38182

Армія і суспільство: принципи взаємодії в умовах демократії

Лекция

Политология и государственное регулирование

Війна – породження політики та її метод для досягнення певної економічної, соціальної, воєнної та іншої мети. Політика, що допускає війну або приводить до війни, є політика війни, але така політика розкриває тільки верхній, стратегічний зріз, що характеризує загальне спрямування діяльності держави.

Украинкский

2014-12-25

271.5 KB

20 чел.

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

" Політологія"

Т Е М А  №3: «Армія і суспільство: принципи взаємодії в умовах демократії»

Заняття №1:

«Армія і суспільство: принципи взаємодії в умовах демократії ».

Час:   4 години

Мета заняття: 

  1.  формувати у курсантів  риси,  необхідні військовому керівнику для професійної діяльності;
  2.  сприяти  розвитку   почуття   свідомої  військової дисципліни, відповідальності і цілеспрямованості;
  3.  формувати світогляд курсантів, спираючись на загальнолюдські цінності.
  4.  формувати світогляд курсантів, спираючись на національні історичні та військово-патріотичні традиції, загальнолюдські цінності;

       

РОЗПОДІЛ ЧАСУ

з/п

Навчальні питання

Час

(хв.)

1

2

ВСТУПНА ЧАСТИНА

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Джерела створення армії

Сутність і призначення армії

ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

10

170

85

85

10

ІНФОРМАЦІЙНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:

1. Клаузевиц К. О войне. Пер. с нем. – М., 1997. – С. 56

2. Макиавелли Н. О военном искусстве – М.: Воениздат, 1995. – С. 39.

3. Энгельс Ф. Армия // Маркс К., Энгельс Ф., Соч. – 2-е изд. – Т. 14. – С.

4. Ленин В. И. Задачи революционной молодежи: Полн. собр. соч. – Т. 7. – С. 344.

5. Закон України „Про Збройні Сили України” // Законодавство України з питань військової сфери. Збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: „Азимут – Україна”. – 2003. – С. 108.

6. Закон України „Про основи національної безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – С. 351.

7. Воєнна доктрина України // Національна безпека і оборона. – 2004. – №8. – С. 2 – 7.

8. Головаха Є. І. Стратегія соціально-політичного розвитку України. – К., Абрис, 1995. – С. 46.

9. Крючков Г. К. Питання законодавчого забезпечення формування і реалізації оборонної політики України // Оборонна політика України: реалії та перспектива: матеріали міжнародної конференції (Київ, 19 вересня 2003 р.) // Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Женевський центр демократичного контролю над збройними силами. – К.: НІМБ, DCAF. – С. 25.

10. www.politik.org.ua

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Мультимедійний проектор, ноутбук.

ВСТУПНА ЧАСТИНА:

  •  прийняти рапорт командира групи та привітатися з курсантами;
  •  перевірити наявність особового складу по журналу обліку навчальних занять;
  •  перевірити  форму одягу курсантів, порядок на робочих місцях і в аудиторії;
  •  при необхідності зробити зауваження для усунення недоліків;
  •  нагадати  основну проблематику минулої теми, заняття та зробити логічний перехід до проблеми, яка буде розглядатися на даному занятті;
  •  довести  під запис номер і тему заняття, його навчальні питання;
  •  зосередити увагу курсантів на навчальній меті заняття – тобто на тих знаннях, навичках і вміннях та їх рівні, які вони повинні здобути в результаті заняття;
  •  визначити актуальність теми заняття – тобто для чого знання (навички, вміння) будуть необхідні у подальшому вивченні матеріалів дисципліни, практичному виконанні завдань, подальшій офіцерській службі тощо;
  •  представити наочно та стисло охарактеризувати основні та додаткові джерела інформації (літературу) для вивчення на самостійній підготовці та місця їх отримання, надати під запис назву джерела, його вихідні дані та сторінки (статті статутів, настанов, джерела інформації можуть також представлятися в ході розгляду навчальних питань або в заключній частині заняття – при визначенні завдань для самостійної роботи);
  •  визначити   порядок роботи на занятті та отримання оцінки за нього;
  •  довести  заходи безпеки (при необхідності).

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

Війна – породження політики та її метод для досягнення певної економічної, соціальної, воєнної та іншої мети. Політика, що допускає війну або приводить до війни, є політика війни, але така політика розкриває тільки верхній, стратегічний зріз, що характеризує загальне спрямування діяльності держави. Існує спеціальна галузь, сфера політики, що безпосередньо займається вирішенням практичних питань підготовки і ведення війни – воєнна політика. Ще в XIX ст. один з видатних воєнних теоретиків Генрі Жоміні підкреслював, що під політикою війни розуміються всі взаємовідносини між дипломатичною діяльністю і війною, тоді як термін воєнна політика означає тільки військові комбінації уряду і полководця.

1.Воєнна політика держави: сутність, структура та функції.

Воєнна політика – частина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і використання (навмисне або змушене, військове або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих або інших класових, національних або загальнолюдських інтересів, мети; для ведення війни або протидії.

Воєнна політика – це напрями і форми політичної діяльності, які виникають на перетині загальнодержавної політики і воєнної стратегії і забезпечують регулювання суспільних відносин у військово-політичній сфері. Різновидністю воєнної політики може бути діяльність антидержавних, опозиційних сил, які прагнуть шляхом збройного насильства здійснити державний переворот, захопити політичну владу.

На рубежі XVIII-XIX ст. воєнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Спочатку керівництво війною і воєнною справою іменувалося стратегією (великою стратегією), політичною стратегією, а пізніше утвердилося сучасне поняття – воєнна політика. Субординацію і координацію понять вдало визначив німецький воєнний теоретик Адам Генріх Дітрих Бюлов. Розкриваючи суть воєнної політики як великої стратегії, він відзначав, що політична стратегія належить до воєнної тому, що воєнна стратегія є найвища. Вперше розкрив складну діалектику перетворення воєнної стратегії у воєнну політику один з видатних воєнних теоретиків Карл Клаузевіц. У праці „Про війну” відзначав, що стратегія „межує з політикою і державознавством або, вірніше... сама стає і тим й іншим”. Відомий російський воєнний теоретик Георгій Леєр визнав необхідним підвести під воєнно-політичну діяльність серйозну наукову основу, відзначивши, що політичні умови на ведення воєнних дій, коротше того зв’язку, що існує між війною і політикою, і має скласти завдання саме воєнна політика.

Англійський військовий теоретик Е. Кінгстон-Маклорі писав: „Національна політика – це вершина трикутника, основою якого слугує економічна політика, зовнішня політика і воєнна політика у їх сукупності”.

1.1.Структура воєнної політики

Велике значення для зясування сутності воєнної політики держави має її структура. Структуру воєнної політики держави складають:

  •  мета воєнної політики;
  •  суб’єкти воєнної політики;
  •  об’єкти воєнної політики;
  •  засоби досягнення воєнно-політичної мети і умови в яких здійснюється воєнно-політична діяльність;
  •  воєнно-політична обстановка (хоча і не входить складовим елементом в структуру воєнної політики, все ж здійснює найбезпосередніший вплив на процес її функціонування та розвитку).

Воєнна політика України є специфічним самостійним явищем, вона має системний характер. Система воєнної політики – це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети і володіє інтегративними якостями, які не властиві окремим компонентам, що її утворюють. Система воєнної політики України охоплює мету, об’єктів і суб’єктів політики, функції і сфери (напрями), засоби, методи, принципи, норми та певну ідеологію. Вона взаємодіє із зовнішнім середовищем, яким виступають внутрішня і зовнішня, економічна, соціальна, науково-технічна, демографічна, культурна, етнічна політика, а також вся сукупність соціальних відносин.

Метою воєнної політики незалежно від особливостей часу і держав є вирішення двох завдань:

  •  У внутрішньому політичному просторі збереження держави, забезпечення її виживання, цілісності, стабільності, збереження її економічної системи, конституційного ладу, соціально-класової структури та ін.
  •  На міжнародній арені оборона держави, забезпечення воєнної безпеки, збереження державної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, відсіч агресії; для деяких держав звільнення від іноземного поневолення; або здійснення протилежних, експансіоністських завдань захоплення чужих територій, утиснення суверенітету інших держав, їх колоніальне або неоколоніальне поневолення.

Метою воєнної політики України є забезпечення воєнної безпеки, оборони, самостійності, суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу держави.

Субєктами воєнної політики України виступають перш за все народ, вищі органи державної законодавчої і виконавчої влади, структури військового керівництва, органи військового управління, місцевих державних адміністрацій, місцевого самоврядування. До них належать Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України тощо. В певній мірі суб’єктами воєнної політики можуть бути політичні партії, рухи та інші політичні об'єднання громадян, програми і напрямки діяльності яких охоплюють військово-політичну сферу.

Головними і безпосередніми об’єктами воєнної політики України, як і інших держав, є військово-політичні відносини між різними соціальними силами, воєнні організації (збройні сили та всі інші військові формування), військово-політичні союзи, блоки та коаліції, військово-економічні структури. До непрямих об’єктів воєнної політики належить більшість сфер суспільного і політичного життя (економіки, народонаселення, суспільна свідомість, моральне здоров’я нації та інші).

Зміст воєнної політики України становлять військово-теоретичні концепції, доктрини ідеї і погляди; військово-політична діяльність; військово-політичні установи та інститути, які регулюють військово-політичні відносини та реалізують воєнну доктрину.

Засобами досягнення воєнно-політичної мети виступає збройне насильство, ядро якого збройні сили. Армія – безпосередній об’єкт воєнної політики. Армія визначає можливості держави по захисту країни і досягненню воєнно-політичної мети на міжнародній арені. Один з воєнних теоретиків Генріх Жоміні писав, що уряд, який під будь-яким приводом залишає в зневазі свою армію, годен засудження, тому що підготовляє приниження своїй країні і своїм військам замість того, щоб, діючи протилежно, підготувати їх успіх. Зовсім не дотримуємося тієї думки, що уряд винен жертвувати для армії всім, – це було б нісенітницею. Але все ж армія повинна бути предметом постійного піклування уряду.

Визначаючи характер впливу воєнної політики держави на систему міжнародних військово-політичних відносин, можливо класифікувати особисті види воєнної політики.

Сучасні держави вдаються до різноманітної воєнної політики.

По-перше, один з видів воєнної політики держави  авантюристична, агресивна. Така політика характерна для держав, де політична влада захоплена найреакційнішими або ультра революційними колами, що переслідують реакційну мету, або не відповідає реальним можливостям держави в системі міждержавних відносин на глобальному або регіональному рівні, або відверто спрямована проти об’єктивних закономірностей суспільного розвитку. Для реалізації такої політики допускається використання таких засобів, форм і методів ведення війни, що суперечать звичайним нормам, приводять до колосальних втрат, не забезпечують можливості досягнення політичної мети (типова воєнна політика фашистської Німеччини періоду другої світової війни).

По-друге, агресивна воєнна політика. Агресія – пряме або побічне застосування збройної сили однією державою проти політичної незалежності або територіальної цілісності іншої. Агресія – напад, який здійснюється якою-небудь державою першою, характеризується ініціативою, наміром або агресивністю. Агресивна воєнна політика притаманна сучасним державам, де правлячі кола допускають досягнення певної мети за рахунок обмеження інтересів інших держав. Прагнення одних держав неминуче зустрічається з протидією інших. Реалізація агресивної воєнної політики допускає опору на воєнну силу та її використання у найбільш крайніх формах.

По-третє, непослідовна воєнна політика. Така політика притаманна більшості сучасних держав, що розвиваються; вони прагнуть, з – одного боку, до досягнення інтересів панівної національної буржуазії, реалізація яких в тому або іншому випадку допускає збройне насильство, а з іншого – змушені брати до уваги об’єктивне становище системи міжнародних воєнно-політичних відносин. В сучасних умовах реалізація такої воєнної політики не замикається тільки на використанні засобів збройного насильства, а допускає широке застосування політичних, дипломатичних та інших засобів. Однак, як тільки виникає реальна можливість досягнення політичної мети засобами збройного насильства, як правило, воєнно-політичне керівництво їх використовує. Витрати на нарощування воєнної могутності складають левову частку загальних витрат держав, що розвиваються.

По-четверте, реалістична воєнна політика. Така воєнна політика властива державам, в основі інтересів яких лежить об’єктивне врахування реального становища воєнно-політичної обстановки у світі та регіоні, рівень розвитку засобів збройного насильства, місця та ролі держави у системі міжнародних відносин і співвідношення сил в ній. Реалістична воєнна політика допускає рішення політичних завдань здебільшого мирними засобами, відмову від воєнної конфронтації. Можна однозначно стверджувати, що реалістичну воєнну політику в сучасних умовах проводять більшість розвинених європейських держав.

По-пяте, послідовно миролюбна воєнна (оборонна) політика. Це політика держав, де передбачається застосування засобів збройного насильства винятково у період агресії ззовні. Таку воєнну політику реалізують традиційно нейтральні держави - Швеція, Швейцарія.

Сучасна воєнна політика держав, що утворилися після розпаду СРСР, лише формується. Та воєнна політика може стати гідною реального буття, якщо існує її опорний інститут, її основне знаряддя – армія, Збройні Сили.

Світовий досвід сконцентрувався в сучасних умовах в трьох головних підходах: західному, східному і нейтральному. Західний підхід до формування і реалізації воєнної політики, будівництва збройних сил (а такий підхід властивий для США і більшості країн Західної Європи) характеризується урівноваженістю державного і суспільного контролю за функціонуванням всієї воєнної організації, жорсткої департизації збройних сил, домінування концепції політичного реалізму і балансу сил, послідовний перехід до призначення громадянських осіб на високі військові посади. Східний підхід, що раніше притаманний СРСР, а в сучасних умовах Китаю, Північній Кореї та В’єтнаму, характеризується глибокою і всебічною політизацією військового будівництва, визнанням керівної ролі в збройних силах однієї політичної партії, закритістю, розгалуженою і разом з тим досконалою системою виховання військовослужбовців. Нейтральний підхід до формування і реалізації воєнної політики (характерний для Швейцарії, Швеції, Фінляндії) базується на концепції незалежної оборони і незалежності від воєнних блоків і воєнно-політичних союзів. Підхід увібрав все прогресивне західного підходу (демократизм, департизація, відкритість для суспільного контролю) і східного (цілеспрямоване виховання особистого складу армії). Воєнна політика України повинна бути готовою реагувати на будь-які повороти історії.

Використання світового досвіду воєнної політики є одним із напрямків діяльності по забезпеченню національної безпеки, реалізації воєнної політики і Воєнної доктрини України.

Воєнна політика України є засобом реалізації базових концепцій, що лежать в основі забезпечення воєнної безпеки України. До них належать:

а) концепція воєнно-політичного партнерства, яка спирається на розвинену економіку з раціональною інфраструктурою, стабільну соціальну сферу й обґрунтовану воєнну політику, що спрямована на запобігання глобальних загроз, підвищення стратегічної стабільності в регіоні та зменшення рівня воєнної небезпеки політичними й економічними засобами;

б) концепція оборонного стримування, за якою в межах оборонної достатності створюється воєнна організація держави, що здатна звести до мінімуму ймовірність виникнення воєнного конфлікту за рахунок завдання можливому агресору неприйнятної шкоди, внаслідок чого він втрачає стимули для нападу;

в) концепція відбиття можливої агресії, яка спирається на мобілізацію усіх можливостей і ресурсів країни для протидії воєнному нападу, завдання агресору поразки та примушення його до припинення воєнних дій.

Ці концепції визначають зміст функцій воєнної політики України, повноваження її безпосередніх суб’єктів, пріоритетні напрями військового будівництва в Україні.

1.2. Функції воєнної політики

Воєнна політика реалізується з допомогою певних функцій: світоглядної, методологічної, виховної, організаційної, мобілізаційної, координаційної, прогностичної, планово-аналітичної.

Світоглядна функція воєнної політики держави формує у громадян, воїнів уявлення про політичну систему суспільства, його цінності, які необхідно охороняти і захищати, сприяє генеруванню ідей, поглядів, програмних і доктринальних настанов, якими керуються суб’єкти воєнної політики. Існуючі в суспільстві воєнно-політичні погляди відображаються в Конституції, правових актах і військових документах. Явна їх недооцінка, слабка наукова розробка і догматична застиглість можуть негативно відбитися на загальнонаціональній безпеці країни.

Методологічна функція воєнної політики полягає в забезпеченні правильного наукового розуміння оборонних завдань держави громадськими і військовими керівниками, всіма військовослужбовцями і громадянами країни.

Виховна функція воєнної політики допускає формування і закріплення ідейних переконань воїнів, їх відданість тому суспільству, що захищають, життєву активність і високі морально-бойові якості.

Організаційно-мобілізаційна і координаційна функції воєнної політики тісно переплітаються і реалізують мету управління всією сферою оборони держави для її захисту, координують діяльність всіх гілок влади держави в різноманітних ситуаціях, мирних або воєнних.

Прогностична і планово-аналітична функції виконують роль оцінки воєнно-політичної обстановки в різноманітних геополітичних сферах, тимчасові масштаби, підводить під воєнно-політичну концепцію і воєнну доктрину держави відповідну інформаційну і аналітичну базу, дає можливість передбачати перспективу розвитку воєнно-політичних подій та дій.

Організаційно-управлінська функція, по суті, перетворює в життя прогнози і аналітичні результати досліджень у воєнно-політичну практику. З її допомогою втілюється діяльність органів воєнно-політичного управління по реалізації концепції безпеки країни, воєнної доктрини держави.

1.3.Принципи воєнної політики України.

Принцип оборонної достатності забезпечує наукове обґрунтування необхідності та шляхів досягнення такого рівня підготовленості держави, її Збройних Сил і всього суспільства до захисту від агресії, які гарантують надійний захист від будь –якого агресора. Оборонна достатність складається із матеріальних і духовних аспектів і є сукупністю воєнного, економічного, наукового, соціального, духовно-культурного та морально-психологічного потенціалів країни.

Принцип стримування агресії охоплює сукупність політико-дипломатичного, військового, економічного, інформаційного, морального впливу на ймовірного агресора шляхом демонстрації сили або залякуванням загрозою її використання. Метою стримування є воєнна безпека, запобігання збройним конфліктам та нейтралізація дій потенційного агресора. У воєнній політиці принцип стримування є основою стратегічної концепції „оборонного стримування”. В мирний час стратегія стримування повинна примусити супротивника відмовитися від агресії внаслідок усвідомлення гарантованої для нього шкоди. У воєнний час завданням стратегії стримування є не допустити використання агресором зброї масового ураження, обмежити масштаби та інтенсивність конфлікту, забезпечити розв’язання його на ранній стадії розвитку на вигідних для України умовах.

Забезпечення воєнної безпеки України може здійснюватись трьома основними способами стримування: стримування „упередженням”, стримування „недопущенням перемоги” і стримування „позбавленням перемоги”.

Стримування „упередженням” може бути застосоване тільки проти військових формувань, які розгорнуті для вторгнення чи здійснення іншого виду агресії, або проти тактичної ядерної зброї, якщо противник має намір вдатися до її застосування. Стримування у такий спосіб передбачає нанесення обеззброюючих ударів з того часу, як агресія стала фактом. Застосування збройних засобів стримування здійснюється на стадії, коли інші форми застосування сили виявляються неефективними і тільки після офіційного попередження агресора.

Стримування „недопущенням перемоги” полягає у стримуванні агресора на кордонах держави. Для цього потрібні військові угруповання, здатні не допустити вторгнення на свою територію. Першочерговими об’єктами при стримуванні у такий спосіб є військові угруповання, що розгорнуті для вторгнення та його воєнна інфраструктура. При недостатності таких заходів удари в обмеженому масштабі наносяться по обєктах його військово-економічного потенціалу. Якщо агресор вдається до застосування тактичної ядерної зброї, удари наносяться безпосередньо по ній.

Стримування „позбавленням перемоги” застосовується тоді, коли агресор досягає успіхів і захоплює значну частину території. Такий спосіб передбачає нанесення агресору у відповідь такої шкоди, негативні наслідки від якої перевищували б його дозовані успіхи.

Принцип та концепція оборонного стримування мають усунути загрози, пов’язані із зазіханням на територіальну цілісність України, нарощуванням військових угруповань поблизу кордонів України, воєнно-політичною нестабільністю у сусідніх країнах.

Принцип без’ядерності включає в себе добровільну відмову України від ядерної зброї, вимогу усунути ядерну зброю із засобів воєнного насильства, зобов’язання дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Принципи позаблоковості воєнної політики України полягає в тому, що Україна виступає проти блокового воєнного протистояння держав як способу їх співіснування за наявності воєнної небезпеки. Позаблоковість не виключає активного двостороннього та багатостороннього військового співробітництва і партнерства України як з окремими державами, так і з військово-політичними союзами.

Важливим спеціальним принципом воєнної політики є професійність армії. Він передбачає комплектування Збройних Сил тільки на контрактній основі, перетворення служби у них на основну професію, рід діяльності для всього особового складу. Відносно невелика, але добре навчена, озброєна сучасною зброєю і бойовою технікою, боєздатна армія України може бути створена тільки на професійній основі. В зв’язку з відсутністю коштів для створення повністю професійної армії, певний час буде використовуватись змішана система комплектування Збройних Сил, тобто як на основі загальної воєнної зобов’язаності, так і за контрактом.

Розробка теоретичних основ воєнної політики і військового будівництва в Україні здійснюють на трьох основних рівнях.

Перший рівень – науковий. В ньому слід максимально використовувати методологію, відобразити процеси, які назрівають у суспільстві, врахувати велику кількість відомих підходів, воєнно-політичних теорій і концепцій, узяти для України все найкорисніше і на цій основі розв’язати проблеми воєнної політики.

Другий рівень – політичний. Його реалізують політики-практики, приймаючи та реалізуючи корисні воєнно-політичні рішення.

Третій рівень – інформативний. Він здійснюється за допомогою використання всіх рівнів, здобуття об’єктивних даних, а також за допомогою засобів масової інформації.

1.4.Воєнна доктрина держави

Воєнна політика держави знаходить своє відображення у Воєнній доктрині. Воєнна доктрина це – сукупність певних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.

Воєнна доктрина України має оборонний характер. Це означає, що Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але разом з тим вважатиме потенційним воєнним противником державу, або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці України.

Воєнна доктрина України затверджена Указом Президента України „Про Воєнну доктрину України” 15 червня 2004 року і включає:

  1.  Загальні положення.
  2.  Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини;
  3.  Воєнно-стратегічна складова Воєнної доктрини;
  4.  Воєнно-економічна та військово-технічна складові Воєнної доктрини;
  5.  Прикінцеві положення.

У Загальних положеннях” Воєнної доктрини визначено:

  •  визначення Воєнної доктрини;
    •  сутність оборонного характеру Воєнної доктрини.

У „Воєнно-політичних засадах Воєнної доктрини” визначено:

  •  воєнно-політична обстановка навколо України;
  •  основні реальні та потенційні загрози національній безпеці України;
  •  базові концепції, чинники та основні складові забезпечення воєнної безпеки України;
  •  основні суб’єкти забезпечення воєнної безпеки України;
  •  взаємозв’язок України з ООН, ОБСЄ та НАТО.

У „Воєнно-стратегічних складових Воєнної доктрини” визначено:

  •  мета оборони України;
  •  форми воєнного конфлікту;
  •  основні воєнно-стратегічні цілі застосування Збройних Сил України;
  •  основні завдання Збройних Сил України у мирний час, до початку агресії, у разі агресії та після відбиття агресії;
  •  зміст основних завдань керівництва Збройними Силами України в мирний і воєнний час.

У розділі „Воєнно-економічна та військово технічна складові Воєнної доктрини” розкривається:

  •  сутність, принципи, основні напрямки економічного забезпечення воєнної безпеки держави;
  •  основні напрямки забезпечення Збройних Сил України озброєнням і військовою технікою.

У „Прикінцевих положеннях” розкривається:

  •  шляхи реалізації Воєнної доктрини.

Висновок: послідовне проведення активної воєнної політики є важливою запорукою розвитку України на шляхах самостійності, стабільності і демократії.


2. Армія як знаряддя воєнної політики.

Армія орган держави, призначений для проведення його політики засобами збройного насильства. Армія – політичний інститут у суспільстві, визначається тим, що в державі – це установа державна, відображає інтереси певних класів, соціальних спільностей, покликана відображати і захищати інтереси загальнодержавні. Здійснюючи управління суспільством, охороняючи його економічну і соціальну структуру, держава має на світовій арені і всередині країни свої особливі інтереси і завдання, суть та обсяг яких визначається самою природою держави. Для їх реалізації держава повинна піклуватися про забезпечення своєї політичної могутності, без якої саме її існування залежало б від випадку і підлягало б небезпеці ззовні. Для захисту інтересів і недоторканості державних кордонів, територіальної цілісності і створюється спеціальна організація – армія – реальна сила, необхідна опора і знаряддя верховної влади. Армія – специфічна організація – організація збройна. Армія – це основна частина воєнної організації держави особливого призначення: здатна вести війну, збройну боротьбу на всіх рівнях. Все це і характеризує армію як політичний інститут. Поняття армія охоплює всі підрозділи збройних сил країни: флот, авіацію, сухопутні війська.

Армія виникла на певному етапі розвитку суспільства. Мабуть, при певних умовах армія зникне. На сучасному етапі в Україні і за її межами дедалі більше і більше прихильників завойовує ідея про ненасильницьку цивілізацію. Логіка розвитку сучасних засобів збройної боротьби привела людство до висновку про неможливість їх застосування при вирішенні політичних суперечок і конфліктів. Цивілізація, заснована на насильстві, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий тільки на шляхах пошуку ненасильницьких засобів розвязування соціальних суперечностей. Армія в таких умовах з органу насильства повинна трансформуватися в орган відвернення насильства, вирішення надзвичайних проблем суспільства (природні катастрофи, ліквідація їх наслідків та ін.). Прообраз такої армії – війська ООН.

Однак дійсність така, що армії існують і відіграють значну роль в житті всіх країн і людства, і мають усі принципові риси. Армія – особливий соціальний інститут насильства. Фрідріх Енгельс відзначає, що армія – організаційне об’єднання збройних людей, що утримується державою з – метою наступальної або оборонної війни. Армія – частина конкретного суспільства. Кожна армія створюється, функціонує і розвивається в системі конкретних суспільних відносин. Суспільство зумовлює класово-політичний облік, історичне призначення, соціальні функції армії, а також її місце серед інших суспільних організацій. Залежно від зміни типу суспільного ладу і надбудови відбувається зміна типів армії, її розвиток. Армія не тільки частина суспільства, але й навмисно, свідомо створюваний соціальними спільностями, класами, націями, державами та їх коаліціями суспільний інститут. Це організаційна структура, не засіб комплектування і озброєння, а соціальне призначення відображають соціальна-політичну суть армії. Саме соціально-політичний характер і історичне спрямування суб’єкту, що утворює армію, визначає її класову суть і функції в суспільстві.

Армія не тільки частина конкретного суспільства і свідомо створюваний інститут, але й знаряддя ведення війни. Армія виступає головним знаряддям насильства політичного, тобто війни, і виконує функції притаманними тільки їй засобами і методами – бойовими діями. В суспільстві існують й інші збройні організації (формування держбезпеки, прикордонні і внутрішні війська, міліція, воєнізована охорона та ін.), але тільки армія здатна вести тривалу збройну боротьбу в сучасній війні, зв’язану зі значними матеріальними і людськими втратами.

Армія це органічна частина політичної організації суспільства. Армія може бути зрозумілою тільки як компонент організації суспільства, зумовлений характером політичної влади, засобами її здійснення і специфікою воєнної політики. Воєнна політика класів і держав відображає інтерес конкретних класів і служить певній класовій меті, армія характеризується конкретно класовим характером і призначенням, а її діяльність має політичне забарвлення. Крім того, армія ще й специфічна організація. Специфіка армії полягає в тому, що вона є частиною воєнної організації держави. Воєнна організація – сукупність Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України та військових формувань, створених відповідно до законів України. Армія призначена для реалізації всіх форм збройного насильства над політичними супротивниками. Тому до армії належать лише ті збройні політичні установи, що безпосередньо займаються збройною боротьбою в ім’я політичної мети класів. Виділення такого критерію дозволяє відокремити воєнну організацію від інших збройних об’єднань, не зв’язаних безпосередньо з війною (воєнізована охорона) і від установ, що забезпечують або сприяють функціонуванню воєнної організації.

2.1.Типи армій

В залежності від воєнної політики держав, матеріальних і економічних можливостей, традицій тощо, кожна держава обирає найбільш оптимальну форму армії. Ці форми, в основному, зводяться до чотирьох типів армій: кадрово-призивні, кадрово-міліційні, міліційні, професійні армії.

Кадрово-призивні армії формуються на основі загальної військової повинності. Обов’язковою є військова служба для всіх молодих чоловіків (крім хворих, чи звільнених з поважних причин). Офіцерський склад постійний, але готується і резерв офіцерів (як правило при цивільних вузах), які призиваються в армію лише під час війни, або при різкому загостренні воєнно-політичної обстановки. Такі армії найбільш великі відносно загальної кількості населення. Їх перевага в наявності великих підготовлених резервів, як рядового, так і офіцерського складу.

Кадрово-міліційні армії. В мирний час – це невеликі збройні сили, в основі яких – більшість офіцерів-професіоналів. Вони навчають рядовий змінний склад, що призивається на короткі строки, або добровільно проходять службу, як правило, в місцях свого постійного проживання. Отже, відпадає необхідність в будівництві казарм і витрат на іншу інфраструктуру. Перевага такої армії – великі підготовлені резерви при невеликих витратах на їх підготовку. Недолік – невисокий рівень підготовки, особливо навичок володіння зброєю і військовою технікою.

Міліційні армії. Для них характерна відсутність кадрових, військових формувань. Командні посади займають офіцери, для яких військова служба не є основним заняттям. Офіцерський та рядовий склад проходить періодичну перепідготовку. Все це в місцях постійного проживання, без відриву від сімї. В чистому вигляді така армія існує лише в Швейцарії. Кадрові професійні посади починаються лише з командира дивізії і вище.

Професійна армія. Класичний зразок – армія США. Такі армії існують більш ніж у 50 державах. Основний принцип – повністю добровільне комплектування, починаючи з рядового складу. Оплата праці – по контракту. Переваги такої армії – високий професіоналізм військовослужбовців. Недоліки – великі витрати на оплату праці, соціальне забезпечення, великі проблеми з підготовкою резервів.

2.2. Фактори взаємовідносин армії і політики

  1.  Армія завжди знаходилась і знаходиться в центрі політичних подій в силу того, що вона є найбільш мобільним, організованим, дисциплінованим інститутом держави, і головне – володіє зброєю.
    1.  Армія безпосередньо реалізує цілі і завдання воєнної політики держави.
      1.  Армія виступає тією силою, що гарантує стабільність політичного режиму в державі.
      2.  Армія завжди (або в багатьох випадках) може забезпечувати ті політичні цілі, які ставляться перспективними для держави (і в мирний і у воєнний час).
      3.  Армія у випадках нестабільності, політичних криз завжди приводилась у повну бойову готовність.
      4.  Армія – найстабільніший політичний інститут держави.
      5.  Армія в умовах політичної нестабільності майже завжди перетворювалась в об’єкт підвищеного натиску.
      6.  Армія майже завжди підкорялась в загальному плані цивільному керівництві держави.

Армія має свої функції.

Внутрішні функції армії

  •  Армія є гарантом політичної стабільності суспільства.

Зовнішні функції армії

  •  Армія захищає державу від зовнішніх ворогів;
    •  Армія забезпечує проведення політики своєї держави на міжнародній арені.

Армія – невід’ємний інструмент політики держави. Історичний досвід показує, що в моменти глибоких криз суспільства армія може виходити з підпорядкування законної влади, розпадатися на формування, що протистоять один одному, претендувати на політичну самостійність, вирішувати долю політики і політиків. Політична боротьба – закономірне явище, одне із джерел розвитку суспільства. Але залишена сама на себе, армія має тенденцію до небезпечного загострення ситуації і вдаватися до насильства. Розвинені демократичні суспільства встановлюють правові і моральні обмеження дій армії. Одним з них є юридична заборона військовим брати участь у політичній боротьбі не тільки тому, що військові мають виконувати волю лише легітимної державної влади, але й через те, що залучення до політичних баталій наймогутнішого організованого згуртованого об’єднання, яким є збройні люди, приводить до мілітаризації суспільства і утвердження насильства в політичному житті.

У XX ст. домінуючою стала тенденція усунення військових від формування загальної державної політики, виведення їх з представницьких і виконавчих органів влади. У багатьох країнах військові не входять до складу уряду і навіть міністри оборони громадянські особи. Процес усунення військових з політичної боротьби повсюдний, хоча й не рівномірний: в Європі – давно завершився, в Латинській Америці наближається до повного і незворотного завершення, в Азії набирає темпи і поширюється. І лише в ряді країн Африки і Ближнього Сходу генерали і офіцери виступають вирішальною силою в політичному житті, здійсненні владних функцій. Досвід показує, що військовим варто або носити мундир і займатися професійною справою, або, включаючись в політику, подавати у відставку. Саме по такому шляху пішли в деяких колишніх соціалістичних країнах Східної Європи. В Польщі, наприклад, кадрові військові не можуть суміщати армійську службу і виконанням обов’язків депутатів і сенаторів. На період роботи у виборних органах місцевої та центральної влади військові припиняють службу. Аналогічний закон прийнято і в Україні.

Дестабілізуючий вплив на морально-політичний становище армії може викликати втягнення військовослужбовців у політичні партії, суспільні організації та рухи. Багатопартійність суспільства зумовлює внесення істотних змін у військове будівництво. Департизація армії привела до ліквідації в ній партійних організацій. За законом України про політичні партії військовослужбовці не можуть бути членами політичних партій і рухів. У пошуках розумного взаємозвязку армії і політичних партій важливо спиратися на світовий досвід. Взаємовідносини політичних партій із збройними силами становить послідовну зміну ряду типових форм: боротьба політичних партій за армію (за вплив і владу над нею); жорстка монопольна партизація армії політичною правлячою силою; жорстка департизація; гнучке поєднання елементів партизації і департизації; плюралістична партизація; конспіративне проникнення в армію політичних партій тощо. В переломні моменти і періоди масових політичних компаній в житті суспільства боротьба політичних партій за армію особливо чітко простежується. На початку 90-х років в Росії, в Україні та інших державах Співдружності з небаченим розмахом та інтенсивністю політичні партії використовували всі засоби масової інформації і пропаганди, відкриті та приховані канали впливу на військовослужбовців. Вищі партійні інстанції в період виборів Президента Росії прямо ставили завдання командирам, політпрацівникам про обрання Президентом бажаної особи. Жорстка монопольна партизація збройних сил, характерна для тоталітарних держав, означає їх повне політичне, юридичне, ідеологічне, організаційно-кадрове і морально-психологічне підпорядкування політичній правлячій партії в обхід або з допомогою держави. Повна департизація, як тип відносин між армією і політичними партіями, полягає в забороні діяльності в збройних силах будь-яких політичних партій, в тому числі правлячих. Військовослужбовцям не дозволяється бути членами політичних партій, здійснювати будь-яку роботу в їх інтересах будь-коли і в будь-яких умовах. Такий характер відносин між армією і політичними формуваннями спостерігається в державах з розвиненою демократією і в країнах, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії.

У правових державах відносини між політичними партіями і армією регулюються законами згідно з міжнародних пактів про громадянські та політичні права, що передбачають певні обмеження для військовослужбовців на членство в політичних партіях і па їх діяльність в армії. Звернення до такого пакту показує неспроможність тих, хто засуджує департизацію армії як порушення міжнародного проголошення прав і свобод громадян і організацій (до речі, військовослужбовцям США в законодавчому порядку заборонено бути у складі політичних об’єднань і брати участь в діяльності 300 суспільних і суспільно-політичних організацій, визначених державою як „підривні”). З іншого боку, політичним партіям і рухам в демократичній державі забороняється застосовувати в політичній боротьбі насильницькі засоби, створювати свої збройні формування. Збройні Сили, в свою чергу, не можуть створювати свої політичні партії або підпорядковувати собі існуючі. В правових державах жодна політична партія, включаючи правлячу, не має будь-яких особливих прав в тому, що стосується впливу на армію. Політичні партії сперечаються, формують програми, критикують одна одну в підході до військових питань, висувають законопроекти, але рішення приймають державні органи, що розпоряджаються збройними силами.

Висновок: воєнна політика – складова і невідємна частина політики будь-якої держави, головна мета якої забезпечення воєнної безпеки країни. Концентроване відображення воєнна політика знаходить у воєнній доктрині держави. Воєнна політика лише тоді має реальне буття, коли існує її опорний соціальний інститут, її основне знаряддя дії – збройні сили, тобто армія. Армія призначена для завоювання, збереження і зміцнення політичної влади збройними засобами.

Нові глобальні проблеми сучасності, розвиток тероризму, вдосконалення європейської та міжнародних систем воєнної безпеки, а також трансформаційні процеси в Україні, що передбачають демократизацію усіх сфер суспільного життя, включно з оборонною, вимагають осмислення взаємодії армії і політики, визначення сутності Збройних сил у контексті їх взаємодії з владою. Складність процесу взаємодії армії і політики зумовлюється специфічними ознаками, притаманними армії як військово-політичному інституту: армія, за певних суспільно-політичних умов,може бути активним суб’єктом владних відносин, самостійно втручатись у політичну боротьбу, використовуватись окремими політичними силами як інструмент боротьби за владу або механізмздійснення тиску. З метою обмеження політичної активності збройних сил в правових демократичних країнах формується нова модель взаємодії армії та влади, реалізуються механізми цивільного контролю над оборонною сферою, втілюється програма гармонізації й оптимізаціїцивільно-військових відносин. Тобто демократизація суспільства впливає і на оборонну сферу. Отже, характер взаємозв’язку й взаємодії армії і політики може бути різним. Він визначає рівень стабільності суспільно-політичного устрою і владних відносин. Ще Геракліт,Демокріт, Платон у "Державі", Арістотель у "Політиці" розглядали питання впливу армії на владу. Проблеми взаємодії армії і держави становили інтерес і для мислителів епохи Відродження таНового часу (Макіавеллі, Дж. Локк, І. Кант). У наукових концепціях Б. Абрахамсона, Х. Лассуела,С. Хантінгтона, М. Едмондса, М. Яновіца, А. Лукхема знайшли відображення типи взаємовідносин армії і політики.   

Узагальнення історичного досвіду дає підстави констатувати різний рівень суб’єктності збройних сил і свідчить про складний процес становлення армії як інституту політичної системи. За первіснообщинного ладу армії як політичної інституції не існувало. Функції захисту виконувала стихійна організація озброєного народу. Силові сутички були проявом боротьби за виживання. Розпад первіснообщинного ладу, поява приватної власності, соціальної і економічної нерівності сприяли створенню озброєних загонів, які захищали економічні й соціальні інтереси панівних груп.

У часи античності, в умовах полісної демократії можна відзначити тенденцію активного впливу армії на владу, втручання видатних воєначальників у політичне життя античного суспільства. В епоху середньовіччя армія відігравала у політичному житті суспільства досить велику роль. Формою правління у багатьох середньовічних державах були військові деспотії та тиранії, як, наприклад, у Німеччині, Франції, Японії. У Новий час рівень самостійності армії був неоднаковим у різних країнах. Самодостатньою силою можна назвати армію Франції у часи Другої імперії. ХХ століття демонструє приклади різних форм самостійності армій та моделей взаємозв’язку армії та політики 

Узагальнення історичного досвіду й аналіз сучасних політичних реалій беззаперечно доводять, що збройні сили є необхідним атрибутом державності, особливим інститутом політичноїсистеми та важливим засобом захисту національних інтересів.  Спираючись на сучасні підходи щодо трактування армії і враховуючи різний характер суб’єктів політики, які формують силову структуру, доцільно подати таку дефініцію: армія – історично мінлива, обумовлена соціально-економічним ладом конкретного суспільства озброєна організація його провідних суб’єктів політики, призначена для досягнення, захисту і реалізації їх політичних інтересів за допомогою загрози або реального застосування збройного насилля. Щодо внутрішньої політики, то можна виокремити дві полярні точки зору: перша –армія знаходиться поза політикою, друга – армія є знаряддям політики

. Світовий досвід дає підстави розглядати армію і як суб’єкт, і як об’єкт політики. З одного боку, армія є об’єктом політики, тобто об’єктом управління і знаряддям реалізації політичних цілей і інтересів держави. З іншого, –  армія може бути суб’єктом політики, який активно впливає на маси, великі  соціальніспільноти. Існує інший підхід до виокремлення моделей взаємодії армії та влади за умов тоталітарногорежиму. Однак варто відзначити, що підходи не суперечать один одному,а лише доповнюють.

Отже, за умов тоталітаризму можлива практична реалізація трьох моделей відносин армії і політичної влади:

партійно-тоталітарної, напіввійськово-тоталітарної; військово-тоталітарної (або стратократичної).

 За партійно-тоталітарної моделі (сталінський режим)- армія єповністю підпорядкованим, підконтрольним об’єктом партійної влади. Напіввійськово- передбачає здійснення політичної влади правлячою елітою, яка становить або органічний компонент політичної влади, або найбільш потужну силу тиску на неї. Армія є одночасно центральним об’єктом політичної влади та частково її суб’єктом. Військово-тоталітарна, або стратократична (від грецького "стратос" – сила) модель передбачає здійснення армією монопольного політичного керівництва через усунення від владиправлячої партії. Внаслідок цього встановлюється військово-тоталітарний режим (приклади –Бразилія, Греція, Чилі після Другої світової війни) Стратократична модель взаємодії армії і влади притаманна також і авторитарним режимам. 

Армія в умовах авторитарного режиму активно втручається у сферу політики, здатна виходити на політичну арену як самостійна політична сила, може функціонувати і діяти як знаряддя та інструмент насильства в руках певних політичних сил та угруповань. Саме в авторитарних режимах здійснюються військові перевороти і встановлюється пряме військовеправління – військова диктатура. Самостійність армії може виявлятись і у значному впливі військових керівників на формування і реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики держави.Відбувається трансформація структури із об’єкта в активного суб’єкта політичного життя. В авторитарних режимах армія може усунути панівну політичну партію, змінити органи влади іздійснювати одноособове (монопольне) політичне керівництво. Така модель взаємодії армії та політичної влади отримала назву стратократичної.За іншим підходом авторитарний режим влади охоплює такі моделі відносин армії та влади:

цивільно-авторитарну, напіввійськово-авторитарну та військово-авторитарну 

Армія вних є об'єктом, що повністю підпорядкований авторитарній владі. Важливим є те, що політична роль збройних сил не завжди залишається реакційною, а може відрізнятись демократичною орієнтованістю. Армія може бути патріотичною, миротворчою, консолідуючою суспільство силою, яка,стримуючи міжнаціональні сутички, громадянські війни, зміцнює цілісність держави Часто політична самостійність та активність армії є наслідком суспільно-політичної нестабільності, загострення суперечностей у суспільстві, виникнення конфліктів, які створюють загрозу національним інтересам суспільства, суверенітету і цілісності держави. Імовірність безпосереднього втручання армії зростає і за втрати владними структурами контролю над політичними процесами. В таких ситуаціях військові вважають себе силою, яка здатна запобігти хаосу і відстояти національні інтереси. Активність армії може зумовлюватись відсутністю демократичних традицій у війську, низькою політичною культурою, наданням переваги силовимметодам вирішення конфліктів, відсутністю толерантності.Використання бойового потенціалу армії, функціонування її як самостійної сили можливе утаких варіантах: армія виходить із підпорядкування уряду і здійснює військовий переворот; армія використовується окремими політичними силами для тиску на уряд; армія діє як механізм захистунелегітимної влади (в цьому випадку керівництво країни за допомогою армії дисциплінує і тримаєу покорі народ); армія використовується як інструмент придушення масових заворушень (арміявиконує невластиву їй функцію охорони громадського порядку); армія виступає як сила, що дієсамостійно для забезпечення життєдіяльності війська і для захисту військовослужбовців і їх сімей. Отже, в країнах з недемократичними політичними режимами армія може функціонувати

як підпорядкований, підконтрольний об’єкт партійної влади, її органічний компонент, абонабувати характеристик стосовно самостійної політичної сили, суб’єкта політики, який здатнийздійснити підготовку та проведення військового перевороту.

Демократичний політичний режим зумовлює цілком інші принципи і механізми політичного функціонування армії. У політичному просторі демократії армія відповідає інтересам суспільства, функціонує в його інтересах і призначена для збройного захисту суверенітету держави, їїнезалежності, територіальної цілісності та неподільності. В умовах демократії армія забезпечуєстабільність суспільства своєю неучастю у політичній боротьбі.У правовій державі армія підпорядковується демократично обраному урядові, і їївикористання чітко обумовлене законодавством. Для правової демократичної держави самостійність збройних сил є неприйнятною.

3. Зміст цивільного контролю над збройними силами.

В умовах демократії забезпечується мінімізація можливостей втручання армії у політичне життя і, особливо, у процес боротьби за політичну владу.

Демократичний режим передбачає існування механізмів, які б обмежували можливість окремихполітичних сил використовувати армію для досягнення власних інтересів. Військова могутність неможе бути інструментом і засобом для встановлення або зміни політичного режиму. У демократичній державі неприпустимим є перетворення армії в активний самостійнийсуб’єкт політики. Збройні сили повинні функціонувати в інтересах суспільства, бути гарантомбезпеки, сприяти затвердженню принципів демократії, народовладдя, парламентаризму, запобігативиникненню внутрішніх збройних конфліктів та мілітаристських тенденцій. Демократичнісуспільства створюють правові механізми, які унеможливлюють перетворення армії з інструментареалізації загальної державної політики в інструмент здійснення політики правлячої партії або групи осіб. Армія не втручається у політику як безпосередня політична сила і не включена уборотьбу за владу.Політичними принципами функціонування армії у демократичному суспільстві є: побудовазбройних сил на рівні оборонної достатності та заборони використання структури для виконаннязавдань, не пов’язаних з обороною держави; реалізація механізмів цивільного контролю надзбройними силами; єдиноначальність)  колегіальність у прийнятті рішень Отже, у демократичних правових державах функціонування армії та взаємодія структури з політикою ґрунтуються на таких характеристиках, як відокремленість армії від внутрішньополітичної боротьби; підпорядкування структури цивільній владі; функціонування ефективної системи демократичного цивільного контролю; обмеженість військової могутності правовими механізмами, демократичними процедурами, Конституцією, міжнародними правовими зобов’язаннями та актами; зосередженість збройних сил винятково на обороні країни, захисті її територіальноїцілісності й недоторканості та гарантуванні стабільності й безпеки. 

Отже, в різних політичних режимах реалізуються різні моделі взаємодії армії і політики. Армія може бути підпорядкованим об’єктом і органічним компонентом партійної влади,виконуюючи репресивно-мілітаристські функції (тоталітарний режим); може функціонувати якпорівняно самостійна політична сила в умовах авторитаризму; бути підконтрольною й підпоряд-кованою цивільному демократично обраному уряду, не брати участі у боротьбі за владу,функціонувати в інтересах народу і держави. Остання модель діє в демократичних політичнихрежимах, коли ефективно реалізуються механізми цивільного контролю над армією і неприпусти-мим є перетворення структури в активний самостійний суб’єкт політики. НЕВІД'ЄМНОЮ умовою демократії є цивільний контроль над військовими, тобто підлеглість Збройних Сил та інших військових формувань демократично обраній політичній владі. Це означає, що, оскільки всі рішення стосовно оборони і безпеки держави є політичними рішеннями, то вони повинні прийматися виборними посадовими особами, яким народ довірив виключне законне право на проведення політики. В такому обгрунтуванні полягає загальновизнана суть демократичного контролю над військовими. Однак історично склалась ситуація, коли форми цього контролю в різних демократичних країнах можуть бути різними і Україна також має свої особливості.

Питання демократичного цивільного контролю над військовими досить часто піднімається у контексті розвитку демократії в Україні, забезпечення національної безпеки, а також інтеграції України в міжнародні структури. Україна проголосила про свій намір і взяла на себе зобов'язання встановити демократичний цивільний контроль над Збройними Силами та іншими військовими формуваннями. Це знайшло своє відображення у ряді міжнародних документів, таких, як: "Партнерство заради миру: рамковий документ" (1994 р.), "Кодекс поведінки стосовно воєнно-політичних аспектів безпеки" (Будапешт, саміт ОБСЄ, 1994 р.), "Концепція (основи державної політики) національної безпеки України" та інші. Зокрема, в підписаному Україною "Кодексі поведінки стосовно воєнно-політичних аспектів безпеки" проголошується, що "держави-учасниці розглядають демократичний політичний контроль над військовими і воєнізованими силами, силами внутрішньої безпеки, а також розвідувальними службами і поліцією в якості незамінного елементу стабільності і безпеки". Відповідно до положень Кодексу, Україна зобов'язалась "забезпечувати і підтримувати ефективне керівництво і контроль над своїми військовими і воєнізованими силами і силами безпеки з боку конституційно встановлених органів влади, які мають демократичну легітимність..., створювати важелі, що дозволяють забезпечити виконання такими органами покладених на них конституційних і правових обов'язків".

Стан цивільно-військових відносин у державі є індикатором її демократичної зрілості. Не випадково, що в "Концепції (основах державної політики) національної безпеки України" демократичний цивільний контроль над воєнною сферою, а також іншими структурами в системі забезпечення національної безпеки визначається як один з основних принципів забезпечення національної безпеки України.

Як відомо, голова Комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної Ради України Георгій Крючков висловився за необхідність термінової розробки і ухвалення закону про цивільний, передусім, парламентський контроль над силовими структурами. Таку заяву слід розглядати як свідчення того, що цивільна влада, в даному разі парламент держави, все більше уваги приділяє забезпеченню міцних демократичних державницьких засад, однією з яких є демократичний цивільний контроль над силовими структурами.

Водночас, для забезпечення послідовності і ефективності процесу створення системи демократичного цивільного контролю над силовими структурами в Україні та запобіганню можливих помилок і прорахунків, доцільно ретельно проаналізувати досвід інших країн. Цей досвід свідчить, що вирішення проблем становлення цивільного контролю потребує дуже кропіткої і значної за обсягом роботи, у тому числі законодавчої, у всіх численних сферах взаємодії гілок влади і суспільства з силовими структурами, діяльність яких відрізняється рівнем закритості, цілями і функціями, "вагою" у внутрішній і зовнішній політиці держави тощо. Механізм реалізації цивільного контролю визначається численними законодавчими актами на зразок законів про безпеку, про оборону, про збройні сили, про міністерство оборони та генеральний штаб, про зовнішню розвідку, про правоохоронну діяльність, про оборонний бюджет тощо. Однак, поки що жодна країна не має окремого спеціального закону про цивільний контроль над військовими (силовими структурами), хоча, наприклад, Росія і намагалась такий закон прийняти.

ля будь-якого сучасного суспільства дієвий цивільний контроль над силовими відомствами є актуальною необхідністю, умовою прозорості і відповідальності влади, інструментом захисту від зловживань і забезпечення прав людини. Це стосується не лише Збройних Сил, а й місць позбавлення волі, дитячих, інвалідних, психіатричних закладів, де загроза правам особистості найбільша. Цивільний демократичний контроль може відбутися лише за умови його законодавчого регламентування та участі в ньому недержавних організацій. 4 лютого року розпочала роботу третя сесія Верховної Ради України. На порядок денний винесено два законопроекти щодо проблеми цивільного контролю, авторами яких є Кабінет Міністрів та народний депутат Г. Крючков. І хоча обидва документи далекі від досконалості, порівняльний аналіз дає підстави вважати депутатський варіант законопроекту більш повним та таким, що охоплює основні аспекти даної проблеми. Позитивним моментом є розуміння того, що цивільний контроль не зводиться виключно до військово-силових структур. Він охоплює більш широкі сфери – від оперативних дій та озброєння до формування бюджету та соціальних гарантій військовослужбовців. Тому дуже доречним є застосоване визначення “Воєнна організація держави”, яке найбільш точно окреслює предмет цивільного контролю і являє собою сукупність державних органів, які забезпечують оборону і державну безпеку України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності тощо.
Слід зазначити, що кризова ситуація останніх років відбилася і на самому визначенні цивільного контролю. Спочатку він трактувався значною мірою як доступ до інформації та контроль за діяльністю офіційних органів влади у військовій та правоохоронній сферах. З часом це поняття набуло іншого, більш широкого, розуміння, зокрема, що контроль здійснюється багатьма суб’єктами суспільства і включає в себе як наглядову функцію, так і дотримання законності та прав людини. Тобто представляє собою “комплекс правових, організаційних, інформаційних заходів для забезпечення неухильного дотримання законності і конституційного порядку, державної і військової дисципліни у діяльності усіх складових частин Воєнної організації та правоохоронних органів держави, сприяння ефективному їх функціонуванню і виконанню покладених на них функцій” (стаття 1).Якщо говорити про конкретні організаційні форми цивільного контролю, то світовий досвід доводить, що єдиної моделі бути не може. Беручи до уваги загальні принципи, кожна країна виходить із власної національної специфіки.
Найбільш розповсюджене правило – наявність парламентського контролю, який є невід’ємним показником демократії. В Україні ж склалася невизначена ситуація, коли, з одного боку, відповідно до статті 85 Конституції України парламент має цілий ряд повноважень у військовій сфері, з іншого, роль Верховної Ради України зводиться, значною мірою, до формального затвердження військового бюджету та розгляду законопроектів щодо функціонування Воєнної організації держави та правоохоронних органів. Крім того, кадрове питання у вищих ланках управління Воєнною організацією для Верховної Ради залишається закритим, оскільки призначення та звільнення посадових осіб силових структур та їх заступників, - виключна прерогатива Президента. На наше переконання, до повноважень Верховної Ради України (стаття 8) необхідно віднести надання згоди на затвердження переліку вищих посад в системі управління Воєнною організацією та правоохоронними органами, які заміщаються цивільними особами, на призначення керівників силових відомств, їх заступників, контроль за формуванням кадрової політики в силових відомствах та ходом її реалізації, який має базуватися на принципах визначення пріоритетів, форм та методів кадрової роботи, стратегій розвитку кадрового потенціалу, функціонування механізмів здійснення службового росту тощо.
 Звичайно, законодавчо наділити парламент окресленими вище повноваженнями замало. В умовах скорочення бюджетних коштів Збройні Сили переживають складний період. Низький рівень життя, незадовільні побутові та житлові умови, невпевненість у завтрашньому дні, незадовільний стан адаптації звільнених у запас - фактори, які сприяють падінню престижу військової служби, зниженню статусу військовослужбовця, появі фактів корупції та бюрократизму і, як наслідок, зниженню інтелектуального потенціалу кадрового складу.Цивільний контроль має бути націлений не лише на виявлення та припинення подібних тенденцій. Насамперед необхідно зосередити зусилля на розробці сучасної концепції кадрової політики та використання кадрового потенціалу в силових відомствах, дієвість якої неможлива без вирішення цілого комплексу проблем, пов’язаних з дотриманням прав людини, соціальними гарантіями тощо. Цивільний контроль за діяльністю силових відомств не зводиться лише до парламентського контролю. Його суб’єктами можуть і повинні бути громадські організації, наукові інституції, ЗМІ, незалежні експерти тощо. Звичайно, і тут немає однозначної та загальноприйнятої позиції. Для досягнення дієвості цивільного контролю та уникнення перекосів у цій сфері, необхідно створити механізми взаємних противаг, розмежування повноважень, відповідальності між органами державної влади, цивільними та військовими, які б унеможливлювали як самостійну військово-політичну активність недержавних інституцій, так і зосередження в одних руках влади над силовими відомствами. Це особливо важливо, оскільки вони можуть виступати, з одного боку, гарантом стабільності та безпеки, а з іншого, - перетворитися на джерело потенційної загрози для суспільства. Отже, повторимося, загальне призначення цивільного контролю полягає, по-перше, в уникненні мілітаризації країни, по-друге, в захисті Воєнної організації держави та правоохоронних органів від зловживань влади.
Цивільний контроль, про що вже йшлося, не може бути прерогативою одного відомства чи інституту. В запропонованих законопроектах дане питання прописане: серед суб’єктів називаються Президент, парламент, уряд, громадські організації, ЗМІ, окремі громадяни. Однак, на нашу думку, незрозуміло, чому автори приділили неналежну увагу такій потужній силі, як правосуддя. Тим більше, що відповідно до Концепції національної безпеки України серед основних суб’єктів, що забезпечують національну безпеку, називаються Конституційний Суд, суди загальної юрисдикції та прокуратура. У проекті закону, розробленому депутатами, лише мимохідь згадується про ці інститути (статті 23, 24), в урядовому варіанті такі положення взагалі відсутні. На наше переконання, доцільно було б доповнити законопроект окремим розділом щодо діяльності органів прокуратури та судів, детально вказати межі їх повноважень щодо даної проблеми, передбачити механізм виведення Воєнної прокуратури, як особливого інституту, з-під контролю військового командування.
 Ефективність контролю над силовими відомствами залежить і від того, хто очолює їх – військова особа чи цивільна. Слід зазначити, що депутатський варіант законопроекту передбачає можливість призначення цивільних осіб на керівні посади у силових структурах. Однак, це доволі дискусійне питання, однозначну відповідь на яке дати складно.
Позитив у призначенні цивільного міністра оборони полягає в тому, що воно сприяє затвердженню демократичних норм в розбудові Збройних Сил, зміцнює їх зв’язок із суспільством, дає можливість уникнути закритості армії, ситуації, коли Збройні Сили з інструменту політики перетворюються на її суб’єкта. Крім того, неможливо контролювати будь-яке відомство ззовні.
Ця проблема має свої плюси і мінуси, своїх прихильників і опонентів. Для армії це поняття нове, і у багатьох викликає неоднозначне сприйняття. Частково це пояснюється радянськими традиціями, коли біля керма військового відомства могла бути лише військова особа. Навіть у відомому випадку призначення на посаду міністра оборони СРСР цивільного Д. Устинова, політичні кола негайно одягли його у військовий мундир. Звичайно, традиції змінити складно. Однак справа ще й в тому, що генеральська еліта не сприймає можливість підпорядкування людині в цивільному.

Втім, у вирішенні даного питання не слід впадати в іншу крайність. Показовим є приклад Росії, коли, прагнучи бути в руслі демократизації, у грудні 1996 року з посади міністра оборони було звільнено генерала І. Родіонова, після чого крісло військового міністра зайняла цивільна особа, якою став І. Родіонов. Про перетворення ж самої посади на цивільну не було сказано ані слова. Переведення військового міністра оборони у ранг цивільного саме по собі проблему цивільного контролю не вирішує. Необхідна нова законодавча концепція цивільних функцій військового відомства, штат цивільних експертів. Одна людина нічого не зможе вирішити. "Мундири" її зметуть зі свого шляху.Протиріччя між цивільними і військовими структурами в демократичному суспільстві – явище закономірне. Серед військових існує думка, що цивільний міністр оборони не в змозі управляти військовим відомством. Але ж керування міністерством не переноситься автоматично на командування військами. Цю роль має виконувати Генеральний штаб та його начальник – кадровий військовий, для чого законодавчо мають бути розподілені повноваження між цими інститутами.
 Ще один позитивний момент у призначенні цивільного міністра оборони, на якому вже не раз акцентувалася увага, полягає в тому, що часта зміна політичного керівництва держави не тягне за собою автоматичної зміни вищого військового командування. Цивільний міністр є провідником політики певного керівництва держави в Збройних Силах. Однак це не означає, що в даному випадку виникає загроза політизації армії. Навпаки, коли біля керма військового відомства перебуває кадровий військовий, то від того, чи є він прихильником даної політичної сили, чи опонентом, ймовірність втягування армії в політичні інтриги зростає колосально.Зрозуміло, що вирішення цих протиріч має носити цивілізований, демократичний характер. І головне питання не в тому, військовий чи цивільний очолює міністерство оборони, а в тому, які функції - в інтересах цивільного суспільства чи все тих же військових структур - військове відомство та його глава покликані виконувати. Тут широкі можливості для спільної діяльності цивільних і силових структур.Україна потребує чіткої, продуманої політики в сфері оборони та діяльності правоохоронних органів, для чого необхідно створити як законодавче, так і спеціальне інформаційне поле. З огляду на те, що десятки критичних матеріалів в засобах масової інформації залишаються не спростованими, в майбутньому законі необхідно передбачити зобов’язання посадових осіб силових структур щодо розгляду повідомлень в ЗМІ про порушення, невиконання або неналежне виконання законодавства в сфері діяльності Воєнної організації та правоохоронних органів та надання інформації про результати розгляду справ.
Ще одним важливим елементом цивільного контролю в цій сфері є оприлюднення документів про діяльність силових відомств, для чого необхідно періодично публікувати звіти про виконання статей бюджету, звіти Генеральної військової інспекції при Президенті України, профільних парламентських комітетів, уряду, тимчасових слідчих комісій, зокрема, про результати експорту-імпорту озброєнь, Уповноваженого з прав людини та Уповноваженого у справах захисту прав військовослужбовців, результати парламентських слухань, публікувати так звану Білу книгу з питань оборони, розпорядження про видання якої підписане ще 1997 року. Це дозволить підвищити ефективність дій державних інститутів у цих сферах.
Отже, зміни в законодавчій сфері назріли і повинні відрегулювати те, що вже відбулося в площині “суспільство – силові відомства”.

http://www.ucipr.kiev.ua

3.1. Суть і зміст цивільного контролю над збройними силами.

Проблема цивільного контролю над збройними силами є частиною більш широкої проблеми військово-цивільних відносин в суспільстві. Ця проблема займає значне місце у політиці будь-якої держави, від розв’язання якої залежить характер розвитку суспільно-політичного устрою, стабільність владних відносин і суспільства в цілому.

Стан відносин між військовою і цивільною сферами у державі є показником її демократичного правового розвитку. Створення оптимальних цивільно-військових відносин і дієвого цивільного контролю над Збройними Силами України сприяє перетворенню армії та інших військових формувань у відкриті і зрозумілі для суспільства, керовані державою інституції, які діють у відповідності до їх призначення за конституцією України та її законами. Зазначимо, що актуальність цивільно-військових відносин і цивільного контролю значно зростає на переломних етапах розвитку суспільства.

Яким чином співвідносяться поняття „цивільно-військові відносини” і „цивільний контроль над збройними силами”? Перше визначає і характеризує стан цивільної та військової сфер функціонування держави. Друге – спосіб політичного регулювання і громадського впливу на цивільно-військові відносини та управління армією. Таким чином, цивільний контроль над збройними силами являє собою зміст і головну частину цивільно-військових відносин (ЦВВ).

Таким чином, цивільно-військові відносини можуть бути визначені як поєднання загальних відносин між військовими інституціями в одного боку, та цивільним урядом, неурядовими інституціями, організаціями та громадянами – з іншого, ці відносини базуються на формальних і неформальних засадах. Формальні засади регулюються конституцією, законами, договорами тощо. Неформальні відносини являють собою альянси та звязки на зразок військово-промислових, військово-академічних, військово-культурних тощо. На неформальні відносини чинять великий вплив національні, цивільні традиції, особливе сприйняття військовими цивільних а цивільними військовослужбовців.

Військово-цивільні відносини можна класифікувати за наступними ознаками:

  •  за соціальним змістом, тобто за інтересами і цілями стосовно суспільства і армії / спільні, відмінні, правові або неправові, гуманні або антигуманні/;
  •  за сферами / політика, економіка, соціальне і духовне життя/;
  •  за суб’єктами їх реалізації / індивіди, органи цивільної та військової влади, громадські організації/;
  •  за обєктивним співвідношенням військових і цивільних структур, за ставленням одних до інших / приоритетне становите, диктат, контроль цивільних над військовими/.

В останній час в Україні простежується важливий етап змін цивільно-військових відносин. Відбувається помітне відокремлення влади від насильства як у внутрішньому, так і міжнародному житті держави. Перехід до демократії означає, що авторитет влади все більш буде визначатися не кількістю і якістю зброї та солдатів, а довірою народу, міцністю права і моралі.

На початку XXI ст, знання та інформація стають потужним фактором владарювання порівняно з насильством. Серед інструментів забезпечення безпеки у розвинутих країнах світу армія сьогодні віднесена на 3-4 місце після економіки, науково-технічного прогресу, добробуту народу. Все це об’єктивно змінює роль і місце військових у системі державних і цивільних відносин, знімає їх ореол колишньої „незамінності”, „високого престижу”, „недоторканності”. Таким чином, зявилися нові пріоритети, яким цивільні все більше надають перевагу.

Причини дестабілізації цивільно-військових відносин:

  1.  Позитивні або негативні зміни з міжнародному становищі, що призводять до змін позиції військових, нових акцентів в дискусіях про роль, місце, кількість збройних сил та про обов’язки громадян стосовно виконання ними військових функцій.
  2.  Скорочення збройних сил, що породжує невпевненість і тривогу серед офіцерів щодо їх службового майбутнього, а також проблемами, що пов’язані з інтеграцією звільнених військовослужбовців а запас.
  3.  Незадоволення військовослужбовців цивільним урядом і його політикою, наслідком якої є погіршення соціально-економічного становища та якості їх життя.
  4.  Слабкість і помилковість дій цивільних установ, що впливають на сприйняття військовими законності цивільного уряду.
  5.  Поразка у війні або у важливому воєнному конфлікті, за яку військові і цивільні звинувачують одні одних.

Процес зниження „питомої ваги” військових у системі політичної влади відбувається у більшої сучасних держав, але назвати такий процес рівномірним не можна. В західноєвропейських країнах він майже завершений. У постсоціалістичних державах перебуває на етапі свого розгортання. У Латинській Америці зазнали політичної поразки всі воєнні режими, оскільки довели свою неспроможність в управлінні державними справами.

Світовий досвід свідчить, що домінантна роль військових, у формуванні державної політики може завдати країні значної шкоди, вона зумовлює надмірну мілітаризація суспільства, підрив економічних сил, а також може бути однією з головних причин важкого становища та низького життєвого рівня народу. Тому в демократичних країнах затверджуються непохитні принципи цивільно-військових відносин:

  •  верховенство цивільних структур влади над військовими;
  •  зведення цивільного призначення армії виключно до захисту суспільства, але не до управління ними;
  •  визначення державної політики, в тому числі оборонної, цивільною державною владою.

Для України демократичний цивільний контроль – це вимога сьогодення. Україна взяла на себе міжнародні зобовязання запровадити демократичний цивільний контроль над силовими структурами. Це зафіксовано в ряді документів, серед яких „Партнерство заради миру: рамковий документ” /1994р./, „Кодекс поведінки стосовно воєнно-політичних аспектів безпеки” /Будапештський самміт ОБСЄ, 1994р./, „Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО” /1997р./.

Демократичний цивільний контроль над Збройними Силами України у державних документах формулюється як стратегічний напрямок розвитку України на близьку і подальшу перспективу.

Це зафіксовано в деяких правових актах. Зокрема, закон України „Про основи національної безпеки України” (19 червня 2003) / визначив демократичний цивільний контроль за воєнною сферою одним а принципів національної безпеки. Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2015 р, передбачає визначення ролі та місця ЗС України у загальній системі держави та створення реального механізму цивільного контролю.

Розрізняють американський і німецький варіанти цивільного контролю.

Американський варіант полягає в наступному:

по-перше, конгресу надано право обговорювати і затверджувати військовий бюджет, вимагати звіту вищих військових чинів про стан справ в армії, видавати статути, порадники, що регламентують дії військ;

по-друге, цивільне міністерство оборони, де міністр, його заступники є цивільними особами, здійснює безпосереднє військово-політичне управління військами;

по-третє, політичні права і свободи військовослужбовців мають значні правові обмеження.

Німецький варіант відрізняється, передусім, тим, що, крім законодавчих прав парламенту, встановлений спеціальний інститут уповноваженого бундестагу з оборони „для захисту основних прав і як допоміжний орган бундестагу при здійсненні ним парламентського контролю”. Він обирається парламентом терміном на пять років і підпорядковується тільки йому, володіючи великими повноваженнями. Крім того, міністр оборони цивільна особа, а його заступники та інші армійські керівники військові. Довіра до них з боку політичного керівництва виходить із прагнення не підірвати ефективність військового управління. Нарешті, військовослужбовці вважаються громадянами у військовій формі. Їм гарантуються рівні права, в тому числі і вступу до політичних партій (при цьому забороняється агітувати в інтересах партії на службі), участі в політичних заходах у позаслужбовий час. Не допускаються агітація, політичні промови, розповсюдження друкованих матеріалів, суміщення служби з депутатською діяльністю.

Цивільний контроль сприяє здійсненню армією політичної ролі чи, як говориться в Конституції Італії, „відповідати демократичному духу Республіки”. Свій реальний прояв це знаходить у підтримці законно обраної народом влади, захисті конституційного устрою і порядку, забезпеченні стабільності суспільно-політичної обстановки. Варто підкреслити, що стабілізуюча роль армії не зводиться до силової реакції на дії, які загрожують суспільству зсередини, які небезпечні великою, безглуздою кров’ю. Армія забезпечує стабільність суспільства своєю неучастю в політичній боротьбі, відсутністю партійних симпатій і антипатій, неможливістю використання її в політичних та інших цілях, твердістю і послідовністю політичних позицій, орієнтованих на підтримку закону, держави, її законодавчої і виконавчої влади.

У найбільш загальному виді необхідно відзначити, що система цивільного контролю припускає:

по-перше, контроль і керівництво армією з боку законодавчої влади (парламент приймає концепцію національної воєнної політики, призначає чи затверджує військове командування, затверджує військовий бюджет, визначає повноваження збройних сил у надзвичайних обставинах), з боку виконавчої влади (керівництво збройних сил підлегле цивільному уряду; керування військовою адміністрацією здійснює один із членів уряду – також цивільна особа) і з боку судової влади (контроль за тим, щоб діяльність армії не порушувала основних прав і свобод громадян; захист прав і свобод військовослужбовців);

по-друге, вище керівництво збройними силами здійснюється політичними керівниками, що несуть відповідальність перед парламентом і виборцями;

по-третє, створення всередині збройних сил системи обмежень, що ускладнюють чи виключають використання армії в антиконституційних цілях;

по-четверте, безпосередній контроль за армією з боку суспільства.

В концентрованому вигляді планові засади демократичного цивільного контролю над воєнною організацією і правоохоронними органами держави викладені в законі України „Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави” схваленому Верховною Радою України 19 червня 2003 року.

Структура цього закону включає:

  1.  Вступ.
  2.  Розділ 1 „Основи демократичного цивільного контролю над воєнною організацією і правоохоронними органами держави” /ст. 1-7/.
  3.  Розділ 2 „Парламентський контроль” /ст. 8-12/.
  4.  Розділ 3 „Контроль, здійснюваний Президентом України /ст. 13-14/.
  5.  Розділ 4 „Контроль, здійснюваний органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування /ст. 15-18/.
  6.  Розділ 5 „Громадський контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави /ст.19-20/.
  7.  Розділ 6 „Гарантії здійснення цивільного контролю над воєнною організацією і правоохоронними органами держави /ст.21-23/.
  8.  Розділ 7 „Прикінцеві положення”.

Обсяг лекції не дозволяє розглянути усі положення цього закону. Тому розглянемо його основні положення.

Закон визначає демократичний цивільний контроль над воєнною організацією (далі – цивільний контроль) як комплекс здійснюваних відповідно до Конституції і законів України правових, організаційних, інформаційних заходів для забезпечення неухильного дотримання законності й відкритості в діяльності всіх складових частин Воєнної організації та правоохоронних органів держави, сприяння їхній ефективній діяльності і виконанню покладеннях на них функцій, зміцненню державної та військової дисципліни.

Цивільний контроль має забезпечити:

- пріоритет політичних підходів до вирішення питань військового будівництва, спрямування діяльності всіх складових частин воєнної організації на реалізацію завдань внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

- дотримання законності в діяльності всіх складових частин воєнної організації: підтримання політичної стабільності в суспільстві, створення умов, які унеможливлюють використання Збройних Сил України та інших військових формувань для обмеження прав і свобод громадян, або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності, а також в інтересах окремих осіб, політичних партій, громадських організацій;

- попередження порушень конституційних прав і свобод, захист законних інтересів громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України, осіб, звільнених з військової служби, а також членів їхніх сімей;

- урахування громадської думки, пропозицій громадян та громадських організацій при обговоренні й ухваленні рішень з питань діяльності Збройних Сил України;

- виділення відповідно до законів у необхідних обсягах і раціональне використання бюджетних коштів, спрямованих на утримання і функціонування воєнної організації;

- своєчасне, повне і достовірне інформування органів державної влади та суспільства про діяльність Збройних Сил України.

Цивільний контроль над воєнною організацією держави здійснюється на основі /принципах/:

  •  верховенства прав, неухильного дотримання вимог законодавства;
  •  розмежування функцій і повноважень політичного керівництва воєнною організацією держави та професійного військового управління Збройними Силами України, унеможливлення дублювання їхніх функцій;
  •  взаємодії і відповідальності органів державної влади та органів військового управління за здійснення оборонної політики;
  •  деполітизації та деідеологізація контролю. Службові /посадові/ особи, здійснюючи функції контролю у сфері оборони не можуть бути зв’язані рішеннями політичних партій чи громадських організацій;
  •  прозорості видатків на національну безпеку;
  •  здійснення діяльності ЗС України на принципах єдиноначальництва і суворої дисципліни;
  •  відкритості для суспільства інформації про діяльність ЗС України, яка не становить державну таємницю;
  •  відповідальності посадових осіб за своєчасність, повноту і достовірність інформації, що надається, та за реагування на звернення громадян, громадських організацій, виступи ЗМІ.

Стаття 5 Закону визначає предмет цивільного контролю у сфері оборони і безпеки, тобто те, що підлягає цивільному контролю: хід виконання програм реформування ЗС України, вирішення проблем соціальної і професіональної адаптації військовослужбовців, стан військово-патріотичного виховання молоді, підготовка громадян до захисту Батьківщини, дотримання вимог Конституції та законів України стосовно прав і свобод громадян, які перебувають на службі в Збройних Силах України, стану правової і соціальної захищеності осіб, які підлягають призову на військову службу, проходять військову службу або знаходяться в запасі, а також звільнених з військової служби та членів їхніх сімей тощо.

Система цивільного контролю над воєнною організацією держави складається з :

  •  парламентського контролю;
  •  контролю, здійснюваного Президентом України;
  •  контролю з боку органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
  •  контролю а боку судових органів та нагляду з боку органів прокуратури;
  •  громадського контролю.

Субєктами цивільного контролю над воєнною організацією і правоохоронними органами держави є:

  •  Верховна Рада України;
  •  Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;
  •  Президент України;
  •  Рада національної безпеки і оборони України;
  •  Кабінет Міністрів України;
  •  центральні та місцеві органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом;
  •  органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом;
  •  прокуратура У країни;
  •  судові органи України;
  •  громадяни України та громадські організації, утворенні відповідно до Конституції України;
  •  засоби масової інформації.

Разом а тим, Закон визначає особливості та обмеження у здійсненні контролю. Йдеться про те, що субєкти цивільного контролю здійснюють свої повноваження в сфері контролю з дотриманням встановленого законодавством України режиму доступу до інформації, яка віднесена до державної таємниці, а також обмежень, встановлених законом для захисту стратегічних інтересів держави, у тому числі в разі введення надзвичайного і воєнного стану.

Оперативні та мобілізаційні плани ЗС України, інших військових формувань контролю з боку громадян та громадських організацій не підлягають.

В розділах закону України „Про демократичний цивільній контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави” визначає повноваження суб’єктів цивільного контролю, щодо контролю за діяльністю Сил України. Визначені пріоритети державної політики України щодо інтеграції до євроатлантичних структур безпеки внесли відповідні корективи як у формування воєнної політики України в цілому, так і в питання удосконалення системи оборонного планування зокрема.

Одним із головних заходів у цьому плані є проведення Оборонного огляду у Збройних Силах України.

Оборонний огляд - це інтелектуальний аналітичний процес перегляду та визначення завдань, структури, бойового та чисельного складу Збройних Сил та інших військових формувань України з перспективою на 10-15 років.

Мета Оборонного огляду полягає у створенні такої Воєнної організації держави, завдання, структура та бойовий і чисельний склад якої гарантували б запобігання, недопущення, нейтралізацію або ліквідацію існуючих і потенційних загроз воєнного характеру національній безпеці України, а також у повній мірі були б забезпечені відповідними ресурсами, з урахуванням економічних можливостей держави і не були обтяжливими для неї.

Основа Оборонного огляду - приведення воєнної організації держави у відповідність із її ресурсними можливостями. Серед концептуальних завдань проведення Оборонного огляду у Збройних Силах та інших військових формувань України: 

- чітке окреслення існуючих та потенційних викликів і загроз воєнній безпеці України з перспективою на 10-15 років;

- визначення оптимальної моделі реагування Воєнної організації держави щодо їх запобігання, недопущення, нейтралізації та ліквідації (так званий "амбіційний рівень");

- раціональний розподіл функцій та завдань між відповідними міністерствами і відомствами у загальнодержавній системі оборони;

- визначення оптимального рівня ресурсного забезпечення оборонної сфери держави в цілому та кожної складової Воєнної організації України, що бере участь в обороні держави, зокрема;

- досягнення збалансованості вартості утримання Воєнної організації держави "амбіційного рівня" з її можливостями по ресурсному забезпеченню;

- розробка та реалізація довго-, середньо- та короткострокових цільових програм структурної перебудови Збройних Сил та інших військових формувань України;

- підготовка програм модернізації та розвитку озброєння і військової техніки;

- вирішення завдань перехідного періоду.

Основні зусилля було зосереджено на чіткому визначенні викликів та загроз національній безпеці України, що надасть можливість просуватись далі у проведенні Оборонного огляду.

В основу аналітичного процесу Оборонного огляду покладено ітеративний принцип планування. Його суть полягає у застосуванні методу "прямого та зворотного зв'язку" при визначенні завдань у сфері оборони, розробці амбіційних та оптимальних структур Воєнної організації держави, що здатні їх виконати, окресленні можливих форм та способів застосування сил і засобів Воєнної організації, а також раціональне формування завдань розвитку всіх компонентів Воєнної організації та визначення оптимальних варіантів обсягу ресурсного забезпечення цього процесу.

Цей процес можна умовно назвати як "рух назустріч один одному". З одного боку, Воєнна організація в цілому не повинна визначати надумані завдання, і звідси - роздмухані структури, чисельність особового складу та кількість озброєння і військової техніки. А її складові частини, у тому числі Збройні Сили України, не повинні тягнути на себе "зайву ковдру" і братися за виконання непритаманних або дублюючих завдань. З іншого боку - бюджет Воєнної організації і її складових частин повинен бути оптимальним, не завищеним, але й не заниженим.

Розробив:

“____”______________20____ року

Розглянуто і ухвалено на засіданні кафедри МПЗ діяльності військ

Протокол     від "30" серпня 2011 року №6


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

25443. Модель социальной защиты 12.06 KB
  К моменту вторжения на советскую территорию в немецких войсках предназначенных к войне на Восточном фронте было сформировано 19 рот пропаганды и 6 взводов военных корреспондентов СС. Внутренняя структура министерства пропаганды постоянно менялась росло число отделов. Под контролем министерства пропаганды находилось все немецкое радиовещание.
25444. Сущностная характеристика социальной работы 17.91 KB
  Сущностная характеристика социальной работы. Соц. Человек как объект соц. Множество потребностей человека определяется его двойственной социальнобиологической природой.
25446. Этапы развития социальной работы как научного знания и практики 35.06 KB
  Этапы развития социальной работы как научного знания и практики Термин социальная работа был впервые использован в Англии в связи с расширением в начале XX столетия направлений деятельности одной из религиозных общественных организаций COS занимающихся филантропией или как ее называли тогда любительской дилетантской работой. Эта новая деятельность и стала называться социальной работой. Уже в этот период возникает необходимость выделения адресной помощи нуждающимся что сегодня и представляет собой один из основных принципов...
25447. Тенденции изменения практики социальной работы в современном обществе 18.17 KB
  Такой теорией и является теория социальной работы что со всей очевидностью вытекает из ее характера как системы видов деятельности по защите слабых общественных групп. Теория социальной работы составляет органическую часть тех социологоориентированных и психологоориентированных теорий которые связывают социальную теорию в целом с прикладными исследованиями этого круга проблем. Учеб заведения по подготовке соц работников и возникла необходимость разработки теоретических основ СР.
25448. Основные современные государственные концепции и модели социальной работы 30.46 KB
  основные современные государственные концепции и модели социальной работы. Основные модели теоретического обоснования практики социальной работы отражают не только результаты научных поисков ученых разных школ но и ее эволюцию изменения в самом содержании и формах социальной работы. Каждая модель содержит некоторые теоретические положения связь со смежными науками о человеке и обществе естественными и социокультурными основами жизни а также предполагает вполне определенное содержание социальной работы методы и формы содействия...
25449. Психолого-ориентированные модели 18.08 KB
  Получили распространение в связи с тем что ее современная стратегия ориентирует соц.работников на то чтобы помочь клиентам оптимизировать собственные усилия по изменению ситуации возникшей на личностном и соц. Основные понятия психодинамической модели опирающиеся на психоанализ вошли в ранг категорий соц. Выполняет функцию универсальной технологии применяемой ко всем сферам соц.
25450. Надзор и контроль за соблюдением законодательства об охране труда 148.5 KB
  Контроль за состоянием охраны труда и его виды. Органы государственного надзора за охраной труда. Компетенция Госгорпромнадзора в сфере надзора и контроля за соблюдением законодательства об охране труда. Права и ответственность должностных лиц специально уполномоченного центрального органа исполнительной власти по надзору за охраной труда.
25451. Социальные перспективы и вариативность моделей социальной работы 19.29 KB
  Социальные перспективы и вариативность моделей социальной работы Основные модели теоретического обоснования практики соц.работы отражают не только результаты научных поисков ученых разных поколений но и ее эволюцию изменения в самом содержании и формах соц. Каждая модель содержит некоторые теоретические положения связь со смежными науками о человеке и обществе естественными социокультурными основами жизни а так же предполагает вполне определенное содержание соц. соц.