38189

Проблеми національної безпеки і конфлікти в постбіполярному світі

Лекция

Политология и государственное регулирование

Проблеми національної безпеки і конфлікти в постбіполярному світі Заняття №1: Проблеми національної безпеки і конфлікти в постбіполярному світі Час: 2 години Мета заняття: формувати у курсантів риси необхідні військовому керівнику для професійної діяльності; сприяти розвитку почуття свідомої військової...

Украинкский

2013-09-27

227 KB

8 чел.

АКАДЕМІЯ СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК ІМЕНІ

ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО

Прим. № _____

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри _________________________________

(військове звання, підпис, ініціали, прізвище)

"___" ______________ 20___ року

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

" Політологія"

Т Е М А  №10: «Проблеми національної безпеки і конфлікти в постбіполярному світі»

Заняття №1:

«Проблеми національної безпеки і конфлікти в постбіполярному світі »

Час:   2 години

Мета заняття: 

  1.  формувати у курсантів  риси,  необхідні військовому керівнику для професійної діяльності;
  2.  сприяти  розвитку   почуття   свідомої  військової дисципліни, відповідальності і цілеспрямованості;
  3.  формувати світогляд курсантів, спираючись на загальнолюдські цінності.
  4.  формувати світогляд курсантів, спираючись на національні історичні та військово-патріотичні традиції, загальнолюдські цінності;

       

РОЗПОДІЛ ЧАСУ

з/п

Навчальні питання

Час

(хв.)

1

2

ВСТУПНА ЧАСТИНА

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Проблеми національного інтересу і національної безпеки.

Людський вимір геополітики.

ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

10

70

35

35

10

ІНФОРМАЦІЙНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:

1. Клаузевиц К. О войне. Пер. с нем. – М., 1997. – С. 56

2. Макиавелли Н. О военном искусстве – М.: Воениздат, 1995. – С. 39.

3. Энгельс Ф. Армия // Маркс К., Энгельс Ф., Соч. – 2-е изд. – Т. 14. – С.

4. Ленин В. И. Задачи революционной молодежи: Полн. собр. соч. – Т. 7. – С. 344.

5. Закон України „Про Збройні Сили України” // Законодавство України з питань військової сфери. Збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: „Азимут – Україна”. – 2003. – С. 108.

6. Закон України „Про основи національної безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – С. 351.

7. Воєнна доктрина України // Національна безпека і оборона. – 2004. – №8. – С. 2 – 7.

8. Головаха Є. І. Стратегія соціально-політичного розвитку України. – К., Абрис, 1995. – С. 46.

9. Крючков Г. К. Питання законодавчого забезпечення формування і реалізації оборонної політики України // Оборонна політика України: реалії та перспектива: матеріали міжнародної конференції (Київ, 19 вересня 2003 р.) // Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Женевський центр демократичного контролю над збройними силами. – К.: НІМБ, DCAF. – С. 25.

10. www.politik.org.ua

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Мультимедійний проектор, ноутбук.

ВСТУПНА ЧАСТИНА:

  •  прийняти рапорт командира групи та привітатися з курсантами;
  •  перевірити наявність особового складу по журналу обліку навчальних занять;
  •  перевірити  форму одягу курсантів, порядок на робочих місцях і в аудиторії;
  •  при необхідності зробити зауваження для усунення недоліків;
  •  нагадати  основну проблематику минулої теми, заняття та зробити логічний перехід до проблеми, яка буде розглядатися на даному занятті;
  •  довести  під запис номер і тему заняття, його навчальні питання;
  •  зосередити увагу курсантів на навчальній меті заняття – тобто на тих знаннях, навичках і вміннях та їх рівні, які вони повинні здобути в результаті заняття;
  •  визначити актуальність теми заняття – тобто для чого знання (навички, вміння) будуть необхідні у подальшому вивченні матеріалів дисципліни, практичному виконанні завдань, подальшій офіцерській службі тощо;
  •  представити наочно та стисло охарактеризувати основні та додаткові джерела інформації (літературу) для вивчення на самостійній підготовці та місця їх отримання, надати під запис назву джерела, його вихідні дані та сторінки (статті статутів, настанов, джерела інформації можуть також представлятися в ході розгляду навчальних питань або в заключній частині заняття – при визначенні завдань для самостійної роботи);
  •  визначити   порядок роботи на занятті та отримання оцінки за нього;
  •  довести  заходи безпеки (при необхідності).

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

1. Поняття «національна безпека», «національний інтерес» і «міжнародна безпека»

У наш час в умовах зростання глобальної взаємозалежності людства, категорії «інтерес» належить важлива роль у розумінні суті тих подій, явищ і процесів, які відбуваються у сфері міжнародних відносин. Вся зовнішньополітична діяльність держав виражається насамперед у прагненні відстоювати свої дійсні чи надумані національні інтереси. При цьому національний інтерес є усвідомленням і відображенням державних потреб, які відстоюються лідерами даної держави. Тому фактично під національним інтересом треба розуміти національне-державний інтерес.

  Традиційно головний національно-державний інтерес включає три основних елементи:

- воєнна безпека;

- економічне процвітання і розвиток;

- державний суверенітет як основа контролю над певною територією та населенням.

Таке тлумачення не суперечить твердженню Г. Моргентау, що «теорія ... світової політики повинна будуватися навколо поняття «національний інтерес». Г. Моргентау та інші політичні реалісти дали класифікацію національних інтересів. Тут вони виділяють наступні інтереси:

- постійні або фундаментальні (захист території, населення і державних інститутів від зовнішньої небезпеки; розвиток зовнішньої торгівлі та зростання інвестицій, захист інтересів національного капіталу за рубежем; взаємовідносини із союзниками і вибір зовнішньополітичного курсу);

- минущі або проміжні (перемога у збройному конфлікті, створення альянсу для досягнення конкретної мети на даному етапі розвитку міжнародних відносин, вступ до міжнародної організації);

- інтереси виживання (усунення загрози самому існуванню держави);

- життєві інтереси (захист безпеки і добробуту нації від серйозних потрясінь);

- периферійні або дрібні інтереси (інтереси локального характеру).

Треба зазначити, що без точного розуміння національного інтересу неможливо виробити правильний політичний курс, визначити відповідні орієнтації у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Виходячи з цього, український дослідник В. Кириченко запропонував таке визначення цього поняття: «... Національний інтерес -- це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізується через політичну систему. Ці інтереси поєднують інтереси кожної людини, суспільства в цілому» (Віче. -- 1992. -- No 3. -- С. 4). Отже, оскільки найвищим національним інтересом будь-якої країни є збереження суверенітету і територіальної цілісності, то правильне визначення національного інтересу є необхідною передумовою забезпечення національної безпеки.

Ідеї сучасного розуміння національної безпеки вперше сформулював «Закон про національну безпеку», введений у США 1947 р. Створена у відповідності з цим законом Рада національної безпеки США повинна була «давати поради Президенту з питань інтеграції внутрішньої, зовнішньої та військової політики, які мають відношення до національної безпеки». Іншою важливою функцією системи національної безпеки був обов'язок виважувати й оцінювати перспективні цілі, зобов'язання та ступінь розвитку для США у зв'язку з їхньою «дійсною та потенційною військовою силою».

Одне із класичних визначень національної безпеки дали Е. Азер і Ч. Мур -- це «фізичний захист держави від зовнішніх насильницьких загроз переважно воєнного характеру». Таке визначення, щоправда, є дещо вузьким і з позицій сьогодення вимагає уточнення. Як адекватне сучасним умовам розвитку людства можна сприйняти визначення, запропоноване Фондом міжнародної безпеки ЮНЕСКО, що трактує поняття національної безпеки так: «Стан суспільства, за якого сукупність державних та суспільних гарантій забезпечує його стійкий розвиток, захист базових інтересів нації, джерел його духовного і матеріального благополуччя від зовнішньої та внутрішньої загрози» (Політика і час. -- 1993. -- No 4. -- С. 38). Головними об'єктами національної безпеки виступають громадяни (їх права і свободи), суспільство (його духовні та матеріальні цінності), держава (її конституційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність).

На цій підставі основними показниками національної безпеки можна визнати такі чинники:

- національну незалежність і суверенітет, територіальну цілісність держави;

- розвиненість громадянського суспільства, рівень демократизму, сформованість та дієвість законодавчої бази правової держави, захищеність особи;

- економічні можливості держави;

- стан збройних сил, їхню боєздатність та боєготовність;

- національне визначення та самобутність;

- розвиток національної самосвідомості та культури;

- наявність загальної стратегії національного розвитку, «національної ідеї», загальновизнаної мети;

- національну згоду і єдність; 

- внутрішньополітичну стабільність;

- готовність та здатність політичних сил реалізувати загальновизначені цілі.

Іншими словами, національна безпека -- це міра реального рівня прав і свобод членів людського співтовариства (громадян) відповідної цьому співтовариству держави.

Виокремлюються три основі властивості національної безпеки.

Перша. Кожній державі у певний момент розвитку відповідає своя «стеля» національної безпеки. Ця властивість дозволяв порівнювати держави за їхніми «стелями» національної безпеки. Чим вища «стеля», тим потенційно держава сильніша.

Друга. Національна безпека характеризується певним рівнем інтегрованості. Якщо розпад об'єднання держав призведе до помітної стрибкоподібної зміни національної безпеки «уламків», то можна говорити про наявність інтегрованої національної безпеки у такого об'єднання держав. Коли ж після розпаду об'єднаної структури подібної стрибкоподібної зміни не передбачається, то об'єднання держав ще не досягнуло такого ступеня інтегрованості, коли його належить розглядати як «кістяк» нової більшої системи національної безпеки. Об'єднання держав уже відбулося, а об'єднання систем національної безпеки -- ще ні. Прикладом може слугувати Європейське співтовариство, у якому держави об'єдналися лише за окремими структурами і функціями.

Третя. Національна безпека для різних верств суспільства однієї і тієї ж держави однакова. В її основі знаходиться прагнення держави захистити своїх громадян, незалежно від їхнього соціального, майнового, національного чи релігійного статусу. Тим самим вона захищає свій національний суверенітет, відповідний рівень прав і свобод у суспільстві.

В сучасному світі відбувається трансформація нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співробітництві. Ця тенденція характеризує взаємовплив і взаємозалежність національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння і зацікавленість кожного суб'єкта в забезпеченні національної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної.

Міжнародна безпека -- такий стан міжнародних відносин, за якого створюються умови, необхідні для існування та функціонування держав, забезпечення їхнього повного суверенітету, політичної та економічної незалежності, можливої відсічі воєнно-політичному натиску й агресії, рівноправних відносин з іншими країнами. Водночас міжнародну безпеку треба розглядати як політику, що сприяє створенню ефективних гарантій миру як для окремої країни, так і всього світового співтовариства. Останні події, зокрема розпад СРСР та системи соціалізму, крах біполярного світу, воєнні дії НАТО в Югославії, війна Росії на Кавказі, терористичні акти в різних регіонах світу і т.п.. ставлять на порядок денний необхідність побудови єдиної загальнолюдською системи міжнародного правопорядку. Вона має грунтуватися на засадах колективізму, добровільності та демократизму, але, разом з тим, передбачатиме жорстко визначені певні зобов'язання її членів. При цьому треба мати на увазі, що сучасна світова практика виробила три головні засоби дотримання міжнародної безпеки:

- стримування потенційної агресії чи інших небажаних дій за допомогою різних засобів тиску, в тому числі воєнної сили;

- покарання агресора чи іншого порушника міжнародної безпеки застосуванням проти нього тих чи інших практичних заходів впливу або ж їх поєднання;

- політичний процес як з метою доповнення силових рішень, так і всебічної легітимації (правової, політичної) підсумків даних міжнародних подій.

Який же зміст поняття національний інтерес як найбільш загального фундаментального поняття міжнародної політики? В найширшому плані інтереси включають широке коло інтелектуальних, історичних, моральних цінностей. Без врахування культурно-історичних традицій і національних цінностей розуміння міжнародної політики буде неповне. Г.Моргентау справедливо вважає національну ідентичність невід'ємним елементом національного інтересу. В науковій літературі суспільний інтерес подається як усвідомлення потреби суб'єкта або соціальної спільноти, що випливає з умов їх існування та діяльності. В той же час інтерес - це відношення потреб до умов їх реалізації. Відповідно, національний інтерес є усвідомлення та відображення в діяльності його лідерів корінних потреб держави.

Головне завдання зовнішньої політики будь-якої держави - це забезпечення її внутрішнього розвитку. Сила держави й сьогодні є важливішим засобом забезпечення національних інтересів і досягнення зовнішньополітичних цілей. Але, реалізуючи свої власні інтереси, держави обов'язково втягуються в моральні конфлікти, оскільки здійснення інтересів і цілей засобами сили постійно входить у протиріччя з певними моральними нормами, з універсальними ідеалами.

Застосування сили в міжнародній політиці, в суперництві держав на міжнародній арені сьогодні є небезпечним. Це загрожує знищенням людства. Тому вихід слід шукати не тільки в розумному співвідношенні силових і балансуючих інтересів, але й у моральності політики. Ми не будемо вступати в дискусію, чи існують універсальні моральні закони, чи повинна їх дотримуватися держава тощо. Проблема тут ширша, тому що є різниця між мораллю індивіда й мораллю держави. Німецький історик XIX ст. Генріх фон Трейчке писав, що про державу не можна судити на основі тих норм, які стосуються індивідів, про неї треба судити у відповідності з тими принципами, які визначені її власною природою і її кінцевими цілями.

Держава у поглядах класичних мислителів (Платон, Аристотель, Спіноза, Гегель) сама є проявом моральної ідеї. Кожна держава як конкретна історична індивідуальність керується у своїй поведінці своїми особливими етичними принципами; вона не підкоряється прямо ніяким зовнішнім відносно неї моральним принципам і не наслідує сліпо ніякі абстрактні міркування про людські права в реалізації свого державного інтересу, особливо в галузі міжнародних відносин. В силу такого трактування держави цими філософами не визнавався конфлікт між політикою, з одного боку, і мораллю й справедливістю з іншого. Гегель взагалі вважав абсурдним саме припущення, що політика може бути в конфлікті з правами та обов'язками. Як сумістити альтруїзм і егоїзм у міжнародній політиці? Що цінніше: етика переконання чи етика відповідальності? В діяльності політика або приватного суб'єкта міжнародної політики завжди присутнє бажання брати до уваги інтереси інших держав або інших суб'єктів міжнародної політики. І тут повинно брати верх етика відповідальності. Для держави, вважав Т. Рузвельт, аморально бачити лише свої власні інтереси, але нерозумно, в той же час, сподіватись, що турбота лише про власні інтереси є єдиним збуджуючим мотивом поведінки будь-якої іншої держави.

В принципі ми погоджуємось з веберівською постановкою питання про те, що етика переконання і етика відповідальності - не суть абсолютні протилежності, що вони взаємодоповнювані та пов'язані з концепцією інтересу.

Міжнародна політика повинна базуватись на двох принципах: захищаючи й сприяючи реалізації власних інтересів, будь-який суб'єкт міжнародних відносин повинен з повагою ставитись і до інтересів інших держав. Це означає, що розум держави, виражений в його національному інтересі, полягає в усвідомленні як власної сутності й природи, так і природи оточення. Цю аксіому й намагається усвідомити сьогодні Україна, розробляючи концепцію зовнішньої політики та національної безпеки.

Національна безпека - державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його громадянина.

Саме тому політика держави покликана відвести загрози правам і свободам людини, базовим інтересам і цінностям суверенної національної держави в навколишньому світі.

Концептуальну основу національної стратегії у питаннях безпеки було закладено ще 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України, окремі розділи якої присвячено зовнішній і внутрішній безпеці, а також міжнародним відносинам. У схваленій на початку 1997 р. Верховною Радою Концепції національної безпеки України вперше визначено напрями розгляду проблеми національної безпеки, загрози та заходи з відведення цих загроз. У сконцентрованому вигляді представлено офіційні погляди та ідеї щодо національної безпеки та оборони України. У створенні Концепції брали участь політики, які представляють усі гілки влади та політичні партії. Практично це означає, що згаданий документ фіксує консенсус політичних сил у найважливішій сфері суспільного та державного життя.

Надзвичайну роль для гарантування національної безпеки країни та її інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття Конституції України. В ній багато уваги приділяється національній безпеці та її складникам - безпеці державній, зокрема економічній, інформаційній, екологічній. Згідно з Конституцією засновано новий державний орган - Раду національної безпеки та оборони України, попередником якої була створена ще 1992 р. Рада національної безпеки при Президентові України. За роки існування ця Рада чимало зробила для розвитку та уточнення концепції національної безпеки України, нагромадила досвід у координації діяльності всіх силових структур, співпраці з Міністерством закордонних справ у формуванні зовнішньої політики. Важливим напрямом діяльності Ради стали моніторинг внутрішніх загроз національній безпеці та вирішення відповідних проблем внутрішньої політики, зокрема на основі взаємодії з Верховною Радою.

За умов зростаючої взаємозалежності світу в ракетно-ядерну епоху попереднє одномірне розуміння безпеки як виключно військово-стратегічної проблеми стає надбанням минулого. Зокрема, після ядерної аварії на Чорнобильській АЕС для неупереджених політиків і дослідників стала очевидною неподільність безпеки, яка повинна базуватися на взаємовигідній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, екологічних, технологічних, гуманітарних та інших чинників. Національна безпека має тепер багатокомпонентний характер, у якому суто військові чи навіть зовнішньополітичні її аспекти вже не є домінуючими для держави чи нації, яка існує в системі складних взаємовідносин глобального й регіонального рівнів. Мінімізація загроз передбачає існування й функціонування військово-політичних, економічних, екологічних, соціокультурних та інших механізмів, що становлять систему національної безпеки та забезпечують захист населення як від небажаних зовнішніх і внутрішніх впливів, так і від протизаконних, антигуманних дій державних, урядових чи партійних структур.

Такий підхід істотно розширює традиційне тлумачення поняття «національна безпека» не лише за рахунок введення додаткових вимірів в економічній, екологічній, національно-культурній та інших сферах буття, а й за рахунок визначення безумовного примату прав і свобод людини над правами держави.

Подальша однозначна опора як промислово розвинених країн, так і країн, що розвиваються, на військову силу не лише не підвищує, а й істотно знижує рівень, межу їхньої національної безпеки. Подібний підхід підриває економічну могутність, конкурентоспроможність усього господарства держави, а також науку й культуру. І що особливо небезпечно, подібна одномірність підриває, власне, життєздатність людини, суспільства й планети в цілому.

Проблеми національної безпеки України багатоаспектні за своєю природою. Вони відображають не лише загальні особливості й специфічні риси, що випливають із труднощів розвитку молодої багатонаціональної держави, яка перебуває на стадії становлення власної державності, а також сукупність геополітичних, економічних, екологічних, соціокультурних особливостей країни та її найближчого оточення. Безпека кожної країни має конкретно-історичний характер, вона залежить від геополітичного становища, наявності надійних партнерів і консолідуючої політики влади. Багатовікова підлеглість України іншим державам пояснюється не в останню чергу й неконсолідованістю керівної еліти. Представники владних ешелонів попередньої доби існування Української держави суперничали й конфліктували між собою в питаннях зовнішньополітичних орієнтацій та пріоритетів. А тому зараз важливо, щоб розбіжності в підходах різних політичних партій і рухів не гальмували досягнення консенсусу з проблем національної безпеки, державотворення.

На сучасному етапі (90-ті pp. XX ст.) проблеми національної безпеки України потребують формування повнокровної, відповідної до нагальних внутрішніх і зовнішніх потреб національної державності. Адже ефективна система національної безпеки передбачає наявність міцних державних інститутів, здатних гарантувати дотримання прав і свобод людини, захист населення від можливих загроз. Розбудова нового суспільства перебуває на початковій стадії. Незалежність України поки що вельми хистка, вона детермінована відсутністю адекватних державних можливостей та формуванням механізму гарантування національної безпеки. Суверенітет України інколи порушується втручанням у внутрішні справи з боку найближчих сусідів. Соборність нашої держави ставиться під сумнів окремими політичними силами з-за кордону, що заявляють про територіальні претензії до України. До того ж і розбудова демократичної, соціально-правової держави з розвиненим громадянським суспільством - справа довготривала й копітка. За цих умов надзвичайно важливим постає завдання вироблення головних засад концепції національної безпеки України. Конкретно-історичний підхід зумовлює формування чітких стратегічних і тактичних орієнтирів, що відрізнялися від орієнтирів недавнього минулого. Наша держава враховує ті колосальні зміни, що сталися в Європі й світі на початку 90-х pp. До них ми відносимо: подолання наслідків «холодної війни», соціально-політичне самовизначення країн і народів Центральної та Східної Європи, об'єднання Німеччини й розвал ОВД, Радянського Союзу тощо. Завдяки цим величезним геополітичним зрушенням стало можливим подолання біполярного поділу Європи і світу. Поява на карті світу незалежної України є красномовним свідченням корінних змін на континенті. Дуже швидко відбувся процес визнання державної незалежності України. Так, понад 70 держав офіційно визнали нашу державу протягом місяця після її проголошення, зокрема Росія, Польща й Німеччина. А вже протягом першого року понад 130 країн світу визнало державну самостійність України.

Розбудова якісно нових, рівноправних двосторонніх міждержавних відносин, а також розширення зв'язків України з більшістю європейських і міжнародних організацій світу має дружний і передбачуваний характер. Вже з перших кроків на шляху утвердження незалежної держави Україна проголосила, що не визнає війну як засіб вирішення міжнародних суперечок, не вважає жоден народ своїм ворогом і не має територіальних претензій до інших держав. Українська дипломатія нарощує зусилля в напрямі політичного та економічного практицизму і стратегічного партнерства. Навколо ліквідації ядерного арсеналу України точилися гострі дискусії і суперечки як у самій Україні, так і за її межами, мали місце й спекуляції. Проте без'ядерного статусу наша держава досягла на власних запропонованих умовах, а саме: приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава, отримавши гарантії безпеки й територіальної цілісності з боку США, Росії та інших членів ядерного клубу.

У постконфронтаційний період полюсом стабільності Європи залишається НАТО. Це реально завершена, перевірена часом система, здатна впливати на ситуацію безпеки на континенті. Полюс сил, що формується навколо Росії, поки що не набув життєздатної форми. Для України, як і для Росії, важливо не посилювати розбіжностей і можливого протистояння цих центрів впливу. В інтересах безпеки всіх країн, у тому числі й України, - нарощування співпраці з західноєвропейськими структурами, не протиставлення, а виваженість у стосунках із Росією та в межах СНД. Важливо, щоб перехідні процеси в Україні, Росії та в інших пострадянських країнах, як і в цілому у Східній Європі, привели до утворення стабільності й динамічної демократії, формування засад цивілізованого розвитку держави в інтересах громадянського суспільства.

Поширення сфери впливу НАТО на схід є вельми болючою проблемою для Росії. Вона сприймає це як перенесення «берлінського муру» на колишній радянсько-польський кордон. Українська держава, яка не заперечує проти розширення НАТО, має знаходити об'єктивні напрями співпраці з усім колом європейських країн, із регіональними їх об'єднаннями. Важливо з'ясувати, що справі зростання довіри, а потім і співпраці може прислужитися програма «Партнерство заради миру», яку НАТО разом із східноєвропейськими країнами, в тому числі і з Україною, здійснює з 1994 р. Розвиваючи дедалі активніше відносини з НАТО, Україна в 1995 р. у рамках «Партнерства заради миру» підписала індивідуальну програму співробітництва з цим альянсом.

Іншими кроками до стабільності та безпеки на континенті є скорочення озброєнь усіх видів. Зі свого боку Україна підтвердила власну відповідальність за виконання Договору про звичайні збройні сили в Європі, підписавши 5 червня 1992 р. спеціальну угоду учасниць Договору про ОБСЄ. Цей Договір зменшує загрозу несподіваного нападу на Україну та завчасно підготовлених ззовні великомасштабних воєнних дій. Згідно Договору наша держава в три етапи до кінця 1995 р. скоротила близько 2300 танків, 3000 бронемашин, 400 бойових літаків.

Актуальною є дієва співпраця в миротворчих акціях. До неї вже не один рік залучається Україна, цьому ж процесові підпорядковуються спільні військові навчання українських та північноатлантичних підрозділів. Необхідно з'ясувати позицію України щодо бажання стати нейтральною, позаблоковою державою. Але повного нейтралітету не може бути принципово. Це стосується всіх векторів зовнішньої політики України. Важливо показати конструктивізм України в СНД. Так, наша держава запропонувала укладення низки договорів із питань безпеки і співробітництва, ініціювала підписання 20 березня 1992 р. декларації про незастосування сили або загрози силою у взаємовідносинах між державами - учасницями СНД. Вітаючи розвиток взаємовигідних економічних стосунків, Україна не схильна до утворення «слов'янського трикутника», формування військово-політичного союзу чи будь-яких наддержавних структур країн Співдружності. Така позиція визначається позаблоковим характером відносин України, її асоційованим членством у рамках СНД, економічною доцільністю.

Поряд із колективною системою безпеки Україна значне місце у своїй зовнішній політиці відводить чинникам двосторонніх взаємовідносин. У рамках цього виміру безпеки України особливе місце українською дипломатією, політиками відводиться відносинам з РФ, США, ФРН, з усіма країнами «сімки», з безпосередніми сусідами та іншими державами. Визначення пріоритетів, оптимальної моделі відносин із сусідами та загальновизнаними світовими лідерами може дати позитивний результат і сприяти досягненню необхідної безпеки та авторитету України в світі. Складність її відносин із Росією детермінована різними чинниками. Основними генераторами напруженості виступають ядерна проблема, розподіл Чорноморського флоту, а також різні підходи щодо СНД, правового статусу росіян в Україні тощо. Представники вищих ешелонів влади Росії постійно демонструють твердість і незмінність своїх намірів виступати з позицій наддержави, з глобальними претензіями на особливу роль, зокрема на Європейському континенті. Тому перед Україною постають завдання знаходження й формування оптимальних партнерських відносин з РФ, врівноважених стосунків у рамках СНД відповідно до інтересів власної безпеки, незворотності геополітичних змін, успішного розвитку держави.

Нинішня адміністрація США на практиці демонструє розуміння проблем безпеки України, готовність сприймати нас як європейську державу, стабільність якої впливатиме на європейську безпеку. А втім, позиція Білого дому однозначно схильна до стратегічної пріоритетності Росії для національних інтересів США. Не менш важливо повніше враховувати й протиборство тенденцій інтервенціонізму та ізоляціонізму в США, де прихильниками цих ліній постають відповідно Білий дім та республіканська більшість у Конгресі. Отож, національній безпеці України відповідають партнерські, дружні відносини з Росією та реалізація стратегічної мети США щодо підключення держав молодої демократії, в тому числі й України, до загальноєвропейської інтеграції. Справі національної безпеки нашої держави покликані служити гнучка зовнішня політика, використання зручного і впливового геополітичного становища, запобігання впливові та можливій залежності від однієї держави чи навіть групи держав.

Проведений останнім часом рейтинговий аналіз засвідчив про підвищення інтересу як з боку пересічних громадян, так і політиків, науковців, фахівців різних категорій до проблем національної безпеки в умовах сучасного розвитку України.

Відомо, що для реалізації накопиченого обсягу знань у тій чи іншій галузі необхідна їх якісна модернізація (систематизація, деталізація, визначення внутрішньої ієрархії). Зробити це можна тільки при наявності системи методів досліджень, які б дозволили отримати практично значимі результати. Створити ж зазначену систему та забезпечити її ефективне функціонування без чіткого та визнаного відповідними фахівцями понятійного (категорійного) апарату неможливо. Це стосується як теоретичних, так і практичних аспектів дослідження сфери національної безпеки та оборони.

Поняття безпеки 

Аналіз ієрархії потреб людини (згідно з теорією мотивації) дозволяє стверджувати, що безпека є однією з найважливіших після потреб у їжі, одязі, помешканні, тобто після фізіологічних. Незважаючи на те, що безпека не є чимось предметним (матеріальним), це своєрідна характеристика і необхідна умова життєдіяльності та життєздатності об’єктів реального світу. В даному випадку йдеться про людину, суспільство, державу. Тому це цілком конкретна категорія, що має за мету захист та просування життєвих інтересів людини, суспільства, держави.

Поняття „безпека” здається доступним на інтуїтивно-побутовому рівні, тому вживається досить широко. Але його суть та зміст у науковому плані повною мірою ще не досліджені. Одночасно безпрецедентні трансформації світу, свідками яких є ми з вами, спричинили докорінну зміну уявлень про безпеку, а головне — стали поштовхом до радикального переосмислення місця безпеки в ієрархії потреб та інтересів людини. Проте, до цього часу відсутня цілісна теорія забезпечення безпеки України у різних сферах її життєдіяльності: державній, економічній, соціальній тощо. Доказом сказаного, зокрема, є наявність дискусій та різних підходів щодо визначень та розуміння таких базових понять, як «національні інтереси», «національна безпека», «воєнна організація держави», та інших критеріїв і методів оцінки безпеки, характеристик можливих небезпек та їх структуризації, принципів побудови ефективного механізму забезпечення безпеки тощо.

Річ у тім, що методологія, яка застосовується для моделювання систем безпеки різних типів і класів, у інформаційну епоху вже втратила свою актуальність. Сьогодні нагальною є потреба пошуку шляхів безпекотворення та формування оновленої системи безпеки з опертям на їх реальні суб’єкти — державні та недержавні організації, з’ясуванні ролі кожної з них, механізмів взаємодії і відповідальності.

З огляду на це, постає необхідність у формуванні нового наукового напряму, предметом дослідження якого була б безпека. Найбільш успішно в цьому напрямі просунувся Ліпкан В.А., начальник кафедри управління Національної академії МВС України, кандидат юридичних наук. У своїх багатьох наукових працях, зокрема докторській дисертації, котра, на жаль, поки ще не доведена до захисту, він започаткував основу формування відповідного наукового напряму – безпекознавство. Автор статті є однодумцем і співпрацює в цьому напрямі, розвиваючи теорію розвідувальної і контррозвідувальної діяльності як складових безпекознавства.

Отже, можна констатувати, що поки ще в Україні немає єдиної, загальновизнаної та академічно зафіксованої думки в трактуванні базових понять національної безпеки, що дає теорія, яка передбачає:

  •  формування базових понять (створення відповідного понятійно-категорійного апарату), тобто мови нового наукового напряму;
  •  встановлення їх структурно-функціональних зв’язків;
  •  вибір підходу (підходів) до формалізації процесів, що аналізуються (вивчаються), та розробка на цій основі методів дослідження, які б забезпечили поглиблене вивчення та виявлення відповідних (властивих даному об’єкту досліджень) закономірностей.

У цьому сенсі безпекознавство як новий науковий напрям та навчальна дисципліна, котра викладається в Навчально-науковому інституті права та безпеки підприємництва Європейського університету вичленовується як таке, що в основу дослідження порушеної проблеми покладає безпекотворчий аспект існування антропо-соціо-культурного організму, поєднуючи організаційні та самоорганізаційні його початки. Концептуальним ядром безпекознавства є ідеологія безпекотворення, яка постає як ідея безпеки. Безпекотворення виступає життєдайною основою ідеї безпеки, а безпека людини, суспільства, держави, навколишнього енерго-інформаційного середовища у своїй органічній єдності — цілісною вартістю ідеї безпеки, основою сучасних безпекотворчих процесів [1]. Усе це значно розширює безпекознавчі обрії, робить сферу безпеки більш доступною для наукового пізнання.

Загалом безпекознавство охоплює широке коло проблем.

Воно, по-перше, нерозривно пов’язане з реалізацією важливої національної ідеї — безпеки нації.

По-друге, саме безпекознавство заглиблюється в управління, право, геополітику, психологію, етнодержавознавство, кібернетику, досліджуючи корелятивний зв’язок організаційних та самоорганізаційних структур та можливість розроблення механізму управління ними.

По-третє, на безпекознавство покладається завдання розкриття природи безпеки, сучасне тлумачення поняття безпеки, принципу безпекоцентризму, вироблення підходів щодо загальної та приватних теорій безпекознавства, галузевих безпекознавчих дисциплін, співвідношення державної і недержавної системи безпеки в контексті нагальної потреби формування системи національної безпеки — стрижня сучасної державності [2].

Безпекознавчий підхід — методологічний напрям в науці, основне завдання якого полягає у розробленні методів дослідження і конструювання систем безпеки різних типів, класів і рівнів. Провідний лейтмотив безпекознавчого підходу — вивчення та викладення реалізації забезпечення безпеки в практиці безпекотворення. Важливою складовою цього процесу є утворення функціонування державних і недержавних структур як єдиного цілого [3].

У безпекознавчому дослідженні безпека аналізується як певна множина елементів, взаємозв’язок яких обумовлює цілісні властивості системи. Головний акцент робиться на виявленні розмаїття зв’язків, які мають місце як зсередини досліджуваного об’єкту, так і у його взаємовідношеннях із зовнішнім середовищем.

Безпекознавчі міркування є свідченням того, що безпека — не просто абстрактне визначення, а своєрідна сфера існування людини, нації, держави, ресурсів, що міцно пов’язує людину не лише одна з іншою, а й з тим навколишнім середовищем, в якому вона живе. Причому йдеться не лише про збереження матеріального, а й духовного, енерго-інформаційного колориту нашої планети [4].

Зрештою, безпека — це органічне поєднання і реалізації прагнення людини до існування в найбільш сприятливих для нормального життя та розвитку умовах і можливості забезпечення з боку державних або громадських організацій необхідного рівня захищеності людини від різного роду ризиків, небезпек, викликів і загроз.

Безпека — гармонія світу, людська симфонія в її нескінченних вимірах.

При дослідженні проблем національної безпеки найбільшого поширення і схвалення отримує методологічний підхід, згідно з яким її першооснову складають інтереси окремих людей, з яких витікають інтереси суспільства та держави в цілому. При цьому держава розглядається як інструмент, за допомогою якого забезпечуються найкращі умови для розвитку особи, суспільства і самої держави, а узагальнена схема вирішення проблем національної безпеки на досягнутому рівні розвитку її теорії ґрунтується на трьох базових елементах: інтереси – загроза – захист.

Так, поняття забезпечення безпеки і оборони:

  •  у загальному значенні – може тлумачитися як задоволення потреб та інтересів об’єктів захисту (держави, суспільства, народу, нації, юридичної чи фізичної особи, громадянина і людини), тобто надання необхідних для життя цього об’єкту захисту, його існування і розвитку відповідних ресурсів (енергії), створення сприятливих умов надійного функціонування механізмів, відповідальних за підтримання його життєздатності; у даному випадку функціонування окремих елементів, сукупних механізмів в системі забезпечення безпеки та оборони України;
  •  у професійному значенні – усіляка допоміжна діяльність суб’єкта забезпечення безпеки (у даному випадку держави Україна), котра сприяє найбільш ефективному вирішенню покладених на політичні, правоохоронні, оборонні органи та спеціальні служби завдання, зокрема в сфері державного управління: кадрове, інформаційне, матеріально-технічне, фінансове та інше подібне задоволення потреб керівних і виконавчих структур забезпечення безпеки та оборони.

Виходячи з того, що відповідна система забезпечення безпеки та оборони має відповідати відповідним потребам об’єкта охорони (пересічного громадянина України, українського суспільства та самої ж держави) у безпеці та захисті життєво важливих інтересів, виникає необхідність визначення таких понять як „потреба” та „інтереси”. 

Поняття потреби 

Потреба – це спонукаючий внутрішній імпульс до збереження життя (до самозбереження), тобто умова, відповідна залежність „життя” об’єкта захисту, по-перше, від споживання необхідної енергії, живильної сировини, котра призводить до руху внутрішні процеси, до взаємодії останніх із зовнішнім середовищем, до взаємного проникнення; по-друге, від чинника стимулювання внутрішньої енергії об’єкта захисту, котрий перетворюється із об’єкта спрямувань зовнішніх сил у суб’єкта взаємодії із зовнішнім середовищем, котрому він віддає відповідну власну внутрішню енергію, а також, навпаки – енергії зовнішньої сил взаємодії вливається до внутрішнього середовища об’єкта захисту; до взаємного позитивного чи негативного впливу один на одного, і таким чином стимулюють живильну силу та підтримують життєздатність об’єкта захисту як учасника взаємодії у зовнішньому середовищі. Якщо за одиницю визначення взяти державу, то тут йдеться про міжнародні чи міждержавні відносини. Зазначені вище національні потреби у ресурсах можуть бути природного походження – біологічного, органічного, або штучного – науково-технологічного походження. Часто у неживому або тваринному світі зазначені потреби зовсім або мало усвідомлюються. Вони забезпечуються об’єктом захисту внутрішніми імпульсами, на рівні природних інстинктів самозбереження. 

Поняття інтересів 

Інтереси – це вже усвідомлені об’єктом захисту потреби, котрі виникають та існують у його свідомості задовго до появи природних інстинктивних імпульсів в організмі (системі, керованій людиною), нагадуючи про реальну потребу. Зазначене характерне лише людині як живій розумовій істоті, яка має свідомість і здатна навіть без наявності відповідних біологічних та інших сигналів усвідомлювати відповідні життєві потреби заздалегідь. Лише людина намагається створити необхідні умови для того щоб, коли надійде відповідний природній біологічний чи інший імпульс про потребу, задовольнити її.

Потреби та інтереси можуть бути у формі певних ресурсів: продовольчих, фінансових, технологічних, інформаційних, матеріально-технічних, сировинних, фахово-трудових, психологічних тощо.

Національний інтерес – визначальне джерело формування стратегічної мети, стратегічних завдань, об’єкту спрямувань і напрямків розвитку нації, механізму, методів і форм їх реалізації. За своєю спрямованістю національні інтереси орієнтовані на забезпечення виживання та прогресивний розвиток і, певною мірою, лідерства особи, суспільства, держави. Тільки через призму їх реалізації та захисту можуть і повинні розглядатися проблеми створення системи національної безпеки, її головна мета, цілі, завдання, принципи функціонування, усі внутрішні параметри. При цьому особливе значення мають життєво важливі національні інтереси. Можна стверджувати, що це сукупність потреб, задоволення яких забезпечує саме існування і можливість прогресивного розвитку особи, суспільства, держави.

Виходячи з того, що особа, суспільство та держава утворюють разом самостійний об’єкт – націю, поняття „національна безпека” охоплює різні аспекти безпеки країни (державної, громадської, особистої). Нація знаходиться в небезпеці, коли їй потрібно принести в жертву свої національні інтереси – об’єктивні потреби матеріального та духовного існування як внутрішньо цілісного та самобутнього соціального утворення. Не випадково, що саме в національних інтересах акумулюється ставлення нації до сукупності суспільно-політичних та державних інститутів, матеріальних і духовних цінностей.

Основними (базовими) життєво необхідними національними інтересами є: територіальна цілісність, державний суверенітет, намагання посісти гідне місце у світовому співтоваристві, добробут громадян на основі забезпечення прав і свобод особи, а також усіх соціальних груп.

Держава Україна як Генеральний суб’єкт діяльності у сфері національної безпеки та оборони має бути носієм конкретних потреб та інтересів населення, яке складається із представників всіх політичних сил народу, нації. Якщо держава є носієм національних потреб та інтересів, а не окремих її політичних сил чи угруповань, то суспільство знаходиться у визначених межах гармонії. Спірні питання чи поточні проблеми, що виникають, вирішуються цивілізованим способом у межах правового поля національного законодавства і міжнародного права, у відповідності до національних та загальнолюдських звичаїв і традицій.

На підставі зазначених міркувань автор статті визначає, що національний інтерес – це життєво важлива потреба, котра забезпечує необхідні життєво важливі ресурси і умови життєдіяльності та розвитку нації, народу, суспільства, держави, громадянина та людини; це певний сукупний вираз потреби, котрий найповніше задовольняє кожного із представників нації чи народу, незалежно від його політичних та ідеологічних уподобань, релігійних, етнічних чи расових відмінностей.

Зі свого боку, відомі українські політологи Гелей Степан Дмитрович і Рутар Степан Михайлович зазначають, що кожна національна держава у своїй зовнішній політиці як сукупності політико-дипломатичних, економічних, військових і правових засобів намагається найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес [5]. Поняття „національні інтереси” є більш багатозначним; воно має як об’єктивний, так і суб’єктивний сенс [6].

В об’єктивному сенсі поняття „національні інтереси” — це сукупність умов (внутрішніх і зовнішніх), які забезпечують певний геополітичний статус держави, національну безпеку, суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян. Якщо в недалекому минулому два перших аспекти (геополітичний статус держави, національна безпека) були домінуючими, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх (суспільна стабільність, рівень і якість життя громадян).

У суб’єктивному значенні поняття „національні інтереси” має ідеологічне трактування залежно від політичного режиму, правлячого політичного курсу, міжнародного порядку і т.ін.

Часто за національні інтереси видаються інтереси держави або правлячих клік, певних політичних сил, міжнародних впливових кіл. Приміром можуть слугувати нинішні політичні баталії навколо вирішення питання щодо пріоритетів зовнішньополітичної орієнтації України.

Так, Президент України В. Ющенко і пропрезидентські „помаранчеві” політичні сили, зокрема в особі „Нашої України”, орієнтацію на швидке входження в Європейський союз, НАТО, інші Євроатлантичні структури видають як найпріоритетніший життєво важливий національний інтерес, незважаючи на те, що більшість населення так не вважає, а також на те, що керівництво ЄС і Північноатлантичних структур дуже стримано ставиться до цих ініціатив і неодноразово вже рекомендувало українській стороні у найближчі роки не поспішати з офіційними демаршами практичної реалізації подібних намірів. Зі свого боку, Прем’єр-міністр В. Янукович, підтриманий Партією регіонів, Соціалістичною і Комуністичною партіями, не поділяє зовнішньополітичні прагнення Президента і „Нашої України”, висловлюється за орієнтацію на практичне покращення міждержавних відносин з Росією, структурами СНД, ЕвраЗЕС, введення російської мови як державної, що також не знаходить достатньої підтримки з боку населення окремих регіонів України.

Таким чином, конкуруючі політичні сили намагаються видавати власні партійні інтереси за „національні”. Звідси сучасне політичне життя України підтверджує політологічну теорію про те, що в суб’єктивному плані поняття „національні інтереси” часто стає об’єктом політичних спекуляцій з боку різноманітних політичних сил, які конкурують на внутрінаціональному політичному просторі, часто лобіюючи не національні, а інтереси іноземних держав, транснаціональних структур тощо.

Оскільки з просторово-географічною взаємодією країн і народів пов’язана наявність декількох геополітичних рівнів безпеки – глобальної, універсальної, міжнародної, регіональної і безпеки окремо взятої держави, то в просторово-географічному плані сфера національних інтересів не може обмежуватися національною територією.

Так, до китайської цивілізації відноситься не лише континентальний Китай. Навіть з точки зору теперішнього комуністичного китайського уряду, всі азіати, які мають китайську кров, є членами єдиного китайського співтовариства, i в тій або іншій мірі знаходяться під захистом китайської держави. У партійних документах ЦК Комуністичної партії Китаю зазначається; „Китайці – це ті, хто належить до однієї раси, має одну кров i виріс в одній культурі. Межі сфери „китайських інтересів” у вигляді географічної карти значно перевищують кордони КНР”. До зони, яку розглядають в керівництві ЦК КПК, входять китайці Гонконгу, Тайваню і Сінгапуру, китайські анклави в Таїландi, Малайзiї, Iндонезiї та Фiлiппiнах; некитайські за походженням меншини Синьцзяню та Тибету, а також навіть „віддалені конфуцiанськi родичі” – корейці та в’єтнамці [7]. Така позиція обумовлюється тим, що вже у 90-тi роки китайці складали десять відсотків населення Таїланду і контролювали половину його валового продукту; складаючи третину населення Малайзії, китайцi-хуацяо володіли всією економікою країни; в Індонезії китайська громада не перевищує трьох відсотків населення, проте контролює 70 відсотків економіки. На Фiлiппiнах китайців не більше одного відсотка, але на них припадає не менше 35 відсотків промислового виробництва країни [8].

Що стосується України, то насправді процеси, які розгортаються у різних регіонах ближнього і навіть дальнього зарубіжжя, можуть безпосередньо впливати на стан нації, можливості та перспективи її розвитку і, таким чином, на розуміння та визначення національних інтересів. Відповідно до цього розрізняють внутрішню та зовнішню безпеку. Фахівці-безпекознавці зазначають, що для розуміння і забезпечення зовнішньої безпеки винятково важливе значення має геополітичне та геостратегічне уявлення про місце і роль нації (країни) у світі. У даному контексті політологи зазначають, що поняття „національні інтереси” має низку аспектів: геополітичний, внутрішньополітичний та ідеологічний [9]. 

Поняття національних інтересів 

Геополітичний аспект національних інтересів, за політологічною теорією, передбачає збереження суверенітету і територіальної цілісності, а також свого місця і ролі в певному геополітичному просторі або поширення своїх впливів шляхом політичної, економічної, військової, інформаційної, мовно-культурологічної та інших видів гуманітарної експансій, забезпечення балансу сил через міжнародні політичні, військово-політичні, правові, економічні та гуманітарні інститути. Геополітичний аспект національних інтересів у різних національних держав буває різним. Наприклад, Росія намагається зберегти свої провідні позиції на всій території СНД, протистояти поширенню впливів НАТО і Заходу на Схід, а Україна — відстояти національний суверенітет, навіть через певне його обмеження, інтегруючись в загальноєвропейські чи євроатлантичні структури, в умовах яких, як вважається, Росія (як колишня метрополія) буде обмежена у можливості відновлені свого впливу на Україну.

Внутрішньополітичний аспект національних інтересів полягає в забезпеченні політичної стабільності та утриманні влади правлячих сил або крім зазначених цілей – у підвищенні життєвого рівня суспільної більшості.

Ідеологічний аспект національних інтересів передбачає обґрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів. Національні інтереси можуть трактуватися через ідеологію ізоляціонізму, планетаризму, солідаризму, ліберального інтернаціоналізму і виживання тощо. 

Таким чином, поняття „національна безпека” стало незмінним атрибутом більшості військово-політичних концепцій, аналітичних та прогнозних розробок глобального плану. При цьому найбільшого розповсюдження отримали два підходи. Перший – розглядає національну безпеку через призму „національних інтересів”, що, як правило, виявляється у вигляді деякого комплексу цілей, тобто кінцевого результату. Другий пов’язує національну безпеку з системою базисних національних цінностей як структурного, так і функціонального рівнів. У першому випадку конфлікт національних інтересів може розв’язуватися шляхом пошуку взаємоприйнятного балансу інтересів сторін. У випадку ж конфлікту національних цінностей (що ми спостерігаємо, наприклад, у конфлікті ідеологій, цивілізацій, релігійних догм тощо) компромісу досягти практично неможливо. Відбувається руйнація одних цінностей і заміна їх іншими. Це зрозуміло у тому випадку, коли „національні цінності” – це національні інтереси, які знайшли своє духовне або матеріальне закріплення в житті народу. Отже, в умовах становлення України перший підхід прийнятніший як більш мобільний і гнучкий.

Найважливішим критерієм національної безпеки є дотримання балансу життєво важливих інтересів особи, групи, суспільства та держави і особливо їх взаємна відповідальність у забезпеченні безпеки. Останнє є наріжним каменем національної безпеки, і тому повинно перебувати в центрі уваги державної політики національної безпеки.

Звідси виходить, що у загальному вигляді національні інтереси – це усвідомлені суспільством та виражені в Декларації про державний суверенітет, Конституції України, Концепції національної безпеки чи якомусь іншому документі конституційного рівня у вигляді програмних цільових настанов життєво важливі потреби існування та розвитку природи, людини, соціальної групи, суспільства, держави. З цього погляду національні інтереси – це фундаментальні цінності народу. Саме тому Концепція національної безпеки України визначає їх як „фундаментальні цінності та прагнення українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності”. Зазначена Концепція, по-перше, чітко визначає, що вони (національні інтереси) можуть досягатися цивілізованим шляхом, а по-друге, їх пріоритетність визначається конкретною ситуацією, яка складається в державі та за її межами.

Очевидно, що відносно визначених національних інтересів можуть вживатися такі основні дії: „захист”, „просування” або „пригноблення”.

Незважаючи на різні ідеологічні трактування національних інтересів, сутність їх у сучасному розумінні зводиться до двох важливих моментів:

  •  забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для національного процвітання;
  •  підвищення добробуту громадян.

В Україні поки що ця остання наукова гіпотеза не спрацьовує. Сучасна невизначеність і ментальна розбіжність по основних критеріях визначення національного інтересу України – ознака розколотості суспільства по інтересах, політичної незрілості пересічних носіїв суспільної думку і представників, які претендують на визнання їх елітарним прошарком нації, у підсумку – несформованості нації.

Причини такого стану криються в умовах, що утворилися зі зникненням Радянського Союзу як геополітичної потужності та виникненням суверенної держави України, котру певні політичні сили в світі вважають анахронізмом і визначають її як „державоподібне утворення, кероване територіально-сімейними кланами, з невизначеною перспективою перетворення в суверенну державу”. Саме наявність зовнішніх сил як на Сході, так і на Заході, незацікавлених у становленні України як суверенного гравця на геополітичному просторі, хоча б регіонального рівня, стимулює певні внутрішні політичні сили, які не зацікавленні в незалежному існуванні та розвитку України.

Крім того, історичний поділ населення України на Східну і Західну, утворив різні погляди на національні, особливо духовні цінності (приміром, відмінності за релігійним уподобанням: православ’я, католицизм, протестантизм, неокульти тощо), спосіб життя тощо, і насамкінець – відмінності ментального порядку, що призвело у суспільній свідомості українського суспільства до розмежування у визначенні шляхів і напрямків розвитку нації, зокрема у зовнішньополітичній орієнтації. Навіть в українській діаспорі в різних іноземних державах не існує злагоди. Останній конгрес українців (2006 р.) засвідчив: українська діаспора на терені СНД категорично не сприймає орієнтацію України на США і НАТО, а наші співвітчизники в Південній і Північній Америці – на Росію та структури СНД. Зазначена загальнонаціональна дискусія точиться в емоціональній площині тих чи інших політичних уподобань або регіональних традицій. Відповідно до цього проводяться по суті не наукові, а тенденційно підготовлені так звані „наукові дослідження на замовлення”, котрі мають завдання не дійти істини, а виконати спецпропагандистське навантаження – подолати ідеологічний вплив супротивників на населення України та навколишній світ.

У зазначеній дискусії зовсім не чути професійного діалогу. Майже ніхто не аналізує і не оцінює на науковому рівні переваги та можливі вади для національних інтересів перебування України у певних системах безпеки. Кожен відпрацьовує завдання своїх політичних замовників.

Наступними ключовими при розгляді проблем безпеки є поняття „небезпека”, „ризик”, „виклик” і „загроза” [10].

Небезпека національним інтересам це початкова, найчастіше віртуальна, стадія несприятливих умов для безпеки та національних інтересів. В реальному житті ризик існує постійно.

Ризик – це практичні дії однієї держави (або їх групи), юридичних чи фізичних осіб щодо створення умов чи інші допоміжні заходи приготування до завдання шкоди національним інтересам чи безпеки іншого партнера, тобто процес приготування до безпосереднього практичного завдання шкоди національним інтересам особи, нації, держави. Таким чином, небезпека – це об’єктивно існуюча і цілком реальна можливість негативної дії щодо об’єкту посягань.

Виклик характеризується тим, що на соціальний організм робиться негативний вплив (демонстрація військової сили, погрозливі заяви, дипломатичні демарші, провокування дій у відповідь тощо), у результаті якого йому може спричиняється яка-небудь незначна шкода, погіршуватися його стан, в результаті чого розвитку об’єкта надається небажана динаміка або він набуває небажаних параметрів (характеристики, темпи, напрями, форми розвитку тощо).

Коли має місце очевидний намір (обіцянка) однієї держави (або групи держав), юридичних чи фізичних осіб безпосередньо завдати шкоди національним інтересам іншої країни, його можна класифікувати як загрозу національним інтересам цієї країни або як потенційну небезпеку національним інтересам.

У даному контексті поняття „небезпека” та „безпека” є юридичними нормами міжнародного та національного права. При цьому поняття „загроза” щодо поняття „небезпека” має залежне значення. „Загроза” – це кінцева стадія несприятливих умов, після яких спричиняється шкода.

За розмахом і масштабами можливих наслідків небезпеки та загрози можуть бути глобальними, регіональними, національними. локальними, поодинокими. Крім того, їх можна класифікувати за сферами суспільного життя (функціональними сферами вияву). Аналіз небезпек і загроз передбачає виявлення їх джерел, класифікацію та прогнозування (прогноз тенденцій розвитку), ідентифікацію, визначення ступеня небезпеки (загрози) тощо.

Джерела небезпек і загроз національним інтересам можуть бути як внутрішнього, так і зовнішнього походження. Під джерелами небезпек і загроз розуміють умови та чинники, які потенційно містять деструктивні, шкідливі якості та при певних умовах реально проявляють ворожі національним інтересам наміри. За своїм генезисом вони можуть мати природне, техногенне чи соціальне походження. 

Системи безпеки 

Під час аналізу доцільності створення систем безпеки зазвичай йдеться про аргументацію необхідності захисту та просування тих чи інших інтересів. З огляду на системостворюючий елемент системи безпеки – мету – побудова будь-якої системи безпеки за своєю суттю є позитивним фактом. Створення систем безпеки сприяє задоволенню об’єктом власних потреб та інтересів і певним чином виступає гарантом їх забезпечення. Але існує й інший аспект цієї проблеми: створення систем безпеки, починаючи з рівня регіональної, потенційно містить у собі загрозу для того чи іншого об’єкту захисту. Створення даних систем може супроводжуватися зниженням рівня самоідентифікації об’єкту захисту, а зрештою, зруйнувати захисні функції ідентифікуючого елементу. Доцільно враховувати вже накопичений досвід класифікації систем безпеки. Вітчизняні фахівці з безпекознавства визначають наступну ієрархію існуючих систем безпеки [11]:

Система універсальної безпеки сукупність норм міжнародного права і створених на їх основі світових інститутів і механізмів взаємодії з метою забезпечення універсальної безпеки. Універсальна безпека — такий стан міждержавних відносин, за якого небезпека не загрожує як нейтральним країнам, так і тим, які є учасницями воєнних союзів (коаліцій) та інших міждержавних угод, спрямованих на забезпечення безпеки в тій чи іншій сфері (державній, економічній, політичній, воєнній тощо) [12]. Система забезпечення універсальної безпеки — універсальні органи, організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування універсальних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах уніфікованого законодавства.

Система глобальної безпеки  сукупність норм міжнародного права і створених на їх основі інститутів і механізмів взаємодії з метою забезпечення глобальної безпеки. Глобальна безпека — це комплекс міжнародних умов співіснування домовленостей та інституціональних структур, за яких кожній державі-члену світової спільноти забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію розвитку відповідно до принципів глобалізації. Система забезпечення глобальної безпеки — транснаціональні органи, організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування глобальних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах власного законодавства країни і міжнародного права.

Система міжнародної безпеки — сукупність норм міжнародного права і створених на їх основі інститутів (державних та міжнародних органів, призначених забезпечувати даний тип безпеки) і механізмів взаємодії з метою забезпечення безпеки двох і більше країн [13]. Міжнародна безпека — це комплекс міжнародних умов співіснування домовленостей та інституціональних структур, за яких кожній державі-члену світової спільноти забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію розвитку, не зазнаючи зовнішнього тиску і розраховуючи на невтручання, розуміння та взаємоприйнятну і взаємовигідну співпрацю з боку інших держав. Система забезпечення міжнародної безпеки — міжнародні органи, міжнародні організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування міжнародних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах власного і міжнародного законодавства, з наданням пріоритету останньому.

 Система регіональної (колективної) безпеки  сукупність міжнародних і норм права країн-учасниць регіональної безпеки і створених на їх основі інститутів (міждержавних органів, призначених забезпечувати даний тип безпеки) і механізмів взаємодії з метою забезпечення безпеки зазначених країн. Регіональна (колективна безпека) — це комплекс міжнародних і регіональних умов співіснування домовленостей та інституціональних структур, за яких кожній країні-учасниці даної системи безпеки забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію розвитку. Система забезпечення регіональної (колективної) безпеки — органи, громадські організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування регіональних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства країн-учасниць і відповідних домовленостей.

Система національної безпеки  сукупність національних норм права і створених на їх основі інститутів і механізмів взаємодії з метою забезпечення національної безпеки. Національна безпека — головна потреба нації у суверенному, без втручання і тиску ззовні визначенню шляхів і форм свого розвитку. Система забезпечення національної безпеки — державні органи, громадські організації, посадові особи та окремі громадяни, об'єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування національних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства країни.

Система локальної безпеки  сукупність норм права і створених на їх основі інститутів і механізмів взаємодії з метою забезпечення локальної безпеки. Локальна безпека — це комплекс умов співіснування домовленостей та інституціональних структур, за яких забезпечується можливість вільно обрання і здійснення власної стратегії розвитку. Система забезпечення локальної безпеки — державні органи, громадські організації, посадові особи та окремі громадяни, об’єднані цілями і завданнями щодо захисту та просування національних інтересів, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства країни.

Виходячи з викладеного, створення систем безпеки вищих за національну має відбуватись на інших засадних положеннях. Зокрема, якщо при створенні систем безпеки (локальної, національної) метою є забезпечення національних інтересів, то при створенні систем безпеки вищого рівня, окрім зазначеного, має закладатись фундамент щодо унеможливлення домінації будь-якого учасника системи безпеки.

З урахуванням наведеного, постає необхідність у визначенні даного процесу, наділенні його понятійною формою. Одночасно у даному випадку правове регулювання системи забезпечення безпеки є одним із складових елементів усієї системи і охоплює увесь комплекс, пов’язаний із її формуванням і функціонуванням. Право у формі законів, нормативних актів і міжнародних договорів та угод має визначати і регулювати відповідні права та обов’язки суб’єктів відносини щодо предмету договору. Зокрема, право повинно визначати:

  •  об’єкти безпеки і суб’єкти її забезпечення;
  •  мету забезпечення безпеки;
  •  функції системи забезпечення безпеки;
  •  принципи забезпечення безпеки;
  •  методи забезпечення безпеки;
  •  диверсифікація повноважень щодо забезпечення безпеки між державними і недержавними інституціями.

При правовому регулюванні мають враховуватися основоположні норми, поняття та механізм безпеки (цілі, функції, принципи методи), об’єднані методологією синергетичного підходу, тобто систем методів дослідження систем.

Необхідність детальної регламентації правового регулювання викликана потребами народу України у захисті та стратегічного розвитку, наявністю великої кількості органів, які є відповідальними за прийняття та організацію виконання тих чи інших управлінських рішень у сфері безпеки, високою відповідальністю та їх великою цінністю як для окремого індивіда, так і для держави в цілому, а такої нескінченною ідеологічною боротьбою за владу в Україні національної політичної еліти різних спрямувань, як правило підтриманої морально і матеріально „однодумцями” із-за кордону чи організованими злочинними угрупованнями.

Нормативно-правову основу формування і функціонування системи забезпечення національної безпеки України складають:

  •  Конституція України, закони, укази та розпорядження Президента, постанови Кабінету Міністрів України;
  •  різноманітні відомчі нормативні акти, прийняті у межах компетенції тих чи інших органів відповідно до Конституції України;
  •  загальновизнані принципи і норми міжнародного права, а також міжнародні договори і зобов’язання України.

Проте, в Україні поки відсутній фундаментальний закон „Про безпеку”, водночас діють чисельні закони, які регламентують діяльність спеціальних служб і правоохоронних органів. До них належать наступні: „Про Раду національної безпеки і оборони України”, „Про міліцію”, „Про Службу безпеки України”, „Про внутрішні війська”, „Про прокуратуру”, „Про Службу зовнішньої розвідки” тощо [15].

Фундаментальне і цементуюче значення має Концепція (основи державної політики) національної безпеки, схвалена Верховною Радою України 16 січня 1997 року. У ній викладена система поглядів на забезпечення в Україні безпеки особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз у життєво важливих сферах життєдіяльності.

Водночас, що стосується Доктрин відносно окремих сфер життєдіяльності, то окрім Воєнної доктрини в Україні не існує жодної іншої доктрини.

Можна погодитися з висновком пана Ліпкана В.А., зробленим у навчальному посібнику „Безпекознавство”; „поки в Україні відсутня видимість, а тим більше практичний вихід застосування синергетичного підходу до формування правового поля забезпечення безпеки. І саме у цей, методологічно хаотичний час, вважаємо більш вірним і концептуально виваженим запропонувати наступну ієрархію документів, які б складали систему правового регулювання забезпечення безпеки. Це, передусім:

Стратегія національної безпеки — основоположний документ, в якому викладаються стратегічні цілі України щодо становлення її в якості Європейського лідера, збільшення населення до 2050 року до 100 мільйонів осіб тощо.

Концепція національної безпеки має забезпечувати вирішення тих чи інших проміжних завдань, які є у Стратегії.

Доктрина формується на підставі Стратегії та Концепції і охоплює значно вужче коло суспільних відносин, які обмежуються конкретною сферою життєдіяльності людини. Вона розвиває і уточнює положення Стратегії та Концепції і носить більш предметний зміст, зміщаючи акцент не стільки на декларуванні та викладенні певних положень, скільки на окресленні конкретних механізмів вирішення цих проблем. Тому обов’язково має бути розроблено дерево доктрин національної безпеки, серед них можна назвати наступні: інформаційна, екологічна, фінансова, соціальна, енергетична, воєнна доктрина тощо” [16].

Проте, практична розробка науково обґрунтованих положень зазначених нормативних документів, котрі б визначали стратегічний розвиток українського суспільства, нації, держави, як свідчать реальні події – нині проблематична. Основною причиною є наукова невизначеність щодо змісту національних інтересів сучасного періоду розвитку українського народу. 

Нейтральних, прагматичних, ідеологічно незаангажованих наукових досліджень у цьому напрямку в Україні майже не спостерігається. На державному рівні – вони не підтримуються. Можливо подібні дослідження українській правлячій еліті на сучасному етапі розвитку державотворення не потрібні. Не має потреби, бо представники сучасної владної еліти посткомуністичних держав, незважаючи на різні політичні уподобання, відіграють роль маріонеток у процесах геостратегічної боротьби „сильних світу цього” щодо перерозподілу сфер світового впливу в системі нового світового правопорядку, що формується.

Основна причина – це ідеологічна боротьба політичних сил у середині України, котра стимулюється через легальні політико-дипломатичні, гуманітарні канали та особливо через нелегальні – закритими транснаціональними елітарними співтовариствами та правлячими колами провідних держав світу із застосуванням сучасних можливостей іноземних спецслужб, тобто – агентури впливу у політичних, військових, ділових, наукових і владних колах України.

__________________________________________________________________

Розробив:

“____”______________20____ року

Розглянуто і ухвалено на засіданні кафедри МПЗ діяльності військ

Протокол     від "30" серпня 2011 року №6



 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

10295. Полемика реалистов и номенолистов 12.4 KB
  Многие характерные особенности средневековой философии проявились в происходившей на протяжении нескольких веков борьбе реализма и номинализма. Реализм в его средневековом понимании не имеет ничего общего с современным значением этого термина. Под реализмом подразуме...
10296. Проблема истины 49.38 KB
  Проблема истины. Истина отражение объекта познающим субъектом воспроизведение его таким каким он предположительно существует сам по себе как бы вне и независимо от познающего субъекта и его сознания. Истиной может называться само знание содержание знания или...
10297. Проблема познаваемости мира 41.73 KB
  Проблема познаваемости мира. Проблема познаваемости мира является одной из важнейших в философии. Она стояла как центральная в Древней Греции в средние века и Новое время особенно остро встала эта проблема в нашем столетии. На всем протяжении развития философи
10298. Философия пространства и времени 46.15 KB
  Философия пространства и времени это раздел философии изучающий вопросы онтологии эпистемологии и сущности пространства и времени. Основные темы включают в частности следующие: существуют ли пространство и время независимо от сознания существуют ли они незави
10299. Рене Декарт - французский философ, математик, физик, физиолог 12.04 KB
  Рене Декарт французский философ математик физик физиолог. Родоначальник рационализма рационалистической методологии в теории познания. Средством познания сделал метод универсального сомнения. Философия Декарта была дуалистической. Он признавал наличие в мире двух...
10300. Сознание - состояние психической жизни человека 13.75 KB
  Сознание состояние психической жизни человека это способность познавать не только истину но и различать добро и зло справедливость и несправедливость прекрасное и безобразное. Термин сознание является трудным для определения поскольку данное слово исполь
10301. Бенедикт Спиноза 13.51 KB
  Бенедикт Спиноза был самым значительным философом. Главные интересы Спинозы были направлены на изучение и разработку философских проблем. Спиноза стремился построить философию на достоверных началах. Основу философской системы Спинозы составляет учение о субстанци...
10302. Патристика средневековое философское мышление 17.08 KB
  Патристика Характерной особенностью средневекового философского мышления свойственного патристике является то что мыслители в целях подтверждения своих идей обращаются к самому авторитетному и древнему источнику Библии. Она рассматривается как полный свод истин...
10303. Общество - совокупность исторически сложившихся форм совместной деятельности людей 13.85 KB
  Общество совокупность исторически сложившихся форм совместной деятельности людей. В узком смысле слова общество может рассматриваться как конкретное общество в единстве его общих особенных и единичных признаков. Становление общества – долгий процесс длившийся неско...