38186

ЗС України як юридична та політична система України

Лекция

Политология и государственное регулирование

ЗС України як юридична та політична система України Заняття №1: ЗС України як юридична та політична система України Час: 4 години Мета заняття: формувати у курсантів риси необхідні військовому керівнику для професійної діяльності; сприяти розвитку почуття свідомої військової дисципліни відповідальності і...

Украинкский

2013-09-27

229.5 KB

0 чел.

АКАДЕМІЯ СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК ІМЕНІ

ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО

Прим. № _____

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри _________________________________

(військове звання, підпис, ініціали, прізвище)

"___" ______________ 20___ року

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

" Політологія"

Т Е М «» Тема №6: «ЗС України як юридична та політична система України»

Заняття №1:

«ЗС України як юридична та політична система України»

Час:   4 години

Мета заняття: 

  1.  формувати у курсантів  риси,  необхідні військовому керівнику для професійної діяльності;
  2.  сприяти  розвитку   почуття   свідомої  військової дисципліни, відповідальності і цілеспрямованості;
  3.  формувати світогляд курсантів, спираючись на загальнолюдські цінності.
  4.  формувати світогляд курсантів, спираючись на національні історичні та військово-патріотичні традиції, загальнолюдські цінності;

РОЗПОДІЛ ЧАСУ

з/п

Навчальні питання

Час

(хв.)

1

2

ВСТУПНА ЧАСТИНА

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Юридично-правовий механізм забезпечення військової могутності України

Юридично-правовий механізм забезпечення розбудови ЗСУ

ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

10

16080

80

10

ІНФОРМАЦІЙНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:

1. Клаузевиц К. О войне. Пер. с нем. – М., 1997. – С. 56

2. Макиавелли Н. О военном искусстве – М.: Воениздат, 1995. – С. 39.

3. Энгельс Ф. Армия // Маркс К., Энгельс Ф., Соч. – 2-е изд. – Т. 14. – С.

4. Ленин В. И. Задачи революционной молодежи: Полн. собр. соч. – Т. 7. – С. 344.

5. Закон України „Про Збройні Сили України” // Законодавство України з питань військової сфери. Збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: „Азимут – Україна”. – 2003. – С. 108.

6. Закон України „Про основи національної безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – С. 351.

7. Воєнна доктрина України // Національна безпека і оборона. – 2004. – №8. – С. 2 – 7.

8. Головаха Є. І. Стратегія соціально-політичного розвитку України. – К., Абрис, 1995. – С. 46.

9. Крючков Г. К. Питання законодавчого забезпечення формування і реалізації оборонної політики України // Оборонна політика України: реалії та перспектива: матеріали міжнародної конференції (Київ, 19 вересня 2003 р.) // Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Женевський центр демократичного контролю над збройними силами. – К.: НІМБ, DCAF. – С. 25.

10. www.politik.org.ua

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Мультимедійний проектор, ноутбук.

ВСТУПНА ЧАСТИНА:

  •  прийняти рапорт командира групи та привітатися з курсантами;
  •  перевірити наявність особового складу по журналу обліку навчальних занять;
  •  перевірити  форму одягу курсантів, порядок на робочих місцях і в аудиторії;
  •  при необхідності зробити зауваження для усунення недоліків;
  •  нагадати  основну проблематику минулої теми, заняття та зробити логічний перехід до проблеми, яка буде розглядатися на даному занятті;
  •  довести  під запис номер і тему заняття, його навчальні питання;
  •  зосередити увагу курсантів на навчальній меті заняття – тобто на тих знаннях, навичках і вміннях та їх рівні, які вони повинні здобути в результаті заняття;
  •  визначити актуальність теми заняття – тобто для чого знання (навички, вміння) будуть необхідні у подальшому вивченні матеріалів дисципліни, практичному виконанні завдань, подальшій офіцерській службі тощо;
  •  представити наочно та стисло охарактеризувати основні та додаткові джерела інформації (літературу) для вивчення на самостійній підготовці та місця їх отримання, надати під запис назву джерела, його вихідні дані та сторінки (статті статутів, настанов, джерела інформації можуть також представлятися в ході розгляду навчальних питань або в заключній частині заняття – при визначенні завдань для самостійної роботи);
  •  визначити   порядок роботи на занятті та отримання оцінки за нього;
  •  довести  заходи безпеки (при необхідності).

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

1. Необхідність системного дослідження сутності, змісту, механізмів формування, умов та особливостей використання військової могутності Української держави як її невід'ємної структурно-функціональної частини обумовлена потребою наукового осмислення процесу силового забезпечення державотворчих зусиль, продемонстрованих Україною на протязі десятиріччя державно-політичної незалежності.

Проблема військової могутності України на рівні її самодостатнього державно-політичного забезпечення новий напрям наукового осмислення сутнісних основ державотворення, оскільки у період 18-20-х, 40-х та початку 50-х років ХХ ст. окремими політичними силами України у несприятливих політичних умовах реалізовувались практичні заходи національного військового будівництва без їх належного державного забезпечення та теоретичного обгрунтування. Практика українського державотворення безумовно довела: впродовж 1990-х рр. Україна послідовно вирішувала сукупність військово-політичних завдань, якість яких, перевищуючи внутрішньодержавні виміри, перетворилась в один із ключових чинників європейської і світової безпеки. Наймасштабнішою акцією, що має загальноцивілізаційне значення, поза сумнівом, став процес ядерного роззброєння України, аналогів якому у світовій історії не існує. Формальне лідерство Південно-Африканської Республіки, ядерний арсенал якої на момент ліквідації у 1991 р. не перевищував десятка боєзарядів кілотонної потужності, поступилося місцем практичній ліквідації ракетної армії, здатної до виконання завдань у будь-якій точці земної поверхні, а також зєднання стратегічних бомбардувальників, готових діяти у географічних координатах обох півкуль. До не менш помітних явищ регіонального масштабу, ініційованих Україною, належить і подвійне скорочення розмірів національних Збройних Сил протягом неповних десяти років практичної реалізації комплексу державотворчих заходів, а також ліквідація надмірних запасів озброєнь і військової техніки, складованих на її території.Проте питання щодо вичерпаності оборонних приготувань України, а тим більше щодо набуття нею завершених, доведених до світового рівня військових ознак звучить надто риторично: сучасна політологія однозначно фіксує зосередження уваги десятків країн світу не лише на підтриманні достатніх оборонних можливостей, але й на чітко вираженому їх якісному оновленні. Такий висновок поширюється і на європейське геополітичне середовище, яке протягом 1990-х рр. стало, по-перше, простором розгортання військово-інтеграційних процесів у своїй центральній зоні, пов'язаних із розширенням блоку НАТО на Схід, але яке, по-друге, відчуло протидію з боку Російської Федерації. Реальністю останніх років стало посилення військового фактору при відстоюванні РФ своїх континентальних інтересів, а також при виконанні нею надактуального для сучасної Москви завдання збереження внутрішньодержавної політичної цільності на федеральному рівні. Не менш важливим аргументом підвищення уваги військово-політичних теоретиків та практиків до проблематики військової могутності сучасної держави є динамічні зрушення в усвідомленні наявного стану та перспектив матеріального оформлення збройної боротьби.

Кінець ХХ початок ХХІ століть доцільно розглядати як новий етап розвитку військової справи, сутнісними особливостями якого стають розробка провідними країнами світу принципово нових напрямків військової діяльності, орієнтованих на якісне покращення озброєнь і військової техніки, удосконалення організаційних структур, форм та способів бойового застосування військ (сил) на основі освоєння нових інтелектуальних технологій. Безумовним військово-політичним лідером планети стали Сполучені Штати Америки, які доцільно розглядати як державу-каталізатор процесу оновлення військової теорії і практики. Протягом найближчих років цілком можливо очікувати подальшого підвищення можливостей всіх силових компонентів системи національної безпеки США, що стимулюватиме військово-політичні приготування у глобальному вимірі.Таким чином, утримання політичними елітами десятків держав світу у зоні підвищеної уваги комплексу військових проблем, їх наполегливе практичне намагання надати національним збройним силам рис організаційної та технологічної досконалості реальність світового політичного процесу, результатом якого залишається військовий супровід еволюції світової системи міждержавних контактів, розгалуженої мережі військово-політичних симпатій та антипатій. За таких умов Україна, орієнтуючись на відповідність державотворчих результатів загальноцивілізаційним нормам, не може нехтувати комплексом власних оборонних проблем, що стимулює уважне ставлення до проблематики її військової могутності. Варто підкреслити, що коло наукових досліджень військового спрямування у широкому розумінні оборонних проблем в Україні неухильно збільшується, ускладнюючи як тематичний спектр відповідних робіт, так і глибину їх практичних висновків та рекомендацій. Автором враховано результати відкритих дисертаційних досліджень Ю.В.Андреєва, Е.А.Афоніна, М.Й.Варія, Л.В.Гриневич, В.М.Грубова, Л.І.Ільчука, В.С.Клименка, П.П.Крутя, А.Л.Папікяна, Г.М.Перепелиці, Ю.М.Семенова, Г.Д.Темка, М.П.Требіна, М.В.Цюрупи, В.С.Чорного, В.В.Юрчука, Я.П.Яремка та ін. авторів, у яких розглянуто сукупність важливих для України питань військово-філософського, військово-політологічного, військово-соціального, військово-економічного змісту.

На основі аналізу численних наукових праць радянського періоду сформульовано висновок щодо активного використання на протязі другої половини ХХ ст. однолінійної методики визначення сутності та змісту військової могутності будь-якого державного утворення індустріального рівня розвитку. У відповідності з такою методикою військова могутність державного рівня визначалась як сукупність всіх матеріальних і духовних сил держави, а також здатності держави мобілізувати ці сили з метою досягнення мети війни або вирішення інших військово-політичних завдань. Однолінійна структуризація ВМД передбачала виділення її економічного, соціального, науково-технічного, морально-політичного та власне військового потенціалів. При цьому морально-політичний потенціал ВМД не мав самостійного науково-практичного статусу і розглядався як перша похідна насамперед від економічного базису суспільства, який і визначав природу та спрямованість розвитку військової могутності радянської держави. 

1. На протязі століть людської історії державна могутність у її військових вимірах насамперед визначається рівнем розвитку економічної сфери держави, її спроможністю забезпечити необхідні військові потреби.

2. ВМД як комплексне багатопотенціальне явище залежить від рівня соціально-політичного розвитку країни, міри її залучення у регіональні та загальноцивілізаційні економічні і духовно-культурні процеси.

3. Певному історичному типові держави відповідає їй властивий тип військової могутності. Цільова спрямованість орієнтирів державного розвитку екстраполюється на характер військового будівництва і, відповідно, визначає особливості потенціально-факторної взаємодії суспільних сфер, задіяних для вирішення військових проблем.

4. Військова могутність за допомогою військово-політичних концепцій, військово-доктринальних положень та практичних планів військового будівництва обєктивується у військовій політиці держави (блоку, коаліції держав). У відповідності із наявним військово-політичним курсом країни та виконуваними нею військово-політичними зобовязаннями ВМД може бути класифікована як активна (наступальна), нейтральна, оборонна, а також як комбінована.

5. Будь-який історичний тип ВМД являє собою складну конструкцію, яка має певну сутність, зміст, цілісність, інтегральні властивості, але яка водночас демонструє внутрішню структурованість, власні суперечності, тенденції та закономірності розвитку.

 6. Метою існування та невпинної модернізації ВМД є захист інтересів певних соціально-політичних груп (класів) та утворених ними державних структур. А тому функціональне призначення військової могутності у більшості випадків відбиває їх цільові настанови і захищає їх державно-політичний статус.

Негативним наслідком однолінійного мислення стосовно явища військової могутності Союзу РСР став екстенсивний підхід до сукупності практичних завдань забезпечення його військової безпеки. Максимальних кількісних значень військова могутність Москви набула на початку 1980-х рр.: чисельність радянських Збройних Сил становила 5,3 млн чол., кількість ядерних засобів різної потужності становила приблизно 45 тис. одиниць, соціально-політичною реальністю були ескалація бойових дій на території Афганістану, військова присутність у десятках держав Центральної Європи, Азії, Африки, Латинської Америки. Гіпотетичними ворогами СРСР у той період були водночас всі високорозвинуті капіталістичні держави світу, до яких додавався соціалістичний Китай з його мільярдним населенням. В той же час військова могутність, забезпечувана у першу чергу за рахунок кількісних показників, не могла бути достатньою умовою загальнодержавної стійкості: політичний колапс Радянського Союзу відбувся у період підтримання ним максимальних значень військової могутності.

Вихід провідних держав світу на постіндустріальний рівень розвитку, а також активне використання більшістю з них політичних можливостей забезпечення військової (національної) безпеки призвели до конституювання багатолінійного і багаторівневого підходу до осмислення сутності, змісту та логіки розвитку ВМД. У відповідності з таким підходом, військова могутність сучасної держави (коаліції держав) являє собою сукупність матеріальних і духовних можливостей суспільства, що використовуються державними органами з метою досягнення певних військово-політичних цілей як на міжнародній арені, так і в умовах окремих країн: для підготовки війни і її ведення, з метою агресії або її відбиття, в інтересах запобігання війни, забезпечення безпеки глобальної, регіональної, національної. У такому розумінні ВМД утворюють кілька груп потенціалів, що виділяються за наступними основами:

за філософсько-соціологічною основою матеріальний (військово-матеріальний) і духовний (військово-духовний) потенціали;

за загальносоціологічною основою географічний (військово-географічний) і демографічний (військово-демографічний) потенціали;

за частково-соціологічною основою (сферами суспільного життя) економічний (військово-економічний), соціальний (військово-соціальний), політичний (військово-політичний), моральний (військово-моральний) потенціали;

за основою системного функціонування організаційний (військово-організаційний), управлінський (військово-управлінський), науковий (військово-науковий) потенціали.

Перехід до багатолінійної і багаторівневої методики аналізу ВМД дає змогу більш адекватно усвідомити її сутність, зміст, структуру, визначити специфіку взаємного впливу потенціалів. Розмежування потенціалів ВМД на окремі групи не означає їх автономного функціонування та відособленого впливу на сукупність військово-політичних відносин. У переважній більшості випадків спостерігається комплексний характер взаємозвязку між ними, обєктивний перерозподіл їх ваги і можливостей в загальному балансі оборонного будівництва з метою забезпечення цільності військової могутності як змістовно складного утворення.

Закономірністю сучасного державного будівництва, яке обовязково передбачає національний варіант формування ВМД, є явище внутрішньої міжпотенціальної компенсації, спрямованої на збереження стійкості всієї системи військової безпеки держави. Це пояснюється значною кількістю позитивних і негативних, безпосередніх, опосередкованих та зворотніх звязків між потенціалами як складовими частинами єдиного цілого, структурні елементи якого чутливо реагують на взаємні зміни і утримують всю систему формування та забезпечення ВМД у стані відносної рівноваги. Проте така взаємокомпенсація має певні межі свого прояву. У випадку надмірного ослаблення військово-економічного, військово-соціального, військово-морального, військово-наукового, деяких інших потенціалів діалектичний взаємозвязок між вищезазначеними складовими частинами ВМД має високу вірогідність спотворення у напрямі ослаблення стійкості всієї системи і навіть її руйнації, що на практиці означатиме істотне ускладнення позицій держави в сучасному геополітичному просторі.

Класична парадигма соціального пізнання, починаючи з епохи Просвітництва, грунтується на вірі у всевладдя людського розуму, в обєктивність універсального світопорядку, природа якого підлягає повному усвідомленню з боку людини, то феноменологічні засади сприйняття соціального середовища відмовляються від такої всеосяжності. Увага акцентується не на універсальності умоглядно конструйованої і претендуючої на всеосяжність схеми людського буття, а на універсальності субєктивності його осмислення та необхідного перетворення.

Потенціально-факторна макросистема дослідження природи ВМД, головними ланками якої є: сукупний потенціал держави військовий потенціал держави військова могутність держави (фактор реалізації військового потенціалу держави) військова сила держави (фактор реалізації ВМД) сили і засоби збройної боротьби (бойовий потенціал збройних сил). Кожна наступна складова частина запропонованої схеми являє собою фактор реалізації (міру практичного втілення) попереднього потенціалу. У загальному переліку елементів, що визначають якісні особливості ВМД, особливого значення набуває категорія військової сили держави явища, яке являє собою ступінь і інтенсивність реального впливу військової могутності з тією або іншою метою на інші держави або систему міждержавних відносин. Підкреслюється, що основним структурним елементом військової сили є збройні сили держави, які протягом тисячоліть людської історії створюються та утримуються органами державної влади як ефективний засіб досягнення військово-політичних цілей на міжнародній арені та забезпечення внутрішньодержавних політичних інтересів. Невпинне перетворення військової могутності у військову силу держави політична норма її існування у будь-яку історичну епоху. Значення цієї норми на старті ХХІ ст. перетерпає якісне оновлення, проте не зникає з політичної практики абсолютної більшості держав світу.

Структуризація понятійно-категоріального апарату теорії ВМД дозволяє визначити характер її взаємозвязку з наступними показниками державної еволюції: національними інтересами, національною безпекою, військовою безпекою, основу якої визначає оборонний потенціал держави, загрозами національній безпеці, діапазон яких коливається від військової небезпеки до військового конфлікту (війни).

1.військова могутність сучасної держави виступає як багатогранне поняття, яке перебуває у системі складних взаємозалежностей із сукупністю інших явищ, інститутів і процесів, що визначають воєнну безпеку та задовільний рівень обороноздатності будь-якої країни світу. Її виділення у самостійний обєкт наукового осмислення цілком виправдане з огляду на високу пізнавальну активність такого кроку. Робиться висновок щодо набуття ВМД статусу міждисциплінарної категорії, яка може бути більш продуктивно використана сукупністю наук і наукових дисциплін, предметом дослідження яких є комплекс проблем забезпечення національної безпеки та національної (блокової, коаліційної) обороноздатності.

2.На основі узагальнення сукупності міжнародних нормативно-правових документів, підписаних різними країнами світу на дво- або багатосторонній основах  протягом 1960-1990-х рр., робиться висновок щодо поступового складання у світі, в першу чергу у євроатлантичному регіоні, ситуації геостратегічної стабільності. До таких документів відносяться: Договір про часткову заборону випробувань ядерної зброї (1963 р.), Договір про принципи діяльності держав при дослідженні та використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (1967), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968), Договір про заборону розміщення ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення на дні морів і океанів та у їх надрах (1971), Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про її знищення (1972), Договір про обмеження систем протиракетної оборони (1972), Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї (1974), Гельсінський прикінцевий Акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975), Заключний документ Стокгольмської конференції, присвяченої заходам зміцнення довіри і безпеки у Європі (1986), Керівні принципи Режиму контролю за ракетними технологіями (1987), Договір між СРСР і США про ліквідацію ракет середньої і малої далекості (1988), Договір про звичайні збройні сили у Європі (1990, 1999), Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1 1991, СНО-2 1993), Договір про відкрите небо (1992), Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення (1993), Договір про всезагальну заборону ядерних випробувань (1996), деякі інші документи. Підкреслюється конструктивна участь незалежної Української держави у практичному виконанні поширюваних на неї документів. 

В той же час військові приготування останніх років, повязані із якісним посиленням військової діяльності у першу чергу США та окремих країн азійсько-тихоокеанського регіону, ставлять під сумнів подальший розвиток світового політичного процесу переважно у мирних умовах. У дисертації зазначається, що перехід десятків країн різних регіонів світу на засади демократичного розвитку не зменшив ризику війн і збройних конфліктів, не ліквідував сценаріїв їх безпосереднього втілення у практику міжнародних стосунків, а тим більше не попередив передумов їх визріваня. Військово-силовим фактором глобального значення стають практичні дії адміністрації США щодо виходу цієї країни протягом найближчого періоду з договірних обмежень протиракетної оборони 1972 р., що цілком здатне зруйнувати міжнародно-правову систему забезпечення глобальної стабільності, стимулювати комплекс військових приготувань у планетарному масштабі, а відтак підвищити увагу урядів більшості держав світу до проблематики забезпечення їх військової могутності.

Існує проблема поступового змістовно-організаційного ускладнення комплексу проблем небойової діяльності збройних сил більшості держав світу за сучасних умов. Спостерігається дедалі ширше залучення армійських структур до ліквідації наслідків стихійних лих, до боротьби з організованою злочинністю та наркобізнесом, їх сприяння охороні довколишнього середовища, забезпечення законності і правопорядку в межах національних кордонів, допомога місцевим органам влади.

Пропонується наступний висновок: уряди все більшої частини держав світу розглядають національні збройні сили як кадрово та технічно забезпечений, здатний до швидкої рефлексії нових проблем, мобільний інструмент негайного впливу на загрозливі ситуації, у переліку яких традиційно обгрунтоване призначення армії стосовно відбиття зовнішньої агресії втрачає позиції виключно єдиного напрямку функціонального застосування високопідготовлених фахівців фізичного спрощення небезпечної ситуації до задовільного вигляду. Останнє твердження слід розглядати як додатковий аргумент на користь підтримання сучасною державою національного варіанту військової могутності.

Обєктивність виникнення військово-силового (антисилового) мислення у соціальному середовищі, а також систематизація соціально-психологічних механізмів усвідомлення проблематики військової могутності сучасної держави на індивідуальному та на груповому рівнях. До таких механізмів віднесено: 1. Механізм усвідомлення особистісних потреб, повязаних із необхідністю силового впливу на довколишній світ, у вигляді інтересів. 2. Механізм трансформації просилових інтересів у силову (антисилову) мету особистої діяльності. 3. Механізм формування індивідуальної агресивної (миролюбної) поведінки та системи міжіндивідуальних відносин у відповідності із силовими детермінантами мети діяльності. 4. Механізм переходу від індивідуальної поведінки окремої людини та детермінованого такою поведінкою індивідуального сприйняття оточуючого світу крізь призму його войовничості до системи соціальної поведінки, а також до системи соціальних відносин у надперсональних суспільних структурах, орієнтованих на вирішення загальносуспільних силових завдань. 5. Механізм системної мотивації суспільної життєдіяльності у сфері оборони (нападу) як результат взаємодії розгалуженої сукупності потреб, інтересів і ціннісних орієнтацій окремих індивідуумів та їх обєднань. 6. Механізм формування особистісної ролі у системі макро- та мікросоціальних військово-силових стосунків, індивідуального стилю міжособистісних відносин з іншими учасниками силового процесу. 7. Механізм адаптації (пристосування) соціальної групи, суспільства і держави до динамічних умов глобальної життєдіяльності в координатній системі війна мир з метою забезпечення оптимальних умов їх функціонування. 8. Механізм саморегуляції суспільної поведінки великих соціальних груп і всього суспільства загалом, в основі чого перебуває взаємодія мотиваційної (внутрішньої) і стимуляційної (зовнішньої) підсистем людської життєдіяльності, сукупність яких утворює диспозиційну систему групового або загальносуспільного рівнів. 9. Механізм формування ціннісно-орієнтаційної єдності суспільства у військових питаннях в умовах силового впливу провідних субєктів геополітики на довколишні держави. Водночас слід мати на увазі, що дія вищезазначеної системи соціально-психологічних механізмів рефлексії військових потреб та інтересів в умовах певного суспільства обовязково коригується його національно-етнічними характеристиками, які істотно впливають на практичне вирішення проблеми військової могутності за конкретно-історичних обставин еволюції державотворчого процесу. Враховуючи сукупність негативних чинників розвитку військової сфери України на протязі 1990-х рр., підкреслюється, що соціально-психологічні механізми усвідомлення військово-силової проблематики у сучасному українському суспільстві та його державі розрізнені, фрагментарні, різноспрямовані фактори соціально-політичної взаємодії, які недостатньо поляризуються загальносуспільною позицією стосовно важливості оборонних проблем України.

Особливе місце займає аналіз наявного стану та перспектив розвитку державних механізмів формування (підтримання) військової могутності сучасної України. До таких механізмів відносяться:

1. Державно-політичний механізм формування військової могутності України. 2. Юридично-правовий механізм забезпечення військової могутності Української держави. 3. Механізм структурно-функціональної оптимізації Збройних Сил України як провідного субєкта забезпечення її військової могутності. 4. Кадровий механізм забезпечення ВМД. 5. Фінансово-економічний механізм формування ВМД. 6. Механізм цивільного контролю над процесами формування і використання ВМД. 7. Механізм державно-патріотичного забезпечення ВМД. Звертається увага на якісну недосконалість у першу чергу фінансово-економічного забезпечення військової сфери України, на необхідність подальшого доопрацювання юридично-правового, кадрового, патріотичного механізмів формування ВМД, а також механізму цивільного контролю над її наявним станом. Констатується нерівномірний характер впливу вищеперелічених механізмів на якість військової могутності Української держави, наслідком чого є виконання державно-політичним механізмом компенсуючої ролі стосовно інших механізмів з метою забезпечення обороноздатності України.

Заходами практичної реалізації державно-політичного механізму формування військової могутності України стали: а). Процес усвідомлення політичним керівництвом держави необхідності збройного гарантування суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та неподільності України від нападу ззовні у мінливому геополітичному середовищі сучасної Європи і світу. б). Процес визначення концептуальних засад якості військового будівництва в Україні, повязаного із самоідентифікацією держави у координатних системах ядерність безядерність, блоковість позаблоковість нейтральність. в). Процес безпосереднього планування органами державної влади заходів військового будівництва в умовах політичної незалежності, прикінцевою метою яких стала трансформація дислокованих на території України збройних контингентів (за винятком ядерних сил) у Збройні Сили України. г). Процес правового забезпечення військового будівництва в Україні. д). Процес створення органів управління військовою сферою України та безпосереднє керівництво їх життєдіяльністю. е). Процес формування соціально-політичної єдності народу України стосовно оборонних проблем, створення у суспільній свідомості позитивного іміджу армії України як ключового елементу Воєнної організації держави. є). Процес залучення України до міжнародних роззброювальних програм, підтримання та виконання нею міжнародних угод і домовленостей, спрямованих на зниження рівня військового протистояння на континенті та у світі шляхом обмеження чисельності збройних сил, зменшення кількості звичайних озброєнь, ліквідації окремих видів зброї масового знищення. ж). Процес участі України у формуванні нової архітектури європейської і світової безпеки, у структурі яких національний, регіональний та глобальний рівні військової безпеки у їх взаємозвязку продовжують відігравати вагому роль. з). Процес нормалізації військово-політичних контактів України із суміжно-прилеглими державами, у переліку яких принципове значення має урегулювання комплексу питань військового спрямування з Російською Федерацією та іншими державами СНД. и). Процес визначення та оптимізації системи зовнішньополітичних відносин Української держави з військово-політичними блоками (організаціями) сьогодення, серед яких особливе місце займає прикордонна з Україною Організація Північноатлантичного договору (НАТО). і). Процес фактичної реалізації планів та програм військового будівництва в Україні, розрахованих на період 2005-2015 рр.

До здобутків Української держави, що мають позитивне військово-політичне значення, слід віднести процес формування сукупності міжнародних гарантій незалежності України змістовно споріднених документів, підписаних насамперед державами-членами Ради Безпеки ООН, державами НАТО, країнами СНД, що визначають принципи та умови підтритання Україною незалежного державного статусу, політичного суверенітету і територіальної цілісності.

ійськова політика визначається як частина загальної політики певних соціальних сил, держав та створених ними спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку і використання засобів збройного насильства для досягнення певних державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни чи протидії її розвязанню. Досліджуються субєкт-обєктна залежність, функції, цільова спрямованість (мета), структура, ідейно-теоретична та організаційно-практична спрямованість військової політики сучасної держави. Основу військової політики складають специфічні процеси суспільної самоорганізації, що виникають як групова реакція на силові виклики зовнішнього соціального середовища, характер взаємодії з яким передбачає іманентне існування, а в окремих випадках ескалацію та практичну обєктивацію небезпек і загроз для подальшого самодостатнього розвитку державно організованого соціуму. У такому випадку вищезазначені соціально-психологічні механізми рефлексії проблематики військової могутності виступають насамперед як сукупність самоорганізаційних основ виникнення та подальшої еволюції військової політики державного утворення, тоді як державні механізми формування військової могутності доцільно віднести до упереджено сформованих, а відтак організованих факторів оптимізації військової політики держави. У практиці абсолютної більшості держав світу спостерігається складна взаємодія, комбінування обох зазначених сторін військово-політичної діяльності.

Пильна увага сучасної держави до комплексу військово-політичних проблем (в тому числі формування нею економічно виправданого та політично доцільного рівня військової могутності, утримання національних збройних сил та участь у міжнародному військовому співробітництві) є відповіддю державних органів на нелінійність, дискретність, непередбачуваність розвитку соціально-політичного та природно-екологічного середовища, високу імовірність виникнення та ескалації форс-мажорних обставин, що загрожують самодостатньому державному існуванню.

Враховуючи безпосереднє межування України і НАТО, практичну конструктивність взаємодії сторін на протязі минулого десятиріччя, високу вірогідність подальшого розширення Альянсу на Схід, в дисертації наголошується на необхідності подальшого розвитку співробітництва Києва з Брюсселем за умови активного відстоювання Україною національних інтересів у загальному масиві міждержавних контактів з державами Заходу. Органи президентської та виконавчої влади України на протязі 1990-х рр. обгрунтовано розглядали взаємодію обох сторін як продуктивний шлях мінімізації викликів і загроз для молодої держави, як опосередковане джерело підвищення рівня національної безпеки України в умовах продовження перехідних процесів у нестійкому середовищі постсоціалістичної Європи за рахунок взаємодії із системним утворення підвищеної структурно-функціональної стійкості військово-політичним обєднанням НАТО.

Аналізом процесів формування національних моделей військової могутності у державах, що межують з Україною на суші або прилеглі до неї в акваторії Чорного моря у Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Російській Федерації, Білорусі, Молдові, Грузії. Доходимо висновку щодо чітко вираженої уваги державно-політичних сил у суміжно-прилеглих країнах до комплексу їх оборонних проблем, до універсальності завдання формування національних варіантів ВМД на постсоціалістичному геополітичному просторі. Геополітична поведінка України, конструювання якої протягом 1990-х рр. було не лише започатковане, але й апробоване на європейському геополітичному полігоні, передбачає подальше удосконалення механізмів комплексної взаємодії із вищепереліченими державами, в тому числі у військовій площині.

Досліджується миротворча активність Української держави, продемонстрована нею на протязі минулого десятиріччя у ряді країн Європи, Азії, Африки, Латинської Америки. Стосовно національного варіанту військової могутності миротворча активність України означає цілеспрямоване використання державотворчою елітою політичного потенціалу військової могутності з метою компенсації загального стану її недосконалості (асиметричності) на перехідному етапі державної еволюції. Акцентується увага на тій обставині, що формування на основі Збройних Сил України миротворчих частин і підрозділів та їх практичне використання є реальною трансформацією військової могутності Української держави у її військову силу. Свідченням підвищеної уваги державних органів до проблематики миротворчості став Закон України Про участь України в міжнародних миротворчих операціях від 23 квітня 1999 р. У роботі аналізуються причини обмеженої участі України у миротворчих операціях на теренах СНД. Дисертант прогнозує продовження у ХХІ ст. активної миротворчої поведінки України у різних регіонах планети у випадку підготовки та проведення миротворчих операцій лише трьома наддержавними інституціями: ООН, ОБСЄ, Багатонаціональними силами, що створюються за згодою Ради Безпеки ООН, дії яких перебувають під загальним контролем Ради.

Військова могутність України у широкому розумінні її структурно-функціональної природи явище, яке, розвиваючись та ускладнюючись упродовж всіх 1990-х рр., стало помітним чинником впливу на перебіг численних державотворчих акцій не лише зовнішньо-, але й внутрішньополітичної спрямованості. Головним показником набуття Україною системних оборонних характеристик став процес розбудови національних Збройних Сил як провідного суб'єкта забезпечення ВМД. Фрагмент Радянської Армії, дислокований на території України у серпні 1991 р., у мінімальній мірі відповідав принципово новим військово-політичним завданням, що постали перед новою незалежною державою. Відповідно, ствердження державно-політичної незалежності України виявилось фактично синхронізованим у часі з процесом розробки концептуальних підходів та базових документів, які повинні були визначати сутнісні риси її військової могутності Концепції оборони та будівництва ЗС України, Воєнної доктрини України, Державної програми розвитку озброєння та військової техніки. Головними принципами, які на початку 1990-х рр. лягли в основу якості та спрямованості військово-політичних, військово-соціальних, військово-технічних перетворень в Україні, стали орієнтація державотворчої еліти на виключно оборонну модель національної Воєнної організації, самопозбавлення Україною статусу ядерної держави, рішуче скорочення особового складу Збройних Сил та надмірної кількості озброєнь, оснащення армійських структур найсучаснішими зразками збройної боротьби та військової техніки, орієнтація національного оборонно-промислового комплексу на виробництво їх перспективних зразків.

Військова політика України впродовж усіх 1990-х рр. стала вагомим напрямком прояву її зовнішньополітичної активності, а також чинником, що у достатній мірі визначав стабільність та прогнозованість внутрішньодержавних перетворень. Україні вдалося виконати сукупність військово-політичних заходів, окремі з яких (у першу чергу, ядерне роззброєння молодої держави) мали світове значення.

Етапами формування військової могутності України стали:

1991-1996 рр., у часових межах яких були створені основи національної обороноздатності, в тому числі основи Збройних Сил України та інших силових органів держави;

1997-2000 рр., які дозволили подолати ситуативні фактори еволюції військової могутності України та перейти на планову основу її подальшого забезпечення. Головним аргументом на користь такого твердження стала  Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р.

У постсоціалістичній Україні відбувся прояв соціально-психологічних механізмів усвідомлення проблематики ВМД як необхідного елементу політичної свідомості суспільства, а також поступове створення відповідних державних механізмів забезпечення ВМД: державно-політичного, юридично-правового, структурно-функціональної оптимізації Збройних Сил, кадрового, фінансово-економічного, цивільного контролю за формуванням та використанням, державно-патріотичного забезпечення. Проте можливості їх впливу на вирішення національних оборонних проблем виявились далеко нерівномірними.

Наслідки масштабних перетворень у державі та у суспільстві  засвідчили, що позитивні військово-політичні досягнення України урівноважились сукупністю негативних явищ, які у майбутньому можуть деструктивно відбитися на загальному рівні національної обороноздатності. По-перше, в Україні на початку 1990-х рр. не було проведене прогнозування на найближчу та середньострокову перспективу можливих змін основних показників економіки держави в нових умовах її функціонування, що не могло не вплинути на військову сферу України. По-друге, недостатньо враховувались ресурсні обмеження та надто високі темпи виведення з експлуатації наявних озброєнь через вичерпаність ресурсів та моральну застарілість їх окремих зразків. По-третє, не було розроблено достатньо обгрунтованих шляхів компенсації можливих наслідків взаємозалежності оборонно-промислового комплексу України та оборонної промисловості Росії на випадок прояву негативних тенденцій у військово-технічному співробітництві з РФ.

Сукупність допущених помилок негативно позначилась на змісті основного регулятора військових перетворень на Воєнній доктрині України. Документ, прийнятий у 1993 р., визначав, що Україна повинна бути готова до організації ефективної оборони сухопутних і морських кордонів на всіх напрямках, до забезпечення повітряно-космічної оборони. Не менш амбіційною була орієнтація на збалансоване будівництво видів Збройних Сил, родів військ та спеціальних військ, на пріоритет розвитку високоточної зброї підвищеної могутності, сил і засобів розвідки, повітряно-космічної оборони, радіоелектронної боротьби, ракетних військ, авіації та аеромобільних частин, перспективних типів надводних кораблів і підводних човнів. Реалізація таких положень, не підкріплена попередньою оцінкою вартості сучасних озброєнь та можливостей національної оборонної промисловості, виявилась недосяжною. Мало того, вона зобов'язовувала військово-політичне керівництво держави до створення Збройних Сил із досить значною кількістю особового складу та військової техніки. Розпливчатість положень доктрини стосовно безпеки держави та військових загроз робила проблематичним планування варіантів безпосереднього бойового застосування об'єднань, з'єднань, частин та підрозділів.   

Цілком природно, що за таких умов компенсуючі можливості стосовно згаданих у дослідженні недоліків процесу формування національної обороноздатності продемонстрував політичний потенціал забезпечення військової могутності Української держави. Безпосередніми виразниками активного використання державними структурами політичного потенціалу військової могутності України стали:

1. Активне створення українською державотворчою елітою системи міжнародно-правових гарантій політичної незалежності України з опорою на відповідні позиції держав, що є постійними членами Ради Безпеки ООН. Доцільно акцентувати увагу на складності і суперечливості самого процесу створення системи таких гарантій: якщо погляди Великобританії, КНР, США і Франції стосовно міжнародного підтримання державного статусу, політичного суверенітету та територіальної цілісності України були оприлюднені у 1994 р. і відтоді не змінювались, то шлях до їх доповнення аналогічною політичною позицією з боку РФ продовжився до 1997 р. (до моменту підписання 31 травня Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією) з прихованою вірогідністю його субєктивного трактування з боку Москви у несприятливих для Києва політичних обставинах.

2. Створення і підтримання у дієздатному стані розгалуженої системи контактів України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) при відсутності прямих заяв військово-політичного керівництва держави щодо входження України в Альянс на правах повноправного члена. Київ і Брюссель поступово сформували кількарівневу модель багатосторонньої взаємодії, "поверхами" якої, демонструючи тенденцію якісного удосконалення, стали: Рада Північноатлантичного Співробітництва (РПАС), трансформована у Раду Євроатлантичного Партнерства (РЄАП), Програма "Партнерство заради миру" (ПЗМ), Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО, Державна програма співробітництва України і НАТО на 1998-2001 рр., розроблена за участю представників Альянсу. Згідно з переліком визначених Програмою заходів понад 60% з них припадає на Збройні Сили України як головний елемент ВМД. Інших прикладів такої тісної співпраці держав у вирішенні спільних проблем безпеки на пострадянському геополітичному просторі не існує. Активна співпраця Києва і Брюсселя посилила зовнішні гарантії національної безпеки України, а також створила умови для більш активного входження держави у міжнародні структури безпеки.

3. Правова нормалізація відносин з усіма державами, що межують з Україною, насамперед з тими, які надмірно експлуатували тему територіальних претензій до неї. Особливе значення мало підписання у 1997 р. вищезазначеного Договору з Російською Федерацією, а також Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, ратифікація яких парламентами задіяних сторін мінімізувала можливості силового перерозподілу кордонів України у відповідності із державно-політичними концепціями територіального владарювання, властивих історичному минулому.

4. Налагодження системи двостороннього військово-політичного і військово-технічного співробітництва в межах СНД, зосередження уваги на оптимізації міждержавних (в тому числі і військових контактів) з Російською Федерацією як центром геополітичного впливу світового значення. Подальше розгортання міждержавного діалогу у форматі СНД, як вважають офіційні представники України, має перспективи істотного посилення насамперед на двосторонній основі, оскільки документи Співдружності, підписані протягом 1990-х рр. лідерами всіх дванадцяти республік, у більшості випадків деформувались на користь національних інтересів держав СНД і, відповідно, лишились недовиконаними. Таку ж неефективність продемонстрували Ташкентські домовленості країн Співдружності щодо створення єдиного оборонного простору від Бреста до Владивостока, від пролонгації яких у 1999 р. відмовились Узбекистан, Грузія та Азербайджан. В той же час формування в межах СНД регіональних наддержавних об'єднань на зразок ГУУАМ (так само як і на зразок Союзу Росії та Білорусі) може виявитись більш життєздатним варіантом їх спільної зацікавленості у розв'язанні назрілих геополітичних проблем, в тому числі військового характеру.

5. Активна участь України у перебігу миротворчих акцій відразу у кількох регіонах планети, у першу чергу на Балканському півострові, в Африці, на Близькому Сході, наслідком чого стало формування сприятливого військово-політичного іміджу держави, створення органів військового управління, здатних до виконання міжнародних завдань. Кваліфікована миротворчість у широкому діапазоні її реалізації, як засвідчує досвід останнього десятиріччя, перетворюється в суттєвий резерв посилення військово-політичних можливостей держави, дозволяє навіть в умовах недофінансування військової сфери отримувати необхідний досвід бойового застосування окремих частин і підрозділів, а також, що має особливе значення, накопичувати військово-мобілізаційні резерви, підготовлені у відповідності з міжнародними вимогами.

6. Виваженість та послідовність зовнішньополітичних дій Києва при урегулюванні регіональних проблем (у першу чергу Придністров'я та Косово), що відіграло помітну роль на виборах України непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 1999-2001 рр. Україна, приділяючи значну увагу військовим подіям на Європейському континенті у контексті оптимізації процесу розвитку національного варіанту військової могутності, свідомо зосереджує підвищену увагу на балканських подіях, враховує наслідки військових операцій на Балканах при подальшому розвитку національної оборонної сфери.

Суттєві зміни військово-політичної обстановки у світі та у Європі, характер воєнних конфліктів сучасності, форми і способи застосування в них збройних сил стимулювали істотні зміни в усвідомленні подальших перспектив розвитку військової могутності України. У листопаді 1999 р. Президентом України було прийняте рішення щодо внесення коректив у Державну програму будівництва та розвитку Збройних Сил України. Згідно з розпорядженням Президента України у грудні того ж року було створено міжвідомчу робочу групу на чолі з Міністром оборони України. До складу групи увійшли представники Верховної Ради України, Ради національної безпеки і оборони України, Кабінету Міністрів України, Генеральної військової інспекції при Президентові України, Міністерства оборони України, Міністерства фінансів України, Міністерства промислової політики України, Міністерства освіти України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства економіки України, Державного комітету зв'язку та інформатизації України, Національного інституту стратегічних досліджень.

Результати роботи групи, оприлюднені наприкінці 2000 р., засвідчили прагнення військово-політичного керівництва держави закріпити досягнуте: на основі раніше створених елементів військової могутності України вирішити проблему удосконалення у першу чергу їх функціональних характеристик, а також актуалізувати інші потенціали ВМД організаційний, управлінський, науковий (науково-технологічний) і соціальний. Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. стала нормативно-правовим закріпленням саме такого бажання національних державотворчих сил. Програма має за мету створення за принципом оборонної достатності сучасних Збройних Сил України оптимальних за чисельністю, мобільних, добре озброєних, всебічно забезпечених та навчених військ (сил), які були б спроможні виконати покладені на них завдання у будь-яких умовах обстановки і які в той же час не були б занадто обтяжливі для держави. Програма закладає фундамент перетворень у військовій сфері України за межами 2005 р. Такий висновок стосується подальшої оптимізації структури та чисельності Збройних Сил України, удосконалення системи комплектування тощо. Проте не менш вагомим орієнтиром Програми є синтез законодавчих, соціально-економічних, науково-технологічних, екологічних підходів до вирішення оборонних проблем всього суспільства. Таким чином, підвищення уваги державних органів до якісного удосконалення оборонних можливостей України, досі забезпечуваних здебільшого політичним потенціалом її військової могутності реальність військового планування кількох останніх років.

В той же час Україні конче потрібні нові правові регулятори подальшої еволюції її військової могутності. Це, як мінімум, нові редакції Концепції національної безпеки та Воєнної доктрини, а також нове обгрунтування вигляду Збройних Сил України на часовому рівні не нижчому, аніж 2015 р. Не менш потрібними документами залишаються Концепція озброєння ЗС України та інших військових формувань, а також Концепція реструктуризації та розвитку оборонно-промислового комплексу, відсутність яких не дозволяє оптимізувати структурно-функціональні нормативи економічного потенціалу військової могутності України. Відповідно, військово-політичним побажанням залишаються Державна програма розвитку озброєнь і військової техніки, а також Державна програма реструктуризації та розвитку оборонно-промислового комплексу України.

Нова редакція Закону України "Про оборону України" від 5 жовтня 2000 р. передбачає, що фінансування потреб національної оборони держави здійснюється виключно за рахунок Державного бюджету України в обсягах, розмір яких визначається щорічно Законом України "Про Державний бюджет України", які забезпечують належне виконання завдань оборони, але не менш 3% від запланованого обсягу валового внутрішнього продукту. На наш погляд, більш доречним став би Закон України "Про оборонний бюджет", який би визначав принципи, порядок та особливості формування оборонного бюджету, в тому числі витрати на реструктуризацію оборонно-промислового комплексу та підвищення його можливостей, а також відповідальність Міністерства фінансів за своєчасне фінансування оборонного замовлення. На практиці це означало б поліпшення роботи фінансово-економічного механізму забезпечення ВМД, роль якого на сьогодні залишається мінімальною.

Оприлюднена у 1999 р. Національна програма патріотичного виховання громадян України також не може розглядатися як довготривалий суспільний регулятор. У випадку оновлення вищезазначених документів вона повинна бути переглянута у напрямі посилення можливостей духовного потенціалу забезпечення військової могутності України, перетворення патріотичного механізму формування ВМД у дійовий чинник громадянської соціалізації наявних соціальних груп українського
суспільства.

Необхідність підтримання ВМД на задовільному рівні вимога часу, яка не може бути ні анульованою, ні автоматично вирішеною будь-якою країною світу. Динамічне накопичення сутнісних змін у військових сферах як державного, так і коаліційного рівнів є реальністю сучасної геополітики. На протязі 1990-х рр. Україні вдалося знизити тиск ситуативних факторів на еволюцію ВМД, посилити прогнозованість та контрольованість процесу розвитку національної оборонної сфери з боку органів державної влади. В той же час головною небезпекою у площині військово-силового гарантування незворотності національного державотворення є затягнуте у часі виконання політичним потенціалом військової могутності Української держави компенсуючих стосовно інших потенціалів функцій з метою забезпечення національної обороноздатності. Україна, маючи наміри і надалі опиратись на принципи позаблоковості та безядерності, постає перед необхідністю оптимізації власної військової могутності на основі системної (симетричної) взаємодії якомога більшої кількості потенціалів, що перетворює проблему формування ВМД у одне із найскладніших завдань продовження державотворчого процесу.

2. Реформування і розвиток Збройних Сил (ЗС) України залежать від реалізації ключових завдань як загальнодержавного масштабу, так і специфічних, пов’язаних з їх життєдіяльністю.Одним з таких завдань загальнодержавного масштабу є проведення конструктивної, послідовної й виваженої зовнішньої політики, спрямованої на забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного й взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства згідно із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права.Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності держави є міжнародне співробітництво ЗС України, яке має особливе значення для зміцнення національної безпеки і оборони України, розвитку самих ЗС.

  1.  Підвищення ролі міжнародного співробітництва ЗС України зумовлено встановленням і безпрецедентним поширенням між країнами євроатлантичного регіону відносин партнерства й довіри у воєнній сфері, поступовим формуванням нової системи міжнародної та європейської безпеки. Численні міжнародні миротворчі операції, в яких беруть сьогодні участь й українські військові підрозділи, а отже, висока ймовірність їх подальшого активного використання потребують наукового обґрунтування системи державного регулювання діяльності українських миротворчих контингентів. Ще недавно відокремлена від світу країна долучилася до світових миротворчих процесів у період їх значної активізації, до того ж в умовах, коли відповідна система регулювання, як і багато інших елементів державного управління, не існувала. Розробляти методи управління діяльністю українських миротворчих контингентів доводиться на етапі інтеграції України до Європейського Союзу (ЄС), коли реальним стає перехід нашої держави до стандартів діючої демократії й цивілізованого, соціально орієнтованого суспільства. Важливість наукового аналізу державного регулювання діяльності українських миротворчих контингентів пов’язана ще і з тим, що їх оптимізація є суттєвим резервом економічного й соціального розвитку ЗС України. Міжнародні миротворчі операції - важливий інструмент досягнення відповідного рівня національної безпеки України, роль якого у подальшому буде зростати.

На основі аналізу досвіду миротворчої діяльності світового суспільства та практики застосування підрозділів Збройних сил України в миротворчих операціях визначено, що проведення миротворчих операцій може здійснюватись як під егідою ООН, ОБСЄ, так і окремих держав, без безпосереднього керівництва ООН. Стверджується, що застосування підрозділів Збройних сил України в миротворчих операціях необхідно здійснювати лише на підставі Закону України „Про участь України в міжнародних миротворчих операціях”. З появою нових форм участі Збройних сил України у них, потрібно внести зміни до закону. Застосування Збройних сил України за межами держави в миротворчих операціях під егідою окремих держав можливе при визначенні типових задач, як „миротворчих” відповідно до законодавства або при наявності Резолюції ООН, що визнає ситуацію в районі можливого проведення операції такою, що створює загрозу стабільності та безпеці в регіоні. Пропонується включати елементи CIVIC до миротворчих контингентів для ефективного використання результатів миротворчої діяльності в економічних інтересах України.

Соціальний захист військовослужбовців, що брали участь у міжнародних миротворчих операціях, не задовільний. Діюче законодавство гарантує правовий захист військовослужбовцям, що брали участь у миротворчих операціях лише під егідою ООН, ОБСЄ. При участі в операціях другого покоління, на кшталт операції в Іраку, військовослужбовці миротворчого контингенту не підпадають під дію Законів України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” та „Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ”. Вирішення питання соціального захисту військовослужбовців постановами Кабінету Міністрів України - тимчасова міра. Ці питання необхідно вирішувати на рівні законодавства, шляхом внесення змін до відповідних законів.

2. Відсутність концептуальних документів в Україні щодо проведення міжнародних миротворчих операцій - причина того, що рішення на участь у міжнародних миротворчих операціях приймаються без далекоглядної перспективи і без врахування стратегічних результатів застосування підрозділів. Як приклад - миротворча операція в Іраку. Саме концептуальні документи щодо проведення миротворчих операцій визначатимуть основні політико–правові погляди держави на міжнародні миротворчі операції на перспективу. Для удосконалення нормативно-правової бази, що регулює участь у міжнародних миротворчих операціях необхідно створити Концепцію миротворчої діяльності. Основна її функція - збалансування інтересів держави щодо розбудови Збройних сил України, підтримка відповідного рівня їх бойової підготовки та зобов’язання перед світовим суспільством в особі ООН, згідно з міжнародними договорами щодо участі підрозділів Збройних сил України у миротворчих операціях. Концепція відображатиме основні напрями державної політики з питань участі ЗСУ в міжнародних миротворчих операціях, що забезпечить раціональне їх використання та виконання своєї основної функції, не порушуючи внутрішнього балансу.Участь Збройних сил України у міжнародних миротворчих операціях повинна відповідати національним інтересам. Вона не повинна ставити під загрозу здатність України діяти у рамках своєї національної безпеки. Тобто участь підрозділів Збройних сил України в миротворчих операціях не повинна впливати на загальну боєздатність Збройних сил України.

Цілі застосування військових підрозділів у міжнародних миротворчих операціях повинні бути чітко визначені, досяжні, забезпечені державою протягом тривалого часу. Їх застосування повинно підтримуватись парламентом та суспільством України. Збройні сили України при виконанні міжнародних миротворчих операцій повинні мати такий рівень свободи дій, щоб забезпечити успіх місії та безпеку контингенту, не порушуючи норм міжнародного гуманітарного права.

3. Для підтримки відповідного рівня дисципліни та законності в миротворчих підрозділах необхідно обов’язково включати структурні підрозділи військової служби правопорядку Збройних сил України до складу миротворчих контингентів. Для цього необхідно внести зміни до Закону України „Про військову службу правопорядку Збройних сил України” в частині про місце діяльності служби. Положення Закону про те, що служба правопорядку призначена забезпечити правопорядок і військову дисципліну серед військовослужбовців у місцях дислокації військових частин, військових містечок не дозволяє залучати військову службу правопорядку до миротворчих контингентів, що не мають своїх окремих містечок при проведенні міжнародних миротворчих операцій. Вважається за необхідне застосовувати інститут військово-польових судів у миротворчих контингентах з метою невідворотності покарання порушників закону, залучення свідків з місцевого населення та підвищення авторитету миротворчого контингенту. Застосування комплексу цих заходів для підтримки законності та дисциплінованості одночасно з розширенням повноважень командирів підрозділів повинно дати позитивний результат.

4. За своєю сутністю миротворчі операції відрізняються від бойових. Принципи застосування підрозділів в таких операціях дещо інші. Окрім того, при взаємодії різних національних миротворчих контингентів існують розбіжності в класифікації та підходах щодо засобів виконання завдань. Відсутність відображення в статутних документах Збройних сил України частин щодо проведення миротворчих операцій ускладнює для військовослужбовців розуміння суті завдань та принципів і способів їх виконання. Наявність двох різних підходів до виконання різних завдань ускладнює виконання місій. Пропонується максимально наблизити ці принципи та розробити єдині підходи щодо порядку проведення як бойових, так і миротворчих операцій. Основна вимога до статутно-нормативних документів - чіткість та одностайність у розумінні їх положень.

5. Однією з принципових проблем у миротворчій діяльності України є низька якість призовного ресурсу. Причина більшості втрат при виконанні миротворчих операцій – слабка підготовка особового складу та відсутній якісний призовний ресурс. Пропонується на законодавчому рівні створити нову систему підготовки призовного ресурсу, засновану на таких принципах:

створення у молоді позитивного іміджу військовослужбовця використовуючи рекламу військової служби;створення системи пільг для військовослужбовців миротворчого контингенту з метою отримання безкоштовної освіти з подальшим працевлаштуванням;підготовка кандидатів для участі у міжнародних миротворчих операціях заздалегідь ( школи, технікуми, ВНЗ, тощо).При застосуванні миротворчих контингентів увести чотирьохступеневу систему підготовки миротворчого контингенту, приділивши особливу увагу процесу заміни контингенту на місцях. Цей період необхідно продовжити для якісного входження в курс справ контингенту, що прибув для заміни.

6. На даному етапі розвитку миротворчих операцій визначено міжнародно-правовий статус миротворчих контингентів, що беруть участь у різних операціях ООН. Миротворчою вважається операція, запроваджена компетентними органами ООН відповідно до Статуту, тобто, коли операція проводиться з метою підтримання, відновлення миру та примушення до миру. Правовий статус військ ООН при проведенні цих операцій визначається Статутом ООН та Конвенцією про захист персоналу ООН (1994 р.). Конвенція, до якої Україна приєдналась у 1995 році, визначає правовий статус персоналу ООН, до якого відносяться:особи, залучені або направлені Генеральним секретарем ООН як члени військового, поліцейського або цивільного компонентів операції;інші посадові особи та експерти, відряджені ООН або її спеціалізованими установами, або Міжнародним агентством з атомної енергії, та які мають офіційний статус у районі проведення операції ООН.Конвенція не застосовується до операції ООН санкціонованою Радою Безпеки як примусовий захід, на підставі глави 7 Статуту ООН, в якій персонал залучається як комбатант проти організованих збройних сил та, до якої застосовується право міжнародних збройних конфліктів.При проведенні миротворчих операцій поза егідою ООН та ОБСЄ, міжнародно-правовий статус контингенту буде визначений як „окупаційні війська”, що діятимуть згідно з нормами Женевських конвенцій.Для удосконалення правових підстав застосування ЗСУ в миротворчих операціях необхідно внести зміни та доповнення до діючого законодавства, а також діючих нормативно-правових актів.

Розробив:

“____”______________20____ року

Розглянуто і ухвалено на засіданні кафедри МПЗ діяльності військ

Протокол     від "30" серпня 2011 року №6



 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

47937. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ПРОДУКТИ, ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ 634.5 KB
  Поняття про інтелектуальні продукти власність та капітал ЛЕКЦІЯ Обєкти інтелектуальної власності Еволюція правової охорони інтелектуальної власності Бурхливий розвиток товарних відносин уже в середні віки призвів до загострення конкуренції між виробниками продукції за ринки збуту. Основні принципи цього закону зберегли свою актуальність до наших днів і стали основою для багатьох національних законодавчих актів з питань інтелектуальної власності. Про серйозність відношення до охорони інтелектуальної власності у США свідчить...
47938. Сутність філософії та її роль у суспільстві 829 KB
  Основні поняття: філософія філософствування мудрість дискурс праксис світогляд світовідчуття світорозуміння світосприйняття типи світогляду наука релігія міф ідеологія метафізика онтологія гносеологія антропологія аксіологія логіка рефлексія соціальна філософія етика методи філософії предмет філософії функції філософії категорії філософії. Методи та функції філософії. Історично міфологія передує релігії та філософії.
47939. Філософія. Конспект лекцій 909 KB
  Опорний конспект лекцій â€œФІЛОСОФІЯ†для підготовки бакалаврів з усіх напрямів та спеціальностей денної форми навчання статус дисципліни – нормативна Ірпінь 2011 Тема 1: Сутність філософії та її роль у суспільстві Мета: ознайомити студентів з основами філософських знань що передбачає розуміння смислу поняття світогляду і знання його типології з’ясування зв’язку між світоглядом і філософією. Основні поняття: філософія філософствування мудрість дискурс праксис світогляд світовідчуття світорозуміння світосприйняття типи...
47940. ЭЛЕМЕНТЫ ВЫСШЕЙ МАТЕМАТИКИ. СБОРНИК ПРАКТИЧЕСКИХ ЗАНЯТИЙ 2.29 MB
  Сборник состоит из пояснительной записки, описания практических занятий, которые снабжены общими теоретическими сведениями, контрольными вопросами и заданиями в соответствии с программой и списка рекомендуемой литературы. Сборник практических занятий окажет помощь преподавателям в организации практических занятий, а также может пригодиться студентам при повторении изученного материала и подготовке к экзамену.
47941. Підприємництво та основи ринку 1.15 MB
  План Мета завдання створення і розвитку підприємства. Мета завдання створення і розвитку підприємства. Статус підприємця здобувається через державну реєстрацію підприємства. З цього визначення зрозуміло що ціль діяльності підприємства – задоволення суспільних потреб та отримання прибутку.
47942. Цивільне право України 988 KB
  План поняття ЦП як галузі права предмет і метод ЦП принципи ЦП функції системи ЦП П №1 Теорії критерію розподілу права на приватне та публічне Теорія №1 інтересу. №3 методу правового регулювання – використовується цивілістами ЦП є однією із галузь приватного права. Приватне право моє підґрунтя на природні права ЦПУ – це сукупність правових норм які регулюють особисті немайнові та майнові відносини цивільні засновані на юридичній рівності вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників ч.
47943. Информатика в школе 382.5 KB
  Процедуры вывода Write и WriteLn. читается – райт и райтлайн; переводится пиши и пиши строку С помощью операторов Write и WriteLn изображают на экране ту или иную информацию состоящую из символов. Правила записи и выполнения оператора WriteLn те же что и у Write с одним исключением – после его выполнения следующий оператор Write или WriteLn печатает свою информацию с начала следующей строки а после выполнения оператора Write продолжает печатать в той...
47944. Правознавство. Теорія держави і права 1.42 MB
  Держава у різних народів формувалась не однаково. Окрім закономірних причин виникнення держав, що проявлялися у всіх народів були в окремих народів і специфічні причини, які Ф. Єнгельс у своїй праці „Походження сім’ї, приватної власності і держави” назвав форми виникнення держави : а) афінська; б) римська; в) германська.
47945. ПР-жанри та ПР-технології 269.39 KB
  Безумовно, працюючи над тим, щоб налагодити плідні і взаємовигідні відносини між організацією та різноманітними групами громадськості, піармени справді намагаються подати її соціальному оточенню у привабливому, зокрема й спрощеному, вигляді. У своїй практичній діяльності вони виходять із того, що сприйняття