої культури в Петрограді, але ідеї художника не могли втілюватися за умов, коли мистецтво, «стало частиною загальнопролетарської справи» — за словами В. Леніна. Після організації персональної виставки в Німеччині К. Малевич був арештований. Після виходу з ув´язнення Малевич-художник повертається до предметності («Дівчата в полі», «Сінокіс»), але не до реалізму. Для його полотен характерний монументалізм, а постаті без рис обличчя (натомість кольоровий овал)— відгомін сумної тоталітарної епохи, коли особистість пригнічувалася і нівелювалася.

Ще одним основоположником геометричного абстракціонізму був голландський художник Піт Модріан (1872—1844), для творів якого характерні композиції з кольоровими прямокутниками і квадратами («Композиція з синім та жовтим»).

Одним з мистецьких напрямів початку XX ст. був футуризм (лат. futurum — майбутнє), що прагнув до створення мистецтва майбутнього, відкидав класичну художню спадщину. Засновником цього напряму є італійський поет Ф. Марінетті, автор «Маніфесту футуризму» (1909). Футуристи (У. Боччоні, Дж. Балла, Дж. Северіні) вважали, що XX ст. потребує нового мистецтва, яке йшло б у ногу з віком техніки, вітали війну, яка, на їх думку, очистить, оновить суспільство. Футуристи обожнювали техніку, натомість людські проблеми цікавили їх менше. У своїх творах намагалися передати динамізм життя і вражень людини («Динамізм мускулів» У. Боччоні, «Абстрактна швидкість — автомобіль проїхав», «Динамізм дога на шворці» Дж. Балла).

Футуристи частково запозичують прийоми кубістів, розкладаючи предмет на елементи і комбінуючи їх. У Росії та Україні цей напрям відомий як кубофутуризм.

У 1916 р. у Швейцарії виник дадаїзм (фр. dadaisme, від dada — дитячий коник, переносно — дитячий лепет) — модерністська течія в мистецтві, характерними рисами якої були зумисний примітивізм, антиестетизм (Т. Тзара, М. Дюшан, Г. Грос). Течія зародилася під час Першої світової війни як реакція на жорстоку криваву бійню, розв´язану провідними державами Європи. Дадаїсти стверджували, що життя безглузде, мистецтво і митці ворожі людині, не рахувалися з визнаними авторитетами, в тому числі у мистецтві. У 1922 р. дадаїзм поєднується з сюрреалізмом.

Сюрреалізм у культурі XX ст. з´явився після Першої світової війни як реакція на глибоку духовну кризу, що охопила світ в післявоєнний час. Сюрреалізм (фр. sur-realisme, букв. — надреалізм) джерелом художньої творчості вважав підсвідоме — сновидіння, галюцинації тощо.

Сюрреалізм продовжував розвивати ідеї дадаїзму про підсвідому природу творчості, про заперечення класичної культурної спадщини та естетичних цінностей минулого. Джерелом творчості сюрреалісти вважали не реальну діяльність, а підсвідомість. Філософським підґрунтям цього напряму є фрейдизм. 3. Фрейд (1856— 1939) відкрив підсвідоме як самостійну, незалежну від свідомості основу людської душі. Сюрреалісти були дуже епатажними, протестували проти державних інституцій, сучасної цивілізації, різних політичних течій (комунізму, фашизму). Сюрреалісти повністю підтримували думку про вплив підсвідомого на життя кожної людини. Представниками сюрреалізму були художники А. Бретон, М. Ернст, А. Массон, М. Дюшан, С. Далі, П. Пікассо, письменники Л. Арагон, Е. Іонеско. Один з основоположників сюрреалізму А. Бретон стверджував, що творчість — загадковий процес, який не піддається логічному осмисленню, митець має користуватися лише асоціативними, інтуїтивними методами. Сюрреалістів різних країн єднала ідея соціального бунту.

Художники-сюрреалісти повністю відмовилися від зображення об´єктивної реальності, для їхніх творів властиві спотворені пропорції предметів та постатей, протиприродне поєднання предметів. Світ жорстокий і безжалісний, людина в ньому самотня і нещасна, вважали сюрреалісти, а тому з-під пензля чи пера виходили песимістичні твори про приреченість людського буття, очікування смерті, руйнування всього, що оточує людину.

Відомим художником-сюрреалістом був Макс Ернст. У картині «Слон із Целебесу» (1921) він зобразив резервуар для зберігання зерна у вигляді механічного слона. Типовою для сюрреалізму є атмосфера нереальності цієї картини з голою поверхнею землі, жіночою оголеною постаттю без голови, зіставленням не пов´язаних між собою предметів, порушенням цілісності зображення.

Найвідомішим представником цього напряму був Сальвадор Далі (1904—1990), іспанець за походженням. На його творчість вплинула теорія психоаналізу 3. Фрейда, тому його творам властиві зображення галюцинацій, марень, психічних відхилень. Композиції його творів ірраціональні, абсурдні, іноді імітують кольорову фотографію («Постійність пам´яті», «Передчуття громадянської війни» (іл. 3), «Відкриття Христофором Колумбом Америки», «Апофеоз долара»). Картина «Передчуття громадянської війни» (1936) закінчена за кілька місяців до початку громадянської війни в Іспанії. На фоні мертвого пейзажу зображено жахливу конструкцію з фрагментів людських тіл, безглуздо поєднаних. Твір справляє моторошне, відлякуюче враження абсурдності всякої війни.

На початку Другої світової війни він, як і багато інших сюрреалістів, виїхав до США. Осмислення жахів світової війни спричинило зміни світогляду художника: з атеїста він став католиком, у своїх творах звертається до вічних тем добра і зла, зради і самопожертви тощо («Таємна вечеря», «Христос св. Іоанна на Хресті»).

Найбільших успіхів сюрреалісти досягли у 40—50 pp. А 60-ті роки XX ст. позначилися популярним напрямом в образотворчому мистецтві — поп-артом, що орієнтувався на загальнозрозумілість і на противагу абстракціонізму мав предметний характер. Представники цього напряму використовували у своїх композиціях побутові предмети, промислові відходи, відтворювали типові продукти «масової культури» (комікси, манекени, плакати, афіші), висловлюючи тим самим свою реакцію на психологію споживання, що панували в суспільстві (Р. Раушенберг, Е. Уорхол).

Однією з поширених течій 60-х pp. став оп-арт (англ. optical art — оптичне мистецтво), представники якого створюють естетичне середовище за допомогою світлових і кольорових оптичних ефектів, завдяки вживанню лінз, дзеркал тощо. У живописі переважають геометричні комбінації ліній та плям.

У 60-х pp. набуло поширення так зване «мистецтво дії». Перформанс (англ. performance) — напрям, суть якого полягала у виконанні перед публікою попередньо запланованих дій. Публіка виступає лише у ролі глядача. Близьким для цього напряму є хепенінг, в основі якого — виконання художником якоїсь незапланованої дії перед глядачами та з їх участю. Представники боді-арту матеріалом для художньої творчості вважають людське тіло, вдаються до його розмальовування, демонстрації різних поз.

Як реакція на надмірну емоційність експресіонізму виникає мінімалізм, що більшого поширення набув в образотворчому мистецтві США, зокрема в скульптурі. Митці вдавалися до використання простих геометричних форм, їхні твори були повністю позбавлені декоративності. Живопис часто монохромний, а скульптори використовували сучасні матеріали (пінопласт, сталь) та промислові технології (Р. Серра, Ф. Стелла, К. Андре, P. Moppic та ін.).

У цей час з´являється кінетичне мистецтво (від грец. kinemos — руховий, рушійний), представники якого намагалися створювати рухомі конструкції, світлові ефекти, оскільки художників завжди цікавила мобільна зміна форми, можливість трансформувати свій витвір. При цьому митці використовують різні матеріали, принципи дії, види руху, джерела руху форми (Н. Шеффер, Ж. Тенглі, Г. Юккер, Б. Стучебрюхов тощо). Відомий твір Гюнтера Юнкера «Танцівники», що змінювався на очах публіки в результаті руху. Композиція являє собою мішки людського зросту, зсередини проткнуті гвіздками. Коли глядач вмикав мотор, мішки оберталися, наїжачившись гвіздками, які до того звисали вниз. Кінетизм прагне об´єднати в єдине композиційне ціле різні види мистецтва (звукові композиції, світломузику).

Сукупність найновіших течій у світовій культурі від 70-х pp. XX століття до сьогодення найчастіше називають постмодернізмом. Народження постмодернізму пов´язане з кризовим явищами в західному суспільстві: так званою «холодною війною», наростанням гонки озброєнь, американською війною у В´єтнамі, боротьбою трудящих за свої права, молодіжними рухами, екологічними катастрофами, що в останні десятиліття постійно супроводжують науково-технічний прогрес (Чорнобильська катастрофа, зменшення озонового шару, глобальне потепління тощо). Останні десятиліття XX ст. довели, що людська діяльність, заснована на втіленні в життя найвищих досягнень інтелекту, поліпшенні якості і комфорту нашого життя, в той же час згубно впливає на довкілля, сприяє руйнуванню екосистеми і навіть може призвести до загибелі життя на планеті. Деякі філософи XX ст. (М. Хорк-гаймер, Ю. Хабермас та інші) роблять висновок про те, що людський розум нині є найбільшою загрозою існуванню людини. Таке світовідчуття породило безліч напрямів, які в естетичному плані близькі до модернізму, але за зображальними рисами інші.

На відміну від модернізму постмодернізм менш елітарний і більше орієнтований на комерцію. Для постмодернізму головне не проголошення кризи людського буття, а «...заперечення старого, аналіз деформації самих принципів розуміння людського життя, зміна суті, якою керувався раніше гуманізм, пошук нових моральних регуляторів та їх нове обґрунтування»1.

Художники в цей період вдаються до колажу, монтажних і відеоефектів, гіпер-реалізму, часто у своїх творах намагаються показати нікчемність і величність життя. Предметам побутового середовища часто надають символічного значення.

Живопис постмодернізму відмовляється від зображальності, естетичності, прагне реагувати на важливі проблеми сучасного їм суспільного життя.

Одним із напрямів постмодернізму є гіперреалізм (інші назви цього напряму: суперреалізм, фотореалізм, слайдизм, документалізм тощо), для якого характерним є наслідування фотографії живописними та графічними засобами. Напрям виник у період, коли в живописі переважали напрями, які відмовлялися від забраження об´єктивної реальності, а тому поява гіперреалізму викликала значний інтерес. Зображальні засоби гіперреалістів значною мірою новаторські. Знову звернувшися до предметності, художники все ж намагалися максимально дистанціюватися від класичного мистецтва. Основою живописного твору ставала не об´єктивна реальність, а фотографія чи слайд, бо гіперреалісти вірили, що технічні засоби можуть передати світ недеформованим, точно і неупереджено. Гіперреалісти, намагаючись досягти «надреальності», використовували засоби, не вживані у традиційному малярстві: акрилові фарби, фарборозпилювачі, трафарети, шліфували і полірували поверхню картини, щоб позбутися мазків пензля. Полотна гіперреалістів часто були великого формату, зображували об´єкти з близької відстані (крупним планом). У представників цього напряму найчастіше переважала тема великого міста.

У 70-ті pp. в Західній Європі, Японії, Латинській Америці набув поширення концептуалізм. Представники концептуального мистецтва відмовлялися від створення традиційних художніх творів, а натомість зверталися до концептуальних об´єктів у формі ідей чи проектів, які супроводжувалися написами, текстами, іншими видами позаестетичної документації (Д. Х´юблер, Р. Беррі, Л. Вейнер тощо). Твори концептуалістів поєднують несполучувані предмети, часто побутові речі і супроводжуються певним текстом (написом).

Живопис XX ст. продемонстрував величезну різноманітність напрямів і стилів, невпинні пошуки митців нових, відповідних часові, зображальних засобів.

У літературі XX ст. також простежувалися дві основні тенденції: подальший розвиток реалізму, провідного художнього методу мистецтва слова попередньо-го століття, та розвиток різних модерністських течій. Реалістична проза XX ст. намагалася розвивати і удосконалювати зображальні засоби роману, сміливо експериментувати, вбирати в себе риси всіх основних художніх стилів епохи, не стояла осторонь від життєво важливих проблем епохи (боротьба за мир, антифашистська тема).

Визначними французькими прозаїками першої половини XX ст. були Анатоль Франс (1844—1924), Ромен Роллан (1866—1944), Анрі Барбюс (1873—1935). А. Франс— автор гротескно-пародійного філософського роману «Повстання ангелів». Р. Роллан у романі-епопеї «Жан-Крістоф» синтезував два найбільші напрями XIX ст. — романтизм і реалізм, зображуючи духовний занепад у Західній Європі напередодні Першої світової війни. А. Барбюс (романи «Вогонь», «Ясність», «Кільця ланцюга») був не лише письменником, а й громадським діячем, активним борцем за мир. Його романи «Вогонь» (1916) та «Ясність» (1919) викривали імперіалістичну війну, показували наростання соціального невдоволення серед солдат. У документально-публіцистичній книзі «Кати» (1926) викривав фашистський терор у балканських країнах.

Реалістичний напрям продовжували розвивати німецькі прозаїки брати Г. Манн (1871—1950) і Т. Манн (1875—1955), які у 30-ті pp. були змушені емігрувати за кордон, оскільки були діячами антифашистського руху. Генріх Манн — автор сатиричних романів «Земля обітована», «Вірнопідданий», публіцистичних творів, історичної дилогії «Молоді літа короля Генріха IV». Нобелівський лауреат (1929) Томас Манн у романах «Будденброки», «Чарівна гора», «Доктор Фауст» викривав негативні явища в буржуазному суспільстві, зокрема духовну кризу, відстоював ідеї гуманізму, демократії і прогресу.

Антифашизм, антивоєнна тема властиві творчості визначного німецького письменника Е. М. Ремарка (1898—1970). Учасник Першої світової війни, Е. М. Ремарк кращі свої твори присвятив зображенню «втраченого покоління», яке, розчарувавшись у духовних цінностях XX ст., шукає опору в міжособистісних стосунках — дружбі, коханні, фронтовому товаристві («На західному фронті без змін». «Три товариші», «Тріумфальна арка», «Час жити і час помирати»). Твори письменника пройняті ідеями гуманізму, осуду мілітаризму та фашизму.

В англійській літературі з´явилися епічні твори, присвячені аналізу внутрішнього світу людини, пройняті глибоким психологізмом. Герберт Уелс (1866—1946) розвивав жанр науково-фантастичного роману («Машина часу», «Війна світів»), гостро сатиричного («Острів доктора Моро»). Фантастичні романи Г. Уелса сповнені геніальних соціально-філософських передбачень. Класик англійської літератури Джон Ґолсуорсі (1867—1933) у своїх творах засудив лицемірство і егоїзм аристократичного суспільства, критикував англійську колоніальну політику. Світову славу прозаїкові приніс цикл романів про долю кількох поколінь буржуазної сім´ї («Сага про Форсайтів» та ін.). Автор змальовує занепад могутньої англійської буржуазної родини на фоні суспільно-історичних подій. Д. Ґолсуорсі цікавили проблеми теорії літератури. У своїх критичних статтях («Література і життя», «Створення характеру в літературі») відстоював принципи реалізму, критикував модерністські течії.

Літературі першої половини XX ст. властиве антивоєнне спрямування — надто важким випробуванням для Європи стала Перша світова війна. Цій проблемі присвячений кращий твір чеського письменника Ярослава Гашека (1883—1923) «Пригоди бравого вояка Швейка» (1923), перший варіант якого створений і виданий чеською мовою у Києві. Автор роману — учасник Першої світової війни — засуджує мілітаризм тодішньої Австро-Угорщини, викриває реакційну сутність усіх її інституцій — поліції, жандармерії, церкви, преси.

Риси реалізму та натуралізму поєднував у своїй творчості американський письменник, публіцист Теодор Драйзер (1871—1945). Перший роман Т. Драйзера «Сестра Керрі» (1900) — реалістична історія життя дівчини з робітничого середовища в тогочасному американському суспільстві — прозвучав запереченням матеріального успіху як втілення щастя. Роман «Дженні Герхард» також торкався жіночої теми і утверджував ідею моральної переваги і чистоти людини з народу. В «Американській трагедії» письменник показує згубність для людини капіталістичних відносин, моральне падіння молодої людини, що прагне будь-якою ціною досягти життєвого успіху. Тема роману «Геній» — занепад мистецтва і загибель таланту в буржуазному суспільстві. Порушуючи важливі проблеми в художніх творах (частина з них була заборонена до друку або вилучена з книгарень), Т. Драйзер був активним антифашистом, одним з організаторів Міжнародного конгресу проти війни (1932).

Нобелівський лауреат Ернест Хемінгуей (1899—1961)— американський письменник і публіцист, творчість якого також порушує проблеми, які хвилювали його сучасників. Письменник брав участь у боротьбі республіканської Іспанії проти фашизму і присвятив цій проблемі репортажі, нариси, роман «По кому подзвін». У романах «Фієста», «Прощавай, зброє!» йдеться про так зване «утрачене покоління». Філософська повість-притча «Старий і море» (1952) є гімном мужності, яку повинна виявляти людина у скрутний час.

Отже, реалізм XX ст. увібрав у себе кращі традиції літератури попередньої доби, живився багатством соціального та історичного досвіду народів, виявляв суспільно-політичну позицію митців, їхню реакцію на всі важливі події, що відбувалися у світі.

Поруч з реалістичним методом, який творчо розвивався, в літературі XX ст., як і в інших видах мистецтва, виникають різноманітні напрями, що об´єднуються загальною назвою «модернізм». Літератори, що тяжіли до модернізму, шукали нові духовно-естетичні засади художньої творчості, тяжіли до філософських концепцій екзистенціоналізму, ніцшеніанства, фрейдизму. Одна з головних проблем у літературі модернізму — питання про місце особистості, індивідуальної свідомості у світі. Літератори-модерністи заперечували класичну спадщину, шукали нові, нетрадиційні естетичні форми і зображальні засоби.

На межі XIX—XX ст. на позначення ряду новаторських напрямів у літературі вживається термін «декадентство» (фр. decadence — занепад). Спочатку цей термін застосовували, характеризуючи власну творчість, французькі символісти, а потім ним почали позначати інші напрями кінця XIX — початку XX ст. Творчість митців-декадентів була пов´язана з пошуками нових естетичних та етичних цінностей. Декадентам були близькі ідеї про інтуїтивне пізнання світу, культ «надлюдини», індивідуалізм, формалістичні пошуки, неприйняття дійсності, теорія «чистого мистецтва».

Першою декадентською течією був французький символізм кінця XIX ст. (гр. symbolon — знання). Символісти відмовилися від реалістичного зображення життя, оспівували містичні таємниці, потойбічний світ. Змальовувати це, на думку представників цього напряму, можна лише за допомогою символів. На місце художнього образу митці поставили художній символ, що містить у собі цілий ряд значень. Символісти намагалися надати своїм творам співучості, мелодійності, оскільки лише музику вважали справжнім мистецтвом. Тому для поезії поетів-символістів характерна вишукана форма і точне римування, чіткий ритм, алітерації і асонанси. Для символізму характерна поезія малих форм.

Одним з основоположників символізму був французький поет Поль Верлен (1844—1896). Його поезії із збірок «Сатурнічні поезії», «Добра пісня», «Романси без слів» пройняті мотивами смутку, самотності. Поет майстерно зображував сумні осінні пейзажі, дощ, намагаючись передати настрої ліричного героя, а не події. Верлен вважає невід´ємною рисою символізму музикальність, про що заявляє у своєму програмному вірші «Поетичне мистецтво».

Символістом був також Артюр Рембо (1854—1891). У ранніх віршах поет вітав Паризьку комуну («Паризька військова пісня», «Париж заселяється знову»). У збірках «Останні вірші», «Сезон у пеклі» він звертається до теми романтичного бунту, протестуючи проти сучасних йому реакцій французької дійсності. А. Рембо багато працює над формою вірша.

У добу так званого «срібного віку» російської поезії (рубіж XIX—XX ст.) риси символізму властиві творчості Д. Мережковського, 3. Гіппіус, В. Брюсова, А. Белого, О. Блока та ін. Для поезії російських символістів властиві мотиви смутку, меланхолії, похмурих осінніх пейзажів, вишукані поетичні форми з великою кількістю звуконаслідувань. На початку XX ст. із середовища російських символістів виділився окремий напрям — акмеїзм (гр. acme — вершина, розквіт, вищий ступінь чого-небудь). До цього напряму належали М. Гумільов, С. Городецький, А. Ахматова, О. Мандельштам та інші. Лідери акмеїстів проголосили відхід від символізму з його багатозначними словами-символами і повернення до реального життя. Твори поетів-акмеїстів оспівували сильну особистість, утверджували культ біологічного начала в людині, проводили ідею про переважання біологічного над соціальним.

Літературний футуризм виник в Італії на початку XX ст., лідером цього напряму був поет Ф. Марінетті. У своєму маніфесті футуристи проголосили про народження нового мистецтва, співзвучного динаміці XX ст. з його машинною технікою. Футуристи заперечували традиції класичної літератури, у пошуках нових форм створювали нові, незвичні слова і словосполучення, зберігаючи римування, змінювали традиційну ритміку. Часто твори поетів-футуристів були вкрай формалістичними. Футуризм характерний для російської літератури початку XX ст. (А. Кручених, В. Маяковський, В. Хлебников та ін.).

Експресіонізм з´явився в німецькій літературі на початку XX ст. Термін вперше вжито німецьким поетом Г. Вальденом (1911). Німецькі поети-експресіоністи групувалися навколо журналу «Der Sturm» («Буря») (А. Еренштейн, О. Кокошка та ін.). Письменники-експресіоністи намагалися виразити бачення світу через призму авторського «я». Експресіонізм мав виразне соціальне спрямування, на відміну від інших модерністських течій. Риси експресіонізму властиві творчості російських письменників Л. Андреева, О. Серафимовича, В. Вишневського.

Література XX ст. намагалася відобразити нове світовідчуття. У творах австрійського письменника Ф. Кафки (1883—1924) (романи «Процес», «Замок», «Америка», збірки новел «Спостереження», «Сільський лікар», «Художник голоду») показано безнадійність людського існування, відчуження особистості, її самотність в умовах сучасної цивілізації. Конфлікти, відображені Ф. Кафкою, мають соціальний та особистісний характер, його твори поєднують відображення повсякденного життя зі світом нереального.

У час Другої світової війни та післявоєнний час у світовій літературі виникає екзистенціалізм. Філософським підґрунтям цього модерністського напряму було вчення С. К´єркегора, М. Хайдеггера, К. Ясперса. Характерними рисами творчості письменників-екзистенціалістів були песимізм, індивідуалізм, суб´єктивізм, заперечення будь-якого насильства. Представники цього напряму вважають, що крім реального існування, людина має ще й «екзистенцію» — духовне існування. Життя, за екзистенціалістами, безглузде і абсурдне, це хаотичний потік, позбавлений будь-яких закономірностей. Єдиний вихід для людини, що перебуває в таких умовах, — самогубство або бунт.

Одним з лідерів цього напряму був французький письменник і філософ Альбер Камю (1913—1960), ідеї якого мали величезний вплив на письменників. Філософія А. Камю ґрунтується на пошуку сенсу людського існування в царині моралі. Згідно з А. Камю, життя — абсурдне, а сенс людського життя полягає у творчості. Більшість творів А. Камю мають філософський підтекст, звертаються до проблем сенсу людського буття. У філософському романі-притчі «Чума» (1947), написаному відразу після закінчення Другої світової війни, втілюється ідея боротьби з безглуздою дійсністю. У творі йдеться про чумний табір, де складається особливий спосіб життя. Перебування в таких умовах стає випробуванням для моральних засад мешканців табору. Письменник, якому довелося пережити навалу коричневої чуми фашизму, учасник французького руху Опору, втілює ідею трагічної мужності. Філософське есе «Міф про Сізіфа» А. Камю написав у час, коли Франція була окупована фашистами, тому ідея непокори, мужньої боротьби зі складними обставинами була дуже злободенною. А. Камю цікавила проблема ролі митця в суспільстві. Він вважав, що людина мистецтва повинна бути поза класами чи партіями, хоча і є відповідальною перед людством.

Істотно вплинув на розвиток західної літератури роман ірландського письменника Джеймса Джойса (1882—1941) «Улісе». Автор подає картину беззмістовного буття в умовах сучасної цивілізації, використовує прийом «потоку свідомості», інтелектуалізацію мови, введення в реалістичний сюжет мотивів античної міфології. «Потік свідомості» став часто застосовуватися як художній прийом у літературі, допомагаючи відтворити процеси духовного життя, роздуми і переживання у взаємозв´язках, випадкових асоціаціях, часто алогічних.

У післявоєнній літературі продовжують звучати ідеї боротьби за мир, ідеї гуманізму, інтерес до психоаналізу (Дж. Селінджер, Дж. Стейнбек, У. Фолкнер, Г. Грін, Е. Колдуелл, X. Кортасар, Г. Маркес та інші.). Зарубіжна література і далі продовжує цікавитися проблемами сенсу людського буття, роллю митця в суспільстві, можливостями самореалізації людини у технократичному і мілітаризованому світі.

Драматургія і театр XX ст. також зазнали значних змін, хоча продовжували істотно розвивати традиції реалістичного театру, коли форми життя майже збігалися з формами сценічної дії. Визначний англійський драматург Бернард Шоу (1856—1950) виступав за створення антибуржуазного театру, висміював мораль буржуазного суспільства («Професія місіс Уорен», «Будинки вдівця»). Демократичними ідеями пройнята комедія Б. Шоу «Пігмаліон». Б. Шоу започаткував у світовій драматургії жанр драми-дискусії, для якої характерним є зіткнення певних ідеологій.

У 20-х pp. німецький письменник Бертольд Брехт (1898—1956) розробляв теорію «епічного театру» (п´єси «Матінка Кураж та її діти», «Кавказьке крейдяне коло» та ін.). Дійство, розігруване на сцені, набуває характеру притчі. Публіка, спостерігаючи гру акторів, не тільки співпереживає, а й аналізує, робить висновки, бо п´єси німецького драматурга звернені, в основному, до інтелекту глядача. В епічних п´єсах Б. Брехта робляться великі узагальнення. Наприклад, п´єса «Кавказьке крейдяне коло» не сприймається як розповідь про події у екзотичній місцевості, віддаленій від Західної Європи, а як «... дослідження проблеми боротьби народу за своє майбутнє, осмислення механізму добра і зла».

У XX ст. у театральному мистецтві, як і в інших видах мистецтва, спостерігається прагнення відійти від традицій класичного реалістичного відображення дійсності на сцені. Під впливом французького екзистенціалізму в прозі виникає так званий «театр абсурду». Естетичні принципи «театру абсурду» знайшли відбиток у п´єсах С. Беккета («Чекаючи на Годо»), А. Камю («Калігула», «Непорозуміння»), Е. Іонеско («Стільці», «Урок», «Носороги» та інші.). Більшість творів цих авторів пройняті песимізмом, зневірою, відображають кризові явища в культурі XX ст., прагнуть показати абсурд, безглуздя сучасного життя і безпомічність людини в такому світі.

Драматичні спектаклі втрачають логіку дії, бо, згідно з естетичними приписами «театру абсурду», людина існує лише в певних ситуаціях, вчинки її невмотивовані, алогічні.

Складним і суперечливим був розвиток музичної культури XX ст. Як і інші види мистецтва, музика цього часу створила справжні художні цінності, використовуючи традиції попередньої доби та сміливо вдаючись до новаторських експериментів. Саме на прикладі музики яскраво помітне формування масової культури, орієнтованої на індустрію розваг.

На початку XX ст. перед композиторами, як і перед іншими митцями, постала проблема відображення динамізму епохи, гострих соціальних проблем, пошуку нових виражальних засобів і рішень, нових форм втілення життєвого матеріалу. Незважаючи на новаторство, музичне мистецтво XX ст. пов´язане з класичною музикою XX ст., в тому числі з романтизмом та імпресіонізмом.

Традиції реалізму та романтизму продовжував австрійський композитор Густав Малер (1860—1911), який у своїй творчості зумів яскраво виразити соціальну обумовленість людських страждань, конфлікт митця і суспільства (симфонії, хорові та інструментальні твори).

Романтичні риси властиві були творчості С. Прокоф´єва, Д. Шостаковича, Б. Бар-тока (1881—1845), П. Хіндеміта (1895—1963). їх музична спадщина, гуманістична за своєю сутністю, утверджує духовну силу і красу людської особистості. Музичне мистецтво XX ст. прагнуло до використання традицій національного фольклору, до синтезу народних інтонацій і творчих знахідок сучасності (Б. Барток, Я. Сибеліус, К. Шимановський, В. Лютославський).

Виникнувши в кінці XIX ст., у першій половині XX ст. розвивається імпресіонізм. Композитори-імпресіоністи, як і художники, прагнуть до передачі безпосередніх вражень, художніх асоціацій, суб´єктивних відчуттів, психологічних станів. К. Дебюссі (1862—1918), основоположник цього напряму, один з найбільших майстрів французької і світової музики на рубежі XIX—XX ст., вважав, що саме краса природи здатна збудити творчу фантазію композитора. Він виявляв у музиці нові можливості для передачі витончених відтінків різноманітної палітри настроїв людини і навколишньої природи, створив особливу мелодику, розширив сферу музичного ритму, гармонії, оркестровки (симфонічна музика: «Ноктюрни», «Море», «Іберія», «Хмари»; вокальні твори: «Мандоліна», «Місячне світло», «В саду» тощо). Творчість К. Дебюссі (композитора, диригента) справила великий вплив на сучасників.

Імпресіоністи зверталися до тем античної міфології, національного музичного фольклору, середньовічних легенд, екзотики Сходу («Іспанська рапсодія», балет «Дафніс і Хлоя» М. Равеля (1875— 1937); «Міфи», «Маски» К. Шимановського (1882—1937).

У перші десятиліття XX ст. з´являється експресіонізм, що певною мірою протистояв засобам музичної виразності імпресіоністів. Спочатку цей напрям виник у літературі та образотворчому мистецтві Німеччини та Австрії, а згодом набув поширення у музиці. Жахи двох світових воєн, мотиви протесту проти сучасної дійсності, криза свідомості інтелігенції, ідейно-естетичні і психологічні конфлікти епохи, передача суб´єктивного стану — все це намагаються відобразити композитори-експресіоністи. Експресіонізм мав тенденцію до увиразнення якихось явищ, виражав різні емоційні стани людини, настрої жаху, відчаю, безсилля. Основоположником цього напряму став Арнольд Шенберг (1874—1951)— австрійський композитор, диригент, педагог. А. Шенберг намагався максимально дистанціюватися від звичайних класичних музичних засобів, від тонального принципу організації форми. Для побудови мелодій у своїх творах застосовував додекафонію (дванадцятизвуччя), використовуючи весь набір звуків хроматичної гами. Для музики експресіоністів характерна розірваність, ламаність мелодійної лінії, різкі перепади звучності, використання людського голосу як музичного інструменту. А. Шенберг в мелодекламації «Місячний П´єро» (1912), опері «Мойсей і Арон», музичній драмі «Щаслива рука» вперше в музичній історії вводить нотований спів-декламацію, натуралістичні вигуки, різкі перепади звучності. Після Другої світової війни А. Шенберг пише твори, що викривають зло і насильство («Ода Наполеону» на вірші Д. Байрона, «Уцілілий з Варшави»). Кантата «Уцілілий з Варшави» (1947) — розповідь одного з тих, хто пережив трагедію варшавського гетто в часи фашистської окупації. Тривожні настрої безвиході, неминучої смерті автор передає засобами, типовими для експресіонізму — жорстким, різким звучанням.

Експресіонізм характерний і для творчості Альбана Берга (1885—1935) — учня А. Шенберга, хоча він певною мірою зберіг зв´язок з традиціями класичного мистецтва. Для кращих творів композитора характерні різкі інтонації, близькі до мовленнєвих, підвищена емоційність.

Фактично за рамки експресіонізму виходила творчість Антона Веберна (1883— 1945) — австрійського диригента, педагога, композитора, який тяжів до певних абстракцій, відходу від усього конкретно-образного (кантата «Світло очей», вокальна та інструментальна музика). Пишучи вокальні твори, звертається до німецької поезії (И. В. Гете, Р. Рільке). В інструментальних творах прагне до лаконічності, відмови від повторів у музичній композиції.

У першій половині XX ст. з´являється неокласицизм, який протистояв модерністським пошукам, продовжував розвивати кращі традиції музичного мистецтва попередніх епох, намагався відійти від гострих проблем сучасності. Представники цього напряму виявляли інтерес до національного фольклору та творчості композиторів минулого («Класична симфонія» С. Прокоф´єва).

Представником неокласицизму у Німеччині був композитор, диригент і музичний теоретик Пауль Хіндеміт (1895—1963), для якого естетичним зразком стала творчість И. С Баха (опери «Свята Сусанна», «Художник Матісс», «Гармонія світу», балети «Демон», «Чотири темпераменти», симфонічна і камерна музика).

Російський композитор І. Стравінський також звертався до традицій інструментальної культури минулого, перш за все творчості И. С Баха. Неокласицист І. Стравінський поєднував здобутки своїх попередників з найновішими досягненнями музичної виразності (балети «Пульчинела» на теми Перголезі, «Поцілунок феї» на теми П. Чайковського). Античні сюжети («Цар Едіп», «Орфей», «Персефона») композитор використовує для втілення ідей XX ст.

У добу неокласицизму стає поширеним пряме цитування музичного матеріалу минулого. Неокласицизм сприяв створенню багатьох мистецьких шедеврів, викликав новий інтерес до музичної культури минулих століть.

У другій половині XX ст. набуває поширення модернізм, що намагався відмежовуватися від естетичних норм і традицій класичного мистецтва. Композитори шукають нові засоби виразності, вважаючи, що нові ідеї можна висловити лише з допомогою нових засобів і експериментів.

Одним із напрямів модернізму стала так звана конкретна музика, яка замінила музичні звуки конкретними звуковими проявами життя — шумами, акустичними ефектами. При цьому сама музична композиція створювалася шляхом запису на плівку різних шумів, звуків природи, людського голосу, а потім все це монтувалося, використовуючи накладення, прискорення чи уповільнення плівки, прокручування її у зворотному порядку (П. Булез, О. Мессіан). Представники цього напрямку вважали, що майбутнє саме за такою музикою, оскільки, на їхню думку, конкретна музика відкривала перед композиторами великі можливості звукової різноманітності. Конкретна музика використовувала електронну апаратуру, зокрема синтезатори, а не традиційні музичні інструменти.

Одним із напрямків розвитку музики другої половини XX ст. стала алеаторика (лат. аіеа — гральна кісточка, випадковість), що відходить від логіки розвитку музичної композиції; покладається на випадок. Для алеаторики типовою є імпровізація виконавця (П. Булез, К. Штокгаузен).

У XX ст. відбувається процес демократизації музики, що нерозривно пов´язаний з розвитком джазу. Ця музика близька до негритянського музичного фольклору, що неодноразово ставав творчим джерелом для професійних композиторів (Дж. Гершвін (1898—1937), опера «Поргі і Бесс», концерт «Рапсодія в блюзових тонах», сюїта «Американець у Парижі»). У 50-х pp. народжується рок-музика, електронна музика, для якої характерне технічне втілення, посилена гучність, своєрідний зв´язок виконавця і публіки.

Загалом музика XX ст., залишаючись новаторською, неодноразово поверталася до традицій романтичної музики XIX ст. та модерністських напрямів початку XX ст.

XX ст. — час розвитку найновішого виду мистецтва — кіно, поява якого стала можливою завдяки технічним досягненням. Кіномистецтво — вид художньої творчості, який за допомогою кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює реальну дійсність у художніх та художньо-документальних образах. Синтезуючи і вбираючи в себе художній досвід літератури, театрального й образотворчого мистецтва, музики і переломлюючи його через свої особливості й специфіку, кіномистецтво володіє власними зображально-виражальними засобами, серед яких головні — фотографічна природа рухомого в часі зображення та монтаж.

Доступність і особливий ефект достовірності екранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і значення кіномистецтва, яке справляє величезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів, духовної культури людей. Кіномистецтво значно розширює можливості образної виразності і посилює громадський резонанс художньої діяльності.

Існує п´ять видів кіномистецтва: художнє або ігрове кіно, що засобами виконавської майстерності втілює твори кінодраматургії; документальне кіно, матеріалом для якого є зйомка дійсних подій; мультиплікаційне (анімаційне) кіно — вид кіномистецтва, що відображує дійсність за допомогою знятих на плівку малюнків або фотографій, об´ємних предметів; наукове кіно, що об´єднує в собі науково-популярне, науково-дослідне та техніко-пропагандистське кіно; відеокліп — різновидність відеофільму, який характеризують швидкий монтаж, насиченість електронними спецефектами, лаконічність.

Ігрове кіно поділяється за жанрами (пригодницьке, мелодрама, трагедія, комедія, психологічна повість, вестерн, музичний фільм, трилер тощо).

Кіно з´явилося у Франції, де в 1895 р. брати Луї та Огюст Люм´єри розробили і запатентували апарат (кінематограф) для знімання та проекціювання рухомого зображення. Спочатку кіно вражало людину лише своїми технічними можливостями і було лише атракціоном; демонструвалися короткі репортажі. Згодом стає зрозуміло, що кінематограф може стати прибутковою справою, а тому швидко зростає його матеріальна база, техніка зйомки, монтажу, показу. Спершу центром кіновиробництва була Франція, згодом кіностудії з´являються в багатьох країнах.

Одним із перших знімати художні фільми почав Ж. Мельєс, який створив кіностудію у Франції (1896). Він зняв художні фільми «Попелюшка», «Червона шапочка», «Подорож на Місяць» — всього близько 4 тисяч фільмів. Мельєс-режисер розробив методику кінотрюків. Видатну роль у розвитку світового кіномистецтва відіграв американський кінорежисер Ч. Чаплін (1889—1977, фільми «Золота лихоманка», «Вогні великого міста», «Нові часи», «Великий диктатор»), який створив трагікомічний образ «маленької людини».

Американський режисер Д. Гріффіт (1875—1948) у фільмах «Народження нації», «Нетерпимість» успішно вирішує проблеми художньої виразності: застосовує «крупний план», монтаж кадрів.

Перший російський кінопідприємець О. Ханжонков в 1907—1908 pp. розпочав виробництво вітчизняних ігрових фільмів, побудував в Москві кінофабрику, кілька кінотеатрів, в тому числі «Художній» і «Москва».

В Україні з 1909 р. почали зніматися комедії, драми і водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом».

Вагомий внесок у розвиток «німого» кіно зробили радянські кінорежисери С Ейзенштейн, В. Пудовкін, О. Довженко, Дзига Вертов, їхні фільми «Броненосець Потьомкін», «Мати», «Земля» та інші стали важливим етапом розвитку сві-тового кіно.

Поява в кінематографі звуку (кінець 20-х pp.), а згодом і кольору (у 40-х pp.) дала можливість активніше здійснювати емоційний і естетичний вплив на глядача, домагатися більшої художньої виразності.

У світовому кіно другої половини 40—50-х pp. провідним напрямом став неореалізм, який сформувався в італійському кіно. Неореалізм зародився в середовищі антифашистського Руху Опору як реакція демократичної культури на духовний застій у період правління Б. Муссоліні. Естетичні принципи неореалізму сформулював Ч. Дзаваттіні: максимальне зближення екранної розповіді з реаліями життя, відмова від сюжету та залучення непрофесійних акторів. Вони були вперше реалізовані в фільмах «Одержимість» Л. Вісконті і «Діти дивляться на нас» В. де Сіка. Маніфестом неореалізму стала картина Р. Росселіні «Рим — відкрите місто». Для неореалізму характерні демократизм і гуманізм, увага до життя простої людини, дотримання принципу вірності факту.

У 50—60-ті pp. новим кроком в освоєнні художніх засобів кінематографії стала творчість Ф. Фелліні, М. Антоніоні, П. Пазоліні і шведського режисера І. Бергмана.

Французьке кіно того часу, відтворюючи проблеми повоєнної дійсності, також відобразило події Другої світової війни і Руху Опору (режисери Р. Клеман, Л. Да-кен, Ж. Беккер, Ж. П. Ле Шануа). Крім того в ньому зароджується напрям під назвою «Нова хвиля», який представляли режисери Ж. Л. Годар («На останньому диханні»), А. Рене («Хіросима — моя любов»), Ф. Трюффо («400 ударів», «Американська ніч»), К. Шаброль («Красунчик Серж», «Кузени»), Ж. Демі «Шербурзькі парасольки») та інші. Дорогому комерційному кінематографу «Нова хвиля» протиставляла скромний, без кінозірок і постановочних ефектів, знятий на невеликі кошти, як правило, невідомим режисером за ескізним сценарієм. Представники «Нової хвилі» демонстрували інтерес до молодого покоління і скептичне ставлення до традиційних соціальних цінностей. Режисери «Нової хвилі» заперечували свою причетність до жодного художнього угруповання, проте їхні фільми мають багато спільного. Поетика «Нової хвилі» розвинула принцип розповіді від першої особи, внесла репортажну безпосередність, змішання літературної мови з ненормованою лексикою, продемонструвала унікальну можливість розкриття внутрішнього світу персонажа через самоаналіз.

Нині центром світового кіновиробництва є США.

Невід´ємною ознакою життя сучасної людини стало телебачення (гр. tele — далеко) — передавання на відстань зображень рухомих і нерухомих об´єктів за допомогою електричних сигналів, що поширюються каналами зв´язку.

Питання передачі зображення на відстань були розв´язані в працях У. Сміта (США, 1873), О. Столетова (1988), О. Попова (1895). Б. Розінг у 1911 р. провів першу у світі телепередачу у лабораторних умовах.

Перша експериментальна передавальна телевізійна станція (чорно-біле зображення) була створена у США (1929), постійні телетрансляції почалися у Великобританії (1936). Кольорове телебачення з´явилося у США (1956). В СРСР регулярні телепередачі почалися з 1939 (Москва), з 1951 — у Києві.

Телебачення є засобом інформації, що має можливість одночасно звернутися до багатомільйонної аудиторії, зокрема завдяки прямому ефіру. В перші десятиліття свого існування телебачення обмежувалося роллю засобів масової інформації, несучи повідомлення про події, що відбуваються у світі. Згодом складається система інформаційно-публіцистичного телебачення, створюються художні, музичні, розважальні, навчальні програми. Телебачення набуває все більшої популярності через оперативність, можливість донести до великої аудиторії потрібну інформацію тощо.

У другій половині XX ст. набуває поширення масова культура, розрахована на доступний, занижений рівень сприйняття. її поява пов´язана з розвитком засобів масової комунікації — преси, радіо, телебачення, кінематографу, відео, звукозапису, мережі Інтернет, які сприяли тиражуванню і розповсюдженню явищ культури, донесенню їх до наиширших мас. Батьківщиною масової культури вважаються США. Типовими жанрами маскульту стали детектив, жіночий роман, фантастика, трилер, вестерн, бойовик, телесеріал, мелодрама, фільм жахів, комікс, мюзикл, естрадна музика, мода тощо.

Масова культура твориться з розрахунку на комерційний успіх і дуже часто є високопрофесійною, створеною талановитими кінорежисерами, письменниками акторами, композиторами, співаками. Твори масової культури, як правило, мають розважальний характер.

Масова культура є примітивним наслідуванням високої культури, тому по відношенню до маскульту вживається термін «кітч» (нім. kitsch — дешева продукція, несмак; verkitschen — дешево продавати).

Будучи доступною для мільйонів людей, масова культура справляє могутній ідейний та естетичний вплив, створюючи стереотипи поведінки і стилю життя.

  1.  Глобальна культура сучасного світу

Інтегративність, багатовимірність як характерні риси культури ХХ ст., перехід від колективного стилю до індивідуального. Періодизація культури ХХ-ХХІ ст.

Основні напрямки розвитку прогресу. Становлення цілісної, динамічної, взаємопов’язаної структури світу (теорія відносності А.Ейнштейна). Досягнення науки, техніки, нові технології (К.Ціолковський, І.Курчатов, С.Корольов, А.Туполєв, С.Іллюшин, І.Сікорський, О.Мікулін, Є.Патон та ін.). «Три хвилі» розвитку цивілізації (Е. Тоффлер). Соціально-економічні наслідки НТР. Відділення сфер науки, моралі і мистецтва (Ю.Габермас). Поняття постмодерну (Ж.-Ф.Ліотар). Постмодерн і «пізній Модерн»: взаємовплив ідей (Е.Гідденс).

Теорії розвитку світової цивілізації. Поняття глобалізації; загальнопланетарна єдність людства. Глобальне і національне у сучасній культурі. Від «індустріального суспільства» до «постіндустріального» (Д.Белл, Е.Тоффлер). Цивілізація як «глобальне село» (М. Маклюен). Досягнення у сфері технологій (глобальні мережі, біотехнології). Колізії прогресу. Цивілізаційний розлам: Північ-Південь (Юрій Неклесса). Глобальні проблеми сучасності як «смертні гріхи» сучасної цивілізації (К. Лоренц): перенаселення планети, руйнування природного середовища; прискорений ріст техніки; ріст фізичної та розумової патології; зростаюча уніфікація людей; розрив із традиціями; ядерна зброя.

«Концептуальне мистецтво» авангарду 60-х років ХХ ст. «Шестидесятництво» як рух творчої молоді: поети Є.Євтушенко, Вознесенський, Л.Костенко. Еклектика в архітектурі ХХ ст., стиль модерн (А.Гауді, Ч.Макінтош), функціоналізм (Ле Корбюзьє, Ф.Райт). Дві теорії будівництва: урбаністична, дезурбаністична. Авангардизм  у музиці (А.Шнітке, Ч.Айвазов). «Конкретна музика», алеаторика. Джаз як самобутнє явище музичної культури. Рок-культура (мейнстрім-рок, поп-рок, фольк-рок, авангардний рок, арт-рок, джаз-рок, хард-рок, панк-рок тощо). Масова культура (маскульт, поп-культ, кіч). Літературні жанри маскульту: детектив (кримінальний, шпигунський, гангстерський – А.Крісті, Ж.Сіменон, Д.Чейз, Р.Стаут, Е.Ґарднер), тріллер, фантастика (П.Андерсон, А.Кларк, Е.Берроуз, Р.Желязни, С.Кінг),   історичний роман, мелодрама («жіночий роман» – Ж.Бенцоні, Д.Коллінз, Б.Картленд, Д.Стіл), ґотичний роман, вестерн, екзотична проза, комікси. Кінематограф (Вс.Пудовкін, Л.Кулешов, А.Тарковський, К.Муратова, Ф.Фелліні, А.Куросава, І.Бергман, О.Довженко, Ю.Іллєнко, династія Бондарчуків, Д.Лукас, Д.Кемерон, С.Спілберг, С.Кубрик, Е.Кустуріца). «Фабрика марень» – Голлівуд, різноманітність жанрів: історичні фільми, фантастика, пригодницькі стрічки, бойовики, фільми-катастрофи, мелодрами. Постмодернізм як нова культурна парадигма, спроба пошуків виходу з новітньої кризи цінностей. Драматургія В.Алена, режисура Д.Лінча, К.Тарантіно. Постмодернізм в літературі (Р.Барт, В.Набоков, Дж.Фаулз, У.Еко).

Глобальне культуротворення: діалог Захід – Схід в сучасному світі. Загальне і національне в культурах країн Сходу і Заходу. Проблема збереження неповторних національних культур. Збереження і збагачення власної культури через усвідомлення унікальності культурних 

ЛІТЕРАТУРА

  1.  Введение в культурологию / Отв. ред. Е. Попов. - М., 1995.
  2.  Гачев Г. Национальные образы мира. - М., 1995.
  3.  Гриненко Г. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М., 1998.
  4.  Гуревич П. Культурология.- М., 1996.
  5.  Знциклопедический словарь по культу рол огии / Под ред. А. Радугина. - М., 1997.
  6.  Історія світової культури. - К., 1999.
  7.  Історія світової культури. Культурні регіони. - К., 1997.
  8.  Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авторськ. колективу Л.Т.Левчук. - К., 1999.
  9.  Кримский С, Парахонский Б., Мейзерский В. Эпистемология культуры. - К., 1993.
  10.  Культурология / Под ред. Г. Драча. - Ростов-на-Дону, 1995.
  11.  Культурология / Под ред. Н. Багдасарьян. - М., 1998.
  12.  Культурология / Сост. А. Радугин. - М., 1996.
  13.  Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семешко та ін.; За ред. М.М.Заковича. - К., 2004. -
  14.  Ліндсей Дж. Коротка історія культури. - К., 1995.
  15.  Павленко Ю. Історія світової цивілізації. - К., 2000.
  16.  Полікарпов В.С. лекції з історії світової культури: Навч. посібн. - Харків, 1995.
  17.  Розин В. Культурология. - М., 1999.
  18.  Сокульський А.Л. Культурологія: Словник-довідник. - Запоріжжя, 2006. - Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посіб. - К, 2004.
  19.  Философия культури. Становление и развитие / Под ред. М. Кагана. - СПБ, 1998.
  20.  Флиер А. Культурология для культурологов. - М., 2000.

PAGE   \* MERGEFORMAT 1


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

721. Анализ маркетинговой деятельности рекламно выставочной компании Доминанта 127 KB
  Углубление теоретических знаний по специальности Международная информация и их практическая реализация. Изучение структуры предприятия, организации и технологии производства, основных функций подразделений. Оценка социальной эффективности производственной и управленческой деятельности
722. Закон всемирного тяготения. Гравитация. Инертная и гравитационная масса 54 KB
  Согласно законам Ньютона, движение тела с ускорением возможно только под действием силы. Зависимость силы притяжения тел к Земле от расстояний между телами и от масс взаимодействующих тел.
723. Причины возникновения и суть монополии, ее суть, виды и типы 136 KB
  Определение понятия МОНОПОЛИЯ. Виды монополии и их характеристика. Факторы, способствующие возникновению монополии. Теоретическая сущность монополизма. Монополистическая конкуренция. Антимонопольное регулирование в условиях рынка.
724. Равномерное движение тела по окружности 53.5 KB
  Направление скорости при равномерном движении по окружности. Ускорение при равномерном движении тел по окружности (центростремительное ускорение).
725. Интертипные взаимодействия различных социотипов 75.5 KB
  Анализ и выработка подхода работы с приказами. Анализ каждого участника тренинга с точки зрения информационного обмена между структурами модели А. Сложные отношения со сходными жизненными установками и противоположными программами их реализации. Отношения мирного сосуществования при совпадении сильных и слабых сторон и несовпадении ценностей и интересов.
726. Определение теплопроводности твёрдого тела (пластина). 133.5 KB
  Определить коэффициент теплопроводности твёрдых тел методом сравнения с теплопроводностью эталонного материала. Физическая величина, характеризующая состояние термодинамического равновесия макроскопической системы. Коэффициент теплопроводности алюминия методом сравнения с теплопроводностью эталонного материала (латуни).
727. Системи числення 1.27 MB
  Аналіз сучасного стану розвитку систем числення. Подання чисел у формі з фіксованою та плаваючою комою. Лістинг програми на Microsoft Visual Studio 2010. Позиційною системою числення є звичайна десяткова система числення. Переведення з однієї системи числення в іншу.
728. Электрическое поле в веществе 158 KB
  Особый вид материи, существующий вокруг тел или частиц, обладающих электрическим зарядом. Система уравнений Максвелла. Воздействие электрического поля на поверхность электропроводящей среды в её приповерхностном слое. Диапазон удельных сопротивлений металлических проводников.
729. Линейная стационарная система с постоянными параметрами 5.19 MB
  Цифровой фильтр (линейная стационарная система с постоянными параметрами – ЛПП-система) задается в дискретном времени импульсной характеристикой. Отклик ЦФ на последовательность, найденный непосредственно через уравнение свертки...