38188

Глобалізація геополітики

Лекция

Политология и государственное регулирование

Глобалізація геополітики Заняття №1: Глобалізація геополітики Час: 2 години Мета заняття: формувати у курсантів риси необхідні військовому керівнику для професійної діяльності; сприяти розвитку почуття свідомої військової дисципліни відповідальності і цілеспрямованості; формувати світогляд курсантів...

Украинкский

2013-09-27

119.5 KB

0 чел.

АКАДЕМІЯ СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК ІМЕНІ

ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО

Прим. № _____

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри _________________________________

(військове звання, підпис, ініціали, прізвище)

"___" ______________ 20___ року

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

" Політологія"

Т Е М «» Тема №9: «Глобалізація геополітики»

Заняття №1:

«Глобалізація геополітики»

Час:   2 години

Мета заняття: 

  1.  формувати у курсантів  риси,  необхідні військовому керівнику для професійної діяльності;
  2.  сприяти  розвитку   почуття   свідомої  військової дисципліни, відповідальності і цілеспрямованості;
  3.  формувати світогляд курсантів, спираючись на загальнолюдські цінності.
  4.  формувати світогляд курсантів, спираючись на національні історичні та військово-патріотичні традиції, загальнолюдські цінності;
  5.  

РОЗПОДІЛ ЧАСУ

з/п

Навчальні питання

Час

(хв.)

1

2

ВСТУПНА ЧАСТИНА

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Поняття цивілізації.

Часовий вимір геополітики.

ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

10

70

35

35

10

ІНФОРМАЦІЙНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:

1. Клаузевиц К. О войне. Пер. с нем. – М., 1997. – С. 56

2. Макиавелли Н. О военном искусстве – М.: Воениздат, 1995. – С. 39.

3. Энгельс Ф. Армия // Маркс К., Энгельс Ф., Соч. – 2-е изд. – Т. 14. – С.

4. Ленин В. И. Задачи революционной молодежи: Полн. собр. соч. – Т. 7. – С. 344.

5. Закон України „Про Збройні Сили України” // Законодавство України з питань військової сфери. Збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: „Азимут – Україна”. – 2003. – С. 108.

6. Закон України „Про основи національної безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – С. 351.

7. Воєнна доктрина України // Національна безпека і оборона. – 2004. – №8. – С. 2 – 7.

8. Головаха Є. І. Стратегія соціально-політичного розвитку України. – К., Абрис, 1995. – С. 46.

9. Крючков Г. К. Питання законодавчого забезпечення формування і реалізації оборонної політики України // Оборонна політика України: реалії та перспектива: матеріали міжнародної конференції (Київ, 19 вересня 2003 р.) // Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Женевський центр демократичного контролю над збройними силами. – К.: НІМБ, DCAF. – С. 25.

10. www.politik.org.ua

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Мультимедійний проектор, ноутбук.

ВСТУПНА ЧАСТИНА:

  •  прийняти рапорт командира групи та привітатися з курсантами;
  •  перевірити наявність особового складу по журналу обліку навчальних занять;
  •  перевірити  форму одягу курсантів, порядок на робочих місцях і в аудиторії;
  •  при необхідності зробити зауваження для усунення недоліків;
  •  нагадати  основну проблематику минулої теми, заняття та зробити логічний перехід до проблеми, яка буде розглядатися на даному занятті;
  •  довести  під запис номер і тему заняття, його навчальні питання;
  •  зосередити увагу курсантів на навчальній меті заняття – тобто на тих знаннях, навичках і вміннях та їх рівні, які вони повинні здобути в результаті заняття;
  •  визначити актуальність теми заняття – тобто для чого знання (навички, вміння) будуть необхідні у подальшому вивченні матеріалів дисципліни, практичному виконанні завдань, подальшій офіцерській службі тощо;
  •  представити наочно та стисло охарактеризувати основні та додаткові джерела інформації (літературу) для вивчення на самостійній підготовці та місця їх отримання, надати під запис назву джерела, його вихідні дані та сторінки (статті статутів, настанов, джерела інформації можуть також представлятися в ході розгляду навчальних питань або в заключній частині заняття – при визначенні завдань для самостійної роботи);
  •  визначити   порядок роботи на занятті та отримання оцінки за нього;
  •  довести  заходи безпеки (при необхідності).

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

2. Поняття цивілізації

Саме поняття «цивілізація» з'явилося в XVIII ст. і тісно зв'язане з поняттям «культура». Пріоритет у цій справі належить французьким просвітителям, що цивілізованим називали суспільство, заснована на засадах розуму і справедливості. Але лише в 1798 р. цей термін був включений у французький «Словник Академії». В Англії перше його вживання зафіксоване в 1767 р. У Росії слово «цивілізація» одержало поширення в 60-х роках XIX ст.

У XIX в. під цивілізацією мався на увазі високий рівень розвитку матеріальної і духовної культур країн і народів Європи. Тоді ж затвердилося використання цього поняття для позначення ступіні суспільного розвитку, що випливає за варварством.

Протягом XIX і XX ст. воно одержало подальшу розробку і розвиток. У сучасному вживанні його трактування, при всій поширеності й загальноприйнятості, характеризується крайньою невизначеністю і розпливчастістю. В даний час існує багато суперечливих і протилежних визначень терміна «цивілізація». У 1952 р. американські культурологи А.Кребер і К.Клакхон виділили 164 визначення «культури», вказавши при цьому, що в більшості випадків дане слово вживається як синонім слова «цивілізація». Це свідчить не лише про різноманітність підходів до розробки визначень цивілізації, але і про їхню нечіткість. Очевидно, ці якості не можна вважати однозначно недоліком, оскільки соціальне життя настільки різноманітне і складне, що неможливо охопити якими б те не було, навіть найдосконалішими теоріями і концепціями.

Необхідно відзначити, що самі автори теорій цивілізації, що отримали найбільшу популярність, прекрасно розуміли це і не завжди претендували на закінченість, завершеність, закритість своїх теорій. Так, показово, що у Ф.Броделя цивілізація виступає як деякий простір, культурно-географічна чи зона «ансамбль», у якому співіснують певним чином упорядковані елементи культури. У Н.Данилевського це «культурно-історичні типи», що володіють «формативним принципом», в А.Кребера — моделі культури, засновані на вищих цінностях, у П.Сорокіна — великі культурні суперсистеми, що володіють центральним чи змістом ментальністю.

Тут особливо слід відзначити позицію А.Дж.Тойнбі. Уважне читання робіт цього автора, що вніс істотний вклад в історичну й історико-філософську думку XX ст., не може не залишити враження визначеної штучності, натягнутості запропонованих ним конструкцій. Вони настільки нечіткі, що ряд авторів взагалі ставить під сумнів факт існування самого феномена цивілізації. Але не зовсім коректно робити висновок, що цивілізація є деякий міф, штучна конструкція, позбавлена якого б те не було позитивного змісту.

Потрібно сказати, що будь-яка теорія чи ідея являє собою деяку ідеальну конструкцію в дусі ідеальних типів М.Вебера. І це прекрасно розумів і А.Тойнбі, що характеризував цивілізацію як наднаціональне «поле історичного дослідження», як «рух, а не стан, мандрівка, а не притулок». Більшість теорій цивілізації, у тому числі і теорія А.Тойнбі, саме і цінні як такий ідеальний тип.

Для кожної цивілізації характерна напружена внутрішня боротьба між різними тенденціями й альтернативами за гегемонію, насамперед у духовній сфері, і за контроль над природними і людськими ресурсами. Однак при всій диференційованості і внутрішній суперечливості в будь-якій цивілізації можна знайти деякий комплекс ідей, ідеалів, цінностей і норм, що складають у сукупності таку духовну вісь, до якої тяжіють, особливо в центрі, найважливіші компоненти даного співтовариства.

Мова, по суті, йде про основну парадигму або систему світогляду даної цивілізації, що визначає параметри свідомості, життєвий уклад, стереотипи поведінки її жителів, усю систему соціальної регуляції. Основну роль в історичних цивілізаціях у розглянутому контексті грала релігія, що нерідко збігалася з цивілізацією. У сукупності вони складають деяку інфраструктуру, що сприяє подоланню первинного партикуляризму і забезпечує універсальність і загальність суспільних зв'язків.

Усяка цивілізація, що спочатку відправлялася від деякого комплексу сугубо автохтонних, партикуляристських цінностей, установок, міфів, табу, стереотипів і т.д., поступово в процесі свого сходження розробляла ширші, універсальні для країн, що втягуються на свою орбіту, і народів соціокультурними і політичними установками й орієнтаціями.  

Азію, особливо Азіатсько-тихоокеанський регіон (АТР), де найінтенсивніше йдуть процеси модернізації, аж ніяк не слід вважати зразковою ученицею, вдало й ефективно засвоює досягнення і стандарти західної цивілізації. Безсумнівно, західна цивілізація виробила деякі базові структури й елементи, що набрали універсальної значимості для усіх без винятку країн сучасного світу. Але не можна не відзначити, що сама європейська цивілізація є деяким сплавом, що увібрав у себе елементи різних цивілізацій і культур, таких як антична Греція і Рим, Стародавня Персія і середньовічний арабський Схід. Не секрет, що іудео-християнська традиція — це значною мірою дітище близькосхідних народів, перенесених на європейський ґрунт.

Подібний синтез, на мій погляд, відбувається і зараз. Мабуть, найбільш типовим символом такого синтезу є Стамбул: одночасно багатоликий, різноманітний і єдиний, що увібрав у себе візантійську й оттоманську, азіатську і європейську спадщини, сучасний і традиційний, місницький і космополітичний, мусульманський і християнський, розташований у Європі й Азії. Блискучі куполи візантійських церков, побудованих у часи Східної Римської імперії між V і XV ст., сотні мінаретів, мечетей, побудованих при султанах Оттоманської імперії, собор Святої Софії, замаскований під мечеть, символізують синтез Азії і Європи.

Присутність грецького патріархату свідчить про терпимість, що дозволила султанам правити численними народами, релігіями, сектами у величезній імперії. У цьому зв'язку не можна не погодитися з кореспондентом «Вашингтон пост», що, характеризуючи ситуацію в Туреччині наприкінці 80-х років, писали: «Імами в мінаретах звертають свій погляд на Схід до Мекки, у той час як бізнесмени в хмарочосах дивляться на Захід, на Брюссель». З відповідними виправленнями те ж саме можна, очевидно, сказати і про цілий ряд процвітаючих центрів нових індустріальних країн: Сінгапур, Гонконг, Куала-Лумпур і т.д. Як писали, наприклад, Дж.Несбітт і П.Ебурдін, «сучасний Гонконг мистецьки поєднає конфуціанство і волю підприємництва з усіма зручностями Манхеттена: торговий центр, що складається із сучасних будинків, передові фінансові і комунікаційні системи».

З погляду наступності і продовження історичного існування Схід для євроцентристської цивілізації означає те ж, що варварські народи для античної цивілізації. Варвари підкорили і переварили в собі Римську імперію. Що стосується євроцентристського світу, то він сам прийшов на Схід, але протягом багатьох століть так і не зміг «переварити» його. Щирий синтез двох цивілізацій відбувся лише тоді, коли Схід сам потягнувся назустріч євроцентристській цивілізації, виявив готовність інтегрувати ті її елементи, що у свою чергу виявили здатність органічно уписані в східну ментальність і східний спосіб життя.

Інше питання: чому для більшості країн регіону саме на 80-і роки припав цей «момент істини» чи «година ікс»? Симптоматично, що нові індустріальні країни буквально революціонізували теорію економічного росту, продемонструвавши усьому світу можливість перестрибнути індустріальну і постіндустріальні фази і відразу зануритися в інформаційну економіку. Якщо ми говоримо про нове всепланетарне співтовариство, то, як показує історичний досвід, не може бути і мови про механічне перенесення цивілізаційних параметрів одного типу, особливо того, що переступив рубіж молодості, на інші типи, або знову виникаючі, або паралельно існуючі. Але при цьому необхідно підкреслити, що найважливіша умова життєздатності і розквіту будь-якої цивілізації — це розмаїтість складових її етнонаціональних, соціокультурних, конфесіональних і інших елементів, об'єднаних у подобу співтовариства держав, країн і народів. Ще Гердер не без підстави вважав всесвітнє громадянство безглуздістю.

Спроби досягнення духовної, культурної, ціннісної єдності не можуть не зустріти рішучий і непримиренний опір народів. Загалом, відзначено, що соціокультурне і духовна спадщина погана переносить трансплантацію. У цьому зв'язку інтерес представляє наступний приклад. Спроба Заходу захопити Японію і Китай у XVI і XVII ст. закінчилася невдачею. Західних прибульців вигнали назад в океан, відкіля вони прийшли, а Японія, Китай і Корея були закриті. У XIX ст. Заходу все-таки вдалося досягти своєї мети.

А.Тойнбі не без основ убачав причину цього в тім, що виклик, що коштує перед далекосхідними народами в кожнім з випадків, був різний: «У XIX в. західна цивілізація стала перед ними насамперед у вигляді незнайомої нової технології, у XVI в. вона виникла у вигляді нової незнайомої релігії». Оскільки технологія оперує речами і поняттями, що лежать на поверхні, те її можна запозичати, не піддаючи себе ризику духовного поневолювання.

Що стосується соціокультурного і духовного надбань різних народів, то в даному аспекті очевидно, що неможливо створити деяке єдине людство, засноване на знищенні чи нівелюванні всіх і вся під один ранжир. «Обов'язковий для всіх єдиний світовий порядок (на відміну від світової імперії), — писав К.Ясперс, — можливий саме в тому випадку, якщо численні вірування залишаться вільними у своїй історичній комунікації, не складаючи єдиного об'єктивного загальнозначущого змісту віри: загальною рисою усіх вірувань у їхньому відношенні до світового порядку може бути тільки те, що усі вони будуть прагнути до такої структури й основ світового співтовариства, у якому кожна віра знаходить можливість розкритися за допомогою мирних духовних засобів».

Про обґрунтованість цих доводів свідчить весь досвід історії: збереження національних релігій в імперії Олександра Македонського, розщеплення християнства на безліч національних і регіональних відгалужень. Те ж саме відноситься до ісламу й інших віросповідальних системам.

Необхідно визнати, що однаковий космополітичний світ — мало привабливе для життя місце. Це особливо вірно стосовно до всепланетарної цивілізації, що припускає новий незмірно більш високий рівень складності і різноманіття. До того ж особливість нинішнього етапу універсалізації всепланетарних масштабів полягає в тому, що для багатьох народів національний суверенітет, вимога національного самовизначення зберігають позитивну значимість як необхідну умову самовираження, твердження своєї ідентичності і важливої інтегруючої сили.

І зараз кінець євроцентристського світу — аж ніяк не є смертю чи зникненням з історичної арени західної раціоналістичної цивілізації, її перетворення у факт історії. Німецький теолог професор К. Ранер відзначав, що неможливо точно передбачати, пророчити перспективи і долі європейської культури, але «ця невідомість ще не дає права на зречення і покірність», права на смиренність перед «неминучістю». Необхідно протиставити цієї невідомості свою волю, вибрати боротьбу, хоча її результат поки і не ясний. Але оптимізм у цьому аспекті вселяє хоча б той факт, що якщо в колишні епохи занепаду цивілізацій супроводжували стагнація і занепад техніки і виробництва матеріальних благ, то в наш час зовсім інша ситуація — кінець євроцентристського світу і формування нової всепланетарної цивілізацій супроводжуються безпрецедентним стрибком науково-технічного прогресу.

Тому, обґрунтовуючи думку про кінець євроцентристського світу й ідеї євроцентризму, питання не можна представляти як сходження східноцентристского світу в змісті ех Oriente lux. Як образно говорив В.Соловйов, «духовним серцем» світу була Палестина, де народилася Боголюдина — Христос. На захід від Палестини, на його думку, затвердилася безбожна людина, а східне — нелюдський бог. Тому, говорив він, щира альтернатива формується там, де розкривається боголюдська єдність, а не на Сході, де воно руйнується попранням людської гідності, і не на Заході, де воно руйнується самозвеличуванням людини.

Зрозуміло, ми не будемо дослівно інтерпретувати цю думку філософа, але постараємося вникнути в закладений у неї глибокий зміст, суть якого складається в заклику до органічного синтезу західного і східного початків. Тому в розглянутому контексті мова може йти не про заміну однієї цивілізації іншою, а про двох безупинних і послідовних глав історії однієї і тієї ж цивілізації. Початок другого розділу цієї історії ознаменований глобалізацією двоєдиного процесу дивергенції й уніфікації, ускладнення і спрощення.

Очевидно, що ідентичність того чи іншого народу формується, відтворюється і передається від покоління до покоління як найважливіший компонент його культурного генотипу. Відповідно до біблійної традиції, тіло Адамове було створено з пороху всіх чотирьох частин світла й у ньому відповідно подих сил і парфумів усієї землі. Коментуючи цю традицію, 0. М. Гердер підкреслював: «немає на землі ні чотирьох, ні п'яти рас…колір шкіри поступово переходить один в інший і в цілому — кожен лише відтінок великої картини однієї і тієї ж, що пролягаєя через усі країни і часи землі». Але разом з тим Гердер був одним з перших європейських мислителів, що усвідомили факт розходжень між окремими типами людей і народів. Виходячи з тези про різнорідність людської природи, він, зокрема, прийшов до висновку, що своїм характером китайська цивілізація зобов'язана особливостям природи самих китайців, а не чи географії клімату Китаю. Тому, вважав Гердер, вирішальними факторами в суспільно-історичному розвитку виявляються особливості людей і народів того чи іншого типу, насамперед расові, успадковані психологічні й ін.

На мій погляд, і в наші дні не втратила актуальність позиція Гердера, що вважав всесвітнє громадянство безглуздістю. Люди виробляються, відтворюються і соціалізуються у певному соціокультурному середовищі. Як писав И.Берлін, «якщо виникає суспільство, у якому люди не є продуктом визначеної культури, не мають родичів і близьких, ... і не мають родинної мови, то виникає погроза посухи і зникнення всього того, що робить людину людиною». Якщо, продовжував И.Берлін, на зміну безлічі мов прийде єдина універсальна мова, що навряд чи дасть можливість усім людям землі виражати відтінки, емоції, внутрішнє життя, то це буде означати не створення загальносвітової єдиної універсальної культури, а смерть культури.

Будь-якій цивілізації інтегрально властиві конфлікти не тільки інтересів, але й основних цінностей. У багатомірній реальності цивілізації, а тим більше всепланетарної, і ціннісні системи багатовимірні. Вони лежать глибше політики й економіки, складаючи незриму основу останніх. Таким чином, у сучасних реаліях мова може йти як про економічний і політичний плюралізм, так і плюралізм соціокультурний, етнонаціональний, конфесіональний, ціннісний і т.д. Усвідомивши це, необхідно визнати реальність багатоукладності життя різних народів, націй, взагалі людських спільнот. Тому очевидно, що параметри і характерні ознаки всепланетарної цивілізації можуть скластися в різних регіонах і країнах з різними економічними, соціальними, політичними й іншими показниками.

Не може бути єдиного світу з єдиними вірою, системою світогляду і світорозумінням, нормами, цінностями, життєвими установками і т.д. Єдиний світовий порядок можливий лише як відкритий, динамічний простір для вільного співіснування і самоіснування різноманітних народів, культур, релігій, форм світорозуміння, ціннісно-нормативних систем і т.д. Як говорив Ж.-Ж. Руссо: «Я такий, як усі. Я не схожий ні на кого». В обох випадках французький мислитель правий — ми усі однакові по закладеним у нас людським першоосновам і в той же час різні по формах, шляхах реалізації даних першооснов. Це ще в більшій степені вірно, коли мова йде про різні народи, етносу культурах і цивілізаціях. Кожен народ, так само як і кожна людина, має власне розуміння добра і зла, справедливого і несправедливого, правого і неправого, тому спроби знайти для них об'єктивні підстави й обґрунтування, сполучені з антиноміями, найчастіше нерозв'язними.

3. Часовий вимір геополітики

Важливою особливістю сучасного світу є вирішення проблеми єдиного простору — часу. В останні два-три десятиліття в умовах розгортання інформаційної і телекомунікаційної революції процес формування глобального всепланетарного співтовариства прискорився. У ході цієї революції відбулися свого роду стиск, ущільнення простору у всепланетарних масштабах, небачене взаємне фізичне зближення віддалених народів, країн і регіонів. Здавалося б, збулася віковічна мрія людини про скорення простору і часу. «Саме тому, — писав X. Ортега-і-Гассет, — що життя людини обмежене в часі, людина смертна, він повинний переборювати простір і час. Для безсмертного божества автомобіль не мав би змісту».

Нині усе більш згущуються і мережі залізних доріг, автомобільних доріг і водяних шляхів, а також повітряні траси, що оперезали всю земну кулю, на яких швидкості, що збільшуються, не знають меж, сприяли скороченню відстаней, що веде в буквальному значенні до подолання простору. Правильне розуміння реальностей сучасного світу припускає врахування і відповідний аналіз напрямку і прискорення їхньої динаміки.

Як сказано в Еклезіаста, «усьому свій час і час усякої речі під небом». Існують дві іпостасі часу: циклічний час як послідовність повторюваних подій, чи «життєвих кіл», і лінійний, чи історичний, час як односпрямований поступальний необоротний рух. Лінійно протікаюча розчленована тривалість складає невід'ємну властивість життя. Суспільно-історичні феномени і процеси відзначені напрямком у становленні й убуванні, чи, інакше кажучи, вони мають не тільки просторовий, але і тимчасовий вимір. Очевидно, що людина і його діяння, суспільство існують у часі. Час — минуще і разом з тим вічне явище, воно виражає кінцівку і вічність одночасно. У цьому змісті правий був Платон, який стверджував, що час — це образ вічності, що рухається. Щоб оволодіти безмірністю космічного часу і швидкоплинністю людського життя, людство створило відповідні символічні структури. На відміну від космічного, людський час зв'язаний зі свідомістю минулого, сьогодення і майбутнього. У цьому змісті він осягається як рух від минулого до майбутнього через сьогодення. У даному контексті французький історик Ф. Бродель ввів поняття «значна тривалість», що означає протяжний історичний час, протягом якого живуть і розвиваються та чи інша цивілізація і людське співтовариство. Тому введена А. Ейнштейном категорія «простір — час» рівною мірою відноситься як до природного, так і до соціально-історичного світу. При аналізі суспільних і політичних феноменів доречні не тільки питання: «Що?», «Де?», «Як?», але і не менш основні: «Коли?» і «Наскільки довго?»

За існуючими даними, перші спроби виміру часу шляхом його розподілу на певні відрізки чи одиниці походять з найдавнішого періоду історії людства. Розподіл часу на години, покликані фіксувати тривалість, послідовність, темп, періодичність, був уперше введений древніми єгиптянами. Вважається, що вже приблизно близько 2100 року до н.е. єгипетські жреці користалися системою числення доби з 24 годин. Геродот повідомляє, що греки засвоїли цю систему від вавілонян. Вавілонський місячно-сонячний календар близько 1100 року до н.е. був прийнятий ассирійцями, а після завоювання Єрусалима Навуходоносором у 586 році до н.е. іудеї почали обчислювати час роками правління вавілонських царів. Вавілонський календар був прийнятий перськими царями після завоювання ними Вавилона в 539 році до н.е. У свою чергу, Олександр Македонський приніс у Єгипет македонський місячно-сонячний календар, якого довго дотримували єгипетські царі Птолемеї.

При всіх наступних змінах у календарях, як західних, так і східних, аж до кінця середніх століть у Європі і практично до XX ст. в іншій частині земної кулі соціальний і історичний час ніби перебував в якомусь застиглому історичному стані, здавалося, що він збігається з геологічним часом і ніщо не здатне перешкодити його розміряному, неспішному ходу. У цьому контексті в деякому роді ідеалом служило так зване «золоте століття», що Овідій характеризував як період, коли були відсутні влада, письмові закони, суди, війни, спілкування з іноземцями, як стан, що не міняється, а перебуває в нерухомій вічності. Розглядаючи його як стан, що лежить поза історичним часом, Сенека думав, що люди «золотого століття» жили в блаженній нерухомості.

Поступово римський вічно триваючий рік, витискується концепцією динамічного поступального часу і розвитку. Вже в образі дволикого Януса, зверненого двома обличчями відповідно в минуле і майбутнє, неподільно злиті в єдиний цілий сам час і діяльний, світостворюючий рух. Таке розуміння вустами Піфагора Овідій виразив у поемі «Метаморфози»:

«Час сам витікає завжди в постійному русі,
Подібно до ріки; ні ріці, ні летючому часу
Зупинитися не можна...»

Розвиток уявлень людей у цьому напрямку, особливо в Новий і Новітній час, привів в кінцевому рахунку до усвідомлення факту необоротності часу і формуванню ідеї так називаної «стріли часу», що полягала у визнанні динамічності, необоротної спрямованості, неповторності і ентропійності суспільно-історичних феноменів і процесів. Цей аспект у силу безлічі факторів починаючи приблизно з ХVI-ХVII ст. став характерним у більшому ступені (в порівнянні зі Сходом) для Заходу, де розгорнули і постійно нарощували темпи динамічні процеси формування капіталізму і визначальних його сутності - індустріалізації, урбанізації, прискорення науково-технічного прогресу, твердження науково-раціоналістичного світорозуміння і т.д. У цьому контексті з визначеними застереженнями можна сказати, що Схід у цілому ніби перебував у просторовому вимірі, у той час як Європа у все більше зростаючому ступені здобувала поряд із просторовим також тимчасовий вимір. Тут процес, динаміка здобували не меншу, якщо не більшу, значимість у порівнянні зі статикою.

Тому без перебільшення можна сказати, що кожна цивілізація, чи кожне культурне коло, мала власні розуміння і вимір часу. Таке положення речей узгоджувалося з позицією А. Ейнштейна, що переглянув одне із фундаментальних уявлень класичної фізики — коперниківськую ідею абсолютного часу, що стверджувала тезу про єдиний потік часу, що охоплює усю світобудову, про одні й ті ж миті у всьому нескінченному просторі, протягом якого можуть відбуватися віддалені одна від одної події.

У наші дні просторове зближення Заходу і Сходу, Півночі і Півдня в розглянутому контексті як би кидає виклик самій теорії Ейнштейна, що виражається в перенесенні на задній план різних національних чи цивілізаційних літочислень і повсюдному прийнятті на озброєння якщо не офіційно, те де-факто григоріанського календаря. Про це ж свідчать поступове прийняття і твердження у всіх регіонах і країнах земної кулі єдиного всепланетарного часу. Єдиний для всієї планети час був прийнятий у 1884 році. Ним став час «нульового меридіана», що проходить через Гринвіч в Англії, — Гринвічський всесвітній (меридіанний) час. У 1885 р. була введена і поступово прийнята всіма країнами система тимчасових поясів. Синхронізація хвилин і секунд забезпечувалася спочатку за допомогою телеграфу, а зараз — супутників. У результаті в даний час всюди у світі циферблати годин показують єдині години, хвилини і секунди.

У розвитку світових процесів все більше затверджується механізм синхронності. Електронні засоби масової інформації, супутниковий зв'язок, передова техніка, забезпечуючи практично миттєву передачу інформації в усі куточки земної кулі, створюють стан відчуття одночасності і скрізь-сутності. З розгортанням технологічної і промислової революцій, індустріалізації й урбанізації, а потім науково-технічної революції другої половини XX ст. почалося й інтенсифікувалося безпрецедентне прискорення історичного і соціального часу. Відповідно прискорюються і темпи науково-технологічного прогресу. Наприклад, якщо в 70-х роках було прийнято говорити про те, що обсяг наукової інформації подвоюється кожні 5-7 років, то в 80-і роки подвоєння відбувалося кожні 20 місяців, а на початку 90-х років, по попередніх розрахунках, воно відбувається щорічно. Один фахівець, ілюструючи темпи розвитку комп'ютерів, підрахував, що, якби автомобільний бізнес розвивався так, як комп'ютерний, «роллс-ройс» коштував би вже на початку 80-х років 275 дол. і витрачав би один галон бензину на 3 млн. миль.

У наші дні зміни, викликані сходженням і розгортанням новітніх високих технологій, настільки грандіозні і стрімкі, що минуле і майбутнє ніби розчиняються в сьогоденні. Багато феноменів, такі як моделі соціального й економічного розвитку, показники економічного росту, стану суспільної думки і т.д., застарівають настільки швидко, що і рядова людина, і фахівці просто не встигають за ними. Змістом науково-технологічного і соціального прогресу став виграш у часі. Проблемою стала усе більш зростаюча нестача часу, який ніби постійно стискується. Для його компенсації доводиться постійно прискорювати темп життя. Сьогодення швидко застаріває, час як би втрачає безперервність, він стає хаотичним чергуванням не зв'язаних між собою відрізків часу. На зміну поняттям потоку і тривалості приходять категорії терміновості і точності. Як відзначав Г. Башлар, час більше не тече, він викидається. Минуле і майбутнє ніби зливаються в сьогоденні, що, у свою чергу, як уже говорилося, також швидко застаріває.

Для позначення феномена безпрецедентного прискорення часу німецький політичний філософ Г. Люббе ввів дуже вдале, на мій погляд, поняття «скорочення сьогодення». Мова йде про те, що в сучасній динамічній цивілізації в міру зростання кількості інновацій за одиницю часу зменшується хронологічна відстань до того минулого, що у багатьох відносинах уже застаріло і тому стало для нас чужим і навіть незрозумілим. Це означає також «прогресуюче зменшення числа років у майбутньому, після яких нам призначено потрапити в життєві відносини, істотно відмінні від нинішніх». В умовах «скорочення сьогодення» з характерним для нього прискоренням динаміки дії військових технологій можливість використання досвіду недавніх воєн як стратегічний зразок виявляється дуже обмеженою.

Супутники, волоконно-оптичні кабелі, комп'ютери і факси сприяють експонентному прискоренню, частішанню й ущільненню потоків інформації. Інформація стала не тільки вимірником добробуту, але і найважливішою його складовою. Телекомунікаційні мережі, що з'єднали між собою віддалені точки земної кулі, забезпечуючи моментальний зв'язок між ними, створили можливість подолання часу. Уже сама людина за допомогою електронних засобів масової інформації отримала здатність перебувати одночасно в різних місцях і бути учасником подій, що відбуваються далеко за межами своєї фактичної фізичної присутності. Відбулося своєрідне вирівнювання часу в різних крапках планети — центрі і периферії, у результаті чого ми маємо просторово-тимчасову єдність усієї земної кулі.

Розробив:

“____”______________20____ року

Розглянуто і ухвалено на засіданні кафедри МПЗ діяльності військ

Протокол     від "30" серпня 2011 року №6




 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

5112. Теоретико-методичні основи фізичного виховання дітей шкільного віку 94 KB
  Теоретико-методичні основи фізичного виховання дітей шкільного віку. До шкільного віку відносяться діти від 6-7 до 17-18 років. Відповідно до існуючої системи загальної освіти цей віковий період поділяється на три етапи: молодший середній і старший....
5113. Особливості розвитку рухових якостей у дітей дошкільного віку 80.5 KB
  Особливості розвитку рухових якостей у дітей дошкільного віку. Всебічна фізична підготовка дітей дошкільного віку передбачає досягнення оптимального розвитку рухових (фізичних) якостей: швидкості, спритності, гнучкості, витривалості та сили. Фізичні...
5114. Диференційоване фізичне виховання школярів. Особливості фізичного виховання школярів, які мають відхилення у стані здоров’я 80.5 KB
  Диференційоване фізичне виховання школярів. Особливості фізичного виховання школярів, які мають відхилення у стані здоров’я. Поняття диференційований підхід...
5115. Теоретико-методичні основи фізичного виховання дітей дошкільного віку. Реферат 85.5 KB
  Теоретико-методичні основи фізичного виховання дітей дошкільного віку. Теорія фізичного виховання дітей дошкільного віку – це наука про загальні закономірності фізичного виховання та формування особистості дитини від народження до семи років. У...
5116. Основи фізичного виховання дітей першого та другого року життя 55.5 KB
  Основи фізичного виховання дітей першого та другого року життя Дитина народжується з потребою до рухової активності. Вона багато рухається, виявляє активний пошук до різноманітних (зорових, слухових, тактильних та ін.) подразників. Обмеження рухової...
5117. Організаційні форми фізичного виховання дітей дошкільного віку 43 KB
  Організаційні форми фізичного виховання дітей дошкільного віку. Організація раціонального режиму фізичного виховання дітей 3-6 років полягає у використанні різноманітних форм фізичного виховання, засобів і методів їх застосування, що відповідають ві...
5118. Загальні основи навчання руховим діям дітей дошкільного віку 64 KB
  Загальні основи навчання руховим діям дітей дошкільного віку. Сучасна педагогічна наука розглядає процес навчання як цілеспрямовану взаємодію педагога та дитини. Освіта, виховання та розвиток особистості – основні функції навчання, які тісно вз...
5119. Учимся общаться. Конспект занятия 49 KB
  Цели: формирование навыков и умений общения с группой сверстников. Вызвать интерес к самопознанию и саморазвитию. Сформировать мотивацию к самовоспитанию. Задачи: Раскрепостить участников тренинга. Сплотить коллектив. Р...
5120. Программа – тест: Годны ли вы к службе в армии 932 KB
  Польза тестов для человека С давних времен каждый человек пытается узнать о себе что-то больше, чем уже знает. С развитием психологии большое количество людей узнают о некоторых чертах своего характера, которые в нем присутствуют, но он не ...